1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

КАЗАК КСЕНІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 346.26

ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИДАВНИЧОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

12.00.04 – господарське право;. господарсько-процесуальне право

Дисертація

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник –

БАРАХТЯН НАТАЛІЯ ВЕНІАМІНІВНА,

кандидат юридичних наук,

доцент

Харків – 2016

2

ЗМІСТ

ВСТУП 3

Розділ 1. Видавнича діяльність: поняття, ознаки та загальні вимоги до

господарсько-правового забезпечення 12

1.1. Видавнича справа: історія та сучасний стан розвитку 12

1.2. Видавнича діяльність як предмет господарсько-правового

регулювання 37

1.3. Досвід Європейського Союзу в правовому регулюванні видавничої

діяльності 70

Висновки до Розділу 1 84

Розділ 2. Особливості господарсько-правових відносин в сфері видавничої

діяльності 93

2.1. Суб’єкти видавничої діяльності: проблеми визначення правового

статусу 93

2.2. Видавнича продукція як об’єкт господарської видавничої діяльності 107

2.3. Електронне видання як особливий об’єкт видавничої діяльності 119

2.4. Договірні засади взаємодії учасників господарсько-правових відносин у

сфері видавничої діяльності 144

2.5. Роль держави в регулюванні видавничої діяльності 157

Висновки до Розділу 2 171

ВИСНОВКИ 179

Список використаних джерел 187

3

ВСТУП

Актуальність теми. Світ на порозі ХХІ ст. вступив у якісно новий етап

свого розвитку, який характеризується глибинними змінами всіх аспектів

людського буття. У науці ці процеси описуються як «глобалізація»,

«формування постіндустріального світу», «інформаційного суспільства»,

«перехід на ноосферний шлях розвитку» і, відповідно, висловлюються

суперечливі оцінки, пропонуються різні вектори подальшого розвитку світової

цивілізації. Вплив вказаних процесів відчувають на собі усі сфери господарської

діяльності, але для видавничої справи він є найбільш значним з огляду на роль

інформаційної складової в її здійсненні.

Видавничу діяльність упродовж всієї її історії супроводжували

технологічні інновації – від винаходу друкарського станка і до появи Інтернету.

Видавнича діяльність отримала свої плюси від покращення процесу друкування,

комунікаційних технологій, обробки текстів, видавничих програм, електронних

систем управління. Водночас, запровадження нових технологій призвело до

появи нових потужних конкурентів, що має глобальні наслідки для цієї сфери

господарської діяльності. Так, загальносвітовою тенденцією останніх років є

скорочення накладів друкованої видавничої продукції, що великою мірою

зумовлено все більшою популярністю електронного формату текстової

інформації, а також розвитком новітніх технологій масової комунікації. Крім

того, процеси, зумовлені постійно поглиблюваною диверсифікацією знань,

призводять до зменшення обсягу реального й потенційного попиту на конкретні

видання.

Поряд із цим розвиток вітчизняного книговидання додатково стримує

недостатній рівень державної підтримки цієї сфери діяльності, що призводить

до таких проблем як низька конкурентоспроможність; недостатній рівень

попиту на книжкову продукцію, зумовлений зростанням цін, зменшенням

реальних доходів населення і відсутністю інтересу до книжкової продукції. Така

4

ситуація значною мірою зумовлена недосконалою законодавчою базою та

відсутністю концепції державної політики розвитку вітчизняного книговидання.

Усе це вказує на необхідність проведення відповідних трансформацій у сфері

видавничої діяльності, що в свою чергу потребує належного правового

забезпечення, яке не може бути ефективним без відповідної доктринальної

основи.

Окремі проблеми вітчизняного книговидавництва і

книгорозповсюдження, їхнього розвитку за роки незалежності України

висвітлюються у наукових публікаціях О. Афанасенко, О. Афоніна,

І. Копистинської, М. Сенченка, М. Тимошика, Л. Швайки та ін. Науково-

теоретичне підґрунтя для дослідження правового регулювання видавничої

діяльності становлять наукові праці О. Беляневич, Д. Задихайла, М. Кузьміної,

В. Мілаш, В. Пашкова, О. Подцерковного, А. Семенишина, В. Устименка,

О. Шаповалової, В. Щербини та ін. Однак комплексне дослідження проблем

господарсько-правового забезпечення видавничої діяльності в Україні на

сьогодні відсутнє, що виступає фактором правової невизначеності й слугує

основною перешкодою реалізації принципу верховенства права в сфері

господарсько-правового забезпечення видавничої діяльності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано на кафедрі господарського права Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого в межах та відповідно до

цільової комплексної програми «Правове забезпечення реалізації політики

держави на пріоритетних напрямках економічного розвитку та у сфері

екологічної безпеки» (№ державної реєстрації 0111U000962).

Тему дисертації затверджено вченою радою Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого (протокол № 7 від 27.03.2015 р.).

5

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розроблення

господарсько-правового механізму регулювання видавничої діяльності в

Україні. Для досягнення вказаної мети поставлено такі завдання:

- встановити соціально-економічні та історичні передумови

виникнення видавничої діяльності та формування механізму господарсько-

правового забезпечення її здійснення;

- визначити сутність видавничої діяльності як окремого виду

господарської діяльності, сформулювати поняття, встановити її специфічні

ознаки та види;

- окреслити коло відносин, що є предметом господарсько-правового

регулювання у сфері видавничої діяльності;

- охарактеризувати основних суб’єктів господарювання в сфері

видавничої діяльності, провести їх класифікацію;

- визначити механізми реалізації публічних інтересів у сфері видавничої

діяльності;

- з’ясувати сукупність господарсько-правових засобів, що застосовує

держава для підтримання розвитку видавничої діяльності, визначити

оптимальні моделі такої підтримки;

- вивчити зарубіжний досвід господарсько-правового регулювання

видавничої діяльності;

- узагальнити вимоги в сфері правового регулювання видавничої

діяльності, що висуваються правом Європейського Союзу, та визначити шляхи

гармонізації законодавства України з правом ЄС в цій сфері суспільних

відносин;

- з’ясувати основні тенденції в сфері здійснення видавничої діяльності та

можливі форми їх врахування в системі господарсько-правового регулювання;

- охарактеризувати основні форми договірного регулювання

господарсько-правових відносин у сфері видавничої діяльності;

6

- визначити напрями вдосконалення господарсько-правового

регулювання видавничої діяльності.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються в процесі

організації і здійснення видавничої діяльності.

Предметом дослідження є господарсько-правове забезпечення

видавничої діяльності в Україні.

Методи дослідження. Методологічною основою наукової роботи стали

загальнофілософські підходи, а також загальнонаукові, спеціальнонаукові та

власні правові методи.

Так, діалектичний підхід дозволив обґрунтувати закономірний характер

розвитку видавничої діяльності, простежити сучасні тенденції в її здійсненні як

на вітчизняному, так і на загальносвітовому рівнях. За його допомогою

видавнича діяльність розглянута з точки зору дихотомії її характеру – вона

одночасно є і культурною, і комерційною діяльністю видавців. На основі

аксіологічного підходу видавнича діяльність розглядається як важливий засіб

просування й поширення культури. Цей підхід також дозолив розкрити природу

основних принципів, які визначають зміст і характер функціонування суб’єктів

видавничої діяльності. Герменевтичний підхід використано при вивченні

нормативно-правових актів, які регламентують здійснення видавничої

діяльності. За допомогою комунікативного підходу розкрито роль книговидання

як важливого засобу збереження й передачі інформації, обміну культурними

досягненнями тощо.

У роботі використано історичний метод, завдяки якому виокремлено

основні етапи формування й розвитку видавничої діяльності, моделі правового

регулювання, які існували на кожному такому етапі. За допомогою логічного

методу узагальнено представлені в науці підходи до розкриття змісту

видавничої діяльності і критеріїв її відмежування від видавничої справи.

Важливу роль у дослідженні відіграв такий логічний прийом, як класифікація,

7

що дозволив визначити основні види видавничої діяльності, спрогнозувати

шляхи подальшого розвитку видавничої сфери діяльності.

Формально-юридичний метод використано під час вивчення нормативно-

правових текстів, а також судової практики. Порівняльно-правовий метод

використовувався на всіх етапах дослідження, що дозволило надати

порівняльну характеристику господарсько-правового регулювання видавничої

діяльності в різні періоди існування української державності, а також здійснити

порівняння правового регулювання видавничої діяльності в Україні і в

Європейському Союзі, моделей реалізації в різних країнах світу обов’язку щодо

передання обов’язкового примірнику видання тощо.

Теоретичним підґрунтям роботи є наукові праці з господарського,

цивільного, адміністративного права, порівняльного правознавства, історії та

теорії держави і права, науки міжнародного публічного та європейського права,

економіки, культурології, філософії, видавничої справи та ін. Емпіричну базу

дослідження становлять аналітичні та статистичні матеріали, довідкова

література, судові рішення, доповіді і висновки спеціальних експертних комісій

тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в

дисертації розроблено господарсько-правовий механізм регулювання

видавничої діяльності в Україні. У роботі сформульовано і обґрунтовано

наукові положення, які виносяться на захист:

уперше:

– обґрунтовано необхідність виокремлення інституту господарського

права, предмет регулювання якого становить видавнича діяльність, шляхом

виділення таких його ознак: наявність нормоутворюючих та

нормозабезпечувальних приписів; завершеність правового регулювання у

межах однорідної групи суспільних відносин; чітка галузева конструкція;

8

специфіка галузевого предмету та методу правового регулювання;

уніфікованість принципів;

– доведено доцільність проведення систематизації нормативно-правових

актів, які регулюють видавничу діяльність, у формі їх кодифікації, результатом

якої має стати прийняття Основ законодавства з видавничої діяльності;

– узагальнено пропозиції Європейської комісії щодо визначення належної

практики регулювання відносин у сфері видавничої діяльності, а саме: надання

фінансування на здійснення адаптації видавцями їх продукції до локальних

мовних потреб (переклад книжок); підтримка малих і середніх видавництв;

забезпечення належного правового врегулювання відносин між видавцями і

авторами творів (введення конструкції видавничих контрактів); використання

практик спільного напрацювання типових контрактів, кодексів поведінки тощо,

в якому беруть участь професійні автори або організації з перекладу,

об’єднання авторів, з одного боку, і видавництва, з іншого; збір достовірних

статистичних даних за основними показниками видавничої діяльності як в

цілому, так і за окремими тематичними напрямами; застосування такого засобу

державного регулювання як регулювання цін (встановлення фіксованих

роздрібних цін) на видавничу продукцію з метою забезпечення балансу

інтересів авторів, видавців, книготорговців і читачів;

– шляхом встановлення правового значення отримання свідоцтва видавця,

виготовлювача або розповсюджувача видавничої продукції доведено, що

надання відповідного свідоцтва має носити заявницький, а не дозвільний

характер;

– запропоновано викласти визначення видання, наведене в Законі України

«Про видавничу справу», у такій редакції: «видання – твір (письмовий або

електронний документ), який відповідає вимогам національних стандартів,

пройшов редакційно-видавниче опрацювання та призначений для

9

розповсюджування в незмінному вигляді», що дозволить його поширити не

тільки на друковані, але й на електронні видання;

удосконалено:

­ визначення видавничої діяльності як господарської діяльності із

надання послуг з редакційно-видавничого опрацювання творів (документів) і

випуску видавничої продукції;

– класифікацію видавництв за такими критеріями як форма власності,

спосіб утворення (заснування) та формування статутного капіталу, кількість

працюючих та обсяг доходу від реалізації продукції за рік, форма об'єднання

майна та участі в підприємницькій діяльності, мета господарської діяльності,

адресність та характер тематики своєї продукції;

набули подальшого розвитку:

– висновок про те, що появі видавничої справи передував довгий

історичний період, коли вже існувала книжкова справа, але ще не було

книгодрукування й видавничої діяльності як такої. Цей етап характеризується

такими ознаками: 1) рукописний формат книги; 2) копіювання книг з метою

їх розповсюдження здійснювалося шляхом переписування рукописів; 3)

обмежена кількість книжок; 4) їх висока вартість. На цьому етапі був відсутній

предмет правового регулювання через низький суспільний інтерес до даного

виду відносин;

– обґрунтування пропозиції щодо ухвалення закону, який би регулював

розвиток електронного книговидання, забезпечував захист авторського права і

прав інтелектуальної власності при публікації електронних видань у мережі

Інтернет, використанні їх у бібліотеках, національних фондосховищах;

удосконалення системи обліку (Державного реєстру) видавництв, що

здійснюють випуск електронних видань;

10

– пропозиція звільнити від необхідності надання обов’язкового

примірника документів малотиражні видання, а також скоротити кількість копій

обов’язкових екземплярів друкованих видань.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані у

дисертації наукові положення, висновки, практичні пропозиції можуть бути

застосовані:

у науково-дослідницькій галузі – для подальшого дослідження проблем

господарсько-правового регулювання видавничої діяльності, ролі цієї сфери

господарювання в утвержденні цінностей демократії, правової держави і

громадянського суспільства;

у нормотворчій діяльності – як теоретичний матеріал при опрацюванні і

прийнятті законів та інших нормативно-правових актів, що визначають засади

реалізації державної політики у сфері видавничої діяльності;

у правозастосовній сфері – при узагальненні судової практики, наданні

рекомендацій із застосування законодавства, що визначає правовий статус

окремих суб’єктів видавничої діяльності;

у навчальному процесі – при підготовці, відповідних розділів

підручників, у викладанні навчальних курсів, в науково-дослідницькій роботі

студентів.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертації

обговорювались на засіданнях кафедри господарського права Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Ключові положення роботи

були представлені автором на науково-практичних конференціях, круглих

столах, у тому числі на Міжнародних науково-практичних конференціях

«Правові засади гарантування та захисту прав і свобод людини і громадянина»

(м. Полтава, 22 травня 2015 р.), «Сучасні правові системи світу в умовах

глобалізації: реалії та перспективи:» (м. Київ, 11-12 березня 2016 р.).

11

Публікації. Основні теоретичні положення й висновки,

сформульовані в дослідженні, знайшли відображення у 7 наукових працях, у

тому числі чотирьої статтях у фахових наукових виданнях України, одній статті

у науковому періодичному виданні іншої держави і двох тезах доповідей на

науково-практичних конференціях.

12

РОЗДІЛ 1

ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА ЗАГАЛЬНІ

ВИМОГИ ДО ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

1.1. Видавнича справа: історія та сучасний стан розвитку

Сучасна людина живе в часи інформаційного суспільства. Як зазначено в

Законі України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в

Україні на 2007-2015 р.р.» від 09.01.2007 р. № 537-V [121, с. 511], одним із

головних пріоритетів для України є побудова та розвиток інформаційного

суспільства. Серед основних стратегічних цілей у цьому зв’язку названо

прискорення розробки та впровадження інформаційно-комунікативних

технологій в усі сфери суспільного життя та розвиток національної

інформаційної інфраструктури [91, с. 77]. Однак, незважаючи на нові

інформаційні технології, книга і надалі залишається засобом інформаційного

обміну між людьми, ефективним елементом навчання і виховання, збереження і

передачі інформаційної спадщини від покоління до покоління [81, с. 215].

Книга вважається одним із найвизначніших витворів людської цивілізації.

Вона представляє собою результат колективної діяльності багатьох людей,

насамперед автора. Однак саме з легкої руки видавця, за образним висловом

І.Погореловської, книга «приймає» цивілізований вигляд і розпочинає мандри

читацьким світом [195, с. 10]. Її називають «альфою та омегою будь-якого

знання, початком початків кожної науки». Пройшовши шлях від сувою до

кодексу, а згодом – до електронної форми, вона стала свідком інтелектуального

та духовного еволюціонування людства – віддзеркаленням здобутого впродовж

тисячоліть досвіду, що потужно живить сучасні науку, техніку, культуру й

мистецтво, і є підґрунтям для їхнього успішного поступу в майбутнє. Цифрова

ера значно розширила лінійку можливостей всіх учасників міжнародного

книжкового простору та самої книги, однак створила паралельно й низку нових

13

проблем, які потребують нагального вирішення в кожній країні окремо [194, с.

11], у тому числі вирішення на рівні правового регулювання й обрання моделей

відповідного законодавчого закріплення форм видавничої діяльності.

Як відзначають сучасні західні дослідники, видавнича продукція є не

тільки економічним благом, але й культурною цінністю, і в цьому контексті

вона має розглядатися як важлива складова демократії [29, с. 17]. Вона

наділена такими демократичними функціями як інформування громадян,

визначення порядку денного в суспільних обговореннях, нагляд за політичними,

економічними і соціальними центрами влади [3].

У своїй відомій публікації «Книги і читання: культурний виклик для

Європи» Європейська Комісія, серед іншого, відзначила, що видавнича

діяльність є важливим засобом просування й поширення культури. Вона також

має важливе економічне значення з точки зору зайнятості, загальної доданої

вартості, інвестицій і зовнішньої торгівлі [4].

Світове книговидання сьогодні має розвинену видавничу систему, яка

налічує на даний момент майже 500 тис. видавництв й інших організацій, що

виконують близькі за змістом функції. Приблизно чверть з них знаходиться в

США. Великі видавничі системи розташовувані у Великобританії (близько 60

тис.), Франції (приблизно 25 тис.), Німеччині (близько 20 тис.), Японії (понад 20

тис.) тощо. Світова видавнича система відрізняється не тільки своєю

величиною; але і високою динамікою зростання. За останні 10 років кількість

видавництв збільшилася більш ніж утричі. Таке зростання видавничих структур

зумовлено, переважно, включенням до цієї сфери діяльності середніх і,

особливо, дрібних підприємств, поряд з якими в кожній країні діють

об’єднання-гіганти, що випускають левову частку продукції.

Залучення все нових організацій до видавничої справи призвело до того,

що статистична служба ЮНЕСКО вичерпала свої можливості достовірного

обліку продукції, що випускається. З 1991 р припинилася публікація зведених

14

даних щодо видавничої діяльності в світі в статистичному щорічнику «UNESCO

Statistical Yearbook». На даний момент у збірнику публікуються відомості лише

по окремим країнам. Єдиним кумулятивним джерелом отримання відомостей

про становище в світовому книговиданні, починаючи з 90-х р.р. ХХ ст., є дані

інтернет-сайту Міжнародної асоціації видавців, підготовлені на основі

матеріалів, наданих до штаб-квартири МАВ національними видавничими

асоціаціями [157].

Як підкреслюється в спеціальній літературі, видавнича справа сьогодні

знаходиться на перехресті, яке одночасно є порогом великих можливостей [20,

p. 10]. Ця галузь має життєздатність, вміння знаходити і розвивати в собі нові

можливості. Звичайно, засновуються нові видавництва й припиняють свою

діяльність старі, відкриваються й зачиняються книжкові магазини, раніше

популярні ниші видавничої справи втрачають попит, але на їх місці з’являються

нові. Втім, ця галузь наділена здатністю, майже містичною, народжуватися

заново, оминати катастрофи, продовжувати здійснювати значний вплив на

розвиток суспільних відносин [20, p. 24].

Видавнича справа завдячує своїй появі книзі. За визначенням вчених,

книга, а тому й видавнича справа, має подвійну природу – матеріальну й

інтелектуальну. З одного боку, видавнича справа є виробничим процесом,

володіє всіма його характеристиками, спрямована на результат, який має

відповідні споживчі властивості, життєвий цикл, вартісний вираз, можливість

виступати на ринку як товар тощо. З другого боку, видавнича справа,

найбільшою мірою аніж будь-який інший вид господарської діяльності,

пов’язана із духовним життям суспільства, зі сферою, яка характеризується за

допомогою таких філософських категорій як «пізнання й виховання», «зміст і

форма», «загальне й особливе» та ін. [258, с. 6]. Адже книга, яка є основним

продуктом, на вироблення якого спрямовано видавничу діяльність, «це

посібник для будь-якого осмисленого кроку людини, <…> це досвід попередніх

15

поколінь, це навички сучасників, це інструкція із вдосконалення на майбутнє,

<…> це універсальний інструмент формування людини, формування економіки,

формування держави, формування нації» [53; 72]. Якщо запитати, то більшість

читачів погодиться із тим, що видавнича продукція представляє собою

культурний об’єкт, за допомогою якого знання передаються від автора до

читача, від одного покоління до іншого. Вона відіграє центральну роль, а в

багатьох випадках вирішальну в інтелектуальному, культурному, освітньому

житті суспільства, й не сприймається як товар на зразок кави, помаранчевого

соку або телевізора [2; 13; 14; 39; 41].

Ті, хто відстоює «культурну місію» видавничої справи, послідовно

підкреслюють, що в суспільства є зобов’язання, яке часто набуває характеру

«священного», гарантувати, що видавнича продукція буде публікуватися й

зберігатися для наступних поколінь [19; 32; 40]. Книжки й інші інформаційні

матеріали, зазначають вони, мають бути доступні для всіх громадян через

існуючі канали поширення (книжкові магазини, бібліотеки тощо).

У той же час, хоча видавці й редактори глибоко залучені до передання

знань й виконання безцінних функцій, які полягають у контролі за тим, яка

продукція видається, видавнича справа залишається бізнесом, хоча й бізнесом,

який забезпечує читачів друкованими й електронними матеріалами, що

навчають, інформують, розважають. Видавці й редактори несуть

відповідальність як перед власником видавництва, так і перед читачами й

суспільством в цілому. Нехтування своїми зобов’язаннями перед будь-якою з

названих груп неминуче веде до занепаду діяльності [20].

Тому якою б сильною не була духовна сторона й культурна складова

видавничої діяльності, видавнича справа – це перш за все підприємництво. П.

М. Ассер, розглядаючи економічну сторону видавничої діяльності, стверджує:

«Все ж видавнича справа – це бізнес, що б ми не говорили про ідеалістичні й

нематеріальні її властивості. Незважаючи на всі намагання врахувати майбутній

16

ринковий ризик, ніхто не може точно знати заздалегідь, як сприйме ринок нову

книгу – твір, який ще ніхто не бачив і на який, можливо, зовсім не буде попиту.

Врахування цього ризику є істотним чинником забезпечення видавничої

функції» [73, с. 8]. Тому, вкладаючи кошти у видання, видавцеві-інвестору

доводиться так планувати поміщення капіталу в інші видання, щоб підсумковий

рядок в балансі доходів і витрат дозволив не тільки покрити можливі збитки, а й

отримати прибуток. Багато видавців з різних країн світу поділяють точку зору

філософа книжкового бізнесу, віце-президента і головного редактора

американського видавництва «Даблдей Паблішинг Компані» Семюела Воена,

який стверджував, що «без помірного прибутку видавець не зробить нічого.

Якщо не випускати у світ книги, які можна продати, а на виручені кошти

оплатити оренду і видати зарплату, видавництво не зможе взагалі випускати

книги» [12].

Отже, існує дихотомія щодо різнобічної і часто суперечливої одночасно і

культурної, і комерційної місії видавців [7; 10; 11; 42; 43]. Видавнича справа

стає утворювальним чинником не лише матеріальних, а й духовних цінностей,

наповнюючи фаховим сенсом як виробничі, так і навчально-педагогічні

відносини в суспільстві загалом і у професійній громаді зокрема [73].

«Сьогодні вже мало розглядати видавничу продукцію лише як «фактор

культури» – крізь призму інформаційних, пізнавальних, духовних, естетичних

функцій, оцінювати досконалість її як предмета (матеріальної конструкції).

Важливо побачити в ній і третій вимір – буття її як специфічного ринкового

товару» [231, с. 9]. Українська дослідниця Т. Крайнікова зауважує, що на

сучасному етапі видавнича продукція переважно є засобом задоволення

інформаційних потреб для професійного зростання і значно менше

використовується для саморозвитку або естетичної насолоди. Такий акцент є

небезпечним, ще французький соціолог Е. Дюркгейм наголошував, що

ринковий підхід людини до власної культури буде мати негативні наслідки:

17

«Якщо під тиском зростаючої конкуренції розподіл суспільної праці

посилиться, якщо спеціалізація кожного працівника одночасно стане більш

яскраво вираженою і ранньою, то коло явищ, що охоплює загальне виховання,

повинне буде звузитися і, отже, тип людини за своїми властивостями збідніє.

Колись знання літератури розглядалося як значущий елемент людської

культури взагалі, а тепер настають часи, коли воно, можливо, буде лиш однією

зі спеціальностей» [93, с. 52].

Цією особливістю зумовлено те, що видавнича сфера отримує

характеристику середовища, розвиток і існування в межах якого безпосередньо

залежить від комунікативної активності та інформаційних зусиль. Е. Гідденс

небезпідставно стверджує, що «сучасний світ залежить від безперервної

комунікації або взаємодії між людьми, які знаходяться у віддаленні одне від

одного» [75]. І ця особливість також має враховуватися при визначенні моделі

правового регулювання видавничої діяльності як особливого виду

господарської діяльності. М. Рац з посиланням на теорію наукових революцій Т.

Куна охарактеризував подальшу долю видавничої діяльності як дилему між

функціонуванням і розвитком. Причому організація наукової комунікації у

режимі розвитку характеризується загостренням дискусій [214; 163].

У той же час, правове регулювання не може залишатися осторонь тих

тенденцій, які проявляються в розвитку видавничої діяльності під впливом

наукового прогресу і комунікаційних технологій. Як стверджують експерти,

видавнича сфера в своєму нинішньому, друкованому, форматі, продовжуватиме

існувати, як максимум, наступні 10 років, все більше переорієнтовуючись на

електронний формат, який, як вважається, приходить на століття вперед. Крім

того, висловлюється занепокоєння щодо економічного добробуту цієї галузі

господарської діяльності. Вказується на те, що економіка видавництва є

строгою й невблаганною, й сьогодні цей вид діяльності постає перед такими

викликами, як: круті зміни читацьких настроїв, застиглі цифри продажів; вплив,

18

який здійснюється на видавничу сферу участю в продажах книжок

супермаркетами, мережевими магазинами, появою цінових клубів тощо;

тенденція, коли аудиторія більше зацікавлена в перегляді телебачення й

користуванні Інтернетом, аніж в читанні видавничої продукції; розвиток

технологій тощо [20]. Вітчизняні дослідники також додаткового говорять про

те, що загрозливу ситуацію для вітчизняної видавничої індустрії створюють такі

фактори, як:

- видавничій галузі в Україні доводиться витримувати доволі сильну

конкуренцію з боку інших країн, а саме сусідніх Росії та Польщі;

- результатом сучасної цифрової революції стало як суттєве

збільшення кількості легальної книжкової продукції, так і випадків піратства на

внутрішньому і зовнішньому ринку;

- на внутрішньому ринку видавнича галузь продовжує регулюватися

рамковими урядовими постановами, котрі не сприяють розвитку видавничого

ринку та видавничої галузі як сектору промисловості, який міг би модернізувати

країну та розвинути суспільство, що базується на знаннях, в якому

використання культурної та інтелектуальної власності є фундаментально

цінним активом [52, с. 11].

Крім того, відзначається, що розвиток книговидання стримує, зокрема,

недостатній рівень державної підтримки даної галузі, що призводить до таких

проблем як: низька конкурентоспроможність; низький рівень попиту українців

на книжкову продукцію, зумовлений зростанням цін; зменшенням реальних

доходів населення і відсутністю інтересу до книжкової продукції [76]. Така

ситуація великою мірою зумовлена недосконалою законодавчою базою та

відсутністю концепції державної політики розвитку вітчизняного книговидання

[155].

Слід також зазначити, що видавничу діяльність упродовж всієї її історії

супроводжували технологічні інновації – від винаходу друкарського станка і до

19

Інтернету. Видавнича діяльність отримала свої плюси від покращення процесу

друкування, комунікаційних технологій, обробки текстів, видавничих програм,

електронних систем управління. В той же час, запровадження нових технологій

призвело до появи нових потужних конкурентів, що має глобальні наслідки для

цієї сфери господарської діяльності [29, p. 7].

Крім того, як підкреслює Європейська Комісія, структура видавничої

індустрії змінюється під тиском взаємного конкурентного впливу національних

і міжнародної систем регулювання, а також швидкого розвитку новітніх

технологій. Поєднання життєвої сили, незалежності й різноманітності

видавничих компаній зі здоровим фінансовим становищем є культурною й

економічною метою, яка має бути досягнута для того, щоб культурні, наукові й

технічні знання та інформація належним чином поширювалися [4].

В цілому відзначається, що технологічні зміни й інновації, особливо

перетворення на цифрову форму (діджиталізація), виступають основною

рушійною силою:

- промислових і економічних змін;

- розвитку ринку;

- аналізу видавничої діяльності з точки зору статистики,

екологічності, конкурентоздатності;

- індустріальних структурних змін, у тому числі концентрації й

консолідації бізнесу;

- інтеграції й диверсифікації ринків;

- конкурентній позиції європейських гравців видавничої сфери

діяльності в європейському і глобальному контекстах;

- впливу діджиталізації на різні елементи видавничої справи

(виготовлення, доставка, продаж тощо);

- виникнення нових бізнес-моделей в сфері видавництва тощо [29].

20

Втім, великі традиції видавничої діяльності та її завзяте, іноді навіть

хаотичне, прагнення до досконалості, дозволяє їй ефективно справлятися із

занепадами, новими викликами, технологічними випробуваннями, переживати

війни, економічні кризи й соціальні потрясіння. Зрештою, видавнича сфера

зберігатиме свою важливість і в короткостроковій, і в довгостроковій

перспективі [20], навіть якщо змінюватиметься її формат [2; 13; 14; 39; 41].

Слід зазначити, що видавнича діяльність є предметом дослідження

багатьох сфер знань – окрім юридичної науки, це й історія, літературознавство,

економіка, соціологія тощо [20]. В цілому, видавничу справу розглядають як

систему суспільних відносин, спрямованих на створення, виготовлення та

розповсюдження видавничої продукції [73]. В той же час, формування

перспективної моделі книговидання і її правового забезпечення потребує

аналітико-синтетичних досліджень її сучасного стану, що дозволяє визначити

водночас і нагальні проблеми, і стратегічні концепції галузі, відповідно

відображені на рівні державної політики [229]. Але перш ніж перейти до аналізу

сучасного стану правового регулювання видавничої діяльності, маємо

визначити основні етапи її формування й розвитку, моделі правового

регулювання, які існували на кожному такому етапі, без чого є неможливим

визначення основних тенденцій і закономірностей правового регулювання

видавничої діяльності.

Книжкова справа існувала задовго до появи книгодрукування й

видавничої діяльності як такої1. Рукописна книга як засіб виразу людської

свідомості здійснювала вплив на розвиток й формування ідей й знань, але

коло її поширення було вкрай обмеженим. Так, копіювання книжок ще 2300

років тому здійснювалося шляхом переписування рукописів, що було

тривалою й трудомісткою справою. Такі книги коштували дуже дорого, а

1 Хоча окремі дослідники й починають відлік історії видавничої справ з моменту виникнення

перших письмових джерел (див. [60, с. 13]), вважаємо такий підхід невиправдано широким.

21

число їх було вкрай обмежено. Оскільки було дуже мало грамотних людей,

здатних придбати такий твір, то можна сказати про відсутність конкретного

юридичного інтересу в забезпеченні охорони таких творів.

Винахід Гуттенберга [175] в середині XV ст. у вигляді книгодрукування

рухливими літерами, що забезпечив прекрасну якість друку, і відкриття

гравірувальної техніки призвели до радикальних змін2. Ці відкриття

ознаменували кінець епохи рукописних книг, яка тривала двадцять століть (з

V ст. до н.е. до XV ст. н.е.), і дозволили налагодити масове й дешеве

виробництво і відтворення книг. Завдяки друкуванню книга стала доступною. І

віднині місцем її знаходження був не тільки храм або келія монаха,

університетська аудиторія або кабінет гуманіста, вона почала супроводжувати

звичайних людей у їхньому повсякденні, читання перетворилось на поширену

форму дозвілля [80, с. 241; 162, с. 358; 254, с. 270]. Можливість використання

твору перестала залежати від особистості його автора. За даними «New

Encyclopedia» Функа і Вагнала (США), лише протягом першого півстоліття від

часу виходу в світ Гутенбергового першодруку (1450-1500 рр.) було

видрукувано способом, запропонованим німецьким винахідником, понад шість

2 Втім, вітчизняний дослідник А. Близнюк звертає увагу на те, що на сьогодні дійсно в

довідковій, освітній і науковій літературі світового рівня усталилася думка, що винахідником

друкарської справи не лише в Європі, а й у цілім світі слід вважати німця Йогана Гутенберга.

Саме йому, на думку вчених-фахівців, належить практичне втілення кількох важливих ідей

для започаткування друкарського виробництва: лиття літер з металу; створення металевої

форми (матриці), в якій ці літери виливалися; виготовлення інструменту для цього складного

процесу; конструкція першого друкарського верстата і, насамкінець, виготовлення першої в

світі друкованої книги – Біблії, що мала на кожній сторінці винятково по 42 рядки.

