Олександр Мень. Проповіді на церковний рік

Перекладено за виданням: Протоиерей Александр Мень.

УДК 27-46ББК 86.37-5М 48

(текст підготований за магнітофонними записами)

Переклад з російської Мирослави Лемик

Обкладинка Ольги Шингур

Видавництво спирається на«Український правопис. Проєкт найновішої редакції»

Інституту української мови НАН України (1999)

М 48Мень Олександр, отець

ер. з рос.

ISBN 978-966-395-729-6

Видання містить проповіді отця Олександра Меня на дванадесяті празники й на інші важливі періоди церковно-го року. Основним чином ці проповіді отець виголошував упродовж останнього десятиліття свого життя.

ISBN 978-966-395-729-6

© Григоренко Наталия Федоровна, 2012© Видавництво «Свічадо», українське видання, 2014.

УДК 27-46ББК 86.37-5

Âiä âèäàâöÿ

«Слово Боже живе і діяльне»(Євр. 14, 4-5)

Íевеличка церковця Стрітення Господнього неподалік від Москви щонеділі і в празничні дні збирала силу-силенну молільників. Вони були дуже різні за віком, за походжен-ням, за освітою і за своїми духовними запитами. Але всі од-наково спраглі Божого Слова, яке проповідував незвичай-ний священик, що служив у цьому маленькому храмі.

Отець Олександр Мень (1935 – 1990) народився у сім’ї московських інтелігентів. Змалечку часто перебував у се-редовищі служителів і монахинь катакомбної православ-ної Церкви. Поза сумнівом, дух, який несли ці люди, їхній приклад життя і розуміння християнства посприяли гли-бокому закоріненню віри в серці майбутнього священика.

Навчання у світському виші, постійна наполеглива самоосвіта, а потім богословські студії і служіння у різ-них підмосковних парафіях. 80-ті роки в СРСР принесли послаблення тоталітарного режиму, люди відкрито по-чали проявляти зацікавлення релігією, духовні пошуки приводили їх до храмів. Саме у цей час на телебаченні часто можна було побачити і почути активного й інтелек-туального священика. Отець Мень, проповідуючи Боже Слово, збирав повні зали слухачів. Виїздив із лекціями. Його слова були простими і зрозумілими, але водночас свідчили про глибину думки, неабиякі пізнання букваль-но в кожній царині людської діяльности. Його судження

6Вiд видавця

ґрунтувалися на достеменному знанні традиції, але були сміливі і новаторські. Саме з вуст отця Олександра багато хто вперше почув про явище екуменізму. Ті, що спілку-валися з отцем особисто, стверджували, що в його особі відчувалася присутність невидимого світу. Отець мав дар бачити живого Бога у всьому Його творінні, а свідомість церковности засвідчувала, що цим Богом є Ісус Христос. Духовними дітьми о. Олександра були знані дисиденти, його праці видавали спочатку за кордоном, а згодом ти-сячними тиражами почали друкувати в Союзі. У кни-гарнях вони не залежувалися. Звичайно, така популяр-ність отця не всім імпонувала, були у нього антагоністи не лише у владних структурах, а й у клерикальних колах. Мало того, отець Олександр мав чітку громадянську по-зицію, яку не приховував. Усе це у часи так званої «глас-ности» не могло забезпечити навіть відносно спокійного життя священику.

За парафією, де служив отець, відбувався постійний нагляд, у храмі були вмонтовані «жучки» для прослухо-вування. У 80-х роках о. Олександра часто викликали на допити. Втім активність отця, ревність у служінні і в про-повіді послабити було неможливо. Отець Мень мав непе-ресічний дар – говорити про складне надзвичайно просто і доступно. Він однаково легко і безпосередньо спілку-вався з інтелектуалом і з сільською бабусею. Він промов-ляв до величезної авдиторії слухачів так, наче знав кож-ного зокрема. Він умів знайти ключ до серця людини, яка ще не знала Христа, бо сам знав Його так близько, як син може знати свого Отця. Плоди цієї близькости пророста-ють ще й тоді, коли людина перетнула межу вічности. Бо слово, яке ніс отець Олександр, нині «живе і діяльне» так само, як понад дві тисячі років тому.

Початок церковного року

14 вересня

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Íинішній день іменується початком індикта, початком церковного року. Упродовж багатьох століть Новий рік у нашій країні1 розпочинався саме з цього дня. Потім запровадили Новий рік за західним взірцем – з 1 січня. І в багатьох країнах Новий рік розпочинався по-різному. В Азії є свій Новий рік, який справляють пізно восени. Це все людські терміни, людські дати, наші земні відліки, що укладені так, як зручно нам.

Але ці знаки, ці віхи нагадують нам про те, на чому хотіли наголосити люди, – який би рік не починався, цер-ковний чи світський, східний чи західний, – а люди завж-ди хотіли відзначити стрімкий плин часу. І Святе Письмо постійно нагадує нам про те, яке значення у житті люди-ни посідає час.

Ми заглиблені в нього, як тіло у швидкоплинну ріку! Час минущий, його неможливо повернути назад. Час не-можливо зупинити, кожну долю секунди він мчить упе-ред. Усе наше життя заглиблене в час і від часу залежить.

Лише Господь перебуває понад часом, над цим пото-ком, у своєму безконечному царстві світла. «Один день перед Господом, як тисяча літ» (2 Пет. 3, 8). Тим часом для нас із вами година і хвилина деколи можуть затягнутися, а роки, буває, пролітають зовсім непомітно. Ми з вами

1 Ішлося про СРСР. — Прим. ред.

10Дванадесятi празники

раби часу і не можемо від нього звільнитися. Однак якщо Божа воля, щоб ми жили в цьому часі, то мусимо пам’я-тати, що саме в ньому минає все наше життя і творяться усі наші вчинки.

Нині збіглося, що церковне новоліття припало на не-ділю, коли треба читати євангельську притчу про талан-ти. Притчу про те, як господар від’їхав, роздавши свої гроші слугам, і повернувся, сподіваючись, що ці слуги помножать його статки.

Тайна часу і ця притча тісно пов’язані! Насправді на-ше життя має бути постійним здобутком для Господа, ми маємо прийняти визначений нам час як великий, не-оціненний дар. Ніхто з нас не знає, який відтинок жит-тя нам дано, скільки ми проживемо. Й у притчі пан, го-сподар, приходить зненацька, приходить і вимагає звіту від людей.

І до нас із вами наш Господь приходить зненацька! Не конче це має бути смерть. Це може бути момент випробу-вання, це може бути критичний, важкий епізод нашого життя, коли всі наші діяння і помисли, все, чого ми до-сягнули, – все це кладеться на терези. Приходить Господь і вимагає від нас звіту: як ми прожили своє життя, як ми розпорядилися відведеним нам часом? І ось виявляєть-ся, що витратили ми його безмежно багато… Ми уподіб-нилися фірі чи машині, що везе цінний вантаж, недбало розсипаючи і гублячи його по дорозі.

Згадаймо про те, скільки часу ми згайнували, скільки витратили на речі і вчинки непотрібні, некорисні і шкід-ливі… Як ми не зауважували минущости днів, як ми не хотіли вкласти в цю посудину часу всі свої сили, аби тоді, коли прийде Господь і запитає про наш звіт, ми могли Йо-му повернути помножені «таланти» і сказати: «Ось, Гос-по ди, Ти нас полюбив, і в міру свої слабких сил ми відда-ли любов’ю довколишнім людям. Ти вклав у нас здібності,

11 Початок церковного року

і ми потрудилися для тих людей, що нас оточують. Ти дав нам закон добра і правди, і ми постаралися зерна цього добра і цієї правди у цьому житті посіяти».

І тоді ми будемо відчувати і розуміти, що час – це скарб, який ми маємо берегти, а не марнувати. Бо в один день можна зробити так багато прекрасного, довідати-ся стільки чудового, сповнитися, збагатитися від Бога. А можна роками прожити беззмістовно, мляво, однома-нітно, з порожнім, черствим, байдужим серцем і млявою, слабкою волею, яка не може спонукати нас до жодного доброго вчинку, яка не може підняти нас на боротьбу в собі з жодним гріхом. І ми пливемо по часу, як човен без керманича, як тріска, що її вкинули у воду.

Кожна річка врешті-решт тече у море. Кожне життя врешті-решт вливається у вічність і продовжується, але час спиняється там, де буде Боже Царство. У Святому Письмі ми читаємо, як ангел присягав іменем Предвіч-ного, що часу більше не буде (див. Од. 10, 6). Тому ми му-симо всі наші сили і всі наші дари присвятити служінню Господеві. Не лише служінню нашою спільною молит-вою, а служінню на щодень, бо все, що ми чинимо на сла-ву Божу, – і труд, і турботи про інших, і молитви, і будь-яке діло, і будь-яка зустріч, і відпочинок, – все може бути перед лицем Божим і на Його славу.

Отож, ідучи сьогодні з храму додому, намагаймося понести думку про те, що час короткий, що не можна нам його тратити, що мусимо збільшувати в своєму серці скарб: пізнання тайн Святого Письма, яке нам доступне, боротьбу зі злом і гріхом, що живуть у нас, помножувати в житті, і добро, і милосердя, і справедливість, і співчут-тя, які Господь нам заповідав.

