Kaliningrad paper in Ukrainian journal

єа Часописінституту євро-атлантичного

співробітництва

євроатлантика

Майдан... Війна...

Свобода...

03-04/201301/2014

03-0

4/20

13–0

1/20

14

Борис ТАРАСЮКУкраїна – королева на геошахівниці світу

Андрей МАКАРЫЧЕВ«Мягкая сила» ФРГ – Путина РФ в РБМ?

«Эхо РОССИИ»РФ проиграет войну КНР

Володимир ОЛІЙНИКМіж Росією і Польщею


Обложка2.indd 1 20.05.2014 17:31:45

1ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

Тема номера Майдан... Війна... Свобода..?

1

ГоловагромадськоїрадичасописуБорис ТАРАСЮК

ЧленигромадськоїрадиЗбіг нєв БЖЕЗИНСЬКИЙОлег ГАРЯГАВо ло ди мир ГОРБАЧВо ло ди мир ГОРБУЛІН Іван ДЗЮБА Bi тa лій КЛИЧКО Ко стян тин МОРОЗОВ Януш ОНИШКЕВИЧ Олек сандр СУШКО

ФотоТарас ДОВГИЧ Олена МАЧУЛЬСЬКАПетро ПЕТРОПАВЛОВСЬКИЙФотобанк Shutterstock ImagesФотоархів НАТО

ГоловнийредакторBi тa лiй ДОВ ГИЧ

ГоловнийхудожникОлег КОСПА

МакетСтудія «Belka&Strelka»

Адресаредакції«Євро Ат лан ти ка»42, вул. Во ло ди мир сь ка, Ки їв, 01034Teлефон (044) 230-83-76

www.euroatlantica.infowww.ie ac.org.ua

[email protected]@[email protected]

Ча со пис за ре єс тро ва ний Держ ком те ле ра діо Сві доц тво KB № 8374

Ре дак ція мо же не по ді ля ти по зи цій ав то-рів ідей, кон цеп цій, тео рій, які опри-люд нює. В ра зі пе ре дру ку чи ци ту ван ня на ших пу блі ка цій обов’яз ко во по си ла ти ся на «Євро Ат лан ти ку»

№3-4_2013 / №1_2014

Ча со пис Ін сти ту ту євро-ат лан тич но го

спі вро біт ниц тва

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_20142


ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_20142

4 Василь ТуркеВич

Був українцем і людиною світу(до 200-річчя від дня народження українського пое-та й апостола нації Тараса Шевченка)

16 Борис Тарасюк Діагноз - імперська бацила…

20 Віталій ДОВГич 1000 голосів Майдану

36 Прес-конференція«Майдан-2013: хто стоїть, чому і за що?

53 Росія як учасник політичного конфлікту в Україні: що буде далі?

112 Майбутнє україни…Звернення світової інтелектуальної еліти

132 Тверское княжествопросится в Орду

Зміст

3ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


3ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

№3-4_2013 / №1_2014

138 Олександр БОрГарДТНищення культур:Росія – споконвічний агресор і окупант

150 Китайский тигр уже бьет хвостом

155 Марина ОсТаПеНкО:Стикаємося зі зрадою скрізь

190 степан МіГусМи зберегли свою тотожність

206 Володимир ОЛіЙНикМіж Росією і Польщею:легенди і правда про 125-річного Богдана

225 Олесь ВОЛя Весна 33-го:уривок із повісті «Завірюха»

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_20144

АртІнтеграл

БУВ УКРАЇНЦЕМ І ЛЮДИНОЮ СВІТУ

До його творчості звертаються філософи і бого-слови, письменники і художники, митці сценічниї жанрів, кіноматографісти, майстри народної твор-чості. Звертаються як до криниці з чистою і про-зорою водою, щоб надихнутися і осмислити його незбагненно глибоку спадщину і його трагічне апостольське життя. Спадщина Тараса Шевченка стала чинником духовного збагачення в коорди-натах не тільки України, але й усього світу. Про це засвідчує той факт, що найбільше памятників споруджено в світі саме українському поету Тарасу Григоровичу Шевченку... А чи є ще такий письмен-ник, окрім хіба що Шекспіра, на твори якого на-писано так багато музичних творів – опер, балетів, хорів, кантат, пісень?!Тільки на сцені Національної опери України за мотивами шевченківської творчості з великим успіхом йшла низка чудових вистав – «Наймичка», «Катерина», «Назар Стодоля», «Лілея». Кожний спі-вак вважає за велику честь і внутрішнє покликання мати в своєму репертуарі солоспіви на слова Вели-кого Кобзаря...

Василь ТуркеВичЗаслужений діяч мистецтв україни

5ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

Творчість і життя Тараса Григоровича Шевчен-ка відображена в усіх мистецько-художніх жан-рах, зокрема і в музиці. До неї зверталися найви-датніші композитори другої половини ХІХ та впро-довж ХХ століття, вона дає імпульс і композито-рам-сучасникам.

На слова Шевченка чудові вокальні твори напи-сали М. Глинка, П. Чайковський («Вечір», «Навго-роді коло броду») М. Лисенко, Я. Степовий («Із-за гаю сонце сходить», «Утоптала стежечку», «Ой на горі роман цвіте», «Тече вода з-під явора» та ін.) К. Стеценко («Ой у полі могила», «Як умру, то похо-вайте», «Плавай, плавай, лебеденько», музика до поеми «Гайдамаки» – для хору, солістів та симфо-нічного оркестру.

Та особливе місце в музичній культурі посіда-ють оперно-балетні твори за шевченківськими мотивами. Майже всі вони були поставлені в різні роки на сцені Національної опери України. У 1916 році відомий український хормейстер Олександр Кошиць ініціював постановку на київській сцені

опери Г. Казаченка (Козаченка) «Пан сотник» за поемою Т. Шевченка. Це була перша опера, ство-рена за безсмертною поезію Великого Кобзаря. У 1928 році на київській сцені відбулася прем’єра опери М. Аркаса «Катерина» за участю видатних співаків М. Литвиненко-Вольгемут та М. Донця. Відзначаючи в 1939 році 125-річчя від дня наро-дження Тараса Шевченка, українські композитори створили низку пісень, хорових та ораторіальних творів, кілька опер та балетів («Назар Стодоля» В. Костенка, «Сотник» М. Вериківського, «Лілея» К. Данькевича, роботу над якою розпочав київ-ський балет). Влітку 1940 року на сцені Київсько-го академічного театру опери та балету, якому в дні ювілею було присвоєне ім’я великого Кобзаря, поставив оперу «Доля Поета» В. Йориша, поста-новку якої здійснили Микола Смолич (режисер), А. Петрицький (сценограф). Головні партії виконали А. Іванов (Тарас Шевченко), В. Борищенко (Куліш), М. Донець (Твардовський), Н. Захарченко (Ольга). Відбулася також прем’єра балету «Лілея» за учас-

Г. Майборода «Тарас Шевченко» (постановка 1964 р.)Тарас Шевченко – Сергій кОЗАк, народний артист україни

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_20146

Тема номера

тю чудової балерини Антоніни Васильєвої, вихо-ванки Аргипини Ваганової. Критика назвала нову роботу театру «балетом-піснею». Театр кілька разів звертатиметься до цього твору (1956, 1983, 1995, 2003 роки).

Театр планує продовжити роботу над оперною шевченкіаною. Композитори Ю. Мейтус, В. Рибаль-ченко, М. Тіц отримують замовлення на створен-ня опери «Гайдамаки». Але цю роботу перериває Велика Вітчизняна війна. Перебуваючи в евакуа-ції, маючи досить обмежені і творчі, і матеріальні ресурси, Київська опера приступає до грандіозно-го проекту: М. Вериківський готує оперу «Наймич-ка», прем’єра якої відбулася в Іркутську 15 листо-пада 1943 року. Диригент В. Тольба, режисер В. Манзій, художник О. Хвостенко-Хвостов втілюють на сцені лірико-психологічну інтерпретацію одні-єї з чудових поем Тараса Шевченка. Головні пар-тії виконали М. Литвиненко-Вольгемут, З. Гайдай,

М. Вериківський «Наймичка» (постановка 1984 р.). Ганна – Тамара куЦеНкО, Марко – Степан ФІЦич, народ-ний артист україни, катря – Людмила СеМеНеНкО, народна артистка україни

М. Вериківський «Наймичка» (постановка 1984 р.)Староста – Сергій СкуБАкПідстароста – Володимир ГурОВ, заслужений артист україни

7ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

Майдан... Війна... Свобода...

І. Паторжинський, В. Борищенко. Невдовзі саме цією оперою започаткував свою діяльність колек-тив, повернувшись до Києва.

Наступною шевченківською прем’єрою стала опера «Назар Стодоля» К. Данькевича за одно-йменною драмою Т. Г. Шевченка. У 1960 році на сцені АТОБ УРСР диригентом К. Симеоновим та режисером В. Скляренком було поставлено опе-ру «Тарас Шевченко» Г. Майбороди. Вони створи-ли виразну і переконливу поетичну виставу, в якій головну партію виконав блискучий співак Михай-ло Шевченко.

У 1984 році театр знову звертається до опери «Наймичка». Нову інтерпретацію твору втілили Іван Гамкало (диригент), Володимир Бегма (режи-сер), Федір Нірод (художник). Зворушливий образ Ганни створила Євдокія Колесник, яка продовжи-ла блискучі психологічні традиції своїх попере-дниць.

к. Данькевич «Лілея» (постановка 1976 р.)Венера – раїса ХиЛЬкО, народна артистка україни

М. Вериківський «Наймичка» (постановка 1944 р.). Сцена з вистави

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_20148


Лариса ТАрАСеНкО

Як святкували ювілей Кобзаря на оперно-балетних сценах України

9ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

Україна, переживаючи один з найдраматичні-ших періодів своєї історії, відзначила 200-річчя Великого Кобзаря – поета, художника, револю-ціонера Тараса Григоровича Шевченка. У березні на тлі буремного підйому національної свідомос-ті, палкого відстоювання людської і національної гідності відбулися чисельні святкування ювілею людини, якій судилося стати беззаперечним сим-волом країни. Ми дізналися, як саме вони прохо-дили в оперних театрах України, яких у нас шість плюс Київський муніципальний академічний театр опери та балету для дітей і юнацтва.

У Національній опері України імені Тараса Шев-ченка 15 березня відбувся концерт-присвята, у якому прозвучали вокально-симфонічні твори на вірші поета, фрагменти з опери Г. Майбороди «Тарас Шевченко». А 30 березня на цій сцені було показано балет «Лілея», написаний композито-ром Костянтином Данькевичем на сюжет одно-йменної балади Т. Шевченка ще до 125-річчя з дня його народження. Варто нагадати, що саме до цієї дати було відкрито пам’ятники Поетові у Києві, а також на його могилі у Каневі. Саме з 1939 року столичні опера і університет носять ім’я Велико-го Кобзаря.

Значення балету «Лілея» в українському хорео-графічному мистецтві важко переоцінити: з ньо-го розпочався довгоочікуваний шлях інтеграції у балетне мистецтво національної літературної кла-сики, зокрема творів Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Олеся Гончара… У різних інтерпретаціях «Лілея» неодноразово втілювала-ся на київській сцені: у 1940 р. – перша постанов-ка Галини Березової; 1945 р. – поновлення у деко-раціях Анатоля Петрицького; постановка Вахтан-га Вронського 1956 року лягла в основу фільму-балету, створеного кіностудією ім. О. Довженка; у 1976-му власну хореографічну версію зробив Ана-толій Шекера.

Остання постановка, здійснена Валерієм Ков-туном вже за часів незалежності України, у 2003 р., поновлення якої і відбулося до 200-річчя Пое-та, значно відрізняється від попередніх не тільки в танцювально-драматургічному плані, а й ідей-ним наповненням. Притлумивши зайве загостре-не соціальне тло вистави, доречне за часів радян-ської влади, постановники (диригент – Олек-сій Баклан, художники – В’ячеслав Окунєв, Ірина Пресс) мали за мету висвітлити увесь ліризм музи-ки балету, яка відповідає красі і величі романтич-

Степан - Анрій Гура

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201410


ної поезії Шевченка. Балетмейстер, враховуючи зміну балетної естетики, під іншим кутом поба-чив твір, випробуваний на публіці його попередни-ками. Зробивши акцент на народно-поетичному мелосі, яким пронизана музика Данькевича, вра-хувавши сучасну естетику симфонічно-поліфоніч-ного танцю, яка протягом десятиліть стверджу-валася на сучасній балетній сцені, Валерій Ков-тун запропонував власне бачення історії всепере-борного кохання з його відданістю і жертовністю – теми, яка пронизує усю творчість Тараса Шев-ченка.

Ще один київський музичний театр – Муні-ципальна опера для дітей та юнацтва показав музично-драматичну виставу «Шевченкові доро-ги», автором сценарію і режисером-постанов-ником якого виступив Дмитро Тодорюк, (дири-гент-постановник – Назар Якобенчук). У виста-ві використано поезії та листи Т. Шевченка, спо-гади сучасників про нього, фрагменти з музич-них творів українських та зарубіжних композито-

Лілея – Наталя Лазебникова, заслужена артистка україни

Венера - Олеся Макаренко

11ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

князь – Максим Мотков, народний артист україни

Степан – Сергій Сидорський, заслужений артист україни

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201412

рів: К. Данькевича, М. Лисенка, Б. Лятошинського, М. Вериківського, Я. Степового, М. Мусоргського, М. Римського-Корсакова, І. Стравінського, Д. Шос-таковича, Д. Бонковського, Й. Окегема, Дж. Верді і навіть Дж. Гершвіна.

Вистава ставить дуже актуальні питання, дає певні відповіді… Якого Шевченка знає більшість наших співвітчизників? Співчутливим до пригніче-них, нещадним до гнобителів; сумуючим за козач-чиною, шукачем справедливості у історії та Бога...

А якого Шевченка ми не знаємо? Чому він був таким шанованим і популярним серед петербурзь-кої інтелігенції, чому познайомитись з ним хотіли видатні європейські митці, чому вважали за честь мати вдома портрет, намальований його рукою... Які життєві події поета приховані від більшості українців за хрестоматійним шкільним Шевчен-ком?.. Вистава – досить смілива спроба засобами театру дати відповідь на непрості питання.

Паріс – Микита Сухоруков

Афіна - Ірина Борисова

Степан – Сергій Сидорський, заслужений артист україниЛілея – Наталя Лазебникова, заслужена артистка україни

13ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

Харківський Національний академічний театр опери та балету приурочив до ювілею опе-ру зі свого репертуару «Поет» сучасного україн-ського композитора Левка Колодуба про життя і творчість Великого Кобзаря. Дія опери уміщаєть-ся в одну ніч, коли доля Тараса Григоровича Шев-ченка проноситься перед глядачем зі швидкістю кінематографічної стрічки…

Донбас Опера, Дніпропетровський, Львівський та Одеський оперні театри на честь ювілею пока-зали театралізовані концерти, до програми яких включили і оперно-балетні номери, і вокально-симфонічні твори, і музику до кінофільмів, які продемонстрували безмежне розмаїття музич-них творів, на створення яких надихнула компо-зиторів поезія Тараса Григоровича Шевченка. І, наче втілення самої музики, у виконанні майстрів художнього слова звучали безсмертні поезії Вели-кого Кобзаря.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201414

Тема номера Майдан... Війна... Свобода..?Ф

ото:

Оле

г Ко

спа

15ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


СОН(Комедія)

Духъ истины, его же міръ не можетъ пріяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его.иоанна, глава 14, стих 17.

У всякого своя доляІ свій шлях широкий,Той мурує, той руйнує,Той неситим окомЗа край світа зазирає,Чи нема країни,Щоб загарбать і з собоюВзять у домовину.Той тузами обираєСвата в його хаті,А той нишком у куточкуГострить ніж на брата.А той, тихий та тверезий,Богобоязливий,Як кішечка підкрадеться,Вижде нещасливийУ тебе час та й запуститьПазурі в печінки, —І не благай: не вимолятьНі діти, ні жінка.А той, щедрий та розкошний,Все храми мурує;Та отечество так любить,Так за ним бідкує,Так із його, сердешного,Кров, як воду, точить!..А братія мовчить собі,Витріщивши очі!Як ягнята. «Нехай, — каже, —Може, так і треба».Так і треба! Бо немає Господа на небі!

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201416


17ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Фот

о: Т

арас

дов

гич

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201418


Борис ТАРАСЮК:Діагноз -

імперська бацила…

19ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


– Борисе Івановичу, підсумуйте, будь ласка, успіхи дипломатичної служби Штабу націо-нального спротиву. Себто Майдану.

– Важко відділити дипломатичну, або зовніш-ньополітичну, частину роботи Штабу від загаль-ної діяльності всього Майдану. Але, оскільки піс-ля створення Ради Майдану мені було доручено очолювати зовнішньополітичну комісію, то я можу сказати, що нам багато що вдалося.

Нам вдалося створити команду, яка складалася із представників чотирьох частин Майдану: трьох політичних сил і громадського сектору. Це пер-ше. Друге. Нам вдалося організуватися від само-го початку. Це була моя ініціатива, яка має сво-їм початком ще діяльність під час «Помаранчевої революції»: створити й організувати щоденні бри-фінги для дипломатичного корпусу.

На ці щоденні брифінги ми виносили найважли-віші питання і запрошували лідерів Майдану, ліде-рів трьох політичних сил – «Батьківщини», УДАРу і «Свободи». Вони зустрічались із дипломатичним корпусом і з перших уст давали оцінку тих подій, які відбувалися на Майдані. Які відображали харак-тер усього Євромайдану, всієї «Революції гідності».

«Помаранчева революція» тривала 17 днів: зви-чайно, тоді було легше забезпечувати проведення таких брифінгів. «Революція гідності» розвивалася понад три місяці, й інколи давалася взнаки втома, але ми вигравали у влади інформаційну складову в стосунках із зовнішнім світом. Це головна вдача нашої, зовнішньополітичної, комісії Євромайдану.

Наголошу ще раз: ми системно, постійно дава-ли інформацію з перших уст про події, що відбува-лися на Майдані. Влада цього не робила. А коли зробила вперше, через місяць, то нічого, крім обу-рення, не викликала у дипломатичного корпусу, в послів найвпливовіших держав Євросоюзу і НАТО.

Отже, йдеться про головну перемогу в бороть-бі за міжнародну громадську думку, за оцінку зовнішнім світом подій на Майдані.

То був процес двосторонній. Дипломатичний корпус, висловлюючи позиції своїх столиць, поси-лав прямий сигнал «Революції гідності» відносно того, що вони очікують від неї.

Звичайно, це не були інструкції. Це були друж-ні поради.

Нам вдалося організувати прийняття числен-них делегацій на Майдані. Це давало додатковий заряд для євромайданівців і для самих візитерів із країн Європейського Союзу, із Сполучених Штатів

Америки, з Грузії… Дипломати надихалися атмос-ферою Майдану, коли сотні тисяч голосів вислов-лювали свою підтримку мовою країни, представ-ник якої виступав на Майдані.

Були й курйози. Неодноразово мені доводило-ся перекладати із головної сцени Майдану дея-ким високопоставленим делегатам із США, із ЄС…

Я думаю, що в цьому відношенні Євромайдан виграв симпатії міжнародної спільноти саме завдяки діяльності зовнішньополітичної комісії Штабу національного спротиву.

– А кого, на ваш погляд, нагадує країна зараз – на міжнародній геополітичній шахів-ниці? Пішака, туру, слона?..

– Якщо говорити про період Євромайдану, то Україна нагадувала короля, виграючи прихиль-ність громадської думки в країнах Європейсько-го Союзу, в Сполучених Штатах Америки, в усьо-му демократичному світі. Якщо ж говорити про період, який настав одразу після перемоги Євро-майдану, то він пов’язаний із сумними подіями… А саме – з агресією Росії, воєнною окупацією час-тини нашої території…

Тут мова йде вже не про короля. Можна говори-ти про підбитого коня, яким виглядала Україна…

Але все-таки Україна однозначно завоювала симпатії світу. Про це свідчать спеціальна сесія Генеральної асамблеї ООН і 100 голосів, якими підтримана територіальна цілісність, непоруш-ність кордонів України і негативна оцінка анек-сії Криму Росією. У цьому відношенні Україна, як і під час Євромайдану, є лідером світової громад-ської думки.

– А кого ж нагадує Вам російська Федера-ція?

– Росія нагадує мені гравця «в Чапая». Тобто не в шахи, а, цитуючи вічно актуального Гоголя, «в шашечки», як аферист Ноздрьов. Це гра поза пра-вилами, це гра силою.

Такий «шахіст», образно кажучи, випадає із сис-теми багатолітніх правил ФІДЕ… З нормальної партії за шахівницею…

– Ваша мама – сибірячка. унікальна фрон-товичка: розписалася на рейхстазі, «лейкою» закарбувала подвиги бійців, які штурмували Берлін, які перемогли Гітлера, які (Ваш бать-ко в тім числі) кров проливали за мирне май-буття... Хочемо процитувати сибіряка Євгена Євтушенка: «Хотят ли русские войны?»

– Якщо говорити загалом про російський народ,

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201420


то думаю, що ні. Водночас у мене – подвійні від-чуття...

Те, що керівництво Росії (а особливо ї ї прези-дент) – люди не в собі, тут у мене сумніву немає. Людина з нормальною психікою не могла би здій-снити те, що вчинено проти України. Цим завдано непоправної шкоди ставленню українців до росі-ян на багато років і десятиліть уперед.

Але мене дивує те, що соціологічні дослідження, які проводять у Росії, свідчать: агресія, піратські дії керівництва РФ і російських військових при-звели до підняття войовничих настроїв у росій-ському суспільстві. Войовничих по відношенню до українців.

Це тривожна тенденція, яка показує: більшість росіян заражена імперською бацилою, як і вся політична еліта Росії.

Те, що відбувається сьогодні, не викликає нічо-го, крім жалю до цієї більшості, яка підтримує агресію, яка підтримує Путіна.

Таким чином, я вважаю, що російська політична еліта, як і російське суспільство, хвора...

– Виконавчий директор Інституту євро-атлантичного співробітництва Олег Гаряга має до Вас таке запитання: «А як би Ви діяли, якби були міністром оборони в момент почат-ку агресії з боку російської Федерації?»

– По-перше, ніколи себе не ставив на місце міні-стра оборони, бо то – не моя царина. Я покладаю-ся на фахові думки. Не був учасником внутрішніх дискусій на цю тему, але мені здається, що допу-щено помилки. З боку військових.

Люди, яким я вірю, які дуже добре знають Крим, військово-політичну ситуацію в Криму і можливос-ті наших Збройних сил, стверджують: цього нега-тивного варіанту можна було уникнути шляхом рішучіших дій у перші години захоплення адміні-стративних будівель. Якби ці рішучі дії були вчи-нені, як вони вчиняються зараз у трьох півден-но-східних регіонах нашої держави, то не було б такого кінцевого результату – російської окупа-ції Криму.

Але мені важко судити. Я можу сказати лише про зовнішньополітичну частину. На мою дум-ку, українська дипломатія – в силу об’єктивних і суб’єктивних причин – запізнилась із задіянням усього дипломатичного інструментарію для зупи-нення агресії. Треба було – відразу після невдачі в Раді Безпеки ООН – скликати спеціальну сесію Генеральної асамблеї. І значно раніше ми б мали ту реакцію, яку отримали – врешті-решт.

Українська дипломатія не могла діяти відразу рішуче через те, що затягнувся процес створення уряду, формування структур, входження нового

21ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


керівництва МЗС у курс справ. Усе це призвело до того, що був згаяний час. Коли почали «говорити гармати», то мало місця залишилося для дипло-матії.

Отже, військові мають дати фахову оцінку сво-їм діям… А українська дипломатія не застосува-ла всіх важелів впливу від самого початку... При-кро, але факт!

– Скажіть відверто: чому Ви відмовилися від посади віце-прем’єра?

– Кожна людина береться за ту роботу, яку вона вміє, яку вона знає. Посада віце-прем’єр-міністра нічого, крім високої назви, не дає: немає аніяких важелів впливу. Мені як професіоналу із досвідом роботи в багатьох урядах, де я бачив роботу віце-прем’єрів, це нагадує посаду весільного генера-ла. Ніколи не був весільним генералом, тому з цієї причини відмовився.

– Молодь Інституту євро-атлантичного спів-робітництва запитує: «Хто Ваші соратники?»

– Питання просте і складне. Що розуміється під поняттям «соратники»? Особисто я, людина, яка займалася управлінською роботою на рівні дер-жавної структури – МЗС – двічі, а політичної пар-тії, Народного руху України, – 10 років, можу ска-зати: в ідеалі той керівник, якому вдається зро-бити своїм соратником весь колектив, є щасливим.

Здається, мені вдавалося створити колективи, які були моїми соратниками, а я був їхнім. Як у МЗС, так і в Народному русі України. Та й у нашій спільній громадській організації – Інституті євро-атлантичного співробітництва.

Якщо говорити в широкому розумінні, то сорат-никами я вважаю усіх тих, хто бореться за інтере-си України, хто вболіває за Україну. Цих людей без будь-якого винятку сприймаю як своїх соратників.

Інше поняття – друг. Це – окрема тема: числен-них друзів, як у «Фейсбуці», не буває…

Словом, усіх тих, кого я бачив більше трьох місяців на Євромайдані, вважаю своїми сорат-никами. Я дуже добре пригадую дискусії, які про-водилися ночами, коли моїй групі випадало чер-гувати на Майдані. Ми цілими ночами дебатували з євромайданівцями про поточну ситуацію, про плани, дії, тактику, стратегію держави.

Звичайно, я цих усіх людей вважаю соратни-ками. Адже нас об’єднує спільна мета – побудо-ва нової України – демократичної, без олігар-хічних кланів і корупції. Країни, де будуть пова-жати права людини, держава не займатиметься утисками громадян, а служитиме народові. Всіх людей, які боролися, віддавали життя за це, я вважаю соратниками.

– Ви переконалися, що молоді учасники Майдану мислять категоріями десятиліть. Яким Ви бачите місце україни в геополітич-ному контексті через 10-25 років?

– Я раніше мав відповідь на це запитання. Вона була значно оптимістичнішою, ніж зараз. Я вва-жав, що впродовж років 20-ти Україна може ввійти до кола найвпливовіших країн Європейського суб-континенту. На жаль, події останнього часу, удар, який було завдано Україні злочинною владою Яну-ковича, агресія, якої наша країна зазнала з боку Росії, – відкидають цю мету.

На мою думку, Україна має всі підстави пере-творитися в одну з найвпливовіших країн Європи років через 20-30...

Інтерв’ю організували і підготували до друку

Олег Гаряга, Ганна Гребеннікова,

Віталій і Тарас Довгичі, Олена Мачульська

(ІЄАС та ЄА).

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201422


Резолюція Європарламенту

щодо ситуації в УкраїніСпільна пропозиція резолюції Європейського Союзу:Відповідно до правила 110 (2) та (4) правил про-цедурина заміну пропозицій таких груп:

Verts/ALE, «Зелені і Європейський вільний альянс» (B7-0138/2014)ALDE «Альянс лібералів і демократів за Європу» (B7-0139/2014)S&D «Прогресивний альянс соціалістів і демократів» (B7-0140/2014)PPE «Європейська народна партія» (B7-0158/2014)ECR «Європейські консерватори і реформатори» (B7-0163/2014)EFD «Європа за свободу і демократію» (B7-0164/2014)

23ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Європейський парламент:• Беручи до уваги свою резолюцію від 12 грудня 2013 року щодо щодо результатів саміту у Вільнюсі та

майбутнього Східного партнерства з особливою увагою до України• Беручи до уваги свою резолюцію від 23 жовтня 2013 року щодо «Європейської політики сусідства: на

шляху до зміцнення партнерства. Позиція Європейського парламенту щодо звітів 2012 року»• Беручи до уваги свою резолюцію від 12 вересня 2013 року щодо тиску Росії на країни Східного

партнерства (у контексті майбутнього саміту Східного партнерства у Вільнюсі)• Беручи до уваги спільну декларацію Вільнюського саміту Східного партнерства від 29 листопада 2013

року;• Беручи до уваги висновки Ради щодо України від 20 січня 2014 року;• Беручи до уваги звільнення прем’єр-міністра Азарова та його уряду 28 січня 2014 року;• Беручи до уваги спільну заяву прем’єр-міністрів країн Вишеградської групи щодо України від 29 січня

2014 року;• Беручи до уваги Угоду про партнерство і співробітництво між ЄС та Україною, яка набула чинності 1

березня 1998 року та нову Угоду про асоціацію, яку було парафовано 30 березня 2012 року;• Беручи до уваги саміт Росія-ЄС від 28 січня 2014 року;• Беручи до уваги Правило 110 (2) та (4) Правил Процедури

А. У той час як протести, які почалися більше ніж два місяці тому в результаті рішення президента Януковича не підписувати Угоду про асоціацію з ЄС і тривають до цього часу у столиці, а невдоволення поширюється і на інші міста, включно зі східними регіонами України; в той час як народне повстання в Україні охопило більшість регіонів, де адміністрації цих регіонів знаходяться під контролем народу; В. У той час як за останні тижні ситуація ще більше погіршується і пришвидшується; люди виходять на вулиці, щоб захистити демократію і громадянські свободи після жорстоких репресивних дій Беркуту до протестувальників, активістів-правозахисників та журналістів;

С. У той час як незважаючи на міжнародний тиск, українська влада продовжує проводити політику залякування, репресій, катувань і насильства щодо протестувальників, що призвело до того, що більш ніж 2000 людей отримали поранення, багато людей було викрадено і щонайменше шість осіб загинуло; D. У той час як прийняття 16 січня 2014 владною більшістю ряду законів, які серйозно обмежують свободу

Щодо ситуації в Україні (2014/2547 (RSP))Від імені групи PPE; Хосе Іґнасіо Салафранка Санчес-Нейра, Ельмар Блок, Мейрід Макґінес, Яцек Саріуш-

Вольський, Лайма Люсія Андрікієне, Роберта Анґеліні, Єлена Басеску, Іво Белет, Єжи Бузек, Арно Данжан, Маріо Давид, Маріо Ґабріель, Міхаель Ґалер, Марієтта Ґіаннакоу, Анджей Ґжиб, Ґуннар Гокмарк, Елізабет Жеґл, Тюн Келам, Андрей Коватчев, Едуард Кукан, Елжбета Катаржина Лукачієвська, Моніка Луіса Маковей, Франциско Хосе Міллан Мон, Радвіле Моркунайте-Мікуленієне, Надежда Неїнскі, Ріа Оомен-Руїтен, Алоїз Петерле, Андрей Пленковіч, Берндт Поссельт, Крістіан Дан Преда, Ґийорґи Шюпфлін, Сальвадор Седо і Алабарт, Боґуслав Сонік, Давор Іво Стієр, Інес Вайдере.

Від імені групи ALDE; Лібор Роучек, Ана Ґомес, Тоніно Пікула, Марія Єлені Коппа, Лііса Яаконсаарі, Боріс Зала, Давид Мартін Ґі Вергофстадт, Йоган Корнеліс ван Баален Ґрехем Вотсон, Луїс Майкл, Леонідас Донскіс Маріет Шааке, Маріель де Сарнес, Рамон Тремоса і Бальсельс, Сара Людфорд Ґербен-Ян Ґербренді, Ганну Таккула, Александер Ґраф Лемсдорфф.

Від імені групи Verts/ALE; Ребекка Гармс, Вернер Шульц, Марк Демесмекер, Індрек Таранд, Раюль Ромева і Руеда, Тарья Кронберґ.

від імені групи ECR; Чарльз Теннок, Ришард Антоній Леґутко, Томаш Пьотр Поренба, Павел Роберт Коваль, Ришард Чарнецький, Марек Генрик Міґальський, Адам Бєлан.

Від імені групи EFD, Ярослав Пашка

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201424


висловлювання думок і зборів, спровокувало обурення міжнародної спільноти і спричинило запеклі зіткнення в Києві, що призвело до втрати людських життів; Е. У той час як будь-який силовий розгін або проголошення надзвичайного стану буде вважатися кримінальним вчинком та порушенням основних прав із серйозними міжнародними наслідками;

F. У той час як під час відвідування Києва з 28 до 30 січня 2014 року спеціальна делегація Європейського парламенту зустрілася з владою та Євромайданом, політичною опозицією, церковними лідерами і отримала ретельний і глибокий аналіз ситуації в Україні.

1. Вітає демократичний дух і стійкість українського народу після двох місяців відважних протестів, які наражаються на жорстоку реакцію з боку влади, і висловлює цілковиту солідарність і підтримку зусиллям народу заради вільної, демократичної, незалежної України та її європейську перспективу; 2. Висловлює глибоку стурбованість з приводу серйозної політичної кризи в Україні і запеклих протистоянь у Києві та інших містах України; рішуче закликає до політичного врегулювання кризи і наполягає на справді демократичній дискусії щодо шляхів і засобів подолання конфронтації та поділів у країні; 3. Рішуче засуджує ескалацію насильства щодо мирних громадян, журналістів, студентів , громадських активістів, опозиційних політиків і духовенства і висловлює свої щирі співчуття сім’ям загиблих в результаті насильства в Україні; закликає українську владу повною мірою поважати права громадян та основні свободи та вжити негайних заходів для припинення безкарності через розслідування і покарання тих, хто чинить насильство проти мирних демонстрантів;

4. Закликає також протестувальників на Майдані утримуватися від застосування сили і підтримувати легітимність своєї справи мирним шляхом, а також просить усіх лідерів опозиції продовжувати утримуватися від неспровокованого насильства і дотримуватися мирного протесту; 5. Висловлює стурбованість з приводу надмірного застосування насильства з боку сил безпеки та тітушок, а також насильницькими діями радикальних націоналістів;

6. Вимагає зокрема, щоб президент Янукович припинив ганебне застосування загону спеціального призначення «Беркут» та інших сил безпеки в провокуванні, викраденні, нападах, тортурах, побитті і приниженні прихильників Євромайдану, а також свавільні арешти і перевищення термінів попереднього ув’язнення; є особливо стурбованим повідомленнями про застосування тортур і наголошує на міжнародних зобов’язаннях України щодо цього; вказує на нещодавній випадок із лідером «Автомайдану» Дмитром Булатовим, якого було викрадено і піддано тортурам;

7. Закликає президента Януковича припинити таку практику і вимагає негайного і безумовного звільнення і політичної реабілітації всіх протестувальників і політичних незаконно затриманих в’язнів, включно з Юлією Тимошенко, закликає до започаткування незалежного слідчого комітету під егідою визнаного міжнародного органу, наприклад, Ради Європи, для того щоб розслідувати всі порушення прав людини, які мали місце з часу початку демонстрацій;

8. Нагадує про готовність ЄС підписати Угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з Україною, як тільки політичну кризу буде подолано, а відповідні вимоги буде виконано, як це визначено Радою міністрів закордонних справ від 10 грудня 2012 року і підтримано резолюцією парламенту від 13 грудня 2012 року;

9. Схвалює рішення Верховної Ради України про скасування законів, що обмежують протест, і їхнє підписання президентом Януковичем, як позитивний крок на шляху до політичного врегулювання кризи; висловлює жаль з приводу того, що закон про амністію, що перетворює жертв у заручників було затверджено 29 січня без згоди опозиції; вважає, що звільнення протестувальників без висунення умов значно полегшило б переговори і заспокоїло суспільство;

10. Наполегливо закликає президента і уряд всерйоз розпочати широкий діалог з опозицією, громадянським суспільством і протестувальниками Майдану, щоб розрядити напружену і поляризовану ситуацію і знайти шляхи для мирного подолання нинішньої політичної та суспільної кризи в Україні;

11. Нагадує президенту Януковичу про його зобов’язання перед українським народом і міжнародним співтовариством утримуватися від використання репресивних методів, розв’язати нинішню політичну кризу і поважати право на мирний протест;

25ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


12. Закликає до подальшої участі ЄС задля посередництва та полегшення процесу, що веде до деескалації, більш конструктивного політичного діалогу в країні і виходу з кризи, а також подолання повної втрати довіри; підкреслює той факт, що такий діалог має бути прозорим і повною мірою охоплювати Євромайдан та громадянське суспільство; 13. Бере до уваги, після численних прохань простих українських громадян, активістів та політиків, що активна участь країн-членів Європейського парламенту в Києві може попередити подальшу ескалацію кризи і закликає, у зв’язку з цим, до створення постійної місії Європейського парламенту в Україні з метою розрядити напруженість і сприяти діалогу між сторонами; доручає Конференції президентів створити цю місію якнайшвидше; 14. Закликає інституції ЄС і держав-членів вжити термінових заходів, зокрема, підвищення дипломатичного тиску і підготовку персональних цілеспрямованих заходів (санкції для в’їзду та замороження фінансових і майнових активів) щодо всіх тих українських чиновників і законодавців і їхніх бізнес-спонсорів (олігархів) які несуть відповідальність за репресивні заходи та смерть протестувальників, та активізувати зусилля, щоб зупинити відмиванням грошей і ухиленням від сплати податків українськими компаніями і бізнесменами у європейських банках;

15. Закликає ЄС, США, МВФ, Світовий банк, ЄБРР та ЄІБ продовжувати готувати довгостроковий пакет конкретної фінансової підтримки, щоб допомогти Україні вирішити погіршення її фінансової та соціальної ситуації і забезпечити економічну підтримку для започаткування урядом необхідних докорінних та всеохопних реформ української економіки

16. Вітає і підтримує роботу, яку проводить ЄС та США для створення істотного пакету підтримки для України, який має бути запропоновано новому надійному тимчасовому уряду, щоб полегшити теперішню скрутну щодо платежів ситуацію;

17. Вважає , що одним з важливих заходів для розв’язання кризи в Україні є повернення до Конституції зразка 2004 року, яка була незаконно, оминаючи український парламент, скасована у 2010 році Конституційним судом, створення тимчасового уряду та дострокові вибори; 18. Закликає інституції ЄС і держав-членів взяти на себе зобов’язання широкого відкриття для українського суспільства, зокрема за допомогою швидкої угоди про безкоштовний візовий режим і врешті до безвізового режиму; вважає, що візовий збір негайно повинен бути значно зменшеним для молодих українців разом із посиленням наукового співробітництва, розширенням молодіжних обмінів та збільшення доступності стипендій;

19. Вважає, що мають докладатися подальші зусилля для включення України до енергетичного ринку ЄС через Енергетичне співтовариство;

20. Закликає Росію застосувати конструктивний підхід і зупинити каральні заходи і надмірний тиск, спрямований на підрив суверенного права своїх сусідів вільно визначати своє майбутнє; наполегливо закликає ЄС та його держави- члени говорити з Росією в один голос на підтримку європейського устремління країн Східного партнерства, які вільно обирають поглиблення своїх відносини з ЄС; підкреслює, що застосування політичного, економічного та іншого примусу порушує Гельсінський Заключний Акт і Будапештський меморандум щодо безпеки України 1994 року; вказує, що і ЄС і Росія зобов’язані робити активний внесок у справу миру і процвітання спільних сусідів, що приносить користь і для ЄС і для Росії; знову повторює своє переконання, що співпраця для досягнення цієї мети є єдиним способом вирішення ситуації;

21. Підтримує подальше залучення громадянського суспільства до процесу реформування країни; заохочує підвищення міжпарламентського співробітництва з Парламентською Асамблеєю ЄВРОНЕСТ; вітає залучення Конференції представників місцевих і регіональних влад Східного партнерства;

22. Доручає своєму Голові передати цю резолюцію до відома Ради, Комісії Віце -президента Комісії/Верховного представника Союзу із закордонних справ і політики безпеки, держав- членів, президента України, уряду України, Верховної Ради, Парламентської асамблеї Євронест, Парламентської Асамблеї Ради Європи та Організації з Безпеки і Співробітництва в Європі.

6 лютого 2014 року.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201426


1 0 0 0 Г О Л О С І В

МАЙДАНУВіталій ДОВГич

27ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


28.11.13, 14.00 Відкриваю лекцію-полілог для студентів кафедри

журналістики недержавного університету. Передаю слово спецкорові агенції «Рейтер» Сергію Каразію – однокурснику Тетяни Чорновол, Ірини Охоти, Анни Бровченко, Оксани Ліфер, Мілени Чорної, Дмитра Гомона, Тараса Трясила, Тараса Довгича та сорока інших – уже! – профі європейської проби. Мав честь бути в них деканом і викладачем фахових дисциплін.

Сергій, один із провідних воєнних журналістів Євро-пи і – без перебільшення – світу, популярно розпо-відає, як діяв у десятках «гарячих точок» нещасної нашої планетки…

З аудиторії – запитання. Професор журналістики, екс-голред «Вечірнього Києва» і колишній народний депутат Віталій Карпенко цікавиться:

– А доводилося вам вести відеозйомку в екстре-мальних ситуаціях тут, в Україні?

Сергій викліковує на екран сцени сутичок на Люте-ранській, на вльоті до Банкової, під час акції «Украї-на без Кучми». Робить стоп-кадр:

– Ось яку високу точку обрав мій друг – земля йому пухом – Тарас Процюк. На стовпі… Бачите: він ще й

розвернув «тарілку», щоб вона захищала його зі спи-ни…

Хто ж із нас, досвідчених журналістів і юних колег, міг тоді припустити, що рекомендації Каразія стануть нам у нагоді всього лиш за місяць!..

5.12.13, 12.18.17Отримую електронного листа з Бородянського

району Київщини. Пише моя учениця… Вікторія Зіневич, 18 років, студентка-журналістка: «Майдан’2013! Країна на межі війни. Провокації,

масові побоїща… Ще кілька днів тому ніхто не міг припустити, що станеться щось подібне.

«Беркут» трощить усіх підряд з особливою жор-стокістю, не обминаючи навіть журналістів. Не рятує посвідчення, не рятує закон, який «гарантує» нашу честь, гідність та недоторканність… Хоча насправді мав би. За словами Петра Порошенка, постраждало понад 50 представників преси. Дивуюся журналісто-ві, на якого налетів «Беркут» під час сутички на Бан-ковій і почав гамселити його, а той продовжував зні-мати… Не помітили бейдж?

Що ж мало б тоді врятувати? Хапаюсь, ніби за

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201428


соломинку, за знання, які отримала під час зустрі-чі зі спецкором агенції «Рейтер» Сергієм Каразієм.

Натовп – особливо небезпечний штиль. Треба було прийти раніше, до початку всіх подій, оглянути міс-цевість. Підготувати план дій і відступу, намагаю-чись прорахувати все наперед. Обов’язково домо-витися про місце зустрічі з колегою – на випадок, якщо зникне зв›язок на мобільному. А зникнути він має обов’язково: «Мережа» не витримує великого навантаження дзвінків. Точку, з якої ми маємо зні-мати, треба теж визначити заздалегідь. Бажано, щоб вона була десь зверху – для власної безпеки та чіт-кішого висвітлення подій…»

11.11.13, 12.05Дочка Жанна знімає фільм, у якому має бути відо-

бражена реакція перехожих на людину, яка лежить на тротуарі… Падаю. Лежу: в лівій руці мобілка, у пра-вій – сигарета… Ніхто, аніхто впродовж хвилин п’яти навіть не поцікавився, що зі мною… Дзвоню Тарасю-ку: «Хворе суспільство! Пасивне! Анемічне!..»

ЗАВ’ЯЗкА21.11.13, 23.14 Дочка Жанна, покопавшись у соціальних мережах,

звертається до мене:– Тату, на Майдані збираються журналісти, худож-

ники, студенти! Протестувати проти рішення Кабміну не підписувати Угоду про асоціацію! Поїдеш?

– Я вже намайданився. З 89-го року. А резуль-

тат? Народ – зимова муха… Куняє в очікуванні ман-ни небесної…

22.11.13, 18.12 На Майдані – кількасот людей. Організатори та

спікери наголошують, що акція – неполітична. Не розумію: як може бути протест проти політичного рішення уряду, за реалізацію політичного курсу на євроінтеграцію, за підписання політичної Угоди про асоціацію з ЄС – неполітичним?!

22.11.13, 19.12Дзвонить Антон Щегельський, відповідальний

секретар газети «Культура і життя»:– Вийшов сьогодні матеріал про Володимира Бров-

ченка й Олександра Білаша.Це оповідь про те, як я у 2006 році викопав у шух-

ляді Володимира Яковича кантату «Надвечірні дзво-ни», написану ще до 60-річчя Голодомору, і штов-хнув її в друк…

23.11.13, 15.41 На Європейській площі монтують сцену. Під «зустріч

виборців із народними депутатами» – від опозиції. Отже, буде два Майдани – «неполітичний» і політич-

ний…

24.11.13, 13.50Підходимо з Жанною до Європейської площі. Наро-

ду – маса масуща. Оратори – Анатолій Гриценко, Дмитро Павличко та

29ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


інші – називають віче 100-тисячним. Гадаю, треба множити на 2. Промірюю широкими кроками площу від філармонї до початку вулиці Грушевського. Вихо-дить 200. Майже стільки ж – від дверей готелю «Дні-про» до УНІАНу. За моїми приблизними підрахунками, люди заповнили від 6 до 8 гектарів. Людом заповне-ні підходи до площі й пагорби парку. Отже, реально тут близько 150 тисяч, до яких сміливо можна дода-ти тисяч 50 мігруючих киян: не всі ж стоять із 12-ї години, коли розпочався мітинг. Хто міг подумати ще навіть учора!

24.11.13, 16.53На Європлощі виступив Віталій Кличко. Приніс

вибачення: «запізнився на мітинг через те, що літак, яким він повертався до Києва із ЄС, сів не в Борис-полі, а в Кривому Розі. Мені довелося добирати-ся сюди автотранспортом, причому машину кілька разів зупиняли ДАІшники…»

Кличко висловився досить різко: – Україна неодмінно підпише Угоду про асоціа-

цію з Європейським Союзом! Це прагнення укра-їнського народу, яку виражає це віче, де зібрало-ся понад 100 тисяч киян і мешканців усіх регіонів країни. Ми зберемо нашу волю в кулак і завдамо потужного удару противникам законодавчо визна-ченої євроінтеграції України! Президент Янукович має накласти вето на рішення уряду Азарова і на Вільнюському саміті підписати Угоду, яка відкриває нашій державі шлях до входження в родину цивілі-зованих націй Європи.

24.11.13, 18.11 Я – блукаючий форвард. Думаю: кого б атакувати?..

А що – як узяти флеш-інтерв’ю в учасників ЄвроЄвро-майдану: «Чи не боїтеся ви нападу спецназу?»?.. Про-риваюсь по правому флангу Європейської площі – до «Дніпра», до молоді.

Олена, 19 років, студентка:– На даний момент – ні. Ми не робимо нічого про-

тизаконного.Студентка:– Взагалі боюсь, а зараз – ні. Бо я просто стою, я

нічого не роблю…Максим, 39 років, підприємець:– Ні. Я думаю, що цього не станеться. Мені здаєть-

ся, що міліція має трохи глузду.Лілія, його дружина, лікар:– Та ні, не боюся. Навряд чи… Влада не піде на таку

провокаційну дію.

Дмитро, 19 років, працівник авіакомпанії:– Немає сенсу, адже тут зібралося дуже багато

людей. Мені здається, що сам «Беркут», взагалі, – на нашій стороні…

Влад, 25 років, журналіст:– Та чого його боятися? Я таку вірогідність не від-

кидаю, але я не думаю, що буде якесь побоїще чи щось таке. Просто зараз – якась нова акція. Я думаю, що люди зможуть організуватися і розійтися само-стійно.

Роман, 30 років, будівельник: – В мене протигаз із собою є. Газу точно не боюсь.

Чесно. Ще з Майдану’2004...

24.11.13, 19.07Дмитро Одич із Дніпропетровська, який повернув-

ся в Україну із заробітків за кордоном, наголошує:– Нам набридло бути «сірою зоною» між Заходом

і Росією! Ми повинні бути в єдиному правовому, еко-номічному, культурному просторі Європи!

25.11.13, 13.00 Опозиційні депутати повідомили, що подовжують

акцію «За європейську Україну!»

26.11.13, 19.51На сцені з’явлються Петро Порошенко і Павел

Коваль. Перекладач почав тлумачити польську, Євро-майдан позбавив його роботи: «Ро-зу-мє-ми!» Поль-ський депутат Європарламенту рідною мовою пові-домляє про те, що Брюссель підтримує мирні акції протесту.

26.11.13, 22.20Тучинов оголошує про рішення організаторів обох

Майданів об’єднатися:– Таким чином, ми припинимо спроби влади вби-

ти клин між «політичною» і «громадською» протест-ними акціями!

27.11.13, 08.37 Слухав я слухав Руслану як модератора Майдану

майже всю ніч та й під ранок наважився підійти до неї:

– Руслано, я і практик, і все ж таки історик журна-лістики. Архівіст. Віддайте, будь ласка, мені всі запис-ки, які ви впродовж ночі оприлюднювали тут. Це ж писана Майданом історія України, Європи, а може, й світу…

Руслана, не знаючи мене зовсім, без вагань пови-

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201430


ймала з усіх своїх кишень рукотворні звернення моло-ді. Листи до народу, до президента, до Євросоюзу. Листи у майбутнє. Отже:

КПІ! Ганьба! В КПІ навчається понад 30000 студен-тів! А зараз на Майдані нас не більше 20-ти!!!

КПІшнику! – ПРИХОДЬ!*** Руслано, передайте привіт від українських студен-

тів у Бостоні і від мого брата з Масачусетського тех-нологічного університету [інституту. – В. Д.].

Всі американські медіа й англійська ВВС тільки й говорять про нас! Підтримуючи!

Всі українці в США та й американці підтримують нас і проводять свої ЄвроМайдани!

І поставте пісню «Dakh & Daughters».Donbas.*** Мы приехали из Питера. Россия с вами!*** Нас не врятує євродиван! Вставай і приходь на Євромайдан!!!***Кіровоград з вами!І в нас теж проходить Євромайдан ПОПРИ ЗАБО-

РОНУ СУДУ. Слава Україні!!!КДПУ ім. Володимира Винниченка!***Руслано!Бажаємо Вам стійкості, мужності.

З повагою,шахтарі Донецька.Слава Україні!*** Прилитів із Південної Кароліни.Студенти США з вами!***Автономна Республіка Крим з вами!!!***Дякую, Євромайдан!Завдяки вам я схудла на 10 кг! [Далі – намальова-

ний майлик. – В. Д.]***Я – львів’янка. Поцілую кожного, хто встане і прийде на Майдан!

28.12.13, 22.01.41Отримую новину з Вільнюса від нашого учасника

саміту: «Зараз ніякого підписання не буде. Найопти-містичніший прогноз – навесні».

28.11.13, 23.53Я щойно з Майдану. Так і не дали мені борці за сво-

боду оприлюднити повідомлення, надіслане на мою мобілу з Вільнюса’2013:

– Нам не потрібна песимістична інформація!Учора хтось вирішив журналістів не підпускати до

Руслани. Якийсь каратист Юра, нібито керівник охо-рони, поводився (принаймні, зі мною) по-хамськи години з 20-ї: руки розпускав, штовхав, ричав, кри-чав, хамив... Телевізійникам до Руслани – зась! Свя-

31ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


тотцю, який хотів благословити Майдан, упродовж 4-х годин – зась!

А скринька відчиняється просто: один із членів координаційного комітету розвідвертився: «Прийня-то рішення згорнути Майдан – плавно і красиво…» То що тепер тут робити?..

30.11.13, 06.03 Донька, яку рано будить 1,5-річна мовлявка, в роз-

пачі:– Тату, Майдан розтерзали…

30.11.13, 11:15Тарасюк на каналі ТВі жорстко ставить вимогу: – Розпустити «Беркут»! Командний склад – під суд.

Безпосередніх виконавців злочинних наказів – також. А решту цих бандитів – піддати моральному осуду! Щоб матері, сестри, брати, діти знали, що це – зло-чинці!

30.11.13, 18:20Народ рухається в бік Михайлівського монастиря,

що надав притулок побитій молоді. Зупиняюся напів-дорозі: дзвінок із «Громадського телебачення»:

– Відео – не ідентифіковане. Ми, нарешті, його одержали, але в ефір не можемо дати…

– Ви – редактор! Я зробив, що зробив. Але ніяк я міг домогтися імені жінки: вона категорично відмовилася представлятися чи називати хоча б ім’я померлої від побоїв «Беркута» подруги. «Я тут не для шоу!» – від-різала мені й хлопцям із відеокамерою…

30.11.13, 18:3750-річний чоловік іде в бік Михайлівського монас-

тиря: тільник, берет, круті черевики. Ліворуч – пані років… Бальзаківського віку. Різко розвертаюсь:

– Тримайте удар: ви не боїтеся нальоту «Беркута» на Михайлівський майдан, а то й на монастир?

– Еееееех! Жаль, що мене не було сьогодні вран-ці… Якщо ти, – тут він, запнувшись на секунд двад-цять, трохи знітився, – якщо ви визначили за смугами на моєму тільнику, що я не матрос торгового флоту, – то… Вірите: я сам-один поклав би взвод цих крим-ських гієн! Ти ж бачиш: Афган…

30.11.13, 19:06Михайлівська. Далі, на той бік Михайлівської, йти

немає сенсу: люди стоять стіною.– Павло, Полтава.– Володя, Київ.– Як ви думаєте, скільки тут люду?– Тисяч сорок, – прикидає Павло.– Та ну! 50-60 – мінімум, – вважає Володя.– Хлопці, – а їм років по 30-35, – я кроками зміряв

відстань від стіни Михайлівського до проїжджої, до світлофора. В мене вийшло 100 метрів. А звідси до рогу будівлі Дипакадемії – 150. Отже, 15000 квадра-тів. Якщо на одному – троє…

– Та які три! – втручається чоловік років 65-ти. Роботяга з вигляду і жаргону. – Всі чотири. От і вихо-дить – я вже помножив – 60 тисяч. А ще ж скіко тут, а скіко в монастирі!

– Не так багато, – кажу, – тисячі дві. Я там був годи-

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201432


33ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Фот

о: О

лег

Косп

а

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201434


ни дві тому. Не додаватимемо ж монастирську бра-тію… А вихід – на Трьохсвятительську: там – кілька-сот. І готових до нападу з боку Європейської, й вірни-ків, і просто ловців гав… На мій погляд, усіх – близь-ко 70 000. Якщо доплюсувати баражуючих туди-сюди та тих, хто побув тут годину-дві й пішов, – до 100 000.

– Згоден, – нахмурює лоба Володя. – Залякали нас!..– Мабуть, нічого у влади не вийде, – усе ще прики-

дає щось в умі хитромудрий полтавець.

30.11.13, 19:58 Підійшов до ГУМВС. Жодного міліціонера! На ганку

– революціонери. Двері прочиняються. Сержант обе-режно прокрив двері, визирнув: що ж там, біля кня-гині Ольги, чому знову дзвони дзвонять і по кому?

– Та зачиніть двері! – обернувся чоловік років 25-ти, поправивши качиний ніс свого кашкета. – Про-тяг! Тягне від вас…

Постовий хутенько замкнувся в оплоті київської міліції…

30.11.13, 20:16Запитую рядового ВВ: – Ви б пішли бити учасників Майдану?– Нет.– Чому?Збоку – репліка інтелектуала в окулярах:– Да ему приказ! Команда «фас» – и все! Он должен

идти против народа!– Перепрошую, – обертаюсь до нього. – Я ж не вам

поставив запитання – ви чомусь відповідаєте…

– Извините, – поправляє на переніссі золото крутих очей, – я ж из России, не понимаю, что вы…

– Слушайте рядового ВВ – и поймете. Синку, будь ласка, повтори відповідь – спеціально для росіян…

– Я не должен выполнять преступные приказы. Потому я бы не пошел и не пойду против моего наро-да. И Батя нам такой приказ не отдаст.

Розвертаюся до гостя з Росії – не представляється ж … Пильно взираюся своїми чотирма в його четве-ро очей. Він відводить погляд убік.

– Извините, – кається принародно, – у нас, в Москве, это невозможно…

30.11.13, 20:39Дзвінок Бориса Тарасюка:– Віталію, як звати професора – співавтора про-

грами Руху?– Василь Васильович Яременко. А його син – генкон-

сул у Стамбулі. Богдан різко виступив на боці Майдану…– Тому ж і запитую… У «Фейсбуці» Богдан, зокрема, написав, що йому

відомо: «Офіцерам «Беркута» було видано табельну зброю. Застосуйте її правильно!»

30.11.13, 23.37Напруження таке, що конче потрібна жіноцтву

Майдану психотерапія. Упродовж критичного вечо-ра забороняю дівчатам посміхатися:

– Ви розслаблюєте революціонерів!!!Бідолашна Аня пролепетала:– Вибачте…

35ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Її подруга Саша запитує:– А ви чому посміхнулися?! – Тому, – відказую, – що ви розслабили мій журна-

лістський дух…

30.11.13, 23.47Виявляється, адміністратор елітарного приватного

закладу Дмитро ледь уник побиття спецназом: чомусь він, на відміну від минулої ночі, добував до ранку… Дивно: не бачу на його лиці й руках жодного синця жодної подряпини.

– Мабуть, у нагоді стала спортивна підготовка, – каже. – А гнали нас аж до Бесарабки…

Юстиція ще судитиме виконавців злочинних нака-зів! Дочекаємось!

01.12.13, 7:58Роман, 24 роки, ювелір, сам собі дивується:– 1000 машин виїхали зі Львова. І нас ніхто нас не

затримав. ДАІшники, вже біля Києва, зупинили, але пропустили.

02.12.13, 16.04Зустрічаюся біля Головпошти із сином Тара-

сом, невісткою Анею і внуком Тимурчиком. Аню-та говорить, що мій онук (за місяць йому стук-не аж 4 роки) захотів побувати на Майдані: – Тато підтримав. Я, взагалі-то, противниця учас-ті дітей у акції протесту, але ж мої мужчи-ни вирішили – то так. Тимур узяв із собою мас-ку лева: «Лякатиму тих, хто б’є людей». Зібрав

він також свій медичний інструментарій, халат і лікарську шапочку: «Я лікуватиму поранених...» Фотографуємося на барикаді, де чергують підпри-ємець, вільнонайманий і викладач вишу. Я намагаюся пригадати, коли ж у Києві були барикади. По-моєму, в 1905-му, 1917-му й ось, у 2013-му...

03.12.13, 00.34У штабі, в Будинку профспілок, отримую жов-

тогарячий жилет. Охорона прес-центру дивуєть-ся, вивчаючи мою «ксиву»: я ж собі виписав посвід-чення головного редактора часопису «ЄвроАтлан-тика» до 31 липня 2024 року – свого 70-річчя... Таки видають мені пакет із жилетом. Роз-дираю целофан і дістаю... інструкцію. Шість-ма мовами! Чехи, які презентували україн-ським журналістам ці накидки «для професій-ного вжитку», довели європейськість до краю... Коли я переклав інструкцію штабістам, вони почали один одного підколювати: «В тебе є інструкція для професійного вживання кави?..»

04.12.13, 10.11 У нас удома поселився, скажімо так, морський

вовк: приїхав готувати майданникам справжній куліш. Кок трудиться біля колони Незалежності. – Куліш уже готовий, – оповідає мені. – Раптом – зойки. Дивлюся: на лавочку присів чоловік вагою з центнер. Вона прогнулася так, що, добре, не тріснула, – а молодь ледь не попадала. Бачу: Віталій Кличко. Звертається українською: «Доброго ранку! Як

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201436


настрій?» Словом, опитування проводить – віч-на-віч. Згодом переходить на російську: «афганці» озвали-ся. «Мы киевляне. Офицеры и солдаты, прошедшие Афган, – відповідають. – Настроение боевое!» А далі – збіглися львів›яни: живого Кличка побачити... Так і не спробував він мого кулішу...

05.12.13, 03.47Серйозний голос! По Хрещатику в бік Майдану йде

підполковник. Віддаю честь, приклавши руку до при-критої капюшоном голови. Він – до кашкета. Пред-ставляюсь. Підполковник – навзаєм: – Володимир [...енко], 51 рік...

– Пане підполковнику, запитання можна? – Безперечно,– Вибачте за патетику, армія з народом?– Армія підпорякована владі, а влада – це народ.

Усе залежить від опозиції...

05.12.13, 08.39 ЧИ ЦЕ ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ, пане Аза-

ров?! Посольство Франції в Україні наді-слало мені інтерв’ю Міністра закордонних справ Франції Лорана Фабіуса Фредері-ку Рів’єру (радіо «France Internationale»). Цитую: «Фредерік РІВ’ЄР:

Три дні після того, як президент Януко-вич відмовився підписати Угоду про асоціа-

цію з ЄС, прихильники євроінтеграції продовжу-ють вуличні протести по всій Україні. На дум-ку українського Прем’єр-міністра, те, що відбу-вається, має всі ознаки державного перевороту. Сполучені Штати заявили, зі свого боку, що мирні демонстрації – це не державний переворот. Якою є позиція Франції?

Лоран ФАБІУС: Ні, це не державний перево-рот. Я не бачив військового втручання, так само немає характерних рис, властивих державно-му перевороту. Проте позиція Франції чітка і зро-зуміла: діалог та відмова від репресій. Прези-дент Янукович визначився зі своєю позицією... Я разом з іншими європейськими лідерами [та колегами. – В. Д.] був присутній на саміті у Віль-нюсі, кілька днів тому, ми почули його дум-ку щодо Угоди про асоціацію з ЄС. Він сказав: «Гаразд, мені це цікаво, але ви не платите достат-ньо». Знаєте, Угода про асоціацію – не привід для торгів; якщо хочете асоціації з Європою, робіть це. Реакція українського суспільства була надзвичайно потужною, але водночас мирною. Тому ми кажемо: Франція закликає до діалогу та відмови від репресій.

Фредерік РІВ’ЄР: А чи насправді саме в Києві вирі-шується сьогодні доля Угоди про асоціацію з ЄС?

Лоран ФАБІУС: Український прем’єр-міністр дня-ми зізнався: мовляв, президент Росії нам запропону-вав дещо – ціну на газ, зменшення боргів і т.ін. Щодо

37ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Франції, ми маємо інший підхід. Україна повинна вільно обирати, і, до речі, немає ніякого антагоніз-му, немає протиріччя між асоціацією з ЄС та фактом тісних відносин з Росією. В цьому немає протиріччя. Вибір робити самим українцям та українській владі. Але, я повторю, події розвиваються у напрямку, який є надзвичайно шокуючим. Зі свого боку, я передав пану Кличку, одному з лідерів опозиції, що я готовий зустрітися з ним у Парижі».

05.12.13, 19.49.38Отримую есесеску від Віктора Цимбала (однокурс-

ника, якого в 1972 році виключили з факультету жур-налістики КДУ за те, що 22 травня… поклав квіти до пам’ячника Тарасові Шевченку), з Вінниці. Це вірш його землячки Наталі Гомель:

Янукович – ніби імператор Цин.Вже нікого не здивуєш цим.Тільки дати волю нашій владі – Зроблять з нас музей для Шихуаді.Ми – не експонати-теракоти.Заявляєм нашій владі: «Проти!»Проти крові, ницості, брехні…Міністерським пикам кажем: «Ні!»Хай не повертався би з Китаю,Хто довів до ручки нас, до краю!..Увірвався у людей терпець!Стій, Майдане! Бою – не кінець!

06.12.13, 18.37 Видзвонюю в Москві Віктора Мироненка. Відпові-

дає російською, але, коли я представився, переходить на українську. Прошу його передати мені 4-5-6 речень – коментар Михайла Горбачова щодо подій в Україні. – Скажу чесно, Михайло Сергійович хворіє... – Від-повідє Мироненко – чи то шуйця, чи десниця Нобе-лівського лауреата. – А щодо Майдану, то я вважаю, що Україна реалізує нашу мрію тодішню: демокра-тія, права людини, чесна конкуренція, свобода слова... Любить Горбачов Україну!.. Якось ми з ним зустріли-ся, а він завів «Стоїть гора високая...»

– Глібова... – Ну, він не знав, що це поезія Глібова, яка стала

народною мелодією. Співав пісню, яку перейняв од матері-українки...

– Пане Вікторе, то прошу Вас, як у році 2004-му: лаконічний коментар лауреата Нобеля. Тоді він ска-зав: «Главное – не расколоть Украину!» Це флеш-інтерв’ю, яке ви мені передали по телефону (я реда-

гував укрангломовний сайт ukrainianfreеdom.com.ua), обійшло медіа-світ.

– Постараюсь...

