Форма № Н - 3...22. Шляхи і методи блокади больових імпульсів. Види анестезії. Короткий нарис історії знеболювання

1

Форма № Н - 3.04

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

Кафедра хірургії ім. акад. І.О. Поваженка

“ЗАТВЕРДЖУЮ”

Декан факультету ветеринарної медицини

____________ проф. М.І.Цвіліховський

“______”_______________20___ р.

РОЗГЛЯНУТО І СХВАЛЕНО

на засіданні кафедри хірургії

ім. акад. І.О. Поваженка

Протокол № __ від «___»_____20__р.

Завідувач кафедри

_____________проф. В.П. Сухонос

РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«ПРЕВЕНТИВНІ ТЕХНОЛОГІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДОРОВ’Я

ПРОДУКТИВНИХ ТВАРИН. ХВОРОБИ СВИНЕЙ.»

напрям підготовки: ОКР «Магістр»

спеціальність: 8.11010101 «Ветеринарна медицина» (за видами)

спеціалізація: «Ветеринарні превентивні технології забезпечення здоров’я

тварин. Хвороби свиней.»

Факультет ветеринарної медицини

Розробники: Куліда М.А., Солонін П.К., к.вет.н., доценти кафедри хірургії

ім.акад. І.О.Поваженка

Київ – 2015 р.

2

1. Опис навчальної дисципліни

«Ветеринарні превентивні технології забезпечення здоров’я

тварин. Хвороби свиней.»

Галузь знань, напрям підготовки, спеціальність, освітньо-кваліфікаційний рівень

Освітньо-кваліфікаційний

рівень

Магістр

Напрям підготовки

1101 «Ветеринарія»

Спеціальність 8.11010101 – «Ветеринарна медицина» (за видами)

Спеціалізація «Ветеринарні превентивні технології забезпечення

здоров’я тварин. Хвороби свиней.»

Характеристика навчальної дисципліни

Вид Обов’язкова (Вибіркова)

Загальна кількість годин 79

Кількість кредитів ECTS 3

Кількість змістових модулів 4

Форма контролю Іспит

Показники навчальної дисципліни для денної та заочної форм навчання

денна форма навчання заочна форма навчання

Рік підготовки (курс) 2 -

Семестр 3, 4 -

Лекційні заняття 17 -

Практичні, семінарські заняття - -

Лабораторні заняття 17 -

Самостійна робота 45 -

Індивідуальні завдання - -

Кількість тижневих аудиторних

годин для денної форми навчання

2 -

2. Мета та завдання навчальної дисципліни Мета – удосконалення та поглиблення теоретичних знань і практичних

навичок із профілактики, ранньої діагностики та лікування хірургічних хвороб

свиней (вивчення їх етіології, патогенезу, симптомів, перебігу, прогнозу та

диференціальної діагностики) з метою використання їх у клінічній ветеринарнїй

медицині.

Завдання: прищепити студентам знання і практичні навики щодо

застосування різних методів профілактики, ранньої діагностики та лікування

свиней з хірургічною патологією.

У результаті вивчення навчальної дисципліни студент повинен:

Знати: топографічну анатомію свиней і техніку безпеки при роботі з ними;

неухильно дотримуватись правил антисептики і асептики; традиційні і новітні

лікарськи препарати, що застосовуються при лікуванні свиней у ветеринарній

хірургії; класифікацію, динаміку розвитку, симптоматику і діагностику будь-якої

3

хірургічної патології; планування хірургічної диспансеризації; отримати навички

аналізу, узагальнення матеріалу з вибраної проблеми при написанні магістерської

роботи.

Вміти: виконувати не лише складні оперативні втручання, але й вміти

організовувати й проводити профілактичні та лікувальні міроприємства. Навчити

студента самостійно приймати відповідальні рішення та нести за них особисту

відповідальність (виконувати оперативні втручання, проводити профілактику та

лікування хірургічних хвороб у свиней)

Програма та структура навчальної дисципліни для повного терміну

денної форми навчання

Назви змістових

модулів і тем

Кількість годин

денна форма Заочна форма

усьог

о

у тому числі усь

ого

у тому числі

л п лаб інд с.р. л п лаб інд с.р.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Змістовий модуль 1. Тема 1. Профілактика

травматизму свиней в

сучасних умовах

утримання.Класифікація

травматизму. Вплив

травми на організм

тварин.

12 2 - 2 - 8 - - - - - -

Тема 2. Значення та

види знеболення у

свиней, профілактика

ускладнень під час

наркозу та боротьба з

ними.

12 2 - 2 - 8 - - - - - -

Тема 3. Профілактика

відкритих механічних

пошкоджень.Особливості

ранового процесу у

свиней.

12 2 - 2 - 8 - - - - - -

Тема4. Профілактика

хірургічної інфекції у

свиней.

12 2 - 2 - 8 - - - - - -

Тема 5. Кастрація свиней

та профілактика ранніх

та пізніх ускладнень.

4 2 - - - 2 - - - - - -

Разом за змістовим

модулем 1 (Загальна

хірургія)

52 10 8 34

Тема 6. Профілактика та

лікування хвороб у

ділянці черевної стінки

10 2 - 2 - 6 - - - - - -

4

та прямої кишки у

свиней.

Тема 7. Профілактика,

діагностика та лікування

хвороб органа зору у

свиней.

10

2 - 2 - 6 - - - - - -

Тема 8. Профілактика,

діагностика та лікування

хвороб кінцівок у свиней.

3 2 - 1 - -

Тема 9. Профілактика

ортопедичної патології та

її діагностика у свиней.

3 1 - 2 - -

Разом за змістовим

модулем 2 (Спеціальна

хірургія)

26 7 - 7 - 12 - - - - - -

Усього 79 17 - 17 - 45 - - - - - -

4. Теми семінарських занять

5. Теми практичних занять

6. Теми лабораторних занять

№

з/п

Назва теми Кількість

годин

1 Поняття про фіксацію тварин та її мета. Профілактика

ускладнень під час фіксації продуктивних тварин.

2

2 Види місцевого знеболення продуктивних тварин та

профілактика ускладнень під час анестезії.

2

3 Загальні сучасні принципи і методи лікування

хірургічних хвороб продуктивних тварин.

Профілактика хірургічних захворювань.

2

4 Методи новокаїнової терапії, які застосовуються при

лікуванні продуктивних тварин.

2

5 Профілактика гнійної та специфічної хірургічної

інфекції продуктивних тварин, методи лікування.

2

6 Оперативна хірургія репродуктивних органів

продуктивних тварин.

2

7 Оперативні втручання в ділянці травного тракту

продуктивних тварин.

2

8 Кастрація свиней та профілактика ранніх та пізніх

ускладнень.

2

9 Профілактика та лікування хірургічних захворювань

кінцівок продуктивних тварин.

1

Всього

17

5

7. Контрольні питання, комплекти тестів для визначення рівня засвоєння

знань студентами.

Питання для контролю.

Хірургічні хвороби свиней тварин 1. Топографічна анатомія та її значення для оперативної хірургії і інших

клінічних дисциплін. Види топографічної анатомії. Структурно-логічний

зв'язок оперативної хірургії з загальнонауковими і клінічними дисциплінами.

Місце оперативної хірургії в циклі хірургічних та інших клінічних дисциплін.

2. Визначення поняття "хірургічна операція", мета, безпосередні і віддалені

наслідки. Назви хірургічних операцій. План операції. Вибір раціонального

методу операції. Принцип фізіологічного відношення до органу як частини

всього організму.

3. Класифікація хірургічних операцій за метою, за характером, за терміновістю,

за асептичністю, за затраченим часом, за збереженням цілісності тканин.

4. Показання і протипоказання до операцій. Ступінь ризику під час операцій.

5. Зміст хірургічної операції: поняття про раціональний оперативний доступ

(прямий та обхідний), раціональний оперативний прийом, заключний етап

операції.

6. Ускладнення під час і після операції, їх запобігання та усунення.

Післяопераційний догляд і утримання тварин. Лікувальна й економічна

ефективність операцій.

7. Організація і проведення лікувально-профілактичних та масових хірургічних

операції в умовах тваринницьких господарств. Урахування епізоотичної

ситуації під час виконання операцій.

8. Профілактика травматизму під час роботи з тваринами. Мета й принцип

фіксації тварин. Способи фіксації свиней – стояче й лежаче положення.

9. Техніка безпеки під час фіксації свиней. Застосування фармакологічних

засобів для заспокоєння й знерухомлення тварин (загальна характеристика

нейролептиків і міорелаксантів) під час операцій і досліджень тварин.

10. Класифікація засобів фіксації свиней.

11. Фіксація свиней стоячому і лежачому положеннях.

12. Фіксація свиней у стоячому і лежачому положеннях.

13. Хірургічні інструменти для розтину м'яких тканин і зупинки кровотечі, для

з’єднання м'яких тканин, остеотомії та остеосинтезу.

14. Джерела і шляхи мікробного забруднення операційних ран. Розвиток вчення

про антисептику та асептику. Антисептика, сучасні методи антисептики.

15. Асептико-антисептичний метод у сучасному розумінні. Профілактика

хірургічної інфекції та організація хірургічної роботи в операційній, на

свинофермах і у ветеринарно-лікувальних установах.

16. Профілактика хірургічної інфекції під час ін’єкцій, пункцій та інших масових

операцій у тварин.

17. Загальна підготовка свиней до операції: клінічне дослідження, дієта,

застосування засобів, що підвищують захисні сили організму, антимікробна

терапія, звільнення кишок і сечового міхура від вмісту.

6

18. Загальні принципи підготовки шкірного покриву тварини до операції. Порядок

підготовки операційного поля до операції.

19. Підготовка операційного поля за способами: Пірогова, Миша, Борхерса,

знезараження операційного поля первомуром, гібітаном, дегміном, аятіном.

Порівняльне оцінювання цих способів.

20. Підготовка (дезінфекція) слизових оболонок ока, прямої кишки та статевих

органів до операцій. Підготовка операційного поля на копитцях.

21. Визначення науки "Анестезіологія". Значення знеболювання під час операцій

на тваринах. Вплив болю на основні функцій організму. Больова чутливість

окремих тканин та органів у різних ділянках тіла свиней.

22. Шляхи і методи блокади больових імпульсів. Види анестезії. Короткий нарис

історії знеболювання.

23. Загальна анестезія і її види. Наркоз: визначення й класифікація наркозу:

залежно від глибини, від шляху введення, від кількості наркотичних речовин і

порідку їх застосування, від стану тварини який викликала наркотична

речовина.

24. Перебіг і стадії наркозу.

25. Дослідження тварин перед наркозом. Показання і протипоказання до його

виконання. Підготовка тварин до наркозу.

26. Премедикація та її призначення. Засоби премедикації: седативні,

холінолітичні, анальгетичні, снодійні, міорелаксанти, антигістамінні.

27. Нейролептаналгезія. Принцип методу. Показання й протипоказання до

нейролептаналгезії. Застосування окремих нейролептиків. Електрознеболення.

28. Інгаляційний наркоз: застосування рідин, що випаровуються, та газів. Техніка

й методи інгаляційного наркозу: маскового, краплинного, ендотрахеального.

Поняття про інтубаційний та інсуфляційний наркоз.

29. Неінгаляційний наркоз: внутрішньовенний, внутрішньочеревний

(інтраперитонеальний), внутрішньокістковий, оральний, ректальний,

інтратестикулярний, внутрішньом'язовий. Переваги й недоліки

неінгаляційного наркозу.

30. Наркоз жуйних (великої і дрібної рогатої худоби). Вплив фізіологічних

особливостей організму свиней на перебіг наркозу. Премедикація. Наркоз

алкогольний, хлоралгідратний, барбітуратний, кетаміновий, гексеналовий.

31. Ускладнення під час наркозу у свиней: збоку органів дихання, кровообігу,

неврологічні й технічні. Реанімаційні заходи (попередження та усунення

ускладнень) до операції, під час операції і у післяопераційний період.

32. Місцеве знеболювання. Визначення понять: місцева анестезія, аналгезія,

анестезія. Показання і протипоказання до місцевого знеболювання.

33. Основні засоби місцевої анестезії: новокаїн, лідокаїн, дікаїн, прілокаїн,

менівакаїн. Засоби, що посилюють дію місцевоанестезувальних речовин.

Премедикація під час місцевої анестезії (потенційоване місцеве

знеболювання). Підготовка тварини до місцевої анестезії.

34. Термінальна місцева анестезія – поверхнева, інфільтраційна (лінійна,

циркулярна, поперечного розрізу, тугого повзучого інфільтрату за

Вишневським, у місці перелому, дифузна). Ускладнення пі час місцевого

7

знеболювання, запобігання їм та методи лікування.

35. Регіональна анестезія – провідникова (стовбурова, плексусна,

паравертебральна, центральна, периферійна) і спинномозкова (епідуральна і

субарахноїдальна). Діагностичне й лікувальне значення місцевої анестезії.

Ускладнення під час місцевого знеболювання, запобігання їм та методи

лікування.

36. Роз’єднання м'яких тканин (правила і способи). Довжина, форма і напрямок

розрізу. Види розрізів: за формою, напрямом і глибиною. Поняття про

раціональні розрізи.

37. Особливості розрізу шкіри й підлеглих тканин. Роз’єднання тканин

ультразвуком, електроножем, лазерним скальпелем.

38. Роз’єднання кісткової тканини. Загальні поняття про остеотомію, трепанацію,

ампутацію, екзартикуляцію й резекцію. Особливості видалення доброякісних і

злоякісних пухлин. Розтин абсцесів.

39. Кровотеча та її наслідки для організму. Визначення кровотечі, крововиливу,

гематоми. Згортання крові. Класифікація кровотеч залежно від виду

пошкодженої кровоносної судини; від локалізації, від часу виникнення.

40. Мимовільна зупинка кровотечі. Методи зупинки кровотечі: профілактичні,

провізорні або тимчасові, остаточні. Профілактика кровотечі. Застосування

фармакологічних засобів і лікарських рослин для профілактики кровотеч.

Надання допомоги тваринам у разі гострої втрати крові.

41. Значення хірургічного шва для загоювання рани. Загальні принципи з’єднання

тканин. Інструменти і шовний матеріал. Види вузлів, аподактильний шов.

42. Класифікація швів. Переривчасті шви: вузловий, ситуаційний, обвивний, з

валиками, петлеподібний вертикальний та горизонтальній, вісімкоподібний,

що зменшує напруження тканин, коректурний, дужки Мішеля. Зняття шкірних

швів.

43. Класифікація швів. Безперервні шви: кушнірський, матрацний, кисетний.

З'єднання тканин за допомогою синтетичних клеїв.

44. Класифікація швів. Спеціальні шви: кишкові (види, принципи й особливості їх

накладання), шви для з’єднання сухожилків, нервів, судин. Кишкові

анастомози: з’єднання "кінець у кінець", "кінець у бік" і "бік у бік".

45. Принципи лікування переломів кісток. Основи остеосинтезу.

46. Визначення поняття ін’єкція, Показання і техніка виконання

внутрішньошкірних, підшкірних, внутрішньом'язових, внутрішньовенних,

внутрішньоартеріальних, внутрішньочеревних, внутрішньокісткових,

внутрішньотестикулярних, внутрішньосиновіальних та внутршньосерцевих

ін’єкцій. Місця ін’єкцій у свиней.

47. Визначення поняття пункція і вливання. Кровопускання. Показання і техніка

виконання кровопускання і взяття крові.

48. Переливання крові (гемотрансфузія). Показання для переливання крові. Вибір

донора (визначення сумісності крові). Краплинне, пряме і непряме

переливання крові.

49. Визначення поняття пластичні операції. Трансплантація (вільна пластика) і

власне пластика (змушена пластика). Види пластики: аутопластика,

8

гомопластика, гетеропластика, алопластика. Поняття про біологічну сумісність

тканин за гомо- і гетеропластики; подолання тканинної несумісності.

50. Шкірна пластика (дермопластика) і пересадження шкіри. Способи вільної

пластики (трансплантації), пересадження епідермісу і клаптиків шкіри.

51. Способи вимушеної пластики: послаблювальні розрізи, заміщення дефектів

шкіри клаптиками на ніжці. Закриття дефектів з використанням

алопластичних матеріалів.

52. Припікання (термокаутеризація). Показання для виконання термокаутеризації.

Види припікань: поверхневе, глибоке і проникне. Апарати для припікань.

Загальні принципи термокаутеризації. Техніка припікання.

53. Визначення поняття "десмургія". Значення десмургії у ветеринарній хірургії.

Поняття про пов'язку і перев'язку. Види перев'язувального матеріалу та їх

властивості. Форми застосування перев'язувального матеріалу.

54. Класифікація і характеристика різних видів пов'язок: за способом

накладання, лікувальною дією, призначенням і формою застосування

перев'язувального матеріалу.

55. Види, мета, правила і техніка накладання різних видів бинтових (загальних і

спеціальних) пов'язок та спеціальних небинтових пов'язок.

56. Визначення поняття "іммобілізувальні пов'язки", мета їх застосування.

Класифікація іммобілізувальних пов’язок. Загальні правила накладання

шинних і твердіючих пов'язок. Характеристика матеріалів, які

застосовуються для шинних і твердіючих пов'язок. Види твердіючих пов'язок.

Техніка накладання іммобілізувальних пов'язок.

57. Терапевтичні пов'язки, мета їх застосування. Класифікація терапевтичних

пов'язок: холодний і гарячий компрес, зігрівальний компрес, холодне

укутування, стисні пов'язки, пов'язки першої допомоги, оклюзійна пов'язка,

суха всмоктувальна пов'язка, припарка, техніка їх застосування.

58. Визначення поняття "новокаїнові блокади", їх відмінність від провідникової

анестезії. Фізіологічне обґрунтування застосування новокаїнових блокад,

мета їх застосування.

59. Блокади, які застосовують за хвороб у ділянці голови, органів грудної,

черевної й тазової порожнин та за хвороб вимені. Техніка їх виконання.

60. Загальні анатомотопографічні данні ділянці голови: межі, поділ на ділянки,

зовнішні орієнтири, топографія основних судин, нервів, слинних протоків.

Шкірні зони іннервації. Провідникова анестезія основних гілок трійчастого

нерва у великих і дрібних жуйних.

61. Анатомотопографічні дані (межі, кровопостачання, іннервація) носа.

Введення вгамувального кільця бугаям і ринопластика: показання і

протипоказання, фіксація, знеболення, техніка виконання, післяопераційне

лікування.

62. Анатомотопографічні дані (кровопостачання, іннервація) зубів.

Вирівнювання зубів, резекція коронки зуба, екстракція зубів і вибивання

коренів зубів: показання і протипоказання, фіксація, знеболення, техніка

виконання, післяопераційне лікування.

63. Анатомотопографічні дані (кровопостачання, іннервація) язика. Шов на рану

9

язика, ампутація верхівки язика, усунення гіперкінезу язика: показання і


лікування.

64. Анатомотопографічні дані (межі, кровопостачання, іннервація) ділянці

орбіти. Операції в разі завороту й вивороту повік, ампутація третьої повіки:

показання і протипоказання, фіксація, знеболення, техніка виконання,

післяопераційне лікування.


орбіти. Енуклеація очного яблука: показання і протипоказання, фіксація,

знеболення, техніка виконання, післяопераційне лікування.


потилиці і її клінічне значення. Пункція субарахноїдального простору;

операції в разі потиличних бурситів: показання і протипоказання, фіксація,


67. Анатомотопографічні дані (межі, кровопостачання, іннервація) вентральної

ділянці шиї. Інтратрахеальна ін’єкція і трахеотомія: показання і


лікування.


ділянці шиї. Перев'язування і резекція яремної вени; інтракаротидні ін’єкції;

перев'язування сонної артерії: показання і протипоказання, фіксація,



ділянці шиї. Езофаготомія; операції в разі дивертикулу стравоходу: показання

і протипоказання, фіксація, знеболення, техніка виконання, післяопераційне

лікування.

70. Лікувальні новокаїнові блокади які виконують в ділянці шиї (блокада

краніального шийного симпатичного стовбура за Голіковим і Шитовим,

блокада вагосимпатичного стовбура за Куліком, блокада зірчастого вузла за

Шакаловим, блокада каудального шийного симпатичного вузла у коня за

Федотовим): показання і техніка виконання.

71. Анатомотопографічні дані (межі, кровопостачання, іннервація,

сполучнотканинні простори) ділянці холки. Поділ холки на хірургічні

ділянки. Раціональні оперативні доступи. Пункція і розтин глибокої бурси

холки; операції в разі ураження потилично-остистої зв'язки; резекція

остистих відростків: показання і протипоказання, фіксація, знеболення,

техніка виконання, післяопераційне лікування.


бокової грудної стінки. Плевроцентез; трансдіафрагмальна та інтракостальна

пункція перикарда: показання і протипоказання, фіксація, знеболення, техніка

виконання.


бокової грудної стінки. Пункція черевної аорти, пункція передньої

порожнистої вени у свиней: показання і протипоказання, фіксація,

знеболення, техніка виконання.

10


бокової грудної стінки. Принципи торакотомії, трансдіафрагмальна

торакотомія, підокісна резекція ребра: показання і протипоказання, фіксація,


75. Лікувальні новокаїнові блокади які виконують в ділянці грудної стінки

(блокада грудних вісцеральних нервів і пограничних симпатичних стовбурів

за Шакуровим, надплевральна блокада черевних нервів і пограничних

симпатичних стовбурів за Мосіним, введення розчинів новокаїну у грудну

порожнину за Лебедевим): показання і техніка виконання.

76. Анатомотопографічні дані черевної стінки: межі, поділ на ділянки, пошарова

будова, піхва прямого м'яза живота, пупкове кільце, апоневротичний

трикутник, пахвинний канал, кровопостачання та іннервація.

77. Провідникова анестезія нервів черевної стінки великої та дрібної рогатої

худоби. Топографічна анатомія органів черевної порожнини і особливості їх

іннервації.

78. Лапаротомія: діагностична і лікувальна. Способи лапаротомії вентральної

черевної стінки і бокової черевної стінки: показання і протипоказання,

фіксація, знеболення, техніка виконання, післяопераційне лікування.

79. Анатомотопографічна характеристика, кровопостачання та іннервація

кишечнику у свиней. Ентеротомія, резекція кишки: показання і


лікування.

80. Визначення і види зміщення внутрішніх органів. Визначення, будова й

класифікація гриж. Операції в разі пупкових гриж і гриж бокової черевної

стінки (вправимих, невправимих, защемлених): показання і протипоказання,


Застосування алопластичних матеріалів для закриття грижових воріт.

81. Операції в разі інтравагінальних, внутрішньочеревних гриж: показання і


лікування. Операції в разі пролапсів та евентрацій.

82. Анатомотопографічні дані молочної залози (іннервація, кровопостачання).

Економічне значення хірургічних хвороб вимені. Оперативне лікування ран

дійок і нориць молочних цистерн, оперативне відновлення дійкового каналу:



83. Анатомотопографічні дані молочної залози (іннервація, кровопостачання).

Ампутація молочної залози, оперативне лікування в разі звуження й

відсутності каналу дійки: показання і протипоказання, фіксація, знеболення,

техніка виконання, післяопераційне лікування.

84. Анатомотопографічні дані таза і органів тазової порожнини. Резекція прямої

кишки; операції в разі аномалій розвитку відхідника і прямої кишки:



85. Анатомотопографічні дані матки (розміщення, іннервація, кровопостачання).

Кесарів розтин (на стоячих і лежачих тваринах): показання і протипоказання,

11


Особливості і техніки операції у свиней.

86. Анатомотопографічні дані препуціального мішку і статевого члену (будова,

кровопостачання, іннервація). Провідникова анестезія статевого члена.