Все – молитва, труд, життя, радість, журба – шлях люд-ського життя, який треба долати під Божим знаком, все має бути перед лицем Христа! І тоді кожний день, кожна


година, кожна мить заповниться Його святою присутні-стю. І не буде жодного дня, ні жодної години і секунди, які ми жили би без Бога, поза Ним, далеко від Нього.

І тоді наше життя виявиться не просто існуванням від народження до смерти, а буде трудом, працею, творенням для Бога, сходженням на гору Господню, де нас чекає Не-бесний Отець, який скаже кожному, хто потрудиться по змозі своїх сил: «Слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого» (Мт. 25, 21).

Різдво Пресвятої Богородиці21 вересня


Íині великий дванадесятий празник Різдва Пресвятої Бо-го ро ди ці збігається з неділею перед Воздвиженням. У цю неділю Церква відкриває перед вами Євангеліє у тому міс-ці, де йдеться про найціннішу, найвищу тайну: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав» (Йо. 3, 16). Дав, щоб ми отримали спасення, щоб ми з’єдналися з Ним! І ця тайна, ця велика благовість нашої віри суголосна з тою радістю, яку ми віднаходимо у празнику Різдва Богородиці.

Давнє передання розповідає нам про те, що Пресвята Діва прийшла на світ уже після того, як її батьки втрати-ли будь-яку людську надію на народження дитини. Вони гадали, що помруть бездітними. Здається, усі людські за-соби вичерпані, здається, вже немає на що сподіватися, здається, усе земне тебе підвело, зрадило і покинуло – по-кладатися немає на що. Й ось саме тоді, коли все людське руйнується, являє свою славу сила Божа. Але являє тим, хто стоїть твердо, мужньо, впевнено, тим, хто уповає. І так буває завжди, коли Господь хоче явити свою силу.

Це передання свідчить, що батьки Пресвятої Діви уповали, хоча й перебували у великій печалі. Але Господь передвістив їм народження доньки, і вони повірили. Во-ни повірили тому, що станеться обіцяне! Не як Захарія – батько Йоана Хрестителя, – що не зумів повірити в чудо, яке сповістив сам ангел. Ні, і праведна Анна, і Йоаким прийняли цю вістку з радістю!


І ось ми маємо запитати себе, на кого ми більше подібні: на Захарію, що засумнівався і якого за це пойняла німота, чи на батьків Пресвятої Діви, які тут-таки з радістю повірили в незвичайне? Ті з нас, хто повторить Христові слова про спа-сення світу, але не думає про те, що Господь справді дав їм прощення і спасення, ті, хто понуро скаже: «Однаково ми всі загинемо, нема для нас прощення, немає виходу», – ті, хто не відчуває силу Божої десниці, ось ці подібні на Захарію, що за-сумнівався. Ми ж маємо наслідувати батьків Пресвятої Діви.

Якщо Господь нам каже, що Він прийшов нас спасти, якщо Він приніс у світ свою силу, якщо Бог так полюбив світ, що віддав свого Сина, аби жоден із нас не загинув, то хіба може бути це одкровення, хіба можуть бути ці слова, обітниці і пророцтва марними і пустими?! Хіба ми не має-мо якнайщиріше, всім серцем це прийняти? Та ж не сказав Господь, що кожен віруючий коли-небудь спасеться! Ні! Нині ми відчуємо це спасення. Ви можете запитати: а що ж це – спасення? А спасення – це життя з Богом і у Бозі.

Так можна жити сьогодні, тут і тепер, у цьому житті. Можна потім знову це загубити – через свою недбалість, через неміч, через свою гріховність. Але те, що людина губить, Бог допомагає їй віднайти. Для цього у нас є та-їнство сповіді: загубивши дорогоцінну єдність із Богом, мир із Ним, ми знову приходимо, щоб із Ним примири-тися через покаяння і отримане прощення.

Він дав нам спасення сьогодні, тут і тепер. І ми маємо просити в Нього, аби певність у цьому, це почуття у нас жи-ло. Тоді кожен наш крок, тоді кожен день у нашому житті проникне тихим світлом євангельської радости. Ми жити-мемо не так, як жили дотепер, – не користуючись плодами Христового хреста, не користуючись тою благодаттю, що походить від Бога, який нас спасає. А житимемо поблизу Нього, і наші вчинки і думки будуть вершитися перед Йо-го лицем. Ось тоді ми справді будемо спасенні Господом,

15 Різдво Пресвятої Богородиці

тоді справді ми явимо себе чадами Божими, які живуть не за законом гріха і зла, а згідно з Христовими заповідями.

Як дізнатися про це, як упевнитися? Сам Господь посилає нам у серце відчуття переконаности в цьому. Й окрім того, наші вчинки, наші думки, наші взаємини з іншими завжди показують, чим людина живе. Вони завжди засвідчують, чи перебуває вона в Бозі, чи ні, йде євангельською дорогою чи дорогою гріха.

«Любов Христа охоплює нас1» (2 Кор. 5, 14), – каже Святе Письмо. І на таку любов ми не можемо не відповісти своєю любов’ю. То ж як ми можемо не проявити вдячности Бого-ві? Людська невдячність – великий злочин, ницість душі.

Ви запитаєте, що ж ми можемо зробити для Того, хто нас спас, для Того, хто так полюбив світ, що віддав свого Сина. Відповів Він сам. Він сказав усім нам зрозуміло і просто: «…Усе, що ви зробили одному з моїх братів най-менших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40).

Можна сказати іншими словами: з того, як ви чинити-мете з людьми, Господу буде очевидно, чи справді ви хоче-те дотримуватися Його заповідей, чи все це у вас просто на язиці для форми, для заспокоєння вашого сумління. А на-справді віра ваша лукава, нежива, мертва, фальшива.

Отож перед нами шлях справжнього прийняття Господ-нього Слова. Возвеселімося і подякуймо Богові за цей дар, як батьки Пресвятої Діви тішилися дарованій їм доньці. Донь-ці, через яку звершилося наше спасення. Бо ми отримали цю доньку – Пресвяту Діву Марію, ми отримали і її Божествен-ного Сина, який спасає, прощає і примирює нас із Богом, ми отримали і сонми святих – заступників і патронів. Така воля Божа щодо нас, аби ми жили не далеко від Нього, а разом із Ним, у силі Духа, в світлі правди, в світі любови.

Амінь.

1 Тут цит. за: Новий Завіт Господа нашого Ісуса Христа/Пер. з давньо-грецьк. о. Рафаїл Туреконяк. – К.: Укр. Бібл. Т-во, 2001. – 313 с. – Прим. ред.



ßк ви всі добре знаєте, празник Різдва Пресвятої Богоро-диці – це перший празник у церковному році.

Що ж йому передувало? Журба і сум, журба Йоакима і Анни, які вже не сподівалися утіхи від Господа, не сподівали-ся мати дітей. За тогочасними поглядами їх укривала ганьба, і, як оповідає передання, Йоакима відсторонили від Церкви, сказавши: ти будеш останнім, бо на тобі гнів Божий. І Йоа-ким пішов, плачучи від образи. Анна ж, не раз дивлячись, як птахи спускаються в гнізда, щоб погодувати своїх дітей, пла-кала і казала: навіть безмовні сотворіння мають дітей, а мені Господь не дав. І після цього до них прийшла несподівана радість, у них народилася донька, яку вони назвали Міріям.

Саме так потім народився Йоан Хреститель у батьків, які вже не сподівалися. І у Старому Завіті не раз було так: не-мовлям Мойсей мав загинути, мама ж, не знаючи, що з ним робити, пустила його в кошику по ріці, але кошик прибився до берега, і його знайшла донька царя, і виховала дитину.

Так буває не лише в історії Церкви, а й у житті людей, коли, здається, усе вже зруйноване, сподіватися немає на що, роз-мірковуючи по-людськи, – усе зле. Але саме тоді приходить Боже милосердя, Божа любов. Вона з’являється, як несподі-вана радість, несподівана потіха, неочікувана для нас поміч.

Тому у цей празник ми всі, що приходимо, несучи свій смуток, свої болі, свої біди, свої випробування, сповнює-мося надією, ми знаємо, що у наші найтемніші часи все одно Господь нас бачить і пильнує. Якою темною не була б ніч, якою б вона не була похмурою і грізною, все одно рано чи пізно сонце зійде, і тому ми з вами сповнені на-дією, сповнені упованням, що Господь нас не полишить, що Він нас підтримає. І нас переповнює вдячність до Нього за ту несподівану радість, яку Він нам дає, щоб ми не впали, не заблукали, не виснажилися на нашій дорозі.

Амінь.

Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього

27 вересня


Çвичайно, ви всі знаєте, пам’ятаєте, як рівноапостольна цариця Олена віднайшла хрест Господа, який до того часу кілька століть пролежав собі, а потім торжественно піднес-ла над народом у Єрусалимі. Знаряддя страти було прийня-то закопувати разом із тілами страчених, тому хрест Спаси-теля опинився у братській могилі, де поховали розбійників, яких розіп’яли разом із Христом.

