МИСТЕЦЬКЕ ОСЯГНЕННЯ

ПОРТРЕТ ІВАНА ГОНТИ

В «Киевской Старине» (1882. Кн. 11. С. 250 — 276) був репродукований портрет Гонти з колекції В.Антоновича. За спогадами сучасників, він висів у кабінеті вченого. Цей портрет був віднайдений вченим у 1866 р. в с. Володарці на Київщині. Спочатку він зберігався у старій володарській церкві, де Гонта і його дружина значилися ктиторами. У 1847 р., коли церкву розібрали й перенесли на нове місце, портрети Гонти та його дружини забрали до поміщицького маєтку, де їх і знайшов Антонович

ПАМ’ЯТНИК ІВАНУ ГОНТІ

Черкащина, м.Христинівка

СКУЛЬПТУРНИЙ ПОРТРЕТ ІВАНА ГОНТИ.

Вінничина, с. Буша.

ПОРТРЕТ МАКСИМА ЗАЛІЗНЯКА

ПАМ'ЯТНИК МАКСИМУ ЗАЛІЗНЯКУ

Черкащина, с. Медведівка

ПОРТРЕТИ МАКСИМА ЗАЛІЗНЯКА

ІЛЮСТРАЦІЇ ДО ПОЕМИ

М.Зінов’єв, Гонта в Умані. Ксилогравюра Келенберга і Ертеля. ж. «Нива»., 1881, № 40

І.Їжакевич. Ілюстрація до поеми «Гайдамаки», 1939.

Невідомий художник. Оправа до видання «Кобзаря» (поема «Гайдамаки»). 1886

Василь ВАСИЛЬКО (1893 – 1972).

актор, режисер, театрознавець.

РОЛЬ СЛОВА В ПОСТАНОВЦІ «ГАЙДАМАКІВ»

Уривок

…В манері гри акторів треба знайти відповідність між правдою переживань

дійових осіб і гармонією Шевченового вірша. Правдиві життєві почуття й мислі, які

виникнуть з правильної оцінки обставин і стосунків, в яких діє персонаж, треба надихати

поезією Шевченка…

… Ця форма (поетична) за своєю специфікою близька до музичної. «Гайдамаки»

легко укладаються на музику. Нема нічого дивного, що Л. Курбас у своїй інсценізації поеми

вдався до таких прийомів, які потребують музичного оформлення вистави. Вона

розрахована на постановочні можливості музично-драматичного театру. Без наявності

оркестру, хору, достатньої кількості учасників народних сцен – поставити цю річ на сцені

неможливо.

…Жанр трагедії, та ще написаної віршем, вимагає піднесеності тону. Дехто це

розуміє, як наспівування, завивання, тобто як штучний пафос. Це груба, неприпустима

помилка. Піднесеність – знову ж таки маштабність. Великі думки вимагають і великої

піднесеності. Режисерові й акторам треба намагатись мислити й діяти так, як мислить

Шевченко. Треба бачити все, як бачить Шевченко, пройнятись його великою внутрішньою

силою мислі й переживань. Всі виражальні засоби актора повинні бути значимими,

яскравими, глибоко змістовними й обов'язково простими…

…Вистава «Гайдамаки» має бути не натуралістичною копією життя, а художнім

витворенням реальної дійсності засобами театрального мистецтва. В самій поемі ми не

знаходимо побутових, жанрових, дрібних деталей, немає в ній і натуралізму…

…Атмосфера «Гайдамаків» – це перш за все атмосфера поневолення, яке довело до

вибуху всенародної війни. Атмосфера військових обставин. Оце і треба передати

постановникові «Гайдамаків». Війна породжує зовсім інший темпоритм життя, нове

психофізичне самопочуття людей, інший спосіб мислення і реагування. Звідси й нова

тональність у голосоведенні. Сценічну атмосферу вистави створює цілий комплект

театральних елементів. І, нарешті, атмосфера вистави повинна нести в собі ідею постановки.

ЗАВДАННЯ ХУДОЖНИКА ПРИ ОФОРМЛЕННІ

ВИСТАВИ «ГАЙДАМАКИ»

Уривок

Одним з принципів оформлення «Гайдамаків», на нашу думку, має бути лаконізм.

Скупість і чіткість засобів виразу, відсутність натуралізму, етнографізму, милування

стариною, чого немає в поемі Шевченка…

…Я уявляю собі виставу «Гайдамаки» оформленою в «сукнах». «Сукна» в

«Гайдамаках» мають бути саме з простого селянського полотна, можливо, ряднини. Цим

декоративним прийомом можна підкреслити образ сіроми, це підкреслить тему селянської

війни, народність вистави. Лаконізму необхідно дотримуватись і декоративному

оформленні. Для зазначення місць дії треба вживати дуже економний елемент замість

великої кількості декорацій. Скажімо, замість декорації лісу – один дуб, який мусить

виражати силу, міць…

…Всі декоративні елементи, в тому числі й обидві зборки, я рекомендую малювати

не кольоровими фарбами, як це звичайно робиться, а на селянському полотні, графічним

засобом, однією фарбою, немов вугіллям. Це не шаблонно і цілком відповідає колориту

вистави.

