Аналітичний огляд правил та судової практики Європейського Союзу

ДОСЛІДЖЕННЯ

Аналітичний огляд правил та судової

практики Європейського Союзу

щодо економічної діяльності громадян третіх країн в ЄС

Українсько-Європейський дорадчий центр з питань законодавства - Етап V

Проект виконується UPMF у консорціумі з PAI, FIIAPP, Louis Berger SAS, KLC та HRTA

Проект фінансується Європейським Союзом

Вул. Антоновича, 102‐104, Тел.: +38044 581 55 83 03150, м. Київ, Україна Тел./факс: +38044 581 58 19 http://www.ueplac.kiev.ua Ел. адреса: [email protected]

2

Проект виконується UPMF у консорціумі з PAI, FIIAPP, Louis Berger SAS, KLC та HRTA

Українсько-Європейський дорадчий центр з питань законодавства - Етап V

EuropeAid/127777/C/SER/UA

Проект фінансується Європейським Союзом

ДОСЛІДЖЕННЯ

«Аналітичний огляд правил та судової практики Європейського Союзу

щодо економічної діяльності громадян третіх країн в ЄС»

«Ця публікація була здійснена за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу».

«This publication has been produced with the assistance of the European Union.

The content of this publication does not necessarily reflect the views of the European Union».

Київ, грудень 2010 р.


3

ЗМІСТ

КОРОТКИЙ ОПИС РОБОТИ .............................................................................................................. 4

1. ВСТУП ............................................................................................................................................... 6

1.1 Відсутність уніфікованої законодавчої бази щодо строків та умов ....................................... 6

в’їзду та проживання у ЄС ............................................................................................................... 6

1.2 Напрямки формування політики ЄС ......................................................................................... 7

2. УМОВИ В’ЇЗДУ ГРОМАДЯН ТРЕТІХ КРАЇН В ЄС З МЕТОЮ

ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ .................................................................................................................... 8

2.1 Процедури та умови видачі довгострокової візи (віза категорії D) ....................................... 8

2.2 Дозволи на проживання та роботу для громадян третіх країн ................................................ 9

3. УМОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЛЯ РІЗНИХ КАТЕГОРІЙ

ГРОМАДЯН ТРЕТІХ КРАЇН ............................................................................................................. 10

3.1 Громадяни третіх країн, які розпочинають оплачувану діяльність в державах-членах ЄС10

3.2 Громадяни третіх країн, які розпочинають оплачувану самозайняту діяльність в

державах-членах ЄС ........................................................................................................................ 11

3.3 Громадяни третіх країн, які здійснюють наукове дослідження в державах-членах ЄС .... 12

3.4 Громадяни третіх країн, які влаштовуються на висококваліфіковану роботу в державах-

членах ЄС ......................................................................................................................................... 13

3.5 Громадяни третіх країн зі статусом довгострокового резидента .......................................... 15

3.6 Об’єднання сімей громадян третіх країн ................................................................................ 18

3.7 Громадяни третіх країн, які стали жертвами торгівлі людьми в державах-членах ЄС ...... 20

3.8 Громадяни третіх країн із статусом біженця в державах-членах ЄС ................................... 20

3.9 Громадяни третіх країн, які легально працевлаштовані у компанії, заснованій у державі-

члені ЄС, при відрядженні в рамках надання послуг (Директива 96/71) до іншої держави –

члена ................................................................................................................................................. 21

4. МІНІМАЛЬНІ СТАНДАРТИ САНКЦІЙ ПРОТИ ПРАЦЕДАВЦІВ ТИХ ГРОМАДЯН ТРЕТІХ

КРАЇН, ЩО НЕЛЕГАЛЬНО ПЕРЕБУВАЮТЬ В ЄС ...................................................................... 22

5. ПИТАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ГРОМАДЯН ТРЕТІХ КРАЇН.................................... 24

6. ДОГОВОРИ МІЖ ЄС ТА ТРЕТІМИ КРАЇНАМИ ЩОДО В’ЇЗДУ ТА

ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ В ЄС ........................................................................................................ 26

6.1 Двосторонні договори між ЄС та ............................................................................................. 26

державами-членами ЄЕП/країнами-кандидатами ........................................................................ 26

6.2 Угоди про партнерство, співробітництво та асоціацію ......................................................... 27

7. ПОДАЛЬШІ ПЕРСПЕКТИВИ ТА ВИСНОВКИ .......................................................................... 29

7.1 ПЕРСПЕКТИВИ ........................................................................................................................ 29

7.2 ВИСНОВКИ ............................................................................................................................... 35


4

КОРОТКИЙ ОПИС РОБОТИ

З огляду на те, що значна кількість українців вже працюють та мають намір працювати в ЄС, вирішення питання їх пересування та правовий статус є одними із центральних та неминучих питань на порядку денному Уряду України. Більш того, на думку наших українських колег, ефективне виконання даних завдань передусім вимагає прийняття та застосування належних правових інструментів. У зв’язку з цим UEPLAC отримав запит щодо надання експертної підтримки Кабінету Міністрів України, а саме підготовки огляду правил ЄС щодо здійснення економічної діяльності громадянами третіх країн у ЄС.

У світлі цієї роботи під економічною діяльністю громадян розуміється їх економічно активна діяльність в межах ЄС, що охоплює отримання дозволу на в’їзд до ЄС, правові умови перебування, працевлаштування, підприємницької або самозайнятої діяльності, в тому числі надання послуг, а також їх соціальні права в державах-членах ЄС.

Метою даного огляду є надання аналітичного дослідження щодо правового статусу громадян третіх країн, які мають намір здійснювати економічну діяльність в ЄС, зокрема стосовно наступних аспектів: вільний рух осіб, основні принципи доступу до ринку праці, умови надання громадянам третіх країн дозволів на здійснення економічної діяльності у ЄС; бар’єри та перешкоди працевлаштування у ЄС та окремі питання соціального забезпечення, що стосуються даної теми.

В даному огляді здебільшого розглянуто правові інструменти, на підставі яких громадяни третіх країн можуть легально в’їжджати на територію ЄС та розпочинати там економічну діяльність. Крім цього, метою даного доробку є також надання попередньої методологічної підтримки відповідним органам державної влади України для подальшого впровадження ними механізмів, необхідних для належного застосування вищезгаданих правових інструментів задля управління легальною трудовою міграцією, забезпечення можливостей та трудових прав для своїх громадян в ході їхньої трудової діяльності в ЄС.

При підготовці даного огляду було використано наступну методологію:

(i) По-перше, було зібрано усі чинні джерела acquis ЄС щодо громадян третіх країн, які мають намір здійснювати економічну діяльність в ЄС. За цей період було опрацьовано значну базу законодавства, що містить:

Загальні положення Договору про ЄС;

Політика зовнішніх відносин ЄС з третіми країнами;

План політики легальної міграції;

Ухвалені директиви та регламенти ЄС, які вже імплементовано або які перебувають в процесі імплементації;

Інструменти ЄС щодо подальшого розвитку правової та інституційної бази щодо здійснення економічної діяльності в ЄС громадянами третіх країн;

Двосторонні та багатосторонні угоди між ЄС та третіми країнами (зокрема угоди про партнерство та співробітництво, угоди про асоціацію, угоди про вільну торгівлю), які містять положення щодо умов праці.

(ii) По-друге, детально проаналізовано чинні джерела acquis ЄС з метою визначення категорій осіб, які мають право здійснення усіх основних видів економічної діяльності в ЄС.

(iii) Більше того, в даному огляді також коротко описано умови в’їзду громадян третіх країн на територію ЄС з метою працевлаштування.

(iv) Розглянуто відповідні питання соціального забезпечення з метою визначення потенційних бар’єрів та висвітлення відмінностей між здійсненням легальної та нелегальної економічної діяльності.


5

(v) Також було підготовлено висновки та огляд перспектив подальшого розвитку політики та законодавства ЄС в цій сфері.

Зазначену методологію було застосовано з метою визначення усіх основних питань щодо статусу громадян третіх країн, які мають намір працювати у ЄС, а також особливих умов, що застосовуються до кожної категорії таких осіб.


6

1. ВСТУП

1.1 Відсутність уніфікованої законодавчої бази щодо строків та умов

в’їзду та проживання у ЄС

Прогрес розвитку політик Європейського Союзу у сфері міграції громадян третіх країн до ЄС з метою працевлаштування можна вважати незначним.

З огляду на те, що основною метою Європейського економічного співтовариства було створення єдиного ринку в межах Європейського Союзу, що передбачав вільний рух осіб, неминучим був той факт, що кожна держава-член в певний момент зіштовхнеться з проблемою вільного пересування іноземних працівників в межах ЄС, а отже й з проблемою визначення умов для в’їзду та роботи у ЄС.

Оскільки питання імміграції стосується чутливих питань суверенітету, держави-члени не бажали передавати ЄС будь-які повноваження щодо цих питань та обрали рівень міждержавного співробітництва для їх вирішення. Саме тому ані Римський договір, ані Єдиний акт не передбачали повноважень Європейського Співтовариства щодо регулювання питання потоку громадян третіх країн до ЄС.

Лише відповідно до положень Маастрихтського договору 1992 року, імміграцію було включено до порядку денного Співтовариства в якості питання, що становить спільний інтерес. Подальшої комунітаризації даної сфери було досягнуто завдяки Маастрихтському та Амстердамському договорам. Глобалізація ринку праці змусила держав-членів визнати необхідність встановлення спільних правил, оскільки ставало зрозуміло, що реалізація спільного внутрішнього ринку серед іншого потребувала вирішення питань праці. Дані проблеми були складними, численними та чутливими. Відтак, до завершення гармонізації ще далеко, однак за останні роки відбувся значний прогрес.

Відповідно до положень статті 791 Договору про функціонування Європейського Союзу (пп. 3 та 4 попередньої статті 63 ДЄС), держави-члени визнають потребу в єдиній законодавчій базі щодо строків та умов в’їзду, проживання та роботи громадян третіх країн в межах території ЄС. Незважаючи на визнання такої потреби та значні зусилля останнього десятиліття, як громадяни третіх країн, які бажають отримати допуск до ринку праці у ЄС, так і працедавці з ЄС, які потребують працівників з третіх країн, зіштовхуються з надзвичайно складними адміністративними бар’єрами. На даний момент лише кілька спільних правил та принципів застосовуються в усіх державах-членах.

Потребу розробки спільної європейської стратегії підкріплює той фактор, що за її відсутності міграційні потоки мають більше шансів оминути національні правила та законодавство. Внаслідок цього, за відсутності спільних критеріїв допуску економічних мігрантів, зростатиме кількість громадян третіх країн, які в’їжджають до ЄС незаконно та без жодних гарантій отримання обіцяної роботи, соціального забезпечення та захисту трудових

1 1. Союз розвиває спільну імміграційну політику, спрямовану на те, щоб на всіх етапах забезпечити ефективне регулювання міграційних потоків, справедливе поводження з громадянами третіх країн, які на законних підставах перебувають в держав-членів, запобігати та вживати посилених заходів з боротьби проти нелегальної імміграції й торгівлі людьми.

2. Для цілей частини 1 Європейський Парламент та Рада, діючи згідно зі звичайною законодавчою процедурою, ухвалюють заходи у таких сферах:

(а) умови в’їзду та проживання, а також стандарти, за якими держави-члени надають довгострокові візи та дозволи на проживання, зокрема такі, що мають на меті об’єднання сімей;

(b) визначення прав громадян третіх країн, що на законних підставах проживають в держави-члена, зокрема умов, що регулюють свободу пересування й проживання в інших державах-членах;

(c) нелегальна імміграція та недозволене проживання, зокрема висилання й репатріація осіб, які проживають в держави-члена без дозволу;

(d) боротьба проти торгівлі людьми, зокрема жінками та дітьми.


7

прав. Це стане тягарем не лише для приймаючих держав, але й зрештою для держав походження, до яких в майбутньому буде повернуто нелегальних мігрантів без соціального забезпечення та професійної освіти, які у багатьох випадках не отримали заробітну платню та не мають можливості вимагати відшкодування у своїх роботодавців.

Отже, на даний момент очевидним є те, що у сфері умов щодо отримання дозволу на в’їзд, проживання та трудову діяльність в ЄС для громадян третіх країн з метою здійснення оплачуваної або самозайнятої економічної діяльності відсутні спільні правила ЄС за винятком чинного законодавства ЄС, яке буде проаналізовано нижче. В державах-членах діють різні правові інструменти, що регулюють питання отримання дозволів на роботу та дозволів на проживання громадянами третіх країн.

1.2 Напрямки формування політики ЄС

В Гаазькій програмі від листопада 2004 року було визнано, що «легальна міграція відіграватиме важливу роль в зміцненні економіки, заснованої на знаннях, у Європі, в прогресі економічного розвитку, і таким чином сприятиме імплементації Лісабонської стратегії» та запропоновано Комісії підготувати план дій щодо легальної міграції «зокрема щодо процедур допуску, які спроможні негайно задовольняти мінливий попит на працю мігрантів на ринку праці».

Нижче коротко наведено напрямки формування політики ЄС у сфері міграції:

План з розробки політики щодо легальної міграції, виданий у грудні 2005 року Європейською Комісією, в якому основну увагу зосереджено на економічній імміграції, не передбачав законодавчих чи функціональних пропозицій;

Зелена книга Європейської Комісії, видана у січні 2005 року, щодо регулювання економічної міграції;

У Стокгольмській програмі, прийнятій Європейською Комісією в грудні 2009 року, було знову підтверджено пріоритет ЄС щодо розвитку сфери свободи, безпеки та юстиції та висловлено потребу консолідації, розвитку та імплементації Глобального підходу ЄС до міграції.