Вважається, що ця особистість, висловлюючись сучасною термінологією, започаткувала цілу

революцію в інформаційній технології. Хрестоматійно ж ім'я Гутенберга вживається в

контексті його безпосередньої причетності до докорінної зміни своїм винаходом усієї

сутності редакційно-видавничої справи. Проте низкою відомих учених наводяться аргументи,

які дають підстави сумніватися в першості Гутенберга. Деякі французькі дослідники наводять

документальні свідчення, які підтверджують спроби друкування книг, здійснені між 1444 і

1446 роками у місті Авіньйоні Прокопієм Вальдфогелем, новоприбульцем з Праги.

Несправедливо відсунутим на задній план в історії започаткування друкарства ряд

дослідників вважає ім'я голландця Лауренса Костера тощо (Див. [60, с. 35]).

22

тисяч назв книг. А за підрахунками В. Люблінського, загальний наклад таких

видань за цей період міг сягнути 12 млн. примірників [161].

Це зіграло неоціненну за масштабами роль в соціально-політичному,

економічному та культурному житті людського суспільства. Стали

можливими фіксація і широке поширення інформації про нові географічні

відкриття, наукові винаходи, про виникнення і розвиток абсолютно нових

ремесел і виробництв. Книгодрукування до кінця XV в. охопило всі

європейські країни, що сприяло подальшому становленню і розвитку

літератури на національних мовах, закріпленню і уніфікації орфографії і

графічних форм мови, а в підсумку – підняття рівня культури, освіти, економіки

[5].

До появи такого суб’єкта як видавець існувало право авторів, але з самого

початку воно не було з абсолютною ясністю законодавчо оформлене. Це право

існувало in abstracto, проявлялось й приймало певні конкретні форми у

відносинах авторів із представниками видавничих кол, однак при цьому була

відсутньою суспільна потреба його виокремлення в самостійну сферу правового

регулювання.

Видавництво як підприємство з випуску друкованої продукції виникло в

Європі в XVI ст. Генезис видавництв органічно пов’язаний з періодом

становлення капіталізму. Укрупнення друкарень, збільшення обсягу їх

продукції, необхідність технічного і особливо фінансового забезпечення

виробництва при тривалому циклі видання окремої книги, потреба в організації

збуту книг зумовили появу в XVI-XVII ст. друкарів-видавців. Найбільше

значення має видавнича діяльність Мануція Альда (Венеція), К. Плантена

(Антверпен), сімей Ельзевір (Нідерланди), Етьєн і Дідо (Франція). У XVIII ст.

з’являються видавці, які не мали власних друкарень і здавали книги, що ними

випускалися, торговим фірмам. Розвиток видавничої діяльності стикався зі

значними труднощами внаслідок ворожого ставлення феодально-церковної

23

влади до друкування і поширення світських книг, що служили знаряддям

боротьби буржуазії з феодально-клерикальним ладом. Видавнича діяльність

ставилася в залежність від особливих дозволів, причому книжкова, журнальна і

газетна продукція піддавалася суворій цензурі [77]. Видавництва

оподатковувалися, обкладалися зборами, каралися штрафами і закривалися,

власники видавничих підприємств і друкарень притягувалися до суду з

винесенням суворих вироків.

Винахід рухомих літер, як вже було відзначено, дійсно відкрив

можливості для розвитку нової індустрії – видавничої. Однак з огляду на

дорожнечу друкарських верстатів і матеріалів, видавець не був гарантований

від ризику втрат, і проходило досить багато часу, перш ніж йому вдавалося

окупити свої витрати за рахунок продажу книг. Крім того, видавці вимагали

охорони своїх прав у тих ситуаціях, коли конкуренцію їм складали власники

інших друкарень, які займалися передруком вже випущених у світ книг. Ці

вимоги задовольнялися шляхом надання привілеїв на видання книг. Якби не

було конкурентної боротьби між видавцями, жоден з друкарів не став би

вимагати виняткового права на відтворення будь-якого твору. Таке право було

необхідним, оскільки воно дозволяло захистити інтереси видавця від загрози

протизаконного відтворення друкованим способом іншими видавцями виданих

ним творів і забезпечило б йому прибуток від продажу тиражу цих творів [5].

Привілеї на видання книг були монопольним правом на здійснення

діяльності з видання й розповсюдження друкованої продукції, яке уряд надавав

видавцям і книготорговцям на певний термін за умови, що ті отримували згоду з

боку цензури. Влада цензури служила інструментом політичного контролю за

поширенням ідей, які вважалися небезпечними, а також для обліку творів, що

публікуються. Ці привілеї включали велику кількість елементів, характерних

для авторського права: вони полягали в наданні на певний період виняткового

права друкувати примірники творів і продавати їх, переслідувати в судовому

24

порядку порушників, використовуючи примусові заходи (вилучення

підроблених примірників), і отримувати відшкодування завданих збитків.

Найдавніші згадки про привілеї відносяться до періоду Венеціанської

Республіки. Збереглися документи про те, що в 1469 р привілеї були надані

терміном на п’ять років Жану де Cпіре, який заснував друкарню на території

Венеціанської Республіки.

Все це зумовило появу в XVI-XVII ст. особливого класу підприємців –

друкарів-видавців. Банківські структури стали охоче забезпечувати їх

фінансовими засобами, які були необхідними для набору, верстки та

друкування книг, журналів, газет, оскільки мали вигоду від цих вкладень. Зі

свого боку, видавці поступово концентрували капітал в своїх руках. Так

виникли великі видавничі будинки.

Скасування системи привілеїв ознаменувала народження видавничої

діяльності в тому вигляді, в якому ми знаємо її сьогодні, а також сучасного

законодавства в цій галузі. Основні події розгорнулися в Англії в результаті

величезного впливу на формування ліберальної ідеології.

В кінці XVII ст. сформувався потужний рух на захист свободи друку і прав

авторів, які, як вважалося, охоронялися загальним правом, що виступало проти

лондонської Компанії видавців та книготорговців (Stationer's Company), яка, в

свою чергу представляла собою потужну корпорацію, що захищала інтереси

книгопродавців і видавців і володіла привілеєм піддавати цензурі рукописи

творів. Незважаючи на шалений опір видавців та книготорговців, проект,

представлений у 1709 р. Палаті общин, був прийнятий у 1710 р. і став відомим

як «Статут королеви Анни». Цей закон прийшов на зміну довічному праву

копірайту (copyright), яке було затверджено на підставі королівського привілею

від 1557 р., що був наданий Компанії видавців та книготорговців (Stationer's

Company), в результаті чого остання отримала монопольне право на публікацію

книг в країні. Замість цього феодального привілею Закон визнавав виняткове

25

право авторів на публікацію книги в будь-якій кількості примірників. Будь-який

видавець або книготорговець, незалежно від того, був він чи ні членом

Stationer's Company, міг придбати в автора шляхом переуступки права виключне

право на публікацію книги. Проте дія такої передачі закінчувалася по закінченні

14 років. За життя автора він міг знову передати таке виключне право на

наступні 14 років, після чого використання твору ставало вільним. Щодо книг,

які вже були опубліковані на момент прийняття Закону, дозволялося

перевидання протягом 21 року, цей термін не подовжувався.

Охорона, надана «Статутом королеви Анни», була поставлена в залежність

від низки формальностей, а саме: від реєстрації назви твору у Stationer's

Company (раніше такий запис мав робитися від імені одного з членів цієї

корпорації) і депонування дев’яти примірників твору для різних університетів і

бібліотек. Внесення до реєстру означало презумпцію власності.

Неопублікований твір і права, що стосувалися особистості авторів,

продовжували охоронятися загальним правом.

Практично «Статут королеви Анни», а також у певних аспектах copyright

в Сполучених Штатах Америки, урочисто визнаний Конституцією 1787 р.,

були, як видається, обумовлені перш за все необхідністю регулювання

конкуренції між видавцями (publishers).

У Франції в основі процесу визнання прав авторів лежали розбіжності

між паризькими видавцями, які мали привілеї, і книгопродавцями, які

користувалися відновленням привілеїв після закінчення терміну їх дії, а також

книгопродавцями з провінції, які практично не мали привілеїв і виступали

проти такого відновлення, посилаючись на загальний інтерес. Королівська рада

займалася розглядом позовів, в ході яких паризькі видавці і книгопродавці

захищалися від звинувачень провінційних видавців, стверджуючи, що їх права

засновані не тільки на королівських привілеях, а й на придбанні рукописів у

авторів. Вони виходили з того, що твір належить автору, який передавав його в

26

повну власність видавцям і книготорговцям з усіма атрибутами, основним з яких

було довічне право. Вони також стверджували, що привілеї являли собою не що

інше, як фактичне схвалення їх угод з авторами. Автори висунули ідею заміни

привілеїв поняттям літературної власності. Зрештою в цю суперечку змушений

був втрутитися уряд Людовика XVI. 30 серпня 1777 р. він видав шість

ордонансів, які визнавали за автором право на опублікування свого твору і

встановлювали дві самостійні категорії привілеїв: привілеї, що надаються

видавцям на певний обмежений строк відповідно до суми їх витрат, і привілеї

для авторів, основу яких становила творча діяльність і які, відповідно, були

безстроковими.

Революція читання у XVIII ст. сприяла тому, що малий формат у

книговиданні міцно зайняв свої позиції [164]. Аристократи брали у подорож

валізу з книжками, а торговцям було зручно доставляти їх усім бажаючим, а тих

ставало все більше і більше. Тому розмір книги зменшувався. Популярністю у

читачів користувалися видання у восьму, дванадцяту і навіть шістнадцяту

частину друкарського аркуша. «Книги роблять учених, брошури – людей», –

таким був девіз нової епохи [69]. Отже, поступово їхній формат набував свого

комунікативного виміру. Він став відображенням цільового та читацького

призначення певного видання: для друкування наукових та богослужебних,

зазвичай, використовувався великий формат, для книг, що є повсякденними

супутниками людини, як-то молитвеники, агіографічна література, художня

література – використовувався малий формат. Крім того, формат став

елементом видавничої стратегії та інструментом впливу на читачів щодо

сприйняття творчості певного автора. Цю ж свою функцію він зберігає і до

сьогодні [252, с. 119].

Перемога буржуазного суспільного ладу над феодалізмом в низці

європейських країн сприяла розвитку видавничої діяльності. У XVIII – першій

половині XIX ст. процес формування видавництв і їх кількісне зростання в усіх

27

країнах протікали зі швидкістю, яка постійно зростала. Функції і структура

видавництв значно ускладнилися; розвивалася редакційна, інформаційно-

бібліографічна, рекламна, книготорговельна діяльність. До видавничої

діяльності в цілому і до книжкового виробництва зокрема швидко

впроваджувалася машинна техніка. Винахід машини з виробництва паперу в

кінці XVIII ст. здешевив і значно поліпшив видавничу діяльність; поява на

початку XIX ст. плоскодрукарські машини, а також винахід інших

поліграфічних машин значно розширили можливості поліграфії. З виникненням

нової потужної технічної бази в середині XIX ст. у видавничій діяльності

почався процес спеціалізації видавничих і поліграфічних підприємств. З

початком періоду монополістичного капіталізму (кінець XIX – початок XX ст.)

у видавничій діяльності відбувається масова організація видавництв за типом

акціонерних компаній, а потім трестування книжкових і газетно-журнальних

видавництв [258, с. 7].

Розвитку видавничої діяльності сприяв і такий важливий фактор, як

торгово-промислові потреби суспільства. Формування ринку видавничої

продукції активізувалося у зв’язку з потребою купецького стану в економічній

інформації. Потрібні були відомості про кон’юнктуру ринків різних товарів –

продовольства, мануфактури, хутра, воску тощо. У свою чергу, виробникам

товарів – заводчикам, фабрикантам, мануфактуристам – треба було знати, де і за

яку ціну вони могли б вигідно продати свою продукцію. Це в свою чергу також

сприяло виникненню видавничої справи – галузі господарської діяльності,

пов’язаної з підготовкою, випуском і розповсюдженням книг, газет, журналів та

інших інформаційних видань. З бурхливим розвитком світової економіки та

становленням ринкових капіталістичних відносин попит на друковані видання

постійно зростав. Це призвело до укрупнення друкарень, збільшення тиражів їх

продукції. Книга стала товаром, який приносив значний дохід, а процес

28

книговидання вимагав великих обігових коштів, відповідного фінансового

забезпечення.

Наприкінці ХІХ ст. – початку ХХ ст. видавничий бізнес був розподілений

між дуже обмеженим числом впливових індивідуальних власників, як

наприклад, лорд Норзкліфф у Великій Британії і Вільям Рендольф Херст у

США [23, c. 31]. Такі власники використовували видавничу справу для

формування суспільної думки і здійснення політичного тиску. У 1920-х роках

ринок видавничої продукції був дуже концентрованим. Для друкованих засобів

масової інформації основним джерелом доходу стала реклама [23]. Вони

намагалися задовольняти попит широкої аудиторії для того, щоб збільшити

рекламні надходження [22]. Упродовж ХХ ст. на видавничому ринку панували

медіаконгломерати, що володіли цілими видавничими мережами. Загальною

тенденцією другої половини ХХ ст. став процес збільшення концентрації й

консолідації видавничого бізнесу на міжнародному рівні [21]. В США у 1980-х

роках більшість міст мала тільки одне чи два друковані засоби масової

інформації. Через монопольну позицію видавців вони отримали змогу

виставляти дуже високі ціни на рекламу. Концентрація мала місце також і в

Європі [18; 25; 29].

В СРСР видавництва були державними. Усі процеси, що відбувалися в

галузі жорстко планувались і контролювались. Після революції 1917 р.

більшість приватних видавництв як буржуазні й ворожі пролетарській справі

були закриті. Ленінським декретом про друк було організовано видавничі

відділи ВЦИК, Петроградської та Московської рад, а також Літературно-

видавничого відділу Наркомпросу. У цей час видавалися переважно

законодавчі документи, листівки, плакати та інші агітаційні матеріали. У 1920-

1930-х рр. відбувалися численні організаційні перетворення, в результаті чого

на базі Держвидаву було утворено Об’єднання державних книжково-

журнальних видавництв. У його складі було створено великі типізовані

29

видавництва. Одночасно із цим велася робота зі збільшення випуску художньої

літератури та літератури, що відносилися до всіх галузей знань, щодо

вдосконалення поліграфічної бази видавництв. Політика держави щодо групи

кооперативних видавництв наукової і творчої інтелігенції в ці роки змінювалася

в залежності від загального курсу партії: в період «воєнного комунізму» (1917-

1921 р.р.) – від відсутності будь-якого курсу щодо дозволяння їх діяльності до

різкого обмеження, в період НЕПу – від заохочення до послідовного

обмеження, звуження прав і остаточної заборони.

Наприкінці 1940-х р.р. при Раді Міністрів СРСР створюється Головне

управління у справах поліграфічної промисловості, видавництв і книжкової

торгівлі. Але на цьому реорганізаційні зміни видавничих структур і керівних

органів не закінчилися: у зв’язку з необхідністю вдосконалення діяльності

видавництв, поліграфічних підприємств і книжкової торгівлі в країні був

утворений Комітет з друку, який у 1978 р. отримав назву Держкомвидаву СРСР.

Радянські видавництва за своїм профілем поділялися на універсальні, які

випускали літературу за всіма або за багатьма розділами книжкового

асортименту, і на спеціалізовані («Політіздат», «Воєніздат», «Мистецтво»,

«Медицина» і т.д.). За офіційними даними, на початок 1980-х р.р. у

Радянському Союзі щорічно видавалося в середньому 4,9 млн. примірників

книг і брошур на 61 мові народів СРСР і 49 мовах народів зарубіжних країн

[142, с. 198].

У 1966-1985 рр. випуск книжкових видань в Україні здійснювало 24

видавництва [135]. Наприкінці 80-х книги випускали 26 видавництв як

державних, так і громадських організацій («Молодь», «Наукова думка»,

«Радянський письменник»), 51 головна організація, яким були надані видавничі

права, 25 редакційно-видавничих відділів облполіграфвидавів. Ці видавництва

були потужними, володіли монопольними правами на видання [57, с. 129].

УРСР, як і весь Радянський Союз, жила в умовах тотального книжкового

30

дефіциту, за винятком партійно-ідеологічної літератури. Як зазначається в

матеріалах моніторингу змін у законодавствах щодо видавничої справи в

країнах Східної Європи, проведеного у 2000 році Центром розвитку

друкарської справи при Інституті «Відкрите суспільство» (м. Будапешт), у

колишніх соціалістичних державах ця галузь була сильно заідеологізованою і

заполітизованою. Таке становище визначало її правовий, фінансовий та

політичний статус. Видавнича справа вважалася справою державного рівня,

пов’язаною з безпекою країни, що обумовлювало не тільки її жорсткий

контроль, а й різноманітну фінансову та податкову підтримку [94, с. 6].

Ситуація почала змінюватися з початком у країні демократичних

перетворень як у сфері політики, так і економіки. Відбувся справжній вибух

видавничої активності у роки горбачовської «перебудови». Перехідний період,

який почався після розпаду Радянського Союзу у 1991 році, зумовив у сфері

книговидання певні перетворення. Від галузі, суворо контрольованої державою

з 26-ти спеціалізованими видавництвами, котрі безпосередньо

підпорядковувалися Державному Комітету з питань книговидання, 3600

точками роздрібного продажу книг, які підлягали подібному централізованому

контролю, книговидання перейшло до сьогоднішнього стану високо

диверсифікованої індустрії. На початку 1990-их перші кроки в напрямку

приватизації призвели до руйнування старої системи книговидання та

розповсюдження книг, як і у більшості колишніх країн соціалістичного блоку

[52, с. 7].

Період особливо характерний появою малих приватних видавничих,

поліграфічних та книготорговельних фірм, зорієнтованих, передусім, на

ринковий попит. Для них книга насамперед була товаром. Їм притаманні всі

ознаки малих виробничих підприємств, що виробляють і реалізують товарну

продукцію. На початку 90-х р.р. було офіційно проголошено курс на ринковий

характер побудови економіки. Перші рішучі кроки на шляху до відкритого

31

суспільства на базі ринкової економіки стали відчутним поштовхом для

заснування малих підприємств – почала створюватися система приватних

товариств з обмеженою відповідальністю, акціонерних тощо. Прості схеми

їхньої організації, зрозуміле спрощене оподаткування, практична відсутність

конкуренції сприяли цьому процесу. Потік заяв на створення підприємств був

такий, що виконавчій владі доводилося створювати спеціальні підрозділи для

реєстрації нових організацій. Серед найпоширеніших напрямів діяльності, крім

торгівлі і посередництва, виділялася видавнича справа, насамперед – у галузі

періодики. Йшов процес нагромадження капіталу, виникла конкуренція.

Створювалися виробничі приватні колективи, які інстинктивно заповнювали

слабкі місця командної економіки. Це – період напрацювання вітчизняної

законодавчої бази, проведення малої приватизації, конституювання організацій

державної підтримки, відкриття міжнародних фондів допомоги малому бізнесу.

Саме тоді було прийнято Закони України «Про підприємництво» [123], «Про

власність» [101], «Про господарські товариства» [105], «Про обмеження

монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції» [119] тощо.

Втім, формування законодавства про видавничу справу відбувалося

досить суперечливо, не завжди своєчасно. Деякі нормативні акти не тільки не

сприяли, а подеколи й перешкоджали розвитку галузі. Так, Указ Президента

України від 5 березня 1992 року «Про ліквідацію обласних книготорговельних

об'єднань і об'єднання «Укркнига» та комерціалізацію державного

книгорозповсюдження» фактично зруйнував налагоджену єдину систему

книжкової торгівлі й багато в чому зумовив загальну кризу книговидання.

Поглибила цю кризу й відсутність законодавчого визначення податкової

політики й державної підтримки у сфері видавничої справи. Відсутність

протягом тривалого часу податкових пільг поставила видавничу продукцію в

один ряд з будь-якими творами масового вжитку.

32

В перші роки існування незалежної держави поліграфічні підприємства

були «завалені» видавничими замовленнями, а виготовлена продукція миттєво

розкупалась. Особливо бурхливими темпами розвивалося книговидання. Але

якісні зрушення у сфері малого бізнесу виявилися вкрай незначними, що було

спричинене широким спектром політичних і соціально-економічних чинників

[257]. Уже тоді було зрозуміло, що осмислене використання могутнього

потенціалу книги можливе лише за наявності виваженої, логічно та послідовно

вибудуваної у часі цілісної стратегії розвитку видавничої справи. На жаль,

цього зроблено не було. Не маючи єдиної основи та чітко окресленої

перспективи, чисельні законодавчі акти, які приймалися упродовж усіх років

незалежності на рівні різних гілок влади, не змогли суттєво вплинути на стан

вітчизняного книговидання та кардинально поліпшити його.

У 2000 р. працювали 35 видавництв, видавничих організацій державної

форми власності та 367 видавництв і видавничих організацій інших форм

власності, у 2002 р. – 48 видавництв, видавничих організацій державної форми

власності та більш ніж 1200 видавництв і видавничих організацій інших форм

власності [135]. Станом на 01.07.2013 р. до Державного реєстру видавців,

виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції входило 5446 суб’єктів

видавничої справи. 1693 суб’єкти видавничої справи займаються лише

видавничою діяльністю, 674 – виготовленням видавничої продукції; 357 –

розповсюдженням видавничої продукції. Решта суб’єктів видавничої справи

поєднують два-три види діяльності у видавничій справі, а саме: 971 суб'єктів

видавничої справи займаються видавничою діяльністю і виготовленням

видавничої продукції, 751 – видавничою діяльністю і розповсюдженням

видавничої продукції, 35 – виготовленням і розповсюдженням видавничої

продукції, 965 – видавничою діяльністю, виготовленням і розповсюдженням

видавничої продукції [233].

33

Статистичні дані свідчать про те, що приватизаційні процеси фактично

оминули видавців. Розбудова галузі відбувалася, в першу чергу, завдяки

створенню нових видавничих і поліграфічних підприємств. Левову частку серед

них становлять підприємницькі структури з приватною формою власності:

85,3%, у загальній структурі видавничих підприємств, а у структурі поліграфії –

88,9%. У загальній кількості суб'єктів господарювання у видавничій справі малі

підприємницькі структури займають понад 94%, а у поліграфічній діяльності –

понад 91% [54]. Загальне зростання кількості малих підприємств у видавничій

справі відображає основні тенденції розвитку економіки країни.

Щодо сучасного стану розвитку видавничої справи в Україні, то у

першому півріччі 2015 р. до Книжкової палати України надійшло і

зареєстровано 7637 назв книг і брошур загальним тиражем 11 660,9 тис. пр. У

порівнянні з аналогічними даними минулого року кількість назв зменшилась на

1425 друк. од., тиражі – на 12 466,6 тис. пр., що становить: за назвами – 84,3%,

за тиражами – 48,3%. Українською мовою отримано 5114 друк. од. тиражем

5555,8 тис. пр., тобто 67,0% загальної кількості назв і 47,6% загального тиражу.

Книг і брошур російською мовою випущено 1820 друк. од. (23,8%) тиражем

5769,6 тис. пр. (49,5%) [64]. У першому півріччі 2015 р. порівняно з аналогічним

періодом 2014 року в загальному асортименті книг і брошур спостерігається

зменшення як за назвами, так і за тиражами: книг відповідно на 1101 друк. од.

(14%) та на 11 432,0 тис. пр. (52,6%), зменшився випуск брошур за назвами та

тиражами на 324 друк. од. (27,2%) та на 1034,6 тис. пр. (43,3%); видань у

палітурці випущено менше порівняно з минулим роком за назвами на 395 друк.

од. (12,5%), за тиражами – на 3123,0 тис. пр. (32,7%); в обкладинці – за назвами

менше на 1030 друк. од. (17,5%), а за тиражами – на 9343,6 тис. пр. (64,1%);

нових видань у порівнянні з аналогічним періодом минулого року надруковано

менше на 1307 друк. од. (15,1%) і на 11 726,4 тис. пр., або 51,3% за тиражами;

випуск перевидань зменшився на 118 друк. од. (29,9%), тиражі – на 740,0 тис.

34

пр. (58,1%); випуск перекладних видань зменшився на 56 друк. од. (7%), тиражі

– на 1207,4 тис. пр. (32,3%); серійних видань за назвами випущено менше на 586

друк. од. (34,1%), за тиражами – на 5020,7 тис. пр. (64%). Аналіз видавничої

продукції за тематичними розділами підтверджує, що в загальній масі виданих

книг переважають політична та соціально-економічна література, література з

освіти та культури, художня та технічна література, де головним чином

виділяються навчальні видання для шкіл і вищих навчальних закладів.

Сьогодні нові соціальні завдання, статус і умови функціонування, сучасні

пріоритети книгоіндустрії зумовлюють значні зміни у видавничій діяльності,

перегляд організаційних основ і призначення книговидання. Головна вимога,

якій має відповідати галузь, – спрямованість на максимальне задоволення

потреб населення країни в книзі і, можливо, повне охоплення книжкового

репертуару при мінімальному рівні дублювання видавництвами один одного у

випуску аналогічної книжкової продукції [172].

Одним із важливих чинників розбудови сучасного інформаційного

суспільства в Україні є провадження ефективної державної інформаційної

політики, що забезпечить формування єдиного інформаційно-комунікаційного

простору України та її успішну інтеграцію у світовий. Наразі Кабінету

Міністрів України рекомендовано розробити оновлену концепцію державної

інформаційної політики України. Надзвичайно важлива роль у цьому розвитку

справедливо надається вітчизняним суб’єктам видавничої справи, насамперед –

видавцям [194]. Однак задля досягнення високих результатів у цьому напрямку

зусиль лише видавців, зрозуміло, замало. Відсутність в Україні сучасної

системи книгорозповсюдження, правового регулювання розвитку електронного

книговидання тощо.

Крім того, можна констатувати, що у видавничій справі роздержавлення

фактично не відбулося. Кількість державних видавництв роками залишається

незмінною. Те ж саме можна сказати і про державні видавничі організації.

35

Щорічне кількісне зростання підприємств галузі відбувалося за рахунок

відкриття нових фірм. Як правило, вони належать до малого і, за деяким

винятком, середнього бізнесу. Саме таке підприємництво домінує у

розвиненому світі, як за кількістю робочих місць так і за принесеною часткою

до національної скарбниці. Відповідно владні органи роблять все можливе, щоб

заохотити підприємців. В Україні все відбувається з точністю до навпаки. У

більшості країн світу державні видавництва, якщо й існують, займаються лише

виготовленням матеріалів про діяльність державних структур і відповідно

фінансуються за їхній рахунок. Прогресивнішою, як видається, є конкурентна

тендерна система виконання держзамовлень на виготовлення видавничої

продукції. Мірилом є терміни, ціна й якість. Крім того, держава, як засновник,

забирає у видавництв свої дивіденди. Так, у законодавстві України суб’єктам

господарювання надано право розподіляти прибуток. Рішення про спрямування

прибутку на виплату дивідендів мають прийняти загальні збори акціонерів для

акціонерного товариства або учасників для інших господарських товариств

(п. «д» ч. 5 ст. 41 та ст. 59 Закону України «Про господарські товариства» від 19

вересня 1991 року № 1576-XII [105], п. 12 частини 2 ст. 33 Закону України «Про

акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 року № 514-VI [99]). Порядок

розподілу прибутку господарських товариств, у статутному капіталі яких є

корпоративні права держави, визначено Законом України «Про управління

об’єктами державної власності» від 21 вересня 2006 року №185-V [128]).

Абзацом першим частини 5 ст.11 Закону 185-V визначено, що

господарська організація, у статутному капіталі якої є корпоративні права

держави, за підсумками календарного року зобов’язана спрямувати частину

чистого прибутку на виплату дивідендів згідно з порядком, затвердженим

Кабінетом Міністрів України. Відповідно до абзаців 4-7 частини 5 статті 11

Закону 185-V господарські товариства, у статутному капіталі яких є

корпоративні права держави, за підсумками календарного року зобов’язані до 1

36

травня року, що настає за звітним, прийняти рішення про відрахування не

менше 30 відсотків чистого прибутку на виплату дивідендів та у строк не

пізніше 1 липня року, що настає за звітним, сплатити до Державного бюджету

України дивіденди, нараховані пропорційно до розміру державної частки (акцій,

паїв) у їх статутних капіталах. Водночас абзацом 8 частини 5 статті 11 Закону

185-V передбачено, що господарські товариства, у статутному капіталі яких є

корпоративні права держави, та господарські товариства, 50 і більше відсотків

акцій (часток, паїв) яких знаходяться у статутних капіталах господарських

товариств, частка держави яких становить 100 відсотків, які не прийняли

рішення про нарахування дивідендів до 1 травня року, що настає за звітним,

сплачують до державного бюджету частину чистого прибутку у розмірі,

визначеному за базовими нормативами відрахування частки прибутку, що

спрямовується на виплату дивідендів, встановлених на відповідний рік, але не

менше 30 відсотків, до 1 липня року, що настає за звітним. На суму таких

коштів органами доходів і зборів нараховується пеня у порядку, визначеному

абзацом шостим цієї частини, яка сплачується до загального фонду Державного

бюджету України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 квітня 2015 року № 241

затверджено базовий норматив відрахування частки прибутку, що

спрямовується на виплату дивідендів за результатами фінансово-господарської

діяльності у 2014 році господарських товариств, у статутному капіталі яких є

корпоративні права держави, а також господарських товариств, 50 і більше

відсотків акцій (часток, паїв) яких належать господарським товариствам, частка

держави в яких становить 100 відсотків, у тому числі дочірніх підприємств, у

розмірі 50 відсотків (абзац 1 п. 1 постанови) [203]. При цьому на суму

несвоєчасно сплачених коштів передбачено нарахування органами державної

фіскальної служби пені (див. також лист Державної фіскальної служби України

від 26.08.2015 р. № 31684/7/99-99-15-02-02-17 [159]).

37

Отже, вимиваючи обігові кошти, держава не сприяє рівноправній

конкуренції державних видавництв із приватними. Але незважаючи на подібну

ситуацію, державні видавництва, становлячи на сьогодні ледь більше відсотка

від загальної кількості, видають 4-5% найменувань. Отже, потенціал у

видавництв ще є, і реальною допомогою держави стала б якнайшвидша

приватизація або точніше – роздержавлення на пільгових умовах для

книговидавців. Перестороги щодо можливого його перепродажу чи

перепрофілюванню можна ліквідувати шляхом їх заборони. Питання

приватизації у редакційно-поліграфічній сфері, роздержавлення у друкованих

засобах масової інформації стоять на порядку денному не один рік, але суттєвих

зрушень не відбувається. Навпаки держава намагається посилити вплив на

галузь. Такі дії розколюють видавниче середовище, ставлять суб’єктів

підприємницької діяльності в різні економічні умови [172].

1.2. Видавнича діяльність як предмет господарсько-правового

регулювання

У процесі здійснення різних видів діяльності складаються суспільні

відносини, що регулюються різними галузями права. Ці галузі становлять єдину

систему права, пов’язані між собою, а норми споріднених галузей права нерідко

переплітаються.

Господарська діяльність, яка становить предмет регулювання

господарського права, представляє собою діяльність суб’єктів господарювання

у сфері товарного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію

продукції, виконання робіт, надання послуг вартісного характеру, що мають

цінову визначеність з метою досягнення економічних і соціальних результатів

(ст. 3 Господарського кодексу України). Будь-який різновид господарської

діяльності характеризується такими ознаками:

­ здійснюється суб’єктами господарювання, створеними у

38

встановленому законом порядку;

­ суб’єкти господарювання є самостійними у здійсненні

господарської діяльності; самостійність суб’єктів господарювання поділяється

на майнову (наявність у господарюючого суб’єкта майна, яке становить

економічну базу його діяльності) і господарську (означає можливість прийняття

самостійних рішень в процесі господарської діяльності; обсяг такої

самостійності пов'язаний з формою власності, на базі якої діє господарюючий

суб’єкт);

­ спрямована на виробництво продукції, виконання робіт, надання

послуг не тільки для власних, а й для задоволення суспільних потреб3;

­ результати господарської діяльності мають цінову визначеність;

­ засновується на юридичній рівності різних форм власності, свободі

конкуренції й обмеженні монополістичної діяльності;

­ поєднує в собі приватні інтереси виробника та публічні інтереси

держави та суспільства [228].

Усі наведені ознаки є характерними і для видавничої діяльності також.

У свою чергу, якщо йдеться про такий різновид господарської діяльності

як підприємництво, то до наведених ознак додаються такі:

- систематичний характер (ми погоджуємося із тими вченими, які

пропонують цю ознаку характеризувати з якісної (а не кількісної) сторони як

усталеність, що виражається в характері діяльності, її часовій тривалості і

цільовій спрямованості) [59, c. 17];

­ здійснення на власний ризик суб’єкта господарювання, в основі

якого лежить імовірність зменшення, неотримання прибутку та/або

недосягнення інших економічних і соціальних результатів;

­ ініціативність;

3 Якщо діяльність здійснюється тільки для власних потреб, вона не вважається

господарською (див. [200]).

39

­ спрямованість на одержання прибутку [56, с. 18; 210, с. 5].

Відповідно, якщо видавнича діяльність має на меті одержання прибтку,

здійснюється на власний ризик і носить систематичний характер, вона набуває

характеристики комерційної (підприємницької) господарської діяльності.

