Upload
-
View
223
Download
0
Embed Size (px)
DESCRIPTION
#травень #дім #луцьк #київ #зоопарк #день #матері #кривий #ріг #залізне #серце #вірш #натхнення #мистецтво #весна
Citation preview
більше,
НІЖ
12/05/2015випук №6
03. Потягом до АТО
ми у “Вконтакті”: https://vk.com/public89451514 * ми у “Facebook”: https://www.facebook.com/groups/bilshenizh/ * ми у “Instagram”: https://instagram.com/bilshenizh
––––––––У номері––––––––
19. Вулицями мого
натхнення
1
27. Залізне серце України
09. Подорож у київськіджунглі
ми у “Вконтакті”: https://vk.com/public89451514 * ми у “Facebook”: https://www.facebook.com/groups/bilshenizh/ * ми у “Instagram”: https://instagram.com/bilshenizh
––––––––У номері––––––––
2
27. Залізне серце України
29. Хвилина натхнення
3
фото з yandex.ua
4
Потягом до
АТО532-ий поїзд, «Київ-
Лисичанськ». Вже сімнад-цять годин у дорозі. Допункту прибуття лиши-лося якихось 15 хвилин. Таось –зупинка. За бруднимивікнами мого плацкарту –ліс, блок-пост українськоїармії та міст через Сіверсь-кий Донець, можливо, замі-нований. Одним словом,зона АТО.
Саме відчуття під часпоїздки незвичайне. Колиб вам сказали, що ви їдетедо прифронтового містароків зо п’ять тому, танехай навіть два, що б від-чували? Певно, страх таприреченість. Там йдевійна, там небезпечно,звідти можна й не поверну-тись. У вагоні ви дуже зди-вуєтесь, коли раціональнемислення несподівано на-гадає: «Ти їдеш до зониАТО». І лише тоді ваші емо-ції, які дотепер спали, від-криють усі страхи війни.Але це триватиме недовго,бо за вікном ліс і тиша. Той,хто не бачив війни, – не по-дорослішав від думок про їїромантизм. Дитяча наїв-ність малює силуети солда-тів та зброї, ви нервуєте, івам це подобається. Та на-справді серед очікуванихкількох десятків озброєнихлюдей –лише два, якімирно сидять на своєму
пості, оберігаючи спокійзвільненого міста. Десь,можливо, на підсвідомомурівні ви чутимете постріли,вибухи, крики, відчувати-мете смерть та вируванняхаосу. Але реальність при-несе спів пташок та двінудні години очікуванняперед останнім мостом доміста Лисичанська.
Слухаючи розмовилюдей про стоянку, вкотревпевнюєшся, що українці –творчий народ. Фізики щене придумали стільки тео-рій знищення Землі,скільки їх було розказано увагоні під час затримки по-їзда. Одна гірша від іншої. Івсі, ніби на справжній філо-софській дискусії, захища-лися суб’єктивнимитвердженнями. Чоловікиговорять – жінки охають.Дзвонять телефони, і на за-лізничній станції прибуттявже непокояться та мету-шаться люди. А за вікном –весна!
Така приємна красаСходу. Як і рік тому, квітнеліс. Тільки-от дерев, пова-лених снарядами, тепербільше... На згадку про ін-дустріальне минуле висо-чіють терикони, але теперземля навколо пошрамо-вана окопами. Ще доне-давна тут «господарювала»війна.
5
Пасажирів у вагонілишилось небагато – пере-важна більшість вийшла наминулих станціях. І це згур-товує. Серед присутніхобов’язково знайдеться гу-морист, з добрих жартівякого всі дружньо сміються.До розмови долучаєтьсяпровідниця Наталя. З її слівдізнаємося, що рейс, наякому вона зазвичай пра-цювала, відмінили, і у неїбув вибір між Лисичансь-ком та Трускавцем:–То я вибрала цей. Вовкабоятись – у ліс не ходити.–От у лісі й лишишся, –влучно прокоментувавякийсь дідусь.
Пасажири посміялиь.У цій ситуації трохи гумору(нехай і чорного) не зава-дить.
Також є ті, хто, не вит-рачаючи час дарма, дочити-ватимуть чергову сторінкубульварного роману. Знай-дуться і завзяті філософи,які твердитимуть одні й тіж самі слова, що й тисячі (таде там – мільйони!) такихсамих, як вони. Питання по-літики: яка в нас поганавлада. Питання війни: на-віщо та за що? Питанняціни на хліб: винні олігархита капіталісти! Ці мислителідумають, що виводять фор-мули унікальних думок таоригінальних тверджень.
Завжди дивуєшся, на-скільки проникливі люди:вони знайдуть та вига-дають усі негативні якостібудь-кого, тільки, звісно, несебе.
Ось, наприклад, дядяКоля (так відрекомендувавсебе сусід по блоку післячергових ста грамів) аж ки-пить від надлишку енергії.Йому років 50, і більшу ча-стину життя він пропрацю-вав у Метробуді. УДніпроперовському таКиївському метро у ньогобуло достатньо часу замис-литись над банальнимитвердженнями про безлад україні. Він досі не розуміє,за кого послали на фронтйого зятя, і чому взагалі по-чалася війна. Дядя Колядосконало вивчив жахливусутність бюрократів і знає,чому долар так злетів. А зсобою він везе дві зв’язкиарматури, які взяв із будів-ництва. Правильно, в госпо-дарстві знадобиться.Стомившись чи то від свогозахопливого монологу, чито від передозування «бі-ленькою», дядя Коля куняєна своїй полиці.
