-
СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ
МОВИ В ГАЛИЧИНІ
Монографія
Микола ЛЕСЮК
Івано-ФранківськМісто НВ
2014
-
Автор: Микола Лесюк
Книга рекомендована до друку вченою радою Інституту філології
Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
(протокол № 2 від 28 жовтня 2013 року).
Рецензенти:Гриценко П. Ю. — доктор філологічних наук, професор,
завідувач відділу діалек-
тології, директор Інституту україн ської мови НАН
України;Глуховцева К. Д. — доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри укра-
їнської філології та загального мово знавства ДВНЗ „Луганський
національний університет імені Тараса Шевченка“;
Федурко М. Ю. — доктор філологічних наук, професор, завідувач
кафедри фі-лологічних дисциплін та методики їх викладання
Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана
Франка.
УДК _811.161.2 — 112 (477.83 /. 86ББК 81.2
Л 50
Становлення і розвиток української літературної мови в Га-личині
: монографія / Микола Лесюк. — Івано-Франківськ : Місто НВ, 2014 —
732 с. — Бібліографія (у тому числі) — 18 с., покажчик прізвищ (у
тому числі) — 10 с.
ISBN 978-966-428-342-4У книзі розглядається історія становлення
української літературної
мови в Галичині упродовж ста років (початок ХІХ – початок ХХ
століття), аналізуються перші граматичні праці галицьких авторів,
на великому фак-тичному матеріалі, вибраному з перших та пізніших
галицьких часописів, простежуються мовні дискусії між поборниками
народної української та при-хильниками (москвофілами) книжної
церковнослов’янської і російської мови, досить детально описується
так звана азбучна війна в Галичині, розглядають-ся питання
становлення лінгвістичної термінології та правописних норм,
ха-рактеризується мова галицьких часописів, визначається роль
письменників та духовенства в розвитку української літературної
мови в Галичині.
Монографія розрахована на мовознавців, істориків мови,
викладачів та студентів і всіх, хто цікавиться історією становлення
й розвитку української мови у споконвіку окупованій Галичині.
УДК _811.161.2 — 112 (477.83 /. 86ББК 81.2
Л 50Лесюк М.
ISBN 978-966-428-342-4 © Лесюк М. П., 2014
-
3
100-річчю від дня народження мого батька Петра
та 95-річчю від дня народження моєї матері Варвари
присвячую.Автор
„...йазик йе то найчестньійшим даром приро-ди... в ним йавльайе
сьа душа народа, степень йего просвьіченя, глубина або мьіль йего
мислей... йе то величественний из много голосів зложений
крас-нозвучний голос народа...“
(Маркіян Шашкевич).
„Народъ, которій не умhє цhнити власного язика, самъ собh вhчний
грôбъ копає“
(Йосиф Лозинський).
„...поки духъ в тhлh нашôмъ калатати буде, не дамо никому
безкарно ругати нашъ народный языкъ, — тоє найдорожше сокровище
народа!“
(Йосиф Лозинський).
„Язик єсть одним із найважливіших прикмет і скарбів народу.
Стратить народ свій питомен-ний язик, перестає бути народом,
перетворюєть-ся, нікчемніє, розпливається, як слина на воді, між
іншими народами.
То теж кожний нарід, що почуває себе наро-дом, дорожить рідною
бесідою. Хто ображає річ народну, той ображає святощі народні,
ображає весь народ“
(Іван Верхратський — Лосун).
„Діалект, а ми його надишемМіццю духа і огнем любови,І нестертий
слід його запишемСамостійно між культурні мови“
(Іван Франко).
-
4
ПЕРЕДМОВАМова — це явище стабільне, яке не піддається раптовим,
момен-
тальним змінам, не залежить від чиєїсь волі, особливо, якщо нею
ко-ристується широке коло мовців. Щодо української мови і її
станови-ща в Галичині, то впродовж цілого ХІХ ст. вона була як на
роздоріжжі, п оривалася, хиталася то в один бік, то в другий, а
власне, це її саму шарпали й хитали ті, хто хотів бути законодавцем
у мовних питаннях, та особ ливо чужі сили, які хотіли її підім’яти
під себе, сформувати її на свій копил, щоб потім заявити, що це не
самостійна й не самодо-статня мова, а „наречіє“, відгалуження тієї
чи іншої мови. Отож, якщо в розвинених, кодифікованих мовах інколи
й за століття не відбувається більш-менш помітних змін, то в
Галичині ці зміни могли відбуватися і їх можна було спостерігати
навіть неозброєним оком дуже часто, і це залежало від того, хто
пише, які його погляди, яких мовно-політичних орієнтацій він
дотримується. Тодішні культурні діячі Галичини намага-лися знайти
для неї оптимальний шлях, але кожен бачив цей шлях по-своєму. Ми
матимемо можливість переконатися в цьому, спостерігаючи за мовними
дискусіями, які відбувалися в Галичині упродовж ХІХ ст.
Отож багато галицьких письменників та вчених мали, як правило,
теологічну освіту, були духовними особами, священиками,
виховува-лися в польсько- та німецькомовному оточенні, вивчали й
отримували освіту польською, німецькою, латинською та
старослов’янською мо-вами. Старослов’янська мова була мовою церкви,
мовою богослужінь, упродовж цілого тисячоліття вона вважалася
священною, недоторкан-ною і порушення її канонів вважалося мало не
святотатством. Тому й не дивно, що багато галицьких (та й не
тільки) вчених, письменників вва-
-
5
жали, що саме церковнослов’янська мова, яка вже була
опрацьована, відшліфована, повинна бути мовою української
літератури. Однак до цієї мови мимовільно вкраплялися слова з
місцевих галицьких говірок, з польської, німецької та особливо
російської мов, у результаті чого ви-творилася мішанина, своєрідний
суржик, який отримав влучну назву „язичіє“. Це язичіє займало
панівне становище в Галичині, воно затьма-рило було очі багатьом
ученим і письменникам, які, щоб вивільнитися від польськомовного
впливу, стали хилитися перед Росією, утворили т абір москвофілів,
активно виступали проти прихильників української народної мови. І
все ж, незважаючи на активний спротив москвофілів, народна мова
поступово пробивала собі шлях до літератури. Першим друкованим
провісником народної мови була „Русалка Дністрова“, піз-ніше були
інші публікації, однак до кінця ХІХ ст. не припинялися диску-сії
між двома таборами. Українська літературна мова на народній основі
народжувалася в тяжких і довготривалих муках, і все ж уже з другої
по-ловини ХІХ ст. вона чимраз активніше входила в користування.
