НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ "КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ" ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Владика Калліст вважає цю книгу "катехізисом для дорослих". У ній система-тично викладено основи православного віровчення і, водночас, вона дає набагато більше, аніж катехізис. Недаремно стільки разів багатьма мовами вона перевидава-лася в різних країнах Європи, стаючи путівником для тих, хто відкриває для себе, що "бути християнином — означає бути мандрівником". До того ж мандрівником на шляху, який не є езотеричним знанням, який відкритий для кожного, хто готовий стати на нього. "Дороговкази, які ми перейняли від інших, ніколи не зможуть пере-дати того, чим є насправді цей шлях... Кожен особисто покликаний перевірити те, чого він навчився... Ніхто не може стати християнином другого сорту".

Смисл богословських понять розкривається лише тому, хто намагається жити ними — ось головна думка книги. "Християнство, — пише Владика Калліст,—більше, ніж учення про світобудову, більше, ніж послідовно викладена теорія... воно — спосіб життя у найглибшому і найповнішому розумінні цих слів... Христос не сказав: "Я — стародавня традиція"; Він сказав: "Я — Життя". Він переконливо показує, як у вченні та в діянні Православної Церкви поєднуються такі, здавалося б, протилежні полюси — звитяга та смирення, жага до пізнання — і "шлях незнання", як окремі неповторні стежки збираються врешті-решт у єдиний Шлях до найвищої зустрічі. Той, кому поталанило ступити на цей Шлях — водночас і послідовник святоотцівського Передання, і першопроходець.

Відповідальні за випуск: Костянтин Сігов та Леонід ФінбергНаукові редактори: Тарас Андрусевич, Віктор Яценко

Переклад з англійської: Світлана ЗденянчинЛітературний редактор та коректор: Наталя Анікєєнко

Художнє оформлення: Ірина Пастернак, Ілля ПершийКомп 'ютерна верстка: Іван Суворов, Ілля Перший

Підготовка текстів: Зінаїда Косицька

Видано при фінансовій допомозіСобору Зіслання Святого Духа

Української Православної Церкви Канади м. Реджайнаі Товариства Православних Українців (ТУС) Реджайни

та сприянніЯрослава Лозовчука

У-327 Калліст (Уер), єпископ Діоклійський. Православний шлях //Пер. з англ. — К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2003. — 176 с.

На обкладинці використано фрагмент мозаїки собору Софія Київська. Євхаристія

УДК 231.12

ІЗВИ 966-7888-47-9 © 81. Уіааітіг'з 8етіпагу ргезк, 1995ІЗЕПЧ 0-913836-58-3 (англ.) © ДУХ І ЛІТЕРА, 2003

ЗМІСТ

Пролог. Дороговкази на шляху.........................................7

Глава 1. Бог як таїнаВідмінність і водночас близькість Вічного................................11Бог як таїна................................................................................. 13Віра в Бога як в Особу............................................................... 16Три "дороговкази"...................................................................... 19Сутність та енергія.....................................................................23

Глава 2. Бог як ТрійцяБог як взаємна любов.................................................................28Три Особи в одній сутності.......................................................30Характерні риси Осіб.................................................................33Дві "руки" Бога...........................................................................36Моління до Трійці......................................................................38Життя за Трійцею.......................................................................40

Глава 3. Бог як ТворецьЗведи очі до неба........................................................................44Діамантовий міст........................................................................45Людина як тіло, душаі дух........................................................49Мікрокосм і посередник............................................................50Образ і подоба............................................................................52Священик і цар...........................................................................55Внутрішнє Царство....................................................................57Зло, страждання і гріхопадіння людини....................................58Наслідки гріхопадіння...............................................................61Ніхто не грішить усамітнено.....................................................64Чи страждає з нами Бог?...........................................................65

Глава 4. Бог як людина

Наш попутник на шляху............................................................70Господи Ісусе, помилуй.............................................................72Двоїстість, але єдинність...........................................................74Ніхто не спасеться самотою...................................................... 77Чому "Народжений від Діви"?.................................................. 80"Слухняний аж до смерти..."..................................................... 82Смерть як перемога.................................................................... 85Христос воскрес......................................................................... 88

Глава 5. Бог як Дух

Стиснутий кулак чи відкриті руки?...........................................94Вітер і вогонь.............................................................................. 95Дух і Син.....................................................................................98Дар П'ятидесятниці.................................................................. 100Духовні отці і блаженні у Христі............................................ 101Стань самим собою.................................................................. 105

Глава 6. Бог як молитва

Три етапи на шляху...................................................................111Три передумови.........................................................................114Царство Небесне здобувається зусиллям.................................118Зміна розуму............................................................................. 120Через творіння до Творця........................................................ 124Від слів до мовчання................................................................ 128Єднання з Богом....................................................................... 131Темрява і світло........................................................................ 133

Епілог. Бог як вічність

Кінець наближається................................................................ 140Майбутня весна........................................................................ 142Подорож у Безмежне................................................................ 144

8оште$............................................................................................ !46

Покажчик імен та назв............................................................... 162

Пролог

ДОРОГОВКАЗИ НА ШЛЯХУ

Я — путь, істина і життя.

(Йо 14:6)

Церква дає нам не систему, а ключ, не план Божого Міста, а спосіб, як увійти до нього. Можливо, хтось зіб'ється з путі, бо не має плану. Але все це він неодмін-но побачить, побачить без посередника, побачить сам, воно стане для нього ре-альним; і водночас той, хто вивчив план, ризикує залишитись осторонь і насправді нічого не знайти1.

о. Георгій Флоровський

В V столітті один з найвідоміших отців пустелі св. Серапі-он Синдоніт якось прийшов з Єгипту на прощу до Рима. Там йому розповіли про знамениту самітницю — жінку, яка все життя прожила в одній маленькій кімнаті, ніколи не виходячи з дому. Скептично поставившись до її способу життя, — оскільки сам він був великим подорожанином, — Серапіон завітав до неї і запитав: "Чому ви тут сидите?" На що вона відповіла: "А я не сиджу. Я подорожую".

"Я не сиджу. Я подорожую". Кожний християнин може звернути ці слова до себе. Бути християнином — означає бути подорожанином. За словами грецьких отців, ми нагадуємо ізраїльтян у Синайській пустелі: ми живемо в наметах, а не в будинках, бо духовно ми завжди перебуваємо в русі. Ми по-дорожуємо у глибині душі, і подорож цю годі виміряти го-

Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

динами чи днями... Бо це подорож поза часом, у вічність. Одна з найдавніших назв християнства — просто "Путь".

У Діяннях святих апостолів сказано: "А під ту пору зчи-нився чималий розрух з приводу путі (Господньої)" (19:23); Фелікс, римський намісник у Кесарії, "дуже точно ознайом-лений з тим, що стосувалося до путі цієї..." (24:22). Отже, сама назва підкреслює практично суть християнської віри. Християнство — це більше ніж теорія про всесвіт, більше ніж повчання, записані на папері, це шлях, яким ми подоро-жуємо, в найглибшому і в найбільшому розумінні, це — спосіб життя.

Є лише один шлях пізнання справжньої природи христи-янства. Ми повинні ступити на цей шлях, довіритись цьому способу життя, і тоді ми почнемо бачити самі. Поки ми зали-шаємось осторонь, то не можемо всього як годиться розуміти. Звичайно, перед тим як почати, нам потрібні вказівки, ми по-винні знати, яких дороговказів шукати, і мусимо мати супут-ників-провідників. Дійсно, без них навряд чи можливо роз-почати мандрівку. Але вказівки, дані іншими, ніколи не можуть передати того, що являє собою цей шлях; вони не можуть замінити безпосереднього особистого досвіду. Кожний покли-каний сам перевірити те, чого його навчили, кожний мусить пережити Традицію, яку він дістав. Митрополит Московський Філарет сказав: "...Символ віри не може бути вашим, якщо ви не пережили його". Не можна вирушати в цю важливу подо-рож, сидячи у м'якому кріслі. Не можна бути християнином з чужих слів. У Бога є діти, але немає онуків.

Як християнин Православної церкви я прагну особливо підкреслити цю потребу живого досвіду.

У XX столітті більшості людей Заходу Православна церк-ва здається привабливою в основному завдяки своєму духу античності й консерватизму; може видатись, що в посланні православних до їхніх західних братів є слова: "Ми — ваше минуле". Проте для самих православних вірність традиції оз-начає не першочергове прийняття канонів і звичаїв минулих поколінь, а вічно новий, особистий і безпосередній досвід Святого Духа тепер, тут і вже.

дролог. Дороговкази на шляху 9

Описуючи відвідини сільської церкви у Греції, Джон Бетд-жемен відзначає елемент античності, але він підкреслює та-кож і дещо більше:

Під куполом згасає тихо день.Тут запалити свічку — значить помолитись.У полум'ї свічок — мигдаль очейПодвижників місцевих. їм дивитисьСерцями нашими в стінопис власних мук...Спадає з нього м'яко-денне світло,Мов оживля морськую глибинуЧервону й золоту, через якуНамолених ікон котре століттяВже буйно квітне дерево старе.Скалічене гріхом, підлите кров'ю,Його коріння глибоко береТу міць у допотопному болотіЛюдської долі, де не тлінність плоті,Не суєта бюрократичних пустословійА вічне воскресіння, що не вмре...

Тут Бетджемен привертає увагу до багатьох речей, які пра-вослав'я вважає цінними: значення символічних жестів, та-ких як запалювання свічки; роль ікон у переданні духа місце-вої церкви як "неба на землі"; особливе значення мучеництва у православному досвіді — під владою турків з 1453 року і комуністів з 1917 року. Православ'я у сучасному світі на-справді є "старим деревом". Але, окрім віку, існують ще й поняття "життєздатність" і "вічне воскресіння", і значення мають саме вони, а не лише античність. Христос не сказав: "Я — старовинна традиція". Він сказав: "Я є життя".

Мета книжки — відкрити глибокі джерела цього "вічного воскресіння". Вона визначає деякі важливі дороговкази і віхи на духовному шляху. Тут не чиниться жодної спроби подати фактичний звіт минулої історії і сучасного стану православ-ного світу. Інформацію про це можна знайти в моїй попе-редній праці "Православна церква", яка вперше побачила світ 1963 року, і з того часу я по можливості уникав повторень.

8

12____________Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

відмінність, але близькість Вічного. Насамперед він щоразу знову і знову розуміє, що Бог — це таїна.

Бог — "цілком Інший", невидимий, незбагненний, зовсім надзвичайний, поза розумінням. "Воістину, новонароджене не-мовля, — пише католицький богослов Джордж Тайрелл, — знає про світ і його шляхи стільки ж, скільки наймудріші з нас можуть знати про шляхи Бога, чия влада простягається над небом і землею, часом і вічністю". Християнин у право-славній традиції погодиться з цим цілковито. Грецькі отці наполягали: "Зрозумілий Бог — не Бог". Бог, тобто той, кого ми намагаємося повністю зрозуміти з допомогою свого розсудливого розуму, виявляється не більше, ніж ідолом, ство-реним у нашій власній уяві. Такий "Бог" цілком певно не є справжнім і живим Богом Біблії та Церкви. Людина створе-на за уявою Бога, а не навпаки.

Проте цей таємничий Бог водночас дуже близький до нас, Він наповнює всі речі, присутній всюди довкола нас і всере-дині нас. І Він присутній не просто як атмосфера чи безімен-на сила, а особистісно. Бог, котрий існує безмежно поза на-шим розумінням, являється нам як Особа: Він кличе нас на ім'я, і ми відповідаємо Йому. Між нами і незвичайним Богом є взаємовідносини любові, подібні до тих, що встановилися між кожним із нас і найдорожчими для нас людьми. Ми знає-мо інших людей через любов до них і через їхню любов до нас. Так само і з Богом. За словами Миколая Кавасили, Бог, Владика наш, є

Приязнішим за будь-якого товариша, Справедливішим за будь-якого правителя, Більш люблячим за будь-якого батька, Більшою частиною нас, ніж наші власні кінцівки, Необхіднішим для нас, ніж наше власне серце4.

Це два "полюси" в людському відчутті Божества. Бог і дальше від нас, і ближче до нас аніж будь-що інше. І, як це не парадоксально, виявляється, що ці два полюси не виключа-ють один одного, а навпаки, що більше нас притягує один полюс, то водночас ясніше ми усвідомлюємо інший. Просу-

13Глва_1 Бог як таїна ваючись на шляху, кожен розуміє, що Бог стає ближчим і все дальшим, добре знаним, але й незнаним, відомим найменшій дитині і незбагненним для найбільшого богослова. Бог пере-буває у "неприступному світлі", проте людина стоїть у Його присутності з довірою в любові і звертається до Нього, як до друга. Бог — це і початкова точка, і кінцева. Він — господар, який вітає нас при завершенні подорожі, але Він також і по-путник, який.іде поруч з нами на кожному кроці шляху. Як зауважує Миколай Кавасила: "Він і придорожна оселя, де ми зупиняємося на ніч, і кінцевий пункт нашої подорожі".

Таїна і водночас Особа. Спробуємо розглянути ці два ас-

пекти по порядку.

Бог як таїнаЯкщо ми вирушимо без почуття трепету і здивування, — яке часто називають розумінням божества, — то не досягнемо великого успіху на шляху. Коли Самуель Палмер вперше відвідав Вільяма Блейка, то старий запитав його, з яким відчут-тям він береться за картину. "Зі страхом і тремтінням", — відповів Палмер. "Тоді з вас будуть люди", — сказав Блейк. Грецькі отці уподібнювали зустріч людини з Богом до відчуття того, хто йде по горах в тумані: він робить крок вперед і раптом виявляє, що опинився на краю прірви, під ногами не твердий ґрунт, а лише безмірна безодня. Або ще наводять приклад людини, яка стоїть уночі в затемненій кімнаті: вона відсуває штору, і в той момент, коли вона з'яв-ляється у вікні, раптом спалахує блискавка, примушуючи її, на мить засліплену, відсахнутися назад. Таким є ефект зустрічі лицем до лиця з таїною Бога: нас охоплює запаморо-чення; всі звичні точки опори зникають, і здається, що нам немає за що схопитися; внутрішньо ми засліплені, наші звичні

засади похитані.Також отці беруть за символи духовного шляху двох осіб

зі Старого Заповіту — Авраама і Мойсея. Авраам, живучи в батьківському домі в Урі халдейському, почув від Бога: "Вий-ди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що

14____________Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

його я тобі покажу" (Бут 12:1). Відгукнувшись на Божий за-клик, він зривається з обжитого місця і вирушає у невідоме, навіть не уявляючи собі кінцевого пункту призначення. Йому просто наказують: "Вийди..."", і у вірі він підкоряється.

