КОРЮКІВСЬКА ГІМНАЗІЯ

Корюківко моя!Моя маленька батьківщино!

Яка ж покручена історія твоя.

3

2013 рік

У збірці вміщені поетичні

та прозові твори учнів Корюківської

гімназії різних років про події

Великої Вітчизняної війни,

Корюківську трагедію 1943-го року,

а також зібрані спогади

очевидців трагедії.

Упорядники збірки: Ситенька В.А., заступник директора з ВР, Зима Н.А., педагог-організатор

4

Художнє оформлення: Титенко І., Лучок Я., учениці Корюківської гімназії

Корюківко моя

Корюківко моя, моя маленька батьківщино,

Яка ж покручена історія твоя

О скільки ж ти пережила,

О скільки ж ти перетерпіла

Та ти жива, жива, жива, жива!

Сини твої і доньки – все згоріло,

Лиш ти жива і маєш вічно жить.

Нічого, що вже коси посивіли,

Душа ж горить, вогнем життя горить.

Я знаю ти ж бо щастя заслужила,

Нехай же Бог дає тобі життя.

Корюківко моя, моя ти мила,

5

Люблю тебе, як матінко дитя.

Лілія Малиш

Не стріляй!

«Не стріляй!» - просила жінка німця,Своїм тілом прикриваючи дітей.

Вона не знала, що перед нею вбивця,Який щодня вбиває тисячі людей.

«Не стріляй! - вагітна закричала,-Я під серденьком виношую дитя!»

Аж раптом – раз! І вона упала.Одним патроном він знищив два життя …

«Не стріляй, - благала сива мати, -Прошу , пожалій мою сім‘ю!»

А він продовжував, продовжував стріляти,Не знаючи ні болю, ні жалю…

«Не стріляй, тихенько дівчинка сказала,-Я тобі свого ведмедика віддам».Та він не чув цього і її не стало.

Тепер вона з землею сам-на-сам…

Наш народ не має права забувати,

6

Про часи, коли невинна кров текла.Не дай Господь іще колись отак стріляти,Не дай Господь, щоб повторилася війна.

Євгенія Дуденко

Корюківська сльоза

Подумаю і уявляю:

Війна ! Корюківка палає!

Скрізь голод і терор блукає,

Несамовитий крик все не стихає…

Фашист людей з домівок виганяє,

Невинних діток навіть убиває.

І на стареньких не зважає, стріляє.

Яке це лихо! Гинуть люди!

За що така страшення кара?

І де взялась фашистська хмара,

Яка це горе принесла!?

Вікторія Остапенко

7

Корюківська трагедія

Корюківка, квітуче наше місто,О скільки болю ти пережила,

І ту трагедію, у 43-тім,Як спалено було тебе до тла.

Карателі безжально всіх вбивалиНе дивлячись на вік людей і стать.

Одних спалили, інших – розстріляли,Лиш ріки крові в спогадах бурлять.

І уявляєш – стоїш посеред поля,Тримає німець зброю у руках,А серце рветься, падає додолу,

Матусі голос чути у думках.

Там всюди крики, сльози і благання,Роки прожиті згадуються вмить.

І настає той час прощанняЗ життям, що відліта в блакить.

Загалець Маргарита

8

Титенко Ірина

9

Вічна пам‘ять!Палав незгасимо вогонь,Чорніло від диму повітряІ сльози, благання людейУ Бога молили спасіння

Безжальний, бездушний кат,Прийшов, щоб загарбать всю землю,

А наші тоді земляки Кричали перед смертю нестерпно.

Палала Корюківка декілька днів…Сім тисяч безвинно убитихІ спалених просто живцемЖінок і дітей безневинних.

І в пам‘яті розповідь тихХто чудом залишився жити,

Хто згадку крізь пекло пронісІ навіки пішов відпочити.

І в наших серцях як вогонь,Хай пам‘ять залишиться вічно!

Роман Камка

10

В том далёком боюЛюблю я близких и родных,

Люблю я всех, а больше их…Тех, кто погибли в том бою

За верность, славу, жизнь мою.Но как смогу благодарить

Сказать: «Спасибо» и любить?..Мне неизвестных тех солдат,

Что в дождь и снег, и даже в градСтояли насмерть за всех нас.

Плеч-о-плеч бились, погибали,В тех адских муках жизнь спасали;

Жизнь не свою и не родных,А нашу жизнь – детей своих!

Но нет в живых их. Как мне жаль!Стою, смотрю куда-то вдальИ вижу их бойцов младых:

Каких-то странных, неживых,Каких-то страшных, всех в печали;

Да, были годы. Жизнь отдали.И страшно мне

Как говорят вновь о войне.О тех героях и солдатах,

О тех младых парнях, ребятах,Которым мы не можем даже

Сказать хоть слово в жизни нашей,

11

Благодаря которым мы живёмИ жизнь с медовой чаши пъём.

Артём Камка***

На холодной землеСтоит город родной,

Почему-то окутанТревожною мглой.

А над городом ночь,А над ночью луна

И сегодня лунаКаплей крови красна.Каждый знает: луна

Так красна неспроста,Каждый знает: вчера

Началася война.И сожмётся в груди

Сердце с болью большойСтрах окутает нас

Пред войной роковой.Что же делать теперь?

И куда нам бежать?Каждый хочет ответ

На вопрос свой узнать.Но ответ не звучит.И не будет звучатьНе дано уж теперь

Нам всю правду узнать…И на город роднойНаступила войнаИ не даром была

12

Каплей крови лунаТатьяна Терещенко

ВІЙНА

Кров, страждання, біль і муки

Принесла народу на плечі війна.

Стрільба, а материнські руки

Дітей ховають, та дарма:

Фашисти згоняли всіх батогами

Палили немічних й малих…

Біжить дитинка, кличе маму,

А мами вже нема в живих.

Корюківка пройшла цей шлях пекельний,

Цей страшний путь, під назвою війна

І біль наш буде вічній ,безкінечний,

Та в памяті ж залишиться вона.

Хобел Катерина

13

***

Війна скінчилася у травніКоли птахи співали всі.

Війна скінчилася весноюКоли цвіли усі сади.

Але не всі здійснили мрію,Не всі до свята дожили.Не всі оті герої славні,

Раділи, що нарешті ми перемогли!

Я буду пам‘ятати всіх.Хто кров за мене проливав,

Моє майбутнє захищав,Мою весну оберігав.

Спасибі Вам, захисники,І уклін Вам до землі.

Травневі квіти теж для вас,І поцілунок мій в цей час!

Марина Хзам

14

Страх війни

Журавлі летіли від хати

І нічого їм було втрачати

Небо блакитне за мить посіріло,

Все навкруги горіло.

Земля вогнем палала ,

А по щоці – сльоза стікала.

Втратили люди спокій

І не кличе до себе степ широкий.

Всі пішли воювати,

Рідну землю від ворога захищати,

Бо фашисти кляті, батьківщину захопили,

Ворожнечу і ненависть в людей вселили.

Багато крові пролилося тоді,

Боже, не допусти ніколи такої війни.

Анна Теселько

15

Корюківщина

О рідна Корюківко, не згадуй!Ті не прохані,

І страшні часи.Бо карали всіх, за правду,

Не згадуймо,Мій рідний не проси!

Бо тяжко, дуже тяжко.Йшли ми по життю,

Неначе по неволіЧому ніхто не скаже:

«Корюківко! Люблю!»Що трапилось?

Неначе... . Корюківка пала!Чому не прохана неволя,

З собою смерть вела?Ну що ж ви? Рідні!

Неначе силонька здала!?Наберемося,

Мужності й терпіння.Бо ніхто не вирве,

Любов нашу до Корюківки з коріннямДякую! Я дякую тобі, Господь!Що вкраїноньку мою не кинув,

Бо тепер,Всі ми живемо,

І ти, і яА землі наші рясно процвіта!