Потяг рушив. Народприлинув до вікон та зата-мував дихання: ось пост, осьміст, і – все… Все спокійно,нічого не трапилось. Чомустояли дві години, так і ли-шиться загадкою. Хтосьрадіє, хтось обурений – очі-кував більш жвавого роз-витку подій. Та коженвиглядає станцію, котрастає все ближчою.
На пероні – ра-дісні обличчя та обійми, ві-тання і безліч запитань.Цього разу подорожньомуточно є, що розповісти...
автор: Аня Капля
6
фото з yandex.ua
7
8
фото з yandex.ua
9
сайт kiev-hotel.net
Подорож у
київські
джунгліРанок починається з
SMS. Лунає стандандартнийрингтон “Nokia”. Я повністюрозгублена підхоплююся зліжка: народ? Де? Що?Куди? Різкий перехід відсну до реальності ніколи невдавався мені легко. Встаюі беру це породження зла,подарунок диявола ХХ-омустоліттю, цю нещасну «мо-білу». «Два нових повідом-лення...» Так-так, невжеОбама дзвонив пересвідчи-тися, що у мене все добре?Чи може Білл Мюррей за-прошує на каву? Дивлюсяна екран...
«Фейсбук». Обожнююїх повідомлення.
Позіхаю і повертаюсядо ліжка. Тіло блаженнорозтягнулося, голова майжеторкнулась подушки...
Я Ж ХОТІЛА БІГАТИЗРАНКУ!
Намагаюся прийнятицю моторошну, жахливудумку. Мотивую себе тим,що, як не встану і не піду бі-гати, влітку на пляж замістькупальника вдягатимущось на кшталт вбраннямусульманських жінок.Працює.
Виходжу з квартири,мама зачиняє двері, і рап-том я згадую: сьогодні ж
День матері! Захопленацими думками і панічнимбрейнстормінгом «А що жтакого влаштувати мамі збабусею?», спускаюся напробіжку з п’ятого поверхуліфтом. «Спортсмєнка»...Я на вулиці. Все таке со-нячне, зелене, людей майженемає. Повітря пахне вес-ною! Якось мимохіть з'яв-ляється на обличчі усмішка,а ще донедавна ліниві сонніноги активно несуть меневперед.
Поки бігала навколобудинку, аби відволіктисявід свого дихання розлюче-ного бегемота , думала проте, як проведу сьогоднішнійдень із моїми улюбленимижінками. Зводити їх у кіно?Але за такої погоди не хо-четься сидіти в чотирьохстінах. Ролердром? Так, алеякою молодою та неорди-нарною не була б моя ба-буся, навряд вона оцінитьтаку ідею. Ботанічний сад?Мейнстрім... А можливо...Можливо, зоопарк? Ми тамдуже давно не були! Хочусолодкої вати. Боже, я ж наранковій пробіжці, якийцукор?
Подолавши перепонупід назвою «лінь», повер-таюся на рідний п'ятий по-
сайт yandex.ua
10
сайт focus.lv
сайт yandex.uaфото з joinfo.ua
сайт yandex.ua
сайт yandex.ua
11
верх сходами. Повідомляюпро свою геніальну ідеюмамі та бабусі. Всі «за»!
І от вже через годинуми стоїмо у величезній 50-метровій черзі під пекучимсонцем. В голові одна лишедумка: «А я ж казала, щотреба онлайн квитки купу-вати!» Звідусіль лунаютькрики, сміх і плач дітей, ви-гуки їхніх батьків, гулнатовпу, який так довго очі-кує. Раптом чуємо від когось:«Ви даремно тут стоїте, тамвільна друга каса!». Вирішуюпіти розвідати обстановку. Явсе ж таки журналіст! У го-лові грає музика з детекти-
вів, заглушуючи голос сум-ління (адже там всі ці люди,а я...). Розправивши плечі, япрямую туди. А раптом по-щастить купити квитки безчерги? Аж як... О диво! Я вжебачу гарантований успіх істаю за кількома людьми докаси №2. Через п'ять хвилинтримаю у руках бажаніквитки. Телефоную мамі ігордо кажу: «Ідіть сюди, явже все купила!»
Отак ми й потрап-ляємо у зоопарк. Почина-ється наша маленькаекскурсія «київськимиджунглями». Перші, когобачимо, — пелікани. Один
чистить собі пір'я, двоєінших поважно сидять, за-плющивши очі, останній зквартету задумливо ди-виться у глибини ставка. Усусідній водоймі плаваютькачки, серед яких вже, як указці, обрано те саме«гидке», неугодне пташи-ному загалу. Його застереж-ливим «кличем» виганяютьна берег. Потім бачимо чор-них лебедів, що під'їдалиякийсь невидимий людсь-кому оку харч на березі і те-ревенили з голубами — тежгостями зоопарку.
Після того, як ми нади-вилися на орнітологічне
царство, перейшли до воль-єрів із парнокопитними: мо-гутніми зубрами, сумнимита лінивими бізонами, гор-дими конями Пржеваль-ського, цікавими оленями,ласкавими і неймовірно ми-лими поні, дружелюбнимизебрами, благородними таумиротвореними ламами,сусідкою напроти яких вия-вилася грізний та обуренийпугач.