Мойсееві послідовно було три видіння від Бога: спочатку він бачить Бога як світло в полум'ї тернового куща (Вих 3:2); потім Бог являється йому поперемінно то світлом, то тем-рявою, "вдень хмаровим стовпом,., вночі вогненним стовпом", щоб провести народ Ізраїлю через пустелю (Вих 13:21); і нарешті, він зустрічається з "невидимим" Богом, коли гово-рить з Ним у "темній хмарі" на вершині Синайської гори (Вих 20:21).

Авраам подорожує з батьківського дому до невідомої краї-ни; Мойсей просувається від світла до темряви. І так стаєть-ся з кожним, хто йде духовним шляхом. Ми виходимо з відо-мого в невідоме, просуваємося від світла до темряви. Ми не просто йдемо від темряви незнання до світла знання, але пря-муємо від світла часткового знання до повного знання, котре є настільки глибоким, що може бути описане лише як "тем-рява незнання". Подібно до Сократа ми починаємо усві-домлювати, як мало ми розуміємо. Ми починаємо вважати, що завдання християнства полягає не в тому, щоб дати легкі відповіді на всі запитання, а в тому, щоб підвести нас до де-далі глибшого усвідомлення таїни. Бог є не стільки об'єктом нашого пізнання, скільки причиною нашого подиву. Цитуючи псалом (8:1) "Господи, Боже наш, яке предивне твоє ім'я по всій землі", св. Григорій Ниський заявляє: "Ім'я Бога невідо-ме; Його хочуть знати"5.

Визнаючи, що Бог є незрівнянно більше всього того, що ми можемо сказати чи подумати про Нього, ми вважаємо за по-трібне звертатися до Нього не лише через пряме висловлю-вання, а й через картини та образи. Наша теологія значною мірою символічна. Однак самих лише символів недостатньо для передання незвичайності та "відмінності" Бога. Щоб підкреслити велику таїну, нам необхідно вживати різні тверд-ження, говорячи "чим Бог не є", "хто Він такий". Без такого використання способу заперечення, який називають замовчу-

Глава 1. Бог як таїна

ванням (апофатичний підхід), наща розмова про Бога стає дуже оманливою. Все, що ми стверджуємо стосовно Бога, хоч би яким правильним воно було, є далеким від живої правди. Якщо ми говоримо, що Він добрий або справедливий, то маємо одразу ж додати, що Його доброта чи справедливість не можуть вимірюватися нашими людськими мірками. Якщо говоримо, що Він існує, то маємо одразу ж застерегти, додавши, що Він не є одним з багатьох існуючих об'єктів, що стосовно Нього дієслово "існує" має особливе значення. Тому ствердження зрівноважується запереченням. Як зауважує кардинал Ньюмен, ми постійно "стверджуємо і заперечуємо для позитивного ефекту". Зробивши позитивну заяву про Бога, ми мусимо піти далі: ця заява не є неправильною, однак ні вона, ні будь-яка інша словесна форма не може містити повноти надзвичайного Бога.

Отже, духовний шлях виявляється шляхом покаяння в його найповнішому сенсі. Грецьке слово теіапоіа буквально оз-начає "зміна розуму". У наближенні до Бога ми мусимо зміни-ти свій розум, звільнившись від свого звичного способу мис-лення. Має статися перетворення не лише нашої волі, а й розуму. Нам треба повністю змінити свою внутрішню пер-спективу, поставити піраміду на вершину.

І тоді "густий морок", в який ми входимо з Мойсеєм, ви-являється світлою, точніше, блискучою темрявою. Апофа-тичний спосіб "незнання" веде нас не до порожнечі, а до повноти. Наші заперечення насправді є суперствердженнями. Заперечний за своєю формою апофатичний підхід є стверд-жувальним у своїй кінцевій дії: він допомагає нам дотя-гнутися, поза всіма позитивними й негативними заявами, поза мовою і мисленням, до безпосереднього відчуття Живого Бога. Це, дійсно, означає саме слово "таїна". У власне релі-гійному значенні поняття "таїна" означає не лише прихова-ність, а й розкриття. Грецький іменник тузіегіоп походить від дієслова туеіп, що означає "закрити очі або рот". Кан-дидатові на посвячення в якусь з язичницьких таємничих релігій спочатку зав'язували очі і проводили через лабіринт переходів; потім раптово знімали пов'язку і він бачив роз-

15

16 Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ Глава 1- Бог як таїна 17

кладені довкола нього таємні символи культу. Отже, у хрис-тиянському смислі ми не розуміємо під "таїною" лише те, що незрозуміле і таємне, загадку чи нерозв'язну проблему. Навпаки, таїна — це щось таке, що відкривається нашому розумінню, але якого ми ніколи не зрозуміємо вичерпно, бо воно веде до глибини або темряви Бога. Очі закриті, але вони також і відкриті.

Таким чином, розмова про Бога як про таємницю привела нас до другого "полюсу". Бог скритий від нас, але Він і відкри-вається нам: відкривається як Особа і як любов.

Віра в Бога як в Особу

У символі віри ми не говоримо: "Я вірю, що є Бог", а вис-ловлюємось інакше: "Вірую в єдиного Бога". Між "вірю, що..." і "вірю в..." є велика різниця. Я можу вірити, що хтось чи щось існує, але ця віра не матиме практичного впливу на моє життя. Я можу відкрити телефонний довідник міста Віге-на і уважно вивчати прізвища, надруковані на його сторінках; коли я їх читаю, то готовий повірити, що дехто з цих людей (чи навіть більшість) насправді існують. Але я не знаю ніко-го з них особисто, я ніколи не був у Вігені, і отже, моя віра в те, що ці люди існують, нічого не варта для мене. З іншого боку, якщо я кажу улюбленому другові: "Я вірю в тебе", — то не лише виражаю віру, що ця особа існує. "Я вірю в тебе" означає: "Я звертаюся до тебе, я покладаю всю свою довіру і надію на тебе". І саме це ми говоримо Богові у символі віри.

Отже, віра в Бога — це зовсім не те саме, що логічне тверд-ження, набуте нами в евклідовій геометрії. Бог — не висно-вок процесу міркування, не розв'язок математичної задачі. Вірити в Бога не означає визнати можливість Його існуван-ня, оскільки це було "доведено" нам якимось теоретичним аргументом, а це означає довіритися Тому, Кого ми знаємо і любимо. Віра — це не припущення, що "щось" може бути реальним, а переконаність у тому.

Через те, що віра не є логічним твердженням, а є особис-тим зв'язком, і через те, що цей особистий зв'язок у кожного

з нас поки що дуже неповний і потребує постійного розвитку, віра ніяк не може співіснувати з сумнівом. Але ці два поняття не є взаємно несумісними. Можливо, є такі люди, котрі Бо-жою милістю на все життя зберігають віру маленької дитини, що дає їм можливість беззастережно прийняти все, чого їх навчили. Проте для більшості сучасного населення Заходу таке ставлення просто неможливе. Ми повинні самі благати: "Вірю, поможи моєму невірству!" (Мк 9:24). Для багатьох із нас це залишиться постійною молитвою аж до самих воріт смерті. Однак сумнів сам по собі ще не означає брак віри. Він може означати протилежне: наша віра жива, і вона зростає. Бо віра передбачає не спокій, а ризик, не відгороджування від несвідомого, а сміливе просування йому назустріч. Тут православний християнин може цілком погодитися зі слова-ми єпископа Дж. А. Т. Робінсона: "Віра — це постійний діа-лог із сумнівом". Як справедливо зазначає Томас Мертон: "Віра є принципом сумніву і боротьби ще до того, як вона стає принципом впевненості і спокою".

Отже, віра означає особистий зв'язок з Богом; зв'язок поки що неповний і хиткий, проте реальний. Це означає знати Бога не як теорію чи абстрактний принцип, а як Особу. Знати осо-бу — це набагато більше, ніж знати факти про цю особу. Зна-ти особу — це, по суті, любити її; не може бути справжнього знання іншого без взаємної любові. Ми не знаємо по-справж-ньому тих, кого не любимо. Отже, тут є два найбільш певні напрямки розмови про Бога, який перевершує наше розумін-ня: він є Особа, і він є любов. І ці два напрямки сходяться в одному. Наш шлях проникнення в таїну Бога лежить через особисту любов. Як сказано у книзі "Хмари незнання", "Його можна любити, але не осмислити. Любов'ю можна збагнути Й утримати Його, але міркуванцям — ніколи"6.

Для розуміння цієї особистої любові, що існує між віруючим і об'єктом його віри, розгляньмо три приклади —словесні портрети. Перший взятий з розповіді про мукисв. Полікарпа (II ст.). Римські вояки прибули, щоб заарештувати престарілого Полікарпа і забрати його, як він знає,на вірну смерть.

И*___________Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

Коли він почув, що вояки прийшли, то вийшов і розмовляв з ними. Усі вони були вражені його старістю і спокоєм і дивува-лися, чому власті так хотіли схопити його, такого старого. Він одразу ж наказав, щоб їм принесли їжу і питво, скільки вони забажали, хоча був уже час пізній; і він попросив, щоб вони дозволили йому помолитися годину і не турбували його. Коли вони погодились, він став на молитву, і так був сповнений бла-годаті Божої, що не змовкав дві години. Вони з подивом слу-хали його, і багато з них шкодували, що прийшли заарештува-ти такого святого старця. Насамкінець він помянув усіх, кого будь-коли зустрічав, великих і малих, відомих і невідомих, і цілу Вселенську церкву7.

Любов св. Полікарпа до Бога і до всього людства в Богові була такою всепоглинною, що у критичну хвилину він думає лише про інших, а не про власну небезпеку. Коли римський правитель пропонує йому зректися Христа, щоб зберегти собі життя, він відповів: "Вісімдесят шість років я був Його слу-гою, і Він не завдав мені жодних прикрощів. Як же я можу зрадити свого Володаря, Котрий врятував мене?"

Другий приклад про св. Симеона Нового Богослова (XI ст.). Він описує, як Христос явився в образі світла. "Ти освятив мене блискучим сяйвом, і здавалося, що Ти явився мені в усій Своїй повноті, як і я усім єством своїм відверто споглядав Тебе. І коли сказав: "Пане, хто ти?", — то Ти захотів уперше заговорити зі мною, коли я, вражений і тремтячий, трохи отя-мившись, мовчки запитав: "Що означає ця пишнота і це сліпу-че сяйво? Як сталося, що саме я обраний, щоб отримати такі великі блага?" — "Я — Бог, — Ти відповів, — котрий став людиною заради тебе; і тому, що ти прагнув Мене усім сер-цем, відтепер ти будеш Моїм братом, спадкоємцем і Моїм дру-гом"8.

Третім прикладом є молитва руського святителя Димит-рія, Митрополита Ростовського (XVII ст.):

Прийди, моє Світло, і освіти мою темряву. Прийди, моє Життя, і воскреси мене зі смерті. Прийди, мій Цілителю, і загой мої рани.

Гдава 1- Бог як таїна

Прийди полум'ям божественної любові,і спали терни моїх гріхів, наповни моє серцеполум'ям Твоєї любові.Прийди, мій Царю, сядь на троні мого серця і прав там.Бо Ти єдиний — мій Володар і Господь9.

Три "дороговкази"Отже, Бог — це той, кого ми любимо, наш особистий Друг.

Немає потреби переконуватись в існуванні особистого друга. "Бог, — зауважує Олів'є Клеман, — є не зовнішнім проявом, а таємничим потягом усередині нас". Якщо ми віримо в Бога, то це тому, що знаємо Його безпосередньо зі свого власного досвіду, а не через логічні докази.

Проте слід розрізняти поняття "досвід" і "переживання". Безпосередній досвід не обов'язково мусить супроводжу-ватися специфічними переживаннями. Є дійсно чимало лю-дей, котрі дійшли віри в Бога через якийсь голос чи видіння, як це було зі св. Павлом по дорозі до Дамаска (Ді 9:1-9). Про-те є багато інших людей, котрі ніколи не зазнавали саме та-ких відчуттів, але котрі можуть стверджувати, що вони про-тягом усього свого життя відчували присутність Живого Бога, і це їхнє переконання існує на рівні, міцнішому за всі їхні сумніви. Навіть якщо вони не можуть назвати точного місця чи моменту, наприклад, як св. Августин, Паскаль чи Уеслі, вони можуть упевнено заявити: "Я знаю Бога особисто".

Отже, основне "свідчення" існування Бога таке: звернення до безпосереднього досвіду (але не обов'язково до відчуттів). Однак, хоча не можна логічно довести Божу реальність, певні "дороговкази" все ж таки є.

У світі довкола, а також всередині нас є факти, що потре-бують пояснення, але залишаються все одно незрозумілими, якщо ми не увіруємо у Бога як Особу. Три такі "дороговкази" заслуговують на особливу увагу.

По-перше, довкола нас існує світ. Що ми бачимо? Вкрай багато безладдя і непотрібу, багато трагічного відчаю і воче-видь непотрібних страждань. І це все? Звичайно ж, ні. Якщо

19

20____________Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

існує "проблема зла", то існує також "проблема добра". Куди не поглянемо, то бачимо не лише потворність, а й красу. У сніжинці, листку чи комасі ми відкриваємо структурні зраз-ки, настільки витончені й пропорційні, що ніщо, вироблене людською майстерністю, не може зрівнятися з ними. Ми не збираємося сентименталізувати ці речі, але не можемо й ігно-рувати їх. Як і чому з'явилися ці зразки? Якщо я візьму нову колоду карт, у якій усі чотири масті розкладені послідовно, і почну тасувати їх, то що ретельніше я їх тасуватиму, то ско-ріше чіткі картинки перетворяться на невиразні плями. Але у випадку зі Всесвітом сталося навпаки. З початкового хаосу виникли зразки, складність і значення яких дедалі зростала, і серед них найскладніше й найзначуще — це сама людина. Чому те, що відбувається з колодою, не може бути точно пе-ренесене на рівень Всесвіту? Хто або що є творцем цього кос-мічного порядку і задуму? Такі запитання не є нерозумними. Саме розум спонукає мене шукати пояснень кожного разу, коли я бачу порядок і значущість.