Даша Борсук

16

Молитва

Дай пам‘яті нам, Святий Боже!

Війну ту забути не можна!

Бо гріх забувати солдата,

Що вирвав свободу із рук ката.

Бо страшно забути руїни, спустошені села і сина,

Якого згорьована мати не стомиться вічно чекати.

Не маємо права забути Корюківку спалену

Й пута фашистські, що світ оповили.

Дай, Боже, нам мудрості й сили

Війні на заваді стояти,

Мир міцно й достойно тримати,

Бо доки в нас пам‘ять палає,-

Мир люта війна не здолає.

Максим Макуха

17

Спалена КорюківкаВона тримала в руках немовля

Й рученята йому цілувала.І здавалось раділа земля,

Що їй доля дитину послала.Але сльози неначе струмок,

По щокам сповзають додолу.Вона просто одна із жінок,

Яка більше не має дому.Вона просто одна із тих,

Чию хату безжально спалили.Не лишили нікого в живих –

Корюківку вщент розгромили…А ця жінка ховала лице,

Щоб малого слізьми не злякати.Її батька спалили живцем,

На очах застрелили матір…Їй єдиній вдалося втекти

До грудей притиснувши сина.Крізь ліси, поля та мости

Вона бігла, летіла щосили…

Про це довго мовчали колись,Але зараз говорять відверто.Україно, устань й помолись,

За тих, хто згорів в сорок третім.

18

Євгенія Дуденко

***

У наших душах вічно живіБійці за правду і свободу.

Бійці могутні і сміливі,Своєму віддані народу.Ми не забудемо ніколи

Тих, хто життя своє віддавЗа рідну землю, рідну мову,

Хто до кінця за це стояв.Вони боролися за правоУ своїх хаті мирно жить,І їм вдалося це на славу,

Вдалось фашистів тих розбить.Ось – здобули цю Перемогу,

Та виграли оцей двобій,І чесно вийшли на дорогу,А зараз ми йдемо по ній.

Дорога ця веде в майбутнє,В майбутнє , чисте і святе,А за плечами незабутнє,

Не забувається таке.Андрій Барабаш

19

20

21

В ПАМ‘ЯТЬ ПРО «ЧЕРВОНИЙ

БЕРЕЗЕНЬ» 43-ГО(роздуми

гімназистів)

Рубей Ольга Сповідь ангела

Я мовчав про це довгих 70 років. Тримав при собі всі страхіття тих часів. І ніколи про це не говорив. А кому і як? Адже серед живих людей мене вже давно немає. Чи ангели вміють говорити так, щоб їх почули на землі? Не знаю, але спробую, бо мовчати далі вже немає сил…

…Усе почалося світлого березневого ранку. Мати пішла до сусідки по молоко, батько- латав чоботи. 10-річний братик Василько зранку гайнув кудись. Мати завжди сварилася, що бігає десь днями, а йому – абищо. Я вже давно прокинувся, але вставати з теплої печі дуже не хотілося. Мене звуть Миколка і мені – 9 років.

У хаті так смачно пахне борщем! .. Ураз ранкову дрімоту пронизав крик матері, яка кулею забігла до хати :»Німці! Німці! Палять хати, людей, розстрілюють! Тікаймо!..». Від того крику, якогось страшного, звіриного, батько аж зблід. А потім хутко схопив мене на руки, натягнувши якусь одежину. А мама стривожена все кликала Василька… Розхристана, вона бігала довкола хати, сподіваючись відшукати його. Але братик, мабуть , знову десь завіявся. Мама несамовито кричала, а з нею ридав і я, малий, ще не усвідомлюючи усього жаху від того, що коїлося. Лише батько заспокоював нас, мовляв, усе буде добре, все буде…

22

Ми тікали городами, бо на вулиці вже чулися постріли і незрозуміла мені, чужа мова. І німецький дикий регіт, від якого хотілося плакати ще дужче. Над містом повисла густа хмара диму і , здавалося, що палає все навкруг. « Ой, людоньки! Що ж це коїться?! – почулося з іншого боку вулиці. – Що ж це ко…» А потім – зойк різко обірвався, а мама чомусь стала плакати ще голосніше, не перестаючи кликати Василька. Батько взяв матір за руку, а мене міцно притулив до себе:»Тримайтеся, мої любі, тримайтеся! Нам би дістатися лісу, а там …» Це були останні його слова. Тато якось одразу опустив руки, і ми вдвох упали на сніг. «Ой!» - лише зойкнула мама і впала поряд. «Мамо!Тату!..» - я не знав, до кого притулитися. Вони обоє дивились у небо якимись незрячими, каламутними очима і нічого не відповідали. Враз із-за старої груші я помітив трьох німців, які направлялися до нас. «Нам би дістатися лісу…» - майнули й голові батькові слова і я – кинувся тікати. Мені здалося, що так швидко ніколи до цього не бігав! Останнє, що почув за своєю спиною, - сміх чужих солдатів і постріл, один… Їхня куля таки наздогнала мене…

…Щороку, на початку березня біля Пам»ятника жертвам фашизму у моєму рідному місті збирається багато людей. Серед них і старенький 80-річний дідусь зі своїми правнуками. Це мій брат Василь ! Йому одному з нашої сім‘ї вдалося врятуватися тоді, коли німці палили Корюківку і знищували її жителів. Тут , на небі, з мамою і татом ми радіємо за нього. Як і за всіх людей нашого чудового краю, які відродили і розбудували зруйноване вщент місто. А нашої хати вже давно немає. На тому місці побудувалися інші люди. Але кожної весни у повітрі все одно вчувається запах маминого борщу з печі…

23

Мінко Марія

Як відомо, в історії нашої держави траплялось багато лих та тяжких випробувань. Та серед її сторінок є одна, яка привертає найбільше уваги, найтемніша сторінка – Друга світова війна. Війна - це саме по собі явище страшне й жахливе, але такої

війни, як та, що у 40-х роках ХХ ст. спіткала долі ні в чому невинних людей, у світовій історії ще ніхто не бачив.Нечувана раніше жорстокість забрала за офіційними даними 50-55млн. людських життів, але страшно навіть уявити, що насправді ця цифра в декілька разів менша, ніж та, що відповідає дійсності.

Це широкомасштабне лихо не оминуло й нашого містечка. Населення Корюківщини, яке тільки оговталось від останніх подій, навіть не здогадувалось про те, що найстрашніше ще попереду.

Адже ще до війни Корюківка стрімко процвітала. Надзвичайно працьовиті корюківчани любили своє містечко та намагалися робити все для його розвитку. Постійна тяжка праця та завзяття давали свої плоди:успішно працював цукровий завод, а також завод молочної промисловості. На вулицях міста завжди лунав дитячий дзвінкий сміх. Люди, хоч ще і не були досить щасливими, але все ж у їхніх серцях запалав вогник надії, надії на краще життя… Та хто ж тоді міг подумати про те, що зовсім

24

скоро всього лише протягом 3 діб за наказом німецького ката маленьке мирне містечко знищать, зітруть з лиця Землі майже з усіма його жителями?

1-3 березня 1943р. Саме ця дата є найкривавішою та найсумнішою в історії не тільки нашого міста, але й всієї нашої держави, саме ті події, які сталися на протязі тих трьох днів ми називаємо корюківською трагедією. За цей дуже короткий час по звірячому було вбито 6700 корюківчан і спалено 1290 дворів. Цю трагедію не можна забути, не можна викреслити з нашої пам’яті. Вона і досі доноситься до нас крізь десятки років. Відлунням тих подій є спогади очевидців, сплюндровані та скалічені життя більшості з них. У кожної людини жорстокі німецькі солдати забрали щось найцінніше: у когось родину, у когось домівку, а у когось навіть життя.