Екстирпація новоутворень на статевому члені: показання і протипоказання,



кровопостачання, іннервація). Оперативне лікування фімозу та парафімозу:




кровопостачання, іннервація). Репозиція і фіксація препуціального мішка при

його пролапсі у хряка та резекція препуціального мішка при його пролапсі у

бугая: показання і протипоказання, фіксація, знеболення, техніка виконання,



кровопостачання, іннервація).

90. Кастрація хряків: анатомотопографічні дані, мета, класифікація методів

кастрації, показання і протипоказання, оптимальний вік тварин для

здійснення кастрації, дослідження і підготовка тварин до кастрації, фіксація,

знеболювання, техніка кастрації, післяопераційний догляд, післякастраційні

ускладнення (ранні і пізні) їх попередження та усунення.

91. Організація масової кастрації в умовах господарства. Класифікація методів

кастрації. Особливості кастрації крипторхідів, вік і техніка операції.

92. Кастрація свинок: анатомотопографічні дані, мета і методи кастрації,

показання і протипоказання, оптимальний вік для здійснення кастрації,

дослідження і підготовка тварин до кастрації, фіксація, знеболювання,

оперативні доступи, техніка кастрації, післяопераційний догляд,

післяопераційні ускладнення їх попередження та усунення.

93. Анатомотопографічні ділянці промежини і органів тазової порожнини.

Провідникова анестезія ділянки промежини. Розтин сечостатевого каналу

(уретротомія) і утворення штучної нориці сечостатевого каналу

(уретростомія): показання і протипоказання, фіксація, знеболення, техніка

виконання, післяопераційне лікування.

94. Анатомотопографічні ділянці промежини і органів тазової порожнини.

Катетеризація сечового міхура; прокол сечового міхура і розтин сечового

міхура (цистотомія) у свиней: показання і протипоказання, фіксація,


95. Анатомотопографічні дані грудної кінцівки свині: межі, поділ на ділянки,

основні орієнтири. Топографія ділянок. Зони шкірної іннервації.

96. Провідникова анестезія нервів грудної кінцівки свині: ліктьового нерва і

шкірних гілок променевого та шкірно-м'язового нервів (за Артмейєром),

дорсальних і пальмарних нервів п’ясті (за Г.М. Шабровим); знеболювання

нервів пальців грудної кінцівки (за Регнері) (показання і протипоказання,

фіксація, техніка виконання).

12

97. Загальні відомості про будову суглобів. Пункції суглобів: плечового,

ліктьового, зап'ясного, путових і путового, вінцевих, копитцевого (показання і

протипоказання, фіксація, техніка виконання, післяопераційне лікування).

98. Загальні відомості про будову сухожилкових піхв. Пункції сухожилкових

піхв: променевого розгинача зап'ястя, загального розгинача пальця, довгого

абдуктора великого пальця, бокового розгинача пальця, ліктьового розгинача

зап'ястя, променевого розгинача зап'ястя, згиначів (поверхневого й глибокого)

пальця (показання і протипоказання, фіксація, техніка виконання,

післяопераційне лікування).

99. Екстирпація прекарпальної бурси у свиней: показання і протипоказання,


100. Тенотомія сухожилка і резекція сухожилка глибокого згинача пальця у

свиней: анатомотопографічні дані, показання і протипоказання, фіксація,


101. Екзартикуляція третьої фаланги пальця у свиней: анатомотопографічні дані,



102. Ампутація пальця у свині: анатомотопографічні дані, показання і


лікування.

103. Анатомотопографічні дані тазової кінцівки свиней: межі, поділ на ділянки,

основні орієнтири. Топографія ділянок. Зони шкірної іннервації. Міжм'язові

жолоби. Раціональні розрізи в сідничній ділянці і ділянці стегна.

104. Загальні відомості про будову суглобів. Пункції суглобів: тазостегнового

(кульшового), колінного і заплесневого (показання і протипоказання,

фіксація, техніка виконання, післяопераційне лікування).

105. Загальні відомості про будову сухожилкових піхв. Пункції сухожилкових піхв

м'язів: довгого розгинача пальця, бокового розгинача пальця,

великогомілкового кражального, довгого згинача великого пальця і

каудального великогомілкового, довгого згинача пальця (показання і


106. Загальні відомості про будову бурс. Пункції бурс: середнього сідничного

м'яза, довгого розгинача пальця, п'яткової підсухожилкової,

великогомілкового краніального м'яза, передколінної, п'яткової (показання і


Комплект тестів для визначення рівня знань студентів

Хірургічні хвороби cвиней тварин

1 Питання 1. За місцем розташування на

кістці переломи бувають:

1 Прості і складні;

2 Епіфізарні та діафізарні;

3 Повздовжні і поперечно;

13

4 Діафізарні, епіфізарні, метафізарні та

апофізарні.

Правильна відповідь:4

2 Питання 2. За складністю переломи

бувають:

1 Прості і складні;

2 Уламкові та множинні;

3 Епіфізарні та діафізарні;

4 Косі та гвинтоподібні.


3 Питання 3. До простих переломів

відносяться:

1 Множинні та поперечні;

2 Апофізарні та епіфізіоліз;

3 Поперечні, косі, гвинтоподібні, повздовжні;

4 Прямі і непрямі.


4 Питання 4. За характером роз’єднання

кісткових уламків переломи бувають:

1 Метафізарними, діафізарними, епіфізарними;

2 Повними і неповним;

3 Уламковими і множинними;

4 Прямими і непрямими.


5 Питання 5. Фіксація зламаних кісток

здійснюється такими основними

способами:

1 Екстракортикальний та інтрамедулярний

остеосинтез;

2 Зовнішня фіксація, внутрішня фіксація та

комбінація зовнішньої та внутрішньої

фіксації;

3 Апаратами зовнішньої фіксації та

серкляжним дротом;

4 Гвинтами та штифтами Стейнмана.


6 Питання 6. До внутрішньої фіксації

переломів кісток відносяться:

1 Шина Обухова, апарат Ілізарова;

2 Металеві пластини, декстринові пов’язки;

3 Шина Томаса, апарат Костюка;

4 Металеві шпиці, металеві штифти, металеві

пластини, серкляжний дріт, шурупи, апарати

зовнішньої фіксації.


14

Питання 7. На місце перелому діють такі

сили, що запобігають зростанню кістки:

1 Компресія та дистракція;

2 Ротація, згинання, зсув та відходження

дрібних уламків;

3 Компресія, ротація;

4 Дистракція, згинання.


Питання 8. Хронічний осифікуючий

періостит характеризується:

1 Крововиливами в окістя та розриви його

елементів;

2 Випотіванням серо-фібринозного ексудата;

3 Руйнацією окістя та оголенням кістки;

4 Кістковими випинаннями у вигляді

екзостозів, остеофітів та гіперостозів.


Питання 9. Екзостози – це:

1 Обмежені гострі виступи на кістці;

2 Грибоподібні випинання на кістці;

3 Великі горбисті розрощення на кістці;

4 Сплощення суглобової поверхні.


Питання 10. Остеонекроз – це:

1 Строго локальний дрібнозернистий розпад

кісткової субстанції з утворенням дефекту у

вигляді заглиблення;

2 Запалення кісткового мозку;

3 Патологічна зміна кісткової речовини, що

виявляється її змертвінням;

4 Запалення окістя.


Питання 11. В суглобовому хрящі

виділяють такі зони:

1 Поверхневу, проміжну, глибоку і зону

осифікованого хряща;

2 Інтиму, медію, адвентицій;

3 Поверхневу та глибоку;

4 Гіалінову, кісткову.


Питання 12. Гемартроз – це:

1 Набряк суглобової капсули;

2 Крововилив у суглобову порожнину;

3 Дегенеративно-дистрофічне захворювання

суглоба;

4 Випинання суглобових виворотів.

15


Питання 13. Ускладнений вивих суглоба

характеризується:

1 Наявністю рани, сильним розтягненням або

розривом капсули суглоба, ушкодженням

сухожилків і фасцій, що кріпляться

безпосередньо біля суглоба;

2 Збереженням цілісності зовнішніх покривів,

розтягом або розривом капсули суглоба,

ушкодженням сухожилків або зв’язок

суглоба;

3 Тріщинами суглобової поверхні та розривами

зв’язок суглоба;

4 Деформацією суглобових поверхонь та

розривом капсули суглоба.


Питання 14. До ексудативних артритів

відносяться:

1 Серозний синовіт, серозно-фібринозний

синовіт, хронічний осифікуючий періартрит,

хронічний деформуючий артрит;

2 Грануломатозний артрит, хронічний

осифікуючий артрит, дисплазія кульшових

суглобів, гнійне запалення суглобів;

3 Серозний синовіт, серо-фібринозний синовіт,

септичне запалення суглобів,

грануломатозний артрит, ревматичне

запалення суглобів, ревматоїдний артрит;

4 Ревматоїдний артрит, ревматичне запалення

суглобів, розсікаючий остеохондроз,

хронічний деформуючий артрит.


Питання 15. Емпієма – це:

1 Просочування гнійним ексудатом всіх шарів

суглобової капсули;

2 Поширення гнійного ексудату на пухку

клітковину навколо капсули суглоба;

3 Гнійна інфільтрація періосту;

4 Накопичення в закритій порожнині суглоба

гнійного ексудату.


Питання 16 . Ревматоїдний артрит

викликається:

1 Вірусом Епстейна-Барра;

2 Streptococcus reumatica;

3 Хламідіями;

4 Риккетсіями.

16


Питання 17. До безексудативних і

дегенеративно-дистрофічних уражень

суглобів відносяться:

1 Ревматоїдний артрит, ревматичне запалення

суглобів, гонартроз, коксіт, дисплазія

кульшових суглобів;

2 Хронічний осифікуючий періартрит, артроз,

остеохондроз, хронічний деформуючий

артрит, дисплазія кульшових суглобів;

3 Грануломатозний артрит, метастатичний

артрит, остеохондроз, кокс артроз;

4 Хронічний деформуючий артрит, дисплазія

кульшових суглобів, ревматоїдний артрит,

септичне запалення суглобів.


Питання 18. Розрізняють такі форми

остеохондрозу:

1 Екзостозний, екзофітний, гонартрозний;

2 Метастатичний, некротичний, осифікуючий;

3 Розсікаючий, хронічний, гострий;

4 Анкілозуючий, некротичний, розсікаючий.


Питання 19. Порожнина гематоми

збільшується:

1 до ретракції згустка

2 до вирівнення тиску в порожнині гематоми з

тиском у пошкодженій судині

3 до зсідання крові

4 до зниження артеріального тиску


Питання 20. Лімфоекстравазати

найчастіше виникають у ділянках:

1 молочної залози

2 внутрішньої поверхні стегна

3 копита

4 де шкіра розташована на щільній основі


Питання 21. Під час лікування

лімфоекстравазатів показано:

1 марлевий дренаж із гідрофільною маззю

2 марлевий дренаж із 1-2% спиртовим

розчином йоду

3 марлевий дренаж із протизапальними

препаратами

4 марлевий дренаж із гіпертонічним сольовим

17

розчином

Правильна відповідь: 2

Питання 22. Пульсуюча гематома

утворюється:

1 яремною веною

2 будь-якою підшкірною веною

3 артерією

4 капілярною сіткою


Питання 23. Гематома, це:

1 множинні крапкові крововиливи в пухку

клітковину

2 крововилив у пухку клітковину з утворенням

порожнини

3 крововилив у серцеву сорочку

4 крововилив у черевну порожнину


Питання 24. Через одну годину після

отримання ушибу для лікування тварини

застосовують:

1 тиснучу пов'язку у поєднанні з холодом

2 теплові процедури

3 масаж

4 гіпсову пов’язку


Питання 25. З якою метою роблять

резекцію хвоста?

1 з косметичною;

2 для економії кормів при відгодівлі;

3 для попередження забруднення;

4 для попередження травмування.


Питання 26. При розтязі у сухожилку

відбувається:

1 розшарування та розтягнення волокон;

2 розрив волокон;

3 мікророзрив окремих пучків;

4 окостеніння волокон.


Питання 27. При багаторазових розтягах

сухожилків виникає:

1 тендогенна контрактура;

2 звапнування сухожилка;

3 вивих суглоба;

4 розрив капсули суглоба.

18


Питання 28. При цистотомії розрізають:

1 Стінку сичуга;

2 Верхівку сечового міхура;

3 Шийку сечевого міхура;

4 Бічну стінку сечового міхура.


Питання 29. У міжкопитцевій щілині з’явився щільний, неболючий склеротичний

валик Шкіри, що простягається вздовж щілини від дорсального до волярного

(плантарного) її кінця. Тварина кульгає. Поставте діагноз.

(у бланку відповідей впишіть вірну відповідь одним словом)

Правильна відповідь: тилома

Питання 30. Який спосіб кастрації використовують для кнурів?


Правильна відповідь: відкритий на лігатуру

Питання 31. Спостерігається рубцеве звуження препуціального отвору,запалення

крайньої плоті, статевий член не виходить із препуціального мішка. Поставте діагноз.


Правильна відповідь: фімоз

Питання 34. Розставте у відповідності методи анестезії

А. Кесарів розтин 1. Паралюмбальна

2. Висока чи низька сакральна

Б. Езофаготомія 3. Нейролептаналгезія

4. Інфільтраційна анестезія

Правильна відповідь: А – 1, 2, 3, Б – 3, 4

Питання 37. За місцем локалізації

флегмони бувають:

1 підшкірні, підфасціальні, міжм’язові

2 серозні, серозно-некротичні, гнійні

3 гострі, хронічні, латентні

4 аеробні та анаеробні


Питання 38. У разі оперативного

лікування флегмони необхідно:

1 розітнути флегмону

2 висікти частково тканини, що формують

порожнину

3 розітнути флегмону і ввести в її порожнину

дренаж

4 введення в її порожнину

гостроподразнювальної речовини


19

Питання 39. Абсцесом називають:

1 накопичення крові в новоутворенній

порожнині

2 обмежений гнійний запальний процес, що

супроводжується утворенням порожнини

заповненої гноєм

3 гнійне запалення волосяного мішечка і

сальної залози разом із навколишньою

клітковиною

4 гостре розлите гнійне запалення пухкої

сполучної тканини


Питання 42. Неспроможність втягування

статевого члена у припуціальний мішок

називається:

1 фімоз

2 парафімоз

3 акропостит

4 баланопостит


Питання 43. Зрощення кісток у

парнокопитних тварин відбувається за:

1 25−35 днів

2 45-50 днів

3 35-45 днів

4 50-55 днів


Питання 44. Артоз, це:

1 гнійне запалення суглобів

2 асептичне запалення суглобів

3 хронічне захворювання суглобів

незапального характеру

4 хронічне проліферативне запалення суглобів


Питання 45. Під час деформації копитець у

структурі пальців виникають деструктивні

зміни:

1 склеротичні процеси у періостальному шарі, в

сосочковому шарі кайми та викривлення

сосочків основи шкіри вінчика

2 розвивається гіпокератоз

3 розвивається паракеретоз

4 гіпоплазія епітеліальних клітин

продукуючого шару епідермісу


20

Питання 50. У разі виникнення

інфікованих гематом:

1 накладають помірно тиснучу пов’язку і

застосовують холод

2 застосовують зігрівальний спирт-

скипидарний компресс

3 розтинають і лікують як рану, що загоюється

за вторинним натягом

4 проводять коротку новокаїнову блокаду


8. Методи навчання:

- читання лекцій з використанням мультимедійних проекторів;

- проведення лабораторних занять і демонстрація експериментів;

- надання додаткових щотижневих консультацій для студентів;

- опитування під час занять;

- письмові контрольні роботи;

- проведення рубіжного контролю знань;

- проведення екзамену;

- дискусії та семінари.

9. Форми контролю: опитування, тестові завдання, залік.

10. Розподіл балів, які отримують студенти. Оцінювання студента відбувається

згідно положення «Про екзамени та заліки у НУБіП України» від 20.02.2015 р.

протокол № 6 з табл. 1.

Оцінка

національна

Оцінка

ЄКTС Визначення оцінки ЄКTС

Рейтинг студента,

бали

Відмінно А

ВІДМІННО – відмінне виконання

лише з незначною кількістю

помилок 90 100

Добре

В ДУЖЕ ДОБРЕ – вище середнього

рівня з кількома помилками 82 89

С

ДОБРЕ – в загальному правильна

робота з певною кількістю грубих

помилок

74 – 81

Задовільно

D ЗАДОВІЛЬНО – непогано, але зі

значною кількістю недоліків 64 73

Е ДОСТАТНЬО – виконання

задовольняє мінімальні критерії 60 – 63

Незадовільно FX

НЕЗАДОВІЛЬНО – потрібно

працювати перед тим, як отримати

залік (позитивну оцінку) 35 59

21

F НЕЗАДОВІЛЬНО – необхідна

серйозна подальша робота 01 34

Для визначення рейтингу студента (слухача) із засвоєння дисципліни RДИС (до 100

балів) одержаний рейтинг з атестації (до 30 балів) додається до рейтингу студента

(слухача) з навчальної роботи RНР (до 70 балів): R ДИС = R НР + R АТ .

11. Методичне забезпечення

12. Рекомендована література:

- основна:

1. Власенко В.М., Тихонюк Л.А. Хірургія у свинарстві та вівчарстві. – К.: Урожай,

1998.– 318 с.

2. Загальна ветеринарна хірургія / І.С. Панько, В.М. Власенко, В.Й. Іздепський, М.Г.

Ільніцький, М.В. Рубленко. – Біла Церква: БЦДАУ, 1999. –264 с.

3. Загальна ветеринарно-медична хірургія / В.Б. Борисевич, Б.В. Борисевич, О.Ф.

Петренко, Н.М. Хомин; За ред. В.Б. Борисевича. – К.: Наук. світ, 2001. – 274 с.

4. Борисевич В.Б. Ветеринарная ортопедия. Болезни копытец и копыт. – Кировоград:

Кировоградское госиздательство, 1996. – 231 с.

5. Борисевич В.Б., Калиновський Г.М. Профілактика хвороб копитець жуйних і

свиней. – Київ: Урожай, 1982. – 54 с.

6. Борисевич В.Б., Терес М.О. Салістий В.Т. Хірургія, офтальмологія i ортопедія. –

Київ: Вища школа, 1988. – 286 с.

7. Бурденюк А.Ф., Кузнецов Г.С. Ветеринарная ортопедия. Л.: Колос, 1976. – 199 с.

8. Лебедев А.В., Лукьяновский В.А., Семенов Б.С. и др.. Практикум по общей и

частной хирургии. – М.: Колос, 2000. – 536 с.

9. Поваженко И.Е., Борисевич В.Б. Болезни конечностей животных. – Киев: Урожай,

1987. – 205 с.

10. Практикум із загальної та спеціальної хірургії / І.О. Калашник, І.С. Панько, Б.Я.

Передера та ін.; За ред. І.О. Калашника. – К.: Урожай, 1995. – 256 с.

11. Спеціальна ветеринарна хірургія / І.С. Панько, В.М. Власенко, А.А. Гамота та ін.;

За ред.. І.С. Панька. – Біла Церква; БДАУ, 2003. – 416 с.

12. Шакалов К.И., Башкиров Б.А., Поваженко И.Е. и др. Частная ветеринарная

хірургія / Под ред. К.И. Шакалова. – Л.: Колос, 1986. – 478 с.

додаткова :

1. Власенко В.М. Словник термінів ветеринарної хірургії. – К.: Вища шк., 1992. –

354 с.

2. Кашин А.С. Профилактика и остановка кровотечений у животных. – М.: Колос, 1982.

– 126 с.

3. Магда И.И., Воронин И.И. Обезболивание животных. – М.: Колос, 1974. – 207 с.

4. Борисевич В.Б., Терес М.А., Калиновский Г.Н., Мищишин В.Т., О.Ф. Петренко,

В.П. Сухонос Методические рекомендации к изучению основ ветеринарной

ортопедии для студентов ветеринарного факультета. – К.: Друкарський відділ УВК

НАУ, 1991. – 58 с.

22

5. Кудрявченко О.В., В.Т. Міщишин, Петровський О.Є. Методичні рекомендації до

лабораторно-практичних та клінічних занять з вивчення основ статико-динамічної

функції кінцівок свійських тварин до розділу “Діагностика хвороб кінцівок

тварин” – К.: Друкарський відділ УВК НАУ, 1999. – 28 с.

6. Сухонос В.П. Хвороби розвитку та остеохондропатії кістково-суглобового апарату

кінцівок у дрібних тварин (діагностика, патогенез та лікування). Методичні

рекомендації. – К.: «Аграрна освіта». – 2004. – 83 с.

13. Інформаційні ресурси

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ТЕМА 1. Травматизм свиней в сучасних умовах утримання

Травма (ушкодження) - це порушення у тваринному організмі, що обумовлені впливом різних

травмуючих чинників.

Травматизм - сукупність травм, що виникають у визначених умовах.

Ступінь травмування - легкий, середній, важкий і несумісний з життям.

Класифікація травм та зміни в організмі травмованих тварин. Розрізняють механічну, фізичну, хімічну і нервово-стресовую травму; виділяти біологічну травму,

мабуть, не слід, тому що остання складає предмет інфекційної та інвазійної патології.

Травми можуть бути; - гострими і хронічними,

- поодинокими і множинними,

- відкритими і закритими,

- зовнішніми і внутрішніми,

- а також комбінованими (рідко).

Основними видами травматизму є етіологічний (поведінковий), як наслідок прояву, наприклад,

агресивності, статевих рефлексів і т.п., експлуатаційний (може бути технологічним, кінноспортивним і

ін.), що обумовлюється сторонніми тілами, кормовий, пологовий, метаболічний (внаслідок порушення

обміну речовин - наприклад, відрив п'яткового сухожилка у биків при відгодівлі як прояв

остеодистрофії), транспортний, військовий і ін.

Зміни в організмі в зв'язку з травмуванням У відповідь на травму у тваринному організмі розвивається складна нейрогуморальна і судинно-

тканинна реакція, ступінь прояву якої обумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми чинниками.

Подразнення кори головного мозку (по аферентних шляхах) супроводжується залученням до реакції-

відповіді також підкіркових центрів; іноді відповідна реакція на травму замикається на рівні

периферичних нервових пристосувань - парагангліях, симпатичних гангліях, спинному мозку.

Реакція з боку ЦНС супроводжується залученням до процесу симпато-адреналової системи

(гіпоталамус-гіпофіз-кора наднирників); остання, як відомо (Г.Селье), управляє адаптаційними

процесами, що в більшості забезпечують гомеостаз (Мал. 1). Заднє ядро гіпоталамусу здійснює

координуючий, контролюючий та інтегруючий вплив; його нейрогормони активують гіпофіз (поряд із

нервовими впливами ЦНС), що супроводжується викидом у кров АКТГ і СТГ. Збуджені АКТГ клітини

кори наднирників викидають у кров гормон кортизон, що послаблює реакцію на травму й інші

подразнення. АКТГ і кортизон віднесені Г.Селье до протизапальних гормонів.

Під впливом СТГ кора наднирників виділяє дезоксикортикостерон (ДОКС), що підсилює

адаптаційні реакції, будучи запальним гормоном.

У процесах адаптації важлива роль належить також простагландинам - продуктам клітинних

мембран. Простагландини як гормони другого порядку визначають у клітині синтез циклічного

аденозинмонофосфата (пусковий ензим), що передає клітині інформацію гормону першого порядку, або

медіатора, на що остання відповідає властивою їй реакцією або функцією. Простагландини також беруть

участь у регуляції запальної реакції. У результаті специфічна відповідь різних органів і тканин складає

загальний адаптаційну і функціональну відповідь організму.