Курбас Л. «Гайдамаки»: інсценізація на 3 дії / Ред. В.Василька. – К., 1964.

«Гайдамаки» – спільна робота молодотеатрівців і акторів

Першого Державного театру УРСР імені Т.Шевченка

Гайдамаки [Лубок] : Текстова частина – рядки з поеми Т.Г. Шевченка “Гайдамаки” / Олександр Мизін. – Харків: Литографія видав. «Ленинская правда», Ленинград: Видав-во «Книгоспілка» Л.: Литография изд.-ва Лен. Правда, 1927. – Хромолітограф.; 57 х 41. – 25 коп..

Тетяна КАЛІНІНА,

зав. сектором Державного музею Тараса Шевченка

ОПАНАС СЛАСТІОН – ІЛЮСТРАТОР

ПОЕМИ Т.ШЕВЧЕНКА «ГАЙДАМАКИ»

Уривок

Видати «Кобазр» в ілюстраціях було, як переказував Михайло Микешин, «останньою

мрією Тараса». 1886 р., коли художник ще працював над ілюстраціями до цієї геніальної

книжки, у Петербурзі вийшло з друку окреме видання поеми «Гайдамаки» з малюнками

Опанаса Сластіона. У цей рік минало 25 років від смерті великого Кобзаря і 45 років з часу

виходу у світ поеми.

Книжка друкувалась у петербурзькій типографії О.Суворіна, репродукції малюнків були

заздалегідь виготовлені у Відні. Д.Яворницький у листі до фольклориста Я.Новицького

захоплено писав: «А чи бачив видання Сластіона «Гайдамаки» з моєю передмовою? Ціна

страшенна … але зате яка розкіш? Це монумент Тарасові»…

…Готуючись до ювілейного року, молодий художник заручився підтримкою одного

чернігівського поміщика, який позичив йому гроші. Робота тривала з 1883 до 1885 р. Її

результатом стали 48 ілюстрацій: 14 великих, на окремих аркушах, і 34 менших у тексті поеми.

Проте, слід зауважити, що в цій справі художник мав попередників. 1844 р. Я. де Бальмен

виконав кілька малюнків до поеми в рукописному збірнику поезій Т.Шевченка. Сластіон

напевно бачив і ілюстрації свого друга П.Мартиновича «Гонта над тілами свої синів», вміщену

1880 р. в журналі «Живописное обозрение». Однак це були епізодичні спроби. Безперечно,

першість у створенні серії малюнків до великого епічного твору Т.Шевченка належить саме

Опанасові Сластіону…

…Як і Шевченко художник трактує події у романтизовано-героїчному ключі і, таким

чином, досягає головної мети ілюстратора: підсилює ті образи, які малює в своїй уяві читач

поеми.

Дивослово. – 2000. – №4. – С.33–34.

Марина ПАВЛЕНКО,

кандидат педагогічних наук, доцент Уманського

державного педагогічного університету імені Павла Тичини

НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ПРО ГАЙДАМАКІВ ТА ЇХНІХ ВАТАЖКІВ

ЯК ВТІЛЕННЯ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ

У ТРАКТУВАННІ ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ 1768 РОКУ

Розпочнемо з далекої, як видається на перший погляд, від нашої теми народної пісні «Ой

Боже наш милостивий, помилуй нас з неба…» (Про зруйнування Січі) 1. У ній «Ботурлинський

козарлюга», бачачи, як «москаль Запоріжжя кругом облягає», починає пана кошового

«вірненько благати» дозволити «на башти стати» і «найстаршому генералу з плеч голову зняти»

(мовляв, як не для перемоги, то бодай для слави), а натомість чує у відповідь заперечення: «Не

позволю, милі братці, вам на башти стати, // Бо єдна кров християнська – гріх нам проливати!».

А потім, коли Січ утрачено, цей «миролюбний» кошовий ще й, наслідуючи докори цариці

Катерини, звинувачує у всьому самих запорожців, що, бачте, неділі не чтили, «пустовали»,

курили й пили в неділю до схід сонця горілочку.

Ця, знов таки, ніби далека до Гайдамаччини пісня, не лише знаходить своє пряме

відображення-підтвердження в «Історії запорозьких козаків» Дмитра Яворницького (між іншим:

коли перша – очевидно, за недоглядом – в радянські часи активно кочувала зі збірника в

збірник, то творчість другого тоді була заборонена), котрий наводить аналогічні факти, додаючи

(правда, без жодного осуду, але проімперськість Яворницького – то вже інша тема), що

напередодні, 1774 року цей «миротворець» і «праведник» «кошовий» В.Сокальський отримує за

своє (безкорисливе?) «братолюбіє» від цариці найвищу посаду в релігійній ієрархії і стає

архімандритом2.