Не стала винятком і моя сім’я. Декілька років тому, коли я була ще маленькою, мені

стало цікаво дізнатися про ті страшні події сорок третього року. Я попросила бабусю розповісти мені про те, що тоді пережила її родина. Мене дуже вразила ця розповідь.

«Одного дня, а саме 1 березня, до нашої хати прийшла налякана сусідка: «Німці! Вони зараз прийдуть до вашої хати. Тікайте!» - почала моя бабуся, і я помітила, як на її очах забриніли сльози. - Ми тоді дуже злякалися, тим більше наша родина вже не вперше страждала від війни: у 42-му поліцаї закатували мого батька,йому було всього лише 29 років, тож ми залишилися втрьох із маленькою сестричкою та матір’ю. Часу не було. Мати розуміла, що треба негайно тікати. Ті, хто не потрапив до рук німців та мадяр, тікали до болота неподалік від нашої хати. Ми не стали винятком, залишивши всю худобу,

25

пішли рятуватися, не знаючи що на нас чекає, чи смерть, чи спасіння, але іншого виходу не було, кожен хотів вижити. Всі сиділи у холодній воді 3 дні, але бажання жити було сильнішим, аніж холод. Моя молодша сестричка тоді була ще зовсім маленькою і постійно плакала, саме тому обурені люди виганяли нас, але ми не йшли, тим паче солдати знали, де ми ховаємось, але боялись іти до болота, лише стріляли, та всі лежали майже з головою у воді, і влучити в когось було дуже важко. Ці три дні я запам’ятаю назавжди. Але найгірше було ще попереду. – бабуся почала плакати, сльози жалю все більше і більше наповнювали її очі, та все ж вона продовжила свою розповідь. – Звідти вийшли не всі. Ті, хто витримав цей жах далі пішли своєю дорогою. Коли ми дісталися до нашого двору, то побачили сам лише попіл, від нашого господарства нічого не лишилося. Але, вийшовши на вулицю, жах та біль охопив наші серця. Від міста, яке ще кілька днів тому біліло своїми чепурненькими хатинами, нічого не лишилося. Самі лише згарища та руїни довкола, а ще…море крові, усюди вона лилася рікою. Те явище не можна описати словами, та й побачивши на власні очі,не одразу розумієш, чи це сон, чи це насправді. Ми йшли, а в серці панувала туга за тим, що ще зовсім недавно було нашою найріднішою домівкою, мозок просто відмовлявся вірити в те, що це наша Корюківка, наше містечко…Ми пішли до родичів у сусіднє село. На щастя, і сестричка, і мама залишилися живими, ми врятувалися і ще дуже довго згадували ті страшні роки…»Бабуся закінчила свою історію, а я ще сиділа мовчки і намагалась уявити те, що вона мені описала, але не виходило. Як взагалі можна уявити цей жах!? Як можна уявити таку

26

жорстокість!? Звичайно, я зростаю у мирі і тому не можу цього збагнути…

Моя бабуся тоді була ще молодшою за мене, але вже в свої юні літа вона на собі відчула той біль втрат, який сіяла жахлива війна. Таких, як вона були мільйони, але таких трагедій, як корюківська можна злічити на пальцях однієї руки. А ті події, які сталися у вирішальному для Корюківки 43 –му заслуговують, на те, щоб про них знали і говорили в усьому світі.Я хочу, щоб історія мого міста не забувалась, і ми всі пам’ятали про тих людей, які поклали своє життя заради того, щоб зараз ми жили у мирі та злагоді.

Біжовець Юлія

Життя будь-якого міста – це не лише сьогодення, і плани на майбуття, це також те, що належить історії – минуле.На жаль чи на щастя, історію не можна змінити, бо вона - минуле, а час не має зворотного відліку. Але історію треба пам’ятати, щоб черпати

з її сторінок не лише знання, а й наснагу працювати в ім’я майбутнього. Людській пам’яті властиво забувати. Але те, що творили фашисти 1-3 березня 1943 року в нашій рідній Корюківці, ми не забудемо до кінця своїх днів.

Минає 70 років з часу трагедії, що відбулася у роки Великої Вітчизняної війни з мирним населенням Корюківки Чернігівської області. Близько семи тисяч жителів було

27

розстріляно і спалено живцем у цьому поліському місті. Багато років про ці події 1943 року було заборонено навіть згадувати, і, на жаль, інформації про неї зовсім мало. Сьогодні розсекречено архівні документи, які вражають масштабами трагедії, яку вчинили фашисти над мирним населенням Корюківки. Залишились живі свідки цього жахливого злочину, і згадувати проті події їм надзвичайно боляче і гірко.

Уночі 27 лютого 1943 року партизани з’єднання Федорова розгромили німецький гарнізон. Визволили в’язнів з тюрми – сім’ї партизанів, активістів з усього району.

Уранці 1 березня 1943 року за наказом німецького генерала А. Хойзінгера почалася кривава розправа над мирними жителями. Місту судилося щезнути з лиця землі разом з усіма своїми жителями.

Під виглядом перевірки документів жителям міста запропонували з’явитися на центральну площу. Людей партіями по 50 – 100 чоловік заводили до клубу, їдальні, ресторану, інших громадських місць і там розстрілювали. Німці вдиралися до будинків і убивали всіх, кого заставали на місці. Не було пощади ні жінкам, ні дітям. У місцевому ресторані йшла п’яна гульня фашистів. Очманілі від спирту садисти – есесівці вимагали розваг. І тоді з вулиці до ресторану почали приводити жінок. Тут же серед столиків під звуки губних гармошок, жінок ґвалтували і вбивали. Потім, вийшовши з ресторану, стріляли з автоматів по натовпу. Обливали бензином живих і мертвих і підпалювали. Вбиті лежали в багато шарів вище вікон, чулися крики… Це підтверджують спогади Валентини Скороход : «Думали, що вбивають партійних. А потім бачимо – усіх. Дітей і

28

дорослих кидали у вогонь». Карателі діяли з особливою зухвалістю та жорстокістю.

Розповідає свідок кривавої розправи Ніна Савеліївна Громова: « У хаті залишилася мала дитина. Подумала, що дитину не вб’ють. Хай залишається у колисці, бо почне кричати і нас помітять. Але, повернувшись, побачили застрелену в колисці дитину. Не віриться, що таке було, але ж… Ізверги!» «Моя маленька дочка лежала в мене на грудях, коли в нас почали стріляти в ресторані. Заганяли тут як худобу на бойню...Фашист поцілив мені в око... і я більше нічого не пам’ятаю. Трьох моїх діточок було вбито. Навіть поховати їх не довелося... спалили їх кляті кати», – згадував Євген Римар.

« Було страшно дивитися, кругом кров, люди лежали в калюжі крові. Жінка тримала дитину, якій був усього рік, то пострілом попав їй німець у груди, а голівку дитини зовсім кулею розірвало. Поруч з ними лежала моя сестра, голова була розірвана теж, кров текла широким струмком…»,- згадує очевидець трагедії Кузуб Галина Тимофіївна.

Спогади уцілілого мешканця, священика Всеволода Дагаєва:«…зайшовши до ресторану я побачив там гори вбитих людей і калюжі крові. В Олексіївці, куди я пішов відразу після цього, було те ж саме: у будинках і просто на подвір’ї лежало по 20-30 трупів. Частину будинків із трупами гітлерівці спалили першого дня. На другий день тривало те ж саме. Були випадки, коли людей живими кидали у вогонь».