8

2. УМОВИ В’ЇЗДУ ГРОМАДЯН ТРЕТІХ КРАЇН В ЄС З МЕТОЮ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ

2.1 Процедури та умови видачі довгострокової візи (віза категорії D)

Перед в’їздом на територію ЄС кожен громадянин третьої країни, який бажає розпочати економічну діяльність в державі-члені, повинен подати документи на отримання довгострокової візи держави-члена, в якій він/вона бажає працювати. Це є надзвичайно важливим моментом, оскільки власники туристичних віз не мають права звертатися за отриманням дозволу на проживання чи роботу, а отже не набувають правового статусу працівників. Таким чином, на них не поширюється дія законодавства про працю, навіть в тому випадку, якщо вони знайдуть роботу або фактично працювали перед тим, як їх було повернено в країну походження.

Відповідно до статті 18 Шенгенської Конвенції, текст якої було замінено статтею 1 Регламенту 265/2010 від 25 березня 2010 року, який вступив в дію з 10 квітня 2010 року: Візи строком понад три місяці (довгострокові візи) є національними візами, виданими однією з держав-членів відповідно до її національного законодавства чи законодавства Союзу. Такі візи видаються в єдиній візовій формі, яку передбачено регламентом Ради (ЕС) № 1683/95 (*), із заголовком, в кому визначено тип візи літерою “D”.

Віза повинна бути заповнена згідно відповідних положень Додатку VII до Регламенту (ЕС) № 810/2009 Європейського Парламенту та Ради від 13 липня 2009 року, яким ухвалено Кодекс Співтовариства про візи (Візовий Кодекс).

Правила щодо умов видачі довгострокових віз передбачено національним законодавством держави-члена ЄС, до якої звертається громадянин третьої держави.

Довгострокова віза вимагається для кожного окремого випадку перебування строком понад 90 днів та не видається для туристичних цілей.2

Документи на отримання візи подаються до консульської установи в державі чинного проживання заявника, а дозвіл на роботу чи навчання слід отримати окремо, що часто є передумовою для початку процедури отримання візи.

Питання видачі довгострокових віз регулюються виключно національним законодавством держав-членів ЄС. В таких випадках візи, видані державами – членами, є національними візами та видаються на підставах, чітко визначених національною імміграційною політикою держав-членів на основі строків, умов та необхідних документів, визначених в даних інтерпретаційних положеннях.

Передбачено наступні нові зобов’язання3 держав-членів щодо довгострокових віз та розширені права з пересування в ЄС для власників віз:

Довгострокові візи мають термін дії до одного року4. Якщо держава-член дозволяє іноземцю залишатись понад один рік, довгострокову візу до завершення терміну її дії замінюють дозволом на проживання.

Іноземці, які є власниками дійсних дозволів на проживання однієї з держав-членів, можуть5 на основі такого дозволу та дійсного проїзного документу вільно пересуватись до трьох місяців в будь-який з шестимісячних періодів в межах території інших держав-членів за умови, що вони відповідають вимогам щодо в’їзду, передбаченим пп.(а), (с) та (е) ч.(1) ст. 5 Регламенту (EC) № 562/2006 Європейського Парламенту та Ради від 15

2 Варто зазначити, що в окремих випадках отримання короткострокової візи може також слугувати підставою для здійснення трудової діяльності громадянином третьої країни в межах ЄС. 3 Запроваджено Регламентом 265/2010 4 Пункт 2 статті 18 Шенгенської Конвенції із змінами 5 Стаття 21 Шенгенської Конвенції із змінами


9

березня 2006 року.6 Право вільного пересування також поширюється на іноземців - власників довгострокових віз, виданих в одній з держав-членів.

Завданням зазначених вище положень є мінімізація труднощів, з якими зіштовхуються громадяни третіх країн, які легально проживають в одній з держав-членів та мають бажання подорожувати до інших держав-членів. Більш того, дані положення мають на меті більш детальне регулювання кінцевого надання дозволу на проживання/роботу з тим, щоб зменшити непевність правового статусу громадян третіх країн, які проживають у державах-членах ЄС.

2.2 Дозволи на проживання та роботу для громадян третіх країн

Правовою основою для запровадження єдиної форми дозволів на проживання для громадян третіх країн є Регламент Ради (EC) № 1030/2002 від 13 червня 2002 року зі змінами, передбаченими Регламентом (EC) 380/2008. ЄС запровадив єдину форму дозволів на проживання як перший крок на шляху до остаточної лібералізації руху громадян третіх країн в ЄС. Єдина форма сприятиме адміністративному контролю між державами – членами.

Дозвіл на проживання визначається як будь-який дозвіл, виданий органами держави-члена ЄС, що дозволяє громадянам третьої країни легально перебувати на її території, окрім тих випадків, коли у них є (i) віза або (ii) дозволи, видані з умовою подальшого розгляду запиту про надання притулку, звернення по дозвіл на проживання чи звернення по їх продовження, або (iii) дозволи, видані за виняткових обставин з метою продовження авторизованого перебування на максимальний термін до одного місяця.

Громадянин третьої країни визначається як будь-яка особа, яка не є громадянином Союзу, за винятком:

Членів сімей громадян Союзу, які користуються своїм правом на вільне пересування;

Громадяни держав-членів Європейської асоціації вільної торгівлі, які є учасниками Угоди про Угоди про ЄЕП та члени їх сімей, які користуються своїм правом на вільне пересування відповідно до цієї Угоди;

Громадяни третіх країн, на яких не поширюються вимоги щодо отримання візи, або які мають дозвіл на проживання в державі-члені терміном до 3 місяців.

Біометричні дані: використання однієї чи більше фізичних характеристик особи (відбитки пальців, будова обличчя, райдужна оболонка ока) зберігаються на такому носії, як смарт-карта, штрих-код чи документ, з метою встановлення особи пред’явника документу. Оскільки біометричні дані є унікальними, вони слугують вирішальним фактором при посвідченні особи.

6 Стаття 5 Регламенту 562/2006 Умови в’їзду для громадян третіх країн 1. Для поїздок, термін яких не перевищує три місяці за шестимісячний період, умови в’їзду для громадян третіх країн є наступними: (a) вони володіють дійсним проїзним документом чи документами, на підставі яких можуть перетинати кордон; (c) вони підтверджують мету та умови запланованого перебування та володіють достатніми засобами для існування, як для періоду запланованого перебування, так і для повернення до своєї країни походження чи транзиту до третьої країни, до якої вони мають допуск, чи знаходять в положенні, за яким можуть отримати такі засоби в законний спосіб; (e) вони не становлять загрози для громадського порядку, внутрішньої безпеки, громадського здоров’я чи міжнародних відносин будь-якої з держав-членів, зокрема у випадку, якщо до національних баз даних держав-членів не було внесено попередження щодо відмови в’їзду на таких самих підставах.


10

3. УМОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЛЯ РІЗНИХ КАТЕГОРІЙ ГРОМАДЯН ТРЕТІХ КРАЇН

Питання імміграції (зокрема, щодо правил, вимог і процесуальних аспектів) з метою здійснення оплачуваної або самозайнятої економічної діяльності відносяться до національної компетенції. В усіх державах-членах передбачено обов’язкове отримання громадянами третіх країн дозволу на роботу. В деяких це має форму комбінованого дозволу на проживання та роботу, в деяких діє подвійна система, що передбачає окреме отримання кожного дозволу.

Аналіз сфери надання дозволів на проживання та роботу було проведено із врахуванням наступних категорій громадян третіх країн:

(i) Громадяни третіх країн, які здійснюють оплачувану діяльність (загальна);

(ii) Громадяни третіх країн, які здійснюють самозайняту діяльність;

(iii) Громадяни третіх країн, які здійснюють наукове дослідження;

(iv) Висококваліфіковані громадяни третіх країн;

(v) Громадяни третіх країн із довгостроковим статусом резидента;

(vi) Об’єднання сімей громадян третіх країн;

(vii) Громадяни третіх країн – жертви торгівлі людьми та нелегальної міграції;

(viii) Громадяни третіх країн зі статусом біженця;

(ix) Громадяни третіх країн, які виконують другорядну роботу в секторі надання послуг у ЄС;

До перших двох категорій відносяться усі працівники з наміром в’їзду та початку економічної діяльності чи самозайнятої діяльності. Усі інші є специфічними категоріями працівників, щодо яких ЄС передбачив законодавство щодо умов в’їзду та здійснення регульованої діяльності.

Для категорій (i) та (ii) Регламентом Ради (EC) № 1030/2002 від 13 червня 2002 року зі змінами передбачено єдину форму дозволів на проживання для громадян третіх країн.

3.1 Громадяни третіх країн, які розпочинають оплачувану діяльність в державах-членах ЄС

Дозвіл на проживання

В державах-членах передбачено відмінні правові інструменти стосовно дозволів на проживання. Дозвіл на проживання може мати ширше значення, ніж дозвіл на роботу. Окремі держави-члени вимагають отримання як дозволу на проживання, так і дозволу на роботу, в деяких ці дозволи об’єднано в один.

В окремих країнах громадянам, які проживають на їх території на законних підставах, надається допомога за системою соціального забезпечення та певні права. Дозволи на проживання найчастіше бувають тимчасовими та постійними.

Більшість національних законів передбачають вичерпні процедури щодо подачі документів, видачі та утримання дозволу на проживання7. Деякими передбачено щорічні квоти на видачу дозволів на проживання з метою працевлаштування. Загалом, видача першого

7 Залежно від характеру праці та причин перебування громадян третіх країн держави-члени передбачили різні види дозволів на проживання. Наприклад, у Греції загалом передбачено понад 30 видів дозволів на проживання відповідно до Закону Греції про імміграцію.


11

дозволу залежить від здатності заявника підтвердити факт майбутнього легального працевлаштування та отримання соціального страхування, а також володіння достатніми фінансовими засобами для існування та здійснення запланованої діяльності. Для отримання дозволу на постійне проживання необхідне легальне проживання в державі протягом кількох років та підтвердження професійної активності на законних підставах.

Дозвіл на роботу

Видача дозволу на роботу є дискреційною та зазвичай національні закони передбачають оцінку ситуації на національному ринку праці. Перше подання документів зазвичай здійснюється в дипломатичному представництві приймаючої держави перед в’їздом в країну. Лише у виняткових випадках дозволяється звернення по дозвіл на роботу, якщо громадянин третьої країни вже перебуває в країни (наприклад, подружжя, діти трудових мігрантів). Здебільшого, в усіх державах передбачено вимогу щодо надання підтвердження покриття ризиків соціальним страхуванням, довідки про стан здоров’я, відсутності в минулому порушень імміграційного законодавства тощо. В окремих країнах розрізняють дозволи на тимчасову та постійну роботу.

3.2 Громадяни третіх країн, які розпочинають оплачувану самозайняту діяльність в державах-членах ЄС

В даному випадку розрізняють дві основні категорії держав-членів: ті, які вимагають отримання дозволу на роботу для самозайнятої діяльності та ті, які цього не вимагають. В останньому випадку достатньо дозволу на проживання. Основним критерієм при видачі дозволу на здійснення самозайнятої діяльності є відповідність заявника національним правилам щодо певного виду діяльності, яку планує здійснювати особа, та підтвердження володіння достатніми засобами для здійснення такої діяльності. Очевидно, що громадяни третіх країн повинні пройти усі процедури, необхідні для підтвердження їх кваліфікації стосовно діяльності, якою вони мають намір займатись. В окремих країнах також передбачено квоти для самозайнятих видів діяльності. В державах, які не передбачають вимог щодо дозволу на роботу, заявник зобов’язаний подати вичерпну інформацію щодо виду діяльності, бізнес-план, інноваційної складової інвестицій, фінансових перспектив діяльності тощо.

З метою здійснення самозайнятої економічної діяльності громадини третіх країн зобов’язані надати:

документи щодо характеру, обсягу та тривалості діяльності;

кількість персоналу (в разі наявності);

підтвердження наявності фондів, необхідних для заснування економічної діяльності (в окремих країнах встановлено мінімальні розміри сум, які повинні бути внесені на банківські рахунки в приймаючих державах);

підтвердження того, що він/вона зроблять внесок в економіку приймаючої держави;

кваліфікація;

документи на підтвердження того, що він/вона не ставлять загрози громадському порядку («біле» досьє).


12

3.3 Громадяни третіх країн, які здійснюють наукове дослідження в державах-членах ЄС

В ЄС передбачено наступні умови допуску науковців з третіх країн до держав-членів терміном понад 3 місяці з метою здійснення дослідницького проекту8 на підставі угод з приймаючими дослідницькими організаціями:

a) Дослідницька організація приймаючої держави повинна бути належним чином акредитована приймаючою державою.

b) Дослідницька організація, яка бажає прийняти громадянина третьої країни в якості науковця, повинна підписати угоду з науковцем із визначення проекту, терміну та умов виконання проекту, місячних фінансових засобів, завдяки яким науковець не звертатиметься за допомогою до системи соціальної підтримки держави-члена. В угоді про прийняття повинно бути визначено правовий статус та умови праці науковця.

c) Після подання документів держави-члени перевіряють, вищезазначені умови, а також те, чи науковець становить загрозу для громадського порядку, громадського здоров’я чи громадської безпеки.

d) Громадянину третьої держави, якого було допущено в якості науковця, повинно бути дозволено здійснювати частину його/її дослідження в іншої держави-члена ЄС.

e) Держави-члени визначають чи звернення по дозвіл на проживання здійснюється науковцем чи дослідницькою організацією.