Отже, пісня не лише мимоволі підтверджується істориками (зараз уже в багатьох – і саме в

проукраїнських – виданнях можна прочитати, що московських генералів на Січі козаки стрічали

хлібом-сіллю, бо спрацював саме фактор т.зв. спільної віри), – але й, на наш погляд, має пряме

відношення до трагедії Коліївщини. Через своє «християнське єдинокровіє» гайдамаки не

розгледіли в себе під носом головного ворога – російську імперію. Утім, очевидно, хтось (ігумен

Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський? Чи й сам Максим Залізняк?) таки

знав та був підкуплений, як і щойно згаданий В.Сокальський.

Має пряме відношення ця пісня й до того, як саме історія відображається у фольклорі.

Отже, що ж мовить народ про події 1768 року, а саме – про гайдамаків? Почнемо з

трактування самого поняття гайдамака. Наприклад, дослідник Станіслав Зінчук, опираючись на

словники, подає цілу множину пояснень слова «гайдамака»: від нейтрального «учасник

повстання» – через турецьке «розбійник», «грабіжник» – до шанобливого «людина, що

переслідує»3. Так і в народній творчості: маємо ціле розмаїття поглядів. Адже, крім наведеного

наприклад, істориком Богданом Чорномазом:

Ми гайдамаки, ми всі однакі,

ми за народ своє життя дамо.

Йшли діди на муки,

Ми підем, правнуки,

Ми за народ своє життя дамо…

Не тішся, ляше, що сотня ляже.

Тисяча натомість стане до борні…4

Ми зустрічаємо й пісні на зразок:

«…Не єсть ви козаки, єсть ви гайдамаки,

Бо я свого пана Йвана коників впізнала…»

[…]

«Ой вбили ми твого пана – не п’яні – тверезі»

(пісня «Ох і горе. Горе, нещаслива доле…»5

Або – як у пісні «Ох, як поїхав наш пан Лебеденко…», де бачимо, як гайдамаки грабують

мужнього пана Лебеденка6, і де, між іншим, Лебеденка показано як вродливу, мужню й вольову

людину. Чи – в пісні «Коли ж тії гайдамаки та й такеє чинять…»7 тощо.

Мабуть, важко позитивно тлумачити гайдамак і в пісні «Не славная Чута густими

дубами…»:

…Що драли ляхів, драли-обдирали,

Де був жид багатий – і того не минали8, —

до якої ми знайшли й такий варіант:

…Що ляшків-панів драли,

Де мужик багатий,

Та й того не минали…»9

В.Поліщук, виводячи слово «гайдамаки» від тюркського «гайда» – «тікати», наводить

зразки народних пісень, де (ранніх!) гайдамаків звуть також утікачами, бурлаками. Можливо,

саме про це – раннє, ще стихійне – гайдамацтво (своєрідне робінгудство) і йдеться в щойно

зацитованих «негативних» піснях. Справді, створення «Не славная Чута…» відносять до 40-х

рр.. ХVІІІст.

В піснях же про період Коліївщини образ гайдамаків «облагороджується», набуває

ідеологічного підґрунтя, і тепер повстанці цілком слушно й розважливо дорікають ворогу, як-от

у пісні про Івана Гонту «Ой наварили ляхи пива…»:

Ой наварили ляхи меду,

Та й не шумували

Гей, взяли собі Україну,

Та й не шанували10

Якщо вже зайшло за ватажків повстання, то зазначимо, що портрет Гонти, за словами

В.Поліщука, в піснях відображений менше й скромніше11. Атож, про нього сказано лиш, що він

«хлопець молоденький»12 чи «молодий»13. Щоправда, в пісні «Ой задумали та преславні

молодці, // під місто Умань ідучи…» ми зустріли й не зовсім приємне означення «Ой п’яний

Гонта, п’яний, // та й коню похилився…»14, хоч не виключаємо, що це була метафора журби, бо

перед тим у пісні він слухає дорікання маленьких осиротілих «лядських» дітей. Тоді як Максим

Залізняк показаний повніше й детальніше. Справді, це отаман, що їде попереду всіх «на білому

коні, в кармазині, шапка йому сива, чоботи сап’янці, пояс шалевий, за поясом пістолет, при

боку шабля. […] Не старий іще чоловік, літ, може, сорока, а може, й більше; на виду повний,

кругловидий, уродою хороший, на врост невеликий та плечистий; уси русяві невеличкі, за вухом

оселедець» (з легенди, записаної П.Кулішем15). Ще він – уже за піснею «Максим козак Залізняк»

– «як пишная рожа»16.