Спостерігаючи за бай-дужістю лами до нескінчен-них фотоспалахів і криківдітей, за її «одухотворенимобличчям» та «аристокра-тичною осанкою», мама го-
ворить: «У них більше людя-ного, ніж у нас самих. Заразсаме ми поводимо себе, якзвірі. Подивись, як вона налюдей реагує. Таке величавестворіння!»
Далі бачимо верблюда.Він, на відміну від лами, пи-шається своєю «королівсь-кою поставою», масивнимигорбами та густою шевелю-рою на спині, і гордовитокрасується перед фотокаме-рами.
Зупинилися поїсти мо-розива: аж надто апетитносмакували його діти на-вкруги (один маленькийхлопчик взагалі опустив об-
личчя у ріжок аби швидшезасвоїти його солодкийвміст)! Зовсім поруч буввольєр з носорогом, якийлежав абсолютно нерухомо,а дихав так непомітно, що япочала хвилюватися: цежива істота чи ж пам'ятник.Але неочікувано твариназдригнулася (мабуть, потяг-нула набряклу від «ле-жачки» ногу або зігналанадокучливих мух), і ми з по-легшенням зітхнули. По-бачили слона, пішли донього. Молодий азіатськийгість із кремезним лобом імаленькими вушками вигля-дав трохи меланхолічно. Ма-
12
сайт yandex.ua
верх сходами. Повідомляюпро свою геніальну ідеюмамі та бабусі. Всі «за»!
І от вже через годинуми стоїмо у величезній 50-метровій черзі під пекучимсонцем. В голові одна лишедумка: «А я ж казала, щотреба онлайн квитки купу-вати!» Звідусіль лунаютькрики, сміх і плач дітей, ви-гуки їхніх батьків, гулнатовпу, який так довго очі-кує. Раптом чуємо від когось:«Ви даремно тут стоїте, тамвільна друга каса!». Вирішуюпіти розвідати обстановку. Явсе ж таки журналіст! У го-лові грає музика з детекти-
вів, заглушуючи голос сум-ління (адже там всі ці люди,а я...). Розправивши плечі, япрямую туди. А раптом по-щастить купити квитки безчерги? Аж як... О диво! Я вжебачу гарантований успіх істаю за кількома людьми докаси №2. Через п'ять хвилинтримаю у руках бажаніквитки. Телефоную мамі ігордо кажу: «Ідіть сюди, явже все купила!»
Отак ми й потрап-ляємо у зоопарк. Почина-ється наша маленькаекскурсія «київськимиджунглями». Перші, когобачимо, — пелікани. Один
чистить собі пір'я, двоєінших поважно сидять, за-плющивши очі, останній зквартету задумливо ди-виться у глибини ставка. Усусідній водоймі плаваютькачки, серед яких вже, як указці, обрано те саме«гидке», неугодне пташи-ному загалу. Його застереж-ливим «кличем» виганяютьна берег. Потім бачимо чор-них лебедів, що під'їдалиякийсь невидимий людсь-кому оку харч на березі і те-ревенили з голубами — тежгостями зоопарку.
Після того, як ми нади-вилися на орнітологічне
царство, перейшли до воль-єрів із парнокопитними: мо-гутніми зубрами, сумнимита лінивими бізонами, гор-дими конями Пржеваль-ського, цікавими оленями,ласкавими і неймовірно ми-лими поні, дружелюбнимизебрами, благородними таумиротвореними ламами,сусідкою напроти яких вия-вилася грізний та обуренийпугач.
Спостерігаючи за бай-дужістю лами до нескінчен-них фотоспалахів і криківдітей, за її «одухотворенимобличчям» та «аристокра-тичною осанкою», мама го-
ворить: «У них більше людя-ного, ніж у нас самих. Заразсаме ми поводимо себе, якзвірі. Подивись, як вона налюдей реагує. Таке величавестворіння!»
Далі бачимо верблюда.Він, на відміну від лами, пи-шається своєю «королівсь-кою поставою», масивнимигорбами та густою шевелю-рою на спині, і гордовитокрасується перед фотокаме-рами.
Зупинилися поїсти мо-розива: аж надто апетитносмакували його діти на-вкруги (один маленькийхлопчик взагалі опустив об-
личчя у ріжок аби швидшезасвоїти його солодкийвміст)! Зовсім поруч буввольєр з носорогом, якийлежав абсолютно нерухомо,а дихав так непомітно, що япочала хвилюватися: цежива істота чи ж пам'ятник.Але неочікувано твариназдригнулася (мабуть, потяг-нула набряклу від «ле-жачки» ногу або зігналанадокучливих мух), і ми з по-легшенням зітхнули. По-бачили слона, пішли донього. Молодий азіатськийгість із кремезним лобом імаленькими вушками вигля-дав трохи меланхолічно. Ма-
13
буть, наше українське сонцене гріє серце так, як сонцеСходу.
Перейшли до бегемота.А в нього неприйомний день:неділя все ж таки! І не со-ромно з'являтися у полу-денну годину, колинайприємніше спати у за-тінку дерев? Він сьогодні неналаштований на спілку-вання, тож ми вирішили руха-тись далі.
Нарешті знайшлимісце, де мешкають дикікішки. Здалеку помітилиплями на шерсті гієн – одна зних відпочивала у холодку,захищена від прямих проме-нів кам'яною колоною, іншанавпаки – ніжилася на со-нечку. Минаючи просторийвольєр сплячих красунь, пі-дійшли до царського помеш-кання левів. Перша леді світузвірів приймала сонячніванни на траві, схожа на кра-сунь з полотен прерафаелітів.Її образ, як образ справжньоїжінки, був оповитий витон-ченістю до кінчиків кігтів,вус та кисточки хвоста. Ле-жачи у полуденному сяйві,вона привертала до себе всюувагу. Мабуть, її чоловік, щоспокійно лежав зверху накам'яному парапеті у тіні,глибоко усередині насолод-жувався фурором, який ви-кликала його дама серця. Вінманірно прикрив очі, абиявно не виказувати свого за-доволення.
