Міністерство освіти і науки України

Відділ освіти Чортківської районної державної адміністрації

Робота на конкурс

Всеукраїнської експедиції

учнівської молоді

«Моя батьківщина-Україна»

Козацькому роду нема

переводу

Підготували члени історичного

гуртка «Краєзнавець»

керівник : Горин Н.І.

Джурин 2011

Анкета

Село Джурин

Чортківський район

Тернопільська область

Джуринська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Клас 8-10

Гурток «Краєзнавець»

Список членів історичного гуртка

1.Голодрига Юлія Михайлівна

2.Голубінський Сергій Сергійович

3.Дутко Соломія Ігорівна

4.Козак Олена Олегівна

5.Костянтинова Тетяна Миколаївна

6.Коцюк Ольга Ігорівна

7.Коцюк Ігор Ярославович

8.Яріш Володимир Степанович

План

Вступ

1.Період козацької доби.

2.Побут та традиції козаків:

- Козацький обоз.

- Козацька символіка.

-Козацька зброя.

-Їжа козаків.

3.Бойовий гопак.

Висновки

Вступ

Звитяжна і легендарна історія українського козацтва є однією з найгероїчніших і

найромантичніших сторінок минулого. Ще й донині таємничими й недостатньо

дослідженими є насамперед, джерела, причини та передумови зародження й

початкового розвитку козацького руху. Напередодні появи козацтва в Україні діяли

воєнні формування, що брали участь у війнах Польсько-Литовської держави проти

прибалтійських німецьких лицарів, проти Туреччини. До ліквідації Литвою

українських князівств місцеві князі мали власні загони. Значна кількість українців

залучалася до загонів самооборони від навал кримських татар. Та, як правило, це

були нетривкі тимчасові формування, що розпадалися після ліквідації небезпеки.

Виникнення постійних збройних сил українського народу пов'язане з глибинними

процесами, що відбувались у суспільстві XV-XVI ст. 3 розвитком і зміцненням

шляхетського землеволодіння в Україні зростала експлуатація землевласниками

селян, збільшувалися панщина і чинш. Нелегким було становище ремісників, купців,

міщан. Магнати, які володіли містами, накладали на жителів тяжкі побори.

Посиленню гніту чинили опір всі верстви трудового населення. Найпоширенішими

формами протесту були подача скарги на дідича до суду, відмова виконувати

повинності, втечі и повстання.

На кордоні лісу і дикого степу, на стику слов'янської осілої сталості і

розгульної вольниці кочівників народилося козацтво. Багато хто говорять про його

особливу культуру і навіть цивілізацію. Степова місцевість нижче дніпровських

порогів одержала назву Запоріжжя, а плавні, що примикають до Дніпра - Великого

Лугу. Саме тут у середні століття зародилося й зміцніло запорізьке козацтво.

Запорожці назвали себе ще "січовиками". Слово це походить від дієслова "сікти" і

має той самий корінь зі словом "засіка ". Козацька столиця - Січ - для захисту

обставлялася вирубаними (висіченими) деревами. Однак дотепер не відомі точні

місця їхнього розташування. І взагалі в історії запорізького козацтва ще багато білих

плям. Спробуємо, призвавши на допомогу свідчення деяких авторитетних

дослідників козацького побуту і народну поголоску, висвітити окремі, найбільш

загадкові моменти історії запорізьких козаків, особливості їхньої культури.

1. Період козацької доби.

Українська історіографія зазначає Хортицю (дод.1,2) (в сучасних межах міста

Запоріжжя) як місце найпершої Запорозької Січі. Острів Хортиця, за древньоруською

назвою Інтрів острів, тобто острів Інтри – ватажка Небесного воїнства (згідно Рігведи),

зі своїми неприступними скелястими берегами, оточений з усіх сторін стрімкою

течією дніпрових вод за порогами, служив надійним захистком для українців-русичів

з давнього давна.

Першу письмову згадку про Запорозьку Січ, яка організувалась наприкінці ХІV

століття, убачаємо в "Історії Русів" майже через століття: "1506-го року, коли од

лицарства першого Гетьмана Руського Пренслава Лянцкоронського.., відібрані від

турків і татар Малоросійські землі понад Дністром і в гирлі Дніпра, од часів нашестя

Батиєвого загарбаних. Для збереження назавжди границь того краю, створена тоді з

козаків Малоросійських (тобто українських) сильна сторожа… Козаки понаробили

укріплення, або редути, названі "засіками", від січення дерев, вживаних на палісади,

від чого козаків, що там позасідали, названо Запорозькими Козаками, а місце

перебування їх названо Січчю Запорозькою" .