"Зерно було Пророслою і Безсмертною Пшеницею, яку ніколи не сіяли і яку ніколи не треба жати. Я гадав, що вона росла споконвіку. Порох і Каміння були такими Коштовни-ми, як і Золото... Зелені Дерева, коли я вперше їх побачив через браму, зачарували і полонили мою уяву: їхня Свіжість і незвичайна Краса зворушили моє серце. Воно шалено за-билося в Екстазі: такі незвичні і такі Чудові вони були...". Опис дитячих уявлень Томаса Трехерна про красу світу мож-на порівняти з численними текстами православних джерел. Ось, наприклад, слова Київського князя Володимира Моно-маха:

"Поглянь на небо, сонце і місяць, і зорі, темрява і світло, і земля, що лежить понад водами, впорядковані, о Господи, Твоїм провидінням! Поглянь, як різні звірі, і птахи, і риби при-крашені Твоєю дбайливою любов'ю, о Господи! Цим дивом також ми захоплені: як Ти створив людину з пороху, як зов-нішньо відрізняються людські обличчя: якщо навіть зібрати разом усіх людей з усього світу, то всі вони будуть різні, і кожна, за Божою мудрістю, матиме свою власну зовніш-

р.л«аІ_Бог як таїнаність. Зачудуймося, як небесні пташки вилітають зі свого ірію: вони не зостаються в одній країні, але летять як сильні, так і кволі, по всіх землях за Божим наказом, наповнюючиліси й поля"10.Така наявність смислу у світі поряд з безладдям, узгод-женості й краси поряд з нікчемністю дає нам перший "дорого-вказ" до Бога. Другий — ми знаходимо в собі. Чому, крім прагнення до задоволення і відрази до болю, у мене всере-дині є почуття обов'язку і морального зобов'язання, здатність розрізняти правильне і помилкове, совість? І ця совість не просто наказує мені підкорятися стереотипам, яких мене нав-чають інші люди; вона є особистісною. Крім того, чому, жи-вучи у певному часі й просторі, я знаходжу в собі те, що Ми-колай Кавасила називає "безмежним жаданням", або жаданням того, що є безконечним? Хто я такий? Що я таке? Відповідь на ці запитання не є зрозумілою сама собою. Межі людської особи надзвичайно широкі; кожен з нас дуже мало знає про свою справжню і глибоку сутність. Через нашу здатність сприйняття як зовнішнього, так і внутрішнього, че-рез нашу пам'ять і підсвідомість ми проникаємо далеко у кос-мос, простягаємося вперед і назад у часі, сягаємо поза простір і час у вічність. "У серці є неосяжні глибини, — стверджує св. Макарій. — Це маленьке судно, але там є дракони і леви, і отруйні створіння, і всіляке зло; там є кам'янисті нерівні стежки і глибокі провалля. Також там є Бог і ангели, життя і царство, там є світло й апостоли, божественні міста і скарби благовоління — все там є"11.

У такий спосіб ми маємо, кожний у своєму власному серці, другий "дороговказ". У чому полягає смисл моєї свідомості? Як пояснити моє відчуття безмежності? Щось у мене є таке, Що примушує мене дивитися поза межами себе самого. Я несу в собі джерело дива, джерело постійного переступу за межісамого себе.

Третій "дороговказ" слід шукати в моїх стосунках з інши-ми людьми.

У кожного з нас, — можливо, лише раз чи два за все жит-тя, — траплялися несподівані моменти відкриття, коли ми ба-

21

22 Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ Глава 1. Бог як таїна 23

чили найглибші таїни іншої людини і переживали її внут-рішній стан, як свій власний. І ця зустріч із неприхованою сут-ністю іншої людини є ще одним контактом з незвичайним і вічним, з чимось сильнішим за смерть. Щиро сказати іншій людині: "Я люблю тебе", — означає сказати: "Ти ніколи не помреш". У такі хвилини особистого співпереживання ми знає-мо, — не через аргументи, а через безпосереднє усвідом-лення, — що життя поза смертю таки є. Отже, саме в наших стосунках з іншими людьми, як переконуємося на власному досвіді, ми переживаємо моменти переходу за межі реаль-ності. Ці моменти вказують на щось таке, що лежить поза межами реальності. У який спосіб ми можемо віднаходити ці моменти і який смисл маємо бачити в них?

Ці три "дороговкази" — всередині нас, довкола нас і в на-ших стосунках з іншими людьми, — разом можуть стати тим шляхом, що приведе нас до порогу віри в Бога. Жоден з цих "дороговказів" не є логічним доказом. Але що є альтер-нативою? Чи можемо сказати, що закономірність у Всесвіті є лише випадковістю, що свідомість — це лише результат суспільного розвитку, і що коли життя на нашій планеті оста-точно згасне, весь людський досвід і всі наші потенційні мож-ливості зникнуть безслідно? Такі висновки здаються мені не лише непереконливими і негуманними, а й цілком нерозум-ними.

Як людині, мені властиво всюди шукати розумних пояс-нень. І якщо я роблю це стосовно будь-яких дрібниць у своє-му житті, то хіба не зроблю цього і стосовно чогось важливо-го? Віра в Бога допомагає мені зрозуміти, чому світ має бути таким, яким він є, з усією його красою і потворністю; чому я маю бути таким, яким є, з моїм благородством і непорядністю; і чому я покликаний любити інших, стверджуючи їхню вічну цінність. Окрім віри в Бога я не находжу інших пояснень усьо-му цьому. Віра в Бога допомагає мені зрозуміти смисл речей, сприймати їх як взаємопов'язне ціле, бачити їх такими, яки-ми я їх нізащо не побачив би. Віра допомагає мені стати од-ним із багатьох.

Сутність та енергія

Щоб показати два "полюси" Божого взаємозв'язку з нами — незбагненного, однак відомого, невидимого, але оче-видного, — православна традиція розрізняє сутність, приро-ду або внутрішнє буття Бога, з одного боку, та Його енергію, дію, силу — з другого. "Він є зовні всіх речей відповідно до своєї сутності, — пише св. Афанасій, — але Він є в усіх ре-чах через прояви своєї влади"12. "Ми відчуваємо сутність через енергію, — підтверджує св. Василій. — Ніхто ніколи не бачив Бога, але ми віримо в Його сутність, тому що відчу-ваємо Його енергію"13. Під сутністю Бога розуміється Його неподібність, під енергією — Його близькість. Через те, що Бог є таїною, недоступною нашому розумінню, ми ніколи не пізнаємо Його сутності або внутрішнього буття ні в цьому житті, ні в прийдешньому. Якби ми пізнали Божественну сутність, тоді б виявилося, що ми знаємо Бога так само, як Він знає Себе Сам; а ми цього ніколи не зможемо зробити, бо Він є Творець, а ми — створені. Але, хоча внутрішня сутність Бога перебуває поза нашим розумінням, Його енер-гія, ласка, життя і сила наповнюють цілий всесвіт і безпосе-редньо доступні нам.

Таким чином, сутність означає цілковиту недосяжність Бога, а енергія — Його присутність і всевидющість. Коли пра-вославні говорять про Божественну енергію, вони при цьому не мають на увазі "випромінювання" від Бога, "посередни-ка" між Богом і людиною або "річ" та "дар" від Бога. Навпа-ки, енергія — це Бог сам у Своїх діяннях і власному прояві. Коли людина пізнає або прилучається до Божественної енергії, то вона істинно пізнає або прилучається до Самого Бога, на-скільки це можливо для створеної істоти. Але Бог є Богом, а ми — людьми; отже, якщо Він володіє нами, то ми не може-мо так само володіти Ним.

Як було б неправильно вважати енергію "річчю", даною нам Богом, так само було б помилково вважати енергію "час-тиною" Бога. Бог є одним і неподільним, Він не має частин. Сутність означає цілого Бога, яким Він є в Собі; енергія озна-

Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

чає цілого Бога, яким Він є в діяннях. Бог у Своїй цілісності повністю присутній у кожній Своїй Божественній енергії.

Отже, відмінність між сутністю та енергією полягає в од-ночасному твердженні, що цілий Бог є недосяжним і що цілий Бог у Своїй випромінюваній любові став доступний для лю-дини.

Завдяки цій різниці між Божественною сутністю і Божест-венною енергією ми можемо підтвердити можливість прямо-го й містичного єднання людини і Бога, яке грецькі отці нази-вають іпеозіз людини, її "обоженням", — але водночас ми виключаємо будь-яке пантеїстичне їх ототожнення: людина прилучається до енергії Бога, а не до Його сутності. Хоч і "з'єднана" з Божеством, людина все ж залишається людиною; вона не поглинута і не знищена, але між нею і Богом завжди є "Я і Ти" — стосунки однієї особи з іншою.

Отже, таким є наш Бог: невідомий у Своїй сутності, але відомий Своєю енергією; далекий, поза межами всього, про що ми можемо думати і що виражати, однак ближчий до нас, ніж власне серце.

Через апофатичний підхід ми вщент розбиваємо всіх ідолів чи свої уявні образи про них, бо знаємо, що всі вони недо-стойні Його неперевершеної величі. Проте водночас, через свою молитву й активне служіння світу, ми щомиті відчуває-мо Його Божественну енергію, Його безпосередню при-сутність у кожній істоті і кожній речі. Щодня, щогодини ми торкаємося Його. Як зауважив Френсіс Томпсон, "ми не на чужій землі". Усе довкола нас є "багатогранною красою"; лествиця Якова "поставлена між небом і Милостивим Хрес-том":

О Світе невидимий, ми бачимо Тебе,О Світе невідчутний, ми торкаємося Тебе,О Світе непізнаваний, ми знаємо ТебеО Світе незбагненний, ми хапаємося за Тебе.

За словами Йоана Скотта Еурігена, "всяке видиме і неви-диме створіння є теофанія, або богоявлення". Християнин — це той, хто, куди не подивиться, бачить Бога всюди і радіє

Глава 1- Бог як таїна________________________________25

Йому Не без підстав ранні християни приписували Христові такі слова: "Піднесіть камінь — і знайдете Мене, розріжте дерево навпіл — і Я там є".

Уявіть собі прямовисну круту скелю з виступом біля вер-шини. А тепер спробуйте уявити собі ймовірні відчуття лю-дини, якби вона стала ногою на край цієї безодні і, глянувши У провалля під собою, не побачила б ані твердої опори, ані будь-чого, за що можна було б зачепитися. На мою думку, те саме відчуває душа, коли виходить за межі своєї опори в ма-теріальному світі, у своєму пошуку того єдиного, чого не можна схопити, стає бентежною і знову повертається до того, що не має виміру і що існує у вічності. Бо там немає нічого, за що можна схопитися, ні місця, ні часу, як не має ні міри, ні будь-чого іншого; наш розум не може сягнути туди. І, таким чином, душа, постійно вислизаючи із спорідненого їй сере-довища, воліє тепер знати лише те про Недосяжне, що цілком відмінне від природи речей, які душа знає14.

Св. Григорій Ниський

Уявіть людину вночі, яка стоїть у своїй домівці, де всі двері замкнені; а потім уявіть, що вона відчиняє вікно саме тоді, коли раптово спалахує блискавка. Захищаючись від яскраво-го спалаху, вона заплющує очі і відсахується від вікна. Так само й душа, що перебуває у полоні відчуттів: якщо коли-небудь вона вигляне через вікно інтелекту, то буде вражена яскравістю, наче блискавкою, обітницею Святого Духа, що перебуває в ній. Не витримавши надто яскравого сліпучого сяйва, вона збентежена у своєму інтелекті і сахається від са-мої себе, віднайшовши притулок як у будинку, серед чуттє-вих і людських речей15.

Св. Симеон Новий Богослов

Всякий, хто намагається змалювати словами невимовне Світло, неминуче стає брехуном, — і не тому, що він не лю-бить правди, а через неадекватність його опису16.

Св. Григорій Ниський

24

26_____________Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

Облиште відчуття і працю розуму, і все те, що вони здатні сприймати, і все, чого немає, і що є; і через незнання сягніть якнайбільшої єдності з Тим, Хто є поза межами всього буття і знання. У такий спосіб, через стійке, абсолютне і повне відок-ремлення від себе і від усіх речей, переходячи межі всього і звільняючись від усього, ви потрапите на гору, до того сяйва божественної темноти, яке є поза всяким буттям.

Входячи в темряву, яка перевищує розуміння, ми опинимося не лише перед браком слів, а й перед тишею і незнанням.

Без будь-яких знань людина єднається у своїй найвищій суті не з якоюсь витвореною річчю, ні з собою, ні з іншою істотою, а з Тим, Хто є цілком невідомий; і не знаючи нічого, вона пізнає Його в той спосіб, що перевищує будь-яке розуміння17.

Св. Діонісій Ареопагіт

Зовнішній вигляд Бога неможливо виразити словами й опи-сати або побачити плотськими очима. Він у славі неподільний, у величі незбагненний, у силі незрівнянний, у мудрості недосяжний, у любові неповторний, у благодійності непере-даваний.

Як душу людини не можна побачити, оскільки вона невидима для людей, але ми знаємо про її існування через £ухи тіла, так і Бога не можна побачити очима людей, але Його бачать і знають через Його провидіння і його справи18.

Св. Феофіл Антіохійський

Ми не знаємо Бога в Його сутності, ми радше знаємо Його з величі Його творіння і Його батьківської турботи про всі створіння. Бо в такий спосіб, ніби за допомогою дзеркала, ми проникаємо в Його безмежну доброту, мужність і владу19.

Св. Максим Сповідник

Найважливіше між Богом і людською душею — любити і бути любимим20.

Калліст Катафигіот

Глава 1- Бог як таїна 27

Любов до Бога — екстатична і примушує нас відійти від себе: вона не дозволяє, щоб той, хто любить, належав сам собі, а тільки тому, кого він любить21.