І ось це древо після розкопок, які провела цариця Олена, Єрусалимський патріярх воздвигнув над гурмою молільників, які повторювали: «Господи, помилуй». Те-пер цей хрест, піднесений над віруючими християнами, є знаком Христової Церкви, а празник Воздвиженння – празником її перемоги і торжества.

Як хрест 300 років був закопаний, так і Церква Хрис-то ва зазнала переслідувань, зневаги, утисків. А бувало, Церква зазнавала таких жорстоких переслідувань, що вони породжували сотні мучеників. І ось римські імпе-ратори, які були або байдужі до християнської віри, або зневажали її, чи оголошували християн поза законом і нещадно їх переслідували, поступово почали вагатися: чи варто продовжувати гоніння на християн?

За імператора Костянтина Великого стався поворот. Ще всі пам’ятали тортури, страти, переслідування. Ще не минуло, можливо, навіть десяти років, відколи багато хто віддав за Христа своє життя. Коли одні Його зрадили,


інші виявили слабкодухість, а ще хтось – неабияку стій-кість. Ось тоді імператор Костянтин оголосив свободу віро ви знання по всій державі.

Що ж змусило його зробити цей крок? Чому ж, уреш-ті-решт, визнали Церкву? І чому так багато людей пішло до неї? Імператор був людиною державною і розумів, що не можна знищити і вкинути в тюрми всіх, він бачив, що тисячі людей охрещуються, тисячі людей навертаються до Христової віри!

Це було першою і основною причиною повернення дер жа ви до Церкви. І в результаті – торжество. Хрест Хри сто вий піднесений над світом!

Запитаймо тепер себе: яким чином тоді, багато сто-літь тому, Церква перемогла? Чим вона перемогла? Зро-зуміло одне – вона перемогла своїм прикладом. Люди, які вірили в Христа, були кращі, чистіші, сильніші, мужніші від усіх інших. Погани і невіруючі мимовільно дивилися на них, як на високий взірець для наслідування. Можна сказати, що члени Церкви стали кращими людьми в дер-жаві, хоч би хто вони були: офіцери, раби, слуги чи вчені, ремісники чи мудреці. Саме це привернуло до Христової віри багато нових послідовників.

Наша сила, сила Христової Церкви полягає у тім, щоб жити за заповідями Євангелія. Сила наша полягає і в тім, що Божий Дух має діяти через нас. Але часто ми, вва-жаючи себе християнами, кажучи про це людям, поряд із якими живемо, ігноруємо євангельські заповіді. Вдо-вольняємося тим, що раз на тиждень прийдемо до храму, постоїмо тут, час до часу причастимося, посповідавшись, послухаємо в одне вухо і скажемо: «згрішив я, згрішила», і йдемо жити далі як грішники.

Отож, якщо ми житимемо не за Євангелієм, а за заба-ганками своїх пристрастей, то ми аж ніяк не засвідчимо перед людьми приклад істинних учнів Христа.

19 Воздвиження Чесного Хреста

Якщо наша душа буде слабкою, млявою, маловірною, як-що Дух Божий у нас не діятиме, то і слово наше буде безсиле, і свідчення віри нашої, бо в ній не Господь діятиме, а наша звичка. Одна жінка якось мені казала, що вона ходить до церк ви, бо їй приємно там постояти: «А куди ж мені йти, ста-рій людині? Наче тут ось таке місце, що можна провести час».

Та хіба так діє Святий Дух? Ні, це не віра, це просто самозадоволення. Не віра це, а забавляння себе. Це щось таке для старої людини, щоб їй було спокійно, приємно. Як-то кажуть, відпочити душею. Але це не Дух Божий, який має в кожному з нас діяти.

Ось тому, мої дорогі, ми не засвідчуємо тепер справж-нього прикладу. Зараз ми не та Церква, яка навернула величезну державу. Навпаки, нині своїм прикладом ми часто відштовхуємо інших, своїм прикладом ми часто ганьбимо ім’я християнина, заплямовуємо чисту одіж Церкви. Ось що означає наша неміч і торжество віри.

Нині, коли будете йти додому, нехай кожен із вас по-ставить собі це запитання: «Як я виконую свій христи-янський обов’язок? Чи живе в мені Господь? Чи прошу я, щоб Він дав мені цю силу віри, силу духа? Чи живу чор-но-біло, мляво, байдуже, порожньо, обтяжений гріхами і сном духовним?» Ось про що нам треба подумати.

Якщо ми справді захочемо сповнити волю Христову, якщо захочемо справді отримати Божу поміч, щоб стати християнами, Господь пошле нам спасительний хрест.

Його сила дається кожному, кожен може отримати дар цієї благодаті і воскреснути: прокинутися і стати значно сильнішим духовно. Бо Господь спасає нас своєю відкупительною силою. Ми її маємо за обітницею! Днесь ми отримали спасення, і лише від нас залежить, щоб ми прийняли силу Христового хреста, засвоїли і реалізували у своєму житті те, що Господь нам заповідав.

Амінь.

ВЕЛИКИЙ ПІСТ

Неділя православ’я


Ïерша неділя Великого посту називається Неділя пра-вослав’я, або Неділя торжества православ’я, торжества ві-ри Христової. І не випадково у цей день ми читаємо слова євангелиста про те, як сумнівався в Господі один із учнів, а інший сказав йому: «Піди і подивися». Той пішов і по-бачив Спасителя. Як він це пережив, євангелист не опо-відає, але він відразу все зрозумів, побачив на свої очі, а основне, відчув серцем, що перед ним сама жива Істина.

Ці слова – «піди і подивися» – стосуються і до Церк-ви Христової, до появи Христа на землі. Багато хто каже: «Де ж ваша правда, у чому ваша правда?» – позаяк вважа-ють, що вона вже застаріла, відмерла, що вона непотріб-на. А ми відказуємо людям: «Прийдіть і подивіться». Але не на нас, грішників, бо ми погані Божі свідки, а підіть і подивіться на нашого Господа, на Його красу і любов до людей, на Його жертовну любов, на Його хрест і страж-дання, на Його вчення, на Його Духа, який з нами. Піди і подивися на святість Євангелія, на Його неперевершену силу, яка перемагала все – скільки б її не гнали, скільки б її не знищували – сотні років вона поставала з гробу, перемігши смерть. Тому й каже Церква: «Не дивися, лю-дино, на гріхи наші, а подивися на нашого Господа, поди-вися на великих святих від давнини».

Нині в апостольському читанні перечислювалися пра-ведники з часів Старого Завіту, а це ціла хмара свідків, що

109 Великий піст

були цінні в світі. Ці люди терпіли наклепи, брехню, ви-гнання, муки і смерть, але вони обрали саме такий шлях, бо віддали себе Господу. У цьому виборі й було торжество православ’я, бо воно передовсім у істинній вірі.

Як каже апостол: «Вірою Мойсей полишив палац фарао-на, багатство, мудрість, щоб стати поряд із рабами, щоб про-вадити їх за Божим велінням. І царі, і пророки, і судді, і пра-ведники, що зазнали гонінь і блукали печерами та земними вертепами, – всі вони обрали віру» (див. Євр. 11, 23-40).

Не думайте, що торжество віри лише у зовнішній пиш-ноті. Звичайно, коли ви приходите в Троїце-Сергієву Лавру3 і бачите прегарні собори, дивні ікони і чуєте чудовий пе-редзвін, що розноситься благовістом довкола, звичайно, – це краса нашої віри і торжество. Але це все – зовнішнє, ми-нуще, тлінне: його можуть зруйнувати і лихі люди, і час.

А істинну віру і Христовий дух ніщо не може знищити! Люди Духа, такі, як преподобний Сергій4 і всі святі Ново-го Завіту, теж є хмарою свідків. І ми знову скажемо: «Ні, друже, не дивися на нас, слабких і немічних, а подивися на цих святих, які перемагали допити, тортури, вигнання і приниження, які свідчили про Бога своєю любов’ю до людей, своїм служінням людям, своїм великим терпін-ням, своєю святістю, своєю близькістю до Бога – ось вони всі, от у них, святих, є торжество Церкви по всьому світу, завжди і всюди. І вони нас вчать, бо вони наш приклад і наші вчителі, але найбільше навчає нас приклад самого Спасителя». Тому й апостол завершує словами:

«Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хма-ру свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко

3 Троїце-Сергієва Лавра – монастир у Росії, розташований непода-лік Москви. Заснований у XIV ст. – Прим. ред.

4 Преп. Сергій Радонезький – преподобний монах російської Цер-кви XIV ст., засновник Троїце-Сергієвої Лаври. – Прим. ред.

110Великоднiй цикл

обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам, вдивляючись пильно в Ісуса, засновника й заверши-теля віри» (Євр. 12, 1).

Амінь.