Підтри-мана могутнім авторитетом Івана Франка та інших
західноукраїнських письменників і вчених, літературна мова Галичини
на початок ХХ ст. уже могла обслуговувати всі сфери народного
життя, літератури і науки.
У радянські часи не прийнято було говорити про літературну мову
Галичини чи про якісь два варіанти української літературної мови,
але тепер ніхто не може заперечити, що такі два варіанти існували.
У той час, коли в підросійській Україні українська мова була під
постійними заборонами, у Галичині вона мала можливість розвиватися
вільно, хоча її і роздирали внутрішні протиріччя й гарячі дискусії.
Тут друкували свої твори й східноукраїнські письменники, хоч і не
завжди погоджу-валися з окремими засадами правопису, який діяв у
різні роки в підав-стрійській Україні.
Усі ці питання й будуть розглянуті в книзі, яка пропонуєься
увазі чи тача.
-
6
НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ ГАЛИЧИНИ У КІНЦІ XVIII — НА ПОЧ. ХХ
ст.
Сталося так, що Україна впродовж багатьох століть не мала своєї
державності, тому не могла розвивати й національну культу-ру та
літературну мову. Центральна та Східна Україна у 1654 році була
віддана Б. Хмельницьким Росії, а що стосується Галичини, то вона
цілих 432 роки — від 1340 до 1772 року — була під поль-ською
владою. Тепер ми вже знаємо, що це панування фактично тривало аж до
1939 року й становить майже 600 років. І, незва-жаючи на те, що
майже 150 років Галичина офіційно була під-порядкована Австрії,
польська національна й духовна експансія у Галичині не припинялася
ніколи.
Під польською владою селянство Галичини перебувало в тяжкій
кріпацькій неволі, земля належала королеві, шляхті чи духовенству,
про українські школи годі було й думати, могутня українська
культура, що дивувала Європу ще за часів Галицько-Волинського
князівства, поступово згасала, українська мова, яка в литовській
державі була мовою двору, науки, суду, права, ди-пломатії, тобто
була офіційною мовою держави, під польським національним гнітом
була витіснена на задвірки, стала мовою „хлопів“, була зневажена і,
за словами Йосифа Лозинського, з ви-сокого становища була вигнана
під селянську стріху1.
Української інтелігенції фактично не було, бо українська шляхта,
якщо й одержувала якусь освіту, відразу ж підпадала під польський
вплив і переставала себе вважати українською.
1772 рік приніс Україні її нову національну залежність. Вона
була уже вкотре розшматована і розділена між двома великими
державами — Росією та Австрією — державами з тоталітарни-ми і
збюрократизованими режимами. „Всяка політична окреміш-ність наших
земель, — писав Михайло Грушевський, — була
1 Див.: Grammatyka języka ruskiego (malo-ruskiego) napisana
przez ks. Józefa Łozińskiego. — Przemyśl, 1846. — S. XX–XXI. Далі —
Й. Лозинський. Grammatyka...
-
7
скасована, самопорядкуваннє або знесено зовсім, або зведено до
найменьших розмірів. Та з нього і так не могли б майже зовсім
користати елементи українські, бо на ґрунті народнім зістався сам
спід громадянства: селянство темне, несвідоме, обідране і
по-збавлене всяких прав, майже таке саме бідне міщанство та
неуче-не і темне сільське духовенство“1.
Нужда й темнота були причиною того, що сільське духовен-ство не
могло цікавитися духовними, просвітніми й національни-ми справами,
не могло повести за собою народ. Тільки у 1777 році австрійський
уряд відмінив панщину для священиків, заборонив залучати їх до
двірських робіт. Сільський священик, писав Ми-хайло Возняк, мало й
чим відрізнявся від мужика, жив у нужден-ній хатині, як мужик орав,
сіяв, бідував. На селі не раз можна було бачити, як священик у
подертій одежині, з люлькою у роті, з батогом у руках ішов коло
своїх коней або волів. Переважно священики були неуками, бо ледве
уміли читати по-польськи та церковнослов’янські тексти2.
Після приєднання Галичини до Австрії австрійський уряд
на-магався дещо полегшити долю українських кріпаків, обмежити над
ними всеосяжну владу польських магнатів, дати хоч якусь освіту
селянам, міщанам та особливо духовенству, що являло со-бою єдину
більш-менш освічену верству серед галичан. У Га-личині відкривалися
народні (однокласні, трикласні або чотири-класні) школи для селян і
міщан, а також вищі школи для духо-венства з „місцевою“
(українською) мовою викладання.
Через два роки після приєднання Галичини до Австрії (1774 р.) у
Відні в духовній семінарії при церкві св. Варвари було виділено 14
місць для навчання українських греко-католицьких священиків.
Пізніше в цьому навчальному закладі одержали духовну освіту чи-мало
священиків з Галичини.
1 Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Київ—Львів,
1913. — С. 476.
2 Возняк М. Просвітні змагання галицьких українців в 19 віці (до
1850 р.). — Львів, 1912. — С. 2.
-
8
У 1783 році з дозволу нового цісаря Йосифа П була відкри-та
духовна семінарія з „руською“ мовою викладання у Львові. У цьому ж
році був відкритий у Львові університет. На жаль, ви-кладання в
ньому велося латинською та німецькою мовами і тому він був
недосяжний для вихідців з українського села. Зважаючи на цю
обставину, галицький митрополит Лев Шептицький, єпис-копи Петро
Білянський (львівський), Максиміліан Рилло (пере-мишльський) та
Андрій Бачинський (мукачівський) звернулися до цісаря з
проханням-пропозицією про створення провізорич-ного (тимчасового)
підготовчого навчального закладу, який давав би молоді необхідні
знання латинської мови і можливість всту-пити на той чи інший
факультет університету. Такий дозвіл від цісаря надійшов 9 березня
1787 року1, і при Львівському універ-ситеті був заснований так
званий „Руський інститут“ („Studium Ruthenum“) —
філософсько-богословський заклад для українців.
Цей навчальний заклад заповнив гостру нестачу священиків на
селі. За час свого існування (до 1808 року) він підготував близько
500 духовних наставників2 для сільських парохій, які, однак, мали
нижчий офіційний статус, ніж вихованці університетських
(латин-ських) студій. Вони не могли зробити кар’єри в церковній
ієрархії, мали наполовину меншу платню за свою працю. І все ж це
була сильна, дуже потрібна і дуже вчасна культурно-просвітня
допомо-га, це була сила, що засвітила перші промені просвіти в
Галичині, що розігнала дрімучу темряву в душах та оселях галицьких
селян.
Священики понесли в народ науку про християнські цінності
зрозумілою для людей церковно-українською мовою, у багатьох
парохіях організовували, як було відзначено, українські школи. У
1790 році Ставропігійський інститут видав у Львові перший буквар з
додатком „Полhтики свhцкои“, укладеним чистою на-родною мовою.