На підтвердження давності Запорозької Січі, яка безперечно існувала задовго до

Глинського (1488-1495), Путятича (1492-1505), Лянцкоронського (1516-1528) й

Дашкевича (1514-1535), тим паче задовго до Д.Вишневецького (1556-1563), маємо

однозначне свідчення: "За визначенням військових спеціалістів, фортифікаційні

споруди на Совутиній скелі о.Хортиці належать до ХVст."

Таким чином, археологічні і наукові дослідження дають підстави для твердження,

що перша Запорозька Січ перебувала на Хортиці вподовж ХV-ХVІ століть. На основі

попередньо наведених доказів, можемо зазначити дату утворення Хортицької Січі –

1386 рік.

Відтак, маємо підстави до висновку, що перша Запорозька Січ на Хортиці існувала з

1386 року до 1557 року, після чого запорожці перебралися на Томаківку. "Січ як

військовий і політичний центр козацтва, протягом другої половини ХVІ ст. перебувала

на о. Томаківці, а з 1593 р. на о. Базавлуку", власне "на річці Базавлуці, невеликому

допливі Дніпра з правого боку, трохи нижче від Томаківки". Наступною була

Микитинська Січ 1639-1654 років (колишнє Микитино перейменоване в Нікополь на

москальський лад у 1778 р. князем Потьомкіним, де було проголошено гетьманом

Богдана Хмельницького 30.01.1648). У 1652 році, коли Б. Хмельницький пішов на

відкриту конфронтацію з українським народом, запорожці покинули Микитинську Січ

і розбудували нижче по Дніпру славнозвісну Чортомлицьку чи Сіркову Січ 1652-1709

років (в усті річки Чортомлик), яка була зруйнована (12-14.05.1709) за наказом Петра-І

перед Полтавською битвою (27.06.1709). Після її знищення, уцілілі козаки під орудою

славнозвісного отамана-гетьмана Костя Гордієнка в 1710 році заснували Січ в

лівобережних Олешках (сучасний Цюрупинськ, Херсонської обл.) під протекторатом

Туреччини. У 1728 році запорожці повернулись на Стару Чортомлицьку Січ, але не

отримавши дозвіл від російського уряду на переселення, у 1730 році спустились

трохи нижче по Дніпру і заснували в усті річки Кам’янка нову Кам’янську Січ (нині

історична пам’ятка "Кам’янська Запорозька Січ" в селищі Республіканець на

Правобережжі). Отримавши дозвіл від російського уряду на переселення в

Запоріжжя у 1733 році, запорожці наступної весни заснували в правобережних

плавнях Дніпра останню Нову (Підпільну) Січ 1735-1775 років на річках Підпільній та

Скарбній, яка стояла до остаточного знищення українського козацтва 4 червня 1775

року за наказом московської цариці Катерини-ІІ, після чого запорожці пішли на Дунай

(Дунавецька Січ проіснувала до 1828 року; навпроти суч. м. Вилково, Одеської обл.)

та на Кубань – з центром Катеринодар (сучасний Краснодар, де українські козацькі

поселення існують досі).

Зовні Запорозька Січ являла собою фортецю - невелике, але добре укріплене

військове поселення, що стояло на малодоступному острові Дніпра. Навколо нього

споруджувався вал із землі й каміння, по вершині якого проходили дворядові

дерев'яні стіни, забуртовані всередині зем лею і камінням. Над Січчю височіло

кілька веж, на яких знаходилися спостережні пункти.(дод.3,4) Обладнувалися добре

замасковані місця для установки гармат, щоб бути готовими відбити наступаючих

ворогів. У потаємних плавнях біля головного острова чи на сусідніх островах, що

називалися Військовою Скарбницею, була схована козацька казна і стояла велика,

добре озброєна та споряджена флотилія козацьких кораблів - чайок, дубів і байдаків

(дод.2). Чайка мала вигляд невеликого судна у 20 м довжиною, 4 м шириною і 2,5 м

висоти бортів. На ній було дві щогли, стерно, 20-30 весел і могло поміститися до 60

козаків. Флотилія чайок завжди була напоготові відбивати ворожі напади й іти в

далекі морські походи.

