Download pdf - Етнонаціональна структура українського суспільства. Довідник

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ФАКУЛЬТЕТ СОЦІОЛОГИ ТА ПСИХОЛОГІЇ

ЕТНО-НАЦІОНАЛЬНА

СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ДОВІДНИК

КИЇВ НАУКОВА ДУМКА 2004

Видано в рік 170-ліття Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

ББК 63.5(4УКР)я2 Є88

УДК 314.7+314.9 + 316.3

А в т о р и В.Б. ЄВТУХ, В.П. ТРОЩИНСЬКИЙ, К.Ю. ГАЛУШКО, К.О. ЧЕРНОВА

У довіднику за структурним принципом подано відомості про україн-ську етнонацію, національні меншини та спільноти з невизначеним стату-сом (т.зв. корінні народи), про представників окремих етносів та їхні гру-пи, представлені в Україні. Для кожної спільноти наведено інформацію про її загальну чисельність та розселення в світі, генеалогію мови, антро-пологічний тип, віросповідання, чисельність і розселення в Україні, мови спілкування, соціально-демографічні характеристики, історію цієї спільно-ти в Україні, додається нарис її етнічної історії. Довідник містить дані пе-репису 2001 р. про національний склад населення, мову спілкування, осві-ту, наведено бібліографію із вказаної проблематики.

Для етнологів, політологів, соціологів, істориків, державних службов-ців, студентів, які вивчають етносоціологію, та усіх, хто цікавиться між-етнічними взаєминами в українському суспільстві.

Р е ц е н з е н т и : О.В. Картунов, доктор політичних наук, професор Ю.І. Яковенко, доктор соціологічних наук, професор

Рекомендовано до друку вченою радою факультету соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 7 від 31 березня 2004 р.)

Науковий редактор (мови етнічних спільнот) — К.М. Тищенко, доктор філологічних наук, професор

Редактори Н.С. Колосок, А.Я. Бельдій

0302020000-038 © В.Б. Євтух, В.ІІ. Трощипський, К.Ю. Галушко, К.О. Чернова, 2004

Є 2004

ISBN 966-00-0360-9

В.Б. ЄВТУХ, В.П. ТРОЩИНСЬКИЙ

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІАЬСТВА. ДЕЯКІ АСПЕКТИ СИСТЕМНОГО БАЧЕННЯ її РОЗВИТКУ

Системний аналіз етнонаціональної структури ук-раїнського суспільства передбачає насамперед не-обхідність з'ясування змісту деяких базових тер-мінів. Йдеться, зокрема, про такі, як «система», «структура» та «соціальна структура». У найза-гальнішому вигляді системою називають сукуп-ність взаємопов'язаних, взаємодіючих між собою елементів, що становлять певне цілісне утворення. Іншими словами, система — це ціле, що склада-ється з частин. Будь-яким системним утворенням притаманна структура, яка відображає тип або спосіб зв'язків між елементами системи.

Доволі чітке соціологічне уявлення про струк-туру дають праці одного з її провідних вітчиз-няних дослідників С.О. Макеєва. Він визначає соціальну структуру як сукупність об'єднань лю-дей, до кожного з яких індивіди можуть нале-жати зважаючи на певні інтереси, симпатії, по-треби, вік, стать, національність, спільність долі або становище в суспільстві. Такі об'єднання (кла-си, верстви, групи, категорії тощо), власне, й ви-ступають елементами соціальної структури. Од-нак самі по собі вони її ще не утворюють. Соці-альна структура виникає лише за певного спосо-бу організації елементів та їх упорядкування. Як зазначає С.О. Макеєв, «групи і категорії індиві-дів так чи інакше відчувають потребу одна в од-ній, залежать одна від одної та взаємно допов-нюють одна одну. В такому разі соціологи гово-рять про функціональну залежність елементів, що утворюють одне ціле — структуру... Водно-

з

Етнонаціональна структура українського суспільства

час соціальні групи наділені та користуються неоднаковими пра-вами, мають різні зобов'язання, різне багатство, славу, престиж, можливість задовольнити сподівання та вимагання своїх членів. Отже, вони не рівні між собою, а структура — це підтримувана та порівняно стійка нерівність, тобто ієрархічне розташування груп одна відносно одної»1.

Звичайно, цими характеристиками далеко не вичерпується зміст терміна «соціальна структура», тим більше, що це понят-тя, як зауважує той же С.О. Макеєв, так і не набуло загально-прийнятої інтерпретації2. Разом з тим на підставі викладеного вище можна зробити принаймні два висновки. По-перше, соці-альна структура містить у собі всі основні ознаки системи, тоб-то є системним утворенням. По-друге, в соціальній структурі виявляються два основних типи зв'язків між елементами: функ-ціональний та ієрархічний.

З цього логічно випливає, що, оскільки етнонаціональна структура — це різновид соціальної структури, вона також є функціонально та ієрархічно організованою множиною спільнот і груп, об'єднаних насамперед за етнічною ознакою.

Згідно з офіційними даними (всеукраїнський перепис насе-лення 2001 р.), на території України мешкають представники понад 130 етносів. Щодо типів етнічних спільнот, то в етнонаці-ональній структурі нашої країни сьогодні можна виокремити українську націю та етнічні меншини. Щоправда, у Конституції України йдеться також про корінні народи. На нашу думку, по-няття «корінний народ» безпідставно потрапило у правові доку-менти України, оскільки воно не визначене і, скажімо, за тради-ційним сприйняттям корінних народів у міжнародній практиці не може бути застосоване в українському контексті. Якщо ж брати за основну ознаку визначення поняття «корінний народ» відсутність державного утворення поза межами України, то на такий статус в Україні можуть претендувати гагаузи, караїми, кримські татари та кримчаки.

Певні відмінності спостерігаються також у сприйнятті по-няття «етнічна (національна) меншина». На відміну від багатьох європейських поліетнічних країн нормативно-правова база на-шої держави дає можливість зараховувати до меншин представ-

1 Соціологія: Навч. посібник / За ред. С.О. Макеєва. — К., 1999. — С. 93.

2 Макеєв С.О. Структура соціальна// Соціологія: короткий енцик-лопедичний словник / За заг. ред. В.І. Воловича. — К., 1998. — С. 609.

4

Деякі аспекти системного бачення // розвитку

ників практично усіх етносів, які нині проживають в Україні. Зокрема, згідно з Законом України «Про національні меншини в Україні», «до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють по-чуття національного самоусвідомлення та спільності між со-бою»3. Дискусії останніх років, аналіз реалізації прав націо-нальних меншин в інших поліетнічних країнах (наприклад, в Угорщині, Словаччині) спонукає до чіткішого визначення крите-ріїв, за якими представників тих чи інших етносів України мож-на було б зараховувати до національних меншин. Зокрема, йде-ться про їхній кількісний склад, тривалість проживання на да-ній території тощо.

Елементи етнонаціональної структури ми пропонуємо нині визначати таким чином: український етнос (українська етнона-ція); етнічні групи — серед них з невизначеним статусом (ко-рінні народи/національні меншини) та національні меншини; представники окремих етносів. При цьому доцільно зробити кіль-ка зауважень. Український етнос — найчисельніша етнічна спіль-нота України (понад 37,5 млн). Щодо етнічних груп з невизначе-ним статусом, то до них молена віднести гагаузів (бл. 32 тис.), ка-раїмів (бл. 1200), кримських татар (бл. 250 тис.), кримчаків (406).

За відсутності чітких критеріїв визначення поняття «націо-нальна меншина» в українському політико-правовому полі та офіційній практиці (етнополітиці) пропонуємо скористатися критеріями, покладеними в основу визначення поняття «націо-нальна меншина» учасниками спільної робочої групи Ради Єв-ропи і України у рамках праці над пілотним проектом «Освітня політика і меншини. Україна». Принагідно зазначимо, що вони базуються на відомому визначенні поняття «національна мен-шина» Ф. Капоторті4:

група населення, яка відрізняється від основної групи насе-лення своїм етнічним походженням, чи то своєю національністю, чи то своєю мовою, чи то своєю релігією; за своєю кількістю поступається основній групі населення; не займає домінантної позиції в країні; демонструє бажання зберігати свою самобут-ність і свою культуру, традиції, релігію чи мову; не складається

3 Закон України «Про національні меншини в Україні». — К., 1993. — С. 4.

4 Capotorti F. Study on the rights of persons belonging to ethnic, religious and linguistic minorities. — New York, 1979 (UN Doc. E /CN/4 /Sub/2 /384 / Rev.l, UN Sales No. E. 78 1V1). — P. 96.

5


з недавніх іммігрантів або біженців; має глибоке коріння в країні проживання (як правило, громадяни цієї країни).

Додамо до цього: група населення, до якої входить достат-ня кількість індивідів, котрі усвідомлюють себе її членами й здатні репродукувати свою самобутність через участь у діяльно-сті етнічних організацій, художніх колективів, створення умов для збереження і розвитку своєї мови тощо, тобто володіти внутрішніми резервами для досягнення, за Р. Бретоном, «ін-ституційної наповненості» структур національної меншини5.

Отже, враховуючи вищевикладене, на наше переконання, до національних меншин в Україні є підстави зараховувати такі ет-нічні групи населення: росіяни (понад 8,3 млн); білоруси (понад 275 тис.); молдовани (понад 258 тис.); болгари (понад 204 тис.); угорці (понад 156 тис.); румуни (понад 150 тис.); поляки (понад 144 тис.); євреї (понад 100 тис.); вірмени (бл. 100 тис.); греки (понад 91 тис.); татари (понад 73 тис.); рома6 (понад 47 тис.); азербайджанці (приблизно 45 тис.); грузини (бл. 34 тис.); німці (понад 33 тис.); литовці (понад 7 тис.); словаки (понад 6 тис.); чехи (бл. 6 тис.); естонці (понад 2,8 тис.)6а. Утім ця пропозиція не є остаточною й категоричною.

Інші громадяни України неукраїнського етнічного похо-дження не відповідають визначеним критеріям і ми пропонуємо класифікувати їх як представників етносів, поділяючи на групи представників етносів і окремих представників етносів. Останнє зумовлене їхньою чисельністю — від кількох тисяч до 2—3 осіб. Зауважимо також, що у багатьох етнічних спільнот населення України існують внутріетнічні групи — субетнічні утворення, які внаслідок різних причин зберігають специфічні риси культу-ри, діалектні особливості мови та самоназву (мікроетнонім). Це, зокрема, в українців — бойки, гуцули, лемки, литвини, поліщу-ки, русини; у росіян — козаки; у кримських татар — південно-

5 Breton R. Institutional completeness of ethnic communities and the per-sonal relations of immigrants / / Amer. J. Sociol. — 1964. — 70, № 2.

6 Інформація про рома подається далі у розділі «цигани» (відповідно до назви, вжитої у всеукраїнському перепису).

6а Тут і далі відповідні статистичні дані щодо характеристики етнона-ціональної структури українського суспільства подаються за матеріалами всеукраїнського перепису населення 2001 p., уміщеними, зокрема, в збір-нику: Україна поліетнічна: інформаційно-бібліографічний покажчик / Упо-ряд. І. Винниченко, А. Лойко. — К., 2003. — 108 с.; принагідно використо-вуються також поки що не опубліковані матеріали Держкомстату України.

6


бережні («ялтинські»), гірські («татлар»), центральнокримські («ортаполак»), степові («ногайлар»); у татар — волго-уральсь-кі, сибірські, астраханські. Такі групи існують також серед гре-ків, молдован, рома, угорців, поляків7.

У період між переписами населення 1989 та 2001 pp. відбу-лися зміни, в ряді випадків — істотні, у кількісних вимірах ос-новних елементів етнонаціональної структури українського су-спільства. Якщо загальну кількість українців обидва переписи зафіксували практично на одному й тому самому рівні — при-близно 37,5 млн осіб, то друга за чисельністю етнічна спільнота України — росіяни — упродовж тринадцяти міжпереписних ро-ків скоротилася на понад 3 млн осіб (з 11 355 582 у 1989 р. до 8 334 141 у 2001 p.), або більше ніж на 26 % сукупності росіян в Україні наприкінці 80-х років XX ст. Внаслідок цього питома вага росіян в етнонаціональній структурі України зменшилася майже на 5 %. Таке зменшення російської етнічної спільноти в Україні менш за все пов'язане з виїздом відповідної кількості її членів на постійне проживання в інші країни. Головна причи-на — зміна етнічної ідентифікації певною кількістю росіян в Україні. Водночас скорочення майже на 383 тис. осіб, або на 78,7 % (з 486 326 у 1989 р. до 103 591 у 2001 p.), єврейської ет-нічної спільноти зумовлене еміграцією її переважної більшості до Ізраїлю, а також до країн Західної Європи та США. Це при-звело до того, що за ознакою чисельності євреї в Україні серед усіх етнічних спільнот перемістилися з третього на чотирнадця-те місце.

Чинник еміграції, передовсім на історичні батьківщини, віді-грав не останню роль у зменшенні у міжпереписний період чи-сельності білорусів (з 440 045 у 1989 р. до 275 763 у 2001 p.), по-ляків (з 219 179 у 1989 р. до 144 130 у 2001 р.) та чехів (з 9122 у 1989 р. до 5917 у 2001 р.) в Україні.

З іншого боку, в цей же період спостерігався істотний кіль-кісний приріст деяких етнічних спільнот України, які належать до основних елементів її етнонаціональної структури. Так, чи-сельність кримських татар внаслідок повернення з місць депор-тації збільшилася з 46 807 до 248 193 осіб; у результаті кримсь-котатарська етнічна спільнота за кількісною ознакою перемісти-

7 Українці. Історикоетнографічна монографія: У 2 кн. Книга 1. — Опіш-не, 1999. — С. 132, 133—142; Субетнічні групи національностей України / / Бюл. Держ. ком-ту України у справах національностей та міграції. — 1999. — № 3. - С. 1 1 9 - 1 2 2 .

7


лася з чотирнадцятого на п'яте місце, а її питома вага серед на-селення України зросла від 0,1 до 0,5 %. З урахуванням того, що практично усі кримські татари проживають в Криму, їхня питома вага серед населення півострова досягла 12 %.

Останній всеукраїнський перепис населення відобразив пев-не кількісне збільшення етнічних спільнот румунів (з 134 825 у 1989 р. до 150 989 у 2001 p.), азербайджанців (з 36 961 у 1989 р. до 45 176 у 2001 p.), грузинів (з 23 540 у 1989 р. до 34 199 у 2001 р.) та значне чисельне зростання вірменської етнічної спі-льноти (з 54 200 у 1989 р. до 99 894 у 2001 p.).

Таким чином, хоча за ознакою чисельності основних еле-ментів вертикаль етнонаціональної структури українського су-спільства за тринадцять міжпереписних років певною мірою ви-дозмінилася, загалом її конфігурація за цією ознакою виявила тенденцію до стійкості.

Проте етнонаціональна структура, як і будь-яка соціальна структура, складається не лише з основних елементів, що, ста-більно відтворюючись, забезпечують наступність та порядок у розвитку суспільства. До цієї структури належать також, так би мовити, неусталені елементи, які ми означуємо поняттям «пред-ставники окремих етносів». їхній вік значно коротший. Для де-яких з них характерна прямо-таки стрибкоподібна динаміка чи-сельності, оскільки такі елементи виникають і зникають насам-перед внаслідок новітніх міграційних процесів, до яких актив-но залучена Україна. Так, кількість етнічних ороків в Україні за період 1989—2001 pp. збільшилася майже в 480 разів (з 2 до 959 осіб), іжорців — у понад 90 разів (з 9 до 812 осіб), ескі-мосів — у 51 раз (з 3 до 153 осіб), в'єтнамців — у понад 8 разів (з 472 до 3850 осіб), курдів — також у понад 8 разів (з 238 до 2088 осіб).

Які ж функції виконують основні елементи в системі етно-національної структури українського суспільства, що надає їй організованості та упорядкованості? Системотворним елемен-том етнонаціональної структури українського суспільства є, по-за всяким сумнівом, українська етнонація. Саме вона виконує функцію демографічної та етнічної основи цього суспільства. Перепис 2001 р. іще раз підтвердив, що українці кількісно пере-важають в усіх регіонах держави за винятком Автономної Рес-публіки Крим, становлячи в цілому 77,8 % населення України. Це досить високий показник етнічної однорідності й водночас вагомий аргумент для віднесення України до держав з поліетні-

8


чним складом населення, а не до типових поліетнічних країн, в яких, як, приміром, у Росії, структурними одиницями є цілісні автохтонні етноси, конституйовані у формі національної держа-вності в складі Російської Федерації.

Ще одна надзвичайно важлива функція, яку здійснює укра-їнська етнонація, — це функція основного генератора державо-творення. Політична воля українців позбутися накинутої силою історичних обставин залежності від інших етнополітичних утво-рень і створити власну українську державу засвідчується чис-ленними спробами, спрямованими на досягнення цієї мети. Це, як-що навіть не посилатися на факти з особливо дискутованої нині протоукраїнської історії, козацька держава XVII—XVIII ст., Українська Народна Республіка, держава гетьмана П. Скоро-падського (1917—1920 pp.) та українська радянська держав-ність, принаймні у перше десятиліття її існування, Карпатська Україна з жовтня 1938 р. до березня 1939 р. і, нарешті, прого-лошення незалежності та утворення національної української держави у серпні 1991 р.

До речі, термін «національна держава», на противагу деяким твердженням, зовсім не тотожний поняттю «етногомогенна» або «етнократична» держава. Національна держава в європейсько-му (французькому, німецькому, польському тощо) розумінні цього поняття означає, що головним суб'єктом національно дер-жавного самовизначення виступає, як правило, нація, яка тра-диційно проживає на даній території, є на ній найчисленнішою етнічною спільнотою; її територія розселення визначає кордони держави, а самоназва нації стає назвою держави, яку вона утворює. Щодо іншоетнічного населення даної території, то во-но може підтримувати або не підтримувати прагнення титульної нації до політичного самовизначення. Приклади одного та ін-шого дає, зокрема, й історія України. Проте це не змінює того принципового факту, що головним суб'єктом державотворення на основній території свого розселення, а отже, й національної державності є саме ця титульна нація.

Особлива роль української нації в утворенні української дер-жави знайшла своє відображення, зокрема, в Основному Законі України, в преамбулі якого зазначається, що Конституція при-ймається Верховною Радою України, спираючись на багатові-кову історію українського державотворення і на основі здій-сненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення.

9


Серед інших першорядних функцій української нації слід також назвати функцію основного носія державної мови. Згід-но з переписом населення 2001 p., мову своєї національності вважають рідною 85,2 % українців. Зважаючи на те, що частка українців в етнонаціональній структурі українського суспільст-ва становить 77,8 % й беручи до уваги певний відсоток україні-зованих осіб з числа національних меншин, загалом українську мову вважають рідною 67,5 % населення України. Зауважимо, однак, що реальна етномовна ситуація в Україні є набагато складнішою, ніж її відбиває наведена офіційна статистика. Ук-раїнська мова як державна ще не набула необхідного поширен-ня в усіх її функціональних виявах на всій території України. Суспільний і побутовий престиж української мови не є адекват-ним її виражальним можливостям та високому рівню розвитку. Як свідчать результати опитування, проведеного фахівцями Ін-ституту соціології НАН України в січні 2001 p., лише 37 % рес-пондентів спілкуються в сім'ї винятково українською мовою, 37 % — виключно російською, 1 % — іншими мовами, 26 % — по-різному, залежно від обставин8. Ясна річ, національність ре-спондентів, згідно з правилами репрезентативного опитування, в цілому відповідає пропорціям нинішньої етнонаціональної структури українського суспільства.

Якщо говорити про функції меншинного сегмента етнонаці-ональної структури, то насамперед слід мати на увазі функції утвердження мовного розмаїття і культурного плюралізму в ук-раїнському суспільстві, а також розширення й поглиблення міжнародних зв'язків України внаслідок зацікавленості в цьому, зокрема, етнічних батьківщин відповідних меншин.

Функції властиві не лише елементам системи, а й їй самій. При цьому функції системи є інтегрованим результатом функці-онування її елементів. Головна функція етнонаціональної структу-ри в етногетерогенному суспільстві полягає в тому, щоб забез-печувати в ньому стабільність та міжнаціональний мир. Адже поліетнічність може не тільки слугувати джерелом соціального і культурного збагачення, але, за відсутності раціональної конфі-гурації, розбалансування етнонаціональної структури суспільст-ва, нерідко призводить до конфліктів на етнічному ґрунті, що супроводжуються насильством та руйнуванням, викликають у від-

8 Українське суспільство 1994—2001. Результати опитування громад-ської думки. — К., 2001. — С. 114.

ю

Деякі аспекти системного бачення її розвитку

повідь дії репресивного характеру, ставлять під загрозу єдність держав, на території яких вони відбуваються, і створюють не-безпеку втягнення в них сусідніх країн.

Особливості становлення елементів етнонаціональної струк-тури українського суспільства, здійснення ними своїх функцій, як і функціонування структури в цілому, молена предметніше уявити, якщо проаналізувати внутрішні процеси, котрі відбува-ються в середовищі різних етнічних спільнот України, а також взаємовплив цих процесів та відповідні наслідки для етнонаціо-нального розвитку української держави. Одразу ж зазначимо, що основним змістом внутрішніх процесів, характерних для усіх елементів етнонаціональної структури українського суспільства, є більш або менш інтенсивне відродження втрачених чи нероз-винених раніше сутнісних атрибутів етнічності. У багатьох зару-біжних поліетнічних країнах цей процес з різною інтенсивністю виявляється вже упродовж останніх чотирьох десятиліть.

Одним із перших дослідників, який спробував охарактеризу-вати це явище й узагальнити його вплив на суспільні процеси, був англійський етнолог Ентоні Сміт9. Для означення феномену етнічного відродження він вжив термін «етнічний ренесанс». Зазначимо, що цей термін доречніший, коли йдеться про відро-дження етнічностей (етнічних меншин) у рамках поліетнічних країн, де сформувалися політичні нації з чітко визначеною домінуючою більшістю, а інші етнічні компоненти етнонаціо-нальної структури інтегровані в них. У межах інтегративних процесів етнічних рухів у таких країнах час від часу спостерігає-ться активізація етнокультурного життя меншин, подеколи загострюються відносини між останніми і домінуючою більші-стю (як правило, у контексті реалізації етнополітики владни-ми структурами). Два мотиви є найхарактернішими для таких процесів: прагнення меншин, зазвичай стимульоване лідерами їхніх організацій, зайняти вагоміші ніші у суспільному житті тієї чи іншої країни і невдоволення станом забезпечення етно-культурних прав меншинних груп населення та етнополітикою держави.

Описані процеси характерні для більшості поліетнічних кра-їн світу. Проте є такі, яким властивий дещо інший перебіг по-дій. До них належать передовсім нові країни, котрі виникли на території колишнього Радянського Союзу та колишньої Юго-

9 Smith A. The ethnic revival in modern world. — Cambridge, 1981.

и


славії10. Істотна відмінність етнонаціональних процесів у цих краї-нах від перебігу їх у більшості європейських країн полягає у тому, що тут лише почалося формування політичних націй на основі домінуючої у кількісному плані етнічної більшості. Ос-тання стає ядром, основоположним компонентом нової терито-ріально-політичної (потестарної) спільноти11 — держави, котра, як уже зазначалося, перебирає назву цієї більшості: українці в Україні, македонці в Македонії, словени у Словенії і т.д. З пе-реходом у нову якість пов'язане й етнічне піднесення (етнічне відродження) більшості. У згаданих країнах етносоціальні орга-нізми (ЕСО)12 етнічних більшостей, які були позбавлені власної реальної політичної надбудови, перетворюються на визначаль-ний чинник розвитку нових держав.

У нашій країні українська етнічна спільнота як етносоціаль-ний організм хоч і не зовсім тотожна поняттю держави, але як-найтісніше з ним пов'язана, принаймні набагато тісніше, ніж до незалежності, навіть із тогочасним квазідержавним утворен-ням — Українською Радянською Соціалістичною Республікою. За таких умов українці об'єктивно отримали можливість відро-джувати та розвивати у повному обсязі атрибути своєї етнічно-сті. Особливо ті, які раніше Москва класифікувала як загрозли-ві для процесу формування «нової історичної спільності — ра-дянського народу» і які за своєю суттю становили єство укра-їнської етнічності. Сьогодні перепон на шляху самореалізації українців як етнічної спільноти немає; більше того, існує реаль-на можливість (вже у котрий раз) відбутися українцям як етно-соціальному організмові, що має свою державу.

Саме ця обставина дає підстави для вживання (поряд із тер-міном «етнічний ренесанс») терміна «етнополітичний ренесанс» як такого, що адекватно відтворює сутність сучасного стану на-самперед системотворного елементу етнонаціональної структу-ри українського суспільства: з одного боку, він вказує на суто

10 Євтух В. Менеджмент у поліетнічних спільнотах / / Соціологія: тео-рія, методи, маркетинг. — 2000. — № 4; Managing multiethnic local commu-nities in the countries of the former Yugoslavia / Ed. by N. Dimitriyevic. — Budapest, 2000.

11 Бромлей Ю.В. Опыт типологизации этнических общностей / / Сов. этнография. — 1972. — № 5.

12 Бромлей Ю.В. Этнос и этносоциальный организм / / Вестн. АН СССР. — 1970. — № 8; Його ж. Современные проблемы этнографии. — М., 1981. — С. 32—37.

12


етнічний аспект, а з іншого — фіксує наявність політичної волі більшості до закріплення своєї державності.

Український етнос, незважаючи на обмежені (ідеологічно й економічно) можливості за часів Радянського Союзу, зберіг по-тенціал своєї самобутності, а після отримання незалежності по-чав реалізовувати його не лише у межах географічної території, яка і раніше була населена переважно етнічними українцями у складі іншої держави, але вже у межах етнополітичного органі-зму (ЕПО)13, де він становить домінуючу частину населення. За цих умов, особливо у перші роки незалежного розвитку, ре-зультати етнічного відродження українців були відчутними: від упровадження української етнічної символіки як державної до формування досить стійкої етнічної самосвідомості та належно-сті до єдиної спільноти.

Цей процес супроводжувався утвердженням позицій україн-ської мови в усіх сферах суспільно-громадського життя, зокре-ма, у державному управлінні й навіть у сфері особистісних сто-сунків; мала місце до певної міри інтенсивна дерусифікація з рі-зних причин зрусифікованих українців. Відроджувалися тради-ції та історична пам'ять українського народу, прикладом чого може слугувати козацький рух, відновлення діяльності громад-ських організацій (що було притаманне українському націо-нальному рухові, зокрема, на початку минулого століття) і різ-них форм участі громадян країни у її суспільному житті (на-приклад, жіночі клуби, народні доми, об'єднання за позапрофе-сійними інтересами тощо).

З одного боку, показником, а з іншого — значним стимуля-тором українського етнополітичного ренесансу у новітній час стало введення в школах та інших навчальних закладах таких дисциплін, як народознавство та українознавство, й утверджен-ня цих дослідницьких напрямів як пріоритетних у системі соціогу-манітарних наук. Важливим показником процесу відродження українців України стала інтенсифікація їх зв'язків з особами українського походження — «українською діаспорою»14 в інших країнах та усвідомлення українства в усьому світі як єдиного українського етносу15.

13 Див.: Етнічний довідник: У 3 ч. 4 . 1 . Терміни та поняття. — К., 1997. — С. 60.

14 Євтух В. Етнополітичний ренесанс в Україні та українська діас-пора: проблеми взаємодії/ / Укр. діаспора. — 1992. — № 2.

15 Див.: Євтух В.Б. Структура та характер взаємодії елементів сучас-ного українського етносу/ / Формування української нації: історія та ін-терпретації. — Львів, 1995.

із


Ще одним, на наш погляд, дуже суттєвим чинником етнопо-літичного ренесансу українців стало функціонування України як самостійного суб'єкта міжнародно-правових, міжнародно-політичних і міжнародно-економічних процесів. Зокрема, прихід в Україну представництв міжнародних офіційних, міжнародних неурядових організацій, іноземних фірм і утворення спільних з українським та іноземним капіталом підприємств також відігра-ли важливу роль у становленні українського етносу в Україні як визначального цементуючого компонента (mainstream) у дер-жавотворних процесах. Це зумовлювалося тим, що вони почали свою діяльність в Україні як самостійній державі у рамках про-цесу утвердження самодостатності українців як вирішального чинника творення української нації (у політичному значенні цього терміна) й української держави. Йдеться про адаптацію до та-кого перебігу подій і певною мірою сприйняття їх як закономі-рних, що, зокрема, відбилося в інтегруванні української (держа-вної) мови у діяльність цих організацій (підбір кадрів для робо-ти в Україні зі знанням української мови, принаймні таким на-давалася перевага; офіційне листування українською мовою; введення до штату перекладачів зі знанням української мови тощо).

Специфічним чином етнічний ренесанс українського етносу відбився у середовищі його субетнічних груп. Це виявилося пе-редовсім у зацікавленості особливостями (історичними, геогра-фічними, етнокультурними) свого походження та свого статусу у сучасній ієрархії українського етносу. Така зацікавленість, як правило, переростала у бережливіше ставлення до етнографіч-ної спадщини груп і плекання самобутніх традицій та звичаїв у рамках українського етносу як частки цієї етнічної спільноти. Одночасно етнополітичний ренесанс українського етносу та на-ціональних меншин дав поштовх лідерам русинської субетнічної групи до артикуляції претензій на свою окремішність від укра-їнського етносу й переконань у необхідності боротьби за ви-знання русинів щонайменше окремою національністю, а то й вза-галі нацією16. Констатуючи відсутність у русинів багатьох рис, притаманних етнічній меншині, етносу, а тим більше нації (як в етнічному, так і у політичному сенсі), можна стверджувати без-підставність подібних претензій і класифікувати це як найбільш

16 Див.: Майборода О. «Політичне русинство». Закарпатська версія пери-ферійного націоналізму. — К., 1999.

14


концентрований вияв процесу політизації етнічності, що існує в умовах етнополітичного відродження не лише в Україні, а й в інших поліетнічних країнах світу17.

Щодо етнополітичного ренесансу у середовищі національ-них меншин, то тут варто звернути увагу на два моменти: інтен-сивне «пробудження» етнічної самосвідомості та прагнення до відродження етнічної самобутності; пошуки шляхів до ефектив-ної участі у суспільно-політичних процесах, самоутвердження як дійових чинників державотворення із зайняттям відповідних ніш в економічному та політичному житті нової держави. У пер-шому аспекті фіксується щонайменше три особливості:

• зміна статусу російської етнічної групи населення, коли вона фактично була домінуючою у суспільному житті України як складової СРСР, і трансформація її у національну меншину (до речі, українські росіяни повністю підпадають під запропоно-вані вище критерії поняття «національна меншина») з відповід-ними політико-правовими статусними нормами, притаманними такому типу етнічних спільнот;

• особливий характер відродження тих національних мен-шин, які й до незалежності демонстрували досить високий рі-вень внутрішньої згуртованості (це явище ми називаємо «етніч-ною солідарністю»)18, що давало змогу зберігати і певною мі-рою розвивати їхню етнічну самобутність (болгари, молдовани, поляки, румуни, угорці). Тут процес етнічного відродження мав достатній ґрунт для інтенсифікації і йдеться більше про утвер-дження себе як дійових чинників державотворних процесів і по-силення свого впливу на прийняття рішень, принаймні на місце-вому й регіональному рівнях;

• в окрему групу можна виділити ті національні меншини, де процес відродження відбувається надто швидкими темпами, але у них не було такої бази, як, скажімо, у тих, про які йшло-ся вище. Сюди можна віднести азербайджанців, білорусів, вір-мен, греків, євреїв, німців, рома, татар, словаків, чехів та деяких інших. У середовищі цих меншин інтенсивно утворювалися власні етнічні організації, відкривалися школи або класи з ет-нічними мовами навчання, засновувалися періодичні або ж епі-зодичні видання і т.д. Можна сказати, що формувалася система

17 Див.: Євтух В. Менеджмент у поліетнічних спільнотах. — С. 168— 169.

18 Див: Jewtuch W. Ethnischer Antagonismus und ethnische Solidaritaet in den Laendern Nordamerikas / / Migrationsforschung. — 1989. — Heft 22.

15


«інституційної наповненості». Разом з тим вони активно поча-ли включатися у суспільно-політичні процеси і прагнути до ста-тусу дійового чинника (саме як самобутніх етнічних спільнот) у формуванні офіційної політики, принаймні у сфері етнонаціональ-ного розвитку. На наш погляд, останнє поки що не дуже вдаєть-ся, бо вони, як правило, ще не сформувалися у стійкі елементи етнонаціональної структури українського суспільства з чітко вираженим почуттям етнічної солідарності. Цим зумовлюються велика кількість організацій у деяких меншин та певна конку-ренція за лідерство у їхніх етнічних рухах.

Серед типових і найхарактерніших рис етнічного відроджен-ня національних меншин можна назвати такі:

• утворення організацій з переважаючим членством однієї етнічності. їх на всеукраїнському, регіональному та місцевому рівнях налічується бл. 1070;

• діяльність художньо-мистецьких колективів, які збирають, відтворюють і пропагують фольклор, традиції, звичаї своїх ет-носів (за попередніми підрахунками нині таких в Україні налі-чується бл. 1200);

• функціонування державних шкіл з повним, частковим або епізодичним навчанням етнічними мовами: за даними Міністер-ства освіти і науки у 2002/03 н.р. в Україні діяло 21 100 загаль-ноосвітніх навчальних закладів, в яких навчалося 6 млн 135 тис. учнів; серед них з українською мовою навчання — 16 937 шкіл (З млн 945 тис. учнів), російською — 1732 школи (понад 804 тис.), румунською — 94 (понад 25 тис.), угорською — 69 (понад 16,5 тис.), кримськотатарською — 13 (бл. 4 тис.), польською — 4 (понад 1 тис.), молдовською — 9 (бл. 4 тис. учнів), крім того, в цей же час було 2242 загальноосвітніх навчальних заклади, в яких навчання здійснюється двома і більше мовами; російську мову як предмет вивчають 1 млн 704 тис. учнів, кримськотатар-ську — 32,5 тис., болгарську — 13,4 тис., польську — понад 4 тис., молдовську — понад 2,3 тис., єврейську — 1,3 тис., угор-ську — 1,3 тис., словацьку — 349, гагаузьку — 212, румунсь-ку — 249 учнів; нині в Україні діє також 156 недільних шкіл, в яких мовами етнічних меншин навчається бл. 5 тис. учнів19; на-

19 Чілачава Р., Пилипенко Т. Деякі аспекти реалізації державної полі-тики у сфері міжнаціональних відносин України / / Міжнаціональні відно-сини і національні меншини України: стан, перспективи. — К., 2004. — С. 164—174.

16


явність середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, які готують фахівців мовами етнічних меншин або ж у яких викла-даються спеціальні дисципліни (переважно філологічного циклу та народознавчого характеру);

• видання преси етнічними мовами або ж для етнічних мен-шин; вони виходять з різною періодичністю і різними накладами (на початок 2003 р. їх кількість сягала 188 видань);

• мовлення для національних меншин, яке ведуть, зокрема, За-карпатська, Чернівецька, Одеська облдержтелерадіокомпанії, а також Державна телерадіокомпанія «Крим» та Національна ра-діокомпанія України;

• видання літератури (не лише підручників) мовами націо-нальних меншин (з цією метою у 1992 р. була утворена Головна редакція літератури мовами національних меншин); за час фун-кціонування державної видавничої мережі з випуску літератури етнічними мовами побачили світ бл. 500 назв видань, надрукова-

20

них понад шістдесятьма мовами . Принагідно зауважимо, що наведені приклади (а їх перелік,

звичайно, за потреби можна було б розширити) свідчать не ли-ше про етнічне відродження меншин, а й про реалізацію їх прав у рамках українського етнополітичного організму.

Певні особливості має ренесанс у середовищі етнічних спі-льнот з «невизначеним статусом», зважаючи на що варто мати на увазі кілька моментів.

1. Сьогоднішня кримськотатарська спільнота складається пере-важно з репатріантів — депортованих та їхніх нащадків, які по-ступово повертаються до Криму, переважно із Узбекистану: якщо перепис 1989 р. зафіксував приблизно 47 тис. кримських татар, то перепис 2001 р. — бл. 250 тис., тобто за 13 років їх кількість збільшилася у п'ять разів. Високий ступінь етнічної солідарності та опанування ареалом попереднього розселення (звісно, не завжди тотожного тому, який був до депортації) — два визначальних чинники темпів етнополітичного ренесансу кримських татар.

Наявність етнічного ареалу, практично всього переліку інди-каторів «інституційної наповненості» (етнічних організацій, ві-росповідання, середніх та вищих навчальних закладів, преси, ху-дожніх колективів, літератури кримськотатарською мовою тощо), координуючого політико-адміністративного органу (Меджліс кримськотатарського народу, зауважимо, нелегітимний, оскільки

20 Там само. — С. 1 7 7 — 1 7 8 .

2 - 4 - 1 6 4 9 17


його функції не вписуються у правові рамки чинного законо-давства), представництво (хоч і не завжди адекватне питомій вазі кримських татар у структурі населення півострова) у місце-вих органах влади — все це сприяє формуванню нового типу етнічного самоврядування. Тут поєднуються риси територіаль-ної та національно-культурної автономії. Згідно з документами кримськотатарського руху, перевага надається територіальному принципові реалізації запитів розвитку кримських татар — йде-ться про утворення кримськотатарської автономії на території Криму21. Гострота соціально-економічних проблем облаштуван-ня кримських татар (про це, зокрема, йшлося під час депутат-ських слухань з питань міжнаціональних відносин в АРК, що відбулися в Сімферополі 25 лютого 2004 p.), незавершеність процесу переселення їх з інших країн СНД (певний потенціал збільшення кримськотатарського населення Криму зберігається в Узбекистані, Киргизстані, Росії), потужна політична складова кримськотатарського руху, вагома роль релігійного (ісламсько-го) чинника, вміле використання образу (подеколи цілеспрямо-вана експлуатація його у політичних цілях) знедоленого, скрив-дженого народу визначатимуть у майбутньому досить активну фазу етнополітичного відродження у напрямку формування те-риторіально-адміністративної автономії (за умови існуючої ет-нополітики держави щодо кримських татар).

2. Гагаузи чи не єдина етнічна спільнота України, яка прак-тично на сто відсотків розселена компактно (в Одеській області на кордоні з Молдовою). Маючи свій етнічний ареал, досить ви-сокий ступінь етнічної солідарності, тісні контакти з гагаузами Молдови, ця спільнота за умов сприятливої державної етнопо-літики зберігає добрі шанси для підтримання і розвою етнічної самобутності. Разом з тим, на нашу думку, гагаузи України, ма-ючи багато передумов для реалізації своїх прав за територіаль-ним принципом, повністю схильні до вирішення проблеми свого розвитку у рамках всеукраїнського контексту. Підстави для та-кого висновку дає той факт, що лідери гагаузів не порушують питання про спеціальне етнічне територіальне утворення (типу ЕСО). Щоправда, події після парламентських виборів у Молдові у лютому 2001 p., які стимулювали автономістські тенденції се-ред гагаузької спільноти Молдови, можуть збудити подібні на-строї у певних кіл українських гагаузів. Утім навіть і за такого

21 Див.: Губогло М., Червонная С. Крымско-татарское национальное движение. — Т. 1. История. Проблемы. Перспективы. — М., 1992.

18


сценарію ці настрої, на наше переконання, не стануть доміную-чими.

3. Основні зусилля кримчаків та караїмів у процесі етнічно-го ренесансу зосереджуються на відродженні та підтриманні си-мволів і знакових рис своєї самобутності: мови, пам'яток історії та культури. Стосовно кримчаків і караїмів, очевидно, йдеться не про відтворення, репродукування себе як етносів (принаймні цей мотив не є превалюючим), а швидше про збереження істо-ричної пам'яті про ці дуже специфічні етнічні групи населення України й інтегрування її в історичну пам'ять всього Українсь-кого народу. Останній термін вжито тут у політичному контекс-ті — всі громадяни України.

Щодо такої категорії громадян України, як «представники інших етносів», то етнічний ренесанс у їхньому середовищі має обмежені можливості. Певно, найхарактернішими його ознака-ми є усвідомлення належності до тієї чи іншої етнічності та спів-віднесення себе з етносом, який розташований за межами Украї-ни; спроби реанімувати свою історичну пам'ять через реалізацію інтересу до свого етнічного походження й етнічної батьківщини (не обов'язково у розумінні етнополітичного організму, а й у при-в'язці до певного місця у цьому ЕПО, яке є тим чи тим етнічним ареалом); інтенсифікація зв'язків з етнічною батьківщиною.

Аналізуючи стан етнополітичного ренесансу в Україні та його впливи на етнонаціональний розвиток українського суспі-льства, варто враховувати також ще дві етнічні категорії, що не є усталеними елементами його етнонаціональної структури, — біженців та іммігрантів, які тимчасово перебувають на території нашої країни. Річ у тім, що етнополітичний ренесанс українсь-кого етносу, національних меншин стимулююче діє на посилен-ня їхньої етнічної солідарності й збереження самобутності у нових умовах проживання. До того ж чинне українське законо-давство (подеколи і недосконале) та державна етнополітика на-дають можливості для цього через реалізацію їхніх прав. Зокре-ма, у проекті Концепції державної етнополітики фіксується нор-ма, що українська держава «вживатиме заходів до їхньої тим-часової інтеграції, захисту від примусової асиміляції, а також сприятиме поверненню біженців на попереднє місце проживан-ня після створення там умов для їхньої безпеки або добровіль-ному переселенню в інші держави»22. Такий підхід заохочує

22 Цит. за: Євтух В. Про національну ідею, етнічні меншини, мігра-ції... — К., 2000. — С. 69.

19


збереження етнічної самобутності цими категоріями мешканців України, адже її втрата здатна зумовити ускладнення їхньої ре-інтеграції у суспільство, з якого вони вийшли.

Деякі групи іммігрантів та біженців створюють власні етніч-ні організації, які за метою своєї діяльності відрізняються від об'єднань, заснованих національними меншинами з громадян Ук-раїни. Щоправда, навряд чи можна виключати можливість трансформації етнічних спільнот іммігрантів та біженців у наці-ональні меншини України. Характер трансформаційного проце-су залежатиме тут від кількох обставин, зокрема, від намірів лі-дерів таких спільнот щодо осілості чи міграції; соціально-еконо-мічної та політичної ситуації у країнах виходу; політики укра-їнської держави; ступеня толерантності у міжетнічній взаємодії в Україні23.

Отже, на підставі виявлених тенденцій етнічного відроджен-ня (для деяких елементів етнонаціональної структури — етно-політичного ренесансу, а для інших — етнічного ренесансу) та проаналізованих його рис (безумовно, лише незначної їх части-ни) можна зробити кілька попередніх висновків.

• У стадії етнополітичного чи етнічного ренесансу знаходя-ться всі елементи (усталені й тимчасові) етнонаціональної стру-ктури українського суспільства.

• Етнополітичний (етнічний) ренесанс виявляється з різною силою у різних етнічних спільнотах і його результати по-різно-му даються взнаки як у середовищі самої спільноти, так і у вза-ємодії цих спільнот, а також впливають на формування визна-чальних тенденцій етнонаціонального розвитку України.

• Найінтенсивніше етнічне відродження відбувається у сере-довищі українського етносу, болгар, греків, кримських татар, нім-ців, поляків, рома, румунів, угорців та деяких інших. Це виявля-ється передовсім у відродженні занедбаних (до чого призвела офіційна політика тодішньої держави) етнічних мов, традицій, інших ознак етнічності, а для української спільноти ще й у пра-гненні вибудувати і зміцнити державу, в якій вона є основою державотворення.

Щодо росіян, то етнополітичний ренесанс у їхньому середо-вищі має дещо своєрідну форму. Дискусія, особливо останніх

23 Про це йшлося у: Ебтух В.Б. Мигранты в Украине: новые этничнос-ти — новые проблемы и перспективы / / Этничность на постсоветском пространстве: роль в обществе и перспективы. — К., 1997.

20


років, про становище російської етнічної спільноти в Україні засвідчує, що лідери її організацій за поодинокими винятками спрямовують свою діяльність на збереження позицій, якими ро-сійське населення тішилося у межах усього колишнього Радян-ського Союзу, у тому числі й в Україні. Вони не бажають адап-туватися до нових умов, у яких росіяни становлять етнічну мен-шість (заперечується навіть термін «національна меншина» сто-совно росіян), і усвідомлювати нові реалії та правила взаємодії. До речі, з подібною ситуацією росіяни зіткнулися у всіх країнах колишнього СРСР24. І саме такий неконструктивний підхід де-яких лідерів російських організацій та рухів до визначення міс-ця росіян в етнонаціональній структурі за нових умов може по-роджувати й породжує конфліктогенні ситуації.

• Фази етнополітичного ренесансу українців й етнічного ре-несансу національних меншин та інших спільнот України прак-тично збігаються, вони розпочалися наприкінці 80-х років XX ст. й інтенсифікувалися після проголошення незалежності у 1991 р. Важливим моментом для оцінки спрямованості дії відро-джувальних чинників у середовищі різних елементів етнонаціо-нальної структури українського суспільства є те, що під час проведення всеукраїнського референдуму за незалежність Ук-раїни проголосувало понад 90 % її населення. Це означає, що реалізацію ідеї українського етнополітичного організму, носія-ми якої за рідкими винятками були українці, підтримали пред-ставники інших етносів, котрі мешкають в Україні. Нагадаємо, що останні становили тоді майже 28 % усього населення. І як-що навіть припустити, що вісім з чимось відсотків, які не голо-сували за незалежність, належали до вихідців з інших етносів, то і в цьому випадку більшість їх була за незалежність. Цей факт дає підстави для висновку, що на початковій стадії етно-політичного (етнічного) ренесансу, попри різні цілі щодо вирі-шення суто внутрішніх проблем різних етнічних спільнот, було закладено добротну основу інтегративного типу етнонаціональ-ного розвитку українського суспільства в цілому.

• За минулий період (12—15 років) етнополітичний ренесанс в Україні пройшов першу фазу всього циклу саме у той час, ко-ли формувалися цілі учасників цього процесу (провідників ук-

24 Миграции и новые диаспоры в постсоветских государствах. — М., 1996; Савоскул С.С. Русские в новом зарубежье / / Обществ, науки и со-временность. — 1994. — № 5.

21


раїнського національного руху, етнічних організацій, їх лідерів): чітка орієнтація на побудову незалежної Української держави, зміцнення її позицій на міжнародній арені, утвердження украї-ноетнічних засад у державотворних процесах; формування умов (соціально-економічних, правових, політичних) для розвитку ет-нічних меншин і активізації їх участі у суспільно-політичних про-цесах.

Змістом наступної стадії етнополітичного ренесансу має стати досягнення поставлених цілей, вдоволення потреб етнокультур-ного і певною мірою політичного розвитку різних елементів ет-нонаціональної структури. Завершальна (третя) фаза етнополі-тичного ренесансу, на нашу думку, буде визначатися зменшен-ням (за умов вирішення головних проблем відродження) гостро-ти постановки питань етнонаціонального розвитку. Втім не ви-ключено, що на новому етапі розвитку української держави ці проблеми можуть постати з новою силою. Адже процеси глоба-лізації й стандартизації у ширшому контексті, принаймні європей-ському, створюватимуть колізії, викликані прагненнями до збе-реження етнічної самобутності вихідцями з різних етносів, які мешкають в одному етнополітичному організмі. За нашими під-рахунками (на основі аналізу таких процесів у зарубіжних полі-етнічних країнах та етнополітичної ситуації в Україні впродовж десятилітнього періоду)25, цикл етнополітичного відродження може продовжуватися ЗО—40 років (в інших країнах — прибли-зно 20—30 років).

Таким чином, у процесі етнополітичного ренесансу в Украї-ні чітко виявляються дві основні тенденції. Перша — прагнення побудувати національну державу. Найбільш концентровано йо-го уособлюють представники українського етносу, переважна частина членів національних меншин. Дискусія точиться в осно-вному навколо того, яким чином втілювати це прагнення. Оче-видним є факт, що згідно з Конституцією України наша держа-ва є унітарною26. Ця обставина може створити враження, що пріоритетом етнополітичного відродження в Україні є етнічно однорідна держава, асиміляція інших компонентів в українське етнічне тло й етнічна гомогенізація суспільства. Хоча насправді, як буде показано далі, попри сильний пасіонарний, за М. Гумі-

25 Див.: Евтух В.Б. Концепции этносоциального развития США и Ка-нады: типология, традиции, эволюция. — К., 1991; Його ж. Про націо-нальну ідею, етнічні меншини, міграції...

26 Конституція України. — К., 1996. — С. 4.

22


льовим, вплив українського етнічного компонента на етнонаціо-нальний розвиток країни, про створення такої держави не йде-ться.

Друга тенденція — відродження етнічної самобутності ін-ших елементів етнонаціональної структури супроводжується зро-станням етнічної солідарності, внутрішньої групової згуртова-ності й активізацією етнічних рухів за реалізацію прав меншин. Останнє за певних обставин може породжувати конфліктогенні ситуації та якщо не сепаратистські, то принаймні ізоляціоніст-ські настрої у середовищі національних меншин.

Аналізуючи взаємодію двох вказаних тенденцій та вплив на неї різних чинників як об'єктивного, так і суб'єктивного харак-теру, варто зважати на кілька обставин:

• історичну тяглість безконфліктного (за поодинокими ви-нятками) співіснування представників багатьох етносів на тери-торії нинішньої України;

• чинник підлеглості, а до певної міри й національного при-гнічення, але, безумовно, обмеження можливостей розвитку як етносоціальної спільноти українців, так і представників інших етносів;

• перспективу розвитку самобутності всіх елементів етнона-ціональної структури українського суспільства завдяки прого-лошенню Україною незалежності;

• засади етнонаціональної політики української держави та механізми її реалізації;

• позиції держав етнічних батьківщин щодо частин своїх ет-носів, які знаходяться у рамках українського етнополітичного організму;

• можливості взаємодії різних частин етносів, у тому числі й українського;

• зовнішньополітичні пріоритети та орієнтації України. Розглянемо, яким чином перелічені обставини можуть коре-

лювати етнополітичний ренесанс і впливати на етнонаціональ-ний розвиток українського суспільства. Історичний досвід спів-існування представників різних етносів на території України (маються на увазі ті часи, коли Україна являла собою хоч і не-завершений, але принаймні достатньо окреслений етносоціаль-ний організм) дає підстави говорити про переважаючий безкон-фліктний тип розвитку міжетнічної взаємодії. Конфліктні ситу-ації у стосунках між українцями й поляками, українцями і єв-реями у XVI—XX ст. обмежувалися рамками відносин між дво-

23


ма етнічними спільнотами і не впливали визначально на форму-вання міжетнічної взаємодії загалом, в якій український етніч-ний компонент відігравав вагому роль. До того ж належність окремих частин теперішньої України до різних країн (Австро-Угорщини, Росії, Польщі, СРСР, Румунії, Чехословаччини) на тих чи тих відтинках історії перетворювала український етнос на меншину у складі інших держав, щоправда, компактно розсе-лену, і зумовлювала особливий тип міжетнічної взаємодії, коли українці не були її домінантою.

Отже, довгий час визначальним у формуванні етнонаціональ-ної ситуації був фактор підлеглості й обмеження можливостей розвитку української етнічної СПІЛЬНОТИ, ЯК І ІНШИХ СПІЛЬНОТ, ЯКІ

проживали на цих територіях майбутньої єдиної української дер-жави. Ця обставина сприяла формуванню міжетнічної солідарнос-ті представників різних етнічностей у спротиві асиміляції, часто-густо примусовій, і втраті самобутності.

Певне пожвавлення етнічної самобутності на тій частині те-риторії України, яка входила до складу колишнього Радянсько-го Союзу, викликала політика створення адміністративно-тери-торіальних одиниць у 20-х — на початку 30-х років XX ст. для таких меншин, як болгарська, єврейська, німецька, польська, а також політика українізації. Щодо територій України, які вхо-дили до складу інших країн, то там упродовж усього часу відбувалося пригноблення українців і, безумовно, надання пере-ваг для розвитку представникам титульної нації. Після об'єд-нання всіх українських земель в єдиний етносоціальний орга-нізм (1945 р.) у складі колишнього Радянського Союзу (як за-значалося вище, Україна не набула всіх ознак етнополітичного організму, а була, швидше, квазідержавним утворенням) стали-ся певні статусні зміни елементів його етнонаціональної струк-тури: румуни, угорці, чехи знову перетворилися на меншинні етнічні групи; українці стали ще чисельнішою етнічною спільно-тою, однак не домінуючою у всіх соціальних виявах; росіяни по-ступово почали займати панівні, домінуючі позиції по всій тери-торії України, закріплюючи у такий спосіб статус підлеглості всіх інших етнічностей. Така ситуація об'єктивно зумовлювала посилення тенденції до міжетнічної солідарності «підлеглих», що у майбутньому позитивно вплинуло на формування безкон-фліктного типу розвитку етнонаціональних процесів. Власне, йдеться про однакові можливості щодо статусу в ієрархії «до-мінантність—підлеглість».

24


З набуттям Україною незалежності у етнічних спільнот з'я-вилися небачені раніше можливості розвитку своєї самобутнос-ті. Такі можливості були зафіксовані, зокрема, у Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 p.), Акті прого-лошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), у Декларації прав національностей України (1 листопада 1991 p.).

Від початку 90-х років минулого століття відбуваються чер-гові зміни у статусі елементів етнонаціональної структури укра-їнського суспільства: українці перетворюються на домінуючу ет-нічну спільноту, а представники інших етносів (принаймні чис-ленних, з певними потенційними внутрішніми можливостями до самоорганізації) — на усталені компоненти даної структури. Взаємодія цих компонентів з домінуючою більшістю (українця-ми) виходить на новий рівень. Такий перебіг подій, здавалося, відкривав можливість для утвердження стандартного і панівно-го на території колишнього СРСР типу відносин між доміную-чою етнічною та підлеглими спільнотами, де превалювала б тен-денція до гомогенізації. Отже, один із варіантів розвитку міг би полягати в перетворенні українського етносу не лише на домі-нуючий, а й на панівний елемент етнонаціональної структури з перспективою на гомогенне в етнічному плані суспільство. Про-те цього не сталося, хоча настрої «Україна для українців» час від часу зринають у дискусії про майбутній етнонаціональний розвиток держави. Однак вони не є визначальними і для їх роз-витку у сьогоднішній Україні недостатньо ґрунту.

Серед багатьох чинників, які позбавляють перспективи ет-нокультурну гомогенізацію українського суспільства, вирішаль-ним має стати державна політика у сфері етнонаціонального роз-витку. Стратегія української держави у цій сфері визначена пе-редовсім Конституцією України, у преамбулі якої йдеться про те, що «Український народ — це громадяни України усіх націо-нальностей»27. Отже, у правовому відношенні всі елементи ет-нонаціональної структури мають однакові права. Конституція України зобов'язує державу «сприяти консолідації та розвит-кові української нації, її історичної свідомості, традицій і куль-тури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релі-гійної самобутності всіх корінних народів і національних мен-шин України»28. Низка законодавчих актів України (Закони Ук-

27 Там само. — С. 3. 28 Там само. — С. 7.

25


раїни «Про національні меншини в Україні», «Про ратифікацію Рамкової конвенції про захист національних меншин», «Про ра-тифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов мен-шин» та ін.) спеціально визначають правові засади розвитку на-ціональних меншин, що в свою чергу є аргументом на користь тенденції до поліетнічності українського суспільства.

Зрозуміло, стратегія держави у сфері етнонаціонального розвитку, в тому числі щодо збереження поліетнічного й фор-мування полікультурного характеру українського суспільства, повинна спиратися на досконалі механізми впровадження прав-ничих засад державної етнополітики та вправну управлінську систему (етнічний, етнополітичний менеджмент). На сьогодніш-ній день можна констатувати, що вони тільки-но формуються. Зусилля управлінців концентруються лише на частковій реаліза-ції «компенсаційних прав» меншин. На початковому етапі фор-мування етнополітичного менеджменту особливо чітко виявляю-ться прагнення лідерів як українського національно-патріотич-ного руху, так і етнічних рухів утвердити у ньому свої позиції, погляди, підходи та ідеологію в цілому, які б впливали на зміст етнонаціонального розвитку країни. Зокрема, йдеться про ство-рення можливостей для зміцнення позицій українськості у сус-пільно-політичному розвиткові України (проект Закону України «Про розвиток і застосування мов в Україні», проект «Кон-цепції державної етнонаціональної політики України», програ-ма «дерусифікації» шкільництва та громадського життя), про спротив цьому процесові й прагнення вибороти собі вигідніші та зберегти привілейовані ніші у суспільному житті (деякі лідери ро-сійського етнічного руху в Україні), про формування власних ад-міністративно управлінських структур в етнічних ареалах (кримсь-кі татари, румуни, угорці) із закритими циклами (дитячий садок— школа—вищий навчальний заклад), підготовку спеціалістів етніч-ними мовами тощо. До цього можна додати пропозиції внесення змін до чинного законодавства України про національні меншини, які мають на меті закріпити їхній статус, що не відповідає ре-альним можливостям їхнього соціального функціонування, а швидше потенціалові, не завжди об'єктивно визначеному лідера-ми етнічних рухів.

Врахування й закріплення крайніх поглядів як перших, так і других в етнополітичному менеджменті однозначно створить перешкоди на шляху до конституювання в Україні поліетнічно-го, полікультурного суспільства. Продуктивним у запобіганні

26


такому сценарію є децентралізація управлінських зусиль і ство-рення умов для участі представників різних елементів етнонаці-ональної структури у прийнятті рішень, які їх стосуються, осо-бливо на регіональному та місцевому рівнях. Крім того, необ-хідно створювати умови для формування системи толерантності у міжетнічній взаємодії29.

Як уже зазначалося, історичний досвід і специфічний статус України (або її частин) у складі різних етнополітичних організ-мів дає підстави стверджувати, що їй були властиві засади між-етнічної толерантності. У новітніх умовах ця теза підтверджує-ться численними етносоціологічними дослідженнями. Принагід-но наведемо кілька прикладів із даних моніторингу соціальних процесів, у тому числі й етнонаціональних, який здійснюється в Інституті соціології НАН України з 1994 р.

Отже, одним із визначальних показників, які свідчать про стабільність і толерантність у міжетнічних стосунках та певною мірою адекватність державної етнополітики, є феномен дискримі-нації, власне, за оцінкою самих дійових осіб етнонаціонального розвитку. Позитивні відповіді респондентів семи опитувань про наявність дискримінації щодо різних національностей коливаю-ться для українців у межах 6,6—9,6 %; росіян — 5,7—9,5; євре-їв — 4,1—7,2; для інших національностей — 4,5—6,3 %. Водно-час абсолютна більшість респондентів, яка з дискримінацією за етнічною ознакою не стикалася: українці — 88,1—93,1 %; росія-ни — 85,7—93,6; євреї — 86,0—95,3 %; інші національності — 83,5—92,8 %.

Високий рівень толерантності у міжетнічних стосунках під-тверджують заміри за шкалою американського соціолога Е. Бо-гардуса про ставлення представників різних етнічних спільнот один до одного. Скажімо, середній бал за період з 1992 по 2000 р. становив 1,43—1,83; для росіян — 1,90—2,46; білору-сів — 2,41—2,85; євреїв — 3,77—4,18; поляків — 3,77—4,75; нім-ців — 4,43—4,81; словаків — 4,55—5,50; угорців — 4,24—5,08; кримських татар — 4,55—5,09; молдован — 4,60—5,11; румунів — 4,56—5,15 тощо30.

29 Див.: Єбтух В.Б., Трощинський В.П., Аза А.О. Міжетнічна інтегра-ція: постановка проблеми в українському контексті: Навч. посіб. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. — 58 с.

30 Українське суспільство 1992—2000. Думки, оцінки й умови життя населення України / / Українське суспільство: Моніторинг — 2000 р. Ін-форм.-аналіт. матеріали. — К., 2000. — С. 371—381.

27


Поза всяким сумнівом, стійкі установки на толерантність від-кривають перспективи для утвердження такого феномену, як міжетнічна солідарність, що за певних обставин, попри усі полі-тичні настрої або навіть політичні доктрини, може відіграти ви-рішальну роль у консолідації українського суспільства на бага-тоетнічній, багатокультурній основі. Вияви такої солідарності фіксуються на рівні як національних меншин (скажімо, міжетні-чні об'єднання громадських організацій меншин), так і у шир-шому контексті (нагадаємо, що на початку свого зародження Народний рух України, здавалося б суто етноукраїнський, об'-єднав навколо себе і представників інших національностей, де-які з них були його членами).

Як уже зазначалося, важливою функцією меншинного сег-мента етнонаціональної структури українського суспільства, з одного боку, є функція розширення й поглиблення міжнарод-них зв'язків України внаслідок зацікавленості в цьому етнічних батьківщин відповідних національних меншин. З іншого — зв'яз-ки з країною походження стимулюють збереження і розвиток самобутності тих частин етносів, які мешкають на теренах іншої держави. Вони, як правило, отримують моральну, матеріальну та фінансову підтримку і від країн походження. Скажімо, в Угорщині сформована правова база, що, зокрема, регулює і фі-нансову допомогу етнокультурного розвитку угорців України31. У різних формах (через державні органи, громадські організа-ції) подібна допомога надходить з Болгарії, Ізраїлю, Німеччини, Польщі, Росії тощо. Оскільки такі контакти й зв'язки останнім часом активізуються, постала необхідність їхнього правового регулювання. Воно здійснюється у рамках Закону України «Про національні меншини в Україні» (ст. 15, 17), міждержавних, міжві-домчих угод та діяльності урядових змішаних комісій. На сього-днішній день діють такі угоди: «Угода між Україною та Федера-тивною Республікою Німеччиною про співробітництво у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні» (вере-сень 1996 p.), «Угода між Міністерством України у справах на-ціональностей та міграції і Департаментом національних відно-син при Уряді Республіки Молдова про співробітництво з пи-тань міжнаціональних відносин» (лютий 1996 p.), «Угода про

31 Toth / . Legal regulations regarding hungarian diaspora / / Regio. Mi-norities, Politics, Society. — 2000. — № 1. — P. 37—64.

28


співробітництво між Міністерством Російської Федерації у спра-вах національностей та федеративних відносин з Державним комітетом України у справах національностей та міграції» (ве-ресень 1997 p.), «Протокол про співробітництво між Держав-ним комітетом України у справах національностей та міграції та Департаментом національних меншин і вихідців з Литви при Уряді Литовської Республіки» (червень 2002 p.).

Свого часу були підготовлені проекти міждержавних угод про співробітництво у забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, між Україною та Естонією, Латвією, Гру-зією, Узбекистаном, Білоруссю, Азербайджаном, а також прое-кти міжвідомчих угод про співробітництво у сфері зазначених вище проблем між Державним комітетом України у справах на-ціональностей та міграції і Комітетом у справах національнос-тей адміністрації Тюменської області (Росія), Міністерством у справах народів Республіки Саха (Якутія, Росія), Міністерством праці Республіки Казахстан.

Конструктивним чинником у вирішенні проблем національ-них меншин в Україні та, відповідно, українців у тих чи інших країнах, а відтак і у правовому регулюванні питань, що виника-ють у процесі етнополітичного розвитку, стали змішані комісії: змішана українсько-угорська комісія з питань забезпечення прав національних меншин, аналогічна українсько-румунська комісія, міжурядова українсько-німецька комісія у справах де-портованих німців, які повертаються в Україну, двостороння українсько-словацька комісія з питань національних меншин, осві-ти і культури, підкомісія з гуманітарного розвитку міжурядової українсько- російської комісії.

Згадані правові документи та органи, що займаються реалі-зацією прав національних меншин, як і державна етнополітика України, уможливили збільшення обсягів та розширення діапа-зону взаємодії різних частин етносів, що мешкають в Україні. Зокрема, це стосується й українського етносу. Цей момент, без-умовно, посилює значення етнополітичного відродження ук-раїнців та етнічного ренесансу національних меншин, спону-каючи разом з тим до пошуків шляхів оптимальної взаємодії між цими тенденціями сучасного етнонаціонального розвитку України.

Щоправда, постійні і, підкреслимо, невдалі реорганізації цен-трального виконавчого органу, який опікується координацією

29


діяльності усіх структур державного управління у сфері етно-національного розвитку, вкрай негативно позначилися на діяль-ності перелічених комісій та виконанні угод. Через це до урядів практично не надходять системні рекомендації щодо шляхів ви-рішення складних питань у двосторонніх відносинах, які сто-суються національних меншин в Україні та української діас-пори у відповідних країнах. Йдеться, зокрема, про питання, пов'язані з відкриттям державних українських шкіл, культур-них центрів, змістом підручників для меншин і діаспори; дис-кусіями, які загострюються з приводу відкриття пам'ятника української державності на Верецькому перевалі у Закарпатті тощо. До речі, ніхто не опікується моніторингом реалізації домо-вленостей, що, безумовно, у дискусіях про становище націо-нальних меншин у країнах-учасниках угод надає перевагу опо-нентам України.

На наш погляд, надзвичайно важливим чинником в утриман-ні оптимального балансу між прагненнями національно-патріо-тичних сил до утвердження не віртуальної, а справді незалеж-ної української держави і потужною хвилею етнічного відро-дження національних меншин є зовнішньополітичні пріоритети й орієнтації України. Маємо чітко усвідомлювати, що заявлений Україною курс на інтеграцію у європейське співтовариство дер-жав потребує прийняття й адаптації тих правових норм, які у ньому утвердилися. Щодо таких у сфері етнонаціонального розвитку і міжетнічної взаємодії, то вони зорієнтовані на кон-цепцію плюралістичного розвитку суспільств, побудову такої системи регулювання стосунків між домінуючою етнічною біль-шістю і меншинними етнічними групами населення, яка покли-кана упереджувати конфліктогенні ситуації у їхній взаємодії. При цьому, зрозуміло, не виключаються конфлікти, котрі мо-жуть виникнути на етнічній основі у тих чи інших поліетнічних країнах Європи; однак вони, як правило, є наслідком неадекват-ної політики держави в етнонаціональній сфері. Оскільки полі-етнічні європейські країни свого часу пройшли через етап заго-стрення етнонаціональних проблем і віднайшли шляхи, засоби та форми значного їх пом'якшення32, то, вочевидь, орієнтація на такий спосіб вдоволення потреб розвитку різних елементів ет-

32 Див.: Ебтух В.Б. Регулирование национальных отношений е странах Запада / / Обществ, науки. — 1990. — №

зо


нонаціональної структури може бути цілком прийнятною для України. До речі, і на Сході вдається вгамовувати етнічні конф-лікти, але позаяк це здійснюється переважно силовими метода-ми, то й врегулювання їх тимчасове і вони швидко відновлюю-ться, на відміну від ситуації в європейських країнах, де перевага у запобіганні та вирішенні конфліктних ситуацій надається по-літико-правовим засобам.

Сучасну конфігурацію етнонаціональної структури україн-ського суспільства визначають не лише процеси становлення, ста-білізації та внутріетнічного розвитку кожного з її елементів, процеси міжетнічної взаємодії, а й певна ієрархія цих елемен-тів, що склалася за рядом ознак. Така ієрархія переважно є на-слідком деформованого розвитку етнонаціональної структури суспільства в минулому, коли, зокрема, українська нація зазна-вала соціально-економічної та політичної дискримінації на вла-сній території. Доречно у зв'язку з цим навести слова визначно-го громадсько-політичного діяча міжвоєнної української емі-грації, засновника і керівника Українського соціологічного ін-ституту в Празі (1924—1932 pp.) Микити Шаповала, який на підставі ґрунтовного аналізу соціальної структури Радянської України 20-х років XX ст. дійшов висновків, що: 1) «на Україні панує міжнаціональна система суспільного поділу праці»; 2) «ук-раїнська національність — село»; 3) «українська національність займає в соціальній системі становище класу і то нижчого»33. Загалом, за Шаповалом, тодішнє «суспільство України» надава-лося на визначення його як цілісної соціальної системи, чого не можна було сказати про «українське суспільство» (сукупність українців та їхніх позицій). «Українське суспільство» через брак власної еліти та власного робітництва він називав непов-ною соціальною структурою. Принагідно зазначимо, що, зважа-ючи на ці обставини, інший український соціолог, Володимир Старосольський, вбачав головну причину поразки української на-ціональної революції (1917—1920 pp.) саме у тодішній соціаль-ній структурі України.

Безперечно, з часом соціальна структура Радянської Украї-ни еволюціонувала в бік її більшої збалансованості, але певні

33 Цит. за: Трощинський В. Український соціологічний інститут у Пра-зі: організація і наукова праця (1924—1932 p p . ) / / Укр- діаспора. — 1992. — № 2. — С. 146.

31


диспропорції за етнічною ознакою наявні і сьогодні. Річ у тому, що в наш час ще більшою мірою, ніж раніше, реальне становище людей залежить від місця їх проживання — кращих порівняно із селом умов для реалізації творчих можливостей людини і тим самим для її соціального розвитку в містах, передовсім великих. Отже, соціальне обличчя етнічних спільнот, зокрема рівень освіти та кваліфікації, не в останню чергу зумовлюється співвід-ношенням у складі кожної з них міського й сільського населен-ня. За нашими приблизними підрахунками, здійсненими на під-ставі попереднього аналізу відповідних даних перепису 2001 p., питома вага сільського населення серед українців становить май-же 37 %, серед росіян — 13, білорусів — бл. 22, молдован — 71, кримських татар — 66, болгар — 58, угорців — 64, румунів — 78, серед поляків — 31 %.

Урбанізовані етнічні групи займають зазвичай престижніші соціальні позиції, мають у своєму складі більшу частку працюю-чих з вищою кваліфікацією. Це чітко простежується, приміром, за показником вищої освіти, яка є однією з головних умов от-римання висококваліфікованої роботи та досягнення престиж-них соціальних позицій. Цікаво порівняти за цим показником дані двох останніх переписів населення в розрізі найчисленні-ших етнічних спільнот України. Так, за переписом 1989 p., се-ред зайнятого населення вищу (в тому числі незакінчену вищу) освіту мали 12,7 % українців, 21,6 росіян, 47,1 євреїв, 15,5 біло-русів, 5,5 молдован, 10,4 болгар та 10,6 % поляків. Таким чином, найбільше осіб з вищою освітою мали найурбанізованіші етнічні групи. За результатами дослідження кваліфікаційного складу зайнятих серед семи вказаних найчисленніших на кінець 80-х років XX ст. етнічних спільнот України встановлено його від-мінності та особливості пропорцій у кожній. Провідне місце за структурними пропорціями кваліфікаційного складу зайнятих посідала єврейська етнічна група. Питома вага працівників, за-йнятих в управлінні, в цій групі була найвищою в Україні та майже вп'ятеро перевищувала цей показник у молдован. Росій-ська етнічна група, питома вага якої серед усіх працюючих до-рівнювала 22,7 %, становила третину зайнятих у науці та при-близно 30 % усіх управлінців України34.

34 Рудницъка Т.М. Трудовий потенціал українського суспільства в етнічному вимірі / / Українське суспільство на порозі третього тисячоліт-тя. — К., 1999. — С. 634, 63S—639.

32


Перепис 2001 p., як зазначено вище, відобразив дещо іншу вертикаль найчисленніших етнічних спільнот України. За показни-ком (підкреслимо — приблизним, який певною мірою ще може коригуватися під час остаточного обрахування результатів пе-репису) питомої ваги осіб з повною вищою освітою в кожній зі складових цієї вертикалі на сьогодні маємо таку картину: укра-їнці — 21 %, росіяни — 30, білоруси — 24, молдовани — 8, кримські татари — 18, болгари — 17, угорці — 9, румуни — 7, поляки — 20 %.

Отже, за роки існування незалежної української держави чітко визначилася тенденція до збільшення частки осіб з вищою освітою серед усіх етнічних спільнот, що є основою етнонаціо-нальної структури суспільства. Водночас відмінності за цим по-казником між росіянами, білорусами, українцями і поляками, з одного боку, та румунами, молдованами й угорцями, з іншого, залишаються все ще значними, що зменшує можливості остан-ніх здійснити висхідну соціальну мобільність на рівні групи. Пе-вні відмінності за рівнем вищої освіти (при цьому аж ніяк не на користь титульної нації) спостерігаються і між першими.

Коли йдеться про ієрархічні або статусні відмінності між елементами етнонаціональної структури українського суспільст-ва, слід також мати на увазі різні можливості тих чи інших спі-льнот задовольнити етнокультурні, а то й політичні інтереси своїх членів. Скажімо, до російської спільноти престижно нале-жати через її особливий статус в Україні як такий, що спирає-ться, зокрема, на цілком завершену мовну й культурну інфра-структуру та потужну підтримку етнічної батьківщини. Сила кримських татар визначається насамперед високим рівнем їх-ньої внутрішньогрупової солідарності та згуртованості, здатніс-тю за допомогою чітко організованих колективних дій й прямо-го тиску на владу досягти своїх цілей.

Звернемо увагу й на такий момент. Ті елементи етнонаціо-нальної структури, тобто ті етнічні групи, які утворилися в ре-зультаті новітніх міграційних процесів і члени яких не мають українського громадянства, на відміну від громадян України рі-зних національностей, законодавчо обмежені в деяких політич-них (щодо можливостей обирати й бути обраним до органів влади, належати до політичних партій) та соціально-економіч-них (працевлаштування, здобуття освіти тощо) правах.

Загалом проблема ієрархічних зв'язків між елементами ет-нонаціональної структури українського суспільства є чи не най-

3 — 4-1649 33


менш дослідженою, що не в останню чергу пояснюється бра-ком відповідної соціальної інформації. В контексті системно-го бачення етнонаціональної структури українського суспіль-ства важливо з'ясувати не тільки її внутрішню будову, а й зовнішні зв'язки кожного з її елементів, зокрема можливість входження останніх у більші системи, організовані за гомоет-нічним принципом (більші спільноти). З цієї точки зору укра-їнську етнонацію, зрозуміло, не можна розглядати як складо-ву частину більшої гомоетнічної системи (спільноти). В цьо-му сенсі вона вже є найзагальнішою системою, яка має свої під-системи: територіальне або поселенське ядро етносу (українці, які проживають в Україні) та діаспору (українці, які прожи-вають за межами України на території інших етнополітичних організмів).

Щодо національних меншин України, то, будучи діаспорни-ми утвореннями стосовно своїх етнічних батьківіцин (країн ви-ходу), вони якраз і виступають складовими частинами, або під-системами, відповідних етносів, основні ареали розселення яких знаходяться за межами української території. Саме слово «мен-шина» вказує на те, що це частина цілого. Скажімо, угорці в Україні є частиною угорського етносу, поселенське ядро якого розміщене в Угорщині. Так само польська, російська, білорусь-ка, румунська, вірменська (цей перелік можна було б продов-жити) меншини є частинами відповідних етносів, поселенські ядра яких знаходяться на територіях держав — їхніх етнічних батьківщин. Цілком очевидно, що в цю схему не вписуються ет-нічні групи з невизначеним статусом. Проте це радше поодино-кі випадки, що потребують окремого аналізу, на якому тут не зупинятимемося.

Навіть побіжний погляд на етнос через просторове розмі-щення його частин дає підстави зробити висновки, які прямо стосуються підходів до забезпечення подальшого розвитку ет-нонаціональної структури українського суспільства. Уявімо собі на мить цілком гіпотетичну ситуацію, за якої якась національна меншина або навіть кілька меншин зазнали б в Україні етнічної асиміляції. Це, звичайно, вкрай негативно позначилося б як на даних етнічностях, так і на етнічній мозаїці України загалом. Проте така ситуація не становила б системної загрози відповід-ним етносам, яким надано усі можливості для успішного розви-тку на території їх етнополітичних організмів (держав). Проте

34


якби в Україні не було створено належних умов для збереження й розвитку етнокультурної самобутності українців, то не ви-ключено, що вони як цілісний етнос з часом просто зникли б із земної кулі.

Усе це слід ретельно враховувати, формуючи та здійснюючи державну етнополітику в Україні, особливо, коли йдеться про визначення пріоритетів етнокультурного, зокрема мовного, роз-витку, форм і способів захисту етнічних прав титульної нації та національних меншин, моделі міжетнічної взаємодії тощо. Ефе-ктивна державна етнополітика, що спирається на адекватну за-конодавчу базу, науково обґрунтовані рекомендації та достатні фінансові ресурси мають стати головним інструментом для мо-дернізації етнонаціональної структури українського суспільства у бік її більшої відповідності кращим європейським зразкам.

з*

УКРАЇНСЬКА ЕТНОНАЦІЯ

УКРАЇНЦІ (самоназва). Народ, основне населення України. У. нале-

жать до східнослов'янської підгрупи слов'янсь-кої групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї.

За даними перепису 2001 р.1, чисельність У. в Україні становить 37 541 693 особи, що дорів-нює 77,8 % усього населення держави. У 1989 р. чисельність У. (37 419 тис.) становила 72,2 % на-селення УРСР. Ці дані свідчать про те, що, по-при зменшення населення України майже на 7 %, чисельність У. скоротилася лише на 1 %, а питома вага зросла на 5,6 %. У. становлять біль-шість населення усіх регіонів України, окрім АР Крим. Рідною мовою вважають українську 85 %, російську — 14 %, розмовляють також угорською, молдавською, румунською, білорусь-кою, кримськотатарською. У містах проживають 59 % У., решта (41 %) — сільське населення. За ступенем урбанізованості У. серед численних ет-носів поступаються росіянам, білорусам та по-лякам. Аналогічною є ситуація щодо кількості осіб з вищою освітою (28 %)2.

У. — стала спільність людей, що складалася історично на території їх давнього розселення і

1 Дані до 1989 р. подаються переважно за матеріалами А. Пономарьова : Українці / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 30—138.

2 Маються на увазі особи з повною, базовою, почат-ковою та незакінченою вищою освітою.

Українська етнонація

характеризується низкою спільних ознак: етнічною самосвідо-містю, самоназвою, мовою, психічним складом, культурою, по-бутом, соціально-територіальною організацією. За типологічни-ми ознаками У. неоднорідні. До складу етнонації входять такі основні компоненти: 1) традиційний етнічний масив, окреслений етнічними кордонами; 2) етнічні групи (діаспора), що прожива-ють за межами основного етнічного масиву; 3) субетнічні групи, що складаються як з етнорегіональних, так і етнографічних уг-руповань.

Певне уявлення про зовнішні ознаки У., їх місце серед ін-ших народів, а також про стан їхнього внутрішнього розвитку дають кількісні характеристики — динаміка чисельності та ха-рактер розселення. Вони визначаються трьома основними чин-никами: станом природного відтворення (рівнем народжуваності та смертності), ступенем міграцій та характером етнічних про-цесів (консолідаційних, інтеграційних або ж асиміляційних).

У свою чергу, значення та особливість прояву кожного із вказаних чинників коригувалися своєрідністю історичної долі У., позначеною, як відомо, особливою драматичністю. Адже те-риторія України весь час розчленовувалася між окремими дер-жавами, кожна з яких, як правило, проводила політику денаціо-налізації. Її наслідком ставала асиміляція українського населен-ня, нині особливо відчутна на тих українських землях, що опи-нилися поза межами основного етнічного масиву, окресленого державними кордонами України, — Стародубщині (Росія), Ма-раморощині та Банату, що відійшли до Румунії, Пряшівщині, яка відійшла до Словаччини.

Відповідно до своєрідності історичної долі У. визначалися й етнічні процеси, зумовлюючи зміни їхньої чисельності як в Ук-раїні, так і поза її кордонами. Так, зменшення кількості У. про-тягом XVIII ст. на території їх основного етнічного масиву з 85,6 до 83,3 % було спричинене насамперед імміграційними про-цесами, а також відторгненням від материнського етнорегіону де-яких українських земель. Міграцію У. за межі своєї етнічної те-риторії ілюструють такі показники: лише в Росії на поч. XVIII ст. налічувалося 8 % усіх У. світу, на поч. XIX ст. — 14,4 %, на поч. XX ст. — 22,4 %.

Міграційні процеси, які переважно позначалися на зменшен-ні чисельності У. і в XIX ст., утворювали два могутніх потоки: один ішов у внутрішні губернії Російської держави (на Алтай,

37


Далекий Схід, Нижнє Поволжя, Північний Кавказ) та щойно звільнені землі (Новоросію, Бессарабію); другий — в основному за океан (до Канади, США, Бразилії, Аргентини та ін.). Якщо у 1795 р. за межами України перебувало майже 2 млн У. (в Украї-ні налічувалося 8695,3 тис. осіб, у всьому світі — 10 440,1 тис.), то у 1897 р. понад 6 млн осіб (в Україні — 20 977,9 тис., в усьо-му світі в цілому — 26 365,5 тис. осіб).

У 20—30-ті роки XX ст. відбувалося відносне зростання кількості У. в Україні (їхня питома вага щодо чисельності У. у світі досягла 83,6 %) внаслідок як деякого збільшення території основного етнічного українського масиву, так і асиміляційних процесів, що охопили зарубіжне українство. Кількість У. збіль-шувалась і в 40-х роках минулого століття внаслідок переселен-ня У. з Польщі та Чехословаччини під час обміну населенням між цими країнами та СРСР. В останні три десятиліття (за ви-нятком останніх років) зростання відносної й абсолютної чи-сельності У. в Україні уповільнюється через посилення асиміля-ційних процесів, а також пожвавлення міграції в Україну іноет-нічного населення з республік колишнього СРСР. Збільшилась у вказаний період імміграція У. за кордон.

Зазначена тенденція характеризується такими даними. У 20-х роках XX ст. загальна чисельність У. становила 37 млн 227,8 тис. осіб, з них проживали в Україні 27 млн 567 тис., у різних р-нах СРСР — 8 млн 344,4 тис., у країнах Західної Європи — 745,8 тис., в Америці — 560,0 тис. осіб. Наприкінці 30-х років відповідно: 35 млн 616 тис. осіб — усього, 29 млн 606,8 тис. — в Україні, 4 млн 524,7 тис. — в СРСР, 876,1 тис. — в Європі, 609,0 тис. —-в Америці; у 1959 p.: 38 млн 624,7 тис. — 32 млн 158,4 тис. — 5 млн 063,3 тис. — 335,0 тис. — 1 млн 053,0 тис. осіб; у 1979 p.: 44 млн 083,9 тис. — 36 млн 495,6 тис. — 5 млн 858,3 тис. — 490,0 тис. — 1 млн 220 тис. осіб; у 1998 р. — 46 млн 136,0 тис. —-37 млн 419,0 тис. — 6 млн 764,0 тис. — 500,0 тис. — 1 млн 428,0 тис. осіб.

Лише останнім часом починає проявлятися тенденція до збіль-шення чисельності та питомої ваги У. в Україні, а також у дер-жавах ближнього зарубіжжя. Вона спричинена зростанням їх-ньої національної свідомості: чимало У., колись записаних під іншою національністю, тепер відновлюють свою національну приналежність; кількість У. в Україні збільшується, зокрема, за рахунок повернення У. з країн ближнього зарубіжжя. Останнім часом кількість У. в Україні зросла на 930 тис. осіб.

38


Отже, У. — один з найбільших народів Європи, другий за чисельністю серед слов'янських народів і основний в етнонаціо-нальній структурі України.

Відповідно до кількісних характеристик окреслюється й ве-ликий культурний здобуток У. Проте їх етнічну історію дослід-ники нерідко оцінюють неадекватно. Така позиція найрельєфні-ше виявилася у період «інтернаціоналізації», ідеологічною ос-новою якої була теорія «колбочки». Обстоюючи ідею злиття всіх націй в нову й єдину історичну спільність — радянський народ, а національних культур — в загальнорадянську культуру, ця теорія деформувала історичне мислення. Виходило, ніби не потрібно звертатися до проблем національного розвитку, осмис-лення національного коріння, природи та механізму нації, уникаю-чи самого поняття «український народ», вживаючи натомість тер-мін «народ України». Мовляв, перша назва має «націоналістичне» забарвлення, а друга — засвідчує «інтернаціоналізм».

До речі, вказана концепція не така вже й нова, методологіч-но вона пов'язана з дещо призабутою, але також хибною тео-рією, доволі поширеною наприкінці минулого століття як у віт-чизняній, так і в зарубіжній історіографії. Йдеться про обґрун-тування пріоритетності «російської (іноді польської) історії» в історії східних слов'ян: її витоки відшукували у давньокиївсько-му пласті, ведучи далі історичний стрижень через Велике кня-зівство Володимирське — Московське князівство — Російську імперію, а відтак і СРСР з обов'язковим геополітичним етноге-нетичним центром у Москві.

Виходило, що власного національного життя український народ ніколи не мав: воно розчинялося або у всесвітній історії, або в історії Речі Посполитої та історії Росії. Раннє Середньовіччя України (XIV—XVI ст.) ховалося в історії Великого князівства Литовського, Угорщини, Речі Посполитої, а час після XVII ст. — в історії Російської держави. Історія України й У. зводилася тим самим до нетривалого часового відтинку — з моменту «від-падання» від Польщі до возз'єднання з Росією, тобто лише до історії Гетьманщини.

Перші спроби з'єднати цю «урізану» історію з попередніми віками історичного розвою українського народу сприймалися з недовірою, як прояв якихось утаємничених тенденцій, вплив по-літиканства в науці, свідчення українського сепаратизму.

Отже, заідеологізовані підходи до осмислення етнічної істо-рії У., що культивувалися тривалий час, а деякою мірою дають-

39


ся взнаки і нині, відволікали від основної проблеми — похо-дження та формування українського етносу та української на-ції. Викривляючи ранню історію У., цілком природно, відсували у пізніші періоди і час їх етно- та націогенезу, що давало під-стави для деформації всієї етнічної історії та, певна річ, запере-чення оригінальності У. як нації. Спростовувалася її окреміш-ність: вона поставала «провінційною народністю», а її мова — великоруською «підговіркою».

Сьогодні в етнологічній науці ми підходимо до тієї межі, яку можна назвати «етапом очищення» — звільнення її від іде-ологічних і політичних догм і, власне, повернення на наукові по-зиції об'єктивності. Остання передбачає розгляд будь-якого ет-носу, в тому числі й українського, як самобутнього утворення, що має притаманні лише йому риси, своєрідний механізм заро-дження, формування й відтворення, оригінальну історію, тобто все те, що становить внутрішню сутність етносу. Це добре відо-ме нині положення, особливо фундаментально обґрунтоване Л. Гумільовим, набуває надзвичайної гостроти та полемічності, тільки-но починає проекціюватися на український ґрунт. І це зрозуміло, адже воно суперечить усталеній теорії про генетичну єдність і навіть одночасність зародження всіх споріднених схід-нослов'янських народів — росіян, українців і білорусів.

Не відкидаючи положення про їх етнокультурну спорідне-ність (але в жодному разі не поділяючи ідею про «єдину етно-генетичну колиску»), підкреслимо своєрідність кожного з на-званих народів, яка виявляється не тільки в несхожості їх істо-ричного розвитку, але, головне, у самій природі походження. На відміну від багатьох інших народів У. зароджувалися у дуже незвичній етнічній та історичній ситуації, а саме на пе-ретині різних систем — етнокультурних, соціальних, економі-чних, політичних, релігійних, а нерідко і на зламі несумісних культур.

На історично-культурні зони нашаровувалися також етнічні, мовні, адміністративні та політичні системи, створюючи переду-мови для формування ієрархічності української національної культури, що проявляється, зокрема, у розмаїтті її регіональних та зональних варіантів. Регіональність української культури — одна з найхарактерніших її особливостей, що водночас дає ключ до розуміння глибинної сутності культури, її осмислення як соціальної системи. За своєю структурою етнічна культура У. надзвичайно різнопланова, етнографічно багатобарвна, а в

40


історичному плані — багатошарова, тобто вона самобутня й не-повторна навіть у системі споріднених народів, хоч і ґрунтуєть-ся на спільній для них слов'янській основі.

Багатоваріантність закладена у самій природі генези У. Ад-же її етнічна основа — давньоруська етнічна спільнота — не була монолітною, а складалася з різних субетносів. В їх ролі виступали тоді етноплеменні об'єднання, відомі з «Повісті врем'яних літ» як племена полян, древлян, сіверян, волинян, ти-верців, білих хорватів, уличів.

Етнічна мозаїчність надалі посилювалася через утворення ет-нотериторіальних та етнополітичних одиниць — земель, а відтак і «княжих столів» (князівств), відомих за назвами Га-лицька, Холмська, Перемишлянська, Сяноцька землі, Поділ-ля, Покуття, Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Чернігів-щина, Стародубщина, а у пізніші часи — Вкраїна, Мала Русь, Запорожжя...

До речі, етнографічна мозаїчність українського етносу не означає його послаблення, розпорошення або руйнацію. Навпа-ки, розмаїття субетнічних утворень і, зокрема, етнографічна мо-заїчність забезпечують життєздатність етносу, підтримуючи етнічну єдність через внутрішнє неантагоністичне суперництво між ними. Йдеться, власне, про головний стабілізуючий етнос механізм: якщо він спрощується, відбувається деградація, а то й руйнація етносу.

У цьому плані український етнос — надзвичайно стійка си-стема завдяки її складній субетнічній структурі, що формувала-ся біля витоків його зародження. Упродовж століть вона під-тримувалась, набуваючи нових забарвлень: починаючи з XV ст. до її складу включалися нові етнотериторіальні одиниці — істо-рично-етнографічні регіони. їх виникнення пов'язане зі специ-фічністю історичної долі України й У., зокрема, з колонізацією окремих земель України агресивними сусідніми державами, які надавали їм власні специфічні етнокультурні риси.

Історично-етнографічна карта України надзвичайно різно-манітна, включаючи такі регіони (а отже, й регіональні типи культури), як Середня Наддніпрянщина (Гетьманщина), Поліс-ся, Сіверщина, Поділля, Волинь, Галичина, Закарпаття, Північна Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Донщи-на, Слобожанщина, до складу яких, у свою чергу, входять відо-мі історичні зони — свого роду символи етнічної історії У.: Надпорожжя, Надбужжя, Наддністрянщина тощо, а також ет-

41


нографічні р-ни — Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, ре-гіон розселення поліщуків. Нині відроджується пам'ять і про ті історичні землі У., що відійшли до сусідніх держав, але залиши-лися частиною українського материнського етнорегіону, — Бе-рестейщину, Стародубщину, Подоння, Кубань, Сяноччину, Холм-щину.

Ще колоритніша етнонімічна картина У.: вона містить у собі як нові, так і стародавні самоназви. До наших днів збереглися крайові самоназви, що траплялися ще у давньоруських літопи-сах і позначали причетність людей до «батющини» — землі свого роду, своїх предків: кияни, чернігівці, смоляни, полотчани.

Пізніше з утворенням нових країв та земляцьких об'єднань виникли самоназви за походженням. Вони й нині доволі устале-ні в крайовій самосвідомості У.: подоляни, волиняни, поліщуки, буковинці, слобожани, запорожці, донеччани. Картина крайових самоназв, що віддзеркалює регіональну самосвідомість У., не завжди, однак, вписується у структуру історично-етнографічно-го районування країни. Палітра етнонімічних назв складніша, оскільки пов'язана з надзвичайно тонким механізмом — само-свідомістю людей, котрі не завжди адекватно визначають свою належність до певного регіону.

Етнічна самосвідомість У. завжди була і є нині багатошаро-вою, пов'язаною з усвідомленням своєї причетності до держави, до нації, до краю. Сучасний її шар виявляється в основному на трьох рівнях: крайової, етнічної та національно-державної са-мосвідомості. Остання як найвищий щабель розвитку етнічної самосвідомості складається з двох фаз — «спокійної», для якої характерним є усвідомлення цілісності української нації, і «ла-виноподібної», пов'язаної з пробудженням українства як дер-жавної нації.

Ієрархічність етнічної самосвідомості особливо рельєфно про-являється в регіонах зі складною етнічною структурою населен-ня. Так, у Західному Поліссі, де проживають в основному У. та білоруси, етнонімна картина така: У., усвідомлюючи себе украї-нцями, називають себе поліщуками, а сусідніх У., які мешкають південніше, — польовиками або полянами; білорусів вони назива-ють литвинами, хоча ті самі себе називають поліщуками, вважаю-чи, що литвини («ліцвіни») — це білоруси, які проживають у Бі-лорусі. У. західних р-нів Полісся переважно усвідомлюють себе русинами в пам'ять своїх пращурів часів Давньої Русі.

42


Ще розмаїтішою є система етнічної та етнорегіональної са-мосвідомості У. Карпатської України. Там у середовищі україн-ського населення виявляється декілька її рівнів: усвідомлюючи себе українцями (і, відповідно, називаючись українцями), вони постійно зберігають генетичний зв'язок із давньою Руссю через додаткову самоназву «русини» («руснаки», «русичі», «руські»); усвідомлюючи приналежність до рідною краю — Карпат, імену-ються «карпаторусами»; залежно від приналежності до етно-графічних груп — «гуцулами», «бойками» або «лемками», а залежно від р-ну проживання — «підгорянами», «верховинця-ми» чи «долинянами». Сусідів-українців, які колись мешкали на землях, що знаходились у складі Австро-Угорщини, вони іменують «агрорусами», а ті їх — «рутенами» (латинська назва русинів) або «крайниками» (власне українцями).

Подібна ієрархічність самоназв та назв У. склалась і в ба-гатьох інших етноконтактних зонах України, відтворюючи тим самим розмаїтість етнічної історії та етнічної самосвідомості У. Основні етнонімічні фрагменти такі: батюки, бойки, буковинці, верховинці, волиняни, галичани, гуцули, запорожці, карпатору-си, козаки, лемки, малороси, малоросіяни, ополяни, підгорці, пінчуки, подоляни, поліщуки, польовики, поляни, райки, роксо-лани, русини, руснаки, севрюки, слобожани, степняки, таврича-ни, угроруси, хохли, червоноруси, черкаси, черноморці. Проте все це разом є однією нацією — У., котрі увібрали все роз-маїття її історично-етнографічних барв, бо вона об'єднала їх спільністю національної свідомості, єдністю історії та культури.

Розуміння системи етнонімічної картини та етнічної само-свідомості У. дає можливість впритул підійти і до загальніших наукових проблем, зокрема проблеми етно- та націогенезу У. Її актуальність наразі набуває особливої значущості нерідко через втягнення цієї проблеми у вир політичних та публіцистичних пристрастей, породжуючи фантастичні теорії походження У. їхні витоки пов'язують то зі скіфами, то з гунами чи болгара-ми, то з етрусками або й китайськими племенами, намагаючись таким чином «подовжити» етнічну історію У. Насправді ж нау-кових підстав для подібних теорій і гіпотез немає. Дані археоло-гічних, антропологічних, лінгвістичних та етнографічних дослі-джень підтверджують східнослов'янську основу У. їхніми дале-кими предками були анти й склавіни, котрі, починаючи з другої чверті І тис. н.е., заселяли межиріччя Дніпра і Прип'яті. Корін-

43


ня пам'яток дулібів-волинян, що входять у коло слов'янських старожитностей типу Луки-Райковецької, сягає празької та де-яких більш ранніх культур. Дулібо-волинянське об'єднання не досягло своєї державної завершеності. Східнослов'янську дер-жаву Русь, що сформувалася у IX ст. на ширшій етноплемін-ній основі, по суті, можна вважати початком української державності та поштовхом до націогенезу. Щоправда, він не був завершений: через нетривалий час існування держави так і не сформувалася, на жаль, саме українська самосвідомість її насе-лення.

Націогенез У. пов'язаний з їхнім загальним національним піднесенням, що виявилося у формі національно-визвольної бо-ротьби XVI—XVII ст. Саме тоді оформилися національні ін-тереси, визначилися національна ідея, національні гасла та ат-рибути, Запорозька Січ — тож недаремно тоді У. називали «нацією козаків». Однак процес націогенезу У. «дозрівав», проходячи ряд етапів, відомих як «національно-культурне відро-дження». Розпочавшись у XIV ст. як військово-політичне відро-дження, воно тривало до кін. XVIII ст. у сфері культури й ду-ховності, у 20-х роках XX ст. — як державно-політична розбу-дова, нарешті у наші дні — у формі загального національного піднесення, охоплюючи всі важливі сфери життя українського народу — державотворення, культуру, науку, побут.

Опосередкованим свідченням етно- та націогенезу У. є лінг-вістичні дослідження. Мова У., сягаючи праукраїнських (сло-в'янських) діалектів, засвідчує свій безперервний розвиток. Най-давніші пам'ятки Київської Русі виявляють риси, що згодом ста-ли визначальними для формування структури саме української мови (бл. XI ст.) і вказують на багато в чому відмінний розви-ток порівняно з розвитком близькоспоріднених мов, зокрема російської та білоруської. Водночас вони свідчать про щедру палітру говорів і говірок, притаманних колись окремим етнопле-мінним об'єднанням, землям, регіонам. Сучасна українська мова зберігає розмаїття регіональних варіантів говорів: поліських, по-дільських, середньонаддніпрянських, гуцульських, бойківських, лемківських, буковинських, покутських, слобожанських, степо-вих, наддністрянських, надсянських тощо.

Генетичну картину У. розкривають й антропологічні дані, які підтверджують, що У. належать до великої європеоїдної ра-си, тяжіючи до її південної гілки. Характерні ознаки: високий

44


зріст, брахіцефалія, відносно темний колір очей та волосся, се-редня ширина обличчя, пряма форма носа, середній розвиток третинного волосяного покриву. Відхилення від цього «усеред-неного типу», до якого належить переважна більшість сіль-ських жителів, трапляються на півночі України, в зоні Карпат, нижньому Подніпров'ї та Буковині, що дає підстави виділити тут окремі морфологічні варіанти.

Взагалі за антропологічними характеристиками У. поділяю-ться на декілька типів: карпатський, волинський, деснянський, нижньодніпровський та центральноукраїнський. Найдавніші, ар-хаїчні риси фізичної будови збереглися на Правобережному Поліссі та Волині, де зафіксовано також сліди перебування балтських племен. На Лівобережжі та Нижньому Подніпров'ї відчутний вплив давнього іранського, а в Карпатській зоні та на Буковині — фракійського компонентів. Окрім того, в окремих південних р-нах Середньої Наддніпрянщини спостерігається не-значна монголоїдна домішка — наслідок слов'яно-тюркських контактів часів Давньої Русі.

Загалом У. — доволі антропологічно однорідна людність, основні ознаки якої формувалися на теренах України впродовж останніх тисячоліть.

Достатньою розмаїтою є етнічна культура У. Її традиційною основою було хліборобство з потужним виявленням землероб-ської сутності, культом землі та землеробської праці. Згодом, з формуванням козацтва, на цю традиційну основу нашарува-лася козацька культура, що обстоювала протилежні цінності. Якщо землеробський тип культури ґрунтувався на ідеї прив'яза-ності до землі й рідної оселі, віншуючи як життєдайний початок жінку, насамперед матір, то для козаків основоположними були ідея шляху, неспокою, чужини, простору та суто чоловічі чес-ноти.

Взаємодія двох типів етнічної культури і, власне, двох типів ментальності, що відбувалася тим не менше на спільній міфоло-гічній основі, значною мірою привнесла в систему ментальності елементи фантастичного й водночас трагічного. Ця своєрідність менталітету згодом набула національних рис і національного ха-рактеру У. — народу з надзвичайно високим чуттям трагічного. Певна врівноваженість цих майже протилежних етнокультурних систем досягалася за рахунок творення національної еліти — носія не лише національної свідомості, а й нового типу культу-

45


ри європейського рівня. Початок її формування припав на по-рубіжжя XVI—XVII ст. Спрямований національною елітою ук-раїнський менталітет позначився на своєрідності українського суспільства, орієнтованого передовсім на внутрішні механізми самоорганізації. Саме тому у ньому досягли закінченого розви-тку системи родинної спорідненості, свояцтва, кумівства, по-братимства, посестринства, громади, цехових організацій тощо. Така спрямованість системи із відповідною комунікацією етніч-них стереотипів характеризує українство як стабільне суспіль-ство, здатне протистояти зовнішнім діям. Разом з тим його не можна віднести і до архаїчного типу суспільства, оскільки воно тяжіє до лабільної суспільної системи, яка толерантно ставить-ся до різних суперечностей.

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ ТА ЕТНІЧНІ ГРУПИ З НЕВИЗНАЧЕНИМ СТАТУСОМ

АЗЕРБАЙДЖАНЦІ (самоназва — азербайджан-лилар).

А. — основне населення Азербайджану (5 млн 805 тис. осіб). Загальна кількість — бл. 17 млн осіб. Живуть також в Ірані — 7 млн, Російській Федерації — 336 тис., Грузії — 307,6 тис., Узбеки-стані — 44,4 тис., Туркменії — 33,4 тис., Казах-стані — 90,1 тис., Киргизії — 15,8 тис., до нещода-вна у Вірменії — 84,9 тис., незначна кількість — в Афганістані, Іраку, Туреччині. Належать пере-важно до південної раси великої європеоїдної раси. Мова азербайджанська офіційно називає-ться «тюркська» і входить до південно-західної (огузької) підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї; діалекти: північні, західні, східні, півден-ні. Писемність з 1991 р. на основі латинської графіки. Віруючі А. — мусульмани, здебільшого шиїти.

В Україні, за даними перепису 2001 p., про-живає 45 176 осіб (1989 р. — 36,9 тис.). Найбіль-ше — у Донецькій (8075), Харківській (5684), Дніпропетровській (5683), Луганській (3121) обл., АР Крим (3748), Одеській обл. (2777), м. Києві (2567), Запорізькій обл. (2490).

Рідною мовою вважають азербайджанську 23 958 (52 %) осіб, українську — 3224 (7 %), ро-сійську — 16 968 (37 %), кримськотатарську — 102 (0,2 %) особи.

Етнічна історія. В етногенезі А. брало участь населення давніх держав Мани (перша пол. І тис. до н.е.), Албанії Кавказької (друга пол. І тис. до н.е. — X ст. н.е.), Мідії, Атропатени (IV ст.

47


до н.е. — VII ст. н. е.), албани, гаргари, утії, каспії, леги, які розмовляли кавказькими мовами, — на півночі та іраномовні куртії, манеї, мідяни — на півдні. Атропатена після арабського завоювання VII ст. стала називатися Адербайджан (арабською), Адербадаган (перською). Під владою Арабського халіфату було об'єднано Північний та Південний Азербайджан; почалося по-ширення ісламу. З місцевим населенням змішувалися, особливо з поч. І тис. н.е., прийшлі, перевалено тюркомовні народи (гуни, хозари та ін.). Процес тюркізації відбувався в основному в XI— XIV ст., що було пов'язане із вторгненням тюрків-огузів (сель-джуків) і монголо-татар. У XI—XIII ст. перевалено завершилося формування азербайдлсанського етносу. У цей час відбувається заміна корінних мов — іранської азери (на півдні, терен Атро-патени) і кавказької аранської (на півночі, терен Албанії) тюрк-ською. До сер. XVIII ст. на території Азербайдлсану існувало понад 15 дерлсав-ханств (найбільші — Кубинське, Шекінське, Ширванське, Бакинське, Карабаське), які підкорялися Ірану. При-єднання Північного Азербайджану до Росії відбулося у першій третині XIX ст. (за Гюлістанським 1813 р. і Туркманчайським 1828 р. договорами Росії з Іраном).

У сер. XIX ст. оформилася сучасна літературна мова на базі бакинсько-шемахінського діалекту і староазербайдлсанської мо-ви; писемні пам'ятки на староазербайдлсанскій мові належать до XIII—XIX ст. До 30-х років XX ст. в офіційних російських до-кументах А. називалися закавказькими (адербайджанськими) тюр-ками, татарами. Після проголошення Азербайдлсанської РСР (квітень 1920 p.; з 1990 р. — Азербайдлсанська Республіка) від-бувалася подальша консолідація А. У 1929 р. азербайджанська писемність була переведена з арабської на латинську графіку, у 1939 р. — на російську, з 1991 р. — знову на латинську.