07.12.13, 02.17 Зі сцени виступає чеченець: – Я обращаюсь к представителям кавказского

народа, которые живут в Киеве. Идите на Майдан! Что вы там, на Троещине, фруктами торгуете?! Вы не помните путинских бомб?! Идите на Майдан! Я с Май-дана уйду последним!!!

10.12.13, 11.05Позавчора-вчора Фонд «Демократичні ініціати-

ви» імені Ілька Кучеріва та Київський міжнародний інститут соціології провели опитування на Майда-ні. Респондентів – 1000. Ірина Бекешкіна коментує результати:

– Серед мотивів, що спонукали людей вийти на Майдан, трьома найбільш поширеними виявилися: жорстоке побиття демонстрантів на Майдані у ніч на 30 листопада, репресії (70%), відмова Віктора Яну-ковича від підписання Угоди про асоціацію з Євро-союзом (53,5%) та прагнення змінити життя в Укра-їні (50%). Достатньо вираженими виявилися також прагнення змінити владу в Україні (39%). Заклики опозиції були стимулом для 5% учасників і стільки ж вийшли на Майдан, прагнучи помститися владі за все, що вона коїть.

11.12.13, 20.22 Зустрічаюся з жертвою нападу «правоохоронців»,

які вночі оточили Майдан, хоч учора Янукович перед телекамерами запевнив трьох попередніх президен-тів, Україну і світ, що не застосує силу до учасників мирного протесту…

Вільний журналіст Володя, член НСЖУ, ледь устигши офіцерським крабом зіжмакати мою горо-скопну лапу Лева, строчить кулеметно: – Я рво-нув на Майдан годині о 3-й, коли побачив у неті, що зомбі атакують Майдан. Відеокамерою зні-маю, що діється на Інститутській, – і раптом одер-жую по голові... – А журпосвідчення було при тобі? – Звичайно. Але ж ці ординці не могли не бачити, кого б’ють! То мій мозок прошила інша аргумента-ція: «АХ ТЫ[…]!!! ДЕПУТАТА БЬЕШЬ???!!!» Спрацюва-ло. Так і уник я добивання...

Володя не звертався по допомогу до медиків, не оприлюднював цей факт, не писав заяв... А скіль-ки ще таких же, погамселених «правоохоронцями»,

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201438


журналістів ніде не зафіксовано як потерпілих від бандитів у МВСній уніформі?!

11.12.13, 22.42 Дзвонарить мені етнічний росіянин, дуже

давній каратист, віце-президент спортив-ної федерації, команда якої завоювала Укра-їні світове чемпіонство в оригінальному виді спорту. Зустрічаємося біля Головпошти. – Дружині я сказав: «Їдь на Майдан удень. А я з друзями буду там від пізнього вечора до ран-ку...» – звертається до мене вишуканою укра-їнською, а паралельно спілкується з ними по мобільному телефону вишуканою російською. Звичайно, цей гурт – зовсім не студентський. Але! Де ж, як і в 2004-му, голоси російської еліти РОСІЇ?!

12.12.13, 06.12 Штурму, про сценарій якого попереджали зі

сцени і Яценюк, і Кличко, не було. Можна рухати-ся до редакції журналу «ЄвроАтлантика». Аллее! На виході з Майдану, опріч будівлі Головпошти та структур Міносу, – дискусія на підвищених тонах. Вдивляюся: навколо ватробочки – дюжи-на вартових.

– Да надо больше обращений к народу по-русски! – гарячкує мужик років 45-ти з гаком. – Я – коренной киевлянин. Могу вільно говорити українською мовою, но, если большинство на сцене, как сейчас, и даль-ше будет выступать по-украински – власть на Восто-ке и Юге Украины нас и дальше будет изображать бандеровцами [наступні лексеми не цитую. – В. Д.]. Всі довкола обметаленого багаття, наскільки я вро-зумів, – кияни. Всі – російськомовні. Всі – середньо-го віку і старші.

– Главное – чтобы Майдан, – трибунує новоявлений Цицерон, – чтобы весь народ заставил этого [наступні лексеми не цитую. – В. Д.] подписать Угоду про асо-ціацію! Мы здесь ради этого, а не ради смены шила на мыло. Настоящего лидера же нет!..

– Дружище, погоди, – перебиває оратора Воло-дя, як він представився мені згодом. – Перезагрузка власти – вот выход из кризиса...

– Что? Ну сменит кто-то Азирова... Это мы проходи-ли! Я – директор компании, у меня зарплата – 2.500 долларов, плюс еще... Этот Азиров с 96-го года контр-олирует все краники офшорные: Рига – Кипр – Швей-цария. И я сам когда-то прогонял через его схемы бабки на Запад. А вот подпишем Угоду про асоці-ацію – Украина будет под контролем цивилизован-

ной Европы, а не этой [наступні лексеми не цитую. – В. Д.] России!

В диспут втручається жінка інтелігентного профілю і гасить рОзпал неінтелігентним резюме:

– Короче, мужики, – Россия больше не будет хле-бать Украину! Оплески...

12.12.13, 10.02 Повертаюся з Майдану додому. Ледь волочу ноги.

Тим більше, що під ранок почали відвалюватися підбо-ри: хто і що за лижні боти випускає – тимчасовнішні?! На ходу діагоналю провладну сьогоднішку. Рап-том – (після кількох сигналів) – клаксофонія. Від-риваю від репортажних шпальт усі чотири ока: стоп-кадр! Сотні авто стоять трирядно на Москов-ському проспекті, що веде в бік Троєщини... Різно-бій шумових реплік переростає в суцільнячний хор обурення. Чи не 500 своєрідних голосів Майдану! Першим не витримує сріблястий джип і зигзажить уперед. Бідолашний ДАІшник заледь не лягає на капот «порушника»: благає почекати кілька хвилин... А нетерплячка інших мобілів от-от переросте в автобунт... Аж о 10.20 жезл дає відмашку: тепер можна рва-ти і метати!

– Вишь! – кидає оболонка оболонцю. – Все еще перекрывают движение. На пока Янек добирается из Межигорья до Банковой...

– А чего эт он так поздно выезжает на работу?!

14.12.13, 04.37 Очевидно, й сьогодні штурму Майдану не буде.

Мабуть, можна рухатися до редакції. Рухаюсь. Пере-пиняюся. За півсотні кроків од сцени, де Руслана виконує фізкультмелодії, аби зігріти майданників, – коло. Чоловіки років 40-50-ти. У вишневих жилетах із ветеранськими написами. Явно – офіцери-«афганці». Розпорядження очевидного вождя сього племені надцікаві, але диктофонити по-папараційному – не мій стиль. Коли він закінчив раду радити, назвався й охоче погодився відповісти на моє запитання щодо дій «афганців» у разі атаки беркуватних на Майдан:

– Ми 11 грудня показали їм, хто є хто. В нас не було ні дубинок, ні щитів... Але відчули [...] довбані нашу силу – це їм не молодняк! В мене є інформація, що кимарять вони досі – бо ми ж не спимо...

13.12.13, 13.13 Зирк – родич. Із відрядження. Із Севастополя. – Які настрої у Херсонесі? – випалюю замість

добридня.

39ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


– Сонне царство, – спросоння намружує він сокра-тівське чоло. – А! Таксист видав: «Я бы разбомбил Майдан!» – «А почему?» – «Видите ли, мой брат пое-хал в Киев, постоять на Майдане, – а ему никто ни черта не заплатил!!»

14.12.13, 08.54 Перекурюю. Навканун пересніня після ще однієї

журмайданної ночі. Аж раптом: Максим Стріха вигу-лює пса. Вивалююсь із балкона горельєфом:

– Доброго ранку, Україно! Тиждень тому ти не від-повів на мою лаконіку: «Твій проноз?» А що зараз упроспективиш?

– Доброго!... – Максим ледь стримує в упряжі бас-кого цуцяру, який, здається, так і рветься охороня-ти Майдан від орди. – Немає в мене чіткого бачен-ня розвитку сюжету. Треба проаналізувати позицію олігархів...

– Та вони ж уже виказуууююються!– Еееее! – по-римськи вгорить указівний перст київ-

ський Светоній. – Хай висловлять її в парламенті... Тоді я тобі й спрогнозую фінал...

15.12.13, 16.02Сьогодні на Майдані відбулося четверте віче.Знаковими стали виступи американських сенато-

рів Джона Маккейна і Крістофера Мерфі. Однознач-но Сполучені Штати запровадять санкції проти «Сім’ї» та її поплічників!

Депутати-опозиціонери запевняють, що саме вони роздобули копії генпрокурорівських протоколів допи-тів Сівковича, Попова, Коряка, які засвідчили, що 11 грудня штурмом Майдану керував Клюєв. Народ вимагає арешту керівника Раднацбезу. Подумати тільки: хто відає безпекою нації!

15.12.13, 16.02Здзвонюємося із Валентином Щербачовим, який

з’явився у «Фейсбуці» з гострополітичними трирадами.– Ми 28 листопада повернулися з Гімалаїв – і одра-

зу на Майдан, – каже патріарх спортивної журналіс-тики. – Та тут – уся моя родина...

Здавалося б, навіщо альпіністові – 38-й раз, по-моєму, він корив дахи світу – політика?! А мабуть, Майдан і є Еверестом...

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201440


16.12.13, 22.02Явився Дмитро. З корабля на бал. Із Майдану,

звичайно, боєць: – А можна зробити комп’ютеризований фільм?– Та – звичайно. Я ж планую дати під висічку

(дірку) компакт. Максимум фільмів. Збираймо відеозаписи!

16.12.13, 22.49Пишу й говорю однокурсникові:– Брово, я усвідомив зомбізм десятків мільйонів

народонаселення Російської імперії, яка розвали-лася невдовзі після святкування 300-річчя Дому Романових. У кафе, де роками збирається справ-жня еліта Києва, взяв до рук 7-й і 8-й томи Мая-ковського: хтось виставив зібрання творів для всіх і вся – аби, мабуть, не викидати дідову чи праді-дову бібліотеку…

Переглянув. І збагнув: упродовж десятиліття (та більше…) генії обробляли-опрацьовували-одур-манювали «маси». Віршем. Плакатом. Кіном. Гім-ном…

І шедевральні знахідки геніальних майстрів усмоктувалися в гени «нової» людини…

17.12.13, 13.05.04Із Вінниці мені надійшов електронний лист –

вірш Віктора Цимбала. Мовчу:

МОЛиТВА Благослови нас, Боже, на єднання Бо всі єдині в прагненні своїм. Перенести ці відчуття з майданів У кожну душу, кожне серце, дім. Не суть – блакитно-білі, жовто-сині, З тризубами чи без – не в тому суть. Важливо те, що славу Україні У серці небайдужому несуть! Благослови нас, Боже наш єдиний, Відчути силу братства у серцях, Вклонитися соборній Україні, Здолавши у собі душгубний страх. Благослови на щиру небайдужість І на всія любов, на співчуття. Благослови нас, Господи, на дружність І добротою сповнене життя.

Розвій сей дух свободи із майданів Усім, хто ще не звівся із колін, Звільни серця і душі від кайданів, Віднині і – на сотні поколінь. Благослови нас, всемогутній Боже, На праведний, многостраждальний путь. Бо Правди сила кривду переможе, І в цьому є Твоя найвища суть!

17.12.13, 16.47.36Відкриваю в електронці листа старости пер-

шокурсників, у яких викладав журналістські та суміжні предмети по листопад і до яких прийшов 30 жовтня із спецкором агенції «Ройтерз» Сергі-єм Каразієм, у котрого мав честь бути деканом. Цитую, не редагуючи текст:

Збіг чи доля?Мені випала честь познайомитися із Сергієм

Каразієм. Це «очі Європи», метр воєнної журна-лістики. Це людина, яка, ризикуючи найціннішим – життям – щодня слугує своєрідним механізмом передачі інформації з «пекла» – епіцентрів різних заворушень.

Сергій прийшов в університет прочитати першо-курсникам-журналістам лекцію про безпеку від-ступу... Перед зовсім близькою небезпекою?...

Головне його правило так вкарбувалося мені у пам’ять, що забути я просто не маю права: перед наступом головне – зарання вивчити шляхи від-ступу.

Сергій Каразій за годину лекції подав таку інформацію, цінність якої дійсно відчуваєш в моменти, котрі «віють холодом у спину».

Менше як за місяць Сергієвих порад потребува-ла вся Україна. Розпочався Євромайдан!

Та не просто Євромайдан, а кривавий Євромай-дан: із синцями, розбитими головами, зниклими людьми і, найстрашніше, – зі смертю. Словом, роз-почалося все те, що Сергій Каразій показує у сво-їх зйомках з гарячих точок країн, для яких війна – це сенс життя. Але ж Україна – не завойовниця. Швидше, вона завойована.

Сергій наголосив на дуже важливих речах: заздалегідь домовтеся із колегами або друзя-ми про місце зустрічі після можливих сутичок. Бо мобільний зв’язок може пропасти.

Згадав про Тараса Процюка – вічна йому пам’ять – та показав сюжет на якому Тарас вибрав правиль-не місце для захисту під час сутичок на Банковій.

41ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Я отримала дуже важливі поради від Сергія Каразія та побачила майстерність Тараса Процю-ка. Це обов’язково в майбутньому обереже мене від певних помилок.

18.12.13, 00.37Зварище. Треба фотконути. Присобачуюсь так,

аби не піймати «зайчика». Клацаю. Чую:– Что это варят? Чего молчите? Я здесь все-

нощно, – роздумує в очі охоронцям барикади обіч Укрпрофради огрядна жінка років так, аби не образити ї ї... – Если варят забор – значит, Майда-ну долго жить...

Хто розуміє мову Пушкіна, має вдуматися в бага-тозначність та актуальність «Евгения Онегина»...

18.12.13, 00.47«... Кличко-Кличко...» Що Руслана кличкує? Цитує

Віталія, який тут був учора, в підвечір’ї, на черговому вічі? Цитує ради духу майданного підняття? Цитати – не кава... Та її дублює Майдан: «Клич-ко! Клич-ко!»

М’иии’чу – крізь юрми, завали, КП, риштовання, клич-кордони... Лівою диктофоню, правою фотографлю...

Інвективи Кличка зі сцени – кріпкі, різкі, жорсткі. Але мені імпонували його інші інтонації – суто люд-

ські. Коли аж до авто його перепиняв-повчав-пере-питував то один, то другий, то п’ятий гурт абсолют-но звичайнісіньких майданників, які спочатку остов-півали від рукостискання легенди світового спорту, а згодом джебили його так, що Льюїс би позаздрив... Особливо розчулило Лядську браму прохання чоло-віка років 60-ти:

– Віталію, благаю тебе: стань президентом!

18.12.13, 03.07У приміщення НРУ заходить четверо майданни-

ків. Сліпую: з мітлами-лопатами. Я – слідом за ними. Нарочито ричу охоронцю – давньому знайомцю:

– Що це за люди з холодною зброєю?! – Оці? Свої! Замість Попова хтось же має воюва-

ти проти зими...

18.12.13, передранняМене зупинив патруль: літні мужі, з нарукавника-

ми «Офіцерський корпус». Упапашний прикидається «прапором». Здаюся. Зрештою, він – навзаєм:

– Старик! Да генерал-майор я! Афган прошел... Ты к Попову, небось? Пошли втроем!

Охорона віддає честь. Сама поява генералітету Майдану піддуховлює зморену її психіку. Сходовує-

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201442


мо на другий поверх. Ті, хто дивиться фільм, – сидячи, мов під невловиму команду: «Рівняння направо!» Ті, хто куняє, прокидаються. Ті, хто блаженно спить, уже сновидять футуристичний спокій: не брешу – засвід-чую це фоткою...

А що, думаєте, непокоїть генерала?– Так-с, туалет здесь открыт для бойцов Майда-

на?! – серйознющим тоном запитує він наївну вах-тову молодь. – Или Попов ключи с собой прихватил?

18.12.13, передранняПобачив поклик Тетяни Монтян на «ліфтову» публі-

кацію в неті та й викопав у записах такий фрагмент:

27.11.13, 18.33Заходжу на Майдан із тилу, по мосту – від Інституту

шляхетних дівиць, а вниз – через «Глобус» . Мимоволі чую репліку сивочолого чоловіка своєму ровесникові:

– Ты заметил объявление сногсшибательное? – Да их здесь до хера!А ми всі вже на ескалаторі – не побіжиш нагору

зирити шедевр... – Так-то так, Саша, но послушай, что там, наверху,

написано: «ВНИЗ ЛИФТ НЕ ПОДНИМАЕТСЯ!» Ескалатор розрегочується. Дохихочуючи, вдумовую:

«Метафора для Януковича й Азарова!»

18.11.12, просвітання Хто вчорашить, хто північить, хто сьогоднить, а дех-

то завтрить... Злозаконня: карбників плинної історії вона не вкарбовує у скрижалі свої. Тому й вирішую зафотати сновид у прес-центрі Майдану.

За винятком одного хлопчика, всі мої колеги – як ровесники, так і юнь – абсолютно спокійно ставляться до моєї спроби продіорамити їх. Аж раптом цей хлоп-чик накидається на мене як папараці:

– Кто вам разрешил нас снимать?! – Закон. Статтю 26-ту знаєте? В хід ідуть рученята цього журичка, який катего-

рично відмовляється показати бодай акредитований бейджик.

– Хлопчику, руки – off! Статтю 43-тю знаєте? – Какой я вам хлопчик? Здесь все равны! – зрива-

ється, сердега, на крикіт. – Перепрошую борця за свободу преси: ви – у

публічному місці, я вас фотографую в прес-центрі, а не в туалеті.

Збіглася охорона. І просить мене: – Будь ласка, не скандальте...Виявляється, скандаліст – я…

18.12.13, 15.37На сцені – Тетяна Чорновол. Запускаю диктофон: Я звичайно багато писала критичного… І про Юлію

Тимошенко… Але зараз я її підтримую, підтримую щиро, підтримую всі серцем, підтримую всім, чим тільки можу. Чому? Тому, що я знаю: вона сидить як людина, яка боролася з Януковичем. Я знаю: вона сидить тому, що у свій час вона забирала награбо-ване донецькою бандою та повертала в державу. Можемо зараз згадати «Криворіжсталь», можемо згадати «РосУкренерго», можемо згадати залізницю і ще багато чого. Я знаю, я знаю: вона сидить тому, що на виборах 2010 року за неї голосували мільйо-ни. Саме тому вона сидить у в’язниці. Як головний борець із Віктором Януковичем…. Я не розумію тих людей, багато з яких є моїми колегами-журналіста-ми, які зараз підняли питання про те, щоб зняти пор-трет Юлії Тимошенко з ялинки. Я вважаю, що на це в нас немає ніякого морального права. Так, можна говорити, що ті люди, які прийняли рішення бороли-ся з Януковичем, боролися 10, 20, 25 днів на цьо-му Майдані. Боролися, як могли, і раніше, але ніх-то з них не боровся, як вона. Ніхто з них не відсидів у в’язниці майже три роки. Я вважаю, що моральне право порушувати це питання (знімати портрет Тим-ошенко з ялинки чи ні) мають тільки ті люди, які про-йшли такий самий шлях… Знову-таки мені говорять: ми не голосували за Тимошенко, ми ніколи її не під-тримували… Але, вибачте, в такому разі: чому ви дали цій країні Віктора Януковича?!

18.12.13, 18.12Неймовірно: «НАШИ» В ГОРОДЕ!Упосеред Хрещатика – чайна. В наметі – молодий

чоловік нордичної зовнішності: худорлявий, у ковбой-ському капелюсі, з-під якого вихвилює русяве волос-ся – аж до пліч. Орудує ополоником артистично, при-повідуючи:

– Чаю-чаю: господа, хотите чаю?Мова – справжня російська. Не «хочете», не «чая»...

Вмикаю диктофон:– Интересно, вы откуда?– Из Великого Новгорода. Никита, 27 лет, вольный

художник. – И что привело вас в великокняжий Киев?– А вечевые порядки – у нас в крови. Хотя Иван

Грозный и иные цари вытравливали их из нас веками. Честно скажу: был я в движении «Наши»...

– Но это же путинский проект!– В том-то и дело! Изнутри я увидел: для «Наших»

43ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


республиканские обычаи Господина Великого Новго-рода – пустой звук. Ушел я от «Наших», в себя. А Май-дан привлек меня как урок России...

19.12.13 Учора-сьогодні я запримітив на Майдані та навко-

ло нього ознаки ХАМСТВА. – Ну, ты хто такой, шо мне будешь здесь указывать:

где те быть и шо снимать?! – рявкає «функціонер» Май-дану і... І затикає власну пельку, коли з-під курткової поли виволікаю журналістське посвідчення, підтвер-джене акредитацією в прес-центрі Майдану, а з ліво-го рукава – жовтогарячий жилет із написом «Преса» ...

Ще вночі із 17-го на 18-те, коли на ходу (де-факто на бігу) – від сцени до Лядської брами – фотографу-вав та інтерв’ював несподівано-запівнічно-просту-дженого Кличка, я не відчував оживання гідри ХАМ-СТВА. Всі, включаючи Віталія та його охорону, пово-дилися більш ніж толерантно – прихильно, делікат-но, по-європейськи.

Може, помиляюся щодо ХАМОРЕАНІМАЦІЇ. Принай-мні, анонімні голоси чималох «функціонерів» Майдану – ба, навіть їхні тональності – ріжуть мені слух. Дай Боже, помиляюся...

19.12.13, 21.20 Здзвонився з Віталієм Карпенком – головним

редактором «Вечірнього Києва» в часи, коли газета мала 520.000 примірників лише передплати...

Він і каже мені: – Я далекувато від Києва... Ти передай, кому

можеш, із вождів Майдану: треба не концентрувати людей у Києві, а розосереджувати. Мають бути Май-дани-Майданчики повсюдно – в обласних, районних центрах, у селах! Тоді найнята народом влада таки визнає, що справжня влада – народ! А я й подумав: «Один із таких Майданчиків створили звичайнісінь-кі люди, котрі стали на захист приміського автобус-ного маршруту 771, який хоче захопити якась при-ватна рейдерша з Горенич. Вони просять допомоги преси. Поїду в АП-5, де є документація – справжня і фальсифікована. Допоможемо цьому Майданчику!»

20.12.13, 00.33 Довивчитуюсь у відгук співробітниці телеканалу

«Інтер» (!) – що б це означало?.. Виявляється, в моїй книзі – ТИСЯЧІ голосів Майдану. А я їх лічив?? Хіба ж повністю – з 21 листопада – дедиктофонився, деблок-тонився, дефотозлився??

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201444


А це також голос Майдану – хай навіть підцензур-ний...

Отже, ПЕРЕЙМЕНОВУЮ щоденник: «10.000 ГОЛО-СІВ МАЙДАНУ»... Як і раніше, інтерв’юйованих не іден-тифікую прізвищами. Як і раніше, мої зауваги – лиш у виняткових випадках... Як і раніше, коментарі читачів – за кадром, назапотім...

20.12.13, 18.10 – Чому ти не вказуєш прізвища учасників Майдану

– лише імена? – запитує мене по телефону відомий журналіст. – Це ж їхня генеалогія: вони передавати-муть твою книгу дітям і внукам...

Погодитися? Хтозна...

20.12.13, 19.08 А ось відповідь. Її я отримую від полковника з «Офі-

церського корпусу» Майдану: – Якщо зараз Майдан розпустять – почнуться масо-

ві репресії...

20.12.13, 17.36А таки Віталій Карпенко (нагадаю молоді: коли він

редагував «Вечірній Київ» на переломі 80-90-х років, двомовна газета мала майже 600.000-й наклад, а читали її не лише в столиці) має рацію. Себто правий.

Громада села Мотижина Макарівського району вла-штувала Майданчик у себе. А в четвер буде її ж Май-данчик у селі Гореничах Києво-Святошинського райо-ну, перед осідком «бізнесменки» Тетяни Лобанової, яка незаконно витісняє давніх автоперевізників із примісь-ких маршрутів. Того ж дня, опівдні, наступний Майдан-чик цієї громади – площа Лесі Українки, осад голови облдержадміністрації, яка потурає цій вуууменші...

– Віталію! – дзвонарить із Майданчика Оля. – Селя-ни просять журналістів допомогти в боротьбі проти рейдерства.

– Допоможемо! – відповідаю без тіні сумніву в собі та своїх колегах.

20.12.13, 22.05Хочу кавкнутися – проте боковим зором увбачаю

кокарду з якорем. Ставлю пластик поруч із охорон-цями, ледь не обезпресивши їх і себе, – рву навпе-рейми офіцерові:

– Пане капітане першого рангу! Зупиняю. Зупиняється.– Ви, мабуть, у флотських регаліях не розбираєте-

ся, – поблажливо простягає мені краба. – Я служив у Севастополі, але – полковник: морська авіація...

– Здаюся: сухопутка, «мотострелковые войска», з акцентами на специфіці воєнної журналістики – під час перепідготовок... Здаюся і все ж атакую: які настрої в армії і на флоті щодо Майдану?

– А вони є?! Розвалені й армія, і ВМС! Ви що, не бачите: силовими структурами в Україні керують люди Путіна! Офіцери і солдати та матроси – за Май-дан. А верхівка – це ж «п’ята колона»... Тому я, член Спілки офіцерів із 91-го року, тут – як і мої побрати-ми. Ми – не студенти!

– Назватися можете – для публікації?– Володимир Шевченко, полковник, президент

Вертольотної федерації імені Сікорського, колишній народний депутат – у Раді 2-го скликання. Публікуйте!

22.12.13, 10.30Надходить есемеска від Бориса Тарасюка: «Слухай

радіо «Ера» з 11.00». А, це, вочевидь, із нагоди фахо-вого свята: сьогодні ж – День працівника диплома-тичної служби.

Керівник міжнародної комісії Штабу національно-го спротиву заявляє:

– Українську дипломатію очолюють не патріоти, і, власне, це накладає відбиток на діяльність зовніш-ньополітичного відомства, на поведінку дипломатів… Політичні рішення вже не приймаються, не розробля-ються в Міністерстві закордонних справ – виконують-ся вказівки Банкової, а то й, що гірше, навіть не Бан-кової, а Кремля. Взагалі, як людина, яка пропрацю-вала майже 40 років в українські дипломатії, можу говорити про високий професіоналізм української дипломатії. Та біда в тому, що нинішня влада знева-жає їх. Вона привела країну до міжнародної ізоляції.

Далі Борис Тарасюк твердить:– Нам не бракує пропозицій від представництв

західних держав щодо готовності залучитися до діа-логу між владою та опозицією… На жаль, українська влада на чолі з президентом Януковичем уникає цієї відповідальності, робить вигляд, що не існує Євро-майдану, що не існує людей, які б хотіли бачити Укра-їну і себе в європейській сім’ї народів, у Європей-ському союзі. Натомість влада застосовує силу. А в публічних виступах президент Янукович або генераль-ний прокурор, якщо можна так сказати, вішають лок-шину на вуха мільйонам українців...

22.12.13 Віче в розпалі. Протискаюся в бік стели – крізь

стіну люду, – ведучи на ходу нотатки. Мене хтось озиває: Ірина Бекешкіна – директор Фонду «Демо-

45ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


кратичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва. Згодом до нас приєднуються Світлана Барбелюк, виконав-чий директор ФДІ, та Юрій Горбань, прес-секретар авторитетної громадської організації. Я сумніваюся в достовірності цифр підтримки суспільством євроін-теграційного курсу і недовіри Януковичу: вони озву-чені сценою...

– Не знаю, звідки це взято... – реагує на моє запи-тання відома в Україні та всій Європі соціологиня Бекешкіна. – Дані наших опитувань інші...

У чесності, порядності, фаховості Ірини Еріківни не сумніваюся. Тож і думаю: «Не можна протиставля-ти владним маніпуляціям опозиційні!» Це не сподо-бається вождям Майдану, але мушу так висловити-ся. Зрештою, їм варто було б зайти на сайти Фонду, Центру Разумкова, КМІСу або журналу «ЄвроАтлан-тика» (2013, № 1-2)...

22.12.13Вітаючи всіх із Днями зимового сонцестояння,

цитую прихильників віри Дажбожої: – З Колядою!Так у дохристиянські часи йменувалися нинішні

свята. Ще й не зовсім давно в українських оселях Подніпров’я пекли коржі – символ Сонця...

Хто б до якої конфесії не належав, астрономічний факт: Весна іде, красу несе...

23.12.13, 17.14 Нууууу! Якщо вже дипломат (колишній протоко-

ліст МЗС!) довженківські народні словеса вживає, то не можу не поділитися віршем одного зі шта-бістів «Офіцерського корпусу» Майдану: ЯНукуЙ Іди геть і не дуркуй, Зек проклятий, Янукуй! Забирай своїх дітей, - Бо тут місце для людей Тут столиця, а не зона… Не поняття, а закони… Тут суспільство – і свідоме. Банду геть з нашого дому! Україна – це Майдан! Час кінчати дерибан! Ноги в руки і шуруй… Свиноликий Янукуй

Закінчилась твоя гра, Бо тікати вже пора… В третю ходку сухарів, Що Азіров заробив, Що синок нагріб з бюджету, Що Гарбузов «накрутив» , Назбирав з усього світу, - Досить вже благать чортів! Геть, падлюко, з цього дому! Геть ховатись за шоломи! Ти парашу посмакуй, Підросійський Янукуй!

23.12.13, 18.46 Біля Профради – серйозний майданник, сивобо-

родий, у шапці з написом «Dеnmark» , із прапором не дуже знайомим. Звертаюся англійською – від-повідає англійською. А – виявляється: він із Севас-тополя...

– Назватися можете? Прізвище – небажано...– Да уж! Чего мне бояться?! Меня давно там

вычислили. Штиль – вот что пока в Севастополе. Публи-куйте: Александр Кудельский. Это я – тот, который вывесил на входе, с той стороны баррикад, от Евро-пейской площади, растяжку. Читают все. Поди сфоткай!

Іду. А він, розгортаючи записник «времен очаков-ских и покоренья Крыма», раптом дає команду:

– Стоп, машина! Самый малый назад!Стопую. Ступаю. Задом наперед.– Погоди! Смотри! Держу на кукане: во сколько

сегодня литер! Переведи на мой меридиан полигра-фиста: не надо много денег ему потратить – кое-что пусть тиснет, хотя бы для уголка сатиры, вот здесь, у портика Профрады...

24.12.13, 03.07Влітаю у Фонд Кучеріва – перенести на комп записи

вечірньо-нічного Майдану. А листів – маса. Й одра-зу, – не читаючи навіть, не редагуючи, – копіюю та й публікую «ФейсБуковині» се послання: Борис Климен-ко ахінею не надішле! Отже:

Borys Klymenkoposted to Vitalyi Dovhych 15 hours ago До майбутньої книжки:

Andrij Shkurhan свіженький вірш від Юрія Винничука

Сиджу я сумний і прибитий, Ховаю сльозу в рукава:

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201446


О як же мені пережити – Він більше в нас не заспіва! Не буде співати у Львові, Возносячи банді хвалу, А буде співати він Вові І Віті ще й, може, Пахлу. Його не почують у Турці, В Дрогобичі, ані в Стрию. Він буде співати урці, Бо суджено так холую. Він «Беркуту» буде співати Чи «Мурку» – на святі братви, Бо голосом вчивсь торгувати, Як тілом торгують курви. P. S. Читаю синхронно з вами!

24.12.13, 07.01Дивлюся, за адресою користувачів ФБ, білоруське

ТБ з 12-ї хвилини новинного випуску: в центрі Киє-ва – антисанітарія, транспортний колапс, банки не працюють...

Викопую в своїх щоденниках запис:

18.12.13, вечір (час – нерозбірливо)Іду від Худіну (нині – Худакадемія), із зустрічі з

іменитим митцем, який осмислює спадщину Нар-бута доби УНР. Іду мимо крутого банку. Виймаю фотоапарат, виходжу на ганок, вилажу на пара-пет... Із гривнехащ вилітає охорона... І бережливо застерігає:

– Осто-рож-но! Вы упадете – а нам отвечать...– Хлопці, я вже фотконув, що хотів: наочно покажу

інтернету: в нас банкова сфера працює, а Майдан не керується настановами Троцького...

Це – не «беркути». Це – «адеквати».

24.12.13, 07.53Щось ярке про орденоносця Табачника говорив

Поярков...Відкопую запис у щоденниках Майдану:

03.12.13, 19.43Записую власною стенографією, бо «Остапа поне-

слоОО»... Поярков – позанад собою й своїм швейкіз-мом. Серйозний:

– Если Табачник получил 20 государственных

наград, то за что?! За что?! За какое полководче-ство?! Столько в мирное время можно получить за военные действия только против мирного народа...

[Далі не цитую, бо нас обох звинуватять у розпалю-ванні міжверствисної ворожнечі].

Виходить, нагорода Путіна Табачнику – 21-ша... То за що?! За війну проти Фінляндії в 1939-1940 роках? За війну союзників-ворогів – червонопрапорних вож-дів робітничих партій Гітлера і Сталіна – в 1941-1945 роках? За напад на Чехословаччину? За агресію про-ти Афганістану? За атаку спецназу на учасників похо-рону патріарха? За наступ на царину національної науки та освіти? То за що?!

23-24.12.13Запитую малЯра, який погодився представитися

«для преси», – Ігорем Белінським, приватним підпри-ємцем:

– Чому лівою? – А блоху хто підкував? Правша?..Отже, Лівша Майдану...

23-24.12.13Інтерв’юю досвідченого бійця Майдану, який невдо-

волений поведінкою лідерів протесту:– Вся Україна – Майдан! Ми створили всеукраїн-

ську організацію. То що тут робити, якщо вся Украї-на – Майдан?! Зі сцени було вже дуже ввічливо ска-зано: «До побачення!»

Це здача позиції чи просто помилка тактична? З точки зору ідеалів і поведінки політичної – це

два різні суб’єкти. Але Майдан ще не став дорослим, не став підлітком навіть... Революція мала статися в будь-якому випадку, але це ніби народилася місячна дитина, якої ніхто не чекав. І ніхто не знає, що з нею робити, а вона хоче жити. Але відмовляються бать-ки від неї, які не можуть не знають, що з нею роби-ти: мовляв, краще, аби її не було. Майдан – зовсім нова точка опори, а опозиція – це гойдалка політич-на. Олігарх Ахметов фінансує то одного, то другого, то третього…

Вони просто міняються місцями… А Майдан – це принципово інший орган, інший суб’єкт, це нова вла-да, це реальна альтернатива режиму. Янукович про-понує Радянський Союз, коли працюють на шахтах і заводах, мало отримують і всі кланяються владі… Революція реальна тільки тоді, коли є ідеологія, є організація, є люди, які готові керувати керівника-ми. У цих людей мають народитися нові діти. І це головне…

47ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


25.12.13, глупа нічУ «Фейсбуці» Володя Горбач радить мені відіспа-

тися. Пора… Гляну ще щось – і покимарю.Глип! Олексій Гриценко пише, що побито Таню Чор-

новол… Дзвоню спецкорові агенції «Рейтер» Сергіє-ві Каразію:

Прокидайся, дорогенький: однокурсницю твою, Таню Чорновол, віддубасили!

Таню?! Зараз – після 1-ї тільки ліг… Прокидаюсь… Заберу камеру й заїду по вас…

Летимо в Бориспіль. Дорогою видзвонюю ще одно-го однокурсника Тані – власного сина. Сергій пропо-нує йому підсісти до нас, але я все-таки наполягаю, щоб Тарас виїхав своєю автівкою. Консенсус: треба ж бути маневреним, а не прив’язаним до «рейтерської».

Першими виявилися колеги з «Громадського теле-бачення». Молодці! Але «Рейтер» – це «Рейтер»…

Біля «Бориса», на Позняках, записую Олексія Гри-ценка:

Коли ми приїхали в бориспільську лікарню, то поба-чили, що її дуже сильно побито… Її там обстежува-ли, робили рентген: струс мозку, черепно-мозкова

травма…. Тетяна Чорновол останніми тижнями була «в гостях» Медведчука, Захарченка, Пшонки… Поки ми не знайшли безпосередньо винних, не знаємо, хто саме це зробив, вважаємо винною владу. Це черго-вий акт нелюдської жорстокості… Ми можемо сьогод-ні, як мінімум, говорити із впевненістю, що цей бан-дитський звірячий напад був невипадковий. Те, що ці нелюди дозволили собі щодо жінки (тендітної, мате-рі двох дітей) – ви бачили, що вони зробили з облич-чям Тетяни. Спотворили. Коли вона набирала мене, то встигла сказати, що били цілеспрямовано в голо-ву. Це ознака, що люди, які стоять за злочином, не зупиняться ні перед чим.

Слово бере Зенон Шкіряк:Ми бачимо, що закони не діють. І не діють не тіль-

ки людські закони. Сьогодні можна із впевненістю заявити про те, що жодні постулати християнської і людської моралі для цих покидьків не існують. Це означає, що завтра на місці Тані може опинитися будь-хто, хто сьогодні думає інакше. Це означає, що завтра під кожним під’їздом нас можуть чекати бан-дити, які будуть убивати, які будуть ґвалтувати, які

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201448


будуть уламуватися до нас у наші квартири, наші осе-лі. Які будуть підкидати нам зброю, наркотики, які будуть переступати через ті можливі і неможливі принципи для одного – для збереження своєї влади, для нівелювання тих основ, які ми сьогодні відстою-ємо на Майдані. Для ганебного залякування україн-ського народу…

25.12.13, 17.52На сцені – Богдан Бенюк. Читає поезію. Завершує

виступ жорстокою толерантністю:Влада повинна почути Майдан. Ми змусимо її усві-

домити, що народ і є владою!Пробираюся від будинку профспілок, по дошках,

краю гранітного парапета, зістрибую перед входом у «трубу» і опиняюся віч-на-віч з охоронцями.

Ви чого це тут лазите?Та рвусь до сцени, – показую журналістське посвід-

чення та картку акредитації. – Мені Бенюк потрібен!Зрештою, охоронець махає на мене рукою, і я про-

ходжу два пости. А Богдан вже в оточенні майдан-ників. Із-за огорожі люди тягнуться до знаменитос-ті по автографи… дехто вступає з Богданом у діалог. Аж хвилин за п’ятнадцять спромагаюся поспілкува-тися з актором і політиком.

Додушимо владу! – каже він. – Або передушимо! Виходу в нам немає! Вибач, пропала десь дитина…

Думаю: « А чому ж зі сцени про це ні чи-чирк? Це вже не Бенюк, а Швейк…» Точно. Сина він нарешті видзвонив: дитина залишається для батька і в дуже дорослому віці. Знайшлася «дитина»…

Вибач, поспішаю, – тисне руку. – Договоримо! Коли переможемо!

25.12.13, 20.30Приємно здивував Олександр Палій, до деяких

пасажів якого – історико-філологічних – ставлюся надто критично.

Тримати понад 2 години сотню з гаком абсолютно різнорідних людей в «Університеті Майдану» – в ува-зі чи напрузі.. Плюс – півгодини на автографи та чис-ленні діалоги!..

Нереально публікувати конспект лекції Палія. Наве-ду лиш один фрагмент (бажано, щоб лектор згодом це авторизував):

– У Індонезії, де 20-30 протестувальників можуть потопити в огні весь центр Джакарти, дивуються: чому Майдан досі не горить?! А тому, що – говорю як історик – українці впродовж століть здобували най-визначніші перемоги миром, а не мечем...

26.12.13, 11.02Мобільний Майданчик організували селяни Моти-

жина Макарівського району Київської області! Що означає «мобільний»? Зібралися в селі Мотижині, поманіфестували проти рейдерства: хочуть традицій-ного пасажирського обслуговуваання АП-5 «Київпа-странсу», а не «лівої» ТОВ Лобанової, яка захопила 21 із 26 ВИГІДНИХ приміських автобусних маршрутів...

Сіли мотижинці в автобус і вчинили Майданчик у селі Гореничах Києво-Святошинського району – перед офісом цієї самої ТОВаришки голови обладмі-ну Присяжнюка. «Вы для меня – никто!!!» – рявкнула Лобанова селянам.

49ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Вони й перенесли свій Майданчик на площу Лесі Українки, 1, до ОДА – облдержадміністрації.

Через годину з гаком до селян вийшов сердешний керівник управління інфраструктури та туризму Воло-димир Тимченко. Лепетав щось, як хлопчик. Пообіцяв умовити Лобанову відмовитися від «наїзду» на АП-5 і автомаршрут 771...

– Ми перекриємо трасу, якщо ви її не поставите на місце! – застерегла чиновника жінка віку небальза-ківського.

– А в Макарові, – додає мотижинець років 50-ти, – маршрутки чомусь горіли...

27.12.13, 21.16Відомий – в Україні та Європі (sic!) – журналіст

перепитує мене щодо стану здоров’я Тані ЧОРНО-ВОЛ. Відповісти фразою тьоті Соні з Привозу «Нееэээ дауждьйотесь!» – це штамп... Що ж, народе, скажу те, що можу: 1) Таня – у звичайній палаті (ааалллеее: зважте, що це – «Борис», а не Бориспільська райбога-дільня!); 2) оклигує; 3) NB!!! в самій клініці її охороня-ють, не довіряючи охороні «Бориса», ДУЖЕ СЕРЙОЗ-НІ офіцери-афганці з «Офіцерського корпусу» Май-дану; 4) мабуть, забагато я сказонув, однак, гадаю, Таня не образиться на мене...

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201450


27.12.13, 22.37 Зустрічаю Дмитра Іванова. Ясна річ, розмовляємо,

передусім, про наругу, вчинену над Тетяною Чорно-вол.

– Як на війні… Але ж на якій війні стільки жертв було серед журналістів?! – скрушнюється Дмитро. – Чи звірі, чи зомбі…

– Каразій пройшов із два десятки воєн – від Косо-ва до Афгану, від Ізраїля до Іраку. З 96-го чи 97-го. Такого полювання на журналістів не бачив і не чув…

– Як там сердешна Таня?– Наскільки знаю, очі вбереглися – а це ж очі, а не

п’ятки! Череп не розкромсаний, а тоді, біля «Бориса», мигнула така версія – як підозра лікарів. Мислить, хоч і з потугами. Ну, понівечений ніс їй відновлять. Ідемо в прес-центр: може, хтось більше знає…

27.12.13, опівніччяУ прес-центрі надибую Олену Талаєву. На ловця і

звір біжить: неймовірно, але вона спромоглася від-відати Тетяну Чорновол! Говорить вічно усміхнена Оленка хмурувато, уривчасто, через силу.

Коли ж ти була в Тані?Я щойно звідти. Щойно: о котрій годині?Близько дев’ятої вечора. Вона ще в реанімації.А як тебе туди впустили? Нас же не пускали тоді,

в ніч побиття.А мене впустили. В самому кінці палата, в неї окре-

мо куточок там. Із мамою, Наталією Василівною… Дітей сховали разом з чоловіком. Почувається не дуже…

Прийшла до тями?Так. Говорити не боляче. Сильний наплив на око

ліве, така там гематома пристойненька, але сітківка не зачеплена, із зором усе в порядку.

Оленко, а те, що нам біля «Бориса» хтось у ніч побиття говорив, нібито череп у неї проламаний?

Неправда. Якби був би поламаний череп, то була б пов’язка. В таких випадках завжди гіпс накладають. Але лікар нічого не говорить. У них це все страшенно затаємничено. Наталя Василівна каже, що вона зараз у більш-менш нормальному стані. Там вона від Тані не відходить. Каже, що всього боїться.

А якась охорона там є?Три мужики перед входом і один сидить у кімнаті

для відвідувачів. Це охорона «Бориса»?Ні, це однозначно не охорона «Бориса». Охорона

«Бориса» підпорядкована тим, хто її охороняє. Своїм

людям. То професійна охорона. Тож Таніне життя в безпеці. Схудла дуже, бо не їсть, але видужує!

Соломиночка. Як можна було її так звіряче гам-селити?!

28.12.13, 22.22Хрещатик. Неподаліччя Київради. Дискусія. Про

досвід… класиків марксизму-ленінізму. В осерді пал-кого кола – бородань.

Ви розумієте, що всі революції робляться не так? – перепитує він співдебатників. – Вони не робляться шляхом такого хронічного затяжного захворювання.

Ви можете назватися? – запитую. – Лиш ім’я, а пріз-вище бажано не називати.

Олександр мене звати.Вік і статус.Мені 59 років. Я вже стільки всього побачив, начи-

тався і Троцького, і Леніна, і Сталіна. Я працюю в уні-верситеті, викладаю математику.

А в якому університеті?В НАУ.Що, ви учите літаки літати?Ні, я вчу дітей математики. А що вони далі там

вчать: літаки чи електротехніку, чи комп’ютерщину... До речі, в цьому семестрі я компютерників учив. Але я тільки математику викладаю. Далі їх учать уже іншому.

Математика… Революція. Троцький. Оригінальні в нас математики в Авіаційному університеті…

Що головне: в нас мозок працює! Я вважаю, що кожна освічена людина повинна розумітися на історії. Вона все-таки чомусь учить. Але треба мати бажан-ня вчитись. Подивіться, як працювали люди, які роби-ли якісь зрушення в історії. По-перше, вони не жуй-ку жували про правове поле. Ось був такий генерал Вашингтон. Він зрадив королеву британську, порушив усі закони Великобританії, підняв збройний заколот. І таким чином створилась чудова демократична дер-жава – Сполучені Штати. Якби він діяв у правовому полі, так і сидів би в колонії все життя. Розумієте, в певні часи треба виходити із правового поля. Пра-вове поле – це механізм, як жити, коли все добре, все працює нормально і люди задоволені. Якщо люди не задоволенні законами – треба змінювати закони радикально!

29.12.13Слухаю-дивлюся Шустера на «Громадському теле-

баченні» й очманіваю… Незважаючи на те, що Наєм невгамовно перебиває Савіка, вичуваємо невчуване:

51ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Администрация… Да, она определяет, кто будет в моей программе…

Так это ты же готовил Майдан 3 года! – зриваєть-ся Мустафа.

Как это? Нет… Но… – Шустер видається не повели-телем свого(СВОГО?) шоу, а кроликом, загнаним у пастку, – проте не мисливцем із товариства захисту бездомних собак, із жмутом листопадової травиці. Зміючиться Шустер, викручується, сковородиться на черв’ячатині. Да, вот: мы с Даркой Чорпак задумали програму «Лидеры». Но…

Мустафа в своєму дусі перебиває:То есть ты служил администрации?! Ну, признай:

ты не был журналистом! Хотя госпремию получил…Да, я заслуженный журналист Украины.А мы, Сергей Лещенко, – нам предлагали… Мы же

отказались!Шустер, уже готовий учергове впасти в мемуари

про Італію, Канаду, Росію, радіо «Свобода», НТВ,– раптом заявляє:

Я не выполнял установки Шувалова!Себто – Кремля…Да при чем здесь, вообще, Шувалов?! – очі – як піс-

ля контузії. – Мустафа, ты прав, я не совсем журна-лист. Ведущий – это…

И куда же ты вел миллионы зрителей?! – Мустафа видається з мечем Магомета в руці. – Ты можешь сказать Януковичу, что он врал?

Если встречу… А у нас прямой ефир? Да? Так вот: Виктор Федорович, вы говорили неправду. А пацан сказал – пацан сделал…

Які ж висновки із зізнань Шустера? Три-чотири роки грався на боці влади, а мав бути безстороннім. За євростандартами. Догрався. Це ж йому не Росія і не Білорусь!

А тепер він – на барикадах Майдану… Руслана його запросила святкувати Новий рік саме тут. Ще Піхов-шека, Фесенка, Герман, Чепак, Табачника, Кучми, Ющенка бракує на сцені!!!

30.12.13, 10.00

Таки Мотижин перемагає Гореничі... Відтворюю сьогодні бачене й чуте...

Офіс транспортної інспекції. Брест-Литовський, 55. Мобільний Майданчик селян із Мотижина Київщини. Нібито мають відбутися їхні перемовини з державни-ками. Ні-ко-гі-сінь-ко. Й охорона підказує:

– Та ця інспекція давно переїхала в Жуляни, на Повітрофлотський, 86-а...

Дурять селян, дурять – дурисвіти! Насправді їх

спрямували фальшивим слідом. А не врахували: в розпалі – боротьба проти рейдерського захоплен-ня ДУЖЕ ВИГІДНОГО автомаршруту «Метро «Свя-тошин» – Мотижин» якоюсь гореницькою ТОВкою Лобановою.

– Жаль, що вчора в Гореничах нас не було з «Авто-майданом» ... – скрушно жестикулює мотижинець мого віку. – Чуєте: поїхали до Присяжнюка!

За півгодини мотижинські майданники виринають уже біля ОДА. А не впускають їх до Тимченка – вож-дя двох племен на ймення Інфраструктура і Туризм... А вхід до громадської приймальні на замку... А селя-ни дедалі гострішими стають...

– Ми там не треба! Але бояться нас, [...]! – нерву-ється організаторка мобільного Майданчика. – Ось, бачили? Тільки що туди пішла Лобанова. Та сама, з Горенич. Котора вже 21 із 26 маршрутів забрала під себе. І без перепустки зайшла [...] ...

Головне питання: є результат? Є. Проміжний. Представники селянського мобільного Майдан-чика, ОДА, АП-5 і «крутая» Лобанова домовили-ся: до 20 травня 2014 року цей маршрут обслу-говуватиме 5-й автопарк. Як і два десятиліт-тя до! До сумнівного конкурсу, проведеного ОДА на користь новоявленої монополістки з Горенич. 30.12.13, 17.11

Запитую політолога Володимира Горбача:Прогноз?Гадаю, Янукович програв усе що міг. Майдан може

пригаснути, але навесні спалахне з новою енергією. Дострокові президентські вибори неминучі…

31.12.13, 00.59Майдан установлює рекорд масовості вико-

нання Державного гімну. Це фіксують представ-ники «Книги Гіннеса». Отже, не кілька і не кіль-кадесят тисяч майданників. Отже, не лише західники. Отже, Київ і є Парижем революції.

04.01.14, 18.23Де гріється еліта Майдану? Хто – де. А чимало

таких: то один, то другий, то... навідуються у «Букі-ніст», опріч барикади на розі Прорізної і Пушкінської.

Сьогодні політолог Юрій вивчав настрої, режисер Сергій – поводження, художниця Ніна – лики майдан-ників. І чому б не звірити власні враження та розду-ми з класиками історії, філософії, мистецтвознавства! Вони ж зовсім поруч. Під егідою господині «Бука» – пані Нелі...

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201452


Прошу Сергія Архипчука висловити свої емоції в будь-якій формі. Він і написав: «Серед книжжя – добре, а серед людей? А книги хто написав? А хто змовчав? А в кого рука не сіпнулася до писання? А до читання?»

05.01-15.01.14

На Майдані – застій…

13.01.14, 11.03Чи логічно бойкотувати товари бізнесменів – членів

ПР? А якщо в кого немає газу, то й вугілля не купува-ти чи не брати на пільгові талони?

Телефоную Володимиру Лановому – президенто-ві Центру ринкових реформ, професорові-макроеко-номісту.

– Це більше моральна, а не політекономічна акція. Бізнесмени діють під різними брендами. Вони не перестануть приховуватися, але відчують тиск наро-ду на стику моральної, соціальної, політичної сфер... Зрештою, це може справити на олігархів і суто еко-номічний вплив.

15.01.14, 01.23Біля Головпошти помічаю Миколу Томенка, в

супроводі двох молодих чоловіків. ПриКолююся:– На минулому Майдані, в 2004-му, ти був ді-джеєм.

А чому ж зараз у тіні?– Так до мене ж не прислухаються вожді Євро-

майдану! Ось приклад: на 22 січня вони призначили загальноукраїнський страйк. А хто страйкуватиме?! Страйки народжуються внизу, а трудових колекти-вах… Намагаєшся пояснити їм елементарні речі – не чують. То я просто чергую на Майдані як народний депутат і дещо ще роблю автономно…

18.01.04, південьВіче. Кілька годин – подорож ЄА по периметру

Майдану. Кличко проголошує курс на дочасні вибо-ри президента. Майдан вимагає назвати єдиного кан-дидата…

Раптом на сцені з’являється автомайданівець Сер-гій Коба і, зневажливо відгукнувшись про нерішучих лідерів опозиції, закликає:

– Йдемо до Верховної Ради! Будемо стояти там доти, доки не доб’ємося виконання вимог Майдану!

Ми рухаємося до прес-центру. Акредитуємося на сьогодні. Зустрічаємо Каразія. Традиційно всміхне-ний Сергій – як натягнута тятива. Коротко пояснює,

де дислокуються журналісти його команди й простя-гає руку:

– Поспішаю. Треба працювати.Значить, чогось очікує критичного…На виході з Будпрофу здибуємося з Віктором Цим-

балом: у прес-центрі розминулися на кілька хвилин. Піднімаємося до Золотих воріт, у приміщення ІЄА-Су та ЄА.

Вітя читає вірші зі свого нового циклу. Гострі, зло-боденні, цікаві…

Розпрощалися під вечір. Перевіряю, чи все в поряд-ку в офісі: вікна, комп’ютери тощо. А вже після 20-ї «Укрправда» повідомила про побиття Лесі Оробець на вулиці Грушевського, де вона знімала на мобілку роздачу гранат «беркутні»…

Прямую до стадіону «Динамо». Чути постріли та вибухи…

Люди колонами йдуть на Грушевського. А вулиця – в копоті: горять шини, причому димище пре на «бер-кутню». В хід ідуть коктейлі Молотова.

Бійці Майдану мають намір зривати бруківку. Зри-вають. Метають каміння в противників…

До алеї несуть перших поранених…По-моєму, розпочалася війна…

23.01.14, 18.38.51Надсилаю листа посольству Франції в Україні:«Merci beaucoup! Прошу передати Й. В. Аленові

Ремі: ось що я опублікував у «Фейсбуці»: «Посольство Франції надіслало мені заяву МЗС Франції (текст див. нижче). Дякую. Маю честь від журналістської спіль-ноти публічно звернутися до посла Франції в Україні Й. В. Алена Ремі з нагальною вимогою передати МЗС і президентові держави – члена Ради Безпеки ООН: терміново скликати засідання Радбезу щодо підтвер-дження ст. 5 Будапештського меморандуму та прове-дення «круглого столу» української влади й опозиції за участю постійних членів РБ – у Парижі або Женеві.

Текст заяви МЗС Франції:Франція висловлює своє глибоке занепоко-

єння з приводу жорстоких зіткнень, які ось уже декілька днів відбуваються в українській столиці. Вона особливо засуджує ескалацію насильства, яка сьогодні вранці спричинила загибель маніфес-тантів та поранення сотень людей. Франція закли-кає негайно припинити насильство. Необхідно мак-симально ретельно розслідувати ці дії, винні у яких повинні бути встановлені та притягнуті до суду. Франція закликає сторони утриматися від будь-якого застосування сили. Тільки справжній діалог між вла-

53ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


дою та опозицією може дозволити знайти вихід з цієї кризи.»

27.01.14, 19.27Академік-біофізик пояснює мені: Цей дим від шин – канцерогенний. У «Беркута»

будуть серйозні проблеми зі здоров’ям. Через два-три роки…

Шкода не цих звірів, а строковиків із ВВ, якими «беркутня» прикривалася…

18-19.02.14Майдан якимось дивом відбився від атак спецназу.

Зробив чимало фото відчайдушних бійців Майдану. В тому числі – чотирьох важкопоранених, а може, й убитих. Біля барикад і на них утрачаєш інстинкт само-збереження. Але хто знав, що зовсім поруч «працю-ють» снайпери?!

Таки війна влади проти народу… Чиєї? Явно укра-їнофобної!

23.02.14, перша половина дняМежигір’я. Вражає…Шукаю держрезиденцію.– Ви живете в Нових Петрівцях? – зупиняю кост…

на який спирається все ХХ ст.– Так, – кошлаті брови заморгали так, що сиві вії

рифмонули сітчатку зморщок.– Можете назватися?– Микола.– Святий?– Ну… Микола Іванович. І про що, синку, ти хочеш

мене питати?– Пытать не буду – пытаты буду…– Ой-ой-ой… Так і війнуло… Запитуй синку…– Коли ви востаннє були в Межигір’ї?– Ой-ой-ой, ех-ех-ех, синку… В 43-му.– ?!– Ех-ех-ех… Німці вже вийшли з Києва, а напере-

додні – з Петрівець і Вишгорода. Наші ще не ввійшли – ех-ех-ех – встановлювати радянську владу. А в нас що вийшло? Ех-ех-ех.. Мені було тоді років десять: та мама записала мене тим годом, яким скінчила-

ся єжовщина, – на ділі ж уродився раніше… Так от, ех-ех-ех, Кося від нас утік…

– Утекла? – Та ні: жеребець, ал ми його змалку звали Косею…

Ех-ех-ех, тож і чую мамин крик: «Колю, просинай-ся, Кося вирвався з нашого хліва!! Біжи – шукай!!! От і побіг я – невідомо куди – шукати Косю, якого то совєти, то німці прихватизовували. «Кося, Кося, Кося!» – тільки й кричу в лісі. А Кося мене любив – совєти, німців і мого пабатька не любив: якого чор-та він поліз Косю напувати? Ех-ех-ех, дивлюся: аж переді мною – держрезиденція… Отетерів я … Тут же хазяйнував Постишев, а коли його як «врага наро-да» Сталін розстріляв, – то Баліцький жив. Синку, Баліцький – начальник НКВД УССР. Думаю: мені – хана. Сибір. Чи Колима… А пощастило! Кося сумор-но пасся не біля Баліцького (розстріляного Сталі-ном перед війною) – а поодально… Я Косю вкоськав – ех-ех-ех, отак: кось-кось-кось! – і на нього метнув-ся да й удома спинився…

– Миколо Івановичу, то ви слідами своєї слави ходоруєте?

– Ой-ой-ой, синку… Слідами… – Сльозина 80-річ-ного новопетрівця спалахнула й зачахла миттєво. – Героям слава!

І змахнув ковінькою:– Я сам би пішов на Майдан: хай би мене замість

ототих дітей, синку…

24.02.14, 14.04Гадаю, подій для щоденника немає. У моєму фор-

маті: 10.000 голосів Майдану…Аж раптом – буддист… Будда…– You’re from… – запитую, тримаючи в лівій руці

бутерброд, а в правій – фотокамеру.– From Japan.– What you’re doing here?– I’m thinking…– What about our Maydan?– It’s ours… All confessions support Maydan… All

world…– All?– All!

P. S. ЄА публікує фрагменти щоденника Євромайдану. Повністю він вийде окремою книгою.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201454


55ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201456


Прес-конференція«Майдан-2013: хто стоїть, чому і за що?»

10 грудня 2013 року з 10.00 до 11.00

Українське національне інформаційне агентство — Укрінформ (1-й поверх) (вул. Б.Хмельницького, 8/16)

Учасники:

Ірина Бекешкіна – директор Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва»Олексій Хмелько – завідувач відділу польових досліджень КМІС

Питання до обговорення:Соціально-демографічна структура Майдану Мотиви протестувальників та їхні вимоги

Які з вимог є найважливішими?

До яких форм протесту ладні вдатися протестувальники?

Коли і чому люди готові піти з Майдану?

57ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Учасники отримали прес-реліз з даними соціоло-гічного дослідження громадської думки, яке було проведене Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» спільно з Київським міжнародним Інститутом соціології 7–8 грудня 2013 р. Усього було опитано 1000 респондентів.

Майдан-2013Опитування учасників Майдану було проведено

7(субота) і 8 (неділя) грудня 2013 року Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та Київським міжнародним інститутом соціології. Усього було опитано 1037 респондентів (375 – 7 грудня і 662 – 8 грудня) за методикою, яка забезпечувала випадкову вибірку учасників Майдану.

Серед мотивів, що спонукали людей вийти на Майдан, трьома найбільш поширеними виявилися: жорстоке побиття демонстрантів на Майдані у ніч на 30 листопада, репресії (70%), відмова Віктора

Януковича від підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом (53.5%) та прагнення змінити життя в Україні (50%). Достатньо вираженими виявилися також прагнення змінити владу в Україні (39%). Заклики опозиції були стимулом для 5% учасників і стільки ж вийшли на Майдан, прагнучи помститися владі за все, що вона коїть.

Серед основних вимог, що висувалися на Майдані, найбільшу підтримку (більше половини) серед опитаних учасників Майдану отримали: звільнення заарештованих учасників Майдану, припинення репресій (82%), відставка уряду (80%), відставка Віктора Януковича і проведення дострокових президентських виборів (75%), підписання Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом (71%), заведення кримінальних справ на винних у побитті демонстрантів на Майдані (58%), розпуск Верховної Ради і призначення дострокових парламентських виборів (56%). Окрім того, значна частина учасників Майдану висловилася за заведення кримінальних справ на усіх, хто був задіяний у корупції (50%), загальне підвищення рівня життя людей (47%), звільнення Юлії Тимошенко (38%) та зміну Конституції,

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201458


повернення до конституційної реформи 2004 року, яка обмежувала владу президента (38%).

При виборі трьох головних вимог респонденти обрали такі: звільнення заарештованих учасників Майдану, припинення репресій (58%), відставка уряду (51%), відставка Віктора Януковича і про-ведення дострокових президентських виборів (49,5%).

Дещо більше половини учасників Майдану (51%) згодні з пропозицією провести круглий стіл переговорів за участі влади, опозиції та громадських лідерів за посередництва міжнародних організацій, проте 41.5% опитаних вважають, що ніяких переговорів з владою вести не потрібно (решта 7% своєї позиції не висловила). Більш миролюбно налаштовані кияни (серед них 56% виступають за переговори за круглим столом, 37% – проти), а серед приїжджих учасників думки діляться: 47% – за круглий стіл і 45% – проти. Молодь дещо більше схильна до компромісів (56%), ніж люди середнього (48%) та старшого (48%) віку.

Природно, що учасники Майдану значно більше, ніж населення загалом, схильні до участі у різних формах протесту, найбільше – у санкціонованих мітингах і демонстраціях (71%), 43% – у страйках, 37% – у зборі підписів під колективними відозвами, 36% – у бойкоті рішень органів влади, 35% – у пікетуванні державних установ, 15% – у створенні незалежних від владних структур збройних формувань, 14% – у захопленні будівель, 11% – у голодуванні протесту.

Абсолютна більшість учасників Майдану (74%) готова звідти піти лише у разі виконання усіх вимог Майдану, ще 28.5% готові задовольнитися виконанням кількох основних вимог. Об’єктивні причини можуть змусити залишити Майдан 16.5%, втома, погане самопочуття – 13%, рішення більшості – 13%, розчарування у лідерах – 7.5%, репресії – 6%, холод – 2%.

Більшість учасників Майдану – 72% – відповіли,

що готові бути на Майдані «стільки, скільки буде треба»; серед киян така готовність більше (83%), ніж серед приїжджих (62%).

На Майдані виявилося 50% киян і 50% приїжджих. Абсолютна більшість приїжджих учасників Майдану (92%) приїхали самотужки, приїзд 6% був організований якоюсь громадською організацією або громадським рухом і 2% – однією з партій.

Абсолютна більшість учасників Майдану (92%) не належить ані до якоїсь з партій, ані до громадських організацій та рухів. Членами партій є 4%, 3.5% належать до громадських організації, 1% – до громадських рухів.

У соціально-демографічній структурі учасників Майдану більше чоловіків (56%), ніж жінок (44%), вона «молодша», ніж населення країни загалом: середній вік учасника Майдану – 36 років (38% віком від 15 до 29 років, 49% – 30–54 роки, 13% – 55 років і старше. За освітнім рівнем на Майдані явно переважали люди з вищою освітою (64%), з середньою та середньою спеціальною – 22%, незакінченою вищою – 13%, неповною середньою – менше 1%. Дещо більше половини учасників Майдану вдома спілкується української мовою, 27% – російськомовні, 18% – спілкуються і українською, і російською, 1% – іншомовні. За родом занять серед учасників Майдану найбільшу групу – 40% – становили спеціалісти з вищою освітою, 12% – студенти, 9% – підприємці, 9% – пенсіонери, 8% – керівники, 7% – робітники.

Соціально-демографічна структура дещо відрізнялася у суботу, 7 грудня, коли Майдан був менш людний, та у неділю, 8 грудня, коли на Майдані нараховувалися сотні тисяч учасників. У суботу дещо більше була представлена молодь – 42%, 43% – люди середнього віку і 15% – старші за 55 років, у неділю – 36% молоді, 52% людей серед-нього віку і 12% старших за 55 років. У суботу 43% учасників Майдану становили кияни і 54% – приїжджі, а у неділю – 57% киян і 46% приїжджих.

59ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Результати опитуванняЩо спонукало Вас вийти на Майдан? (Вибрати не більше 3-х головних причин)

Які вимоги, що висувалися на Майдані, Ви підтримуєте? (Позначте всі вимоги,

які є важливими для Вас)

Звільнення заарештованих учасників Майдану, припинення репресій 81,8Підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом 71,0Відставка уряду 80,1Заведення кримінальних справ на винних у побитті демонстрантів на Майдані 57,6Розпуск Верховної Ради і призначення дострокових парламентських виборів 55,6Звільнення Юлії Тимошенко 37,8Відставка Віктора Януковича і проведення дострокових президентських виборів 75,1Зміна Конституції, повернення до конституційної реформи 2004 року, яка обмежувала владу президента 37,9

Заведення кримінальних справ на всіх, хто був задіяний у корупції 49,6Загальне підвищення рівня життя людей 46,9Інше (що саме?) 3,4

ВАЖКО СКАЗАТИ 0

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201460


Якщо з цих вимог Вам треба вибрати три основні, що б Ви виділили?

Звільнення заарештованих учасників Майдану, припинення репресій 58,1

Підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом 43,7

Відставка уряду 51,0

Заведення кримінальних справ на винних у побитті демонстрантів на Майдані 17,1

Розпуск Верховної Ради і призначення дострокових парламентських виборів 20,6

Звільнення Юлії Тимошенко 8,7

Відставка Віктора Януковича і проведення дострокових президентських виборів 49,5

Зміна Конституції, повернення до конституційної реформи 2004 року, яка обмежувала владу президента

7,4

Заведення кримінальних справ на всіх, хто був задіяний у корупції 10,2

Загальне підвищення рівня життя людей 11,5

Інше (що саме?) 1,1

ВАЖКО СКАЗАТИ 0,1

Чи згодні Ви з пропозицією проведення Круглого столу за участю влади,

опозиції та громадських лідерів і посередництва міжнародних організацій?

Так, такі переговори потрібні51,3

Ніяких переговорів із владою вести не потрібно 41,5


В яких акціях соціального протесту Ви особисто були б готові взяти участь?

(зазначте всі прийнятні відповіді)

Участь у виборчій кампанії 51,4

Збір підписів під колективними відозвами (вимогами, закликами)37,2

Санкціоновані мітинги і демонстрації 70,7

Загроза страйком 28,6

Бойкот (відмова виконувати рішення адміністрації, органів влади)35,8

61ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Несанкціоновані мітинги і демонстрації 27,8

Участь у страйках 42,7

Голодування протесту 10,6

Пікетування державних установ, блокування їхньої роботи 35,4

Захоплення будівель 13,8

Створення не залежних від владних структур збройних формувань 15

Інше (що саме?)2,5

Я не готовий брати участь у будь-яких акціях масового протесту 2


6. Що може спонукати Вас піти з Майдану? (Вибрати не більше 3-х відповідей)

Виконання усіх вимог, що були висунені на Майдані 73,9

Виконання кількох основних вимог 28,5

Виконання хоча б чогось із цих вимог5,8

Об’єктивні причини, що не дозволяють стояти на Майдані безстроково (робота, навчання) 16,5

Втома, погане самопочуття 13

Розчарування у лідерах7,5

Холод 2,3

Розчарування у спроможності людей щось змінити 4,4

Репресії проти учасників Майдану 5,8

Якщо з Майдану підуть мої друзі, знайомі1,7

Якщо більшість учасників Майдану так організовано вирішать 12,8

Інше (що саме?)2,3


7. Як довго Ви збираєтеся бути на Майдані?

Тільки сьогодні6

Ще 2-3 дні, не більше9,2

Не більш як тиждень4,4

Не більш як 2 тижні0,9

До новорічних свят 3,4

Стільки, скільки буде треба 72,4


ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201462


8. Звідки Ви?

З Києва

49,8

Приїхав з області 50,2

9. Якщо Ви приїхали, то організовано чи самі?

Організовано – однією з партій 1,8

Організовано – однією з громадських організацій (чи рухів) 6,3

Приїхав(ла) сам(а) 91,9

10. Чи належите Ви до якого з наступних об’єднань: (можна дати кілька відповідей)

Так, належу до партії 3,9

Так, належу до громадської організації 3,5

Так, належу до громадського руху 1,2

Ні до якого з об’єднань не належу 91,8

Соціально-демографічні питання11. Стать

Чоловік 57,2

Жінка 42,8

12. Вік

15–29 років 38

30–54 роки 49

55 років і старші 13

13. Освіта

Неповна середня 0,8

Середня (загальна і спеціальна) 22,1

Незакінчена вища (студент) 14,4

Вища 62,7

63ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


14. Рід занять

Керівник (заступник керівника) підприємства, установи, підрозділу 8

Спеціаліст (із вищою або середньою спеціальною освітою) 39,5

Працівник правоохоронних органів, військовослужбовець 1,4

Підприємець (бізнесмен) 9,3

Службовець зі складу обслуговуючого персоналу (без спеціальної освіти) 2,4

Робітник 6,7

Сільськогосподарський робітник, фермер 0,6

Учень, школяр 0,4

Студент 13,2

Непрацюючий пенсіонер 9,4

Домогосподарка 1,5

Не маю постійного місця роботи, але підробляю при нагоді у різних місцях 3,1

Тимчасово не працюю і не маю джерел доходу 2,4

Інше 2,3

15. Якою мовою Ви переважно розмовляєте вдома?

Російською 25,9

Українською 54,6

І російською, і українською 18,6

Іншою 0,4

ВАЖКО ВІДПОВІСТИ 0,5

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201464


Фонд «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва» разом із Київським міжнародним Інсти-тутом соціології провів опитування Майдану 3 лютого 2014 року, в понеділок.

Всього опитано 502 особи, в усіх стаціонарних точках Майдану (намети, Будинок профспі-лок, будівля КМДА, Український дім тощо) за вибіркою, яка забезпечувала пропорційне охо-плення учасників протесту. Дослідження було здійснене за фінансування Міжнародного фонду «Відродження».

Це вже третє опитування учасників Майдану. Перше проведене Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та Київським

міжнародним інститутом соціології у вихідні – 7 (субота) і 8 (неділя) грудня 2013 року. Всього було опитано 1037 респондентів (375 – 7 грудня і 662 – 8 грудня) за методикою, яка

забезпечувала випадкову вибірку учасників Майдану. Це був багатолюдний Майдан-мітинг.Друге опитування Майдану – вже як стаціонарного Майдану-табору – проведене Фондом

«Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та Київським міжнародним інститутом соціо-логії 20 грудня 2013 року, в п’ятницю. Всього було опитано 515 осіб за вибіркою, яка пред-ставляла всі стаціонарні точки Майдану.

Від часу проведення опитування на Майдані-таборі минуло півтора місяця. Весь цей час був наповнений жорстким протистоянням протестувальників і силових структур: побиття, репре-сії, зникнення людей, а після ухвалення сумнозвісних законів від 16 січня – справжні криваві бої на вул. Грушевського і перші людські жертви.

Майдан дуже змінився зовні – ощерився барикадами, напружився у постійному очікуванні нападу, став закритішим.

Майдан-табір перетворився на Майдан-Січ. Які зміни відбулися із населенням Майдану? Як змінилася соціально-демографічна структура? Чи змінилися думки та вимоги цього, значно воєнізованішого, люду? Це ми й намагалися з’ясувати в третьому опитуванні. Отже, що спільне і що відмінне у цих двох етапах існування стаціонарного Майдану-табору

і Січі?

Від Майдану-табору до Майдану-Січі:

що змінилося?

65ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


На Майдані-Січі, як і раніше, абсолютна пере-вага чоловічого населення, причому стала ще більшою: 88% – чоловіки, 12% – жінки. За віком склад майже не змінився: середній вік мешканця Майдану-Січі – 37 років (33% віком від 18 до 29 років, 56% – 30–54 роки, 12% – 55 років і старше). За рівнем освіти стало дещо менше людей з ви-щою освітою: було 49%, стало – 43% (проте все рівно цей відсоток вищий, ніж у середньому по країні), 43% – з середньою загальною та серед-ньою спеціальною освітою, 9,5% – з незакінче-ною вищою і 4% – з неповною середньою.

За родом занять на Майдані-Січі, як і раніше, найбільше присутні спеціалісти з вищою освітою – 27% (було 22%), істотно додалося підприємців (17%, а було 12%), як і раніше, представлені ро-бітники (15%), дещо менше стало студентів (з 10% до 6%) та пенсіонерів (з 11% до 7%). Як і раніше, є на Майдані-Січі й керівники (4%), й працівники правоохоронних органів, військові (3%), службов-ці (4%), сільськогосподарські робітники, фермери (3%). Зрозуміло, є й ті, хто не має постійного міс-ця роботи (13%, із них 4,5% підробляють у різних місцях, а 7,5% джерел доходу не мають).

На стаціонарному Майдані-Січі, як і раніше, явно переважають приїжджі (88%, було – 81%), кияни становлять 12%. Серед приїжджих перева-жають жителі Західної України (55%, було – 42%), решта – з Центральної України (24%) та зі Сходу й Півдня (21%). Значні зміни сталися у перева-жаючому типі поселень, звідки приїхали люди на Майдан: поменшало жителів обласних центрів (з 32% до 20%) та великих міст (з 23% до 17%), на-томість значно додали у представництві жителі невеликих міст (з 23% до 42%). Село, як і раніше, на Майдані-Cічі представлене 20% мешканців.

За мовною ознакою дещо зросла кількість українськомовних – з 52% до 59%, водночас зменшився відсоток російськомовних (з 20% до 16%) та тих, хто звик спілкуватися обома мовами (з 28% до 24%).

Серед нинішніх мешканців Майдану-Січі ще менше тих, кого організовано привезли політичні партії (було 12%, зараз – 3%), громадські органі-зації та рухи привезли 13% протестувальників, а решта (83,5%) прибула на Майдан-Січ самостій-

но. Менше стало у структурі мешканців Майда-ну-Січі членів партій (було 15%, стало 8%), членів громадських організацій залишилося стільки ж – 8%, а от тих, хто належить до громадських рухів, стало значно більше – 14% (було 6%). Можливо, це пов’язано з тим, що різноманітні громадські рухи виникають прямо на Майдані, і люди до них доєднуються. Проте 70%, як і раніше, не нале-жать до жодного з об’єднань.

Мотиви, що спонукали людей не лише вийти на Майдан і там отаборитися, ті самі, що й раніше: на першому місці – жорстокі репресії влади про-ти учасників протестів (61%), а от на друге міс-це вийшов такий загальний мотив як «прагнення змінити життя в України» (51%, було – 36%). Як і раніше, вагомими причинами протестів залиша-ються відмова Віктора Януковича від підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом (47%) та праг-нення змінити владу в Україні (46%). На заклики опозиції відгукнулися лише 3%, бажання пом-ститися владі за все, що вона коїть, не переви-щує стабільні 10%. Значно зріс серед нинішнього складу Майдану мотив відчуття небезпеки, що Україна вступатиме у Митний союз і взагалі по-верне до Росії (з 14% до 20%).

За час стояння Майдану ще більш чітко скон-центрувалися основні вимоги, які протестуваль-ники вважають головними: це – відставка Віктора Януковича і проведення дострокових президент-ських виборів (85%, зростання на 20%) та звіль-нення заарештованих учасників Майдану, припи-нення репресій (82%, зростання на 20%). Решта вимог теж важливі, але все ж меншою мірою: відставка уряду (68%), порушення кримінальних справ на винних у побитті учасників протестів (64%), розпуск Верховної Ради і призначення до-строкових парламентських виборів (59%), зміна Конституції, повернення до конституційної ре-форми 2004 року, яка обмежувала владу прези-дента (62,5%), заведення кримінальних справ на всіх, хто був задіяний у корупції (62%), підписан-ня Угоди про асоціацію з Європейським Союзом (49%), звільнення Юлії Тимошенко (30%).

Учасникам опитування запропонували визна-чити три основні мінімальні вимоги, виконання яких може бути тим компромісом із владою, який може задовольнити Майдан. Однозначно

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201466


таких вимог окреслилося дві: відставка Вікто-ра Януковича і проведення дострокових прези-дентських виборів (68% – зростання на 36%) та звільнення заарештованих учасників Майдану, припинення репресій (51%, зростання на 20%). Усі решта вимог, порівняно з цими, мають явно другорядне значення.

Учасники нинішнього Майдану значно менш схильні до підтримки переговорного процесу з владою: ще півтора місяця тому думки майданів-ців ділилися практично навпіл: 45% підтримува-ли необхідність переговорів, 47% – ні. Зараз лише 27% вважають, що переговори з владою потрібні, а 63% налаштовані проти будь-яких переговорів.

Негативно сприйняли на Майдані і ухвалений Закон про амністію. Лише 4% готові заради ско-рішого звільнення заарештованих піти з будівлі держадміністрації та розблокувати вул. Гру-шевського, а 83% вважають, що влада повинна звільнити заарештованих без усяких додаткових умов та вимагати негайного звільнення учасни-ків протестів.

Лише 1% протестувальників позитивно оцінює пропозицію лідерам опозиції очолити уряд. Ще 6% вважають, що можна погодитися лише на формування уряду повністю опозицією, ще 22% – у разі повернення до Конституції 2004 року і посилення ролі прем’єр-міністра та уряду. Проте більшість – 62% – вважає, що поки президентом є Віктор Янукович, погоджуватися брати бодай якусь участь в уряді не можна.

І лише 17% вважають, що варто надати Віктору Януковичу гарантії особистої безпеки та збере-ження майна, якщо він погодиться на дострокові президентські вибори, 78% відповідають: «Нія-ких гарантій!»

Як і раніше, абсолютна більшість учасників Майдану (86%) готові бути на Майдані «стіль-ки, скільки буде треба». Власне, серед них 73% прибули на Майдан ще минулого року, а 24% на Майдані з самого початку, 21–30 листопада. Спо-нукати людей піти з Майдану може виконання усіх вимог, які там були висунуті – таку позицію займають 83% опитаних (раніше так вважали 64%), ще 12% ладні задовольнятися виконанням

кількох основних вимог (було 25%), і лише 1% вважає, що було б достатньо виконати хоч щось.

За півтора місяця зросла кількість учасників Майдану, які ладні вдатися до радикальних ме-тодів протесту: бойкотів, відмов виконувати рі-шення органів влади (з 31% до 40%), до несанк-ціонованих мітингів та демонстрацій (з 28% до 45%), страйків (з 32% до 47%), пікетувань дер-жавних установ (з 38% до 56%), захоплень буді-вель (з 19% до 41%), створення не залежних від владних структур збройних формувань (з 31% до 50%).

Загалом, повторне опитування учасників стаціонарного Майдану засвідчило, що влада за півтора місяця репресивної політики домоглася значної його радикалізації й перетворення Майдану-табору на Майдан-Cіч. Вимога відставки президента та дострокових президентських виборів стала головною.

Очевидно, що перша і головна вимога Майдану є останньою поступкою, на яку може погодитися Віктор Янукович – єдиний переговорник, який реально ухвалює рішення. Майдан не задовольнить опозиція в уряді при президентові Януковичі, Майдан взагалі у більшості своїй проти переговорів. Ситуацію істотно ускладнює й те, що опозиція, яка веде переговори, не керує Майданом, який виріс значною мірою спонтанно і зараз не має чіткої вертикальної структури.

Рішучість учасників Майдану, більшість із яких витримала іспит морозами, «стояти до кінця» (ця більшість перебуває на Майдані ще з минулого року), не дає підстав сподіватися, що Майдан якось сам собою «розтане, наче сніг навесні». А спроби розігнати Майдан силою, очевидно, наразяться на таку саму силову відсіч.

67ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Результати опитуванняЩо спонукало Вас вийти на Майдан? (Виберіть не більше 3-х головних причин)

Майдан-мі-тинг Майдан-табір Майдан-Січ

Відмова Віктора Януковича від підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом 53,5 40 47.0

Жорстокі репресії влади проти учасників протестів 69,6 69 61.3

Заклики лідерів опозиції 5,4 6,7 2.8

Прагнення змінити владу в країні 39,1 38,9 45.6

Прагнення змінити життя в україні 49,9 36,2 51.1

Солідарність зі своїми друзями, колегами, родичами, які теж на Майдані 6,2 4,1 3.7

Згортання демократії, загроза диктатури 18,9 13,7 17.5

На Майдані весело і цікаво 2,2 1,2 0.4

Бажання помститися владі за усе, що вона коїть в країні 5,2 9,6 9.8

Небезпека, що україна вступатиме у Митний союз і взагалі поверне до росії 16,9 14,4 20.0

Гроші, які мені заплатили (чи обіцяли заплатити) 0,3 0,2 0.0

Інше (що саме?) 3,3 8,2 4.6

Важко сказати 0,5 0 0

Які вимоги, що висувалися на Майдані, Ви підтримуєте? (Позначте всі вимоги, які є важливими для Вас)

Майдан-мі-тинг Майдан-табір Майдан-Січ

Звільнення заарештованих учасників Майдану, припинення репресій 81,8 63,9 82.2

Підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом 71.0 58,6 49.0

Відставка уряду 80,1 74,5 68.2

Порушення кримінальних справ на винних у побитті демонстрантів на Майдані 57,6 50,7 63.7

розпуск Верховної ради і призначення дострокових парламентських виборів 55,6 51,4 59.1

Звільнення Юлії Тимошенко 37,8 36 30.4

Відставка Віктора Януковича і проведення дострокових президентських виборів 75,1 65,7 85.2

Зміна конституції, повернення до конституційної реформи 2004 року, яка обмежувала владу президента 37,9 42,8 62.5

Порушення кримінальних справ на усіх, хто був задіяний у корупції 49,6 42,8 62.1

Загальне підвищення рівня життя людей 46,9 42,5 41.1

Інше (що саме?) 3,4 6,7 1.6

Важко сказати 0 0 0

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201468


Виконання яких саме, головних, вимог може бути тим компромісом із владою, який може задовольнити Майдан? (Виділіть не більше 3-х головних)

Майдан- табір Майдан-СічЗвільнення заарештованих учасників Майдану, припинення репресій 31,5 51.1

Підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом 28,2 17.3

Відставка уряду 55 28.0

Порушення кримінальних справ на винних у побитті демонстрантів на Майдані 11,5 23.6

розпуск Верховної ради і призначення дострокових парламентських виборів 20,9 24.4

Звільнення Юлії Тимошенко 12,8 4.6

Відставка Віктора Януковича і проведення дострокових президентських виборів 32,8 68.2Зміна конституції, повернення до конституційної реформи 2004 року, яка обмежувала владу президента 7,3 25.6

Порушення кримінальних справ на усіх, хто був задіяний у корупції 4 16.7

Загальне підвищення рівня життя людей 5,2 7.2

Інше 3,6 0.7

Важко сказати 2 0

Чи згодні Ви з пропозицією проведення Круглого столу за участю влади, опозиції та громадських лідерів і посередництва міжнародних організацій?

Майдан-мітинг Майдан-табір Майдан-Січ

Так, такі переговори потрібні 51,3 45,3 27.4

Ніяких переговорів з владою вести не потрібно 41,5 46,6 63.1

Важко сказати 7,2 8,2 9.6

Що може спонукати Вас піти з Майдану?(Виберіть не більше 3-х відповідей)


Виконання усіх вимог, що були висунені на Майдані 73,9 63,6 82.7

Виконання кількох основних вимог 28,5 24,8 11.7

Виконання хоча б чогось із цих вимог 5,8 6,3 1.0

Об’єктивні причини, що не дозволяють стояти на Майдані безстроково (робота, навчання) 16,5 4,5 3.6

Втома, погане самопочуття 13 3,7 1.8

розчарування у лідерах 7,5 5,5 1.7

Холод 2,3 1 0.6

розчарування у спроможності людей щось змінити 4,4 1,5 1.4

репресії проти учасників Майдану 5,8 2,1 0.8

Якщо з Майдану підуть мої друзі, знайомі 1,7 1 1.1

69ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Якщо більшість учасників Майдану так організовано вирішать 12,8 9,8 9.5

Інше (що саме?) 2,3 5,1 2.2


У яких акціях соціального протесту Ви особисто були б готові взяти участь? (Зазначте всі прийнятні відповіді)


участь у виборчій кампанії 51,4 37,8 54.9

Збір підписів під колективними відозвами (вимогами, закликами) 37,2 30 42.4

Санкціоновані мітинги і демонстрації 70,7 51,8 56.3

Загроза страйком 28,6 27 39.3

Бойкот (відмова виконувати рішення адміністрації, органів влади) 35,8 30,9 40.2

Несанкціоновані мітинги і демонстрації 27,8 27,8 45.5

участь у страйках 42,7 31,8 46.6

Голодування протесту 10,6 11,4 14.0

Пікетування державних установ, блокування їхньої роботи 35,4 38,5 56.0

Захоплення будівель 13,8 19,5 41.0

Створення незалежних від владних структур збройних формувань 15 21,3 50.4

Інше (що саме?) 2,5 6 1.6

Я не готовий брати участі у жодних акціях масового протесту 2 2,1 3.4


Як, на Вашу думку, має відреагувати Майдан на Закон про амністію учасників протестів, що буде введений у дію після звільнення мітингувальниками адміністративних будівель, вул. Грушевського та автошляхів?

Майдан-Січ

Заради скорішого звільнення заарештованих піти з будівлі державної адміністрації, розблокувати вул. Грушевського та після того вимагати звільнення заарештованих 3.9

Відкинути висунуті владою умови звільнення заарештованих учасників протестів і вимагати їх звільнення без усяких умов 82.7

Важко вирішити однозначно 10.2

Я мало знаю про цей Закон і про офіційні умови звільнення заарештованих учасників протестів 3.2

Уряд Азарова пішов у відставку, і лідерам опозиції пропонують очолити уряд. Як Ви до цього ставитеся? (Одна відповідь)

Майдан-Січ

Вважаю, що це добра пропозиція, треба погоджуватися 1.4

Вважаю, що треба погоджуватися лише тоді, коли весь уряд буде складатися з представників опозиції 6.5

Вважаю, можна погоджуватися лише тоді, коли буде повернення до норм конституції 2004 року, з обмеженням повноважень Президента і посиленням ролі прем’єр-міністра та уряду 22.1

Вважаю, що поки Президентом є Віктор Янукович, погоджуватися брати якусь участь в уряді не можна 61.9

Важко сказати 8.0

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201470


Висловлюються пропозиції, що для того, аби Віктор Янукович погодився на дострокові президентські вибори, варто надати главі держави гарантії особистої безпеки, залишити йому Межигір’я та інше майно. Як Ви ставитеся до таких пропозицій?

Майдан-Січ

Якби Янукович погодився на свою відставку та дострокові вибори, така пропозиція була б слушною 16.6

Ніяких гарантій Януковичу! 78.0


Як довго Ви на Майдані?Майдан-Січ

З самого початку, 21–30 листопада 24.2

З першої половини грудня 35.5

З другої половини грудня 13.7

З першої половини січня 2014 р. 12.1

З другої половини січня 8.7

Зовсім недавно, від вчора-позавчора 3.1

Я на Майдані буваю не постійно, а заходжу час від часу 2.7

Як довго Ви збираєтеся бути на Майдані?Майдан-Січ

Тільки сьогодні 0.5

Ще 2–3 дні, не більше 0.6

Не більше тижня 1.7

Не більше 2-х тижнів 1.9

Не більше місяця 2.0

Стільки, скільки буде треба 86.0


Звідки Ви?Майдан-мітинг Майдан-табір Майдан-Січ

З києва 49,8 19,3 12.4

Приїхав з області 50,2 80,7 87.6

Якщо Ви приїхали, то з якого населеного пункту?

Майдан-табір Майдан-Січ

Обласний центр 31,8 20.0

Велике місто (не менше 100 тис. жителів) 23 17.3

Невелике місто (менше 100 тис. жителів) 23,4 42.4

Село 21,8 20.3

71ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Якщо Ви приїхали, то звідки? (Області згруповані у регіони)

Майдан-мітинг

Майдан-табір Майдан-Січ

Західна україна 51.8 42.4 54.8

Центральна україна 30.9 34.4 23.0

Східна та Південна україна 17.3 23.2 21.0

Якщо Ви приїхали, то організовано чи самі?


Організовано – однією з партій 1,8 11,9 3.0

Організовано – однією з громадських організацій (чи рухів) 6,3 11,9 13.3

Приїхав (ла) сам (а) 91,9 76,1 83.5

Чи належите Ви до якогось із таких об’єднань (можна дати кілька відповідей):


Так, належу до партії 3,9 14,9 7.7

Так, належу до громадської організації 3,5 8,9 8.4

Так, належу до громадського руху 1,2 5,9 14.2

Ні до якого з об’єднань не належу 91,8 70,4 69.9

Соціально-демографічна структура Стать


чоловік 57,2 85,1 88.2

Жінка 42,8 14,9 11.8

Вік Майдан-мітинг Майдан-табір Майдан-Січ

15–29 років 38 34.1 33.2

30–54 роки 49 52.0 56.0

55 років і старші 13 13,9 10.8

Освіта


Неповна середня 0,8 2,2 4.3

Середня (загальна і спеціальна) 22,1 38,9 43.1

Незакінчена вища (студент) 14,4 10,3 9.5

Вища 62,7 48,7 43.1

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201472


Рід занять


керівник (заступник керівника) підприємства, установи, підрозділу 8.0 4,2 4.5

Спеціаліст (з вищою або середньою спеціальною освітою) 39,5 21,7 26.7

Працівник правоохоронних органів, військовослужбовець 1,4 2,7 3.0

Підприємець (бізнесмен) 9,3 12,3 17.4

Службовець зі складу обслуговуючого персоналу (без спеціальної освіти) 2,4 2 4.2

робітник 6,7 14,4 15.2

Сільськогосподарський робітник, фермер 0,6 1,9 2.9

учень, школяр 0,4 1,1 –

Студент 13,2 10,1 6.2

Непрацюючий пенсіонер 9,4 11,2 7.4

Домогосподарка 1,5 0,1 0.3

Не маю постійного місця роботи, але підробляю за нагоди у різних місцях 3,1 8,5 4.5

Тимчасово не працюю і не маю джерел доходу 2,4 7,7 8.5

Інше 2,3 2,1 0.2

Якою мовою Ви переважно спілкуєтеся вдома?


російською 25,9 19,6 15.6

українською 54,6 52,5 59.0

І російською, і українською 18,6 27,6 24.0

Іншою 0,4 0,3 0.8

Важко сказати 0,5 0 0.5

73ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Росія як учасник політичного конфлікту в

Україні: що буде далі?

Національне опитування населення України було проведене Фондом «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва» та Київським міжнародним Інститутом соціології з 8 по 18 лютого 2014 року.

Методом інтерв’ю опитано 2032 респонденти, що мешкають у всіх областях України (включно з містом Києвом) та в Криму за вибіркою, репрезентативною для населення України віком від 18 років.

Статистична похибка не перевищує 2,2%. Запитання Фонду «Демократичні ініціативи» були про-

фінансовані в рамках проекту «Громадський соціологічний консорціум» за фінансової підтримки ЄС, програми Matra Посольства Королівства Нідерландів, Міжнародного фонду «Відродження», а також у рамках проекту «Стимулювання діалогу щодо транзитних процесів» за фінансування Національного фонду підтримки демократії США.

Для порівняння наводяться дані опитування, здійсненого російською дослідницькою організацією «Левада-Центр».

Вона провела дослідження з 21 по 25 лютого 2014 року за репрезентативною для РФ вибіркою.

Опитано 1603 респонденти у віці від 18 років у 130 на-селених пунктах 45 регіонів Росії.

Статистична похибка не перевищує 3,4%.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201474


Українці не хочуть віз і кордонів із РФ, але й об’єднуватися з нею не хочуть

І в Україні, і в Росії більшість опитаних хотіла б, щоб обидві країни були незалежними, але дружні-ми державами – з відкритими кордонами, без віз та митниць (в Україні – 68%, у Росії – 59%). В Укра-їні ця кількість зменшилася з листопада на 5%, в Росії – на 4% збільшилася.

Об’єднання в єдину державу з Росією в Україні бажають 12% опитаних, за останні роки ця кількість зменшилася з 20% до 9%, але після Майдану зросла на 3%. Найбільше прихильників об’єднання з Росією на Сході (26%) та на Півдні (19%), найменше в Центрі (5%) та на Заході (1%). За областями найбільше прихильників об’єднання з Росією в АР Крим (41%), Донецькій області (33%), Луганській (24%), Одеській (24%), Запорізькій (17%), Харківській (15%), але й там переважає підтримка нинішнього статусу відносин із Росією – як двох незалежних дружніх держав.

Серед росіян (так само, як і серед українців) переважає бажання, щоб Україна і Росія були незалежними, але дружніми державами – з відкритими кордонами, без віз та митниць (відповідно 68% і 63%). Бажають об’єднатися в єдину державу 9% українців і 32% росіян. Існує пряма вікова залежність між бажанням об’єднатися в єдину державу з Росією: серед молоді віком до 30 років цього хотіли б 5%, у віковій групі 30–54 роки – 11%, а серед людей старше 55 років – 17%.

Зрозуміло, що серед тих, хто робить вибір на користь вступу до Митного союзу, більше прихильників об’єднання з Росією (26,5%), ніж серед тих, хто орієнтований на вступ до ЄС (1%). Проте більшість хотіла б зберегти статус-кво (69%). І серед тих, хто негативно ставиться до Майдану, бажаючих приєднатися до Росії – 21%.

Із-поміж прихильників політичних партій найвищий

відсоток бажаючих приєднати Україну до Росії – серед виборців КПУ (35,5%), але й там більшість бачить Україну та Росію дружніми незалежними державами (63%). Серед виборців Партії регіонів обстоюють приєднання до Росії 28%.

У Росії приєднання України хотіли б 16%.Українці позитивно ставляться до росіян, як

і росіяни – до українців (принаймні, так було до російської агресії).

Українців запитували: «Як Ви загалом зараз ста-витеся до Росії?», а росіян: «Як Ви загалом зараз ставитеся до України?». Як і раніше, ставлення українців до Росії краще, ніж ставлення росіян до України. Порівняно з травневим опитуванням кіль-кість українців, позитивно налаштованих до Росії, дещо зменшилося (82% у листопаді, 78% у люто-му). Частка українців, що негативно ставляться до Росії, навпаки, дещо збільшилася (10% у листопа-ді, 13% у лютому).

За регіональним розподілом*, як і раніше, найбільші частки позитивно налаштованих до Росії українців у Східному (92%, було 89%) та Південному регіонах (86%, було 90%), найменше їх у Західному регіоні (59%, було 70%). У Центральному регіоні позитивно ставляться до Росії 76% (у листопаді – 80%). Порівняно з листопадом 2013 р. збільшилася кількість позитивно налаштованих до Росії лише у Східному регіоні. На іншій території України відчутна тенденція погіршення в ставленні до Росії.

У Росії кількість позитивно налаштованих до України росіян зменшилася порівняно з листопадом: 69% до 66%. Кількість негативно налаштованих збільшилася за цей самий період із 22% до 26%. Як бачимо, переважна більшість росіян ставиться до України позитивно. Тому війну з Україною влада Росії виправдовуватиме в очах російського суспільства як «допомогу братерському українському народу».

*Західний макрорегіон – Волинська, Рівненська. Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, За-карпатська, Хмельницька, Чернівецька області; Центральний макрорегіон – Вінницька, Житомирська, Сумська, Чернігівська, Полтавська, Кіровоградська, Черкаська, Київська області, м. Київ, Південний макрорегіон – Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Херсонська, Одеська області, АР Крим (включно з м. Севастополем), Східний макрорегіон – Донецька, Луганська, Харківська області.

75ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


ТАБЛИЦІЯкими б Ви хотіли бачити відносини України з Росією?

(Розподіл за регіонами)*

Захід Центр Південь Схід україна загалом

Вони мають бути такими ж, як з іншими державами, – із закритими кордонами, візами, митницями 24.0 20.9 10.5 2.0 14.7

україна і росія мають бути незалежними, але дружніми державами – з відкритими кордонами, без віз та митниць 66.7 69.7 63.8 72.2 68.0

україна і росія мають об‘єднатися в одну державу 0.7 5.4 19.4 25.8 12.5

ВС/НВ 8.6 3.9 6.3 0.0 4.7

Якими б Ви хотіли бачити відносини України з Росією? (Розподіл за національністю)

українці росіяни україна загалом

Вони мають бути такими ж, як з іншими державами, – із закритими кордонами, візами, митницями 17.4 4.6 14.7

україна і росія мають бути незалежними, але дружніми державами – з відкритими кордонами, без віз та митниць 68.4 62.9 68.0

україна і росія мають об‘єднатися в одну державу 8.7 31.8 12.5

ВС 5.5 0.7 4.7

Якими б Ви хотіли бачити відносини України з Росією? (Розподіл за віком)

18-29 30-54 55 і старші

україна загалом

Вони мають бути таким же, як з іншими державами, – із закритими кордонами, візами, митницями 20.1 15.6 11.7 14.7

україна і росія мають бути незалежними, але дружніми державами – з відкритими кордонами, без віз та митниць 66.9 68.3 67.3 68.0

україна і росія мають об‘єднатися в одну державу 5.4 11.2 17.2 12.5

ВС/НВ 7.6 4.9 3.8 4.7

Якими б Ви хотіли бачити відносини України з Росією?

(У залежності від орієнтації на вступ до ЄС чи до Митного союзу)

ЄС Митний Союз

Важко відповісти


Вони мають бути таким же, як з іншими державами, – із закритими кордонами, візами, митницями 29.2 2.8 11.2 14.7



ВС/ НВ 5.8 1.1 11.1 4.7

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201476


Якими б Ви хотіли бачити відносини України з Росією? (У залежності від ставлення до Майдану)

Підтримують Не підтримують

Важко сказати


Вони мають бути такими ж, як з іншими державами, – із закритими кордонами, візами, митницями 26.0 6.6 7.6 14.7



ВС/ НВ 4.7 3.1 22.7 4.7

Якими б Ви хотіли бачити відносини України з Росією? (Розподіл за партійним вибором)

«Батьківщина» «Свобода» кПу Пр уДАр україна загалом

Вони мають бути такими ж, як з іншими державами, – із закритими кордонами, візами, митницями

24.8 38.6 1.4 2.7 25.5 14.7

україна і росія мають бути незалежними, але дружніми державами – з відкритими кордонами, без віз та митниць

68.9 58.4 63.1 67.9 67.9 68.0

україна і росія мають об‘єднатися в одну державу 0.1 0.0 35.5 28.3 2.1 12.5

ВС/НВ 5.3 2.9 0.0 1.1 5.9 4.7

Динаміка громадської думки щодо питання про відносини України і Росії. (Дані порівняльного дослідження)

Відсоток тих, хто хотів би, щоб Україна приєдналася до Росії*

україна i росiя мають об’єднатися в одну державу 2013, %

україна i росiя мають об’єднатися в одну державу 8-18 лютого 2014, %

Ар крим 35.9 41.0

Донецька 29.8 33.2

Луганська 29.4 24.1

Одеська 22.8 24.0

Днiпропетровська 14.7 13.8

Харкiвська 13.9 15.1

Запорiзька 8.9 16.7

Вiнницька 8.6 2.7

м. київ 3.7 5.3

Полтавська 3.3 4.3

київська 3.0 6.4

Львiвська 0.3 0.0

* Наводяться дані лише по тих областях, де кількість респондентів достатня для статистичної репрезентативності

77ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Якими б Ви хотіли бачити відносини України з Росією?

В укрАЇНІ

Дата

Вони мають бути такими самими,

як з іншими державами, – із закритими кордонами,

візами, митницями

україна і росія мають бути незалежними, але дружніми державами – з відкритими

кордонами, без віз та митниць

україна і росія мають об‘єднатися в

одну державуВажко сказати разом

кві.08 10 67 20 3 100

Вер.08 17 66 16 2 100

Лют.09 8 68 23 1 100

Тра.09 10 65 23 2 100

Жов.09 11 67 19 3 100

Бер.10 11 67 19 3 100

чер.10 12 70 16 2 100

Жов.10 10 67 20 2 100

Лис.11 13 67 16 1 100

Лют.12 13 69 16 2 100

Вер.12 11 72 14 3 100

Лют.13 13 68 16 3 100

Тра.13 11 69 14 5 100

Лис.13 12 73 9 6 100

Лют.14 15 68 12 5 100

В рОСІЇ

Дата

Вони мають бути такими самими,

як з іншими державами, – із закритими кордонами,

візами, митницями

росія і україна мають бути

незалежними, але дружніми державами – з

відкритими кордонами, без віз та митниць

україна і росія мають об‘єднатися в одну

державуВАЖкО СкАЗАТи рАЗОМ

бер.2008 19 56 19 6 100

вер. 2008 24 52 13 11 100

січ. 2009 29 51 12 8 100

чер. 2009 25 55 14 6 100

вер. 2009 25 55 13 7 100

січ. 2010 25 55 14 6 100

трав. 2010 17 64 13 6 100

вер. 2010 16 60 18 6 100

Вер.11 16 63 14 6 100

Січ.12 16 61 16 8 100

Вер.12 14 60 20 6 100

Лют.13 13 64 18 6 100

Тра.13 19 58 15 8 100

Вер.13 23 55 16 6 100

Січ.14 19 59 16 6 100

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201478


Як Ви загалом зараз ставитеся до України/Росії?

В укрАЇНІ ДО рОСІЇ ставляться, % В рОСІЇ ДО укрАЇНи ставляться, %

Датадуже

добре/в основному

добре

в основному

погано/дуже

погано

ВАЖкО СкАЗАТи рАЗОМ Дата

дуже добре/в

основному добре

в основному погано/дуже

поганоВАЖкО

СкАЗАТи рАЗОМ

кві.08 88 7 5 100 Бер.08 55 33 12 100

Вер.08 88 9 3 100 Вер.08 38 53 10 100

Лют.09 91 5 4 100 Січ.09 29 62 10 100

Тра.09 93 4 3 100 Тра.09 33 56 11 100

Жов.09 92 6 3 100 Вер.09 46 44 10 100

Бер.10 90 6 4 100 Бер.10 59 29 12 100

чер.10 92 6 3 100 Лип.10 70 22 9 100

Жов.10 93 4 3 100 Жов.10 67 21 12 100

Лис.11 80 13 7 100 Вер.11 68 23 9 100

Лют.12 85 9 6 100 Січ.12 64 25 12 100

Вер.12 83 11 6 100 Вер.12 74 17 10 100

Лют.13 85 8 7 100 Лют.13 69 21 9 100

Тра.13 81 10 9 100 Тра.13 72 18 9 100

Лис.13 82 10 8 100 Вер.13 69 22 8 100

Лют.14 78 13 9 100 Січ.14 66 26 9 100

79ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


ГРАФІКИ

Графік 1. Ставлення населення України до Росії і населення Росії до України

Графік 2. Яких відносин з Росією хочуть в Україні?

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201480


81ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201482


83ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201484


85ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Фот

о: О

лена

Мач

ульс

ька

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201486


Садок вишневий коло хати, а ми всі –

в НАТО, в НАТО, в НАТО... Українська мрія

Ілько кучерІВГромадський діяч, журналіст, продюсер, євроатлантист

Ідеї української мрії, національних інтересів та цілей української держави недостатньо розроблені. Треба долучитися до їхнього розвитку.

87ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Наша національна мрія нерозривно пов’язана з європейським вибором українців, а отже, і з повноправним членством у НАТО та ЄС. Держа-ві потрібен євроремонт – приведення умов життя громадян і механізмів управління державою до європейських стандартів.

Держава має бути заможною і процвітаючою. Не повинно бути кордону між Україною і Шен-генською зоною: наш кордон заслуговує на ста-тус кордону Європи – до Гібралтару і Північного моря. Саме за це ми майже одностайно проголо-сували на референдумі 1991 року.

Чиновникам неприпустимо брати хабарі і крас-ти, країна зобов’язана покінчити з ганебним лідер-ством у світі за рівнем корупції та тіньової еко-номіки.

Потрібно приборкати епідемію СНІДу, наркома-нії та туберкульозу. Треба створити європейські умови для пенсіонерів і дітей. Умови, які нині існу-ють у найрозвиненіших країнах, що об’єдналися в ЄС і НАТО.

Чому Україну не запросили на саміт НАТО? Бо це – сімейна зустріч: тільки для членів клубу. Сусідів і партнерів цього разу не запрошують. А ми, на відміну від таких же постсоціалістичних країн (православних Болгарії і Румунії, католиць-ких Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Хорва-тії, мусульманської Албанії) досі не є членами цього клубу.

Хоч круть, хоч верть, а відповідаємо далеко не

всім критеріям членства у цій елітній організації. До того ж не маємо єдності в питанні щодо євро-пейського вибору...

Хто нам заважає здійснити цей вибір? Це п... [пацани. – ЄА], які не дають нам нормально жити. Це ті пани, які зацікавлені, щоб у державі був високий рівень корупції та тіньової економіки – найкраще середовище для клептократії. В Україні ще не все вкрадено, не все прихватизовано. Крім того, сильна держава, яка живе за європейськи-ми правилами, неодмінно спитає, звідки походить їхнє багатство, і не залишить безкарними злочини.

Пишу це під сильним враженням від зустрічі з моєю тіткою Раєю з Кременчука, 77 років, яка вчо-ра гостювала у нас. Розгорнулася справжня бата-лія між нею і моїм татом щодо питання членства України в НАТО. За декілька годин ми таки переко-нали рідну людину, що вступ до НАТО – на благо їй особисто й особливо ї ї внукам. Це дає їм шанс ста-ти повноцінними європейцями, забезпечити собі гідні умови життя.

Тоді добре цвістиме і садок вишневий, і добре працюватиме інтернет та супутникова антена, єднаючи нас із глобальним світом. А хата буде надійно захищена...

P. S. Заголовок ми народили спільно зі славним

спадкоємцем героїв Карпатської України Пав-лом Чучкою.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201488


«Зелені чоловічки» проти землян

Найбільша проблема вторгнення Росії на територію Криму – це загроза знищення планети через ядерну війну. І це відбудеться не через те, що США виступить на захист України, а Росія під час даного конфлікту завдасть ядерних ударів на знищення і отримає те ж саме у відповідь. Війна, яка знищить планету, відбудеться пізніше…

Сергій ДЖерДЖГолова Громадської ліги «Україна – НАТО»

89ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Згідно з Будапештським меморандумом Росія, США, Великобританія, а також Франція та Китай є гарантами територіальної цілісності та суверенітету України. Агресія Росії показала, що не можна міняти ядерну зброю на якийсь папірець.

Якщо США, Великобританія, Франція та Китай не забезпечать територіальну цілісність України, то це чіткий сигнал усім країнам про те, що ідея ядерного роззброєння в світі зазнала повного краху. Тобто повністю дискредитуються всі договори, домовленості і принципи міжнародного співробітництва, які десятиліттями вибудовували і ООН, і ОБСЄ, і ЄС, і НАТО. Ніякого визнання та поваги до демократичних цінностей та принципів уже немає. Діє тільки принцип сили…

Тому для багатьох країн, які думали про

створення ядерної зброї – сьогодні відпали всілякі сумніви. Дії Росії спонукають багато країн до того, що ядерну збою та іншу зброю масового знищення потрібно створювати. Таким чином, зросте кількість ядерних держав у світі.

Цілком очевидно, що конфлікти виникатимуть. І якщо їх вирішувати не політичними, а, як показує приклад Росії, воєнними, силовими методами, то відповідно значно зростає можливість застосування ядерної зброї. А це може призвести до тотальної ядерної війни, знищення життя на Землі, знищення нашої планети.

Це те, що сьогодні роблять Кремль та персонально Путін.

Вождь «зелених чоловічків» розпочав спецоперацію з ліквідації планети…

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201490


Україна під прицілом Росії

Фонд «Демократичні ініціативи

імені Ілька Кучеріва» організував

«круглий стіл» щодо інформаційної

війни російських мас-медіа

проти України.

Олена МАчуЛЬСЬкАСпецкор ЄА

91ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


У приміщенні інформагентства «Укрінформ» за «круглим столом» зібралися представники мас-медіа та експерти ФДІ, які обговорювали пробле-му перебування України під прицілом кремлівської пропаганди.

Директор Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» Ірина Бекешкіна висловилася з цьо-го питання так:

– Україна виграла інформаційну війну на Заході, але програла на Сході.

За словами експерта ФДІ Юрія Горбаня, інтерес до цієї проблеми не зменшився:

– Ми їздимо регіонами України, презентуючи результати соціологічних опитувань. Це дає біль-ше розуміння того, що мають робити влада та ЗМІ. Остання наша поїздка була у Харків - своєрідний «київський десант». Він був сприйнятий харківськи-ми інтелектуалами позитивно.

За «круглим столом» прозвучали думки представ-ників українських ЗМІ у Європі. У прямому ефірі з

Брюсселя кореспондент УНІАНу Ростислав Хотин пояснив бачення України в Євросоюзі:

– Зараз Україна має такий позитивний імідж на медійному ринку Європи, який не мала впродовж 22 років незалежності.

А Росія своє ще отримає. Бумерангом... Член Національної ради з питань телебачення і

радіомовлення Любов Бакаленко повідомила, що Нацрада звернулася до Окружного адміністра-тивного суду м. Києва із заявою про припинення ретрансляції 4-х російських каналів – «Россия-24», НТВ, «Первый канал» та РТР - через незаконність їхньої діяльності в інформаційному просторі Укра-їни.

Допомогти у цьому публічно пообіцяв Костянтин Ернст.

Член Нацради Микола Фартушний зауважив, що на даний момент на території України лише про-вайдер Донецької області не вимкнув російські канали.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201492


Україна – східна барикада Європи

Інститут євро-атлантичного співробітництва (ІЄАС) та Представництво Фонду Конрада Аденауера в Україні провели представницьку міжнародну конференцію «Україна в Європі: шлях через Євромайдан».

Олена МАчуЛЬСЬкАСпецкор ЄА

93ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Конференцію розпочав співпрезидент Пар-ламентської асамблеї «Східного партнерства» народний депутат України Борис Тарасюк. За його словами, суть конференції полягає у виріше-ні багатьох проблем, пов’язаних із Євромайданом.

Учасниками заходу були фахівці з України, Росії та країн – членів Євросоюзу.

Дипломати, політологи, економісти проаналізу-вали геополітичні аспекти воєнної агресії Росій-ської Федерації проти нашої держави.

Експерт Фонду Конрада Аденауера Юрій Силь-вестров зазначив:

− Події, що відбувалися на Майдані, є унікаль-ними не тільки для України, а й для всієї Європи.

Співзасновник Української резервної армії Ген-надій Друзенко критично виловився про минулу владу:

− Влада Януковича нас зрадила. Саме через ї ї цинізм загинули наші побратими. За останні 4 місяці Україна подорослішала в рази більше, ніж за всі роки своєї незалежності.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201494


За словами аналітика Німецького інституту між-народних та безпекових відносин Сьюзан Стюарт, події в Україні внесли зміни у стратегію стосунків ЄС із Росією.

Професор Лодзького університету Пшемис-лав Журавський вель Граєвський висловив щиру подяку українському народові. Адже Майдан змі-нив політику Польщі щодо Росії. Він наголосив, що Україна отримуватиме не тільки теоретичну, але й матеріальну допомогу з боку його країни.

− Зараз Україна виконує дещо іншу місію, − зая-вив науковий директор ІЄАСу Олександр Сушко. – Українська держава взяла на себе роль східної барикади Європи. Найголовніше зміцнення цієї барикади буде тоді, коли життя по цей ї ї бік змі-ниться на краще.

Окремо було розглянуто питання Криму. Про-фесор Інституту Європи Російської академії наук Дмитро Данилов пояснив причину зацікавленості Росії в Україні, зокрема півострові Крим:

− Корінь проблеми в тому, що в Росії стався вну-трішній політичний конфлікт. Економіка країни падає, і Путін не може з цим справитися. Кремль зацікавлений Кримом як особливим економічним регіоном. Але, що найголовніше, Путін не розу-міє глобальних наслідків російської інтервенції в Україну...

Директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос підкреслив, що ніхто не очікував вторгнення російських військ на територію Укра-їни.

Учасники конференції були практично одностай-ними в тому, що Майдан і, як не парадоксально, ця агресія прискорили процеси європейської та євро-атлантичної інтеграції України.

95ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Оле

на М

ачул

ьськ

а

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201496


Перші шпальти ЗМІ - від Токіо до... Москви: застережні сигнали Путіну

Кремлівська пропаганда перевершує цинізмом сталінську та гітлерівську. Проте ЗМІ світу, в тому числі окремі московські, не вірять їй. Невже цього не помічає вся президентська рать РФ?!

97ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


ЯПОНІЯ

«Джепен таймс»

«Вторгнення Росії на територію українського півострова Крим означає, що ми можемо – рано чи пізно – порушити питання про території на Далекому Сході РФ…»

КИТАЙ«Женьмінь жибао»

Мнение экспертов: увеличение военного бюджета Китая, представляется вполне закономерным. Расходы на оборо-ну Китая постоянно находятся в центре внимания внешнего мира. В ходе «двух сессий» было отмечено, что бюджетные расходы на оборону составили 808 млрд. 230 млн. юаней, что на 12,2% больше по сравнению с прошлым годом. На протяжении четырех лет увеличение ассигнований на воен-ные нужды сохраняет двузначный показатель. В связи с этим, эксперты считают, что рост оборонных расходов соот-ветствует закономерности объективного развития, увели-чение представляется разумным.

Говоря о причинах увеличения расходов на оборону, спе-циалист по военно-морским делам Ли Цзе в интервью сай-

ту «Чжунсиньван» выделил 5 факторов: преодоление роста цен на товары, усиление способностей береговой и проти-вовоздушной обороны, поддержка военных действий нево-енного характера и расширение интересов за рубежом, улучшение бытовых условий офицеров и солдат примор-ской охраны, а также стимулирование разработки китай-ского вооружения нового типа».

«Чайна дейлі»

Ван Фан: «Ефект доміно...»

Експерт Інституту російських, східноєвропейських і центральноазійських досліджень при Китайській академії суспільних наук, переконаний, що сепаратизм у Криму вда-рить по Росії, й закликає владу КНР

надати всебічну допомогу Україні...

The political upheaval in Ukraine has turned into an international crisis. The crux of the problem lies in whether Russia recognizes Ukraine›s interim government and whether Crimea will secede from Ukraine to become a part of Russia. This is a thorny problem for China›s diplomacy, too.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_201498


It is a thorny issue for China because it too has separatist forces trying to split the country. So before taking a stance on such issues, the Chinese government is conditioned to first review the situation within its borders and adopt a prudent approach.

After the end of the Cold War, the demand for self-determination by people in some countries led to serious consequences. So the crisis in Crimea, if mishandled, will lead to a domino effect on the commonwealth of independent states and could even affect Russia.

«Чайна пост» (Пекін):

«Законоробці Криму вчинили проблемну спробу відплисти від України і причалитися до Росії…»

МОЛДОВА Moldpres

Парламент Республики Молдова принял декларацию по ситуации на Украине. Однако за данный документ прого-лосовали только депутаты правящей коалиции. Депутаты молдавского парламента солидарны с новой украинской властью, отмечая, что напряженность на Украине может повлиять на весь регион.

Парламентское большинство обращается с призывом к

международным структурам принять меры во избежание конфликтных и напряженных ситуаций.

РФ

«Собеседник»

Открой глаза, Россия!

Вот и допрыгались: благодаря кремлевской телепропа-ганде соседняя Украина всего за 4 месяца превратилась во враждебное нам государство с фрагментами русского и русскоязычного населения, резко пожелавшего присо-единиться к России. Что тут скажешь: Геббельс отдыхает!

Но даже не это удручает, а то, что подавляющее боль-шинство россиян радуются тому, что наша страна, по сути, аннексирует Крым. И я спрашиваю вас, радующихся: разве это нормально, цивилизованно, по-человечески визжать от восторга, когда грабят средь бела дня соседей? Вы воз-разите: историческую справедливость восстанавливаем! И я вам отвечу: так ведь тогда, в хрущевские времена, ког-да Крым передавали Украине, все делалось по закону, а ныне попираются все правовые нормы. И мотивируется это тем, что в Киеве якобы нелигитимная власть. Даже если и так, то тем более отвратительно желание оттяпать Крым по-быстрому, пока на Украине – неразбериха и пока не про-ведены президентские выборы.

Те россияне, которые радуются скорому возвращению Крыма, должны бы понимать: для них не изменится ровным счетом ничего. Не обломится им и кусочка крымской земли-цы. Вначале, пока мир будет проявлять повышенный инте-рес, наши кровные денежки (причем намного большие, чем на сочинскую Олимпиаду) пойдут на ублажение крымчан, вернее – местных политиков-братков. А потом этих братков

99ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


резко отодвинет путинская братва (ну, там тиценки, ротен-берги и другие кóзаки...). И все крымское станет таким же дорогим, как французское. И одураченные дважды росси-яне на отдых снова потянутся в Турцию.

Если Турция, конечно, пустит к себе. Сегодня уже очевид-но, что Россию с ее территориальными аппетитами не под-держивает ни одно государство в мире. А значит, мы можем оказаться в полной международной блокаде. Я спрашиваю вас, соотечественники: нам нужен глухой забор по грани-цам России или мы по-прежнему хотим коммуницировать с миром? Пусть ответит (прежде всего себе самому) каж-дый, кто рукоплещет на митингах маленькой победонос-ной войне России в Крыму.

А заодно загляните в свои кошельки. Всего за несколько месяцев противостояния России и Украины они похудели процентов на двадцать. И – то ли еще будет! Но об этом не говорят доблестные кремлевские телекиллеры: они еже-дневно – топорно и тупо – лепят из некогда братского укра-инского народа образ врага. А мы проглатываем эту бес-конечную брехню, забывая о том, что нам действительно важно: для нас, для наших детей, для нашего будущего.

Больно и обидно, что нас используют как стадо бара-нов. Это радость для жириновских, нарышкиных, матви-енко – и они еще половят рыбку в мутной воде. А наш крю-чок будет пуст. Так случается всегда, когда политики зате-вают грязные игры.

Скверные времена – без доблести, без совести, без чести. И лучше бы нам раньше выйти из летаргического сна и посмотреть на все это ясными человеческими глазами. Чтобы потом не было стыдно.

Юрий ПИЛИПЕНКО.

АПНКак Китай раздавит Россию. Война будет короткой. У России нет шансов

Ще 6 років тому компетентний автор застерігав рідних росіян: «Своеобразие исторических подходов ведет к

тому, что Китай имеет территориальные претензии ко всем без исключения государствам, с которыми грани-чит. К России это, к сожалению, относится в наибольшей степени...

Мы в представлении китайцев остаемся страной, отторг-шей у Китая не менее миллиона кв. км. его территории.

Тут нельзя не сказать о факторе китайской миграции в Россию.

Количество китайских мигрантов в нашей стране неиз-вестно даже в смысле порядка величины: любые приво-димые цифры являются личными оценками авторов. Дело, однако, не в сегодняшнем количестве, а в том, что на тер-ритории России китайские мигранты уже создали свои устойчивые сообщества, которые позволяют принимать и адаптировать практически любое количество своих соот-ечественников.

И действуют эти сообщества не только в Восточной Сиби-ри и на Дальнем Востоке, а по всей стране, включая Москву и Питер.

В самом же Китае количество внутренних мигрантов поч-ти точно равно населению России (140-150 млн. чел.).

Александр ХРАМЧИХИН».

«Эксперт: Северо-Запад»

Все будет Донбасс?

Газета «Эксперт: Северо-Запад» (С.-Петербург) посилається на «Комиинформ»: об’єднання «Воркута-уголь» «пытается привлечь работников с Украины». Виявляється, там «средний возраст сотрудников превы-шает пенсионный, молодые не идут в промышленность...» Робочі руки з Донбасу конче потрібні: на Північному Заході РФ «отсутствуют качественные профильные учеб-ные заведения, а Воркутинский горный колледж не спо-собен готовить кадров среднего руководящего звена...»

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014100


В ексклюзивному інтерв’ю для часопису «ЄвроAтлантика» Його Високоповажність Акбар Гасемі-Аліабаді, Посол Ісламської Республіки Іран в Україні, пояснив, про економічні можливості і вигоди між Укра-їною і Ісламською Республікою Іран, особливо в інвес-тиційній сфері, енергетиці, передових галузях промис-ловості, і розповів про сьогоднішні реалії політичного життя Ірану, стан двосторонньої співпраці між нашими країнами. Як складатиметься ситуація в Близькосхідному регіоні, враховуючи позицію США, якими політичними засо-бами зможе вирішиться палестино-ізраїльський і си-рійський конфлікти, які зусилля світової співдружності можливо застосувати заради утвердження миру на Близькому Сході та які можливості мирного вирішення ситуації довкола Ірану з його «ядерною програмою»?

Во ім’я Бога

Сергій НАГОрНиЙ

101ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


ЕкономікаПане А. Гасемі! Будучи Надзвичайним і Повноваж-

ним Послом в україні, як Ви оцінюєте сучасний стан співробітництва україни з Ісламською республікою Іран (ІрІ) в економічній сфері? Які напрямки найпер-спективніші?

Економічне співробітництво між двома країнами має зна-чний потенціал і можливості для розвитку. В даний час наші країни співпрацюють одна з одною в таких галузях як промисловість, машинобудування, авіабудівна галузь, енергетика, будівництво електростанцій, інженерно-тех-нічні послуги, інвестиції, транспорт і комунікації, торгівля, вузівська сфера, культура й засоби масової інформації. За нашою оцінкою, хоча за минулі три роки обсяги співробіт-ництва на основі дружніх зв’язків між нашими країнами виросли в два з половиною рази, все ж для того, щоб вони відповідали потенціалу та ідеалам двох народів - ірансько-го й українського, компетентні представники Української сторони ще не створили умов і передумов, необхідних для реалізації цих цілей.

чи розвивається українсько-іранське співробітни-цтво у високотехнологічних сферах? Назвіть, будь ласка, спільні проекти українсько-іранського спів-робітництва.

Взаємозв’язки між двома країнами в науковій сфері роз-виваються належним чином у рамках міжвузівського спів-робітництва та студентських обмінів, і Ісламська Респу-бліка Іран у сфері технологій зробила величезні кроки за останні два десятиліття завдяки реалізації вітчизняного потенціалу, і це може також послужити й Україні на ново-му етапі ї ї розвитку.

Яка динаміка розвитку взаємозв’язків за останні кілька років? чи зростає обсяг товарообігу між укра-їною та ІрІ?

Процес розвитку взаємин між двома країнами протягом ряду попередніх років ішов по висхідній лінії завдяки обмі-ну делегаціями двох країн у сферах економіки, торгівлі, промисловості. Є документовані матеріали, що свідчать про збільшення у два з половиною рази обсягів товароо-бігу між двома країнами до 1 млрд. 230 млн. дол., однак ці масштаби поки не досягли ідеального та належного рівнів.

чи триває спільне виробництво ІрАн-140? та вико-нання інших проектів як в україні, так і в ІрІ?

Проект спільного виробництва літака «Іран-140» був започаткований на основі сформованих структур і друж-ніх зв’язків більше 17 років тому, і між нашими країнами розвивається співробітництво у даному напрямку завдяки наявності прекрасних можливостей, що існують в обох кра-їнах, що може створити хороший ринок для виробництва середньомагістральних літаків, що мають багато замовни-ків у світовому та регіональному масштабах. Спільні укра-їнсько- іранські підприємства можуть на світовому просто-рі отримати частку ринку продажу пасажирських літаків за умови належної якості літаків, їхньої безпеки та комфор-ту, і ця продукція характеризується новими технологіями й мінімумом витрат палива, що заправляється літаками, оскільки ринкові критерії та показники вимагають необ-хідного рівня послуг, які повинні забезпечуватися краще, і відповідної вартості. У зв’язку з цим необхідно підвищувати рівень авіаційної промисловості двох країн. Безсумнівно, авіаційна промисловість обох сторін має гарні можливос-ті для забезпечення процвітання, і ці сектори у двох краї-нах можуть взаємно доповнювати один одного. В даний час іранське підприємство ХЕСА є безпосереднім виробником літаків «Іран-140», і до теперішнього часу було вироблено 12 літаків «Іран-140».

чи існують проблеми, які впливають на розвиток відносин у сфері двостороннього економічного спів-робітництва між україною та ІрІ?

Труднощі процесу розвитку взаємовідносин між дво-ма країнами на першому етапі слід було б вивча-ти завдяки створенню регулярних механізмів для про-ведення засідань Міжурядової ірансько-української спільної комісії з економічного та торговельного спів-робітництва. Мета – виявлення можливостей і про-блем та усунення існуючих перешкод, що стоять на шляху розвитку дружніх зв’язків між двома країнами. Як приклад, хотілося б навести такий випадок. Місяць тому ввезення української сільськогосподарської продукції, вна-слідок того, що не було проведено засідання Спільної між-урядової комісії, та відсутності можливостей для підписан-

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014102


ня відповідної угоди по продукції рослинництва, зіштов-хнулося з технічними труднощами в пункті перетину кор-дону з Ісламською Республікою Іран. Дійсно, ці труднощі, що виникли для українських бізнесменів, обумовлені бюро-кратичними підходами певних органів в Україні і відсутніс-тю їх регулярної взаємодії з відповідними органами в Ірані.

чи розвивається співпраця між україною та ІрІ в інвестиційній сфері? Яке місце сьогодні займає укра-їна у іранських інвесторів серед країн Східної Євро-пи? економіка якого регіону є привабливою з точки зору інвестиційних можливостей україни?

Як Ви знаєте, іноземні інвестиції в тій чи іншій краї-ні мають безпосереднє відношення до певних основопо-ложних компонентів, до тих питань, від яких залежить успіх інвестиційної діяльності. До цих компонентів відно-

ситься міцна і стійка законодавча база, захист інвести-цій і надання відповідних пільгових умов для інвесторів. Є багато інвесторів, які хотіли б розпочати свою діяльність в Україні в рамках інвестиційних проектів у галузі сільсько-го господарства, торгівлі, будівництва і т.д., однак відсут-ність необхідної інформації в даній сфері сприяла слаб-кому й обмеженому розвитку співробітництва у цій галу-зі. До речі, завдяки зусиллям Посольства Ісламської Рес-публіки Іран, у цьому напрямку було організовано чимало візитів іранських делегацій в економічній сфері та у сфері міжрегіонального співробітництва - у Київську, Сумську, Дніпропетровську, Луганську, Донецьку, Одеську та Запо-різьку області, і, відповідно, візити українських делегацій, з метою поглиблення дружніх взаємозв’язків і для того, щоб Українська сторона могла ближче познайомитися з різними

103ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


можливостями й потенціалом Ісламської Республіки Іран. Які найбільші проекти здійснюють іранські компа-

нії в україні, які сфери економіки україни входять до пріоритетних інвестиційних інтересів ІрІ? чи вла-штовує Ваших бізнесменів ситуація в цій сфері і що заважає їм прийти до україни з широкомасштабни-ми інвестиціями?

Більше 30 іранських компаній співпрацюють з україн-ськими у сферах енергетики, транспорту та комунікацій, індустріальної галузі, зокрема, авіаційної промисловості, житлового будівництва, сільського господарства, меди-цини, інженерно-технічних послуг і реекспорту. У нас, в Ісламській Республіці Іран, діє система «єдиного вікна» для інвесторів і міцна законодавча база, що забезпечує захист іноземних інвестицій, і ситуація з інвестиціями в ІРІ харак-теризується їх зростанням.

чи забезпечує юридичну основу договірно-право-ва база для розвитку співпраці між україною та ІрІ в економічній сфері?

Протягом 22 попередніх років було укладено понад 120 угод і меморандумів про взаєморозуміння між двома кра-їнами, і значна частина цих юридичних документів ство-рила передумови для розвитку дружніх взаємозв’язків на належному рівні, однак іноді в цьому процесі помітні недо-ліки і юридичний вакуум, і це обумовлює необхідність того, щоб експерти та посадові особи у відповідних сферах, в

рамках проведення засідання Спільної міжурядової іран-сько-української комісії з економічного співробітництва змогли усунути існуючі недоліки.

Як Ви оцінюєте роботу спільної міжурядової комісії (СМк) між україною та Іраном, коли і де буде проведе-но П’яте засідання СМк? Яка тема наступного засідан-ня СМк може бути основною? На Ваш погляд, питання співпраці україни з ІрІ в нафтогазовій сфері та поста-чання енергоресурсів зможе змінити структуру укра-їнсько-іранського товарообігу, ліквідувати дисбаланс і стати пріоритетною у черговому засіданні СМк?