Мене вражає жорстокість німців до жінок, вагітних жінок, дітей та до людей похилого віку, але особливо мене вражає жорстокість фашистів до немовлят. Я не розумію як можна вбити ту маленьку крихітку, те маленьке щастя, той

29

найдорогоцінніший скарб у житті батьків. Я просто не розумію, як можна вбити будь-яку людину, адже ти не маєш права забрати життя того, кому ти його не давав. Щоб вчинити такий злочин проти людяності потрібно бути нелюдом, твариною, тільки не людиною, тому що нормальна людина не могла вчинити такий злочин.

Три дні, 1-3 березня 1943 року, багряна заграва висіла над Корюківкою. Горіли хати, повсюди на вулицях, подвір’ях, городах – лежали побиті дорослі й діти. Протягом цих днів кати глумилися над безневинними мирними жителями. Після знищення всіх знайдених мирних жителів, карателі селище спалили. Очевидці казали, що дим і заграву від пожеж було видно у Щорсі, Сосниці, Холмах.

До речі, гітлерівський генерал А.Хойзінгер, за наказом якого Корюківка була стерта з лиця землі разом із жителями, навіть не постав перед судом у Нюрнберзі. Він був віднесений до категорії «злочинець за письмовим столом» і тривалий час працював інструктором бундесверу, а потім обіймав керівну посаду в НАТО за місцем проживання в США. Я гадаю, що це не справедливо. На мою думку, його повинні були засудити до жорстокої кари, адже він та людина, за наказом якого по-звірячому знищено 6700 корюківчан і спалено 1290 дворів. Але це все минуле, і ми не в змозі його повернути.

Справді, таких звірств, які учинені фашистськими катами у одному населеному пункті, історія не знала.На мою думку, Корюківська трагедія 1-3 березня 1943 року за своїми масштабами є, мабуть, найбільшою кривавою каральною акцією нацистів проти мирного населення у Другій світовій

30

війні. До такого висновку підводить порівняння з всесвітньо відомими трагедіями світової війни в Європі:Українська Корюківка – 1-3 березня 1943р. вбито і спалено близько 7тис. осіб.Білоруська Хатинь – 22 березня 1943р. знищено 149 осіб.Чеське Лідице 11 червня 1943р. вбито 320 чол.Французька Орудар – 10 червня 1944р. знищено 642чол.

І мені дуже болісно усвідомлювати те, зо наприклад про Хатинь знає і пам’ятає увесь світ, але Корюківська трагедія майже в 45 разів жахливіша за горезвісну білоруську Хатинь. Але я надіюся і намагаюся вірити в те, що історія з часом усе розставить на свої місця.

Усе далі у вічність відходить війна. Та час не зітре подвиги тих, хто віддав життя за врятування рідної землі від ворожої навали. Наш край називають партизанським, геройським, а ще – мученицьким, бо місто спопеліло у вогні каральної акції. Пам’ятає про це земля наша прадавня й пишається собою.

Дзюба Аліна Війна – це надзвичайне випробування для кожної людини та нації загалом. Велика Вітчизняна війна була дуже жорстокою, наслідки якої постукали в кожний будинок, залишивши матір – без сина, жінку - без чоловіка, дитину – без батька. Тисячі людей пройшли крізь війну, зазнали великих втрат, але

31

вони вистояли і перемогли, зуміли завоювати для своїх нащадків мир та спокій.

Війна, кривава і страшна, стала для корюківчан суворим випробуванням. З перших днів окупації місто стає одним із центрів партизанського руху на Чернігівщині, вогнищем незламного опору загарбникам. 1 березня 1943 року нацистський каральний загін із міста Щорс прибув до селища міського типу Корюківки. Містечко оточили з усіх боків. Мешканців групами по 50-100 чоловік зганяли у клуб, їдальню, ресторан, інші громадські місця і там розстрілювали. Німці вдиралися до будинків і убивали всіх, кого заставали на місці. Не було пощади ні жінкам, ні дітям. Мені щиро жаль тих людей, які терпіли знущання німців, вони ховалися у підвалах, кущах, стогах сіна, тікали в інші села, коли це було можливо.

Німці мали на меті з часом перетворити український народ на рабів, позбавити власного імені, історії, майбутнього. І з перших же днів окупації ці наміри почали ретельно здійснюватись.

Три дні, 1-3 березня 1943 року багряна заграва висіла над Корюківкою. Очевидці казали, що дим і заграву від пожеж було видно у Щорсі, Сосниці, Холмах. А пізніше, 9 березня, карателі повернулися, щоб спалити те, що залишилося, і добити вцілилих людей.

Чи досить однієї історії, щоб передати весь той жах, що випробували на собі мирні жителі Корюківки? Скільки молодих життів було погублено, скільки доль зіпсовано!

Я дуже рада, що нарешті Корюківська трагедія зачепила серця нашої влади. Ось, наприклад, співробітники Українського інституту національної пам'яті нарешті розкрили одну з найбільших таємниць військового злочину та злочину проти людяності, з’ясували безпосередніх винуватців проведення каральної акції у березні 1943 року в Корюківці. Також нарешті покажуть фільм на Першому Національному про багато страждальну історію нашого невеличкого міста.

32

Що відчувають люди, які зуміли пережити події Великої вітчизняної війни? Я не знаю, бо не жила в той час, але моє ставлення незмінне: я проти війни? Нація, яка пережила війну, гідна поваги. Тому про вчинки людей треба знати та шанувати пам'ять про них. Отже,молоде покоління, треба робити все можливе, щоб уникнути великої біди, уникнути страждань та утрат своїх родичів та близьких. Я хочу, щоб мир панував завжди, в оселях кожної родини. Велика подяка всім ветеранам за щасливе, безтурботне та спокійне життя! Хай завжди панує мир!

Хуртик Оксана

ЗАРАДИ ЖИТТЯ… Закінчувалося буремне літо 1941-го року. Розпечене сонце вогняною кулею повисло над маленьким містечком, що загубилося серед дрімучих поліських лісів. Тремтливе марево вкривало землю. Здавалося, що життя завмерло від полуденної спеки: ніде жодної постаті, не скрипне колодязний журавель, не задзвенить серп у житі. Аж ні... На околиці під величезним старезним дубом сидить хлопчина років тринадцяти. Це Василько Савченко. Він сумно дивиться на ліс. Погляд блакитних очей сповнений задуми та смутку.

Десь серед глухого лісу - партизанський загін, а з ним і його батько -підривник. Як не просився Василько піти разом з ним - не пустив. „Ти тепер за старшого в сім'ї. Хто буде допомагати матері, доглядати за сестричками?" -переконував батько.

33

Звісткою від батька були пущені під укіс німецькі ешелони, підірвана' " комендатура. Страх фашистів перед партизанами теплою хвилею гордості за татка відгукувався в серці хлопця.

Та не обминуло лихо домівки Василя. Прокотилася містечком чорна звістка: розстріляли партизанів, а серед них - батько. Не встигли прийти до тями, як з'явилися фашисти...

Василько біг городами, чіплявся за бур'яни, падав, вставав і знову біг. „Не вберіг, не захистив, не виконав заповіту батька!" - кричала душа хлопця., Очі застилали сльози, але не могли змити з пам'яті переляканий погляд оченяток сестричок, матері, що намагалася закрити собою дітей. Не пощадили, не пожаліли... Розстріляли з диким ґелґотанням та сміхом.

Василькові здавалося, що серце не витримає — розірветься від болю. Аж ні, витримало...

Через два тижні хлопець був у партизанському загоні. Біль, розпач і страх перетворилися в жагу помсти. Підривник Василь Савченко не мав страху. Як заговорений, затято йшов туди, де була найбільша небезпека. Підірвані шосейні мести, автомобілі з боєприпасами, ешелони з живою силою, технікою, обози з продовольством, пальним, зброєю, німецькі склади та комендатури - це була його данина пам'яті про батька, матір та сестричок-янголяток.