В.Поліщук стверджує, що якщо образ Залізняка у фольклорі більше промовляє про

статечність, розважливість цього героя, то в зображенні Гонти переважають романтизуючі

барви, які повніше передають емоційний портрет гайдамацького ватажка (може, це теж не

випадково і – тема для майбутніх досліджень? – М.П.). Образ Гонти ніби виростає з димів,

пожеж, кривавих річок:

Палає Умань, горить Вербівка,

Вітер дим розганяє,

Ой наш отаман, отаман Гонта,

На хлопців своїх гукає…17

Доносить до нас фольклор і відомості про покари повстанцям. Відомості ці теж

неоднозначні. Так, якщо в збірникові, у пісні «Ой виїхав із Уманя» (Пісня про Микиту Швачку)

ми читаємо, що:

Ох, сталася в тім Гуманю

Та й велика драчка:

Ой нуте, хлопці,

славнії запорожці,

З коней та до долу!

Но не дайте ви ся

Вражим ляхам на підмову.

А вражі їх ляшки

Розумнії були

Та й способу дібрали, –

Злапали Швачку

Та й самотою

До Львова віддали…18

– то В.Поліщук наводить пісню «Ой не буде краще, та не буде ліпше…», де ці ж події

розгортаються по-іншому:

Та на козаків, та на молоденьких, пригодонька стала:

Ой у середу у обіді їх Москва забрала.

Ой як крикне батько Швачка: «Та з коней додолу!

Ой не даймося, панове молодці, та у тяжку неволю!»

А москалики та не дурнії, та розуму добрали:

Ой на самий перед батька Швачку з осаулою зв’язали19.

«Про кари батьку Максимові у піснях згадок нема (можливо, таких пісень не публікували,

адже вони кидали б тінь на «віковічну дружбу»), – пише В.Поліщук20. Вважаємо це вельми

прикрим фактом, оскільки це дає підстави для не зовсім сприятливих до Залізняка версій

сумніву. Інакше б чого, за наведеними матеріалами Станіслава Зінчука, російський поет

Г.Державін стрічав його в Москві 1770 року21? Те, що Зінчук пов’язує з цим спалахи повстань у

Москві, переконує не дуже. Як і описана ним же історія з виріканням Залізнякові російською

владою колесування, потім заміни його на каторгу, а потім – чудодійна втеча з тюрми в Охтирці

тощо.

Магнатські ж тортури над Гонтою описані в різних джерелах і дуже натуралістично. У

фольклорі, зокрема, стрічаємо таке:

Через сім днів з його кожу по пояс здирали.

І голову облупили, сіллю насолили,

Потім йому як чесному назад положили… («пісня «Збунтувалась Україна, попи і

дяки…»22).

В усіх джерелах і спогадах очевидців виступає він як мужній і непокірний навіть перед

лицем смерті та катувань (за переказами, викликав захват навіть у ворогів)23. Тож закономірним

і логічним сприймається заклик із пісні «Літай, літай, сивий орле…»:

Ей, котрі козаченьки будуть в світі жити,

Не забудьте козацької смерті відомстити!..24

Помсту нині трактувати можна досить філософськи, адже, по суті, головний ворог

українців – у них же самих. Це м’якотілість, зрадництво, почуття меншовартості: риси, що

відіграли фатальну роль і в подіях Коліївщини.

Отже, за В.Поліщуком, «народна поезія розповідає про Коліївщину не прикрашаючи

нікого й ніщо»25. Те саме стосується й образів гайдамак та їхніх ватажків. Але ми б додали, що

на творення фольклору, як, до речі, і на його запис та публікування, безумовно впливають

століття підневільного існування України, дослухання до нав’язуваних пануючим «господарем»

ідеологій (недарма й ж у всіх друкованих за радянських часів збірниках Мазепа виступає лиш як

зрадник і з епітетом «проклятий» тощо), і нині важко розібрати, де фольклор записувався

правдиво, а де – фальшувався.

Але в будь-якому разі, можемо підсумувати, що трактування подій 1768 року у фольклорі

таке ж заплутане й суперечливе, як і трактування їх у найповажніших наукових розвідках. Воно

аж волає про справжнє, глибоке й неупереджене вивчення й змалювання. Зрештою, як і вся наша

досі по-справжньому недосліджена історія.

Володимир ПОЛІЩУК,

доктор філологічних наук, професор Черкаського

національного університету ім.Б.Хмельницького

ГАЙДАМАЧЧИНА У ФОЛЬКЛОРІ

Українська народна поезія відобразила у своїх численних зразках, формах і жанрах

різні періоди життя народу, в т.ч. і його чи не перманентну боротьбу за свою незалежність,

права і свободу, на які зазіхали численні недруги.