Сусідами левів вияви-лися вовки. Їхня пара —уособлення виразу «Проти-лежності притягуються».
Один — флегматичний філо-соф, що богемно лежав до всіхспиною, другий — активнийшукач пригод, що постійнобігав однією і тією самою сте-жинкою по занадто маломудля його вільної натури воль-єру.
Амурський тигр, певно,просвяткував увесь минулийдень, бо сьогодні міцно спав.Він не змінював позу протя-гом 30 хвилин, і все, щоможна було побачити з-за ко-лони,— пучечки його лап. Тутстало зрозуміло, що бабусявтомилася (вона ж бо від-крито про це заявила), але миз мамою таки потягнули її дотераріуму.
Жителі акваріумів – га-рантовано прихильники фі-лософії Фалеса —розуміють,що час плинний, як та вода, уякій вони мешкають. Соннічерепахи зовсім зрідка клі-пають своїми мудрими окса-митовими очима, варани таящірки застигли в одній позі,як грецькі скульптури, жаби-перфекціоністи компози-ційно розляглися на гілочці,удав гіпнотизує поглядомвсіх, хто по той бік скла. Кро-кодили обрали найменш від-криту для публіки зону інасолоджувалися своєю ви-нахідливістю.
Це не лінивий світ ссав-ців, де уповільнений стильжиття наслідок спеки і втомивід надмірної уваги. У підвод-ному царстві розміреність —це свідомий вибір.
Слабкість вже захоплюєй нас із мамою. Починаєморухатися у бік виходу з зоо-
сайт yandex.ua
сайт yandex.ua
14
буть, наше українське сонцене гріє серце так, як сонцеСходу.
Перейшли до бегемота.А в нього неприйомний день:неділя все ж таки! І не со-ромно з'являтися у полу-денну годину, колинайприємніше спати у за-тінку дерев? Він сьогодні неналаштований на спілку-вання, тож ми вирішили руха-тись далі.
Нарешті знайшлимісце, де мешкають дикікішки. Здалеку помітилиплями на шерсті гієн – одна зних відпочивала у холодку,захищена від прямих проме-нів кам'яною колоною, іншанавпаки – ніжилася на со-нечку. Минаючи просторийвольєр сплячих красунь, пі-дійшли до царського помеш-кання левів. Перша леді світузвірів приймала сонячніванни на траві, схожа на кра-сунь з полотен прерафаелітів.Її образ, як образ справжньоїжінки, був оповитий витон-ченістю до кінчиків кігтів,вус та кисточки хвоста. Ле-жачи у полуденному сяйві,вона привертала до себе всюувагу. Мабуть, її чоловік, щоспокійно лежав зверху накам'яному парапеті у тіні,глибоко усередині насолод-жувався фурором, який ви-кликала його дама серця. Вінманірно прикрив очі, абиявно не виказувати свого за-доволення.
Сусідами левів вияви-лися вовки. Їхня пара —уособлення виразу «Проти-лежності притягуються».
Один — флегматичний філо-соф, що богемно лежав до всіхспиною, другий — активнийшукач пригод, що постійнобігав однією і тією самою сте-жинкою по занадто маломудля його вільної натури воль-єру.
Амурський тигр, певно,просвяткував увесь минулийдень, бо сьогодні міцно спав.Він не змінював позу протя-гом 30 хвилин, і все, щоможна було побачити з-за ко-лони,— пучечки його лап. Тутстало зрозуміло, що бабусявтомилася (вона ж бо від-крито про це заявила), але миз мамою таки потягнули її дотераріуму.
Жителі акваріумів – га-рантовано прихильники фі-лософії Фалеса —розуміють,що час плинний, як та вода, уякій вони мешкають. Соннічерепахи зовсім зрідка клі-пають своїми мудрими окса-митовими очима, варани таящірки застигли в одній позі,як грецькі скульптури, жаби-перфекціоністи компози-ційно розляглися на гілочці,удав гіпнотизує поглядомвсіх, хто по той бік скла. Кро-кодили обрали найменш від-криту для публіки зону інасолоджувалися своєю ви-нахідливістю.
Це не лінивий світ ссав-ців, де уповільнений стильжиття наслідок спеки і втомивід надмірної уваги. У підвод-ному царстві розміреність —це свідомий вибір.
Слабкість вже захоплюєй нас із мамою. Починаєморухатися у бік виходу з зоо-
сайт yandex.ua
сайт yandex.ua
15
парку. Проходимо повз воль-єри з ведмедями, повнимипротилежностями одне од-ного. Гімалайський із блис-кучою чорною шерстю ібілою грудкою веселитьприлиплих до скла носамидітей майже цирковимитрюками й грайливими ру-хами. Вітчизняний, себто
наш бурий, трохи незграбнопідігнув під себе задні лапи,і з виразом «а-ля П'єро» по-глядав на оточуючих.