Чимраз сміливіше лунають заклики провадити просвітню роботу серед
людей народною мовою. Пам’ятним ви-
1 Возняк М. Просвітні змагання галицьких українців... — С. 3.2
Див.: Кугутяк М. Галичина. Сторінки історії. —
Івано-Франківськ,
1993. — С. 14.
-
9
явився день 1 листопада 1787 року, бо саме тоді вперше, як
зга-дував Іван Гарасевич, „на фільософії і теольоґії відозвалися
про-фесори народним церковно-руським язиком“1.
Австрійський цісар Йосиф П виявився неабияким ре фор-матором і в
інших галузях. Розуміючи соціально-політичну ситу-ацію, він пішов
на значні поступки населенню Галичини. Зокре-ма, він скоротив
кількість панщинних днів, заборонив тортури, надав селянам право
скаржитися до суду на жорстокість поміщи-ків, тобто, як уже було
відзначено, значно обмежив панські пра-ва. Однак на землях, що
відійшли до Росії, життя селян стало ще тяжчим. „Маса народня,
придавлена кріпацькою неволею, — як писав М. Грушевський, — лежала
мовчазною, нерухомою, мерт-вою, і здавалося, що вже не встане —
прийшов останній кінець українському життю“2.
Але і в Галичині після смерті цісаря Йосифа П (1790 р.)
укра-їнське піднесення „завдяки“ польській реакційній шляхті, ще й
не розгорівшись, почало згасати. Під тиском шляхти на початку ХІХ
ст. ті незначні поступки, що були зроблені українцям, були
скасовані, українські школи закривалися, а замість української мови
викладання запроваджувалася польська. Австрійський уряд жонглював
настроями людей. Коли польська шляхта надто за-ривалася, він давав
можливість дещо піднятися в національно-культурному житті
українцям, але потім знову попускав польські віжки, і так було
впродовж усього існування імперії.
Український національний поступ колов очі польській шляхті, яка
не могла змиритися з утратою Галичини. Постійні нашіпту-вання й
наклепи на українців-галичан про їх наміри нібито віді-йти від
греко-католицької церкви і перейти на православ’я, як це сталося на
Волині, Поділлі та у Східній Україні, про якісь нібито симпатії
галичан до Росії зробили свою чорну справу — ставлен-ня
австрійського уряду до Галичини різко змінилося, причому змінилося
в гірший бік.
1 Возняк М. Просвітні змагання... — С. 3.2 Грушевський М.
Ілюстрована історія України. — С. 477.
-
10
Унаслідок сильного польського впливу деякі священики ста-ли
занедбувати народні звичаї, цуратися „мужицької“ мови, при-йняли не
тільки польську мову, але й польський дух, переймали „живцем“ у
поляків усе, що в них вважалося добрим і цивілізова-ним. Приклад у
запопадливості перед польською мовою і культу-рою показувало вище
духовенство. Так, митрополит Антін Анге-лович (помер у 1814 році),
який свого часу був учителем цісаря Йосифа П, писав свої послання і
повчання французькою, німець-кою, латинською, польською, але тільки
не українською мовою. За його духовного правління українська мова
була витіснена як з митрополичої консисторії, так і з більшості
галицьких церков. У деяких парохіях священики зовсім не володіли
українською мо-вою, Богослужіння відправляли латинською, а
проповіді, сповідь прихожан і взагалі спілкування з людьми
провадили польською. У своїй знаменитій статті „Zustände der
Russinen in Galizien“ Яків Головацький наводить розповідь, як
поскаржився селянин у кон-систорію, що священик не хоче видати йому
батькової метрики. Священик пояснював це невмінням відчитати
метрику, написану „по-руськи“, бо в школах учив він польську,
німецьку, латинську, грецьку, староєврейську та інші мови, але
української його ніде в Галичині не вчили1.
У перших роках ХІХ ст. завмерла на довгих 40 років укра-їнська
мова й у Львівському університеті. Від 1808 року при-пинилися
лекції „руською“ мовою не тільки на філософському й теологічному
відділах, але навіть при вивченні пасторальної теології і
катехитики, які за австрійськими законами повинні були викладатися
рідною мовою. Про повний застій у культурно-інтелектуальному житті
Галичини свідчить той факт, що протя-гом майже чверті століття в
Австро-Угорщині було видано „русь-кою“ мовою лише шість невеличких
публікацій, а з них чотири
1 Цит. за працею: Шалата М. Трактат Я. Головацького „Становище
руси-нів у Галичині“ // Шашкевичіана. — Випуск 1, 2. —
Львів–Броди–Вінніпег, 1996. — С. 251.
-
11
в Галичині1. Яків Головацький в одній зі своїх перших офіцій-них
лекцій за університетською кафедрою як перший професор-викладач
української мови у січні 1849 року, коли була розбур-хана нова
хвиля національного відродження, говорив: „Сорокъ лhтъ минуло, якъ
умовкло слово руске на университетскôй катедрh — но зерно раз
посhяне видало плôдъ. — Насhньeє вержене в рôлю, мусить зтлhти,
щоби з него виросла нова стебелина. То зерно довго кôльчило ся въ
земли, ждало яс-ного сонhнька, теплои росицh, щобы вистрhлило на
верхъ и зазеленhло на нивh рôдного просвhщенья““2.“
Але це зерно вистрілило і зазеленіло значно пізніше, а поки що,
починаючи з кінця першого десятиріччя ХІХ ст., знову тем-ний морок
окутав Галичину. Польське панство ніяк не зацікавле-не було в
освіті галицького хлопа і тому всіляко протидіяло ство-ренню
народних шкіл. Якщо десь така школа й була створена, то їй
насаджували польського вчителя, який все робив, щоб навер-нути
українських дітей до латинського обряду й полонізувати їхні
душі.
У більшості сіл українських учителів, зрозуміла річ, не було, і
науку читати, писати і рахувати здійснювали парохи або дяки.
Вершиною такої науки було уміння читати псалтир чи Послання
апостола, здійснювати елементарні арифметичні дії.
Треба зазначити, що й саме населення не було зацікавлене в
освіті своїх дітей. Юнака, який умів читати і писати, обов’язково
забирали в рекрути і цим відбивали бажання вчитися. Зрозуміло, що в
таких несприятливих умовах годі було б думати про розви-ток
української науки, освіти, культури, мови, про якісь прояви
національно-культурного життя.
Така ситуація викликала невдоволення людей і посилення
національно-визвольних настроїв серед української інтелі
генції.