Íинішній день називається днем чи тижнем торжества православ’я, торжества віри. І нам із вами здається, що слово «торжество» пов’язане з празником, із перемогою, з тим, що зазвичай у нас передбачає уявлення про людські торжества. Але, щоб нагадати нам, що зовсім не так торже-ствує віра, нині Церква наводить нам слова з послань про людей віри, про людей, які, починаючи від древніх часів, утверджували віру, заклали підвалини спільноти вірую-чих5. І яка була їхня дорога? Апостол каже, що ці люди, які були цінніші за весь світ, – вони постійно перебували у не-безпеці, у вигнанні, були в пустелях, опинялися на волоску від смерти. І саме вони утверджували свою віру.

Це каже нам про те, що віра – це найосновніше, чого очікує від нас Господь. Якщо ви приходите до людини і приносите їй дари, якщо ви засвідчуєте їй зовнішні знаки уваги і поваги, але вона знає, що ви їй не довіряєте, не вірите, таку людину жодні знаки уваги не можуть звору-шити, вона розуміє, що перед нею – лукавство. Так само Господь: хай що ми для Нього робили б, якщо не маємо ми до Нього довіри, нема віри, то ми ніколи не почуємо Його голосу, що кличе, а завжди стоятимемо перед глу-хою стіною. Бо віра – це вікно в Царство Небесне.

5 Див. Євр. 11, 24-26, 11, 32 – 12, 2.


Апостол наводить нам Мойсея, що вірою сподвигнув себе на подвиг, до якого призвав його Господь. Але за-уважте: він пішов за Господом, як каже апостол, не то-ді, коли його життя пішло шкереберть, не тоді, коли він усе втратив, слабкий, немічний, розчарований життям, – навпаки, коли у Мойсея було все, про що лишень може мріяти людина! Він був у розквіті сил і віку, він жив у царському палаці; як названий син доньки царя, він вті-шався всіма почестями, які віддавали їй, царській доньці. Може, він сподівався таки згодом навіть стати царем, як бувало в цій державі, – людина незнана (а Мойсея були підкинули, він був названим сином), він міг посісти пре-стол, і тисячі людей схилились би перед ним!

Але й тоді, коли він жив у палаці, всі його бажання і за-баганки виконувалися. Як каже нам Писання, він пізнав усю мудрість єгипетської землі. Здавалося, що бракує такій люди-ні?! І саме тоді Господь постукав до його серця. Він побачив, що його співбрати страждають – і полишив палац. Полишив свій комфорт, безтурботне безхмарне життя і проміняв його на життя вигнанців, на життя пригноблених. І після цього, коли йому треба було втікати в пустелю від царського гніву, що його підтримувало – людину, яка заради покликання по-кинула все? Підтримувало уповання на Бога.

Звичайно, він міг зневіритися. Уявіть собі людину, що живе в пустелі, випасає вівці, минають роки, – що вона згадує? Вона згадує ті прекрасні зали і палаци, в яких жи-ла; ті великі слова мудрости, які вона чула від своїх учи-телів; те, що йому підпорядковувалися десятки рабів, що він був паном, майже князем, а тепер він опустився на саме дно життя! Він майже слуга, що живе в пустелі, пасе чужу отару, чужі вівці. І ось саме тоді, коли він міг зневі-ритися, у ньому з’явилася твердість віри…

[Запис перерваний] 24 лютого 1980 р.

Неділя святителя Григорія Палами


Äругу неділю Великого посту Церква посвячує пам’яті святителя Григорія Палами, покровителя християнських безмовників і молільників, яких у давнину називали по-движниками. Вони намагалися утримувати безмовність серця, ховаючись у далеких обителях на горі Атон, відрі-зані від усього світу морем, скалами. У печерах, де вони жили, багато хто живе дотепер. Чому ж саме цього свя-того, покровителя безмовників, ми прославляємо у дні Великого посту? Бо саме у цей час для нас важливо дові-датися і нагадати собі про мовчання і безмовність.

Яке наше життя? Воно минає у безконечному гаморі і суєті. Весь побут сучасної людини супроводжується силою звуків довколишнього життя. Людина, особливо та, що жи-ве у місті, постійно чує шум: ревуть автівки, йдуть юрми… Лікарі кажуть, що це руйнує здоров’я. Але ми з вами говори-тимемо про інше. Це передовсім розсіює нашу душевну зосе-редженість. Багато хто з нас, опинившись на хвилину серед тиші, відразу почувається ніяково і неспокійно: ми вже від-викли від тиші, і разом ми не можемо спокійно помовчати. А як багато зайвих слів!... І вся ця метушня і суєта, що пожи-рає наше життя, не дає людині звернутися до себе, згадати найосновніше. І так триває до нашого останнього віддиху…

Інколи хвороба жорстоко зупинить наш біг, прикує до ліжка, і ми раптом опинимося відірвані від усезагального бі-гу, нам вдається побути сам-на-сам зі собою. У такі хвилини


ми починаємо думати: «А навіщо ж ми жили? Куди бігли, заради чого поспішали? Звідкіля цей гамір у серці, в дум-ках, навколо? Чи не треба було раніше бодай зрідка шукати для себе кілька хвилин внутрішнього спокою, внутрішньої тиші?» Як може прийти Божа благодать до людини, як може вона зійти на неї і її просвітити, якщо чоловік оглушений і засліплений у своїй гонитві не здає собі справи, куди і наві-що він біжить і чому не чує голосу Божого?

Голос Божий звучить завжди у тиші. Якщо ви хочете його почути, постарайтеся вирвати з доби хоча би кілька секунд. Для цього нам Церква дає правило: кілька хвилин проказати молитви, отямитися і подумати, яким був мій день, що ми-нув, яким буде наступний? Це важливо, так важливо…

Якщо хто хоче довідатися Божу волю, нехай шукає ти-ші. Хто хоче позбиратися з думками і почуттями, шукайте тиші, бо наші думки і почуття розбігаються, не слухають-ся нас. Ми живемо завжди у розсіянні, а справжнє ду-ховне життя людини відбувається лише у зосередженні, у внутрішньому усамітненні. Треба зібрати свої думки і почуття у тихе вогнище в глибині серця, щоб там запану-вала безмовність, у якій Бог прокаже своє слово, звернене до Тебе. Якщо ми не змушуватимемо себе до мовчання, якщо над нами пануватиме життєвий гамір, нескінчен-ний біг, то все наше життя мине на поверхні, без глибини, без духовности, без справжньої зустрічі з Богом.

Ось чому нині нам нагадують про безмовників, ось чому нині Церква закликає нас боротися з пустослів’ям, марнослів’ям, безпотрібною балаканиною, вживанням да-ру мови на шкоду собі. «Положи, Господи, охорону устам моїм і двері огороди губам моїм» (Пс. 140, 3). Ось про це ми молимося, ми просимо Господа, а Він чекає від нас, щоб і ми взяли участь, щоб захотіли цього, щоб ми отри-мали дар Божий – мовчання у тиші Його благословення.

Амінь.



Íинішню неділю Великого посту Церква посвячує па-м’я ті святителя Григорія Палами, який жив багато сто-літь тому і який залишив нам свій великий заповіт. Він, почасти, полягає в тім, що християнин має любити, бе-регти, охороняти, використовувати у своєму духовному житті мовчання.

Святитель Григорій був учень і наставник мовчаль-ників. Для нашого часу це дуже страшна річ – мовчання. Бо ми відвикли від тиші. Наше століття – століття без-конечного шуму. Шумлять натовпи, шумить транспорт, шумить радіо – навколо шум! Це зовсім не так страшно, як ми думаємо. Це нормально, природно, життя минає звичним порядком.

Зараз уже, може, немає такої тиші, яка була тоді, коли не було ані літаків, ані гучних машин, ані потягів. Повер-нути цей первісний час уже не можна. Але понад це саме у наш час шуму, який уже створює труднощі для людської душі, нам треба цінувати тишу, берегти її, берегти ті хви-лини, які ми маємо. Ба більше – нам треба згадувати сло-ва Спасителя, який мовив: «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві тво-єму, що перебуває в тайні» (Мт. 6, 6). Кожен із вас може на собі перевірити силу цих слів Христа Спасителя.

Ми безнастанно говоримо, слухаємо, ми безнастанно в суєті. Але побудьте кілька хвилин у тиші, дозвольте за-тихнути внутрішньому шумові, шумові думок, бурі по-чуттів, і ви побачите, що у цій тиші промовляє сам Гос-подь. Він торкається серця, пробуджує його – і ви справді почуєте голос Божий. Як важливо упродовж доби хоча би кілька хвилин викрасти для тиші, щоб осягнути спокій внутрі свого серця. І це, звичайно, аж ніяк не просто.


Кожен із вас добре знає, як важко нам зібрати докупи свої думки, зосередитися, як важко навіть кілька секунд побути у внутрішній тиші… Щойно зберемося з думками, одразу виникають всілякі марнотні помисли, безплідні, недоречні, гріховні. Все повстає, все накидається на нас, щоб порушити цю тишу і цей спокій. Ось і стається так, що ми, трудячись, щоденно працюючи, полагоджуючи різні справи, не даємо спочинку своїй душі, ми не може-мо зміцнити її, і вона у нас нидіє без мовчання.