Прямуємо далі. Щенизка скляних «кубів» –«притулків» дикої природи.Всі порожні. Аж раптомбачимо малесенького тхорав одному з вольєрів. Ми
майже торкнулися йогочерез сітчасту смужку знизу!Перев'язка (таку назву но-сить цей у чорну і білу плямунапів'єнот, напівшиншила)була дуже рада нас бачити.Здається, ніхто не звертав нанеї уваги вже довгий час. Алескаржиться на втому, тожмаємо йти.
Останнім подарункомвід зоопарку була пара котів(судячи з усього, місцевих),що гралися на травичці зпрекрасними качками. Хочмурчики, як відомо, і гу-ляють самі по собі, алелюбов до комфорту та мар-нославство перевищилилюбов до пригод на сірих ву-
лицях Києва. І от вони об-рали собі такий дім — зви-чайний для інших тварин ізовсім неординарний длякішок.
Дитинство має свої пе-реваги. Не володіючи пев-ними знаннями, ми маємоможливість дивуватися табути враженими. Зустрічаю-
чись із чимось вперше, не по-мічаємо недоліків. Але колити дорослий, чомусь, окрімзвичайної людської радостівід зустрічі із милими, чудо-вими тваринами, у душу за-крадається жалість і сум.Бачиш їхній стомлений і сум-ний погляд, занедбанийстан. Бачиш, як вони хо-
ваються від усіх, як хочутьдотягтися до листя дерев читравички навколо і не мо-жуть, як плавають у гетьбрудних ставках, і стає такприкро. По-старому, по-ди-тячому хочеться обійняти їх
і попестити, але водночасмрієш про те, щоб відпу-стити цих звірів на волю, по-вернути їх у природнесередовище. Одразу уявляєшсобі, як судитимешся із ди-ректором зоопарку, як підні-
меш пікет, екологічну рево-люцію, як запросиш сюдиВсесвітню організацію захи-сту тварин. Як хотілося б пе-ретворити це місце насправжній осередок радості,яким зоопарк і мав би бути в
ідеалі!День завершився ом-
ріяною вечерею вдома –хрумкий салат «Цезар», якийми, як справжні герої рома-нів Харді, запиваємо сидром.П'янкий яблучний напій роз-
тікається по жилах, і вже невідчуваєш, як болять відходи п'яти. «Спасибі за цейдень, – каже мама. – Спасибіза свято». Відчуваю себе гор-дою (врешті-решт феєрич-ний задум піти до зоопарку
належав моїй світлій голові)і щасливою. Бо у мене є моїнеймовірні жінки, мої мама ібабуся, моя родина. І як же яїх все-таки люблю!
автор: Аня Кудрявцева
1616
парку. Проходимо повз воль-єри з ведмедями, повнимипротилежностями одне од-ного. Гімалайський із блис-кучою чорною шерстю ібілою грудкою веселитьприлиплих до скла носамидітей майже цирковимитрюками й грайливими ру-хами. Вітчизняний, себто
наш бурий, трохи незграбнопідігнув під себе задні лапи,і з виразом «а-ля П'єро» по-глядав на оточуючих.
Прямуємо далі. Щенизка скляних «кубів» –«притулків» дикої природи.Всі порожні. Аж раптомбачимо малесенького тхорав одному з вольєрів. Ми
майже торкнулися йогочерез сітчасту смужку знизу!Перев'язка (таку назву но-сить цей у чорну і білу плямунапів'єнот, напівшиншила)була дуже рада нас бачити.Здається, ніхто не звертав нанеї уваги вже довгий час. Алескаржиться на втому, тожмаємо йти.
Останнім подарункомвід зоопарку була пара котів(судячи з усього, місцевих),що гралися на травичці зпрекрасними качками. Хочмурчики, як відомо, і гу-ляють самі по собі, алелюбов до комфорту та мар-нославство перевищилилюбов до пригод на сірих ву-
лицях Києва. І от вони об-рали собі такий дім — зви-чайний для інших тварин ізовсім неординарний длякішок.
Дитинство має свої пе-реваги. Не володіючи пев-ними знаннями, ми маємоможливість дивуватися табути враженими. Зустрічаю-
чись із чимось вперше, не по-мічаємо недоліків. Але колити дорослий, чомусь, окрімзвичайної людської радостівід зустрічі із милими, чудо-вими тваринами, у душу за-крадається жалість і сум.Бачиш їхній стомлений і сум-ний погляд, занедбанийстан. Бачиш, як вони хо-
ваються від усіх, як хочутьдотягтися до листя дерев читравички навколо і не мо-жуть, як плавають у гетьбрудних ставках, і стає такприкро. По-старому, по-ди-тячому хочеться обійняти їх
і попестити, але водночасмрієш про те, щоб відпу-стити цих звірів на волю, по-вернути їх у природнесередовище. Одразу уявляєшсобі, як судитимешся із ди-ректором зоопарку, як підні-
меш пікет, екологічну рево-люцію, як запросиш сюдиВсесвітню організацію захи-сту тварин. Як хотілося б пе-ретворити це місце насправжній осередок радості,яким зоопарк і мав би бути в
ідеалі!День завершився ом-
ріяною вечерею вдома –хрумкий салат «Цезар», якийми, як справжні герої рома-нів Харді, запиваємо сидром.П'янкий яблучний напій роз-
тікається по жилах, і вже невідчуваєш, як болять відходи п'яти. «Спасибі за цейдень, – каже мама. – Спасибіза свято». Відчуваю себе гор-дою (врешті-решт феєрич-ний задум піти до зоопарку
належав моїй світлій голові)і щасливою. Бо у мене є моїнеймовірні жінки, мої мама ібабуся, моя родина. І як же яїх все-таки люблю!