За останні півтора року Посольство Ісламської Республі-ки Іран провело різного роду консультації і зробило значні зусилля з метою обговорення питань підготовки засідання Міжурядової ірансько-української спільної комісії з еконо-мічного співробітництва, яке не проводилося вже 9 років. Високопоставлені керівники України в ході візиту до Іслам-ської Республіки Іран заявили, що П’яте засідання Спільної ірансько-української міжурядової комісії з економічного та торговельного співробітництва буде проведено в Теге-рані у вересні або жовтні поточного року. Однак ті орга-ни України, які являються відповідальними за проведен-ня засідання Спільної комісії, в черговий раз представили інші терміни його проведення, що свідчить про коливання та зміну думок, і такого роду процеси не сприяють розши-ренню взаємовідносин між двома країнами.

5

9

11

30

Інші країни Азії

Японія

Китай

ЄС

Африка

Інші

19

26

Іранський експорт нафти %

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014104


чи доцільно створити ділову раду між нашими кра-їнами та опрацювати довгострокову Програму еконо-мічного співробітництва між україною та ІрІ?

Президент Палати торгівлі, промисловості і шахт Ірану пан доктор М. Нахавандіян у 2012 році відвідав Київ на чолі великої бізнес-делегації, на запрошення Президен-та Торгово-промислової палати України. Сторони підписа-ли Меморандум про взаєморозуміння щодо розширення торговельно-економічного співробітництва та створення Ділової ради між торгово-промисловими палатами двох країн. У цей меморандум також увійшли положення про створення спрощених умов видачі віз бізнесменам і керів-никам торговельних компаній двох країн. З боку Посоль-ства Ісламської Республіки Іран всі необхідні пільгові умови для українських бізнесменів були створені, однак за пові-домленнями Палати торгівлі, промисловості і шахт Ірану, досі Українська сторона не виконує положень Меморанду-му про взаєморозуміння про спрощення процедури видачі віз для іранських бізнесменів на підставі запитів Палати торгівлі, промисловості і шахт Ірану. Слід зазначити, що у відповідь на візит керівника Палати торгівлі, промисловос-ті і шахт Ірану, направлено запрошення ї ї Президента на адресу Президента Торгово-промислової палати України пана Г.Д. Чижикова з метою здійснення візиту у відповідь, і щодо часу візиту, згідно порядку денного сторін, на гру-день місяць призначені відповідні консультації.

Енергетикачи можливо розширити співпрацю між україною та

ІрІ в нафтогазовій галузі (у тому числі і з реаліза-ції проектів використання транзитних можливостей україни для надходження іранського газу до євро-пейських країн)?

В енергетичній сфері, зокрема, у нафтогазовій галузі, існують значні можливості та потужності для поглиблен-ня співпраці. Ці сфери мають вивчати експерти у відпо-відних напрямках у процесі ознайомлення з потенціалом і великими проектами, які виконуються в Ісламській Рес-публіці Іран.

чи збігаються економічні інтереси ІрІ з геострате-гічними цілями україни з розвитку Євро-Азіатської енергетичної співпраці?

Енергетична галузь - це стратегічна сфера, і країни, що володіють значними запасами енергоносіїв, такі, як Іран, Росія, грають стратегічну роль у забезпеченні транспорту-вання газу по трубопроводах. На нашу думку, енергетика не повинна ставати жертвою політичної заангажованос-ті. Енергетика завжди повинна служити добробуту та роз-витку, миру й безпеці Середньоазіатського й Кавказького

регіонів, і Ісламська Республіка Іран також, завдяки здій-сненню стратегії розширення співпраці в енергетичній сфе-рі, взаємодіє з усіма дружніми країнами регіону з метою забезпечення процвітання та добробуту регіону.

чи можлива співпраця україни і ІрІ у формуванні енергетичної безпеки, здійснення кроків щодо спіль-них зусиль ІрІ та україни в опрацюванні підключення до міжнародних енергетичних проектів?

Ісламська Республіка Іран у справі виконання енерге-тичних проектів на міжнародному рівні завжди здійснюва-ла позитивні підходи та конструктивну співпрацю. Готова надавати сприяння процесам розвитку, забезпечення без-пеки та миру в усьому світі, особливо, у вразливому регіоні Середньої Азії та Кавказу. Із відповідальністю підходить до питань виконання такого роду проектів, питань співро-бітництва та колективної участі в цих проектах.

чи можливе проведення переговорів з Іраном та Європейським Союзом щодо розробки технічних умов з метою створення коридору «Іран-україна-ЄС»? у зв’язку з цим, що необхідно для успішного проведен-ня переговорів між Іраном, україною та Євросоюзом?

Ісламська Республіка Іран в якості чотирнадцятого чле-на транспортного коридору ТРАСЕКА, який дійсно є кори-дором, що зв’язує Схід і Захід, країни Перської затоки, Кав-казу, Середньої Азії та Європи, здійснює активний підхід щодо діяльності цього коридору. Заступник Міністра тран-спорту та житлового будівництва Ісламської Республіки Іран два роки тому взяв участь у засіданнях, що проходи-ли в Києві, а потім у Кишиневі. Два тижні тому взяв актив-ну участь у засіданні, що проходило в Таджикистані. Крім того, спільний ірансько-український комітет із співпраці в транспортній сфері постійно вивчає результати діяльності двох країн у сфері транспорту і транзиту.

На Ваш погляд, газопровід «Набукко» може при-єднатися до Євро-Азіатського нафтотранспортного коридору (ЄАНТк), і чи можлива синергія між наши-ми країнами в цих проектах?

Ми дотримуємося такої стратегії, що всі проекти газо-проводів повинні містити в собі реалістичне бачення і забезпечувати інтереси всіх володарів енергоресурсів і запасів газу. Вони повинні виконуватися з метою забезпе-чення миру і безпеки, всебічного розвитку регіону. Проте ігнорування низкою держав тих країн, які відіграють впли-вову роль в даному напрямку, не може сприяти просуван-ню проектів.

ПолітикаПане А. Гасемі, сьогодні Ісламська республіка Іран

(ІрІ) - один з головних політичних гравців Близького і Середнього Сходу та Великого чорноморського регі-

105ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


ону, ї ї економіка - одна з провідних у регіоні, а вій-ськова сили має 1 мільйон військовослужбовців. чи мають україна та ІрІ передумови для розвитку стра-тегічних партнерських відносин?

Збройні сили Ісламської Республіки Іран завжди були і є гарантом миру і безпеки в регіоні. Міцні зв’язки оборонного і військового секторів Ірану з усіма країнами регіону були виразником реальності, що військова і оборонна співпра-ця ІРІ з усіма дружніми країнами, у тому числі, з Україною являє собою розумний і раціональний процес і ґрунтується на основі взаємоповаги та спільних інтересів.

чи планується другий з часів незалежності візит перших осіб в україну?

Необхідні механізми й передумови для організації зустрі-чей між керівниками Ісламської Республіки Іран та Украї-ни існували завжди. Ми провели консультації з підготовки візиту високопоставленої делегації України в політичній, економічній і парламентській сферах. На щастя, на порядку денному консультацій представників керівництва двох кра-їн також стоїть питання підготовки необхідних механізмів для здійснення візитів керівників наших країн. Візит Гене-рального Прокурора Ісламської Республіки Іран в Україні, що відбувся в минулому році, а також візит Віце-Спікера Верховної Ради України до Ісламської Республіки Іран на чолі парламентської делегації створили передумови для здійснення такого роду візитів.

україна успішно позбулася свого третього за роз-міром ядерного потенціалу в світі. чи може вона, на Вашу думку, продемонструвати світовій спільноті активну дипломатичну позицію щодо Договору про нерозповсюдження ядерної зброї й налагодити більш конструктивний діалог з Іраном в цьому питанні?

Цілі й виконання мирної діяльності обох країн - Ірану й України - завжди базувалися на мирних підходах. Іслам-ська Республіка Іран завжди слідувала такій стратегії: мир-на атомна енергія - для всіх, а ядерна зброя - нікому. Наша країна продемонструвала приклад дотримання букви зако-ну й виконання зобов’язань згідно з нормами міжнародного права, і участь та оцінки українських фахівців, що працю-ють на Бушерської АЕС, красномовно демонструють оче-видність мирних намірів і цілей розвитку ІРІ. На нашу дум-ку, існуючі в цій сфері хороші можливості і потенціал Іра-ну й України можна запропонувати третім країнам у вигля-ді спільного надання послуг для них у справі експлуатації потужностей у рамках мирних програм, у сферах медици-ни, сільського господарства, атомної енергії та екології.

Вже 46 років, як одним з пріоритетів зовнішньої політики ІрІ є розвиток програми «мирного атома» (Згідно з конституцією ІрІ, у руках духовного лідера А. Хаменеї знаходяться ключові питання зовнішньої

і внутрішньої політики і вся повнота влади. Також Йому підкоряються Наглядова рада, що контролює всі найважливіші акти ісламської держави, Меджліс і судова система). Що потрібно зробити раз і назавжди ІрІ і світовій спільноті для успішного взаєморозумін-ня щодо шляхів урегулювання та остаточного вирі-шення питання щодо припинення робіт зі збагачення урану і ядерної зброї?

Ісламська Республіка Іран виконує свої обов’язки як член МАГАТЕ та країна, що підписала Договір про нероз-повсюдження ядерної зброї (NPT). Здійснює взаємодію й конструктивну співпрацю щодо проведення всіх інспекцій та, зі свого боку, вимагає забезпечення своїх прав у сфері мирної діяльності в атомній галузі для використання про-дуктів цієї діяльності в медичній та сільськогосподарській галузях. Доктрина Ірану полягає у протидії будь-якого роду застосуванню ядерної зброї. Її застосування суперечить релігійним, юридичним та правовим положенням і ціннос-тям. Шлях вирішення питання мирної ядерної програми Ісламської Республіки Іран - це простий, нескладний шлях і він може вирішитися у ході майбутніх переговорів, де всі будуть переможцями і не буде переможених.

Які, на Вашу думку, причини успіху іранської дипло-матії на міжнародній арені, а також на азійських рин-ках?

Зовнішня політика ІРІ відносно Азії полягає у розвитку взаємин на основі активних підходів, взаємоповаги і вза-ємних інтересів. З урахуванням місця і ролі, яку відіграє Азія у світовій економіці і, особливо, постійного зростання частки азіатських країн і держав у виробництві та забез-печенні потреб людства, значення Азії в процесі світових взаємозв’язків зростає з кожним днем . Взаємини Ірану з країнами Азії виходять з правильного сприйняття цими країнами потенціалу Ісламської Республіки Іран в різних сферах на геополітичній арені, питань встановлення миру й безпеки, енергозабезпечення, транзиту й торгівлі.

В даний час на Заході спостерігається криза духо-вності й культурних цінностей, у той час, як ми добре бачимо, в Ірані йде поглиблений процес культурно-го розвитку. Скажіть, будь ласка, які фактори сприя-ють розвитку духовних цінностей в Ірані? чи досягну-то успіхів у рамках курсу іранського керівництва, що базується на основі духовних цінностей, яким люд-ство надає особливого значення?

Доктрина Ісламської Республіки Іран завжди ґрунтува-лася на основі уваги та дбайливого ставлення до мате-ріальних і духовних цінностей у процесі соціально-куль-турних перетворень суспільства. Ми вважаємо духовність міцним запасом, необхідним для забезпечення зростання й розвитку людства. Наша країна докладає зусиль, щоб на

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014106


основі культурних цінностей і традицій, які користують-ся повагою й шануванням суспільства, і завдяки мудрості й розумінню, брати до уваги всі індивідуальні та суспіль-ні явища при підготовці й виконанні програми розвитку та забезпечення добробуту Ірану. В цілому, ставлення Іслам-ської Республіки до питання розвитку особистості й сус-пільства ґрунтується на основі духовності в поєднанні з матеріальним прогресом.

З ініціативи екс-президента ІрІ Сайеда Мохаммада Хатамі, 2001 рік, за рішенням 53-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, було оголошено роком діалогу цивілі-зацій. 9 листопада 2001 року Форум «Діалог цивіліза-цій» став практичним втіленням резолюції Генераль-ної Асамблеї ООН «Глобальний порядок денний діа-логу між цивілізаціями». З Вашої точки зору, україн-ська територія може стати місцем проведення Фору-му «Діалог цивілізацій» і посередницьких зусиль, спрямованих на нормалізацію відносин між США, ЄС та ІрІ?

Україна, що головує в ОБСЄ, та Ісламська Республіка Іран, яка очолює Рух Неприєднання, можуть, завдяки консульта-ціям і своїй дипломатії на регіональному та міжнародно-му рівнях, зіграти більш значущу роль у вирішенні гострих конфліктів і розвитку діалогу між релігіями й цивілізаціями.

Як Ви охарактеризуєте нинішню ситуацію в Перській затоці? чи безпечно перебувати сьогодні в Ірані і які заходи вживаються для забезпечення безпеки всіх туристів і гостей, що прибувають?

Перспектива ситуації на Близькому Сході, де є присут-нім давній конфлікт між Палестиною та Ізраїлем, а також з урахуванням подій у Сирії, Єгипті та Північної Африки в цілому, виглядає такою, що період нестабільності буде пройдено. Створюється думка, що цей період, пройшовши виснажливу фазу заворушень, внутрішніх та міжконфесій-них конфліктів, буде неминуче просуватися до політичного вирішення. Тим не менш, з точки зору Ісламської Республі-ки Іран, шлях вирішення конфлікту в Сирії полягає в повазі думки народу та проведенні міжпартійних внутрішньоси-рійських переговорів на національному рівні, невтручанні іноземців. Що стосується Палестини, то шлях до вирішення проблеми може бути забезпечений завдяки наданню права на самовизначення та реалізації прав народу Палестини, усунення агресії проти неї та звільнення окупованих тери-торій. Щодо безпеки Ірану й питання про перебування іно-

земних туристів на території ІРІ слід зазначити на найви-щому рівні. Культурно-історична спадщина Ірану, як однієї з найдавніших колисок світової цивілізації, нараховує вели-чезну кількість пам’яток, пропонованих до уваги іноземних туристів. Сучасний Іран, зокрема, рівень розвитку та обла-штування Ісламської Республіки Іран, викликає здивування у іноземних туристів з того моменту, як вони лише ступають на іранську землю. У цьому зв’язку рекомендую дорогим читачам звернутися до репортажів та повідомлень жур-налістів, що побували в Ісламській Республіці Іран у скла-ді делегації українських мас-медіа.

Як, на Ваш погляд, у найближчому майбутньому буде складатися ситуація у близькосхідному регіоні, враховуючи позицію США, чи можливо мирне вирі-шення ізраїльсько-палестинського та сирійського конфліктів?

Щодо перспективи палестинсько-ізраїльського конфлік-ту, слід сказати, що його коріння сягає хронічної хворо-би окупації територій і порушення основоположних прав народу Палестини. Це є очевидним, що до реального вилі-кування цієї хвороби, кризу неможливо буде вирішити. Криза в Сирії, що характеризується тривалими внутріш-німи конфліктами і виснаженням сил втягнутих у нього сторін, може вирішитися завдяки повазі зовнішніх сил та іноземних держав до волі народу та пошуку шляхів вирі-шення цієї кризи.

у 2013 році закінчився другий термін перебування при владі іранського Президента Махмуда Ахмадіне-жада. Охарактеризуйте, будь ласка, діяльність ново-обраного глави виконавчої влади Президента Іслам-ської республіки Іран Й.В. пана Д-ра Х. рухані як щодо зовнішньополітичних проблем, так і ситуації всере-дині країни.

Після вступу Й. В. д-ра Х. Рухані на посаду Президен-та Ісламської Республіки Іран, завдяки підтримці більшос-ті іранського народу, почався новий період у внутрішній і зовнішній політиці, що характеризується прагненням до справедливості й підходами, що поєднуються з мудріс-тю і надіями на забезпечення атмосфери, необхідної для подальшого розвитку взаємозв’язків між Іраном та інши-ми країнами, і перспектива створення такої атмосфери характеризуватиметься позитивними результатами про-цесу розвитку взаємовідносин Ісламської Республіки Іран з усім світом.

107ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014108


109ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014110


111ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Фотозамальовка Олени Мачульської

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014112


Майбутнє України…Звернення світової інтелектуальної еліти

113ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Майбутнє України залежить передовсім від самих укра-їнців. Десять років тому, під час Помаранчевої революції, українське суспільство виступило на захист демократії, встаючи на боротьбу за гідне майбутнє. Сьогодні українці захищають ті самі цінності. Попри мінорні настрої в самій Європі, українці борються за європейські ідеї і своє євро-пейське майбутнє. Захист України від авторитарних упо-добань ї ї корумпованих владоможців в інтересі демокра-тичного світу.

Не можемо відвернутися від України. Авторитарні сили в Києві повинні почути, що за репресивну політику і нехту-вання європейських прагнень народу їм доведеться запла-тити високу ціну. Ще не пізно, аби запобігти сповзання України в диктатуру і позитивно вплинути на політичні про-цеси в цій країні.

Байдужість перед спробами встановити в Україні авто-ритарну владу і знову включити ї ї в орбіту імперських інтересів Росії становить загрозу для Європейського Сою-зу. Ця загроза стосується не тільки його моральної ціліс-ності, але також внутрішньої інституційної інтегральності.

Поза дипломатичними й економічними діями окремих держав і Європейського Союзу, незалежні демократичні ініціативи насамперед повинні бути спрямовані на захист репресованих, підтримку громадянського суспільства і зміцнення незалежних медіа.

Якість демократії значною мірою залежить від знань громадян про країну та світ. В Україні образ дійсності фор-мує передовсім влада, яка контролює більшість засобів масової інформації, а також російські медіа, що перебува-ють в руках Путіна. Для добра демократії ми повинні зміц-нювати українські незалежні плюралістичні медіа.

Необхідна підтримка громадянського суспільства, в тім числі нових ініціатив, народжених довкола Майдану. Всу-переч інсинуаціям влади, ті, що борються за забезпечення відкритого майбутнього для країни, не є іноземними аген-тами. Такої назви заслуговують хіба ті, хто придушує надії українців на демократичне майбутнє в колі європейських держав і прагне ввести масові репресії.

Шломо Авінері (Shlomo Avineri), професор політичних наук,

Єврейський Університет, Єрусалим, Ізраїль

ендрю Арато (Andrew Arato), професор політичної і соціальної теорії,

Нова Школа Соціологічних Досліджень, США

Паоло Флорес д’Арке (Paolo Flores d›Arcais), філософ і журналіст,

редактор часопису «MicroMega», Італія

П’єр Асне (Pierre Hassner), директор Національної Фундації

Політичних Наук, Франція

Люїс Бассетс (Lluís Bassets), віце-директор, El País, Іспанія

Зиґмунт Бауман (Zygmunt Bauman), професор соціології, Університет

Лідса, Велика Британія

Джанні Бонвічіні (Gianni Bonvicini), директор Інституту Міжнародних

Відносин, Італія

Джордж Вайґель (George Weigel), автор, політичний і громадський

активіст, Центр Етнічної і Громадської Політики, США

Хорді Вакуер (Jordi Vaquer), директор Відкритого Суспільства

Європейських Ініціатив, Іспанія

Томас Венцлова (Tomas Venclova), поет і письменник, Єльський

Університет, Литва-США

Мішель Вєвьорка (Michel Wieviorka), директор Вищої Школи

Соціальних Наук, Франція

Антоніо Віторіно (António Vitorino), колишній єврокомісар, президент

Інституту Нашої Європи Жака Дельора, Франція

Томаш Галік (Tomáš Halík), професор соціології, Карлів Університет,

Прага, Чехія

Вільям Гант (William Hunt), професор історії, Університет Св. Лоренса,

США

Аґнєшка Голланд (Agnieszka Holland), режисерка і кіносценаристка,

Польща

карлос Ґаспар (Carlos Gaspar), голова Португальського Інституту

Міжнародних Відносин (IPRI), Португалія

карл Ґершман (Carl Gershman), голова Національного Внеску для

Демократії, США

Андре Ґлюксман (André Glucksmann), філософ і письменник, Франція

Джеф Ґольдфарб (Jeff Goldfarb), професор соціології, Нова Школа

Соціологічних Досліджень, США

чарлз Ґрант (Charles Grant), директор Центру Європейських Реформ,

Велика Британія

Андреа Ґраціозі (Andrea Graziosi), професор історії, Університет

Наплес Федеріко ІІ, Італія

Алесь Дебельяк (Aleš Debeljak), поет і критик культури, Словенія

Тібор Дессевфі (Tibor Dessewffy), президент DEMOS, Угорщина

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014114


Тімоті Ґартон еш (Timothy Garton Ash), професор європейських

студій, Оксфордський Університет, Велика Британія

уфе елеман-Єнсен (Uffe Ellemann-Jensen), екс-міністр закордонних

справ, голова Балтійського Форуму Розвитку, Данія

Яцек Жаковський (Jacek Żakowski), колумніст тижневика «Polityka»,

Польща

Славой Жижек (Slavoj Žižek), директор Гуманітарного Інституту

Беркбека, Лондонський Університет, Словенія-Велика Британія

Адам Заґаєвський (Adam Zagajewski), поет і есеїст, Польща-США

Хосе казанова (José Casanova), професор соціології, Університет

Джорджтауна, США

Іра кацнельсон (Ira Katznelson), професор політичних наук та історії,

Колумбійський Університет, США

Суат кінікліоглу (Suat Kiniklioglu), виконавчий директор Центру

Стратегічних Комунікацій, Туреччина

Йонос кіс (János Kis), професор філософії та політичних наук,

Центральноєвропейський Університет, Угорщина

Зенон когут (Zenon E. Kohut), професор історії, Центр Українських

Досліджень Петра Яцика, Альбертський Університет, Канада

Давід корані (David Koranyi), дипломат, колишній заступник

державного секретаря, заступник директора Євразійського Центру

Діну Патріцію, Угорщина-США

Іван крастев (Ivan Krastev), голова ради Центру Ліберальних

Стратегій, Болгарія

Марцін круль (Marcin Król), професор історії ідеї, Варшавський

Університет, Польща

Бернар кушне (Bernard Kouchner), екс-міністр закордонних справ,

Франція

Марк Леонард (Mark Leonard), голова Європейської Ради

Міжнародних Відносин, Велика Британія

Томаш Ліс (Tomasz Lis), шеф-редактор тижневика «Newsweek Polska»,

Польща

Соня Ліхт (Sonja Licht), президент Белградського Фонду Мистецтва

Політики, Сербія

Марі Мендрас (Marie Mendras), професор Національного Центру

Наукових Досліджень (CNRS), Франція

Адам Міхнік (Adam Michnik), шеф-редактор щоденної газети «Gazeta

Wyborcza», Польща

Олександр Мотиль (Alexander J. Motyl), професор політичних наук,

Університет Ратґера, Ньюарк, США

Домінік Муазі (Dominique Moïsi), спеціальний радник Інституту

Міжнародних Відносин (l›IFRI), Франція

Пйотр Мухарський (Piotr Mucharski), шеф-редактор тижневика

«Tygodnik Powszechny», Польща

Ар’є Найєр (Aryeh Neier), почесний голова Фонду Відкритого

Суспільства, США

Тон Нейхайс (Ton Nijhuis), директор Німецького Інституту, Нідерланди

каліпсо Ніколаїдіс (Kalypso Nicolaïdis), професор міжнародних

відносин, Оксфордський Університет, Велика Британія

Збіґнєв Носовський (Zbigniew Nosowski), шеф-редактор часопису

«Więź», Польща

Моніка Олейнік (Monika Olejnik), журналістка, Польща

Анджей Олеховський (Andrzej Olechowski), екс-міністр закордонних

справ, Польща

Андрес Ортега (Andrés Ortega), автор і журналіст, колишній

директор департаменту планування політики кабінету прем’єр-

міністра, Іспанія

клаус Оффе (Claus Offe), професор політичної соціології, Школа

Управління Герті, Німеччина

Ана Паласіо (Ana Palacio), екс-міністр закордонних справ, колишній

віце-президент і головний консультант Світового Банку, Іспанія

Шимон Панек (Šimon Pánek), директор організації «Люди в потребі»,

Чехія

Антон Пелінка (Anton Pelinka), професор політології,

Центральноєвропейський Університет, Австрія-Угорщина

Віктор Перес-Діас (Víctor Pérez-Díaz), президент Центру Соціально-

Політичної Аналітики (ASP), Іспанія

Марк Ф. Платнер (Marc F. Plattner), редактор часопису «Journal of

Democracy», США

115ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


рупрехт Поленц (Ruprecht Polenz), екс-голова Комітету Міжнародних

Відносин Бундестаґу, Німеччина

Адам Поморський (Adam Pomorski), президент польського PEN-

Клубу, Польща

Ласло райк jr. (László Rajk jr.), архітектор, дизайнер, політичний

активіст, Угорщина

Йоахім роґаль (Joachim Rogall), виконавчий директор Фундації

Роберта Боша, Німеччина

Адам Даніель ротфельд (Adam Daniel Rotfeld), екс-міністр

закордонних справ, Польща

Жак рупнік (Jacques Rupnik), директор Центру Міжнародних

Досліджень (CERI), Франція

Саскія Сасен (Saskia Sassen), професор соціології, Колумбійський

Університет, США

річард Сенет (Richard Sennett), професор соціології Нью-Йоркського

Університету, США

Франк Сисин (Frank E. Sysyn), директор Центру Українських

Досліджень Петра Яцика, Альбертський Університет, Канада

Павел Свєбода (Paweł Świeboda), президент Центру Європейських

Стратегій demosEUROPA, Польща

Нарсіс Серра (Narcis Serra), директор Барселонського Інституту

Міжнародних Досліджень, Іспанія

Славомір Сєраковський (Sławomir Sierakowski), директор Інституту

Перспективних Досліджень, Польща

Александер Смоляр (Aleksander Smolar), голова ради Фундації ім.

Стефана Баторія, Польща

Тімоті Снайдер (Timothy Snyder), професор історії, Єльський


Анджей Стасюк (Andrzej Stasiuk), письменник, Польща

Поль Тібо (Paul Thibaud), філософ і письменник, Франція

Наталі Точчі (Nathalie Tocci), віце-директор Інституту Міжнародних

Відносин, Італія

уте Фреферт (Ute Frevert), директор Центру Історії Емоцій Інституту

Гуманістичного Розвитку Макса Планка, Німеччина

Боґуслав Хработа (Bogusław Chrabota), шеф-редактор щоденної

газети «Rzeczpospolita», Польща

Єжи Шацький (Jerzy Szacki), професор соціології, Варшавський

Університет, Польща

Ґесіне Шван (Gesine Schwan), президент Школи Управління Гумбольд-

Віадріна, Німеччина

Мартін М. Шімечка (Martin M. Šimečka), автор і журналіст, редактор

тижневика «Respekt», Чехія

Моніка Шнайдерман (Monika Sznajderman), видавець, видавництво

«Czarne», Польща

роман Шпорлюк (Roman Szporluk), професор української історії,

Гарвардський Університет, США

Фріц Штерн (Fritz Stern), професор історії, Колумбійський


ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014116


ЧИ Є У КРАЇНІ ЄВРОЕЛІТА?

Інновації в держуправлінні – terra incognita

Лідерами не народжуються, ними стають. Як завжди, вони є результатом тяжкої роботи. І це ціна, яку ми маємо заплатити для досягнення мети.

Вінсент ЛОМБАрДІ

Неля ТкАчукСлухач Національної академії державного управління при Президентові України, громадський діяч

Наука державного управління в нових умовах суспільного розви-тку, що супроводжується всебічною демократизацією, інформати-зацією, глибинними суспільними трансформаціями і глобалізацією, має спиратися на нові методологічні концепти міждисциплінарних нелінійних наук.

Вони почали формуватися на межі ІІ і ІІІ тисячоліть (синархія, синергетика, семіотика, коеволюція, концепція потенційної і акту-алізованої реальності та ін.).

Під таким ракурсом системні дослідження проблем теорії і прак-тики державного управління вітчизняні науковці тільки-но запо-чатковують...

Сформувати хороший уряд важко. Ще важче замінити його на кращий. Вільгельм ШВеБеЛЬ

117ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Відсутність присутностіПроблематика управлінської еліти як найефек-

тивнішого, історично обгрунтованого виду сус-пільної діяльності особливо актуалізується в перехідні моменти розвитку суспільства.

Роль державної еліти стає винятково важли-вою: саме від ї ї ефективності великою мірою зале-жить якість відповідей на виклики новітньої доби. Таким викликом наразі для України є побудова стабільної системи державної влади із балансом не тільки і не стільки між різними гілками влади або елітними групами, а, передусім, між владою і народом.

Сьогодні ми спостерігаємо «відмирання» старої соціально-ціннісної бази, яка вже не слугує орієнтиром поведінки в умовах трансформації суспільно-політичної парадигми. Тому сучасний стан справ у системі державної служби на рівні управлінської еліти, зокрема, характеризується мінливістю, еклектичністю, духовною розгубленістю, з одного боку, й активнішим, інноваційним формуванням нової ціннісної системи – з іншого.

Незважаючи на широке поле досліджень, слід виокремити ті аспекти лідерства, котрі ще не досить чітко артикульовані в дослідницькій літе-ратурі:

відсутня цілісна вітчизняна концепція управлін-ської еліти;

брак наукових узагальнень, які б розкривали специфічні риси, що характеризують багатови-мірність, багатоаспектність феномена лідерства;

теоретична невирішеність багатьох проблем формування й функціонування управлінської елі-ти, що потребує аналізу ї ї ролі в процесі адміні-стративного реформування;

відсутність практичних досліджень, які нада-ли б можливість чітко визначити сутність, при-роду, характерні риси компетентного підходу до розвитку управлінської еліти в державній служ-бі України.

Імперативи та викликиДержавна посада формально дає керівнико-

ві необхідні передумови бути лідером колекти-ву, але автоматично його таким не робить, хоча сам термін «лідер» (від англ. leader) в перекладі й означає «керівник», «провідник».

Ці поняття не є тотожними. Різниця між ними полягає в тому, що «лідер» висувається завжди «знизу-догори», а керівник, навпаки, «згори-донизу» [8].

Сучасні дослідники в галузі державного управ-ління, політології, соціальної психології та інших царинах визначають, що інноваційність у держав-ному управлінні – явище неоднозначне.

Співвідношення формального керівництва і інноваційного лідерства на державній службі є питанням надзвичайно цікавим і суперечливим. Адже дії керівника на державній службі суворо регламентовані законодавством та службовою ієрархічною драбиною. Відповідно і лідерство такого керівника мало би бути обмежене цими ж рамками.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014118


Організації ХХ століття Організації ХХІ століття

Бюрократичні. Небюрократичні, менше правил тапрацівників.

Багаторівневі. Обмеження кількома рівнями.

Організовані у спосіб, який передбачає,що керівники вищогорівня здійснюватимуть менеджмент.

Організовані у спосіб, який передбачає,що керівники є лідерами, аменеджмент здійснюють працівникибазового рівня.

Політики та процедури створюютьбагато складних внутрішніхвзаємозалежностей.

Політики та процедури створюютьмінімальні внутрішні взаємозалежності,потрібні для клієнтів.

Таб. 1. Зміни в структурі сучасних організацій.

Усвідомлюючи, що якість управлінської еліти є фундаментом для подальших реформ, уряд Украї-ни повинен розробити та втілювати стратегії роз-витку лідерства на державній службі, виявлення потенційних лідерів та подальшого супроводу їх.

Вже є наглядний приклад, коли уряди Швеції і США запровадили нові інституції для пошуку та розвитку майбутніх лідерів, управлінської еліти у державному секторі.

Зокрема, у Швеції було створено Національну раду з якості та розвитку, серед основних завдань якої – виявлення потенційних лідерів та подаль-ше супроводження їх.

Розуміння правлячими колами ідеї законнос-ті і права, обов’язку та відповідальності, честі й гідності, сумірне із суспільною мораллю, пере-стає служити межею припустимого засобу реа-лізації державної влади.

Невипадково чутливість влади до суспільно значущих проблем і подій, навіть порівняно із радянським періодом, знижується.

Цей факт свідчить, що сучасна українська управ-лінська еліта досі не подолала стереотипи корпо-ративної свідомості. Це зорієнтовує ї ї професійну діяльність у сфері державної влади на суто при-ватні інтереси, небажання або невміння рахува-тися з реальними потребами суспільства, якому вона має слугувати [7].

Елітарне управління є відповіддю на сучасний ритм життя, постійні динамічні зміни в усіх сфе-рах, зокрема зростання конкуренції та глобаліза-цію, міжнародну економічну інтеграцію, зростання ринку у країнах, що розвиваються, більшу дерегу-ляцію та приватизацію; технологічні зміни (швид-шу та кращу комунікацію: більше інформаційних мереж об’єднують більшу кількість людей у світі).

Від ДоОрієнтація на короткостроковуперспективу.

Довгострокове,стратегічне мислення.

Збереження існуючого стану. Управління змінами.

Реагування, дії по шаблону ужорстких рамках, низький рівеньінновацій.

Творчість, проактивнийпідхід, гнучкість, відкритістьновим ідеям, високий рівеньінновацій.

Впровадження рішень. Розвиток бачення, розробкаполітики.

Аналізувати, оцінювати та вирішувати. Надихати, мотивувати, залучати.

Таб. 2. Менеджмент та лідерство. Зміна ціннісних орієнтирів в управлінні: короткострокове реагуван-ня vs інноваційні зміни.

119ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Такі зміни спричинили як більше ризиків (вища конкуренція, пришвидшені темпи), так і більше можливостей.

Більше ринків – менше бар’єрів

Тож, як відзначає один із провідних фахівців у царині лідерства Джон Коттер, усі організації – школи, лікарні, фонди та урядові установи – зму-шені були спробувати покращити свою діяльність.

Організації ХХІ століття, на переконання Джо-на Коттера, повинні спиратися на нові принципи діяльності, нові цінності та підходи, якщо вони хочуть бути успішними в нових умовах.

Сучасні успішні організації є згуртованими навколо спільних цінностей, спільного бачення. Це організації, відкриті до навчання, експеримен-тування, запровадження змін; готові до ризиків; інноваційні та творчі.

Нині управлінська культура набуває нового ста-тусу. Перестаючи бути лише теоретичним понят-тям, вона стає реальною управлінською поведін-кою, діями людей, способом спілкування. Вони матеріалізуються в інтелектуальних, організа-ційних, інформаційних, управлінських технологі-ях і продуктах.

Фахівці наголошують і на інших характеристи-ках, які демонструють зміну ціннісних орієнтацій та управлінських установок: перехід від обереж-ної гри до ризику, від стримування та регламен-тування – до вільніших дій, осмислення і готов-ності до викликів.

Потрібно, визнаючи реальну потребу в розвитку в Україні управлінської еліти нового формату, щоб вона відповідала сьогоднішнім суспільним, полі-тичним, культурним та економічним викликам, які зможуть стати тим інструментарієм, котрий від-криє шлях до формування нового типу мислення серед керівників-лідерів на державній службі, у бізнес-середовищі та громадському секторі.

«Тріумф особистості» Отже, шлях до прогресивних перетворень та

ефективної моделі управління в будь-якому із сек-торів (приватному, державному чи громадсько-му) лежить через кардинальне переосмислення ролі, відповідальності та спроможності керівни-ків-лідерів.

У сьогоднішніх умовах їхня персональна резуль-

тативність залежить не стільки від володіння ака-демічними знаннями, скільки від відкритості до змін, наявності стратегічного бачення, відпові-дальності за управління людськими ресурсами, готовності постійно навчатися та слугувати в цьо-му прикладом для інших.

У світі діючих нині тенденцій суспільного роз-витку – глобалізація, демократизація, інформа-тизація (технологізація) та «тріумф особистості» – соціальне управління набуває нового контексту. Формування еліти – справа делікатна, така, що постійно вимагає нових підходів на основі відпо-відних соціальних технологій.

За умов інтенсивних державно-управлінських процесів у країні зростає потреба в лідерах, здат-них прискорювати процеси побудови демократич-ного, правового суспільства. Виклики сьогодення: стабілізація соціально-економічних та суспільно-політичних процесів вимагає ефективного прак-тичного виконання завдань і функцій держави посадовими особами – управлінцями.

Постійне живе спілкування – діалог – посадо-вих осіб адміністрації з громадою для негайно-го реагування на проблеми та вирішення їх, від-критість діяльності влади сприяють утверджен-ню керівників-управлінців у статусі «управлін-ської еліти». Адже управлінці у даному випадку не тільки учасники формального процесу. Виконуючи завдання і функції держави, вони мають орієнту-ватися не лише на це, але й на інтереси громадян.

Процедура добору та розвитку керівників дер-жавної служби з високим лідерським потенціалом найефективніше може бути реалізована з позицій компетентнісного підходу. Професійна підготов-ка управлінців перебуває у взаємозв’язку з інши-ми складовими процесу професіоналізації управ-ління, характеризується безперервністю, реалізу-ється з урахуванням принципів навчання дорос-лих і потребує модернізації відповідно до вимог і викликів суспільного розвитку.

Адже саме визначення та розвиток ключових компетенцій (у тому числі інноваційності), необ-хідних керівникам для того, аби вони могли очо-лювати реформи, скеровувати та підтримувати їх впровадження як сьогодні, так і в майбутньому, є запорукою ефективної діяльності органів влади та основою для професійного розвитку керівників на державній службі.

Профілі компетенцій лідерства сприятють роз-витку сучасної культури урядування, відповідаль-

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014120


ності керівників усіх рівнів за управління людськи-ми ресурсами, реалізації нових принципів держав-ної служби.

Процеси, пов’язані з формуванням управлінської еліти у нас завершаться ще нескоро. Для того, щоб ї ї мати, потрібно цілеспрямовано і свідомо формувати національну модель цієї еліти.

Інноваційні здібності лідера дають можли-вість оптимізувати творчий процес в організації не залежно від його спрямування (проривна тех-нологія, цінна послуга, нове вирішення застарі-лої проблеми), представити нове бачення ситуа-ції, розробити нові методи й рішення.

Успішне співвідношення формального керівни-цтва і лідерства є необхідною умовою організа-ційних зрушень у бік гнучких структур на робо-чому місці.

Лідерські якості керівника відіграють важливу роль у мотивації інноваційного процесу. Ефектив-ність і злагодженість управлінської роботи дер-жавних органів значною мірою визначається саме особою, яка їх очолює, наявності чи відсутності у такої особи досвіду, належних фахових знань та вроджених чи набутих лідерських якостей.

Відповідно в сучасних умовах зростає увага до підбору керівників органів державної влади та місцевого самоврядування, котрі повинні бути, за М. Логуновою, не просто виконавцями, а управлін-цями, яким притаманні компетентність, інформо-ваність, відповідальність, здатність і готовність до творчої, інноваційної діяльності.

На відміну від геройського лідерства, сутність сучасного постгеройського лідерства полягає в умінні оволодіти соціальними силами у колек-тиві та використання ним мистецтва формуван-ня розвитку, спрямування моральних ціннос-тей не лише колективу, а й кожного підлегло-го. Основна відмінність справжнього керівника-лідера полягає у наявності послідовників-союз-ників серед підлеглих співробітників. Причому зазначимо, що справжнє управлінське лідерство не будується на страхові підлеглих. Ці поняття несумісні.

Справжнє управлінське лідерство завжди веде до: розкріпачення внутрішніх резервів людських ресурсів, розкриття унікальних особливостей спів-робітників, пригнічуваних в умовах бюрократії. Керівники-лідери мають власну систему внутріш-ніх цінностей та свою модель світу, розвитку сво-єї Особистості, інтереси, мотиви. [ 6 ]

Складові потенціалуДля лідера це: Компетентність: досвід, знання, навички,

уміння працювати з людьми. Особистісні особливості та ділові риси: впевне-ність у собі, енергійність, комунікативність, готов-ність брати відповідальність, самостійність. Здібності: інтелект, пам’ять, творчі здібності. Установки, цінності, пріоритети: морально-етич-ні елементи, що визначають ставлення до робо-ти і пріоритети в роботі з підлеглими, у процесі сприймання та передавання інформації, прийнят-тя рішень.

Ще родоначальник сучасної науки організації та управління Ф. Тейлор стверджував, що осно-вними рисами хорошого управлінця мають бути: розум, освіченість, досвід, такт, енергія, кмітли-вість, чесність, здоровий глузд, здоров’я. Проте він застерігав, що дуже важко знайти людину, якій би були притаманні всі ці риси.

Б. Карлоф, трактуючи образ хорошого керівника, стверджував: хороший керівник – людина-екстра-верт, відкрита; допитлива; сприйнятлива до резуль-тату; рішуча; критично налаштована; досвідчена, толерантна; викликає довіру та ентузіазм; спокійна; готова вислухати інших; сердечна й уважна; позбав-лена забобонів; смілива; незворушна; гнучка; готова сприяти розвиткові співробітників.

Удосконалення якісних показників здійснюваної керівником різноформатної (вертикальної і гори-зонтальної) комунікативної взаємодії об’єктивує управлінське лідерство як особливе соціально-психологічне явище та міжособистісний фено-мен, що безпосередньо стосується сфери управ-лінських відносин.

Ключовим для елітного персоналу є спромож-ність сформувати бачення – уявну, позитивну (оптимістичну), чітку, однаково зрозумілу для всіх, стислу картину бажаного майбутнього, яка від-повідає на запитання: чого ми хочемо досягнути, куди ми рухаємося, чого ми прагнемо, що змінить-ся і що та чому залишиться без змін?

Елітний управлінець має «заряджати» та «зара-жати» жагою до бачення інших, щоб разом втіли-ти його у життя.

Нова еліта: яка ти?Такий лідер – рішучий, критичний, комунікабель-

ний, здатний передбачувати події, створювати і поліпшувати майбутнє для себе, інших працівників

121ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


і організації в цілому. Він має чітку систему осо-бистісних цінностей і переконань, тверду життє-ву позицію, що дозволяє проявляти свої лідерські якості у складних, нестабільних, полярних, швид-ко змінюваних ситуаціях.

Трансформаційний лідер має чітко визначені цілі, перспективи, стратегію дій, які грунтуються на глибокому розумінні людей, знанні культурних, політичних, економічних процесів, природи і сут-ності змін. Він відповідальний і здатний пробуджу-вати почуття відповідальності в інших працівни-ках організації. Постійно працює над виробленням нових знань і умінь у галузі розвитку людських ресурсів, організації в цілому.

У сучасному розумінні управлінське мистецтво – це систематизовані теоретичні узагальнення про кращі зразки (еталони), прийоми, методи та засоби успішної керівної діяльності. Це розвину-те вміння, з одного боку, ефективно використову-вати теоретичні знання, а з іншого – діяти в тих ситуаціях, для яких наука управління ще не виро-била необхідних рекомендацій.

За такого трактування мистецтво управління охоплює широке коло питань оперативної робо-ти; розвитку службових зв’язків та ділових кон-тактів; мотивації підлеглих до високопродуктивної праці; підтримки високої дисципліни праці; мис-тецтва розв’язання конфліктних ситуацій; пере-конання; логіки доказу; ораторського мистецтва; ефективності стилю управління на різних ієрар-хічних рівнях та ін.

Управлінська еліта України майбутнього – це мистецтво!

Отже?Реформи, які проводяться в Україні, повинні

супроводжуватися формуванням високопрофе-сійної управлінської команди, готової приймати і здійснювати ефективні рішення (надто у форс-мажорних обставинах) державного рівня.

Сьогодні в Україні бракує фахівців зі знаннями і навичками в аспекті управлінського лідерства. Існує потреба в керівниках нової формації, які вмі-ють швидко, якісно та адекватно оцінювати ситу-ацію, приймати оптимальні рішення і мотивува-ти людей.

Новий формат управлінського лідера включає в себе найосновніший та суттєвий аспект – готов-ність брати на себе відповідальність та вирішу-вати неочікувані завдання. У цьому непередба-

чуваному історичному періоді управлінська елі-та повинна бути готовою імпровізувати і швидко змінювати тактику.

Тож сьогодні йдеться про розвиток організацій-лідерів, які спроможні відповідати викликам доби, здатні діяти по-новому, відповідно до нових цін-ностей.

Такі зміни потребують не лише зміни управлін-ських підходів та процесів, але і суттєвих культур-них трансформацій, визнання нових цінностей та способів співпраці. Саме тому надзвичайно акту-альною є проблема всебічного дослідження лідер-ства як соціального феномена та явища.

У сьогоднішніх умовах еліта в управлінні, ї ї пер-сональна ефективність та результативність зале-жать не від володіння академічними знаннями.

Від чого ж? Від відкритості до змін, наявності стратегічного бачення, відповідальності за управ-ління людськими ресурсами, готовності постійно навчатися самим та слугувати в цьому прикла-дом для інших.

Це все повинно грунтуватися на імперативній методології та нормах. Адже вимогою сьогоден-ня є постійне самовдосконалення, саморозвиток – для того, аби стати максимально ефективним для себе та своїх послідовників.

Формування та реалізація концепції управлін-ської еліти України має здійснюватися на засадах системної діяльності.

1. НАРДЕП. – 2012. – № 11: Юрій Єхануров, Анатолій Тол-стоухов, Тимофій Мотренко. 2. Листопад О. В. Інноваційне лідерство в контексті зарубіжних моделей керівництва // Педагогічний дискурс, випуск 11, 2012. – С.179-183. 3. Нижник Н. Р. Управлінець ХХІ століття: організатор чи термінатор? / Н. Р. Нижник, Л. А. Пашко // Соц. психологія. – 2005. – № 5(13). – С. 28-37. 4. Логунова М. Соціально-психологічні аспекти управлін-ської діяльності. К.: Центр сприяння інституціонального розвитку державної служби, 2006. 196 с. 5. Вісник державної служби України, № 1/2012 Л. Пашко. Виклики сьогодення та управлінське лідерство на держав-ній службі: сутність, роль, значення. 6. Кальниш Ю. Г. Етика влади й розвиток культури держав-ного управління в Україні. – К.; Житомир: Полісся, 2002. 7. Абашкина Е. Б. О теориях лидерства в современной политической психологии // США: Экономика, политика, идеология. – 1993. – № 4. – С. 13. 8. Розвиток лідерства / Л. Бізо, І. Ібрагімова, О. Кікоть, Є. Барань, Т. Федорів; за заг. ред. І. Ібрагімової. – К. : Проект «Реформа управління персоналом на державній службі в Україні», 2012. – 400 с. ISBN 978-617-661-029-

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014122


Москва и ФИФААгрессию может остановить… Йозеф Блаттер. Начну с того, что все «угрозы» в адрес путинской России, звучащие из-за рубежа, выглядят откровенно смешно. На то, чем угрожает или может угрожать нынешней России хоть Обама, хоть Меркель, хоть ООН, НАТО и ЕС вместе взятые, Путину, мягко говоря, наплевать. Циничный и расчетливый российский диктатор отлично понимает, что воевать с ним из-за Украины никто не будет. И это главное. А санкции?..

Андрей ЛеПеТуХиН

123ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Возьмем Иран, уже четвертый десяток лет живу-щий под самыми суровыми санкциями Запада. Да, у Ирана экономические трудности. И что из это-го? Героический иранский народ, храня верность исламу, все эти трудности героически же преодо-левает. А те из иранцев, кто преодолевать трудно-сти или сами не хотят, или других к этому призы-вают, имеют дело с нужными органами, которые внятно, доходчиво и, главное, быстро объясняют им всю глубину их заблуждений.

То же самое и в России, где сейчас многие про-сто боятся выступать против Путина по тем же, что и в Иране причинам. Так что экономическими санкциями Россию не напугать.

И что же делать? Есть один способ. Точнее, один человек, который может мгновенно остановить российскую агрессию в Украине.

Зовут этого человека Йозеф Блаттер, по нацио-нальности он швейцарец. Возглавляет Междуна-родную федерацию футбола (ФИФА).

ФИФА – единственная на сегодня организация

в мире, чьи распоряжения выполняют абсолютно все. Стоит кому-то нарушить Устав ФИФА, хоть в африканской пустыне, хоть в джунглях Амазон-ки, хоть в Северной Корее, как от ФИФА сразу же приходит письмо.

Написанное в этом письме безропотно выполня-ют как демократично избранные президенты, боя-щиеся съесть лишний бифштекс за казенный счет, так и кровавые диктаторы, едящие своих подчи-ненных на завтрак.

Чем же угрожает им всем ФИФА? Почему они все так боятся толстенького дядю Йозефа, ком-фортно заседающего в швейцарском Цюрихе? Оказывается, есть чего бояться. В современ-ном мире есть оружие, страшнее ядерной бом-бы, генной модификации и глобального поте-пления.

Оружие это – участие в футбольном чемпиона-те планеты. Ради этого участия все страны мира, независимо от размера, количества населения, экономического потенциала, господствующей

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014124


религии и всего основного, готовы беспрекослов-но слушаться господина Блаттера.

Вспомним 1998 год, когда упомянутый уже Иран и Соединенные Штаты находились практически в состоянии войны. Но когда жребий свел эти команды на чемпионате мира во Франции, ни одна из команд играть не отказалась. Игроки пожали друг другу руки, после чего спокойно сыграли в футбол. Причина проста: отказ играть повлек бы исключение из ФИФА, а это и для США, и для Ира-на было пострашнее войны.

Можно привести еще с десяток примеров, ког-да рекомендации ФИФА выполнялись самыми одиозными политическими режимами под угро-зой исключения из мировой футбольной органи-зации.

Сейчас у ФИФА есть отличный повод пригро-зить России исключением ввиду агрессии против Украины. Такое уже было в 1992 году с Югосла-вией, которой, кстати, уже нет. Уточню – исклю-чать Россию из ФИФА не надо. Достаточно толь-ко пригрозить.

Скажете, что Россия может пренебречь ради политических целей участием в мировом чемпи-онате в июне этого года? Тогда почитайте Устав ФИФА, где написано, что страна, исключенная из этой организации, не просто не может играть ни в одном официальном международном футболь-ном турнире. С командами этой страны нельзя играть даже неофициальные матчи. Кто сыграет, того тоже исключат.

Такой изоляции Россия не выдержит точно. Это вам не эмбарго на экспорт русских энергоресур-сов, которого пока нет, и которым Путина не испу-гаешь. Футбол сегодня – это всемирная паутина, задевающая практически все. Выбывая из миро-вого футбола, ты выбываешь из современного мира. Это понимают все, поэтому и боятся Блат-тера и возглавляемого им ФИФА.

Есть, правда, один нюанс. Сам Йозеф Блаттер далеко не безгрешен. Именно он сидел в 1972 году за секундомером во время олимпийского баскет-больного финала США – СССР в Мюнхене. Именно он после того, как прозвучала сирена, возвестив-шая о победе американцев, заявил, что осталось еще три секунды, за которые советская команда успела сделать победный бросок по кольцу.

Сегодня вокруг Блаттера клейма негде ставить. Его уже много лет открыто обвиняют в коррупции, а после того, как мировые футбольные финалы 2018 и 2022 годов были отданы России и Катару, эти обвинения идут просто лавиной.

Никто пока не в состоянии доказать, что Блат-тера купили, но все это подразумевают. Поэто-му именно сейчас у герра Йозефа есть блестящая возможность отмыться от всех обвинений, при-грозив вроде как купившей его России исключе-нием из ФИФА и сохранив, таким образом, мир на планете и целостность Украины. Потому что имен-но Йозеф Блаттер является тем единственным во всем мире человеком, которого по-настоящему боится Владимир Путин.

125ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Янукович сплутав карти Путіну

Генеральному прокурору УкраїниО. Махніцькому

Борківського Віктора Вікторовича

«Щодо порушення кримінальної справи за ч. 2 ст. 437 КК України проти Президента РФ В. В. Путіна, Голови Ради Федерації Федеральних Зборів РФ В. І. Матвієнко, четвертого президента України В. Ф. Януковича, т. з. голови ВР АРК В. А. Константінова і т. з. голови РМ АРК С. В. Аксьонова за розпалювання загарбницької війни в Україні за попереднім зговором громадян України із завойовниками з РФ»

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014126


Заява «З метою завоювання території України Пре-

зидент РФ В. Путін вступив у зговір із Президен-том України В. Януковичем про ухилення [від. –

ЄА] підписання В. Януковичем, від імені України, договору з ЄС...» – ідеться в заяві.

На думку В. Борківського, замисел полягав у тому,

щоб «спровокувати антиурядовий виступ народу в Україні».

Цитуємо документ далі:«Ця народна реакція на свавілля В. Яну-

ковича й мала стати підставою для звер-нення В. Януковича до В. Путіна про ввід військ РФ на суверенну територію України.

Але В. Янукович з переляку втік з України, чим сплутав карти В. Путіну. Це й спонукало його всту-пити у зговір з С. Аксьоновим та В. Константіно-вим, спонукавши їх захопити владу в АРК під охо-роною спецназу РФ, що вони й зробили.

Захопивши владу в АРК, С. Аксьонов та В. Кон-стантінов створили підгрунтя для початку вій-ськової інтервенції армії РФ на територію Украї-ни, якою є й півострів Крим, а не самостійна тери-торія АРК як суб’єкта власності на цю територію.

Президент В. Путін, прихистивши В. Янукови-ча, організував останньому прес-конференцію в Ростові-на-Дону. На цій прес-конференції В. Яну-кович звернувся до В. Путіна з проханням розпо-чати війну проти суверенної України. Згодом була зачитана і відповідна заява В. Януковича до В. Путіна як Президента РФ розпочати війну проти суверенної України.

Розуміючи, що він розпочинає війну проти сусід-ньої держави, В. Путін, вирішивши прикрити свою інтервенцію з метою загарбання України, зверта-ється до Голови Ради Федерації В. Матвієнко з проханням надати дозвіл на проведення військо-вих дій в Україні.

Рада Федерації, уже з подачі В. Матвієнко, роз-глянула подання В. Путіна та одноголосно надала йому дозвіл на військові дії проти України. Дослів-но, щоб не допустити неточностей:

«Рассмотрев обращение Президента РФ и исхо-дя из интересов и безопасности жизни граждан РФ, наших соотечественников и личного состава

воинского контингента Вооруженных сил РФ, дис-лоцирующихся в соответствии с международными договорами на территории Украины.., в соответ-ствии с пунктом «г» части 1 статьи 102 Консти-туции Российской Федерации Совет Федерации Федерального Собрания Российской Федера-ции постановляет: дать согласие Президенту РФ на использование Вооружённых сил Российской Федерации на территории Украины до нормализа-ции общественно-политической обстановки в этой стране» [підкреслення заявника. – ЄА].

Як бачимо, мова йде про дозвіл на військові дії (війну) проти України не в порядку захисту спів-вітчизників, як вказано у преамбулі, а з метою «нормалізації громадсько-політичної обстанов-ки у цій країні». Тобто поновити на посаді Прези-дента України В. Януковича силою автоматів РФ. Саме з цією метою і було розпочато війну в Укра-їні у районі військової бази РФ...

Своїми протиправними діями фігуранти по спра-ві нанесли не лише матеріальну шкоду Україні, а й нанесли, фактично непоправиму, шкоду міжнаці-ональним братнім відносинам між російською та українською націями та принизили корінне насе-лення в Україні та ї ї невід’ємній частині – Крим-ському півострові, кримським татарам.

Враховуючи наведене, прошу порушити кримі-нальну справу проти Президента РФ Владіміра Владіміровича Путіна, Голови Ради Федерації РФ Валентини Іванівни Матвієнко, четвертого Пре-зидента України Віктора Федоровича Януковича, самозваного Голови АРК Володимира Андрійови-ча Константінова та самозваного Голови РМ АРК Сергія Васильовича Аксьонова за п. 2 ст. 437 КК України: «Планування, підготовка, розв’язування і ведення агресивної війни».

У ході розслідування звернути відповідну ува-гу та відреагувати на злочин В. Януковича щодо передачі іноземній державі усіх державних та вій-ськових секретів України. Додатково інкриміну-вати В. Константінову та С. Аксьонову захоплен-ня влади в АРК з допомогою спецназу РФ тощо.

Прошу не звертати увагу як на правову основу введення військ РФ на територію України в районі Криму як повернення історичної справедливості володіння Кримським півостровом Всеросійською імперією, оскільки РФ є правонаступницею СРСР,

127ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


який, у свою чергу, не є правонаступником Все-російської імперії.

Якщо керівництво РФ визнає поновлення [... – ЄА] Всеросійської імперії і передасть владу Рома-новим, то я, як спадковий дворянин РІ, готовий стати на захист прав Всеросійської імперії, яку незаконно знищили більшовики Росії, а не «бан-дьоровці». Усе інше – фарс агресорів.

Цей фарс фігуранти у справі намагаються при-крити так званим «референдумом кримського народу» як аналогію Всеукраїнського референду-му від 01.12.1991 року щодо проголошення неза-лежності України.

По-перше, такого конгломерату як кримський народ не існує у природі, а є народ України, у скла-ді якого є кримськотатарський народ.

По-друге, референдум від 01.12.1991 року, [... – ЄА], відбувся у відповідності до ст.ст. 5, 69 Консти-туції УРСР щодо права України на вихід зі складу СРСР та ст.ст. 5, 72 Конституції СРСР щодо права союзних республік на вихід зі складу СРСР. Авто-номні республіки таким правом не наділялися.

А в Конституції України та Конституції АРК уза-галі не йдеться про референдуми на вихід АРК з України, бо Україна є унітарною державою.

Щодо кримінальної відповідальності за завідо-мо незаконну заяву про злочин – попереджений.

Додаток: на 15-ти арк.В. Борківський.

19.03.2014.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014128


Полковник ГРУ В. Бородач:

Путин - конец России

Бородач Владимир Викторович, полковник запаса, в 1970 году окончил Минское суворов-ское военное училище, в 1974-м – Рязанское высшее воздушно-десантное училище, в 1986-м – военную академию имени Фрунзе. В 1981-83-м участвовал в военных действиях в ДРА, имеет боевые награды СССР и других стран, получил два ранения и контузию. В войсках специального назначения ГРУ про-шел все командные должности. К моменту распада СССР командовал 5-ой бригадой спе-циального назначения, дислоцированной в Марьиной Горке под Минском. Приветствовал образование независимого белорусского госу-дарства. За патриотическую деятельность был уволен из рядов Вооруженных сил. Был активным сторонником оппозиционного кан-дидата Лукашенко на выборах 1994 года. После референдумов 95 и 96 годов, организо-ванных Лукашенко для укрепления своего по-литического положения, стал его активным оппонентом. Считал, что поддержав его на выборах, совершил непростительную ошиб-ку. Оправдывался тем, что она же окажется и последней. Как профессиональный военный должен был организовать защиту здания Верховного Совета, занятого депутатами, объявившими импичмент Лукашенко. Эти действия должен был легитимизировать Конституционный суд, который в конечном итоге не устоял перед давлением и признал политические инициативы Лукашенко соот-ветствующими Конституции.

129ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Президент России подполковник КГБ СССР Вла-димир Путин, вернувшийся из Германии после провала своей миссии, ведет себя как агент ЦРУ или неадекватный политик. Безусловно, военная акция в Крыму поднимает подорванный у граждан имидж, но несет непоправимый ущерб славянско-му союзу России, Украины и Беларуси. Под видом конфронтации славянских народов НАТО убивает нас при помощи Путина нашими же руками. Поч-ти не вкладывая и доллара, враг России опусто-шает казну и добивает генофонд нации. События развиваются не по плану руководства России, а по плану США.

В результате провокации В. В. Путина НАТО раз-вернет свои базы в Украине. Крым не даст Рос-сии тактических преимуществ перед ее стратеги-ческими потерями. Куда поплывут корабли Чер-номорского флота, в чем их польза, если танки НАТО стоят у границ России? Москва окажется в зоне поражения обычными средствами. Но сегод-ня акция в Крыму позволит ввести в заблуждение россиян и сохранить имидж преступного полити-ческого руководства страны, которое будет гото-вить Россию к полному поражению.

кто выступает союзником В. Путина? Это сбежавший с 50-миллиардным капита-

лом из ограбленной страны Янукович со своей не менее богатой воровской командой. Если Путин и Госдума России не в курсе, то последние пре-красно знают, что вор защищает вора, а не жерт-ву. Законную власть в Украине (замечу, парламент Украины, где большинство представляет Партию регионов Януковича) не признает воровское руко-водство России.

Временным союзником в лице обманутого про-пагандой выступает часть русского (замечу рус-ского) народа. До первых эшелонов гробов. Лука-шенко и Назарбаев не дураки, хотя это и не реша-ющий проблему потенциал. Дрожащие после Май-дана, требующие защиты от своих народов дик-таторы.

Вялая (это для начала) реакция Запада и США на агрессию России. Но это для затуманива-ния мозгов россиянам, адреналина, возбужде-ния животных инстинктов. Наживка должна быть глубже заглотана, чтоб рыбка не сорвалась.

Не волнуйтесь, войны не будет. Об этом ниже. Россию возьмут голыми руками за их же деньги. Зачем тревожить ядерную свалку? Для этого вра-гам России нужны будут путины.

Деградированное руководство России хоронит свой политический имидж и ведет собственную страну к развалу. Спасти самую богатую и нищую страну мира, по примеру Украины, может народ России, посему его выгодно ослабить и обескро-вить. Обанкротившимся политикам этой стра-ны, потерпевшим сокрушительное стратегиче-ское поражение мирового масштаба, необходимо загладить его маленькой победой. Кремль будет спекулировать Восточными областями, замахи-ваться на Крым, но остановится в Севастополе, который и без войны является сегодня русским городом. Это единственный выход у В. В. Путина.

Народы России будут восторгаться громом побед, не заметив поражения. Волшебные сло-ва («Мочить в сортире») дали ему возможность сыграть на чувствах русских людей и спасти не страну, а обанкротившуюся команду Ельцина. Это внутреннее и, может быть, святое дело. Хотя в России не только Чечня держит нож за пазухой.

Правда, русскому народу после этого не стало лучше. Прошли десятилетия, но воровская коман-да не остановилась, и как результат - великая Рос-сия, потеряв Украину, превратилась в страну тре-тьего мира. Скрыть этот сокрушительный провал во внутренней и внешней политике от всего мира невозможно.

Смешны будут дальнейшие шаги по созданию немощных евроазиатских экономических союзов, зон. Гротеском покажутся интеграционные проек-ты. Придется спасать своих подельников-диктато-ров и давить народы у себя дома. А посему надо замазать свои ошибки кровью и сыграть на зве-риных чувствах людей.

кровь за кровь, смерть за смертьМне это чувство знакомо. Я, будучи капитаном

спецназа ГРУ ГШ, был брошен в мясорубку сомни-тельной войны. Потери «врагов» шли на тысячи, наши - на десятки, сотни. Мы убивали без нена-висти, с сожалением, за звездочку, орден, за то, чтобы просто выжить. Но больше всего, как при-нято, за соотечественника – 10 трупов, за това-рища – 50, за друга – 100. Но, вернувшись домой, на могилу друга майора Балюлина в город Волж-ский, я не мог купить в пустых магазинах закуски на кладбище. Закусывали и давились, рыдая, вод-кой. Те, кто отправлял нас на эту бойню, проигра-ли войну, развалили СССР. Те, кто выжил и понял жизнь, понимают смысл этих войн, преступлений.

Но на смену нам пришла молодежь, которая

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014130


попалась на прежний крючок и пошла по нашим кровавым следам.

В верхах ничего не изменилось. На смену выжив-шего из ума советского руководства пришли воры и деградированные политики. Им нет равных толь-ко в воровстве, на большее никто не способен. Они не могут конкурировать в мире с профессионала-ми, и все проиграли. У них одна задача – отвлечь обворованных сограждан.

Украина – это не Чечня, не Афганистан. Но это другая ситуация, хотя игра на психологии голод-ных и обворованных людей продолжается. Ума не надо: «Наших бьют»! Кому нравится, когда бьют «наших» – русских, украинцев, белорусов? Но сейчас нас заставляют уничтожать самих себя.

Противниками авантюры российского руко-водства являются:

1. Нищета обворованных российских граждан, которые с первыми гробами выйдут с протеста-ми на улицы.

2. Воровское не профессиональное и не конку-рентоспособное российское руководство страны.

3. Украина. Ее волевой героический освободив-шийся от бандитов народ.

4. Законный парламент страны, принявший на себя после сбежавшего Януковича власть в стра-не и выступающий против агрессии Москвы.

5. Противники агрессии: Украина, Беларусь и другой славянский мир, исламский мир, Запад и США (в скором времени).

6. Несопоставимые военные, политические, эко-номические, стратегические, моральные, нрав-ственные потенциалы.