БІЛОРУСИ (самоназва — бєларуси). Б. — основне населення Білорусі (7904,6 тис. осіб). Загальна

чисельність — бл. 10,5 млн осіб. Живуть також у Російській Фе-дерації (1206,2 тис.), Литві (63,2 тис.), Латвії (119,7 тис.), Естонії (27,7 тис.), Україні, Казахстані (182,6 тис.), Польщі (бл. 250 тис.), Молдавії (19,6 тис.), у США, Аргентині, Канаді. Виділяє-ться субетнічна група поліщуків. У говорі цієї групи Б. спосте-рігаються деякі фонетичні риси, властиві українській мові. На інших окраїнах білоруської етнічної території в говорі та окре-мих елементах культури місцевого білоруського населення та-

48

Національні меншини та етнічні групи з невизначеним статусом

коле помітний вплив сусідів: на півночі та сході — росіян, на за-ході — поляків-мазовшан, на північному заході — литовців і ла-тишів. Б. належать переважно до східноєвропейського типу се-редньоєвропейської раси (у межах великої європеоїдної раси). Розмовляють білоруською мовою східної підгрупи слов'янської групи індоєвропейської сім'ї; діалекти: південно-західні, північ-но-східні, т.зв. поліські говори. Після 1945 р. білорусами було записано бл. 1,5 млн українців Берестейщини. Поширені також польська, литовська мова. Писемність на основі кирилиці. Віру-ючі Б. — переважно православні, бл. 25 % — католики.

Згідно з переписом 2001 p., чисельність Б. в Україні — 275 763 особи (у 1989 р. — 440 тис.), що становить 0,57 % насе-лення України (1989 р. — 0,9 %). Серед них: у Донецькій обл. — 44 525 осіб (16 %), Дніпропетровській — 29 528 (10 %), АР Крим — 29 285 (10 %), Луганській обл. — 20 587 (7 %), м. Києві — 16 549 (6 %). Концентрація у місцях компактного розселення — переважно Рівненській обл. — (11 827 осіб) — є помітно меншою, ніж в індустріальних та урбанізованих регіонах. В інших обл., су-міжних з Білоруссю (Волинській, Житомирській, Київській), кількість Б. населення значно менша. За рідну білоруську мову вважають 54 573 особи (19,7 %), українську — 48 202 (17,4 %), російську — 172 251 (62,4 %), молдавську — 42.

Подальше опрацювання результатів перепису дасть можли-вість з'ясувати причини такого інтенсивного зменшення кількос-ті Б. в Україні — 38 % — еміграцію або асиміляцію; навряд чи можна говорити про природне зменшення (навіть з урахуван-ням загального скорочення населення країни на понад 7 %). Ви-сокоймовірною є роль обох вказаних чинників, оскільки серед Б. в Україні переважає міське та високоосвічене населення, яке є наймобільнішим у цих процесах. Щодо втрати характерних етнічних ознак, то у Донецькій обл. вважають рідною білорусь-ку мову лише 10,4 % Б., російську — 85,5, українську — 3,9 %. Щоправда, у Рівненській обл., де Б. є переважно сільськими жи-телями, вважають рідною українську мову 80 %, а білоруську — 11,2 %; щодо останньої це дуже близько до показників індустрі-альної Донеччини і є безперечним показником асиміляції.

У попередній (дорадянський та радянський) період перева-жала протилежна тенденція1. Протягом тридцятилітнього періо-

1 Соціально-демографічна динаміка Б. населення до 1989 р. подається за: Данильченко О., Рудницька Т. Білоруси / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 21—24.

4 — 4-1649 49


ду з 1959 р. кількість Б. в Україні зросла на 51,3 %. Таке інтен-сивне кількісне збільшення білоруської етнічної групи було по-в'язане насамперед з активними міграційними процесами. Ін-шою вагомою причиною збільшення чисельності Б. стало те, що в повоєнний період народжуваність у Б. України була значно вищою, ніж в інших етнічних групах (28,7 на 1000 осіб у Б. про-ти 19,4 у росіян і 21,4 в українців у 1959 p.). Найвища серед ін-ших етнічних груп частка осіб, які народилися поза межами України (в 1989 р. вона досягала 65,4 %), підтверджує, що Б. є новим населенням України і більшість з них — переселенці. Ни-ні Б. розселені досить рівномірно по всій території України. Для них характерне, як правило, дисперсне розселення у всіх без винятку обл. Найбільшу частку Б. статистика фіксує в До-нецькій обл., де проживає 17,5 % (нині 16,1 %) усіх Б. України. Переважна більшість білоруського населення України є жителя-ми міст. Питома вага городян в цій етнічній групі в період 1959— 1989 pp. постійно зростала і наприкінці 80-х років досягла майже 80 %. Якщо в 1959 р. мешканці міст серед Б. становили 73,3 %, то у 1989 р. — вже 79,3 %. Найбільша частка городян-білорусів у Донецькій (93,7 %) і Луганській (92,9 %) обл. Дише в одній обл. — Рівненській — сільські жителі серед Б. стано-влять більшість (68,6 %). Саме тут, у смузі українсько-білорусь-кого пограниччя в Сарненському і Рокитнянському р-нах, розта-шовані села, що є основним масивом більш-менш компактно-го проживання Б. на теренах України, де вони мешкають ра-зом з українцями та в українському оточенні. Значна частка сільського населення серед Б., які живуть у Кіровоградській (42,3 %), Миколаївській (36,1 %) та Полтавській (32,3 %) обл. Тут їх оточення, особливо у Миколаївській обл., в основному є етнічно змішаним.

Вивчення мовної ситуації, що склалася в етнічній групі Б., показало, що тільки 35,5 % (нині 19,7 %) Б. вважало рідною мо-вою білоруську, 55,2 % (нині 62,4 %) — російську. Зрештою, ме-нше половини білоруського населення України (48,5 %) конста-тувало в 1989 р. вільне володіння мовою своєї національності. З 1970 по 1989 р. питома вага Б., котрі вільно володіють українсь-кою мовою, зросла з 22,7 до 27,9 %, з яких 9,3 % (нині 17,4 %) вважали цю мову рідною.

За показниками рівня освіти білоруська етнічна група на 1989 р. займала четверте місце серед інших етнічних спільнот України. Якщо у 1959 р. частка Б. з вищою освітою становила 2,6 %, то наприкінці 80-х років вона значно зросла і в 1989 р.

50


становила 11,6 % (у містах — 13,6 %, на селі — 3,3 %). (Дані щодо освіти за 2001 р. повністю ще не опрацьовані.)

Пропорції соціально-професійного складу трудоактивної час-тини білоруської етнічної групи, що певною мірою віддзеркалю-ють її статусні позиції на соціальній драбині українського су-спільства, на рубежі 80—90-х років мали такий вигляд: керівни-ки — 3,89 %, спеціалісти — 21,35, службовці-неспеціалісти — 6,37, робітники — 59,50, селяни — 8,90 %. Приблизно половина трудоактивних Б. зайнята в індустріальному промисловому ви-робництві та сільському господарстві. Значною також є частка Б., які працюють у гірничо-видобувній промисловості. Новіші дані, з урахуванням істотної зміни соціальної та статусної структури су-спільства за останні 10 років, ще не можна навести.

З громадських об'єднань Б. в Україні можна назвати Всеук-раїнську спілку білорусів з осередком у Києві (голова — І.О. Ор-жехівська), Білоруське культурно-просвітницьке товариство у Сімферополі, Обласне земляцтво білорусів у Вінниці, Волинське товариство білорусів у Луцьку, Закарпатське обласне товари-ство білорусів «Сябри» в Ужгороді, Товариство білорусів «Мінськ» у Запоріжжі, Білоруську громаду Львівської області у Львові, Рівненське обласне управління «Білорусь».

Б. в Україні. Поселення Б. на терені України почалося ще в ранньому Середньовіччі. Історичні джерела донесли до нас імена багатьох майстрів, вихідців з Полоцької, Туровської, Мо-зирської земель, які жили й працювали в Києві.

Важливу роль у взаємовідносинах українського й білорусь-кого народів доби Середньовіччя відігравали переселення, по-в'язані із соціальними конфліктами. Значна частина білорусько-го населення, що в ході цієї боротьби в XVI—XVII ст. пере-йшла в Україну, осідала в містах, зокрема в Києві, Черкасах, Каневі, Звенигороді, Луцьку. У степовому Подніпров'ї селилися відхідці з білоруських земель, які займалися рибальством і мис-ливством.

Під час Визвольної війни українського народу 1648—1657 pp. велика кількість Б. рятувалася від терору шляхти на українсь-ких землях.

У другій пол. XVII — першій пол. XVIII ст. переселення Б. в Україну значно збільшилося. Відбувалося воно переважно в трьох основних формах: втечі селян на вільні землі від соціаль-ного гніту, примусового переселення кріпаків поміщиками та відхідництва. Вихідці з Білорусі поселялися на спустошених вій-

4* 51


нами Подніпров'ї, Волині. Чимало білоруських сіл виникло на Рівненщині, Слобожанщині, у верхів'ях р. Сули.

У другій пол. XVIII ст. тривало переселення Б. в Україну, почасти набуваючи нових форм. Зокрема, в 1794 р. до Катери-нослава з Могилівської губ. було переведено Дубровненську су-конну мануфактуру разом з приписаними до неї селянами в кіль-кості 2854 сім'ї, що започаткувало розвиток промисловості на півдні України. У цей період значно зростає відхідництво на Че-рнігівщину, причому не лише на сезонні роботи, а й пов'язане з добуванням солі та ремісництвом, а також в міста Київ, Креме-нчук, Катеринослав, Херсон. Чимало відхідників залишалися там на постійне проживання.

Наприкінці XVIII — у першій пол. XIX ст. великих масшта-бів набуло переселення поміщицьких селян із білоруських вот-чин на вільні землі Причорномор'я. Внаслідок цього утворилися білоруські села на Миколаївщині, в межиріччі Інгульця та Інгу-лу. Неподалік, на Єлисаветградщині, жили й переведені з Біло-русі військові поселенці.

Нова ситуація склалася в ЗО—40-х роках XIX ст. Тоді на південь України було переселено декілька тисяч сімей дрібної білоруської шляхти, позбавленої дворянських звань після поль-ського повстання 1830—1831 pp. Переселення селян-однодвор-ців колишніх білоруських дворян відбувалося і в 1846 р.

Суттєвим чинником зміни етнічної ситуації в Україні в XIX ст. стали втечі сюди, переважно на південь, білоруських се-лян-кріпаків. Особливого розмаху й масовості цей селянський рух набув у 20—30-х роках.

Упродовж XIX ст. інтенсивність міграції з Білорусі в Украї-ну посилювалась і досягла значних розмірів. За переписом 1897 p., лише в Київській губ. Б. налічувалося 6395 осіб.

У другій пол. XIX ст. характер та спрямування міграційних процесів дещо змінюються. У зв'язку з вичерпанням фонду віль-них земель на півдні України більшість білоруських переселен-ців цього періоду зрештою ставали робітниками на промисло-вих підприємствах Поділля, а також Донбасу й Придніпров'я, які швидко розвивались. Індустріальна праця та міський спосіб життя, що прийшли на зміну порівняній замкнутості колишніх сільських громад, значно прискорили процеси розмивання та асиміляції відносно нечисленного білоруського населення Укра-їни. Цьому значною мірою сприяла близькість мов і спорідне-ність культур двох сусідніх народів, що мали також чимало спі-

52


льних рис у господарчому житті та побуті. Особливої інтенсив-ності асиміляційні процеси набули вже в XX ст.

У роки Першої світової та Громадянської воєн міграція з Білорусі в Україну різко зменшилась і лише із середини 20-х років почала поволі зростати. Важливу роль у збільшенні кіль-кості білоруського населення в Україні, як і в розвитку еконо-мічних та культурних зв'язків двох республік, у цей період віді-гравав такий доволі специфічний чинник, як сезонні робітники. Відродження зруйнованої війнами економіки країни розпочина-лося з відбудови об'єктів першочергової ваги, зокрема шахт Дон-басу, а також металургійних і машинобудівних підприємств пів-дня України. Майже половина сезонних робітників з Білорусі прямувала у Донбас. Якщо в 1924—1925 pp. їх було 6,2 тис., то в 1925—1926 pp. — вже 21,3 тис. осіб.

Ще одним суттєвим чинником зростання чисельності Б. в Україні ставало сільськогосподарське переселення. У сер. 20-х років, коли малоземелля й перенаселення білоруського села да-валися взнаки найвідчутніше, воно набуло значного розмаху. За першу пол. 1924 p. лише з Гомельської губ. на південь України переселилося 1125 осіб.

Загалом у зазначений період в Україні проживало бл. 76 тис. Б. Однак переважна більшість їх була розселена дуже розпоро-шено в українсько-білоруському пограниччі та індустріальних центрах Донбасу й південного регіону, не утворюючи компакт-них етнічних масивів. Ця обставина в умовах форсованої індус-тріалізації та швидкого зростання кількості робітників приско-рювала їхню асиміляцію і втрату ними національних ознак.

Статистичні дані свідчать, що в 1926 р. на будівництві нових промислових гігантів Донбасу та Придніпров'я за оргнабором працювало понад 10 тис. робітників-білорусів, а в 1930—1931 pp. їх кількість зросла до 34 тис. осіб. Аналогічна ситуація повто-рилася в 1943—1950 pp., у період післявоєнної відбудови проми-словості Донбасу та півдня України. Тоді у цих регіонах кіль-кість Б. дещо зросла, але згодом почалося неухильне і дедалі швидше її зменшення.

Етнічна історія. Основну участь в етногенезі Б. взяли східнослов'янські племена дреговичів, західних кривичів і ради-мичів на основі потужного балтського субстрату. Територія суч. Білорусі була колонізована слов'янами, а місцеве населення асимільоване впродовж VII—VIII ст. Ці племена у IX—XI ст. увійшли до складу Київської держави, яка формувалася, підко-

53


рюючи басейн Дніпра. Існування єдиної давньоруської народно-сті залишається дискусійним питанням, оскільки Давня Русь бу-ла передовсім політичним об'єднанням, а за етнічним складом, хоч і за переважання слов'ян, строкатим. Стверджувати можна лише наявність спільної книжної мови та елітарної культури, з'ясування ж форм лояльності та структури ідентичності загалу східнослов'янської людності є вельми проблематичним. Ще на момент написання «Повісті врем'яних літ» (поч. XII ст.) значну роль відігравала ідентичність племінного характеру. Очевидною є рання схильність локальних князівств на білоруських теренах до сепаратизму від київського столу.

У сер. XIII — поч. XIV ст. землі Білорусі увійшли до складу Великого князівства Литовського, де протягом XIV—XVI ст. на території Турово-Пінської, Берестейської, Гродненської, Поло-цької, Мінської, Вітебської і частини Смоленської та Чернігівсь-кої земель склалася давньобілоруська (або «руська») мова, яка у XIV—XVI ст. використовувалася у державному діловодстві, літописанні, правових пам'ятках. Політична окремішність і про-цеси структурування еліти русько-литовського походження на ґрунті потужної місцевої локальної ідентичності відіграли ви-значальну роль у формуванні специфічних рис білоруської культури та мови. Білоруська етнічна спільнота сформувалася у XIV—XVI ст. У цей час стосовно частини білоруських земель по-чала уживатися назва Біла Русь. Щодо походження цієї назви у науковій літературі немає спільної думки. Найчастіше трапляє-ться тлумачення найменування Біла Русь шляхом зіставлення його з назвою Чорна Русь, якою позначалася частина західної давньоруської території з містами Новгородком, Слонімом, Зди-товим, Волковиськом і Гродно, захоплена литовськими князями раніше інших частин Західної Русі. Припускається, що Білою Руссю в XIII ст. стали називати іншу частину Західної Русі, ще вільну в той час від влади литовських князів-завойовників і не скорену татарами. У цьому сенсі Біла Русь могла означати Вільну Русь. За іншим тлумаченням, походження розглянутих топонімів ставиться в залежність від поширення християнства в західній частині Русі: Білою Руссю нібито стали називати ті білоруські землі, в яких раніше затвердилася нова, християн-ська релігія, а Чорною Руссю — землі, де довше зберігалося язичництво.

У першій чверті XVI в. у Білорусі з'являється друкарство, виникнення якого пов'язане з ім'ям білоруського першодрукаря

54

Національні меншини та етнічні г р у п и з невизначеним статусом

і просвітителя Георгія Скарини. Його видання широко розпо-всюджувалися в Російській державі та інших слов'янських краї-нах. Видатну роль у розвитку білоруської культури відіграли Василь Тяпинський, Симон Будний, брати Мамоничі, Симеон Полоцький, діяльність якого залишила помітний слід також у культурному житті росіян та українців. їхні книги білоруською мовою були важливим засобом розвитку освіти і боротьби за свою самобутність.

Зі створенням у 1569 р. об'єднаної польсько-литовської дер-жави — Речі Посполитої — у її складі опинилися й білоруські землі. Здійснювалася полонізація Б., насаджувалися католицтво, уніатство. З кін. XVII в. подальший розвиток писемної літера-тури білоруською мовою сповільнився. Державною мовою на території Білорусі стала польська, що активно сприймалося бі-лоруською аристократією, котра переходила в католицтво й значною мірою ополячувалася. Вищі прошарки суспільства у XVI—XVIII ст. орієнтувалися на польські культуру та мову, що гальмувало політичну емансипацію білоруського етносу; нижчі й середні шари (селянство, частина міщан, дрібна шляхта) від-творювали традиційну білоруську культуру. До XVII ст. назва Біла Русь закріплюється за білоруськими землями. Для позна-чення жителів Білої Русі з'являється визначення «білорусьці», одночасно існували позначення «литвини», «русини», «поліщу-ки», «полесяни». Населення Білорусі в період панування Литви і Польщі іменувало себе, а також свою мову і свою православну віру «руськими». Назва «білоруси» стає уживанішою після приєднання Білорусі до Росії наприкінці XVIII ст., головним чином у російській науковій та публіцистичній літературі. По-чинаючи з царювання Олексія Михайловича (1645—1676), тер-мін Біла Русь входить у титул російських царів, які іменували себе «усія Великія і Малия і Білия Росії самодержцями». У ре-зультаті трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) білоруські тере-ни відійшли до Росії. Після придушення Польського повстання 1830—1831 pp. указом 1839 р. було ліквідовано уніатську церк-ву. З 1840 р. указом Миколи І заборонялося офіційно вживати терміни «Білорусія», «білоруси»; білоруські губернії стали на-зиватися губерніями Північно-Західного краю. Інтенсивно запро-ваджувалася російська мова. Після придушення повстання 1863— 1864 pp. різко посилилася русифікація Б. Обмеження соціальної мобільності католиків спричинило перехід частини інтелігенції, дрібної шляхти і селянства у православ'я.

55


Формування етнічної самосвідомості проходило в умовах конфесійних суперечностей між православ'ям і католицтвом, причому обидві конфесії стверджували, що Б. є не самостійним народом, а частиною поляків чи росіян. У кін. XVIII — на поч. XIX ст. на основі народної розмовної мови почала складатися білоруська літературна мова. У XIX — на поч. XX ст. з'явилася професійна література білоруською мовою. У 50—60-ті роки XIX ст. серед інтелігенції зміцнюються уявлення про Б. як окре-мий самостійний народ. Розвиткові етнічної самосвідомості сприя-ли праці М.В. Довнар-Запольського, Ф. Богушевича, М.Я. Нікіфо-ровського, Є.Ф. Карського, П.В. Шейна, Є.Р. Романова, В. Лас-товського та ін. У кін. XIX ст. частина населення, що раніше відносила себе до поляків, стала ідентифікуватися з Б. Етнонім «Б.» поширився серед усіх груп населення, витиснувши у бага-тьох місцевостях назву «литвини», однак на рівні повсякденної свідомості він ще не набув належного значення і як самоназва народу закріпився лише після проголошення нетривалої діяль-ності Білоруської Ради (кін. 1917 — поч. 1918 p.), утворення Бі-лоруської РСР (1919 p., з 1991 р. — Республіка Білорусь). Внут-рішньоетнічна консолідація, що тривала в Білорусі протягом усього XX ст., сприяла зменшенню діалектних розбіжностей і зближенню культурних комплексів окремих територій.

БОЛГАРИ (самоназва). Б. — основне населення Болгарії. Загальна чисельність — по-

над 9,4 млн осіб, у т.ч. у Болгарії — понад 8,8 млн осіб. Живуть також в Україні, Молдавії (88,4 тис.), Російській Федерації (32,8 тис.), Казахстані (10,4 тис.). Розмовляють болгарською мо-вою, південної підгрупи слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Б. належать до індо-середземноморської раси великої європеоїд-ної раси. В окремих р-нах переважають риси балкано-кавказької раси. Писемність на основі кирилиці. Розрізняють дві групи діале-ктів — східну та західну. Віруючі — переважно православні, є не-великі групи католиків і протестантів; значна група мусульман.

В Україні, за даними перепису 2001 p., проживають 204 574 Б. (у 1989 р. — 233,8 тис.), що становить 0,42 % (1989 р. — 0,45 %) населення України. З них в Одеській обл. — 150 683 особи (73 %), Запорізькій — 27 764 (13 %), Миколаївській — 5614, Донець-кій — 4833. Вважають рідною болгарську мову 131 237 (64 %) осіб, українську — 10 277 (5 %), російську — 62 067 (30 %), мол-давську — 205. У місцях компактного розселення: болгарську —

56


78 %, російську — 19 %, українську — 2 %. Простежується тен-денція до збільшення мовців російською, кількість мовців укра-їнською залишається стабільною.

Етнічна історія. Перші писемні відомості про населення земель, які нині населяють Б., знаходимо в поемах Гомера, у Гекатея (VI ст. до н.е.) і Геродота (V ст. до н.е.). Це — фракій-ці. Античні автори розповідають про них як про численний на-род, розділений на окремі племена. У V ст. до н.е. найрозвину-тіші з них утворили союз племен з рисами рабовласницької держави під проводом племені одрисів.

Жителі Фракії вели інтенсивну торгівлю з грецькими коло-ніями, розташованими на узбережжі Чорного та Егейського мо-рів: Месембрією (нині Несебр), Одесосом (нині Варна), Аполло-нією (нині Созопол) та ін. Звідси поширювався еллінський вплив, що залишив помітний слід у культурі фракійців. Деякі елементи фракійської культури були, у свою чергу, сприйняті греками (на-приклад, міф про Орфея, культ Діоніса).

У IV—II ст. до н.е. Фракія перебувала під владою Македон-ського царства. У цей час на місці фракійського селища Пулпу-дева було засноване місто Філіппополь (майбутній Пловдив).

Помітний слід в історії Балканського піво-ва залишило рим-ське панування (І—IV ст. н.е.). До цього часу належить поява багатьох міст (у їх числі Сердіка — майбутня Софія). Римляни у військових цілях проклали на Балканах мережу доріг. Деякі з них були важливими торговими шляхами, що зберігали своє значення аж до Нового часу.

Міста й фортеці стали центрами романізації фракійського на-селення. Сильніше вона відчувалася в Мезії, де було більше римсь-ких легіонерів і колоністів, тоді як на півдні та на сході країни, як і раніше, відчутним був вплив грецької культури. Основна маса фракійського народу зберігала свою мову та звичаї. Фрако-гре-ко-римська антична культура була багатою позитивною спад-щиною, яку отримали від місцевого населення слов'яни, що тут оселилися. Її вплив помітний дотепер у деяких сторонах матері-альної та духовної культури і у мові болгарського народу.

У перші століття нашої ери етнічний склад Фракії ускладни-вся. Цією територією пройшли і частково осіли, змішавшися з місцевим населенням, бастарни (И ст.), готи (IV ст.), гуни (V ст.) та інші народи. Вторгнень зазнала переважно північна половина нинішньої Болгарії. Варвари сильно спустошили країну, вини-щили або відтіснили в гори багатьох місцевих жителів.

57


у у — у і с т # н а Балкани рушили слов'яни, які до другої пол. VI ст. заселили весь піво-в. Основну їх масу на болгарських зе-млях склали племена склавинів, які до того перебували у межах теперішньої Валахії та Угорщини; з українських степів прийшла й частина антів. Фракійське населення, що збереглося після епохи варварських навал, частково було зрушене слов'янськими вторг-неннями, значна ж його частина залишилася на місці і поступо-во злилася з прибульцями. Частина романізованих фракійців, пе-реважно скотарі, пішли в гори південно-західних районів піво-ва (це були предки влахів).

Серед слов'ян, які заселили східну частину Балканського піво-ва, візантійські джерела виділяють такі племена чи племін-ні групи: севери в Добруджі; так звані сім племен (чи «сім ко-лін») у Придунайській низовині; тимочани по р. Тимоку; морав-ці по Мораві; смолени між Местою та верхньою течією Арди та ін. Візантійці краще знали племена, що жили ближче до центру імперії і які були лише однією зі складових частин болгарського народу. У географії Мойсея Хоренського (VII ст.) на південь від Балкан згадується слов'янська область Загір'я (північно-схі-дна Фракія), але назви племен, що її населяли, залишилися не-відомими.

Слов'янські племена, які осіли на Балканах, цілком імовір-но, становили територіальні об'єднання з пережитками родових відносин. З родових інститутів найкраще зберігалася сімейна громада (задруга). Політичний устрій племен і племінних союзів мав риси військової демократії.

Слов'яни — переважно землеробський народ, розвинуті в них були також скотарство та деякі ремесла. У східнобалкансь-ких слов'ян — предків болгар — з VII ст. почалося формування державної організації у межах Нижньої Мезії (Північна Болга-рія). Слов'янська держава вела запеклу боротьбу з Візантією, що прагнула відновити свою могутність на Балканах.

У 670-ті роки на Дунайську рівнину з південноросійських степів вдерлася кочова орда тюркомовних болгар під проводом хана Аспаруха. (Щоб відрізняти їх від слов'янського етносу, щодо них вживається назва «протоболгари».) Боротьба проти спіль-ного ворога — Візантії — зблизила слов'ян і протоболгар. У дер-жаві Болгарії, яку Візантія визнала у 680 p., панівне становище зайняла протоболгарська знать. Політичне панування тюрксько-го шару серед слов'ян установилося аж ніяк не внаслідок їхньої культурної переваги, а через їх більшу військову організова-

58


ність. Протоболгари незабаром почали осідати на землі. Впро-довж VIII—IX ст. у Болгарії відбулося злиття двох етнічно різ-норідних елементів. У цьому процесі слов'янська мова та куль-тура здобули перемогу, болгари залишили лише своє ім'я дер-жаві та народу, який її населяв.

Столицею Болгарської держави була спочатку Пліска, зго-дом Преслав.

Одночасно відбувався процес консолідації самих слов'янсь-ких племен, інтенсивніше в рамках Болгарської держави. Ядро болгарського етносу становили мезійські слов'яни. З розширен-ням кордонів держави до нього включалися нові слов'янські пле-мена, багато з яких, будучи близько спорідненими зі слов'яна-ми Болгарії, вливалися до складу болгарського етносу. Так, у VIII ст. було приєднане Загір'я, у IX в. — землі між Стара-ГІланіною, Родопами і великою частиною Македонії. Болгарії підкорилися тимочани й моравці. Інтеграції жителів Болгарії в єдину спільноту сприяло прийняття в 865 р. християнства, по-ширення слов'янської писемності та формування наприкінці IX ст. літературної мови.

Християнство болгари прийняли з Візантії і спочатку корис-тувалися грецькою писемністю. Проте водночас вже існувало слов'янське письмо, створене Кирилом (Костянтином) та Мефо-дієм. Кирило і Мефодій були родом з Фессалонік (Солунь). Во-ни перевели богослужбові книги з грецької на знайому їм мову солунських слов'ян, яка була зрозумілою у ті часи й іншим сло-в'янським народам. Брати розгорнули просвітню діяльність у Моравському князівстві, що відстоювало свою незалежність у боротьбі з франками і тому було зацікавлене у встановленні са-мостійної церкви. Болгарський князь Борис (852—888 pp.), та-кож спонукуваний прагненням створити незалежну від Візантії церкву, запросив у 880-ті роки з Моравії учнів Мефодія — Кли-мента, Наума та ін., які продовжили на Балканах справу свого вчителя. Засновуються Преславська, згодом Охридська літера-турні школи. Тут, як вважають, було створено кирилицю, що по-тім поширилася в інших слов'янських землях. Значення її для культури всіх слов'ян усвідомлювалося вже в той період. Бол-гарський письменник X ст. Чорноризець Хоробрий порівнював роль слов'янського письма для слов'янського світу з роллю гре-цької й латині для інших європейських країн. Розквіт ранньосе-редньовічної болгарської культури припадає на царювання Си-меона (893—927 pp.).

59


У той самий період і трохи пізніше, після походів київсько-го князя Святослава на Дунай, зміцнюються торгові та культур-ні зв'язки болгар з Руссю.

Царювання Симеона — час військової експансії Болгарії, коли кордони держави розширилися до берегів Егейського та Адріатичного морів, включивши і деякі неболгарські землі. Піс-ля смерті Симеона в його державі настає період роздробленості та внутрішніх смут. У 969 р. відокремилися західноболгарські обл. Два роки згодом північно-східна частина Болгарії була за-войована Візантією. Західна Болгарія виступила як зберігач державної традиції Болгарської держави. Вона вела запеклу ба-гаторічну війну з Візантією, у ході якої були відвойовані і схід-ноболгарські райони. Проте в 1018 р. Візантії вдалося скорити Болгарію.

У період візантійського панування (1018—1186 pp.) у північ-но» східній частині Болгарії та на Софійському полі осіла й аси-мілювалася з місцевими жителями частина печенігів і половців. Роль, яку вони відіграли в етногенезі болгар, ще не вивчена. Де-які дослідники пов'язують назву печенізького племені цоп з на-звою «шопи». Відгомоном перебування половців (куманів) є бол-гарське власне ім'я Куман, уперше засвідчене писемними джере-лами в XVI—XVII ст.

У результаті повстання проти Візантії (1185—1186 pp.) ви-никло Друге Болгарське царство, до складу якого увійшли При-дунайська обл., Загір'я й сучасна Добруджа. Столицею його стало Тирново. Історія Другого Болгарського царства заповнена вій-нами і походами. Його кордони то розширювалися до берегів Адріатичного й Егейського морів, то знову звужувалися. Най-більшої політичної моці Болгарія досягла за царювання Івана-Асеня II (1218—1241 pp.).

У другій пол. XIII ст. знову посилилися відцентрові устрем-ління болгарської знаті, що часом переставала підкорятися цен-тральній владі.

У XIII—XIV ст. настав культурний розквіт Другого Болгар-ського царства. Болгарська література, живопис, архітектура су-перничали з культурою передових країн того часу. Тирновська літературна школа мала сильний вплив на літературу сусідніх православних народів — русів, сербів, влахів та ін.

У сер. XIV в. Болгарія розпалася на три самостійних царст-ва: Добруджу, Відінську обл. і Центральну Болгарію. Роздроб-леність полегшила туркам підкорення Болгарії (1393 p.). Завою-

60


вання супроводжувалося руйнуванням багатьох міст, винищу-ванням і вигнанням місцевих жителів. Тепер частину населення великих міст становили турки та греки. Міста слугували опор-ними пунктами турецької колонізації і там сильніше відчувався вплив турецької культури (наприклад, в одязі, оздобленні жит-ла, архітектурі).

У Родопських горах, розташованих близько до центрів Ос-манської імперії, в XVI—XVIII ст. турки провели насильницьку ісламізацію частини населення. Релігія деякою мірою відокреми-ла болгар-мусульман від їхніх родичів-християн, і донедавна во-ни ще зберігали древніші особливості слов'янської культури, аніж болгари-християни, й стародавній родопський діалект. Крім того, у Родопах були оселені турки, а також скотарське турець-ке плем'я юрюків, які кочували тут до сер. XIX ст. у період літнього випасу худоби. Турецькі колоністи осіли на кращих рівнинних землях по Мариці та на сході Болгарії. У XVIII— XIX ст. на півночі та північному сході країни облаштувалися групи татар і черкесів (майже всі вони виселилися під час війни 1877—1878 рр.)« Залученням мусульманського елементу турки прагнули усталити своє панування в Болгарії.

Існування в межах Османської імперії, соціально-економіч-ному розвитку якої були притаманні застійність, експлуатація та сваволя турецьких чиновників і військових, національна та релігійна дискримінація, гальмувало розвиток економіки й куль-тури Б. Цим пояснюється тривале збереження замкнутості гос-подарства, економічна та етнографічна відособленість окремих обл., живучість діалектів.

На XIX ст. фактично зжила себе форма землевласництва, властива Османській імперії, — рангова маєтність, яка надаєть-ся посадовцю султаном, поступившись місцем безумовній формі земельної власності — чифлікам. Тяглі селяни, котрі не потра-пили на той час під владу чифлікчієв, були визнані самостійни-ми власниками земель, які вони обробляли. Таких селян у Бол-гарії виявилась більшість. Чифлікські землі обробляли постійні або сезонні працівники, частина яких була з числа самостійних селян.

Поширення приватної власності прискорило соціально-еко-номічний розвиток країни; сформувалися національна буржуа-зія, інтелігенція, з'явилася міська та сільська біднота. Проте тривалий час у підприємництві й торгівлі домінували греки. їх ідеологічною опорою були грецька православна церква і грецькі

бі


школи. Цим зумовлюється складність руху болгарського Відро-дження (друга пол. XVIII ст. — 1877 p.), спрямованого і проти турків, і проти греків. Боротьба проти греків вилилася переваж-но у форму вимог самостійності для болгарської церкви, права ві-льного розвитку для болгарської культури та мови. Боротьба про-ти турецького панування набула характеру народно-визвольної революції, що охопила широкі верстви болгарського народу.

Початком болгарського Відродження прийнято вважати ви-хід у світ 1762 р. «Історії славено-болгарської» ченця Паїсія Хілендарського, який вперше заговорив про болгар як про са-мостійний народ і прикладами з його славної історії прагнув розбудити національну самосвідомість співвітчизників.

Вершиною руху Відродження стало повстання в квітні-трав-ні 1876 p., т.зв. Квітневе, підготовлене діяльністю революційних організацій у 60—70-х роках XX ст. Головну роль серед них ві-дігравав Болгарський революційний комітет.

Повстання довелося почати раніше наміченого терміну через зрадницький донос. Недостатня організованість і слабка озброє-ність повстанців призвели до його розгрому. Однак воно сколи-хнуло весь болгарський народ, викликало співчуття широких суспільних кіл за кордоном і наблизило день звільнення від ту-рецького ярма.

Наприкінці XVIII і в XIX ст. відбувалися значні переміщен-ня болгарського населення. Слабко заселені простори східнобол-гарських степів заселялися жителями Фракії, Стара-Планіни й деяких інших обл. Населення Придунайської рівнини збільши-лося за рахунок болгар, які спустилися з гір. Однією з причин переселень були російсько-турецькі війни. Болгари активно до-помагали російським військам і за це жорстоко переслідувалися турками. Десятки тисяч болгар, часом цілими селами, переселя-лися до Росії (до Бессарабії, в Україну) та Румунії, де утвори-лися великі болгарські колонії.

У період болгарського Відродження створилися умови для формування болгарської нації. Цьому сприяли такі чинники, як посилення економічної інтеграції, розвинута соціальна диферен-ціація, створення широкої мережі шкіл, пропагандистська діяль-ність журналів і газет, формування новоболгарської літератур-ної мови, нарешті національно-визвольна боротьба, що гуртува-ла народ.

Завдяки перемозі Росії над Туреччиною у війні 1877—1878 pp. Болгарію було звільнено від іноземного ярма, що тривало бл.

62


500 років. Разом із російськими військами боролися загони бол-гарських ополченців. З березня 1878 р. у Сан-Стефано був під-писаний мирний договір, що підтвердив утворення Болгарського князівства, до складу якого були включені Північна та Південна Болгарія і Македонія. Цей день щорічно відзначається в Болга-рії як національне свято звільнення від турецького ярма. Однак на настійливу вимогу західних держав Сан-Стефанський договір (що торкався не лише Болгарії) був переглянутий на Берлінсь-кому конгресі в червні 1878 р. Його учасники, визначаючи кор-дони балканських держав, керувалися суто політичними мірку-ваннями, не беручи до уваги етнографічні й історичні чинники. Найбільших змін зазнали кордони Болгарії: васальне стосовно Туреччини Болгарське князівство було обмежене з півдня Бал-канами, Південну Болгарію оголошено автономною провінцією Османської імперії і названо Східною Румелією, Македонія та Південна Фракія залишилися під владою турків.

Звільнення від турецького ярма мало величезні позитивні наслідки для болгарського народу. Було демократизовано соці-альний устрій, створено національну державу. Болгарське кня-зівство за формою було парламентською монархією з дуже лі-беральною за тих часів конституцією (Тирновська конституція). Розвиток ринкових відносин у місті та селі пішов швидшими тем-пами. Почали створюватися нові промислові підприємства (пе-ревалено легкої промисловості). Великі зміни сталися в сільсь-кому господарстві. Турецьке чифлікське землеволодіння було знищено. Оскільки болгарських поміщиків у країні майже не виявилося, панівною формою земельної власності стала дрібна селянська власність.

У подальшому процес руйнації старих традицій та уніфіка-ції форм побуту і культури пішов значно швидше, особливо в рівнинних р-нах. Населення гірських обл., більш відстале еконо-мічно і менше порушене внутрішніми переселенськими рухами, довше зберігало етнографічну самобутність. Капіталізм у Болга-рії розвивався, однак, у несприятливих умовах. Пізно звільнив-шись від іноземного ярма, Болгарія вийшла на міленародну аре-ну відсталою країною. Вона не витримувала конкуренції на єв-ропейському ринку. Відразу ж почався ввіз промислових това-рів і капіталів у Болгарію, що призвело до економічного підпо-рядкування її провідним державам Центральної Європи — Ні-меччині та Австро-Угорщині. Це обумовило міжнародну полі-

63


тичну орієнтацію Болгарії. Аж до Другої світової війни Болга-рія залишалася переважно аграрною країною з украй низьким рівнем розвитку сільськогосподарського виробництва. Надалі кор-дони Болгарської держави неодноразово змінювалися. У 1885 р. після повстання Східна Румелія возз'єдналася з Болгарією. У 1913 р. за Бухарестським мирним договором Болгарія отримала долину Струми, Родопську обл. і вихід до Егейського моря, але втратила Південну Добруджу. Кордони сучасної Болгарії збіга-ються з тими, що були встановлені 1919 р. після Першої світо-вої війни, але з Південною Добруджею, повернутою їй у 1940 р.

Невдачі в другій Балканський і повна поразка в Першій сві-товій війні економічно виснажили Болгарію і призвели до втра-ти нею частини території — земель з виходом до Егейського моря, Південної Добруджі та прикордонних із Сербією р-нів.

Особливості соціального розвитку країни позначилися на спробі встановлення режиму влади селянства як домінуючої верстви. В умовах післявоєнної кризи у 1920 р. до влади при-йшла Болгарська землеробська народна спілка (БЗНС), яка пра-гнула встановити однопартійну диктатуру. У 1923 р. відбувся правий переворот, провід БЗНС був винищений. Повстання ко-муністів восени того ж року було придушене.

У Другій світовій війні Болгарія виступила на боці Німеччи-ни, але не брала безпосередньої участі у воєнних діях. У верес-ні 1944 p., напередодні приходу радянських військ, владу було взято Вітчизняним фронтом на чолі з комуністами. Надалі було встановлено комуністичний режим, який тривав до 1989 р. Ос-новні соціальні зміни відбулися внаслідок індустріалізації та ур-банізації.

Б. в Україні. Поселення Б. в Україні мають багатовікову історію1. Переселення їх сюди почалося ще в другій пол. XVIII ст. і тривало до кінця 70-х років XIX ст. Це спричинювалося ос-манською неволею, кінець якій поклала російсько-турецька вій-на 1877—1878 pp.

Заселення південних рубежів імперії біженцями з Балкан спочатку передбачало створення з їхнього середовища військо-вих формувань, необхідних для захисту кордонів від зовнішніх

1 Виклад соціально-демографічного розвитку Б. на терені України до 1989 р. подається переважно за: Павленко В. Болгари / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 26—29.

64


ворогів. На поч. XIX ст. переміг урядовий курс на освоєння Б. безлюдних південних степів і розвиток тут за їхньою допомо-гою землеробства, тваринництва, торгівлі, ремесла. У далекося-жних імперських планах південні слов'яни — російські підда-ні — мали слугувати своєрідним мостом між Росією та Балкана-ми для поширення там російського впливу.

Б. селилися компактними групами, засновуючи болгарські колонії. Вони осідали й в українських містах (Одесі, Херсоні, Миколаєві, Ніжині, Києві), де займалися торгівлею і частково ремеслом. Розвивалося городництво, садівництво, тютюнництво. Надлишки сільськогосподарської продукції сприяли розвитку торгівлі.

Господарська й культурно-просвітницька діяльність місце-вих Б. мала велике значення не тільки для економічного та культурного розвитку українських і молдавських земель, а й для стимулювання освітнього та національно-визвольного руху в Болгарії. Болгарські колоністи зробили визначний внесок у її національне визволення.

У часи Громадянської війни в Україні за протистояння сил Української Народної Республіки, Радянської України, зброй-них сил півдня Росії окремі представники болгарського насе-лення опинилися у різних таборах. Однак основна маса Б. стоя-ла осторонь політичної боротьби і здебільшого вороже зустріла радянську владу. Нестабільна ситуація, голод 1921—1923 pp. зму-шували деяких колоністів покидати обжиті місця і повертатися до Болгарії.

Проте, незважаючи на трагічні події більшовицького пере-вороту і Громадянської війни, на півдні України Б. становили значну кількість населення. У 1920 р. у 40 болгарських селах Таврії, в основному в Бердянському пов., проживало 100 тис. Б., на Херсонщині в 10 болгарських селах мешкала та сама кіль-кість, що й у Таврії, в 15 болгарських селах Криму налічувалося 45 тис. осіб. Дещо меншу кількість Б. зафіксував перепис 1926 p.: 223,1 тис. осіб, що становили 0,6 % населення республіки.

Процес виникнення в Україні національних р-нів розпочався у 20-х роках XX ст. У 1924 р. на Мелітопольщині були сформо-вані Романівський (у 1925 р. перейменований на Колорівський) і Цареводарівський (у 1927 р. перейменований на Ботєвський) р-ни. У 1925 р. з болгарських сіл Ленінського р-ну на Одещині створюється Великобуялицький (у 1926 р. перейменований на Благоєвський), у 1927 р. в Першотравневому окрузі — Вільшан-ський р-ни.

5 — 4-1649 65


Владними структурами в місцях проживання Б. стали вибо-рні сільські Ради. У 1925 р. існувало 33 болгарські сільські Ради, що охоплювали 44 населених пункти; у 1927 р. їх було вже 45, а перед ліквідацією національних р-нів у 1939 р. налічувалося 52.

Поряд зі створенням місцевих болгарських сільських Рад з кінця 1924 р. у болгарських районних центрах організовуються судові органи влади, а саме 4 болгарські судово-слідчі камери. Вони мали свої штати суддів, судовиконавців, слідчих, які знали болгарську мову і вели нею діловодство.

Оскільки болгарське населення України займалося переваж-но землеробством, то й увага болгарських центральних і місце-вих органів влади була прикута до розвитку тут сільського гос-подарства. На поч. 20-х років XX ст., коли починався процес колективного ведення сільського господарства, в нього включи-лася лише деяка частина незаможних Б. Про це свідчить кіль-кість у 1924 р. колективних господарств Цареводарівського (Бо-тєвського) р-ну, а саме — 3 комуни і 5 артілей, що займали 5,5 % оброблюваної в р-ні землі.

Промисловість у болгарських національних р-нах була пред-ставлена перевалено виробництвом з переробки продукції сіль-ського господарства.

Окрім економічних важелів соціалізації села, радянська вла-да застосовувала і політичні, насамперед агітацію та пропаган-ду. Її несли в маси комуністична партія та громадські організа-ції, якими вона керувала. Проте справжньої опори в болгарсь-кому середовищі комуністична партія не мала. Нечисленних партосередків були одиниці. Зокрема, у 1925 р. у трьох болгар-ських р-нах, переважно в Цареводарівському, діяло 15 первин-них організацій КП(б)У, що об'єднували 22 членів партії. Такою самою була ситуація й у комсомолі. Серед громадських орга-нізацій порівняно поширеними були комітети незаможних се-лян, Міжнародна організація допомоги борцям революції, Чер-воний Хрест, Товариства друзів авіаційної та хімічної проми-словості.

Післяжовтнева розруха позначилася на шкільній справі. У 1924/25 навчальному році діяло 43 болгарські школи, тобто менше, ніж до революції. У них навчалися 4314 учнів і працюва-ли 98 вчителів. Зацікавленість влади у сприйнятті друкованого слова широкими верствами населення дала швидкі результати. Вже в 1925/26 навчальному році функціонували 74 болгарські школи, в яких налічувалося 7184 учні та 109 вчителів. Переваж-

66


но це були початкові школи. Семирічок налічувалося одиниці й розміщувалися вони в районних центрах або великих селах, та-ких, як Великий Буялк, Кубагці, Каторижино та ін.

Педагогічну освіту Б. здобували у Преславському болгарсь-кому педтехнікумі, що відновив свою роботу у формі педкурсів 1921 р. і набув статусу середнього спеціального навчального за-кладу у 1924 р. У ньому навчалося щорічно бл. 150 студентів, розподілених по чотирьох групах. При педтехнікумі діяли три-тижневі курси підвищення кваліфікації вчителів. У 30-ті роки XX ст. вчителів болгарських шкіл випускав болгарський сектор Одеського педінституту, що мав три факультети.

Потребу у фахівцях із сільського господарства забезпечува-ла Преславська агропрофшкола, в трьох групах якої щорічно навчалося 80 осіб. У 1931 р. школу реорганізували у сільського-сподарський технікум з трьома факультетами: виноградарства, са-дівництва та інтенсивних культур. У 1932 р. було відкрито болгар-ський сектор при Одеському сільськогосподарському інституті.

У навчальних закладах України за національним складом до загальної кількості учнів і студентської молоді частка Б. стано-вила: у вузах — 0,1 %, технікумах — 0,2, робітничих факульте-тах — 0,2 %, тобто менше, ніж відсоток загальної кількості болгарського населення України (0,6 %).

Радянська влада надавала важливого значення культурно-просвітній роботі серед національних меншин, що мала велике пропагандистське навантаження. У сер. 20-х років у болгарсь-ких національних р-нах був один клуб, 19 сільбудів, 26 хат-чи-талень, 30 бібліотек.

У культурно-освітній роботі серед болгарського населення України важливе місце належало болгарським секторам Всеук-раїнського відділення Центровидаву і Укрдержнацменвидаву. Болгарською мовою суспільно-політичну, соціально-економічну, науково-популярну, навчальну і художню літературу видавали з 1926 р. З 1932 р. видання болгарської літератури повністю пе-рейшло до болгарського сектору Укрдержнацменвидаву, що функціонував до початку Великої Вітчизняної війни. Усього Укр-держнацменвидав з 1926 по 1941 р. опублікував бл. 600 назв книг болгарською мовою загальним накладом понад 900 тис. примір-ників.

В Україні розвивалося болгарське театральне мистецтво. У 1926 р. з ініціативи Наркомосу зі студентів і викладачів Пре-славського педтехнікуму було укомплектовано болгарську теат-

5* 67


ральну пересувну трупу, що обслуговувала болгарське населен-ня Мелітопольського, Одеського округів і Криму. Наркомос став ініціатором створення і другого болгарського театру. 20 травня 1934 р. в Одесі зі студентів болгарського сектору Одеського те-атрального училища і кращих драмгуртківців сформувався Бол-гарський колгоспний театр-студія ім. Георгія Димитрова.

Репресії 1937—1938 pp. торкнулися всіх соціальних шарів Б. на довоєнній території України, особливо інтелігенції, яка заро-дилася в сприятливих для розвитку національних меншостей умовах перших десятиліть радянської влади. Майже весь цвіт болгарської національної літератури в Україні було знищено.

Після зміни політики щодо національних груп, чия основна етнічна територія знаходилася за кордоном, під сумнів було поставлено лояльність їх щодо політичного режиму СРСР. Б., зокрема, перестали призивати до армії. Було ліквідовано їхню територіальну автономію (національні р-ни та сільради) і куль-турні інститути (національні школи, пресу, театр тощо). У 1944 р. поголовно були виселені на схід кримські Б. (бл. 12 тис. осіб) ра-зом з іншим корінним населенням піво-ва. Доля «неблагонадій-ності» позначилася на Б. у Бессарабії. У середині червня 1941 р. було проведено термінову депортацію Б. з числа замолених і се-редніх власників до Сибіру разом із родинами. Посуха в Бесса-рабії 1946—1947 pp. викликала нові виселення Б. у Росію, пере-валено молоді, яка влаштовувалася в осн. на лісорозробки, буді-вництва (уникаючи заводів і фабрик, ймовірно, через більшу су-ворість в оформленні документів). Згодом Б. Росії адаптувалися до праці на промислових підприємствах.

Особливо русифікувалося населення східних і південних ре-гіонів України, в тому числі й Б. Хоча, згідно з переписом 1970 p., в Україні проживало 234,4 тис. Б. (що становить 0,5 % її насе-лення), але не кожний з них володів рідною мовою.

Нині основне болгарське населення України і Молдови зо-середжене в 57 болгарських селах, міське — переважно у містах Болград та Ізмаїл. Болгарські сільчани продовжують займатися скотарством і рільництвом. Традиційними галузями господарст-ва залишилися городництво і садівництво, що дають найбільший вихід товарної продукції. Велика увага приділяється вирощуван-ню винограду, під обробіток якого відведені значні земельні площі.

Найкомпактніше Б. заселений Болградський р-н на Одещині, створений у 1940 р. після возз'єднання Бессарабії з СРСР. Із

68


81,6 тис. жителів 19 населених пунктів р-ну основну частину становлять Б.

Демократичні процеси в Україні, розбудова її державності дали змогу зрушити з місця придушене наприкінці 30-х років минулого століття національно-культурне відродлсення етнічних спільнот. Щодо болгарської меншини перші кроки в цьому на-прямі вже зроблено. Процес національно-культурного відро-длсення починається зі створення національних освітніх закла-дів, насамперед шкіл. Так, в Одеській обл. у 33 загальноосвітніх школах болгарську мову як предмет вивчають 7764 учні, у 25 школах діють факультативні групи, де навчанням рідної мови охоплено 1589 дітей. В Одеському університеті відкрито фа-культатив із вивчення болгарської мови та літератури. У м. Бол-град відкрито болгарсько-українську гімназію (150 учнів). У За-порізькій обл. на базі 16 шкіл створено 47 факультативних груп з вивчення болгарської мови та історії. У Миколаївській обл. ді-ють дві факультативні групи.

Ведеться робота з підготовки кваліфікованих фахівців бол-гарської мови та літератури. Педагогічні кадри для шкіл у міс-цях компактного проживання Б. готують Ізмаїльський педінсти-тут, Бердянський та Львівський університети. Білгород-Дніст-ровське педагогічне училище (Одеська обл.) готує 60 вчителів початкових класів і 15 вихователів дошкільних закладів.

В Одесі виходить болгарський тилсневик «Роден край». Річ-ний обсяг радіомовлення для Б. Одещини становить 40 год., а через телерадіокомпанію «Крим» — 13 год. Культурно-мисте-цьке лсиття Б. представляють 107 самодіяльних художніх колек-тивів.

В Одесі створено Асоціацію болгарських національно-куль-турних товариств і організацій України, яка об'єднала 8 това-риств: товариство болгарської культури «Содружество» (м. При-морськ Запорізької обл., 1992 p.), товариство болгарської куль-тури (м. Запоріжжя, 1991 p.), Київське товариство болгарської культури «Родолюбие» (1990 p.), товариство болгар «Алфатар» (с. Вільшанка Кіровоградської обл., 1990 p.), Болгарське культу-рно-освітнє товариство (с. Тернівка Миколаївської обл., 1989 p.), Болгарське товариство ім. Кирила і Мефодія (м. Болград Одесь-кої обл., 1989 p.), Кримське культурно-освітнє товариство (м. Сім-ферополь).

69


ВІРМЕНИ (самоназва — хай). Народ, основне населення Вірменії (3083,6 тис. осіб). В. ком-

пактно проживають в Азербайджані, Грузії, на Північному Кав-казі, а також у СІЛА, Франції, Ірані, Туреччині, Сирії, Лівані та ін. країнах. Загальна кількість — понад 6,5 млн осіб. В. нале-жать до арменоїдної раси великої європеоїдної раси. Вірменська мова утворює окрему групу індоєвропейської сім'ї і має два діалекти — західний і східний.

За переписом населення 2001 р. В. в Україні налічувалося 99 894 особи (1989 р. — 54 200). Дані свідчать про зростаючу імміграцію В., спричинену, певно, економічною ситуацією на їх-ній батьківщині. Мову своєї національності вважають рідною 50 563 (50 %) В., російську — 43 105 (43 %), українську — 5798 (5 %). За даними попереднього перепису, переважала кількість В., які вважали рідною мовою російську. Найбільша кількість В. проживає у південно-східних регіонах України та у м. Києві.

В. в Україні. На теренах України В. відомі з найдавніших часів. Встановлення у IV—VII ст. контактів між слов'янами і Вір-менією, природний розвиток відносин між ними, багатогранні взаємозв'язки, а також необхідність через загрозу фізичного знищення зовнішніми загарбниками шукати порятунку і притул-ку в інших землях, зумовили їхнє оселення в Україні-Русі. Впро-довж XI—XVII ст. у різних її регіонах, в основному в Західній, Правобережній Україні, Криму, утворюються вірменські колонії (всього відомо 70). Найбільші колонії були у Львові, Кам'янці-Подільському, Володимирі, Луцьку, Станіславі, Язлівці, Бродах. Важливим стимулом переселення В. на українські землі, в осно-вному торгово-ремісничого населення, були сприятливі умови для господарської діяльності, а також надання їм права мати свій суд, самоврядування, церкву. Умови життя і становище В. в Україні, територія якої в різні часи входила до складу різних держав, були неоднакові.

В. відігравали певну роль в житті України, піднесенні еконо-міки середньовічних міст. Вірменські купці брали участь у торгі-влі України з країнами Близького Сходу, Балканського піво-ва, Росією та ін. Заможні В. займалися благодійницькою діяльніс-тю, допомагали викуповувати християн з неволі. У Кам'янці-Подільському В. до 1790 р. мали свій магістрат. Займалися В. торгівлею, працювали на промислах. Значна частина В. займала-ся ремісництвом. У Львові, Кам'янці-Подільському, Язлівці, Ки-єві ремісники були об'єднані в окремі цехи. Багато з них займа-

70


лися землеробством, садівництвом, виноградарством. В. володі-ли фільварками, продукцію яких продавали на місцевих ринках.

У вірменських колоніях високого рівня досягла культура: розвивалися історіографія, літописання (половецькою та вірменсь-кою мовами), народна творчість, книгодрукування (у Львові у 1616—1618 pp. була вірменська друкарня), освіта. У Львові діяла школа вищого типу — вірменська колегія (1664—1781 pp.), з 1701 р. — вірменсько-українська колегія, вірменські бібліотеки, театри (зокрема, в другій пол. XVII ст. протягом п'яти років ді-яв вірменський шкільний театр). Збудовані В. культові й цивіль-ні споруди збереглися до нашого часу, зокрема церква Саркіса в Феодосії XIV ст. та ін.

У релігійному відношенні В. в Україні були підпорядковані Ечміадзінському патріархату. Церква була дійсно національною організацією. Із занепадом політичної самостійності Вірменії на-род зберігав свою національну організованість в особі церкви.

Релігійна полеміка кін. XVI — поч. XVII ст. і зростаюча на-пруженість між Польщею та Україною поглибили конфронта-цію між православними і католиками. Це позначилося на стано-вищі В. в Україні. З боку католицької Польщі посилилися дії, що вели до обмеження самоврядування вірменських колоній. Тра-плялися напади на вірменські школи з метою примусового за-криття їх. У XVII ст. особливо погіршилися відносини між В. та польським патриціатом Львова, на боці якого був уряд. Права і привілеї В. обмежувалися й у ін. містах.

Перехід частини В. в іншу віру суттєво вплинув на їх загальне становище. Особливо для тих, хто після приєднання України до Росії опинився на території, яка входила до складу Російської імперії. Влада дивилася на інородців як на неблагонадійних. У 1660 р. на підставі грамоти царя Олексія Михайловича В. лише за підозрою у стосунках з поляками назавжди мали бути виселені з Києва.

На запорозьких землях у кін. 70-х — поч. 80-х років XVIII ст. за чисельністю на третьому місці після українців (64 %) і греків (13,7 %) знаходилися В. (10,6 %), потім росіяни та ін. народи. У процесі заселення визволених земель виникали нові вірменські поселення.

Після падіння царату Українська Центральна Рада приділя-ла постійну увагу питанню національних меншин, які прожива-ли на території України і становили 30 % населення. Національ-на політика будувалася на засадах пропорційного представниц-

71


тва національних меншин у «зносинах з урядами і органами са-моуправи» в тих округах, де такі народності становили націо-нальний мінімум, вивчення рідної мови у школі учнями в місцях компактного проживання неукраїнського населення, права наці-ональних та релігійних груп створювати свої культурні та релі-гійні товариства й установи.

У 20-х роках XX ст. найбільша кількість В. — 5 тис. осіб — проживали у Харкові. Тут для В. були створені клуб, школа на 90 учнів, просвітницька організація «Хабтан» (Харківське това-риство трудящих-вірменів), виходила газета «Кармир Угір» («Червоний шлях»). По одній вірменській школі було відкрито у Києві та Одесі, 12 шкіл функціонували в Криму.

У 1924—1931 pp. в Україні працювали Будинки народів Схо-ду, зокрема у Києві — вірменська секція. Це сприяло розвитку вірменознавства, вивченню зв'язків східних республік з Украї-ною. В Україну в 1929 р. приїздив вірменський поет А. Акопян, а група письменників України на чолі з П.Г. Тичиною відвідала Вірменію. В.М. Сосюра присвятив Вірменії поему «Хвиля» (1924).

Спалах творчої енергії народів з кінця 20-х років було штучно припинено. В., які проживали у Львові (що входив до складу Польщі), до 1939 р. мали можливість вивчати рідну мову, літерату-ру, історію. Тут були церковно-парафіяльні вірменські школи, прогімназія, гімназія, вища школа (колегіум), кафедра вірменіс-тики при історичному факультеті університету. Існували приватні школи, бурса для вірменських дітей-сиріт та малозабезпечених верств населення. Сталінський терор став найдраматичнішою сторінкою у житті всіх народів СРСР, у тому числі й вірменсь-кого.

У роки Великої Вітчизняної війни В. разом з іншими наро-дами колишнього Радянського Союзу боролися проти фашизму, брали активну участь у визволенні окупованої ворогом терито-рії України.

У повоєнний період з'явилися нові форми культурних взає-мозв'язків: обмін радіо- та телепередачами, організація кінофес-тивалів. Розвивалися зв'язки між літературно-художніми об'єд-наннями, зокрема, ім. Т. Шевченка з українського м. Стрия Львів-ської обл. і вірменського м. Іджеван. Вірменською мовою пере-кладено твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського, Павла Загребельного, збірки дитячих тво-рів українських письменників. Українські поети, прозаїки, пере-кладачі донесли до свого народу твори братньої вірменської лі-

72


тератури. Плідність зв'язків народів України і Вірменії за-свідчено виходом у світ 1989 р. української антології «Вір-менської класичної поезії». На мову Т. Шевченка її переклали 42 українських поети, для яких є співзвучними думи та мрії вір-менських поетів.

В Україні створено національно-культурні товариства, голо-вна мета яких — сприяти всебічному співробітництву між наро-дами України та Вірменії. Нині існує 13 таких товариств: у Кри-му, Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Іва-но-Франківській, Львівській, Миколаївській, Сумській, Одеській, Харківській обл., у Києві, Севастополі. Почали працювати неді-льні школи для дорослих і факультативи для дітей з вивчення вірменської мови та літератури. Уроки вірменської мови відбу-ваються на базі українських шкіл.

ГАГАУЗИ (самоназва). Етнічне ядро гагаузького етносу знаходиться на території

сучасної Молдови, де, за даними перепису населення 1989 p., проживало 153,5 тис. Г.; разом із Г. України вони складають пе-реважну більшість (80 %) усіх Г. світу. Представники цієї націо-нальності проживають також у північно-східній Болгарії, Руму-нії, Греції, Туреччині, Казахстані, Узбекистані, на Північному Кавказі та у Приазов'ї, в країнах Середньої Азії, невеликі гру-пи гагаузької діаспори є в Канаді та Бразилії. Г. належать до середземноморської раси великої європеоїдної раси. Мова — гагаузька, південно-західної (огузької) підгрупи тюркської гру-пи алтайської сім'ї. Після втрати давньої писемності була без-писемною; у 1957 р. на основі російської графіки був складений новий алфавіт і заснована нова писемність, водночас вживаєть-ся латинська графіка (у Молдові).

За даними перепису 2001 р., в Україні налічується 31 923 Г. (у 1989 р. — 31 967), з них в Одеській обл. — 27 617, Донець-кій — 494, Запорізькій — 268. Переважна більшість (71 %) рід-ною вважає гагаузьку мову (у 1989 р. — 79 %), розмовляють та-кож російською (18 %) та українською (3 %). Поза межами Одеської обл. кількість мовців Г. мовою різко зменшується. Ві-руючі Г. — православні. У традиційних віруваннях відбився тю-ркський вплив.

Етнічна історія. Гіпотези про походження Г. численні: отуречені християни чи християнізовані турки, болгари, що сприйняли тюркську мову, та ін. У Туреччині популярною є се-

73


льджуцька теорія, згідно з якою Г. — нащадки малоазійських тюрків, які переселилися в XIII ст. під проводом султана Ізедді-на Кейнавуса до Добруджі і разом з тюркомовними куманами (половцями) українських степів заснували тут «Огузьку держа-ву» («Узієя-лет»). До переселення Г. з Балкан до Російської імпе-рії (Бессарабії) вони складалися з двох груп: «хасил Г.» (справ-лені Г.) і «болгарські Г.». Імовірніше за все, основу Г. станови-ли тюркомовні кочівники (огузи, печеніги, половці). Європейські дослідники розглядали як ймовірних предків Г. тюркомовних протоболгар, які у 670-ті роки прийшли на Балкани з берегів Волги.

У XIII ст. їхні нащадки прийняли християнство. Однак відо-мостей про поширення серед віруючих перекладу Нового Завіту турецькою мовою (виданий біблійним товариством у Лондоні з використанням грецького алфавіту) немає. На території Північ-но-Східної Болгарії та Південної Добрудлеі у XVIII ст. з окре-мих огузьких племен завершується формування гагаузького ет-носу, в культурі якого відбилися болгарські, грецькі, сельджу-цькі впливи. Г. зберегли свою етнічну ідентичність у протисто-янні ісламізації. Проте, рятуючись від османського гноблення та репресій, постійно були змушені мігрувати.

З кін. XIV ст. до Дністровсько-Прутського межиріччя пере-селяються поодинокі болгарські та гагаузькі втікачі. У XVIII ст. цей процес посилився, а на поч. XIX ст. набув масового харак-теру. На північному сході сучасної Болгарії збереглися лише нечисленні гагаузькі поселення, основна ж частина гагаузького народу мігрувала.

Разом із болгарськими, сербськими, румунськими, албансь-кими та ін. переселенцями Г. прийшли й оселилися на малозасе-лених і спустошених війною землях Буджацького степу — в Південній Бессарабії та на Лівобережжі Дністра. Компактні га-гаузькі поселення, переважно моноетнічні, а також етнічно змі-шані, розмістилися в р-ні сучасних молдавських і українських міст Кілії, Комрата, Бендер, Ізмаїла, Білгорода-Дністровського. Визволення цього краю від османського поневолення в резуль-таті перемоги над Туреччиною в ході російсько-турецьких війн у першій пол. XIX ст. створило сприятливі умови для масових переселень сюди з Балкан представників різних етносів, і зокре-ма, Г. Зацікавлена у колонізації спустошених війнами південних регіонів імперії царська влада ще з 1819 р. надавала колоністам «прав вільних селян», на кілька років звільняла від військової

74


служби, сплати податків тощо. У 1850 р. кількість гагаузьких колоністів у Бессарабії наближалась до 22 тис. осіб, а за пер-шим Всеросійським переписом населення 1897 р. становила вже 55,8 тис. Праця болгарських та Г. переселенців змінила вигляд Буджацького степу: розорювалися землі, розвивалися садівниц-тво, виноградарство, тваринництво, бджільництво та ін. сільсь-когосподарські галузі.

Після підписання так званого Паризького трактату (1856 p.), за яким землі в районі м. Ізмаїл тимчасово перейшли до складу Румунії, нова хвиля болгарської та гагаузької міграції покоти-лася далі на схід, до південно-східних степів України. У 1861— 1862 pp. група Г. оселилася в Таврійській губ. З дозволу й адмі-ністративного сприяння властей Російської імперії кілька коло-ній Г. і болгар у 1861—1862 pp. переселилися на Мелітопольщи-ну. У Приазов'я мігрували Г. з Бендерського, Болградського, Акерманського пов. Бессарабської губ. У перебігу реалізації сто-липінської аграрної реформи частина Г. у 1912—1914 pp. пере-селилася до Казахстану. В роки колективізації група Г. осіла в Узбекистані, де заради збереження громадянських прав інден-тифікувала себе з болгарами (дотепер Г. у с. Майському Таш-кентської обл. вважають себе болгарами). Щоправда, тенденція спочатку ідентифікувати себе з болгарами загалом властива Г. на теренах колишнього СРСР поза межами компактного прожи-вання у Молдові та Україні.

Перша спроба національно-територіальної автономізації га-гаузького народу припадає на роки революційної ситуації в Ро-сійській імперії, за часів якої у 1905 р. була проголошена Ком-ратська республіка з центром у м. Комрат. Нова спроба органі-зації автономного територіально-адміністративного утворення бу-ла здійснена у 1991 p., коли в складі новоутвореної держави Мол-дови на засадах конфедерації Г. проголосили Гагаузьку респуб-ліку зі столицею у м. Комрат. Проголошена республіка не одер-жала офіційного визнання парламенту Молдови, а також інших держав.

Адміністративне закріплення гагаузьких поселень у складі України відбулося у 1940 p., коли внаслідок національно-тери-торіального розмежування між Українською РСР і Молдавсь-кою РСР землі навколо м. Ізмаїл увійшли до складу Ізмаїльсь-кої (згодом — Одеської) обл. України.

У 1959—1989 pp. чисельність Г. зросла, однак у 70-ті роки приріст Г. скоротився в 2,5 раза (у Молдові майже в 3 рази) по-

75


рівняно з 60-ми роками через асиміляторську політику респуб-ліканської влади. У 70-ті роки третина Г. проживала в містах, решта — у сільській місцевості. На рубежі 80-х років частка го-родян збільшилася до 36 %. Відносно стійко зберігалося воло-діння рідною мовою.

Основною сферою виробничої діяльності Г. в Україні є сіль-ське господарство (землеробство, овочівництво, виноградарство, тваринництво), а також переробна, виноробна, будівельна та ін. галузі. В останні десятиліття формується технічна, гуманітарна, мистецька інтелігенція.

Етнічний ренесанс, що охопив усі етноси й етнічні групи дер-жав колишнього СРСР, виявився і в етнокультурному розвитку Г. В Україні проживає найбільша гагаузька діаспора. Це зумов-лює важливість і актуальність розвитку тут гагаузької культури в тісному контакті з культурою Г. Молдови, національними куль-турами інших народів. Таким чином, гагаузька етнічна спільнота в Україні переживає двоєдиний соціокультурний процес: націо-нальної ідентифікації у складі поліетнічної української нації та організаційного оформлення міцних каналів культурної та гу-манітарної комунікації з осередком у Молдові. Після тривалого процесу деетнізації та русифікації (у 70-ті роки питома вага Г., які визнавали гагаузьку мову рідною, зменшилася на 8 %, у 80-ті роки — на 11 %) закладаються підвалини національного культурного відродження (законодавча база, формування націо-нальних кадрів, створення мережі національної освіти, культурно-мистецького розвитку).

З 1989 р. в ряді середніх шкіл Молдови та Болградського, Кі-лійського, Ренійського р-нів Одеської обл. розпочато факульта-тивне викладання гагаузької мови. У 1993/94 навчальному році гагаузьку мову і літературу вивчало понад 200 учнів у 16 факуль-тативних групах в 4 школах Одещини. Програма цього факульта-тивного курсу передбачає вивчення гагаузької мови як рідної на базі української мови, а також проведення занять з історичної і народознавчої тематики. Для шкіл України готуються педагоги-мовники у педучилищах і вузах Молдови й України.

Видавництво «Маяк» в Одесі розпочало випуск книг гагау-зькою мовою. У 1992 р. у м. Ізмаїл створено Фонд гагаузької культури (відродження гагаузької культури і мови). У Болград-ському р-ні Одеської обл. діє гагаузько-болгарський художній колектив — ансамбль танцю «Кадинжа», в селах організуються самодіяльні колективи. Етнічному відродженню Г. України сприяє діяльність національно-культурного товариства.

76


ГРЕКИ (самоназва — еллінес). Народ, основне населення Греції (9,5 млн осіб). Г. прожива-

ють також у Туреччині, Єгипті, США, країнах Південної Аме-рики, в Грузії та Краснодарському краї РФ. Належать до індо-середземноморської раси великої європеоїдної раси, деякі пів-нічні групи — до балкано-кавказької раси. Мова — новогрецька, індоєвропейської сім'ї мов. За мовою Г., які живуть в Украї-ні, поділяються на дві групи: греки-елліни (новогрецький діа-лект) і греки-татари (тюркська мовна група). Віруючі Г. — пра-вославні.

За переписом 2001 р., в Україні проживає 91 548 Г. (1989 р. — 98 594), з яких рідною мовою вважають грецьку 6 %, російську — 88 %, українську — 4,7 %. Проживають Г. переважно у Донець-кій обл. — 85 % загальної чисельності в Україні та АР Крим (З %), ін. південних обл. Чисельність українських Г. зменшуєть-ся внаслідок еміграції.

Г. в Україні. Сучасне розселення Г. в Україні зумовлене їхньою багатовіковою колонізацією південноукраїнських зе-мель. Перші колонії грецьких держав-метрополій виникли на узбережжі Чорного моря ще у давні часи. Відомі вони як анти-чні держави Північного Причорномор'я й існували із сер. І тис. до н.е. Найдавнішою грецькою колонією на території сучасної України було поселення на о-ві Березань, засноване у другій пол. VII ст. до н.е. Заснування інших грецьких колоній у Півні-чному Причорномор'ї припадає в основному на VI ст. до н.е. На правому березі Дністровського лиману на місці сучасного Білгорода-Дністровського було засновано Тіру, Бузького лима-ну — Ольвію, на берегах Боспору Кіммерійського (Керченської протоки) — Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Тірітаку, Нім-фей, далі на захід узбережжя Криму в VI ст. до н.е. виникла Керкінітіда (на місці сучасної Євпаторії), в кін. V ст. до н.е. — Херсонес Таврійський. Всі ці колонії незабаром перетворилися на самостійні рабовласницькі поліси.

Подальша історія формування грецької діаспори на терито-рії України пов'язана з новим великим періодом грецької коло-нізації півдня України, який розпочався із сер. XVIII ст., коли Російська імперія почала проводити активну зовнішню політику в боротьбі з Османською імперією за південні землі України.

Наслідком цієї політики стала російсько-турецька війна 1768—1774 pp., яка спричинила найбільшу хвилю грецької еміг-рації за всю багатовікову історію грецької колонізації півдня

77


України. Ця еміграція мала політичний характер. Основну масу емігрантів становили солдати і офіцери восьми добровольчих батальйонів, сформованих з Г., які брали участь у війні проти Туреччини на боці Російської імперії. Разом з ними після закін-чення війни емігрувало також багато мешканців Егейського ар-хіпелагу (кілька тисяч осіб). Ця еміграція стала можливою за умовами Кучук-Кайнарджійського мирного договору, які дозво-ляли балканським колоністам переселятися на територію півдня України протягом року після підписання миру. Слід зазначити, що еміграція нелегально тривала й після цього терміну.

Постійні потоки греків-переселенців поповнювали нові грець-кі колонії, які виникли після російсько-турецької війни 1768— 1774 pp. У 1775 р. з військових грецьких переселенців, які прибули до Керчі, Єнікале і Таганрога, було створене так зване Албанське військо, а у 1779—1783 pp. з переселенців, які погодилися нести військову службу, сформований Грецький полк. У 1784 р. його пе-ревели із Керчі до Балаклави, а у 1797 р. він дістав назву «Балак-лавський грецький батальйон» і ніс прикордонну службу вздовж Кримського узбережжя від Севастополя до Феодосії. У 1818 р. у батальйоні налічувалося 1194 чол. Він розташувався у Балаклаві, селах Кадикой, Камара, Карань, Ласпі та Керменчик. Проте не всі грецькі поселенці перейшли на військову службу, багато з них за-ймалися мирною працею і оселилися в Керчі та Єнікале. У цей час були утворені Таганрозька та Херсонська грецькі громади.

З цією хвилею еміграції Г. з Балкан збіглося переселення грецького населення з Криму на узбережжя Азовського моря. У 1775 р. Кримське ханство потрапило під владу Османської ім-перії. Грецьке та ін. християнське населення Криму було витіс-нене в степову і гірську частини піво-ва. Воно потрапило під жорсткий соціальний, національний і релігійний гніт Туреччини, що посилило еміграційні настрої християнського населення Кри-му, які були підтримані зовнішньою політикою царського уряду Росії.

Масове переселення християнського населення почалося на-весні 1778 p., коли 9 травня 6000 підвод з 31 098 переселенцями вирушили з Криму через Перекоп, Гнилі Води, Чорний Коло-дязь, Молочні та Кінські Води, Олександрівку (Запоріжжя) до Приазов'я. Разом з Г., яких налічувалося 18 407 осіб, переселя-лися також вірмени, грузини, волохи. Чимало переселенців за-гинуло в дорозі, частина повернулася до Криму, решта оселила-ся на узбережжі Азовського моря. З самого початку осілі в

78


Приазов'ї Г. складали дві групи: греки-елліни (новогрецький ді-алект) і греки-татари (тюркська мовна група). Те, що частина греків говорила мовою, близькою до татарської, було зумовлене характером їхнього багатовікового розселення в Криму поруч із татарами.

Греки-елліни (самоназва — «румеї») у 1779 р. заснували м. Ма-ріуполь і 12 сіл біля нього: Сартана, Чермалик, Каракуба, Стиля, Волноваха, Константинополь, Великий Янисоль, Чердакли, Ялта та Урзуф; греки-татари — 10 сіл: Старий Крим, Карань, Ласпі, Беше-ве, Богатир, Улакли, Камара, Старий Керменчик, Новий Кермен-чик, Мангуш. З часом поблизу них виникли й інші поселення. Ві-домі також пізніші заселення Г. у Приазов'ї. Так, 1829 р. грецьки-ми переселенцями з Туреччини було засновано с. Анадоль.

Серед грецьких общин півдня України община маріупольсь-ких Г. була найчисленнішою. У самому місті та навколишніх се-лах у 1816 р. проживало 11,5 тис. Г.

Друга російсько-турецька війна 1781—1791 pp. викликала нову хвилю грецької еміграції, але вона була не такою значною, як після російсько-турецької війни 1768—1774 pp. Після підпи-сання Яського мирного договору на півдні України оселилося кілька сот Г. і албанців, котрі брали участь у воєнних діях у Се-редземному морі у складі грецької добровільної флотилії. З них був сформований грецько-албанський дивізіон. У 1795 р. вони оселилися неподалік від Одеси в р-ні містечка Олександрівка. Невдовзі до них приєдналися ще 62 родини і, крім того, ще 42 особи. Згодом дивізіон було перетворено на Одеський грецький батальйон. Пізніше значна частина цих Г. увійшла до складу мі-сцевих станів Одеси. На всьому півдні України грецька колонія Одеси з часом досягла найбільшого розвитку. Г. становили зна-чну частку купецького стану Одеси. На поч. XIX ст. Одеса стає одним із найважливіших пунктів міжконтинентальної грецької торговельної мережі.

У 1783 р. до Російської імперії був приєднаний Крим, після чого, поряд із греками-старожилами там почали з'являтися нові грецькі переселенці. На поч. XIX ст. грецьке населення Криму, за деякими даними, становило 16,5 тис. осіб.

У результаті перемоги Російської імперії над Туреччиною у війні 1806—1812 pp. до її складу ввійшла Бессарабія, що зумо-вило подальше кількісне зростання грецького населення півд-ня України. Найчисленнішими грецькими громадами в Бессара-бії були Ізмаїльська та Акерманська.

79


Вигідне географічне положення придунайських міст і місте-чок, що мали важливе зовнішньоторговельне значення, сприяло подальшому припливу грецьких переселенців у Бессарабію. Із 24 360 задунайських переселенців (1816 р.) 830 осіб були Г., ко-трі селилися зазвичай у Томаровському цинуті. Грецька колонія, що складалася переважно з купців, виникла водночас у м-ку Рені. Чимало греків-переселенців прибуло після цієї війни і на зе-млі Північного Причорномор'я, проте масштаби грецької еміг-рації після 1812 р. значно зменшилися.

Таким чином, 1812 р. можна вважати важливим рубежем в історії грецької еміграції на територію півдня України. Він завер-шує 37-річний період (1775—1812 pp.), на який припадає велика кількісно і масштабна за географією розселення еміграція Г., що відбувалася в умовах постійних війн Російської імперії з Ту-реччиною за південноукраїнські землі.

Надалі в процесі історичного розвитку нащадки переселен-ців з Греції значною мірою були асимільовані численнішими мі-сцевими етнонаціональними спільнотами.

Суттєві зміни у кількісному складі грецького населення пів-дня України відбулися за радянських часів, коли на долю цього народу випали тяжкі сталінські репресії. У 1944 р. разом з ін-шими народами, а саме кримськими татарами, вірменами та бол-гарами, з Криму було депортовано 14,7 тис. Г.

Етнічно стабільнішим виявилось грецьке населення При-азов'я — нащадки переселенців з Криму, які становлять основ-ну частину сучасної грецької діаспори України.

Слід зазначити, що і в останні два десятиліття між трьома переписами населення 1970, 1979 і 1989 pp. кількість грецького населення зменшилась. Це спричинене не лише етнічними про-цесами та природним рухом в їхньому середовищі, а й мігра-цією Г. за межі України, до інших держав СНД, до своєї етніч-ної батьківщини, особливо в останні роки.

Процес національно-культурного відродження Г. починаєть-ся з утворення національних освітніх закладів. У 1991—1995 pp. у навчально-виховних закладах новогрецьку мову як предмет вивчало 582 учні, факультативно — 226 учнів. Крім того, діти опановували рідну мову в 5 недільних школах. Фахівців із ново-грецької мови та літератури для навчально-виховних закладів готує Маріупольський гуманітарний інститут Донецького уні-верситету. Річний обсяг телепередач новогрецькою мовою на Донеччині становить 27 год., у Криму — 26 год. У Маріуполі

80


щотижня виходить в ефір ЗО-хвилинна радіопередача новогре-цькою мовою. Інтереси Г. в Україні представляє Федерація гре-цьких товариств України, що об'єднує товариства, які функціо-нують у Криму, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Лу-ганській, Львівській, Одеській, Харківській обл., м. Києві. Това-риства здійснюють різноманітну роботу, спрямовану на відро-дження та розвиток національних культурних традицій, прово-дять щорічний фестиваль грецької музики, пісні та танцю в ре-гіонах компактного проживання Г. в Україні.

ГРУЗИНИ (самоназва — картвелі). Г. — основне населення Грузії (3787,4 тис. осіб, у т.ч. в Аб-

хазії — 239,9 тис., Аджарії — 324,8 тис., Південній Осетії — 28,5 тис.). Чисельність у Російській Федерації — 130,7 тис. осіб, в Азербайджані — 14,2 тис., в Україні та Казахстані — 9,5 тис., на півночі Туреччини та в Ірані — бл. 120 тис. осіб. Мова — грузинська, картвельської сім'ї, на території Грузії представле-на 17 діалектами, що відповідають субетнічним групам Г.: на за-ході — аджарці, гурійці, імеретини, лечхумці, рачинці; на схо-ді — картлійці, кахетинці, мохевці, мтіули, пшави, тушини, хев-сури; на півдні — джавахи, месхи; в Азербайджані — інгілойці; в Ірані — ферейданці; в Туреччині — імерхевці, свани. Віруючі Г. — православні, частина — мусульмани-суніти.

Перші, доволі численні поселення Г. були засновані в Украї-ні у 40-х роках XVIII ст. на базі військових та поміщицьких осередків, типових для Південної України того часу.

За переписом 2001 р., Г. в Україні налічувалося 34 199 осіб (1989 р. — 23 540 осіб); від 1970 р. їхня кількість зросла в три рази. Переважна більшість проживає у південно-східних регіо-нах та м. Києві. Мову своєї національності вважають рідною 12 447 осіб (52,9 %), російську — 10 035 (29 %), українську — 967 (4,1 %), іншу — 91 (0,4 %) особа. В Україні створено чотири національно-культурних товариства: в Криму, Львівській та Одеській обл. Головна мета цих товариств — сприяти всебічно-му співробітництву між народами України та Грузії.

Етнічна історія. У давніх східних та античних джерелах відомі давньогрузинські племена мушків, тубалів, халібів, колхів та ін. Етнічне ядро Г. складалося з трьох великих близкоспорід-нених племінних об'єднань — картів, мегрелів, сванів, що за-ймали у давнину велику територію поміж Великим Кавказом на півночі, Малим Кавказом на південному сході, у басейні р. Чо-

6—-4-1649 81


рохи на південному заході. У IV—VI ст. Г. прийняли християнс-тво. У V ст. з'явилися перші писемні літературні пам'ятки гру-зинською мовою. Утворення на рубежі X—XI ст. централізова-ної держави, яка досягла апогею у XII — поч. XIII ст., в основ-ному завершило процес формування грузинського етносу, спри-яло зростанню економіки та культури, розвитку міст, встанов-ленню політичних та економічних, культурних зв'язків із Захід-ною Європою, Руссю, Сходом. Після монгольського завоювання (XIII ст.), навали Тимура (друга пол. XIV ст.) з кін. XV ст. по-чався період децентралізації, що посилилася в XVI—XVII ст. у результаті агресії османської Туреччини і сефевидського Ірану. Землі на південному заході Грузії — Лазика, Аджарія, Месхет-Джавахеті — були захоплені Туреччиною. Почався процес на-сильницького потуречення та ісламізації грузинського населен-ня. У стані політичного та соціально-економічного застою Гру-зія залишалася майже до кін. XVIII ст. У 1783 р. Росія і Східна Грузія (Картлійсько-Кахетинське царство) уклали «Дружній до-говір» (Георгіївський трактат), що передбачав протекторат Ро-сії над Грузією. Однак у 1801 р. маніфестом Олександра І гру-зинське царство було ліквідоване, Східна Грузія включена до складу Російської імперії. У 1811 р. до Росії було приєднано Західну Грузію. До кін. 70-х років XIX ст. у результаті російсь-ко-турецьких воєн до Грузії були приєднані деякі її історичні області — частина Месхет-Джавахеті та Аджарія. У 1918 р. бу-ло створено Грузинську Демократичну Республіку, яка проісну-вала до лютого 1921 p., коли частини Червоної Армії встанови-ли тут радянську владу. Було утворено Грузинську РСР (до 1936 р. перебувала у складі Закавказької Федерації, потім без-посередньо в складі СРСР). У 1991 р. Грузія прийняла Акт про незалежність.

ЕСТОНЦІ (самоназва — еестласед). Народ, основне населення Естонії (963,3 тис. осіб). Нале-

жать до західнобалтійського та східнобалтійського типів атлан-то-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова — прибал-тійсько-фінської підгрупи фінно-угорської групи уральської сім'ї. Писемність — на основі латинської графіки (з XVI ст.). Більша частина віруючих — протестанти (лютерани); православ-ні — переважно представники субетнічної групи сету на півден-ному сході Естонії.

82


За переписом 2001 р., в Україні проживає 2868 Е. (1989 р. — 4202).

Е. в УкраїніЕстонські поселення (в Криму) були заснова-ні у 1861—1879 pp. учасниками сектантського руху, очолювано-го ярвамаським селянином Ю. Лейнбергом («пророком Малтс-ветом»). Незважаючи на релігійну оболонку, цей рух був, по суті, проявом соціального протесту селянства проти прибалтій-ських поміщиків та духовенства.

Перші естонські поселенці прибули до Перекопа у травні 1861 р. Для них у Сімферопольському, Євпаторійському, Пере-копському та Феодосійському пов. було виділено 36 тис. деся-тин землі у 40 селах. Переселенців прийняли села Замрук (нині Берегове Бахчисарайського р-ну), Актачи-Кіят (нині Абрамівка Сімферопольського р-ну), Бурлюк (Віліно Бахчисарайського р-ну), а також Кара-Кіят, Ботка, Кіят-Орка, Учкую-Кущі та ін. У Замруку в перші місяці було збудовано школу, до якої запро-шено вчителя з Естонії. Зведено було також молитовний буди-нок, танцювальний майданчик.

За переписом 1897 р., в Україні (без Галичини і Закарпаття) проживало 2227 Е., з них 1887 (69,2 %) осіб — у сільській міс-цевості. Найбільше Е. (2210 осіб) мешкало на той час у Таврій-ській губ. З них 1740 осіб проживали в сільській місцевості. Найбільше Е. було в Перекопському пов. — 832 особи, Євпато-рійському — 406 осіб. За родом занять розподіл Е. Таврійської губ. був таким: у землеробстві — 1482 особи, в армії — 140, приватна обслуга — 123, у виготовленні одягу — 44 особи.

У кін. XIX — на поч. XX ст. Е., які мешкали в селах Криму, виїжджали на заробітки до Сімферополя, Севастополя, Феодо-сії та Ялти. їхня працьовитість та акуратність всюди високо ці-нувалися.

Після Першої світової та Громадянської воєн частка естон-ського населення України зросла насамперед внаслідок міграцій військового та робітничого люду.

У 1920 р. було створено Естонську секцію (відділ) агітації та пропаганди при ЦК КП(б)У. Секція існувала також в Одесі. Во-дночас у Харкові діяв естонський комітет, що стояв на засадах національно-патріотичної ідеї. У маєтку Олексіївка (за 6 верст від Харкова) того ж року було створене естонське «комуністичне

1 Подається за: Винниченко І. Естонці / / Етнічні спільноти України. — К., 2001. — С. 43—44.

6* 83


господарство». Основними формами роботи естонських агіта-ційно-пропагандистських секцій були мітинги, збори, співбесіди (у Києві, Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Юзівці) переважно у вій-ськових частинах, де був високий відсоток естонців-вояків, зо-крема у 2-й бригаді Української трудармії. Естонською мовою видавався тижневик «Новий лад».

У 1922 р. бідняки-естонці організували в Ічкінському р-ні (Крим) артіль «Зоря комунізму». За статистичними даними 1921 р. у Криму проживало 2367 (0,3 % всього населення) Е.; через 5 років — у 1926 р. — 2084 особи. З них назвали рідною естонську мову 1852, письменних було 1864 особи (один із най-вищих показників). У Сімферополі проживало тоді 276 осіб, Се-вастополі — 84, у сільських поселеннях — 1504 особи.

У 1930 р. у місцях компактного поселення Е. у Криму були створені національні сільради: у Сімферопольському р-ні — 2, Джанкойському — одна. У 1924/25 навчальному році на піво-ві діяло 5 естонських шкіл І ступеня (початкових) із 131 учнем. Навчання проводилося рідною мовою.

У роки тоталітарного режиму Е., яких ледь не офіційно вва-жали за іноземців, як і всі, зазнали репресій. У всіх селах, де вони проживали, було «розкрито контрреволюційні змови», за що постраждав не один «іноземець». У 1939 р. у Криму прожи-вало 1900 Е., або 0,2 % загального числа жителів півострова (чоловіків — 854, жінок — 1045). Про подальшу зміну чисельно-сті — див. вище.

Етнічна історія. Е. сформувалися у Східній Прибалтиці на основі змішання давнього аборигенного населення і прийш-лих зі сходу у III тис. до н.е. фінно-угорських племен. Пізніше вони увібрали східнофінно-угорські, балтські, німецькі та сло-в'янські елементи. До І тис. н.е. склалися основні угруповання естських племен. У цей період встановлюються контакти естів (чудь давньоруських літописів) зі східними слов'янами.

У перших століттях н.е. особливості культури різних естон-ських племен простежуються за археологічними пам'ятками до-статньо чітко. Племінні території збігаються загалом із пізніши-ми р-нами поширення основних діалектів естонської мови і да-ють можливість виділити три великі племінні групи: північну, західну та південну. Ареал південної групи охоплював і деяку частину території Латвії — Відземе. Незважаючи на яскраво ви-ражені місцеві особливості матеріальної культури, зокрема своєрідний тип кам'яних могильників, речовий матеріал, знайде-

84


ний у них, багато в чому подібний до інвентарю латиських і ли-товських пам'ятників і складає разом з останніми одну велику прибалтійську культурну спільноту.

У сер. І тисячоліття н.е. естонські племена зав'язують без-посередні відносини зі східними слов'янами, які просунулися до цього часу від верхів'їв Дніпра до басейну р. Великої та Псков-ського озера. Частина кривичів проникла на південний схід Ес-тонії. В XI—XIII ст. помітно розвиваються продуктивні сили, особливо в землеробстві та скотарстві. Переважаючим стало па-рове землеробство, перелогова і вирубна системи відійшли на задній план. Орна земля перейшла переважно в приватне воло-діння окремих господарств, поширилася подвірна система зем-лекористування, а общинними залишилися косовиці, вигони, ліси, мисливські та рибальські угіддя. Таким чином, почався процес розпаду сільської громади. Місцева еліта захоплювала усі вели-кі ділянки земель. Великі господарства, що відокремилися, на-зивалися «мизами» (естонською mois). Зростання великого зе-млеволодіння й зумовлене цим посилення знаті були найважли-вішими суспільними процесами цього періоду. Виникають торго-ві центри на місці сучасного Таллінна, Тарту, великі городи-ща — Отепя, Вальяла, Варбла та ін. Відомо про походи естів у XI ст. у скандинавські та руські (Псков) землі. В XI—XII ст. робилися безуспішні спроби приєднати естів до давньоруських князівств: походи Ярослава Мудрого в 1030 p., Ізяслава в 1054 p., новгородців у XII ст. та ін.

Починаючи з XI—XII ст. внаслідок посилення економічних зв'язків між давньоестонськими землями — маакондами — у матеріальній культурі Е. відбувається стирання деяких місцевих особливостей і поширення низки спільних елементів. Західноєв-ропейські джерела початку XIII ст. людність принаймні матери-кової частини називають спільною назвою «Е.».

На початку XIII ст. Е. разом із лівами і латишами стали жертвою навали німецьких і датських лицарів. У 1227 р. завою-вання Естонії було завершено. Південно-східна її частина діста-лася тартуському єпископу, Сааремаа і Ляенемаа — сааре-ляе-неському єпископу, центр і південний захід — Ордену мечонос-ців, що у 1237 р. влився до Тевтонського ордену, утворивши його особливу Лівонську гілку. Північ захопила Данія (1238— 1346).

З цього часу Е. були обернені у католицтво, проте населен-ня зберігало переважно свої давні вірування, що складалися з

85


анімістичних уявлень, які поступово сприйняли деякі християн-ські елементи.

Влада здійснювалась через мережу феодальних замків та маєтків-миз; поступово посилювалися визискування, вимагання не лише данини, а й роботи на панщині.

У містах панівне становище зайняли німецькі купці та реміс-ники. Міста, особливо найбільші з них — Таллінн і Тарту, до-моглися за прикладом німецьких міст широкого самоврядуван-ня. Влада перебувала в руках магістрату, що вербувався з вер-хівки купецтва. Купці об'єднувалися в гільдії, ремісники — у це-хи. З часом уся велика торгівля зосередилася в руках міського купецтва, а право займатися ремеслом стало монополією місь-ких цехових майстрів. Поступово, особливо з XIV ст., феодали почали все більше урізувати як майнові, так і особисті права естонців. Особливо швидко погіршилося становище сільсько-го населення в північних р-нах Естонії, у датських володін-нях. Тут у ніч на 23 квітня 1343 р. піднялося загальне повстан-ня, відоме як «повстання Юр'євої ночі». Однак естонці були розбиті Лівонським орденом, що відібрав у Данії північну части-ну Естонії. Наслідки невдалого повстання були для естів над-звичайно важкими. В другій пол. XIV ст. і особливо в XV ст. велика частина сільського населення була прикріплена до землі. Е. перетворилися на кріпаків. Назва «Е.» поступово заступає-ться в усному мовленні та документах місцевих німців зневаж-ливою назвою «ненімець», що стало, по суті, рівнозначне по-няттю «мужик». Естонська самобутня культура продовжувала існувати і розвиватися як селянська, словесність і музика — у вигляді селянських народних казок і пісень, а образотворче ми-стецтво — перевалено в прикрашанні селянського одягу і побу-тових предметів.

У цей час поступово заселялися й малородючі р-ни, що пус-тували (наприклад, о-в Хіюмаа, південний захід материкової Естонії, Північне Причуддя). У цій внутрішній колонізації брали участь на півдні країни деякою мірою латиші, а в Причудді — росіяни і водь. На північно-західному узбережжі та деяких о-вах оселилися шведські селяни.

Влада Лівонського ордену і католицьких єпископів була деякою мірою підірвана Реформацією, що поширилася з 20-х років XVI ст. з Німеччини в Прибалтику і призвела до поступо-вої зміни католицизму лютеранством, коли богослужіння стало вестися естонською мовою.

86


Лівонська війна, яка почалася в 1558 p., тривале перебуван-ня російських військ на території Естонії і повстання селян, що спалахнуло у зв'язку з війною в 1560 p., підірвали систему дрібних феодальних державних утворень. Після тривалих фео-дальних воєн уся територія Естонії з 1645 р. була підлеглою Швеції.

Тривалі війни спустошили країну, погіршили правове стано-вище селянства. З кін. XVI ст. в Естонії почали діяти правові норми, за якими становище кріпаків було майже прирівняне до становища рабів за римським правом: селянин, його потомство і майно вважалися власністю феодала, селянин не міг розпоряджа-тися навіть своїм рухомим майном.

Одним із наслідків Північної війни 1700—1721 pp. було при-єднання Естонії до Росії. З північної частини Естонії було утво-рено особливу Естляндську губ., південна ж увійшла до складу Ліфляндської губ., частина якої була населена латишами. Царський уряд затвердив усі станові й автономні привілеї ост-зейських німецьких баронів і великого бюргерства, зберігши та-ким чином у повній силі т.зв. балтійський особливий порядок. Місцева німецька знать інкорпорувалася у правлячу верству Ро-сійської імперії. У другій пол. XVIII ст. у зв'язку з інтенсивним розвитком товарного господарства почався розпад кріпосниць-кої системи і розвиток елементів ринкових відносин. На відміну від інших північних р-нів Росії, де розвиток товарно-грошових відносин виражався в масовому переведенні селян на грошово-натуральний оброк, в Естонії він призвів до нового збільшення панщини. Внаслідок специфіки аграрних відносин в остзейських провінціях (неподільність селянських дворів, відсутність оброч-ної системи, систематичні вигнання селянства із земель і т.ін.) прошарок безземельного селянства тут виник дуже рано і швид-ко збільшувався. В ситуації частих соціальних конфліктів і за-ворушень остзейські поміщики і царська влада змушені були розпочати реформи. У 1816 р. в Естляндії й у 1819 р. у Ліфлян-дії селяни формально здобули особисту волю, але їхня земля перейшла в повне розпорядження поміщиків. Селян позбавили спадкового користування їхніми наділами.

У 20-ті роки XIX ст. в Естонії виникають перші великі про-мислові підприємства. Однак розвиток капіталістичного вироб-ництва гальмувався вузькістю внутрішнього ринку, а також тим, що селянам офіційно було заборонено селитися в містах. Час-тина сільського населення Естонії перейшла у православ'я, спо-

87


діваючись завдяки цьому мати переваги при одержанні землі. У перебігу загальноросійських реформ 60—70-х років XIX ст. се-лянам було надано право викупу свого наділу, розширено їхні права на свободу пересування, обмежено владу поміщиків над селянами. У 1868 р. законом було заборонено панщину. До 90-х років XIX ст. велику частину селянської землі було викуплено. Ціна на землю в Прибалтиці була в два-три рази вищою, ніж у сусідніх російських губерніях.

Частина селянської верхівки намагалася розмовляти німець-кою мовою і всіляко наслідувати спосіб життя німецького насе-лення. Цей прошарок зіграв роль посередника у проникненні елементів міської німецької культури в середовище сільського населення.

У XIX ст. почала формуватися естонська нація. Через особ-ливі місцеві умови вона утворилася переважно на основі сільсь-кої буржуазії. Естонська міська буржуазія сформувалася пізно й у цьому процесі почала брати участь пізніше сільської. У пів-денних і центральних р-нах Естонії національний рух почався в 60-х роках, а на північному заході та на островах — наприкінці XIX ст. Група сету почала зливатися з естонською нацією при-близно лише у 20-х роках минулого століття.

Естонський національний рух був спрямований проти приві-лейованого становища прибалтійських баронів і німецької бур-жуазії, проти збережених у Прибалтиці залишків феодально-ста-нового ладу. Зростання освіченості сприяло поширенню в наро-ді друкованого слова, що вирішально впливало на розвиток ес-тонської суспільної думки і національної культури. У 80—90-х роках XIX ст. соціальна структура естонської нації доповнює-ться місцевим робітництвом.

У роки Першої світової війни позиції прибалтійсько-німець-кого дворянства і буржуазії трохи ослабли на користь зміцнен-ня ролі естонського політичного руху. З лютого по листопад 1918 р. Естонія була окупована німцями, затим прийшли війська Антанти. Спроби імпортувати радянську владу зазнали поразки навесні 1919 p., коли була проголошена незалежна Естонська республіка.

За часів незалежності змінилася етносоціальна структура естонського суспільства: аграрна реформа позбавила німецьких поміщиків провідної ролі у сільському господарстві, естонське село перетворилося на суспільство дрібних власників. Велика індустрія через втрату російського ринку занепала.

88


У 1940 р. Естонія була анексована СРСР внаслідок укладен-ня 1939 р. Пакту Рібентропа—Молотова, за яким вона належа-ла до радянської сфери впливу. Було проголошено Естонську РСР. Радянські соціальні реформи і паралельний процес репре-сій проти «ворогів естонського народу» були перервані подіями Великої Вітчизняної війни та окупації естонських теренів війсь-ками Німеччини. Протягом окупації на терені Естонії загинуло бл. 60 тис. місцевих жителів, бл. 40 тис. було депортовано до Сибіру радянськими органами безпеки у 1941 та 1944—1949 pp. Після реабілітації вони повернулися на батьківщину. Неза-лежність Естонії було проголошено у 1990 р.

ЄВРЕЇ (самоназва — єгудим — на івриті, ід чи аїд — на ідиш).

Діаспорний народ, що складається з багатьох етнічних спі-льнот та субетнічних груп, етнічною батьківщиною якого є Па-лестина. Основне населення Ізраїлю. Загальна чисельність — бл. 12,8 млн осіб; з них у СІЛА — бл. 6 млн, Ізраїлі — понад 4 млн, решта — у Франції (650 тис.), Росії (536,85 тис., 1989 p.), Великій Британії (410 тис.), Аргентині (300 тис.), Канаді (300 тис.), Бразилії (150 тис.), ПАР (120 тис.); по декілька десятків тисяч живуть також: в Австралії, Угорщині, Бельгії, Німеччині, Ірані, Італії, Мексиці, Білорусі, Молдові, Нідерландах, Румунії, Туреч-чині, Узбекистані, Уругваї, Чилі; дрібніші групи Є. живуть в ін-ших країнах світу. Мова — іврит (давньоєврейська), субетніч-ні діалекти (ідиш та ін.), поширені мови навколишнього насе-лення. Антропологічно неоднорідні, оскільки домінуючим критерієм етнічної належності до Є. є конфесія. Віруючі Є. — юдаїсти.

Переважна більшість Є. Східної Європи, в тому числі й Ук-раїни, належить до субетнічної групи ашкеназів (ашкіназі, від давньоєвр. «ашкіназ») — нащадків східноєвропейських Є., які розмовляли в минулому на ідиш. До Другої світової війни збе-рігався поділ на етнографічні групи: литваки в Литві, Білорусі та західних прикордонних обл. Росії; українські Є. в Україні та Бессарабії; курляндці в Латвії; польські Є. в Польщі; галиціанер в українській та польській Галичині. По закінченні війни і лікві-дації центрів традиційної єврейської культури і розселення в Україні, Білорусі, Прибалтиці та Молдові значна частина ашке-назів перемістилася до Росії, де піддалася мовній і культурній асиміляції. До нащадків ашкеназів належить більша частина Є.

89


світу, Є. Східної Європи та колишнього СРСР, більша частина Є. Західної Європи, США, Канади, Латинської Америки, Пів-денної Африки, майже половина Є. Ізраїлю.

Проблема визначення чисельності Є. як розсіяного, діаспор-ного народу ускладнюється розпливчастими критеріями етніч-ної філіації. Переписні дані базуються на динамічному критерії самосвідомості, що змінюється залежно від зміни соціальних і політичних чинників. Близькою до переписних даних у колиш-ньому СРСР була чисельність Є., зареєстрованих у внутрішніх радянських паспортах. Єврейська громада традиційно вважає Є. особу, народжену від матері-єврейки, котра сповідує юда-їзм. Кількість Є. за цим критерієм приблизно на 25 % переви-щує переписні дані. Широко застосовуються на практиці кри-терії ізраїльського «Закону про повернення», відповідно до якого кожна людина, у якої дід чи бабця Є., має право на репа-тріацію до Ізраїлю (їх чисельність на 100—150 % більше, аніж переписна).

Є. в Україні. Можна стверджувати, що протягом останніх 100 років в Україні відбувається потужна депопуляція та асимі-ляція Є. Щодо останнього часу, то порівняно з 1989 р. їх чи-сельність зменшилася майже на 79 %, з 486 тис. до 103,5 тис. (0,2 % населення України за переписом 2001 p.), з яких лише З % зберегли рідну мову; решта розмовляє російською (83 %) та українською (13,5 %). Нинішня чисельність Є. в Україні зрівня-лася з такою на кін. XVI ст. Основною причиною депопуляції з 1945 р. була примусова або свідома асиміляція, а з 1967 р. — масова еміграція до Ізраїлю, США та Німеччини декількома хви-лями. Найінтенсивнішим був виїзд з 1989 р. У 1979 р. кількість Є. в Україні становила 634 тис., тобто за 20 років їх стало на 83,7 % менше, а порівняно з 1970 р. (777 тис., 1,6 % населен-ня) — на 86,7 %. Отже, за період дозволеної еміграції чисель-ність українських Є. зменшилася приблизно на 90 %. Водночас у Є., які залишилися в Україні, значно підвищився рівень націо-нальної свідомості: вони є однією з найбільш організованих та громадсько активних національних меншин.