У центрі Січі знаходився майдан, де стояла православна церква Святої Покрови -

козацької покровительки(дод.5,6). У ній козаки молилися, чим підносили бойовий і

моральний дух, посилювали впевненість у справедливості боротьби. Вони

дотримувались у міру можливостей відправлення християнських обрядів. Старі

козаки йшли доживати віку до Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря. Всі,

хто ставав запорожцем, обов'язково мали прийняти православну християнську віру —

захист її був обов'язком козацтва.

Близько центру січового майдану знаходилось велике приміщення військової

канцелярії, що складала серцевину козацького військового командування. Значне

місце займали також майстерні з виготовлення і ремонту зброї, бойового

спорядження, одягу, взуття, а також загальна куховарня. Тут же, у замаскованих

льохах, зберігався порох. Навколо площі стояли приміщення козацьких жител-казарм

- довгих глинобитних хат, покритих очеретом (куренів)(дод.7,8). До них курінні

отамани приписували нових козаків. При цьому новобранцям давали нові козацькі

прізвиська - Корж, Палій, Кривоніс, Сірко. Всього було 38 куренів, що йменувалися за

назвою місцевості, звідки було найбільше козаків.

Варто нагадати, що запорожці самочинно й неодноразово здобували турецькі

міста-фортеці, зокрема Варну (1587, 1605 та 1619р. – без участі Сагайдачного); Кафу

(1474, 1577, 1598, 1616 та інших роках); Килію (1624); Синоп, Трапезонт та інші міста

Анатолії (1577, 1604, 1614, 1616, 1622, 1624, 1625 та інших роках – без участі

Сагайдачного), штурмували Костянтинополь (1577, 1624); спустошили увесь Крим і

здобули Бахчисарай (1676) під час кримського походу Івана Сірка, який увічнив своє

звання полководця тим, що найперший з усіх форсував Сиваш. Зауважимо, що Іван

Сірко – славетний отаман-гетьман Війська Запорозького, безпідставно замовчаний у

вітчизняній історії, був визнаний в Європі як найвеличніший козак серед усіх козаків.

Саме він керував 5-тисячним козацьким корпусом в жовтні 1645 року під час війни

Франції з Іспанією. Прибувши морем через порт Гданськ до Кале, українські козаки

брали участь в боях у Фландрії під командуванням відомого полководця Людовіка де

Бурбона і прославились при штурмі фортеці Дюнкерка.

На жаль, деякі сучасні історики намагаються притулити до тих славнозвісних

подій маловідомого на той час сотника реєстрового козацтва Б.Хмельницького, щоби

хоч якось применшити запорозьку славу. Однак польський дослідник Збігнев Вуйцик

впевнено стверджує, що Богдана Хмельницького у Франції не було. До цієї думки

схиляються й щирі українські історики, зазначаючи, що у французькій баталії

командував козаками І. Сірко. Та найвиразнішим доказом історичної правди служить

пам'ятник Іванові Сіркові край Ла-Маншу – як німий докір українську народу, чию

свободу й незалежність він захищав вподовж усього свого легендарного життя.

Згадаємо також одну з грандіозних перемог запорожців у битвах з Османською

імперією, що повністю замовчана у вітчизняній історії. "1624р. козаки вийшли в море

на трьохстах чайках і вступили в бій з усім флотом султана. За словами всіх, хто там

був, якби в той день була тиха погода, жодна галера не повернулася б, тому що

козаки вже заволоділи капітанською рубкою адміральського корабля; але знялася

справжня буря, галери змогли рушити на ворога й потопити кілька чайок. За

відчайдушною мужністю, безмежною відвагою… ця битва не має не лише рівних, але

й подібних собі в усій історії російських морських битв, по сьогодні включно.

Отже, йдеться про велику морську битву, зафіксовану також у турецьких джерелах,

але майже зовсім невідому в нашій історичній науці. Втім, у цьому немає нічого

дивного, якщо врахувати те ставлення до української історії, котре панувало як у

царській імперії, так і в імперії сталінсько-брежнєвській". Внаслідок цієї битви "Шагай-

Гірей заключив 24 грудня 1624 року формальний союз з козами, як з окремою

державою. Козаки знову, як за часів Лясоти, починають свою власну міждержавну

політику" .

Таким чином, утворення козацтва і Запорозької Січі мало велике значення для

посилення боротьби українського народу як проти польсько-литовських загарбників,

так і проти турецько-татарської агресії. Із заснуванням Запорозької Січі дух козацтва

розлився по всій Україні.