7. Весь цивилизованный мир.8. Гарантии 1994 года, данные США и Россией о

неделимости Украины.Политическое руководство России под апло-

дисменты направило свою страну к развалу. Это начало конца Великой безумной России. Ведь рос-сийское руководство не собирается жить в своей стране. Президент России исчез, молчит, а, может, сбежал? На олимпиаде он сказал больше, чем в судный для страны час.

Активы, жирные счета в банках, недвижимость, дети российской «элиты» находятся за границей. Они рванут перед Майданом (Русским бунтом) на подготовленные «аэродромы». Зачем им опусто-шенная страна с обманутым, злым и нищим наро-дом? Пугает их одна вещь – арест их активов и

запрет на выезд за границу. Посему они сделают все, чтобы этого не случилось, все, что им подска-жут из США, Запада.

А мои последователи: офицеры, солдатики - будут лить кровь за звездочку на погоны, за пре-мию в 100 баксов из кармана миллиардера Абра-мовича, Прохорова, Путина... Но что они будут кушать и куда поедут их дети, когда закончатся эти преступные игры? Так не бывает, чтобы домой возвратились все живыми, с ногами, руками, гла-зами. Ведь Янукович не купил «Беркутам» дома за 52 миллиона долларов в Подмосковье.

Пока не вмешалось русское руководство, в Украине ничто не угрожало русским. Но при таком раскладе русским людям не только Россия, Бела-русь и Украина, но и весь мир может показаться адом. Снимите пелену с глаз, россияне, займитесь своими проблемами, смените безумное руковод-ство, а мы вам поможем. Вам ли не хватает земли! Вам не хватает одного – рассудка. Если вы решили уничтожить славян, мы этого не допустим.

Войны не будет. Россия не способна вести подоб-ную войну. Это понимает Путин, и, возможно, уже согласовал свои действия с Вашингтоном. Спаси-тельная ядерная кнопка не сработает. Уж очень богат… Уже не в деньгах счастье…

Война обычными средствами приведет к боль-шим потерям русских солдат и к уничтожению имиджа Путина. Призраком маячит за спиной Путина Русский бунт. Его боятся больше, чем НАТО.

Что дальше? Части в Крыму могут применить оружие при попытке захвата их российскими вой-сками. Командиры, сдавшие свои части захват-чикам, предстанут перед законом как предате-ли. Украина временно воздержится от применения оружия, стянет к району конфликта средства ПВО, ракетные части, задействует флот. В последую-щем будут отрезаны наземные пути отхода и при-бытие в Крым резервов российских войск. Населе-нию Крыма, расположенному вблизи размещения российских военных, будет дано время оставить зону боевых действий.

Думаю, руководство России приготовилось к приему и содержанию в человеческих условиях миллионы беженцев с учетом того, что назад они уже никогда не вернутся? Фактически вошедшие на полуостров войска с бронированными короб-ками – смертники.

Дальше – хуже. Подойдут войска НАТО: сред-

131ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


ства ПВО, ударные высокоточные и разведыва-тельные комплексы, которые «купит» у них в долг Украина (расплатится русской нефтью и газом) вместе с «советниками» и последний раз попро-сит выйти, теперь уже вместе с Севастополем, русские войска. Но это в том случае, если не про-льется кровь и НАТО захочет оставить Путина во главе России или ее части.

В противном случае зашедшие в Крым солдаты и офицеры умрут и даже не увидят своего против-ника. Что-то быстро забыта Югославия с бравыми десантниками на аэродромах. За все будет пла-тить в последующем российский народ.

Опомнитесь, россияне, освидетельствуйте сво-их политических банкротов.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014132


Тверское княжествопросится в Орду «Владимир Владимирович! Просим ввести в Тверскую область войска и присоединить ее к России»

Жители Тверской области обратились к президенту Российской Федерации Владимиру Путину

133ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Дорогой Владимир Владимирович!Вчера мы, жители Тверской области, с горячим

вниманием слушали Ваше интервью.Выражаем Вам глубокую поддержку за нерав-

нодушие и решимость помочь русскоговорящему населению за пределами России.

У нас, живущих на исторической территории России, после Ваших слов впервые за многие годы тоже появилась надежда.

Мы, жители Тверской области, обращаемся к Вам как к защитнику русскоговорящего насе-ления по всему миру. Обращаемся с убедитель-ной просьбой о введении к нам войск и присое-динении к России, поскольку положение русско-говорящих жителей Верхневолжья намного хуже, чем в Крыму.

Во-первых, у нас намного хуже климат. Восемь месяцев в году у нас сыро, темно и холодно. При этом в Тверской области почти весь декабрь электричества не было в сотнях населенных пун-ктов. Круглый год в сотнях тверских деревень электричество подается с большими перебоями. Многие линии электропередач у нас ремонтиро-вали, еще когда мы жили в РСФСР. После силь-ного ветра взрослые и детишки сутками сидят без света. Всенародного газового достояния, как у вас в России, в большинстве наших насе-ленных пунктов тоже нет. А там, куда газ прово-дят, он неподъемен и многие сельские жители для подключения газа берут кредиты. Шутка ли – заплатить около 40000 тысяч рублей за под-ключение газа при нашей нищете! Дрова на зиму в наших краях стоят около 15000-20000 рублей. Введите к нам войска – они, по крайней мере, помогут заготовить дрова для наших пенсионе-ров! И возьмите нас в Россию!

Тверичи вчера с интересом узнали о том, что средние зарплаты у вас в России – 29 700 рублей. А на Украине, как Вы сказали, око-ло 11000. Счастливые россияне и украинцы! У нас в Тверской области около 400000 человек живет на селе и зарплата у них – около 6000-8000 рублей, при этом работы чаще всего нет, потому что работать негде. Надеемся, что скорое вве-дение Верхневолжья в состав России поможет решить проблему безработицы, особенно на селе.

Крымская казна пуста, и, вероятно, Россия будет ее наполнять. Но и Тверская область скоро станет банкротом. Ее долги уже превышают годо-вой бюджет. Пожалуйста, введите к нам россий-

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014134


ские войска, чтобы уровень нашей жизни стал похож хотя бы на уровень жизни россиян из неко-торых регионов Северного Кавказа.

Да, жители Тверской области по большей части простодушны, позитивны и миролю-бивы. Они не способны устраивать теракты. Но они могут организовать тихую, многолетнюю диверсию в своем стиле – молча вымирать в 200 км от Москвы.

Общая численность населения Тверской области за период с 1990 по 2012 год сократилась на 328 тыс. человек, или 19,7%. Численность молодёжи до 16 лет уменьшилась с 351 тыс. человек до 182 тыс. человек – почти вдвое. Трудоспособное насе-ление сократилось на 120 тыс. человек (13,6%), людей пенсионного возраста стало меньше на 13,7%. И помимо этого у нас самая низкая рож-даемость и сверхсмертность. И еще одно из пер-вых мест по количеству самоубийств среди трудо-способного населения.

У нас, в Верхневолжье (когда в розетках есть свет), мы смотрим замечательные российские телеканалы. Спасибо Вам, у нас ловят и Соловье-ва, и Киселева, и «Россию-24». У нас, как, навер-ное, и у Вас, сжимаются от гнева кулаки, когда достойнейшие телеведущие с искренней болью рассказывают нам о тысячах беженцев с Укра-ины в Россию. Но поверьте, господин президент, из Тверской области, особенно из села, за послед-ние годы убежали в Россию, особенно в Москву и Петербург, все кому было куда бежать. Только в России тверские беженцы последних лет видят последнюю надежду на человеческое существо-вание. Без России они не видят будущего для себя и своих детей.

Более 70% наших сельхозземель, особенно вдоль наших красивых рек и озер, захвачены кор-рупционерами и жуликами, давно распроданы областными руководителями олигархам и земель-ным спекулянтам, которые, не желая возделы-вать их и платить штрафы, при корыстном попу-стительстве земельных чиновников, ежегодно меняют номинального собственника. Наши поля, господин президент, настолько заросли бурьяном и лесом, что самим, без помощи российских Воору-женных Сил, нам, русскоговорящим жителям Твер-ской области, их уже не расчистить. Российская армия могла бы навести порядок на наших полях: вернуть их в собственность России, выкорчевать лес, вспахать, защитить от повторного захвата.

Вы, без сомнения, догадываетесь, что, как и на послемайданной Украине, в Верхневол-жье процветает мародерство. Мы понимаем, что это естественно для смутного времени, в кото-ром мы живем. Но мародеры, без суда и следствия все прошлое лето под надуманными предлогами, с многочисленными нарушениями закона, отнима-ли у нас, русскоязычных граждан Тверской обла-сти наших свиней. Оккупационные власти, попи-рая наши конституционные права, пытались на три года запретить нам держать свиней в кре-стьянских хозяйствах, а у нас дети и нам их надо кормить. Говорят, этим летом возьмутся за наших коров. Пришлите к нам российскую армию и оста-новите мародеров!

Как и на Украине, мародеры-чиновники из наше-го бюджета покупают и арендуют себе автомоби-ли премиум-класса на многие миллионы. В мороз они начинают ямочный ремонт дорог – после толь-ко что проведенного летом капитального ремонта. Оставляют без следов ремонта Восточный мост, который они якобы ремонтировали за огромные деньги целых два года, в то время как жители Тве-ри не могли переехать с одного берега на дру-гой. В общем, как Вы вчера справедливо сказали об украинских чиновниках, «они кумоваты, воро-ваты и некомпетентны». Поверьте – наши тверские чиновники кумоватее, вороватее и некомпетент-нее любого полтавского кума.

Мы слышали по телевизору, что Россия за 50 млрд собралась строить мост через Керченский пролив. У нас в Твери губернатор тоже обещал жителям Западный мост, без которого город задыхается в пробках. Но обещание не выпол-нил. Мы понимаем, как всем сейчас тяжело. Но нам не нужен мост – пусть инженерные вой-ска братской нам России соединят берега Вол-ги хотя бы Западным Понтоном, дорогой Верхов-ный Главнокомандующий. Российская армия мог-ла бы также починить дороги и мосты в сельской местности – они не видели ремонта с брежнев-ской программы «Дороги Нечерноземья». Напри-мер, тверская деревня Рясня под Старицей – люди из-за разрушенного моста ходят пешком по 10 км, не могут попасть на автобус до райцен-тра. А в райцентре сейчас все: и врачи, и похо-ронное бюро, и банкомат, где можно с карточ-ки снять пенсию. Наведите же нам понтонный мост, не в Твери, так хотя бы в Рясне. Но таких Рясен у нас сотни. Поэтому, пожалуйста, введи-

135ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


те к нам побольше российских войск, дело най-дется каждому солдату.

Дороги наши хуже, чем после бомбежек, по пово-ду их состояния тверитяне к Вам уже обращались.

Нынешние мародеры во власти закрывают в Твери родильные дома, которые работали даже во время оккупации города немцами. Поскольку, как и на Украине, руководители нашего региона хамоваты и малокультурны, они орут на безза-щитных девочек, осмелившихся спросить, зачем они это делают.

Вы вчера великодушно предложили украинским гражданам лечиться у вас в России. Да, это посту-пок. Но, пожалуйста, возьмите в Россию лечить-ся не только украинцев, но и наших, тверских детей. В Тверской области закрываются детские и взрослые больницы, дома престарелых, отсюда уезжают врачи. В массовом порядке в Верхневол-жье закрываются сельские школы. Без помощи России нам не выжить.

Киселев вчера с болью рассказывал о раз-рушении православных храмов на Украине. Как всё похоже: у нас тоже разрушают памят-ники архитектуры и природы, православные храмы. Разрушают десятилетиями. Тверская область лишается своего исторического облика. Вам будет смешно, но в Твери мародеры укра-ли даже целую городскую набережную 18-го века в центре Твери!

У нас царит послевоенная разруха. Как гарант стабильности и мира возьмите нас в Россию и помогите нам восстановить народное хозяй-ство.

Вы справедливо сказали вчера, что на Украи-не засели в региональной власти разные жулики, на которых люди никак не могут влиять, и надо их свергать бескровно и конституционно. Что ж, может у вас в России это и легко. Но мы у себя в Твери уже полгода пытаемся свергнуть неком-петентного губернатора, который, почему-то не хочет уходить сам. Несмотря на ваш прямой запрет, он тратит на свой пиар и антипиар сво-их политических оппонентов миллионы бюджет-ных денет. В Верхневолжье не осталось почти ни одного свободного СМИ. Мы неоднократно пытались спокойно поговорить с ним и его кол-легами, звали их на наши собрания и митинги, пытались вести с ним цивилизованный диалог, но Шевелев категорически не хочет встречаться с нами. Как Вы думаете, может быть, он нерусско-

говорящий? Если так, то, пожалуйста, после при-соединения нас к России дайте нам русскоговоря-щего губернатора, и своего, как в Крыму.

Мы, жители Тверской области – мирные люди. Мы не хотим пролития крови, мы хотим сменить некомпетентную региональную власть консти-туционно и цивилизованно, как призываете Вы, дорогой Владимир Владимирович! Но без вво-да армии и Вашей поддержки нам с ними уже не справиться.

Мы, как и Крым, хотим быть вместе с Россией!.Пожалуйста, пусть богатые регионы России

соберут нам гуманитарную помощь, а члены Сове-та Федерации перечислят, как Крыму, в помощь нам свои зарплаты. У нас тысячи сельских детей – не в пример крымским – ни разу не видели моря и не пробовали виноград, потому что их родите-лям не на что купить путевки к морю, а виноград в наши сельские магазины не привозят, потому что его здесь некому и не на что покупать. Попро-сите членов СФ, пусть шлют нашим детям поболь-ше денег, деньги всегда пригодятся.

Мы, русскоязычные жители Тверской области, готовы помочь российской армии восстановить на территории Тверской области конституционный порядок и в помощь российским военным создать отряды тверской самообороны для защиты Верх-неволжья от мародеров, некомпетентных чинов-ников, нечестных полицейских. Мы готовы ука-зать командирам спецподразделений российской армии основные места сборищ коррупционеров, жуликов и обманщиков Тверской области.

А после принятия нас в состав России и восста-новления на территории Верхневолжья конститу-ционного порядка и победы над разрухой россия-не могли бы приезжать к нам отдыхать. Это неда-леко, гораздо ближе Крыма. У нас красота: гри-бочки, ягодки, рыбалка и охота. Если Россия даст нам умных, талантливых правителей, то из нашего края постепенно может вырасти настоящая тури-стическая жемчужина. Вы же не понаслышке зна-ете, как у нас красиво – ваши предки родом из-под Твери, да буквально в прошлом году вы прилета-ли на Селигер. На машине туда доехать, конеч-но, сложно, слишком плохие дороги, но на само-лете-амфибии – от России рукой подать.

С ожиданием скорого освобождения и единства с россией

жители Тверской области.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014136


Вечно откладывать эту схватку нельзяОбращение на Конгрессе интеллигенции «Против войны, самоизоляции России и реставрации тоталитаризма»Дмитрий БЫкОВПисатель

Собравшись на свой конгресс, представители русской интеллигенции не видят смысла обра-щаться к власти. Власть давно уже слышит то, что хочет услышать.

Но даже самого пылкого ее желания остано-виться во внешней экспансии теперь уже недо-статочно: в россии запущены процессы, кото-рые диктуются не чьей-нибудь злой волей и не стремлением власти к самосохранению…

137ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Бессмысленно протестовать против тяжелой болезни или против хода истории – или, скажем точней, против хода истории, приведшего к тяже-лой болезни. Огромная лавина неразрешенных вопросов, неосмысленных противоречий и упу-щенных шансов наконец стронулась с места. Если у власти или народа не хватает сил решить свою судьбу, ее решит история. После двух десятилетий внеисторического существования мы находимся внутри истории – и весь остальной мир вместе с нами.

Начавшаяся в СМИ, блогах и отдельных голо-вах шовинистическая истерика никого не должна пугать. Противников войны будут сегодня назы-вать предателями, наймитами Запада и пятой колонной. Россия проходит через этап агрессив-ного национализма, которым она всегда была беременна, – вечная беременность невозможна. Этой болезнью, видимо, должен переболеть каж-дый народ – иной вопрос, во что это ему обойдет-ся. Без опыта борьбы с агрессивным национализ-мом никакая нация не может считаться здоровой и полноценной.

Вечно откладывать эту схватку нельзя. Нужно обжечься и не повторять самой роковой из оши-бок. Впереди у нас неизбежный опыт агрессии, которую не остановят никакие санкции, ибо санк-ции эти направлены против российского населе-ния, а именно российское население сейчас боль-ше всего хочет самоутвердиться за счет агрессии.

Многим кажется, что это не авантюризм и не насилие над международным правом, а возвра-

щение к праву сильного, который может позво-лить себе все. Вероятно, надо пройти и через это. Народ, не научившийся бороться с собственным реваншизмом и имперскими комплексами, оста-нется вечным ребенком.

Что делать мыслящим и честным людям в усло-виях исторической неизбежности? Сделать все, чтобы из тяжелой болезни Россия вышла умудрен-ной, чтобы она не уничтожила себя в процессе жестокого эксперимента, как уже почти уничто-жила во время эксперимента коммунистического; не поддаваться зомбирующей пропаганде, не впа-дать в ненависть к братским и далеким народам, не повторять лжи, не доносить, не упиваться соб-ственным нравственным падением, которое мно-гим кажется патриотическим экстазом.

Зло эффективно на коротких дистанциях, но всегда проигрывает на длинных. Все гипнозы рано или поздно кончаются. В истории периодически наступают моменты, когда быть честным и дума-ющим человеком очень трудно, когда под запре-том оказываются элементарные и естественные вещи, когда подвигом становится простое повто-рение азбучных истин.

Разумеется, эти моменты всегда огорчитель-ны. Но у нас есть великое утешение – не бытовое, конечно, а историческое: мы свидетели и участ-ники великих событий, и от нашей личной поря-дочности и твердости зависит в конечном итоге доброе имя нашей страны.

Пришла пора стать обществом. Будем же достойны этого вызова.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014138


Олександр БОрГАрДТ

НИЩЕННЯ КУЛЬТУРРосія – споконвічний агресор і окупант

Це було навесні 1391 р. Вже відгриміла Куликовська битва 1380 р., яка не принесла помітного збитку Алтин-орді, але вирішила долю узур-патора Мамая, бунтівного тумену нойона – генерала. Через два роки після неї татари Тохтамиша займуть Москву, з якої панічно втече куликовський переможець Дмитрій Донськой, та спалять Боровськ, Дмит ров, Коломну, Можайськ, Переяславль, Серпухов та Юр’єв.

Але надходять тяжкі часи і для Алтин-орди. Всього через чотири роки після бесіди в садочку Сайфі Сараї нерозсудливий Тохтамиш підніме руку на самого володаря половини світу, кульгавого Тимура, та програє йому 1395 р. битву на Тереку, справжню битву народів, не меншу від тої Аттілової, на Агрі Каталауні під Парижем. По цьому кульгавий киргиз із притаманною йому несамовитою злістю зітре з землі більшу частину квітучої країни на Ітілі. А Тохтамишу з його прибічниками доведеться кінчати життя у далекій Литві, так само гостинній, як і могутній, під захистом великого кунігаса Вітаутаса, на якого не ризикує напасти сам великий Тимур; хоч і буде всіма дипломатичними засобами добиватися видачі Тохтамиша.

Після цієї катастрофи країна на Волзі вже не підніметься, а з часом до неї прийдуть зовсім інші люди, й вона, так само, як інші країни, до яких вони прийдуть чи прийшли раніше (або - пізніше), буде надалі тільки тихо вмирати.

Там поступово зникне, щезне саме поняття культури, а нащадок цих прийшлих людей, одвічних руйнівників усього, постарається оббреха ти й минуле, написавши про «крадєний блєск» великої ординської культури.

Російський історик М. Карамзін (1766-1826), родом із чистокровних татар Кара-Мурзіних, бажаючи полестити чи то поганенькій Московії, чи то великій країні предків, десь написав, що Московська держава була мало не продовженням Алтин-орди. То була велика неправда. Ця перша, яка виросла та склалася цілком під протекторатом Алтин-орди змінила її, не замінивши, не в стані, через свою первісно-дикунську ментальність, не тільки розвинути, але хоча б засвоїти щось з її високої східної культури; знехтувала її великими духовними цінностями.

Не була, не стала Москва продовженням чи навіть хоч тінню Алтин-орди, вона була цілком її запереченням. Не зуміла вона після Петра належним чином засвоїти й культуру Європи; як і створити достойну свою. Хоча б і чужими руками.

139ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Чи мав ти нагоду колись бачити подібне місто? – запитав Хубілай Марка Поло, простягнувши прикраше ну перснями руку з-під шовкової накрив-ки імператор ської галери, щоби вказати на мос-ти, вигнуті понад ка налами, княжі палаци з мар-муровими сходами, що йшли під воду, легкі кораблі, рухані довгими веслами; баржі, з яких вивантажу-вали кошики плодів на торгових майда нах, балко-ни, альтанки, бані, дзвіниці; сади на островах, що зеленіли, віддзеркалюючись у сріблі лагуни.

Ні, великий хане, – відповів Марко Поло, – я навіть не уявляв собі, що десь може існувати поді-бне місто.

Італо кальвіноВандали Гейзеріха 455 р. зайняли та пограбу-

вали Рим. Вони пробули в ньому лише два тиж-ні та вичистили його з германською достеменніс-тю, вивізши все, що знайшли, на їхню думку, вар-тісного. Щось порівняльне, хоч і в інших масшта-бах, можна було спостерігати 1945 р., коли росія-ни допалися до Німеччини, вивезли звідтіля все, що тільки було можна, від старих підштаників та мила до прецизійних прокатних станів Йодера; але вже за якихось півдесятка років життя перемо-жених та переможців неможливо було порівняти. За жодним з параметрів. За кількістю, а го ловне – за якістю.

Будівель, щоправда, вандали не руйнували, але – справили враження . Істеричний та мстивий Рим негайно придумав, а слухняна Європа увічнила слово «вандалізм», що символізує дике та варвар-ське ставлення до предметів цивілізації й куль-тури. Як ми можемо судити тепер, це було всього тільки пропагандним прийомом, тому що ванда-ли не поступалися культурою римлянам, але – що поробиш: як ми знаємо, бур’яни вкорінюються зна-чно ліпше від культурних рослин. Так само в істо-рії – ефектна брехня завжди здолає та витіснить скромну істину, хоч би що ми там з вами робили.

Зауважимо при цьому, що справжнього ванда-лізму вони тоді ще не знали. А тому й пальму пер-шості віддали не тим, кому треба.

Та облишмо жарти: чи може вважатися культур-ним або просто цивілізованим народ, який нищить (систематично й свідомо) пам’ятки культури інших народів? Відповідь може бути тільки одна – без-умовно ні.

Наведемо деякі, не надто відомі, факти з істо-рії Криму, того самого, скандально відомого за наших часів завдяки імперським зайдам, що наліз-

ли туди замість депортованого Москвою корінно-го населення Кри му, а тепер верещать про «рус-скій Крим».

Російська історія, як неважко помітити, не дуже полюбляє чомусь згадувати про Крим, — а чому, власне? В. Ключевський, вже який ре тельний автор, а згадує у томі 5-му про Крим як про доко-наний факт. Він значно більше переймається тим, що було видано «строгій маніфєст протів взяточ-нічєства» (яке й досі там), або тим, що діти Салти-кова ви ховувалися під керівництвом «брата Мара-та», хоч ні те ні друге не мало істотного впливу на подальшу історію Росії. Дивна річ... чи там не було «побед русскова оружія»?.. Сучасна «Иллюстриро-ванная история СССР» (Москва, 1974. – С. 85) лише констатує загальну врожайність 1783 року:

...в 1783 г. Крым и Прикубанъе были присоединены к России; Азовское море стало русским; в поддан-ство России перешли 50 тыс. кочевников-калмыков, которым отвели земли между Волгой и Манычем.

От, так – уявляєте, - взяли й перейшли...Коли ще пригадати, що того ж 1783-го було під-

писано Георгіївський договір («трактат»!), який на два століття закабалив Грузію, то можна переко-натися, що рік видався на диво вдалий. Щодо гра-бунку, мається на увазі. Але й тут – приєднання тільки відмічено — і все.

Не позбавлено інтересу, однак, як же воно, це « прісоєдінєніє», відбувалося. Щоб це зрозуміти, не треба ритися в російській літературі, або ухиль-ній, або й просто брехливій. В ті часи там опинився шотлан дський мандрівник, професор Кембріджу Е. Д. Кларк, що залишив дорожні нотатки. Діста-ти їх, мабуть, важко, але його розповідь коротко виклав Юрій Липа у своїй класичній книзі «Призна-чення України», ви даній 1938 р. у Львові (с. 43-14).

Пам’ятаю, за совєтів – вже по війні, коли Крим був очищений від свого населення, заселений люд-ським мотлохом, ущент спустошений та не в стані себе прогодувати, - з великим піднесенням писа-ли про розкопки у Херсонесі. Був і я 1962 р. на цих розкопках: пустир, кілька оброблених каменів. Якийсь вимощений дворик з невеличкою колона-дою, залишки льоху. Все.

Та що там Херсонес, - справа давня. Так, дав-ня, але... Кожен, хто бував у Криму, міг сам пере-конатись, що там практично немає старовини. Нема будинків, старіших від сотні-двох років, та й ті можна перелічити на пальцях. Є щось там від

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014140


генуезців у Судаку, є стара кругла башта в Алу-шті, і все. А чому?

Бо в Криму здавна, за 2000 років до н. е. жили пеласги та кіммерійці, наші прямі балтійські пред-ки, жили загадкові таври, жили скити. Жили греки, готи, візантійці, генуезці; потім прийшли татари. Так що ж – усі вони жили просто неба? Нічого по собі не полишили? А може, це все після них пони-щили татари? Оті самі «орди дікіх кочєвніков».

Виявляється – полишили. Та й немало.Мандрівники, які навідували Кримське ханство,

в один голос захоплювалися тим, що весь Крим складався з древніх та добре утримуваних міст, де можна було наочно простежити всю довгу історію півострова по будівлях, від античності до XVIII ст.

Крим був на той час квітучою країною, дослів-но квітучим садом, який годував кілька мільйо-нів людей (різні джерела наводять цифру від З до 5 млн). Зауважимо, що післявоєнний Крим, насе-лення якого ніколи не перевищувало 2 млн – ніко-ли не годував себе сам. Більшовики, найнерозум-ніші та найнедолугіші з історичних росіян, все приписува ли, пам’ятаю, сухості клімату, брако-ві води. Чи не пригадуєте, як ці не доумки заве-ли поливальні машини та поливне землеробство (яке зни щує плодючість грунту за пару десятків років) навіть там, де його зроду не було? Прове-ли вони до Криму й воду з Дніпра. Але все одно – не допомогло.

Отже, все ясно, та де ж брав воду квітучий татарський Крим? Поба чимо, що нам пише з цьо-го приводу великий знавець кримської культу ри Максиміліан Кирієнко-Волошин:

Основа всякого хозяйства - вода. Татары и тур-ки были великими мастерами орошения. Они уме-ли ловить самую мелкую струйку почвенной воды, направить ее по глиняным трубам в обширные водоемы, как кровеносной системой оросить сады и виноградники по склонам гор. Ударь те киркой по любому, совершенно бесплодному ска-ту холма, - вы наткне тесь на обломки гончарных труб; на вершине плоскогорья вы найдете ворон-ки с овальными обточенными камнями, которыми собиралась роса; в любой разросшейся под скалой купе деревьев вы различите одичавшую грушу и выродившуюся виноградную лозу. Это значит, что вся эта пус тыня еще сто лет назад была цвету-щим садом. (М. Волошин, «Коктебельские берега». – Симферополь, 1990. – С. 216)

Ось за рахунок чого квітнув Крим Гіреїв – тру-

ду, працелюбності та високої винахідливості. Саме того, чого не має та не може мати його нинішнє «насєлєніє». «Республіка Крим» – га! – це ж тре-ба додуматися…

Доживи, дотривай Крим Гіреїв до наших днів, він, безсумнівно, став би центром, Меккою світо-вого туризму – не гірше від Еллади, але... З таким сусідом ніхто довго не протягне, настав і його час. Як пише той самий автор: Но в XVIII ст. Дикое Поле затопляет Крым новой волной варваров. На этот раз это более серьезно и длительно, так как эти варвары - русские, за их спиной не зыбкие и теку-чие воды кочевого народа, а тя желые фундаменты Санкт-Петербургской империи. (Там само. — С. 215)

І далі:...для царства Гиреев, уже воспринявших и кровью

и духом все слож ное наследство Крыма с его гре-ческими, готскими и итальянскими ру дами, конеч-но, русские были только новым взрывом Дикого Поля. И дер жат они себя так, как обычно держа-ли себя пришельцы с Дикого Поля: жестоко и раз-рушительно. Еще с первой половины XVIII века, с походов Миниха и JIaccu, начинается истребление огнем и мечем крымских са дов и селений. После присоединения при Екатерине Крым, отрезанный от Средиземного моря, без ключей от Босфора, вдали от своих торго вых путей, задыхается на дне глухого мешка. (Там само. – С. 216).

Хоча «прісоєдінєніє Крима к Россіі» й датується 1783 роком, але не слід гадати, що це було наслід-ком короткої кампанії, якогось бліцкріґу. Спадко-вий раб та холуй – це нездарний солдат, найгір-ший з можливих. Єдине, що його гріє, так це жага грабунку. Тому й бліцкріґів в історії російського імперіалізму не бувало. Всі захоплення досягали-ся багато річною ескалацією, накопиченням дріб-них успіхів, перемог із багатора зовою перевагою сил та з великою кров’ю – життя рабів нічого не варте.

Спроби захопити Крим починаються вже у XVII столітті. У 1687 р. стоп’ятдесятитисячне росій-ське військо намагалося напасти на Крим, але не долізло й до Перекопу, - російські пішаки ледь не пропали у сте пу. Бо ж це тільки «для кінських ніг немає далеких доріг».

Напад було повторено через два роки, та з тим же успіхом.

Тільки 1736 р. п’ятдесятичотирьохтисячній армії Мініха вдається здо лати Перекоп та вдертися до

141ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Криму, зруйнувавши й Бахчисарай. Крим ський літописець напише про це так:

Московити знову, подібно до злих духів, прони-кли до чистого тіла Криму та вдруге насмілилися зруйнувати та спустошити місто Карасу. Граф Лас-сі з тою ж німецькою ретельністю зайнявся спус-тошенням степів та руйнуванням міст. Він спалив 1000 сіл, що вціліли від Мініха з тої причини, що були осторонь його путі.

Потім, ще до вдалою походу 1783 p., Катерина II задумала провокаційний прожект: переселен-ня християн з Криму до України. Це мало на меті дві цілі. По-перше, скласти для Європи враження, що життя християн у Криму – незносне (вони мали там усі права, крім права навідувати мечеті). Це мало якось виправдати російську агресію в очах християн ської Європи. По-друге, це мало послаби-ти Крим, оскільки значна час тина кримської тор-гівлі перебувала в руках греків та вірмен, а вони були переважно християни.

Втім, із цієї чергової російської афери, здаєть-ся, мало що вийшло.

Відзначимо, що серйозних боїв тоді, під час остаточного «прісоєдінєнія», в Криму не було. Росія, вірна своїй стратегії стервоїда, що зата ївся на відлюдді скраю континенту, завжди вичікува-ла слушної миті для вирішального нападу, коли жертва зможе чинити ї ї незчисленній, але незмін-но мізерній солдатні мінімальний опір. Так було й тоді. Тому жод них серйозних збитків воєнного характеру в Криму тоді не повинно було бути.

Однак...Едвард Кларк пише, що Херсонес був заселе-

ним містом, де й у тисячолітньої давнини анти-чних будівлях, підтримуваних в доброму стані, жили люди. Це не означає, ясна річ, що там не було й новіших споруд. Херсонес розташовував-ся на півострові поблизу теперішнього Севасто-поля, куди спочатку й прийшла солдатня Мініха. Кларк свідчить: «Як тільки прийшли московити – все вмить було зруйновано. Ці варва ри зайняли-ся своєю улюбленою справою – плюндруванням. Розбивали, калічили й нищили все, що створили цивілізовані люди».

Автор детально описує нам те, що побачив на власні очі: як спеціаль ними гаками, що були заздалегідь приготовані, розтаскували по бло-ках старі мармурові будівлі, як розбивали лома-ми («протів лома – нєт прійома» – за це його так люблять росіяни) те, чого не могли розтягти гаки;

як висаджували в повітря те, чого не брали ні гак, ні лом. Усе це було добре організовано та прова-дилося за певним планом: Херсонес цілеспрямо-вано нищився, квартал за кварталом.

Утім, щось таке могло би здивувати наївного шотландця, та не люди ну, обізнану з російськими звичаями. Пригадується та, чи не найбільш невда-ла, їхня війна, коли вони разом програли Цусіму та Порт-Артур, у ностальгійному смутку за котри-ми був створений кимось патріотичний вальс «На сопках Маньчжуріі» (де їм, шкода, так і не вдало-ся поставити ногу). Там, у цій короткій війні, вони теж не в змозі були байдуже пройти повз найбід-нішу китайську фанзу, не розкатавши ї ї по дере-вині, по жердині. Після цього знайомства з росій-ською культурою у місцевих людей з’явилося роз-хоже позначення для нових зайд – «ло-май-ло» (або, за новим правописом, – «ло-майло»): слово хоч і китайське, але з нього б’є в очі суто російська семантика, яка віддзеркалює далеко не вторин-ний бік національного архетипу.

Потім, уже за наших часів, коли переможці вдер-лися до Німеччини, мене, пам’ятаю, надто розва-жало те, що від Бугу по Ельбу, в жодному будин-ку чи палаці, де вони побували, - не залишило-ся ні єдиного не побитого автоматними чергами люстра. «Великий Боже! – думав я тоді. – Невже для них такі мерзенні їхні власні пики!» Пригаду-валося у зв’язку з цим, що європейські купці, виру-шаючи торгувати з дикунами, запаса лися люстер-ками, що їх ті дикуни високо цінували. Отже, вихо-дить, і дикуни бувають різні. Одних люстерко захо-плює, а інших дратує. Потім пригадав, що в Росії дзеркала були заборонені ще першими Романови-ми, - чи випадково?

У Керчі, колишній столиці Понтійської держави Мітрідатів, було ба гато мармурових будівель, що залишилися з тих часів. Готи й татари, які прийшли до Криму, зберігали старовинне місто, будуючись поруч. Все це було росіянами хутко та повністю знесено. Так само з іншими містами Криму. Най-значніше з них - древня Кафа, з якої за легендою вивезли стільки скарбів козаки Сагайдачного, теж була дослівно стерта з землі. Навіщо? А ось наві-що:

Взамен пышных городов из Тысяча и Одной Ночи русские построили несколько убогих уездных городов по российским трафаретам и частью из потемкинского романтизма, частью для ека-терининской рекламы на звали их псевдокласси-

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014142


ческими именами - Севастополей, Симферополей, Евпатории. Древняя Готия от Балаклавы до Алу-стона застроилась непристойными император-скими виллами в стиле железнодорожных буфе-тов и публичных домов и отелями в стиле импера-торских дворцов. Этот музей дурного вкуса, пре-тендующий на соперничество с международны-ми европейскими вертепами на Ривьере, очевид-но так и останется в Крыму единственным мону-ментальным памятником «Русской эпохи «. (Там само. - С. 216)

Та все це справи давні: якесь там XVIII століт-тя. У інших, щоправда, це був не вік агресії, а вік Розуму та Просвіти. Скажуть – тоді й інші були не ліпші (улюблений російський аргумент: усі, мов-ляв, «хороші», а коли так – які можуть бути претен-зії!). Стверджуємо – краще, набагато краще пово-дилися та поводяться. От зовсім свіжий приклад із нашого XX сторіччя. Коли росіян 1918 р. взяли за горло німці, то їхній Ленін несамовито вере-щав щось там про «мір бєз аннєксій і контрібуций». Коли ж вони 1945 р. чи не єдиний раз у житті укла-ли мир як переможці, то відразу пригородили собі чужі Курили та шмат Східної Пруссії, що жодного стосунку до них, як відомо, не мали.

Зовсім непоганий, згодьтеся, приклад; приклад російської подвійної моралі.

На Курилах, окрім японських паперових буди-ночків, і руйнувати не було чого, а от міста Схід-ної Пруссії були древніми, історичними та бездо-ганно утримуваними. Згадаємо, як любовно від-будували поляки Гданськ та Щецін, що постраж-дали від війни: будиночок до будиночка, цеглин-ка до цеглинки.

У Східній Пруссії було в організований спосіб знищено все, що на гадувало про минуле, все, що не пошкодила війна: палаци, замки, церк ви та пар-ки. Ну, хіба що окрім вілл, куди вибралася роз-водити своїх клопів та тарганів ледача російська солдатня в генеральських погонах. Щоб їх там прогодувати, до цієї колишньої житниці Німеччи-ни довело ся завозити все, від хліба до молока. Возять, треба думати, й досі. А колись... Почитає-мо, що писав М. Є. Салтиков-Щедрін, який проїз-див був цими місцевостями:

Я видел такие обширные полевые простран-ства в южной половине Пензенской губернии, но, под опасением возбудить в читателе недове рие, утверждаю, что репутация производства так называемых «буй ных « хлебов гораздо с большим

правом может быть применена к оби женному при-родой прусскому поморью, нежели к чембарским благосло венным пажитям, где, как рассказывают, глубина черноземного слоя до стигает двух аршин.

І далі:Это было до такой степени неожиданно (мы все

заранее зарядились мыслью, что у немца хоть шаром покати, и что без нашего хлеба немец подо-хнет), что некто из ехавших рискнул даже заме-тить:

– Вот увидите, что скоро отсюда к нам хлеб возить станут! (М. Салтыков-Щедрин, Избранные сочинения. – Москва-Ленинград, 1947. – С. 334).

Так що, як бачите, те, що трапилося тоді в Криму, випадком не було. Тому що достемен-но повторилося вже за нашої доби та в іншому місці. Отже, не відхилення, а норма. З другого боку, дозволимо собі – не як виправдання, ясна річ, - зауважити, що все це є ще певним наслід-ком російської ксенофобії. Ніколи не почуваєть-ся вдома росіянин у чужій йому країні (чому не сидить удома? – про це ви вже його запитай-те). Не приймає його ксенофобна душа жодних там Шиг-Алєєвих, в крайньому разі – Щєголєвих. От і виходить, що жити йому, вбогому тілом та духом, серед розкошів палаців Мітрідата та гот-ських будівель, ніяк не можна: душа не приймає. А значить, і треба все це геть знести та понабу-дувати улюблені «уєздниє городішкі».

Лишається тільки порадіти, що їм, які перетво-рили на пустелю поло вину Євразії, так і не суди-лося дістатись Колізеїв та Парфенонів, від яких давно б уже нічого не залишилось.

Подумайте самі й зрозумієте, що поряд із будь-якою історією цей народ просто не вбачається, їй не пасує. Чи то тому, що він сам поза історією, чи то ще з якоїсь причини.

А може... може, й простіше; може, це всього тіль-ки давній інстинкт нищення більш високої культу-ри, щоб не було видимої всім конкуренції для влас-ної – поганенької?

Не залишилася байдужою до Криму та крим-ських татар після сплюндрування півострова і «вєлікая русская література». Вона обдарувала їх своєю увагою в особі «нєістового Віссаріона», котрий на чийсь рахунок мандрував Кримом; він зауважив із цього приводу:

Прибывши в Крымские степи, мы увидели три новые для нас нации: крымских баранов, крымских верблюдов и крымских татар. Я думаю, что это

143ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


разные колена одного племени: так много обще-го в их физиономии.

Читаючи щось подібне, починаєш розуміти сенс латинського при слів’я ех иngае Іеопет – «по кіг-тях пізнають лева». Все ж таки, що то за великий критик (великих творів великої російської літера-тури!) – у двох реченнях – всього тільки, - спро-мігся вщент розкритикувати всіх трьох – баранів, верблюдів і татар!4

Там, у них, цей один вважається також за вели-кого (у них же все велике, не забувайте!) демо-крата та прогресиста; та й взагалі... А наш Воло-шин писав, з приводу тих самих «фізіономій», що ...в любом татарине сразу чувствуется тонкая наследственная культура, но бесконечно хруп-кая и неспособная себя отстоять.

Та де вже тут «отстоять»... Тим більше, що й від-стоювати треба не від когось там, а від громил воістину всесвітніх. На кшталт отого В. Бєлінсько-го.

Не обійшов увагою татар (баранам та верблю-дам він чомусь не надав такого значення) і Федір Михайлович Достоєвський, що аж надто любив соватись, з приводу чи без приводу. В цьому, у при-страсті соватись, з ним можна порівняти хіба що нашого сучасного пророка Олександра Ісайовича. Подивимося та почитаємо, як Федір Михайлович совався у своєму «Дневнике писателя» (1876), цьо-му непоганому зразкові чисто російського духо-вного ексгібіціонізму. Посилання буде розлоге, послухаємо та поцінуємо його одкровення.

Кстати, недавно в «Московских ведомостях» нашел статью о Кры ме, о выселении из Крыма татар и о «запустении края». «Московские ведо-мости» проводят дерзкую мысль, что и нечего жалеть о татарах - пусть выселяются, а на их место лучше бы колонизировать русских. Я прямо называю такую мысль дерзостью: это одна из тех мыслей, один из тех вопросов, о которых я говорил в июньском № «Дневника», что чуть какой-нибудь из них явится, «и все у нас тотчас в разноголосицу «. В самом деле, трудно решить - согласятся ли у нас все с этим мнением «Московских ведомостей «, с которым я от всей души соглашаюсь, по тому что сам давно точно так же думал об этом «крым-ском вопросе «. Мнение решительно рискованное, и неизвестно еще, примкнет ли к нему либеральное, все решающее мнение. Правда, «Московские ведо-мости» выражают желание «не сожалеть о тата-рах « и т.д. не для одной лишь политической сторо-

ны дела, не для одного лишь закрепления окраин, а выставляют и прямо экономическую потребность края. Они выставля ют как факт, что крымские татары доказали свою неспособность пра вильно возделывать почву Крыма и что русские, и имен-но великорусы, на это гораздо будут способнее, и в доказательство указывают на Кавказ. Вооб-ще, если бы переселение русских в Крым (постепен-ное, разумеется) потребовало бы и чрезвычайных каких-нибудь затрат государства, то на такие затраты, кажется, очень можно и чрезвычайно было решить ся, во всяком случае, если не займут место русские, то на Крым непре менно набросят-ся жиды и умертвят почву края... (Ф. Достоевский, Полное собрание сочинений: В 30 т. – Ленинград, 1991. – Т. 23. – С. 55).

Підсумуємо коротко думки цього видатного російського розуму. Отже, «крымские татары дока-зали свою неспособность правильно возделывать почву Крыма» (коли? – чим?), значить... Значить, треба їх виселити та замінити великорусами, котрі на це «гораздо будут способнєє». А як не потурбу-ватись – погано буде: «На Крим нєпрємєнно набро-сятся жиди і умєртвят почву края»...

Важко сказати, чого більше в цьому типові, ще одному корифеї дологічного мислення, духовно-му предтечі фашизму та російського більшовиз-му, – імперської дурості, імперського ж дрімучо-го невігластва чи російської зоологічної ненави-сті до інших народів? Є, здається, як і в будь-якій його писанині, – все. Не забув нічого.

От і розберемо, за порядком, усю цю маячню.Цікаво, безцінний наш Федоре Михайловичу,

а коли ж це «крымские татары доказали свою неспособность»? Може, тоді, ще перед росіянами, коли Крим сам, власними засобами годував утри-чі більше населення, ніж ваше теперішнє велико-руське, що роззявляє пельки на мітингах, вимага-ючи хліба, але саме себе прогодувати аж ніяк не в стані? Коли перед наїздом ваших покидьків, іно-земних пройдисвітів Мініха й Лассі, він був суціль-ним квітучим садом?

Перечитайте ще раз, як М. Волошин описує май-стерність татар, їхню винахідливість у викорис-танні навіть роси, і ви зрозумієте різницю в росій-ському та українському мисленні, з причини якої «не зійтися їм ніколи» (і слава Богу!).

На обробку кримського грунту, виявляєть-ся (курям на сміх!) – «го раздо будут способнее» великоруські «лапотнікі», що виснажували за два-

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014144


три роки розколупане сохою після випалу поле та перелазили на сусіднє. Ось тепер, сьогодні, вони й показали свої, так би мовити, здібності.

А що стосується таких нелюбимих вами «жид-ков», поштивий ви наш Федоре Михайловичу, то вони, слід вам сказати, вже давненько пробу вали «умертвіть почву края», як ви й передрікали. Пер-ші єврейські кол госпи створено в північному Кри-му ще перед війною, й хазяйнували вони успіш-но. Татари виробляли молоко, м’ясо та плоди, а єврейські господарства – хліб. А ваші москов-ські великоруси приїздили, все це з’їдали щоліта, а потім благополучно від’їздили назад. Тому що свою нездатність обробляти будь-яку землю вони здавна довели ще у себе вдома та задовго перед вашим народженням.

Єврейські колгоспи були частково відновлені й після війни, коли та тар замінили великоруські при-бульці з усіх кінців імперії, й те, що вони виробля-ли, й було значною частиною того, що тоді виро-блялося в Кри му взагалі.

На завершення покажемо, як нові хазяї Криму, які після 1944 р. засмітили його у прямому та в переносному розумінні, перепаскудили й карту Криму. Наведемо частку його нових назв, якими тепер заплямовано мапу Криму:

Ну, і все інше, в тому ж ідіотичному стилі. Ні, ви ж тільки помилуй теся на цей орлиний злет інтер-люмпенської уяви! На цю – воістину – фантазію ідіота, як казав Остап Бендер!

* * *

Быстрая Оборонное Рыбачье

Верхне-Садов Партизанское Свободное

Генеральское Перевальное Сирень

Доброе Передовое Скалистое

Заводское Пионерское Соколиное

Залесное Планерское Счастливое

Изобильное Подгорное Танковое

Ключевое Подлесное Ущельное

Лозовое Приветное Фруктовое

Лучистое Пчелиное Шелковичное

Малореченское Резервное Черноморское

Мраморное Родниковское Чистенькая

Окрім цього, хоч і не такого вже безневинно-го, розгулу номенкла турної фантазії ідіота, вар-то відзначити й більш вагомі злочини. Нага даємо, що за міжнародним правом будь-яка депортація прирівнюється до геноциду. Саме до нього, до речі, закликав і Достоєвський у рядках, наведе-них вище.

Але мало хто знає, що було по геноцидові.Після вивезення всього корінного населення

Криму (там були не тільки татари; щоб зібратись у далеку дорогу, росіяни давали не більше 20 хв. – яка щедрість!) у найбільш пустельні міс-цевості Казахстану (до Бетпак-Дала – Голодно-го степу) на захід від Балхашу (вже через рік там налічувалося менше половини виселених), - російські вертухаї зайня лися тим, що по ньо-му – корінному населенню – залишилось. А зали-шилось немало, та все воно підлягало знищен-ню. Мали бути знищені всі письмові та друковані матеріали, твори мистецтва, археологічні мате-ріали і т.д., і т.п.

З бібліотек та небагатьох уцілілих від мину-лих погромів мечетей ви лучали та спалювали всі неросійські рукописи й книги, в тому числі – й документи тисячолітньої давності, величезної наукової вартості.

Спалювалися, згідно з інструкцією, і твори гра-фа Толстого, перекладені татарською мовою, поді-бні ж твори Леніна і Сталіна («ми на етом язике нє говорім»), спалювалися ноти російських компози-

торів із татарськими текстами.

145ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Спалено було всю експозицію музею народно-го мистецтва.

Вилучені з інших музеїв твори мистецтва, якось пов’язані з татара ми – знищувано; що горіло – спалювалося, що плавилося – розплавлялося; що можна було розбити – билося.

Одночасно було проведено ще одну архітектур-ну чистку, – знищувалися (іноді – під приводом воєнних ушкоджень, що, як правило, було брех-нею), – старожитності, які через недогляд збере-глися після погромів.

Зауважимо, що російське слово «погром» (як сьогодні «бєспрєдєл») увійшло свого часу майже до всіх європейських словників, воно так і пишеть-ся – pogrom. Скромний, але гідний, а головне – неоціненний внесок до світової культури! Тому що інакше звідки б там довідалися, як його треба називати – погром?

Так було довершено сплюндрування цієї древ-ньої та багатопланової культури, набагато старі-шої від російської (а чи не тому це було зробле но?). Іще один історичний злочин росіян.

Нагадаємо, що тоді ще йшла війна, кожна люди-на була на рахунку, сили та засоби могли б піти на щось краще, скажімо, на відновлення, а не на зни-щення, але... Зауважимо, для тих, хто не знає, що Крим був більш-менш доведений до довоєнного рівня лише після того, як (згідно із визначенням сучасних російських патріотів) «Крим бил пода-рєн Хру щовим Украінє». Тому що той соціальний мотлох усіх рангів, що змінив у Криму його попе-реднє населення, як був мало до чого придатний тоді, так само лишається й сьогодні.

Передбачаю тут можливе заперечення. Зна-йдуться – чому ні? – такі щирі патріоти, що зді-ймуть галас, запротестують: до чого тут росі-яни? Усе ж це наробив отой монстр, пам’ятаєте – «чудовіще СССР», за визна ченням нашого вер-монтського пророка, того самого, що силкується пере конати нас, ніби то якісь невідомі зловмис-ники наклали тоді, 1917-го, доброму російському народові у штані марксизмом. От з нього – СССР – і питайте. Благо, його вже немає, та й питати нема з кого. Бо юридична «спадкоємиця» – Росія – успад-ковує самі прибутки.

Доводилося чути подібне крутійство й раніше, й з приводу 1933 р. і з приводу 1937-го; причому – див-но, часом і від цілком пристойних на вигляд людей.

Повторимо ще раз, більшовизм був насправді в Росії не випадковим або стороннім явищем, але

органічно з неї виріс. Був – дійсно, деяким «увєн-чанієм зданія» (як любив казати М. Є. Салтиков-Щедрін) тої самої «русской ідєі». Це має бути гра-нично ясним зі всього змісту даного дослідження.

А СССР, що ж – СССР; не виключено, що він і ство-рений був саме на цей випадок, передбачений на те, щоб власні злочини розікласти на всіх, на всі народи Союзу. Саме для подібного крутійства в майбутньому. Тому що немає передбачливіших людей за кримінальників. Бо ж він, кримінальник, і до буцегарні потрапляє якраз тоді, коли чогось не передбачив.

Тільки марно було все це. Тому що все одно – відповідальність несе головний, і від неї «старшо-му братові» дітись нікуди.

Та й самі вони завжди вважали, що СССР – не більш як камуфляж Наведемо свідчення з життя.

В одній з програм Останкінського ТБ, ток-шоу «Взгляд», 12.06.93, брав участь такий собі доцент МДУ, молодий та ранній, ватажок якогось там із комсомолів (їх тепер кілька). Він одразу заявив, що його ідеалом є Ленін. Був, як навмисно, «день нєза-вісімості Росії», то його й запитали: а що він, комсо-мольський ватажок, з цього приводу думає? А він цілком слушно питає: «Нєзавісімость – от кого?» Йому й почали розтлумачува ти, що – мовляв, від колишнього СССР (чистий сміх – уявляєте?). А він на це вишкірився, як гієна, махнув рукою та й каже: «А СССР – ето і била Россія. Только больше і лучше». І справді – хіба не так? Не дарма ж вони єдині учи-нили себе його спадкоємцями.

Так що про себе вони, всесвітні пройдисвіти, так завжди і вважали, що жодного там СССР немає, а була та є Росія. Коли, до речі, за кордо ном захо-плювались: «русскіє запустілі чєловєка в кос-мос», «русскіє опять виігралі олімпіаду», - хіба вони заперечували, виправляли? Ні, прийма ли як належне та ще більше роздувалися від «благород-ной гордості», так що...

Списувати на якийсь там СССР – і не думайте. Нічого не вийде.

Чи може тоді, за Мініха, - теж був СССР?

* * *Трагедія Криму та знищення його культури,

навмисне й безжальне, не були випадковими в історії Росії. Бо ще раніше та ж звіряча мос ковська агресивність знищила своїх же, ніби родичів та єдиновірців, - високу новгородську культуру, що виросла з древніх традицій Білої Русі.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014146


Політичний антагонізм Новгорода та Москви корінився у повній протилежності та абсолютній несумісності їхніх суспільних устроїв. Новгород був республікою вільних людей, основаною на пра-ві та демо кратії. Москва ж була цілком рабовлас-ницькою державою, основаною на свавіллі вищо-го над нижчим; одне слово – низхідними сходи-нами холуїв.

Поганий приклад вільного руського міста, де не прийнято творити свавілля, був неприпустимий з точки зору Москви. Коли московський раб гнув спину на барина, збагачуючи для агресії свою цен-тралізовану (а значить – прогресивну) державу, то вільний новгородець – сябр – пра цював на себе. А от цього й не можна було допустити. Немисли-мо було терпіти таке.

Повсякденна війна проти вільної республіки ведеться Москвою з самого початку, не вщухаючи, але приносить лише часткові успіхи. Час Москви настає, коли Новгород навідує чума, яка забирає понад 50 тисяч життів.

Ось тоді, дочекавшись кінця епідемії, 1471 року Іван III розпочинає, нарешті, успішний похід на Новгород, приєднуючи його до Москви. Бажані наслідки були досягнені:

Вся земля новгородская, говорит летописец, до самого моря пожже на и попленена, потому что опу-стошали ее не одни те войска, которые были с вели-ким князем или его братьями, но изо всех земель московских ходили теперь за добычею в новгород-ские волости. (С. Соловьев, «История России с древ-нейших времен». – Москва, 1959. – Т. III. – С. 21).

Не відстав від князя, як бачимо, і добрий народ московський, роз бійний холоп під розбійним бари-ном. Так грабували чотири роки, а 1475-го – зно-ву навідався і головний грабіжник, великий князь москов ський, подивитись та перевірити, - а чи не залишилося десь чогось недограбованого?

З тих пір Новгород та Псков назавжди втратили під Москвою будь-яке значення.

1569 р. Іван IV, зляпавши в Москві фальшиву грамоту про стосунки новгородців із польським королем, використав цю провокацію для поновно-го плюндрування Новгорода та Пскова. Читаємо:

Дворецкий Лев Салтыков и духовник протопоп Евстафий с боярами пошли в Софийский собор, забрали там ризницу и все церковные вещи, то же было сделано по всем церквам и монастырям. Между тем Иоанн с сыном отправился из архие-пископского дома к себе на городище, где начал-

ся суд: к нему приводили новгородцев, содержав-шихся под стра жею, и пытали, жгли их какой-то «составною мудростию огненной», которую лето-писец называет «поджаром»; обвиненных привязы-вали к саням, волокли к Волховскому мосту и отту-да бросали в реку; жен и детей бросали туда же с высокого места, связавши им руки и ноги, мла-денцев привязавши к матерям; чтобы никто не мог спастись, дети бо ярские и стрельцы ездили на маленьких лодках по Волхову с рогатинами, копья-ми, баграми, топорами, и, кто всплывет наверх, того прихваты вали баграми, кололи рогатинами и копьями и погружали в глубину: так делалось каж-дый день в продолжении пяти недель.

По окончании суда и расправы Иоанн начал ездить около Новгорода по монастырям и там приказывал грабить кельи, служебные домы, жечь на житницах и на скирдах хлеб, бить скот; прие-хавши из монастырей велел по всему Новгороду, по торговым рядам и улицам товары грабить амба-ры, лавки рассекать и до основания рассыпать; потом начал ездить по посадам, велел грабить все дома, всех жителей без исключения, мужчин и женщин, дворы и хоромы ломать, окна и воро-та высекать; в то же время вооруженные толпы отправлены были во все четыре стороны, в пяти-ны по станам и волостям, верст за 200 и за 250, с приказанием везде пустошить и грабить. Весь этот разгром продолжался шесть недель. (Там само. – С. 560).

Опис детальний та вражаючий. Радимо зверну-ти увагу на те, що російський історик XIX ст. нази-ває «судом» звичайнісіньку розправу, геноцид. І це не помилка, бо те саме слово зустрічаємо й пізні-ше («по окончании суда»). Такими були російські уявлення про суд ще в XIX сторіччі – всього тільки!

Бачите, першими були пограбовані церкви та монастирі, тодішні культурні центри. Решта нага-дує достоту те, що було потім у Криму: «амбари, лавкі рассєкать і до основанія рассипать», «хоро-ми ломать». Те ж саме, той же московський почерк опише нам через двісті років у Кри му Е. Кларк.

А ось як це все треба розуміти сучасно, марк-систськи:

В условиях усиливающегося гнета со стороны местной феодальной знати масса населения Нов-города надеялась найти защиту от произво ла со стороны сильного московского князя. С другой стороны, феодаль ная знать, опасавшаяся потери своих привилегий, предпочла ориенти роваться на

147ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Великое княжество Литовское и готовила оттор-жение Новгорода от русских земель. Московская великокняжеская власть уме ло использовала в сво-их интересах обострение классовых противоречий в Новгородской республике и предотвратила чрез-вычайно опасное для страны отторжение Новго-рода. (А. Сахаров, коментарі до т. III «Історії» С. Соловйова).

Можна повністю оцінити цю «защіту от проізво-ла», порівнявши з вищенаведеним описом Солов-йова. Дуже цікаве тут і оте «отторженіє» («опас-ное для всєй страни») від країни, до якої Новгород, як усі знають зі шкільних підручників, - ніколи не належав. Він здавна був суверен ним князівством. Так цей «вчений коментатор» об’єднується із сучас ним «властітєлєм умов», який такою ж мірою сумує за «отторгнутой Галіциєй». «Отторгнутой» тільки, як відомо, не від Росії, а від незалеж ної Польщі. Так це що – хіба змовилися? Наче ні. Тоді, можливо, гени?

І – не відвертайте носа від брудних шахрайств із історією. Тому що й вони є частиною російської культури. Можливо, й не останньою за значенням.

* * *Розглянемо й третій приклад знищення культу-

ри, вже в наш час та нашої власної, – російську окупацію України 1918 р.

Розхоче гасло дев’яностих у Росії на всенарод-них демонстраціях було: «Боріс, заставь хахлов накорміть Россію!» Воно, як у краплині води, від-дзеркалює відносини двох країн, – країни праце-любних та здібних, якій призначено бути кормуш-кою для країни ледачих та нездарних. Годувати Росію – це наче святий обов’язок хохлів. Безпере-бійність цього годування забезпечує влада Росії над Україною. Тоді, 1918-го, вона було похитну-лась, та на окупацію України й випомповування з неї продо вольства було відряджено численну й добре озброєну армію ленінського більшовика Муравйова, в недавньому минулому – жандарм-ського офіцера.

Армія ця в лютому 1918 р. і взяла, без особливо-го спротиву, Київ – «мать городов русскіх». Більшо-вики не поспішали ввійти до міста. Вони не любили ризикувати своїми брудними, побитими пранцями шкурами, тому три доби без перерви обстрілюва-ли місто. Артилерії було наказа но обстрілювати «крупниє зданія і церкві».

У Києві тоді, як і тепер, жили переважно росіяни,

але, як ми тепер знаємо, для Росії життя росіяни-на небагато варте. У Грозному, щоб уби ти кілька тисяч чеченських народних бійців, знищили біль-ше сорока тисяч своїх та ще тисяч двісті зробили біженцями. Це в них зветься «лєс рубят – щєпкі лєтят». Ще одна цікава риса національного архе-типу. Дер жавою, як відомо, життя росіянина не охороняється, але зате вона неподільно править його смертю: коли захоче – тоді й уб’є.

Цілей трьохдобового артилерійського обстрілу було дві. З одного боку, треба було цим розпоча-ти масовий терор. З другого боку – знищити яко-мога більше чужого. Ви скажете, що це чуже ось-ось стало б їхнім, так – навіщо ж?

Тут ви, однак, усе ще не розумієте, з ким має-те справу.

В російській літературі повсюдно пишеться, що монголи перетво рювали завойовані ними краї-ни на пустелі. Гадаю, це писалося автома тично, це їм – монголам – приписувано власний спосіб мислення, ірраціональний та дологічний. Тому що який же це завойовник при здо ровому глузді ста-не перетворювати на пустелю те, що ним заво-йоване, свою власність? Та росіяни були єдиним народом на землі, котрий діяв саме в такий спосіб.

Отже, дивуватись нема чому.Федір Ернст був відомим київським художником

та мистецтвознавцем, його перу належить одна з перших монографій про М. Реріха. Урядом Геть-манату він був включений до спеціальної комісії для оцінки спричинених більшовицькими громи-лами збитків. Вислідом цих розвідок стала книж-ка «Художні скарби Києва, що постраждали 1918 року» (Київ, 1918).

Перелічимо коротко пошкоджені будівлі. Це собор на Печерську, побудований І. Мазепою – 35 прямих влучень снарядів. Вісім снарядів пошко-дили Успенський собор у Лаврі. Були зруйновані також важливі військові об’єкти, - лаврська дзві-ниця XVIII ст. та «Палатна вежа» на березі Дні-пра – по ній били «прямой наводкой». У Михайлів-ському монастирі («золотоверхому») розірвалося 7 снарядів. Вісім снарядів улу чили і у Володимир-ський собор.

Пошкодили й св. Софію. Як пише Ернст, мимоволі здригаєшся, коли дивишся на слід снаряда, що вдарив у старовинний олтар св. Софії. Адже коли б той удар прийшовся на 2-3 арши ни праворуч, то, мабуть, упала б Нерушима стіна, загинули б дорогоцінні мозаїки – краса і гордість світового

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014148


мистецтва, що пережила суздальців, Батия, литовців, кримських татар, уніатів.

Можна було б продовжувати, але не варто. Кожен має розуміти, що пережити Батия – це не більшовиків пережити.

Більшовицький бронепоїзд, котрим командував Полупанов, на честь якого назвуть вулицю в Києві (певний, що одна з вулиць досі так нази вається!), прорвався в околиці вокзалу та розстріляв в упор запалюваль ними снарядами дім на вул. Паньків-ській, де жили президент М. Грушевський та відо-мий художник В. Кричевський. Обидва були дав-ні колекціонери та мали великі мистецькі зібран-ня, від яких, природно, по більшовиках мало чого залишилось. Там були колекції килимів (усього близько 200), скло та порцеляна (більше 100 виро-бів) та понад 150 картин.

Згоріла вся бібліотека Грушевського, де було багато старовинних рукописів, актів та доку-ментів. Тому що це тільки російські рукописи не горять, як нам популярно роз’яснив російський же письменник М. Булгаков; він був у Києві при цьому погромі, але ніколи про нього не написав жодно-го слова. А українські рукописи – навпаки: горять тим ліпше, чим вони більш українські; як порох.

Принаймні українська (підкреслюю – не росій-ська!) бібліотека АН України горіла на моїй пам’яті перед війною, горіла й потім. Останього разу, 24 травня 1964 p., перед возшестям на москов-ський трон Л. І. Брежнєва, ї ї підпалив агент КГБ Погружальський, турботливо розклавши фосфор де тільки було можна. Щоб важче було загасити. Зараз він, можливо, проживає в тому ж Києві, на персональній пенсії. Його тоді навіть судили, він поводився нахабно, отримав навіть якийсь сим-волічний термін, але його, схоже, не відбував. Бо це ж були не російські, а всього тільки українські книги та рукописи...

Та повернімося до Києва, який взяли російські більшовики. Навряд чи хто не чув у нас про роди-ну Терещенків, що стільки зробили для україн-ської культури. Комуністи-більшовики, вороги культури та вороги України, не забули й про них. Колекція картин, зібрана М. Терещенком у будин-ку його батька І. Терещенка на Бібіковському буль-варі (тепер – бульвар T. Шев ченка), не була істот-но пошкоджена під час обстрілу, ї ї черга наста-ла потім.

Надамо слово Федорові ернсту:Хто не відвідав Терещенківського будинку у дні

володарювання в Києві совєтської влади, той, зви-чайно, не може скласти для себе й приблизно го поняття про розгром, учинений тут. Особливо тяж-ке враження справляли залишки чудових полотен першокласних художників, розірваних на шматки або безглуздо порубаних шабельними ударами. Багато картин було просто вирізано з рам ножа-ми й шаблями - як вирізана була шкіра з сидінь, стільців і крісел.