Саме тому нині Церква закликає нас подумати про те, який це коштовний дар. У мовчанні Бог промовляє своє слово. Ті, хто обтяжений численними турботами, виді-ляйте час для того, щоб побути з Господом хоч би п’ять хвилин у безмовності. Ті, хто живе самотньо, хто некому-нікабельний – Господь навідався до вас своєю тишею. Ті, в кого язик непогамований, хто багато говорить, хто звик до велемовности, – вчіться погамовувати язик, пам’ятаю-чи про святе мовчання. Не у теревенях, а в тиші прихо-дить у серце Господь.

Ось цьому, дорогі, вчить нас нині святитель Григорій. Саме тому серед інших святих його вибрали сьогодні – як людину, що її ми просимо в молитві:

Святителю Отче Григорію,Навчи нас зосереджености в житті,

Дай нам у серце тишуІ благословенне мовчання,

В якому Господь проказує своє слово.

Амінь.13 квітня 1986 р.



Íині, в другу неділю Великого посту, Церква розгортає перед нами знайому сторінку Євангелія – про зцілення розслабленого. Розслаблений – це людина, що паралізо-вана, яка лежить як небіжчик. І ось її несуть до Господа. Ми всі маємо пам’ятати зі Святого Письма, що чотири людини несли ноші з цим хворим, і, підійшовши до дому, де був Спаситель, вони не могли зайти всередину через великий натовп. Вони намагалися зайти через двері, але не могли, і все ж не відступили! Вони залізли на дах разом із ношами, розібрали його і спустили ноші вниз, у кімна-ту. І далі євангелист каже: «Ісус, уздрівши їхню віру, до розслабленого й каже: сину, відпускаються тобі твої грі-хи» (Мр. 2, 5).

А чи ви ніколи не замислювалися, хто були ці люди, що несли носилки? Бо ж там не сказано, що це були рід-ні діти чи родичі цього розслабленого – мати, батько чи брати… Очевидно, це були просто друзі, може, сусіди. Подивіться, як вони прагнули – не для себе, а для цього хворого. Бо ж не кожен наважиться при всіх вибратися на чужий дах, розібрати його і спустити ноші на мотуз-ках. Напевно, це було дуже незручно і важко, але ці люди будь-що хотіли проникнути туди, де Господь. І в цьому зусиллі, в цьому їхньому старанні Він побачив їхню віру! І не лише віру – основне, звичайно, їхню любов до цієї людини – вони про нього дбали, заради нього старалися, вони чекали його зцілення і вірили, що Господь Ісус може спасти цю людину, що лежала, як живий труп.

Укотре читаючи ці сторінки, я подумав про те, як бу-ває у нашому житті. Я пам’ятаю одну людину, яка теж ле-жала розслаблена, і біля нього був син, і були близькі. Але йому ніхто не простягнув руку помочі. Він лежав, як сміт-тя, як труп, навіть гірше, ніж труп… Холодні, байдужі,


безсердечні люди! Часом так буває щодо дуже близьких людей і, як не прикро усвідомлювати, інколи і щодо рід-ної матері.

А ці люди, про яких ми читаємо у Писанні, були зов-сім інші. Вони так хотіли зцілення цієї людини, ніби вони самі хворі, ніби самі прагнуть піднятися з ложа недуги!

Отож, дорогі мої, тут маємо великий приклад: спа-сатися, жити у прагненні Господа люди можуть лише разом, лише підтримуючи одне одного, лише люблячи і вірячи, простягаючи руку помочі, – і тоді у відповідь простягнеться рука Божа, рука Христова! Ніколи людина его цент рич на, самозакохана, черства не побачить про-стягненої до неї Божої руки. Бо як Він сам визволяє нас із безодні, так Він хоче, щоб і ми допомагали одне одному. І якщо ми не можемо допомогти вчинком, ми можемо до-помогти молитвою. Тому щоденна молитва одне за одного не має бути просто перечисленням імен. Коли ми в храмі читаємо, перечислюючи ваші імена, ми ж не знаємо, за кого ви молитеся. А коли ви молитеся за своїх близьких, рідних, за тих, хто потребує, – молитеся по-справжньо-му, так само наполегливо, як прагнули ці родичі чи друзі розслабленого потрапити в дім до Господа.

Будуть перепони. Ви всі знаєте, що це наша лінь, вто-ма, млявість! Як усе це важко! Нам здається, що ми не мо-лимося, а вантажимо каміння. Але згадайте в ту хвилю, коли вам важко молитися за своїх близьких, згадайте, що, напевно, підняти на дах будинку ноші теж не було легко. Але ці люди отримали винагороду: Ісус побачив їхню ві-ру, Він побачить нашу віру… І всі перепони, врешті-решт, ми усунемо. Господь нам каже: «Стукайте, і відчинять вам» (Мт. 7, 7). Будьте наполегливі в молитві.

Хто з нас не знає, яка розсіяна буває людина, яка слабка, як безконечні життєві справи нас відволікають,


наповнюють наші думки і почуття. Смішно подума-ти, що це ті справи, про які ми завтра не будемо навіть пам’ятати. Безконечне сміття, дріб’язок сповнює наше таке коротке життя, яке, здавалося, ми мали б цінува-ти безмежно! І все це ховає від нас Господа, затуляє не-бо, закриває молитву, як дим з труби, що, здіймаючись, застилає сонячне світло. А що таке дим? Це малесенькі чорні частинки! Ось так і наші гріхи, наша безконеч-на марнота, здіймається і все застилає, і життя наше з християнського стає беззмістовне, суєтне і бездарне.

Отож, лише прагнення до Господа, лише бажання торкнутися до Христа-цілителя може перемогти. Ось зараз піст. Ми намагаємося більше молитися, більше утримуватися. Незначне стримання у їжі – це мізерна, мікроскопічна жертва Богові. І приносячи все це, поста-раймося зосередитися духом і піднести Господеві свою молитву – цього разу одне за одного.

Не за себе, не за своє здоров’я і благоденство, а за сво-їх сестер і братів, за тих, хто дорогий нашому серцю, за них принесіть Господу молитву, як учить нас нинішнє Євангеліє. За них помоліться, щоб Бог благословив їх-ній шлях. За них помоліться, щоб Господь їх підтримав і зустрів! І тоді всі ми, наче тримаючись за руки цією мо-литвою любови, підніматимемося щоразу вище й вище до Господа. Ось основне, все решта додасться. Ось найсуттє-віше в нашій вірі, у нашому житті. І тоді Ісус, бачачи нашу віру, скаже нам усім і їм, за кого ми молилися, і нам, за кого вони помолилися, скаже нам усім:

«Дитино, прокинься, встань від свого сну і недуги, від розслаблення, від духовного паралічу! Встань! Проща-ються тобі гріхи твої».

Амінь.15 березня 1987 р.

На акафіст до Христових Страстей

Íині ми молимося біля Ісусового хреста. Хоча ще на-дійде час, коли знову для нас із вами оживуть усі події Страсного тижня: Господь на Тайній вечері, Господь у Гетсиманському саду, на суді архиєрейському і на суді Пилата, Господь на хресті в гробі. Але зараз до того, поки цей час не настав, Церква у Хрестопоклонну неділю, що наближається, тобто на наступну неділю, виносить хрест, щоб ми не занепали на дусі, бачачи за час великопосно-го покаяння свою слабкість, свої гріхи, свою нездатність здолати все те, що чинить нас не дітьми Божими, а дітьми темряви. Ми згорбилися під тягарем своїх немочів, не-наче важкий камінь на нас навалений, а на нього зверху кладуть ще і ще.

Ми всі з вами приходили до сповіді, щоб принести Господеві свої гріхи, і потім знову приходили. І знову, наче з невичерпного чорного джерела, всі знову і знову приносили гріхи.

Як важко боротися з ними, як важко їх долати! І як передчасно думати, що ось від цього гріха ми відпали. Ро-ками ми стоїмо тут, усвідомлюючи свою недосконалість. І от Церква, зобразивши перед нами хрест Ісуса, нагадує нам, що є шлях спасення, що є у нас надія! І вона полягає в Тому, кого ми істинно називаємо нашим Спасителем.

Сказав Він якось дивні слова. Дивні… Сказав Він їх, коли люди осуджували Його за те, що Він спілкувався


з грішниками, і казали Йому: чому Ти ходиш по домах оцих нечестивців?! І тоді Спаситель відповів: «Я прийшов не до праведних, а до грішних». Він прийшов до нас, ви-брав нас – найслабших, негідних. І прийшов не для того, аби ми, пізнавши Його, далі продовжували бути грішни-ками, а прийшов для того, щоб ось цей непосильний тя-гар наших гріхів узяти на себе. І саме так каже нам Святе Письмо: «Людина оправдується не ділами закону, а через віру в Ісуса Христа» (Гал. 2, 16).

Тож як Він «оправдав» нас, як спас? Він, чистий, при-йшов у нашу нечистоту. Він, усемогутній, став серед нас, як немічний. Він, праведник, двічі засуджений людським судом як злочинець! У Ньому все було прекрасне! Він був досконалий чоловік і істинний Бог у плоті. Його пошма-тували батогами! Його намагалися принизити важкими зневажливими насмішками і бичуванням. Можна сказа-ти, що страждати наш Господь почав із того моменту, ко-ли Він народився на світ, коли Він став немовлям. Бо Він зазнав усієї гіркоти!