автор: Аня Кудрявцева
сайт yandex.ua
17
18
Весни
пожежа підпалила
ранок – і знову день
окрилений, і знову день
п’янливий.
Богдан-Ігор
Антонич.
19
Вулицями мого натхненняУ невеликому місті відчуваєш себе великою людиною. Вільний простір без важких
хмарочосів та десятків машин на вузькій дорозі дозволяє тобі вдихати життя на повнігруди. І навіть не кашляти від пилу та бруду, що падає з неба мегаполісу. Це тут, у місті знаселенням трохи більше 200 тисяч, у тебе є шанс побути наодинці, заховатися від чужихочей та поговорити тет-а-тет із собою.
Тепер, коли моє життя кипить у Києві, інколи булькаючи так, що зриває дах, Луцькдля мене - закуток спокою. Раніше я менше любила це європейське місто, бо здавалося,що тут мало простору, можливостей та хороших кафе. Але тепер мені є з чим порівняти.І є за що його нестримно любити.
5:50Потяг із Києва прибуває о 5.50. Свіже
ранкове повітря відразу цілує твої щоки, ві-таючи з приїздом. Шкода тільки, що це по-вітря не допоможе нести важку дорожнюсумку.
Людей немає. Хіба що ті, які приїхалиразом з тобою. Іду, розглядаючи жовтістіни вокзалу, які стали вартими увагилише в 2012. Якщо порівняти, то колись цебула бідняцька хатинка, а тепер – ціла фор-теця з балконами та великим годинником.На жаль, сходи залишилися недоторка-ними. На них страшно ступати, адже нави-ків польоту без страхування поки що не
отримала. Але я безстрашно піднімаюся, івідчувши себе в безпеці на мосту, іду впе-ред. Зліва – залізничні колії, справа – до-рога, за якою гордість міста – «PortCity».
Згадую, яким це було дивом, – вели-чезний (порівняно) торгово-розважальнийцентр із модними бутіками, кінотеатром такількома кафе. Пам’ятаю ще, як Скрябінспівав частушки Путіну на відкритті. Отакна моєму обличчі і з'являється сумно-ра-дісна посмішка з присмаком минулого.
Іду далі, минаю маленькі магазин-чики, вдихаю запах мокрих дерев та чи-стоти. Жодних авто… Тиша та спокій.
17:10Розмови з батьками, чай о шостій
ранку та швидкоплинний сон на дивані.Тепер уже день – сонячний, теплий та ра-дісний весняний день. Гріх у таку погодуховатися у чотирьох стінах, дочитуючиулюблену книгу. Перебороти лінь – моясьогоднішня місія. Трохи зусиль - і я вже вцентрі. Колись я їздила маршруткою, алетепер (навіть не зважаючи на те, що тутпроїзд коштує всього 3 гривні) прийшласюди пішки. Все одно дорога до центру
сотні разів була витоптана мною та моїмидрузями. Особливо люблю минати 5-тушколу з її масивною білою огорожею, висо-кою стелею та грецькими колонами. Цешкола з поглибленим вивченням росій-ської. Ось бачите, ніякої дискримінації, бан-дерівців та автоматів – патріотизмзалежить не від мови.
Центр у нас теж модернізований. У2011-ому тут горів центральний універмаг.Досі залишається таємницею, хто ж його
20
вокзал старий; вокзал новий
сайт www.skyscrapercity.com
сайт volynnews.com
21
ЦУМ старий; ЦУМ новий
підпалив (хоча ЗМІ пишуть, що він сам за-горівся). Тепер тут новий модний ЦУМ з ес-калаторами та великими дзеркальнимивікнами.
Навпроти – площа, театр, Леся Укра-їнка. Цікаві у нас були проектувальники:
біля драмтеатру імені Тараса Шевченкагордо стоїть Лариса Петрівна, а на універ-ситет імені Лесі Українки дивиться задум-ливим поглядом Тарас Григорович. Та ценеважливо: головне, що є театр і пам’ятьпро великих людей.
18:03Дилема: куди піти? Перший варіант –
ЦУМ, у якому для дівчини є купа спокус:магазини одягу, магазини взуття, магазини
аксесуарів, знову магазини одягу. Другий –спуститися вниз проспектом Лесі Українки(старожили досі називають його Радянсь-
22
Драмтеатр імені Тараса Шевченка; Університет імені Лесі Українки
ким) та погуляти у старому місті. Третій –повернути ліворуч та насолодитися пар-ком (знову ж таки, імені Лесі Українки).
«Сів метелик на травичку, і сказавякусь дурничку. Раз, два, три...» Метеликобрав старе місто.
Іду по бруківці, майстерно викладе-ній луцькими будівельниками. Вулиця «хи-литься» вниз, наче втомлена від людей тамагазинів, які тиснуть на неї. Ось біля пив-ного бару сидить швейк (скульптура), уякого ніс блищить яскравіше, ніж золото.Певно, у кожному місті є пам'ятка, якійтреба щось потерти на удачу. Дійшовши до
кінця дороги, зупинилася, аби поглянутина Луцький замок, що так ошатно виглядаєз-за дерев. Скільки разів я там бувала, і весьчас почувалася по-новому, по-особливому.Я пишаюся, коли бачу ці величні вежі насторінках підручників з історії. Знаю, щозамок був резиденцією Великого князя, щотут жили і не тужили Любарт і Вітовт, аостанній узагалі влаштував з'їзд європей-ський монархів. Це місце славиться нелише своєю архітектурою, виглядом, але йісторіями про привидів.