Власники дозволу на проживання мають право на рівне ставлення щодо:

(i) визнання дипломів та професійних кваліфікацій згідно відповідних національних процедур;

(ii) умов праці, зокрема щодо оплати праці та порядку звільнення;

(iii) елементів соціального забезпечення;

(iv) пільг.

Надання науковцю дозволу на проживання автоматично означає право на працю без проведення «тесту економічних потреб».

8 Директива 2005/71/EC, ухвалена у вересні 2005 року. Відповідно до Звіту Комісії щодо контролю за імплементацією правових інструментів у сфері юстиції, свободи та безпеки на національному рівні {COM(2009) 263 final l}, Чеська Республіка, Естонія, Греція, Франція, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина, Фінляндія та Швеція затвердили та повідомили про національні транспонувальні заходи щодо Директиви. Комісія перевіряє національні транспонувальні заходи, повідомлення Бельгією, Болгарією, Німеччиною, Ірландією, Угорщиною, Нідерландами, Австрією, Португалією та Румунією. Іспанія та Кіпр ще не виконали свого зобов’язання.


13

3.4 Громадяни третіх країн, які влаштовуються на висококваліфіковану роботу в державах-членах ЄС

Завдяки прийняттю Директиви Ради 2009/50/EC9 Європейський Союз має на меті забезпечення більш привабливих умов для здійснення висококваліфікованої роботи громадянами третіх країн в держав-членів шляхом запровадження швидкої процедури видачі спеціального дозволу на проживання та роботу – так званої «Блакитної карти ЄС».

Запровадження Блакитної карти має на меті сприяння доступу до ринку праці її власників та наділяє їх низкою соціально-економічних прав та передбачає сприятливі умови для об’єднання сім’ї та пересування в межах ЄС. Держави-члени повинні встановити спільні критерії для заявників на Блакитну карту без шкоди більш сприятливим умовам, передбаченим національним законодавством.

Власник Блакитної карти, зокрема, зобов’язаний:

a) надати дійсний трудовий договір або, відповідно до положень національного законодавства, зобов’язальну пропозицію висококваліфікованої роботи на строк не менше 1 року у відповідній державі-члені;

b) надати документ, що підтверджує відповідність умовам національного законодавства щодо виконання громадянами Союзу регульованої професії, визначеної трудовим контрактом чи зобов’язальною пропозицію роботи відповідно до положень національного законодавства;

c) у випадку нерегульованих професій надати документи, що підтверджують відповідну вищу професійну кваліфікацію за видом діяльності чи у сфері, визначеній трудовим контрактом чи зобов’язальною пропозицією роботи відповідно до положень національного законодавства;

d) надати дійсний проїзний документ, визначений національним законодавством, заяву на отримання візи чи візу в разі необхідності, а також підтвердження наявності дійсного дозволу на проживання чи довгострокової національної візи у певних випадках. Держави-члени можуть також вимагати, щоб строк дії проїзного документу охоплював принаймні первісний строк дії дозволу на проживання;

e) надати підтвердження володіння чи, якщо це передбачено національним законодавством, звернення за медичним страхуванням від усіх ризиків, щодо яких зазвичай передбачено покриття для громадян відповідної держави - члена на періоди, протягом яких трудовим контрактом чи у зв’язку з його укладенням не передбачено такого страхового покриття чи відповідного права на допомогу;

f) не становити загрози для громадського порядку, громадського здоров’я чи громадської безпеки.

Згідно положень Директиви, держави-члени можуть визначати допустиму кількість громадян третіх країн.

Строк дії Блакитної карти ЄС становить від одного до чотирьох років з можливістю продовження. Блакитна карта може також бути видана чи продовжена на коротші строки з метою охоплення терміну дії контракту та додатково трьох місяців.

Після спливу вісімнадцяти місяців легального проживання в державі-члені в якості власника Блакитної карти ЄС, відповідна особа та члени її сім’ї отримують право переїзду та подання документів до іншої держави-члена з метою висококваліфікованого працевлаштування. Друга держава-член не зобов’язана видавати заявнику Блакитну карту, а тому перша держава-член зобов’язана знову прийняти власника Блакитної карти та членів його сім’ї без формальностей.

Протягом двох років після видачі Блакитної карти ЄС обмежується доступ власника карти до ринку праці держави-члена.

9 Директива повинна бути транспонована в національне законодавство до 19 червня 2011 року.


14

Власники Блакитної карти ЄС користуються правом рівного ставлення з громадянами держави-члена, яка видала Блакитну карту стосовно наступного:

(i) умови праці, зокрема щодо оплати праці та порядку звільнення;

(ii) свобода об’єднання;

(iii) освіта, професійна підготовка та визнання кваліфікацій;

(iv) низка положень національного законодавства щодо соціального забезпечення та пенсій;

(v) доступ до товарів та послуг, зокрема процедур отримання житла, інформаційних та консультаційних послуг та

(vi) вільний доступ до всієї території відповідної держави-члена з обмеженнями, передбаченими національним законодавством.

Вищевказані умови не застосовуються до громадян третіх країн, які:

(a) мають дозвіл на проживання в державі-члені на підставі тимчасового захисту чи звернулися по отримання дозволу на проживання на цій підставі та очікують на прийняття рішення щодо їхнього статусу;

(b) отримують міжнародний захист на підставі Директиви Ради 2004/83/EC від 29 квітня 2004 року про мінімальні стандарти для кваліфікації та статусу громадян третіх країн або осіб без громадянства в якості біженців або осіб, які потребують іншої форми міжнародного захисту та змісту наданого захисту, або ті, які звернулися по міжнародний захист на підставі даної Директиви та ті, щодо звернення яких ще не було прийнято остаточного рішення;

(c) отримують захист відповідно до національного законодавства, міжнародних зобов’язань чи практики держави-члена чи звернулися за захистом відповідно до національного законодавства, міжнародних зобов’язань чи практики держави-члена, або ті, щодо звернення яких ще не було прийнято остаточного рішення;

(d) звернулися до держави-члена по дозвіл на проживання в якості науковця з метою здійснення дослідницького проекту, в розумінні Директиви 2005/71/EC;

(e) є членами сім’ї громадян Союзу, які скористалися та користуються своїм правом на вільне пересування в межах Співтовариства відповідно до Директиви 2004/38/EC Європейського Парламенту та Ради від 29 квітня 2004 року щодо права громадян Союзу та членів їх сімей вільно пересуватись та проживати в держав-членів;

(f) користуються довгостроковим статусом резидента ЄС в державі-члені відповідно до Директиви 2003/109/EC та користуються своїм правом проживання в іншій державі-члені з метою здійснення економічної діяльності як найманий працівник чи у формі самозайнятості;

(g) в’їхали на територію держави-члена на підставі зобов’язань, передбачених міжнародною угодою, яка сприяє в’їзду та тимчасовому перебуванню певних категорій фізичних осіб, що пов’язане з торгівлею та інвестиціями;

(h) були допущені на територію держави-члена в якості сезонних працівників;

(i) видворення яких було призупинено на підставі фактичних чи юридичних обставин;

(j) особи, на яких поширюється дія Директиви 96/71/EC Європейського Парламенту та Ради від 16 грудня 1996 року щодо відрядження працівників в рамках надання послуг на строк відрядження в відповідної держави-члена.

Процедура видачі Блакитної карти ЄС також не поширюється на громадян третіх країн та членів їхніх сімей, незалежно від громадянства, які на підставі угод між співтовариством, державами – членами та відповідними третіми країнами користуються правом вільного пересування нарівні з громадянами Союзу.


15

3.5 Громадяни третіх країн зі статусом довгострокового резидента10

Громадяни третіх країн, які легально проживають в держави-члена ЄС, можуть отримати статус довгострокового резидента після спливу п’яти років безперервного легального проживання в державі-члені.

Не вважається перериванням строку проживання відсутність в державі-члені терміном до шести місяців поспіль (та до десяти місяців в сумі за п’ять років) чи з особливих підстав, передбачених національним законодавством (наприклад, військова, служба, службове відрядження, важка хвороба, материнство, здійснення дослідження та навчання).

З метою отримання статусу довгострокового резидента громадяни третіх країн повинні надати підтвердження володіння:

стабільними засобами, достатніми для існування без звернення до системи соціальної допомоги відповідної держави-члена, та

страхування на випадок хвороби для себе та членів своєї сім’ї (якщо вони перебувають на утриманні).

Окремі категорії осіб позбавлені можливості отримання статусу довгострокового резидента, а саме:

біженці,

шукачі притулку, які очікують на рішення щодо свого статусу,

сезонні працівники та працівники, відряджені в рамках надання послуг за кордоном,

особи, яким надано тимчасовий захист чи додаткову форму захисту,

особи, які проживають з метою навчання чи професійної підготовки.

Держави-члени можуть вимагати від громадян третіх країн виконання подальших умов з інтеграції (таких як знання державної мови відповідної держави-члена на достатньому рівні).

Крім того, держави-члени можуть відмовити в наданні статусу довгострокового резидента з підстав громадського порядку та громадської безпеки.

Статус довгострокового резидента може бути відкликано лише з певних підстав (наприклад, відсутність в Європейському Співтоваристві понад дванадцять місяців поспіль, отримання статусу шляхом обману, вжиття заходів щодо видворення даної особи).

Особи, які отримали статус довгострокового резидента, користуються правом на рівне ставлення з громадянами ЄС щодо наступного:

доступ до оплачуваної та неоплачуваної роботи, умови працевлаштування та праці (режим робочого часу, стандарти охорони та гігієни праці, право на відпустку, оплата праці та умови звільнення);

освіта та професійна підготовка, визнання документів про кваліфікації, навчальні гранти;

соціальні виплати (допомога на сім’ю, пенсії за віком тощо) та страхування на випадок хвороби;

соціальна допомога (забезпечення мінімального доходу, пенсії за віком, безкоштовна медична допомога тощо);

соціальні та податкові пільги, доступ до товарів та послуг;

10 Директива 2003/109/EC щодо статусу громадян третіх країн, які є довгостроковими резидентами та можливе подовження їхнього статусу


16

свобода об’єднання та членства в профспілках; право на представництво профспілок чи об’єднань;

вільний доступ до всієї території відповідної держави-члена ЄС.

В окремих випадках держави-члени можуть обмежити право на рівне зі своїми громадянами ставлення щодо доступу до роботи та освіти (наприклад, вимагати підтвердження належного рівня володіння мовою). В сфері соціальної допомоги та захисту держави-члени можуть обмежувати рівне ставлення щодо основних виплат.

Довгостроковий резидент може користуватися правом проживання в державі-члені, іншій, ніж та, яка надала йому такий статус, на строк до трьох місяців за умови відповідності певним умовам, зокрема:

здійснення економічної діяльності в якості найманого працівника чи самозайнятої особи; або

проходження навчання чи професійної підготовки; або

інші цілі.

Держава-член може обмежити кількість дозволів на проживання у випадку попереднього встановлення обмежень щодо допуску громадян третіх країн чинним національним законодавством. Разом з тим, держави-члени можуть надавати перевагу громадянам Союзу з міркувань трудової політики та потреб ринку праці.

Низка нещодавніх рішень Суду ЄС (Laval11, Viking12, Rüffert13) стосовно Директиви 96/71/EC щодо відрядження працівників спричинила тривалі дискусії щодо цього акту.

Справа C-341/05: Laval un Partneri Ltd v. Svenska Byggnadsarbetareförbundet

У справі Laval було порушено основоположні питання права Співтовариства, зокрема щодо можливості передбачення законодавством Співтовариства заборони організації страйку профспілками у окремій державі-члені та обмеження застосування колективних договорів у приймаючій державі-члені ЄС.

Шведські профспілки подали позов проти латвійської будівельної компанії Laval щодо умов праці латвійських робітників, які займались реконструкцією школи у місті Ваксгольм, Швеція. Заробітна плата цих працівників була значно нижчою за аналогічну плату, яку отримували шведські робітники. Шведська спілка будівельників звернулась до компанії Laval з вимогою щодо підписання колективного договору з латвійськими працівниками, оскільки його умови були б більш сприятливими, ніж положення щодо відряджених працівників, передбачені Директивою 96/71/ЕС, та не дозволяли компанії Laval заздалегідь визначати розмір оплати праці. Компанія Laval відмовилась підписувати колективний договір, у зв’язку з чим Шведська спілка будівельників зі підтримки Спілки електриків організувала страйк з метою блокування будівельних спроможностей компанії Laval. В результаті цього компанія Laval не змогла здійснювати діяльність у Швеції та стверджувала, що здійснене блокування порушило її право на вільних рух послуг.

Суд ЄС постановив, що право на колективну акцію на захист прав працівників приймаючої держави від можливого соціального демпінгу може виправдати порушення права на вільний рух послуг. Однак це не мало місце в даній справі, оскільки вжиті заходи не були пропорційними.

11 Справа C-341/05: Laval un Partneri Ltd v. Svenska Byggnadsarbetareförbundet 12 Справа C-438/05: International Transport Workers' Federation v. Viking Line ABP 13 Справа C-346/06: Dirk Rüffert, в статусі ліквідатора активів Objekt und Bauregie GmbH & Co. KG v. Land Niedersachsen


17

Справа C-438/05: International Transport Workers' Federation v. Viking Line ABP

Справа Viking була направлена до Суду ЄС Апеляційним судом Англії та Уельсу в листопаді 2005 року та мала надзвичайне значення для профспілок та їх членів на теренах Європейського Союзу. Суд ЄС вирішував питання про співвідношення правил щодо вільного руху, передбачених Договором про Європейське Співтовариство, та основоположних прав працівників на колективні акції, в тому числі на страйк.