Св. Діонісій Ареопагіт

Я знаю, що Нерухомий сходить;Я знаю, що Невидимий являється мені;Я знаю, що Той, Хто є далеко за межами світу,Приймає мене до Себе і ховає мене на Своїх руках,І тоді я потрапляю у потойбічну безмежність.Я, звичайний, простий смертний у світі,Споглядаю Творця світу, всього Його, всередині себе,І я знаю, що не помру, бо я всередині Життя,В мені постає життя, як джерело,Він є в моєму серці, Він є на небі:З однаковою славою Він являється мені всюди22.

Св. Симеон Новий Богослов

Глава 2. Бог як Трійця 29

Глава 2 БОГ ЯК

ТРІЙЦЯ

Надія моя — Отець, Притулок мій — Син, Покров мій — Дух Святий, Трійце Свята, слава Тобі1.

Молитва св. Йоанікія

О Трійце, несотворенна й вічна, О неподільна Єдносте триєдина, Отець, Син і Дух, — єдиний Бог; Прийми цю хвалу від нас, смерт них, Як із вуст полум'я2.

Із Тріоді Пісної

Бог як взаємна любов

"Вірую во єдиного Бога", — так ми стверджуємо на почат-ку символу віри. Але потім одразу продовжуємо: "Вірую во єдиного Бога, Отця... Сина... Духа Святого". У Богові є чітка відмінність, як і повна єдність. Християнський Бог — не про-сто ціле, а єдине, і не просто єдність, а спільність. У Богові є щось подібне до "спільноти". Він не є окремою особою, яка любить лише себе, не є замкнутою в собі монадою чи "Єди-ним". Він — триєдність: три рівні Особи, кожна з яких пере-буває у двох інших через невпинний рух взаємної любові. "Я люблю, значить, я існую", — ця назва вірша Кетлін Рейн може бути визначенням Бога як Святої Трійці.

Слова Шекспіра стосовно любові двох людей можна від-нести і до Божественної любові вічної Трійці:

Вони любили і любов їхня була неподільна, Вони були однією сутністю. Любов стерла їхню відмінність, У любові вони стали єдиним цілим.

Остаточним завершенням духовного шляху є те, що ми, люди, також маємо стати частиною цієї приналежності до Трійці, будучи цілком охопленими любов'ю, яка є в Богові. Так, Христос молився до Отця в ніч перед Своїм розіп'яттям: "Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об'єднані" (Ін 17:21).

Навіщо вважати, що Бог триєдиний? Хіба не легше вірити в Божественну єдність, як це роблять юдеї і мусульмани? Зви-чайно ж, легше. Догмат про Трійцю постає перед нами як виклик, буквально як випробовування. За словами Володи-мира Лоського, це — "хрест для людського мислення". І він вимагає від нас повної зміни розуму (теїапоіа), — не просто як жесту формальної згоди, а як справжньої зміни стану ро-зуму й серця.

Тоді навіщо вірити в Бога як Трійцю? У попередньому розділі ми дізналися, що двома найкращими шляхами набли-ження до Божественної таїни є визнання того, що Бог — це Особа і що Бог — це любов. Обидва ці поняття передбача-ють спільність і взаємність. По-перше, "особа" — це зовсім не те саме, що "індивідум". Ізольований, виокремлений, жо-ден із нас не є справжньою особою, а лише індивідумом, "людиноодиницею", як зазначено в матеріалах перепису на-селення.

Егоцентризм згубний для справжньої особистості. Кожен стає особою лише через стосунки з іншими людьми, через життя для них і в них. Слушно сказано, що не може бути людини без спілкування з іншою людиною. По-друге, це сто-сується і любові. Любов не може існувати в ізоляції, але до-пускає її. Себелюбство є запереченням любові. Як перекон-ливо показує Чарльз Вільямс у своєму романі "Сходження в

ЗО____________Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

пекло", себелюбство є пеклом, бо доведене до крайнощів воно означає кінець всієї радості і будь-якого сенсу. Пекло — це не інші люди; пекло — це я сам, відірваний від інших у своїй егоцентричності.

Бог найдовершеніший від усього найкращого, що ми знаємо в собі. Якщо найціннішим елементом нашого людського життя є стосунки "Я і Ти", то ми не можемо не приписати таких самих стосунків вічному буттю Самого Бога. І саме в цьому суть вчення про Божественну Трійцю. У самому серці Свого буття передвічний Бог усвідомлює Себе як триєдине "Я і Ти" і постійно радіє з цього знання. У такому разі все, що мається на увазі під нашим обмеженим розумінням людської особи і людської любові, стосується також і Божественної Трійці. Але щодо Бога ці речі означають набагато більше, ніж ми можемо собі уявити.

Особа і любов — це життя, рух, відкриття. Отже, вчення про Трійцю означає, що нам слід застосовувати щодо Бога динамічні категорії, а не статичні. Бог це не просто спокій, застиглість, незмінна довершеність. Для своїх уявлень Триєдиного Бога нам треба радше звертатися до образу вітру, річкового потоку, до невгасимого полум'я вогню. Трійцю найчастіше порівнюють з трьома факелами, що горять єдиним вогнем. У Сказаннях отців пустелі читаємо, як одного разу брат прийшов на розмову до авви Йосифа Панефоського. "Авво, — сказав відвідувач, — у міру своїх сил я дотримуюсь скромного правила молитви і посту, читання і мовчання і, наскільки можу, зберігаю чистоту своїх помислів. Що ще я можу зробити?" У відповідь авва Йосиф звівся на ноги і про-стяг руки до неба, і його пальці стали як десять палаючих факелів. І сказав старець братові: "Якщо захочеш, то зможеш стати зовсім як вогонь". Якщо цей образ живого вогню допомагає нам зрозуміти людську природу найдосконаліше, то хіба не можна застосувати його і до Бога? Три Особи в Трійці — "цілком як полум"я"3. Але, зрештою, найточнішого образу треба шукати не в зовнішньому фізичному світі, а в людському серці. Найкращою аналогією буде та, з якої ми починали: наш досвід посиленої турботи про іншу людину і переконаність, що наша любов взаємна.

Глава 2. Бог як Трійця

Три Особи в одній сутності

"Я і Отець — одно", — сказав Христос (Йо 10:30). Що Він мав на увазі?

За відповіддю передусім звернімося до двох перших із семи Вселенських соборів — до Нікейського (325 р.) та Царгородського (381 р.) — і до символу віри, який там був складений, доповнений і прийнятий усією Православною церквою. Центральним і головним твердженням "Вірую..." є те, що Христос є "Богом істинним від Бога істинного", "Єдиносущним" з Богом Отцем. Іншими словами, Ісус рівний з Отцем: Він є Богом так само, як і Отець, однак Вони не "два Боги", а один. Розвиваючи це вчення, грецькі отці наприкінці IV ст. сказали те саме і про Святого Духа: Він також істинний Бог, "Єдиносущний" з Отцем і Сином. І хоча Отець, Син і Дух — це один єдиний Бог, проте кожен з них є передвічною Особою, окремим осередком свідомої Особистості. Таким чином, Бога-Трійцю треба описувати як "три Особи в одній сутності". Споконвічне в Богові є справжня єдність поряд з чітким особовим розмежуванням: поняття "сутність" (оизіа) вказує на єдність, а поняття "особа" {Нірозіазіз, ргозороп) — на розрізнення. Спробуймо зрозуміти, що означають ці дещо складні вислови, бо вчення про Святу Трійцю є життєво важливим для нашого власного спасіння.

Отець, Син і Дух — єдині за сутністю не лише стосовно того, що всі три є представниками однієї групи чи класу, а й того, що Вони утворюють єдину, унікальну, особливу реальність. Важливою є різниця між тим поняттям, за яким ці три Божественні Особи єдині, і тим, за яким три людські особи можна назвати одною. Три людські особи — Петро, Яків та Іван — належать до одного загального класу, що називається "людина". Проте, хоч би як тісно вони співпрацювали, кожний зберігає свою власну волю й енергію, діючи за своєю власною окремою ініціативою. Коротко кажучи, це три особи, а не одна. Інша справа з трьома іпостасями Трійці. Тут є відмінність, але жодного розділення. Отець, Син і Дух, як стверджують святі відповідно до Святого Письма, мають лише одну волю, а не три, лише одну енергію, а не три. Жоден з

31

32___________Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

Них ніколи не діє окремо, незалежно від двох інших. Вони не є три Боги, а один Бог.

Проте, хоча ці три іпостасі ніколи не діють окремо одна від одної, Богові притаманна чітка відмінність поряд з особ-ливою єдністю. На власному досвіді, відчуваючи дію Бога в нашому житті, ми бачимо, що Три Особи завжди діють ра-зом, але знаємо, що кожна з Них діє в нас по-різному. Ми сприймаємо Бога як троє-в-одному і віримо, що ця троїста диференціація зовнішньої дії Бога відображає троїсту дифе-ренціацію Його внутрішнього життя. Відмінність між трьо-ма іпостасями слід розглядати як вічну відмінність, що існує в природі самого Бога; вона стосується не лише Його зовніш-ньої дії у світі. Отець, Син і Дух — це не просто "види" Бо-жественності, не просто маски, які Бог тимчасово одягає у Своїх стосунках зі світом, а потім скидає. Навпаки, Вони — три однаково рівні й однаково вічні Особи. У людей батько завжди старший від своєї дитини, але говорячи про Бога, як про "Отця" і "Сина", ми не тлумачимо ці назви в буквально-му розумінні. Ми заявляємо про Сина: "Не було такого часу, коли Його не було". Те саме говориться і про Духа.

Кожна з цих Трьох Осіб є цілковито і повністю Богом. Жод-на не є Богом більше чи менше за інших. Кожна містить не третину Божества, а ціле Божество в Його сукупності; проте кожна живе і є цим одним Божеством у свій власний, відмінний і особистий спосіб. Підкреслюючи цю троїсту єдність-у-відмінності, св. Григорій Ниський пише:

"Все, ким є Отець, нам відкривається в Синові, все, що є Синове, також є і Отцеве; бо весь Син перебуває в Отцеві, а також містить цілого Отця в Собі... Син, котрий завжди існує в Отцеві, ніколи не може бути відокремленим від Нього, як і не може бути Дух відділений від Сина, який через Духа чи-нить усе. Той, хто приймає Отця, одночасно приймає і Сина, і Духа. Неможливо говорити про будь-яке відокремлення чи роз'єднання поміж ними: не можна думати про Сина окремо від Отця, ані відділяти Духа від Сина. їхня єдність і розріз-нення не піддаються ні словам, ні розумінню. Розрізнення за особами не шкодить єдності натури, як і розділена єдність сутності не веде до змішування характерних рис осіб. Не ди-вуйтеся, що нам доводиться говорити про Божество як таке,

Глава 2. Бог як Трійця 33

що є одночасно й уніфікованим, і диференційованим. Образ-но кажучи, перед нами постає дивна і парадоксальна відмінність-в-єдності і єдність-у-відмінності"4.

"Образно кажучи..." Цим св. Григорій наголошує, що вчен-ня про Трійню — "парадоксальне" і "не піддається ні сло-вам, ні розумінню". Це те, що відкривається нам Богом і не підлягає доведенню нашим власним розумом. Ми можемо вис-ловити здогадку про це людською мовою, але ми не можемо повністю пояснити її . Наші розумові здібності — це дар від Бога, і ми повинні використовувати їх максимально; але ми повинні визнавати і їхню обмеженість.

Трійця — це не філософська теорія, а Живий Бог, якому ми поклоняємось; і тоді настає момент у нашому наближенні до Трійці, коли аргументація і аналіз мусять поступатися без-словесній молитві. "Нехай все живе замовкне і стане в стра-ху і тремтінні" (літургія св. Якова).

Характерні риси Осіб

Перша Особа Трійці, Бог Отець, є "основою" Божества, джерелом, першопричиною походження двох інших Осіб. Він — зв'язок єдності усіх трьох: є один Бог, оскільки є один Отець. "...Єднанням є Отець, від Якого і до Якого Вони схо-дяться" (свт. Григорій Богослов)5.

Що ж до двох інших Осіб, то кожна характеризується своїм зв'язком з Отцем. Син — "породжений" Отцем, Дух "походить" від Отця. На католицькому Заході прийнято вва-жати, що Дух походить "від Отця і від Сина", і слово/іііодие ("і від Сина") було додане до латинського тексту "Вірую...". Православ'я не тільки вважає/іііодие недозволеним допов-ненням, — бо воно було вставлене у "Вірую..." без згоди хрис-тиянського Сходу, — але також вважає, що вчення про "двоїсте походження", як звичайно тлумачене, є богословськи не-точним і духовно шкідливим. Відповідно до грецьких отців IV ст., яких Православна церква наслідує і донині, Отець є єдиним джерелом і основою єдності Божества. Вважати Сина Джерелом нарівні з Отцем або поєднувано з Ним — означає піддаватися ризику поєднувати непоєднувані риси Осіб.

34___________Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

Другою іпостассю Трійці є Син Божий, "Слово", або Ло-гос. Говорити про Бога як про Сина і Отця — це водночас мати на увазі рух взаємної любові, про яку ми вже вели роз-мову раніше. Це означає, що споконвіку Бог Сам, як Син, у синівській покорі й любові віддає Богові Отцеві те, що Отець батьківською самовіддачею породжує в Ньому. Саме у Сині і через Сина Отець відкривається нам: "Я — путь, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене" (Йо 14:6).

Він є Той, Хто народився на землі як людина, від Діви Марії у Віфлеємі. Але як Слово, або Логос, Він діє ще до воплочен-ня. Він є першоосновою порядку, тією ціллю, що пронизує усе суще, привертаючи його до єдності в Богові і в такий спосіб перетворюючи всесвіт на "космос", на гармонійне й інтегроване ціле. Творець-Логос наділив кожне творіння Своїм власним внутрішнім логосом або внутрішнім принци-пом, який робить це творіння власне ним і який водночас привертає і спрямовує його до Бога. Наше людське завдання як "ремісників" чи "виробників" полягає в тому, щоб розпіз-нати цей всюдисущий ІО&05 і розкрити його: ми прагнемо не домінувати, а співпрацювати.