1 Маковей О. З істориї нашої фільольоґії. Три галицькі граматики
// ЗНТШ. — Т. LІ. — Львів, 1903. — С. 5.
2 Три вступительнїи преподаванія о рускôй словесности. Сочиненіе
Якова Головацкого. — Львôвъ, 1849. — С. 27.
-
12
У цей час серед греко-католицького духовенства з’являються люди,
яким не байдужа була доля свого краю, які бачили необхід-ність
широкої просвіти народу, розуміли важливість збереження народної
мови як основного засобу цієї просвіти і національного відродження
української Галичини.
Серед прогресивного галицького духовенства активною су-спільною
позицією вирізнявся священик, крилошанин з Пере-мишля Іван
Могильницький. Він закінчив Львівський універси-тет, був досить
освіченою людиною свого часу, знав кілька єв-ропейських мов. Крім
чисто духовних функцій, він виконував ще обов’язки головного
наглядача над школами Перемишльської єпархії.
За його ініціативою був відкритий дяко-учительський інститут,
він був ініціатором та автором листів єпископа М. Левицького до
президії губернії про запровадження української мови в народних
школах. Але зробити це було нелегко. Чиновники з губернського
керівництва відповідали, що в Галичині живуть, мовляв, не одні
„русини“, тобто українці, але й поляки. Зважаючи на це, довело-ся б
тримати двох учителів — польського та українського. В усно-му
спілкуванні нехай, мовляв, користуються собі українською мо-вою,
але в письмовій формі не можна, бо немає такої мови, вона ніде не
використовується, нею не видаються цісарські укази (від 40-х років,
до речі, укази видавалися й українською мовою), та у цьому, мовляв,
немає ніякої потреби, бо галицький „хлоп“ дуже добре розуміє й
польську мову. Крім того, простим людям було б нелегко засвоїти
тяжку та громіздку кирилицю, тому нехай краще використовують при
вивченні української мови латинські (читай: польські) букви.
І. Могильницький виступив також ініціатором створення в
Перемишлі просвітницького товариства, яке ставило за мету видання
підручників, книг релігійного та світського змісту укра-їнською
мовою (правда, цьому товариству не дали можливості розгорнути свою
діяльність). Та він увійшов в історію України не тільки як
ініціатор перших організаційно оформлених проявів
-
13
національно-культурного життя в Галичині1, але і як видатний
учений, з-під пера якого вийшло немало наукових праць і на-вчальних
посібників.
У 1829 році в газеті „Czasopismo naukowe księgozbioru imienia
Ossolińskich“ була надрукована велика стаття І. Могильницького
„Rozprawa o języku ruskim“ — скорочений переклад його більшої праці
— „Вhдомhсть о Рускôмъ языцh““““““““, яка повинна була, оче-видно,
стати передмовою або вступною частиною до його ж „Гра-матики языка
словено-руского“.
„Rozprawa о języku ruskim“ мала великий резонанс, адже її автор
першим насмілився заявити про самостійність української мови, що в
своїй праці досить переконливо й довів. Червоною ниткою через усю
роботу проходить думка про те, що україн-ський народ — це
відгалуження „слов’янщини“, рівне з інши-ми, тільки, на жаль,
українську мову мало знають і по-різному називають. З гіркою
іронією автор зазначає, що, перераховуючи слов’янські мови, Богуміл
Лінде у передмові до свого словни-ка польської мови, а Йозеф
Добровський у своїй „Institutiones linquae Slavicae“ „забули“
назвати українську мову як мову, рівну з іншими слов’янськими
мовами. Інші вчені, зазначає І. Могиль-ницький, ототожнюють
українську мову зі старослов’янською, з великоруською, або з
польською, деякі вважають її мішаниною цих трьох мов, виключають її
з ряду „освічених“, упорядкованих мов як мову дику, необтесану і т.
под.
Розвиткові української літературної мови в Галичині, без
сумніву, сприяла б „Граматика язика словено-руского“, написана І.
Могильницьким українською книжною мовою, але вона не була
надрукована і побачила світ тільки в 1910 році завдяки професоро-ві
М. Вознякові. Важливо підкреслити ставлення І. Могильниць-кого до
української літературної мови. Услід за М. Смотрицьким, М.
Ломоносовим, Й. Доб ровським він уважав, що писемна, лі-
1 Див. Панько Т. І. До проблеми формування й уніфікації
української мови // Мовознавство, 1990. — № 1. — С. 10.
-
14
тературна мова повинна відрізнятися від простої народної мови,
тобто дотримувався теорії про два стилі. Ця проблема була
пред-метом тривалих дискусій між галицькими вченими упродовж
ці-лого ХІХ століття. Якби І. Могильницький вчасно був висловився
на користь народної мови, то, можливо, вона значно раніше пере-йшла
б у літературну. Однак І. Могильницький не міг однозначно стати на
бік простої народної мови, як не могли цього зробити й інші
галицькі вчені. Справа в тому, що на території східної Га-личини
функціонували в той час, як функціонують і тепер, кілька
українських говорів, зокрема: гуцульський, лемківський,
бойків-ський, покутський та наддністрянський. Стати на бік народної
мови означало стати на бік одного з цих говорів на шкоду іншим. Цей
факт був головним козирем у руках противників народної мови майже
упродовж усієї другої половини XIX століття.
Багато років дискутувалося також питання стосовно
старослов’янської мови. Її прихильники стверджували, що немає
ніякої потреби запроваджувати в літературу народно-розмовну мову,
бо вже є готова, опрацьована, кодифікована й канонізована
староцерковнослов’янська мова, яку добре розуміють, мовляв, усі
галичани. На церковнослов’янську мову накладалася й охоронна
функція, тобто її використовували як засіб захисту від
полоніза-ційних процесів. Ось навколо цих питань і проводилися
дискусії упродовж майже цілого XIX століття.
Помітною працею із проблем української мови була україн-ська
граматика Йосифа Левицького, написана німецькою мовою та видана в
1834 році. Автор знайомив європейського читача з особливостями
української мови, однак у книзі була представле-на не справжня
українська мова, якою розмовляли українці, а су-рогат, мішанина
старослов’янських, українських, великоруських і польських слів. Й.
Левицький нібито був за українську народну мову, але насправді був
прихильником старослов’янської мови та етимологічного принципу
правопису; він усе життя обстоював написання ъ у кінці слів після
твердих приголосних, дуже різко та непримиренно нападав на
прихильників фонетичного пра вопису.
-
15
Ці погляди він обстоював у всіх своїх наступних статтях, які
були опубліковані в українсько-, польсько- та німецькомовних
галиць-ких часописах.