Усі держави-члени ЄС, держави Європейського економічного простору та Комісія подали свої висновки до суду. Справа Viking торкається питань, подібних до тих, що були розглянуті у справі Laval.

Viking Line є фінською судноплавною компанією з перевезення пасажирів. В її власності знаходився паром Rosella, що курсував під фінським прапором та екіпаж якого складався переважно з фінських громадян, з якими було укладено колективний договір за згоди Фінського мореплавного об’єднання. Справа дійшла до суду, коли компанія Viking вирішила зареєструвати паром Rosella як естонське судно із естонським екіпажем та нижчою заробітною платнею, що призвело до страйків. Рішенням Суду ЄС від 11 грудня 2007 року було чітко визнано основоположне право на колективні акції, в тому числі право на страйк, однак дане право підлягає певним обмеженням згідно права ЄС та національного законодавства.

Справа C-346/06: Dirk Rüffert, в статусі ліквідатора активів Objekt und Bauregie GmbH & Co. KG v. Land Niedersachsen

Справа Dirk Rüffert теж мала важливі наслідки, оскільки в даному випадку вирішувалось питання щодо права державних органів вимагати від компаній, що беруть участь у тендері, брати на себе зобов’язання щодо оплати праці відповідно до розміру, погодженого колективними переговорами між компаніями та профспілками, у місці виконання робіт. Важливим також було питання, чи розмір оплати праці становить обмеження для свободи надання послуг в розумінні Договору ЄС.

Компанія Objekt und Bauregie GmbH & Co отримала контракт на проведення будівельних робіт у Німеччині та підписала договір підряду з польською фірмою з передбаченням у колективному договорі умови щодо дотримання розміру заробітної плати, чинної на цьому підприємстві. Контракт було анульовано, коли з’ясувалось, що 53 відряджені працівники фактично отримують 46.57% мінімальної зарплати у сфері будівництва Німеччини. Суд ЄС постановив, що захист прав працівників в даному випадку не може бути підставою для обмеження свободи надання послуг у зв’язку із зобов’язанням сплачувати колективно погоджений розмір заробітної плати. Таке зобов’язання може зашкодити конкурентоздатності іноземних постачальників послуг при участі в тендерах при державних закупівлях.

У зв’язку з рішеннями Суду ЄС у вищенаведених справах Комітет підтримав пропозицію Європейської Комісії та Головування Франції щодо проведення європейськими соціальними партнерами спільного аналізу задля здійснення детальної оцінки правового, економічного та соціального впливу даних рішень.


18

3.6 Об’єднання сімей громадян третіх країн

Громадяни третіх держав, які легально проживають в однієї з держав-членів ЄС, мають право запросити членів своєї сім’ї з метою об’єднання сім’ї14.

Члени сім’ї, допущені до в’їзду до держави-члена ЄС, мають право доступу на рівні з годувальником (особою, яка попередньо легально проживала в держави – члена ЄС) до працевлаштування та самозайнятої діяльності.

Відповідно до національного законодавства держави-члени можуть встановлювати умови для здійснення членами сім’ї найманої праці чи самозайнятої діяльності. Ці умови визначають термін, який не може перевищувати 12 місяців, протягом якого держава-член може перевірити ситуацію на власному ринку праці перед наданням членам сім’ї дозволу на здійснення найманої праці чи самозайнятої діяльності.

В низці справ щодо об’єднання сім’ї, які розглядав Суд ЄС, держави-члени стверджували, що контроль імміграції до Співтовариства залишається в компетенції держав-членів. Напрацьоване прецедентне право Суду було непослідовним щодо цього питання.

Судом ЄС було розглянуто кілька справ щодо прав громадян третіх країн та статусу членів їх сімей, зокрема Справа C-127/08 [2008] Metock.

Справа C-127/08 [2008] Metock

Справа Metock стала революційною в практиці Суду ЄС та мала значний політичний резонанс, зокрема в Ірландії та Данії.

Пан Меток, громадянин Камеруну, приїхав до Ірландії 23 червня 2006 року на звернувся за наданням притулку, однак отримав відмову 28 лютого 2007 року.

Пані Нго Ікенг, попередньо громадянка Камеруну, отримала громадянство Великобританії та з кінця 2006 року проживала та працювала у Ірландії. Пан Меток та пані Нго Ікенг зустрілись у Камеруні у 1994 році та перебували у стосунках з того часу. В них народилось двоє дітей – у 1998 та 2006 роках. 12 жовтня 2006 року вони одружилися на території Ірландії. 6 листопада 2006 року пан Меток подав заяву на отримання карти проживання в якості подружжя громадянина Європейського Союзу, що працює та проживає у Ірландії. Йому було відмовлено рішенням міністра юстиції від 28 червня 2007 року на підставі того, що пан Меток не відповідав умові щодо попереднього легального проживання на території іншої держави-члена, як цього вимагала Директива 3(2) Директив 2006 року.

Пан Меток та його сім’я подали позов проти такого рішення.

Десять держав-членів були залучені до справи Metock. Суд ЄС прояснив свою позицію в рішенні та постановив, що законодавство Співтовариства може наділяти громадян третіх країн таким правом в певних випадках. Таким чином, дана справа є орієнтиром в прецедентному праві щодо вільного пересування осіб.

Таким чином, Суд ЄС постановив, що положення національного законодавства не можуть передбачати вимогу про попереднє легальне проживання в іншій державі-члені ЄС до того, як він/вона може скористатися положеннями Директиви 2004/38 щодо громадянина третьої країни, який є чоловіком/дружиною громадянина ЄЕП, який користується своїм правом на вільне пересування у приймаючій державі члені, а також немає значення, коли і де було

14 Директива 2003/86 про об’єднання сімей


19

укладено шлюб та яким чином громадяни третіх країн в’їхали в приймаючу державу. Суд ЄС також постановив, що держави-члени можуть посилатись на статтю 27 Директиви з метою обмеження права на в’їзд та проживання для громадян третіх країн з міркувань громадського порядку, громадського здоров’я та громадської безпеки, але такі обмеження повинні бути пропорційними.

При розгляді питань щодо прав мігрантів надзвичайно цікавим є також рішення по справі Chen15 від 19 жовтня 2004 року.

Справа C-200/02 [2004] Zhu and Chen

Міс Кетрін Жу була донькою китайської сімейної пари, які працювали та проживали на території Великобританії. Вона народилася в Ірландії і, як наслідок, автоматично отримала громадянство Ірландії. ЇЇ мати переїхала з нею до Великобританії та подала заяву на отримання дозволу на постійне проживання, але отримала відмову.

На підставі статті 18 Договору ЄС Суд ЄС постановив, що в якості громадянина ЄС Кетрін Жу мала право проживати в будь-якій частині ЄС. Відмова в наданні дозволу на проживання її батькам порушувала це право дитини, оскільки на той момент новонароджена не могла про себе піклуватись. Таким чином використання дитиною свого права на проживання у ЄС було неможливим без надання її матері аналогічного права.

Суд визнав несуттєвим той факт, що мати навмисне народила дитину в Ірландії задля автоматичного набуття Кетрін громадянства цієї країни, а відтак – і громадянства ЄС. Висновки Суду ЄС свідчать про можливість набуття громадянами третіх країн права на проживання у ЄС на підставі громадянства власних дітей. Дана справа та низка подібних випадків мали наслідком прийняття 27ої поправки до Конституції Ірландії щодо запровадження конституційної можливості Ірландії відмовляти в наданні громадянства особам, хоча б один з яких не має Громадянства Ірландії.

Іншим ілюстративним прикладом щодо прав громадян ЄС та членів їх сімей, що також є громадянами третіх країн, слугує справа C-413/99 [2002] Baumbast v. Secretary of State.

Справа C-413/99 [2002] Baumbast v. Secretary of State

Пан Баумбаст був громадянином Німеччини, якого після здійснення економічної діяльності на території Великобританії, було найнято німецькими компаніями, що знаходились за межами Співтовариства. Компетентні органи влади Великобританії відмовлялись поновлювати дозвіл на проживання пана Баумбаста, оскільки він більше не відповідав критеріям Великобританії щодо трудових мігрантів та не відповідав умовам щодо загального права проживання, однак на той момент його сім-я продовжувала проживати у Великобританії та діти продовжувати відвідувати школу в цій країні. Дружина та одна з доньок пана Баумбаста були громадянами Колумбії.

Головне питання по справі полягало в тому, чи особи, допущені у Великобританію в якості членів сім’ї трудового мігранта ЄС продовжують перебувати під захистом права ЄС після того, як він/вона перестає бути трудовим мігрантом в розумінні статті 39 Договору ЄС.

15 Справа C-200/02 [2004] Zhu and Chen


20

В даній справі Суд ЄС постановив, що стаття 18 ДЄС має пряму дію та що громадянство ЄС наділяє правом проживання економічно неактивних громадян ЄС, які проживають в іншої держави-члена, однак таке право є об’єктом таких же умов, що й права, надані фінансово незалежним особам. Більше того, громадянство дітей працівника – мігранта, який є громадянином ЄС, не має значення, тоді як повинні бути враховані права дітей працівника та його/її дружини/чоловіка при наданні прав на проживання дітям дружини/чоловіка, яка/який не є громадянином ЄС.

3.7 Громадяни третіх країн, які стали жертвами торгівлі людьми в державах-членах ЄС16

Громадянам третіх країн, які стали жертвами торгівлі людьми чи об’єктом дій, спрямованих на підтримку нелегальної імміграції, для яких дозвіл на проживання становить суттєву мотивацію до співпраці з компетентними органами, надається дозвіл на проживання в державі-члені ЄС, за умови передбачення певних вимог задля уникнення зловживань.

Держави-члени визначають правила, на підставі яких власники дозволу на проживання отримують дозвіл на доступ до ринку праці, професійної підготовки та навчання. Доступ обмежений терміном дії дозволу на проживання. Умови та процедури для отримання дозволу на доступ до ринку праці, професійної підготовки та навчання визначають компетентні органи відповідно до національного законодавства.

3.8 Громадяни третіх країн із статусом біженця в державах-членах ЄС17

Після надання статусу біженця держава-член ЄС надає відповідній особі дозвіл на проживання зі строком дії щонайменше три роки та можливістю поновлення за особливих умов.

Стосовно здійснення найманої праці та самозайнятої діяльності держави-члени застосовують загальні правила щодо відповідної професії та державної служби відразу після надання статусу біженця.

Громадяни третіх країн зі статусом біженця користуються рівним ставленням із громадянами ЄС щодо можливостей навчання, пов’язаних з працевлаштуванням, для повнолітніх осіб, професійної підготовки, практичного досвіду, винагороди, доступу до систем соціального забезпечення та інших умов працевлаштування. Втім, цікавими будуть такі справи Суду ЄС.

Об’єднані справи Khalil (Case C-95/99), Chaaban (Case C-96/99), Osseili

(Case C-97/99), Nasser (Case C-98/99)

В даних справах сторонами виступали палестинці, курди, алжирці та

марокканці, тобто громадяни третіх країн, які разом із сім’ями приїхали до Німеччини і претендували на отримання допомоги на дитину. При цьому згідно

16 Директива Ради 2004/81/ЕС від 29 квітня 2004 року про надання дозволу на проживання громадянам третіх країн, які стали жертвою торгівлі людьми чи об’єктом дій, спрямованих на підтримку нелегальної імміграції, і які співпрацюють з компетентними органами 17 Директива Ради 2004/83/EC від 29 квітня 2004 року про мінімальні стандарти кваліфікації та статусу громадян третіх країн чи апатридів в якості біженців чи осіб, які з інших причин потребують міжнародного захисту та змісту наданого захисту


21

із законодавством Німеччини вони вважалися біженцями.

Суд ЄС постановив, що пільги, які випливають зі статусу трудового мігранта в ЄС не можуть поширюватися на біженців чи апатридів, які проживають в одній із держав-членів ЄС, якщо їхнє правове становище в усіх аспектах пов’язане лише з тією державою-членом.

Таким чином, біженці чи апатриди не можуть вимагати соціальних

виплат на сім’ю у разі якщо вони прибули безпосередньо з третьої країни, коли немає зв’язку їх правового становища із правом Співтовариства.

Варто зазначити, що згідно із нещодавно схваленими Комітетом громадянських свобод правил (від 29 листопада 2010 р.), біженці та інші особи, що користуються міжнародним захистом, можуть отримати статус довгострокового резидента в ЄС. Це включатиме вільне пересування в межах ЄС та, за певних умов, рівне ставлення з громадянами держав-членів стосовно низки економічних та соціальних прав. Серед основних умов отримання такого статусу є законне проживання в межах ЄС протягом строку, що перевищує 5 років, але все ще не мають статус довгострокового резидента. Очікується, що Європейський Парламент пакетом розгляне відповідні зміни до законодавства ЄС у грудні 2010 р.18

3.9 Громадяни третіх країн, які легально працевлаштовані у компанії, заснованій у державі-члені ЄС, при відрядженні в рамках надання послуг

(Директива 96/71) до іншої держави – члена

Згідно цієї Директиви та відповідно до принципу свободи надання послуг, засновані в одній з держав-членів компанії можуть відряджати працівників, з якими вони знаходяться в трудових відносинах, до іншої держави-члена ЄС в разі необхідності надання послуг в останньої на підставі спеціально укладеного контракту. Дана Директива також охоплює питання діяльності агенцій з тимчасового працевлаштування та агенцій з працевлаштування, заснованих в держави-члена ЄС, які направили найманих працівників в іншу державу – член за умови, що ці компанії чи агенції мають дійсні трудові контракти з працівниками на період відрядження (наприклад, італійська агенція з працевлаштування, яка має укладені згідно із законодавством зобов’язальні контракти з українськими працівниками може відрядити їх для надання будь-якого виду послуг на підставі будь-якого чинного контракту про надання послуг, підписаного нею, до інших країн ЄС). Відрядження працівників агенціями із працевлаштування третіх країн (наприклад, українською агенцією з працевлаштування) не визнається та не охоплюється дією Директиви.