Третьою Особою є Святий Дух, "вітер" або "подих Бога". Незважаючи на невідповідність точної класифікації, ми мо-жемо сказати, що Дух — це Бог усередині нас, Син — Бог з нами, а Отець — Бог над нами і поза межами нас. Як Син показує нам Отця, так Дух показує нам Сина, оприявнюючи Ного для нас. І цей зв'язок взаємний. Дух оприявнює Сина для нас, але саме Син посилає нам Духа. (Зазначимо, що є різниця між "вічним походженням" Духа і Його "тимчасо-вою місією". У межах певного часу Дух посланий у світ Си-ном; але що стосується Його походження в межах вічного буття Трійці, то Дух походить від Отця єдиного). Харак-теризуючи кожну з цих трьох іпостасей, Синезій Киренейсь-кий пише:

Слава Тобі, Отче, джерело Сина, І тобі Сину, подобо Отця; Отець — ґрунт, на якому Син стоїть, Син — обітниця Отцева,

рппва^Богяк Трійця_________________________________35Отець є могутність Сина,Син є красою Отця;Пречистий Дух — зв'язок поміж Отцем і Сином.Зішли, о Христе, Духа, зішлиОтця моїй душі,Занур моє висохле серце у цю росу —Найкращий з усіх Твоїх дарів6. .

Чому ми говоримо про Бога, як про Отця і Сина, а не про Матір і Доньку? Саме по собі Божество не має ні чоловічих, ^ол*4г ні жіночих рис. Хоча наші людські статеві характеристики, такі як чоловічий і жіночий рід, відображають у найвищій мірі аспект божественного життя, однак у Бога не має рис статі. Ось чому, коли ми говоримо про Бога як Отця, то говоримо про це не буквально, а символічно. Але ж чого ці символи мають бути чоловічого, а не жіночого роду? Чому називають Бога "Він", а не "Вона"? Фактично християни інколи вживали "материнську мову" до Бога. Афраат, один з перших сирійських отців, говорить про "любов віруючого до Бога як Отця і до Святого Духа як Матері"7, водночас на Заході ми знаходимо середньовічне твердження Юліанії Норвицької: "Бог радіє, що є нашим Отцем, і Бог радіє, що є нашою Матір'ю"8. Але це винятки. Майже завжди символи Бога, використовувані Біблією і в церковних відправах, є чоловічими.

Ми не можемо аргументовано довести, чому так має бути, але залишається фактом нашого християнського досвіду те, що Бог поставив свою печатку на певні символи, а не на інші. Ці символи не вибрані нами, але відкриті нам і дані. Символ можна підтвердити, з ним можна жити, до нього молитися, але його не можна "довести" логічно. Однак ці "дані" симво-ли, хоч і не піддаються доведенню, є далеко не випадковими. Подібно до символів у міфах, літературі й мистецтві, наші релігійні символи глибоко сягають у сховані корені нашого буття і не можуть бути змінені без істотних наслідків.

Якби, наприклад, ми почали говорити: "Матір наша, Ти, Що є на небесах", замість "Отче наш...", то цим ми не просто випадково залучили б частину уяви, але замінили б христи-янство новим видом релігії. Мати — Богиня не є Господом християнської церкви.

36___________Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

Чому Бог мусить бути поєднанням Трьох Божественних Осіб, не більше і не менше? Тут знову не може бути логічно го доведення. Триєдиність Бога дається або відкривається нам у Святому Письмі, в апостольській традиції і в житті святих протягом віків. Усе, що ми можемо зробити, — це підтверди-ти цей даний факт через своє власне молитовне життя.

У чому ж саме полягає різниця між "породженням" Сина і "походженням" Духа? "Спосіб породження і спосіб поход-ження — незбагненні, — стверджує Йоан Дамаскін. — Нам говорили, що є різниця між породженням і походженням, але в чому полягає суть цієї різниці ми зовсім не розуміємо"9. Якщо вже сам Иоан Дамаскін визнає своє нерозуміння, то ми й поготів. Поняття "народження" і "походження" є умовними ознаками тієї реальності, що перебуває далеко за межами розуміння нашого мислячого розуму. "Наш мислячий розум слабкий, а наш язик ще слабший, — зауважує св. Василій Великий. — Легше виміряти ціле море маленьким горням, аніж осягнути невимовну велич Бога людським розумом"10. Але хоча ці ознаки не можна цілком пояснити, їх (як ми вже сказали) можна підтвердити. Через наше спілкування з Бо-гом у молитві ми знаємо, що Дух — це не те саме, що Син, навіть якщо не можемо точно виразити словами, у чому саме полягає різниця.

Дві "руки"Бога

Спробуймо проілюструвати вчення про Трійцю, розглянув-ши приклади Тріадного об'явлення в історії спасіння і в на-шому власному молитовному житті.

Три іпостасі, як ми доводили, завжди діють разом і мають єдину волю й енергію. Св. Іриней говорить про Сина і про Духа як про "дві руки" Бога Отця11, і в кожному акті творення і освячення Отець використовує обидві ці "руки" одночасно. Святе Письмо і богослужіння неодноразово дають приклади цього.

1. Створення світу."Словом Господнім створене небо, і подихом уст його —

вся його оздоба" (Пс 33:6). Бог Отець творить світ через Своє

Гпава 2- Бог як Трійця

"Слово", або Логос (другу Особу), і через Свій "Подих", або Дух (третю Особу).

"Обидві руки" Бога разом створюють Всесвіт. Про Логос сказано: "Ним постало все" (Йо 1:3), порівняйте з символом ВірИ: "...Що через Нього все сталося"; про Духа сказано, що під час творення Він "ширяв над водами". Все творіння по-значене знаком Трійці.

2. Воплочення.На Благовіщення Отець посилає Святого Духа до Благо-

словенної Діви Марії; Вона зачинає вічного Сина Божого (Лк 1:35). Отже, набуття Богом людських рис є чином Трійці. Дух зісланий від Отця, щоб учинити появу Сина в лоні Діви. Слід додати, що воплочення — це справа не лише Трійці, а й доброї волі Марії. Бог чекав її добровільної згоди, вираженої у словах: "Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!" І якби цієї згоди не було, то Марія не стала б Божою Матір'ю. Божественна благодать не руйнує людсь-ку свободу, а стверджує її.

3. Хрещення Ісуса Христа.У православній традиції голос Отця свідчить про Сина,

кажучи: "Це Син мій любий, що його я вподобав"; і в ту саму хвилину Святий Дух у вигляді голуба спускається від Отця і сходить на Сина (Мт 3:16-17). Отже, на Водохрещу (6 січня за ст.ст.), на святе Хрещення Ісуса Христа, Право-славна церква співає:

Коли Ти, о Господи, охрестився в Йордані,Слава Трійці проявилася:Бо голос Отця засвідчив про Тебе,Називаючи Тебе улюбленим Сином,І Дух у вигляді голуба підтвердив Його словаЯк правдиві й непохитні12...

З тропаря свята

4. Преображення Ісуса Христа.Ця подія також пов'язана з Трійцею. Між трьома Особами

тут існують такі самі стосунки, що й при хрещенні. Отець проголошує з небес: "Це — мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте"(Мт 17:5). І, як і раніше, Дух зійшов

37

38̂ ___________Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

на Сина, але цього разу у вигляді хмари (Лк 9:34). В одній з величальних пісень до цього свята (6 серпня за сі.ст.) ми стверджуємо:

Сьогодні на горі високій, у сяйві Твого світла, о Господи,Що невіддільне від світла непородженого Отця,Ми побачили Отця у вигляді світла,І Духа у вигляді світла,Що супроводжують, освітлюючи, все творіння13.5. Євхаристійна епіклеза.Той самий приклад тріадності, що і в Благовіщенні, Хре-

щенні та Преображенні, також очевидний в кульмінаційний момент євхаристії — епіклезі або призиванні Святого Духа. У літургії св. Иоана Златоуста священик звертається до Отця такими словами:

Ще приносимо Тобі цю словесну і безкровну службу, І просимо, і молимо, і благаємо: Пошли Духа Твого Святого на нас, і на ці дари. І вчини Хліб цей Дорогоцінним Тілом Христа Твого. А те, що в Чаші цій, — Дорогоцінною Кров'ю Христа Твого.

За «Служебником», Канада, 1994

Як на Благовіщення, так і впродовж Христового вопло-чення, і під час євхаристії Отець зсилає Святого Духа, щоб учинити присутність Сина в Святих Дарах. Тут, як і завжди, три Особи Трійці діють разом.

Моління до Трійці

Тріадична структура присутня як в євхаристійній епіклезі, так і майже в усіх молитвах Церкви. Початкові взивання, що використовуються православними у їхніх щоденних молит-вах кожного ранку і вечора, мають, безперечно, троїстий дух. Ці молитви такі звичні, так часто повторюються, що не легко помітити їх справжній характер прославляння Святої Трійці. Ми починаємо з визнання Триєдиного Бога, коли хрестимо-ся, промовляючи:

Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Глава 2. Бог як Трійця

Отже, на самому початку кожного нового дня ми уповає-мо на заступництво Трійці. Далі промовляємо: "Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі", — новий день починається з прослав-ляння, радості, подяки. За цим читаємо молитву до Святого Духа "Царю Небесний..." Тоді ми тричі повторюємо:

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас.

Трикратне "Святий..." нагадує вигук серафимів: "свят, свят, свят" у видінні Ісаї (Іс 6:3) та чотирьох апокаліптичних тва-рин в Одкровенні св. Иоана Богослова (Од 4:8). У цьому три-разовому "свят" — взивання до передвічної Трійці. Далі в наших щоденних молитвах промовляється найчастіше вжи-ваний літургійний вираз: "Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу". Тут насамперед не можна допустити фамільярності, щоб не породити зневаги. При кожному вживанні цієї фрази важливо пригадати її справжнє значення. Після славослов'я читається інша молитва до трьох Осіб: "Пресвята Трійце, по-милуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости без-законня наші; Святий, злянься і зціли немочі наші, імені Тво-го ради". Такими є наші щоденні молитви. На кожному кроці, явно чи неявно, вони мають тріадичну структуру, проголо-шення Бога як одного-в-трьох. Ми думаємо Трійцею, говори-мо Трійцею, дихаємо Трійцею.

Троїстий вимір має і найулюбленіша з однофразових пра-вославних молитв — Ісусова, або "швидка молитва", яку про-казують і в час роботи, і в час мовчання. У своїй найпоши-ренішій формі вона звучить так:

"Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного".

За своєю зовнішньою формою це молитва до другої іпос-тасі Трійці, Господа Ісуса Христа. Але дві інші Особи також присутні там, хоч і не названі. Тому що, говорячи про Ісуса як Сина Божого", ми вказуємо на Його Отця; і Дух також є в нашій молитві, оскільки ніхто не може сказати "Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого" (1 Кор 12:3).

39

40___________Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

Життя за Трійцею

Молитва — це дія14.Тіто Колліандер

Що таке чиста молитва? Молитва є ко-роткою в словах, але сповнена дії. Бо якщо ваші дії не перевищують ваших прохань, то ваші молитви є лише слова-ми, без зачатків рук15.

Сказання отців пустелі

Якщо молитва повинна перетворитися на дію, тоді та віра в Трійцю, що пронизує весь процес нашої молитви, мусить проявитися і в нашому щоденному житті. Безпосередньо пе-ред проказуванням "Вірую..." в євхаристійній літургії ми промовляємо такі слова: "Злюбимо один одного, щоб одно-думно визнавати Отця, і Сина, і Святого Духа, Трійцю єдино-сущну і нероздільну". Зверніть увагу на сполучник "щоб". По-справжньому визнати віру в Триєдиного Бога можуть лише ті, хто подібно до самої Трійці виявляє взаємну любов один до одного. Існує нерозривний зв'язок між нашою любов'ю один до одного і нашою вірою в Трійцю: перша є передумо-вою другої, а та, у свою чергу, наповнює силою і значенням першу.

Отже, замість того, щоб бути загнаним у кут і вважатися частиною неясного теологізування, цікавого лише для фахівців, вчення про Святу Трійцю має чинити на наше жит-тя такий вплив, що не поступається революційному. Ство-рені за образом Бога-Трійці люди покликані відтворити на землі ту таїну взаємної любові, за якою Трійця живе на небі. У середньовічній Росії св. Сергій Радонезький присвятив за-снований ним монастир Святій Трійці саме тому, що споді-вався, що його ченці день у день виявлятимуть один до одно-го таку саму любов, яка існує між трьома Божественними Особами. І таким є покликання не лише ченців, а й кожного з нас. Будь-яке суспільне об'єднання — родина, школа, майс-терня, парафія, церковна спільнота — має бути прообразом

Глава 2. Бог як Трійця

Трійці- Оскільки ми знаємо, що Бог єдиний у трьох Особах, то кожний з нас покликаний жити жертовно в інших і для інших; кожний неодмінно покликаний до життя практичного служіння й активного співчуття.

Віра в Трійцю зобов'язує нас боротися на всіх рівнях, — від суто особистого до найвищого, — проти всіх форм гноб-лення, несправедливості й експлуатації. У своїй боротьбі за соціальну справедливість і права людини ми діємо власне во ім'я Святої Трійці.

"Найдосконаліше правило християнства, його точне ви-значення, його вершина така: шукати те, що є для блага всіх, — стверджує св. Йоан Златоуст. — Я не вірю, що людина може спастися, якщо вона не докладає зусиль, щоб спасти свого ближнього". Такою є практична суть догмата про Трійцю. Ось що означає жити за Трійцею.

Оспівую Тебе, єдину безначальну Трійцю, чисту, життєдайну, нероздільну єством єдність: Отче нероджений і роджений Слове і Сину, Душе Святий, спаси нас, що оспівуємо Тебе16.

З Тріоді Пісної

Приходьте всі люди, і поклонімося одному Божествув Трьох Особах,Синові в Отцеві зі Святим Духом.Бо Отець поза межами часу породив СинаТак само Вічного і Зведеного на трон разом з Ним;І Святий Дух прославляється в Отцеві разом із Сином:Одна сила, Одна сутність, Одне Божество,Якому всі ми поклоняємося і кажемо:Святий Боже, що створив усеЧерез Сина, за участю Святого Духа;Святий Кріпкий, через Якого ми знаємо Отця,І через Якого Святий Дух замешкав у світі;Святий Безсмертний Утішителю-Духу,Що походить від Отця і покладається на Сина,Свята Троїце, слава Тобі17.