Знання захисних механізмів симпато-адреналової системи і застосування відповідних лікувально-

профілактичних заходів дозволяє послабити вплив надзвичайних травмуючих подразників шляхом

23

використання як етіотропної, так і патогенетичної терапії (новокаїнові блокади, гормонотерапія,

рефлексотерапія, вітамінотерапія й ін.).

Складний симптомокомплекс, що виникає в результаті травмування, може бути визначений як

травматична хвороба. Важливим проявом останньої є шок, кома, травматичний токсикоз та ін. Загальні і

місцеві реакції організму на травму.

Травма в багатьох випадках загрожує ускладненнями в зв'язку з інфікуванням ушкоджених тканин.

Особливо небезпечна флегмона, сепсис, анаеробна і гнильна інфекція, правець.

Тяжкість ушкоджень залежить від властивостей і механізму впливу причинного чинника, анатомо-

фізіологічних особливостей ушкоджених тканин і органів, що передують патологічним змінам в них,

видових особливостей організму і т.п.

Вплив твердими, важкими предметами, що діють із достатньою силою, наносить значні, глибокі

руйнування м'яких тканин і кісток; гострі знаряддя викликають відкриті ушкодження (рани).

В залежності від напрямку дії на тканини ушкоджуючої сили виникає їхній стиск, розтяг, розрив,

скручування. При сильному ударі наповнених шлунка, кишок, сечового міхура й ін. порожнистих

органів нерідко виникає гідродинамічний ефект, внаслідок якого відбувається розрив стінки органа в

ділянці, протилежній місцю прикладання сили.

Тяжкість ушкодження і його характер багато в чому обумовлені швидкістю руху і тривалістю дії

предмета, що ушкоджує. Вогнепальні поранення супроводжуються ушкодженням тканин не тільки на

значну глибину, але й їхнім прихованим травмуванням (наявність зони молекулярного струсу) навколо

раньового каналу.

Анатомо-фізіологічні властивості тканин і органів у визначеній мірі визначають характер

травмування, наприклад, м'які тканини менш стійкі до механічних впливів, ніж кісткова тканина.

Міцність і еластичність шкіри дозволяє їй зберегти свою цілісність, у той час як глибше розташовані

м'язові шари піддаються розміжженню. Малостійкі до ушкодження паренхіматозні органи (печінка,

селезінка, мозок і т.п.). Уламки снарядів і мін в ділянці масивної кістки зазвичай обумовлюють дірчасті

переломи, а в ділянці діафіза - роздроблення, особливо в момент опори. Вогнепальні поранення

наповнених шлунка, кишечнику, паренхіматозних органів нерідко супроводжуються широким

розривом; поранення ненаповнених ділянок шлунково-кишкового каналу супроводжується утворенням

вхідного і вихідного отворів обмежених розмірів. Слабкість сухожилково-зв’язкового апарата,

деформація кісток ведуть до виникнення розтягу, його рецидивам, до утворення звичайного вивиху і т.п.

Обмінні порушення і хворобливі стани тканин і органів знижують їхню стійкість до травмування.

Нерідко відзначають розрив дистрофічно змінених печінки або селезінки при невеликому струсі, коли

тварина лягає. Остеомаляція, остеопороз, рахіт призводять до перелому кісток.

Перебіг і наслідок травм багато в чому залежать від середовища, в якому знаходиться тварина. При

масивних крововтратах вплив холоду може призвести до відморожень, у той час як перебування в теплі

дозволяє уникнути цих ускладнень. Рани із широкою зоною ушкодження, нанесені в угноєних

помешканнях, загонах, вигулах можуть призводити до виникнення анаеробної і гнильної інфекції або

правця.

Видові і вікові особливості тварин також впливають на результат травмування. Жуйні, особливо

велика рогата худоба, легше переносять наслідки травмування, ніж тварини інших видів. Жуйні, як і

свині, більш стійкі до гнійної інфекції, ніж коні і собаки; однак у них дрібні ушкодження покривів

можуть ускладнюватися актиномікозом.

Травматичні впливи значною мірою залежать від загального стану організму - виснажені або хворі

тварини гірше переносять травмування, ніж здорові.

Місцева реакція організму на травму виявляється запаленням, набряками, клітинними

інфільтратами, некрозами й ін.

Запалення.

Запалення - найбільш часта реакція тваринного організму на травму. Воно являє собою комплекс

судинно-тканинних змін, що протікають послідовно і виникають у якості відповідної реакції організму

на чинник, що ушкоджує. Запальні зміни знаходяться під впливом нервових, гормональних, судинних і

тканинних чинників і діють як у відновлювальному, так і в руйнівному напрямках. Їхній взаємозв'язок,

характер чергування й інтенсивність вираженості визначають тяжкість запалення, що розвивається.

Найбільш істотний вплив на запальну реакцію має як характер травми, так і відповідна нейрогуморальна

і тканинна реакція та супутні ускладнення. Велику роль у виникненні судинно-тканинних запальних

змін відіграють нервово-трофічні впливи, багато в чому обумовлюючи проникність

мікроциркуляторного русла, ексудацію й еміграцію клітинних елементів, а також наступну регенерацію.

24

Патогенез запалення. Незалежно від причини запальну реакцію запускають хімічні медіатори, серед яких найбільш

важливими є гістамін та серотонін. У вогнищі запалення вони виділяються із зруйнованих тучних клітин

(тканинних базофілів), базофілів крові та тромбоцитів. Медіатори запалення забезпечують місцеву

дилятацію судин. Дещо пізніше судинна дилятація посилюється внаслідок синтезу простагландинів та

лейкотрієнів.

Тривалий час вважалося, що нейрогенний вплив на тонус і просвіт судин у зоні запалення

здійснюється за типом аксон-рефлекса. В даний час встановлено, що нервові закінчення під впливом

подразників здатні продукувати прозапальні субстанції, зокрема речовину Р, які підтримують запальний

процес. Продукування медіаторів запалення нервовими закінченнями обумовлює симетричність,

наприклад, суглобових уражень у зв’язку з ревматизмом.

Місцеві прояви запального процесу. Перший безпосередній пошкоджуючий вплив на тканини зумовлює дуже короткочасне

скорочення гладеньких м’язів артеріол з наступним їх звуженням. Але швидко ця реакція під впливом

хімічних і нейрогенних факторів змінюється стійкою вазодилятацією, яка зберігається впродовж всієї

активної фази запалення.

Через декілька хвилин місцевий кровотік уповільнюється, у ряді капілярів виникає стаз, який

супроводжується скупченням еритроцитів у вигляді “монетних стовбчиків” і розвивається справжній

мікротромбоз. Уповільненню мікроциркуляції сприяє також посилення в’язкості крові у зв’язку з

ексудацією плазми із судин та викликаного цим процесом посиленням екстраваскулярного тиску. На

відміну від нормального ламінарного кровотоку, при якому форменні елементи займають центральне

положення, а плазма – периферичне, у зоні запалення виникає турбулентна течія, при які клітини і

плазма перемішуються. У зв’язку з цим можливість контакту клітин з ендотелієм значно посилюється.

Лейкоцити немовби котяться по внутрішній поверхні ендотелію і часто прилипають до нього, що

особливо характерно для кровотоку у венулах. Посилений вихід плазми із кровоносних судин і

викликане цим підвищення внутрішньотканинного тиску призводять до різкого посилення відтоку

лімфи із вогнища запалення. При цьому по лімфатичним судинам у регіональні лімфатичні вузли

надходять частки зруйнованих клітин та інші корпускулярні залишки тканинного розпаду. В результаті

у лімфатичних вузлах виникає реактивна гіперплазія їх клітинних елементів з утворенням нових

зародкових центрів і посиленою макрофагальною реакцією.

Утворення ексудату, типове для початкового періоду запалення, зумовлюється декількома

механізмами. Передусім розширення артеріол призводить до їх підвищеного кровонаповнення і

зростанню гідростатичного тиску. Це викликає більш посилений вихід через ендотелій артеріол,

капілярів і венул води, електролітів і (у меншій мірі) білку у тканини. Не менше значення мають

утворення між ендотеліальними клітинами проміжків шириною біля 1 мкм, через які не можуть вийти

клітини, але легко проходять білки плазми, які підвищують у позасудинному просторі онкотичний тиск і

тим самим перешкоджають поверненню води у кров’яне русло. Вказані міжклітинні проміжки

виникають завдяки активному скороченню мікрофібрилярної системи у клітинах ендотелію. Внаслідок

такого скорочення клітини ендотелію округляються і відходять одна від одної, утворюючи міжклітинні

проміжки. Цей механізм більш властивий венулам, ендотелій яких найбільш багатий мікрофібрилами і

особливо чутливий до впливу хімічних медіаторів, які викликають скорочення мікрофібрил.

Невід’ємною частиною запального процесу є клітинна реакція у вогнищі запалення. При найбільш

легкому (малотравматичному) запаленні через 30 хв після пошкодження у вогнище ураження починають

надходити нейтрофіли. Їх кількість досягає максимуму через 4 – 6 год, а на протязі наступних 2 діб ці

клітини поступово зникають. Пізніше у ексудаті з’являються макроаги (через 6 год); максимальна їх

концентрація спостерігається через 36 год, а практичне зникнення – через 3 – 5 діб. Природньо, що при

різних запальних процесах у тварин різних видів клітинні реакції більш складні, особливо за своєю

тривалістю; однак у загальному вигляді відмічена закономірність зберігається – переважання

нейтрофілів на початковому етапі запалення, а макрофагів – на послідуючих етапах і особливо – при

хронічному запаленні. Клітини надходять з крові шляхом активних амебоподібних рухів через судинну

стінку під впливом хемотаксичних факторів, що виникають у вогнищі запалення (продукти розпаду

тканин тощо). Вихід клітин відбувається не через розширені міжендотеліальні проміжки, а через

нормальні з’єднання між клітинами ендотелію.

Клітинний інфільтрат у зоні запалення суттєво впливає на розвиток запального процесу. При

розпаді цих клітин та у процесі їх життєдіяльності виділяються хімічні і фізичні медіатори запалення

25

(лізосомні ферменти, серотонін, простагландини, кисневі радикали тощо). Моноцити здатні

проліферувати безпосередньо у запальному вогнищі, збільшуючи тим самим кількість активних

макрофагів. Лімфоїдні клітини можуть приймати участь у місцевих імунних реакціях (зокрема

здійснювати переважно локальний синтез антитіл), які підтримують запалення.

З розвитком запалення при його достатньому прояві відбувається помітне втягнення у процес

деяких важливих біологічно адаптивних систем організму, сутність функціонування яких полягає у

генеруванні і підтриманні запальних реакцій. До їх числа відносяться 3 основні системи: система

медіаторів тучних клітин, кініноутворююча система та система комплементу. Всі ці системи мають

певне значення (хоча і неоднакове) у розвитку запальних реакцій. В той же час їх компоненти стають

об’єктом дії протизапальних препаратів. Вияснення конкретних шляхів такого впливу дозволяє

деталізувати ряд важливих механізмів патогенезу хвороб та протизапальної терапії.

Медіатори тучних клітин

Тканинні базофіли (мастоцити) та ідентичні їм базофіли периферичної крові і кісткового мозку у

відповідь на дію подразників виділяють значну кількість медіаторів запалення. Ці медіатори мають

безсумнівне фізіологічне значення, сприяють обмеженню або усуненню шкідливих факторів, які діють

на організм.

Найбільш відомий медіатор запалення тканинних базофілів – гістамін, викликає посилення

капілірної проникності. Як і інші медіатори цих клітин, він міститься у базофільних гранулах у

неактивній формі, але внаслідок стимуляції та дегрануляції тучних клітин виділяється у позаклітинний

простір як активна речовина. Гістамін обумовлює ексудативну фазу запалення. У тканинах містяться

два види рецепторів, що обумовлює своєрідну двоїстисть дії цієї речовини. Запальна реакція є

результатом дії гістаміну на рецептори першого типу (Н1- рецептори) В той же час його вплив на

рецептори другого типу (Н2-рецептори) призводить до накопичення у клітинах циклічного

аденозинмонофосфату (цАМФ) і тим самим до деякого протизапального ефекту з обмеженням

подальшого звільнення гістаміну і інших медіаторів; одночасно гальмується також імунна активність Т-

лімфоцитів. У сумарній дії гістаміну, як показують клінічні спостереження, переважає його вплив на Н1-

рецептори з розвитком елементів запалення типу кропив’нки або набряку Квінке.

Стимульовані тучні клітини виділяють також декілька речовин, які викликають хемотаксис як

нейтрофілів, так і еозинофілів, що сприяє надходженню цих клітин у вогнище запалення. Хемотаксичні

речовини дуже різні хімічно; це – білки, ліпіди, а один з еозинофільних хемотаксичних факторів (так

званий фактор А) є поліпептидом, складеним всього з 4 амінокислот.

До інших медіаторів тучних клітин відносяться простагландини, протеолітичні ферменти хімаза та

фактор, який активує тромбоцити. Істотне значення має так звана повільно діюча субстанція анафілаксії

– (SRS-A). Ця речовина володіє патофізіологічними властивостями гістаміну, але на відміну від

останнього діє більш тривало і гальмується антигістамінними препаратами. Важливою особливістю

SRS-A є його утворення лише після імунної стимуляції тканних базофілів.; у немтимульованих

базофілах ця речовина не виявляється. SRS-A відноситься до лейкотрієнів – сильним протизапальним

агентам, які синтезуються з арахідонової кислоти під впливом фермента ліпооксигенази. Дія SRS-A

(лейкотрієна С) пригнічується ерментом арилсульатазою, який міститься у еозинофілах. Останні містять

також фермент гістамінузу, який інактивує гістамін. Отже еозинофілія може розглядатися як

компенсаторний феномент.

Звільнення гістаміну з тучних клітин може відбуватися безпосередньо під дією травмуючого

фактору або дегрануляція останніх настає як наслідок імунної дії, обумовленою утворенням

циркулюючих антитіл класу IgE. Ці антитіла фіксуються на поверхні тучних клітин, де є спеціальні

рецептори. При наступному надходженні у організм відповідного антигену останній реагує з IgE,

внаслідок чого змінюється мікроконігурація поверхні тучних клітин і настає дегрануляція та

надходження медіаторів запалення у міжклітинне середовище. Цей процес лежить в основі першого

(анафілактичного) типу імунних пошкоджень тканин.

Дегрануляція тучних клітин може відбуватися під також впливом фрагментів 3 та 5 компонентів

комплемента (С3а в С5а), брадикініну, лікарських препаратів (зокрема рентгеноконтрасних речовин,

опіатів, кураре), деяких поліпептидів з лейкоцитів крові, які інфільтрують вогнища ураження, у зв’язку з

чим інколи кропив’янка може виникнути без участі IgE.

Наявність у тучних клітинах SRS-A пояснює можливість хронізації запалення, обумовленого

активацією базофілів. Це, наприклад, має місце при такому алергічному ураженні, пов’язаному з ІgE, як

алергічний риніт.

26

Для регуляції гомеостаза має значення не тільки наявність у тканинних базафілах цілого набору

медіаторів запалення, але і протеоглікана гепарина, який володіє протизапальними і імунодепресивними

властивостями.

Кініноутворююча система (система фактора Хагемана).

Фактор Хагемана (ХІІ фактор згортання крові) представляє собою білок, який приймає участь у

гемокоагуляції і утворенні кінінів. Кініни – медіатори запалення, які володіють також і деякими іншими

біологічними властивостями. Фактор Хагемана є зв’язуючою ланкою між процесами згортання крові та

запалення.

У крові фактор Хагемана знаходиться у неактивній формі; він активується при контакті із від’ємно

зарядженими поверхнями (скло, еластин, суглобовий хрящ, урат натрію, пірофосфат кальцію тощо).

Активований актор перетворюється у циркулюючий крові у малоактивний фермент прекалікреїн, який

взаємодіє з неактивним попередником кініни плазми крові – низькомолекулярним і

високомолекулярним кініногенами. Останні перетворюються у кініни, головним представником яких є

брадікінін. Активований фактор Хагемана, взаємодіючи з його неактивованими молекулами викликає

активацію попередника тромбопластина (ППТ) плазми крові, який переводить певну кількість

протромбіну у тромбін і у кінцевому підсумку перетворює фібриноген у фібрин.

Між системами згортання крові та кініноутворення існують різні шляхи взаємодії. Так, калікреїн

не тільки приймає участь у продукуванні кініни, але і сприяє перетворенню плазміногену у

протеолітичний фермент плазмін (фібринолізин), який здатний розщеплювати молекули фібрину. У

організмі плазмін не утворюється без активації фактора Хагемана. Останній не тільки приймає участь у

згортанні крові, але і у продукуванні одного з антикоагуляційних факторів. Плазмін у свою чергу

здатний активувати фактор Хагемана. Такими ж властивостями володіє і калікреїн (ця реакція

прискорюється високомолекулярним кініногеном). Активований попередник тромбопластину (ППТа)

плазми крові, посилюючи процеси згортання, в той же час перетворює кініноген у плазмін, тобто

зменшує коагуляційні властивості крові (елемент саморегуляції).

Основним кініном вважається брадікінін, який посилює проникність капілярів, розширює

артеріоли, сприяє звільненню гістаміну з тучних клітин та підвищує синтез простагландинів (важливі

медіатори запалення). Калікреїн і фібринопептиди, які утворюються в результаті ферментативного

розщеплення фібриногена плазміном, посилює хемотаксис лейкоцитів. Плазмін, крім того, активує

перший компонент комплемента, розщеплює його третій компонент, перетворює колагеназу

синовіоцитів у колагеназу, яка діє деструктивно на тканини.

Антагоністами згаданих біологічно активних речовин є комплекс антитромбіну ІІІ з гепарином,

який виразно пригнічує актор Хагемана та ППТа. Циркулюючий у крові α2-макроглобулін інгібує

плазмін і калікреїн, а α1-антитрипсин – плазмін та ППТа. Активність брадткініна гальмується

ферментом кініназой І; останій також пригнічує активність таких компонентів комплемента як С3а і

С5а.

Отже, в організмі є передумови для можливого поєднання запального процесу з порушенням

гемокаугуляції. Останній у іигляді тромбозу мікроциркуляторного русла часто спостерігається у

вогнищах запалення. В нормі системи кініноутворення та гемокоагуляції чітко збалансовані між

собою.

Система коплементу.

Комплемент представляє собою систему взаємозв’язаних білків плазми крові, які відіграють

суттєву роль у розвитку імунних і запальних реакцій. Складається з 9 компонентів – від С1 до С9. В

нормі система комплемента неактивна. Класичний шлях її активації починається із взаємодії фракції

С1q та імунних комплексів (фрагмента Fc-антитіла). Активаторами класичного шляху є агрегований

IgG, С-реактивний білок, деяки віруси, протеолітичні ферменти у достатній концентрації (плазмін,

калікреїн, трипсин). Далі відбувається активація інших компонентів комплементу у такому порядку:

С1, С4, С2, С3, С5, С6, С7, С8, С9. Ключовим пунктом вважається активація С3, який знаходиться у

плазмі у найбільшій кількості (1200 мкг/л).

Ефекти системи комплемента залежать від того, наскільки далеко зайшла його активація, і

включає посилення фагоцитозу імунних комплексів і бактерій, збільшення виходу ферментів з

лізосом, стимуляцію гістаміноутворення і дегрануляцію тучних клітин, підвищення синтезу

простагландинів і проникності капілярів, посилення хемотаксису нейтрофілів і макрофагів,

збільшення імунного прилипання клітин, нейтралізацію ряду вірусів, скорочення гладеньких м’язів,

генераці. Супероксидних радикалів, стимуляці. В-клітин. При повній активації всієї системи

комплементу настає лізіс тих клітин, на яких фіксований комплекс С5b6789. Отже дані ефекти

можуть суттєво впливати на гостре та хронічне запалення. Масована активація комплемента викликає

27

синдром десимінованого внутрішньосудинного згортання крові (ДВС), який становить загрозу для

життя.

Крім класичного шляху існує так званий альтеративний шлях активації комплементу, який

починається відразу з С3, минуючи полпередню стадію активації С1, С4 та С2. Цей процес

починається із взаємодії С3 та циркулюючих у крові особливих білків D, В і Р (пропердін).

Активаторами даного шляху є бактеріальні токсини, зимозан, агрегований ІgM, отрута кобри тощо.

Особливо значна роль активації комплемента при ревматичних щахворюваннях, при яких

нерідко має місце активація комплемента обома шляхами. При ревмартриті у синовіальній рідині

накопичуються хемотаксичні актори С5а і С5, 6, 7, а у нейтрофілах суглобової порожнини –

імуноглобуліни у поєднання з С1q, С4 та С 3. Продукти системи комплемента здатні впливати також

на функції лімфоцитів і макрофагів, які відіграють суттєву роль у розвитку хронічного імунного

запалення.

Речовинами, які посилюють проникність судин, є С3а і С5а, брадикінін, гістамін та SRS-A. Вони

сприяють надходженню у ділянку запалення білків плазми крові, які посилюють подальшу генерацію

медіаторів запалення. Вираженими хемотаксичними властивостями у системі комплемента володіють

С5а і С5, 6, 7, у системі актора Хагемана – калікреїн, в системі тучних клітин – білковіЮ ліпідні та

пептидні стимулятори хемотаксису нейтроілів і еозиноілів. Внаслідлк їх дії у вогнище запалення

надходять передусім нейтрофіли, які відіграють основну роль у підтримання запалення і у реалізації

запального пощкодження тканин.

Зазначені вище системи генерації запалення досить складно взаємодіють між собою та з іншими

медіаторами запалення; деяки з регулюючих факторів діють за принципом зворотного зв’язку. Так,

ефект гістаміну посилюється рядос простагландинів, в той же час гістамін за механізмом від’ємного

зворотнього зв’язку гальмує звільнення з тучних клітин нових кількостей гістаміну, що дозволяє

регулювати його біологічні ефекти. Вевлогічним чином гістамін стимулює виділення наднирниками

адреналіну, чий судиннозвужуючий вплив протидіє судиннорозширюючому ефекту.

Активність брадікініна гальмується кініназой-І, яка забезпечує проявлення його ефекту у місці

утворення. Якщо підвищені кількісті попадають у загальний кровообіг, то вони інактивуються в

легенях тим же ферментом, який переводить неактивний ангіотензин-І у активний ангіотензин-ІІ.

Останній викликає генералізовану судиннозвужуючу реакцію і стимулює виділення у кров

альдостерона (протидія судиннорозширюючому ефекту брадікініна).

У розвитку гострої та хронічної запальної реакції важливою є роль клітинних елементів.

Нейтрофіли.

Участь їх у запаленні пов’язана із здійсненням фагоцитозу (основної функції), у перебігу якого

звільняються речовини, здатні викликати запалення оточуючих тканин, особливо при тривалому

фагоцитозі (наприклад, при гіперпродукуванні матеріалів фагоцитозу – імунних комплексів, часток

запальної деструкції тканин тощо); роль нейтрофілів стає провідною у підтриманні хронічного

запалення (посилення та пролонгація).

Процес фагоцитозу починається із зв’язування речовини фагоцитозу з поверхневими

рецепторами нейтрофіла, що супроводжується гіперполяризвцією мембрани клітини і місцевою

втратою нею іонів кальцію. При цьому продукуються деривати кисню – гідроксильного радікалу,

супероксидного аніона кисню, які діють токсично на мікроби. При надмірному і тривалому

продукуванні вони здатні викликати також пошкодження оточуючих тканин організму. Наступним

етапом є звільнення із фосфоліпідів клітинної мембрани (під дією фермента фосфоліпази)

арахідонової кислоти, яка під впливом циклооксигенази окислюється у простогландини.