Подією великої культурологічної ваги був вихід у світ у 1837
році літературного альманаху „Русалка Днhстрова“, ство-реного
„Руською трійцею“, до якої увійшли майбутні богослови, тоді ще
студенти Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. Щоб
обійти сувору галицьку цензуру, молоді люди вирішили видати свій
альманах у Будапешті. Однак цензуру обі-йти їм не вдалося, бо
„Русалку Днhстрову“ заборонили ввозити в Галичину. Причина заборони
не відома, це можна пояснити хіба тільки тим, що написаний альманах
був простою народною укра-їнською мовою з використанням фонетичного
принципу письма та „гражданського“ шрифту, що сприймалося як виклик
усталеній системі та що могло, на думку цензури, підірвати високий
авто-ритет церковнослов’янської мови з її етимологічним правописом
і кириличною азбукою.
Немає сумніву, що „Русалка Днhстрова“ була б змінила цю
за-коренілу систему, але не зробила цього з двох причин: по-перше,
майже весь тираж її був вилучений та на 11 років запроторений до
цензорських казематів, а, по-друге, її головний автор та ініціатор
Маркіян Шашкевич у 1841 році після тяжкої хвороби помер. Його друзі
фактично зрадили почату справу. І. Вагилевич перестав пи-сати
українською мовою і писав тільки польською, а Я. Головаць-кий, хоч
і був 18 років завідувачем кафедри української словес-ності у
Львівському університеті, перейшов на бік москвофілів і всіляко
застосовував в українському письмі не українську на-родну мову, а
так зване „язичіє“ — суміш кількох мов, а пізніше взагалі перейшов
на великоруську мову.
Однак це зовсім не означає, що в Галичині на той час не було
кому відстоювати народну мову. Серед них особливо виділявся
священик Йосиф Лозинський, учений та публіцист, який напи-сав ще в
1833 році польською мовою граматику української мови. З різних
причин він видав її аж у 1846 році, і залишається ті льки
-
16
шкодувати, що вона не вийшла в тридцяті роки. Ця граматика була
орієнтована на народну українську мову, на фонетичний пра-вопис і,
підтримана сильним авторитетом „Русалки Дністрової“, могла була б
унести зміни в культурне життя Галичини.
Й. Лозинський активно виступав у галицькій пресі, захища-ючи
народну українську мову, виступаючи проти використання в
українській літературі старослов’янської мови та етимологічно-го
принципу письма.
У всіх своїх публікаціях він послідовно підкреслював, що мова,
якою користуються більше 15 млн. людей, повинна підня-тися до рівня
літературної. Менш численні поляки, чехи, серби та інші народи
зуміли цивілізувати свої мови, чому ж це не можуть зробити
українці? Щоб досягти певного рівня цивілізації, слід вивчати та
розвивати ту мову, якою розмовляє народ, яка живе в його устах. На
жаль, не всі хочуть це розуміти. Одні готові на-кинути на народ
пута старослов’янщини, інші хочуть отримати літературну мову шляхом
злиття своєї мови з сусідніми. Хіба по-трібно кидати свою мову та
хапатися за мертву старослов’янську, яка не зрозуміла для
українців, а її граматичні форми надто далекі від народних? Й.
Лозинський різко виступав і проти „язичія“, що стало панівним у
Галичині в другій половині XIX століття. Наві-що створювати якусь
нову „амалгаму“, ні до чого не здатну, для народу не зрозумілу? —
писав він із пристрастю1.
Й. Лозинський мав, звичайно, послідовників, які підтримува-ли
його. Дуже розумні та емоційні статті на захист української
народної мови писали сільські священики Теодор Лисяк і Те офан
Глинський, письменник Микола Устиянович (у 60-х роках услід за Я.
Головацьким перейшов на москвофільські позиції), редак-тор
української газети „Вhстникъ“, яка видавалася у Відні, Ю ліан
Вислобоцький, працівник Міністерства освіти Григорій Шашке-вич та
інші, часто анонімні автори публікацій.
1 О образованю языка руского через свящ. Іос. Лозиньского. —
Перемишль, 1849. — С. 6–7.
-
17
Однак протилежна сторона, так званий „Погодінський кру-жок“,
починаючи з другої половини 50-х років ХІХ ст., стала зна-чно
переважати. Очолював москвофільський рух відомий історик Денис
Зубрицький, який досить зневажливо ставився до україн-ської мови,
називаючи її мовою черні, мовою „простолюдина па-січника Грицька“,
„пастуха Панька“1 і т. под. Коли йому запропо-нували очолити
редакцію першої української газети в 1848 році, він відмовився,
визнавши, що за все життя „едва двh или три строки писалъ на
Малорусском нарhчіи“2. Писав він свої праці німецькою, польською
та, як він уважав, великоруською мовою, хоча насправді
великоруської мови досконало не знав. Спиралися москвофіли й на
висловлювання іншого досить відомого галиць-кого історика — Антона
Петрушевича, який стверджував, що мова, якою користується Москва, —
це мова давньоукраїнських писемних пам’яток, і якщо ми відмовимося
від цієї мови, то від-мовимося від своєї історії, від своєї
історичної спадщини3. Як ерудований історик, він не хотів узяти до
уваги той факт, що давні київські писемні пам’ятки були написані
мовою, яка сформувала-ся під великим впливом і за зразком
старослов’янської мови, а не розмовною мовою автохтонного населення
Києва. Тому всі при-хильники цієї ідеї намагалися запровадити в
галицьких виданнях великоруську мову. Іван Франко назвав їх
„твердорусами“, най-більш активними серед яких були, окрім
названих, Северин Ше-хович (видавав газету „Лада“, а потім
„Сhмейную библіотеку“ мовою, круто замішаною на великоруській),
письменники Іван Наумович, Іван Гушалевич, Михайло Малиновський,
редакто-ри та видавці Іван Раковський, Богдан Дідицький, Іван, а
потім
1 Исторія древняго Галичско-Русского княжества. Сочиненіе Дениса
Зуб-рицкаго. — Часть первая. — Львов, 1852. — С. 141.
2 Цит. за: Возняк М. З зарання української Преси в Галичині //
ЗНТШ. — Т. СХІ, 1912. — С. 143.
3 Цит. за: Нhсколько словъ Николая Устияновича въ отвhтъ на
статію Г. Кос-тецкого, обголошенную въ дневнику польськомъ Przegląd
powszechny подъ заглавіємъ: Recenzya Zorji Galickiej na god 1860 //
Слово. — 1861. — Ч. 6. — 11 лютого. — С. 25.
-
18
і Яків Головацькі, закарпатські письменники Олександр Духно-вич
та Микола Нодь, а від 60-х років і Микола Устиянович, Антін
Могилъницький та інші.
