МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

ТЮТЮННИК В’ЯЧЕСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 343.14

ІНСТИТУТ ДОПУСТИМОСТІ ДОКАЗІВ ЯК ГАРАНТІЯ УХВАЛЕННЯ

ЗАКОННОГО ТА ОБҐРУНТОВАНОГО ВИРОКУ СУДУ

12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза;

оперативно-розшукова діяльність

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник:

Капліна Оксана Володимирівна

доктор юридичних наук, професор

Харків – 2015

2

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ……………………………………..3

ВСТУП………………………………………………………………………...4

РОЗДІЛ 1. ІНСТИТУТ ДОПУСТИМОСТІ ДОКАЗІВ У

КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

1.1. Розвиток теоретичних та нормативних основ інституту допустимості

доказів у кримінальному процесі………………………………………………….12

1.2. Критерії допустимості доказів у кримінальному провадженні……...48

Висновки до розділу 1………………………………………………………68

РОЗДІЛ 2. НЕДОПУСТИМІСТЬ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ

ПРОВАДЖЕННІ: ПОНЯТТЯ ТА КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ДОПУЩЕНИХ

ПОРУШЕНЬ ВИМОГ ЗАКОНУ

2.1. Поняття недопустимості доказів у кримінальному провадженні……73

2.2. Загальна характеристика правових підстав визнання доказів

недопустимими……………………………………………………………………..93

Висновки до розділу 2……………………………………………………...124

РОЗДІЛ 3. ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ АСПЕКТИ

ДОПУСТИМОСТІ ДОКАЗІВ У ПРОЦЕСІ УХВАЛЕННЯ ВИРОКУ СУДУ

3.1. Роль допустимості доказів у забезпеченні правосудності вироку

суду………………………………………………………………………………...130

3.2. Проблеми оцінки допустимості доказів у судовому розгляді………146

Висновки до розділу 3……………………………………………………...176

ВИСНОВКИ………………………………………………………………..184

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………..……...190

3

4

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ВР України – Верховна Рада України

ВССУ – Вищий спеціалізований суд України з розгляду

цивільних і кримінальних справ

ВСУ – Верховний Суд України

ЄРДР – Єдиний реєстр досудових розслідувань

ЄСПЛ – Європейський суд з прав людини

ЄДРСР – Єдиний державний реєстр судових рішень

ЗДПЛ – Загальна декларація прав людини

КЗПЛ – Конвенція про захист прав людини

і основоположних свобод

КК – Кримінальний кодекс України

КПК – Кримінальний процесуальний кодекс України

КПК України 1960 р. – Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 р.

КСУ – Конституційний Суд України

МПГПП – Міжнародний пакт про громадянські

та політичні права

ПВСУ – Пленум Верховного Суду України

ППВССУ – Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого

суду України

ППВСУ – Постанова Пленуму Верховного Суду України

СБУ – Служба безпеки України

СКС – Статут кримінального судочинства

від 20 листопада 1864 р.

4

ВСТУП

Актуальність теми. Стаття 62 Конституції України закріплює, що особа

вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана

кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку

і встановлено обвинувальним вироком суду. Тому вирок є найважливішим

процесуальним рішенням суду, підсумком усієї процесуальної діяльності,

актом правосуддя. Саме у вироку суду вирішуються завдання кримінального

провадження та питання про винуватість чи невинуватість обвинуваченого.

Вирок має силу акту правосуддя тільки в тому випадку, коли він

відповідає усім вимогам, що названі в законі – є законним, обґрунтованим і

вмотивованим. Причому до його основи можуть бути покладені лише ті докази,

які належним чином оцінені судом та визнані ним допустимими.

КПК закріпив багато новел, що пов’язані з оцінкою судом доказів з точки

зору їх допустимості, встановив підстави та порядок визнання доказів

недопустимими, унормував вимоги до судових рішень тощо. Однак, як свідчить

правозастосовна практика, неоднакове тлумачення вказаних положень

призводить до неодноманітного застосування новітнього законодавства,

викликає суттєві складнощі у правозастосуванні. Це обумовлює актуальність

дослідження комплексу питань, що пов’язані із значенням інституту

допустимості доказів як гарантії ухвалення законного та обґрунтованого вироку

суду.

В юридичній літературі вимогам, що ставляться до судових рішень,

приділяли увагу відомі процесуалісти: В. П. Бож’єв, М. І. Бажанов,

М. М. Гродзинський, Ю. М. Грошевий, З. Д. Енікеєв, Г. І. Загорський,

В. С. Зеленецький, П. А. Лупинська, М. М. Михеєнко, Л. Надь, В. Т. Нор,

І. Д. Перлов, І. Л. Петрухін, М. А. Погорецький, А. Л. Рівлін, М. С. Строгович,

О. М. Толочко, О. Г. Шило, М. Є. Шумило, М. А . Чайковська, М. О. Чельцов-

Бебутов та ін.

5

Проблеми допустимості доказів були предметом дослідження, окрім

зазначених вище, таких вчених, як О. С. Александров, Н. С. Алексєєв,

В. Д. Арсеньєв, В. С. Балакшин, А. Р. Бєлкін, Р. С. Бєлкін, Ю. П. Боруленков,

Т. В. Варфоломеєва, В. П. Гмирко, Г. Ф. Горський, Т. М. Добровольська,

В. Я. Дорохов, П. С. Елькінд, О. О. Ейсман, В. В. Золотих, Л. М. Карнеєва,

М. М. Кіпнис, Л. Д. Кокорев, М. П. Кузнецов, А. А. Кухта, В. О. Лазарева,

О. М. Ларін, Л. М. Лобойко, В. З. Лукашевич, Г. М. Міньковський,

І. Б. Михайловська, Я. О. Мотовиловкер, Ю. К. Орлов, П. С. Пастухов,

С. О. Пашин, П. Ф. Пашкевич, Г. М. Резнік, В. М. Савицький, Н. В. Сибільова,

С. М. Стахівський, Ю. І. Стецовський, О. І. Трусов, Ф. Н. Фаткуллін,

С. А. Шейфер та ін.

Наукове дослідження не можна уявити без звернення до вагомого спадку

процесуалістів минулого – С. І. Вікторського, Л. Є. Владимирова, А. Ф. Коні,

М. М. Розіна, В. К. Случевського, В. Д. Спасовича, І. Я. Фойницького, які

заклали підґрунтя наукового пошуку для сучасних учених.

Незважаючи на наявність значної кількості наукових досліджень, які тією

чи іншою мірою стосуються проблематики роботи, більшість із них проведені

на підставі КПК 1960 р. Прийняття КПК у 2012 році, концептуальні зміни у

правовому регулюванні багатьох кримінальних процесуальних інститутів

потребують нового наукового аналізу та переосмислення тих положень теорії

кримінального процесу, що уявлялися непорушними, сталими. Крім того, досі

не проводилося комплексного дослідження, у якому б увага приділялася

виключно теоретико-прикладним аспектам допустимості доказів у процесі

ухвалення вироку суду. Це й зумовило вибір теми дисертаційного дослідження,

визначило його основні напрями.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана згідно з планом наукових досліджень кафедри

кримінального процесу Національного юридичного університету імені

Ярослава Мудрого і є складовою частиною цільової комплексної програми

«Судова влада: проблеми організації та діяльності» (номер державної реєстрації

6

0111U000957). Тема дисертації затверджена вченою радою Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого 9.09.2011 р. (протокол № 1).

Мета й завдання дослідження. Метою дисертації є отримання нових

результатів у вигляді наукових висновків щодо сутності інституту допустимості

доказів, його значення як гарантії ухвалення законного та обґрунтованого

вироку суду, а також надання обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення

чинного кримінального процесуального законодавства та практики його

застосування.

Для досягнення зазначеної мети ставилися такі основні задачі:

– розкрити ґенезу теоретичних та нормативних основ інституту

допустимості доказів у кримінальному процесі;

– сформулювати авторське визначення понять «допустимість доказів»,

«інститут допустимості доказів»;

– розглянути існуючі в науковій літературі критерії допустимості доказів

у кримінальному провадженні та запропонувати власний підхід до визначення

їх системи;

– з’ясувати значення інституту допустимості доказів як гарантії

ухвалення законного та обґрунтованого вироку суду;

– проаналізувати обставини, за яких ЄСПЛ та національні суди відносять

зібрані фактичні дані до недопустимих доказів у кримінальному провадженні, а

також процедуру визнання доказів недопустимими під час судового розгляду;

– охарактеризувати нормативні підстави визнання доказів

недопустимими, що впливають на їх оцінку у процесі ухвалення вироку;

– виявити недоліки правового регулювання інституту допустимості

доказів, порядку визнання доказів недопустимими під час судового розгляду та

ухвалення вироку суду, а також сформулювати науково обґрунтовані

пропозиції, спрямовані на удосконалення чинного законодавства.

Об’єктом дослідження є кримінальні процесуальні відносини, що

виникають і розвиваються під час судового розгляду та ухвалення вироку.

7

Предметом дослідження є інститут допустимості доказів як гарантія

ухвалення законного та обґрунтованого вироку суду.

Методи дослідження обрані з урахуванням специфіки цілей, завдань,

об’єкта і предмета дослідження. У роботі застосовано систему методів

наукового пізнання: історико-правовий, порівняльно-правовий, статистичний,

системно-структурний, формально-логічний, абстрагування, моделювання,

узагальнення та ін.

Історико-правовий метод допоміг дослідити ґенезу розвитку наукових

поглядів на інститут допустимості доказів у кримінальному провадженні.

Порівняльно-правовий метод використовувався при зіставленні норм чинного

КПК з КПК 1960 р., процесуальним законодавством інших країн, а також при

аналізі поглядів науковців щодо дискусійних питань, пов’язаних з інститутом

допустимості доказів у кримінальному провадженні. Статистичний метод надав

можливість дослідити та проаналізувати практику ухвалення вироків.

Системно-структурний метод покладено до основи виокремлення критеріїв

допустимості доказів. Формально-логічний метод застосовувався при

дослідженні змісту норм чинного КПК, які регламентують інститут

допустимості доказів та ухвалення вироку у кримінальному провадженні.

Методи моделювання та абстрагування стали у нагоді при опрацюванні

науково-теоретичних моделей змін до кримінального процесуального

законодавства України з метою вдосконалення правової регламентації

інституту допустимості доказів. Метод узагальнення надав можливість

послідовно звести одиничні факти у єдине ціле та сформулювати обґрунтовані

висновки, спрямовані на удосконалення законодавчого регулювання

досліджуваних питань.

Нормативно-правову й інформаційну базу дисертації склали: Конституція

України; рішення КСУ, міжнародні договори України, згода на обов’язковість

яких надана ВР України; рішення ЄСПЛ; КПК; закони й підзаконні

нормативно-правові акти України; практика Вищого спеціалізованого суду

України з розгляду цивільних і кримінальних справ; законодавство іноземних

8

країн; КПК України 1960 р., Модельний Кримінально-процесуальний кодекс

для держав – учасниць СНД.

Теоретичний фундамент дисертації становлять наукові праці вітчизняних

і зарубіжних фахівців у галузі загальної теорії права, конституційного,

міжнародного, цивільного процесуального, кримінального й кримінального

процесуального права.

Емпіричну базу дослідження складають: результати проведеного

узагальнення практики ухвалення судом вироків та постановлення ухвал щодо

визнання доказів недопустимими, під час якого вивчено понад 200 таких

судових рішень, розміщених у Єдиному державному реєстрі судових рішень. У

нагоді автору був власний досвід підтримання державного обвинувачення.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація

є першою в Україні кваліфікаційною науковою працею, у ході якої отримано

нові результати у вигляді обґрунтованих висновків щодо сутності інституту

допустимості доказів, його значення як гарантії ухвалення законного та

обґрунтованого вироку суду, а також сформульовано пропозиції щодо

вдосконалення чинного кримінального процесуального законодавства та

практики його застосування. До найважливіших положень, що містять наукову

новизну, слід віднести наступні.

Вперше:

– на підставі аналізу ґенези інституту допустимості доказів у

кримінальному провадженні запропоновано періодизацію його становлення.

Доведено, що найбільш інтенсивні дослідження інституту допустимості доказів

припадали на періоди, які були пов’язані з кодифікаціями кримінального

процесуального законодавства, а після набуття Україною незалежності – із

прийняттям Основного Закону держави, ратифікацією КЗПЛ;

– зроблено висновок про необхідність перегляду багатьох сталих

положень теорії доказів, що обумовлюється: 1) прийняттям Конституції

України; 2) визнанням Україною міжнародних договорів, згода на

обов’язковість яких надана ВР України, частиною національного законодавства

9

України, серед яких особливе місце посідає КЗПЛ, що застосовується з

урахуванням прецедентної практики ЄСПЛ; 3) прийняттям нового КПК, який

суттєво змінив правове регулювання положень доказового права; підходи до

розуміння ролі суду та сторін у кримінальному процесуальному доказуванні,

коло їх прав і повноважень; правовий зміст засад кримінального провадження;

розуміння завдань кримінального провадження; запровадження змагальної

моделі судового розгляду тощо; 4) стратегічними напрямами сучасних

реформаційних процесів у державі та праві; 5) необхідністю створення чіткої

теорії доказів, що відповідає вимогам сучасності;

– запропоновано авторське визначення понять «допустимість доказів»,

«інститут допустимості доказів», «справедливість вироку»;

– з’ясована правова природа визнання доказів недопустимими як

неконкретизованої кримінальної процесуальної санкції;

– висловлено позицію про те, що належність доказів має розглядатися як

змістовна допустимість, оскільки неналежний доказ апріорі не може бути

допустимим;

– обґрунтовано тезу про те, що в умовах змагального кримінального

процесу питання допустимості доказів та визнання їх недопустимими

набувають особливого значення не тільки в аспекті дотримання вимог закону

стороною обвинувачення, а й виконання цих вимог стороною захисту;

– на підставі системного аналізу правових позицій ЄСПЛ визначені

підходи до оцінки допустимості доказів, серед яких, крім підстав та порядку їх

отримання, особлива увага звертається на комплекс інших допоміжних заходів,

що здійснюються в рамках процедури проведення процесуальної дії, і які в силу

своєї специфіки не можуть отримати детального правового регулювання

(зокрема, наявність або відсутність провокації злочину; ініціативний або

ситуативний (випадковий) характер дій уповноважених осіб тощо);

– зроблено висновок про те, що при тлумаченні змісту ст. 90 КПК

стосовно того, яке рішення національного суду є преюдиціальним у питанні

10

допустимості доказів, слід виходити з того, що таке значення мають виключно

рішення суду, які набули законної сили і якими розглянуто справу по суті.

Удосконалено:

– поняття інституту допустимості доказів як відносно відособленого

комплексу нормативних приписів, спрямованих на забезпечення законності

отримання доказів, здатних підтверджувати обставини, які мають значення для

кримінального провадження, що уможливлює їх використання при прийнятті

процесуальних рішень;

– наукові підходи до визначення критеріїв допустимості доказів у

кримінальному провадженні;

– наукове уявлення щодо значення інституту допустимості доказів, яке є

поліаспектним і полягає в тому, що він: 1) сприяє досягненню завдань

кримінального провадження; 2) є регулятором кримінальних процесуальних

відносин, що виникають з приводу збирання, перевірки та оцінки доказів; 3) є

гарантією забезпечення прав і свобод учасників кримінального провадження; 4)

є гарантією ухвалення законного та обґрунтованого вироку суду.

Набули подальшого розвитку:

– обґрунтування недоцільності виокремлення такої засади кримінального

провадження, як «допустимість доказів»;

– наукові положення щодо відмежування понять «недопустимість

доказу», «докази, що не мають юридичної сили», «докази, отримані з

порушенням закону», які в науці кримінального процесу іноді необґрунтовано

розглядаються як тотожні;

– аргументи на підтримку пропозиції щодо окремого нормативного

закріплення вимоги справедливості вироку суду.

Практичне значення одержаних результатів. Викладені в дисертації

висновки і пропозиції можуть бути використані: а) у науково-дослідницькій

сфері – для подальших досліджень інституту допустимості доказів; б) у

законотворчій діяльності – під час удосконалення норм чинного КПК; в) у

правозастосовній діяльності – для ухвалення законного та обґрунтованого

11

вироку суду; г) у навчально-методичному процесі – при викладанні курсу

кримінального процесу та інших навчальних дисциплін, підготовці підручників

і науково-практичних посібників.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана на кафедрі

кримінального процесу Національного юридичного університету імені

Ярослава Мудрого, обговорена на спільному засіданні кафедр кримінального

процесу та кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого та

рекомендована до захисту. Основні її положення, висновки та пропозиції

доповідалися та були предметом обговорення на регіональному «круглому

столі» за темою «Шляхи удосконалення кримінального процесуального

законодавства» (м. Одеса, 19 квітня 2013 р.); постійно діючому науково-

практичному семінарі «Досудове розслідування: актуальні проблеми та шляхи

їх вирішення» (м. Харків, 25 жовтня 2013 р.); Всеукраїнській науково-

практичній конференції молодих учених і здобувачів «Юридична осінь 2013

року» (м. Харків, 14 листопада 2013 р.); Всеукраїнській науково-практичній

інтернет-конференції «Актуальні проблеми доказування у кримінальному

провадженні» (27 листопада 2013 р., м. Одеса).

Публікації. Основні результати дисертації знайшли відображення у

дев'яти наукових публікаціях, з яких – п’ять наукових статей, опублікованих у

фахових наукових виданнях, а також тезах чотирьох наукових доповідей на

науково-практичних конференціях.

Структура дисертації визначається метою, задачами та предметом

дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що містять шість

підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи

становить 220 сторінок, з них основний текст – 189 сторінок, список

використаних джерел (288 найменувань) – 31 сторінка.

12

РОЗДІЛ 1

ІНСТИТУТ ДОПУСТИМОСТІ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ

ПРОВАДЖЕННІ

1.1. Розвиток теоретичних та нормативних основ інституту

допустимості доказів у кримінальному процесі

Кримінальна процесуальна діяльність як один із видів соціальної

діяльності має пізнавальний характер. Під час кримінального провадження

слідчий, прокурор та суддя з метою прийняття законного та обґрунтованого

рішення прагнуть відновити достовірну картину минулої події, з’ясувати всі її

обставини та встановити факти. Досягнення вказаної мети здійснюється за

допомогою кримінального процесуального доказування. Майже півтора

століття тому В. Д. Спасович, підкреслюючи значення теорії доказів, зазначав,

що вона складає центральний вузол всієї системи судочинства, душу всього

кримінального процесу, начало, що рухає, створює статтю процесу найбільш

суттєву, що обумовлює і будову суду, і всі головні форми судочинства [195,

c. 4].

Як відомо, зміст кримінального процесуального доказування

розкривається через його елементи, до яких відносять збирання (закріплення)

доказів; їх перевірку; оцінку, та, як підсумок, прийняття процесуальних рішень.

Для того щоб прийняти законне та обґрунтоване рішення вся діяльність суду

повинна бути спрямована на перевірку та оцінку доказів, що зібрані у

кримінальному провадженні та надані суду сторонами кримінального

провадження.

Закон вимагає, щоб судове рішення було законним, обґрунтованим та

вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з

нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального

провадження, передбачених КПК. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на

підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами,

13

дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до

закону. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви

на підставі його ухвалення (ст. 370 КПК).

Європейський суд з прав людини також висуває все більші вимоги до

рішень, що ухвалюються судами. Як зазначив суддя ЄСПЛ Боштян Зупанчич,

суть функціонування судової гілки влади полягає в тому, що в цьому

функціонуванні логіка сили замінена силою логіки. Переконуюча сила

правового обґрунтування рішень, що приймаються, – суть принципу

верховенства права, суть правової держави [227].

Мотивування судового рішення – це фактичне, логічне та правове

обґрунтування висновків, що містяться у вироку [44, c. 44]. Мотивування дає

можливість говорити про його законність і обґрунтованість, про те, наскільки

суддівське переконання, що лежить в основі висновків суду, відповідає

обставинам, які мали місце й встановлені у процесі судового розгляду.

Повнота мотивування вироку і в науці кримінального процесу, і в

правозастосовній практиці традиційно вважається одним із показників його

законності. Усвідомлюючи найважливіше функціональне призначення вироку в

кримінальному судочинстві, законодавець у ст. 374 КПК детально регламентує

зміст мотивування саме цього найважливішого процесуального рішення.

Фактичні мотиви, що викладаються у вироку, повинні відображати аналіз

досліджених у судовому розгляді джерел доказів з точки зору їх належності,

допустимості, достатності, достовірності. Обов’язковим структурним

елементом фактичних мотивів закон називає висновки суду, які свідчать про те,

чому суд визнає достовірними одні докази й відкидає інші (абз. 3 п. 2 ч. 3 ст.

374 КПК).

Отже, винесення законного та обґрунтованого судового рішення є

результатом з'ясування судом обставин справи. Зазначені обставини повинні

бути підтверджені відповідними доказами. Проте КПК передбачає, що при

ухваленні судового рішення суд не може посилатися на докази, що є

недопустимими (ч. 2 ст. 86). Таким чином, важливого значення набуває

14

питання допустимості доказів, що покладаються в основу судового рішення.

Інститут допустимості доказів є найбільш дискусійним у науці

кримінального процесу. Він пройшов тривалий та складний шлях свого

наукового розвитку та законодавчого становлення. Оскільки будь-яке сучасне

наукове дослідження неможливо уявити без звернення до вагомого спадку

процесуалістів минулого, вважаємо за необхідне проаналізувати генезис

наукової думки та поступове законодавче закріплення інституту допустимості

доказів.

У кримінальному процесуальному законодавстві Російської імперії

окремої глави, що була б присвячена нормативному врегулюванню поняття

доказів, встановлювала вимоги до них, містила визначення допустимості

доказів, не було. Проте окремі норми, які по суті закріплювали допустимість

тих чи інших доказів у СКС 1864 р. містилися. Зокрема, цей законодавчий акт

містив норми, пов’язані із вимогою «вирішувати справи по точному розуму

існуючих законів» (ст. 12), передбачав порядок проведення слідчих дій,

збирання та зберігання речових доказів (статті 371–376), порушення якого

визнавалося приводом до скасування остаточних вироків (пп. 1, 2 ст. 912);

закріплював вимоги, згідно з якими протокол огляду визнавався таким, що не

має «законної достовірності» (ст. 688); встановлював недопустимість допиту

окремих осіб як свідків (статті 704–709); можливість отримання доказів віку

неповнолітнього із чітко встановлених джерел (ст. 413) тощо [226].

Також до проблем допустимості доказів зверталися у своїх працях відомі

процесуалісти того часу: С. І. Вікторський, Л. Є. Владимиров, А. Ф. Коні,

М. М. Розін, В. К. Случевський, І. Я. Фойницький [29; 31; 80; 173; 185; 264].

Слід проте зазначити, що вчені не виокремлювали властивостей доказів,

чітко не розрізняли їх допустимість та належність, використовували різну

термінологію (ненадійний доказ, невизначений доказ, підозрілий доказ,

неналежний доказ, сила доказів, негідне джерело достовірності тощо), але

велика заслуга процесуалістів минулого полягає в тому, що вони заклали

основу теорії доказів у кримінальному судочинстві, намагалися створити

15

наукове уявлення про докази у кримінальному судочинстві, розробити правила

допустимості доказів, озброїти суддів теорією оцінки доказів, яка б сприяла

постановленню законного та обґрунтованого рішення.

Так, зокрема, у підручнику з кримінального процесу В. К. Случевського,

який був за влучним виразом сучасників, настільною книгою кожного

правознавця, вчений зазначав, що судові докази займають центральне місце в

процесі, а їх оцінка є суттю всіх тих процесуальних дій, із сукупності яких

складається сутність кримінального процесу. Під кримінальними доказами, на

думку вченого, слід розуміти ті фактичні дані, на підставі яких суддя може

обрати себе, стосовно злочинного посягання, впевненість про подію злочину та

винуватість особи, що його вчинила.

Розробники СКС не помістили в ньому главу про силу судових доказів,

розраховуючи, що судова практика напрацює сама собі правила оцінки

доказів1. Правила про докази, якими б вони не були вірними, не можуть

вважатися бездоганними стосовно до кожного випадку дійсності, тому що

жодні правила не можуть замінити живого суддівського розсуду, що

справедливо, істинно в кожному конкретному випадку.

Разом з тим В. К. Случевський критично висловлювався на адресу

головуючих Судів та Кримінального Касаційного Департаменту Сенату, які

майже нічого не зробили для того, щоб сформувати правила оцінки доказів

(відповідно до цих правил судді могли використати докази для постановлення

чи непостановлення вироку), не виправдали покладені на них сподівання.

Вчений дотримувався точки зору про те, що судді під час оцінки доказів

повинні спиратися не тільки на внутрішнє переконання, а й на об’єктивну міру

для оцінки кримінальних доказів, що має визначити їх ціну [185, c. 103–107].

Відомий процесуаліст, адвокат, професор Харківського університету

Л. Є. Владимиров, особливо опікувався проблемами доказів у кримінальному

1 Відомо, що під час роботи над СКС 1864 р. було напрацьовано та включено до проекту СКС 16 таких

правил, серед яких, зокрема, визнання підсудного, а також показання свідків повинні визнаватися

недопустимими, якщо вони були вимушеними, у зв’язку із насильством, погрозами, обіцянками, хитрощами

тощо; також якщо вони будуються лише на здогадках, чутках від інших осіб; якщо свідок має тілесні та

розумові вади, у зв’язку із чим він не має уявлення про предмет свідчень тощо. Але ці напрацювання не

знайшли відображення в СКС.

16

провадженні. В роботі «Вчення про кримінальні докази» автор підкреслював,

що відсутність правил щодо сили доказів не означає, що в кримінальному

процесі зовсім немає правил, які виключають той чи інший доказ як негідне

джерело достовірності. Закон формулює правила про виключення деяких видів

доказів, хоча це питання досить складне для правильного вирішення. Судове

слідство, тобто розробка перед суддями, що вирішують справу, доказів,

зібраних по справі, ґрунтується на трьох началах, які становлять головні

принципи теорії доказів, що сприйняла внутрішнє переконання мірою

достовірності: 1) принцип безпосередності; 2) принцип змагальності;

3) принцип безперервності.

Під час тлумачення положень СКС 1864 р. Л. Є. Володимиров зазначав,

що за винятком фактів відомих, тих, що не підлягають доказуванню в суді,

судді не повинні вирішувати справи на підставі позасудового особистого

знання справи. Докази повинні досягати суддів тільки відомими каналами,

законом встановленими, та при відомих умовах, що складають прийоми

кримінального процесу.

У своїй праці науковець, виходячи з норм СКС 1864 р., по суті формулює

вимоги допустимості доказів, аналізує положення СКС 1864 р. щодо належної

процедури, порушення якої тягне за собою неможливість використання того чи

іншого доказу під час постановлення вироку суду; він зазначає, якщо докази,

обставини на суді залишили в судді сумніви, повинні визнаватися

недоказаними [31, c. 124–126, 137]. Саме такий аналіз видів законних доказів

зроблено й у підручнику С. І. Вікторського, хоча автор не оперує поняттям

«допустимість доказів». Вчений, розглядаючи важливість доказів, зазначав:

«Те, що визнається суддею, повинно відповідати дійсності, повинно бути

істиною… Для того щоб внутрішнє переконання судді, залишаючись вільним,

не переходило до системи свавілля у вирішенні справ, існують відомі загальні

правила, що є обов’язковими для кожного судді» [29, c. 67–75, 289–328].

Заслугою І. Я. Фойницького є те, що він вперше в роботі «Курс

кримінального судочинства» виокремлює параграф «Допустимість доказів».

17

Вчений підкреслює, що всі докази, які відомі закону, допускаються на суді, але

з них, з міркувань етичних, соціальних та економічних робляться різні винятки.

Все це свідчить про особливу значущість допустимості доказів у

кримінальному суді. Для того щоб уникнути або принаймні зменшити

небезпеку введення правосуддя в оману, вкрай важливо потурбуватися про те,

аби в основу судової діяльності закладалися найбільш переконливі засоби для

суду. Ненадійні докази можуть повести хибним шляхом і призвести до

неправильних висновків. Турботою про убезпечення правосуддя від помилок

пояснюється вироблення окремих родів і видів доказів, які можуть бути

запропоновані суду; допуск інших засобів впливу на суд, безумовно,

забороняється. Тією ж турботою визначаються заходи подальшого очищення

доказів в межах, що допускаються законодавством, і виділення з них матеріалу

ненадійного, такого, що може ввести суд в оману.

У своїй роботі дослідник також приділяє увагу правилам, дотримання

яких сприятиме формуванню допустимих доказів, зокрема приведення свідків

до присяги, залучення перекладача, якщо свідки дають показання незрозумілою

суду мовою, залучення експерта тощо [264, c. 228, 247–254].

В роботі «Курс кримінального судочинства» М. М. Розін розробив

правила доказування, що є цікавими в науковому сенсі навіть для сучасних

вчених. Він підкреслював, що обставини, які підлягають доказуванню, повинні

бути підтверджені лише доказами, що є допустимими з процесуальної точки

зору. Не будь-який доказ у побутовому сенсі може бути допущений та взятий

до уваги судом. Також вчений зазначав, що для справи мають важливе значення

всі докази у їх взаємозв’язку із цією справою та допустимістю [173].

Практична значущість праць відомих вчених кінця ХІХ – початку ХХ ст.

полягала в тому, що ними вперше була здійснена спроба тлумачення норм

нового законодавства, яке містилося в СКС 1864 р., усвідомлення його новел,

створення теоретичного підґрунтя для подальших реформ, вдосконалення норм

нового кримінального процесуального законодавства. Але головне – ними було

створено теоретичне підґрунтя, розроблені концептуальні положення, правила

18

доказування, закладені основи теорії доказів, введена в науковий обіг нова

термінологія, проведено порівняльне дослідження із законодавством різних

систем права з метою вдосконалення чинного законодавства, доведена

значущість суддівського переконання разом із об’єктивними вимогами закону,

що мала важливе значення для ухвалення судового рішення.

На жаль, розробкам науковців після Жовтневої революції 1917 р. не було

приділено такої уваги, на яку вони дійсно заслуговували, а більшість

напрацьованих положень взагалі опинилися не затребуваними. КПК УРСР

1922 р. встановив, що «суд не обмежений жодними формальними доказами,

однак лише від нього залежить, за обставинами справи, допустити ті чи інші

докази» (ст. 61). Щоправда, у вказаному вище Кодексі його розробники

намагалися закріпити важливі положення, спрямовані на забезпечення

законності збирання доказів. Зокрема, містилася заборона допитувати як свідків

захисника обвинуваченого; осіб, які в силу своїх фізичних та психічних вад не

здатні правильно сприймати явища, що мають важливі значення по справі та

давати по них показання (ст. 65); встановлювалися випадки обов’язкового

призначення експертизи (ст. 661) тощо. Проте до КПК УРСР 1922 р. не були

включені норми щодо імунітету свідка, відповідно до якого він мав право не

свідчити проти себе чи близьких родичів, норми, спрямовані на забезпечення

змагальності судового розгляду, та інші позитивні для того часу положення, що

містилися в СКС 1864 р. [249].

Вчені радянського періоду переважно коментували статті чинного

законодавства та надавали практичні рекомендації виходячи з узагальнення

слідчої та судової практики. Хоча слід відмітити, що вони більш сміливо

використовували таку термінологію, як допустимість доказів, формальні

докази, внутрішнє переконання, оцінка доказів, доказове право, порядок і

умови збирання, розгляду та оціни доказів, тощо [250; 274]. Але, незважаючи

на вдосконалення кримінального процесуального законодавства в 1927 р.,

суттєвого розвитку теоретичних положень не відбувалося. Можливо, це було

обумовлено складністю соціально-політичних умов, коли всі наукові розробки

19

повинні були відповідати класовим підходам, порушення прав особи у

кримінальному судочинстві мали масовий характер, суд мав право збирати

докази, потім їх же й оцінювати та виносити вироки, що й обумовлювало

відсутність необхідності у розвитку теорії доказів, особливо вчення про

допустимість доказів.

Такий висновок можна зробити, наприклад, на підставі аналізу пануючих

на той час теоретичних розробок А. Я. Вишинського. Зокрема, у своїх працях

колишній Генеральний прокурор СРСР уникав питань допустимості доказів,

вказуючи на особливе призначення соціалістичного правосуддя. Він

підкреслював, що кримінальний процес не можна зводити до одних лише

правил збирання доказів, тобто до процесуальної техніки і користування нею.

Логіка кримінального процесу не вичерпується лише однією формально-

юридичною стороною справи. У цій логіці неминуче знаходить своє вираження

логіка класової боротьби, що підпорядковує дію законів і результат кожного

судового процесу. Сприйняття фактів, що є предметом судового розгляду,

розуміння і застосування юридичних законів зазнає впливу законів суспільного

розвитку, впливу пануючих в країні суспільних відносин і обумовлених ними

поглядів, ідей, всієї ідеології.

Крім того, А. Я. Вишинський виокремлював тільки таку властивість

доказів, як їх належність, вказуючи, що радянське процесуальне право не

передбачає жодних формальних умовних меж, допускаючи до пред’явлення під

час суду та слідства будь-які факти. Допустити ті або інші докази – справа суду,

який зобов’язаний при вирішенні цього питання керуватися тільки одним, –

прагненням встановлення істини.

Наявність наперед установлених доказів у цивільному процесуальному

праві визначається інтересами міцності цивільного обігу. Стосовно

кримінального процесу, то він є непридатним та не застосовується через ті

завдання, які стоять перед кримінальним судом у справі захисту держави,

суспільства та громадян від злочинних посягань на їх блага та інтереси. Вибір

доказів по справі надається суду, слідству, сторонам [30, c. 62, 232–233].

20

Отже, головна ідея зазначеного підходу полягала в тому, що метою

доказування є встановлення істини, незважаючи на те, яким шляхом вона

отримується.

На жаль, теоретичні погляди А. Я. Вишинського істотно вплинули на

наукову думку процесуалістів того періоду. Як доречно зауважував

М. О. Чельцова, який називав його «теоретичною палицею, рупором Сталіна»,

помилки А. Я. Вишинського відобразилися на роботах юристів-теоретиків, на

судовій та прокурорській практиці та великим тягарем тиснуть на багатьох

радянських юристів [271, c. 39–40]. Вченим було потрібно багато часу, точніше

не одне десятиріччя, щоб звільниться від ідеологічних настанов та на новому

рівні знову звернутися до проблем допустимості доказів.

Слід, проте, зазначити, що незважаючи ні на що у 40-х та 50-х рр.

минулого століття процесуальна наука поповнилася низкою відомих

монографічних робіт, в тому числі присвячених проблемам доказового права

або в яких порушувалися питання законності отримання та використання в

доказуванні тих чи інших видів доказів (показань свідків, показань

обвинувачених, речових доказів, висновків експертів тощо). Це, зокрема,

роботи М. І. Бажанова, М. М. Видрі, В. І. Камінської, П. А. Лупинської,

Я. О. Мотовиловкера, М. М. Полянського, Р. Д. Рахунова, М. С. Строговича,

Я. Т. Ульянової, М. О. Чельцова-Бебутова та інших [12; 33; 70; 110; 135; 156;

166; 167; 221; 224; 251; 267; 269].

Окремо також необхідно вказати на важливе наукове та методичне

значення виданих на той час підручників з кримінального процесу

М. С. Строговича, М. О.Чельцова-Бебутова [219; 223; 268; 270], які будувалися

на «всебічному аналізі розвитку та вдосконалення кримінально-процесуального

законодавства», отримали високу оцінку рецензентів, науковців, практиків, та

«відповідали тим ідейним, науковим, методичним вимогам, яким повинні

відповідати такого роду дослідження» [169; 219].

Нового поштовху до активного розвитку теорії доказів надала зміна

кримінально-процесуальної політики в державі, уявлень про гарантії прав

21

особи, яка потрапляє до орбіти кримінального судочинства, широке

обговорення, розробка та прийняття Основ кримінального судочинства СРСР та

радянських республік 25 грудня 1958 р., кримінальних процесуальних кодексів

радянських республік, у тому числі КПК України 1960 р. В Основах вперше

було закріплено визначення поняття доказів (ч. 1 ст. 16), вказані їх джерела (ч.

2 ст. 16), до яких належали показання свідків, показання потерпілого, показання

підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази,

протоколи слідчих та судових дій та інші документи; закріплювався перелік

обставин, що підлягають доказуванню (предмет доказування), а також

найбільш важливі положення оцінки доказів (ст. 17).

Такі законодавчі орієнтири сприяли тому, що вже на початку 60-х рр.

минулого століття з’являється багато досліджень, присвячених питанням

доказового права та окремим його інститутам. Вагомий вклад у розвиток теорії

доказів у 60–80 рр. ХХ ст. зробили такі вчені, як В. Д. Арсеньєв, Р. С. Бєлкін,

В. Я. Дорохов, С. В. Курильов, О. М. Ларін, П. А. Лупинська,

Г. М. Міньковський, М. М. Міхеєнко, П. Ф. Пашкевич, М. С. Строгович,

О. І. Трусов, Ф. Н. Фаткуллін, С. А. Шейфер, О. О. Ейсман та ін. [5–7; 19; 56;

57; 98; 101; 109; 112; 122; 128; 151; 222; 230; 239; 258; 277; 284]

Помітною подією в науці кримінального процесу і теорії доказів стало

видання колективної монографії «Теорія доказів в радянському кримінальному

процесі», у підготовці якої брали участь відомі криміналісти й процесуалісти

Р. С. Бєлкін, О. І. Вінберг, М. М. Гродзинський, В. Я. Дорохов, М. В. Жогін,

Л. М. Карнєєва, І. І. Карпець, І. Л. Петрухін, І. Л. Ратинов, Г. М. Міньковський,

І. Б. Михайловська, М. А. Якубович та ін. [231; 232]

Не можна у зв’язку з цим не вказати на деякі роботи науковців, що

вплинули на подальший розвиток наукової думки того часу, без яких не можна

уявити науку кримінального процесу, та які сприяли «шліфуванню»

теоретичних уявлень про докази та доказування у кримінальному процесі, про

суддівське переконання, що формується під час оцінки доказів та прийняття

22

судових рішень тощо. Це, зокрема, праці таких вчених, як В. П. Бож’єв,

Ю. М. Грошевий, Т. М. Добровольська, П. Ф. Пашкевич [21; 47; 54; 151].

Оскільки, як було зазначено, теорія доказів розвивалася протягом

тривалого часу та пройшла багаторічний шлях свого наукового становлення, в

юридичній літературі спостерігалися неоднозначні підходи до визначення

поняття допустимості доказів. Не завжди у науковій літературі можна було

зустріти визначення поняття допустимості доказів у сучасному розумінні

правил їх формування, що будуються на підставі вимог законодавчої техніки.

Вчені здійснювали науковий пошук та вдосконалювали наукові підходи

поступово.

Велика заслуга в розробці теоретичних підходів до розуміння

допустимості доказів, визначенні його поняття, формуванні правил

допустимості належить М. С. Строговичу. Зокрема, ще в 1946 р. він зазначав,

що правила про те, які засоби можуть використовуватися для доказування

фактів, що належать до справи, мають назву «правила про допустимість

доказів». Вчений виокремлював такі умови допустимості доказів:

1) відповідність джерела відомостей визначеним у законі умовам; 2) втілення

цих джерел у певні процесуальні форми, передбачені законом. Головне

призначення допустимості доказів М. С. Строгович вбачав у забезпеченні

доброякісності доказів на підставі яких слідство та суд зроблять свої висновки.

Правила допустимості доказів, не мають нічого спільного з теорією

формальних доказів, оскільки не є формальними нормами, що зв’язують

суддівське переконання, а є висновками із принципів вчення про докази і із

досвіду суддівської роботи [223, c. 161–163].

Пізніше вчений дав визначення допустимості доказів – це здатність

доказу як джерела відомостей про факт бути засобом встановлення цього

факту. Причому, зазначав автор, не кожний доказ може бути здатним

встановити будь-яку обставину, що має значення для справи. Процесуальний

закон взагалі усуває з числа доказів деякі засоби (або джерела) отримання

відомостей.

23

Правила про допустимість доказів, зазначав науковець, мають головним

чином негативний характер. Вони вказують, які засоби, джерела не

допускаються, не застосовуються для встановлення фактів по справі. Але разом

з тим ці правила можуть мати й позитивний характер: наприклад, коли закон

визнає, що для встановлення деяких обставин необхідні чітко передбачені

законом докази (для встановлення причин смерті, характеру та тяжкості

тілесних ушкоджень, психічного стану обвинуваченого чи підозрюваного, їх

віку необхідний лише висновок експерта) [220, c. 393–394].

Г. М. Міньковський допустимість доказів визначав як допустимість її

відповідності вимогам процесуального закону відносно джерела, умов, засобів

отримання, процесуального закріплення фактичних даних щодо суттєвих

обставин справи [231, c. 272]. Пізніше автор визначення цього поняття робив

через поняття «придатність» з точки зору законності джерела, умов та

прийомів отримання відомостей. Крім того, автор зазначав, що допустимість,

як і належність, є необхідною властивістю доказів [230, c. 229, 230].

Мухін І. І. поширював вимогу допустимості тільки на джерела доказів

[136, c. 31]. Схожу точку зору висловлював Ф. Н. Фаткуллін, який також

вимогу допустимості обмежував лише джерелом фактичних даних, а під

допустимістю доказів розумів визнану законодавцем придатність

(прийнятність) даного джерела бути засобом процесуального доказування.

Причому автор підкреслював, що докази можуть бути належними або

неналежними, доброякісними або недоброякісними, і це дійсно визначається їх

властивостями. Але вони не можуть вважатися недопустимими, якщо отримані

з передбаченого в законі джерела. Допустимість є характеристикою не

конкретних відомостей про факти, не самих доказів, а їх джерел. Причому під

джерелами судових доказів розуміється процесуальна форма, за

посередництвом якої фактичні дані, що визнаються доказами, залучаються в

сферу процесуального доказування, і є носієм цієї фактичної інформації

[258, c. 130].

24

Трусов О. І. підтримував ідею, що допустимими є такі фактичні дані, що

отримані завдяки належній процесуальній формі та використання яких

задовольняє встановленим у законі процесуальним вимогам. Докази по справі

повинні бути отримані, закріплені та перевірені тільки тими засобами, що

передбачені законом, а також при суворому дотриманні законних правил та

гарантій [239, c. 6]. С. А. Шейфер також під допустимістю доказів розумів

якість цього доказу, пов’язану з його процесуальною формою, насамперед,

дотриманням належної процедури отримання. Все, що в теорії кримінального

процесу має називається джерелами доказів чи засобів доказування, підкреслює

вчений, є не що інше як встановлена законом процесуальна форма [277, c. 34–

35].

Г. Ф. Корський, Л. Д. Кокорев, П. С. Елькінд під допустимістю доказів

розуміли їх відповідність вимогам закону стосовно джерела, способу

отримання і закріплення фактичних даних [83, c. 107].

Отже, аналіз наведених точок зору вчених дає підставу зробити висновок,

що у середині минулого століття серед вчених була відсутня єдність у поглядах

на поняття «допустимість доказів», що швидше за все породжене відсутністю

єдності у розумінні самого поняття доказів. Зокрема, одна група вчених під

доказами розуміла тільки фактичні дані. Друга група науковців виходила з

необхідності, так би мовити, двоєдиного розуміння доказів – як фактів та

джерел, з яких вони отримуються. Прибічники змішаної (або синтезованої)

концепції поняття доказів визнавали доказами, відомості про факти та джерела

цих фактів [77, c. 6–12].

Разом з тим уявляється, що переважна більшість дослідників пов’язували

допустимість доказів із дотриманням вимог щодо джерела отримання

відомостей та процесуальної форми при збиранні та закріпленні доказів.

Зазначені підходи і зараз знаходять своїх прихильників. Зокрема, підтримуючи

точку зору С. А. Шейфера, О. Ф. Соколов визначає допустимість саме як

«придатність доказу з точки зору його процесуальної форми» [192].

«Допустимість доказів – це придатність їх для використання у кримінальному

25

процесі за формою, на відміну від їх належності – придатності для

використання за змістом», – зазначають М. Є. Шумило та М. А. Погорецький

[281, c. 253].

Давлетов А. А. на підставі власного дослідження прийшов до висновку,

що допустимість доказу – це відповідність носія фактичних даних вимогам

закону, законність процесуального способу їх отримання, а також дотримання

передбаченого законом порядку застосування того процесуального способу, за

допомогою якого закріплюються фактичні дані. Допустимість, таким чином,

характеризує два елементи доказу – об’єкт-носій і форму закріплення носія і

відомостей. Третій елемент – самі фактичні дані – цієї властивості не мають

[49, c. 59–74].

Автори, що замислювалися над питанням щодо можливості визнання

доказів допустимими, незважаючи на порушення закону під час їх збирання,

зазначали, що поняття допустимості доказів пов’язано із вирішенням питання

про те, чи передбачене кримінально-процесуальним законом джерело

отримання відомостей про факти, чи дотримані правила їх відшукання та

процесуального закріплення та як позначилися на достовірності відомостей

процесуальні порушення, якщо вони були допущені [65, c. 117].

З розвитком наукових поглядів у процесуальній літературі стали

з’являтися інші підходи до розуміння допустимості доказів. Зокрема,

Л. М. Карнєєва вважала, що допустимість – це ознака, яка належать як до

змісту, так і до форми доказів, що свідчить про дотримання всіх вимог закону,

пов’язаних з отриманням та фіксацією: отримання доказів із належного

джерела уповноваженим суб’єктом; з використанням передбачених законом

засобів. Отже, дослідниця поняттям допустимості поглинає таку властивість, як

належність доказів [191, c. 137].

По суті схожу точку зору висловлював В. М. Савицький, вказуючи, що в

процесуальній теорії терміном «допустимість доказів» зазвичай розуміється

здатність джерела відомостей про факти встановлювати факт, що має значення

для справи [176, c. 105]. До речі, такий підхід зазнавав критики у юридичній

26

літературі. Зокрема, М. О. Громов, С. О. Зайцева, В. І. Толмосов вказували, що

таке визначення ближче до поняття належності доказів, ніж допустимості. У

будь-якому випадку здатність встановлювати факти, що мають значення для

справи, може бути критерієм визнання доказів належними [41, c. 66; 236, c. 24].

Приєднується до цієї точки зору й Ю. П. Боруленков, який зазначає, що

допустимість належить лише до форми та не торкається змісту. Вона

характеризує лише два елементи: об’єкт-носій та форму закріплення цього

носія. Третій елемент – сама доказова чи інша інформація цієї властивості не

має [23].

Проте багатоаспектне розуміння допустимості доказів знайшло своє

наукове обґрунтування. Зокрема, П. А. Лупинська підкреслює, що допустимість

доказів слід розуміти у двох аспектах: 1) допустимість, що належить до оцінки

змісту доказу (змісту відомостей). Це означає, що допустимо доказувати лише

те, що належить до справи, має значення для встановлення обставин, що

входить до предмета доказування. Таке розуміння допустимості має

практичний сенс, оскільки виключає ті відомості, які не мають значення для

справи; 2) допустимість доказів також визначається дотриманням закону при

отриманні та закріпленні доказу. Докази, отримані із порушенням закону,

повинні визнаватися такими, що не мають юридичної сили [111, c. 299–300]. До

речі, саме до такого підходу ми ще будемо повертатися, оскільки із прийняттям

нового КПК він став актуальним для вітчизняних правозастосовників та

науковців.

Розуміючи, що порушення процесуальної форми збирання доказів

можуть позначитися на достовірності фактичних даних, З. З. Зінатуллін

використовує цей підхід у своєму дослідженні, зазначаючи, що властивість

допустимості пов’язана із вирішенням питання про те, чи передбачене

кримінально-процесуальним законом джерело отриманих відомостей про факти

(фактичні дані), чи дотримані правила їх виявлення та процесуального

закріплення та як позначилися на достовірності відомостей процесуальні

порушення, якщо вони були допущені [64, c. 108]. Дотримуючись саме цієї

27

точки зору, вчений таким чином підкреслює, що не кожне порушення

кримінального процесуального закону може тягти за собою визнання доказу

недопустимим.

Г. М. Резнік свого часу висловив думку, що допустимість доказу означає

вимогу закону, що висувається до його процесуальної форми, яка містить у

собі: а) джерело; б) умови; в) способи отримання та закріплення відомостей про

обставини справи. Такої позиції дотримувався й М. М. Михеєнко [128, c. 20].

Крім того, Г. М. Резнік вперше 35 років тому зазначив, що безумовне визнання

доказів недопустимими повинно наступати не тільки якщо доказ отриманий із

неналежного джерела, але й тоді, коли його отримання було поєднано із

суттєвими порушеннями прав та законних інтересів громадян [168, c. 7–8, 27].

Н. В. Сибільова, досліджуючи із скрупульозністю, яка їй була властива,

допустимість доказів у кримінальному процесі, надала більш розгорнуте

визначення. На її думку, під допустимістю судових доказів розуміється визнана

законодавством можливість використання даного джерела як процесуального

носія інформації про фактичні дані, що мають значення для встановлення

істини по кримінальній справі, а також процесуального закріплення цієї

інформації управомоченими на те особами чи органами у встановленому

законом порядку при суворому дотриманні норм моралі [178, c. 39]. Як

випливає із наведеного, автор слушно визнає встановлення компетентності

суб’єкта отримання доказів настільки важливим, що виокремлює його як

самостійний аспект визначення допустимості доказів.

Як можливість (дозволеність) використання доказів у процесі

доказування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи,

пропонує також розглядати допустимість доказів В. В. Золотих [66, c. 6].

Проте можна відмітити, що визначення поняття допустимості доказів

через поняття «можливість» (їх використання) є не зовсім вдалим, оскільки

поняття «допустимий» саме й тлумачиться лінгвістами через «можливий»,

«дозволений», тобто ці слова розглядаються як синоніми [26, c. 240;

182, c. 453].

28

Також як можливість використання доказів у кримінальному процесі для

вирішення всіх питань, що виникають при провадженні по справі та при

вирішенні справи по суті розглядає допустимість доказів Ю. А. Ляхов

[117, c. 3]. Але слід вказати на розпливчастість та неконкретність наданого

визначення, оскільки виникає сумнів у тому, що за допомогою допустимості

доказів можна вирішити «всі питання по справі».

Дещо пізніше М. М. Кіпніс, аналізуючи точку зору Н. В. Сібільової,

також вказав, що допустимість – це властивість доказу, яка характеризує його з

точки зору законності джерела фактичних даних (відомостей, інформації), а

також засобів отримання і форм закріплення фактичних даних, що містяться у

такому джерелі, в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним

законом, тобто управомоченою на те особою чи органом у результаті

проведення ним слідчої дії при суворому дотриманні кримінально-

процесуального закону, що визначає форми даної слідчої дії [71, c. 27]. Такий

підхід до визначення допустимості доказів, як найбільш повний, було

підтримано С. М. Стахівським та Ю. М. Грошевим [43, c. 69–70]. Слід звернути

увагу на те, що у наведеному визначенні М. М. Кіпніс допускає півтори та

значно звужує засоби збирання доказів, обмежуючи їх лише слідчими діями.

М. О. Громов та С. О. Зайцева під допустимістю доказів пропонують

розуміти визначені кримінальним процесуальним законом характеристики

способів отримання, дослідження, процесуального оформлення фактичних

даних, що дозволяє вводити докази, що зібрані до системи кримінального

судочинства, та використовувати їх для встановлення фактичних обставин

кримінальної справи, винуватості чи невинуватості особи [41, c. 81]. Безумовно,

тут ми спостерігаємо вже дещо інший погляд на поняття, що досліджується,

суть якого полягає в тому, що науковці під допустимістю доказів розуміють

сукупність вимог, яким повинні відповідати фактичні дані. Як категоричну

законодавчу вимогу, а не тільки як властивість, розглядає допустимість доказів

й І. В. Абросімов [2, c. 56].

В. Т. Очередін під допустимістю доказів розуміє не тільки придатність

29

доказів щодо джерел, але й кримінально-процесуальних правил отримання та

фіксації відомостей. Отже, вчений також вважає, що допустимими докази

визнаються лише тоді, коли вони відповідають певній сукупності вимог,

зазначених у законі [146, c. 20]. Як придатність доказу з точки зору законності

джерела, методів та прийомів отримання відповідної інформації розуміє

допустимість М. О. Сильнов [179, c. 4].