Є. переважно мешкають у великих містах, проте точно ос-танні цифри ще не можна навести (дані обробляються). Також поки не можна вказати відомості щодо освіти: на 1989 р. серед численних етносів України Є. займали перше місце за часткою осіб із вищою освітою, а на 2001 р. вони до найчисленніших не належали; тому дані ще не оброблені.

90


Етнонім. Етнонім «Є.» через церковнослов'янську мову по-ходить від грецького «ебраїоз» («єврей»), що у свою чергу по-ходить від івритського ів-рі («той, що перейшов через що-не-будь»). Як етнічне позначення в Біблії вперше застосовано до праотця Авраамова, який, імовірно, перейшов р. Євфрат, потім до Є. періоду Виходу і до перших царів (кін. II — поч. І тис. до н. е.). У живому усному вжитку побутують різні ендо- та екзо-етноніми, близькі до «Є.», які етимологічно належать до іврит-ського «юдей, житель Юдеї», що стало самоназвою Є. із сер. І тис. до н. е. Через посередництво давньогрецької і латинської утворюються українське «юдей», українське «жид» (запози-чене з польської мови).

Мова. Перші автентичні писемні пам'ятки фінікійсько-палео-єврейським письмом відомі з поч. І тис. до н. е., найдавніші ав-тентичні фрагменти біблійного тексту — з VIII ст. до н. е. Із сер. І тис. до н. е. до наших днів іврит (давньоєврейська мова) користується складо-алфавітним т.зв. квадратним єврейським пи-сьмом. Іврит зберігався як розмовна мова Є. давнього Ізраїлю до перших століть н. е., потім змінився на арамейську, згодом у діаспорі заступився різними єврейськими мовами та етнолекта-ми, що виникали в замкнутих громадах Є. на ґрунті мов навко-лишніх народів. З XIX ст. починається рух за відродження іври-ту як живої розмовної мови, який у другій пол. XIX ст. об'єд-нався з палестинофільським рухом. Батьком сучасного івриту вважається Елієзер Бен-Єгуда (Лазар Перельман) (1858—1922).

За останні 100 років іврит перетворився на розмовну мову ізраїльтян, якою розмовляють бл. З млн Є. У діаспорі знання ів-риту, як і раніше, лишилося пасивним, хоча івритська культура впливає на культуру Є. діаспори все більшою мірою. В Україні та Росії до 1917 р. івритом як мовою літургії володіли практич-но всі дорослі чоловіки. Багато хто використовував іврит і як мову релігійної та світської освіти, на івриті виходили періодич-ні видання, видавалася художня література. З підросійських те-ренів вийшли основні класики і творці сучасної івритської куль-тури: Аврахам Many, Єгуда-Лейб Гордон, Хаїм-Нахман Бялік, Шаул Черняховський, Володимир-Зеєв Жаботинський та ін. У 20-ті роки XX ст. іврит у СРСР піддався гонінню, була припине-на творча, видавнича діяльність на івриті. Сьогодні його викла-дають на спеціальних курсах, у всіх єврейських загальноосвіт-ніх, релігійних та вищих школах.

91


Ідиш (букв, «єврейський», єврейсько-німецький «жаргон») — мова ашкеназів, зародилася в Німеччині в X—XII ст. як єврей-ський етнолект на ґрунті горішньонімецьких діалектів басейну Рейну (р-н Майнц-Вормс-Шпеєр), з XIV—XV ст. ідиш був пере-несений євреями на схід — у слов'янське оточення. Ідиш вико-ристовує квадратне єврейське письмо з XII ст., поділяється на діалекти: північно-східний (Литва, Білорусь, Східна Латвія, Псковська, Смоленська, Брянська обл. Росії); центральний (По-льща, Західна Галичина); південно-східний (Україна, Молдова, Румунія). Ідиш був розмовною мовою більшої частини Є. світу впродовж усього Середньовіччя і Нового часу. Число мовців на ідиш, що напередодні Другої світової війни становило 11 млн осіб, різко зменшилося через геноцид і наступне витіснення ідиш мовами навколишніх народів та івритом в Ізраїлі. До сер. XIX ст. Є. сприймали ідиш як мову «другого ґатунку» чи як «жаргон» і «жіночу» мову порівняно з івритом. На відміну від чоловіків жінки здобували освіту на ідиш через популярні видання. В другій пол. XIX ст. у Російській імперії починається розквіт художньої літератури на ідиш (Менделе Мойхер Сфо-рім, чи Ш. Бройде-Абрамович; Шолом Алейхем, чи Ш. Рабино-вич; І. Перец). Одночасно ідиш (як «мова народних мас») бере-ться на озброєння єврейським соціалістичним рухом і протиста-вляється івриту. У 20—30-ті роки XX ст. отримує розвиток «єврейська пролетарська культура» на ідиш, протиставлена за-бороненому «сіоністському» івриту. У кін. 30-х років починає-ться переслідування єврейської культури й громадської діяльно-сті, що призвело до повного припинення суспільного функціо-нування ідиш до кін. 40-х років. Пізніше відновлюється преса на ідиш, але сфера його застосування різко звужується. Ідиш пе-рестав бути комунікативним засобом, ним володіють переважно представники старшої генерації. Традиційні єврейські мови діас-пори, у тому числі ідиш, у післявоєнні десятиліття почали вихо-дити з ужитку через розмивання кордонів старих субетнічних утворень. Розмовними мовами більшості Є. України є російська та українська.

Релігія. Національна релігія Є. — юдаїзм, представлений різ-номанітними напрямками: традиційно-ортодоксальним, чи міс-нагедським; хасидським, включаючи любавичську, карлінську, брацлавську, сквирську та ін. хасидські течії; мізрахістським, чи ортодоксально-сіоністським; реформістським. Невелика частина Є. сповідує інші релігії, зокрема православ'я або протестант-

92


ські течії. Етнічна та конфесійна самосвідомість Є. часто злиті воєдино. Згідно з юдаїстськими нормами, Є., які прийняли іншу релігію, перестають належати до єврейського народу, а інові-рець, який перейшов у іудаїзм (гіюр), вважається Є., але таке трапляється рідко, і рабинів зобов'язували відговорювати інові-рця, який звернувся до нього з проханням про перехід в іуда-їзм. Проте останні роки цей процес посилився через зростання еміграції до Ізраїлю і велику кількість національно змішаних шлюбів.

Етнічна історія. Давньоєврейський етнос сформувався протягом II тис. до н. е. на терені Ханаану (суч. Ізраїлю) у ре-зультаті інтеграції семітомовних кочівників-скотарів (імовірно, ів-рі чи хабіру месопотамських написів) і хліборобів оазисів Ха-наану. Згідно з єврейською традицією, записаною в Торі, Є. скла-лися в народ у процесі виходу поневолених предків Є. з Єги-пту і завоювання ними обітованої Богом «землі Ізраїлю» у сер. II тис. до н. е. На межі II та І тис. до н. е. Є. стають земле-робським народом. У цей період складається перше давньоєв-рейське царство, засноване царями Саулом (1025—1004 pp. до н. е.) і Давидом (1004—965 pp. до н. е.) зі столицею в Єрусали-мі, будується Перший єрусалимський храм, складається моноте-їстична релігія Є. — жрецький юдаїзм, протягом І тис. до н. е. створюється найбільший релігійний, літературний та історичний пам'ятник Танах, або Старий Завіт Біблії, центральною части-ною якого є Тора, чи П'ятикнижжя Мойсееве.

Етнічну та культурну єдність давніх Є. було порушено із розпадом давньоєврейського царства і завоюванням Ізраїльсь-кої та Юдейської монархій, що утворилися на його рештках, Ассирією і Вавилоном у VIII—VI ст. до н. е. Завойовники зруй-нували Перший храм і вивели велику частину людності за межі Ізраїлю. Народна традиція зберегла пам'ять про колишніх жи-телів Ізраїльського царства, т.зв. 10 загублених колін, чиї сліди назавжди втратилися десь за Іраном. У кін. VI ст. до н. е. час-тина Є. повертається з Вавилонського полону в Юдею і будує в Єрусалимі Другий храм, навколо якого знову починається дер-жавна і духовна консолідація Є. З тих пір формується модель етнічного розвитку, що складалася з центру в Юдеї та великої діаспори, яка спочатку утворилася в Месопотамії, а на межі н. е., охопила Єгипет, Малу Азію, Сирію, Іран, Північну Афри-ку, Західне Середземномор'я, Крим, Кавказ, частину Середньої Азії. У період Другого давньоєврейського Хасмонейського, чи

93


Маккавейського, царства (164—37 pp. до н. е.) до складу Є. включаються неєврейські семітські народи Негева й Зайордання та еллінізоване населення Галілеї і берегової смуги Ізраїлю. Римське завоювання і розгром єврейських визвольних рухів І— II ст. призвели до масового насильницького виселення значної частини Є. з Юдеї; вигнанці поповнили єврейські громади діас-пори.

Етнічний центр в Юдеї практично припинив існування піс-ля арабського завоювання Палестини 638 p., хоча невеликі гру-пи Є. продовжували жити на історичній батьківщині постійно. Тяга до повернення в Ізраїль («шиват Цийон», тобто «повер-нення до Сіону», до гори, на якій стояв Єрусалимський храм) зберігалася серед Є. увесь час, була освячена юдаїзмом і закрі-плена в літургічній формулі «Наступного року в Єрусалимі». Із зруйнуванням Другого єрусалимського храму в 70 р. н. е. офор-мляється пристосований до життя в діаспорі рабиністичний юда-їзм, в основі якого поряд із Танахом лежить інша найбільша єв-рейська релігійна та правова пам'ятка — Талмуд, створений в Юдеї та Вавилоні в період II—V ст. н. е. Центром релігійного та громадського життя замість храму стає синагога, або місце для збору («будинок збору»), а її служителем не жрець (ко-ген), який приносить жертву, а рабин (рав) — учений знавець і тлумач традицій.

У діаспорі послідовно змінюється кілька домінуючих цент-рів, що мали традиційні єврейські найменування: Бавель (Месо-потамія з прилеглими районами Закавказзя й Курдистанського нагір'я), V—XI ст. н. е.; Сефарад (Піренейський піво-в), із межі до н. е. та н. е. до 1492 p., коли Є. були вигнані з Іспанії; Ашке-наз (спочатку Центральна Німеччина, потім Східна Європа), X ст. — перша пол. XX ст.

Перші відомості про єврейські поселення в Закавказзі нале-жать до IV—III ст. до н. е. У гірських Є. (див. Представники окремих етносів) збереглися перекази про переселення частини їхніх предків на Кавказ після зруйнування Першого єрусалим-ського храму і про походження від «10 загублених колін».

Етнічна історія Є. у Східній Європі та Україні. З І ст. до н. е. Є. оселяються в грецьких колоніях у Криму, зокре-ма в Боспорському царстві, та на Таманському піво-ві. У ран-ньому Середньовіччі Є. — біженці з цих районів, що перебували під контролем Візантії, та зі Східного Закавказзя, що входило до складу Ірану, а з сер. VII ст. н. е. підлеглого Халіфату, по-

94


чинають проникати на терени Північного Кавказу та південно-руських степів, де в VI—VIII ст. складається держава тюркомо-вних кочівників хозар (Хозарський каганат), до складу якої в добу розквіту в IX—X ст. входили землі від устя Дніпра до Араль-ського моря з осередком у Нижньому Поволжі та береговій смузі Дагестану. Втягнута в конфлікт із християнською Візантією і мусульманським халіфатом, Хозарія у VIII ст. приймає юдаїзм як державну релігію. Збереглося листування на івриті хозарсь-кого володаря кагана Йосипа (сер. X ст.) з єврейським візиром Кордовського халіфату Хасдаєм ібн-Шафрутом. У кін. X ст. Хо-зарський каганат гине під ударом Русі, після чого основні тор-гові шляхи Східної Європи переносяться з Волги на Дніпро.

У Києві на поч. X ст. існує громада Є. змішаного єврейсько-хозарського походження. У X—XIII ст. Є. розселяються в Чер-нігові, Володимирі-Волинському, Перемишлі, у Чехії, можливо, на заселеній слов'янами частині Східної Німеччини. Вони фор-муються в окрему слов'яномовну субетнічну групу Є. — кена-анітів зі специфічним єврейським етнолектом на основі давньо-руської мови. Після розпаду Київської держави кенааніти про-довжували жити на Волині, у складі Великого князівства Ли-товського і зберігалися в районі Бреста аж до поч. XVII ст., ко-ли остаточно асимілювалися в ашкеназькому середовищі. Ашке-нази стали просуватися на схід від долини Рейну і горішнього Дунаю в XII—XIII ст., спочатку оселившись у Сілезії, а до XIV—XV ст. розташувалися по всій території Речі Посполитої та Великого князівства Литовського. В останньому вони зустрі-лися з кенаанітами і невеликими групами караїмів, оселених ли-товськими князями в Галичині й Литві. Перші поселенці, які ря-тувалися від гонінь у Центральній Європі, притягнуті заступни-цтвом корони і ділових перспектив, були жителями великих міст, де, як і в Німеччині, вони селилися в особливих кварта-лах — гетто. У 1264 р. князь Болеслав V Благочестивий дарує привілеї Є. Калішського воєводства, поширені потім за Казими-ра III Великого в 1334—1367 pp. на Є. усієї Речі Посполитої. Аналогічні привілеї були даровані Є. Литви в 1388—1389 pp. князем Вітовтом. Вони визначали правовий статус Є. як безпо-середніх підданих короля, які платять податки до скарбниці в об-мін на захист особистості, власності та свободи віросповідання, общинну автономію і право займатися торгівлею й ремеслами.

Є. з Польщі рушили на українські землі, що увійшли до складу Речі Посполитої. Масова міграція Є. в Україну почалася

95


після укладення Люблінської унії 1569 р. На той час економічна діяльність Є. у Польщі зосереджувалась переважно в торговель-но-посередницькій сфері, оренді, ремісництві. Безумовно, це по-требувало формування певного економічного простору. Нові території відкривали нові можливості. Вже на поч. XVII ст. в Україні налічувалося бл. 120 тис. Є. Матеріальне життя Є. в Ук-раїні було пов'язане з великим феодальним господарством (орен-да маєтків, лихварство, збирання податків), що спричиняло за-гострення взаємин з українським селянством.

У міру ослаблення королівської влади в XV—XVI ст. Є. ста-ли переселятися у володіння шляхти на терені Польщі та сучас-них України й Білорусі, поклавши початок т.зв. містечковій мо-делі розселення і культури, характерної для східноєвропейсько-го єврейства. У XVI ст. Східна Європа стає центром розвитку єврейської духовності. У багатьох містах відкриваються єврей-ські школи і єшиви, розробляється нова методика схоластично-го тлумачення Талмуда («пільпель»), розвиваються каббалісти-чні студії. Рабин Мойше Іссерлес із Кракова (1525—1572) ко-дифікує ашкеназький варіант основного єврейського кодексу «Шулхан арух». Поширюються серед Є. і світські знання, особ-ливо медицина. У сер. XVIII ст. на заході України зароджуєть-ся нове містичне учення в юдаїзмі — хасидизм, що проповідує служіння Всевишньому в матеріальному світі. Засновником ха-сидизму вважається проповідник Ісраель бен-Еліейзер Баал-шлем-тов, чи Бешт (1700—1760), що жив у Прикарпатті. Хаси-дизм охопив більшу частину українських Є. і проник у Лігу (єв-рейське позначення Білорусі та Литви, терену колишнього Вели-кого князівства Литовського). Серед спадкоємців Бешта най-більш популярними є раббі Нахман із Брацлава, онук Бешта, за-сновник т.зв. брацлавського хасидизму, і Шнеер-Залман з Ляд, який поклав початок найвпливовішій хасидській течії Хабад, очо-люваній з тих пір його нащадками з династії Шнеерсонів. Хаси-дизм залишився як самостійна течія у рамках ортодоксального юдаїзму.

Економічна конкуренція і католицький фундаменталізм спри-чинили зростання антисемітизму. Різні обмеження в правах, звинувачення в опоганенні гостії (облатки), «криваві наклепи», погроми, вигнання з міст відбувалися протягом XV — першої пол. XVII ст. У 1495 p. Є. були вигнані з Великого князівства Литовського, однак у 1503 р. одержали дозвіл повернутися. Мо-жливо, це вигнання призвело до посилення єврейського впливу на

96


сусідній Новгород, де в 1471 р. зароджується т.зв. єресь жидов-ствующих. Московська влада до XVIII ст. займала антиєврейсь-ку позицію, забороняючи Є. селитися в межах Росії та піддаю-чи Є. гонінням. Так, під час Ливонської війни в 1563 р. за наказом Івана Грозного були вбиті Є. захопленого російськими війська-ми Полоцька. У 1740 р. у Росії було видано указ про вигнання всіх Є., які там проживали, — 292 чоловіків і 281 жінки. Під час повстання Богдана Хмельницького (1648—1657 pp.) та наступ-них російсько-польської 1654—1667 pp. і польсько-шведської 1656—1660 pp. воєн загинуло не менше 100 тис. Є. На Лівобере-жній Україні, що відійшла до Росії в 1667 p., Є. не залишилося взагалі. У XVII—XVIII ст. Є. вдалося відновити чисельність і общинні структури; у т.ч. з XVI ст. існували органи єврейського самоврядування — ваади (Ваад Чотирьох земель, тобто Великої та Малої Польщі, Волині й Поділля; Литовський ваад та ін.), що мали й фіскальні функції. Погроми сер. XVII ст. і погроми гай-дамаків у сер. XVIII ст. (у травні 1768 р. загинуло бл. 20 тис. Є.) на тривалий час підірвали економічне становище Є. на укра-їнських землях.

Внаслідок трьох поділів Польщі між Пруссією, Австрією та Росією у 1772, 1793 і 1795 pp. значна частина Є. Речі Посполи-тої (бл. 676 тис. на терені України, Білорусі, Литви та Росії) опинилася у складі Російської імперії. У 1787 р. російськими громадянами стали бл. 2 тис. кримчаків і 3 тис. караїмів колиш-нього Кримського ханства. У 1812 р. була приєднана Бессара-бія, в якій на той час проживало бл. 20 тис. Є. ашкеназів і невелика кількість сефардів (середземноморських Є.). У кін. XVIII ст. у рос. підданство з Черкесії перейшли декілька сотень адигомовних Є., які належали до зниклої групи мамшухів, на-щадків давнього єврейського населення Західного Кавказу. Про-тягом 1801—1828 pp. Росія завоювала Східний Кавказ, включно із Дагестаном і Північним Азербайджаном, де на той час жило бл. 7 тис. гірських Є., і Грузію з декількома тис. грузинських Є. У 1864—1884 pp. до Росії відійшли середньоазіатські території, де проживало бл. 10 тис. середньоазіатських, або бухарських, Є. У першій пол. XIX ст. Російська імперія стала місцем прожи-вання найчисленнішої єврейської громади світу (до 1914 р. у Росії проживало більше половини Є. світу).

Більшість Є. у кін. XVIII ст. жило в сільській місцевості та в маленьких містах-містечках. Займалися ремеслами, промислами, багато Є. керували маєтками, були посередниками між містом і

7 — 4-1649 97


селом, тримали корчми, займалися дрібною торгівлею. Є. три-малися відособлено, погано володіли польською мовою і майже не володіли російською, керувалися общинними, або кагальни-ми організаціями. Російський уряд намагався обмежити вплив Є. на населення власне Росії, зокрема захистити російське ку-пецтво від конкуренції.

Едиктом 1782 р. австрійський імператор Франц-Йосиф II до-зволив Є. переселитися з Польщі на українські землі, а саме на Підкарпатську Русь та Буковину. Тоді ж таки в Російській імпе-рії починає формуватися «смуга єврейської осілості».

За наказом Катерини II у 1782 р. міщанам і купцям (за зако-нами Російської імперії Є. записували лише до цих станів) забо-ронялося селитися за межами міст. Згодом, на прохання росій-ських купців, яких непокоїла конкуренція з боку торговців-єв-реїв, 21 грудня 1791 р. було видано наказ, за яким Є. «не мають ніякого права записуватися в стан купців у внутрішніх російсь-ких містах та портах, а тільки за наказами нашими дозволено їм користуватися правами громадянства й міщанства у Білорусі, а також у Катеринославському намісництві та у Таврійській об-ласті».

У 1791 p., тобто ще до остаточного поділу Польщі, було по-кладено початок встановленню т.зв. смуги єврейської осілості, до якої в її остаточних кордонах 1835 р. входили землі, що діс-талися Росії від Речі Посполитої та від Кримського ханства, тобто Ковенська, Сувалкська, Віленська, Вітебська, Могилев-ська, Мінська, Гродненська, Волинська, Київська, Чернігівська, Полтавська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська і Бесса-рабська губ. та дев'ять губ. Царства Польського без Києва, Ми-колаєва, Ялти і Севастополя. Є. дозволялося жити тільки всере-дині «смуги осілості», виїзд із неї, навіть тимчасовий, був уск-ладнений. Водночас уряд почав вживати заходів зі зміни соці-ального статусу Є. усередині «смуги осілості». Укладання 1804 p., яке зажадало виселення Є. із сільської місцевості, через відсут-ність засобів і важкі соціальні наслідки в 1808 р. було скасова-не. Розпочалося створення єврейських землеробських колоній у Новоросії, більшість з яких проіснували до Другої світової вій-ни, під час якої вони були знищені нацистами. Міграції Є. у пів-денні р-ни України і Росії протягом XIX — першої пол. XX ст. призвели до утворення центрів єврейського розселення в Одесі та Ростові-на-Дону. Приєднання польських земель до Росії не зупинило антисемітських гонінь. Періодично в різних місцях

98


спалахували процеси «кривавого наклепу», у яких Є. намагали-ся звинуватити в ритуальному вживанні крові християнських ді-тей: Сенненська справа в Білорусі 1799 p., Гродненська справа 1816 p., Веліжська справа 1822—1824 pp. у Смоленській губ., Телиняйська справа 1827 p., Ізяславська справа 1830 р. Практи-чно всі вони закінчувалися виправдувальними вироками. Незва-жаючи на звіт урядової комісії 1855 p., що визнав «кривавий наклеп» як наклеп, процеси продовжувалися. Вершиною й од-ночасно кінцем «кривавого наклепу» у царській Росії стала справа М. Бейліса 1911—1913 pp., яка набула міжнародного розголосу і закінчилася виправданням підсудного.

Відносно ліберальна політика доби раннього правління Оле-ксандра І, що прагнула «виправити» Є., спонукати їх до фізич-ної та землеробської праці, змінилася в миколаївський період відверто дискримінаційними заходами. У 1827 р. було скасовано грошовий податок, яким обкладалися Є. замість військової по-винності. Було введено рекрутський набір малолітніх дітей Є. у т.зв. солдатські школи кантоністів з наступним відбуванням 25-літнього терміну військової повинності. Цей захід мав сприяти насильницькому хрещенню. З 1827 по 1856 p., коли інститут кан-тоністів було скасовано, кількість малолітніх рекрутів Є. пере-вищувала 50 тис. Значна частина кантоністів хрестилася, що не означало для них повного розчинення в християнстві. Кантоніс-там давали російські прізвища та імена, а їхнім нащадкам до-зволяли проживання поза «смугою осілості». Так виникали перші єврейські поселення у власне російських губерніях.

Іншим заходом «виправлення» Є. було втручання влади в їхнє релігійне та культурне життя: запровадження в 1826 р. на-гляду над єврейськими книгами, ввезеними через кордон, вве-дення цензури єврейської літератури, видання 1836 р. закону, що дозволяв друкарство тільки в місцях, де є цензор. Дискримі-наційна політика російської влади стосовно Є. була заново сфор-мульована в законодавстві 1835 p., що закріпило «межу осілос-ті», інститут кантоністів, цензуру. Продовжувалася політика створення землеробських поселень, у т.ч. короткочасна спроба заселення Є. Сибіру. У кін. 40-х років XIX ст. було засновано спеціальний комітет «для визначення заходів корінного пере-творення Є. у Росії», розробки якого мали виразно антиєврей-ський характер. Влада намагалася примусити Є. до відмови від традиційного способу життя та релігійної освіти, вбачаючи шлях розв'язання «єврейського питання» у християнізації та мак-

у * 99


симальному прилученні до російської мови та культури. Рекрут-ська норма збільшувалась у п'ять разів, у 1844 р. царським ука-зом було скасовано правову самостійність єврейської грома-ди — кагалу. Нагляд за єврейськими установами і стягнення по-датків були передані під контроль міських дум і поліції. Разом з тим уряд не зрівняв Є. у правах з рештою населення країни і, як і раніше, покладав на єврейські інституції рекрутський набір і збір спеціальних єврейських податей.

В епоху Олександра II замість хрещення як необхідного за-собу «перетворення» Є. в урядовій політиці місце інструменту соціальної та культурної асиміляції в навколишньому середови-щі зайняла переважно «освіта» через засвоєння російської мо-ви, відмову від традиційного способу життя, здобуття світської освіти. Наштовхнувшись спочатку на опір більшої частини Є., цей план у ліберальну епоху 60-х років XIX ст. почав усе більше зацікавлювати єврейську молодь, яка в останній третині століт-тя активно повернулася у бік освіти і відмови від архаїчних форм єврейської традиції. Водночас були затверджені різнома-нітні пільги, що дозволяли проживання поза «смугою осілості» купцям І гільдії (1859), особам із вченими званнями (1861), де-яким категоріям ремісників (1865). У Царстві Польському Є. бу-ло дозволено купувати нерухомість і селитися повсюдно. Ці пі-льги, а також підвищення освітнього рівня та посилення асимі-ляційних тенденцій призвели до деякого збільшення числа Є. у внутрішніх губерніях Росії, у т.ч. у Санкт-Петербурзі, Москві, містах Поволжя, Уралу, Сибіру. Із 70-х років XIX ст. Є. почи-нають селитися в Баку, приваблені відкриттям й експлуатацією нафтових родовищ. У Сибіру до них приєднуються заслані Є., вислані в район Байкалу за участь у польському повстанні 1863 р. З'являється прошарок єврейських підприємців і аристок-ратів (нотаблів), серед яких династія фінансистів, меценатів і гро-мадських діячів баронів Гінцбургів, банкіри і будівельники ро-сійських залізниць брати Полякови. Єврейські підприємці за-йняли помітне місце в харчовій, текстильній, тютюновій промис-ловості, брали участь у будівництві залізниць, розвитку гірничої промисловості. Збільшилася чисельність осіб вільних професій, інтелігенції, інженерів. Проте все-таки кількість Є., які засвоїли російську культуру, аж до революції залишалася порівняно не-великою і на них продовжували поширюватися різноманітні об-меження, зокрема заборона обіймати державні та урядові по-

100


сади. Величезна кількість Є., які жили в «смузі осілості» у ма-леньких містах-містечках, залишалася далекою від російської культури, продовжувала розмовляти на ідиш і дотримуватися релігійних та національних традицій.

Розширення прав Є. припинилося в 70-ті роки XIX ст., коли почалася державна кампанія проти інородців. Наприкінці царю-вання Олександра II антисемітизм знову починає домінувати в державній політиці. «Міське положення» 1870 р. підтверджує обмеження єврейського представництва в міських думах. У 1873 р. закривають державні школи, засновані для Є. у 1844 р. Найсильнішу антисемітську реакцію продемонструвала періоди-ка. Після вбивства 1881 р. Олександра II реакційні антисемітсь-кі тенденції в державній політиці цілком домінували над лібе-ральними. Почався період постійних інспірованих урядом по-громів. У 1881—1921 pp. сотні погромів забрали, за різними оцінками, життя від 100 до 250 тис. Є., знищили цілком єврейсь-ку власність і майно в 700 містах і населених пунктах. Погроми, вигнання (напр., повторне вигнання із сільської місцевості 1882 р. чи вигнання усіх Є. з Москви 1891 р.) і подальше поси-лення дискримінаційних заходів таких як введення 1887 р. кво-ти на чисельність студентів — «процентної норми», збере-ження архаїчних обмежень Є. у правах навіть після скасуван-ня кріпосного права викликали різку реакцію в середовищі тих Є., які почали піддаватися асиміляції і прагнули до зближення з російською культурою; у них деяка ідентифікація з росіянами змінилася на прагнення до збереження Є. як етнічного цілого, віддалення від російського суспільства. Почалася масова єв-рейська еміграція. Усього за період з 1881 по 1914 pp. з Росій-ської імперії емігрувало бл. 1,7 млн Є. — 85 % до США, реш-та — до країн Західної Європи (переважно до Німеччини і Ве-ликої Британії), Канади, Південної Африки, Аргентини.

Створення «смуги осілості» значно вплинуло і на демогра-фічну ситуацію в Україні. У 30-ті роки XIX ст. в українських губерніях Російської імперії проживало понад 600 тис. Є., а в Галичині — бл. 270 тис. осіб. На той час це становило майже 40 % загальної кількості Є. у Східній Європі.

Отже, у 70-ті роки XIX ст. регіонами найбільшої концентра-ції єврейського населення були міста й невеликі містечка Пра-вобережної України. У містах Є. становили 32 % мешканців, у містечках — 53 %, у селах — 15 %.

101


Протягом 1860—1897 pp. чисельність Є. в Україні зростає. За переписом 1897 р., в українських губерніях Російської імпе-рії проживало 1 млн 644 тис. 488 осіб, що становило 8 % за-гальної кількості населення. Станом на 1897 р. порівняно з ін-шими національностями в українських губерніях Російської ім-перії Є. посідали третє місце — після українців та росіян.

У Східній Галичині та Буковині у XIX — на поч. XX ст. про-живало бл. 770 тис. Є. Отже, загалом на рубежі століть в Україні, яка була одним із регіонів чи не найвищої концентрації єврей-ського населення в Європі, мешкало бл. 2,3 млн Є.

У XIX ст. визначились і традиційні напрями економічної ді-яльності Є. в Україні — торговельно-посередницька діяльність, дрібне виробництво, лихварство.

22 жовтня 1825 р. вийшло загальне положення про заборо-ну оренди маєтків Є., що спричинило спрямування їхньої еко-номічної активності в інших напрямах: оренду млинів, скупову-вання збіжжя, продаж селянам промислових товарів, ґуральни-цтво (незважаючи на заборону). А на підставі законів 1864 і 1867 pp. Є. позбавляли прав оренди в селі за винятком шинків, млинів, цукрових і скляних заводів. 26 грудня 1844 р. за ініціа-тивою графа Кисельова, міністра державних маєтків, було вида-но «Положення щодо євреїв-хліборобів», яке, до речі, діяло аж до 1917 р. За цим положенням Є. дозволялося: переходити у хліборобський стан; отримувати наділ (5—8 га) з державних зе-мель, який не можна було продавати, здавати в оренду; набува-ти приватну власність, селитися на приватних землях; впрова-джувалися різні пільги для хліборобів. Однак у цілому єврейсь-ка колонізація півдня України відбувалася дуже повільно. Так, на поч. XX ст. у землеробських колоніях у «смузі осілості» ме-шкало лише 13 тис. єврейських родин (76 тис. осіб). Значна кіль-кість поселенців займалася ремісництвом, переїжджала на про-живання до міста.

У другій пол. XIX ст. Є. в Україні жили, незважаючи на за-борони, під управлінням «кагалу» (єврейської громади), який ста-вив за мету ізолювати єврейство від чужих впливів, зберегти на-ціональні риси, традиційну релігію, загальний устрій життя. Од-нак у кін. XIX — на поч. XX ст. внаслідок загальних суспільних процесів, промислового перевороту традиційна єврейська грома-да руйнувалася.

На межі століть формувалася соціальна структура єврейсь-кого загалу у «смузі осілості». За даними перепису 1897 р., у

102


«смузі осілості» у промисловості було зайнято бл. 1/3 єврейсь-кого населення; сільським господарством займалися 3—4 % Є.; торгівлею — понад 40 %; перебували на державній службі та займалися «вільними професіями» (лікарі, юристи, літератори тощо) — 5 %; наймити, службовці приватних компаній, поденни-ки — бл. 5 %; решта — зайняті у невиробничій сфері, священи-ки, військовослужбовці, а також особи «без певних занять», лави яких часто поповнювалися за рахунок торговців, посеред-ників, орендарів, що збанкрутували.

У кін. XIX ст. намічається консолідація єврейського громад-ського життя в Російській імперії, формуються усі основні полі-тичні та громадські рухи, що домінують у єврействі протягом XX ст. У 1882 р. зароджується палестинофільський рух Хове-вей-Ціон (на івриті «Ревнителі Сіону»), який закликав Є. знай-ти давню батьківщину в землі Ізраїлю. У тому самому році гру-па перших колоністів БІЛУ (абревіатура чотирьох слів із Біблії «Так рушить будинок Якова») прибуває в Палестину. Наприкі-нці XIX ст. після І Базельського конгресу сіоністів (1897) у Ро-сійській імперії виник активний сіоністський рух, що поставив за мету відновлення єврейської держави в Ізраїлі. З Російської імперії вийшли основні лідери сіонізму: Ахад-га-Ам (Ашер Гінз-берг), Є. Членов, М. Соколов, М. Усишкін, 3. Трумпельдор та ін. В Україні та Білорусі народилися засновники ізраїльської держави, її перший президент X. Вейцман, президент І. Бен-Цві, прем'єр-міністри Г. Меїр, ПІ. Перес, І. Шамір та ін. У 1899 р. було створено партію Поалей Ціон (на івриті «Робітники Сіо-ну»), що поєднала соціалістичну ідеологію із сіоністською про-грамою побудови єврейської держави (проіснувала до 1928 p.). У 1897 р. зароджується єврейський соціалістичний робочий рух, очолений партією Бунд. Єврейський історик С. Дубнов стає на поч. XX ст. засновником т.зв. фолькістського (від ідиш «фольк» — народ) руху, що ставив за мету досягнення націо-нальної автономії Є. у країнах діаспори. Велика кількість Є. пристала до різноманітних російських політичних рухів — каде-тів, есерів, меншовиків і більшовиків. У 1902 р. у Вільні був за-снований рух ортодоксально-релігійного сіонізму Мізрахі (аб-ревіатура на івриті «мерказ рухані» — «духовний центр»). Од-ночасно розгорнув діяльність антисіоністський рух Агуддат Іс-раель (на івриті «Об'єднання Ізраїлю»). Після революції 1905— 1907 pp. значно поширилася єврейська періодика. У 1919 р. на території колишньої Російської імперії видавалося 120 єврейсь-

юз


ких журналів і газет, з них 10 — на івриті, інші — російською мовою та ідиш.

Події 1917—1920 pp. значно вплинули на соціально-економі-чне, політичне і культурне становище Є. України і загалом мали для них негативні демографічні наслідки.

У 1917 р. Є. брали активну участь у політичному житті Ук-раїни і мали власні політичні організації: сіоністські партії (Агуд-дат Ісраель, Мізрахі, Цеїрей Ціон), сіоністську робітничу партію сіоністського спрямування Поалей Ціон, Бунд, Фольгс-партей (Народна партія) та ін. Є. брали участь також у загаль-норосійських і українських партіях (Українська партія соціаліс-тів-федералістів — А. Марголін, 3. Маргуліс; Українська соці-ал-демократична робітнича партія — Й. Гермайзе).

У липні 1917 р. до Української Центральної Ради разом із партіями інших національних меншин увійшли представники єврейських політичних партій (30 місць у Центральній Раді і 5 — у Малій раді), потім у складі Генерального секретаріату, а згодом Ради Міністрів УНР були деякі єврейські політичні ді-ячі: М. Зільберфарб, М. Рафес, О. Золотарьов, А. Ревуцький, Я. Вульф-Ляцький, П. Красний, С. Гольдеман.

У складі уряду УНР було Міністерство єврейських справ. За короткий час свого існування міністерство ухвалило кілька за-конопроектів щодо поліпшення життя Є. в Україні, але реалізу-вати їх не встигло: закони про створення єврейських громадсь-ких рад і вибори їхніх членів; про видання шкільних підручників мовою ідиш; про відкриття єврейської вчительської семінарії та ін.

8 січня 1918 р. Центральна Рада вперше в історії України ухвалила закон про національно-персональну автономію націо-нальних меншин, у т.ч. і Є. Офіційно було визнано єврейську мову (ідиш), засновано єврейські школи тощо.

У період 1917—1920 pp. українське єврейство не було при-хильником жодної з воюючих сторін. Багато Є. (єврейських по-літичних партій) підтримувало ідею самостійності України, час-тина Є. відстоювала ідею збереження Російської імперії, біль-шість інтелігенції та пролетаріату пішла за більшовиками.

З 1917 по 1921 pp. на території України сталися численні погроми, внаслідок яких загинуло, за різними оцінками, від 100 до 200 тис. осіб. Погромні акції цієї доби відбувалися як на те-ренах, підконтрольних українській владі, так і на територіях, які займали то Збройні сили Півдня Росії, то Червона Армія. В

104


Україні в ці смутні часи панував антисемітизм, який міг бути при-водом або виправданням для грабунків, мародерства, вандаліз-му, вбивств. Популярні у свій час звинувачення Директорії УНР і «петлюрівців» у сприянні погромам є безпідставними. Директорія та провід українського війська забороняли та перешкоджали вчи-ненню подібних акцій (що доведено сучасними дослідженнями), проте реальний контроль уряду за територією та численними ота-манськими формуваннями був мінімальним. Не дивно, що коли радянська влада оголосила антисемітизм і погроми поза зако-ном, значна частина єврейського населення перейшла на сторо-ну більшовиків.

Унаслідок погромів та еміграції чисельність єврейського на-селення України зменшилась, особливо у західному та централь-ному регіонах (Галичина у 1900 р. — 610 тис. осіб, у 1931 р. — 556 тис.; Центральна Україна у 1897 р. — 1 млн 475 тис. осіб, у 1926 р. — 1 млн 210 тис.).

За встановлення радянської влади Є., як й інші народи, по-збавлялися можливості безконтрольно розвивати своє громад-ське та культурне життя. Вже 1918 р. влада силами єврейських комуністичних секцій РКП(б), т.зв. євсекцій, почала переслі-дування усіх некомуністичних форм єврейського життя. До 1920 р. були заборонені основні єврейські організації, до сіоніст-ських і Бунду включно, почалася активна кампанія проти юдаїзму як релігії, зачинялися синагоги. Ще у серпні 1919 р. іврит був оголошений «буржуазною» мовою і заборонені усі видання на ньому, а також діяльність сіоністських партій, але, зазначимо, до 1924 р. у Києві діяла івритська гімназія «Тарбут», а останні сіоністські організації були ліквідовані на початку 30-х років XX ст. До поч. 30-х років припинилась уся діяльність у сфері єврейської традиційної науки, добродійності, просвітництва то-що, які суперечили новій політиці підтримки «єврейської проле-тарської культури». Вона базувалася виключно на ідиш і мала на меті впровадження в єврейські трудові маси комуністичної ідеології та відмову від релігії й національних традицій.

На українських землях, які були під владою Польщі (Гали-чина, частина Волині), незважаючи на антисемітську політику польської влади, економічну дискримінацію Є., культурне життя єврейської меншини переживало розквіт. Працювали видавниц-тва, виходило бл. 200 єврейських газет і журналів, функціонува-ла система середніх шкіл з викладанням на івриті — «Тарбут»,

105


була поширена діяльність єврейських політичних партій різного спрямування.

На українських теренах, які знаходились у складі Румунії (Пів-нічна Буковина) та Чехословаччини (Закарпаття), Є. були одні-єю з найчисленніших національних меншин (Північна Буковина 1930 р. — 129 тис. осіб; Закарпаття — 89 тис.). їхнє становище у міжвоєнний період (1918—1939 pp.) було майже таким самим, як і Є. Галичини та більшої частини Волині.

Національно-культурне й політичне життя Є. на території УРСР тривало (і навіть був період розквіту — 30-ті роки XX ст.), але в рамках, які визначав та дозволяв радянський то-талітарний режим. З'явилася т.зв. радянська (пролетарська) єв-рейська (ідишистська) культура. 1920—1935 pp. в УРСР — пері-од інтенсивного розвитку цієї культури. Київ до кін. 30-х років був світовим центром ідишистської культури поряд із Варшавою та Вільно. Виходило багато газет і журналів («Ді ройте велт», «Фармест», «Проліт» тощо), класика світової літератури вйда-валася на ідиш.

У 1925 р. в УРСР діяло 393 школи на ідиш, 4 педтехнікуми, єврейський відділ при Інституті народної освіти в Одесі, Всеук-раїнський музей єврейської культури ім. Менделе (Одеса), Цен-тральна державна єврейська бібліотека (Київ). У 1925 р. у Хар-кові відкрився Державний єврейський театр (М. Лойтер).

З 20-х років в Україні працювала група єврейських письмен-ників і поетів, які згодом стали відомими всьому світу. Вони створили радянську єврейську літературу на мові ідиш — писа-ли про комсомол, колгоспи, заводи: А. Квітко, Д. Гофштейн, П. Маркіш, І. Фефер, Д. Бергельсон, Дер Ністор, М. Гарцман, М. Талалаєвський, І. Бухбіндер, Д. Хайкіна, Р. Балясна, Д. Дрі-зо та ін. Низка літераторів-євреїв влилася в український літера-турний процес: А. Первомайський, С. Голованівськй, І. Кулик, А. Когштейн, А. Смілянський, В. Торін, Є. Адельгейм, А. Розенпуд та ін.

Єврейська наука набула розвитку на академічному рівні, са-ме та наука, яка займалася дослідженням культури, історії Є. України. У 1919 р. була заснована Постійна жидівська історич-но-археографічна комісія в складі ВУАН (І. Талант); у 1926 р. — Кафедра єврейської культури ВУАН. У 1929 р. вона була реор-ганізована в Інститут пролетарської єврейської культури теж при Академії наук (І. Аіберберг). У 1936 р. інститут ліквідували

106


як «гніздо троцькизму» і на його базі створили Кабінет єврей-ської мови, літератури і фольклору (І. Співак).

Значний внесок зробили Є. у різні галузі української радян-ської науки: математика — С. Бернштейн, І. Штаєрман; фізи-ка — А. Гольдман, Н. Моргуліс, А. Случкін; біологія і медици-на — А. Рубенчик, Я. Моділевський; філософія і історія — Й. Гер-майзе, С. Семковський, Я. Фейгін та ін.

В УРСР, за даними 1926 p., мешкало 1 млн 580 тис. Є., що становило 5,4 % усього населення Радянської України. Перева-лена частина Є. знайшла роботу у містах: 1925 р. — 25 % Є. у складі державного урядового апарату; 26,7 % — у господарсь-ко-фінансових установах. Найбільша скупченість єврейського на-селення в Україні у 20—30-ті роки була в Одесі — 154 тис. осіб; Києві — 140 тис., Харкові — 81,5 тис. осіб. Незважаючи на ве-лику урбанізацію, Є. займалися також сільським господарст-вом. У 1924—1930 pp. в УРСР було засновано 162 єврейські хлі-боробські колонії (9526 господарств). У 1933 р. у сільському господарстві Радянської України було зайнято 80 тис. Є. У 30-ті роки в УРСР існувало п'ять єврейських національних р-нів: Калініндорф на Херсонщині — 32 селища; Сталіндорф на Дніпро-петровщині — 11 громад; Новозлатопольський р-н на Запоріж-леі — 40 селищ; Фрайдорф і Ааріндорф у Північному Криму. Мова ідиш у цих р-нах була офіційною. Фінансову допомогу їм надавав «Агро-Джойнт». Забігаючи наперед, слід зазначити, що колективізація, голод, Друга світова війна призвели до того, що єврейські хліборобські колонії згодом припинили існування.

У 20-х — на поч. 30-х років стали створюватися єврейські ради. В Україні у 1930 р. їх було 169 і вони охоплювали 12 % єврейського населення республіки; виникали єврейські судові палати, профспілки, інститути, партосередки. Плани створення єврейської республіки чи області було відкинуто на користь за-снування Єврейської автономної області (ЄАО) на Далекому Сході в долині Біри і Біджана з центром у м. Біробіджан (офі-ційно проголошена 7 травня 1934 p.). Колонізація ЄАО, відірва-ної від будь-яких історичних зв'язків з Є., відбувалася нерівно-мірно і неодноразово припинялася через масові репресії та по-головне знищення колоністів, серед яких, крім Є. із західних обл. СРСР, були також переселенці зі США, Канади, Палести-ни, Західної Європи та Південної Америки. Максимальна кіль-кість єврейських поселенців в ЄАО становила бл. 30 тис. осіб

107


(1948 р.). У післявоєнний період ЄАО перетворилася на адмініс-тративний анахронізм.

Окрім ініційованих владою, відбувалися і стихійні міграції єврейського населення. Після Громадянської війни розпочалася масова міграція Є. до великих міст (Києва, Харкова, Москви, Ле-нінграда). Чимало жителів колишньої «смуги осілості» виявля-лися «позбавленцями» через рід занять чи соціальне походжен-ня, вони селилися в приміських селищах, утворюючи свого роду нові містечка навколо столиць. Єврейські мігранти у великих мі-стах швидко піддавались акультурації, забували єврейську мову, переходили на російську як мову внутрішньородинного спілку-вання, поступово вливалися переважно до складу нової радян-ської інтелігенції. Містечко як зосередження традиційної єв-рейської ашкеназької культури та ідиш продовжувало деграду-вати і було остаточно знищене під час Другої світової війни і геноциду.

Репресії сталінського режиму у другій пол. 30-х років торк-нулися, звичайно, і Є. Проте вони поки що не мали антисеміт-ського характеру — це були загальні репресії тоталітарної дик-татури. Зазнали репресій партійні діячі, творча інтелігенція (з 154 репресованих українських письменників — 21 єврей).

Напередодні Другої світової війни у 1939 р. в Україні (крім Закарпаття та Буковини) мешкало 2 млн 531 тис. Є. (6,2 % усього населення України). Німецька окупація України (1941—1944 pp.) стала трагедією для українського єврейства. Як і на всіх окупо-ваних територіях, в Україні нацисти здійснювали політику «ос-таточного вирішення єврейського питання». За час окупації на українських теренах загинуло 1 млн 400 тис. Є. усіх вікових груп. Місця масового знищення Є. в Україні: Бабин Яр (Київ), Янівський табір (Львів), Дробицький Яр (Харків), Жандармська Балка (Дніп-ропетровськ), Бердичів, Житомир, Одеса та ін.

Апогеєм сталінських репресій проти Є. стали 1949—1952 pp.: боротьба з космополітизмом, «справа лікарів». Було ліквідова-но Кабінет єврейської мови, літератури і фольклору (1949 p.), знищено відомих письменників (П. Маркіша, І. Фефера, А. Квіт-ка та ін.). Ці події призвели до згортання розвитку єврейської національної культури в Україні. З кінця війни відновилося ви-тіснення Є. з керівних посад у всіх сферах життя країни. У 1947 р. відновлюється процентна норма для Є. у навчальних за-кладах, престижних сферах праці. У 1949 р. репресіям піддаєть-ся створений під час війни для збору коштів на користь СРСР

108


серед американських Є. Єврейський антифашистський комітет, очолюваний С. Михоелсом. Почалася розв'язана владою антисе-мітська кампанія проти «безрідних космополітів», під якими малися на увазі Є. У ЇЇ ході цькування та репресій зазнали тисячі Є., діячів радянської культури і науки. Є. позбавляли роботи, засилали у віддалені частини країни, арештовували.

Своєї найвищої точки антисемітизм досяг у «справі ліка-рів». 13 січня 1953 р. було арештовано й обвинувачено у замаху на убивство Й. Сталіна та ін. керівників радянської держави 9 лі-карів, з них 6 — Є. Смерть Сталіна припинила розгортання сце-нарію цієї справи, відповідно до якого після публічної страти заарештованих лікарів Є. мали бути депортовані до Східного Си-біру. (Щоправда, останні дослідження заперечують факт підго-товки масової депортації, принаймні з Москви.) У повоєнний період до смерті Й. Сталіна були повністю ліквідовані усі фор-ми єврейської національної культури: преса, музеї, театри та ін. У 40—50-ті роки Є. піддавали насильницькій асиміляції. Будь-який прояв зв'язку з єврейством засуджувався; саме слово «єв-рей» не прийнято було уживати. В офіційній пресі Є. як етнос почали розглядати як нелояльну до держави групу.

Після проголошення у 1948 р. держави Ізраїль Є. СРСР за-боронили репатріюватися до нього, було вжито заходів для при-душення будь-яких проявів національних почуттів. З 50-х років антисемітська пропаганда набуває антисіоністського та антиіз-раїльського характеру. У другій пол. 50-х — на поч. 60-х років виникли умови для деякого відновлення офіційної єврейської культури. У другій пол. 60-х років починається процес єврейсь-кого національного відродження, який набув характеру масово-го руху за право на еміграцію і на «алію», тобто репатріацію до Ізраїлю. Оскільки влада відмовляла Є. у виїзді, сформувалася постійно зростаюча група «відмовників», що взяла на себе мі-сію відтворення єврейського національного буття. Чимало від-мовників зазнали репресій. У роки існування «відмовного» руху у великих містах СРСР склалися підстави для функціонування непідконтрольного владі єврейського громадського життя і куль-тури. Повсюдно виникали гуртки вивчення івриту, релігії, істо-рії, філософії, клуби знайомств та ін. З 1967 р. з СРСР емігру-вало бл. 800 тис. Є., з них бл. 500 тис. — до Ізраїлю, решта — до західних країн, переважно до США. У 1989—1991 pp. у ре-зультаті масової еміграції з СРСР виїхало бл. 500 тис. Є.

109


В Україні у 70—80-х роках тривали процеси депопуляції та асиміляції єврейського населення: у 1970 р. — 777 тис. Є. (1,6 % населення УРСР); 1979 р. — 634 тис. осіб (1,3 %). У цей період в Україні, як і загалом в СРСР, інтенсифікувався процес еміграції Є. Якщо за весь період по закінченні Другої світової війни і до 1970 р. з України до Ізраїлю виїхало лише 2 тис. осіб, то в 70-ті роки — майже 81 тис., причому в 1975—1979 pp. — 2/3 з них. Однак особливо швидко еміграція Є. посилюється з 1987 р. внаслідок лібералізації правил виїзду. У цей рік дозвіл на виїзд на постійне місце проживання в Ізраїль отримали 3 тис. осіб, у 1988 р. — 10 тис., у 1989 р. — 33,2 тис. осіб. Найбільше дозволів на виїзд до Ізраїлю було видано в 1990 р. — 68 тис. Щодо на-прямів єврейської еміграції, то, крім Ізраїлю, куди виїздила більшість емігрантів (70 %), здійснювався виїзд і в інші країни, насамперед до СІЛА і ФРН. Упродовж 1991—1993 pp. еміграція Є. дещо уповільнилася, а в 1994 р. знову почала інтенсивно зрос-тати у зв'язку з погіршенням економічної ситуації. Порівняно з 1989 р. чисельність Є. зменшилася майже на 79 %, знизив-шись з 486 тис. до 103,5 тис., з яких лише 3 % зберегли рідну мову, решта користується російською та українською. В ціло-му Є. становили майже 50 % емігрантів. У подальшому цей відсоток буде знижуватися, але лише внаслідок зменшення кількості Є., які залишилися, порівняно з іншими категоріями емігрантів.

У незалежній Україні створюються умови для національно-культурного розвитку Є. Відкриваються школи з єврейською мовою навчання, на початок 1994/95 навчального року діяло 4 загальноосвітні та 5 релігійних недільних шкіл. У школах Вінни-цької, Житомирської, Львівської, Одеської, Черкаської обл. і м. Києва функціонує 12 навчальних єврейських груп. У загаль-ноосвітніх навчально-виховних закладах єврейську мову як пре-дмет вивчають 724 учні, факультативно — 362 учні.

Організовано підготовку вчителів у Київському педучили-щі № 3 та Південноукраїнському педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського (м. Одеса) за спеціальністю ідиш, іврит і російська мова. У Києві працює Міжнародний Соломонів уні-верситет, на 7 факультетах якого навчається 300 студентів. Роз-почав свою діяльність Інститут єврейської матеріальної культу-ри України. Рішенням Президії НАН України створено Кабінет єврейської історії і культури як науковий підрозділ Інституту національних відносин і політології НАН України.

110


Мистецькі традиції єврейського народу представляють 2 те-атри в Києві — «Штерн» і «Мазлтов», 20 самодіяльних фольк-лорно-етнографічних та естрадних ансамблів.

В Україні створено велику кількість єврейських товариств різ-них спрямувань, які об'єднані у всеукраїнські організації. Най-більші з них — Асоціація єврейських організацій та общин Ук-раїни (у складі 120 об'єднань) і Товариство єврейської культури України, яке має відділення в багатьох містах. Офіційно зареєс-тровано також 29 релігійних юдаїстських громад.

КАРАЇМИ (самоназва — карай, в множині — карайлар від арамейсько-староєврейського «той, хто знає Письмо», «той, хто пояснює Письмо», тобто «той, хто вірить у Біблію», «бібліст»).

Нині невелика тюркська народність, представники якої жи-вуть у АР Крим, містах Одещини, Миколаївщини, релікти — в містах Західної України, розпорошено в містах цілої України. Загальна чисельність у країнах колишнього СРСР — бл. 2,6 тис. осіб. Окрім України живуть у Російській Федерації (680 осіб), переважно у Москві та Санкт-Петербурзі, Литві (289 осіб). Ок-ремі групи К. мешкають у Польщі та Франції; найбільша кіль-кість (бл. 20 тис.) зосередилася у сер. 80-х pp. XX ст. в Ізраїлі. У країнах колишнього СРСР К. вважаються самостійним етно-сом, походження якого трактується вченими по-різному. Роз-мовляють караїмською мовою кипчацької групи тюркських мов; діалекти: кримський, тракайський (північний), галицький (пів-денний). Релігія К. — караїмство, засноване на Старому Завіті.

Загальна кількість К. в Україні, за переписом 2001 p., — 1196 осіб. З них вважають рідною караїмську мову — 5 %, ро-сійську — 70, українську — 13, кримськотатарську — 1,6 %.

Етнічна історія. Караїмство як єресь щодо ортодоксаль-ного юдаїзму (талмудизму, раббанізму) виникло 762—767 pp. внаслідок діяльності Анана бен Давида в Месопотамії. Довкола цієї течії об'єдналися давніші неортодоксальні групи євреїв, які також дотримувалися виключно Старого Завіту Біблії, відкида-ючи пізніші релігійні та ритуальні правила, зокрема Талмуд.

Після занепаду Хозарської держави (кін. X ст.) конфесійні громади К., тюркські та частково іранські (буртаси) за етносом і тюркською мовою (з давньоєврейською богослужбою), збері-галися в степах Приазов'я (XII—XIII ст.) та Криму (досі). У XIII ст. у Криму оселилася значна кількість К., переважно з Ві-

п і


зантійської імперії. У столиці кримських ханів Солхате (нині Старий Крим) громада К. існувала в XIV ст. Згідно з караїмсь-кими переказами, литовський князь Вітовт, розбивши кримських татар у 1392 p., погнав бранців, серед яких було декілька караїм-ських родин. Вони були оселені в Троках (Тракай поблизу Віль-нюса), Луцьку, Галичі, пізніше стали розселятися по ін. містах Литви, Волині, Поділля. Під час єврейського погрому 1648 р. в Ук-раїні більша частина К. поділила долю євреїв-рабиністів, і до кін. XVIII ст. адміністрації різних країн, як правило, не розрізняли громади К. і єврейські громади. У 1495 p. К. виганяли з Литви.

Із включенням Криму (1783 р.) і Вільно (1795 р.) до складу Російської імперії становище К. змінилося. У 1795 р. Катери-на II звільнила К. (кількість яких у Росії досягла 2400 осіб) від сплати подвійної податі, якою обкладалися євреї Росії, і дала дозвіл на придбання земельної власності. У 1827 p. К. Криму (як і татари), а в 1828 р. — К. Литви й Волині були звільнені від військової повинності. Прагнучи поліпшити своє правове стано-вище, провідники К. домоглися в 1835 р. зміни офіційної назви громади: замість євреї-К. отримали назву «росіяни-К. староза-вітного віросповідання» (пізніше — просто К.).

К. були рухливими мігрантами, при цьому імпульси, які у XIV—XVIII ст. призводили до самоліквідації одних колоній та за-снування нових (чи об'єднання в одній колонії) не завжди ясні.

Велику роль відіграли ідеї етноконфесійної консолідації. Міг-рація з Криму до Південної та Східної України з кін. XVIII ст. була викликана економічними чинниками. Визначається кілька регіонів розселення К.: Крим (з IX ст.), західноукраїнські землі (з XIII—XIV ст.), південь України (з кін. XVIII ст.), Центральна і Північна Україна та Слобожанщина (з поч. XIX ст.).

На відміну від євреїв Криму, переважно дрібних торговців і ремісників, К. були хліборобами, які володіли тютюновими і фруктовими плантаціями і соляними копальнями. У 1837 р. у Тав-рійській губ. К. дістали права релігійного самоврядування (поді-бно до Кримського мусульманського духівництва). Резиденцією гахама (хахама, глави караїмського духівництва) була Євпато-рія, тут знаходилася караїмська друкарня. У 1863 p. К. були ціл-ком зрівняні в правах з жителями Росії.

Після 1917 р. частина кримських К. емігрувала з Росії до Польщі, Франції, Німеччини, Туреччини. Число кримських і поль-сько-литовських К. зменшилося внаслідок асиміляції. У 1926 р. у

112


СРСР проживало 9 тис. К., за його межами — 5 тис.; у 1932 р. у СРСР (перевалено у Криму) — бл. 10 тис. і 2 тис. — у Польщі та Литві, а також у Туреччині (Стамбул), Єгипті (Каїр), Іраку. Під час Другої світової війни К., як правило, не піддавалися пере-слідуванням з боку німецької окупаційної влади, тому що міні-стерство внутрішніх справ Німеччини 5 січня 1939 р. винесло рі-шення, що К. не налелеать до єврейської громади і їхня «расова психологія» не є єврейською.

КРИМСЬКІ ТАТАРИ 1 (самоназва — Крим татарлар, тобто кримські татари, яку останнім часом намагаються замінити на «кримли» — «кримці»). Тюркський етнос, який заселяє в Ук-раїні в основному Кримський піво-в (за межами України про-живають в Узбекистані, існує також діаспора давнішого похо-дження в Румунії, Болгарії, Туреччині).

За переписом 2001 р., К. т. в Україні налічувалося 248 193 особи, з яких за рідну вважають мову власної національності 92 %, російську — 6 %. В АР Крим проживає 243 433 особи, що становить 98 % загальної чисельності К. т. в Україні та 12 % за-гального населення піво-ва. Серед К. т. 27 % мають різний сту-пінь вищої освіти.

Монгольський за походженням етнонім «татар» вперше за-фіксований 732 р. У Монголії — назва племені, у кін. XII ст. майже вщент винищеного монголами. У XIII ст. вона перейш-ла на кочові племена монголів та тюрків, які у 1220—1240 pp. здійснили агресію на Східну та Центральну Європу, захопивши у 30-х роках XIII ст. також Крим. Етнонім «Крим татарлар» осо-бливо поширився з 1475 р. (після захоплення турками півден-ного узберележя Криму).

Етнічна історія К. т. охоплює період від сер. XIII ст. до-нині й поділяється — залежно від політичної історії — на кіль-ка періодів: 1) монголо-татарський і золотоординський (бл. 1261 р. утворено окремий Кримський юрт зі столицею в Солхате, тобто Киримі, нині Старий Крим); 2) Кримського ханства — самостій-ного (1437—1478), залежного від Османської імперії (1478— 1772), від Росії (1772—1783); 3) у складі Російської імперії, зго-

1 Дані до 1989 р. подаються переважно за: Дашкевич Я. Татари кримські / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 115— 120.

- 4 - 1 6 4 9 113


дом СРСР (1783—1944; до тотальної депортації К. т. 1944 р. до Середньої Азії). Новий період етнічної історії з моменту посту-пового повернення К. т. в Україну та Крим (початки реемігра-ції — кін. 70-х років XX ст.).

Визначальним для етногенезу К. т. є те, що після приходу монголо-татар до Криму там поступово здійснювалася (частко-во добровільна, частково примусова) асиміляція місцевого дота-тарського населення (греків, готів, решток хозар і половців), яка згодом поширилася на генуезців, українців (полонених з ясиру), інші народності, що відбилося в антропології та етно-графії К. т. Поширені в сучасній кримськотатарській ідеології етногенетичні конструкції, що відносять початок етносу ледь не до VII—VIII ст. — до появи перших тюрків у Криму — і навіть до II—IV ст., позбавлені наукового підґрунтя. Практично до 1944 р. існував поділ на субетноси: 1) південнобережні («яли-бойлю») з помітними ознаками османізації (частково це колиш-ні кримські турки, що поселялися на території колишніх генуе-зьких колоній, захоплених Туреччиною 1475 p.); 2) гірські («тат-лар», тати) — значною мірою татаризовані греки, готи, інші на-родності; 3) центральнокримські («орта-юлак»); 4) степові («но-гайлар», ногайці або «мингат», «мангит», мангити — недавні ко-чівники, переважно ногайці з походження).

Кримськотатарська мова як одна з мов кипчацької групи тюркських мов пройшла значну еволюцію, починаючи від другої пол. XIII ст. Найдавніша пам'ятка — «Кодекс куманікус» (XIV ст.). У XIX — на поч. XX ст. розрізнялися три діалекти: 1) південний, по суті, кримський діалект османської мови з огу-зької групи тюркських мов та незначною кількістю кипчацьких елементів; 2) середній, що остаточно став основою літературної мови; 3) північний, близький до ногайської мови. Після депорта-ції діалектні відмінності помітно нівелювалися. До 1929 р. вжива-лася арабська графіка, до 1938 р. — латинська, відтоді кири-лична.

На момент приходу до Криму (сер. XIII ст.) монголо-татари були шаманістами-тенгріанцями (Тенгрі — верховний бог); пе-режитки шаманізму зберігалися до XIV ст. Виникла розгалуже-на релігійна адміністративна система на чолі з ханом, одночас-но халіфом, та муфтієм, релігійними суддями (каді), значною кіль-кістю монастирів дервішів (на чолі з шейхами), мережею шкіл (ме-дресе, мектебе) при мечетях. На поч. XIX ст. (без Ялтинського пов.) налічувалося 1556 мечетей та мектебе, 1980 р. — лише 275

114


мектебе. На сьогодні основну масу татар охоплює Духовне пра-вління мусульман Криму з бл. 70 громадами; невелика кількість вірних підпорядковується Духовному об'єднанню мусульман Ук-раїни.

Традиційний спосіб господарювання та побут у XVIII — кін. XIX ст. формувалися таким чином. На південному березі: житла з нетесаного каменю, з плоскими дахами, неправильним розта-шуванням кімнат; заняття — садівництво (персики, груші, яблу-ка, горіхи), виноградарство (понад 50 сортів винограду), город-ництво, вирощування тютюну, рибальство. У горах і передгірсь-кому та центральному регіонах: житла — вузькі приземні будів-лі з дерева та глини, також з нетесаного каменю; заняття в се-лах — садівництво, товарне городництво, вирощування тютюну, вівчарство, птахівництво (кури), зернове господарство (спочатку просо, ячмінь, згодом пшениця), лісові промисли (деревне вугіл-ля, дрова), лісове бджільництво (бортництво). Заняття в містах: токарство, виготовлення повсті, кованого мідного посуду, обро-біток сталі (ножі, раніше кинджали, вогнепальна зброя), чин-барство, виправлення сап'яну, юхту; також виготовлення селіт-ри, пороху. В степу: житла з саману, черепашника, глини; занят-тя — тваринництво (коні, вівці, кози), землеробство. Великі центри культури в містах: Солхате (нині Старий Крим), Бахчи-сарай (столиця ханства з другої пол. XV ст.; вже тоді до 2 тис. будинків, 25 тис. населення), Гезлев (нині Євпаторія; головний порт ханства, у XIV ст. 2 тис. будинків, понад 20 тис. населен-ня), Карасубазар (нині Білогорськ; ремісничий і торговельний центр), Перекоп (фортеця для захисту Перешийку, купецькі склади, у XVI ст. не більше 500 будинків). На захопленому тур-ками південному побережжі столиця намісника Кефе (Кафа, Феодосія).

Перехід кочівників до осілості (седентаризація) почався ще в золотоординську епоху, хоча елементи кочового господарства збереглися у північній частині піво-ва до сер. XVIII ст. У ханст-ві сформувалися доволі стала соціальна структура та цивільна адміністративна система, очолювана ханом (виключно з династії Гіреїв), затвердженим або посадженим турецьким султаном, ка-лга-султаном (спадкоємцем хана), нуреддин-султаном (переважно брат хана, другий його спадкоємець), каймаканом (хан-агаси, везир, великий бей), мурзами (старші родів) та іншими цивіль-ними сановниками. Зберігався родоплемінний лад; півострів по-ділявся на бейліки могутніх родів (Шірін, Барін, Кіпчак, Ман-

8* 115


сур, Сіджеут, Яшлав, Аргін). Ремесло мало цехову організацію. Слабко розвивалися торгівля, мануфактури. Земля — власність феодалів, релігійних об'єднань (вакуфні землі), особисто вільно-го селянства. Широко використовувалася праця рабів (переваж-но — полонянок з України). У XVIII ст. виникає нове службове дворянство. Сильні релікти патріархального ладу, полігамна ро-дина. Правова система будувалася на поєднанні залишків дому-сульманського права (тере) з мусульманським шаріатом; зберігала-ся кровна помста. До поч. XVIII ст. Кримське ханство було силь-ною у військовому відношенні автономною державою у складі Османської імперії, могло дати для далеких походів навіть по-над 100 тис. воїнів. Татарські набіги із захопленням ясиру, що в окремі періоди здійснювалися щорічно або 2—3 рази на рік, ду-же непокоїли Росію, Литву, Польщу, винищували їхні людські ресурси. Рейди К. т. охоплювали Молдову, Угорщину, доходили навіть до Данії. Україна дуже часто була об'єктом набігів, дже-релом ясиру, який, виведений в Крим, значною мірою асимілю-вався з К. т. (особливо після звільнення з неволі). Напружені через воєнні походи стосунки ханства із сусідами відбилися на долі ханства та на ставленні до К. т., що призвело до їх дискри-мінації після захоплення Криму Росією, масової еміграції татар під час загострення міжетнічних стосунків. Ці стереотипи відчу-ваються й досі.

У містах ханства розвивалася наука — теологія, філософія, право, історичне хронікерство; помітні були арабські, згодом ту-рецькі впливи. Культивувалося складання народних історичних пісень. Високого ступеня розвитку досягли архітектура (під впливом мавританського та сельджуцького стилів), художній об-робіток каменю (архітектурні деталі з рослинним і геометричним орнаментом, надгробки), дерева (орнаментована різьба), металу (прикрашання зброї), шкіри.

Захоплення 1783 р. Криму Росією призвело до великого за-непаду культурного життя: по-варварському було спалено бага-то давніх рукописів (1833 p.), зруйновано чимало архітектурних пам'яток. Почалося заселення Криму росіянами, українцями, чужоземними колоністами (1802 p.), міцніла брутальна русифі-каторська політика. Культурне відродження почалося у другій пол. XIX ст. — формування художньої літератури, журналісти-ки, на ідейний зміст якої впливав молодотатарський рух (1880— 1895 pp.). На цей період припадає консолідація сучасної крим-ськотатарської нації. Серед політичних течій помітний вплив почи-

ї й


нають справляти ідеї кримськотатарського сепаратизму (1909— 1917 pp.). У 1917 р. (25 березня) було створено Курултай, що ви-сунув Мусульманський виконком (уряд), взяв участь в організа-ції кримськотатарських військових ескадронів. Кримськотатар-ський національно-визвольний рух ускладнювався внутрішньою боротьбою між соціалістами та націоналістами, переслідуван-ням цього руху як російськими монархістами, так і більшовика-ми. К. т. становили меншість на піво-ві (не більше 25 % населен-ня), що й вирішило долю сепаратистських тенденцій. У період після утворення Кримської автономної радянської республіки у складі Російської Федерації хвилі патронування над К. т. («татари-зація») змінювалися терором і репресіями, насамперед щодо ін-телігенції, яка втратила 35—40 тис. осіб (з 1928 р. і пізніше, особ-ливо в 1937—1938 pp.). Цей процес логічно завершився депорта-цією 1944 р. У період «татаризації» було організовано 6 татар-ських р-нів та 144 татарські сільради; 1936 р. діяло 386 націо-нальних шкіл.

Починаючи із сер. XVIII ст., демографічна ситуація в Кри-му поступово, але неухильно змінювалася не на користь К. т. Уже під час походів російських військ на Крим 1727, 1738 і 1739 pp. здійснювалося фізичне винищення татарського насе-лення, жорстоко було придушено опір і повстання 1772, 1777, 1782 pp. Періодично виникали хвилі еміграції. Якщо до 1787 р. емігрувало лише 8 тис. осіб, то 1792 р. це вже були десятки ти-сяч. Друга велика еміграція — 1850—1860-х pp. (пік 1863 p.), коли перестало існувати 784 татарські села, а кількість емігрантів ся-гнула до 150 тис. осіб (частина потонула в морі). Третя велика еміграція 1893—1900 pp. — бл. 80 тис. осіб. У зв'язку з цим змен-шується частина кримськотатарського населення: 1860 р. — 51 %, 1897 р. — 34 %, 1921 р. — 21 %.

Депортація К. т. була здійснена 18 травня 1944 р. (в основ-ному) і завершена в червні цього ж року. За офіційними даними (т.зв. числа Л. Берії), було депортовано 183 155 К. т.; за татар-ськими джерелами — 238 500, з яких упродовж першого півто-ра року померло бл. 110 тис. осіб. Без сумніву, був здійснений акт гено- і етноциду, про це свідчить звинувачення цілого наро-ду в державній зраді (нібито на користь німецьких окупантів) і застосування принципу колективної відповідальності. Після пе-реведення Криму до складу УРСР (1954 р.) у 1956 р. було вида-но указ (неопублікований) про реабілітацію К. т., але прак-тично без права повернення до Криму.

117


Упродовж 1960—1980 pp. К. т., спираючись при цьому та-кож на підтримку українських дисидентських кіл, вели вперту боротьбу за повернення на півострів. Лише 1989 р. Верховна Рада СРСР формально засудила депортацію. Повернення поча-лося в кін. 70-х років, набирало динаміки, хоча й наражалося на сильний опір, провокації, контрпропаганду на місці. За дани-ми кримськотатарських дослідників, 1979 р. у Криму мешкало 5 тис. К. т., 1988 p. — 17,5 тис., 1989 p. — 38 тис. (що відповідає офіційному переписові 1989 p., згідно з яким в СРСР було тоді 272 тис. К. т., більшість — в Узбекистані (189 тис.), в Україні в цілому 47 тис. Для всіх 93 % кримськотатарська мова деклару-валася рідною; загальні дані, ймовірно, значно занижені: 1990 р. — 120 тис., 1991 р. — 132 тис., 1993 р. — 260 тис., 1995 р. — 250 тис. (після повернення частини К. т. до Узбекистану). Основні р-ни розселення К. т. на сьогодні: Сімферопольський — 30—35 тис. осіб, Білогорський — 27—28 тис., Бахчисарайський — 26—27 тис., Джанкойський — 16—18 тис. осіб. Матеріальну підтримку рее-мігрантам надає лише уряд України, неофіційно також Туреч-чина. Вважається, що до Криму повернулося трохи більше по-ловини К. т. із Середньої Азії. Темпи повернення сповільнюю-ться через невлаштованість переселенців (за даними 1995 p., 75 % безробітних, 25 % без житла, 48 % хворих), фактичну за-борону повертатися на давні місця проживання, сутички — ча-сом збройні — з російськими шовіністами, антитатарську про-паганду, руйнування жител, погроми, загальну криміногенну си-туацію.

К. т. сьогодні — консолідована нація зі значною політичною активністю та високим рівнем організованості й дисциплінова-ності. Основні політичні організації: Кримськотатарський націо-нальний рух (організований 1989 р. в Узбекистані) — центрист-ського характеру, виступає за національно-територіальну авто-номію, орієнтується на українські національно-демократичні си-ли; Національний рух кримських татар (1987 р.) співпрацює з російськими прокомуністичними силами в Криму. Крім них, ор-ганізації правих і лівих радикалів, опозиційних до України та Росії; правих екстремістів «Адалет», що організують парамілі-тарні загони аскерів. Кримськотатарський другий Курултай (пер-ший у 1917 р.) ухвалив 1991 р. у Сімферополі декларацію про національний суверенітет, затвердив національні прапор і гімн. Постійне представництво — Меджліс (до якого, однак, входять не всі політичні організації) офіційно не визнаний, має свої ре-

118


гіональні меджліси на місцях. У Верховній раді Криму є депу-татська фракція «Курултай». У Сімферополі діють Кримськота-тарський національний театр, Кримськотатарська національна кар-тинна галерея, Кримськотатарський фонд культури, Кримськота-тарська бібліотека та ряд асоціацій, створених за професійною ознакою. Є кримськотатарські засоби масової інформації — ра-діо- та телепередачі, щоправда, з обмеженою програмою, преса.

Професійна структура К. т. після депортації кардинально змінилася — тепер це переважно міське населення з різноманіт-ними робітничими (технічними, будівельними тощо) спеціально-стями. У зв'язку з цим про обмежене відродження традиційних професій мова може йти лише у сільській місцевості. Всупереч декларованому, за переписом 1989 р. (з політичних мотивів), ду-же високому рівню знання рідної мови, насправді кримськота-тарською володіє лише старше покоління.

Почалося відновлення культурно-освітньої мережі. У 1994 р. в дошкільних закладах кримськотатарською мовою виховувало-ся 750 дітей, у двох кримських школах навчалося рідню мовою 788 учнів, у вищих навчальних закладах системи підготовки мо-лодших спеціалістів — 2 студенти. У загальноосвітніх навчаль-но-виховних закладах кримськотатарську мову як предмет вив-чало 32 140 учнів, факультативно або в гуртках — 1543 учні.

Педагогічні кадри для навчання та виховання дітей К. т. рід-ною мовою готують Сімферопольський університет і Сімферо-польське педагогічне училище.

Річний обсяг телепередач телерадіокомпанії «Крим» крим-ськотатарською мовою становить 208 год., радіопередач — 234 год.

Кримськотатарською мовою видається 6 газет і 2 журнали. Інтереси К. т. представляють три громадських об'єднання, дія-льність яких спрямована на збереження та відновлення націо-нальних традицій кримськотатарського народу.

КРИМЧАКИ (самоназва — кримчах). Невеликий етнос, розселений переважно в Криму (Сімферо-

поль, Євпаторія). Загальна чисельність — бл. 1,5 тис. осіб. В Укра-їні, за переписом 2001 p., проживає 406 К., 65 % — російсько-мовні, бл. 30 % вважає рідною мовою кримськотатарську кип-чацької групи тюркських мов.

Етногенез неясний; імовірно, первісне ядро — хозари, які прийняли юдаїзм; до них згодом приєдналися інші елементи

119


(єврейські, татарські). Це частково підтверджують антропологі-чні дані. Розмовною мовою до 1941 р. була говірка середнього діалекту кримськотатарської з архаїчними елементами (є гіпотеза про окрему кримчацьку мову), мовою релігійних обрядів — дав-ньоєврейська. В джерелах як окрема субетнічна група під назвою К. зафіксована вперше 1844 р. — тоді остаточно оформилася власна етногрупова свідомість, коріння якої сягають принаймні XVI ст. Основний центр у Карасубазарі (нині Білозерськ).

Основні заняття — торгівля, дрібні ремесла. Одягом, побу-том, способом життя К. мало відрізнялися від кримських татар. Мали власну релігійно-обрядову традицію, відмінну від інших груп юдаїстів. Основну масу К. фізично винищили 1942 р. під час німецької окупації Криму.

ЩІІІІІІІІІІІ ЛИТОВЦІ (самоназва — лєтувяй). Народ, основне населення Литви (2924,3 тис. осіб). Належать

до біломорсько-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мо-ва — литовська, балтійської групи індоєвропейської сім,ї. Писе-мність — на основі латинської графіки. Переважна більшість ві-руючих — католики.

За даними перепису 2001 р., в Україні проживає 7207 Л. (1989 р. — 11 278). Після Другої світової війни чисельність Л. в країні повільно зростала: у 1959 р. — 8906 осіб, 1970 р. — 10 715, 1979 р. — 9658, 1989 р. — 11 278 осіб, а останні 10 років зменшується. В Україні Л. проживають переважно у південносхід-них обл.

У 1990 р. у Києві було створено Товариство литовської куль-тури ім. Майроніса. Наприкінці наступного року в Київському костьолі св. Олександра вперше було відправлено службу ли-товською мовою, яка згодом стала щотижневою. Діти Л. у Киє-ві мають свою недільну школу.

Етнічна історія. Предки Л. — давньобалтські племена, що з'явилися в басейні Німану і Даугави в кін. III — на поч. 11 тис. до н. е., асимілювавши автохтонне населення. На межі н. е. тут сформувалися племена, що згодом увійшли до складу Л., — власне Л., чи аукштайти (литва давньоруських літописів), жя-майти (жмудь), скальви (шалави), надруви, а також частина су-давів (ятвяги), південні групи куршів, земгалів і селів. Для вив-чення перших століть нашої ери вчені мають у своєму розпоря-дженні численні матеріали з городищ, селищ, різноманітних мо-гильників, а також деякі писемні джерела. Згодом землеробство

120


стає основним заняттям мешканців, причому в деяких районах по-ширилося влсе орне землеробство, що, природно, сприяло подаль-шому розвитку скотарства. У зв'язку зі зрослим вивозом буршти-ну балтійські племена потрапили в поле зору античних авторів.

Римський історик І ст. н. е. Корнелій Тацит у праці «Гер-манія» (розд. 45) першим описав жителів узбережжя Балтійсько-го моря і назвав їх естіями (Aestiorum gentes). Наприкінці II ст. Птолемей писав про два народи у цьому районі — судинів і га-ліндів. Судини Птолемея — це судави чи ятвяги, які часто зга-дуються у руських літописах. Найдавніший руський літопис знає також голядь-галіндів, які жили по верхній течії Протви. Докладніше про галіндів як про неіснуюче вже плем'я говорить у XIV ст. історіограф Тевтонського ордену П. Дусбург.

Значний археологічний матеріал дає можливість встановити область розселення основних прусських, литовських і латиських племен: самбіїв, галіндів, судавів-ятвягів, куршів, скальвів, над-рувів, жемайтів, аукштайтів, земгалів, латгалів та ін.

Племена давніх пруссів простежуються переважно по різ-них поховальних пам'ятках, кераміці. На території Литви виді-ляються дві основні культурні обл.: обл. ґрунтових могильників західних і центральних р-нів Литви та обл. курганних могильни-ків і городищ східної частини Литви. У цих обл. простежуються менші локальні групи. Так, у найзахіднішій частині обл. ґрунто-вих могильників (довкола Клайпеди, терен куршів у Латвії) ви-діляється локальна група могильників, яка належить предкам куршських племен, ім'я яких (Соті) ми знаходимо у письменни-ка IX ст. архієпископа Бременського Римберта та у літописі Нестора (корсь). Поховальний обряд, а також інвентар на сході різко відрізняють цю обл. від західної групи. Пам'ятки цієї обл. належать предкам жемайтів.

Особливе місце займають курганні могильники з трупопо-кладенням, характерні для східної частини Литви та південної частини Латвії, а трохи раніше й центральної частини Литви. Починаючи з V ст. н. е. на сході Литви поширився обряд трупо-спалення, що згодом перейшов і в інші обл. Курганні могиль-ники в східних р-нах Литви проіснували до XII—XIII ст. У мо-гильниках виявлено поховання з кіньми. Ці характерні похорон-ні пам'ятки залишили предки східнолитовських племен, відомі в писемних джерелах під ім'ям литовців, литви (аукштайти). Деякі особливості притаманні також обл. південного сходу Литви і

121


Заніманню, де жили ятвязькі племена. В другій пол. І тисячоліття н. е. племінні союзи починають зникати, заступаючись територі-альними громадами.

На рубежі І—II тисячоліть багато племінних назв зберіга-ються тільки як географічне поняття. У V—VIII ст. у зв'язку з подальшим розвитком орного землеробства й тваринництва від-бувається інтенсивний процес розпаду патріархально-общинно-го ладу. Господарською одиницею стає родина, посилюється май-нова диференціація, з'являються городища-притулки й укріпле-ні городища та селища біля них.

У IX—XII ст. будується багато добре укріплених великих городищ, оточених могутніми валами. Поблизу городищ кон-центрувалися селища, що займали досить великі площі. Частина городищ надалі стала замками знаті та центрами князівств і зе-мель. Деякі з них дали початок середньовічним містам — Віль-нюсу, Клайпеді, Укмерге та ін. Важливу роль ці городища віді-грали в боротьбі за незалежність і під час навал хрестоносців (XIII—XV ст.).

Великі зміни відбуваються в поховальних обрядах. По всій Литві в IX—XII ст. панував обряд трупоспалення, могильники цього часу дуже великі. Окремі поховання виділяються особли-во багатим інвентарем: предмети побуту та праці, прикраси, ювелірні вироби зі срібла, мечі та кінська збруя. У могильниках і в скарбах знаходять вироби масового виробництва, що вказує на розвиток ремесел і виділення ремісників із загальної маси хліборобів і тваринників. Розвиток ремесел і торгівлі зумовив появу грошей (злитки срібла, литовські карбованці, чи гривні). Усе це є характеристиками стратифікованого суспільства. У X— XII ст. сформувалися перші литовські князівства.

Литва і литовці згадуються в західних джерелах вже в 1009 p., у східнослов'янських — у 1040 р. Осередок литовського етносу формувався в басейні Німану і Нерис (Вілії) шляхом злиття пле-мінних об'єднань власне Литви, жемайтів у північно-західній час-тині Литви, литовців Занімання, частково ятвягів (судавів) у пів-денно-західних районах Литви. У XIII—XIV ст. до складу литов-ської народності ввійшли південні групи куршів і земгалів. З усіх балтійських племінних об'єднань тільки литовцям вдалося в XIII ст. створити власну державу. Прусси, майже всі латиські племена, частина західних литовців потрапили під владу Тев-тонського ордену, причому прусси до кінця XVI ст. були цілком винищені або германізовані.

122


З початку XIII ст. Литва вступила у важку кровопролитну боротьбу з Тевтонським орденом. Основна територія Литви ви-явилася затиснутою ворожими силами, що часом цілком від-різали її від виходу до моря. Украй запеклою була боротьба за Жемайтію та Занімання. Частина судавів пішла вглиб Литовсь-кої держави і оселилася у південно-східній її частині. їхніми нащадками є субетнічна група дзуків.

Частина литовців, які жили на захід від Німану в Пруссії, потрапила під владу Тевтонського ордену і кілька століть за-знавала насильницької германізації. Незважаючи на це, західні литовці зберігали свою етнічну свідомість до Другої світової війни. Під час війни частина їх була винищена гітлерівцями, час-тина пішла на Захід з відступаючими фашистськими військами, частина переселилася в Литву.

До XV ст. у джерелах Жемайтія розглядалася як особлива область (князівство, староство) держави. Проте вже на початку XV ст. великий князь литовський Вітовт (1392—1430) у супереч-ці з Тевтонським орденом зазначав, що жемайти й аукштайти (жителі горішньої Литви) є литовцями, складають один народ, що Жемайтією зветься частина Литви, переважно правобереж-жя нижньої течії Німану.

Найдавніші писемні джерела дають лише найзагальніше уяв-лення про соціальні відносини у литовців. Вони свідчать, що іс-нували замки, в яких жили правителі, старійшини чи військові вожді, котрі володіли скарбами зі срібла та золота. Військових вождів вибирали із середовища родової аристократії. У джере-лах згадуються простолюд і раби. Литовці знали лише патріар-хальне рабство. Язичники-литовці обожнювали Сонце, Місяць і деякі явища природи, вірили у потойбічне життя.

До складу Великого князівства Литовського з часу його ут-ворення ввійшли не лише литовські, а й білоруські, деякі росій-ські та українські землі. На соціально-економічний розвиток Литви великий вплив справляли її сусіди — слов'яни. Характер-но, що в Русі Литва запозичила такі політико-адміністративні терміни, як волость, тіун, боярин. Руська мова в ЇЇ давньобіло-руському варіанті стала офіційною мовою Литовської держави для складання державних, торгових і судових документів. Нею написано найдавніші литовські літописи й акти, що ввійшли у багатий державний архів — Литовська Метрика і три Литовсь-ких Статути (1529, 1566 і 1588 pp.). Литовська писемність з'яви-лася тільки в XVI ст.

123


Із самого початку свого державного існування (перша пол. XIII ст.) Литві довелося вести важку і завзяту боротьбу з Тев-тонським орденом. Його агресія прикривалася поширенням се-ред язичників-литовців християнства. Литовська держава понад 100 років проіснувала як язичницька, хоча християни (право-славні і католики) не переслідувалися. Перший великий князь Литви Міндовг (Міндаугас, 1236—1263) відрікся від прийнятого християнства з політичних міркувань: підкоряючись Папі Римсь-кому, він був би зобов'язаний допустити в Литву єпископа і його заступників — Тевтонський орден. Великий князь Гедимін (Гедимі-нас, 1316—1341) дозволив в'їзд у державу католицьким місіоне-рам. Язичництво вже не відповідало новим реаліям.

Боротьба проти тевтонської агресії зблизила Литву з Поль-щею. У 1385 р. у Кревському замку було укладено Польсько-Ли-товську унію. Великий князь литовський Ягайло (Йогайла) став польським королем і обіцяв християнізувати країну. Кревська унія об'єднала сили Литви і Польщі в боротьбі проти Тевтонсь-кого ордену. У битві під Грюнвальдом у 1410 р. польсько-литов-ські війська завдали йому нищівної поразки, після якої небезпе-ку нападу з боку тевтонських лицарів було надовго усунуто. Однак у володінні ордену залишилася частина Жемайтії (Клай-педський край).

У 1387 р. відбулося хрещення литовців. Поряд з уведенням католицтва «привілеями» Ягайла закріплювався квазіфеодальний лад, селян-общинників доволі швидко перетворювали на кріпа-ків, що викликало в 1418 р. перше відоме в історії Литви повс-тання селян. Повстанці нападали на двори бояр, спалили кос-тьол, прогнали єпископа. Селяни надовго зберегли ворожість до католицтва, у якому бачили неодмінного супутника кріпосницт-ва. Ще в XVI ст., як зазначали сучасники, вони дотримувалися язичницьких обрядів і з християнською вірою були майже не знайомі.

Унія з Польщею і запровадження християнства сприяли праг-ненню польської знаті підкорити й ополячити Литву. Бояри (крім дрібної шляхти) сприйняли польську мову і нехтували ли-товською як мовою черні. Полонізація панівного класу особли-во посилилася після укладення в 1569 р. нової (Люблінської) унії з Польщею, що закріпила привілейоване становище польської шляхти у польсько-литовській державі.

Після запровадження християнства великі міста Литви діс-тавали права самоврядування (магдебурзькі); наприкінці XV ст.

124


міські ремісники об'єдналися в цехи західноєвропейського зраз-ка. З посиленням кріпацтва селянам і сільським ремісникам ста-ло вкрай важко переселятися в міста. Феодал мав право розшу-кати в місті свого підданого і повернути його в село, тому знач-ну частину міського населення становили іноземці.

Євреї переселилися в Литву наприкінці XIV ст. із Західної Європи в зв'язку з переслідуванням у деяких країнах. Єврейські громади користувалися в Литовській державі самоврядуванням, а їх верхівка займалася відкупом різних державних зборів, давала позики і порівняно швидко зміцнилася економічно. Торгівля та ремесло поступово стали основним заняттям євреїв Литви.

Татари з'явилися в Литві за таких обставин: присланих Тох-тамишем як союзне військо татарських воїнів з їхніми родинами великий князь Вітовт розселив відповідно до військової органі-зації сотнями й сороками по містах і селах. І нині поблизу Ві-льнюса існує поселення «Сорок татар». У міру того, як війсь-кові послуги втрачали значення, татари перетворювалися на звичайних селян. Довгий час вони славилися як гарні возії та чудові городники. Разом із татарами в Литві з'явилися караїми, які оселилися у Вільнюсі, Тракаї, Паневежисі.

На поч. XVI ст. у Литві знайшли відгук ідеї Ренесансу і Ре-формації. Це сприяло розвитку литовської культури: друкарст-ва, писемності, мистецтва та науки. Реформати вимагали бого-служіння і церковних книг розмовною мовою народу, сприяли поширенню освіти литовською мовою. У 1547 р. вони видали першу литовську книгу — катехізис з букварем М. Мажвідаса. Для боротьби з реформацією єзуїти, у свою чергу, почали вида-вати релігійні книги литовською мовою.

Після перемоги католицької реакції (контрреформації) у сер. XVII ст. литовська писемність переживає занепад, у слов-никовому складі збільшується число полонізмів, змінюються й деякі граматичні форми.

У сер. XVI ст. внаслідок економічних змін у Західній Європі збільшився попит на збіжжя, і в Литві було проведено «волоч-ну реформу», яка призвела до встановлення фільваркової сис-теми. Під час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького та російсько-польських війн, у які вона переросла, польсько-шведської війни від військових втрат, голоду і чуми протягом 13 років загинула майже половина населення Литви. Під час Півні-чної війни (1700—1721) загинула третина населення країни, у

125


Жемайтії — половина. Решта живих селян не в силах були не-сти колишні повинності, і поміщики всіляко намагалися залучи-ти на свої спустілі землі якнайбільше людей. У XVII—XVIII ст. у зв'язку з переслідуванням старообрядників у Росії невеликі гру-пи їх з'явилися в Литві. Компактніше вони оселилися на північ-ному сході країни, у районі Утена, Рокишкис і Зарасай. Місцеві жителі часто називали їх пилипонами, тому що деякі з них на-лежали до безпопівської секти пилипівців.

У 1795 р. після остаточного поділу Речі Посполитої Литву було приєднано до Росії. Занімання (територія по лівому березі Німану) відійшло до Пруссії; у 1807 р. воно увійшло до складу Варшавського герцогства, а в 1815 р. за рішенням Віденського конгресу перейшло до Росії як частина Королівства Польського. Литовська територія, приєднана до Росії, була поділена на губер-нії: Ковенську, Віленську і Сувалкську; Вільнюс, який був столи-цею Великого князівства Литовського, став резиденцією генерал-губернатора. Західнолитовські землі з Клайпедським краєм за-лишилися, як і раніше, у володінні Пруссії.

Польське повстання 1830—1831 pp. знайшло широкий відгук у Литві, де, особливо в Жемайтії, крім шляхти, у повстанні бра-ли участь і селяни. Кріпосне право було скасовано 1861 р. на підставі особливого «Місцевого положення» для губерній Пів-нічно-Західного краю. Селянський рух злився зі збройним повс-танням 1863—1864 pp., жорстоко придушеним військами. Селя-ни Заніманського краю в 1864 р. одержали землю без викупу і відразу стали її власниками.

Після придушення повстання 1863 р. царська влада, переслі-дуючи русифікаційні цілі, заборонила литовцям користуватися латинським алфавітом, що практично означало заборону литов-ського друку. Було також заборонено навчати литовської мови в школах. Ці заходи завдали великої шкоди національній куль-турі. Проте литовські книги друкувалися за кордоном, нелегально переправлялися на батьківщину і поширювалися книгоношами. Створювалися численні таємні литовські школи. Напередодні революції 1905 р. заборону друку рідною мовою було скасова-но. З кінця 1904 р. почали легально видаватися газети і журна-ли литовською мовою. У 1905 р. було дозволено в деяких школах як необов'язковий предмет викладати литовську мову.

Під час Першої світової війни Литва стала місцем бойових дій, була окупована Німеччиною. Внаслідок подій громадянсь-кої та Польсько-радянської війни держава у 1918 р. здобула не-

126


залежність, але 1920 р. втратила Вільнюський край, анексований Польщею, 1923 р. отримала Клайпедську (Мемельську) обл. У 1939 р. Німеччина відтяла Мемель, а у 1940 р. країну було при-єднано до СРСР як Литовську РСР; у сучасних межах Литва іс-нує з 1945 р. Знову незалежна з 1991 р. (проголошено у 1990 р.)

А. в Україні 1. У житті українського народу Литва, яка у XIII ст. з розрізнених племен об'єдналася в одну державу, віді-гравала вирішальну роль з поч. XIV і до сер. XVI ст. Першим з литовських князів приєднав до своєї держави українські землі, зокрема Волинь, Гедимінас (Гедимін; 1293—1341). Він одружив свого сина Любарта з волинською княгинею.

Литовське завоювання несло звільнення українським землям від татарської залежності; крім того, Литовське князівство вже за Гедиміна стало державою литовсько-руською, в якій «русь-кий» (білоруський та український) елемент займав політично рів-норядне становище. Альгердас (Ольгерд, син Гедиміна) поступово інкорпорував Чернігово-Сіверську землю, віддаючи владу в основ-них її центрах своїм синам або небожам. Київська земля була за-йнята у 60-х роках XIV ст. (у Києві сів син Ольгерда Володимир). Одночасно була окупована і Переяславська земля.

Ольгерд закріпив своє володіння Київщиною після того, як 1363 р. розбив татар на Синіх Водах; слідом прийшла черга По-ділля. Основна заслуга у вигнанні татар з Поділля належить Коріятовичам — небожам Ольгерда. У боротьбі проти поляків за Волинь литовських князів підтримувало й українське насе-лення.

Успіхи литовських князів на українських землях значною мірою пояснювалися тим, що вони не порушували місцевого укладу життя. Управа на місцях залишалася колишньою; руські (українські) бояри ставали на службу до литовського великого князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його вій-сько. Розвиненіша культура русинів (білорусів та українців) ма-ла великий вплив на Л. Вони переймали від русинів військову ор-ганізацію й способи оборони: будування фортець, їх укріплен-ня, обсаджування залогами. Княже господарство й адміністра-ція, податкова організація, суд — усе це запозичувалося в Русі. Руська мова стає мовою великокняжого двору та державної кан-целярії.

1 Підрозділ подається за: Винниченко І. Литовці / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 66—70.

127


У Києво-Печерській лаврі у 1397 р. було поховано дружину Ольгерда княгиню Іуліанію (в чернецтві Марію). У 1384 р. Ві-товт (небіж Ольгерда, онук Гедиміна) прийняв православну віру з іменем Олександра. Цей видатний політик і добрий вояк зі-брав під свою руку всі (крім Галичини) українські землі; його володіння досягли Чорного моря. Використовуючи чвари в татар-ській орді, Вітовт дістав від татарського хана Тохтамиша фор-мальне зречення від його історичних прав на руські землі.

Задля забезпечення торгівлі ззовні Вітовт заснував форте-ці з сильними гарнізонами на Дніпрі, Бузі, Дністрі та у прикор-донних містах Поділля. У гирлі Дніпра було зведено фортецю св. Івана, другий замок поставлено під Білгород-Дністровським; у Хаджибеї (на місці сучасної Одеси) обладнано порт, звідки руський хліб вивозили до Візантії. Будувалися великі мости на Південному Бузі та інших ріках; засновувалися зручні перепра-ви, прокладалися шляхи через ліси.

У 1415 р. Вітовт видав окружну грамоту про відділення Ки-ївської митрополії від Московської. Таким чином митрополію було поділено на Східну (Московську) та Західну (Київську). Місцем перебування київських митрополитів були Київ, Ново-грудок та Вільно.

1410 р. у битві проти хрестоносців під Грунвальденом (Грюн-вальдом), на боці литовсько-польського війська серед інших бу-ли Київський та Кременецький полки.

За переписом 1897 р., в Україні (без Галичини, Закарпаття та частини Північної Буковини) проживало 1684 Л. (з них у сіль-ській місцевості 764 осіб, або 44,3 %). Більшість українців ли-товського походження проживали на той час у південних губ.: Херсонській — 540 осіб (з них у містах 478 осіб, або 88,5 %), Катеринославській — 325 (у сільській місцевості — 230 осіб, або 70,8 %), Таврійській — 218 осіб.

У Волинській губ. третина місцевих Л. була зайнята у зем-леробстві, в Катеринославській — у металургійному виробницт-ві (20 %), на видобуванні руд (17,8 %), обслуговуванні (17,8 %). На поч. XX ст. в Одесі діяли литовські товариства взаємодопо-моги та просвіти.

Кількість Л. в Україні значно збільшилася під час Першої сві-тової війни. Лише в Києві у 1919 р. проживало 1159 Л. За пере-писом 1920 р., у Кременчуцькій, Миколаївській, Чернігівській, Одеській та Полтавській губ. налічувалося 15 569 Л. (дані неповні: в деяких повітах перепис не проводився). У 1920 р. було створе-

128


но Литовський відділ агітації та пропаганди при ЦК КП(б)У, ос-новним завданням якого було проведення агіткампанії (насам-перед серед демобілізованих і тих, хто висловив намір рееваку-юватися). Тоді ж було створено секції при губкомах у Харкові, Катеринославі та Одесі. У Харкові видавалася газета «Дарбінінку балсас» («Голос робітника»), виходили неперіодичні збірники «Раудоной»та «Дірва» (з питань радянського будівництва).

Влітку того ж року функціонувало тимчасове бюро (замість відділу) при ЦК КП(б)У у складі 3 осіб. У червні було скликано Всеукраїнську нараду литсекцій, організовано також секції в Бахмуті, Києві, Полтаві та Кременчуку. У серпні 1920 р. в Хар-кові було проведено І Всеукраїнську конференцію комуністів-литовців.

У 1920 р. у зв'язку з реевакуацією Л. було ліквідовано сек-ції у Полтаві, Києві та Кременчуку. Відділ агітації та пропаган-ди, що діяв при Харківському губкомі КП(б)У, у 1920 р. мав клуб «Комуністас» («Комуніст»), при якому діяли драматична, культурно-освітня, музична секції та хор. Тут були вечірні кур-си для дорослих, на яких тричі на тиждень читалися «наукові та політичні лекції». При білорусько-литовському відділі Оде-ського губкому також діяв клуб. Було відкрито секцію при гу-бернському відділі наросвіти, курси для дорослих, 3 школи.

У наступному, 1921 p., уповноважені литвідділу ЦК КП(б)У працювали в Полтаві, Олександрівському (Запоріжжі), Херсоні. Інструктори виїжджали до Одеси, Полтави, Миколаєва, Кремен-чука, Катеринослава, Запоріжжя, Вінниці. В Покотилівці (побли-зу Харкова) діяв литовський дитбудинок.

У 1921 р. темпи та розміри реевакуації зростають: лише в листопаді з Донецької губ. виїхало до Литви 2700 осіб.

За переписом 1926 р., Л. у межах УРСР та Кримської АРСР проживало 7186 осіб (0,05 % всього населення). Найбільше Л. на той час проживало в Одеській (1038 осіб, або 0,1 % населен-ня округи), Харківській (відповідно 787 осіб, або 0,4 %) та Київ-ській (719 осіб, або 0,04 %) областях.

МОЛДОВАНИ (самоназва — молдовень). Народ, основне населення Молдови (2,8 млн осіб). Прожи-

вають також у Російській Федерації (172,6 тис.), Україні (342,5 тис.), Казахстані (33 тис.) та ін. Належать до середньоєв-ропейської раси великої європеоїдної раси; фіксується домішка південноєвропейського (середземноморського) компонента. Мо-

9 — 4-1649 129


ва — молдавська, східної підгрупи романської групи індоєвро-пейської сім'ї. Поширення набула також українська мова. Пи-семність на основі кириличної графіки (у 1989 р. прийнято рі-шення про перехід на латинську графіку). Віруючі М. — право-славні.

За даними перепису 2001 р., в Україні проживає 258 618 М. (1989 р. — 342 500), що становить 0,5 % населення України; М. рідною мовою вважають молдавську 70 %, російську — 17 %, ук-раїнську — 10 %. М. є одним із найменш урбанізованих числен-них етносів України (міське населення — 27 %).

Етнічна історія. В етногенезі М. виділяються два етапи: формування етнічної спільноти волохів — предків усіх східно-романських народів — і утворення молдавської народності. Во-лохи сформувалися в ареалі, що охоплював північ Балканського п-ова і Карпатські гори, на основі групи фракійських племен, які у перших ст. н. е. зазнали романізації, а потім, починаючи з VI ст., встановили контакти з розселеними у цьому регіоні сло-в'янами. Молдавський етнос почав формуватися у Східному При-карпатті внаслідок етнічної взаємодії волохів і східних слов'ян, які там проживали. Територія розселення М. у XIV ст. увійшла до складу Молдавського князівства: в його межах завершилося формування молдавського етносу.

У XVI ст. Молдова опинилася під владою Османської імпе-рії. Наприкінці XVIII ст. лівобережжя Дністра, а пізніше землі між річками Прут та Дністер (Бессарабія) були відвойовані у Ту-реччини й приєднані до Росії. На кін. XIX — поч. XX ст. серед М., які населяли в Росії Бессарабську, частково Подільську й Херсонську губ., відбувалася подальша консолідація. У 1918 р. Бессарабія була приєднана до Румунії, а в лівобережних р-нах Дністра, заселених М., у 1924 р. була створена Молдавська АРСР (у складі України). У 1940 p., після включення Бессарабії до складу СРСР на частині території Молд. АРСР і більшій час-тині Бессарабії була створена Молд. РСР, з 1991 р. — Республі-ка Молдова. Основні традиційні заняття — тваринництво, із сер. XIX ст. — хліборобство, виноградарство, садівництво. Усна на-родна творчість представлена календарною та родинною обря-довою поезією, казками, героїчним епосом, історичними, лірич-ними та ін. піснями, прислів'ями, приказками.

М. в Україні. На початок 1994/95 навчального року в Оде-ській обл. функціонувало 11 денних загальноосвітніх навчаль-

130


них закладів із молдавською мовою викладання, які відвідувало 7087 учнів. Крім того, працювало 7 змішаних російсько-молдав-ських шкіл, які відвідувало 3146 учнів. У загальноосвітніх нав-чально-виховних закладах України молдавську мову як предмет вивчає 1435 учнів, факультативно або в гуртках — 303 учні. Пе-дагогічні кадри для шкіл, де навчання ведеться молдавською мо-вою, готують Чернівецький університет і педагогічні училища — Білгород-Дністровське Одеської обл., Чернівецьке та Уманське. Інтереси М. в Україні представляють такі товариства: Обласна національно-культурна асоціація (м. Одеса) та Обласний хрис-тиянсько-демократичний альянс молдован (м. Ізмаїл).

НІМЦІ 1 (самоназва — дойче). Народ, основне населення Німеччини (понад 80 млн осіб). Належать переважно до атлан-то-балтійської раси великої європеоїдної раси, представники центральноєвропейської раси. Мова — німецька, західногерман-ської підгрупи германської групи індоєвропейської сім'ї.

Згідно з переписом населення 2001 р., в Україні проживає 33 302 Н. (1989 р. — 37 849), розселені переважно у Дніпропет-ровській, Одеській, Донецькій обл. Вважають рідною мовою ро-сійську 64 %, українську — 22, німецьку — 12 % (1989 р. — 23,2 %). Упродовж останніх років до України повернулися 2 тис. Н., які поселилися переважно у південних обл., але загальна чисе-льність скоротилася за рахунок еміграції до ФРН.

Н. в Україні. Перші згадки про Н. в Україні датуються кін-цем X ст. У цей час в Київській Русі все частіше з'являються єв-ропейські купці, мандрівники, члени посольських делегацій. По-чинаючи з XI ст., невеликі групи Н. із Майнца, Відня, Любека засновують торговельні колонії в Києві, Володимирі-Волинсько-му, Луцьку. Після монгол о-татарської навали на запрошення галицько-волинських князів німецькі майстри приїздять для від-будови міст, розвитку ремесел та торгівлі. Вихідців із германсь-ких земель можна було зустріти серед українських козаків у Запорозькій Січі. За часів Б. Хмельницького, І. Виговського та П. Дорошенка вони брали участь у військовому будівництві.