Чи був то подвиг? Напевно, був... Подвиг заради пам'яті загиблих, заради життя і свободи земляків, заради світлого, щасливого майбутнього прийдешніх поколінь.

34

Лист в 45-тий рікШановні солдати Великої Вітчизняної війни —

переможні, воїни -визволителі!Пишу лист із майбутнього в минуле вам, людям, ціною

життя, здоров 'я, свободи, щастя якихживемо ми, покоління ваших правнуків. Пишу листа тим, хто пройшов через всі лихоліття війни і зміг вижити і жити далі, і тим, хто залишився вічно юним, вічно коханим і найдорожчим в серцяхрідних та друзів.

Пишу тобі, сьогоднішньому сивочолому ветеранові, а тодішньому красивому, завзятому, мужньому солдату - переможцю, який відстояв вільне майбутнє нашої України.На жаль, написати цього листа мене змусила не світла річниця визволення рідного краю від коричневої чуми, а випадок свідком якого я став декілька днів тому. Сонячного вересневого ранку я зайшов в автобус, який мав відвезти мене до обласного центру. Через декілька хвилин до салону ледь піднявся колись, напевно, високий та стрункий чоловік, а нині - згорблений, з палицею в руках посивілий дідусь. Тихенько примостився на вільному сидінні. Ось в цей момент з'явився водій - молодий кремезний парубок років 23. Виявилося, що у дідуся нема квитка. ,,Але ж я ветеран війни, можу їхати безкоштовно", - мовив чоловік. Ці слова неначе окропом ошпарили молодика. Чого тільки не почув дідусь. Він мовчки слухав, як йому кричали в обличчя, що не зобов'язані безкоштовно возити „всяких тут", що „ми - не благодійна організація ", що „можете скаржитися хоч у Верховну Раду”.

35

І це при тому, що їхати тому дідусеві було хвилин десять до сусіднього села, а квиток, коштував аж 2 гривні(!), та й у салоні автобуса було більше половини вільних місць... Але автобус не зрушив з місця, поки хтось із пасажирів не заплатив за старенького, бо в його навіть грошей не виявилося.Чи думав тоді, у переможному сорок п 'ятому той чоловік, що колись доведеться почути такі слова? Чи міг уявити, що сьогоднішній його нащадок буде говорити з ним в такому принизливому тоні? Ти знаєш, солдате-визволителю, мені було так соромно за того горе-водія, що крізь землю хотілося провалитися. Пройшовши дорогами війни, переживши післявоєнний голод та розруху, важкі роки відбудови, ти маєш повне право на повагу та увагу від сьогоднішньої молоді. Пишу тобі, у 45-тий, у ті дні, коли ти, переможець, подарував майбутнє народам Європи без фашизму. Тоді тобі радів кожен, адже ти був уособленням свободи, щастя, життя. А післявоєнні роки! Лише віра, свята віра в щасливе майбутнє прийдешніх поколінь могла дати вам ті сили, щоб відбудувати зруйновану й омиту кров 'ю країну.Про що ви мріяли тоді? Напевно, про мир і щастя, про майбутнє світле життя своїх дітей та онуків. Про країну, як квітучий сад, в якій би панували доброта та злагода. І вже точно не про зневагу поколінь. Якщо б ви тоді мали змогу зазирнути в сьогоднішній день, ви б, напевно, не впізнали свою країну. Не впізнали б і народ, який чомусь не відчуває себе щасливим і який не в змозі об'єднатися заради спільної мети. Можливо, ми стали освіченішими, багатшими, але чи кращими? Невже ми не можемо забути особисті амбіції, жадобу збагачення, наш егоїзм

36

та цинічний прагматизм і нарешті здійснити мрію наших дідів та прадідів про країну щастя, добробуту, добра? Цей лист — не каяття. Це лист — прохання до тебе, покоління переможців. Подаруйте нам, своїм нащадкам, частину нашої волі до життя, волі до боротьби заради щастя свого народу, допоможіть нарешті повірити в себе, в силу розуму, згуртованості і праці. З повагою до Вас, герої 45-го, покоління ваших правнуків. Бадюля Іван

ЧЕРВОНА ЗОРЯ

Село принишкло... Лише собачий гавкіт луною відкочується в ліску за городами, та час від часу жалібно заскиглить колодязний журавель. Сусідський півень схопився на огорожу, лунко проголосив

прихід нового дня. А потім, ніби чогось злякався, притьмом побіг до курника. Ранок огортав першою осінньою прохолодою. Повітря бриніло чи то від холоду, чи то від напруженого очікування чогось страшного.

Учора за далеким лісом розкочувався гуркіт бою. В людей руки чомусь не бралися до роботи, а очі самі обмацували пильним і стурбованим поглядом той сосняк та дорогу, що вела до села. Вночі майже ніхто не спав. Люди тривожно дивилися на далеку заграву, ховали дітей та чекали біди. А вона, клята, не забарилася...

Вранці за селом з'явилося декілька підвід, на яких тихо стогнали поранені бійці. З десяток змучених, заляпаних

37

багнюкою червоноармійців ледве переставляли ноги по мокрій землі. Земля налипала на чоботи, роблячи їх свинцево важкими. Аж ось зупинилися за городами на околиці села, хвилину радилися. Через мить підводи рушили далі, а шестеро чи семеро бійців між городами та кладовищем, де земля пагорбом здіймалася над болотом та дорогою «стали вгризатися в неї, холодну та примерзлу. Копали напружено та мовчки, з якимось відчайдушним завзяттям, неначе це була остання справа їх життя. За спиною маячили хрести. Чоловіки інколи дивилися на них і швидко відводили очі. Здавалося відступи хоч на крок - і ...Німці не забарилися. Вони з'явилися на дорозі, коли день добігав кінця. З'явилися несподівано, хоча в кожній хаті кожної хвилини в когось та й пролітало в думках: „Ось-ось прийдуть, не обминуть..."

Німців було декілька десятків. Вони йшли густим ланцюжком, щось вигукували та голосно реготали. Промені призахідного сонця короткими спалахами відбивалися на чорних касках... Сутичка була короткою. Сили не ті... Життя червоноармійцям врятувала глибока балка, лісок за городами та ніч, яка єдина прийшла на допомогу. Саме вона допомогла вцілілим бійцям відтягтипоранених товаришів. А німці поспішали. Вони навіть у село не зайшли, лише з диким ґелґотанням пронеслися через опустілі двори на околиці села.Ранок був важкий. Небо на сході було зловісне та багряне, неначе заграва від пожежі. Люди поверталися до власних домівок. Діти перші побачили край кладовища мертвого червоноармійця. Застиглі очі дивилися у вранішнє небо. „Зовсім дитина!" - зойкнула жінка.,, Хоронили мовчки. По старечих щоках тихо скочувалася прозора сльозинка. В кишені

38

гімнастерки жінки знайшли якийсь документ. Хлопець був з далекого Туркменістану. „Наш хлопчик, наш солдатик”, - з того дня ці слова декілька десятків років повторювали всі, хто приходив на могилу червоноармійця. І вже зовсім не важливо було, хто він - українець чи білорус, туркмен чи казах - він був їх дитиною, могилу якого доглядали трепетно та дбайливо. А згодом сусіди зібралися та поставили скромний пам'ятник з червоною зіркою на його маківці. До сьогоднішнього дня не заростає стежина до могили того, чиє ім'я вже ніхто не пам'ятає, але якого ніжно називають „наш солдатик".

