ТВОРЧИЙ ПРОЕКТ підготуваличлени гуртка

«Юний краєзнавець»Керівник: Топчій М.М.

Видатні люди Немирівщини

НемирівНеми� рів — місто, центр Немирівського району Вінницької області. Залізнична станція.

Населення — 11,7 тисячі мешканців (2011 рік).

ДавнинаМісцевість, де розташований райцентр Немирів, заселений здавна. В урочищі Городище,

неподалік Немирова, виявлено залишки поселення трипільської культури. У цьому ж урочищі є одне з найбільших (150 га) скіфських городищ VII — VI ст. до н. е. — Немирівське городище.

Воно оточене могутніми валами — 32 метри завширшки, 9 метрів заввишки та 5,5 км завдовжки

Раннє СередньовіччяУ Х — ХІ ст. на цьому місці існувало давньо-руське поселення. За переказами, на місці цього

поселення виникло місто Мирів, яке під час татарської навали було вщент зруйноване.

Пізнє СередньовіччяНаприкінці XIV ст. виникло нове місто Немирів. Перша письмова згадка про місто припадає на

1506 рік.

Новий часЗ Немировом тісно пов'язані імена видатних діячів української та російської культур ХІХ століття. В місті Немирові народився великий російський поет М. О. Некрасов, тут жила російська і українська письменниця Марко Вовчок (М. О. Вілінська), в Немирівській гімназії викладав малювання друг Т. Г. Шевченка — І. М. Сошенко, який брав участь у викупі поета із кріпацької неволі, а також друг

великого Кобзаря — М. К. Чалий, один із перших його біографів. У Немирівській гімназії навчались російський письменник А. О. Новодворський (А. Осипович), польські письменники Т. Єж, І. Антоні (Ролле), письменник-патріот М. Трублаїні. До гімназії часто приїжджав великий хірург і педагог М. І.

Пирогов, який тривалий час був її попечителем.

Свято-Троїцький собор

Палац княгині Щербатової

Немирів, гімназія (XIX ст.)

Млин

Литовський князь Федір Коріатович

Федір Коріатович (? - 1414) - литовсько-руський князь з роду Коріатовичів, син Коріата-

Михайла Гедиміновича, що князював у Новогрудку (Новгород-Литовське князівство).

Князі Юрій, Олександр та Костянтин Коріатовичі після битви на Синіх Водах (1363 р.)

стали володарями Подільського князівства. Близько 1389 Федір Коріатович успадкував

Поділля по смерті старших братів. У 1393 був вигнаним князем литовським Вітовтом з

Поділля та був прийнятий угорським королем Жигмонтом (Сигізмундом) і з 1393 р. став паном Мукачівської домінії на Закарпатті. В 1393-1414

рр. був власником Бардіїва. Заснував монастир в Мукачеві і привів на Закарпаття близько 40

тисяч українців з Поділля (деякі історики вважають це легендою).

Згідно з однією версією, сучасна назва міста Немирова походить від Немири, якому

литовський князь Федір Коріатович надав таку назву в 1338 р. цій землі.

Полковник Максим Кривоніс

Макси� м Кривоні�с (? — 1648) — український військовий діяч періоду Хмельниччини, лисянський полковник, один з керівників козацько-селянських повстань в Україні під час Хмельниччини. Був учасником Корсунської битви, літньої подільської кампанії та осінньої волинсько-галицької кампанії 1648 року. Відомий під прізвиськом Перебийніс.Біографічні дані про Кривоноса дуже бідні. Про його життя до початку повстання звісток немає. Справжнє його прізвище невідоме. Згідно з однією з версій, він з селянської (інша версія, що з попівської) родини з села Вільшанка (підписувався «Максим Вільшанський»), або Острога. Автор анонімного німецького памфлету називає його вихідцем з Шотландії У цьому разі прізвище Кривоноса може бути перекладом шотландського прізвища «Камерон», що означає «кривий ніс», а не прізвиськом, що посилається на зовнішність Кривоноса. Інші звістки непрямо свідчать про його місцеве походження.Мав брата, який загинув у Пилявецькій битві, дорослого сина (Кривоносенко), який був козацьким полковником у 1649—1651 рр.Немирів був містечком багатим і, переважно єврейським. Отож, коли, палаючи жадобою помсти, сюди рушило козацько-селянське військо Максима Кривоноса, під захист немирівського замку збіглися євреї з усіх навколишніх містечок і сіл, бо там не було де сховатися. На початку червня 1648 р. повстанці підступили до Немирова. Запобігаючи зайвих втрат та хитруючи, Кривоніс притримав основні сили, а наперед вислав півсотні козаків, вдягнених у польські строї. Перед міською брамою вони розгорнули корогву, вдарили в литвари, засурмили, удаючи звичне військове вітання. Тоді, підбадьорена вигуками міщан: « Військо польське йде нас боронити!», варта розчинила браму і одразу ж гірко поплатилась за свою помилку. Почалася жорстока різня й грабунок, а в розтулені ворота вже посунули основні сили Кривоноса. Побоїще, вчинене ним у містечку, відзначилося великою жорстокістю.