Значну частину історичного, героїчного епосу становлять твори про гайдамаччину,

зокрема, Коліївщину як апогей гайдамацького руху. У численних історичних піснях,

легендах і переказах (а саме ці жанри будуть нами розглядатися) зафіксувалися різні етапи

розвитку аналізованого суспільного явища. З історичних джерел відомо, що гайдамаччина

як явище охоплює майже все ХVІІІ ст. Йдеться, звісно, про Україну. Хоч соціальне

розбійництво, за свідченням Ореста Субтельного, «було поширеним явищем світанку нової

Європи». В Україні воно мало й специфічні риси в генезі, супутніх обставинах, формах

вияву. Для західного регіону «соціальне розбійництво» вилилося в опришківський рух із

легендарним Олексою Довбушем на вершині. Правобережні ж регіони, які входили до

складу Речі Посполитої, породили гайдамаччину, коріння якої, на думку історика

Д.Дорошенка «треба шукати в тих політичних умовах, в яких перебувала правобережна

Україна від самого початку XVIII ст.». Причини були різнохарактерні – соціальні, політичні,

релігійні.

Гайдамаками (від тюркського «гайде» – тікай) іменували селян-втікачів, які ховалися

в лісах і грабували шляхетські, панські маєтки, жили з того, а нерідко й роздавали

награбоване бідноті, маючи відтак її прихильність. Значного поширення набуло гайдамацтво

на землях, які входять до нинішньої Черкащини. Тут були й облюбовані гайдамаками місця,

одне з яких – ліс Лебедин (в районі Сміли, Шполи, Звенигородки):

Збирайтеся, панове молодці,

Та все народ молодий,

Та й поїдем, панове молодці,

Та й у ліс Лебедин.

Наведені рядки – з пісні «Ой що ж то за чорний ворон», котра належить до

найраніших творів даної тематики і розповідає про невеселе життя втікачів, прозваних у

цьому та деяких інших творах бурлаками.

Збиралися сумнії бурлаки

Та й у ліс Лебедин.

А втім лісі, славнім Лебедині,

Виють вовки-сіромани.

Відомо, що у фольклорних творах, як, до речі, і в писаній художній літературі, є свої

засоби відображення дійсності. Але при всьому тому вони від історичних реалій відходять

дуже мало. Зрештою, в цьому визначальна особливість історичного епосу нашого народу. І

якщо, скажімо, в переважній більшості творів гайдамацької тематики є дотикання до нашого

краю, то це й не дивно, адже саме на Черкащині чи не найчастіше свавілля шляхти набувало

особливо гіпертрофованих форм. Той же Д.Дорошенко, пишучи про невситимість польських

магнатів, насильницьке перетворення ними українських староств у свої вотчини, наводить

приклад для нас дуже промовистий: «Так, староство канівське опинилося в руках

Потоцьких, корсунське й чигиринське в руках Яблоновських, черкаське – Сангушків».

Зрозуміло, за таких обставин гайдамацтво не тільки зростало кількісно, але нового змісту

набувала і його ідеологія: гайдамацтво ставало силою, що протистояла політичній та

релігійній експансії. А це вже далеко інша річ, ніж звичайний грабунок чи т.зв. «соціальне

розбійництво», своєрідний «робінгудизм» ; хоч народна творчість якоїсь різкої

диференціації між «раннім» і «пізнішим» гайдамацтвом не проводить, усе ж вона – різниця –

помітна. На перших порах це – втікацтво, переховування, дрібні акції протесту,

індивідуального терору, з яким шляхта справлялася. Відтак маємо зображення в піснях кари

гайдамакам, а потім кари на кару і т.д. Пружина протистояння стискалася все дужче.

Ведуть його улицею,

Зв’язали руки сирицею.

За ним іде ненька старенька,

Сестра рідненька.

«Чи я ж тобі, сину, да не казала,

Чи я ж тобі, брату, не говорила...

Що не рубай ліса Лебедина».

А згодом: Лежать пани да нарубані, помучені, –

Вони од Левенця не утечені!

(Пісня «Ой Левенче, Левченоньку»)

Ще більше інформації про гайдамаччину, розстановку противних сил, хід подій дає

пісня «Не славна Чута густими дубами», створення якої відносять до 40-х років XVIII ст.

По-перше, підтверджується участь запорожців у гайдамацькому русі на ранніх його стадіях

(«Славная Чута товстими дубами, ще славніша Чута Низом, козаками»), по-друге,

називаються суспільні верстви, проти яких виступали гайдамаки, і, нарешті, згадуються в

пісні Кальнії болота (в іншому варіанті – Кални-болото) – первісна назва нинішнього

Катеринополя:

Що драли ляхів, драли-обдирали,

Де був жид багатий – і того не минали.

Драли гайдамаки від панської ласки,

Драли кармазини – самі поносили,

Драли оксамити – шили шаровари.

Як загнали ляхів в Кальниї болота, –

Брали много сребра і злота.