2. Побут та традиції козацтва

Козацький обоз

Задумавши похід проти ворогів, татар, турків та поляків, запорозькі козаки вхолосту

били на Січі з найбільших гармат, затим посилали кругову повістку козакам-

зимівчакам, які жили у степу по хуторах, слободах та землянках-бурдеях. На такий

поклик поспішали, як бджоли до своїх вуликів, звідусіль козаки до збірного пункту,

хто пішки, хто верхи, із зброєю та продовольчими припасами. При цьому, якщо

йшлося про нагальну оборонну війну, коли треба було відбити раптовий напад

ворога, відібрати у нього захоплений християнський ясир, то козаки збиралися в

похід швидко, кидалися на ворогів навально, вступали в бій мужньо, не шкодуючи

життя, ні сил, і потому так само швидко поверталися на Січ.Коли ж ішлося про

наступальний похід, і то в особливо великих масштабах, то запорожці залучали й

городових козаків, посилаючи до них у міста, здебільшого під час ярмарок та великих

свят, своїх оповісників-- машталірів.

Попереду їхав на коні військовий хорунжий з червоним прапором або хоругвою в

руці; за хорунжим, на чолі самого війська, на доброму аргамаку в багатій збруї та

шорах виступав “власний” кошовий отаман, який вручав свою владу на час своєї

відсутності в Січі “наказному” отаманові. За “власним” кошовим отаманом виступали

послідовно піхота, кіннота й артилерія, розділені на полки та сотні з особливими

полковниками на чолі; більшість кінних козаків, як і сам кошовий отаман, часто

виступали, за прикладом татар, парокінними. Разом з військом ішов цілий стан

потрібних у поході людей: ковалів, слюсарів, кашоварів і грабарів, тобто саперів, які

вміли при нагальній потребі швидко зводити усілякі земляні укріплення, тобто насипи

та шанці для захисту від ворога у відкритому степу. Разом з військом рухалися важкі

вози, на яких запорожці везли свою артилерію і частину зброї і які водночас слугували

козакам для перевезення поранених та як засіб захисту від супротивника. Виступаючи

цілим військом, запорожці завжди рухалися табором, усередині якого йшла піхота,

зовні-- кіннота. Для спостереження за пересуванням ворога вони неодмінно

виряджали увсебіч, на версту від табору, особливих передових козаків. Рухалися вони

дуже повільно, здебільшого вночі, вдень ставали в глибоких балках, густих байраках

та драбних чагарниках. У дорозі завжди були надзвичайно обачними: не

розпалювали багаття, не курили люльок, не дозволяли іржати коням і зав'язували їм

морди хустками, мотузками або ременями; намагалися говорити між собою

стримано, упівголоса чи навіть пошепки; для орієнтації на місцевості брали з собою

так званий нюрнберзький квадрат, тобто свого роду компас. Військо мусило рухатися

з такою обережністю, що цього “ні сорока, ні ворона не могли ні бачити, ні чути”.

Коли запорожці у такій суворій таємниці діставалися, приміром, до кордонів Криму,

то, діждавшись півночі, вони раптово вдиралися у саме “панство” кримське і

починали у ньому ґрасувати як найнесподіваніші гості, намагаючись якомога

сильніше нажахати ворожу землю, навести на неї ляк вогнем і пожежами, аби опісля

захопити собі чим більше здобичі та ясиру і визволити з полону християнських

бранців. Коли ж запорожці здибалися з ворогами у відкритому степу, то вони

насамперед кидалися робити із своїх возів табір, поміщали в таборі своїх коней,

військо, харчі, гармати, а тоді звідтіль уже стріляли, наче з фортеці, у супротивників. З

цією метою вони становили вози один біля одного, колесо до колеса. Колеса

сковували грубими залізними ланцюгами, голоблі підіймали вгору. Таким чином у

цілому виходив круглий табір, званий німцями “вагенбург”, котрий зовсім був

неприступний для ворогів завдяки потужному рушничному вогню. Вдень з такого

табору козаки без угаву стріляли то з гармат, та з мортир, то з рушниць та пістолів, а

на ніч ставили навкруг нього на чатах пильних вартових козаків з рушницями.

Козацька символіка

До козацької символіки XVI-XVII століття належали клейноди й атрибути

української державності: прапор, бунчук, булава, печатка, духові труби, мідні котли,

гармати (дод9). Вони відображали військовий й адміністративний уклад козацтва.

Козацькі символи, клейноди, стали визначним явищем в історії державності й

культури українського народу за часів середньовіччя.