У той же час, видавнича діяльність відрізняється від іншої господарської

діяльності, має свою специфіку. Ця відмінність полягає насамперед у тому, що

книга – товар інтелектуальний, який задовольняє науково-пізнавальні, освітні,

естетичні й етичні потреби покупця. Специфіка видавничої діяльності в

сучасних умовах навіть дозволила Міжнародній асоціації видавців назвати її

творчою, креативною діяльністю з урахуванням творчого вкладу та розмірів

доданої вартості самого видавця в кожен проект, що розробляється. На даний

момент творча роль видавця, його участь в розробці проекту видання зростає

настільки, що це дає підстави порушувати питання про формування нового

інституту господарського права, який був би повністю незалежним від

авторського права. Йдеться, зокрема, про те, що «контракт, або авторське право

(як воно іменується в римській юридичній традиції), - відзначає Пауль Н. Асер з

Міжнародної групи видавців наукової, технічної і медичної літератури, - надалі

вже не можна розглядати як виключний привілей одного автора. Це може бути

група авторів або навіть видавнича фірма. От чому ми маємо, додатково до

авторських прав, створити систему прав, якими можна було б користуватися

для охорони наших інвестицій й забезпечення подальшої роботи наших

видавничих фірм». Це особливе право має враховувати видавничу ініціативу з

випуску тієї чи іншої книги, а також вплив видавця на формування авторського

колективу, роль редагування і складання, підготовки художнього оформлення,

організації виробничого процесу й маркетингу. Творча роль видавця в

креативній економіці органічно сплітається з його підприємницькою функцією,

яка найбільш рельєфно проявляється в процесі інвестування виробничих

процесів.

40

Поняття «видавнича діяльність», тим не менше, залишається однією з

найменш розроблених категорій як в системі наукового знання, так і в системі

правового регулювання. У повсякденній практиці українських видавництв, у

друкованих джерелах (навіть у професійних) поняття видавнича справа,

видавнича діяльність, книговидання також досить часто ототожнюються.

Якщо узагальнити представлені в спеціалізованій літературі підходи, то

можна виділити дві основні позиції щодо розуміння видавничої діяльності: за

широким підходом під видавничою діяльністю розуміється форма

господарської активності, пов’язана з випуском і розповсюдженням різних

видань; згідно із вузьким підходом видавнича діяльність зводиться тільки до

процесу книговидавництва. Оскільки для загального позначення газетної і

журнальної справи зазвичай використовуються терміни «преса» і «періодична

преса», а в останні роки – «друковані засоби масової інформації», видавничою

справою часто за традицією називають переважно книговидавничу справу або

просто книговидання як частину більш загального поняття «книжкова справа».

У такому вузькому розумінні видавнича діяльність розглядається як

виробництво і розповсюдження книг та брошур, інших видів неперіодичних

видань, а також тих видів серіальних або триваючих друкованих видань, які

випускаються в формі книг і брошур.

Слід зазначити, що у різні часи поняття видавничої діяльності розглядали

і визначали по-різному. Одні розуміли видавничу справу як специфічну

складову частину сфери культури (поряд з бібліотеками). Цьому сприяло й те,

що за часів Радянського Союзу до 1963 року державне управління видавничою

справою здійснювалося через Міністерство культури. Інші вважали видавничу

справу цілком самостійною виробничою галуззю і сферою діяльності. Ця

тенденція посилилася після 1963 року, коли було створено новий орган

управління – Державний комітет з преси, згодом перейменований на Державний

комітет у справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі (Держкомвидав)

41

і видавнича справа організаційно і структурно виділилася в окрему самостійну

галузь.

Як бачимо, у представлених поглядах переважав відомчий підхід;

визначення поняття видавничої діяльності штучно пов’язувалося із системою

управління. Згодом з’явилися більш виважені, науково обґрунтовані

визначення, зокрема: «Видавнича справа – галузь культури і виробництва,

пов’язана з підготовкою, випуском і розповсюдженням книг, журналів, газет,

образотворчих матеріалів та інших видів друкованої продукції» [241, с. 218]. Це

визначення чітко фіксує поняття видавничої справи як самостійної галузі й

водночас вказує на подвійний характер. Як було зазначено в підрозділі 1.1 цієї

роботи, з одного боку, за своєю культурно-просвітницькою сутністю і

суспільною функцією видавничу справу віднесено до сфери культури, з другого

– за формою господарської діяльності – до галузей матеріального виробництва.

Окремі автори, визнаючи подвійний характер видавничої справи,

невиправдано звужують її поняття до сфери діяльності лише видавництв.

Зокрема, видавнича справа визначається як «одна з найважливіших галузей

культури і виробництва, пов’язана з організацією видавництв і їх діяльності по

підготовці, випуску і розповсюдженню різних видів видавничої продукції ...»

[227, с. 49].

Нормативне визначення понять видавничої справи і видавничої діяльності

дає Закон України «Про видавничу справу». Так, згідно зі ст. 1 Закону

видавнича справа представляє собою провадження або поєднання суб’єктами

господарювання таких видів діяльності: видавничої діяльності, виготовлення

видавничої продукції, розповсюдження видавничої продукції (п. 8). У свою

чергу, видавнича діяльність – це організаційно-творча, господарсько-виробнича

діяльність видавців, спрямована на підготовку і випуск у світ видавничої

продукції (п. 5). До цього визначення в своїй практиці звертаються і судові

інстанції України [219]. Виготовлення видавничої продукції – виробничо-

42

технологічний процес відтворення визначеним тиражем видавничого оригіналу

поліграфічними чи іншими технічними засобами (п. 1); розповсюдження

видавничої продукції – доведення видавничої продукції до споживача через

торговельну мережу або в інший спосіб (п. 13). При цьому під видавничою

продукцією розуміється сукупність видань, випущених видавцем (видавцями)

(п. 7), тобто творів (документів), що пройшли редакційно-видавниче

опрацювання, виготовлені шляхом друкування, тиснення або іншим способом,

містять інформацію, призначену для поширення, і відповідають вимогам

національних стандартів, інших нормативних документів з питань видавничого

оформлення, поліграфічного і технічного виконання (п. 9).

З наведених законодавчих положень можна зробити висновок, що:

- поняття «видавнича справа» і «видавнича діяльність» співвідносяться як

загальне і конкретне, а саме – видавнича діяльність виступає одним з елементів

видавничої справи поряд із виготовленням видавничої продукції і її

розповсюдженням;

- видавнича діяльність може бути визначена як господарська діяльність із

надання послуг з редакційно-видавничого опрацювання творів (документів) і

випуску видавничої продукції;

- один і той самий суб’єкт господарювання може виступати як тільки в

статусі видавця, так і поєднувати його зі статусом виготовлювача видавничої

продукції і / або її розповсюджувача;

- Закон України «Про видавничу справу» не охоплює своєю дією

електронні видання, непрямо обмежуючи об’єкт видавничої діяльності тільки

друкованими творами.

Окремі спеціалісти пропонують також відмежовувати «видавництво і

розповсюдження періодичних видань» від «виробництва і розповсюдження

книг і брошур». Вони пояснюють це тим, що видавництво і розповсюдження

періодичних видань є предметом регулювання спеціального нормативно-

43

правового акту – Закону України «Про друковані засоби масової інформації

(пресу) в Україні» від 16.11.1992 р. № 2782-XII [112]. Однак, маємо відзначити,

що вказаний Закон лише визначає специфіку правового регулювання діяльності

ЗМІ, але в питаннях видання і розповсюдження ЗМІ повністю базується на

загальних положеннях Закону України «Про видавничу справу». В той же час,

слід вказати на необхідність забезпечення термінологічної узгодженості двох

вказаних законів в частині регулювання видавничої діяльності. Як нами було

зазначено вище, Закон України «Про видавничу справу» розмежовує поняття

видавничої діяльності, виготовлення видавничої продукції і її розповсюдження,

виділяючи, відповідно, три категорії суб’єктів господарювання – видавця,

виготовлювача і розповсюджувача видавничої продукції (допускаючи при

цьому, що ці три статуси можуть бути поєднані в одному суб’єкті). На відміну

від Закону України «Про виробничу справу» Закон «Про друковані засоби

масової інформації (пресу)» фактично говорить тільки про два можливі статуси

– видавець друкованого ЗМІ і розповсюджувач продукції друкованого ЗМІ. Так,

згідно зі ст. 28 Закону України «Про друковані засоби масової інформації

(пресу)» видавцем друкованого засобу масової інформації може виступати

суб’єкт підприємницької діяльності, який здійснює функції матеріально-

технічного забезпечення видання друкованого засобу масової інформації, на

підставі пред'явлення засновником (співзасновниками) свідоцтва про його

державну реєстрацію і укладеного між ними договору. У свою чергу,

розповсюджувачем продукції друкованого засобу масової інформації є суб’єкт

підприємницької діяльності, який продає, надсилає за передплатою чи іншим

способом розповсюджує виданий тираж періодичного і такого, що

продовжується, видання (ст. 30 Закону України «Про друковані засоби масової

інформації (пресу)»).

Отже, до основних ознак видавничої діяльності як різновиду господарської

діяльності слід віднести:

44

1) загальні ознаки будь-якого різновиду господарської діяльності, а

саме: а) вона є «діяльністю», тобто передбачає систематичні дії членів

суспільства, їх об'єднань, спрямовані на досягнення певного результату; б)

змістом цих дій є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт чи

надання послуг вартісного характеру; в) метою є задоволення суспільних потреб

у відповідних благах, які повинні мати цінову визначеність, тобто

функціонувати як товар; г) особливістю господарської діяльності є її суб'єкти -

не будь-які особи, а лише ті з них, що відповідно до вимог Господарського

кодексу України визнаються суб'єктами господарювання (ст. 55 ГК). Діяльність

таких осіб здійснюється не лише в їх власних інтересах (з метою отримання

прибутку), а й у інтересах суспільства (для задоволення певних потреб

суспільства у продукції, роботах і послугах) [78, с. 20];

2) це діяльність, яка має спрямованість на забезпечення потреб

населення в отриманні інформації у вигляді видавничої продукції, створення

можливостей для самовираження громадян як авторів незалежно від раси,

кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та

соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або

інших ознак, забезпечення права на свободу думки і слова, на вільне вираження

своїх поглядів і переконань; сприяння національно-культурному розвитку

українського народу шляхом збільшення загальної кількості тиражів, обсягів та

розширення тематичного спрямування українського книговидання;

забезпечення доступу українського суспільства до загальнолюдських цінностей

шляхом перекладу державною мовою кращих здобутків світової літератури,

науки тощо, налагодження співпраці з іноземними видавництвами, українською

діаспорою, укладення відповідних міжнародних угод тощо;

3) ця діяльність здійснюється у сфері суспільного виробництва; вона

спрямована на виготовлення та реалізацію матеріальної і матеріально

об’єктивованої видавничої продукції; в результаті цієї діяльності досягається

45

соціально-економічний ефект; результати такої діяльності мають вартісний

характер та цінову визначеність;

4) зумовленість взаємодією виробника і покупця товару в межах

моделі «видавець – читач».

Ефективність видавничої діяльності в сучасних умовах могла б бути

набагато вищою, якби діяльність видавця спиралася б на більш надійну правову

основу. У зв’язку з цим, доводиться, на жаль, констатувати неадекватність

розробки проблем видавничої справи на нинішньому етапі розвитку. Такий

підхід до проблем теорії і практики видавничої справи багато в чому

пояснюється тим, що упродовж більше ніж 60 років сутність видавничого

процесу в нашій країні зводилася в основному до політичної й ідеологічної

складової, тобто до так званого редакторського аналізу, а також до технічної

обробки і підготовки видавничого оригіналу до виробництва. Саме тому теорія і

практика редагування була практично єдиним предметом наукового

дослідження. Проблеми реалізації книги – головної ланки видавничої справи у

світовій практиці – держава брала на себе, надаючи відповідні суми оборотних

коштів для централізованої скупки літератури, що видавалася, і подальшого

поширення її за регіонами країни.

На сучасному етапі розвитку правове регулювання видавничої діяльності

має базуватися на усвідомленні того, що належне забезпечення принципів і

пріоритетів розвитку видавничої діяльності на законодавчому рівні, яке

гарантуватиме ефективне формування системи інформаційного простору

засобами видавничої продукції, – дієвий спосіб трансформації українського

суспільства [229]. Підтвердженням цьому слугує прийняття Верховною Радою

України Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо

вдосконалення системи державного управління у книговидавничій сфері» від

28.01.2016 р. № 954-VIII [102], яким передбачено створення Українського

інституту книги – державної неприбуткової установи, яка відноситься до сфери

46

управління Міністерства культури, та відповідає за реалізацію державної

політики в сфері книговидання, створення видавничої продукції, її

розповсюдження та використання в порядку, передбаченому законами України,

статутом та актами органу управління. Як вказують розробники законопроекту,

такі нововведення враховують наявний позитивний досвід розвинених

демократичних країн, і це дає підстави для висновків, що Україна також може

скористатись сучасними ефективними моделями [208].

Вважається, що важливою правовою передумовою становлення

видавничої діяльності в новій системі масової інформації, що відповідала

реаліям демократичного реформування суспільства, стало прийняття в 1990 р.

Закону СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації» [129], завдяки

чому громадяни отримали можливість реалізувати право на інформацію. Закон

декларував свободу та скасування цензури, усі видавництва отримали реальну

незалежність від центральних і місцевих державних органів, які раніше

здійснювали жорсткий контроль щодо організації видавництв та тематики

видань.

У подальшому ці основоположні принципи було закладено в законах

України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» 1992 р.

[112] та «Про видавничу справу» 1997 р. [100]. До прийняття цих законів,

виходячи із Акту проголошення незалежності України, реалізуючи положення

Декларації про державний суверенітет України щодо самостійності у вирішенні

питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку, Державний комітет

України по пресі послідовно починав здійснювати заходи, спрямовані на

демократизацію і вдосконалення видавничої справи в державі. Так, Комітетом у

жовтні 1991 р. було скасовано заборони і обмеження на випуск навчальних та

наукових видань вищими навчальними закладами, науково-дослідними

установами, бібліотеками, музеями. У січні 1992 р. функції Головного

управління по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової

47

інформації при Кабінеті Міністрів України, надалі – Державного комітету

України по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової

інформації, були зведені до забезпечення відповідно до чинного законодавства

охорони заборонених до опублікування відомостей, розголошення яких може

заподіяти шкоду оборонним, науково-технічним і економічним інтересам

України. Також було акцентовано, що Комітет і його органи згідно з Законом

України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» не

здійснюють контроль за ідеологічним змістом публікацій [171].

23 лютого 1994 р. введено в дію Закон України «Про авторське право та

суміжні права» [98]. Він базується на міжнародних нормах використання творів,

враховує тенденції правового регулювання традиційних і нових об’єктів

авторського права. Центральним органом виконавчої влади України є Державна

служба інтелектуальної власності України, яка реалізує державну політику у

сфері інтелектуальної власності, вирішує питання, пов'язані з реєстрацією

авторських прав, контролем за їх дотриманням, висуває пропозиції щодо

поліпшення законодавства у сфері інтелектуальних прав.

Вдосконалення законодавчої бази, законотворча діяльність у сфері

друкованих та електронних засобів масової інформації, книговидавничої галузі

у 1995-1997 роках стало одним із пріоритетних напрямів роботи Міністерства

інформації України. Міністерство провело велику роботу в процесі розроблення

та опрацювання Закону України «Про видавничу справу», який став важливим

фактором формування нової видавничої системи України, що докорінно

відрізнялася від попередніх.

Потреба в Законі України «Про видавничу справу» особливо гостро

відчувалася в умовах становлення ринкової інфраструктури. Адже неможливо

було назвати навіть точну кількість видавничих організацій, різноманітних

акціонерних товариств, малих підприємств, які випускали книги. Хоча саме їхня

48

друкована продукція суттєво впливала на співвідношення україномовних і

російськомовних видань, на деформацію структури видавничого випуску [171].

Прийняття Закону України «Про видавничу справу» дозволило визначити

державні пріоритети та забезпечити сприятливі умови для розвитку видавничої

справи і насамперед здійснити комплексне державне регулювання в галузі

книговидання. Закон визначив загальні засади видавничої справи, врегулював

порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження

видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб’єктів

видавничої справи; він покликаний сприяти національно-культурному розвитку

українського народу, громадян України всіх національностей, утвердженню

їхньої духовності та моралі, доступу членів суспільства до загальнолюдських

цінностей, захисту прав та інтересів авторів, видавців, виготовлювачів,

розповсюджувачів і споживачів видавничої продукції. Введення в дію закону

вимагало певних зусиль для реалізації його положень, розроблення підзаконних

актів, дальшого вироблення заходів щодо підтримки видавничої справи.

Упродовж 2002-2016 рр. закон постійно удосконалювався шляхом

внесення змін та доповнень (зміни вносилися 14 разів за цей період).

Слід також враховувати, що діяльність суб’єктів видавничої діяльності є

предметом регулювання різних галузей права – цивільного, господарського,

податкового, адміністративного, які визначають правовий статус юридичних

осіб та основні правила здійснення підприємницької діяльності на території

України. В свою чергу, Закон України «Про видавничу справу» прямо вказує,

що відносини у сфері видавничої справи регулюються Конституцією України

[147], Господарським кодексом України [79], законами України «Про

інформацію» [117], «Про обов’язковий примірник документів» [120], «Про

авторське право і суміжні права» [98], «Про державну таємницю» [109], «Про

державну підтримку книговидавничої справи в Україні» [106], «Про друковані

49

засоби масової інформації (пресу) в Україні» [112], «Про державну підтримку

засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» [106] тощо.

При цьому слід пам’ятати, що основним чинником ефективності

правового регулювання є встановлення чітких меж втручання держави у

функціонування суб’єктів відповідної сфери господарювання [92, с. 198].

Однією з головних проблем, що ускладнюють ефективність процесу взаємодії

таких суб’єктів з органами державної влади, є брак уніфікованої законодавчої

бази, яка чітко визначала правовий статус таких суб’єктів, як їх права, обов’язки

й гарантії діяльності, так і органів державної влади [92].

На сьогодні в Україні правова база регулювання видавничої діяльності є

досить широкою. Система джерел права, які складають законодавче поле

діяльності суб’єктів видавничої діяльності, представлена міжнародними

договорами, Конституцією України, законами України, указами Президента

України, постановами Кабінету Міністрів України, відомчими нормативно-

правовими актами. Як відзначає О. Ващук, до вказаної системи також належать

рішення Конституційного Суду України та акти судової влади; корпоративні

норми, які мають локальний характер дії і правова природа яких полягає у

встановленні змісту прав і обов’язків членів організації, порушення яких тягне

за собою негативні наслідки [65, с. 27].

Так, на рівні чинного національного законодавства України можна

виділити такі групи актів, що регулюють видавничу діяльність:

1. Акти, що встановлюють загальні засади діяльності суб’єктів

видавничої діяльності: Конституція України, Міжнародний пакт про

громадянські і політичні права [167], Конвенція про захист прав людини і

основоположних свобод 1950 р. [145] та Протоколи до неї, Європейська

соціальна хартія (переглянута) [95], Конвенція про доступ до інформації, участь

громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що

стосуються довкілля [144], Цивільний кодекс України [251], Господарський

50

кодекс України [79], Кримінальний кодекс України [154], Кодекс про

адміністративні правопорушення [144], Закони України «Про господарські

товариства» [105], «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб

- підприємців» [108], «Про інформацію» [117], «Про засади державної

регуляторної політики у сфері господарської діяльності» [114], «Про доступ до

публічної інформації» [111] тощо. Так, зокрема,

кодекси України:

Господарський кодекс України – встановлює відповідно до Конституції

України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка

базується на різноманітності суб’єктів господарювання різних форм власності;

Цивільний кодекс України – регулює особисті немайнові та майнові

відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному

волевиявленні, майновій самостійності їхніх учасників;

Податковий кодекс України [195] – регулює відносини, що виникають у

сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік

податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування,

платників податків та зборів, їхні права та обов’язки, компетенцію

контролюючих органів, повноваження і обов’язки їхніх посадових осіб під час

здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення

податкового законодавства;

закони України:

«Про інформацію» – закріплює право громадян України на інформацію,

закладає правові основи інформаційної діяльності, визначає правові форми

міжнародного співробітництва в галузі інформації;

«Про державну таємницю» – регулює суспільні відносини, пов’язані з

віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням,

розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з

метою захисту національної безпеки України;

51

«Про захист суспільної моралі» [115] – встановлює правові основи

захисту суспільства від розповсюдження продукції, що негативно впливає на

суспільну мораль;

«Про авторське право і суміжні права» – охороняє особисті немайнові

права і майнові права авторів та їхніх правонаступників, пов’язані зі створенням

та використанням творів науки, літератури і мистецтва – авторське право; права

виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення – суміжні

права. Так, наприклад, здійснюючи видавничу діяльність, видавець, що надав

виготовлювачу видавничої продукції оригінал-макет твору для його друку, буде

належним відповідачем у разі порушення прав автора твору [216];

«Про розвиток та державну підтримку малого і середнього

підприємництва в Україні» [126] – правові та економічні засади державної

політики у сфері підтримки та розвитку малого і середнього підприємництва в

Україні;

«Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про оренду державного

та комунального майна» щодо книговидавничої справи» [104] – надає

преференції вітчизняним видавництвам та підприємствам з розповсюдження

книжкової продукції, що забезпечують підготовку, випуск та (чи)

розповсюдження не менш як 50 відсотків книжкової продукції державною

мовою;

Укази Президента України:

«Про додаткові заходи щодо державної підтримки культури і мистецтва в

Україні» [240] – передбачає, зокрема, необхідність розробити та затвердити в

установленому порядку план заходів щодо розвитку культури і мистецтва в

Україні на середньострокову перспективу, передбачивши, серед іншого

забезпечення функціонування видавництв, насамперед у сільській місцевості,

ремонту будівель таких закладів або приміщень, в яких вони розташовані, та

модернізації їх матеріально-технічної бази [256];

52

«Про державну підтримку малого підприємництва» [235]– визначає

державну політику з питань розвитку та підтримки малого підприємництва;

«Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» [237] –

розглядає питання щодо зменшення втручання (перевірок) державних органів у

підприємницьку діяльність;

постанови Кабінету Міністрів України:

«Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за

використання об’єктів авторського права і суміжних прав» [204]– відповідно до

статей 15 і 37 Закону України «Про авторське право і суміжні права»

встановлює мінімальні ставки винагороди (роялті) за використання об’єктів

авторського права і суміжних прав;

«Про впровадження штрихового кодування товарів» [201] – запроваджена

з метою створення умов для впровадження в Україні інформаційних технологій

автоматизованої ідентифікації та електронного обміну даними і створення

інформаційної бази для контролю та управління товарно-грошовим обігом.

2. Акти, що врегульовують діяльність безпосередньо суб’єктів видавничої

діяльності.

«Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні» – визначає

засади державної підтримки книговидавничої справи в Україні, спрямований на

подолання кризи у вітчизняному книговиданні та створення сприятливих умов

для його розвитку;

«Про обов’язковий примірник документів» – визначає правові засади

функціонування системи обов’язкового примірника документів та регулює

інформаційні відносини, пов’язані з поповненням національного

інформаційного фонду України;

Укази Президента України:

«Про деякі заходи з розвитку книговидавничої справи в Україні» [238] –

вимагав утворити міжвідомчу комісію з питань сприяння розвитку вітчизняного

53

книговидання та книгорозповсюдження, розробити та затвердити план заходів

зі створення сприятливих умов для розвитку вітчизняного книговидання та

книгорозповсюдження;

«Про проведення в Україні у 2007 році Року української книги» [234] –

передбачав: прискорення розроблення державної програми популяризації

вітчизняної книговидавничої продукції; вивчення проблем, пов’язаних із

функціонуванням ринку вітчизняної книговидавничої продукції, та визначення

шляхів їхнього розв’язання; заходи щодо популяризації серед молоді надбань

писемної культури українського народу та сучасної книги із залученням до цієї

роботи відповідних громадських організацій і творчих спілок тощо;

«Про деякі заходи щодо державної підтримки книговидавничої справи і

популяризації читання в Україні» [239];

постанови Кабінету Міністрів України:

«Про Державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів

видавничої продукції» [197] – встановлює реєстраційний збір за внесення

суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і

розповсюджувачів видавничої продукції тощо;

«Про затвердження Порядку визначення обсягу книжкової продукції

державною мовою, підготовка, випуск та/або розповсюдження якої

здійснюються вітчизняними видавництвами і підприємствами розповсюдження

книжкової продукції, для укладення договорів оренди приміщень» [205] –

установлює механізм визначення обсягу книжкової продукції державною

мовою, підготовка, випуск та/або розповсюдження якої здійснюються

вітчизняними видавництвами і підприємствами розповсюдження книжкової

продукції, з метою документального підтвердження права видавництв і

підприємств книгорозповсюдження, що забезпечують підготовку, випуск та/або

розповсюдження не менш як 50 відсотків книжкової продукції державною

мовою, на укладення договору оренди приміщень державної та комунальної

54

власності без проведення конкурсу і переважного права на укладення такого

договору.

Ці нормативно-правові акти регламентують дії державних та недержавних

інституцій у видавничій сфері, передбачають відповідні права, обов’язки та

компетенцію, відповідальність за реалізацію та дотримання встановлених

правил інформаційної, видавничої та підприємницької діяльності.

Не можна залишити поза увагою і нормативно-правові акти

концептуального характеру, якими були визначені основні напрями реалізації

інформаційної політики нашої держави. Зокрема, на цих питаннях

зосереджуються: «Державна програма розвитку національного книговидання і

преси на період до 2000 р.» [236], «Концепція відновлення всеукраїнської

книготорговельної мережі» [213], «Концепція державної цільової програми

популяризації вітчизняної книговидавничої продукції на 2009-2012 рр.» [150]

тощо [256].

Окремий блок правового регулювання видавничої діяльності – стандарти.

Потрібно зазначити, що правила оформлення вихідних відомостей у виданнях

містять комплекс національних стандартів та інших нормативних документів із

видавничої справи. Відділ державної стандартизації Книжкової палати України

проводить дослідження щодо оформлення вихідних відомостей у виданнях,

зокрема у періодичних і продовжуваних, на основі обов’язкових примірників,

які надходять до Книжкової палати, та веде електронну базу допущених

помилок.

Як зазначають експерти Книжкової палати України, аналіз в середньому

5000 примірників видань щодо дотримання редакціями положень правових і

нормативних документів свідчить про те, що більшість видань оформляються з

помилками. Так, відповідно до чинного законодавства України редакції видань

у своїй діяльності мають керуватися не тільки положеннями Законів України

«Про видавничу справу», «Про авторське і суміжні права», «Про друковані

55

засоби масової інформації (пресу) в Україні», але й такими законодавчими і

нормативними документами як [193]:

ДСТУ 3017-95 «Видання. Основні види. Терміни та визначення» [82], за

якими визначають види видань;

ДСТУ 4515:2006 «Інформація та документація. Видання. Міжнародна

стандартна нумерація серіальних видань» [84];

ДСТУ ГОСТ 7.80:2007 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та

видавничої справи. Бібліографічний запис. Заголовок. Загальні вимоги та

правила складання» [88];

ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та

видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні

вимоги та правила складання» [87];

ДСТУ ГОСТ 7.9:2009 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та

видавничої справи. Реферат і анотація. Загальні вимоги» [90];

ДСТУ ГОСТ 7.84:2008 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та

видавничої справи. Видання. Обкладинки та палітурки. Загальні вимоги та

правила оформлення» [89];

ДСТУ 3814:2013 «Інформація та документація. Міжнародна стандартна

нумерація книг», який містить положення щодо подання та розміщення ISBN у

виданнях [83];

«Інструкція про порядок надання Міжнародного стандартного номера

книги в Україні (ISBN)» [133];

ДСТУ 7342:2013 «Інформація та документація. Видавнича анотація.

Правила складання та подання у виданнях» [86].

Ці стандарти поширюються на видавничу продукцію й установлюють

положення щодо:

- термінів і визначень понять основних видів видань;

56

- складу, послідовності та місця розміщування вихідних відомостей у

книжкових, нотних, періодичних, продовжуваних й аркушевих виданнях;

- проставляння універсального ідентифікаційного номера – ISBN на

книгах і брошурах;

- змісту, побудови та оформлення тексту анотації, яку наводять у

виданнях та ін.

Вимоги зазначених вище стандартів є обов'язковими для суб’єктів

видавничої справи незалежно від форм власності та видів діяльності [189].

Як бачимо, суб’єкти видавничої діяльності вимушені орієнтуватися в

доволі широкому масиві законодавчих актів, що може бути одним із

гальмуючих чинників розвитку цієї сфери господарювання. Як свідчать

результати досліджень, серед найбільш актуальних проблем у сфері правового

забезпечення видавничої діяльності є суперечливість і неоднозначність

нормативно правових актів. З огляду на таку негативну оцінку правового

забезпечення, не виникає сумніву в необхідності вдосконалення правової бази

видавничої діяльності.

Отже, виникає потреба в систематизації нормативно-правових актів,

предметом регулювання яких є видавнича діяльність. Реформування правового

забезпечення в цій царині здійснюється безсистемно, іноді хаотично й

вимушено, внаслідок чого багато суттєвих питань для функціонування суб’єктів

видавничої діяльності залишилися за межами правового регулювання [92, с.

216].

Досягнення такої мети, як установлення єдиних правових засад

здійснення видавничої діяльності, неможливе без вирішення завдання щодо

встановлення головних напрямків систематизації законодавства України у

відповідній сфері відносин. Для цього необхідно належним чином

проаналізувати основні форми систематизації законодавства й зробити

57

висновки стосовно найбільш доцільної форми систематизації у сфері правового

регулювання видавничої діяльності.

На сьогодні визначення такого поняття, як «систематизація» та її

основних різновидів – інкорпорації, консолідації та кодифікації не

закріплюється на законодавчому рівні, хоча починаючи з 1994 р. науковцями

неодноразово розроблялися відповідні законопроекти, серед яких слід виділити

проекти Законів України «Про нормативно-правові акти» та «Про закони та

законодавчу діяльність».

У юридичній науковій літературі можна зустріти аналіз указаних

документів, у яких надається опис їх окремих глав — «Систематизація та облік

нормативних актів» (законопроект «Про нормативні правові акти») і «Облік,

систематизація та видання законів» (законопроект «Про закони та законодавчу

діяльність»). Так, відповідно до ст. 123 першого законопроекту систематизація

визначається як упорядкування чинних нормативних актів і приведення норм

права до внутрішньо узгодженої системи, що здійснюється у формі кодифікації

або інкорпорації [211]. Близьке за визначенням поняття містить інший

законопроект, згідно зі ст. 45 якого «систематизація законів здійснюється

шляхом кодифікації, тобто зведення положень різних законів до юридично і

логічно узгодженої системи та створення на цій основі і прийняття єдиного

зведеного закону — кодексу, а також шляхом інкорпорації, що передбачає

зведення законів у єдиний Звід законів України без зміни їх змісту» [250, с. 13].

Автори монографії «Систематизація законодавства України: проблеми та

перспективи вдосконалення» під систематизацією розуміють цілеспрямовану

діяльність із приведення чинних нормативно-правових актів в єдину систему на

основі знань про цю систему та потреби зробити ці приписи більш доступними

для користування [225, с. 16].

Аналіз зазначених вище підходів до розуміння систематизації

законодавства дозволяє вести мову про те, що вона становить собою процес із

58

упорядкування правових актів (як законодавчого, так і підзаконного характеру),

предметом регулювання яких є суспільні відносини у певній сфері (для цілей

цього дослідження – у сфері видавничої діяльності) у внутрішньо узгоджену

систему з метою усунення протиріч, створення більш ефективного правового

регулювання.

Основними формами систематизації законодавства України є його

інкорпорація, консолідація й кодифікація. Під інкорпорацією у більшості

юридичних джерел розуміється така форма упорядкування чинного

законодавства, коли нормативні акти певного рівня повністю або частково

об’єднуються у збірники або зібрання в певному порядку (хронологічному,

алфавітному, системно-предметному) [230, с. 406].

Щодо консолідації, то під нею розуміється одна з форм систематизації

нормативно-правових актів, що полягає в об’єднанні певної кількості

розрізнених нормативних актів, виданих у різний час щодо одного й того ж

предмета правового регулювання, в єдиний укрупнений акт з усуненням

повторів і протиріч, без зміни змісту норм, уміщених у них [226, с. 385].

Результатом консолідації є різного роду збірники, що містять тільки діючі акти

законодавства України [253, с. 213]. Суттєвим недоліком консолідації є те, що

вона не вносить суттєвих змін у створюваний збірник, у зв’язку з чим є

недостатньо актуальною для правового регулювання відносин у сфері

видавничої діяльності, в якій на цей час виникла потреба в суттєвому оновленні

правового матеріалу. Необхідно зазначити, що для такого оновлення слід

провести кодифікацію законодавства.