Аби приборкати зростаючі гайдамацькі сили, поляки вдавалися до різних засобів:

певних поступок, жорстокого терору, підкупів. Щодо останнього дуже показова пісня «Ой

був в Січі старий козак» (пісня про Саву Чалого і Гната Голого), образ же Сави Чалого став

символом зрадництва, запроданства. Настільки болісною була ця тема, свідчить поширення

названого твору майже у двадцяти варіантах, записаних по всій Україні, в т.ч. у с. Косенівці

Уманського району.

Спокусившись обіцяними принадами, Сава перекинувся від козаків до шляхти і

вдався до жорстоких розправ над своїми недавніми побратимами. Цим приніс неславу

батькові – старому козакові, який «згодував сина Саву ляшенькам на славу», горе

співвітчизникам, вічну ганьбу собі, поплатившись, зрештою, за зраду:

Ой кинувся той лан Сава

До ясної зброї,

Та підняли пана Саву

На три списи вгору...

В міру загострення ситуації гетьманські загони зростали, розтікалися по Україні,

з'являлися авторитетні ватажки повсталих. У період до Коліївщини, крім уже згаданого

Левенця (не кажу про знаменитого Довбуша та ін. опришківських ватажків), народна поезія

зберегла ім'я жаботинського сотника Харка (пісні «Іде Харко із Туреччини» та «А в нашого

Харка, а сотника-батька»). Перша розповідає про те, як Харко з побратимами біля річки

Синюхи змусив «ляхів, превражих панів, звірем утікати», а друга – про загибель нашого

земляка від підступного пана Паволоцького:

Гей, ой як крикнув пан Паволоцький

Та на свої гайдуки:

«Гей, візміть Харка, а сотника-батька,

Зв’яжіть йому назад руки

Та ведіть його аж до Шамраївки,

Та завдайте йому муки?..»

Апогеєм гайдамацького руху XVII ст. стала Коліївщина. Причин її вибуху історики

називають багато, народна творчість про це говорить більш ніж лаконічно:

Ой наварили ляхи меду,

Та й не шумували;

Гей, взяли собі Україну,

Та й не шанували.

(Пісня «Ой наварили ляхи пива»)

В окремих фольклорних творах згадуються й релігійні утиски (пісні про Саву

Чалого, «Ой не буде краще та не буде ліпше», «Збунтувалась Україна, попи і дяки» та ін.).

Події Коліївщини найбільш яскраво зображені в піснях про її ватажків – Залізняка та Гонту,

а також у легендах і переказах «Гайдамаки в Умані», «Пригоди гайдамаків у Смілій», «Козак

Жила» та ін. За давньою фольклорною традицією керівники повстання – борці за народну

долю – постають із творів лицарями-богатирями, красивими й мужніми. Особливо це

стосується Максима Залізняка, уродженця Чигиринщини:

Максим козак Залізняк

Козак з Запорожжя.

Як поїхав на Вкраїну —

Як пишная рожа!

(Пісня «Максим козак Залізняк»).

А легенда «Перебування Максима Залізняка в Черкасах», записана П.Кулішем у

Черкасах в XIX ст., малює розлогий портрет героя. «Попереду їде отаман на буланім коні, у

кармазині. Шапка на йому сива, чоботи сап’янці, пояс шалевий, за поясом пістолет, при боку

шабля. Ото ж був сам Максим Залізняк. Не старий іще чоловік, літ, може, сорока, а може, й

більше: на виду повний, кругловидий, уродою хороший, на взрост невеликий та плечистий;

уси русяві невеличкі, за вухом оселедець». Характеристика Гонти у піснях скромніша:

«хлопець молодецький».

У піснях про Залізняка й Гонту спостерігаємо розгортання гайдамацького рушення,

називаються населені пункти й дійові особи Коліївщини. Залізняк «зібрав війська сорок

тисяч в місті Жаботині, обступили город Умань в обідній годині». В іншому варіанті пісні

«Максим козак Залізняк» подається інформація ширша. Поряд із ним (тут – Желізняком)

діють жаботинський сотник Мартин Білуга, смілянський сотник Шило «з своїми козаками»,

та ще «Дзюма, козак уманський». До гайдамаків приєднується Гонта зі своїми загонами:

Гонта, сотник уманський, поміж військом ходить,

Із Максимом Желізняком через листи говорить...

В понеділок перед обідом із гармат загули,

А в вівторок іще раншьте Умань добули...

Хвалилися уманьчики, під Умань йдучи:

«Будем драти, пани-молодці, з китайки онучі!»

Якщо фольклорний образ Залізняка більше промовляє про статечність,

розважливість цього героя, то в зображенні Гонти (уродженця Розсішок Христинівського

району) переважають романтизуючі барви, які повніше передають емоційний портрет

гайдамацького ватажка. Образ Гонти ніби виростає з димів, пожеж і кривавих річок:

Палає Умань, гей, горить Вербівка,

Вітер дим розганяє,

Ой наш отаман, отаман Гонта,

На хлопців своїх гукає.