З вечірні на свято П'ятидесятниці

41

42 Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ Глава 2. Бог як Трійця 43

Я славлю Божество, єдність у трьох особах,Бо Отець — світло,Син — світло,І Дух — світло.Але це світло залишається неподільнимСяючи в єдності природи,Але в трьох променях Осіб18.

З Тріоді Пісної

Любов є царство, яке Господь містично пообіцяв своїм учням, коли сказав, що вони їстимуть в Його Царстві: "Щоб їли й пили за столом у моїм Царстві" (Лк 22:30). Що ж їм споживати і пити як не любов?

Досягнувши любові, ми досягай Бога, і наша подорож за-вершена. Ми дісталися острова, що лежить поза межами світу, де є Отець, Син і Святий Дух, яким належать слава і верхо-венство. Нехай Бог зробить мене гідним боятися і любити Його. Амінь19.

Св. Ісаак Сирін

Хоч би яких я докладала зусиль, не можу придумати нічо-го кращого, ніж ті три слова: "Любіть одне одного", — тільки до кінця і без винятків: тоді все виправдане і життя освітле-не, інакше воно гидке й обтяжливе20.

Мати Марія Скобцова

Що глибше очищується серце, то більшим воно стає21.Св. Иоан Кронштадтський

Повірте, є одна правда, що править від висот трону слави до найменшої тіні наимізернішого творіння: і цією єдиною правдою є любов. Любов — це джерело, від якого святі пото-ки благодаті невпинно стікають з Міста Божого, наводнюю-чи землю і роблячи її родючою. "Безодня кличе до безодні" (Пс 42:8): як і безодня або прірва, любов у своїй безмежності допомагає нам з трепетом уявити Божество. Саме любов тво-рить усі речі і тримає їх воєдино. Саме любов дає те життя й

тепло, що надихає й веде. Любов — це печатка на творінні, знак Творця. Любов — пояснення Його праці.

Як можна спонукати Христа прийти й оселитися в наших серцях? Не інакше як через любов22.

Св. Феокліт Діонісійський

Тілам своїх ближніх слід приділяти більше уваги, ніж влас-ному. Християнська любов вчить нас давати своїм братам не лише духовні, а й матеріальні дари. Навіть свою останню со-рочку, свій останній шматок хліба треба віддати їм. Особисте подаяння й широка громадська праця однаково виправдані й необхідні.

Шлях до Бога лежить через любов до інших людей, й іншо-го шляху немає. На Останньому суді мене не запитають, чи вдавались мені мої аскетичні вправи або скільки разів я била поклони під час молитви. Мене спитають, чи я нагодувала голодних, одягнула убогих, відвідала хворих і ув'язнених: ось і все, що мене запитають23.

Мати Марія Скобцова

О Трійце, найвища в бутті,О Єдносте, що не має початку.Ангельські хори співають Тобі хвалу, тремтячи перед Тобою.Небо, земля і надра застиглиВ побожному страху перед Тобою, Всесвятая Трійце;Люди славословлять Тебе,Вогонь — Твій слуга,Все творіння підкоряється Тобі у страхові24.

З утрені 8 вересня

рдава 3. Бог як Творець 45

Глава З

БОГ ЯК ТВОРЕЦЬ

Прийшов до св. Антонія у пустелю один мудрець того часу і питає: «Отче, як ви можете жити тут без жодних порад із книг?» Антоній відповів: «Моя книга, шановний філософе, це — природа со-творених речей, і я, тільки-но забажаю, читаю з цієї книги про діяння Божі»1.

Євагрій Понтійський

Зрозумій, що у тобі, всередині твоєї душі, є другий всесвіт: в тобі є сонце, там є і місяць, і зорі також2.

Оріген

Зведи очі до неба

Якось актриса Ліллі МакКарті, перебуваючи у вкрай при-гніченому настрої через те, що її щойно покинув чоловік, прийшла до Бернарда Шоу. Ось як вона описує їхню зустріч: "Я вся тремтіла. Шоу сидів дуже тихо... Як довго ми так си-діли, не знаю, проте незабаром я виявила, що хожу нетвер-дим кроком поруч із Шоу... туди-сюди Адельфійською тера-сою. Тягар уже не так тиснув на мене, й потекли слози, яких раніше не бувало. Шоу дозволяв мені плакати. Він говорив: "Зведіть очі, мила, зведіть очі до неба. Є у житті більше за це. Набагато більше".

Хоч би що казали про віру Шоу в Бога чи її відсутність, тут він показує нам дещо основоположне на духовному шля-

ху. Він не втішав Ліллі МакКарті заспокійливими фразами і не удавав, начебто її біль можна легко перенести. Те, що він зробив, було набагато відчутнішим. Він запропонував їй хоча б на мить подивитись не на себе, не на особисту трагедію, а на світ, яким він є, відчути його чудовість і різноманітність, його "таковість" {ікшпезз). І цією порадою може скористатися кожний із нас. Як не гнітили б власні страждання, не можна забувати, що у світі є й дещо істотніше за них, найбагато ва-гоміше.

"Молитва — це стан безупинної вдячності, — стверджує св. Йоан Кронштадтський. —Якщо я не відчуваю радості до Божого творіння, якщо я забуваю із вдячністю нести мир Бо-гові, це означає, що я ще дуже мало здолав на цьому шляху. Це означає, що я ще не навчився бути справжньою людиною. Бо я можу стати собою, тільки як стану вдячний. Радісна вдячність це аж ніяк не втеча від реальності, не щось сенти-ментальне, вона абсолютно реальна, але це реальність того, хто бачить світ у Бозі, як божественне творіння..."3.

Діамантовий міст

"Із нічого Ти покликав нас до життя" (літургія Иоана Зла-тоуста). Як нам розуміти ставлення Бога до сотвореного Ним світу? Який смисл виразу "із нічого", ех пщіїоі Чому взагалі Бог створив усе?

"Із нічого" означає, передусім, що Бог сотворив всесвіт за Своєї свободної волі. Ніщо не примушувало Його творити. Цей вибір зробив Він Сам. Світ не був створений несвідомо чи випадково, він — не спонтанне (мимовільне) випроміню-вання чи виплеск надмірного у Собі Бога, а результат боже-ственного рішення.

Якщо Бога ніщо не примушувало творити, чому ж Він зро-бив це? Якщо тут і можлива якась відповідь, то ми маємо відповісти так: Бога подвигла творити Його любов. Він ство-рив всесвіт не "із нічого", а із Самого Себе, з власного "Я", Яке є Любов. Нам не слід думати про Бога як про Мануфак-турника чи Ремісника, але тільки як про Бога — Любов. Тво-

рення було актом не стільки Його невимушеної волі, скільки

46 Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ Глава 3. Бог як Творець 47

Його свободної любові. Любити — означає ділитись, це ми бачимо чітко у вченні про Трійцю: Бог не лише Єдиний, а й Триєдиний, бо Він — це спілкування Особистостей, які ма-ють взаємну любов. Проте рух Божественної любові не зами-кається в собі. Любов Бога у буквальному смислі слова "ек-статична", це любов, яка спонукає Бога зовні і якою Він творить подібне Собі. Вольовим рішенням Бог сотворив всесвіт в "екстатичній" любові для того, щоб у всесвіті, крім Нього, були ще інші створіння, які б поділяли з Ним Його буття та любов.

Бога ніщо не спонукало творити, але це не означає, що Його творчий акт був випадковим і мимовільним (непослі-довним). Бог суть усе, що Він чинить, і тому Його творчий акт не є чимось відокремленим від Нього. Кожний із нас зав-жди існував у Його серці і Його любові. Із вічності Бог бачив кожного з нас як ідею чи думку. У Його Божественному ро-зумі та у вічності для кожного в Нього був свій, особливий задум. Для Нього ми завжди існували, але у певний момент ми почали існувати також і для себе — ось що означає сотво-рення.

Всесвіт як витвір (породження) свободної волі Бога й вільної любові не є самоцінним і не є самостійним, він випад-ковий (сопііп§епі) і залежний. Ми, як сотворені істоти, ніколи не можемо бути просто самі по собі; Бог є осердям нашого буття, інакше ми перестанемо існувати. Кожної миті наше існування залежить від Його волі в любові. Існування — це завжди дар від Бога, добровільний дар Його любові, дар, який ніколи не відбирають, однак це дар, а не щось таке, що ми здобуваємо своїми власними зусиллями. Тільки Бог має при-чину і джерело Свого буття в Собі самому; всі сотворені речі мають свою причину і джерело не в собі, а в Ньому. Тільки Бог має Своє джерело в Собі, а всі творіння мають джерело в Бо-гові, корені в Богові, знаходячи своє походження і своє здійснен-ня в Ньому. Тільки Бог є іменником; усе сотворене — прик-метник.

Стверджуючи, що Бог є Творцем світу, ми не просто має-мо на увазі, що "на початку" він надав творінням руху яки-мось первісним актом, після чого вони функціонують самі по

с0бі. Бог не просто космічний годинникар, який завів механізм і залишив його на власний хід. Навпаки, процес творення — постійний. Якщо, говорячи про сотворення, ми прагнемо бути хочними, то повинні вживати не минулий час, а теперішній. Ми повинні казати, не "Бог сотворив світ і мене в ньому", а "Бог творить світ і мене в ньому, тут і зараз, у цей момент і завжди". Творення — це не подія в минулому, а взаємозв'язок у теперішньому. Якби Бог не виявляв свою творчу волю що-миті, то Всесвіт одразу впав би в небуття; ніщо не могло б існувати ані секунди, якби на то не було Божої волі. Митро-полит Московський Філарет пише: "Усі створіння зрівнова-жені на творчому слові Бога, як на діамантовому мосту; над ними є безодня божественної безконечності, під ними — бе-зодня їх власної нікчемності"4. Це стосується навіть сатани і грішних ангелів у пеклі: їх існування також залежить від волі Бога.

Отже, вчення про сотворення світу має намір не приписа-ти світові хронологічний стартовий момент, а підтвердити, що в цей самий момент, як і будь-якої іншої миті, існування світу залежить від Бога. Коли у Книзі Буття говориться: "На початку сотворив Бог небо й землю" (Бут 1:1), то слово "поча-ток" не лише позначає часову категорію, а й означає, що Бог є постійною причиною і підтримкою всього сотвореного.

Отже, як Творець Бог завжди є всередині кожного творін-ня, підтримуючи його існування. На рівні наукових дослід-жень ми розрізняємо певні процеси або послідовність при-чин і наслідків. На рівні духовного бачення, яке не суперечить науці, але сягає за її межі, ми всюди розрізняємо творчу енер-гію Бога, яка підтримує всі творіння, формує найглибшу їх сутність. Але, будучи скрізь у світі, Бог не ідентифікується з Цим світом. Ми, християни, не пантеїсти. Бог є в усьому, поза всім і над усім. Він "більший за велике" і "менший за мале". ^в- Григорій Палама говорить: "Він скрізь і ніде, Він усе і Ніщо"5. Цистеріанський чернець з Нового Клерво стверджу-Вав, Що "Бог — у серці. Бог є не таким, як серце. Бог перебуде у самісінькій серцевині, та через глибинну серцевину, до °го ж поза всяким внутрішнім, будучи невимовно ближчим Д° глибин нашого єства, аніж саме серце"6.

48___________Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

"І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре" (Бут 1:31). Творіння в усій його цілості є справа рук Бога, за своєю внутрішньою сутністю все творіння "дуже добре". Православні відкидають дуалізм у різних його видах: і крайній дуалізм маніхеїв, які вважали існування зла другою силою, що дорівнювала силі любові Божої; і менш радикальний гно-стичний дуалізм валентиніанців, які вважали, що матеріальна природа, у тому числі й тіло людини, виникли внаслідок до-всесвітнього гріхопадіння; і делікатний дуалізм платоніків, які розцінювали матерію не як щось зле, а як нереальне.

Християнство протистоїть дуалізму в усіх його проявах і стверджує, що існує зиттит Ьопит, "верховне благо", а саме Бог, але не існує і є неможливим зиттит таїит. Зло не до-рівнює Богові. Спочатку був тільки Бог, а все, що існує — на небесах і на землі, як духовне, так і фізичне, — це Його тво-ріння, тому в основі своїй всяке буття є благо.

Що ж тоді можемо сказати про зло? Оскільки все сотво-рене по суті своїй є благом, то це означає, що гріх або зло нематеріальні, вони не існують самі по собі і не є субстан-цією. "Я не бачила гріха, — говорить Юліанія Норвицька у своїх "Одкровеннях", — бо переконана, що він не є якоюсь реальністю, він не має нічого спільного із життям, його не можна розпізнати інакше, як через біль, який він спричи-нює"7. "Гріх — ніщо"8, — стверджує св. Августин. "Те, що є злом, — вважає Євагрій, — у строгому смислі не реальність, а відсутність блага, подібно до того, як темрява є відсутністю світла"9. І св. Григорій Ниський стверджує, що "гріх не існує у природі окремо від свободної волі, він не існує як реальність на своїх правах"10. "І навіть демони за природою не є злом, вони стали такими тому, що зловживали своїми природними силами"11, — говорить св. Максим Сповідник. Зло на всьому паразитує. Воно спотворює і привласнює собі те, що саме по собі є благом. Зло не сутність речей, а, скажі-мо, видає себе за неї за нашою волею.

Може здатися, що, визнаючи зло як "ніщо", ми недооці-нюємо його силу й динамізм. Але, як зазначив К. Льюїс, "ніщо дуже сильне"12. Сказати, що зло — це спотворення блага, і отже, ілюзія й нереальність, не означає заперечити його мо-

глава 3. Бог як Творець

гутню владу над нами. Бо в усьому сущому немає більшої сйЛи, аніж свободна воля істот, наділених свідомістю й ду-ховним розумом, і отже, неправильне використання цієї сво-бодної волі може мати жахливі наслідки.