Сьогодні кодифікацію розглядають як форму систематизації, що

здійснюється уповноваженими органами державної влади в процесі

законотворчості й підзаконної нормотворчості, результатом чого стає прийняття

нового як за формою, так і за змістом кодифікаційного акта (кодекс, основи

законодавства, регламент, статут, правила, інструкція тощо) [74, с. 8].

59

Сьогодні існують всі необхідні передумови для кодифікації законодавства

у сфері видавничої діяльності. До таких передумов перш за все відносять кризу

джерел права, пов’язану з їх невпорядкованістю останніх, а також розрізненістю

у правовому регулюванні однорідних суспільних відносин [136, с. 114]. Як

вбачається, систематизація законодавства у сфері видавничої діяльності має

здійснюватися шляхом його кодифікації, тобто здійснювана уповноваженими

суб’єктами у процесі законотворчої та підзаконної нормотворчої діяльності,

результатом чого стане прийняття нового як за формою, так і за змістом

кодифікаційного акта —Основ законодавства з видавничої діяльності.

Крім створення єдиної законодавчої бази регулювання відносин,

пов’язаних з видавничою діяльністю, систематизація нормативно-правових

актів дозволить вирішити ще низку проблем, а саме:

1) забезпечити реалізацію принципу правової достатності в правовому

регулюванні. Він базується на тому, що правова держава усвідомлює

субсидіарний вплив права на різні сфери життя і нормативно урегульовує лише

відносини, які цього потребують, а не прагне запровадити в життя максимальну

кількість нормативно-правових актів [97, с. 248];

2) уніфікувати термінологію. В українському законодавстві термінологія,

яка так чи інакше пов’язана із видавничою справою, є досить різноманітною.

Важливо, щоб використовувався єдиний понятійний апарат;

3) спростити процедури реєстрації та встановлення прозорих і простих

процедур легалізації суб’єктів видавничої діяльності й форм їх функціонування,

зокрема, щодо видавничої продукції.

Суттєвий недолік чинного нормативно-правового регулювання –

фактична відсутність регулювання електронного книговидання (електронні

видання як об’єкт видавничої діяльності будуть спеціальним предметом

дослідження в підрозділі 2.3 цього дисертаційного дослідження).

60

Як зазначають західні дослідники, за останні 10-15 років засоби масової

інформації і ринок інформаційного контенту суттєво змінились в результаті

діджиталізації й все більш зростаючого впливу Інтернету. Ці події призвели до

того, що в деяких субсекторах економіки частка видавничої продукції

збільшилася, однак загальною тенденцією стало різке скорочення попиту на

видавничу продукцію (під якою, нагадаємо, вітчизняний законодавець розуміє

тільки друковані твори). Але найбільш головне, що вказані зміни призвели до

зміни існуючого ланцюга (алгоритму) визначення вартості інформаційного

контенту й продукції, що його містить, його розповсюдження, й, відповідно,

зруйнувало існуючі бізнес-моделі [29, p. 17]. Однак вказані глобальні зміни

жодним чином не відобразилися у вітчизняній системі правового регулювання.

З кожним роком у репертуарі вітчизняних і зарубіжних видавців

з'являється все більше електронних видань. У світі шаленими темпами йде

накопичення й обмін величезними масивами інформації, спонукаючи фахівців

до вдосконалення систем управління ними, множиться кількість електронних

форматів та пристроїв для читання, розширює володіння мережа Інтернет,

соціальні мережі всіляко підвищують градус конкуренції щодо передплатників.

Увага споживача всіляко розфокусовується, зорієнтуватися в

мультилінгвістичному інформаційному розмаїтті стає дедалі часозатратніше,

пошук необхідного видання ускладнюється [194]. Одним із важливих кроків має

бути ухвалення закону, який би регулював розвиток електронного

книговидання, забезпечував захист авторського права і прав інтелектуальної

власності при публікації електронних видань у мережі Інтернет, використанні їх

у бібліотеках, національних фондосховищах; удосконалення системи обліку

(Державного реєстру) видавництв, що здійснюють випуск електронних видань

[152].

61

Викладене вище дає підстави стверджувати, що видавнича діяльність є

предметом господарсько-правового регулювання, на основі якого може бути

виокремлено відповідний інститут господарського права.

Як відомо, ефективність правового регулювання суспільних відносин

досягається не тільки шляхом вдосконалення законодавства, а й завдяки

посиленню взаємодії структурних елементів системи права, зокрема, інститутів

права. Останні наділені таким ступенем виокремлення юридичних норм, що при

вилученні з правового регулювання окремого правового інституту стає

неможливою регламентація відповідної сфери суспільних відносин [139, с. 12].

Вони охоплюють меншу, ніж галузь, сукупність юридичних норм і

розрізняються між собою за предметною ознакою регулювання, тобто

особливостями окремих видів суспільних відносин або окремими сторонами

(елементами) якогось конкретного різновиду суспільних відносин. Так, С.

Алексєєв зазначав, що природа та особливості правового інституту можуть бути

правильно зрозумілі у тому випадку, якщо виходити з того, що це – така

спільність норм-приписів, яка у свою чергу є елементом наступного, головного

підрозділу – галузі права. З такої точки зору правовий інститут є основою галузі

права. Юридичні норми утворюють галузь права не безпосередньо, а через

інститути [49, с. 104].

В.В. Лазарев свого часу зауважував, що «інститут права – це основний

елемент системи права, представлений сукупністю правових норм, що

регулюють однорідну групу суспільних відносин» [182, с. 211]. М.І. Байтин,

висловлюючи подібну думку, писав: «Правовий інститут – це сукупність норм,

що регулюють той чи інший вид схожих, близьких, в цьому сенсі родинних

відносин» [55, с. 173]. На думку О. О. Кирімової, «правовий інститут являє

собою окремий комплекс правових норм, що регулює за допомогою

специфічних прийомів і способів однорідний вид або сторону суспільних

62

відносин» [139, с. 15]. Близькі за своїм змістом визначення можна зустріти і в

роботах інших науковців [192, с. 41].

Як бачимо, визначення правового інституту, пропоновані в науковій

юридичній літературі, несуть однакове смислове навантаження і відрізняються

один від одного тільки окремими нюансами. Як правило, називаються такі

ознаки правового інституту: комплекс, окрема система правових норм; вплив на

відносини певного виду; наявність у структурі відправних норм; внутрішня

організованість норм, що складають правовий інститут [191, с. 41]. Можна

зробити висновок, що правовий інститут є структурною одиницею системи

права, наступною за підгалуззю права, за умови, що відповідна галузь

характеризується складною будовою. Інститут права відрізняється від галузі та

підгалузі насамперед масштабом предмета правового регулювання. Він

впорядковує не всю сукупність якісно однорідних суспільних відносин, а лише

різні сторони вузької групи типових суспільних відносин.

Саме відносна самостійність, певна специфічність відносин даної групи

порівняно із іншими відносинами, тісний взаємозв’язок цих відносин служить

причиною виникнення у системі права відповідного нормативно-правового

інституту, який кореспондує даній групі відносин [224, с. 20]. О. Кірімова

зазначає, що інститут права являє собою відокремлений комплекс норм, які

регулюють за допомогою специфічних прийомів та способів однорідний вид

або сторону суспільних відносин. При тому, звертає увагу на його відносну

самостійність у регламентації відокремлених видових суспільних відносин

всередині конкретної галузі, так як правові спільності, які не володіють даною

ознакою, зливаються, утворюють єдине поле, не можуть виступати у якості

окремих структурних елементів [139].

В цілому інститути права характеризуються такими ознаками, як:

наявність нормоутворюючих та нормозабезпечувальних приписів; їх змістом є

як права та обов’язки, так і процедури їх здійснення; наявність завершеності

63

правового регулювання у межах однорідної групи суспільних відносин; їх

основою є відповідна чітка галузева конструкція; можуть бути як загальними,

так і спеціальними; критеріями їх виокремлення є специфіка галузевого

предмету та методу правового регулювання; в основі їх виокремлення лежать не

лише мета правового регулювання, а й практичні потреби їх реалізації; основою

цілісності нормативно-правового інституту у межах галузі є уніфікованість

принципів. Відтак, галузевий нормативно-правовий інститут – це сукупність

нормативно-правових приписів, що регулюють певну групу однорідних

суспільних відносин у межах видових предмету правового регулювання та

юридичної конструкції [156].

Як відомо, серед різних критеріїв, що дозволяють диференціювати

інститути права, виокремлюється предмет і метод правового регулювання. Ці

критерії дозволяють виокремити конституційно-правові, цивільно-правові,

адміністративно-правові, кримінально-правові, господарсько-правові та інші

галузеві нормативно-правові інститути. В юридичній літературі висловлюються

позиції не лише щодо диференціації, а й їх інтеграції. Так, на думку В. Сирих,

юридичним критерієм об’єднання приписів в інститути є така сукупність ознак:

змістовна єдність нормативно-правових приписів (проявляється у загальних

положеннях, правових принципах, правових поняттях, правовому режимі);

повнота врегулювання (проявляється в унікальності функцій інституту,

відсутності дублювання інших інститутів); якісна виокремленість у структурі

відповідного джерела права (главі, розділі чи іншій частині). Хоча на думку

інших вчених, процеси інтеграції нормативно-правових приписів притаманні

насамперед галузевій структурі системи джерел права. Отже, критерієм

викоремлення нормативно-правових інститутів у межах галузі є не лише

однорідність суспільних відносин, але і специфіка застосування

загальногалузевого методу до певного виду відносин, який набуває особливого

характеру. Водночас регулювання одних і тих же відносин може здійснюватися

64

різними нормативно-правовими приписами. Тому важливим додатковим

інститутоутворюючим фактором є метод правового регулювання. При цьому,

метод правового регулювання повинен не лише містити правові засоби впливу

на суспільні відносини, але й визначати коло суб’єктів, на яких буде

здійснюватися вплив, бути основою для визначення їх правового статусу;

визначення підстав та змісту прав та обов’язків суб’єктів права, процедури їх

реалізації, характеру юридичних наслідків [156].

Отже, коли ми говоримо про виокремлення інститутів права, то критерій

такого виділення набуває комплексного характеру і включає в себе такі

елементи:

1) зміст дії права (предмет правового регулювання, матеріальний

показник);

2) засадничі принципи права;

3) метод правового регулювання (формальна, юридична підстава);

4) функції правового впливу;

5) конвенційне ставлення щодо того чи іншого правового масиву як до

інституту права [47, с. 87].

При цьому такі елементи як засадничі принципи права і метод правового

регулювання будуть спільними для всіх інститутів відповідної галузі права. Так,

інститут видавничої справи буде в своїй основі мати принципи господарського

права й використовувати в регулюванні суспільних відносин методи

господарського права. Серед принципів видавничої справи особливе місце

займають законність, об'єктивність, системність, гласність та комплексність.

Реалізація цих принципів є необхідною умовою для втілення у життя основних

завдань видавничої справи, у тому числі забезпечення прав людини на свободу

думки і слова, на вільне вираження власних думок і переконань, на свободу

літературної, художньої, наукової творчості, на вільне володіння, користування

та розпорядження результатами власної інтелектуальної та творчої діяльності,

65

захист указаних авторських прав та моральних і матеріальних інтересів, що

виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності та ін. [183, с.

11]. Від інших інститутів господарського права його відрізнятиме предмет

регулювання (такий специфічний різновид господарських відносин як

видавнича діяльність), спрямованість правового впливу (реалізація мети

видавничої діяльності) і, крім того, має скластися конвенційне ставлення до

правового масиву, що регулює порядок і умови здійснення господарської

діяльності в сфері видавництва, як до комплексного правового інституту.

Розробка проблеми інституту права важлива не лише в чисто науковому,

пізнавальному плані. Інститут права виступає основним структурним

підрозділом галузі права, чого не можуть не враховувати законодавчі органи у

своїй нормотворчій діяльності. Розвиток галузей права, вдосконалення

законодавства повинні відбуватися через розвиток саме інститутів права [260].

Призначення такого інституту господарського права як право видавничої

діяльності полягає у повному й якісному регулюванні однорідної сукупності

відповідних господарських відносин [131].

Слід зазначити, що сама категорія «інститут права» була запроваджена в

радянській юридичній науці лише в 40-х роках XX ст. (А. Я. Вишинський, І. П.

Трайнін), а почала досліджуватися майже через сорок років (С. А. Авак’ян, С. С.

Алексєєв, О. С. Йоффе, Д. А. Керімов, С. С. Кравчук, В. Й. Лучін, С. В.

Полєніна, О. Ф. Черданцев, О. Ф. Шебанов, В. Ф. Яковлєв, В. С. Якушев). Утім,

за радянської доби концепція інститутів господарського права так і не була

сформована. Лише в останні роки вітчизняні вчені почали формувати

теоретико-методологічні засади дослідження цієї проблеми, хоча у більшості

випадків категорія «інститут господарського права» продовжує вживатися

правознавцями інтуїтивно і обґрунтовується лише їх емпіричним науковим

досвідом, що свідчить про новизну проблем теорії та практики інститутів

господарського права України.

66

Сконцентровані на регулюванні певної, іноді вузької ланки суспільних

відносин даного виду або роду, інститути господарського права лише у

поєднанні, взаємодії забезпечують галузеве регулювання. Поряд із цим головна

функція інституту господарського права полягає у тому, щоб у межах своєї

ділянки суспільних відносин забезпечити цілісне, відносно завершене

регулювання. Це означає, що інститут господарського права має володіти

певним «комплексом» правових норм, за допомогою яких можна охопити усі

суттєві моменти регулювання відповідної групи господарських та тісно

пов’язаних з ними відносин.

Юридичним критерієм уособлення тієї або іншої сукупності правових

норм в конкретний інститут права слугують наступні три ознаки:

а) юридична єдність правових норм Як цілісне утворення інститут права

характеризується єдністю змісту, яка виражається в загальних положеннях,

правових принципах або сукупності використовуваних правових понять,

єдності правового режиму регульованих суспільних відносин;

б) повнота регулювання певної сукупності господарських та тісно

пов’язаних з ними відносин. Інститут права охоплює різні види правових норм.

Це можуть бути дефінітивні, уповноважуючи, зобов’язуючі, заборонні та інші

норми права, які в комплексі містять усі аспекти правового регулювання

відповідної групи відносин. Внаслідок цього кожний інститут є унікальним,

виконує лише властиві йому функції і не дублюється іншими структурними

компонентами системи господарського права;

Ознаки, що виокремлюють інститут господарського права в якості

самостійного підрозділу системи галузі, обумовлені визначальними функціями

конкретного правового інституту, його роллю в забезпеченні цілісного,

відносно завершеного регулювання відповідних господарських відносин. З

точки зору регулятивних властивостей кожний інститут права забезпечує

самостійний регулятивний вплив на певну ділянку господарських та тісно

67

пов’язаних з ними відносин. Ця ознака – головна, уособлююча ті або інші

спільності норм господарського права в його інституті. Кожен інститут

господарського права уособлюється в межах системи галузі і за своїм

інтелектуально-вольовим змістом. Регулюючи суворо визначену ланку

суспільних відносин, інститут відрізняється фактичною і юридичною

однорідністю. Його зміст виражено в специфічній групі понять, загальних

положень, термінів. Усе це (єдність регулятивних особливостей,

інтелектуально-вольового, юридичного змісту) свідчить про існування сталої

правової спільності – інституту господарського права.

Інститут господарського права відрізняється певною внутрішньою

організацією охоплюваного ним нормативного матеріалу. «Зовні» у

взаємозв’язках з іншими підрозділами галузі господарського права правовий

інститут являє собою системно-цілісне, неподільне утворення, єдину правову

спільність. Однак ця цілісність, неподільність існує тому, що окремі правові

приписи пов'язані не лише однорідністю фактичного змісту, інтелектуально-

вольовою, юридичною єдністю, але й певною внутрішньою організацією.

Інакше кажучи, інститут господарського права має власну структуру. Структура

інституту господарського права, як і інших правових спільностей,

характеризується не тільки певною побудовою, диференційованістю

нормативного матеріалу, але й інтегрованістю, своїм законом зв’язку елементів,

хоча й не таким жорстким, як в нормативному приписі, однак таким, що

виражає системну цілісність, усталену композицію елементів. Зміст інституту

господарського права пронизаний загальними юридичними началами,

принципами. Невипадково тому в достатньо розвинених сферах права, які

відрізняються високим рівнем кодифікації, наявністю нормативних узагальнень,

правові інститути «очолюються» нормами-принципами, сформульованими

прямо в тексті нормативних актів.

68

Інститути господарського права отримують зовнішнє уособлене

закріплення в системі господарського законодавства. Іноді правовий інститут

закріплюється в окремому нормативному юридичному акті.

При визначенні категорії «інститут господарського права» слід також

враховувати те, що:

1) інститути господарського права не «створюють» нові групи суспільних

відносин, а об’єднують норми господарського права, які регулюють вже

сформовані суспільні відносини, що є предметом господарсько-правового

регулювання;

2) інститути господарського права є первинною системоутворюючою

основою відповідної галузевої системи;

3) інститути господарського права об’єднують у своєму складі не тільки

матеріальні, а й процесуальні норми, а також норми інших галузей права т. зв.

«комплексні інститути», які регулюють певні групи суспільних відносин, що є

предметом господарського права.

Зазначені принципові теоретико-методологічні положення дозволяють

визначити інститут господарського права як основну системоутворюючу

складову системи національного господарського права, представлену

функціонально взаємозумовленими і взаємопов’язаними матеріальними і

процесуальними нормами господарського та інших галузей права, що

регулюють історично сформовані самостійні групи суспільних відносин, які є

предметом господарського права. Тобто інститути господарського права не

створюють за допомогою норм господарського права відокремлені групи

економічних, соціальних, виробничих та інших суспільних відносин, які

традиційно входять до предмета господарського права, а здійснюють правовий

вплив на вже сформовані суспільні відносини.

Загальними кваліфікуючими ознаками інституту господарського права є:

69

1) наявність певного виду об’єктивно сформованих суспільних відносин,

що потребують нормативно-правового регулювання;

2) ідентифікація правового регулювання цієї групи суспільних відносин з

основною функцією (функціями) конкретної галузі права;

3) системність і автономність існування матеріальних і процесуальних

норм права в межах конкретного інституту господарського права та їх

функціональна взаємозумовленість.

До спеціальних кваліфікуючих ознак цієї категорії слід віднести: 1)

об’єктивне існування відносно самостійних груп суспільних відносин, які в силу

свого значення для суспільства і держави потребують господарсько-правового

регулювання, тобто складають предмет господарського права; 2) ототожнення

вказаних груп суспільних відносин з основними напрямами і видами впливу

господарського права на суспільні відносини; 3) наявність достатньої кількості

матеріальних і процесуальних, установчих і регулятивних та інших видів

господарсько-правових й інших норм права, необхідних для регулювання

суспільних відносин, що є предметом господарського права; 4) наявність

креативних, структурних і функціональних комплексних зв’язків між нормами,

що регулюють суспільні відносини, що є складовою предмета господарського

права; 5) об’єктивізацію системи норм господарського та інших галузей права,

що існують в межах інституту господарського права у системі господарського

законодавства України.

Як і будь-яка інша категорія права, інститути господарського права

характеризуються своєю динамічністю: вони виникають, розвиваються,

вдосконалюються, а іноді й занепадають та припиняють своє існування.

Інститути господарського права України мають такі ж загальні ознаки, як

й інші галузеві інститути права, водночас, відрізняються від них за предметом

правового регулювання; методом правового регулювання; формою і

структурою; колом суб’єктів; формами об’єктивізації в джерелах національного

70

права. При цьому, інститути господарського права взаємодіють з іншими

інститутами публічного і приватного, матеріального і процесуального,

національного і міжнародного права через систему нормативних, креативних і

функціональних взаємозв’язків [176, 177, 178, 179, 180, 181].

1.3. Досвід Європейського Союзу в правовому регулюванні

видавничої діяльності

Глобальне прискорення і поглиблення інтеграційних процесів ставлять

сучасні держави перед необхідністю вироблення оптимальної моделі

міжнародно-правової взаємодії, яка надасть змогу найбільш ефективно

впровадити зарубіжний досвід до національної правової системи. Україна не є

виключенням – перспектива її інтеграції до Європейського Союзу зумовлює

необхідність змін в різних сферах суспільного життя – політичній, економічній,

культурній тощо. Однак слід визнати: право виступає центральним елементом

механізму такого наближення. За висловом окремих західних дослідників,

правова інтеграція є першою важливою формою євроінтеграції [28]. Саме тому

ключовим елементом подальшого розвитку правової системи України є

досягнення певного рівня узгодженості законодавства нашої країни і практики

його реалізації з правом ЄС.

Сьогодні європейська спільнота виходить із необхідності забезпечення

кожною державою, яка претендує на членство в ЄС, відповідності її чинного та

майбутнього законодавства праву Співтовариства настільки, наскільки це є

максимально можливим [259, с. 17]. Як результат, у різних держав з’являється

спільна система не лише загальних, а й галузевих принципів права, спільні цілі

та завдання у зовнішніх політиках, єдиний механізм правового регулювання

суспільних відносин [187, с. 340].

На сучасному етапі євроінтеграційного процесу головним орієнтиром для

нашої держави виступає Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та

71

Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і

їхніми державами-членами, з іншої сторони (Закон України про ратифікацію від

16.09.2014 р. № 1678-VII [125]).

У зв’язку із цим актуальним для України є звернення до досвіду ЄС у

виробленні моделей правового регулювання видавничої діяльності в країнах-

членах ЄС і на рівні Європейського Союзу в цілому.

У праві ЄС основу правового регулювання видавничої діяльності

становлять такі документи:

- резолюція від 7 квітня 1995 р. про запровадження програми підтримки в

сфері книговидання й читання [1], якою, зокрема, передбачено надання грантів

на переклади сучасної літератури з метою сприяння її поширенню шляхом

опублікування; такі гранти надаються видавництвам країн – членів ЄС, які

мають укласти відповідний договір із перекладачем. Грант дорівнює 100%

вартості послуг перекладача відповідно до звичайних ринкових цін. При цьому

видавець не отримує майнових прав на переклад роботи;

- резолюція від 21 червня 1996 р. багаторічна програма заохочення

мовного багатоманіття в інформаційному суспільстві [37],

- резолюція від 30 січня 1997 р. щодо врахування культурних аспектів у

діяльності європейської спільноти [45],

- резолюція від 13 березня 1997 р. про інформаційне суспільство, культуру

і освіту [34],

- резолюція від 24 жовтня 1997 р. про вплив нових технологій на пресу в

Європі,

- резолюція від 14 травня 1998 р. щодо Європейської ініціативи в

електронній комерції [6],

- резолюція від 20 листопада 1998 р. про фіксацію цін на книги крізь

кордони [35], в якій підкреслено подвійну природу видавничої продукції – як

культурної цінності й матеріального блага. Основним мотивом фіксації цін на

72

книги Європейською Комісією було названо необхідність забезпечення умов

для виживання невеликих видавництв;

- резолюція від 10 лютого 1999 р. щодо гармонізації певних аспектів

копирайту і відповідних прав в інформаційному суспільстві [33];

- повідомлення Європейської Комісії від 3 серпня 1989 р. «Книги і

читання: культурний виклик для Європи», яке і на сьогодні залишається

важливим засадничим документом [44];

- резолюція від 21 січня 1993 р. щодо сприяння книговиданню й читанню

в Європі [36], в якій, зокрема, вказується, що книги у друкованому чи в іншому

форматі мають вважатися в першу чергу творами культури, інструментом для

передачі культури і знань, і в цьому сенсі є смисловим носієм культурної

різноманітності Європи. Політика ЄС заснована на принципі субсидіювання;

при визначенні ціни на книгу має бути досягнуто балансу між інтересами автора

і перекладача, поліграфіста й видавця і читача. ЄС також виходить із того, що

необхідно усіма засобами – як економічними, так і культурними – підтримувати

й стимулювати видання й поширення книжкової продукції з метою гарантувати

свободу вираження й мовної багатоманітності. Серед заходів, які мають

прийматися, - підвищення економічної доступності книги.

Найбільший інтерес в цьому плані представляє хрестоматійний документ,

прийнятий свого часу Європейською Комісією «Книги і читання: культурний

виклик для Європи» («Books and Reading: a Cultural Challenge for Europe»). У

ньому Комісія, зокрема, відзначила, що пріоритет має бути надано

забезпеченню незалежного розвитку на ринках Співтовариства та на

міжнародних ринках із покладанням на видавців зобов’язання випускати якісну

видавничу продукцію. Здорова політика щодо конкуренції в межах єдиного

європейського ринку є обов’язковою за умови, що видавнича індустрія

належним чином реагує не тільки на технічні й економічні зміни, але й на

культурні потреби [4].

73

Видавнича діяльність, як зазначає у своєму Висновку Європейський

соціальний і економічний комітет, є найбільшою культурною індустрією в

Європі. Вона виступає ключовим гравцем в економічному, соціальному,

політичному, етичному, освітньому, художньому й науковому розвитку Європи.

Європейська література є одним із ключових художніх і культурних надбань

Європи, втілюючи в собі велике багатоманіття кожної країни, кожної

європейської мови, регіону, сприяючи міжкультурному діалогу [30].

Сьогодні визнається, що видавничий сектор має велике значення для

Європейського Союзу й для його громадян. Він відіграє ключову економічну

роль і має важливе значення для розвитку й збереження культури, інформації,

освіти й демократії в цілому. Європейські видавці є світовими лідерами в своїй

сфері діяльності. Роздрібний обіг книжок в Європі на даний момент становить

біля € 40 млрд. на рік. З економічної точки зору це означає, що видавнича

діяльність є провідною культурною індустрією в Європі. Для порівняння

роздрібний продаж фільмів в Європі складає в середньому € 11 млрд. на рік.

Також відзначається, що сьогодні у видавничій індустрії Європи працює

750 000 працівників. Вона охоплює 64000 компаній в країнах-членах ЄС й

виробляє близько 0,5 ВВП.

Невипадково Європейський економічний і соціальний комітет у своєму

висновку «Книговидання у русі» особливо підкреслив, що на рівні ЄС роль

книговидання в соціальному, економічному, культурному, науковому й

художньому розвиткові Європи є надзвичайно важливою. Його розвиток має

бути однією з першочергових задач з огляду на інтереси письменників, вчених,

ілюстраторів, видавців, книжкових магазинів, друкарень, представників

суміжних галузей промисловості, бібліотек тощо (п. 1.2 Висновку). Видавнича

індустрія, як зазначає Комітет, має бути включена Європейською комісією до

переліку тих галузей, розвиток яких має розглядатися в контексті стратегії

Digital Europe [30]. Комітет також підкреслив необхідність вироблення

74

адекватного законодавства на рівні ЄС і відповідних політик, які вливають на

видавничу діяльність (п. 1.3 Висновку) [30].

На міжнародному рівні європейська книжкова індустрія представлена

набагато більше, аніж індустрія США. Щороку від шести до восьми

європейських компаній входять до 10 найбільших видавничих груп в світі.

Серед них:

Reed Elsevier – англо-датське видавництво, яке займає провідні позиції в

сфері професійної літератури;

Pearson – британське видавництво, що виступає лідером у видавництві

освітньої видавничої продукції;

Bertelsmann – німецьке видавництво, яке спеціалізується на видавничій

продукції в сфері торгівлі тощо.

Крім того, три найбільші міжнародні книжкові ярмарки проходять в

країнах ЄС: Франкфурт, Лондон і Болонья.

Книги виступають фундаментальним носієм європейської культури,

знань, мов, які ЄС прагне просувати.

Ще однією характерною рисою цього сектору є адаптація видавцями їх

продукції до локальних мовних потреб (переклад книжок). Це у тому числі

найбільш різноманітний культурний сектор, оскільки в ньому видається близько

600 тис. нових найменувань видань кожні чотири роки за багатьма

інформаційними напрямами (торгівля, науково-технічна й медична сфера,

освіта, мистецтво, релігія тощо). Ця сфера видавничої діяльності охоплює

велику кількість малих і середніх підприємств й сімейних фірм (наприклад, в

Німеччині за цим напрямом видавничої діяльності працює більше 2 тис.

видавництв). І навіть тоді, коли такі видавництва входять до великих

видавничих груп, як правило, вони залишаються незалежними і кожне має

окрему фінансову звітність [15].

75

Як свідчать дослідження, темпи зростання видавничого ринку, хоча і є

доволі стабільними, одночасно із цим є досить незначними: PriceWaterhouse

Coopers у своєму огляді «Media Outlook» прогнозує щорічні темпи зростання на

рівні 2% для ринку непрофесійних видань і 2,5% для освітніх і професійних

видань. Тим не менше, цей ринок має сильний потенціал для бізнесу – як у

зв’язку з розвитком електронних видань (і в цьому напрямі видавництвам

доведеться розвиватися), так і завдяки перспективі міжнародних торгових

обмінів, зокрема, із країнами, де ринкова економіка тільки формується

(наприклад, у 2006 році Південна Корея випередила англомовні країни в

обсягах придбання прав на книжки французьких видавництв [26]).

В той же час, спеціалісти в сфері видавничої діяльності відзначають, що

на європейському рівні є очевидним недоліком відсутність реальної видавничої

політики, яка б охоплювала програми, адаптовані до потреб цієї сфери

господарської діяльності, враховувала напрями розвитку як внутрішньо

регіональних проектів, так і тих, які ставлять за мету розповсюдження

європейських видань поза межами ЄС. Більша частина коштів, які виділяються

для підтримки культури, спрямовуються на аудіовізуальні й кінематографічний

сектори. Тим не менше, внесок видавничої діяльності в освіту й культуру має

вирішальне значення як для ЄС, так і для країн, що розвиваються. Складність і

тривалість процедур щодо отримання підтримки видавничої діяльності в межах

ЄС часто виступає головною перепоною для дрібних видавництв і є бар’єром в

ефективній підтримці видавничої діяльності в межах ЄС.

Європейські видавці, представлені в Європейській федерації видавців

(FEP), не ставлять під сумнів принцип субсидіарності щодо його застосування

до політик в сфері культури, вироблених на національному рівні, як наприклад,

низькі ставки ПДВ або фіксована ціна на книги, чи, скажімо, регіональний вибір

форм надання підручників. Вони просто висловлюють побажання щодо

отримання підтримки видавничої діяльності з метою реалізації відповідних

76

проектів як на рівні ЄС, так і поза його межами, а також бути залученими до

вироблення належної нормативно-правової бази, яка б сприяла розвитку

видавництва в ЄС.

У 2003-2005 роках Європейський Союз відіграв історичну роль як

рушійна сила в розробці й прийнятті Конвенції ЮНЕСКО про охорону та

заохочення розмаїття форм культурного самовираження від 20.10.2005 р. [146]

Конвенція набрала чинності 18 березня 2007 р., ратифікована більш ніж 80

державами світу. Для України Конвенція набула чинності 10.06.2010 р. (Закон

України «Про ратифікацію Конвенції про охорону та заохочення розмаїття

форм культурного самовираження» від 20.01.2010 р. № 1811-VI) [124]. Цілі

Конвенції полягають у: a) охороні та заохоченні розмаїття форм культурного

самовираження; b) створенні умов для розквіту й вільної взаємодії культур на

взаємовигідній основі; c) заохоченні діалогу між культурами для забезпечення

ширших і збалансованіших культурних обмінів у всьому світі в інтересах

взаємоповаги культур і культури миру; d) заохоченні міжкультурності для

розвитку взаємодії між культурами в дусі наведення мостів між народами; e)

заохоченні поваги до розмаїття форм культурного самовираження й підвищення

усвідомлення цінності цього розмаїття на місцевому, національному та

міжнародному рівнях; f) підтвердженні важливості взаємозв'язку між

культурою та розвитком для всіх країн, особливо тих, що розвиваються, і

підтримка заходів, яких уживають на національному й міжнародному рівнях для

забезпечення визнання справжньої цінності цього взаємозв'язку; g) визнанні

особливого характеру культурної діяльності, культурних товарів та послуг як

носіїв самобутності, цінностей і змісту.

В Берліні у 2006 р. Президент Європейської Комісії Жозе Мануел Баррозу

відзначив, що різноманітність і багатство культур формує серце європейської

ідентичності. Він також додав: «Європа потребує культури, оскільки культура,

без всяких сумнівів, сприяє її добробуту й соціальній згуртованості. Але, крім

77

того, Європа потребує культури для того, щоб оголосити, в ці часи

нестабільності, наші цінності не є предметом переговорів». У 2007 році на той

момент Президент Франції Ніколя Саркозі нагадав відому фразу Жана Моне

перед Європейським парламентом у Стразбурзі, відмітивши, що: «Європа

почалася з економіки, з вугілля й сталі, з торгівлі, і це був геніальний з боку

батьків-засновників <…>, але політика відстає від економіки, і ще більше вона

відстає від культури. Це було і є помилкою, про яку забувають».

Європейські видавці регулярно намагаються привернути увагу інституцій

ЄС до нагальності цієї проблеми [15]. Вони констатують відсутність істотних і

тривалих програм ЄС на підтримку видавничої діяльності (авторів, видавців,

торговців видавничою продукцією, дистриб’юторів тощо). Є очевидним, що

окрім непослідовної підтримки перекладів окремих художніх творів, немає

прямої підтримки видавничої галузі.