Одночасно здійснюється і власне фагоцитування – захоплення часток і занурення їх у

цитоплазму із наступним замиканням у фагосому. Одночасно відбуваються зміни у цитоскелетній

системі фагоцита – мікронитки актину і міозину взаємодіють з розташованим під плазмолемою

актинзв’язуючим білком, після чого вони конденсуються і контактують з мікротубулярною системою

клітини. Лише після цього з фагосомою зливаються специфічні і азурофільні гранули, деструктивні

ферменти яких перетравлюють фагоцитований матеріал.

Отже нейтрофіли продукують три групи активних медіаторів запалення:

1. Токсичні деривати кисню, які взаємодіють з тканинами організму.

2. Похідні арахудонової кислоти, серед яких найбільш активні ендопептидази (нестабільні

простагландини П2 i H2), тромбоксан А2, простациклін і гідкроксигептадекатриєнова кислота. Ці

речовини нестабільні але надзвичайно активні і здатні обумовити багато кардинальних ознак

запалення, зокрема накопичення нових нейтрофілів (внаслідок хемотаксису). Акумуляція

нейтрофілів знову призводить до продукування нестабільних простагландинів, внаслідок чого

28

може утворитися порочне коло та хронізація запалення. Продукування нестабільних

простагландинів супроводжується накопиченням нових порцій вільних кисневих радикалів,

здатних викликати тканинну деструкцію і тим самим підтримати запальну реакцію. В той же час

у вогнищі запалення накопичуються стабільні простагландини (Е2 та F2a тромбоксан В2), у які

швидко перетворються їх нестабільні попередники,

3. Поряд з простагландинами утворюються і інші метаболіти арахідоновоїкислоти – лейкотрієни.

Деструктивні ферменти, які містяться у гранулах нейтрофілів (нейтральні протеази,

міелопероксидаза, лізосомальні кислі гідролази), здатні надходити у позаклітинне середовище і також

можуть пошкоджувати тканини організму. До ферментів специфічних гранул нейтрофілів належать

лізоцим і лактоферин.

Велика кількість медіаторів запалення, які містяться у нейтрофілах, і їх взаємно посилюючий

вплив, обумовлюють важливу роль даних клітин у при запаленні.

Антагоністами деяких з розглянутих медіаторів є α2-макроглобулін та α1-антитрипсин

(пригнічують активність протеаз), мідьвмісний білок церулоплазмін (пригнічує активність вільних

радикалів кисню). Особливо важливим і поширеним в організмі ферментом є супероксиддисмутаза, яка

знищує вільні супероксидні аніони кисню і тим самим попреджує утворення ще більш токсичного

гідроксильного радикала.

Про важливу роль нейтрофілів у запаленні свідчить їх відносно велика кількість у крові,

прискорене надходження у великій кількості у вогнище пошкодження. Ці клітини короткоживучі – вони

розпадаються через кілька годин, тому організм при запаленні продукує їх у значних кількостях

(нейтрофільний лейкоцитоз крові).

Макрофаги.

Ці клітини відіграють основну роль у розвитку і підтриманні хронічного запалення. Макрофаг

розвивається із моноциту крові і відіграє надзвичайно важливу роль у розвитку адаптивних реакцій

організму – імунних, запальних і репаративних. При необхідності організм (особливо у жуйних)

відповідає посиленим продукуванням моноцитів. Трансформовані з цих клітин макрофаги активно

фагоцитують чужорідний матеріал, швидко його розщеплюють, секретують ряд біологічно активних

речовин, переробляють антиген у імуноактивну форму, чим започатковують імунну відповідь. На

відміну від нейтрофілів, макрофаги є триваложивущими клітинами, здатними відносно довго

знаходитися у вогнищі запалення. Крім того, вони здатні до проліферації, а також до трансформації у

епітеліоїдні клітини та гігантські багатоядерні клітини.

Не володіючи імунологічною специфічністю (як Т- та В-лімфоцити), макрофаг діє у якості

неспециічної допоміжної клітини, яка здатна не тільки захоплювати антиген, але і перероблять його так,

що наступне розпізнавання цього антигену лімфоцитами значно полегшується. Цей етап особливо

необхідний для активації Т-лімфоцитів (у розвитку імунних реакцій сповільненого типу і для

прродукування антитіл до тимусзалежних антигенів). Поряд з цим макрофаги безпосередньо знищують

деяки мікроорганізми, гриби, клітини пухлин.

Моноцити та макрофаги притягуються у вогнище запалення запальними хемотаксичними

факторами – С5, частково денатуровані білки, калікреїн, активатор плазміногена, катіонні білки лізосом

нейтрофілів. Т-лімфоцити продукують подібний фактор при контакті із специфічним антигеном, В-

лімфоцити – при контакті з імунними комплексами. Поряд з цим лімфоцити продукують фактори, які

пригнічують міграцію макрофагів (фіксують останні у вогнищі запалення) та фактори, які активують

функцію макрофагів.

Макрофаги виразно впливають на запалення, продукуючи слідуючи агенти:

1. Простагландини.

2. Лізосомальні ферменти (зокрема при фагоцитозі комплексу антиген – антитіло, причому

клітина при їх виділенні не руйнується).

3. Нейтральні протеази (активатор плазміногена, колагеназа, еластаза). При фагоцитозі

продукування цих ферментів значно посилюється і вони виділяються у позаклітинне середовище.

Продукування нейтральних протеах пригнічується інгібіторами білкового синтезу, в тому числі

глюкокортикоїдами. Продукування активатора плазміногена і колагенази стимулюється також

факторами, які секретують активовані лімфоцити.

4. Фосфоліпаза А2, яка звільняє з більш складних комплексів арахідонову кислоту – основний

попередник простагландинів. Активність цього ермента гальмується глюкокортикоїдами.

29

5. Актор, який стимулюєзвільнення з кісток як мінеральних солей, так і органічної основи

кісткового матриксу. Цей актор реалізує свій вплив на кісткову тканину за рахунок прямого впливу, не

потребуючи присутності остеокластів.

6. Ряд компонентів комплемента, які акивно синтезуються і виділяються макроагами: С3, С4, С2 і,

очевидно, також С1 иа фактор В, необхідний для альтернативного шляху активації комплемента. Синтез

цих компонентів посилюється при активації макрофанів і гальиується інгібіторами білкового синтезу.

6. Інтерлейкін-1, який є типовим представником цитокінів – біологічно активних речовин

поліпептидної природи, що продукуються клітинами (передусім імунної системи). Моноцити

продукують монокіни, лімфоцити – лімфокіни; вони чітко опосереджують клітинну взаємодію.

Інтерлейкін-1 володіє слідуючими властивостями:

- стимулює В-клітини, прискорюючи їх трансформацію у плазматичні клітини;

- стимуляція активності фібробластів з посиленням продукуванням ними простагландинів і

колагенази;

- пірогенний вплив, який втілюється у гарячці;

- активація синтезу в пецінці гостроазних білків, зокрема сироваткового попередника амілоїду

(опосереджується інтерлейкіном-6);

- Системними ефектами інтерлейкіну-1, крім гарячки, є також нейтрофільоз та протеоліз

скелетних м’язів.

8. Інтерлейкін-6, який також активує В-клітини, стимулює гепатоцити до продукування

гостроазних білків і володіє властивостями β-інтерферона.

9. Колонієстимулюючі факториЮ які сприяють утворенню у кістковому мозку гранулоцитів і

моноцитів.

10. Фактор некрозу пeхлин (ФНП), який не тільки викликає некроз бластом, але і відіграє значну

роль у розвитку запалення. Цей поліпептид у ранню фазу запальної реакції сприяє прилипанню

нейтрофілів до ендотелію і тим самим сприяє їх проникнення у вогнище запалення. Він є також

сигналом до продукування токсичних кисневих радикалів і є стимулятором В-клітин, фібробластів та

ендотелію. ФНП, як і інтерлейкін-1 та інтерферон пригнічують активність ліпопротеїнліпази, яка

забезпечує відкладання жиру в організмі (це – одна з причин виснаження хворих на хронічне запалення);

звідси і друга назва ФНП – кахексин.

Отже, макрофаги відіграють важливу роль у розвитку, з одного боку, захисних реакцій, а з іншого

– запального процесу, сприяючи його підтриманню та хронізації.

Фібробласти.

Фібробласти – головні клітини сполучної тканини. Вони основне джерело колагена, еластину,

протеогліканів та глікопротеїдів, тобто основних біохімічних компонентів, з яких складається ця

тканина. Вони відіграють вирішальну роль у репаративних процесах при запаленні, завдяки чому

зруйновані структури заміщуються сполучною тканиною. Найбільш потужнім стимулом проліферації

фібробластів вважаються монокіни, зокрема інтерлейкін-1. При хронічному запаленні фібробласти

інтенсивно розмножуються і разом з синтезованими ними компонентами (волокна і матрикс) та

новоутвореними капілярами формують грануляційну тканину, яка при деяких захворюваннях може

відігравати істотну роль у роозвитку основного патологічного процесу та у його закінченні. Зокрема при

остеохондрозі грануляційна тканина губчастої субхондральної кістки (розвивається у її вічках) здатна

руйнувати та заміщувати кісткові трабекули та суглобовий хрящ (панус). У цьому руйнуванні, крім

клітин пануса (модиікованих фібробластів), приймають участь і макрофаги, які надходять по

новоутвореним судинам грануляційної тканини. Панус розвивається і при деяких інших патологічних

процесах.

Макрофаги у складі грануляційної тканини не тільки активують поділ ібробластів і синтез ними

колагену та матриксу, але і секретують колагеназу. Новоутворений колаген володіє хемотаксичними

властивостями по відношенню до макрофагів. Отже, фібробласти та макрофаги є своєрідною

співдружньою клітинною системою, яка функціонує при при пошкодженні і структурному відновленні

сполучної тканини. При затуханні запалення, в тому числі і під впливом цілеспрямованого лікування,

грануляційна тканина стає менш васкуляризованою, число клітин і кількість основної речовини в ній

зменшується, а кількість зрілого колагена збільшується. Завершується цей процес формуванням

рубцевої тканини.

Поряд з основною структурноутворюючою функцією ібробласти у складі сполучної тканини

відіграють ще ряд допоміжних функцій. Так, зокрема вони володіють слабо фагоцитуючою здатністю

(на їх поверхні є рецептори для твердих часток), виділяють у позаклітинне середовище лізосомальні

30

ферменти та нейтральні протеази (активатор плазміногена) і колагеназу, але у значно менших кількостях

порівняно з макрофагами.. Фібробласти, як і макрофаги, можуть також продукувати інтерлейкін-1 та 6,

інтерферон і фактори, що стимулюють диференціацію стволової клітини у колоніях зрілих нейтрофілів і

моноцитів.

Таким чином, фібробласти відіграють важливу роль у перебігу запальної реакції, у її закінченні і

наступному склерозуванні.

Загальні реакції при запаленні. Запалення, яке виникає у будь-якій ділянці тваринного організму, супроводжується розвитком

загальних неспецифічних реакцій, тобто запалення є певною сукупністю місцевих (дуже виразних) і

загальних (часто значно менш помітних) реакцій. Серед подібних неспецифічних реакцій очевидна

гарячка, основним медіатором якої вважається інтерлейкін-1, який продукується макрофагами у

вогнищах запалення і взаємодіє з центром терморегуляції у гіпоталамусі. Підвищення температури тіла

посилює фагоцитарну активність і тим самим полегшує процес знищення мікроорганізмів та тканинної

репарації. На прикладі гарячки також видно, що біологічно доцільна реакція може бути клінічно

(індивідуально) несприятливою, оскільки гіпертермія, крім всьго, здатна і зашкодити.

Характерним системним проявом гострої запальної реакції є нейтрофільний лейкоцитоз зі

зрушенням ліворуч, а також (що менш відомо) тромбоцитоз. Медіаторами цих проявів виступають

інтерлейкін-1 та колонієстимулюючий актор. Виснаження, атрофія м’язів, які розвиваються при

хронічних запальних процесах, є результатом впливу фактору некрозу пухлин, який продукують

макрофаги. Протеоліз скелетних м’язів здатний викликати також інтерлейкін-1. Системною реакцією

при гострому запаленні можна вважати і загальний синдром адаптації (H. Selye), ведучою рисою якого

вважається продукування кортизолу, який виражено впливає на перебіг запалення.

Характерним лабораторним симптомом запалення є з’явлення у крові так званого гострофазних

білків, які синтезується у печінці. Деяки з них мають “від’ємне” значення, оскільки їх концентрація у

плазмі крові при запаленні зменшується (внаслідок посиленого катаболізму або конкурентного

зниження їх синтезу). Це передусім стосується альбумін, преальбуміну та трансферину, серед яких лише

перший має у клінічних умовах реальне значення.

Значно частіше увага приділяється тим гострофазним білкам, концентрація яких при запаленні

збільшується. Їх продукування печінкою відображає закріплену у філогенезі біологічну доцільність цих

речовин, як регуляторів вираженісті запального процесу у відображенні зовнішньої шкідливої дії. До їх

числа належать білки різної природи, які виконують різноманітні функції. Зокрема необхідно відмітити

зростання ряду факторів згортання – фібриногену, протромбіну, фактору VIII та плазміногену. Це,

очевидно, пов’язане з тим, що еволюція запалення у ссавців в основному пов’язана з травмуванням, що

супроводжується кровотечею. Крім того, згортання у місці дії пошкоджуючого актору (в тому числі

мікробів) сприяє локалізації патологічних змін. До кількісно зростаючих гострофазних білків

відносяться також компоненти комплемента та його інгібітори (як і інгібітори інших протеолітичних

ерментів – α1-антитрипсин та α1-антитрипсин). Підвищення рівня гаптоглобіну, феритину та

гемопексину, можливо пов’язано з посиленим використанням заліза із гемоглобіну, що розпадається;

підвищення рівня церклоплазміну обумовлено необхідністю зв’язувати вільні кисневі радикали;

підвищення рівня С-реактивного білку обумовлено необхідністю посилення неспециічної опсонізації,

яка полегшує нгаступну дію імунних механізмів (у зв’язку з цим С-реактивний білок називають

“примітивним антитілом”).

При запаленні ступінь нарощування концентрації гострофазних білків різна. Так, вміст

церулоплазміна та С3 збільшується у 1,2 – 1,5 разів, ібриногену – у 2 – 3 рази, С-реактивного білку та

SAS – у сотні разів. Не дивлячись не неспецифічність продукування гострофазних білків (їх рівень

збільшується при запаленні любої природи), у цьому відношенні існують поодинові виключення.

Зокрема при червоному вовчаку, не дивлячись на генералізований запальний процес, помінтного

збільшення вмісту С-реактивного білку не відбувається.

Клінічні особливості запалення. Продукти запалення, всмоктавшись у лімфу і кров, впливають на показники гемодинаміки,

морфологічний і біохімічний склад крові, змінюють реактивність тваринного організму. Поряд із

нервовими імпульсами і гормональною відповіддю на травму, вони викликають інтенсифікацію

вуглеводного обміну, порушують жировий і білковий обміни (гіперглікемія, ацетонемія, збільшення

вмісту біогенних амінів, у першу чергу гістаміну як протизапального гормону, накопичення азотистих

речовин, продуктів розпаду нуклеїнових кислот і ін.).

31

Виділяють дві основні форми запалення: асептичне й інфекційне. За характером ексудата

розрізняють серозне, серозно-фібринозне, фібрінозне, геморагічне і гнійне запалення; при переважанні

розроста клітин сполучної тканини - продуктивне (проліферативне); за характером перебігу запалення

може бути гостре, підгострое і хронічне.

В розвитку запальної реакції виділяють дві фази. Перша фаза гострого запалення характеризується

накопиченням у тканинах рідини (гідратація), що виявляється запальною гіперемією, локальним

уповільненням току крові, місцевим набряком, болючістю під впливом біогенних амінів, калікреїна,

кінінів, гіалуронідази й інших чинників. Продукти порушеного метаболізму також сприяють

підвищенню проникності судинної стінки.

Наростання набряку внаслідок ексудації відбувається доти, доки тиск у тканині не зрівноважиться

з тиском у капілярах. На тлі запального набряку розвивається клітинна інфільтрація лейкоцитами. Якщо

ексудат розріджує і лише частково нейтралізує шкідливий агент, то клітини емігранта придушують його

як за рахунок екстрацелюлярної секреції, так і фагоцитозу. Клінічно це виявляється ущільненням

набряклої ділянки.

Клітини інфільтрату, оточуючи вогнище ушкодження, формують навколо нього первинний

клітинний бар'єр; останній надалі перетворюється в грануляційну тканину, що надійно ізолює внутрішнє

середовище тваринного організму, зокрема, при абсцедуванні.

Друга фаза характеризується ослабленням ознак гострого запалення, зворотнім їхнім розвитком.

Зникає гіперемія, ацидоз, нормалізується знижене до 6,3-5,39 рН, знижується проникність капілярів, що

зросла в першій фазі, осмотичний і онкотичний тиск, зменшується концентрація іонів К и Na (запальна

гіперіонія) і т.п. У тканині знижується вміст води (дегідратація). Молода сполучна тканина

перетворюється в зрілу, рубцьову, що заміщує дефект, що утворився (репаративна регенерація).

Асептичний ексудат зазвичай розсмоктується, гнійний ексудат проривається назовні.

Запальна судинно-тканинна реакція у тварин характеризується деякими видовими особливостями.

У коней і собак при асептичному запаленні спостерігається переважання серозного ексудату, при

інфекуванні – серозно-гнійного. Мертві тканини в них легко піддаються впливу протеолітичних

ферментів. У великої рогатої худоби і свиней при асептичному запаленні 25 – утворюється серозно-

фібринозний ексудат, а при інфекуванні – гнійно-фібринозний із яскраво вираженою демаркацією на

межі мертвих і здорових тканин. Протеоліз виражений слабко. Некротичні вогнища відриваються по

типу секвестрації; по лінії демаркації відбувається формування грануляційного бар'єра при менш

інтенсивній гнійно-ексудативній реакції (Г.С.Мастико).

В залежності від інтенсивності запальної реакції диференціюють нормергічне, гіпоергічне і

гіперергічне запалення.

Нормергічне запалення адекватно ступеню подразнення й ушкодження тканин; воно виявляється

при стійко нормалізованій трофіці тканин і досить виражених захисно-пристосувальних реакціях

тваринного організму. У результаті відбувається виражена нейтралізація і знищення запального агента

при слабкій руйнівній реакції. Як правило, помірно виражена припухлість, болючість, напруження

тканин, порушення функції, клітинний розпад і т.п.; загальний стан тварини знаходиться в межах норми;

як виняток, на висоті процесу можливе незначне (0,5-10С) підвищення температури тіла і частоти

пульсу.

Гіпоергічне запалення не відповідає силі подразника; воно супроводжується слабко вираженою

місцевою і загальною реакцією організму. Спостерігається в старих, виснажених тварин, а також у

зв'язку з порушенням обміну речовин і при деяких ендокринних розладах. Запальна реакція

характеризується відділенням великої кількості серозного ексудату. Тварина пригноблена, температура

тіла непостійна – часто в межах норми, іноді субфібрильна. Виражене порушення травлення –

зменшення або відсутність апетиту, диспептичні явища, пронос.

Гіперергічне запалення протікає бурхливо і є наслідком алергії негайного або уповільненого типу.

В першому випадку реакція наступає відразу після впливу алергену і супроводжується бурхливою

ексудацією в тканині, клінічно проявляється набряком, аж до набряку легень. В другому випадку реакція

схожа з проявом туберкулінової проби в сенсибілізованих тварин – вона наступає через якийсь час,

часто через 1 – 2 дні, і супроводжується клітинною інфільтрацією (переважно мононуклеарами і

лімфоцитами), припуханням і набряком тканин у ділянці впливу алергену. Іноді набряк та інфільтрація

виявляються слабко, однак виражене подразнення нервових закінчень гістаміном гладких клітин, що

супроводжується сверблячкою і виділенням ексудату (контактний дерматит, екзема й ін.).

Особливо бурхливо гіперергічне запалення протікає при сенсибілізації організму токсинами і

продуктами мікробного метаболізму. У таких випадках руйнівні процеси (гістоліз, некроз) переважають

над нейтралізуюче-відновними. Такий тип запальної реакції має місце іноді при гнійній і часто при

32

анаеробній інфекції. У великої рогатої худоби даний вид запалення супроводжується відкладанням у

тканинах або в порожнинах великої кількості фібрину; особливо бурхливе випотівання останнього має

місце при артриті на тлі сенсибілізації (фібринозний артрит).

Досягаючи свого піку, запалення поступово затухає (сприятливий перебіг) або, навпаки, приймає

хронічний перебіг із зрівноважуванням інтенсивності тканинного розпаду, процесів нейтралізації

патогенного агента і регенерації тканини. Останнє супроводжується вираженими проліферативними

процесами, що превалюють над ексудацією, тривалістю перебігу. Такі процеси особливо часто мають

місце в бурсах, сухожилкових піхвах, капсулах суглобів, у м'язах та інших тканинах. Розростання

сполучної тканини в стінках синовіальних порожнин супроводжується тугорухливістю суглобів або

контрактурою - тендогенною, артрогенною.

Протизапальна терапія. Не дивлячись на те, що запалення це взагалі неспецифічна захисна реакція, нерідко виникає

необхідність його корегування, особливо у випадках пошкоджуючої дії запалення (негативний клінічний

ефект).

Протизапальний ефект може бути досягнутий різними шляхами: як прямим пригніченням

запалення, так і опосередковано – впливом на інші процеси і фактори, які виступають у якості причин

розвитку запальної реакції.

До власне протизапальних препаратів відносяться засоби, що проявляють безпосередній

пригнічуючий вплив на запальний процес. Ці засоби включають: а) глюкокортикостероїди,

б)нестероїдні протизапальні препарати.

Глюкокортикостероїди.

Це – група препаратів, які включають природні гормони кори наднирників (кортизол –

гідрокортизон; кортизон) та їх синтетичні аналоги. Група цих препаратів досить велика. Кращим серед

глюкокортикоїдів за враженістю протизапального ефекту вважається преднізолон. Триамцинолон

(полькортон, кенакорт) не рекомендується для тривалого застосування. Дексамезатон (дексазон)

сильніше від інших пригнічує функцію кори наднирників.

Протизапальна дія глюкокортикостероїдів обумовлена їх нормалізуючим впливом на підвищену

проникність капілярів. Вони також пригнічують міграцію нейтрофілів у вогнище запалення,

перешкоджають накопиченню в ньому моноцитів, а також фібробластів. Протизапальний ефект

кортикостероїдів пов’язаний з пригніченням утворення простагландинів за рахунок виключення функції

фосфоліпази, яка звільняє арахідонову кислоту із складних комплексів у клітинній мембрані.

Глюкокортикостероїди проявляють також імунодепресивну дію, впливаючи на Т-клітини, які

безпосередньо відповідають за клітинні імунні реакції. Вони гальмують алергічні реакції,

перешкоджають реакції антигена з антитілом, знижують інтенсивність проходження імунних комплексів

через судинні та інші мембрани.

За вираженістю протизапального ефекту 5 мг преднізолону еквіваленті 5 мг преднізону, 4 мг

метилпреднізолону або триамцинолону, 6 мг метилпреднізолону, 0,75 мг дексаметазона або

бетаметазона, 2 мг параметазону, 25 мг кортизону або гідрокортизону.

Добова доза преднізолона при застосуванні всередину для дрібних тварин складає 10 – 20 мг на

добу (підтримуюча доза 5 – 10 мг/добу). При більш-менш тривалому застосуванні

глюкокотикостероїдів пригнічується функція кори наднирників (синдром Кушинга), тому їх відміняють

поступово: спочатку дозу зменшують на 0,5 пігулки протягом 5 – 7 днів, у подальшому ще більш

повільно.