Ось, наприклад, екскурсовод Олег Ви-ноградов любить розповідати, як колись у
23
24
коридорі (довжина його – 30м), що веде докриниці, згоріло відразу 15 лампочок. Іколи він із помічницею прийшов на годинураніше від усіх, то цей коридор був затоп-лений по чобіт. І тут чоловік у німій тем-ряві побачив білу пляму, що вмить з одногомісця перемістилася в інше. Зникло «воно»тільки тоді, як помічниця запалила свічку.
Ще є привиди чоловіка в костюмі у
18-му будинку на Ковельській, МагдалиниТализіної, що блукає біля своєї гробниці упідземеллях, дівчинки Оксани в замку табагато інших. Але ж поки день – ніякі при-види не страшні. Варто сонцю заховатисяза схили, комунальникам увімкнути ліх-тарі – і мурашки по тілу бігатимуть ажпоки ви не сховаєтеся під ковдру.
20:34Нічний Луцьк – ще кращий. Поки
мама не дзвонить із допитами тасхвильованим голосом, можна гуляти.Іду по бруківці, чіпляючись поглядом закожен ліхтар, кожен кут старих будин-ків. Дійшла до дому Косачів. Місячнесяйво освічує виснажені стіни, тор-кається світлом величезного Лесиногодуба. Тому тут, напевно, стільки всього«імені Лесі Українки»: у Луцьку жила їїсім'я, тут ступала її нога, народжува-лися натхненні вірші та звучала сумнамузика фортепіано.
Не можу обминути Костел святогоПетра і Павла. Білі стіни здіймаютьсявгору до чорно-синього неба. Бездо-ганні лінії та витончені візерунки, май-стерно виконані арки та дві величніпостаті святих – робота італійця Джа-комо Бріано. Соромно, що я ніколи небула всередині, а лише стояла надворі,насолоджуючись архітектурою. Прой-шла трохи далі – і серце завмерло утерпкому захваті від лютеранськоїкірхи. Особливої витонченості додаютьліхтарі та місяць, що наче сів на висо-ченний шпиль. Часто, буває, їдеш помосту, спостерігаєш за рибалками, щошукають улову у водах Стиру, і поглядмимоволі переводиться на кірху. Зда-
ється, що вона так і хоче вистрибнути зцієї зелені, котра обіймає її високу тахуду фігуру. А зараз ніч приспала хви-люючу музику органу, що так заман-ливо лунає звідти вдень.
Здається, час йти додому. Згадуюсьогоднішнього музиканта-клоуна,якого знають усі лучани. Він завждиусміхається, навіть тоді, коли грає насвоєму саксофоні. Я ним пишаюся. А щетим, що я лучанка, як і талановита тарозумна Оксана Забужко, голосистийпатріот Сашко Положинський. Тут на-родився й Анатолій Тимощук, якого чо-мусь потягнуло в російський «Зеніт».Прекрасний режисер Олесь Санін дея-кий час жив тут, ходив до школи, і в«Поводирі» яскраво відбиті волинськісліди. Усі ці люди зараз мешкають вінших містах, смакуючи життя, пра-цюючи на славу, згадуючи дитинство.Але, можливо, вони відчувають себевдома тільки тоді, коли приїздять дотихого та помірного Луцька, гуляють уцентрі, втоптують бруківку старогоміста та вдихають насичене спокоєм по-вітря.
автор: Люда Корнієвич
25
Луцьк, район 33
26
27
Про Кривий Ріг, ма-буть, ніхто не напише кращевід місцевих мешканців. Ту-рист наврядчи розгледитьтут щось інше, окрімкар'єрів, териконів та ра-дянської атмосфери. Але ті,хто живуть у “сталевомусерці України”, точно знають,що це місто дивує красою на-весні, овіює душу радістювлітку, кличе мріяти восенита наповнює людей святомвзимку.
Під час травневих святу Кривому Розі завжди пануєякийсь особливий настрій.Немов на дворі знову 1986-
ий, “АрселорМіталл” ще не“КриворіжСталь”, парадидосі гучні й пишні, а люди гу-ляють вулицями забувшипро буденні справи. Така не-звичайна “радянізація” вжодному разі непогана. Ско-ріше навпаки – мешканціміста влаштовують субот-ники, допомагають облаш-тувати парки та двори длясвят; 9 травня діти, яксправжні піонери, даруютьветеранам квіти; люди вихо-дять на святкування, радісніта гарно вбрані.
Іноді хочеться простопокататитися на швидкіс-
ному трамваї (це цікавинканашого міста). Все, як уметро, але по рельсах підземлею, замість великих тапросторих вагонів, у нас їз-дять звичайні трамваї. І на-віть є дві гілки, ніби усправжніх мегаполісах. ВУкраїні більше немає анало-гів цьому диву радянської ін-женерії.
Завжди так цікаво спо-стерігати за тим, як ріднемісто стає все кращим і кра-щим. Найбільший у світіквітковий годинник – збудо-ваний, човнева станція назлитті річок Саксагань та Ін-
гулець – відреставрована,фонтани у кожному парціпрацюють увесь сезон. Душупереповнює гордість, що всеж є люди, які по-справж-ньому люблять свій ріднийкрай.