Останнім часом вчені намагаються у визначення допустимості доказів

вмістити найбільш важливі притаманні їм риси. Зокрема, І. В. Литвинова

вказує, що допустимість – це властивість доказу, яка характеризує його з точки

зору форми й визначає придатність для використання при встановленні

обставин, що підлягають доказуванню і мають значення для справи, та його

відповідність вимогам закону щодо джерела, порядку виявлення, збирання,

закріплення й належного суб’єкта доказування [104, c. 6].

В. С. Балакшин на підставі власного дослідження прийшов до висновку,

що допустимість доказів, в тому значенні, в якому цим поняттям оперує

законодавець, є кримінальною процесуальною характеристикою доказу, але не

як конкретного факту, поняття, а як теоретичної моделі, використовуючи яку

слід оцінювати кожний конкретний доказ у конкретній кримінальній справі.

В цьому значенні допустимість – це сукупність ознак, закріплених у

кримінально-процесуальному законі, яким окремо взятий доказ, що міститься в

конкретній кримінальній справі, повинен повністю відповідати, виступаючи як

процесуальна основа встановлення і доказування обставин, які мають значення

для правильного вирішення кримінальної справи

Інакше кажучи, зазначає вчений, ця характеристика являє собою

модельний критерій, який отримує конкретні риси, коли мова йде про

конкретний доказ у конкретній кримінальний справі. Це дає можливість

наповнювати його предметним змістом у формі вимог, передбачених законом,

одночасно враховуючи вид доказу, способи та порядок його отримання та інші

обставини [13, c. 308].

Н. В. Сібільова у своїй роботі серед іншого робить важливий висновок

30

про те, що сукупність вимог, які висуваються кримінально-процесуальним

законом до процесу формування доказів, утворює інститут їх процесуальної

допустимості, який є складовою частиною доказового права [178, c. 17].

Судово-правова реформа, обговорення, розробка та прийняття нових

кримінально-процесуальних кодексів у країнах колишнього Радянського

Союзу, активізація дискусій з актуальних проблем кримінального судочинства

надали нового імпульсу науковим пошукам вчених, у тому числі й при роботі

над визначенням поняття допустимості доказів. Так, наприклад

І. Б. Михайловська, надаючи рекомендації суддям, зазначила, що допустимість

– це властивість доказу, яка, по-перше, випливає із його законодавчого

визначення (встановлення обставин, що підлягають доказуванню, повинно

проходити у порядку, передбаченому законом), а, по-друге, розкрито в законі в

негативному плані [126, c. 104–105].

Б. Д. Завидов та М. П. Кузнєцов, визначаючи допустимість як властивість

доказів, що виражається у вимозі дотримання вказівок кримінально-

процесуального закону щодо особи, що здійснює дізнання, джерел, засобів та

порядку отримання, а також закріплення та долучення до справи відомостей

про факти доповнюють своє визначення вказівкою на мету цієї властивості

доказів, що дає можливість використовувати їх для встановлення істини.

Зауважимо, що незважаючи на спірність підходів, автори вперше виокремили

орієнтир, задля якого встановлюється вимога допустимості [60].

Розвитку нормативних основ інституту допустимості доказів сприяло

прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, яка закріпила низку

важливих засадничих положень [82]. Перш за все це стосується ст. 3

Конституції, яка визнала людину, її життя і здоров’я, честь і гідність,

недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, а права і свободи

людини та їх гарантії визначила такими, що спрямовують діяльність держави. У

розд. ІІ Конституція закріпила низку гарантій прав та свобод особи. Крім того,

в ст. 62 було проголошено: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину

і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде

31

доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним

шляхом, а також на припущеннях».

Головною проблемою для правозастосовників виявилося те, що КПК

1960 р. не було приведено у відповідність до вимог нових положень

Конституції України, він за своєю суттю залишався застарілим, що позначалося

на якості досудового розслідування, не дозволяло належним чином захистити

права та законні інтереси осіб у кримінальному провадженні, призводило до

відсутності єдності судової практики [92]. Перед суддями виникали питання,

які саме докази можна вважати такими, що одержані незаконним шляхом.

Спроба врегулювати ці питання була зроблена Пленумом Верховного Суду

України в постанові від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції

України при здійсненні правосуддя», у п. 19 якої зазначалося, що докази

повинні визнаватися такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад тоді,

коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих

Конституцією прав людини і громадянина, встановленого кримінально-

процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою

чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами

[160].

У п. 20 вказаної постанови ПВСУ звернув увагу на те, що відповідно до

вимог ст. 63 Конституції особа не несе відповідальності за відмову давати

показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло

яких визначається законом, і якщо під час проведення дізнання чи досудового

слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу

цього не було роз’яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися

судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх

використання як засобів доказування.

Крім того, деякі питання щодо оцінювання доказів з точки зору їх

допустимості були розтлумачені також і в інших постановах ПВСУ. Зокрема, у

п. 4 ППВСУ від 30 травня 1997 р. № 7 «Про посилення судового захисту прав

32

та свобод людини і громадянина» ще раз наголошувалося на тому, що згідно з

ч. 3 ст. 62 Конституції обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах,

одержаних незаконним шляхом. У зв’язку з цим судам при розгляді кожної

справи необхідно перевіряти, чи були докази, якими органи попереднього

слідства обґрунтовують висновки про винуватість особи у вчиненні злочину,

одержані відповідно до норм КПК. Якщо буде встановлено, що ті чи інші

докази були одержані незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх

недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку

[161].

По суті ПВСУ в зазначених постановах створював норму права, оскілки

відповідних змін до кримінального процесуального законодавства України на

підставі положень ч. 3 ст. 62 Конституції України внесено не було.

Конституція України також проголосила, що чинні міжнародні договори,

згода на обов’язковість яких надана ВР України, є частиною національного

законодавства України (ст. 9). У зв’язку із тим, що у світі вже склалася та

функціонувала система міжнародних документів, які закріплювали права та

свободи людини, міжнародні стандарти у сфері кримінального судочинства,

законодавство України після їх ратифікації поповнилася низкою норм, які

містилися у ЗДПЛ, КЗПЛ, МПГПП тощо.

Окремої уваги з точки зору впливу на правозастосовну практику та

формування теорії доказів заслуговує ЄСПЛ та його прецедентна практика.

Аналізуючи теоретико-правові аспекти інституту допустимості доказів у

кримінальному процесі України не можна не згадати Рішення КСУ № 12-

рп/2011 від 20 жовтня 2011 р. у справі за конституційним поданням Служби

безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої

статті 62 Конституції України. Саме в ньому орган конституційної юрисдикції

розтлумачив зміст конституційного положення про те, що «обвинувачення не

може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом», що сприяло

формуванню нової правозастосовної практики та розвитку підходів до

розуміння допустимості доказів. Зокрема, даючи офіційне тлумачення, КСУ

33

виходив з того, що обвинувачення особи у вчиненні злочину не може

ґрунтуватися на доказах, одержаних у результаті порушення або обмеження

конституційних прав і свобод особи, крім випадків, у яких Основний Закон

України допускає такі обмеження; обвинувачення у вчиненні злочину не може

бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а

саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з

порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання

фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо. Обвинувачення у

вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у

результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без

дотримання конституційних положень або з порушенням порядку,

встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих

дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом

України «Про оперативно-розшукову діяльність», особою, не уповноваженою

на здійснення такої діяльності. Тобто по суті цим рішенням у кримінальне

судочинство було запроваджено так звану доктрину плодів отруєного дерева.

Суттєвим кроком у реформуванні кримінального судочинства України

стало прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України та

набуття ним чинності із 16 листопада 2012 р. [90] Цей Кодекс концептуально

змінив порядок кримінального провадження, запровадив низку нових правових

інститутів та механізмів їх реалізації [45]. Все це вимагає нових підходів до

правозастосування у цій сфері і потребує формування нової правозастосовної

практики.

Зокрема, в цьому Кодексі вперше закріплена глава «Докази і

доказування» та передбачені параграфи, що містять поняття доказів, вимоги

щодо належності та допустимості доказів, процесу доказування тощо. В ньому

вперше визначено поняття допустимості доказів.

Зупинимося коротко на запропонованих новелах. Відповідно до ст. 86

КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку,

встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний

34

при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при

ухваленні судового рішення.

Аналіз положень зазначеної статті у їх системному тлумаченні з іншими

нормами гл. 4 КПК «Докази і доказування» дає змогу зробити висновок, що

вони не є бездоганними. Серед проблем можна виокремити те, що закріплюючи

поняття допустимого доказу через вимогу дотримання порядку, встановленого

КПК, законодавець не встановив чіткого порядку для збирання окремих доказів

(ст. 93). Залишається проблема визначення доказів недопустимими, оскільки, з

одного боку, законодавець закріплює загальне, так би мовити «генеральне»

імперативне правило про те, що доказ визнається допустимим, якщо він

отриманий в порядку, встановленому КПК. З другого боку, у ст. 87 КПК

формулюється правило про недопустимість доказів, отриманих внаслідок

істотного порушення прав та свобод людини, надаючи таким чином можливість

зробити висновок, що не будь-яке порушення норм КПК тягне за собою

визнання доказів недопустимими.

Відповідно до КПК доказами у кримінальному провадженні є фактичні

дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких

слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність

фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та

підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 84). Разом з тим недопустимими може визнати

докази тільки суд, причому чіткої процедури для визнання доказів

недопустимими закон не передбачає. Також законодавець вводить не тільки

такі поняття, як «допустимість доказу», «недопустимість доказу», які вже

отримали певну доктринальну розробку, але й такі нові для законодавства та

науки кримінального процесуального права оцінні поняття, як «очевидна

недопустимість доказу» (ч. 2 ст. 89 КПК).

Складною для тлумачення правозастосовників є ч. 2 ст. 86 КПК, яка

встановлює, що недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті

процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні

судового рішення. Зазначена норма права також породжує низку питань. Якщо

35

визнати доказ недопустимим може тільки суд, чи повинен слідчий або

прокурор давати у своїх процесуальних рішеннях оцінку цьому доказу як

недопустимому, або він має право залишати його поза увагою, оскілки його

взагалі неможна використовувати. Чи повинна сторона обвинувачення

представляти всі докази, і навіть ті, що отримані із порушенням закону до суду,

адже вони все одно будуть визнані ним недопустимими? Чи має право

прокурор використати ст. 89 КПК за аналогією, визнати доказ недопустимим та

не надати його до суду?

Також відповідно до норм нового КПК, до суб’єктів, що мають право

збирати докази, віднесена й сторона захисту, що породжує питання про те, чи

висуваються однакові вимоги до порядку збирання та закріплення доказів

сторонами кримінального провадження.

Крім того, уразливим є саме нове поняття «недопустимий доказ».

Аргументувати цю точку зору можна тим, що виходячи із ч. 1 ст. 84 КПК

«доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у

передбаченому цим Кодексом порядку», отже, якщо фактичні дані отримані з

порушенням порядку, передбаченому КПК, то вони взагалі не можуть набути

статусу доказу. Таким чином, можна констатувати, що у статті КПК має місце

катахреза, тобто семантично невиправдане поєднання слів [79, c. 164].

Правильніше було б говорити, наприклад, про недопустимість визнання

отриманих відомостей доказами.

Повертаючись до аналізу ст. 87 КПК, можна зазначити, що стаття має

назву «Недопустимість доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав

та свобод людини», а ст. 88 КПК — «Недопустимість доказів та відомостей, які

стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого», в яких і перераховуються

такі порушення та відомості. Системне тлумачення наведених статей

наштовхує на роздуми про їх співвідношення та дає підстави поставити

запитання про те, чи можна виокремлення статей 87 та 88 КПК законодавцем

розглядати як його правову волю на те, що не всі докази можуть бути визнані

недопустимими, а лише ті, які отримані внаслідок «істотного порушення прав

36

та свобод людини» або «стосуються особи підозрюваного»? Крім того, редакція

ст. 86 КПК значно звужує коло можливих порушень при визнанні доказу

недопустимим, оскільки вказує тільки на порушення норм КПК (курсив наш –

В. Т.), адже порядок кримінального провадження на території України

визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке

складається із відповідних положень Конституції України, міжнародних

договорів України, згода на обов’язковість яких надана ВР України, КПК та

інших законів України (ст. 1 КПК). Можна висловити лише припущення, що

швидше за все законодавець при формулюванні розглядуваної норми спирався

на зміст ч. 3 ст. 9 КПК, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові

акти України, положення яких стосуються кримінального провадження,

повинні відповідати КПК. Але, як відомо, на жаль, це не завжди можливо.

Якщо при збиранні доказів порушуються вимоги законів України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про державну таємницю», «Про засади

державної мовної політики», «Про міліцію» тощо це також є підставою для

визнання доказу недопустимим. Крім того, кримінальна процесуальна

діяльність не може обходитися без відомчих актів, порушення положень яких

також може тягти за собою отримання недопустимого доказу.

До прийняття нового КПК та законодавчого закріплення термінів

«допустимість доказу» та «недопустимість доказів» вченими та практиками в їх

процесуальних документах, рішеннях, під час судових дебатів, заявлення

клопотань тощо використовувалася різна термінологія, яка, на їх думку,

позначала розглядувані поняття, а саме «докази, отримані з порушенням

закону», «докази, що не мають юридичної сили». Причому найчастіше ці

словосполучення, що були запозичені із наукової літератури, розглядалися як

тотожні. До речі, така практика продовжується й зараз. Проте звернення до

аналізу розглядуваних понять дає підстави стверджувати, що, наприклад,

словосполучення «докази, що не мають юридичної сили» – це поняття значно

ширше, аніж «недопустимий доказ». Такий висновок можна зробити зважаючи

на кримінальне процесуальне законодавство. Зокрема, тлумачення норм КПК

37

(ч. 2 ст. 94 КПК; ч. 3 ст. 67 КПК 1960 р.) вказує на те, що сила доказу («наперед

встановлена сила») визначається на підставі його оцінки. Під час оцінки доказу

слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке

ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх

обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний

доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність

зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття

відповідного процесуального рішення. Отже, юридичну силу має тільки той

доказ, який оцінений з точки зору всіх його властивостей, а не тільки з точки

зору допустимості. До речі, С. В. Некрасов навіть розглядає юридичну силу

доказів як правовий інститут, чому присвятив своє дослідження «Юридична

сила доказів у кримінальному судочинстві» [139].

Отже, тільки поверхове ознайомлення із положеннями статей гл. 4 КПК

дає підстави стверджувати, що проблеми допустимості доказів мають важливе

значення не тільки для правозастосовної практики, але й повинні бути

предметом подальшого ретельного наукового дослідження.

Повертаючись до наукового уявлення про допустимість доказів, слід

зазначити, що розробка чіткого категоріального апарату є важливим науковим

завданням кримінальної процесуальної доктрини. Отже, якщо проаналізувати

наведені вище та інші наукові та законодавчі визначення допустимості доказів,

можна зробити висновок, що найчастіше, говорячи про допустимість доказів, як

і про їх належність, достовірність та достатність вчені та практики вказують,

що це їх властивість [53, c. 24–26; 97, c. 551; 216; 145, c. 40; 273, c. 41; 181].

Іноді під допустимістю доказів розуміють їх характеристику, ознаки або

сукупність ознак, а також вимогу закону [13, c. 306, 308; 150, c. 97; 105, c. 132;

93, c. 15; 286, c. 218].

Поняття «вимога» (закону) означає побажання, прохання, висловлене так,

що не припускає заперечень; норми, правила, яким хто-, що-небудь повинні

підлягати [26, c. 101]. Тобто визначення поняття «допустимість доказів» через

поняття «вимога», на наш погляд, не є точним з точки зору законодавчої

38

техніки, оскільки однієї лише вимоги закону недостатньо для того, щоб доказ

став допустимим, адже вимог не завжди дотримуються. Крім того, коли мова

йде про вимогу закону у правозастосовника, складається враження, що мова

йде суто про процесуальну форму.

Властивість – це якість, ознака, яка характерна для чого-небудь, те, що

притаманно якому-небудь предмету та характеризує його, особливість, яка

притаманна предмету та дозволяє включати його до того чи іншого класу

предметів, характерна ознака [26, c. 151; 142, c. 1081; 182, c. 292]. У свою чергу

«характеристика» – це опис, визначення істотних особливостей, ознак

[26, c. 1339]. Отже, по суті зміст цих понять аналогічний. Більш того, за

словниками вони подаються як синоніми [183, c. 292]. Але, оскільки більшістю

науковців та практиків традиційно допустимість розглядається саме як

властивість доказу, то вважаємо за доцільне для забезпечення термінологічної

єдності використовувати саме це поняття.

Також аналіз визначень поняття допустимості доказів дає підстави

стверджувати, що вчені переважно ці визначення формують через

перерахування критеріїв (або умов) допустимості. Проте ми вважаємо

недоцільним перераховувати всі критерії, це переобтяжує визначення, яке

повинно містити тільки головні ознаки. Також необхідно зазначити, що раніше

переважна більшість науковців допустимість доказів пов’язувала саме з

дотриманням вимог закону щодо процесуальної форми, тобто джерелом доказів

та способом збереження в ньому інформації незалежно від того, які відомості

містилися в доказі. Наразі сам законодавець змінив вектор нормативного

регулювання у підходах до розуміння того, які докази слід визнавати

недопустимими. Прикладом цього є ст. 88 КПК «Недопустимість доказів та

відомостей, які стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого». Отже,

законодавець таким чином вказує, що належність є змістовною допустимістю.

Тож допустимим може бути тільки той доказ, який є належним (ст. 85 КПК)2.

2 Більш детально про це див. § 1.2 цієї роботи.

39

П. В. Ільїн пропонує таке визначення недопустимості: «Відомості, що не

володіють властивістю належності та допустимості, є недопустимими як

докази, оскільки не можуть називатися такими (доказами)» [68, c. 16].

Об’єднання належності та допустимості при визначенні властивості доказів

свого часу пропонував й В. М. Савицький. На його думку, у процесуальній

теорії терміном «допустимість доказів» зазвичай позначають здатність джерела

відомостей про факт (показання свідків, висновок експерта) встановлювати

факт, що має значення для справи [176, c. 105].

Отже, виходячи з проведеного дослідження, пропонуємо власне

визначення. Допустимість – це властивість доказів, обумовлена законністю їх

отримання, а також здатністю підтверджувати обставини, що мають значення

для кримінального провадження, яке уможливлює їх використання при

прийнятті процесуальних рішень у кримінальному провадженні.

Переважна більшість сучасних вчених одностайні у своїх переконаннях –

норми кримінального процесуального права, що унормовують докази і

доказування і, зокрема, містять визначення доказів у кримінальному

провадженні, їх властивості, обставини, що підлягають доказуванню у

кримінальному провадженні, закріплюють загальні положення процедури

збирання доказів, їх оцінки, повноваження та права осіб, що беруть участь у

доказуванні, об’єднуються у доказове право як складову кримінального

процесуального права. В юридичній літературі також можна зустріти

твердження про те, що «ці норми виступають як самостійний інститут

кримінально-процесуального права» (курсив наш – В. Т.), оскільки для цього

інституту характерна група однорідних суспільних відносин, які пов’язані з

колом обставин, що підлягають доказуванню у кримінальних справах,

суб’єктами доказування, процедурою доказування тощо. Причому цей інститут

є тільки частиною кримінального процесуального права і може бути виділений

умовно із системи галузі кримінального процесуального права [241, c. 220–221;

121, c. 18; 141, c. 2–3; 86, c. 121]3. Разом з тим у юридичній літературі

3 Слід також зазначити, що в цивільному процесі існують подібні точки зору.

40

непоодинокими є твердження про те, що норми, які врегульовують визначення

поняття допустимості доказів, процедуру збирання доказів, визнання їх

недопустимими об’єднуються у самостійний інститут – допустимості доказів

[178, c. 39]. Крім того, з моменту закріплення в новому кримінальному

процесуальному законодавстві вимог про визнання доказів недопустимими,

з’явилися наукові думки з приводу наявності інституту недопустимості доказів

у кримінальному провадженні, інституту виключення недопустимих доказів,

інституту визнання доказів недопустимими, інституту недопустимих доказів,

інституту юридичної сили доказів [172; 85, c. 17; 24, c. 1; 67; 121, c. 10; 138,

c. 11].

Отже, оскільки серед вчених відсутня єдність в їх поглядах на те, яким

структурним елементом у системі права є групи норм, що врегульовують

розглядувані кримінальні процесуальні правовідносини, на нашу думку,

доречно звернутися до цих питань.

Вважаємо за необхідне підтримати думки тих вчених, які дотримуються

позиції, що сукупність норм, які комплексно регулюють кримінальні

процесуальні відносини, що розглядаються, являє собою доказове право як

підгалузь кримінального процесуального права [286, c. 199–200]. Причому

доказове право має всі властивості підгалузі – воно об’єднує взаємопов’язані

інститути, що формуються в її межах [233, c. 177]. Твердження, що це інститут

права, як було зазначено вище, є недостатньо обґрунтованим. На це звертав

увагу С. С. Алексєєв, який, зокрема, підкреслював, що термін «інститут»

використовується в літературі іноді надзвичайно широко, тому в деяких

випадках позбавляє його необхідної визначеності. Це можна пояснити тим, що

слово «інститут» позначає «встановлення», а тому, стосовно звичайного

слововикористання все в галузі права можна назвати інститутом, тим більше,

що цей термін використовується для позначення й інших соціально-політичних

явищ [4, c. 120]. Тож подібне використання слова «інститут» призводить до

зайвої плутанини, а тому є недоречним. Крім того, якщо визнати, що доказове

право є інститутом кримінального процесуального права, то алогічною є

41

наявність у структурі цього інституту інших інститутів, наприклад

допустимості доказів.

Як відомо, структура права ієрархічна і пірамідальна. Кожне наступне

утворення є більш диференційованим за змістом, розвиненим за формою,

кожний наступний поверх походить від попереднього і тому знаходиться в

узгодженості з ним [235]. Отже, структурними елементами системи права є:

1) норма права; 2) інститут права; 3) підгалузь права; 4) галузь права;

5) підсистеми права [59, c. 7; 233, c. 176–177].

Відстоюючи позицію про існування інституту допустимості доказів у

межах доказового права як підгалузі кримінального процесуального права,

наведемо такі аргументи. Правовий інститут є структурним елементом галузі

права. В юридичній літературі, перш за все з теорії права, можна зустріти

багато визначень поняття інституту права. Вони відрізняються одне від одного

незначними рисами [4, c. 124; 15, c. 25; 74, c. 28; 152, c. 4; 260, c. 11; 287, c. 67;

276, c. 40–41; 96, c. 75–77]. Якщо узагальнити існуючи визначення, то можна

виокремити ознаки, які зустрічаються в кожному з них: 1) інститут права – це

сукупність норм, пов’язаних між собою предметом правового регулювання;

2) ним врегульовуються близькі, однорідні, подібні правові відносини; 3) ця

система здійснює справляє акордний регулятивний вплив на вказані суспільні

відносини.

Стосовно можливості виокремлення таких інститутів, як «недопустимість

доказів», «виключення недопустимих доказів», «визнання доказів

недопустимими», «недопустимих доказів», про які було вказано вище,

вважаємо, що виокремлення цих інститутів є зайвим та штучним, бо тягне за

собою плутанину та невиправдане збільшення кількості інститутів

кримінального процесуального права. Їх виокремлення вступає у суперечність

із сталими науковими уявленнями про систему кримінального процесуального

права, з традиційною термінологією, яка склалася не тільки у вітчизняній, але й

у зарубіжній процесуальній теорії.

Отже, виходячи з визначення, правовий інститут врегульовує однорідні

42

правові відносини. Оскільки сукупність норм кримінального процесуального

права об’єднуються в інститут допустимості доказів, то природним є те, що

поява одних юридичних фактів призводить до породження цілої низки – як

наслідок виникнення головного юридичного факту. В багатьох випадках

правовідносини, що виникають у результаті настання передбачених нормами,

що складають інститут допустимості доказів, юридичних фактів, слідують одне

за одним. У цих випадках юридичний факт, який завершує одне

правовідношення, є юридичним фактом, що породжує інше. Але частіше ми

стикаємось з низкою виникаючих правовідносин, коли один юридичний факт

породжує одне або відразу декілька правовідносин. Зокрема, норми інституту

допустимості доказів включають вимоги кримінального процесуального закону

щодо законності збирання доказів, проведення слідчих дій тощо. Порушення

цих вимог закону є юридичним фактом, що породжує комбінацію юридичних

фактів, що у свою чергу можуть породити нові правовідносини, а саме –

подання (або право подачі) стороною захисту клопотання про визнання доказів

недопустимими; обов’язок суду визнати, якщо це випливає із закону, той чи

інший доказ недопустимим (статті 87, 89 КПК). В цьому і полягає регулююче

значення інституту допустимості доказів, який впливає на поведінку учасників

кримінальних процесуальних правовідносин. Кожна норма права, що його

складає, виконує своє завдання не сама по собі, а у взаємозв’язку з іншими, що

забезпечує комплексність та завершеність правового регулювання.

Якщо виходити із запропонованої В. Д. Філімоновим та

О. В. Філімоновим структури правового змісту юридичного інституту

[260, c. 57], то структуру інституту допустимості доказів складають: 1) норми,

що визначають умови, за настання яких вступають у дію правові приписи що

встановлюють правила поведінки суб’єктів кримінальних процесуальних

правовідносин (гіпотеза інституту); 2) норми, що визначають самі правила

поведінки цих суб’єктів (диспозиція інституту); 3) норми, які встановлюють

санкції за невиконання передбачених законом вимог (санкція інституту).

Таким чином, зміст інституту допустимості доказів складають такі групи

43

норм: 1) норми, що визначають поняття доказів у кримінальному провадженні,

їх види; 2) норми, що закріплюють способи збирання доказів; 3) норми, що

визначають коло суб’єктів, засоби та процесуальні форми постановки питання

про визнання доказів недопустимими; 4) норми, що містять правила оцінки

доказів та вирішення відповідними суб’єктами питання про допустимість

доказів, а також процесуальну форму їх вирішення, у яких відображається це

питання; 5) норми, що містять вказівку на правові наслідки визнання доказів

недопустимими. Як бачимо, інститут допустимості доказів є масштабним, його

норми містяться практично в усіх главах КПК. Тільки така сукупність норм

здатна повноцінно та комплексно врегульовувати кримінальні процесуальні

правовідносини, що виникають у кримінальному провадженні з приводу

визнання доказів допустимими.

Також якщо виходити із зазначеної вище думки про логічну

некоректність використання словосполучення «недопустимість доказів», то й

відповідна назва інституту вважається принаймні спірною.

Що стосується можливості виокремлення в межах інституту допустимості

доказів певної сукупності норм, які регулюють подібні правовідносини

(зокрема, спрямованих тільки на врегулювання процедури визнання доказів

недопустимими), тобто інституту визнання доказів недопустимими (або

інституту виключення недопустимих доказів), вважаємо, що в цих випадках

можна вести мову про існування субінституту в межах інституту допустимості

доказів [4, c. 149–151; 75, c. 13]4.

Щодо існування інституту юридичної сили доказів, то, вважаємо, його не

слід плутати з інститутом допустимості доказів, що іноді трапляється в

юридичній літературі, або швидше має місце неправильне використання

термінології. Інститут юридичної сили доказів значно ширшій, ніж інститут їх

допустимості, та співвідноситься з ним як ціле та частина.

Отже, інститут допустимості доказів – це відносно відокремлений

4 Слід також зазначити, що в межах інституту допустимості доказів можна виокремити декілька

субінститутів. Але вважаємо, що детальне обґрунтування цього питання значно виходить за межі нашого

дослідження.

44

комплекс нормативних приписів, спрямований на забезпечення законності

отримання доказів, здатних підтверджувати обставини, які мають значення для

кримінального провадження, що уможливлює їх використання при прийнятті

процесуальних рішень у кримінальному провадженні.

В юридичній літературі можна зустріти визначення допустимості доказів

не тільки як властивості або вимоги закону, але і як принципу кримінального

процесу. Зокрема, В. В. Терьохін вказує, що КПК РФ трансформував уявлення

про недопустимість доказів, отриманих із порушенням закону, та вивів його на

якісно новий рівень у сфері кримінального процесу, а саме на рівень принципу

кримінально-процесуального закону, тим самим підкреслюючи важливість

цього інституту для кримінального судочинства в цілому [234, c. 57]. На

підтвердження власної точки зору автор також посилається на ч. 3 ст. 7 КПК

РФ, яка міститься у гл. 2 «Принципи кримінального судочинства» та

передбачає, що порушення норм КПК РФ судом, прокурором, слідчим, органом

дізнання чи дізнавачем під час кримінального судочинства тягне за собою

визнання недопустимими отриманих таким шляхом доказів.

Подібна точка зору існує й серед цивільних процесуалістів. Зокрема, на

думку О. Г. Прохорова, правило про допустимість засобів доказування

відображає одну з ідей, котра лежить в основі дій суду та осіб, які беруть участь

у справі, зі збирання доказів, та спрямована на досягнення головної мети

процесу – правильне вирішення справи [164, c. 8–10].

Уявляється, що автори роблять занадто категоричні судження. Відомо,

що засади (принципи) кримінального судочинства – це закріплені в нормах

права визначальні, фундаментальні положення щодо закономірностей і

найбільш суттєвих властивостей кримінального провадження, які обумовлюють

їх значення як засобу для захисту прав і свобод людини і громадянина, а також

для врегулювання діяльності органів та посадових осіб, які ведуть

кримінальний процес [87, c. 62]. Отже, принципи кримінального процесу

відбивають суттєві характеристики кримінального процесуального права як

самостійної галузі права та кримінального процесу як певної сфери правового

45

регулювання. Головним є те, що принципи повинні мати фундаментальний

характер для кримінального процесу в цілому та окремих його інститутів.

Принцип допустимості доказів не має ані фундаментального, ані загального

характеру, не проникає в усю процесуальну діяльність, усі без винятку стадії та

інститути процесу. Отже, вимоги закону щодо допустимості доказів швидше є

складовою принципу законності (ст. 9 КПК). Більш того, при закріпленні

принципу допустимості доказів у кримінальному процесуальному законі є

загрозою повернення до теорії формальних доказів.

На підтвердження такої позиції можна навести слова І. Б. Михайловської,

яка свого часу зазначала, що правила збирання, закріплення та зберігання

доказів, будучи встановленими, набувають самостійної цінності, котра,

незалежно від конкретного змісту цих правил, є важливим компонентом

реалізації принципу законності [127, c. 111].

В юридичній літературі можна зустріти прагнення вчених виокремити

функції допустимості доказів. Зокрема Г. В. Кудрявцева як такі виділяє: 1) бути

засобом забезпечення достовірності доказів, оскільки процедура отримання

доказової інформації спрямована на гарантію відповідності доказів дійсності;

2) бути засобом забезпечення прав та свобод осіб, які залучені до сфери

кримінального судочинства [95, c. 31]. В. Ю. Миронов вказує на таку функцію

допустимості доказів, як бути засобом, який упорядковує процес отримання

доказів відповідно до закону [124]. М. О. Верещагіна зазначає, що допустимість

доказів є: 1) засобом забезпечення достовірності доказів, бо процедура

отримання доказової інформації спрямована на гарантію відповідності доказів

дійсності; 2) засобом забезпечення прав і свобод осіб, залучених до сфери

кримінального судочинства; 3) засобом впорядкування процесу отримання

доказів відповідно до закону [28, c. 29].

Із цього приводу зазначимо таке. Звичайно, можна виходити із семантики

слова «функція», яке надається йому у тлумачних словниках, та розуміти під

ним «призначення, роль чого-небудь» [26, c. 1335]. Але вважаємо, що слово

«функція» має вже стале, традиційне використання у науці кримінального

46

процесу та правозастосовної практики. Ним позначаються основні напрями

кримінальної процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації

завдань кримінального провадження суб’єктами, уповноваженими на ведення

процесу або наділеними правами для активної участі у кримінальному

провадженні для захисту своїх прав та законних інтересів [87, c. 17]. Саме тому

вважаємо за доцільне говорити про сутність або значення (що іноді навіть

розглядаються як синоніми).

Крім того, слід зробити наголос, що доцільніше говорити про значення

для кримінального провадження не допустимості доказів як такої, а інституту

допустимості доказів. Аргументувати можна так. Допустимість доказів можна

розглядати як: 1) правове поняття; 2) властивість доказів; 3) інститут

кримінального процесуального права; 4) висновок суб’єкта доказування на

підставі їх перевірки та оцінки; 5) вимогу закону.

Якщо виходити з наукового уявлення про поняття взагалі, під правовим

поняттям «допустимість доказів» ми розуміємо логічно оформлене, словесно

концентроване формулювання думки як засобу відображення розглядуваного

явища, як суму знань, які здобуті про нього (що, власне, й було наведено вище)

[175, c. 99].

Допустимість як властивість – це, як уже зазначалось вище, сукупність

ознак, встановлених кримінальним процесуальним законом, яким окремо

взятий доказ повинен відповідати задля уможливлення його використання при

прийнятті процесуальних рішень.

Допустимість як висновок – це умовивід суб’єкта доказування, зроблений

на підставі перевірки та оцінки доказу.

Допустимість доказів як вимога закону – це сукупність приписів,

передбачених кримінальним процесуальним законом, що визначають критерії,

яким повинен відповідати доказ з точки зору засобів і порядку збирання

(закріплення) та перевірки фактичних даних та їх джерел.

47

Але регулятивний вплив на правовідносини, що виникають, має саме

інститут допустимості доказів як сукупність норм, що системно регулюють

однорідні кримінальні правові відносини.

Щодо значення інституту допустимості доказів, то вчені висловлювали

різні точки зору з цього приводу: 1) він є гарантією правосуддя та прав особи у

кримінальному процесі [93, c. 107]; 2) гарантією встановлення об’єктивної

істини; 3) засобом, за допомогою якого відфільтровуються сумнівні дані

[76, c. 17]; 4) засобом забезпечення надійності доказів та їх придатності для

встановлення істини [193, c. 99]; 5) встановлює процедуру пізнання фактичних

обставин справи [84, c. 45]; 6) гарантією виявлення фактів, що підлягають

встановленню; 7) забезпечення дотримання прав учасників судочинства

[127, c. 110]; 8) дозволяє убезпечити кримінальний процес, відмежувати його

від доказів, що тільки в силу свого сумнівного походження можуть привести до

помилкових висновків та незаконних рішень [13, c. 306]; 9) гарантія прав і

свобод людини і громадянина та справедливості правосуддя [108, c. 8];

10) сприяє встановленню істини та є гарантією дотримання прав і свобод особи

при розкритті та розслідуванні злочинів, а також при здійсненні правосуддя;

11) є серйозною перепоною протиправної поведінки співробітників

правоохоронних органів, зловживанням з їх боку, недбалості чи халатному

ставленню до норм закону під час збирання доказів [228, c. 34, 37].

Вважаємо, що значення інституту допустимості доказів є поліаспектним

та полягає в тому, що він:

1) сприяє досягненню завдань кримінального провадження;

2) є регулятором кримінальних процесуальних відносин, які виникають з

приводу збирання, перевірки та оцінки доказів;

3) є гарантією забезпечення прав та свобод учасників кримінального

провадження;

4) є гарантією ухвалення законних та обґрунтованих процесуальних

рішень.

48

1.2. Критерії допустимості доказів у кримінальному провадженні

У юридичній літературі вчені намагалися розробити критерії, яким

повинні відповідати докази, та на підставі яких може здійснюватися оцінка

доказів з точки зору їх допустимості. Проте слід зазначити, що вони не

одностайні у своїх підходах до використовуваної термінології, тому що деякі з

них, розглядаючи одні й ті ж питання, говорять про умови допустимості доказів

[43, c. 70; 1; 86, c. 126; 126, c. 105], компоненти, правила [188, c. 207–213;

84, c. 47], вимоги [2, c. 97; 102, c. 7], ознаки, елементи, аспекти [72, c. 10],

випадки, підстави визнання доказів допустимими (чи недопустимими), критерії

оцінки доказів. Іноді вчені комбінують ці поняття, використовуючи їх як

синоніми [230, c. 231, 232]. Причому найчастіше саме ці критерії вчені

намагалися покласти в основу формулювання визначення поняття допустимості

доказів.

Незважаючи на те, що питання критеріїв визнання доказів допустимими

не залишались поза увагою науковців, проте зараз не можна вважати це

питання вирішеним. Крім того, самі критерії з розвитком наукових уявлень та у

зв’язку із вдосконаленням кримінального процесуального законодавства

постійно змінювалися та продовжують змінюватися й вдосконалюються.

Визначення цих критеріїв набуває не тільки гносеологічного, але й

практичного значення, особливо для процесу оцінки доказів слідчим,

прокурором, слідчим суддею, судом.

Спробуємо простежити генезис наукових думок із цього питання.

Більшість вчених пов’язували критерії допустимості саме з дотриманням

процесуальної форми.

Зокрема, М. С. Строгович виокремлював дві умови5 допустимості доказів:

1) відповідність джерела даних певним умовам, зазначеним у законі;

2) оформлення цих джерел у вигляді визначених процесуальних форм,

5 Зауважимо, що під час аналізу наукових думок ми будемо наводити термінологію, що

використовувалася науковцями.

49

передбачених законом [220, c. 159]. У той же час існувала точка зору, що

допустимими є докази, які, по-перше, отримані із передбаченого законом

джерела, а по друге, якщо відсутні перепони для використання такого джерела

[190, c. 105].

Згодом вчені стали звертати увагу на необхідність виділення й інших

критеріїв. Наприклад, автори «Теорії доказів у радянському кримінальному

праві» виокремлювали такі умови допустимості фактичної інформації, що

збирається по справі: 1) відомості та можливість перевірки їх походження;

2) компетентність та обізнаність осіб, від яких вона виходить і яки її збирають;

3) дотримання загальних правил доказування; 4) дотримання правил збирання

даних певного виду, що є гарантією від неповноти та спотворення;

5) дотримання правил, що гарантують повноту та точність фіксації інформації,

яка зібрана про справі; 6) відмова від включення в інформацію здогадок та

припущень [230, c. 231–232].

Г. Ф. Горський, Л. Д. Кокорєв, П. С. Елькінд виділяли такі критерії оцінки

допустимості доказів: 1) фактичні дані повинні бути отримані із чітко

встановленого в законі джерела; 2) спосіб їх отримання має відповідати закону;

3) відповідати закону також повинні форми їх закріплення [37, c. 107–117].

Найбільш поширеним серед науковців був підхід, відповідно до якого

вчені виокремлювали 3–4 типових критерії (або умови) допустимості. Зокрема,

П. А. Лупинська відносила до них такі: 1) доказ повинен бути отриманий

належним суб’єктом, правомочним по справі проводити ту процесуальну дію, в

ході якої отримано доказ; 2) фактичні дані мають бути отримані тільки з

джерел, перерахованих у законі, а в указаних в законі випадках – тільки з

визначеного виду джерел; 3) доказ повинен бути отриманий з додержанням

правил проведення процесуальної дії, в ході якої отримано доказ; 4) під час

отримання доказу мають бути дотримані всі вимоги закону щодо фіксування

ходу та результатів слідчої дії [114, c. 2; 242, c. 144; 244, c. 300–301].

На думку Ю. М. Грошевого, Н. М. Кіпніса та С. М. Стахівського можна

виокремити 4 критерії (елементи, аспекти) допустимості доказів: 1) належний

50

суб’єкт, що є правомочним проводити процесуальні дії, спрямовані на

одержання доказів; 2) належне джерело фактичних даних (відомостей,

інформації), які складають зміст доказів; 3) належна процесуальна дія, яка

використовується для одержання доказів; 4) належний порядок проведення

процесуальної дії (слідчої чи судової), що використовується як засіб збирання

доказів і закріплення її результатів [43, c. 70–71; 71, c. 27].

А. А. Давлетов, спираючись на двозначне трактування доказів (як єдності

змісту – фактичних даних та форми – порядку закріплення), зазначав, що

допустимість – це властивість, притаманна лише формі доказів, фактичні дані

такої властивості не мають, та виокремлював три ознаки допустимості доказів:

1) законність джерела отримання фактичних даних; 2) законність способів

збирання фактичних даних; 3) законність оформлення отриманих даних

[49, c. 29–45, 59–74].

Саме такі компоненти (умови, елементи, ознаки, критерії) допустимості з

незначними текстуальними відмінностями та різним ступенем деталізації

визнаються майже всіма авторами, що досліджують проблеми допустимості

доказів, та наводяться у підручниках.

Оцінюючи наведені точки зору, зазначимо, що вченим не завжди

вдавалося виокремити саме критерії допустимості доказів. Уявляється, що якщо

мова йде про критерії, які є підставою для оцінки, визначення або класифікації

чогось [26, c. 465], то й формулювання повинно виповідати сутності поділу на

критерії. Отже, якщо виходити з традиційних уявлень науковців, які наведені

вище, то критеріями оцінки доказів з точки зору їх допустимості швидше мали

бути: 1) правомочність суб’єкта збирання доказів; 2) законність джерела

інформації; 3) законність процедури отримання доказів; 4) законність способу

фіксації відомостей.

Мабуть, розуміючи те, що критерій повинен бути узагальнюючим,

Г. М. Резнік зазначав: єдиним критерієм визнання доказу допустимим є

дотримання вимог закону, які висуваються до його процесуальної форми.

Щоправда, на його думку, процесуальна форма повинна містити в собі:

51

1) джерело; 2) умови та засоби отримання і закріплення відомостей про

обставини справи [168, c. 7].

Незважаючи на те, що в юридичній літературі проблеми допустимості

доказів отримали певну розробку, сформувалися сталі підходи до їх розуміння,

але вчені постійно перебували у науковому пошуку з метою вдосконалення

наукових уявлень та розробки рекомендацій практикам.

Зокрема, як зазначалося вище, Г. М. Резнік вперше 38 років тому зробив

висновки, що безумовне визнання доказів недопустимими повинно наступати

не тільки якщо доказ отриманий із неналежного джерела, але й тоді, коли його

отримання було поєднано із суттєвими порушеннями прав та законних

інтересів громадян, що також можна розглядати як критерій допустимості

доказів, який, до речі, не втратив своєї актуальності [168, c. 7–8, 27].

Деякі вчені оцінили такий гуманний підхід юриста та сприйняли його.

Зокрема О. Гридчин, М. О. Громов, С. О. Зайцева, виокремлюючи «традиційні»

критерії допустимості, додавали окрім них ще один – суворе та неухильне

дотримання прав та законних інтересів учасників кримінального процесу

[38, c. 6, 10] (або допустимість не уявляється без дотримання прав та

охоронюваних законом інтересів [41, c. 67–82; 50, c. 13]). Однак зазначимо, що

навіть така прогресивна для того часу позиція зазнала критики, у зв’язку з тим,

що виокремлення такого додаткового критерію є зайвим, оскільки кримінально-

процесуальна форма, дотримання якої є одним із критеріїв допустимості

доказів, передбачає й дотримання прав та свобод учасників кримінального

судочинства [229, c. 35–36].

В. В. Золотих свого часу висловив цікаву точку зору про необхідність

включення до критеріїв допустимості те, що фактичні дані не повинні бути

отримані за допомогою недопустимого доказу (концепція плодів отруєного

дерева) [66, c. 57–58; 179, c. 6–7]6. Також вчений запропонував ще два критерії:

1) недопустимість доказів, які ґрунтуються «на плітках» та 2) доказову силу

доказу, що перевіряється, не повинна перевищувати небезпека несправедливого

6 Щоправда, автор називає їх системою правил перевірки допустимості доказів.

52

упередження. Щоправда, останній критерій виокремлено щодо суду

присяжних.

В К. І. Сутягін, навпаки, заперечував та підкреслював, що «доктрина

плодів отруєного дерева» не може бути критерієм допустимості доказів, а

становить теоретичну конструкцію, що застосовується на практиці як наслідок

визнання одного з доказів недопустимим. Крім того, що воно торкається

правила про несправедливе упередження в суді присяжних, то воно

поширюється тільки на допустимі докази і жодного відношення до критеріїв

допустимості не має [229, c. 36].

М. С. Олексіїв як умови (аспекти) допустимості доказів виокремлював

такі: 1) необхідність знання про походження відомостей та можливість їх

перевірки; 2) можливість сприйняття їх особою, яка надає ці відомості;

3) дотримання як загальних правил доказування, так і правил збирання та

фіксації інформації відповідного виду; 4) дотримання правил, що

регламентують відповідну стадію процесу та визначають правомочність особи,

що веде до провадження по кримінальній справі [3, c. 123–124].

С. Пашин пропонує власний підхід до вирішення питання допустимості

доказів та пов’язує це з можливістю або неможливістю збереження юридичної

сили доказів. Автор зазначає: 1) докази повністю втрачають юридичну силу у

випадках порушення вимог закону при відшуканні, збиранні, фіксації та

долучення матеріалу чи предмета; 2) докази втрачають юридичну силу

повністю чи частково у випадках виявлення недоліків змісту матеріалів, що

робить достовірність доказів сумнівною чи такою, яка усуває можливість їх

перевірки; 3) докази зберігають юридичну силу, проте вони не можуть бути

використані на певному етапі чи у визначених цілях у випадку порушення умов

представлення доказів в суді чи правил обґрунтування обвинувачення [149].

Уявляється, що автор намагається поєднати в один блок критерії допустимості

доказів та наслідки визнання їх недопустимими. Крім того, виникає питання

про те, чим відрізняються умови представлення доказів у суд та вимоги закону

при збиранні доказів, оскільки складається враження існування подвійного

53

стандарту. Також, як ми зазначали вище, поняття «юридична сила доказів»

значно ширше ніж поняття «допустимість доказів», та якщо говорити про

втрату доказами юридичної сили необхідно наводити всі критерії, що її тягнуть.

Науковий інтерес викликають також критерії, що були розроблені у

Модельному Кримінально-процесуальному кодексі для держав – учасниць

СНД. До речі, слід зазначити, що відповідно до концепції цього модельного

акта, та незважаючи на варіативність, яка запропонована для обговорення,

доказами у кримінальному провадженні, на думку розробників, повинні

визнаватися будь-які отримані судом чи стороною дані (достовірні дані,

фактичні дані, повідомлення), а також документи й інші предмети,

використання яких правомірне для встановлення обставин, що мають значення

при провадженні по справі.

Отже, сторонами, відповідно до цього модельного документа, збираються

не докази, а дані, документи і предмети, які згодом можуть бути визнані

доказами.

Стаття 143 Модельного КПК «Матеріали, що не є допустимими як

докази» передбачає, що під час провадження по кримінальній справі не можуть

бути покладені в основу обвинувачення, та, як правило, використані як докази

матеріали, що отримані: 1) із застосуванням насилля, погроз, омани, із

знущанням над особистістю, порушенням прав і свобод людини і громадянина,

а рівно із застосуванням інших незаконних дій; 2) з істотним порушенням прав

учасників процесу, зокрема: права підозрюваного і обвинуваченого на захист;

передбачених Кодексом додаткових гарантій прав осіб, що не володіють

мовою, на якій ведеться судочинство; 3) з використанням помилки особи, що

бере участь в кримінальному судочинстві, відносно своїх прав і обов’язків, що

виникла внаслідок нероз’яснення, неповного або неправильного роз’яснення

йому процесуальних прав і обов’язків; 4) особою, що не має права здійснювати

кримінальне судочинство у даній кримінальній справі, проводити відповідну

слідчу або іншу процесуальну дію; 5) із значною участю особи, яка підлягала

відводу, якщо вона знала або повинна була знати про наявність обставин, що

54

виключають її участь у провадженні у кримінальній справі; 6) з істотним

порушенням порядку провадження слідчої або іншої процесуальної дії; 7) від

особи, яка не здатна впізнати документ або інший предмет, підтвердити його

достовірність, повідомити про його походження і обставини отримання; 8) з

невідомого або такого, що не може бути встановленим в судовому засіданні

джерела; 9) в результаті застосування методів, що суперечать сучасним

науковим уявленням [143].

Позитивним є те, що запропоновані положення за своєю суттю є науково

аргументованими пропозиціями. Звичайно, їх не можна назвати критеріями в

чистому вигляді, тому що вони містять й об’єднані правилами допустимості

доказів, над розробкою яких тривалий час працювали науковці, що намагалися

озброїти правозастосовну практику рекомендаціями подібного роду. Можна із

упевністю зазначити, що деякі з них знайшли своє відображення у чинному

КПК. Також позитивним є те, що в ст. 143 вказується не на імперативну вимогу

заборони допустимості доказів, а на дискреційне положення, що підкреслює та

піднімає на новий сучасний рівень роль суду під час перевірки та оцінки доказі

в судовому засіданні в змагальному судовому розгляді.

Аналізуючи наведені точки зору, зазначимо, що вчені під час

виокремлення критеріїв допустимості доказів іноді плутають поняття, а саме –

замість критеріїв виокремлюють умови та правила допустимості. Також можна

спостерігати зайве дублювання. Наприклад, коли як окремі критерії

виділяються отримання доказів з дотриманням процесуальних правил та

правильний вибір належного джерела. Адже уявляється, що перший критерій

включає другий. Якщо неправильно обрано джерело відомостей (наприклад, не

призначена експертиза у випадку її обов’язкового призначення, а отримана

тільки довідка спеціаліста), то й доказ буде недопустимим за критерієм

«недотримання процесуальних правил».

У своєму дослідженні ми виходимо із того, що, як зазначалося вище,

критерії – це ознака, на підставі якої здійснюється оцінка фактичних даних,

наданих як доказ, підстава для класифікації, міра оцінки, стандарт. Саме такий

55

підхід покладений в основу виокремлення критеріїв, що дають можливість

визначити процесуальну придатність тієї чи іншої інформації як доказу, у

публікації Ю. І. Стецовського, який виділяв як критерії: 1) моральність;

2) істинність; 3) науковість [215, c. 110]. Крім того, більш розгорнуте

обґрунтування такий підхід знайшов у кандидатській дисертації, а згодом і

навчально-практичному посібнику Н. В. Сибільової, яка визначає такі критерії,

як: 1) процесуальність; 2) етичність; 3) науковість.

Процесуальність, на думку автора, означає, що не лише джерела

фактичних даних, але і способи і засоби, закріплення інформації, що міститься

в них, повинні відповідати вимогам кримінально-процесуального закону.

Вимога етичної допустимості випливає із зобов’язання слідчого прокурора,

суду не принижувати честь та гідність особи [178, c. 25–39]. До речі,

виокремлення такого критерію допустимості підтримується й зараз. Наприклад

Ю. Є. Левеєв, окрім «традиційних» вимог допустимості пропонує виділити ще

одну – дотримання моральних норм, якщо відступ від них здатний заподіяти

особі шкоду, що не сполучна з призначенням кримінального судочинства

[102, c. 4]. На підставі свого дослідження автор навіть розробляє концепцію

морально-правової допустимості в кримінальному процесі та пропонує поняття

морально-правової допустимості доказів.

На жаль, визначення такого критерію, як науковість, Н. В. Сибільова не

наводить, зупиняючись лише на спірних проблемах можливості використання

під час доказування поліграфа, даних одорології та науковості і можливості

перевірки результатів застосовування вказаного технічного засобу або висновку

експерта.

У своєму баченні вирішення проблеми виокремлення критеріїв

допустимості доказів ми виходимо з необхідності підтримати концептуальні

підходи Ю. І. Стецовського й Н. В. Сибільової та вважаємо за необхідне на

обґрунтування цієї точки зору навести такі аргументи. Сталі підходи, що

тривалий час існували у кримінальній процесуальній науці та були пов’язані, як

показує наш науковий екскурс, переважно з транслюванням традиційних

56

уявлень, повинні бути ретельно переглянуті науковцями. Підтвердженням

цього є: по-перше, прийнятий новий КПК, який суттєво змінив нормативне

регулювання положень доказового права, вектор формування завдань

кримінального провадження, підходи до розуміння ролі суду у кримінальному

провадженні, перелік прав та повноважень учасників кримінального

провадження; зміст засад кримінального провадження тощо. По-друге, змінено

коло суб’єктів, що мають право збирати докази. Ними зараз є сторони, а також

потерпілий (ст. 93 КПК). По-третє, значно збільшено засоби збирання доказів.