Директива не містить чітких положень щодо громадян третіх країн, найнятих компанією чи агенцією в ЄС та відряджених в різні країни ЄС. На практиці держави-члени встановлюють додаткові вимоги, окрім наявності дійсного контракту, зокрема щодо відповідності осіб певним критеріям. Наприклад, законодавством Франції передбачено, що лише громадянин третьої країни з безстроковим трудовим контрактом, укладеним із компанією однієї з держав-членів, отримує право на рівне ставлення із громадянами ЄС при відрядженні до Франції. Законодавство Німеччини містить вимогу щодо наявності попереднього річного контракту до укладення контракту між працівником та агенцією з працевлаштування чи тим самим працедавцем, а також попереднє отримання дозволу на проживання в країні знаходження компанії чи агенції з тимчасового працевлаштування. У Словаччині громадянин третьої держави, який перебуватиме на її території понад 7 днів чи у випадку виконання роботи строком понад 1 місяць за рік, повинен пройти процедуру оформлення дозволу на проживання та роботу.

18 Див. сайт ЄП: http://www.europarl.europa.eu/en/pressroom/content/20101129IPR02769/html/Residence-rights-for-refugees-and-people-under-international-protection


22

Суд ЄС втрутився в низці справ, зазначаючи, що незважаючи на право кожної держави-члена встановлювати різні вимоги, вони повинні бути пропорційними та не повинні порушувати вільного руху послуг шляхом створення перешкод для компаній при відрядженні громадян третіх країн до іншої держави-члена на основі такої аргументації. Дотримуючись такої аргументації, Суд ЄС зобов’язав Німеччину, Австрію та Люксембург внести зміни до свого законодавства у відповідній частині.

Справа Комісія проти Австрії (Case C-168/04)

Австрійське законодавство закріплювало дозвільну систему при відрядженні працівників – громадян третіх країн в рамках надання послуг компаніями, які засновані в іншій державі-члені ЄС. Адже в інакшому разі відсутність підтвердження про отримання такого дозволу могло тягнути за собою штрафи і навіть відмову у в’їзді та дозволу на проживання для громадян третіх країн. При цьому також вимагалося укласти з ними трудовий контракт на необмежений строк або найняти їх принаймні на 1 рік, підтвердивши відповідність із вимогами австрійського законодавства щодо умов працевлаштування та заробітної плати.

Суд ЄС дійшов висновку, що Австрія порушила ст. 49 (тепер ст. 56 Договору про функціонування ЄС), обмеживши свободу надання послуг в межах Союзу особами, які засновані у державі-члені, іншій ніж та, громадянам якої призначено послуги.

Важливість даної Директиви полягає в тому, що вона є досконалим правовим інструментом для спрямування масового працевлаштування в деяких сферах (наприклад, будівництві) та уникнення працевлаштування на “чорному” ринку. Цього можна досягнути шляхом інформування працівників та регулювання діяльності посередницьких агенцій з працевлаштування при підписанні контрактів з агенціями з тимчасового працевлаштування та компаніями, зареєстрованими у ЄС (див. нижче щодо сезонних працівників). В такий спосіб можливо досягнути повного дотримання трудових прав та права на пересування в ЄС.

4. МІНІМАЛЬНІ СТАНДАРТИ САНКЦІЙ ПРОТИ ПРАЦЕДАВЦІВ ТИХ ГРОМАДЯН ТРЕТІХ КРАЇН, ЩО НЕЛЕГАЛЬНО ПЕРЕБУВАЮТЬ В ЄС

У цілях боротьби проти нелегальної міграції Європейський Союз нещодавно запровадив мінімальні стандарти санкцій та заходів проти працедавців тих громадян третіх країн, які нелегально перебувають та/або працюють в державах-членах. ЄС запровадив такі заходи з метою скорочення нелегального працевлаштування шляхом накладення суворих штрафів та переслідування у кримінальному порядку осіб, які наймають нелегальних іммігрантів.

За загальним принципом держави-члени повинні заборонити найм громадян третіх країн, які нелегально перебувають в ЄС, і прийняті Директивою 2009/52/EC санкції розроблені саме проти працедавців, які порушують дану заборону. Це нещодавно прийнята директива, яку держави-члени мають транспонувати до 20 липня 2011 р. 19

Держави-члени можуть вирішити не застосовувати вищезгадану Директиву до працедавців тих громадян третіх країн, які нелегально перебувають в ЄС, якщо процедура їх 19 При цьому її положення не застосовуються до Данії.


23

видворення була призупинена і їм було надано дозвіл на працевлаштування згідно із національним законодавством.

З метою гарантування легального перебування та праці у ЄС працедавці держав-членів зобов’язані:

вимагати від громадян третіх країн пред’явити дозвіл на проживання чи інший дозвільний документ на перебування перед їх наймом на роботу;

зберігати копії дозвільних документів на період роботи на випадок перевірок національними органами;

повідомляти про найм громадянина третьої країни уповноважені органи у строк, встановлений відповідною державою-членом.

У випадках, коли працедавцем є фізична особа, яка наймає громадянина третьої країни у приватних цілях, держави-члени можуть передбачити спрощену процедуру повідомлення.

Держави-члени можуть вирішити не вимагати повідомлення у разі, якщо громадянин третьої країни отримав статус довгострокового резидента.

У випадку нелегального найму застосовуються такі санкції:

(а) фінансові санкції до працедавців кожного нелегально найнятого громадянина третьої країни;

(б) виплата коштів на повернення нелегально найнятих громадян третіх країн.

При цьому держави-члени можуть передбачити знижені фінансові санкції, якщо працедавцем є фізична особа, яка наймає нелегальних мігрантів у приватних цілях і відсутні особливо експлуататорські умови праці.

Держави-члени повинні запровадити необхідні механізми, за допомогою яких нелегально працевлаштовані громадяни третіх країн можуть вимагати невиплачену винагороду. Крім того, громадяни третіх країн мають бути поінформовані про свої права перед здійсненням їх видворення.

Умисне порушення переслідується в кримінальному порядку у разі, коли працедавець:

продовжує порушувати відповідні правила;

наймає значну кількість громадян третіх країн, які перебувають в ЄС нелегально;

наймає таких осіб за особливо експлуататорських умов праці;

наймає осіб, які стали жертвами торгівлі людьми;

нелегально наймає неповнолітніх.

Держави-члени повинні забезпечити нелегально найнятим громадянам третіх країн можливість подати скаргу проти їх працедавців – особисто або через визначених третіх сторін. При цьому особам, які працюють в особливо експлуататорських умовах, в індивідуальному порядку може бути виданий дозвіл на проживання на термін розгляду їхньої справи на умовах, подібних до положень Директиви 2004/81/EC про дозвіл на проживання, який видається громадянам третіх країн – жертвам торгівлі людьми, які співпрацюють з уповноваженими органами.


24

5. ПИТАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ГРОМАДЯН ТРЕТІХ КРАЇН

Положення стосовно координації питань соціального захисту на рівні ЄС не заміняють національні системи єдиною європейською. Держави-члени ЄС можуть вирішити на кого соціальний захист поширюватиметься згідно з їхнім законодавством, які пільги надаються та на яких умовах. На рівні ЄС закріплено правила, які охоплюють переважно права працівників, чи то громадян ЄС чи третіх країн, які пересуваються з однієї держави-члена до іншої.

У висновках саміту Європейської Ради в Тампере (15-16 жовтня 1999 р.) закріплено, що Європейський Союз повинен забезпечити справедливе ставлення до громадян третіх країн, які на законних підставах проживають на території держав-членів, а також більш рішуча інтеграційна політика має бути спрямована на надання прав та зобов’язань подібних до тих, що надаються громадянам ЄС.

Пропозиція щодо Директиви Ради ЄС про єдиний порядок подання заяви на єдиний дозвіл громадянам третіх країн проживати та працювати на території держави-члена та про спільний набір прав працівників третіх країн, що легально проживають у державі-члені (2007 р.) охоплює питання надання прав громадянам третіх країн, визначаючи сфери, в яких має застосовуватися принцип рівного ставлення як до своїх громадян. Стосовно соціального захисту даний проект передбачає надання всіх прав, що закріплені у Регламенті 1408/1971, усім особам, які прибувають до держави-члена безпосередньо з третьої країни. Тоді як чинна на сьогодні директива поширюється на громадян третіх країн лише у разі їхнього пересування з однієї держави-члена до іншої. Тобто громадяни третіх країн, які легально працюють в одній із країн Союзу і пересуваються з однієї держави-члена до іншої користуються соціальним захистом.

У разі пересування в межах однієї держави-члена громадянин третьої країни також

може користуватися правом на соціальний захист на підставі угоди про соціальний захист. Угоди про соціальний захист укладаються на багатосторонньому рівні Європейським Союзом (угоди про асоціацію з деякими країнами), в основі яких лежить принцип взаємності, або ж на двосторонньому рівні між окремою державою-членом та третьою державою.

Застосування схем соціального захисту до працюючих осіб та їх сімей, які пересуваються в межах Союзу було запроваджено Регламентом Ради ЄС (EEC) 1408/71.

Схеми соціального захисту/виплати застосовуються до всіх громадян ЄС та громадян третіх країн, які легально проживають на території Європейського Союзу, коли вони переїжджають до іншої держави-члена з метою проживання чи працевлаштування, зокрема до:

працівників та членів їх сімей (найманих працівників20 та самозайнятих

осіб21), які є громадянами держави-члена третьої країни або особами без громадянства/біженцями і проживають на території держави-члена, до яких застосовується законодавство однієї або кількох держав-членів, а також до членів їх сімей та особи, які перебувають на їх утриманні;

осіб, які навчаються або проходять професійну підготовку або до членів їх сімей;

осіб, які проживають на території держав-членів та мають ті ж обов’язки і користуються тими ж правами, що і громадяни відповідної держави-члена згідно із національним законодавством;

20 Регламент 1408/71 21 Регламент 1390/81


25

всіх застрахованих осіб22, особливо до студентів та осіб, що не перебувають у трудових відносинах з винагородою.

Процедури/уповноважені органи держав-членів, документи та формальні умови отримання соціальних виплат закріплені у Регламенті Ради (EEC) 574/72.

У 2003 р. схеми соціального забезпечення було поширено на громадян третіх країн, яких не охоплено положеннями Регламенту (EEC) 1408/71 лише на підставі їхнього громадянства23. Внаслідок цього всі громадяни третіх країн, які на законних підставах проживають всередині ЄС і відповідають вимогам Регламенту (EEC) 1408/71, мають право на переваги соціального забезпечення коли вони переїжджають до іншої держави-члена з метою перебування, проживання або працевлаштування в ній.

Справа Xhymshiti (Case Case C-247/0)

Це одна із найсвіжіших справ Суду ЄС від листопада 2010 р., яка посилається на Угоду між Європейським Співтовариством та його державами-членами і Швейцарською Конфедерацією про вільний рух осіб 1999 р.

Пані Xhymshiti, албанської національності, яка проживала в Німеччині на законних підставах разом із чоловіком – громадянином Косово, що працював у Швейцарії. Справу було ініційовано через відмову у наданні їм різниці між швейцарською та німецькою системами допомоги на двох їхніх дітей – громадян Німеччини.

Суд ЄС постановив, що оскільки відповідного Регламенту № 859/2003 немає серед актів ЄС, перелічених у Додатку II до згаданої двосторонньої угоди, то держава-член проживання не зобов’язана поширювати на сторін справи (працівників, самозайнятих осіб та членів їх сім’ї) систему соціального забезпечення.

Згодом, 1 травня 2010 р. були прийняті нові положення24 щодо систем соціального забезпечення, які замінили положення Регламенту 1408/71 та імплементуючого Регламенту 574/72. Нові правила не будуть застосовуватися до громадян третіх країн, на яких буде поширюватися Регламент 1408/71, допоки Рада не вирішить поширити дію нових регламентів на тих громадян третіх країн, які користуються соціальним захистом лише на підставі їхнього громадянства. Комісія висунула пропозицію щодо прийняття відповідного регламенту COM (2007) 0439, що перебуває на розгляді Парламенту та Ради ЄС.

Як свідчить судова практика, права громадянина третіх країн, в тому числі соціальні, часто є похідними від прав громадян ЄС, які є членами сім’ї перших. В такому разі важливо підтвердити сімейний зв’язок та фінансову залежність від інших членів сім’ї, які користуються первинним правом. Наприклад, як виявилося в результаті розгляду справи Case C-1/05 Yunying Jia, один із подружжя – громадянин третьої країни і навіть його/її батьки мають право на проживання у приймаючій країні за умови доведення свого перебування на утриманні одним із членів сім’ї. Таким чином, громадянство ЄС є не символічним, а справді впливовим правовим інститутом, що широко тлумачиться Судом ЄС.