Коробко Катерина

Із щоденника

Ранок видався надзвичайно холодним. Ні горнятко чаю, ані теплий шарф не гріли. Серце стискалося від болісних спогадів… Чергові роковини тих пекельних березневих днів. Біля меморіалу з’являються люди. Хтось плаче, хтось згадує рідних, а хтось співчуває чужому горю. Все навколо рясніє червоними квітами, ніби кричить про пережите горе. Навіть повітря наповнене чимось невимовно-терпким, гірким. Все навкруги просякнуте скорботою. Я не витримую, краще прогулятися містом, заспокоїтися. Та що це? Раптом переді мною виникло зовсім «інше» місто. Я зрозуміла, що події 1943р. пролітають в моїй уяві як фільм.

39

Суцільна ватра. Повітря наповнене чорним їдким димом. Чутно постріли. Один, другий, третій, якоїсь сім’ї не стало. Чутно несамовито-дикий регіт. Фашистам смішно зі смерті?! Вони заходять до будинку. Мати, батько і син моляться перед образами, а в ліжечку тихенько лежить немовля. Вони знають наперед свою долю. З саркастичною посмішкою гітлерівці стріляють по іконах. Діти плачуть. Фашист здирає рушника з розстріляних образів, і змушує хлопчика ним натерти ним свої чоботи. В сльозах хлопчик виконує наказ. В колисці заплакало немовля. Відкинувши хлопця, німець іде до колиски. Мати закриває її собою, вона плаче і благає не чіпати дитя,каже, що лише 7 днів живе воно на світі і не винне перед ними, але фашист направляє рушницю, проте вже на матір. Батько не витримує і накидається на гітлерівців. Крики, зойки, постріл. Батька не стало. Ще один, і діти осиротіли. Хлопчик забився під стіл і тихенько плаче. Зову постріл, немовля вже не заплаче. Вшитий куточок в колисці став багряним. Стріляють по хлопчику. Поранили. Чутно гупання, фашисти пішли. Через поранення дитя не може підвестися. Поряд вбита сім’я. Якийсь дивний запах. То хата горить. Ось вже пекельні язики гуляють по кухні. Жахливий пронизливий тріск, і тихе дитяче: « Отче наш,..». Господи, ну за що?! У мене на очах з’являються сльози. А може там, на небі, вони зустрінуться з мамою? І вона доспіває їм колискову? Наче скринька Пандори перевернулася над Корюківкою у березні 43-го. Всі біди висипались. У скриньці, на самому дні, залишилась надія. І я сподіваюсь, повертаючись додому таким

40

гарним і відродженим з попелу, як фенікс, містом, що не буде ніколи на землі такого горя.

41

42

Із спогадів очевидців

Корюківської трагедії

Титенко Інна Савеліївна, 03. 01. 1936 р. н. , уродженка Корюківки

« Ми, діти війни, не дивлячись на свої дитячі роки, були всі на той час дорослими. Ми всі переймалися воєнним життям. До малих дітей відносилися лише ті, котрі лежали в колисках. Я була дуже спостережлива і мене все страшенно цікавило. Ті страшні роки я згадую, і здається, що це було лише вчора. У роки Великої Вітчизняної війни моя сім'я проживала в місті Корюківка по вулиці Оксьонівка, зараз Шевченка, при виїзді на село Наумівка. На цій вулиці жили головні поліцаї міста на чолі з Морозом Іваном, який в довоєнні роки був секретарем комсомольської організації. Моя старша сестра товаришувала з донькою головного поліцая, тому і мені довелось бачити як гарно жили зрадники при фашистських окупантах. Ці люди заради свого достатку, мабуть, і рідну матір не пожаліли б. Наприкінці лютого 1943 року поліцаї почали масштабні арешти в селах району. Арештованих везли по нашій вулиці до тюрми, тому ми все бачили. В першу чергу, заарештовували комуністів та сім'ї офіцерів радянської армії, а також сім'ї партизанів. Біля нас жила сім'я Короленків, до яких приїхали родичі з міста. Їх, молоду жінку і маленьку дівчину, поліцаї забрали в комендатуру і більше їх ніхто живими не бачив. По місту пішли чутки, що вночі партизани напали на тюрму, вбили декількох німців й визволили полонених. А поліцаї в ту ніч від жаху за своє життя ховалися хто де. Останнього лютневого дня 1943 року поліцаї з сім'ями почали

43

залишати свої домівки й виїжджати з Корюківки. Пішла чутка, що будуть місто палити, а людей розстрілювати. Люди не могли повірити. Та й як можна залишити своє господарство, здобуте важкою працею? «Та й за що? – питали вони. – Ми ж ні в чому не винні?» 1 березня 1943 року ранком до нас прибігла сусідка і розповіла, що по вулиці проїхала німецька машина повна фашистів, які висадились на околиці міста. Ми зрозуміли, що з міста більше нікого не випустять, а в Корюківку пускали всіх бажаючих. О 10 годині ранку почали палати будинки на Клину (нині вулиці 8 Березня, Комсомольська, Франка), це за теперішньою колгоспною конторою. А у нас на подвір'ї стояв здоровенний сарай і довжелезна клуня (мій дід був добрий господар), і біля них до самого даху лежав замерзлий гній. Так, ми діти, залазили на той гній і дивились пожежу. Нам здавалось, що палять не всі хати, а вибірково. Стояв страшенний дим, ревли корови, чулась стрілянина. Але люди не могли повірити в таку жорстоку розправу, кожен вигадував свою версію, щоб заспокоїтись. Всі думки розвіяла сусідська родичка з Клину, вона розповіла, що всіх стріляють і палять. На Клину жила наша тітка з двома дітьми і дядько. Після страшних подій тих ми їх більше не бачили. Нас, дітей, заховали в саду в яму, в якій узимку зберігали картоплю, дали нам подушки, а зверху накрили ковдрами. В цій картопляній ямі зібралось близько 10 сусідських дітей; сиділи там ми до сутінок. Нашу вулицю цього дня фашистські кати не палили, не встигли. Коли стемніло, то німці почали пускати ракети, і облогу міста до наступного ранку було знято. Нас повитягали з ями і, взявши лише необхідні речі, разом з сусідами ми пішли до с. Наумівка. Йшли по сніговій каші майже всю ніч. Найменших несли на руках. Всі розуміли, що потрібно тікати, що нас ось-ось наздожене смерть. Діти плакали тихенько, боялися, щоб не почули німці. В Наумівку прийшло багато людей з Корюківки.

44

Там вже знали, що робиться в Корюківці, бачили, як вона горить, і самі боялися, що з ними буде те саме. Тому нас прийняли тільки до ранку. Далі я не буду розповідати про наші поневіряння, куди нас кидала доля, бо це була ціла історія. Але я хочу спитати. Де були партизани? Чому не змогли захистити населення? А після хвалились, що стояли під лісом і дивились, як горить Корюківка. Спадає на думку, що ці партизани – просто ховалися в лісах, зберігаючи своє життя. Зараз вони мають шану. За що? Після трагедії Корюківки на місто звалилось і мародерство. «Хозяєва» з ближніх сіл почали грабувати те, що не допалили фашистські кати. Після війни ми не отримали ніякої компенсації. На мою думку, людям, які пережили цю страшну трагедію, потрібно було б в пергу чергу дати нові квартири, допомогти з будівництвом нового житла. Де зібрані кошти на будівництво меморіалу? Можливо, це малі кошти, тоді виділіть їх на побудову Української православної церкви, нехай православні священники моляться за душі закатованих у ті страшні дні ».

Записано ученицею 4-го класу Титенко Каріною

Ольга Петрівна Пушкаренко (Стельмах)

1938 р.н.

«Наша сім‘я складалася з чотирьох чоловік : мати Пушкаренко (Демченко) Катерина Давидівна, я, брат Борис 1936 р.н, брат Микола 1941 р.н. Батька нашого забрали на фронт, додому він так і не повернувся. Жили ми на початку вул. Кірова, якраз наш город виходив до церкви. Пам‘ятаю друге

45

березня 1943 року, зранку ми всією родиною пішли до церкви, де вже було багато народу і всі щось жваво обговорювали.