Боже Царство, Божий мир перебуває високо понад будь-яким злом і стражданням. І Він прийшов у наше ни-це місце, де живе ворожнеча, хвороба, неміч, смерть. І Він посеред цього жив, жив серед звичайних людей, таки не-гідних, як ми з вами. Ось коли розпочалося Його страж-дання. Він узяв на себе гріхи кожного з нас. Скільки людей було на світі за час існування людства: тисячі, мільйони, мільярди. І в кожного гріхів – гори. Хто може це підняти, щоб ми не загинули під тягарем малих і великих гріхів? Є лише одні могутні рамена, які взяли на себе весь цей тя-гар, – ті самі рамена, які за нас розпростерлися на хресті!

Ось чому Господь – наш Спаситель. Ось чому лише до Нього одного прибігають усі. До Нього взиває Пречиста Мати, до Нього взивають праведники і святі, до Нього взиває свята Церква, до Нього взиває кожен із нас!


Немічні, найостанніші –Всі ми простягаємо руки до Тебе,

До Того, хто розпростер свої руки на древі.Ти наш Спаситель,

Ти один можеш згладити,Скасувати нашу гріховність.

Ти один можеш нині нас преобразити.І якщо ми віримо в Твою спасенну силу,

Тоді й ми очистимося Тобою!Відродіться, каже Господь, силою мого Духа. «При-

йдіть до мене всі втомлені й обтяжені» (Мт. 11, 28). Ось, дорогі мої, який голос звучить із хреста. А хіба ми не втомлені, хіба ми не обтяжені всім життям? І Він ка-же: «…Я облегшу вас», – дасть полегшу, заспокоїть тих, хто перебуває у постійній тривозі, у постійному сум’ят-ті. «Навчіться від мене», – каже Він. Бо без цього ми не можемо до Нього прийти, лише – навчаючись у Нього! А для того, щоб навчатися, треба знати, який Він. І то-му свята Церква дає нам образ Розп’ятого, і вона ж дає нам святе Євангеліє, щоб ми побачили, яким являється перед нашими очима наш Господь Спаситель. Утім, Він сам каже: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем» (Мт. 11, 29).

Як це нам важко! Хто з нас лагідний? Хто з нас сми-ренний? Скільки в нашій душі сум’яття, гордині, озло-блення, образ, претензій – чого лишень немає в нашому серці! І тому не знаємо ми спокою. Ні вдень, ні вночі – завжди в тривозі, у сум’ятті, завжди невдоволені.

А нам з хреста Господь відказує: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим» (Мт. 11, 29).

Амінь.15 лютого 1987 р.

Хрестопоклонна неділя


Ïерші християни дуже любили на стінах своїх храмів зображати Мойсея в пустелі, бо для Христової Церкви він був прообразом спасення.

Святе Письмо оповідає, що після того, як ізраїльтяни на чолі з Божим пророком Мойсеєм, перейшовши Черво-не море, спасалися від рабства, вони зайшли в безводну і грізну пустелю, яка багатьом видалася значно страшні-ша, ніж рабство, пригнічення, підневільна праця. І ось день, тиждень, місяць ідуть вони по неймовірній спеці, серед каміння, серед випалених рівнин, серед скал. Лю-ди гинуть без води, і нема ні джерела, ні краплини во-логи; море залишилося позаду, на розпеченому небі – ні хмаринки, а дорога до Святої гори, куди вони прямують, далека, та й ніхто не знає, скільки ще верст іти ось так, ранячи ноги аж до крови.

І раптом – маленький кущик, а біля нього – джерело. Люди накидаються на нього, хочуть пити і тут-таки ви-пльо вують цю воду – вона гірка, як морська. А в тих зем-лях, очевидно, були поклади соли, і вони робили воду непридатною, а це джерело називалося «мера» – гіркота. Уявіть собі: вже зблиснула надія, у розпеченій пустелі – свіжа вода, прохолодна, що б’є з-під землі. Але вона гірка, її неможливо пити… І люди почали плакати з досади і від-чаю. І тоді пророк Мойсей занурив у воду дерево, потримав його там, і поступово вода стала придатна до споживання.


Це оживлення джерела, яке було отруйне, нагадує нам про інше дерево, яке височіє посеред нашого життя, – про де-рево хреста. Нині ми стоїмо перед його зображенням. Дерево хреста міняє гіркоту життя на чисту, прохолодну живу воду спасення, що походить від Господа. Недаремно Він сказав – ви нині чули в Євангелїі, – що багато з тих, які тут стоять, по-бачать Царство Боже, що прийшло в силі. Царство Боже при-ходить через хрест Христа, через Його безмежну, всеохопну любов. Царство Боже – це мир, світло і спасення Христа.

Але можна перебувати біля цього джерела і не черпати з нього, можна ходити поряд – і вода життя однаково буде гірка, якщо ми житимемо по-старому: в егоїзмі, в марнотно-сті, в гордині, в осудженні одне одного. Якщо ж ми хочемо, щоб вода спасення торкнулася нашого серця і оживила його, ми мусимо намагатися твердо відкинути осудження і пиху, і ненависть, і злобу, і брехню – все, що отруює наше життя. Тоді все буде нам свідчити про Нього, про Господа нашого.

І зранку, знайшовши бодай одну хвилинку серед зви-чайних буденних справ і вставши перед Його ликом, ти відчуєш, як Він дивиться на тебе з любов’ю і закликає тебе трудитися. Благословення Боже з тобою у праці щохви-лини в житті. Царство Боже, яке приходить у силі, оселя-ється в серці, бо Христос сказав: «…Царство Боже є між вами» (Лк. 17, 20), – візьми, піди і пий живу воду Царства Божого. А ми стоїмо, як давні ізраїльтяни, біля цього дже-рела, і вода здається нам гіркою, бо немає у нас сили віри, яка перетворила би цю воду з гіркої на живу. Гірка вода нуд-ного, одноманітного, сповненого монотонних днів життя тече і поглинається піском, і немає надії, і немає проблиску, і немає спасення – занепад, хвороби, немочі, розчаруван-ня, озлоблення, холодність серця, беззмістовність життя – ось «мера», гірка вода нашого буття без Ісусового хреста.

Але якщо є у нас хрест і якщо є у нас віра, тоді все зміню-ється, тоді кожна хвиля у Його присутності, і Він торкається


нашого серця... Лише тоді прозвучить молитва, безмовна чи словесна – будь-яка – вона рветься з серця благодаренням, захопленням і любов’ю Божою, бо з нами Господь. Він до нас прийшов і нас сповнив своєю благодаттю, нас, непридатних, немічних і негідних, нас відвідав.

Жива вода Слова Божого, хреста Ісуса тече до нас, щоб нас відновити, нас оживотворити і дати нам сили йди до-рогою далі.

Амінь.


Íині у половині посту Церква виносить нам зображення Ісусового хреста, щоб показати нам, що життєвий шлях християнина завжди проходить під тінню хреста. Звідти він черпає і силу, і надію, і дороговказ.

Якщо ми з вами, підходячи до будівлі, бачимо на ній хрест, то знаємо, що це – християнський храм. Якщо ми бачимо на людині хрест, ми знаємо, що ця людина – хри-стиянин чи принаймні хоче ним бути. Якщо ми бачимо могилу, над якою стоїть хрест, ми знаємо, що ці люди хо-тіли по-християнському провести свого близького в ін-ший світ. Апостол Павло називає християнське вчення, вчення євангельське «словом про хрест».

Нині ми з вами чули євангельські слова про хрест, які сказав сам Господь Ісус. Він каже нам: «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мр. 8, 34). Отже, у цих словах зосереджене все християнське життя, в них ска-зано все, що треба. «Візьми свій хрест і йди». Лише в ці слова треба заглибитися, їх треба правильно зрозуміти,


бо вони говорять про життєву дорогу. Це не просто якісь поради і настанови, це безпосередня відповідь, що має робити людина, щоб вона справді була християнином чи йшла християнською дорогою: «Візьми свій хрест і йди».

Декому здається, що будь-яке випробування, будь-яка хвороба, будь-яка неміч, будь-яка важка трагічна обста-вина – вже хрест. Часом ми з вами навіть так кажемо, що для мене хрест – це хвороба, мій хрест – це мої життєві труднощі. Вони можуть стати хрестом, але, загалом, це не зовсім воно. Господь каже: «Візьми свій хрест…» Ми ж не беремо свої недуги, ми ж не обираємо собі неприємності, ми не спроможні змінити багато чого. «Візьми» – це оз-начає, що ти сам чи сама добровільно приймаєш те, що в життя своє добровільно, свідомо приводиш, – ось про що безпосередньо говорить нам Господь.

«Візьми свій хрест і йди…» Тоді ми запитаємо: «Гос-по ди, що ж означає хрест?» А хрест, його не відняти від Того, хто помер на хресті. Його не відняти від самого Гос-по да. Так, Він страждав, так, Він помер, але заради чого Він страждав і помер? Заради любови до людей? Він сам сказав, що Він прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити людям. Він послужив їм словом, послу-жив їм усією своєю істотою, все віддав для людей, і на-віть своє життя, щоб Кров’ю своєю змити людський гріх і відкрити всім, хто повірить у силу спасаючого хреста, дорогу до Христового Царства.