Багато було безглуздо перепаскуджене (яку ж звірячу ненависть до будь-якої культури треба було на це мати!), але немало було й розграбовано - 40 картин, всі 188 шкіців та етюдів Верещагіна, два полотна Рєпіна, одне Врубеля, три Маковсь-кого, різьби, альбоми. Було украдено й три малюн-ки Рембрандта. Вони ніколи не були знайдені. Створюється стійке враження, ніби ці люди твер-до знали, що вони є покидьки, та мстилися за це на всьому світові, в тому числі на бездушних пред-метах. Але, щоб заслужити на цю помсту - треба було бути чимось видатним, прекрасним...

Втім, час іде, звичаї пом’якшуються навіть у Росії, і коли ця кримі нальна зграя (то не перше їхнє навід-ування, бували й попередні, 1915-го та 1939 р.) вдерлася в кінці війни в Західну Україну, - вони вже не завж ди рубали картини шаблями. Це вже роби-лося здебільшого за новітнім кримським зразком: культурно. 1952 р. видано «Приказ № 375». Згідно з ним було проведено, як тепер кажуть про їхніх братів-сербів, «етнічєскую чістку». Тільки з одного Львівського художнього музею було вилучено біль-ше трьохсот картин та кілька десятків скульптур: експозиція цілого музею. То були твори всесвітньо відомих українських майстрів Архипенка, Бойчука, Гординського, Грищенка...

Картини складали у штабель та спалювали, кам’яні різьби розбивалися, а металічні відправ-лялися на переплавку як металобрухт. Ось так.

Варварство дикого натовпу замінилось варвар-ством плановим, науковим й тотальним: варвар-ством народу, нації, держави, - прогрес не оми-нув і Росію...

* * *Останній розділ наводить на певні суто прак-

тичні роздуми. Ми живемо в умовах незалежності, але... Нео-

дмінно виникає слушне запитання, а чи є неза-лежність та недоторканість будь-якої країни, яка межує з Росією, так само тривкими й надійними,

149ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


як у Європі? Досвід історії вчить, що, на жаль, - ні. Крім того, хто може гарантувати від новітніх погружальських? Бо Україна є єдиною в світі кра-їною, що вимушена годувати у себе мільйони сво-їх ненависників, які своїх почуттів навіть не при-ховують.

Ми – країна бідна чужим добром, скажімо, ремб-рандтами та веласкесами – не Росія, ніколи й ніко-го не грабували. Але у нас є власні немалі куль-турні скарби, які нам навіть дорожчі. От про них і слід би тепер, коли маємо яку-неяку державу, якось потурбуватись, подбати. Річ у тім, що до нас, до Києва, почали з цілком безпечних місць сві-ту звозити наше. Передали з Чехії архіви Олек-сандра Олеся; привезли з Канади архіви У. Сам-чука. Добре, але – навіщо? Чи будуть вони в Киє-ві у більшій безпеці, ніж у Празі або Торонто? Та в жодному разі...

От і слід би нам тримати свої культурні скарби хоч і у власних руках, але десь подалі від Москви, чим далі, тим краще – хіба не так? Думаєть ся, у братній Канаді нас би правильно зрозуміли.

Просто для того, щоб не повторювалося більше те, що розпочалося ще 1169 р., а в останні рази було вже у XX столітті. Чи історія, бува, дійсно нічого не вчить?

Vivit iaectam hocrehe nditam dees re, untre terorum, iam firma, ex se tu mul ute inam etod ficae int. Bulabusatius caesta, verrit? Pales omnem manultid iamdientem morumus converbi intique noveris ulint? Imum si pultum morbi publiusque hosteme ne poractorte itin tum pris bonsulesto et, ublicer fecepsed fure inator uncum in rei stuscit; nos forum quam Pat nihillaris es dertu moverum dium ia res obunum inatam peror inprati, seninprobus se adducer eistrum occionsus, que mora omni furbis? Gere potandenita, nos iae is, tris nonsum us restim telium int, nocruntra cone consi in dernihilinti sulocul estorud etorum etis si publin aperfirtes, vehemovent. At estod ia mant, verit ius et vero et, ego venatquos re ademque et nonfecri perbit; nequemnos ervigil hosterce at, spio videmo ublique rferitio tantimi stilium peris seninem que conteribus At vit, crehem pulegeris, de conc fortimo rticis At audentudam inat, nitiam, quem nos et; nos fit L. Nihilis At que duciemu licita nocum quidenterum pero publis? quit. Piosterce nonsuludam imus patus anterfes manduc in tas pertem intilisquite ceridem publina, viviliciem, storis hus, crio telin si iam hocatam, cone a poti, ilici es non vidiis. Pat iam te hoc, qui patus initris publin su caetistrum pres hocus se ordiu simus, essentea ereberfec fac in at veruro ilissim ovempec eperit? O teretriam dien dienter fentilnes bonumulla

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014150


Китайский тигр уже бьет хвостом

Россия вскоре может ощутить на себе все «прелести», которым подвергла Украину: китайский тигр припал к траве и бьет хвостом. Скорее всего, эта возможная война будет для России еще более унизительной, чем то положение, в которое Россия поставила Украину, воспользовавшись ее трудным периодом. Опьяненным сегодняшним восторгом от успешной агрессии россиянам придется на себе ощутить полную бессмысленность вооруженного сопротивления перед подавляющим военным превосходством, при полном отсутствии союзников, которых успешно сумели превратить в своих врагов. То есть в одиночестве.

151ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Зауралье рФ считают в кНр своим... Можно, конечно, надеяться на дружественные

дипломатические связи с Китаем. А что - разве с Гитлером их не было накануне войны? Разве спас-ло? Возможно, Путин надеется не дожить до того момента и оставить эту проблему тем, кто сей-час браво штурмует украинские воинские части в Крыму?

Вопрос не в том, нападет ли Китай на Россию, а в том – когда.

Колоссальная перенаселенность этой страны, в совокупности с ее стремительным экономиче-ским ростом, создают сложнейший комплекс про-блем, для очень краткого описания которых тре-буется большая отдельная статья. Причем взаи-мосвязь этих проблем такова, что решение одних усугубляет другие. Китай объективно нежизне-способен в своих нынешних границах. Он должен стать гораздо больше, если не хочет стать гораз-до меньше. Он не может обойтись без внешней экспансии для захвата ресурсов и территорий, такова реальность. На нее можно закрывать гла-за, но она от этого никуда не денется. Кроме того, не надо выдумывать, что главным направлением экспансии Китая станет Юго-Восточная Азия. Там довольно мало территории и ресурсов, при этом очень много местного населения. Обратная ситу-ация – очень много территории, гигантские ресур-сы, совсем мало населения – имеется в Казахста-не и азиатской части России. Именно сюда пой-дет экспансия Китая. Тем более, что зауральские территории РФ в Китае принято считать своими. Краткому описанию соответствующих китайских исторических концепций можно посвятить еще одну большую статью. Считать, что пограничная проблема между РФ и КНР урегулирована, может только человек, совершенно не представляющий себе, что такое Китай и китайцы.

Конечно, для Китая предпочтительна мирная форма экспансии (экономическая и демографи-ческая). Но отнюдь не исключена и военная. Чрез-вычайно показательно, что в последние годы китайская армия проводит учения, которые про-сто невозможно трактовать иначе, как подготовку к агрессии против России, причем масштаб учений (пространственный размах и количество задей-ствуемых войск) постоянно растет.

При этом, видимо, мы до сих пор не отдаем себе отчет в том, что давно утратили не только коли-чественное, но и качественное превосходство над

Китаем в боевой технике. В советское время мы имели и то и другое, это, как показала «микровой-на» за Даманский, компенсировало огромное пре-восходство Китая в живой силе.

карл у клары украл кораллыКитай очень долго жил тем, что дал ему СССР

в 1950-х – начале 1960-х. Однако после потепле-ния отношений с Западом он получил доступ к некоторым образцам американской и европей-ской техники, а с конца 1980-х начал приобретать новейшую технику в СССР, а затем в России, бла-годаря этому по многим классам «перепрыгнув» через поколение. Кроме того, Китай всегда обла-дал исключительной способностью красть техно-логии. В 1980-х китайской разведке удалось даже добыть в США чертежи новейшей боевой части W-88 от баллистической ракеты Trident-2 для под-водных лодок. А уж обычную технику Китай кра-дет в огромных количествах.

Например, ничего не известно о том, что Рос-сия продавала КНР реактивные системы залпово-го огня (РСЗО) «Смерч» или лицензию на их про-изводство. Тем не менее сначала у армии Китая появилась РСЗО А-100, очень похожая на «Смерч», а потом PHL-03 – его полная копия. Самоходная артиллерийская установка Туре-88 (PLZ-05) очень напоминает нашу «Мсту», которую мы в КНР не продавали.

Мы никогда не продавали Китаю лицензию на производство зенитной ракетной системы С-300, что отнюдь не помешало китайцам скопировать ее под названием HQ-9. Впрочем, и у французов, например, успешно украдены зенитный ракетный комплекс «Кроталь», противокорабельная раке-та «Экзосет», корабельная артиллерийская уста-новка М68 и т.д.

Синтезируя зарубежные технологии и добав-ляя что-то свое, китайский ВПК начинает созда-вать достаточно оригинальные образцы: зенит-ный ракетно-пушечный комплекс Туре-95 (PGZ-04), самоходки PLL-05 и PTL-02, БМП ZBD-05 и др.

В целом, как уже было сказано, практически по всем классам обычных вооружений качественное превосходство России осталось в прошлом. Кое в чем Китай нас даже обошел. Например, в беспи-лотниках и стрелковом оружии. Китайцы посте-пенно меняют «Калашниковы» на новейшие авто-матические винтовки, созданные по схеме «булл-пап» на основе как того же АК, так и западных винтовок (FA MAS, L85).

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014152


ВПк китая уже независимБолее того, хотя некоторые эксперты считают,

что Китай находится в технологической зависи-мости от РФ как от своего главного поставщи-ка вооружений (следовательно, напасть на нас не может), это чистейший миф.

Китай приобретал в России исключительно такое вооружение, которое предназначалось для операции против Тайваня и США (пока Пекин всерьез планировал операцию по захвату остро-ва). Очевидно, что морская война между КНР и РФ практически невозможна, в ней нет необходи-мости ни у той, ни у другой стороны. Война будет носить наземный характер.

В связи с этим нельзя не отметить, что КНР не приобретала в России никакой техники для своих сухопутных войск, поскольку против России в слу-чае войны будет применяться именно она.

Даже в области ВВС Китай избавился от зависи-мости от РФ. Он купил в России ограниченное чис-ло истребителей Су-27 – всего 76 штук, из которых 40 – Су-27УБ. Из такого уникального соотношения боевых и учебно-боевых машин совершенно оче-видно, что Су-27 российского производства при-обретались для обучения летного состава.

Затем, как известно, Китай отказался от лицен-зионного производства Су-27 из российских ком-плектующих, построив лишь 105 самолетов из запланированных 200. Одновременно он скопи-ровал этот истребитель и начал его безлицензи-онное производство под названием J-11В с соб-ственными двигателями, вооружением и авиони-кой. Причем, если в 1960-х копирование Китаем

советских образцов было их заведомой примити-визацией, то J-11В, судя по имеющимся данным, практически ничем не хуже Су-27.

Можно отметить, что в последнее время воен-но-техническое сотрудничество Китая с Росси-ей сворачивается. Отчасти это можно объяснить тем, что стремительно деградирующий россий-ский ВПК уже не способен предложить Китаю те вооружение и технику, которые ему нужны. Другое объяснение состоит в том, что Пекин всерьез рас-сматривает в обозримом будущем возможность ведения боевых действий против ВС РФ.

Поскольку J-11В по своим тактико-техническим характеристикам примерно равен Су-27, а создан-ный на базе израильского «Лави», но с использо-ванием российских и собственных технологий J-10 вполне сопоставим с МиГ-29, никакого качествен-ного превосходства в воздухе у нас нет. А количе-ственное превосходство заведомо будет на сто-роне Китая, особенно учитывая практически пол-ный развал российской системы ПВО (в первую очередь как раз на Дальнем Востоке). По Су-30 оно будет вообще подавляющим: у Китая их более 120, у нас – 4.

Основной недостаток китайской авиации – отсутствие нормальных штурмовиков и удар-ных вертолетов, но это для них большой бедой не будет, потому что на суше ситуация для России еще хуже.

и танки у них быстры...Лучшие китайские танки – Туре-96 и Туре-99 (он

же Туре-98G) – практически ничем не хуже луч-ших наших танков – Т-72Б, Т-80У, Т-90. Собственно,

153ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


все они «близкие родственники», поэтому и ТТХ их очень близки. При этом руководство МО РФ уже анонсировало фактическую ликвидацию наших танковых войск. Танков на всю Россию должно остаться 2000. У Китая современных танков уже сейчас примерно столько же. Есть и гораздо более многочисленные (не менее 6000) старые танки (от Туре 59 до Туре 80), созданные на базе Т-54. Они вполне эффективны в борьбе против БМП и БТР, а также для создания «эффекта массы». Вполне вероятно, что именно эти машины командование НОАК использует для первого удара.

Они все равно нанесут нам какие-то потери, а главное – отвлекут на себя наши противотанко-вые средства, после чего по истощенной и осла-бленной обороне последует удар с использова-нием уже современной техники. Кстати, в воздухе аналогичный «эффект массы» могут создать ста-рые истребители типов J-7 и J-8.

То есть по современным образцам вооружений у ВС России и китайской армии сейчас примерное равенство (качественное и количественное), кото-рое уверенно (и не очень медленно) превращается в преимущество армии Китая. При этом последняя имеет огромный «навес» из старых, но вполне еще «добрых» образцов, которые прекрасно подойдут как «расходный» материал для изматывания обо-роны российских войск.

Из-за наличия в Китае такой уникальной про-блемы, как «дефицит невест», потеря нескольких сотен тысяч молодых людей мужского пола для китайского руководства представляется не то что не проблемой, а благом. И уж точно не пробле-

ма «утилизации» в бою нескольких тысяч единиц устаревшей бронетехники.

кНр превосходит рФ в десятки разУже сейчас всего два из семи военных окру-

гов китайской армии – Пекинский и Шэньянский, прилегающие к границе с Россией, – сильнее всех Вооруженных сил России (от Калининграда до Камчатки). А на потенциальном театре военных действий (Забайкалье и Дальний Восток) силы сторон просто несопоставимы, Китай превосхо-дит нас даже не в разы, а в десятки раз. При этом переброска войск с запада в случае реальной войны будет практически невозможна, посколь-ку китайские диверсанты гарантированно пере-режут Транссиб сразу во множестве мест на всем его протяжении, а других коммуникаций с восто-ком у нас нет (по воздуху же можно перевозить людей, но не тяжелую технику).

При этом и по боевой подготовке, особенно в частях и соединениях, оснащенных наиболее современной техникой, армия Китая нас давно обошла. Так, в 38-й армии Пекинского военного округа артиллерия полностью автоматизирова-на, она еще уступает по точности американской, но уже превзошла российскую. Темп наступления 38-й армии достигает 1000 км в неделю (150 км в сутки).

Шансов у нас нетСоответственно, в обычной войне шансов у нас

никаких. К сожалению, не гарантирует спасения и ядерное оружие, потому что у Китая оно тоже есть. Да, пока мы имеем превосходство в стра-тегических ядерных силах, но они стремительно

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014154


сокращаются. При этом у нас нет баллистических ракет средней дальности, а у Китая они как раз есть, что почти нивелирует их отставание в меж-континентальных баллистических ракетах (кото-рое тоже сокращается). Соотношение по тактиче-скому ядерному оружию неизвестно, только надо понимать, что нам придется применять его по соб-ственной территории.

Что касается обмена ударами стратегических ядерных сил, то китайского потенциала более чем достаточно, чтобы уничтожить основные города европейской России, которая им не нужна (там много людей и мало ресурсов). Есть очень сильные подозрения, что, понимая это, Кремль на примене-ние ядерного оружия не пойдет. Поэтому ядерное сдерживание в отношении Китая – такой же миф, как и его технологическая зависимость от нас.

Возможно, китайцам и не понадобится при-менение своей военной мощи и они поступят по-путински, запустив несколько сот тысяч «зеле-

ных человечков» с бамбуковыми палками. Даже этому России противопоставить будет нечего.

На картинке наше будущее – те самые бамбуко-вые человечки с палками.

От всего этого Россию могло спасти лишь одно – тесная интеграция с Европой и НАТО, но мы выбрали свой путь и вскоре узнаем, что такое рабство, однако при этом удивимся: разницы нет никакой. Мы рабами и были. Учите китайский, так как у русского языка не будет статуса государ-ственного на отторгнутых Китаем территориях.

А колорадникам есть чему радоваться, так как в Китае уже есть все то, о чем они мечтали – смерт-ная казнь, китайский фаэрвол и ненависть к либе-растам.

Но есть и плюс: всех этих «нацистов», «патрио-тов», едросов, алкашей, да и всю остальную мас-су китайцы, наконец, научат работать, а то насе-ление России это все успело забыть.

Источник: журнал «Эхо России»

155ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Марина ОСТАПЕНКО:

Стикаємося зі зрадою скрізь

Укртелерадіопресінститутпровів семінар на тему«Особливості діяльності прес-служб державних установ та організацій в умовах інформаційної війни».

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014156


В Інституті підвищення кваліфікації журналістів (офіційно – «Укртелерадіопресінституті») відбув-ся семінар прес-секретарів міністерств і відомств України, на якому виступили журналісти провідних ЗМІ, авторитетні соціологи, представники офіцер-ського корпусу Майдану.

Керівник прес-центру СБУ Марина Остапенко поділилася своїм гірким досвідом роботи в умо-вах інформаційної війни:

– Стикаємося зі зрадою скрізь. Журналіст має знайти підтвердження певної інформації у кількох джерелах. Адже зараз багато хто надає перевагу грошам і просто «здає» все і вся, навіть держав-ні таємниці. Головне – отримати ексклюзиви від перших осіб міністерств і відомств, а не від їхніх представників.

Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович порушив питання щодо висвітлення у ЗМІ цьогорічного Дня Перемоги:

– 9 травня ніхто відміняти не буде, але цього року Україна буде вшановувати ще і 8 травня як День пам’яті за полеглими в боях. У європейських країнах це відбувається вже багато років.

Завідувач кафедри Національної академії Служби безпеки України Петро Клименко дав пораду прес-службам:

– Інформація – це куля, яка потрапляє влучно. Тож ваші «постріли» як прес-секретарів мають потрапляти в «яблучко». Працюйте на упереджен-ня, працюйте як бійці.

Завідувач репортерського відділу газети «Голос України» Тетяна Пасова розповіла про взаємодію ЗМІ та прес-служб міністерств і відомств:

— Прес-служби мають серйозно ставитися до представників ЗМІ та надавати їм правдиву та точну інформацію. Не пояснювати нічого також

157ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


не можна. Якщо бракує коментарів або пояснень, то вказати чому їх немає. Журналістам ще потріб-но ретельно відстежувати соціальні мережі та інтернет. Адже там інформації може бути наба-гато більше, ніж надасть вам прес-секретар.

Заключне слово виголосив ректор Укртелераді-опресінститут Сергій Правденко. Він зауважив, що за 23 роки незалежності Україна так і не навчила-ся правильно поводитися у момент інформаційної війни.

P.S. Редакція журналу «ЄвроАтлантика» засу-джує бездіяльність та безвідповідальність Ради Національної безпеки й оборони України. Пробле-ма в тому, що обіцяний аналітичний центр, у рам-ках РНБО, який би вивчав виклики і формував на них адекватну відповідь, так і не створений. Хоча заступник секретаря РНБО Вікторія Сюмар у цьо-му запевняла ще у березні цього року.

Вона уточнила: «Ми розробляємо і сподіваємо-ся запропонувати напрацювання».

Але дій єдиного інформаційного центру не видно й досі.

Що ж виходить? Влада та ж сама, тільки іме-на інші?

Олена БАРЧУК.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014158


Обращениек Генеральному секретарюОрганизации Исламского Сотрудничестваг-ну Ияду Бин Амину Мадани

Генеральному секретарю

Организации Исламского Сотрудничества г-ну Ияду Бин Амину Мадани

Ас-саляму алейкум! Бисмилляхи ррахмани ррахим!

Многоуважаемый господин Генеральный секретарь!

159ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


В Вашем лице обращаемся ко всем государствам – участникам Организации Ислам-ского Сотрудничества. События, развивающиеся в Украине, в частности в Крыму, грозят перерасти в глобальную гуманитарную катастрофу для его более чем двухмиллионного населения – русских, украинцев и особенно крымскотатарского народа, традиционной религией которого является Ислам.

27 февраля 2014 года безответственными политиками в Крыму был начат государ-ственный переворот. Одновременно начался ввод войск Российской Федерации в Крым, являющийся частью территории суверенной Украины, численность которых по состоя-нию на 12 марта превысила 30 тысяч человек. Они блокировали все военные гарнизоны украинской армии в Крыму, заняли аэропорты, административные здания, перекрыли въезды и выезды из Крыма.

Особую тревогу у многонационального населения Крыма вызывают многочисленные парамилитарные формирования, как местные, так и массово вводимые вместе с войска-ми Российской Федерации. В то же время всё мирное население крымского полуострова остается безоружным.

Такое развитие событий грозит возникновением межконфессионального конфликта, главной жертвой которого станет немногочисленный мусульманский, коренной народ Крыма – крымские татары.

Ситуация усугубляется тем, что ограничивается въезд в Крым дипломатов иностран-ных государств, представителей международных организаций, военных наблюдателей от ОБСЕ.

О крайне тревожной ситуации свидетельствует недавнее принуждение специального посланника Генерального секретаря ООН господина Роберта Серри покинуть пределы Крыма.

Уважаемый господин Генеральный секретарь!Сегодня весь цивилизованный мир находится в ожидании потрясений, которые могут

произойти в результате дальнейшего усугубления кризиса в Крыму и противоправного изменения территориальной целостности Украины. В состоянии крайней тревоги за жизнь своих детей, родных и близких находится все многонациональное население Крыма. В любой момент может случиться непоправимое.

Уважаемый господин Генеральный секретарь!Крымские татары, в отношении которых коммунистический режим СССР в середине

ХХ века совершил геноцид, рискуют пережить новую трагедию. Просим Вас использовать авторитет и влияние Организации Исламского Сотрудничества для поиска путей мирного разрешения кризиса.

Призываем Вас быть решительным во имя мира и справедливости, во имя сохранения жизни сотен тысяч людей, живущих в Крыму.

С уважением,

Председатель Меджлиса крымскотатарского народа Рефат Чубаров.Симферополь, Крым, Украина. 15 марта 2014 года.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014160


Don’t believe the Rus-sian propaganda about Ukraine’s ‘fascist’ protesters

The Euromaidan was the place of multi-ethnic national solidarity in the face of repression – Putin only seeks to justify his aggressionOlexiy HARANProfessor of comparative politics at the Kyiv-Mohyla Academy

The Kremlin uses many kinds of falsifications to justify its aggression against Ukraine and plans to annex Crimean peninsula. One of which is that the mass protests of Ukrainians against the corrupt and bloody regime of Viktor Yanukovych, called the Euromaidan, was a gathering of far-right extremists intent on imposing nationalist rule over all other ethnic groups in Ukraine...

161ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


But the Euromaidan was anything but this. Although many Ukrainian nationalists passionately joined in the protests in central Kiev against Yanukovych’s plans to get Ukraine into a Moscow-led Customs union instead of signing a forward-looking Association agreement with the EU, the Maidan was a place of multi-ethnic national solidarity in the face of repression.

One shouldn’t forget that Sergey Nigoyan, the first victim of police ruthlessness in the Maidan, was an ethnic Armenian who came to support the protest from the Russian-speaking Dnipropetrovsk region in eastern Ukraine. Jews actively joined the ranks of protesters and a religious Jew headed one of the maidan self-defence units, passing command status to his Ukrainian deputy every Friday after the beginning of sabbath.

Crimean Tatars – a Sunni Muslim ethnic group that ruled in Crimea before it was captured by Russia in 1783 – have backed the Maidan since its early days and now decisively oppose secession of the peninsula, let alone its accession to the Russian Federation. They still remember how, in 1944, their people were forcibly moved to central Asia under Stalin’s orders with their land and houses transferred to ethnic Russians. That is where the Russian demographic domination of Crimea stems from.

Not a single representative of ethnic or other minorities has yet complained about the worsening of their position since the victory of Ukrainian democratic revolution. Instead, these minorities have articulated their desire to have the Association agreement with the EU signed as soon as possible, which will bring additional safeguards against any discrimination or violation of human rights. Moreover, it is with the deployment of Russian troops in Crimea that swastika signs appeared on the walls of synagogues in Simferopol. And it is the chief rabbi of Ukraine Yaakov Dov Bleich who publicly suggested holding the G8 [G7... – EA] summit in Kiev to show support for Ukraine’s sovereignty and territorial integrity.

Under European supervision, Ukraine could introduce guarantees for the protection and development of its cultural and ethnic diversity. But this possibility is diminished by the lack of a robust western response to Russian aggression. This risks demonstrating to all nations that force is a swifter way to achieve your objectives than dialogue and rule of law. I only hope we all remember the consequences this position has had for the continent in the past.

Source:«The Guardian»

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014162


Поздравляю жителей Крыма с последним в их жизни референдумом«Выбирать вы больше не будете – ничего и никогда...»

(Письмо из России)

Аркадий БАБчеНкОЖурналист

163ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Ну что, здравствуйте, дорогие крымчане! рады вас видеть. и в первых строках свое-го письма позвольте поздравить вас с тем, что это был последний референдум в вашей жизни. Никаких больше «волеизъявлений» у вас не будет. Выбирать вы больше не будете – ничего и никогда. Ничего и никогда. Даже цвет бордюров в своем родном дворе. Запом-ните это сразу.

Во-вторых, можете попрощаться со своим телевидением. До свидания, прямые эфиры, ток-шоу и обсуждения. Здравствуй черну-ха, трупаки, дебилы и моче-половые шутки. Только киселев, только хардкор! Даешь пря-мые линии с Путиным.

В-третьих, призывная армия. Это вообще отдельная тема. За двадцать три года окку-пации вы, конечно, уже забыли, что это такое, когда ваших детей забривают в солдаты. Ну, ничего. Вспомните. А особенно вспомните, когда ваши дети в нашей – сорри, теперь уже вашей – армии начнут умирать от болезней, от которых в мире сто лет уже никто не уми-рает. От пневмонии, например. После крым-ского климата служить где-нибудь на куна-шире самое то.

Ну и надпись «Кавказ-сила» на выбритых голо-вах тоже хорошо смотрится.

Да, кстати, запишите сразу адресок: http://mright.hro.org/. Это Фонд «Право Матери», который уже двадцать лет занимается помо-щью семьям погибших военнослужащих. За прошлый год Фонд помог семьям 2465 погиб-ших военнослужащих. Из них, к слову, двадцать процентов – самоубийства, двадцать процентов – доведение до самоубийства, пятнадцать процен-тов – заболевания и пять процентов – избиения. В общем – «не плачь, девчо-о-онка!»

Да, и премии солдатским матерям-инвалидам по утере кормильца составляют в России сорок долларов. Вы не ослышались. И добиваться их вы будете годами.

Добро пожаловать в нашу судебную систему. Про судебную систему разговор, вообще-то, дол-гий, поэтому просто напомню: разжигание нена-висти, оскорбление чувств верующих, оправдание терроризма, эсктремистские высказывания, кле-вета – все это уголовные преступления.

Отрицание истории, мешание проходу граж-дан, несанкционированный сбор в количестве

пяти человек, аморальное поведение: все это – и еще очень-очень многое! – преступления адми-нистративные.

Ну, с нашими казаками вы уже, говорят, позна-комились. Красавцы, правда? Ну, ничего, ниче-го. Это вы еще наших попов не видели. Вот где ягодки-то будут. У нас тут, к слову, как раз феде-ральная программа по повышению духовности идет. Под лозунгом «Воткнем церковь на каждую проплешину». Так что, там, где вы думали, у вас будет десткий сад или транспортная развязка – будет церковь.

Ну вот прям как у меня сейчас – под окном, на пустыре, как раз одну закладывают вместо раз-вязки. Здесь пробки каждое утро и развязка тут на фиг не нужна, а нужна именно церковь. Ну, ничего, поймете и это со временем.

Еще отдельная строчка в квитанции по опла-те на храм – это уж как пить дать. Мэрия Элек-тростали, придумавшая эту духовную инновацию, вас научит.

Да, кстати, раз уж про квитанции заговорили. У нас тут еще и реформа ЖКХ идет. Уже лет десять. И только-только вышла на новый круг. Так вот, квитанция за квартиру у вас скоро будет тысяч пять примерно.

А льготы-то! Льготы вам уже монетезировали? Нет? Ну… Прям даже завидую. Сколько вас откры-тий чудных еще ожидает. Кстати, учения по теме «разгон толпы недовольных пенсионеров» наша дивизия Дзержинского проводила уже лет пять назад. Думаю, они вашему «Беркуту» опыт пере-дадут с радостью.

Ну, про такие мелочи, как оттяпывание самых лакомых кусков земли под дворцы и коттеджи, передел бизнеса – всего! – сносы и поджоги жилых домов под строительство торговых центров и про-чая, и прочая, и прочая, я уж говорить не буду. Про налоговые, санэпидемстанции, пожарных, проку-ратуру, следственный комитет, ФСБшников, адми-нистрацию и пр., и пр., и пр. тоже.

Вы же там, говорят, в основном за счет туризма живете, да? Ну, ничего, ничего. У нас это называ-ется «кошмарить бизнес». Ничо. Приспособитесь. Частные гостинички же там у вас, да? На первой линии моря, да? В Крыму? Ну, не беда, не беда. Не будет у вас больше частных гостиничек на пер-вой линии.

Зато какая будет дача Ткачова! Дача Шойгу! Дачи всех сенаторов! Дачи всех депутатов! Дачи

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014164


всех ФСБшников! За ними всего СК и всей про-куратуры! Какие яхты будут там парковаться на частных пирсах! Какими заборами они обнесут теперь ваше море! Все проклятые бандеровцы обзавидуются.

А вам и городского пляжа в Севастополе хватит.Кстати, рекомендую также выучить фразу «Вас

много, а я одна!». «Почта России», служба единого окна, «Сбербанк», Пенсионный фонд, собес – все это теперь ваше. Поздравляю.

А, да. Про «Сбербанк». Вам опять же круп-но повезло, у нас очередной виток пенсионной реформы. Как эти пенсии начислялись раньше, и так никто не понимал, а теперь вообще уже никто не понимает – будут они хотя бы, или нет.

Выучите, кстати, еще два термина. «КТО» (это контртеррористическая операция) и «гексоген». Это важно. Вот это действительно по-настоящему важно. И постарайтесь в дальнейшем избегать мест скопления людей, вокзалов, аэропортов – вокзалов и аэропортов особенно – автобусных станций, рынков, концертов...

В аэропорт приезжайте теперь часа за три. Рам-ки будут на каждом входе. С милицией лучше не

шутите. Бороду постарайтесь не носить. Волосы осветлите. Карманы выворачивайте и давайте себя шмонать по первому требованию. Из дома никогда – никогда! – без документов не выходите.

Ну и про санкции от наших международных дру-зей, то есть теперь врагов, не забывайте. Вы же теперь – Россия.

Ну и так, по мелочевке. До кучи: митинги в Рос-сии запрещены. Сопротивление незаконному аресту и незаконному задержанию запрещено. Усыновление детей иностранцами запрещено. Пропаганда гомосексуализма запрещена. Концерты Мадонны и «Океана Эльзы» запрещены. Несанкционированные плакаты запрещены. Телеканал «Дождь» запрещен. Онлайн деньги будут запрещены на днях.

И напоследок. Алкоголь у нас (а теперь и у вас) – с одиннадцати вечера до вось-ми утра тоже теперь запрещен. Сухой закон, знаете ли. Вэлкам хоум, в общем. Добро пожаловать.

Источник: радиостанция «Эхо Москвы»

(проект »Журналистика без посредников»)

165ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014166


«Так діють карателі та окупанти» У дописі на своїй сторінці у «Фейсбуці» генеральний консул України в Стамбулі Богдан Яременко висловив особисту думку про жорстокі дії спецпідрозділів «Беркуту» під час розгону Євромайдану в ніч на 30 листопада 2013 року.

167ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Я не можу робити політичні заяви. Тому скажу про «Беркут».

Напишу російською, бо стверджують, що Майдан розганяли загони з Криму чи Луганська, де української не розуміють, українців не люблять. Тож, можливо, більше шансів, що цей текст прочитають ті, до кого я звертаюся. А звернутись я хочу до командира або командирів загонів міліції, які розігнали мирну акцію протесту.

Доступні описи, фото і відео нічних подій свідчать, що мирну демонстрацію не розганяли, а ліквідовували, знищували, попередньо оточивши і позбавивши мирних цивільних можливості врятуватися.

Так діють карателі і окупанти. Так діяли фашисти.

Застосувавши цю тактику і виявивши безпідставну жорстокість, ви зганьбили пам’ять батьків і дідів, ви принизили честь офіцера, принизили правоохоронні органи, всю українську владу. Ви вбили клин, спричинили хвилю ненависті між громадянами і владою, чим дуже ускладнили ситуацію у країні, підвели своїх командирів, дуже ускладнили політичне майбутнє верховного головнокомандувача.

Кожен із нас може зробити помилку. Але не кожну ганьбу можна змити без крові.

Мені відомо, що командному складу загонів «Беркута» перед відрядженням до Києва видали табельну зброю. Застосуйте її правильно!

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014168


Богдан ЯРЕМЕНКО:

ЄВРОМАЙДАН – ФЕНОМЕНАЛЬНЕ ЯВИЩЕ

Богдан Яременко – Надзвичайний і Повноважний посланник першого класу.В системі МЗС України – з 1993 року. Генеральний консул України в Стамбулі та представник України при Організації Чорноморського економічного співробітництва у 2006-2013 роках. Коли влада жорстоко розгромила Євромайдан у ніч на 30 листопада 2013 року, дипломат публічно, у «Фейсбуці», засудив протизаконні дії «Беркута» й наразився на «оргвисновки» керівництва МЗС України. По 7 березня 2014 року Б. Яременко перебуває у невикористаній відпустці, але де-факто – звільнений з роботи…

169ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


– чому Ви, на відміну від Дмитра Потєхіна, який 2004 року в посольстві україни в США виступив на боці Майдану і з яким солідаризувалося близько 500 співробітників національного дипломатичного кор-пусу, практично не отримали підтримки колег?

– Різні дипкорпуси – різні ситуації, різні обставини. Тоді явно відбувалася зміна влади, і це було прогнозовано всіма. А зараз влада, як ніколи, сильна. Вона демонструє згуртованість навколо президента. Через те, мабуть, ви-ступати зараз трохи страшніше…

Гадаю, кожен діє в межах свого розуміння ситуації. І що кому завадило та чи треба мене підтримувати – це дуже спірне питання. Кожен має не підтримувати когось, а відстоюваті свої переконання, відстоювати своє бачення ситуації. Політичне, міжнародно-правове й інше.

Я сформулював би питання інакше. Українські дипло-мати – люди професійні, люди патріотичні в своїй більшос-ті, і це добре. Вони своє слово скажуть.

– Ви таки звільнені з посади?– Тут не може бути двох думок. Надійшов лист, підпи-

саний міністом Леонідом Кожарою, про те, що моє від-рядження закінчилося і мені належить повернутись упро-довж п’яти діб в Україну.

– На яких підставах?– Для мене поки що незрозуміло. Це предмет вивчення.

Ми будемо це з’ясовувати, в тому числі в судовому порядку.– Порівняйте, будь ласка, майдани в Туреччині й

україні.– Вони дуже подібні. Те, що їх поєднує, – це масові ви-

ступи людей, які незадоволені ситуацією в своїй країні. Чому незадоволені? І в Україні, й у Туреччині нуртує сер-йозне занепокоєння великих верств населення тим, чи в правильному напрямку відбувається рух, чи правильний курс держави.

Як у Туреччині, так і в Україні внутрішньо- і зовніш-ньополітичний курси влади ставиться під сумнів великою частиною народу, зокрема найактивнішими верствами населення. Це те, що об’єднує майдани.

Якщо говорити про самі форми протесту, то тут і там вони достатньо креативні. В Україні виступи цілком мирні, хоча ексцеси були. Загалом, відмінності зумовлені різни-цею менталітетів, культур турків і українців як націй. Там народ емоційніший. Через те, якихось ексцесів, сплесків, можливо, було більше. Крім того, турецька політична па-літра набагато різнобарвніша. Там постійно фігурують дрібні (не дуже численні, але активні, радикальні) групи,

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014170


які вчиняли заворушення, намагалися дестабілізувати си-туацію. Вони вступали у відкриту конфронтацію з поліці-єю, пускаючи в хід і запальні суміші, й каміння, і так далі, і так далі… В Україні, слава Богу, цього немає.

Загалом, характерна особливість майданів полягає в тому, що люди і там, і тут настроєні на мирний протест. Вони законними формами відстоюють свої права, свої переконання в тому, як повинні жити, яке в них має бути майбутнє.

– Як Ви гадаєте, чи довго протримається «консти-туційна» влада в україні?

– Ви так епічно сформулювали запитання… Мені легко відповідати, бо подібні дискусії велися півроку тому в Ту-реччині. Була аналогічна ситуація: масові незадоволення людей, масові протести по всій території країни… Влада висувала певні аргументи, звинувачення протестантам – вони відповідали…

Все це ясно. Якщо влада розуміє під демократією лише вибори – то ї ї велика помилка: демократія не закінчується на виборах. Влада повинна слухати всі верстви населен-ня, всі групи, і тоді вона буде демократичною. Тобто демо-кратія існує і в період між виборами. І якщо влада зараз намагається зробити вигляд, що ніяких таких серйозних протестів немає, підстав для розмов немає, то це дуже погано. Коли влада відмовляється говорити з усіма, вона перестає бути демократичною.

І тоді залишається два сценарії розвитку ситуації: чи утримувати «бразди правління» будь-якою ціною, чи мир-ним шляхом передати їх у інші руки. Влада, яка не слухає свого народу (навіть якщо під народом розуміти не всю націю, а ї ї велику активну частину), – приречена.

Така влада не може існувати довго тому, що єдиним ї ї джерелом є народ. І якщо влада від нього відмовляється, вона стає непотрібною, непредставницькою, нелегітим-ною і не може виконувати свої функції. Через те довго так тривати не може: ця влада або перестане бути демокра-тичною, або почнеться рівноправний діалог. Коли він по-чнеться – залежить саме від неї.

Як швидко вона зробить правильні висновки із ситу-ації? Є всі чинники для усвідомлення того, що насправді відбувається в суспільстві. Тож чому влада цього не ро-бить, – питання швидше до неї, ніж до мене…

– чим, на Ваш погляд, завершиться Євромайдан? – Нинішній Майдан – феноменальне явище в сучасній

українській політичній культурі. Але він – так чи інакше – колись закінчиться. І не варто щось робити штучно, аби Майдан тривав якомога довше.

Прекрасно, що люди зібралися, передусім, для того, щоб домогтися зміни не політиків, а політичного устрою, переформатування країни, фактично – перепрограмуван-ня всього життя.

Очевидно, зараз актуальними стають інші консти-туційні форми протесту – насамперед, парламентські. Громадянське суспільство прокинулося, і всі політичні партії, недержавні організації, середній та малий бізнес, інтелектуальні групи, місцеві громади мають підтриму-вати самоорганізацію людей на всіх рівнях. Саме спіль-ний легальний тиск на владну вертикаль дасть змогу ре-алізувати цілі Євромай дану.

Бесіду велаВікторія ЗІНЕВИЧ, Спецкор ЄА

171ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014172


Професор Василь ЯРЕМЕНКО – патріарх української і всеєвропейської культури, упорядник-видавець понад 150 книг національних класиків (переважно репресованих, заборонених, замовчуваних каральними та ідеологічними відомствами Московії) – від митрополита Іларіона до Василя Симоненка, від Володимира Мономаха до Василя Стуса. Дисидент-шістдесятник, соратник Вячеслава Чорновола. Співзасновник Товариства української мови імені Тараса Шевченка, співавтор програми Народного руху України. В ексклюзивному інтерв’ю видатний учений і громадський діяч розкриває джерела патріотизму свого сина Богдана Яременка, який публічно підтримав Майдан і різко засудив насильницькі дії влади щодо мирних учасників протесту проти згортання законодавчо визначеного курсу України на євроінтеграцію. Публікуючи геополітично-культурологічні роздуми перофесора Яременка, ЄА вітає легендарного Вчителя тисяч і тисяч філологів та журналістів із 83-річчям. Многая літа Вам і Вашим нащадкам, неперевершений Василю Васильовичу!

Одностайне мовчання – це одностайна підтримка

Вікторія ЗІНеВичСпецкор ЄА

173ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


– Василю Васильовичу, прокоментуйте, будь ласка, заяву Вашого сина…

− Коментувати заяву сина, мабуть, не зовсім коректно. А з іншого боку, він − професійний дипломат (двадцять років, вважаю, бездоганної, успішної дипломатичної роботи), а я − професій-ний літературознавець (із п’ятдесятирічним нау-ково-педагогічним і сімдесятирічним загальним трудовим стажем).

Заяву сина вважаю правильною і своєчасною, за змістом виваженою і точною. Громадянська пози-ція чітка й однозначна. Я горджуся своїм сином.

Категорично заперечую численні твердження у ЗМІ, що заяву Богдана не підтримав український дипломатичний корпус. Я досі не знайшов у пресі і не чув по радіо чи телебаченню жодного виступу дипломатів будь-якого рангу із осудженням зая-ви Генконсула України в Стамбулі. Отже, мовчан-ня − знак згоди? Одностайне мовчання − значить, одностайна підтримка.

Це по-перше. А по-друге, президент Януко-вич і прем’єр-міністр Азаров висловили обурен-ня фашистськими діями своїх підлеглих, які за наші гроші залили майдан кров’ю наших дітей. А чому Генеральний консул України не тільки не має права «обуритись», а ще й одержує покарання? За своє «обурення»?

Щось тут не стикується… І міністр Леонід Кожа-ра, як і в підготовці Угоди про асоціацію з Євросо-юзом, виявив себе розумовою і фаховою малолі-тражкою. Але то його проблеми. Не як батько Бог-дана, а як громадянин, учений і публіцист (член Національної спілки письменників України) чер-вонію за такого міністра в моїй державі. Він поми-ляється! Ніхто не зобов’язаний жодною присягою (навіть тією, що і в природі не існує) мислити так, як Кожара: «по понятиям».

Все ж могло бути інакше: президент підписує Угоду про асоціацію з ЄС і відразу стає націо-нальним героєм України. Він зробив би те, чого не змогли зробити гетьман Іван Мазепа чи Симон Петлюра: зняти 366-річне ярмо російського деспо-тизму і колоніальної неволі. Але для цього треба, щоб сам президент був не «проффесором» і щоб його команди складалися не з кожар, захарченів, табачників, азарових.

А так, замість національного героя − «Зека геть!», «Банду геть!» і війна з народом, із майбут-нім України, з молоддю, яка вже знає цивілізовану Європу й за принципами Путіна-Януковича ніко-

ли жити не буде! Я вірю в це і сприятиму цьому, скільки зможу.

– А яким чином Богдан Васильович, закін-чивши філологічний факультет київського університету імені Шевченка, став диплома-том?

− Повірте, що я в цьому участі не брав. Безпо-середньої. А опосередкована підтримка, звичай-но, була. Зізнаюся, бачив Богдана на своєму міс-ці − викладача-філолога Київського університету. Та сталося так, що я у 1989 році був запрошений, завдяки відомому в Україні Богданові Кравченку, на роботу в Альбертському університеті (Едмон-тон, Канада). І що ж вийшло? Прекрасний учений, але ніякий не викладач, який заміняв мене на час цього річного закордонного відрядження, відбив у мого сина будь-яке бажання бути викладачем філології.

Повернувся я з відрядження в 1990 році. Вирі-шив своїм коштом послати Богдана на один семестр у той же Альбертський університет із кон-кретним завданням: опанувати фонетику англій-ської мови і, звичайно, поглибити знання ї ї лек-сичного арсеналу.

І хоч я привіз запрошення на навчання протягом семестру в Альбертському університеті, сина зму-сили написати заяву про звільнення з Київсько-го університету «за власним бажанням». Моти-ви виклав йому декан факультету Петро Коно-ненко: «А як це − навчатися в двох університетах одночасно?» Мені ж Петро Петрович заявив: «А що буде, як він не повернеться? Та й ти, Василю Васильовичу, не бачу, щоб перебудовувся» (тоді ще тривали горбачовські «перебудови»)… Я відпо-вів, що не маю наміру перебудовуватися, бо пра-вильно збудований. А синів, їх у мене три, на екс-порт не вирощую. І сказав Богданові: «Пиши зая-ву на виключення».

З Канади Богдан повернувся іншою людиною. А коли закінчив-таки Київський університет, його зустрів мій колега, Юрій Сергеєв, відомий сьогодні український дипломат, і запросив його на філоло-гічну роботу − «аташе з інформації» в МЗС України. Там Богдан почав швидко рости... І має всі дипло-матичні ранги, крім останнього − Надзвичайний і Повноважний Посол.

Думаю, що до дипломатичної служби він ще повернеться. А зараз шукає роботу, хоч офіційно перебуває у відпустці і з МЗС іще не звільнений. По 7 березня…

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014174


– А як би Ви вчинили на місці сина? − Я вчинив би так, як і він. Тільки в іншій галу-

зі, в іншому місці й іншими засобами. Але нас об’єднують наше українське Слово, спільна гро-мадянська позиція і розуміння того, що україн-ські патріоти борються проти донецьких банд-формувань.

Ми з Богданом однодумці. Ми вірим у Правду і Справедливість. Буде і на нашій вулиці праз-ник!

– Які сьогоденні Ваші творчі труди і дні, що як учений і публіцист робите зараз?

− Те, що робив і до цього. Ще до виборів 2012 року написав книгу «Затемнення нації». Потім залишив ї ї незакінченою, через суперечку з дру-зями про оцінку горе-президента Ющенка: дехто вважає, що це був перший патріотичний прези-дент, який Батуринський замок відбудував, Голо-сіїв перетворив у Національний парк і т. д. Я від-повідаю: не президентське то діло, не тим йому треба було займатися. На це є відповідні міністри і міністерства. Я й сьогодні переконаний, що на

Майдані б’ють наше майбутнє уламками прези-дентства Ющенка.

Книгу видам, що б то не було. А синові, де змо-жу, підставлю батьківське плече. Хоча він − ціл-ком самодостатня людина, зробив свій вибір сві-домо. І я впевнений, що з тимчасовими негараз-дами справиться.

Я тільки не вірю, що банда донецьких відмороз-ків щось зробить корисне для України або визнає своє фіаско і поверне владу народу. Чекати, доки «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці», уже не доводиться: у них руки в крові − по лікті. Я вірю, що клин вибивають клином і що свобода без кро-ві не здобувається...

Мені не цілком зрозумілі дії тих, що взяли на себе обов’язки гарантів незалежності України. Ну, Росія − гарант незалежності України?! Це із серії «Розсміши коміка». Але чому Захід так нерішуче поводиться, чому щось нечленороздільне мусо-лить про санкції?

Кажуть, дружба не знає кордонів, а забувають, що пожежа також не знає кордонів…

175ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Фото: Петро Петропавловський

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014176


177ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


179ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

Фот

о: П

етро

Пет

ропа

влов

ськи

й

Фот

о: Т

арас

Дов

гич

180

181

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014182


Настоящая статья представляет собой анализ полити-ки Германии в Балтийском регионе, предпринятый в рамках трех традиций изучения международных от-ношений. Во-первых, из «английской школы» я заимствую по-нятие международного общества, которое, будучи спроецировано на региональный уровень, хорошо описывает суть Балтийского проекта регионострои-тельства. Барри Бузан, в частности, видит международное обще-ство как такую структуру отношений между группой акторов, которые базируются на общности интересов, поддерживающих их институтов и представлений об общей идентичности [5, c. 114]. Такое определение объясняет необходимые терминологические заим-ствования из двух других школ – конструктивизма и институционализма, которые обращаются, соответ-ственно, к категории идентичности, представленной чувствами общей принадлежности, ожиданиями и восприятиями друг друга, и к объяснению формиро-вания «правил игры» в виде соответствующих правил и норм.

Андрей МАкАрЫчеВПрофессор Университета Тарту

Германия в Балтийскомрегионе: идентичность, институты

и многосторонняя дипломатия

183ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


В своем анализе я исхожу из того, что Германия старается развивать отношения с Россией сразу в нескольких форматах.Двухсторонние отношения (например, в рам-

ках Мезебергского процесса), которые иногда вызывают скептические реакции со стороны мно-гих членов ЕС, обвиняющих Германию в проведе-нии политики, ориентированной преимуществен-но на Россию.Трёхсторонние площадки, имеющие некоторые

перспективы институционализации (политический «треугольник» («триалог») Германия – Польша – РФ). Этот формат был, например, весьма полез-ным для «проталкивания» через бюрократиче-ские структуры Евросоюза российско-польского соглашения 2011 г. об облегченном визовом режи-ме для жителей Калининградской области и двух польских приграничных воеводств.Многосторонние форматы, которые являются

самым проблематичным звеном, особенно в кон-тексте отказа России от участия в Европейской политике соседства (ЕПС) и институционально-го отчуждения РФ от «Восточного партнёрства». Однако некоторые формы мультилатерализма на региональном уровне всё же сохраняют свою актуальность (особенно в регионе Балтийского моря – РБМ).

Следует отметить существенное различие в отношении России и ФРГ к многосторонним фор-матам европейской политики. Москва обычно при-дает ключевое значение развитию системы «стра-тегических партнерств» с отдельными странами (Германией, Италией, Францией). Кремль скорее с опаской смотрит на возможность формирования общей политики ЕС в отношении России, боясь, что некоторые страны Центральной и Восточной Европы будут решать в её рамках собственные задачи. Такой подход отражает не активный, а пассивно-реактивный характер российской поли-тики, который лишает её многих возможностей в рамках европейской политики.

Германия же старается всячески избегать про-ведения в своей внешней политике «индивидуаль-ного» курса, в котором были бы явно обозначены её национальные интересы. По известным исто-рическим причинам она боится обвинений в воз-рождении «германского империализма». Поэто-му даже там, где ФРГ явно имеет существенные интересы, Берлин старается облечь свои действия в рамки многосторонних форматов и механизмов

(Восточное партнерство, Стратегия ЕС в регио-не Балтийского моря (СЕСРБМ), Совет государств Балтийского моря (СГБМ), российско-германско-польский «Триалог» и пр.). Упомянутый выше Мезе-бергский процесс был инициирован ФРГ по согла-сованию с Брюсселем в надежде, что к нему при-соединятся другие партнеры по ЕС.

Поэтому, если Россия желает эффективного партнерства с ЕС для решения собственных задач модернизации и обеспечения безопасности, то не существует альтернативы развитию многосторон-них форматов взаимодействия с Евросоюзом, в которых наиболее влиятельные государства (пре-жде всего, Германия) могли бы играть роль коор-динатора общеевропейской позиции в отношении Москвы.

В этой связи важное значение имеет анализ возможностей формирования совпадающих (либо накладывающихся друг на друга) институцио-нальных пространств между Россией и Германи-ей. Эти пространства будут неизбежно сочетать в себе зоны конкуренции и взаимных обязательств.

РБМ и Калининградская область, сохраняющая потенциал «пилотного региона», могут служить примерами подобной «многоформатной» полити-ки, в рамках которой Германия довольно успешно реализует стратегию «мягкой силы».

РБМ сквозь призму дискурсов

идентичности

Вопросы идентичности, представленные в виде образов и дискурсов, на основе которых констру-ируются взаимные восприятия, играют важней-шую роль в структурировании любого социально-го пространства, включая региональные между-народные общества.

Источником этих образов и дискурсов чаще всего является не власть. Они обычно воспро-изводятся в виде культурных, художественных и медийных нарративов, что предопределяет их широкую циркуляцию в качестве социально зна-чимых феноменов.

Хорошей иллюстрацией наиболее типичных для Германии репрезентаций Балтийского региона является мультимедийный проект Дирка Блейера [7] «Эстония, Латвия, Литва, Кенигсберг: открыва-ем Балтику», в котором в формате травелога кон-

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014184


струируется образный ряд трех балтийских стран и Калининграда.

Для германского восприятия своих балтийских соседей, конечно, чрезвычайно важным оказыва-ется нахождение и идентификация следов исто-рической близости Германии с этими странами и территориями, начиная с эпохи крестоносцев и Ганзейского союза. В то же время Балтика вос-принимается и репрезентируется как особый куль-турный мир, отличающийся традиционализмом и религиозностью, гармонией человека с природой и высокой экологической культурой.

Будучи исторически зависимыми от своих более крупных и мощных соседей, балтийские страны, тем не менее, сохранили свои языковые и куль-турные идентичности, несмотря на гибридный в этническом плане состав населения.

Быстро и относительно безболезненно поки-нув постсоветское пространство и выйдя из зоны «ближнего зарубежья» России, три республики Балтии все же сохранили в своих геокультурных ландшафтах многие элементы советского прошло-го. Однако не в виде живых знаков, отсылающих к какой-то социальной или политической реально-сти, а скорее в качестве реликтов прошлого либо музейных экспонатов, не обозначающих собой – и не несущих в себе – никакие современные смыс-лы, кроме исторических.

Говоря языком культурной семиотики, за «озна-чающими» (культурными символами и артефакта-ми советской эпохи) не просматривается никако-го «означаемого».

По-иному обстоит дело с сознательно возрож-даемыми культурными знаками германского при-сутствия: на языке кинодокументальных и фото-образов они трактуются как элементы тех соци-ально-исторических связей, которые органично вплетаются в ткань Балтийского регионального проекта.

Черты ушедшей советской эпохи более заметны для Д. Блейера в городской архитектуре Калинин-града. Однако в его проекте – как и в германском дискурсе в целом – имплицитно звучит идея осо-бого характера эксклавного региона.

Эту позицию (отразившуюся, в частности, в названии самого проекта) можно интерпрети-ровать следующим образом: политически входя в состав России, в культурном отношении Кали-нинградская область является частью Балтийско-го региона.

Институциональные

конструкции

Для германских экспертов регионализм является одним из проявлений многосторонней дипломатии и формирования «плотного» («густого») междуна-родного общества, в котором недопустимы одно-сторонние действия и преобладают институцио-нальные формы взаимодействия. Плотность Бал-тийского регионализма определяется пересечени-ем нескольких региональных проектов (Северное измерение, Балтийская стратегия Евросоюза, Нор-дический проект).

В силу этого Балтийский регион играет роль пло-щадки для реализации проектов, которые по сво-ему значению выходят далеко за пределы самой Балтики. Два проекта – оба с непосредственным участием Германии – имеют в этом смысле наи-большее показательное значение: «Северный поток» и германо-польско-российский «триалог».

Директор Европейской академии (Берлин) Экарт Штратеншульте выделил три ключевых компонен-та в Балтийской стратегии ЕС: а) стимул для раз-вития членов Евросоюза; б) взаимовыгодное пар-тнерство на основе общих интересов; в) партнер-ство с соседями с целью распространения стан-дартов ЕС.

По этим критериям Балтийская стратегия име-ет статус, аналогичный программам Дунайского региона и «Черноморской синергии». С точки зре-ния плотности институционального взаимодей-ствия Балтийская стратегия уступает Восточному партнерству и Европейской политике соседства, которые включают в себя два других компонента – частичное принятие соседними странами стан-дартов ЕС и потенциальное открытие перспекти-вы вхождения наиболее успешных соседей в Евро-союз. В то же время Балтийская стратегия более насыщена институциональными механизмами с ярко выраженным нормативным содержанием, чем Центральноазиатская стратегия ЕС или пар-тнерство с Россией [18].

Для Германии, которая стояла у истоков созда-ния Совета государств Балтийского моря, Балтий-ский регион – это история успеха в двух принци-пиально важных сферах «мягкой безопасности» – энергетической и экологической.

Логично, что в этом регионе Германия действу-ет с помощью «мягкой силы», которая проявляет-

185ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


ся в двух аспектах. Во-первых, в способности вно-сить определяющий вклад в формирование реги-ональной повестки дня, включая вопросы транс-порта, защиты окружающей среды и энергетики. Во-вторых, «мягкая сила» Германии носит транс-формационный характер: цель ее использования – не только в продвижении собственных интересов (что является традиционным фокусом внешней политики), но и в изменении самой региональной среды в сторону большей совместимости интере-сов и выработки общих «правил игры».

С точки зрения своей реализации германская «мягкая сила» выражена институционально. Во-первых, она работает через механизм пред-седательства в региональных программах (таких, как Энергетическое сотрудничество Балтийского региона, Субнациональное сотрудничество Бал-тийского региона и пр.). Во-вторых, использова-ние «мягкой силы» на региональном уровне пред-полагает обязательное участие немецких земель – Шлезвиг-Хольштайн, Гамбург, Мекленбург – Верхняя Померания. Их роль, конечно же, гораз-до выше, чем роль субъектов федерации в Рос-сии. Интересы немецких земель в сфере транс-граничного регионализма, в основном, касаются возможностей развития туризма [4, c. 4-5] и про-движения бизнес-проектов.

Наибольшей интенсивностью, начиная с сере-дины 1990х годов, отличались германо-польские трансграничные отношения, которые включают в себя различные модели кроссграничного управ-ления (cross-border governance), включая институ-циональное сближение (institutional convergence). Их инструментальными выражениями являют-ся еврорегионы, а также различные агентства и комитеты, уполномоченные правительствами двух стран для решения всего комплекса про-блем «низкой политики» (low politics).

Важнейшую роль в продвижении различных инициатив играют земли ФРГ. В частности, так называемый «план Штопле», выдвинутый землей Бранденбург, стал важным этапом формирова-ния германского подхода к управлению граница-ми (border management) и постепенному сниже-нию их значимости (de-bordering) на основе пост-фордистской стратегии развития торговых, эко-номических и производственных связей между индустриальными центрами соседних стран, осо-бенно в сфере логистики и высоких технологий

[17]. С точки зрения Германии, такие формы вза-имодействия имеют важное политическое зна-чение. Они являются неотъемлемой частью тех трансформаций в Европе после падения Берлин-ской стены и воссоединения Германии, которых добивается Берлин для преодоления историче-ского опыта отчуждения и европеизации («нор-мализации») восточных соседей Германии [16, c. 7]. Именно в этом контексте следует восприни-мать интерес, проявленный с середины 1990-х годов германскими экспертами к проектам, свя-занным с большей самостоятельностью Калинин-градской области в своих трансграничных кон-тактах [8].

Вполне логично, что опыт, полученный в режи-ме трансграничного сотрудничества, стал одной из основ политического сближения Берлина и Вар-шавы, которое дало вполне определенный эффект и для России. Речь идет о трехсторонней «площад-ке» Германия – Польша – Россия, которая оказа-лась эффективным инструментом для решения двух взаимосвязанных задач – примирения меж-ду Москвой и Варшавой в вопросах исторического прошлого и подписания соглашения о безвизовом режиме для жителей Калининградской области и двух соседних польских воеводств.

Оба процесса протекали при посредническом участии Германии, что, безусловно, имело положи-тельный эффект для Балтийского региона и стало хорошим прецедентом облегчения визовой про-блемы, давно являющейся камнем преткновения во взаимоотношениях РФ и ЕС.

Регионализм

и многосторонняя дипломатия

Институционально плотная структура регио-нального международного общества – это как раз та среда, в которой Германия чувствует себя наиболее комфортно, реализуя различные моде-ли многосторонней дипломатии.

ФРГ, являясь одним из примеров радикально изменившихся представлений о силе в междуна-родных отношениях, предпочитает демонстриро-вать свои лидерские качества не в одностороннем порядке, а опираясь на коалиции, цементируемые инструментами «мягкой силы».

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014186


Взаимодействие с Варшавой здесь играет особую роль. Политическая важность германо-польского сближения определяется тем, что «в течение дол-гого времени Германия воспринимала Польшу как неконструктивного участника ЕС, а Польша видела в Германии российского «троянского коня» в Евро-пе» [12, c. 50].

Громкую попытку разыграть «германскую кар-ту» предпринял, в частности, Ярослав Качинский во время парламентской предвыборной кампании 2011 года, обвинив Германию в возрождении вели-кодержавных амбиций и в попытке подчинить себе Польшу, что вызвало сильную обеспокоенность в ФРГ [10, c. 9].

Наиболее ярким примером общности внешнепо-литической платформы двух стран после форми-рования правительства Д. Туска стало совместное обращение министров иностранных дел Польши и Германии в ноябре 2011 года с призывом разрабо-тать общеевропейскую политику в отношении Рос-сии. Германия, понимая степень своего отвлече-ния на проблемы, связанные с кризисом еврозоны, активно содействует поддержанию своего альян-са с Польшей в формате трёхстороннего германо-польско-российского диалога.

И хотя некоторые эксперты полагают, что этому «трехугольнику» не хватает «политического момен-та» [11], всё же он свидетельствует о двух важней-ших изменениях во внешней политике Берлина.

Во-первых, Германия тем самым демонстриру-ет стремление окончательно оставить в прошлом исторические конфликты с Польшей, в известном смысле поддерживая амбиции Варшавы играть роль нового сильного актера на восточном направ-лении политики ЕС. Попутно Германия послала вполне определённый сигнал Москве о том, что без аналогичной нормализации российско-польских отношений прогресса по линии РФ – ЕС не будет, включая вопросы виз, безопасности и сотрудниче-ства по модернизации.

Во-вторых, Берлин не намерен в дальнейшем сохранять «особые» отношения с РФ и пытается интегрировать их в структуру общей Восточной политики ЕС. В силу этого консенсус с Варшавой имеет важное значение для Германии.

Такая позиция находит понимание и с польской стороны. Германия нашла хорошего партнёра в лице польского правительства Д. Туска, председатель-ствовавшего в ЕС с июля по декабрь 2011 года. Из уст польского министра иностранных дел Р. Сикор-

ского германская политическая элита услышала, что Германия несёт особую ответственность за будущее Европы.

Cимптоматично, что в рамках своего сближения с Берлином Варшава готова отойти от некоторых сво-их предыдущих позиций и признать, например, что российско-германский проект «Северный поток» уже не представляет большой угрозы для энерге-тической безопасности Польши.

Новое германо-польское партнёрство расценива-ется обеими сторонами как прообраз общей поли-тики ЕС в отношении своих восточных соседей [6]. Многие германские аналитики согласны с тем, что немало будет зависеть от того, станут ли двухсто-ронние «инициативы основой для европейской стра-тегии в отношении России» [14, c. 15] и окажут ли они какой-то эффект на другие страны, граничащие с Россией, на что надеются многие польские экс-перты. Такая постановка задачи имеет общеевро-пейское звучание, исходя из осознания «плачевно-го состояния, в котором пребывает Общая внешняя политика и политика в сфере безопасности» [3, c. 7].

Для России германо-польское сближение, как и ее собственная нормализация отношений с Варшавой, дают возможность для выстраивания более близ-ких отношений с ЕС и преодоления устаревшей чер-но-белой картины, в рамках которой Германия вос-принимается как «стратегический партнер», а Поль-ша – как представитель «антироссийского» пояса в Центральной и Восточной Европе.

Активность Германии в Балтийском регионе, таким образом, дала свои плоды, в том числе и для России. Во-первых, есть относительно удачный опыт российско-германского энергетического сотруд-ничества в рамках проекта «Северный поток». Во-вторых, некоторые позитивные сдвиги в отноше-ниях России со своими соседями – особенно поли-тическое сближение с Польшей – были достигну-ты благодаря посредническим усилиям германской дипломатии. Это заложило основу для формирова-ния отношений в рамках «трехугольника» Германия – Польша – Россия.

Некоторые российские дипломаты даже вырази-ли острожный интерес к программам, развиваемым в рамках Восточного партнёрства, что является шагом вперёд по сравнению с изначальной насторо-женностью, если не враждебностью, проявляемой Москвой к этой инициативе ЕС.

Кроме того, реализовав проект безвизового режима для жителей приграничных территорий в

187ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Калининграде, Россия отказалась от своих прошлых страхов о якобы негативных последствиях особых условий для жителей этого анклава по сравнению с другими регионами федерации.