Незважаючи на важливість цієї сфери діяльності, як в економічному, так і

в культурному плані, підтримка, яку отримують суб’єкти видавничої діяльності,

є мінімальною, практично невідчутною, порівняно із тим, яку підтримку

отримує кінематограф.

На даний момент ми спостерігаємо зростаючу хвилю культурних обмінів,

поширення багатомовності, посилення інформаційного суспільства, і тому

важливо, щоб інституції ЄС враховували ці тенденції й пропонували програми,

орієнтовані на видавничу діяльність. Цей акцент має бути зроблено, у тому

числі щоб допомогти видавцям у вирішенні завдань цифрової ери. На все

більший вплив на розвиток видавничої сфери діяльності з боку цифрової ери

звертається увага і такому документі як Висновок Європейського економічного

і соціального комітету «Книговидавництво в русі» (п. 1.1) [30].

Крім того, сьогодні на європейському рівні обговорюється ще одна

проблема видавничої галузі – проблема розповсюдження видавничої продукції.

В цьому контексті особливої актуальності набувають питання мереж поширення

78

видавничої продукції і ціноутворення на книжки [17]. Зокрема, свого часу

Європейська комісія вказала на необхідність для кожної країни-члена ЄС мати

належну мережу книжкових магазинів, які можуть представити громадськості

широку різноманітність опублікованої видавничої продукції, а також мати

доступну мережу бібліотек, які можуть протистояти викликам комп’ютерної

революції й адаптуватися до очікувань користувачів.

Європейська комісія також виходить із того, що немає належних доказів

того, що розширення цінових механізмів в торгівлі між державами-членами є

ефективним, і тим більше єдиним, способом підвищення рівня видавничої

діяльності і сприяння розповсюдженню видавничої продукції. Європейська

комісія надає перевагу співробітництву з національними властями і

представниками всіх професійних інтересів, які мають зацікавленість у

перегляді систем розподілення коштів на підтримку видавничої галузі та у

використанні альтернативних заходів зі стимулювання видавничої діяльності й

розповсюдження книг.

Крім того, Європейська комісія звертає увагу на необхідність належного

правового врегулювання відносин між видавцями і авторами творів. Зокрема,

підкреслюється, що в цій сфері продовжують залишатися серйозні прогалини. В

Бельгії, Великій Британії, Ірландії, Люксембургу і Нідерландах довгий час не

було жодного спеціального регулювання відносин, пов’язаних із «видавничими

контрактами» (publishers' contracts). Договірні відносини між видавництвом і

автором базувалися на загальних правилах цивільного договірного права,

заснованого на принципі свободи договору, не обумовлюючи жодної специфіки

з огляду на предмет відносин. Ця ситуація не дуже відрізнялася від моделі

правового регулювання, де існуюче спеціальне регулювання в сфері видавничої

діяльності не є обов’язковим і від його застосування можна відмовитися,

зробивши відповідну вказівку в договорі. І навпаки, Італія, Франція, Іспанія і

79

Португалія мають детальне правове регулювання відносин між авторами і

видавцями, спрямоване на захист інтересів перших.

Європейська комісія визнає як належну практику, яку слід враховувати

країнам, що прагнуть європейської інтеграції, досвід спільного напрацювання

типових контрактів, кодексів поведінки тощо, в якому беруть участь професійні

автори або організації з перекладу, об’єднання авторів, з одного боку, і

видавництва, з іншого.

Європейська комісія також вказує на необхідність подолання ситуації,

коли в країні відсутні достовірні статистичні дані за основними показниками

видавничої діяльності й на книжковому ринку, як взятої в цілому, так і за

окремими тематичними напрямами. Збір відповідної статистики має виступати

постійним інструментом, за допомогою якого можна аналізувати ситуацію для

того, щоб мати можливість забезпечувати відповідну підтримку цьому сектору

господарювання.

Також Європейська комісія відзначила, що видавнича індустрія прямо

залежить від нових технологій, і це також має враховуватися на рівні державної

політики у видавничій сфері. Такі технології впливають на попит на видавничу

продукцію, а отже, і на її пропозицію на ринку, загострюється конкуренція між

різними видами інформації і між різними форматами її донесення до споживача.

Це змушує видавництва змінювати моделі своєї господарської діяльності. Втім,

незважаючи на технологічні зміни, видавнича діяльність продовжує відігравати

важливу роль як засіб забезпечення інформацією, науковими і спеціальними

знаннями.

Усі чотири етапи видавничого ланцюга (відповідно до позиції

Європейської комісії, це створення видавничої продукції, її виготовлення,

видання й поширення) знаходяться під впливом нових технологій, в результаті

чого лінія розмежування між написанням твору, виготовленням на його основі

видавничої продукції і її розповсюдженням стає все більш примарною, а іноді

80

взагалі зникає. І це має суттєво вплинути на структуру цієї галузі

господарювання в цілому, що не може не бути враховано на рівні правового

регулювання і вироблення державної політики в сфері підтримки видавничої

діяльності, особливо щодо малих і середніх видавничих фірм.

Як відзначає Європейська комісія, малим і середнім видавництвам

загрожує небезпека поглинання великими видавничими конгломератами, які

мають безпрецедентні виробничі потужності й широкі можливості для

розповсюдження видавничої продукції. Такий розвиток подій, який

продиктований комерційною і промисловою логікою, у свою чергу, створює

загрозу для культурних і мовних потреб тих чи інших спільнот, які проживають

в Європі, а тому тут виникає необхідність втручання з боку публічної влади. У

зв’язку із цим Європейська комісія приділяє велику увагу необхідності

прийняття на національному рівні заходів, які були б спрямовані на збереження

незалежності видавництв, що прагнуть видавати якісну видавничу продукцію, з

метою забезпечення їх життєздатності, оригінальності й різноманітності

публікацій. Відповідно, на думку Європейської комісії, здорова політика

конкуренції в межах єдиного європейського ринку є обов’язковою для

видавничої індустрії, але тільки за умови, що вона відповідає не тільки

технічному й економічному розвиткові, але й культурним потребам.

Одним з центральних засобів державного регулювання в сфері видавничої

діяльності Європейська комісія називає регулювання цін на видавничу

продукцію. При цьому Комісія підкреслює, що застосування такого засобу

державного регулювання зумовлюється тим, що видавнича продукція є

особливим типом продукту, який одночасно є і культурним і промисловим; крім

того, його реалізація потребує забезпечення балансу інтересів авторів, видавців,

книготорговців і читачів. Держави-члени ЄС в переважній своїй більшості

встановлюють фіксовані роздрібні ціни на видавничу продукцію (існують певні

відмінності в умовах і способах такого встановлення) [4].

81

Належне правове регулювання здійснення господарської діяльності в

сфері видавництва, має передбачати збалансований податковий режим для такої

діяльності. Зокрема, підкреслюється недопустимість ситуації існування

дискримінаційного податкового режиму у видавничій діяльності. Так, зокрема,

Комітет вказує на існування такої дискримінації як в межах ЄС, де он-лайнові

версії того самого видавничого продукту оподатковуються за стандартними

ставками (без пільгового режиму), створюючи несправедливі конкурентні

умови для продуктів з однаковим контентом, так і в США, де он-лайн видання

повністю звільнено від оподаткування, що також надає їм невигадані переваги

перед друкованими версіями тієї ж продукції (п. 1.4 Висновку) [30]. До слова, в

Україні існує податкова пільга для друкованої видавничої продукції, і немає –

для електронних. Так, згідно із п.п. 197.1.25 Податкового кодексу України

постачання (передплати) та доставки періодичних видань друкованих засобів

масової інформації (крім видань еротичного характеру) вітчизняного

виробництва, підготовлення (літературне, наукове і технічне редагування,

коригування, дизайн та верстка), виготовлення (друк на папері чи запис на

електронному носієві), розповсюдження книжок, у тому числі електронного

контенту (крім видань еротичного характеру) вітчизняного виробництва,

учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників, словників

українсько-іноземної або іноземно-української мови вітчизняного виробництва

на митній території України звільнено від оподаткування ПДВ4.

Європейський економічний і соціальний комітет також відзначив

важливість більш комплексного єдиного ринку послуг в світлі Стратегії Європа

2020 для всіх учасників і зацікавлених сторін у видавничій справі, для

створення нових робочих місць [30]. При цьому має бути забезпечено прозору

4 Зазначимо. Закон 2001 року звільнив видавництва та друкарські компанії від сплати податку

на додану вартість (ПДВ) та оподаткування надходжень від додрукарської підготовки, а

книгодрукування та мережу книгорозповсюдження – від сплати ПДВ на реалізацію книг.

82

модель функціонування, яка б дозволила покращити координацію між

економічними, соціальними, технологічними й екологічними аспектами

видавничої діяльності (п. 1.13 Висновку) [30].

Комітет також закликав Комісію вступити в стратегічний діалог з

європейською видавничою індустрією, щоб визначити стратегії, які будуть

спрямовані на задоволення потреб друкованих книг і електронних книг у

цифрову епоху, що дозволить в цілому укріпити глобальну

конкурентоспроможність цього сектору. Для цього було запропоновано

створити групу високого рівня, включаючи представників видавничої справи й

паперової промисловості, з метою оцінки перспектив інвестицій і зайнятості,

доступних для цих сфер господарювання в контексті мультимедійної революції

(п. 1.14) [30].

Значна увага на рівні ЄС приділяється електронному формату

книговидання. Відзначається необхідність врахування специфіки електронних

видань шляхом внесення відповідних коректив до правового регулювання.

Вказується, що має бути розроблена належна юридична основа для

регулювання електроної видавничої діяльності. При цьому одне із пріоритетних

завдань – забезпечення захисту прав правоволодільців [215]. Відзначається, що

цифровий перехід у видавничому секторі зачіпає весь подальший розвиток цієї

сфери господарювання, як економічні відносини в ній, так і культурні моделі

книговидання (п. 3.1 Висновку) [30]. Європейські ринки електронних книг

представляють собою роздроблену і диверсифіковану картину. Темпи зростання

на розвинених ринках є дуже високими, але навіть там загальний розмір

цифрових публікацій в порівнянні з друкованим книжковим ринком є дуже

незначним (від 1% до 5% книжкового ринку) [30].

Проте, все більше і більше видавців пропонують свої книги в

електронному форматі. Широкий спектр різних бізнес-моделей для

забезпечення доступу до цифрового книжкового контенту сформувався після

83

декількох років експериментів з різноманітними технологіями та інноваціями.

Читачі мають доступ до книг на персональних комп’ютерах, за допомогою

електронних книг, планшетів, а також смартфонів, які стають не тільки все

більш і більш витонченими і зручними, але й все більш економічно доступними.

Очікується тенденція пониження ціни читання за допомогою електронних

книжок і, швидше за все, подальше розширення ринку.

З’являються нові суб’єкти господарювання завдяки їх ролі в зв’язку з

кінцевим користувачем: пошукові системи / портали, такі як Google, інтернет-

магазини, такі як Amazon, яка також виробляє Kindle; виробники електронних

пристроїв, таких як Apple. Вони переходять на ринок контенту для їх

обладнання, забезпечуючи тим самим свої власні електронні книжкові

магазини.

Електронні книги пропонують легкість доступу до джерел знань,

культури і дозвілля, а також роблять все це доступним для вразливих груп

населення, які мають труднощі при читанні, наприклад, літніх людей та людей з

фізичними вадами, а також для людей, які не читають рідною мовою.

Цифрова книга також перевизначає екологічний вплив видавничої

індустрії.

Але роль видавця, навіть у цифрову епоху, залишається вирішальним

фактором: відбір рукописів, визначення змісту видавничої продукції

залишається найважливішою функцією видавців, незалежно від формату

доставки продукції, якість якої забезпечує саме видавець.

Визнає необхідність звернення до досвіду Європейського Союзу та інших

провідних країн світу щодо правового регулювання відносин в сфері видавничої

діяльності й уряд України. Так, в Концепції державної політики щодо розвитку

національної видавничої справи та популяризації читання на період до 2020

року, схваленій розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2016

р. № 111-р [148], зокрема, підкреслюється, що у країнах Європейського Союзу й

84

США вплив держави насамперед полягає у створенні сприятливих умов для

розвитку видавничої галузі, зокрема шляхом запровадження системи численних

преференцій для суб'єктів видавничої справи, в тому числі податкових пільг.

Основним засобом підтримки книговидання з боку урядів європейських країн та

США є закупівля за бюджетні кошти від 25 до 40 відсотків щорічного накладу

книжок, які виходять друком у цих країнах, для поповнення фондів публічних,

дитячих, спеціалізованих та університетських бібліотек. Водночас у Канаді

прийнято програму розвитку видавничої галузі, метою якої є створення

сприятливих умов для видання і розповсюдження видавничої продукції

канадських авторів. Зазначена програма є основним механізмом державної

підтримки видавничої галузі, обсяг фінансування якої становить близько 30

млн. доларів США на рік.

Висновки до Розділу 1

1. Розкрито подвійний характер видавничої продукції: вона є не тільки

економічним благом, але й культурною цінністю, і в цьому контексті вона має

розглядатися як важлива складова демократії. Відповідно, видавнича справа має

подвійну природу – матеріальну й інтелектуальну. З одного боку, видавнича

справа є виробничим процесом, володіє всіма його характеристиками,

спрямована на результат, який має відповідні споживчі властивості, життєвий

цикл, вартісний вираз, можливість виступати на ринку як товар тощо. З другого

боку, видавнича справа, найбільшою мірою аніж будь-який інший вид

господарської діяльності, пов’язана із духовним життям суспільства

2. Появі видавничої справи передував довгий історичний період, коли

вже існувала книжкова справа, але ще не було книгодрукування й видавничої

діяльності як такої. Цей етап характеризується такими ознаками: 1) рукописний

формат книги; 2) копіювання книг з метою їх розповсюдження

здійснювалося шляхом переписування рукописів; 3) обмежена кількість

85

книжок; 4) висока вартість. Як наслідок, на цьому етапі був відсутній предмет

правового регулювання через низький суспільний інтерес до даного виду

відносин.

3. Визначено основні етапи історії розвитку видавничої справи й

напрями правового регулювання на кожному з них. Перший етап пов’язано із

винаходом І. Гуттенберга (сер. XV ст.) у вигляді книгодрукування рухливими

літерами. Це забезпечило: 1) налагодження масового й дешевого виробництва

книг; 2) книга стала доступною, а отже – з’явився ринок її розповсюдження.

Книгодрукування до кінця XV в. охопило всі європейські країни, що сприяло

подальшому становленню і розвитку літератури на національних мовах,

закріпленню і уніфікації орфографії і графічних форм мови, а в підсумку –

підняття рівня культури, освіти, економіки. Високий суспільний інтерес до

книги, її широке розповсюдження зумовили появу необхідності у правовому

регулюванні цього виду суспільних відносин. Однак на цьому етапі ще був

відсутній такий суб’єкт як видавець, і до його появи існувало право авторів, але

з самого початку воно не було чітко законодавчо оформлене, існуючи in

abstracto, воно проявлялось й приймало певні конкретні форми у відносинах

авторів із представниками видавничих кіл, однак при цьому була відсутньою

суспільна потреба його виокремлення в самостійну сферу правового

регулювання.

4. На другому етапі виникає видавництво як підприємство з випуску

друкованої продукції (Європа, XVI ст.). Генезис видавництв органічно

пов’язаний з періодом становлення капіталізму. Укрупнення друкарень,

збільшення обсягу їх продукції, необхідність технічного і особливо фінансового

забезпечення виробництва при тривалому циклі видання окремої книги, потреба

в організації збуту книг зумовили появу в XVI-XVII ст. друкарів-видавців. У

XVIII ст. з’являються видавці, які не мали власних друкарень і здавали книги,

що ними випускалися, торговим фірмам. Розвиток видавничої діяльності

86

стикався зі значними труднощами внаслідок ворожого ставлення феодально-

церковної влади до друкування і поширення світських книг, що служили

знаряддям боротьби буржуазії з феодально-клерикальним ладом. Видавнича

діяльність ставилася в залежність від особливих дозволів, причому книжкова,

журнальна і газетна продукція піддавалася суворій цензурі. Видавництва

оподатковувалися, обкладалися зборами, каралися штрафами і закривалися,

власники видавничих підприємств і друкарень притягувалися до суду з

винесенням суворих вироків. З огляду на дорожнечу друкарських верстатів і

матеріалів, видавець не був гарантований від ризику втрат, і проходило досить

багато часу, перш ніж йому вдавалося окупити свої витрати за рахунок продажу

книг. Крім того, видавці вимагали охорони своїх прав у тих ситуаціях, коли

конкуренцію їм складали власники інших друкарень, які займалися передруком

вже випущених у світ книг. Ці вимоги задовольнялися шляхом надання

привілеїв на видання книг. Якби не було конкурентної боротьби між видавцями,

жоден з друкарів не став би вимагати виняткового права на відтворення будь-

якого твору. Таке право було необхідним, оскільки воно дозволяло захистити

інтереси видавця від загрози протизаконного відтворення друкованим способом

іншими видавцями виданих ним творів і забезпечило б йому прибуток від

продажу тиражу цих творів. З точки зору правового регулювання це знайшло

вираз у формуванні права привілеїв – привілеї на видання книг були

монопольним правом на здійснення діяльності з видання й розповсюдження

друкованої продукції, яке уряд надавав видавцям і книготорговцям на певний

термін за умови, що ті отримували згоду з боку цензури.

5. На третьому етапі скасування системи привілеїв ознаменувала

народження видавничої діяльності в тому вигляді, в якому ми знаємо її

сьогодні, а також сучасного законодавства в цій галузі. В цілому, перемога

буржуазного суспільного ладу над феодалізмом в низці європейських країн

сприяла розвитку видавничої діяльності. У XVIII – першій половині XIX ст.

87

процес формування видавництв і їх кількісне зростання в усіх країнах протікали

зі швидкістю, яка постійно зростала. Функції і структура видавництв значно

ускладнилися; розвивалася редакційна, інформаційно-бібліографічна, рекламна,

книготорговельна діяльність. До видавничої діяльності в цілому і до

книжкового виробництва зокрема швидко впроваджувалася машинна техніка. З

початком періоду монополістичного капіталізму (кінець XIX – початок XX ст.)

у видавничій діяльності відбувається масова організація видавництв за типом

акціонерних компаній, а потім трестування книжкових і газетно-журнальних

видавництв. Усе зумовило формування видавничої справи в її сучасному

розумінні – як галузі господарської діяльності, пов’язаної з підготовкою,

випуском і розповсюдженням книг, газет, журналів та інших інформаційних

видань.

6. В СРСР видавництва були державними. Усі процеси, що

відбувалися в галузі жорстко планувались і контролювались. Ситуація почала

змінюватися з початком у країні демократичних перетворень як у сфері

політики, так і економіки. Цей період (кінець 80-х – початок 90-х років ХХ ст.)

особливо характерний появою малих приватних видавничих, поліграфічних та

книготорговельних фірм, зорієнтованих, передусім, на ринковий попит. Для них

книга насамперед була товаром. Їм притаманні всі ознаки малих виробничих

підприємств, що виробляють і реалізують товарну продукцію. Це період

напрацювання вітчизняної законодавчої бази (прийняття законів України «Про

підприємництво», «Про власність», «Про господарські товариства», «Про

обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції» тощо),

проведення малої приватизації, конституювання організацій державної

підтримки, відкриття міжнародних фондів допомоги малому бізнесу.

7. Констатовано, що поняття «видавнича діяльність» залишається

однією з найменш розроблених категорій як в системі наукового знання, так і в

системі правового регулювання. На підставі проведеного узагальнення

88

представлених в науці поглядів до визначення поняття видавничої діяльності

виділено два основні підходи: за широким підходом під видавничою діяльністю

розуміється форма господарської активності, пов’язана з випуском і

розповсюдженням різних видань; згідно із вузьким підходом видавнича

діяльність зводиться тільки до процесу книговидавництва. У роботі видавнича

діяльність розглядається як діяльність суб’єктів господарювання у сфері

товарного виробництва, спрямована на надання послуг з підготовки і випуску в

світ видавничої продукції, що має цінову визначеність з метою досягнення

економічних і соціальних результатів.

8. До основних ознак видавничої діяльності як різновиду господарської

діяльності віднесено: 1) загальні ознаки будь-якого різновиду господарської

діяльності, а саме: а) є «діяльністю», тобто передбачає систематичні дії членів

суспільства, їх об'єднань, спрямовані на досягнення певного результату; б)

змістом цих дій є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт чи

надання послуг вартісного характеру; в) метою є задоволення суспільних потреб

у відповідних благах, які повинні мати цінову визначеність, тобто

функціонувати як товар; г) особливістю господарської діяльності є її суб’єкти –

не будь-які особи, а лише ті з них, що відповідно до вимог Господарського

кодексу України визнаються суб’єктами господарювання (ст. 55 ГК); 2) це

діяльність, яка має спрямованість на забезпечення потреб населення в отриманні

інформації у вигляді видавничої продукції, створення можливостей для

самовиявлення громадян як авторів незалежно від раси, кольору шкіри,

політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального

походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак,

забезпечення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх

поглядів і переконань тощо; 3) ця діяльність здійснюється у сфері суспільного

виробництва; вона спрямована на виготовлення та реалізацію матеріальної і

матеріально об’єктивованої видавничої продукції; в результаті цієї діяльності

89

досягається соціально-економічний ефект; результати такої діяльності мають

вартісний характер та цінову визначеність; 4) зумовленість взаємодією

виробника і покупця товару в межах моделі «видавець – читач».

9. Свого часу прийняття Закону України «Про видавничу справу»

дозволило визначити державні пріоритети та забезпечити сприятливі умови для

розвитку видавничої справи і насамперед здійснити комплексне державне

регулювання в галузі книговидання. Закон визначив загальні засади видавничої

справи, врегулював порядок організації та провадження видавничої діяльності,

розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування

суб’єктів видавничої справи; він покликаний сприяти національно-культурному

розвитку українського народу, громадян України всіх національностей,

утвердженню їхньої духовності та моралі, доступу членів суспільства до

загальнолюдських цінностей, захисту прав та інтересів авторів, видавців,

виготовлювачів, розповсюджувачів і споживачів видавничої продукції.

10. Виникає потреба в систематизації нормативно-правових актів,

предметом регулювання яких є видавнича діяльність. Реформування правового

забезпечення в цій царині здійснюється безсистемно, іноді хаотично й

вимушено, внаслідок чого багато суттєвих питань для функціонування суб’єктів

видавничої діяльності залишилися за межами правового регулювання. Крім

створення єдиної законодавчої бази регулювання відносин, пов’язаних з

діяльністю зазначених інститутів, систематизація нормативно-правових актів

дозволить вирішити ще низку проблем, а саме: 1) забезпечити реалізацію

принципу правової достатності в правовому регулюванні. Він базується на

тому, що правова держава усвідомлює субсидіарний вплив права на різні сфери

життя і нормативно урегульовує лише відносини, які цього потребують, а не

прагне запровадити в життя максимальну кількість нормативно-правових актів;

2) уніфікувати термінологію. В українському законодавстві термінологія, яка

так чи інакше пов’язана із видавничою справою, є досить різноманітною.

90

Важливо, щоб використовувався єдиний понятійний апарат; спростити

процедури реєстрації та встановлення прозорих і простих процедур легалізації

суб’єктів видавничої діяльності й форм їх функціонування, зокрема, щодо

видавничої продукції.

11. Технологічні інновації супроводжували видавничу діяльність

упродовж всієї її історії – від винаходу друкарського станка і до Інтернету.

Видавнича діяльність отримала свої плюси від покращення процесу друкування,

комунікаційних технологій, обробки текстів, видавничих програм, електронних

систем управління. В той же час, запровадження нових технологій призвело до

появи нових потужних конкурентів, що має глобальні наслідки для цієї сфери

господарської діяльності. Правове регулювання не може залишатися осторонь

тих тенденцій, які проявляються в розвитку видавничої діяльності під впливом

наукового прогресу і комунікаційних технологій. Суттєвий недолік чинного

нормативно-правового регулювання – відсутність регулювання електронного

книговидання. Одним із важливих кроків має бути ухвалення закону, який би

регулював розвиток електронного книговидання, забезпечував захист

авторського права і прав інтелектуальної власності при публікації електронних

видань у мережі Інтернет, використанні їх у бібліотеках, національних

фондосховищах; удосконалення системи обліку (Державного реєстру)

видавництв, що здійснюють випуск електронних видань.

12. Глобальне прискорення і поглиблення інтеграційних процесів

ставлять сучасні держави перед необхідністю вироблення оптимальної моделі

міжнародно-правової взаємодії, яка надасть змогу найбільш ефективно

впровадити зарубіжний досвід до національної правової системи. Україна не є

виключенням – перспектива її інтеграції до Європейського Союзу зумовлює

необхідність змін в різних сферах суспільного життя – політичній, економічній,

культурній тощо. У зв’язку із цим актуальним для України є звернення до

91

досвіду ЄС у виробленні моделей правового регулювання видавничої діяльності

в країнах-членах ЄС і на рівні Європейського Союзу в цілому.

13. Європейська комісія визнає як належну практику, яку слід

враховувати країнам, що прагнуть європейської інтеграції, досвід спільного

напрацювання типових контрактів, кодексів поведінки тощо, в якому беруть

участь професійні автори або організації з перекладу, об’єднання авторів, з

одного боку, і видавництва, з іншого. Європейська комісія також вказує на

необхідність подолання ситуації, коли в країні відсутні достовірні статистичні

дані за основними показниками видавничої діяльності й на книжковому ринку,

як взятої в цілому, так і за окремими тематичними напрямами. Збір відповідної

статистики має виступати постійним інструментом, за допомогою якого можна

аналізувати ситуацію для того, щоб мати можливість забезпечувати відповідну

підтримку цьому сектору господарювання.

14. Європейська комісія приділяє велику увагу необхідності прийняття

на національному рівні заходів, які були б спрямовані на збереження

незалежності видавництв, що прагнуть видавати якісну видавничу продукцію, з

метою забезпечення їх життєздатності, оригінальності й різноманітності

публікацій. Відповідно, на думку Європейської комісії, здорова політика

конкуренції в межах єдиного європейського ринку є обов’язковою для

видавничої індустрії, але тільки за умови, що вона відповідає не тільки

технічному й економічному розвиткові, але й культурним потребам. Одним з

центральних засобів державного регулювання в сфері видавничої діяльності

Європейська комісія називає регулювання цін на видавничу продукцію. При

цьому Комісія підкреслює, що застосування такого засобу державного

регулювання зумовлюється тим, що видавнича продукція є особливим типом

продукту, який одночасно є і культурним і промисловим; крім того, його

реалізація потребує забезпечення балансу інтересів авторів, видавців,

книготорговців і читачів. Держави-члени ЄС в переважній своїй більшості

92

встановлюють фіксовані роздрібні ціни на видавничу продукцію (існують певні

відмінності в умовах і способах такого встановлення).

93

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН В СФЕРІ

ВИДАВНИЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1. Суб’єкти видавничої діяльності: проблеми визначення правового

статусу

Метою цього підрозділу є визначення правового статусу суб’єктів

видавничої діяльності, а також окреслення тих проблем, що виникають на

практиці з приводу його встановлення і надання рекомендацій щодо

законодавчих шляхів їх розв’язання. Це дозволить окреслити основні завдання,

що стоять сьогодні перед законодавцем у сфері правового регулювання

видавничої діяльності в Україні, й визначити основні напрями розвитку

останнього.

Книговидання як технологічний комплекс об’єднує значну кількість

суб’єктів ринкових відносин, що займаються виконанням робіт та наданням

послуг у видавничій діяльності, діяльності з виготовлення, розповсюдження та

продажу книжкової продукції. Це видавництва та видавничі підрозділи,

поліграфічні підприємства, організації гуртової та роздрібної торгівлі.

Діяльність саме цих суб’єктів виступає предметом правового регулювання

[155].

Відповідно, до суб’єктів видавничої справи законодавство України

відносить видавців, виготовлювачів та розповсюджувачів видавничої продукції.

Це визначення міститься у ст. 10 Закону України «Про видавничу справу» від

05.06.1997 р. № 318/97-ВР [100]. При цьому відповідно до ч. 5 ст. 1 Закону

видавничою є організаційно-творча, господарсько-виробнича діяльність

видавців, спрямована на підготовку і випуск у світ видавничої продукції.

Легко помітити, що видавнича справа – це діяльність саме видавців.

Більше того, важливим компонентом є саме спрямованість вказаної діяльності

94

на досягнення такого результату як підготовка і випуск у світ видавничої

продукції. Як зазначено в ч. 3 ст. 1 Закону України «Про видавничу справу»,

видавець – це суб'єкт господарювання, що здійснює видавничу діяльність.

Аналіз Закону дозволяє встановити, що видавці можуть виступати в

якості:

видавництв;

видавничих організацій;

фізичних осіб – суб'єктів господарювання.

Видавництва можуть функціонувати за різними напрямами: за

продукцією, яку вони випускають, - книжкові, книжково-журнальні, газетні,

картографічні тощо; за галузевою належнісю – видавництва громадських

організацій, наукових, професійних товариств, творчих організацій тощо; за

адміністративно-територіальній ознаці – центральні, регіональні, місцеві; за

видом літератури, що видається, - універсальні й спеціалізовані (профільні) [48].

Як видавництво може діяти юридична особа, основним видом діяльності

якої є видавнича діяльність (ч. 4 ст. 1 Закону). У свою чергу, видавнича

організація є юридичною особою, що здійснює видавничу діяльність разом з

іншими видами діяльності (ч. 6 ст. 1 Закону України «Про видавничу справу»).

Як бачимо, Закон в якості основної класифікуючої ознаки називає такий

критерій як «основна діяльність». Варто визнати подібний підхід законодавця

невдалим. Адже, як видавництво, так і видавнича організація цілком можуть

здійснювати інші види діяльності. Для видавництва видавнича діяльність не є

виключним видом діяльності. Тому багато видавництв цілком можуть підпадати

під легальне визначення видавничих організацій.

Важливо зазначити, що поняття основної діяльності є обліково-

статистичним терміном. Відповідно до п. 3 Національного положення

(стандарту) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності»,

затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 07.02.2013 р. №

95

73 [173], основна діяльність становить операції, пов’язані із виробництвом або

реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), які є головною метою створення

підприємства і забезпечують основну частку його доходу. Основний вид

економічної діяльності – це вид діяльності підприємства, на який припадає

найбільший внесок у валову додану вартість. Важливо зазначити, що основний

вид економічної діяльності необов'язково має частку 50 або більше відсотків у

валовій доданій вартості. На практиці, через складність розрахунку на рівні

підприємства показника валової доданої вартості за видами економічної

діяльності, для визначення основного виду економічної діяльності застосовують

такі показники як:

1) обсяг реалізованої продукції (товарів та послуг). Цей показник є

найбільш універсальним для різних видів економічної діяльності;

2) середньорічна чисельність працівників.

Другорядним (неосновним) видом економічної діяльності є будь-який

інший вид економічної діяльності підприємства з виробництва продукції,

товарів або надання послуг. Так, у міжнародній статистичній практиці прийнято

розглядати другорядний вид економічної діяльності за умови, якщо обсяг такої

діяльності становить понад 10 % від загальних показників діяльності

підприємства, або не менше 5 % від загального обсягу діяльності у

відповідному виді економічної діяльності у регіоні.

Відповідно до Національного класифікатору України Класифікація видів

економічної діяльності ДК 009:2010 (наказ Держспоживстандарту України

11.10.2010 р. № 457) видавнича діяльність знаходиться в розділі 58 (Секція J

«Інформація та телекомунікації»). В поясненні до розділу вказано, що цей

розділ включає видання книг, брошур, буклетів, словників, енциклопедій,

атласів, карт і діаграм; видання газет, журналів і періодичних видань, каталогів

та інших видів друкованих видань, а також видання програмних продуктів.

Видавнича діяльність включає придбання авторських прав на зміст

96

(інформаційні продукти) та їх публікацію шляхом відтворення та поширення у

різних формах (друкованій, електронній або аудіоформі, в мережі Інтернет, у

вигляді мультимедійних продуктів тощо), крім виробництва кіно- та

відеофільмів.

Відповідно, чинне на сьогодні законодавство України не дозволяє

провести чітке розмежування правових статусів різних суб’єктів видавничої

діяльності, запроваджуючи в якості критерію такого розмежування суто

статистично-обліковий критерій.

Видавнича діяльність, якщо вона має на меті досягнення соціальних

результатів та одержання прибутку, є підприємництвом, а видавець, який

здійснює таку діяльність, – підприємцем. В разі, якщо видавнича діяльність

спрямовується на досягнення певних соціальних результатів (наукових,

освітніх, культурних) без мети одержання прибутку, то вона є некомерційною

господарською діяльністю.

Видавництво – спеціалізоване підприємство, основним видом діяльності

якого є підготовка і випуск у світ видавничої продукції. Видавнича організація –

підприємство, установа або організація, статутом якої поряд з іншими видами

діяльності передбачено підготовку і випуск у світ видавничої продукції.