Як крикне Гонта, гей, до Залізняка:

«А нумо,брате Максиме,

Бери свячений та й кропи ляхів,

Хай вражая шляхта гине!»

(Пісня «Виїхав Гонта та із Умані»)

Народна поезія розповідає про Коліївщину, не прикрашаючи нікого й ніщо, подеколи

навіть з натуралістичною відвертістю описує криваві бенкети гайдамаків, уманську різню,

шляхетські розправи. Це одна з гострих тем в історії гайдамаччини і її трактуванні, тому є

потреба зупинитися на ній дещо детальніше. Для польських історіографів, – зазначає

Д.Дорошенко, – «гайдамацькі рухи – це був звичайний розбій, а причиною їх були не погані

порядки в Польщі, а природна дикість українського селянина, його огида до мирної

хліборобської праці й нахил до ледарства та бунтів». Полемізуючи з таким поглядом, добрий

знавець гайдамаччини історик Володимир Антонович зазначав: «Ми... признаємо,

що події 1768 року були дуже сумні, а сцени убивства й нелюдськости, де, б вони не

проявлялись, завжди викликають огиду в кожній цивілізованій і гуманній людині. Тому й

знищення селянами такої маси шляхти й жидів, і нелюдські кари над селянами з боку

шляхетських суддів – це, на нашу думку, факти однаково сумні, й над ними треба

пожалкувати...» Далі ж В.Антонович грунтовно аналізує причини соціально-економічні,

правові, релігійні, – які призвели до вибуху народного гніву, окремих його диких проявів.

Як же відреагував народ у фольклорі на форми боротьби гайдамаків із шляхтою?

Аналіз творів відповідної тематики переконливо свідчить якраз не про варварство, дикість

українського селянина (ширше – народу), а про їх гуманізм, вірність приписам

християнської моралі.

Серед численних пісень, легенд і переказів немає жодного твору, де була б апологія

насильства. Якщо і звучать заклики до розплати й погрози типу «Будуть валятися лядськії

голови й кості», то лише як відповідь на заподіяні кривди:

Спасибі вам, ляшки,

За вашії ласки,

Ми вас не забудем, –

Незабаром будем.

Зображення жертв сутичок між гайдамаками і шляхтою набирало зовсім схожих

форм: «Ой як прийшли пани ляхи та під Соколівці, – Валялися казачейки, як біленькі вівці»

(пісня часів «ранньої» гайдамаччини «Годі, годі, козаченьки, в обозі лежати») і «Там лежать

ляшки, там лежать панки, як порізані свині» (пісня «Виїхав Гонта та із Умані»). Однакове

співчуття викликало і горе козацької матері («Не єдиная заплакала- козацькая мати»), і горе

дружини, сестер чи дітей загиблого шляхтича («Борейкова дружинонька волає до неба», «Не

по однім та ляшеньку плакали сестриці» або «Не по однім пану ляху заплакали діти») – усі

приклади з пісні «Годі, годі, козаченьки, в обозі лежати». Варто звернути увагу й на називні

форми щодо представників гнобительських верств – «дружинонька», «ляшеньку»,

«сестриці». Маємо тут зменшено-пестливі форми без найменшої тіні іронії,, що теж

говорить про народне ставлення.

Бажання об'єктивності позначилося й на зображенні самих шляхтичів, панів, яким не

відмовляється в сміливості, гідності й інших позитивних рисах. Навіть стоячи перед

загрозою невмолимої заслуженої гайдамацької кари («Ох і оце тобі, пане Лебеденку, за твою

хорошу вроду, щоб не топив нас, гайдамаків, у холодну воду»), пан Лебеденко не виконує

наказів:

...Не випряжу, вражі гайдамаки,

Хоч я й сам тут загину!

(Пісня «Ох, як поїхав наш пан Лебеденко»)

А в пісні «Ой горе, горе, нещасная доле» відчувається й певний осуд гайдамаків за

надмірну жорстокість: скаравши на смерть пана, гайдамаки жорстоко розправилися і з його

дружиною – спалили, прив’язавши до сосни.

Сосенка горить, Маруся кричить,

Уже її біле тіло та й попелом сіло,

Уже її руса коса догори димом пішла.

Тож, думається, немає підстави приписувати народові варварство і кровожерність, та

ще і вдаючись до видимих замовчувань чи фальсифікацій.

Трагічна для гайдамаків розв’язка Коліївщини теж знайшла відображення в народній

творчості. Розмах повстання явно стурбував Росію, котра спочатку прихильно ставилась до

гайдамаків. Залізняка, Гонту й інших ватажків Коліївщини підступом і обманом було

схоплено москалями. Про це йдеться, зокрема, в пісні «Ой не буде краще, та не буде ліпше».

