ДО 80-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину...

Український поет і журналіст, діяч українського руху опору.

Серед літераторів є такі, без яких можна б спокійно обійтись, нічого не

втративши. А є такі, що стають виразниками свого часу, живими нервами

його драм і горінь, відтворюють у собі самий дух епохи – її кровообіг

проходить крізь них. Є такі, чия творчість стає мовби часткою нашого буття,

часткою повітря, яким ми дихаємо, і тих ландшафтів, що нас чарують, і

помислів, якими живем... Василь Симоненко саме такий поет. По таких читач

вивіряє свої емоції, свої заповітні думи...

Симоненко уже в перших поетичних творах стане справжнім

літописцем свого роду і народу:

Україно! Доки жити буду,

Доти відкриватиму тебе.

Він був із покоління шістдесятників. Його друзями і однодумцями були

відомі на сьогоднішній день літератори: Ліна Костенко, Іван Драч, Дмитро

Павличко.

Після смерті Симоненка один із його однокурсників написав:

У селі, де Удай повносило

Береги прорізав, як багнет,

Вперше світ побачив ти, Василю,

Непоправний мрійник і поет.

А земля не тільки слала квіти

Не була безхмарною блакить.

Про твоє дитинство незігріте

По своєму можу я судить.

Ще не вбравшись в пір’я, жовтороті,

У орлині рвалися світи...

Краплю невигойної скорботи

Залишив у мене в серці ти.

Не тому, що розійшлись дороги,

Запетлявши в гамірній юрбі.

Хай вже ті, що підставляли ноги,

Нині в друзі мостяться тобі.

Хваляться, що успіху раділи,

Чарку за поезію пили.

А мені болить – не догляділи.

А мені болить – не вберегли.

Посивіла на світанку ненька.

Нагло так ударила зима...

Гляньмо ж в очі віршам Симоненка

Тим, що є, і тим, яких нема.

Прийшовши в літературу бадьорим, сміливим і молодим, він назавжди

таким і залишився. Доля відміряла йому всього 28 років. Та незважаючи на

такий короткий термін, він зумів сказати своє слово.

Слово, яким захоплювались.

Слово, якому поклонялись.

Слово, яке любили.

Слово, якого боялись.

Життєвий і творчий шлях

Василя Андрійовича

Симоненка

Дати життя: 08.01.1935 - 14.12.1963

Місце народження: село Біївка

Лубенського району на Полтавщині

Василь Андрійович Симоненко народився 8 сiчня 1935 року в глухому

поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників.

Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що

божеволіли від горя над фронтовими похоронками. Скупе на ласку було,

мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів

десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезвинніші

жертви війни...

Протягом 1942 - 1952 pp. майбутнiй поет навчався в школi: 4 класи у

Бiïвцях (1942 – 1946 рр.), решта - у сусiднiх селах Єнькiвцях (1946 – 1947 рр.)

i Тарандинцях (1947 – 1952 рр.). Дорога до школи була для нього мукою... -

через багато років у новелі "Дума про діда" Симоненко не забуде згадати

свою першу дорогу: "...я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було

до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж

тільки в один кінець дороги!.." У 1952 р. закiнчив iз золотою медаллю

середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики

Киïвського унiверситету iменi Т. Шевченка. Писати вірші почав ще в

студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався

неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій "Тиша і грім" (1962 р.) і

казка "Цар Плаксій і Лоскотон" (1963 р.).

Одержавши 1957 р. диплом "літописця сучасності", працював у

редакціях газет "Черкаська правда" (1957 - 1960 рр.), "Молодь Черкащини"

(1960 - 1963 pp.), власним кореспондентом "Робітнича газета". Проте змістом

і сенсом його життя була поезія і тільки поезія.

Напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською

"відлигою" юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. Хоча на той час

Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й

Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком

і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він

став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз'їжджав по Україні, як

загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих

дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи

пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до

національного відродження. Проте просвітницька діяльність не задовольняла

Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними,

зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в

майбутньому реставрації сталінщини на рідній землі. Скоро в Клубі творчої

молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до

комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських

катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору.

Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали

сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян,

більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів. Саме за участю

Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були

відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і

Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю

тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із

вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні

Меморіали. Звичайно, Київська міськрада брутально зігнорувала заклик

поета до морального очищення перед нагло убієнними.

1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ та планував вступати до

аспiрантури Iнституту лiтератури АН УРСР.

Літо 1962 р.: на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею

тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула

щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви

самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку

цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових

міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи

нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення, побачивши перед

собою відомого поета, правоохоронці раптом ніби показилися - вони

безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу

потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції і жорстоко побили. У зв'язку з

тим, що влада всiляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити

висновок, що це побиття не було випадковим. А далі... Далі були побої в

районному відділку міліції. Побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно

мучив Симоненка до самої смерті.

14 грудня 1963 р. поет помер у черкаськiй лiкарнi (за офiцiйною

версiєю, вiд раку), похований у Черкасах.

Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого

щоденника 3 вересня 1963 року:

"Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще

бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю,

"Україна" знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому

заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у

"Зміні", зарізані в "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" й

"Вітчизни"...

Протягом короткого життя Василь Симоненко написав поезiï,

провiдною темою яких є любов до рiдноï землi, вiдповiдальнiсть за ïï долю,

новели, пробував створити кiносценарiй зi студентського життя, став

автором численних статей, театральних i лiтературних рецензiй, створив три

казки для дiтей i дорослих: "Цар Плаксiй i Лоскотон", "Подорож в краïну

Навпаки", "Казка про Дурила".

Після смерті поета видано такі збірки: «Земне тяжіння» (1964)

(висунута на здобуття премії ім. Т. Шевченка за 1965), «Поезії» (1966),

«Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985), казки «Цар Плаксій та

Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірка новел «Вино з

троянд» (1965), «Півні на рушниках» (1992). Колись першим слухачем казок

був син поета Лесик. Давно вже виріс Олесь, і ось уже нові покоління читачів

читають казки Симоненка.

Василевi Симоненковi посмертно присуджено Державну премiю

Украïни iменi Т. Шевченка у 1995 р.

Василь Симоненко

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш, що ти — людина.

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Пам’ятник на могилі Василя Симоненка

в Черкасах (скульптор Станіслав Грабовський)

Музейна кімната «Робочий кабінет Василя Симоненка», в приміщенні редакції газети

«Черкаський край», де він працював, м. Черкаси.

Пам’ятник Василю Симоненку в Черкасах (архітектор Владислав Димйон)

Ресурси інтернету:

http://uk.wikipedia.org/wiki/Симоненко_Василь_Андрійович

http://www.parta.com.ua/ukr/stories/writers/210/

http://www.ukrlit.vn.ua/biography/simonenko.html

http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=38&type=biogr

http://shistdesjatnyky.blogspot.com/2012/12/blog-post_2.html

http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=38&type=tvorch

http://www.ukrtvory.com.ua/sumon.html

http://poetyka.uazone.net/default/a.phtml?place=symonenko

http://virchi.narod.ru/poeziya2/simonenko.htm