І все ж боротьба за літературну мову на народній основі не
припинялася. Ще члени „Руської трійці“ вважали, що за основу
української літературної мови необхідно взяти говори, які
по-бутують між Коломиєю та Чортковом, тобто покутський та
над-дністрянський. Фактично, в західному варіанті української
літе-ратурної мови ці два говори якраз і представлені найяскравіше,
хоча, безумовно, в ньому можна знайти риси й інших говорів, які
функціонують у західних областях України.
На початку 60-х років, після смерті Тараса Шевченка, в Гали-чині
зароджується на противагу москвофільському рух народо-вців, які
обстоювали народну мову.
Визначною подією в культурному житті Галичини була поява на
початку 60-х років граматики української мови Михайла Осад-ци, яка
була тоді, безперечно, прогресивним явищем. Хоч автор і
дотримувався етимологічного принципу письма, хоч сама мова викладу
матеріалу носить печать книжної мови і недалеко віді-йшла від
москвофільського язичія, „Грамматика руского языка“ Михайла Осадци
була світлим променем у мовному мороці, який сіяли в цей час у
Галичині москвофіли; автор продемон-стрував у ній справжню
українську мову, в основному правиль-но й об’єктивно описав її
фонетичні та граматичні особливості. Граматика, без сумніву, внесла
вагомий внесок у розвиток україн-ської літературної мови і
граматичної думки в Галичині. Пізніше виходить ще цілий ряд
подібних публікацій.
У таборі народовців, які обстоювали народну мову, найбільш
активними були син Маркіяна Шашкевича Володимир, Ксено-фонт
Климкович, Федір Заревич, Даниїл (Данило) Танячкевич, Михайло
Осадца, Юліан Лаврівський, Іван Жуківський, Степан Качала, Анатоль
Вахнянин, Теофан Глинський та деякі інші.
Рух і вплив народовців посилився з відкриттям 8 грудня 1868 року
товариства „Просвіта“, яке залучало у свої лави ши-
-
19
рокі верстви населення Галичини та передовсім — інтелігенцію.
„Просвіта“ ставила своєю метою широке просвітництво народу, видання
книг загальнонародною українською мовою. Можливо, що це товариство
було створено на противагу науковому товари-ству „Матица“, яке під
керівництвом Я. Головацького скотилося на москвофільські
позиції.
Могутню підтримку українська мова одержала з боку ново-го
завідувача кафедри української словесності Львівського
уні-верситету (після Я. Головацького) Омеляна Огоновського. Як
філолог у широкому розумінні слова він залишив після себе значний
науковий спадок. Однією з найважливіших його праць була граматика
української мови, написана для європейського чи-тача німецькою
мовою під назвою „Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache“
(1880 р.), яка давала досить яскраву і пра-вильну характеристику
української мови, фонетичних і граматич-них особливостей її
діалектів. У книзі він зіставляє українську мову з великоруською,
розкриває основні риси української мови, показує її переваги над
російською. Учений розробив новий про-ект правопису, побудований на
фонетичному принципі та народ-ній мові. У 1889 році він видав
граматику української мови для середніх шкіл, у якій уперше
використав цілий ряд мовознавчих термінів, що вживаються і в наш
час. Уже тоді О. Огоновський по-бачив і правильно оцінив велику
загрозу українській мові з боку москвофілів і великоруської мови,
її великий і негативний вплив на формування української
літературної мови.
Боротьба за народну мову проходила з перемінним успіхом. Разом з
москвофільськими виданнями („Слово“, редаговане Б. Ді-дицьким, та
ін.) існували видання народовські („Вечерныци“ — до 1863 р.,
„Мета“, „Нива“, „Русалка“). У 1886 році вийшов „Малоруско-німецкий
словар“ Євгена Желехівського, виданий за фонетичним правописом,
який отримав назву „желехівка“. Цей правопис з невеликими змінами
використовувався в Галичині до 1939 року, багато правил,
застосованих у ньому, увійшли до за-гальноукраїнського правопису.
Однак офіційно фонетичний пра-
-
20
вопис, розроблений Є. Желехівським, був затверджений у Гали-чині
тільки в 1895 році, і в цьому відіграв визначну роль інший видатний
учений, багаторічний завідувач кафедри україністики Чернівецького
університету, професор Степан Смаль-Стоцький. Він гаряче підтримав
правопис Є. Желехівського і застосував його в своїй граматиці
української мови, що вийшла в 1893 році. Ще від 1886 року С.
Смаль-Стоцький зі своїм колегою Ф. Ґартнером почали домагатися у
властей Буковини дозволу на впровадження фонетичного правопису в
систему шкільної освіти. Кілька років тривала їхня боротьба з
прихильниками „етимології“, і все ж пе-ремога була досягнута. Вони
зуміли довести різним комісіям, що історико-етимологічний правопис,
який перед цим запропонував М. Осадца, є нещастям для школи,
непослідовний і важкий для засвоєння, а правопис Є. Желехівського
практичний і простий.
Розвиток і формування української літературної мови в Гали-чині
неможливо уявити собі без активної участі в цьому процесі видатного
українського письменника Івана Франка.
Перші прозаїчні твори письменника також були написа-ні під
потужним впливом москвофілів та культивованої ними
російсько-старослов’янсько-української мови зі влучною назвою
„язичіє“. І. Франко згадував пізніше, що, будучи ще студентом, він
втягнувся в мовні дискусії, але, на щастя, дуже швидко зро-зумів,
що літературну мову необхідно будувати на основі україн-ської
народної мови. Те, що „в моїх давнішніх віршах мова не все чиста, —
писав він, — се ще тим легше зрозуміти, що я особисто переходив
деякі такі ступні розвитку (а хто в Галичині їх не пере-ходив їх в
тім часі!), де панувало намагання притлумити почуття живої, чистої
народної мови... На мені в міньятюрі повторилось те, що в великім
розмірі бачимо на всій галицько-руській літера-турі: школа,
граматики і спори язикові прибили і закаламутили чистоту народної
мови“1.
1 Франко І. „З вершин і низин“. Переднє слово // Франко І. Твори
: у 50 т. — Т. 1 — К., 1976. — С. 20–21.
-
21
Своїм творчим доробком у поезії, художній прозі, публіцис-тиці
та в наукових дослідженнях І. Франко збагатив українську
літературну мову, сміливо впроваджуючи до неї як народну лек-сику
своєї рідної бойківської говірки, так і лексику, запозичену з
„освічених“ европейських мов. Багато слів було створено або
„викувано“ ним самим1.