Кривий Ріг – найдовшемісто Європи. Щоби проїхатиусі ці 140 із гаком кілометрів,необхідно витратити поло-вину дня (а це всього лише удовжину). Цікаво те, що вкожному районі є гірничоз-багачувальні комбінати,тому важко не помітити те-рикони. Люди вже давно нездригаються від вибухів на
шахтах, бо для мешканців цезвична справа. Ті, хто живутьу центрі міста, недалеко від“Криворіжсталі”, знають, щовипрані речі на балконі су-шити не можна, адже вели-чезні доменні печівикидають величезну кіль-кість пилу та бруду у по-вітря. Новітні технології,сучасні фільтри, дива тех-ніки, що межують з фанта-стикою, на жаль, не рятуютьлюдей від хвороб, які на нихчекають.
Ті, хто говорить: “Про-вінція, ліміта”, мабуть забу-вають, що це “провінційне
містечко” є найбільшим екс-портером сировини вУкраїні, сплачує до бюджетуУкраїни кожного року суми,які страшно навіть напи-сати, і є одним з найбільшихміст нашої держави.
Цікавою відмінністю єй те, що кожен наш мешка-нець знає гімн Кривого Рогунапам'ять. Від початку і докінця. Тому що ми любимоусі тамтешні майдани, ву-лиці та бульвари “з присма-ком заліза”.
автор: Ліза Криворучкіна
Залізне серце України
28
Про Кривий Ріг, ма-буть, ніхто не напише кращевід місцевих мешканців. Ту-рист наврядчи розгледитьтут щось інше, окрімкар'єрів, териконів та ра-дянської атмосфери. Але ті,хто живуть у “сталевомусерці України”, точно знають,що це місто дивує красою на-весні, овіює душу радістювлітку, кличе мріяти восенита наповнює людей святомвзимку.
Під час травневих святу Кривому Розі завжди пануєякийсь особливий настрій.Немов на дворі знову 1986-
ий, “АрселорМіталл” ще не“КриворіжСталь”, парадидосі гучні й пишні, а люди гу-ляють вулицями забувшипро буденні справи. Така не-звичайна “радянізація” вжодному разі непогана. Ско-ріше навпаки – мешканціміста влаштовують субот-ники, допомагають облаш-тувати парки та двори длясвят; 9 травня діти, яксправжні піонери, даруютьветеранам квіти; люди вихо-дять на святкування, радісніта гарно вбрані.
Іноді хочеться простопокататитися на швидкіс-
ному трамваї (це цікавинканашого міста). Все, як уметро, але по рельсах підземлею, замість великих тапросторих вагонів, у нас їз-дять звичайні трамваї. І на-віть є дві гілки, ніби усправжніх мегаполісах. ВУкраїні більше немає анало-гів цьому диву радянської ін-женерії.
Завжди так цікаво спо-стерігати за тим, як ріднемісто стає все кращим і кра-щим. Найбільший у світіквітковий годинник – збудо-ваний, човнева станція назлитті річок Саксагань та Ін-
гулець – відреставрована,фонтани у кожному парціпрацюють увесь сезон. Душупереповнює гордість, що всеж є люди, які по-справж-ньому люблять свій ріднийкрай.
Кривий Ріг – найдовшемісто Європи. Щоби проїхатиусі ці 140 із гаком кілометрів,необхідно витратити поло-вину дня (а це всього лише удовжину). Цікаво те, що вкожному районі є гірничоз-багачувальні комбінати,тому важко не помітити те-рикони. Люди вже давно нездригаються від вибухів на
шахтах, бо для мешканців цезвична справа. Ті, хто живутьу центрі міста, недалеко від“Криворіжсталі”, знають, щовипрані речі на балконі су-шити не можна, адже вели-чезні доменні печівикидають величезну кіль-кість пилу та бруду у по-вітря. Новітні технології,сучасні фільтри, дива тех-ніки, що межують з фанта-стикою, на жаль, не рятуютьлюдей від хвороб, які на нихчекають.
Ті, хто говорить: “Про-вінція, ліміта”, мабуть забу-вають, що це “провінційне
містечко” є найбільшим екс-портером сировини вУкраїні, сплачує до бюджетуУкраїни кожного року суми,які страшно навіть напи-сати, і є одним з найбільшихміст нашої держави.
Цікавою відмінністю єй те, що кожен наш мешка-нець знає гімн Кривого Рогунапам'ять. Від початку і докінця. Тому що ми любимоусі тамтешні майдани, ву-лиці та бульвари “з присма-ком заліза”.
автор: Ліза Криворучкіна
Залізне серце України
29
30
Есть связь не только меж любимыми -
Влюбиться можно в города.
Как же легко по ним бродить,
Их воздух рассекать - мечта!
Как мало нужно человеку,
Хотя б чтоб кто-то его ждал.
Друзей и близко нет в помине:
Пусть ожидают улица, бульвар..
Тем повезло, кто их узнал,
Средь неумолимой красоты.
Мне посчастливилось родиться тут,
И привязалась я, увы.
Мой город - каштановый герой,
Наверное, вы все уж догадались.
Да, Киев строгим кажется порой,
Но уезжая, вы б не улыбались.
Н
фото: Крістіна Клочай
–––––––
Розвиваймося разом !–––––––
Головний редактор: Люда Корнієвич
Літературний редактоор: Анна Кудрявцева
Журналіст: Ліза Криворучкіна
Журналіст, фотограф: Крістіна Клочай
Журналіст: Ганна Капля
Верстальник: Дара Концидайло