Козацька зброя

Український козак та воїн, запорозький козак і лицар(дод.10)-- це нероздільні

поняття: коли говорили про козака, то розуміли, що він неодмінно воїн; коли

говорили про запорожця, то обов'язково бачили в ньому лицаря. Все життя

українських козаків полягало в боротьбі з поляками, турками, татарами й почасти з

москалями. Таке становище робило козаків вельми досвідченими у військовій справі

і поширило про них славу навіть між володарями держав Західної Європи. Ясна річ,

козакові як воїнові, окрім особистих якостей та бойової виучки, треба було мати й

відповідне озброєння, щоб перемагати своїх ворогів. Можна з певністю сказати, що

козаки мали всі типи бойової зброї, що були свого часу на озброєнні поляків, турків,

татар, москалів, волохів, сербів, чорногорців.

З усього оружжя найпоширенішими в них були, крім гармат (дод.11,12), рушниці,

списи, келепи, шаблі, пістолі та ятагани (дод.!3,14) . Рушниці(від слова ”рука”), інакше

самопали або мушкети, козаки використовували найрізноманітніших видів, але всі

вони мали довгі стволи і коштовні ложа, оздоблені сріблом з насічкою та черню. З них

стріляли, як у той час було, завдяки покладеному на поличку порохові, кременю,

приладнаному до полички, та курку. Як одностайно свідчать сучасники, козаки

вправлялися з рушницями з великою майстерністю, вони стріляли з них на досить

велику відстань і дуже влучно. Судячи з цін середини XVIII століття на предмети

озброєння та речі першої необхідності, рушниці коштували від двох до п'яти, а іноді й

до восьми карбованців за одну, це були на той час досить великі гроші. З козацьких

старожитностей, що збереглися у приватних зібраннях, видно, що більшість серед

рушниць-- польського і турецького, або, точніше сказати, східного виробництва, хоч є

також зброя російська (тульська) та власного виробництва. Такий самий вигляд,

тільки менші розміри, звичайно до п'яти чвертей завдовжки, і широке дуло мали

пістолети, або пістолі, як їх називали козаки. Кожен козак мав при собі чотири пістолі

і носив два з них за поясом, а решту-- у шкіряних кобурах, пришитих зовні до

шаровар. Рушницями, пістолями та шаблями козаки дуже любили похизуватися і

тому приділяли їм велику увагу, брали їх у коштовну оправу та прикрашали, звідки й

пішов серед них вираз “ясна зброя”. “Зброя в них вся була вбрана у золото та срібло,

на зброю вони клали все своє багатство: той не козак, коли у нього недоладна зброя”,

-- говорив самовидець, 116-річний козак Розсолода. Лише під час походів козаки

змочували рушниці та пістолі розсолом, щоб вони заіржавіли і не вабили “ грати

вороже око на ясній зброї”. Списи також широко застосовувалися козаками: козакові

без ратища, як дівчині без намиста”. Всі ратища (від слів “рать”, ”ратувати”) робили з

тонкого та легкого дерева, завдовжки п'ять аршинів, пофарбованого спірально у

червоний та чорний кольори. На верхньому кінці ратища прилаштовували гостре

залізне навершня-спис, як правило п'ять вершків завдовжки (були більші й менші, а

на нижньому робили два невеликі, одна нижче другої, дірочки для ремінної петлі, що

надягалася на ногу вершника. На деяких ратищах робили ще й залізну перетинку біля

списа для того, щоб уражений ворог не просунувся держаком до козакових рук і

зопалу не почав знову з ним битися; нерідко траплялося, що якомусь супротивникові

і живіт розпорють, а з нього й кров не бризне, він навіть не помічає того і знову

починає рватися у бій; тоді за допомогою перетинки ворога легко відбивали й валили

на землю. Іноді козаки робили списи з гостряками на обох кінцях, щоб можна було

ними уражати ворога навсібіч. Часто списи служили козакам під час переходу через

болото готовим матеріалом для спорудження мосту: коли козаки дійдуть до топкого

місця, то одразу кладуть один на другий два ряди списів-- у кожному ряду спис

уздовж і впоперек, -- і по тих списах, як по кладці, переходять трясовину. Пройшовши

через ряд списів, одразу стають на другий і знімають перший, з якого мостять третій,

отак і перебираються через болото.