22 Регламент 307/1999 щодо імплементації Регламенту (EEC) 1408/71 23 Регламент (EC) 859/2003 24 Комісія ЄС опублікувала Регламент 883/2004 (до якого було внесено зміни Регламентом 988/2009) та Імплементаційним Регламентом 987/2009 (“нові Регламенти”), в яких закладено координацію схем соціального забезпечення в ЄС, що набули чинності у травні 2010 р. Останні прийняті положення в основному заміняють Регламент 1408/71/EC та Імплементуючий Регламент 574/72/EC (“старі Регламенти”).


26

6. ДОГОВОРИ МІЖ ЄС ТА ТРЕТІМИ КРАЇНАМИ ЩОДО В’ЇЗДУ ТА ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ В ЄС

Незалежно від вищезазначених правил ЄС, правовий статус громадян третіх країн при здійсненні ними економічної діяльності в окремій державі-члені ЄС чи у межах Європейського економічного простору закладено у міжнародних договорах, угодах про асоціацію чи двосторонніх договорах, укладених між ЄС та третьою країною або між третьою країною та окремою державою-членом ЄС. Нижчезазначені договори наділяють правами тих осіб, що проживають у конкретній державі-члені на законних підставах, тоді як право бути допущеним все ще переважно регулюється національним законодавством, що було описано вище.

6.1 Двосторонні договори між ЄС та

державами-членами ЄЕП/країнами-кандидатами

Нижче подано узагальнені положення двосторонніх договорів Європейського Союзу щодо здійснення трудової діяльності в ЄС:

СТОРОНИ ТИП ДОГОВОРУ

ВІДПОВІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

Ісландія,

Ліхтенштейн та Норвегія

Європейський економічний договір з ЄС (1994)

режим вільного пересування та проживання для громадян третіх країн

Директива 2004/38 щодо прав громадян Союзу та членів їх сімей вільно пересуватися та проживати в межах території держави-члена ЄС застосовується також і до країн ЄЕП

Працівники з деяких країн ЄС25 можуть зіштовхнутися із тимчасовими обмеженнями щодо роботи в Ісландії, Ліхтенштейні або Норвегії

Швейцарія Угода між ЄС та Швейцарією про вільний рух осіб

Громадяни Швейцарії можуть вільно жити та працювати в ЄС, як і громадяни ЄС в Швейцарії

Працівники з окремих країн ЄС26 можуть зіштовхнутися із тимчасовими обмеженнями щодо роботи в Швейцарії

Туреччина Угода про асоціацію між ЄС та Туреччиною (1963);

Рада асоціації ЄЕС прийняла Рішення 1/80

Містить спеціальні положення щодо прав працівників із Туреччини та членів їх сімей, які зареєстровані належним чином поряд із робочою силою окремої держави-члена ЄС

Суд ЄС проголосив пряму дію багатьох статей цього Рішення, цим самим прокладаючи шлях для ініціювання низки судових справ щодо прав турецьких працівників та членів їх сімей. Суд ЄС посилив та консолідував ці права.

Хорватія Нове партнерство з асоціації (2008);

У розділі “Свобода пересування працівників” ключовими пріоритетами країни визначено скасування будь-яких дискримінаційних заходів по

25 Республіка Чехія, Естонія, Латвія, Литва, Угорщина, Польща, Словенія, Словаччина, Болгарія та Румунія 26 Республіка Чехія, Естонія, Латвія, Литва, Угорщина, Польща, Словенія, Словаччина, Болгарія та Румунія


27

Угода з ЄС про спрощення візового режиму та Угода з ЄС про реадмісію (2008)

відношенню до трудових мігрантів та громадян ЄС, а також посилення адміністративних механізмів координації схем соціального забезпечення, що тимчасово було закрито

На громадян Хорватії поширено право ЄС стосовно в’їзду та здійснення економічної діяльності

Колишня Югославська Республіка Македонія

Партнерство щодо вступу (2008);

Угода з ЄС про спрощення візового режиму та Угода з ЄС про реадмісію

Аналізуючи прогрес імплементації ключових пріоритетів Плану дій (в сфері юстиції, свободи та безпеки) у липні 2009 р., Європейська Комісія запропонувала відмінити візи для громадян Македонії

До вступу Македонії в ЄС застосовуються ті ж правила в’їзду з метою здійснення економічної діяльності, що й до громадян третіх країн

6.2 Угоди про партнерство, співробітництво та асоціацію

Європейський Союз уклав низку угод про партнерство та співробітництво із східноєвропейськими країнами, зокрема із Білоруссю, Вірменією, Азербайджаном, Грузією, Казахстаном, Киргизстаном, Росією, Молдовою, Україною та Узбекистаном.

В цих угодах традиційно прописується, що “Згідно із законодавством, умовами та процедурами кожної держави-члена, Співтовариство та держави-члени прагнуть забезпечити … громадянам, можливість легально працювати на території держави-члена на основі принципу недискримінації за ознакою громадянства, у порівнянні з власними громадянами, стосовно умов праці, оплати або звільнення”.

Подібні положення містяться в укладених ЄС угодах про асоціацію (або щодо яких ведуться переговори) з деякими середземноморськими країнами, такими як Алжир, Лівія, Йорданія, Ізраїль, Єгипет, Марокко, Туніс та Сирія.

Режим, що застосовуються кожною державою-членом ЄС до працівників, які працюють на їх території і є громадянами вищеназваних країн, має бути позбавленим будь-якої дискримінації на основі громадянства, стосовно умов праці, оплати або звільнення, що є подібним ставленню до власних громадян.

Угоди про асоціацію з третіми країнами середземноморського регіону закріплюють положення щодо умов праці громадян третіх країн та членів їх сімей, питання соціального забезпечення та принцип рівного ставлення.

ЄС та Росія підписали Угоду про партнерство та співробітництво (УПС) у 1994 р., яка передбачає координацію систем соціального забезпечення (строки і періоди страхування, трудової діяльності, проживання, пенсійного забезпечення) для працівників з російським громадянством, які легально працюють на території держави-члена ЄС та умови стосовно членів їх сімей, як проживають тут на законних підставах.

В Порядку денному асоціації Україна – ЄС закріплено, що сторони співпрацюють з метою сприяння укладенню угод між Україною та державами-членами ЄС з питань координації соціального захисту працівників-громадян України, які легально працюють у державах-членах ЄС.

Такі угоди з третіми країнами є надзвичайно важливими з огляду на права громадян третіх країн на рівне ставлення у тому, що стосується умов праці, якщо відповідні положення мають пряму дію та на них фізичним особам можна безпосередньо посилатися у Суді ЄС.


28

Якщо спочатку Суд ЄС не визнавав прямої дії даних положень, то нині з його судової практики чітко зрозуміло, що будь-який громадянин третьої країни може посилатися на положення зазначених угод у Суді ЄС якщо вони наділяють таких осіб відповідними правами або укладені на основі принципу взаємності. Внаслідок використання такого судового засобу захисту, фізична особа може правовими засобами змусити державу-члена ЄС змінити своє національне законодавство, особливо за підтримки країни свого походження або громадських організацій.

Суд ЄС притримується даної позиції з тією мотивацією, що з укладенням Європейським Союзом угоди з третьою країною він бере на себе відповідальність з її виконання. Адже імплементація таких домовленостей часто залежить від держав-членів ЄС: якщо держава-член не виконує угоду, то її порушником виявляється власне ЄС.

У практиці Суду ЄС була порушена не одна справа з метою реалізації відповідних положень стосовно УПС з Росією.

Справа Сімутенкова, 2005 (Case Igor Simutenkov v Ministerio de Educación y Cultura and Real Federación Española de Fútbol C-265/03 ecr-2579)

Приводом судового розгляду стало обмеження кількості професійних гравців – громадян третіх країн щодо їх участі у складі команди в національних змаганнях, яке зачепило російського футболіста. З юридичної точки зору це було питання умов праці громадян третіх країн в ЄС.

Своїм рішенням по даній справі Суд ЄС підтвердив свої попередні рішення і постановив, що факт не закріплення в УПС асоціації чи майбутньої асоціації Росії з ЄС не говорить про відсутність прямої дії положень угоди. Відповідно значення положення про недискримінацію за ознакою громадянства має тлумачитися як встановлення для громадян Росії, що легально працюють на території держави-члена ЄС, права на рівне ставлення стосовно умов праці в тому ж обсязі, що й для громадян держав-членів ЄС за подібних умов згідно із установчими Договорами, які не допускають обмежень за ознакою громадянства.

Безпрецедентною в частині руху осіб можна назвати Угоду про асоціацію між ЄС та Туреччиною завдяки наданню широкого спектру можливостей для громадян Туреччини. І багатотомне прецедентне право Суду ЄС є додатковим тому підтвердженням, особливо зважаючи на визнання ним прямої дії двосторонніх домовленостей.

Справа Wahlergruppe ‘Gemeinsam Zajedno/Birlikte Alternative und Grune GewerkschafterInnen/UG’, 2003 (Case C-171/01)

Справу було ініційовано з тієї причини, що місцевий австрійський виборчком вилучив зі списку кандидатів до Генасамблеї працівників однієї із земель Австрії п’ятеро громадян Туреччини на тій підставі, що вони не мали громадянства Австрії, хоча й відповідали іншим критеріям. Тобто мова йшла про членство у професійних об’єднаннях працівників.

Згідно із Рішенням Ради з асоціації1/80, створеної на основі Угоди про асоціацію ЄС – Туреччина, держави-члени ЄС не можуть застосовувати дискримінаційні умови стосовно трудової діяльності та її оплати за ознакою громадянства по відношенню до легальних трудових мігрантів з Туреччини. Суд ЄС постановив, що дане положення має пряму дію, наділяючи турецьких мігрантів та членів їх сімей прямо посилатися на норми про недискримінацію в судах приймаючих держав-членів.


29

Таким чином, у разі закріплення подібного до вищезазначеного положення в угоді про асоціацію надзвичайно важливо чи на права, які надаються фізичним особам згідно з таким положенням, можна посилатися у Суді ЄС і чи можна, як наслідок, змусити державу-члена Союзу змінити своє законодавство та запропонувати громадянину третьої країни трудові права та умови, аналогічні правам та умовам для місцевих працівників (наприклад, можна уникнути положень щодо нижчої оплати праці, днів відпустки, робочого часу тощо).

7. ПОДАЛЬШІ ПЕРСПЕКТИВИ ТА ВИСНОВКИ

7.1 ПЕРСПЕКТИВИ

Можновладці ЄС постійно переймаються питаннями допуску громадян третіх країн та їхніх трудових і соціальних прав. Починаючи з 2001 року по даний час Рада ЄС, Комісія та Європейський Парламент докладають щоразу більших зусиль задля запровадження рівного ставлення та покращення умов громадян третіх країн, які живуть та працюють в державах-членах ЄС, за допомогою законодавчої ініціативи.

Нижче наведено відповідні пропозиції прийняття нормативно-правових актів, хоча більшість з них ще не було прийнято або знаходяться на етапі розгляду. Разом з тим, варто розуміти підхід ЄС до прав громадян третіх країн, які мають намір працювати у державах-членах ЄС.

Пропозиція щодо Директиви Ради ЄС про умови в’їзду та проживання громадян третіх країн у цілях оплачуваного працевлаштування або економічної діяльності самозайнятих осіб (2001)

У 2001 році Комісія запропонувала прийняти директиву з врегулювання “умов в’їзду та проживання громадян третіх країн у цілях оплачуваного працевлаштування або економічної діяльності самозайнятих осіб”.

Цією пропозицією Комісія переслідувала такі цілі:

1. Закріплення єдиних критеріїв допуску громадян третіх країн для зайняття оплачуваною діяльністю або економічною діяльністю самозайнятих осіб.

2. Надання процесуальних гарантій та гарантій прозорості з метою досягнення високого рівня правової певності та поінформованості усіх зацікавлених сторін стосовно правил та адміністративної практики держав-членів ЄС у сфері в’їзду та проживання громадян третіх країн у цілях оплачуваного працевлаштування або економічної діяльності самозайнятих осіб.

3. Передбачення єдиної національної процедури подання заяв під одним узагальненим заголовком, що охоплює дозвіл на проживання та на роботу в одному адміністративному акті, з метою спрощення та гармонізації існуючих правил, що різняться від держави до держави.

4. Надання громадянам третіх країн прав з одночасною повагою права держав-членів приймати рішення щодо обмеження економічної міграції.

5. Закріплення гнучкої регулятивної системи, яка б дозволили усім зацікавленим сторонам, в тому числі державам-членам, швидко реагувати на економічні та демографічні зміни.

Незважаючи на те, що відповідні інституції ЄС позитивно оцінили запропоновану директиву, її обговорення у Раді пройшло лише перше читання. Таким чином, дана директива не була прийнята.


30

Пропозиція щодо Директиви Ради ЄС про єдиний порядок подання заяви на єдиний дозвіл громадянам третіх країн проживати та працювати на території держави-члена та про спільний набір прав працівників третіх країн, що легально проживають у державі-члені ЄС (2007)

29 жовтня 2007 року Рада ЄС запропонувала директиву, прийняття якої має стати відповіддю на вимогу розробки належно організованого управління міграційною політикою, з повагою компетенції держав-членів та з метою надання їм допомоги у задоволенні існуючих та майбутніх потреб ринку праці, а також сприяючи сталому розвитку усіх країн. Згідно із Планом політики легальної міграції, даний проект має на меті закріпити єдиний порядок подання заяви та єдиний дозвіл для громадян третіх країн, а також передбачити рівне ставлення до працівників з третіх країн у тому, що стосується умов праці та аспектів соціального забезпечення та виплат, що випливають зі статусу громадян третіх країн як працівників на теренах ЄС.