Гетьман Петро Дорошенко

Петро� Дороше�нко (14 травня 1627 — 19 листопада 1698) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Правобережній Україні (1665—1676). Представник козацького роду Дорошенків. Козацький полковник, учасник Хмельниччини (1648—1657), козацько-московської війни (1658—1659). Гетьман Правобережної України з 1665 року, воював проти Речі Посполитої. У 1667 року завдяки турецьким військам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на Правобережній Україні. 1668 року був проголошений гетьманом Війська Запорозького по обидва боки Дніпра. Упродовж свого гетьманування провів або брав участь у ряді воєн, як з Польщею, так і з Московією: Російсько-польській війні (1654—1667 рр.) Українсько-польській війні (1666—1671 рр.) , Українсько-московській війні (1665—1676 рр.), Польсько-турецькій війні (1672—1676 рр.). Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була дружина Олександра Пушкіна — Наталя Гончарова. Близько 1670 року в місті Немирів закріплюється гетьман Петро Дорошенко, але згодом його витіснив король Ян Собєський, а потім знов, до 1674 р, у Немирові був осідок оспіваного у народних піснях гетьмана: « Попереду Дорошенко – веде своє військо, військо Запорізьке, Дорошенко».

Юзеф ПотоцькийЮзеф Потоцький (пол. Józef Potocki; 1673 - 19 травня 1751) - військовий і політичний діяч Речі Посполитої, представник польського дворянського роду Потоцьких. Каштелян краківський і гетьман великий коронний, в 1702-1744 роках був київським воєводою.Юзеф Потоцький відомий як один з найбагатших магнатів свого часу.Більше 40 років (1702-1744) був каштелян краківський Київським воєводою, генеральним регіментарем війська коронного з 1733 року, гетьман великий коронний з 1735 року, воєвода познанський з 1743 року, з 1748 і староста галицький, варшавський, Лежайський, Коломийський, Червоногородський, снятинський і болемовскій.У 1703 році придушив селянське повстання Семена Палія на Україну. Був прихильником короля Августа Сильного, але в 1705 році він став підтримувати короля Станіслава Лещинського.Юзеф Потоцький зазнав поразки в битві під Кінецьполем в 1708. З 1709 року після Полтавської битви він жив у вигнанні в Угорщині і Туреччині. У 1714 році він повернувся до Польщі і разом з Теодором Потоцьким став лідером опозиції до партії магнатів Чарторийських, яка носила назву «Прізвище».Першим з Потоцьких уславив Немирів саме Юзеф Потоцький. Але не тим, що у 1703 році придушив повстання Семена Палія, а тим, що відновив Немирівський замок.

Тадеуш КостюшкоТаде� уш Костю� шко (4 лютого 1746 р. — 15

жовтня 1817) — польський і білоруський військовий і політичний діяч, учасник Війни за

незалежність США, організатор

антиросійського повстання у Польщі 1794

року, національний герой Польщі і США.

Генерал Тадеуш Костюшко у 1791 – 1792

рр. квартирував у Немирові разом з своїм

військом.

Стороженко ОлексаОлекса (Олексій) Петрович Стороженко (*1806, с. Лисогори, Чернігівщина — †1874) — український письменник, етнограф, художник, дядько Дмитра та Левка Ревуцьких. Олекса Петрович Стороженко народився у селі Лисогори Борзнянського повіту (тепер Ічнянського району) на Чернігівщині в сім'ї дрібного поміщика, відставного армійського офіцера. Древній козацький рід Стороженків відомий ще з XVII ст.; про його представників знаходяться відомості в універсалах гетьманів і Генеральній військовій канцелярії XVIII ст. Предків письменника можна знайти серед прилуцьких полковників, ічнянських і повстинських (Лубненского полку) сотників. Пізніше Стороженки відомі як офіцери російської армії, зокрема батько письменника, Петро Даниилович Стороженко, вісімнадцять років служив у війську, брав участь у російсько-турецьких війнах, в облозі і штурмі Хотина 1787 р.Олекса Стороженко провів кілька років у Немирові. В його творах є чимало сюжетів та спостережень, навіяних немирівською минувшиною, – зокрема , повість « Марко Проклятий», видана у 1879 році.