Із цих визначень випливає, що видавництво (видавнича організація) є

підприємством. Зміст цього поняття розкриває стаття 62 Господарського

кодексу України: підприємство – самостійний суб’єкт господарювання,

створений компетентним органом державної влади або органом місцевого

самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та

особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-

дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку,

передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Отже, видавництво – це специфічне підприємство, діяльність якого

пов’язана виключно із підготовкою і випуском у світ різних видів видань.

97

Чинним законодавством визначено загальні ознаки підприємства, зокрема

й видавництва. Воно є юридичною особою, повинно мати відокремлене майно,

самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку із своїм

найменуванням та ідентифікаційним кодом. Видавництво діє на підставі

власного статуту, затвердженого засновником (засновниками). У господарській

діяльності видавництво виступає як самостійний суб’єкт, який шляхом

реалізації випущеної продукції задовольняє суспільні інтереси, а за рахунок

отриманого прибутку – соціальні та економічні інтереси членів трудового

колективу і власників.

Найбільшими державними видавництвами є: «Преса України», «Київська

правда», «Україна», «Освіта», «Наукова думка», «Парламентське видавництво»,

«Світ», «Каменяр», «Либідь», «Педагогічна преса». Серед недержавних

видавництв найбільш потужними є «Ґенеза», «Школяр», «Навчальна книга»,

«Форум», «Фоліо», «Фактор», «Клуб сімейного дозвілля» та ін. Державні

видавництва випускають майже третину всієї книжкової продукції, недержавні

– понад дві третини.

Суб’єкти видавничої діяльності – видавництва та видавничі організації –

мають досить широкі права, визначені чинним законодавством, зокрема

Законом України «Про видавничу справу» та Господарським кодексом України.

З урахуванням специфіки видавничої діяльності видавець має право:

формувати власну видавничу програму, визначати масштаби і тематичну

спрямованість своєї діяльності;

вступати в договірні відносини з авторами творів, (спадкоємцями або з

особами, яким належать права на об'єкти інтелектуальної власності);

реалізовувати видавничу продукцію з метою отримання прибутку;

брати участь у міжнародному співробітництві, здійснювати

зовнішньоекономічну діяльність, брати участь у міжнародних ярмарках,

виставках тощо.

98

Видавництва мають право самостійно формувати штати розпис,

встановлювати форми, системи і розміри оплаті праці; здійснювати

матеріально-технічне забезпечення власного виробництва; здійснювати

відносини з іншими суб’єктами господарювання на основі договорів.

Зазначені права залежно від специфіки, мети і завдань видавництва

можуть бути конкретизовані у статутах і колективних договорах.

Водночас законодавство покладає на видавництва певні обов’язки. Це,

насамперед, обов’язок здійснювати видавничу діяльність відповідно до чинних

нормативно-правових актів. Необхідно, зокрема, дотримувати норм авторського

права, вимог державних і галузевих стандартів, контролювати своєчасне

розсилання виготовлювачем обов’язкових примірників видань, подавати у

встановленому порядку державну статистичну звітність, інформацію про

випущені видання.

Видавнича продукція за своїм змістом не може містити закликів проти

незалежності України, спрямованих на зміну конституційного ладу

насильницьким шляхом, пропаганду війни, розпалювання міжетнічної, расової,

релігійної ворожнечі, посягання на права та свободи людини тощо.

Порушення видавцем авторських прав, вимог щодо додержання

стандартів, норм і правил, невиконання договірних зобов’язань,

правопорушення при здійсненні господарської діяльності тягнуть за собою

встановлену законодавством відповідальність.

Багаторічна практика підготовки й випуску друкованої продукції

виробила різноманітні форми організації здійснення видавничої діяльності.

Види видавництв у сучасних ринкових умовах можна визначити за основними

ознаками, наведеними в Господарському кодексі України:

за формами власності в Україні можуть діяти видавництва таких видів:

приватне видавництво, що діє на основі приватної власності фізичних або

юридичних осіб з використанням найманої праці; комунальне видавництво, що

99

діє на основі комунальної власності територіальної громади; державне

видавництво, що діє на основі державної власності; видавництво колективної

власності, що діє на основі колективної власності засновників, зокрема

кооперативні, громадських та релігійних організацій тощо;

за способом утворення (заснування) та формування статутного фонду

видавництва, як і будь-які підприємства, можуть бути унітарними й

корпоративними. Унітарне видавництво створюється одним засновником, який

формує статутний фонд, виділяє майно, затверджує статут, безпосередньо або

через керівника, який ним призначається, керує підприємством. Унітарними є

державні видавництва, а також видавництва засновані на власності громадських

та релігійних організацій або на приватній власності особи. Корпоративне

видавництво утворюється двома або більше засновниками за їх спільним

рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна, спільного управління та

розподіл доходів. Корпоративними є кооперативні видавництва, а також

видавництва, створені у формі господарського товариства або засновані на

приватній власності двох чи більше осіб;

залежно від кількості працюючих та доходів від будь-якої діяльності за рік

видавницта можуть належати до суб’єктів малого підприємництва, у тому числі

до суб’єктів мікропідприємництва, середнього або великого підприємництва.

Суб’єктами мікропідприємництва є будуть вважатися видавництва, у яких

середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує

10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму,

еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом

Національного банку України. Суб’єктами малого підприємництва –

видавництва, у яких середня кількість працівників за звітний період

(календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності

не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за

середньорічним курсом Національного банку України. Суб’єктами великого

100

підприємництва – у яких середня кількість працівників за звітний період

(календарний рік) перевищує 250 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності

перевищує суму, еквівалентну 50 мільйонам євро, визначену за середньорічним

курсом Національного банку України. Інші видавництва належать до суб’єктів

середнього підприємництва;

за спільністю інтересів видавництва на добровільних засадах мають право

входити в об’єднання з метою координації виробничої, наукової та іншої

діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Організаційно-правовими формами об’єднань згідно із законодавством є

асоціації (договірні об’єднання, створені з метою постійної координації

господарської діяльності шляхом реалізації однієї або кількох управлінських

функцій; асоціація може бути уповноважена представляти інтереси учасників у

відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями),

корпорації (договірні об’єднання, створені на основі поєднання виробничих,

комерційних та інших інтересів підприємств, з делегуванням ними окремих

повноважень органу управління корпорації), концерни (статутні об’єднання

підприємств, а також інших організацій на основі їх фінансової залежності від

одного або групи учасників об’єднання, з централізацією окремих

управлінських функцій) тощо;

за формою об'єднання майна та участі в підприємницькій діяльності

існують господарські товариства, до яких належать акціонерні товариства,

товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою

відповідальністю, повні товариства, командитні товариства;

за метою господарської діяльності розрізняють видавництва комерційні та

некомерційні. Комерційні видавництва свою самостійну, на власний ризик

господарську діяльність спрямовують не тільки на досягнення соціальних

результатів, а й на одержання прибутку. Некомерційні видавництва свою

101

господарську діяльність спрямовують виключно на досягнення соціальних

результатів, без мети одержання прибутку;

за адресністю та характером тематики своєї продукції видавництва

можуть бути класифіковані на спеціалізовані, зі специфічною тематикою та

широкого профілю. Спеціалізовані видавництва працюють на певну категорію

читачів, яка, зокрема, за професійним інтересом зорієнтована на конкретний вид

фахової літератури (наукову, навчальну, технічну, медичну тощо). Видавництва

зі специфічною тематикою працюють зазвичай на досить стабільну групу

читачів, яких об'єднує спільний інтерес – спорт, туризм, мистецтво, заповнення

дозвілля, різноманітні захоплення, аматорство тощо. Видавництва широкого

профілю (універсальні) спрямовують свою продукцію на різні групи читачів,

пропонуючи літературу найширшого профілю – від художньої до науково-

популярної. Така література однаковою мірою може бути цікавою для читачів

незалежно від професійних інтересів, вікових, освітніх, демографічних та інших

характеристик.

Засновником (співзасновником) видавництва в Україні можуть бути:

громадяни України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в

Україні на законних підставах, юридичні особи України та інших держав.

Насамперед визначається, яку саме продукцію випускатиме майбутнє

видавництво, в яких обсягах і за рахунок яких матеріальних і фінансових

джерел. Залежно від цього визначається найбільш прийнятний вид видавництва

та його організаційно-правову форму.

Окремої уваги потребує питання про правове значення включення до

реєстру видавців. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про видавничу справу»

з метою обліку суб'єктів видавничої справи в порядку, встановленому

Кабінетом Міністрів України, уповноваженим органом ведеться Державний

реєстр видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції (далі

– Державний реєстр). Суб'єкти господарювання провадять діяльність у

102

видавничій справі після внесення їх до Державного реєстру на підставі

свідоцтва про внесення суб'єкта господарювання до Державного реєстру

видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції.

Положення про Державний реєстр видавців, виготівників і

розповсюджувачів видавничої продукції затверджено постановою Кабінету

Міністрів України від 28.09.1998 р. № 1540 [197]. Внесення суб'єктів видавничої

справи до Державного реєстру здійснюють Мінінформ, а також його відповідні

місцеві підрозділи.

Документом, що засвідчує набуття підприємцем права здійснювати

діяльність у видавничій справі, є Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої

справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів

видавничої продукції.

За даними Державного реєстру, видавничу діяльність мають право

здійснювати 4283 суб’єкти. Однак, за даними Книжкової палати України,

випускали книжкову продукцію лише 1665 суб’єктів видавничої справи (ця

цифра приблизно одна й та сама упродовж останніх років) і було випущено

понад 26 тис. назв книг і брошур. Можна зробити висновок, що одна частина

видавців уже повністю припинила діяльність, проте досі не анулювала

Свідоцтва, друга – припинила діяльність тимчасово, а третя – здійснює

видавничу діяльність суто «на папері».

Включення до Державного реєстру має важливе юридичне значення при

встановленні правового статусу суб’єкта господарювання в якості суб’єкта

видавничої діяльності. Наведемо приклади. Так, зокрема, пільги, передбачені

Митним кодексом України [166] стосуються видавців, що використовують

ввезений товар у видавничій діяльності та діяльності з виготовлення книжкової

продукції, яка виробляється в Україні. Відповідно, обов’язковою умовою для

отримання пільги зі сплати ввізного мита необхідно, щоб підприємство

103

здійснювало дві перші ланки видавничої справи, а саме: видавничу діяльність та

виготовлення книжкової продукції [207].

Інший приклад: відповідно до ст. 6 Закону України «Про видавничу

справу» видавництва користуються послугами організацій поштового,

телеграфного і телефонного зв'язку за тарифами, передбаченими для бюджетних

організацій та установ. Відповідно до вимог п. 28 Правил надання та отримання

телекомунікаційних послуг [209] до обов’язків оператора та провайдера

електрозв’язку віднесено забезпечення правильності застосування тарифів, і

тому на нього покладається з’ясування категорії споживача, з яким укладаються

договори про надання послуг електрозв’язку. Включення споживача до

Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої

продукції дає змогу встановити, до якої категорії споживачів належить

споживач, що забезпечує правильне застосування тарифів на послуги

електрозв’язку, а саме як для категорії «бюджетні організації» [248].

На практиці виникає питання, чи є свідоцтво видавця, виготовлювача чи

розповсюджувача видавничої продукції документом дозвільного характеру.

Документ дозвільного характеру, за визначенням, яке йому дає законодавець,

представляє собою дозвіл, висновок, рішення, погодження, свідоцтво, інший

документ, який дозвільний орган зобов'язаний видати суб'єкту господарювання

у разі надання йому права на провадження певних дій щодо здійснення

господарської діяльності або видів господарської діяльності та/або без наявності

якого суб'єкт господарювання не може проваджувати певні дії щодо здійснення

господарської діяльності або видів господарської діяльності (стаття 1 Закону

України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» [110]).

Враховуючи законодавчий припис, згідно із яким суб’єкти

господарювання провадять діяльність у видавничій справі лише після внесення

їх до Державного реєстру на підставі свідоцтва, та визначення документу

дозвільного характеру, можна зробити висновок, що свідоцтво має ознаки

104

документа дозвільного характеру. Однак у Законі України «Про Перелік

документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності» [122] такий

документ не зазначено. Причому у його ст. 1 вказано на заборону вимагати від

суб'єктів господарювання отримання документів дозвільного характеру, які не

внесені до Переліку, який затверджений цим Законом. Встановлення інших

видів документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності може

здійснюватися шляхом внесення відповідних змін до цього Закону.

Таким чином, виникає колізія між положеннями Закону України «Про

видавничу справу» та Закону «Про Перелік документів дозвільного характеру у

сфері господарської діяльності». В зв’язку із цим Держкомтелерадіо

підготувало проект закону «Про внесення змін до Закону України «Про Перелік

документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності». Мета

проекту – узгодити положення Закону України «Про Перелік документів

дозвільного характеру у сфері господарської діяльності» із положеннями Закону

України «Про видавничу справу» в частині уніфікації назв документів

дозвільного характеру та доповнення Переліку документів дозвільного

характеру у сфері господарської діяльності документом дозвільного характеру

Свідоцтвом про внесення суб’єкта господарювання до Державного реєстру

видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції.

На наш погляд, такий підхід до врегулювання виявленої колізії у

правовому регулюванні видавничої діяльності в України не можна вважати

виваженим. Адже мета реєстрації та видачі Свідоцтва чітко викладена в чинній

статті 12 Закону України «При видавничу справу» і полягає вона в здійсненні

обліку суб’єктів видавничої справи. Більше того, Мінекономрозвитку України

не погодило законопроект, посилаючись на те, що передбачена Законом

процедура видачі Свідоцтва має виключно документальний характер, коли

органом влади здійснюється перевірка поданих суб'єктом господарювання заяви

та документів, що додаються до неї. Разом з тим, факт внесення до реєстру не

105

може бути пов'язаний із наданням прав суб'єктам господарювання, а має на меті

облік суб'єктів господарювання, які набули прав на провадження діяльності у

сфері видавничої справи. За своїми ознаками діяльність у видавничій сфері не

створює ризиків загрози життю і здоров'ю населення та навколишньому

природному середовищу. Крім того, практика регулювання такого виду

діяльності, як видавнича справа, європейським законодавством здебільшого не

передбачає дозвільних процедур, обмежуючись реєстрацією даного виду

діяльності.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про дозвільну систему у сфері

господарської діяльності» одним з основних принципів державної політики з

питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності є зменшення рівня

державного регулювання господарської діяльності. У зв’язку із цим

Мінекономрозвитку України запропонувало замінити запровадження дозвільної

процедури з видачі Свідоцтва на заявницький (реєстраційний) принцип, що

забезпечить дотримання вимог вищезазначених законів, а також цілей і завдань

Уряду в частині розширення свободи підприємницької діяльності та скорочення

функцій адміністративного регулювання економіки.

Саме про такий стан речей повідомляло Держкомтелерадіо у

Пояснювальної записці до іншого проекту Закону України «Про внесення змін

до Закону України «Про видавничу справу» щодо запровадження заявницького

(реєстраційного) принципу ведення господарської діяльності суб'єктами

видавничої справи». В ньому було запропоновано більш виважений підхід до

врегулювання ситуації навколо правового статусу Свідоцтва.

Фактично пропонувалося ліквідувати обмеження, передбачене ч. 2 ст. 12

Закону України «Про видавничу справу», відповідно до якого суб’єкти

господарювання провадять діяльність у видавничій справі лише після внесення

їх до Державного реєстру на підставі Свідоцтва. Законопроект мав на меті

встановлення того, що внесення суб’єкта господарювання до Державного

106

реєстру здійснюється уповноваженим органом протягом 30 календарних днів з

дати надходження заяви.

Це значно відрізняється від поточної редакції відповідної норми,

відповідно до якої рішення про видачу свідоцтва та внесення суб’єкта

господарювання до Державного реєстру або про надання письмового

повідомлення про відмову у видачі свідоцтва ухвалюється уповноваженим

органом протягом 30 календарних днів з дати надходження заяви.

Уповноважений орган за проектом все ж таки може відмовити у внесенні

суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру (зміни до ст. 16), але

виключно в разі, коли:

1) суб’єкт видавничої справи з таким найменуванням уже внесений до

Державного реєстру;

2) в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб –

підприємців відсутня інформація про суб’єкта господарювання;

3) інформація про суб’єкта господарювання, наведена у заяві, не

відповідає відомостям, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних

осіб та фізичних осіб – підприємців;

4) заява та додані до неї документи подані з порушенням встановлених

вимог.

Про відмову у внесенні суб’єкта видавничої справи до Державного

реєстру уповноважений орган письмово повідомляє такому суб’єктові із

зазначенням підстави протягом 30 календарних днів з дати надходження

повідомлення. Рішення про відмову може бути оскаржено в суді.

На наш погляд, в будь-якому разі така відмова жодним чином не може

звужувати правосуб’єктність особи в сфері видавничої діяльності, оскільки

відсутність реєстрації не є обмеженням права на зайняття відповідною

діяльністю.

107

Викладене вище є яскравим свідченням невизначеності правового

регулювання в питаннях встановлення правового статусу суб’єктів видавничої

діяльності. Законодавець єдиним критерієм, який дозволяє провести

розмежування між видавництвами і видавничими організаціями, називає

видавничу діяльність як основний вид діяльності для видавництв, зазначаючи

при цьому, що видавничі організації, окрім видавничої, можуть здійснювати і

інші види діяльності. Проте, критерій «основної діяльності», будучи суто

статистичним, не виключає для видавництв можливості також здійснювати інші

види діяльності, що фактично призводить до зникнення різниці між правовим

статусом видавництва і правовим статусом видавничої організації. Таким

чином, одним із напрямів вдосконалення правового регулювання видавничої

діяльності в Україні має стати проведення чіткого розмежування між статусами

різних суб’єктів такої діяльності на підставі чіткого і юридично (а не тільки

статистично) значущого критерію із доведенням до відома учасників

відповідних відносин інформації щодо того, який обсяг прав і обов’язків дає

кожен із передбачених правових статусів. Крім того, чинне законодавство

України потребує встановлення заявницького, а не дозвільного правового

режиму видачі Свідоцтва суб’єктам видавничої діяльності в Україні.

2.2. Видавнича продукція як об’єкт господарської видавничої

діяльності

Видавець як підприємець переймає на себе увесь ризик із випуску книги

як товару, предмета, призначеного для продажу і покликаного задовольнити

потреби певної групи читачів. Водночас, як вже відзначалося в цій роботі,

видавничий бізнес не можна повністю ототожнювати з підприємством, що

переробляє сировину на готовий виріб або напівфабрикат, оскільки

«сировиною» у даному разі слугує інтелектуальна власність, результат

розумової роботи автора і власне готовий продукт, також значною мірою

108

призначений для інтелектуального, духовного споживання. Книга-товар має й

інші істотні відмінності від споживчих товарів [172].

Отже, об’єктом видавничої справи є видання, сукупність яким становлять

видавничу продукцію. Видання, на відміну від інших видів друкованої

продукції, має відповідати трьом обов'язковим ознакам:

1) пройти редакційно-видавниче опрацювання;

2) містити інформацію, призначену для поширення;

3) відповідати вимогам державних стандартів щодо видавничого

оформлення та поліграфічного виконання.

Сьогодні в усьому світі видавці (якщо, звичайно, вони не є «книжковими

піратами») прагнуть передавати зразки своєї продукції не тільки в депозитарні

центри (як правило, це великі національні бібліотеки), а й у редакції газет,

журналів, радіо і телебачення. Робиться це з інформаційно-рекламною метою

для просування власної продукції в умовах вільного ринку. Передавання

обов’язкового примірника, наприклад у Книжкову палату України, уможливлює

розміщення повної та оперативної бібліографічної інформації про видання в

державних бібліографічних покажчиках, що розповсюджуються традиційними

та електронними каналами по всьому світу. «Цей соціальний інститут має

величезне значення для видавців, авторів і бібліотечно-інформаційних установ,

й для багатьох інших сфер кожної держави і світової спільноти в цілому.

Обов’язкові примірники, доставлені в найбільші фондосховища й бібліотеки

країни, образно кажучи, увіковічують твори авторів і продукцію видавців,

зберігають її для подальших поколінь, тобто врешті-решт лише створюють

документальну основу історії людських діянь».

Однак конкретна модель встановлення такого обов’язку може дуже

різнитися від країни до країни. Наприклад, у Нідерландах національна колекція

документів побудована за рахунок добровільних угод між Національною

бібліотекою (Королівська бібліотека) і видавцями. Але це, скоріше, виняток.

109

Майже загальною практикою є встановлення імперативної норми на рівні

закону, яка має на меті забезпечити повноту збору документів в Національних

фондах. У більшості країн світу вимога щодо обов'язкового примірнику

документів встановлюється спеціальним законом про обов'язковий примірник

(Франція, Греція, Індонезія, Норвегія, Перу, Південна Африка, Швеція). У той

же час, в окремих країнах використовується практика, коли відповідне

регулювання виступає частиною інших актів, наприклад, Закону про авторське

право (Австралії, Великобританії, США), акту про Національну бібліотеку

(Канада, Японія, Нігерія, Венесуела) або загального «бібліотечного акту»

(Тасманія). В деяких юрисдикціях така вимоги приймає форму

адміністративного декрету чи указу (Чилі, Куба, Нігерія).

В Україні обрано модель правового регулювання, за якої відповідний

обов’язок врегульовано спеціальним законодавчим актом – Законом України

«Про обов'язковий примірник документів». У свою чергу, відповідно до ст. 20

Закону України «Про видавничу справу» саме видавець зобов'язаний

забезпечувати своєчасне доставляння юридичним особам, визначеним Законом

України «Про обов'язковий примірник документів», обов’язкових примірників

видань.

Однак в названому законі йдеться вже не про видавців, а про «виробників

документів». Ними виступають юридичні особи незалежно від форми власності

або фізичні особи, які виготовляють (у тому числі публікують) різні види

тиражованих документів. Саме на такого виробника покладено обов’язок щодо

доставки обов'язкового безоплатного примірника видань. Пояснення тому, чому

в законі названо саме виробника, а не видавця, пов’язано із тим, що до

обов’язкового примірника документів належать такі їх види:

1) видання текстові, нотні, картографічні, образотворчі;

2) видання електронні;

3) видання, аудіопродукція та інші документи для сліпих;

110

4) аудіо-, візуальна, аудіовізуальна продукція (кіно-, відео-, фото-,

фонодокументи);

5) нормативно-правові акти у сфері стандартизації, метрології та

сертифікації;

6) патентні документи.

Відповідно, суб’єктний склад виробників обов'язкових примірників

документів не вичерпуються видавцями, оскільки перелік обов'язкових

примірників документів не вичерпується видавничої продукцією. Так, якщо

видавнича продукція є сукупністю видань, випущених видавцем (видавцями),

то видання представляє собою твір (документ), який пройшов редакційно-

видавниче опрацювання, виготовлений шляхом друкування, тиснення або

іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає

вимогам національних стандартів, інших нормативних документів з питань

видавничого оформлення, поліграфічного і технічного виконання (ст. 1 Закону

України «Про видавничу справу»). Аналіз наведених законодавчих положень

дозволяє нам зробити висновок про те, що правовий статус виробника

документів, крім видавців, можуть мати виробники фонограми, виробники

аудіовізуальної продукції тощо.

Законодавець визначає обов’язковий примірник документів як примірник

різних видів тиражованих документів, який передає його виробник на

безоплатній або платній основі юридичним особам, визначеним Законом

України «Про обов'язковий примірник документів».

Зробимо незначну ремарку щодо обов'язкових платних примірників

документів: вони доставляються одержувачам документів на підставі угод між

виробниками документів або підприємствами торгівлі (в тому числі центрами

комплектування бібліотек), які розповсюджують документи, та одержувачами

документів. Слід окремо зазначити, що правила щодо доставлення обов’язкових

примірників документів не обмежуються документами (видавничою

111

продукцією), виготовленими лише на території України або лише на замовлення

вітчизняних юридичних або фізичних осіб. Як зазначено в ст. 3 Закону України

«Про обов'язковий примірник документів», дія цього Закону поширюється на

відносини, які виникають при виготовленні (в тому числі публікуванні)

юридичними та фізичними особами України різних видів тиражованих

документів в Україні та за її межами. В свою чергу, ст. 8 Закону передбачає, що

обов’язковий примірник документів, виготовлених юридичними або фізичними

особами України за її межами, доставляється одержувачам документів на

загальних підставах, визначених цим Законом. Обов’язковий примірник

документів, виготовлених в Україні на замовлення іноземних юридичних або

фізичних осіб, доставляється одержувачам документів виконавцями

замовлення, що обумовлюється договором між виконавцями замовлення та

одержувачами документів.

На сучасному етапі спостерігається стійка тенденція щодо зменшення

середнього тиражу книжкових видань. Але норми Закону України «Про

обов'язковий примірник документів» не містять з цього приводу жодних

виключень. Цей закон не поширюється лише на відносини, які виникають при

виготовленні документів з обмеженим доступом, документів управлінського та

особистого характеру, документів в одиничному виконанні. На малотиражні

видання правила закону поширюються в повному обсязі. В цьому сенсі

найбільшою проблемою для видавців стає кількість адресатів обов'язкових

безоплатних примірників.

В орієнтовному плані проведення Держкомтелерадіо консультацій з

громадськістю на 2015 рік (затверджено наказом Держкомтелерадіо від 24

грудня 2014 р. № 195 [185]) фігурував проект Закону України «Про внесення

змін до деяких законів України щодо доставляння обов’язкового примірника

документів» [212]. На наш погляд, в цьому проекті мали б знайти втілення

наведені рекомендації Ради Європи та Європейського бюро бібліотечних,

112

інформаційних і документальних асоціацій (EBLIDA) щодо розумної кількості

копій обов'язкових екземплярів друкованих видань. Однак проект було

відкликано.

Що стосується іншої рекомендації відносно санкцій за порушення правил

про передачу на зберігання обов'язкового примірника, то Законом України «Про

внесення змін до деяких законодавчих актів щодо доставляння обов'язкового

безоплатного примірника документів» від 12 січня 2012 року № 4319-VI [103]

Кодекс України про адміністративні правопорушення було доповнено ст. 186-7

«Недоставляння або порушення строку доставляння обов'язкового безоплатного

примірника документів», відповідно до якої недоставляння або порушення

строку доставляння обов'язкового безоплатного примірника документів тягнуть

за собою накладення штрафу на посадових осіб, фізичних осіб - підприємців від

тридцяти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (510-

850 грн.). Цей закон має за мету забезпечити оперативність надходження

обов’язкового примірника документів до установ-одержувачів та попередження

відповідних правопорушень, оскільки щороку в Україні недоставляння

обов’язкового примірника складало від 5 до 20% вітчизняної книжкової

продукції і до 44% періодики. Відповідно до ст. 13 Закону України «Про

обов'язковий примірник документів» контроль за своєчасним доставлянням

обов'язкового примірника документів здійснюють спеціально уповноважені

органи з питань реалізації державної політики в інформаційній та видавничій

сферах, у сфері інтелектуальної власності, архівної справи, кінематографії та

інші одержувачі обов'язкового примірника документів (до 05.02.2012 г.

контроль здійснювали юридичні особи, які є одержувачами обов'язкового

примірника).

Крім того, слід погодитися із тими дослідниками, які вказують, що з

метою усунення недоліків доставляння обов’язкових примірників, є необхідним

підвищення ефективності законодавчого, організаційного і технічного

113

забезпечення функціонування системи обов’язкового примірника. Для цього є

необхідним:

1) розробити пропозиції щодо внесення до чинного законодавства змін і

доповнень для усунення колізій у Законах України «Про обов’язковий

примірник документів», «Про видавничу справу», «Про друковані засоби

масової інформації (пресу) в Україні», що стосуються питань обов’язкового

примірника, внесення до Кодексу адміністративних правопорушень відповідних

змін, які посилять відповідальність виробників документів за порушення

порядку доставляння обов’язкового примірника документів;

2) керівним органам різного рівня як на місцях, так і в країні в цілому

використовувати усі наявні можливості та механізми обліку видавничої

діяльності;

3) Книжковій палаті України активізувати роботу з виявлення та ліквідації

лакун, ефективного використання механізму на основі системи міжнародної

стандартної нумерації видань, створення бази даних авторитетних записів

найменування (імен) видавництв;

4) розробити механізм притягнення винних до відповідальності у

порушенні вимог Законів України «Про обов’язковий примірник документів»,

«Про видавничу справу»;

5) проводити консультації для суб’єктів видавничої справи з основних

питань видавничої діяльності під час внесення їх до Державного реєстру;

6) запровадити щоквартальне звіряння державними видавництвами даних

звітної документації з базами даних Книжкової палати України;

7) з іншими одержувачами обов’язкового примірника документів

виробити єдину політику щодо контролю за функціонуванням системи

обов’язкового примірника документів, увести в практику роботи обмін даними

про доставлені (або недоставлені) примірники [199].

114

До видавничої продукції висувається ще одна обов’язкова умова –

наявність ISBN.

Функції національного агентства ISBN в Україні виконує Книжкова

палата України.

Сьогодні учасниками системи ISBN є понад 200 країн світу та територій, а

кількість національних агентств ISBN сягає 151. Станом на 30.09.2014 р.

користувачами системи ISBN в Україні є 3877 суб'єктів видавничої справи, що

провадять видавничу діяльність у встановленому порядку. Найвища

концентрація видавців-користувачів системи ISBN традиційно спостерігається в

Києві та Київській обл., Харкові та Харківській обл., а також Львові та

Львівській обл. Щороку їхні лави поповнюються більше ніж сотнею нових

видавців.

Відповідно до чинного законодавства видавець зобов'язаний здійснювати

підготовку і випуск видань згідно з вимогами національних стандартів та інших

нормативно-правових актів щодо їхнього видавничого оформлення,

поліграфічного і технічного виконання. Кожний примірник як друкованого, так

і електронного видання повинен містити вихідні відомості. Вихід у світ видання

без обов'язкових для нього вихідних відомостей не допускається.

Одними з обов'язкових елементів вихідних відомостей видання є

Міжнародні стандартні номери (ISBN, ISMN та ін.), кожний з яких однозначно

й безпомилково ідентифікує лише одне неперіодичне видання одного

конкретного видавця, є неповторним, використовується тільки для цього

видання і є своєрідною «перепусткою» видання у міжнародний книжковий

простір. Розміщення ISBN у друкованих та електронних виданнях, а також

порядок його надання та відповідальність щодо його використання визначено

Інструкцією про порядок надання Міжнародного стандартного номера книги в

Україні. З 01.01.2014 р., набув чинності ДСТУ 3814:2013. Інформація та

документація. Видання. Міжнародна стандартна нумерація книг (ISO 2108:2005,

115

NEQ) – на заміну ДСТУ 3814-98 [83]. У квітні 2013 р. через тотальну цифрову

експансію правління ISBN погодилось на пропозицію щодо чергового

перегляду ISO 2108, наразі учасниками Робочої групи вже досягнуто

консенсусу щодо технічного змісту його тексту.

У складі кожного ISBN міститься ідентифікатор видавця – числовий

«еквівалент» найменування (імені) видавця, зареєстрованого у встановленому

порядку, що призначений для ідентифікації цього видавця та його видань у

вітчизняному та міжнародному книжковому просторах. Відомості про

присвоєні ідентифікатори видавців, надані в користування номери,

надходження ОП (як показник активності видавця), місцезнаходження (місце

проживання) видавців співробітниками відділу Міжнародної системи

стандартної нумерації книг вносяться до електронної довідково-інформаційної

бази користувачів систем ISBN, інформаційне наповнення та актуалізація якої

здійснюється впродовж року. База призначена для виконання широкого спектра

завдань, основне з яких – формування на основі зведених відомостей про

видавців електронних реєстрів ідентифікаторів видавців у системі ISBN

України. Щороку національними агентствами реєстри передаються до

Міжнародного агентства ISBN (Великобританія), яке донедавна випускало

«Міжнародний довідник ідентифікаторів видавців у системі ISBN (PIID)» разом

із компанією «De Gruyter Saur» (ФРН). Довідник розповсюджувався як у

друкованій, так і в електронній формі і був незамінним та ефективним

інструментом у роботі книготорговельних організацій, бібліотек, організацій

колективного управління авторськими правами та ін. У 2014 р. співпраця із «De

Gruyter Saur» завершилася. Міжнародне агентство ISBN запропонувало надалі

всім учасникам міжнародного книжкового простору користуватися (поки що на

безоплатній основі) електронним Глобальним реєстром видавців (www.grp.isbn-

international.org). Пошук відомостей про видавця здійснюватиметься насамперед

за його ідентифікатором.

116

Як вже зазначалось, ідентифікатор видавця у системі ISBN є унікальним і

«прив'язаний» до його офіційного найменування (імені) – передавати його в

користування іншій юридичній чи фізичній особі суворо заборонено. У межах

наукових досліджень упродовж року співробітниками відділу Міжнародної

системи стандартної нумерації книг здійснюється моніторинг та аналіз

використання ISBN вітчизняними видавцями в їхній практичній діяльності. Як

матеріал для аналізу використовуються листи-заявки щодо одержання ISBN,

плани випуску видань, щоквартальні звіти про випуск видавничої продукції, ОП

неперіодичних видань, що надходять до Книжкової палати України у

встановленому порядку. Зі свого боку, постійний контроль за дотриманням

видавцями стандартів та інших нормативних документів (НД) з видавничої

справи, які регламентують оформлення вихідних відомостей у неперіодичних

(книжкових) виданнях, здійснює відділ державної стандартизації Книжкової

палати України [194].