Даний проект звучить в унісон із попередньо прийнятими директивами, які поширюються на окремі групи громадян третіх країн, та доповнює положення цих директив, слугуючи горизонтальним інструментом надання прав кожному легальному працівнику третьої країни, незалежно від підстави, на якій він/вона були прийняті на території держави-члена ЄС та отримали доступ до ринку праці цієї держави.

Зокрема, дана пропозиція щодо директиви передбачає:

1) єдиний порядок подання заяви для громадян третіх країн, які мають намір в’їхати на територію певної держави-члена ЄС з метою трудової діяльності. Якщо їм дозволяється в’їзд на такій підставі, тоді дозвіл на проживання та роботу видається одним документом. На держав-членів ЄС покладено загальний обов’язок передбачити систему "єдиного вікна" та забезпечити відповідність окремим гарантіям та стандартам при обробці поданих заяв. Більш того, діє загальна заборона видачі додаткових дозволів (наприклад, дозволів на роботу). Щодо формату такого єдиного документу, то він має набути гармонізованого формату існуючих дозволів на проживання для громадян третіх країн, що видаються в ЄС згідно з Регламентом (EC) No 1030/2002. Зрештою, у проекті пропонується зобов’язати держави-члени у дозволах на проживання, виданих в інших цілях (наприклад, членам сімей), вказувати чи громадянину третьої країни надано доступ до ринку праці відповідної держави-члена.

2) права громадян третіх країн, які легально працюють на території держави-члена ЄС шляхом визначення наступних сфер, в яких має діяти принцип рівного ставлення:

o умови праці;

o членство в профспілках чи професійних організаціях працедавців;

o освіта та професійна підготовка;

o визнання дипломів;

o соціальне забезпечення, в тому числі охорона здоров’я;

o доступ до товарів та послуг, в тому числі порядок отримання житла та допомоги кадрових агентств;

o податкові пільги.

Тобто принцип рівного ставлення порівняно з власними громадянами застосовувався б практично до всіх громадян третіх країн, які легально проживають і ще не мають статусу довгострокового резидента. Однак дана Директива не зачіпає компетенції держав-членів приймати рішення щодо допуску громадян третіх країн до своїх ринків праці.

Після подання цього проекту Європейський Парламент прийняв щодо нього висновок у листопаді 2008 р., яким по суті схвалюється зазначена Пропозиція щодо Директиви з тих міркувань, що легально працюючі іноземці роблять свій внесок у розвиток європейської економіки нарівні з громадянами ЄС і вони користуються основними соціально-економічними


31

правами також нарівні з громадянами ЄС. При цьому Європейський Парламент в першому читанні по Директиві запропонував суттєві зміни до її тексту.

Рада ЄС обговорювала компромісні версії даної директиви, які були внесені кількома Головуваннями в ЄС, результатом чого стала істотна узгодженість щодо багатьох положень, але остаточної версії прийнято не було, адже даною Директивою вимагається одностайне голосування для її прийняття.

Згідно з Планом дій від 13 липня 2010 р. Комісією ЄС було оголошено про намір пом’якшити обмеження стосовно сезонних трудових мігрантів та спростити для компаній порядок делегування висококваліфікованих працівників в ЄС.

У разі прийняття це був би надзвичайно важливим заходом у сфері спрощення порядку та сприяння здійсненню економічної діяльності на теренах ЄС.

Пропозиція щодо Директиви, що встановлює спільний режим в’їзду та проживання сезонних працівників третіх країн

В даній пропозиції Комісії ЄС сезонними працівниками визначаються громадяни третіх країн (негромадяни ЄС), які прибувають до держави-члена у цілях працевлаштування у тій сфері діяльності, що залежить від зміни пір року (що є типовим для сільського господарства, садівництва та туризму). Умови їхньої роботи обумовлюються в одному або більше трудових контрактах на визначений термін, укладених безпосередньо громадянином третьої країни та працедавцем, заснованим у державі-члені ЄС.

Резюме проекту

У проекті директиви передбачено скорочену процедуру прийому сезонних працівників з третіх країн, яка заснована на їх спільному визначенні та спільних критеріях, зокрема щодо наявності трудового контракту або зобов’язальної пропозиції роботи із вказаною зарплатою. Такі критерії мають надзвичайно важливе значення для уникнення експлуататорських умов праці для сезонних працівників.

Сезонні працівники отримуватимуть візи або дозволи на проживання, що дозволятиме їм працювати до шести місяців максимум будь-якого календарного року. Таке суворе обмеження терміну перебування сприятиме зайнятості працівників на дійсно сезонній роботі, а не постійній. Тобто метою такого обмеження також є попередження перебування понад встановлений час.

Пропозиція щодо директиви також передбачає можливу пролонгацію трудового контракту або зміну працедавця в межах максимального строку перебування. Таке положення має зменшити ризик зловживання у випадку найму сезонних працівників одним працедавцем.

З метою попередження експлуатації, гарантування особистої безпеки та захисту здоров’я сезонних працівників з третьої країни чітко прописані норми щодо умов праці.

Зокрема, потенційні працедавці зобов’язані надати підтвердження забезпечення сезонних працівників належним житлом під час їхнього перебування. Також закріплено положення стосовно необтяжливої процедури подання скарг.

Директивою також запроваджується багатосезонний дозвіл або спрощена процедура повторного в’їзду на наступний сезон поспіль з метою заохочення легальної міграції сезонних працівників. Крім того, це сприятиме циркулярній міграції сезонних працівників між Європейським Союзом та країнами їх походження. Останнє сприятиме надійним потокам грошових переказів та передачі досвіду, інвестуванню в треті країни, що знижуватиме рівень бідності та сприятиме реалізації політики ЄС з розвитку.

Отже, запропонованим проектом не створюється право на допуск в ЄС, адже за державами-членами залишається право визначати прийнятну кількість сезонних працівників. Згідно з принципом преференції, що діє в Європейському Союзі, працівник із третьої країни може отримати допуск лише якщо немає такого працівника з ЄС або громадянина третьої країни-резидента держави-члена ЄС, який є компетентним для конкретної вакансії і має бажання її зайняти.


32

Пропонуючи даний нормативно-правовий акт, Європейський Союз намагається боротися із чорним ринком сезонних працівників. У разі прийняття цієї директиви буде створена міцна правова основа для країн-експортерів робочої сили (для таких як, наприклад, Україна) задля налагодження легальних каналів колективного пересування власних громадян у цілях сезонного працевлаштування. Наприклад, задля поширення інформації щодо існування легальних шляхів працевлаштування в ЄС на противагу “чорному” ринку, а також детального врегулювання діяльності агентств з працевлаштування, що змусити їх направляти в ЄС потенційних працівників на основі цієї директиви. Цього можна досягти шляхом запровадження таких практичних зобов’язань для агентств-посередників: зберігати контракти з працедавцями Союзу з можливістю для контролю уповноваженими органами країни походження працівників, обов’язок надавати гарантії у випадку невиплати заробітної плати тощо.

Пропозиція щодо Директиви, що визначає умови в’їзду та проживання громадян третіх країн при їх внутрішньо-корпоративному делегуванні

Сфера дії запропонованої Директиви поширюється на громадян третіх країн, які проживають за межами території ЄС та подають заяву про допуск на територію держави-члена при їх (внутрішньо-корпоративному) делегуванні в рамках однієї компанії.

У цілях цієї Директиви до категорії делегованих всередині компанії працівників відносяться:

менеджер: особа, яка займає високу посаду і здебільшого займається управлінням приймаючої компанії під загальним наглядом та за вказівкою переважно від членів правління, акціонерів компанії чи інших осіб такого рівня;

спеціаліст: особа, яка володіє спеціальними знаннями, що є цінними і профільними для приймаючої компанії;

стажер: особа, яка має вищу освіту і делегована з метою поглиблення своїх знань та досвіду в рамках компанії в ході підготовки зайняти адміністративну вакансію у цій компанії; документ про вищу освіту має засвідчувати успішне завершення принаймні трьохрічної програми вищої освіти;

внутрішньо-корпоративне делегування (в рамках однієї компанії) означає тимчасове відрядження громадянина третьої країни суб’єктом господарювання, заснованим поза межами держави-члена ЄС і з яким громадянин пов'язаний трудовим контрактом, до суб’єкта господарювання чи тієї ж самої групи компаній, що засновані на території цієї держави-члена.

Короткий зміст запропонованої директиви

умови в’їзду: на короткий строк (30 днів); не застосовується тест ринку праці; заявник має надати підтвердження про належність компанії-відправника та приймаючої компанії до однієї і тієї ж групи компаній; підтвердження про роботу в цій компанії впродовж 12 місяців до подачі заявки; пред’явити лист про доручення, підписаний працедавцем, в якому вказуються умови та строк делегування працівника; надати підтвердження відповідності національним вимогам та обов’язкам щодо відповідної професії; пред’явити підтвердження належного медичного страхування.

Єдина процедура подання заяви на об’єднаний дозвіл на роботу та проживання.

Процесуальні гарантії: можливість оскарження рішень про відмову у видачі дозволів; вимога до уповноважених органів надавати обґрунтування своїх рішень.

Визнання особи як такої, що делегована в межах компанії, чинне до 3 років.

Більш привабливі умови для членів сімей: розгляд заяв на об’єднання сім’ї у першій державі-члені проживання протягом трьох місяців.

Мобільність в межах ЄС: на підставі першого дозволу на роботу та проживання строком до 12 місяців делегованій всередині компанії особі можуть дозволити виконати частину роботи у підрозділі тієї самої групи компаній, який знаходиться в


33

іншій державі-члені ЄС (за умови, що делегована особа надасть всі документи, які необхідні для видачі дозволу на внутрішньо-корпоративне делегування, у другій державі-члені).

Умови роботи: делеговані особи користуються тими ж самими умовами роботи, що й відряджені працівники, працедавець яких заснований в межах ЄС, тобто на суб’єктів господарювання, які засновані у третій країні вже не поширюється принцип найбільшого сприяння у порівнянні з суб’єктами господарювання, заснованими у державі-члені ЄС (Директива 96/71 EC).

Проект Директиви на запроваджує право на допуск. Тобто саме держави-члени ЄС мають право визначати прийнятну кількість громадян третіх країн, які перетинають їхню територію.

На членів сім’ї поширюються положення Директиви 2003/86 із застереженням, що полегшує отримання ними дозволу на проживання.

Скорочена процедура може застосовуватися до надійних груп компаній, які відомі внутрішньо-корпоративним обміном, тобто транснаціональним корпораціям при цьому достатньо продемонструвати здатність виконати свої зобов’язання та надати інформацію про внутрішньо-корпоративне делегування працівників. Тоді вони користуються прискореними процедурами видачі віз та дозволів.

20 квітня 2010 року Європейська Комісія видала План дій (COM(2010) 171, кінцевий варіант) з метою імплементації напрямків політики, запропонованих Радою ЄС.

У сфері легальної міграції у цілях працевлаштування у плані пропонуються наступні часові рамки прийняття актів:

Міграція та розвиток

Заходи Відповідальні

за виконання

Термін виконання

Повідомлення Комісії про максимізацію позитивних та мінімізацію негативних наслідків імміграції для розвитку (циркулярна міграція, грошові перекази, в тому числі доцільність створення спільної порталу з грошових переказів ЄС; Розвиток мережі діаспор та сприяння участі спільнот мігрантів у програмах розвитку в країнах походження, права мігрантів, відтік мізків)

Комісія

2010 р.

Підтримка створення мережі спостереження за міграцією у країнах Африки, Карибського басейну та Тихого океану

Комісія в ході виконання

Підтримка третіх країн у визначенні та реалізації їхнього міграційної політики на основі співпраці, особливо з країнами Південної Африки, зокрема шляхом зміцнення інституціональної спроможності з метою вдосконалення управління міграцією, а також можливе відкриття нового Міграційного центру в окремих африканських країнах

Комісія

2010 р.


34

Заходи з врахування вимог ринку праці держав-членів




Пропозиція щодо Директиви про умови допуску громадян третіх країн в рамках їх внутрішньо-корпоративного делегування

Комісія 2010 р.

Пропозиція щодо Директиви про умови в’їзду та проживання громадян третіх країн у цілях сезонного працевлаштування


Звіт про виконання Директиви 2004/114/EC про умови допуску громадян третіх країн для цілей навчання, навчального обміну, неоплачуваного стажування чи волонтерської роботи, із наступною пропозицією внесення змін до директиви

Комісія 2010 – 2011 р.р.

Звіт про виконання Директиви 2003/109/EC щодо статусу громадян третіх країн, які є довгостроковими резидентами та можливе подовження їхнього статусу


Звіт про виконання Директиви 2005/71/EC про спеціальний порядок допуску громадян третіх країн для цілей здійснення наукового дослідження та його можливе продовження


Повідомлення про вирішення питання нестачі робочої сили за допомогою міграції до держав-членів ЄС


Звіт про виконання Директиви 2009/50/EC про умови в’їзду та проживання громадян третіх країн для цілей здійснення висококваліфікованої найманої праці


Подальший розвиток Європейської міграційної мережі з метою підвищення поінформованості про обрані напрямки міграційної політики з врахуванням останніх змін

Комісія в ході виконання

Ініціативи, що стосуються мігрантів та їхніх прав




Зелена книга про право на об’єднання сім’ї Комісія 2010 р.