Та на козаків, та на молоденьких, пригодонька стала:

Ой у середу у обіді їх Москва забрала.

Ой як крикне батько Швачка: «Та із коней додолу!

Ой не даймося, панове молодіі, та у тяжку неволю!»

А москалики та недурнії, та розуму добрали:

Ой на самий перед батька Швачку з осаулою зв’язали.

Ой зв’язавши, попарували, ой як голубців у парці.

Ой засмутилась уся Україна, от як сонечко в хмарці!

А потім – люта розправа: ляхів – над Гонтою, а Московії – над Залізняком, і якщо

про кари батьку Максимові у піснях згадок нема (можливо, таких пісень не публікували,

адже вони кидали 6 тінь на «віковічну дружбу»), то магнатські тортури Гонті описані майже

натуралістично:

Пани теє зрозумівши, згоду учинили:

Підкинувшись під Умань, Гонту ізловили.

Вони ж його насамперед борзо привітали,

Через сім днів з його кожу по пояс здирали.

і голову облупили, сіллю насолили,

Потім йому як чесному назад положили.

Пан рейментар походжає: «Дивітеся, люде,

Хто ся тільки збунтував, то всім теє буде!»

(Пісня «Збунтувалась Україна, попи і дяки»)

Та не тільки «пан рейментар» звертався до людей, прагнучи їх залякати. З іншою

метою стукали в пам’ять сучасників і прийдешніх поколінь уцілілі від розправи борці за

народну долю:

Ей, котрі козаченьки будуть в світі жити,

Не забудьте козацької смерті відомстити!..

(Пісня «Літай, літай, сивий орле...»)

Отже, народна творчість, переважно історичні пісні, є неоціненним матеріалом для

з’ясування багатьох сторін гайдамаччини і заслуговує на увагу як фольклористів-

літературознавців, так і істориків.

Поліщук В. Гайдамаччина у фольклорі // Слава не вмре, не поляже…(Науково-популярні

нариси). – Черкаси: Сіяч, 1996. – С.35–40.

1 Закувала зозуленька: Антологія української народної творчості. – К.: Веселка, 1989. – С. 174–175.2 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3т.: Т.1. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 258– 259.3 Зінчук С. Доля Івана Гонти. — Літературна Україна. – 1991, 27 червня. – С. 6.4 Чорномаз Б. Ми гайдамаки, ми всі однакі… (До 240-ої річниці Максима Залізняка і Івана Гонти) // Вулик. – 2008, 12 травня. – С.4.5 Історичні пісні / Упоряд., вступ та примітки І.П.Березовського. – К.: Рад. письменник, 1970. – С. 130–131.6 Там само, С. 131.7 Там само, С. 139.8 Поліщук В. Гайдамаччина у фольклорі // Слава не вмре, не поляже…(Науково-популярні нариси). – Черкаси: Сіяч, 1996. – С. 36.9 Закувала зозуленька: Антологія української народної творчості. –К.: Веселка, 1989. – С. 314.10 Там само, С. 167.11 Поліщук В. Гайдамаччина у фольклорі // Слава не вмре, не поляже…(Науково-популярні нариси). – Черкаси: Сіяч, 1996. – С. 37.12 Історичні пісні / Упоряд., вступ та примітки І.П.Березовського. – К.: Рад. письменник, 1970. – С. 136.13 Там само, С. 137.14 Там само, С. 136.15 Легенди та перекази. – К.: Наук. думка, 1985. – С. 37–38.16 Закувала зозуленька: Антологія української народної творчості. – К.: Веселка, 1989. – С. 173.17 Поліщук В. Гайдамаччина у фольклорі // Слава не вмре, не поляже…(Науково-популярні нариси). – Черкаси: Сіяч, 1996. – С. 38.18 Історичні пісні / Упоряд., вступ та примітки І.П.Березовського. – К.: Рад. письменник, 1970. – С. 137.19 Поліщук В. Гайдамаччина у фольклорі // Слава не вмре, не поляже…(Науково-популярні нариси). – Черкаси: Сіяч, 1996. – С. 39.20 Там само, С. 39.21 Зінчук С. Доля Івана Гонти. — Літературна Україна. — 1991, 4 липня. – С. 7.22 Поліщук В. Гайдамаччина у фольклорі // Слава не вмре, не поляже…(Науково-популярні нариси). – Черкаси: Сіяч, 1996. – С. 40.23 Зінчук С. Доля Івана Гонти. — Літературна Україна. — 1991, 4 липня. – С. 6.24 Поліщук В. Гайдамаччина у фольклорі // Слава не вмре, не поляже…(Науково-популярні нариси). – Черкаси: Сіяч, 1996. – С. 40.25 Там само, С. 38.