На фоні стероїдної терапії можливе загострення інфекцій, яке може перебігати при стертій

клінічній картині.

Глюкокортикостероїди призначають також і місцево у вигляді мазей, крапель, розчинів для

зовнішньої аплікації. Побічних явищ при коротких курсах гормональної терапії звичайно не буває.

Глюкокортикостероїди призначають також і місцево у вигляді мазей, крапель, розчинів для

зовнішньої аплікації. Побічних явищ при коротких курсах гормональної терапії звичайно не буває.

Нерідко застосовують внутрішньосуглобові ін’єкції гідрокортизону у дозі 125 мг з інтервалом 5 – 7

днів, інколи частіше. З цією метою також застосовують більш активний препарат – кеналог у дозі 40 мг.

У фаховій літературі для окремих видів тварин рекомендовані такі разові дози кортикостероїдів

(табл. 4).

Таблиця 2 – Разові дози глюкокортикостероїдів, г

33

Препарат Шлях введ. Кількість Коні та ВРХ Собаки, Свині Вівці

Преднізоло

н

всередину 0,05-0,3 0,05-0,3 0,025 - -

Преднізон всередину 0,1-0,3 0,1- 0,3 0,015- 0,025 - -

Кортизону

ацетат

Всередину,

в\м

1,0-1,5

0,05-0,25

1-1,5

0,05-0,25

0,05-0,1

0,005-0,025

0,1-0,3

0,1-0,3

-

0,1-0,2

Гідрокортиз

он

В\м,

у суглоб

0,5-5

1-1,5

1-1,5

0,5-1,5

0,03-0,07

0,03-0,07

0,07-0,02

0,07-0,02

0,1-0,6

0,1-0,6

Гідрокортиз

ону ацетат

У суглоб 1,5-2,5 1-2,5 0,3 0,5 0,5-1

Дексаметазо

н

Всередину 0,005-0,01 0,005-0,02 0,125-1 - -

Гормональну терапію можна комбінувати із застосуванням нестероїдних протизапальних

препаратів (індометацин, ацетилсаліцилова кислота тощо).

Нестероїдні протизапальні препарати.

Нестероїдні протизапальні препарати (НСПП) включають саліцілати, піразолонові препарати,

похідні ряду органічних кислот: індолоцтової (індометацин, сулиндак), фенілоцтової (вольтарен),

пропіонової (бруфен, напроксен), антранілової (мефамінова кислота, понстан, опірин, клотам) та ін. .

Найбільш важливими протизапальними механізмами НСПП є:

1. Зменшення проникності капілярів, що проявляється зменшенням ексудації.

2. Стабілізація лізосомних мембран, що призводить до зменшення викиду лізосомних гідролаз,

здатних викликати пошкодження тканин.

1. Гальмування продукування АТФ, що сприяє пригніченню запалення у зв’язку з нестачею

енергії для його розвитку.

4. Гальмування синтезу медіаторів запалення (простагландинів, гістаміну, серотоніну, брадикініну,

а також лімфокінів, лізосомальних гідролаз, комплементу.

5. Модифікація субстрату запалення; це проявляється змінами молекулярної конфігурації

тканинних компонентів, що перешкоджає їх вступу у реакцію з пошкоджуючими факторами і тим самим

відміняє пошкоджуючу дію останніх.

6. Цитостатична дія, що призводить до гальмування проліферативної фази запалення та зменшення

постзапального склерозування

7. Гальмування продукування та інактивація активних кисневих радикалів (супероксидного аніона

та гідроксильного радікала); це в першу чергу стосується бутадіона.

8. Гальмування гемокоагуляції у зв’язку з пригніченням анрегації тромбоцитів.

НСПП гальмують перебіг запального процесу незалежно від етіологічних і нозологічних

особливостей. Протизапальна дія поєднується з болезаспокійливим та протитемпературним ефектом,

гальмується агрегація тромбоцитів.

Нестероїдні протизапальні препарати включають саліцілати, піразолонові препарати, похідні ряду

органічних кислот: індолоцтової (індометацин, сулиндак), фенілоцтової (вольтарен), пропіонової

(бруфен, напроксен), антранілової (мефамінова кислота, понстан, опірин, клотам) та ін. .

До НСПП належать слідуючі групи речовин.

Похідні саліцилової кислоти.

Найбільш широко застосовуються ацетилсаліцилова кислота (аспірин) та натрію саліцилат.

Ацетилсаліцилова кислота (АСК) порівняно швидко всмоктується з шлунково-кишкового тракту.

Максимальна концентрація її в плазмі крові спостерігається через 2 год. Легко проникає у всі тканини та

рідини (синовія, молоко тощо) організму; вільно проходить через плацентарний бар’єр. Одночасне

застосування глюкокортикоїдів та АСК зменшує концентрацію останньої. Поєднання АСК з іншими

34

НПЗП (індометацин, напроксен тощо) цілком можливе. Протизапальний ефект саліцилатів обумовлений

зменшенням капілярної проникності, зниженням енергетичної забезпеченості запалення (гальмується

продукування АТФ), пригніченням синтезу простагландинів.

АСК особливо широко застосовується в лікуванні ревматичних уражень, як відносно специфічний

протиревматичний засіб.

АСК володіє також жарознижуючими та аналгетичними властивостями.

Якщо власне протизапальна дія АСК проявляється при добовій дозі 3 – 4 г у дрібних тварин та 15 –

20 г у великих тварин, то аналгетичний ефект отримують при значно менших дозах. М’яку

антикоагулянтну дію АСК можна використати при лікуванні тромбофлебіту, атеросклерозу тощо (якщо

не показані більш ефективні бутадіон або індометацин та ін.).

У зв’язку з поєднанням протизапальних, жарознижуючих та аналгетичних властивостей АСК може

бути застосована асептичних, так і при інфекційних формах запалення.

Піразолонові препарати.

Похідні піразолона володіють протизапальною,, болезаспокійливою та жарознижуючою дією.

Ведучим представником цієї групи препаратів є бутадіон (фенілюутазон). Він відноситься до найбільш

сильних НСПП і за ступенем протизапальної дії може бути прирівняний лише до вольтарену та

індометацину.

Піразолонові препарати швидко всмоктуються з шлунково-кишкового тракту. Максимального

рівня у плазмі крові, наприклад, бутадіон досягає через 2 год. після перорального застосування та через

6 – 8 годин після внутрішьом’язевої ін’єкції. Бутадіон дуже повільно виводиться з крові – період

напіввиведення складає 29 – 175 год.

Бутадіон проявляє виразну протизапальну дію у зв’язку з гальмуванням синтезу простагландинів

та продукування АТФ, а також з пригніченням активності протеолітичних ферментів; менше значення

мають зменшення проникності капілярів та гальмування запальної проліферації. Крім того, йому

властиві неспецифічні жарознижуючі та знеболюючі ефекти, антикоагулянтна дія (гальмування агрегації

тромбоцитів і активності тромбіна).

У пігулках бутадіон нерідко поєднують з амідопірином (реопірин, пірабутол, іргапірин тощо).

Внутрішньом’язеві ін’єкції реопірина (3 – 5 мл/добу дрібним тваринам, 15 – 25 мл крупним тваринам)

доцільно проводити, коли необхідно швидко усунути больовий синдром, пов’язаний із запаленням;

особливо він показаний при ревматичних ураженнях (артрит, міозит тощо). Бутадіон уповільнює

виділення нирками пеніциліну. Його рекомендують застосовувати при флебіті і тромбофлебіті, після

операцій і при інфекційних ураженнях (разом з антибіотиками).

Похідні індолу.

Найбільш поширеним є індометацин (індоцид, інтебан, метиндол). Максимальна концентрація у

плазмі крові створюється через 2 - 3 год. після застосування всередину. Період напівочищення плазми

складає 4 – 12 год. Його протизапальний ефект грунтується на пригніченні синтезу АТФ, зниженню

проникності капілярів та лізосомальних мембран, енергетичного гальмування синтезу простагландинів.

Препарат гальмує рухливість нейтрофілів, проявляє жарознижуючі та болезаспокійливу активність.

Індометацин широко застосовують при наявності запального процесу любої локалізації, особливо у

поєднанні з больовим синдромом та гарячкою. Оптимальними вважаються такі його дози – для дрібних

тварин 100 – 150 мг, підтримуюча доза – 75 мг/добу; у великих тварин – 1,5 – 2 г. Препарат особливо

показаний при травматичній хворобі, спонділіті, артрозі тощо.

Похідні оцтової кислоти.

Найбільш відомий вольтарен (ортофен, діклофенак натрію), який вважається одним з найкращих

сучасних НСПП. При пероральному введенні максимальна концентрація його у сироватці крові

досягається всього через 1 – 2 год; вона пропорційна вживаній дозі. Препарат накопичується у

вогнищах запалення і, зокрема, у синовіальній рідині, де на відміну від плазми концентрація його

зберігається досить довго (біля 7 год).

В основі протизапального ефекта вольтарена лежить виражене гальмування синтезу

простагландинів; це – найбільш потужний інгібітор серед НСПП. Оскільки його інгібуючий ефект є

необоротнім, то протизапальний ефект зберігається значно довше, ніж тримається висока концентрація

вольтарена у сироватці крові. Препарат здатний також гальмувати активність ряда ферментів, які

приймають участь у розвитку запалення, в тому числі лізосомних гідролаз.

Дуже характерним для вольтарена є його швидкий аналгетичний ефект; біль помітно зменшується

вже через 10 – 30 хв. після ін’єкції. Крім того, він не виявляє негативної дії на обмін речовин у

суглобовому хрящі (зокрема не пригнічує включення сірки у протеоглікани хряща), що вигядно

відрізняє його від інших НСПП.

35

Вольтарен випускається як у пігулках по 25 (задають 4 рази на добу) та 50 мг, так і в ампулах для

внутрішньом’язевого введення по 75 мг (ін’єкції роблять 1 – 2 рази на добу). Середня терапевтична доза

для дрібних тварин 100 – 200 мг; підтримуюча доза 75 – 100 мг.

Препарат з успіхом використовується при ревматичних (ревмоміозит, ревмартрит, ревматичний

тендовагініт) та неревматичних ураженнях, які супроводжуються болем та гарячкою, зокрема при

тромбофлебітах, інфекціях (разом з адекватними протиінфекційними засобами, у післяопераційному

періоді, при ушибах тощо).

Крім вольтарена, з цієї групи препаратів застосовують толметин (толектин); випускається у

пігулках по 200 мг; дуже швидко всмоктується при застосуванні всередину – максимальна концентрація

у крові досягається вже через 30 хв. Цей препарат характеризується певним переважанням аналгетичних

властивостей над протизапальними. Добова доза для дрібних тварин складає біля 1200 мг; задається 4

рази на добу.

Похідні пропіонової кислоти.

Серед них найбільш популярний бруфен. За своїми протизапальними властивостями він

значнопоступається всім іншим НСПП. Його анал гетичний ефект значно переважає протизапальний.

Препарат швидко всмоктується у травному каналі. Максимальна концентрація у крові настає через 1Ю5

год, через 6 год вона помітно знижується (період напіввиведення складаї 2 год). Випускається у пігулках

по 200 та 400 мг; задається 3 рази на добу.

Бруфен призначають при бурситах, теносиновітах, травмах, невралгіях, при артрозі тощо.

Напроксен (напросин) більш сильно, ніж бруфен пригнічує запальну реакцію; володіє також

вираженими аналгетичними властивостями. Характеризується тривалим напівперіодом виведення з

плазми крові – 10-17 год. Механізм лікувальної ефективності полягає к пригніченні продукування

простагландинів на ранніх етапах їх синтезу завдяки гальмуванню активності циклооксигенази.

Напроксен стабілізує лізосомальні мембрани., гальмує реакцію нейтрофілів у відповідь на хемотаксичні

стимули.

Напроксен випускається у пігулках по 250 мг; дрібним тваринам задається тричі на добу.

Кетопрофен – швидко всмоктується у травному каналі і також швидко виводиться (напівперіод

виведення – 2 год); накопичується у синовіальній рідині. Механізм терапевтичного ефекту кетопрофена

полягає у гальмуванні синтезу простагландинів (пригнічує активність протсагландинсинтетази),

стабілізації лізосомальних мембран та у вираженій антибрадикініновій активності (впливає на одну з

ланок фактору Хагеманга); його антибрадікініновий ефект більш виражений, ніж у індометацина чи

бутадіона. Ці дані пояснюють превалювання його болезаспокійливого ефекта над власне

протизапальною дією, оскільки брадікінінн у більшій мірі є медіатором болю, ніж медіатором запалення.

Препарат гальмує агрегацію тромбоцитів.

Кетопрофен випускається у вигляді капсул по 25, 50 та 100 мг, а також у флаконах по 50 та 100 мг

для внітрішньом’язевого введення (при цьому він швидко зменшує біль). Застосовують при

остеоартрозі, радикулітах, периартриті, періоститі тощо.

Флюрбіпрофен – легко всмоктується з травного каналу. Препарат виражено гальмує синтез

простагландинів, в тому числі стимульований брадікініном, значно пригнічує міграцію лейкоцитів у

вогнище запалення. Випускається у пігулках по 50 та 100 мг; добова доза 200 – 300 мг.

У фаховій літературі подаються такі разові дози НПЗП (табл. 4)

Таблиця 4 – Разові дози НПЗП, г

Препарат Шлях

введення

Кількість ВРХ Вівці

Кислота

саліцилова

Всередину 15 - 20 20-50 2 – 7

Метилсаліци

лат

П\ш 2-5 - -

Натрію

саліцилат

П\ш 20 - 50 15 - 75 5 – 10

Натрію

саліцилат

В/венно 5 - 15 5 - 25 -

Кислота

ацетилсаліци

лова

В/венно

10 – 50

25 – 75

3 – 10

36

Анальгін В/венно 10 – 50 4 – 12 3 – 5

Ббутадіон В/венно 4 – 12 5 – 10 1 – 3

Метилурацил В/венно 5 - 10 8 – 10 1 – 2

Пеноксил В/венно 5 – 10 8 – 10 0,4 – 0,8

Поряд з групою НСПП застосовуються і інші засоби протизапального лікування. З них найбільш

вживані такі.

Лікування димексидом. Димексид (ДМСО) володіє вираженою пенетруючою здатністю – легко проникає через шкіру у

глиб тканин, проводячи з собою різні низькомолекулярні речовини, чим широко користуються в

практиці. Проявляє бактерицидну, протизапальну, десенсибилізуючу та деяку анальгезуючу дію. 20 –

30%-ний розчин ДМСО у комбінації з анестетиками, ферментами (лідазою тощо), антисептиками (йод

тощо) антибіотиками використовують при найрізноманітніших асептичних і гнійних запаленнях,

найчастіше місцево, рідше розчин димексиду застосовують внутрішньовенно або

внутрішньоартеріально (Рубленко М. В.).

Оскільки димексид діє короткочасно, то намагаються досягти пролонгації його дії шляхом

поєднання з високомолекулярними сполуками, зокрема з поліетіленгліколем-400. Таке поєднання з

додаванням метисазону отримало назву ізатізону. Останній має вигляд маслянистої рідини жовтого

кольору із специічним запахом часнику; діє протизапально та імуностимулююче (Іздепський В. Й.).

ДМСО вважається одним з найкращих розчинників багатьох хіміотерапевтичних препаратів, що

забезпечує їм пролонгуючу дію.

Ферментотерапія. Розчини ферментів (натуральний і штучний шлунковий сік, екстракт

підшлункової залози, пепсин, трипсин, хемотрипсин, хімопсин тощо), широко використовуються при

патологічних процесах, що супроводжуються виділенням серозно-фібринозного, фібринозного та

гнійно-фібринозного ексудату, при наявності значної кількості некротизованих тканин – ферментативна

некрекектомія. Останню часто проводять замість оперативного видалення некротичних залишків.

Розчини ферментів застосовують у вигляді аплікації або ін’єкують у порожнини, нерідко через нориці.

Неспецифічна стимулююча терапія. Застосовується з метою регуляції реактивності тваринного організму шляхом впливу на нервову,

ендокринну та імунну системи організму за допомогою різних стимулюючих факторів. На відміну від

специфічних препаратів (вакцини, гіперімунні сироватки, специфічні γ-глобуліни), неспецифічні (кров,

сироватка, різні білки, препарати органів і тканин) засоби відіграють велике значення у лікуванні різних

хірургічних хвороб. Найчастіше їх вводять парентерально; при цьому вони збуджують цілий комплекс

загальнозахисних проявів, діючи через фізіологічні системи, підвищуючи тонус організму, посилюючи

компенсаторні реакції та стимулюючи неспецифічну імунобіологічну реактивність.

При неспецифічній стимуляції посилюється обмін речовин, особливо білків, інтенсифікуються їх

специфічні біологічні властивості (ферментні, літичні, нейтралізуючи тощо), активізується система

мононуклеарних фагоцитів (РЕС), посилюється поглинаюча здатність і опірність сполучної тканини

тощо.

Гемотерапія.

Переливання крові.

Квантова гемотрансфузія.

Аутогемотерапія

Лактотерапія.

Тканинна терапія.

Імуностимулююча терапія.

Похідні імідазолу.

Цитомедини.

Похідні цитомединів.

Ліпополісахариди.

Похідні триазолу.

Профілактика травматизму Профілактика травматизму полягає в оптимізацію умов годівлі, утримання й експлуатації тварин,

попередження порушення обміну речовин, особливо остеодистрофії. Важливу роль відіграє чітка

організація виробничих процесів, наявність компетентних і відповідальних кадрів, а також

37

диспансеризація. Помешкання для тварин повинні відповідати зоогігієнічним вимогам, необхідно

усувати скупчене розміщення тварин, а також забирати предмети, що викликають травмування. Не слід

допускати скупченого вигону тварин із помешкань, належним чином обладнують водопої і доступи до

них. Огорожа загонів не повинна мати гострих виступаючих кінців, особливо цвяхів; тут ліквідують ями,

калюжі, купи, камені і т.п., забирають сторонні предмети; закривають проходи до місць розташування

сільськогосподарського інвентарю.

Перед постановкою на зимівлю і перед вигоном на пасовище проводять розчищення копитець, зрізають

гострі кінці рогів, нерідко використовують знерожування.

Важливим є регулярне розчищення копитець, що попереджує заломи рогу, розтяг зв’язок, сухожилків і

т.п. При механічному доїнні оптимізують вакуумний режим, звертають увагу на справність доїльних

апаратів. При ручній або вільному паруванні не допускають покриття дрібних самок великими

плідниками, тому що це може призвести до розтягу клубово-крижового з’єднання, розривам і розтягам

сухожилків і зв’язок кінцівок і ушкодженню статевого члена в самців. У биків-плідників надзвичайно

важливо дотримувати належні правила взяття сперми, що попереджує травмування статевого члена;

усувають причину сковзання тварин у помешканнях, при підходах і виходах із них, особливо у станках.

Обов'язковим заходом у всіх жуйних є попередження заковтування гострих металевих предметів (цвяхів,

шматків дроту, голок, шпильок для волосся і т.п.), що профілактує травматичний ретикулоперитоніт і

ретикулоперикардит. З цією метою проводять очищення території ферм і пасовищ, належним чином

виконують заготівлю кормів (наприклад, не допускають використання при скирдуванні іржавих сталевих

тросів і ін.) і силосування. Корми пропускають через магнітні вловлювачі, тюкування проводять за

допомогою шпагату і т.п. Травми сторонніми тілами збільшуються в посушливі роки, що пояснюється

вітамінно-мінеральною і білковою недостатністю; внаслідок цього утворюються також кишкові камені (у

коней), фітобезоари і поліконкременти у овець.

У овець більшість травм наноситься в процесі стрижки (частіше травмується голова, шия, черевна і

грудна стінки, кінцівки, соски вимені). При відлові і фіксації овець відзначають забиті місця, переломи,

розриви внутрішніх органів, крововиливи в головний мозок і т.п.

Під час перевезення тварин травматизацію попереджують використанням спеціально обладнаних

скотовозів, нарощуванням бортів кузовів автомобілів, уповільненням швидкості на поворотах і т.п. При

тривалому транспортуванні коні витримують надмірне навантаження на кінцівки і м'язи, що

супроводжується виникненням ламініту і/або міозиту і міопатозу. При тривалих транспортуваннях

рекомендовані періодичні зупинки і виводки тварин на прогулянки.

ТЕМА 2. Наркоз тварин.

Наркоз свиней. An – заперечення, відсутність; asthesis – відсутня чутливість; logos – наука.

Наука, яка входить у розділ оперативної хірургії, що вивчає способи усунення больової

чутливості у тварин. Знеболення не лише полегшує проведення оперативних втручань, але й захищає

організм від надмірних больових подразнень, що може привести до порушень гомеостазу різних

ступенів (травма під час спроб визволитись, травматичний шок, порушення роботи ССС, дихання).

Правильно підібраний вид та рівень знеболення усуває небезпеку для хірурга та помічників

(зменшуючи кількість останніх);

- усуває небезпеку для хворої тварини;

- дозволяє досконально дотримуватись правил асептики та антисептики;

- дотримуватись техніки оперативного втручання (тобто виконати досконально оперативний

доступ та прийом);

- створити сприятливий фон для відновлення організму тварини в післяопераційний період.

Заходи щодо знеболення – починаються перед операцією, продовжуються під час неї та в ранній

післяопераційний період.

Сприйняття та передача больових імпульсів здійснюється за допомогою певних морфологічних

утворень: рецепторів болю та провідників болю і мозкових центрів болю.

В залежності від кількості больових рецепторів, окремі тканини та органи мають різну

чутливість.

Багато нервових закінчень: у шкірі, рогівці, зубах, слизових оболонках, очеревині, плеврі,

окістях, стінках кровоносних судин.

- шкіра – чутлива в ділянці губ, у ділянці вінчика, міжкопитцевого зводу, подушках пальців.

- підшкірна клітковина – чутлива біля нервових стовбурів та судин.

- м’язи – особливо чутливі до болю у ділянках фасцій, що їх покривають.

38

- сполучно-тканинні оболонки – високочутливі до болю у ділянках суглобів, сухожилків та

сіновіальних оболонок. Самі сухожилки та суглобові хрящі малочутливі.

- слизові оболонки – особливо чутливі у ділянці очей, ротової та носової порожнин,

сечовипускного каналу, сечового міхура, в ділянці ануса та піхви. Чутливість слизової травного тракту

(стравоходу, кишковика, шлунка) матки майже відсутня.

Не чутливі до болю: паренхіма легень, нирок, печінки, сім’яників та яєчників. При цьому

сім’яний канатик та оболонки сім’яника мають високу больову чутливість.

При запаленні чутливість усіх органів зростає.

Реакція на біль формується на різних рівнях нервової та нейроендокринної систем (у спинному

та головному мозку, таламусі). Свідоме сприйняття болю формується у півкулях головного мозку.

Під впливом больових подразнень в організмі відбуваються певні зміни:

- підвищується тонус смугастих м’язів;

- посилюється обмін речовин;

- підвищується температура тіла та споживання кисню;

- змінюється робота серцево-судинної системи (частота пульсу, підвищується артеріальний тиск,

зростає тонус периферичних судин).

У разі надмірних больових подразнень тахікардія змінюється брадикардією, знижується

артеріальний тиск, розвивається гіпоксія та гіпоксемія, що може привести до тяжкого шокового стану та

зупинки серця.

Під впливом болю можуть виникнути такі явища, як: діарея, блювота, мимовільне сечовиділення,

атонія кишковика.