Новий, на цей раз вже масовий, переїзд Н. в Україну роз-почався у другій пол. XVIII ст., коли за поданням обер-берей-

1 Дані про соціально-демографічну динаміку Н. до 1989 р. подаються за: Чирко Б. Німці / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 79—84.

9* 131


тора де Ларів'єра про «возможные и полезные следствия, могу-щие произойти от немецкой колонизации России» російська ім-ператриця Єлизавета Петрівна 1759 p. дала згоду на приїзд Н. Таким чином, питання про необхідність і корисність запрошення до Російської імперії колоністів принципово було вирішене ще за часів Єлизавети Петрівни, а реалізоване вже іншою імператри-цею — Катериною II: 1762 р. вона видала маніфест, в якому за-прошувала сільське населення європейських країн переселятися до Російської імперії.

На думку українських етнологів, появу перших німецьких колоній в Україні можна віднести до 60-х років XVIII ст. Так, у Чернігівській губ. упродовж 1763—1774 pp. виникли перші шість поселень Н. Більш масового та організованого характеру пере-селення Н. до українських земель набуло напередодні та у ро-ки російсько-турецьких війн XVIII ст. Завдяки зусиллям Г. Трап-пе перші німецькі переселенці прибули в Україну вже наприкін-ці 80-х років XVIII ст. У 1788 р. до них додалися ще 228 Н., дан-цігських лютеранів і менонітів, які найбільше страждали від утис-ків католиків. Вони заснували вісім колоній — Хортиця, острів Хортиця, Нейендорф, Розенталь, Ейнлаге, Нейбург, Кроневейде, Шенгорст. Селилися Н. також у Херсонській і Таврійській губ., на Волині, Київщині, Харківщині, Чернігівщині. По закінченні війни з Туреччиною у 1791 р. і остаточного закріплення за Росією Північного Причорномор'я та Криму тривав процес колонізації вільних земель німецькими переселенцями у цьому регіоні.

Основними ареалами розселення Н. стали західний та пів-денний регіони сучасної території України. Так, на півдні Укра-їни у 1858 р. налічувалося 138,8 тис. Н., першим переписом на-селення в Росії (1897 р.) зафіксовано вже 377,8 тис. осіб. Якщо у 1763—1764 pp. Н. становили 0,09 % всього населення Новоро-сії, то у 1897 р. — 3,5 %.

Західноукраїнський ареал німецькі поселенці почали освою-вати у 50-х роках XVIII ст. Німецькі поселення виникли у Гали-чині, на Буковині та Закарпатті, а згодом і на Волині. їх кіль-кість особливо швидко зростала після загарбання західноукра-їнських земель Австро-Угорщиною. За даними першого російсь-кого перепису, на Волині мешкало 171,3 тис. Н., що становило 5,7 % всього населення краю.

На українській землі з'являються й великі землевласники-підприємці з числа переселенців. Так, у 1828 р. німецький гер-

132


цог Агальт-Кетенський придбав понад 40 тис. десятин землі в р-ні нинішньої Асканії-Нови і 6 тис. десятин на березі Чорного моря. У 1856 р. він продав маєток іншому колоністу — Фейну, який згодом поріднився з колоністом Фальцем. Так виник поміщиць-кий рід «королів вівчарства» Фальц-Фейнів, нащадки яких у 1874 р. заклали зоологічний парк, а у 1887 р. — всесвітньо відо-мий ботанічний парк «Асканія-Нова».

Німецькі колоністи створили на українських землях високо-розвинуті господарства. Велику увагу в колоніях приділяли роз-витку освіти. Майже в кожній з них була початкова школа, а всього в поселеннях на півдні України їх налічувалося бл. тися-чі. Існували також училища підвищеного типу та центральні учи-лища, де здобували середню освіту, готували вчителів для по-чаткових шкіл. У 1914 р. у цих закладах навчалося 2219 учнів. Крім того, в деяких колоніях були жіночі училища, гімназії, спеціальні сільськогосподарські училища. Отже, німецькі коло-ністи органічно вписалися в економічне, політичне та культурне життя країни.

Тяжкі випробування випали на долю Н. України з початком Першої світової війни 1914 р. Царський уряд, наляканий набли-женням фронту до місць поселення німецьких колоністів, вилу-чав у них землю і переселяв їх в ін. р-ни Російської імперії, пе-реважно у Сибір. Депортовані німці-колоністи почали поверта-тися в Україну лише у 1918 р. і до кінця 1920 р. більша частина їх повернулася до своїх покинутих осель. Проте економічна розруха, до якої призвели Перша світова і громадянська війни, антиселянська аграрна політика радянської влади, голод 1921—1922 pp., що уразив південні регіони України, болісно вдарили по німецьких колоніях.

Негативними були також наслідки адміністративно-терито-ріальної реформи 1922—1923 pp., під час проведення якої не було враховано національний склад населення утворюваних р-нів та сільрад. Через це 25 волостей, де німецьке населення про-живало компактними масами, опинилися у складі адміністратив-но-територіальних одиниць з інонаціональним населенням.

Такий «поділ» у ході районування «по-живому» різав мов-нокультурні та господарські зв'язки, що склалися історично, вів до занепаду традиційних форм господарської діяльності. Спе-цифічний національно-культурний, релігійний та соціально-по-бутовий уклад життя німецького населення почав інтенсивно руй-нуватися. Німецькі сільськогосподарські колонії, що раніше вва-

133


жалися зразковими господарствами з високим рівнем агротехні-чної культури, значною мірою були розореними.

Тяжкий економічний стан німецьких колоністів, конфліктні ситуації внаслідок численних випадків закриття молитовних бу-динків та переслідувань віруючих, відсутність належної уваги та піклування з боку місцевої влади щодо забезпечення національ-но-культурних, мовних та інших інтересів німецького населення викликали у представників німецької національної групи закон-не обурення, а також бажання емігрувати. За даними Централь-ної комісії у справах національних меншин при ВУЦВК, тільки з 1922 по 1924 р. з України до Америки та Канади емігрувало понад 8 тис. Н. Еміграційні тенденції мали місце і в подальшо-му, зокрема наприкінці 20-х— на поч. 30-х років. Цього разу найголовнішими причинами еміграції (не кажучи вже про полі-тичний та релігійний терор) були хлібозаготівлі, колективізація села та інші прояви більшовицької економічної політики.

У 1923 р. (за далеко не повними даними) тільки в Одеській губ. було 206 німецьких хуторів, колоній, сіл; у Катеринославсь-кій — 162; Донецькій — 147; Волинській губ. — 143. До того ж було декілька десятків сільських рад (кожна у складі 3—5 насе-лених пунктів), де переважало німецьке населення. Детальніші дані про чисельність і місця компактного проживання німецько-го населення були отримані під час перепису населення 1926 р. У цей період в Україні проживало 393,9 тис. Н. (1,36 % населен-ня України). З них понад 360 тис. осіб жили в сільській місцево-сті (93,2 % німецького населення); зазначимо також, що в Укра-їні проживало 40 % Н. СРСР.

З 1924 р. у місцях компактного проживання німецького на-селення почалося виділення німецьких національних сільських рад, одних із перших національних адміністративно-територі-альних одиниць в Україні. У 1925 р. у республіці було 98 німе-цьких сільських рад, наступного року — 221, у 1927 р. — 237. У німецьких с і л ь с ь к и х радах проживало 317 тис. осіб, з яких Н. становили 261 тис. (73,3 % загальної чисельності їх жителів). Ні-мецькі сільські ради охоплювали (за даними на 1927 р.) 67,8 % німецького населення України. У 1931 р. в Україні було вже 243 німецькі сільські ради. В українських р-нах — 142; у 7 німець-ких р-нах — 84 (34,5 % загальної кількості німецьких сільських рад). Дев'ять німецьких сільрад були у складі Молдавської АРСР, ще 8 німецьких сільрад — у складі інших національних р-нів.

134


У німецьких національних та в інших адміністративно-тери-торіальних одиницях діяла мережа навчальних закладів з викла-данням німецькою мовою. Рівень освіти німецького населення порівняно з іншими національними групами, що проживали в Ук-раїні, був одним із найвищих. До початку більшовицького зни-щення національної німецької інтелігенції в республіці діяло 2 ні-мецьких індустріальних, 6 сільськогосподарських і один педаго-гічний технікуми. Серед навчальних закладів — Одеський німе-цький педагогічний інститут, Пришибська німецька ветеринар-но-фельдшерська школа, Ландауська німецька сільськогоспо-дарська школа-технікум, Молочанська німецька фельдшерська та Хортицька німецька педагогічна школи. Протягом 20—30-х ро-ків в Україні було видано понад 1000 книжок і журналів німе-цькою мовою. Наприкінці 20-х років видавалося 18 газет і жур-налів німецькою мовою, на середину 30-х років — уже 24. Се-ред періодичних видань, що в різні роки поширювалися в Украї-ні, були журнали «Ді Тромпете», «Ерціунг унд Ауфклерунг» та «Нейланд». Поряд з численними обласними та районними газе-тами німецькою мовою видавалася республіканська газета «Дас нойе Дорф». Проблеми національно-культурного стану німець-кого населення України знайшли відображення в діяльності на-укових установ, зокрема Кабінету національних меншин при Ет-нографічній комісії ВУАН.

Масові репресії 30-х років трагічно відбилися на долі німе-цького населення України. За низкою постанов ЦК КП(б)У ні-мецькі навчальні, культурно-освітні заклади та національні ад-міністративно-територіальні одиниці були ліквідовані.

Вдалася влада і до масових депортацій німецького населен-ня з місць його компактного проживання. У 1937 р. масові ка-ральні акції були здійснені проти німецького населення Одесь-кої обл., на території якої проживало 120 тис. Н. Із них 50 тис. мешкало в трьох німецьких національних р-нах — Спартаківсь-кому, Зельцькому та Карл-Лібкнехтівському. На підставі рішен-ня Одеського обкому КП(б)У з цих р-нів було вислано 5 тис. родин «антирадянського фашистського активу». Основними ре-гіонами переселення Н. були південно-східні р-ни країни, Казах-стан, Сибір та ін. «віддалені місця» СРСР. Новий етап пересе-лення Н. припадає на 1939 p., коли Західна Україна увійшла до складу УРСР. Під наглядом змішаної радянсько-німецької комі-сії більшість німецького населення, що проживало на західноук-раїнських землях, переїхало до Німеччини або в зони її впливу.

135


Тих Н., які побажали виїхати із західних областей Радянського Союзу, але не були прийняті німецькою владою, відправляли у східні р-ни країни. Наприкінці 1941 — на поч. 1942 p., вже в умовах німецько-радянської війни, депортація Н. з України за-вершилася. По закінченні війни 250 тис. українських Н. добили-ся повернення, але їм дозволили оселитися не в Україні, а в Ко-мі АРСР та республіках Середньої Азії.

На Закарпатті діє одна школа з німецькою мовою навчання, майже 90 дітей вивчають німецьку мову факультативно, 30 дітей дошкільного віку виховуються у дитячих садках німецькою мо-вою. У деяких областях України працює 6 недільних шкіл. Пе-дагогічні кадри для навчання німецьких дітей рідної мови готує Львівський університет. Річний обсяг телепрограм німецькою мо-вою становить в АР Крим — 13 год., у Закарпатті — 18 год. Ін-тереси Н. представляють 33 національно-культурні об'єднання. У 1992 р. для сприяння реалізації та захисту громадянських, еко-номічних, соціальних і культурних прав і свобод німецької мен-шини створено товариство німців України «Відербург». З 1992 р. у Києві працює центр німецької культури «Відерштраль».

ПОЛЯКИ 1 (самоназва — поляци). Основне населення Польщі (38,459 млн осіб. — 1993 р.). За

межами Польщі П. проживають у Білорусі (417,7 тис.), Литві (258 тис.), Російській Федерації (94,6 тис.), Казахстані (60 тис.), Латвії (60 тис.), США (5,6 млн), Німеччині (1,5 млн), Франції (1 млн), Канаді (400 тис.), Великій Британії (140 тис.), Бразилії (200 тис.), Аргентині (100 тис.), Чехії та Словаччині (по 40 тис. осіб), та в інших країнах. Загальна чисельність — понад 49 млн. Мова — польська, слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Пи-семність на основі латинської графіки. Віруючі П. — католики, є протестанти.

Значні за чисельністю популяції етнічних поляків зосере-джені у Житомирській (49,0 тис. осіб), Хмельницькій (23,0 тис.), Львівській (18,9 тис.) обл. та у м. Києві (6,9 тис. осіб) — бл. 68 % їх загальної кількості. Невеликі за кількістю (4—2 тис. осіб) групи поляків розселені у Донецькій, Тернопільській, Він-

1 Дані про соціально-демографічну динаміку польської спільноти до 1989 р. подаються за: Рудницька Т.М. Поляки / / Етнічні спільноти Украї-ни: Довідник. — К., 2001. — С. 86.

136


ницькій, Чернівецькій, Дніпропетровській, Одеській, Київській обл. та АР Крим.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 144 130 П. (1989 р. — 219,2 тис. осіб). Мову своєї національнос-ті вважали рідною 12,9 %, українську — 71,0, російську — 15,6 %; частка осіб з вищою освітою становила 27,9 %.

Етнічна історія. П. як народ виник унаслідок формуван-ня та розвитку давньої польської держави, основу якої склали об'єднання західнослов'янських племен полян, слензан, віслян, мазовшан, поморян. У період політичної роздробленості (XI— XIII ст.) окремі польські землі були відособленими, але зберіга-ли культурні й економічні зв'язки. Внаслідок спротиву німецькій експансії та подолання політичної роздрібненості XIII—XIV ст. польські землі почали об'єднуватися, розширюватися та зміц-нювати зв'язки. У XIV—XV ст. об'єднання земель польської держави сприяло процесу національної консолідації П., що по-силилася у XVII ст. У рамках держави Речі Посполитої, утво-реної в 1569 р. Люблінською унією з Великим князівством Ли-товським, відбувався процес консолідації польської нації. Він ускладнився з кінця XVIII ст. у зв'язку з трьома поділами Речі Посполитої (1772, 1793 та 1795 pp.) між Росією, Австрією та Прус-сією і втратою єдиної польської державності. Наприкінці XVIII— XIX ст. у збереженні та зміцненні національної самосвідомості П. помітну роль відіграли національно-визвольні змагання (по-встання 1794, 1830—1831, 1846, 1848, 1863—1864 pp.). Проте по-літична роздрібненість П. відбилася на їхній етнічній історії. Так, іще в XIX ст. існувало кілька груп П., що відрізнялися діа-лектами та деякими етнографічними особливостями: на заході — великополяни, ленчіцани і серадзяни; на півдні — малополяни; в Сілезії — слензяни; на північному сході — мазури і вармяки. Із розвитком промисловості та посиленням процесів урбанізації, особливо з кін. XIX ст., відмінності між цими групами почали стиратися. Після Першої світової війни 1914—1918 pp. виникла незалежна польська держава, до складу якої не увійшло багато північних і західних земель. Остаточне возз'єднання Польщі від-булося після Другої світової війни, що сприяло масовому пере-міщенню населення. Так, у західних р-нах Великопольщі, Сіле-зії, Мазурії, звідки виїхали німці, поселилась значна частина П. з інших частин Польщі, колишнього СРСР, Югославії, Румунії. Відтоді Польща стала майже моноетнічною країною з однорід-ним національним складом населення.

137


77. в Україні. П. з'явилися на території сучасної України ще у XI ст. Як свідчить літопис, київський великий князь Ярос-лав Мудрий розселяв полонених ляхів у 1030 р. уздовж р. Рось. Основна маса польського населення оселяється на українських землях у період XIV—XVI ст. під час колонізаторських навал ли-товських та польських феодалів, які, користуючись занепадом Ки-ївської Русі, захоплюють західні землі Правобережної України.

Найзначніша хвиля польської колонізації починається із за-гарбання у XIV ст. Галицько-Волинського князівства. З часу об'-єднання Польщі й Литви в єдину державу — Річ Посполиту шляхетська Польща згідно з Люблінською унією (1569 р.) захо-пила Волинь, Брацлавщину, Київщину і частково Лівобережну Україну.

Із сер. XVI ст. відбулося масове переміщення в Україну польського населення (здебільшого селян та міської бідноти зі східних воєводств — Жешувського, Келецького, Краківського й особливо Люблінського). Після Люблінської унії у XVII— XVIII ст. збільшилася кількість переселенців-селян із централь-них р-нів Польщі, Мазовії та Мазурського Поозер'я («мазурів»). Великі земельні масиви Правобережної України були роздані польським урядом шляхті та великим магнатам. Наприкінці XVIII ст. П. становили більшість правлячої поміщицько-магнат-ської верхівки, католицького духовенства, службовців, меншою мірою — «чиншевої шляхти», міщан і селян Правобережної України. Втрата Польщею державності та незалежності внаслі-док трьох поділів поставила країну у залежність від Російської імперії. Частина земель України і Польщі відійшла до Австрії та Прусії.

П. брали участь у військово-землеробській колонізації пів-денної частини Російської імперії у другій пол. XVIII ст. У 1775 p., наприклад, у межиріччі Бугу та Дністра поселенцями «польсько-го» козачого полку було засновано ряд сіл по 50 дворів у кожно-му. У зв'язку з розпуском польських військ після третього поді-лу Польщі (1797 р.) значну кількість П. у 1845 р. царський уряд переселяє в Катеринославську губ. П. поселяють на Донбасі для роботи на Луганському ливарному заводі.

Після приєднання Росією у 1814 р. Бессарабії до Буджаку прибувають П., які разом із німцями-колоністами засновують селища т. зв. варшавських пересельців. Відомі також пізніші пе-реселення П. на територію України, наприклад, до Волинської губ. у 90-х роках XIX ст. з Привісленського краю.

138


У пореформений період (після 1861 р.) П., як і українці, інтен-сивно мігрували з густонаселених українських губерній до півден-ної частини України. Наприклад, у Херсонській губ. у р-ні Ниж-ніх Сірогозів у 60-х роках вони заснували с. Новопетрівка.

Інтенсивність міграційного припливу П. на етнічну терито-рію України не меншала також і в XIX ст. Особливо швидко від-бувалося заселення П. західноукраїнських земель. Згідно з даними першого загального перепису Росії у 1897 р., в Україні прожи-вало понад 2 млн П., що становило 4,5 % всього населення ім-перії.

Найбільший етнічний масив П. протягом кількох століть іс-нував на землях Західної та Правобережної України, зокрема на Поділлі та Поліссі, де зберігся до нашого часу. Ще й нині у Житомирській і Хмельницькій обл. живуть нащадки двох груп П., які мали певні особливості у культурі та побуті — т. зв. ма-зури — у минулому бідні селяни, переселенці з Мазовії, та «шляхта» — нащадки дрібної польської шляхти.

Своєрідність природно-географічних умов українського По-лісся, ізольованість від розвинутих економічних і культурних центрів сприяли консервативності побуту польського населення цього краю, що уможливило збереження етнічних особливостей різних груп П. у місцях їх компактного проживання. Ці відмін-ності значною мірою відображали соціальну диференціацію поль-ського населення українського Полісся. Найяскравіше це вия-вилося у традиційному народному костюмі та особливостях житла.

Наявність значної кількості етноспецифічних рис у тради-ційній матеріальній культурі польського населення України по-єднується з етнічними особливостями ГІ. у сфері традиційно ду-ховної культури — мові, звичаях, правових нормах, обрядовос-ті, віруваннях, різних видах мистецтва та народної творчості — всіх тих явищах національної культури, де етноспецифічні риси народу зберігаються найдовше.

Значним є внесок польського населення до соціального і культурного розвитку країни. Ще 1817 р. у Львові польським просвітником та істориком графом Ю.М. Оссолінським був засно-ваний «Оссолінеум», або «Святиня національних пам'яток» — культурно-освітня установа, в якій часто працював І. Франко та інші діячі української культури.

На поч. XIX ст. зусиллями польських просвітників Г. Кол-лонтая та Т. Чацького в Україні було створено мережу загаль-

139


ноосвітніх шкіл, яку, однак, було ліквідовано царським урядом після поразки польського повстання 1830—1831 pp.

Значний внесок у науку зробили польські історики, економі-сти, етнографи, фольклористи, які працювали на терені Украї-ни: Ю. Бартошевич, А. Бельовський, Л. Бернацький, П. Домбров-ський, М. Лубецький, Ф. Духинський, С. Зарульський, О. Коль-берг, А. Аевицький, В. Аозинський, А. Павінський, Я. Потоцький, 3. Радзімінський-Люба, А. Ролле, Е. Руліковський, А. Чарнець-кий, О. Чоловський та ін.

Після Першої світової війни 1914—1918 pp. і розпаду Росій-ської імперії після Лютневої революції 1917 р. Польща відокре-милася і створила незалежну державу. Під час війни значна ча-стина території України разом із Польщею була окупована Ні-меччиною та Австро-Угорщиною. Ці події значно посилили міг-раційні процеси. З Польщі в Україну прибули тисячі поляків-бі-женців. Загалом у цей період в Україну переселилося бл. 1 млн П. Національна політика УНР, утвореної після розпаду Російсь-кої імперії у 1918 p., була скерована на забезпечення інтересів етнічних меншин. Так, було створено Секретаріат у справах на-ціональностей, відкривалися національні, зокрема польські, теа-три, бібліотеки, навчальні заклади, культурно-просвітні товари-ства, друковані органи тощо. Після поразки українських націо-нально-визвольних змагань та завершення радянсько-польської війни за умовами Ризького договору 1921 р. етнічну територію українців, на якій багато століть проживали П., було поділено.

У межах Радянської України перепис 1926 р. зафіксував 467,7 тис. П., які за чисельністю займали на той час третє місце серед національних меншин України (після росіян та євреїв). Ос-новна частина польського населення була сконцентрована у захід-ному регіоні країни: у Волинській окрузі проживало 86,6 тис. осіб (18,2 % усього польського населення); у Шепетівській — 60,2 тис. (12,6 %); у Проскурівській — 58,5 тис. (12,3 %); Бердичівській — 48,4 тис. осіб (10,2 %). Переважна більшість П. (80,3 %) проживала у сільській місцевості, городянами були лише 19,7.%.

Починаючи з 1925 р. у місцях компактних поселень П. ство-рювалися польські національні сільські ради. Якщо у 1925 р. в Україні їх було 64, то у 1931 р. вже 159. На території Мархлев-ського польського національного р-ну, заснованого 1925 р., у Волинській окрузі, проживало 41 тис. осіб. Більшість із них ста-новили П. — 73 %, решта — українці (16 %), німці (8 %), євреї (2 % ) .

140


У цей період значно пожвавилося національно-культурне життя польського населення України: у 1926 р. у республіці бу-ло 337 польських шкіл. У 1931 р. діяли 2 педагогічних техніку-ми, 4 сільськогосподарських та один індустріальний, де викла-дання здійснювалося польською мовою. У Києві працювало кілька польських середніх спеціальних та один вищий навчальний за-клад (Польський інститут соціального виховання), Центральна польська бібліотека. Наукову роботу вели співробітники Інсти-туту польської культури. Польською мовою видавалися щотиж-нева газета та два журнали.

Після остаточного утвердження репресивного сталінського режиму в СРСР, починаючи з 1932—1934 pp., партійно-держав-на політика щодо національних меншин різко змінюється. Поча-лася ліквідація польських національно-культурних закладів, у 1935 р. був ліквідований Мархлевський польський національний р-н. Тоді ж таки розпочинаються масові депортації польського населення з місць його компактного проживання «як ворожих і ненадійних елементів» до східних регіонів України, Казахстану, Сибіру, а також до концентраційних таборів. У 1936 р. було де-портовано майже 36 тис. П. Нищівний удар було спрямовано проти католицької церкви. Тисячі священнослужителів були ре-пресовані.

Друга хвиля переселень П. на схід почалася 1939 р. після приєднання до СРСР Західної України. Упродовж 1939—1941 pp. було депортовано бл. 90 тис. П.

З початком у 1939 р. Другої світової війни міграційні проце-си знову посилюються. В Україні знаходять притулок понад 1,25 млн емігрантів з Польщі. По закінченні війни у 1945 р. ма-ють місце масові переселення П. до Польщі.

У всіх областях П. є переважно міським населенням. У Жи-томирській обл., де знаходиться основний масив сільських ком-пактних поселень П., 60,3 % з них є городянами.

У місцях компактного проживання П. мають міжетнічні зв'яз-ки з практично однонаціональним оточенням — українцями — як у міській, так і у сільській місцевості. Нині на Житомирщині залишилося небагато населених пунктів з однонаціонально польським населенням.

П. — національна меншина, в якій відбуваються процеси української акультурації та асиміляції. Поряд зі значним зни-женням чисельності П. за останні 30 років (що істотно пов'яза-не зі зміною етнічної самосвідомості), у період 1959—1989 pp.

141


зменшилася кількість осіб, які визнають польську мову рідною. У 1989 р. таких осіб налічувалось лише 12,5 % (у 1959 р. — 18,8 %), але на 2001 р. їх кількість зросла до 12,9 %. Водночас збільшилася частка П., які вважають рідною мовою російську (з 12,5 % у 1959 р. до 20,3 % у 1989 p.), а на 2001 р. зменшилася до 15,6 %.

Більшість П. визнає українську мову рідною (66,6 % у 1989 р. і 71 % у 2001 p.). Слід зазначити, що понад 390 П. вважає рідною білоруську мову — здебільшого це мешканці північних р-нів По-лісся та Волині, що проживають у білорусько-українській етно-контактній зоні.

У трудовій сфері питома вага зайнятих фізичною працею серед П. хоча з часом і зменшується, але й надалі залишається дуже великою. Так, у 1970 р. 80,5 % усіх П. було зайнято фізи-чною працею, у 1989 р. — 72,6 %, причому в місті цей показник дорівнює 67,2 %, а на селі — 85,4 %.

Соціально-професійний склад зайнятих серед П. у 1989 р. був таким: керівники й управлінці — 4,01 %, фахівці (з вищою і середньою спеціальною освітою) — 19,23; службовці-неспеціалі-сти — 4,23, робітники — 61,36, селяни (працівники сільського гос-подарства, зайняті переважно фізичною працею) — 11,18 %.

Ренесанс етнічної самосвідомості, що охопив народи СРСР у період «перебудови» наприкінці 80-х років, не обминув і П. Ук-раїни. Процеси етнічної мобілізації та сприятливі умови, що скла-лися в Україні внаслідок певних успіхів державної етнополітики цього часу, спричинилися до початку (поки ще досить слабкого та повільного) національно-культурного, мовного й духовного відро-дження польської етнічної групи. До 1988 р. в Україні не існува-ло жодних організованих форм життя П. У 1988 р. у рамках Ук-раїнського відділення товариства радянсько-польської дружби та Українського товариства дружби й культурних зв'язків із за-кордоном було створено Польську культурно-освітню секцію, невдовзі перетворену на Культурно-освітнє товариство поляків в Україні (КОТП). Підрозділи товариства були створені у Києві, Житомирі, Вінниці, Хмельницькому, Харкові, Одесі, Кременчуці. В грудні 1988 р. організовано Товариство польської культури Львівщини. Упродовж подальших двох років виникло чимало ін-ших таких товариств — у Чернівцях, Тернополі, Івано-Франків-ську, Луцьку, Рівному, Житомирі, Стрию, Самборі.

У Львові від часу закінчення Другої світової війни працюють дві польські школи. В інших місцевостях, починаючи з 90-х років

142


минулого століття, відбувається становлення польської освіти, що тепер має переважно факультативний характер. Так, у Захід-ній Україні (поза Львовом) діє понад 100 шкіл, де викладають польську мову. У Києві відкрито польську гімназію, відділи поль-ської книги в бібліотеках, а в Київському національному універ-ситеті — відділення полоністики.

Після 75-річної перерви у 1993 р. відновлено видання поль-ськомовної газети «Дзєннік Кійовскі», а з грудня 1990 р. роз-почато видання «Газети львувскєй». Двічі на тиждень радіо-станція «Львівська хвиля» транслює радіопередачі польською мовою.

У роботі І конгресу поляків України (травень 1990 p., Київ) взяли участь понад 500 делегатів і гостей. II конгрес поляків Ук-раїни відбувся у жовтні 1991 р. На ньому було створено Спілку поляків в Україні (СПУ). Згодом засновано Федерацію польсь-ких організацій в Україні (ФПОУ), яка веде культурно-освітню роботу в містах і селах, особливо активно у місцях компактного проживання П. на Житомирщині й Хмельниччині.

Відроджується релігійне життя католиків. Так, у Києві дер-жава повернула церкві три католицьких храми. На терені Укра-їни діють три єпархії: Львівська, Кам'янець-Подільська й Жито-мирська, які охоплюють понад 320 римо-католицьких парафій, що були зареєстровані за період до 1994 р. Наприклад, Жито-мирська єпархія, територія якої охоплює північно-східну части-ну України — Київську, Житомирську, Черкаську, Полтавську, Сумську, Чернігівську, Луганську й Харківську обл., має 83 па-рафії.

РОСІЯНИ 1 (самоназва — русскіє). Один з найчисленніших народів світу, друга за чисельністю

національність України, які становлять 17 % населення. Чисель-ність у Російській Федерації — 119 млн 865,9 тис. осіб. За да-ними останнього перепису (2001 р.), в Україні проживало 8 334 100 P., що майже на 27 % менше, ніж у 1989 р. (11 355 тис.), а їх питома вага щодо усього населення зменшилася на 5 %. Р. є найбільш урбанізованим етносом України (84 %) та з найбільш чисельних етносів мають найбільший відсоток осіб з вищою освітою (39 %).

1 Дані до 1989 р. подаються переважно за матеріалами: Шевченко А. Росіяни / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 91—100.

143


Разом з українцями і білорусами Р. складають генетично спо-ріднену, близьку за мовою та культурою групу східнослов'янсь-ких народів. Етнічна територія українців межує на півночі та сході з етнічною територією Р. Упродовж останніх трьох з по-ловиною століть історична доля українського народу була тісно пов'язана з P., які відіграли значну роль у політичному, соціаль-но-економічному і культурному житті України.

Р. в Україні. Як етнос Р. формуються в XIV—XV ст. у ме-жах значної за розмірами території, що простяглася між верхі-в'ями Волги та Західної Двіни, і звідси поступово поширюються на північ, схід і південь. З піднесенням Московського князівст-ва, яке проголошує себе збирачем усіх руських земель і спадко-ємцем Київської держави, це державне утворення закріплює за собою з XVI ст. назву «Русь», а із сер. XVII ст. офіційно за-тверджує назву «Росія». Упродовж кількох століть Р. станов-лять основне ядро і панівний етнос Російської держави, до якої на засадах політичної автономії у 1654 р. приєдналася Україна. З поступовою ліквідацією елементів української державності та поширенням в Україні загальноросійського адміністративного устрою зростає міграція сюди Р. В Україні XVI—XVII ст. Р. відомі під назвою «московинів», «московських людей», а сама Росія — під назвою «Московщина». Після об'єднання України з Росією відбуваються два протилежних, але взаємопов'язаних процеси: поступове відчуження етноніму «руські», «руський на-род» від українського етносу і перенесення його на «московський народ», за яким він остаточно закріплюється у XVII—XIX ст.

Склад росіян-переселенців в Україну був зумовлений зде-більшого потребами військового утримання території за Росією. Тому спочатку переважає т.зв. державна колонізація — пере-селення різних категорій «служило-ратних людей», які несли тут військову службу, отримуючи за це слободи та землі. З цих людей з часом формується ядро місцевої адміністрації, що постій-но поповнюється новими переселенцями з Росії і слугує опорою імперської політики в краї. Р. складали значний відсоток війсь-кових поселенців — державних селян, які сплачували поземель-ну ренту і поставляли в разі потреби необхідну кількість солдат в територіальні військові формування. «Служилі люди» з Р. бу-дують і заселяють спільно з українцями оборонні «лінії», що зводяться царським урядом для захисту південно-східних укра-їнських земель від нападів кримських татар. З переміщенням на

144


південь воєнізовані функції поселенців-росіян поступово зміню-ються господарськими. Значну частину переселенців-росіян ста-новили спочатку також старообрядці, які втікали в Україну від релігійних переслідувань. З другої пол. XVIII ст. посилюється т. зв. поміщицька колонізація — переселення російськими поміщи-ками, які отримували величезні наділи землі в Україні, закріпа-чених селян із центральних губерній Росії. З часом дедалі помі-тнішу роль у формуванні Р. України відіграє «вільна» колоніза-ція, що спочатку складалася переважно із селян-втікачів з ро-сійських губерній.

Найбільший потік росіян-переселенців йшов у порівняно ма-лозаселені південні та східні р-ни сучасної України — Причор-номор'я, Приазов'я, Слобожанщину. Особливістю останніх було те, що на відміну від давніх українських земель вони освоюва-лися і заселялися одночасно українцями та P., а також нечис-ленними групами інших народів з переважанням у цілому укра-їнського етносу. На Правобережжя Р. переселялися загалом мало, оскільки цей регіон доволі пізно увійшов до складу імпе-рії, мав своє значне населення і тут не було великих резервів не-освоєних земель. За даними «писцевих» описів, у 1678 р. на Лі-вобережній та Правобережній Україні Р. ще практично не було. Лише у Новоросії зафіксовано 27 тис. Р. (6,7 % населення краю). У 1719 р. на Лівобережжі налічується вже 40 тис., а в Новоросії — 72 тис. Р. На Правобережжі Р. з'являються тільки після другого поділу Польщі та приєднання цієї частини Украї-ни до Російської імперії. У 1795 р. тут, за даними ревізії, всього налічувалося 4 тис. Р. У 1858 р. чисельність Р. в Україні досягла 1 млн 407 тис. осіб, у тому числі в Новоросії проживало 1 млн 63 тис. (21,6 % населення краю), на Лівобережжі — 301 тис. (6,1 % населення), на Правобережжі — 33 тис. осіб (0,6 % населення). Швидшими темпами починає зростати чисе-льність Р. з другої пол. XIX ст., коли позначився стрімкіший порівняно зі старими промисловими центрами Росії індустріаль-ний розвиток ряду регіонів України. Часто царський уряд пере-селяв на промислові підприємства України цілі групи робітни-ків-росіян із Центральної Росії. За даними першого Всеросійсь-кого перепису населення 1897 р., в Україні налічувалося вже 4 млн 636 тис. Р. Перша світова війна спричинила значний відтік російського населення з України. У 1917 р. у сучасних її кордо-нах налічувалося 3 млн 620 тис. P., що становило 9,9 % усього на-селення. На сер. 20-х років XX ст. внаслідок втрат періоду Гро-

Ю — 4-1649 145


мадянської війни і викликаних нею міграцій спостерігається по-дальше зменшення чисельності Р. — до 3 млн 164,8 тис., що ста-новило 8,2 % населення України в її сучасних кордонах.

Після Жовтневої революції міграційні потоки Р. в Україну значною мірою вписувались у вже сформовану тут у попередній період картину їхнього розселення і зумовлювалися тими сами-ми політичними та економічними закономірностями. Зокрема, по-ряд зі «стихійною» міграцією триває під назвою оргнаборів по-літика царської державної колонізації, спрямована на забезпе-чення російського впливу в ключових індустріальних і політич-них центрах неросійських республік. Так, робочу силу на шахти Донбасу вербують у 1921—1922 pp. у Росії. Цілеспрямовані за-ходи з метою перемішування національного складу населення здійснювалися протягом усіх років існування СРСР.

По закінченні громадянської війни абсолютна й відносна чисельність російського населення за рахунок його зростаючого притоку передовсім у великі міста і промислові центри знову швидко збільшується. У 1939 р. чисельність Р. зросла до 4 млн 315 тис. осіб, а їх питома вага у населенні України (в сучасних її кордонах) — до 10,4 %. У 1959 р. тут налічується вже 7 млн 91,3 тис. Р. (16,9 % населення республіки), у 1970 р. — 9 млн 126 тис. (19,4 % населення), у 1979 р. — 10 млн 471,6 тис. (19,4 % населення), у 1989 р. — 11 млн 355 тис. осіб, або 22,1 % населення республіки. Надалі властива ін. тенденція, оскільки у 2001 р. частка вже менша — 17,2 %. (Див. також вступну статтю.)

До останнього часу Україна була одним із найпривабливі-ших регіонів для P., які мігрували за межі своєї етнічної тери-торії. За рахунок цього показники абсолютного приросту Р. протягом кількох століть набагато перевищували зростання чи-сельності будь-якої іншої національності України. Цьому спри-яв ряд факторів, які значною мірою знімали психологічний ба-р'єр, що заважав адаптації Р. до іноетнічного середовища: бли-зька спорідненість української мови з російською, що зумовлює можливість взаєморозуміння без перекладу, спільна конфесійна належність Р. і більшості українців та переважання російської мови в багатьох великих містах, куди в основному мігрували Р. Тільки за період 1926—1989 pp. чисельність Р. зросла у 4,3 раза, тоді як приріст практично однакових з ними за показниками репродуктивної поведінки українців — в 1,6. Майже половина Р. (43,3 %) народилася, за даними перепису населення 1989 p., за межами України. Лише за 30 років (1959—1989 pp.) чисель-

146


ність Р. в УРСР збільшилася за рахунок механічного приросту (міграції) на понад 3 млн осіб. Водночас в останні десятиріччя доволі відчутно виявила себе тенденція до зменшення цього міг-раційного потоку. Так, якщо з 1959 по 1970 р. середньорічна чисельність P., які прибували в республіку, становила 118 тис. осіб, то в період 1979—1989 pp. — лише 60 тис.

Із розпадом СРСР та утворенням незалежної України і Ро-сійської Федерації міграційний приріст Р. в Україні на поч. 90-х років навіть дещо зростає порівняно з попереднім десятиріччям, досягши 72,5 тис. осіб у 1991 р. і 69,9 тис. у 1992 р. Однак уже у 1993 р. міграційне сальдо Р. вперше за мирного часу стає від'ємним (-15,8 тис. осіб). У 1994 р. від'ємне сальдо міграції російського населення досягає 85,5 тис. осіб.

Головну роль у переважанні відтоку Р. з України над при-током відіграють, очевидно, економічні причини, зокрема зрос-таюче відставання від Росії за рівнем життя. З поліпшенням економічної ситуації міграційні потоки Р. в Україну та з Украї-ни, очевидно, приблизно зрівняються за обсягом. Це означати-ме, що чисельність російського населення України надалі буде зумовлюватися передусім його природним приростом.

Характерною особливістю міграції Р. в Україну, особливо починаючи з другої пол. XIX ст., була її спрямованість у міста. Вже у 1926 р. 50,1 % Р. республіки проживали в містах, станов-лячи четверту частину їх населення. Р. дедалі більше концент-руються в містах: 1959 р. — 81 %, 1989 р. — 88 %, 2001 р. — 84 %. До кін. 50-х років приплив Р. у міста республіки випере-джав за обсягом міграцію до них українців. Внаслідок цього ча-стка Р. у міському населенні збільшувалася: 1926 р. — 25,0 %, 1959 р. — 29,0 %. У 60—70-ті роки етнічна структура мігрантів приблизно відповідала національному складу міст, внаслідок чо-го частка Р. у міському населенні стабілізувалася на рівні 30,0 %.

Сьогодні 9 з кожних 10 Р. — жителі міст, передусім великих індустріальних центрів півдня і сходу країни. Розселені вони на території країни досить нерівномірно, становлячи, за даними перепису 1989 p., від 1,2 % населення Тернопільської обл. до 39 % населення Луганської обл. В АР Крим Р. становлять біль-шість (58 %) населення. Понад половини Р. проживає в 6 схід-них областях України — Донецькій, Луганській, Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській і Сумській.

Високий рівень урбанізованості Р. і концентрація їх у вели-ких індустріальних центрах України зумовлюють деякі особли-

10* 147


вості трудової діяльності та соціального складу цієї етнічної групи, зокрема, значну питому вагу осіб, зайнятих розумовою працею, а в сфері фізичної праці — підвищену участь у великій промисловості. Лише незначна частка Р. зайнята сільськогоспо-дарською працею.

Після Жовтневої революції в умовах проголошеної рівності народів і залучення корінних національностей до сфер управ-ління та освіти роль Р. переміщується з адміністративно-управ-лінської в господарсько-організаційну сферу життя. Якщо на рубежі XIX—XX ст. помітну частку серед Р. у «національних окраїнах» становили військовослужбовці, працівники адмініст-рації, дворяни, рантьє і т. п., то вже в сер. 20-х років більшість Р. тут була представлена робітниками і виробничою інтелігенцією. Так, за переписом 1926 p., P., складаючи 24,5 % міського насе-лення, становили 38,2 % міського робітничого класу України, а в шести найбільших промислових центрах республіки (Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ і Миколаїв) — 42,0 % робітників. Характерна для Р. висока зайнятість в індустрії, а також підвищений порівняно з їх часткою в населенні відсоток фахівців спостерігається донині.

Завдяки більшій урбанізованості у Р. порівняно високий освітній рівень. Так, у 1989 р. на 1 тис. зайнятих мали вищу, не-закінчену вищу і середню спеціальну освіту 482 Р. і 355 україн-ців. Вищий рівень освіти зумовлює більшу частку осіб, зайня-тих розумовою працею, а серед зайнятих фізичною працею — осіб високої кваліфікації. У 1989 р. переважно розумовою пра-цею було зайнято 38,6 % Р. і 29,4 % українців. Соціальна струк-тура Р. у цьому ж 1989 р. характеризувалася більшою част-кою службовців (36,0 % проти 23,5 % українців) і робітників (59,3 % проти 54,5 % серед українців) та значно меншою на-явністю серед колгоспників (4,6 % проти 21,8 % українців). Серед міського населення обох національностей соціальні відмінно-сті значно менші: розумовою працею у 1989 р. було зайнято 40,9 % Р. і 35,3 % українців, службовцями були 38,9 % Р. і 32,1 % українців, робітниками — 60,0 % Р. і 64,5 % українців.

Поряд із соціальними для Р. характерні й деякі галузеві особливості трудової діяльності. Вони дещо більше, ніж україн-ці, зайняті у промисловості (відповідно 38,6 і 31,2 %), будівниц-тві (7,2 і 6,5 %), на транспорті та зв'язку (8,4 і 7,4 %), в охороні здоров'я, фізкультурі та соціальному забезпеченні (6,0 і 5,2 %),

148


в освіті, культурі та мистецтві (9,3 і 8,5 %), у науці та науково-му обслуговуванні (3,6 і 2,0 %). На противагу цьому майже втричі менша частка Р. зайнята в сільському та лісовому госпо-дарстві (8,2 проти 23,4 % в українців).

Оскільки відмінності в рівні урбанізованості та пов'язані з ним відмінності в рівні освіти, які існують між Р. та українцями, зменшуються повільно, певні особливості соціального та галузе-вого складу Р. зберігатимуться ще досить довго.

Зосередженість у великих містах, які надають більші мож-ливості для розвитку і задоволення культурних потреб, а також порівняно високий освітній рівень зумовлюють високу актив-ність Р. у виробництві та освоєнні культурних благ. За даними етносоціологічних досліджень, Р. дещо випереджають українців та інші національності України в інтенсивності занять такими видами культурної діяльності, як читання художньої та іншої літератури, газет і журналів, відвідування театру, концертів, пе-регляд телепередач тощо.

Р. мають в Україні широкі можливості задоволення своїх наці-онально-специфічних духовних потреб. Цьому сприяють не тільки канали культурної інформації Росії, що вільно циркулюють в Україні, — телебачення, радіо, періодика, книги, кіно тощо, а й продукування значної, а в окремих видах і жанрах культури переважної частини культурної інформації російською мо-вою. Так, 99 % фільмів українського кінопрокату демонстру-ються російською мовою. Питома вага книжок і журналів ро-сійською мовою становить 63,7 % фонду масових та універ-сальних бібліотек України. З 5411 назв книг і брошур, які ви-йшли в світ у 1994 p., 37,4 % опубліковано російською мовою.

Культурно-мистецькі запити Р. задовольняють 13 державних драматичних і музично-драматичних російських театрів, що становлять бл. третини всіх театрів цього жанру в країні. З 33 державних театрів юного глядача і театрів ляльок 3 мають росій-ськомовний статус, а 25 дають вистави українською та російсь-кою мовами. Територіально більшість російських театрів розта-шована в південно-східних обл. України.

З кін. 80-х років у межах політики, спрямованої на віднов-лення функцій української мови в усіх сферах життя суспільст-ва, частка дітей, які виховуються і навчаються російською мо-вою, поступово зменшується, але залишається значно більшою за відсоток Р. у населенні країни. Так, якщо у 1991 р. майже по-

149


ловина (48,8 %) дітей у дошкільних закладах України виховува-лася російською мовою, то у 1994 р. — дещо більше третини (36,3 %). У містах частка російськомовних дошкільних закладів досягає 41,1 %, у сільській місцевості вона становить 18,8 %. У територіальному плані ця частка коливається від 0,2 % у Тернопільській до 94,1 % у Донецькій обл. і практично 100 % у Криму.

Одночасно з дошкільними закладами відбувається поступо-вий перехід загальноосвітньої школи та вищих навчальних за-кладів з російської мови, яка була панівною у сфері освіти, на українську мову викладання. Якщо у 1987/88 навчальному році в російськомовних школах навчалося 54,0 % школярів України, то у 1991/92 — 50,0 %, у 1994/95 — 42,7 %.

Залежно від типу поселення та етнокультурних особливос-тей регіону ця тенденція стає більше або менше відчутною. Так, якщо у 1993/94 навчальному році в цілому по Україні російсь-кою мовою навчалося 44,9 % школярів, то в обласних центрах — бл. двох третин. Територіально питома вага учнів російськомов-них шкіл у середньому коливається від бл. 4 % у західних обл. до 93 % у Донбасі і 100 % у Криму.

Підготовка фахівців з російської мови і літератури здійсню-ється в 11 університетах і 20 педагогічних університетах та ін-ститутах України. Російською мовою навчається 56,2 % студен-тів вузів і 55,7 % учнів вузів системи підготовки молодших спе-ціалістів.

Національно-культурні інтереси етнічних Р. в Україні пред-ставляють 27 всеукраїнських і регіональних громадських това-риств і об'єднань. Зокрема, в Києві працює 4 товариства: всеукра-їнське товариство «Русь» (створене у 1990 p.), київське культур-но-просвітницьке товариство «Руське зібрання» (працює з 1990 p.), Пушкінське товариство (виникло у 1991 р.) і національ-но-культурне товариство «Київська Русь» (діє з 1993 р. ). Росій-ські товариства проводять значну роботу з пропаганди російсь-кої мови та культури, зміцнення українсько-російських зв'язків у сфері економіки, науки, культури. За їх ініціативою останнім часом проведено ряд «круглих столів» і науково-практичних кон-ференцій: «Російська культура в контексті соціально-історич-них реалій України (кінець XX ст.)», «Київська школа російсь-кої поезії» та ін. Київське товариство «Руське зібрання» з 1995 р. видає газету з однойменною назвою. У вересні 1994 р. у Львові

150


було проведено Перший конгрес російських громад західних обл. України.

Проживаючи, як правило, у звичному для себе російськомов-ному оточенні, Р. спілкуються переважно рідною мовою, корис-туються здебільшого російськими і російськомовними засобами масової інформації, навчають своїх дітей переважно в російсь-ких школах. У цілому ця етнічна група має найкращі з усіх на-ціональностей України, включаючи і самих українців, умови для розвитку і задоволення своїх національно-культурних потреб та інтересів. Понад 33 % Р. вважають ці умови сприятливими для розвитку своєї етнічної групи, а 10 % дотримуються протилеж-ної думки.

Досі Р. загалом слабко інтегрувалися в українську культуру, хоча більшість з них не сприймає її як «чужу», любить і співає українських пісень, тією чи іншою мірою володіє українською мовою. Лише 1,6 % Р. вважає, за даними перепису 1989 p., укра-їнську мову своєю рідною, і тільки 32,8 % вільно володіє нею. Ет-носоціологічні дослідження дещо уточнюють і доповнюють кар-тину мовної компетенції та мовної поведінки Р. України. Так, згідно з даними обстеження 1991 p., вільно володіє українською мовою 46,6 % P., 32,8 % відчуває в користуванні нею певні труд-нощі, 20,6 % зазначили, що володіють нею достатньо. Рівень знання Р. української мови в цілому обернено пропорційний питомій вазі цієї групи в населенні обл. Він, за оцінкою самих P., «мінімальний» у Сімферополі, «середній» у Києві і «високий» у Львові. Реально вільно володіють українською мовою у цих містах відповідно 16, 51 і 77 % Р.

Лише незначна частина Р. користується українською мовою у спілкуванні: у колі сім'ї переважно українською говорять 6,2 %, з друзями і знайомими — 7,2, на роботі — 6,4, у громадських місцях — 8,8 %. Адаптація Р. до нової етнополітичної ситуації, коли існує українська держава, суттєво полегшується їх близь-кою мовно-культурною спорідненістю з українським етносом, мова і культура якого є основою формування спільних духовно-культурних орієнтирів поліетнічного населення держави. У зв'язку з цим проблема повнішої акультурації P., тобто оволодіння ни-ми українською мовою і культурою за одночасного збереження у повному обсязі своєї мови і культури, має переважно психо-логічний характер. Разом з тим слід враховувати, що зміна істо-рично сформованого стереотипу поведінки державної нації на

151


роль національної меншини, мова, культура і суспільно-політич-ний статус якої вже не є центром національно-державних ін-тересів, — процес доволі тривалий і болісний. Втрата пріоритет-ності в задоволенні своїх національно-культурних інтересів, а також низки інших соціальних привілеїв супроводжується різ-ким зниженням відчуття психологічної комфортності життя. Про це, зокрема, свідчать дані порівняльного аналізу соціально-психологічного самопочуття 12 найчисленніших національнос-тей України: поряд з кількома іншими етнічними групами Р. ви-явилися найбільше незадоволеними нинішніми соціальними умо-вами і станом міжетнічних відносин в країні. Якщо у західному регіоні вживання Р. у нову для себе роль відбувається в основ-ному успішно, то у південних і східних обл., особливо в Криму, цей процес тільки розпочинається.

Державно-політична консолідація національностей України великою мірою залежить від вирішення Р. проблеми своєї іден-тифікації — формування у них почуття причетності до україн-ської держави. Як свідчать дані опитування, більшість Р. не від-чувають себе в Україні чужими (таку відповідь дали 90 % росій-ських жителів Криму, 89 % — у східному регіоні, 86 % — у цен-тральних і південних обл. та 68—72 % — у західних обл.). Бли-зько 3/4 опитаних висловили тверде бажання залишитися жи-ти в Україні за будь-яких обставин. Більшість Р. (73 % на схо-ді України, 62 % — у центральному та південному регіонах, 45 % — у Галичині) мають близьких родичів серед українців. Зв'язки з жителями Росії Р. усіх регіонів України значно часті-ше вважають слабкими, ніж міцними. Разом з тим формування у Р. чіткої ідентифікації себе з українською державою за всієї традиційної толерантності стосунків українців і Р. і значною мі-рою адаптованості до місцевих умов є процесом психологічно складним і потребує певного часу. Якщо раніше етнічна само-свідомість і належність до держави (громадянство) у Р. практи-чно збігалися (вони відчували себе більшою чи меншою мірою «вдома» у будь-якій республіці СРСР), а етнічне почуття і по-чуття патріотизму органічно зливалися в єдине ціле (в інших народів це відбувалося значно складніше і суперечливіше), то тепер національні почуття Р. за межами Росії не збігаються з усвідомленням належності до держави.

Однак події останніх років свідчать про те, що серед Р. пе-реважає лояльність до української держави. Абсолютна біль-

152


шість Р. висловлює в ході опитувань бажання бути громадянами України. Залишаючись в етнічному розумінні росіянами, в полі-тичному сенсі вони відчувають себе українцями, тобто грома-дянами і патріотами України (етноніми державних націй перетво-рюються, як правило, у політоніми, тобто позначають усіх грома-дян даної держави незалежно від їх етнічної належності). Цим, очевидно, пояснюються факти, які вразили багатьох в Україні та за її межами. Зокрема те, що абсолютна більшість Р. підтри-мала ідею національного відродження України, а більшість (54,5 %) висловилась за побудову суверенної української дер-жави.

Українські Р. не мають якихось особливих проблем, що спонукали б їх згуртуватися під гаслом «російської ідеї». Ук-раїнська держава гарантує повагу до національних інтересів ро-сійської меншини і захист від будь-яких спроб її дискриміна-ції. Р. широко представлені в парламенті, обіймають ряд ключо-вих посад в уряді України. Чисельність цієї етнічної групи, ви-сокий рівень національної свідомості, наявні можливості для розвитку та задоволення її членами своїх національно-куль-турних потреб, а також тісні людські та інформаційні контакти з основним етнічним масивом — Росією — значною мірою га-рантують Р. України захист від загрози втрати ними етнічної ідентичності. Саме цим, очевидно, пояснюється загалом слабка політизація етнічності Р. — відсутність у їхньому середовищі більш-менш масових громадсько-політичних об'єднань типу ін-терфронтів. Не мають, зокрема, широкої соціальної бази, за винятком Криму, такі партії та громадсько-політичні об'єднан-ня, як Слов'янський союз, Слов'янська єдність, Російська партія Криму, які ставлять за мету тісне об'єднання України з Росією, де Р. належала б домінантна роль, або відділення від України тих регіонів, де Р. становлять значну частку населення. Це свід-чить, що абсолютна більшість Р. розуміє і в основному підтри-мує прагнення українського народу до розбудови своєї дер-жавності. В перспективі Р., не втрачаючи етнічної ідентичнос-ті, стануть одним із найвагоміших компонентів нової єдності, яка формується нині в Україні — української політичної нації 1.

1 Щодо зміни соціального статусу Р. в Україні протягом 1989—2001 pp. див. вступну статтю.

153


РУМУНИ (самоназва — роминь). Народ, основне населення Румунії (20,4 млн осіб). Прожи-

вають також в Югославії (42 тис. осіб), США (50 тис.), Канаді (25 тис.), Німеччині (20 тис.), Аргентині (15 тис.), Угорщині (9 тис.), Франції (7 тис. осіб). Належать до понтійського типу індосередземноморської раси великої європеоїдної раси. Мо-ва — румунська (дако- румунська), східної підгрупи романської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки, до сер. XIX ст. — кирилиця. Споріднені етнічні групи P.: мегленські Р., аромуни та істрійські P., або істрорумени. Біль-шість віруючих Р. — православні, є протестанти та католики.

Абсолютна кількість Р. у міжпереписний період 2001 р. збільшилася на 12 % і становила 150 тис. осіб, але їх питома вага серед усього населення не змінилася і залишилася на рів-ні 1989 р. — 0,3 %. Р. територіально розміщені в Чернівецькій (75,9 %) та Закарпатській (21,3 %) обл.

В Україні, за переписом населення 2001 p., проживало 150 989 Р. (1989 р. — 134,8 тис. осіб); вони найкраще зберегли мову своєї національності як рідну (91,7 %), частка осіб з ви-щою освітою становить 9,52 %.

Етнічна історія. В основі румунського етносу лежать фракійські племена гетів і даків. Найважливішим етапом у фор-муванні предків Р. була романізація гето-даків у період Римсь-кої імперії, коли на їхніх землях було утворено провінції Мео-зія і Дакія. До VI ст. утворилася дако-романська етнічна спіль-нота, що вступила в контакт зі слов'янами, які вплинули на її матеріальну й духовну культуру. Більша частина слов'ян лівобе-режжя Нижнього Дунаю була асимільована романомовним на-селенням. На зламі І і II тис. н. е. утворилася східнороманська волоська етнічна спільнота (влахи, волохи — у візантійських та слов'янських джерелах). У IX ст. предки Р. прийняли від болгар християнство. У XIV ст. на землі волохів виникли Валаське та Молдавське князівства. Державні кордони сприяли формуванню етнографічних відмінностей у населення князівств. Волохи та-кож проживали в Трансільванії, яка в XIV—XX ст. входила до складу Угорщини.

Етнонім Р. вперше зафіксовано у XVI ст. Літературна мова склалася на основі мунтянської та інших говірок. Османське па-нування (з XVI ст., остаточно ліквідовано у 1878 р.) гальмувало етнічний розвиток Р. Формування румунського народу пов'яза-не зі створенням єдиної літературної мови, а також об'єднай-

154


ням у 1859—1861 pp. історичних областей Молдови і Валахії в єдину національну державу (з 1862 р. — Румунське князівство, з 1881 р. — королівство). Румунська нація консолідувалася піс-ля приєднання Трансільванії (1920 p.).

Р. в Україні. Р. почали оселятися серед українців ще в XIII ст. Це були вихідці із Західної Валахії (Марамороша) і Пів-денної Трансільванії. Поступово вони освоїли територію Пів-нічної Буковини, Закарпаття, землі сучасного Тячівського і Ра-хівського р-нів. У XIV ст. почали з'являтися інші румунські по-селення.

У духовному житті Р. Марамороша величезну роль відіграв Грушевський монастир, побудований Драгієм у кін. XIV ст. На думку більшості вчених, тут була друкарня, де видавалася релі-гійна література, а також робились перші переклади зі старо-слов'янської на румунську мову.

Під впливом новоутвореної Румунської держави (сер. XIX ст.) частина населення колишнього Молдавського князівства посту-пово почала вважати себе румунами, тоді як молдавани, які не увійшли до Румунії (більша частина Бессарабії), зберегли свою етнічну самосвідомість. Особливо це помітно в Чернівецькій обл., де проходив державний кордон між Австро-Угорщиною та Росією.

У кін. XIX — на поч. XX ст. відбувається значна румунізація українського населення Північної Буковини. Це пояснюється тим, що обидва народи належали до православного віросповідання, а також особливостями організації церковного управління. Етніч-на самосвідомість буковинських українців тісно поєднувалася з релігійною, православна віра називалася «волоською», тобто румунською, що сприяло етнічній асиміляції українців з Р. — домінуючою нацією на Північній Буковині. Вони розселені в пів-денно-західній частині Чернівецької обл. — як змішано з украї-нцями, так і окремими селами (переважно в Глибоцькому р-ні, а також у Закарпатській обл.).

У Закарпатті в довоєнний період Р. випереджали у кількісно-му відношенні, крім представників титульної нації, угорці та єв-реї. їхня питома вага у структурі населення Закарпаття повіль-но, але неухильно збільшується. Р. посідають передостаннє міс-це серед 7 етнонаціональних груп за освітнім рівнем і кадровим забезпеченням. Вони глибоко інтегровані в суспільне життя За-карпаття, хоча їхній освітній рівень, зайнятість є дещо нижчими порівняно з представниками титульної нації чи інших етносів

155


(угорців, німців, словаків). Вони шанобливо ставляться до рідної мови, національних традицій та звичаїв. Так, 97,8 % респонден-тів спілкуються нею в сім'ї, а 81,4 % — на роботі. Діти 89,7 % опитаних навчаються в школах з румунською мовою викладан-ня. 73,3 % респондентів дивляться телепередачі українською мо-вою, 82,2 — російською, 11,1 — угорською, а 82,2 % — рідною мовами. Серед радіопередач на першому місці (94,8 %) — румун-ськомовні. У Р. (поряд з угорцями та самоідентифікованими ру-синами) найбільше розвинуті етнонаціональні потреби. Чи не тому етнічне самопочуття у них позитивне, а його рівень — один із найвищих?

Низка даних підтверджує високе пошанування Р. сім'ї. У цьо-му зв'язку показовим є слабке поширення серед них еміграційних настроїв. Значною амбівалентністю визначаються політичні орі-єнтації румунського населення краю. Порівняно з представни-ками закарпатських українців, серед Р. дещо поширеніші авто-номістські та сепаратистські прагнення. Р. досить скептично став-ляться до самоврядності у Закарпатті. Так, 31,1 % респондентів вважає, що такого статусу воно ніколи не здобуде, 35,6 % по-в'язує його з боротьбою різних політичних груп за владу і лише 20 % сподіваються на поліпшення життя таким шляхом.

Держава вживає комплекс політико-правових та організа-ційних заходів щодо практичного вирішення проблем задово-лення освітніх потреб представників різних національностей, які проживають в Україні. Правовою основою формування дер-жавної політики щодо забезпечення освітніх потреб націо-нальних меншин стали Декларація про державний суверенітет України, Конституція України, Закони України «Про націо-нальні меншини в Україні», «Про мови», «Про освіту» та інші законодавчі акти України.

У 1999/2000 навчальному році у 97 державних школах з ру-мунською мовою викладання навчалося понад 25 тис. учнів; у За-карпатській обл. функціонує 11 шкіл з румунською мовою нав-чання; у Чернівецькій — 86 румунських шкіл та 6 змішаних. Зо-крема, в Закарпатській обл. в 11 румунських школах навчається 4 597 учнів (2,2 %); а у 86 школах Чернівецької обл. з румунсь-кою мовою навчання — 23 019 учнів.

У 2001/02 навчальному році діяло 21,2 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчалося 6387,2 тис. учнів. Серед них з румунською мовою навчання — 98 шкіл (25,7 тис. учнів). Крім того, працювало 2344 загальноосвітніх навчальних закла-

156


ди, у яких навчання здійснювалося двома і більше мовами, зо-крема: українською і румунською — 5 (2,1 тис. учнів). Румунсь-ку мову як предмет вивчало 229 учнів.

Для задоволення потреб румунської меншини виходять такі газети, як «Конкордія», «Зоріле Буковиней», «Аркашул», «Жу-німя», «Плай роминеск», «Курієрул де Чернець» та ін.

Закарпатський книжковий фонд бібліотек мовами націо-нальних меншин видає 3,2 тис. книг румунською мовою.

У Чернівецькій обл. з 964 бібліотек 85 розміщено в місцях компактного проживання румун та молдован (Герцаївський, Гли-боцький, Новоселцький та Старожинецький р-ни). У бібліотеках області — бл. 400 тис. книг румунською та молдавською мовами (5 %) загального фонду. При клубах, будинках культури діють 49 самодіяльних театрів, 92 хорових і 65 танцювальних колекти-вів, 53 музичних ансамблі національних меншин, у 27 музеях є експозиції, присвячені їхній духовній спадщині. Державою охо-роняється 48 пам'яток архітектури та історії національних мен-шин.

Важливу роль у національно-культурному житті Р. відігра-ють такі громадські організації, як Всеукраїнська науково-педа-гогічна асоціація «Арон Пумпул», Товариство румунської куль-тури ім. М. Емінеску, Християнсько-демократичний альянс ру-мун України, товариство румун Закарпаття ім. Дж. Кожбука, товариство «Триколор» тощо.

В Україні народився відомий румунський письменник, гро-мадський діяч і просвітитель румунського народу XIX ст. Геор-ге Асарі, котрий частину життя провів на Буковині.

Основні традиційні заняття — рільництво, виноградарство, садівництво. Художні ремесла — ткацтво, виготовлення керамі-ки, обробка шкіри тощо.

СЛОВАКИ (самоназва — словаці). Народ, основне населення Словаччини (85,6 %), чисельність

понад 4,5 млн осіб. Проживають також у США — 530 тис., Че-хії — 390 тис., Угорщині — 80 тис., Сербії — 67 тис., Канаді — 25 тис. та інших країнах. С. входять до складу альпійського ти-пу середньоєвропейської раси великої європеоїдної раси. Мо-ва — словацька, слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Пи-семність на основі латинської графіки. Переважна частина віру-ючих С., які проживають у Закарпатті та Україні, — римо-като-

157


лики, однак є невеликі групи греко-католиків (уніатів), а також протестантів (лютеран).

За переписом населення 2001 р., в Україні С. налічувалося 6397 осіб (1989 р. — 7943 осіб). Мову своєї національності вва-жали рідною 41,2 %, українську — 41,7, російську — 5,2 %.

Етнічна історія. Слов'яни на території Словаччини стали переважати у VI ст. Південні р-ни Словаччини в VII ст. входи-ли до складу першої західнослов'янської держави Само. Біль-шість дослідників вважає, що, рухаючись у напрямі сучасної Словаччини з південного сходу і з півночі, слов'янські племена до VI ст. н. е. частково асимілювали й увібрали в себе спочатку групи кельтського, германського, а згодом аварського населен-ня. Перше племінне князівство, від якого ведуть свій прямий рід С., — Нітранське (або князівство Прибини) — сформувалося по течії річок Вага і Нітри до поч. IX ст. У 833 р. воно увійшло до складу Моравського князівства — ядра майбутньої Великомо-равської держави. Та вже у кін. IX ст. Великоморавська держа-ва розпалася під натиском угорців. Східні її землі поступово увійшли до складу Угорщини, після 1526 р. — Австрійської і з 1867 р. — Австро-Угорської монархії. Формування словацької нації відбувалося в умовах насильницької мадяризації.

Термін «словаки» з'явився в середині XV ст. Етнонім «сло-ваки» походить від більш раннього і ширшого за змістом етно-німа «словени», «словенка» і топоніма «словенско». З XVI ст. з'явилось етнотериторіальне поняття Словаччини (Slavonia). Словацьке національне відродження розпочалось у 80-х роках XVIII ст. у зв'язку з появою літературної мови, яка сприяла підвищенню національної самосвідомості та консолідації насе-лення. 1863 р. у м. Мартині було засноване національне культу-рно-просвітницьке товариство «Матіца словенська». У 1918— 1993 pp. Словаччина перебувала у складі Чехословаччини; з 1993 р. — незалежна суверенна Словацька республіка.

С. в Україні. Згідно з даними перепису 1921 р., у тих р-нах, які з часом увійшли до складу Закарпатської обл. Украї-ни, проживало 7,7 тис. С. їх кількість значно зросла, коли Під-карпатська Русь входила до складу Чехословаччини (1919— 1939 pp.); у 1930 p. С. і чехів налічувалося 34 511 осіб. Проте вже наприкінці 30-х років, унаслідок приєднання краю до Угорщини, кількість С. і чехів знову зменшилася — 12,2 тис. осіб. Відтік С. із Закарпаття розпочався у післявоєнний період

158


через асиміляційні процеси та виїзд на постійне проживання до Словаччини.

Взаємовідносини представників українського і словацького етносів охоплюють багатолітню історію. В науковій літературі згадується, що значна частина східнословацького слов'янського духовенства здобувала освіту у Західній Україні і навіть у Київ-ській духовній академії. З українських земель на Східну Сло-ваччину проникало чимало давньоукраїнських та церковносло-в'янських рукописів і книг, а на українські землі — рукописів, створених на Східній Словаччині.

Кількість відомостей, які С. одержували про східних сло-в'ян, особливо збільшилася під час наполеонівських воєн, коли словацьке населення зустрічалося з російськими військами. Особ-ливий інтерес у С. викликали запорозькі козаки. Саме ця «ко-закоманія» значною мірою спричинилася до ознайомлення С. із населенням Наддніпрянської України та його історією.

У перші роки XIX ст. інтерес до східних слов'ян виявив сло-вацький письменник Б. Табліц. Згодом С. Роняй, перекладач ан-тичної літератури, переклав шедевр давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім».

Зміцненню словацько-українських культурних зв'язків спри-яли видатні діячі словацького національного руху Я. Коллар та П.-Й. Шафарик, діяльність яких лежить в основі як чеського, так і словацького національного відродження. Багатогранна на-укова діяльність П.-Й. Шафарика відіграла надзвичайну роль в історії чехословацько-українських відносин взагалі. Результати його наукових праць становлять новий етап у розвитку украї-нознавства в Чехії та Словаччині.

Національно-культурне життя С. оформилось на поч. 90-х ро-ків XX ст. У 1992 р. було створено обласне Товариство ім. Людо-вика Штура та культурно-освітня організація «Матіца словен-ська», яка відіграє важливу роль у суспільному житті С. Ця асоціація з 1994 р. створила 6 осередків у місцях проживання С., налагодила ділові зв'язки з державними та громадськими органами, здійснює акції для повнішого задоволення потреб своєї національної меншини.

Представники «Матіци словенської» беруть участь у діяль-ності Дорадчої ради керівників національно-культурних това-риств, створеної при обласній раді народних депутатів Закар-паття, яка ініціює розв'язання актуальних проблем життя етно-національних спільнот краю.

159


Національно-культурна організація «Матіца словенська» під-тримує тісні зв'язки зі Словаччиною та аналогічними організація-ми в Угорщині, Румунії, Польщі, Югославії, Чехії та Швейцарії.

С. є депутатами і членами виконавчих органів сільських, се-лищних і міських рад, 19 входять до управлінських структур об-ласного, районного і міських рівнів. Мають всі можливості для реалізації своїх прав на задоволення матеріальних, духовних та соціальних потреб. У с. Сторожниця функціонує 4 класи зі сло-вацькою мовою навчання. У 1994 р. видавництво «Школа» під-готувало до друку перший підручник для словацьких національ-них шкіл рідною мовою, а на філологічному факультеті Ужго-родського державного університету створено кафедру словаць-кої мови і літератури.

Для С. організовано факультативне вивчення словацької іс-торії та мови, існує 7 клубних та 2 бібліотечні установи. У вида-вництві «Карпати» (м. Ужгород) створено редакцію словацької літератури. У Закарпатській обл. функціонує 2 словацько-укра-їнські школи, де навчаються 54 учні (0,03 %), крім того, 47 учнів вивчають словацьку мову факультативно. На обласному радіо виходять передачі словацькою мовою — 8,4 год. на тиждень, на телебаченні — 21,6 год.

Закарпатський книжковий фонд бібліотек мовами національ-них меншин видає книги словацькою мовою — 5,8 тис. примір-ників на рік.

ТАТАРИ (самоназва — татар). Народ, основне населення Татарії (1765,4 тис. осіб). Прожи-

вають також у Росії, Башкортостані, Удмуртії, Мордовії, Казах-стані, Узбекистані, Таджикистані, Литві, Латвії, Естонії. Загальна кількість — 6710,7 тис. осіб. Поділяються на три етнотериторі-альні групи: Т. волго-уральські, або поволзькі, сибірські та аст-раханські. Татарська мова має три діалекти: західний (мишарсь-кий), середній (казансько-татарський і східний (сибірсько-та-тарський). Літературна татарська мова сформувалася на основі середнього (казансько-татарського) діалекту. Найдавніша писем-ність — тюркська руніка. Писемність з X ст. по 1927 р. була на ос-нові арабської графіки, з 1928 р. по 1939 р. — латинської, з 1939— 1940 — кириличної. Віруючі Т. переважно мусульмани-суніти.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 73 304 Т. (1989 р. — 86 875 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 35,2 %, українську — 4,5, російську — 58,7 %.

160


Етнічна історія. Т., за середньовічними європейськими дже-релами, — монголо-татарські війська, які у XIII ст. завоювали Східну Європу. У 1237—1241 pp. вони захопили території русь-ких князівств і Причорномор'я; 1241 р. вступили в Польщу, Че-хію та Угорщину. Наступного року в пониззі Волги вони за-снували свою державу — Золоту Орду. Впродовж багатьох сто-літь відносини Т. та українців були складними. Вони часто во-рогували, але неодноразово поєднували свої зусилля проти спі-льних суперників — Польщі, Туреччини та Московської держа-ви. В Україні Т. представлені перевалено двома етнографічними групами — казанськими (поволзькими) та кримськими. Кожна з них має різну етногенетичну основу.

Найчисленнішими є поволзькі Т., до яких належать субетно-си казанських Т., касимівських, а також субконфесійна спільно-та кряшен (хрещені Т.). Серед сибірських Т. існують: тобольські, тарські, тюменські, барабинські та бухарські. До астраханських належать юрловські та кундровські Т. Окрему етнічну групу становили литовські Т., котрі у другій пол. XIX — на поч. XX ст. інтегрувались у татарську етнічну спільноту. У минулому у всіх етнотериторіальних груп були етноніми: у поволзьких — ме-селман, у сибірських — себер татарлари, у астраханських — ну-гай, у литовських — меслім.

Вперше етнонім Т. виникає серед монгольських і тюркських племен у VI—IX ст., у другій пол. XIX — на поч. XX ст. він став загальним етнонімом Т. У XIII—XIV ст. внаслідок склад-них етнічних процесів, які відбувалися в Золотій Орді, кількісно численніші кипчаки асимілювали всі тюрко-монгольські племе-на, але засвоїли етнонім Т. У татарських ханствах, що утвори-лися після розпаду Золотої Орди, татарами називали себе знат-ні верстви, військовослужилі групи та чиновницькі стани, що складалися здебільшого із золотоординських Т. кипчацько-но-гайського походження. Саме вони відіграли значну роль у по-ширенні етноніму Т. За умов формування етносу (друга пол. XIX — поч. XX ст.) у Т. почався процес зростання національної самосвідомості та усвідомлення своєї єдності. На час перепису 1926 р. більшість Т. називали себе татарами.

Етнічну основу волго-уральських, або поволзьких, Т. стано-вили тюркомовні племена булгар, які створили в Середньому Поволжі одну з ранніх держав Східної Європи — Волго-Камсь-ку Булгарію. У 1236—1238 pp. вона була розгромлена монгола-ми, відомими під назвою «татари».

1 - 4 - 1 6 4 9 161


Поволзькі татари за діалектними особливостями мови, по-бутовими відмінностями, історією формування поділяються на дві основі групи: казанські татари та мишари. Казанські татари найкомпактніше розселені у Татарстані та Башкортостані, окре-мі групи зустрічаються в Марійській та Удмуртській республі-ках, Пермській, Свердловській та Оренбурзькій обл. Мишари розселені переважно на правобережжі Волги: в Саратовській, Пензенській обл., а також у Татарстані, Башкортостані, Мордов-ській та Чуваській республіках. Значна частина казанських та-тар та мишарів проживає в Донбасі, Азербайджані, країнах Се-редньої Азії, Західному та Східному Сибіру. Серед поволзьких татар є невелика етнографічна група кряшен — татар, які прий-няли православ'я.

Сучасна мова поволзьких татар розпадається на західну — мишарську й середню — казанську говірки, які дещо відрізняю-ться за фонетикою, морфологією та лексикою.

Казансько-татарська народність склалася у Казанському ханстві (1438—1552 pp.). Етнічний тип мишарів і касимівських Т. сформувався у залежному від Московської Русі із сер. XV ст. Касимівському ханстві (проіснувало зі змінами до 80-х років XVII ст.). Мишари до сер. XVI ст. переживали процес станов-лення самостійного етносу. Касимівські Т., які мали деякі етніч-ні особливості, були фактично соціальною верхівкою Касимівсь-кого ханства і в етнічному відношенні утворили групу, перехід-ну між казанськими Т. і мишарами. У другій пол. XVI—XVIII ст. внаслідок масових міграцій Т. у Волго-Уральському регіоні від-бувалося подальше зближення казанських, касимівських Т. і мишарів, що призвело до утворення етносу волго-уральських Т. Астраханські Т. — нащадки золотоординських груп. Сибірські Т. утворилися переважно з етнічних груп кипчацького та ногай-сько-кипчацького походження.

У другій пол. XIX — на поч. XX ст. внаслідок етнокультур-них і демографічних процесів (раннє входження до складу Ро-сійської держави, близькість етнічних територій, міграція волго-уральських Т. в райони Астрахані та Західного Сибіру, мовно-культурних процесів на основі етнічного змішування) відбувала-ся консолідація волго-уральських, астраханських і сибірських Т. в єдиний етнос.

Усі групи Т. у період існування самостійних державних утво-рень мали доволі розвинуте міське життя. Після приєднання Казанського, Астраханського і Сибірського ханств до Росії мі-

162


ський прошарок Т. зменшився. Втім завдяки соціально-економі-чним перетворенням XVIII—XIX ст., особливо у другій пол. XIX ст., урбанізаційні процеси серед Т. почали інтенсивно роз-виватися.

Великі зміни в розміщенні Т. відбулися у XX ст. У 1920— 1930-х pp. абсолютна більшість Т. проживала у Російській Фе-дерації, значна група — у Казахстані, Середній Азії, Азербай-джані (Баку), а також в Україні (особливо у Донбасі). Наприкінці 50-х років чисельність Т. поза межами Російської Федерації різ-ко зросла. У 70—80-х роках у Середній Азії та Казахстані сформувалася найбільша татарська діаспора. Посилилася мігра-ція Т. і до Західного Сибіру.

Традиційним заняттям волго-уральських Т. було орне зем-леробство, тваринництво відігравало лише підпорядковану роль.

Т. в Україні• 1920 р. у м. Харкові при Наркомосвіті було утворено татарську секцію у складі Ради нацменшин, яка докла-дала всіх зусиль для підняття рівня освіти та культури серед Т. України, зокрема серед Т. Донбасу: на початку 1928 р. у Донба-сі було 28 шкіл, 5 клубів, 2 бібліотеки.

Загальна кількість газет і журналів татарською мовою про-тягом 1905—1925 pp. становила 301 назву, водночас за цей са-мий період іншими тюркськими мовами в колишньому СРСР ви-давалося: азербайджанською — 80, узбецькою — 62, кримсько-татарською — 14, туркменською — 10, турецькою — 7, персь-кою — 8 і т. д. Загальна кількість видань становила 534 назви.

Нині в Україні діє недільна школа татарської діаспори «Та-тар теле». З 1998 р. у Києві існує Всеукраїнський татарський культурний центр «Туган Тел» («Рідна мова»). До нього входять 13 регіональних татарських товариств, у тому числі Київське това-риство татар «Ільдаш» і Республіканська федерація татар і ба-шкирів Криму. Треба відзначити плідну просвітницьку роботу культурного центру «Алтан Ай» (у Запоріжжі). Понад 10 років існує народний жіночий хор «Шатлик» («Радість»); показовий дитячий ансамбль «Лейсен» є лауреатом міжнародного фестива-лю тюрксько-татарської творчості «Нащадки Сююмбіки-2001». Татарський культурний центр у Києві є єдиною організацією на-ціональних меншин, яка випускає власний щомісячний ілюстро-ваний журнал «Дуслик», що татарською означає «дружба».

її* 163


УГОРЦІ 1 (самоназва — мадяри). Народ, що становить бл. 98 % населення Угорщини. Загаль-

на кількість — 14,5 млн осіб. Належать до середньоєвропейсь-кої раси великої європеоїдної раси. Мова — угорська, угорсь-кої підгрупи фінно-угорської групи уральської сім'ї.

За даними перепису 2001 р., У. в Україні проживає 156 566 У. (1989 р. — 154 711), з яких вважає рідною мовою угорську 149 431 (95 %), українську — 3, російську — 0,9 %. Серед У. 14 % мають різний ступінь вищої освіти.

Етнічна історія. Прабатьківщиною мадярських кочівниць-ких племен більшість дослідників вважає територію, розташовану південніше Уралу, в середній течії Волги і Ками. Найпоширені-шою є точка зору, згідно з якою предки сучасних У. наприкінці першої пол. І тис. н. е. з Приаралля прийшли на територію Пів-нічного Кавказу. На цій території племена У. кочівників перебу-вали бл. 700 років. У межиріччі Дону і Дунаю або, за угорською термінологією, в Етелкезі, мадяри з'явилися у кін. VII ст. до н. е. і перебували тут до кін. IX ст. до н. е. Мадярські племена, об'єднані тісним воєнним союзом, на сьогоднішні місця прожи-вання у басейні Дунаю й Тиси перейшли наприкінці IX ст. На той час у Закарпатті вже проживало слов'янське населення, що підтверджується значним археологічним, етнографічним та мов-ним матеріалом.

Поступово, незважаючи на сильний опір, який місцеве сло-в'янське населення чинило угорським завойовникам, усі землі на південних схилах Карпат потрапляли у володіння Угорщини. Як відомо, повне підкорення Руської Крайни (такою була того-часна назва Закарпаття) завершилося у першій пол. XIV ст. Ба-гатовіковий період панування у краї Угорщини, а пізніше Авст-ро-Угорщини позначився на мові, культурі, звичаях і традиціях як угорського, так і українського (раніше тут вживалося озна-чення карпатороси, угророси, русини, руснаки, рутени тощо) на-селення Закарпаття.

Міжусобна боротьба за корону, що точилася наприкінці XV ст. — на поч. XVI ст., призвела до ослаблення влади угор-ських королів, чим уміло скористалися турки. Завдавши низку поразок королівським військам, турецький султан поклав край

1 Дані щодо соціально-демографічної динаміки У. в Україні до 1989 р. подаються переважно за: Бедзір В. Угорці / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 123—126.

164


самостійності Угорщини. Землі сучасного Закарпаття попере-мінно переходили під контроль то султана, то австрійських ім-ператорів — залежно від військових успіхів одних і других.

Після вигнання турків у 1686 р. Угорщина потрапляє під владу Габсбургів, утворюється держава дуалістичного (двоєдиного) характеру Австро-Угорщина, яка існувала аж до 1918 р. Скла-дова частина імперії — Угорське королівство — мало певну са-мостійність, однак у життєво важливих питаннях залежало від політики Відня.

Кін. XIX ст. і особливо першу пол. XX ст., позначені проце-сами дестабілізації у світових масштабах, Австро-Угорщина пе-реживала дуже болісно. У результаті її розпаду після поразки у Першій світовій війні угорське населення опинилося за кордо-нами принаймні шести країн Європи. Бурхливі соціальні зру-шення відбувалися і в період Радянської республіки у цій країні. Влада Рад, що встановилася під впливом революції та агітатор-ської діяльності більшовиків Росії, протрималася в комітетах Підкарпатської Русі з 21 березня по 5 травня 1919 р. З 6 травня 1919 р. Підкарпатська Русь за умовами Сен-Жерменського мир-ного договору увійшла до складу Чехословаччини.

2 листопада 1938 р. смуга території у південній частині обл. за ухвалою першого Віденського арбітражу знову відійшла до Угорщини. А 12 березня 1939 р. після успішного військового на-ступу владу над усією територією Закарпаття перебрав угорсь-кий уряд. З-під контролю окупаційних військ, якими у роки Дру-гої світової війни були війська гортівської Угорщини — члена гітлерівського блоку держав, Закарпаття було звільнене 28 жов-тня 1944 р. армійськими частинами СРСР.

Згідно з договором, підписаним між урядами СРСР і Чехосло-ваччини 29 червня 1945 p., Закарпаття (тоді — Закарпатська Україна) було включене до складу України. Важким тягарем «ви-ни», покладеної на них за участь у Другій світовій війні у складі армії держави — противника СРСР, — обернулася для У. краю політика сталінської верхівки. Протягом усього трьох днів листо-пада 1944 p., згідно із секретними директивами військового ко-мандування Радянського Союзу, практично усе чоловіче насе-лення краю цієї національності віком від 18 до 50 років було ін-терноване.

За даними архівних джерел, загальна кількість репресованих закарпатських У. становила бл. 30 тис. За припущеннями деяких дослідників, справжня цифра є більшою принаймні на 10 тис. осіб.

165


Бл. ЗО % засланців у місцях відбуття незаслуженого покарання померли від хвороб, фізичного та морального виснаження.

У. в Україні. Демографічні характеристики угорського на-селення, що з давніх часів проживає на території нинішньої За-карпатської обл., великою мірою залежали від суспільно-полі-тичних обставин, а часто й безпосередньо зумовлювалися ними. Часті війни, які вели королі, міжусобна ворожнеча та збройні сутички дворянських родів, призводили до великих втрат люд-ності як угорської, так й ін. національностей. Через це край аж до початку буржуазних перетворень Австро-Угорщини був ма-лозаселеним. Кількісно значно переважало українське населен-ня. Питома вага угорського була найвищою у період входження краю до Угорського королівства єдиної Австро-Угорської імпе-рії. Так, переписи, проведені у 1869 і 1910 pp., у загальній стру-ктурі населення зафіксували відповідно 24,5 і 29,2 % У. Розпад імперії і перекроювання кордонів, виникнення у Європі нових держав і насамперед входження Підкарпатської Русі до складу Чехословаччини призвели до зміни соціального клімату в краї. Місцеві У., які перед тим були державотвірною нацією, стали представниками однієї з національних меншин Чехословаччини. За результатами перепису, проведеного новою владою у 1921 p., частка У. у структурі населення краю (зокрема тієї території, яка у 1945 р. увійшла до Закарпатської обл. України) зменши-лася і дорівнювала всього 17,2 %. У 1930 р. показник був ще мен-шим — 16 %. В абсолютних цифрах кількість У. з 1910 р. скоро-тилася з 169 тис. до 109,5 тис. осіб, тобто майже на 60 тис. осіб. За даними перепису 1941 p., здійсненого угорською владою, на закарпатських землях питома вага осіб, які рідною мовою вва-жали угорську, серед усіх інших становила лише 10,1 %, а тих, хто назвав себе угорцем, зафіксовано 13 %.

Із входженням Закарпаття до складу України У. були вклю-чені в міграційні процеси, що відбувалися на її території, а та-кож у колишньому СРСР.

Серед держав колишнього СРСР, крім України, найбільше У. 1989 р. проживало в Росії — 5 749 осіб, Казахстані — 683, Латвії — 347, Молдові — 299 осіб. Поза межами Закарпаття мі-стами України, де проживає найбільше У., є Львів і Київ.

Темпи абсолютного приросту угорського населення нижчі, ніж будь-якої з інших національних груп, які проживають у За-карпатті. Якщо з 1980 по 1992 р. із Закарпаття до різних країн виїхало загалом 8852 особи, то з них до Угорщини — 4860 осіб. Від 1987 р. середньорічна кількість тих, хто від'їжджає для постій-


ного проживання до Угорщини, порівняно з попередніми 7 ро-ками зросла у понад 4,5 раза.

Угорське населення обл. проживає переважно у сільській місцевості. Останні десятиліття спостерігається тенденція акти-внішої міграції його у міста. Питома вага У. у загальній чисель-ності мешканців міст 1989 р. становила 11,6 %, сіл — 13,1 %. У. становлять більшість населення у Берегівському р-ні, у 1989 р. їх було 66,9 %. Високою є питома вага осіб цієї національності в Ужгородському і Виноградівському р-нах — відповідно 34,8 і 24,8 %, доволі значною в Мукачівському р-ні — 12,3 %, а також у містах Мукачевому й Ужгороді — відповідно 14,9 і 14,3 %.

Важливу роль у житті У. завжди відігравала релігія. У ран-ній період їхньої держави населення, в т. ч. і на території За-карпаття, сповідувало християнство за східним обрядом. Пізні-ше перейняло латинський обряд, перейшовши під патронат рим-ського архієрея. Починаючи з XVI ст. в Угорщині, незважаючи на протидію з боку влади, значного поширення набуло протес-тантське віровчення. Нині переважна більшість (70—75 %) угор-ського населення Закарпаття вважає себе реформатами. Напри-кінці 80-х років діяла 81 реформаторська церква. Бл. 50 тис. У. сповідують римо-католицьку віру. Незначна частина їх є греко-католиками, котрих в обл. називають також уніатами. Серед У. є певна кількість прихильників новітніх протестантських релігій.

Великою та яскравою є культурна спадщина, що залишилася від часів входження краю до складу угорської держави. Доля багатьох відомих національних діячів Угорщини, науковців, мит-ців також тісно пов'язана із Закарпаттям.

Система культурних, освітніх закладів, видавництв, засобів масової інформації, громадських об'єднань, яка почала склада-тися в Закарпатті одразу після Другої світової війни з ураху-ванням потреб угорського населення, сьогодні дає можливість задовольняти широкий їх спектр. Діють, зокрема, кількасот са-модіяльних угорських мистецьких колективів. Щороку проводя-ться обласні фестивалі угорського фольклору під назвою «На-родні джерела».

Система загальноосвітніх шкіл, у яких навчальний процес здійснюється угорською мовою, склалася в обл. у сер. 50-х років XX ст.

У 1994 р. у Закарпатті діяло 59 загальноосвітніх шкіл, у то-му числі гімназії в Ужгороді, Берегові, Тячеві з угорською мо-вою навчання. Крім того, у 21 школі організовано роботу угор-

167


ських класів. Мовою цієї національності виховувалися малюки у 80 дошкільних закладах, а також у 6 групах. У згаданих загаль-ноосвітніх навчальних і дитячих дошкільних закладах, класах і групах налічувалося 8,8 % школярів і 7,6 % дошкільнят усієї кіль-кості відповідних категорій дітей в обл. Дві групи з угорською мовою навчання у тому році було відкрито у двох професійно-технічних училищах Берегова. Фахівців для шкіл, училищ, як і для ряду інших закладів гуманітарного профілю, готує кафедра угорської мови та літератури Ужгородського держуніверситету. Перших студентів вона прийняла у 1963 р. і з того часу щороку випускає дипломованих спеціалістів-філологів. Вчителів молодших класів угорських шкіл готує Мукачівське педучилище. Відомим у науковому світі став створений у 1988 р. при Ужгородському держуніверситеті Центр гунгарології, на той час — один із во-сьми подібних закладів за межами Угорщини. Центр, який пра-цює у тісному взаємозв'язку з НАН України та АН Угорщини, досліджує головним чином проблематику, пов'язану з прожи-ванням угорської національної меншини в Закарпатті.

Низка газет, які виходять в обл. угорською мовою, дає мо-жливість охопити періодичними виданнями різного спрямування широку читацьку аудиторію.

З 1946 р. в обл. ведуться радіопередачі угорською мовою, з 1968 р. виходять в ефір телепрограми. їх готує Головна редак-ція програм угорською мовою Закарпатського облтелерадіо-об' єднання.

Найбільшим громадським об'єднанням У. є Товариство угор-ської культури Закарпаття. Створене у 1989 р., у 1993 р. воно об'єднувало 28 тис. членів у всіх населених пунктах обл., де про-живають У. Об'єднання ставить собі за мету забезпечення юри-дичних і конституційних гарантій, необхідних для збереження національної ідентичності У. Закарпаття.

Історично склалося так, що багато населених пунктів обл. (бл. 150) мали два варіанти назв — українські та угорські, від-мінні не лише за написанням, а й за звучанням. Це, як правило, ті, в яких проживає угорське населення, або які відігравали по-мітну роль у період входження краю до Угорщини. Після Дру-гої світової війни з'явилося чимало штучних назв населених пунк-тів — на основі волюнтаристського перейменування їх або бук-вального перекладу слів з однієї мови на ін. З другої пол. 80-х років давні назви знову активно використовуються У., зокрема у південних р-нах обл. Багатьом селам протягом першої пол.

168


90-х років рішенням обласної ради народних депутатів офіційно повернуто попередні угорські назви, що стало актом історичної справедливості.

Вирішенням усіх питань, пов'язаних із контактуванням жи-телів Закарпатської обл. з Угорщиною, займається Генеральне консульство цієї країни в Ужгороді, відкрите в червні 1993 р.

ЦИГАНИ (самоназва — рома). Розсіяна етнічна спільнота, що являє собою сукупність осіб

однієї національності. Належать до ін до-середземноморської раси великої європеоїдної раси. Мова — індоарійської групи індоєвропейської сім'ї. Традиційними заняттями Ц. були кочове скотарство, обробка металів, виготовлення упряжі, коліс, пле-тіння кошиків. Переважна частина Ц. займалася цирковою спра-вою, грою на музичних інструментах.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 47 587 Ц. (1989 р. — 47,9 тис. осіб). Мову своєї національності вважали рідною 44,7 %, українську — 21,1, російську — 13,3 %.

Етнічна історія. Дослідники по-різному визначають тип етнічної спільності Ц., зокрема як: 1) «соціальний прошарок, що втратив свою етнічну специфіку» (Ф. Шерегі); 2) «вільний конгло-мерат бродячих племен» (Б. Адріанов); 3) «національну (грома-дянську) меншину» (У. Петро); мінорну етнічну спільність, «мен-шину» стосовно іншої частини суспільства; 4) «племінну спіль-ність» (А. Моногаров); «розсіяну етнічну спільноту» (А. Шев-ченко), «міжгрупову метаетнічну спільність» (Е. Марушиакова); 5) «народність» (Є. Друц, О. Гесслер).

Предки ромів залишили свою прабатьківщину — долину р. Інд приблизно в IX—X ст. н. е. Пройшовши через Персію (Іран), Сирію, Палестину та Єгипет, у XIV ст. з'явилися у Візантії. Деякі групи кочівників залишилися у країнах Близького Сходу, поступово переселившись до Закавказзя та Середньої Азії. Протягом наступних 200 років розселилися по всій Європі. Пе-ребуваючи у європейських країнах, Ц. були монолітними, скла-далися з численних професійних груп, які згодом перетворюва-лися на етнічні. У таких країнах, як Болгарія, Румунія, Сербія, Угорщина, є чимало сіл з майже стовідсотковим ромським насе-ленням. В Оттоманській Порті за часів султана Сулеймана Пишного на південному сході суч. Болгарії було утворено ром-ську автономію — Чінгене санджак. У країнах Балканського піво-ва Ц. завжди могли вільно пересуватися на відміну від Ро-

169


сії та Румунії, де існувало кріпацтво. 1971 р. при ООН було створено Всесвітній союз Ц., що об'єднав представників циган-ських організацій Європи. Перша у світі ромська конференція відбулася в Болгарії 1901 р.

Ц. в Україні. Предки Ц. на території України з'явилися в сер. XV ст. Територія України на той час була поділена між Річчю Посполитою, Угорщиною, Кримським ханством та Мос-ковією. Сейм Речі Посполитої 1558 р. видав закони про висе-лення Ц. у віддалені обл., тобто Україну. Про це свідчить М. Пло-хинський у «Географічному огляді». Ц. розселилися в різних місцях і утворили кілька етнічних груп. Так, Ц., розселені на Волині, Поліссі й частково на Полтавщині, належать до балтій-ської групи; територію Поділля заселили влахи, близькі до бес-сарабських і румунських Ц. Найбільша група Ц. — серви (коли-шні вихідці із Сербії) — розселені по всій Україні. Згодом в Ук-раїні оселилися й угорські Ц. Про те, що Ц. рано з'явилися на українських землях, свідчать дані в саноцьких актових книгах за 1428 і 1436 pp. та у львівських за 1428 і 1455 pp. Слід зазна-чити, що Ц. не мали особливих прав чи привілеїв на українсь-ких землях. У другій пол. XVIII ст. розпочався примусовий ма-совий перехід Ц. на осілий спосіб життя, що спричинило появу сіл, зокрема, с. Циганівка Каменецького пов. Подільської губ., с. Цигани Червоноградського пов. у Галичині та ін. У 1836 р. було затверджене положення про «оселення корінних циган у Бесса-рабії на колишній основі» в кількості 782 родини з правом на-дання їм заснування двох сіл — Каїр і Фараонівка, але особли-вих успіхів ці заходи не дали.

За даними Всесоюзного перепису населення 1926 р., в Укра-їні налічувалося 13 578 Ц., 1959 р. — 22 515; 1970 р. — 30 091; 1989 р. — 47 919. Матеріали переписів свідчать про постійне, хоч і незначне збільшення кількості Ц. Найбільше їх у Закар-патській обл. — 12,1 тис.: у м. Береговому та Мукачевому — майже по 1250 осіб, Великому Бережному та в Ужгороді на Рад-ванці — до 1000, Тельмані — 300, у с. Середньому — до 750, Великій Доброні — 400—600. Крім Закарпаття, значна кількість Ц. проживає на сході та півдні країни: у Донецькій обл. — 4806 осіб, Дніпропетровській — 4062, Луганській — 3367, Херсонсь-кій — 2004, у АР Крим — 1698 осіб.

Під час Другої світової війни було знищено 80 % усього ром-ського населення країн Європи.

Правові засади для вільного розвитку національних меншин України дав закон «Про національні меншини в Україні» від

170


25 червня 1992 р. Почали створюватися перші ромські організа-ції, що спрямовують свої зусилля на збереження циганської мо-ви, підвищення освітнього рівня Ц., дотримання прав людини. З 1999 р. в Ужгороді циганською, українською, та російською мовою виходить газета «Романі Яг».

Нині в Україні діють 17 циганських національно-культурних товариств, 8 з яких — у Закарпатті. В Ужгороді функціонує 2 ромські школи; в Ізмаїлі Одеської обл. діє ромський центр, при якому працює недільна ромська школа. В Україні створе-но Асоціацію Р. України. Нині 70,8 % українських Ц. — меш-канці міст.

Упродовж останніх років сформувалася когорта ромської інтелігенції, серед якої є чимало письменників, художників, юрис-тів, журналістів, лікарів тощо. Так, у листопаді 1999 р. в Закар-патській обл. з'явилися ромські юристи, які закінчили Закарпат-ську філію Міжрегіональної академії управління персоналом. Відомий діяч ромської культури в Україні — поет В. Зорін (В. Пащук).

ЧЕХИ (самоназва — чесі). Народ в Чехії (8,4 млн осіб; у минулому до складу Ч. вклю-

чалися групи, які в переписі населення 1991 р. назвали себе мора-ванами та сілезцями). Проживають також у Словаччині (53 тис.), СІЛА (550 тис.), Канаді (55 тис.), Німеччині (27 тис.). Загальна чисельність — 10,38 млн осіб. Належать до середньоєвропейсь-кої перехідної раси великої європеоїдної раси. Мова — чеська, західної підгрупи слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки. Віруючі Ч. — перева-жно католики, хоча є протестанти.

В Україні, за переписом населення 2001 р., Ч. налічувалося 5917 осіб (1989 р. — 9122 особи). Мову своєї національності вважали рідною 20,1 %, українську — 42,3, російську — 36,2 %.

Етнічна історія. У VI—VII ст. на території сучасної Че-хії переважали слов'яни, які асимілювали залишки кельтського та германського населення. Писемні джерела зберегли назви племен на території Богемії (латинське позначення Чехії): чехи, хорва-ти, лучани, дечани, пшовани, литомержиці, хебани, гломачі.

У IX ст. Чехія увійшла до складу Великоморавської держа-ви. Саме в цей час тут поширилося християнство з Візантії. В кін. IX — на поч. X ст. виникло Чеське (Празьке) князівство, до складу якого у X ст. увійшла Моравія. Після розпаду у X ст.

171


Великої Моравії, Ч. та моравани поступово об'єдналися в єди-ний чеський народ. З другої пол. XII ст. Чехія входить до скла-ду Священної Римської імперії.

Німецька колонізація, що тривала з XII по XIV ст., призве-ла до порушення етнічної єдності країни і спричинила в першій пол. XV ст. гуситський революційний рух. У 1526 р. Чехія опи-нилася під владою Габсбургів. Правлячі кола Австрії повсюдно впроваджували німецькі звичаї та мову. Проте в кін. XVIII — на поч. XIX ст. посилилися національні рухи, набула поширення чеська літературна мова, виникла низка національно-просвітни-цьких товариств.

З розпадом у 1918 р. Австро-Угорщини утворилася націо-нальна держава Ч. і словаків. У 1993 р. вона розділилася на Че-ську та Словацьку республіки.

Ч. в Україні. Перші поселенці чеського походження з'яви-лися в українських землях ще в XIII ст. — на півночі Галицько-го князівства, згодом, у XIV—XV ст., вони перемістилися до Львова і кордонів Молдови. Значна кількість Ч. приїхала в Ук-раїну у 60—70-х роках XIX ст. у пошуках праці. Царський уряд, зацікавлений у розвитку промисловості Південно-Західно-го краю, запропонував їм низку пільг: їх звільняли від податків і військової повинності, вони мали адміністративне самовряду-вання тощо. Найбільші поселення Ч. виникли у Дубенському, Рівненському, Луцькому та Острозькому пов. Волинської губ. Від самого початку там було утворено чотири чеські волості — Рівненську, Дубенську, Луцьку та Купичівську, на території яких розташовувалися чеські та чесько-українські села. Згодом чеські села виникли на півдні Поділля (Чехова), у Криму (Та-бор, Богемка, Царевич) й у Приазов'ї (Новгородковка). До Пер-шої світової війни понад половину чеського населення Украї-ни — 27670 — проживало у Волинській губ. Починаючи з 1870 р. чеські переселенці на Волині приймали російське підданство і от-римували право організовувати окремі громади та волості. Чо-тири такі волості мали власні школи. У 70-х роках XIX ст. існу-вало вже 17 шкіл, підпорядкованих волосним управлінням, але 1891 р. царський уряд ці чеські волості розформував.

1914 р. в Україні проживало 44 433 Ч. На 1959 р. їх залиши-лася третина — 14 539. Майже половина з них (7721) рідною вважали мову своєї національності, 3471 — українську, 3040 — російську і 307 осіб — ін. мови.

Окремі чеські колонії існували також у Херсонській, Тав-рійській, Подільській, Катеринославській губ., в Одесі, Харкові,

172


Чернігові, Полтаві та багатьох ін. містах. Центром політичного та культурного життя Ч. став Київ. У центрі Києва з'явилися фабрики і заводи з чеською адміністрацією або переважно чесь-ким складом робітників: заводи «Гретер і Криванек», заснова-ний 1882 р. (з 1922 р. відомий як завод «Більшовик»), «Фільверт і Дєдина» (1989 p.), «Неєдлий і Унгерман», заснований 1898 р. (з 1934 р. — «Червоний екскаватор») та ін. Іммігранти, що прибу-ли в 70-х роках XIX ст. на будівництво Південно-Західної заліз-ниці, наприкінці XIX ст. утворили чеський осередок, в якому на 1910 р. було понад 3 тис. членів.

У 1880—1890 pp. активізується громадське життя Ч. Києва, їхньому згуртуванню сприяли вистави аматорських театрів, екс-курсії. Великого розголосу набув урочистий бал, влаштований 1900 р., в якому взяли участь і представники Волині. На почат-ку XX ст. були засновані Чеське освітнє товариство, фізкульту-рне товариство «Юг», на базі якого 1905 р. створено київський «Сокіл». На сцені Українського театру була поставлена опера Б. Сметани «Продана наречена». В Україні регулярно збирали пожертви для підтримки національних шкіл Чехії. Кошти переси-лались на адресу організації «Матіца шкільна», під патронатом якої перебувала чеська освіта в Австро-Угорщині.

З метою створення власної національної школи чеською гро-мадою Києва було створене культурно-просвітнє товариство «Ян Амос Коменський», яке тривалий час залишалося центром куль-турного життя Ч. З ініціативи цього товариства було відкрито київську чеську школу, де навчалося близько сотні учнів, які бездоганно володіли чеською та російською мовами. Очолював цю школу талановитий педагог, волинський чех Ярослав Боучек.

Визначною подією став вихід 17 жовтня 1906 р. першого но-мера політичного тижневика «Рускі Чех», видавцем і редакто-ром якого був Вондрак, найактивніший популяризатор чеської музичної культури в Україні. «Рускі Чех» належав до часопи-сів, що виступили на захист і підтримку української культури. На його шпальтах уперше був надрукований повний переклад поеми Т. Шевченка «Єретик» чеською мовою, який здійснив Н. Жерновський.

Під час українського національного відродження в Галичині та на Буковині багато видатних діячів української культури і науки, зокрема 3. Доленга-Ходаковський, Д. Зубрицький, члени «Руської трійці» М. Шашкевич, І. Вагилевич та ін., тісно спів-працювали з П. Шафариком, активним діячем чеського і слова-цького національного відродження. Його наукові праці «Історія

173


слов'янської мови та літератури всіма наріччями», «Про похо-дження слов'ян», «Слов'янська етнографія» мали в той час не-абияке значення. Існують переконливі докази, що відомий полі-тичний діяч, гетьман Війська Запорозького в екзилі Пилип Ор-лик веде свій родовід із Чехії.

Події 1917 р. призвели до руйнування чеської колонії і спричинили першу хвилю повернення Ч. на їхню історичну ба-тьківщину, що значною мірою ослабило чеський етнос в Україні та зруйнувало всю систему його економічного й культурного життя.