Іван Сошенко

.

Іва� н Макси� мович Соше�нко (2 червня 1807, Богуслав —19 липня 1876), маляр і педагог, родом з Богуслава на Київщині, один з найближчих друзів Тараса Шевченка. 1832-38 вчився у Петербурзькій Академії Мистецтв; з 1839 викладач малювання у Ніжинській, Немирівській (з 1845) і з 1856 київських гімназіях. Із збережених творів Сошенка відомі: «Портрет бабусі М. Чалого», «Жіночий портрет», «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі» (1857); пейзажі; ікони.В Немирові у 1845 – 1848 рр. викладав чистописання і малювання Іван Сошенко. Сумлінний і скромний трудівник, за походженням селянин, пройшов складний шлях у мистецтві, зробивши чимало добра іншим. Це він, зустрівши в петербурзькому Літньому саду Тараса Шевченка, відкрив талант кріпосного козачка, допоміг викупити юнака у пана, залишився вірним другом великого Кобзаря на все життя. В Немирові Сошенко потрапив у немилість до директора-самодура. Ось, приміром, глуха осінь, під ногами суцільне болото, скінчилися заняття, Сошенко причалапав до хати мало не за два кілометри од гімназії, аж з’являється кур’єр і каже, що директор запрошує учителя до себе. Нічого не вдієш, не обідавши, Сошенко йде назад і … одержує доручення вигострити директорські олівці – як викладач малювання… Не знісши витончених знущань такого штибу, Сошенко іде у відставку.

Марко ВовчокМарко� Вовчо� к (справжнє ім'я: Марія Олександрівна

Вілінська, за першим чоловіком — Маркович, за другим чоловіком — Лобач-Жученко; * 22 грудня 1833, маєток Єкатерининське Єлецького повіту

Орловської губернії — † 10 серпня 1907, Нальчик) — українська письменниця. Троюрідна сестра

російського літературного критика Д. І. Писарєва.Була знайома з Т. Шевченком, П. Кулішем, М.

Костомаровим, І. Тургенєвим, Жулем Верном. Її твори мали антикріпосницьке спрямування. Також

описувала історичне минуле України.Проживаючи в 1851 — 1858 рр. у Чернігові, Києві,

Немирові, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Марко

Вовчок разом зі своїм чоловіком Опанасом Васильовичем Марковичем жили комуною з

«лицарями честі і дружби» - прогресивно налаштованими вчителями, колегами. На свята влаштовували аматорські спектаклі, кількома

найманими бричками їздили до мальовничих скель Печери на Південний Буг. Життя в Немирові стало в нагоді Марко вовчок для написання багатьох творів, сповнених любові до простих українських трударів

з красивою і доброю душею, з чистими вірними почуттями.

Марія ЩербатоваУ 1857 році у Марії та Григорія Строганових народилася дочка –

Марія, якій судилося прославити ім‘я міста Немирів, і в той же час стати його останньою власницею. Саме Марія, вийшовши заміж за колезького радника Олексія Григоровича Щербатова (1848-1912),

продовжила справу свого батька. Вона розширює винокурний бізнес, експортуючи продукцію заводу за кордон, організує майстерні з виробництва килимів, мережив, вишивки, продукція яких була представлена на всеросійській виставці 1913 року в Києві та

організує безкоштовну лікарню для бідних, гімназію і монастирську школу для дівчаток.

Саме подружжю Щербатовим зобов‘язаний своїм існуванням немирівський палац, який зводився з 1885 по 1917 рік. Проте

господині не довелося облаштуватися в ньому у зв‘язку з трагічними наслідками жовтневою революцією 1917 року, коли спочатку гине її

син Володимир (1881 – 1917).

А в січні 1920 року, незважаючи на заборону голови Ради народних комісарів України

Християн Раковського (1873 – 1941), княгиня Марія Щербатова, її дочка Олександра (1881 –

1920), подруга будинку фрейліна імператорського палацу Марія Гудим-Левкович

та Ольга Столипіна (1897 -1920 ) були зганьблені і вбиті п‘яними солдатами. Їх тіла були поховані

черницями біля церкви. Дивом в той момент вдалося врятуватися вдові Петра Аркадійовича Столипіна (1862 – 1911), великого реформатора і політичного діяча, Ользі Борисівні (1859-1944), їх

дочки Олени (1895 – 1985) і онукам Марії Щербатової – Ользі (1915 – 1948) і Марії.