Отож хрест – це любов Божа до нас, хрест – це служін-ня Христове нам, хрест – це Христос, що віддав себе нам. І якщо Він каже: «Людино, візьми і ти свій хрест», – це оз-начає і ти послужи іншій людині, віддай їй свою любов, свої сили, наслідуй мене, йди слідом за мною, тоді ти будеш моїм послідовником. Ось у чому основний зміст слів Хрис-тових: «Візьми свій хрест», тобто обери в своєму житті лю-бов-служінння, труд заради людини, серце, подароване


ближньому. Лише той, хто віддає своє серце ближньому, наслідує Господа Ісуса і йде за Ним, йде по Його хресній дорозі. Ось зрозумілі слова, ось те, що нам відкрите.

Але ми запитаємо: «Господи, та де ж нам узяти сил, щоби йти цією дорогою?». Бо ж ми звикли собі служити, собі догоджати, про себе турбуватися найбільше. Кожен із нас наче скутий, зв’язаний…

І тоді Господь обертається – Він, що йде попереду і несе хрест, – обертається і каже: «Я дам вам цю силу». Він може дати нам цю силу, нам треба лише йти слідом за Господом і дивитися на Його спасительний хрест, який кожного може перетворити справді в Його служителя!

Той, хто шукає, – той знаходить, хто стукає, тому від-чинять. Відчинить Господь, і Він дасть цю силу. Отже, можемо ми піти цим шляхом, можемо досягнути мети Христовою силою. Ось чому хрест завжди з нами, ось чо-му він присутній на наших храмах і на наших могилах. Найдорожче, найсвятіше зображення для християнина – це хрест. Він нагадує нам про все: і про любов Божу, і про страждання Христа заради нас, і про силу спасаючу, і про те, куди і як ми маємо йти.

Господь не обманює. Він є істина, і якщо ми слухати-мемося Його голосу, якщо старатимемося йти по Його хресній дорозі – по дорозі служіння і любови – тоді ми здобудемо ще й радість Його воскресення, бо Він страж-дав, помер і був похований, але Він воскрес. Бо любов не гине, правда не гине, сила Господня не гине, бо, як каже апостол, смерть не могла Його втримати. І якщо ми, слабі і немічні, будемо причасниками Господньої сили, то і нас смерть не втримає, і ми з вами уже тут, у цьому житті, відчуємо передсмак незаходимого Христового Царства.




Ïосередині Великого посту, в день почитання хреста Ісу-со во го він здіймається над нами, нагадуючи про ту вели-ку силу, яка підтримує нас на дорозі до Бога. Цього дня Церква наводить слова Христа про все людське життя, про життя християнина, і вони показують нам, як далеко ми від того, до чого кличе нас Господь.

Кожен із нас знає, яке сильне у нас самолюбство, егоїзм, бажання послужити і догодити собі. Найосновніший ідол, якому ми кадимо і служимо, найбільше наше поганство – це почитання себе. Передовсім утвердити свою волю, своє бажання, свої прагнення, себе самого, а вже потім – волю Божу і волю решти людей. Це – перша риса людини, що не має Духа Божого, – риса самопоклоніння і егоїзму.

Друга риса – це марнотність. Подивімося, як мало часу ми відводимо роздумам про вічне, як мало часу відводимо на молитву, на Слово Боже! З доби нам ледве що вдається викроїти кілька хвилин для молитви. Де наші помисли, де наші пристрасті, наші почуття, де наші інтереси, що нас найбільше вабить?! Поверхневе, порожнє, дочасне. Воно так займає нас, що вже для Бога залишається лише дещиця! І ми це добре знаємо навіть по церкві, бо ж, приходячи сюди, ми сповнені думками, що скеровані на безконечні щоденні справи. Марнота стає хворобою, яка повністю нас поглинає!

А як ми свідчимо про свою віру серед інших людей? Часто нам буває навіть соромно сказати про свою віру, не те щоб по-справжньому свідчити про неї. Багато в кого бували випадки, коли відмовлялися, зрікалися, сороми-лися своєї віри.

Виходить, що, подивившись на себе, ми бачимо, що ми зусі біч наче обплутані брехнею, власною негідністю, скуті своїми немочами. І після цього називаємо себе християнами.


Як безмежно далеко від нас Царство Небесне, як без-межно далеко від нас блаженство святих і благословення Господнє, те світло, яке Господь нам обіцяв! Ось так ми й живемо: в марноті, в бездуховності, в егоїзмі, в турботах, у безнастанних турботах, служачи мамоні і собі. Мамо-на – це бог золота і багатства. Звичайно, ніхто з нас не має якихось особливих багатств. Але зовсім не треба їх ма-ти, щоб усім своїм серцем чіплятися за них, прив’язатися до якихось дочасних речей, усе в них вкласти, всі сили своєї душі.

Ось так виглядає наш портрет, наш образ. А тепер по-слухаймо, що каже нам Господь. Він неначе за всіма цими пунктами скеровує нас у іншому, протилежному напрям-ку. Я ще раз зачитаю вам ці кілька рядків, які нині звуча-ли під час служби:

Господь каже: «Коли хтось хоче йти за мною, хай зре-четься себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе. Бо яка користь людині здобути світ увесь, а зана-пастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу? Хто, отже, буде соромитися мене й моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоро-миться і Син Чоловічий, коли прийде у славі Отця свого з святими ангелами» (Мр. 8, 34-38).

І сказав їм: «Істинно кажу вам: Є деякі з отут присут-ніх, що не зазнають смерти, аж поки не вздріють Царства Божого, що прийде у могутності» (Мр. 9, 1).

Перший закон, який дає нам Господь: треба залишити все минуле. «Зречися себе самого!» – каже Господь, при-пини носитися зі собою, припини думати лише про се-бе, бажати добра лише для себе! Подумай бодай на мить про людей, що довкола, про Господа, який тебе сотворив.


«Зречися себе самого!» – лише у самозреченні людина стає християнином.

«Візьми на себе хрест свій», – це означає зносити труд, страждання за інших. «Хрест» – це не кожне лихо, не кожна хвороба, не кожна скорбота. Бо ж хрест Господь ніс за людей, отже, й ми, якщо ми несемо якийсь хрест, ми служимо іншим людям, віддаємо себе ближнім, тобто тим, хто перебуває поряд.

«Йди слідом за мною», – каже Господь. Він, що всьо-го себе віддав служінню Небу і людям, всього себе віддав Отцеві і своїм братам, Він навчає так само йти за Ним, віддавши своє серце Богові і людям.

І далі Господь каже нам про марноту, в якій ми топи-мося, яка буквально заполонила кожну секунду нашого життя. «Яка користь людині здобути світ увесь, а занапас-тити свою душу?» Кожен із вас знає, як справедливо збу-ваються ці слова Господа в наших долях. Ось уже скільки років минуло, відколи закінчилася війна, – 35 років6; зви-чайно, жити стало легше, умови життя змінилися. Але це не означає, що в наших родинах настав мир, це не озна-чає, що від цього ми стали кращі. Отже, можна вдоскона-лити своє життя, мати комфортніші умови для нього, але водночас бути нещасливими і тонути в гріхах…

Подумайте, згадайте про те, якими добрими, самовід-даними, чесними бували люди у важких життєвих обста-винах, а от у спокої і благоденстві людина часто падає, збивається з дороги. І ось вона – правота слів Господа. Все здобула людина, і хоче здобути ще більше, хоче поко-рити і завоювати весь світ, але який з цього хосен, якщо при цьому людина нашкодила своїй душі. Душа – пере-довсім. Передовсім – серце людини.

6 Проповідь звучала у 1980 р.; йшлося про Другу Світову війну. – Прим. ред.


Господь каже нам про потребу свідчення. «Хто, отже, буде соромитися мене й моїх слів перед цим родом пере-любним та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий».

Ось ми покидаємо храм у неділі і в празники – що ми приносимо у світ, що довкола нас, у наші родини, людям, з якими ми живемо і з якими зустрічаємося? Там маємо по-стійно собі нагадувати, ніколи, ні на день не забувати про те, що кожен із нас неначе несе позначений на собі хрест.

Ви йдете з церкви, і на вас хрест, ось так, як зараз на мені; хоча ми носимо його просто на грудях, але люди ба-чать, що ми йдемо з храму! Що ми несемо, добро чи зло? І нам справді деколи соромно зізнатися, що ми христия-ни, бо немає у наших учинках свідчень того, що ми ви-конуємо Господній закон. Ми виконуємо його погано і навіть знаємо його погано.