За даними перепису 1926 р. у Шепетівському, Житомирсь-кому, Київському, Бердичівському, Першотравневому, Одесько-му, Харківському, Рівненському, Маріупольському та Бердянсь-кому округах налічувалося 50 чеських сіл, де проживало 17797 Ч., що становило близько 0,1 % населення республіки і 75 % усього чеського населення СРСР.

Масові репресії, процеси зросійщення, що охопили Україну, загальмували розвиток чеського шкільництва.

Наступна хвиля репатріації Ч. була викликана Другою сві-товою війною. Так, у складі Чехословацької окремої бригади були й мешканці України чеського походження, котрі, дійшов-ши до своєї прабатьківщини, там і залишилися. У повоєнний час чеські навчальні заклади на території України вже не існували, лише у двох університетах — Київському та Львівському діяли кафедри слов'янської філології, які забезпечували підготовку фахівців- славістів.

І, нарешті, третя хвиля репатріації Ч. була зумовлена Чор-нобильською аварією 1986 p., коли частина сіл Житомирщини, зокрема Мала Зубівщина Коростенського та Малинівка Малин-ського р-нів опинилися в зоні підвищеної радіації.

Основне традиційне заняття Ч. — землеробство, хоча вели-ку роль відіграє тваринництво. Народні промисли: виготовлення виробів зі скла, кераміки, фаянсу тощо.

Останнім часом можливості для культурно-освітнього роз-витку Ч. в Україні збільшуються. Якщо на початок 1993/94 нав-чального року у загальноосвітніх навчально-виховних закладах України чеську мову факультативно вивчали 27 учнів, то на по-чаток 1994/95 навчального року — 129. Етнокультурні інтереси Ч. в Україні представляють всеукраїнське і регіональні націо-нально-культурні товариства, що активно діють у Львівській, Волинській, Закарпатській, Рівненській, Одеській та ін. обл.

ПРЕДСТАВНИКИ ОКРЕМИХ ЕТНОСІВ

АБАЗИНИ (самоназва — абаза). Народ, який проживає на Північному Кавка-

зі, переважно у Карачаєво-Черкесії, а також у Туреччині, Сирії, Йорданії, Лівані, куди А. пере-селилися у сер. — другій пол. XIX ст. Належать до балкано-кавказької раси великої європеоїд-ної раси. Мова — абазинська, абхазо-адизької групи північно-кавказької сім'ї. Писемність у 1932—1938 pp. існувала на основі латиниці, з 1938 р. — кириличної графіки. Віруючі А. — му-сульмани» суніти. Основні заняття — землеробст-во, скотарство.

Загальна чисельність — бл. 44 тис. осіб. В Ук-раїні, за переписом населення 2001 p., А. налічу-валося 128 осіб (1989 р. — 113), найбільше в АР Крим — 27. Чисельність у Російській Федера-ції — 33 тис. осіб (1989 р.), у т. ч. у Карачаєво-Черкесії — 27,5 тис. осіб.

Мова має два діалекти (і відповідні субетніч-ні групи): тапантський (лежить в основі літера-турної мови) та ашхарський, поширена також кабардино-черкеська мова. В Україні вважають рідною мову своєї національності 28 (21 %) А., російську — 86 (67 %), українську — 4 (3 %).

А. — корінні жителі Кавказу; до XIV ст. жили на північно-східному узбережжі Чорного моря між ріками Туапсе і Бзиб. У XIV—XVII ст. переселилися на північний схил Головного Кав-казького хребта, займаючи верхів'я рік Кубані і Теберди. З поч. XVII ст. до А. проникає іслам. Упродовж XIX ст., особливо у А. ашхарської групи, зберігалися значні пережитки християн-

175


ства і язичницьких вірувань. У першій пол. XIX ст. територія Карачаєво-Черкесії була приєднана до Росії. У кін. 40-х — 50-ті роки XIX ст. А. ще не мали чіткої етнічної території. Аули А. — таланта — локалізувалися переважно по ріках Кубані, Кумі та її притоці Подкумку, Малці, у межах Кабарди, а також по Ве-ликому і Малому Зеленчуках. Після Кавказької війни 1817— 1864 pp. почалося переселення А. до Туреччини. За неповними офіційними даними, до 1866 р. до Туреччини виїхало бл. 30 тис. А., але, за іншими джерелами, — 45 тис. Царський уряд приму-сово переселяв А. у долини, внаслідок чого і сформувалася су-часна етнічна територія А.

АБХАЗИ (самоназва — апсуа). Корінне населення Абхазії (93,3 тис. осіб, 1989 p.). Живуть

також у Туреччині, Сирії, Йорданії, дисперсно — у деяких кра-їнах Західної Європи, США. Належать до балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — абхазька, абхазо-адизь-кої групи північно-кавказької сім'ї; має діалекти: абжуйський (ле-жить в основі літературної мови) і бзибський. Розрізняють субет-нічні групи: абжуйську, ґудаутську (бзибську), самурзаканську. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі А. — христия-ни (православні) і мусульмани- суніти. Традиційні заняття — зем-леробство, скотарство, а також бджільництво і мисливство.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 1458 А. (1989 р. — 990), найбільше — в Одеській (410), Донець-кій (272) та Луганській (93) обл., АР Крим (80) та м. Києві (67), решта розташована дисперсно, переважно на південному сході країни. Мову своєї національності вважають рідною 317 (21 %), українську — 268 (18 %), російську — 797 (54 %).

Етнічна історія. А. — автохтонне населення Кавказу. У давнину предки А., як і споріднених з ними адигів, становили частину великого конгломерату племен, що населяли Східне Причорномор'я. З найдавніших часів на етнічній території А. розвивалися землеробство і скотарство. Характерною пам'ят-кою місцевої культури III—II тис. до н. е. є дольмени, що, ймо-вірно, свідчать про контакти зі середземноморським світом. У другій пол. І тис. до н. е. Абхазія відчувала сильний вплив дав-ньогрецької культури, провідником якої були міста-колонії Діо-скурія, Пітіунт, Гюенос. До поч. н. е. утворилися дві родинні племінні групи — ацсили й абазги, у результаті злиття яких сформувалося етнічне ядро А. Надалі А. вели завзяту боротьбу

176

Представники окремих етносів

проти загарбницьких устремлінь Візантії та Ірану. У VIII ст. процес політичної консолідації завершився виникненням Абха-зького царства, що досягло розквіту за царя Леона II у 80-ті роки VIII ст., коли були значно розширені межі держави, а столиця перенесена до Кутаїсі — центру приєднаних західно-грузинських земель. У X ст. внаслідок династичного шлюбу між абхазькими Леонідами і грузинськими Багратидами Абхазія увійшла до складу грузинської держави, однак після розгрому Грузії монголами (XIII ст.) знову здобула незалежність.

Внутрішньополітичне становище пізньосередньовічної Абха-зії характеризувалося гострим суперництвом окремих кланових угруповань; сепаратистським тенденціям протистояли сила й ав-торитет централізованої влади князя Абхазії. На сході А. про-тистояли спробам західногрузинських державних утворень Мег-релії та Імереті захопити сусідні абхазькі землі, але й самі не-одноразово проникали у глиб сусідніх теренів. На заході А. під-тримували традиційні зв'язки зі спорідненими адизькими наро-дами, а через генуезькі факторії на чорноморському узбережжі отримали економічний вихід на ринки Близького Сходу та Пів-денної Європи.

У XVIII ст. необхідність вибору політичного курсу за умов протистояння в регіоні Російської імперії та Туреччини спричи-нила в Абхазії боротьбу проросійської та протурецької партій. Можновладний князь Келешбей Чачба-Шервашидзе взяв курс на зближення з Росією, але 1808 р. був убитий. Його син Ас-ланбей проголосив себе володарем Абхазії і васалом Осман-ської імперії, але був скинутий за російською військовою до-помогою своїм молодшим братом Георгієм, котрий звернувся до імператора Олександра І з «просительными пунктами» про заступництво Росії над Абхазією. 17 лютого 1810 р. був виданий маніфест про приєднання Абхазії до Росії. Традицій-ні основи внутрішнього самоврядування Абхазії спочатку зберігалися, але у 1864 р. автономне князівство було скасова-не. Абхазія, отримавши найменування Сухумський військовий відділ, згодом — Сухумський військовий округ, була включе-на у систему російського адміністративного керівництва. Це викликало народне повстання 1866 p., яке було жорстоко приду-шене.

У 70-ті роки XIX ст. А. пережили етнічну катастрофу: ряту-ючись від жорстокого колоніального режиму, що впроваджував-ся царською адміністрацією і місцевими князями, бл. 200 тис. А.

1 2 - 4 - 1 6 4 9 177


(понад половину їхньої чисельності) були змушені залишити Абхазію. Це вигнання мало назву «махаджирство». Вони руши-ли у різні провінції Османської імперії, де згодом утворили ве-лику абхазьку діаспору. Махаджирство завдало жорстокого удару етнокультурному і демографічному розвиткові А. На спу-стошені абхазькі землі прийшов потік переселенців — грузинів, росіян, вірменів, греків, естонців та ін.

Після Лютневої революції 1917 р. почався процес політич-ного самовизначення Абхазії. Абхазькі національні лідери під-тримували ідею державної інтеграції північнокавказького регіо-ну у рамках проголошеної у травні 1918 р. Горської Республіки. У червні 1918 р. в Абхазію увійшли війська Грузинської Демок-ратичної Республіки. 31 березня 1921 р. було проголошено Ра-дянську Соціалістичну Республіку Абхазія, що означало відро-дження національної державності А. У грудні 1921 р. Абхазія уклала з Грузією союзний договір, який конституював фактич-но федеративні відносини держав. Однак 1931 р. Абхазію було включено до складу Грузії на правах автономної республіки. У 20-ті — на поч. 50-х років XX ст. було досягнуто визначних ус-піхів у розвитку національної культури. Разом з тим у ході по-літичних репресій загинуло чимало видатних представників аб-хазького народу. Проводилася політика грузинізації Абхазії: викладання абхазької мови було вилучено з програми шкільного навчання і замінене грузинською, писемність переведена з латини-ці (введеної 1928 р.) на грузинську графічну основу (з 1954 р. знову на основі російського алфавіту), чимало абхазьких топо-німів замінено грузинськими, ускладнилася соціальна мобіль-ність А. Упроваджувалася теза про етнічну тотожність грузинів і А. На територію Абхазії переселяли грузинів із внутрішніх об-ластей Грузії.

З другої пол. 50-х років чимало атрибутів національно-куль-турного життя А. було відновлено. У 70—80-ті роки серед А. зародився національний рух, очолений радикально налаштова-ними представниками інтелігенції. Основною його метою була зміна державно-правового становища Абхазії, зокрема, у формі виходу зі складу Грузинської РСР із наступним приєднанням до РРФСР. Масові виступи А. під цими гаслами мали місце в 1957, 1964, 1967, 1978 pp. Виникнення у 1988 р. Народного Форуму «Аїдгилара» надало рухові організованого характеру, було сформульовано вимоги повернення Абхазії статусу суверенної республіки. До цього часу абхазько-грузинські відносини були

178


обтяжені міжетнічними зіткненнями у липні 1989 р. У серпні 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет. Після розпаду СРСР суперечності між керівництвом Абхазії та центральною владою Грузії ще поглибилися. У серпні 1992 р. гру-зинські війська ввійшли на територію Абхазії, розпочалися во-єнні дії. У липні 1993 р. підписано угоду про припинення вогню.

АВАРЦІ (самоназва — маарулал). Корінне населення Дагестану. Загальна чисельність — бл.

600 тис. осіб. У Дагестані — 496,1 тис. осіб (включаючи андо-цезькі народи та арчинців); частина А. проживає у Чеченській республіці, Калмикії, на півночі Азербайджану (44 тис.), Грузії (5 тис.), Казахстані (2,8 тис.). Належать до балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — аварська, нахсько-даге-станської групи північнокавказької сім'ї, має діалекти, які поді-ляються на дві групи: північна — західна (салатавська), східний і центральний (хунзахський) діалекти і південна група — анда-лальська, анцухська, гідатлінська, карахська, батлухська, зака-тальська (джарскні). Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі А. — мусульмани-суніти. Традиційні заняття — скотар-ство (вівчарство), землеробство, а також садівництво. Ремесла: ткацтво, виробництво килимів, мідного посуду, вичинка шкір.

В Україні, за переписом населення 2001 p., А. налічувалося 1496 осіб (1989 р. — 2677). Найбільше — у Донецькій (271), Хар-ківській (178), Дніпропетровській (178), Луганській (146) та Одесь-кій (126) обл., м. Києві (111) та АР Крим (100). Рідною мову своєї національності вважає 582 (39 %), українську — 121 (8 %), російську — 761 (50 %).

Основна маса А. живе у внутрішньогірській та альпійській зонах, у 40—60-ті роки XX ст. частина переселилася на рівнину. У Північному Азербайджані компактно проживають у Закаталь-ському та Бєлоканському р-нах.

З А. пов'язують відомі з другої пол. І тис. до н. е. племена легів, гелів, каспеїв, утіїв та ін. Зближають згаданих Птолемеем (И ст.) савірів. З V ст. терен, заселений А., відомий як царство Серир (згідно з персько-арабськими джерелами) — найбільше політичне утворення у середньовічному Дагестані; з XIV ст. у дагестанських хроніках воно зветься Аварією. Етнонім А. веде-ться від імені царя Серира Авара (VI ст.). А. входили до складу Аварського і Мехтулінського (утворилося у IX ст.) ханств і чис-

12* 179


денних (бл. 40) «вільних товариств» — союзів сільських громад (Андалал, Анцух, Гідатль, Гумбет, Карах та ін.).

«Вільні товариства» були й в А. Закавказзя (Джаро-Бєло-канські). Ханства і «вільні товариства», що мали свої культур-но-побутові особливості та діалекти, знаходилися в союзних відносинах, заснованих на різних угодах і спільних звичаях (адат). Єдина правова система і політична консолідація сприяли виробленню т. зв. гьоболмац («мова гостюючих», чи болмац, «мо-ва війська»), яка була покладена в основу літературної мови. З XVI ст. існувала писемність на арабській графічній основі (ад-жам). У XV ст. повсюдно затвердився іслам. Відомими тогочас-ними ученими були Шахбан з Ободу, Мухаммед з Кудутля, Да-мадан з Мегеба, Мухаммед Тахір аль-Карахі.

Консолідації А. сприяла загальна боротьба за незалежність проти зовнішніх ворогів (татаро-монголів, арабів, турків, пер-сів). За Гюлістанським миром 1813 р. між Іраном і Росією, тери-торія Дагестану відійшла до Росії. А. взяли участь у визвольній боротьбі горців Дагестану і Чечні під проводом Шаміля (1834— 1859). У результаті адміністративних реформ 60-х років XIX ст. А. увійшли до складу Аварського, Андійського, Гунібського ок-ругів. Почали складатися товарно-грошові відносини, розшири-лися торгово-економічні зв'язки, з'явилися промислові робітни-ки, національна інтелігенція, купецтво. У 1921 р. терени А. увійшли до складу Дагестанської АРСР (з 1991 р. — Республіка Дагестан). У 1928 р. писемність А. була переведена на латинську графічну основу, у 1938 р. — на кириличну.

АВСТРІЙЦІ (самоназва — естеррайхер). Основне населення Австрії (бл. 7 млн осіб). Етнічна терито-

рія майже повністю збігається з державними кордонами. За ме-жами Австрії значна кількість А. проживає у Південному Тиро-лі (провінція Трентино), який відійшов до Італії після Першої світової війни, частина — у ФРН, Швейцарії, Великій Британії. Найбільше А. (іммігрантів та їхніх нащадків) проживає в краї-нах Америки (у США — 1,2 млн осіб) та Канаді (40 тис. осіб). На-лежать до середньоєвропейської раси великої європеоїдної ра-си. Мова — австрійський варіант німецької. Писемність на ос-нові латинської графіки. 90 % А. — католики, 6 % — протестан-ти-лютерани.

Етнічну основу А. становлять давньогерманські племена ба-варів та алеманів, які в VI ст. осіли на території суч. Австрії і злилися з романізованим населенням — кельтами, ретами.

180


В Україні, за даними перепису 2001 p., налічувалося 112 А. (1989 р. — 64 особи). Мову своєї національності вважали рід-ною 12 %, решта розмовляє українською — 22 %, російською — 66 %. В Україні діє Австрійське культурне товариство.

АГУЛИ (самоназва — агул, агулар). Корінне населення Дагестану. Загальна чисельність —

18,7 тис. осіб, у Російській Федерації — 17,7 тис., зокрема у Да-гестані — 13,8 тис. Належать до балкано-кавказької раси вели-кої європеоїдної раси. Мова — агульська (нахсько-дагестансь-кої групи північно-кавказької сім'ї); має діалекти: тпигський (агульський), керенський (річинський), кошанський, буркіхансь-кий, фітинський, а кожна громада — свою говірку. Поширені лезгинська та азербайджанська мови. Віруючі А. — мусульма-ни-суніти. Писемність на основі кириличної графіки. Традиційні заняття — скотарство (вівчарство) і землеробство. Розвинуті та-кож килимарство, виробництво тканин, обробка дерева.

В Україні, за переписом населення 2001 p., А. налічувалося 108 осіб (1989 р. — 78). Найбільше — у Донецькій обл. (30). Рід-ною мову своєї національності вважає 20, українську — 28, ро-сійську — 53.

Найраніші відомості про А. — у вірменському джерелі VII ст., де вони названі агутака-ні. Про жителів ущелини Кушандере VIII—IX ст. є згадки в арабських джерелах. Походження етно-німу А. можна пов'язати з назвою ущелини — Агулдере. Мож-ливо, вже до поч. н. е. А. становили самостійну етнокультурну спільноту. Епіграфічний матеріал свідчить про існування вже в XI—XII ст. низки населених пунктів із сучасними назвами (напр., с. Рича), що підтверджує й найдавніша місцева хроніка «Історія Абу-Муслима». Процес розпаду патріархально-родо-вих відносин прискорили навали арабів (з VII ст.) і монголо-та-тар (XIII ст.). З арабськими завоюваннями пов'язане поширення ісламу. Існує низка епіграфічних пам'ятників XIII—XIV ст. арабською мовою. У XIV—XVIII ст. А. у складі Казикумухсько-го шамхальства об'єднувалися по ущелинах у союзи сільських громад. За Гюлістанським миром 1813 р. між Іраном і Росією територія Дагестану відійшла до Росії; на території А. посили-лася російська присутність. У перебігу адміністративних реформ 60-х років XIX ст. А. ввійшли до Кюринського округу. З другої пол. XIX ст. А. втягуються у систему товарно-грошових відносин. З 1921 р. А. — у складі Дагестанської АРСР (з 1991 р. — Респуб-

181


ліка Дагестан). Живуть у центральній частині південно східного Дагестану у важкодоступних ущелинах (Агульський, Курахсь-кий р-ни), у містах, Дербентському р-ні (переселенці 60-х років XX ст.).

АДИГЕЙЦІ (самоназва — адиге). Корінне населення Адигеї (95,4 тис. осіб) та Краснодарсько-

го краю, загалом у Російській Федерації проживає бл. 123 тис. осіб. Частина мешкає у Туреччині та країнах Близького Сходу. Належать до різних типів балкано-кавказької раси великої єв-ропеоїдної раси. Мова — адигейська (абхазо-адизької групи пів-нічнокавказької сім'ї); має діалекти: темір-ґоєвський (лежить в основі літературної мови), абадзехський, бжедузький, шапсузь-кий. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі А. — мусульмани-суніти. Основні заняття — землеробство, скотарство, садівництво.

В Україні, за переписом населення 2001 p., А. налічується 338 осіб (1989 р. — 688). Найбільше у Донецькій (54), Харківсь-кій (36), Дніпропетровській (30) обл. Рідною мову своєї націо-нальності вважають 67 (20 %) осіб, українську — 19 (5 %), ро-сійську — 242 (71 %) особи.

Етнічна історія. А., як й ін. адигі — кабардинці та черке-си, є нащадками автохтонного населення Північно-Західного Кавказу. Після територіального відокремлення в XIII—XIV ст. кабардинців етнічні процеси серед решти адизької людності призвели до формування сучасних А. До XIV ст. на життя А. значно впливали причорноморські генуезькі факторії, з якими А. мали активні економічні контакти. Втручання генуезців у внутрішнє життя місцевого населення викликало кількаразові антигенуезькі виступи, особливо у XV ст. З поч. XVI ст. крим-ські хани чинили завойовницькі походи на землі А. і підкорюва-ли їх. А. неодноразово відмовлялися визнавати верховенство ханів і припиняли виплату данини. Кримські царевичі за звичаєм атали-цтва виховувалися у князівських родинах А.; великою була роль кримців у поширенні з XVI ст. ісламу серед А.

Внутрішній розвиток А. у XV—XVIII ст. був складним і су-перечливим. Міжусобиці, постійне суперництво князів і старшин шкодили господарству та соціально-політичному розвитку Ади-геї. На вершині ієрархічної драбини стояли князі (піди), за ними йшов досить численний шар різноступеневого дворянства (тле-котлеші, уорки). У різноманітних формах залежності знаходи-

182


лис я унаути, оги і пшитлі. Основну масу населення становили тфокотлі — особисто вільні, але зобов'язані за звичаєм (ада-тами) нести деякі повинності щодо пши, уорків і тлекотлешів. Тфокотлі протидіяли процесу закріпачення, що почався. Шап-сугам, натухайцям і абадзехам (субетнічним групам А.) вдавало-ся обмежувати привілеї та права свого дворянства. У Бзиюксь-кій битві 1796 р. зійшлися, з одного боку, союзні сили шапсуг-ського і бжедугського дворянства, з іншого — з'єднане селянсь-ке ополчення шапсугів, абадзехів і натухайців. За допомогою загону російських козаків дворяни здобули перемогу, але пове-рнути соціальні привілеї не змогли.

У 1791 р. російська Кавказька військова лінія була перенесе-на на р. Кубань, після чого почалися систематичні зіткнення ро-сійських військ з А. З 20-х років XIX ст. просування царських військ прийняло характер планомірного завоювання Адигеї. Спо-чатку тактика полягала у витісненні А. із прикубанських районів (каральні походи 1822, 1826 pp. проти натухайців та ін.). А. на-носили удари у відповідь, нападаючи на військові та козачі з'єд-нання, розоряючи станиці на правобережжі Кубані. У 1839 р. з боку морського узбережжя було побудовано Чорноморську бе-регову лінію — ланцюг військових укріплень проти А. (від Аб-хазії до Анапи). У 40-ві роки XIX ст. А. досягли найбільш знач-них військових успіхів, захопивши Чорноморську берегову лінію. Здобули також ряд інших перемог. Підйом визвольного руху супроводжувався внутрішньою самоорганізацією А., складалися основи воєнно-державного союзу всіх груп А. Чималу роль у цьому відіграли наїби (намісники) Шаміля, що у різні роки очо-лювали боротьбу А. — Хаджи-Мухаммед, С улейман-ефенді й особливо Мухаммед-Емін.

Кавказька війна була важливим стимулюючим фактором іс-ламізації А. Релігійна свідомість стала ідеологічною основою опо-ру російському завоюванню. Після полону 1859 р. Шаміля та за-кінчення війни в Дагестані й Чечні Мухаммед-Емін здався цар-ським військам, абадзехи змушені були оголосити про свою покір-ність Росії. У 1862 р. опір А. відновився. Царські війська почали просування вздовж узбережжя й углиб гір, розоряли аули, ви-селяючи жителів на рівнину. Останні вогнища опору — Шапсу-гія й Убихія були придушені царськими військами в 1864 р. А. були поставлені перед вибором — поголовне виселення з гірсь-ких аулів на рівнину або вигнання до Туреччини. Декілька со-тень тисяч А. у 60-ті роки були депортовані і згодом розсіялися

183


по країнах Близького Сходу. Менша частина А. переселилася у рівнинні р-ни. Таким чином склалася близька до сучасної конфі-гурація етнічної території А. У 70-х роках XIX ст. на терені Ку-банської обл. проживало трохи більше 60 тис. осіб, власне А. — 45 тис. Було зруйновано традиційний розподіл на субетнічні групи, хоча серед А. і до сьогодні зберігаються чіткі уявлення про колишню «племінну» належність предків.

Адміністративні реформи 60-х років XIX ст. поділили адизь-ке населення поміж військовими округами, а потім повітами і відділами Кубанської обл. Низовою адміністративною ланкою бу-ло аульне правління на чолі зі старшиною, якого спочатку оби-рав аульний сход, а потім призначала адміністрація; важливу роль, як і раніше, відігравав аульний сход. Були збережені т. зв. словесні горянські суди, рішення яких виносилися на основі норм адатів і шаріату. А. продовжували страждати від малоземел-ля. У громадянській війні багато хто з А. під командуванням Султан Гірея Клич боролися в складі білогвардійських з'єднань. Воєнні дії по обидва боки супроводжувалися взяттям заручни-ків, масовими розстрілами, руйнуванням опірних аулів (особли-во жорстоким був розгром червоними військами аулу Коше-хабль восени 1918 p.).

27 липня 1922 р. було утворено Адигейську автономну обл. (до 1922 р. називалася Черкеською (Адигейською), до 1928 р. — Адигейською (Черкеською)). До 1924 р. вона входила до Куба-но-Чорноморської обл., до 1934 р. — до Північно-Кавказького краю, до 1937 р. — до Азово-Чорноморського краю, згодом — до Краснодарського краю, з 1991 р. — Республіка Адигея.

АЛБАНЦІ (самоназва — шкіпетар). Народ, основне населення Албанії. Загальна чисельність —

бл. З млн осіб. Проживають також у державах колишньої Юго-славії (1,8 млн), Італії (120 тис.), Греції (60 тис.), Туреччині, Бол-гарії, Румунії, СНД. Останні цифри можна вважати або примен-шеними, або застарілими через масову еміграцію А. упродовж 90-х років XX ст. із самої Албанії та особливо із сербського Косова. А. належать до динарського типу балкано-кавказької ра-си великої європеоїдної раси. Мова — албанська, окремої гру-пи індоєвропейської сім'ї.

За даними перепису населення 2001 р., в Україні проживає 3308 А. (1989 р. — 3343 особи), переважно в Одеській (1862) і За-порізькій (892) обл., де вони розселені компактно, решта — роз-

184


порошені. Вважають за рідну албанську мову 1740 (52 %) осіб, українську — 301 (9 %), російську — 1181 (35 %). Кількість А. у сучасній Україні зменшується переважно внаслідок асиміляції, мова А., які мешкають в Україні, істотно відрізняється від літе-ратурної албанської мови (див. нижче).

А. в Україні. Сучасне розселення А. на півдні Україні зу-мовлене історією балканської колонізації цього регіону. Пере-селення албанських колоністів на південь України відбувалося одночасно з міграцією інших вихідців з Балкан, які тікали від іс-ламізації та турецького гноблення, починаючи із сер. XVIII ст. — до другої пол. XIX ст. Спочатку А. — жителі прибережної Бол-гарії заснували у Південній Бессарабії с. Каракурт (нині Жовт-неве Болградського р-ну Одеської обл.). У 1862 р. частина А. переселилася з цього села в Приазов'я і на території нинішньо-го Приазовського р-ну Запорізької обл. Там було засновано се-ла Тююшки (нині Георгіївка), Джандран (нині Гамівка) і Таз (нині Дівненське). А., як і греки, входили до складу т. зв. Албансько-го війська, яке було утворене із переселенців-колоністів після російсько-турецької війни 1768—1774 pp. і підписання Яського мирного договору. У 1795 р. вони поселилися неподалік Одеси в р-ні містечка Олександрівка. У 1784 р. до Криму прибула вели-ка група А. із Молдови (2353 осіб), яких мали включити до складу Албанського війська. Однак схильності до військової служби вони не виявили і були розселені у межах піво-ва.

Етнічна історія. Албанська мова є продовженням давньої ілліро-месапської групи індоєвропейських мов, яка була близь-кою до фракійської мови. Для ранніх етапів албанського етно-генезу найважливішим є останній період бронзового віку (поч. І тис. до н. е.), коли Балканський піво-в зайняли індоєвропейсь-кі племена, котрі частково витиснули, а частково асимілювали пеласгів: на заході піво-ва — іллірійці, на сході — фракійці, на півдні — елліни (ахейські, іонійські, дорійські племена). Албан-ська мова залишилася нині єдиним живим представником зниклої групи індоєвропейських мов, до якої належали мови іллірійців та фракійців. Предками албанців одна частина лінгвістів вважає іллірійців, інша — фракійців, дехто вважає албанську мову спадкоємицею дако-мезійської або дако-фракійської.

У добу грецької колонізації VIII—VII ст. до н. е. на Адріа-тичному та Іонічному узбережжі майбутньої Албанії виникло декілька грецьких колоній — Епідамн, або Діррахій (суч. Дуррес),

185


Аполлонія, Бутрот (суч. Бутринто) та ін. Ці приморські центри вплинули на культурне життя місцевого населення. З іншого боку, іллірійський етнічний елемент був доволі сильний у грець-ких приморських колоніях, особливо в останні століття до на-шої ери.

З IV ст. до н. е. відомі перші державні утворення іллірійців — енкелеїв, таулантів (або тавлантіїв) та ардіанів. У III ст. до н. е. на західному узбережжі Балканського піво-ва з'явилися римські завойовники, що протягом двох століть поступово підкорили усіх іллірійців. Іллірійські міста і невеликі центри, розташовані уздовж доріг, були заселені римськими колоністами. Населення північної частини Іллірії здебільшого було романізоване, але південна частина країни, до якої входила і територія сучасної Албанії, економічно й культурно розвиненіша внаслідок давніх зв'язків із грецьким світом, зуміла протистояти римській коло-нізації та зберегти свою мову.

Упродовж І і поч. II тис. н. е. терен сучасної Албанії зазнав доволі сильного культурного впливу Візантійської імперії. По-чинаючи з другої половини VI ст. н. е. до центральних р-нів Бал-канського піво-ва почали переселятися слов'янські племена, роз-селені раніше на північ від Дунаю. Ця переселенська хвиля від-тіснила на південь деякі ілліро-фракійські племена, а разом з ними і невеликі романомовні групи влахів, нащадки яких дотепер живуть на півдні Балканського піво-ва і відомі в Албанії під ім'ям влехів.

Слов'яни-хлібороби розселилися по долинах рік, населення яких, цілком імовірно, піддалося більшій слов'янізації, аніж жи-телі гірських р-нів. Деякі обл. майбутньої Албанії входили до складу Болгарського царства (IX—XI і XIII ст.) і Сербської дер-жави (з перервами протягом XI—XIV ст.), що сприяло посилен-ню слов'янського елементу. На тривале і масове розселення сло-в'ян в Албанії вказує слов'янська топоніміка: сербсько-хорват-ська, що відома лише на півночі країни, і болгаро-македонська, розповсюджена по всій країні аж до її південних кордонів.

Візантійська імперія, Болгарське царство, Сербське королів-ство і Епірський деспотат безперервно боролися за панування на цій території. Крім того, у деяких її обл. владу захопили нор-мани (XI—XII ст.), Анжуйська династія (XIII—XIV ст.), Венеці-анська республіка (XIV—XV ст.). Незважаючи на нескінченні вторгнення завойовників — римлян, візантійців і слов'ян, продов-

186


жувала існувати місцева культура. У середній частині Північної Албанії археологами відкрито команську культуру (від с. Коман, поблизу якого вперше були виявлені її пам'ятники), що датуєть-ся IX—XIII ст. У багатьох зі знахідок виявлено прямий спадко-ємний зв'язок з іллірійською культурою. Водночас деякі з них аналогічні предметам побуту, прикрасам (наприклад, сережки, каблучки та ін.), уживаним населенням цієї місцевості й у XX ст.

Починаючи з XI ст. поступове злиття племінних утворень привело до певної етнічної консолідації на підставі спільності мови, свідомості споріднення. З тих часів назви для країни і на-роду з коренем «арв» чи «алб» фігурують у всіх іноземних мовах як варіанти: у візантійців «алваной», «арваной», «арванітес» (зві-дси згодом у турків «арнаут»), країна — «Алванон», «Арбанон»; у латинських документах країна — «Албанум»; у слов'ян — «ар-банаси», країна — «Рабан». В Албанії це ім'я носило одне плем'я, якому належало місто Альбанополіс. Топонім та етнонім «арб», згаданий вперше Птолемеем у II ст. н. е., пов'язаний насампе-ред з областю, що простирається від р. Дрина до Черменики та аж до узбережжя середньої частини Албанії. Тут албанська то-поніміка переважає над слов'янською і саме тут виявлено ко-манську культуру. Таким чином, виразно простежується безпе-рервність ілліро-арберійського етнічного елементу та ареал йо-го найбільшої концентрації.

Наприкінці XII ст. утворилася перша відома за джерелами самостійна албанська держава — держава арберів. І пізніше тут виникали державні утворення, щоправда, доволі неміцні. З XIV ст. велика частина земель, населених албанцями, була поділена між великими місцевими знатними кланами, що носили слов'янське найменування «боярство», які роздавали, як і у попередні сто-ліття, земельні угіддя та кріпаків своїм васалам. Цей період мо-жна вважати часом формування соціальних відносин, що нага-дують феодальні у Західній Європі. Міжусобні війни, а також відносне перенаселення в гірській місцевості змушували групи селян (особливо горців) зніматися зі своїх місць і шукати нових земель. Особливо посилювалося це пересування, коли на Бал-канах створювалася сприятлива політична ситуація. Тоді почи-нався зворотний процес албанізації вже слов'янізованого ал-банського населення і зростала асиміляція залишків слов'янсь-ких племен в Албанії. Ще Стефан Душан — «король сербів,

187


греків і албанців» — роздавав місцевій знаті титули і землі не лише в межах Албанії, а й у Фессалії та Фракії. У цьому ж на-прямі відбувалася колонізація й у наступні століття. А. розселя-лися на південь через Епір до Аттики, Беотії, аж до Морею і о-вів Егейського моря. Так в Греції виникли перші поселення ал-банців (арбрешей). Освоєння А. північних обл. (нинішніх Косо-во, Метохії та деяких р-нів у межах Македонії й Чорногорії) відбувалося приблизно в той самий час чи пізніше, але значно менш інтенсивно.

У XIV ст. важливу роль в економіці, політичному та громад-ському житті країни відігравали міста, втягнуті в пожвавлене в той час економічне життя Східного Середземномор'я. Крім ста-рих міст — Шкодри, Лежачі (античний Лиссус), Дурреса (анти-чний Епідамн чи Діррахій), Влери (Авлон), у цей час стають ві-домими міста, що виникли у фортецях чи поруч з ними — біля доріг, в устях рік, поблизу монастирів.

На культурі середньовічної Албанії відбилася вся складність її політичного становища. У період візантійського панування на Балканах офіційною мовою вважалася грецька і переважав вплив східної церкви. З XII—XIII ст. почала входити у вжиток слов'янська писемність; водночас завдяки зв'язкам із Римом та Венецією посилився вплив латино-католицької церкви. До XV ст. духівництво та світська знать вели переписку трьома мо-вами: грецькою, слов'янською та латинською. Албанська мова залишалася безписемною (найдавніша з відомих пам'яток албан-ської писемності належить до другої пол. XV ст.).

У XIV ст. на Балканський піво-в обрушилася навала турків-османів. Завзятий опір албанського народу завойовникам з кін. XIV ст. до 70-х років XV ст. — одна з найславетніших сторінок історії цієї маленької країни. Останні 25 років стійким опором народу керував національний герой Албанії Георгій Кастріоті-Скандербег. У довгій боротьбі проти турків гуртувалося насе-лення різних обл. країни, зміцнювалася свідомість належності до єдиної спільноти, що почало вже раніше відбуватися на ґрунті спільності походження та культури. До кінця XV ст., піс-ля смерті Скандербега, туркам вдалося нарешті скорити всю Албанію, однак вони підкорили не конгломерат різних племен, а народ, асимілювати який не змогли протягом чотирьох з по-ловиною століть свого панування в країні.

Завоювання викликало посилену еміграцію. Багато хто вті-кав від турецьких загарбників до Італії (згодом албанські імміг-

188


ранти сконцентрувалися на півдні Італії та у Сицилії); туди ж переселялися А. з Греції, також скореної турками. Протягом усього багатовікового турецького поневолення в Албанії виру-вали народні повстання. Розрізнені, вони були приречені на не-вдачу. Після кожного такого повстання формувалися нові хвилі емігрантів.

А., котрі емігрували до Італії та Греції, продовжували нази-вати себе арберами (арбрешами), а свою батьківщину — «Ар-бені», «Арбері». У самій же Албанії після турецького завоювання Адріатичного узбережжя ці назви стали зникати.

Султанський уряд поділив країну на невеликі адміністратив-ні одиниці. Економічні зв'язки між ними були дуже слабкими. Рятуючись від військових набігів і важких податків, албанське населення тікало в гори. Міста й долини навколо них на почат-ку турецького завоювання стали майже безлюдними. Продукти-вні сили країни занепали. Турки не заселяли своїми колоніста-ми албанські землі такою мірою, як, наприклад, болгарські та македонські, але в деяких р-нах все ж осіло турецьке населен-ня; крім того, невелике число турецьких чиновників, військових і духівництва жило в містах.

Східна культура і мусульманський побут стали проникати в життя албанців, починаючи з XVI ст., головним чином через іс-лам. Еліта, яка чинила опір туркам, була винищена або залиши-ла країну. Інші приймали іслам, щоб зберегти земельні володін-ня та привілеї. Селяни переходили у мусульманську віру, щоб позбутися податного тягаря. Особливо масовою ісламізація ста-ла у XVII ст.

Східний вплив позначився у центральній частині Албанії си-льніше, ніж на півночі та на крайньому півдні. Щодо міст, то всі вони поступово набули східного вигляду.

У завойованих Османською імперією країнах було встанов-лено військово-адміністративну систему землеволодіння: уся зе-мля перебувала у власності султана. Він роздавав її, як пишуть у науковій літературі, «у лен» (вочевидь, за західноєвропейською аналогією), але точніше — у рангову маєтність на умовах несення військової чи громадянської (адміністративної, судової) служби. Ці земельні утримання називалися «заамети», «тимари» і «ха-си»; частина земель відійшла до духівництва (вакуфні землі).

У гірських р-нах населення повстало проти встановлення системи тимарів або визнавало її лише формально. Горці-скота-рі змушені були об'єднуватися для постійної боротьби з турець-

189


кими каральними загонами і для охорони своїх черід, яких вони переганяли на зиму в долини. Ця необхідність об'єднання, посиле-на, крім того, відособленістю гірських р-нів, замкненістю життя в них, перешкоджала розпаду патріархально-родових відносин. Ко-лишні родові зв'язки знову пожвавилися; у XVII ст. були, наприк-лад, родоплемінні угруповання, що заново формувалися з великої групи споріднених родин, які відкололися колись від свого роду.

У XVII—XVIII ст. османська система землеволодіння пере-живала кризу. Поряд із тимарами і зааметами виникала нова форма власності — спадкові маєтки (чифліки), які за зовнішні-ми ознаками можна вважати чимось схожим на феодальне ут-римання. В Албанії це виразилося у посиленні влади місцевих знатних родин, що завершилося виникненням напівнезалежних державних утворень — пашаликів. У межах цих володінь вщух-ла анархія, поліпшилися умови для ремесла й торгівлі, упоряд-кувалося господарське життя.

У зв'язку із загальним економічним підйомом спостерігала-ся тенденція до етнічної консолідації; з родоплемінних одиниць (фісів) і невеликих територіальних об'єднань (крахин) формува-лися більші родоплемінні угруповання, що на півночі збереглися до XX ст., а в південних обл. майже зникли вже у XIX ст. На ґрунті цих об'єднань сформувалися дві етнографічні групи А. Назва «Тоскрія» («Тоскія») поширилася на всю Південну Алба-нію, і тосками називають тепер усіх А., які живуть на південь від р. Шкумбіні. Населення Ґеґнії (Ґеґрії) — на північ від Шкум-біні — називається ґеґами.

Консолідація роз'єднаних раніше р-нів країни у дві великі обл. — Ґеґнію (протягом XVIII — поч. XIX ст.) на півночі та Тоскрію (протягом XVII — поч. XIX ст.) на півдні була радше політичною, вона була викликана головним чином централіза-торською діяльністю пашаликів Бушаті та Алі Орі. Водночас фор-мування Ґеґнії та Тоскрії мало й етногенетичний мотив: у серед-ні віки в Албанії існувало безліч обласних говорів, що поєдну-валися в дві основні групи — північну та південну. Діалектні розходження між цими групами в XVI—XVII ст. не були вира-жені настільки яскраво, як тепер (це простежується за літера-турними пам'ятками тієї доби). Причина віддалення і самостій-ного розвитку цих двох мовних груп криється почасти в полі-тичній, але головним чином в економічній ізоляції окремих обл. Албанії в часи турецького панування. Протягом XIX ст., коли

190


на півдні відбувався процес зближення обл., утворився тосксь-кий літературний діалект. На півночі складніші умови життя не сприяли утворенню загального ґеґського діалекту. Тут одночас-но існували північний говір (околиці Шкодри), східний (округ Дібри) і середній (навколо Тирани та Ель-Басана). Розходження між діалектами ґеґів і тосків стосуються головним чином сфери фонетики, а почасти — граматики та лексики.

Починаючи з 60—70-х років XIX ст. спостерігається процес зближення двох діалектних груп — північної та південної. Цьо-му багато в чому сприяла шляхетна праця патріотів доби т. зв. албанського Відродження. Мовне зближення знаменувало поча-ток процесу утворення албанської нації з літературною мовою переважно на основі тоскського діалекту більш розвинутих ре-гіонів (хоч до сьогодні декларується їх рівноправність).

А., які живуть поза межами своєї країни, не брали участі у цьому мовному зближенні. Вони зберігають старі форми мови, що відбивають мову та діалекти тих епох, коли вони відірвалися від основного ядра свого етносу.

У другій пол. XIX ст. відбувається етнічне відродження ал-банців у формі етнокультурного руху, який поступово набував політичних форм. Саме тоді закріплюється спільна самоназва А. — шчіптар, шкіпетар і найменування країни — Шчіперія, Шкі-перія, яке вперше з'явилося наприкінці XVIII ст. Про походження цього слова існує кілька гіпотез. Деякі зв'язують його з назвою орла, зображеного на родовому прапорі Кастріоті-Скандербега і, врешті, на національному прапорі, інші — з дієсловом, що у повсякденній мові означає «говорити ясно, зрозуміло».

«Шчіперія» і «шчіпетар», що замінили стародавні назви «Іл-лірія» і «іллірієць», середньовічні «Арберія» і «арбер», пошири-лися на весь албанський народ, який жив в албанських провін-ціях Туреччини. Проте його не прийняли албанські емігранти, які виїхали на початку турецького завоювання. Вони, як і рані-ше, називають себе арберійцями чи арбрешами.

Загалом Албанія у XIX — на поч. XX ст. залишалася еконо-мічно та соціально відсталою, архаїчною країною, проте у цю добу сформувався прошарок національної інтелігенції, який до-клав величезних зусиль для створення єдиної літературної мови і писемності.

Незалежність Албанії, проголошена 28 листопада 1912 р., та утворення у 1913 р. князівства Албанія були результатом трива-

191


лої й завзятої боротьби, проте реалізувалися на тлі загальної кризи Османської імперії та Балканської війни, одностайно роз-в'язаної усіма поневоленими народами регіону. Встановити стій-кий суверенітет не вдалося, у зв'язку з початком Першої світо-вої війни і зіткненням на Балканах інтересів декількох великих держав. У 1920 р. Національний конгрес знову проголосив неза-лежність Албанії. До 1922 р. у результаті визвольного руху кра-їна була очищена від окупантів; буржуазно-демократична рево-люція 1924 р. привела до влади уряд на чолі з Фан-Нолі, якого, однак, незабаром скинули. До влади прийшов диктатор Ахмет Зогу, котрий 1928 р. став королем Албанії.

Економічно та політично Албанія залежала від Італії. У 20— 30-х роках XX ст. усі основні позиції в албанській економіці знаходилися в руках італійських підприємців. Рівень господарсь-кого розвитку в Албанії був надзвичайно низьким. Це познача-лося і на соціальній структурі суспільства.

У 1939 р. Албанія була анексована Італією. Внаслідок опору окупантам (1939—1943 pp. — італійцям, 1943—1944 pp. — німцям), очоленого Національно-визвольним фронтом, до влади в країні прийшла створена в листопаді 1941 р. Комуністична партія Ал-банії (з 1948 р. — Албанська партія праці). Автаркічний комуні-стичний режим тривав до початку 90-х років і лише закріпив соціально-економічне відставання країни, яка залишається най-біднішою серед європейських. Політична криза початку 90-х років вилилася у громадянський хаос і збройні конфлікти, які спричи-нили інтенсивну еміграцію. Надалі, попри деяку стабілізацію, три-вала нестабільність протягом косівської кризи у сусідніх країнах колишньої Югославії (1997—2000 pp.), пов'язаної з витісненням А. із Косово (заселеного А. переважно у післявоєнну добу) на-зад до Албанії та воєнного конфлікту Югославії й НАТО, за участю локальних військових угруповань із сербської та албансь-кої сторін. Врешті це знову посилило еміграцію до країн Захід-ної Європи (переважно до Італії й Німеччини) та США.

АЛЕУТИ (самоназва — алеут, унанган). Народ, корінне населення Алеутських о-вів, піво-ва Аляска

та Командорських о-вів. Загальна чисельність — 3 тис. осіб, на території кол. СРСР — бл. 700 осіб, у США — бл. 2000 осіб. А. належать до арктичної (ескімоської) раси. Мова алеутська, ес-кімосько-алеутської сім'ї; діалекти: уналашкінський (східний),

192


аткінський (центральний), атуанський (західний). Рідну мову зберегло небагато А., переважно перейшли на англійську та ро-сійську. Основні заняття до контактів з європейцями — полю-вання на морських тварин, рибальство.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічується 6 А. (1989 р. — 25 осіб); це найнечисленніший з усіх зафіксованих в Україні етносів. Одна особа вважає рідною мовою українську, 5 — російську.

Заселення предками А. основної частини їхньої території відбувалося в умовах міграції народів з Азії на Американський континент 10—12 тис. років тому. Назва «алеути» була дана росіянами після відкриття ними Алеутських о-вів і вперше зу-стрічається в документах 1747 р. З 1799 р. територія А. керувала-ся Російсько-Американською компанією, яка на поч. XIX ст. орга-нізувала переселення частини А. на ненаселені о-ви — Коман-дорські та Прибилова. А., обернуті в православ'я, зазнали впли-ву російської культури. У 1867 р. Алеутські о-ви та Аляска бу-ли продані США.

АЛТАЙЦІ (самоназва — алтай-кіжі). Корінне населення Республіки Алтай, Алтайського краю,

Кемеровської обл. Загальна чисельність — 70,8 тис. осіб; у Ро-сії — 69,4 тис. (1989 р.), у т. ч. у Республіці Алтай — 59,1 тис. осіб. Живуть також у Казахстані (689 осіб), Узбекистані (191). У минулому А. — збірна назва тюркомовних племен, що жили у Гірському Алтаї й частково в Кузнецькому Алатау. Належать до південносибірської (туранської) раси. Існують етнографічні групи північних та південних А. До складу північних (у дорево-люційній літературі іноді називаються чорновими татарами) вхо-дять групи, витоки яких сягають племінного розподілу: тубала-ри (лівобережжя р. Бія і північно-західне узбережжя Телецько-го оз.), челканці, або лебединці (басейн р. Лебідь), кумандинці (середня течія р. Бія); південні А. (іменувалися калмиками біли-ми, алтайськими, гірськими, порубіжними, бійськими) — алтай-кіжі, теленгіти, телеси, телеути (басейн р. Катунь та її прито-ки). Мова — алтайська, південносибірської (східнотюркської) підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї; діалекти: південний (алтай-кіжі, теленгіт) і північний (туба, кумандинський, челкан-ський). Поширена російська мова. Писемність з XIX ст. — на основі кириличної графіки. Існує літературна мова на основі ді-алекту алтай-кіжі. Велика частина віруючих — православні, є бап-

3 - 4 - 1 6 4 9 193


тисти та ін. Основні заняття — скотарство, землеробство, риба-льство, мисливство.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічується 81 А. (1989 р. — 150 осіб), розселені дисперсно. Рідною мовою вважа-ють алтайську 6 осіб, українську — 9, російську — 62.

А. сформувалися на основі давньотюркських племен уйгу-рів, кимаків-кипчаків, єнісейських киргизів, огузів та ін. Північ-ні А. сформувалися, вочевидь, внаслідок тривалих контактів дав-ніх тюркських, самодійських, кетських і угорських племен. Етні-чну основу південних А. склали кочові тюркські племена, які з VI—VIII ст. належали до об'єднання тюркомовних племен теле і тугю (основне населення Тюркського та Уйгурського кагана-тів); вони змішалися з монгольськими племенами (XIII, XV— XVIII ст.). У IV ст. зі складу тюркомовних хунну виділилися конфедерації племен теле та тугю (тюкю). Вони склали основне населення Тюркського (552—745), Уйгурського (745—840) і Ки-ргизького (VIII— поч. XIII ст.) каганатів. У сер. VI ст. тугю по-чали розселятися на Алтаї, потім поширилися у Верхньому Приоб'ї, передгір'ях Кузнецького Алатау. У IX—X ст. на Алтаї й у Східному Казахстані склався союз племен кимаків, у X ст. їм на зміну прийшли кипчаки. Етнонім «кумандинці» зводять до самоназви племені куманку, що входило до кимако-кипчаць-кого союзу, етноніми теленгіти (теленгути) і телеути — до до-ланьго у складі теле. У VII ст. теленгіти жили з телеськими племенами по р.Тунло (Толи) у Монголії, звідтіля переселилися до Кемчик (Туву), у VIII ст. вони уже відомі на Алтаї в гірсько-лісових районах верхів'я Іртиша. В етногенезі південних А. взя-ли участь й монголо-ойротські племена.

Під впливом колонізації Алтаю росіянами (з XVIII ст.) змі-нився спосіб життя А., частина кочових племен перейшла до осілості. З 30-х років XIX ст. вводиться шкільне навчання, ство-рюється алфавіт. У Санкт-Петербурзі в 1868 р. видано буквар зі словником і граматикою. У 1869 р. у Казані виходить друком граматика алтайської мови. Просвітитель-місіонер М.В. Челва-ков заклав основи літературної мови. А. піддавалися християні-зації з 50—70-х років XVIII ст., особливо активно — з другої пол. XIX ст., після відкриття Алтайської духовної місії. На поч. XX ст. серед південних А. почав поширюватися бурханізм — різ-новид ламаїзму в поєднанні з елементами шаманізму. У рамках бурханізму розвивався національно-визвольний рух, придуше-ний у 1904 р. У ході Лютневої революції 1917 р. було утворено

194


Алтайську гірську думу, що вперше висунула вимогу самовизна-чення А. У березні 1918 р. у Гірському Алтаї була створена Ка-ракорум-Алтайська управа, що поставила за мету його виділен-ня в окремий повіт. У 1922 р. утворено Горно-Алтайську авто-номну обл. (до 1948 р. називалася Ойротською автономною обл.), у 1991 р. — Горно-Алтайську Республіку (з 1992 р. — Ре-спубліка Алтай). За даними перепису 1989 p., 89,3 % А. вважали свою мову рідною, а на вільне володіння російською мовою вка-зали 77,7 % А.

АМЕРИКАНЦІ (самоназва — амерікенс). Основне населення СІЛА. Чисельність — понад 250 млн осіб.

В антропологічному відношенні вкрай неоднорідні. Ядро народу склали представники різних європейських популяцій. У форму-ванні А. взяли участь також представники великої негроїдної раси і нечисленні елементи американської. Окремою етнорасо-вою групою А. є афроамериканці. Розмовляють американським варіантом англійської мови; виділяються північні, південні та за-хідні діалекти та говірки. Поширена також іспанська мова. Пи-семність на латинській основі. Більша частина віруючих — про-тестанти (баптисти, методисти та ін.), частина — католики, є прихильники численних сект і нетрадиційних культів.

В Україні, за переписом населення 2001 p., А. налічується 709 осіб (1989 р. — 11), які перебувають переважно у великих містах (зокрема у Києві — 295). Рідною мовою вказали англій-ську — 556 (78 %), українську — 34 (4 %), російську — 88 (12%).

Етнічна історія. Характерною рисою етнічної історії аме-риканського народу завжди була расова й етнічна розмаїтість його компонентів. Європейські колоністи — предки переважної більшості сучасних А. — у XVI ст. почали переселятися до Пів-нічної Америки, витісняючи її корінних жителів індіанців з їх-ніх земель і винищуючи їх. При цьому запозичували в індіанців деякі елементи матеріальної та духовної культури. Європейці ввозили до Америки африканців, обертаючи їх у рабство. Раби-африканці в нових умовах, засвоюючи і виробляючи нову мову та культуру, почали складатися в афроамериканську етнорасову спільноту і мали великий вплив на побут і культуру американсь-кого півдня.

Спочатку у зв'язку з перевагою саме англійських колоній у Північній Америці більшу частину населення європейського по-

13* 195


ходження складали вихідці з Англії та її володінь. Це визначи-ло провідну роль англійської мови та культури в процесі фор-мування американської етнічної спільноти. Проте англійські традиції в Америці розвивалися самобутньо і підпадали під куль-турний вплив вихідців з інших народів Європи (голландців, нім-ців, французів та ін.), а також індіанців та африканців, чому сприяли змішані шлюби.

Американська нація сформувалася в перебігу Війни за неза-лежність 1775—1783 pp. У процесі її первісної консолідації на поч. XIX ст. визначився поділ країни на три економіко-географічних і культурних райони — торгово-промислову і фермерську Пів-ніч, рабовласницький Південь і новоколонізований Захід, насе-лення яких відрізнялося культурно-побутовими і мовними особ-ливостями.

До сер. XIX ст. імміграція до США селян, ремісників, робіт-ників з Європи, що тривала десятиліттями, набула масового ха-рактеру. Іммігранти (переважно ірландці та німці) у 1860 р. ста-новили 13—14 % населення. Більшість їх ставала працівниками промисловості та транспорту, менша частина була зайнята у сіль-ському господарстві. До складу населення США влилися жителі захоплених у Мексики у 1840—1850 pp. земель — мексиканці (іспано-індіанські метиси і нащадки іспанців), а також індіанські народи.

Громадянська війна 1861—1865 pp. сприяла зміцненню аме-риканської держави, консолідації американської нації в її етні-чному складі, що оновився, привела до скасування рабства.

До кін. XIX і на поч. XX ст. у США склалась система жорс-токої расової сегрегації та етнічної дискримінації. Імміграція, стимульована бурхливими темпами економічного розвитку США, сильно збільшилася переважно за рахунок вихідців з Південної та Східної Європи — Італії, багатонаціональних Російської й Австро-Угорської імперій. У 1910 р. іммігранти та їхні діти ста-новили майже 40 % білого населення США.

У 20-ті роки XX ст. у США було прийнято імміграційні за-кони, які сильно обмежили в'їзд до країни і встановили відбір іммігрантів залежно від їх расової та національної належності. Доба вільного в'їзду до США закінчилася. Відносна стабілізація етнічного складу, що сталася після цього, сприяла поглибленню асиміляційних процесів і посиленню міжетнічної консолідації. США не стали багатонаціональною державою. Численні етнічні, етноконфесійні та етнорасові групи, що входили до складу А.,

196


як правило, не мали своєї етнічної території. Цьому сприяли швидка урбанізація і переважно змішане розселення сільських жителів. Американський народ став спільністю людей різнорід-ного етнічного та расового походження.

У 1965 р. у СІЛА було прийнято новий імміграційний закон, що скасував расистські основи колишнього законодавства. Пе-реважне право на в'їзд отримали вчені, фахівці тощо. Цей закон змінив етнічний склад імміграції. Різко зросла, зокрема, імміг-рація з країн Азії (філіппінців, китайців, корейців та ін.), а у 90-ті роки — з країн колишнього СРСР та Східної Європи.

А. досягли значного ступеня консолідації, причому проце-сам асиміляції, як і колись, перешкоджає побутова етнічна дис-кримінація. Англійською мовою розмовляє переважна більшість населення, однак численні недавні іммігранти користуються сво-їми рідними мовами, і в такий спосіб частина населення США є двомовною. Американська нація містить низку нерозчинених (хоч і сильно американізованих) етнічних груп, представники яких мають двоїсту етнічну ідентичність: американські італійці, амери-канські німці, американські українці тощо.

Найменш асимільованою є велика етнічна група мексикан-ців, або чиканос (понад 13 млн осіб; живуть переважно у пів-денно-західних штатах), яка постійно поповнюється легальними і нелегальними переселенцями з Мексики; аналогічна ситуація склалася з пуерторіканцями (понад 2 млн осіб).

АНГЛІЙЦІ (самоназва — інгліш). Основне населення Великої Британії. Кількість — понад

60 млн осіб. Проживають також у США, Канаді, Австралії, ПАР, Новій Зеландії, Індії. Належать до атланто-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова — британський варіант англійської мови, західногерманської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність — на основі латинської графіки. Більшість вірую-чих — протестанти-англіканці, католики, ін.

За даними перепису 2001 р., в Україні мешкає 112 А. (1989 р. — 58), з них у Києві — 39. Рідною мовою англійську вказали 50, українську — 16, російську — 37.

А. в Україні. Перші контакти мешканців Британських о-вів з Україною припадають на XI ст., коли вигнані данцями англій-ські принци перебували при дворі Ярослава Мудрого (1019— 1054) на початку його правління. Князь Володимир Мономах (1113—1125) був одружений з Гідою, донькою англосаксонсько-

197


го короля Гарольда Ґодвінсона. Згадки про Давню Русь містять-ся у середньовічних англійських хроніках, зокрема, йдеться про торговельні контакти. Надалі зв'язки поновилися вже наприкін-ці XVI — на поч. XVII ст. коли на Запорізькій Січі перебував англійський вояк-найманець Джон Сміт (залишив спогади), зго-дом губернатор колонії Вірджинія. Існує припущення про лис-тування Олівера Кромвеля та Богдана Хмельницького. Шот-ландський генерал російської служби Патрик Гордон очолював російсько-український гарнізон Чигирина під час Чигиринських походів турок 1677—1678 pp. Потрапляли в Україну і переселе-нці на південні терени — такі відомі родини, як Поули та Сінк-лери (перша пол. XIX ст.). У 1917 p. Велика Британія визнала УНР.

Етнічна історія. Основними ранніми етапами етнічної іс-торії Британії є такі: кельтський (І тис. до н. е.), доба римсько-го панування (І—IV ст.) та англосаксонське завоювання (V— VII ст.). Дійсно переломним моментом в етнічній історії Брита-нії стало англосаксонське завоювання країни протягом 450— 600 pp. Через кризу Римської імперії її легіони на початку V ст. було евакуйовано, що зробило Британські о-ви зручним об'єк-том для агресії північногерманських племен англів, саксів, ютів і фризів. Мовна та соціальна близькість завойовників за умов руй-нації племінних і кровнородинних груп у перебігу міграції та війни привела до їх змішування; в науковій літературі викорис-товується єдиний термін «англосакси».

До кін. VIII ст. тривала боротьба за гегемонію між декіль-кома (найчастіше сімома) англосаксонськими королівствами, про-відними з яких були Нортумбрія, згодом Мерсія, та Вессекс. Хоча врешті найконсервативнішими носіями ідентичності та самоназ-ви виявилися сакси та їхні державні утворення (наприклад, той же Вессекс), спільна назва країни саме «Англія» є наслідком домінування в елітарній культурі та державній адміністрації хри-стиянських ченців з англосаксонського північного королівства Нортумбрія. Поширене сприйняття назви «Англія» як назви ці-лої країни можна віднести до другої пол. VIII ст., а офіційне вживання як назви держави — до 928 р. Визначну роль у цьому процесі відіграв учений чернець Беда Вельмишановний (сер. VIII ст.), автор «Церковної історії народу англів» та король Альфред Великий (871—899), який сприяв формуванню націо-нальної історичної свідомості, започаткувавши літописання. Ни-

198


щення решток романізації англосаксами призвело до раннього використання їхньої мови (а не латини) у законодавчих актах та появи літературних і філософських творів. У Х — сер. XI ст. в літературі домінував вессекський діалект давньоанглійської. Поступовій інтеграції англосаксонських спільнот з утворенням загальнонаціональних інститутів сприяло прийняття християнс-тва, яке відбувалося впродовж V—VII ст. У VIII — сер. IX ст. Англія зазнавала військово-політичного та культурного впливу скандинавів — норвежців і данців.

Нормандське завоювання 1066 р. мало наслідком суттєві зміни в етнополітичній, етнокультурній та соціальній організації краї-ни. Етнічно військо герцога Нормандії Вільгельма Завойовника складалося з космополітичної суміші нащадків скандинавів, які вже сприйняли французьку культуру нормандців, бретонців, фра-нцузів, голландців. Винищення непокірної англосаксонської знаті призвело до ситуації, коли соратники Вільгельма значною мі-рою заступили місцеву еліту. З цього моменту англійська мова перетворилася з літературної на простонародну побутову, а знать країни впродовж наступних 200 років розмовляла французькою (вірніше, її західними та південно-західними діалектами), в ад-міністративних колах посилилася роль латини. В контексті елі-тарної культури Англія була надалі до XV ст. зорієнтована на континентальні французькі зразки.

Космополітизм у характері владарювання посилився після сходження на трон у 1154 р. нової династії — Плантагенетів, які також були французьким родом (графи Анжуйські). Планта-генети контролювали близько половини Французького коро-лівства і зазіхали на Середземномор'я. Саме за них 1169 р. розпочалося англійське завоювання Ірландії. Імперські кос-мополітичні амбіції цього роду визначали їхнє сприйняття Англії лише як джерела коштів, що виснажувало економічні ресурси країни, особливо за часів короля Ричарда Левове Серце (1189— 1199) — одного з організаторів третього хрестового походу. Полі-тика Плантагенетів могла знаходити підтримку англійського су-спільства лише за її успішності. Протягом XII ст. в Англії на тлі етнокультурного змішування англосаксів та прибульців кон-солідувалися корпоративні інститути та формувалися станові інтереси феодальної верстви, духовенства, міщанства. Це дало можливість після зовнішньополітичних невдач короля Іоанна Безземельного згуртувати опозицію і змусити монарха підписа-

199


ти Велику хартію вольностей (1215 p.), де вперше гарантувалися права знаті, корпорацій, міст та особисто вільних підданих. Ста-ново-представницький характер влади посилився у сер. XIII ст., коли виник парламент — представницький орган вищої знаті, духовенства, лицарів графств та міст. Його функціями стали за-твердження податків, обговорення нових законів і роль вищої судової інстанції. Інституціоналізація парламенту та його дво-палатної структури відбулася в кін. XIII — на поч. XIV ст. На-явність загальнонаціонального представницького органу, нехай нерегулярно скликаного і переважно сервільного, сприяла кон-солідації політичного класу англійського суспільства.

Консолідація мала наслідком мовне та етнічне змішування: XIII ст. принесло безліч французьких і латинських (загалом ро-манських) запозичень до англійської (середньоанглійської) мо-ви. Англосаксонська мова, вийшовши зі сфери літератури, адмі-ністративних кіл та освіти, збагачувалась за рахунок перекладів проповідей, поем, романів, згодом власними творами, але пере-важно наслідувального характеру. «Середньоанглійська» збере-гла граматичний лад давньоанглійської, проте з того часу кіль-кість слів германського походження почала поступатися сло-вам, запозиченим з французької та латини. Діалектна дріб-ність англійської мови була дуже значною, але вже із сер. XIV ст. лондонський діалект середньоанглійської починає на-бувати статусу літературної та офіційної мови — після початку вживання його у судах (1362 р.) і парламенті (1363 р.) та появи вишуканих творів «батька англійської поезії» Джефрі Чосера (1340—1400), вжитку її при королівському дворі (кін. XIV ст.). У цей самий час визначний богослов і релігійний реформатор Джон Вікліф переклав Біблію англійською мовою. У 1399 р. но-вий король-узурпатор Генріх Ланкастер, захопивши трон, при-сягався у парламенті вже англійською. Сприятливим чинником у цьому процесі стала Столітня війна з Францією 1339—1453 pp., яка врешті припинила претензії англійських королів на конти-нентальні володіння і сприяла посиленню національної консолі-дації. Із поширенням друкарства (1477 р.) вищезгадані літерату-рні та релігійні твори англійською вже здобули відносно масове поширення.

Централізація держави за правління перших Тюдорів (з 1485 р.) — Генріха VII і Генріха VIII та утворення англікансь-кої церкви (1534 р.) сприяли національній консолідації. У кін.

200


XVI — на поч. XVII ст. починаються колоніальні завоювання у Північній Америці, Вест-Індії, на торговельних шляхах в Азію.

Культурний розвиток відбувався у річищі процесів поширен-ня гуманізму, ідейно-мистецьких та філософських течій доби Відродження. Вершиною літератури епохи Відродження була творчість найвизначнішого англійського драматурга Вільяма Шекспіра (1564—1616), що засвідчило формування класичних канонів і норм англійської літературної мови.

XVII ст. остаточно визначило шлях соціально-політичного та економічного розвитку Англії. Соціальні зміни XVI— XVII ст. спричинили системну кризу і втрату соціальної бази абсолютною монархією. Після соціальних та релігійних експе-риментів урешті встановився режим конституційної монархії (1689 p.).

Очевидно, що процес становлення англійської нації та усві-домлення спільності соціального існування у XVII ст. завершив-ся, чому сприяли географічне розташування та збіг з політич-ним простором англійської монархії. Це зумовило збіжність ет-нічних складових з громадянською та політико-правовою спіль-ністю. Надалі англійська нація вже лише територіально розо-середжувалась по нових територіальних володіннях: з поч. XVII ст. — на східному узбережжі суч. США, з сер. того ж століття — у Канаді, з 1788 р. — в Австралії, з поч. XIX ст. — у Південній Африці. Еміграції сприяли демографічні, релігійні та соціально-економічні причини. За другу пол. XIX ст. з Англії та Уельсу виїхало 1 млн 400 тис. осіб. У 1881 р. у США був 1 млн уродженців Англії та Уельсу, в Австралії — бл. 500 тис. осіб, у Канаді — 170 тис. Разом із потоком переселенців поши-рювався економічний, політичний і культурний вплив Англії; ан-глійська мова стала державною мовою в США, Канаді, Австра-лії, Новій Зеландії, а самі переселенці склали основне ядро но-вих націй, що формувалися в цих країнах.

АРАБИ (самоназва — аль-араб). В Азії А. становлять більшість населення Бахрейну, Йорда-

нії, Йемену, Катару, Кувейту, Лівану, Об'єднаних Арабських Емі-ратів, Оману, Саудівської Аравії, Сирії, в Африці — Алжиру, Західної Сахари (маври), Єгипту, Лівії, Мавританії (маври), Ма-рокко, Судану, Тунісу. В Ізраїлі, Йорданії, Лівані, Сирії та ін. країнах живуть палестинські А. А. живуть також у Туреччині, Ірані, Афганістані, Індонезії та ін. країнах. А.-емігранти є в За-

201


хідній Європі, Північній та Південній Америці, Західній та Пів-денній Африці, Австралії та ін. Загальна чисельність — бл. 170 млн осіб, з них в Азії — бл. 60 млн; в Африці — понад 110 млн осіб. Належать до індо-середземноморської раси вели-кої європеоїдної раси. Мова — арабська, південної підгрупи за-хідносемітської групи афроазійської сім'ї. Літературна арабська мова, поширена серед усіх А., має діалектні варіанти (іракський арабський, Йєменський арабський і т. д.). Сучасні розмовні арабсь-кі діалекти розпадаються на такі найважливіші групи: аравійські, Йєменські, іракські, сиро-ліванські, єгипетські, суданські, магрибсь-кі, хасанія та ін. На новоарамейських діалектах північної підгрупи західносемітських мов говорять представники етноконфесійних спільнот (сабійці та ін.) у деяких районах Сирії та Іраку. Час-тина А. південноаравійського узбережжя розмовляє малими мовами південнопериферійної підгрупи семітської групи аф-разійської родини: шахри, ботхари, харсуси в Омані, махра і сокотрійці в Йємені. Основна маса А. сповідує іслам. Перева-жають суніти; є шиїти різних толків: в Ірані (де становлять пе-реважну більшість), Іраку, Сирії, Лівані, Кувейті, Бахрейні, ОАЕ, Саудівській Аравії, Йємені та ін., у т. ч. друзи і нусай-рити; ібадити (в арабських країнах Перської затоки та у Пів-нічній Африці). Серед А.-християн — копти Єгипту, мароніти і православні Лівану, мелькіти (Ліван, Сирія, Йорданія й ін.).

В Україні, за переписом населення 2001 p., 6575 А. (1989 р. — 1240). Мешкають переважно у великих містах (зокрема у Києві — 1426), в Одеській — 1320, Харківській — 985, Дніпропетровсь-кій — 525, Донецькій — 470 обл. Рідною мовою назвали арабсь-ку 4071 особи, українську — 897, російську — 1235, кримсько-татарську — 3.

Предки А.—• племена Аравійського піво-ва, у яких у другій пол. II тис. до н. е. після одомашнювання верблюда почав скла-датися господарсько- культурний тип кочівників- верблюдарів (бедуїнів). Перші північно-арабські держави І тис. до н. е. — І тис. н. е. — Пальміра (Тадмор), Набатея, Лих'ян, Гассан, Лахм і племінне об'єднання Центральної Аравії Киндані консо-лідували племена Аравії в єдиний етнос. Це відбулося з появою ісламу і створенням Арабського халіфату (VII ст.). З початком арабських завоювань (перша третина VII ст.) етнонім А. пере-творюється на самоназву аравійських племен, що склали серед-ньовічний арабський етнос. Розпад Османської імперії (кін. XIX — поч. XX ст.) та боротьба А. проти європейських колоні-

202


альних держав у XX ст. привели до політичного звільнення арабського світу та консолідації арабських націй.

Більшість А. — селяни-фелахи, зайняті орним землеробст-вом, кочовим скотарством, садівництвом.

АССИРІЙЦІ (самоназва — атурая, сурая, халдеї). Народ, який населяє країни Близького Сходу та Закавказзя.

Загальна кількість — 350 тис. осіб. Живуть в Іраку (120 тис.), Ірані (100 тис.), Туреччині (70 тис.), Сирії (30 тис.), Росії (9,6 тис.), Грузії (6,2 тис.), Вірменії (6 тис.), Азербайджані (0,6 тис.); гро-мади А. існують у Лівані, США, Швеції, Великій Британії, Ні-меччині та ін. країнах. Мова — ассирійська (новосирійська, но-воарамейська, сирійська). Поширені також грузинська, вірмен-ська, азербайджанська, арабська, перська та ін. мови. Писем-ність на основі сирійського письма. Віруючі — християни (в осн. православні, несторіани, є уніати).

За даними перепису 2001 р., в Україні живе 3143 А. (у 1989 р. — 2759 осіб), з них у Донецькій обл. — 933, м. Києві — 317, Херсонській — 310, Дніпропетровській обл. — 272 особи. Назвали рідною мову своєї національності 833 (26 %) особи, українську — 408 (13 %), російську — 1730 (55 %).

А. ведуть своє походження від давніх ассирійців, населення Ассирійської держави (сер. II тис. — 605 р. до н. е.), котрі піс-ля її падіння перебували під владою різних держав, яким нале-жала їхня етнічна територія.

З І ст. серед А. поширюється християнство, яке стало вико-нувати роль етноконсолідуючого чинника. У добу Арабського халіфату (з VII ст.) досягає розквіту ассирійська несторіанська церква: до XIII ст. у підпорядкуванні її патріарха перебувало 25 митрополій і 130 єпископій від Сирії до Китаю. Нині А. нале-жать переважно до Ассирійської Церкви Сходу (несторіансь-кої), Сирійської яковітської Церкви (монофісітської) та ассиро-халдейської церкви, яка поєднує несторіан, що вступили (у сер. XVI ст.) в унію з римсько-католицькою церквою. Під час заво-йовницьких походів Тимура в кін. XIV ст. більшу частину А. бу-ло знищено через відмову прийняти іслам; вцілілі сховалися в горах Курдистану. З XVI ст. більшість А. жила на території Ос-манської імперії. У 40-х роках XIX ст. на основі урмійського ді-алекту була розроблена літературна ассирійська мова. У XIX ст. А. опинилися в епіцентрі міжнародних конфліктів на Близькому Сході, де європейські держави намагалися використовувати у

203


своїх інтересах А. та ін. місцевих християн. Це викликало не-вдоволення турецької влади і, як наслідок, репресії та погроми. У першій чв. XX ст. (особливо у 1915 р.) від рук турецьких і курдських екстремістів загинуло бл. 500 тис. християн, багато хто був змушений шукати порятунку в ін. країнах.

Значні переселення А. до Російської імперії відбулися після розгрому антиосманського повстання 1914 р. і геноциду А., що слідував за ним у 1915 р. Частка з них (селяни-біженці з Курсь-кого округу Туреччини) потрапила в Україну. У 1917 р. на тери-торіях імперської Росії проживало бл. 50 тис. А. Під тиском влади багато хто з них прийняв православ'я.

У минулому переважна більшість А. була сільськими жите-лями, їхнє основне традиційне заняття — землеробство, були розвинуті садівництво і виноградарство. В Ірані займалися також скотарством. А., які переселилися до Росії в 1914— 1918 pp., осіли переважно у містах (в Україні на сході та пів-денному сході), займаючись здебільшого дрібною торгівлею (як правило, вихідці з Ірану) або (вихідці з Туреччини) ремонтом і чищенням взуття (як заняттям, що не потребує знання місцевої мови). Порівняно невелика частина А., що оселилася в сільській місцевості, займалася землеробством. У 1929—1930 pp. А. СРСР, які жили в селі, об'єднали у колгоспи, у містах — у різні артілі та кооперативи, багато хто став працювати на заводах і фабри-ках. У довоєнний час А. були досить злюмпенізованою масою, в якій майже ніхто не володів ані українською, ані російською мовою. Через це вони складно та повільно адаптувалися до но-вих умов життя. В цей період місцеві органи з роботи серед на-ціональних меншин крім задоволення побутових та культурно-освітніх потреб А. (відкриття у великих містах ассирійських класів в українських школах, лікнепів для дорослих рідною мо-вою та ін.) робили спроби залучити їх до землеробства шляхом наділення землею в південних р-нах України.

Більшість А., які жили в Україні, зберегли громадянство інозе-мних держав. З часом багато хто з них повернувся в країни Бли-зького Сходу або виїхав до Закавказзя та на Чорноморське уз-бережжя. Невелика кількість А., котрі залишилися в Україні, нині дуже нечисленна (2759 осіб) й розпорошена, значною мі-рою асимільована і фактично не становить певної етнічної спі-льності. Ці обставини значно ускладнюють їхнє національне відродження та розвиток в умовах незалежної України. Щопра-вда, у 1995 р. в Україні вже існувало 4 ассирійських товариства.

204


АФГАНЦІ (самоназва — пуштуни; на заході розселення — паштани, на сході — пахтани).

Основне населення Афганістану (9,5 млн осіб) та північно-західного Пакистану (15 млн осіб). Зберігаються численні суб-етнічні групи (племінні об'єднання), найбільші з яких — дурра-ни та гільзаї, а також вазир, афридії, шинвари, моманди, юсуф-заї, оракзак, хугіані, сафі, какарі та ін. Кількість племен, за різ-ними джерелами, досягає 400. Належать до індо-середземно-морської раси великої європеоїдної раси. Розмовляють афган-ською мовою (пушту або пашто) східної підгрупи іранської гру-пи індоєвропейської родини. Розпадається на кілька діалектів, що поєднуються в дві групи: північно-східну та південно-захід-ну. Більшість великих афганських груп — гільзаї, моманди, юсуф-заї та ін. — розмовляють на діалектах північно-східної групи. Поширена також мова дарі (фарсі-кабулі). Писемність на основі арабського алфавіту. За віросповіданням А. — мусульмани-суні-ти (крім групи дзадзі-шиїтів).

В Україні, за даними перепису 2001 p., налічується 1008 А. (1989 р. — 360 осіб), з них у Києві — 301, Одеській обл. — 214, Харківській — 135. Рідною мовою назвали афганську 551 (55 %), українську — 60 (6 %), російську — 213 (21 %).

Територією первісного розселення афганських племен був район Сулейманових гір (А. називали їх «Пуштунхва»). Посту-пово горяни займали долини і рівнини, підкоряючи або асимі-люючи тамтешні народи, або заселяючи вільні території. У XIV—XV ст. А. розселилися до Пешаварської долини, потім до областей Дир, Сват і Баджаур. Афганський етнос сформувався в основному з утворенням перших держав XVI—XVIII ст. (кня-зівство Акора, Гильзайське князівство, князівство племені абда-лі у Гераті). А. відстояли свою незалежність в англ о-афганських війнах 1838—1842, 1878—1880, 1919 pp., що сприяло зміцненню їх етнічної спільності. Початком кризи афганської державності стала Квітнева революція 1978 р., у результаті якої утворилася Демократична Республіка Афганістан. У 1979—1989 pp. в країні перебували радянські війська. Прорадянський режим не знай-шов загальної підтримки населення, і протягом 80-х років три-вала громадянська війна. У 90-ті роки різні частини країни кон-тролювалися етнічними та племінними військовими угрупован-нями, найсильнішим з яких було Талібан. У 2002 р. талібів було розгромлено і встановлено центральну владу за допомогою вже

205


американських військ. Тривала військово-політична нестабіль-ність і економічний крах спричинили численну еміграцію (за де-якими оцінками, бл. 6 млн осіб), у тому числі й до країн СНД.

БАЛКАРЦІ (самоназва — таулула). Корінне населення Кабардино-Балкарії. Загальна чисель-

ність — 85,1 тис. осіб, з них 78,3 тис. — у Російській Федерації, З тис. — у Казахстані, 2,1 тис. — у Киргизії. Б. розселені по північних схилах центральної частини Кавказького хребта. На-лежать до балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Локальні групи: балкарці, бізівгієвці, холамці, чегемці, урусбієв-ці чи баксанці. Мова — карачаєво-балкарська, кипчацької (захід-ної) підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім'ї. Писем-ність на основі кириличної графіки. Віруючі Б. — мусульмани-суніти.

В Україні, за даними перепису 2001 p., налічувалося 206 Б. (1989 р. — 244 особи), які проживають переважно у південно-східних регіонах України. Рідною мовою вважають карачаєво-балкарську 40 осіб, українську — 36, російську — 115 осіб.

У процесі формування балкарського етносу брали участь, ві-рогідно, три основні етнічні компоненти: найдавніші — кавка-зомовне населення, іраномовні алани, які з'явилися в гірській смузі Центрального Кавказу в IV—V ст. під тиском гунів, і тю-ркомовні племена, можливо, кубанські болгари і, безсумнів-но, кипчаки. Етнічний зв'язок з останніми підтверджується на-самперед приналежністю балкарської мови до кипчацької групи тюркських мов. Зазнавши у XIII ст. поразки від монголів, час-тина кипчаків сховалася в горах Кавказу, де жили іраномовні алани, і частково асимілювала їх. Ще в 40-х роках XVIII ст. су-часникі писали про двомовність населення балкарських тере-нів, де розмовляли тюркською і «сонською» (осетинською) мо-вами. Глибокі етнографічні зв'язки Б. і осетинів підтверджують іс-нування поміж ними не лише тривалих культурних зв'язків, а й участь осетинського етнічного компонента в етногенезі Б. Наявність давньотюркського етнічного елементу в етногене-тичному процесі доводять деякі культурні особливості Б., зо-крема, уявлення про верховне божество Гейрі (порівн. дав-ньотюркське Генгрі), культ якого не був відомий ані народам Кавказу, ані аланам, проте був дуже поширеним у тюркських народів.

206


БАШКИРИ (самоназва — башкорт). Корінне населення Башкири' (Башкортостану). Основна час-

тина Б. проживає у горах Південного Уралу, в степах Зауралля та у лісостепу Приуралля. Загальна чисельність — 1449,2 тис. осіб: у РФ — 1345,3 тис., у т. ч. у Башкири — 863 тис. осіб, крім того — у Казахстані (41,8 тис.), Узбекистані (34,8 тис.), Кир-гизстані (4,0 тис.), Таджикистані (6,8 тис.), Туркменії (4,7 тис.). Антропологічно Б. неоднорідні, з огляду на те, що їхнє форму-вання відбувалося у зоні інтенсивних контактів представників європеоїдної та монголоїдної рас. Частина Б. належить до су-буральського типу проміжної уральської раси, ін. частина — до східноєвропейського типу середньоєвропейської раси і третя — до типу південносибірської раси. Мова — башкирська, західної підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї; поширені також та-тарська та російська мови. Віруючі Б. — мусульмани-суніти.

В Україні, за даними перепису населення 2001 p., налічувалося 4253 Б. (1989 р. — 7402 особи), зокрема у АР Крим — 728, Доне-цькій обл. — 662, Дніпропетровській — 337, Ауганській — 299, Одеській — 274, Харківській — 202, Запорізькій обл. — 199, м. Києві — 198 осіб. Вважає рідною мовою башкирську 843 (20%) особи, українську — 336 (8 %), російську — 2920 (67 %), кримсь-котатарську — 24 особи. В Україні існує національно-культурне товариство Б., яке є основним осередком збереження башкирсь-кої етнічності в країні.

У формуванні Б. вирішальну роль відіграли тюркські ско-тарські племена південносибірсько-центральноазіатського похо-дження, які до приходу на Південний Урал деякий час кочували у приаральсько-сирдар'їнських степах, вступаючи в контакти з печенізько-огузькими і кимако-кипчацькими племенами; тут їх у IX ст. фіксують писемні джерела. З кін. IX — поч. X ст. жили на Південному Уралі та довколишніх степових і лісостепових просторах. Назва народу башкорт відома з IX ст. і більшістю дослідників етимологізується як «головний» (баш-) + «вовк» («корт» в огузько-тюркських мовах), «вовк-ватажок» (від то-темічного героя-першопредка). Останні роки деякі дослідники схиляються до думки, що в основі етноніму — ім'я відомого з писемних джерел воєначальника першої пол. IX ст., під прово-дом якого Б. об'єдналися у військово-політичний союз і почали освоювати сучасний терен розселення. Інша назва Б. — іш-тек/істек, імовірно, також була антропонімом.

Ще у Сибіру, Саяно-Алтайському нагір'ї й Центральній Азії давньобашкирські племена відчували деякий вплив тунгусо-ман-

207


чжурів і монголів, що відбилося на мові, зокрема на родопле-мінній номенклатурі, та антропологічному типі Б. Прийшовши на Південний Урал, Б. частково витиснули, частково асимілюва-ли місцеве фінно-угорське та іранське (сармато-аланське) насе-лення. Тут вони, вочевидь, зіткнулися з деякими давньомадярсь-кими племенами, чим можна пояснити змішування їх у середньові-чних арабських та європейських джерелах із давніми угорцями. До кінця першої третини XII ст. — часу монголо-татарської нава-ли — процес формування Б. етносу переважно закінчився.

У Х — поч. XIII ст. Б. перебували під політичним впливом Волзько-Камської Болгарії, сусідили з кипчако-куманами. У 1236 р. після завзятого опору Б. одночасно з болгарами були скорені монгол о-татарами і приєднані до Золотої Орди. Іслам у XIV ст. став панівною релігією, про що свідчать віднесені нау-ковцями до того часу мусульманські мавзолеї та нагробні епіта-фії. Разом з ісламом Б. запозичили арабську писемність, почали залучатися до арабської, перської (фарсі), а згодом і тюркомов-ної писемної культури. У добу монголо-татарського панування до складу Б. улилися деякі болгарські, кипчацькі та монгольські племена.

Після падіння 1552 р. Казані Б. прийняли російське піддан-ство (1552—1557 pp.), що було оформлено як акт добровільного приєднання. Б. обумовили право володіти на вотчинних началах своїми землями, жити за своїми звичаями та релігією. Царська адміністрація піддавала Б. різноманітним формам експлуатації. У XVII і особливо у XVIII ст. Б. неодноразово піднімали повс-тання. У 1773—1775 pp. опір Б. було придушено, у 1789 р. в Уфі було засновано Духовне управління мусульман Росії. До його компетенції було віднесено реєстрацію шлюбів, народження та смерті, врегулювання питань успадкування і розподілу сімейно-го майна, релігійні школи при мечетях. Одночасно царські чино-вники отримали змогу контролювати діяльність мусульмансько-го духівництва. Протягом XIX ст., незважаючи на захоплення башкирських земель та ін. акти колоніальної політики, поступо-во налагоджується господарство Б., відновлюється, а згодом помітно збільшується чисельність народу, що до 1897 р. подо-лала межу 1 млн осіб. Наприкінці XIX — на поч. XX ст. відбу-вається подальший розвиток освіти, культури, підйом націо-нальної самосвідомості.

Після Лютневої революції 1917 р. Б. вступили в активну бо-ротьбу за створення власної державності, що ознаменувалося

208


20 березня 1919 р. укладанням «Угоди Російського робітничо-селянського уряду з Башкирським урядом про радянську авто-номію Башкирії». Внаслідок цього утворилася Башкирська Ав-тономна Радянська Соціалістична Республіка (БАРСР). У 1929 р. писемність Б. було переведено з арабської графіки на латини-цю, а 1939 р. — на кириличну графічну основу.

Внаслідок Першої світової та Громадянської воєн, посухи й голоду 1921—1922 pp. чисельність Б. зменшилася майже вдвічі й на кінець 1926 p., після сприятливих для демографічного зрос-тання 1923—1926 pp., становила 714 тис. осіб, у БАРСР у сучас-них межах — 584,8 тис. осіб. Негативно позначилися на чисель-ності Б. наслідки посухи і голоду 1932—1933 pp., репресій 30-х років, великі втрати у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 pp., а також асиміляція Б. татарським і російським населенням. До-революційна чисельність Б. була повторена лише у 1989 р. Від-бувається міграція Б. поза межі республіки, де вже проживає до 40 % загальної кількості етносу.

БЕЛУДЖІ (самоназва — балуч, балоч). Народ, що живе на півдні Пакистану (Белуджистан, частко-

во Синд). Живуть також в Ірані, Афганістані, Туркменії та Та-джикістані, арабських країнах (Катарі, Омані та ін.). Загальна чисельність — 4400 тис. осіб, у т. ч. у Пакистані — 3,1 млн, Іра-ні — 1 млн, Афганістані — 170 тис. (щоправда, значна кількість Б. залишила Афганістан у 1990-ті роки), у країнах СНД (пере-важно у Центральній Азії) — бл. 22 тис. осіб. Належать до ін-до-середземноморської раси великої європеоїдної раси. Розмо-вляють мовою балучі північно-західної підгрупи іранської групи індоєвропейської родини. Діалекти об'єднуються у східну та за-хідну групи (іноді окремо виділяється діалект белуджів Туркме-нії та Таджикістану). Поширені також мови перська, дарі, пуш-ту, туркменська, російська. Писемність на основі арабської гра-фіки. Б. — переважно мусульмани-суніти із залишками язични-цьких вірувань.

За переписом населення 2001 р., Б. в Україні налічувалося 31 особа (1989 р. — 45 осіб), з них у Києві — 13, решта розпо-рошені. Вважають рідною мовою балучі 16 осіб, українську — 6, російську — 7.

Б. прийшли з півночі на терен сучасного Белуджистану у І тис. н. е. Тут вони вступили в контакти з місцевим дравидійсь-ким (брагуї), індоарійським та іранським населенням. Із зростан-

14 — 4-1649 209


ням чисельності Б. розселялися на схід. У XVI—XVII ст. на те-риторії Белуджистану виникло декілька князівств, правителі яких перебували в залежності від Великих Моголів, іранських та афганських держав. У сер. XIX ст. західний Белуджистан уві-йшов до складу Ірану, а східний потрапив під владу Великої Бри-танії; з 1947 р. — у складі Пакистану. Ліквідація окремих кня-зівств, об'єднання їх у 1970 р. в єдину провінцію Белуджистан сприяли етнічній консолідації та зростанню національної само-свідомості Б. Пакистану, незважаючи на збереження племінно-го розподілу.

БУРЯТИ (самоназва — бурят, буріят). Корінне населення Бурятії, Усть-Ординського Бурятського

АО Іркутської обл. та Агінського Бурятського АО Читинської обл. Загальна чисельність — бл. 500 тис. осіб; у Росії — 421 тис. (1989 р.), у т. ч. у Бурятії — 249,5 тис. осіб. За межами Росії — у Монголії (70 тис.) і невеликі групи на північному сході Китаю. Належать до центральноазійського типу північноазійської раси великої монголоїдної раси. Мова — бурятська, північної підгру-пи монгольської групи алтайської сім'ї. Більша частина Б. (за-байкальські) до 1930 р. використовувала давньомонгольську пи-семність, з 1931 р. — писемність на основі латинської, а з 1939 р. — кириличної графіки. Більша частина західних Б. вва-жається православними, проте зберегли шаманство, віруючі у Забайкаллі — ламаїсти.

В Україні, за переписом 2001 p., налічується 391 Б. (у 1989 р. — 849), які розселені переважно у містах. Вважають рід-ною мовою бурятську — 41 (10 %), українську — 35 (8 %), ро-сійську — 312 (79 %).

Етнічна історія. Окремі протобурятські племена сформу-валися в неоліті та в епоху бронзи (2500—1300 pp. до н.е.). По-чинаючи з III ст. до н. е. населення Забайкалля та Передбайкалля послідовно входило до складу центральноазіатських держав — хунну, сяньбі, жуженів та ін. тюрків. У VIII—IX ст. регіон Бай-калу являв собою частину Уйгурського ханства. Основними племенами, що жили тут, були курикани та байїрку-байєгу. Но-вий етап історії починається у X ст. з утворенням імперії кіда-нів (ляо). З цього часу відбувається поширення монгольських племен у Прибайкаллі та його монголізація. У XI—XIII ст. регі-он опинився в зоні політичного впливу власне монгольських племен Триріччя — Онона, Керулена і Толи — і створення єди-

210


ної Монгольської держави. Після формування адміністративно-військової системи управління та інститутів державного апара-ту, а також реорганізації армії Бурятія була включена до «корінного уділу» держави, а все населення втягнуто у загаль-номонгольське політичне, господарське та культурне життя. Б. змушені були брати участь у завойовницьких походах Чінгісха-на та його спадкоємців. Після розпаду імперії Монгольська дер-жава продовжувала існувати. Забайкалля і Передбайкалля зали-шалися в її складі як невід'ємна частина, а трохи згодом являли собою північну окраїну ханства Алтан-ханів, яке на поч. XVIII ст. розділилося на три ханства — Сецен-ханівське, Дха-сакту-ханівське і Тушету-ханівське.

Етнонім «Б.» (буріят) уперше згадується в монгольському творі «Таємне сказання» (1240) поряд з такими племенами, як баргути, баяути, хорі-тумати, булагачини, кемемучини та ін., що пізніше увійшли до складу бурятського етносу. На поч. XVII ст. основна частина населення Бурятії (забайкальська) являла со-бою компонент монгольського суперетносу, що сформувався в XII—XIV ст., а ін. частина (передбайкальська) становила етніч-ну групу останнього. У сер. XVII ст. Бурятію було приєднано до Росії, у зв'язку з чим території по обидва боки Байкалу ві-докремилися від Монголії. В умовах російської державності по-чався процес консолідації різних груп і племен. Чинниками цьо-го процесу послужили нове адміністративно-політичне управ-ління, входження до російських господарчо-економічної та со-ціальної систем, етнокультурний вплив росіян. У підсумку до кін. XIX ст. утворилася нова спільнота — бурятський етнос. Крім власне монголо-бурятських племен булагатів, ехіритів, хонгодорів і тхорів до нього увійшли численні групи халха-мон-голів і ойратів, а також тюркські та тунгуські елементи. Завер-шальним етапом процесу консолідації стали розвиток і зміцнен-ня нац. самосвідомості, що виразилося в етнонімі «Б.», який поширився на «російських мунгалів». В адміністративному пла-ні Б. входили до Іркутської губ., у складі якої 1851 р. було ви-ділено Забайкальську обл. За «Статутом з керування інородця-ми» (1822 р.) Б. підрозділялися на осілих і кочових, керувалися степовими думами та інородницькими управами. Із сер. XVII до поч. XX ст. чисельність Б. збільшилася з 27,7 тис. до 300 тис. осіб. Після революції 1917 р. були утворені Бурят-Монгольська автономна обл. у складі Далекосхідної республіки (1921) і Бу-рят-Монгольська автономна обл. у складі РРФСР (1922). У 1923 р.

14* 211


вони об'єдналися в Бурят-Монгольську АРСР у складі РРФСР. До неї увійшла територія Прибайкальської губ. з російським населенням. У 1937 р. зі складу Бурят-Монгольської АРСР був виведений ряд р-нів, з яких утворили бурятські автономні окру-ги — Усть-Ординський та Агінський; при цьому деякі р-ни з бу-рятським населенням були виділені зі складу автономій. У 1958 р. Бурят-Монгольська АРСР перетворена на Бурятську АРСР, у 1992 р. — на Республіку Бурятія.

ВЕПСИ (самоназва — бепс, вепсь, людинікад, тягалажет). Дореволюційна російська назва — чудь.

В. проживають групами на півдні Карелії (південно-західне узбережжя Онезького оз.), у північно-східних р-нах Ленінград-ської обл. і північно-західних р-нах Вологодської обл. Загальна чисельність — 12,5 тис. осіб, з яких 49,6 % мешкають у Карелії. Належать до біломоро-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова — вепська, прибалтійсько-фінської підгрупи фінно-угорської групи уральської сім'ї; має три діалекти: північний (шелтозерський, південно-західне узбережжя Онезького оз.), середній (північний схід Ленінградської обл. і Бабаєвський р-н Вологодської обл.) і південний (єфимівський, Бокситогорський р-н Ленінградської обл.). В. двомовні; більшість розмовляє російсь-кою мовою; вепську мову вважають рідною 37,5 % В. у Карелії і 69,6 % у Ленінградській обл. Віруючі — православні.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічується 281 В. (1989 р. — 169 осіб), які розпорошені і компактно не проживають. Вважають рідною мовою вепську 3 %, українсь-ку — 66, російську — 22 %.

Етнічна історія. В. на своїй етнічній батьківщині розселе-ні у південно-східній частині території, розташованої між трьо-ма найбільшими північними озерами — Онезьким, Ладозьким і Білим (обл. Міжозер'я), черезсмужно з російським населенням. На південно-західному узбережжі Онезького оз. живуть північ-ні (прионезькі) В. У горішній та середній течії р. Ояти, у р-ні витоків річок Капши та Ори, а також у горішній течії р. Іводи живуть середні В. У верхів'ях р. Ліди по південних схилах Веп-сівської височини (північний відріг Валдайської височини) роз-містилися південні В.

Ареал розселення В. у минулому був більшим, але зменшив-ся внаслідок асиміляції — обрусіння. Сукупність наявних даних недостатня для остаточного розв'язання питання про походження

212


В. Очевидно, немає підстав шукати прямих предків В. серед на-селення краю доби неоліту і раннього металу, а також раннього залізного віку. Однак деяка участь цих племінних груп в етно-генезі В. є цілком можливою. Вважається, що за походженням В. пов'язані з формуванням ін. прибалтійсько-фінських наро-дів і що вони відокремилися від них, імовірно, у другій пол. І тис. н. е., а до кінця цього тисячоліття розселилися у півден-но-східному Приладожжі. Курганні могильники X—XIII ст. мо-жна визначити як давньовепські.

Свою давню самоназву «вепси» В. у XX ст. переважно вже не пам'ятали, а називали і називають себе тепер людинікад (од-нина — людиник) чи навіть тягалажет («тутешні»). Лише серед південних і деяких груп середніх В. у недавньому минулому ще зберігався давній етнонім «бепс», «вепсь». Етнонім «вепси» знову поширився серед В. у радянські часи у зв'язку із захода-ми щодо національно-культурного будівництва. Під своїм древ-нім ім'ям В. відомі фінам, естонцям і карелам. До 1917 р. офі-ційно (у документах, переписах і т. п.) В. називали чуддю. У по-бутовій російській мові використовувалися назви чухари, кайва-ни (які мали зневажливий відтінок).

Найраніші згадки про В., вірогідно, датуються VI ст. н. е. (остготський історик Йордан пише про плем'я «вас»). Арабська історична традиція, починаючи з Ібн Фадлана (X ст.), згадує ет-нонім вісу (ваги, icy). Руські літописи (з XI ст.) називають цей народ весью. Західноєвропейські джерела (Адам Бременський у XI ст. і Саксон Граматик у XII ст.) повідомляють про народ ві-сіннус чи віззі. Російські писарські книги, житія святих та ін. джерела частіше знають древніх В. під ім'ям «чудь».

На основній етнічній території (у Межозер'ї) В. жили з кін. І тис. протягом усіх наступних епох. Під впливом різноманітних чинників вони поступово перемістилися у східну частину цього р-ну. Разом з тим окремі групи В. залишали основну етнічну те-риторію. У XII—XV ст. значні групи В. вступили в контакти із зустрічною міграцією карелів. У результаті В. влилися до складу карельського етносу, взявши участь у творенні субетнічних груп карелів — людиків і ліввиків (меншою мірою). Відносно пізніші вепські переселенці не піддалися карелізації й утворили групу північних В.

Внаслідок міграції В. на північний схід — в Обоніжжя та Заволоччя — виникли розсіяні вепські групи, сукупність яких у російських історичних джерелах називалася заволоцькою чуд-

213


дю, а у скандинавських та англосаксонських писемних пам'ят-ках дістали назву «Бйармія». Східні з цих груп взяли участь у формуванні західних комі. Інші були асимільовані в процесі слов'янської колонізації.

Основна частина В. до останньої третини XV ст. жила в ме-жах Обонізької п'ятини Новгородської республіки. Після приєд-нання Новгорода до Російської держави В. були включені до чис-ла державних (черносошних) селян; частина В. (південні та середні) потрапили у приватне поміщицьке землеволодіння. На поч. XVIII ст. північні В. виявилися приписаними до Олонецьких (Негрівських) металургійних і збройних заводів, а частина — до Лодейнопольської суднобудівної верфі. В. брали участь у селян-ських рухах (наприклад, у Кижському повстанні кін. 60 — поч. 70-х років XVIII ст.). У кін. XIX — на поч. XX ст. були спро-би створити вепську писемність, які не увінчалися успіхом.

Після 1917 р. у місцевостях з відносно компактним розсе-ленням В. були створені вепські р-ни, а також: вепські сільради. У 20—30-ті роки XX ст. в адміністративному апараті цих р-нів висувалися представники вепської народності. У кін. 30-х років почалось упровадження викладання вепської мови (алфавіт на основі лат. графіки) і низки навчальних предметів цією мовою у початковій школі.

Після Другої світової війни вепські р-ни, колгоспи і т. п. бу-ли ліквідовані. У розселенні В. та адміністративному поділі те-ренів їх проживання склалися несприятливі умови для процесів консолідації й етнічного відновлення. Місця проживання В., як правило, знаходяться далеко від адміністративних центрів р-нів. Відсутній прямий зв'язок між різними В. теренами, економічний потенціал цих земель незначний.

З кін. 80-х років у деяких школах знову почали викладання вепської мови. Видано вепський буквар.

В'ЄТНАМЦІ (самоназва — кинь, в'єт). Основне населення В'єтнаму (53 млн осіб). Живуть також у

Таїланді (40 тис.), Лаосі (50 тис.), Камбоджі (320 тис.), США (270 тис. осіб), Китаї, Канаді та ін. країнах. Загальна чисель-ність — 54 млн осіб. Належать до південноазійської раси. Мо-ва — в'єтнамська, в'єт-мионзької групи австроазійської сім'ї. Писемність на основі латинського алфавіту. Серед більшості ві-руючих В. поширений буддизм, який тісно пов'язаний з даосиз-мом, конфуціанством, культом предків; є католики, протестан-

214


ти, на півдні — прихильники синкретичних релігій. Традиційне заняття — орне поливне землеробство. Набуло поширення мор-ське та річкове рибальство. Ремесла — ковальське, гончарне, тка-цьке, а також плетіння. Сучасні В. працюють у промисловості та на транспорті. В Україні здебільшого займаються торгівлею.

За переписом 2001 р., в Україні налічується 3850 В. (1989 р. — 472), з них у Харківській обл. — 2440 (63 %), Києві — 469, реш-та розпорошена по великих містах. Кількість В. за 10 років збільшилася принаймні у 8 разів, оскільки останнім часом зрос-ла транзитна міграція В. через Україну. Вважають рідною в'єт-намську мову 94 % В.

Етнічна історія. У сер. І тис. до н. е. племена в'єт (китай-ською — юе) населяли басейн річок Сіцзян і Хонгха; серед них найчисленнішою та найрозвинутішою була група лакв'єтів. Без-посередні предки В. — племена епохи бронзи. У IV—III ст. до н. е. вони склали ядро племінного союзу Ван-ланг, який 267 р. до н. е. був розгромлений племенами тейау. На терені Північно-го В'єтнаму виникла їхня держава Аулак, але самі тейау були асимільовані лакв'єтами. У той час сформувався в'єтнамський етнос. У 207 р. до н. е. держава Аулак була включена до складу держави лакв'єтів Намв'єт, у 111 р. до н. е. захопленої Китаєм. В. зазнали істотного впливу китайської культури. На поч. X ст. н. е. незалежність В. було відновлено; створилася в'єтська цент-ралізована держава Дайв'єт. Процеси національної консолідації тривали у XVII—XVIII ст. всупереч експансії Китаю, а у 1858— 1884 pp. в Індокитаї було встановлено французьке панування. У 1940—1945 pp. територію Індокитаю окупували війська Японії. По закінченні війни було проголошено Демократичну Республі-ку В'єтнам, яка протягом 1945—1954 pp. відстоювала свою неза-лежність у війні проти Франції. З 1956 р. країна була поділена на дві частини — північну та південну; північ трималася прора-дянської, а південь — проамериканської орієнтації. З 1965 р. у Південному В'єтнамі перебували американські війська, які допо-магали у боротьбі з прокомуністичним партизанським рухом, про-те їм не вдалося подолати опір місцевого населення, і 1973 р. вони були виведені. У 1975 р. уряд Південного В'єтнаму було повалено, а у 1976 р. утворено єдину Соціалістичну Республіку В'єтнам. Перша половина та середина 70-х років минулого сто-ліття — пік масової еміграції, особливо до США, зумовленої переважно політичними причинами. Основна маса мігрантів з В'єтнаму займається торгівлею та підприємницькою діяльністю.

215


ГОЛЛАНДЦІ (самоназва — нідерланден). Основне населення Нідерландів (15 млн осіб). Проживають

також у Бельгії, Німеччині, США, Великій Британії, Суринамі, ПАР. Належать до атланто-балтійської раси великої європеоїд-ної раси. Мова — нідерландська західногерманської групи індо-європейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки. Більшість віруючих — протестанти-кальвіністи.

В Україні, згідно з переписом 2001 p., проживає 139 осіб, 48 % відсотків з яких розмовляє російською мовою, рідною та українською — приблизно по 25 %. Попереднім переписом Г. в Україні не фіксуються, тому сучасні дані щодо рідної мови ви-кликають сумнів.