Відповідно до положень Інструкції про порядок надання Міжнародного

стандартного номера книги (ISBN) в Україні видавці зобов'язані чітко

дотримуватися порядку надання та використання ISBN. Видавець несе

відповідальність за правильний порядок надання, використання і форму

наведення ISBN у виданнях. У разі виявлення такого зловживання

співробітники відділу Міжнародної системи стандартної нумерації книг

Книжкової палати України зазвичай призупиняють видачу номерів видавцю-

порушнику до отримання пояснення з його боку.

Як уже згадувалось, Агентство ISBN може вилучити з користувачів

системою ISBN тих видавців, що систематично порушували положення

Інструкції, — звернувшись спочатку для цього за дозволом у Міжнародне

агентство ISBN. Аналіз документного потоку обов'язкових примірників

періодичних і продовжуваних видань, які надходять до Книжкової палати

України відповідно до чинного законодавства, доводить, що ряд видавців та

117

редакцій ЗМІ порушують окремі положення згаданої вище Інструкції,

проставляючи у продовжуваних виданнях ISBN замість ISSN.

Відповідно до п. 3.5. Інструкції Міжнародна стандартна нумерація не

поширюється на періодичні і продовжувані видання (журнали, зокрема

реферативні журнали й збірники, газети, бюлетені, періодичні та продовжувані

збірники, крім видань, визначених у п. 3.1.1., нумеровані щорічники,

бібліографічні покажчики).

Порушення відбуваються, зокрема, через те, що, незважаючи на набуття

чинності з 01.01.2007 р. ДСТУ 4515:2006 "Інформація та документація.

Міжнародний стандартний серіальний номер (ISSN)", Україна як держава й досі

не приєдналась до Міжнародної системи даних серіальних видань (ISDS).

Прийняття та реалізація постанови Кабінету Міністрів України щодо

приєднання України до Міжнародної системи даних серіальних видань (ISDS)

дозволили б упорядкувати потік серіальних видань, які виходять на території

нашої держави, створити надійну та зручну в користуванні національну базу

даних серіальних видань на основі ISSN. Формування ж національної бази

наукових видань на основі ISSN сприятиме не тільки підготовці наукових

кадрів вищої кваліфікації, а й становленню позитивного іміджу нашої країни на

міжнародному рівні через інтеграцію вітчизняного інтелектуального потенціалу

у світовий науковий простір [220, с. 14].

Робота із забезпечення приєднання України до ISDS, розпочата

Книжковою палатою України, і досі триває, оскільки потребує вирішення ряду

питань на найвищому державному рівні. Кожний автор або суб'єкт видавничої

справи має змогу ознайомитися з переліком помилкових ISBN, оскільки він

наводиться у складі державного бібліографічного покажчика «Літопис книг»

(виходить двічі на місяць). Помилкові номери також зазначаються у

видавничому бібліографічному покажчику книг та брошур «Нові видання»

(виходить щодекадно). Це дає можливість видавцям, книгорозповсюджувачам

118

та фахівцям бібліотечної справи вносити відповідні правки в бази даних та

інформаційне забезпечення [220, с. 23].

Підкреслимо також, що, як правило, в теорії видавничої справи

розглядають лише такий вид видавничої продукції, як видання. Проте не менш

важливою щодо можливого отримання прибутку є й акцидентна продукція

(АП), що не належить до видань. Так, обсяг отримуваного прибутку за цей

різновид видавничої продукції (рекламні об'яви, бланки, упаковки, етикетки)

становить понад 60%.

Акцидентна продукція (від лат. accidentia – випадок, випадковість) – це

різновид паперової видавничої продукції малого обсягу, в наборі якої

використовують різноманітні декоративні шрифти, лінійки, орнаменти,

предметно-сюжетні ілюстрації [138; 142, с. 5; 165, с. 6; 174 с. 7; 196, с. 8; 222;

227 с. 10; 242]. Синонімом терміна «акцидентна продукція» є професіоналізм

«акциденція». Використовуваний у цій продукції акцидентний набір належить

до складного набору. Типовим його прикладом є складання різноманітних

рубрик за допомогою декоративних шрифтів великого кегля [186].

До різновидів АП належать: анкети, альбоми (для фотографій), атестати,

афіші, бланки (юридичних документів, реєстраційної, облікової та звітної

документації), блокноти, візитівки, грамоти, дипломи, етикетки, журнали

(шкільні), зошити (шкільні), календарі, карти (гральні), книги (чекові, облікової

та звітної документації), конверти, малюнки (перевідні), наклейки, обгортки,

покриття (для наклеювання на картонні боковини книг), оправи (для книг чи

журналів), пакети, папки, плакати, платіжні документи (марки поштові,

ваучери, векселі тощо), проїзні документи (білети, їхні комплекти), рахунки

(їхні комплекти), щоденники (шкільні та ділові) тощо [261].

Акцидентна продукція частково перетинається із виданнями (наприклад,

афіші, плакати, календарі), цінними паперами (наприклад, марки, векселі).

Видання більшості її видів можна здійснювати без свідоцтва на право ведення

119

діяльності в галузі видавничої справи. Тому дуже часто такою діяльністю поряд

із видавництвами й видавничими організаціями займаються друкарні [232].

2.3. Електронне видання як особливий об’єкт видавничої діяльності

Незважаючи на те, що споживачі надають перевагу друкованій

видавничій продукції, аніж електронній, ринки електронних видань зростають,

що дозволяє експертам робити прогнози, за якими найближчим часом в США і

в Західній Європі електронні книги становитимуть більше половини загальної

кількості книг, придбаних споживачами. Таким чином, у розвинутих країнах

відбувається перехід до цифрового формату книжок та інших видань, тобто ті ж

тенденції, які до цього мали місце у сфері кіно- й музикальної індустрії [9].

Якщо звернутися до законодавства України, то визначення видання,

наведене в Законі України «Про видавничу справу», вказує на виготовлення

«шляхом друкування, тиснення або іншим способом», тобто перелік засобів

виготовлення залишається відкритим. Між тим, видання має відповідати

вимогам національних стандартів. Відповідно до Державного стандарту

України 3017-95 «Видання. Основні види. Терміни та визначення» видання це

документ, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений

друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену

для поширення, і відповідає вимогам державних стандартів, інших нормативних

документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконання.

Отже, ми бачимо майже таке саме визначення (за виключенням зміщення

акценту з твору на документ), як і в Законі України «Про видавничу справу».

Втім, стандарт містить примітку, згідно з якою під документом

розуміється матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним

людиною способом для її передання в часі та просторі. Ця примітка фактично

відтворює визначення документу з Закону України «Про інформацію». Останній

називає документом матеріальний носій, що містить інформацію, основними

120

функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі. В той же час,

«інформація», за приписами цього Закону, - це будь-які відомості та/або дані,

які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в

електронному вигляді. Фактично Закон України «Про інформацію» розрізняє

інформацію на матеріальних носіях та відображену в електронному вигляді.

Саме в такому розумінні виписано Державний стандарт України 3017-95

«Видання. Основні види. Терміни та визначення». Зокрема, в ньому наведено

класифікацію видань за матеріальною конструкцією. Але неодмінно такими

виданнями виступають саме друковані видання. Про це прямо не зазначено

лише в опису комплектного видання та книжки-іграшки (які теж, зрозуміло,

мають матеріальну форму).

Між тим реалії сьогодення не можуть не впливати на правове

регулювання. Все частіше доводиться стикатися з поняттям «електронне

видання». Так, ще в 2004 році наказом Міністерства освіти і науки України,

Національної академії наук України, Вищої атестаційної комісії України від 30

вересня 2004 р. № 768/431/547 затверджено Положення про електронні наукові

фахові видання [198]. В ньому електронне наукове фахове видання визначається

як документ, інформація в якому представлена у формі електронних даних, що

пройшов редакційно-видавниче опрацювання, призначений для поширення в

незмінному вигляді, має вихідні відомості та включений до затверджених ВАК

України переліків наукових фахових видань, у яких можуть публікуватися

результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів доктора та

кандидата наук і на які можна посилатися у наукових статтях та дисертаціях (п.

1.1). При цьому засновник існуючого друкованого наукового фахового видання

може здійснювати його випуск в електронній формі (п. 1.3). Тобто електронне

видання може бути як формою друкованого видання, так и самостійним

виданням.

121

Слід звернути увагу, що серед вимог до електронного наукового фахового

видання (крім титульного файлу, індексного файлу, структурованого текстового

файлу, файлів з текстами статей) наведено «упаковку (коробку, конверт, папку)

з етикеткою, на якій наведено вихідні дані» (п. 2). Такі вимоги мало

відповідають реаліям з позиції матеріальності електронних видань.

На рівні законів України теж зустрічаються згадки про електронні

видання. Наприклад, в ст. 9 Закону України «Про обов'язковий примірник

документів» зазначається, що витрати, пов'язані з виготовленням і

доставлянням обов'язкового безоплатного примірника документів, відносяться

його виробниками на собівартість видавничої, аудіо -, візуальної,

аудіовізуальної продукції, електронних видань та інших тиражованих

документів.

В Концепції Національної програми інформатизації, схваленої Законом

України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» від 4 лютого

1998 року № 75/98-ВР [151], мова йшла зокрема про налагодження випуску

навчальної літератури в електронній формі.

Поняття «електронний засіб масової інформації» також відомий

вітчизняному законодавству. Наприклад, його ми зустрічаємо в Законах

України «Про захист суспільної моралі», «Про місцеве самоврядування в

Україні» [118], але єдине визначення аудіовізуального (електронного) засобу

масової інформації можна знайти тільки в Законі України «Про телебачення і

радіомовлення» [127].

У зв'язку з тим, що на книжковому ринку України останніми роками

активну позицію, поряд із традиційними друкованими виданнями, займають

електронні видання, було розроблено окремий національний стандарт, в якому

визначено види електронних видань, подано їхні визначення, встановлено

основні елементи вихідних відомостей, склад та правила їх розміщування в

електронних виданнях. Це ДСТУ 7157:2010 «Видання електронні. Основні види

122

та вихідні відомості» [85]. Важливо й те, що у цьому стандарті електронне

видання розглянуто як один із різновидів видань, на який поширюються основні

положення ДСТУ 3017-95 «Видання. Основні види. Терміни та визначення» і

ДСТУ 4861:2007 «Інформація та документація. Видання. Вихідні відомості». В

ньому наводиться таке визначення електронного видання: це електронний

документ, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, має вихідні

відомості та призначений для розповсюджування в незмінному вигляді. При

цьому електронний документ – це документ, інформація в якому подана у формі

електронних даних і для використовування якого потрібні засоби

обчислювальної техніки.

Значною мірою наведене визначення «електронного видання» повторює

визначення з ГОСТ 7.83—2001, в якому під електронним виданням розуміється

електронний документ (група електронних документів), що пройшов

редакційно-видавниче опрацювання, призначене для поширення у незмінному

вигляді та містить вихідні відомості.

Якщо порівнювати це визначення з базовим поняттям видання (з п. 9 ст. 1

Закону України «Про видавничу справу»), то ми бачимо, що замість вимоги

щодо «виготовлення шляхом друкування, тиснення або іншим способом»

з'являється лише вказівка щодо наявності вихідних даних, а також

розповсюджування в незмінному вигляді. Щодо вихідних даних, то, зрозуміло,

ця вимога має загальний характер і стосується будь-яких видань. Відповідно до

ст. 23 Закону України «Про видавничу справу» вихідні відомості видання – це

сукупність даних, які характеризують видання і призначені для його

оформлення, інформування споживача, бібліографічного опрацювання і

статистичного обліку. Кожний примірник видання повинен містити вихідні

відомості. Перелік, зміст і порядок оформлення вихідних відомостей для

кожного виду видань визначаються стандартами. Саме тому левова частка

123

ДСТУ 7157:2010 присвячена питанням складу вихідних відомостей, та їх

розміщенню.

На наш погляд, існуюче визначення електронного видання страждає

нестачею важливих кваліфікуючих ознак. Перш за все, ДСТУ 7157:2010

стосується книжкових видань. Серед основних елементів вихідних відомостей

електронного видання він, зокрема, називає міжнародні стандартні номери:

Міжнародний стандартний номер книги — ISBN, Міжнародний стандартний

номер нотних видань – ISMN (також можлива вказівка на Міжнародний

стандартний номер серіальних видань — ISSN). В той же час, майже будь-яка

мережева інформація (наприклад, стаття на веб-сайті) відповідає наведеному

визначенню електронного видання: це електронний документ, який пройшов

редакційно-видавниче опрацювання та призначений для розповсюджування в

незмінному вигляді. Єдина невиконана умова – відсутність вихідних

відомостей. Але вихідні відомості не є кваліфікуючою ознакою видання. Вони

слугують лише умовою розповсюдження таких видань. Відповідно до ст. 23

Закону про видавничу справу вихід у світ видання без обов'язкових для нього

вихідних відомостей або з недостовірними відомостями не допускається. Те ж

саме стосується внесення суб'єктів видавничої справи до Державного реєстру

видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції. Це є

наслідком віднесення до видавців, а не навпаки. Тобто внесення до реєстру не

робить із суб’єкта господарювання видавця, так само як автоматично не робить

з його інформаційного продукту видавничу продукцію. Наявність видавничої

продукції є первинною.

Питання класифікації ускладнюється тим, що у електронного видання

може бути наявний друкований еквівалент (у такому разі електронне видання

стає копією, версією друкованого видання). Це електронне видання, що, в

основному, відтворює відповідне друковане видання, зберігаючи розташування

на сторінці тексту, ілюстрацій, посилань, приміток тощо. В той же час, у

124

електронного видання може не бути друкованого еквіваленту. В цьому разі буде

йтися про самостійне електронне видання. Найбільш суперечливою з точки зору

правового регулювання є саме остання ситуація, й саме вона є найбільш

актуальною сьогодні. Справа в тому, що з розвитком Інтернет-технологій не

тільки утворюються самостійні електронні видання, а навіть зникають

друковані еквіваленти таких видань, а їх електронні версії стають самостійними

електронними виданнями.

За технологією використання електронні видання можуть бути

локальними, мережевими та комбінованими. Мережеве електронне видання – це

електронне видання, доступне користувачам через мережеві засоби. Фактично,

будь-яка сторінка в мережі Інтернет є доступною для будь-якого користувача

мережі. В той же час, на наш погляд, далеко не будь-яка сторінка (або навіть

сайт) в мережі Інтернет може претендувати на визначення в якості електронного

видання. Одним з факторів є наявність редакційно-видавничого опрацювання

документу. Нормативного визначення такого опрацювання немає. Редакційно-

видавниче опрацювання є складовою редакційно-видавничого процесу. При

цьому під редакційно-видавничим опрацюванням документу розуміється

обробка редакційно-технічної форми елементів оригіналу редактором і

вичитувачем: вичитування і розмітка оригіналу [165]. Слід зауважити, що

традиційні для друкованих видань форми редакційного етапу (перше читання

оригіналу, редагування тексту, робота з відредагованим текстом, верстка,

читання верстки, звіряння редакторських виправлень, виведення, звірка)

знаходять лише фрагментарне відображення в електронних виданнях, особливо

в періодичних.

В той же час, технічна специфіка з правової точки зору не має

вирішального значення. Видавнича діяльність як організаційно-творча,

господарсько-виробнича діяльність видавців, спрямована на підготовку і випуск

у світ видавничої продукції (ст. 1 Закону Про видавничу справу) відбувається

125

при випуску як паперових видань, так і електронних. Наприклад, відповідно до

ст. 6 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в

Україні» діяльність друкованих засобів масової інформації – це збирання,

творення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих

засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів. Усі ці етапи

(крім друку, але замість друку з'являється особливий етап, наприклад,

розміщення в мережі) притаманні як електронним, так і друкованим виданням.

Якщо мова йде про пресу (про проблеми віднесення електронних видань

до цього поняття див. нижче), то важливим фактором віднесення до такого виду

видавничої продукції є наявність номерів (випусків). Але постає питання про те,

що саме слід розуміти під випуском. Наприклад, традиційні розсилки

інформаційних сайтів (скажімо, щотижневі) в цілому можна вважати випуском.

Більше того, в деяких випадках такі розсилки мають назву «випуск» та

наскрізну нумерацію.

За природою основної інформації серед електронних видань ДСТУ

відокремлює програмний продукт (п. 4.2. ДСТУ 7157:2010). Це програма або

взаємопов'язана сукупність електронних програм, процедур, правил, а також

документація та дані, призначені для постачання користувачеві. Питання

віднесення програмного продукту до електронних видань та видавничої справи

таким чином вирішено на рівні Класифікації видів економічної діяльності

(КВЕД-2010) [141]. Видавнича діяльність включає видання книг, брошур,

буклетів, словників, енциклопедій, атласів, карт і діаграм; видання газет,

журналів і періодичних видань, каталогів та інших видів друкованих видань, а

також видання програмних продуктів. До цієї групи відносяться два класу:

58.21 “Видання комп'ютерних ігор” та 58.29 “Видання іншого програмного

забезпечення”. Під останнім розуміють видання стандартного програмного

забезпечення (системного або програмних додатків), у т.ч. його переклад або

адаптацію за власний рахунок: операційних систем, бізнес- та інших

126

програмних додатків. В той же час, розроблення, модифікація, тестування та

технічна підтримка програмного забезпечення відноситься не до видавничої

діяльності, а до комп'ютерного програмування.

Податкове законодавство відносило до суб'єктів індустрії програмної

продукції поряд з суб'єктами господарювання, які займаються власне

комп'ютерним програмуванням, також тих суб'єктів, які здійснювали видання

програмного забезпечення, включаючи видання і реалізацію (продаж, прокат

та/або надання ліцензій) системних пакетів програм, службових та ігрових

програм, публікацію готового (несистемного) програмного забезпечення, у тому

числі переклад або адаптацію несистемного програмного забезпечення для

певного ринку за власний рахунок: операційні системи, бізнес та інші додатки;

випуск комп'ютерних ігор для всіх платформ (пп. 1.5 п. 15 підрозділу 10 розділу

XX Податкового кодексу України, якій втратив чинність з 1 січня 2015 року).

Слід вказати, що законодавство про видавничу діяльність (навіть в

існуючому вигляді), загалом, може бути пристосовано до електронних видань

(хоча розвиток технологій, напевно, буде потребувати змін підходів). Інша

ситуація з пресою. Справа в тому, що головним законом, який створює правові

основи діяльності преси в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи

відповідно до Конституції України, Закону України "Про інформацію" та інших

актів чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових

документів, є Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу)

в Україні”. В ньому навіть сам термін «преса» обмежено лише друкованими

засобами масової інформації. В названому законі (ст. 1) під друкованими

засобами масової інформації (пресою) в Україні розуміються періодичні і такі,

що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з

періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі

свідоцтва про державну реєстрацію. Прямої вказівки (крім самої назви закону та

назви терміну) на друкований характер немає. Головною ознакою є те, що

127

видання має бути періодичним, або таким, що продовжуються, виходити під

постійною назвою. Але відповідно до закону друкований засіб масової

інформації вважається виданим, якщо він підписаний до виходу в світ і

видрукуваний будь-яким тиражем. Тобто головною відзнакою преси все ж таки

є її друкований характер. Інакше видання не може бути назване таким, що

видано.

Слід погодитися з позицією В.Н. Монахова [169, с. 53], що поняття

«видання» погано співвідноситься, наприклад, з мовними засобами масової

інформації, що поширюють свою продукцію в мережі Інтернет. Поняття

«електронне видання» дійсно досить близько, навіть до ступеня змішання,

стикається з поняттям «електронні ЗМІ». Але останнє дуже міцно затвердилися

стосовно телерадіомовних ЗМІ. Тому саме в аспекті сучасних електронних

видань та перспектив їх розвитку виникає необхідність розмежування

телерадіомовних ЗМІ з видавничою діяльністю.

Єдине загальне визначення на рівні закону терміну «засіб масової

інформації» вказує, що до таких відносяться засоби, призначені для публічного

поширення друкованої або аудіовізуальної інформації (ч. 2 ст. 22 Закону про

інформацію). Таким чином, якщо видання не є друкованим, та не є засобом

поширення аудіовізуальної інформації, то воно взагалі не є засобом масової

інформації. Це в повній мірі підтверджує також аналіз положень Закону

України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний

захист журналістів» [106]. З одного боку, цей закон не встановлює загальне

визначення терміну «засіб масової інформації». З другого, його текст фактично

вказує на те, що засобами масової інформації є лише друковані засобі масової

інформації, та теле- і радіомовні організації (а також інформаційні агентства,

про які мова піде далі окремо). Наприклад, до державних засобів масової

інформації він відносить (ст. 1):

а) державні теле- і радіомовні організації;

128

б) державне інформаційне агентство;

в) друковані засоби масової інформації.

В свою чергу, засіб масової інформації рекламного характеру визначено

як засіб масової інформації, в якому реклама перевищує: 40 відсотків обсягу

одного номера друкованого видання, 15 відсотків - загального обсягу мовлення

теле- і радіоорганізації. Як бачимо, електронне видання не може взагалі

потрапити під визначення засобу масової інформації рекламного характеру.

Визначення аудіовізуального (електронного) засобу масової інформації

можна знайти в Законі України “Про телебачення і радіомовлення”. Він (ст. 1)

під аудіовізуальним (електронним) засобом масової інформації розуміє

організацію, яка надає для масового приймання споживачами аудіовізуальну

інформацію, передану у вигляді електричних сигналів і прийняту за допомогою

побутових електронних пристроїв. В той же час, цей Закон регулює не

відносини в видавничій справі, а відносини, що виникають у сфері телевізійного

та радіомовлення. В ст. 1 Законі України “Про телебачення і радіомовлення”

також наведене визначення “аудіовізуальної інформації”: це будь-які сигнали,

що сприймаються зоровими і слуховими рецепторами людини та

ідентифікуються як повідомлення про події, факти, явища, процеси, відомості

про осіб, а також коментарі (думки) про них, що передаються за допомогою

зображень та звуків.

Наведені визначення ставлять дуже непросте питання щодо класифікації

електронних видань, та пошуку їх місця серед усіх видань, а також з'ясування

факту їх приналежності взагалі до видавничої діяльності.

Як бачимо, одним з визначальних для аудіовізуального (електронного)

засобу масової інформації критерієм є передача аудіовізуальної інформації,

тобто зображень та звуків. Але чи можна стверджувати, що електронне видання

обмежено лише використанням тексту? Вважаємо, що ні. Навіть друковані

видання поєднують текст та зображення. Відповідно до ДСТУ 3017—95

129

видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення

на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках,

слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну

інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим. Ситуація з електронними

виданнями більш красномовна. Наприклад, ДСТУ 7157:2010 серед електронних

видань наводить звукове електронне видання, тобто електронне видання, що

містить цифрове подання звукової інформації у формі, яка дозволяє її

прослуховувати (п. 3.9). Тому, серед інших, виникає питання щодо

співвідношення таких видань з радіомовленням.

Ключовим питанням, на наш погляд, є ознака наявності, або відсутності

мовлення. Мовлення (телерадіомовлення) – це створення (комплектування

та/або пакетування) і розповсюдження програм, пакетів програм, передач з

використанням технічних засобів телекомунікації для публічного приймання за

допомогою побутових теле- та радіоприймачів у відкритий спосіб чи за

абонентну плату на договірних засадах (ст. 1 Закону “Про телебачення і

радіомовлення”). Крім того, ліцензується саме мовлення. Ліцензія на мовлення -

документ державного зразка, який видається Національною радою України з

питань телебачення і радіомовлення та засвідчує право ліцензіата відповідно до

умов ліцензії здійснювати мовлення, використовувати канали мовлення, мережі

мовлення, канали багатоканальних телемереж. В свою чергу, канал мовлення -

це сукупність технічних засобів мовлення (кабельного, оптичного, радіозв'язку),

призначених для розповсюдження теле- та/чи радіопрограм на територію, що

визначається параметрами цих засобів, які забезпечують трансляцію в

реальному часі однієї телерадіопрограми.

В цій сфері виокремлюється спеціальний суб'єкт господарювання -

мовник (теле- чи радіо), який створює (комплектує та/або пакетує) телевізійні

чи радіопрограми та передачі і розповсюджує їх у відкритому або кодованому

130

вигляді за допомогою технічних засобів шляхом трансляції та ретрансляції для

приймання їх споживачами.

Крім того, електронні ЗМІ (в значенні, яке використовує Закон України

“Про телебачення і радіомовлення”) мають важливі технічні особливості, які не

дозволяють “змішатися” електронним виданням та аудіовізуальним

(електронним) засобам масової інформації. Серед таких особливостей –

мовлення через певну смугу частот, чого немає в електронних виданнях.

Електронні видання також не мають ефірного часу як проміжку часу, протягом

якого відповідно до ліцензії на мовлення телерадіоорганізація здійснює

трансляцію (ретрансляцію) будь-якої аудіовізуальної інформації.

Як ми вказували вище, до засобів масової інформації деякі нормативи

відносять також інформаційні агенції (наприклад, Закон “Про державну

підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”). Їх

діяльність врегульовано, зокрема, Законом України «Про інформаційні

агентства» [116]. В його ст. 1 зазначається, що інформаційними агентствами

згідно з цим Законом є зареєстровані як юридичні особи суб'єкти інформаційної

діяльності, що діють з метою надання інформаційних послуг. Це визначення є

досить широким. Особливо з урахуванням того, що відповідно до ст. 4 Закону

про інформацію суб'єктами інформаційних відносин є фізичні особи, юридичні

особи, об'єднання громадян, суб'єкти владних повноважень.

Подальший текст закону, на жаль, також не дозволяє визначити багато

змістовних ознак, які б відрізняли інформаційні агентства, скажімо, від

інформаційного інтернет-порталу. Так, діяльність інформаційних агентств

визначено як збирання, обробку, творення, зберігання, підготовку інформації до

поширення, випуск та розповсюдження інформаційної продукції. Продукція

інформаційного агентства - це матеріалізований результат його діяльності,

призначений для розповсюдження з метою задоволення інформаційних потреб

громадян, юридичних осіб, держави (ст. 26). Основними видами продукції

131

інформаційних агентств є: електронна, друкована, фото-, кіно-, аудіо- та

відеопродукція (ст. 27). Засобами комунікації є засоби розповсюдження

продукції інформаційних агентств, такі як: друковані та екранні видання, радіо,

телебачення (кабельне, супутникове, глобальне), електричний та електронний

зв'язок (телеграф, телефон, телекс, телефакс), комп'ютерні мережі та інші

телекомунікації (ст. 29). Вважається, що інформаційні агентства надають

інформацію «посередникам», зокрема, суб’єктам видавничої діяльності. Але це

не завжди так, зокрема, відповідно до ст. 25 Закону споживачами продукції

інформаційних агентств є громадяни, юридичні особи, державні органи України

та інших держав, які на підставі відповідної угоди з інформаційними

агентствами одержують їх інформаційну продукцію. Інформаційні агентства

формують випуски, які повинні містити вихідні дані. Це є одною з рис, які є

спільними із періодичними виданнями.

Між тим, з урахуванням наведених правил, на сучасному етапі розвитку

електронних видань все ж таки досить легко відокремити їх від інших

«електронних ЗМІ», а також, наприклад, від продукту інформаційного

агентства. Втім, в найближчому майбутньому через розвиток можливостей для

поширення, створення і споживання контенту різниця між телебаченням і

радіомовленням, з одного боку, і видавничою продукцією, з іншого боку, буде

стиратися. Аудіовізуальні засоби масової інформації будуть рухатися в бік

видавничої продукції. Наприклад, через широке розповсюдження інтернет-

телебачення інтернет-сервер мовника буде уявляти собою постійно оновлюване

сховище аудіовізуальних творів, передач (телерадіопередач), програм

(телерадіопрограма), коли споживач буде вибирати, що і коли переглядати, а

значення такого поняття як сітка мовлення буде відігравати другорядну роль,

оскільки перелік, послідовність, час виходу в ефір теле- чи радіопрограм не має

великого значення в умовах, коли до будь-якої з програм користувач може

отримати доступ у зручний для себе момент.

132

В свою чергу, видавнича продукція буде за своїми характеристиками

наближатися до аудіовізуального продукту. Особливо це стосується

періодичних видань. Сьогодні це видання, що виходить через певні проміжки

часу, мають заздалегідь визначену постійну щорічну кількість і назву

нумерованих чи датованих, однотипово оформлених випусків, які не

повторюються за змістом (ДСТУ 3017-95). Така форма періодичних видань

викликана специфікою саме друкованих видань. На сучасному етапі електроні

видання, насамперед, являють собою електронний аналог друкованого видання,

тобто залишається прив'язка до номеру (випуску) видання. В цілому, номер

(випуск) видання це найбільш яскравий класифікаційний критерій. До нього

прив'язується і визначення із Закону «Про друковані засоби масової інформації

(пресу) в Україні», а саме - періодичні і такі, що продовжуються, видання, які

виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів

(випусків) протягом року. На даний час саме цей критерій відділяє звичайний

інформаційній сайт в мережі Інтернет від періодичного видання, а власне і від

видавничої діяльності. Втім, можна допустити, що видавець мережевого

електронного видання (яке не має друкованого аналогу) може взагалі

відмовитися від поняття номеру видання. Адже навіщо чекати відправки

матеріалу читачеві разом з черговим "випуском (номером)", якщо технологія

дозволяє відразу після створення такого матеріалу поділитися ним зі

споживачем. Це дозволить зробити видання більш конкурентоспроможним.

Особливо якщо мова йде про інформаційні видання, коли важливість і цінність

тієї чи іншої інформації істотно залежить від швидкості її донесення до

споживача.

Все це вказує на необхідність вироблення принципово нових правил

законодавчого регулювання видавничої діяльності. Основним завданням є

виділення тих видів діяльності, які потребують окремого регулювання, а також

формування критеріїв видань, які могли би виділити їх в ряду схожих явищ.

133

Перш за все, йдеться про так звані інтернет-видання5. Врешті-решт таке

регулювання буде залежати від мети відокремлення видань та видавничої

продукції.

В свій час деякі орієнтири було закладено в Модельному інформаційному

кодексі для держав-учасниць СНД [168]. В ньому під масовою інформацією

розуміється друкована, електронна (цифрова) або аудіовізуальна інформація,

опублікована засобами масової інформації і призначена для невизначеного кола

осіб. При чому до засобів масової інформації належать друковані, електронні та

аудіовізуальні видання, зареєстровані в встановленому законодавством порядку.

До електронних засобів масової інформації належать періодичні видання, які

виходять під постійною назвою на протягом року, в яких інформація

представлена у формі електронних (цифрових) даних. До аудіовізуальних

засобів масової інформації належать телерадіоорганізації, студії - юридичні

особи, які проводять та/або поширюють теле-, радіопередачі і теле-,

радіопрограми.

Такий підхід виглядає досить виваженим. Ключова теза: до засобів

масової інформації належать друковані, електронні та аудіовізуальні видання.

На наш погляд, принципових відмінностей між друкованими та електронними

виданнями немає. Власне, ДСТУ 7157:2010 вказує, що у стандарті електронне

видання розглянуто лише як один із різновидів видань. Але аналіз чинного

законодавства України не дає надійних підстав для віднесення електронних

видань до засобів масової інформації.

Важливість пошуку місця сучасних електронних видань у правовому

регулюванні, зокрема, пов'язано з існуванням інституту реєстрації (обліку)

суб'єктів видавничої справи. Саме це питання стає першим при створенні

суб'єкта господарювання, що планує займатися випуском електронного

5 Цей термін використовує і законодавство (див., наприклад, ст. 39 Податкового кодексу

України [195] згадує про інтернет-видання в контексті джерел інформації про ціни).

134

видання, оскільки, як зазначалося в цій роботі, суб'єкти господарювання

провадять діяльність у видавничій справі лише після внесення їх до Державного

реєстру на підставі свідоцтва про внесення суб'єкта господарювання до

Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої

продукції (ст. 12 Закону про видавничу діяльність).

Віднесення тієї чи іншої особи до суб'єктів видавничої справи (будь то

видавців, виготовлювачів або розповсюджувачів) пов’язано з наявністю

видавничої продукції, тобто сукупність видань, випущених видавцем

(видавцями). Визнання того чи іншого продукту “виданням” фактично впливає

(принаймні як це сформульоване в ст. 12 Закону про видавничу діяльність) на

можливість ведення відповідної діяльності. Але зробимо застереження: як ми

вже відзначали окремо, навіть зараз свідоцтво, на наш погляд, не є дозвільним

документом. Відсутність свідоцтва не може звужувати правосуб'єктність особи.