Многие германские специалисты рассматри-вают состояние российско-польских (в том числе трансграничных отношений) как фактор, влияющий в том числе и на германскую политику в Балтий-ском регионе в целом. Так, открытие новых пунктов пересечения границы с Калининградской областью (Мамоново-2) было расценено как важный техни-ческий шаг, способствующий пограничному сотруд-ничеству и интеграционным связям между РФ и ЕС в РБМ [13, c. 214].

Институциональные привязки имеют для Герма-нии огромное значение [9]. Именно поэтому идея «триалога» продвигается германским правитель-ством и фондами как на политическом, так и на экспертном уровнях (в частности, можно отметить соответствующие проекты, реализуемый в Пот-сдамском университете и Германском обществе внешней политики – DGAP).

Однако для германо-российского взаимодей-ствия в Балтийском регионе есть несколько суще-ственных препятствий. Роль России в Балтийском регионе пока остаётся неопределённой: она может быть как инкорпорированной в новые форматы «политической геометрии» («трехугольник» Гер-мания – Польша – РФ), так и остаться за бортом европейской политики (добро)соседства. Три про-блемы имеют особое значение.

Во-первых, министр иностранных дел РФ заявил, что Россия не намерена участвовать в программной деятельности ЕС в Балтийском регионе [2]. То есть, по сути, в реализации тех проектов, к разработке которых приложила руку Германия. Более того, в политизированном сегменте российского эксперт-ного дискурса появились идеи о том, что Россия должна взять курс на «реинтеграцию Прибалтики в постсоветское пространство», не опасаясь при этом противодействия НАТО и ЕС [1, c. 37].

Во-вторых, Германия и РФ полагаются на разные типы силы и используют их. Если Германия пола-гается на «мягкую силу», то Россия не исключает и фактор жесткой (военной) силы. По словам Штефа-на Майстера (Европейский совет по внешней поли-тике), Москва послала Европе достаточно сигналов для того, чтобы понять, что считает Калининград-скую область не «пилотным регионом», а инстру-ментом для влияния на соседей [15, c.2-3].

В-третьих, если для Германии Балтийский реги-он – это один из полигонов многосторонней дипло-матии, то для РФ он представляет собой скорее один из способов решать коммерческие вопросы и напрямую взаимодействовать с другими крупными игроками (что ближе к концепции «концерта вели-ких держав», или great power management).

Заключение

В предпринятом анализе я показал, во-первых, что в формате германо-российских отношений важ-ное место по-прежнему, невзирая на предприня-тую режимом В. Путина попытку рецентрализации федеративной модели, занимают российские реги-оны.

Во-вторых, именно на региональном уровне инструменты и механизмы «мягкой силы» получают наибольшее развитие, поскольку они оказываются относительно автономны от флуктуаций «высокой политики» и составляют самостоятельный вектор двухстороннего сотрудничества, часто облекаемо-го – по инициативе Германии – в более комплекс-ные многосторонние форматы.

В-третьих, вся совокупность деполитизирован-ных форм сотрудничества, описанная в статье, дает, тем не менее, важные политические эффек-ты. Именно благодаря присутствию в регионах Рос-сии целого ряда влиятельных экономических акте-ров и неправительственных организаций, в Герма-нии формируется и поддерживается мощное лоб-би, выступающее коллективным адвокатом крупных проектов прагматического сотрудничества с Рос-сией, ориентированного не столько на ценностный подход к германо-российским отношениям, сколь-ко на соблюдение интересов германского делово-го сообщества (в частности, такой позиции придер-живается Восточный комитет германской эконо-мики). Другим примером взаимосвязи между про-ектами, реализуемыми на региональном уровне, и внешней политикой Германии является идея герма-но-польско-российского «триалога». Она находит свое выражение как в формате образовательных и экспертных проектов, так и в попытках германской дипломатии превратить «триалог» в политическую площадку для лидеров трех стран.

Сама концепция «мягкой силы», реализуемая Гер-манией в Балтийском регионе в целом, позволяет найти общие точки соприкосновения между нор-

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014188


мативными задачами внешней политики и вполне утили-тарными целями.

С одной стороны, само внедрение германской деловой культуры оказывает нормативный эффект в виде распро-странения успешных бизнес-практик и европейских стан-дартов качества.

С другой стороны, реализация в Калининградской обла-сти проектов гуманитарного, культурного, образователь-ного и академического профилей способствует формиро-ванию общих германо-российских дискурсивных площадок не просто для обмена мнениями, но и для выработки общих подходов к более глубокому пониманию таких ключевых политических концептов, как европеизация, безопасность, границы и т. д.

Поскольку в последние несколько лет интерес Москвы к инструментализации идеи «мягкой силы» значительно воз-рос, было бы правильно начать серьезно анализировать германский опыт в этом отношении и идти по пути форми-рования общих нормативных пространств, в рамках кото-рых Россия и Германия не конкурировали бы, а дополняли друг друга.

Российской дипломатии можно было бы извлечь несколь-ко уроков 20-летнего опыта непосредственного взаимо-действия с Германией в формате Балтийского региона. На региональном уровне и непосредственно у своих западных границ Россия встречается с институционально насыщен-ной средой, в рамках которой упрощенные представления о балансе сил и суверенном равенстве не всегда работа-ют. Зато, наоборот, чрезвычайно востребованными ока-зываются различные (в том числе и экспериментальные) модели многосторонней дипломатии. Балтийское между-народное общество гораздо более наглядно, чем другие регионы общего соседства ЕС и РФ, демонстрирует меня-ющиеся представления о власти и влиянии. При этом имен-но их «мягкие« формы становятся наиболее действенны-ми и актуальными.

Наконец, опыт германской политики в Балтийском реги-оне свидетельствует о том, что регионостроительство не исключает механизмов лидерства. Просто эти механиз-мы приобретают структурный характер и могут наиболее эффективно реализовываться не в одиночку, а только в формате коллективных действий.

Следование концепции «открытого регионализ-ма», которая имеет большое влинияе в Европе, потре-бует от российской дипломатии большей гибкости для действий в условиях высокоинституционализированной, но конкурентной международной среды. От России пона-добятся как символическо-дискурсивные, так и институ-циональные перемены. Но только обучение позитивно-му опыту других стран и приспособление к потребностям

соседей может стать противоядием для сокращающего-ся пространства манёвров российской дипломатии как в отношениях с соседями, так и с ЕС в целом.

Список литературы1. Александров М. Начнет ли Россия геополитическое наступление

в Прибалтике? // Обозреватель – Observer, N 5, 2012. 2. Лавров С. Интервью журналу «Янтарный мост», № 3 (7), 2012.

URLwww.mid.ru/bdomp/brp_4.nsf/2fee282eb6df40e643256999005e6e8c/320bd35d6111fcd544257a77004c0b75!OpenDocument (дата обра-щения: 28.01.2013)

3. Bendiek A. A Backbone for Brussels // IP Global Edition. The Journal of the German Council on Foreign Relations. 2011. Vol. 12.

4. Buscher K. Building a Baltic Sea Tourism Region // Baltic Sea Breezes 2012.

5. Buzan В. From International to World Society? English School Theory and the Social Structure of Globalization. Cambridge University Press, 2004.

6. Cwiek-Karpowicz J. Polish Foreign Policy Toward its Eastern Neighbors: Is a Close Cooperation with Germany Possible? DGAP Analyse Kompakt № 6. Berlin, 2011.

7. Das Baltikum entdecken: Estland, Ettland, Litauen, Kenigsberg. URL: http://www.dirk-bleyer.de/html/vortraege/baltikum.html (дата обра-

щения: 28.01.2013)8. Dorrenbacher H. Sonderwirtschaftszonen im Transformationprozess

Russlands. Politische und Ökonomische Erfolgsfaktoren und Erfolgshemmnisse am Beispiel der Sonderwirtschaftszone Jantar’ im Kaliningrads Gebiet. Inauguraldissertation zur Erlangung des Grades eines Doktors der Philosophie am Fachbereich Politische Wissenschaft der Freien Universitat Berlin. Berlin, Juni 1995.

9. Etzold T. Deutsche Ostseepolitik im Zeichen der Europaeschen Schuldenkrise. Berlin: SWP-Aktuell 47, August 2012. URL http://www.swp-berlin.org/fileadmin/contents/products/aktuell/2012A47_etz.pdf (дата обращения: 28.01.2013)

10. Gnauk G. Kaczynski zieht die deutsche Karte // Die Welt. 6 Oktober 2011.

11. Guerot U. Germany in Europe: new Europe, new Weimar? URL http://ecfr.eu/blog/entry/germany_in_europe_new_europe_new_weimar (дата обращения: 21.01.2013 г.)

12. Judah B., Kobzova J., Popescu N. Dealing with a Post-BRIC Russia. ECFR Report. London, 2011.

13. Knappe Е. Das Gebiet Kaliningrad – ein Aussenseiter in der Ostseeregion? // Ost-West. Europaeische Perspektiven. N 12, 2011.

14. Kundnani H. A Sum of Parts. Grading Europe’s efforts beyond its borders // IP Global Edition. The Journal of the German Council on Foreign Relations. 2011. Vol. 12.

15. Meister S. The Failure of Managed Modernization. DGAP Standpunkt, December 2011, N 14.

16. Quirin А., Bastos S. Polen auf Stabilitatskurs. Berlin: DGAPanalyse, N 8, Oktober 2011.

17. Scott J. From Europhoria to Crisis: Lessons from the post-1989 Experiences of Euroregions. Выступление на конференции «Relocating Borders», университет имени А.Гумбольдта, Берлин, 12 января 2013 г.

18. Stratenschulte Е. Europas Instrumentenkasten: Partnerschaften, Strategien, Synergien – ein Uberblick. Выступление на конферен-ции «Grenzen der Integration: Europas strategische Ansatze fur die Nachbarregionen», Берлин, 23-24 января 2013.

Калининград.

P. S. Автор є професором у Тарту (Естонія),

а мешкає в Калінінграді (РФ). – ЄА.

189ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014190


Ми зберегли свою тотожністьОскільки в Україні мало що відомо про співвітчизників, які живуть за кордоном, у цьому випадку в Польщі, стисло розкажіть про долю вашої української громади...

Степан МІГуСЖурналіст Працює на регіональній радіостанції Польського радіо «Ольштин А. Т.» як керівник української редакції. Штатний кореспондент українського тижневика «Наше слово». Член Головної управи ОУП, голова Ольштинського відділу ОУП, керівник Вармінсько-Мазурської координаційної ради ОУП.

191ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


До 1944-47 року на території нинішньої Поль-щі, на етнічних українських землях, на південному сході і півдні, проживало майже 700 тисяч україн-ців. У 1946 році на основі порозуміння між кому-ністичними урядами ПНР та УРСР, під наглядом Москви, в Україну депортовано понад 500 тисяч українців. Майже 150-тисячній громаді українців, яка уникла депортації, теж не судилося залиши-тися на рідних прабатьківських землях. Їх зустрі-ла ще гірша доля, як депортованих в Україну. Якщо 1946 року переселення відбувалися більш-менш «добровільно», бо частина повірила комуністич-ній пропаганді, що переселяється до найщасли-вішої країни в світі – СРСР, то 1947 року, під час операції «Вісла», депортації були примусовими, під наглядом війська, Корпусу внутрішньої без-пеки, прикордонних служб, УБ (Ужонд безпєчень-ства – Управління безпеки). Польська комуністич-на влада готувалася до операції «Вісла» у вели-

кій таємниці. Рішення, а радше − вирок залишкам українців із Лемківщини, Бойківщини, Надсяння, Люблінщини, Холмщини, Підляшшя винесено Цен-тральним комітетом Польської робітничої партії (PPR) 29 березня 1947 року. Днем раніше в засідці під Балигородом, яку нібито здійснила сотня УПА «Хріна», був убитий заступник міністра оборони ПНР генерал Кароль Свєрчевський («Вальтер»). І хоч по сьогоднішній день немає певності, хто вбив «Вальтера» (мовиться і про те, що зненавиджено-го генерала вбили самі польські жовніри, а також про замовний характер убивства), в тодішній про-паганді використано це як претекст для виселен-ня. Рішення, як я вже зазначив, прийнято напе-редодні смерті генерала. Якщо смерть «Вальте-ра» мала бути приводом для операції «Вісла», то чому тоді ще в січні 1947 року військовим відділам наказано зробити перепис усіх українців, які зали-шилися на прабатьківських землях? Годі повірити

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014192


й аргументації, що це був єдиний спосіб на зни-щення УПА. Тим часом, у 1947 році, на тих теренах діяли, а радше − переховувалися вже ї ї залишки.

Операція «Вісла» розпочалася 28 квітня 1947 року. Шість дивізій польського війська заблокува-ли українські села, а відділи прикордонних військ НКВС і чехословацьких прикордонників перекри-ли кордони. Людям давали годину, рідше дві, на те, щоб зібратися, і гнали їх під стволами гвин-тівок до найближчої залізниці. До Ольштинсько-го воєводства (тепер Вармінсько-Мазурське), що на території колишньої Східної Пруссії, від кінця квітня до 30 липня 1947 року переселено майже 56 тисяч українців. Згідно з наказом, вигнанців поселяли винятково в села. В одній місцевості не могло бути українців більше як 10 відсотків від загалу мешканців.

Мета переселення була ясна – асимілювати українців. Доказом цього є й таємний, нині вже розсекречений, наказ тодішнього Міністерства публічної безпеки: «Не вживати щодо переселен-ців з операції «Вісла» окреслення «українець». Один із таких наказів мені вдалося віднайти в ольштинському архіві й опублікувати в 1989 році.

Довгих десять років після вигнання українцям не дозволялося засновувати організації, вчитися української мови, відкривати свої церкви. Лише через три роки після смерті «батька народів» Ста-ліна, у 1956 році, польська комуністична вла-да дозволила заснувати Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), почали створюва-тися українські школи, пункти навчання україн-ської мови, художні колективи. І хоч усе це про-ходило під постійним наглядом Служби безпе-ки, яка, як тільки могла, ускладнювала україн-цям діяльність, вони зорганізувалися, зберегли свою тотожність.

− Як вам живеться сьогодні?− За останні понад двадцять років у Польщі

багато помінялося у ставленні більшості до наці-ональних меншин. У 1989 році почав падати кому-ністичний режим, а влада переходила до демо-кратичних сил. Роком пізніше розпочалося рефор-мування адміністративної системи держави над Віслою, завдяки чому в регіонах, районах, містах, селах щораз більше значення почало відігравати місцеве самоврядування, яке має найістотніший вплив на все, що діється на місцях.

193ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


У 1990 році на надзвичайному з’їзді у Варша-ві було ліквідовано згадане мною раніше УСКТ, а на його місце покликано Об’єднання україн-ців у Польщі (ОУП). Цим самим вдалося відкину-ти партійних функціонерів від керування укра-їнською організацією. Натомість завжди патрі-отично налаштований актив міг відкрито про-водити роботу, завдяки якій вдалося зберегти українські традиції та звичаї, а, що найосновні-ше, – мову.

Звичайно, не все давалося відразу, і нада-лі ще далеко до ідеалу. Перед нами непочатий край роботи. Та можемо похвалитися теж і неа-биякими досягненнями. На сьогоднішній день в нашому Вармінсько-Мазурському регіоні, зва-ному ще Країною тисячі озер, яких насправді є понад 1200, діє два українські шкільні комплек-си: Комплекс шкіл з українською мовою навчан-ня в Бартошицях (початкова шестикласна шко-ла та гімназія) і Комплекс шкіл з українською мовою навчання у Гурові Ілавецькому (гімназія та загальноосвітній ліцей). Крім цього, у воє-водстві працює 45 пунктів навчання української мови при польських публічних школах. Від 2005

року у Вармінсько-Мазурському університеті є українська філологія.

Ще 1958 року на Ольштинській радіостанції Польського радіо почали виходити в ефір корот-кі українськомовні передачі. А з січня 2001 року українські передачі транслюються кожного дня по півгодини. Вже шість років виходить в ефір регі-онального Ольштинського телебачення й укра-їнська кільканадцятихвилинна програма «Укра-їнські вісті», які можна дивитися кожного друго-го вівторка. У Гурові Ілавецькому випускається друком греко-католицький місячник «Благовіст». До рук українців нашого регіону потрапляє теж загальнопольський український тижневик «Наше слово», який видається у Варшаві Об’єднанням українців у Польщі.

Слід підкреслити, що завдяки Ольштинському відділу ОУП із 1996 року в Драмтеатрі С. Яра-ча в Ольштині щодва роки проходять Загально-польські дні українського театру. Торік на зламі листопада і грудня – удев’яте. За участю Івано-Франківського обласного державного музично-драматичного театру ім. І. Франка. Досі побували в Ольштині та інших місцевостях регіону театри

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014194


зі Львова, Луцька, Тернополя, Запоріжжя, Рівно-го, Коломиї, Чернівців...

У 2014 році уп’яте буде проведено на Вармії та Мазурах Міжнародний фестиваль телерадіопро-грам «Калинові мости», біля джерел якого стої-те й ви, за участю журналістів з України, Польщі, Латвії. Щороку Польщу відвідує понад тридцяток українських журналістів...

З далеко неповного переліку видно, що укра-їнська громада зуміла непогано наладнати своє організоване життя і проводить вагомі заходи. Але треба теж сказати, що не всім це до вподоби. Останніми роками, навіть у нас, тобто у воєводстві, яке ставиться усій Польщі, а то й Європі за взірець співпраці і співжиття більшості з національними меншинами, активізувалися україноненависниць-кі сили. Це здебільшого так звані «кресові» орга-нізації, членами яких є вихідці з Галичини, Воли-ні, Полісся. Вони досі не можуть примиритися із втраченими українськими землями. Без сумніву, їм допомагають шовіністичні організації, емісари, а навіть деякі ксьондзи, які, розповсюджуючи украї-ноненависницьку літературу серед шкільної моло-ді, засівають міжнаціональну ворожнечу. Це ста-ло особливо відчутним при нагоді 70-річчя волин-ської трагедії, за повної байдужості української державної центральної влади, а навіть продаж-ності 148 депутатів від Партії регіонів, які пішли далі, ніж польські шовіністи в оцінці згаданої тра-гедії. Безперечно, за тими діями стоїть третя сила, якій не до вподоби польсько-українське порозумін-ня і намагання України стати членом європейської співдружності.

– Як здійснюється управління на місцях? чи мають українці право в місцях свого компак-тного проживання здійснювати самовряду-вання, а чи вам насаджують керівництво з числа представників титульної нації?

– Українські організації, включаючи й найбільш представницьку, тобто ОУП, очолюють українці, і ніхто не насаджує нам нікого ззовні. Усе відбу-вається демократично. Загальнопольські з’їзди ОУП проводяться раз у чотири-п’ять років. Чер-говий з’їзд передбачається у 2014 року. З Вар-мінсько-Мазурського воєводства до головного керівництва організації потрапляє, як правило, коло десятка представників, тобто найбільше з усіх регіонів. Це тому, що саме до цього регіо-ну Польщі переселено найбільше українців (коло 56 тисяч). Якщо йдеться про вибори до місце-

вих самоврядувань, то вони відбуваються згід-но з виборчим законом. Кандидувати можуть усі повнолітні громадяни, не залежно від національ-ності. Балотуватися можна, творячи свої вибор-чі блоки, або йти до виборів з тими, хто це нам запропонує.

На жаль, ми не проживаємо компактно, і тому якоїсь відчутної сили для того, щоб вибрати сво-їх кандидатів, не становимо. Тим не менше пев-ні успіхи як українці маємо. З нашого середови-ща обираються старости деяких повітів (голови районів), зокрема Острудського – Володимир Бро-дюк, Лідзбарського – Іван Гаргай та чимало війтів (голови сільських рад). Звичайно, ми як організа-ція рекомендуємо наших представників тим комі-тетам, які прихильні до нас, а їхні представники довели раніше, що вміють співпрацювати з наці-ональними меншинами. Однак жодної офіційної підтримки не даємо нікому. Вармінсько-Мазур-ський сеймик (обласну раду) два з половиною скликання очолював українець Мирон Сич, спів-засновник Українського шкільного комплексу в Гурові Ілавецькому і його багаторічний дирек-тор. Нині друге скликання він є депутатом Сей-му РП і головою Комісії національних та етніч-них меншин.

– чи маєте ви своє представництво у верхо-вних органах влади? Якщо так, то яким чином реалізується це представництво: маєте свою квоту?

– Як я вже згадав, у нинішній час нашим пред-ставником у Сеймі Польщі є згадуваний уже мною депутат Мирон Сич. Він двократно йшов на пар-ламентські вибори як українець, хоч із виборчим комітетом Громадянської платформи. Двократно він переміг, а мав чимало конкурентів із-посеред українців, виставлених іншими політичними, не завжди прихильними до українців, партіями. Йшлося про те, щоб розпорошити голоси україн-ських виборців і в цей спосіб не дати шансів Миро-ну Сичу, якого рішуча більшість української гро-мади підтримує. Нині, у другому скликанні пар-ламенту, Мирон Сич є головою Комісії національ-них меншин Сейму РП, членом Спільної польсько-української парламентської групи, а також поль-сько-російської. Після устроєвих змін 1989 року, депутатами польського сейму були ще українці Володимир Мокрий – одне скликання – та Мирос-лав Чех – двічі. Й в установчій і виконавчій вла-ді можна б ще знайти українців, але вони не такі

195ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


700 кілометрів від Вармії й Мазур, вони посила-ли туди своїх 13-14-літніх дітей, у тому числі й мене тринадцятирічного. Це було все, що могли дати своїм нащадкам батьки, позбавлені отчи-ни і майна.

– Довгі десятиліття в чужих краях, без допомоги й підтримки україни могли спричи-нити до асиміляції. Яке спустошення викли-кала вона серед української громади Вармії та Мазур?

– Звичайно, й асиміляція робить, на жаль, своє діло. На те ж і вигнано українців зі споконвічної отчини. Чимало таки людей по дорозі загубилося, забули, якого вони роду-племені. Однак нерідко трапляється, що до своїх коренів повертаються їхні нащадки, які звинувачують батьків-відступ-ників у, делікатно кажучи, забудькуватості, яко-го вони роду-племені.

Ми – українці з Польщі, а не діаспора, як дех-то пробує нас «охрестити», усі роки тривання при своєму українстві, зберігання мови, традицій, культури, весь час надіялися на Україну, на ї ї під-тримку. Надії зросли у час Помаранчевої рево-

активні на національному полі, як згадані мною два попередні та один теперішній депутати. Поль-ський виборчий закон, на жаль, квоти для меншин не передбачає, а при такому розпорошенні укра-їнців вона могла б бути корисною.

– Як вам удалося зберегти свою національну ідентичність і не асимілюватися серед поль-ського населення? Як ставиться до збережен-ня національної самоідентичності молодь?

– Усе починалося з батьківської хати. Мої бать-ки, батьки моїх ровесників навіть у найчорні-ші часи не розмовляли вдома польською мовою. Українські діти вигнанців з операції «Вісла» вчи-лися в школах польською мовою. А настільними книжками в наших хатах були молитовник і «Коб-зар». Моя бабуся Марія, яка вчила мене віршів Тараса Шевченка, не вміючи майже читати, знала чи не цілого «Кобзаря» напам’ять. Наших предків загнали на північ і захід Польщі голими й боси-ми. Однак вони дали своїм дітям найдорожче – любов до рідного й освіту. В шістдесяті роки, коли було дозволено заснувати перший у Польщі укра-їнський загальноосвітній ліцей у Лігниці, майже

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014196


люції, але не здійснилися. Надіємося на акцесій-ний договір між Україною та ЄС: відомо бо, що для Євросоюзу питання піклування про національні меншини першорядне.

– чи відчуває нині українське населення Польщі якісь утиски з боку корінного поль-ського населення та влади?

– Звичайно, приклади деяких утисків можна б наводити. Це, скажімо, багаторічна баталія за український Народний дім у Перемишлі, яка, на щастя, закінчилася успіхом, якщо можна це так назвати, зважаючи, що нам передано руїну. Час від часу, особливо при нагодах, скажімо, роковин уже згаданої трагедії, будяться антиукраїнські упирі. Поляки часто хочуть наказувати нам, яких мусимо мати героїв. Треба-бо знати, що від 1947 по кінець 80-х років минулого сторіччя комуністична пропа-ганда представляла нас, як «головорізів», «банде-рівців», «націоналістів». На жаль, чимало від цього в польському суспільстві ще лишилося.

Однак вистачить порівняти ті роки з теперіш-німи, щоб побачити скільки помінялося на кра-ще. Колись за синьо-жовтий прапор, за тризу-ба в лацкані садовили в тюрми, а в найкращо-му разі били. Нині оті символи «бандеровцув», як говорила тодішня пропаганда, вже сприймають-ся як символіка Української незалежної держави. Коли ж ідеться про державний рівень, то українці, немов громадяни другої категорії, від 1947 року, а отже, понад 65 років, не можуть дочекатися офі-ційного визнання операції «Вісла» злочином про-ти людства, або комуністичним злочином, а далі – й відшкодувань не лише за залишене власне майно на прабатьківських землях, але й за гро-мадське – храми, читальні, бібліотеки, коопера-тиви. Немає стосовних законів, і ніхто не спішить їх приймати. При нагоді 65-річчя злочинної опера-ції «Вісла» цю справу намагався вирішити в Сеймі депутат Мирон Сич, але грянуло 70-річчя волин-ської трагедії, і справа затихла.

– Яку віру ви сповідуєте? І як впливає церк-ва на життя української громади?

– Я, як і мої предки, греко-католик. Греко-като-лицька церква зазнала в післявоєнній Польщі чимало репресій. Її делегалізовано. Однак через десять років після злочинної операції «Вісла», українські громади домоглися практично неофі-ційного тоді відкриття храмів, парафій, будували-ся нові церкви. Нині на Вармії та Мазурах є майже тридцять греко-католицьких парафій і станиць та

11 православних. Православні, які зазнали гонінь і пацифікацій у тридцятих роках, мали менше пере-пон у гуртуванні своїх вірних. Комуністична влада незлюбила греко-католиків не так за віроспові-дання, як за те, що ця церква ототожнювала себе з українським народом, культурою, мовою. Після офіційної легалізації Греко-католицької церкви в Польщі, що мало місце в 1991 році, більшість зале-жить лише від вірян. Саму ж церкву, кажучи дуже загально, бо це ж велика тема, спокійно можна назвати національною, українською.

– На всеукраїнських і міжнародних телерадіофес-тивалях мені нерідко доводилося бачити роботи журналіста Петра Мідрігана з Рівного, в яких роз-повідалося про всілякі культурно-мистецькі захо-ди, що відбуваються в Ольштині і у Вармінсько-Мазурському регіоні. Нашим читачам буде цікаво довідатися про ваші культурно-мистецькі традиції. А також – про мистецькі свята, які ви проводите.

– Пан Петро Мідріган, як рідко який журналіст із України, висвітлює багато наших заходів. А їх у нас чимало – кілька десятків, менших чи більших, протягом року. Назву лише найбільші, починаю-чи від січня. Першого місяця організовуємо Регі-ональні перегляди українських коляд та вертепів, щоберезня проводимо Шевченківські святкування по всьому регіону. У травні, вже понад тридцять років, відбуваються регіональні українські фоль-клорні ярмарки «З мальованої скрині», фестивалі української дитячої творчості. У червні – «Зустрічі з українським фольклором», «Післядобіддя з укра-їнською культурою», міжнародні фестивалі дитя-чих художніх ансамблів національних меншин. У липні – велелюдні «Ночі на Івана Купала», у серп-ні – «Зустрічі прикордоння», Відкриття культурно-го сезону українців Вармії та Мазур, регіональні українські обжинки. У вересні – музичні фестива-лі «Під спільним небом», організовані спільно з поляками, німцями, ромами, греками. У жовтні або листопаді один раз на два роки – Загальнополь-ські дні українського театру, регіональні конкурси української співаної поезії для дітей та молоді. У грудні – польсько-українські літературні зустрічі.

Щороку в різний час проходить згаданий вже Міжнародний фестиваль телевізійних і радіо-програм «Калинові мости». До цього слід додати виставки, вишколи, обміни молоддю, організовані поїздки в Україну, а також різноманітні заходи, які проводять наші теренові ланки ОУП (їх у воєвод-стві маємо понад сорок), школи, церква.

197ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


– Як сприйняли українці Польщі вступ краї-ни до Євросоюзу і НАТО? Що це, на вашу дум-ку, дало полякам, а що українцям рП?

– На це немає однозначної відповіді. Як серед поляків так і серед українців траплялися і трапля-ються мальконтенти. Найбільшими противниками входу Польщі до Євросоюзу були, в першу чергу, селяни. Нині вони найбільші бенефіціари ЄС.

Звичайно, годі сподіватися, що від самого вхо-ду відразу все покращає, а сита Європа закидає усіх дармовими коштами. Такого не буває. Однак мільярди євро пливуть до Польщі на доплати до виробництва, на соціальну допомогу, щоб вирів-нювати шанси усіх країн – членів співтовариства. Вистачить хоча б поїздити по Польщі, щоб поба-чити дороги, які всюди будуються в більшості за євросоюзницькі гроші.

Особливо для молоді важливо, що вона без жодних перебоїв, кордонів, паспортів чи віз може подорожувати по всій Європі, шукати собі праці або кращих умов для життя і повертатися додому, коли заманеться. Для усіх, а особливо для націо-нальних меншин важливі випробувані вже демо-кратичні і цивілізаційні стандарти Старої Європи. Ця Європа дивиться і оцінює своїх нових членів за ставленням до національних меншин, до умов, які створюються їм для плекання рідної мови, культури, традицій. Жодна країна, у тому числі й Польща, не може з цим не рахуватися. Влада, якою б вона не була, мусить на це зважати. Мож-на тут навести хоча б приклад українських «Теле-новин» на польському центральному телебачен-ні, які намагалося ліквідувати його керівництво, очолюване тоді представником україноненавис-ницької «Ліги польських родин», яка була в коа-ліції з «Правом і справедливістю». Протестувати почала вся Європа.

– чи відчуває українська громада підтрим-ку з духовної Батьківщини – україни?

– Я вже дещо говорив про це раніше. Це над-то широка тема, щоб про неї сказати кількома реченнями. Хотілося б більшої уваги й підтримки від України, і справа тут не в грошах. Тим часом іноді створюється враження, що ми для Украї-ни – як п’яте колесо, бо домагаємося вирішен-ня наших справ, хоча б увічнення місць поховань наших предків, повернення майна.

Узагальнюючи, слід сказати, що багато зале-жить від того, хто в Україні при владі або коли вибори. Від цього-бо – ставлення до нас. Глянь-

те, що діється зі статусом закордонного україн-ця. Це і сміх, і гріх. Від людей вимагають десятки документів, свідків і зовсім немалих грошей, а на рішення про надання статусу треба чекати рока-ми. Тим часом поляки протягом двох-трьох років дали карти поляка чи не двом мільйонам грома-дян України.

До речі, в поляків слід би повчитися українській владі, як треба піклуватися про нас. Ми на Вар-мії та Мазурах вирішили питання зв’язків з Укра-їною по-своєму. Просто переконали регіональну, районну і теренову влади, що варто співпрацюва-ти з українським сусідом. Ця співпраця існує вже кільканадцять років. Наше воєводство підписало договір про співробітництво з Рівненською облас-тю. Понад двадцять територіальних одиниць регі-ону має своїх партнерів на Волині, Житомирщи-ні, Івано-Франківщині, Вінниччині. Чергові парт-нери вже підписують договори, як ось, скажімо Печеніжин на Коломийщині зі гміною Барцяни на Кентшинщині...

У нас широкі контакти з Україною, але вони, в основному, пов’язані з особистими дружніми вза-єминами. Завдяки цьому в нас бувають театри, літератори, художні колективи, художники, жур-налісти, самоурядовці. І саме в регіонах, переду-сім у низах, люди розуміють потребу спілкуван-ня та взаємної допомоги. У третій декаді жовтня мені довелося бути учасником Форуму україн-ської діаспори Єврорегіону «Буг» у Луцьку. Наші представники могли, принаймні, вперше з ініці-ативи української сторони озвучити сподівання щодо України.

Україна в нашій організації, яка нараховує по всій Польщі понад сто гуртків ОУП, має свої пред-ставництва, які з подвійною силою можуть попу-ляризувати надбання нашої духовної Батьківщи-ни. Лише б хотіння, системна праця і постійна ува-га до майже 20 мільйонів кровних братів і сес-тер, розсіяних недолею по всьому світу. Підкрес-люю слово «системна», бо ж громадяни України майже нічого про нас, наші долі, наше теперіш-нє життя-буття не знають. Складається так, що в Польщі нас називають українцями, а коли від-відуємо Україну, чуємо, що ми «поляки», хоч дуже цього не хочемо...

Бесіду вівАнтон ЩЕГЕЛЬСЬКИЙ.

Ольштин.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014198

Інтеграл?

Лист від мешканців смт. Глеваха, Васильківського району, Київської області

НАН України в Глевасі

199ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

Зважаючи на те, що протягом 5 останніх років, під егідою захисту інтересів держави, прикрива-юсь листами колишнього прем’єр міністра Азаро-ва, група невідомих нам осіб методично та послі-довно відбирає земельні ділянки та зазіхає на житлові будинки цілого поселення на Київщи-ні, звертаємось до Вас із проханням посприяти захистові наших порушених прав.

Історія конфлікту сягає початку 2000-их років, коли на території Глевахівської селищної ради було оформлено право постійного користуван-ня землею Дослідному сільськогосподарському виробництву інституту фізіології рослин та гене-тики НАН України. Зазначене землеволодіння склало близько 1000 га, а право на нього засвід-чувалось державним актом на право постійно-го користування землею, що його отримало вка-зане господарство у травні 2002 року. Земель-ні ділянки були надані вказаній особі для виро-щування насіння сільськогосподарських культур, а також переробки іншої сільськогосподарської продукції.

Трохи згодом, а саме – починаючи із 2007 року, Глевахівська селищна рада розпочала надавати

громадянам дозволи на приватизацію земельних ділянок, розташованих за адресою: смт. Глева-ха, провулок Миру. Зазначений провулок являє собою відокремлену територію (площа близько 12 га), яка знаходиться на межі смт. Глеваха та села Малютянка (Києво-Святошинський район Київської області). До моменту приватизації гро-мадянами, вказані угіддя були зайняті само-вільними сміттєзвалищами, «імпровізованими» кар’єрами з видобутку глини і піску (що їх орга-нізували мешканці навколишніх сіл) лісо-чагар-никовими насадженнями, які пересікали польова дорога та яри. Певна частина зазначеного маси-ву використовувалась громадянами для горо-дництва та сінокосіння.

Усього, правом на приватизацію земельних ділянок за вказаною адресою скористалося близько 100 сімей, а розмір володінь склав 0,10 – 0,12 га на кожну сім’ю. Істотна частина вказа-них осіб замовила розробку технічної докумен-тації із землеустрою, погодила ї ї із усіма ком-петентними державними органами та отримала державні акти на право приватної власності на землю із цільовим призначенням: для будівни-

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014200

Інтеграл?

цтва та обслуговування житлових будинків. Близь-ко п’яти десятків сімей розпочали, а багато з них вже закінчили, спорудження житлових будинків і, навіть, отримали правоустановчі документи (сві-доцтва про право власності) на них. Окрім того, власним коштом, мешканці здійснили електри-фікацію даного земельного масиву (споруджен-ня трансформаторної підстанції і ліній електро-передач, погодження всієї документації та орга-нізація підключення до електромереж), розроби-ли проект його газифікації, а також облаштува-ли частину доріг загального призначення. Бага-то сімей уже постійно проживають у споруджених будинках разом із малолітніми дітьми.

У той же час, наприкінці 2008 року Господар-ським судом Київської області було прийнято рішення, у відповідності до якого припинено право постійного користування землею Дослідному сіль-ськогосподарському виробництву Інституту фізіо-логії рослин та генетики НАН України, площею 387 га. Таке рішення було винесено за позовною зая-вою Глевахівської селищної ради, яка була моти-вована нецільовим та безгосподарним викорис-танням землі зазначеним господарством. Рішен-

ня господарського суду Київської області перегля-далось усіма судовими інстанціями господарської юрисдикції та Верховним судом України. Попри це, навесні 2010 року згадане рішення скасова-не тим же Господарським судом Київської облас-ті в результаті перегляду справи за ново виявле-ними обставинами, а рішення останнього залише-но в силі апеляційною та касаційною інстанцією (останній перегляд справи Вищим господарським судом відбувся 23 червня 2011 року за Вашої осо-бистої участі в ньому).

Про всі вищезазначені події, мешканці провул-ку Миру довідались лише на початку 2010 року, коли почали отримувати виклики в судові засідан-ня Васильківського міськрайонного суду Київської області. Як з’ясувалося, Васильківською міжра-йонною прокуратурою Київської області було іні-ційовано кілька десятків судових справ проти вка-заних мешканців, а позовні вимоги зводилися до визнання недійсними та скасування рішень селищ-ної ради про надання земельних ділянок грома-дянам.

Рішеннями судів, які були винесені дотепер біль-ше половини громадян вже ж були позбавлені

201ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

права на земельні ділянки, у тому числі і ті, у кого на цих ділянках вже споруджені та введені в екс-плуатацію (!!!) житлові будинки. Частина із цих рішень вже набули сили і громадяни вже юридич-но позбавлені права власності на землю.

За таких обставин, сотня молодих сімей (серед-ній вік власників ділянок – 30-35 років) та їхніх малолітніх дітей (вже зараз в будинках прожи-вають сім’ї із двома-трьома дітьми різного віку) стали фактично заручниками ситуації, в якій вони опинились не за своєю волею.

Враховуючи резонансність конфлікту, розпоря-дженням голови Васильківської райдержадміні-страції від 26 березня 2012 року № 373-аг. було створено, робочу групу по врегулюванню конфлік-ту щодо спірного землекористування в смт. Гле-ваха. В рамках роботи даної групи, в лютому 2012 року був розпочатий процес щодо пошуку шляхів вирішення даної ситуації і в подальшому компро-місний шлях вирішення проблеми був віднайде-ний. У відповідності до постанови бюро Президії НАНУ № 156 від 07 липня 2012 року Національна Академія Наук України погодилася відмовитися від частини земельної ділянки, яка є у власнос-ті ДСВ ІФРГ НАН України, площею приблизно 12 га., за умови надання іншої рівноцінної земель-ної ділянки.

Станом на день подання даного звернення, процес оформлення права власності на земельні

ділянки, що були надані мешканцям смт. Глеваха з метою їх наступної передачі ДСВ ІФРГ НАН Украї-ни завершено. Зокрема, окремі громадяни, взамін на зняття претензій до мешканців провулку Миру, готові передати у розпорядження НАНУ, держави чи будь-яких інших зацікавлених осіб, належні їм земельні ділянки, що розташовані єдиним маси-вом (площа близько 12 га) в с. Барахти Васильків-ського р-ну Київської області. Однак, остаточної домовленості з НАНУ не вдалося досягти і доте-пер.

Натомість, на проблемі мешканців провулку Миру активно спекулюють ті, хто веде боротьбу за владу в смт. Глеваха. До сьогодні не припиня-ється використання органів прокуратури та усіх інших органів влади, судів, експертних установ і т. п. з метою позбавити громадян права на зем-лю і на житло задля отримання вигод, далеких від інтересів держави, науки чи будь-яких суспільно значимих цінностей загалом.

Зважаючи на усе викладене вище, просимо Вас скористатися усіма наявними у Вашому володінні засобами впливу з метою досягнення компромісу між в мешканцями смт. Глеваха та НАНУ і поспри-яти у якнайшвидшому врегулюванні конфлікту.

Заздалегідь вдячні!З повагою, мешканці смт. Глеваха

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014202

Інтеграл

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014202

Рецензія

ГЛОБАЛЬНА НЕОЗАЛЕЖНІСТЬ: некон’юктурний погляд економіста

Нинішні глобалізаційні процеси і пов’язані з ними ліберальні цінності набувають ознак апріорі єдино можливих для конструювання сьогодніш-ніх міжнародних економічних відносин, на базі яких вибудовуватимуться політичні конструкції кожної дер-жави, суспільств і людства у цілому. Авторка рецензованого дослідження, не вступаючи у пряму дискусію з носіями таких міркувань і не заперечуючи логіку подібних умовиводів, запропонувала кардинально інший погляд на існуючий стан речей…

Леонід кІСТерСЬкиЙДиректор Інституту міжнародного ділового співробітництва, професор

203ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014 203ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

Глобалізацію залежності, про яку вона пише, у зазначено-му контексті слід розглядати як певним чином класифіка-цію якщо не кінцевого, то наближеного до мети стану орга-нізації спочатку економічного, а згодом і політичного сві-тового організму.

На мій погляд, такий підхід, що знайшов у праці аргумен-товане підтвердження, цілком може претендувати на визна-ння і сприйматися новим знанням у сфері досліджень між-народних економічних відносин.

Варто також наголосити, що погляд на глобалізацію не тільки як на однозначно прогресивну тенденцію у сучасно-му світі збагачує економічну науку: адже розширює гори-зонт людського пізнання.

Більшість відомих досліджень із проблематики глобалі-зації, на нашу думку, надто звузила «фронт атаки», спектр інтересу лише кількома напрямами з висновками ледь не цілковито позитивними, що, за бажання, може сприймати-ся чи не виконанням соціального замовлення транснаціо-нальних корпорацій.

У поданому дослідженні всебічно не тільки розглянуто й систематизовано минулий і сьогоднішній досвід організації економічного життя планети, а й завдяки науковій методи-ці проаналізовано раніше не описані аспекти глобальних явищ і тенденцій. Найістотніше у праці, на нашу думку, поля-гає у незаданості результату, висновку. Вони народжуються у процесі ознайомлення з фактами і явищами, суворо без-стороннього розгляду дій і наслідків цих дій з боку світо-вих гравців, що підносить наукову цінність дослідження на рівень уже зазначеного нового знання.

Безумовно, логічною є структура монографії. Спочатку автор на теоретико-методологічному рівні розкриває гли-бинні фундаментальні основи і концептуальні проблеми глобального розвитку. Чільне міс це в монографії посідає концептуалізація залежності як детермінуючої домінанти міжкраїнової взаємодії. Розгляд структурних регуляторів зростання логічно трансформується у дискусію з приводу встановлення факторів поглиблення центро-периферійної фрагментації світу в умовах економічного експансіонізму. В монографії обгрунто вано порушене питання про форму-вання відносин неозалежності як прояву фундаментальних змін, що випливають із нового формату зв’язків, які проду-куються державою та ринком.

Відмінність між підходами, що панували у 1970-х роках та нині щодо пояснення причин глобальної взаємозалежності, міститься в частині того, що сорок років тому детермінанта-ми її прояву розглядалися здебільшого торгівля й фінанси, тоді як сучасний підхід базується на міждисциплінарному підході до розгляду даного феномену.

Справді, остання глобальна економічна криза відкрила багато соціальних та політичних провалів сучасного капі-талізму, але водночас проявила багато нових викликів гло-бальному управлінню. Це вимагає адаптації нових форм координації та співробітництва як між країнами, так між

державами, капіталом і громадянським суспільством у цілому.

Автор справедливо стверджує, що держава, опинившись перед викликами глобалізації, поступово втрачає здатність до регулювання процесів, індукованих останньою, але вона, як і раніше, несе відповідальність у випадку, коли наднаці-ональне регулювання – чи то регіональне, чи глобальне – зазнає краху.

Авторський підхід до встановлення акторів неозалежності має за мету продемонструвати, що нинішній вимір міжкраї-нової взаємодії перебуває у площині множинних координат, де виокремлюються актори ринкової, інституційної, інтегра-ційної, фінансової, соціокультурної, технологічної, інформа-ційної, цивілізаційної залежностей.

Усі ці актори по-різному унеможливлюють продукування власне національної економічної політики, адже тиск від діяльності окремих з них – зокрема, міжнародних організа-цій, – часом перекроює під лекала глобального ринку потре-би внутрішньодержавні.

Авторський підхід до встановлення нових суб’єктів проду-кування міжкраїнової залежності посилено шляхом введення поняття так званої перехресної взаємозалежності, яка перед-бачає як комбінацію важелів взаємовпливу, так і поглинан-ня одного іншим. Більше того, на етапі панування фінансової глобалізації автор знаходить прояв фінансової залежності у кожному із запропонованих сегментів залежності.

Кожна наукова праця, крім фундаментальної ціннос-ті, повинна мати й вимір практичний, прикладний. У цьому плані контент праці, що розглядається, вартий прискіпливої уваги: по-перше, завдяки методові дослідження (а це може претендувати на наслідування й виокремлення у самостій-ний дискурс); по-друге, система аргументації, що дала змогу авторці отримати висновки про об’єктивну наявність глоба-лізації залежності, може розглядатися дієвим інструментом отримання об’єктивних наукових знань; по-третє, отрима-ні результати й висновки цілком придатні для практичного прийняття рішень, тому що вони корелюються з необхідністю знати перспективу розвитку певного напряму дій з побудови передусім економічних відносин і співробітництва держави.

Останнє особливо важливо підкреслити як значний вне-сок авторки, і в цьому полягає наукова цінність праці, в якій не знайшлося місця кон’юнктурі.

У рецензованому дослідженні жодним чином не розгля-даються суто політичні аспекти глобалізації, в основі яких завжди превалюють яскраво виражені суб’єктивні інтер-еси. Зосередженість же на економічних питаннях випу-кліше демонструє важливість об’єктивного сприйняття дійсності.

P. S. Наталія Резнікова – доцент Інституту міжнародних від-

носин Національного університету імені Тараса Шевченка, Економічний оглядач ЄА.

СпортІнтеграл

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014204

Володимир Кличко: мої душа і серце – в Україні!У німецькому Оберхаузені відбувся бій Володимира Кличка з Алексом Леапаї. Українець захистив титул чемпіона, нокаутувавши австралійця наприкінці п’ятого раунду.

Хоча ще у першому раунді Леапаї побував у нокдауні…

Олена МАчуЛЬСЬкА

205ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

Майдан... Війна... Свобода...

Післяматчева промова Кличка була не менш вражаюча, ніж сам бій:

– Найперше хочу сказати своїм землякам: слава Україні! Щиро дякую, що ви були зі мною. Я дов-го тренувався, довго готувався до цього поєдин-ку. Це було не просто. Мої душа і серце були в Україні. Тим, що відбувається у моїй країні, на моїй Батьківщині, переймається увесь світ. Сподіваюся, що ми знайдемо компроміс і ніколи у нас не буде війни, не будуть гинути люди. Україна залишиться такою, якою вона є. Я пишаюся, що я – українець! Хочу подякувати також німецьким уболівальни-кам – вони унікальні. Звичайно, я не можу забути про Алекса Леапаї. Він дуже хотів отримати цей пояс. Я вважаю, що це був його найкращий бій. Ти кращий, ти повністю віддався бою. Дякую тобі.

На запитання журналіста про опір з боку австра-лійця Володимир сказав:

– Я нормально почуваюся у свої 38 років, але не знаю, чи зможу повторити це ще раз. Сьогод-ні я був у найкращі формі. На рингу, я на 100% концентруюся на поєдинку. Мені приємно сьогод-ні бачити свого брата, адже останнім часом ми не часто бачимося. Він підтримував мене.

«Левове серце» свою поразку прокоментувало так:

– Я хотів здобути чемпіонський титул, але мені це не вдалося. Адже Кличко чемпіон. На жаль, не міг уникнути джебів. Але я повернуся, хоча треба багато працювати. Дякую Кличку. Бажаю успіхів і Віталію, і Україні. Миру Україні.

Ще раз вітаємо Володимира Кличка з цим нокаутом. Це був надзвичайний бій, коли гімн України професійно виконувала дружина Кличка-старшого Наталія. Це було чудове досягнення родини Кличко.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014206

Кліо

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014206 ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014206

Між Росією і ПольщеюЛегенди і правда про 125-річного Богдана

Стоїть у Львові на Соборній площі нещодавно невлад відрес-таврований стовп. До реставрації небагатьом було відомо, що це пам’ятник на честь зняття облоги від військ Богдана Хмельницького. Колись колону вінчала фігура Святого Яна, а на постамен-ті був напис польською мовою: «Miasto Lwów za przyczyną Jana z Dukli 1648 cudownie uwolnione od oblęźenia Bohdana Chmielnieckiego i Tohana Beja, hana tatarskiego, pomnik ten wystawiło 1649». У 1944 р. дошку з написом зняли, а скульптуру святого замі-нили декоративною вазою. Нині про чудо спасіння львів’ян від козацько-ханської навали нагадує хіба що каплиця з надгробком св. Яна з Дуклі в костелі св. Андрія і його образ «від високого релігійного почуття графині Софії Фредро» – матері майбутнього митрополита Андрея Шептицького.Натомість пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві відомий усім – це візитка міста. До 1919 р. на постаменті було викарбовано: «Богдану Хмель-ницкому единая неделимая Россия» і «Волим под царя вос-точного православного».Два монументи, різні за стилем і художньою вартістю, об’єднує те, що їх установили окупан-ти української землі. Пропагандистським інструментом за-гарбники обрали Богдана Хмельницького…

Володимир ОЛІЙНикОглядач ЄА, член НСЖУ

Фот

о: Іл

ля Н

ечво

лодо

в

207ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014 207

ІдеяКраєзнавці стверджують, що ініціа-

тива спорудження в Києві пам’ятника Б. Хмельницькому належить чи то М. Кос-томарову, чи М. Максимовичу, маючи на увазі, ймовірно, слова останнього в аль-манасі «Украинец»: «В Москве, когда в виду Кремля любуюсь великолепным памятником Минина и Пожарского, всег-да говорю себе: зачем же до сих пор нет ни в Киеве, ни в Переяславе подобного памятника освободителю Малороссии от того же ига?» (1859. – С. 149).

Однак мрія та ініціатива – «дві великі різниці». С. Ярон 10 липня 1888 р. в «Киев-лянине» писав: «Сооружение достойного памятника славному борцу за веру пра-вославною, освободителю Малороссии от польского гнета, соединившему ее с Великой Россией, – было заветной меч-тою кружка киевских ученых 1840-50-х годов».

Важко погодитися з цим тверджен-ням, адже, повторюся, історичну роль Б. Хмельницького науковці оцінюють по-різному.

Здійснив мрію «гуртка вчених» голова Київської археографічної комісії М. Юзе-

фович. Що ж спонукало сановника, відо-мого своїми антиукраїнськими погляда-ми, ініціювати спорудження пам’ятника? Відповідь дав сам Юзефович у статті «Богдан Хмельницкий. По поводу памят-ника, сооружаемого ему в г. Киеве»: «Хмельницкий, воссоединив с Москвою Юго-Западную Русь, положил на весы между Россией и Польшей такой пере-вес силы, при котором дальнейшее вос-соединение Русской земли стало вопро-сом только времени... Виновнику этого события, Богом данному Хмельницко-му, возникла мысль соорудить памят-ник в Киеве... В этом памятнике должно быть не только воспроизведено достой-ное изображение героя, но выражена и идея его подвига».

Далі Юзефович перераховує «ратні вчинки» Хмельницького: «Приняв була-ву, он разослал войско по городам, с приказанием очистить их от поляков и жидов: истребление сделалось общим и беспощадным. Не только ксендзы, шлях-та, слуги замковые, жиды и урядники местские (міські. – В. О.), но жены и дети не избегали народной мести. Костелы предавались пламени, панские и жидов-ские дворы разрушались до основания.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014208 ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014208

Месть эта доходила до крайних пределов жестокости. Летописец говорит: «редкий в той криве на тот час рук своих не умо-чил и того грабления тех добр не чинил» (переіначені слова О. Ріґельмана: «и ред-ко кто в то время не омочил рук своих в крови и добычи не брал». – В.О.), – так что тогда во всей Украине, по обеим сторо-нам Днепра, не осталось ни одного поля-ка и ни одного жида». (Русскій архивъ. – 1869. – № 5. – С. ІІІ; стаття написана під впливом праці М. Костомарова «Богдан Хмельницкий», СПб. – 1859).

Воістину – посій ворожнечу поміж населення – і володарюй! Пам’ятник мав посісти своє, передбачене імперськими пропагандистами, місце в широкій анти-польській і антисемітській державній програмі.

Нагадаємо, що ще в 1830-х рр. на при-єднаних західних землях масово закри-валися костели і католицькі монастирі, секції польських банків, шляхту позбав-ляли маєтків, землі й дворянських титу-лів... У Київській губернії в 1840-х протя-гом чотирьох років спеціальна комісія під головуванням генерал-губернатора «по рассмотрению и поверке действий дво-рянских депутатских собраний» позбави-ла дворянського стану 64.000 шляхтичів (Шульгин В. // Кіевлянинъ. – 1864. – № 11). А 1866 р. в Мінській губернії протягом одного місяця змусили 10.000 католиків перейти в православ’я (Русские ведомос-ти. – 1866. – 22 серпня).

1866 року за розпорядженням генерал-губернатора О. Безака закрили католиць-кі монастирі орденів: чоловічі – Кармелі-тів у Бердичеві і Кам’янець-Подільську, Францисканців у Межиріччі Остроград-ського повіту Волинської губернії і жіно-чий Домініканців у Кам’янець-Подільську. Тоді як у 1830-х у трьох губерніях Пів-денно-Західного краю діяло 11 монасти-рів ордена Капуцинів, у 1886 р. залишив-ся один у Вінниці. Польський письменник Е. Руліковський писав: «Тепер часи не ті: та геройська рука, котра колись хваць-ко тупила шаблі на гайдамацьких карках, нині змушена керувати плугом. Сьогод-

ні шляхта зливається з хлопством, при-ймає його звичаї, мову і недоліки, пори-наючи в безтурботність і пиятику» (Edw. Rulikowski. – «Opis powiatu Wasylkowskie-go». – Warcz. – 1853).

Але самих тільки економічно-репресив-них заходів було замало, тим паче що в сусідній Австро-Угорщині поляки не при-ховували своїх зазіхань на Правобереж-жя. Директор департаменту іноземних вірувань П. Вігель зазначав: «Ни раздача больших имений, как делалось при Екате-рине ІІ, ни раздача срочных аренд не при-вели к желаемой цели. Знатные санов-ники, жалованные Екатериною, находи-ли более удобным жить в Петербурге, при дворе, чем в своих новоприобретенных имениях: лица, получившие аренды на срок, тем более не чувствовали охоты посвящать им труды, время, капиталы…» (Русскій вестникъ. – 1864. – ІV).

Щоби «стереть следы полонизма», імперська адміністрація будь-що праг-нула викорінити саму думку, що «Южная Русь – вовсе не Русь... и что южно-русы вовсе не имеют ничего родственного с Москвой» (Кіевскій вестникъ. – 1871. – № 21). Ще не забулися польські «пося-гательства на свободу западной Руси и на целость Русского государства» в 1831 і 1863 рр. Тому згадали «о древ-нем разрешителе этих польских притя-заний», а «нынешний блюститель целости и блага России, наш благодатный Алек-сандр-Освободитель, положил воздвиг-нуть памятник Богдану Хмельницкому» (Кіевлянинъ. – 1870. – № 90).

АвторНе виникло труднощів і при визначен-

ні скульптора. Поза конкурсом обрали М. Микешина, в доробку якого вже було кілька помпезних проектів: «Тисячоліття Росії» і Кузьмі Мініну в Нижньому Новго-роді, Катерині ІІ в Петербурзі, адміралу О. Грейгу і «Загиблим воїнам» («Перемо-гам Чорноморського флоту») в Миколає-ві, «Апофеоз Глинці» та ін.

Микешин був живописцем, а не скуль-

Кліо


птором. Мистецтвознавці критикували його скульптурні роботи за еклектизм і перевантаженість сюжетів. Але достовір-ність образів, патріотичність тем, емоці-ональне трактування пластичних форм в скульптурних роботах живописця дава-ли Микешину змогу отримувати вигідні казенні замовлення.

Наприкінці 1850-х художник позна-йомився з М. Костомаровим і Т. Шев-ченком. Це знайомство стало для юно-го митця доленосним у багатьох аспек-тах і, безумовно, вплинуло на його твор-чість. Згодом Микешин намалював кіль-ка дружніх шаржів на Шевченка, ілюстру-вав і видавав його поетичні твори, праг-нув увіковічнити образ Кобзаря в скуль-птурі. Митець був одним з організаторів шевченківських роковин, плекав задум «видати в повному обсязі все з творчос-ті Шевченка... в ілюстраціях, з додатком факсиміле з усіх його власних малюнків, а також усі музичні твори різних компо-зиторів на його тексти» (Савинов А.Н. / Микешин: Альбом. – М. – 1971. С. 10-11), утримував меморіальну майстерню Шев-ченка в Академії мистецтв.

У реріховському архіві Третьяковської галереї зберігається лист Микешина до свого учня М. Реріха із вкладеною фото-графією скульптури українця, на зворо-ті якої написано: «Се діло треба розжу-вати».

Автор пояснює: «Поїдеш до Канева на могилу Тараса Григоровича – вклонися йому низько від мене і скажи, що любив і поважав я його, як рідного батька» (www.roerich-urs.com).

Микешин протягом усього життя збері-гав шкатулку Шевченка із землею з Укра-їни. Тож, коли надійшла пропозиція спро-ектувати пам’ятник Хмельницькому в Киє-ві, митець без вагань узявся до роботи.

ЕскізУ лютому 1869 р. Олександр ІІ відвідав

майстерню Микешина, де звернув увагу на чорновий малюнок пам’ятника Б. Хмель-ницькому в Києві і звелів надати його через

товариша міністра Двору на «височайший розгляд». За тиждень до майстерні заві-тав великий князь Костянтин Миколайо-вич. На той час був уже готовий глиняний макет пам’ятника, про який «Його Висо-кість зволив відізватися досить прихильно» (Кіевлянинъ. – 1869. – № 29).

У серпні 1869 р. петербурзький «Голосъ» опублікував, а київські газети передрукува-ли детальний опис майбутнього монумен-та. Епіграфом проекту автор обрав рядки з народної думи часів Хмельницького: «Та не буде лучше, та не буде краще, як у нас на Вкраїні; що немає жида, що немає ляха, не буде й унії».

На широкому фундаменті з сірого гра-ніту – пірамідальний п’єдестал з черво-ного порфіру, що утримує високий лабра-доровий моноліт у вигляді скелі. «Богдан мчится на степном коне и в своем бешен-ном беге взлетает на скалу; левою заднею ногою конь топчет иезуита – этого общего врага и Малороссии и Польши, прикрытого отбитым казаками польским знаменем. Пра-вою ногою конь сбросил со скалы польско-го пана, который, падая, ломает свой меч и упирается рукою о труп убитого еврея – откупщика православного храма, захватив-шего с собою во время бегства церковные драгоценные вещи, из которых во время оно еврейки делали себе ожерелья, серьги, головные украшения. Украинский герой, одет в контуш, низко подпоясанный, с перебро-шенной через плечо епанчою: правою рукою высоко возносит булаву по направлению к северо-востоку – к Москве, левою сдержи-вает коня и в то же время указывает вдаль».

Біля підніжжя скали співає кобзар («тип – Тарас Шевченко», – зазначив автор). «Спра-ва от кобзаря, облокотившись ногою об уступ, а рукою взявшись за бок, в рубахе с расстегнутым воротом стоит великоросс в торжествующей позе; сзади его скромно стоит белорусский мужик в лаптях, с топо-ром за поясом и с рукавицами. С левой стороны от кобзаря, протянув руку к ска-ле... спокойно и самоуверенно выступает малоросс с усами, падающими на грудь; за спиною усатого казака притаился червоно-русс, скрестивши руки и погрузившись в глу-

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014210

Кліо

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014210

бокою тоску, он упивается звуками родного языка. Эта фигура способна вызвать слезы из глаз галичан...»

Опереткова сценка, яку 1982 року част-ково втілили в камені вже радянські скуль-птури в київському монументі «Арка Друж-би». П’єдестал прикрашали три барельєфи: битва під Зборовом, Переяславська рада і зустріч гетьмана в Києві, а також напи-си: «Слава и вечная память», «Згине Поль-ща, згине, а Русь буде панувати», «Единая неделимая Россия Богдану Хмельницкому» (Кіевлянинъ. – 1869. – № 101).

25 вересня «Кіевлянинъ» надрукував спростування: «По указаниям очевидцев, во всем памятнике нет фигуры «иезуи-та, которого топчет левою заднею ногою конь Хмельницкого», а на указанном мес-те видна лишь какая-то масса, быть может труп, изящно прикрытая «отбитым казака-ми польским знаменем».

4 листопада 1869 р. до редакції газети «Кіевлянинъ» надійшла телеграма: «Госу-дарь утвердил вполне, без всяких изме-нений, модель памятника Хмельницкому. Микешин». Відтак 16 січня 1870 р., на кло-потання генерал-губернатора О. Дундукова-Корсакова, надійшов височайший дозвіл на збирання благодійних внесків. Для управлін-ня пожертвами при археографічній комісії заснували спеціальний комітет під голову-ванням М. Юзефовича.

16 травня 1870 р. відбулося перше засі-дання, на якому Юзефович зачитав запис-ку про історичне значення Хмельницького в російській історії, де був також заклик до «учреждений и лиц, на сочувствие которых комитет может рассчитывать» (Кіевлянинъ. – 1870. – № 63).

МодельУ вересні 1872 р. до Києва привезли брон-

зову модель пам’ятника, а в листопаді в залі урочистих засідань Першої гімназії вистави-ли її для загального огляду. Публіка сприй-няла композицію майбутнього монумен-та неоднозначно. Тоді як, скажімо, корес-пондент «Санктъ-Петербургскихъ ведомос-тей» Н. В-цкий у № 311 за 1872 р. захопле-

но хвалив автора за правдивість образів. Член комітету зі спорудження пам’ятника М. Рігельман, а за ним і генерал-губерна-тор слушно пропонували зняти фігури єзу-їта, поляка і єврея: «Хотя эти националь-ности и попраны, но они еще существуют, и позорный вид фигур на памятнике должен оскорбить их чувства и поддерживать враж-дебность к остальному населению, что не должно согласоваться с идеей памятника; иезуит же с четками, лежащий под ногами коня, должен производить неприятное впе-чатление не только на прохожих католиков, но и на православных, т. к. иезуит есть все же духовное лицо христианской религии» (Кіевлянинъ. – 1888. – № 150).

Микешин, як міг, пручався і наполягав на первинному варіанті. Митець писав: «Я счи-таю обязательным сообщить, что какое бы то ни было изменение в сочинении этого памятника я делать без Высочайшей на то воли Государя – не вправе» (Демьянок Ангелина. Куда указывает булава Богдана Хмельницкого? // Одна родина).

Іншим вагомим аргументом щодо спро-щення пам’ятника став брак коштів. За кошторисом вартість монумента станови-ла 145.200 руб. (без ціни металу і каменю). Микешин погодився спростити композицію і залишив із трьох скандальних фігур лише єзуїта. Кошторис скоротився до 95.700 руб. За таку патріотичну пожертву автора зго-дом нагородили земельним наділом в 1.000 десятин у Катеринославській губернії.

Довелося переробляти модель пам’ятника, яку після виставки придбав В. Тарновський (зберігається в Чернігівсько-му історичному музеї). Але зібраних 25 тис. руб. було недостатньо…

СкульптураУ лютому 1873 р., на прохання генерал-

губернатора, імператор звелів для відливки фігур пам’ятника відпустити зі складів мор-ського відомства 1.600 пудів брухту «зеле-ної міді». 4 червня 1873 р. комітет уклав з Микешиним формальний контракт. За його умовами скульптор зобов’язувався викона-ти скульптури в глині протягом року, а фор-

Фото: Ілля Нечволодов


мовку і відливку з гіпсу і замовлення в ціло-му – до 1 травня 1875 р. Авторська винаго-рода мала становити 23 тис. руб.

Для роботи над проектом Микешину дозволили працювати в майстернях Голов-ного адміралтейства. Однак несподівано, за розпорядженням тимчасово керуючо-го морським міністерством, художник зму-шений був перебратися в манеж відомства шляхів сполучення. Але й тут перебування його було нетривалим – через місяць митце-ві довелося взятися за облаштування влас-ної майстерні. Розуміючи труднощі митця, комітет не наполягав на виконанні робіт в обумовлений термін, і гіпсові оригінали пам’ятника було передано на петербурзький завод Дж. Ф. Берда тільки навесні 1878 р.

3 травня 1878 р. Олександр ІІ оглянув гіп-сові оригінали і наказав фігуру єзуїта при-брати. Втілювали в металі задум Микешина його соратники – відомі скульптори П. Велі-онський (відлив фігуру гетьмана) і А. Обер (коня).