Зокрема, сторона захисту, потерпілий здійснює збирання доказів шляхом

витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого

самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб

речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій,

актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних

слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом

здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і

допустимих доказів (ч. 3 ст. 93 КПК).

Також матеріали, що збираються стороною захисту, законом називаються

доказами, але зрозуміло, що до них не висуваються ті ж самі вимоги, що й до

доказів, які збираються стороною обвинувачення (ex oficio). Збирання доказів

стороною захисту та потерпілим не зазнали в КПК чіткої правової

регламентації (окрім отримання висновків експертів). Із цього можна

зауважити, що КПК передбачає імперативну вимогу про те, що доказ

визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим

Кодексом (ст. 86 КПК). Проте неможна погодиться із твердженням, що, будучи

не тільки розумовою, але й практичною діяльністю, доказування детально

законодавчо врегульоване, що складає його юридичний бік або процесуальну

форму [187, c. 180]. Поза межами нормативного регулювання залишився

процесуальний порядок проведення негласних слідчих дій, не має своєї

процесуальної форми витребування стороною обвинувачення від юридичних і

фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків ревізій та актів

57

перевірок (ч. 2 ст. 93 КПК). Це не узгоджується також із ч. 1 ст. 84 КПК, яка

вимагає, що доказами є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом

порядку.

Слушно з цього приводу зазначає М. Є. Шумило: «виявлені розбіжності

між легальним визначенням загального поняття «докази» і способами збирання

їх видів свідчать про очевидну потребу поступової заміни «відбиттєво-

інформаційної» ідеології доказування новою методологічною парадигмою, яка

б забезпечувала можливість створення сучасної теоретичної конструкції

інституту «доказ», залучаючи для цього досягнення філософії, методології та

інших наук когнітивного циклу» [282, c. 48].

Неоднаковими для сторін та потерпілого є й правові наслідки порушення

процесуальної форми збирання доказів. У юридичній літературі активно

обговорюються так звані правила «асиметрії доказування» [129; 217], що

наштовхує на роздуми про те, що запроваджуючи такий порядок нормативного

регулювання збирання та надання до суду доказів стороною захисту та

потерпілим законодавець, як зазначає В. О. Лазарева, міг керуватися лише

двома міркуваннями. Або всі докази, що представляються стороною захисту –

предмети та документи – заздалегідь визнаються допустимим доказами, або

вимога допустимості до доказів захисту не пред’являється взагалі [100, c. 165–

166].

Отже, формулюючи критерії допустимості доказів, слід обов’язково

враховувати зазначені вище реалії сьогодення. Також вважаємо, що ці критерії

повинні бути уніфікованими та не залежати від суб’єкта, який надає суду

фактичні дані (за чинним законодавством – докази).

До критеріїв допустимості доказів, на наш погляд, слід віднести:

1) дотримання під час збирання (закріплення), перевірки та оцінки

фактичних даних вимог кримінального процесуального законодавства

(законність);

2) дотримання під час кримінального провадження прав та свобод

учасників кримінального провадження;

58

3) відповідність доказів вимогам науковості (науковість);

4) здатність фактичних даних прямо чи непрямо підтверджувати

існування чи відсутність обставин, що мають значення для кримінального

провадження (належність);

5) відповідність змісту фактичних даних меті встановлення обставин, на

доведення яких вони надаються (цілеспрямованість);

6) урахування моменту (часу) прийняття рішення про визнання доказу

недопустимим (своєчасність);

7) значущість доказу для кримінального провадження в цілому (його

вплив на справедливість кримінального провадження) (значущість);

8) можливість перевірки фактичних даних, що надаються (перевірність).

Головним критерієм визнання доказів допустимими ми вбачаємо суворе

дотримання під час збирання (закріплення) та перевірки доказів вимог

кримінального процесуального законодавства (законність). Він охоплює такі

складові (які раніше виокремлювалися науковцями у вигляді декількох

критеріїв допустимості доказів), як відповідність закону процедури збирання

доказів, застосування до кожного учасника кримінального провадження

належної правової процедури; дотримання засад кримінального провадження,

загальних умов досудового розслідування, судового розгляду; процедури

проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій;

збирання доказів особою, що має на це право чи повноваження; отримання

доказів із визначених законом джерел; із застосуванням передбачених законом

засобів фіксації ходу та результатів проведених процесуальних дій тощо.

Причому мова йде не тільки про дотримання вимог КПК, але й про дотримання

норм кримінального процесуального законодавства, яке складається з положень

Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких

надана Верховною Радою України, інших законі в України (ст. 1 КПК).

2. Звичайно, що вимога законності охоплює також і другий критерій, що

нами виокремлюється. Але у зв’язку із особливим значенням дотримання прав

та свобод людини у кримінальному проваджені, виходячи із засадничих

59

положень ст. 3 Конституції України, хотілося б окремо наголосити на такому

критерії. До того ж, відповідно до статей 87, 89 КПК отримання доказів

внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує

гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження є

істотним порушенням прав та свобод людини, що тягне за собою визнання

доказу недопустимим. Також відповідно до ч. 1 ст. 87 КПК недопустимими є

докази, здобуті завдяки інформації, отриманої внаслідок істотного порушення

прав та свобод людини (так звані «плоди отруєного дерева»).

3. Відповідність доказів вимогам науковості (науковість). Вимога

науковості перш за все торкається тих випадків, коли для отримання доказів

використовуються досягнення науки та техніки. Достатньо згадати складну та

тривалу історію визнання ідентифікації особистості методом дактилоскопії.

Наразі ж така ідентифікація можлива за генетичним кодом або аналізом ДНК.

Отже, кожна нова експертна методика прилад або метод дослідження, що

використовується у судово-експертній діяльності, вимагають від судів оцінки їх

надійності та обов’язково науковості. Цікавим є те, що в США по справі «США

проти Фрая» Верховний суд сформулював принцип, яким суди керуються й

досі. Він полягає в тому, що умовою допустимості результатів нового

наукового методу дослідження повинно бути широке визнання його

«компетентною науковою громадськістю». Причому на початку визначається

дисципліна, до якої саме цей метод належить, а потім встановлюється факт

визнання методу спеціалістами цієї галузі знань [119, c. 129].

Критерій науковості має важливе значення, оскільки він запобігає

використанню як доказів відомостей, які отримані за результатами лише

експериментальних методик, наукового пошуку, наукових уявлень, що

ґрунтуються на гіпотезах, або псевдонаукових чи паранаукових методиках.

Зокрема, можна навести приклад із власної практики підтримання державного

обвинувачення по справі громадянки Х. До матеріалів кримінального

провадження був долучений документ, який по суті викривав обвинувачену у

вчиненні злочину. Захисник намагався оспорити авторство цього документа та

60

вимагав призначення психолінгвістичної експертизи. Проте суддя, врахувавши

думку прокурора, відмовив у задоволенні такого клопотання, обґрунтувавши,

свою позицію тим, що психолінгвістика не є наукою, яка б містила об’єктивні

методики дослідження особистості. Вона знаходиться на стадії наукового

пошуку та становлення. Отже, саме цей приклад ілюструє необхідність

виокремлення такого критерію, як науковість.

4. Здатність фактичних даних прямо чи непрямо підтверджувати

існування чи відсутність обставин, що мають значення для кримінального

провадження (належність). Така пропозиція породжена підходами, які були

нами обґрунтовані вище. Належним, а отже допустимим, є доказ, який прямо чи

непрямо підтверджує існування чи відсутність обставин, що підлягають

доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають

значення для кримінального провадження (ст. 85 КПК). Причому ми навмисно

як критерій виокремлюємо словосполучення «обставини, що мають значення

для кримінального провадження, адже він значно ширший ніж «обставини, які

підлягають доказуванню у кримінальному провадженні» (ст. 91 КПК). Отже, не

може бути допустимим неналежний доказ. Та навпаки. Як уже нами

обґрунтовувалося вище належність – це змістовна допустимість. На

підтвердження цього підходу законодавця можна навести положення ст. 88

КПК, яка має назву «Недопустимість доказів та відомостей, які стосуються

особи підозрюваного, обвинуваченого». Крім того, у статті йдеться про те, що

докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або

вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального

провадження, а також відомостей щодо характеру або окремих рис характеру

підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження

винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального

правопорушення. Отже, у статті закону йдеться про недопустимість певного

змісту фактичних даних, їх неналежність до справи.

У класичній доктрині доказового права США докази розглядаються з

точки зору логічної та правової допустимості. У ст. 402 «Федеральні правила

61

про докази США» передбачається, що «Всі належні докази є допустимими,

якщо інше не передбачене Конституцією США, актами Конгресу, цими

правилами або приписами Верховного Суду США. Неналежні докази є

недопустимими» [170, c. 60; 259].

Стаття 95 КПК Молдови передбачає, що допустимими є належні до

справи переконливі та корисні докази, отримані відповідно до вимог цього

Кодексу [247]. КПК Литви також передбачає, що доказами можуть бути тільки

такі фактичні дані, які підтверджують або спростовують будь-які обставини, що

мають значення для законного вирішення справи (ч. 3 ст. 20) [288].

Такий підхід все більше знаходить прихильників у науці. Зокрема,

П. В. Ільїн пропонує у трактування допустимості доказів включити не тільки

належність доказів, але і їх достовірність [68, c. 3, 15].

5. Відповідність змісту доказу меті встановлення обставин, на доведення

яких він надається (ціліспрямованість). Сутність цього критерію полягає в

тому, що під час оцінки доказів суд повинен встановлювати мету, з якою

надається той чи інший доказ, та виходячи з цього визначати його

допустимість.

Допустимість доказів існує лише у співвідношенні із обставинами, на

доведення яких вони збираються або представляються до суду. Доказ,

допустимий для доведення однієї обставини, може бути недопустимим для

доведення іншої. Прикладом такого підходу є так звані «докази, які стосуються

особи підозрюваного обвинуваченого». Такі докази, за загальним правилом,

мають визнаватися недопустимими на доведення винуватості особи у вчиненні

кримінального правопорушення. На це прямо вказує ч. 1 ст. 88 КПК – «Докази,

які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним

інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а

також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного,

обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості

підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення».

Але такі докази є важливими для визначення міри покарання і це питання

62

неможливо вирішити без посилання на «докази, що стосуються особи». Крім

того, ст. 91 КПК прямо вимагає довести «обставини, які... характеризують

особу обвинуваченого». Саме тому ст. 88 КПК звужує сферу застосування

правила про недопустимість доказів щодо особи на доведення обвинувачення.

Можна навести ще один приклад. Так, докази, отримані з порушенням

права особи на захист (п. 3. ч. 2 ст. 87 КПК), внаслідок катування (п. 2 ч. 2 ст.

87 КПК) тощо є недопустимими для доведення винуватості особи в одному

кримінальному провадженні, але допустимими, якщо вирішується питання про

кримінальну відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення

прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані (ч. 3 ст.

87 КПК).

6. Врахування моменту (часу) прийняття рішення про визнання доказу

недопустимим (своєчасність). Зокрема, ч. 2 ст. 86 КПК передбачає пряму

заборону використання недопустимих доказів при прийнятті процесуальних

рішень та посилання на них суду при ухваленні судового рішення. Проте це

жорстка заборона. На це навіть звертали увагу автори одного з коментарів до

КПК, які зазначали, що така жорстка вимога може створити певні складнощі у

застосуванні закону, оскільки на певному етапі розслідування доступна лише

частина доказів, іноді недостатня для вирішення питання допустимості.

Наприклад, на момент розгляду питання щодо повідомлення про підозру або

щодо тримання під вартою можуть існувати результати обшуку, які дають

підстави для прийняття такого рішення. Згодом, при появі нових доказів зі

сторони захисту може з’ясуватися, що обшук проведений з істотним

порушенням прав особи. Таким чином, були використані докази, які об’єктивно

є недопустимими, але на момент прийняття рішення вони добросовісно

вважалися допустимими. Це може створити проблему для юридичної сили

рішень, прийнятих раніше, до виявлення недопустимості доказу [137, c. 224–

225]. Отже, при вирішенні питання про законність рішень та допустимість

доказів, які покладені в основу їх обґрунтування, слід виходити з того моменту,

того часу, коли рішення приймалось із використанням певних доказів.

63

Також критерій, що ми виокремили, має важливе значення для вирішення

питання про допустимість доказів, отриманих за КПК 1960 р. [92]7.

7. Значущість доказу для кримінального провадження в цілому (його

вплив на справедливість кримінального провадження) (значущість).

Аналізуючи норми нового кримінального процесуального законодавства,

можна зробити висновок, що законодавець у деяких випадках розміщує

безумовні положення щодо неможливості використання певних фактичних

даних як доказів, у деяких же випадках надає дискреційне право суду визнати

докази допустимими. Це випливає із системного тлумачення статей 84-90 та

412 КПК. Зокрема, у ст. 86 КПК законодавець передбачає загальне правило.

Встановлюючи окрему норму, в якійрозтлумачується суддям, які саме докази

не можуть бути визнані допустимими та вказуючи на імперативну вимогу

визнати їх недопустимими, законодавець таким чином підкреслює, що саме ці

докази є очевидно недопустимими і не підлягають використанню при прийнятті

судового рішення за жодних обставин. Разом з тим ст. 412 КПК «Істотні

порушення кримінального процесуального закону» не містить такого істотного

порушення, яке тягне за собою скасування судового рішення, як використання

недопустимого доказу. Це означає, що законодавець надає право суду

вирішувати питання допустимості на своє внутрішнє переконання, але

окреслюючи випадки очевидної недопустимості. На такий висновок наштовхує

і ст. 88 КПК, яка надає право використати недопустимий доказ, але якщо

сторони погоджуються, щоб ці докази були визнані допустимими, їх подає сам

підозрюваний тощо (ч. 2 ст. 88 КПК).

Подібної їй позиції дотримується і Європейський суд з прав людини. Як

приклад справи, у якій обговорювалося питання про «незаконно» отримані

докази, можна навести справу «Шенк проти Швейцарії» (від 12 липня 1988 р.).

У цій справі заявник замовив вбивство своєї дружини Р., який повідомив про це

дружину заявника, і вони разом звернулися до поліції. Всі подальші переговори

по телефону із заявником Р. записував на плівку і згодом вона була

7 Більш докладно про це йтиметься у підрозд. 2.2 розд. 2.

64

використана в суді проти заявника як одне з основних доказів. Уряд у цій

справі не оспорював той факт, що плівка була отримана незаконно, без

належної санкції. Це також визнавали і внутрішні суди. Проте вони відмовили

виключати плівку з матеріалів справи, оскільки порушення прав заявника було

не таким серйозним, щоб виключати важливий доказ. Право на захист заявника

було дотримано. Він знав про існування плівки, слухав її. Крім того,

магнітофонний запис був не єдиним доказом, на якому будувався вирок. Суд

взяв до уваги всю сукупність непрямих доказів. Отже, з цього випливає

висновок, що використання як доказу спірного магнітного запису не позбавило

заявника справедливого судового розгляду, а отже, і не було порушень п. 1 ст. 6

Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [58, c. 602–605].

Як неодноразово підкреслювалося у рішеннях ЄСПЛ, держава сама може

оцінювати в рамках конкретної справи, що є важливішим — інтерес

встановлення істини чи інший сторонній інтерес. Така оцінка має назву

«зважування протилежних інтересів». Наприклад у справі «Гефген проти

Німеччини» від 1 червня 2010 р., Європейський суд зіткнувся з такою

ситуацією [200]. Заявник викрав дитину з метою отримання викупу від його

батьків. Поліція заарештувала його під час отримання викупу. Слідчий поліції

який був впевнений в тому, що можна врятувати дитину, став погрожувати

тортурами підозрюваному, після чого той зізнався, що вбив дитину та вказав на

місце, де було заховано труп. У процесі огляду місця події поліція знайшла нові

докази винуватості заявника. Під час допитів, за яких підозрюваний давав

показання, у ході слідства було знайдено нові речові докази – речі вбитої

дитини, друкарська машинка тощо.

На початку судового процесу адвокат заявив, що всі докази є

недопустимими, адже вони є «плодами отруєного дерева» та повинні бути

виключені з доказування. Суди погодилися, що проти заявника застосовувалися

незаконні методи допиту, та виключили протокол першого допиту з числа

доказів. Проте суди визнали допустимими інші докази, що були отримані за

результатами цього допиту. У своєму рішенні суд Німеччини вказав, що

65

незаконність допиту не повинна мати тяжких наслідків. При оцінці того,

наскільки «незаконність» першого допиту «отруює» наступні докази, суд

врахував тяжкість вчиненого злочину та серйозність порушення прав заявника.

Таким чином, німецький суд провів процедуру «зважування інтересів»:

державна політика протидії тортурам, з одного боку, та державний інтерес

розслідування злочинів – з другого, що саме й дозволило визнати допустимими

докази, отримані на підставі недопустимих доказів [213, c. 316–317].

До речі, на такі проблеми звертали увагу процесуалісти ще за радянських

часів. Зокрема, Я. О. Мотовиловкер зазначав, що «точка зору, відповідно до

якої фактичні дані, що отримані з порушенням передбаченої законом форми,

незалежно від характеру процесуальних порушень, не мають значення доказів,

не може, на нашу думку, бути прийнята, адже вона вступає у суперечність із

чинним законом. Згідно з КПК … лише ті порушення кримінально-

процесуального закону визнаються істотними і тягнуть за собою скасування

вироку, які вплинули або могли вплинути на постановлення законного й

обґрунтованого вироку. Таким чином, і фактичні дані, отримані з порушенням

передбаченої законом форми, позбавляються значення доказів саме залежно від

характеру допущеного процесуального порушення і його наслідків [134].

А. А. Кухта також висловлює подібну думку та вказує, що єдиним

виправданим обмеженням для отримання та використання доказів по справі є

необхідність гарантування основних конституційних прав та свобод особи. Що

ж стосується «загальних правил провадження по справі», які впливають на

допустимість доказів, то тут необхідно відмітити загрозу формалізації

доказового права [99, c. 154].

8. Важливим критерієм допустимості доказів є можливість їх перевірки

(перевірність). КПК передбачає, що доказування полягає у збиранні, перевірці

та оцінці доказів (ч. 2 ст. 91). Отже, закон передбачає необхідність перевірки

доказів. Це означає, що під час оцінки доказів орган або уповноважена особа

повинні мати можливість прослідкувати весь шлях формування доказів для

того, щоб переконатися у достовірності його джерела, що фактичні дані не були

66

спотворені.

Висунення такого критерію можна обґрунтувати також дією засади

безпосередньості дослідження показань, речей і документів (ст. 23 КПК).

«Безпосередній» означає «який не має проміжних ланок, здійснюється без

посередництва кого-, чого-небудь» [26, c. 44]. Отже, оскільки правосуддя в

Україні здійснюється лише судами (ст. 124 Конституції України), суд

зобов’язаний оцінити докази безпосередньо (ч. 1 ст. 23 КПК), сприйняти їх,

вирішити питання про їх допустимість, визнати достовірними.

Відповідно до прямого припису ст. 23 КПК показання учасників

кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані

доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були

предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених

КПК. Розвиває такий підхід законодавця й положення ч. 4 ст. 95 КПК,

відповідно до якої суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях,

які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у

порядку, передбаченому ст. 225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові

рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Виокремлення таких критеріїв допустимості доказів, як моральність,

етичність та істинність, на наш погляд, є недоцільним. Аргументувати це

твердження можна так. Їх виокремлення для часу, коли були висловлені ці

пропозиції, було досить прогресивним. Кримінальне процесуальне

законодавство не містило багатьох вимог, що на той час більше пов’язувалися

із нормами моралі, аніж із законом [133]. Зараз ми можемо констатувати, що

майже всі моральні вимоги, що потребували свого законодавчого

врегулювання, та про які згадували науковці й практики, вже знайшли

відображення в КПК (статті 11–18, ст. 65, ч. 2 ст. 224, ч. 4 ст. 240, ч. 2 ст. 241

КПК тощо).

Крім того, навіть порушення норм моралі слідчим під час проведення

процесуальних дій (наприклад, різкі, грубі висловлювання на адресу

підозрюваного, що не пов’язуються із психічним впливом, підвищення голосу,

67

використання ненормативної лексики тощо) не можуть розглядатися як

порушення закону, що тягнуть за собою визнання доказів недопустимими.

Вони можуть тягнути за собою дисциплінарну відповідальність, але не

визнання доказів недопустимими.

Також ст. 11 КПК закріплює таку засаду, як повага до людської гідності,

правовий зміст якої має в тому числі й високоморальне значення. На

підтвердження цього можна навести положення Закону України «Про правила

етичної поведінки»8, який визначає керівні норми поведінки осіб,

уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування,

під час виконання ними службових повноважень та порядок притягнення їх до

відповідальності за порушення таких норм [162]. Причому положення цього

закону поширюються серед інших і на професійних суддів, осіб рядового і

начальницького складу органів внутрішніх справ, начальницького складу

податкової міліції; посадових та службових осіб органів прокуратури, Служби

безпеки України.

Законом встановлюється, що особи, уповноважені на виконання функцій

держави або місцевого самоврядування, під час виконання своїх службових

повноважень зобов’язані неухильно додержуватися вимог закону та

загальновизнаних етичних норм поведінки; толерантно і з повагою ставитися

до політичних поглядів, ідеологічних та релігійних переконань інших осіб,

сумлінно, компетентно, вчасно, результативно і відповідально виконувати

службові повноваження (статті 6–11 КПК). Порушення особами,

уповноваженими на виконання функцій держави, правил етичної поведінки,

визначених вказаним законом, тягне за собою дисциплінарну, адміністративну,

кримінальну та матеріальну відповідальність з урахуванням особливостей

правового статусу таких осіб, визначених Конституцією і законами України

(ст. 18).

На це звертав увагу ще А. Ф. Коні, який писав, що можна, звичайно,

рекомендувати органам, що ведуть процес, утриматися від використання тих чи

8 Втратив чинність 25.04.2015 р.

68

інших доказів з мотивів їх неетичності, аморальності, однак порушення такої

рекомендації не може тягти за собою визнання доказів недопустимими. Така

тенденція не може привести до конкретизації поняття допустимості, а навпаки,

призведе на практиці до низки складнощів [80, c. 66].

Щодо висунення як критерію допустимості доказів істинності, то, на наш

погляд, слід відмовитися від такої пропозиції. Якщо навіть звернутися до часу,

коли така пропозиція була запропонована, то швидше збирання відповідно до

закону допустимих доказів – це засіб встановлення істини у справі.

Висновки до розділу 1:

Проведене дослідження розвитку теоретичних та нормативних основ

інституту допустимості доказів у кримінальному процесі та критеріїв

допустимості доказів надало автору можливість зробити такі висновки:

1. Інститут допустимості доказів є найбільш дискусійним у науці

кримінального процесу. Він пройшов тривалий і складний шлях свого

наукового розвитку та законодавчого становлення, дослідження якого

дозволило виокремити та охарактеризувати такі етапи:

– І етап (1864 – 1922 рр.). — від прийняття Статуту кримінального

судочинства 20 листопада 1864 р. до прийняття першого КПК УРСР 1922 р.;

– ІІ етап (1922 – 1960 рр.) — з моменту прийняття КПК УРСР до

прийняття Основ кримінального судочинства Союзу РСР та радянських

республік (25 грудня 1958 р. ) та згодом КПК УРСР 28 грудня 1960 р.;

– ІІІ етап (1960 – 1996 рр.) — з моменту прийняття КПК УРСР – до

набуття Україною незалежності та прийняття 28 червня 1996 р. Конституції

України, яка закріпила на найвищому рівні загальновизнані, фундаментальні

права та свободи людини та громадянина, багато засадничих положень що

стали підґрунтям проведення судово-правової реформи в державі;

– ІV етап (1996 – 2012 рр. ), який можна охарактеризувати, як етап

розвитку кримінальної процесуальної науки, проведення судово-правової

69

реформи, який ознаменувався розробкою та прийняттям 13 квітня 2012 р.

нового КПК України;

– V етап триває зараз і характеризується вдосконаленням чинного

кримінального процесуального законодавства та науковим пошуком з метою

вдосконаленням кримінальної процесуальної теорії.

2. Сталі підходи до багатьох положень теорії доказів, що тривалий час

існували у кримінальній процесуальній науці, повинні бути ретельно

переглянуті. Це обумовлюється: 1) прийняттям Конституції України;

2) визнанням Україною міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких

надана Верховною Радою України частиною національного законодавства

України, серед яких особливе місце посідає КЗПЛ та прецедентна практика

ЄСПЛ, у якої дотримання прав та свобод людини у кримінальному провадженні

та належна процедура доказування визнається ключовими елементами

забезпечення справедливості судочинства; 3) прийняттям нового КПК України,

який суттєво змінив правове регулювання положень доказового права; підходи

до розуміння ролі суду та сторін у кримінальному процесуальному доказуванні,

коло їх прав і повноважень; правовий зміст засад кримінального провадження;

підходи до розуміння завдань кримінального провадження; запровадив

змагальну модель судового розгляду тощо; 4) необхідністю створення чіткої

сучасної теорії доказів, що відповідає вимогам сучасності.

3. Поняття допустимості доказів справедливо розглядається вченими як

одне з важливих у теорії доказів, розкриття якого має важливе теоретичне та

практичне значення. Його багатоаспектність виявляється в тому, що воно може

бути розглянуто як: а) правове поняття; б) властивість доказів; в) інститут

кримінального процесуального права; г) вимога закону.

4. Ураховуючи недосконалість поняття допустимості доказів, яке

надається у ст. 86 КПК, пропонується під допустимістю розуміти властивість

доказів, обумовлену законністю їх отримання, а також здатністю

підтверджувати обставини, які мають значення для кримінального

70

провадження, що уможливлює їх використання при прийнятті процесуальних

рішень у кримінальному провадженні.

5. Належність доказів – це змістовна допустимість, адже неналежний

доказ не може бути допустимим. Такий висновок підтверджується вимогами ст.

88 КПК, що передбачає недопустимість певних доказів та відомостей, які

стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого.

6. Досліджуючи такі поняття, що використовуються науковцями, як

«інститут недопустимості доказів в кримінальному провадженні», «інститут

виключення недопустимих доказів», «інститут визнання доказів

недопустимими», «інститут недопустимих доказів», «інститут юридичної сили

доказів», автором відстоюється позиція про існування інституту допустимості

доказів у межах доказового права як підгалузі кримінального процесуального

права. Виокремлення зазначених вище інших інститутів є зайвим та штучним,

тягне за собою плутанину та невиправдане збільшення кількості інститутів

кримінального процесуального права, вступає в суперечність із сталими

науковими уявленнями про систему кримінального процесуального права, з

традиційною термінологією, яка склалася не тільки у вітчизняній, але й у

зарубіжній процесуальній теорії.

Запропоноване власне визначення: інститут допустимості доказів – це

відносно відособлений комплекс нормативних приписів, спрямований на

забезпечення законності отримання доказів, здатних підтверджувати обставини,

які мають значення для кримінального провадження, що уможливлює їх

використання при прийнятті процесуальних рішень у кримінальному

провадженні.

7. Виокремлення вченими такого принципу кримінального провадження,

як допустимість доказів, є недоцільним. Вимоги закону щодо допустимості

доказів швидше є складовою принципу законності (ст. 9 КПК). Більш того, при

закріпленні принципу допустимості доказів у кримінальному процесуальному

законі є загроза повернення до теорії формальних доказів.

71

8. Значення інституту допустимості доказів полягає в тому, що він: 1)

сприяє досягненню завдань кримінального провадження; 2) є регулятором

кримінальних процесуальних відносин, що виникають з приводу збирання,

перевірки та оцінки доказів; 3) є гарантією забезпечення прав і свобод

учасників кримінального провадження; 4) є гарантією ухвалення законного й

обґрунтованого вироку суду.

8. Тривалий час найбільш поширеним серед науковців був підхід,

відповідно до якого вчені виокремлювали 4–5 типових критеріїв (умов,

характеристик) допустимості доказів, які з незначними редакційними

модифікаціями ретранслювалися у підручниках з кримінального процесу: 1)

доказ повинен бути отриманий належним суб’єктом, правомочним по справі

проводити ту процесуальну дію, в ході якої отримано доказ; 2) фактичні дані

має бути отримані тільки з джерел, перерахованих у законі; 3) доказ повинен

бути отриманий з додержанням правил проведення процесуальної дії, в ході

якої отримано доказ; 4) під час отримання доказу повинні бути дотримані всі

вимоги закону щодо фіксування ходу та результатів слідчої дії. Проте ці

критерії об’єднуються одним – законністю отримання доказу.

9. Виходячи з того, що критерії – це ознака, на підставі якої здійснюється

оцінка фактичних даних, наданих як доказ, підстава для класифікації, міра

оцінки, стандарт, саме такий підхід повинен бути покладений у основу

виокремлення критеріїв, що дають можливість визначити процесуальну

придатність тих чи інших фактичних даних як доказу.

Отже, до критеріїв допустимості доказів пропонується віднести:

1) дотримання під час збирання (закріплення), перевірки та оцінки

фактичних даних вимог кримінального процесуального законодавства

(законність);

2) дотримання під час кримінального провадження прав та свобод

учасників кримінального провадження;

3) відповідність доказів вимогам науковості (науковість);

4) здатність фактичних даних прямо чи непрямо підтверджувати

72

існування чи відсутність обставин, що мають значення для кримінального

провадження (належність);

5) відповідність змісту фактичних даних меті встановлення обставин, на

доведення яких вони надаються (цілеспрямованість);

6) урахування моменту (часу) прийняття рішення про визнання доказу

недопустимим (своєчасність);

7) значущість доказу для кримінального провадження в цілому (його

вплив на справедливість кримінального провадження) (значущість);

8) можливість перевірки фактичних даних, що надаються (перевірність).

73

РОЗДІЛ 2

НЕДОПУСТИМІСТЬ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ:

ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВИХ ПІДСТАВ

ВИЗНАННЯ ДОКАЗІВ НЕДОПУСТИМИМИ

2.1. Поняття недопустимості доказів у кримінальному провадженні

Особливе значення в контексті теми цього дисертаційного дослідження

має питання визнання доказів недопустимими, яке, за загальним правилом,

передбаченим ч. 1 ст. 89 КПК, вирішується судом у нарадчій кімнаті під час

ухвалення судового рішення, насамперед – вироку.

Необхідність правового закріплення підстав та порядку визнання в

кримінальному провадженні доказів недопустимими давно була доведена

процесуальною наукою. Дослідники цієї проблематики обґрунтували та

сформулювали критерії визнання доказів недопустимими, запропонували

найбільш доцільний порядок процесуальних дій суду у зв’язку із вирішенням

вказаного питання. Його аналізу присвячені праці Ю. М. Грошевого,

В. В. Золотих, А. А. Зубарєва, В. О. Лазарєвої, П. А. Лупинської,

І. Б. Михайловської, М. М. Михеєнка, С. А. Пашина, В. М. Савицького,

Н. В. Сибільової, С. М. Стахівського, М. Л. Якуба та багатьох інших вчених.

Проте в КПК України 1960 р. воно так і не отримало правового вирішення.

Відповідно до ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може

ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на

припущеннях. Ця конституційна норма, по суті, визначає такі докази

недопустимими. Її тлумачення наведено у ППВСУ № 9 від 1 листопада 1996 р.

«Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» та Рішенні

Конституційного Суду України № 12-рп/2011 від 20 жовтня 2011 р. у справі за

конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного

тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України [160;

171]. Згідно з п. 19 вказаної ППВСУ докази повинні визнаватись такими, що

одержані незаконним шляхом, наприклад тоді, коли їх збирання й закріплення

74

здійснене або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини

і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством

порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою

дій, не передбачених процесуальними нормами. У зазначеному Рішенні КСУ

підкреслено, що перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою

гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному

процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

У кримінальному процесуальному законодавстві вказане конституційне

положення конкретизоване і забезпечено його реалізацію шляхом

запровадження правил визнання доказів недопустимими. На відміну від

попереднього кримінального процесуального законодавства, КПК України

2012 р. вперше передбачив низку правових норм, що стосуються підстав та

порядку визнання доказів недопустимими, правових наслідків, допущених при

здійсненні кримінального провадження порушень прав і свобод людини. Ці

норми містяться у статтях 87–89, 107, 223, 233, 271 КПК, що визначають

правила визнання доказів недопустимими, регулюють різні аспекти цього

питання і мають важливе значення для правозастосовної практики, оскільки

орієнтують правозастосовника на недопустимість вчинення порушень вимог

закону при збиранні та закріпленні доказів, особливо тих, які прямо вказані в

законі, а також визначають правові наслідки, які тягнуть за собою такі

порушення.

Необхідність запровадження правил визнання отриманих фактичних

даних недопустимими для використання як доказів обумовлена суттєвим

розширенням змагальності під час досудового розслідування та проголошенням

пріоритету прав і свобод людини, визнанням їх найвищою соціальною цінністю

в державі. Зважаючи на вказані вище конституційні положення та Рішення

КСУ, вважаємо необхідним акцентувати увагу на тому, що правила

недопустимості доказів у кримінальному провадженні мають виняткове

значення в аспекті забезпечення права кожного на справедливий суд, адже від

чіткості правових норм щодо підстав визнання доказів недопустимими,

75

критеріїв оцінки суттєвості допущених при здійсненні кримінального

провадження порушень закону, порядку визнання доказів недопустимими

залежить не тільки можливість ухвалення справедливого вироку (що в науці

розуміється як матеріальна справедливість), а й забезпечення справедливої

судової процедури як відповідного шляху до справедливого судового рішення

(процесуальна справедливість) [158, c. 79]9.

Ураховуючи відсутність національної традиції у галузі правової

регламентації інституту визнання доказів недопустимими, законодавець, на

нашу думку, при формулюванні відповідних правових положень орієнтувався

на досвід іноземних країн, у яких аналогічний інститут діє багато років і

напрацьована відповідна практика його застосування.

Ознайомлення із спеціальною науковою літературою, яка присвячена

дослідженню особливостей нормативного регулювання визнання доказів

недопустимими у різних державах світу, дає підстави виокремити дві моделі

правового регулювання цього питання – у країнах англо-американської і

романо-германської правової системи. Для англо-американської правової

системи (якій притаманний змагальний тип кримінального процесу)

характерною є відсутність вичерпної процесуальної регламентації діяльності зі

збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу, а тому

положення стосовно визнання доказів недопустимими має характер загальної

санкції, яка застосовується при порушенні конкретних правил, що обмежують

свободу дій поліції на певних етапах кримінального провадження. В романо-

германській правовій системі (якій притаманний континентальний (змішаний)

9 У правовій доктрині виділяють два аспекти поняття «справедливе правосуддя» – матеріальний та

процесуальний. Матеріальна справедливість стосується характеристики судового рішення, в якому справедливо

мають бути визначені права та обов’язки осіб, щодо яких воно виноситься. За визначенням С. П. Погребняка,

матеріальна справедливість полягає в тому, що кожне судове рішення має бути справедливим по суті (тобто

при вирішенні спірного питання повинні бути справедливо визначені права і обов’язки тих, хто звернувся до

суду, або завдяки судовому рішенню має бути відновлена порушена справедливість). Процесуальна ж

справедливість стосується процедури здійснення правосуддя, адже цінність кримінального судочинства полягає

в тому, що не лише його результат, а і сам шлях до цього результату потребує гарантій справедливості. Тому

процесуальна справедливість передбачає існування певних процедурних правил при розгляді справи в суді, в

тому числі й правил щодо підстав та порядку визнання доказів недопустимими, які із самого початку процесу

служать досягненню матеріальної справедливості, а саме винесенню справедливого рішення суду. У цьому

плані процесуальна справедливість відіграє роль однієї із найважливіших передумов досягнення матеріальної

справедливості, ухвалення справедливого вироку.

76

тип кримінального процесу) зовсім інший підхід до вирішення питання

визнання доказів недопустимими, що пояснюється наявністю деталізованої

процесуальної регламентації діяльності, спрямованої на збирання і фіксацію

доказів. Правила про недопустимість доказів застосовуються тільки у випадку

вчинення порушень, які прямо вказані в законі, або при суттєвому порушенні

процесуальних прав сторін. При цьому використання зазначеного правила

залежить від того, як це вплине на законні інтереси сторін кримінального

провадження (КПК Франції) [67, c. 28–30]. Детально дослідивши це питання в

порівняльно-правовому аспекті, О. О. Зубарев зазначає, що чим меншою є

процесуальна регламентація діяльності органів кримінального переслідування

під час досудового розслідування (держави загального права), тим більш

жорсткий і безальтернативний характер має вимога про виключення доказів,

що отримані з порушенням встановленого порядку їх збирання. При цьому

можна виділити дві основні форми реалізації цього положення у законодавстві

зарубіжних країн: встановлення загального правила про недопустимість будь-

якого порушення «належної правової процедури» в умовах казуального

регулювання процесу збирання доказів за допомогою судових прецедентів

(держави англо-саксонської правової системи) і закріплення в законі

вичерпного переліку порушень, що тягнуть за собою виключення доказів, за

наявності деталізованої законодавчої регламентації діяльності правозастосовця,

спрямованої на їх отримання (держави романо-германської правової системи)

[67, c. 33].

На нашу думку, передбачена КПК правова модель визнання доказів

недопустимими (стосовно підстав вирішення цього питання, проте, не порядку

його вирішення [47, c. 34]10

) тяжіє до її аналогів у законодавстві держав

10

За законодавством Франції питання допустимості доказів вирішує спеціальний орган, який здійснює

контроль за розслідуванням злочинів, – обвинувальна камера. До його компетенції віднесено розгляд заяв

учасників процесу про порушення вимог закону, які під час досудового розслідування були допущені слідчим

суддею, прокурором та працівниками поліції. Якщо доказ визнається недопустимим, він вилучається із

матеріалів справи і, таким чином, суддя, який розглядатиме справу по суті, не знайомиться з такими доказами,

чим забезпечується свобода формування його внутрішнього переконання. Як зазначав Ю. М. Грошевий, у

26,5 % суддів переконання винуватості підсудного складається саме після ознайомлення з матеріалами справи

(див.: Грошевой Ю. М. Проблемы формирования судейського убеждения в уголовном судопроизводстве.

Харьков, 1975. С. 34).

77

романо-германської правової системи (КПК Німеччини, Франції), що є цілком

логічним, оскільки схожою є і модель кримінального провадження. Втім певні

риси зазначеного інституту також запозичені у його аналогів, що існують у

законодавстві США та Англії, зокрема, доктрина «плодів отруєного дерева»,

відповідно до якої будь-яке винне порушення поліцейськими конституційних

прав людини, навіть таке, що не має безпосереднього, а лише опосередкований

зв’язок із процесом збирання і фіксації доказів, тягне за собою втрату

останніми юридичної сили [32, c. 90]. Частина 1 ст. 87 КПК містить подібне

правило про те, що недопустимими є докази, здобуті завдяки інформації,

отриманій унаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Більш

детально сутність та значення цього положення буде проаналізовано далі, зараз

лише вважаємо важливим звернути увагу на його наявність у законодавстві

України та на його іноземні аналоги.

Визнання доказів недопустимими за своєю правовою природою являє

собою неконкретизовану санкцію, під якою в науці кримінального процесу

розуміють санкцію, що ізольована від диспозиції визначеного в законі складу

правопорушення і пов’язується з будь-якими обставинами на розсуд

правозастосувача [42, c. 52–54].

Як зазначалося вище, визнання доказів недопустимими охоплюється

декількома групами правових норм, які регулюють підстави визнання доказів

недопустимими, правові наслідки допущених при здійсненні кримінального

провадження порушень прав і свобод людини, а також порядок ухвалення

відповідного процесуального рішення.

Підстави визнання доказів недопустимими визначено статтями 87, 88,

107, 223, 233, 271 КПК. Їх аналіз дозволяє дійти висновку про необхідність

структурування вказаних у цих статтях обставин на певні групи, оскільки, як

прямо випливає зі змісту закону, їх сутність та способи нормативного

закріплення є різними. Проте перш ніж перейти до аналізу вказаних правових

норм, вважаємо за необхідне звернути увагу на термінологію, що

використовується законодавцем при регулюванні цього питання. Так,

78

відповідно до ч. 2 ст. 86 КПК недопустимий доказ не може бути використаний

при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при

ухваленні судового рішення. Недопустимими є докази, отримані внаслідок

істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та

законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких

надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті

завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод

людини (ч. 1 ст. 87 КПК). В той же час згідно з ч. 1 ст. 84 КПК доказами в

кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим

Кодексом порядку. Системне тлумачення цих законодавчих положень дозволяє

дійти висновку про їх певну суперечливість, адже докази не можуть бути

недопустимими, оскільки їх допустимість (тобто відповідність порядку їх

отримання вимогам закону) є їх сутнісною властивістю, що виступає одним із

елементів їх легальної дефініції, закріпленої у ч. 1 ст. 84 КПК. У зв’язку з цим

уявляється більш коректним вести мову про недопустимість як доказів

фактичних даних, які отримані з порушенням вимог закону. До речі, саме так це

питання вирішується в КПК деяких пострадянських країн. Так, наприклад, ст.

94 Республіки Молдова має назву «Дані, недопустимі як докази», ст. 116 КПК

Республіки Казахстан «Фактичні дані, недопустимі як докази» [246; 247].

Повертаючись до аналізу підстав визнання доказів недопустимими, що

закріплені КПК, до їх першої групи необхідно віднести отримання доказів

унаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих

Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на

обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також здобуті завдяки

інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав людини. Ці

підстави закріплені у ч. 1 ст. 87 КПК шляхом використання оцінного поняття

«істотне порушення прав та свобод людини», тлумачення якого надасть змогу

вирішити в кожному конкретному випадку питання стосовно допустимості

фактичних даних, отриманих з такими порушеннями, як докази у

кримінальному провадженні.

79

Друга група підстав визнання доказів недопустимими являє собою

конкретизацію підстав першої групи, адже в ній законодавець визначає ті

порушення прав і свобод людини, допущені при здійсненні кримінального

провадження, які в силу своєї значущості апріорі визнаються істотними, а тому

і призводять до визнання фактичних даних, отриманих у результаті таких

порушень, недопустимими як докази. Саме цим пояснюється імператив,

закріплений у ч. 2 та 3 ст. 87 КПК, щодо обов’язку суду визнати такі

порушення прав і свобод людини істотними. У цих випадках рішення про

недопустимість отриманих доказів не має альтернативи і тому взагалі не

знаходиться у площині дискреції суду. Це дозволяє віднести такі порушення до

безумовних підстав визнання доказів недопустимими. До них, зокрема,

належать такі порушення: 1) здійснення процесуальних дій, які потребують

попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих

умов; 2) отримання доказів унаслідок катування, жорстокого, нелюдського або

такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування

такого поводження; 3) порушення права особи на захист; 4) отримання

показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право

відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх

отримання з порушенням цього права; 5) порушення права на перехресний

допит; 6) отримання доказів з показань свідка, який надалі був визнаний

підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні; 7)

отримання доказів після початку кримінального провадження шляхом

реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх

повноважень, не передбачених КПК, для забезпечення досудового

розслідування кримінальних правопорушень.

Третя група підстав передбачена ч. 1 ст. 88 КПК, відповідно до якої

докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або

вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального

провадження, а також відомості щодо характеру підозрюваного,

80

обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості

підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Четверта група підстав визнання фактичних даних недопустимими як

докази стосується недотримання правил про можливість проведення слідчих

(розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій виключно у межах

встановлених законом строків досудового розслідування. Будь-які слідчі

(розшукові) або негласні слідчі (розшукові) дії, проведені з порушенням цього

правила, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази – недопустимими

(ч. 8 ст. 223 КПК). Це положення є процесуальною санкцією за порушення

строків досудового розслідування, а тому й має важливе значення в аспекті

стимулювання процесуальної активності слідчого та прокурора, формування

практики, що відповідає вимогам закону.

П'ята група підстав стосується тих випадків, коли слідчий, прокурор

проникають до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді, що

дозволяється виключно у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням

життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які

підозрюються у вчиненні злочину. У такій ситуації прокурор, слідчий за

погодженням із прокурором зобов’язані невідкладно після здійснення таких дій

звернутися з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді. Слідчий

суддя розглядає таке клопотання згідно з вимогами ст. 234 КПК, перевіряючи,

крім іншого, чи дійсно були наявні підстави для проникнення до житла чи

іншого володіння особи без ухвали слідчого судді. Якщо прокурор відмовиться

погодити клопотання слідчого про обшук або слідчий суддя відмовить у

задоволенні клопотання про обшук, встановлені внаслідок такого обшуку

докази є недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню в порядку,

передбаченому ст. 255 КПК (ч. 3 ст. 233 КПК).

До шостої групи необхідно віднести правила ч. 3 ст. 271 КПК, що

забороняє провокацію злочину при проведенні контролю за вчиненням

злочину.

81

Сьома група включає положення ч. 6 ст. 107 КПК, відповідно до якої

незастосування технічних засобів фіксування кримінального провадження у

випадках, якщо воно є обов’язковим, тягне за собою недійсність відповідної

процесуальної дії та отриманих внаслідок її вчинення результатів, за винятком

випадків, якщо сторони не заперечують проти визнання такої дії та результатів

її здійснення чинними.

Аналіз окремих із вказаних підстав визнання доказів недопустимими буде

здійснено далі, а зараз вважаємо за необхідне відзначити декілька важливих

обставин, на яких, на нашу думку, слід акцентувати увагу. Так, по-перше,

правове регулювання в чинному законодавстві України питання

недопустимості доказів відрізняється суттєвою специфікою порівняно із

законодавством багатьох пострадянських країн (Російської Федерації,

Республіки Казахстан, Республіки Грузії тощо). Така специфіка знаходить

прояв, зокрема у тому, що недопустимість доказів визначається не через

надання легальної дефініції (як це передбачено кримінальним процесуальним

законодавством зазначених вище країн), а шляхом закріплення окремих підстав

для вирішення цього питання.

По-друге, вказаний вище нормативний перелік істотних порушень прав і

свобод людини не є вичерпним. Такий висновок можна зробити виходячи із

тлумачення першого речення ч. 2 ст. 87 КПК «суд зобов’язаний визнати

істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі

діяння…».

По-третє, враховуючи обмеженість зазначеного переліку безумовних

підстав визнання доказів недопустимими, уявляється, що першочерговим

завданням науки кримінального процесу є напрацювання критеріїв, за якими

інші порушення вимог закону, які не увійшли до цього переліку, можуть бути

оцінені як істотні, а тому й повинні мати безпосереднім наслідком визнання

доказу недопустимим. Це сприятиме ефективному застосуванню цього

інституту, дотриманню прав і свобод людини при здійсненні кримінального

82

провадження, підвищенню якості кримінальної процесуальної діяльності та

відповідальності осіб, які здійснюють кримінальне провадження.

У порівняльно-правовому аспекті зазначимо, що КПК РФ [248], який

містить відповідні правові норми, що стосуються інституту недопустимості

доказів, набагато раніше, ніж вони з’явилися у КПК, закріпив перелік

безумовних підстав визнання доказів недопустимими, який за своїм змістом, з

одного боку, є більш обмеженим порівняно із законодавством України, а з

другого, зважаючи на його відкритість, – взагалі необмеженим, але менш

деталізованим. Так, згідно з ч. 2 ст. 75 КПК РФ до недопустимих доказів

належать: 1) показання підозрюваного, обвинуваченого, надані в ході

досудового провадження по кримінальній справі за відсутності захисника,

включаючи випадки відмови від захисника, і які не підтверджені підозрюваним,

обвинуваченим у суді; 2) показання потерпілого, свідка, що ґрунтуються на

згадках, припущеннях, чутках, а також показання свідка, який не може вказати

джерело своєї обізнаності; 3) інші докази, отримані з порушенням КПК.

Більш розгорнутий перелік безумовних підстав визнання доказів

недопустимими містить КПК Молдови [247], відповідно до ст. 94 якого при

провадженні по кримінальній справі не можуть бути допущені як докази і,

відповідно, покладені в основу вироку або іншого судового рішення дані,

отримані: 1) із застосуванням насильства, погроз та інших заходів примусу, з

порушенням прав і свобод людини; 2) із порушенням права підозрюваного,

обвинуваченого, підсудного, постраждалого, свідка на захист; 3) із порушенням

права учасників процесу на перекладача; 4) особою, яка не має права

здійснювати процесуальні дії по кримінальній справі; 5) особою, яка явно

усвідомлює, що вона підлягає відводу; 6) із джерела, який неможливо

перевірити в судовому засіданні; 7) в результаті застосування методів, які

суперечать науковим уявленням; 8) із суттєвим порушенням органом

кримінального переслідування вимог КПК; 9) без їх дослідження в

установленому порядку в судовому засіданні; 10) від особи, яка не здатна

83

впізнати документ чи відповідний предмет, підтвердити його справжність,

походження або обставини отримання.

КПК Республіки Казахстан також містить положення, які стосуються

визнання доказів недопустимими [246]. Відповідно до ст. 116 фактичні дані

повинні бути визнані недопустимими як докази, якщо вони отримані з

порушенням вимог КПК, які шляхом позбавлення або обмеження гарантованих

законом прав учасників процесу або порушенням інших правил кримінального

процесу при розслідуванні або судовому розгляді справи вплинули або могли

вплинути на достовірність отриманих фактичних даних, в тому числі: 1) із

застосуванням тортур, насильства, погроз, обману, а також інших незаконних

дій; 2) із використанням помилкової думки особи, яка бере участь у

кримінальному процесі, стосовно своїх прав і обов’язків, яка виникла внаслідок

нероз’яснення, неповного або неправильного їх роз’яснення; 3) у зв’язку з

проведенням процесуальної дії особою, яка не має права здійснювати

провадження по даній кримінальній справі; 4) у зв’язку з участю в

процесуальній дії особи, яка підлягає відводу; 5) із суттєвим порушенням

порядку провадження процесуальної дії; 6) від невідомої особи або джерела,

яке не може бути встановлене в судовому засіданні; 7) із застосуванням у ході

доказування методів, що суперечать сучасним науковим знанням. Не можуть

бути покладені в основу обвинувачення показання підозрюваного,

обвинуваченого, потерпілого і свідка, висновок експерта, речові докази,

протоколи слідчих і судових дій та інші документи, якщо вони не включені до

опису матеріалів кримінальної справи. Показання, які надані підозрюваним,

обвинуваченим у ході його попереднього допиту як свідка, не можуть бути

визнані доказам і покладені в основу обвинувачення.

Наведені приклади правового регулювання в законодавстві країн на

пострадянському просторі питання встановлення підстав визнання доказів

недопустимими, з одного боку, свідчать про однакові підходи законодавців до

визнання необхідності його нормативного вирішення, а також способу його

правового регулювання, а з другого – про різне формулювання безумовних

84

підстав, визначення як таких різних за своїм характером та наслідками

процесуальних порушень. Єдність підходу знаходить свій вияв у тому, що

законодавці пострадянських країн визнають необхідність вирішення цього

питання саме на рівні закону. Однаковим є і спосіб його нормативного

закріплення – шляхом використання оцінних понять, а також встановлення

відкритого переліку тих процесуальних порушень, які вважаються

безумовними підставами для визнання доказів недопустимими.

Суттєва різниця у нормативному регулюванні цього питання полягає у

тому, що КПК багатьох країн вказують, що недопустимі докази не можуть бути

покладені в основу обвинувачення (наприклад, ч. 1 ст. 75 КПК РФ, ч. 4 ст. 116

КПК Казахстану), а ч. 2 ст. 86 КПК зазначає, що недопустимий доказ не може

бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може

посилатися суд при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч. 1 ст. 110 КПК

процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування,

прокурора, слідчого судді, суду. Системне тлумачення цих норм дозволяє

зробити висновок, що вказаний у ч. 2 ст. 86 КПК імператив відноситься до всіх

процесуальних рішень зазначених суб’єктів кримінальної процесуальної

діяльності. Отже, будь-які процесуальні рішення, що приймаються під час

досудового розслідування чи судового провадження, не можуть ґрунтуватися

на недопустимих доказах.