Етнічна історія. Найдавнішим письмово зафіксованим ет-носом на терені Нідерландів і Бельгії були кельти. З їх числа ві-домі белги, у писемних джерелах часто згадуються їхні племе-на — меапи — у Брабанті та по берегах Рейну, морипи — на узбережжі Фландрії. Ще до масового переселення германців у Центральну та Західну Європу в Нідерландах вже жили гер-манські племена, що прийшли сюди зі сходу задовго до похо-дів Цезаря. Областями розселення кельтських племен були здебільшого південні р-ни суч. Нідерландів і Бельгії, германці ж селилися переважно північніше і далі на схід. Серед останніх найвідоміші фризи, які зайняли спочатку узбережжя Північного моря між оз. Флево і р. Емс, а в наступні століття поширилися далі на захід — у нинішні провінції Північну Голландію, Гельдер-ланд, Утрехт до Зеландії включно. Майже одночасно з фризами в Голландію зі сходу переселилося плем'я батавів, яке відіграло важливу роль в етногенезі голландців. Батави заселили о-ви, утво-рені устями Рейну і Маасу, і прибережну смугу поміж цими рі-ками.

Помітний слід в етнічній історії народів Нідерландів і Бельгії залишило римське панування над Галлією (І ст. до н. е. — IV ст. н. е.). Особливо велике його значення для тих частин країни, що були включені до складу Римської імперії й піддалися романізації (південна частина Бельгії). Ці області, заселені кельтськими племе-нами белгів, входили до складу римської провінції Бельгіки.

Римські завойовники будували в країні дороги, мости, греб-лі. Перші канали, що з'єднують ріки, були прориті римлянами. Під час археологічних розкопок усюди в Голландії та Бельгії знаходять сліди римської культури. Пануванню римлян поклав край потужний потік германських племен у IV—V ст. н. е.

216


Наприкінці III ст. н. е. вперше в історичних джерелах згаду-ються франки. Вони заселили північні обл. Нідерландів і Бель-гії, рухаючись зі сходу, очевидно, під тиском саксів. На терито-рії Нідерландів жили переважно салічні франки, що об'єднали під своїм началом багато племен, у тому числі й батавів. Упро-довж IV—V ст. вони пересувалися все далі на захід. Вже в IV ст. франки на півдні досягли нинішнього кордону, що відо-кремлює романські мови від германських. На сході їхніми сусі-дами стали саксонські племена, які жили тут аж до р. Ейссель.

Військовий опір римлян дедалі помітніше слабшав. У V ст. останні римські легіони були виведені з Галлії. На місці колиш-ньої галло-римської обл. утворилася держава франків, що стала згодом однією із наймогутніших у Західній Європі.

За Карла Великого (768—814) Франкська держава, христия-нізована ще з V ст., скорила фризів і саксів і примусила їх до прийняття християнства. Саксів масами переселяли у Франк-ську державу, а землі їх роздавали франкам. Фризи аж до XIV ст. підкорялися місцевим племінним вождям. Тут так і не прищепилися кріпосницькі відносини і було найбільше число ві-льних селян — дрібних орачів (кенемерів).

Після смерті Карла велика імперія франків розпалася. У се-редні віки на території сучасних Нідерландів і Бельгії знаходи-лося безліч самостійних герцогств, графств і вільних міст. По-силенню влади графів і герцогів чимало сприяли набіги норма-нів у IX—X ст. Графства самостійно організовували захист про-ти них і могли протиставити центральній владі свої військові загони.

Найрозвинутішими економічно були графства Фландрія і Голландія. Вигідне їх положення на перехресті важливих торго-вих шляхів сприяло розвитку торгівлі, виникненню і зміцненню міст (Гента, Брюгге, Антверпена, Льєжа). Розквіт ремесел, на-самперед вовняного, і торгівлі, а також необхідність боротьби проти Франції гуртували населення фламандських обл. Форму-вання фламандського етносу відбувалося переважно на основі франкських племен з домішкою кельтів і саксів. Головна роль у додаванні сусіднього з фламандцями валлонського етносу нале-жала нащадкам белгів, підданих романізації.

У приморських обл. Нідерландів — Голландії, Зеландії та Утрехті — було розвинуте судноплавство, риболовля. Наприкін-ці XV — поч. XVI ст., після переміщення торгових шляхів з пів-дня на північ, приморські міста Голландії опинилися на найваж-

217


ливіших торгових шляхах і розгорнули величезну посередниць-ку торгівлю. У цих провінціях почав формуватися голландський етнос, до складу якого ввійшли нащадки германських племен франків, саксів, фризів і залишків кельтських племен.

У XV ст. значна частина земель нинішніх Бельгії та Нідер-ландів опинилася під владою бургундських герцогів, що поклали початок об'єднанню розрізнених обл. У XV ст. уперше були скликані Генеральні штати — збори представників станів. При-близно у той самий час оформилася загальна для всіх провінцій назва «Нідерланди» («Низькі землі»). Області, що складали ні-дерландські володіння бургундських герцогів, не були єдиними в етнічному відношенні. Особливо значними були розбіжності в південних провінціях, де поруч жили романомовні валлони і германомовні фламандці. З часу бургундського панування в ні-дерландських провінціях існувала двомовність, при цьому фла-мандська мова більше вживалася в ділових і торгових колах, а французька — в галузі науки та культури.

У 1477 р. усі обл., об'єднані під загальною назвою «Нідер-ланди», які включали в себе, крім сучасних Нідерландів, також Бельгію та Північну Францію, перейшли під владу могутньої ди-настії Габсбургів. Карл V (1519—1555) об'єднав під єдиним скі-петром Німеччину, Іспанію та Нідерланди.

Введення іспанцями у Нідерландах інквізиції для розправи з протестантами, грабунки та сваволя іспанських солдатів 1568 р. спровокували загальне повстання, що перейшло в організовану громадянську війну. Її очолив один із представників нідерланд-ської знаті принц Вільгельм Оранський, згодом проголошений статхоудером (намісником). Довгі роки завзятої боротьби Ні-дерландів з Іспанією — одна з найблискучіших, але й найкрива-віших сторінок їх історії.

У 1579 р. за Утрехтською угодою відбулося об'єднання пів-нічних голландських провінцій: Голландії, Зеландії, Гельдерлан-ду, Утрехту і Гронінгену, а трохи пізніше до них приєднали-ся Оверейсель і Фрисландія. Південні провінції, виснажені та сплюндровані тривалою війною, що відбувалася переважно на їхній землі, не увійшли до цього союзу; певні етнічні розбіжно-сті збіглися з прокатолицькими симпатіями на півдні та іншим складом еліти, в якій переважала аристократія.

У 1581 р. Генеральні штати північних провінцій проголосили створення Республіки Сполучених провінцій. У 1609 р. Іспанія змушена була визнати незалежність Сполучених провінцій, а

218


1648 р. мирний договір з Іспанією остаточно узаконив утворен-ня в Нідерландах незалежної самостійної держави. Це закріпи-ло соціальні зрушення й тенденції попереднього часу, які пере-творювали Північні Нідерланди на буржуазне суспільство з до-мінуванням в економіці ринкових відносин.

Після нідерландської революції фламандський народ вияви-вся роз'єднаним між двома державами: частина фламандців уві-йшла до складу Сполучених провінцій Нідерландів, частина ж разом із романським населенням колишніх Нідерландів — вал-лонами — залишилася під владою Іспанії. З цього часу політич-на історія двох країн — Нідерландів і Бельгії — пішла різними шляхами.

У Нідерландах особливо розвинутими в промисловому від-ношенні були провінції Північна Голландія та Південна Голлан-дія; у них було зосереджено 2/3 усього населення країни. Гол-ландська буржуазія займала панівне становище в Сполучених провінціях. Тому починаючи із сер. XVII ст. поняття «Нідер-ланди» і «Голландія» нерідко збігалися.

У XVII ст. сформувалася і поширилася майже у всіх провін-ціях нідерландська літературна мова, в основу якої лягли діале-кти голландських провінцій, переважно франкські за походжен-ням. На той час голландці стали передовою нацією Європи.

Морські подорожі голландців започаткували утворення ве-ликих колоніальних володінь Нідерландів. У 1602 р. була створена голландська Ост-Індська компанія, а в 1621 р. — Вест-Індська компанія, Нідерланди захопили Індонезію, Суринам (голландсь-ку Гвінею) і о-в Кюрасао в Америці, землі на півдні Африки і незабаром перетворилися на найбільшу морську, колоніальну й торгову державу.

Однак панівне становище Нідерландів в економічному та полі-тичному житті Західної Європи тривало лише до кін. XVII ст. При-чина швидкого занепаду Голландії полягає в однобокому розвитку нідерландської економіки: посередницька торгівля і колоніальний грабіж за відставання промисловості. Суттєвою була також об-меженість ресурсів та невеличка територія. У боротьбі з Анг-лією та Францією за економічне домінування голландська буржуа-зія була переможена і втратила частину своїх колоній. Невдала війна з Англією (1780—1783 pp.) остаточно звела Нідерланди до статусу другорядної держави. З кін. XVII ст. до другої пол. XX ст. населення країни майже не збільшувалося, досягнувши стабільної та оптимальної соціально-демографічної структури.

219


Упродовж XVIII—XIX ст. поряд із посиленням економічних і культурних зв'язків між провінціями відбувалася подальша на-ціональна консолідація нідерландців. Етнографічні групи, що зберігалися тут з періоду Середніх віків, поступово втрачали своєрідність у побуті й зливалися з голландцями — ядром ніде-рландської нації. Цим етнічним процесам сприяли і переміщен-ня населення всередині країни, спричинені великими роботами з осушення та освоєння нових обл. Так, вже в XVIII ст. східні провінції країни (Дрент, Оверейсель), населені колись нащадка-ми саксів, стали цілком голландськими внаслідок заселення ве-ликих пустищ і болотистих місцевостей вихідцями з голландсь-ких і фламандських провінцій. Асимілювали голландці й насе-лення північно-західних обл. країни, раніше заселених фризами і ще в XIX ст. відомих у літературі під назвою Західна Фрис-ландія. Цілком злилися з голландцями зеландці (жителі провін-ції Зеландія), що у даний час зберігають лише деякі своєрідні риси матеріальної культури. Нарешті, фламандці Нідерландів, понад три століття відділені політичними кордонами від спорід-нених з ними за мовою й походженням фламандців Бельгії, зли-ваються з дуже близькими за мовою та культурою голландцями в єдину націю. У післявоєнний час етнічна структура Нідерлан-дів поповнюється представниками численних етнічних і расових меншостей, що іммігрували до країни з колишніх колоній (пере-важно Суринаму та Індонезії). Велику кількість мігрантів зумо-влює також дуже ліберальне законодавство.

ДАРГИНЦІ (самоназва — дарган, дарганти). Корінне населення Дагестану, населяють середню його час-

тину, гірську та передгірську зони. До Д. відносять також кай-тагців та кубачинців, які зберігають суттєву етнічну своєрід-ність; загальна чисельність Д. — 365 тис. осіб, з яких у Дагеста-ні — 280,4 тис., а у Російській Федерації загалом — 353,3 тис. осіб. Мова — нахсько-дагестанської групи північнокавказької сім'ї; найважливіші діалекти — акушинський, цудахарський, урахінсь-кий (хюркілінський), сирхінський, мекегінський, хайдакський, муерінський, губденський, кадарський, кубачинський, чиразь-кий, мегебський. Писемність на кириличній графічній основі. Ві-руючі Д. — мусульмани-суніти. Традиційні заняття — тваринни-цтво (вівчарство), хліборобство, садівництво та овочівництво. Розвинуті ремесла: ювелірна та зброярська справи, сукнарство,

220


гончарство, обробка деревини, шкіри. В основі традиційного со-ціального об'єднання — селищні громади. Система спорідненос-ті арабського типу.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 1610 Д. (1989 р. — 1550 осіб), з яких рідною мовою вважають даргинську 25 %, російську — 59, українську — 12 %. Розсе-лені розпорошено переважно по південно-східних регіонах Ук-раїни.

Етнічна історія. Ареал етногенезу Д. у І тис. до н. е. — приморська і передгірна частина Дагестану на північ від Дер-бента (Кайтагу) до Махачкали і нині заселена Д. гірська части-на. Д. входили до складу Кавказької Албанії, а потім союзу племен гунів і Хазарського каганату. З VII ст. завзято опирали-ся навалам арабів. До IX ст. (у зв'язку з подіями VI—VII ст.) належать перші писемні свідчення (Белазурі, ал-Масуді та ін.) про Кайтагу і Зиріхгеране (Кубачі) в арабських літописах. Уперше етнонім Д. згадується в XV ст. у коментарях даргинсь-кою мовою вченого зі Лкушу до арабського рукопису. Етимоло-гію етноніма Д. деякі вчені пов'язують з розташуванням земель Д. у важкодоступних, «внутрішніх» місцях (дарг — внутрішній). У XIV ст. Д. боролися проти Тимура, який, за свідченням літо-писців, розбив їх; у 1742 р. взяли активну участь у розгромі во-лодаря Ірану Надир-шаха. У XIV ст. серед Д. встановився іс-лам. Розвивалася наука (у рамках арабської науки і богослов'я).

До поч. XIX ст. на терені Д. знаходилося Кайтагське уцмій-ство, низка союзів сільських громад (у гірських селищах), ча-стково — Тарківське шамхальство. У 1813 р. за Гюлістансь-ким договором між Росією та Іраном Д. у складі Дагестану увійшли до складу Росії. Вони взяли участь у визвольній бо-ротьбі горян Дагестану і Чечні під проводом Шаміля (1834— 1859 pp.), були учасниками антиколоніального повстання 1877 р. Аул Цудахар був взятий російськими військами штур-мом лише після того, як артилерія зруйнувала його вщент. У 1860 р. на терені Д. був утворений Даргинський округ; частина селищ увійшла до складу Кайтаго-Табасаранського і Кюрінсько-го округів. У роки революції та Громадянської війни посилився національний рух. Д. першими в Дагестані виступили проти ге-нерала Денікіна. З 1921 р. Д. у складі Дагестанської АРСР (з 1991 р. — Республіка Дагестан). У радянський час сформувалася літературна мова на основі акушинського діалекту. До 1928 р. користувалися загальнодагестанською системою письма на араб-

221


ській графічній основі (аджам), у 1928—1938 pp. мали писем-ність на латинській основі, а після цього — на кириличній.

ДОЛГАНИ (самоназва — долган, тиа-кіхі, саха). Народ, який проживає в Таймирському (Долгано-Ненецько-

му) АО Красноярського краю. Загальна чисельність — 6,9 тис. осіб. Належать до північноазійської раси великої монголоїдної раси. Мова — долганський діалект якутської мови (чи окрема мова якутської підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї). Тра-диційні вірування — анімізм, шаманство, поширилося правосла-в'я. Традиційні заняття: оленярство, полювання на дикого півні-чного оленя і хутрового звіра, рибальство.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 26 Д. (1989 р. — 182 особи), з яких вважали рідною мовою росій-ську 10 осіб, долганську — 4, українську — 2.

Остаточне оформлення Д. як самостійного етносу відбулося на поч. XX ст.; провідну роль в етногенезі Д. відіграли евенки. Основу Д. етносу склали чотири евенкійські (тунгусомовні) ро-дові групи: долган, донготе, едян і каранто. Упродовж XIX — поч. XX ст. до складу Д. увійшли також окремі роди якутів, ен-ців, ненців та російських старожилів Таймира, т. зв. затундре-них селян.

ДУНГАНИ (самоназва — лохуей, хуей; дунган — тюркська назва).

Народ, який проживає переважно в долині р. Чу у Казах-стані (30,2 тис. осіб), Киргизії (36,9 тис.) та Узбекистані (1106 осіб). Загальна кількість — понад 69,3 тис. осіб. Незначна час-тина Д. проживає в Китаї. Належать до далекосхідної раси ве-ликої монголоїдної раси. Мова — дунганська, сінотибетської сім'ї, поширені також киргизька, казахська, російська. Писем-ність на основі кириличної графіки. Віруючі Д. — мусульмани-суніти. Основне заняття — землеробство (рисівництво, овочів-ництво), тваринництво, птахівництво.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 133 Д. (1989 р. — 140 осіб), з яких вважають рідною мовою дунган-ську 4 особи, російську — 49, українську — 74 особи.

Етнічна історія. Назва «Д.» з'явилася у китайській провін-ції Сіньцзян у другій пол. XVIII ст. Так називали переселенців із внутрішніх провінцій Китаю. Частина їх служила в китайській армії, частину складали торговці, ремісники, хлібороби, які поста-

222


чали армії продовольство. Д. — нащадки хуей (народ у Китаї, чисельність — 8,6 млн осіб), які переселилися до Казахстану та Середньої Азії наприкінці 70 — поч. 80-х років XIX ст. з китай-ських провінцій Шеньсі, Ганьсу і Сіньцзян, рятуючися від пере-слідувань маньчжуро-китайських правителів після придушення визвольного повстання 1861—1878 pp. Д., що живуть у КНР, на-зивають себе «хуейцз жин»; колись термін «хуейцзу» поширю-вався на всі групи мусульман Китаю як внутрішніх провінцій, так і північно-західних і західних його обл.; мовою спілкування для них була китайська та її відповідні діалекти.

У другій пол. XIX ст. на терени сучасних Киргизії та Казах-стану переселилися три етнічні групи народності, вже відомої в російській літературі під назвою «Д.». До 1917 р. Д. найчастіше іменували «китайськими мусульманами». Самоназва Д. Киргизії та Казахстану — «лаохуейхуей» чи «чжун'юаникт». Китайці, що є сусідніми з Д., нерідко називали їх «сяо цзя» — молодша родина.

Історична наука поки не може остаточно відповісти на пи-тання про походження Д. Висловлені в китайській, західноєвро-пейській та російській літературі погляди щодо походження Д. не можуть бути вичерпно підтверджені історичними джерелами і являють собою лише більш-менш стрункі гіпотези. У західно-європейській та старій російській літературі переважають дві основні думки. Відповідно до однієї з них, Д. — це «хат» (ки-тайці), які прийняли іслам унаслідок тривалого контакту з тюрк-ськими народами, арабами та іранцями. За іншою версією — це тюркські, арабські чи іранські переселенці, які перейняли мо-ву, культуру і форми господарства сусіднього китайського на-селення. Думки, висловлені в китайській літературі, як старій, так і сучасній, загалом близькі до другої з наведених гіпотез. Радянські дослідники основне значення в етногенезі Д. надавали не сторонньому, а саме місцевому етнічному шару, що склався в самому Китаї — субстрату, насамперед північнокитайському. Роль прибульців — народів Середньої Азії, арабів, іранців та ін. — визнається неоднаковою в різних груп нинішнього етносу «хуейцзу», що формується у КНР. У північній групі (тобто се-ред Д. як таких) основну частину пізнього етнічного компонен-та становили вихідці з різних р-нів, що належать до Середньої Азії; араби й іранці значно меншою мірою вливалися до їхнього складу, і їх роль в етногенезі Д. не є значною. Така точка зору

223


підтверджується й постійними контактами Д. з етносами Серед-ньої Азії.

Очевидно, що процес формування етнічної спільності Д. від-бувався в периферійних обл., зокрема на території північних і північно-західних провінцій Китаю — Шаньсі, Шеньсі та Ганьсу. Заселення Д. Ілійської долини почалося здавна і йшло різними темпами в різні історичні періоди. Останнє і найбільше пересе-лення їх пов'язане з т. зв. Д. повстанням 1861—1878 pp. — ос-танньою хвилею великої селянської війни — Тайпінським повс-танням (1850—1864 pp.). Релігійне за характером, воно було спря-моване на збереження ісламу. Переселення частини Д. у 1877— 1878 і 1881—1884 pp. на територію сучасних Киргизії та Казах-стану після поразки повстання було останнім його епізодом.

ЕВЕНИ (самоназва — евен, тунгуси, рідше ламути). Народ, який проживає на півночі Сибіру, в деяких р-нах

Магаданської та Камчатської обл., в Охотському р-ні Хабаров-ського краю та в північно-східних р-нах Якутії. Загальна чисе-льність — 17,2 тис. осіб. Належать до байкальського варіанта континентальної раси великої монголоїдної раси. Мова — евен-ська, тунгусо-маньчжурської групи алтайської сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки.

З XIX ст. навернуті до православ'я, але зберегли різномані-тні форми дохристиянських вірувань (шаманство тощо). Основ-ні традиційні заняття — оленярство та мисливство, а у тих, що живуть на узбережжі, — рибальство та морський звіробійний промисел.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 104 Е. (1989 р. — 25 осіб), з них більшість під час перепису рідну мову не вказала.

Походження Е., як і споріднених з ними евенків, пов'язане з тунгуськими племенами, які в процесі переселення на північний схід Якутії, Чукотку та Камчатку поглинули коряцький та юка-гирський елементи. Е. Якутії зазнали впливу якутської культури та мови.

ЕВЕНКИ (самоназва — евенки), тунгуси (застаріла назва). Народ, який проживає на півночі Сибіру від Лівобережжя

Єнісею до Охотського моря та від заполярної тундри до Анга-ри та Амура. Чисельність в Російській Федерації — 29,9 тис.

224


осіб, у Китаї — бл. 20 тис. осіб. Належать до байкальського ва-ріанта континентальної раси великої монголоїдної раси; на пів-дні розселення фіксується домішка центральноазійського расо-вого типу. Мова — евенкійська, тунгусо-маньчжурської гру-пи алтайської сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. У мові простежуються як сліди спільності з монгольською та тюркськими мовами, так і пізніші запозичення з якутської, бу-рятської (у Прибайкаллі) та самодійських (на Північному за-ході) мов.

На поч. XVII ст. Е. були навернуті до православ'я, але фак-тично зберегли дохристиянські вірування (анімізм, шаманство тощо). Традиційно Е. вели кочовий спосіб життя. Основні за-няття — мисливство, оленярство транспортного напряму, ри-бальство.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 48 Е. (1989 p. — 111 осіб), переважна більшість вважає рідною мо-вою російську.

ЕНЦІ (самоназва — еннече), хантайські самоїди, карасинсь-кі самоїди, єнісейські самоїди (застаріла назва).

Народ, який проживає в Таймирському AO Красноярського краю. Чисельність, за різними оцінками, від 200 до 300 осіб. Спо-ріднені за мовою та походженням з ненцями, нганасанами, сель-купами. Належать до уральської перехідної раси. Мова — ене-цька, самодійської групи уральської сім'ї. Віруючі Е. — право-славні. Основні заняття — мисливство, оленярство, рибальство.

В Україні, за переписом населення 2001 p., проживає 26 Е. (1989 р. — 1). Таке різке зростання чисельності Е. викликає де-які сумніви.

В етногенезі Е. взяли участь як компоненти місцевого пів-нічно-сибірського походження, так і прибульці з південної час-тини Сибіру — самодійці, які асимілювали місцеве населення і сприйняли основні риси його культури. Назви деяких родів ма-ють аналогії в селькупів, тофаларів, камасинцІв.

Перша згадка про Е. у джерелах — у новгородській пам'ят-ці кін. XV ст. під назвою молонзеї — від монкасі-я — земля ро-ду Монгкасі, чи Муггаді. Під цією назвою вони були відомі й у XVI ст., воно дало ім'я російському острогу Мангазея, заснова-ному наступного століття, у документах XVII ст. зустрічається як назва одного з енецьких родів. У XVIII — поч. XX ст. Е. на-зивають єнісейськими, хантайськими чи карасинськими самоїда-

15 __ 4-1649 225


ми. З кін. XVII ст. під тиском ненців з заходу і селькупів з півд-ня Е. відступають на схід на нижчий Єнісей і його східні прито-ки. Ті, хто залишився, були асимільовані ненцями. Останнє зіткнення з ненцями сталося бл. сер. XIX ст. Надалі правий бік Єнісею називався енецьким (самоїдським), лівий — ненець-ким. З 30-х років XX ст. групи тундрових і лісових Е. почина-ють кочувати разом. Сучасні Е. асимілюються ненцями і нгана-санами.

І ЄВРЕЇ ГІРСЬКІ (самоназва — джухур). J Етнолінгвістична група євреїв. Загальна чисельність у межах І колишнього СРСР — 18,5 тис. осіб, з них у Російській Федера-ції — 11,3 тис. (1989 р.), у т. ч. у Дагестані — 3,6 тис., Кабарди-но-Балкарії — 3,2 тис., Чечні й Інгушетії — 2,6 тис. осіб. Жи-вуть також в Азербайджані — 5,5 тис. осіб. Мова — татська (говірки махачкалинсько-нальчикська, дербентська, кубанська). Поширені аварська, кумикська, азербайджанська, удинська, вір-менська мови. Писемність на основі кириличної графіки. Вірую-чі Є. Г. — юдаїсти.

В Україні, за даними перепису населення 2001 p., проживає 166 осіб. З них вважають рідною мовою російську 121 особа, татську — 23, українську — 12. 28 осіб (17 %) проживають у Донецькій обл., 21 особа (12 %) — у Києві, решта розпорошена по південно-східних обл.

Етнічна історія. Виходячи з мовних та історичних даних, громада Є. Г. формувалася у VII—XIII ст. у перебігу імміграції євреїв із Північного Ірану, а також, можливо, із прилеглих р-нів Візантійської імперії до Азербайджану, де вони перейшли на мову навколишнього населення — татську, і (з XI ст.) далі на північ — до Дагестану. Там вони, ймовірно, асимілювали части-ну хозарської людності. Вже в сер. XIII ст. фламандський ман-дрівник В. Рубрук зазначав наявність великого числа євреїв на Східному Кавказі. Є. Г. підтримували контакти з єврейськими громадами басейну Середземного моря. Арабський історик Ібн Тагриберди (XV ст.) писав про єврейських купців «з Черкесії», які відвідували Каїр. Очевидно, внаслідок таких зв'язків у Є. Г. поширився сефардський літургійний уклад. Голландський ман-дрівник Н. Вітсен, який відвідав Дагестан 1690 p., знайшов там багато Є. Г., особливо у Буйпаке (поблизу сучасного м. Буй-накськ). Існувала суцільна смуга єврейських поселень на півночі сучасного Азербайджану та півдні Дагестану, між річками Дер-

226


бент і Куба. Одна з долин поблизу Дербента з центром у сели-щі Аба-Сава була, очевидно, заселена переважно Є. Г.; навколи-шнє населення називало її «Єврейська долина».

У 1742 р. правитель Ірану Надир-шах зруйнував і пограбу-вав чимало поселень Є. Г.; ті, хто врятувався від розгрому, осе-лилися у Кубі. У 1797 р. (чи 1799) селище Аба-Сава було знище-но казикумухським ханом, ті ж, хто вцілів, укрилися в Дербент-ському ханстві. У першій третині XIX ст. за Гюлістанським 1813 р. і Туркманчайським 1828 р. мирними договорами з Іраном терени Дагестану і північного Азербайджану відійшли до Росії. Під час визвольної боротьби кавказьких горян під проводом Шаміля (1839—1854 pp.) мешканці багатьох єврейських аулів були навернуті до ісламу і згодом злилися з місцевим населен-ням. У 20—30-х роках XIX ст. помічені перші контакти Є. Г. з російськими євреями-ашкеназами, що закріпилися у 60-х роках цього століття.

На поч. XX ст. у Баку, Дербенті та Кубі були відкриті шко-ли для Є. Г. з викладанням російською мовою; поряд із релігій-ними у них вивчалися і світські предмети. У 1908—1909 pp. були опубліковані перші єврейські книги татською мовою. Із сер. XIX ст. встановлюються зв'язки Є. Г. з Палестиною. У 1898 р. представники Є. Г. брали участь в роботі II Сіоністського кон-гресу в Базелі. Перед Першою світовою війною чисельність Є. Г. у Палестині досягла декількох сотень осіб. Під час Грома-дянської війни частина селищ була зруйнована, і жителі пере-селилися до міст, переважно до Дербента, Махачкали та Буй-накська. На поч. 20-х років бл. 300 родин Є. Г. виїхали до Пале-стини. У другій пол. 20 — поч. 30-х років XX ст. було організо-вано низку колгоспів Є. Г. у Дагестані, Азербайджані, а також у Краснодарському краї та Криму. У 1928—1931 pp. писемність Є. Г. була переведена з єврейського алфавіту на латинську гра-фічну основу, у 1938 р. — на кириличну. У 1920—1930 pp. акти-вно розвивалася професійна література Є. Г., видавалася газета, було створено багато аматорських театральних колективів, у 1935 р. засновано професійний театр у Дербенті, у 1934 р. — ансамбль танців Є. Г.

Під час Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp. значну кількість Є. Г. (особливо в Кисловодську, П'ятигорську, Крас-нодарському краї, Криму) було знищено фашистами. У післяво-єнний час були припинені викладання, випуск газет і літератур-на діяльність рідною мовою. Ці фактори прискорили процес пе-

15* 227


реходу усе більшого числа Є. Г. на російську мову (у 1989 р. 89,7 % Є. Г. заявили про вільне володіння російською мовою або вважали її рідною). При переписах населення СРСР 1970, 1979 і 1989 pp. значне число Є. Г. зарахувало себе до татів. Роз-вивається процес еміграції Є. Г. до Ізраїлю.

ЄВРЕЇ ГРУЗИНСЬКІ (самоназва — ебраелі). Етнолінгвістична група євреїв. Загальна чисельність — бл.

45 тис. осіб. Проживають в Ізраїлі (бл. 30 тис.), Грузії (14,31 тис.), Російській Федерації (1172 особи), Узбекистані (210 осіб), Казахстані (186 осіб). До 70-х років XX ст. проживали переваж-но у Грузії. Розмовляють грузинською мовою, використовуючи її також як письмову. Серед Є. Г., зайнятих у торгівлі, сформу-вався жаргон ківрулі (тобто єврейський), що містить чимало ко-ренів мови іврит. Віруючі Є. Г. — юдаїсти.

Чисельність Є. Г., які проживають в Україні — 108 осіб (2001 p.), мешкають переважно у Хмельницькій обл. (40 осіб), Києві та великих містах сходу й півдня країни. Розмовляють українською — 64 %, російською — 27 %, мовою своєї націо-нальності — одна особа.

Термін «грузинські євреї» утвердився в Російській імперії з поч. XIX ст. для позначення членів єврейської громади в Грузії (хоча в грузинській історичній літературі він зустрічається з XI ст.). За грузинською історичною традицією перші євреї з'я-вилися в Грузії після завоювання Єрусалима Навуходоносором (586 р. до н. е.). Ця традиція відбиває прибуття євреїв з Вавило-нії до Грузії, південна частина якої 539 р. до н. е. увійшла до складу держави Ахеменідів. Є. Г., які у середньовічній Грузії перебували у кріпосній залежності, займалися переважно сіль-ським господарством, а також ткацтвом і фарбуванням, части-на — торгівлею та ін. відхожими промислами. Зі скасуванням кріпосного права в Грузії (1864—1871 pp.) Є. Г. стали переселя-тися до міст (Тбілісі, Кутаїсі та ін.) і займатися торгівлею, ре-меслами — шевським, шапковим, дубильним та ін. У радянські часи частина Є. Г. була членами кооперативів шевців, шапкарів, дубильників та ін. Розпочаті в 1928 р. спроби оселити частину Є. Г. у Біробіджані та деяких р-нах Криму зазнали невдачі.

За даними перепису 1897 р., у Російській імперії налічувало-ся понад 6 тис. євреїв, які назвали рідною грузинську мову. За переписом 1926 р., у СРСР налічувалося понад 21 тис. Є. Г., при-чому 96,6 % назвали грузинську мову рідною. За переписом

228


1959 р., у СРСР таких було понад 35 тис., у 1970 р. — 43 тис., з яких до кін. 70-х років бл. 70 % виїхало до Ізраїлю.

ЄВРЕЇ СЕРЕДНЬОАЗІЙСЬКІ, євреї бухарські, ісроїл, (са-моназва — яхуді).

Етнолінгвістична група євреїв. Загальна чисельність — бл. 35,5 тис. осіб. Проживають в Узбекистані (28 369 осіб), Таджи-кистані (4879), Російській Федерації (1407), Казахстані (795). У місцях компактного проживання у Середній Азії розмовляють перевалено таджицькою та узбецькою мовами. В інших регіонах колишнього СРСР значною мірою русифіковані. Писемність на основі кириличної графіки. За віросповіданням — юдаїсти.

В Україні на 2001 р. проживало 13 осіб, 12 з яких вважають рідною мовою російську. Мешкають переважно у Києві та До-нецькій обл.

Етнічна історія. Поява єврейського населення у містах Середньої Азії датується VIII—IX ст., хоча з'явилося воно там набагато раніше (за деякими даними, можливо, вже у VI ст. до н. е.). В. Бартольд вказує, що в X ст. у східноіранських обл. (у Хорасані та Маверанахрі) було більше євреїв, аніж християн. Географічні назви свідчать про існування на той час єврейських громад у північній частині Афганістану: досить згадати про міс-та Ієгудіє на місці Меймене і про «ворота євреїв» у Балхі. З цими відомостями узгоджуються і збережені в середньоазіатсь-ких євреїв перекази, згідно з якими їхні предки були вихідцями з Вавилонії, що за давніх часів оселилися в Ірані. В Афганістан вони просунулися нібито пізніше. Історичні перекази щодо пе-реселення євреїв до Середньої Азії неоднорідні й суперечливі. Так, за одними оповідями, у XIII ст. в результаті навали монго-лів якась частина євреїв з Ірану переселилася в Самарканд, Ша-хрисябз і Бухару, а відтіля вони почали переселятися й в ін. мі-ста Середньої Азії. За іншими переказами, євреї переселилися до Самарканда із Шираза при Тимурі; є також твердження, що євреї прийшли в Самарканд із Багдада, а потім уже розселили-ся по ін. містах. Переселення до Ташкента та міст Фергани — пізніше явище. У XIII ст. уперше згадується єврейська громада в Бухарі, яка з XVI ст. стала основним центром єврейського на-селення у Середній Азії. На поч. XVI ст. громади євреїв Серед-ньої Азії та Афганістану відокремилися від громади Ірану, у другій пол. XVIII ст. Є. С. відокремилися від афганських. У кін. XVI — на поч. XVII ст. у Бухарі виник єврейський квартал —

229


т. зв. Стара махала, поза якою їм заборонялося селитися до поч. XIX ст. — т. зв. Нова махала. У сер. XIX ст. під єврейське поселення був відведений ще один р-н Бухари — Амірабад, у 1843 р. було продано ділянку землі для будівлі єврейської маха-ли в Самарканді. У 60-ті роки XIX ст. єврейські поселення існува-ли також у Карші, Мерві, Хатирчі, Шахрисябзі, Катта-Кургані, Кермині, Маргелані, Душанбе. Загальна чисельність Є. С. на кін. XIX ст. оцінюється в 16 тис. осіб (у 1910-ті pp. — 20 тис. осіб).

Мандрівники, які відвідували в минулому громаду євреїв у Бухарі, відзначали відносну автономію громади, що існувала від-особлено, підкорялася законам, створеним для Є. С. еміратом, а надалі царським урядом. Разом з тим для євреїв як для іновір-ців існувала принижуюча система правил і регламентації. Так, євреї були зобов'язані жити лише у визначених кварталах; во-рота єврейського будинку мали бути нижче від воріт мусуль-манського будинку; крамниця єврея — на сходинку нижче від крамниці мусульманина. Єврей, на відміну від мусульманина, зобов'язаний був носити конусоподібну чорну шапку з вузькою хутряною облямівкою. Знаком відмінності слугувала також ган-чірка, нашита на халат, а згодом — мотузка, якою єврей зобо-в'язаний був оперізуватися при виході на вулицю; показання свідків євреїв на суді щодо мусульманина були недійсні. Усі єв-реї, що досягли повноліття, обкладалися подушною податтю. Збір цього податку проводився раз на рік і супроводжувався принизливими процедурами: за звичаєм збирач-мусульманин, одержавши податок, повинен був нанести платнику два ляпаси. На чолі громади стояв старшина — калонтар, який обирався членами громади з числа найзаможніших і найавторитетніших у громаді людей. Надалі став обиратися також і рабин. Суду ка-лонтара підлягали всі справи — комерційні, сімейні та ін., що виникали серед євреїв. Старшина був визнаним державною вла-дою представником єврейської громади, він і рабин стежили за дотриманням євреями розпоряджень влади.

Основними заняттями Є. С. були фарбування пряжі й тка-нин, торгівля (переважно шовком), частково — бавовництво, ви-ноградарство, тютюнництво. Є. С. брали участь у торгівлі з Росією. Російське законодавство дозволяло їм вступати до ку-пецької гільдії в губерніях поза межею осілості (1833 p.), прибу-вати з товарами на мінові двори Оренбурга і Троїцька (1842 p.), Нижегородський ярмарок (1844 р.). У 1867 р. декілька місцевос-тей, населених Є. С. (Самарканд, Ферганська долина) увійшли до

230


складу Туркестанського генерал-губернаторства (з 1886 р. — Туркестанський край). Російська адміністрація зберегла єврей-ську систему самоврядування, увівши лише посаду казенного рабина — виборної особи, що представляла громаду перед офі-ційними установами. Було розширено систему початкової шкі-льної освіти. Є. С., які залишилися на території Бухарського емірату, Хівинського і Кокандського ханств, дозволялося при-ймати російське підданство за умови зарахування в купецькі гі-льдії. Приплив Є. С. до Туркестанського краю зумовив прий-няття низки обмежувальних заходів. З 1910 р. Є. С., які не були уродженцями краю (чи їхніми нащадками), підлягали виселенню в міста Ош, Катта-Курган, Петроаолександрівськ, Коканд, Мар-гелан і Самарканд. Вторгнення на середньоазійські ринки ро-сійських фабричних тканин призвело до фактичної ліквідації фарбувального ремесла, із поч. XX ст. Є. С. займаються перева-лено перукарським, шевським ремеслами, дрібною торгівлею.

Середньоазійський юдаїзм являє собою доволі складне пе-реплетіння багатьох вірувань і звичаїв, пов'язаних з різними етапами історії євреїв та їхнім походженням. Очевидно, у перші століття існування єврейських колоній у Середній Азії та й у наступний час, коли розвинулися єврейські громади, середньо-азійські євреї не були ревними виконавцями основного єврей-ського закону. Рабин, який прибув наприкінці XVIII ст. до Бу-хари з Єрусалима, застав бухарських євреїв у стані повного ре-лігійного неуцтва. Він приступив до зміцнення основ релігійного життя, виписавши єврейські книги з Європи. Надалі представни-ки духівництва з Палестини діяльно підтримували релігійність євреїв Середньої Азії посилюючи зв'язок середньоазійських громад зі Святою Землею. Так, наприкінці XIX ст. бухарські єв-реї навіть організували в Єрусалимі колонію, де на самому по-чатку налічувалося 179 будинків, дві синагоги і дві школи; нада-лі ця колонія значно розрослася; 1914 р. вона складалася з бл. 1500 осіб. Оскільки Є. С. в масі своїй не знали давньоєврейської мови, представники духівництва переклали на таджицьку мову П'ятикнижжя, Богослужбовий звід та інші релігійні твори, що містять правила, закони, заборони, які регламентують норми поведінки євреїв.

Внутрішній провід і лад громади регламентувалися нормами і правовими звичаями самих євреїв, що визначалися в основно-му положеннями релігії, однак ряд звичаїв укоренився під впливом норм і звичаїв їхніх сусідів мусульман.

231


Переслідування євреїв за релігійні переконання змушувало частину з них відмовлятися від своєї релігії і переходити в іс-лам. Масовості цей процес набув у XVIII ст. Обернені в мусу-льманство євреї Бухари називалися «чалу» (недосконалі). Пе-ретворені євреї-мусульмани або асимілювалися місцевим насе-ленням, що траплялося рідше, або, зовні виконуючи мусульман-ські обряди, таємно продовжували дотримуватися юдейської релігії, про що єврейський рабин був обізнаний. Група чалу бу-ла ендогамною, тобто шлюби відбувалися лише усередині неї.

Після приєднання Середньої Азії до Росії царський уряд за-провадив розподіл середньоазійських євреїв на «тубільних» і «іноземних». До перших, за положенням 1886 p., зараховували євреїв, що жили у Туркестанському краї «з незапам'ятних ча-сів», до других — уродженців суміжних з Туркестанським кра-єм середньоазійських держав, до яких зараховувалось і Бухар-ське ханство. Прихід росіян полегшив становище євреїв у міс-тах, що відійшли до Росії, пом'якшивши юридичну нерівність, якої вони зазнавали. Утім переваги, набуті Є. С. при царському уряді, були значною мірою обмежені конкретними умовами. У низці випадків євреям було важко довести свою належність до «тубільних», а «іноземні» євреї не мали права жити в російсь-ких володіннях.

Єврейські громади і після приєднання краю до Росії зберіга-ли самоврядування. У них, окрім калонтара і духовного рабина, був ще й «казенний» рабин, що обирався громадою в присут-ності представників російської влади. У функції «казенного» ра-бина входила реєстрація народжень, смертей, шлюбів серед єв-рейського населення. За підписом «казенного» рабина склада-лися метрики, що завірялися печаткою російської адміністрації. Зазвичай «казенним» рабином був старшина громади.

Після 1917 р. Є. С. — робітники на заводах і фабриках, чле-ни виробничих кооперативів; у кін. 20 — на поч. 30-х років було організовано бл. 10 єврейських колгоспів, що проіснували недов-го. Сформувалася інтелігенція. Основними місцями розселення Є. С. стали Самарканд, Ташкент, Душанбе, Бухара, Коканд, Ан-дижан, Маргелан, Хатирчи, Шахрисябз. У 20 — на поч. 30-х ро-ків бл. 4 тис. осіб нелегально виїхали до Палестини. До 1940 р. існувала мережа єврейських шкіл з національною мовою, вихо-дили періодичні видання, розвивалася професійна література, з 1932 р. у Самарканді функціонував театр. Згодом єврейська куль-турна і педагогічна діяльність національною мовою була припи-

232


нена, що значно прискорило асиміляційні процеси. Є. С. серед ін. етнічних груп євреїв виявляли меншу географічну та соціаль-ну мобільність. Проте за часів радянської влади розвинувся процес міграції Є. С. поза межі республік Середньої Азії, пере-важно до великих міст, де Є. С. вливалися до місцевих єврейських громад. З 70-х років минулого ст. серед них також поширився процес еміграції до Ізраїлю.

ІЖОРЦІ (самоназва — іжора, кар'яляйн, ізурі). Народ, який проживає у Ломоносівському та Кінгісепсько-

му р-нах Ленінградської обл. Загальна чисельність у межах ко-лишнього СРСР — 820 осіб; з них у Російській Федерації — 449 осіб. Належать до біломорсько-балтійської раси великої євро-пеоїдної раси. Мова — іжорська, прибалтійсько-фінської під-групи фінно-угорської сім'ї. Нині І. розмовляють переважно російською мовою. Писемність (на латинській графіці) функціо-нувала у 30-ті роки XX ст.

В Україні, за переписом населення 1989 p., налічувалося 9 І. Дані Всеукраїнського перепису 2001 р. щодо І., вочевидь, по-милкові, вказуючи їхню кількість 812 осіб, що становить 99 % загальної чисельності цього етносу, причому з них 90 % начеб-то вважає рідною мовою кримсько-татарську.

Етнічна історія. І., які виділилися в кін. І — на поч. II тис. з південнокарельських племен, зайняли південну частину Ка-рельського перешийка і землі по берегах річок Неви та Іжори. Звідси вони в XI—XII ст. продовжували поступово просуватися на захід, досягши берегів річок Луги і Нарови. І. розселялися черезсмужно зі слов'янами.

Ранні відомості про І. бідні, під час археологічних розкопок не знайдено древніх поховань І. Найраніші могильники І. дату-ються XIII—XIV ст., причому відкриті вони лише у східній час-тині ареалу. Очевидно, стара форма поховального обряду (мо-жливо, наземна) не дала можливості зберегтися більш раннім похованням. У писемних джерелах вперше у 1220 р. у хроніці Генріха Латвійського названа Іжорська земля («Інгаріа») і жи-телі її — інгри («інгарос»). У руських літописах 1241 р. згадуєть-ся старійшина іжорян Пелгуй (чи Пелгусій), який повідомив Олександра Невського про висадження шведів на берегах Фін-ської затоки.

У руських літописах І. згадуються, ймовірно, і під збірним терміном «чудь», яким називали, зокрема, населення прилузь-

233


ких та принаровських земель. Територія розселення І. увійшла, імовірно, у XII ст. до складу Новгородської Республіки, що ви-значило подальшу долю цього народу, зокрема те, що в І. не склалося власної державності. Приналежність до Новгорода ви-значила потужний вплив на І. слов'янської культури. Це відби-лося на прийнятті І. християнства в православній формі. Незва-жаючи на християнізацію, І. продовжували дотримуватися бага-тьох язичницьких звичаїв і поклонятися старим богам, на що, зокрема, скаржився Новгородський митрополит Макарій навіть у XVI ст. Проте у XVII ст. І., як і решта православного насе-лення Інгрії, пішли зі споконвічних земель, коли після Столбов-ського миру шведський король спробував навернути населення за-войованої Інгрії до лютеранства. Після того, як Інгрія 1721 р. знову перейшла до Росії, більша частина І. повернулася на ко-лишні місця проживання, однак частина залишилася на Новго-родщині. Якась частина І., які залишилися в Інгрії після Стол-бовського миру, все-таки прийняла лютеранство, втратила свою етнічну приналежність і поступово злилася з фінським населен-ням, яке у XVII ст. заселило спустілі землі (фіни інгерманланд-ські). У сер. XIX ст. І. налічувалося 17 тис. осіб, у 1926 р. — 16,1 тис. осіб.

Основну роль у зменшенні чисельності І. відіграли асиміля-ційні процеси. Етнічна самосвідомість і розмовна іжорська мо-ва стійко зберігалися на північному заході Інгрії (Кінгісепський р-н), у той час як у центральній Інгрії (Ломоносівський р-н) мо-ва збереглася лише в деяких селах по р. Коваші. І., які жили на Карельському перешийку, розчинилися до XX ст. серед місцево-го населення, у поселеннях на р. Оредежі в сер. XX ст. лише декілька людей пам'ятало іжорську мову. Лише 36,8 % усіх І. вважає рідною власну мову. Певну роль у цьому процесі віді-грало шкільне навчання російською мовою. Крім того, І. певною мірою зараховували себе до росіян, виходячи з конфесійної приналежності, у 1940—1950 pp. І. намагалися записатися росі-янами. Це визначалося прагненням відокремити себе від місце-вого фінського населення, до якого в радянської влади у після-воєнні роки було жорстке ставлення.

ІНГУШІ (самоназва — галгаї). Народ, що проживає у Чечні та Інгушетії. Загальна чисель-

ність — понад 237 тис. осіб. Разом із чеченцями (спільна само-назва — вайнах) належать до корінного населення Північного

234


Кавказу. У Чечні та Інгушетії проживає 163,8 тис. осіб, у Півні-чній Осетії — 32,8 тис. осіб. Дрібніші групи живуть у Казахста-ні, Середній Азії, а також на Близькому Сході. Етнонім І. похо-дить від назви гірської рівнини Інгуш, де вперше виникли їхні поселення (приблизно XVI ст.). Належать до балкано-кавказь-кої раси великої європеоїдної раси. Мова — нахської чи вай-нахської гілки кавказьких мов, до якої близька чеченська. Віросповідання — мусульмани-суніти. І. мали громадське земле-користування. Основні заняття — скотарство, землеробство та городництво.

В Україні, за переписом населення 2001 p., проживало 455 І. (у 1989 р. — 466 осіб), переважно у південно-східних обл. З них як рідну мову вказали інгуську 36 %, російську — 52, укра-їнську — 6 %.

Етнічна історія. Вайнахський етнос стійко фіксується в го-рах Центрального Кавказу і на рівнинах Передкавказзя з І тис. до н. е. Хронологічно ранньому періоду місцевої історії відповідає кобанська культура І тис. до н.е., визнається автохтонність ко-банців та можлива приналежність їх до вайнахської етнічної спільноти.

Ранні писемні звістки про спільних предків І. та чеченців нале-жать до І тис. до н.е. У «Географії» Страбона згадується етнонім «гаргареї», що є похідним від нахського «гаргара» («герга») — близький, родинний, родич. Гаргареї в Страбона локалізовані в малих передгір'ях і рівнинах Центрального Кавказу, місцях поши-рення частини кобанців, жителів рівнини. Описувані Страбоном події прийнято датувати кобанськими часами. За даними грузинсь-кого історика Леонтія Мровелі (XI ст.), давні нахи доби скіф-ських походів через Кавказ (VII ст. до н.е.) розселяються в Перед-кавказзі, їхній родоначальник має ім'я Кавкас. Для гірських і рів-нинних нахів уживаються також збірні назви «нахчамтьяни» («Вірменська географія»), «дурдзуки» («Картліс цховреба»), «малхи» та ін., з межі н.е. — «хамекіти», «ісдикі», «двали» та ін. Середньовічний етнонім «глігви» часто пов'язується з найбли-жчими предками інгушів, «кісти» — чеченців та інгушів.

У гірській зоні І. жили окремими спільнотами: Галгаївська (звідси самоназва І.), Цоринська, Джейрахівська і Мецхальська. Переселення на рівнину починається у XVI—XVII ст. Одним із головних напрямків інгуської міграції з гір була Тарська долина та ін. землі по р. Камбілеївка. У 1784 р. біля інгуського с. Зау-рово побудовано фортецю Владикавказ для охорони Воєнно-

235


Грузинської дороги. Особливо інтенсивним був міграційний процес у XIX ст. У 1810 р. Інгушетія ввійшла до складу Росії. У 1817 р. у зв'язку з проведенням Сунженської укріпленої лінії й влаштуванням тут козачих станиць місцеве населення було пе-реселене з більшої частини Сунженського р-ну в Назрань (сюди переселені й мешканці ін. місць) — невелике військове укріплен-ня, яке надалі стало одним зі значних центрів Інгушетії. Коло-ніальний гніт, гостра нестача землі спричинялися до соціально-го протесту, як, наприклад, Назранівське повстання 1858 р. До поч. XX ст. І. входили до Інгуського і Владикавказького округу. Сунженський відділ став з 1907 р. Назранівським округом Тер-ської обл.

У 1924 р. у складі РРФСР була виділена Інгуська АР, а Вла-дикавказ став її адміністративним, економічним та культурним центром, у 1934 р. вона була об'єднана з Чеченською АР у Че-чено-Інгуську АР, у 1936 р. перетворену на АРСР. У 1944 p. І. разом із чеченцями були депортовані до Середньої Азії та Ка-захстану, республіку скасовано. Таким чином, І. як народ в умо-вах панування тоталітарного режиму були поставлені на межу зникнення. У 1957 р. Чечено-Інгуську АРСР було відновлено, народ повернувся на свою територію, при цьому Приміський р-н, що займає близько половини терену рівнинної Інгушетії, зали-шився в складі Північно-Осетинської республіки. У листопаді 1990 р. Верховна Рада Чечено-Інгуської АРСР прийняла Декла-рацію про державний суверенітет республіки. У травні 1991 р. Верховна Рада СРСР перейменувала Чечено-Інгуську АРСР на Чечено-Інгуську Республіку. У грудні 1992 р. З'їзд народних де-путатів Росії прийняв постанову про перетворення Чечено-Інгу-ської республіки на Республіку Інгушетію та Чеченську Респуб-ліку в складі Російської Федерації.

ІСПАНЦІ (самоназва — еспаньолес). Народ, основне населення Іспанії (понад 27 млн осіб). За-

гальна кількість — бл. 30 млн осіб. Належать до індо-середзем-номорської раси великої європеоїдної раси. Мова — іспанська, романської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки. І. здебільшого католики. Більша частина І. зайнята у промисловості та сфері послуг.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 965 І. (1989 р. — 729), з яких вважають рідною мовою іспанську 146 осіб (22 %), українську — 412 (42), російську — 379 (39 %).

236


Найдавнішою основою іспанського етносу були племена ібе-рів, що частково змішалися з кельтами, які вторглися на Піреней-ський піво-в у І тис. до н.е. Римське панування (II ст. до н.е. — V ст. н.е.) призвело до романізації мешканців Іспанії (за винят-ком жителів деяких північних р-нів). Германські племена, що захопили країну у V ст., поступово асимілювалися. Певну роль в етнічному розвитку І. відіграли мусульмани-маври (араби та бербери), які підкорили значну частину І. у VIII ст., та євреї. У XV—XVII ст. І. почали переселятися до Америки, де стали чин-ником формування народів Латинської Америки.

ІТАЛІЙЦІ (самоназва — італіані). Народ, основне населення Італії (понад 53 млн осіб). Загальна

кількість — понад 65 млн осіб. Проживають також в ін. країнах Європи, в Америці, Африці. Належать до індо-середземномор-ської раси великої європеоїдної раси. Мова — італійська, італо-романської підгрупи романської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки. Більшість І. — като-лики.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 420 І. (1989 р. — 316), з яких вважають рідною мовою італійську 91 особа, російську — 199, українську — 110.

Найдавнішою основою етносу були італійські племена (іта-ліки), що складали більшу частину населення Апеннінського піво-ва І тис. до н.е.

ІТЕЛЬМЕНИ (самоназва — ітельмень). І. — корінне населення піво-ва Камчатка. Загальна кіль-

кість — 2429 осіб (1989 p.). Належать до арктичної раси великої монголоїдної раси. Мова — ітельменська, чукотсько-камчатської групи, більшість І. розмовляє російською мовою. Віруючі І. — православні.

В Україні, за переписом населення 2001 p., проживає 18 осіб (1989 р. — 2 особи). З них більшість вважає рідною мовою ро-сійську.

Етнічна історія. Найдавніший субстратний шар, що ліг в основу формування І., пов'язаний з мезолітичною культурою бродячих мисливців-рибалок. Археологічні матеріали свідчать, що витоки цієї культури сягають р-нів східної Монголії, звідки вона поширилася у Прибайкаллі, Приамур'ї, Північно-Східній Азії, у т. ч. на Камчатці та Алеутських о-вах. Антропологічні

237


дані також підтверджують генетичний зв'язок І. з древніми пред-ставниками монголоїдної раси. Про це свідчить і наявність в мо-ві І. субстрату, що має найдавніше походження.

Наступний етап етногенезу І. пов'язаний з ранньонеолітич-ною тар'їнською культурою на терені центральної та південної Камчатки, близькою неолітичним культурам континентального Сибіру (Лени, Прибайкалля, Приамур'я та Примор'я). Етнічною основою носіїв тар'їнської культури були неолітичні рибалки-мисливці, що проникнули на Камчатку з Прилення, Приамур'я та Примор'я. Тут вони змішалися з залишками древнішого ес-коалеутського населення і частково успадкували його культуру.

З V тис. до н.е. до сер. XVII ст. н.е. зберігалися традиційні елементи тар'їнської культури, носіями якої, на думку більшості вчених, були давні І. Це підтверджується також етнографічними зіставленнями. Неолітичні землянки за своїми конструктивними особливостями нагадують житла І. Потужні нашарування риб-них кісток свідчать про домінуючу роль рибальства, що також типово для І. Неолітичний інвентар — наконечники стріл, списів, сокири, шкребки та ін. — дуже близький до кам'яних і кістяних знарядь, які застали в І. у XVIII ст. російські дослідники С. Крашенінніков і Г. Стеллер. Відсутність у пам'ятках тар'їнської культури антропологічного матеріалу пояснюється тим, що носії цієї культури, як й І., залишали небіжчиків на поверхні землі. Останки в таких випадках не зберігаються, їх розносять птахи та звірі.

Відбиті у фольклорі І. природні явища, флора та фауна ма-ють яскраво виражений камчатський вигляд. Це дає підстави вважати, що основні етнічні риси, характерні для І., сформува-лися на Камчатці у дуже давні часи. Проте окрім місцевих, ка-мчатських, коренів І. мають інші генетичні джерела. Багато куль-турних особливостей І. (техніка плетива, особливий тип нарт, собачої запряжки, одяг із пташиних шкір, надзвичайно розви-нута культура збирання та ін.) зовсім не характерні для їхніх сусідів по регіону і несуть на собі відбитки іншого природно-гео-графічного середовища, ріднять І. з народами Приамур'я, Примо-р'я, Північної Америки. Генетичну незалежність І. серед сусідів-палеоазіатів підкреслює фонетична своєрідність їхньої мови. Певні риси зближують її з мовами північноамериканських ін-діанців.

До кін. XVII ст. (приходу росіян на Камчатку) І. були осно-вним населенням піво-ва і розпадалися на п'ять територіальних,

238


найпевніше племінних, груп. Загальна чисельність наприкінці XVII ст. становила 12—13 тис. осіб. Мовні розбіжності спосте-рігалися й усередині груп. До поч. XX ст. збереглася лише захід-на ітельменська мова, яка зазнала впливу коряків.

У кін. XVII ст. І., чи камчадали, як називали їх росіяни, зай-мали центральну частину піво-ва. Із входженням Камчатки до складу Росії більшість територіальних груп І. опинилася в зоні інтенсивних контактів з росіянами. Через численні воєнні зіт-кнення з козаками, міжплемінну ворожнечу, епідемії та голоду-вання їхня чисельність почала швидко зменшуватися. Внутріш-ня роздробленість народу, перевага локальної самосвідомості сприяли прискореному розвитку асиміляційних процесів. Уже в першій третині XVIII ст. частина козаків і промисловців знахо-дилася у фактичних шлюбних зв'язках з ітельменками. Це при-звело до швидкої деформації суспільства та ладу І., втрати мо-ви та етнічної самосвідомості. На Камчатці стало складатися особливе етнічне середовище, змінювався фізичний вигляд ко-рінного й російського населення, на базі традиційних промислів І. і нових видів господарчої діяльності, принесених козаками і селянами, формувалася нова синкретична культура. У 40-ві ро-ки XVIII ст. І. були хрещені, почали створюватися російські школи.

До кін. XVIII ст. на піво-ві жило бл. З тис. камчадалів, які фактично являли собою субетнос росіян — особливу етнокуль-турну групу, основу якої становили нащадки І., які обрусіли. З другої пол. XIX ст. процес обрусіння камчадалів прискорився.

У процесі зміни антропологічного типу І. та російських ста-рожилів трансформувалися їхня мова, культура, етнічна само-свідомість, змінювалась і семантика етноніма «камчадал». Від поч. XIX ст. він набуває збірне значення, його поширюють і на ін. шари населення — нащадків козаків, старожилів Камчатки, усіх її жителів. Повільніше відбувалася асиміляція І. на західно-му узбережжі, віддаленому від осередків російського впливу.

Для подальшого етнічного розвитку І. у наступні десятиліт-тя характерні суперечливі тенденції. Політика «національного відродження» народів Росії, що активно проводилася в перші роки радянської влади (утворення Ітельменського національно-го р-ну, розробка писемності, навчання рідною мовою та ін.), сприяла розвитку І. як народу, зміцненню їхньої етнічної єдно-сті, підвищенню однорідності сформованої на той час культури, посиленню культурно-інформаційних зв'язків. Водночас соці-

239


ально-культурні перетворення вели до розширення етнічних контактів, посилення інтеграційних процесів, природної асимі-ляції невеликого народу, головним каналом якої стали міжнаці-ональні шлюби. До сер. 60-х років XX ст. в І. уже не було ро-дин, які тією чи іншою мірою не мали б кревного зв'язку з росі-янами або ін. народами. Однак асиміляційні процеси можуть супроводжуватися одночасним зростанням етнічної самосвідо-мості, загальної чисельності народу. За період 1959—1989 pp. вона збільшилася з 1,1 до 2,5 тис. осіб. При цьому більшість (76,6 %) І. вважає російську мову рідною.

КАБАРДИНЦІ (самоназва — адиге). Корінне населення Кабардино-Балкарії, де проживає бл.

364 тис. осіб. Мешкають також у Краснодарському і Ставро-польському краях, Північній Осетії, країнах Південно-Східної Азії, Західної Європи та Північної Америки. Загальна чисель-ність у країнах колишнього СРСР — бл. 391 тис. осіб. Належать до проміжного між кавкасіонським та понтійським антропологі-чними типами балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — кабардинська, адизько-абхазької гілки кавказь-ких мов. Баксанський діалект покладено в основу сучасної літе-ратурної мови К. і черкесів. Віруючі — мусульмани-суніти. Ок-рему групу К. становлять т. зв. православні черкеси, які живуть у Моздоці та його околицях. Вони є нащадками кріпаків, які у XVIII—XIX ст. приєдналися до росіян і прийняли православну віру. Традиційні заняття — скотарство та землеробство у різ-них формах.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічується 473 особи (1989 р. — 959 осіб), розселені переважно у південно-схід-них областях. З них вказали як рідну мову російську — 67 %, кабардинську — 21, українську — 12 %.

Разом із адигейцями і черкесами складають етнічну спіль-ність адигів. Предки К., як й ін. адизьких народів, були абори-генним населенням Північного та Північно-Західного Кавказу. Відомі в І—VI ст. як зихи, у XIII—XIX ст. — черкеси. У сер. І тис. частина адигів була відтиснута гунами за Кубань. У XIII— XV ст. спостерігався зворотний рух до Центрального Передкав-каззя, що завершився утворенням Кабарди — самостійної полі-тичної одиниці — та формуванням кабардинського етносу. У 1557 р. верховний князь Кабарди Темрюк перейшов під зверх-ність російського царя Івана IV, а у 1774 р. за Кучук-Кайнар-

240


джийським договором з Туреччиною Кабарда відійшла до Росії. У кін. XVIII — на поч. XIX ст. кабардинські князі намагалися відно-вити незалежність під прапором релігійного (шаріатського) руху.

У XVII—XVIII ст. існувала данницька експлуатація кабар-динськими князями сусідніх народів — частини осетинів, чечен-ців, інгушів, балкарців, карачаєвців, абазинів. Радою князів оби-рався верховний князь Кабарди — уалій. Зберігалися архаїчні форми публічної влади: народні збори, таємні чоловічі союзи. З другої пол. XIX ст. зростають темпи соціально-економічного розвитку, формується національна інтелігенція.

У 1921 р. у складі РРФСР утворено Кабардинську АР, з 1922 р. — об'єднану Кабардино-Балкарську АР, у 1936 р. її пе-рейменовано на Кабардино-Балкарську АРСР. З 1944 по 1957 p., коли балкарці були незаконно депортовані, республіка існувала як Кабардинська АРСР. У 1957 р. Кабардино-Балкарську АРСР було відновлено. У січні 1991 р. Верховна Рада Кабардино-Бал-карії прийняла Декларацію про суверенітет і проголосила Ка-бардино-Балкарську РСР, у березні 1992 р. перейменовану на Кабардино-Балкарську Республіку.

КАЗАХИ (самоназва — казах). Корінне населення Казахстану. Проживають також в Узбекис-

тані, Туркменістані, Киргизстані, Таджикистані, Китаї, Монголії. За-гальна чисельність — понад 9 млн осіб. Належать до південносибір-ської (туранської) перехідної раси. Мова — казахська, кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім'ї. Писемність — на основі кириличної графіки. Віруючі К. — мусульмани-суніти.

За даними перепису 2001 р., в Україні проживає 5526 осіб (1989 р. — 10 505 осіб). Зменшення чисельності К. можна вважати наслідком міграційних процесів та асиміляції; ця тенденція є від-мінною від попереднього періоду, коли з 1970 по 1989 р. чисель-ність К. в Україні зросла на третину. Рідною мовою вважають російську — 62 % К., казахську — 18, українську — 14 %. У по-передній період рідною мовою вважали казахську 62,3 %, росій-ську — 31, українську — 4,8 %. Це спричинене або значним виї-здом з України казахськомовних К., або інтенсивною асиміля-цією К., особливо через змішані шлюби. Розселені в Україні розпорошено, переважно у південно-східних областях та Києві.

Етнічна історія. Етногенез К. відбувався в умовах трива-лої взаємодії різнорідних кочових племен. Найважливішу роль відіграли індоіранські племена. У І тис. до н.е. Казахстан — зо-

16-4-1649 241


на проживання іраномовних сакських племен. Перша пол. І тис. н.е. позначена складними процесами тюркизації, спричи-неними міграцією на територію Казахстану тюркомовних пле-мен. Завершальна стадія тюркизації була пов'язана із включен-ням Казахстану з сер. І тис. до зони впливу різних тюркомов-них племен.

У XI—XIII ст. територія Казахстану входить в зону форму-вання кипчацької етнокультурної спільноти. Пізніші монгольсь-кі завоювання, що призвели до входження території Казахстану до складу монголо-татарських держав, значно вплинули на ет-нічні процеси, у ході яких монголи були повністю асимільовані місцевим тюркським населенням. Наприкінці XIV — на поч. XV ст. більшість тюркомовних племен Казахстану увійшла до складу Узбецького та Ногайського ханств.

У другій пол. XV ст. з виникненням Казахського ханства за-вершився етногенетичний процес, в якому сформувалася казах-ська етнічна спільнота. В її складі виокремилися три кочові об'єднання — жузи, до складу кожного з яких входила група племен і який займав окремий регіон: Семиріччя — Старший жуз, центральна частина Казахстану — Середній жуз та західна частина Казахстану — Молодший жуз. У 1731 p. К. Молодшого жуза увійшли до складу Російської імперії, у 1740 р. — К. Серед-нього та частини Старшого жуза; приєднання Казахстану до Росії повністю завершилось у 60-ті роки XIX ст.

Включення Казахстану до системи загальноросійської еко-номіки певною мірою сприяло становленню капіталістичних від-носин, поширенню землеробства та початку занепаду патріар-хально-феодального ладу. За роки радянської влади було до-кладено зусиль для створення національної інтелігенції, залу-чення місцевих національних кадрів до адміністрації, що сприя-ло національній консолідації.

У складі РРФСР у 1920 р. було утворено Киргизьку АРСР, перейменовану у 1925 р. на Казахську АРСР, яку, в свою чергу, в 1936 р. перетворено на Казахську РСР. У грудні 1991 р. Вер-ховна Рада Казахстану прийняла постанову про утворення Рес-публіки Казахстан.

КАЛМИКИ (самоназва — хальмг). Основне населення Калмикії — 146,3 тис. осіб. Загальна чи-

сельність — 177 тис., з них у Російській Федерації — 165,8 тис. Проживають також у США (2 тис.), Франції, Швейцарії, Німеч-

242


чині. Належать до центральноазійської раси великої монголоїд-ної раси. Мова — калмицька, західної підгрупи монгольської групи алтайської сім'ї. Писемність з 1925 р. на основі кирилич-ної графіки, раніше користувалися загальноойратською, т. зв. дав-ньокалмицькою — «тодо бичиг».

Віруючі К. — буддисти-ламаїсти, підпорядковані тибетсько-му Далай-ламі, частина — православні. Основне заняття — ко-чове екстенсивне тваринництво (коні, велика рогата худоба, вів-ці); худоба — основне багатство. Займалися також мисливст-вом, рибальством; розвинуті домашні промисли (виготовлення повсті, обробка шкіри, ковальство, виробництво зброї).

Самоназва буквально означає — «залишок» і стосується ойратів, котрі не прийняли іслам; є й ін. версії; в російських до-кументах етнонім К. трапляється з кін. XVI ст., з кін. XVIII ст. ним почали користуватися самі К.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 325 К. (1989 р. — 635 осіб).

К. в Україні. Територією суч. України кочували до поч. XIX ст. Укр. народні назви — калмик, кемлик, комлик, камук, кімлик — частково збереглися досі. К. мали свою феодальну ієрархію (на чолі — улусатайша, згодом — нойон). Кочове су-спільство поділялося на «білу кістку» (аристократія) і «чорну» кістку (залежні люди).

Починаючи з 50-х років XVII ст. майже постійно беруть участь у бойових діях в Україні — як союзники запорозьких коза-ків (особливо І. Сірка), а також як наймані загони гетьманів (І. Брюховецького, М. Ханенка, І. Мазепи — разом із ним пере-йшли на бік шведів). Неодноразово супроводили російські війська.

К. утворили кілька кочових регіонів — у Північному При-азов'ї (з 50-х років XVII ст.), на Слобідській Україні (із 70-х років XVII ст.), у Північному Криму (після 1783 p.).

Сліди перебування К. збереглися в багатій гідро- й топоні-міці в басейні Сіверського Дінця, над Самарою й Азовським мо-рем — яр, балка, ліс, могила, вершина. В український побут XVIII—XIX ст. увійшли: кімличка (вид люльки), калмицькі чо-боти, капелюхи, сідла, кінська збруя. К. згадуються в українсь-кому фольклорі. Буддійське мистецтво, носіями якого були ла-маїсти, вплинуло на іконографію одного з двох типів «Козака Мамая» (кругловидий козак, який грає на струнному інстру-менті) — прототипом стало зображення одного з божеств.

іб* 243


У 1943—1944 pp. у Західній Україні перебували К. Калмиць-кого кавалерійського корпусу, організованого німецькими оку-пантами, а через українські землі частина К. мігрувала з Саль-ських степів у Західну Європу.

Етнічна історія. Предки К. — західні монголи-ойра. До XII ст. пам'ятки, що належать до формування цієї народності, локалізуються переважно у Прибайкаллі та верхів'ях Єнісею. У XII—XIII ст. ойра пов'язуються з тереном суч. західної Монголії та Алтаю. На початку XIII ст. ойра увійшли до складу держави Чин-гісхана. В кін. XIV ст. Монгольська імперія почала втрачати завойо-вані терени. Ойратські князі виявили потужний сепаратизм, веду-чи у XV—XVI ст. війну проти Великого монгольського хана за не-залежність, а проти тюрків Центральної Азії та Китаю — за нові пасовища. На межі XVI—XVII ст. ця боротьба ставала дедалі невдалішою, що змусило частину ойра шукати нових земель. 1608 p. К. досягли згоди з московським царем Василем Шуйсь-ким і отримали російське підданство та місця для кочівлі. За-гальну присягу Росії К. прийняли у 1657 р. Спочатку для кочу-вання К. були виділені землі по Іртишу, Омі й Ішимі (територія нинішніх Омської та Тюменської обл.). Однак тут зіткнулися ін-тереси К. і сибірських татар, які претендували на місцеві пасови-ща, і К. рушили на захід, доки не осіли в пониззях Волги на тери-торії, на якій нині мешкають.

З 1664 по 1771 р. існувало Калмицьке ханство на чолі з ха-ном, а згодом намісником, що визнавав над собою владу росій-ського царя. Військо ханства воювало в лавах російської армії, але користувалося відносною автономією в залагодженні своїх внутрішніх справ і правом на самостійні зовнішні зносини. За приблизними підрахунками, чисельність К., які прийняли росій-ське підданство, становила 270 тис. осіб. Серед них були дербе-ти, торгоути, хошеути, хойти, чороси. Уперше ці назви згадую-ться в монгольській хроніці «Таємне сказання» (1240 p.), ймові-рно, походять від найменувань військових частин і підрозділів в армії Чингісхана: торгоути — денна варта монгольських ханів, охорона ставки, палацу; хошеути — передова частина війська; дербети — вишикувані по чотири у каре; чороси — одиночний загін; хойт — задня частина війська, ар'єргард. Оскільки в ос-нові своїй вони були штучними утворами, то перетворилися спочатку на доволі чіткі соціальні групи зі спадковими обов'яз-ками і привілеями, а згодом набули певної етнічної та мовної специфіки.

244


На час приходу в Росію це були етноси зі значним майно-вим і соціальним розшаруванням. Етнічний принцип у створенні калмицьких улусів у Росії деякою мірою сприяв їхньому збере-женню. Специфіка «малих етносів» зберігається й нині, позна-чається терміном «улусизм» і виявляється в побуті, політично-му житті не тільки російських, а й закордонних К. У 1771 р. ча-стина калмицьких тайшей, незадоволених гнітом російського уряду, що все зростав, пішла у Джунгарію, повівши за собою бл. 125 тис. К. Велика частина їх загинула в дорозі. Калмицьке ханство було ліквідоване, його терен включений в Астраханську губ., якою керувала експедиція калмицьких справ при канцеля-рії астраханського губернатора. Ті 9 калмицьких улусів, що за-лишилися в Росії (6 торгоутських, 2 дербетських, один хошеу-товський), керувалися власним тайшею, при якому перебував російський представник. Улус поділявся на декілька аймаків, на чолі яких стояли зайсанги (посадовці з числа К.), кожен аймак — на хотони. Улуси, аймаки і хотони були етнотериторі-альними утворами. З 1825 по 1847 р. влада провела ще низку реформ, унаслідок яких з'явилася посада Головного попечителя калмицького народу, канцелярія якого знаходилася при астра-ханському губернаторі. Йому підкорялися попечителі окремих улусів; правителі улусів — тайші і нойони — вважалися такими лише формально. Реформи забороняли дроблення улусів поміж синами їхніх правителів (успадковувати володіння міг тільки старший син), регламентували торговельні та економічні зв'яз-ки, обмежували число монастирів і лам і перетворили Калмикію на звичайну окраїнну колонію Російської імперії.

У кін. XIX ст. у Калмикії почали розвиватися капіталістичні відносини. У 1892 р. тут було скасоване кріпосне право, залеж-ність рядових скотарів від тайшей, нойонів і зайсангів. Жовтне-ва революція 1917 р. і Громадянська війна розділили К. на два ворогуючих табори: частина прийняла революцію і новий лад, решта (особливо К. Області Війська Донського) опинилася в ла-вах Білої армії і після її розгрому емігрувала. їхні нащадки ни-ні живуть у США, Франції та ін. країнах Європи.

1920 р. було утворено Калмицьку автономію, яка у 1935 р. стала Калмицькою АРСР. У 1943 p. К., як і деякі інші народи СРСР, були піддані насильницькій депортації в райони Сибіру, Се-редньої Азії, Казахстану, Алтаю, що тривала понад 13 років. Її наслідок — загибель більш ніж чверті народу, втрата багатьох еле-

245


ментів і ознак матеріальної та духовної культури (мови, релігії, національної школи буддійської іконографії, виробів народної творчості). У 1957—1958 pp. автономію було відновлено, частина К. повернулася з р-нів виселення на колишні місця проживання. У 1990 р. Калмицька АРСР проголосила суверенітет, з 1992 р. вона називається Калмицька Республіка — Хальмг Тангч.

КАНАДЦІ-Населення Канади, яке складається з двох основних етніч-

них спільнот — англо-канадців та франко-канадців, що сформу-валися у XVIII—XIX ст., та численних пізніших етнічних груп мігрантів (німців, італійців, українців, поляків, словаків та ін.), які різною мірою зберігають етнічну самосвідомість. Процеси асиміляції менших етнічних спільнот відбуваються переважно у напрямі збільшення числа носіїв англо-канадської ідентичності. В Україні проживає 51 особа (2001 p.), розмовляють переважно англійською та французькою мовами.

Англо-канадці. Чисельність бл. 10,8 млн осіб, з них у Кана-ді — 10 млн. Живуть також у Великій Британії, США та ін. країнах. Розмовляють канадським варіантом англійської мови. Існують говірки. Більша частина віруючих — прихожани проте-стантських Об'єднаної церкви Канади та Англіканської церкви Канади, є також пресвітеріани, лютерани, баптисти, представники ін. протестантських церков і сект, бл. третини — католики.

А.-к. сформувалися в результаті інтеграції іммігрантських груп, що приїздили в Канаду з Європи, а потім зі США протя-гом XVI—XX ст. (спочатку англійців, шотландців, ірландців, валлійців, невеликої кількості німців і голландців, а пізніше чис-ленних ін. груп). Перші переселенці з'явилися на о. Ньюфаунд-ленд, потім (після захоплення в 1713 р. Великою Британією французької колонії Акадії) у Новій Шотландії, Нью-Брансвіку та ін. приатлантичних р-нах. Після завоювання Великою Брита-нією колонії Нова Франція (1763 р.) туди ринув новий потік пе-реселенців із Британських о-вів. У період Війни за незалежність у Північній Америці 1775—1783 pp. бл. 40 тис. лоялістів (прихи-льників метрополії) переселилися зі США до Канади. Частина їх зайняла раніше не освоєну європейськими колоністами обл. верхньої течії р. Св. Лаврентія, поклавши початок колонії Горі-шня Канада (майбутня провінція Онтаріо). Злиття іммігрантів англійців, шотландців, ірландців та ін. у нову єдину етнічну спі-льноту забезпечувалося змішаним, строкатим характером розсе-

246


лення, а також спільною для більшості мовою, але сповільнюва-лося культурним різноманіттям, безперервним поновленням на-селення за рахунок нових іммігрантів, тісними економічними і культурними зв'язками з метрополією, можливостями широкого розселення по країні. На поч. XX ст. англо-канадська етнічна спільнота консолідувалася в націю, але зберегла значну етнічну строкатість і продовжувала поповнюватися за рахунок асиміля-ції перехідних та іммігрантських груп британського, італійсько-го, німецького, українського, словацького, скандинавського та ін. походження.

Франко-канадці. Друга за чисельністю етнічна спільнота Кана-ди зосереджена у провінції Квебек з прилеглими округами, прові-нції Онтаріо і частині провінції Нью-Брансвік. Чисельність — бл. 8,8 млн осіб, у т. ч. у Канаді — 6,8 млн, у США — бл. 2 млн осіб. Розмовляють канадським варіантом французької мови (літератур-на мова — французька). Віруючі Ф.-к. — переважно католики.

Ф.-к. — нащадки вихідців із Франції. На поч. XVII ст. фран-цузькими переселенцями були засновані колонії Нова Франція (у долині р. Св. Лаврентія) і Акадія (у затоці Фанді). У 1713 р. Акадію було захоплено англійцями. Високій згуртованості Ф.-к. сприяли такі чинники, як спільність походження, компактність розселення, після 1763 р. (перехід французької Канади до анг-лійських володінь) — перехід у становище пригнобленого наро-ду, відсутність імміграції з Франції, потужний вплив католиць-кої церкви, нечисленність змішаних шлюбів. Подальша іммігра-ція британських та ін. нефранцузьких елементів створила кіль-кісну перевагу А.-к. над Ф.-к. Надзвичайно консервативний і замкнений характер Ф.-к. спільноти, її тривалий час нижчий со-ціальний статус не сприяли протягом XIX—XX ст. опануванню провідної ролі в економіці та політиці країни, що є здобутком А.-к. Втім у боротьбі за рівноправність Ф.-к. консолідувалися в націю. Вони відстояли свою мову (з 1969 р. французька стала однією із двох офіційних мов Канади), домоглися законодавст-ва, що сприяє французькій імміграції, гарантує обов'язкове навчання в школах Квебеку французькою мовою та ін. Ф.-к. створили свою національну культуру.

КАРАКАЛПАКИ (самоназва — каракалпаки). Народ, який проживає у Каракалпакії, а також у Фергансь-

кій та Хорезмській обл. Узбекистану, Туркменістані, Казахстані та Афганістані. Загальна чисельність — 423,5 тис. осіб, у т. ч. в

247


Узбекистані — 411,9 тис., корінне населення Каракалпакстану (389,1 тис. осіб). Належать до середньоазійських расових груп з монголоїдною домішкою. Мова — каракалпацька, кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі К. — мусульмани-суніти.

Традиційне заняття К. — напівосіле скотарство, що поєд-нувалося зі зрошуваним землеробством і рибальством. Набули поширення різноманітні ремесла. Зберігся багатий фольклор: лі-ричні та обрядово-побутові пісні, казки, легенди, богатирський епос.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 117 К. (1989 р. — 273 особи). З них вважають рідною мовою ка-ракалпацьку 34 %, російську — 42, українську — 10 %.

Серед найдавніших предків К. були сако-масагетські племе-на, що жили в VII—II ст. до н.е. біля південних берегів Араль-ського моря. У VI—VIII ст. з місцевим населенням частково змішалися тюркські племена. У VIII—X ст. у середовищі печені-гів і огузів почалося формування К. Частина печенігів поступо-во зливалася з кипчаками, що прийшли з басейну Іртиша, сприй-маючи їхню мову. У XIV—XV ст. на етногенез К. вплинули їхні зв'язки з ногайцями. З кін. XVI ст. К. згадуються в середньо-азійських джерелах. У XVII — сер. XVIII ст. жили у середній та нижній течії Сирдар'ї. У сер. XVIII ст. більша частина К. пе-реселилася на Жанадаріо — західну протоку дельти Сирдар'ї. До 1811 p. К. були підлеглими хівинських ханів, які переселили їх у дельту Амудар'ї. У 1873 р. терени К. на правобережжі Аму-дар'ї увійшли до складу Російської імперії.

КАРАЧАЇВЦІ (самоназва - крачайлила). Народ, який проживає переважно у Карачаєво-Черкесії (по-

над 129,4 тис. осіб), а також у Середній Азії, Казахстані, Туреч-чині, США та ін. країнах. Мова — карачаєво-балкарська, захід-нокипчацької підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї. Писем-ність на основі кириличної графіки (з 1937 p.). Віруючі К. — мусульмани- суніти.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 190 К. (1989 р. — 342 особи). З них вважають рідною мовою ка-рачаївську 18 %, російську — 60, українську — 11 % К.

В етногенезі К. брали участь місцеві кавказькі племена, які жили з епохи бронзи, а також сторонні — алани, булгари і ки-пчаки (половці). У домонгольські часи К. входили до аланського

248


союзу племен. Найранішими карачаєво-балкарськими пам'ятка-ми вчені вважають могильники XIII—XIV ст. на терені Карачаю та Балкарії. Після монгольської навали предки К. були витіс-нені до гірських ущелин Центрального Кавказу. У XVII— XVIII ст. К. чинили опір кримським ханам, мали зносини із За-кавказзям (Сванетією, Мінгрелією, Абхазією), Великою Кабар-дою, Дагестаном і Росією. Знаходилися в залежності від Вели-кої Кабарди, маючи аналогічну з нею соціальну структуру і по-дібні культурно-побутові риси. У 1828 p. К. остаточно ввійшли до складу Росії. Селянська реформа (1867 р.) скасувала кріпос-не право і рабство, створила передумови для розвитку товарно-грошових відносин, розширення та поглиблення соціально-еко-номічних і культурних зв'язків терену. Земельна реформа 70-х років XIX ст., спрямована на розвиток землеволодіння, призве-ла до відведення земель нагірної смуги приватним особам — царським чиновникам і офіцерам, що мало наслідком переселен-ня горянського населення до Туреччини. Після Громадянської війни і встановлення у 1920 р. радянської влади на К. пошири-лися закони СРСР, що визначили їх соціально-економічний і політичний статус у рамках національно-територіальної автоно-мії. Остання була ліквідована в 1943 р. у зв'язку з депортацією К. до Середньої Азії та Казахстану. У 1957 р. після повернення К. на історичну батьківщину Карачаєво-Черкеську АР відновле-но. У 1991 p. К. цілком реабілітовані, а автономія існує як Кара-чаєво-Черкеська Республіка.

КАРЕЛИ (загальна самоназва — кар'ялайзет). Корінне населення Карелії (78,9 тис. осіб). Належать до бі-

ломорсько-балтійської раси великої європеоїдної раси, у де-яких групах простежується слабкий монголоїдний вплив. Мо-ва — карельська, прибалтійсько-фінської підгрупи фінно-угор-ської групи уральської сім'ї. Віруючі К. — православні.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 1522 К. (1989 р. — 2276 осіб). З них вважають рідною мовою російську 81 %, карельську — 6, українську — 10 %.

К. сформувалися на основі аборигенних племен південної частини Карелії та південно-східної частини Фінляндії. На межі І—II тис. н.е. предки К. населяли північне та північно-західне узбережжя Ладозького оз. Міграція К. на північ почалася в XI ст., у р-н між Ладозьким і Онезьким озерами (терени Новго-родської землі). З ними змішалася частина весі (вепси), на пів-

249


ночі Карелії до складу К. увійшла частина саамів. Територія К. (в російських літописах «корели») входила до складу Новго-родської республіки, з 1478 р. — Російської держави. У 1920 р. на території К. була утворена Карельська Трудова Комуна, пе-ретворена в 1923 р. на Карельську АРСР (з 1991 р. — Республі-ка Карелія).

Давні К. (корела) згадуються в руських літописах (вперше в 1143 p.), скандинавських сагах, хроніках, буллах Папи Римсько-го. З розпадом родоплемінної організації почався розвиток ет-нічної консолідації племінних груп К., формування карельської культурної спільноти (XII—XIV ст.). Значно вплинуло на куль-туру К. російське населення. Розрізняють три етнографічні гру-пи К., які збігаються з діалектними групами, — карельську, ліві-ківську та людиківську.

Найдавніша пам'ятка карельської мови — Новгородська бе-рестяна грамота №292 (чотири рядки заклинання від блискав-ки) поч. XIII ст. Перша спроба створення карельської писемно-сті належить до сер. XVI ст., відомі російсько-карельські слов-никові записи XVII—XVIII ст. Найбільша текстова пам'ятка — «Десять людиківських заговорів» поч. XVIII ст. У XIX ст. з'я-вилися видання на власне карельському і лівіківському діалек-тах з письмом на кириличній графічній основі. З кін. 80-х ро-ків XX ст. розробляється писемність на основі латинської гра-фіки.

КЕТИ (самоназва — кеткет — «людина», а також остяки, єнісейські остяки, єнісейці (застар.)).

Народ, який проживає дисперсними групами у середній і нижній течії р. Єнісей. Загальна чисельність — бл. 1,1 тис. осіб. Мова — кетська, не належить до жодної групи чи сім'ї. К. вхо-дять до складу т. зв. палеоазіатів, які вважаються нащадками давнього населення Північної Азії.

В Україні, за переписом населення 2001 p., проживало 37 К. (1989 р. — 8). З них 60 % вважають рідною мовою російську. Проживають в Україні розпорошено. Ймовірно, з огляду на зміну загальної чисельності К. та чисельність їх груп в Україні (в середньому 3—4 особи), це окремі родини мігрантів остан-нього часу.

Предки сучасних К. сформувалися, очевидно, в епоху бронзи на півдні межиріччя Обі та Єнісею внаслідок змішування європеоїдів Південного Сибіру з давніми монголоїдами. Пізніше (у І тис. н.е.)

250


вони вступали в контакти з тюрко-, самодійсько- та угромовним населенням. У результаті міграцій (можливо, декількох хвиль) відбулося осідання на Єнісейській Півночі нечисленних груп. На поч. XVII ст. були відомі три родові локальні групи — земшаки в пониззях Підкам'яної Тунгуски, гюгденці в гирлі Бахти та ін-баки в басейні Єлогую. При подальшому просуванні окремих родин на північ утворилися змішані територіальні групи. У де-яких з них сусідами К. були селькупи й евенки. Контакти з ро-сіянами з поч. XVII ст. З цього ж часу поширювалося правосла-в'я, яке не торкнулося народних вірувань і культів.

КИРГИЗИ (самоназва — киргиз). Народ, основне населення Киргизстану (2 млн 229,7 тис.

осіб). Проживають також в Узбекистані, Таджикистані, Казах-стані, Китаї, Монголії та ін. країнах. Загальна чисельність — понад 2,5 млн осіб. Належать до південносибірської (турансь-кої) змішаної раси. Мова — киргизька, кипчацької підгрупи тюрк-ської групи алтайської мовної сім'ї. Писемність на основі кири-личної графіки. Віруючі К. — мусульмани-суніти.

В Україні чисельність К., за даними перепису 2001 p., сягає 1128 осіб (у 1989 р. — 2297 осіб). З них вважають рідною мовою киргизьку 7 % (1989 р. — 66 %), російську — 54 % (1989 р. — 20 %), українську — 18 % (1989 р. — 12,8 %). К. є новим насе-ленням України, основна маса їх з'явилася на українській тери-торії у післявоєнний період. Значна частина К. перебуває у між-національних шлюбах (в основному з українцями та росіянами), інша приїхала в Україну на роботу та навчання. Рідною мовою більшості К. в Україні залишалася киргизька (66,3 % у 1989 p.). Дані статистики свідчать про потужний процес акультурації та асиміляції К. в Україні.

Етнічна історія. Киргизький етнос формувався на основі двох етнічних масивів: центральноазійсько-південносибірського та середньоазійського. Згідно з писемними джерелами, на тере-ні Центрального Тянь-Шаню і Семиріччя з найдавніших часів до XVI ст. згадуються етнічні назви: саки, усуни, юечжі, хунни, афталіти, дулу, нушиби, тюр-геши-тухсі й ази, карлуки, согдій-ці, чигилі, аргу, туркмени, кипчаки, канг-ли, кара-китай, найма-ни, монголи і тюрко-могульські племена Могулістану. Форму-вання К. сягає поч. II тис. і завершилося на рубежі XV—XVI ст. Єнісейські К., які переселилися в IX—X ст. (можливо, й пізні-ше) на Тянь-Шань, були основним ядром формування К.

251


Згідно з географічними даними про давніх К., їхньою праба-тьківщиною вважається північно-західна частина Монголії з осередком в околицях оз. Хиргіс-нур. У сер. І ст. до н. е. К. на-селяли перевалено Мінусинську улоговину, відхід К. із північ-но-західної частини Монголії на північ від Саянів пов'язується з пересуванням на північний захід гунів. До приходу К. Мінусин-ську улоговину населяли дінліни, які були асимільовані прибуль-цями з р-ну оз. Хиргіс-нур. Внаслідок цього виникла таштиксь-ка культура (І—V ст.). На підставі археологічних матеріалів (у т. ч. портретних похоронних масок) і китайських джерел можна вважати таштикську культуру, насамперед її тепсейський етап (III—V ст.), давньокиргизькою чи протокиргизькою. У III— VIII ст. єнісейські К. входили до Тюркського каганату, зберіга-ючи певну політичну самостійність. У сер. VIII ст. К. стають данниками уйгурських ханів (що змінили тюркських каганів), вступають у боротьбу з уйгурами, яка закінчується в першій пол. IX ст. перемогою К. і встановленням їхнього панування в Центральній Азії (Киргизький каганат). У 40-х роках IX ст. К. завоювали племена Алтаю, верхів'я Єнісею та Монголії. Голова каганату, що носив титул ажо, вступає в зносини з китайцями і поширює свою владу на захід до степів сучасного Казахстану, на південь — до Тибету. Влада єнісейських К. у IX—X ст. по-ширюється на терен від Маньчжурії на сході до р. Іртиш на за-ході, від Красноярська на півночі до Східного Туркестану на півдні. Частина єнісейських К., переслідуючи уйгурів, проник-ла у Східний Тянь-Шань, де згодом склала ядро киргизького народу.

Однак у першій чверті X ст. під натиском киданів єнісейські К. залишили Монголію й утримували тільки Саяно-Алтай і Джунгарію. Відомості про К. XI—XII ст. нечисленні. Напередо-дні монгольського завоювання вони утворювали два князівства: Киргиз (у Мінусинській улоговині) і Кем-Кемджиут (на Горіш-ньому Єнісеї). У 1209 р. були захоплені Чингісханом. До поч. XVII ст., коли на Єнісеї з'явилися росіяни, єнісейські К. були чисельно невеликою групою. В другій пол. XVII ст. кордони ко-човищ К. змістилися по Єнісею на південь аж до Саянів. Залиш-ки єнісейських К. увійшли до складу хакаського етносу.

Процес консолідації сучасних К. відбувався на терені При-тяньшання, об'єднуючи також місцеві тюркомовні племена Се-миріччя, у т. ч. карлуків та ін., пізніше — монгольські племена, а у XVI—XVII ст. — частину племен казахського та ногайсько-

252


го походження. У XVI ст. К. — окрема спільнота, що населяла Тянь-шанський регіон і мала багатокомпонентний етнічний склад.

Формування киргизького етносу та його розселення в ме-жах сучасного проживання завершилося переважно у другій пол. XVIII ст. У XVIII—XIX ст. К. ще не перейшли до осілості і були слабко ісламізовані. Основним заняттям К. у цей час було кочове скотарство. Суспільне життя базувалося на родоплемін-них організаційних принципах.

У другій пол. XIX ст. К. перейшли у підданство Російської імперії. Причиною була загроза з боку Кокандського ханства, яке, починаючи з кін. XVIII ст., намагалося підкорити киргизькі племена. Протягом 130-річного перебування в межах Росії, а потім СРСР киргизьке населення зросло з 660 тис. до 2,5 млн осіб.

КИТАЙЦІ (самоназва — ханьжень, ханьцзу, також чжунго жень — букв, «людина Серединної держави», тобто китаєць).

Народ, основне населення Китаю, за чисельністю посідає перше місце у світі (всього 1 млрд 126 млн осіб, у т. ч. у КНР — 1 млрд 94 млн осіб. К. розселені по всьому світу. Антропологіч-но неоднорідні, основна частина їх належить до тихоокеанської раси великої монголоїдної раси. Серед північних К. переважа-ють представники різних типів тихоокеанської раси, серед пів-денних — південноазійської раси. Мова — китайська, синно-ти-бетської сім'ї. Існують численні місцеві діалекти.

Основна роль у підтримці єдності китайської мови завжди належала китайській ієрогліфічній писемності, початок якої припадає на другу пол. II тис. до н. е. Загальнокитайська мова спочатку називалася «гуань хуа» («чиновницька мова»), потім «го юй» («національна мова»), на Тайвані вона так називається і нині, пізніше — «путун хуа» («загальновживана мова»), її фор-мування триває й у наші дні на основі пекінської говірки північ-ного діалекту.

У релігійному відношенні К. дотримуються своєї шкали ду-ховних цінностей. Вони визнають «сань цзяо» («три вчення»): конфуціанство, даосизм, буддизм північного зразка (махаяна). У пізніші часи деякого поширення набуло християнське віров-чення. Однак, незалежно від належності до тієї чи іншої кон-фесії, кожен К. в душі незмінно залишається насамперед конфу-

253


ціанцем, а культ предків дотепер займає в цій шкалі панівні по-зиції.

За переписом населення 2001 р., в Україні налічувалося 2213 К. (1989 р. — 679 осіб), розселені переважно у великих містах. З них вважають рідною китайську мову 82 %, російсь-ку — 13, українську — 3 %.

Етнічна історія. Територія Китаю населена з епохи палео-літу. З найдавнішими предками власне К. пов'язують племена носіїв неолітичної землеробської культури яншао, що жили в IV тис. до н. е. у басейні р. Хуанхе. У процесі міграції частина цих племен у середній течії Хуанхе вступила в контакт із пле-менами південного, можливо, тайсько-малайського походження. В результаті цього змішування в II тис. до н. е. почалося формування іньської (шанської) спільноти. Процеси змішування та асиміляції різних племен, у т. ч. неспоріднених, відігравали і надалі важливу роль в етнічній історії давніх і сучасних К. У інь-ців було складне соціально-культурне життя, що керувалося орга-нами ранньодержавного утворення, своя писемність. У кін. II тис. до н. е. іньців скорили споріднене з ними плем'я чжоу. Насампе-ред на іньсько-чжоуській основі в VII—VI ст. до н. е. сформувала-ся етнічна спільнота хуася — давніх предків К. У другій пол. I l l ст. до н. е. Цинь Шихуанді створив першу централізовану імпе-рію Цинь. На процеси консолідації давньокитайського етносу ви-значально вплинула також централізована імперія Хань (кін. III ст. до н. е. — поч. III ст. н. е.). Політична історія впливала на розвиток китайського етносу на всіх етапах його розвитку: були періоди, коли переважали тенденції дезінтеграцї, наприклад у сер. І тис. н. е., і періоди подальшого об'єднання, особливо в часи правління династії Тан (VII — поч. X ст.) і Сун (X—XIII ст.). V XIV ст. сформувалися основні риси суч. китайського етносу, хоча поряд із Пекінським зберігалися й деякі ін. великі самостій-ні економічні та культурні центри. На розвиток китайської куль-тури певним чином вплинули маньчжури, які правили К. з 1644 по 1911 р. У результаті Сіньхайської революції 1911—1913 pp. було ски-нуто маньчжурську династію Цин і створено республіку. 1 жовт-ня 1949 р. було проголошено Китайську Народну Республіку. У XX ст. при заступництві держави посилився цілеспрямований про-цес консолідації китайського етносу, що супроводжувався змішу-ванням та асиміляцією різноманітних груп і міграцією К. у пів-нічно-східні, північні та південно-західні р-ни країни. Активна роль у цьому належить поширенню мови путун хуа.

254


К. в Україні. Поява перших К. в Україні пов'язана з періо-дом панування Золотої Орди. Вони принесли в Україну техно-логію вироблення бронзових дзеркал і книгодрукування — гра-віювання тощо. Завдяки К. набули поширення і рахівниці. На-прикінці XIX — на поч. XX ст. в Україні проживало декілька тис. К. — робітників, ремісників, торговців. Багато хто з них («кулі») були завербовані з метою освоєння Сибіру, згодом во-ни переселилися в Україну — Донбас, Дніпропетровськ, Лу-ганськ, Миколаїв, Одесу, Київ тощо. У 1925 р. у Києві виходила газета «Хуагундао» («Китайська робітнича газета»). Деякі ша-хтарські р-ни носять неофіційну назву «Шанхай» (у Донецьку), «пекін» (у Горлівці). У давнину контактам українців і К. спри-яв торговий шлях, що проходив країнами Азії та Європи.

КОМІ (самоназва — комі морт — «комі людина», комі войтир — «комі народ»).

Народ, корінне населення Республіки Комі (291,5 тис. осіб), проживають також в Архангельській, Свердловській, Мурмансь-кій, Омській, Тюменській обл., Ненецькому, Ямало-Ненецькому та Ханти-Мансійському АО Російської Федерації. Загальна чи-сельність у колишньому СРСР — 344,5 тис. осіб.

Історично і культурно споріднені з комі-перм'яками та удмуртами. Належать до ільменського і біломорського типів бі-ломорсько-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова — комі-зирянська, пермської підгрупи фінно-угорської групи уральської сім'ї. Збереглося чимало діалектів. Писемність на ос-нові кириличної графіки, літературна мова розвинулася із сик-тивкарського діалекту комі-зирянської мови. У кін. XIV ст. К. прийняли православ'я.

За даними перепису населення 2001 р., в Україні проживало 1545 К. (1989 р. — 3959 осіб). З них мову своєї національності вважають рідною 21 % (1989 р. — бл. 45 %), 82 особи (8 %) — українську (1989 р. — 2 %), перевалена більшість — 67 % (1989 р. — 57 %) — російську. Це свідчить про зростаючі темпи акультурації К. в Україні.

В Україні К. оселялися переважно після Другої світової вій-ни, мігрувавши за трудовим наймом для повоєнної відбудови народного господарства, у наступні десятиліття, згідно з мігра-ційною політикою СРСР, для роботи на об'єктах промисловості, будівництва, агропромислового комплексу. На території Украї-ни розселені дисперсно.

255


Етнічна історія. Безпосередні предки К. — етнотериторі-альні групи (племена) пермі вичегодської — сформувалися в X—XIV ст. на основі місцевих мисливсько-рибальських племен у результаті активної взаємодії з пермськими (давньокомі) пе-реселенськими групами з терену верхнього Прикам'я. У форму-ванні К. взяли участь сусідні народи (вепси, давні марійці, предки обських угрів, східні слов'яни та ін.). Культура пермі вичегод-ської — результат взаємодії та злиття різних культур. Госпо-дарство було комплексним: мисливство, рибальство, скотарство і вирубно-вогневе землеробство. Під впливом західних сусідів сільськогосподарські галузі набули подальшого розвитку, з XII ст. поширилося орне землеробство. Археологічні пам'ятки пермі вичегодської відомі по Середній і Нижній Вичегді, у ба-сейнах річок Вимь, Вашка, Луза. Етнонім «пермь» уперше зга-дується у вступній частині «Повісті врем'яних літ» (поч. XII ст.). Етимологізується з прибалтійсько-фінським терміном «задня зем-ля», Заволоччя.

У кін. XIV ст. К. були християнізовані. Місіонер Стефан Пермський (бл. 1345—1396) почав просвітницьку діяльність се-ред К. у 1379 р., у 1383 р. він став першим єпископом нової Пермської єпархії з центром у с. Усть-Вимь, на оригінальній графічній основі склав комі алфавіт і переклав низку церковних текстів. Значного поширення створена Стефаном Пермським писемність не набула і згодом була майже цілком втрачена. У пам'ятках давньопермської писемності, що дійшли до нас, міс-титься в цілому бл. 225 слів зв'язного тексту.

Після приєднання 1478 р. Великого Новгорода до Москви землі пермі вичегодської увійшли до складу Московської дер-жави, був зроблений перепис вичегодсько-вимських земель (1481 р.) і призначені «государеві данини» (1485 р.). У XVI— XVII ст. межі розселення К. змінюються. Заселяються верхів'я річок Мезені та Вичегди, К. з'являються в басейні р. Іжма, на Верхній і Нижній Печорі. Виокремлюється більшість основних етнографічних груп К. У XVII—XVIII ст. у результаті подаль-шого розселення К. формуються нові групи. З'являється схід-ний кордон етнічної території К. уздовж Уральського хребта. Відбувається активний процес становлення К. як етносу. Розши-рення етнічної території тривало аж до кін. XIX ст., але чіткий етнічний кордон не утворився. Північні К. (іжемські оленярі) част-ково почали жити разом із ненцями на одній території. Культур-но-історична специфіка етнографічних груп К. складалася пере-

256


важно під впливом природно-географічних чинників, певну роль відігравали етнокультурні контакти із сусідніми народами.

У XIX ст. чисельність К. істотно зросла, за першу пол. сто-ліття населення збільшилося майже в два рази і становило на сер. століття бл. 125 тис. осіб. Збільшився відтік населення за межі основної етнічної території. У кін. XIX ст. чисельність К. досягла вже 153,6 тис. осіб, бл. 17 тис. з них проживало поза Комі краєм (1897).

У 1921 р. була утворена Автономна область Комі (з 1936 р. — Комі АРСР, з 1991 р. — Комі РСР, з 1992 р. — Республіка Ко-мі). Склалися умови для завершення консолідації народу комі. У серпні 1918 р. було прийняте рішення про створення націо-нальної школи. В основу літературної мови покладено сиктив-карський діалект. Затверджено оригінальний алфавіт мови комі, складений В.А. Молодцовим. Доволі численна література мовою комі, що видавалася раніше (у XIX ст. було опубліковано понад 100 перекладів і оригінальних книг), друкувалася на основі ро-сійського алфавіту, без єдиних принципів письма. Незважаючи на істотні недоліки, молодцовський алфавіт відіграв велику роль у створенні єдиних норм комі літературної мови. На короткий термін (1932—1935 pp.) писемність К. переводили на латинську графічну основу. У кін. 30-х років було прийнято сучасний алфа-віт на кириличній основі. У 20—30-ті роки були закладені осно-ви професійної національної культури К., започатковано розви-ток національної літератури, театру, образотворчого мистецтва, музики. Водночас саме в ці роки, особливо інтенсивно в ході колгоспного будівництва, руйнувався традиційний устрій життя К., а традиційна культура зазнала багатьох непоправних втрат.

КОМІ-ПЕРМ'ЯКИ. Народ, корінне населення Комі-Перм'яцького AO Російсь-

кої Федерації (95,4 тис. осіб або 62,7 % усіх К.-п.). Разом із зе-мляками, які проживають в ін. місцевостях, — у Пермській, Кі-ровській, Новосибірській обл., Алтайському краї — К.-п. в абсо-лютній більшості (96,8 %) — жителі Російської Федерації. Частина К.-п. проживає також у Казахстані та в Україні. Належать до бі-ломорсько-балтійської раси великої європеоїдної раси з доміш-кою уральського компонента. Мова — комі-перм'яцька, пермсь-кої підгрупи фінно-угорської групи уральської мовної сім'ї. Ві-руючі К.-п. — православні та старообрядники.

1 7 - 4 - 1 6 4 9 257


За даними перепису населення 2001 р., в Україні проживало 1165 К.-п. (1989 р. — 2146 осіб), з яких вказали як рідну мову своєї національності 13 %, російську — 77, українську — 6 %. Це свідчить про посилення в останні роки їхньої акультурації.