Коли москвофільський рух було якоюсь мірою подолано й пе-ремогли
народовські орієнтації, почалися дискусії галицьких уче-них з
ученими Східной України. Після відміни у підмосковній Україні
Емського указу від 1876 року про заборону української мови (на
початку ХХ століття) українські вчені та письменники взялися за її
кодифікацію та нормалізацію. Це призвело до суттє-вих суперечок, бо
писемна практика, традиції, тенденції у мовних питаннях на Заході
та Сході України були різні. Дискусії стосува-лися в основному
питання про лексичне збагачення мови та пра-вопис.
Перша мовна суперечка виникла в 1891 році. Східноукраїн-ські
письменники не могли сприйняти галицько-українську мову, бо,
незважаючи на її народний характер, вона була ще густо всія-на
багатьма елементами „язичія“. Тому навіть ті, хто досить при-хильно
ставився до Галичини, хто раніше, коли українська мова в Україні
була заборонена, дуже часто звертався за допомогою галичан і
друкував свої твори в Галичині, висловлювалися про-ти галицького
варіанта української літературної мови. Так, ще в 1863 році М.
Костомаров у листі до О. Кониського писав: „А що
1 Див. детальніше про роль І. Франка у розвитку української
літературної мови в спеціальному розділі у цій книзі, а також у
статтях: Смаль-Стоцкий Степан. Франко і українська літературна мова
// Літературно-науковий ві-сник. — Т. ХС. — Книжка VІ. — Львів,
1926. — С. 131–142; Лев В. Участь І. Франка в творбі української
літературної мови // Записки Наукового Това-риства ім. Шевченка. —
Т. CLXVI. — Нью-Йорк–Париж–Сидней–Торон-то, 1957. — С. 125–132;
Ґрещук В. Поетична творчість Івана Франка і розви-ток лексики
української літературної мови кінця ХІХ–початку ХХ ст. // Іван
Франко — письменник, мислитель, громадянин. — Львів, 1998. — С.
686–690; Лесюк М. „Язычіє“ в художніх творах Івана Франка // Іван
Франко — письмен-ник, мислитель, громадянин. — Львів, 1998. — С.
727–733 та ін.
-
22
про Червону Русь пишете, так вона не єдиним правописом
одріз-нилася од нас, але й мовою, нехай вона до нас прихиляється, а
не ми до неї. Самі розумні русини так говорять“. Вони, мовляв,
по-винні взяти за основу своєї літературної мови літературу і мову,
яка вже є на Україні1.
Аналогічні думки висловлював і Пантелеймон Куліш. Під-тримуючи з
Галичиною дуже активні творчі зв’язки, він водно-час досить гостро
виступав проти „галицької“ мови. Він зазна-чав, що галичани,
відстоюючи свої мовні особливості, виявляють вузькість своєї
тенденції. Українські письменники хочуть, щоб їх читали і в
Україні, і в Галичині, і їх, мовляв, будуть читати в Га-личині
навіть тоді, коли вони не приймуть „нічогісінько з вашо-го
[галицького. — М. Л.] смаку; а вас тільки тоді читатимуть на
Вкраїні, коли ви приймете смак український, піднявшись вище
головаччини, дідиччини і всієї нової галичанщини. Ваша словес-ність
буде насліддям самої бібліографії поти, поки Галичина не зіллється
духом своїм з Україною в одно тіло“2.
Проте причиною дискусії послужила критична стаття Бори-са
Грінченка, надрукована у „Правді“ (IX, 1891 р.) під назвою
„Галицькі вірші“, в якій він звинувачував галицьких письмен-ників у
надмірному вживанні полонізмів та ін. Його підтримали А. Кримський,
М. Школиченко, В. Самійленко. Різку відповідь на цю статтю дав І.
Франко, якого підтримали І. Кокорудз, І. Верх-ратський (Лосун) та
ін.
Східноукраїнські письменники висували такі звину ва чен
ня-аргументи:
1. Галичина не може претендувати на створення української
літературної мови, бо вона становить лише малу частину Укра-їни. Не
може бути мови галицько-української, як не може бути мови
херсонсько-української.
1 Цит. за кн. Чапленко В. Українська літературна мова, її
виникнення й роз-виток (ХVІІ ст. — 1917 р.). — Нью-Йорк, 1955. — С.
195.
2 Дорошенко В. Галичина й Велика Україна // Календар-альманах
„Дні-про“. — Львів, 1924. — С. 11.
-
23
2. Створена в Галичині книжна мова — це макаронічне „язи-чіє“,
незрозуміле більшості українського народу.
3. Ця мова відійшла від мови творів українських письменни-ків
Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка.
Отож, вважали вони, є всі підстави стверждувати й вимагати, щоб
літературна мова була побудована на основі східних україн-ських
говорів. Б. Грінченко, проте, робив деякі поступки, заявля-ючи, що
ми, мовляв, „Не сперечаємось і думаємо, що й ми муси-мо, може,
дечим поступитися нашим галицьким братам. Але ж ми маємо право
сподіватися насамперед сього спочатку від галичан, бо не в галичан,
а в нас були Квітка, Гулак-Артемовський, Марко Вовчок, Стороженко й
інші“1.
Б. Грінченко, звичайно, не мав рації, стверджуючи, що Гали-чина
не може претендувати на провідну роль у створенні літе-ратурної
мови, як не може на неї претендувати, наприклад, Бу-ковина,
Херсонщина, Київщина, Полтавщина. Порівнювати їх не можна. Адже
жодна з цих частин України не мала своїх власних
культурно-історичних традицій у створенні української культу-ри, а
Галичина все це мала, тому цілком могла претендувати на керівну
роль у створенні української літературної мови. На Ве-ликій Україні
Емським указом українська мова була заборонена і в зв’язку з цим
вона не вживалася в офіційній сфері. Рідко нею послуговувалася
інтелігенція і в побуті. У Галичині ж україн-ською мовою, як
відзначав І. Кокорудз, і вітали цісаря, і виголо-шували промови в
сеймі, і викладали навчальні предмети в гімна-зіях, і писали листи
та наукові праці, тобто використовували її „як в простій хаті, так
і в найелеґантнішім сальоні“2.
Б. Грінченко не міг не брати до уваги ці аргументи, тому від
-давав належне й галичанам. Він писав, що можна у вузькому колі
сперечатися про важливі речі, але це ніяк не за ва дить нам іти
ра-зом до однієї мети, і такі люди, як І. Франко, все ж таки
будуть
1 Названа праця. В Чапленка. — С. 197.2 Там само. — С. 198.