Шаблі в козаків були не такі криві, як у турків, і не дуже довгі (середня довжина

їх-- п'ять чвертей), зате доброї якості і надзвичайно гострі: як рубне кого, так надвоє і

розсіче-- одна половина голови сюди, а друга туди”. Леза шабель вкладалися в

дерев'яні, обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова “пихати”), оздоблені

нерідко до кінця руків'я якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих

лезах робилася золота насічка. Як правило, шаблі носили при лівому боці і

прив'язували завдяки двом кільцям, одним вище, другим нижче середини,

вузеньким ременем під пояс. Шабля вважалася такою необхідною козакові, що у

піснях козацьких вона називається завжди “шаблею-сестрицею, ненькою

рідненькою, панночкою молоденькою”. Як справжній лицар, козак віддавав перевагу

шаблі перед усілякою зброєю, особливо кулею, і називав її “чесним оружжям”.

Келепи, чи то пак бойові молотки, чекан, -- ручна зброя, що складається з

дерев'яного, завдовжки один аршин, руків'я і має на одному кінці залізний молоток з

тупим обушком та гострим носом. Як бойова зброя келепи використовувалися в Росії,

зокрема козаками Степана Разіна, а також у турків у XVII столітті та в українських

козаків. “Сегожъ де, государь, числа(3 вересня 1658 року) въ ночи пришли въ село

Крупецъ изъ Глухова черкасы (тобто українські козаки) пъши и его (драгуна Івана

Кондратова) били и мучили; бить онъ чеканом по головъ и рука правая отшиблена ”.

Келеп, або чекан, як бойова зброя був відомий також полякам: приміром, 1620 року

шляхтич Пекарський поранив келепом, або чеканом короля Сигізмунда III, коли той

входив до костьолу. Але поляки та козаки могли запозичити цю зброю у татар,

оскільки келепи безперечно східного походження. Це випливає з того, що вони

застосовувалися здавна як холодна зброя у киргізів та туркменів Середньої Азії. Про

використання молота як бойової зброї згадує також Тамерлан у XIV столітті в

автобіографії. На малюнку керченської вази із зображенням полювання персидського

царя Дарія та на срібній столовій вазі, знайденій на березі річки Прут (I століття нашої

ери), зображені воїни з бойовими молотками, що скидаються на келепи. Кращі

зразки східних келепів зібрані у колекції середньоазіатської зброї колишнього

начальника Закаспійської області генерал-лейтенанта Куропаткіна: усі вони добуті під

час кокандського та хівинського походів.

Як пояснює військовий історик Зеделлер, козаки використовували келепи, щоб

розбивати ворожі панцирі. В. Каховський вважав, що келепи служили у козаків лише

як допоміжна зброя і використовувалася рідко, головним чином проти татар, саме

тоді, коли супротивники так перемішувалися у рукопашному бою, що було

небезпечно стріляти, аби не завдати шкоди своїм. До всього описаного козацького

озброєння треба ще додати залізні якірці, або рогулі (по-російському чесноки), щось

схоже на курячу лапу з чотирма залізними кігтями для вгородження в копита

ворожих коней; а ще ятагани, ножі, кинджали і дуже рідко панцири та кольчуги.

Порох козаки носили в рогах, лядунках і чересах. Порохові роги відомі з давніх-давен,

судячи з того, що вже на військовій печатці, виданій козацькому війську польськими

королями Сигізмундом I та Стефаном Баторієм, зображено козака з мушкетом,

списом та рогом за поясом. У пізніші часи козаки носили так звані ладунки для

готових набоїв і сумку для кременя та куль. Ладунки були різноманітні: кістяні,

металеві, шкіряні; у вигляді тикв, сердець, фляжок тощо. Їх чимало збереглося до

нашого часу в приватних музеях збирачів козацької старовини. Крім того, козаки

мали шкіряні череси з пряжками, що їх вони носили на грудях, наповнюючи в два або

три ряди патронами з кулями та порохом, як патронташі нашого часу. Такі череси

нерідко оздоблювалися срібними з черню бляшками і обвішувалися великим,

оббитим сріблом рогом для пороху, сталевим кресалом, сап'яновим гаманом для

куль або торбинкою із срібним черкеським шнурком чи гайтаном. Усією описаною

зброєю козаки володіли з подиву гідною майстерністю, так що, як свідчить

український літописець Григорій Граб'янка, і “найкращий польський гусарин та

рейтарин з ними не зрівняється”.

«Так вічной пам'яти бувало у нас в Гетьманщині колись;

Так просто військо шикувало, не знавши просто «стой, не шевелісь!»;

Так славнії полки козацькі -- лубенський, гадяцький, полтавський

в шапках, було, як мак цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять,

то мов мітлою все метуть!»

І .Котляревський.