К.-п. в Україні, які переселилися сюди переважно у післяво-єнний період, зайняті здебільшого в промислово-виробничій сфері. Розселені в Україні дисперсно.

Етнічна історія. В давньоруській мові збереглася назва «Пермь». Існувало декілька обл., що так називалися. «Пермь», як правило, трапляється в тих місцях, де могли знаходитися ве-ликі центри хутряної торгівлі. Русичі ж уперше зустрілися з ко-мі як з торговцями, що мають справу з добуванням і постачан-ням хутра, і тому, природно, за ними закріпилася назва «пермь», «перм'як», «пермітин», «пермічи», «перм'яни», що спочатку була позначенням роду занять. Згодом вона перетворилася на етнонім.

Питання про прабатьківщину перм'яків залишається диску-сійним. Найпоширенішою є точка зору, що батьківщина пер-м'яків — Прикам'я чи В'ятсько-Камське межиріччя. Бл. VIII ст. пермська мовна спільнота розпалася. Археологічні пам'ятки де-що пізнішого, родановського періоду (IX—XIII ст.), у Верхньо-му Прикам'ї зосереджені приблизно в тих самих межах, де жи-вуть сучасні К.-п. На думку дослідників давніх культур При-кам'я, носіїв родановської культури вже можна вважати К.-п., які сформувалися на базі місцевих племен і говорили самостій-ною комі мовою, близькою до удмуртської.

У руських джерелах перша згадка про Перм належить до кін. XII ст. (1187 p.), коли новгородці здійснили один зі своїх походів на Урал за хутром і даниною. Уперше про «Перм Вели-ку» як про окрему обл., що межує з Перм'ю Вичегодською, сказано в «Житії Стефана Пермського», написаному в кін. XIV ст. Єпіфанієм Премудрим. Відомо також, що в XV ст. у прикамських комі існувало територіальне об'єднання на чолі з князем. Московська держава відразу ж за ствердженням свого впливу у Вичегодських землях почала розширювати його й у Прикам'я. У 1463 р. єпископ Іона охрестив частину К.-п.

У 1472 р. після походу на Перм Велику загону під проводом князя Федора Строкатого землі К.-п. були остаточно приєднані до Московської держави. Нетривалий час ними керував місце-вий князь на правах московського васала, але незабаром влада

258


перейшла до російських намісників і воєвод. Перм перетворила-ся на адміністративну одиницю і була поділена на два повіти. Потім до Пермі Великої приєднали і третій повіт у верхів'ї Ка-ми. У землі, що відійшли до Московської держави, почався при-плив російського населення, особливо в другій пол. XVI ст. Прикам'я стало форпостом для торговельних зв'язків із Сибі-ром, а потім для його завоювання та освоєння. З того часу по-чали формуватися спільні риси у побуті та культурі місцевого російського і К.-п. населення.

Зі створенням у 1921 р. Автономної області Комі постало пи-тання про об'єднання в рамках єдиного національно-державного формування всіх комі, які проживають у Північнодвінській, Ар-хангельській, Пермській і В'ятській губ. Ці ідеї були висловлені на першому Всезирянському партійному з'їзді; до них неод-норазово поверталися емісари Комі. Однак об'єднавчі ідеї не знайшли підтримки керівництва Пермської обл., яке різко ви-ступало проти вичленовування земель К.-п. з її складу. Нареш-ті, у 1925 р. згідно з рішенням президії ВЦВК було організовано Комі-Перм'яцький АО у складі Пермської обл. Зі створенням у 20-ті роки писемності почали розвиватися національна школа, книговидання національною мовою тощо. Однак економічно округ практично не розвивався. Поступово його перетворили на лісосировинну базу, де широко розгорнулися лісорозробки. У 1926 р. населення округу становило 171 тис. осіб, з яких К.-п. складали 73,2 %. Голод початку 30-х років, масова колективізація, що супроводжувалась репресіями селянства, призвели до змен-шення населення округу. Максимуму чисельність населення окру-гу досягла в 1959 p., збільшившись до 235,9 тис. осіб, але в резуль-таті припливу інонаціонального населення, насамперед у лісові се-лища, частка К.-п. знизилася до 60 % і з тих пір залишається май-же незмінною. Дані перепису населення 1989 р. показали, що чи-сельність населення округу знизилася до 158,5 тис. осіб.

КОРЕЙЦІ (самоназва — чосон сарам, за назвою держави Чосон, яка існувала в сер. І тис. на території Південної Маньч-журії та Північної Кореї).

Народ, основне населення Республіки Корея (43 млн осіб) і КНДР (23 млн осіб). Загальна чисельність — бл. 70 млн осіб, з них у Китаї — 1,92 млн, Японії — 670 тис., США — 500 тис. осіб; у колишньому СРСР — 438,7 тис. осіб, у т. ч. в Узбекистані —

17* 259


183,1 тис., Казахстані — 103,3 тис., Киргизстані — 18,4 тис., Та-джикистані — 13,4 тис. Належать до східноазійської раси. Роз-мовляють ізольованою корейською мовою.

За переписом населення 2001 р., в Україні налічувалося 12 тис. 711 К. (1989 р. — 8669 осіб), з яких вважають рідною мову своєї національності 17 % (1989 р. — 34,1 %), українську — 5 % (1989 р. — 1,5 %), російську — 76 % (1989 р. — 64,0 %). Проживають переважно у південних регіонах України: в АР Крим — 2877 осіб (22 %), Херсонській — 1253 (9 %), Донецькій — 1124 (9 %) обл.

Етнічна історія. К. — один із найдавніших народів Схід-ної Азії. Очевидно, у формуванні К. брали участь три групи пле-мен — палеоазійська, протоалтайська й австронезійська; прові-дна роль належала протоалтайським племенам. У сер. І тис. до н. е. на території Південної Маньчжурії і Північної Кореї сфор-мувалося державне утворення Чосон (від назви якого походить одна із самоназв К.). У X—XIV ст. К. складаються в єдиний ет-нос. Від назви держави Корьо (918—1392 pp.) походить ще один з етнонімів К.

У кін. XIX ст. криза корейського суспільства, обтяжена вторгненням європейських держав, їх боротьбою за «відкриття» Країни Ранкової Свіжості, супроводжувалася міграцією К., насам-перед селян, до сусідніх країн — Росії, Китаю, Японії. Перші ко-рейські родини з'явилися на терені російського Далекого Схо-ду, у Південно-Уссурійському краї в 1863 р. Переселенський рух посилився після 1869 p., коли великі повені в Кореї завдали збитків сільському господарству і призвели до страшного голо-ду. У кін. 1869 р. кордон перейшло до 7 тис. осіб. У 1910 р. у Південно-Уссурійському краї перебувало понад 50 тис. К. У 1937—1938 pp. К. зазнали необгрунтованих репресій і приму-сово були переселені з Далекого Сходу на території республік Середньої Азії та Казахстану. Офіційним приводом для депор-тації стало звинувачення народу в шпигунстві на користь воюю-чої Японії. Це звинувачення було необгрунтованим, оскільки Корея в цей період — 1910—1945 pp. — була колонією Японії, а корейський народ вбачав у японцях своїх поневолювачів. Біль-ше того, серед радянських К. було чимало учасників національ-но-визвольної боротьби, які емігрували до СРСР. Припускають, що усього було виселено бл. 182 тис. осіб. Переселення супро-воджувалося масовими арештами. Через репресії проти проявів корейської культури згодом було втрачено рідну мову.

260


Основна маса К. була переселена на терен Казахстану (р-ни Кзил-Орди, узбережжя Аральського моря) і Узбекистану (доли-на р. Чирчик Ташкентської обл., низов'я Амудар'ї в Каракал-пакії) в малообжиті, малопридатні для життя р-ни. Була зруй-нована компактність розселення К. Перші роки на новому місці супроводжувались голодом, високою дитячою смертністю. Се-ред обмежень були: заборона виїзду за межі республік, недопу-щення до служби в лавах Червоної Армії.

У період Другої світової війни багато корейських чоловіків були мобілізовані в трудову армію, працювали на шахтах Кара-ганди, Ангрена, Воркути, на лісорозробках Комі. К., які прожи-вали в Середній Азії та Казахстані, переважно займалися сіль-ським господарством. Більш активне знання російської мови да-ло можливість К. вже в 40—60-х роках XX ст. досить швидко в сільській місцевості потрапити в ряди сільської інтелігенції (лі-карі, вчителі, агрономи, працівники зв'язку).

Із сер. 50-х років К. було дозволено повернутися на Дале-кий Схід і в Примор'я, однак основна маса їх залишилася в рес-публіках Середньої Азії і Казахстані. У 70—80-х роках почала-ся міграція К. на Північний Кавказ, у Ростовську обл., Красно-дарський та Ставропольський краї. Водночас відбувалося пере-селення К. в Україну, до південних обл., де вони займалися сільськогосподарськими підрядами, переважно вирощуванням баштанних культур.

КОРЯКИ (загальної самоназви немає; існують групові — чавчив, нимилгин та ін.).

Народ, який проживає у Коряцькому АО Камчатської обл., а також у Чукотському АО і Північноевенському р-ні Магадан-ської обл. Загальна чисельність — бл. 9,2 тис. осіб. Належать до арктичної раси великої монголоїдної раси. Мова — коряць-ка, чукотсько-камчатської мовної сім'ї, має чимало діалектів. Не визначено, чи не є деякі діалекти К. мови окремими мовами. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі К. — право-славні та шаманісти.

За даними перепису 2001 р., в Україні налічувалося 69 К. (1989 р. — 52 особи), з них 90 % вважає рідною мовою російську.

Етнічна історія. Найдавніші предки К. — племена дав-ньокоряцької культури Охотського узбережжя, сформованої на основі внутрішньоконтинентальних культурних традицій неолі-тичних мисливців. В останні століття до н. е. — перші століття

261


н. е. давньокоряцька культура розвинулася в спеціалізовану культуру морських звіробоїв. У ході її розвитку формувалася коряцька етнічна спільнота. Давні К. поступово просувались у глиб Камчатки. Перехід до морського звіробійного промислу й осілості сприяв виокремленню деяких груп давніх К., дроблен-ню давньокоряцької мови на діалекти.

Залучення до оленярства відбулося у XI—XVI ст. у резуль-таті запозичення його окремими групами осілих звіробоїв у ту-нгусів у р-ні Пінжинської губи, а також на східному узбережжі Камчатки, що прилягає до Чукотки. Первісне оленярство лише доповнювало вже сформований господарський комплекс прибе-режних жителів — полювання на морського звіра і диких оле-нів, рибальство та приморське збирання, пізніше воно транс-формувалося в спеціалізоване пасовищне оленярство.

Перші згадки про К. у російських документах належать до ЗО—40-х років XVII ст., тоді ж уперше з'являється й етнонім «коряки», швидше за все запозичений у юкагирів або евенів, від яких росіяни довідалися про цей народ. Юкагирська назва К. «карака» чи евенська «хеєкел» («той, хто показується з-за бугра») у російській адаптації перетворилося на К. Існує при-пущення, що етнонім «коряк» походить від коряцького слова «хору» («олень»).

На час приходу на Камчатку росіян К. поділялися на дві ве-ликі господарсько-культурні групи: берегові — рибалки і мисли-вці на морського звіра і тундрові — оленярі. Загальна чисель-ність К. у кін. XVII ст. становила приблизно 10—11 тис. осіб. Стійбища оленярів були дещо віддалені від берега і простяга-лися вздовж Охотського моря від р. Оли до р. Тигиль на за-хідному узбережжі Камчатки. Незважаючи на величезну роз-киданість, оленярі міцно зберігали культурно-побутову і мовну єдність.

У боротьбі з прийшлими російськими козаками К. втратили до половини своєї чисельності, деякі етнічні групи К. — до 80 %. Значно зменшилася чисельність К. також через епідемію віспи в 1769—1770 pp. Найбільший опір чинили К.-берегові, натомість К.-оленярі швидко піддалися російській владі та поча-ли сплачувати ясак. Козаки нерідко залучали їх до боротьби, яку вели проти берегових К. Водночас відбувалися часті воєнні зіткнення К.-оленярів з оленними чукчами. На поч. 80-х років XVIII ст., коли чукотсько-коряцькі війни припинилися, К.-оле-нярі втратили понад половину своєї чисельності, частину оленів

262


і змушені були віддати чукчам і евенам частину своєї території, відкочувавши від Анадира до Гижиге і далі на Камчатку. З дру-гої пол. XVIII ст. після встановлення мирних відносин берего-вих К. та росіяна починається поступове їх зближення. У XIX ст. контакти К. із сусідами ще більше розширюються. Си-льного культурного впливу ітельменів зазнала частина К. Почи-нається зближення північної групи К.-оленярів з чукчами-оле-нярами. Помітно прискорилося обрусіння К. із західного узбе-режжя Камчатки. За часів радянської влади К. достатньо стабі-льно зберігали свою чисельність та ареал.

КУБИНЦІ (самоназва — кубанос). Народ, основне населення Куби. Загальна чисельність —

бл. 11 млн осіб, з них 9,5 млн — на Кубі, бл. 1 млн — у США, живуть також в Іспанії, Канаді, країнах Латинської Америки. З погляду антропології К. неоднорідні, кількісно переважають на-щадки різних європеоїдних груп, переважно — іспанців; є негри та мулати. Мова — кубинський варіант іспанської мови. Віруючі К. — переважно католики, є також протестанти та прибічники афро-християнських синкретичних культів.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 262 К. (1989 р. — 520 осіб), з яких 53 % вважають рідною мо-вою іспанську, 33 % — російську.

До моменту відкриття у 1492 р. Куби європейцями її насе-ляли індіанці аравакського племені сибоней; на сході — індіан-ці, які переселилися з Гаїті. В результаті іспанської колонізації, що супроводжувалася винищенням місцевого населення, до дру-гої пол. XIX ст. у горах збереглися лише невеликі групи індіан-ців-метисів. З поч. XVI ст. почався ввіз рабів з Африки, серед яких переважали йоруба, еве, а також ашанті, конго та ін. уро-дженці Західної Африки. Раба-африканця, який не опанував іс-панську мову, називали «босаль», тих, хто народився на Ку-бі, — «креол» (кріольо); потім креолами почали називати вза-галі всіх уродженців о-ва. Збільшувалось число мулатів. Серед переселенців з Іспанії основна частка належала кастильцям, галі-сійцям, каталонцям, а також уродженцям Наварри, Канарських о-вів. Часто гальєго (галісійцями) називали усіх приїжджих з Іс-панії та іноді усіх світловолосих. З 90-х років XVIII ст. почала-ся активна імміграція французів з Гаїті, часто зі своїми рабами. Вони заселяли переважно східну частину о-ва. Згодом група французького походження поповнилася біженцями з Луїзіани.

263


Із сер. XIX ст. розпочався ввіз законтрактованих робітників з Південного Китаю, а також індіанців з Мексики (переважно майя з піво-ва Юкатан). Серед інших іммігранти-французи та італійці. Найважливішими чинниками формування кубинської нації були: війна проти іспанського колоніального гніту (1868— 1878 pp.), національно-визвольне повстання 1895—1898 pp. і на-ступна боротьба проти американського впливу. Характерними рисами етнічної історії цього часу були: приплив іммігрантів із прилеглих о-вів (гаїтянців, ямайців — переважно на плантації східної частини Куби) та з Європи (іспанців, а також поляків, євреїв, німців), створення системи расової дискримінації негрів і темношкірих мулатів (насамперед у сферах праці та освіти). Пе-ремога Революції 1959 p., з одного боку, сприяла національній консолідації, з іншого — спричинила масову еміграцію до СІЛА з політичних та економічних причин. К. становлять значну ча-стку населення штату Флорида.

КУМИКИ (самоназва — кумук). Народ, корінне населення Кумикської долини передгір'їв

Дагестану (231,8 тис. осіб). Належать до кавкасіонського типу балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Загальна кількість — бл. 300 тис. осіб. Розмовляють кумикською мовою кипчацької групи тюркських мов, яка має чимало діалектів. Лі-тературна мова на основі хасавюртівського і буйнакського діа-лектів. До 1928 p. К. користувалися загальнодагестанською сис-темою письма на арабській графічній основі (аджам), у 1928— 1938 pp. писемність на латинській, з 1938 р. — на кириличній графічній основі. Віруючі К. — мусульмани-суніти.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 718 К. (1989 р. — 868 осіб), з яких вважають рідною мову своєї національності 33 %, російську — 50, українську — 15 %. Про-живають переважно у Києві (16 %) та південно-східних регіонах України.

Етнічна історія. У формуванні К. певну роль відіграли племена кіммерійців (до поч. VII ст. до н. е.), скіфів (VIII— III ст. до н. е.), пізніше — тюркомовні племена (у т. ч. кипчаки-половці, що передали аборигенам свою мову) та ін. Перші згад-ки етноніма К. знаходимо в античних авторів Плінія Старшого (І ст. н. е.), Клавдія Птолемея (И ст. н. е.) та ін. Остаточне фор-мування К. як етносу відбувалося в XII—XIII ст. До XVIII— XIX ст. на терені розселення К. існувало декілька політичних

264


утворень. На поч. XVII ст. Кумикія була приєднана до Росії. Після утворення Дагестанської обл. (1860 p., центр — м. Темір-Хан-Шура) автономія місцевих правителів фактично ліквідуєть-ся; замість колишніх володінь були створені округи. У XIX ст. виходять перші друковані книги кумикською мовою. Приблизно з XVII до поч. XX ст. кумикська мова слугувала мовою міжетнічного спілкування народів північно-східного Кавказу. Вона була офіційною мовою листування з російськими царями, представниками адміністрації, її вивчали в гімназіях і училищах Владикавказу, Ставрополя, Моздока, Кізляра та ін.

У другій пол. XIX ст. К. були відносно високосконсолідова-ним народом з розвиненими етнічними ознаками: поширенням єдиного ендоетноніма, регулярністю торгово-економічних та культурних взаємозв'язків тощо. Незважаючи на етнокультурну консолідацію етнографічні групи К. збереглися. Організовані переселення та стихійна міграція горців на рівнину призвели до перенаселеності Кумикської рівнини і Приморської низовини, що загострило соціально-економічні та національні проблеми Дагестану. Етнічна територія К. з 1921 р. у складі Дагестанської АРСР (з 1991 р. — Республіка Дагестан).

КУРДИ (самоназва — курд або курмандж). Народ у Південно-Західній Азії, корінне населення Курдис-

тану (території Ірану, Туреччини, Іраку, Сирії). Загальна чисе-льність — понад 17 млн осіб (за іншими оцінками — до 20 млн осіб). Розселені компактно в Ірані, Туреччині, Іраку, Сирії, не-великі групи в інших країнах Азії та Європи, проживають та-кож у Середній Азії, Казахстані, Закавказзі. Належать до індо-се-редземноморської раси великої європеоїдної раси. Мова — курд-ська, західної (курдської) підгрупи іранської групи індоєвропейсь-кої сім'ї. Писемність на арабській графічній основі, в Туреччині та Сирії — на латинській, у колишньому СРСР — на кириличній. Більшість К. — мусульмани-суніти, є також шиїти і прибічники синкретичних культів.

В Україні, за переписом 2001 p., налічувалося 2088 К. (1989 р. — 238 осіб). Мову своєї національності вважають рід-ною 56 %, російську — 18, українську — 11 %. Збільшення кіль-кості К. в Україні майже в 10 разів спричинене переважно міг-рацією з Казахстану та Середньої Азії.

Етнічна історія. Курдистан зазнавав багаторазового по-ділу, що вплинуло на характер етнічного складу людності. По-

265


діл Курдистану між Туреччиною, Іраном, Іраком, Сирією при-звів до створення Турецького, Іранського, Іракського, Сірійсь-кого Курдистанів, що перешкоджає розвитку єдиної культури, спричинює міждержавні, міжнаціональні, міжконфесійні конф-лікти, асиміляцію народу.

На етнічну історію К. впливають міграційні, демографічні, асиміляційні процеси. У X ст. у Закавказзі існували окремі курдські родоплемінні конфедерації, а відома курдська династія Шед-дадідів правила в XI ст. на великій території від м. Єли-заветполь (суч. Азербайджан) до м. Ані (суч. Туреччина). У кін. XIX ст. посилилися процеси міграції К. з Туреччини та Ірану до Закавказзя. Деякі родоплемінні групи опинилися в Закавказзі після російсько-перських і російсько-турецьких війн. Це були жителі тих селищ, які відповідно до умов Гюлістанського, Туркманчайського, Адріанопольського та ін. договорів перейшли в підданство Росії, або представники кочових К. У міграцій-них шляхах К. враховували в основному релігійну належ-ність. Терени Азербайджану займали К.-мусульмани; Вірменії і частково Грузії — К.-єзиди. У 20-ті роки XX ст. в Закавказзі почався рух К. за автономний Курдистан, націоналізацію землі, перехід кочівників до осілості, перерозподіл пасовищ та орної землі. У русі виділялися національно-культурні проблеми (осві-та, створення шкіл з навчанням рідною мовою). Курдський народ у 1937 р. з Вірменії та Азербайджану, а у 1944 р. — із Грузії був депортований до Казахстану, Середньої Азії. Надалі у зв'язку з подіями в республіках колишнього СРСР К. Середньої Азії, Ка-захстану, Закавказзя почали переїжджати до європейської час-тини Російської Федерації, переважно на Північний Кавказ.

ЛАКЦІ (самоназва — лак). Народ, корінне населення Центральної частини Нагірного

Дагестану; дехто переселився на рівнину. Загальна кількість — 118,1 тис. осіб. Належать до кавкасіонського типу балкано-кав-казької раси великої європеоїдної раси. Мова — лакська, дагес-танської гілки кавказьких мов. Писемність на кириличній графі-чній основі. Віруючі А. — мусульмани-суніти.

За переписом 2001 р., в Україні налічувалось 1019 А. (1989 р. — 1035 осіб), з яких вважає рідною мову своєї націо-нальності 19 %, російську — 50, українську — 27 %. Розселені переважно у південно-східних регіонах.

266


Самоназва приблизно пов'язується з плем'ям легів, про яких писали античні та ранньосередньовічні автори. Про перші дер-жавні утворення — князівства Гумик і Туман — згадується в арабських джерелах у зв'язку з подіями VII ст. У період ран-нього Середньовіччя формується Казикумухське шамхальство, у XV—XVII ст. — одне з найсильніших політичних утворень Даге-стану, до складу якого входили частково терени аварців, дар-гинців і почасти приморська низовина.

У XVII ст. кумухські шамхали переселилися у свою зимову резиденцію в Тарках, що дало початок династії шамхалів Тар-ковських. У Казикумуху був обраний новий правитель — хах-лавчи — з побічної гілки шамхалів. Онук першого хахлавчи Чо-лак Сурхай, взявши в 1712 р. Шемаху і здобувши титул хана Ширванського і Кумухського, заснував Казикумухське ханство, що поєднувало, крім Л., лезгин-кюринців, окремі аварські та да-ргинські селища. Приєднане в 1820 р. до Росії ханство в 1859 р. було перетворене на Казикумухський округ Дагестанської обл., з 1922 р. — Лакський округ, потім р-н у складі Дагестанської АРСР, поділений у 1935 р. на Лакський і Кулінський р-ни. У 1944 р. частину Л. було примусово переселено на рівнину, на землі депортованих чеченців.

ЛАТИШІ (самоназва — латвієші, від етноніма давньолати-ської народності латгалів, або летгалів, у давньоруських літопи-сах — летьгола).

Основне населення Латвії (1 млн 378,8 тис. осіб). Загальна чисельність — 1 млн 550 тис. осіб. Проживають також у Росії (46 тис.), Канаді (25 тис.), США (20 тис.), Австралії (20 тис.), Швеції (5 тис.), Литві (4,2 тис.), ін. республіках колишнього СРСР. Належать до біломорсько-балтійської раси (з рисами ат-ланто-балтійської раси) великої європеоїдної раси. Мова — лати-ська, балтійської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки. Віруючі Л. — переважно лютерани, на сході Латвії — католики.

За переписом 2001 р., в Україні проживає 5079 Л. (1989 р. — 7142 особи). З них вважає рідною мовою російську 63 %, лати-ську — 19, українську — 17 %. Розселені дисперсно, переважно у великих містах, зокрема у Києві — 369 осіб (7 %), у південно-східних регіонах: у Донецькій обл. — 1014 (19 %), АР Крим — 413, Дніпропетровській — 409, Харківській обл. — 338 осіб.

267


Л. в Україні. За переписом 1897 р., на території України (без Галичини, Закарпаття та частини Північної Буковини) про-живало 2075 Л. (або 0,01 % всього населення). У 1920 р. у ме-жах тогочасної УРСР та Кримської АРСР проживало 11 853 А., зокрема у Севастополі — 239 осіб, Сімферополі — 178 осіб. У 1919 р. латиські секції при губернських комітетах КП(б)У існу-вали у Харкові, Києві, Катеринославі (Дніпропетровську), Олек-сандрівську (Запоріжжі), Одесі, Миколаєві, Ялті. Було створено т. зв. Центрлатбюро при Народному комісаріаті освіти, основ-ними завданнями якого були: керівництво латиськими культур-но-освітніми закладами (школами, дитбудинками, клубами, гур-тками самоосвіти); підготовка для цих закладів співробітників; забезпечення їх латиською літературою (підручниками, посібни-ками, газетами тощо), виданими як в Україні, так і в Латвії.

У червні (13—17) 1920 р. у Харкові відбулася Всеукраїнська конференція латиських секцій КП(б)У. На той час у Харкові на-лічувалося до 16 тис. Л. Існували школи, дитбудинки (у Харко-ві, Катеринославі), дитсадок (у Харкові). Оскільки латиських вищих навчальних закладів в Україні не було, бажаючих вчити-ся рідною мовою направляли до Москви — в Латиський інсти-тут народної освіти. Значною була кількість Л. у розташованих на території України 23-й та 25-й стрілецьких дивізіях.

У 1925 р. існувало латиське колективне господарство (артіль «Нова зоря» на Донеччині). Тоді ж в Україні діяли: школа (2 вчителі, 75 учнів), 6 клубів, 13 бібліотек, 2 медичних пункти, 32 червоних кутків.

За переписом 1926 р., в УРСР проживало 9129 А. Після ре-патріації латиських біженців та мігрантів часів Першої світової війни в Україні залишилися нащадки давніших переселенців, військові Червоної Армії, реемігранти зі США та Західної Єв-ропи.

У повоєнний час число українців латиського походження збільшувалося повільно (1959 р. — 6919, 1979 р. — 7167 осіб), а потім почало зменшуватися: 1989 р. — 7142, 2001 р. — 5079 осіб. Переважна більшість А. проживає у містах: 1970 р. — 87,2 % 1979 р. — 87,0, 1989 р. — 86,1 %. На 2001 р. такі дані ще не опрацьовані, проте немає підстав говорити про зменшення відсотка міського населення.

Етнічна історія. Прямими предками латишів були дав-ньобалтійські племена латгалів, селів, земгалів і куршів, які у III—II тис. до н. е. заселили терени суч. Латвії. У сер. І тис. н.е.

268


почали складатися територіальні конфедерації чи союзи пле-мен, на основі яких пізніше формувалася латиська народність: на заході — куршів і земгалів, у басейні Даугави — латгалів і селів. Північ обл. Курземе і північну частину Відземе населяли фінські племена — предки лівів та естонців. Ці об'єднання різ-нилися багатьма елементами культури, про що свідчать архео-логічні матеріали. Зокрема, різними були обряди поховання.

Згадані вище давньолатиські групи племен у другій пол. І — на поч. II тис. н. е. згадуються в скандинавських сагах, у «Повісті врем'яних літ» та ін. писемних джерелах.

У сер. І тис. н. е. латгали Відземе інтенсивно просувалися на північ, на територію, зайняту лівами. Економічні й культурні зв'язки латгалів з лівами та східними слов'янами, а також кур-шів зі Скандинавією сприяли поширенню на землях латгалів фінського і східнослов'янського, а на території куршів — скан-динавського культурного впливу. У сер. І тис. н. е. на заході Латвії сформувалися колонії готландців. У результаті специфіч-ного економічного та етнічного розвитку племінних груп на те-риторії Латвії склалися три основні культурно-історичні обл. — Курземе, Відземе і Латгале, які залежно від особливостей мате-ріальної культури можна поділити на дрібніші р-ни.

У V—IX ст. чисельність населення зростає, відбувається по-дальший розвиток землеробства, скотарства і ремесел. У IX— XII ст. виникають давньолатиські державні утворення, такі, як Земгале, Курсу, Талава. Стрімкішим процес соціальної страти-фікації був у східних р-нах Латвії, де під впливом економічних і культурних зв'язків латгалів і східних слов'ян утворилися кня-зівства Єрсика і Кокнесе, що у XII—XIII ст. були васально за-лежними від Полоцького князівства. На чолі всіх цих держав-них утворень стояли правителі, яких у хроніках XIII ст. імену-ють «князями» і «ніби королями». Вони мали спадкову земель-ну власність, власні укріплені замки, дружину, збирали податі з населення, скликали наради знаті, війська з усієї землі, керува-ли воєнними діями.

Соціальні та економічні зміни створювали умови для консо-лідації давньолатиських племінних груп в єдину етнічну спіль-ноту та утворення спільної мови. Провідну роль у цьому проце-сі відіграли латгали. При цьому асиміляція лівів сприяла прони-кненню в латиську мову лівських елементів, а давні й тривалі контакти зі східнослов'янськими племенами — слов'янських. У латиській мові трапляються деякі терміни, запозичені з давньо-

269


руської, що належали до царини адміністративного керівниц-тва, торгівлі, релігії. Археологічні дані підтверджують форму-вання спільності матеріальної культури та звичаїв. У Латвії в сер. XIII ст. проживало приблизно 200 тис. осіб.

Наприкінці XII — на поч. XIII ст. почалося вторгнення до Латвії німецьких феодалів. У розпорядженні загарбників, крім загонів хрестоносців із Західної Європи, було добре навчене військо лицарського ордену Мечоносців (з 1237 р. — Лівонсь-кий орден). Під час майже столітньої кровопролитної боротьби латиші разом із литовцями кілька разів завдавали німцям серйо-зних поразок (у 1236 р. у Саулі, у 1260 р. у Дурбе та ін.). Лише до кін. XIII ст. німецькі лицарі зуміли завоювати всю населену латишами територію і змусити їх прийняти католицтво.

Вторгнення німецьких лицарських орденів підірвало продук-тивні сили, призвело до руйнування перших латиських держав-них утворів, завдало тяжкого удару розвитку місцевої культу-ри. Німецьке завоювання загальмувало формування латиського етносу.

Німецькі лицарі знищили місцеву еліту, позбавивши латись-ке населення проводу та політичних прав. Через це у латишів так і не сформувалася власна правляча верства. Латвію почали заселяти німецькі феодали, духовенство, купці, що оселилися в містах, замках і маєтках (мизах). Таким чином, у добу Серед-ньовіччя панівний клас і привілейоване міське населення Латвії складалося майже винятково з німців, а селянство — з латишів. Тому слова «селянин, мужик» одночасно означали «латиш», а говорячи про «пана», латиші звичайно мали на увазі німця. Че-рез потужний консерватизм сільського населення та дуже пові-льні соціально-економічні зміни латиське село стало зберігачем етнічної ідентичності та мови до часів національного відродження у XIX ст. Національний гніт значно загострював соціальні супе-речності. Починаючи з повстання селян в Аутіне в 1212 p., три-вав опір латиського населення, проте у XIV—XVI ст. поміщики зуміли здійснити прикріплення селян до землі.

В умовах господарського розвитку міст і посилення їх бо-ротьби проти феодалів у Латвії на поч. XVI ст. поширились ідеї Реформації. Феодали записували в лютеранство і латиських се-лян. У ході боротьби між: католицтвом і лютеранством за вплив у народі наприкінці XVI ст. з'явилися перші книги латиською мовою. У XVI—XVII ст. латиською мовою вийшло бл. 50 книг (катехізиси, словники, абетки) і низка дрібних друкованих ви-

270


дань. Латиські книги XVI—XVII ст. надруковані готичним шри-фтом, латинський почав зрідка вживатися лише в XVIII ст.

У період Лівонської війни (1558—1583 pp.) німецькі держави в Лівонії розпалися. Відземе з Ригою і Латгалію захопила Поль-ща, у Курземе утворилося залежне від Польщі герцогство. Піз-ніше, в результаті польсько-шведської війни (1600—1629 pp.), Відземе перейшла до Швеції. Тривала роздробленість етнічної території сприяла закріпленню етнографічних відмінностей цих р-нів. У той період значно змінювалися чисельність та етнічний склад населення Латвії. У її східну частину, що спорожніла в результаті війн, втечі населення і пошестей, переселилася вели-ка кількість росіян, переважно старообрядників, які рятувалися від гонінь у Росії, а в північну частину — естонців. Латиші, у свою чергу, глибше проникали в рідко населені лівські р-ни Кур-земе і Відземе. У Латгалії та Курляндському герцогстві з XVI ст., у період панування Польщі, стали селитися поляки та євреї, по-чалося ополячення німців і заможних латишів, які жили в Лат-галії. З XVII ст. євреї почали селитися й у Ризі. Завойовники також викликали значне переміщення населення. Так, у 1445 р. Лівонський орден, вчинивши набіг на Новгородську землю, при-гнав відтіля й оселив у Земгале кілька тисяч родин спорідненої з естонцями православної воді (до сер. XIX ст. ці «русаки» — «крієвіни», як їх називали в Земгале, злилися з місцевими лати-шами). У Латгалії орден розселив кілька тисяч полонених лито-вців. У Відземе, в околицях Валмієри, шведські завойовники оселили деяку кількість шведів і фінів. Страшні спустошення спричинила «велика чума» — епідемія, що прокотилася Приба-лтикою у 1710 р. У Латвії загинуло до 300 тис. осіб, тобто при-близно 2/3 населення. У сер. XVIII ст. латишів налічувалося бл. 500 тис.

У 1721 р. за Ніштадським мирним договором до Росії була приєднана обл. Відземе з Ригою (ця територія склала чотири пов. Ризької, згодом Ліфляндської, губ.). У 1772 р. при першому поділі Польщі до складу Росії увійшла Латгалія (яка вважалася частиною Полоцького намісництва, з 1796 р. — Білоруської губ., з 1802 р. склала три повіти Вітебської губ.), а в 1795 p., пі-сля третього поділу Польщі, до Росії було приєднано і Курля-ндське герцогство, перетворене на Курляндську губ.

У XIII—XIX ст. в Латвії існували дві мови і дві культури: німецька мова і культура в панівного класу та містах і датись-

271


ка — у селянства. Культурний вплив німецької спільноти на мі-сцеве населення був достатньо сильним, особливо в адміністра-ції, сфері культурного життя, книгодрукуванні, освіті. Елітарна та урбаністична латиська культура не формувалася в умовах па-нування німецької та польської за відсутності соціального ґрунту. Через консерватизм селянського життя в побуті непохитно збе-рігалося багато пережитків ідеології та звичаїв дофеодального періоду, язичницьких вірувань і обрядів (наприклад, свято Ліго).

У 1817 р. у Курляндській і в 1819 р. у Ліфляндській губ. бу-ло скасовано кріпосне право. Розвиток ринкових відносин в умовах вигідного географічного розташування привів до того, що Латвія протягом другої пол. XIX ст. стала одним із економі-чно найрозвиненіших регіонів Російської імперії; почали відбу-ватися соціальні зміни, міграції, зростала соціальна мобільність латиського населення, що мало спричинити зміни етнокультур-ної ситуації. Царський уряд, особливо після польського повс-тання 1863 p., заохочував приплив російського населення в цей регіон. На межі XIX—XX ст. німецькі поміщики сприяли імміг-рації німецьких селян. Загалом частка німців сягала 6—7 % на-селення, в окремих обл. — до ЗО %. На межі XIX—XX ст. част-ка єврейського населення перевищила кількість німецької люд-ності. За умов швидких темпів розвитку індустрії населення міст набувало багатонаціонального характеру. Одночасно збіль-шувалась міграція латишів до ін. регіонів Росії та, особливо піс-ля 1905 р., за межі Росії.

У новій соціальній ситуації формувалася латиська літерату-рна мова на основі т.зв. середньолатиського діалекту, пошире-ного в найрозвиненіших в економічному та культурному сенсі центральних р-нах Латвії. Почала зникати відмінність між на-родною та писемною мовою, однак у сільського населення те-риторіальні діалекти продовжували існувати. Поширенню націо-нальної мови і зростанню культурного рівня Л. сприяла висока грамотність населення — 79,7 % (1897 p.).

Розвиток латиської культури гальмувався політикою наси-льницької русифікації, від якої особливо страждала Латгалія, де після придушення польського повстання 1863 р. аж до 1904 р. заборонялося вживання латиської мови в школах. У 50—60-ті роки XIX ст. виник національно-ліберальний рух младолатишів, які боролися проти пережитків феодалізму, національного гні-ту, за економічну і політичну рівноправність латишів.

272


Внаслідок подій революції 1917 р. та Громадянської війни у 1920 р. Латвія здобула незалежність. На території СРСР опини-лося бл. 200 тис. Л. — як попередніх переселенців, так і полі-тичних мігрантів. За таємним додатком до Пакту Молотова—Ріб-бентропа 1939 р. Латвія відходила до радянської сфери впливу. У 1940 р. країну було анексовано і перетворено на Латвійську РСР. Соціальна політика радянської влади була спрямована на знищення або депортацію представників національної буржуа-зії, «експлуататорських класів», національної інтелігенції, полі-тичних рухів некомуністичного спрямування. Ці події істотно змінили етнонаціональну та демографічну структуру країни. Ет-нічні німці з терену Л. репатріювалися у Третій Рейх; під час Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp. на захід емігрувало бл. 125 тис. Л.; чергових репресій зазнали представники ворожих до радянської влади верств, до яких додалися куркулі, бійці опору радянізації («лісові брати»). Загалом жертвами депортацій до Сибіру стало бл. 50 тис. Л. У післявоєнний час російське насе-лення Латвії, яке у 1925 р. не перевищувало 193 тис. осіб, збіль-шилося майже до 600 тис.

У 1990 р. Латвія проголосила вихід зі складу СРСР.

ЛІВИ (самоназва — лівлі, каламіез, рандаліст). Нечисленна етнічна група (бл. 200 осіб) у Талсінському та

Вентспілському р-нах Латвії. Належать до атланто-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова входить до південної під-групи прибалтійсько-фінської групи фінно-угорської гілки ураль-ської сім'ї. Віруючі Л. — християни (лютерани).

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 235 Л. (1989 р. — 6 осіб). Ці дані, вочевидь, є помилковими.

На підставі археологічних даних можна вважати встановле-ним, що в сер. І тис. до н. е. у Прибалтиці вже сформувалися деякі сучасні прибалтійсько-фінські угруповання фінно-угрів. Згідно з мовними даними, одним з найдавніших угруповань при-балтійських фінів були ліви. В основному словниковому фонді лівської мови знаходимо багато слів, що не мають відповідників в ін. прибалтійсько-фінських мовах або мають у них інше зна-чення чи фонетичну форму. У граматичному ладі лівської мови є також специфічні для неї ознаки, наприклад форми давально-го відмінка. Давні фонетичні особливості лівської мови різко відрізняють її від ін. прибалтійсько-фінських мов. На остаточне формування лівської мови вплинули мови балтійських племен, а

j g — 4-1649 273


пізніше латиська мова. Лівська мова, у свою чергу, залишила слід у латиській мові, особливо в лексиці та меншою мірою у фонетиці й граматиці. Однак перевага виявилася на боці лати-ської, тому що територія лівської мови все звужувалася і про-довжує звужуватися. Проте лівська мова залишилася типово фінно-угорською. Про лівів як про самостійний етнічний утвір говорять писемні джерела. Найдавніший руський літопис «По-вість врем'яних літ» згадує лівів (лібь) у числі сусідів східних слов'ян. Більше відомостей про лівів збереглося в хроніках пері-оду загарбницьких воєн німецьких лицарів наприкінці XII — поч. XIII ст.

Давнє плем'я лівів осіло на південь від естонців. Пізніше го-ловним місцем поселень лівів була територія навколо Ризької затоки, у басейнах Західної Двіни та Гауї, а також на Курзем-ському піво-ві.

Ліви ніколи не були численними. На початку XIII ст., коли Генріх Латвійський писав свою хроніку, вони займали порівня-но невелику територію на узбережжі Ризької затоки, від естон-ської мовної межі до середини Курземського піво-ва. У деяких місцях ліви і латиші, ліви і курші жили черезсмужно.

Ліви колишньої Лівонії були поневолені німцями на поч. XIII ст., ліви колишньої Куронії (Курляндії, Курземе) чинили їм завзятіший опір, але протягом XIII ст. і вони втратили само-стійність.

Особливо постраждали лівські землі на північ від Західної Двіни. Через тривалі війни вже в XIII ст. чисельність лівів силь-но зменшилася; на спустілі землі почали переселятися головним чином латиші. Змішана лівсько-латиська територія дедалі більше розширювалася, крок за кроком латиська мова витісняла лівсь-ку. У XIV і XV ст. ліви ще жили біля Риги та у Сигулді. Надалі цей процес посилювався. На сьогодні ліви компактно прожива-ють лише в декількох селах, причому лівську мову знає менше 20 % із них.

МАНСІ (самоназва — манзь). Народ, який проживає переважно у Ханти-Мансійському

АО (6,6 тис. осіб). Антропологічно М. неоднорідні: представлені субуральським та власне уральськими типами уральської пере-хідної раси. Мова — мансійська, разом із хантийською та угор-ською входить до угорської групи фінно-угорської гілки ураль-ської мовної сім'ї. Віруючі М. — православні. Однак промислові

274


та інші культи М. дожили до нашого часу, як і капища у тайзі, де, згідно з легендами, схована «золота база» — головний ідол обських угрів.

За переписом населення 2001 р., в Україні налічувалося 43 М. (1989 р. — 37 осіб), з яких вважають рідною мовою ман-сійську 11 %, російську — 60 %.

Як етнічна група спільнота М. склалася, вірогідно, у І ст. на основі аборигенних племен Південного Зауралля та угорських племен, що прийшли зі степів Північного Казахстану та Захід-ного Сибіру. М. вели напівосілий спосіб життя. Основні занят-тя — мисливство та рибальство. Поселення постійні (зимові) та сезонні на місцях промислу. Полювали на диких оленів, лосів, борову дичину та водоплавну птицю.

МАРІЙЦІ (самоназва — марі, марій). Народ, корінне населення Республіки Марій Ел (324,4 тис.

осіб). Проживають також у Татарстані, Удмуртії, Башкортоста-ні, Нижньогородській, В'ятській, Єкатеринбурзькій та Пермсь-кій обл. Російської Федерації. Належать до субуральського ти-пу уральської раси (європеоїди з деякими монголоїдними риса-ми). Мова — марійська, фінно-угорської групи уральської мов-ної сім'ї. Писемність — на основі кириличної графіки. Тради-ційні вірування М. включали культи предків, богів. У XVIII ст. М. були навернені до православ'я, серед східних М. були мусу-льмани. В XIX ст. у В'ятській губ. діяла синкретична секта Кугу Сорта (Велика Свічка). Основне традиційне заняття — ор-не землеробство.

За даними перепису 2001 р., в Україні налічувалося 4130 М. (1989 р. — 7368 осіб), з яких вважає рідною мовою марійську 25 %, російську — 67, українську — 6 %.

Ядром формування у І тис. н. е. у Волзько-В'ятському межи-річчі давньомарійського етносу були фінно-угорські племена. У X ст. М. у хозарських літописах згадуються як ц-р-мис (чемери-си). Велику роль у розвитку етносу відіграли тісні етнокультур-ні зв'язки з тюркськими народами (волзько-камськими болгара-ми, чувашами, татарами). Інтенсивні зв'язки з росіянами значно вплинули на матеріальну культуру М. Поширилися нові зернові, городні, садові культури, а також зрубні стодоли, духова піч та пов'язані з нею способи приготування їжі.

1 8 * 275


МОНГОЛИ — див. Халха.

МОРДВА (самоназва — мокша або ерзя). Народ, корінне населення Мордовії (313,4 тис. осіб). Про-

живають також у Башкортостані, Татарстані, Чувашії, Самарсь-кій, Пензенській, Саратовській та ін. областях Російської Феде-рації. Найчисленніший з народів східнофінських племен фінно-угорської мовної сім'ї. М. складається з двох основних субетні-чних груп — ерзя (самоназва) і мокша (самоназва), кожна з яких зберігає власну мову, деякі відмінності в традиційній куль-турі. Ерзя проживають переважно в північно-східних р-нах Мордовії за винятком своєрідної локальної групи в північно-за-хідній частині республіки в населених пунктах у нижній течії р. Мокші з центром у с. Теньгушеві. До цієї теньгушівської гру-пи мордви-ерзі належить і населення двох сіл Драніно і Катдол-ка в південній частині республіки.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 9331 М. (1989 р. — 19 332 особи), з яких вважають рідною мову своєї національності 15 %, російську — 76, українську — 6 %. Проживають переважно в Криму і Донецькій обл.

Назва «мордва» зустрічається вже в Начальному літописі й залишається на сторінках російських літописних зведень. Дослі-дження мовознавців свідчать, що М. свого часу зазнала культу-рного впливу балтів, слов'ян, які жили тоді поруч, і деяких іранських племен. У найдавніший час своєї історії М. населяла простір між Волгою, Сурою, Окою і витоками Мокші, далі по-ступово розселялася на схід, відступаючи перед східними сло-в'янами. М. була вже осілим і землеробським народом, мала своїх князів, свої міста і тверді (в лісах). Значно ослабила М. татарська навала, але не спричинила, вочевидь, докорінних змін у побуті. У XIII—XIV ст. мордовські племена перебували під владою монголів.

Із зростанням політичної могутності Москви мордовські князі змінили свою орієнтацію і почали підтримувати московсь-кого князя. Поступово М. русифікувалася, запозичуючи у своїх сусідів не лише мову й особливості побуту, а й ставлення до ре-лігії: серед заволзької М. були поширені розкольницькі секти. В корінній обл. Мокші русифікація також була великою, багато сіл навіть за назвами неможливо відрізнити від російських.

276


НАНАЙЦІ (самоназва — нанай). Народ, який проживає в основному у Хабаровському краї

(11,6 тис. осіб), а також у Приморському краї, на Сахаліні. На-лежать до байкальського типу північноазійської раси великої монголоїдної раси. Мова — нанайська, тунгуської гілки тунгу-со-маньчжурської мовної сім,ї. Писемність — на основі кирили-чної графіки. Основні традиційні заняття — рибальство й полю-вання (взимку — хутровий промисел). Серед традиційних реме-сел розвинене ковальство.

В етногенезі Н. брали участь нащадки давнього амурського населення та різноманітні елементи. Н. були шаманістами, мали промислові, родові та інші культи. У другій пол. XIX ст. навер-нені до православ'я, проте зберегли й стародавні вірування.

За переписом 2001 р., в Україні налічується 42 Н. (1989 р. — 39 осіб).

НАРОДИ ІНДІЇ ТА ПАКИСТАНУ. Група народів, до якої належать представники кількох со-

тень етнічних спільнот (націй, народностей, племінних груп), що населяють Індію та Пакистан.

Масові міграції населення з Індії та Пакистану у різні країни світу беруть свій початок у другій пол. XIX ст., за часів панування в цьому регіоні Британської імперії. У XX ст. еміграційна актив-ність населення зросла після здобуття Індією та Пакистаном у 1947 р. державної незалежності. Нова хвиля міграції, спричинена аграрним перенаселенням і безробіттям, з поч. 60-х років значною мірою була спрямована у Західну Європу.

В Україні, за переписом населення 2001 p., проживає 1483 представники цих азійських національностей (1989 р. — 175 осіб), з яких 75 % вважає рідною мовою мову своєї націо-нальності. Очевидним є різке збільшення імміграції Н.І.П. до нашої держави — майже у 10 разів.

В Україні вихідці з Індії та Пакистану почали селитися у 60—80-ті роки XX ст., працюючи у різних галузях промисловос-ті, здобуваючи вищу освіту. Підтримують родинні та культурні зв'язки зі своїм етнічним материком.

НГАНАСАНИ (самоназва — ня). Народ, який проживає переважно у Таймирському АО

(849 осіб). У дореволюційній літературі Н. називали «авам-ськими самоїдами», термін «нганасани» закріпився з кін. 20-х

277


років XX ст. Нащадки корінних мешканців Таймирського піво-ва. Належать до байкальського типу північноазійської раси ве-ликої монголоїдної раси. Поділяються на дві групи — авамсь-ких Н. та вадеївських Н. Авамські проживають у центральній тундрі Таймиру — у Диксоновському р-ні Таймирського АО, на цю землю переселилися 19 тунгусів, які одружилися з нганасан-ками, їхні нащадки вважали себе Н. Мова — нганасанська, ра-зом з ненецькою, енецькою та селькупською входить до само-дійської групи фінно-угорської гілки уральської мовної сім'ї. Віруючі Н. — переважно шаманісти.

За даними перепису 2001 р., в Україні налічується 44 Н. (1989 р. — одна особа). Таке різке збільшення чисельності Н. в Україні, як і енців, видається сумнівним.

НЕГІДАЛЬЦІ (самоназва — на бейєнін, ілкан бейєнін, ам-гун бейєнін).

Народ, який проживає в Хабаровському краї (502 особи), у басейнах річок Амур і Амгунь. Належать до байкальського типу північноазійської раси великої монголоїдної раси з домішкою центральноазійського расового типу. Мова — негідальська, тун-гусо-маньчжурської групи алтайської мовної сім'ї.

У формуванні Н. як окремого народу взяли участь кілька народів, які живуть у басейні Амуру: ульчі, удегейці, нівхи, на-найці, орочі, евенки. Культура Н. в основному місцева осіла. Про-відну роль у господарстві Н. відігравало рибальство. Офіційно Н. були навернені до православ'я, але зберегли шаманство, тра-диційні анімістичні вірування.

За даними перепису 2001 p., Н. в Україні налічується 52 особи. Розмовляють переважно російською мовою.

НЕНЦІ (самоназва — нєнец). Один з нечисленних народів Півночі. Розселені надзвичайно

широко. Проживають у Ненецькому AO, Архангельській обл., північних р-нах Республіки Комі, Ямало-Ненецькому і Ханти-Мансійському АО Тюменської обл., Таймирському АО Красно-ярського краю. Загальна чисельність — 34,2 тис. осіб. Н. нале-жать до уральської перехідної гілки уральської мовної сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки.

Походження Н. остаточно не з'ясоване. Більшість дослідни-ків вважає, що Н. сформувалися внаслідок злиття двох етнічних

278


груп — полярного аборигенного населення та прийшлих з боку Саянського нагір'я самодійськомовних племен, що підтверджує-ться поділом Н. на дві частини: до однієї належать роди абори-генного походження, до другої — самодійські роди. Н. відомі як споконвічні оленярі-кочівники. Європейські Н. формально хрещені. Азійські Н. залишилися шаманістами та сповідують безліч традиційних культів — віру в духів — господарів неба, землі, вогню, річок тощо.

За даними перепису 2001 р., в Україні налічувалось 217 Н. (1989 р. — 204 особи).

НІВХИ (самоназва — нівхгу). Народ, який проживає переважно у гирлі Амуру та на о-ві

Сахалін, в його північних р-нах (4631 особа). Належать до цент-ральноазійського типу північноазійської раси великої монголоїд-ної раси. Мова — нівхська, має два діалекти: амурський і східно сахалінський. Основне традиційне заняття Н. — рибальство. Дру-гим за значенням був промисел морських тварин. Н. полювали на сивучів, нерп та білуг. Були поширені також домашні ремесла: ви-готовлення лиж, нарт, човнів, посуду, обробка кістки, шкіри тощо.

Перші звістки про Н. відомі із сер. XVIII ст. Н. були шама-ністами, сповідували цілий ряд різноманітних промислових та ін. культів.

За даними перепису 2001 р., в Україні налічувалось 584 Н. (1989 р. — 10). Дані 2001 р. сумнівні.

НОГАЙЦІ (самоназва — ногай). Народ, основними ареалами розселення якого є Дагестан,

Ставропольський край, Чечня та Інгушетія. Загальна чи-сельність — 75,6 тис. осіб. Належать до південносибірської (ту-ранської) перехідної раси. Мова — ногайська, має два діалекти: караногайський та кубанський. Писемність з XVIII ст. до 1928 р. на основі арабської, з 1928 р. — латинської, з 1938 р. — кириличної графіки. Віруючі Н. — мусульмани-суніти.

Предки Н. — монголомовні племена, що змішалися з тюр-комовними й перейняли їхню мову. Кочували від Уралу до Дні-пра, в т.ч. на Північному Кавказі; займалися в основному ско-тарством. Починаючи з 20-х років XX ст. відбувався процес ма-сового переходу Н. на осілий спосіб життя, що спричинило по-яву нових форм господарювання, підвищення загального куль-турного рівня цього етносу.

279


За даними перепису населення 2001 р., в Україні проживало 385 Н. (1989 р. — 331), з яких вважають рідною мовою ногайсь-ку 58 %, решта — переважно російську.

ОРОКИ (самоназва— ульта, ульча). Народ, який проживає в Росії, переважно на о-ві Сахалін у

східній його частині (р-ни Ногликський, Поронайський). За-гальна чисельність — бл. 200 осіб. Поділяються на дві етногра-фічні групи: північні — (с. Валі) та південні (м. Поронайськ по-близу затоки Терпіння). Належать до байкальського типу півні-чноазійської раси великої монголоїдної раси домішкою цент-ральноазійського расового типу. Мова — орокська, тунгусо-ма-ньчжурської групи алтайської сім'ї. Поширена також російська мова. Писемності немає.

Віруючі О. — православні. Вони були хрещені у XIX ст., але християнство увійшло в релігію О. тільки своєю зовнішньою, обрядовою частиною. В релігії О. можна виділити три історич-но різні комплекси, що включають такі вірування: анімізм, культ ведмедя, шаманство.

Основні традиційні заняття — оленярство, влітку — полю-вання на морських тварин, рибальство; взимку — полювання на хутрових звірів. Одяг традиційний для народів Півночі.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 959 О. (1989 р. — 2 особи). З огляду на загальну чисельність О., дані 2001 р. помилкові. Мову своєї національності вважали рід-ною 1,3 %, українську — 18,7, російську — 74 %.

Етнічну основу О. становлять місцеві й тунгуські (евенкійсь-кі) етнічні елементи, котрі змішались із групами ульчів та нівхів. За своїми етнографічними особливостями близькі до орочів та ульчів. Походження О., згідно з даними експедиції Г. Не-вельського та ін. дослідників, пов'язане з материком. Вони твер-дять, що О. переселились на о-в Сахалін не пізніше XVII ст., є підстави вважати, що їхні предки вийшли з Аргуні. 22 вересня 1853 р. в затоці Аніва на півдні Сахаліну був піднятий російсь-кий прапор. Тяжкі наслідки для всіх жителів о-ва Сахалін мала японська інтервенція 1920—1925 pp.

У минулому О. поділялися на екзогамні патрилінійні роди. Родовою організацією О., як і інших тунгусо-маньчжурських народностей Амуру, був інститут доха (об'єднання родів).

ОРОЧІ (самоназва — орочисел, нані, остання запозичена від амурських нанайців).

280


Народ, який проживає у Приморському та Хабаровському краях, уздовж річок Тумнін, Коппі, Амур, Хунгарі. Чисель-ність — бл. 900 осіб. Належать до байкальського типу північно-азійської раси великої монголоїдної раси. Мова — орочська, тунгусо-маньчжурської групи алтайської сім'ї. Поширена також російська мова. Християнство було прийнято О. формально. Деякою мірою на релігію О. вплинув буддизм. О. зберегли тра-диційні вірування (анімізм, шаманство).

В Україні, за переписом населення 2001 р., О. налічувалося 288 осіб (1989 р. — 19 осіб), що викликає сумнів. Мову своєї на-ціональності вважали рідною 1,7 %, українську — 18,1, російсь-ку — 60,4 %.

Термін «орочі» вперше був введений в етнографічну літера-туру французьким мореплавцем Лаперузом, котрий у 1786 р. відвідав бухту Де-Кастрі. У XIX ст. О. займали територію від бухти Де-Кастрі на півночі до р. Ботчі, що впадала у Японське море. Внаслідок розселення О. склалось кілька територіальних груп: Амурська, Хунгарійська, Тумнінська, Приморська (Хадин-ська) та Коппінська.

О. являють собою змішану за походженням групу, незважаю-чи на свою нечисленність. Серед них є роди, пов'язані за похо-дженням з тунгуськими (евенкійськими) етнічними елементами, зо-крема з удегейцями, нанайцями, ульчами, нівхами, евенками. В складі О. є як давні приморські, так і північні етнічні елементи. Все це наклало певний відбиток і на культуру О., де також помітний вплив маньчжурської та китайської культур.

Майже всі О. жили осіло. Основні традиційні заняття — полювання та рибальство, були розвинуті ремесла — коваль-ство, обробка деревини, бересту, шиття одягу та вишивання. До поч. XX ст. О. зберегли пережитки патріархально-родового уст-рою. Існувала колективна власність на промислові угіддя для полювання та рибальства.

ОСЕТИНИ (самоназва — ірон, дігорон, збереглися також етноніми туалаг і хусайраг).

Народ, основне населення Північної Осетії та частини Гру-зії, проживають також у Кабардино-Балкарії, Карачаєво-Черке-си. Чисельність — бл. 335 тис. осіб. Основні субетнічні групи — іронці й дігорці. Належать до балкано-кавказької групи великої європеоїдної раси. Мова — осетинська, іранської групи індоєв-ропейської сім'ї. Мають два діалекти: іронський, покладений в

281


основу літературної мови, та дігорський. Віруючі О. — право-славні, є й мусульмани.

За переписом 2001 р., в Україні О. налічувалося 4834 особи (у 1989 р. — 6345 осіб). Мову своєї національності вважали рід-ною 23,8 %, українську — 8,3, російську — 64,3 %.

Етнічна історія О. формувалася в гірських р-нах Північного Кавказу. В антропологічному й культурному відношенні О. ста-новлять єдине ціле з народами Кавказу. На думку переважної більшості дослідників, основою осетинського народу були абори-генні кавказькі племена, які змішалися з іраномовними аланами. Подальша етнічна історія О. має багато спільного з ін. народами Північного Кавказу. Існуючі в О. до сер. XIX ст. соціально-еконо-мічні відносини не привели до виникнення осетинської народності. Розрізнені групи О. являли собою окремі земляцькі об'єднання, називалися залежно від займаної території Головного Кавказь-кого хребта. Так, зокрема, частина О. займала плоску терито-рію в р-ні Моздока, утворивши групу моздокських О.

Етнонім «дігор» вперше згадувався у «Вірменській геогра-фії» VII ст. О. є давнім народом Кавказу. Вже в часи скіфських походів у Передню Азію їх називали осами (слов'янською — «яси»), звідси й пішла назва — осетини.

Формування осетинського народу пов'язане з аборигенним населенням Північного Кавказу (творцем кобанської культури) та прийшлими іраномовними народами — скіфами, сарматами й осо-бливо аланами (з І ст. н. е.). Останні оселилися на Центральному Кавказі, і корінне населення сприйняло їх мову та культуру. Вини-кнення потужного союзу аланів започаткувало осетинський ет-нос. У XIII ст. аланська держава була розгромлена монгол о-та-тарами, після чого утворилися чотири великі «об'єднання» — Дігорське, Алагірське, Куртапінське, Тагаурське та кілька ма-лих. Чимала кількість О. проникла до Монголії та особливо країн Східної Європи. Так, зокрема, в Угорщині осіла велика компактна група нащадків аланів, що іменує себе ясами, проте втратила рідну мову. Залежність від грузинських і кабардинських князів, поява власних феодалів, що сприяли виокремленню спіль-нот, заважали оформленню осетинської народності. Попри все, на поч. XVII ст. у багатьох російських військових і дипломатичних документах О. виступають як єдиний народ під цією назвою. В 40-х роках XVIII ст. були започатковані російсько-осетинські від-носини. Російським урядом була створена Осетинська духовна ко-місія, яка в 1749—1752 pp. у Петербурзі організувала осетинське посольство, що сприяло переселенню О. до Моздока.

282


У 1774 р. Осетія увійшла до складу Росії. 1798 р. була вида-на перша книга осетинською мовою «Короткий катехізис». А на поч. XIX ст. російський філолог та етнограф А. Шегрен ук-лав осетинську граматику і осетинський алфавіт на основі кири-личного письма.

Важливе значення для О. мало встановлення з давніх часів зв'язків із Грузією. Велику роль в цьому відіграли грузинські феодальні міста (Тифліс, Горі, Кутаїсі та ін.), з якими О. вели широкий торговельний обмін. Одним із важливих чинників збли-ження обох народів у ту епоху було поширення грузинської шкільної грамоти й письма серед О., навчання та виховання ді-тей, спроби створення осетинської писемності на грузинській графічній основі.

У 1922 р. у складі Грузинської РСР була утворена Півден-но-Осетинська автономна обл., у 1924 р. — Північно-Осетинсь-ка автономна обл., яка в 1936 р. перетворена на Північно-Осе-тинську АРСР. У 1990 р. прийнято Декларацію про державний суверенітет Республіки Північна Осетія.

ПЕРСИ (самоназва — фарсі, Ірані). Народ у центральній та східній частинах Ірану (р-ни Теге-

рану, Ісфагану, Гамадану). Загальна чисельність — понад 20 млн -осіб (дані 80-х років XX ст.). Проживають також у СІЛА (236 тис.), Іраку (227 тис.) та ін. арабських країнах, Афганістані (50 тис.). Належать до індосередземноморської раси великої євро-пеоїдної раси; фіксується домішка вірменоїдного антропологіч-ного типу. Мова — перська (фарсі), іранської групи індоєвро-пейської сім'ї. Писемність на основі арабського алфавіту. Віру-ючі П. — мусульмани-шиїти. Основні традиційні заняття — зе-млеробство, садівництво й виноградарство.

У 2001 р. в Україні налічувалося 419 П. (1989 р. — 228 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 59,9 %, українсь-ку — 3,8, російську — 26,3 %.

Давньоіранські племена проникли на територію Ірану із Сере-дньої Азії або Північного Причорномор'я наприкінці II тис. до н. е. Тоді ж і виникла давньоіранська релігія — зороастризм, яка в наш час збереглася лише у двох сучасних етноконфесійних групах П. — гебрів і парсів. П. займали панівне становище у державах Ахемені-дів (VI—IV ст. до н. е.) та Сасанідів (VII—III ст. до н. е.). Арабсь-ке завоювання у VII ст. принесло іслам, вплив арабської мови та культури. В етнічній історії П. брали участь також араби, тюр-

283


ки, монголи. На поч. XVI ст. П. були об'єднані під владою іран-ської династії Сефевидів, з кін. XVIII ст. — тюркської династії Каджарів. У сер. XIX ст. розпочався процес формування персь-кої нації. У XX ст. процеси національної консолідації посили-лися, внаслідок чого у 1979 р. проголошено Ісламську республі-ку. П. становлять основну масу міського населення. Досить си-льні традиції мусульманського права.

РУТУЛЬЦІ (самоназва — рутули, мих адбир). Народ, який проживає у Російській Федерації (19,5 тис.

. . і осіб). Корінне населення Дагестану (Рутульський та Ахтинський р-ни, с. Рутул), проживають Р. також: в Азербайджані (Нухин-ський р-н). Належать до балкано-кавказької раси великої євро-пеоїдної раси. Мова — рутульська або мухадська, нахсько-даге-станської групи північнокавказької сім'ї. Розробляється писем-ність на основі кириличної графіки. Віруючі Р. — переважно мусульмани-суніти. Традиційні заняття — скотарство й реміс-ництво.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 137 Р. (1989 р. — 75 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 36 осіб, українську — 12, російську — 80.

Історія Р. пов'язана з державним утворенням Кавказької Ал-банії, в якому територія розселення народів південного Дагеста-ну, в т. ч. P., відома як країна гелів. У XVI ст. на території Р. іс-нував союз сільських громад Рутульський магал. У 1812 р. він був приєднаний до Росії. Культура Р. зазнала впливу культури лезгинів і азербайджанців.

СААМІ (самоназва — саамі, саам, сам). Найпівнічніший з європейських народів. Основна кількість

...... . С. проживає в Норвегії (40 тис. осіб), Швеції (18 тис.), Фінлян-дії (4 тис. осіб). У Російській Федерації С. проживають на Коль-ському піво-ві (2 тис. осіб). Мова — саамська, становить окрему підгрупу фінно-угорської гілки уральської мовної сім'ї. За своїм словниковим складом і граматичною будовою займає в ній виокре-млене місце. Деякими рисами саамська мова зближується з само-дійськими мовами. Віруючі С. Скандинавії — лютерани, Російської Федерації — православні. Поряд з християнством С. зберегли і свої традиційні вірування — промислові та домашні культи, а також шаманство. С. вели комплексне господарство, основними галузями якого були рибальство, оленярство та мисливство.

284


За даними перепису 2001 р., С. в Україні налічувалося 136 осіб (1989 р. — 19 осіб). Мову своєї національності вважали рі-дною 3 особи, українську — 20, російську — 95.

С. Кольського піво-ва розмовляють трьома різними діалек-тами: нотозерським (в західних р-нах Кольського піво-ва), киль-динським (у північних і центральних р-нах) та йоканзьким (у східних р-нах піво-ва). Між цими діалектами існують значні від-мінності. Всі С. Кольського піво-ва знають російську мову, але в родинах спілкуються саамською.

У науковій літературі для визначення С. використовується широковідомий давній термін «лопарі». Лопарів Кольського піво-ва на відміну від скандинавських деякі автори називають «коль-ськими лопарями». Назву «лопарі» народ С. отримав, очевид-но, від сусідів-фінів і скандинавів, від них її перейняли і росія-ни. Вперше назва «Лаппія» («Ьарріа») зустрічається у Саксона Граматика (кін. XII ст.), а в руських джерелах термін «лоп» з'являється з XIII ст. Деякі дослідники (Т. Ітконен) виводять слово «лоп», «лопар» від фінської «Іаре, Іарреа» — сторона, інші (Е. Ітконен) пов'язують його зі шведським «Іарр» — місце.

С. Російської Федерації проживають з росіянами, комі-іже-мцями та ненцями. Південні сусіди С. — карели. Антропологіч-ною основою С. є лапоноїдний тип великої європеоїдної раси.

Питання про етногенез С. до кінця ще не з'ясоване. Архео-логічні пам'ятки Кольського піво-ва свідчать, що предками суча-сних С. були носії неолітичних культур. Більшість дослідників схиляється на користь їх східного походження. Заслуговує на увагу одне із тлумачень слова «самоїд», що лопарською мовою означає «земля саамів».

У минулому С. займали територію сучасної Карелії, Фінлян-дії та Скандинавії. Про це свідчать новгородські й московські документи XIV—XVII ст., в яких згадуються «Лопські погос-ти» в Заоніжжі. У руських джерелах перші відомості про С. да-туються XIII ст. (Статут новгородського князя Ярослава).

С. Північної Європи не мають своєї державності, права культурної автономії здійснюють через Саамські ради, різнома-нітні органи при парламентах Норвегії, Швеції та Фінляндії, а також через Загальносаамську раду при міжпарламентській Пів-нічній раді цих держав.

285


СЕЛЬКУПИ (самоназва — солькуп, шолькуп). Народ, який проживає у Каргасокському, Верхньокетському

і Колпашевському р-нах Томської обл., а також Красноселькуп-ському р-ні Ямало-Ненецького АО та Туру ханському р-ні Крас-ноярського краю. Належать до народів самодійської мовної групи. Мова — селькупська, самодійської групи фінно-угорсь-кої гілки уральської мовної сім'ї. Поширена також російська мова. С. були шаманістами. Вони зберігали багато давніх куль-тів, пов'язаних з промислом, шануванням предків, місцевості. Основні традиційні заняття С. — мисливство та рибальство.

С. називали також «остяками», в етнографічній літературі вживався термін «остяко-самоїди». Вони є близькими до нен-ців, нганасанів та енців. Належать до уральської перехідної ра-си, фіксується європеоїдна домішка.

За даними перепису 2001 р., в Україні налічувалося 62 С. (1989 р. — 11 осіб). Мову своєї національності вважали рідною всього 1,6 %, українську — 9,7, російську — 79 %.

У XVII ст. внаслідок переселення частини С. із басейну р. Об у басейни річок Таз і Турухан виникла група північних С. Південна група С. входила головним чином до Наримського ок-ругу. За даними перепису 1926—1927 pp., налічувалося 1,5 тис. північних та близько 4,5 тис. південних С. Всього ж їх було близько 6 тис. осіб.

Аналіз сучасного етнічного розвитку С. свідчить, що спіль-ними умовами, які визначають етнічні процеси цих двох груп є: дисперсне розселення на величезній території; іноетнічне оточен-ня та активні зв'язки з іншими етнічними групами; велика пи-тома вага національно змішаних шлюбів; поширення селькуп-сько-російської двомовності між етнотериторіальними групами.

Сучасні самодійські народи виникли внаслідок тривалих і складних зв'язків корінного населення Півночі із самодійськими за мовою племенами, що прийшли на ці території із Саянського нагір'я в перші століття нашої ери. В процесі переміщень само-дійських груп виник селькупський народ. Проте умови їх форму-вання проявлялися по-різному і мають відмінні особливості у кожної з етнографічних груп С.

Середньообські С. розселені на території Середньої Приобі в кількох населених пунктах і не утворюють більшості в різно-національному складі населення. Упродовж тривалого періоду територію, яку займають середньообські С., освоювали росіяни, а останнім часом збільшився потік населення з інших регіонів.

28 6


Внаслідок цього етнічний розвиток С. Середньої Приобі відбу-вається в умовах активних міжетнічних зв'язків з представника-ми інших народів, насамперед росіянами.

Тазовсько-туруханські С. також: займають досить велику те-риторію у межиріччі Таза та Єнісею. Однак вони розселені ком-пактніше і в деяких поселеннях, зокрема Кіккі-Акі, Ратта, Фар-ково, становлять більшість населення. Етнічним оточенням та-зовсько-туруханських С. є переважно периферійні групи корін-ного населення лісотундри: ненці, кети, ханти, евенки. Саме з ними і відбувається найактивніша етнокультурна взаємодія С. межиріччя Таза та Єнісею.

Загальною тенденцією сучасного етнокультурного розвитку С. є трансформація традиційних форм господарювання та куль-тури, поява культурних інновацій.

СЕРБИ (самоназва — срби). Народ, основне населення Сербії (6 млн 428 тис. осіб). Про-

живають також у Боснії та Герцеговині (1 млн 380 тис. осіб), Хорватії (581 тис. осіб). Належать до балкано-кавказької раси південної гілки великої європеоїдної раси. Мова — сербська слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. Переважна частина — православні, існує незначна кількість католиків і протестантів, є також мусульма-ни» суніти.

Загалом, за переписом 2001 р., в Україні налічувалося 623 С. (1989 р. — 637 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 35,2 %, українську — 16,7, російську — 35,0 %.

Етнічна історія південнослов'янських народів, у т. ч. й сербів, пов'язана з масовим переселенням слов'янських племен на Балкани в VI—VII ст. Слов'янські племена — предки сербів, чорногорців і населення Боснії та Герцеговини зайняли значну частину території в басейні південної притоки Сави і Дунаю, Динарських гір, південного узбережжя Адріатики. Центром розселення предків сербів була обл. Рашка, де у другій пол. VIII ст. виникла рання держава. В сер. IX ст. було утворене Се-рбське князівство. В X—XI ст. центр політичного ж и т т я перемі-щувався то в Дуклю, то в Рашку. З кін. XIII ст. сербська держава активізувала завойовницьку політику і у XIII—XIV ст. знач-но розширила свої межі, в т. ч. й за рахунок візантійських зе-мель. Це сприяло посиленню візантійського впливу на різні сто-рони життя сербського суспільства, зокрема на систему соці-

287


альних відносин, мистецтво тощо. Після поразки на Косовому Полі у 1389 р. Сербія стала васалом Османської імперії, а в 1459 р. була включена до її складу. Османське панування майже п'ять століть стримувало процес консолідації С. За період ос-манського панування С. неодноразово переселялись як всереди-ні країни — в гірські райони, так і за її межі — в Угорщину. Ці переміщення сприяли зміні етнічного складу населення. Ослаблен-ня Османської імперії та активний рух С. за визволення від інозе-мної влади, особливо Перше сербське повстання 1804—1813 pp. і Друге сербське повстання 1815 р. привели до утворення у 1833 р. автономної, а в 1878 р. — самостійної Сербської держави. Бо-ротьба за звільнення від османського ярма і державне об'єднан-ня були важливими чинниками у становленні національної са-мосвідомості С. Відбувалися нові масові переміщення населення у звільнені обл. В одній із центральних обл. — Шумадії — пере-селенці утворили абсолютну більшість. Ця обл. стала центром консолідації сербського народу, почався процес національного відродження. Розвиток сербської державності і ринкових відно-син, економічних і культурних зв'язків між окремими обл. спри-чинювали деяке нівелювання культури їхнього населення, розми-вання національних меж і зміцнення єдиної національної самосві-домості. Історична доля С. склалася так, що тривалий час вони були роз'єднані політично, економічно й культурно у складі різ-них держав (Сербії, Османської імперії, Австро-Угорщини). Це наклало відбиток на культуру та побут різних груп сербського населення.

С. усвідомлюють свою національну єдність, хоча поділ на регіональні групи (шумадійці, ужичани, моравці, косовці, срем-ці) зберігається в пам'яті народу. В культурі окремих локальних груп С. відсутні різко окреслені межі. Об'єднання С. в межах єдиної держави відбулось у 1918 p., коли було утворене Коро-лівство сербів, хорватів і словенців (пізніше змінювались назва і деякою мірою межі цього утвору). Проте після розпаду Соціа-лістичної Федеративної Республіки Югославії (далі — СФРЮ) С. знову виявились розділеними між країнами, які виникли на постюгославському просторі. Період, що минув після розпаду СФРЮ (1991 p.), супроводжувався низкою міжетнічних і між-конфесійних конфліктів. Співвідношення кількості С. в окремих державах, що виникли на постюгославському просторі, змінило-ся, збільшилась еміграція.

288


С. в Україні. Перші сербські переселенці прийшли на пів-день України з Австрії у 1752—1753 pp. Вони заснували два вій-ськово-хліборобських поселення: Нову Сербію з центром у Мир-городі та Слов'яно-Сербію, які були організовані на військовий лад. Ці поселення будувалися з метою захисту південних кордо-нів від набігів турецьких і татарських орд. Поселення Нова Сер-бія мало осередком фортецю Св. Єлизавети (нинішній Кірово-град), до якої входило бл. 20 сіл. У 1760 р. у Слов'яно-Сербії налічувалося 112 населених пунктів. У 1764 р. військові поселен-ня були ліквідовані, а населені пункти увійшли до складу Ново-російської губ. — військовий округ з адміністративним центром Кременчуком.

Існують дані про С., котрі навчалися у Києво-Могилянській академії та Переяславській колегії. Подальша еміграція С. в Ук-раїну була спричинена подіями Першої світової війни і револю-ції. Після закінчення війни й утворення у 1918 р. Королівства сербів, хорватів і словенців (згодом Югославія) більшість С. по-вернулася на батьківщину.

ТАБАСАРАНИ (самоназва — табасаран). Народ в Російській Федерації — 93,6 тис. осіб. Т. — корінне

населення Дагестану — 78,2 тис., проживають у його південно-східній частині (Хінський і Табасаранський р-ни, рівнина Дер-бентського р-ну). Належать до балкано-кавказької раси вели-кої європеоїдної раси з домішкою каспійського антропологіч-ного типу. Мова — табасаранська, лезгинської підгрупи нах-сько-дагестанської групи північнокавказької сім'ї. Поширені також азербайджанська та лезгинська мови. Віруючі Т. — му-сульмани- суніти.

Більшість Т. зайняті у сільському господарстві хліборобсь-ко-тваринницького напряму. Розвинуті промисли, особливо ки-лимарство. За культурою і побутом близькі до лезгинів.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 977 Т. (1989 р. — 932 особи). Мову своєї національності вважа-ли рідною 49,3 %, українську — 11,7, російську — 36,4 %.

Т. згадуються у «Вірменській географії» VII ст. і відомі як «таваспари». За переказами, місцевість Табасаран у давнину заселяли езиди. В VIII ст. її захопили араби, які навернули жи-телів до ісламу. У 1818—1819 pp. Табасаран завоювала Росія. До поч. XIX ст. на території Т. існувало два володіння: на чолі з кадієм (Північний Табасаран) і майсумом (Південний Табаса-

19 — 4-1649 289

Етнонаціональна структура у к р а ї н с ь к о г о суспільства

ран). Із 1866 р. запроваджено нагібське правління, за якого Пів-денний Табасаран увійшов до Кюринського, а Північний — до Кайтаго-Табасаранського нагібств. З 1921 р. — у складі Даге-станської АРСР, з 1991 р. — Республіки Дагестан.

ТАДЖИКИ (самоназва — тоджик). Народ, основне населення Таджикистану (3 млн 172 тис. осіб).

Проживають також в Афганістані (3 млн 700 тис.), Узбекистані (934,5 тис.), Російській Федерації (38 тис.), Казахстані (25 тис.). За-гальна чисельність — 8 млн 280 тис. осіб. Належать до памірофер-ганської раси великої європеоїдної раси. Мова — таджицька, південно-західної підгрупи іранської групи індоєвропейської сім'ї. Існують великі групи говірок. Писемність на основі арабської та кириличної графіки. Віруючі Т. — мусульмани-суніти.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 4255 Т. (1989 р. — 4447 осіб). Мову своєї національності вважа-ли рідною 35,7 %, українську — 11,5, російську — 46,6 %.

Етнічна історія Т. сягає кін. II — поч. І тис. до н. е., ко-ли Середню Азію і степи Євразії заселяли племена індоірансь-кої спільноти, з яких пізніше виокремилися іраномовні племена.

Таджицький народ формувався на основі давнього осілого землеробського населення оазисів середньоазійського межиріч-чя — согдійців, бактрійців та ферганців. Процес формування таджицького народу, як і всіх інших народів Середньої Азії, відбувався в складних соціально-економічних, політичних та географічних умовах. Таджикомовне населення післямонгольсь-кої Середньої Азії групувалося навколо великих економічних центрів — Бухари, Самарканда, Ходжента, Куляба, відокремле-них один від одного важкодоступною місцевістю. Це спричини-ло існування до недавнього часу всередині таджиків декількох етнографічних груп, котрі різняться за рівнем культурного та господарського розвитку. Одночасно з процесом консолідації йшов і процес розселення таджиків та освоєння ними нових зе-мель, що значною мірою сприяло тюркізації основних масивів таджицького населення.

Предками Т. були: бактрійці, котрі заселяли басейн верхів'я Амудар'ї, согдійці в басейнах Зеравшану та Кашкадар'ї, парфя-ни в Хорасані, маргіанці в Мервському оазисі, хорезмійці в по-низзі Амудар'ї, парканці у Ферганській долині та сако-масагет-ські племена Паміро-Тянь-шанських гір і Арало-Каспійських степів. З виникненням у VI ст. тюркського каганату посилився

290


процес проникнення тюркських етнічних елементів. До часу арабського завоювання у VIII ст. на території Середньої Азії виділились три основні етнічні області: согдійська на півночі, ферганська на північному сході і тохарська на півдні, населення яких зберегло деякі культурні та побутові особливості. З утво-ренням держави Саманідів у IX—X ст. завершився процес фор-мування етнічного ядра Т., що було тісно пов'язане з поширен-ням спільної фарсі-дарітаджицької мови, яка в епоху Саманідів стала панівною. Цією мовою послуговувалася культура і наука іранських народів (Т. і персів), нею складалася їхня багата літе-ратура (перші писемні пам'ятки X ст.).

У другій пол. XIX — на поч. XX ст. північні р-ни таджиць-кої осілості увійшли (1868 р.) до складу Росії, а південний Та-джикистан залишався у складі Бухарського емірату. У 1924 р. була створена Таджицька РСР, з 1991 р. — Республіка Та-джикистан.

ТАЛИШІ (самоназва — толиш). Народність на півночі Ірану (100 тис. осіб) і крайньому пів-

денному сході Азербайджану (Ленкоранський, Аерікський, Ас-таринський, Масалінський р-ни). Загальна чисельність понад 120 тис. осіб. Належать до передньоазійського варіанта балка-но-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — тались-ка, іранської групи індоєвропейської сім'ї, безписемна. В Азер-байджані літературна мова Т. — азербайджанська. Віруючі Т. — мусульмани-шиїти, частина — суніти. Традиційні занят-тя — землеробство, тваринництво, шовківництво, в XX ст. — вирощування технічних культур. В Ірані — землеробство, садів-ництво, тваринництво.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 133 Т. (1989 р. — 11 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 21,1 %, українську — 14,3, російську — 58,6 %.

Т. — нащадки давнього корінного населення Кавказу. Пере-важна більшість Т. записана азербайджанцями, оскільки відчу-вався сильний вплив азербайджанської культури та мови. В Азербайджані у 1926 p. Т. налічувалось 77,3 тис. осіб; за пере-писом 1989 р. — 21,2 тис. осіб. З епохи раннього Середньовіччя Т. асимілювалися з азербайджанцями. На поч. XIX ст. Талиське ханство (засноване у XVII ст.) відійшло від Персії до Росії. По-селення в низовинно-передгірних р-нах розкидані, в горах — компактні.

19* 291


ТАТИ (самоназва — тат). 1. Етнічна спільнота в Ірані, чисельність — приблизно 300 тис.

осіб. Розселені дисперсно в північно-західній частині Іранської височини між містами Тегеран та Казвін. За мовою та побутом близькі до персів. Належать до балкано-кавказької раси вели-кої європеоїдної раси. 2. Народ в Азербайджані та Дагестані, невеликі групи проживають у республіках Північного Кавказу. Чисельність в Росії — 19,4 тис. осіб, у т. ч. в Дагестані — 12,9 тис., Азербайджані — 10,2 тис. осіб.

Мова — татська, іранської групи індоєвропейської сім'ї. Мова Т. має два діалекти — південний та північний. Північний діалект є однією з літературних мов Дагестану. Писемність на основі ки-риличного алфавіту. Серед Т. також поширена арабська мова. Ві-руючі Т. — мусульмани-шиїти, християни-монофісити та іудаїсти. За своєю культурою близькі до азербайджанців та народів Дагес-тану. Традиційні заняття — хліборобство й садівництво, виног-радарство; розвинуті ремесла — килимарство, виготовлення мі-дного посуду та ін. Чимало Т. працює в промисловості.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 64 Т. (1989 р. — 248 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 14,1 %, російську — 71,9 %.

ТОФАЛАРИ (самоназва — тофа, тоха, карагаси — за-старіла назва).

Народ в Росії, проживає в гірській частині Нижньоудинсь-кого р-ну Іркутської обл. в басейнах річок Уда, Бірюса, Кан, Гутара та ін. Чисельність — понад 730 осіб. Для Т. характерним є катанзький тип північноазійської раси великої монголоїдної раси з домішкою центральноазійського компонента. Мова — то-фаларська, тюркської групи алтайської сім'ї. Віруючі Т. — пра-вославні, зберігся шаманізм. Основне заняття — кочове оле-нярство.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 18 Т. (1989 р. — 3 особи). Українською мовою користуються 5 осіб, російською — 11.

Т. є близькими до східних тувинців-тоджинців за походжен-ням, мовою та багатьма елементами культури. В той час як то-джинці через політичні умови не зазнали російського впливу, Т. вже із сер. XVII ст. відчули на собі вплив російської культури.

Т. були поділені на п'ять родів, кожен з яких становив ек-зогамну групу, пов'язану спільністю походження.

292


ТУВИНЦІ (самоназва — тива). Народ в Росії, основне населення Туви (198,4 тис. осіб).

Всього в Російській Федерації 206,2 тис. осіб. Проживають та-кож у Монголії (40 тис.), Китаї (3 тис. осіб). Т. поділяють на західних та східних, або Т.-тоджинців, які становлять бл. 5 % усіх Т. Належать до центральноазійського типу північноазійсь-кої раси великої монголоїдної раси. Мова — тувинська, уйгур-ської підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі Т. — в основному буддис-ти-ламаїсти, зберігаються також добуддійські культи, шаманізм.

В Україні, за переписом 2001 p., налічувалося 43 Т. (1989 р. — 94 особи). Мову своєї національності вважали рідною 4, україн-ську — 2, російську — 24 особи.

Етнічна історія. Т. сформувались із тюркомовних, част-ково монголомовних, самодійськомовних і кетомовних етнічних елементів, до їх складу також увійшли деякі тюркомовні родо-племінні групи. У формуванні тувинського етносу, яке тривало приблизно до поч. XIX ст., головну роль відіграли стародавні тюркомовні племена Центральної Азії, які проникли на терито-рію сучасної Туви не пізніше І тис. і змішалися з кетомовними, самодійськомовними та, можливо, індоєвропейськими племена-ми. З VI ст. племена Туви входили до Тюркського каганату. В період Тюркського каганату VI—VIII ст. на території Туви пе-ребувало тюркомовне населення, споріднене за мовою з єнісей-ськими киргизами та алтайськими тюрками. У сер. VIII ст. тюр-комовні уйгури, утворивши в Центральній Азії Уйгурський кага-нат, завоювали територію Туви. Уйгурське ханство панувало над населенням Туви до 840 p., коли уйгури зазнали поразки від єнісейських киргизів. У XIII—XIV ст. в Туву переселились монгольські племена, які асимілювало місцеве населення; у XIX ст. все нетюркське населення Туви було повністю тюркізо-ваним, а етнонім (тива) став самоназвою всіх Т.

З кін. XVI ст. майже 100 років Тува входила до складу не-великої держави Алтин-ханів, засновником якої був монгольсь-кий полководець Шолой Убаші. Тувинське населення за часів цього монгольського правителя знаходилось у тяжких політич-них та економічних умовах. Після розпаду держави Алтин-ханів Т. та алтайці опинились під владою ойротських ханів, котрі у другій пол. XVII ст. утворили Джунгарську державу. Пануван-ня джунгарських ханів тривало до 1755 р. та поширилось на

293


всю Саяно-Алтайську гірську частину. В цей час тюркомовне населення постійно переселялося. Так, частина тоджинців, сая-нців та мингатів, котрі кочували у верхів'ях Єнісею та р. Кемчик, у сер. XVII ст. опинилась на Алтаї, по р. Катунь. Ін. частина єнісейських киргизів та ін. історичних предків сучасних хакасів із Мінусінської улоговини 1703 р. потрапили в Туву під час примусового переселення їх джунгарськими правителями в Се-миріччя.

З падінням Джунгарії (в сер. XVIII ст.) Тува була підкорена маньчжурською (дайцинською) династією Китаю, в той час як племена Алтаю добровільно увійшли до складу Російської дер-жави. Близький та тривалий культурно-історичний зв'язок захід-них тувинців, хакасів і південних алтайців був перерваний май-же на два століття, внаслідок чого були роз'єднані й північно-східні тувинці-тоджинці. Значна їх частина залишилась на тери-торії Російської держави, у Східних Саянах, де вони були відо-мі як карагаси, а згодом — як тофалари.

У кін. XVIII—XIX ст., коли Тува перебувала під владою маньчжурської династії Цін, завершився процес формування тувинського етносу. В 1914 р. Тува потрапила під протекто-рат Росії. З 1993 р. — Республіка Тива. Основою господарю-вання західних Т. було кочове скотарство, східних — мис-ливство та оленярство. З переходом до осілості сталися ко-рінні зміни у способі життя цього народу — розвинулася промисловість, зросла кількість міського населення, сформу-валася національна інтелігенція.

ТУРКИ (самоназва — тюрк). Народ, основне населення Туреччини (50 млн осіб). Прожи-

вають також у Німеччині (1,35 млн), Болгарії (750 тис.), Нідер-ландах (160 тис.), Франції (150 тис.), на Кіпрі (140 тис.), в Маке-донії (110 тис.) та ін. країнах. Загальна чисельність — 53,3 млн осіб. Антропологічно неоднорідні. Основу антропологічного ти-пу становить балкано-кавказька раса великої європеоїдної ра-си. Мова — турецька, тюркської групи алтайської сім'ї. Має ді-алекти: анатолійська група і румелійська, або східнофракійська, група. Арабське письмо з XIII ст., латинська графіка з 1928 р.

До складу Т. входять субетнічні групи колишніх кочових і напівкочових скотарів (юрюки, тюркмени, тахтаджі, абдали, зейбеки, чепни), що поступово асимілюються з переходом до осілості. Віруючі Т. — мусульмани-суніти.

294


В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 8844 Т. (1989 р. — 262 особи). Мову своєї національності вва-жали рідною 89,6 %.

Турецький етнос склався у сер. XVI ст. з двох основних ет-нічних компонентів: тюркських кочових скотарів (в основному огузьких і туркменських, що мігрували в Малу Азію з Візантії в період сельджуцьких та монгольських завоювань XI—XIII ст.) і місцевого малоазійського населення: греків, вірмен, курдів. Піс-ля османських завоювань у північно-східній Європі (XIV— XVI ст.) помітну роль в етнічній історії Т. відіграли південно-слов'янські народи, а також албанці, румуни, молдавани, угорці. Формування турецької нації завершилося на поч. XX ст. з па-дінням Османської імперії та утворенням Турецької республіки на чолі з Мустафою Кемалем (Ататюрком).

Після 1648 р. українська антимусульманська традиція XVI — першої пол. XVII ст. епізодично змінювалась на нову лінію ук-раїнської політики щодо Туреччини й Криму, спрямованої на союз із ними та взаєморозуміння.

У XIX ст. в Україні розпочалося наукове вивчення історії та культури Т. Так, 7 січня 1818 р. у м. Одеса почав функціонува-ти вищий Рішельєвський Інститут східних мов, що проіснував до 1854 р. Згідно з навчальною програмою, передбачалося викла-дання таких предметів: всесвітньої історії (Азійські народи, Ва-вилонське царство, Держави в Малій Азії, Персія, Палестина, монголи, турки, Єгипет і Карфаген); загальної географії (Азій-ська Туреччина, Аравійський піво-в, Персія, Індія, Китай, Японія, Африка). У лютому 1930 р. з ініціативи академіка А.Ю. Крим-ського у системі ВУАН була утворена Комісія з вивчення істо-рії Близького Сходу (КВІБС).

Значну увагу КВІБС приділяла тюркологічній проблематиці, про що свідчать підготовлені її співробітниками такі праці, як «Боротьба за Чорне море», «Історія Туреччини у західноєвро-пейській літературі», «Україна за турецькими й татарськими джерелами», «Українсько-турецькі відносини у XVII ст.».

В Україні діють Інститут сходознавства НАН України (Київ) з відділом тюркомовних народів у Криму (Сімферополь), відділення сходознавства у складі Інституту філології з викладанням турець-кої мови й літератури в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Київський національний лінгвістичний уні-верситет з групами вивчення турецької мови, філологічний фа-культет з відділенням кримськотатарської мови та літератури в Сімферопольському державному університеті, ліцеї та коледжі.

295


ТУРКИ-МЕСХЕТИНЦІ (самоназва — тюрк, поширені та-кож назви — турки, турки-джавахці, месхетинські турки).

Народ, що проживає в Казахстані, Азербайджані, Росії, Кир-гизстані, Узбекистані. За різними оцінками, загальна кількість Т.-м. на території колишнього СРСР становить 260—280 тис. осіб. Мова — східноанатолійський діалект турецької мови. Віру-ючі Т.-м. — мусульмани-суніти.

В Україні, за переписом 2001 p., Т.-м. налічувалося 336 осіб. Мову своєї національності вважали рідною 81 %.

Етнічна історія. В етнічній історії Т.-м. брали участь гру-зинські племена месхів і тюрків, котрі з'явилися в Малій Азії та Закавказзі в XI ст. Р-н Месхетського хребта став пограничним, він розділяв сфери впливу грузинських царів і турецьких султа-нів. Після навали монголів у XIII ст. та походів Тимура в 1395 р. збільшились масові міграції Т.-м. у прикордонних пів-денно-західних р-нах Грузії та особливо в Месхетії. Зі вхо-дженням у 1555 р. до складу Османської імперії територія Сам-цхе-Саатабаго (Месхетія) опинилась в ареалі впливу турецького етносу. Асиміляція турками корінного населення відбувалася за релігійним і мовним напрямами, внаслідок чого населення по-ступово почало сповідувати іслам, а турецька мова стала мовою міжнаціонального спілкування. Так виник спільний етнонім тю-рки-турки (у турецькій мові вони не різняться між собою). До нового етноніма часто стали приєднувати назву місцевості, де проживали конкретні групи населення (в Месхетії — турки-мес-хетинці). Південна Грузія, що є історичною батьківщиною Т.-м., відома як Месхеті-Джавахеті, відповідно стала називатися і ця етнічна група. Переважна більшість Т.-м. проживала в прилег-лих до кордону з Туреччиною Адигейському, Аспіндзському, Ахалцихському, Ахалкалакському та Богданівському (з 1991 р. — Ниноцминдському) р-нах Грузії.

До приєднання в 1829 р. Ахалцихського регіону в складі Грузії до Росії мусульмани-месхетинці становили меншість цьо-го регіону, але поступово їх чисельність збільшувалась. До кін-ця 30-х років XX ст. месхетинські мусульмани мали спільний ет-нонім — «турки-месхетинці». В 1928—1937 pp. Т.-м. зазнали репресій. У 1944 р. були примусово виселені з Ахалцихського, Адигейського, Аспіндзського, Ахалкалакського та Богданівсько-го р-нів у Середню Азію і Казахстан. Всього було депортовано 115,5 тис. осіб, з них майже 17 тис. загинули в дорозі. В 1956 р. обмеження зі спецпереселення було знято, після чого Т.-м. по-

296


чали повертатися. Після ферганських подій 1989 p., коли Т.-м. Ферганської обл. Узбекистану стали жертвами міжнаціонально-го конфлікту, понад 16 тис. їх було евакуйовано в Середню смугу Росії, впродовж 1,5 років понад 90 тис. осіб переселились в Азербайджан, на Північний Кавказ, у Казахстан. Окрему гру-пу іммігрантів становлять Т.-м., які потрапили в Україну після конфлікту у Фергані. Статистика фіксує появу цієї етнічної групи з 1995 р.

За даними національно-культурного товариства «Ватан», станом на 01.01.1997 р. на території СНД проживало приблизно 277 тис. Т.-м. Значна їх кількість (бл. 100 тис.) живе у Казахста-ні. Понад 60 тис. — в Азербайджані та Російській Федерації. Найбільші за чисельністю групи сконцентровані в Ростовській обл., Краснодарському й Ставропольському краях (бл. 30 тис.), а також у північнокавказьких автономіях. Понад 10 тис. осіб проживають у Центральній Росії — Орловській, Бєлгородській, Воронезькій та Курській обл. Понад 30 тис. Т.-м. є мешканцями Киргизії, 14 тис. — Узбекистану. На історичній батьківщині в Грузії проживають лише 86 осіб.

Характерною особливістю етнічної групи Т.-м. в Україні є чисельний склад родин (у середньому становить 4,7 особи), що значно більше, ніж у корінного населення: 3,3 особи. Це пов'я-зано передусім з традиційним проживанням кількох поколінь однієї родини разом.

Завдяки високій народжуваності вікова структура переселен-ців помітно відрізняється від такої корінного населення. Діти до 15 років становлять 37,7 % членів родин, особи непрацездатного віку — 7,8, працездатні — 54,5 %. Ці показники для сільського населення України є відповідно 21,9, 29,2 і 48,9 %. Якщо на 1000 працездатних у турецькій етнічній групі припадає 692 дитини та 143 непрацездатних старшого віку, то серед сільського населен-ня України — відповідно 448 і 596.

Турецька етнічна група має лише незначні національні вкра-плення. Серед 1255 членів досліджених родин — 22 особи (мен-ше 2 %) іншої, не турецької, національності: азербайджанці, грузини, двоє росіян і одна українка. Змішані шлюби в середо-вищі Т.-м. — рідкість.

За рівнем освіти з-поміж досліджених родин третина має початкову освіту, з яких майже 70 % — жінки. Загалом серед-ню освіту мають (у т. ч. середню технічну й середню спеціаль-ну) 53 % членів досліджених родин, 63 % з яких — чоловіки.

297


Питома вага осіб із середньою освітою (особливо із середньою спеціальною) серед чоловіків віком 25—34 роки дещо вища, ніж у 15—24-річних. Зниження освітнього рівня видно також із да-них щодо вищої та незакінченої вищої освіти. Всього зафіксо-вано бл. 6 % осіб з таким рівнем освіти, 4/5 з них — чоловіки. Проте більшість — понад дві третини — чоловіків з вищою або незакінченою вищою освітою мають вік від 35 до 44 років, тоб-то майже напевно здобули її до переїзду в Україну.

ТУРКМЕНИ (самоназва — туркмен). Народ, основне населення Туркменистану (2 млн 538,6 тис.

осіб). Проживають також в Узбекистані, Росії, Таджикистані, Ірані, Афганістані, Туреччині та ін. країнах. Загальна чисель-ність — 4,6 млн осіб. Належать до каспійського варіанта індосе-редземноморської раси великої європеоїдної раси. Мова — турк-менська, тюркської групи алтайської сім'ї. Літературна мова на основі текінського діалекту. Віруючі Т. — мусульмани-суніти.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 3709 Т. (1989 р. — 3399 осіб). Мову своєї національності вважа-ли рідною 19,4 %, українську — 29,1, російську — 37,5 %.

Т. поділялися на племена з багатоступеневим родовим поді-лом, найзначнішими з яких були: теке, ерсарі, йомути, салири, сарики. Основу етногенезу Т. становили давні місцеві іраномов-ні кочові та напівкочові племена (дахо-масагетські, пізніше еф-таліти і сармато-аланські), що проживали на території сучас-ного Туркменистану, а також осіле іраномовне населення захід-ного Хорезму, середньої Амудар'ї та північного Хорасану. Це населення, особливо напівкочове, вже з IV—VI ст. зазнало кількох процесів тюркізації. Важливу роль в етногенезі Т. віді-грали огузи, які з'явилися в Туркменії в IX—XI ст., визначив-ши, крім багатьох рис культури, їхню мову та фізичний вигляд. Основна маса огузів, які прийшли з північного сходу із сель-джуками в XI ст., осіла в Туркменії і поступово злилася з міс-цевими жителями. До складу Т. пізніше також увійшли тюркські племена неогузького походження — кипчаки, джелаїри та ін., а на поч. XIII ст. — частина татаро-монголів. Процес формуван-ня туркменської народності, ядро якої утворили нові племенні об'єднання — човдурські, «зовнішні» салири і гоклени, завер-шився у XIV—XV ст.

Тюркська мова та монголоїдний антропологічний тип про-никали на територію сучасного Туркменистану опосередковано

298


через тюркізованих за мовою і монголізованих за антропологіч-ним типом у минулому іраномовних та європеоїдних кочівників-скотарів. Ще у XIV ст. у різних наукових джерелах згадуються іраномовні скотарські групи у прикаспійських степах. Географі-чно ізольовані від подій, що відбувались у східній частині Сере-дньої Азії, нащадки Т. зберегли у своїй духовній та матеріаль-ній культурі більше рис дотюркського періоду.

Сформувавшись як етнос у кін. І — на поч. II тис. н. е., Т. відразу були втягнуті в орбіту масових міграцій періоду серед-ніх віків, стали учасниками військово-політичних подій. Так, во-ни відіграли провідну роль у державі Великих Сельджукидів, у формуванні держави Сельджукидів Малої Азії, створенні на її основі Османської імперії, керували політичним життям Індії епохи Великих Моголів, визначали політичне та соціально-еко-номічне життя Кавказу, Північно-Західного Ірану.

Створення цим народом потужного державного утвору — Се-льджуцької імперії, великих і малих князівств, еміратів, племін-них конфедерацій — призвело до міграцій в різні регіони Схо-ду. Т. сприяли формуванню нових імен на етнічній карті — ту-рків, азербайджанців, гагаузів.

Політична й економічна відокремленість, постійні війни та напади сусідніх країн перешкоджали економічному, культурно-му та суспільному розвитку країни, сприяли консервації архаїч-них суспільних інституцій. Майже до 30-х років XIX ст. існува-ло патріархальне рабство.

Племінні та родові зв'язки зберігалися до 30-х років XIX ст. У 80-х роках Туркменистан було приєднано до Росії, яка вста-новила жорсткий військово-колоніальний режим. Проте приєд-нання мало й позитивне значення — припинилися феодальні вій-ни, почалася інтеграція в систему російського капіталізму. Вна-слідок приєднання Туркменистану до Росії Т. виявились поділе-ними на три частини, не враховуючи Т. Ірану та Афганістану: Закаспійська обл., пізніше була включена до складу Туркестансь-кого краю (основна маса), Хівинське ханство та Бухарський емі-рат. У 1924 р. була утворена Туркменська РСР; у 1991 р. — при-йнята Декларація про незалежність Республіки Туркменистан.

УДЕГЕЙЦІ (самоназва — удехе, удее). Народ в Росії (чисельність — 1902 особи), проживають у Ха-

баровському і Приморському краях. Належать до північноазій- ШЫ ської раси великої монголоїдної раси. Мова — удегейська, пів-

299


денної підгрупи тунгусо-маньчжурської групи алтайської сім'ї; безписемна. У. зберегли багато елементів старовинних промис-лових культів, шаманство та ін. Релігійний світогляд і культові обряди У. дуже близькі до орочських і нанайських.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 42 У. (1989 р. — 24 особи). Мову своєї національності вважали рід-ною 19 %, українську — 14,3, російську — 45,2 %.

Походження У. та їх етнічна історія тісно пов'язані з істо-рією давнього населення на території Приамур'я та Примор'я, відомого за китайськими джерелами XVII ст. під назвою воцзи, варка та ін. Нащадки тунгусо-маньчжурських народів проникли в Приамур'я і Примор'я вже в кінці неоліту — бл. II тис. до н. е. В етногенезі північної групи У. простежуються окремі па-леоазійські елементи, у південних У. — давньокорейські, бохай-ські, тюркські, тунгуські, маньчжурські. У. мали родоплемінні об'єднання, ізольовані в економічному та культурному відно-шеннях, що проіснували майже до кін. XIX ст. На поч. XX ст. розпочався процес поділу основних родів на локальні підрозді-ли, зумовлений соціальним і господарським розвитком регіону і політичними особливостями, що склалися в Приамур'ї та При-мор'ї у XVII—XX ст.

У XVII ст. У. увійшли до Маньчжурської держави, прожи-вали кількома територіальними групами. До складу Російської імперії У. ввійшли в 1860 р. після приєднання до Росії Уссурій-ського краю. Згідно з матеріалами Всеросійського перепису 1897 p., всі У. проживали у Приморській обл. на території Ха-баровського, Уссурійського та Південно-Уссурійського округів, а також у сусідніх р-нах Амурської обл. Тут проживала 1841 особа, що назвали себе У.

У. не сконсолідовані в єдину етнічну спільноту. У 60—70-х ро-ках XX ст. продовжували існувати анюйська, бікінська, кур-ур-мійська, самаргинська, приморська, хорська, хунгарійська, вели-коуссурійська етнографічні групи У.

УДІНИ (самоназва — уді). Народ, який проживає в Азербайджані (Варташенський та

Куткашенський р-ни), а також у Грузії та Росії. Загальна чи-сельність — бл. 8 тис. осіб. Належать до балкано-кавказької ра-си великої європеоїдної раси. Мова — удінська, лезгинської підгрупи нахсько-дагестанської групи північнокавказької сім'ї.