-
24
сидіти на покутті в українській хаті... „І коли б трапилося так,
зазначав він, що нас, українців-русинів з Росії яким... випадком
змушено не писати так, як ми пишемо, то ми й хвилини не вагаю-чись
— почали б писати такою мовою, якою тепер пишуть автори тих
галицьких віршів, знаючи добре, що хоча вона й не зовсім відповідає
нашим смакам та звичкам, але все ж вони нам — своє, рідне“1. Він
заявляв також, що не можна забувати, що „за кордо-ном існує 3
мільйони наших земляків, які не перетворился ні на ляхів, ні на
німців, а живуть українським життям і склали вже літературну мову.
Нехай ця мова і шкандибає, але вона існує і її треба мати на
увазі“2.
Хоча мовні суперечки між представниками західної та схід-ної
традицій не припинялися, після 1905 року вони розгорілися з новою
силою. На цей раз їх спровокував український письмен-ник Іван
Нечуй-Левицький, який дуже різко критикував галичан за їхню мову,
виступав проти „обгаличанення“ української літе-ратурної мови. Свою
думку він висловлював у багатьох листах до різних діячів
української культури. У 1907 році він написав статтю „Сьогочасна
часописна мова на Україні“, в 1912 — „Криве дзеркало української
мови“. Він звинувачував у цій статті Ми-хайла Грушевського, який
нібито намагається шляхом „обгалича-нення“ української мови
з’єднати галичан з наддніпрянцями, він, мовляв, „вирішив нахрапом
упровадити галицьку книжну мову і чудернацький правопис в
українську писемність“3.
До цієї дискусії були залучені А. Кримський, М. Грушевський, І.
Стешенко, І. Франко, Б. Грінченко, В. Гнатюк, Модест Левиць-кий, М.
Пачовський та ін. Так, М. Грушевський був категорично проти
ігнорування галицького варіанта літературної мови. „Ігно-рувати цю
культурну мову, вироблену такою тяжкою працею кіль-кох поколінь,
відкинути і спустити на дно і пробувати незалежно від тієї
„галицької“ мови створювати нову культурну мову з на-
1 Названа праця. В Чапленка. — С. 199.2 Там само. 3 Там само. —
С. 272.
-
25
родних українських говорів наддністрянських чи лівобережних, як
дехто хоче тепер,– це був би вчинок страшно шкідливий, по-милковий,
небезпечний для всього нашого національного посту-пу. І ті.., що
осуджують, цураються, паплюжать, дискредитують цю культурну мову,
роблять погану послугу українству...“1
М. Грушевський виступав проти тих, хто сперечався за дріб-ниці —
як писати постфікс ся, скільки крапок ставити над i та ін. Головне,
на його думку, — працювати. Розумні люди самі зрозу-міють, що до
чого. „Селяни не діти, щоб турбуватися якимись крапками над i чи
тим, як писати життє чи життя“2. До речі, він пропонував писати в
називному відмінку саме форму жит-тє, завдяки чому була б
ліквідована омонімія форм називного та родового відмінків однини та
називного множини (життя). Він закликав до єднання усіх частин
України, йти „дорогою взаємних поступок і толерантності“, не
звертаючи уваги на діалектологічні та культурно-історичні
відмінності між частинами великої укра-їнської землі, „не кидатися,
як бик на червону хустину, на кожну мовну чи орфографічну
відмінність“ тільки тому, що „у нас не ви-користовують, у нас не
розуміють“. Не треба чіплятися за те, що ділить і роз’єднує.., а
берегти те, що об’єднує“, і це зміцнювати та розвивати3.
Треба відзначити, що М. Грушевський, який стояв у багатьох
питаннях на боці галичан, викликав злобу й у шовіністично
на-лаштованих російських учених. Навіть сучасні російські діячі не
можуть простити йому його українського патріотизму. Дуже різко
атакує його у книзі „Украинский сепаратизм в России“ її редактор
Михайло Смолін, звинуваючи М. Грушевського в тому, що це він,
мовляв, назвав малоросів українцями, а Малоросію Україною, що це на
його совісті лежить великий внесок у винахід особ ливого
1 Цит. за: Ковалів П. Михайло Грушевський у боротьбі за
українську мову // Грушевський Михайло. Статті, спогади, документи
і коментарі / Записки НТШ. — Т. CXCVII. —
Нью-Йорк–Париж–Сидней–Торонто, 1978. — С. 43.
2 Там само. — С. 50.3 Там само. — С. 53 .
-
26
„украинского языка“, що „на изобретение своего украинского языка
самостийники положили сил не менее, чем на искажение русской
истории“1.
Досить помітною фігурою у процесі становлення й формуван-ня
української літературної мови в Галичині в кінці XIX — почат-ку XX
століття був видатний український учений Володимир Гна-тюк. Навіть
перелік його мовознавчих статей свідчить про те, що він не був
байдужим до питань кодифікації мови: „В справі нашої літературної
мови“, „В справi нашої народної мови“, „В справі української
правописи“, „Чи можливе тепер у нас уодностайненє літературної мови
й правописи?“, „Чи розріжняти в нашій право-писі тверде i м’яке
i?“, „Як писати займенник ся при дієсловах“ та інші.
Він відстоював правопис Євгена Желехівського, вважаючи його
досить прогресивним, таким, що відображає народну ви-мову, тобто
фонетичний принцип, і водночас забезпечує зв’язок з етимологією
слова.
Новий політичний поділ України після перемоги більшовиць-кого
режиму призупинив мовні дискусії. Розбіжності були якоюсь мірою
улагоджені в 1927 році з прийняттям консенсусного зве-дення
орфографічних правил у Харкові. Західноукраїнські вчені й
письменники користувалися ним (з елементами „желехівки“) до 1939
року, але в східній частині України він був скасований та
заборонений у 1933 році як буржуазно-націоналістичний.
Вико-ристовувася він тільки в українській діаспорі.
Як бачимо, упродовж цілого ХІХ століття в Галичині точи-лася
боротьба за українську літературну мову. Заради справед-ливості
треба відзначити, що цісарський режим, якщо особливо не сприяв, то
й не заважав галичанам-українцям розвивати свою мову і культуру.
Якщо виникали якісь проблеми в цих питаннях, то пов’язані вони були
або з протидією польського чиновництва,
1 Смолин М. „Украинский туман должен рассеяться, и русское
солнце взойдет“ // Украинский сепаратизм в России. Идеология
национального рас-кола. — Москва, 1998. — С. 12.
-
27
або зі внутрішніми незгодами між самими галичанами, тобто між
прихильниками москвофільства та народовських ідей. І якщо
українська літературна мова в Галичині ще на кінець ХІХ ст., на
думку деяких східноукраїнських письменників і вчених, не до-сягла
високих кондицій, вона все ж послужила добрим і міцним фундаментом
для становлення і стабілізації сучасної української літературної
мови. Якби австрійсько-цісарський режим був вида-вав