Їжа козаків

Запорізькі козаки були невибагливі в їжі. Про них говорили: «Запорожці як малі

діти: дай багато — все з'їдять, дай мало — будуть задоволені»(дод.15.). У домашніх

умовах їжа козаків не відрізнялася від їжі селян. Головне, щоб було живильне і

смачно. Перш ніж сісти за обідній стіл, козаки читали молитву "Отче наш”, потім по

знаку отамана куреня, що сидить на чолі столу, неквапливо бралися за їжу.

Популярністю користувалася у козаків, які довгий час проводили в походах, солона,

в'ялена і сушена риба - Дніпро, озера і протоки Великого Лугу удосталь годували їх

усякою рибою. Шматки червоної риби, наприклад, солили і вживали з хлібом

«подібно до шинки». Сушену рибу в походах кришили в різні варива. І ікру з

осетрових здобували спритні козацькі риболови, і жир з потрухів виварювали, який

або солили, або вживали ту ж годину в їжу.

Характер харчування козаків обумовлювався не тільки смаками окремої особи, а й її

матеріальними статками, релігійністю, частково, особливостями місцевості, де вона

мешкала(дод.16). Суворо дотримувалися християнські пости. За підрахунками

істориків, 189 днів в році козаки не вживали продуктів тваринного походження. Крім

того, багато хто з них постив, дотримуючись особистих обітниць. У час же походів

основу раціону складали сухарі, крупи, мука, сушена риба-тараня і прісна вода.

Вживання спиртних напоїв в цей період не допускалося під загрозою страти. У

скрутних військових обставинах козаки дозволяли собі вживати в їжу і конину, хоч це

заперечувало традиційним церковним звичаям і відношенню козаків до своїх

бойових помічників.

Любили козаки і хмільні напої: мед, наливку, пиво, але більше всього варену, яку Д.

Яворницький описує так: «суміш горілки, меду, сушених фруктів, переважно

родзинок, винограду, груш, яблук, разом звареними з імбиром і іншими в цьому роді

прянощами(дод.17). До цих пір в Чигирині – старій козацькій столиці – є люди, які

пам'ятають цей рецепт. Пили культурно. Майже у кожного козака була своя срібна

чарка, кришталеві креденці (вид скриньки для зберігання чарок), здобуті в бою або

отримані в подарунок за хоробрість».

3. Бойовий гопак

Гопак (від укр. Гоп - вигук, казане під час танцю; звідси ж дієслова гопати - тупати,

гопкати - стрибати) - національний український танець. Танцюють гопак в українських

національних костюмах(дод.18). Танець танцюють енергійно, основними рухами

танцю є танець навприсядки, пробіжки, широкі, високі стрибки зі помахами ногами.

Іноді в танці використовуються бойові шаблі українських козаків.

Гопак виник у побуті Війська Запорозького. Спочатку виконувався чоловіками;

сучасний гопак танцюють чоловіки й жінки, однак чоловіча партія залишається

провідною. У виконання гопака включаються елементи хореографічної імпровізації:

стрибки, присядки, обертання й інших віртуозних танцювальних рухів. Існують різні

варіанти гопака -- сольний, парний, груповий. Гопак нерідко має величний, героїчний

характер. Пісенні й інструментальні мелодії гопака виконуються в народі й як

самостійні музичні п'єси. У них панує вільно варійована стопа анапеста.

Свідчення зв'язку танцю Гопак із бойовими мистецтвами є доведена схожість

великої кількості його елементів із бойовими рухами(дод.19). Так, візантійський

історик IX ст. Лев Діакон у "Хроніках", описуючи походи князя Святослава, називав

волхвів дітьми сатани, котрі навчалися мистецтва воювати за допомогою танців.

Згодом мандрівника із Франції, що випадково потрапив у Запорізьку Січ, здивував

такий факт: козаки весь день тренувалися під власний спів, при цьому їхні рухи були

дуже схожі на танцювальні.

Бойов ́ий гопáк — українське бойове мистецтво, відтворене на основі елементів

традиційного козацького бою, що збереглися в народних танцях(дод.20).

Певний вплив на формування техніки Бойового Гопака мали прийоми самозахисту

селян Галичини. Практично в кожному селі були школи, в яких вчили дітей боротися.

В школі був майстер, що вчив дітей битися, боротися, розвивати в собі силу і

захищати себе та своє село від нападників. За це односельчани давали йому харчі.

Майстер бойових мистецтв не мусив займатися городом, скотарством, а лише

підготовкою молодих воїнів.