зоо


Віруючі У. — християни (монофісити і православні). Традиційні заняття У. — зрошуване землеробство, рисівництво та шовків-ництво, у Грузії — виноградарство.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 592 У. (1989 р. — 109 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 57,8 %, російську — 31,8 %.

У. — нащадки утіїв, одного з давніх племен Східного Закав-каззя. Постійні міграції тюркських племен у Східне Закавказзя сприяли асиміляції великої кількості У., які прийняли іслам і перейняли азербайджанську мову. Ін. У. прийняли християнст-во, засвоїли вірменську мову і почали ідентифікувати себе з вір-менами. Нащадки цих У. населяють с. Нідж і частково м. Вар-ташен в Азербайджані.

УДМУРТИ (самоназва — удмурт, утморт, укморт). Народ в Росії (чисельність — 715 тис. осіб), корінне насе-

лення Удмуртії (497 тис. осіб). Проживають також у Татарста-ні, Башкортостані, Казахстані, Узбекистані, Білорусі та ін. країнах. Належать до субуральського варіанта уральської пере-хідної раси. Мова — удмуртська, пермської підгрупи фінно-угорської групи уральської сім'ї. Писемність на основі кирилич-ної графіки. Переважна частина віруючих У. — православні.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 4712 У. (1989 р. — 8583 особи). Мову своєї національності вва-жали рідною 729 осіб, українську — 380, російську — 3515 осіб.

Основу удмуртського етносу склали племена, які проживали на р. Чепці, а також у середній та нижній течії р. В'ятки. У по-дальшому етногенезі У. брали участь територіально-племінні об'єднання, що мали незначні діалектні та культурні відміннос-ті. Найчіткіше були розрізнені північні та південні У. Історично існували етноніми «ар» і «вотяки», «отяки». Назву «ар» пов'я-зують зі східними У., а «вотяки» — з північними У., зокрема з однією етнографічною групою — ватка. Серед північних У. відо-мі такі етнографічні групи, як ватка (на р. В'ятка) та калмез (на р. Кілмез). В етногенезі південних У. взяли участь різні тюрксь-кі племена, що осіли в Нижньому Прикам'ї.

Формування удмуртського етносу закінчилось у XV— XVII ст. Етнічну історію У. дослідники пов'язують з послідов-ним розвитком кількох археологічних культур — від неоліту до пізнього залізного віку. Удмуртський етнос увібрав у себе етніч-

301


ні групи різного походження, і це вплинуло на виникнення ет-нографічних особливостей північних та південних У.

Окремим компонентом в удмуртському етносі є бесермени, що проживали на р. Чепці та згодом асимілювалися з У. Етно-нім «бесермен» у писемних джерелах з'явився в сер. XIII ст. За свідченням П. Карпіні, серед народностей, підкорених татаро-монголами, були мордва та бесермени. Проживаючи тривалий час на території В'ятсько-Камського межиріччя, вони підпадали під вплив У. і татар, змішувалися з ними і, перейнявши мову У., стали етнографічною групою, яка цілком злилася з удмуртсь-ким народом.

Територіально та адміністративно У. в XV—XVI ст. не ста-новили єдиного цілого, а були розділені на кілька груп. Північні У. (карінські та чепецькі) проживали в басейні р. Чепці і входи-ли до складу В'ятської землі; південні, які займали територію Ками, їжа та Кільмезю, належали до складу Казанського хан-ства.

На півночі помітний вплив на У. мали слов'яни (XI— XII ст.), у 1489 р. північні У. увійшли до складу російської цент-ралізованої держави. Південні У. опинилися під владою Волго-Камської Булгарії, пізніше — Золотої Орди й Казанського хан-ства, з падінням якого в 1552 р. приєдналися до Російської дер-жави. Остаточне приєднання до Росії завершилося в 1558 р.

Основними заняттями У. були землеробство, скотарство і мисливство. Традиційний соціальний інститут — сусідська гро-мада. Інший соціальний інститут (воршуд) — система екзогам-них груп. У південних У. вже в першій пол. XVIII ст. поширила-ся мала родина. У північних У. ще переважали великі родини. Провідне місце у прикладному мистецтві посідали вишивання й мереживне ткацтво, різьблення по дереву. У традиційному по-буті У. сформувалася система синкретичних вірувань.

УЗБЕКИ (самоназва — узбек). Народ, який проживає в Узбекистані (14 млн 145 тис. осіб).

У. проживають також у Таджикистані (1 млн 198 тис.), Казах-стані (332 тис.), Киргизстані (550 тис.), Туркменії (317 тис.), Ро-сії (127 тис.), Афганістані (1,78 млн), Китаї (15 тис. осіб). Нале-жать до паміро-ферганської раси великої європеоїдної раси; фіксується монголоїдна домішка. Мова — узбецька, тюркської групи алтайської сім'ї. Говори — карлукський, кипчацький, огу-зький та багато ін. перехідних діалектів. Писемність на основі

302


кириличної графіки. Основною релігією У. є іслам, який, почи-наючи з VII—VIII ст., завойовує досить сильні позиції. Віруючі У. — мусульмани-суніти. Традиційні заняття — зрошуване зе-млеробство, ремесла та торгівля.

В Україні чисельність У. (2001 р.) дорівнювала 12 353 особи (1989 р. — 20 333 особи). Мову своєї національності вважали рідною 29,2 %, українську — 14,7, російську — 48,5 %.

Етнічна історія. У формуванні узбецького народу брали участь два головних компоненти — давнє осіле землеробське ірано- та тюркомовне населення оазисів сучасного Узбекистану і кочове тюркомовне населення степової частини Середньої Азії. Процеси осідання кочівників в оазисах у різні періоди іс-торії відбувалися з різною інтенсивністю. Остання велика група кочівників, яка осіла в оазисах Узбекистану та принесла з со-бою етнонім «узбек», кочувала в степах між Аральським та Ка-спійським морями.

Існує думка, що свою назву ці племена одержали від імені золотоординського хана Узбека (XIV ст.), хоча слово «узбек» трапляється в писемних джерелах ранішого періоду. На поч. XVI ст. кочові узбецькі племена під керівництвом Шейбані-хана поступово просунулися до Хорезма, у Ферганську долину та ін. оазиси південної частини Середньої Азії. Переселення великої частини населення не змінило мовну ситуацію, оскільки перева-жна частина населення вже була тюркомовною. На території оазисів суч. Узбекистану виникло три ханства — Хівинське, Бу-харське і Кокандське, де важливою політичною та військовою силою були кочові племена. Процес переходу до осілості завер-шився лише у XIX ст.

Особливістю формування узбецького народу є та обставина, що воно відбувалося одночасно і значною мірою на одній і тій самій території, що й формування таджиків. У становленні уз-бецького народу простежуються ті самі процеси, що й у таджи-ків, — формування великих територіально-господарських комп-лексів, як, наприклад, Хорезм, Фергана, оазиси басейну Сур-хан-Дар'ї. Населення цих областей виробляло свої специфічні особливості матеріальної та духовної культури, помітні в етно-графічних групах узбецького народу.

У процесі формування узбецького етносу брали участь дав-ні народи Середньої Азії — согдійці, бактрійці, хорезмійці, фе-рганці, сако-масагетські племена. Тюркомовні племена почали проникати в Середньоазійське межиріччя на межі н.е. Чисель-

зоз


ність тюркомовного населення різко зросла внаслідок входжен-ня Середньої Азії до складу Тюркського каганату (VI ст.). У наступні століття відбувалося подальше зближення іраномовно-го й тюркомовного населення.

Процес формування узбецького етносу особливо активізу-вався в XI—XII ст., коли Середня Азія була завойована об'єд-наними тюркськими племенами, очолюваними династією Кара-ханідів. Нова хвиля тюркських, а також монгольських племен увійшла до складу населення Середньої Азії після монгольських завоювань XIII ст. Завершення процесу формування узбецького етносу пов'язане з правлінням Тимура та перших Тимуридів (друга пол. XIV—XV ст.).

Етнонім У. остаточно утвердився з асиміляційними процеса-ми дештикипчацьких У. (назва кочівників Золотої Орди з часів хана Узбека, XIV ст.), котрі прийшли на чолі з ханом Шейбані зі степів Казахстану у кін. XV—XVI ст.

До поч. XX ст. у складі У. виділяли три великі субетнічні групи: сартів — давнє осіле населення оазисів; тюрків, які збе-регли напівкочовий побут нащадків домонгольських тюркських племен Середньоазійського межиріччя та злилися із племенами військ Чингісхана; узбеків — нащадків дештикипчацьких пле-мен, що завершили перехід до осілості лише на поч. XX ст. Піс-ля приєднання у XIX ст. середньоазійських ханств до Росії про-цес національної консолідації У. значно посилився.

У 1924 р. було утворено Узбецьку РСР у складі СРСР. В Україні У. з'явились переважно по Другій світовій війні;

вони приїжджали здебільшого на навчання або працю. Перева-жна більшість У. в Україні є міським населенням — 8642 особи, у сільській місцевості проживало 3711 У. (1989 p.).

Значна частина У. мешкає в АР Крим (2947 осіб). З них вва-жають рідною мову своєї національності 1184 особи.

УЙГУРИ (самоназва — уйгур). Народ, який проживає в Китаї (7 млн 505 тис. осіб), голов-

ним чином у Сіньцзян-Уйгурському р-ні, Казахстані, Узбекиста-ні, Росії та Афганістані. Загальна чисельність — 7,77 млн осіб. Належать до європеоїдної раси з монголоїдною домішкою. Мо-ва — уйгурська, тюркської групи алтайської сім'ї. З кін. І тис. писемність на основі согдійської графіки; в Китаї — арабської графіки, в межах колишнього СРСР — кириличної графіки. Ві-руючі У. — мусульмани-суніти. Традиційні заняття — зрошува-

304


не землеробство, садівництво. Були розвинуті ремесла — ткацт-во та гончарство.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 197 У. (1989 р. — 194 особи). Вважали рідною мову своєї націо-нальності 11,7 %, українську — 9,1, російську — 64,5 %.

У. — один із давніх тюркських народів Центральної Азії. Предки У. — кочові племена — згадуються в історичних

джерелах вже з III ст. Етнонім У. зберігся в орхонських руніч-них написах VIII ст. Свою першу державу У. утворили в сер. VIII ст., коли кілька родів об'єдналися в один союз і в 744 p., здобувши перемогу над Східно-Тюркським каганатом, створили свій каганат. Створення каганату мало неабияке значення для наступних періодів історії У., оскільки він підпорядкував вели-чезну територію і майже 100 років відігравав головну роль у політичних подіях Центральної Азії. У., що проживали уздовж річок Селенга, Орхон і Тола, утворили державу. Після її роз-грому у 840 р. єнісейськими киргизами У. переселилися на захід — у Східний Туркестан і західну частину Ганьсу, де утво-рили незалежні держави з центрами у Турфанському оазисі у Ганьсу. Поступово вони асимілювали з місцевим, переважно ірано- і тохаромовним населенням, передавши йому свою мову і культуру. Держава У. в Ганьсу в XI ст. була знищена тангутами, а східна туркестанська держава спочатку ввійшла до складу Джагатайського улусу, а пізніше — до Моголістану.

У XIV—XVII ст. серед У. значно поширився іслам, який витіснив усі інші релігії. В цей період формується сучасний уйгурський етнос. Тривале панування завойовників та полі-тична відокремленість призвели до часткового зникнення ет-ноніма У. Проте У. все ж таки зберегли етнічну самосвідо-мість та свою мову. У XVII—XVIII ст. у Східному Туркестані існувала держава У., яка 1760 р. була захоплена маньчжурськи-ми правителями Китаю. В 1955 р. в Китаї створено Уйгурський автономний р-н.

УЛЬЧІ (самоназва — нані). Народ, який проживає в Ульчському р-ні Хабаровського

краю (2733 особи). Мова — ульчська, тунгусо-маньчжурської гру-пи алтайської сім'ї. Близька до нанайської й інколи розгляда-ється як діалект нанайської мови. Офіційно У. вважалися хри-стиянами, але це майже не вплинуло на їхній релігійний світо-

2 0 - 4 - 1 6 4 9 305


гляд. Спостерігався вплив китайських і маньчжурських вірувань та звичаїв. Основними заняттями У. були рибальство й мислив-ство, морський промисел. У. обробляли дерево, з якого виго-товляли лижі, човни та побутові речі.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 76 У. (1989 р. — 13 осіб). Мову своєї національності назвали рі-дною 6,6 %, українську — 10,5, російську — 56,6 %.

Етнографи зазначають змішаний склад У. Так, у них існу-ють роди, спільні з нанайцями, орочами, удегейцями, ороками, евенками, нівхами, а також роди айнського, монгольського та маньчжурського походження. За культурою У. найближче сто-ять до нівхів.

Вперше в літературі У. виокремлює від нівхів І. Бічурін у «Статистичному описі Китайської імперії» (1842 р.). До 50—80-х років XIX ст. У. були відомі як «мангуни» і лише А. Шренк за-провадив термін «ольчі», що закріпився у формі «ульчі».

До кін. XVII ст. У. зберігали відносну незалежність. Після Нерчинського договору Росії з Китаєм уряд Китаю зробив спробу підкорити нанайців, ульчів та нівхів, проте ця спроба виявилася невдалою.

У 1850 р. був заснований пост Миколаївський, відтоді поча-лось освоєння краю росіянами, зокрема, на нижньому Амурі розселялися російські селяни-переселенці. Згодом на території сучасного Ульчського р-ну виникли поселення Богородське, Михайлівське, Іркутське. Чисельність У. вперше було встановле-но у 1897 p., їх тоді налічувалося 1455 осіб.

Як і інші тунгусо-маньчжурські групи Амуру, У. поділялися на ряд патрилінійних родів, яких існувало більше тридцяти. На-зви деяких із цих родів траплялися й у сусідніх з У. етнічних груп.

У 1930 р. був заснований Інститут народів Сибіру, який віді-грав велику роль у формуванні ульчської інтелігенції. Серед останньої є свої художники, письменники, поети.

ФІНИ (самоназва — суомалайсет). Народ, основне населення Фінляндії (4,6 млн осіб). Про-

живають також у США, Канаді, Швеції, Норвегії та ін. країнах. Мова — фінська, балтійсько-фінської підгрупи фін-но-угорської групи уральської сім'ї. Сучасна літературна мо-ва побудована на західних діалектах з включенням східної ле-

306


ксики. Писемність на основі латинської графіки. Віруючі Ф. — пе-реважно лютерани.

За переписом населення 2001 р., в Україні налічувалося 768 Ф. (1989 р. — 1086 осіб). Мову своєї національності вважа-ли рідною 9,5 %, українську — 11,6, російську — 72,7 %.

Предки Ф. — прибалтійсько-фінські племена, які проникли на територію сучасної Фінляндії в III тис. до н. е. і до VIII ст. заселили більшу її частину, асимілювавши при цьому саамське населення. Фінський етнос сформувався в процесі змішування південно-західних племен су омі, хяме, східних племен саво, а також західних груп корел. Ф. підтримували зв'язки з Верхнім Поволжям, Скандинавією та Прибалтикою.

У XII—XIII ст. фінські землі були завойовані шведами. Три-вале шведське панування наклало відбиток на сільське госпо-дарство, суспільні інститути Ф. У період Реформації XVI ст. бу-ла створена фінська писемність, а в другій пол. XIX ст. фінська мова стала рівноправною поряд зі шведською. Протягом 1809— 1917 pp. Фінляндія зі статусом автономного Великого князівст-ва входила до складу Російської імперії. У грудні 1917 р. була проголошена незалежність Фінляндії, а в 1919 р. вона стала ре-спублікою.

Етнографічні межі, що склалися історично (по лінії сучас-них міст Котка, Ювяскюля і далі, між Оулу і Раахе), пов'язані з певною відмінністю у народній культурі Ф. західної та східної частин країни. Це стосується традиційних занять, конструкцій житла, весільних обрядів, одягу тощо. Ф. мають багатий фольк-лор, особливо виділяються епічні пісні-руни.

ФРАНЦУЗИ (самоназва — франсе). Народ, основне населення Франції (бл. 50 млн осіб). Ф. ан-

тропологічно неоднорідні: представлені альпійський та цент-ральноєвропейський типи середньоєвропейської раси; на півдні переважають представники індо-середземноморської раси вели-кої європеоїдної раси. Мова — французька, романської групи індоєвропейської сім'ї.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 258 Ф. (1989 р. — 168 осіб), з яких вважають рідною мовою французьку 40 %, решта — переважно російську.

Факти проживання Ф. на території України відомі з давніх часів. У XVII ст. французький інженер Г.Л. де Боплан, який пе-ребував на службі у польського короля, побудував тут кілька

20* 307


фортець, у т.ч. Кодацьку на Дніпрі. Він також склав широкові-домий в Європі «Опис України» — цінне історичне джерело для вивчення середньовічного українського суспільства. З кін. XVIII ст. в Україні оселилися емігранти з Франції та їхні на-щадки, які втікали від революції 1789—1793 pp. Проживали во-ни дисперсно, невеликими общинами у містах півдня України, переважно в Одесі та Херсоні. Чисельність їх була незначною. Дехто з емігрантів (Е. Рішельє, А. Ланжерон та ін.) відіграв ва-жливу роль у приєднанні Північного Причорномор'я до Росії, його господарському освоєнні та розвитку.

Місцем компактного проживання Ф. в Україні стало с. Шабо поблизу Акермана. Колонія Шабо була заснована в 1822 р. франкомовними швейцарцями, вихідцями з кантону Во. Пересе-лення їх тривало до 1846 р. У 1862 р. в колонії налічувалося 538 осіб, на поч. XX ст. — понад 1 тис. осіб. З кін. XIX ст. по-чалося їх розселення в Акерман, сусідні українські та молдавсь-кі села. У 1892 р. група колоністів заснувала на Дніпрі колонію Основа, згодом — Нова Основа.

Швейцарські колоністи справили значний вплив на економі-чне та культурне життя півдня України. Вони започаткували ві-дому в Причорномор'ї школу виноградарства і виноробства, створили оригінальну технологію виробництва шампанських вин (Ш. Тардан, Д. Доньї), що застосовується й нині.

У XX ст. посилилися контакти франкомовних колоністів з навколишнім населенням, що призводило подекуди до п'ятимов-ності (французька, німецька, російська, українська, румунська), а згодом — до поступової втрати мовних традицій та асиміля-ції. Французька колонія в Шабо проіснувала до 1940 р. Колоні-сти, які залишилися в повоєнні роки, сильно асимілювалися, зберігали лише французькі прізвища.

Х А К А С И (самоназва — тадар, хакас). Народ у Російській Федерації (78,5 тис. осіб), корінне насе-

лення Хакасії (62,9 тис. осіб). Проживають також у Туві та Красноярському краї. Загальна чисельність — 80,3 тис. осіб. Належать до південносибірської (туранської) перехідної раси. Мова хакаська, тюркської групи алтайської сім'ї. Має 4 діалек-ти: качинський, сагайський, кизильський та шорський. Писем-ність на основі кириличної графіки. Переважна частина X. до-тримується традиційних релігійних вірувань. Традиційні занят-тя — скотарство і полювання.

308


В Україні, за переписом 2001 p., налічувалося 162 X. (1989 р. — 299 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 10,5 %, українську — 13, російську — 74,1 %.

Етнічна історія. До об'єднання X. входило п'ять тюрко-мовних груп, що відрізнялись як за своїм етнічним походжен-ням, так і за культурою та побутом: качинці (хаас), сагайці (са-гай), бельтіри (пелтір), кизильці (кизил) і койбали (койбал).

Найближчими історичними предками сучасних X. були кир-гизькі киштими XVII ст., тобто різні тюрко-, самодійсько- й ке-томовні племена та територіальні групи, що входили до кирги-зьких улусів разом з невеликою частиною єнісейських киргизів. У XVII ст. заселена ними територія входила до складу Красно-ярського округу, утворюючи землі: Ачинську, Качинську, Ярін-ську та ін. Найчисленнішою була кетомовна група, до складу якої входили аріни, котти, тінці, кайдінці, ярінці, байкотовці та ін. Наступною за чисельністю була тюркомовна група, насе-лення якої проживало у Качинській, Ярінській, Камасінській, Саянській, Кайсотській та Удінській землях. Третьою за чисель-ністю була самодійськомовна група, розселена в Камасінській, Тубінській та Удінській землях. Сюди належали матори, тубінці, камасінці, кашінці та ін. Різнорідні за своїм етнічним похо-дженням, X. вже в першій пол. XVII ст. в основному були тюркізовані.

У 1822 p. X. увійшли до складу Єнісейської губ. У них були утворені степові думи: Качинська, Кизильська, Сагайська та Койбальська.

До Качинської степової думи увійшло 11 адміністративних улусів, або родів. До качинців належало тюркомовне за похо-дженням населення п'яти улусів.

Кизильці належать до великої територіальної тюркомовної групи, яка була розселена в басейні р. Чулим. При виникненні Кизильської степової думи нащадки цього населення утворили 12 адміністративних родів. Мова сучасних кизильців є тотож-ною качинській.

Сагайці утворюють велику тюркомовну групу, різнорідну за етнічним складом і походженням. Це знайшло відображення в її початковій офіційній назві — Степова дума різнорідних об'єд-наних племен (1823 p.). Переважну більшість адміністративних родів становило населення, котре проживало у XVII і на поч. XVIII ст. в басейнах р. Мраси, верхньої Томі та Кондоми і є предками частини сучасних шорців.

309


Койбали утворювали територіальну групу, тюркізовану ка-чинцями за мовою та об'єднану спільністю адміністративного управління. їх назва походить від князя Койбала, який у 50-х роках XVII ст. очолював одну із самодійськомовних груп. У 1822 р. Койбальська степова дума налічувала 7 улусів. Тюркіза-ція койбалів була завершена в основному після відходу кирги-зів, у першій пол. XVIII ст.

У складі X. змішалися тюркські (єнісейські киргизи), кетські (аріни, котти та ін.) та самодійські племена. В епоху Середньо-віччя племінні групи Хакасько-Мінусінської улоговини утворили етнополітичне об'єднання Хонгорай (Хоорай) у складі чотирьох князівств: Алтисарського, Ісарського, Алтирського та Тубінсь-кого. У 1727 р. за Буринським договором територія Хонгораю увійшла до складу Росії і була поділена між Кузнецькою, Том-ською та Красноярською волостями, а з 1822 р. входила до складу Єнісейської губ. У 1925 р. був утворений Хакаський на-ціональний округ, з 1930 р. — автономна обл. у складі Західно-сибірського (з 1934 р. — Красноярського) краю, і з 1991 р. — Республіка Хакасія.

Х А Л Х А (самоназва — халхасці, халха-монголи). Народ у складі монголів. Чисельність — 1,65 млн осіб. Про-

живають переважно в центральних, південних і східних аймаках Монголії. Мова — халхаська. Писемність з 1945 р. на основі ки-риличної графіки. Віруючі X. — буддисти-ламаїсти.

В Україні, за переписом 2001 p., налічується 104 X. (у 1989 р. записаних як монголи було 315 осіб). Мову своєї націо-нальності вважали рідною 53,8 %, російську — 38,5 %.

У сер. XVI ст. з'явився топонім Халха (від монгольського халх — «щит») для визначення території Північної Монголії, а в подальшому закріпився як етнонім за населенням цього ре-гіону.

Монгольські хроніки XVII—XVIII ст. згадують 12 халхась-ких поселень, 7 з яких були під владою Гересендзе, що стали предками X. До складу X. увійшли етнічно різнорідні елементи: монгольського (борджігіни, хотогойти, даріганга, хоргіни, ча-хари) і немонгольського походження (тангути, сартули та ін.). Навколо них консолідується решта етнічних та етногра-фічних груп Монголії: дербети, баяти, мінгати, дархати та ін.). Матеріальна та духовна культура X. подібна до культури монголів.

310


ХАНТИ (самоназва — ханті, ханде). Народ у Російській Федерації (22,3 тис. осіб). Проживають

у Ханти-Мансійському, Ямало-Ненецькому АО, Олександрів-ському та Каргасоцькому р-нах Томської обл. Мова — хантий-ська, угорської підгрупи фінно-угорської групи уральської сім'ї. Віруючі X. — православні. За походженням та мовою X. спорід-нені з мансі й угорцями. Традиційні заняття — рибальство і ми-сливство.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 100 X. (1989 р. — 91 особа). Мову своєї національності вважали рідною всього 6 %, російську — 55 %.

X. належать до уральської перехідної раси і поділяються на три етнографічні групи — північну, південну і східну, відмін-ність між якими посилюється внаслідок впливу сусідніх народів, зокрема, на півночі — ненців, на сході — селькупів, а на півдні X. практично змішалися з росіянами і татарами, втративши риси традиційної культури. Виділяються також територіальні гру-пи — васюганські, салимські, казимські X. та ін. Велика кіль-кість X. (обдорських) мешкає в південній приобській частині Ямало-Ненецького AO. Крім того, значна їх кількість проживає на півночі Томської обл., де на ріках Васюгані та Обі вони є ко-рінним населенням.

В основі формування X. лежить культура аборигенних пле-мен Уралу і Західного Сибіру. У другій пол. І тис. н.е. склались основні групи X., розселених від пониззя Обі до Барабинських степів на південь і від Єнісею до Зауралля. Особливо інтенсив-ними процеси русифікації були у XVIII—XX ст. У 1930 р. був утворений Ханти-Мансійський АО.

ХОРВАТИ (самоназва — хрвати). Народ, основне населення Хорватії (1991 р. — 3,71 млн

осіб). Проживають також у Сербії, Боснії, Герцеговині, Угорщи-ні, Італії, Румунії, США та ін. Загальна чисельність — 5,65 млн осіб. Належать до динарського варіанта балкано-кавказької ра-си великої європеоїдної раси. Мова — хорватсько-сербська, південної підгрупи слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки. Віруючі X. — католи-ки, невелика частина — православні, протестанти, а також му-сульмани. Традиційні заняття — хліборобство, садівництво, ви-ноградарство. Розвинуті також ремесла — ткацтво, гончарство, вишивання, обробка дерева, металу, шкіри.

311


В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 126 X. (1989 р. — 156 осіб). Мову своєї національності вважали рідною лише 8,3 %, українську — 21,4, російську — 30,2 %.

Предки X. (племена качічі, шубичі та ін.) переселилися з ін. слов'янськими племенами на Балкани у VI—VII ст. До кін. IX ст. виникла Хорватська держава. На поч. XII ст. основна ча-стина хорватських земель була включена до складу Угорсько-го королівства. У XVI ст. частина Хорватії опинилась під вла-дою Габсбургів, іншу захопила Османська імперія. Наприкінці XVII — на поч. XVIII ст. Хорватія повністю підпала під владу Габсбургів. У 30—40-х роках XIX ст. розгорнувся рух за відро-дження національної хорватської культури.

Значна кількість X. опинилася в Україні в роки Першої світо-вої війни як військовополонені австро-угорської армії. У 1918 p. X. та інші південнослов'янські народи об'єдналися в Королівство сер-бів, хорватів і словенців (з 1929 р. — Югославія). Після утворення об'єднаного Королівства значна кількість X. повернулася на бать-ківщину. В результаті радянсько-югославського конфлікту 1949 р. в Україні з'являються політичні емігранти-хорвати.

Після Другої світової війни Хорватія увійшла до складу Фе-деративної Народної Республіки Югославії, пізніше СФРЮ, після розпаду якої у 1991 р. утворилась незалежна Республіка Хорватія.

ЦАХУРИ (самоназва — йихби). Народ, який проживає в Російській Федерації (у Дагеста-

ні — 5 тис. осіб) і в Азербайджані (13 тис. осіб). Загальна чисе-льність — 20 тис. осіб. Належать до каспійського варіанта бал-кано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — ца-хурська, лезгинської підгрупи нахсько-дагестанської групи пів-нічнокавказької сім'ї, поділяється на цахський та гельмецький діалекти. Віруючі Ц. — мусульмани-суніти. Традиційні занят-тя — садівництво, шовківництво, вирощування тютюну.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 83 Ц. (1989 р. — 62 особи). Мову своєї національності вважали рі-дною 19,3 %, українську — 19,2, російську — 37,3 %.

В Дагестані Ц. населяють високогірну важкодоступну зону Рутульського р-ну, верхів'я р. Самур, в Азербайджані — півден-ні схили Кавказького хребта. Етнонім народу походить від го-ловного поселення Цахур в Дагестані. Перші свідчення про Ц. трапляються у вірменських та грузинських джерелах VII ст., під

312


назвою «цахайки». Ц. були одним із народів Кавказької Алба-нії. Після її розпаду на території Ц. виникло політичне об'єд-нання з центром в Цахурі (Цукетія). У XI—XIII ст. у Цахурі іс-нували школи, де йшло викладання арабською мовою і перекла-дались на цахурську мову богословські твори. Об'єднані цахур-ські спільноти очолював цахурський султан, резиденція якого у XVIII ст. була перенесена до Єліси (Азербайджан). У закавка-зьких Ц. існували вільні сільські громади, які разом з аварськи-ми утворили союз — Джаро-Білоканську вільну спільноту. У XIX ст. Ц. увійшли до складу Російської імперії.

В культурі Ц. помітний вплив азербайджанської культури. Сформована власна інтелігенція.

ЧЕРКЕСИ (самоназва — адиге). Народ групи адигів у Російській Федерації. Чисельність —

50,8 тис. осіб, у т.ч. в Карачаєво-Черкесії — 40,2 тис. осіб. На- , лежать до балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — кабардино-черкеська, абхазо-адизької групи північно-кавказької сім'ї. Віруючі Ч. — мусульмани-суніти.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 199 Ч. (1989 р. — 447 осіб). Мову своєї національності вважали рід-ною 12,6 %, українську — 10,1, російську — 68,3 %.

Предків сучасних Ч. називали «кабардинцями», або «ади-гами». Вони проживають також у країнах Близького Сходу, ку-ди переселились із другої пол. XIX ст. Під назвою «Ч.» досить часто об'єднувалися вихідці з адигів та інших народностей Пів-нічного й Західного Кавказу, які емігрували після приєднання Кавказу до Росії.

Суч. Черкесія була заселена адигами у V—VII ст. У XII— XIII ст. частина адигів переселилась на Терек, заснувавши там князівства Велика й Мала Кабарда, влада яких поширювалася й на Черкесію. Упродовж XVIII—XIX ст. відбувалося масове пе-реселення кабардинців до Черкеси.

Дуже важливу роль у формуванні суч. Черкесії відіграли бе-слініївці. Перші свідчення про них у російських документах на-лежать до XVI ст., де вони відомі як беслінці, беслінійці, беслі-нійські черкеси. У 1922 р. була утворена Карачаєво-Черкеська АО, 1991 p. перейменована в республіку.

У сер. XVI ст. відбувалися міграції Ч., викликані захопленням Росією ЕГятигір'я. Пізніше, у першій пол. XVII ст., Ч. воювали у складі П'ятигорських корогов литовських і польських військ.

313


У Криму Ч. утворили зону поселень у західній, гірській час-тині піво-ва. Міграції черкеського населення до Криму були спри-чинені політичною залежністю Північного Кавказу, заселеного Ч., від Османської імперії та Кримського ханства.

ЧЕЧЕНЦІ (самоназва — нохчій). Народ у Російській Федерації (899 тис. осіб), основне насе-

лення Чечні. Чисельність у Чечні та Інгушетії — 734 тис. осіб. Проживають також у Дагестані, Ставропольському краї, Вол-гоградській обл., Північній Осетії. Загальна чисельність — 957 тис. осіб. Належать до кавкасіонського варіанта балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — чеченська, нахсько-дагестанської групи північнокавказької сім'ї. Діалекти: площинський, акинський, чеберлоєвський, мелхинський, ітумка-линський, галанчозький, кистинський. Писемність на основі ки-риличної графіки. Віруючі Ч. — переважно мусульмани-суніти. Традиційні заняття на рівнині — рільництво, у горах — скотар-ство і хліборобство. Форми фольклору Ч. досить різноманітні: легенди, казки, пісні, важливе місце посідає епос. Стародавні традиції має музичне й танцювальне мистецтво.

В Україні, за переписом 2001 p., налічувалося 2877 Ч. (1989 р. — 1844 особи). Мову своєї національності вважали рід-ною 55 %, українську — 7,4, російську — 34 %.

У «Географії» Страбона згадується етнонім гаргареї, ети-мологія якого близька до нахського «гергара» — «рідний, бли-зький». Нахськими вважаються і етноніми ісадики, двали та ін. У документах XVI—XVII ст. трапляються племінні назви Ч. (іч-керинці, ококи, шубути, чарбілі, терлойці). Давні Ч., які освоїли північні схили Кавказу і степи Передкавказзя, мали контакти зі скіфами, а пізніше — з сарматським та аланським кочовим сві-том. У рівнинній зоні Чечні та кількох розташованих поблизу областей Північного Кавказу у VIII—XII ст. сформувалося по-ліетнічне Аланське царство, у гірській зоні Чечні та Дагеста-ну — державне утворення Серір. Частина степових р-нів сучас-ної Чечні входила до Хозарського каганату. Предки Ч. брали активну участь у політичному житті не тільки Аланії, Серіру, Хо-зарії, а й Грузії, де їх згадують як дзурдзуків, кистів, нахчематиа-нів. Після монголо-татарської навали (1222 та 1238—1240 pp.) степова рівнина увійшла до складу Золотої Орди. Наприкінці XIV ст. населення Чечні об'єдналось в державу Сімсім. У XVI—

314


XVII ст. Кавказький перешийок був об'єктом постійних дома-гань Османської імперії, Сефевідського Ірану та Московської держави. В процесі цієї боротьби остаточно склалися сучасні кор-дони розселення Ч. З часів Перського походу Петра І (1722 р.) політика Росії щодо Чечні набула колоніального характеру: ро-сійські війська заснували вздовж чеченсько-кабардинського кор-дону ряд фортець від Моздока до Владикавказа, що призвело до посилення визвольних рухів Ч. До 1840 р. на території Чечні та Дагестану виникла теократична держава — імамат Шаміля, яка спочатку успішно воювала з Росією, а в 1859 р. зазнала по-разки, після чого Чечня була приєднана до Росії. Через колоні-альну політику царизму тільки у 1865 р. до 25 тис. чеченців за-лишили батьківщину і виїхали у межі Османської імперії. Саме від цього періоду бере початок чеченська діаспора у країнах Близького Сходу.

У 1922 р. у складі РРФСР було створено Чеченську автоно-мну обл.; 1934 р. Чечню було об'єднано з Інгушетією. У лютому 1944 р. бл. 500 тис. Ч. та інгушів було примусово вислано у Ка-захстан, звідки вони змогли повернутися лише в 1957 р.

У 1995—1997 pp. у зв'язку з воєнними діями в Чеченській Республіці виявило бажання переїхати в Україну бл. З тис. меш-канців Чечні, переважно українців.

ЧИЛІЙЦІ (самоназва — чіленьос). Народ, основне населення Чилі. Загальна чисельність —

11,78 млн осіб, із них у Чилі — 11,4 млн осіб. Проживають та-кож: у сусідніх р-нах Аргентини (200 тис. осіб), ін. країнах Аме-рики, Європи та Австралії. Мова — один із національних варі-антів іспанської мови. Писемність на основі латинського алфа-віту. Віруючі Ч. — в основному католики, серед протестантів переважають п'ятдесятники. Зайняті у гірничодобувній та пере-робній промисловості, м'ясному тваринництві.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічується 13 Ч. Мову своєї національності вважали рідною всього 15 %, у той час як російську — 30,8 %.

Формування Ч. почалося в період завоювання іспанцями ни-нішніх центральних районів Чилі (від південних меж Атаками до р. Біо-Біо) у сер. XVI ст. Раніше тут проживали хліборобські племена індіанців нікунче (північних арауканів) та діагитів (300—500 тис. осіб). Іспаномовні Ч. виникли внаслідок об'єднав-чих процесів між індіанцями та іммігрантами з Європи — іспан-

315


цями, а з другої пол. XIX ст. — вихідцями з ін. країн. У зв'язку з колонізацією вільних земель на півдні країни у 50—60-х роках XIX ст. до Чилі прибували німці-іммігранти, згодом бас-ки, хорвати, ірландці, італійці та особливо французи. Емігранти з Європи прибували й далі й на початок 60-х років XX ст. швидко асимілювались. Окрему групу становили переселенці на кордоні Арауканії, південніше р. Маулє, які відзначалися висо-ким рівнем національної самосвідомості. Населення цього р-ну відіграло важливу роль в боротьбі за незалежність від Іспанії (1810—1818 pp.), у війнах з арауканами та ін.

ЧУВАНЦІ (самоназва — еталь, етал). Народ у Російській Федерації (1380 осіб). Проживають в ос-

новному у Чукотському AO (944 особи). Мова — чукотська та «марковський» діалект російської мови; першою користуються кочові Ч., діалектом — осілі Ч. Віруючі Ч. — православні. Тра-диційні заняття осілих Ч.-марковців — тваринництво, рибальст-во та полювання; кочових — оленярство.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 226 Ч. Мову своєї національності вважали рідною 15,9 %, українсь-ку — 7,1, російську — 70,8 %.

У російських джерелах Ч. згадуються від сер. XVII ст. як один з юкагирських родів. Були розселені в р-ні Шелазького мису, в басейні р. Палаваам та у верхів'ях річок Амгуема, Чаун, Великий та Малий Анюй. Поділялися на патрилінійні роди, очолювані «князьками», або «тойонами». У XVII—XVIII ст. по-силився процес зближення з росіянами. У 1740—1750 pp. велика група Ч. переселилася до Анадирського острогу, перейменова-ного у 1770 р. на Гижигу. Тут вони зазнали культурного та мо-вного впливу коряків.

До поч. XIX ст. сформувалися дві етнографічні групи Ч.: осілі Ч. (марковці, анадирі), розселені в р-ні с. Марково, та ко-чові, які були близькі за культурою до чукчів і коряків та за-ймали територію верхів'я Анадиру. За переписом 1926—1927 pp., Ч. налічувалось 707 осіб, з яких осілі становили 55 %. У 1920 р. марковців почали називати «камчадалами», а етнонім «Ч.» за-стосовувався лише до кочових Ч. Кочові та осілі групи Ч. знач-ною мірою змішувалися з ін. народами, зберігаючи при цьому національну самосвідомість. До 1989 р. Ч. відносили до росіян і чукчів і не включали їх у переписи.

316


ЧУВАШІ (самоназва — чаваш). Народ у Російській Федерації (1 млн 773,6 тис. осіб), основ-

не населення Чувашії (907 тис. осіб). Проживають також у Та-тарстані (134,2 тис.), Башкортостані (118,6 тис.), Казахстані (22,3 тис.). Загальна чисельність — 1 млн 842,3 тис. осіб. Ч. нале-жать до субуральського варіанта уральської перехідної раси. Мова — чуваська, тюркської групи алтайської сім'ї, має верховий та низовий діалекти. Поширена також російська мова. Тюрксь-ке походження основних груп Ч. переконливо підтверджують дані мови, оскільки мовна будова сучасної чуваської мови в тю-ркській частині переважно булгарська. Традиційні заняття — хліборобство та бджільництво. Були розвинуті різьблення по дереву, гончарство, вишивання, візерункове ткацтво. У фольк-лорі Ч. найпоширенішими є пісенний і казковий жанри, кален-дарна поезія, перекази.

В Україні, за переписом населення 2001 p., проживало 10 593 Ч. (1989 р. — 20 395 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 21,4 %, російську — 72,1 %.

Територія, зайнята нині Ч., у II—І тис. до н. е. була заселе-на племенами фатьяновської, абашевської та городецької куль-тур епохи неоліту, бронзи. У кін. І тис. до н.е. тут перебували фінно-угорські племена, які молена ввалсати дуже давнім субст-ратом сучасного населення краю.

У VII—VIII ст. н.е. до Середнього Поволжя із Приазов'я почали проникати тюркомовні племена, відомі під загальною назвою булгарських. До X ст. вони утворили спочатку союз, а згодом ранньофеодальну державу — Волзьку Булгарію. У 1236— 1238 pp. ця держава була розгромлена татаро-монголами і втра-тила свою незалежність, після чого вся територія Середнього Поволлея потрапила під владу Золотої Орди. Внаслідок воєнних дій частина булгар змішалася з аборигенним населенням, що стало основою для формування у XII—XV ст. самостійного ет-носу, який перейняв назву одного із булгарських племен — су-вазів, або суварів, що в перекладі означає «чаваш».

У процесі формування Ч. на відміну від казанських татар не зазнали впливу кипчаків. У російських джерелах згадуються з 1508 р. З 1551 р. — у складі Росії.

У XIII—XIV ст. на території сучасної Чувашії відбувався самостійній процес етнічної історії чуваського етносу, внаслідок якого сформувалося самобутнє матеріальне та духовне життя Ч. Нащадки булгар, котрі переселились у IX—X ст. на Правобе-

317


режжя Волги, злилися з місцевими фінно-угорськими племена-ми, утворивши групу вір'ял — верхових Ч. Формуванню низо-вих Ч. сприяли сувазькі племена, які після 1236 р. компактно переселилися на території між річками Цівіль та Свіяга.

До складу Казанського ханства, що виникло після розпаду Золотої Орди у 40-х роках XIV ст., входила вся територія Чу-вашії. Монголо-татарське панування дуже загальмувало соці-ально-економічний, політичний і культурний розвиток Ч., але попри жорстокі утиски та насильне запровадження ісламу в Ка-занському ханстві Ч. зуміли зберегти свою етнічну самобут-ність. Процес формування етногенезу Ч. завершився у XV— XVI ст.

Субетнічні групи — верхові (вір'ял, турі), які проживають на півночі та північному заході Чувашії, середньонизові (анатен-чі) — в центральних та північно-східних р-нах і низові Ч. (анат-рі) на півдні Чувашії та за її межами. Віруючі Ч. — здебільшого православні.

ЧУКЧІ (самоназва — луо раветлан). Народ, корінне населення Чукотського АО (11,9 тис. осіб),

проживають також на півночі Коряцького АО і у Нижньо-Ко-лимському р-ні Якутії. Ч. належать до арктичної раси великої монголоїдної раси. Мова — чукотська, чукотсько-камчатської мовної сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки.

Головну роль у господарській діяльності Ч. відігравало оле-нярство, морський звіробійний промисел, рибальство, полюван-ня на оленів. Були розвинені також художні промисли: різьб-лення, аплікація з хутра, тюленячої шкіри, гаптування оленячим волосом. Ч. були шаманістами, сповідували численні промислові культи. Відомий чукотський міфологічний епос.

За переписом 2001 р., в Україні налічувалося 30 Ч. (1989 р. — 22 особи). Мову своєї національності вважали рід-ною 10 %, у той час як російську — 80 %.

Ч. — найчисленніший народ серед групи північно-східних палеоазійців, до якої, крім них, належать коряки та ітельмени. Близькість Ч. і коряків з ітельменами проявляється виключно в мовному аспекті, а близькість між Ч. та коряками існує не лише в мові, а й різних сферах матеріальної та духовної культури. За переписом 1926—1927 pp., Ч. налічувалося 12 364 особи, у т.ч. близько 70 % кочових і 30 % осілих. Основна їх маса зосере-джена в Чукотському AO Магаданської обл. (с. Анадир). До ок-

318


ругу входять шість р-нів: Анадирський, Східної Тундри, Маяков-ський, Чаунський, Чукотський, Іультинський.

В історії та культурі Ч. особливе місце посідають чукотсь-ко-коряцькі та чукотсько-юкагирські етнічні зв'язки і відно-сини.

Чукотсько-коряцькі відносини доцільно розглядати в генетич-ному й історичному аспектах. Ч. і коряки пов'язані спільністю походження, антропологічним типом, єдністю характеру матері-ального виробництва, спільними рисами матеріальної та духов-ної культури, єдиними основами фонетики, граматики та лексики їхніх мов. Поряд з цими спільними рисами існують і відміннос-ті, які розвивалися тривалий час і призвели зрештою до етніч-ної та мовної відокремленості, територіального розподілу та формування етнічної самосвідомості у кожного з цих двох на-родів. Окрему роль у процесі відокремлення відіграли юкагири, оскільки їх поява в долині р. Анадир територіально відокремила коряків від чукчів.

Відносини Ч. з коряками мали неврівноважений та супереч-ливий характер, між ними постійно точилися війни за володіння територіями. У 1871 р. між Ч. і керівництвом Гижигинської фор-теці була досягнута домовленість про припинення нападів Ч. на коряків, але остаточно ці відносини стали мирними лише на поч. XX ст.

Чукотсько-юкагирські відносини також були непростими, і в різні періоди, зокрема у XVII—XVIII ст., складалися по-різно-му. Так, поява росіян на Колимі неоднаково була сприйнята окремими групами юкагирів. Одні з них, ослаблені внаслідок міжплемінних воєн, шукали порятунку в росіян, інші, навпа-ки, — перешкоджали просуванню росіян в глибинні р-ни Край-ньої Півночі. З появою росіян відносини між Ч. та юкагирами, коряками та юкагирами, а також між самими юкагирами всере-дині племен визначались підпорядкованістю тих чи інших родів юкагирів Російській державі.

Ч. поділялись на кілька територіальних груп: 1) західнотун-дрівські Ч., розселені у Нижньо-Колимському р-ні Якутії; 2) ма-лоанюйські Ч., які кочували між Анюєм та Північним Льодови-тим океаном; 3) смоленські Ч., котрі кочували по р. Омолон та її притоках; 4) чаунські Ч., які займали територію поблизу Ча-унської губи та мису Шмідта; 5) амгуемські Ч., які кочували по р. Амгуема; 6) Ч. Чукотського піво-ва, розселені на території до

319


сходу від лінії Колючинської губи; 7) онмиленські (внутрішні) Ч., котрі кочували по притоках Анадиру — Тапюреру і Канча-лану; 8) туманські або вілюнейські Ч., розселені по р. Великій та на березі моря південніше Анадиру.

ШВЕДИ (самоназва — свенскар). Народ, основне населення Швеції (8,59 млн осіб). Прожива-

i J ^ H S U ють також у США, Канаді, Фінляндії, Данії, Норвегії та ін. країнах. Загальна чисельність — понад 9 млн осіб. Належать до балтійського типу атланто-балтійської раси великої європеоїд-ної раси. Мова — шведська, північної підгрупи германської гру-пи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської гра-фіки. Віруючі Ш. — в основному лютерани, є католики.

За переписом 2001 р., в Україні налічувалося 188 Ш. Мову своєї національності вважали рідною 17 %, українську — 64,9, російську — 14,9 %.

Етнічна історія. Національний склад країни досить одно-рідний: близько 98 % її населення становлять шведи. Предками Ш. були германські племена — свеї та йоти. Вони утворили ет-нічну основу шведської народності, яка консолідувалася в про-цесі виникнення шведської державності. В етногенезі Ш. брали участь також фіни та саами. У XIV — на поч. XVI ст. Швеція вступила в унії з Норвегією та Данією. Отримавши у 1521 р. са-мостійність, вела війни за панування на Балтиці, які закінчились поразкою в Північній війні 1700—1721 pp. Консолідації Ш. сприя-ло зміцнення монархії, лютеранська реформація 1527—1539 pp., формування літературної мови на основі центральношведських говірок XVI—XVII ст.

Ш. в Україні. В Україні Ш. з'явилися на півдні після мані-фесту Катерини II 1762 р., за яким вони отримували величезні земельні наділи, кошти для проведення господарських робіт та будівництва, звільнялися від податків і рекрутчини. Вони осели-лися в пониззі Дніпра поблизу м. Берислава, утворивши посе-лення Старошведське і Клостендорф.

Шведські поселення в Україні були досить неоднорідними і складалися з німців, фінів, литовців, поляків, представників різ-них віросповідань. У 1815—1818 pp. там опинилися учасники Російсько-Німецького легіону, який воював проти наполеонівсь-ких військ у складі російської армії. Враховуючи їх злиденний стан, російський уряд видав їм, як виняток, грошову позику. Вони відгукнулися на відозву російського командування до ні-

320


мецьких солдат, яке пропонувало їм обернути зброю проти На-полеона і обіцяло допомогу. Проте, як свідчить аналіз етноста-тистичних даних переписів населення, шведський компонент у зазначених селах виявився найстійкішим.

Ш. відіграли значну роль у господарському освоєнні краю. Вони займались садівництвом, розведенням шовковиці й вигото-вленням шовку-сирцю. Незважаючи на несприятливі природні умови та ін. труднощі, у 1811 р. шовковицю вирощували у ЗО іноземних колоніях, зокрема шведських. У той час це мало величезне значення, оскільки шовк та бавовну ввозили з-за кордону.

Чисельність шведського населення в наступні десятиліття зросла не набагато. Так, за переписом 1926 р., в Україні налічу-валося 965 ПІ., з них 133 особи жили в містах і 832 — в селах. За р-нами шведське населення розподілялося так: у Степовому р-ні — 853, на Правобережжі — 45, Лівобережжі — 28, у р-нах Гірничому — 14, Дніпровському — 13, на Поліссі — 5.

Компактні шведські поселення на півдні Україні проіснували до 1929 p., тобто до періоду колективізації. Тоді ж більша час-тина ПІ. виявила бажання повернутися на батьківщину, і, згідно з договором між колишнім СРСР та Швецією, їхнє бажання за-довольнили. Відомо також, що і після 1929 р. Старошведська колонія продовжувала існувати: з 884 осіб, які виїхали до Шве-ції, 237 повернулися в Україну.

Шведські переселенці виявляють стійку етнічну самосвідо-мість, незважаючи на багаторічне проживання їх поза батьків-щиною в інонаціональному оточенні та етнічно змішаний склад поселень (бл. 10 % становили представники ін. народів). Попри перешкоди етнічним процесам з боку соціально-етнічних чинни-ків, Ш. підтримували зв'язки з ін. народами. Про це свідчить досить поширене серед Ш. явище багатомовності за високої ет-нічної самосвідомості.

У культурній сфері слід згадати діяльність шведського сла-віста і поета А. Єнсена, який працював в Україні, вивчаючи ук-раїнську літературу, зокрема творчість Т. Шевченка, опубліку-вав праці «Український національний скальд» (1909), «Тарас Шевченко. Життя українського поета» (1916), «Україна XIX ст.», (1920), підтримував зв'язки з І. Франком та М. Коцюбинським.

Серед ін. осіб шведського походження — відома громадська діячка і педагог Софія Русова, український письменник і теоре-

2 1 - 4 - 1 6 4 9 321


тик літератури Майк Йогансен. Нащадком шведського гене-рала, учасника Полтавської битви В.А. Шліппенбаха був кон-структор ракетної техніки і теорії космічних польотів О.Г. Шар-гей (Ю.В. Кондратюк).

ШОРЦІ (самоназва — шор). Народ в Російській Федерації (15,7 тис. осіб). Проживають в

основному в Кемеровській обл. в басейнах р. Том та її при-ток — Кондоми і Мрас-Су, а також у Хакасії та Республіці Ал-тай. Загальна чисельність — 16,6 тис. осіб. Належать до півден-носибірської перехідної раси. Мова — шорська, північно-схід-ної підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. До XIX ст. одним із основних за-нять Ш. були виплавлення та кування заліза, але з посиленням зв'язків із росіянами основним заняттям стало полювання.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 130 ПІ. (1989 р. — 68 осіб). Мову своєї національності вважали рід-ною 9,1 %, російську — 84,8 %.

У формуванні етнічної історії ПІ. спостерігаються тюркські, кетські та самодійські компоненти. За походженням і культу-рою ПІ. близькі до північних алтайців і деяких груп хакасів. У XVII—XVIII ст. частина ПІ. внаслідок міграцій увійшла до скла-ду хакасів. ПІ., які проживають у місцевостях Алтайського краю, приєдналися до росіян та алтайців.

Етнографічний матеріал і дані топоніміки свідчать про ко-лишню спільність ПІ. з кетомовним населенням басейну Єнісею: з кетами, або так званими єнісейськими остяками, і з коттами XVII—XVIII ст., пізніше асимільованими тюркомовними племена-ми Мінусінської улоговини. Є також дані про те, що у сере-довищі ПІ. зберігаються й самодійськомовні етнічні елементи.

Виділяють етнографічні групи: північну (абинську) і півден-ну (шорську). У VI—IX ст. ПІ. входили до складу Тюркського, Уйгурського та Єнісейського каганатів, були тюркізовані, част-ково змішалися з алтайськими, уйгурськими, єнісейсько-кирги-зькими та монгольськими племенами. У XVII—XVIII ст. до ПІ. приєдналися кочівники з Іртиша, Барабинського та Кулундинсь-кого степів.

Алтайці й хакаси називали ПІ. за ім'ям роду Шор, пізніше ця назва стала офіційною. У 1925 р. виник Гірсько-Шорський р-н з центром у с. Мискі, нині с. Кузедєєво.

322


ЮКАГИРИ (самоназва — одул, вадул). Народ у Східному Сибіру. Проживають у Нижньоколимсь-

кому та у Верхньоколимському р-нах Якутії, в Середньокансь-кому р-ні Магаданської обл. Чисельність — 1142 особи. Нале-жать до байкальського варіанта північноазійської раси великої монголоїдної раси. Розмовляють ізольованою юкагирською мо-вою, що належить до палеоазійських. Основні традиційні занят-тя Ю. — полювання та рибальство. Незважаючи на запрова-дження християнства (XIX ст.), Ю. зберегли шаманство. Мали піктографічне письмо.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 12 Ю. (1989 р. — 3 особи). Мову своєї національності вважали рі-дною 16,7 %, російську — 50 %.

Історичне минуле Ю. ще недостатньо вивчено. Проведені розкопки в низов'ях р. Лени та на Колимі свідчать про особли-ву обл. неолітичної культури Східного Сибіру, яка може бути культурою предків Ю. У XVII—XVIII ст. юкагирські племена ворогували з евенами і зазнавали нападів з боку чукчів. Як свід-чить переважна більшість етнографічних матеріалів про Ю., у кін. XIX ст. виникли істотні розбіжності у матеріальній культу-рі двох груп: тундрових та верхньоколимських Ю. До приходу росіян Ю. складалися з великої кількості окремих племен: чува-нців, ходинців, анаулів, омоків. Окремі групи Ю., що офіційно вважали себе юкагирського «роду», зараховували до свого скла-ду людей різного походження.

Дані XVIII—XIX ст. свідчать про неухильне зменшення кіль-кості Ю. Так, у 1859 р. їх налічувалося 2350 осіб, у 1897 р. — близько 1500. На поч. XX ст. спостерігалося подальше зменшен-ня їх кількості, значною мірою спричинене наслідками асиміля-ції Ю. їхніми сусідами — евенами та якутами, пізніше — росія-нами.

Ю. не становлять єдину етнічну цілісність. Племінні групи Ю. (чуванці, ходинці, анаули та ін.) займали територію від р. Лени до гирла Анадиру.

ЯКУТИ (самоназва — саха). Корінне населення Якутії (365,2 тис. осіб). Проживають пе-

реважно в басейні середньої течії р. Лени, Нижнього Алдану, Вілюю, р-ні Крайньої Півночі — по річках Оленьок, Анабара, Яна, Індигірка, Колима. Загальна чисельність — бл. 380 тис. осіб. Належать до центральноазійського варіанта північноазій-

21* 323


ської раси великої монголоїдної раси. Мова — якутська, північ-но-східної підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї. Писем-ність на основі кириличної графіки. Віруючі Я. — православні, але зберігали і свої традиційні вірування — промислові та ско-тарські культи. Основні види господарської діяльності: тварин-ництво, рибальство, тундрове мисливство. Розвинуті ремесла: ковальство, обробка деревини, кістки, шкіри, примітивне гон-чарство. Під впливом російських селян почали займатися земле-робством.

За переписом 2001 р., в Україні налічувалося 304 Я. (1989 р. — 613 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 18,4 %, російську — 65,1 %.

У XVII—XVIII ст. дослідники висловлювали різні думки щодо походження Я. Так, досить поширеною була теорія про походження Я. з півдня Прибайкалля. Цей погляд, пізніше роз-винутий і обґрунтований, особливо в кін. XIX ст. і XX ст., пере-творився на традиційну теорію «південного походження яку-тів». В етногенезі Я. брали участь тунгуське населення Сибіру і тюрко-монгольські племена, що розселилися в Сибіру у X— XIII ст. Формування якутського етносу завершилося у XVII ст. До складу Я. увійшли тунгуське населення Сибіру та тюрко-монгольські (бурятські) племена, що поступово асимілювали мі-сцеве населення. До початку зв'язків з росіянами (1620 р.) Я. поділялись на 35—40 племен.

Основні групи Я.: амчинсько-ленські, вілюйські, олекминські та північні. Північні Я. відрізняються від ін. груп лише за специ-фічним культурно-побутовим устроєм. У цьому вони більше схожі на ін. народи Півночі, зокрема на тунгусів, юкагирів.

Я. розселені по території республіки досить нерівномірно. Майже 9/10 їх зосереджено в центральних р-нах — у колишніх Якутському та Вілюйському округах. Це дві основні групи якут-ського народу: перша займає територію між Леною, нижнім Ал-даном і Амгою, а «вілюйські» — басейн Вілюя. Третя, значно менша група Я., розселена в р-ні Олекминська і, нарешті, чет-верта група Я. займає північні р-ни Якутії.

ЯПОНЦІ (самоназва — ніхондзін). Народ, основне населення Японії (123,65 млн осіб). Прожи-

вають також у США (800 тис.), Бразилії (750 тис.), Перу (70 тис.), Канаді (65 тис.), Аргентині (40 тис.). Загальна чисель-ність — 125,6 млн осіб. Належать до особливої перехідної расо-

324


вої групи. Мова — японська. Сучасна літературна мова (хьо-дзюнго) на основі токійського діалекту, витіснила в сер. XX ст. стару літературну мову (бунго). Писемність змішана: ієрогліфи китайського походження та складова азбука (катакана і хірага-на). Віруючі Я. — переважно синтоїсти й буддисти. Зберігають-ся окремі етнографічні групи: рюкюсці, буракумін (група касто-вого характеру). Основа традиційної економіки — зрошуване рисівництво. Розвинуті також шовківництво й рибальство.

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 44 Я. (1989 р. — 23 особи). Мову своєї національності вважали рід-ною 47,7 %, українську — 9,1, російську — 40,9 %.

Я. сформувалися як група племен в сер. І тис. до н.е. внас-лідок переселення носіїв енеолітичної культури яйої з Корейсь-кого піво-ва на Японські о-ви, заселені доти айнськими і част-ково австронезійськими племенами. У IV ст. н.е. зі створенням першої загальнояпонської держави (царства Ямато) було завер-шено консолідацію японських племен у народ, який розвивався під впливом давніших і розвинутіших цивілізацій Азії (Китай, Корея, Індія).


Розподіл населення за національністю та рідною мовою

Національність Усього

3 них як рідну мову

Національність Усього своєї національ-

ності

україн-ську

біло-руську

крим-ськота-тарську

Усе населення 48240902 41093957 606740 1676 2941 У тому числі:

українці 37541693 31970728 — 532 40 абазини 128 24 4 — 1 абхази 1458 317 268 — —

аварці 1496 582 121 — —

австрійці 112 16 28 — —

агули 108 20 28 — —

адигейці 338 67 19 — —

азербайджанці 45176 23958 3224 36 102 албанці 3308 1740 301 — —

алеути 6 — 1 — —

алтайці 81 6 9 — —

американці 709 556 34 — —

англійці 112 50 16 — —

араби 6575 4071 897 — 3 ассирійці 3143 883 408 — —

афганці 1008 551 60 — 1 балкарці 206 40 36 — • —

башкири 4253 843 336 — 24 белуджі 31 16 6 — —

білоруси 275763 54573 48202 — 7 болгари 204574 131237 10277 9 5 буряти 391 41 35 — —

в'єтнамці 3850 3641 29 — 2 вепси 281 11 186 — —

вірмени 99894 50363 5798 11 12 гагаузи 31923 22822 1102 2 5 голландці 139 32 36 — —

греки 91548 5829 4359 9 4 грузини 34199 12539 2818 15 2 даргинці 1610 409 199 — —

долгани 26 4 2 — —

дунгани 133 4 74 — —

евени 104 19 6 — —

евенки 48 4 3 — — -

енці 26 18 — — —

ескімоси 153 6 9 1 1 естонці 2868 416 321 4 —

326

Додаток 2

ДОДАТОК 1

вказали мову Зайняте населення

мол- росій- румун-сло-

ваць-ку

угор-іншу

не із загальної чисельності населення

давську ську ську

сло-ваць-

ку ську іншу

вказали

із загальної чисельності населення

3 9 0 8 6279S3S 4 1 4 9 1 3 5 1 2 1 8 7 3 3 9 3 4 2 0 1 4 3 7 1 7 2 1 2 6 1 3

1 2 2 4 5 5 4 4 7 2 9 9 5 3 7 6 2 0 3 6 9 9 8 2 1 1 3 9 3 1 3 3 3 9 0 4 8 — 8 6 — — — 12 1 52

6 7 9 7 — — — 6 7 3 5 1 5 — 7 6 1 — — — 3 2 — 5 9 3 — 5 4 — — 1 1 3 — 3 4 — 5 3 — — — 5 2 4 6

3 2 4 2 — — — 7 — 1 4 8 3 1 6 9 6 8 6 — 1 8 5 0 2 8 1 5 7 1 7

— 1 1 8 1 А

1 — — 8 4 1 2

1 1 3 9 9 л

1 6 2 __ 1

8 4 1 2 ЗО

— 8 8 — — — 16 15 2 5 7 — 3 7 — — — 9 — 4 4 — 1 2 3 5 1 — — 3 5 5 1 3 1 5 1 5 • — 1 7 3 0 — — 1 1 0 4 17 9 7 9 — 2 1 3 — — — 1 7 5 8 4 2 8 — 1 1 5 4 — — 1 0 1 8 9 — 2 9 2 0 — — — 1 2 5 5 1 7 6 6 — 7 — — — 1 1 1 4 4 2 1 7 2 2 5 1 7 — 9 4 9 1 1 8 1 1 0 4 0 0 9

2 0 5 6 2 0 6 7 1 0 1 11 7 2 3 2 9 8 0 4 4 2 — 3 1 2 — — — 3 — 1 6 3 — 1 6 4 — 1 — 1 0 3 2 2 7 7

9 6 3 — — — 12 — 7 8 6 4 3 1 0 5 2 — 3 5 3 0 6 4 3 2 9 4 4

2 5 3 7 2 3 2 2 — — 4 9 6 9 1 4 2 8 8 — 6 4 — — — 5 2 5 2

9 8 0 9 9 2 2 — — 2 9 1 5 3 3 2 0 2 0 4 0 1 8 5 8 9 — — 2 1 5 8 3 6 1 3 1 9 2 11 9 5 5 — — — 3 6 — 6 2 1

3 1 0 — — — 7 — 9 — 4 9 — — — 6 — 4 8 — 7 — — — 3 6 9 5 — 3 5 — — — 6 — 1 7 — 6 — 1 — 1 — 5 — 8 6 — — — 4 9 1 5 6 — 2 1 0 7 — — 3 1 3 4 1 0 6 1

327





ності




євреї 1 0 3 5 9 1 3 2 1 3 1 3 9 2 4 16 євреї гірські 1 6 6 2 3 12 — —

євреї грузинські 1 0 8 1 7 0 — —

євреї середньо- 1 3 — — — —

азійські іжорці 8 1 2 2 1 — 7 3 8 інгуші 4 5 5 1 6 4 3 3 — 2 іспанці 9 6 5 1 4 6 4 1 2 1 2 італійці 4 2 0 9 1 1 1 0 — 1 ітельмени 18 1 4 — 1 кабардинці 4 7 3 8 9 5 7 — 1 казахи 5 5 2 6 1 0 4 1 8 2 2 11 3 9 калмики 3 2 5 17 1 3 0 — —

канадці 5 1 2 1 9 1 —

караїми 1 1 9 6 72 1 6 0 — 2 3 каракалпаки 1 1 7 4 0 1 2 — 3 карачаївці 1 9 0 3 5 2 2 — —

карели 1 5 2 2 9 6 1 4 5 1 —

кети 37 2 7 — —

киргизи 1 1 2 8 2 0 8 2 2 1 1 9 12 китайці 2 2 1 3 1 8 1 7 7 3 — —

комі 1 5 4 5 3 3 0 1 2 7 — —

комі-перм'яки 1 1 6 5 1 6 0 7 9 1 —

корейці 1 2 7 1 1 2 2 2 3 7 0 0 — 1 0 коряки 6 9 5 5 — —

кримські татари 2 4 8 1 9 3 2 2 8 3 7 3 1 8 4 4 3 —

кримчаки 4 0 6 6 8 4 1 6 —

кубинці 2 6 2 1 3 9 3 0 — —

кумики 7 1 8 2 4 4 1 1 1 — —

курди 2 0 8 8 1 1 7 3 2 3 6 — 5 лакці 1 0 1 9 1 9 9 2 7 1 1 3 7 латиші 5 0 7 9 9 5 7 8 7 2 1 —

лезгини 4 3 4 9 1 5 0 7 3 3 0 4 3 литовці 7 2 0 7 1 9 3 2 1 0 2 9 4 —

ліви 2 3 5 4 6 2 3 — —

мансі 4 3 5 9 — —

марійці 4 1 3 0 1 0 5 9 2 6 4 7 1 молдовани 2 5 8 6 1 9 1 8 1 1 2 4 2 7 7 7 5 2 2 1 0 мордва 9 3 3 1 1 4 7 3 6 4 6 — —

нанайці 4 2 4 3 — —

народи Індії та Па- 1 4 8 3 1 0 9 2 2 6 — 1 7 кистану

328

Додаток I

Продовження дод. 1


мол- росій- румун-сло-ваць-

угор-іншу

не із загальної ft»/ /-» /Л * Т Т Т /Ч «-Ч гг̂ 1

давську ську ську ську вказали чисельності ську ку населення

8 8 5 9 6 4 3 1 37 2 1 5 2 1 0 3 4 8 3 5 — 1 2 1 — — — 9 1 6 5 — 2 9 — — — 8 — 3 8 — 1 2 — — — 1 — 1

6 2 9 2 2 1 — 2 4 0 1 — — 1 4 1 1 4 1

2 3 7 9 — — — 2 1 2 3 7 0 — 1 9 9 1 1 5 12 — 1 6 4 — 6 — — 6 — — 8 — 3 1 9 — — — 6 1 2 1 5

6 3 4 7 0 1 — 1 1 3 2 3 2 4 1 9 3 1 7 0 — — — 4 1 1 2 8

— 15 — — — 5 — 2 3 — 9 3 1 — — — 9 1 4 0 9 — 5 0 — — — 12 — 4 3 — 1 1 3 — — — 2 0 — 8 2 — 1 2 4 4 — — — 35 1 5 7 9

2 2 2 — — — 4 — 15 1 0 6 1 7 3 — — 3 2 6 4 7 2 — 3 0 7 — — — 15 1 3 6 4 — 1 0 4 6 — — — 4 2 — 6 0 8 — 8 9 8 1 — — 2 5 1 5 5 1

5 9 6 6 2 11 1 — 9 6 3 4 5 3 5 — 55 — — — 4 — 2 9 2 2 1 5 2 0 8 8 — 4 4 1 9 9 1 5 2 6 7 2 3 7 — 2 6 3 — — — 2 8 — 1 4 4

1 8 7 — — — 3 2 1 2 9 — 3 5 0 — — — 13 — 2 7 3 — 3 9 6 — — — 2 7 8 — 5 9 6 — 5 1 4 1 — — 1 0 4 3 7 8 2 3 3 1 8 8 1 0 — 2 18 8 1 8 9 9

1 2 3 4 1 11 — — 1 4 8 4 1 6 8 3 — 4 1 8 2 2 — — 5 0 8 2 7 9 5 — 4 3 — — 1 0 1 1 3 — 6 0 — 2 6 — — — 3 — 18

5 2 7 5 8 1 3 — — 19 4 1 8 8 7 — 4 5 6 0 7 2 7 9 0 1 11 1 2 4 2 37 1 1 0 7 8 1 1 0 7 1 6 8 1 — 1 2 6 6 3 7 6 1 — 3 3 — — — 2 — 15

1 9 2 1 5 0 6 3 7 0

2 2 - 4 - 1 6 4 9 329





ності




нганасани 44 3 _ негідальці 52 31 — — —

ненці 217 6 32 2 —

нівхи 584 4 76 — 3 німці 33302 4056 7360 20 13 ногайці 385 227 12 1 3 ороки 959 12 179 50 —

орочі 288 5 52 2 —

осетини 4834 1150 401 4 8 перси 419 251 16 — 2 поляки 144130 18660 102268 390 1 росіяни 8334141 7993832 328152 402 107 румуни 150989 138522 93 67 4 —

рутульці 137 36 12 — —

саамі 136 3 20 — —

селькупи 62 1 6 — —

серби 623 219 104 — 2 словаки 6397 2633 2665 — 2 табасарани 977 482 114 — —

таджики 4255 1521 488 — 76 талиші 133 28 19 — —

татари 73304 25770 3310 6 747 тати 64 9 — — —

тофалари 18 — 5 — —

тувинці 43 4 2 — —

турки 8844 7923 133 — 109 турки-месхетинці 336 272 2 — 20 туркмени 3709 719 1079 — 30 угорці 156566 149431 5367 14 30 удегейці 42 8 6 — —

удіни 592 342 9 1 —

удмурти 4712 729 380 — 26 узбеки 12353 3604 1818 — 583 уйгури 197 23 18 — 5 ульчі 76 5 8 1 —

фіни 768 73 89 — 1 французи 258 105 52 — —

хакаси 162 17 21 — 1 халха 104 56 2 — —

ханти 100 6 29 — —

хорвати 126 23 27 — —

ззо

Додаток I

Продовження дод. 1



ку

угор-іншу



сло-ваць-

ку ську

іншу вказали


2 6 ___ ___ __ 11 4 1 6 — 11 — — — 9 1 4 1 — 1 7 5 — — — 2 — 9 1 — 3 5 2 — — — 1 4 8 1 1 4 1

7 2 1 5 4 9 1 9 3 1 5 1 1 0 0 2 4 1 2 4 5 2 7 1 3 0 — — — 5 — 1 5 7

— 7 1 0 — — — 3 5 4 8 3 — 1 7 4 — — — 5 5 — 9 8

3 3 1 1 0 1 — 1 1 5 1 5 1 9 4 1 — 1 1 0 — — — 3 9 1 1 5 8

12 2 2 4 9 5 9 4 2 11 1 3 0 6 7 4 6 6 2 1

2 8 6 — 1 0 4 4 7 0 5 5 1 7 5 6 6 7 3 1 0 1 8 7 9

6 0 1 2 2 9 7 — 1 2 2 1 7 0 5 5 2 3 6 4 — 8 0 — — — 9 — 5 3 — 9 5 — — — 16 2 4 7 — 4 9 — — — 6 — 2 2

5 2 1 8 2 — 3 6 8 2 1 7 6

6 3 3 5 1 — 6 6 3 9 1 1 2 1 5 2 — 3 5 6 — — — 2 2 3 3 4 1

3 1 9 8 3 — — — 1 7 8 6 1 6 9 1 — 7 8 — — — 8 — 6 9

зо 4 3 0 6 0 1 2 6 3 2 0 5 2 2 5 3 2 1 — 4 6 3 — — 3 3 2 7 — 1 1 — — — 2 — 5 — 2 4 — — — 13 — 9 — 5 6 7 — — — 1 0 9 3 2 4 2 8 — 3 5 — — — 6 1 1 0 7

3 9 5 1 3 9 2 1 — — 8 8 5 1 4 7 4

1 2 1 5 1 3 2 7 6 — 1 5 9 7 5 2 9 6 8 — 1 9 — — — 7 2 1 4 — 1 8 8 — — 8 4 3 1 1 5 0

12 3 5 1 5 — — 1 3 6 1 3 1 9 2 8

6 5 9 9 6 — 1 2 3 2 2 2 1 4 9 2 6

3 1 2 7 — — — 2 1 — 9 5 — 4 3 — — — 4 15 2 4

3 5 5 8 — — 5 3 9 — 2 6 4 — 9 3 — — — 5 3 8 7 — 1 2 0 — — — 3 — 7 5 — 4 0 — — — 6 — 3 0 — 5 5 — — — 9 1 3 5 — 3 8 1 2 2 — 1 0 1 4 3 1

22* 331





ності




цахури 83 16 16 — —

цигани 47587 21266 10039 6 37 черкеси 199 25 20 — —

чехи 5917 1190 2503 2 13 чеченці 2877 1581 212 — 8 чилійці 13 2 5 — —

чуванці 226 36 16 — —

чуваші 10593 2268 564 1 22 чукчі 30 3 2 —

—

шведи 188 32 122 — —

шорці 33 3 1 — —

юкагири 12 2 — — —

якути 304 56 47 — —

японці 44 21 4 — —

інші національності 3228 1027 144 — 6 національність не вка- 188639 — 1108 1 2 зана

П р и м і т к а . Наведено дані Всеукраїнського перепису населення 2 0 0 1 р. для

Розподіл всього та зайнятого населення найчисленніших національно

Мають

Національність Усього повну базову початкову незакін-вищу вищу вищу чену вищу

Українці 35475294 3942938 238289 5603868 135191 Білоруси 272445 41867 1290 54438 1662 Болгари 195002 18239 1455 29993 926 Кримські татари 230978 19700 1989 39946 1202 Молдовани 246049 11849 1033 23297 852 Поляки 140965 15580 588 22559 679 Росіяни 8068992 1462950 57637 1596662 55959 Румуни 139201 5128 261 7702 159 Угорці 146637 6698 588 13347 347

П р и м і т к а . Наведено дані Всеукраїнського перепису населення 2001 р. для всього

332

Додаток 2

Закінчення dod. 1



ку

угор-іншу



сло-ваць-

ку ську

іншу вказали


„ ,. 3 1 __ ___ ____ 1 6 4 2 5 5 7 1 6 3 7 8 3 6 2 3 9 0 0 4 2 0 3 2 4 5 5 6 3

— 1 3 6 — — — 17 1 7 2

3 2 1 4 4 — 6 2 8 2 4 4 2 1 6 9

2 5 9 7 7 — — 1 8 5 4 2 7 9 7 — 4 — — — 2 — 6 — 1 6 0 — — — 1 4 — 1 0 8

4 7 6 3 6 2 1 4 6 2 8 2 1 4 6 7 0 — 2 4 — — — 1 — 1 0 — 2 8 — — — 6 — 7 1 — 2 8 — — — 1 — 15 — 6 — — — 1 3 2 — 1 9 8 — — — 3 — 1 0 7 — 18 — — — 1 — 12

1 7 9 0 1 — 2 1 1 2 9 1 2 8 8 4 3

1 8 4 4 1 1 2 7 6 9 1 8 2 9 1 3 4 8 4 6

всього населення обох статей.

ДОДАТОК 2

стей за рівнем освіти

освіту Не мають початкової загальної

освіти

Не вказали рівень освіти

Непи-сьменні

повну загальну середню

базову загальну середню

початкову загальну

Не мають початкової загальної

освіти

Не вказали рівень освіти

Непи-сьменні

1 2 0 1 2 8 0 9 5 5 4 3 3 9 8 5 1 3 0 9 7 3 2 6 0 5 5 9 0 3 8 4 4 3 2 2 3 7 9 5

8 6 3 0 8 4 3 4 8 8 3 0 8 0 1 1 0 5 3 8 3 0 3 1 7 5 0

6 0 6 3 8 3 4 3 8 7 3 0 4 1 0 1 6 4 4 2 3 1 2 4 8 1

6 4 9 1 1 3 5 6 8 9 4 0 5 2 3 2 0 4 9 3 4 8 6 7 1 6 5 8

7 9 9 3 9 6 2 4 4 2 4 2 3 3 6 2 0 9 5 1 6 5 3 2 8 5

4 7 3 5 3 2 3 0 1 5 2 1 0 5 8 8 4 8 4 8 4 1 5 6 5

2 5 4 4 5 7 2 1 0 7 9 6 1 6 8 5 9 9 5 7 3 5 2 2 8 9 3 2 9 9 4 2 6 3 5 6

4 3 2 8 9 4 1 8 3 5 2 5 8 1 2 1 3 8 7 9 2 5 1 1 1 1

6 0 0 6 8 3 2 8 0 6 2 2 8 9 8 9 3 5 7 2 5 2 6

постійного населення обох статей у віці від 6 років.

333

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК

Абазини 176—177 абхази 177—180 аварці 180—181 австрійці 181—182 агули 182—183 адигейці 183—185 азербайджанці 47—48 албанці 185—193 алеути 193—194 алтайці 194—196 американці 196—198 англійці 198—202 араби 202—204 ассирійці 204—206 афганці 206—207 Балкарці 207 башкири 208—210 белуджі 210—211 білоруси 48—56 болгари 56—70 буряти 211—213 Вепси 213—215 в'єтнамці 215—216 вірмени 70—73 Гагаузи 73—77 голландці 217—221 греки 77—81 грузини 81—82 Даргинці 221—223 долгани 223 дунгани 223—225 Евени 225 евенки 225—226 енці 226—227 естонці 82—89

Євреї 89—111 євреї гірські 227—229 євреї грузинські 229—230 євреї середньоазійські 230—234 Іжорці 234—235 інгуші 235—237 іспанці 237—238 італійці 238 ітельмени 238—241 Кабардинці 241—242 казахи 242—243 калмики 243—247 канадці 247—248 караїми 111—113 каракалпаки 248—249 карачаївці 249—250 карели 250—251 кети 251—252 киргизи 252—254 китайці 254—256 комі 256—258 комі-перм'яки 258—260 корейці 260—262 коряки 262—264 кримські татари 113—119 кримчаки 119—120 кубинці 264—265 кумики 265—266 курди 266—267 Аакці 267—268 латиші 268—274 литовці 120—129 ліви 274—275 Мансі 275—276 марійці 276

334

Предметний покажчик, список скорочень

молдовани 129—131 турки-месхетинці 297—299 мордва 277 туркмени 299—300 Нанайці 278 Угорці 164—169 народи Індії та Пакистану 278 удегейці 300—301 нганасани 278—279 удіни 301—302 негідальці 279 удмурти 302—303 ненці 279—280 узбеки 303—305 нівхи 280 уйгури 305—306 німці 131—136 українці 36—46 ногайці 280—281 ульчі 306—307 Ороки 281 Фіни 307—308 орочі 281—282 французи 308—309 осетини 282—284 Хакаси 309—311 Перси 284—285 халха 311 поляки 136—143 ханти 312 Росіяни 143—153 хорвати 312—313 румуни 154—157 Цахури 313—314 рутульці 285 цигани 169—171 Саамі 285—287 Черкеси 314—315 селькупи 287—288 чехи 171—175 серби 288—290 чеченці 315—316 словаки 157—160 чилійці 316—317 Табасарани 290—291 чуванці 317 таджики 291—292 чуваші 318—319 талиші 292 чукчі 319—321 татари 160—163 Шведи 321—323 тати 293 шорці 323 тофалари 293 Юкагири 324 тувинці 294—295 якути 324—325 турки 295—296 Японці 325—326

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

АО — автономний округ піво-в — півострів бл. — близько пов. — повіт губ. — губернія пол. — половина Е П О — етнополітичний організм поч. — початок ЕСО — етносоціальний організм р-н — район ін. — інший рос. — російський кін. — кінець с. — селище м. — місто сер. — середина м-ко — містечко суч. — сучасний обл. — область т. зв. — так званий о-в — острів у т. ч. — у тім числі

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ

Авгитидис К.Г. Прогрессивная греческая эмиграция в Одессе (первая треть XIX в.). — К.: Вища шк., 1987. — 40 с.

Аксанюк М.В. Польський інститут у Києві / / НГ. — 1999. — № 23. — С. 5.

Ананян Ж.А., Бархударян В.Б. К вопросу об этапах заселения армянами территории УССР (XI—XVIII вв.) / / Проблеми історії та археології давнього населення Ук-раїнської РСР. — К.: Наук, думка, 1989. — 28 с.

Антоненко М. Формування етнонаціональної стру-ктури населення Донбасу під впливом переселенських процесів (сер. XIX — поч. X X ст.) / / Політологія. Етно-логія. Соціологія: Доп. та повідомл. III Міжнар. конгр. україністів. — Харків: ОКО, 1996. — С. 3—8.

Антонюк О.В. Етнополітика в Україні: історія та сучасний стан / / Укр. іст. журн. — 1999. — № 3. — С. 44.

Ануфрієв О. Етносоціокультурна свідомість народів українського Придунав'я// Політологія. Етнологія. Со-ціологія: Доп. та повідомл. III Міжнар. конгр. україніс-тів. — Харків: ОКО, 1996. — С. 8—14.

Арутюнов С.А. Народы и культуры. Развитие и взаимодействие. — М.: Наука, 1989. — 243 с.

Асатуров С.К. Координаційна нарада Ради Центру німецьких історичних досліджень / / Укр. іст. журн. — 1991. — № 6. — С. 150—152.

Барр Д. Роми в світі й Україні / / Соц. політика і соц. робота. — 1999. — № 1. — С. 3—13.

Баскакова А. Україна багатонаціональна? / / Дзвін. — 1992. — № 9/10. — С. 169—171.

Бацак К.Ю. Італійська еміграція в Україні на зламі XVIII—XIX ст. (витоки, формування, діяльність). — К.: Знання України, 2004.

Бойко Я.В., Данилова И.О. Формування етнічного складу населення Південної України (кінець XVIII— X I X ст.) / / Укр. іст. журн. — 1992. — № 9. — С. 54—65.

Болгарське населення Півдня України: Дослідження і документи. — Запоріжжя, 1993. — Вип. 1. — 137 с.

Вибрана бібліографія

Бочковський І. Народження нації: наука про націю та її життя / / Дзвін. — 1996. — № 10—12. — С. 79—87.

Бритченко С.П. Деякі питання розвитку національних відносин на Україні. — К.: Знання, 1990. — 48 с.

Брук С.И. Население мира: этнодемографический справочник. — М.: Наука, 1986. — 829 с.

Будаковська Е. Польська молодь з України на навчанні у Польщі: ви-сліди соціологічного опитування / / Укр. діаспора. — 1994. — Ч. 5. — С. 1 7 5 - 1 8 0 .

Бураковський О. Рада націй та міжнаціональні стосунки в Украї-ні 11 Сучасність. — 1991. — Ч. 1. — С. 30—91.

Варзар І. Державне будівництво України в призмі політичної етноло-гії / / Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персона-лії. — К., 1993. — С. 327—330.

Варзар І., Римаренко Ю. Етнонаціональне відродження / / Там са-мо. — С. 189—196.

Вільчинський Ю. Олександр Потебня: думки про слово і національ-ність / / Слово і час. — 1992. — № 1. — С. 9—15.

Винниченко /., Винниченко Д. Німці в історичному і культурному про-сторі України / / Deutsche Zentrale Zeitung. — 2003. — С. 4, 5.

Винниченко И. Население Крыма: численность и национальный состав в ретроспективе / / Проблемы истории Крыма: Тез. докл. — Симферополь, 1991. — Вып. 2. — С. 67—69.

Винниченко І. Геополітичне переміщення народів / / Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персонали'. — К., 1993. — С. 418—420.

Винниченко І., Винниченко Р. Німці в історії К и є в а / / Deutsche Zen-trale Zeitung. — 2003. — С. 5.

Вітошинська О. Сусіди й меншини. — Лондон; Париж: Укр. Вид. Спілка, 1994. — 108 с.

Власенко О. Українська етнополітика — фактор суспільної єднос-ті / / Хроніка 2000. — 1999. — Вип. 31—32. — С. 326—332.

Вовк X. Студії з української етнографії та антропології// Соц. куль-тура. — 1990. — № 1. — С. 28—29; № 2. — С. 30—31; № 3. — С. 32—33; № 7. — С. 28—29.

Гейдельберг М.Б. Німецька колонія в Полтаві (1808—1867) / / Тези доп. і повідомл. Першої Полтав. наук. конф. з історії краєзнавства. — Полтава, 1989. — С. 64—65.

Глотов Б.Б. Суперечливість процесу національного відродження на Україні / / Питання соціально-політичних наук. — 1991. — Вип. 82. — С. 49—54.

Ґонтар О.В. Деякі питання міжнаціональних відносин на Україні в 20-ті роки / / Укр. іст. журн. — 1991. — № 7. — С. 125—130.

Гончар Б. У пошуках ідентичності етносу і нації / / Освіта. — 1999. — 12—19 трав. — № 26—27. — С. 10.

Горовський Ф., Горовська Н. Євреї в Україні / / Етнонаціональний розви-ток України. Терміни, визначення, персонали'. — К., 1993. — С. 452—456.

Греки Украины: история и современность. — Донецк, 1991. — 245 с. Дашкевич Я. Єдність української нації не виключає її багатограннос-

ті / / Хроніка 2000. — 1999. — Вип. 31—32. — С. 383—389.

337


Дашкевич Я. Проблематика вивчення єврейсько-українських відносин (XVI — початок X X ст.) / / Сучасність. — 1992. — № 8. — С. 49—54.

Дашкевич Я.Р. Взаємовідносини між українським та єврейським насе-ленням у Східній Галичині (кінець XIX — початок X X ст.) / / Укр. іст. журн. — 1990. — № 10. — С. 63—73.

Дашкевич Я.Р. Українізація: причини і наслідки / / Слово і час. — 1990. — № 8. — С. 55—64.

Декларація прав національностей України: Прийнята 1 листопада 1991 p. № 1 7 7 - Х І І / / Відом. BP України. — 1991. — № 53. — Ст. 799.

Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація?// Вітчизна. — 1990. — № 5. — С. 95—130.

Духовне відродження: [Про засідання Ради представників громадських організацій національних меншин при Президентові України] / / Уряд, ку-р'єр. — 2000. — 22 листоп.

Етнічний довідник: У 3-х ч. Ч. 2. Етнічні меншини в Україні. — К.: Фенікс, 1996. — 174 с.

Етнічні спільноти України: Довідник. — К.: Фенікс, 2001. — 252 с. Етнографія України / За ред. С.А. Макарчука. — Львів: Світ, 1994. —

517 с. Етнонаціопальні процеси в Україні: історія та сучасність / За ред.

В. Наулка. — К.: Голов, спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин. — 2001. — 423 с.

Етпополітика в Україні: Документи та матеріали. — К., 1998. — 353 с.

Етнополітична карта світу XXI століття: Методичний і предметний коментарі / Г. Жук, Н. Мазур, Р. Соломонюк, Р. Турчак. — Мандрівець, 2000. — 240 с.

Евреи Украины (Краткий очерк истории). Ч. 2 / Под ред. Ф.Я. Горов-ского. — К., 1995. — 279 с.

Єврейське населення Півдня України: Дослідження і документи. — За-поріжжя, 1994. — Вип. 1. — 175 с.

Евтух В. Национальные меньшинства: десять лет после принятия за-кона / / Форум націй. — 2002. — № 4. — С. 6.

Євтух В.Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти. — К.: Фенікс, 1996. — 216 с.

Євтух В.Б. Про національну ідею, етнічні меншини, міграції... — К.: Стилос, 2000. — 236 с.

Євтух В.Б. Проблеми етнонаціонального розвитку: український і сві-товий контексти. — К.: Ін-т етніч. регіонал. та діаспорознав. студій, Сти-лос, 2001. — 206 с.

Євтух В.Б., Трощипський В.П., Аза А.О. Міжетнічна інтеграція: по-становка проблеми в українському контексті: Навч. посіб. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. — 58 с.

Євтух В.Б.у Трощипський В.П., Галушко К.Ю. Етносоціологія: термі-ни та поняття: Навч. посіб. — К.: УАННП «Фенікс», 2003. — 280 с.

Євтух В.Б.у Чирко Б.В. Німці в Україні 1920-ті — 1990-ті роки. — К.: ІНТЕЛ, 1994. — 183 с.

Євтух В.Б. у Суглобіп С.І., І сип Є.В. та in. Етнополітична ситуація в Україні: спроби наукової інтерпретації. — К.: ІНТЕЛ, 1993. — 110 с.

338


Єременко Т., Чирко Б., Калакура О. Поляки в Україні/ /Віче. — 1993. - № 1. - С. 1 1 9 - 1 3 0 .

Єрмакова В. Україна — Друга Батьківщина / / Літ. Україна. — 2000. — 10 лют.

Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання / Пер., вступ, стаття, примітки та коментар І. Клейнера. — Б/м: Сучасність, 1983. — 136 с.

Житник В.К. Чехи України// Відродження. — 1994. — № 10/11. — С. 62—66.

Жмыр В.Ф. На пути к себе: История становления украинского нацио-нального сознания / / Филос. и социол. мысль. — 1991. — № 1. — С. 144— 162; № 2. — С. 143—162; № 3. — С. 147—166; № 4. — С. 136—151.

Зінебич И.О. Цигани в Україні: формування етносу і сучасний стан / / Укр. іст. журн. — 2001. — № 1. — С. 40—52.

Іванеско М. Радянські цигани / / Політика і час. — 1991. — № 7. — С. 81—82.

Іванова А.Г. Роль інтелігенції України у формуванні етносоціальної свідомості у 30—40-ві роки X I X ст. / / Укр. іст. журн. — 1991. — № 8. — С. 83—94.

Ісип Є. Формування діаспор балканських народів на півдні Украї-ни 11 Укр. діаспора. — 1993. — Ч. 3. — С. 145—157.

Кабузан В.М., Наулко В.І. Євреї на Україні, в СРСР і світі: Чисель-ність і розміщення / / Укр. іст. журн. — 1991. — № 6. — С. 56—68.

Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. — К.: Либідь, 1999. — 352 с.

Кауринкоски К. Греки Приазовья: особенности этнокультурной иден-тичности / / Диаспоры. — 2001. — № 1. — С. 79—105.

Кащенко С.Г. Положение немецкого населения в Крыму в годы пер-вой мировой войны / / Изв. Крым. респ. краевед, музея. — 1994. — № 7. — С. 54—60.

Клинченко Т. та ін. Турки-месхетинці в Україні: громадяни де-юре, біженці де-факто / / Проблеми міграції. — 1999. — № 2 (9). — С. 37—48.

Кондрацький А. Українська «Полонія»: сторінки минулого// Укр. ді-аспора. — 1994. — Ч. 5. — С. 147—161.

Копчак В.Д. До питання про етнічну структуру населення Закарпаття за останні 100 років (1869—1970 pp.) / / Методол. пробл. изучения народо-населения в соц. обществе: Материалы Всесоюз. конф., Киев, 6—8 декабря 1973 г. — К., 1973.

Креста І.О. Подвійна етнонаціональна свідомість як феномен поліет-нічних держав: Проблеми етнополітики / / Відродження. — 1999. — № 6. — С. 16—19.

Кривцова В.М., Сиволога B.C. Из опыта развития языков нац. мень-шинств Украины (в 20-е — начале 30-х гг.) / / Перестройка и обществ, нау-ки: Тез. докл. и выступлений. — Одесса: ОГУ, 1990. — С. 177—179.

Кубійович В. Зміни національних відносин в Україні у X X століт-ті / / Нар. творчість та етнографія. — 1996. — № 1. — С. 45—54.

Кудряченко А. І., Кулгнич І.М., Хохлачов В.В. Вихідці з німецьких зе-мель на теренах України: минуле та сьогодення. — К.: Наук, думка, 1995. — 74 с.

339


Кулінин І.М. Німецькі колонії на Україні (60-ті роки 18 ст. — 1917 p.) / / Укр. іст. журн. — 1990. — № 9. — С. 18—30.

Культура і побут населення України. — Навч. посіб. для вузів. — К.: Либідь, 1991. — 294 с.

Культура народностей Севера: традиции и современность. — Новоси-бирск: Наука, 1986. — 268 с.

Курас І.Ф. Етнополітика. Історія і сучасність: Статті, виступи, інтерв'ю 90-х років. — К.: Ін-т політ, та етнонац. дослідж. НАН України, 1999. — 656 с.

Магочий П. Українське національне відродження: Нова аналітична структура / / Укр. іст. журн. — 1991. — № 3. — С. 97—107.

Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996. Мовою цифр: І Всеукраїнський міжнаціональний конгрес / / Вечір. Ки-

їв. — 1991. — 22 листоп. Мольнар М. Словаки і українці. — Братислава, 1965. — 402 с. Нагорна А.П. Національна ідентичність в Україні. — К.: Ін-т політ, і

етнонац. дослідж. НАН України, 2002. — 272 с. Надолішній П. Самоорганізація національних меншин в адміністрати-

вній реформі / / Віче. — 1999. — № 5. — С. 70—84. Назарова С. Про вклад німецьких колоністів у розвиток сільського го-

сподарства та культури Півдня України (XIX ст.) / / Краяни. — Вип. 2. — С. 20—23.

Насєдкіна Л.Д. Грецькі національні сільради та райони в Україні (друга половина 20-х — 30-ті роки) / / Укр. іст. журн. — 1992. — № 6. — С. 64—72.

Наулко В.І. Карта сучасного етнічного складу населення УРСР. — К., 1966.

Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине (историко-этнографический очерк). — К.: Наук, думка, 1975. — 276 с.

Національні відносини в Україні у X X ст.: 36. документів і матеріа-лів / Упор. М.І. Панчук (керівник), І.Л. Гошуляк, С.С. Діброва та ін. — К.: Наук, думка, 1994. — 559 с.

Національні відносини на Україні: Запитання і відповіді / За наук, ред. М.О. Шульги. — К.: Україна, 1991. — 238 с.

Національні меншини в Україні: інформаційно-бібліографічний пока-жчик. — К.: Стилос, 2003. — 251 с.

Національні меншини в Україні. 1920—1930-ті роки: історико-картогра-фічний атлас / Упор. М.І. Панчук, О.П. Ковальчук, Б.В. Чирко. — К.: Чет-верта хвиля, 1996. — 104 с.

Онищенко І.Г. Діалектика становлення українського етносу та нації (Етнополітичний аспект). — К.: Четверта хвиля, 1997. — 754 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю. Римаренка. — К.: Либідь, 1997. — 656 с.

Павленко В. Болгарська меншина в Україні. 20—30-ті pp. X X ст. І І Укр. діаспора. — 1993. — Ч. 4. — С. 131—149.

Панібудьласка В.Ф. Національні проблеми: уроки минулого і сучас-ність. — К., 1989.

Пастернак Н. Останні з караїмів / / Укр. думка (Лондон). — 2003. — 26 черв. — С. 7.

Подольський А. Єврейська освіта в Україні: історія та сучасність// Четвертий міжнар. конгр. україністів. Одеса, 26—29 серп. 1999 р. Доп. та

340


повідомл. Історія. Ч. 2: X X століття. — Одеса; К.; Львів, 1999. — С. 520— 525.

Полканов А.И. Крымские караимы. — Бахчисарай, 1994. — 90 с. Попов А. Чеські переселенці / / Міжнародні зв'язки України: наукові

пошуки і знахідки. — 1992. — Вип. 2. Прибыткова И.М. Персона нон грата? (Итоги переписи населения в

УССР) / / Филос. и социол. мысль. — 1989. — № 6. — С. 30—34. Про татарів на Україні / / Східний світ. — 1928. — № 3/4. Рафальський О. Національні меншини в Україні у X X ст.: Історіогр.

нарис. — К., 2000. Рогозинський В.В. Роль засобів масової інформації в етнокультурному

відродженні національних меншин України I J Відродження. — 1999. — № 5. — С. 17—19.

Романі Яг: Історія, культура, право. — Ужгород: Карпати, 1998. — 112 с.

Романцов В. Зміни в чисельності та національному складі населення на українських землях у XVIII—XX ст. / / Четвертий міжнар. конгр. украї-ністів. Одеса, 26—29 серп. 1999 р. Доп. та повідомл. Історія. Ч. 2: X X сто-ліття. — Одеса; К.; Львів, 1999. — С. 611—616.

Рудницъка Т. Круглий стіл «Білоруси в Україні» / / Укр. діаспора. — 1995. — Ч. 8. — С. 152—154.

Рудницъка Т. Поляки / / Етнічний довідник. Ч. 2. Етнічні меншини в Україні. — К.: Фенікс, 1996. — С. 95.

Рудъко М. На шляху реалізації державної національної політи-ки / / Відродження. — 1999. — № 3. — С. 3—4.

Рябчук М.Ю. Громадянське суспільство і національна емансипація / / Філос. і соціол. думка. — 1991. — № 12. — С. 14—19.

Сапеляк О. Міжнаціональний шлюб і асиміляція / / Дзвін. — 1991. — № 7. — С. 76—78.

Сквозь века. Народы Крыма. — Симферополь, 1995. — Вып. 1. — 82 с. Слюсаревський М. Особливості етногенезу українського народу і про-

блема національної політики в Україні / / Політологія. Етнологія. Соціоло-гія: Доп. та повідомл. III Міжнар. конгр. україністів. — Харків: ОКО, 1996. - С. 1 3 1 - 1 3 6 .

Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві. — К.: Фонд «Європа X X I » , 2002. — 312 с.

Статистика національностей та віросповідань у Галичині// Рада. — 1908. — 8 трав.

Струманський В.П. Народознавство Поділля: Хрестоматія. — Хмель-ницький: Поділля, 1995. — 448 с.

Сулъженко В.К. До питання про культуру міжнаціональних відносин (за матеріалами соціологічних досліджень) / / Вісн. Львів, ун-ту. Сер. сус-пільна. — 1991. — Вип. 29. — С. 91—101.

Терентьева Н.А. Греки в Украине: экономическая и культурно-про-светительная деятельность (XVII—XX вв.). — К.: Аквилон-Пресс, 1999. — 352 с.

Терентьева Н.О.у Ісип Є.В. Наук.-практ. конф. «Греки України: по-шук та формування національної культури» / / Укр. іст. журн. — 1991. — № 6. — С. 152—153.

341


Трощинський В.П. Гуманістична спрямованість етнонаціональної полі-тики держави / / В.А. Скуратівський, В.П. Трощинський, С.А. Чукут. Гума-нітарна політика в Україні: Навч. посіб. — К.: Вид-во У АДУ, Вид-во «Міленіум», 2002. — С. 154—187.

Трощинський В.П. Гуманітарні аспекти інтеграції кримськотатарсько-го народу в українське суспільство / / Гуманітарні аспекти інтеграції крим-ськотатарського народу в українське суспільство: Матеріали «круглого столу». — К., 1999. — С. 5—10.

Трощинський В.П. Етнополітика держави / / Україна: Утвердження незалежної держави (1991—2001) / За ред. В.М. Литвина. — К.: Альтерна-тиви, 2001. — С. 373—398.

Трощинський В.П. Законодавство України у сфері забезпечення прав національних меншин// Етносоціальні процеси на Правобережній Україні: минуле й сучасне: Наук. зб. — К.; Житомир, 1998. — С. 4—8.

Трощинский В.П. Концепция государственной этнополитики Украи-н ы / / Integracija un etnopolitika. — Riga: Jumava, 2000. — S. 114—124.

Трощинський В.П. Міжетнічна інтеграція як складова гуманітарного розвитку українського суспільства / / Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали наук.-практ. конф. (30 трав. 2001 p., Київ). — К.: Вид-во УАДУ» 2 0 0 1 - — Т. 2. — С. 226—229.

Трощинський В.П. Міжнаціональні аспекти діяльності Центральної Ради / / Трибуна. — 1991. — № 4. — С. 26—27.

Трощинський В.П. Правове регулювання розвитку національних мен-шин У к р а ї н и / / Наукові записки: 36 . (сер. «Політологія і етнологія»). — К.: ІПіЕНД, 1999. — Вип. 8. — С. 126—137.

Трощинський В.П. Проблеми і перспективи міжетнічної інтеграції в У к р а ї н і / / Стратегія національної консолідації в Україні: пошук моделей міжнаціональної інтеграції: Матеріали «круглого столу» експертів. — Уж-город: Вид-во В. Падяка, 2000. — С. 19—22.

Трощинський В.П., Шевченко А.А., Винокуров Ю.О. Європейський орієнтир етнонаціональної політики України / / Бюл. Держкомнацміграції України. — 1999. — № 3. — 135 с.

Турки в Україні: Науково-допоміж. бібліогр. покажчик. 1917— 1941 pp. — К., 1997. — 46 с.

Украинцы. — М.: Наука, 2000. — 534 с. Холмщина і Підляшшя: Історико-етногр. дослідж. / В. Борисенко,

Г. Вишневська та ін. — К.: Родовід, 1997. — 383 с. Нирко Б.В. Національні меншості на Україні в 20—30-х pp. / / Укр. іст.

журн. — 1990. — № 1. — С. 51—64. Чирко Б. Німці в Україні (20—30-ті pp. X X ст.) / / Укр. діаспора. —

1995. — Ч. 7. — С. 140—155. Чирко Б. Перша Всеукраїнська нарада по роботі серед національних

меншостей / / Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. — К., 1993. — С. 475—476.

Чореф М.Я. Крымские караимы: Сб. — М., 1993. — 45 с. Шевченко Ф.П. Формування Сербського, Угорського та Молдавського

гусарських полків на Україні в XVIII ст. / / Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні: 36 . наук, праць / АН УРСР. Ін-т історії. — К.. Наук, думка, 1988. — С. 67—73.

342

ЗМІСТ

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: Деякі аспекти системного бачення її розвитку (В.Б. Євтух, В.П. Трощинський) З

УКРАЇНСЬКА ЕТНОНАЦІЯ 36

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ ТА ЕТНІЧНІ ГРУПИ З НЕВИЗНАЧЕНИМ СТАТУСОМ 47

ПРЕДСТАВНИКИ ОКРЕМИХ ЕТНОСІВ 175

Додаток 1. РОЗПОДІЛ НАСЕЛЕННЯ ЗА НАЦІОНАЛЬНІСТЮ І РІДНОЮ МОВОЮ 326

Додаток 2. РОЗПОДІЛ ВСЬОГО ТА ЗАЙНЯТОГО НАСЕЛЕННЯ НАЙЧИСЛЕННІШИХ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ ЗА РІВНЕМ ОСВІТИ 332

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК 334

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ 335

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ 336

Науково-довідкове видання

ЄВТУХ Володимир Борисович ТРОЩИНСЬКИЙ Володимир Павлович ГАЛУШКО Кирило Юрійович ЧЕРНОВА Катерина Олексіївна

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

ДОВІДНИК

Київ, «Наукова думка», 2004

Художнє оформлення М.А. Панасюк Художній редактор Є.І. Муштенко Технічний редактор Г.М. Ковальова Оператор В.Г. Каменькович Комп'ютерна верстка А.І. Прокопчук Коректор Е.В. Малиновська

Підп. до друку 09.08.2004. Формат 60x90/16. Папір офс. № 1. Гарн. «Мысль». Друк офсет-ний. Ум. друк. арк. 21,5. Ум. фарбо-відб. 22,5. Обл.-вид. арк. 21,24. Наклад 1000 прим. Зам. 4—1649.

I S B N 9 6 6 - 0 0 - 0 3 6 0 - 9 Оригінал-макет підготовлено у видавництві «Наукова думка» Р.с. № 05417561 від 16.03.95 01601 Київ 1, вул. Терещенківська, З

ЗАТ фірма «Віпол» > 03151 Київ 151, вул. Волинська, 60

Вірмени Татари

Поляки

Румуни

Угорці

Болгари

Кримські татари

Молдовани

Білоруси

Цигани Азербайджанці

Грузини

Німці

Гагаузи

Караїми

Кримчаки

ШШ 4 '

І Р 1 1 « ь і I П ж і ^ Ш Щ І ї Ш Щ І ^ Ш р

Національні меншини та спільноти з невизначеним статусом 21,4%


0,8%


77. І

| j I I Щ ' І І Р І І І І 1 ш І