Пропозиція про внесення змін до Директиви 2003/86/EC про право на об’єднання сім’ї


Імміграційний кодекс – консолідація законодавства у сфері легальної міграції із врахуванням оцінки чинного законодавства, потреб у спрощенні і, де це необхідно, у поширенні існуючих положень на категорії працівників, які на разі не охоплені правом ЄС



35

7.2 ВИСНОВКИ

Як свідчать результати даного аналізу, Європейський Союз ставив на меті та продовжує прагнути запровадження всеохоплюючої та єдиної нормативно-правової бази, залишаючи при цьому достатньо простору для реалізації компетенції держав-членів. Останні на перше місце своєї політики висувають економічні міркування та потреби ринку праці, дотримуються власних правил стосовно відряджених працівників з третіх країн, підприємців тощо. Тоді як на рівні Союзу застосовується “подвійний підхід” – застосування санкцій до нелегальної міграції та налагодження легальних шляхів в’їзду в ЄС, із одночасним сприянням вільного пересування працівників у межах ЄС. Можна стверджувати, що саме ця мотивація лежить в основі більшості прийнятих та поданих на рівні Союзу актів, які аналізувалися в даній роботі. Отже, треті країни-експортери робочої сили мають ознайомитися із запропонованими правовими інструментами та використовувати їх з метою забезпечення належного управління міграцією власних громадян та захисту їх правого статусу.

З точки зору трудового права Європейський Союз, очевидно, намагається обмежити нелегальну імміграцію такими двома способами. По-перше, шляхом застосування суворих санкцій до тих працедавців, які наймають нелегалів, а по-друге, шляхом врегулювання певних видів вищенаведеної діяльності з метою чіткого закріплення правил та процедур в’їзду та здійснення економічної діяльності і, таким чином, контролюючи міграційний потік. І третім країнам походження мігрантів варто взяти до уваги згадані правила та процедури, особливо що стосується сезонних та відряджених працівників в рамках надання послуг, де держава походження може відіграти важливу роль в організації експорту власної робочої сили законним шляхом, уникаючи перспективи їх зворотного прийняття без оплати, без навичок і без соціального забезпечення.

Мобільність громадян закладена у первинному законодавстві ЄС у вигляді права на вільне пересування, що вже стало ключовою ціллю Лісабонської Стратегії та було серед рекомендацій Спільних настанов зростання та праці27.

Європейський ринок праці та заохочення мобільності працівників в межах ЄС також залишається одним із головних елементів Європейської стратегії працевлаштування. Європейська Комісія опублікувала два Повідомлення щодо відрядження працівників у рамках надання послуг28. Дані документи мали на меті проаналізувати ситуацію та надати державам-членам певний дороговказ щодо ефективного виконання та тлумачення рішень Суду ЄС, а також пояснити як існуючі інструменти доповнюють один одного і як можна максимізувати їх переваги, водночас із захистом прав працівників.

Недоліком є широкі правові рамки ЄС, які охоплюють численні нормативно-правові акти різної юридичної сили (здебільшого це регламенти, директиви, повідомлення, рекомендації, настанови та рішення Суду ЄС). Як відомо, регламенти імплементуються безпосередньо (без прийняття національного акту) та в цілому. Тоді як директиви можуть імплементуватися в державах-членах по-різному. Саме тому у майбутньому слід забезпечити прозорість та, перш за все, узгодженість таких нормативно-правових актів. Принцип рівності (приміром, рівний доступ до податкових пільг) та правовий захист мають бути збережені. Правову базу, ймовірно, не буде спрощено, проте залишається можливість вирішити низку недоліків шляхом співпраці між державами-членами, що є джерелом великого потенціалу29.

Разом з тим, з огляду на демографічні зміни, старіння громадян європейських країн та потреби у молодій і кваліфікованій робочій силі сприяння легальній міграції з третіх країн та боротьба проти нелегальної були важливими кроками Комісії задля підвищення мобільності та управління міграцією в Європі.

27 Спільні настанови зростання та праці - Integrated Guidelines for Growth and Jobs (2005-2008), Настанови No 20, (COM (2005) 141, кінцевий варіант – 2005/0057 (CNS). 28 Повідомлення щодо відрядження працівників у рамках надання послуг – Настанови щодо відрядження працівників в рамках надання послуг COM(2006) 159 кінцевий варіант), та щодо максимізації вигоди та потенціалу з одночасним гарантуванням захисту працівників (COM(2007) 304 кінцевий варіант). 29 Висновок Європейського соціально-економічного комітету SOC 324/29 від березня 2009 р., Визначення надзвичайних бар’єрів на шляху мобільності в межах внутрішнього ринку праці


36

Особливим прикладом цього може слугувати запровадження системи блакитної картки (Blue Card) Директивою 2009/50/EC та спрощення в’їзду та проживання для економічних мігрантів з третіх країн (Регламент 380/2008, яким внесено зміни до Регламенту1030/2002 про єдиний формат дозволів на проживання для громадян третіх країн). Права та обов’язки громадян третіх країн закріплені у запропонованій директиві, де основою виступає рівне ставлення стосовно оплати праці, умов роботи, свободи об’єднання та професійної підготовки, що є гарною основою міграційного законодавства та має бути поширене на всі категорії трудових мігрантів.

Як можна було пересвідчитися, висунуті в ЄС проекти мають на меті сприяти економічній міграції з третіх країн та управляти нею в якості наступного кроку Комісії на шляху популяризації економічної міграції в межах Союзу.

Таким чином, зацікавленим третім країнам не варто недооцінювати як потенціал запропонованих політичних заходів та правових актів, так і вже існуючі легальні шляхи економічної міграції.

В якості загального підходу до цього питання для країн походження корисним може виявитися добре налагоджений та постійний діалог на таких трьох рівнях відносин:

o держава походження – держави-члени ЄС;

o держава походження – власні громадяни (ті, що працюють і мають намір працювати в ЄС); та

o держава походження – посередники з працевлаштування, що знаходяться під юрисдикцією держави походження і відправляють громадян до ЄС.

Перш за все, рівень співпраці держава походження – держави-члени ЄС видається важливим з огляду на вищезазначену компетенцію держав-членів у цій сфері, їх індивідуальних підходів до питання статусу трудових мігрантів, а також зважаючи на широкі правові рамки ЄС із актами різної юридичної сили. Такий діалог заохотить впровадження спільної правової бази з цього питання (УПС, угоди про асоціацію тощо), взяття спільної відповідальності за таких осіб, а також спільне вирішення відповідних викликів.

По-друге, будь-яка держава-походження безумовно має залишатися на зв’язку із власними громадянами, адже держава громадянства виступає головним захисником прав своїх громадян. Зокрема, заходи ante і post можуть бути реалізовані за допомогою спеціально розробленої кампанії інформування громадськості, що має надавати інформацію про законні шляхи в’їзду та здійснення економічної діяльності в ЄС; щодо правого статусу та прав, щодо дій потерпілих у випадку торгівлі людьми. Разом з цим, держави походження інвестувати свої зусилля здебільшого в інформаційну та правову допомогу низько кваліфікованих трудових мігрантів, що на практиці виявилися більше під ризиком і потребують підтримки більш ніж будь-яка інша категорія мігрантів.

У цьому відношенні уповноважені органи можуть також залучати до співпраці профспілки та неурядові організації, а також надавати допомогу особам, що працюють/працювали чи мають намір працювати на теренах ЄС.

І, насамкінець, зацікавлені держави мають розглянути можливість більш прискіпливо наглядати за діяльністю посередників з працевлаштування, які відправляють громадян за кордон. Окрім іншого, цього можна досягти шляхом зобов’язання таких посередників вести реєстр підписуваних ними контрактів та розкривати інформацію про умови їх роботи; взяти на себе фінансову відповідальність у разі якщо їхні клієнти після роботи в ЄС не отримали заробітної плати.

Зрештою, в усіх вище перелічених цілях варто закріпити відповідну інституційну основу у державі-експортері з метою належного управління потоками її економічно активних мігрантів та наслідками цього процесу.


37

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1. Партнерство зі вступу для Хорватії

2. Партнерство зі вступу колишньої Югославської Республіки Македонія

3. План дій (COM (2010) 171 кінцевий варіант) з імплементації політик, розроблених Європейською Радою

4. Амстердамський договір

5. Угода про асоціацію між Європейськими Співтовариствами та Туреччиною

6. Угода про асоціацію між Марокко та ЄС

7. Спільний порядок денний з інтеграції

8. Кодекс Співтовариств з візових питань (Візовий кодекс)

9. Консолідована версія Договору про функціонування Європейського Союзу

10. Регламент Ради (EC) № 1030/2002 від 13 червня 2002 р., що закріплює єдину форму дозволів на проживання для громадян третіх країн

11. Регламент Ради (EC) № 1683/95 від 29 травня 1995 р., що закріплює єдину форму віз

12. Рішення № 1/80 Ради з питань асоціації від 19 вересня 1980 р. про розвиток асоціації між Європейським Співтовариством та Туреччиною

13. Директива 2003/86 про об’єднання сімей

14. Директива 2003/109/EC щодо статусу громадян третіх країн, які є довгостроковими резидентами та можливе подовження їхнього статусу

15. Директива 2003/86/EC про право сім’ї на об’єднання

16. Директива 2004/114/EC про умови допуску громадян третіх країн для цілей навчання, навчального обміну, неоплачуваного стажування чи волонтерської роботи

17. Директива 2004/38/EC про право вільного переїзду та проживання

18. Директива Ради 2005/71/EC від 12 жовтня 2005 р. про спеціальний порядок допуску громадян третіх країн для цілей здійснення наукового дослідження

19. Директива 2005/71/EC про спеціальний порядок допуску громадян третіх країн для цілей здійснення наукового дослідження та його можливе продовження

20. Директива 2009/50/EC про умови в’їзду та проживання громадян третіх країн для цілей здійснення висококваліфікованої найманої праці

21. Директива 96/71/EC Європейського Парламенту та Ради від 16 грудня 1996 р. щодо відрядження працівників в рамках надання послуг

22. Директиви 2003/81 та 2003/83 про біженців

23. Зелена книга про підхід ЄС до управління економічною міграцією

24. Регламент (EC) № 987/2009 Європейського Парламенту та Ради від 16 вересня 2009 р., що закріплює порядок імплементації Регламенту (EC) № 883/2004 про координацію систем соціального забезпечення

25. Лісабонська стратегія

26. Маастрихтський договір 1992 р.

27. Угода про партнерство та співробітництво між ЄС та Росією

28. Угоди про партнерство та співробітництво з Вірменією, Азербайджаном, Білоруссю, Грузією, Казахстаном, Киргизстаном, Росією, Молдовою, Україною та Узбекистаном

29. План політики легальної міграції


38

30. Пропозиція щодо Директиви Ради ЄС про єдиний порядок подання заяви на єдиний дозвіл громадянам третіх країн проживати та працювати на території держави-члена та про спільний набір прав працівників третіх країн, що легально проживають у державі-члені

31. Пропозиція щодо Директиви Ради ЄС про умови в’їзду та проживання громадян третіх країн у цілях оплачуваного працевлаштування або економічної діяльності самозайнятих осіб

32. Пропозиція щодо Директиви, що визначає умови в’їзду та проживання громадян третіх країн при їх делегуванні в рамках однієї компанії

33. Пропозиція щодо Директиви, що встановлює спільний режим в’їзду та проживання сезонних працівників третіх країн

34. Регламент Ради (EC) № 859/2003 від 14 травня 2003 р., що поширює положення Регламенту (EEC) № 1408/71 та Регламенту (EEC) № 574/72 на громадян третіх країн, на яких відповідні положення вже не поширюються лише на підставі їхнього громадянства

35. Регламент (EC) № 1030/2002 від 13 червня 2002 р., що закріплює єдину форму дозволів на проживання для громадян третіх країн

36. Регламент (EC) № 562/2006 Європейського парламенту та Ради від 15 березня 2006 р., що запроваджує Кодекс Співтовариства про правила, що регулюють рух осіб через кордони (Шенгенський прикордонний кодекс)

37. Регламент (EC) № 810/2009 Європейського Парламенту та Ради від 13 липня 2009., що запроваджує Кодекс Співтовариства з питань віз (Візовий кодекс)

38. Регламент (EEC) № 574/72 від 21 березня 1972 р., що закріплює процедуру імплементації Регламенту (EEC) № 1408/71 про застосування схем соціального захисту до найманих працівників, самозайнятих осіб та їхніх сімей, які пересуваються в межах Співтовариства

39. Регламент № 1408/1971 про застосування схем соціального захисту до найманих працівників та їхніх сімей, які пересуваються в межах Співтовариства

40. Регламент (EU) № 265/2010 Європейського Парламенту та Ради від 25 березня 2010 р., яким внесено зміни до Конвенції про імплементацію Шенгенської угоди та Регламенту (EC) № 562/2006 щодо пересування осіб із довгостроковими візами

41. Регламент (EC) № 883/2004 Європейського Парламенту та Ради від 29 квітня 2004 р. про координацію систем соціального захисту (із змінами, внесеними Регламентом 988/2009)

42. Кодекс Шенгенських кордонів

43. Шенгенська конвенція

44. Єдиний європейський акт

45. Угода Швейцарії про вільний рух осіб

46. Глобальний підхід ЄС до міграції

47. Угода про Європейське економічне співтовариство, підписана між Європейськими Співтовариствами та Норвегією, Ісландією та Ліхтенштейном

48. Гаазька програма

49. Стокгольмська програма

50. Висновки саміту Європейської Ради у Тампере від 15 та 16 жовтня 1999 р.

51. Римський договір

Documents

Аналітичний огляд правил та судової практики Європейського Союзу