У 1996 році 18-19 травня у Львові було проведено перші всеукраїнські змагання із

бойового гопака, в яких взяло участь понад 150 учасників. 10-13 квітня 1997 року у

Львові проведено другі всеукраїнські змагання (300 учасників із 8 областей України).

В жовтні 1997 року бойовий гопак визнано національним видом спорту. В грудні 1997

року зареєстровано "Центральну школу бойового гопака", яка є громадською,

позапартійною та позаконфесійною організацією.

Протягом 1998-2000 років Центральною школою бойового гопака проведено 7

чемпіонатів різних рівнів, 8 навчально-вишкільних семінарів, багато показових

програм та фестивалів гопака в різних регіонах України. У вищих навчальних закладах

України ведеться підготовка фахівців із бойового гопака. У 2000 році у

Дніпропетровській області на базі Дніпродзержинського коледжу фізичного

виховання відкрито спеціалізацію "Бойовий Гопак". У 2001 р. було створено і

зареєстровано Міжнародну федерацію бойового гопака, яка займається поширенням

бойового гопака за межами країни.

З 7 по 15 жовтня 2001 р. у місті Черджоу в Південній Кореї відбувся IV всесвітній

фестиваль бойових мистецтв, на якому збірна України з Бойового Гопака зайняла

третє місце, чим шокувала увесь світ бойових мистецтв. По завершенні фестивалю,

учні школи Бойового Гопака подарували книгу Володимира Пилата "Бойовий Гопак"

до бібліотеки Шаоліню.

У 2002 році було відкрито експериментальну школу з українського жіночого

бойового мистецтва "Асгарда". Це мистецтво базується на техніці бойового гопака,

але в ньому враховуються анатомо-фізіологічні можливості жінки. Дівчата вивчають

боротьбу, техніку і тактику ведення бою, володіння різними видами зброї і систему

самозахисту.

Впродовж 2003-2004 років збірна України із Бойового гопака та Асгарди декілька

разів демонструвала українські бойові мистецтва в Республіці Польща.

У Львові 18 грудня 2010 року відбувся чемпіонат України з бойового гопака

(борня), у якому взяли участь понад 60 учасників(дод.21).

Висновки

Таким чином, в даному дослідженні ми дійшли висновку , що розвиток козацького

війська тривав три століття - з кінця XV до кінця XVIII ст. і припав на період

бездержавності українського народу. В найкритичніший момент історії, коли

вирішувалося питання самого існування нашої нації, народ спромігся витворити

військову силу, яка в боротьбі з нерівними супротивниками не лише зуміла вистояти,

а й здобути політичну свободу. Проте слід одразу ж наголосити, що поняття “народ”

не є тотожним поняттю “чернь”, саме національна еліта сформувала з розрізнених

напівтерористичних загонів потужну мілітарну республіку.

Із поглибленням польського національного та релігійного гніту та збільшенням

татарського нахабства козаки все більше усвідомлювали себе як єдина дієва

українська сила. Остаточно перехід від “козацького вільного лицарства” до “народу

руського” відбувся в період Хмельниччини під час боротьби на всіх можливих

напрямках.

Козацький устрій, вироблений у причорноморських степах, почав використовуватись

тепер для управління всією територією Української держави; козацьке військо

перетворилось на регулярну армію і окрему соціальну верству, утворився устрій, який

якнайкраще відповідав світогляду та традиціям нації. Інша річ, що цей позитивний

етап тривав недовго з огляду на ряд причин, які ще довго впливатимуть на нашу

історію.

Використана література

1. Н. Яковенко. Нарис історії України. - Київ: “Генеза”, 1997.

2. Микола Аркас. Історія України-Руси. - Київ: “Вища школа”, 1988.

3. Іван Крип'якевич. Історія українського війська. Том 1: Львів, 1936.

4. Українська культура другої половини 17-18 ст.//Теорія та історія світової і

Вітчизняної культури. - Львів, 1992.

5. Флоря Б.М. Запорозьке козацтво.//Україна: культурна спадщина, національна

свідомість, державність. Вип.: 1. - К; 1992.

6. Щербак В. Козацтво і православ`я. // Київська старовина. - 1993. - № 5.

7. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: в 3-х томах. Т. 1-3. - К., 1994.

Додатки

Дод.1.

Дод.2.

Дод.3

Дод.4.

Дод.5.

Дод.6.

Дод.7.

Дод.8.

Дод.9.

Дод.10.

Дод.11.

Дод.12.

Дод.13.

Дод.14.

Дод.15.

Дод.16.

Дод.17.

Дод.18.

Дод.19.

Дод.20.

Дод.21.