У 1921 році в приміщенні палацу була відкрита одна з перших здравниць на території

Радянського Союзу, яка діє і зараз під назвою санаторій “Авангард” і проводить лікування

різних захворювань у тому числі з використанням унікальних радонових вод,

родовище яких знаходиться на його території.

Їржі

Стібрал

Їржі Стібрал ( 1895 – 1939) – був талановитим чеським художником і архітектором, вже у 28 років став професором, а через одинадцять років – директором Празької художньо-промислової школи, виконував відповідальні державні замовлення, займався реставрацією пам’яток архітектури Чехії, новим будівництвом, багато подорожував. На міжнародних виставках Ї. Стібрал експонував акварелі з краєвидами Італії, Криму, Кавказу, Персії, Іспанії. Саме Ї. Стібралу Немирів зобов’язаний своїми кращими архітектурними пам’ятками, а це – споруджені за його проектами палац княгині Марії Щербатової, спиртзавод, електростанція, критий ринок та низка житлових та господарських будівель. Він зумів у різноманітних за призначенням житлових будинках, промислових та господарчих спорудах втілити не тільки професійну майстерність, але й високий смак, європейську культуру і особливу теплоту людяності. Водночас цим спорудам властиві риси чеської архітектури, а висока якість виконання будівельних та опоряджувальних робіт забезпечила значну схоронність, незважаючи на десятиріччя нерозуміння та варварської експлуатації за радянської доби

Леонтович Микола ДмитровичЛеонто� вич Мико� ла Дми� трович (01 грудня 1877,

Монастирок — †23 січня 1921, Марківка) — український композитор, хоровий диригент,

громадський діяч, педагог. Автор широковідомих обробок українських народних пісень для хору

«Щедрик», «Дударик», «Козака несуть». Його обробка «Щедрика» відома у всьому світі як різдвяна колядка

«Carol of the Bells».

Дитинство, навчання та родина Леонтовича

Народився 1 грудня 1877 року в селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії в сім'ї

сільського священика. Раннє дитинство пройшло у селі Шершнях Тиврівської волості Вінницького

повіту. Початкову музичну освіту Леонтович здобув у батька, який грав на віолончелі, скрипці, гітарі та деякий час керував хором семінаристів. Мама,яка

вміла співати навчила його народних пісень. У 1887 році Леонтович вступив до Немирівської гімназії. У

1888 році, через брак коштів, батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища,

де вихованці утримувалися на повному пансіоні. В училищі він опанував спів по нотах і міг вільно читати

складні партії в церковних хорових творах.1892 року Леонтович вступив до Подільської духовної семінарії в Кам'янці-Подільському, де вивчав теорію

музики та хоровий спів, опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав

обробляти народні мелодії, беручи за взірець обробки М. Лисенка.

Некрасов Микола Олексійович

Некра� сов Мико� ла Олексі�йович – відомий російський поет, походив з дворянської, колись багатої сім'ї. Народився 22 листопада 1821 р. у м.

Немирів на Вінниччині , де у той час мешкав полк, в якому служив батько Некрасова. Мати, Олександра Андріївна Закревська —

варшав'янка, донька багатія. Батьки не погоджувалися видати дочку за небагатого, мало освіченого армійського офіцера; шлюб відбувся без

їхньої згоди.У низці віршів, особливо в «Останніх піснях», у поемі «Мати» і в «Лицарі

на годину», Некрасов змалював світлий образ матері, яка скрасила непривабливу обстановку його дитинства. Чарівливість спогадів про

матір позначилася на творчості Некрасова незвичайною чуйністю його до жіночої половини людства.

Дитинство Некрасова минуло в родовому маєтку, селі Грешнево Ярославської губернії, куди батько, вийшовши у відставку, переселився. Величезна сім'я (у Некрасова було 13 братів і сестер), занедбані справи і ряд процесів по маєтку примусили його узяти місце справника. Під час

роз'їздів він часто брав з собою сина.