Здавалось би, який печальний розрив між тим, що Гос подь нам дає, і між нами! І все ж таки Він нас підбадьо-рює і каже: «Серед вас є такі, хто ще до смерти побачить Боже Царство, що прийшло в могутності». Це аж ніяк не означає, що людина доживе до кінця світу. Це означає, що тут, нині, можна осягнути й отримати спасення – від-чутно, на дотик дізнатися, що таке Божа рука, яка тебе підносить! Пізнати, що таке Його благословення і Його любов! Пізнати, що таке Його цілюща сила, коли остан-нього грішника, отупілого, ослаблого, що не має жодної можливості ступити крок до Божого Царства, Він витя-гує з прірви, якщо лише почує: «Господи, поможи мені!» Ось тоді ми пізнаємо, що таке «Боже Царство», що нині прийшло в могутності!

У молитві і в доторку благодаті ми пізнаємо це Цар-ство, не в далекому майбутньому, а в нашому житті, тут і тепер. Про це нам треба молитися, до цього маємо праг-нути, щоби, ще не зазнавши тілесної смерти, пізнати, що


таке дія Духа Божого і Його благодаті. Про це молитиме-мося безнастанно.

Тоді для нас скорбота стане радістю, страждання – хрестом. Тоді печаль наша обернеться на радощі. Тоді справді випростаються наші плечі, і ми будемо на землі Твоїми свідками, Господи, такими, щоб світ подивився на нас і сказав: ось ідуть люди, що знають тайну щастя, тайну життя, які дізналися, як жити по-справжньому, які мають те, чого не маємо ми, хоча весь світ у наших руках.

Ось про що нам треба молитися, про що просити у цей день, коли перед нашими очима хрест Христа, хрест Спасителя, який визволив нас і дав нам через свою Кров спасення і Царство Небесне тут, на землі.



Âеликий піст – це час, коли ми з вами неначе знову роз-починаємо шлях свого християнського життя, неначе знову даємо Господу обіцянку, засвідчуємо своє бажання йти тим шляхом, який Він нам заповідав. Піст є час, коли ми озираємося назад, коли зважуємо своє життя перед Господом, коли ми перевіряємо своє сумління, коли все неначе промивається у нашій душі – через роздумуван-ня, покаяння, прагнення до нового життя.

І на кожен день Великого посту, а понад те – під час кожного богослужіння Церква дає нам для роздумів ду-же важливі фрагменти з Євангелій і з Апостола. Нині ви чули слово Господнє: «Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу?» (Мт. 16, 26).

Святого Духа


Êоли храмову сторожу, солдатів, що охороняли порядок у домі Божому, начальство храму послало схопити Госпо-да, вони повернулися ні з чим, вони не могли накласти на Нього руки. І коли їх строго запитали: «Чому ви не при-вели Його?», ті відповіли: «Ніхто не говорив так, як цей чоловік» (див. Йо. 7, 44-46).

Якась сила була у словах Христа Спасителя, але не було цієї сили у словах Його учнів, бо у Ньому промовляла Бо-жа могуть, а у них – людська неміч. І навіть тоді, коли учні наяву побачили Прославленого, вони у страсі заховалися, зачинили свої двері, все одно не вірили, сумнівалися. На-віть, коли бачили Його в Галилеї на горі, як оповідає єван-гелист Матей, одні поклонилися Йому, а інші засумнівали-ся, вирішивши, що це – привид. Але через кілька тижнів на празник П’ятдесятниці все змінилося. Минуло не більше, ніж місяць після того, як Господь помер на череп-місці пе-ред усіма і воскрес, явившись лише вірним. І ось – шум ве-ликий, голоси збентеження, виходять із дому Ісусові учні і перед усім натовпом свідчать про Христа Прославленого.

Усе в них перемінилося: страху – наче не було, про-мовляють так, що всі розуміють, навіть ті, що прийшли з далеких країв і погано розуміють місцеву мову, а проте їхні слова доходять до кожної людини. Чому так? Що від-бувається? Бо Божественна Господня сила прийшла до них. Не через людськість, не через тіло і кров, а саме че-рез Дух Божий вони могли свідчити і відверто говорити:

237 Святого Духа

«Його, Ісуса, Бог воскресив з мертвих, ми всі – свідки цьо-го». Важливе слово, яке ми маємо вкласти у наше серце,– свідки. Кожен християнин – свідок Божий. Подумайте над тим, що таке свідок у нашому буденному житті. На суді це той, хто має правдиво розповісти про те, що він бачив і що чув, чесно і правдиво розказати про те, що йому відомо по-справжньому. Бувають лжесвідки, бувають наклепни-ки, але істинний свідок говорить лише правду, і не просто правду, а правду, яку він добре знає.

Отож, сила християнського свідчення в тім, що ми говори-мо про Господа, якого знаємо, про благодать, яку ми пізнали, про благословення, яке ми пережили, про віру, яка є в нашо-му серці. Якщо немає у нас Духа, якщо немає у нас тої сили, то ми погані свідки. Апостоли казали: «Його воскресив Бог, і ми свідки цього». Бо вони це знали, наяву побачили, пережили.

Причащаючись Чесних Дарів, у молитві звертаючись до Господа, хіба ми не торкаємося до Нього? Будь-яка правдива віра є дотик до Господа, а якщо цей дотик був до Бога живого, до Прославленого Христа, що нас спас, то, отже, ми можемо чесно і відважно свідчити перед світом про наше уповання, про нашу надію і нашу радість. Наша радість – Господь, що полюбив світ, що спасає кожну людину і шукає кожну душу, якщо вона заблукала. І ми не просто кажемо це з чужих слів, а ми мусимо бути свідками Його Духа, свідками Його сили.

Молитимемося нині про основне, про те, щоб Дух Гос подній, який нам обіцяли, обіцяли кожному, прийшов до нас і торкнувся нашого серця. Щоб ми не говорили даремно, а говорили з досвіду серця, що ми знаємо нашо-го Господа, що нас торкнувся Дух Христовий, Дух Божий і тому ми маємо право промовити: «Так, ми знаємо То-го, кого полюбили, хто нас полюбив, спас і дарував нам життя вічне». До Нього ми всі взиваємо: «Царю небесний, Утішителю, Душе істини… прийди і вселися в нас».

Амінь.29 травня 1988 р.

Çì³ñò

ВIД ВИДАВЦЯ ............................................................................ 5

ДВАНАДЕСЯТI ПРАЗНИКИ ................................................. 7Початок церковного року .................................................. 9Різдво Пресвятої Богородиці ......................................... 13Воздвиження Чесного

і Животворящого Хреста Господнього ................. 17Введення в храм Пресвятої Богородиці ...................... 24 Початок Різдвяного посту ...............................................31У передчутті Христового Різдва .................................... 34Христове Різдво ................................................................. 37Стисле привітання отця Олександра,

звернене до парафіян Стрітенського храму після прочитання послання патріярха. ................ 39

Навечір’я Йордану ............................................................. 40Хрещення Господнє .......................................................... 45Стрітення Господнє........................................................... 49Благовіщення Пресвятої Богородиці ........................... 57Преображення Господнє ................................................. 60Успення Пресвятої Богородиці ...................................... 71

ВЕЛИКОДНIЙ ЦИКЛ ............................................................. 75Підготовчий період ......................................................... 77

«Відчини мені двері покаяння, Життєдавче» ...... 77Навернення Закхея ..................................................... 80Про митаря і фарисея................................................. 83Про блудного сина ...................................................... 90Про Страшний суд ...................................................... 95Неділя прощення ...................................................... 105

239 Святого Духа

Великий піст .................................................................... 108Неділя православ’я ................................................... 108Неділя святителя Григорія Палами ..................... 112На акафіст до Христових Страстей .......................119Хрестопоклонна неділя ........................................... 122Неділя преподобного Йоана Ліствичника ..........141Неділя преподобної Марії Єгипетської ............... 145«Прокиньсь, о сплячий…» ..................................... 162Вербна неділя ............................................................. 165На акафіст до Христових Страстей ...................... 172

Страсний тиждень ..........................................................176Великий четвер ...........................................................176Велика п’ятниця .........................................................181Про те, як Симон Киринейський ніс хрест ........ 185Велика субота ............................................................. 188

ВІД ВЕЛИКОДНЯ ДО П’ЯТДЕСЯТНИЦІ ....................... 191На Пасху ............................................................................ 193Неділя Томи ...................................................................... 194Неділя жінок-мироносиць ............................................ 196Про Никодима і Йосифа Ариматейського ................ 203Про розслабленого .......................................................... 206Про самарянку ................................................................. 209Про святих рівноапостольних .....................................217

Кирила і Методія в Неділю про сліпонародженого .......................................217

Вознесення Господнє ...................................................... 221Неділя святих Отців ....................................................... 225П’ятдесятниця. Пресвятої Тройці ............................... 229Святого Духа ..................................................................... 236

Науково-популярне видання

Протоєрей Олександр Мень

ПРОПОВІДІ НА ЦЕРКОВНИЙ РІК

Богословський редакторОля Жаровська

Технічний редакторУляна Густей

Підписано до друку 23.12.13. Формат 84x108/32.Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 12.6.

Ум. фарбовідб. 13.0. Обл.-вид. арк. 8.8.

ТзОВ Видавництво «Свічадо»(Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001)

79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22.Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08

e-mail: [email protected], url: www.svichado.com

Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.)

вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.

Documents

Олександр Мень. Проповіді на церковний рік