Маленький Микола, якому тоді було 2 роки, почав плакати, і мама, яка спочатку хотіла залишити нас у дружини священника ,мусила забрати нас із собою . Прийшовши додому, ми всі гралися на підлозі, мама в цей час доїла козу. Принесла нам молока, поналивала повні кружки, поки ми пили, сама вийшла надвір і побачила, що люди всі кудись біжать, вигукуючи при цьому : «Німці! Німці!» . Мати все зрозуміла, адже вже були розмови про те, що можливо скоро в Корюківку прибуде німецький загін. Вона швидко заскочила в хату, одягла нас малих нашвидкоруч, витягла із хліву санки, мене і маленького Миколку посадила на них, а Боря із мамою йшли пішки. Попрямували ми в напрямку мікрорайону Олексіївки, але там вже німці і поліцаї стояли на блок-постах. Нікого не випускали з міста, людей було дуже-дуже багато, всі кричали, діти плакали і трималися біля своїх матерів. Картина була дуже страшна, німці безжалісно били тих, хто намагався пройти через пост. І раптом мати побачила знайому жінку, яка їхала на санях , мати причепила наші санчата до них, і пост нас пропустив. Згодом я дізналася, що дочка цієї жінки була у німців перекладачкою, тому її і пропустили на виїзді з Корюківки і нас разом з нею. Вона і врятувала мені, матері і братам життя. Тож ми всією родиною попрямували до Тютюнниці. Вже настав вечір, ми голодні, холодні, ще й ноги у всіх мокрі. В селі ніхто не хотів нас пускати до себе, бо боялися. Напередодні всіх попередили, у кого будуть в хаті люди з Корюківки –вб‘ють всю родину, бо то партизани. Хоча більшість людей, яким вдалося втекти з міста були жінки та діти. Нас

46

пожаліла господиня останньої хати, як з‘ясувалося, вона – вдова. Постелила нам на полику сіна. Там ми і заночували. Цілий день не виходили з хати, щоб ніхто не побачив, а вночі пішли на Домашлин, де жила материна сестра Скрипка Уляна Давидівна. Жили ми в неї кілька днів. Наша мати сама родом із Савинок, де і проживали її батьки Демченко Давид Іванович і Демченко Ольга Назарівна, тож вона вночі пішла на Савинки просити свого батька, нашого діда, щоб він забрав нас і пустив пожити. Дід згодився і через кілька днів вночі приїхав конем і забрав нас. Але скоро німці прийшли і в Савинки, тож дід вирив велику яму, намастив хмизу і посадив туди Бориса, а мати, я і маленький Микола побігли ховатися в болото. Німці ходили навкруги того болота, ніби відчували, що ми там, але нас так і не знайшли, так ми вдруге залишилися живими. В Корюківку ми повернулися влітку 1945 року, наш будинок по вул. Кірова дивом вцілів, але там вже жили інші люди. Записано ученицею 4-го класу Ситенькою Кароліною.

Авдієвська Марія Матвіївна,1939 р. н.,

вул. Кірова, 64

Вулиці Корюківки палали, було дуже жарко, чувся стогін і плач дуже далеко.

Я, звичайно, проживала у той час у Холмах, але заграву від цієї страшної трагедії бачила у своєму рідному селищі. Сморід , дим виїдав очі, дихати було важко, а вижити корюківчанам – це справжнє диво. Каральну акцію було проведено фашистами 1-2 березня.

Мені розповідали, що карателі повернулися ще й 9 березня, щоб добити вцілілих. Вони це зробили. Частину

47

нещасних уцілілих корюківчан спалили в печах цегляного заводу. Записано учнем 5-го класу Мещанинцем Володимиром.

Авдощенко Галина Григоріївна,1932 р. н.,

вул. Кошевого, 59Навіки залишилася в пам’яті гинуча в чорному полум’ї

фашистської розправи 70 років тому рідна Корюківка. Нині живу у м. Корюківка, вул.. Кошового, 46. Зрираючись сім’єю у березні згадую ті жахливі дні і ночі 1943р. Мені дуже запам’яталося як палили хати та розстрілювали невинних жителів. Поряд з нами проживала тітка Мойсієнко Євдокія (Дуня) із своєю сім’єю (два сини і дочка Ліда), а чоловік був на фронті. Того дня, старший син її, Олексій гуляв на шляху, побачивши, що їдуть фашисти, він стрімголов побіг сповістити, що треба, тікати, бо німці розстрілюють людей, але по дорозі його поранило в ноги, куля пройшла наскрізь, в гарячці він сказав брату і сестрі. Мати (тьотя Дуня) сказала, щоб Грицько і Ліда забрали корову і тікали, що вони й зробили, а вона залишилася з Олексієм. Корова, відчуваючи біду бігла разом з Лідою і Грицьком. Вони добігли до Милейок, і там зупинилися. Жили 2 чи 3 дня, а потім повернулися назад. Хата була спалена. У хаті було дві купки кісток, Грицько (менший син тьоті Дуні) зробив ящик, зібрав кістки і похоронив за хлівом. До осені 2012 року там була могилка, хрести, вінок, а осінню останки було забрато, для перепоховання у братській могилі.

48

По вулиці Кошового було розстріляно багато людей. Багато людей було вбито (більше дванадцяти чоловік) і поховано там, де зараз проживає Панкратьєва Люда, могила знаходилася, де проживає Нечитайло Рая, а також де проживає Сидоренко Микола. Це все що я пам’ятаю і знаю.

Записано учнями 5-го класу.

Стельмах Анатолій Кіндратович,1937 р.н.

Ми своєю великою сім‘єю проживали в районі Камишанка ( вул. Горького). Жили ми з матір»ю Стельмах Тетяною Максимівною, батька

Стельмаха Кіндрата Мойсійовича призвали до лав Радянської армії. Почали палити зі сторони Олексіївки, мати сховала мене та сестер Ліду (1927 р.н.), Валю (1929 р.н.) , Шуру (1935 р.н.) та брата Вітю (1939 р.н.) у сусідському погребі. У люк погреба ми бачили зарево, а мама говорила, що то світло ввімкнули. Потім до будинку зайшов поліцай, який наказав брати документи і йти до їдальні (будуть перевіряти документи). Після цього мати швиденько забрала нас із погреба і ми всі вирушили в напрямок Наумівки. На своєму шляху зустрічали дуже багато людей, які бігли з центру. Ліда та Валя йшли пішки, я їхав на санчатах , а Вітю на руках тримала Шура. Щоб ми не замерзли, мати вкутала нас мішками.

49

Повернулися ми у Корюківку літом 1943-го року. А замість міста лише димарі. Записано ученицею 4-го класу Ситенькою Кароліною.

Гунара (Стельмах) Тетяна Назарівна22 квітня 1927р.н. «Мені було близько 16 років. Жили ми тоді біля лісопилки (зараз Індустріальна). Партизани сказали ховатися куди хто може , попередили за раніше. Біля нашого дому було ще 6 сімей. Ми почали все виносити з дому. Машину швейну сховали у погреб ,а сами бігли з чемоданами. Нас попередили ,що будуть все взривать.