Людина як тіло, душа і дух

А яке ж місце в Божому творінні відведене людині?"Сам же Бог миру нехай освятить вас цілковито, і нехай

уся ваша істота — дух і душа, і тіло — буде збережена без плями на прихід Господа нашого Ісуса Христа" (1 Сол 5:23). Тут св. Павло згадує ті три елементи або аспекти, що склада-ють людську особу. Ці різні аспекти строго узалежнені; лю-дина — цілісна єдність, а не загальна сума окремих частин.

По-перше, є тіло — "земний порох" (Бут 2:7), фізичний або матеріальний аспект людської природи.

По-друге, є душа — джерело життя, що оживляє і надихає тіло, роблячи його не просто шматком матерії, а чимось та-ким, що росте і рухається, відчуває і сприймає. Тварини та-кож мають душу, як, напевно, і рослини. Але людська душа наділена свідомістю: це розумна душа, яка має здатність аб-страктно мислити і логічно аргументувати, просуваючись від засновку до висновку. Ця здатність якщо і властива твари-нам, то в дуже обмеженій мірі.

По-третє, є дух — "віддих життя" Бога (Бут 2:7), чого не-має у тварин. Важливо розрізняти слово "Дух" з великої літе-ри і "дух" з малої. Тварний дух людини не слід ототожнюва-ти з нетварним або Святим Духом Бога, третьою іпостассю Трійці; але вони обидва тісно пов'язані, бо саме через свій Дух людина пізнає Бога і вступає з Ним у стосунки.

Завдяки існуванню душі (рзуске) людина займається нау-ковими чи філософськими дослідженнями, аналізуючи дані свого чуттєвого досвіду на основі логічного міркування.

Завдяки існуванню духу (рпеита), який іноді ще назива-ють пош — духовний розум, людина усвідомлює вічну істи-ну про Бога або про Іо§оі — внутрішню суть сотвореного, не Через дедуктивне міркування, а через пряме пізнання або ду-ховне сприйняття — такий витт інтуїції, який св. Ісаак Сирін

49

50___________Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

називає "простим пізнанням". Таким чином, дух, або духов-ний розум, відрізняється від здатності людини до міркування та естетичних емоцій, і є вищим від них обох. Завдяки тому, що людина має розумну душу і духовний розум, вона наділе-на здатністю до самовизначення й моральної волі, тобто розумінням, що є добром, а що злом, і спроможністю вибира-ти між ними. Там, де тварини діють за інстинктом, людина здатна приймати вільне і свідоме рішення.

Іноді отці церкви дотримуються не три-, а двоскладової схеми, описуючи людину просто як єдність тіла й душі; у цьо-му разі вони трактують дух, або розум, як найвищий аспект душі. Але трискладова схема — тіло, душа і дух — точніша і зрозуміліша, особливо в наш час, коли поняття "душа" і "дух" часто плутають, коли більшість людей навіть не усвідом-люють, що мають духовний розум. Культура й система освіти сучасного Заходу зосереджені майже виключно на тренуванні мислячого (раціонального) розуму, і меншою мірою — естетичних почуттів. Більшість із нас забули, що ми — не тільки розум і воля, відчуття і почуття, а ще й дух. Сучасна людина фактично втратила зв 'язок з найправдивішим і най-вищим аспектом самого себе; і результат цього внутрішнього відчуження можна чітко побачити в її неспокої, позбавленні індивідуальності та втраті надії.

Мікрокосм і посередник

Маючи тіло, душу й дух, троє в одному, людина посідає особливе місце у створеному порядку.

За православною точкою зору, Бог створив два рівні творінь: розумовий, тобто духовний або інтелектуальний, та матеріальний, або тілесний. На першому рівні Бог створив ангелів, які не мають матеріального тіла. На другому рівні Він створив фізичний Всесвіт — галактики, зірки і планети з різними видами мінерального, рослинного та тваринного життя. Людина, і тільки людина, існує на обох рівнях одно-часно. Завдяки своєму духу, чи духовному розуму, вона бере участь у духовній сфері і щодо цього зрівнена з ангелами; за допомогою свого тіла і душі вона рухається, відчуває і мис-

ГяаваЗ. Бог як Творець_______________________________51

лить, вона їсть і п'є, перетворюючи їжу на енергію та орга-нічно беручи участь у матеріальній сфері, що проникає в неї через чуттєве сприйняття.

Таким чином, наша людська природа складніша за ан-гельську й наділена більшими можливостями. З цієї точки зору людина не нижча, а вища від ангелів; Вавилонський Тал-муд стверджує: "Праведність — вища від служіння ангелів" (Синедріон 93-а). Людина стоїть у центрі Божого творіння. Беручи участь як у духовній, так і в матеріальній сфері, вона є образом або дзеркалом усього творіння, іта§о типсіі, "ма-леньким всесвітом", або мікрокосмом. Усе суще зливається в ньому. Людина може сказати про себе словами Кетлін Рейн:

Завдяки тому, що я люблю,Сонце ллє живого золота проміння,Розливає своє золото і срібло морю...Завдяки тому, що я люблю,Папороть рясніє, і зеленіє трава,Та прозорі, освітлені сонцем дерева...Завдяки тому, що я люблю,Цілу ніч у мій сон тече ріка,Тисячі живих створінь заснули у мене на грудях,І ті, хто сплять, прокидаються,А те, що тече — зупиняється...13

Як мікрокосм людина є також і посередником. Це її Богом Дане завдання — примирити й гармонізувати духовну та ма-теріальну сфери, привести їх до єдності, одухотворяти мате-ріальне і виявляти всі приховані можливості тварного поряд-ку. Як це виразив єврейський хасид, людина покликана 'підніматися зі щабля на щабель, поки через неї все не 3

єднається"14. Отже, як мікрокосм людина — це те, в кому зібраний світ, як посередник вона — те, через кого цей світ ясертвується Богові.

Людина здатна виконувати цю посередницьку роль тільки тому, що її людська природа по суті своїй єдина. Якби вона була лише душею, яка тимчасово перебуває у тілі, як це уяв-ляли собі грецькі та індійські філософи, якби її тіло було не частинкою її справжнього "я", а лише предметом її одягу, який вона згодом зніме, або в'язницею, з якої вона хоче втекти,

52___________Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯ Х

тоді людина не могла б діяти як справжній посередник. Лю-дина одухотворяє все творіння, одухотворяючи насамперед своє власне тіло і жертвуючи його Богові. "Хіба ж не знаєте, що ваше тіло — храм Святого Духа, який живе у вас? — пише св. Павло. — Тож прославляйте Бога у вашому тілі... Тож бла-гаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові" (1 Кор 6:19-20; Рим 12:1). Але при "одухотворенні" тіла людина не дематеріалізує його. На-впаки — людське покликання в тому, щоб виявити духовне в матеріальному і через матеріальне. Лише у цьому христия-ни справжні матеріалісти.

Отже, тіло є невід'ємною частиною людської особистості. Розділення тіла й душі в час смерті є неприродним, таким, що суперечить Божому первісному плану, і сталося внаслі-док гріха. Крім того, це розділення тільки тимчасове: по той бік смерті ми чекаємо останнього воскресіння в Судний день, коли тіло й душа возз'єднаються знову.

Образ і подоба

"Славою Бога є людина", — стверджується у Талмуді {йегеск Егеїг ІШіа 10, 5), і те саме заявляє св. Іриней: "Сла-вою Бога є жива людина"15. Людська особа є центром і вінцем Божого творіння. Унікальне місце людини у всесвіті визна-чається насамперед тим, що вона створена "на наш (Божий) образ і нашу (Божу) подобу" (Бут 1:26). Людина є конечним вираженням Божого безконечного самовираження. Іноді грецькі отці асоціюють Божественний образ (ікогі) в людині з цілісністю її природи, що розглядається як триєдність духа, душі й тіла. А інколи вони пов'язують образ безпосередньо з найвищим аспектом людини, з її духом, або духовним інте-лектом, через який вона пізнає Бога і свій зв'язок з Ним. По суті, образ Бога в людині означає все, що відрізняє її від тва-рин і робить її в повному і справжньому розумінні особою —-моральним посередником, здатним на добрі й погані вчинки, духовною істотою, наділеною внутрішньою свободою.

Поняття "вільного вибору" особливо важливе для розумін-ня людини як такої, що створена за образом Бога. Як Бог вільний, так вільна і людина. І, як вільна, кожна людина реа-

ГпаваЗ- Бог як Творець

:3ує свій внутрішній Божественний образ у свій власний посіб. Люди не фішки, які можна обміняти, і не деталі ма-пин, які можна замінити. Кожний, як вільний, є неповтор-ним; і кожний, будучи неповторним, є безцінним. Людей не можна вимірювати кількісно; ми не маємо права вважати, що одна особа цінніша за іншу, і що десять осіб обов'язково ма-ють більшу цінність, ніж одна. Такі розрахунки є образою для справжньої особистості. Кожний є незамінним і кожного слід вважати завершеністю його власного "я", а не засобом до чогось вищого. Кожного слід вважати суб'єктом, а не об'єк-том. Якщо люди видаються нам надокучливими й занудни-ми, то це тому, що ми не проникли до рівня справжньої осо-бистості в інших людях і в собі, туди, де немає стереотипів, а кожний є унікальним.

Багато хто з грецьких отців, хоча й не всі, розрізняють по-няття "образ" Бога і "подоба" Бога. Для тих, хто вбачає різ-ницю між цими двома поняттями, образ означає потенціал людини до життя в Богові; подоба — реалізацію цього по-тенціалу. Образ — це те, що людина має від самого початку і що дає їй змогу вирушити у подорож духовним шляхом; по-доба — це те, чого вона сподівається досягти в кінці своєї подорожі. За словами Орігена: "Образ був даний людині при її створенні, але повна довершеність Божої подоби буде даро-вана їй тільки після завершення всього творення"16. Усі люди створені за образом Бога, проте, хоч би яким грішним було їхнє життя, Божественний образ у них просто прихований і невиразний, але ніколи не втрачений зовсім. І тільки благо-словенні в Царстві Небесному прийдешнього віку повністю Досягнуть подоби.

За словами св. Іринея, при створенні людина була "малень-кою дитиною" і мусила "дорости" до своєї довершеності17, інакше кажучи, людина була створена невинною і здатною Розвиватися духовно ("образ"), але її розвиток не був напе-РеД визначеним чи запрограмованим. Людина була поклика-На співпрацювати з Божою милістю, і через правильне вико-ристання своєї свободної волі, повільно й поступово мусила Ставати досконалою в Бозі ("подоба"). Це показує, як понят-я

людина, створена за образом Бога" може тлумачитись у

53

Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

динамічних, а не статичних категоріях. Це не означає, що від самого початку людина була наділена завершеною доско-налістю, найвищою святістю і знаннями, а означає, що їй було даровано можливість зростати до повного товариства з Бо-гом. Сама по собі відмінність між образом і подобою, зви-чайно, не означає прийняття якоїсь "теорії еволюції", проте вона (відмінність) і не є несумісною з нею.

Образ і подоба означають орієнтацію, спорідненість. Як зауважує Філіп Шеррард, "саме поняття людини передбачає спорідненість, зв'язок з Богом. Хто говорить про людину, го-ворить і про Бога"18. Вірити в те, що людина створена за об-разом Творця, — означає вірити в те, що вона створена для спілкування та єдності з Богом, і якщо вона заперечує це спілкування, то перестає бути людиною. Немає такого понят-тя, як "природна людина", яка існує відокремлено від Бога: людина, яка відрізала себе від Бога, перебуває в дуже непри-родному стані. Отже, вчення про образ означає, що Бог є най-глибшою суттю людини. Божественне становить основний елемент нашої людськості; втрачаючи відчуття божественно-го, ми втрачаємо й відчуття людського. Це яскраво підтверд-жено тим, що сталося на Заході в епоху Відродження, і особ-ливо після індустріальної революції. Виключення релігії зі шкільного викладання супроводжувалось дегуманізацією суспільства, яка дедалі більше зростала. Найчіткіше це мож-на побачити на прикладі ленінсько-сталінського варіанта ко-мунізму, який був у Радянському Союзі. Тут зречення Бога йшло пліч-о-пліч із жорстоким придушенням особистої сво-боди людини. І це аж ніяк не дивно. Єдиною надійною осно-вою вчення про людську свободу і людську гідність є віра в те, що кожна людина створена за образом Бога.

Людина створена за образом Бога, а точніше, за образом Бога-Трійці. Усе, що було сказано раніше про "життя в Трійці", набирає ще більшої сили у вченні про образ. Оскільки образ Бога в людині є Троїстим, з цього випливає, що людина, по-дібно до Бога, реалізує свою справжню природу через взаєм-не життя. Образ означає спорідненість не тільки з Богом, а й з іншими людьми. Як три Божественні Особи живуть одна в одній і одна для одної, так і людина, як створена за Троїстим

ГпаваЗ^Богяк Творець_______________________________55

образом, стає справжньою особою, коли бачить світ очима інших і сприймає чужу радість і горе як свої власні. Кожна людина унікальна, однак у своїй неповторності вона створе-на для спілкування з іншими.

"Ми, ті хто має віру, повинні сприймати всіх віруючих, як Єдиного... і повинні бути готовими віддати своє життя зара-ди ближнього"19 {св. Симеон Новий Богослов). "Немає іншого шляху до спасіння, як через свого ближнього... Це — чис-тота серця: при виді грішних або немічних виявити їм чуйність і співчуття"20 {Проповіді св. Макарія). "Колись старці казали, що кожний з нас мусить сприймати переживання сво-го ближнього, як свої власні. Ми повинні в усьому терпіти разом зі своїм ближнім, плакати разом з ним; ми повинні по-водитись так, ніби ми на його місці, і яка б біда не трапилася з ним, ми повинні уболівати за нього так, як ми уболівали б за себе"21 {Сказання отців пустелі). Усе це правильно саме тому, що людина створена за образом Бога-Трійці.

Священик і цар

Створена за божественним образом, як мікрокосм і посередник, людина — священик і цар творіння. Свідомо й обмірковано вона може робити дві речі, які тварини роблять лише несвідомо та інстинктивно.

