Онлайн журнал (до 150-ї річниці з дня народження Б. М. Грінченка)

Одержавши право

працювати в школі,

Б. Грінченко прагнув

свої знання

використати на

освітній ниві за

зразками народної

педагогіки та

світової науки про

виховання.

Б.Д. Грінченко у праці «Народні вчителі і

вкраїнська школа» показує роль русифікації

в денаціоналізації українського населення, в

його психологічному виродженні:

«Коли мову будь-якого народу, як от

українського, виганяють зі школи, з церкви,

з адміністративних інституцій, з суду,

забороняють її навіть у літературі, то

тоді тая мова перестає бути мовою

освіти, культури, мовою освічених класів і

зостається тільки мовою темної

неосвіченої маси».

Б. Грінченко пише навчальні книги для

дітей: «Українську граматку», «Рідне

слово» («Українська читанка»).

«Українська граматка» складалася з

трьох розділів: букварної

частини, «читання після азбуки» та

зразків каліграфії.

Необхідність навчання дітей

рідною мовою педагог

утверджує з позицій принципу

природовідповідності. Школа

має вчити природній

мові, розвивати її, щоб остання

стала досконалим засобом

духовного життя, формування

та розвитку думки.

ВИСОКООСВІЧЕНІСТЬ ВИСОКОМОРАЛЬНІСТЬ

ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ СУМЛІННІСТЬ

СПРАВЕДЛИВІСТЬПОСЛІДОВНІСТЬ У ДІЯХ

БОРИС ГРІНЧЕНКО І«СЛОВАРЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ»

З ім’ям Б. Д. Грінченка — відомого українського

письменника, етнографа, філолога, культурно-

громадського діяча — пов’язується створення першого

грунтовного словника української мови і вироблення

науково-теоретичних засад української лексикографії.

«Словарь української

мови», співукладачем, упорядником та редактором

якого був письменник, по праву вважається вершиною

українського словникарства і займає гідне місце в ряду

найавторитетніших лексикографічних праць

слов’янських мов XIX — початку XX ст.


Значення лексикографічної діяльності Б. Грінченка

усвідомлюється чіткіше й повніше, коли згадати

попередній стан української лексикографії і всю історію

створення цього словника. Початки українського

словникарства сягають, як відомо, кінця XVI—XVII

ст., коли побачили світ словники Лаврентія Зизанія, Памви

Беринди, «Синонима славеноросская». З кінця XVIII ст., з

першим виданням «Енеїди» І. П. Котляревського

(1798), до якої був доданий невеликий словник

українських слів, розпочинається фіксація і

лексикографічне відображення живої, народної

української мови.


Найповнішим зібранням української лексики серед

різноманітних словників, словничків — додатків до літературних

праць, граматик, етнографічних матеріалів, термінологічних і

перекладних лексиконів, що з’явилися протягом ХІХ ст., став

«Малорусько-німецький словар» у двох томах Є. Желехівського з

доопрацюванням С. Недільського (Львів, 1886). Але, як і всі

попередні словники, він далеко не вичерпно відобразив лексико-

фразеологічні багатства української мови, не містив

ілюстративного матеріалу; його реєстр переважно не був

документований, траплялися помилки при поясненні слів і т. ін.

Крім того, його упорядники не досить критично поставилися до

використаних джерел, через що до словника потрапив ряд слів,

що вживалися лише в мові окремих авторів.


Робота над створенням словника, де б у досить повному і

систематизованому вигляді була відображена лексика живої

народної (як розмовної, так і фольклорно-поетичної) та нової

літературної української мови від І. Котляревського, розпочалася,

очевидно, ще з 50-х років ХІХ ст. У всякому разі, ще в першій книзі

журналу «Основа» за 1861 р. П. Куліш заявив про свій намір

приступити до публікації українського словника і просив присилати

нові матеріали. З 1864 р. ця робота зосередилася в Києві в «гуртку

місцевих літераторів та вчених» (Б. Грінченко), які з 80-х років

об’єдналися навколо журналу «Киевская старина». Але укладання

словника не мало належної наукової основи, не базувалося на чітких

лексикографічних принципах. Матеріали не були відповідним

чином систематизовані, упорядковані, точно обліковані. У такому

вигляді на початку 1902 р. їх одержав Б. Грінченко.


3а той обмежений час — два з половиною роки, який був

визначений для упорядкування і зумовлювався необхідністю

подання словника на конкурс Академії наук, Б. Грінченко,

усвідомлюючи свою відповідальність і дбаючи про те, щоб

українська мова дістала належне відображення в словнику,

виконав величезну роботу.

Б. Грінченко, як він сам пише, насамперед перевірив і

переробив одержаний матеріал за всіма літерами щодо вибору

слова, його пояснення, добору і уточнення ілюстративного

матеріалу, документації прикладів. Він значно доповнив реєстр

словника новими матеріалами народної та літературної мови,

довівши його з 49 тис. до 68 тис. слів.


По-перше, були залучені додаткові матеріали, записані

безпосередньо від народу, що їх надали в розпорядження редактора

П. Житецький, І. Нечуй-Левицький, Д. Яворницький та ін.; були

використані також записи народної мови, зроблені самим Борисом

Дмитровичем та його дружиною Марією Миколаївною.