У 1832 р. Некрасов вступив до ярославської гімназії, де дійшов до 5-го класу. Учився він

погано, з гімназійним начальством не ладнав (частково через сатиричні вірші), й оскільки

батько завжди мріяв про військову кар'єру для сина, то в 1838 р. 16-річний Некрасов вирушив до Петербурга для призначення у дворянський

полк. Справа була майже залагоджена, але зустріч з гімназійним товаришем, студентом

Глушицьким, і знайомство з іншими студентами викликали у Некрасова таку спрагу вчитися, що він знехтував погрозою батька залишити його

без всякої матеріальної допомоги і став готуватися до вступного іспиту. Він його не

витримав і вступив вільним слухачем на філологічний факультет університету.З 1839 до 1841 р. провчився Некрасов в

університеті, але майже весь час у нього йшов на пошуки заробітку.

Але справи його скоро пішли вгору: він давав уроки, писав статті в «Літературній Газеті»,

складав для лубкових видавців азбуки і казки у віршах, ставив водевілі на Олександрійській

сцені (під ім'ям Перепельського). У нього почали з'являтися заощадження, і він зважився

виступити зі збіркою своїх віршів, які вийшли в 1840 p., з ініціалами Н. Н-., під заголовком «Мрії і

звуки».

Ярема Вишневецький

Ярема-Михайло Вишневецький (Єремія-Михайло Корибут-Вишневе;цький, 17 серпня 1612, Лубни — 20 серпня 1651, Паволоч) — видатний державний діяч Речі Посполитої та

України. Політик та воєначальник. Ідеолог української колонізації лівого берега Дніпра.

Національність — українець. Віросповідання — католик.

Князь з руського роду Вишневецьких, нащадок Рюрика і Гедиміна, родич молдавських господарів, візантійських імператорів,

Чингізідів, князів Острозьких і Глинських, московських царів, а також перших старост

Черкаських, перших отаманів Війська Запорозького. Один з найбагатших магнатів

Речі Посполитої свого часу, володар земель на Лівобережжі з центром у місті Лубни. Воєвода руський (1646). Батько короля Речі Посполитої

Михайла I Корибута Вишневецького.Після смерті всіх із роду Немиричі місто

Немирів дістається Яремі Вишневецькому.

Станіслав Щенсний ПотоцькийСтаніслав Щенсний Потоцький (1753 — 14 березня 1805) — магнат, руський воєвода

(1785—1791), генерал-лейтинант війська польського коронного, маршал торговицької конфедерації (1792), звенигородський, сокальський, гайсинський староста , —

російський генерал (1797—1798) . Розмовляв і писав французькою, польською і російською мовами.

З 1773 Потоцький поринув у політичне життя Польщі. Він отримав від короля звання руського воєводи . На польському сеймі у 1784 Потоцький оголосив, що дарує Речі

Посполитій артилерійський полк і буде забезпечувати його подальше утримання. Цей полк повинен був стояти у Тульчині, і для створення артилерійської частини сюди в 1786 році направили поручника Людвигa Метцеля, майбутнього зодчого «Софіївки». Коли на польському сеймі у 1788—1789 pp. справи пішли не так, як бажали магнати,

Потоцький з сім'єю виїхав у Відень і багато подорожував за кордоном.У травні 1791 польський сейм прийняв нову конституцію і закони, які обмежували

права шляхти. Це викликало незадоволення серед шляхти. Потоцький примкнув до «російської партії», метою якої було відновлення магнатства і старого господарства,

так званою «польською свободою». У жовтні 1791 Потоцький разом з гетьманами Северином Ржевуським і Ксаверієм Браницьким прибули в Ясси на головну квартиру

російських військ, які брали участь у війні з Туреччиною, для обговорення планів боротьби за свої права. Вірогідно, саме тут, в Яссах, Потоцький зблизився з

прекрасною гречанкою Софією — дружиною, коменданта Камянець-Подільського — Юзефа Вітта, яка «працювала» на російський уряд і за допомогою своїх чар

намагалася схилити Потоцького до альянсу з Росією.

Після другого поділу Польщі (1793р.) Станіслав Щенсний Потоцький придбав у Вінцентія Потоцького Ковалівку з 5 селами та Немирівський ключ із 60 селами за 6 989 170 золотих. Станіслав Щенсний Потоцький відомий зведенням парку «Софвївка» для своєї третьої дружини, подарував Немирівський ключ з Ковалівкою та Могилівський ключ з 16 селами своєму старшому синові Єжі, але непутящий нащадок невдовзі втратив майно, виїхав до Франції, де і помер.

Януш Збаразький

Януш (Ян) Збаразький(*перед 1553 — †1608) — воєвода брацлавський.