У зв’язку з цим слід звернутися до проблеми асиметрії правил

допустимості доказів, яка багато років дискутується в процесуальній науці

[73, c. 181; 148, c. 371–372; 214, c. 303]. Її сутність полягає в тому, що оскільки

в законі (йдеться про законодавство РФ) міститься заборона для використання

недопустимих доказів з метою обґрунтування обвинувачення, то в окремих

випадках захисту можна надати можливість використовувати докази, при

збиранні та процесуальному закріпленні яких обвинуваченням були порушені

вимоги закону [115, c. 109]. Тягар доказування винуватості особи, обґрунтовано

зазначає С. А. Пашин, лежить на стороні обвинувачення. Сторона захисту має

право як доказувати невинуватість обвинуваченого, так і піддавати сумніву

85

докази винуватості. В останньому випадку вона може застосовувати хибні

докази, що є недопустимими в руках протилежної сторони. Обвинувачений не

може нести відповідальність за помилки слідчого, який загубив виправдувальні

докази [148, c. 371–372]. І. Л. Петрухін наводить такі доводи на користь

асиметрії правил вирішення питання про допустимість доказів: наприклад,

допит проведений із порушенням процесуального закону, але незважаючи на це

допитаний надав важливі показання на користь невинуватості обвинуваченого.

Такі показання мають бути визнані допустимими доказами. При таких самих

порушеннях порядку допиту показання допитаного, які викривають

обвинуваченого у вчиненні злочину, необхідно визнавати недопустимими

доказами. Ідея є простою: всупереч перешкодам і складнощам, які створюються

для захисту шляхом допущення процесуальних порушень, виправдувальні

докази обвинуваченого не втрачають сили [154, c. 191]. Цю позицію також

поділяє І. Б. Михайловська [126, c. 149–150]. В. О. Лазарева вказує, що

допущене слідчим порушення закону в процесі отримання доказу, який

свідчить на користь обвинуваченого, не може служити підставою для відмови

від використання судом такого доказу. Інше означало б покладення на сторону

захисту в особі обвинуваченого відповідальності за порушення закону

стороною обвинувачення, що, по-перше, несправедливо, а, по-друге, створює

загрозу умисному вчиненню стороною обвинувачення процесуальних

порушень з метою зганьбити отриманий доказ, по-третє, порушує відоме

правило про тлумачення всіх сумнівів на користь обвинуваченого [100, c. 175].

У цьому контексті зазначимо, що судова практика РФ знає чимало прикладів

застосування суддями асиметрії правил допустимості доказів [66, c. 42–43].

Цікавим є те, що правило асиметрії доказів знайшло нормативне закріплення у

ч. 3 ст. 105 КПК Грузії, відповідно до якої матеріал, доказове значення якого

втрачено внаслідок допущеного стороною обвинувачення порушення вимог

кримінально-процесуального закону, може бути допущений як доказ за

клопотанням сторони захисту [245]. Такий доказ допускається лише стосовно

відповідного підозрюваного чи обвинуваченого.

86

Виходячи із формулювання, що міститься у ч. 2 ст. 86 КПК, актуальним

уявляється розгляд і вирішення питання щодо можливості застосування

вказаної асиметрії в кримінальному провадженні в Україні. На наш погляд, це є

можливим, але тільки з метою породження стороною захисту сумнівів у суду

стосовно винуватості обвинуваченого, а також доведеності його винуватості

стороною обвинувачення. Такий висновок сприяє захисту інтересів

обвинуваченого, адже він не повинен зазнавати шкоди від того, що кримінальна

процесуальна діяльність сторони обвинувачення здійснювалася із порушенням

закону, в силу чого він позбавляється можливості використовувати в

доказуванні виправдувальні докази. Проте, враховуючи вказане положення ст.

86 КПК, посилання на недопустимі докази в процесуальних рішеннях законом

прямо забороняється, а тому й неможливим є апелювання до таких доказів

стороною захисту з метою обґрунтування ними процесуального рішення.

Неможливість використання недопустимих доказів при прийнятті

процесуальних рішень і неможливість посилання на них у судових рішеннях є

правовим наслідком визнання недопустимості таких фактичних даних. Разом з

тим КПК не передбачає вилучення їх із матеріалів кримінального провадження.

Тому практика заявлення стороною захисту клопотання про вилучення таких

доказів із матеріалів є такою, що не відповідає вимогам закону. Так, зокрема,

ухвалою Малинського районного суду Житомирської області від 7 квітня 2014

р. відмовлено в задоволенні клопотання захисника про вилучення з матеріалів

кримінального провадження оригіналу домової книги на будинок, що є

неналежним та недопустимим доказом, оскільки під час його вилучення

слідчий не склав жодного процесуального документа. Своє рішення суд

обґрунтував тим, що вилучення доказу із матеріалів кримінального

провадження не передбачено КПК [256].

КПК суттєво розширив змагальність під час досудового розслідування,

запровадивши окремі порядки вирішення слідчим суддею питань про

проведення слідчих (розшукових) дій і застосування заходів забезпечення

кримінального провадження, а також надавши можливості стороні захисту

87

самостійно збирати докази, в тому числі шляхом залучення експерта і

проведення експертизи, застосування заходів забезпечення кримінального

провадження (зокрема, отримання тимчасового доступу до речей і документів,

а також їх вилучення за рішенням слідчого судді). Таким чином, в умовах

змагального кримінального процесу питання допустимості доказів та визнання

їх недопустимими набувають особливого значення не тільки в аспекті

дотримання вимог закону стороною обвинувачення, а і виконання цих вимог

стороною захисту. Необхідно зазначити, що вказані підстави визнання доказів

недопустимими мають таке ж саме значення і для сторони захисту, а тому і

питання допустимості доказів, і визнання їх недопустимими мають

розглядатися не так, як це склалося традиційно в процесуальній літературі

стосовно лише зібраних стороною обвинувачення доказів, а і щодо тих доказів,

які надаються стороною захисту. Цей висновок логічно випливає із тлумачення

ч. 2 ст. 92 КПК, згідно з якою обов’язок доказування належності і допустимості

доказів покладається на сторону, що їх подає. Отже, при збиранні доказів

суб’єкти сторони захисту мають керуватися встановленими КПК правилами,

що стосуються визнання доказів допустимими.

Зважаючи на сказане, видається необхідною деталізація в законі порядку

здійснення захисником під час досудового розслідування тих процесуальних

дій, у результаті яких можуть бути зібрані відомості, що в майбутньому можуть

стати судовими доказами [282]11

. Так, зокрема, відповідно до статей 159–166

КПК тимчасовий доступ до речей і документів може бути здійснений

сторонами кримінального провадження за ухвалою слідчого судді. При

застосуванні цього заходу забезпечення кримінального провадження можуть

бути вилучені предмети і документи, дозвіл на вилучення яких наданий

слідчим суддею. За змістом ст. 165 КПК особа, яка пред’являє ухвалу про

тимчасовий доступ до речей і документів, зобов’язана залишити володільцю

речей і документів опис речей і документів, які були вилучені на виконання

11 Про поділ доказів на ті, що зібрані під час досудового розслідування, та судові докази, тобто ті, що

надаються сторонами кримінального провадження під час судового розгляду, див.: Шумило М. Є. Поняття

«докази» у Кримінальному процесуальному кодексі України: спроба критичного переосмислення ідеології

нормативної моделі // Вісн. Верхов. Суду України. 2013. № 2. С. 40–48.

88

ухвали слідчого судді, суду. Таким чином, якщо, наприклад, вилучення майна

при тимчасовому доступі до речей і документів проводиться захисником, то він

згідно з вказаними вище вимогами закону зобов’язаний описати вилучені речі і

залишити цей опис їх володільцю. Разом з тим закон не містить жодних вимог

стосовно опису вилучених речей чи документів, що, на наш погляд, ускладнює

в подальшому оцінку допустимості отриманих доказів. Відсутність у законі

вимоги стосовно опису вилучених речей і документів із зазначенням їх назви,

кількості, міри, ваги, матеріалу, з якого вони виготовлені, та індивідуальних

ознак створює можливість виникнення сумнівів у достовірності цих предметів.

Сприяє цьому також і те, що чинне законодавство, на відміну від КПК 1960 р.,

у якому стосовно проведення виїмки містилося правило про те, що у

необхідних випадках вилучені предмети і документи повинні бути на місці

виїмки упаковані й опечатані, не передбачає такої вимоги.

У науці кримінального процесу правильно звертається увага на те, що і в

умовах новітнього кримінального процесуального законодавства України

захисник не має процесуальної можливості самостійно проводити слідчі дії, а

лише ініціює їх проведення подачею відповідних клопотань до слідчого,

прокурора. У таких випадках вирішення питання про допустимість доказів,

отримання яких ініційоване стороною захисту, залежатиме від законності та

обґрунтованості дій представників сторони обвинувачення, які, задовольняючи

клопотання захисника, повинні діяти не у своїх процесуальних інтересах

обвинувачення, а в процесуальних інтересах захисту [172]. Якщо, зокрема,

слідчий під час проведення за клопотанням захисника слідчої (розшукової) дії

порушив вимоги КПК в частині порядку її проведення чи фіксації отриманої

інформації, допустимість такого доказу ставиться під сумнів. З метою

попередження таких ситуацій у ч. 6 ст. 223 КПК законодавець передбачив

правило про те, що слідча (розшукова) дія, що здійснюється за клопотанням

сторони захисту, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої

здійснюється кримінальне провадження, проводиться за участю особи, яка її

ініціювала, та (або) її захисника чи представника, крім випадків, коли через

89

специфіку слідчої (розшукової) дії це неможливо або така особа відмовилася

від участі в ній. Під час проведення такої дії присутні особи, що її ініціювали,

мають право ставити питання, висловлювати свої пропозиції, зауваження та

заперечення щодо порядку проведення відповідної слідчої (розшукової) дії, які

заносяться до протоколу.

На початку цього підрозділу зверталася увага на те, що за загальним

правилом, передбаченим ч. 1 ст. 89 КПК, питання допустимості доказів вирішує

суд під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

Таким чином, відповідно до закону питання допустимості доказів вирішується

при ухваленні судового рішення за результатами судового розгляду. Виняток

встановлено лише для тих випадків, коли недопустимість доказів є очевидною –

у разі встановлення такої під час судового розгляду суд визнає цей доказ

недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або

припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження

було розпочате (ч. 2 ст. 89 КПК)12

.

В обох вказаних вище випадках єдиним суб’єктом, який є правомочним

ухвалювати рішення стосовно допустимості доказів, є суд. У цьому

законодавство України суттєво відрізняється від законодавства держав СНД, у

яких рішення про визнання доказів недопустимими приймається тим

суб’єктом, у провадженні якого перебуває кримінальна справа. Так, наприклад,

за ст. 106 КПК Грузії недопустимість використання фактичних даних як

доказів, а також можливість їх обмеженого використання при провадженні по

кримінальній справі встановлюється органом, який веде процес, за власною

ініціативою чи за клопотанням сторони. Аналогічне положення закріплене у

ч. 2 ст. 116 КПК Республіки Казахстан. Частиною 2 ст. 88 КПК РФ

передбачено, що за наявності підстав, вказаних у законі, суд, прокурор,

слідчий, дізнавач визнає докази недопустимими. Згідно з частинами 2, 3 ст. 95

КПК Республіки Молдова питання про допустимість даних як доказів

12

Порядок визнання доказів недопустимими та критерії оцінки очевидності їх недопустимості будуть

досліджені в наступному розділі цієї роботи.

90

вирішується органом кримінального переслідування за власною ініціативою

або за клопотанням сторін чи, залежно від обставин, судовою інстанцією. У

випадку, якщо при отриманні доказів були дотримані вимоги КПК,

обґрунтування недопустимості таких доказів покладається на сторону, яка

оспорює їх допустимість. У противному випадку обов’язок обґрунтування

допустимості доказів лежить на стороні, яка їх отримала, або на стороні, на

користь якої вони отримані. Отже, законодавство наведених держав

пострадянського простору суб’єктами визнання доказів недопустимими

визначає не тільки суд, але й іншу особу, у провадженні якої перебуває

кримінальна справа (дізнавача, слідчого, прокурора).

Зовсім інший підхід до вирішення цього питання здійснено законодавцем

України, у зв’язку з чим певний інтерес викликає з’ясування його мотивації,

адже національна модель, відповідно до якої докази поділяються на ті, що

отримано під час досудового розслідування, та судові, тяжіє до англо-

американської моделі кримінального судочинства. Як вказує Л. М. Лобойко, до

судового розгляду повинні допускатися усі зібрані дані. Тут варто взяти досвід

визначення допустимості доказів у кримінальному судочинстві США.

Допустимими у судочинстві цієї держави є всі докази, що є належними до

справи. Виконання встановлених процедурних правил їхнього збирання і

забезпечення при цьому законності є, попри свою важливість, лише вторинною

умовою допустимості. Таким чином, належність займає домінуюче місце щодо

допустимості. Допустимість доказів у кримінальному процесі США оцінюється

професійним суддею (головуючим) з точки зору дотримання формальних

правил збирання доказів [106, c. 135].

В першому розділі цієї роботи підкреслено важливість процесуальної

форми збирання доказів у кримінальному провадженні та запропоновано

критерії оцінки допустимості доказів. Вирішення питання стосовно

недопустимості отриманих фактичних даних як доказів у кримінальному

провадженні в змагальному кримінальному процесі дійсно має здійснюватися

незалежним та безстороннім суб’єктом, який не брав участі у збиранні цих

91

відомостей і не пов’язаний інтересами сторін. У зв’язку з цим цілком логічною

є нормативна конструкція порядку визнання доказів недопустимими, що

закріплена КПК, і відповідно до якої суб’єктом вирішення даного питання є

суд. У цьому контексті доречно звернути увагу на те, що під час досудового

розслідування таким суб’єктом є слідчий суддя, ухвали якого не можуть

ґрунтуватися на недопустимих доказах і до процесуальної функції якого

віднесено здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та

інтересів осіб у кримінальному провадженні (п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК).

При розгляді питання особливостей правового регулювання підстав

визнання доказів недопустимими згідно з КПК необхідно окремо зупинитися на

аналізі ст. 90, відповідно до якої рішення національного суду або міжнародної

судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав

людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і

міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана

Верховною Радою України, має преюдиціальне значення для суду, який

вирішує питання про допустимість доказів. Виходячи із змісту цієї статті, суд

має прийняти без заперечень висновок про порушення прав людини за умови,

що його зроблено національним судом чи міжнародною судовою установою. За

такої умови, як правильно вказується в літературі, факт порушення прав

людини стає res judicata, і сторони та суд позбавляються можливості його

оспорювати; спір можна вести лише стосовно питань впливу цього порушення

на допустимість доказів [137, c. 236].

Запровадження преюдиції у вирішенні питання допустимості доказів має

важливе значення в аспекті формування практики, що відповідає вимогам

закону та засаді верховенства права. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що

судовій практиці вже відомо чимало прикладів застосування цієї норми при

вирішенні питання допустимості доказів у конкретному кримінальному

провадженні. Так, наприклад, у рішенні Європейського суду з прав людини від

15 грудня 2005 р. по справі «Ваньян проти Російської Федерації» зазначено, що

виявлення працівниками міліції причетності особи до незаконного обігу

92

наркотичних засобів за допомогою іншої особи, яка на прохання працівників

міліції придбала ці наркотичні засоби за умови, що до цього не було підстав

підозрювати особу в розповсюдженні наркотичних засобів, є провокацією

вчинення злочину з боку працівників міліції. Використання доказів, що

отримані внаслідок такого втручання працівників міліції, підриває

справедливість судового розгляду, у зв’язку з чим порушує вимоги п. 1 ст. 6

Конвенції [52]. Ця позиція Європейського суду з прав людини вже

неодноразово була використана суддями України при розгляді кримінальних

справ по обвинуваченню особи у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307

КК України та наведена в мотивувальній частині виправдувального вироку як

така, що має преюдиціальне значення при вирішенні питання стосовно оцінки

доказів, отриманих в ході оперативної закупки наркотичних засобів.

Проте не тільки рішення міжнародної судової установи, яким

встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, має

преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість

доказів, адже згідно зі ст. 90 КПК таке ж значення визнається і за рішеннями

національного суду. Це означає, що констатовані відповідними судовими

рішеннями факти порушення прав людини визнаються істинними, доведеними,

незаперечними і такими, що не потребують додаткової перевірки, перегляду чи

нового доведення [55, c. 17]. У зв’язку з цим виникає питання щодо можливості

визнання преюдиціального значення за ухвалами слідчого судді, якими

встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих

Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість

яких надана Верховною Радою України. Відповідь на це питання має

ґрунтуватися на системному тлумаченні норм КПК, що визначають

процесуальний статус суду, слідчого судді, а також правила оцінки доказів у

кримінальному провадженні. Таке тлумачення, на нашу думку, дає підстави

констатувати, що преюдиціальне значення мають лише рішення суду, який

розглядає кримінальну справу по суті, або здійснює перегляд судових рішень.

93

2.2. Загальна характеристика правових підстав визнання доказів

недопустимими

На відміну від, наприклад, КПК РФ, відповідно до якого докази

визнаються недопустимими, якщо вони отримані з порушенням КПК,

кримінальний процесуальний закон України визнає недопустимими ті докази,

які отримані з істотним порушенням прав і свобод людини. Зрозуміло, що

істотність допущеного порушення прав і свобод людини є оцінною категорією,

проте її тлумачення при визначенні тих порушень, які призводять до визнання

доказу недопустимим, має важливе значення для правозастосовчої практики,

оцінки таких порушень в кожному конкретному випадку. При цьому вважаємо

важливим зазначити, що порушення прав і свобод людини і його вплив на

доказове значення отриманої інформації в одних випадках може бути

очевидним, а в інших – вимагати перевірки за допомогою інших доказів.

Оцінка істотності порушень прав і свобод людини, таким чином, набуває

найважливішого значення не тільки в аспекті забезпечення цих прав і свобод і

вирішення завдань кримінального провадження, зазначених у ст. 2 КПК, а і для

правильного застосування правових норм стосовно визнання доказів

недопустимими, забезпечення балансу процесуальних можливостей сторін і

дотримання процесуальної форми збирання та фіксації доказів. Враховуючи

відсутність легальної дефініції істотних порушень прав і свобод людини,

необхідним уявляється напрацювання правозастосовною практикою єдиних

підходів до вирішення цього питання, можливих критеріїв, за допомогою яких

має здійснюватися така оцінка. В цьому плані доречним є звернення до

позитивного досвіду правового регулювання вказаного питання в законодавстві

країн пострадянського простору, зокрема, згідно з ч. 2 ст. 94 КПК Молдови

суттєвими порушеннями вимог закону при отриманні доказів вважаються

порушення конституційних прав і свобод людини або будь-яких положень

кримінально-процесуального закону шляхом позбавлення учасників процесу

гарантованих прав або обмеження цих прав, що вплинуло або могло вплинути

94

на достовірність отриманої інформації, документа чи предмета. У ч. 2 ст. 105

КПК Грузії міститься аналогічне формулювання – під суттєвими порушеннями

при збиранні доказів розуміються такі, що знайшли вираження у порушенні

конституційних прав і свобод людини і громадянина або будь-якої вимоги КПК

шляхом позбавлення гарантованих законом прав учасників процесу або будь-

яким іншим чином вплинули чи могли вплинути на достовірність отриманих

фактичних даних. КПК Республіки Казастан не містить поняття суттєвого

порушення вимог закону в контексті підстав визнання доказів недопустимими,

проте як критерій оцінки допущеного порушення також використовує той, що

пов’язаний із можливістю впливу такого порушення на достовірність

отриманих фактичних даних, а саме – відповідно до ст. 116 КПК Республіки

Казахстан фактичні дані мають бути визнані недопустимими як докази, якщо

вони отримані з порушенням вимог цього Кодексу, які шляхом позбавлення або

обмеження гарантованих законом прав учасників процесу чи порушення інших

правил кримінального процесу при розслідуванні чи судовому розгляді справи

вплинули чи могли вплинути на достовірність отриманих фактичних даних.

При дослідженні цього питання уявляється необхідним згадати дискусію

в науці кримінального процесу щодо можливості та доцільності поділу

порушень прав і свобод людини при здійсненні кримінального провадження на

суттєві та такі, що не можуть бути визнані суттєвими. Завзятим противником

поділу процесуальних порушень на вказані групи виступив В. М. Савицький,

який вважав, що кожне порушення закону при збиранні доказів повинно

привести до визнання їх нікчемними, у противному випадку класифікація

порушень на суттєві та несуттєві призведе до непрямого благословення

незначних порушень закону, стане необхідною ієрархія процесуальних норм за

ступенем їх важливості і поглибне ерозія законності в кримінальному

судочинстві [176, c. 106]. Прихильники поділу вказаних порушень закону

заперечують проти визнання доказів недопустимими в результаті будь-якого

порушення, оскільки, як свідчить практика, можуть бути допущені такі

порушення, які не мають принципового значення для встановлення доказового

95

характеру отриманої інформації, а тому і не впливають на вирішення питання

стосовно її достовірності [40]. На наш погляд, український законодавець

правильно вказав саме на істотність порушення прав і свобод людини при

здійсненні кримінального провадження як підставу визнання доказів

недопустимими, оскільки зазначені правові наслідки повинно мати лише таке

порушення, яке не може бути усунуто в ході подальшого провадження та яке

впливає (чи може вплинути) на достовірність отриманої інформації, а також

пов’язане із порушенням основоположних (конституційних) прав і свобод

людини.

Оцінка істотності допущених при здійсненні кримінального провадження

порушень прав і свобод людини має здійснюватися за допомогою певних

критеріїв, які достатньо ґрунтовно досліджені в кримінальній процесуальній

науці. Так, на думку С. О. Пашина, суттєвість порушення визначається

можливістю або неможливістю його усунення [148, c. 358–367]; М. Л. Якуб

пов’язує недопустимість доказів із наявністю сумнівів у їх достовірності

[285, c. 20]; Г. М. Міньковський та А. А. Єйсман справедливо вважають

безспірним, що доказ, який отримано злочинним шляхом або з порушенням

основних правил судочинства, навіть якщо воно не мало злочинного характеру,

є недопустимим [230, c. 240]; О. О. Зубарев до вказаних критеріїв також додає

те, що суттєвість допущеного порушення вимог закону визначається

порушенням принципів кримінального судочинства та обмеження можливості

реалізації процесуальних прав учасників кримінального судочинства, що не

може бути усунуто [67, c. 58].

При цьому в процесуальній літературі правильно зазначається, що поділ

порушень кримінально-процесуального закону на суттєві та несуттєві не

означає, що одна норма кримінально-процесуального права важливіша за іншу.

Несуттєвими можуть бути порушення, але не самі норми кримінально-

процесуального права. Тому порушення, яке є несуттєвим як підстава для

визнання доказів недопустимими, може бути визнано суттєвим для проведення

додаткових слідчих та інших процесуальних дій з метою його усунення чи

96

відсторонення слідчого, який допустив таке порушення, від подальшого

проведення досудового розслідування [67, c. 60].

Таким чином, уявляється за необхідне узагальнити вказані точки зору

науковців щодо можливих критеріїв оцінки істотності допущеного порушення

прав і свобод людини при здійсненні кримінального провадження, а, виходячи з

цього, і допустимість отриманих у такий спосіб доказів.

До таких критеріїв вважаємо за необхідне віднести: 1) порушення засад

кримінального провадження при збиранні та фіксації доказів; 2) наявність

сумнівів у достовірності отриманих із порушенням прав і свобод людини

доказів, які не можуть бути усунуті; 3) отримання доказів із порушенням прав і

законних інтересів учасників кримінального провадження, яке не може бути

усунуто. В цьому контексті необхідно зазначити, що автори підручника

«Кримінальний процес» правильно вказують, що одне і те ж саме порушення в

одній ситуації може розцінюватися як підстава для визнання доказу

недопустимим, а в інших – ні. Пов’язане це, по-перше, із можливістю усунення

цих порушень шляхом проведення додаткових процесуальних дій, а по-друге –

з тим, наскільки це порушення обмежило права та законні інтереси учасників

кримінального провадження. Наприклад, на одному аркуші протоколу обшуку

житла відсутній підпис одного з понятих. Формально – це порушення норми

КПК. Але якщо в ході допиту цього понятого як свідка він пояснить, що це

сталося випадково і підтвердить законність проведення слідчої (розшукової) дії,

то таке порушення нівелюється. Якщо понятий з різних причин не зможе

засвідчити правильність проведення цієї дії, то таке, на перший погляд,

незначне порушення форми фіксації результатів слідчої (розшукової) дії може

призвести до визнання доказів недопустимими. Інша справа, коли обшук у

житлі був проведений без ухвали слідчого судді. По-перше, у даному випадку

порушується гарантоване Конституцією України право громадянина на

недоторканність житла (ст. 30), а, по-друге, які б додаткові процесуальні дії не

проводилися слідчим або прокурором, усунути це порушення неможливо

взагалі [87, c. 187]; 4) порушення конституційних прав і свобод людини при

97

здійсненні кримінального провадження. На нашу думку, такі порушення

завжди повинні мати наслідком визнання отриманих доказів недопустимими

(йдеться про право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної

та іншої кореспонденції, право на недоторканність особистого і сімейного

життя, недоторканність житла тощо).

Як зазначалося вище, ч. 2 ст. 87 КПК містить перелік порушень прав і

свобод людини, які законодавцем апріорі визнаються як істотні і тому належать

до безумовних підстав для визнання доказів недопустимими. Розглянемо їх

зміст більш детально:

1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу

суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов – чинний КПК

суттєво розширив юрисдикцію суду під час досудового розслідування, що

пояснюється, як уявляється, двома причинами. Першою з них є забезпечення у

такий спосіб змагальності під час досудового розслідування, запровадження з

цією метою інституту слідчого судді, покладення тягаря доказування за

наявності підстав для обмеження прав людини у зв’язку із здійсненням

кримінального провадження на сторону, яка заявляє клопотання про

проведення слідчої (розшукової), негласної слідчої (розшукової) дії або

застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Сутність

другої причини розширення меж судового контролю полягає у забезпеченні у

такий спосіб прав і законних інтересів учасників кримінального провадження,

адже відповідно до нормативного визначення функції судового контролю вона

полягає у здійсненні слідчим суддею контролю за дотриманням прав, свобод та

інтересів осіб у кримінальному провадженні (п. 18 ст. 3 КПК). Зважаючи на це

законодавець відніс до виключної компетенції слідчого судді прийняття

рішення про проведення слідчих (розшукових) і негласних слідчих

(розшукових) дій, які обмежують конституційні права людини, а також

застосування заходів забезпечення кримінального провадження. При цьому

закон передбачає підстави та порядок отримання ухвали слідчого судді, а також

загальні правила застосування заходів забезпечення кримінального

98

провадження (ст. 132 КПК), вимоги до проведення слідчих (розшукових) дій

(ст. 223 КПК) та загальні положення про негласні слідчі (розшукові) дії (§ 1 гл.

21 КПК).

У зв’язку з цим уявляється, що під порушенням суттєвих умов дозволу

слідчого судді на проведення процесуальних дій, про яке йдеться у п. 1 ч. 2 ст.

87 КПК як безумовну підставу визнання отриманих фактичних даних

недопустимими як докази, слід розуміти недотримання вищевказаних загальних

правил, передбачених відповідними статтями КПК, а також порушення тих

приписів, які містяться в ухвалі слідчого судді про проведення конкретної

процесуальної дії.

За загальним правилом слідчі (розшукові) дії, порядок проведення яких

передбачає попереднє отримання ухвали слідчого судді, до її постановлення

проведені не можуть бути. Виняток для слідчих (розшукових) дій, пов’язаних із

проникненням до житла чи іншого володіння особи, становлять невідкладні

випадки, пов’язані із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім

переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. У цих випадках

слідчий за погодженням із прокурором, прокурор зобов’язані невідкладно після

здійснення таких дій звернутися з клопотанням про проведення обшуку до

слідчого судді. Якщо прокурор відмовиться погодити клопотання слідчого про

проведення обшуку або слідчий суддя відмовить у задоволенні клопотання про

обшук, встановлені внаслідок такого обшуку докази є недопустимими, а

отримана інформація підлягає знищенню в порядку, передбаченому ст. 255

КПК (ч. 3 ст. 233 КПК). Дещо інший спосіб вирішення цього питання

передбачено стосовно негласних слідчих (розшукових) дій, які можуть бути

розпочаті до отримання ухвали слідчого судді лише у виняткових невідкладних

випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та запобіганням вчиненню

тяжкого або особливо тяжкого злочину, передбаченого вказаними у ч. 1 ст. 250

КПК розділами КК України. У таких випадках прокурор зобов’язаний

невідкладно після початку негласної слідчої (розшукової) дії звернутися з

відповідним клопотанням до слідчого судді. Виконання будь-яких дій з

99

проведення негласної слідчої (розшукової) дії повинно бути негайно

припинено, якщо слідчий суддя постановить ухвалу про відмову в наданні

дозволу на проведення негласної слідчої дії. Отримана внаслідок такої

негласної слідчої (розшукової) дії інформація має бути знищена в порядку,

передбаченому ст. 255 КПК (ч. 3 ст. 250 КПК). Таким чином, стосовно

негласних слідчих (розшукових) дій законодавець не вказує на недопустимість

отриманих доказів в силу того, що такі дії до постановлення ухвали слідчого

судді взагалі не можуть бути проведені. Вони лише можуть розпочинатися у

вищевказаних випадках, втім за умови відмови у задоволенні слідчим суддею

клопотання їх провадження має бути закінчено, а тому і знищена отримана

інформація, яка не може набути статусу доказу в силу того, що, по-перше, не

закінчена негласна слідча (розшукова) дія, по-друге, відмова слідчого судді в

задоволенні клопотання про її проведення свідчить про відсутність підстав для

обмеження конституційних прав особи у такий спосіб.

Вказані випадки являють собою порушення порядку проведення цих дій,

що знаходить свій прояв у їх здійсненні без отримання дозволу суду. Саме тому

вони прямо передбачені законом і встановлено їх негативні наслідки. У зв’язку

з цим важливо знову повернутися до питання преюдиції судових рішень у

кримінальному провадженні, яке частково розглянуто в першому підрозділі цієї

роботи. Так, у законі відсутнє чітке положення стосовно преюдиціального

значення ухвали слідчого судді, прийнятої в порядку статей 233, 234 КПК у

випадках невідкладного проведення обшуку, для суду, який розглядатиме

справу по першій інстанції та вирішуватиме питання допустимості доказів.

Автори науково-практичного коментаря КПК вказують, що оскільки, КПК не

передбачає у цьому випадку спеціального правила преюдиції, то суд має право

відповідно до ст. 94 вирішити питання щодо допустимості доказу незалежно від

будь-яких попередніх рішень, у т. ч. слідчого судді. Це стосується однаковою

мірою як ситуації, коли слідчий суддя відмовив у задоволенні клопотання про

обшук (ч. 3 ст. 233), так і ситуації, коли він задовольнив таке клопотання і

легітимізував «невідкладний» обшук [137, c. 226]. На нашу думку, ця позиція

100

заслуговує на підтримку; відповідь на це питання залежить від тлумачення

вищевказаної ст. 90 КПК, відповідно до якої преюдиціальне значення для суду,

який вирішує питання про допустимість доказів, має рішення національного

суду, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і

основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними

договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Отже, ключове значення, як зазначалося вище, для надання правильної

відповіді на зазначене вище питання має те, що саме розуміти під «рішенням

національного суду», йдеться лише про рішення суду, до підсудності якого

належить розгляд кримінального провадження, чи також і про ухвали слідчого

судді. Звернення до змісту § 1 гл. 3 КПК дозволяє дійти висновку, що ухвали

слідчого судді не є рішенням суду в контексті Кодексу, оскільки склад суду

визначено ст. 31 КПК лише стосовно суду, до підсудності якого віднесено

розгляд кримінальної справи, а тому і рішенням суду є лише ухвали та вироки

суду першої та апеляційної інстанцій, ухвали суду касаційної інстанції та

Верховного Суду України.

Суттєві умови дозволу слідчого судді на проведення процесуальної дії

можуть бути порушені і в інший спосіб. Так, зокрема, слідчим суддею, який є

компетентним розглядати клопотання слідчого, прокурора про проведення

негласних слідчих (розшукових) дій, є слідчий суддя Апеляційного суду АРК,

апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя, у межах територіальної

юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування (ч. 1 ст. 247

КПК). Надання дозволу на проведення такої дії слідчим суддею місцевого суду

являє собою істотне порушення, яке повинно мати значення підстави визнання

отриманих доказів недопустимими. Або ж, відповідно до ст. 249 КПК строк дії

ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення негласної слідчої (розшукової)

дії не може перевищувати два місяці. За наявності законних підстав його може

бути продовжено в установленому законом порядку. При цьому важливо

підкреслити, що предмет обґрунтування клопотання про його продовження має

включати пояснення причин, унаслідок яких виникла така необхідність, що

101

відіграє роль додаткової гарантії захисту прав та законних інтересів особи,

щодо якої проводиться негласна слідча (розшукова) дія. Проведення ж

негласної слідчої (розшукової) дії за межами того строку, що був визначений в

ухвалі слідчого судді, має оцінюватися як суттєве порушення права людини,

оскільки в цьому випадку здійснюється втручання у її приватне життя без

відповідної правової підстави. Встановлення у законі певного строку для

виконання ухвали слідчого судді про проведення негласної слідчої

(розшукової) дії має значення для забезпечення обґрунтованості обмеження

фундаментальних прав людини, оскільки підстави для проведення цієї дії,

зазначені в ухвалі слідчого судді, не можуть існувати протягом невизначеного

строку. На це звернув увагу Європейський суд з прав людини у рішенні від

2 листопада 2006 р. у справі «Волохи проти України», в якій заявники

скаржилися на порушення їх прав у зв’язку із накладенням арешту на їх

кореспонденцію, що був чинний більше одного року і скасований у зв’язку із

закриттям кримінальної справи. Суд зазначив, що національне законодавство,

що діяло в Україні на той час, не передбачало жодного проміжного перегляду

постанови про накладення арешту на кореспонденцію заявників у розумні

проміжки часу або будь-яких строків для такого втручання. Через це Суд

дійшов висновку, що зазначене втручання не може трактуватися як таке, що

було здійснене «згідно із законом» [198]. Також істотним порушенням буде і

надання слідчим суддею дозволу на проведення негласної слідчої (розшукової)

дії у випадках здійснення досудового розслідування злочину, який не є тяжким,

оскільки відповідно до ч. 2 ст. 246 КПК негласні слідчі (розшукові) дії,

передбачені статтями 260, 261, 262, 263, 264, 267, 269, 270, 271, 272, 274 цього

Кодексу, проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких

або особливо тяжких злочинів, що пояснюється необхідністю забезпечення

пропорційності втручання у права людини суспільній небезпеці вчиненого

злочину.

Докази можуть бути отримані не тільки в результаті проведення слідчих

(розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, а і в результаті

102

застосування заходів забезпечення кримінального провадження, зокрема, при

тимчасовому доступі до речей і документів, затриманні особи, яка підозрюється

у вчиненні злочину тощо. Тому і порушення суттєвих умов порядку проведення

цих процесуальних дій також веде до визнання отриманих доказів

недопустимими. Зокрема, відповідно до ч. 7 ст. 163 КПК в ухвалі слідчого судді

про надання стороні кримінального провадження тимчасового доступу до речей

і документів може бути вказано розпорядження про надання можливості

вилучення речей і документів, якщо сторона кримінального провадження

доведе наявність достатніх підстав вважати, що без такого вилучення існує

реальна загроза зміни або знищення речей чи документів, або таке вилучення

необхідне для досягнення мети отримання доступу до речей і документів.

Вилучення стороною в ході застосування цього заходу забезпечення

кримінального провадження речей і документів, які не зазначені в ухвалі

слідчого судді про надання до них тимчасового доступу, на наш погляд,

призведе до отримання доказів, які не можуть бути визнані допустимими. Так

само має вирішуватися питання й при недотриманні порядку затримання,

передбаченого ст. 208 КПК, зокрема, в частині складання протоколу

затримання. В останньому, крім обставин затримання, також має бути

зазначено результати особистого обшуку затриманого. Відсутність у протоколі

затримання такої вказівки повинно мати своїм наслідком визнання отриманих у

результаті затримання речей і документів недопустимими доказами, оскільки

виникають сумніви, що не можуть бути усунуті, стосовно походження цих

речей і документів;

2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або

такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування

такого поводження – ця підстава визнається безумовною, виходячи, перш за все

із ст. 28 Конституції України та загальновизнаних міжнародних стандартів у

галузі прав людини, до яких належить заборона катування, жорстокого,

нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (ст. 5

Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 7 Міжнародного пакту про

103

громадянські та політичні права 1966 р., Конвенції ООН проти катувань та

інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів

поводження і покарання 1984 р., ст. 3 Конвенції про захист прав людини та

основоположних свобод 1950 р., Декларації про захист усіх осіб від катувань та

інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів

поводження чи покарання 1975 р., Європейської конвенції про запобігання

катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи

покаранню). Заборона зазначених видів поводження з людиною гарантує право

кожного на повагу до його гідності, яке належить до особистих невід’ємних

прав людини. Як випливає із положень, що містяться у ст. 28 Конституції

України, в їх нормативній єдності, держава має не лише утримуватися від

посягання на гідність особи, а й зобов’язана забезпечити дієвий захист всім

особам від таких посягань з боку третіх осіб [81, c. 192; 82]. Одним із елементів

такого правозахисного механізму є нормативна заборона на катування,

жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження чи покарання,

а також надання допущенню такого поводження значення безумовної підстави

для визнання отриманих у такий спосіб доказів недопустимими.

У справі «Замфереська проти України» (рішення від 15 листопада 2012 р.)

Європейський суд визнав, що зізнання заявника, які були отримані завдяки

катуванням, були використані на обґрунтування його винуватості. Суд

зазначив, що «використання тверджень, отриманих внаслідок катувань та

поганого поводження… у якості доказів для встановлення відповідних фактів у

кримінальному провадженні перетворює провадження у цілому на

несправедливе. Цей висновок застосовується незалежно від доказового

значення тверджень та незалежно від того, чи було їх використання

вирішальним у засудженні обвинуваченого» [203]. Аналогічний висновок

Європейський суд зробив у справі «Григор’єва проти України» (рішення від

15 травня 2012 р.) [201].

Важливо підкреслити, що право на справедливий судовий розгляд і

заборона катувань не допускають використання в суді не тільки показань, які

104

отримані в результаті катування, а й будь-яких інших доказів, отриманих таким

шляхом. Сюди також належать речові докази, які здобуті на підставі

відомостей, отриманих під тиском. При цьому вимога про виключення

незаконно отриманих доказів діє в будь-яких умовах, у тому числі в умовах

надзвичайного стану [174, c. 135].

В Україні правило щодо недопустимості отриманих у такий спосіб

доказів відіграє особливу роль, оскільки, як свідчить правозастосовна практика,

випадки допущення вказаних видів поводження з особами, які мають

процесуальний статус свідка, підозрюваного або взагалі не мають чітко

визначеного процесуального становища в конкретному кримінальному

провадженні, мають місце досить часто, про що свідчить практика

Європейського суду з прав людини, який вже ухвалив низку рішень проти

України щодо застосуванню ст. 3 Конвенції (рішення в справі «Афанасьєв

проти України», «Невмержицький проти України», «Яременко проти України»

тощо). В рішенні у справі «Захаркін проти України» (24 червня 2010 р.)

Європейський суд з прав людини констатував порушення ст. 3 Конвенції і

зазначив, що особі має бути забезпечено ефективне розслідування фактів

катування, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. При

цьому Суд нагадав, що поняття ефективного засобу правового захисту в цьому

випадку передбачає також ефективний доступ заявника до процедури

розслідування. Має існувати достатній громадський контроль над ходом

розслідування і його результатами для забезпечення практичної підзвітності,

підтримання віри суспільства у дотримання владою законності і недопущення

будь-якого зговору або потурання незаконним діям [205]. Тому слід звернути

увагу на те, що вказане рішення було прийняте під час дії КПК 1960 р. Новий

КПК містить низку новел, що відповідають вказаній правовій позиції

Європейського суду з прав людини і сприяють створенню в Україні

ефективного правозахисного механізму, хоча й, безумовно, певні резерви

стосовно вдосконалення новітнього законодавства в цьому напрямі все ще

зберігаються.

105

Так, крім аналізованого положення п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК, до таких, що

гарантують дотримання заборони зазначених видів поводження при здійсненні

кримінального провадження, належить положення ч. 6 ст. 206 КПК, відповідно

до якого якщо під час будь-якого судового засідання особа заявляє про

застосування до неї насильства під час затримання або тримання в

уповноваженому органі державної влади, державній установі (орган державної

влади, державна установа, яким законом надано право здійснювати тримання

під вартою осіб), слідчий суддя зобов’язаний зафіксувати таку заяву або

прийняти від особи таку заяву та: 1) забезпечити невідкладне проведення

судово-медичного обстеження особи; 2) доручити відповідному органу

досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених у заяві

особи; 3) вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки особи згідно із

законодавством. Слідчий суддя зобов’язаний діяти у вказаному порядку

незалежно від наявності заяви особи, якщо її зовнішній вигляд, стан чи інші

відомі слідчому судді обставини дають підстави для обґрунтованої підозри

порушення вимог законодавства під час затримання або тримання в

уповноваженому органі державної влади, державній установі (ч. 7 ст. 206 КПК).

Слідчий суддя має право не вживати вказаних вище дій, якщо прокурор доведе,

що ці дії вже здійснені або здійснюються (ч. 8 ст. 206 КПК). Вказані

положення, які в сукупності складають зміст обов’язків слідчого судді щодо

захисту прав людини, є безпосередньою гарантією від застосування катування,

жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження

або погрози застосування такого поводження. Втім КПК містить і інші норми,

які опосередковано також гарантують дотримання цієї заборони. До таких,

уявляється, необхідно віднести ч. 4 ст. 95 КПК, відповідно до якої суд може

обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо

сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому

ст. 225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями,

наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. Це положення має

принципове значення і суттєво зміщує акценти в доказуванні, оскільки допит

106

особи під час досудового розслідування спрямовано лише на отримання

доказів, якими можуть бути обґрунтовані процесуальні рішення слідчого та

прокурора (крім допиту свідка чи потерпілого слідчим суддею в порядку,

передбаченому ст. 225 КПК). Отже, втрачається необхідність застосування

насильства під час допиту, оскільки отримані показання не мають значення

судових доказів, а тому і не можуть бути покладені доля обґрунтування

судових рішень. Водночас необхідно вказати, що, на жаль, дотепер спрацьовує

менталітет працівників правоохоронних органів, які ще не усвідомили суттєвих

змін законодавства, що стосуються доказового значення показань, наданих під

час досудового розслідування. У зв’язку з цим, як зазначено в

Моніторинговому звіті «Реалізація нового КПК: перші результати», складеному

Центром політико-правових реформ, ці слідчі дії (допити) проводяться з метою

здійснення тиску на свідків та підозрюваних [130]. На нашу думку, із певним

часом застосування КПК, формуванням судової практики у всіх судових

інстанціях вказані новації кримінального процесуального закону «запрацюють»

більш ефективно і зможуть виправдати своє призначення як гарантії від

застосування насильства при здійсненні кримінального провадження;

3) порушення права особи на захист – є безумовною підставою визнання

отриманих доказів недопустимими в силу того, що забезпечення права на

захист є конституційною засадою кримінального провадження, яка

гарантується ст. 59 Конституції України та ст. 20 КПК. Право на захист як

засада кримінального провадження має комплексний характер і включає

складові, що стосуються безпосередньо прав підозрюваного, обвинуваченого,

засудженого, виправданого, процесуальних прав захисника та законного

представника, а також обов’язків слідчого, прокурора, слідчого судді та суду,

що кореспондують правам вищевказаних суб’єктів права на захист, виконання

яких забезпечує їх реалізацію. Таким чином, порушення права на захист може

бути констатовано при допущенні порушень порядку реалізації будь-яких прав

суб’єктів права на захист чи невиконанні слідчим, прокурором передбачених

законом обов’язків щодо забезпечення реалізації цих прав. Зокрема, відповідно

107

до п. 3 ч. 3 ст. 42 КПК підозрюваний та обвинувачений мають право вимагати

участі захисника у проведенні допиту та інших процесуальних дій. Отже,

слідчий чи прокурор зобов’язані своєчасно повідомляти захисника про час і

місце проведення процесуальних дій. У разі неявки захисника процесуальна дія

може бути проведена лише, якщо підозрюваний, обвинувачений не заперечує

проти її проведення за відсутності захисника, крім випадків, коли його участь є

обов’язковою. Порушення вимог закону щодо участі захисника при проведенні

процесуальних дій є підставою для визнання недопустимими таких доказів, що

були зібрані під час виконання таких дій [89, c. 233].

За даними Моніторингового звіту «Реалізація нового КПК у першому

півріччі 2013 року» найбільш часто зустрічаються такі порушення права на

захист, що, безумовно, повинні позначатися на вирішенні питання про

допустимість отриманих з такими порушеннями доказів:

– викликані захисники не допускаються до затриманих осіб, хоча згідно з

КПК докази, отримані під час затримання підозрюваного без його захисника,

визнаються недопустимими і не можуть використовуватися надалі в

провадженні;

– затриманих осіб примушують до відмови від викликаного захисника;

– із затриманою особою проводяться процесуальні дії до прибуття

захисника [131];

4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена

про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на

запитання, або їх отримання з порушенням цього права – ця безумовна підстава

визнання доказів недопустимими ґрунтується на ст. 63 Конституції України та

ст. 18 КПК, що визначає нормативний зміст свободи від самовикриття та права

не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї як загальної засади

кримінального провадження.

Необхідно звернути увагу на те, що новий КПК під близькими родичами

та членами сім’ї вказує значно більш широке коло осіб порівняно із раніше

чинним КПК і відповідно до п. 1 ст. 3 КПК до них, крім тих осіб, які були

108

зазначені КПК 1960 р., також належать особи, які спільно проживають,

пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки, у тому числі

особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі. Таким чином, на

всіх вказаних у п. 1 ст. 3 КПК суб’єктів розповсюджується гарантія від їх

викриття. Такий підхід законодавця до визначення кола цих осіб відповідає

прецедентній практиці Європейського суду з прав людини. На його

правильність зверталася увага і в науковій літературі навіть у час дії КПК

1960 р. (Р. В. Бараннік, В. П. Шибіко) [14, c. 90].

Це право займає важливе місце в концепції справедливого судового

розгляду, який гарантується ст. 6 Конвенції. У рішенні ЄСПЛ «Сандерс проти

Сполученого Королівства» від 29 листопада 1996 р. зазначено, що хоча право

мовчати та привілей проти самообвинувачення прямо не зазначені у ст. 6

Конвенції, вони є елементами загальновизнаних міжнародних стандартів, що

лежать в основі справедливого судового розгляду відповідно до ст. 6. Їх

сутність полягає, зокрема, у захисті обвинуваченого від неналежного примусу з

боку органів державної влади, що сприяє запобіганню судових помилок та

досягненню цілей ст. 6. Привілей проти самообвинувачення, зокрема,

передбачає, що обвинувачення в кримінальному процесі намагатиметься

довести вину обвинуваченого без звернення до доказів, отриманих методами

примусу, нехтуючи волею обвинуваченого. З цього погляду це право тісно

пов’язане із презумпцією невинуватості, що міститься в ч. 2 ст. 6 КПЗЛ.

Привілей проти самообвинувачення, насамперед, стосується рішення

обвинуваченого зберігати мовчання. Він не поширюється на використання в

кримінальному провадженні матеріалів, що можуть бути отримані від

обвинуваченого через застосування примусу, однак, існування яких не

залежить від його волі. Це, зокрема, документи, вилучені на підставі судового

ордеру, проби на наявність алкоголю, аналізи крові, сечі та зразки тканин

людини для проведення тесту ДНК. Загальна вимога справедливості, яка

міститься у ст. 6, зокрема привілей проти самообвинувачення, застосовується

109

до кримінального провадження щодо всіх типів злочинів, без розрізнення між

найпростішими та найскладнішими [275, c. 338–341].

У той же час відповідно до правової позиції Європейського суду з прав

людини право не давати показань щодо себе у сфері кримінального

судочинства включає також недопустимість примусового вилучення в особи

об’єктів, які мають значення для розслідування злочину, що здійснено із

застосуванням насильства або іншого незаконного поводження із особою. У

рішенні у справі «Яллог проти Німеччини» від 11 липня 2006 р. Суд зазначив,

що примусове застосування навіть в умовах лікарні до затриманого

підозрюваного у вчиненні злочину, пов’язаного із перевезенням наркотиків,

спеціального блювотного препарату з метою вилучення пакетика з

наркотичними засобами, який він проковтнув при затриманні, являє собою

тяжке втручання у фізичну та психічну цілісність особи проти її волі.

Використання у процесі доказу, отриманого завдяки примусовому

застосуванню медичного препарату, є порушенням права особи не свідчити

проти себе, що позначилося на цілому судовому процесі, зробивши його цілком

несправедливим [212].

КПК містить гарантії забезпечення свободи від самовикриття та права не

свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї. До таких належать обов’язок

слідчого, прокурора перед проведенням допиту свідка роз’яснити особі, яка

буде допитуватися, її процесуальні права, серед яких є право відмовитися

давати показання щодо себе, близьких родичів та членів своєї сім’ї, що можуть

стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні ним, близькими

родичами чи членами його сім’ї кримінального правопорушення (п. 3 ч. 1 ст.

66). Перед допитом підозрюваного, обвинуваченого йому також мають бути

роз’яснені процесуальні права, серед яких відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 42 КПК є

право не говорити нічого з приводу підозри проти нього, обвинувачення або у

будь-який момент відмовитися давати показання. Гарантією забезпечення цього

конституційного права також є і передбачена п. 4 ч. 2 ст. 87 КПК безумовна

110

підстава визнання доказів, отриманих із порушенням цього права,

недопустимими.

Право не давати показання автоматично передбачає право на те, що

мовчання обвинуваченого не може бути використано проти нього. У зв’язку з

цим У. Бернам, аналізуючи дію цієї гарантії в американському кримінальному

процесі, вказує, що суд першої інстанції має дати присяжним з цього приводу

відповідну вказівку в напутній промові, а прокурору не дозволяється будь-яким

чином коментувати мовчання обвинуваченого в суді [20, c. 510]. Зважаючи на

американську правову традицію, уявляється за необхідне наголосити на

необхідності впровадження в кримінальне процесуальне законодавство України

аналогічного порядку роз’яснення присяжним правил оцінки факту відмови

обвинуваченим від давання показань. До речі, КПК РФ, у якому міститься

деталізована процедура провадження в суді присяжних, серед обставин, що

роз’яснює головуючий присяжним, зазначає те, що головуючий звертає увагу

колегії присяжних засідателів на те, що відмова підсудного від давання

показань або його мовчання в суді не мають юридичного значення і не може

визнаватися як свідчення його винуватості (п. 6 ч. 3 ст. 340 КПК РФ). Така

норма має значення гарантії свободи від самовикриття.

Крім того, гарантією є також прямо встановлена у кримінальному законі

заборона притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які мають право

відмовитися від давання показань. Зокрема, у ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396 КК

України зазначається, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за

відмову давати показання під час провадження досудового розслідування або в

суді щодо себе, а також членів її сім’ї чи близьких родичів, коло яких

визначається законом, та не підлягають кримінальній відповідальності за

заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім’ї та близькі родичі

особи, яка вчинила злочин, коло яких визначається законом.