По-друге, письменник разом з дружиною особисто зробили вибірки

з ряду літературних джерел, насамперед етнографічних, а також з

різноманітних словників. Крім того, багато часу та зусиль забрало

переведення матеріалів словника з правопису, що протягом останніх

десятиліть ХІХ ст. вважався обов’язковим для українських видань, які

публікувалися в межах Російської імперії (так званої «ярижки»), на

український фонетичний правопис (це стало можливим внаслідок

деякого послаблення на той час цензурних обмежень).


У доборі реєстру та його опрацюванні Б. Грінченко керувався кількома

основними принципами, які обов’язково слід мати на увазі, щоб скласти

повне уявлення як про сам словник, так і про роботу упорядника над ним.

За своєю джерельною базою словник насамперед є фіксацією

народнорозмовної та фольклорної мови, дібраної з різноманітних

етнографічних матеріалів, земських та інших видань, а також записаної

безпосередньо з уст народу. Орієнтація саме на народну основу

словника, причому невиправдано вузько інтерпретовану, зберігалася і при

використанні мови тогочасної української літератури. Редакція «Киевской

старины» поставила перед упорядником неодмінну умову залучати

матеріали лише тих творів і словників, що вийшли друком по 1870 р.

включно, і тільки пізніше, на вимогу самого Б.Грінченка, погодилася дещо

розширити ці рамки, дозволивши використовувати всю творчість

письменників, що почали свою діяльність не пізніше 1870 р., та всі

словники української мови за вибором упорядника.


Така позиція редакції журналу, суб’єктивно чи об’єктивно

спрямована на архаїзацію української мови, зведення її до рамок

першої половини XIX ст., пояснювалася, безперечно,

консервативними поглядами редакції на розвиток української

літератури і літературної мови в останній третині XIX ст. та на

початку ХХ ст., згідно з якими мова, наприклад, М. Старицького,

І. Франка, Лесі Українки, А. Кримського, М. Коцюбинського,

М. Кропивницького та інших нібито відійшла від безпосередньої

народної основи, оскільки містила в собі іншомовні слова, в

тому числі інтернаціоналізми, терміни на позначення понять,

невідомих у народному побуті. Сам Б. Грінченко, остаточно

упорядковуючи словник, домігся певного хронологічного

розширення джерельної бази української літератури.


Друга особливість, яку слід зазначити, характеризуючи

принципи добору та опрацювання реєстру, — це

обережний, критичний підхід упорядника до використання

наявних матеріалів Б. Грінченко намагався подавати в

словнику лише ті слова й вирази, в реальному існуванні

яких він був особисто впевнений, супроводжуючи їх, як

правило, ілюстраціями і докладно паспортизуючи за

твором, місцевістю.

Третьою визначальною особливістю реєстру «Словаря»

можна вважати його переважно описовореєстраційний

характер з недостатньо представленими елементами

нормативного та системного впорядкування.


Нерідко висловлюється думка, що «Словарь української мови» взагалі не

ставив перед собою завдань щодо кодифікації лексичного складу української

мови. Це не зовсім так. Тенденції до певної регламентації української мови в

словнику простежуються: він орієнтувався насамперед на народну

мову, передусім на південносхідні говори; за наявності регулярних

фонетичних, морфологічних чи словотвірних варіантів слова — на форму

поширенішу.

За своїм жанром «Словарь української мови» — це словник, по-

перше, тлумачно-перекладний, як його характеризує Л. А. Булаховський

(український реєстр подається, звичайно супроводжуючись ілюстративним

матеріалом, з перекладом російською мовою або — у тих випадках, коли не

вдалося виявити російський відповідник,— з тлумаченням російською

мовою), по-друге, філологічно-енциклопедичний. У ньому поряд з

тлумаченням значення слів, як це практикується у власне лінгвістичних

словниках, при словах деяких категорій, зокрема в етнографічній та

виробничій лексиці, дається опис відповідного поняття.


Якщо характеризувати «Словарь української мови» за трьома

основними показниками, які насамперед визначають обличчя

будь-якого словника: повнотою зібраного матеріалу,

інформативністю словникової статті і надійністю, достовірністю

реєстру та його лексикографічної інтерпретації, то безперечно,

що за параметром точності, достовірності поданого матеріалу

він стоїть цілком на рівні тих вимог, які ставляться до

лексикографічної праці. В цьому безсумнівна заслуга передусім

його редактора-упорядника. Чотиритомний «Толковый словарь

живого великорусского языка» В. І. Даля містить близько 200

тис. слів, восьмитомний «Словник польської мови» за редакцією

Я. Карловича, А. Кринського та В. Недзведзького («Словник

Варшавський») — близько 280 тис. слів.


Завершуючи свою передмову до словника, Б. Грінченко писав: «Ми

вважаємо свою працю першою сходинкою на шляху створення наукового

українського словника і, усвідомлюючи багато його недоліків, все ж

наважуємося випустити його у світ, щоб дати точку опори подальшій

праці в цьому ж напрямі» («Предисловие», с. XXXIII). В українській

лексикографії «Словарь української мови» був найповнішим і

найавторитетнішим зібранням української лексики протягом півстоліття

— аж до виходу в світ шеститомного «Українсько-російського словника»

(1953—1963). З часу виходу в світ «Словарь української мови» кілька

разів перевидавався і не втратив свого значення й тепер, але — за

наявності такої фундаментальної лексикографічної праці, як «Словник

української мови» в 11 томах,— уже головним чином як лексикографічна

пам’ятка, як цінний документ з історії та діалектології української мови.

О.О. Татаренко

Education

Онлайн журнал (до 150-ї річниці з дня народження Б. М. Грінченка)