В 1575 році розбив татарську орду під Збаражем. В 1577 році переконав Івана Підкову поїхати у

Немирів на переговори з представниками польського короля Стефана Баторія, за наказом

якого його було заарештовано і страчено у Львові. Разом з Станіславом Жолкєвським командував польськими військами під час

придушення повстання Северина Наливайка 1594-96. У 1596 р. брав учать у переговорах з

папським послом Гаєтаном про організацію ліги проти Османської імперії.

Донька справця Луцького староства Матвія Четвертинського Анна виходить за князя Януша Збаразького. Містечко йде за посаг. Вже певно за

клопотом Януша Немирів дістає Маґдебурзьке право в 1581-му році.

Лешек Дезидерій Владислав Городе� цький ( 23 травня 1863, с. Шолудьки — 3 січня 1930, Іран) — по� льский архітектор, підприємець, меценат. Автор будинку з химерами та Собору святого Миколая в Києві. Прозваний «київським Гауді».

Городецький Владислав

Владиславович

Лешек Городецький народився в травні 1863 року в родині Владислава Городецького, в селі Шолудьки Подільської губернії Російської імперії. Рід Городецьких належав до католицької шляхти гербу Корніц. Антоній Городецький, прадід Олександра Віктора Городецького, діда майбутнього архітектора, був дідичем земель у Петрашівки та Дубинова на Поділлі в 1782 році.Після закінчення реального училища Святого Павла в Одесі та Імператорської академії мистецтв у Петербузі (1890) Городецький переїхав до Києва, де прожив майже 30 років.

Римо-католицький собор Святого Миколая

Будинок із химерами

Чулко Микола ФедоровичЧулко Микола Федорович

(1947 р. н).Народився 12 травня 1947 року в м. Немирів Вінницької області.

Живописець. Член Національної спілки художників України з 1992 р. Живопису

навчався у творчих майстернях А.В. Сороки та А.Є. Сидорова. Учасник

обласних, республіканських, всесоюзних, міжнародних виставок з 1986 р.

Персональні виставки: м. Вінниця – 1998 р., 1999 р.,

2000 р., м. Київ – 2001 р., 2002 р., 2004

р.Учасник живописно-графічних пленерів у

м. Немирові ( незмінний керівник групи Немирівських планерів ), с. Грушівка, с. Селище, в Криму і м. Вінниці. Здійснив

творчі поїздки вздовж Південного Бугу, у Карпати.

Працює у галузі станкового живопису, переважно у жанрі пейзажу та

натюрморту. Твори є власністю Міністерства культури України,

зберігаються у Вінницькому обласному художньому музеї, Чернігівському

художньому музеї, галереї санаторію « Авангард», м. Немирів та в приватних

колекціях.

Немирівщина стала Батьківщиною для багатьох видатних і талановитих людей. Тут народилися: поет М.О. Некрасов, народна артистка Л.І. Бугова, відомий генетик США Ф.Г. Добжанський, у с. Шолудьки – архітектор В.В. Городецький, в с. Монастирок – композитор М.Д. Леонтович, у с. Луці – художник О.С. Пашенко, в с. Велика Бушинка – художник-реставратор Т.І. Дець, в с. Ометинці – герой оборони Севастополя в 1853-54 рр., матрос П.М. Кошка, у с. Джуринці – письменник Я.П. Сікорський, у с. Стрільченці – польський письменник Генріх Яблонський, у с. Ковалівка – польський письменник Ю. Беліна-Кенджицький, в с. Селевінці – Герой Радянського Союзу І.І. Борисюк, в с. Бондурівці – Герой Радянського Союзу А.В. Малик, в с. Чукові – Герой соціалістичної праці Ф.В. Собідко, в с. Вишнівці – Герой соціалістичної праці, П.П. Собчук, в с. Кірово – Герой соціалістичної праці М.Х. Ніколаєнко, в смт Ситківці – Герой соціалістичної праці О.Я. Середа, в с. Червоне - український естрадний співак Павло Зібров.

Побували в районі і залишили пам’ятну згадку про себе Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Данило Нечай, королі Польщі С.А. Понятковський і Ян Собєський, господарі Молдавії Іван Підкова і Д.К. Кантеміра, генералісимус О.В. Суворов, а також Т.Г. Шевченко, О.С. Пушкін, І.П. Котляревський, Марко Вовчок…

Будемо сподіватися, що нащадки продовжуватимуть прославляти Немирівщину на весь світ, адже це край з давньою біографією, чудовою архітектурою, неповторними пейзажами і талановитими, добрими і привітними людьми.