Необхідно зазначити, що цей стандарт прав людини у сфері

кримінального судочинства імплементовано у законодавство України в 1996 р.,

з прийняттям Конституції України. І хоча на той час у кримінальному

111

процесуальному законодавстві України вказані гарантії ще не були закріплені,

судова практика формувалася саме в цьому напрямі і визнавала докази,

отримані з порушенням цього права, недопустимими, а тому й такими, що не

можуть використовуватися в доказуванні. Цьому сприяла позиція ВСУ, який в

постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України

при здійсненні правосуддя» вказав, що відповідно до вимог ст. 63 Конституції

особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення

щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, а

отже, вона не може бути змушена свідчити проти себе, членів сім’ї чи близьких

родичів. Пропонуючи підсудному дати пояснення щодо пред’явленого

обвинувачення та відомих йому обставин справи, суд має одночасно роз’яснити

йому, а також його дружині чи близькому родичу зміст ст. 63 Конституції.

Якщо під час проведення дізнання чи попереднього слідства підозрюваному,

обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було роз’яснено,

показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з

порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як

засобів доказування. Роз’яснити судам, що з урахуванням зазначеного

конституційного положення члени сім’ї чи близькі родичі обвинуваченого,

цивільного позивача або цивільного відповідача не можуть бути притягнуті до

кримінальної відповідальності за відмову від давання показань. У разі ж, коли

зазначені особи погодились давати показання, вони несуть відповідальність за

завідомо неправдиві показання [160].

Зараз наведені положення знайшли нормативне закріплення в чинному

законодавстві, що має виключне значення в аспекті забезпечення прав людини,

у тому числі – права на справедливий суд;

5) порушення права на перехресний допит – є, безумовною, підставою

визнання доказів недопустимими, які отримані із таким порушенням, оскільки

це право є складовою права кожного на справедливий суд, а тому порушення

права на перехресний допит означає порушення права на справедливий суд у

цілому. Право на проведення перехресного допиту, справедливо вказують

112

М. А. Погорецький та М. Е. Шумило, випливає із конституційних положень.

Так, у ст. 129 Конституції України закріплені засади змагальності сторін та

свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх

переконливості, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і

судом, забезпечення обвинуваченому права на захист. У підп. d ч. 3 ст. 6

Конвенції наголошується, що кожний обвинувачений у вчиненні кримінального

злочину, як мінімум, має право допитувати свідків, що свідчать проти нього,

або право на те, щоб свідки були допитані. Ці керівні положення становлять

правову базу для перехресного допиту в кримінальному провадженні.

Перехресний допит – це допит особи, показання якої надаються як докази

протилежною стороною для критичного дослідження і перевірки даних,

отриманих у ході прямого допиту, а також для отримання нових даних від

особи, допитаної при прямому допиті [88, c. 258].

У рішенні Європейського суду з прав людини від 6 грудня 1988 р. у

справі «Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії» зазначено, що право

допитувати або право на те, щоб були допитані свідки означає, що слухання

свідків повинно, як правило, мати змагальний характер, а докази, що

пред’являються обвинуваченням, повинні бути представлені на відкритому

судовому розгляді у присутності обвинуваченого, щоб надати слуханню

змагального характеру [196; 165, c. 134].

У справі «Хайрова проти України» від 15 листопада 2012 р.

Європейський суд встановив порушення права на допит свідка в суді, оскільки

національні суди покладались у своїх висновках на досудові покази одного з

найважливіших свідків. Суд не визнав, що відсутність свідка у суді достатньо

компенсувалась можливістю заявника допитати його під час очної ставки,

зазначивши, що «очна ставка відбувалась на ранніх стадіях процесу, коли в

заявника не було адвоката». Очна ставка лише була відтворена в протоколі, що

не дало суддям можливості оцінити поведінку учасників очної ставки і

належним чином сформувати свою думку щодо надійності тверджень,

зроблених під час слідчої дії» [210].

113

Навпаки, у справі «Гриненка проти України» від 15 листопада 2012 р.

Європейський суд не визнав порушення права заявника на допит свідка в суді.

Суд прийняв до уваги, що на момент судового розгляду свідок загинула, і її

свідчення не мали прямого та вирішального доказового значення для

засудження заявника [202].

Сутність перехресного допиту полягає в одночасному допиті кількома

учасниками процесу однієї особи з метою з’ясування чи доповнення відповідей,

які були надані на запитання інших осіб [278, c. 250], або перевірки

достовірності показань [9, c. 325–326].

У чинному КПК право на перехресний допит прямо передбачено серед

процесуальних прав обвинуваченого п. 1 ч. 4 ст. 42 – обвинувачений має право

брати участь під час судового розгляду у допиті свідків обвинувачення або

вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на

тих самих умовах, що й свідків обвинувачення. Важливість цього права як

процесуальної гарантії забезпечення права на справедливий суд (у даному

випадку – справедливу судову процедуру) обумовлює необхідність

нормативного закріплення негативних процесуальних наслідків його

порушення – визнання доказів, які отримані з порушенням цього права,

недопустимими.

Перехресному допиту можуть бути піддані всі особи, які надали

показання при прямому допиті. КПК не передбачає обмежень реалізації права

на перехресний допит, за винятком тих випадків, коли обвинувачений може

бути видалений із зали судового засідання (ст. 330 КПК). Таке обмеження цього

права передбачене й у законодавстві країн із сталою традицією застосування

механізму забезпечення права на очну ставку (перехресний допит). Так,

зокрема, як зазначає У. Бернам, при розгляді в суді першої інстанції справи

Davis v. Alaska свідок обвинувачення давав показання проти обвинуваченого,

але суд виніс наказ, яким заборонив піддавати цього свідка перехресному

допиту у зв’язку із тим, що він є неповнолітнім. Верховний суд США визнав це

рішення таким, що суперечить праву обвинуваченого на очну ставку. У справі

114

Bruton v. United States Єванс у своїх показаннях на слідстві, якими визнав свою

вину, викрив свого співучасника Братона, однак у подальшому останній не міг

допитати Єванса, оскільки той відмовився давати показання в суді. І хоча

присяжних проінструктували, що визнання Єванса має розглядатися ними

виключно як доказ його власної вини, проте аж ніяк не вини Братона,

Верховний суд США дійшов висновку, що така вказівка присяжним не була

достатньою гарантією дотримання прав Братона. Суд вказав, що якщо

використовується таке визнання обвинуваченого – без надання його

співучаснику можливості піддати його допиту – то таке визнання має бути

представлене присяжним у відредагованому вигляді, із видаленням з нього

будь-яких спогадів щодо співучасника [20, c. 512].

Частиною 3 ст. 87 КПК передбачено ще дві підстави визнання доказів

недопустимими, а саме, якщо вони були отримані:

1) з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи

обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні – така підстава визнання

доказів недопустимими тісно пов’язана із забезпеченням права підозрюваного,

обвинуваченого на захист, адже показання щодо підозри чи обвинувачення себе

у вчиненні кримінального правопорушення особа має давати з дотриманням

гарантій забезпечення її права на захист. Характерною ж особливістю показань

свідка є те, що вони належать до предмета підозри чи обвинувачення інших

осіб. Його показання повинні стосуватися не власних інтересів, а інтересів

підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого. Показання, отримані від особи,

яка фактично підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення і

допитувалася щодо фактів і обставин їх вчинення як свідок із попередженням

про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання чи за

відмову давання показань, не мають доказової сили. Це випливає із суттєвих

відмінностей процесуального положення і порядку допиту свідка і

підозрюваного. Свідок зобов’язаний давати показання під загрозою

кримінальної відповідальності, а підозрюваний вправі відмовитися від давання

показань. За загальним юридичним правилом ніхто не може бути свідком у

115

своїй справі. Тому свідком може бути особа, яка не є підозрюваною чи

обвинуваченою. У тих випадках, коли особа допитувалася як свідок, а в

подальшому набула статусу підозрюваного чи обвинуваченого, попередні

показання як свідка втрачають властивості доказів, оскільки були отримані із

неналежного процесуального джерела [88, c. 259].

До 2012 р. практика обґрунтування вироків первісними поясненнями

особи, яка була допитана як свідок, або показаннями обвинувачених, які були

надані в порушення права зберігати мовчання або права на допомогу захисника,

залишалась в Україні системною проблемою, незважаючи на численні рішення

Європейського суду, в тому числі – й стосовно України. Так, у 2012 р.

Європейський суд у кількох рішеннях констатував порушення ст. 6 Конвенції

за таких обставин. У справі «Гриненко проти України» (рішення від

15 листопада 2012 р.) заявник, якого підозрювали у замовленні вбивства, при

допиті як свідка і без участі захисника зробив зізнання, яке згодом було

використане для обґрунтування засудження. Порушення за подібних обставин

було встановлено у справах «Григор’єва проти України» (рішення

Європейського суду від 15 травня 2012 р.), «Хайрова проти України» (рішення

Європейського суду від 15 листопада 2012 р.) тощо [201; 202; 210].

Зважаючи на це, нормативний характер заборони отримувати докази із

показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у

цьому кримінальному провадженні, перешкоджатиме подальшому формуванню

зазначеної правозастосовної практики, яка отримала різку критичну оцінку з

боку Європейського суду з прав людини і яка суперечить загальновизнаним

міжнародним стандартам прав людини;

2) після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами

досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених

КПК, для забезпечення досудового розслідування кримінальних

правопорушень – закріплення цієї підстави в якості окремої для оцінки

отриманих фактичних даних як недопустимих для використання в

кримінальному провадженні як доказів обумовлено тим, що відповідно до вимг,

116

які складають сутність допустимості доказів, способи їх збирання у

конкретному кримінальному провадженні мають відповідати тим, що

передбачені КПК. Такий імператив, видається, повністю відповідає методу

регулювання правових відносин у сфері доказування – дозволено лише те, що

передбачено законом. В силу цього методу під час досудового розслідування

сторона обвинувачення збирає докази лише тими способами, що передбачені

ст. 93 КПК, а тому й у випадку застосування повноважень, які не передбачені

законом, отримані фактичні дані мають визнаватися недопустимими доказами.

У науці кримінального процесу пропонується передбачити більш

широкий перелік підстав визнання фактичних даних недопустимими як докази,

ніж закріплений чинним законодавством. Так, зокрема, Н. М. Басай зазначає,

що докази, зібрані в ході слідчих і судових дій, є недопустимими, якщо вони

отримані: 1) у разі проведення слідчої дії до внесення відомостей до Єдиного

реєстру досудових розслідувань, за винятком випадків, передбачених

кримінальним процесуальним законом; 2) без роз’яснення прав та обов’язків

особам, які беруть участь у проведенні слідчої дії; 3) з порушенням права

підозрюваного чи обвинуваченого на захист; 4) за відсутності понятих, якщо їх

участь є обов’язковою; 5) за відсутності встановленої законом кількості

понятих і при невідповідності особи понятого вимогам, які передбачені до них

кримінальним процесуальним законом; 6) за відсутності учасників, які за

законом обов’язково повинні бути присутніми при провадженні певної слідчої

дії; 7) із застосуванням погроз, насильства, інших незаконних дій, передбачених

кримінальним процесуальним законом; 8) із порушенням порядку проведення

слідчої дії, передбаченого кримінальним процесуальним законом; 9) у разі

проведення слідчої дії у невстановлений законом час доби без встановлених

законом підстав. Докази, отримані в ході інших процесуальних дій, можуть

бути визнані недопустимими у випадку недотримання процедури їх долучення

до справи [16]. Пропозиції щодо розширення вказаного вище переліку підстав

висловлюються також і іншими науковцями, зокрема, Ю. М. Середа пропонує

доповнити норми КПК положеннями про те, що суд зобов’язаний визнати

117

докази недопустимими, якщо вони отримані: 1) неналежним суб’єктом

внаслідок порушення вимог закону про підслідність; 2) із джерел доказів, не

зазначених у КПК; 3) за допомогою слідчих (розшукових) дій, не передбачених

КПК; 4) на підставі недопустимого доказу («плоди отруєного дерева»); 5) у

результаті показань з чужих слів, джерело яких невідоме; 6) із порушенням

інших вимог КПК, що ставить під сумнів достовірність доказової інформації

[177, c. 4]. На необхідності розширення передбаченого законом переліку цих

обставин наполягає також і М. М. Стоянов, додаючи до вищевказаних підстав

також і отримання фактичних даних в результаті проведення процесуальних дій

без відновлення досудового розслідування у зупиненому кримінальному

провадженні; із істотним порушенням порядку проведення слідчої (розшукової)

дії; з порушенням порядку збирання доказів в іноземних державах при

проведенні процесуальних дій за запитом про надання міжнародної правової

допомоги; проведення процесуальних дій до внесення відомостей до Єдиного

реєстру досудових розслідувань, за винятком огляду місця події [218]. Проте,

на наш погляд, у розширенні передбаченого законом переліку немає сенсу,

оскільки закріпити в законі закритий перелік порушень, що своїм правовим

наслідком повинні мати недопустимість використання як доказів фактичних

даних, отриманих із такими порушеннями, є неможливим. Крім того,

враховуючи сформульовану у першому розділі цієї роботи позицію щодо

поняття допустимості доказів та її критеріїв, вважаємо недоцільним нормативне

закріплення наведених положень. Зважаючи на викладене, більш раціональним

вбачається підхід законодавця до вирішення цього питання, що використовує

оцінне поняття істотного порушення, тлумачення якого має здійснюватися за

допомогою критеріїв, напрацьованих судовою практикою, в кожному

конкретному випадку з урахуванням особливостей окремого кримінального

провадження.

Як зазначалося вище, ч. 1 ст. 88 КПК встановлено недопустимість

доказів, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або

вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального

118

провадження, а також відомості щодо характеру підозрюваного,

обвинуваченого. Такі докази не є допустимими на підтвердження винуватості

підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Значення цього нормативного положення полягає в тому, що воно має на меті

захистити суд від упередженого ставлення до обвинуваченого, а тому і його

слід розглядати як гарантію забезпечення права кожного на справедливий суд.

Пряма заборона щодо використання цих відомостей для підтвердження

винуватості підозрюваного, обвинуваченого має глибокі історичні корені. Так,

Н. С. Таганцев, В. К. Случевський, І. Я. Фойницький підкреслювали

можливість використання зазначених відомостей виключно з обмеженою

метою, а саме – особистість підсудного взагалі, та зокрема, її попередня

судимість, можуть бути предметом судово-кримінального дослідження,

наскільки вона стосується не лише злочинного діяння, але й покарання, що

підлягає застосуванню [263, c. 247]. Наполягаючи саме на такому підході до

дослідження даних про особу підсудного, А. Ф. Коні писав: знайомство з

особою підсудного значною мірою рятує від допущення судової помилки, яка

однаково можлива як у випадках засудження тільки на підставі відомостей про

поганий характер підсудного, так і у випадках засудження лише на підставі

злочинного факту [80, c. 34–35]. Необхідно зазначити, що такий підхід є

характерним і для сучасного іноземного законодавства. Так, зокрема, правило

404 у федеральних правилах використання доказів у судах США передбачає,

що характер особи як доказ не допускається для доказування дії. Аналогічне

положення міститься й у законодавстві Англії [66, c. 226].

Як зазначалося вище, однією із підстав визнання доказів недопустимими

є передбачене ч. 8 ст. 223 КПК положення про те, що слідчі (розшукові) дії не

можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування, крім

їх проведення за дорученням суду у випадках, передбачених ч. 3 ст. 333 КПК.

Будь-які слідчі (розшукові) або негласні слідчі (розшукові) дії, проведені з

порушенням цього правила, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази –

недопустимими. Заборона проводити слідчі (розшукові) та негласні слідчі

119

(розшукові) дії за межами строку досудового розслідування пояснюється тим,

що правовою підставою для їх проведення є розпочате досудове розслідування,

яке триває виключно у межах, встановлених у ст. 219 КПК строків. Закінчення

цих строків є юридичним фактом, який позбавляє діяльність слідчого щодо

здійснення досудового розслідування процесуального характеру, а тому й

відповідно до закону вона визнається недійсною.

На початку цього підрозділу зверталася увага на ч. 1 ст. 87 КПК, якою

встановлено правило про те, що недопустимими є докази, здобуті завдяки

інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Це положення складає сутність правила про «плоди отруєного дерева», яке

запозичене із англосаксонського доказового права, відповідно до якого якщо на

підставі незаконно отриманих доказів були отримані інші докази, то вони

виключаються із розгляду справи як такі, що є похідними від незаконно

отриманих доказів. Для законодавства України це правило є новелою, яка, на

наш погляд, має значний потенціал в аспекті формування нової правосвідомості

правозастосувачів. У російській судовій практиці, як свідчить спеціальна

література з цього питання, це правило активно застосовується в суді

присяжних. За даними В. В. Золотих, найбільш часто за цим правилом

виключаються докази, отримані на підставі проведених із порушенням закону

вилучень різних предметів, які є речовими доказами. Так, якщо будь-які

предмети вилучалися в ході обшуку, виїмки або огляду з порушенням закону,

то виключаються із матеріалів справи не тільки відповідні протоколи обшуку,

виїмки або огляду, а й вилучені таким чином предмети – речові докази, а також

висновки експертів за результатами дослідження таких предметів [66, c. 217–

218].

У зв’язку з цим уявляється за необхідне звернути увагу на те, що

український законодавець обумовлює дію цього правила істотним порушенням

прав і свобод людини. Нами було вище обґрунтована теза про те, що істотним

слід вважати таке порушення, яке стосується конституційних прав і свобод

людини. У правозастосовній практиці вже постали питання стосовно

120

можливості застосування правила ч. 1 ст. 87 КПК, зокрема, у випадку

вилучення під час обшуку предметів і документів, які не були зазначені в ухвалі

слідчого судді про проведення обшуку. Відповідно до ч. 7 ст. 236 КПК вилучені

речі та документи, які не входять до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл

на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, вважаються

тимчасово вилученим майном. Клопотання слідчого, прокурора про арешт

тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного

робочого дня після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто

особі, у якої його було вилучено (ч. 5 ст. 171 КПК). Недотримання цього

порядку призводить до порушення конституційного права власності, що, на

нашу думку, є істотним порушення прав людини. Подальше призначення

експертизи на предмет дослідження вилучених предметів і документів викликає

питання щодо допустимості висновку експерта. Уявляється, що з урахуванням

вимог ч. 1 ст. 87 КПК такий висновок експерта не може бути визнано

допустимим доказом, оскільки його отримано на підставі дослідження

предметів і документів, що вилучені з істотним порушенням прав людини. Тим

більш недопустимими мають визнаватися показання осіб, які допитані на

підставі інформації, отриманої від інших осіб із застосуванням до них

насильства або іншого істотного порушення їх прав.

У контексті розгляду проблеми використання доказів для обґрунтування

вироку суду необхідно зупинитися на питанні, що є важливим для

правозастосовної практики на цьому етапі, оскільки пов’язане із застосуванням

правил допустимості доказів за КПК 1960 р. та чинним КПК. Це питання

виникає у тих кримінальних провадженнях, коли спочатку кримінальна справа

була розслідувана за порядком, передбаченим КПК України 1960 р. та

направлена до суду до набуття чинності новим КПК, проте згодом за рішенням

суду була направлена на додаткове розслідування, після якого з обвинувальним

актом знову надійшла до суду. В судовому розгляді такої кримінальної справи

досліджуються дві групи доказів – перша з них була зібрана та зафіксована в

порядку, передбаченому КПК України 1960 р., друга – після набуття чинності

121

новим КПК під час додаткового розслідування. У зв’язку з цим виникає

питання стосовно допустимості доказів, отриманих в порядку, передбаченому

КПК. Відповідь на це питання надана ВСУ. Так, п. 8 Коментаря Судової палати

у кримінальних справах ВСУ до розділу Х «Прикінцеві положення»

Кримінального процесуального кодексу України передбачено таке положення:

якщо кримінальна справа була направлена до суду до 20 листопада 2012 р. і

після набрання чинності цим Кодексом повернена на додаткове розслідування,

а після проведення такого розслідування – направлена до суду з обвинувальним

актом, то докази, здобуті до дня набрання чинності цим Кодексом, на предмет

їх допустимості мають оцінюватися на рівні (однаково) з доказами, здобутими в

порядку, передбаченому цим Кодексом [78, c. 38–40].

Вказане роз’яснення ВСУ, безумовно, має важливе значення для

правозастосування. Втім, практика потребує його більш детальної

конкретизації, оскільки новий КПК містить принципові новели порівняно з

КПК України 1960 р., що стосуються доказового значення різних видів

інформації, отриманої під час досудового розслідування та судового розгляду.

До таких, зокрема, належать положення ст. 95 КПК, відповідно до якої суд

може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо

сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому

ст. 225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями,

наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них (ч. 4 ст. 95 КПК). Таким

чином, судові рішення можуть ґрунтуватися лише на тих показаннях, які

безпосередньо були сприйняті: 1) судом – під час судового розгляду; 2) слідчим

суддею – під час досудового розслідування, що допускається у виняткових

випадках, пов’язаних із необхідністю отримання показань свідка чи

потерпілого, якщо через існування небезпеки для життя і здоров’я свідка чи

потерпілого, їх тяжкої хвороби, наявності інших обставин, що можуть

унеможливити їх допит в суді або вплинути на повноту чи достовірність

показань (ст. 225 КПК). При цьому в порядку ст. 225 КПК можуть бути

допитані виключно свідок та потерпілий.

122

Зважаючи на наведені норми нового кримінального процесуального

закону, складною з точки зору правозастосування є ситуація, коли в матеріалах

кримінального провадження, що надійшли до суду з обвинувальним актом

після додаткового розслідування, містяться протоколи допиту свідків та

потерпілих, складені під час досудового розслідування в порядку,

передбаченому КПК України 1960 р. Проте допитати цих осіб під час нового

судового розгляду неможливо в силу різних причин об’єктивного характеру

(смерть потерпілого, постійне місце проживання свідків за межами України

тощо). Тлумачення норм нового законодавства дозволяє дійти однозначного

висновку про те, що вказані показання та протоколи, у яких вони процесуально

зафіксовані, не можуть бути допустимими доказами, а тому й не можуть бути

використані судом при обґрунтуванні вироку. Водночас, якщо ці свідки та

потерпілі були допитані судом під час судового розгляду в порядку,

передбаченому КПК 1960 р., на такі показання, на нашу думку, суд може

посилатися як на допустимі при обґрунтуванні вироку, ухваленого в результаті

судового розгляду кримінальної справи після направлення її до суду після

додаткового розслідування, проведеного вже за правилами, передбаченими

новим КПК.

Такий висновок уявляється цілком логічним, ураховуючи тлумачення

вищевказаної ч. 4 ст. 95 КПК, відповідно до якої показання мають значення

судових доказів виключно за умови, якщо вони надані безпосередньо суду. При

цьому важливим є не тільки сам факт допиту свідка, потерпілого,

підозрюваного, обвинуваченого в судовому засіданні, а і процесуальна форма

такого допиту, яка передбачає його проведення у присутності сторін

кримінального провадження, що забезпечує їх право на перехресний допит.

Таке правило передбачене навіть і для допиту свідка, потерпілого під час

досудового розслідування, який відповідно до ст. 225 КПК здійснюється

слідчим суддею. Отже, за логікою законодавця показання можуть бути

судовими доказами виключно за умови отримання їх судом, що є важливою

гарантією реалізації засад кримінального провадження, зокрема,

123

безпосередності дослідження показань, речень і документів (ст. 23 КПК),

забезпечення права на захист (ст. 20 КПК), а також дотримання прав і свобод

людини під час досудового розслідування, створення дієвого механізму

перешкоджання застосуванню насильства з метою отримання показань, адже це

втрачає сенс за умови дії вищевказаного правила.

Зрозуміло, що правильне застосування закону в цій частині багато в чому

залежить від зміни правосвідомості окремих практичних працівників, деякі з

них, як свідчить Моніторинговий звіт Центру політико-правових реформ

«Реалізація нового КПК у першому півріччі 2013 року», ще не усвідомили

новий зміст закону і тому проводять допити осіб за старими правилами (із

обов’язковим складенням протоколів) [131]. У зв’язку з цим ще раз

підкреслимо, що показання, надані під час досудового розслідування, мають

значення доказів лише для обґрунтування процесуальних рішень слідчого та

прокурора (крім тих показань, що отримані у порядку ст. 225 КПК). Якщо

допит фіксується за допомогою технічних засобів, текст показань може не

вноситися до відповідного протоколу допиту за умови, що жоден з учасників

процесуальної дії не наполягає на цьому. У такому разі у протоколі

зазначається, що показання зафіксовані на носії інформації, який додається до

нього (ч. 2 ст. 104 КПК). Таке спрощення процесуального фіксування показань

під час досудового розслідування зумовлено, зокрема, тим, що вони не мають

доказового значення в судовому розгляді, а тому й немає сенсу письмово їх

фіксувати за умови фіксації технічними засобами (зрозуміло, якщо на цьому не

наполягають учасники) [87].

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що показання, надані суду під

час судового розгляду кримінальної справи за порядком, передбаченим КПК

України 1960 р., є, на нашу думку, допустимими доказами і вони можуть бути

використані для обґрунтування вироку суду, ухваленого в порядку нового КПК

в результаті судового розгляду після проведення додаткового розслідування,

оскільки в такому випадку дотримана вимога закону щодо отримання показань

124

безпосередньо судом в судовому засіданні в процесуальній формі, що

відповідає чинному на момент допиту закону.

Наявність підстави визнання отриманих у ході судового розгляду

фактичних даних недопустимими до використання як доказів потребує

прийняття відповідного процесуального рішення, у якому має бути

формалізована оцінка допущених порушень, що впливають на його прийняття,

а також наведено його відповідне обґрунтування. За загальним правилом, як

зазначалося, ці питання вирішуються при ухваленні вироку, у якому дається

оцінка допустимості доказів. Обґрунтування вироку доказами, які відповідають

вимогам закону, забезпечує не тільки його законність, обґрунтованість та

справедливість, а і має важливе значення в аспекті підвищення авторитету

судової влади, прозорості та зрозумілості її рішень. Це визначає логіку

подальшого наукового пошуку, що здійснюватиметься у межах даної роботи.

Висновки до розділу 2:

Проведене дослідження поняття недопустимості доказів у кримінальному

провадженні та критеріїв оцінки допущених порушень вимог закону при

збиранні доказів дозволяє зробити такі висновки:

1. Системне тлумачення положень КПК, які містять поняття доказів, їх

допустимості, а також правил недопустимості доказів (статті 84, 86, 87–89)

свідчить про їх певну суперечливість, адже докази не можуть бути

недопустимими, оскільки їх допустимість (тобто відповідність порядку їх

отримання вимогам закону) є їх сутнісною властивістю, що виступає одним із

елементів їх легальної дефініції, закріпленої у ч. 1 ст. 84 КПК. У зв’язку з цим

констатується доцільність використання іншої термінології при визначенні

можливості оперування фактичними даними, які отримані з порушеннями

кримінальної процесуальної форми, а саме: «недопустимість як доказів

фактичних даних, які отримані з порушенням вимог закону».

125

2. Значення нормативних правил визнання недопустимими як доказів

фактичних даних, які отримані з порушенням вимог закону, полягає в тому, що

вони виступають складником справедливої судової процедури як відповідного

шляху до справедливого судового рішення. Тому від чіткості правових норм

щодо підстав визнання отриманих фактичних даних недопустимими доказами,

критеріїв оцінки суттєвості допущених при здійсненні кримінального

провадження порушень закону, порядку визнання фактичних даних

недопустимими як доказів залежить забезпечення права кожного на

справедливий суд.

3. Визнання доказів недопустимими за своєю правовою природою являє

собою неконкретизовану кримінальну процесуальну санкцію, застосування якої

пов’язане із встановленням правозастосувачем обставин, що свідчать про

наявність порушень вимог закону при збиранні і фіксації фактичних даних, які

унеможливлюють їх використання в доказуванні у кримінальному провадженні.

4. На відміну від законодавства інших країн на пострадянському просторі

та ст. 62 Конституції України, відповідно до якої обвинувачення не може

ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, ч. 2 ст. 86 КПК

містить заборону використовувати недопустимі докази при прийнятті

процесуальних рішень та посилатися на них суду при ухваленні судових

рішень. Системне тлумачення цієї норми зі ст. 110 КПК дає підстави

констатувати недопустимість використання таких фактичних даних при

прийнятті рішень слідчим, прокурором, слідчим суддею та судом. У зв’язку з

цим у дослідженні зроблено висновок про недопустимість асиметрії доказів у

кримінальному провадженні України, оскільки неможливим є посилання на такі

докази в процесуальних рішеннях вказаних суб’єктів, а тому й неможливим, на

погляд автора цієї роботи, є апелювання до цих фактичних даних стороною

захисту з метою обґрунтування ними процесуального рішення.

5. Оцінка допустимості доказів здійснюється за правилами ст. 94 КПК з

урахуванням положень ст. 90 КПК, що передбачає преюдиціальність для суду,

який вирішує питання допустимості доказів, рішень національного суду або

126

міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено

порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією

України і міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких

надана ВР України. З огляду на проведене дослідження зроблено висновок про

те, що преюдиціальне значення мають тільки рішення суду, який розглядає

кримінальну справу по суті чи здійснює перегляд судових рішень. Ухвали

слідчого судді, у яких констатовано порушення прав людини, на думку автора

цієї роботи, преюдиціального значення для суду, який вирішує питання

допустимості доказів, не мають, що випливає із системного тлумачення

положень КПК. Тому суд відповідно до ст. 94 КПК може вирішити питання

допустимості доказу незалежно від попередніх рішень слідчого судді.

6. Підстави визнання доказів недопустимими визначено статтями 87, 88,

107, 223, 233, 271 КПК. Їх аналіз дозволяє дійти висновку про необхідність

структурування вказаних у цих статтях обставин на певні групи, оскільки, як

прямо випливає із змісту закону, їх сутність та способи нормативного

закріплення є різними.

До першої групи слід віднести отримання доказів унаслідок істотного

порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами

України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана

Верховною Радою України, а також здобуті завдяки інформації, отриманій

унаслідок істотного порушення прав людини.

Друга група підстав визнання фактичних даних недопустимими як

доказів охоплює обставини, вказані у ч. 2, 3 ст. 87 КПК, що являють собою

конкретизацію обставин першої групи, які в силу значущості допущених

порушень прав і свобод людини апріорі визнаються істотними, а тому і

призводять до визнання доказів, отриманих у результаті таких порушень,

недопустимими. Саме цим пояснюється імператив, закріплений у ч. 2 ст. 87

КПК, щодо обов’язку суду визнати такі порушення прав і свобод людини

істотними. У цих випадках рішення про недопустимість отриманих доказів не

має альтернативи і тому взагалі не знаходиться у площині дискреції суду.

127

Третя група підстав передбачена ч. 1 ст. 88 КПК, відповідно до якої

докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або

вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального

провадження, а також відомості щодо характеру підозрюваного,

обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості

підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Четверта група стосується недотримання правил про можливість

проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій

виключно у межах встановлених законом строків досудового розслідування.

П’ята група підстав пов’язана із проведенням слідчим, прокурором

обшуку житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді, що

дозволяється винятково у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням

життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які

підозрюються у вчиненні злочину. Оцінка допустимості отриманих доказів має

здійснюватися з урахуванням того, чи погодить клопотання слідчого про

проведення такого обшуку прокурор і чи задовольнить це клопотання слідчий

суддя (ст. 233 КПК).

До шостої та сьомої групи належить правило ч. 3 ст. 271 КПК, що

забороняє провокацію злочину при проведенні контролю за вчиненням

злочину, а також положення ч. 6 ст. 107 КПК, відповідно до якої

незастосування технічних засобів фіксування кримінального провадження у

випадках, якщо воно є обов’язковим, тягне за собою недійсність відповідної

процесуальної дії та отриманих внаслідок її вчинення результатів, за винятком

випадків, якщо сторони не заперечують проти визнання такої дії та результатів

її здійснення чинними.

7. Закріплений ст. 87 КПК перелік істотних порушень прав і свобод

людини, внаслідок яких отримані фактичні дані визнаються недопустимими як

докази в кримінальному провадженні, не є вичерпним. Такий висновок можна

зробити, виходячи із тлумачення першого речення ч. 2 ст. 87 КПК «суд

зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних

128

свобод, зокрема, такі діяння…». Враховуючи обмеженість вказаного переліку,

першочерговим завданням науки кримінального процесу уявляється

напрацювання більш широкого переліку таких підстав, які є типовими у

правозастосовній практиці, що сприятиме ефективному застосуванню цього

інституту, дотриманню прав і свобод людини при здійсненні кримінального

провадження, підвищенню якості кримінальної процесуальної діяльності.

8. Особливого значення для правильного використання законодавчих

положень стосовно визнання фактичних даних, отриманих із порушенням

вимог закону, недопустимими як докази набуває формулювання критеріїв

оцінки істотності допущеного порушення прав і свобод людини при здійсненні

кримінального провадження.

До таких критеріїв у роботі пропонується віднести: 1) порушення засад

кримінального провадження при збиранні та фіксації доказів; 2) наявність

сумнівів у достовірності отриманих із порушенням прав і свобод людини

доказів, які не можуть бути усунуті; 3) отримання доказів із порушенням прав і

законних інтересів учасників кримінального провадження, яке не може бути

усунуто; 4) порушення конституційних прав і свобод людини при здійсненні

кримінального провадження.

9. В умовах змагального кримінального процесу питання допустимості

доказів та визнання їх недопустимими набувають особливого значення не

тільки в аспекті дотримання вимог закону стороною обвинувачення, а і

виконання цих вимог стороною захисту. Тому підстави визнання доказів

недопустимими, що передбачені КПК, мають однакове значення для оцінки

доказів, наданих як стороною обвинувачення, так і захисту. Цей висновок

логічно випливає із тлумачення ч. 2 ст. 92 КПК, згідно з якою обов’язок

доказування належності і допустимості доказів покладається на сторону, що їх

подає.

Зважаючи на сказане, видається необхідною деталізація в законі порядку

здійснення захисником під час досудового розслідування тих процесуальних

дій, у результаті яких можуть бути зібрані відомості, що в майбутньому можуть

129

стати судовими доказами. Це забезпечить можливість оцінки допустимості

наданих стороною захисту доказів.

130

РОЗДІЛ 3

ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ АСПЕКТИ ДОПУСТИМОСТІ ДОКАЗІВ У

ПРОЦЕСІ УХВАЛЕННЯ ВИРОКУ СУДУ

3.1. Роль допустимості доказів у забезпеченні правосудності вироку суду

Як уже неодноразово зазначалося вище, докази та доказування є

центральним вузлом усієї системи кримінального процесу, а якість норм

доказового права – одним із визначальних показників рівня розвитку

кримінального процесуального права держави. Саме на підставі доказів суд,

оцінивши їх з точки зору належності, допустимості, достовірності, а всієї

сукупності – достатності, вирішує у процесі ухвалення вироку основні питання

кримінального судочинства, зокрема, чи мало місце кримінальне

правопорушення, чи винна особа у його вчиненні тощо.

Будучи результатом усієї кримінальної процесуальної діяльності, вирок

суду повинен бути наслідком належної процедури кримінального провадження,

а докази, покладені в його основу, переконувати інших у його законності,

обґрунтованості та справедливості.

У науковій літературі вирок, що має зазначені вище властивості,

називають правосудним, хоча відповідне поняття в кримінальному

процесуальному законодавстві не знайшло свого закріплення. Так,

Ю. М. Грошевий зазначав, що законність та обґрунтованість вироку, які

перебувають між собою в органічному зв’язку, становлять дві сторони його

правосудності. Вирок суду може бути або правосудним, тобто законним та

обґрунтованим, або неправосудним, тобто незаконним та необґрунтованим

[44, c. 21]. На думку І. Л. Петрухіна, законність, обґрунтованість і

справедливість – важливі властивості вироку – розглядаються в КПК РФ в

органічному зв’язку, що надає вироку нової, інтегральної якості

«правосудність» [153, c. 82]. Ф. Н. Фаткуллін підкреслював, що правосудність

судового вироку обумовлює взаємопроникаючі властивості законності та

131

обґрунтованості [257, c. 239–240]. З точки зору М. А. Чайковської,

правосудність вироку – це законність вироку у широкому розумінні, що

об’єднує, інтегрує всі його властивості [265, c. 53].

За уявних відмінностях у визначенні поняття «правосудність вироку», що

надається вченими, вони одностайні в тому, що основою правосудного

судового рішення є його властивості – законність, обґрунтованість та

справедливість, які надають вироку силу ключового акту правосуддя.

Поняття вироку, вимоги, що ставляться до нього, види та місце в системі

процесуальних рішень були предметом фундаментальних досліджень багатьох

юристів, представників радянської та сучасної наукової думки, зокрема:

М. І. Бажанова, Ю. М. Грошевого, В. Я. Дорохова, В. С. Зеленецького,

П. А. Лупинської, І. Є. Марочкіна, О. М. Толочко та ін. [8; 10; 48; 56; 61; 63;

113; 158; 238]. Разом із тим, з урахуванням теми дисертаційного дослідження,

його архітектоніки, ми не можемо не здійснити в роботі наукового аналізу

властивостей вироку, оскільки, як зазначалося вище, саме доказовий матеріал,

покладений в основу судового рішення, багато в чому породжує (формує,

визначає) його головні якості. Тому відповідне дослідження буде зроблене з

акцентом на визначення місця доказів та їх властивостей у процесі формування

правосудного рішення суду.

Загальновизнаним серед правознавців є те, що вирок може мати силу акта

правосуддя лише тоді, коли відповідає передбаченим законом властивостям

(вимогам). У науці найбільш поширеним є їх поділ на внутрішні і зовнішні [44;

238; 272; 265]. До внутрішніх властивостей вироку, які найбільш цікавлять нас

у розрізі обраного напряму роботи, більшість вчених відносять: законність,

обґрунтованість, вмотивованість, справедливість, правомірність грамотність і

культуру складення, зрозумілість для всіх учасників процесу та громадян,

присутніх у залі судового засідання [243; 189; 180; 125].

Чинний КПК, акумулюючи прогресивні погляди науковців, встановив

вимоги, яким має відповідати судове рішення у кримінальному провадженні, та

визначив змістовне їх наповнення. Так, відповідно до ст. 370 КПК судове

132

рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є

рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з

дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих

обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду

та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, у

якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Законність судового рішення є універсальною властивістю. З огляду на

багатогранність поняття «законність судового рішення» воно не отримало

однозначного визначення в науковій літературі. Разом з тим, цікавим з наукової

точки зору є перелік складових, що, на думку вчених та практиків, утворюють

його зміст. Зокрема, до них відносять: рішення має бути винесене

компетентною особою або органом своєчасно; суд повинен правильно

використовувати загальновизнані принципи і норми міжнародного права;

винесенню рішення мають передувати проведені відповідно до закону

процесуальні дії, за допомогою яких встановлюються обставини, що

визначають зміст прийнятого рішення; суд зобов’язаний суворо дотримуватися

правил кримінального судочинства не тільки в процесі ухвалення вироку, а й на

усіх попередніх стадіях та етапах кримінальної процесуальної діяльності; при

кваліфікації діяння, призначенні покарання, вирішенні цивільного позову має

бути правильно застосований закон відповідної галузі права; рішення повинно

бути виражено у встановленій законом процесуальній формі, містити необхідні

реквізити правового акта, відповідати всім іншим законам [65, c. 52; 189, c. 86;

240, c. 47; 25, c. 53–54].

Частина 3 ст. 62 Конституції України визначає, що обвинувачення не

може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на

припущеннях. Обвинувачення знаходить свій остаточний вияв у

обвинувальному вироку суду, який ухвалюється ім’ям України, внаслідок чого

особа притягується до кримінальної відповідальності. Із цього положення

логічно випливає висновок, що порушення процесуальної форми отримання

133

доказу зумовлює появу недопустимого доказу в кримінальному провадженні.

А його покладення судом в основу власних висновків автоматично призводить

до ухвалення незаконного судового рішення.

В органічному зв’язку із законністю перебуває вимога обґрунтованості

вироку. Ю. М. Грошевий зазначав, що обґрунтованість вироку – це його така

якість, за якої висновки суду про винність або невинуватість підсудного у

вчиненні злочину, про призначення йому міри покарання, про задоволення або

відмову в цивільному позові з доведеністю випливають із повністю зібраних

доказів, розглянутих судом у ході судового розгляду [46, c. 7].

На думку Є. Г. Мартинчика, для визнання вироку обґрунтованим

необхідно: а) щоб вирок ґрунтувався виключно на доказах, що містяться у

справі; б) відповідні докази мають бути глибоко, всебічно та об’єктивно

досліджені безпосередньо в судовому засіданні; в) зроблені судом висновки

повинні відповідати матеріалам справи і не мати внутрішніх суперечностей;

г) щоб встановлені у справі факти відображали об’єктивну істину; д) щоб за

цими фактами була надана правильна суспільно-політична та правова оцінка

[118, c. 8].

Заслуговує на увагу погляд на поняття обґрунтованості рішення

М. І. Бажанова, який виокремлює такі його ознаки: а) обставини справи,

необхідні для постановлення рішення, встановлені з достатньою повнотою;

б) докази, зібрані у ході слідства, отримані з джерел, передбачених законом;

в) докази, на яких базується рішення, мають бути достовірними; г) висновки,

що містяться в рішенні, випливають із доказів, що є у справі, та їм відповідають

і ці висновки є доведеними [11].

Власні погляди на поняття обґрунтованості рішення висловлювали й інші

науковці [22; 63; 116; 266]. Разом із тим за всієї дискусійності окресленого

питання вчені одностайні в тому, що в основі обґрунтованого судового рішення

покладена система належних, допустимих та достовірних доказів, правильна

побудова та використання масиву яких надає йому ознаки переконливості та

непорушності. Іншими словами, судове рішення буде обґрунтованим, коли в

134

ньому обставини, що підлягають доказуванню в конкретному кримінальному

провадженні, підтверджені належними, допустимими та достовірними

доказами, а юридично значущі висновки, які містяться в рішенні, випливають із

встановлених у провадженні фактів.

Невід’ємним супутником ознаки обґрунтованості вироку є його

вмотивованість. Дійсно, наявність лише висновків суду, які відповідають

фактичним обставинам кримінального провадження (обґрунтованість) без

належної аргументації (роз’яснення) з боку судді, якими шляхами він рухався,

щоб ухвалити вирок у справі, не дозволяє говорити про правосудність судового

рішення. Безумовно, остаточна думка суду має ґрунтуватися не тільки на законі

та сукупності доказів, що дозволяють дійти до певного висновку, але й містити

мотиви внутрішнього переконання судді, що пояснюють причини винесення

конкретного рішення.

Мотивування за філософським енциклопедичним словником визначається

як система внутрішніх чинників, що викликані і направлені орієнтованою на

досягнення цілі поведінкою людини [261, c. 277–278]. При цьому мотив – це

підстава, привід до якої-небудь дії, вчинку, причини [26, c. 541].

Кореспондуючи із загальним науковим баченням категорії

«мотивування», у процесуальній науці під вмотивованістю вироку розуміють

зовнішнє вираження його обґрунтованості, що передбачає викладення у вироку

доказів, які стали підставою для винесення саме такого вироку, із вказівкою,

чому суд прийняв ці докази [22, c. 15]; наведення конкретних доказів, які

покладені в основу вироку, аргументування, чому суд визнав одні факти

достовірними, а інші спростував, обґрунтування юридичної кваліфікації

інкримінованого підсудному діяння і призначене йому покарання [283, c. 33];

правова ознака, яка відображає зв’язок між фактичними обставинами, що

встановлені у справі, та правовими висновками: роз’яснює відповідність

прийнятого судом рішення фактичним підставам, встановленими законом для

його прийняття [237, c. 9].

135

Об’єктивно правильне мотивування переконує кожного, хто знайомиться

з прийнятим рішенням, у його законності й обґрунтованості, у правильності

висновків суду з питань застосування права (правові мотиви) та доведеності або

недоведеності окремих фактів, що мають важливе значення для правильного

вирішення справи (фактичні мотиви). Будучи відбитим у змісті конкретного

акта, мотивування забезпечує зовнішнє вираження (вияв) розумового процесу

правозастосовувача з обґрунтування прийнятого рішення і тим самим підвищує

його функціональну ефективність [63, c. 66–71; 280, c. 226–227].

На обов’язковість мотивування судового рішення із посиланням на п. 1

ст. 6 Конвенції постійно акцентує увагу ЄСПЛ. Відповідно до його правових

позицій право на отримання вмотивованого судового рішення є процесуальним

елементом права на справедливий суд. При цьому в поняття «мотивування»

ЄСПЛ включає не тільки процедуру обґрунтування висновків суду щодо

наявних у справі доказів, але й аналіз всіх доводів та аргументів сторін, які

були враховані або відкинуті судом у рішенні. У справі «Хадіанастасіу проти

Греції» від 16 грудня 1992 р. суд констатував, що національні суди повинні

достатньо чітко вказувати на мотиви своїх рішень. Це необхідно для створення

дієвих гарантій практичної реалізації обвинуваченим права на апеляцію.

Однією з причин порушення права на справедливий суд є винесення судового

акту такого змісту, з якого незрозуміло, чому суд дійшов саме такого висновку.

У свою чергу це створює перешкоди для його оскарження [209].

Акцентуючи увагу на необхідності мотивування судового рішення,

ЄСПЛ, разом із тим, зазначає, що положення про мотивування рішення суду не

повинно тлумачитися як вимога надання розгорнутої відповіді на кожний

аргумент (довод). Діапазон кореспондуючого обов’язку має бути рухливим і

залежити від природи судового рішення, особливостей національного

законодавства, звичаїв, концепцій, різноманітності способів та засобів, що

можуть використовуватися сторонами в кримінальному процесі тощо [199].

Цікавим у розрізі дисертаційного дослідження є погляд вітчизняного

законодавця на питання, пов’язані з мотивуванням причин використання або

136

невикористання тих чи інших доказів в обвинувальному та виправдувальному

вироку. Так, відповідно до ст. 374 КПК вирок суду складається зі вступної,

мотивувальної та резолютивної частин.

«У мотивувальній частині вироку зазначаються:

1) у разі визнання особи виправданою – формулювання обвинувачення,

яке пред’явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для

виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази

обвинувачення…;

2) у разі визнання особи винуватою: «…докази на підтвердження

встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих

доказів…».

Буквальний (семантичний) аналіз смислового навантаження наведених

вище положень дає підстави стверджувати, що, ухвалюючи обвинувальний

вирок, суд повинен навести аргументи, чому він не врахував той чи інший

доказ, незалежно від того доказ це обвинувачення чи захисту. При ухваленні

виправдувального вироку – повинен мотивувати, чому ним відкинуті лише

докази обвинувачення.

Наявна нормативна асиметрія, яка полягає в тому, що, виправдовуючи

особу, суд виключає з масиву доказового матеріалу лише докази

обвинувачення, ухвалюючи обвинувальний вирок – може не врахувати з

наведенням мотивів як докази захисту, так і обвинувачення. Виникає

запитання: що це – помилка у законодавчій техніці чи концептуальний підхід

законодавця? Спробуємо розібратися.

Не викликає сумнівів, що правила оцінки доказів знаходяться у

нерозривному зв’язку з принципом презумпції невинуватості та забезпечення

доведеності вини, відповідно до якого особа вважається невинуватою у

вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана

кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку,

передбаченому КПК, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав

законної сили. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні

137

кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона

обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі

сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи

(частини 1, 2, 4 ст. 17 КПК). Отже, зробимо припущення, що за задумом

законодавця, виключаючи (відкидаючи) докази обвинувачення, суд створює

підґрунтя для виникнення сумнівів щодо доведеності вини особи, а це

автоматично повинно тлумачитися на користь такої особи і може за певних

умов призвести до ухвалення виправдувального вироку. Констатація ж

винуватості особи в обвинувальному вироку повинна мати більш системне та

ґрунтовне вираження.

Разом із тим, на наш погляд, положення стосовно мотивування у

виправдувальному вироку лише причин, з яких суд відкидає докази

обвинувачення, не узгоджується з ч. 3 ст. 370 КПК, відповідно до якої рішення

є обґрунтованим, якщо ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих

обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду

та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Слідчий, прокурор, слідчий

суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному,

повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального

провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору

належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з

точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного

процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили (ст. 94

КПК). Тобто кожен доказ незалежно від виду вироку, який буде ухвалений у

кримінальному провадженні, повинен бути оцінений з точки зору належності,

допустимості, достовірності і може виявитися якісною основою для прийняття

судового рішення або виключений. Ця теза набуває особливої актуальності й у

розрізі передбачених новим КПК процесуальних можливостей сторони захисту

щодо збирання доказів. Фактична їх рівність із стороною обвинувачення

(детально у ч. 3 ст. 93 КПК) потребує існування підвищених вимог до

діяльності сторони захисту, спрямованої на збирання доказів. Саме тому

138

нормативне положення щодо мотивування використання доказів у вироку

повинно бути універсальним для всіх його видів. З огляду на вищевикладене, а

також враховуючи необхідність пошуку більш коректного визначення

словосполученню «суд відкидає докази», пропонуємо таку редакцію ст. 374

КПК:

«У мотивувальній частині вироку зазначаються:

1) у разі визнання особи виправданою – формулювання обвинувачення,

яке пред’явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для

виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, з яких суд не враховує

докази обвинувачення або/та вважає сукупність доказів обвинувачення

недостатньою або/та невзаємопов’язаною…;

2) у разі визнання особи винуватою: …докази на підтвердження

встановлених судом обставин, достатність та взаємопов’язаність їх сукупності,

а також мотиви неврахування доказів захисту…».

Не складно зрозуміти, що інструментарієм суду в процесі мотивування

рішення є доказовий масив, який за наявності таких ознак, як належність,

достовірність, допустимість та достатність, дозволяє суду переконливо

окреслити власну позицію в кримінальному провадженні. Аргументовано

довести, чому суд прийняв саме таке рішення, можливо лише на підставі

допустимих доказів, «якість» яких не викликає сумніву. Адже лише одного разу

пославшись на недопустимий доказ, суд може повністю знівелювати свій

остаточний висновок у справі.

Вимога закону щодо справедливості вироку не знайшла свого закріплення

в ст. 370 КПК. Разом із тим ознайомлення зі змістом інших статей Кодексу дає

підстави стверджувати, що законодавець передбачає існування відповідної

властивості судового рішення. Так, згідно з ч. 3 ст. 337 КПК з метою ухвалення

справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних

свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в

обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального

правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої

139

здійснюється кримінальне провадження. Частина 1 ст. 410 КПК містить

положення, відповідно до якого неповним визнається судовий розгляд, під час

якого залишилися недослідженими обставини, з’ясування яких може мати

істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого

судового рішення. І нарешті, невідповідним ступеню тяжкості кримінального

правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і

не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону

України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є

явно несправедливим через м’якість або через суворість (ч. 1 ст. 414 КПК).

Отже, справедливість судового рішення є невід’ємною його складовою, а

тому цілком погоджуємося з думкою П. А. Лупинської про доцільність

закріплення на законодавчому рівні поняття «справедливість вироку»

[116, c. 169].

Справедливість у суспільстві розуміють у різних аспектах. Етикою як

наукою ця категорія визначається як специфічно моральна, юридичною – як

специфічно правова. Найбільшу увагу дослідженню змістовного навантаження

поняття «справедливість» приділяли філософи, соціологи, психологи, які

проводили вертикаль між формальною, змістовною та процедурною

справедливістю. Така тенденція була також сприйнята і багатьма

представниками юридичної науки.

Звернення до наукових джерел, дозволяє констатувати, що

справедливість визначається як прийнятий суспільством, морально

виправданий та правильний еталон для порівняння дій чи поведінки певного

соціального суб’єкта та відповідної віддачі за них з боку інших суб’єктів або

суспільства в цілому [144, c. 10]. Пропонується розглядати категорію

справедливості в трьох аспектах: 1) соціальному – як властивість системи

соціальних відносин, що відповідає значенню терміна «соціальна

справедливість»; 2) етичному – як якість особистості та властивість

міжособистих взаємодій, що відповідає значенню терміна «етична

140

справедливість»; 3) юридичному – як властивість правового регулювання,

тобто як «правову справедливість» [194, c. 9–10].