Шляхи та методи блокування больових імпульсів Нині є великий арсенал методів блокування передачі нервових імпульсів у різних відділах

нервової системи.

Найпоширеніші схеми класифікації видів анестезій

Види знеболювання

Місцева анестезія: Загальна анестезія:

- поверхнева (термінальна) - мононаркоз:

- інфільтраційна - інгаляційний

- провідникова - неінгаляційний

- особливі форми анестезії: - комбінований наркоз:

- акупунктурна - два інгаляційні або неінгаляційні анастетика

- анестезія холодом - інгаляційний та неінгаляційний анастетик

- особливі форми

- нейролептаналгезія

- атаралгезія

- електронаркоз Залежно від виду анастетиків та їх поєднань розрізняють такі види загальної анестезії:

- мононаркоз – використовують один загальний анастетик, який глибоко пригнічує ЦНС на

різних її рівнях з блокадою усіх видів аферентації (приносити, доставляти – передача нервового

збудження від периферичних чутливих нейронів до центральних).

- комбінований наркоз – дія декількох поєднаних загальних анастетиків, при цьому знижуються

їх дози, а також негативний їх вплив на організм при достатній глибині наркозу.

- нейролептаналгезія – стан, що виникає під дією нейтолептиків та аналгетиків. При цьому настає

вибіркове гальмування певних відділів мозку з блокадою больових та гальмуванням інших видів

аферентації.

- полінаркоз – стан, що виникає у тварини під дією загальних анестетиків та анальгетиків.

- дисоціативна анестезія – під дією певних препаратів (кетамін), блокуються больові та інші види

аферентації, проводячи вибіркове гальмування одних і збудження інших відділів мозку.

- центральна аналгезія – стан, що виникає в організмі тварини під дією аналгетиків (фентаніл,

морфіну гідрохлорид) і характеризується припиненням лише больової аферентації, блокадою центру

болю та шляхів його передачі.

Вибір виду анестезії Показання до:

39

- місцева анестезія – при малих операціях у тварин з порушенням ССС, при гострих

респіраторних захворюваннях, при захворюваннях печінки, нирок.

- загальна анестезія – при великих кривавих операціях, втручаннях на органах грудної, черевної

порожнин, кістках.

При виборі виду та методу анестезії необхідно враховувати такі фактори:

- вид та стан тварин:

- вік – старі або молоді;

- вгодованість, виснаженість, вагітність;

- наявність супутніх захворювань;

- стан хворої тварини;

- тип нервової діяльності;

- збудження та шокові стани.

Підготовка тварини до анестезії. - визначення чутливості до анестетиків загальних або місцевих;

- фармакологічна підготовка тварини до анестезії (премедикація);

- голодна дієта при абдомінальних операціях або довготривалих операціях;

- у тварин з ураженням верхніх дихальних шляхів, або у тварин, що фіксуються у спеціальних

положеннях, які ускладнюють дихання, тварин з небезпекою асфіксії внаслідок анатомічної будови

(брахіоцефали), при використанні анестетиків, що пригнічують дихання – необхідно проводити

інтубацію трахеї ендотрахеальними трубками з (при необхідності) підключенням до апарату штучного

дихання.

Досвід ветеринарного лікаря

- при довготривалих операціях слід застосовувати інгаляційний наркоз (більш контрольований та

менш токсичний);

- внутрішньовенний наркоз бажано застосовувати при великих операціях по тривалості менше

години;

- бажано поєднувати місцеву анестезію та поверхневий наркоз. Що дає змогу підвищити рівень

анестезії та знизити токсичний вплив препаратів на організм тварини.

Загальна анестезія Загальна анестезія використовується у вигляді наркозу (мононаркоз, комбінований наркоз,

особливі форми – нейролептаналгезія, нейролептнаркоз, атаралгезія) та електронаркоз.

Наркоз – штучний глибокий сон, викликаний введенням наркотичних речовин, який

характеризується втратою всіх видів чутливості, свідомості, зниженням рефлексів, тонусу скелетних

м’язів при збереженні життєвих функцій організму (дихання, діяльність серця).

Окремі загальні анестетики мають не однаковий вплив на різні ланки нервової системи, а діють

вибірково. Приклад: інгаляційні наркотичні речовини – ефір, циклопропан діють на кору головного

мозку; барбітурати – пригнічують збудливість ретикулярної формації середнього мозку; оксибутірат

натрію, фторотан – пригнічують синаптичну передачу больових імпульсів у спинному мозку.

Підсумовуючи принципи сучасної загальної анестезії, її можна назвати багатокомпонентною.

Поєднання різних препаратів забезпечує основні характеристики загального знеболення (сон, аналгезію,

гальмування рефлексів, міорелаксацію). Одночасно не повинні негативно впливати на дихальну та

серцеву систему.

Види та класифікація наркозу 1. В залежності від глибини знеболення:

- поверхневий наркоз – вводний або вступний (рауш наркоз або оглушення) вводиться невелика

кількість наркотичної речовини – лише для того, щоб зафіксувати тварину, при необхідності повалити

або провести операцію в стоячому положенні. Знеболення неглибоке і нетривале. Якщо обмежуватись

цим наркозом і оперувати далі під місцевим знеболенням, то говорять про поєднаний наркоз.

- якщо поверхневий наркоз поглиблювати (тобто вводити більшу кількість препарату) то

проявляються більш глибокі ознаки наркозу.

- глибокий наркоз – застосовується при тривалих операціях.

2. В залежності від шляху введення:

- інгаляційний (пульмональний) – при вдиханні або при використанні летких наркотичних

речовин (ефір, хлороформ, закис азоту). Наркоз буває масковий, інтубаційний, ендотрахеальний

(інсуфляційний). Добре регулюється, піддається контролю, наркотичні речовини не кумулюються.

- неінгаляційний – внутрішньовенний, внутрішньоочеревинний, пероральний, прямокишковий,

внутрішньокістковий, внутрішньом’язевий та підшкірний.

40

- чистий (однокомпонентний) наркоз – досягається при введенні однієї речовини.

- змішаний – досягається шляхом введення суміші наркотичних речовин.

- комбінований – вводять послідовно наркотичні речовини різними шляхами (пентотало-ефірний

наркоз). Розрізняють при цьому: вводний (вступний) та базисний наркози.

- потенційований – власне наркозу передує премедикація – введення речовин, які:

- пригнічують проведення нервових імпульсів;

- усувають вегетативні та соматичні реакції (побічна дія наркотичних речовин);

- полегшують технічне виконання наркозу;

- зменшують загрозу появи ускладнень.

Електронаркоз – проводиться спеціальними приладами, що генерують спеціальної форми

імпульсні струми. На тварину накладають свинцеві електроди (платівки) та електроди у вигляді голок.

При включенні апарату струм викликає короткочасне збудження (30-40 с) після чого тварина впадає в

стан загальної анестезії.

Атаралгезія – стан, що викликається дією діазепамів і характеризується седативно-гіпнотичним

протисудомним та м’язево розслаблюючим впливом (діазепам, реланіум, седуксен).

Проведення загальної анестезії Підготовка до наркозу включає:

- анамнез

- попереднє та клінічне обстеження тварини

- бесіда з господарем

- вибір методу наркозу та контролю його

- підготовка пацієнта.

Анамнез – звертають увагу:

- умови утримання тварини, експлуатація, раціон та годівля;

- анамнез хвороб тварини, сезонність прояву хвороб, наявність хронічних захворювань,

перенесені операції, наявність судом та ознак епілепсії;

- стан ознак хвороби із слів господаря (діарея, блювота, відмова від їжі, підвищення або зниження

температури тіла, слинотеча). Поява клінічних ознак хвороби – тенденція до покращення чи погіршення

стану;

- проведене лікування (ким і коли), які препарати використовувались та стан тварини (покращення

чи погіршення) після лікування;

- наявність алергічних реакцій на препарати, чи провадились наркози у даної тварини.

Попереднє та клінічне дослідження – оцінка стану тварини, визначення ступеня оперативного

ризику та оптимального варіанту анестезії. Уточнюють наявність захворювань, які можуть впливати на

проведення наркозу.

При планових операціях обстеження проводять за кілька днів до оперативного втручання. При

екстренних втручаннях попереднє дослідження скорочується – уникнути ризику для життя тварини –

візуально визначається колір слизових оболонок, час зворотнього наповнення капілярів,

прослуховування роботи серця та легень.

Необхідно звернути увагу на вік тварини, вгодованість, розвиток м’язевого апарату, стан шкіри

та слизових оболонок – дозволяє уточнити загальний стан тварини та запідозрити можливі

захворювання. Звернути увагу на утримання тварини, годівлю, експлуатацію, догляд. З’ясувати стан

систем організму: проводиться перкусія, аускультація та спеціальні тести. При можливості з метою

поглибленого вивчення стану організму застосовують спеціальні методи дослідження:

- біохімічне та морфологічне дослідження крові, сечі, що дає уяву про діяльність печінки, нирок,

підшлункової залози, кровотворних органів та про обмін речовин;

- ультразвукове, рентгенологічне дослідження – вказують на діяльність легень, серця та органів

травлення;

- електрокардіографія, зондування, езофагоскопія, гастроскопія;

У гуманній медицині перед проведенням наркозу обов’язково проводять:

- рентгенологічне дослідження органів грудної та черевної порожнин;

- загальне та біохімічне дослідження крові і сечі.

Якщо по лабораторних даних є підозра на наявність хвороб печінки, нирок, підшлункової залози

– проводять додаткові дослідження. За отриманими результатами визначають методи проведення

знеболення.

Бесіда з господарем тварини - після проведення досліджень необхідно проінформувати

володаря про стан тварини, ризик оперативного втручання та наркозу. Бажано взяти у володаря

41

розписку про те, що він був проінформований про ризик проведення оперативного втручання та згоден

на проведення наркозу і операції.

Вибір методу наркозу та контроль – необхідно проаналізувати:

- стан тварини;

- тривалість та характер операції;

- обладнання операційної та досвід лікаря.

Підготовка пацієнта: – уточнення ваги тварини – для точного дозування препарату для наркозу;

- голодна дієта – 12-24 год., або викликання штучно блювання введенням апоморфіну гідрохлориду

чи ксилазину;

- при необхідності постановка очисної клізми, для видалення сечі – катетеризація;

- введення кровоспинних препаратів (хлористий кальцій, глюконат кальцію, вікасол, етамзилат

натрію);

- при необхідності проведення катетеризації вен для підключення інфузійних систем та введення

внутрішньовенно наркотичних препаратів.

Дії при наявності супутніх захворювань. Передопераційна підготовка та вибір анестезії залежать від супутніх захворювань.

1. При захворюваннях ССС по можливості підтримати діяльність серця перед наркозом та

оперативним втручанням:

- найменш шкідливо впливають – опоїди (морфіну гідрохлорид, омнопон, промедол), можливе

використання діазепамів (сібазон, реланіум);

- не рекомендують використовувати фенотіазини (комбелен, аміназин, стресніл, дроперідол);

- використання атропіну – при наявності тахікардії;

- краще використовувати інгаляційний наркоз.

2. При хворобах дихальної системи:

- по можливості усунути чинник, що викликав захворювання;

- наявність апарату штучного дихання або штучної вентиляції легень;

- опоїди – краще не використовувати.

3. Порушення функції нирок: під час проведення наркозу необхідно слідкувати за станом судин та

тиском у тварини, клінічними ознаками гіпоксії та зневодненням. Використання діуретичних препаратів

(фуросемід, манітол) та препаратів, що підвищують кровообіг у нирках (допамін, еуфілін). Контроль за

функцією нирок проводиться за кількістю виділеної сечі.

4. Порушення функції печінки: хвороби печінки значно підвищують ризик наркозу.

- необхідно зменшити дозу анестетика та використовувати поєднаний наркоз;

- не застосовувати препарати фенотиазинового ряду (стресніл, комбелен, аміназин, дроперідол).

5. Порушення функцій залоз внутрішньої секреції: анестезію проводять лише за умов стабільного

стану внутрішнього середовища.

6. Травми:

- тварин, що знаходяться в шоковому стані, спочатку лікують – до стабілізації функцій ССС;

- при значних крововтратах вводять кровозамінники, переливають кров до стабілізації

гемодинаміки, контроль артеріального тиску.

Краще проводити поєднаний наркоз, використовувати опоїди, діазепами та не застосовувати препарати

фенотиазинового ряду.

Передопераційна підготовка тварин: - корегують водно-електролітичний та кислотно-лужний баланс в організмі;

- покращують роботу ССС та дихання;

- безпосередньо перед операцією проводять премедикацію. До засобів премедикації відносять

наступні лікарські препарати:

1. Холінолітичні препарати – блокують холінореактивні системи:

- атропіну сульфат – знижує секрецію залоз , попереджує ларингобронхоспазм та знижує гальмівний

вплив вагуса на серце, збуджує дихання. Запобігає колапсу, зупинці серця та дихання. Розширює зіниці,

розслаблює гладкі м’язи.

- платифіліну гідротартрат – подібний до атропіну, але дія слабша та менш тривала. У травоїдних

розслаблює м’язи передшлунків та кишковика в перші 10-15 хв., а далі навпаки підвищує їх тонус.

- скопаламіну гідробромід – діє швидше, але більш короткий час, виражена заспокійлива та снодійна дія.

Може різко пригнічувати дихання та роботу серця.

42

- метацин – діє сильніше, ніж атропін на секрецію слинних та бронхіальних залоз. Менше впливає на

роботу серця та використовується у жуйних.

2. Аналгетики – препарати, що послаблюють або усувають відчуття болю.

а) наркотичні аналгетики – головним чином впливають на дію ЦНС без порушення вищої

нервової діяльності. Аналгетична дія триває 4-6 год. і при повторних введеннях знеболююча дія

послаблюється, а токсичність підвищується.

- морфіну гідрохлорид – використовують у коней. У інших тварин (ВРХ, свині, коти) викликає

збудження та лякливість.

- промедол – дія аналогічна морфіну, менш токсичний, не пригнічує дихання. Використовують у

коней, ВРХ та собак.

- фентаніл – у сто разів сильніший від морфіну. Характеризується швидкою короткочасною дією.

Викликає брадікардію, звужує просвіт бронхів.

- пентазоцим (фортрел, лексир)

- бупринорфін

-бутарфанол (турбоджестік).

б) ненаркотичні аналгетики (анальгін, метамізол, пенталгін, пірацетам, ацетилсаліцилати).

3. Снодійні засоби – найбільш поширені препарати барбітурової кислоти, які діють так, як

аналгетики та холінолітики. У великих дозах вони діють нейролітично або наркотично. Серед них є

препарати тривалої дії (6-8 год.) – це барбітал (веронал), медінал, фенобарбітал (люмінал). Препарати

середньотривалої дії (5-7 год.) – це барбаміл, етамінал натрію (нембутал), циклобарбітал. Препарати

короткочасної дії (15-40 хв.) – це гексенал, тіопентал натрію. Негативно впливають на плід, викликають

звикання та залежність.

4. М’язові релаксанти – до цієї групи препаратів відносять алкалоїди типу кураре та їх

синтатичні замінники, що діють на нейром’язеві синапси, блокуючи в них передачу імпульсів.

- діплацин – дія знімається введенням прозеріну або фізостегміну;

- дітілін та тубокурарин.

Передозування загрожує асфіксією.

5. Антигістамінні засоби – знімають спазм гладкої мускулатури та запобігають розвитку

алергічних реакцій. Діють седативно, снодійно та протизапально, підсилюють дію анальгетиків.

- димедрол

- дипразин, за дією схожий на дімедрол, але в декілька разів міцніший.

- супрастин та піпольфен.

6. Нейролептики (транквілізатори) – потенціюють дію наркотичних речовин. В комбінації з

аналгетиками викликають нейролептаналгезію.

- аміназин – має виражений седативний ефект, токсичний, знижує тиск та температуру тіла,

знижує рН крові та викликає гемоліз. Вводиться внутрішьовенно/внутрішньом’язево. При підшкірному

введенні виникають запальні інфільтрати. При внутрішньом’язевому введенні розводять розчином

новокаїну 0,5% в рівних частинах. При внутрішньовенному введенні розводять розчином глюкози 40% у

співвідношенні 1:3-5. Вводять аміназин у концентрації 0,5-2,5% в дозі 1,5 мг/кг ваги тіла тварини. Не

сумісний з розчином Рингеру та барбітуратами. Є видова особливість – коні та олені мають підвищену

чутливість. При внутрішньовенному введенні дія наступає через 5-15 хв. та триває 5-8 год., а при

внутрішньом’язевому введенні – через 45 хв. та триває 12-18 год.

Входить до складу літичних сумішей. Бажано не застосовувати у жарку погоду тваринам з

надлишковою вагою, з порушенням кровообігу та захворюванням нирок і печінки.

- седівет – виражена седативна дія, застосовують лише коням. Протипоказання – застосування разом

з сульфаніламідами викликає аритмію.

- ветранквіл – заспокійлива та міорелаксуюча дія. Потенціює дію наркотичних препаратів. Викликає

зниження температури тіла та кровяного тиску, зменшує кількість лейкоцитів та викликає шкірні

реакції.

- азаперон (стресніл) – має стресопротективну дію. Використовується у свиней.

- румпун (ксилазін) – діє седативно, знеболююче та міорелактично. Слабка дія у собак та свиней.

Перед використанням обов’язкова премедикація атропіном (може виникати слинотеча та блювання).

- рометар – дія аналогічна, використовується для ВРХ та коней.

- мепазин, тріфтазин, амізіл, домоседан (детомідін), ацепромазін, пропазин, галоперидол,

дроперидол, кетамін, кетамест, кеталар, седуксен (діазепам, реланіум, сібазон) і таламонал (дроперідол +

фентаніл).

43

Всі вищезгадані препарати застосовуються для премедикації та нейролептаналгезії, діють по

різному в залежності від виду та стану тварини. Обов’язково слід ретельно вивчити інструкцію до

застосування та враховувати стан клінічно обстеженої конкретної тварини, а також досвід лікаря та

відповідне анестезіологічне забезпечення.

Перебіг наркозу При застосування наркозу відмічається певна стадійність розвитку клінічних ознак зміни стану

тварини. Ця стадійність залежить від виду та концентрації наркотичного препарату, виду тварини, стану

організму та застосування інших фармакологічних препаратів.

Класичним прикладом наркозу, при якому легко простежуються різні його фази є інгаляційний

наркоз ефіром. При його застосування клініка розвивається виражено та повільно. Сучасні наркотичні

препарати, які застосовуються у ветеринарній практиці, у багатьох випадках не мають такої стадійності,

або вона визначається не чітко.

Перша стадія – анальгетична – тварина дещо неспокійна, виражена тахікардія, підвищується

артеріальний тиск, зіниці помірно розширені, частково втрачається свідомість, порушується координація

рухів, зникає больова чутливість.

Перша фаза – до часткової аналгезії.

Друга фаза – від часткової до повної аналгезії.

Третя фаза – від повної аналгезії до часткової втрати свідомості.

Друга стадія – збудження – може бути виражене неоднаково у різних тварин. У виснажених

короткочасна та невиразна. У легкозбудних та фізично міцних проявляється бурхливо. Має значення

порода – виражена у фокстер’єрів, доберманів, боксерів. Зуби міцно стиснуті, зіниці різко розширені,

спостерігається ністагм очних яблук. Тварини іржуть, скавучать, гавкають. Можуть вирватись,

намагаються втекти. У ВРХ та коней посилюється секреція слинних, бронхіальних та слізних залоз.

Підвищується рефлекторна активність: спостерігається блювота, часте ковтання, кашель, посилюється

потовиділення, спостерігається мимовільне сечовиділення. Тахікардія, підвищення артеріального тиску,

аритмія діяльності серця. Свідомість частково або повністю втрачається.

При поглибленні наркозу симптоми збудження поступово зникають, м’язи розслаблюються,

дихання нормалізується.

Третя стадія – хірургічна – настає сон, напруження м’язів та свідомість зникає. Має чотири

ступеня глибини:

1 – поверхневий наркоз – реагує на сильні больові подразнення;

2 – виражений наркоз – послаблюються рефлекторні відповіді на подразнення, знижується тонус

черевних м’язів, рух очей припиняється. При цій стадії проводиться більшість оперативних втручань,

можна безпечно підтримувати цю стадію тривалий час.

3 – глибокий наркоз – спостерігається прогресуюче пригнічення рефлекторної діяльності та

основних життєво важливих функцій. Зникають всі рефлекторні реакції на больові подразнення.

Знижується артеріальний тиск, порушується робота серця. Небезпечно підтримувати наркоз на цьому

ступені.

4 – ступінь передозування – недопустимий, характеризується пригніченим диханням, цианозом

слизових оболонок, занепадом серцевої діяльності, зниженням артеріального тиску, розвитком ацидозу

та прискоренням пульсу. Дихання неритмічне, поверхневе, очне яблуко нерухоме, рогівка пересихає,

зіниці розширені. Необхідно провести негайні заходи по зниженню глибини наркозу – припинити

подачу наркотичної речовини, провести штучну вентиляцію легень, ввести препарати, стимулюючі

ССС, ЦНС та дихання.

Четверта стадія – відновлювальна – з припиненням введення наркотичних препаратів

відновлюються всі функції організму у зворотному напрямку. При поглибленні наркозу настає

термінальна стадія (клінічна смерть). Спостерігається зупинка дихання, а через 2-3 хв. зупиняється

серце. Відбувається мимовільне сечовиділення та дефекація. Необхідні реанімаційні заходи – штучна

вентиляція легень, масаж серця, введення атропіну, адреналіну та розчинів з лужним рН, антагоністів

наркотичних препаратів.

ТЕМА 3. Оперативна хірургія матки, яєчників, яйцепроводів

Операції на сечо-статевих органах свиней Кастрація – це штучне припинення функції статевих залоз. Вона може бути здійснена

різноманітними методами. Найчастіше кастрацію виконують видаленням статевих залоз. Функція

статевих залоз може бути зупинена також шляхом інших впливів, наприклад застосуванням хімічних і

44

гормональних препаратів, радіоактивного випромінювання, імунологічна кастрація. Велике значення

має хірургічна кастрація, що являє собою важливу господарську операцію.

Кастрація викликає корінні зміни в обміні речовин організму тварини і у зв’язку з цим своєрідні

морфологічні відхилення в його розвитку. Повне видалення яєчників у самок називається –

оваріоектомією.

Непокірних тварин, а також тварин для довготривалої операції можна фіксувати і за носову

перетинку за допомогою щипців Гармса або пружинними (мал. ). Використання носових щипців дає

змогу фіксаторові звільнити одну руку для того, щоб одночасно фіксувати хвіст, коли цього потребують

обставини. Щоб накласти щипці, тварину тримають за роги, а помічник, зсунувши хомутик щипців

Гармса, накладає їх на носову перетинку, потім знову зворотним рухом хомутика зближує гілки щипців.

Стискання носової перетинки у тварини викликає біль і заспокоює її. Якщо немає помічника, носові

щипці накладають так: фіксатор, який утримує тварину за роги, просуває руку по лобі, захоплює носо-

губне дзеркало, а потім заходить дещо вперед і другою рукою, відпустивши ріг, закріплює щипці, потім,

тримаючи ручку щипців, знову повертається в попереднє положення, упираючись у лоб тварини.

Надійно зафіксувати тварину можна в спеціальних станках (переносних або стаціонарних).

Перші для зручності роблять розбірними. Найбільш поширеними є станки Китаєва і Виноградова (мал. ).

Нерухомі (стаціонарні) станки, головним чином, імпровізовані. Вони зроблені з чотирьох закопаних

дерев'яних або металевих стовпів з глухими поздовжніми та поперечними перекладинами, які можна

змінювати.

