Виконували: Icаєнко

А.

Кутявiна В. Тихолаз

А. Гiда I.

їх віра у Бога переплелася із давніми язичницькими віруваннями дуже міцно. Язичники жили серед природи як невід'ємна її частка. Вони вважали, що ліс населений безліччю живих істот: нявки заманюють парубків до провалля, щезники пасуть своїх кіз, чугайстри роздирають нявок, а отже, не є ворожими людині, лісовики доглядають свою маржинку, тобто худобу. А над ними усіма панує арідник, тобто сатана.

Гуцульщина - з її горами, полонинами, потоками, лісами, з гуцулами, їх звичаями, віруваннями і повір'ями.

У «Тінях забутих предків» яскраво й повно відтворено також поховальний обряд.

Прощаючись із мерцем, гуцули вірили в невмирущу силу життя, яка проявиться у потойбічному світі. Свідченням цього були мідні гроші, які ставили на груди небіжчикові, веселі танці навколо покійника, забави та розваги, що символізувало перемогу життя над смертю.

Велике значення у поховальному обряді відіграють трембіти - у день похорону вони «плачуть під вікном». Голосіння трембіти - це звістка про смерть, про що свідчить давня гуцульська легенда. Суть її зводиться до того, що забаганка бага того чоловіка заграти на весіллі у своїх дітей призвела до трагічної смерті останніх. Такою була покара за порушення звичаю.

Під час поховання, як і при пологах, «розкладали на подвір'ї вогонь», який очищав небіжчиків від гріхів, поглинаючи їх у своєму полум'ї, відкривав "браму у потойбічний світ, вічний спокій.»

Гуцульський побут у повісті зображений не просто як спосіб повсякденного існування людини, а як цілий світ опоетизованої природи, в якому людина знаходить для себе місце і може існувати гармонійно.

Кожен момент гуцульського побуту в повісті опоетизований. Згадаймо, наприклад, як ходив Іван коло своєї худібки, з якою теплотою описано це автором: «Тепер мав коло чого ходити. Не був жадний багатства — не на те гуцул жиє на світі, — саме плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами — такою була для нього худібка. Весь час, всі думки займала турбота про сіно, про вигоди маржинці, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вівці щасливо котились, а корови уположались». Такі звичайні турботи навколо худоби зображені тут з такою лагідністю, що розумієш: худоба для гуцула є сенсом його буденності, є його турботою. 

Жіночий костюм у гуцулів був ще більш барвистим і складним ніж чоловічий. Не було прийнято покривати голови у дівчат, вони уплітали в коси жовті «поплітки» з мосяжними «бовтицями». Елементом жіночих прикрас було також чільце.На жіночих сорочках були вишиті «плечики», вишивкою вкривали також рукави — пізніше й «брацарі». Кептарики були різно нашивані або гафтовані, поверх них вдягали рясно прикрашені сердаки. Переважали червона й чорна барви з додатками жовтих, зелених, часом синіх і рожевих.Жінки носили сорочку і дві запаски: одну ширшу ззаду і одну спереду. Запаски пов'язували червоним вовняним поясом. На ногах носили постоли. Зверху одягали як і чоловіки кептар. Дівчата на голові не носили нічого, волосся заплітали спочатку в дві коси (коски), які позаду голови переходили в одну, яку пов'язували червоною стрічкою. Жінки заплітали також косу, але стрічку не пов'язували. На голову жінки одягали чепець, зверху пов'язували чорною або червоною в квіти хусткою, кінці хустки звисали на плечі. На шиї носили кілька шнурків перлів або пацьорки, гердан. Через плече носили вовняну торбу — тайстру.

Чоловічий одяг включав білу сорочку власного виробу, вишиту з переду, пущена по штанях — «портіницях», з чорного або фарбованого на червоно сукна — зимою білих вовняних «ґачах», підперезаних широким ременем«чересом» — із різними прикрасами-витисками й «дармовисами». Поверх сорочки надягали «кептар», які були фактично кожушками без рукавів, нашиті кольоровими саф'яном із мідними та мосяжними капелями й ґудзиками, часто прикрашені кольоровою волічкою.За взуття правили шкіряні ходаки-постоли, прив'язані «волоками», на ноги надягали вовняні панчохи — «капчури», обплетені кольоровою волічкою. Постійно носили шкіряні торби — «тобівки», які перевішували через плече, їх завжди прикрашали витисками й мосяжними ґудзиками.Головним убором могла бути чорна кресаня з «гальоном», трісунками й павами. На кептар вдягали сердак — «байбарак» із чорного або крашеного сукна, теж прикрашений різними нашивками й кутасами.

У таких дерев’яних макітрах терли мак до куті та інших різдвяних ритуальних страв. Часто макітру використовували й для святочних ворожінь.

Рахва - ритуальна посудина. Зараз рахву використовують переважно як скриньку для прикрас, але судячи з назви і традиційного оздоблення, в давнину вона мала важливе сакральне значення. Цілком можливо, ця кругла посудина призначалася для обрядів сонячного культу. Гуцульщина. XX ст.

Традиційна гуцульська трембіта.