Аналіз наукової правової літератури, у якій досліджувалося питання

справедливості судового рішення, дозволяє зробити висновок, що відповідне

поняття розглядається як в аспекті матеріальної справедливості (справедливість

судового рішення по суті, тобто поновлення порушених прав та законних

інтересів особи), так і процедурної справедливості, яка передбачає дотримання

процесуальної форми кримінального провадження, що передувало ухваленню

вироку [132, c. 125–126; 155, c. 63; 158, c. 79].

Щодо змістовного наповнення матеріальної складової судового рішення

вчені зазначають таке. Справедливе рішення суду, винесене за результатами

судового розгляду, повинно відповідати моральним цінностям, прийнятим у

суспільстві. Норми права, які ґрунтуються на справедливості, повинні

передбачати застосування рівної міри до юридично однакових дій людей

[279, c. 342]. Судове рішення є справедливим по суті, коли при вирішенні

спірного питання справедливо визначені права й обов’язки тих, хто звернувся

до суду, або завдяки судовому рішенню відновлена порушена справедливість

[132, c. 125–126]. Справедливість набуває відносно самостійного значення у

питанні покарання засудженого. У більшості статей КК України санкції

надають суду альтернативу вибору того чи іншого виду покарання у межах,

встановлених законом. І хоча будь-яке покарання у цих межах буде формально

відповідати закону, суд зобов’язаний призначити не будь-яке, а справедливе

для цього випадку покарання [123, c. 8]. Судове рішення потрібно визнавати

несправедливим, якщо: норма, застосована судом, є явно несправедливою; суд

обрав «не ту» норму права; не встановив усіх фактичних обставин справи;

юридичну норму обрали правильно, але тлумачать неправильно [163].

Безумовно, матеріальна складова справедливості судового рішення є

досить вагомою у процесі його формування, але буде неправильними говорити

про таку властивість, якщо зміст і форма рішення є справедливими за своєю

суттю, а процесуальна діяльність, що передувала його винесенню, має

141

недоліки. Певні особливості й умови судового розгляду справи, зокрема: право

на судовий захист; право на доступ до правосуддя; право на адвоката; право на

незалежний суд; право на публічний розгляд справи; право на рівні

процесуальні можливості; право на оскарження рішення та інше служать

ухваленню справедливого рішення [165].

Цікавим у розрізі пошуку змісту поняття «справедливість вироку» є

звернення до правових позицій ЄСПЛ стосовно порядку отримання доказів у

кримінальному провадженні, який є одним із критеріїв визначення їх

допустимості. До того ж, як зазначалося раніше, законна процедура отримання

доказів є невід’ємною складовою усієї кримінальної процесуальної діяльності,

яка має відповідати вимогам справедливості.

ЄСПЛ неодноразово звертав увагу, що питання стосовно допустимості

доказів у справі – це, насамперед, предмет регулювання національного

законодавства і, як правило, саме національні суди уповноважені давати оцінку

наявним у справі доказам. Європейський суд, зі свого боку, повинен

переконатися, що провадження в цілому, і способи отримання доказів зокрема,

були справедливими. У такому випадку суд зобов’язаний не визначати, чи

певні докази було отримано незаконно, а перевіряти, чи така «незаконність» не

спричинила порушення іншого права, гарантованого Конвенцією (рішення від

23 квітня 1997 р. у справі «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів», від

9 червня 1998 р. у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії», від 5 лютого

2008 р. у справі «Раманаускас проти Литви»; ухвали від 6 травня 2003 р. щодо

неприйнятності справи «Секейра проти Португалії», від 6 квітня 2004 р. щодо

неприйнятності справи «Шеннон проти Сполученого Королівства» та ін.) [197;

206; 207; 211].

Науковий аналіз та дослідження змісту рішень ЄСПЛ на предмет

запроваджених судом критеріїв оцінки законності (справедливості) процедури

отримання доказів дозволяє стверджувати про її певну специфіку.

Напрошується висновок про те, що навіть при дотриманні органами та особами,

що здійснюють кримінальне провадження, порядку проведення процесуальної

142

дії (підстав її призначення та безпосередній комплекс дій, що становлять зміст

процесуальної дії), яка нормативно закріплена в національному законодавстві,

суд може встановити її незаконність, посилаючись на порушення

справедливого способу отримання доказу.

Яскравим прикладом можуть служити рішення від 9 червня 1998 р. у

справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії» та від 15 червня 1992 р. у справі

«Люді проти Швейцарії» [204; 208]. Спільним у зазначених справах є те, що за

схожих фактичних обставин (проведення негласних процесуальних дій

офіційною владою з метою боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів,

внаслідок яких був отриманий доказовий матеріал, що став основою

звинувачення осіб у вчиненні кримінального правопорушення), що були

предметом аналізу, ЄСПЛ розглядав скаргу заявників щодо правомірності

негласних дій працівників поліції, а саме оцінював: чи вийшла їх діяльність за

межі функцій негласних агентів. Зазначивши, що право на справедливий

розгляд залишається на першому місці і не може бути принесене в жертву

доцільності, суд у рішеннях зробив два діаметрально протилежні висновки. У

першому випадку (справа «Люді проти Швейцарії») дії офіційної влади були

визнані судом цілком законними, що обумовлено: існуванням порушеної

кримінальної справи; задокументованою присягою офіцера поліції, який

виконував функції негласного агента; обізнаністю слідчого судді про план

конфіденційного завдання співробітника поліції; відсутністю факту

підбурювання Люді з боку офіцера на вчинення протиправних дій. Саме тому

суд констатував, що офіцер поліції виконував лише функції негласного агента,

спостерігаючи як формується злочинний намір та перетворюється

безпосередньо у злочинну поведінку.

У другому випадку (справа «Тейксейра де Кастро проти Португалії») суд

зазначив, що діяльність працівників поліції вийшла за межі функцій негласних

агентів. В обґрунтування позиції зазначив, що двоє поліцейських не

обмежилися пасивним розслідуванням злочинної діяльності Тейксейра де

Кастро, а навпаки, вдалися до активного спонукання вчинити злочин,

143

застосовуючи такі методи, як провокація та підбурювання. Крім того, суд

акцентував увагу на тому, що у компетентних органів влади взагалі не було

достатніх підстав підозрювати Тейксейра де Кастро в тому, що він був

торговцем наркотиками; раніше він не мав судимості і не перебував під

слідством, кримінальні справи проти нього не порушувалися; він не був

відомий працівникам поліції, які увійшли в контакт із ним за посередництвом

третіх осіб; не було виявлено жодних доказів на підтримку аргументів уряду

Португалії про те, що заявник мав намір вчинити злочин. Враховуючи ці

обставини, суд дійшов висновку, що працівники поліції вийшли за межі

функцій негласних агентів і спровокували злочин, а тому немає жодних причин

вважати, що без їхнього втручання кримінальне правопорушення було б

учинено. Вказане втручання та використання його у цьому спірному

кримінальному провадженні означало, що із самого початку заявник був

однозначно позбавлений права на справедливий судовий розгляд. Отже, мало

місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції [208].

Аналізуючи правові позиції ЄСПЛ у наведених вище та інших справах,

можна побачити, що навіть при зовнішній відповідності порядку (способу)

отримання доказового матеріалу вимогам національного законодавства, ЄСПЛ

також піддає детальному аналізу комплекс дій уповноважених осіб,

спрямованих на отримання доказу. Таким чином, для чіткого виокремлення

правової позиції ЄСПЛ у питанні «правомірності використання» доказу

(допустимості) в кримінальному провадженні буде правильним встановити

предмет оцінки та з’ясувати критерії оцінки доказів судом.

На наш погляд, предметом оцінки ЄСПЛ доказу з точки зору

«законності» способу його отримання є: закріплені в законі підстави та порядок

проведення процесуальної дії, спрямованої на отримання доказу, а також

комплекс інших допоміжних заходів, що здійснюється в рамках процедури

проведення процесуальної дії. При цьому зміст та порядок цих заходів

залежить від конкретних обставин кримінального провадження і не може бути

нормативно регламентованим. Отже, буде доречним введення в науковий обіг

144

терміна «механізм отримання доказу», складовими якого мають стати

елементи, зазначені вище. Критерієм оцінки доказу з точки зору «законності»,

способу його отримання є відповідність складових, що утворюють «механізм

отримання доказів», правам і свободам людини, що охороняються Конвенцією.

Повертаючись до встановлення змістовного наповнення поняття

«справедливе судове рішення», вважаємо за доцільне висловити власні

міркування з цього приводу. На наш погляд, можна говорити про справедливий

вирок, коли:

а) вирок відповідає загальновизнаним суспільством вимогам

справедливості в конкретний історичний відрізок часу, а саме: його уявленням

про сутність людини, її невід’ємні права, цінності, моральність, порядок

співіснування тощо;

б) ухвалений у нарадчій кімнаті із дотриманням норм матеріального і

процесуального права. Іншими словами, відповідає нормам КК, інших законів,

порядку постановлення судового рішення та встановленій законом формі

(гл. 29 КПК).

Коли мова йде про справедливість обраного у вироку покарання, то тут

відповідна вимога є визначальною щодо питання встановлення пропорційності

між юридичною відповідальністю та обставинами вчиненого кримінального

правопорушення. Відповідальність має перебувати у гармонійному

співвідношенні з тяжкістю вчиненого правопорушення, особою винуватого.

Суд не повинен допускати розриву між мірою вчиненого і мірою покарання,

має врахувати характер і ступінь суспільної небезпеки, мотиви скоєного,

особистість винного, характер і розмір завданої шкоди, обставини, які

пом’якшують чи обтяжують покарання;

в) ухваленню вироку передувала законна процедура кримінального

провадження, зокрема отримання доказів, з моменту внесення відомостей до

ЄРДР і до моменту винесення судом рішення по суті;

145

г) в його основу покладений доказовий масив, який відповідає вимогам

належності, допустимості, достовірності та достатності, зрозумілий учасникам

кримінального провадження за своєю формою та змістом.

Слід акцентувати увагу на тому, що справедливість виражає моральну

характеристику висновків суду, які мають бути такими як щодо винності особи

і призначення покарання, так і щодо: інших обставин кримінального

провадження; достовірності і повноти дослідження доказів; ступеню тяжкості

вчиненого діяння; особи, яка його вчинила; форми вини і мотивів.

Безсумнівно, категорія «справедливість» багатоаспектне, її потрібно

розглядати крізь призму тієї сфери суспільних відносин, де вона знаходить свій

вияв та обов’язково в конкретно-історичному розрізі. Зміст поняття

«справедливість» є рухливим, а тому не слід боятися застосовувати його для

визначення критеріїв справедливості, зокрема судового рішення, оціночних

понять. Їх система дозволить правильно зорієнтувати правозастосовувача на

прийняття справедливого рішення, а особі, яка знаходиться у сфері дії

кримінального провадження, переконатися, що це єдине рішення, яке міг

ухвалити суд, а тому смислу оскаржувати його немає.

Для доведення суспільству, що рішення у справі є справедливим, суд

використовує докази, які дають можливість обґрунтувати позицію у справі. При

цьому оперування належними, достовірними, допустимими, а в сукупності

достатніми доказами, дозволяє суду зробити рішення переконливим для інших.

«Хибність», «непереконливість» будь-якого доказу, покладеного в основу

судового рішення, може викликати сумніви в його справедливості у цілому.

Отже, справедливим є вирок, що ґрунтується на достатній сукупності

зрозумілих, належних, допустимих та достовірних доказів, його ухваленню

передувало кримінальне провадження, здійснене відповідно до принципів

кримінального процесу та в порядку, визначеному КПК, де учасники

кримінального провадження змогли повно та всебічно реалізувати свої права,

надані законом, а суд зробив юридично значущі висновки, відповідно до

загальних засад призначення покарання, встановлених КК України.

146

Підсумовуючи наведене вище слід констатувати, що будучи результатом

усієї кримінальної процесуальної діяльності, вирок суду є правосудним, коли

його зміст та процесуальна форма відповідають вимогам законності,

обґрунтованості, вмотивованості та справедливості. Відповідні властивості

вироку багато в чому генеруються за допомогою системи належних,

допустимих та достовірних доказів, що покладені в його основу.

3.2. Проблеми оцінки допустимості доказів у судовому розгляді

Дослідження положень, що визначають зміст інституту допустимості

доказів у кримінальному провадженні, дозволяє говорити про його логічну та

практичну складову. Зокрема, здійснивши всі необхідні процесуальні дії,

спрямовані на всебічне, повне та й неупереджене дослідження всіх обставин

кримінального провадження (практична складова), суд, керуючись законом, за

своїм внутрішнім переконанням, оцінює кожний доказ з точки зору належності,

допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору

достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального

рішення під час їх оцінки в нарадчій кімнаті (логічна складова). Іншими

словами, суддя активними діями у процесі змагальної процедури судового

розгляду формує підґрунтя для прийняття правосудного рішення, що знаходить

свій вияв у висновках, покладених в основу вироку. Базою прийняття рішення є

докази після їх оцінки на предмет належності, допустимості, достовірності, а

сукупності зібраних доказів – достатності та взаємозв’язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 КПК суд вирішує питання допустимості доказів

під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення після

його дослідження в судовому засіданні. Поряд із цією діяльністю сторони

кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо

якої здійснюється провадження, мають право під час судового розгляду

подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити

заперечення проти визнання доказів недопустимими (ч. 3 ст. 89 КПК). У разі

147

встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд

визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження

такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо

таке дослідження було розпочате (ч. 2 ст. 89 КПК).

Буквальне тлумачення положень ст. 89 КПК дозволяє зробити певні

висновки.

1. Вирішення питання про допустимість доказу може відбуватися в різних

формах, як-от:

– шляхом безпосереднього дослідження доказу учасниками судового

провадження під керівництвом суду в процесі судового розгляду (судового

слідства) з подальшою його оцінкою судом в нарадчій кімнаті на предмет

допустимості;

– реалізацією в процесі судового розгляду окремої процедури визнання

доказу недопустимим.

2. Обов’язок дослідження доказу під час судового розгляду на предмет

його допустимості покладений виключно на суд, який своїми активними діями

(проведення допитів, повторних слідчих, інших процесуальних дій) перевіряє

законність його отримання.

3. Пасивна поведінка сторін кримінального провадження, потерпілого,

представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, не може

бути перешкодою для суду в його діяльності, спрямованої на дослідження

доказу з точки зору його належності, допустимості, достовірності, а сукупності

зібраних доказів – достатності та взаємозв’язку.

4. Під час судового розгляду суд як за клопотанням сторін кримінального

провадження, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої

здійснюється провадження, так і з власної ініціативи може визнати доказ

недопустимим у разі встановлення його очевидної недопустимості, що тягне за

собою неможливість дослідження такого доказу, припинення його дослідження,

заборону посилатися на нього у вироку.

148

5. Сторони кримінального провадження, потерпілий, представник

юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право своїми

активними діями впливати на процес перевірки допустимості доказу, формами

якого є: а) безпосередня участь у дослідженні доказу, яке здійснює суд у

процесі судового слідства; б) подача клопотання до суду про визнання доказу

недопустимим; в) наведення заперечень проти визнання доказу недопустимим.

При уявній зрозумілості приписів закону, що унормовують порядок

визнання доказів допустимими або недопустимими, виникає багато питань

процедурного характеру, які, на наш погляд, потребують додаткового

осмислення, а іноді й регламентації. Для прикладу, закон не містить чітких

вказівок щодо того, коли суд має розглянути клопотання про визнання доказів

недопустимими. Крім того, є незрозумілим, чи має відповідати клопотання

якимось вимогам, чи це може бути лише констатація позиції учасника судового

провадження без наведення аргументів? До якого моменту може бути заявлене

відповідне клопотання? Яка процесуальна форма рішення про визнання доказу

недопустимим і на якому етапі воно повинно бути постановлено судом? Що

таке очевидна недопустимість доказу? На пошук відповідей на поставлені нами

та інші запитання, що виникають у практиці суду, і будуть спрямовані наші

зусилля в цьому підрозділі дисертаційного дослідження.

Для початку доцільно звернути увагу на той факт, що процедура визнання

доказів недопустимими законодавчо регламентована лише стосовно судового

розгляду. А тому виникає цілком логічне запитання: чи має місце відповідна

процедура і під час досудового розслідування?

Проблемі виключення недопустимих доказів на досудових стадіях

кримінального провадження присвячені роботи багатьох науковців [17; 18; 35;

36; 107; 228]. Їх опрацювання дозволяє стверджувати, що вчені одностайні в

тому, що досудове розслідування є підготовчим етапом процесу доказування як

для сторони обвинувачення, так і сторони захисту, потерпілого, представника

юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які в рамках

змагальної судової процедури будуть відстоювати власні інтереси в суді.

149

Беззаперечно, слідчий, прокурор значною мірою зацікавлений у наданні суду

якісного доказового матеріалу, адже відповідно до ст. 17 КПК усі сумніви щодо

доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Отже, спрямовуючи до суду

«неякісний» доказовий матеріал, сторона обвинувачення може стати

заручником власної необачності, а саме, створити сумніви, які необхідно буде

подолати в ході судового слухання і які до цього моменту будуть тлумачитися

на користь обвинуваченого. Не слід забувати, що КПК не передбачає

можливості повернення судом кримінального провадження для проведення

додаткового розслідування, а можливість заповнювати недоліки досудового

слідства фактично обмежуються ст. 333 КПК, відповідно до якої суд за

клопотанням сторони кримінального провадження має право доручити органу

досудового розслідування провести певні слідчі (розшукові) дії, лише коли

виникне необхідність у встановленні або перевірці обставин, які мають істотне

значення для кримінального провадження, і вони не можуть бути встановлені

або перевірені іншим шляхом. Паралельно суддя перевіряє причини, за яких не

були здійснені належні дії для встановлення чи перевірки обставин на стадії

досудового розслідування і відмовляє в задоволенні клопотання прокурора,

якщо він не доведе, що слідчі (розшукові) дії, про проведення яких він просить,

не могли бути здійснені через те, що не були і не могли бути відомі обставини,

які свідчать про необхідність їх проведення.

Таким чином, сторона обвинувачення зацікавлена в тому, щоб до суду

потрапили докази, які б після їх перевірки та оцінки трансформувалися в судові

докази і були покладені в основу обвинувального вироку суду.

Підсумовуючи наведене вище, вважаємо, що правильно говорити не про

наявність чи відсутність спеціальної процедури визнання доказу недопустимим

під час досудового розслідування, а про існування права у сторони захисту,

потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється

провадження, заявити клопотання про визнання доказу недопустимим, хоча

таке конкретне право і не закріплене законодавчо. Безсумнівно, слідчий,

прокурор зобов’язані розглянути відповідне клопотання. Ігнорування вимоги

150

відповідних учасників кримінального провадження повинно стати предметом

аналізу відповідної ситуації під час судового розгляду.

Аналіз судової практики застосування судами приписів ст. 89 КПК13

дозволяє стверджувати, що суди по-різному тлумачать положення цієї статті у

сенсі визначення моменту вирішення питання про визнання доказів

недопустимими у разі подання відповідного клопотання учасником судового

розгляду.

Простежуються такі два варіанти вирішення окресленої процесуальної

ситуації.

1. Суд відмовляє у задоволенні клопотання про визнання доказу

недопустимим, відкладає вирішення цього питання на етап прийняття

остаточного рішення у справі в нарадчій кімнаті.

Цікавими є й мотиви прийняття таких рішень. Зокрема, суди зазначають,

що:

а) судом не досліджувалися інші докази в справі, які в сукупності можуть

дати підстави для визнання допустимими чи недопустимими тих чи інших

доказів судом.

Так, 27 січня 2014 р. ухвалою Кам’янець-Подільського міськрайонного

суду Хмельницької області відмовлено в задоволенні клопотання захисника

обвинуваченого про визнання доказів недопустимими, а саме: компакт-диска

«AXENT» DVD RW від 16/08/12 р., протоколів огляду компакт-диска,

прослуховування та перегляду відеозаписів на ньому. Захисник мотивував

клопотання тим, що відповідний компакт-диск був визнаний речовим доказом,

але був отриманий та долучений до матеріалів справи з порушенням порядку,

встановленого в КПК. Так, у матеріалах кримінального провадження відсутні

будь-які процесуальні документи щодо належної виїмки вказаного диска, не

вказано, за якою процедурою та з яких інформативних джерел, носіїв був

сформований диск. А тому захисник вважає, що цей доказ є очевидно

13

Автор дисертаційного дослідження провів науковий аналіз 150 ухвал суду першої інстанції,

предметом розгляду яких було клопотання про визнання доказів недопустимими в порядку ч. 3 ст. 89 КПК.

151

недопустимим, унаслідок чого тягне за собою і недопустимість інших

пов’язаних доказів – протоколів огляду диска, прослуховування та перегляду

відеозаписів на ньому.

Заслухавши думку учасників судового провадження, суд зазначив, що

клопотання заявлено передчасно, оскільки судом не досліджувалися інші

докази, які у сукупності можуть дати підстави для визнання допустимими чи

недопустимими тих чи інших доказів [254];

б) судом не встановлено очевидної недопустимості доказу, яка є

передумовою вирішення питання про його недопустимість саме під час

судового розгляду.

Так, 12 червня 2014 р. Васильківським міськрайонним судом Київської

області відмовлено в задоволені клопотання захисника обвинуваченого про

визнання незаконним зняття інформації з каналів зв’язку – прослуховування

мобільних телефонних розмов у кримінальному проваджені, а його результати

недопустимими доказами, що не підлягають дослідженню під час розгляду

справи. Підстава – під час ознайомлення з матеріалами кримінального

провадження, наданими прокурором для дослідження в судовому засіданні,

виявилась відсутність дозволів апеляційного суду на зняття інформації з

каналів зв’язку, а строки прослуховування телефонних розмов перевищують усі

встановлені законом терміни дії дозволу на прослуховування. Все це свідчить

про незаконність отриманих доказів.

Відмовляючи в задоволені клопотання, суд зазначив, що ст. 89 КПК

передбачене вирішення питання про допустимість доказав під час їх оцінки в

нарадчій кімнаті в процесі ухвалення судового рішення. У разі встановлення

очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей

доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого

доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке

дослідження було розпочате. Враховуючи, що клопотання захисника заявлено

на стадії, коли суд не розпочав дослідження письмових матеріалів в судовому

засіданні, тому він позбавлений можливості на цій стадії судового розгляду

152

вирішити питання про очевидність недопустимості доказу, що б давало

підстави для задоволення клопотання [253].

2. Суди вирішують питання про визнання доказів недопустимими в

процесі судового розгляду, постановляючи відповідну ухвалу.

Так, 3 жовтня 2014 р. ухвалою Баранівського районного суду

Житомирської області задоволено клопотання захисника обвинуваченого про

визнання доказів недопустимими, а саме протоколу проведення слідчого

експерименту з підозрюваним. Адвокат посилався на ті обставини, що

процесуальна дія вчинена з порушенням прав підозрюваного на захист, а саме,

слідчий експеримент проведений з неповнолітнім підозрюваним без участі

адвоката.

Задовольняючи клопотання захисника у цій частині, суд зазначив, що ст.

52 КПК передбачає обов’язкову участь захисника у кримінальному

провадженні щодо особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні

кримінального правопорушення у віці 18 років, – з моменту встановлення

факту неповноліття або виникнення будь-яких сумнівів у тому, що особа є

повнолітньою. Суд встановив, що під час досудового слідства, зокрема

проведення слідчого експерименту з неповнолітнім (який у протоколі

зазначений як підозрюваний, а фактично він мав статус свідка, але надалі

визнаний підозрюваним), порушено його право на захист відповідно до

положень ст. 52 КПК. Із цієї підстави суд визнав у судовому засіданні доказ –

протокол проведення слідчого експерименту – недопустимим і виключив його з

дослідження [252].

Результатом розгляду клопотання про визнання доказу недопустимим

може стати відмова в його задоволені по суті заявлених вимог. Так, у

кримінальному провадженні, зазначеному вище, суддя відмовив захиснику в

задоволенні клопотання про визнання доказу – висновку дактилоскопічної

експертизи, недопустимим, на тій підставі, що на момент призначення слідчої

дії неповнолітній мав статус свідка, а не підозрюваного, що не передбачає його

ознайомлення з процесуальними документами. Крім того, суд зазначив, що

153

після закінчення досудового розслідування неповнолітній підозрюваний та його

захисник могли заявити клопотання про призначення повторної експертизи

[252].

Аналіз судової практики крізь призму постановки проблеми про

доцільність вирішення питання про визнання доказу недопустимим за наявності

відповідного клопотання саме в процесі судового розгляду дозволяє зробити

висновок про ефективність застосування такого механізму. Аргументи на

користь висловленої позиції дисертант бачить такі.

По-перше, узагальнення судових рішень показало, що суди у будь-якому

разі реагують на клопотання про визнання доказу недопустимим шляхом

постановлення ухвали. Тому є доречним у разі існування аргументованої

позиції учасника судового провадження, втіленого в клопотання про визнання

доказу недопустимим, розглядати відповідне питання по суті під час судового

засідання.

По-друге, розгляд клопотання про визнання доказу недопустимим за

участю учасників судового розгляду дозволить у процесі змагальної процедури

всебічно та повно дослідити всі обставини кримінального провадження,

пов’язані із законністю отримання доказу, постановити законне, обґрунтоване

та вмотивоване рішення.

По-третє, сторони кримінального провадження, потерпілий, представник

юридичної особи, щодо якої здійснюється кримінальне провадження, в процесі

дослідження доказу на предмет його допустимості або недопустимості ще до

видалення суду в нарадчу кімнату можуть з’ясувати позицію суду щодо

допустимості конкретного доказу. У свою чергу це дозволить учасникам

судового розгляду скорегувати власну стратегію відстоювання позиції у справі.

По-четверте, всебічний аналіз доказу з точки зору його допустимості під

час судового розгляду спростить завдання суду в процесі його оцінки в

нарадчій кімнаті.

Зрозуміло, що поряд із суттєвими перевагами існування окремої

процедури визнання доказу недопустимим у судовому засіданні потенційно

154

простежуються і її недоліки. Зокрема, це й об’єктивне збільшення строків

судового розгляду, можливість зловживання учасниками судового провадження

своїми правами шляхом систематичного безпідставного звернення до суду з

клопотаннями про визнання доказів недопустимими тощо. Але, на нашу думку,

переваг значно більше ніж недоліків. Крім того, з метою нівелювання

зазначених вище негативних обставин на законодавчому рівні потрібно

створити певні бар’єри, які б примушували суб’єктів кримінального

провадження належним чином користуватися своїми процесуальними правами.

З цією метою є цілком доречним окреслити в КПК вимоги до клопотання

про визнання доказу недопустимим, зокрема закріпити положення щодо його

обов’язкового мотивування та правил подачі. Безсумнівно, це змусить

учасників судового провадження більш виважено ставитися до процедури

визнання доказу недопустимим під час судового розгляду. Наведення в

клопотанні аргументів про хибність доказу дозволить суду та іншим учасникам

судового провадження оцінити його обґрунтованість та правомірність дій

суб’єкта подання клопотання.

Підсумовуючи викладене вище, пропонуємо власний погляд на вимоги,

що мають ставитися до форми клопотання про визнання доказу недопустимим

та процедури його подачі:

1) клопотання в одному екземплярі разом із документами (у разі їх

наявності) на підтвердження позиції сторони кримінального провадження,

потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється

провадження, має бути надане в письмовій формі суду. Зміст відповідного

клопотання, документів, доданих до нього, повинен бути оголошений в

судовому засіданні та розглянутий відповідно до вимог ст. 350 КПК. За

клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого представника

юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, суд може надати їм

копію клопотання про визнання доказу недопустимим та доданих документів.

155

У разі, коли клопотання заявлене в усній формі, воно заноситься до

протоколу судового засідання. До змісту усного клопотання ставляться такі ж

вимоги, що й до письмового;

2) у клопотанні повинен бути вказаний доказ, який на думку сторони

кримінального провадження, потерпілого, представника юридичної особи,

щодо якої здійснюється кримінальне провадження, є недопустимим, підстави

(аргументи, мотиви) визнання доказу недопустимим з посиланням на відповідні

положення КПК, рішення ЄСПЛ тощо та вказана мета визнання доказу

недопустимим.

Продовжуючи аналіз процесуальної конструкції, пов’язаної з визнанням

доказу недопустимим та наведенням заперечень проти цього, слід зупинитися

на питаннях про можливість подання повторного клопотання про визнання

конкретного доказу недопустимим після його дослідження судом, а також

подання відповідного клопотання у разі, коли відповідно до ч. 3 ст. 349 КПК

під час визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню, та порядку їх

дослідження, учасники визнали недоцільним дослідження доказів щодо тих

обставин, що ніким не оспорюються, а в процесі судового розгляду на їх думку

така необхідність виникла.

Вбачається, що на поставлені запитання необхідно відповісти позитивно,

адже необхідність дослідження доказу з точки зору допустимості може

виникнути в процесі або після аналізу інших доказів, а також тоді, коли в

процесі (результаті) судового розгляду виникають сумніви щодо обставин

кримінального провадження, які на початку визначення обсягу та порядку

дослідження доказів, не виникали. Наприклад, після дослідження висновку

експерта судом та учасниками судового провадження зі спливом часу з’явиться

інформація, що в момент надання експертом висновку була зупинена або

анульована дія його ліцензії на судово-експертну діяльність. Безперечно, ці

обставини потребують додаткової перевірки.

Термін подачі клопотання про визнання доказів недопустимими, а також

наведення заперечень проти цього, встановлений у ч. 3 ст. 89 КПК, відповідно

156

до якої здійснити відповідні дії можливо під час судового розгляду. Для більш

чіткого визначення строку подачі окресленого клопотання доцільно звернутися

до положень, що регламентують процедуру судового розгляду кримінального

провадження (гл. 28 КПК). Аналіз приписів КПК дає підстави стверджувати,

що клопотання може бути подане на будь-якому етапі судового розгляду. Разом

із тим доцільність його розгляду виникає тоді, коли після виконання дій,

передбачених ст. 348 КПК, головуючий з’ясує думку учасників судового

провадження про обсяг та перелік доказів, які потрібно дослідити, та порядок їх

дослідження, що визначається відповідною ухвалою. Вбачається, що саме тоді

суб’єкти подачі клопотання про визнання доказів недопустимими стають

обізнаними з масивом конкретних доказів, які будуть предметом розгляду, і

можуть реалізувати своє право. Кінцевим строком подачі клопотання слід

вважати момент закінчення з’ясування судом обставин, встановлених під час

кримінального провадження і перевірки їх доказами, та виявлення в учасників

судового провадження бажання доповнити судовий розгляд (ст. 363 КПК).

До речі, слід відмітити, що саме таким шляхом йдуть суди. Так, ухвалою

Личаківського районного суду м. Львова від 22 серпня 2013 р. судом

відмовлено у задоволенні клопотання захисника про визнання доказів

недопустимими на тій підставі, що воно заявлено передчасно. Як зазначає суд,

оскільки клопотання заявлене у підготовчій частині судового розгляду, коли

судом не визначено обсяг та порядок дослідження доказів, суд позбавлений

можливості визначити: вказані документи будуть досліджуватися як докази у

справі, чи вони є доказами у справі [255].

Перелік суб’єктів кримінального провадження, які можуть під час

судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими,

чітко визначений у ч. 3 ст. 89 КПК. Це сторони кримінального провадження,

потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється

провадження. Розглядаючи системно ч. 3 ст. 89 КПК та п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК,

можна зробити висновок, що право подавати відповідне клопотання має

прокурор, потерпілий, його представник та законний представник,

157

обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої

передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного

характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та

законні представники, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється

провадження.

Якщо проаналізувати окреслений суб’єктний склад, то виникає питання

про наявність такого права у цивільного позивача, цивільного відповідача, їх

представників.

Загальновідомо, що підставою розгляду цивільного позову в

кримінальному провадженні є кримінальне правопорушення або інше суспільно

небезпечне діяння, яким завдано майнової та/або моральної шкоди. Іншими

словами, для того щоб особа могла пред’явити цивільний позов у

кримінальному провадженні за допомогою доказів вона має довести, що

існувала подія кримінального правопорушення (суспільно небезпечного

діяння), обвинувачений є винним, а його дії призвели до заподіяння майнової

та/або моральної шкоди. Отже, цивільний позивач, цивільний відповідач, їх

представники є зацікавленими особами в процесі дослідження доказів з точки

зору їх належності, допустимості та достовірності, адже від вирішення

центральних питань кримінального провадження (наявність події та вини

особи) залежить перспектива вирішення цивільного позову в цілому. До того ж

доказовий масив дозволяє визначити характер, розмір та ступінь заподіяної

шкоди.

Таким чином, логічно напрошується висновок про те, що цивільний

відповідач, цивільний відповідач та їх представники мають бути суб’єктами

права подання клопотання про визнання доказів недопустимими. Відповідні

процесуальні можливості вказаних суб’єктів можна виокремити лише шляхом

додаткового аналізу змісту положень статей 61, 62 КПК, у яких ідеться про те,

що цивільний позивач має права та обов’язки, передбачені КПК для

потерпілого, в частині, що стосується цивільного позову, а цивільний

відповідач має права та обов’язки, передбачені КПК для підозрюваного

158

обвинуваченого, в частині, що стосуються цивільного позову. Отже,

враховуючи, що у ст. 89 КПК виокремлено процедуру визнання доказів

недопустимими і ця стаття є спеціальною в частині регламентації відповідної

діяльності, пропонуємо ч. 3 ст. 89 КПК викласти у такій редакції:

«Сторони кримінального провадження, потерпілий, представник

юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, цивільний позивач,

цивільний відповідач, їхні представники мають право під час судового розгляду

подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити

заперечення проти визнання доказів недопустимими. Цивільний позивач,

цивільний відповідач, їхні представники мають відповідне право лише в

частині, що стосується цивільного позову».

Не знайшло свого однозначного вирішення в КПК й питання стосовно

визначення кола суб’єктів кримінального провадження, на яких покладено

тягар доказування недопустимості або допустимості доказу у разі подання

клопотання в порядку ч. 3 ст. 89 КПК.

Термін «тягар доказування» походить від древньоримського onus

probandi, під яким розуміли обов’язок породжувати (створювати) докази, тобто

обов’язок однієї сторони спору підкріпити свою позицію позитивними

аргументами. На сучасному етапі розвитку кримінально-процесуальної науки

під поняттям «тягар доказування» розуміють діяльність особи, спрямовану на

доведення до інших аргументації своєї позиції, для чого вона надає докази, бере

участь у їх дослідженні та доводить їх переконливість, а в тому випадку, коли

довести свою позицію особі не вдається, настають несприятливі наслідки – суд

не погоджується з наведеними доводами й ухвалює інше рішення [91, c. 289];

«правове явище, що означає об’єктивну необхідність, обумовлену інтересами

учасників судочинства обґрунтовувати доводи, що наводяться сторонами при

позитивних твердженнях, надання доказів для їх підтвердження та визнання

юридично значимих доказів доведеними» [27, c. 151].

Для окреслення власної думки щодо кола суб’єктів, на яких покладений

тягар доказування недопустимості доказу у разі подання відповідного

159

клопотання під час судового розгляду, є раціональним звернення до досвіду

інших країн світу, а також здійснення аналізу поглядів науковців, що займалися

вирішенням відповідної проблеми.

У США та Англії існує правило, відповідно до якого обов’язок доведення

порушень, що виникли в процесі отримання доказу, має бути покладений на

сторону, що оспорює законність доказу. При цьому суб’єкту, що не згоден із

порядком отримання доказу, достатньо лише створити обґрунтований сумнів у

допустимості доказу, після чого тягар доказування перекладається на сторону,

яка надала відповідний матеріал до суду [66, c. 242–243; 140, c. 48].

Частина 4 ст. 235 КПК РФ встановлює, що при розгляді клопотання про

виключення доказу, заявленого стороною захисту на тій підставі, що доказ був

отриманий із порушенням вимог чинного Кодексу, тягар спростування доводів,

наданих стороною захисту, покладений на прокурора. В інших випадках, тягар

доказування покладається на сторону, яка заявила клопотання про визнання

доказу недопустимим. Із зазначеної норми випливає, що: а) сторона

обвинувачення повинна спростувати доводи захисту. Спростуванню підлягають

як конкретні факти, так і мотиви, за яких захист вважає необхідним виключити

доказ; б) сторона обвинувачення, що заявила клопотання про виключення

доказу, повинна сама обґрунтувати доказами свою позицію; в) покладення

тягаря доказування на одну із сторін не позбавляє іншу сторону права

відстоювати свої доводи шляхом надання відповідних доказів, їх дослідження;

г) «інші випадки» неможливі, оскільки КПК РФ визнає недопустимими докази,

отримані з порушенням вимог Кодексу [28, c. 168].

Не одностайні у своїх поглядах на окреслену проблему й юристи.

Насамперед, однією із причин є те, що в науці кримінального процесу вже

досить тривалий час точиться дискусія щодо процесуального наповнення

поняття «тягар доказування».

Відомий радянський процесуаліст М. С. Строгович вважав, що тягар

доказування не лежить ні на судді, ні на захиснику. На судді – тому що до

ухвалення вироку суд не може висунути жодних тверджень про винуватість

160

обвинуваченого. Стосовно позиції захисника вчений зазначав, що дійсно,

останній зобов’язаний захищати обвинуваченого, шукати докази, що дозволили

б його виправдати. Разом із тим це не є обов’язком (тягарем) доказування

невинуватості обвинуваченого в тому процесуальному сенсі, який вкладається

в цей термін. У разі, коли захисник не надав певних виправдувальних доказів,

це не означає, що він автоматично викриває особу у вчиненні кримінального

правопорушення. Отже, М. С. Строгович був переконаний, що в кримінальному

процесі тягар доказування завжди лежить на обвинуваченні [220, c. 354–356].

Юристи Дж. Флетчер та А. В. Наумов пропонують розрізняти інститут

доказування та дві пов’язані з ним концепції [262, c. 354–356]. Відповідно до

першої, яку науковці умовно називають «тягарем постановки питань для

судового дослідження», на одну із сторін кримінального провадження

покладається обов’язок надати суду переконливі докази, достатні для того, щоб

проводилося їх судове дослідження (слухання). Як приклад наводиться

процесуальна ситуація, коли обвинувачений (підсудний) під час судового

розгляду просто заявляє: «Покійний хотів мене вбити, тому я був змушений

самозахищатися». Виникає запитання: чи достатньо відповідного твердження

для того, щоб суд почав дослідження наведеної інформації? Науковці з

посиланням на судову практику дають негативну відповідь, звертаючи увагу на

те, що без наявності відповідних аргументів на підтримку твердження навряд

буде правильним досліджувати його в суді.

Інша концепція, що розглядається вченими, має назву «стандарт рівня

доказування». Її суть полягає в тому, що сторона обвинувачення зобов’язана

довести «що саме цей обвинувачений здійснив це», іншими словами, доказати

існування основних елементів складу злочину (об’єкт, суб’єкт, об’єктивна,

суб’єктивна складова кримінального правопорушення), що інкримінується

обвинуваченому. І це має бути зроблено «поза розумним сумнівом», тобто

беззаперечно. У разі наявності будь-яких сумнівів, вони трактуються на

користь обвинуваченого. У концепції, що є предметом аналізу, це називається

«найбільш високий стандарт доказування».

161

Менш суворий стандарт, ніж «доказування поза розумним сумнівом», –

доказування за допомогою «ясних (зрозумілих) та переконливих доказів».

У цьому стандарті допускається встановлення обставин кримінального

провадження на підставі «переважаючих (що мають високу вірогідність)

доказів».

Вчені роблять висновок: коли тягар доказування покладений на сторону

обвинувачення, то стандартом є доказування «поза розумним сумнівом». Якщо

тягар доказування покладений на захист, то в основі доказового матеріалу

можуть бути превалюючі докази.

У розрізі досліджуваного питання доречним буде звернути увагу на

думку М. М. Полянського про необхідність розрізняти поняття «тягар

доказування» та «юридичний обов’язок доказування». Відповідні поняття, –

писав науковець ще у 1960 р., – не є ідентичними: покладення на сторону

обвинувачення в кримінальному процесі тягаря доказування означає, що якщо

вона не зможе довести свого твердження стосовно будь-якої обставини, що

підлягає доказуванню в кримінальному провадженні, то вона несе наслідки

лише того, що ця обставина залишиться недоведеною; обов’язок доказування

означає, що їй протистоїть право до виконання обов’язку [157, c. 128].

Цікавим є й погляд на окреслену проблему А. В. Кудрявцевої та

В. Л. Сискова, які пропонують поділяти поняття «тягар доказування» та

«обов’язок доказування», виокремлюючи при цьому такі елементи, як тягар

доказування обвинувачення; тягар доказування, покладений на сторону

захисту; юридичний обов’язок суду із доказування всіх обставин кримінального

провадження, що випливає з його загального обов’язку ухвалити

обґрунтований вирок. У тягарі доказування, що покладений на сторону захисту,

пропонують розрізняти тягар доказування твердження та тягар надання доказів.

Що стосується юридичного обов’язку суду по доведенню всіх обставин, що

підлягають доказуванню, то виконання цього обов’язку передбачає, що до

повноважень суду входить певний інструментарій зі створення умов для

активності сторін, самостійному отриманню доказів, їх дослідженню, оцінці,

162

для винесення обґрунтованого, законного, справедливого рішення по справі

[94, c. 33–37].

Для з’ясування змісту поняття «тягар доказування» крізь призму

положень КПК, на наш погляд, доцільно звернутися до норм Кодексу, що

прямо чи опосередковано стосуються питання визначення кола суб’єктів, на

яких законодавчо покладений юридичний обов’язок доказування як обставин,

що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК), так і

інших обставин, що мають значення для кримінального провадження. Аналіз

відповідних норм КПК дає право зробити певні висновки:

1) у КПК передбачені норми, що зобов’язують суб’єктів кримінального

провадження довести за допомогою доказів ті чи інші обставини, що мають

значення для кримінального провадження. Наприклад, обов’язок доказування

обставин, передбачених ст. 91 КПК, за винятком випадків, передбачених ч. 2

цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених КПК

випадках, – на потерпілого (ч. 1 ст. 92 КПК); обов’язок доказування належності

та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та

обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх

надає (ч. 2 ст. 92 КПК); під час розгляду питання про застосування заходів

забезпечення кримінального провадження сторони повинні надати слідчому

судді, суду докази обставин, на які вони посилаються (ч. 5 ст. 132 КПК); під час

розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд

зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального

провадження докази обставини, які свідчать про: наявність обґрунтованої

підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального

правопорушення; наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із

ризиків, передбачених ст. 177 КПК, і на які вказує слідчий, прокурор;

недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання

ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні (ч. 1 ст. 194 КПК) та ін.

163

Отже, у наведених вище випадках правильно говорити про «обов’язок

доказування», покладений законом на певних суб’єктів кримінального

провадження;

2) обов’язок доказування обставин, що мають значення для

кримінального провадження, може бути покладений не тільки на сторони

кримінального провадження, але й на потерпілого, представника юридичної

особи, щодо якої здійснюється провадження, цивільного позивача, цивільного

відповідача, представників. До речі, в деяких випадках відповідний обов’язок

може бути покладений і на незацікавлених у результатах справи учасників

кримінального провадження, зокрема, на свідка, експерта, перекладача.

Наприклад, перекладач має доводити розмір грошових витрат, яких він зазнав у

зв’язку із залученням його потерпілим до кримінального провадження. Частина

2 ст. 126 КПК надає право сторонам кримінального провадження, свідкам,

експертам, спеціалістам, перекладачам оскаржувати судове рішення щодо

процесуальних витрат, якщо це стосується їх інтересів, а отже, вимагає від них

дій (аргументів) щодо доведення власної позиції.

З огляду на сказане вище, вбачається, що більш правильним ч. 2 ст. 92

КПК викласти в такій редакції: «обов’язок доказування належності та

допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин,

які характеризують обвинуваченого, покладається на учасника кримінального

провадження, що їх надає»;

3) у КПК передбачені процесуальні конструкції, що вимагають від

суб’єктів кримінального провадження здійснення активних дій, спрямованих на

обґрунтування власної позиції з конкретного питання («підштовхують їх»).

Іншими словами, лише формальне твердження особи про наявність певних

фактичних обставин за відсутності доводів (мотивів) на підтримку цього може

стати перешкодою для подальшого дослідження відповідного питання

органами та особами, що здійснюють кримінальне провадження. Наприклад:

– застосування заходів забезпечення кримінального провадження не

допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що: 1) існує обґрунтована

164

підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня

тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення

кримінального провадження; 2) потреби досудового розслідування

виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який

ідеться в клопотанні слідчого, прокурора; 3) може бути виконане завдання, для

досягнення якого слідчий, прокурор звертається із клопотанням. Ініціювання

стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій

здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які

розглядаються в порядку, передбаченому ст. 220 КПК (абз. 2 ч. 3 ст. 93 КПК);

–- підозрюваний, обвинувачений, до якого застосовано запобіжний захід,

його захисник, має право подати до місцевого суду, в межах територіальної

юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, клопотання про зміну

запобіжного заходу, в тому числі про скасування чи зміну додаткових

обов’язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК та покладених на нього слідчим

суддею, судом, чи про зміну способу їх виконання. До клопотання мають бути

додані: копії матеріалів, якими підозрюваний, обвинувачений обґрунтовує

доводи клопотання (ч. 1 п. 1 ч. 3 ст. 201 КПК);

– в апеляційній скарзі зазначаються: … вимоги особи, яка подає

апеляційну скаргу, та їх обґрунтування із зазначенням того, у чому полягає

незаконність чи необґрунтованість судового рішення (п. 4 ч. 2 ст. 396 КПК) та

ін.

Можна побачити, що в наведених прикладах закон вимагає від

зацікавленої особи обґрунтування (наведення конкретних аргументів) позиції в

конкретній процесуальній ситуації для того, щоб вона набула подальшого

юридичного розвитку. Тобто норми КПК ставлять конкретну особу в такі

рамки, коли вона вимушена виконати вимоги закону і обґрунтувати власну тезу

(клопотання, заяву) з метою отримання позитивного для себе остаточного

результату. Вбачається, що саме у цих та інших випадках, передбачених КПК,

можна говорити про «тягар доказування», покладений законом на певних

учасників кримінального провадження.

165

Підсумовуючи наведене вище, вбачаємо за доцільне дати власне

визначення такої процесуальної конструкції, як «тягар доказування», під яким

слід розуміти об’єктивно існуючу процесуальну ситуацію, яка примушує

зацікавлених учасників кримінального провадження обґрунтувати власну

позицію з конкретного питання, що виникає під час досудового розслідування

або судового провадження, з метою ініціації його розгляду та досягнення

юридично значущого результату.

Повертаючись до проблеми, пов’язаної із встановленням кола суб’єктів,

на яких законом покладений тягар доказування недопустимості доказів у разі

подачі клопотання про визнання доказу недопустимим у порядку ст. 3 ст. 89

КПК, треба зазначити таке. Аналіз наукових поглядів та практичних

конструкцій процедури визнання доказів недопустимими під час судового

розгляду свідчить, що характер функціонування відповідного процесуального

механізму здебільшого залежить від типології кримінального провадження, яка

притаманна тій чи іншій державі. Відповідна форма кримінального процесу

залежить від закладених у його основу засад (принципів), що визначають

закономірності та найбільш суттєві властивості кримінального провадження,

обумовлюють їх значення як засобу для захисту прав і свобод людини і

громадянина, а також врегулювання діяльності органів та посадових осіб, які

ведуть кримінальний процес [87, c. 62]. А тому саме аналіз положень, що

визначають зміст засад кримінального провадження, на нашу думку, дозволить

нам правильно визначитися із суб’єктами, на яких покладений тягар

доказування недопустимості доказу у випадку подачі клопотання в порядку ч. 3

ст. 89 КПК.

Безумовно, обов’язок доведення обвинувачення – твердження про

вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про

кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, передбаченому КПК,

повністю покладається на слідчого, прокурора, а в деяких випадках –

потерпілого. Основою відповідної тези є положення, що визначають принцип

166

законності (ч. 2 ст. 9 КПК); презумпції невинуватості та забезпечення

доведеності вини (ст. 17 КПК); публічності (ст. 25 КПК).

Стосовно процесуального наповнення поняття «тягар доказування», то, як

зазначалося вище, в деяких випадках закон чітко окреслює суб’єкта, який має

доводити ті чи інші обставини (наприклад, вимоги до особи, яка подає

апеляційну скаргу, її обґрунтувати із зазначенням того, у чому полягає

незаконність чи необґрунтованість судового рішення (п. 4 ч. 2 ст. 396 КПК).

Але в деяких випадках, зокрема й щодо персоналії доведення факту

недопустимості доказів, нормативно не визначено, хто повинен це робити.

На наш погляд, окреслену проблему слід вирішувати крізь призму

приписів, що визначають нормативний зміст засади змагальності сторін та

свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведені перед судом їх

переконливості. Зокрема, у ст. 22 КПК зазначено, що кримінальне провадження

здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання

стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав,

свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК. Сторони

кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду

речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію

інших процесуальних прав, передбачених КПК. Суд, зберігаючи об’єктивність

та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх

процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків (частини 1, 2, 6 ст.

22 КПК). Положення зазначеного принципу знаходять свій подальший розвиток

й у статтях, що встановлюють права сторін у процесі доказування. Так,

відповідно до ч. 3 ст. 93 КПК сторона захисту має фактично тотожний із

стороною обвинувачення інструментарій для збирання доказів за винятком

можливості самостійного проведення слідчих дій. Разом з тим вони можуть

бути проведені за клопотанням сторони захисту або ухвалою слідчого судді.

Якщо під час судового розгляду у сторін кримінального провадження виникне

необхідність у встановленні обставин або перевірці обставин, які мають істотне

значення для кримінального провадження, і вони не можуть бути встановлені

167

або перевірені іншим шляхом, суд за клопотанням сторони, виконавши вимоги

ч. 4 ст. 333 КПК, має право доручити органу досудового розслідування

провести певні слідчі (розшукові) дії.

Отже, в наявності фактично симетричні права сторін кримінального

провадження на етапах збирання доказового матеріалу, рівні права у

відстоюванні своїх доводів у процесі судового розгляду. Саме тому буде

неправильним покладати на слідчого, прокурора тягар доказування

недопустимості доказу після подання клопотання іншими учасниками судового

провадження в порядку ч. 3 ст. 89 КПК.

Потенційна вимога обґрунтовувати власні тези у випадку подання

клопотання про визнання доказу недопустимим під час судового розгляду буде

змушувати суб’єктів кримінального провадження більш виважено ставитися до

порушення відповідної процедури, стане перешкодою до зловживання

сторонами своїми правами, дозволить більш ґрунтовно дослідити обставини,

що підлягають доказуванню в кримінальному провадженні. Якщо ж виникнуть

складності з аргументацією відповідного клопотання (наприклад, прокурор не

може самостійно провести процесуальну дію, щоб знайти аргументи на користь

власної позиції, оскільки триває судове провадження; сторона захисту не має

можливості самостійно отримати певні відомості), на допомогу має прийти суд,

який, застосовуючи механізм, передбачений ст. 333 КПК, інші повноваження,

передбачені законом, зберігаючи об’єктивність та неупередженість,

орієнтований КПК на створення необхідних умов для ефективної реалізації

сторонами їхніх процесуальних прав.

У ракурсі нашого дослідження неможливо залишити поза увагою питання

про можливість суду ініціювати процедуру визнання доказу недопустимим за

відсутності клопотання сторони кримінального провадження, поданого в

порядку ч. 3 ст. 89 КПК. Буквальне тлумачення ст. 89 КПК дає підстави

стверджувати, що суд з власної ініціативи може в судовому засіданні визнати

доказ недопустимим лише в разі встановлення його очевидної недопустимості

(ч. 2 ст. 89 КПК).