ФінансиВиготовлення скульптур обійшлося в

28 тис. руб., з яких Микешин отримав 10 (зовсім небагато з огляду на майже десяти-річну працю), а Бердт – 18 тис. На доставку пам’ятника до Києва та інші неминучі витра-ти потрібно було ще 30 тис. На спорудження запроектованого постаменту – 100 тис. Тим

часом комітет мав усього 7.747 руб.Довелося вкотре просити «височайшо-

го дозволу» на зміну проекта п’єдесталу. Вирішили постамент пам’ятника спорудити у вигляді кургана, облицьованого дерном. Зрештою, наприкінці серпня 1880 р. скуль-птура вагою близько 500 пудів благополуч-но прибула до Києва (скористалися част-ково пільговим проїздом Миколаївською і безоплатним – Московсько-Курською і Кур-сько-Київською залізницями).

Металеві деталі пам’ятника постави-ли на зберігання, під розписку київського брандмайора О. Пилипенка, у дворі Старо-київської поліційної частини. Відповідаль-ним за спорудження монумента призначи-ли архітектора Київської контори Мініс-терства імператорського двору і наділів В. Сичугова.

МісцеЩе 1869 р. в описі майбутнього монумен-

та було вказане точне місце встановлен-ня пам’ятника – Софійська площа, на якій урочисто зустрічали Хмельницького 1648 р. Місце визначила комісія зі спорудження пам’ятника. Втім, у київської адміністрації була своя думка.

У Києві аж до 1860-х чимало вулиць і площ не мало офіційних назв, міщани вико-ристовували народні. Київський статистич-ний комітет, ураховуючи історично устале-

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014212

Кліо

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014212


ну топоніміку, підготував список наймену-вань майбутніх назв. Генерал-губернатор, як і годиться, звернувся по «височайший дозвіл». Імператор не зволікав і 31 липня 1869 р. затвердив перелік у повному обся-зі. Тоді дістали назви 21 площа і 24 вули-ці. В переліку, серед інших, є такий запис: «п.4. (площадь) в конце Крещатика, где фонтан «Моряк», – (наименовать) Богдана Хмельницкого, которому предполагается поставить на этой площади памятник как положившему начало воссоединения Юго-Западного края с Московским государ-ством» (Кіевлянинъ. – 1869. – № 95).

Поки створювали скульптури в Петербурзі, питання про місце встановлення пам’ятника не порушувалося. Коли настав час спору-джувати п’єдестал, з’ясувалося, що місце для майбутнього пам’ятника «височайше» не затверджено. В червні 1880 р. спеціаль-на комісія під головуванням генерал-губер-натора, до складу якої входили члени буді-

вельного міського комітету і представники міської управи, визначила для пам’ятника місце – південний бік Софійської площі, куди взимку й завезли будівельні матері-али. Думку комісії поділяв і тодішній київ-ський митрополит Філофей, про що письмо-во повідомив генерал-губернатора М. Черт-кова і М. Юзефовича.

Наприкінці травня 1881 р. комісія в онов-леному складі (11 осіб) підтвердила рішен-ня попередників. 16 червня 1881 р. на засі-данні Київської міської думи гласні визнали, що «более приличного для памятника мес-та, как Софиевская площадь, найти не воз-можно», а також затвердили точне місце: «Треугольник, образуемый пересекающими-ся улицами и рядом домов между Софий-скою улицею и Троицким переулком... обра-щенною на юг стеною Присутственных мест» (Кіевлянинъ. – 1881. – № 158).

7 серпня 1881 р. розпочалися земляні роботи, «судя по которым постановка пье-

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014214

Кліо

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014214

дестала предполагается в самом центре Софиевской площади» (Кіевлянинъ. – 1881. – № 174).

І тут, несподівано, забило на сполох єпархіальне керівництво. В Синод полетіла депеша: «При озна-ченном положении и высоте памятника... всякому, направляющемуся с этой стороны (від Хрещатика і Михайлівського монастиря. – В. О.) к собору будет представляться уже не алтарная стена собора, а задняя часть лошади».

До Києва приїздить комісія, яка, «идет на пло-щадь... исследует зад лошади (?). Комиссия прихо-дит к заключению, что ничего подобного... нет... В Петербурге получено важное известие, что памят-ник поставлен так, что от Михайловского монастыря невидно Софии, а от Софии из-за монумента не виден Михайловский. Снова назначается комиссия, выходит на площадь, но на этот раз исследовать оказалось нечего. Было очевидно, что монумент может так закрыть церкви, как тумба одесской улицы может загородить Исаакиевский собор от вида на Кронш-тадт» (Фердинанд VIII. Маленький фельетон // Неде-ля. – 1884. – № 40).

Але духовенство стало вимагати взагалі не встанов-лювати пам’ятник на Софійській площі: мовляв, зустріч Хмельницького відбувалася біля Золотих воріт, і на той час «он еще не протягивал руки к Москве, мечтая быть независимым от панов, под личной протекцией коро-ля» (Кіевлянинъ. – 1881. – № 222).

Принагідно зазначимо, що попри скарги духовен-ства, пам’ятника ніколи не розвертали, і булава геть-мана спрямована не до Москви. Від розробки проек-ту до початку будівництва минуло майже 20 років, і про первісний задум автора забули. Нині Хмельниць-кий вказує, радше, на Мінськ і аж ніяк не на першо-престольну…

МитарстваНаприкінці серпня 1881 р. спорудження фундамен-

ту під пам’ятник завершили і розпочали цегляну клад-ку чотиригранного стовпа під постамент. 15 жовтня для складання скульптурної групи з Петербурга при-був майстер Яким Іванов з кількома підручними. 2 листопада на цегляну основу п’єдесталу встановили масивну (180 пудів) чавунну плиту під скульптурну групу, а 22 листопада – зібрану пітерськими майстро-вими кінну статую Богдана. В такому вигляді і зали-шався пам’ятник в очікуванні достойного постаменту.

У січні 1883 р. з Петербурга надійшла телегра-ма: начальникові Київського окружного інженерно-

го управління генерал-майору І. Третеському вжи-ти негайних заходів щодо спорудження пам’ятника. Тим часом спеціальна комісія визначила, що земля-ний курган не витримає скульптури.

Архітектор Сичугов запропонував проект постамен-та у вигляді гранітної чотиригранної піраміди уступа-ми. Але зібраних коштів не вистачало, і споруджен-ня пам’ятника знову зупинили. На допомогу прийшло військове відомство. За сприяння Третеського інже-нерне управління Київської фортеці передало 30 куб. сажнів граніту, що залишився ще від спорудження Ланцюгового моста. Вкотре комітет був змушений клопотати про зміну проекту, з урахуванням ново-го матеріалу.

28 квітня 1883 р. Олександр ІІІ дозволив викона-ти постамент у вигляді гранітного кургану напівсфе-ричної форми. Для втілення цього проекту, «действи-тельно более импозантного», необхідно було 28 тис. руб., тим часом на рахунку комітету залишалося 34 руб. Тому протягом другої половини 1883-го і 1884 рр. роботи не велися.

Будівельний майданчик поступово перетворювався на смітник. До міської управи стали надходити скар-ги від містян: «пространство возле памятника Богда-ну Хмельницкому представляет одно сплошное отхо-жее место, вследствие чего земля здесь пропитана нечистотами почти на аршин глубины» (Кіевлянинъ. – 1886. – № 110). Страх перед холерою (в 1881-му і 1883 рр. у Європі було зафіксовано спалахи цієї хво-роби) змусив міську владу подумати про очищення площі. Втім, через брак коштів управа обмежилася лише періодичним посипанням нечистот піском.

Під час дощу пісок разом з нечистотами змивав-ся і потоком води сусідніми вулицями потрапляв на Хрещатик, «распространяя таким образом вонь и загрязняя улицы на далеком протяжении» (там само). Мешканці Софійської площі, не дочекавшись реагування на скарги, почали самотужки викону-вати обов’язки управи. Кореспондент писав: «Вче-ра мы видели домовладельца, разбрасывающего карболовый порошок по зловонным лужам и другим «украшениям», окружающих памятник Б. Хмельниц-кому» (Кіевлянинъ. – 1886. – № 177).

ЗекиУ жовтні 1885 р. київський міський архітектор В.

Ніколаєв дав згоду керувати роботами зі споруджен-ня постаменту і склав детальний проект і кошторис на 12 тис. руб. Державна рада Російської імперії без зво-


лікань підготувала постанову про виділення потрібних коштів, яку 4 березня 1886 р. затвердив цар.

8 липня 1886 р. «Кіевлянинъ» повідомив, що необ-хідна сума надійшла на рахунок комітету. Однак це була неправда. Казначейство змогло виділити гроші тільки в листопаді 1886 р. Щоб не зривати графіка будівництва, міський голова І. Толлі позичив власні кошти, і 12 серпня будівельні роботи поновили.

Працювали на спорудженні постаменту арештанти Київського тюремного замку, серед яких було чима-ло каменярів і мулярів. Річ у тім, що 1 липня 1886 р. набрав чинності закон про обов’язкове залучен-ня арештантів до роботи. Київське губернське опі-кунство за тюрмами встановило такси на арештант-ські роботи: 22 коп. узимку і 30 коп. улітку за день. Крім того, зеки виготовляли меблі, ремонтували взут-тя й одяг, шили, вишивали і в’язали, виконували палі-турні роботи... В меблевому магазині М. Пилипенка на Фундуклеївській діяла постійна виставка виробів арештантів.

Тюремна адміністрація була готова відряджати на роботи до 100 осіб щоденно. Але кияни, незважаю-чи на помірну таксу, неохоче вдавалися до послуг арештантів, натомість зеків залюбки використовува-ли на казенних роботах – брукуванні вулиць, заготів-лі дров для міських установ і закладів, як докерів і прибиральників.

В’язні працювали справно: спорудили п’єдестал, облицювали його гранітом, встановили 16 газо-вих ліхтарів, замостили площу, і 4 липня 1888 р. з пам’ятника, нарешті, зняли риштування.

ТоржествоВідкриття пам’ятника відбувалося в рамках свят-

кування 900-ліття Хрещення Русі. 11 липня 1888 р. (за ст. ст.), о 9 годині, в Софійському соборі єпископ Чигиринський Ієронім розпочав літургію. О 10 годині до храму прибув Київський митрополит Платон, який відправив заупокійну панахиду по «знаменитом муже Богдане Зиновии». Тим часом на Софійській площі вишикувалися війська, «составленные исключитель-но из солдат православного исповедания» (Ярон С. / Киев в 80-х годах. Воспоминания старожила. – К. – 1910. – С. 136).

Після панахиди процесія «одесской и нижегород-ской депутаций, славянские и сербские гости, чины разных ведомств и масса молящихся» (Кіевлянинъ. – 1888. – № 151) хресною ходою рушили до місця від-криття пам’ятника. Після короткої молитви, під піс-неспів «Вічная пам’ять» зняли полотно зі скульптури. Митрополит Платон виголосив промову, після чого на площі почався військовий парад, який приймав гене-рал-губернатор О. Дрентельн.

Після завершення урочистостей начальник краю оголосив про «височайше пожалування» М. Юзефо-вичу чину дійсного тайного радника, а В. Ніколаєву ордена св. Анни ІІ ступеня.

Нічого не дісталося тільки авторові пам’ятника М. Микешину, його навіть «забули» запросити на від-криття, а згодом через ЗМІ А. Обер усі лаври твор-ця скульптур присвоїв собі: мовляв, Микешин «толь-ко бойко махал карандашом» (Кіевлянинъ. – 1888. – № 160).

Святкування затьмарила смерть Дрентельна. 15 липня на Володимирській гірці під час військового параду перед фронтом козацького Оренбурзького полку він раптово помер від апоплексичного удару.

P. S. «Сын покойного скульптора М. О. Микешина, по

проекту которого сооружен в Киеве памятник Б. Хмельницкому, художник-скульптор Б. Микешин

вчера (22 листопада. – В.О.) прислал на имя киевского городского головы новую просьбу

об ассигновании городской думой хотя бы небольшой суммы на сооружение памятника

его отцу» (Кіевлянинъ. – 1910. – № 324).

«По состоянию на 14 января на памятник Шевчен-ко Т. Г. поступило 73 тыс. руб. Был объявлен кон-

курс на памятник из бронзы и камня. Планировалось установить на Михайловской площади (фронтовая

часть сквера у реального училища, обращенная к Михайловскому монастырю. Предполагаемая стои-

мость 100-150 тыс. руб.Т. к. на площади Михайловского монастыря пла-

нируется устроить «Исторический путь», то реше-но на этом месте установить памятник кн. Ольге, а Шевченко на Думской пл., в сквере. Проектов памят-

ника Шевченко представлено 10» (Кіевлянинъ. – 1911. – № 15).

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014216


217ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014


Тихін СиВиЙАкадемік

Новітня техніка живопису

Ця техніка народилась і вийшла із самих глибин прикладного мистецтва, у нашому чудовому Поліссі.

Ще у 80-х роках минулого століття народна майстриня і художниця Ірина Сафонова (Сафіра) вперше звернула увагу на можливості створювати картини за допомогою синтетичних волокон та волокон і ниток природного походження…

Мисткиня винайшла декілька унікальних способів та технологій забарвлення їх – із застосуванням стійких натуральних барвників. Уже перші створені за цією методологією картини вразили як художників, так і глядачів.

Техніка Сафіри народжує відчуття об’єму, передає всю гаму кольорів та відтінків, а головне – надовго зберігає колористи-ку. Час не впливає на стан творів: вони не потребують спеціальних умов для збері-гання.

Упродовж останніх 20 років художниця створила понад 150 картин у своїй авторській манері. Після тривалого випробування винаходу європейського рівня настала пора запатентувати техніку та технологію підготовки волокон і ниток.

Сподіваємося, Ірині Сафоновій (Сафірі) вдасться і це, бо вона професійно гото-ва: адже за плечима є ще й вища техніч-на освіта – Київський політехнічний інсти-тут. Прийшло і суспільне визнання фахових заслуг перед Україною. Майстриня обрана членом Академії проблем зберігання жит-тя та Академії оригінальних ідей.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014218


219ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

ЩАСЛиВА ЗОрЯ САФІри

Про Сафіру складаю я піснюВже завиднілось ген вдалині – Наче зірок вечірнє намистоПосміхнулося з неба мені.

Захотілося знову відчутиСяйво річки і тишу дібров,Захотілося променем бутиНад землею ранковою знов.

Наче вперше і наче в останнєП’ю бажання вино золоте – Ось між блоків міцних тренажерівВже кохана, як мрія іде.

Ти, Ірино, свята і прекраснаТи живеш – для одного Добра.Над тобою одна Божа ласкаІ Любові щаслива зоря.

Синє небо, Сафірині очі…На Землі незбагненні світи.Моє серце тихенько шепоче – Це твоє, це твоє назавжди…

МрІЯ

Мене Сафіра цілувалаІ в світле Небо підняла.Моя душа вже заспівалаНеначе яблуня цвіла.

У росах ранок засвітився,Так стало гарно на Душі,Неначе знову народився,Неначе світ – самі вірші.

У далечінь думками лину,Ми вічно будемо живі,Коли у світі, О Сафіро,Твої співають солов’ї.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014220


ТАкА, Як ВОНА Є…

Сафіра скрізь творить своєВона нікого не питає,Вона така, що просто єМене в думках не відпускає.

Хоч день минулий не вернеЗате залишить серцю мрії.І тільки квітами цвітеЛюбові, Віри і Надії.

Її співучі голосиНе можна серцем не почутиЇї чарівної красиНе можна Разумом збагнути.

Вона неначе світлий птах,Вода із чистої криниціВ своєму сміху, і в сльозаВ тому, що тільки раз насниться.

Життя завжди перемагає,Які б лиха до нас не йшли,І Божий промінь зігріваєТебе, Сафіро, на Землі.

221ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

уТреННие ПОЖеЛАНиЯ САФире

Сафира, проснись ранним утромУ озера ровной воды.Пусть нежно тебя коснётсяПрекрасная песня любви.

Пусть сумраки спрячутся серые,Растает уныния лёд.И Мир пусть откроет двери,И в дали свои позовёт.

И пусть улыбнутся росыИ травы качнутся в лугах.Встречай восходящее СолнцеСловами Любви на устах!

И пусть из извечного СветаПридут к тебе Солнца лучи,Душа твоя будет согретаТы только, Сафира, пиши.

Тихін Сивий

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014222


ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014222

Кантата-реквієм

Цю історію мені розповів однокурс-ник Віталій Довгич, який очолює кафедру в Українському телерадіо-пресінституті і є головним редактором журналу «ЄвроАтланти-ка»…

Антін ЩЕГЕЛЬСЬКИЙЖурналіст, письменник


ШухлядаЗа давньою традицією, на початку червня вирішив я заї-

хати до Володимира Яковича Бровченка – батька мого однокурсника і давнього друга, щоб привітати видатного поета і громадського діяча з 75-річчям… Микола, звісно ж, був у цей день у батька, святкували.

Заїхав, привітав із ювілеєм. А у господаря кабінет – єди-не місце в квартирі, де можна курити. Куримо. Я й роздив-ляюся – бібліотека гарна, скрізь паперів, чернеток якихось – тьма тьмуща.

Ану, що там у вас в шухлядах? Він каже: Дивись. Хто зна, що там може бути… Залажу в середню шухляду: а це що таке? Якісь ноти. Гля-

нув, придивився… Рука Олександра Білаша: «Текст Воло-димира Бровченка. 1993 рік. «Надвечірні дзвони».

Я собі прикинув: та тоді ще ніякі ющенки не валялися в темі Голодомору! Вони ще навіть не спекулювали на ній. Безумовно, знали вони щось про Голодомор, але тоді їм невигідно було боротися за визнання цього геноциду все-ленським світом… А Бровченко й Білаш просто (та чи про-сто?!) творили…

Міркую далі: написати кантату – це ж, мабуть, не один місяць, а може, й не один рік натужної праці! Олександр Білаш і Володимир Бровченко, напевно, два, а то й три літа трудилися над кантатою, не думаючи про жодні винаго-роди. Вони вважали це своїм боргом перед українським народом і людством.

ТелеграмаЗвісно, я трохи причманів, аж цигарку ледь не ковтнув: Володимире Яковичу, треба видати кантату-реквієм пря-

мо в такому форматі, як колись були нотні зошити…А де й хто буде оце видавати?Так у МАУПі є президент Щокін. У нього видавництво

своє. А ще є «важка артилерія» – Василь Васильович Яре-менко, професор в академії, директорствує в ї ї Інституті етнополітичних досліджень...

Він «із флангу» підтримає!Набираю телефон ВасВаса – так ми його йменуємо зі сту-

дентських часів, коли й не знали, що він – соратник і кум самого Вячеслава Чорновола. Даю слухавку ювіляру, вони переговорили й жартівливо, й серйозно.

Засидівся я з Бровченками… Тож досить пізненько повер-нувся додому. Але годині о третій ночі все ж таки лупонув Щокіну телеграму по телефону, бо і тема твору, і сам факт знахідки шухлядної не давали заснути. Я в телеграмі вима-гав надрукувати в нотному варіанті кантату, присвячену українській і вселюдській трагедії 30-х «Надвечірні дзво-

ни», що створена у співавторстві Олександром Білашем і Володимиром Бровченком.

Розбудили поштарі вночі Щокіна і вручили йому цю над-звичайну телеграму. Наступного дня він запросив Василя Васильовича (ви ж знаєте Яременка – сотні книжок видав, від «Повісті врем’яних літ» та митрополита Іларіона до Василя Стуса і Василя Симоненка):

Василю Васильовичу, що це у вас за учень, заступник ваш, такий нахабний?

А в них увесь курс такий. Але, чесно кажучи, найталано-витіший курс за всю історію факультету журналістики КДУ. То що вчинив цей Довгич?

Та посеред ночі прислав телеграму з вимогами…Ви знаєте, Георгію Васильовичу, Віталій, звісно, жартів-

ник, але я керував його дисертацією. Дуже серйозна праця. Ми захищалися у Московському університеті. Отже, якщо він таке вчинив, то це щось дуже серйозне. Можна глянути телеграму? Ну ось, я ж вам казав: це варто того! Вважаю, що треба видати твір великого дуету.

Звісно, ближче до вечора Учитель таки відсобачив учня, як дитсадківця, за те, що серед ночі послав телеграму пре-зидентові академії.

Я знаю, що ти ночами працюєш, але ж думай головою! Позбавлю кандидатського диплома! Але... Реквієм таки вартий публікації!

Яременко все зрозумів. Бо він же сам народився в Білору-сі: його батько, передвчуваючи Голодомор, вивіз дружину (з Василем у лоні дружини) з України в Білорусь. Тож Василь Васильович лише випадково не став жертвою Голодомо-ру. Та й із Бровченком та Білашем вони знали один одного не рік і не кілька – десятиліттями.

Щокін каже, – професор перейшов від педагогіки до видавничої справи, – що тисяча примірників у м’якій обкла-динці – це не гроші. Давай оригінал негайно!

Коротше, ВасВас узяв справу – справді державної ваги! – на контроль, подзвонив ще раз Володимиру Яковичу, а далі видавництво підключилося, машина закрутилася…

ПоЕтикаВже якось під час процесу підготовки матеріалів до дру-

ку Бровченко-старший телефонує мені та й каже: Слухай, Сашка Білаша вже немає давненько… То я все-

таки маю подзвонити його дружині – Ларисі Іванівні Оста-пенко: треба запитати дозволу на друк, бо це ж, крім ети-ки, ще й авторське право.

Володимир Якович був людиною європейською, цивілі-зованою, земля пухом... Хіба ж би вдова Білаша запере-чувала проти публікації? Але ні, без дозволу віддавати в друк не посмів.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014224


ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014224

Потім здзвонилися вчергове: Віталію, Лариса дала згоду на друк. Я негайно – Яременку. Він – своєму студенту, який керу-

вав видавництвом… І вже невдовзі «Надвечірні дзвони» побачили-таки світ,

а світ побачив їх.Якогось 1 червня заїхав я до Володимира Яковича (йому

тоді стукнуло чи 77 чи 78) та й благаю: «Подаруйте мені хоча б один примірник...»

Не дам, бо для мене це велика цінність – зосталося лише кілька.

Тоді дайте хоч із поверненням!Так і не дав штовхачеві видання. А пороздавав же видан-

ня у всі місця, кому тільки можна було...

РиторикаЗгодом, чергового 1 червня, я заїхав привітати Володи-

мира Бровченка з днем народження і кажу: Ось уже скільки часу минуло, як кантата надрукована,

але ї ї хтось же має виконати. Проте у світі музики в мене немає впливових знайомих… Там я безпорадний…

Смалимо цигарки в історичному кабінеті. Гадаємо. Зрештою, Володимир Якович розроджується вбивчою

риторикою: Старий, – так патріарх пишучої братії називав мене ще з

часів моїх молодечих, – що ж це за державу ми склепали в центрі Європи?..

P. S.

Виявляється, кан-тата-реквієм «Над-вечірні дзовни» все-

таки була виконана… Проте без відома ї ї

знакового співавто-ра Володимира Бров-ченка… До кінця днів своїх він про це сном-

духом не знав…


ВЕСНА 33-гоУривок із повісті «Завірюха»

Олесь ВОЛЯПисьменник

Похорон мамиНаївшись котячої юшки (м я́са з́ їв зовсім мало – щоб на

якомога довший час вистачило), натомившись од недавніх пригод, Петрик спав міцним сном, і, мабуть, сон тривав би доти, поки й сонце не припекло, але його розбудив переляканий голос Івася:

– Вставай, Петю! Ой уставай... У відповідь Петрик закліпав сонними злиплими очима,

пристрожив невдоволено:– Не ярепенься – поспи ще.Проте Івась, ухопившись за Петрикову руку, ще істерич-

ніше заволав на всю хату:– Мама не ворушаться... Мама захолола ...– вставай!Тільки тепер Петрикові ставав зрозумілим крик– волання

Йвася, і він, немов кип́ ятку на голову йому вилили, схопив-ся з ліжка, спрожогу кинувся в куток до печі, де на полу лежала мама. Очі в мами – мов скляні. Відкриті й нерухомі.

В очах сльози німі, захололі; руки на грудях складені: з си-німи прожилками, подзьобані коричневими крапочками смерті. Петрик остовпіло, мацав неню за тверді, мов шка-рубкий цемент, кістяки рук, обтягнених сухою жовтою шкі-рою; немов сподівався оживити.

В оглушливому перелякові минув час до обіду. Несподі-вано бідні сироти не стільки жалістю прониклися, скільки тим, як неню поховати. Годин п́ ять копали вони могилу отам на причілку, де земля найпухкіша, де калина цвіла і сонця найбільше будь– якої пори. Більше метра яму вирили – глибоку таку яму: щоб, не дай Боже, собаки приблудні не розрили могилоньку. Згодом – передвечірньої пори, коли косооке збезуміле сонце вже на захід сполошено втікало – загорнули тіло в простирадло, яким покійниця укривалася протягом останніх днів, й понесли до ями; поклали на гли-няний пухкий горб сирий. Петрик поцілував посинілу маму в чоло тричі, потім ще тричі і ще тричі. Рівно дев́ ять разів

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014226


ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014226

цілував маму й Івась; опустили діти Уляну обережно– обе-режнісінько. Ще й «кадилом» покадили могилу, підпаливши в карабашечці кору березову пахучу смолисту. Злих духів кадилом відганяли від матері, душа якої ще тут, на землі була.Коли вже горб жовтий накидали, цвітом калиновим рясним його обсипали. Білим вогнем горб паленів.

Поховали діти матір свою, і стало їм у світі так порожньо й страшно, як у бочці темній безвилазній.

На поминки мамині з́ їли зовсім мало: кістляву кошачу лапку, посьорбали юшки і воду потім колодязну пили, як у спеку літню.

І дуже довго в цей день ніч не наставала, а сонце мля-во й занудливо над світом миготіло багряно– чорно, ніби всемогутня сила втримувала його на товстенних стовпах. Урешті– решт, стовпи зламалися, скірчившись у холодний мертвий брухт, і тільки після цього важке скрегуче небесне світило лунко гепнулося, мов труна, в глибоку яму заобрій-ного простору.

Ураз надворі стемніло, повіяло прохолодним вітром– москалем. Петрик і Йвась сиділи на призьбі (в хату бояли-ся заходити) в куфайках на ватяних драних ковдрах; тупо, розгублено– нерухомо дивилися в давку неприродно стем-нілу точку небовиду.

Невдовзі Петрик заснув як убитий, а Івась не спав. Іва-севі ввижалося, що мама з могили встала, до нього тих-цем– тихцем підійшла, гладила невидимою рукою за голову й питалася:

– Ви хоч вечеряли, дітки?– Еге ж, мамо, вечеряли...– Що?– По півлапки котячої та бовтянку.– Чого ж так мало?!– А щоб надовше хватило.− Ой мало ви, діти, їсте... куди ж це таке годиться... − до-

коряла неня. – Дивіться, діти, те м я́сце їжте, не економля-чи, бо ж мені тепер не треба, а ви – поправляйтеся...

Видіння мамине як з́ явилася, так і зникло, а Йвась уте-лющився поглядом у бліду голову місяця, й думка мигтюча колола: «Боже ж ти, Боже милий. І як же це погано без ма-тінки рідної на світі буде. Пожаліє хто?..»

З думанням цим нарешті заснув, але − знову перед ним мама привидом. Івась марив, не даючи звіту, що з ним від-бувається. «А можна, мамо, мені до Вас?» − спитався Івась. «Ні, не можна!» − мама у відповідь. «А я все одно до Вас доберуся...» − мовив неслухняно Івась і, як сомнамбула, схопився, побіг до свіжої могили стрімголов. Чіпко вхопив лопату в руки – вона поруч лежала, напризволяще зали-шена звечора – заходився гарячковито копати яму поруч. Отак копав, а потім промахнувся ногою, боляче обранив-ши до крові ї ї об ріжок штиховки. «Ой, ой, ой...» − голосно

закричав, не тямлячи що з ним відбувається. Спіткнушись, упав поруч ями. Болісний крик розбудив старшого брата, і той злякано підбіг до Івася, попід руки його вхопив, до-питуючись:

– Ти що, Ваню, робиш тут?Але Івась поки що не давав звіту своїм діям і відчайдуш-

но кричав: «Закопайте мене біля мами! Закопайте – я біля неї житиму...»

Хвилин кілька пручався, продовжуючи кричати щось не-розбірливо, аж поки не прийшов до тями.

– Що з тобою, Івасю? – питався Петрик, тримаючи брата попід руки.

– Та це я так... так... − казав Івась знесиленим давким голосом. – Це щось таке зі мною зробилося...

– Ходім спати! – Петрик ухопив Івася під праву руку, до-поміг до призьби доплентатися.

Вони посідали, щільно притиснувшись один до одного, на призьбі й отак поснули.

Лист від батькаА наступного дня в осиротілий двір Завірюх поштар – гу-

бата незнайома жінка з глибоко посадженими колючими очима – принесла лист від Микити Завірюхи.

«Рідна моя Улясю! Дорогі мої орлики– соколи Петрику та Івасе! − звертався Микита. – Доброго дня усім чи вечо-ра, бо хтозна коли вам послання це принесуть. У перших рядках повідомляю, що живий– здоровий і що нас, заклю-чонних колишніх селян, перевезли у скотячих вагонах аж сюди, за Москву, в посьолок Іваньків. Ще зимової пори перегнали. Три місяці тому, і тепер ми в тюремній зоні жи-вемо, канал будуємо «Москва−Волга». Не канал – кана-лище! Довжиною, кажуть, буде 128 кілометрів, і пароходи по ньому ходитимуть, питтьовою водою Москву вдосталь забезпечать.

Людей сюди нагнали, крім селян з України, ще хмарови-ща цілі, і робота не втихає ні вдень, ні уночі, а нас тут – за-ключонних – і за людей не вважають. План тільки конай, конай і конай, і, коли порівняти колонію в Новосілках під Харковом, де й Петрик зі мною побував літом минулим, то Новосілки – курорт був. Я, наприклад, тільки землі тієї гли-нистої тачками тут уже стільки перевозив– перевергав, що іншому, мабуть, і снитися ніколи не снилося, що це під силу людині одній.

Куфайка моя наскрізь промокає від поту, і я часто, на роботу йдучи, ранком мокру її й зодягаю на себе, бо ж про-сохнути за ніч не встигає. Й дощі оце останнім часом наврі-пилися весняні. Ідуть і йдуть. Розквасило землю, що страш-но, аби греблю, яку будуємо, не прорвало й геть не змело. Ага, іще ледь не забув про новину сказати: я ж не простий тепер собі тюремщик, а мені присвоїли звання «канал– ар-


мієць» як передовику на трудовому фронті. І в газеті зеків-ській «Перековка» мене – Микиту Завірюху – пропечатали. Але хоч і хвалили, що я «твердіший цементу», а здоров́ я моє підупало сильно, і важу я сорок чотири кіла – тобто ще схуднув. Та й не «перекують» мене вже, мабуть, ніколи...

Я так розсупонився зараз душею, що писав би вам і пи-сав, незрівнянні мої Улясю, орлики– соколики Петю й Ваню, але команда на роботу пролунала, і конвойний підганяє мене окриками, мов клячу неслухняну. І я тільки ще наоста-нок повторю: ви ж просити йдіть хліба, бо ж не виживете інакше...

Обнімаю вас усіх – і тебе Улясенько, і діток – міцно– міцно.А ще я дуже й дуже хвилююся за мамою. Щось вона не

пише мені довгенько. Чи жива? Хай Петрик, чи ти, Улясю, провідайте її у Світайлівці і напишіть про неї. Тільки б жи-вою вона була, і заберіть її – благаю – до себе.

З поклоном і любов́ ю ваш Микита Завірюха.Посьолок Іваньків, Московська область, 13 квітня 1933

року».Петрик прочитав лист уголос раз, потім удруге, потім

утретє. Івась слухав його також дуже уважно, і там, де їхній тато звертався до вже покійних мами, бабусі Прісі й до них окремішньо, вони, ніби змовившись, завиваючи, плакали тремтячими пронизливими голосами, сьорбаючи просту-дженими носами соплі. Вони навіть не помічали поруч себе поштарки, яка співчутливо кивала головою, розраховуючи, що їй, може, дадуть шматок хліба або сальця трохи, або ще чогось їстівного.

− А де ж це хазяїн, чи хазяйка? – спиталася поштар, пиль-но вдивляючись глибоко посадженими очима у Петрика та Івася. – Чи самі зосталися?

− Самі.− Батьки, виходить, повмирали...− Батько наш у тюрмі, − спроквола, розтягуючи слова,

пояснював Петрик, − а мама вчора – той...− Померла?− Еге ж... Он її могилка свіжа, − показав рукою Петрик,

серце в нього як бубон гупотіло.− Хай царствує покійниця...Усі разом підійшли до могили.− Земля хай буде пухом лебединим покійниці... – торга-

ла поштар нервово великою жилавою рукою свою сумку. − У вас часом їстівного чого нема? – спитала несподівано. Нижня велика губа в неї відвисла, і слина мимоволі котила-ся з рота. – Я така голодна, така голодна, діточки...

Запанувала коротка ворухка мовчанка. Петрик і Йвась перемовилися на мигах один з одним, а потім Івась озвався.

− Та є там трохи − м я́сця. Зараз принесу... – Швиденько – одна нога тут, друга там – виніс із сінешного погрібничка, що за вхідними дверими, задню кошачу лапу. Простяг до-

гідливо поштарці: − Ось вам, тютю. Беріть... їжте... м я́сце – за мамине царство небесне...

Поштарка жадібно вихопила з Івасевої руки й не пере-жовуючи проковтнула хрящаву страву. «Ну й м я́со! Диви, яке добре...» − дякувала, облизуючи пальці.

Пішла собі вона згодом під гору в село голодуюче смер-тельно.

Втеча в ГУЛАГТого ж дня вони полишили хату й утекли з Рибушок.Зодяглися по-літньому – в піджачки; картузи в обох на

голові синюватого кольору. Новйо. Жодного разу раніше не надівані картузи. Батько їх на виріст купив ще тоді, коли в Лебедині свиняче м я́со з Петриком продавали. І черевики купив був – правда, для Івася тільки – на три номери більші; тепер у черевики нога якраз– якраз улазила. А в Петрика черевики порвані, без правого підбора; пальці великі на ногах виглядали, але інших черевиків не було.

Через плече у хлопців полотняні торбини (колись у них книжки й зошити носили) – тепер для походу, бач, знадо-билися. За вугольником – під образом святого Миколая – зберігалося трішки грошей у носовій хустці «на смерть»; хлопці гроші взяли з собою і – хвала покійній Уляні й Богові – грошей тих вистачило на два дитячі квитки до найближчої станції Боромля.Головне – рушити, тобто у вагоні опинити-ся, а там буде, як буде − думали брати.

І ось вони у вагоні. Одразу треті полиці над собою за-йняли; сіли за відкидний столичок, вийняли з рушника– вуз-лика їхній скарб єдиний − м я́со котяче. В коробочці з– під сірників була й сіль. Івась дістав з бокової кишені ножик за-лізний розкладний, відрізав з котячої туші– груднини шма-ток м я́са, той шматок ще навпіл розрізав. Собі взяв меншу дольку, а Петрикові більшу дав, але Петрик рішуче повер-нув ту більшу частину. Пояснив суворо: «Ти хоч і менший, Ваню, але повинен їсти зараз більше, ніж я!» − «Чого так?..» − «А того, що ти охляв дуже...».

Івась проковтнув котятину, ледве не подавившись. За-кашлявся голосно, а коли кашель припинився, попросив:

– Можна я ще трохи з́ їм? Бо ж таке м я́со добрюсіньке...– Можна. Їж. − Петрик узяв зі столу блискучий складаний

ножик, відрізав ще невеликий шматок, простяг братові: − Оце цим шматком побарствуй – і більше не проси...

Другий шматок Івась їв смакуючи, розжовував ретельно й плямкаючи, а кісточки складав на рушникові біля себе.

– Кісточки рушником прикрий... – порадив Петрик.– Навіщо?.. Я їх зараз з́ їм.– Все одно не треба, щоб люди кістки ці котячі бачили... Прихопивши з собою кісточки, Івась зіп́ явся на третю

полицю, і вже там, де його ніхто не бачив, ще довго хрум-котів– несолоджувався ними. А Петрик зажурено дивився

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014228


ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014228

у вікно й, здається, не бачив ані полів– сіл зелених; не по-мічав пасажирів довкола себе, напхом напханих у вагоні, як оселедців у бочці.

Станція Боромля. Людей тьма– тьмуща. Всі чекають поїзда «Київ − Харків».У братів і коп́ я в кишенях, а їхати ж далі треба, аж за

Москву. Що робити? Кого їм просити? [Брати спромоглися «зайцями» доїхати до Харкова. − ЄА].

Тільки тепер хлопці зауважили для себе, що й картузи погубили в дорозі, але за картузами ніскілечки не шкоду-вали. А Харків є Харків. Звідусюди людей стільки понаби-лося– поназ́ їжджалося, що, здається, в мурашнику мурах менше, ніж люду отут. І кожне їсти хоче, і кожного нагодуй. Найперше, що зробили Петрик і Йвась, – це виміняли мамин рушник вишиваний на шматок хліба, вагою грамів двісті. Тим хлібом і котятиною поснідали (котятина, на жаль, при-пахувати стала, то підсолили її і зверху і всередині, щоб довше зберігалася).Узагалі ж, хліб у Харкові для містян на карточки видавали. І – що інтересно й у новину − були в Харкові такі магазини, де хліб продавався за комерційною ціною. До тих магазинів довжелезні, кілометрові черги сто-яли цілолодобово. В основному, це були приїжджі селяни, що із сіл повтікали від голоду, сподіваючись на порятунок.

Саме коло цієї черги й снували, мов привиди, брати. Про-сили жалісливо: «Дайте кусочок хлібця, люди добрі, Христа ради, хлібця дайте...» Але прохання на людей не діяли зо-всім, бо ж більше години ходили вони вже так, а й кусочка не дали. Та ось Івась заревів несподівано – мама йому весь час перед очима ніби манячіла; примовляв, ковтаючи, мов заїка, слова: «Мама н– н– ааа– ші вмерли, а ми г– голодає-мо... д– до тата на Московщину добираємося в тюрму. Дай-те кус– сс– ооо– чок хліба. Д– дайте, люди добр– рр– рі...»

Ходили й ходили хлопці уздовж черги аж до вечора і на-просили сім шматочків хлібчика – різної величини, але не більших за стограмові. «Це, коли помірно їсти, днів на три вистачить...» − підрахував ощасливлено Петрик.

Ночувати поїхали на станцію Основа, а вже ранкової пори сподівалися сісти в поїзд і – на Москву.

Лише на якусь годину комарика придавили, і їх міліція ви-гнала геть із приміщення вокзалу як безпритульних. Виручи-ло те, що надворі потепліло і, відійшовши в темну гущавину дерев, настеливши під себе торішнього листя підсохлого, під деревами полягали та й проспали до сходу сонця.

Сонце несподівано сховалося за розколошкане летюче хмаровиння, й хлопці забігли у вокзальне приміщення, де їх уже ніхто не чіпав. Раптом грякіт такий громовий почав-ся, що аж у нутрощах, здавалося, відлунював; злива без-перервно періщила годин зо дві, немов крани небесні Бог повідкривав усі, аби землю грішну від бруду відмити дочис-та. Стояли Петрик і Йвась коло вікна широкого й високо-

го і крізь шибки, загиджені зеленими мухами й павуччям, дивилися, як з гуркотом паротяги ошаліло пролітали. Зго-дом поїзд черговий зупинився, і з нього кілька пасажирів– торбешників вийшло. Мабуть, місцеві, та мотаються туди– сюди. Але не до них прикипів погляд хлопців – привернув напис на вагонній табличці «Харків – Москва». Боже, та це ж якраз те, чого вони чекають! Ніби по команді, Петрик і Йвась вискочили надвір і як метеори кинулися до состава. Але ж двері в усі вагони зачинені, а поїзд грізно заторготів, рушаючи далі. В цю мить Петрик раптом угледів надірваний гумовий амортизаційний гофр між вагонами. Накульгуючи, зістрибнув на той гофр, неймовірним зусиллям рук роз ір-вав товсту непоступливу гуму дужче, і спочатку Йвась крізь гофрову щілину проскочив мерщій у вагон; за ним – Петрик.

Непомітно шаснули повз провідницьке купе, і в кінці ва-гона – навпроти 36– го місця – Петрик зняв із плечей Івася торбину, поклав на третю полицю; наказав лізти до торби, аби ніхто його не помітив. Не гаячись, і Петрик на третю по-лицю вип́ явся, ногами улігшись у протилежний бік від Івася.

Так добралися аж до Москви. Непоміченими. З Москви – рукою подати до Іванькова. І сюди також «зайцями» добра-лися. Нічної глухої пори.

Божа несправедливість ...Що ближче підходили, то дужче зона відлякувала гріз-

ною холодністю, колючим дріботливим мигтінням ліхтарів на вишках.

«А кого це тут чорти носять?» − почувся раптом чолові-чий окрик.

Петрик і Йвась від несподіванки здригнулися, туди– сюди оглянулися – нікого поблизу.

– Хтось гукав наче? – мовив притишено Івась, блакить його очей блищала червоно– вогняно острахом.

– То тобі вчувається... – заспокював брата Петрик, хоча в нього самого в грудях колотилося від неусвідомлюваного передчуття чогось лихого.

– Агов, браточки! Сюди йдіть – поможіть підводу виштов-хати з багнюки...

Пильно придивившись, метрах у двадцяти з боку улого-вини, в глибокій ямі– баюрі Петрик і Йвась побачили спо-чатку чорний силует конячої вухатої голови, а біля коня – ледве з ями виднілася лиса, як голе коліно – голова по-гонича. Підійшовши ближче, хлопці з жахом розгледіли на возові напівроздягнений труп людський; труп чорний як смола, увесь у грязюці болотяній.

– Що ви тут забули таке важне, парубки, що нишпорите оце серед ночі? − з гіркотою прокричав дядько, і хлопці по-бачили, що в дядька чисті очі й на диво рівні, як на підбір, зуби. Років так тридцять п́ ять йому – не більше. Як і їхньому батькові.

– Ми батька шукаємо...


– Батька?!– Батька – Завірюху Микиту Пантеймоновича. Бува, не

знаєте? – Знав...– Знали! – аж скрикнули Петрик і Йвась. – А де ж він за-

раз – тато?Дядько довго нічого не казав у відповідь, а тільки сумно,

співчутливо мовчав. Нерешті розірвав тишу своїм густим хрипким голосом:

– Кажете, батька вашого Микитою Пантелеймоновичем звати було?

– Так, Микитою Пантелеймоновичем.– А я Пантелій Микитович. З роду Кривошапок я, Зіньків-

ського району Полтавської області, де, кажуть, зорі найяс-ніші в Україні, а води тихі– тихі, трясця його матері... А вас як звати, козаки?

Петрик і Йвась тремтячими від хвилювання голосами представилися. Пантелій Микитович зробив неймовірно тягучу паузу й несподівано попросив: «То ви, хлопці, помо-жіть із ями воза виштовхати, та трупа куди слід повезем...»

Хлопці догідливо виштовхали воза, мов заворожені, йшли за Пантелієм Микитовичем, притримуючись по оби-два боки за ріжки підводи, і через якусь хвилину раптом опинилися перед великою глибокою ямою. Пантелій Мики-тович під́ їхав до смердючої – хоч ніс затикай – ями; так близько під́ їхав, що ледве в неї сам не шелеснувся. Діло-вито виважив труп з одного боку за ноги, потім з другого боку – за голову; вкинув у яму.

– Шістдесят восьма людина тут навік лежатиме... – мо-вив Пентелій Микитович. Лиса його голова парувала. Ві-дігнавши коня трохи вбік, де не так гостро смерділо, він зупинився й знову довго відсторонено мовчав.

– То де ж наш тато, кажіть – не мовчіть, Пантелію Мики-товичу? − допитувалися давкими голосами Петрик і Йвась.

– А немає вже вашого тата, дітки... − важко дихав, каш-ляючи тягучим кашлем, Пантелій Микитович.

– Як нема?– Нема – й усе. В ямі лежить... – Може, татко живий?..– Ні – мертвий... раз я кажу, то я точно знаю...Ніч уже не такою темною була, і лівобіч, куди показував

рукою Пентелій Микитович, брати побачили розшматовану надвоє височенну греблю.

– ...Оце греблю прорвало тиждень тому, коли зливи не втихали, − пояснював Пантелій Микитович. − І працювало в ту ніч більше двохсот душ, щоб русло закріпити, та як не старалися, що не робили, а греблю таки прорвало... Більше ста душ потопилося в багнюці. Отаке...

[…]...Уже й другого трупа віз до ями Пантелій Микитович, ся-

ючи своєю червонуватою напроти вогнів лисиною, а Петрик і Йвась усе стояли й стояли заніміло, дивлячись убік ями, де покоївся батько. Ноги їхні немов до землі прикипіли. Пан-телій Микитович минув був мовчки братів– сиріт, але потім зупинив підводу, мовив, ніби в себе запитував:

– Куди ж ви тепер? Де жити збираєтеся?.. Сироти мовби й не чули запитання – мовчали, мовчали...

не знали, що відповісти. Не знали, Господи.Згодом ще довго– довго сиділи коло ями; сиділи аж до

пори, коли заклопотане, хитке сонце чорний бездонно гли-бокий свій пруг над ними описало й стало хилитися до чу-жого московського небокраю. Петрик звівся з сирої землі, наказав Івасеві, аби й він зіп’явся на ноги.

– Ходімо! – сказав, помітно накульгуючи на праву ногу. Непевно вдивлявся він у велике, чисте й незбагненне, мов людська душа, сонце.

– Куди ходімо? – А туди ходімо... На залізничну станцію, − махнув не-

рішуче правицею Петрик. У стуманілих його очах раптом думка прояснена й проясненна вималювалася: «В Україну повертатись будемо...»

– Та в Україні ж голодовка! – здригнувся лякливо Івась. − Жити там як?..

– Буде якось воно... − долаючи давкість у горлі, як від-різав із суворою сухістю Петрик.

Нестерпно пекуча думка про батька, про матір, про Прі-сю Антонівну мимоволі до живця проймала, оглушливо спалахнула в свідомості, пекучі сльози вискочили з очей. Притлумленими діамантами сльози сяйнули напроти роз-пливчатого, як марево, і чомусь почорнілого, мов сажа, сонця.

Долаючи біль у правій нозі, Петрик уперто ступав на ліву, що в черевикові, ногу; посиніла права – боса – неслухня-но волоклася по непевній і слизькій землі, яку прагнув із меншим братом щонайшвидше залишити, бо ж чужою йому була земля московська, та ще й батенька любого в могилу забрала.

Що чекатиме на рідній – українській – землі, сироти не знали і не бажали знати, а точніше – боялися.

Цього, здається, не знав і сам Бог ясновидючий. Бог поки що жорстокий і чомусь злочинно несправедли-

вий до праведних та совісних людей...

Жовтень−листопад 2012 року.Київ.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014230


231ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

Володимир НЕВМИТИЙВласний кореспондент ЄА в Одесі.

Народився 27 серпня 1954 року в Тарасівці Звенигородського району на Черкащині. 1976 року закінчив Київський державний (тепер – Національний) університет імені Т. Г. Шевченка, 1987 – Київську ВПШ. Працював у регіональних і національних мас-медіа. З 1995 року – власний кореспондент Національної радіокомпанії України в Одеській області.

Свої журналістські та поетичні твори друкував у періодиці з 1970 року. Автор поетичних книжок «Тabula rasa» (2003), «Озонна зона» (2005) та ін. Його вірші включені до антології поезії «Одеське літературне віче» (2004).

Член Національної спілки журналістів України (1979), Національної спілки письменників України (2004).

Посідач Гран-прі Всеукраїнського конкурсу «Україна – єдина» (2001), лауреат Національного конкурсу «Українська мова – мова єднання» (2002), Всеукраїнського конкурсу імені Памви Беринди (2004), Національного творчого конкурсу «Лідери ХХІ століття» (2002), конкурсу «Твої імена, Одесо» (2000, 2004), премії «Золоте перо Одеси» (2004). Удостоєний Грамоти Верховної Ради України (2004).

Нагороджений відзнаками:Української православної церкви Київського патріархату – медаллю «2000 Різдва Христового» та орденом Христа Спасителя;Лицарського ордену Архистратига Михаїла – медаллю «5-ї річниці відродження Лицарського ордену Архистратига Михаїла»;Асамблеї ділових кіл України – медаллю «Лідери ХХІ століття»; медаллю «Лауреат національного конкурсу «Українська мова – мова єднання» – «Вищий ступінь».

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014232


Цей шлях є сегментом міжнародного Євразій-ського транспортного коридору і важливим чин-ником подолання депресивних процесів у регіоні. Тож одесити з оптимізмом сприйняли ідею будів-ництва кільцевої автомагістралі довкола Чорного моря, зініційовану на Стамбульському саміті Орга-нізації Чорноморського Економічного Співробіт-ництва ще 2007 року.

Робоча швидкість авто на чотирисмуговому шосе становитиме 150 кілометрів на годину. Тра-са буде облаштована відповідно до європейських стандартів. Загальна протяжність «Чорномор-ського кільця» понад 7 тисяч кілометрів.

Кожна держава співтовариства відпрацьовує свою частину на власній території. Україна долу-чилася до виконання Меморандуму про взаємо-дію щодо розвитку морських магістралей і Чор-номорської кільцевої автодороги. В органах дер-

жавної влади зроблено всі необхідні погодження.Першою чергою будівництва 261-кілометрового

шляху стане відтинок Одеса – Овідіополь – Білго-род-Дністровський – Монаші. А загальний кошто-рис магістралі Одеса – Рені становить 12,9 млрд грн. Зокрема, 4 млрд грн. скерують на будівництво мостового переходу через Дністровський лиман.

Кабінет міністрів України вніс автотрасу Одеса – Рені до переліку об’єктів державної власності, які можна здавати в концесію. Уряд розраховує, що державна частка фінансування проекту стано-витиме 15 відсотків, решта – кошти, залучені на умовах концесії. Можливі й кредити.

Свою зацікавленість до проекту вже виявили іспанці та інші єесівці.

Володимир НЕВМИТИЙРені – Одеса

Обручка для Чорного моря

Траса Одеса – Рені стане частиною Чорноморської кільцевої автодороги, будівництвом якої опікується Організація Чорноморського економічного співробітництва. Автосполучення між Одесою і Рені має стратегічне значення для Українського Придунав`я.

233ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

В конце августа, 27 числа, Владимир Ильич отметил 59-летие. Все мы, друзья и коллеги, горячо поздравляли его с днем рождения. Широкого праздничного застолья в этот раз не было, так как именинник – человек по натуре щедрый и хлебосольный – себя неважно чувствовал, но телефоны в его доме звонили постоянно. Желали счастья, добра, но главное – здоровья. Люди, хорошо знавшие Володю, верили, что этот сильный и мужественный человек сумеет одолеть страшный недуг. Верили в то, что его жизнелюбие, характер возьмут верх в схватке с тяжелой болезнью. Все мы гнали прочь дурные мысли и недобрые предчувствия, но чуда не произошло. Через неделю, 3 сентября 2013 года, Владимира Невмытого не стало…

Пятая пора годаПавел АкСЁНОВ

Член Национального союза журналистов Украины

Юрий рАБОТиН Секретарь Национального союза журналистов Украины, председатель Одесской региональной организации НСЖУ, заслуженный журналист Украины

Неправда, друг не умирает,

Лишь рядом быть перестаёт.Константин Симонов.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014234


РОДОМ ИЗ ТАРАСИВКИКиевский государственный университет всегда считался одним из самых

престижных учебных заведений в стране. Факультет журналистики универа был его элитой. Поступить туда было крайне сложно, однако парень из села Тарасовка, родины Тараса Шевченко, с первой попытки стал студентом. Упорство и трудолюбие вместе с осознанием того, что за спиной у него, кроме родителей, сельских учите-лей, никого нет, вывели его в число лучших на курсе.

Годы учебы пролетели быстро, и уже через пять лет выпускную газету факульте-та журналистики, длина которой, по словам однокашников, была метров 20, дела-ли несколько человек. Ответственным секретарем был Владимир Невмытый. Особо ответственным – на партийно-комсомольских разборках… Друзья выдержали эти головомойки и все-таки получили дипломы журфака…

Студенческая пора считается одной из самых счастливых в нашей жизни. Так было и у Владимира с товарищами. Работа в студенческих отрядах и песни у костра, жар-кие футбольные баталии, капустники и вечера поэзии сблизили и подружили буду-щих журналистов. Дружбу эту многие из них сохранили на десятилетия, став к тому моменту уже мэтрами пера и микрофона.

Тогда же, во время учебы в Киеве, сложилось и несколько молодых семей. Влади-мир обаял и очаровал одну из самых красивых девушек на факультете. С ней, Татья-ной Жаковой, в любви и счастье они прожили 37 лет.

ОДЕССА СТАЛА «МАМОЙ», НО НЕ СРАЗУПосле окончания университета молодую журналистскую пару распределили в Одес-

су. Море, солнце, веселые и жизнерадостные люди – все это, безусловно, привлека-ло и было заветной мечтой многих, однако «мамой» этот город для Невмытого стал не сразу.

На первых порах было сильное желание вернуться в Киев. За годы учебы он стал родным, в столичных изданиях работало много друзей и знакомых, да и до родитель-ского дома оттуда ближе. И все же Володя остался в Одессе. Журналистскую дея-тельность начал в «Ильичевском судоремонтнике».

Позже, вспоминая те годы, он напишет в своей книге: «Я – раював! Десятки лайнерів поверталися з далеких мандрів, швартувалися до пірсів, перебиралися з води у доки – й екіпажі несли до мого «журналістського причалу» розповіді про небувані хитавиці, навколосвітні переходи, прислонені вітрами морські вахти, трудові здобутки, враження про одвідини заморських країн і потяг до рідного берега. Не лінуйся, занотовуй і… мотай на вус.

За кілька років я опанував не лише газетне виробництво, а й таїни економічної, морської проблематики. Статті охоче друкували київські та московські видання, зокрема – газета «Водный транспорт» і журнал «Морской флот».

Способного журналиста заметили и пригласили на областное и Украинское радио. Его голос слушатели узнавали сразу. Мало кто из коллег так хорошо владел словом,

как Владимир Ильич. Здесь он был Мастером! Обычные информационные сообщения, подготовленные и записанные Невмытым, часто становились литературными миниатюрами. Сочный, колоритный украинский язык, впитанный с детства, для Владимира стал не просто родным, это был язык, на котором рождались прекрасные поэтические строки.

коливання космічної крониодзивається в рідній мові

235ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

Майстер

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014236


спалах трунку в лексичному гроніструмінь праці цвітінь любовів кожній римі шемрання вітрусвітанковий приплив пташинийі обсипані на палітрузолоті пелюстки шипшинив кожнім звуку погляд Орантив кожнім кроку віра і крицявід санскриту до есперантожодне слово так не яскриться

КАК ВКУС КОЛОДЕЗНОЙ ВОДЫПризнанные авторитеты на радио считались с Невмытым, обращались к нему за

советом. А разве могло быть иначе! Ведь его земляком был великий украинский поэт Тарас Шевченко, именем которого и названо родное село Володи – Тарасовка. Поэтому и идея не дать умереть Национальному конкурсу «Українська мова – мова єднання», продолжить доброе начинание, ставшее вдруг ненужным некоторым функционерам в Киеве, принадлежала одесским журналистам, а именно Владимиру Невмытому и Юрию Работину.

С тех пор 14 лет маршрут этого форума начинается в Одессе и продолжается по дорогам Украины в места, где родились, жили и творили великие украинские писатели: Григорий Сковорода, Леся Украинка, Иван Франко, Пантелеймон Кулиш…

Помнится, конкурс проводился на родине великого Кобзаря. Его участники, а это было два полных огромных автобуса, по пути в Моринцы, где родился Тарас Шевченко, заехали в соседнюю Тарасовку. Отец и мать Володи радушно приняли всех, хотя на сельском подворье сразу стало тесно. До сих пор в памяти остается та теплая встреча, как и особенный вкус колодезной воды, испитой во дворе семьи Невмытых.

Все эти годы Владимир Ильич организовует и активно участвует в конкурсах «Українська мова – мова єднання». Последний из них состоялся в августе нынешнего годы в Одессе. В составе жюри, определявшего победителей, снова – журналист и писатель Невмытый.

Вообще, за годы проведения этого конкурса десятки молодых людей, только начинающих свой путь в поэзии, получили от Владимира Ильича добрые советы и наставления. Многим из них он дал, что называется, путевку в поэтическую жизнь.

Его ученики выпускают сборники, становятся членами Союза журналистов и Союза писателей. И каждому из них Невмытый передал частичку своей души, любви к Отчизне и родному языку. Может быть, потому что жил, не жалея себя, тратил энергию на других, Владимир и израсходовал так быстро свой жизненный запас? Но по-другому он не мог. Другой жизни просто не представлял.

Україно чиста росогіркоти сльозанапоум хрещених росівбо встає грозаУкраїно журна піснепробуди від снуврозуми їх буде пізнознапастять весну

237ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

Україно надкоштовнамилостивий світпригорни та налаштуй наспід вишневий цвіт

«НА НИВІ ЛЖІ ЖНИВУЮ ЧЕСНО»

Владимир Ильич всегда высоко ставил планку требований к себе и другим. Его жизненное кредо выражено в названии одного стихотворения – «На ниві лжі жнивую чесно». Руководителем он был строгим, взыскательным, не признавал халтуры, лени, не жаловал журналистов-бездарей, занявших по протекции в редакциях чужие места. В оценках и суждениях был объективен и прям, однако при этом всегда оставался доброжелательным и корректным. Терпеть не мог грубости и хамства. Ненормативной лексики от него никто не слышал. «Наш язык настолько богат, – говорил Владимир Ильич, – что существует много слов для выражения своих эмоций по любому поводу. Так неужели нельзя обойтись без мата?».

Интеллигентность, благородство, к сожалению, не так часто встречающиеся у современных руководителей, были характерными чертами Володи. В меру строг, деловит, он не переносил неряшливости, расхлябанности. И в поведении, и в одежде у него был свой стиль – Невмытого.

Особенно внимательным и нежным он был по отношению к женщинам. Это чувство он впитал с материнским молоком и пронес через всю жизнь. Свою маму любил безмерно. Эти стихотворные строки посвящены ей:

попрала мама рушники із хатиаж день засяяв світиться перкальале журби у вузол не зібративп’ялась у душу жалами печальпопростував у неземні палатияка ж тепер се недосяжна дальсинам у спадок сорочки від татаі честь його і фронтова медаль

Владимир постоянно писал, звонил маме, интересовался новостями. Когда не ста-ло отца, старался при любой возможности приехать в Тарасовку – починить крышу, поправить забор… Да мало ли проблем в сельском доме, где хозяйка – пожилая жен-щина!

И такая искренняя сыновья забота до последнего дня не давала маме почувство-вать себя одинокой. Рядом всегда был сын, и она, как мать, по-прежнему чувствова-ла ответственность за него и за его детей – своих внуков.

Большая дружная семья у Владимира Невмытого. С женой Татьяной у них трое детей и трое внуков. Дочь пошла по стопам отца, выбрав профессию журналиста.

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014238


«НЕ ПЕРЕПЛАЧЕШ ДОЩ ОСІННІЙ»

Владимира Ильича Невмытого не стало. Это потеря, которую каждому из нас, его друзей и коллег, еще предстоит осознать и прочувствовать. Ушел настоящий друг, надежный и верный, готовый всегда подставить крепкое плечо в трудную минуту. Тяжело, но приходится с этим мириться. Однако Володя остается с нами. В нашей памяти. Откроешь книжку его стихов и словно слышишь знакомый голос. Вот он, рядом, и ты можешь поговорить с ним…

В поэтическом сборнике «П’ята пора року», который он не успел издать при жизни, есть одно стихотворение. Володя писал его, как будто чувствовал приближение сво-ей осени…

не переплачеш дощ осіннійвтрат не повернеш і нестачжиття живем свята наївністьне плач не плач не плач не плач

В народе говорят, что настоящий мужчина за свою жизнь должен посадить дере-во, построить дом и родить сына.

Владимир Ильич посадил целый сад в родной Тарасовке, отстроил родительский дом и вырастил двух сыновей и дочь. Младшего внука, который родился незадолго до смерти деда, назвали Владимиром…

ВМЕСТО ЭПИЛОГА

Во дворе Одесской областной телерадиокомпании столько людей, наверное, не собиралось никогда. Коллеги по журналистскому цеху, друзья, слушатели и читатели – все, кому имя и творчество Володи были знакомы – пришли попрощаться с великим журналистом и достойным человеком. Не было только в этой толпе представителей областной и городской власти. Не нашлось у них ни времени, ни слов для директора Одесского областного радио, члена правления Национального союза журналистов Украины, члена Союза писателей Украины, лауреата многих литературных премий.

И снова вспомнились строки Владимира Невмытого:

голодомор духовний поглинаяких іще наврочиш епідемійкраїно юридичних академійбезмежного безправ’я цілинакраїно міліцейських управліньбездушно споглядаєш струс і тліннябезбожно віддаляєш поколіннявід знамена змагальних поколінь

239ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014

Роксолана

ще бачив сни безклопітний гаремсмарагдову фіранку од війнулоі зиркнув досвіт із-під вій Хурремі туркам не кортіло йти війною

в ясир золотокосих не берембожився Сулейман було й минулоти житимеш Хассекі як і вмремі серце неугавному кольнуло

час вигоїть і незціленні раниу закутку гробниця Роксоланимечеть для неї людям імарет

гість незугарний а такий жаданийзалишив у підрамнику над раноколією написаний портрет

______________________________За веселу вдачу роксолану називали Хуррем (розсміяна), а за

небесну вроду – Хассекі (Найкоштовніша)

Софії мінаретів свічіти не забула вуличок Стамбулаі мармуровий стоптаний порігвів мимоволі на коштовний Ріг

доба минулав мареві майнулаСофії храму вічний оберігі змитий з ніг пекучий пил доріг

хоч турок говіркий нав’язує самшитвізерунковий нікуди спішитьпора спинитись зазирнуть у вічі

і променем чинари листя зшитьдо скринь убгати килимовий шикзапам’ятати мінаретів свічі

Межащо тобі до чуттів моїхщодо чуттів твоїх щоаніщощо каліцтво розхитаних щоглперетовчена цнота на гріх

аніщоне випитуй в усіхбо почуєш вздогін бозна-щосирівець для рясного дощуу сльозині запліднений сміх

завологі смарагди зіницьледве зриме дрижання дзвіницьне полишать нізащо мене

тож напевно і не відрізнитьде межує небесне й земнещо єдна й що роз’єднує вмить

Стамбул – Одеса

Лоції Стамбула

ЄвроАтлантика №3-4_2013 / №1_2014240


Віктор ЦиМБАЛ

Пам’яті Володі Невмитого

Ні букви не забути із прожитого,як не змінити у житті ні дня.Над свіжою могилою Невмитогослізьми умились друзі та рідня.

Нема Валери, вже нема й Володі: Знесла у безвість стіксу течія.Та з Долею нам сперечатись годі...а хто наступний? Він? чи ти? чи я?

Хвороба незліковна і підступнаскидає долі на скаку з коня,Не добирає, де і хто наступний.Трапляється, що косить навмання.

і раптом вся рідня осиротіла:Помер татусь, дідусь і чоловік...Ні, не помер – померло тільки тіло,а він у серці житиме повік.

Не знаю, звідки образ цей живе в мені, Таку світлину мати я б хотів:стоїть Володька з вудкою на камені,Полює на ставридку і бичків...

5 вересня 2013 року

Межигір’я: між олігархатом і людьми... Така доля чекає всіх скоробагатьків-зрадників:

народне багатство було, є і буде народним!

Фото: Віталій Довгич

Обложка2.indd 2 23.05.2014 11:16:14

єа Часописінституту євро-атлантичного

співробітництва


Майдан... Війна...

Свобода...

03-04/201301/2014

03-0

4/20

13–0

1/20

14

Борис ТАРАСЮКУкраїна – королева на геошахівниці світу

Андрей МАКАРЫЧЕВ«Мягкая сила» ФРГ – Путина РФ в РБМ?

«Эхо РОССИИ»РФ проиграет войну КНР

Володимир ОЛІЙНИКМіж Росією і Польщею


Обложка2.indd 1 20.05.2014 17:31:45

Documents

Kaliningrad paper in Ukrainian journal