Зліва був ліс біля пищекомбинату. Ми перебігли дорогу. А перед війною ще Бовтуновичи построїли новий величезний дім ,то ми з мамою вирішили побігти туди. Він був біля лісу відразу .то легще було сховатися потім в ліс. Мама сказала: Якщо вдруг шо ,то будемо бігти в ліс»Не встигли ми в дім і зайти ,як бачимо ,їдуть німці (карателі) прямо в лісхоз і стріляють по людях. Тільки ми в ліс вскочили ,а вони строчать, останні люди падають. Сосни здорові ,так ми за ними і ховалися. Нас спас дим ,що пішов. Димом затуманило все і німці не бачили куди стрелять ,а ми були за сомною. Снігу було тоді по пояс і оттепель. Под низсм вода, одлига. Ноги у нас були мокрі ,то мама сказала: « треба про двигатися. Давайте до нової гурновки .де пам»ячник під ставками ,міст. Жити нас

50

пустили до Ломаки (було його прізвище). Жили ми там три місяці березень ,квітень і травень. А картошка була закопана біля лісопилки. Тоді був бичок , приручений. Запрягли у санки. Дід (де ми жили на квартирі) забрав мене рано ,бо палили близько тижня ,а нашу хату спалили у пенший день. Коли всу утихло ,сказали німці не прийдуть. Юбо вони по сигналу у щорс їхали. Запускали ракету, то по такому сигналу вони їхали ночувати у щорс ,а утром знов сюда.От приїхали і бачимо ,що корови ходять голоднф .не доєні. Дід поїхав подивитися у бурт, чи осталася там картошка. Побачили, що у погребі залишилася машинка швейна, та, що ховали. Після цього ми з мамою вирішили жити у погребі ,пробили віконце у погребі, наслали клітку долі ,зробили трубу у погребі на грубку. Пізніше мама сказала:»Там остались старі 2 дома неспалені за лісопилкою. Підемо проситись там пожить.» А Шкуратисі віддали погреб жити. В домі там жили і наші родичі Олексієнки ,жили всі гуртом. Потім люди кажуть, що чули наші німця погнали. Скоро красна армія нас спасе ,освободить.А вже потім Жиромська організувала і ми пішли до неї на роботу. (гриби, засолка). Нам дали квартиру у железнодорожному домі. Так ми і вижили удвох з мамою» Записано із слів очевидця учнем 1 класу Кириленко Павлом

51

Подтереба (Мірошниченко )Валентина Олексіївна ,1931 р.н. «Мені тоді було 12 років як палили Корюківку. Моя мама була разведчица в партизанах. Хили ми тоді разом з дідо ,бабою і батьком діда. Ми тоді закололи звечора кабана ,витопили піч, начинили кутниці ,ковбаси.

Зранку дід вийшов давати собаці, а баба поросяті. Снігу тоді будо ,воріт невидно. Дід дав мені санки ,у палки вбив гвозді і поїхали ми з дітьми кататися. Я зверху на ковзанці і бачу, біля ресторану, там де зараз пам»ячник вилізли німці і розбрелися по вулицям ,а там через дві хати у німецькій формі, а говорять по руськи ведуть до Федоса у хату мо 22 людини. У Федоса було 2 сини. Він їх сховав під піссю, а самм став за дверима у сінцах. Німец прижав його у дверях і убив ,людей постріляли. Німець пішов уже до Висоцьких убивати… Баба бігом ботинки шукає і каже вдягатися. Дід хопає сало, хліб ,а я два платки і ляльку. Бігли, тікали. А вже по вулиці Рашкавруд, там де зараз Кошевого ,стелеться дим. Бігли бігли і баба провалилася під лід. Баба каже щоб ми з дідом бігли, тікали, а вони з хресною доженуть потім. Вони побігли у каменний погреб до хресної. Валя, дід і баба і їх син бігли з нами. Бігли ми у Милейки, мо 23 людей. А бачимо летить самольот. Хто перебіг узкоколейку, той остався у живих, а той хто не встиг перебігти, то із самольота вбивали. Указ був тільки Корюковку. То рівно по узкоколейку. Ми вже тоді спокійно йшли, відпочиваючи. Впустили нас у хату мо 20 людей, по вулиці тоді Гришкогруд, розіслали лляні полотнища у хаті, ми сіли на полу, накормили нас. Пам»ятаю,

52

що тоді ще в хаті і теля було. Я плачу, де моя баба , а тут вбігає жінка і каже: «Тікайте, хто куди хочете. Хто впустив Корюковца, то будуть їх у першу чергу стрілять». Хазяїн запріг коня і каже: «Беріть дітей і пішли у ліс». А мій дід і каже, що нікуди не піде, що будемо на печі. Якщо уб»ють, то вб»ють. А утром ми пішли на розвідку, шукать де хресна і баба. Бачимо, двері у погребі згоріли, баба і хресна так там і задихнулися. Збили доски, викопали ямку ,щоб захоронить. А там по вулиці зупинилася машина, мо 30 німців. Вони розподілились і пішли по кожній вулиці. Бачимо, а тут вже біля нас стоїть.Каже, що цієї ямки для нас вистачить. Я падаю на коліна і цілую йому чоботи, кажу щоб не вбивав. Я перекрутила інформацію і кажу, що партизани вбили мою маму. А він і каже діду» «Скажіть внучці «молодець», ато я вас би убив. Він сказав тікати , бо буде самольот. Каже: «Я пустив вас, аби хто інший ,то навряд чи. Беріть ближче на клин». Дід каже: «Біжим, а закопувати бабу і хресну прийдем завтра чи післязавтра». Ми так бігли, що розчухрували повністю коліна до м»яса. . Нас забрали жить у одну сім»ю. Там було двоє дітей. То потім як казав дід ,що прийшла мати тих дітей ,хазяйка дому і приказала відвезти мене в ліс. Що так вони заживуть краще ,навіщо ж чужі діти. А дід відмовив: «Я в тебе прожив три года, все, досвіданія» . Бо не хотів мене відвозити у ліс. Так ми і пішли звідти… Записано із слів очевидця ученицею 1 класу Мещанинець Наталією.

53

Коваленченко Надія Антонівна , 1932 р.н Народилася Надія Антонівна в м. Корюківці, Проживає по вулиці Червонохуторська, 115. Тут прожила все своє життя. 1 березня ,коли почали палити Корюківку ,маленька Надія була з мамою вдома. Мама заплітала Надії її довге волосся. Коли побачила , що через їх двір біжать два чоловіки

( то були син і батько), Батько сказав: «Скоріше тікайте!» Мама схопила Надійку за руку і вони побігли до річки. З усіх сторін було багато людей. Якесь дитя бігло все у крові. Цей хлопчик сказав ,що вбили його бабусю, яка закрила його собою. Коли прибігли до річки туди, де були прив»язані човни ,побачили на іншому березі річки німців. Люди всі попадали та сховалися за човни ,а німці пішли в іншу сторону. Люди побігли по льоду в ліс , а звідти в село Бреч. Надію з мамою прихистила одна сім»я ,в якої вони жили майже місяць. 4 березня ,внчі ,мама Наді наважилась піти в Корюківку ,а також вночі багато корюківчан приходили подивитись на свої домівки. Мама Наді побачила згарище на місці свого будинку. Але залишився сарай і копиця сіна на городі. Мама дуже зраділа ,бо побачила біля цієї копиці корову4. А в сараї залишились кури. В ту ж ніч мама забрала в Бреч корову і курей ,а також назбирала по кублах ціле відерце яєць. Вночі багато людей поверталися в Корюківку ,щоб поховати своїх родичів і подивитись на свою оселю. В селі Бреч люди були дуже добрі, вони прийняли всіх біженців з Корюківки. Годували їх, поділились одягом і в кожній хаті всі люди спали на підлозі покотом.

1,2,3 березня над Корюківкою стояв чорний дим ,згарища були видні за 40 км довкола Корюківки.

54

З настанням тепла люди поверталися у свої оселі та відбудовували їх, саджали город. Для живих життя продовжувалося.

Записано із слів очевидця ученицею 1 класу Муляренко Владиславою.

55

56

57