168

Поставлене нами питання було і залишається актуальним серед вчених-

процесуалістів вже тривалі роки. Так, окремі юристи переконані, що в поняття

доказування включається вся процесуальна діяльність по збиранню, перевірці

та оцінці доказів, а тому суб’єктом доказування є й суд; суд має право за

власною ініціативою визнавати докази недопустимими шляхом їх ретельного

дослідження; необхідно враховувати важливість якнайшвидшого виключення

недопустимих доказів з кримінального процесу, що дозволить сторонам

кримінального провадження своєчасно змінити аргументацію, додатково

шукати підтвердження позиції, яку вони відстоюють за допомогою інших

доказів, що, безперечно, відкриває додаткові можливості для встановлення

істини в кримінальній справі; якщо сторони потрапили в нерівні або

несправедливі умови, внаслідок запровадженої законом моделі доказування, і

це загрожує одній із сторін несприятливими результатами справи, повинна

«включатися» субсидіарна відповідальність суду щодо питання з’ясування

істини в кримінальному провадженні; суд не може бути обмежений у оцінці

доказів, навіть якщо результатом цієї оцінки буде ініціація визнання доказів

недопустимими, оскільки допустимість доказів є об’єктом їх оцінки, що

здійснюється судом [39, c. 10; 87, c. 189; 103, c. 358; 186, c. 240].

Прибічники протилежного табору констатують, що суд в жодному разі не

може самостійно ініціювати процедуру визнання доказу недопустимим під час

судового розгляду, аргументуючи свою позицію тим, що в іншому випадку

буде порушуватися принцип змагальності сторін. Суд має вирішувати питання

про допустимість доказу в процесі ухвалення вироку, визначивши мотиви, за

яких він визнає той чи інший доказ недопустимим [69, c. 139; 88, c. 264–265;

120, c. 36; 172]. Разом із тим І. Л. Петрухін зазначав, що пасивність суду не

означає, що він є стороннім спостерігачем, судова пасивність поширюється

лише на дослідження доказів, але не на керівництво судовим розглядом

[225, c. 264–265].

У цілому, підтримуючи погляди останньої групи вчених, вважаємо за

доцільне навести власні аргументи на підтримку окресленої вище позиції. По-

169

перше, буде правильним ч. 2 ст. 89 КПК розглядати в системному зв’язку з ч. 1

ст. 89 КПК, відповідно до якої суд вирішує питання допустимості доказів під

час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення. Іншими

словами, суд є незалежним аналітиком процесу дослідження доказів під час

судового розгляду, який шляхом застосування процесуальних механізмів

(проведення судових дій, задоволення клопотань сторін та ін.) створює для себе

підґрунтя (доказовий масив), що буде предметом оцінки в нарадчій кімнаті.

По-друге, якщо законодавчо закріпити за судом право в процесі судового

розгляду ініціювати процедуру визнання доказу недопустимим, то суд

гіпотетично може стати заручником власної активності, а саме: чим

наполегливіше з власними задумами і власною ініціативою він буде діяти під

час дослідження доказів, тим складніше буде йому перебувати в ролі

неупередженого арбітра в подальшому при постановлені остаточного рішення в

кримінальному провадженні. Отже, на наш погляд, суд у процесі судового

розгляду може ініціювати питання про недопустимість доказу лише у разі, коли

його недопустимість є очевидною. В інших випадках порушувати питання про

визнання доказу недопустимим можуть лише сторони кримінального

провадження, потерпілий, його представник, представник юридичної особи,

щодо якої здійснюється провадження, цивільний позивач, цивільний відповідач

(їх представники) шляхом подачі відповідного клопотання.

Мотивувавши власну позицію щодо ступеня активності суду в процедурі

визнання доказу недопустимим, ми логічно стикаємося з необхідністю

визначення змісту такої процесуальної конструкції, як «очевидна

недопустимість доказу», яка й буде тим критерієм розмежування випадків, коли

під час судового розгляду суд може сам ініціювати розгляд питання про

визнання доказу недопустимим, а коли це можуть зробити лише інші учасники

судового провадження.

До речі, аналізуючи положення статей 87, 89 КПК, можна побачити, що

законодавець як докази, отримані із порушенням закону, передбачає існування

«неякісних» доказів трьох видів:

170

1) безумовно недопустимі, тобто ті, недопустимість яких прямо

встановлена в КПК (наприклад, протоколи, отримані внаслідок здійснення

слідчих (розшукових) дій, які потребують попереднього дозволу суду, без

такого дозволу (п. 1 ч. 2 ст. 87 КПК); протоколи, складені внаслідок проведення

будь-яких слідчих (розшукових) або негласних слідчих (розшукових) дій після

закінчення строків досудового розслідування, крім їх проведення за

дорученням суду (ст. 223 КПК) тощо);

2) умовно недопустимі, допустимість або недопустимість яких

визначається судом у кожному конкретному випадку залежно від встановлених

обставин кримінального провадження (наприклад, проведення обшуку в житлі

за участю понятих, які при цьому постійно не знаходилися на місці фактичного

проведення обшуку);

3) очевидно недопустимі.

Повертаючись до визначення смислового навантаження поняття

«очевидна недопустимість доказу», слід згадати, що окремі науковці вже

намагалися дати йому тлумачення [62, c. 202; 103, c. 357–358; 147, c. 462;

172, c. 305].

На думку Д. О. Захарова та А. В. Руденка вирішення питання про

наявність очевидної недопустимості доказу має важливе значення. Перш за все

це дозволяє сторонам будувати свої позиції з урахуванням змін у доказовій базі,

безпосередньо в ході судового розгляду, оскільки за загальним правилом суд

остаточно вирішує питання недопустимості доказу в нарадчій кімнаті при

постановлені судового рішення. На думку вчених, до «очевидно недопустимих

доказів» можна віднести фактичні дані, що відповідають таким ознакам. По-

перше, це докази, отримані за наявності порушень, перерахованих у ч. 2 ст. 89

КПК, оскільки їх недопустимість не пов’язана із фактичними наслідками цих

порушень. По-друге, до цієї групи слід віднести випадки, коли можна говорити

про презумпцію незаконності дій або рішень, у разі відсутності певних

документів або матеріалів (наприклад, у кримінальному провадженні немає

171

даних про залучення захисника, у випадках, коли його участь є обов’язковою

тощо) [62, c. 202–203].

Розробники науково-практичного коментаря до КПК зазначають, що «із

тексту ст. 89 КПК випливає, що законодавець ознаки недопустимості доказів

поділяє на очевидні та неочевидні. Залежно від цього визначається момент

прийняття рішення щодо недопустимості доказів, який окреслений межами

судового розгляду. Це не означає, що визнання доказів недопустимими повинно

відкладатися до постановлення вироку (ст. 374 КПК). Так, ч. 3 ст. 358 КПК

передбачає можливість виключення під час дослідження документів із числа

доказів, якщо є сумніви в їх достовірності. Це пояснюється тим, що

законодавець вимагає усунути із процесу доказування ті докази, які мають

очевидні ознаки недопустимості. Для цього немає потреби досліджувати інші

докази, оскільки у такому разі змішуються різні поняття – законність отримання

доказів і їх достовірність – що означає відповідність їх дійсності. Перевірка

достовірності доказів дійсно вимагає зіставлення з іншими матеріалами

провадження, отримання додаткових доказів, які підтверджують або

спростовують доказ, що перевіряється. Визнання судом доказів недопустимими

при виявленні таких ознак пояснюється тим, що допустимість доказів є не

тільки гарантією їх достовірності, а й забезпечує дотримання прав учасників

процесу в ході проведення слідчих (розшукових) дій, дослідження доказів, у

тому числі права підозрюваного та обвинуваченого на захист [89, c. 239].

На думку О. В. Литвина, «очевидно недопустимими доказами» є докази,

які: 1) отримані органом досудового розслідування в непередбаченому

процесуальним законом порядку; 2) отримані органом досудового

розслідування з порушенням передбаченого процесуальним законом порядку;

3) докази отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини

[103, c. 357].

Позитивно оцінюючи наведені висловлювання науковців, взявши за

основу їх бачення категорії «очевидна недопустимість доказу», спробуємо все

ж таки самостійно розібратися з питанням, що мав на увазі законодавець,

172

запроваджуючи в КПК такі дефініції, як: «недопустимість доказу» та «очевидна

недопустимість доказу»? Це дві сумісні категорії, а поняття «очевидна

недопустимість доказів» є похідним від поняття «недопустимий доказ» і лише

констатує ту чи іншу ступінь неякісності доказу з точки зору допустимості?

Або існують якісь правила відмежування цих понять і вони застосовуються

кожна окремо залежно від конкретного випадку, обумовленого обставинами

кримінального провадження.

Смислове навантаження слова «очевидність» доцільно розглянути за

допомогою науки лексикології (від гр. lexis – слово і logos – вчення), яка вивчає

словниковий склад мови – значення слів, їх походження, зв’язок з іншими

словами. Так, у словниках можна виокремити таке семантичне значення слова

«очевидність» – явність, ясність, зрозумілість, безспірність, безсумнівність

[184, c. 830; 51].

Цікавою та ґрунтовною в розрізі нашого напряму дослідження є погляд

на поняття очевидне-неочевидне психолога В. І. Гинецинського, який зазначав,

що «очевидне» має сенс безперечного, безпосередньо даного, який не вимагає

яких-небудь особливих обґрунтувань, зрозумілого, тривіального, досягнення

чого не вимагає особливих розумових зусиль. У свою чергу «неочевидне»

осмислюється як те, стосовно чого є сумніви, що вимагає спеціальних

обґрунтувань, доказів, додаткових підтверджень, що само по собі незрозуміло.

Паралельно вчений звертав увагу, що те, що виступає як очевидне з певної

точки зору в одній предметній області, в іншій предметній області приймає

статус неочевидного [34, c. 35].

Із теорії лексикології можна зробити висновок, що кожному слову може

відповідати багато базових значень (певного смислу). Семантичне значення

кожного слова треба визначати у розрізі тих суспільних відносин, де воно

застосовується, а тому процесуальну конструкцію «очевидна недопустимість

доказу» треба розглядати крізь призму інституту доказового права у його

нерозривному зв’язку з кримінально процесуальними відносинами.

173

Для визначення смислового навантаження поняття «очевидна

недопустимість доказів у кримінальному провадженні» доцільно звернутися до

роз’яснень, що містяться в листі ВССУ від 5 жовтня 2012 р. № 223-1446/0/4-12

«Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому

провадженні у першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального

кодексу України». Так п. 8 відповідного документа містить положення,

відповідно до якого, роз’яснивши обвинуваченому суть обвинувачення,

головуючий має з’ясувати в учасників судового провадження думку про те, які

докази необхідно дослідити. Суд, керуючись загальними засадами здійснення

кримінального провадження, перед безпосереднім дослідженням доказів має

забезпечити змагальність, рівність сторін, свободу в поданні ними своїх доказів

і в доведенні перед судом їх переконливості, самостійного обстоювання

стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій,

здійснення ними інших процесуальних прав, зокрема щодо подання клопотання

про визнання доказів недопустимими, а також відомостей, які свідчать про їх

очевидну недопустимість, тощо.

Слід зазначити, що доказами у кримінальному провадженні згідно зі ст.

84 КПК є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі

яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи

відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального

провадження та підлягають доказуванню. Зауважимо, що застосоване

законодавцем при наданні визначення поняття «докази» формулювання

«фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку» та положення ч. 3 ст.

17 КПК про те, що обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах,

отриманих незаконним шляхом, свідчать, що відомості, матеріали та інші

фактичні дані, отримані органом досудового розслідування в непередбаченому

процесуальним законом порядку чи з його порушенням, є очевидно

недопустимими, а це відповідно до ч. 2 ст. 89 КПК тягне за собою

неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в

судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. Зазначене правило

174

застосовується і щодо доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав

та свобод людини (ст. 87 КПК) за умови підтвердження сторонами

кримінального провадження їх очевидної недопустимості. В іншому випадку

суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті

під час ухвалення судового рішення. У п. 9 Інформаційного листа йдеться про

те, що учасники судового провадження за наслідками огляду речових доказів

або під час такого огляду можуть заявляти клопотання про визнання речового

доказу недопустимим. У такому випадку суд, заслухавши інших учасників

судового провадження, за необхідності думку експерта чи спеціаліста,

встановивши очевидну недопустимість доказу, тобто отримання його у

порядку, не встановленому КПК чи з його порушенням, визнає відповідно до

ч.2 ст. 89 КПК такий доказ недопустимим та припиняє його дослідження в

судовому засіданні»[159].

На наш погляд, зазначені вище положення листа ВССУ дозволяють

виокремити деякі позиції судової палати у кримінальних справах стосовно

конструкції «очевидна недопустимість доказів», а саме:

1) відомості, матеріали та інші фактичні дані, отримані органом

досудового розслідування в непередбаченому процесуальним законом порядку

чи з його порушенням, є очевидно недопустимими;

2) відомості, матеріали та інші фактичні дані, отримані внаслідок

істотного порушення прав та свобод людини (ст. 87 КПК) є очевидно

недопустимими за умови підтвердження сторонами кримінального

провадження їх очевидної недопустимості;

3) сторони мають доводити «очевидну недопустимість доказів», зокрема

шляхом надання суду відповідних відомостей, з’ясування думки експерта

спеціаліста тощо.

Отже, можна побачити, що основа поняття «очевидність» по-різному

трактується наукою лексикологією, психологією та суддями судової палати у

кримінальних справах ВССУ. Останні для визначення очевидності оперують

оціночними поняттями, наприклад, «докази, отримані внаслідок істотного

175

порушення прав та свобод людини». Крім того, ВССУ передбачає можливість

доведення очевидності за допомогою надання певних документів, проведення

процесуальних дій, іншими словами в процесі дослідження певних обставин.

На відміну від зазначеної вище позиції суду психологи, філологи

вкладають у поняття очевидність інший смисл. На їх погляд, це має бути такий

стан (почуття) людини, що має певні базові знання та досвід, який не потребує

якихось додаткових досліджень фактичних обставин внаслідок їх

безсумнівності, безспірності для всіх звичайних людей.

Нечітко визначений у КПК зміст поняття «очевидна недопустимість

доказу в кримінальному провадженні» призводить до виникнення під час

судового розгляду ситуацій, коли судді важко зорієнтуватися і визначитися, що

це «очевидно недопустимий доказ», а тому треба вирішувати питання його

виключення з доказового масиву в окремій процедурі в судовому засіданні з

постановленням відповідної ухвали, чи питання про допустимість доказу треба

вирішувати в процесі його оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення

судового рішення.

Зрозуміло, що для сталості судової практики буде правильним із наукової

точки зору визначити правила (критерії) визначення «очевидної недопустимості

доказу». Вбачається, що ними у сукупності мають бути такі:

а) очевидно недопустимим має бути визнаний доказ, порушення

процедури отримання якого згідно з нормами КПК є безумовною підставою

визнання його недопустимим (наприклад, протоколи, складені внаслідок

проведення будь-яких слідчих (розшукових) або негласних слідчих

(розшукових) дій після закінчення строків досудового розслідування, крім їх

проведення за дорученням суду (ст. 223 КПК);

б) доказ є очевидно недопустимим, коли недопустимість ґрунтується на

обставинах, фактах, що є безсумнівними, беззаперечними, зрозумілими для всіх

учасників судового провадження і не потребують додаткового дослідження

(наприклад, протокол, отриманий внаслідок проведення слідчої (розшукової)

дії не уповноваженим суб’єктом). Відповідні обставини можуть стати відомими

176

на початку аналізу доказу з точки зору його допустимості, можуть виявитися в

процесі подальшого його дослідження. В обох випадках виявлення обставин,

що свідчать про очевидну недопустимість доказу, є перешкодою для

подальшого його дослідження;

в) в основі очевидної недопустимості доказу не можуть бути покладені

обставини, що мають оціночний характер (наприклад, «істотність порушення

прав та свобод людини», «порушення права особи на захист») і потребують

дослідження за допомогою встановлення додаткових фактів.

Як свідчить перелік та обсяг питань, що були предметом розгляду в

цьому підрозділі дисертації, проблема дослідження доказу на предмет його

допустимості під час судового розгляду є багатогранною, потребує постійного

наукового моніторингу та аналізу. Встановлення вимог до обсягу дисертаційної

роботи не дозволяє нам розглянути всі питання, що виникають або потенційно

можуть з’явитися в практиці діяльності суду щодо визнання доказів

допустимими або недопустимими в кримінальному провадженні. Разом із тим

це залишає дисертанту наукове поле для його подальших досліджень у цьому

напрямі, чим він, безумовно, скористається в майбутньому.

Висновки до розділу 3:

Аналіз теоретичних та практичних питань, пов’язаних з оцінкою судом

доказу в процесі судового розгляду на предмет його допустимості, дозволило

дисертанту зробити такі висновки:

1. Будучи результатом усієї кримінальної процесуальної діяльності, вирок

суду буде правосудним, коли його зміст та процесуальна форма відповідає

вимогам законності, обґрунтованості, вмотивованості та справедливості.

Відповідні властивості вироку багато в чому генеруються за допомогою

системи належних, допустимих та достовірних доказів, що покладені в його

основу.

177

2. Така властивість вироку, як «справедливість», не знайшла свого

нормативного закріплення в чинному КПК. Разом із тим аналіз його норм дає

підстави стверджувати, що законодавець передбачає існування відповідної

вимоги до судового рішення, зокрема у статтях 337, 410, 414 КПК. Для

постановлення справедливого рішення суд використовує докази, які дають

йому можливість обґрунтувати власну позицію у справі. При цьому оперування

належними, достовірними, допустимими, а в сукупності достатніми доказами,

дозволяє суду зробити рішення переконливим для інших. Таким чином, вимога

справедливості судового рішення має бути невід’ємною його складовою і

знайти своє закріплення в КПК. Пропонується таке визначення: «Справедливим

є вирок, що ґрунтується на достатній сукупності зрозумілих, належних,

допустимих та достовірних доказів, його ухваленню передувало кримінальне

провадження, здійснене відповідно до принципів кримінального процесу та в

порядку, визначеному КПК, де учасники кримінального провадження змогли

повно та всебічно реалізувати свої права, надані законом, а суд зробив

юридично значущі висновки відповідно до загальних засад призначення

покарання, встановлених КК України».

4. Положення ст. 374 КПК стосовно змісту мотивувальної частини

виправдувального та обвинувального вироку не узгоджується з ч. 3 ст. 370

КПК, відповідно до якої рішення є обґрунтованим, якщо ухвалене судом на

підставі об’єктивно з’ясованих обставин, що підтверджені доказами,

дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст.

94 КПК. Інакше кажучи, незалежно від виду вироку, який буде ухвалений у

кримінальному провадженні, кожен доказ повинен бути оцінений з точки зору

належності, допустимості, достовірності, а їх сукупність – достатності для

прийняття рішення. Констатується, що фактична рівність процесуальних

можливостей сторін у питанні збирання доказів, потребує іншого підходу суду

до оцінки доказового матеріалу, зібраного учасниками судового провадження. З

цієї причини нормативне положення щодо мотивування у вироку суду питання

178

використання доказів повинно бути універсальним для виправдувального та

обвинувального вироку. Пропонується внесення змін до ч. 3 ст. 374 КПК:

«У мотивувальній частині вироку зазначаються:

1) у разі визнання особи виправданою – формулювання обвинувачення,

яке пред’явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для

виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, з яких суд не враховує

докази обвинувачення або вважає сукупність доказів обвинувачення

недостатньою або невзаємопов’язаною…;

2) у разі визнання особи винуватою: …докази на підтвердження

встановлених судом обставин, достатність та взаємопов’язаність їх сукупності,

а також мотиви неврахування доказів захисту…».

5. Оцінка судом допустимості доказів при ухваленні вироку має

відбуватися з урахуванням практики ЄСПЛ, оскільки чинний КПК прямо

орієнтує на відповідні дії (ст. 9 КПК). ЄСПЛ неодноразово звертав увагу, що за

змістом ст. 19 КЗПЛ суд контролює дотримання державами-сторонами

Конвенції взятих на себе зобов’язань. Питання щодо допустимості доказів у

справі – це, насамперед, предмет регулювання національного законодавства і,

як правило, саме національні суди уповноважені давати оцінку наявним у

справі доказам. Європейський суд, зі свого боку, повинен переконатися, що

провадження в цілому і способи отримання доказів зокрема, були

справедливими. У такому випадку суд зобов’язаний не визначати, чи певні

докази було отримано незаконно, а перевіряти, чи така «незаконність» не

спричинила порушення іншого права, гарантованого Конвенцією.

Системний аналіз використаних у дисертаційному дослідженні правових

позицій ЄСПЛ дозволив зробити висновок про те, що: предметом оцінки ЄСПЛ

доказу з точки зору «законності» способу його отримання є: закріплені в законі

підстави та порядок проведення процесуальної дії, спрямованої на отримання

доказу, а також комплекс інших допоміжних заходів, що здійснюється в рамках

процедури проведення процесуальної дії. При цьому зміст та порядок цих

заходів залежить від конкретних обставин кримінального провадження і не

179

може бути нормативно регламентованим. Отже, буде доречним введення в

науковий обіг терміна «механізм отримання доказу», складовими якого мають

стати елементи, зазначені вище. Критерієм оцінки доказу з точки зору

«законності» способу його отримання є відповідність складових, що утворюють

«механізм отримання доказів», правам і свободам людини, які охороняються

Конвенцією.

6. Дослідження положень, що визначають зміст інституту допустимості

доказів у кримінальному провадженні, дозволяє говорити про його логічну та

практичну складову. Зокрема, здійснивши всі необхідні процесуальні дії,

спрямовані на всебічне, повне та й неупереджене дослідження всіх обставин

кримінального провадження (практична складова), суд, керуючись законом, за

своїм внутрішнім переконанням, оцінює кожний доказ з точки зору належності,

допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору

достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального

рішення під час їх оцінки в нарадчій кімнаті (логічна складова). Іншими

словами, суддя активними діями в процесі змагальної процедури судового

розгляду формує підґрунтя для прийняття правосудного рішення, що знаходить

свій прояв у висновках, покладених в основу вироку. Базою прийняття рішення

є докази після їх оцінки на предмет належності, допустимості, достовірності, а

сукупність зібраних доказів – достатності та взаємозв’язку.

7. Аналіз судової практики застосування судами приписів ст. 89 КПК

дозволяє стверджувати, що суди по-різному тлумачать положення цієї статті у

сенсі визначення моменту вирішення питання про визнання доказів

недопустимими у разі подання відповідного клопотання учасником судового

розгляду. Простежуються такі два варіанти вирішення окресленої

процесуальної ситуації:

1) суд відмовляє у задоволенні клопотання про визнання доказу

недопустимим, відкладає вирішення цього питання на етап прийняття

остаточного рішення у справі в нарадчій кімнаті. Мотиви прийняття таких

рішень є такими: а) судом не досліджувалися інші докази у справі, які в

180

сукупності можуть дати підстави для визнання допустимими чи

недопустимими тих чи інших доказів судом; б) судом не встановлено очевидної

недопустимості доказу, яка є передумовою вирішення питання про його

недопустимість саме під час судового розгляду;

2) вирішують питання про визнання доказів недопустимими в процесі

судового розгляду, постановляючи відповідну ухвалу.

Наголошується на доцільності вирішення питання про визнання доказу

недопустимим за наявності відповідного клопотання саме в процесі судового

розгляду дозволяє зробити висновок про ефективність застосування такого

механізму. Аргументи на користь висловленої позиції дисертант бачить такі.

По-перше, узагальнення судових рішень показало, що суди у будь-якому разі

реагують на клопотання про визнання доказу недопустимим шляхом

постановлення ухвали. Тому є доречним у разі існування аргументованої

позиції учасника судового провадження, втіленого в клопотання про визнання

доказу недопустимим, розглядати відповідне питання по суті під час судового

засідання. По-друге, розгляд клопотання про визнання доказу недопустимим за

участю учасників судового розгляду дозволить у процесі змагальної процедури

всебічно та повно дослідити всі обставини кримінального провадження,

пов’язані із законністю отримання доказу, постановити законне, обґрунтоване

та вмотивоване рішення. По-третє, сторони кримінального провадження,

потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється

кримінальне провадження, в процесі дослідження доказу на предмет його

допустимості або недопустимості ще до видалення суду до нарадчої кімнати

можуть з’ясувати позицію суду щодо допустимості конкретного доказу. У свою

чергу це дозволить учасникам судового розгляду скорегувати власну стратегію

відстоювання позиції у справі. По-четверте, всебічний аналіз доказу з точки

зору його допустимості під час судового розгляду спростить завдання суду в

процесі його оцінки в нарадчій кімнаті.

8. Автором констатується, що вирішення питання про допустимість

доказу може відбуватися в різних формах, як-от: а) шляхом безпосереднього

181

дослідження доказу учасниками судового провадження під керівництвом суду в

процесі судового розгляду (слідства) з подальшою його оцінкою судом в

нарадчій кімнаті на предмет допустимості; б) реалізацією окремої процедури

визнання доказу недопустимим, яка вперше унормована у ст. 89 КПК;

9. Системне тлумачення статей 3, 89 КПК у ракурсі суб’єктного складу

осіб, які мають право подати клопотання про визнання доказів недопустимими,

свідчить про не зовсім вдалу конструкцію ч. 3 ст. 89 КПК, зокрема про

відсутність чи наявність відповідного права у цивільного позивача, цивільного

відповідача, їх представників, у представників потерпілого. Пропонується ч. 3

ст. 89 КПК викласти у такій редакції: «Сторони кримінального провадження,

потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, їхні представники,

представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають

право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів

недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів

недопустимими. Цивільний позивач, цивільний відповідач, їхні представники

мають відповідне право лише в частині, що стосується цивільного позову».

10. Зпропоновані вимоги до форми клопотання про визнання доказу

недопустимим та процедури його подачі:

1) клопотання в одному екземплярі разом із документами (у разі їх

наявності) на підтвердження позиції сторони кримінального провадження,

потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється

провадження, має бути надане в письмовій формі суду. Зміст відповідного

клопотання, документів доданих до нього повинен бути оголошений в

судовому засіданні та розглянутий відповідно до вимог ст. 350 КПК. За

клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого представника

юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, суд може надати їм

копію клопотання про визнання доказу недопустимим та доданих документів.

У разі, коли клопотання заявлене в усній формі, воно заноситься до

протоколу судового засідання. До змісту усного клопотання ставляться такі ж

вимоги, що й до письмового;

182

2) у клопотанні повинен бути вказаний доказ, який на думку сторони

кримінального провадження, потерпілого, представника юридичної особи,

щодо якої здійснюється кримінальне провадження, є недопустимим, підстави

(аргументи, мотиви) визнання доказу недопустимим з посиланням на відповідні

положення КПК, рішення ЄСПЛ та вказана мета визнання доказу

недопустимим;

11. Додатково обґрунтовано, що в науці кримінального процесу треба

розрізняти такі поняття, як: «обов’язок доказування» та «тягар доказування».

Висловлено власне бачення на таку процесуальну конструкцію, як «тягар

доказування», під яким пропонується розглядати об’єктивно існуючу

процесуальну ситуацію, яка змушує зацікавлених учасників кримінального

провадження обґрунтувати власну позицію із конкретного питання, що виникає

під час досудового розслідування та судового провадження, з метою ініціації

його розгляду та досягнення юридично значущого результату;

12. З урахуванням того, що в чинному КПК існують такі поняття, як

«недопустимість доказу» та «очевидна недопустимість доказу», зроблена

спроба їх відмежування.

13. Запропоновані критерії, за якими, на нашу думку, доказ має бути

визнаний очевидно недопустимим. Зокрема:

а) очевидно недопустимим є доказ, порушення процедури отримання

якого згідно з нормами КПК є безумовною підставою визнання його

недопустимим (наприклад, протоколи, складені внаслідок проведення будь-

яких слідчих (розшукових) або негласних слідчих (розшукових) дій після

закінчення строків досудового розслідування, крім їх проведення за

дорученням суду (ст. 223 КПК);

б) доказ є очевидно недопустимим, коли недопустимість ґрунтується на

обставинах, фактах, що є безсумнівними, беззаперечними, зрозумілими для всіх

учасників судового провадження і не потребують додаткового дослідження

(наприклад, протокол, отриманий внаслідок проведення слідчої (розшукової)

дії не уповноваженим суб’єктом);

183

в) в основі очевидної недопустимості доказів не можуть бути покладені

обставини, що мають оціночний характер (наприклад, «істотність порушення

прав та свобод людини», «порушення права особи на захист») і потребують

дослідження за допомогою встановлення додаткових фактів.

184

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і вирішення наукового

завдання, що полягало у отриманні нових результатів у вигляді наукових

висновків щодо сутності інституту допустимості доказів, його значення як

гарантії ухвалення законного та обґрунтованого вироку суду, а також наданні

обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення чинного кримінального

процесуального законодавства та практики його застосування. Проведене

дослідження дає можливість сформулювати наступні висновки і пропозиції.

1. Будучи результатом усієї кримінальної процесуальної діяльності, вирок

суду є правосудним за умови, що його зміст та процесуальна форма

відповідають вимогам законності, обґрунтованості, вмотивованості та

справедливості. Відповідні властивості вироку генеруються низкою чинників,

превалююче значення серед яких має система допустимих доказів, покладених

до його основи.

2. Інститут допустимості доказів пройшов тривалий та складний шлях

свого наукового розвитку та законодавчого становлення, дослідження якого

дозволило виокремити та охарактеризувати такі етапи:

– І етап (1864–1922 рр.). — від прийняття Статуту кримінального

судочинства 20 листопада 1864 р. до прийняття першого КПК УРСР 1922 р.;

– ІІ етап (1922–1960 рр.) — з моменту прийняття КПК УРСР до

прийняття Основ кримінального судочинства Союзу РСР та радянських

республік (25 грудня 1958 р. ) та згодом КПК УРСР 28 грудня 1960 р.;

– ІІІ етап (1960–1996 рр.) — з моменту прийняття КПК УРСР – до

набуття Україною незалежності та прийняття 28 червня 1996 р. Конституції

України, яка закріпила на найвищому рівні загальновизнані, фундаментальні

права та свободи людини та громадянина, багато засадничих положень, що

стали підґрунтям проведення судово-правової реформи в державі;

185

– ІV етап (1996–2012 рр.) пов’язаний із здійсненням судово-правової

реформи після набуття незалежності Україною, одним із наслідків якої є

прийняття 13 квітня 2012 р. нового КПК України;

– V етап — триває зараз та характеризується вдосконаленням чинного

кримінального процесуального законодавства України і науковим пошуком,

спрямованим на усунення його прогалин і формування правозастосовної

практики, що відповідає Конституції України та орієнтована на дотримання

загальновизнаних норм міжнародного права і практики ЄСПЛ.

3. Під допустимістю доказів пропонується розуміти таку властивість, що

обумовлена законністю їх отримання, а також здатністю підтверджувати

обставини, що мають значення для кримінального провадження, що

уможливлює їх використання при прийнятті процесуальних рішень. Такий

підхід до визначення вказаного поняття потребує зміни сталих уявлень

стосовно належності доказів як їх властивості, що розглядається в дисертації як

змістовна допустимість, оскільки неналежний доказ апріорі не може бути

визнаний допустимим.

4. До критеріїв допустимості доказів у кримінальному провадженні

пропонується віднести: 1) дотримання під час збирання (закріплення),

перевірки та оцінки фактичних даних вимог кримінального процесуального

законодавства (законність); 2) дотримання під час кримінального провадження

прав та свобод учасників кримінального провадження; 3) відповідність доказів

вимогам науковості (науковість); 4) здатність фактичних даних прямо чи

непрямо підтверджувати існування чи відсутність обставин, що мають значення

для кримінального провадження (належність); 5) відповідність змісту

фактичних даних меті встановлення обставин, на доведення яких вони

надаються (цілеспрямованість); 6) урахування моменту (часу) прийняття

рішення про визнання доказу недопустимим (своєчасність); 7) значущість

доказу для кримінального провадження в цілому (його вплив на справедливість

кримінального провадження) (значущість); 8) можливість перевірки фактичних

даних, що надаються (перевірність).

186

5. Підстави визнання доказів недопустимими включають: (1) положення,

закріплені ч. 1 ст. 87 КПК, - отримання доказів унаслідок істотного порушення

прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України,

міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною

Радою України, а також здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок

істотного порушення прав людини; (2) положення, закріплені ч. 2, 3 ст. 87 КПК,

що являють собою конкретизацію підстав першої групи, проте до них належать

порушення прав і свобод людини, допущені при здійсненні кримінального

провадження, які в силу своєї значущості апріорі визнаються істотними, а тому

і призводять до визнання фактичних даних, отриманих у результаті таких

порушень, недопустимими доказами. У цих випадках рішення про

недопустимість отриманих доказів не має альтернативи і тому не знаходиться у

площині дискреції суду (безумовні підстави); (3) положення, закріплене ч. 1 ст.

88 КПК, відповідно до якої докази, які стосуються судимостей підозрюваного,

обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом

цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру

підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження

винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального

правопорушення; (4) положення, закріплене ч. 8 ст. 223 КПК, що стосується

недотримання правил про можливість проведення слідчих (розшукових) та

негласних слідчих (розшукових) дій виключно у межах встановлених законом

строків досудового розслідування. Будь-які слідчі (розшукові) або негласні

слідчі (розшукові) дії, проведені з порушенням цього правила, є недійсними, а

встановлені внаслідок них докази – недопустимими; (5) положення, закріплене

ч. 3 ст. 233 КПК, - проникнення слідчим, прокурором до житла чи іншого

володіння особи без ухвали слідчого судді і проведення слідчих (розшукових)

дій за відсутності обставин, що свідчать про невідкладність випадку; (6)

правило ч. 3 ст. 271 КПК, що забороняє провокацію злочину при проведенні

контролю за вчиненням злочину: (7) положення ч. 6 ст. 107 КПК, відповідно до

якої незастосування технічних засобів фіксування кримінального провадження

187

у випадках, якщо воно є обов’язковим, тягне за собою недійсність відповідної

процесуальної дії та отриманих внаслідок її вчинення результатів, за винятком

випадків, якщо сторони не заперечують проти визнання такої дії та результатів

її здійснення чинними.

6. Закріплений ст. 87 КПК перелік істотних порушень прав і свобод

людини, внаслідок яких отримані фактичні дані визнаються недопустимими як

докази в кримінальному провадженні, не є вичерпним. Такий висновок можна

зробити, виходячи із тлумачення першого речення ч. 2 ст. 87 КПК «суд

зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних

свобод, зокрема, такі діяння…». Враховуючи обмеженість вказаного переліку,

першочерговим завданням науки кримінального процесу уявляється

напрацювання більш широкого переліку таких підстав, які є типовими у

правозастосовній практиці. Це сприятиме ефективному застосуванню вказаного

інституту, дотриманню прав і свобод людини при здійсненні кримінального

провадження, підвищенню якості кримінальної процесуальної діяльності.

7. Особливого значення для правильного використання законодавчих

положень стосовно визнання фактичних даних, отриманих із порушенням

вимог закону недопустимими доказами, набуває формулювання критеріїв

оцінки істотності допущеного порушення прав і свобод людини при здійсненні

кримінального провадження.

До таких критеріїв у роботі пропонується віднести: 1) порушення засад

кримінального провадження при збиранні та фіксації доказів; 2) наявність

сумнівів у достовірності отриманих із порушенням прав і свобод людини

доказів, які не можуть бути усунуті; 3) отримання доказів із порушенням прав і

законних інтересів учасників кримінального провадження, яке не може бути

усунуто; 4) порушення конституційних прав і свобод людини при здійсненні

кримінального провадження.

8. Системне тлумачення статей 3, 89 КПК у ракурсі суб’єктного складу

осіб, які мають право подати клопотання про визнання доказів недопустимими,

дозволяє констатувати неврахування законодавцем законних інтересів

188

цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представників та позбавлення

зазначених осіб такого права. У зв’язку із цим пропонується ч. 3 ст. 89 КПК

викласти у такій редакції: «Сторони кримінального провадження, потерпілий,

цивільний позивач, цивільний відповідач, їхні представники, представник

юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право під час

судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а

також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими.

Цивільний позивач, цивільний відповідач, їхні представники мають відповідне

право лише в частині, що стосується цивільного позову».

9. Моментом виникнення права на подачу клопотання про визнання

доказів недопустимими та заперечень проти цього пропонується вважати

момент визначення в ухвалі суду обсягу та переліку доказів, які потрібно

дослідити, та порядку їх дослідження. Кінцевим строком подачі таких

клопотань слід вважати момент закінчення з’ясування судом обставин,

встановлених під час кримінального провадження, і перевірки їх доказами, та

з’ясування в учасників судового провадження бажання доповнити судовий

розгляд.

10. З метою вдосконалення чинного КПК запропоновані вимоги до форми

клопотання про визнання доказу недопустимим та до процедури його подачі.

Зокрема, клопотання в одному екземплярі разом із документами (у разі їх

наявності) на підтвердження позиції сторони кримінального провадження,

потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється

провадження, має бути надане суду в письмовій формі. Зміст відповідного

клопотання, документів, доданих до нього, повинен бути оголошений в

судовому засіданні та розглянутий відповідно до вимог ст. 350 КПК. За

клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого, представника

юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, суд може надати їм

копію клопотання про визнання доказу недопустимим та доданих до нього

документів.

189

У разі, коли клопотання заявлене в усній формі, воно заноситься до

протоколу судового засідання. До змісту усного клопотання ставляться такі ж

вимоги, що й до письмового.

У клопотанні повинен бути вказаний доказ, який на думку сторони

кримінального провадження, потерпілого, представника юридичної особи,

щодо якої здійснюється кримінальне провадження, є недопустимим, підстави

(аргументи, мотиви) визнання доказу недопустимим з посиланням на відповідні

положення КПК, рішення ЄСПЛ та вказана мета визнання доказу

недопустимим.

11. З урахуванням того, що чинним КПК передбачено поняття

«недопустимість доказу» та «очевидна недопустимість доказу», пропонуються

критерії їх розмежування. До таких, що визначають очевидну недопустимість

доказу, пропонується віднести наступні положення:

а) очевидно недопустимим є доказ, порушення процедури отримання

якого згідно з нормами КПК є безумовною підставою визнання його

недопустимим (наприклад, протоколи, складені внаслідок проведення будь-

яких слідчих (розшукових) або негласних слідчих (розшукових) дій після

закінчення строків досудового розслідування, крім їх проведення за

дорученням суду (ст. 223 КПК);

б) очевидно недопустимим є доказ у випадку, коли така недопустимість

ґрунтується на обставинах, фактах, що є безсумнівними, беззаперечними,

зрозумілими для всіх учасників судового провадження і не потребують

додаткового дослідження (наприклад, протокол, отриманий внаслідок

проведення слідчої (розшукової) дії не уповноваженим суб’єктом);

в) в основі очевидної недопустимості доказів не можуть бути покладені

обставини, що мають оціночний характер (наприклад, «істотність порушення

прав та свобод людини», «порушення права особи на захист») і потребують

дослідження за допомогою встановлення додаткових фактів.

190

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аббасова М. Ф. Вопросы допустимости доказательств в

состязательном уголовном процессе / М. Ф. Аббасова // Право и государство. –

2010. – № 3. – С. 108–110.

2. Абросимов И. В. Актуальные вопросы обеспечения допустимости и

достоверности доказательств в уголовном судопроизводстве : дис. … канд.

юрид. наук : 12.00.09 / Абросимов Игорь Владимирович ; Рос. тамож. акад. –

М., 2007. – 197 с.

3. Алексеев Н. С. Доказательства в уголовном процессе. Общие

вопросы учения о доказательствах / Н. С. Алексеев // Советский уголовный

процесс : учеб. / под ред.: Н. С. Алексеев, В. З. Лукашевич. – Л. : Изд-во

Ленингр. ун-та, 1989. – Гл. 6. – С. 122–147.

4. Алексеев С. С. Структура советского права / С. С. Алексеев. – М. :

Юрид. лит., 1975. – 264 с.

5. Арсеньев В. Д. Вопросы общей теории судебных доказательств

/ В. Д. Арсеньев. – М. : Юрид. лит., 1964. – 179 с.

6. Арсеньев В. Д. Основы теории доказательств в советском уголовном

процессе : учеб. пособие / В. Д. Арсеньев. – Иркутск : Изд-во Иркут. ун-та,

1970. – 144 с.

7. Арсеньев В. Д. Специфика и пределы оценки доказательств в

вышестоящем суде / В. Д. Арсеньев // Советское государство и право. – 1966. –

№ 8. – С. 67–74.

8. Аулов В. К. Виды приговоров суда: процессуальные требования и

варианты изложения : науч.-практ. пособие / В. К. Аулов, П. Г. Быстров,

Ю. Н. Туганов. – М. : Юрлитинформ, 2012. – 408 с.

9. Бабунич В. Суть та значення перехресного допиту. Процесуальні

особливості проведення перехресного допиту при розгляді кримінальних справ

в суді / В. Бабунич // Вісник Львівського університету. Серія: Юридична. –

2011. – Вип. 53. – С. 322–328.

191

10. Бажанов М. И. Законность и обоснованность основных судебных

актов в советском уголовном судопроизводстве : автореф. дис. … д-ра юрид.

наук : 12.00.09 / Бажанов Марк Игоревич ; Харьк. юрид. ин-т. – Харьков, 1967.

– 34 с.

11. Бажанов М. И. Законность и обоснованность основных судебных

актов в советском уголовном судопроизводстве : дис. ... д-ра юрид. наук :

12.00.09 / Бажанов Марк Игоревич ; Харьк. юрид. ин-т. – Харьков, 1967. – 474 с.

12. Бажанов М. И. Свидетели, их права и обязанности по советскому

уголовно-процессуальному законодательству / М. И. Бажанов. – М. :

Госюриздат,1955. – 36 с. – (Популярная юридическая литература).

13. Балавкшин В. С. Доказательства в теории и практике уголовно-

процессуального доказывания (важнейшие проблемы в свете УПК Российской

Федерации) : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.09 / Балавкшин Виктор Степанович

; Урал. гос. юрид. акад. – Екатеринбург, 2005. – 533 с.

14. Бараннік Р. В. Право особи на свободу від самовикриття, викриття

членів сім'ї чи близьких родичів у кримінальному процесі України : монографія

/ Р. В. Бараннік, В. П. Шибіко. – Київ : КНТ, 2008. – 212 с.

15. Баранов В. М. Система права, система законодательства и правовая

система : лекция : в помощь выпускникам дневной и заоч. форм обучения при

подгот. к гос. экзамену по общ. теории права / В. М. Баранов, С. В. Поленина. –

Н. Новгород : Нижегород. юрид. ин-т МВД РФ, 1999. – 46 с.

16. Басай Н. М. Визнання доказів недопустимими в кримінальному

процесі України: підстави, процесуальний порядок і правові наслідки : автореф.

дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Басай Наталія Михайлівна ; Нац. ун-т

«Одес. юрид. акад.». – Одеса, 2012. – 20 с.

17. Басай Н. М. Повноваження прокурора щодо визнання доказів

недопустимими в стадії досудового розслідування / Н. М. Басай // Правова

система України: сучасний стан та актуальні проблеми : зб. матеріалів першої

міжрегіон. наук.-практ. конф. (м. Івано-Франківськ, 4–5 трав. 2012 р.). – Івано-

Франківськ : Голіней О. М, 2012. – С. 124–128.

192

18. Басай Н. М. Процесуальний порядок визнання доказів

недопустимими у стадії досудового розслідування за КПК України 2012 року

/ Н. М. Басай // Європейські перспективи. – 2012. – № 3, ч. 1. – С. 110–116.

19. Белкин Р. С. Собирание, исследование и оценка доказательств:

сущность и методы / Р. С. Белкин. – М. : Наука, 1966. – 295 с.

20. Бернам У. Правовая система Соединенных Штатов Америки =

Introduction to the Law and Legal System of the United States. 3 вып. / Уильям

Бернам – М. : Новая юстиция, 2006. – 1216 с.

21. Божьев В. П. Уголовно-процессуальные правоотношения

/ В. П. Божьев. – М. : Юрид. лит., 1975. – 176 с.

22. Бозров В. М. Судебное решение и оценка доказательств по

уголовному делу : моногр. / В. М. Бозров, Н. В. Костовская. – М. :

Юрлитинформ, 2013. – 160 с.

23. Боруленков Ю. Допустимсоть доказательств / Ю. Боруленков

// Законность. – 2003. – № 9. – С. 30–33.

24. Брагин Е. А. Процессуальный порядок и правовые последствия

признания доказательств недопустимыми в Российском уголовном процессе :

автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Брагин Евгений Александрович ;

Юж.-Урал. гос. ун-т. – Челябинск, 2003. – 23 с.

25. Бунина А. В. Приговор суда как акт правосудия. Его свойства :

моногр. / А. В. Бунина. – Оренбург : ОГАУ, 2006. – 168 с.

26. Великий тлумачний словник сучасної української мови : 170 000 слів

/ уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – Київ ; Ірпінь : Перун, 2004. – 1440 с.

27. Великосельский Ю. И. Функция защиты на стадии предварительного

расследования : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Великосельский Юрий

Иннокентьевич ; Юж.-Урал. гос. ун-т. – Челябинск, 2004. – 215 с.

28. Верещагина М. А. Процессуальный порядок признания

доказательств недопустимыми в ходе предварительного слушания : дис. …

канд. юрид. наук : 12.00.09 / Верещагина Мария Александровна ; Юж.-Урал.

гос. ун-т. – Челябинск, 2008. – 227 с.

193

29. Викторский С. И. Русский уголовный процесс : учеб. пособие

/ С. И. Викторский. – М. : Городец, 1997. – 448 c.

30. Вишинский А. Я. Теория судебных доказательств в советском праве

/ А. Я. Вишинский. – 3-е изд., доп. – М. : Госюриздат, 1950. – 308 с.

31. Владимиров Л. Е. Учение об уголовных доказательствах

/ Л. Е. Владимиров. – Тула : Автограф, 2000. – 464 c.

32. Волосова Н. Ю. Уголовно-процессуальное законодательство США:

общая характеристика, законодательство штатов, сравнительный анализ

/ Н. Ю. Волосова, О. В. Федорова. – М. : Юрлитинформ, 2008. – 264 с.

33. Выдря М. М. Вещественные доказательства в советском уголовном

процессе / М. М. Выдря. – М. : Госюриздат, 1955. – 118 с.

34. Гинецинский В. И. Пропедевтический курс общей психологи : учеб.

пособие / В. И. Гинецинский. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1997. – 200 c.

35. Гмирко В. П. Доказування в кримінальному процесі: діяльнісна

парадигма: теоретичний аналіз, проблематизація, СМД-репрезентація :

монографія / В. П. Гмирко. – Дніпропетровськ : Акад. мит. служби України,

2010. – 314 с.

36. Горбачов А. В. Признание доказательств недопустимыми в

уголовном судопроизводстве : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Горбачов

Алексей Вячеславович ; Моск. гос. юрид. акад. им. О. Е. Кутафина. – М., 2003.

– 246 с.

37. Горский Г. Ф. Проблемы доказательств в советском уголовном

процессе / Г. Ф. Горский, Л. Д. Кокорев, П. С. Элькинд. – Воронеж : Изд-во

Воронеж. ун-та, 1978. – 303 с.

38. Гридчин А. А. Обеспечение допустимости доказательств на

предварительном следствии: процессуальные вопросы : автореф. дис. … канд.

юрид. наук : 12.00.09 / Гридчин Алексей Александрович ; Юрид. ин-т МВД

России. – М., 1999. – 21 с.

39. Гришин С. П. Активность суда и состязательность уголовного

процесса / С. П. Гришин // Российский судья. – 2006. – № 1. – С. 9–13.

194

40. Гришина Е. П. Существенные нарушения закона как основания

признания доказательств недопустимыми / Е. П. Гришина // Уголовное

судопроизводство. – 2007. – № 3. – С. 21–23.

41. Громов Н. А. Оценка доказательств в уголовном процессе

/ Н. А. Громов, С. А. Зайцева. – М. : Приор, 2002. – 128 с.

42. Громов Н. А. Санкции в уголовно-процессуальном праве России

/ Н. А. Громов, С. А. Полунин. – М. : Городец, 1998. – 152 с.

43. Грошевий Ю. М. Докази і доказування у кримінальному процесі :

наук.-практ. посіб. / Ю. М. Грошевий, С. М. Стахівський. – Київ : КНТ : Вид.

Фурса С. Я., 2006. – 272 с. – (Процесуальні науки).

44. Грошевий Ю. М. Правові властивості вироку – акту правосуддя :

навч. посіб. / Ю. М. Грошевой. – Харків : УДЮА, 1994. – 48 с.

45. Грошевий Ю. М. Трансформація нормативної моделі кримінального

провадження за новим Кримінальним процесуальним кодексом України

/ Ю. М. Грошевий, О. В. Капліна // Правова доктрина України : у 5 т. – Харків :

Право, 2013. – Т. 5 : Кримінально-правові науки в Україні: стан, проблеми та

шляхи розвитку. – Підрозд. 3.1. – С. 587–614.

46. Грошевой Ю. М. Законность и обоснованность приговора советского

суда : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Грошевой Юрий

Михайлович ; Харьк. юрид. ин-т, Каф. уголов. права и процесса. – Харьков,

1965. – 22 с.

47. Грошевой Ю. М. Проблемы формирования судейского убеждения в

уголовном судопроизводстве / Ю. М. Грошевой. – Харьков : Вища шк., изд-во

при Харьк. гос. ун-те, 1975. – 144 с.

48. Грошевой Ю. М. Сущность судебных решений в советском

уголовном процессе / Ю. М. Грошевой. – Харьков : Вища шк., изд-во при

Харьк. гос. ун-те, 1979. – 143 с.

49. Давлетов А. А. Основы уголовно-процессуального познания

/ А. А. Давлетов. – Свердловск : Изд-во Урал. ун-та, 1991. – 152 с.

195

50. Давыдов Б. В. Вопросы допустимости доказательств при

расследовании и рассмотрении уголовных дел по дорожно-транспортным

происшествиям : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Давыдов

Владимир Багратович ; Краснодар. акад. МВД РФ. – Краснодар, 2005. – 28 с.

51. Даль В. Толковый словарь живaго великорусского язика

[Електронний ресурс] / Владимир Даль. – Режим доступу: http://slovardalja.net

(дата обращения: 08.11.2015). – Загл. с экрана.

52. Дело «Ваньян против Российской Федерации» (Vanyan v. Russia)

(жалоба № 53203/99) [Электронный ресурс] : постановление Европ. суда по

правам человека от 15.12.2005 г. // Правовая инициатива по России. – Режим

доступа: http://www.srji.org/resources/search/27 (дата обращения: 08.11.2015). –

Загл. с экрана.

53. Дєєв М. В. Властивості доказів за новим Кримінальним

процесуальним кодексом України / М. В. Дєєв // Кримінальний процесуальний

кодекс України: перші проблеми та здобутки : матеріали круглого столу,

20 листоп. 2013 р. – Запоріжжя : Класич. приват. ун-т. – С. 24–26.

54. Добровольская Т. Н. Принципы советского уголовного процесса:

вопросы теории и практики / Т. Н. Добровольская. – М. : Юрид. лит, 1971. –

200 с.

55. Докази і доказування у кримінальному провадженні : метод. рек. :

схвалено наук.-метод. радою при Ген. прокуратурі України 24.05.2013 р.

(протокол № 4). – Київ, 2013.

56. Дорохов В. Я. Обоснованность приговора в советском уголовном

процессе / В. Л. Дорохов, B. C. Николаев. – М. : Госюриздат, 1959. – 236 с.

57. Дорохов В. Я. Понятие доказательств в советском уголовном

процессе / В. Я. Дорохов // Советское государство и право. – 1964. – № 9. –

С. 108–117.

58. Европейский Суд по правам человека : избр. решения : в 2 т. – М. :

НОРМА, 2000. – Т. 1. – 856 с.

59. Євграфов П. Б. Система радянського законодавства : текст лекції

196

/ П. Б. Євграфов. – Харків : Юрид. ін-т, 1990. – 60 с.