Профілактика хірургічної інфекції

Профілактичні заходи загального характеру Профілактичні заходи загального характеру при проведенні хірургічних операцій у тварин

включають:

а) організацію стаціонарних і польових операційних;

б) боротьбу з повітряно-крапельною інфекцією;

в) вивчення та врахування епізоотичної ситуації;

г) організацію зоогігієнічного догляду та підготовку тварин до операції;

д) підвищення захисних сил організму.

Операцію слід проводити у спеціально обладнаних операційних. В операційних слід знаходитись

лише в халатах чи хірургічних костюмах і ковпачках, які запобігають попаданню в рану крапель поту,

волосин, лупи. Основою асептичного режиму операційної є чистота і порядок. Для цього проводять

попереднє, поточне, післяопераційне, заключне щодобове в кінці робочого дня і щотижневе генеральне

прибирання.

Всі види прибирання виконують ганчіркою чи губкою, зволоженою розчинами з мийними і

дезінфікуючими властивостями: 3 %-ний перекис водню, 0,75 %-ний хлорамін Б чи 0,1 %-ний дезоксон-І

на 0,5 %-му розчині синтетичного мийного засобу; 0,2 %-ний хлорантен, 2 %-ний дихлор-І; розчин

первомуру; мильно-содовий розчин з додаванням лізолу тощо.

Для профілактики повітряно-крапельної інфекції використовують стаціонарні або пересувні

рециркуляторні очисники повітря (ВОПР-09, ВОПР-15), бактерицидні лампи чи проводять розпилення

аерозолю бактерицидних речовин (наприклад, 5 мл/м3 суміші 3 %-ного розчину перекису водню і 0,5 %-

ного розчину молочної кислоти).

У теплу безвітряну погоду операції проводять на відкритому повітрі. Для цього підбирають

трав'янисті майданчики, захищені від пилу і вітру, віддалені від доріг та гноєсховищ.

При організації хірургічної роботи необхідно знати і враховувати епізоотичну ситуацію в

господарстві, місцевості. Неприпустиме виконання операції у період масових профілактичних щеплень.

Тварину чи групу тварин з показанням до хірургічної операції слід заздалегідь помістити в

окреме чисте і продезінфіковане стійло, призначити відповідну дієту. Здійснюють зоогігієнічні заходи:

очищають шкіряний покрив, частково обмивають тварину.

Для запобігання забрудненню місця операції, операційного поля, безпосередньо перед операцією

спорожнюють сечовий міхур і пряму кишку. З цією метою тварині надають примусову 5-10-хвилинну

прогулянку або проводять катетеризацію і ставлять клізму. У великих тварин частіше звільняють пряму

кишку мануально. Потім підв'язують і бинтують хвіст. Наявність супутніх захворювань, особливо шкіри

(піодерматити, екзематозні ураження), ставлять під сумнів сприятливий перебіг післяопераційного

періоду. Такі ділянки тіла тварини підлягають хірургічній та антисептичній обробці, при можливості –

ізоляції.

Після операції за тваринами ведуть клінічні спостереження і забезпечують належний

зоогігієнічний догляд. До і після операції призначають засоби, що стимулюють активність захисних

45

систем організму. З цією метою застосовують вітамінні препарати, гіперімунні сироватки, специфічні

вакцини та анатоксини, гемотерапію, гамаглобулінові препарати [власенко].

Підготовка рук хірурга Механічне очищення

Знезараження шкіри.

Підготовка операційного поля Депіляція

Механічну підготовку .

Стерилізація інструментів

Стерилізація шовного матеріалу

Знеболення

Премедикація Для покращення анестезії нерідко застосовують попереднє введення спеціальних лікарських

препаратів, що посилюють її позитивні прояви в послаблюють негативні впливи на організм тварини. З

цією метою застосовують: аміназин (2,5%-ний розчин із розрахунку 2-4 мг/кг, при внутрішньом’язовому

введенні змішувати з розчином анестетика), аміназин у суміші з димедролом (0,5 мг/кг; можна вводити

роздільно), а також ліричну суміш аміназин-димедрол-промедол (1 мг/кг). Премедикацію звичайно

проводять шляхом внутрішньом’язового ін’єктування; рідше вливають у вену.

Набір препаратів для премедикації досить широкий: атропіну сульфат, глікопірролат, метацин,

скополаміну гідробромід, мепередин, морфіну гідрохлорид, промедол, діазепан, мидазолам, дроперидол,

димедрол, піпольфен, супрастин тощо [Бор].

Наркоз

Нейролептаналгезія Це високоефективний метод загального знеболення з вираженими ознаками заспокоєння

тварини, яке характеризується мінімальним пригніченням свідомості. Запропоновані готові препарати

(розчин «Ромпун», «Рометар» тощо) чи використовується комбінування застосування сильних

нейролептиків і анальгетиків. У випадку недостатності знеболючого ефекту застосовують додатково

місцеве знеболення чи використовують додаткову ін’єкцію нейролептаналгетичного розчину в

половинній і меншій дозі [Бор].

Місцеве знеболення При локальній анестезії застосовують препарати, що діють на нервові провідники, їх корінці чи

на нервові закінчення; при цьому отримують знеболення певної ділянки тіла, окремих тканин чи цілих

органів.

При виконанні кастрації самок тваринам застосовують інфільтраційну анестезію. Вона

передбачає просочування тканин за допомогою шприца та ін’єкційної голки. Анестезуюча речовина діє

на нервові закінчення і тонкі нервові гілочки, перериваючи передачу больових імпульсів в центральну

нервову систему. Найчастіше інфільтраційну анестезію застосовують безпосередньо у місці розрізу

тканин (пряма інфільтраційна анестезія, тугий повзучий інфільтрат). Спочатку інфільтрують шкіру

(утворюється «лимонна кірка») і підшкірну клітковину, після чого голку з приєднаним шприцом

направляють глибше в різні сторони вздовж осі розрізу, весь час надавлюючи на поршень .

Для знеболення під час кастрації корів, телиць та кобил залежно від способу застосовують

паралюмбальну провідникову чи низьку сакральну анестезію.

Паралюмбальна провідникова анестезія – знеболювання м’якої черевної стінки в ділянці

здухвини блокадою дорсальних і вентральних гілок останнього грудного в перших двох поперекових

нервів. Орієнтирами служать вільні кінці поперечнореберних відростків І, ІІ, і ІV поперекових хребців

(звідси як мнемонічний засіб називають цифру 124). Для блокади нервів знання кісткових або інших

орієнтирів має провідне значення (мал. ).

Кінець поперечнореберного відростка першого поперекового хребця відносно короткий, його

важко промацати під найдовшим м’язом спини, особливо у вгодованих тварин. Тому відлік означених

орієнтирів починають від маклака, під яким знаходиться поперечнореберний відросток ІV поперекового

хребця.

Використовують голку № 1690 із закріпленою на ній гумовою трубкою 5 см завдовжки, що має

канюлю для з'єднання зі шприцом. Починають з блокади вентральних стовбурів спинномозкових нервів.

Блокаду вентрального стовбура останнього грудного нерва (n. intercostalis ultimus) здійснюють

таким чином. Промацують вільний кінець поперечнореберного відростка І поперекового хребця і

обмежують над ним рухливість шкіри вказівним і середнім пальцями лівої руки. Голку вколюють

46

перпендикулярно до шкіри, посуваючи її до кістки (поперечнореберний відросток). Через глибоке

розміщення цього кісткового орієнтира доцільно просочити розчином новокаїну тканини на всьому

шляху занурення голки, що дає змогу далі безболісно маніпулювати голкою. Після упору в кістку голку

дещо (на 1-2 мм) відтягують і зміщують латерально, щоб просунути голку на 0,5 см глибше кісткового

орієнтира. Ін'єктують 10-15 мл 3% розчину новокаїну, почергово зміщуючи голку в різні боки для більш

широкого розсіювання розчину. Якщо не вдається знайти відросток хребця, орієнтуються на останнє

ребро.

Блокаду вентрального стовбура першого поперекового спинномозкового нерва

(n. iliohypogastricus) здійснюють на рівні вільного кінця поперечнореберного відростка II поперекового

хребця аналогічно. Так само проводять і блокаду вентрального стовбура другого поперекового нерва

(n. ilioinguinalis) на рівні кінця поперечнореберного відростка IV поперекового хребця (III пропускають).

Цим досягають знеболення всіх шарів черевної стінки в ділянці здухвини, крім шкіри верхньої третини,

яка іннервується шкірними гілками дорсальних стовбурів згаданих нервів. Для їх блокади тим же

розчином новокаїну створюють підшкірний інфільтраційний валик уздовж кінців поперечнореберних

відростків перших чотирьох поперекових хребців. Через 10 хв проколом шкіри і більш глибоких шарів

черевної стінки констатують відсутність чутливості і визначають зону знеболення. Відмічають

розслаблення м'язів черевної стінки відповідного боку внаслідок втрати їх ригідності [біла].

Низька сакральна анестезія – введення розчину новокаїну в сакральну (крижову) частину

епідурального простору в кількості, яка заповнює частину до місця відходження корінців сідничного

нерва. Точку уколу визначают пальпацією дорсальної поверхні кореня хвоста в проміжку між остистими

аідростками І і ІІ хвостових хребців. Цей проміжок добре вирізняється у вигляді заглиблення, що вміщує

кінець пальця руки при підніманні і опусканні хвоста. Одночасно звертають увагу студентів на

виражену ригідність хвоста при спробі його підняти.

У центрі визначеного заглиблення перпендикулярно до шкіри вколюють спеціальну голку (з

мандреном) для спинномозкових ін’єкцій № 1090. Можна використати звичайну голку № 1090, доо якої

підганяють ман дрен. Проколовши шкіру і між дугову зв’язку, що відчувається як подолання

перешкоди, голці надають нахилу в 45º і просувають її вперед на 1 см. Про правильне положення голки

свідчить вільне входження повітря із приєднаного до голки пустого шприца. Застосовують 2% розчин

новокаїну. Важливим моментом є визначення дози розчину новокаїну для низької сакральної анестезії:

доза в мілілітрах дорівнює частці від ділення косої довжини таза в сантиметрах на 3.

Приклавши шприц, повільно ін’єктують розчин, який повинен просуватись вільно, без будь-якиз

зусиль при натиску на поршень. Витягують голку, місце уколу зміщують йодом. Через 5 хв

контролюють рухливість хвоста – при підніманні і зміщенні вбік він залишається інертним. Хвість

нечутливий до уколу голкою так само, як і промежина, вульва, шкіра ануса, який легко можна розкрити.

При цьому в пряму кишку і піхву легко з шумом входить повітря. Спостерігається слабке похитування

заду [біла].

Післякастраційні ускладнення в самок

При правильному проведенні операції й відповідному утриманні тварин ускладнень після кастрації, як

правило, не буває. Найбільша небезпека розвитку серйозних післяопераційних ускладнень має місце в перші 2-

3 доби, тобто до того часу, поки не утвориться надійна спайка країв рани.

Травматизм при фіксації. У зв'язку з тим, що свинок фіксують на драбині або на спеціальному

столі в нахиленому положенні, головним чином за тазові кінцівки, останні часто травмуються. Такі

ускладнення зустрічаються переважно у великих самок, а також при проведенні операції без знеболювання.

У цьому випадку тварина намагається звільнитися. При цьому посилюється натягування тазових кінцівок

і збільшується тиск на них з боку фіксаційних мотузок або ременів, що призводить до травматичних

пошкоджень різної складності. Із них зустрічаються найлегші – розтягування колінного й кульшового

суглобів, тазо-стегнової групи м'язів і найважчі – переломи стегнової кістки.

Розтягування суглобів діагностують відразу ж після зняття тварини з операційного столу. Воно

характеризується появою добре помітної кульгавості на одну або обидві тазові кінцівки. При натисканні

на пошкоджений суглоб і пасивному русі кінцівки в тварини проявляється больова реакція. Якщо тварині

надати спокій, то кульгавість поступово зменшується й через 7-10 днів повністю зникає.

Розтягування тазо-стегнової групи м'язів (згиначів та аддукторів), як правило, буває

двобічним. Після кастрації воно проявляється малопомітним розладом функції тазових кінцівок у вигляді

хиткої ходи. Пальпацією найчастіше не вдається визначити болючі місця. Це захворювання зникає

протягом одного тижня без лікування.

У результаті неправильної фіксації спостерігаються й інші ушкодження: параліч нервів тазової

кінцівки, набряки, вивихи суглобів, кровотеча з носа тощо.

47

Кровотечі. При кастрації тварин кровотечі можуть бути як із судин черевної стінки, так із судин

статевих органів.

Під час лапаротомії в ділянці здухвини кровотеча буває внаслідок високого розрізу (поруч із

зовнішнім кутом клубової кістки). При цьому пошкоджується передня гілка глибокої клубової артерії, яка

розташована між внутрішнім косим і поперечним м'язами живота. Ця кровотеча може зупинитися

самостійно, однак кров, що потрапила в рану, заважає виконанню операції. Тому необхідно негайно

затиснути кровоточиву судину гемостатичним пінцетом і торзувати, або накласти на неї лігатуру.

Кровотеча з артерії яєчника виникає при видаленні яєчників скальпелем, ножицями або

непридатним емаскулятором, а також, коли лігатура, накладена на зв'язку й цю судину, була недостатньо

сильно затягнута.

Особливо небезпечні кровотечі виникають у самок, яких оперують під час еструсу, коли матка й яєчники

сильно гіперемійовані. У молодих тварин, особливо в свинок, кровотеча може зупинитися самостійно й не

супроводжуватися ускладненнями.

Кровотеча може наступити під час операції або після її закінчення. Якщо кровотечу помітили ще

до накладення швів на черевну стінку, слід вивести в рану відповідний ріг матки й накласти лігатуру на

судину, що кровоточить.

Кровотеча, що виникла після операції, супроводжується малопомітними ознаками, але вона може

бути настільки інтенсивною, що з'являються симптоми гострої анемії (блідість слизових оболонок,

загальна слабкість, зниження температури периферичних ділянок тіла, зниження загальної температури

тіла). Як правило, така кровотеча зупиняється самостійно, і кров, що вилилася в черевну порожнину,

повністю розсмоктується.

Для попередження кровотечі при накладенні лігатури на зв'язку й зав'язуванні вузла не слід сильно

тягнути за кінці лігатури. Якщо перший вузол затягувати при напруженій зв'язці, лігатура під час

зав'язування другого вузла може ослабнути, внаслідок чого судини, скорочуючись після перев'язки

зв'язки, висковзують з-під лігатури й починають кровоточити. Тому при накладенні лігатури на зв'язку й

зав'язуванні вузла не можна сильно тягнути за яєчник.

Сильне натягування яєчників інколи призводить до відривання рога матки. У молодих свинок це

ускладнення не становить серйозної небезпеки, оскільки розірвані стінки артеріальних судин через

скорочення їхніх шарів закупорюють просвіт судини й сприяють утворенню тромба.

Якщо сильно натягнути яєчник, при різкому русі тварини обривається ріг матки і розривається

середня маткова артерія, починається сильна кровотеча. Необхідно розширити рану черевної стінки,

витягнути обірваний ріг матки й на судину, що кровоточить, накласти лігатуру.

Під час витягування правого яєчника при грубому натягуванні брижі й матки можливий розрив

артерії матки, що супроводжується сильною кровотечею. Якщо це трапилося, необхідно негайно

затиснути гемостатичним пінцетом судину, що кровоточить, а потім на неї накласти лігатуру або

перев'язати брижу разом з рогом матки вище місця розриву судини. У крайньому випадку необхідно

ампутувати матку після перев'язування її тіла міцною лігатурою й одночасно накласти по одній лігатурі

на широкі зв'язки матки.

Розрив кишки й сечового міхура. При необережному розтині очеревини буває, що разом з нею

розсікають стінку кишки або (значно рідше) сечового міхура. Найчастіше це ускладнення зустрічається

при кастрації свинок внаслідок перфорації очеревини хірургічними інструментами (ножицями, ручкою

скальпеля, гемостатичним пінцетом тощо), особливо коли кишечник або сечовий міхур в цей момент

переповнені.

Цю погрішність при операції виявляють відразу за запахом кишкових газів і за виходом із рани

кишечнику або сечового міхура їхнього вмісту. У таких випадках необхідно відразу ж захопити

пошкоджену частину кишки або сечового міхура й витягнути з черевної порожнини назовні, а потім

накласти двоповерховий шов на рану кишечнику. Стерильним тампоном з поверхні рани видаляють

кров та екскрет, промивають пошкоджену ділянку кишки теплим розчином етакридину лактату (1:1000)

і вправляють її в черевну порожнину.

Якщо перфорована стінка сечового міхура, його спочатку звільняють від сечі, а потім на рану

накладають двоповерховий шов. Після цього продовжують операцію.

У цих тварин у післяопераційний період, як правило, вторинних ускладнень не буває, однак

необхідно для профілактики перитоніту застосовувати антибіотики й надплевральну або паранефральну

новокаїнову блокаду.

Розходження країв рани. Інколи після операції діагностують розходження країв рани, особливо

часто це зустрічається в свинок. Причиною цього ускладнення буває розв'язування вузлів шва

(особливо, коли використовують лігатуру із синтетичних ниток), розрив лігатур або країв рани швами.

48

Якщо краї рани розриваються швами протягом перших чотирьох діб, у цьому випадку для

їхнього з'єднання слід накласти повторно шви. При більш пізньому розходженні країв рани шви не

накладають і загоєння рани йде вторинним натягуванням.

Випадіння внутрішніх органів. Найчастіше випадіння внутрішніх органів (кишечник, сечовий

міхур, матка) зустрічається при лапаротомії по білій лінії живота. Кастрація свинок через ділянку

здухвини має ту перевагу, що при цьому оперативному доступі менше буває пролапсів, гриж та

евентрацій. Однак при цьому методі відзначають окремі випадки різноманітного зміщення кишечнику в

бік операційної рани. Основною причиною цих ускладнень є відсутність швів на очеревині, особливо в

тих випадках, коли вона відшарована.

Випадіння петлі кишечнику під очеревину, де знаходиться пухка клітковина, буває не тільки

тому, що на очеревину не накладені шви. Цьому також сприяє широке відшарування очеревини під час

лапаротомії, після чого тут утворюється так звана "кишеня". Відшарування очеревини виникає при

тупому методі перфорації очеревини, а також коли малодосвідчении хірург помилково приймає

ретроперитонеальну пухку клітковину за сальник і, не розрізаючи очеревину, починає шукати яєчники .

При цьому він виявляє свою помилку тільки після значного відшарування очеревини.

Випадіння петлі кишечнику під шкіру. Це ускладнення виникає з трьох причин:

1) коли під час лапаротомії широко відпрепаровують шари черевної стінки або роблять довгий

розріз черевної стінки, а шви накладають тільки на шкіру;

2) коли шви накладені таким чином, що лігатури під час напруження черевної стінки прорізають

краї рани, або коли розв'язуються вузли;

3) коли оперативний доступ роблять у середній третині здухвини, в так званому

"апоневротичному трикутнику".

Петля кишки, що випала під шкіру , може так чи інакше защем-люватися або приростати до

шкіри. Іноді виникає невелике защемлення в період значного наповнення кишечнику. У таких випадках

поява різкого болю й відсутність апетиту в тварин мають короткочасний й рецидивуючий характер. При

значному защемленні випалої під шкіру петлі кишечнику виникають стійкі, типові ознаки кишкової

непрохідності.

Випадіння рогів матки під очеревину. Таке зміщення рогів матки можливе тільки тоді, коли

після видалення яєчників ріг матки при вправлянні його в черевну порожнину не зміщується в останню,

а потрапляє в заочеревинний простір. Цьому сприяє відшарування очеревини під час лапаротомії й

відсутність швів на очеревині.

Якщо кишка, що потрапила за очеревину, може (завдяки перистальтиці) самостійно вправитися в

черевну порожнину, то матка залишається за очеревиною.

Профілактика описаних вище ускладнень при оваріоектомії з лапаротомією через бокову

черевну стінку полягає в попередженні тих погрішностей, які допускаються при операції й сприяють

цим ускладненням.

Насамперед, необхідно під час розрізу черевної стінки уникати надмірного розшарування її

шарів, особливо очеревини. Необхідно пам'ятати, що сальник у свинок не доходить до здухвини й тут

після розрізу очеревини відразу видний кишечник. Для попередження відшарування очеревини слід

уникати перфорації її тупим способом.

Після видалення яєчників необхідно розширити рановими гачками рану, захопити

гемостатичним пінцетом краї розрізаної очеревини по обидва боки рани, а потім вказівним пальцем,

введеним у черевну порожнину, обвести навколо країв рани й ретельно перевірити, чи не залишилося в

ній петель кишечнику або рогів матки. Після перевірки на рану очеревини необхідно накласти шов.

Лікувальна допомога при випадінні кишечнику або рогів матки в операційну рану може бути

ефективною, якщо її надають якомога раніше. Необхідно зняти шви, розкрити рану (зруйнувати

фібринозну спайку) й після ревізії ранової порожнини вправити в черевну порожнину петлю кишки або

ріг матки, що випали, з наступним накладенням швів на очеревину й шкіру. Якщо петля кишки, що

випала в рану, була защемлена й розвився некроз, необхідно провести резекцію цієї ділянки. Після

ревізії рани й вправлення органа, який змістився, а тим більше після резекції кишечнику, для

профілактики інфекції необхідно застосовувати антимікробні засоби (антибіотики, сульфаніламіди) в

терапевтичних дозах.

Грижі виникають при виконанні лапаротомії по білій лінії. Це ускладнення найчастіше

реєструють у свинок. Виникнення гриж пояснюється значним послабленням черевної стінки при

розтині апоневрозів м'язів черевної стінки. Крім того, ці тканини мають слабку регенеративну

здатність.

49

До причин виникнення цих гриж належать: неправильне накладання швів, коли їх накладають

тільки на очеревину й шкіру, не прошиваючи при цьому білу лінію; дуже сильне стягування заглибних

швів, що веде до прорізування тканин або до їх атрофії внаслідок порушення живлення; нагноєння

заглибних швів; відсутність спокою в тварин після операції; годівля свиней в перші дні після операції

великою кількістю грубих кормів.

Грижі виникають найчастіше через 4-6 днів після операції, але зустрічаються випадки, коли

вони з'являються пізніше (15-45 днів). Спочатку грижа має невеликі розміри у вигляді овальної

припухлості діаметром 5-8 см, а потім протягом одного тижня вона може збільшитися в кілька разів. Ці

грижі, як правило, не защемлені, але вони часто бувають невправимими (фіксованими).

З розвитком такої грижі необхідно проводити грижорозтин. Час проведення операції варто

визначати в кожному конкретному випадку, але якщо вона виникла в перші дні після кастрації, то

операцію роблять після загоєння операційної рани. При защемлених грижах операцію виконують

негайно.

У профілактиці післякастраційних гриж основним є правильне накладання (помірне

стягування) швів на очеревину, білу лінію й шкіру. Крім того, для запобігання цього ускладнення

важливе значення має чітке виконання загальноприйнятих правил годівлі та утримання тварин у

післяопераційний період.

Прирощення кишки до очеревини. Таке ускладнення найчастіше виникає при кастрації свинок

і вівцематок по білій лінії. Воно з'являється внаслідок значного травмування очеревини при тупій її

перфорації. На травмованому місці очеревини відкладається значна кількість фібрину, що призводить

до спайок і наступного прирощення кишки.

Прирощення петлі кишечнику до очеревини виникає також при накладанні швів на очеревину,

коли разом з останнім стібком шва захоплюють стінку кишки. У ділянці прирощення кишки

розвивається запальний процес.