По-перше, людина здатна величати й хвалити Бога за світ. Людину краще визначити не як "логічну", а як "євхаристійну" істоту. Вона не лише живе у світі, думає про нього і викорис-товує його, а й здатна сприймати світ як дар Божий, як таїн-ство присутності Бога і засіб спілкування з Ним. Таким чи-ном вона здатна повертати світ Богові у вдячній молитві: "Твоє ВШ твоїх Тобі приносимо, за всіх і за все" (літургія свт. Иоана Златоуста).

По -друге, крім величання і хвали Богові за світ, людина також здатна перетворювати і змінювати світ, і в такий спосіб надавати йому нового значення. За словами о.Думітру Стані-Лое, "людина ставить відбиток свого розуму і своєї розумної праці на всьому творінні... Світ — не лише дар, а й завдання Для людини"22. Наше покликання — співпрацювати з Богом; ми, за висловом св. Павла, "співробітники Божі" (1 Кор 3:9).

54

56___________Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ

Людина не просто логічна і євхаристійна істота, вона також і творча істота: той факт, що людина є образом Бога, означає, що вона є творцем за образом Бога-Творця. Цю творчу роль вона виконує не грубою силою, а завдяки ясності свого ду-ховного бачення; вона покликана не панувати й експлуату-вати природу, а перетворювати й освячувати її.

У різні способи — через обробіток землі, ремісництво, написання книг та ікон — людина надає матеріальним речам голосу і здатності співати хвалу Богові. Символічно, що пер-шим завданням новоствореного Адама було дати назви твари-нам (Бут 2:19-20). Найменування саме по собі є творчою дією: доки ми не знайшли назви для якогось предмета або відчуття, відповідника для вираження його справжньої суті, доти ми не зможемо розуміти й використовувати його. Так само симво-лічно й те, що, коли під час євхаристії ми приносимо Богові першоплоди землі, то ми приносимо їх не в їхній первісній формі, а перетвореними людською працею: ми приносимо до вівтаря не снопи пшениці, а хлібини, не виноград, а вино.

Таким чином, людина — священик усього творіння завдя-ки своїй здатності воздавати хвалу й приносити це творіння Богові; і вона — цар усього творіння через свою здатність надавати йому форми й вигляду, сполучати та урізноманіт-нювати. Ця священицька і царська функції прекрасно опи-сані св. Леонтієм Кіпрським:

"Через небо, і землю, і море, через дерево й камінь, через усе творіння, видиме й невидиме, я складаю шану Владиці й Творцеві всього сущого. Бо творіння шанує Творця не безпо-середньо, само по собі, а тільки через мене небо проголошує славу Господу, через мене місяць поклоняється Богові, через мене зірки прославляють Його, через мене води й потоки дощу, роси і все творіння шанує Бога і воздає Йому хвалу"23. Подібні думки виражені хасидським учителем Авраамом Яковом із Садагори:

"Усе творіння, рослини та тварини приносять і жертвують себе людині, а через людину всі вони приносяться й жертву-ються Богові. Коли людина очищує й освячує себе в усіх своїх членах у пожертві Богові, то вона очищує і освячує все тво-ріння"24.

Глава 3. Бог як Творець____________________________ 57

Внутрішнє Царство

"Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога" (Мт 5:8). Сотворена за образом Бога, людина є дзеркалом Божествен-ного. Вона пізнає Бога, пізнаючи себе: проникаючи в себе, вона бачить Бога, відображеного в чистоті свого власного серця. Вчення про сотворення людини відповідно до образу означає, що в кожній особі — в її найщирішому і найглибшо-му "я", яке часто називають "глибиною сердця", — місце без-посередньої зустрічі та єдності з Несотворенним. " Царство Боже є між вами" (Лк 17:21).

Цей пошук внутрішнього Царства — одна з домінуючих тем у писаннях святих отців. "Найголовніший з усіх уроків, — стверджує св. Климент Александрійський, — пізнати себе; бо той, хто пізнає себе, той пізнає Бога, і якщо він пізнає Бога, то стане як Бог"25. Св. Василій Великий пише: "Коли розум не розпорошується серед зовнішніх речей і не розкидається по світу через відчуття, то він повертається до себе; і за допо-могою себе самого він підіймається до думки про Бога"26. "Той, хто пізнає себе, пізнає все", — зазначає св. Ісаак Сирін і в іншому місці пише:

"Живіть у мирі зі своєю душею, тоді небо і земля перебу-ватимуть у мирі з вами. Енергійно увійдіть у свою внутріш-ню скарбницю і ви побачите те, що є на небі; воно має один-єдиний вхід. Сходини до Царства заховані у вашій душі. Тікайте від гріха, пориньте в себе — і у своїй душі ви знайде-те сходини, щоб піднятися"27.

До цих уривків можна додати свідчення нашого західного сучасника, Томаса Мертона:

"У глибині нашого єства є точка небуття, незаймана гріхом та ілюзією, точка найвищої істини, точка або іскра, котра на-лежить тільки лише Богові, яка ніколи не буде належати нам, 3 якої Бог керує нашим життям, яка недоступна фантазіям нашого власного розуму чи брутальності нашої власної волі. Ця маленька точка небуття і абсолютної убогості є справж-ньою славою Бога в нас, це, так би мовити, Його ім'я, записа-Не в нас, — наша убогість, наша нужда, наша залежність, наше синівство. Вона, як істинний діамант, яскраво палає невиди-

58 Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХмим небесним світлом. Вона є в кожному з нас, і якби ми могли бачити її, то побачили б ці мільярди точок світла, що проливаються на обличчя, і світло сонця, яке примусило б усю темряву й жорстокість життя щезнути цілком... Шлях до неба є всюди"28."Тікайте від гріха", — наполягає св. Ісаак; і ці три слова

треба окремо виділити. Якщо ми хочемо бачити Боже лице, відображене в нас, то дзеркало має бути чистим. Без покаяння не може бути ані самопізнання, ані знаходження внутрішнього Царства. Коли мені кажуть: "Звернися до себе, пізнай себе", — хочеться запитати: "Котре "я" мені треба знайти? що є моїм справжнім "я"? Психоаналіз відкриває нам один тип "я", проте дуже часто він скеровує нас не до "сходин, що ведуть до Царства", а до сходів, що спускаються в сирий льох, наповнений зміями. "Пізнай себе" означає "пізнай себе як такого, що має свій початок в Богові, свої корені в Богові, пізнай себе в Богові". З точки зору православної духовної традиції, слід підкреслити, що відкриємо це наше справжнє "я" "відповідно до образу" не інакше як через загибель нашого хибного та грішного "я". "Хто хоче спасти своє життя, той його погубить; а хто своє життя погубить ради мене, той його знайде" (Мт 16:25); тільки той, хто бачить, що таке його хибне "я", і відкидає його, зможе розпізнати своє справжнє "я", те, котре бачить Бог. Підкреслюючи цю відмінність між хибним і справжнім "я", св. Варсануфій наказує: "Забудьте себе і пізнайте себе"29.

Зло, страждання і гріхопадіння людиниУ найвидатнішому романі Ф.М. Достоєвського "Брати

Карамазови" Іван кидає виклик своєму братові:— Уяви, що ти зводиш споруду людської долі, щоб врешті

зробити людей щасливими і дати їм мир і спокій, але для цьоготреба замордувати одну маленьку дитинку... і заснувати цюспоруду на її сльозах, — чи погодився б ти будувати на такихумовах?30

— Ні, не погодився б, — відповідає Альоша.І якщо б ми не погодилися зробити цього, то чому це явно

робить Бог?

ҐтваЗ-Б° г як Творець ________________________________59

Сомерсет Моем розповідає, що, побачивши, як малесень-ка дитинка тихо вмирає від менінгіту, він більше не міг віри-ти в Бога Любові. Іншим доводилось спостерігати, як чоловік або дружина, дитина чи хтось із батьків впадають у повну депресію: серед усіх страждань, напевно, найстрашніше ба-чити людину з хронічною меланхолією. Що ж відповісти? Як нам примирити віру в Бога, який є любов, котрий сотво-рив усі речі і побачив, що "добрі вони", — з існуванням болю, гріха і зла?

Треба визнати одразу, що немає легкої відповіді чи явного примирення. Біль і зло постають перед нами як ірраціональні поняття. Страждання, — наше власне і чуже, — це відчуття, яке ми мусимо пережити, а не теоретична проблема, яку мож-на пояснити. Якщо тут і є пояснення, то на рівні глибшому, ніж слова. Страждання не можна "виправдати", але його мож-на прийняти, і через це прийняття перетворити.

"Парадокс страждання і зла, — стверджує Микола Бер-дяєв, — вирішується у відчутті жалості й любові"31.

Але оскільки ми, цілком справедливо, підозріло ставимось до всякого легкого вирішення проблеми зла, в оповіді про гріхопадіння людини у третьому розділі Книги Буття (яку можна тлумачити як буквально, так і символічно) ми може-мо знайти два важливі "дороговкази", на які треба звернути увагу.

По-перше, Біблійна оповідь розпочинається зі згадки про "змія" (3:1), тобто диявола, — першого з тих ангелів, котрі відвернулися від Бога до пекла сваволі. Таким чином, було Два гріхопадіння: спочатку ангелів, а потім людини. За православним вченням, падіння ангелів — не мальовнича каз-ка, а духовна правда. Перед створенням людини вже відбуло-ся розділення шляхів у духовній сфері: деякі з ангелів зали-шилися непохитними у покірності Богові, деякі — зреклися Його. Стосовно цієї "війни на небі" (Од 12:7) ми знаходимо лише натяки в Біблії; нам не розповідають детально, що тра-пилось, і ще менше ми знаємо, які є плани у Бога щодо мож-ливого примирення в духовній сфері, або як диявол, зреш-тою, може (якщо це можливо взагалі) дістати прощення. Можливо, як показує перший розділ Книги Іова, сатана не

60 Єпископ Калліст ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЯХ Глава 3. Бог як Творець 61

такий вже чорний, як його малюють. Для нас, на цій стадії нашого земного буття, сатана є ворогом; але він також має і прямі стосунки з Богом, про які ми нічого не знаємо взагалі і про які з нашого боку нерозумно робити якісь припущення. Краще, пильнуймо своєї власної справи.

Проте слід зазначити три моменти, що стосуються нас у наших зусиллях збагнути проблему страждання. По-перше, окрім зла, за яке ми, люди, особисто відповідальні, у всесвіті є сили величезної потенції, воля яких звернута до зла. Ці сили хоч і нелюдські, та все ж таки особистісні. Існування таких демонічних сил не є гіпотезою чи легендою, для багатьох з нас — на жаль! — це справа безпосереднього досвіду. По-друге, існування грішних духовних сил допомагає нам зрозу-міти, чому, власне, перед створенням людини у світі природи мусили з'явитися розрух і жорстокість. По-третє, бунт ангелів чітко дає зрозуміти, що зло походить не знизу, а зверху, не від матерії, а від духу. Зло, як вже підкреслювалося, — це "ніщо"; воно не є істотою чи речовиною, а лише неправильним став-ленням до того, що само по собі є благом. Таким чином, дже-релом зла є власна воля духовних істот, наділених мораль-ним вибором, котрі хибно використовують цю здатність вибору. Ось і все про наш перший "дороговказ", натяк на "змія". Але з Книги Буття зрозуміло (і це може послугувати нам другим "дороговказом"), що хоча людина і прийшла у світ вже заплямована гріхом ангелів, ніщо не примушувало її грішити. Єва була спокушена "змієм", проте вона могла доб-ровільно відкинути його пропозиції. їхній з Адамом "перво-родний гріх" полягав у свідомому непослуху, в умисному відхиленні Божої любові та свавільному відверненні від Бога до себе (Бут 3: 2, 3, 11).

У тому, що людина має і здійснює свою власну волю, ми ніяк не знаходимо повного пояснення, але принаймні бачимо початок відповіді на нашу проблему. Чому Бог дозволив ан-гелам і людині згрішити? Чому Бог допускає зло і страждан-ня? Ми відповідаємо: тому що Він є Богом любові. Любов передбачає спільну участь, і любов також передбачає свобо-ду. Як Трійця любові Бог прагне розділити Своє життя з людь-ми, створеними за Його образом, які могли б відповісти Йому

вільно й охоче у взаєминах любові. Де немає свободи, там не може бути любові. Примус виключає любов; як зауважив Павло Євдокимов: "Бог може все, за винятком примусити нас любити Його". Ось чому Бог, прагнучи розділити Свою лю-бов, створив не роботів, які підкорялися б Йому механічно, а ангелів та людей, наділених вільним вибором. І цим, в антро-поморфічному плані, Бог пішов на ризик: бо з цим даром сво-боди була дана також і можливість гріха. Але хто не ризикує, той не любить.

Без свободи не було б гріха. Але без свободи людина не була б створена за образом Бога; без свободи людина не змогла б увійти у спілкування з Богом на взаєминах любові.

Наслідки гріхопадіння

Створена для життя за Святою Трійцею, покликана про-суватися в любові від божественного образу до божественної подоби, людина натомість вибрала шлях, що вів не вгору, а вниз. Вона відмовилась від стосунків у напрямку до Бога, які є її справжньою суттю. Замість того, щоб бути посередником і об'єднуючим центром, вона створила поділ: поділ у собі, поділ між собою та іншими людьми, поділ між собою і світом природи. Наділена від Бога даром свободи, вона постійно відмовляла у свободі подібним до себе. Благословенна здат-ністю перетворювати світ і надавати йому нового значення, вона зловживала цією здатністю для того, щоб сформувати знаряддя потворності і руйнування. Наслідки цього зловжи-вання, зокрема після індустріальної революції, тепер стають жахливо очевидними у швидкому забрудненні навколишньо-го середовища.

"Первородний гріх" людини, її відвернення від зосе-редження на Богові до зосередження на собі насамперед оз-начали, що вона більше не сприймала світ та інших людей у євхаристійний спосіб, як таїнство єдності з Богом. Вона пе-рестала вважати їх даром, який у вдячності треба повернути Подателеві, і почала ставитися до них, як до власного майна, Яке можна захопити, експлуатувати й поглинути. Таким чи-н°м, вона бачила інших людей і речі не такими, якими вони