60. Завидов Б. Д. Проблемы доказательств и доказывания в уголовном

судопроизводстве [Электронный ресурс] : материал подгот. с использованием

правовых актов по состоянию на 1 июля 2004 г. / Б. Д. Завидов, Н. П. Кузнецов

// Сейчас.ру. Бизнес и власть. – Режим доступа:

http://www.lawmix.ru/comm/2716/7225 (дата обращения: 08.11.2015). – Загл. с

экрана.

61. Загорский Г. И. Постановление приговора: проблемы теории и

практики : учеб.-практ. пособие / Г. И. Загорский. – М. : Проспект, 2010. –

200 с.

62. Захаров Д. А. Роль суду в формуванні доказової бази у

кримінальному провадженні / Д. А. Захаров, А. В. Руденко // Ученые записки

Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия:

Юридические науки. – 2012. – Т. 25, № 2.– С. 199–204.

63. Зеленецкий В. С. Теория и практика обоснования решений в

уголовном процессе Украины / В. С. Зеленецкий, Н. В. Глинская. – Харьков :

Страйд, 2006. – 336 с. – (Юридичний радник).

64. Зинатуллин З. З. Уголовно-процессуальное доказывание : учеб.

пособие / З. З. Зинатуллин. – Ижевск : Изд-во Удм. ун-та, 1993. – 180 с.

65. Зинатуллин З. З. Уголовно-процессуальное доказывание:

концептуальные основы : моногр. / З. З. Зинатуллин, Т. З. Егорова,

Т. З. Зинатуллин. – Ижевск : Детектив-Информ, 2002. – 228 с.

66. Золотых В. В. Проверка допустимости доказательств в уголовном

процессе / В. В. Золотых. – М. : АСТ ; Ростов-н/Д : Феникс, 1999. – 288 с.

67. Зубарев А. А. Институт признания доказательств недопустимыми в

уголовном процессе и правовые последствия его применения : моногр.

/ А. А. Зубарев. – М. : Юрлитинформ, 2012. – 192 с.

68. Ильин П. В. Дискуссионные проблемы доказывания виновности лиц

по должностным преступлениям : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09

/ Ильин Павел Валентинович ; Моск. пед. гос. ун-т. – М, 2005. – 24 с.

197

69. Ишимов П. Л. Процесуальный порядок подготовки уголовного дела к

судебному разбирательству : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Ишимов

Павел Леонидович ; Удмурт. гос. ун-т. – Ижевск, 2005. – 292 с.

70. Каминская В. И. Учение о правовых презумпциях в уголовном

процессе / В. И. Каминская. – М. ; Л. : Изд-во АН СССР, 1948. – 132 с.

71. Кипнис Н. М. Допустимость доказательств в уголовном

судопроизводстве / Н. М. Кипнис. – М. : Юристъ, 1995. – 128 с.

72. Кипнис Н. М. Допустимость доказательств в уголовном

судопроизводстве : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Кипнис

Николай Матвеевич ; Моск. гос. юрид. акад. – М., 1996. – 26 с.

73. Кипниc Н. М. Спорные вопросы теории и практики допустимости

доказательств / Н. М. Кипник // Доказывание в уголовном процессе: традиции и

современность / под ред. В. А. Власихина. – М. : Юристъ, 2000. – Разд. 2. –

С. 168–206.

74. Киримова Е. А. Правовой институт: понятие и виды : учеб. пособие

/ Е. А. Киримова. – Саратов : Сарат. гос. акад. права, 2000. – 54 с.

75. Киримова Е. А. Правовой институт: теоретико-правовое

исследование : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Киримова Елена

Андреевна ; Сарат. гос. акад. права. – Саратов, 1998. – 23 с.

76. Кожевникова Ю. А. Исключение недопустимых доказательств из

разбирательства уголовного дела : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09

/ Кожевникова Юлия Александровна ; Воронеж. гос. ун-т. – Воронеж, 2005. –

244 с.

77. Козловский И. П. Виды доказательств в уголовном

судопроизводстве: эволюция, регламентация, соответствие : моногр.

/ И. П. Козловский. – М. : Юрлитинформ, 2014. – 200 с. – (Уголовный процесс).

78. Коментар до розділу Х «Прикінцеві положення» та розділу ХI

«Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України / Суд.

палата у кримін. справах Верхов. Суду України // Вісник Верховного Суду

України. – 2013. – № 5. – С. 38–47.

198

79. Комлев Н. Г. Словарь иностранных слов : более 4500 слов и

выражений / Н. Г. Комлев. – М. : Эксмо-Пресс, 2001. – 670 с.

80. Кони А. Ф. Нравственные начала в уголовном процессе // Собрание

сочинений : в 8 т. / А. Ф. Кони. – М. : Юрид. лит., 1967. – Т. 4 : Правовые

воззрения А. Ф. Кони. – С. 33–69.

81. Конституція України : наук.-практ. комент. – 2-ге вид., переробл. і

допов. – Харків : Право, 2011. – 1128 с.

82. Конституція України : прийнята 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР

// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. – Електрон.

версія тлумачення від 15.05.2014:

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 (дата

звернення: 08.11.2015).

83. Корский Г. Ф. Проблемы доказательств в советском уголовном

процессе / Г. Ф. Корский, Л. Д. Кокорев, П. С. Єлькинд. – Воронеж : Изд-во

Воронеж. ун-та, 1978. – 302 с.

84. Костенко Р. В. Оценка уголовно-процессуальных доказательств :

моногр. / Р. В. Костенко. – М. : Юрлитинформ, 2010. – 152 с.

85. Костовская Н. В. Оценка доказательств при принятии

процессуальных решений по уголовным делам судом первой инстанции : дис.

… канд. юрид. наук : 12.00.09 / Костовская Наталья Валерьевна ; Урал. гос.

юрид. акад. – Екатеринбург, 2010. – 199 c.

86. Кримінальний процес : підручник / за заг. ред.: В. В. Коваленко,

Л. Д. Удалова, Д. П. Письменний. – Київ : Центр учб. л-ри, 2013. – 544 с.

87. Кримінальний процес : підручник / за ред.: В. Я. Тацій,

Ю. М. Грошевий, О. В. Капліна, О. Г. Шило. – Харків : Право, 2013. – 824 с.

88. Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-прак. комент. :

у 2 т. / за заг. ред.: В. Я. Тацій, В. П. Пшонка, А. В. Портнов. – Харків : Право,

2012. – Т. 1. – 768 с.

199

89. Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-прак. комент.

/ за заг. ред.: В. Г. Гончаренко, В. Т. Нор, М. Є. Шумило. – Київ : Юстініан,

2012. – 1224 с.

90. Кримінальний процесуальний кодекс України : станом на 5 трав.

2015 р. : відповідає офіц. тексту. – Харків : Право, 2015. – 365 с.

91. Кримінально-процесуальне право України : підручник / за заг. ред.

Ю. П. Аленіна. – Харків : Одіссей, 2009. – 816 c.

92. Кримінально-процесуальний кодекс України : від 28.12.1960 р.

№ 1001-05 // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 2. – Ст. 15.

93. Крупницкая В. И. Гарантии использования при разбирательстве

уголовных дел допустимых доказательств : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09

/ Крупницкая Валерия Игоревна ; Рост. юрид. ин-т МВД России. – Ростов-н/Д,

2005. – 214 с.

94. Кудрявцева А. В. Доказательственная деятельность суда первой

инстанции по уголовным делам / А. В. Кудрявцева, В. Л. Сысков. – М. :

Юрлитинформ, 2007. – 256 с. – (Библиотека криминалиста).

95. Кудрявцева А. В. Теория доказывания в юридическом процессе :

учеб. пособие / А. В. Кудрявцева. – Челябинск : Полиграф-Мастер, 2006. –

176 с.

96. Курс советского уголовного процесса. Общая часть / под ред.:

А. Д. Бойков, И. И. Карпец. – М. : Юрид. лит., 1989. – 649 с.

97. Курс уголовного судопроизводства : учеб. : в 3 т. / под ред.

В. А. Михайлова. – М. : Изд-во Моск. психол.-соц. ин-та ; Воронеж : Модэк,

2006. – Т. 1 : Общие положения уголовного судопроизводства. – 824 с. –

(Библиотека юриста).

98. Курылев С. В. Основы теории доказывания в советском правосудии

/ С. В. Курылев. – Минск : Изд-во БГУ, 1969. – 204 с.

99. Кухта А. А. Доказывание истины в уголовном процессе : моногр.

/ А. А. Кухта. – Н. Новгород : Нижегород. акад. МВД России, 2009. – 569 с.

200

100. Лазарева В. А. Доказывание в уголовном процессе : учеб.-практ.

пособие / В. А. Лазарева. – М. : Высш. образование, 2009. – 344 с. – (Магистр

права).

101. Ларин А. М. Работа следователя с доказательствами / А. М. Ларин. –

М. : Юрид. лит, 1966. – 155 с.

102. Левеев Ю. Е. Правовые и нравственно-этические аспекты

доказывания в досудебном производстве уголовного процесса России : автореф.

дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Левеев Юрий Евгеньевич ; Рос. тамож.

акад. – Люберцы, 2012. – 29 с.

103. Литвин О. В. Деякі питання порядку визнання судом недопустимих

доказів у стадії судового розгляду [Електронний ресурс] / О. В. Литвин

// Порівняльно-аналітичне право : електрон. наук. фах. вид. – 2013. – № 3-1 –

С. 356–358. – Режим доступу: http://pap.in.ua/3-1_2013/9/Lytvyn%20O.V..pdf

(дата звернення: 08.11.2015). – Заголовок з екрана.

104. Литвинова И. В. Основания и порядок принятия прокурором

решения о признании доказательств недопустимыми : учеб.-метод. пособие

/ И. В. Литвинова – Иркутск : ИЮИ ГП РФ, 2003. – 26 с.

105. Лобойко Л. М. Кримінальний процес : підручник / Л. М. Лобойко. –

Київ : Істина, 2014. – 432 с.

106. Лобойко Л. М. Реформування кримінально-процесуального

законодавства в Україні (2006–2011 роки) : монографія / Л. М. Лобойко. – Київ

: Істина, 2012. – Ч. 1 : Загальні положення і досудове провадження. – 288 с.

107. Лобойко Л. М. Реформування кримінально-процесуального

законодавства у частині регламентації окремих питань доказування

[Електронний ресурс] / Л. М. Лобойко // Часопис Національного університету

«Острозька академія». Серія «Право» : електрон. наук. фах. вид. – 2011. – № 2.

– C. 1–18. – Режим доступу: http://lj.oa.edu.ua/articles/2011/n2/11llmopd.pdf (дата

звернення: 08.11.2015). – Заголовок з екрана.

108. Лупинская П. А. Вопросы оценки допустимости доказательств в

практике Верховного Суда РФ / П. А. Лупинская // Допустимость доказательств

201

в российском уголовном процессе : материалы всерос. науч.-практ. конф. –

Ростов-н/Д. : СКАГС, 2000. – С. 6–22.

109. Лупинская П. А. Доказательства в советском уголовном процессе

/ П. А. Лупинская, В. М. Галкин. – М. : ВЮЗИ, 1960. – 79 с.

110. Лупинская П. А. Доказательства в советском уголовном процессе :

лекции для студентов ВЮЗИ / П. А. Лупинская. – М. : ВЮЗИ, 1955. – 56 с.

111. Лупинская П. А. Доказательства и доказывание / П. А. Лупинская

// Уголовно-процессуальное право Российской Федерации : учеб. / отв. ред.

П. А. Лупиская. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Норма : Инфра-М, 2010. –

Гл. 8. – С. 281–366.

112. Лупинская П. А. Доказывание в советском уголовном процессе :

учеб. пособие / П. А. Лупинская. – М. : ВЮЗИ, 1966. – 102 с.

113. Лупинская П. А. Законность и обоснованность решений в уголовном

судопроизводстве / П. А. Лупинская. – М. : ВЮЗИ, 1972. – 79 с.

114. Лупинская П. А. Основания и порядок принятия решений о

недопустимости доказательств / П. А. Лупинская // Российская юстиция. – 1994.

– №11. – С. 2–5.

115. Лупинская П. А. Проблемы допустимости доказательств при

рассмотрении дела судом присяжных / П. А. Лупинская // Рассмотрение дел

судом присяжных : науч.-практ. пособие для судей. – Варшава : БДИПЧ ОБСЕ,

1997. – С. 91–124.

116. Лупинская П. А. Решения в уголовном судопроизводстве: теория,

законодательство, практика / П. А. Лупинская. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. :

Норма : Инфра-М, 2010. – 240 с.

117. Ляхов Ю. А. Актуальные проблемы законодательного регулирования

допустимости доказательств в российском уголовном процессе / Ю. А. Ляхов

// Допустимость доказательств в российском уголовном процессе : материалы

всерос. науч.-практ. конф. – Ростов-н/Д. : СКАГС, 2000. – С. 22–31.

118. Мартынчик Е. Г. Основы формирования приговора в советском

уголовном процессе / Е. Г. Мартынчик. – Кишинев : Штиница, 1989. – 168 с.

202

119. Машленко И. Ф. Проблема допустимости доказательств в уголовном

процессе США : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Машленко Ирина

Феликсовна ; АН СССР, Ин-т государства и права. – М., 1988. – 203 с.

120. Меринов Э. А. Правомерна ли активность суда в решении вопросов о

допустимости доказательств? / Э. Меринов // Законность. – 2006. – № 3. –

С. 35–37.

121. Меринов Э. А. Реализация института недопустимости доказательств

в уголовном судопроизводстве : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Меринов

Эдуард Анатольевич ; Дальневост. гос. ун-т. – Владивосток, 2007. – 199 с.

122. Миньковский Г. М. Пределы доказывания в советском уголовном

процессе / Г. М. Миньковский. – М. : Госюриздат, 1956. – 115 с.

123. Мирецкий С. Г. Приговор суда / С. Г. Мирецкий. – М. : Юрид. лит.,

1989. – 111 с. – (Библиотечка народного судьи).

124. Миронов В. Ю. Правила оценки допустимости доказательств

/ Ю. В. Миронов // Законность. – 2006. – № 5. – С. 35–36.

125. Михайленко О. Р. Складання процесуальних актів у кримінальних

справах : навч. посіб. / О. Р. Михайленко. – 2-ге вид., доп. – Київ : Юрінком,

1996. – 256 с.

126. Михайловская И. Б. Настольная книга судьи по доказыванию в

уголовном процессе / И. Б. Михайловская. – М. : Проспект : ТК Велби, 2006. –

192 с.

127. Михайловская И. Б. Настольная книга судьи по доказыванию в

уголовном процессе / И. Б. Михайловская. – М. : Проспект : ТК Велби, 2008. –

192 с.

128. Михеенко М. М. Доказывание в советском уголовном

судопроизводстве / М. М. Михеенко. – Киев : Вища шк., 1984. – 136 с.

129. Михеенкова М. А. Благоприятствование защите (favor defensionis) и

его проявление в современном уголовном процессе : моногр.

/ М. А. Михеенкова. – М. : Юрлитинформ, 2014. – 232 c.

203

130. Моніторинговий звіт «Реалізація нового КПК України: перші

результати» [Електронний ресурс] : звіт підгот. в рамках проекту за підтримки

Програми «Матра» Посольства Королівства Нідерландів / Центр політико-прав.

реформ. – Київ, 2013. – 25 с. – Режим доступу: http://pravo.org.ua/files/___2013-

3.pdf (дата звернення: 08.11.2015). – Заголовок з екрана.

131. Моніторинговий звіт «Реалізація нового КПК України у першому

півріччі 2013 року» [Електронний ресурс] : звіт підгот. в рамках проекту за

підтримки Програми «Матра» Посольства Королівства Нідерландів / Центр

політико-прав. реформ. – Київ, 2013. – Режим доступу:

http://zib.com.ua/ua/print/34710-

realizaciya_novogo_kpk_ukraini_u_pershomu_pivrichchi_2013_ro.html (дата

звернення: 08.11.2015). – Заголовок з екрана.

132. Морщакова Т. Конституционная защита прав и свобод граждан

судами Российской Федерации / Т. Морщакова // Сравнительное

конституционное обозрение. – 2004. – № 4. – С. 124–128.

133. Москалькова Т. Н. Этика уголовно-процессуального доказывания:

стадия предварительного расследования / Т. Н. Москалькова. – М. : Спарк, 1996.

– 125 с.

134. Мотовиловкер Я. О. Некоторые аспекты вопроса о допустимости

(недопустимости) источников доказательств в советском уголовном

судопроизводстве / Я. О. Мотовиловкер // Доказывание по уголовным делам :

межвуз. сб. – Красноярск, 1986. – С. 55–57.

135. Мотовиловкер Я. О. Показания и объяснения обвиняемого как

средство защиты в советском уголовном процессе / Я. О. Мотовиловкер. – М. :

Госюриздат, 1956. – 179 с.

136. Мухин И. И. Важнейшие проблемы оценки судебных доказательств в

уголовном и гражданском судопроизводстве / И. И. Мухин. – Л. : Изд-во ЛГУ,

1974. – 108 с.

204

137. Науково-практичний коментар до Кримінального процесуального

кодексу України : від 13 квіт. 2012 р. / за ред.: О. А. Банчук, Р. О. Куйбіда,

М. І. Хавронюк. – Харків : Фактор, 2013. – 1072 с.

138. Некрасов С. В. Толкование и применение уголовно-процессуальных

норм о юридической силе доказательств : науч.-практ. пособие / С. В. Некрасов.

– М. : Юрлитинформ, 2008. – 180 с. – (Библиотека криминалиста).

139. Некрасов С. В. Юридическая сила доказательств в уголовном

судопроизводстве / С. В. Некрасов. – М. : Экзамен, 2004. – 128 с. –

(Правоохранительные органы).

140. Николайчик В. М. Уголовное правосудие в США

/ В. М. Николайчик. – М. : Ин-т США и Канады, 1995. – 318 с.

141. Новицкий В. А. Правовые взгляды русских юристов конца XIX–XX

века в области доказательственного права России (гражданско-процессуальный

аспект) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / Новицкий Виталий

Анатольевич. – Ставрополь, 2000. – 18 с.

142. Новый энциклопедический словарь. – М. : Большая Рос. энцикл. :

Рипол Классик, 2004. – 1455 с. – (Библиотека энциклопедических словарей).

143. О модельном уголовно-процессуальном кодексе для государств -

участников Содружества Независимых Государств : постановление

Межпарламент. Ассамблеи государств - участников Содружества Независимых

Государств от 17 февр. 1996 г. № 7-6 // Информационный бюллетень

Межпарламентской Ассамблеи государств - участников СНГ. – 1996. – № 10. –

С. 142–149. – Электрон. версия: режим доступа:

http://www.busel.org/texts/cat9ut/id5cwcydz.htm (дата обращения: 08.11.2015).

144. Околіта С. В. Справедливість та законність як принципи державно-

правового регулювання : автореф. дис. … канд. наук з держ. упр. : 25.00.02

/ Околіта Світлана Вікторівна ; Укр. акад. держ. упр. при Президентові України.

– Київ, 2000. – 18 с.

145. Орлов Ю. К. Основы теории доказательств в уголовном процессе :

науч.-практ. пособие / Ю. К.Орлов. – М. : Проспект, 2000. – 144 с.

205

146. Очередин В. Т. Доказательства в уголовном процессе: сущность,

источники, способы собирания / В. Т. Очередин. – М. : Юрлитинформ, 2008. –

248 с.

147. Панасюк О. А. До проблеми класифікації повноважень суду першої

інстанції на стадії судового розгляду в кримінальному провадженні

/ О. А. Панасюк // Актуальні проблеми кримінального права, процесу та

криміналістики : матеріали IV міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 95-річчю з

дня народж. проф. М. В. Салтевського (м. Одеса, 2 листоп. 2012 р.). – Одеса :

Фенікс, 2012. – С. 429–432.

148. Пашин С. А. Доказательства в российском уголовном процессе /

С. А. Пашин // Состязательное правосудие : тр. науч.-практ. лаб. – М. : Изд-во

Междунар. ком. содействия правовой реформе, 1996, – Вып. 1, ч. 2. – С. 311–

390.

149. Пашин С. А. Допустимость доказательств / С. Пашин // Российская

юстиция. – 1993. – № 7. – С. 27–28.

150. Пашин С. А. Состязательный уголовный процесс / С. А. Пашин. – М. :

Р. Валент, 2006. – 200 с.

151. Пашкевич П. Ф. Объективная истина в уголовном судопроизводстве /

П. Ф. Пашкевич. – М. : Госюриздат, 1961. – 171 с.

152. Петров Д. Е. Отрасль права : автореф. дис. … канд. юрид. наук :

12.00.01 / Петров Дмитрий Евгеньевич ; Сарат. гос. акад. права. – Саратов,

2001. – 30 с.

153. Петрухин И. Л. Оправдательный приговор и право на реабилитацию :

моногр. / И. Л. Петрухин. – М. : Проспект, 2009. – 192 с.

154. Петрухин И. Л. Теоретические основы реформы уголовного процесса

в России : в 2 ч. / И. Л. Петрухин. – М. : ТК Велби, 2004. – Ч. 1. – 224 с.

155. Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна

характеристика) : монографія / С. П. Погребняк. – Харків : Право, 2008. – 240 с.

206

156. Полянский Н. Н. Доказательства в иностранном уголовном процессе:

вопросы и тенденции нового времени / Н. Н. Полянский. – М. : Юрид. изд-во

Минюста СССР, 1948. – 142 с.

157. Полянский Н. Н. Очерки развития советской науки уголовного

процесса / Н. Н. Полянский. – М. : Изд-во АН СССР, 1960. – 212 с.

158. Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення : кол. моногр.

/ відп. ред. В. С. Бігун. – Київ : Реферат, 2009. – 316 с. – (Бібліотека міжнародного

часопису "Проблеми філософії права").

159. Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому

провадженні у першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального

кодексу України [Електронний ресурс] : лист Вищ. спеціаліз. суду України з

розгляду цивіл. і кримін. справ від 05.10.2012 р. № 223-1446/0/4-12 // Верховна

Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v1446740-12 (дата звернення: 08.11.2015). –

Заголовок з екрана.

160. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя :

постанова Верхов. суду України від 01.11.1996 р. № 9 // Постанови Пленуму

Верховного Суду України (1972–2002) : офіц. вид. / за заг. ред. В. Т. Маляренка.

– Київ : А. С. К., 2003. – С. 9–14.

161. Про посилення судового захисту прав та свобод людини і

громадянина // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972–2002) :

офіц. вид. / за заг. ред. В. Т. Маляренка. – Київ : А. С. К., 2003. – С. 19–22.

162. Про правила етичної поведінки : Закон України від 17.05.2012 р.

№ 4722-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 14. – Ст. 94.

163. Прокопенко Б. О. Проблеми становлення справедливої судової влади

/ Б. О. Прокопенко // Вісник Верховного Суду України. – 2008. – № 4. – С. 12–

15.

164. Прохоров А. Г. Принцип допустимости средств доказывания в

советском гражданском процессе : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03

207

/ Прохоров Александр Григорьевич ; Свердл. юрид. ин-т. – Свердловск, 1976. –

20 с.

165. Рабцевич О. И. Право на справедливое судебное разбирательство:

международное и внутригосударственное правовое регулирование

/ О. И. Рабцевич. – М. : Лекс-Книга, 2005. – 318 с.

166. Рахунов Р. Д. Свидетельские показания в советском уголовном

процессе / Р. Д. Рахунов. – М. : Госюриздат, 1955. – 164 с.

167. Рахунов Р. Д. Теория и практика экспертизы в советском уголовном

процессе / Р. Д. Рахунов. – М. : Госюриздат, 1950. – 248 с.

168. Резник Г. М. Внутреннее убеждение при оценке доказательств

/ Г. М. Резник. – М. : Юрид. лит, 1977. – 120 с.

169. [Рецензия] / М. М. Выдря, В. А. Иванов, И. Ф. Крылов [и др.]

// Известия вузов. Правоведение. – 1960. – №1. – С. 151–158. – Рец. на кн. : Курс

советского уголовного процесса / С. Строгович. – М. : Изд-во АН СССР, 1958. –

703 с.

170. Решетникова И. В. Доказательственное право Англии и США

/ И. В. Решетникова. – Екатеринбург : Изд-во УрГЮА, 1997. – 240 с.

171. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення

частини третьої статті 62 Конституції України : рішення від № 12-рп/2011 від

20.10.2011 р. // Офіційний вісник України. – 2011. – № 84. – Ст. 3091.

172. Рожнова В. В. Недопустимість доказів у кримінальному провадженні

/ В. В. Рожнова // Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ.

– 2013. – № 4. – С. 301–306.

173. Розин Н. Н. Уголовное судопроизводство : пособие к лекциям

/ Н. Н. Розин. – Томск : Типо-литогр. Сибир. Т-ва печат. дела, 1913. – 569 с.

174. Руководство по справедливому судопроизводству [Электронный

ресурс] / Amnesty International. – 2-е изд. – London : Amnesty International

Publications, 2014. – XVIII, 254 с. – Режим доступа: http://ccl.org.ua/wp-

208

content/uploads/2013/12/Rukovodstvo-po-spravedlivomu-sudoproizvodstvu-

Amnesty-International-.pdf (дата обращения: 08.11.2015). – Загл. с экрана.

175. Русско-украинский словарь терминов по теории государства и права

/ под общ. ред. Н. И. Панова. – Харьков : Укр. юрид. акад., 1993. – 165 с.

176. Савицкий В. М. Уголовный процесс России на новом витке

демократизации / В. М. Савицкий // Государство и право. – 1994. – № 6. –

С. 96–101.

177. Середа Ю. М. Формування доказів у кримінальному процесі України

: автореф. дис.. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Середа Юрій Миколайович ;

Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – Київ, 2012. – 16 с.

178. Сибилева Н. В. Допустимость доказательств в советском уголовном

процессе : учеб. пособие / Н. В. Сибилева. – Киев : УМК ВО, 1990. – 68 с.

179. Сильнов М. А. Вопросы обеспечения допустимости доказательств в

уголовном процессе (досудебные стадии) / М. А. Сильнов. – М. : МЗ-Пресс,

2001. – 112 с.

180. Скакун О. Ф. Юридический научно-практический словарь-

справочник: основные термины и понятия / О. Ф. Скакун, Д. А. Бондаренко. –

Харьков : Эспада, 2007. – 488 с.

181. Словарь-комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу

Российской Федерации / науч. ред. И. В. Смолькова ; отв. ред. Р. В. Мазюк. –

М. : Юрлитинформ, 2008. – 178 с. – (Библиотека криминалиста).

182. Словник синонімів української мови : в 2 т. / А. А. Бурячок,

Г. М. Гнатюк, С. І. Головащук [та ін.]. – Київ : Наук. думка, 2006. – Т. 1: А – Н.

– 1028 с.

183. Словник синонімів української мови : в 2 т. / А. А. Бурячок,

Г. М. Гнатюк, С. І. Головащук [та ін.]. – Київ : Наук. думка, 2006. – Т. 2 : О – Я.

– 960 с.

184. Словник української мови : в 11 т. / АН УРСР. Інститут

мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. – Київ : Наук. думка, 1974. – Т. 5 : Н – О. –

840 с.

209

185. Случевский В. К. Учебник русского уголовного процесса

/ В. К. Случевский ; под ред. В. А. Томсинова. – М. : Зерцало, 2008. – Ч. 2 :

Судопроизводство. – 478 c.

186. Смирнов А. В. Состязательный процесс / А. В. Смирнов. – СПб. :

Альфа, 2001. – 320 с.

187. Смирнов А. В. Уголовный процесс : учеб. / А. В. Смирнов,

К. Б. Калиновский ; под общ. ред. А. В. Смирнова. – 2-е изд. – СПб. : Питер,

2006. – 699 с.

188. Смирнов А .В. Уголовный процесс : учеб. / А. В. Смирнов,

К. Б. Калиновский ; под общ. ред. А. В. Смирнова. – 5-е изд., перераб. – М. :

Норма : Инфра-М, 2012. – 767 с.

189. Смірнова В. В. Забезпечення прийняття правомірних рішень судом

апеляційної інстанції в кримінальному судочинстві України : дис. … канд.

юрид. наук : 12.00.09 / Смірнова Вікторія Володимирівна ; Нац. ун-т «Юрид.

акад. України ім. Ярослава Мудрого». – Харків, 2012. – 225 с.

190. Советский уголовный процесс : учеб. / под ред. Д. С. Карева. – М. :

Высш. шк., 1968. – 552 с.

191. Советский уголовный процесс : учеб. / под ред. С. В. Бородина. – М. :

Акад. МВД СССР, 1982. – 578 с.

192. Соколов А. Процессуальный порядок признания в суде доказательств

не имеющими юридической силы / А. Соколов // Российская юстиция. – 1994. –

№ 10. – С. 14–15.

193. Соловьев А. Б. Доказывание в досудебных стадиях уголовного

процесса : науч.-практ. пособие для следователей / А. Б. Соловьев. – М. :

Юрлитинформ, 2002. – 157 с.

194. Соловьева А. А. Категория справедливости в правовом

регулировании: историко-теоретическое исследование : дис. ... канд. юрид. наук

: 12.00.01 / Соловьева Алина Антоновна ; Юж.-Урал. гос. ун-т. – Челябинск,

2006. – 205 с.

210

195. Спасович В. Д. О теории судебно-уголовных доказательств в связи с

судоустройством и судопроизводством / В. Д. Спасович. – М. : ЛексЭст, 2001. –

92, XVIII с. – (Антология криминалистики).

196. Справа «Бербера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії» (заява

№ 10590/83) [Електронний ресурс] = Case of Barbera, Messegue and Jabardo v.

Spain : рішення Європ. Суду з прав людини від 06.12.1988 р. // HUDOC.

European Court of Human Rights. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int (дата

звернення: 08.11.2015). – Заголовок з екрана.

197. Справа «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів» (55/1996/674/861-

864) [Електронний ресурс] = [Case of Van Mechelen and others v. the Netherlands] :

рішення Європ. суду з прав людини від 23.04.1997 р. // ЛІГА:ЗАКОН : голов.

прав. портал України. – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/SO0537.html (дата звернення:

08.11.2015). – Заголовок з екрана.

198. Справа «Волохи проти України» (заява № 23543/02) [Електронний

ресурс] = [Case of Volokhy v. Ukraine] : рішення Європ. суду з прав людини від

02.11.2006 р. : офіц. пер. // UA PRAVO. Правова бібліотека України : архів

сайту. – Режим доступу: http://ukraine.uapravo.net/data2008/base32/ukr32239.htm

(дата звернення: 08.11.2015). – Заголовок з екрана.

199. Справа «Гарсія Руїз проти Іспанії» (заява № 30544/96) [Електронний

ресурс] = [Case of Garcia Ruiz v. Spain] : рішення Європ. Суду з прав людини від

21.01.1999 р. // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення.

Коментарі : укр. портал. – Режим доступу:

http://www.eurocourt.in.ua/Article.asp?AIdx=148 (дата звернення: 08.11.2015). –

Заголовок з екрана.

200. Справа «Гефген проти Німеччини» (заява № 22978/05) [Електронний

ресурс] = Case of Gafgen v. Germany : рішення Європ. суду з прав людини від

01.06.2010 р. // HUDOC. European Court of Human Rights. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int (дата звернення: 08.11.2015). – Заголовок з екрана.

211

201. Справа «Григор’єв проти України» (заява № 51671/07) = [Case of

Grigoryev v. Ukraine] : рішення Європ. суду з прав людини від 15.05.2012 р. :

офіц. пер. // Офіційний вісник України. – 2012. – № 95. – Ст. 3871.

202. Справа «Гриненко проти України» (заява № 33627/06) [Електронний

ресурс] = [Case of Grinenko v. Ukraine] : рішення Європ. суду з прав людини від

15.11.2012 р. : стислий виклад // Міністерство внутрішніх справ України : офіц.

веб-сайт. – Режим доступу:

http://www.mvs.gov.ua/mvs/control/dnipro/uk/img/dnipro/uk/publish/article/837516

(дата звернення: 08.11.2015). – Заголовок з екрана.

203. Справа «Замфересько проти України» (заява № 30075/06)

[Електронний ресурс] = [Case of Zamferesko v. Ukraine] : рішення Європ. суду з

прав людини від 15.11.2012 р. : стислий виклад // Міністерство внутрішніх

справ України : офіц. веб-сайт. – Режим доступу:

http://www.mvs.gov.ua/mvs/control/dn/uk/publish/article/837513 (дата звернення:

08.11.2015). – Заголовок з екрана.

204. Справа «Люді проти Швейцарії» (заява № 12433/86) [Електронний

ресурс] = [Case of Lüdi v. Switzerland] : рішення Європ. Суду з прав людини від

15.06.1992 р. // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення.

Коментарі : укр. портал. – Режим доступу:

http://www.eurocourt.in.ua/Article.asp?AIdx=433 (дата звернення: 08.11.2015). –

Заголовок з екрана.

205. Справа «Олексій Михайлович Захаркін проти України» (заява

№ 1727/04) = [Case of Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine] : рішення

Європ. суду з прав людини від 24.06.2010 р. : офіц. пер. // Офіційний вісник

України. – 2012. – № 88. – Ст. 3587.

206. Справа «Раманаускас проти Литви» (заява № 74420/01) [Електронний

ресурс] = [Case of Ramanauskas v. Lithuania] : рішення Європ. Суду з прав

людини від 05.02.2008 р. // ЛІГА:ЗАКОН : голов. прав. портал України. – Режим

доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/SO5138.html (дата звернення:

08.11.2015). – Заголовок з екрана.

212

207. Справа «Секейра проти Португалії» (заява № 73557/01)

[Електронний ресурс] = [Sequeira – Portugal] : рішення Європ. Суду з прав

людини від 06.05.2003 р. // КонсультантПлюс. – Режим доступу:

http://base.consultant.ru/cons/cgi/online.cgi?req=doc;base=ARB;n=378325 (дата

звернення: 08.11.2015). – Заголовок з екрана.

208. Справа «Тейксейра де Кастро проти Португалії» (заява № 25829/94)

[Електронний ресурс] = [Case of Teixeira de Castro v. Portugal] : рішення Європ.

Суду з прав людини від 09.06.1998 р. // ЛІГА:ЗАКОН : голов. прав. портал

України. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/SO1246.html

(дата звернення: 08.11.2015). – Заголовок з екрана.

209. Справа «Хадіанастасіу проти Греції» (заява № 12945/87)

[Електронний ресурс] = [Case of Hadjianastassiou v. Greece] : рішення Європ.

Суду з прав людини від 16.12.1992 р. // HUDOC. European Court of Human

Rights. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int (дата звернення: 08.11.2015). –

Заголовок з екрана.

210. Cправа «Хайров проти України» (заява № 19157/06) [Електронний

ресурс] = [Case of Khayrov v. Ukraine] : рішення Європ. Суду з прав людини від

15.11.2012 р. // ЛІГА:ЗАКОН : голов. прав. портал України. – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/SOO00489.html (дата звернення:

08.11.2015). – Заголовок з екрана.

211. Справа «Шеннон проти Сполученого Королівства» (заява

№ 67537/01) [Електронний ресурс] = [Shannon – the United Kingdom] : рішення

Європ. Суду з прав людини від 06.04.2004 р. // КонсультантПлюс. – Режим

доступу: http://base.consultant.ru/cons/cgi/online.cgi?req=doc;base=ARB;n=380463

(дата звернення: 08.11.2015). – Заголовок з екрана.

212. Справа «Яллог проти Німеччини» (заява № 54810/00) [Електронний

ресурс] = [Case of Jalloh v. Germany] : рішення Європ. Суду з прав людини від

11.07.2006 р. // ЛІГА:ЗАКОН : голов. прав. портал України. – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/SO2742.html (дата звернення:

08.11.2015). – Заголовок з екрана.

213

213. Стандарты справедливого правосудия: международные и

национальные практики / под ред. Т. Г. Морщаковой. – М. : Мысль, 2012. –

584 с.

214. Стецовский Ю. И. Конституционный принцип обеспечения

обвиняемому права на защиту / Ю. И. Стецовский, А. М. Ларин. – М. : Наука,

1988. – 320 с.

215. Стецовский Ю. И. О допустимости доказательств в советском

уголовном судопроизводстве / Ю. И. Стецовский // Вопросы борьбы с

преступностью. – М. : Юрид. лит., 1977. – Вып. 27. – С. 110–118.

216. Стоянов М. М. Властивості доказів у кримінальному процесі України

: автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Стоянов Микола Михайлович ;

Нац. ун-т «Одес. юрид. акад.». – Одеса, 2010. – 20 с.

217. Стоянов М. М. Концепції допустимості доказів: проблеми теорії,

нормативної регламентації та правозастосовної практики [Електронний ресурс]

/ М. М. Стоянов // Часопис Академії адвокатури України : електрон. фах. вид. –

2009. – Т. 2, № 3. – С. 1–6. – Режим доступу: http://e-

pub.aau.edu.ua/index.php/chasopys/article/view/609/629 (дата звернення:

08.11.2015). – Заголовок з екрана.

218. Стоянов М. М. Порушення процесуальної форми та визнання

відомостей недопустимими у кримінальному провадженні [Електронний

ресурс] / М. М. Стоянов // Порівняльно-аналітичне право : електрон. наук. фах.е

вид. – 2013. – № 3/2. – 319–321. – Режим доступу: www.pap.in.ua/3-

2_2013/9/Stoianov%20M.M.pdf (дата звернення: 08.11.2015). – Заголовок з

екрана.

219. Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса

/ М. С. Строгович. – М. : Изд-во АН СССР, 1958. – 703 с.

220. Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса : в 2 т.

/ М. С. Строгович. – М. : Нука, 1968. – Т. 1 : Основные положения науки

советского уголовного процесса. – 470 с.

214

221. Строгович. М. С. Материальная истина и судебные доказательства в

советском уголовном процессе / М. С. Строгович. – М. : Изд-во АН СССР,

1955. – 384 с.

222. Строгович М. С. Основные вопросы советской социалистической

законности / М. С. Строгович. – М. : Наука, 1966. – 252 с.

223. Строгович М.С. Уголовный процесс : учеб. / М. С. Строгович. – М. :

Юрид. изд-во МЮ СССР, 1946. – 511 с.

224. Строгович М. С. Учение о материальной истине в уголовном

процессе / М. С. Строгович. – М. ; Л. : Изд-во АН СССР, 1947. – 276 с.

225. Судебная власть / под ред. И. Л. Петрухина. – М. : Проспект, 2003. –

720 с.

226. Судебные уставы 20 ноября 1864 года : с изложением рассуждений

на коих они основаны. – Изд. 2-е, доп. – СПб. : Гос. канцелярія, 1867. – 523 с.

227. Султанов А. Р. О проблеме мотивированности судебных актов через

призму Постановлений Европейского Суда по правам человека [Электронный

ресурс] / А. Р. Султанов // Европейский суд по правам человека – жалобы. –

Режим доступа: http://www.espch.ru/content/view/157/34 (дата обращения:

08.11.2015). – Загл. с экрана.

228. Сутягин К. И. Основания и процессуальный порядок исключения

недопустимых доказательств в ходе досудебного производства по уголовному

делу : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Сутягин Климент Игоревич ;

С.-Петерб. ун-т МВД РФ. – СПб, 2007. – 213 с.

229. Сутягин К. И. Основания и процессуальный порядок исключения

недопустимых доказательств в ходе досудебного производства / К. И. Сутягин.

– М. : Юрлитинформ, 2008. – 198 с. – (Библиотека криминалиста).

230. Теория доказательств в советском уголовном процессе. – 2-е изд.,

испр. и доп. – М. : Юрид. лит., 1973. – 735 с.

231. Теория доказательств в советском уголовном процессе. Часть Общая.

– М. : Юрид. лит., 1966. – 584 c.

215

232. Теория доказательств в советском уголовном процессе. Часть

Особенная. – М. : Юрид. лит., 1967. – 415 c.

233. Теорія держави і права : підручник / за ред. О. В. Петришина. –

Харків : Право, 2014. – 368 с.

234. Терёхин В. В. Недопустимые доказательства в уголовном процессе

России: теоретические и прикладные аспекты : дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.09 / Терёхин Владимир Вячеславович ; Нижегород. акад. МВД РФ. –

Н. Новгород, 2006. – 214 с.

235. Тиунова Л. Б. Система правовых норм и отраслевое подразделение

права / Л. Б. Тиунова // Известия вузов. Правоведение. – 1987. – № 4. – С. 63–

69.

236. Толмосов В. И. Проблема допустимости доказательств на

досудебных стадыях российского уголовного процесса : дис. … канд. юрид.

наук : 12.00.09 / Толмосов Вячеслав Иванович ; Самар. гос. ун-т. – Самара,

2002. – 206 с.

237. Толочко А. Н. Роль мотивировки в обеспечении законности,

обоснованности и справедливости актов социалистического правосудия,

выносимых судом первой инстанции по уголовным делам : автореф. дис. …

канд. юрид. наук : 12.00.09 / Толочко Александр Николаевич ; Харьк. юрид. ин-

т. – Харьков, 1985. – 16 с.

238. Толочко А. Н. Судебный приговор и его мотивировка : учеб. пособие

/ А. Н. Толочко. – Киев : УМК ВО, 1991. – 87 с.

239. Трусов А. И. Основы теории судебных доказательств (краткий очерк)

/ А. И. Трусов. – М. : Госюриздат, 1960. – 176 с.

240. Тютюгін В. І. Постановлення суддею завідомо неправосудного

вироку, рішення, ухвали або постанови: окремі аспекти застосування ст. 375

Кримінального кодексу України / В. І. Тютюгін, О. В. Капліна, І. А. Тітко

// Вісник Верховного Суду України. – 2012. – № 2. – С. 42–48.

241. Уголовно-процессуальное право : учеб. для вузов / под общ. ред.

В. М. Лебедева. – М. : Юрайт, 2013. – 1016 с.

216

242. Уголовно-процессуальное право : учеб. / под общ ред.

П. А. Лупинской. – М. : Юристъ, 1997. – 591 с.

243. Уголовно-процессуальное право Российской Федерации : учеб. / отв.

ред. П. А. Лупинская. – М. : Юристъ, 2004. – 800 с.

244. Уголовно-процессуальное право Российской Федерации : учеб. / отв.

ред. П. А. Лупинская. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Норма, 2010. – 1072 с.

245. Уголовно-процессуальный кодекс Грузии [Електронний ресурс] : от

09.10.2009 г. № 1772-IIc (в ред. 2013 г.) // Центр політико-правових реформ :

сайт. – Режим доступу: http://pravo.org.ua/files/Criminal%20justice/_-

09_10_2009.pdf (дата звернення: 28.09.2015). – Заголовок з екрана.

246. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан

[Электронный ресурс] : от 13.12.1997 г. № 206-I (с изм. и доп. по состоянию на

17.11.2014 г.) // Zakon.kz : информ. агентсво. – Режим доступа:

http://online.zakon.kz/Document/?doc_id=1008442 (дата обращения: 28.09.2015). –

Загл. с экрана.

247. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Молдова

[Електронний ресурс] : от 14.03.2003 г. (в ред. 2006 г.) // Центр політико-

правових реформ : сайт. – Режим доступу: http://pravo.org.ua/files/___.pdf (дата

звернення: 28.09.2015). – Заголовок з екрана.

248. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации

[Электронный ресурс] : последняя действующая ред. с коммент. – Режим

доступа: http://upkod.ru (дата обращения: 28.09.2015). – Загл. с экрана.

249. Уголовно-процессуальный кодекс УССР // Собрание узаконений и

распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства Украины. – 1922. – № 41. –

Ст. 598.

250. Уголовный процессуальный кодекс. Комментарий / сост.: Г. Бродер,

А. Викторов, М. Гродзинский [и др.] ; под ред.: С. А. Пригов, М. Е. Шаргей. –

Харьков : Изд-во НКЮ УССР, 1928. – 608 с.

251. Ульянова Л. Т. Оценка доказательств судом первой инстанции

/ Л. Т. Ульянова. – М. : Госюриздат, 1959. – 168 с.

217

252. Ухвала Баранівського районного суду Житомирської області від

03.10.2014 р., справа № 273/590/14-к, ЄДРСР № 40739744 [Електронний ресурс]

// Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40739744 (дата звернення: 08.11.2015). –

Заголовок з екрана.

253. Ухвала Васильківського міськрайонного суду Київської області від

12.06.2014 р., справа № 362/2101/13-к, провадження № 1-кп/362/23/14, ЄДРСР

№ 39318306 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень.

– Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39318306 (дата

звернення: 08.11.2015). – Заголовок з екрана.

254. Ухвала Кам’янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької

області від 27.01.2014 р., справа № 676/1445/13-к, провадження № 1-

кп/676/5/14, ЄДРСР № 36899227 [Електронний ресурс] // Єдиний державний

реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36899227 (дата звернення: 08.11.2015). –

Заголовок з екрана.

255. Ухвала Личаківського районного суду м. Львова від 22.08.2013 р.,

справа № 463/4137/13-к, провадження № 1-кп/463/188/13, ЄДРСР № 33106372

[Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим

доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/33106372 (дата звернення:

08.11.2015). – Заголовок з екрана.

256. Ухвала Малинського районного суду Житомирської області від

07.04.2014 р., справа № 283/630/14-к, провадження № 1-кп/283/57/2014, ЄДРСР

№ 38071177 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень.

– Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/38071177 (дата

звернення: 08.11.2015). – Заголовок з екрана.

257. Фаткуллин Ф. Н. Обвинение и судебный приговор : дис. … д-ра.

юрид. наук : 12.00.09 / Фаткуллин Фидан Нургалиевич. – Казань, 1965. – 532 с.

258. Фаткуллин Ф. Н. Общие проблемы процессуального доказывания

/ Ф. Н. Фаткуллин. – 2-е изд., доп. – Казань : Изд-во Казан. ун-та, 1976. – 206 с.

218

259. Федеральные правила о доказательствах Соединенных Штатов

Америки [Электронный ресурс] / пер. О. Анищикa. – Режим доступа:

http://albookerk.ru/f/vinp/federal'nye_pravila_o_dokazatel'stvakh_soedinennykh_shta

tov_ameriki_.html (дата обращения: 08.11.2015). – Загл. с экрана.

260. Филимонов В. Д. Институт права. Институт уголовного права.

Институт уголовно-исполнительного права : моногр. / В. Д. Филимонов,

О. В. Филимонов. – М. : Юриспруденция, 2014. – 256 с.

261. Философский энциклопедический словарь. / ред.-сост.:

Е. Ф. Губский, Г. В. Кораблева, В. Л. Лутченко. – М. : Инфра-М, 1998. – 576 с.

262. Флетчер Дж. Основные концепции современного уголовного права

/ Дж. Флетчер, А. В. Наумов ; пер. с англ.: Л. А. Нежинская, Е. Непомнящая. –

М. : Юристъ, 1998. – 512 с.

263. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства

/ И. Я. Фойницкий. – СПб. : Альфа, 1996. – Т. 1. – 552 с.

264. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства

/ И. Я. Фойницкий. – Изд. 3-е, пересмотр. и доп. – СПб. : Сенат. тип., 1902. –

Т. 2. – 496 c.

265. Чайковская М. А. Свойства приговора : моногр. / М. А. Чайковская –

М. : Проспект, 2013. – 176 с.

266. Чашин А. Н. Доказывание и принятие решений в уголовном

судопроизводстве : учеб. пособие / А. Н. Чашин. – М. : Дело и Сервис, 2012. –

160 с. – (Юридические консультации).

267. Чельцов М. А. Проведение экспертизы в советском уголовном

процессе / М. А. Чельцов, Н. В. Чельцова. – М. : Госюриздат, 1954. – 280 с.

268. Чельцов М. А. Уголовный процесс : учеб. / М. А. Чельцов-Бебутов. –

М. : Юрид. изд-во Минюста СССР, 1948. – 624 с.

269. Чельцов-Бебутов М. А. Обвиняемый и его показания в советском

уголовном процессе / М. А. Чельцов-Бебутов. – М. : Юрид. изд-во М-ва

юстиции СССР, 1947. – 52 с. – (Библиотека народного судьи и народного

заседателя).

219

270. Чельцов-Бебутов М. А. Советский уголовный процесс : учеб.

/ М. А. Чельцов-Бебутов. – 2-е изд., перераб. – М. : Госюриздат, 1951. – 511 с.

271. Чельцов-Бебутов М. А. Советский уголовный процесс : учеб.

/ М. А. Чельцов-Бебутов. – 4-е изд., испр. и перераб. – М. : Юрид. лит., 1962. –

503 c.

272. Чурилов Ю. Ю. Актуальные проблемы постановления

оправдательного приговора в российском уголовном судопроизводстве :

моногр. / Ю. Ю. Чурилов. – М. : Волтерс Клувер, 2010. – 256 с.

273. Шадрин В. С. Недопустимость доказательств в уголовном процессе

как антипод их допустимости / В. С. Шадрин // Криминалистъ. – 2011. – № 1. –

С. 41–46.

274. Шаргей М. Е. Уголовно-процессуальный кодекс УССР 1927 : текст и

пост. коммент. / М. Е. Шаргей. – Харьков : Юрид. изд-во НКЮ УССР, 1928. –

372 с.

275. Шевчук С. Судовий захист прав людини: практика Європейського

суду з прав людини у контексті західної правової традиції / С. Шевчук. – Вид.

3-тє. – Київ : Реферат, 2010. – 848 с.

276. Шейфер С. А. Следственные действия: система и процессуальная

форма / С. А. Шейфер. – М. : Юрлитинформ, 2001. – 208 с. – (Библиотека

криминалиста).

277. Шейфер С. А. Сущность и способы собирания доказательств в

советском уголовном процессе : учеб. пособие / С. А. Шейфер. – М. : ВЮЗИ,

1972. – 130 с.

278. Шепітько В. Ю. Криміналістика : підручник / В. Ю. Шепітько. – Київ

: Ін Юре, 2010. – 496 с.

279. Шило О. Г. Теоретико-прикладні основи реалізації конституційного

права людини і громадянина на судовий захист у досудовому провадженні в

кримінальному процесі України : монографія / О. Г. Шило. – Харків : Право,

2011. – 472 с.

220

280. Шило О. Г. Якість кримінально-процесуальних рішень, що

приймаються на досудовому розслідуванні / О. Г. Шило, Н. В. Глинська

// Питання боротьби зі злочинністю. – Харків : Кроссроуд, 2009. – Вип. 17. –

С. 223–236.

281. Шумило М. Є. Докази і доказування / М. Є. Шумило,

М. А. Погорецький // Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-

практ. комент. : у 2 т. / за заг. ред.: В. Я. Тацій, В. П. Пшонка, А. В. Портнов. –

Харків : Право, 2012. – Т. 1. – Гл. 4. – С. 247–308.

282. Шумило М. Є. Поняття «докази» у кримінальному процесуальному

кодексі України: спроба критичного переосмислення ідеології нормативної

моделі / М. Є. Шумило // Вісник Верховного Суду України. – 2013. – № 2. –

С. 40–48.

283. Шумов В. В. Вирок суду при спрощеній формі судового розгляду

кримінальних справ : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Шумов Владислав

Володимирович; Харків. нац. ун-т внутр. справ. – Харків, 2010. – 184 с.

284. Эйсман А. А. Логика доказывания / А. А. Эйсман. – М. : Юрид. лит.,

1971. – 112 с.

285. Якуб М. Л. Проблемы оценки доказательств в советском уголовном

процессе / М. Л. Якуб // Вестник Московского университетата. Серия, 12.

Право. – 1974. – № 6. – С. 17–20.

286. Якупов Р. Х. Уголовный процесс : учеб. / Р. Х. Якупов. – 4-е изд.,

испр. и доп. / Р. Х. Якупов. – М. : Теис, 2004. – 608 с.

287. Якушев В. С. О понятии правового института / В. С Якушев

// Известия вузов. Правоведение. – 1970. – №6. – С. 61–67.

288. Baudžiamojo proceso kodeksas Lietuvos Respublikos [Електронний

ресурс] = [Кримінально-процесуальний кодекс Литовської Республіки] :

patvirtintas 2002 m. kovo 14 d. Nr. IX-785 // Lietuvos Respublikos Seimas. – Режим

доступу: http://www3.lrs.lt/pls/inter3/dokpaieska.showdoc_l?p_id=319053 (дата

звернення: 08.11.2015). – Заголовок з екрана.