У перші дні після кастрації, коли є гострий обмежений перитоніт, тварина погано приймає корм,

повільно рухається й багато лежить. Через 7-8 днів, коли гостре запалення проходить, клінічні ознаки

захворювання зникають.

Для запобігання розвитку зазначеного ускладнення слід уникати зайвої травматизації очеревини

й грубої маніпуляції з кишечником. Шви на очеревину необхідно накладати під контролем пальця.

ТЕМА 4. Хірургічні хвороби молочної залози у тварин

ЛЕКЦІЯ№4

Вступ Хвороби та аномалії розвитку молочної залози досить поширені і завдають великих збитків

тваринництву внаслідок зниження у хворих тварин молочної продуктивності, погіршення якості молока

та молочних продуктів, передчасного вибракування тварин з невилікуваними процесами.

Причиною хвороб є механічні пошкодження вим'я і сосків гострими предметами - цвяхами, дротом,

листовим металом тощо. Можуть бути спричинені порушення технології утримання (надмірне

відростання копитного рога, скупченість, недотримання санітарних правил обробки вим'я та сосків до і

після доїння, травмування під час машинного доїння).

Найбільш поширеними з них є ушиби, рани вим'я і сосків, абсцес та флегмона вим'я, захворювання

шкіри, порушення прохідності каналу соска і молочної цистерни тощо.

Підготовка до операції.

Підготовка матеріалів та інструментів для операції. Повноцінна стерилізація шовного матеріалу - один з методів профілактики імплатаційної інфекції.

Перевагу слід надати промисловій стерилізації ниток, які постачають герметично упакованими, що

гарантує тривалий час їх зберігання. Методи промислової стерилізації шовного матеріалу залежно від

його виду грунтується на дії іонізуючої радіації, високих температур, газів і парів хімічних речовин.

Для з'єднання тканин використовують шовкові, бавовняні, льняні та синтетичні нитки, кетгут, а

також металевий дріт. Останній, переважно, виготовляють із нержавіючої хромнікелевої сталі і

стерилізують разом з інструментами кип'ятінням.

На сьогодні найбільш поширеним у вітчизняній ветеринарній хірургії шовним матеріалом є шовк, але

він не повною мірою задовольняє хірурга, особливо щодо вимог асептики, оскільки викликає значну

реакцію тканин, має велику капілярність, яка сприяє проникненню мікроорганізмів у товщу тканин,

потребує ретельного знезараження.

Льняні та бавовняні нитки достатньо міцні, більш інертні в тканинах, порівняно з шовком просто

стерилізуються, не втрачають при цьому своєї міцності, проте легко просочуються кров'ю, що збільшує

50

ризик інфікування. Однак, порівняно з шовком, вони легше і скоріше інкапсулюються, тому загроза

утворення лігатурних нориць при їх використанні менш вірогідна.

Синтетичні нитки переважають натуральні міцністю, інертністю в тканинах, але важче зав'язуються в

тугий вузол.

Всі сучасні методи стерилізації шовного матеріалу включають такі етапи: механічне очищення,

обезжирювання, стерилізацію, дублення та імпрегнацію антисептиком. В одній операції можуть бути

суміщені кілька етапів.

Бавовняні, льняні та синтетичні нитки розрізують на шматки потрібної довжини, миють з милом, а

потім, намотавши на котушки, стерилізують в автоклаві протягом 20 хв при 132 С та тиску 0,2 МПа або

ж кип'ятять 20 хв у дистильованій воді. Потім їх заливають 96%-ним спиртом, де й зберігають.

Стерилізація інструментів залежить від фізико-хімічних влативостей матеріалу, з якого вони

виготовлені.

Стерилізації інструментів завжди повинне передувати ретельне їх очищення, оскільки забруднення

органічного і неорганічного походження створюють біля мікроорганізмів захисну оболонку, що різко

знижує дієвість термічної і хімічної обробки. З інструментів необхідно попередньо зняти змазку шляхом

занурення їх у гарячу воду чи 1%-ні розчини миючих засобів та протерти чистою серветкою. При

необхідності інструменти розбирають на складові частини. При неефективності такого способу

інструменти протирають серветкою, зволоженою бензином чи ацетоном.

Вживані інструменти чистять дещо інакше. На першому етапі їх піддають антикорозійній обробці в

1%-ному розчині натрію бензоату впродовж 1-7 годин. Якщо є можливість промити проточною водою

інструмент зразу після використання, то в розчин інгібітора корозії його не занурюють. Корозійні плями

видаляють сумішшю (2:1) крейди і 10%-ного розчину аміаку або пастою для точіння безпечної бритви.

Далі інструменти полощуть у проточній воді і заливають на 15 хв миючим засобом (комплексом 3%-

ного перексиду водню на 0,5%-ному миючому засобі), який бажано підігріти до 50 С. Защемлені

шприци виправляють занурюванням в антиформалін Форнеля.

Миють інструменти за допомогою йоржику чи ватно-марлевого тампона, після чого їх полощуть у

воді і висушують у сушильній шафі, розклавши інструменти на рушник. Слід уникати тривалої сушки

інструментів на повітрі, щоб запобігти процесам окислення і корозії металу. Особливу увагу надають

передстерилізаційному чищенню ін'єкційних голок, які прочищають мандреном з ватою, зволоженою

бензином, спиртом, ефіром чи 0,5%-ним розчином аміаку.

У сучасних умовах інструменти стерилізують кип'ятінням, хімічними способами, рідше з цією метою

використовують автоклав, прожарювання, сухоповітряний та газовий способи.

Найбільш широко у ветеринарній практиці використовують кип'ятіння інструментів у металевих

кип'ятильниках-стерилізаторах. При відсутності останніх можна застосовувати емальований посуд з

кришкою.

Інструменти розкладають на решітку стерилізатора, яка витягується чи опускається в стерилізаційну

коробку тільки за допомогою спеціальних гачків.

Складні інструменти стерилізують напврозкритими або в розібраному стані. Ріжучі частини

загортають у марлю, щоб запобігти затупленню ріжучої окрайки в процесі кип'ятіння.

Ін'єкційні та хірургічні голки кладуть у стерилізатор, попередньо наколовши їх на марлеву серветку,

щоб в процесі кип'ятіння не загубилися.

Шприци кип'ятять обов'язково в розібріному стані, оскільки вони можуть лопнути внаслідок різниці в

коефіцієнті розширення при нагріванні скляного циліндра та металевого поршня. Перед кип'ятінням

складові частини шприців та інші скляні предмети загортають у марлю і кладуть у ще не нагріту воду.

Інструменти краще кип'ятити в дистильованій воді, якщо її немає, то в лужних розчинах,

приготовлених на звичайній воді. Розчини лугів осаджують солі кальцію і магнію, запобігаючи корозії

інструментів. Також вони підвищують температуру кипіння, що підвищує ефект стерилізації.

Тривалість кип'ятіння інструментів 10-20 хв. Інструменти після розрізу гнійників, роботи з трупним

матеріалом кип'ятять у лужних розчинах з додаванням лізолу чи карболової кислоти протягом 30-45 хв.

Шприци, визначені для анестезії, стерилізують тільки в дистильованій воді, оскільки лужні розчини

сприяють розпаду деяких місцево анестизуючих речовин.

Воду чи лужний розчин доводять до кипіння і тільки після цього решітку з інструментами занурюють

у стерилізатор. Час стерилізації відраховують з моменту повторного закипання. По закінченні терміну

стерилізації решітку витягують і ставлять поперек стерилізатора для стікання води. Далі інструменти за

допомогою корнцанга розкладають на інструментальному столику, який покривають стерильними

рушниками, клейонкою чи простирадлами.

Інструментальний столик слід умовно поділити на зони: робочу, де розміщені інструменти, що вже

51

використовуються, та антисептики для їх обробки; стерильну, де розміщені інструменти, які ще не

застосовувались; та особливо стерильну - для шовного матеріалу, хірургічних голок, голкотримачів.

Хімічні способи стерилізації інструментів проводять у скляних, металевих емальованих чи

нержавіючих ємкостях шляхом занурювання інструментів у розчин антисептика.

Добре себе зарекомендував розчин Баккала - 1%-ний спиртовий (96%) розчин діамантового зеленого,

в якому інструменти витримують 20-30 хв. Не поступається йому розчин такого складу: спирт 96%-ний -

100,0, розчин формаліну - 2,0, генціановий фіолетовий - 1,0. Фарба відмивається 3%-ним розчином

перекису водню, інструменти зберігають у 96%-ному спирті. Також рекомендують трійчасті розчини: за

Каретниковим - 20,0 формальдегіду, 3,0 - фенолу, 15,0 - натрію карбонату і до 1 л дистильованої води.

Додавання в цю суміш борної кислоти (до 3%) збільшує стерилізаційний ефект і термін використання

розчину. Високий стерилізаційний ефект дають 0,1%-ний діоцид (45 хв), 2,5%-ний гібітан (30 хв), 6%-

ний перекис водню (3 год), 4,8%-ний первомур (20 хв). Після цих анисептиків металеві інструменти

полощуть у дистильованій воді. Останні антисептики при вказаних режимах слід широко

використовувати для стерилізації інструментів, у складі яких є гума, полімери, оптика.

Фламбування металевих інструментів проводять в емальованих ємкостях, які наливають 15-20 мл

96%-ного спирту і підпалюють. Однак слід зауважити, що прожарювання не забезпечує надійної

стерильності. Стерилізацію в такий спосіб проводять лише в екстренних випадках.

Сухоповітряний спосіб стерилізації інструментів здійснюють у спеціальних шафах-стерилізаторах

(С-1, СС-200, ШСС-80) сухим гарячим повітрям при 160-200 *С протягом 15 хв.

Ретельно очищені та простерилізовані інструменти сушать і розкладають у шафах, де ставлять

посудини з кальцію хлоридом або синтетичним поглиначем вологи. Ін'єкційні та хірургічні голки краще

зберігати в розчині з рівних частин спирту та ефіру, а ріжучі інструменти - у трійчастих розчинах. При

тривалому зберіганні інструменти змащують вазеліном.

1.2. Підготовка рук хірурга та його помічників. Ретельна підготовка рук хірурга та його асистентів перед операцією має запобігти контактному

мікробному забрудненню рани. Шкіра рук крім фонових для неї епідермальних стафілококів,

пропіонобактерій, коринебактерій, нерідко і у великій кількості містить золотистий стафілокок,

акінетобактерії, кишкову паличку, клебсіели. У працівників ветеринарної медицини, які часто проводять

антисептичну підготовку рук, превалюють нехарактерні для шкіри грамнегативні бактерії, в тому числі

стійкі до антибіотиків штами. Це свідчить про те, що руки хірурга можуть бути не тільки механічними

факторами передачі інфекційного агента подібно інструментам і предметам догляду, але і джерелом

інфекції.

Раніше вважалося, що передопераційна підготовка рук повинна забезпечити повне знешкодження

мікроорганізмів на шкірі. Однак виявилося, що така задача є недосяжною. При будь-якому безпечному

способі антисептичної обробки рук частина мікробів залишається у шкірі, особливо у волосяних мішках,

у вивідних протоках потових і сальних залоз. Як показали дослідження (О. П. Красильніков, 1995), для

попередженя післяопераційної інфекції достатньо зменшити чисельність на шкірі мікробів. Для оцінки

антисептичної обробки рук використовують такий показник: частку від числа бактерії до обробки і після

неї, виражену в дисятичних логарифмах. Для аутохтонної мікрофлори рук цей показник при

одноразовому застосуванні антисептика повинен бути в межах 2,5-3,4 Lg10, а при штучній мікробній

контамінації - 5 Lg10. Такий ступінь зменшення при попаданні мікробів з рук не призводить до розвитку

інфекції в зв'язку з недостатністю інфікуючої дози.

Отже заходи, спрямовані на зменшення чисельності мікроогранізмів на руках, слід розглядати як

антисептичні, а не як дезінфекцію, що нерідко має місце. При цьому розрізняють гігієнічну та хірургічну

антисептику.

Гігієнічна антисептика виконує гігієнічну та естетичну функції. Руки спеціалістів ветеринарної

медицини, що беруть участь у проведенні оперативних втручань, нерідко можуть бути резервуаром і

фактором передачі потенційно патогенних мікробів до організму тварини.У зв'язку з цим, працівникам

ветеринарної медицини необхідно проводити гігієнічну антисептику рук до і після контакту з хворими

тваринами, роботи з патологічним матеріалом, після проведення мануальних чи інструментальних

досліджень тощо. Для цього використовують різноманітні антисептичні мила та заходи хірургічної

антисептики.

Перед початком роботи та після кожної маніпуляції руки ретельно миють водою з антисептичними

милами, які містять 2-5% фенолу, 5% дьогтю, 10% іхтіолу, 5-10% сірки, 5-10% борної кислоти, 0,3%

хлоркрезолу, 0,8% повідон-йоду, 4% хлоргексидину, 1-2% триклозану тощо.

Для гігієнічної антисептики застосовують спирти, спиртові і водні розчини антисептиків. Тип

препарату, концентрація, експозиція залежить від характеру контакту з твариною чи патологічним

52

матеріалом, видового складу мікроорганізмів, проміжків між черговими обробками рук. Особливо

ретельно, як і при хірургічній антисептиці, повинні бути оброблені піднігтьові простори й міжпальцьові

складки. Руки протирають 1-2 хв 0,5%-ним хлоргексидином в 70%-ному етиловому спирті, 0,5%-ним

хлораміном, 1%-ним дегміном, 1%-ним етонієм, 70-96%-ним етиловим спиртом. У випадках сильного

забруднення руки перед втиранням антисептика миють водою, рідким антисептичним милом. Витирати

руки після антисептика не рекомендується. При використанні спиртів чи спиртових розчинів вони самі

висихають протягом 1-2 хв.

Підвищити ефект гігієнічної антисептики можна за рахунок обмороження прямого контакту рук з

патологічним вогнищем шляхом використання інструментів та гумових рукавичок.

Здорова, еластична і м'яка шкіра рук менш схильна до розвитку на її поверхні мікрофлори і легше

піддається обробці завдяки відсутності тріщин, мікротравм. Підтримання шкіри у здоровому стані

потребує регулярного догляду з використанням кремів, емульсій тощо, які пом'якшують, санують та

дезодорують шкіру рук. Добре себе зарекомендували: рідини Тушнова (олія рицинова - 5,0; гліцерин -

20,0; спирт етиловий - 75,0) та Гірголави (гліцерин, сприт етиловий, 10%-й розчин аміаку - по 25,0).

Мета хірургічної антисептики - попередження заносу з рук хірурга та його асистентів в операційну

рану мікроорганізмів і розвитку в зв'язку з цим післяопераційних інфекційно-запальних процесів.

Вона досягається шляхом різкого зниження чисельності заносних та аутогенних мікробів на руках.

Поверхня шкіри рук вкрита мікроорганізмами, які утримуються на ній разом з елементами бруду і

жиропоту. Крім того, мікроби нагромаджуються між лусочками епідермісу, в порах, проникають у

вивідні протоки потових і сальних залоз. Місцями їх скупчення є піднігтьові простори, нігтьові щілини,

міжпальцьові складки. У великій кількості патогенна мікрофлора може знаходитися під каблучками чи

перснями на пальцях, а тому перед підготовкою до операції їх слід знімати. Також з нігтів слід зняти

лак, бо в ньому присутні мікроорганізми. До 90% мікробів на руках знаходиться в піднігтьових

просторах, тому нігті необхідно коротко зрізати.

Підготовку рук перед операцією проводять в кілька послідовних етапів. Спочатку шкіру рук

механічно очищають, потім знезаражують хімічними антисептиками і дублять.

Руки готують від кінчиків пальців до ліктів, дотримуючись наступних правил:

1) коротко обрізають нігті та очищають піднігтьові простори;

2) миють пальці, кисті та передпліччя, утримуючи весь час руки так, щоб вода збігала з кисті до

ліктя, а не навпаки;

3) особливо ретельно миють щіткою піднігтьові простори, нігтьові валики, міжпальцьові складки і

бокові поверхні пальців, кисті та передпліччя;

4) праву і ліву руки обробляють однаковий час;

5) спочатку миють долонну, а потім тильну поверхню кожного пальця, нігтьове ложе, міжпальцьові

складки, далі послідовно обробляють долонну і тильну поверхні лівої і правої кисті, лівого і правого

зап'ястя, лівого і правого передпліччя до меж ліктьового суглоба;

6) після миття руки висушують стерильними серветками і лише потім обробляють антисептиком.

Механічне очищення рук має забезпечити їх підготовку до знезаражування антисептиками. Воно

дозволяє видалити з шкіри до 60-80% мікроорганізмів та продукти, які є їх живильним середовищем

(бруд, жиропіт, лусочки епідермісу). Для цього руки миють з милом (використання антисептичного

мила необов'язкове), рідше 0,5%-ним розчином аміаку. При цьому для обробки навколонігтьових та

міжпальцьових ділянок використовують м'які щітки, які попередньо повинні бути дезінфіковані.

Знезараження шкіри здійснюють хімічними антисептиками. Вони повинні відповідати таким

вимогам: мати широкий спектр антибактеріальної дії, яка швидко досягає максимальних значень на

поверхні шкіри; достатньо високу бактирицидну активність; тривалий залишковий ефект; бути

достатньо індиферентними щодо шкіри; відзначатися простотою приготування і використання.

Дублення шкіри має на меті звузити її пори, щоб запобігти виходу на поверхню мікроорганізмів з

вивідних протоків. Ряд антисептиків (аліфатичні спирти з коротким ланцюгом - етанол, пропанол,

ізопропанол та їх суміші з йодоформами чи поверхнево-активними антисептиками) мають водночас

бактирицидні та дубильні властивості. Дублення шкіри можна замінити покриттям рук тонкими

антисептичними плівками. Способи підготовки рук із застосуванням поверхнево-активних антисептиків

та окислювальних систем виключають необхідність етапу дублення шкіри.

Запропоновано багато способів підготовки рук до операції. Тривалий час використовували техніку

обробки рук за Фюрбрингером, Альфельдом, Спасокукоцьким-Кочергіним, Ківшовим, Напалковим,

Заблудовським, Олівковим та іншими. Проте вони мали певні недоліки. Негативними моментами цих

способів підготовки рук є тривалий термін обробки і короткочасність залишкової антимікробної дії, що

викликало потребу у повторних обробках рук під час операції. Наслідками багаторазового використання

53

розчину аміаку були сухість і лущення шкіри; їдкого калію - мацерація шкіри; ртуті дихлориду,

сульфату цинку, таніну - огрубіння, переродження шкірного покриву, його запалення, яке важко

піддається лікуванню. Крім того, ртуті дихлорид - високотоксична речовина. Спиртовий розчин (5-10%)

йоду, який широко використовували на заключних етапах підготовки рук, є сильним алергеном і

спричинює дерматити.

Сучасні методи підготовки рук вигідно відрізняються від класичних. Вони простіші, виконуються із

застосуванням антисептиків, що мають істотно вищу бактерицидну активність, широкий спектр

антимікробної дії, тривалий залишковий ефект і здебільшого не спричиняють контактних дерматитів.

Проте, і традиційні способи підготовки рук, дещо видозмінені, можна з успіхом застосовувати і тепер.

При цьому скорочено термін миття рук з 10 хв до 2-3 хв, бо як встановлено, тривале миття не збільшує

коефіцієнт редукції мікроорганізмів і створює додатковий ризик побічної дії антисептика на шкіру.

Замість етилового спирту з успіхом використовують інші коротколанцюгові аліфатичні спирти - 60%-

ний пропанол, 70%-й ізопропанол. На заключних етапах спиртові розчини йоду замінюють

йодоформами.

Підготовка операційного поля. Підготовка операційного поля включає депіляцію, механічну обробку, антисептику шкіри та її

дублення, ізоляцію операційного поля від оточуючих ділянок тіла тварини.

Депіляція - це видаленя волосяного покриву вистриганням з наступним голінням. Волосся (шерсть)

видаляють за допомогою ножиць чи стригальної машинки на достатньо великій ділянці, щоб при

необхідності розріз можна було продовжити. При цьому зрізане волосся краще прибирати пилососом.

При можливості гоління проводять заздалегідь, щоб зменшити подразнення шкіри. Проте найчастіше

депіляцію виконують безпосередньо перед операцією на вже фіксованій тварині після транквілізації або

наркозу.

Механічну підготовку з одночасним знежирюванням здебільшого проводять 0,5%-ним розчином

аміаку, 70%-ним етанолом, ефіром, бензином, водними розчинами миючих засобів. Вона передбачає

ретельне очищення шкіри операційного поля від бруду, жиропоту, залущеного епітелію, крові.

Шкіру протирають протягом 2-3 хв ватним тампоном чи марлевою серветкою, просоченими

вищезгаданими способами. Спочатку ретельно обробляють центральну частину операційного поля,

поступово переходячи до переферії і змінюючи тампони. Після цього шкіру висушують стерильним

тампоном.

Знезараження шкіри здійснюють за допомогою антисептиків, протираючи ними шкіру протягом

кількох хвилин. Більшість з них мають також і дубильні властивості - це 5%-ний спиртовий розчин

йоду, 10%-ний водний розчин калію перманганату, 5%-ний розчин фармаліну, 1%-ний спиртовий

розчин діамантового зеленого. Останнім часо у світовій практиці перевагу надають спиртам: 40-60% -

ному пропанолу, 60-70%-ному ізопропанолу, 70-80%-ному етанолу. Вони через 15-30 с знижують число

аутогенних та занесених мікроорганізмів на 1,5-2,5 Lg10 та утримують його на цьому рівні протягом 3-х

год.

Підготовку операційного поля проводять з центру до периферії, а при наявності розітнутого гнійного

вогнища діють навпаки.

Для ізоляції операційного поля використовують стерильне простирадло або серветки, щоб запобігти

забрудненню рани пилом, лупою, волосинами з оточуючих ділянок шкіри тварини. В окремих випадках

використовують прогумований матеріал з прорізом у центрі. Матеріал для ізоляції операційного поля

фіксують до шкіри в межах передбачуваного розрізу хірургічними зажимами для білизни Бакхауза чи

Шеделя, або швами.

Нещодавно запропоновано зручний спосіб ізоляції операційного поля липучими полімерними

антисептичними плівками, через які роблять розріз шкіри.

Слизові оболонки готують до операції наступним чином: ділянки шкіри на межі із слизовими

обробляють, як показано вище; а далі кон'юнктиву промивають теплими розчинами етакридину лактату

(1:1000), фурациліну (1:5000), борної кислоти (3-4%-ний). Слизові ротової і носової порожнин, крім

згаданих антисептиків, промивають 0,1-0,2%-ним розчином калію перманганату, 1%-ними розчинами

йодофорів.

Слизові оболонки прямої кишки, статевих органів обробляють 1-2%-ними розчинами лізолу,

молочної кислоти, калію перманганату, але перевагу слід віддавати 2,4%-ному розчину первомуру або

водному розчину хлоргексидину біглюконату (1:1000).

Антисептична обробка шкіри і слизових оболонок у ділянках невеликих лікувальних втручань

(пункція, ін'єкція, надріз, зондування, дренування, катетеризація судин) також відноситься до категорії

передопераційної антисептики. Її техніка полягає в тому, що після механічної обробки у ділянці

54

маніпуляції в шкіру тампоном втирають 3-5 мл антисептика протягом 20-30 с. Практичним при

виконання ін'єкцій є застосування антисептиків у формі аерозолів. Це полегшує проникнення

антисептика через густу шерсть.

Documents

Форма № Н - 3...22. Шляхи і методи блокади больових імпульсів. Види анестезії. Короткий нарис історії знеболювання