Питання невизначеності правового статусу електронних видань зачіпає не

тільки проблему державної реєстрації. Йдеться в цілому про правове

регулювання діяльності в межах тих засобів масової інформації, які фактично

випадають зі сфери дії Закону про друковані засоби масової інформації (пресу)

в Україні. Цей Закон створює правові основи діяльності засобів масової

інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи

відповідно до Конституції України, Закону України "Про інформацію" та інших

актів чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових

документів. Але, як вже вказувалося, його дія поширюється лише на ті засоби

масової інформації, які є друкованими. Цей закон передбачає наявність

електронної компоненти лише у вигляді інших носіїв інформації (платівок,

дискет, магнітофонних та відеокасет тощо), але завжди у складі друкованих

видань. В той же час, інтернет-сайти друкованих засобів масової інформації

можуть виступати тим самим електронним компонентом. Це ставить низку

нових запитань.

135

Так, для друкованих засобів масової інформації законом (ст. 42 Закону

України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»)

встановлено правило, що редакція, журналіст не несуть відповідальності за

публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і

гідність громадян і організацій, порушують права і законні інтереси громадян

або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів

масової інформації і правами журналіста, якщо:

1) ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника

(співзасновників);

2) вони містяться у відповіді на запит на інформацію, поданий відповідно

до Закону України "Про доступ до публічної інформації", або у відповіді на

звернення, подане відповідно до Закону України "Про звернення громадян";

3) вони є дослівним відтворенням публічних виступів або повідомлень

суб'єктів владних повноважень, фізичних та юридичних осіб;

4) вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим

друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього;

5) в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом,

проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом;

6) законом передбачено звільнення або непритягнення до відповідальності

за такі дії.

Звертаємо також увагу, що “звільнення від відповідальності” стосується,

зокрема, “дослівного відтворення матеріалів, опублікованих іншим друкованим

засобом масової інформації з посиланням на нього”. Але як бути з відтворенням

матеріалів електронних видань, які однозначно не є друкованими засобами

масової інформації.

До речі, схожі (але не тотожні) правила (див. ст. 67 Закону України «Про

телебачення і радіомовлення») наведено відносно телерадіоорганізацій та їх

136

працівників, які не несуть відповідальності за поширення інформації, що не

відповідає дійсності, у разі:

а) якщо ця інформація містилася в офіційних повідомленнях або одержана

від органів державної влади, органів місцевого самоврядування у письмовій

формі;

б) якщо ця інформація є дослівним цитуванням заяв і виступів (усних і

друкованих) посадових осіб органів державної влади та органів місцевого

самоврядування, народних депутатів України, кандидатів на пост Президента

України, кандидатів у народні депутати України та у депутати рад усіх рівнів,

кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів;

в) якщо ця інформація розповсюджувалася без попереднього запису та

містилася у виступах осіб, які не є працівниками телерадіоорганізації;

г) якщо вона є дослівним відтворенням матеріалів, поширених іншим

засобом масової інформації або інформаційним агентством, з посиланням на

нього;

ґ) якщо звільнення від відповідальності передбачено іншим законом.

Відмінності, зокрема, стосуються можливості запозичення матеріалів,

поширених іншим засобом масової інформації (без уточнення відносно його

друкованого характеру) або інформаційним агентством. Постає питання, як

бути редакції, або журналісту електронного видання? Цікавим є приклад

розгляду в Європейському суді з прав людини справи «Редакція газети «Правоє

дело» та Штекель проти України» (Заява № 33014/05) [218]. Суд зауважив, що

спірна публікація була дослівним відтворенням матеріалу, завантаженого із

загальнодоступної Інтернет-газети. Вона містила посилання на джерело

матеріалу та коментарі редакції, в яких вона формально дистанціювалася від

змісту матеріалу. Українське законодавство, зокрема, Закон України «Про

друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», надає журналістам

імунітет від цивільної відповідальності за дослівне відтворення матеріалу,

137

опублікованого у пресі. Проте, відповідно до позиції національних судів такий

імунітет журналістів не поширюється на відтворення матеріалу з Інтернет-

джерел, які не зареєстровані згідно із Законом України «Про друковані засоби

масової інформації (пресу) в Україні». Зі свого боку підкреслимо, що “інтернет-

газети” (якщо вони не мають друкованого аналогу) взагалі не потрапляють під

дію закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».

У зв'язку з цим Суд зауважив, що на той час не існувало національних

нормативних актів щодо державної реєстрації Інтернет-видань і що, як

стверджував Уряд, Закон України «Про друковані засоби масової інформації

(пресу) в Україні» та інші нормативні акти, які регулюють сферу засобів

масової інформації в Україні, не містили будь-яких положень про статус

Інтернет-видань або використання інформації, отриманої з Інтернету.

ЄСПЛ визначав, що Інтернет як інформаційний і комунікаційний

інструмент дуже відрізняється від друкованих засобів масової інформації,

особливо у тому, що стосується здатності зберігати та передавати інформацію.

Електронна мережа, яка обслуговує мільярди користувачів у всьому світі, не є і

потенційно не буде об'єктом такого ж регулювання та засобів контролю. Ризик

завдання шкоди здійсненню та використанню прав людини і свобод, зокрема

права на повагу до приватного життя, який становить інформація з Інтернету та

комунікація в ньому, є безумовно вищим, ніж ризик, який походить від преси.

Таким чином, підходи, які регулюють відтворення матеріалу з друкованих

засобів масової інформації та Інтернету, можуть відрізнятися. Останній,

безперечно, має коригуватися з урахуванням притаманних цій технології рис

для того, щоб забезпечити захист зазначених прав і свобод та сприяння їм.

Однак, беручи до уваги роль, яку відіграє Інтернет у контексті

професійної діяльності засобів масової інформації, та його важливість для

загального здійснення права на свободу вираження поглядів, Суд вважає, що

відсутність на національному рівні достатньої законодавчої бази, яка б

138

дозволяла журналістам використовувати отриману з Інтернету інформацію без

остраху наразитися на санкції, серйозно перешкоджає пресі відігравати свою

роль «сторожового пса суспільства». На думку Суду, повне виключення такої

інформації зі сфери застосування законодавчих гарантій журналістських свобод

може саме по собі спричинити неправомірне втручання у свободу преси,

гарантовану статтею 10 Конвенції.

Таким чином, Суд дійшов висновку, що, враховуючи недостатність у

національному законодавстві належних гарантій для журналістів, які

використовують інформацію, отриману з Інтернету, заявники не могли

достатньою мірою передбачати наслідки, до яких могла призвести оскаржувана

публікація. Це дало Суду підстави вважати, що вимогу щодо законності,

закріплену в другому пункті статті 10 Конвенції, дотримано не було.

Нами наведено цей приклад навіть не в контексті гарантій для

журналістів, а, скоріше, як яскравий орієнтир у вирішенні питання щодо

можливості застосування законодавства про друковані засоби масової

інформації до “інтернет-газети”, причому незважаючи на твердження, що

Інтернет як інформаційний і комунікаційний інструмент дуже відрізняється від

друкованих засобів масової інформації. З цим твердженням ми повністю згодні.

На наш погляд, немає жодних підстав ототожнювати власне Інтернет взагалі з

засобом масової інформації, але це не виключає можливості, що в Інтернеті, як

мережі, можуть існувати саме засоби масової інформації, в т.ч. в формі

електронних видань.

Треба ще раз наголосити, що ситуація у видавничій справі в Україні зараз

дуже непроста. Держава намагається поліпшити стан речей. Про це свідчить,

зокрема, поява Концепції державної політики щодо розвитку національної

видавничої справи та популяризації читання на період до 2020 року, яку було

схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2016 р. №

111-р. Але в контексті електронних видань слід відмітити декілька аспектів.

139

По-перше, метою Концепції є відродження соціального значення книги та

читання як процесу культурного, духовного, професійного та інтелектуального

збагачення людини, суттєве підвищення якості і професіоналізму кадрового

ресурсу, створення сприятливих умов для розвитку видавничої галузі та

системи інформування про вітчизняну видавничу продукцію, що дасть

можливість підвищити рівень конкурентоспроможності України як

європейської держави. Як бачимо, йдеться лише про книжкові видання.

По-друге, цілі Концепції виписано таким чином, що за її межами

фактично залишаються електронні видання (навіть книжкові). Зокрема, за

задумом авторів Концепції, її реалізація сприятиме збільшенню кількості

друкованих одиниць вітчизняної видавничої продукції до двох книг на одну

особу на рік, а також сукупного тиражу такої продукції, створенню мережі

об'єктів роздрібної торгівлі вітчизняною видавничою продукцією, модернізації

поліграфічних підприємств, які спеціалізуються на випуску видавничої

продукції. Тобто йдеться не тільки про книгу (лише як частку національної

видавничої справи), а фактично лише про друковану книгу.

На наш погляд, таке ставлення сьогодні не в повній мірі відповідає

викликам часу. Більше того, саме вітчизняна специфіка має підштовхнути до

розвитку саме електронної книги. Це зумовлено певними факторами:

по-перше, соціально-економічними умовами. Питома вага витрат

домогосподарств на задоволення культурних потреб, у тому числі придбання

книг та відпочинок, за останні роки становить лише 2,4 відсотка. За деякими

даними [61] середня вартість української книги склала в 2015 році 139 грн.

Якщо згадати, що в 2009 році середня вартість однієї книги становила 22 гривні,

в 2010 ріці – 25 гривень, в 2011 році – 29 гривень [50], то стає зрозуміло, що

купівельна спроможність не встигає за таким різкім зростанням вартості книги.

Зростання цін викликано об'єктивними факторами, перш за все, падінням курсу

140

національної валюти, з урахуванням значної «валютної» частки в поліграфічній

складовій вартості книги (папір, фарба, обладнання).

На жаль, зараз немає надійного економічного підґрунтя під бажанням

збільшення кількості друкованих одиниць вітчизняної видавничої продукції до

двох книг на одну особу на рік. Звісно, певний розвиток вітчизняної видавничої

справи може відбутися за рахунок збільшення частки саме української книги.

Наприклад, у 2015 році на кожну куплену книгу українського виробництва

припадало 1,8 книги від російського видавця [61]. До деякої зміни структури

попиту спонукає і ціновий фактор. Середня вартість української книжки склала

в 2015 році 139 грн, тоді як російської – 174 грн.

Якщо казати про електронні видання, і, зокрема, про електронну книга, то

вплив саме цієї найбільш вразливої з точки зору валютного фактора компоненти

витрат (папір, фарба, обладнання) можна нівелювати. Тобто вартість

виробництва електронного видання більш локалізована. Це робить таке видання

(книгу) більш доступним.

Якщо казати про засоби масової інформації, то відповідно до ст. 4 Закону

«Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист

журналістів» державна підтримка засобів масової інформації здійснюється

шляхом протекціоністської політики зниження споживчої вартості

інформаційної продукції, включаючи податкове, тарифне, митне, валютне та

господарське регулювання, відшкодування збитків, подання фінансової

допомоги. Тобто головною метою підтримки є зниження споживчої вартості,

що безумовно має місце у випадку електронних видань.

Крім того, нагадаємо мету Концепції державної політики щодо розвитку

національної видавничої справи та популяризації читання на період до 2020

року. Нею є відродження соціального значення книги та читання як процесу

культурного, духовного, професійного та інтелектуального збагачення людини,

суттєве підвищення якості і професіоналізму кадрового ресурсу, створення

141

сприятливих умов для розвитку видавничої галузі та системи інформування про

вітчизняну видавничу продукцію, що дасть можливість підвищити рівень

конкурентоспроможності України як європейської держави. На наш погляд,

реалізація цієї мети жодним чином не пов’язана з накладами саме друкованої

книги;

по-друге, сучасні тенденції, розвиток технологій, досвід інших країн

вказує на неминучість звернення до електронних видань. Наприклад,

дослідження, яке у 2014 році проводив часопис School Library Journal, показало,

що вже 66 % американських шкіл користуються електронними книгами [38].

Для порівняння в 2010 році цей показник був вдвічі меншим (33 %). Все більша

і більша частка населення користується мобільними пристроями, тому для

електроні видання можуть мати значну перевагу (за умови відповідного

ціноутворення);

по-третє, створення власної електронної книги зробить вітчизняний

видавничий ринок більш захищеним. Слід погодитися з тим, що держава може

приймати в цілому ефективні рішення щодо захисту свого видавця друкованих

видань. Це можуть бути заходи зі стримування імпорту видавничої продукції

(через тарифні і нетарифні обмеження в зовнішньо економічній діяльності).

Наприклад, лунають ініціативи щодо повної заборони ввезення на територію

України книжок та іншої друкованої продукції, що походять з Російської

Федерації (звернення до Кабінету Міністрів України народного депутата

України Остапа Семерака від 15 січня 2016 року) шляхом доповнення Переліку

товарів, заборонених до ввезення на митну територію України, що походять з

Російської Федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України

від 30 грудня 2015 р. № 1147 [188]. В той же час, в силу технологічних причин

вводити та реалізовувати обмеження на імпортні електроні видання буде

набагато складніше.

142

Нагадаємо ще про один аспект в частині дискримінації електронних

видань (перш за все, газет та журналів). Відповідно до п. 197.1.25 Податкового

кодексу України звільняються від оподаткування операції з постачання

(передплати) та доставки періодичних видань друкованих засобів масової

інформації (крім видань еротичного характеру) вітчизняного виробництва,

підготовлення (літературне, наукове і технічне редагування, коригування,

дизайн та верстка), виготовлення (друк на папері чи запис на електронному

носієві), розповсюдження книжок, у тому числі електронного контенту (крім

видань еротичного характеру) вітчизняного виробництва, учнівських зошитів,

підручників та навчальних посібників, словників українсько-іноземної або

іноземно-української мови вітчизняного виробництва на митній території

України. Залишається без відповіді з боку контролюючих органів питання щодо

можливості звільнення від оподаткування податком на додану вартість

самостійних електронних книжок. Державна фіскальна служба України

посилається на ст. 1 Закону України "Про державну підтримку книговидавничої

справи в Україні", в якому визначено, що книжкова продукція - це сукупність

книжкових видань, випущених видавцем (видавцями) або призначених до

випуску. Книжкове видання, в свою чергу, визначене як видання, особливістю

матеріальної структури якого є скріплення аркушів у корінці з обкладинкою чи

оправою. Книжкове видання може бути текстовим, образотворчим, нотним,

картографічним. При цьому поняття книги та газети визначено в Інструкції з

обліку документів, що знаходяться в бібліотечних фондах, затвердженої

наказом Міністерства культури і туризму України від 03.04.2007 р. № 22 [132].

Так, відповідно до розділу 2 Інструкції книга - це видання у вигляді блока

скріплених у корінці аркушів друкованого матеріалу будь-якого формату в

обкладинці чи оправі, обсягом понад сорок вісім сторінок, а газета - це

періодичне видання у вигляді одного чи декількох аркушів друкованого

матеріалу встановленого формату, призначене для широкого кола осіб, яке є

143

джерелом письмової інформації про поточні події, пов'язані з внутрішніми

справами, міжнародними проблемами, політикою тощо.

Така позиція була викладена в листі Державної фіскальної служби

України від 04.09.2014 р. № 2935/6/99-99-19-03-02-15. Як бачимо нормативні

визначення книги, яки запозичує контролюючий орган, зводяться до

матеріального об’єкту. Що стосується періодичних видань, то на рівні закону

застосування пільги з ПДВ обмежено саме друкованими засобам масової

інформації, що призводить до необхідності нарахування ПДВ при постачанні

електронних видань. Проблему посилює той факт, що собівартість створення

електронних продуктів значною мірою складається з нематеріальних витрат,

перш за все, оплати праці, придбання авторських прав і т.п. Тому податкового

кредиту відповідні платники ПДВ майже не отримують. Це призводить до того,

що ПДВ набуває для них форму податку з обороту та оподаткування фактично

носить дискримінаційний характер.

Отже, разом з науково-технічним прогресом у книговидання за останнє

десятиліття прийшли Інтернет, електронні бібліотеки (е-бібліотеки), електронні

книги (е-книги) та інші найновіші поняття та явища. Цей вид книговидання

активно розвивається сьогодні у всьому світі. Між тим, в Україні воно

залишається на початковій стадії. У межах запропонованого механізму для

розвитку електронного книговидання та за результатами проведеного

дослідження пропонується вжити низку таких заходів:

– прийняти закон «Про електронне видання», який би регулював розвиток

електронної видавничої діяльності, а також внести відповідні зміни до таких

законів України: «Про видавничу справу», «Про обов’язковий примірник

документів», «Про авторське право та суміжні права», «Про друковані засоби

масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформацію;

– утворити структурний підрозділ при органі державного управління

видавничою справою, який би опікувався розвитком та функціонуванням

144

електронної книги та електронних ЗМІ;

– розробити методологію прогнозування продажу е-книг за допомогою

виявлення загальних цілей; вироблення форм роботи (не лише за якістю, а й за

кількістю) між видавництвами та всіма суб’єктами розповсюдження;

– затвердити стандарти електронного обміну даними.

2.4. Договірні засади взаємодії учасників господарсько-правових

відносин у сфері видавничої діяльності

Як відомо, господарський договір як правова форма господарських зв’язків

є специфічним правовим засобом, в якому поєднуються публічні інтереси

суспільства в цілому та приватні інтереси окремих суб’єктів

господарювання [58]. Їх укладання призводить до виникнення майново-

господарських зобов’язань, тобто таких цивільно-правових зобов’язань, що

виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні

господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити

певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної

дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання

її обов’язку (ч. 1 ст. 175 ГКУ). Відповідно до ч. 1 ст. 179 ГКУ майново-

господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або

між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами –

юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-

договірними зобов’язаннями.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про видавничу справу» суб’єкт

видавничої справи може бути одночасно видавцем та/чи виготовлювачем та/чи

розповсюджувачем видавничої продукції. Але такий варіант ведення

господарської діяльності на практиці використовується нечасто. Навіть коли

кінцевим власником типографії та видавництва є одна особа, то як правило,

вони здійснюють свою діяльність як окремі суб'єкти господарювання.

145

Відповідно, практично кожному видавцю на шляху до появи готової видавничої

продукції доводиться вступати в господарсько-виробничі відносини з іншими

суб'єктами видавничої справи, тобто з виготовлювачами та розповсюджувачами

видавничої продукції.

Втім, господарсько-виробничіми відносинами з виготовлювачами та

розповсюджувачами видавничої продукції не обмежується коло відносин

видавців. Наприклад, виникають відносини з замовниками видавничої продукції

(зауважимо, що видавець сам має право бути замовником перед

виготовлювачем та розповсюджувачем видавничої продукції), маркетинговими

й рекламними компаніями тощо.

Важливу роль в господарській діяльності видавництв посідають відносини

з фізичними особами-авторами.

Як було вказано вище, найбільш значущими в видавничої діяльності є

договори в трикутнику – видавец, виготовлювач, розповсюджувач.

Виготовлювач видавничої продукції – це суб’єкт господарювання, що

здійснює виготовлення тиражу видання. Виготовлення видавничої продукції

представляє собою виробничо-технологічний процес відтворення визначеним

тиражем видавничого оригіналу поліграфічними чи іншими технічними

засобами (ст. 1 Закону України «Про видавничу справу»). Підставою для

виникнення відповідних господарських зобов’язань є господарській договір.

Взагалі виготовлювачем видавничої продукції може бути поліграфічне

підприємство, інша юридична особа будь-якої форми власності, громадяни

України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на

законних підставах, або юридичні особи іншої держави, які мають у своєму

розпорядженні засоби поліграфічного виробництва чи копіювально-

розмножувальну техніку (ст. 21 Закону України «Про видавничу справу»).

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про видавничу справу» умови та

терміни виконання замовлення на виготовлення видавничої продукції

146

визначаються договором між її замовником і виготовлювачем. Часто на

практиці відносини видавця та виготовлювача оформлюють договором про

надання поліграфічних послуг. На наш погляд, така його правова

характеристика є хибною. Відповідно до ст. 901 ЦКУ за договором про надання

послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони

(замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або

здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві

зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Результатом договору

є видавнича продукція (надрукований тираж виготовлених примірників

видання). Це матеріальний результат, який не може споживатися в процесі

вчинення певної дії або здійснення певної діяльності. Тому договір між

видавцем та виготовлювачем не можна кваліфікувати як договір про надання

послуг. Такий договір також не є договором поставки, хоча часто сторони

сприймають такі відносини як засновані на договорі поставки, оскільки

виготовлювач здійснює саме постачання видавничої продукції, а видавець її

придбання. Така характеристика також є помилковою.

Розглядуваний договір є договором підряду, за яким підрядник

(виготовлювач) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу (з

виготовлення видавничої продукції) за завданням замовника (видавця), а

замовник (видавець) зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Такий висновок також підтверджується судовою практикою. Зокрема,

Київський апеляційний господарський суд у постанові від 21 квітня 2015 року у

справі № 910/28296/14 зазначає, що договір на виготовлення поліграфічної

продукції за правовою природою є договором підряду [206].

Зауважимо, що поняття поліграфічної продукції ширше за видавничу. Так,

до поліграфічної продукції відносяться зошити, блокноти, ярлики, етикетки,

різноманітні бланки для заповнення, які не відповідають визначенню

видавничої продукції. Видавнича продукція, крім способу виготовлення,

147

повинна містити інформацію, призначатися для поширення і відповідати

встановленим нормам оформлення і виготовлення. Так, виготовлені

друкуванням особисті документи, канцелярські бланки, форми, квитанції,

службова документація, товаросупровідні інструкції тощо не є видавничою

продукцією [94, с. 66].

При укладенні договору між видавцем і виготовлювачем слід враховувати

вимоги ст. 21 Закону України «Про видавничу справу». Виготовлювач приймає

замовлення на виготовлення видавничої продукції за умови, що видавець

внесений до Державного реєстру як суб'єкт видавничої справи, крім випадків,

передбачених частиною четвертою статті 12 Закону України «Про видавничу

справу». Виготовлювач видавничої продукції несе відповідальність згідно із

законодавством перед видавцем за точне відтворення видавничого оригіналу,

дотримання вимог щодо якості виконання кожного примірника видання у

замовленому тиражі, національних стандартів, чинних в Україні міждержавних

стандартів, технічних умов та інших нормативних документів. Виготовлювач не

має права без дозволу видавця передавати будь-кому, крім випадків,

передбачених законодавством, виготовлений тираж видання або його частину,

видавничі оригінали, макети, фото чи друкарські форми, їх електронні

відповідники. Виготовлення без дозволу видавця додаткового тиражу видання

не допускається.

Щодо господарських відносин між видавцем та розповсюджувачем, то

перш за все слід відзначити, що розповсюдження видавничої продукції

представляє собою доведення видавничої продукції до споживача через

торговельну мережу або в інший спосіб (ст. 1 Закону України «Про видавничу

справу»). Видавець має право використовувати випущену за власною

видавничою програмою видавничу продукцію для забезпечення статутної

діяльності, розповсюджувати її самостійно або користуватися послугами іншого

розповсюджувача (ст. 20 Закону України «Про видавничу справу»).

148

Розповсюдження видавничої продукції може здійснюватися шляхом її

реалізації (продажу) в роздрібній та оптовій торгівлі, безоплатного

розповсюдження чи обміну на договірних засадах (ст. 20 Закону України «Про

видавничу справу»). Законодавство в загальному випадку не встановлює, які

саме договірні форми треба використовувати в процесі розповсюдження

видавничої продукції. Зазвичай застосовується договір поставки видавничої

продукції. В цьому разі згідно зі статтею 712 ЦКУ за договором поставки

продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність,

зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність

покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших

цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним

використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього

певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення

про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не

випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. 264 ГКУ основні вимоги щодо укладення та виконання

договорів поставки встановлюються цим кодексом, іншими законодавчими

актами. Згідно зі ст. 265 ГКУ за договором поставки одна сторона –

постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк)

другій стороні – покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти

вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. До відносин

поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні

положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу (див.

також рішення Господарського суду Черкаської області від 02 квітня 2009 р. у

справі № 09/514 [217], в якому суд розглядав правову природу договору між

видавцем та розповсюджувачем).

Сторони господарських відносин щодо розповсюдження видавничої

продукції можуть використовувати й інші договори. Зокрема, йдеться про

149

договір комісії або доручення, в яких видавець займе місце комітента

(довірителя), а розповсюджувач виступатиме комісіонером (повіреним).

Слід звернути увагу на особливості правового регулювання

розповсюдження періодичних друкованих видань. Діяльність щодо надання

послуг з розповсюдження періодичних друкованих видань регламентується

такими нормативно-правовими актами:

Законами України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в

Україні», «Про видавничу справу», «Про державну підтримку засобів масової

інформації та соціальний захист журналістів»;

Правилами розповсюдження періодичних друкованих видань,

затвердженими спільним наказом Держкомзв'язку України, Міністерства

інформації України, Міністерства транспорту України від 10.12.98 р. №

169/81/492. Ці правила значною мірою є застарілими, але вони залишаються

чинними й досі відіграють важливу роль у регулюванні відносин видавців з

операторами доставки УДППЗ «Укрпошта» та ДП «Преса».

Відповідно до Правил розповсюдження періодичних друкованих видань

розповсюдження періодичних друкованих видань включає в себе оформлення

передплати, замовлення тиражів уроздріб, експедирування, перевезення,

оброблення, доставлення та вручення видань передплатнику, продаж видань

уроздріб. Розповсюдження періодичних друкованих видань, зареєстрованих у

встановленому порядку, здійснюється згідно з договорами, укладеними між

редакціями і видавцями або друкарнями, між редакціями (видавцями) та

розповсюджувачами і адміністраціями транспортних підприємств незалежно від

форм власності (п. 1). При укладанні договорів слід врахувати наступні норми

Правил.

Передплата на періодичні друковані видання проводиться згідно з

Каталогами періодичних друкованих видань, які формуються

розповсюджувачами на підставі договорів, укладених з видавцями (п. 7). Умови

150

і порядок розрахунків за розповсюдження періодичних друкованих видань

визначаються укладеними договорами між видавцями та розповсюджувачами

(п. 13). Видавець або редакція здають періодичні друковані видання на

експедирування експедиції, за її місцезнаходженням, а на перевезення (при

самостійному експедируванні) - до структурного підрозділу поштового зв'язку

або іншого перевізника в терміни, встановлені графіком для кожного видання.

Інший порядок здавання обумовлюється договором. Графіки видачі тиражів

видань розробляються видавцями, погоджуються з друкарнями та

розповсюджувачами і є невід'ємною частиною договору (п. 15).

При розповсюджені видань с залученням УДППЗ «Укрпошта» необхідно

враховувати Примірний договір про надання послуг із розповсюдження

періодичних друкованих видань за передплатою.

Щодо відносин із авторами, то центральним питанням у них є питання

прав інтелектуальної власності. Вважається, що право інтелектуальної власності

історично виникло як специфічний засіб правової охорони інтересів інвесторів

(видавців, книготорговців, власників мануфактур тощо) [46, с. 10].

Відповідно до ч. 1 ст. 1107 ЦКУ щодо об’єктів авторського права може

бути укладено такі договори: 1) ліцензія на використання об’єкта авторського

права; 2) ліцензійний договір; 3) договір про створення на замовлення і

використання обєкта авторського права; 4) договір про передачу виключних

майнових прав інтелектуальної власності на об’єкт авторського права; 5) інший

договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Щодо кожного із цих договорів ЦКУ встановлює вимогу щодо форми договору

– вона має бути письмовою. У разі недодержання письмової форми такий

договір визнається нікчемним, тобто для встановлення його недійсності не

потрібно рішення суду. І тільки в прямо передбачених законом випадках

договір може бути укладений в усній формі. Так, Закон про авторське право

передбачає можливість укладення в усній формі договору про використання

151

(опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо) (ч. 1

ст. 33 Закону про авторське право).

Ліцензія на використання об'єкта авторського права видається особою,

якій належать майнові права на твір, і являє собою письмове повноваження на

використання твору в певній обмеженій сфері (ч. 1 ст. 1108 ЦКУ). Ліцензію

можна оформити як окремий документ або включити як складову частину в

ліцензійний договір. ЦКУ виділяє три види ліцензій в залежності від обсягу

наданих повноважень щодо об'єкта авторського права. Так, згідно з ч. 3 ст. 1108

ЦКУ ліцензія на використання твору може бути: 1) виключною – видається

лише одному ліцензіату (тобто особі, яка отримує право на використання твору)

та виключає можливість використання ліцензіаром твору в сфері, що обмежена

цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього

твору у зазначеній сфері; 2) одиночною, яка видається лише одному ліцензіату і

виключає можливість видачі ліцезіаром іншим особам ліцензій на використання

твору в сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості

використання ліцензіаром цього об'єкта у зазначеній сфері; 3) невиключною,

яка не виключає можливості використання ліцензіаром твору в сфері, що

обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання

цього твору у зазначеній сфері. ЦКУ вказує, що наведений перелік видів

ліцензій невичерпний. У ліцензії обов'язково повинні бути вказані: її вид, спосіб

(опублікування, прокат, переклад та ін.) і сфера використання об'єкта

авторського права. Ліцензія також може містити вказівку на те, що ліцензіат

може надати дозвіл на використання об'єкта інтелектуальної власності третій

особі (видати субліцензію). Відсутність такої вказівки означає, що ліцензіату

таке повноваження не надано (п. 10 Оглядового листа ВГСУ від 22.01.2007 №

01-8 / 25 «Про практику застосування господарськими судами законодавства

про захист прав на об'єкти авторського права і суміжних прав).

Ліцензійний договір – це договір, за яким одна сторона (ліцензіар) надає

152

другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта авторського права

(ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням

законодавчих вимог (ч. 1 ст. 1109 ЦКУ). Відмінність ліцензійного договору від

ліцензії полягає в тому, що якщо при видачі ліцензії особа, якій належать права,

визначає умови надання дозволу на використання об'єкта авторського права в

односторонньому порядку і ліцензіат може тільки або погодитися на них, або ні,

то при укладанні ліцензійного договору ці умови визначаються в

двосторонньому порядку. Ліцензійним договором можуть передбачатися

випадки, коли ліцензіат може укласти субліцензійний договір, за яким ліцензіат

надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об'єкта

авторського права. Відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе

ліцензіат, якщо інше не передбачено в договорі. У ліцензійному договорі

обов'язково повинні бути вказані: 1. Вид ліцензії. Якщо в договорі не буде

вказано, який вид ліцензії надано ліцензіату, це буде означати, що йому надана

невиключна ліцензія. 2. Сфера використання об'єкта авторського права:

конкретні права, що надаються за договором; способи використання

зазначеного об'єкта авторського права; територія і строк, на які надаються права

і т. д.

Особливу увагу слід звернути на необхідність чіткого зазначення

конкретного переліку прав, які передаються ліцензіату, оскільки ті права, які не

увійдуть до цього переліку, будуть вважатися ненаданими (абзац другий ч. 1 ст.

31 Закону про авторське право). Крім того, в договорі може бути зазначено, що

ліцензіату надається виключне право на використання об'єкта авторського права

певним способом. Це означає, що ліцензіат не тільки може сам використовувати

об'єкт авторського права, а й отримує право дозволяти і забороняти іншим

особам використовувати його. Однак якщо в договорі немає прямої вказівки на

це, вважається, що ліцензіат отримав невиключне право використовувати об'єкт

авторського права (п. 26 Рекомендацій ВГСУ від 10.06.2004 р № 04-5 / 1107).

153

ЦКУ встановлює також правило на той випадок, якщо сторони не передбачили,

на яку територію поширюються надані за ліцензійним договором права. Такою

територією буде вважатися територія України. Що стосується строку, на який

надаються права на використання об'єкта авторського права, то тут передбачено

тільки одне обмеження: цей термін не може перевищувати строку чинності

виключних майнових прав на твір, щодо якого укладається ліцензійний договір.

Якщо в договорі не зазначено строк, на який надається право використовувати

об'єкт авторського права, вважається, що договір укладений на строк, що

залишився до закінчення строку дії виключних майнових прав на твір, але не

більше п'яти років. Якщо до спливу зазначеного п'ятирічного строку жодна із

сторін не повідомить іншу в письмовій формі про відмову від договору, то він

вважається продовженим на невизначений строк. У цьому випадку за кожною зі

сторін зберігається право відмовитися від договору, письмово повідомивши про

це іншу сторону не менше ніж за шість місяців до розірвання договору. 3.

Розмір, порядок і строки виплати винагороди за використання об'єкта

авторського права. Відповідно до абзацу другого ч. 2 ст. 33 Закону про

авторське право авторська винагорода визначається у договорі у вигляді

відсотків від доходу, отриманого від використання твору, або у вигляді

фіксованої суми або іншим чином. При цьому ставки авторської винагороди не

можуть бути нижчими, ніж мінімальні ставки, встановлені Кабінетом Міністрів

України. Окремо в ЦКУ оговорений випадок виплати винагороди за

ліцензійним договором видання або іншого відтворення твору: якщо за таким

договором винагороду визначається у вигляді фіксованої грошової суми, в

договорі має бути встановлений максимальний тираж твору. 4. Інші умови, за

яких сторони дійшли згоди і які вони вважають за доцільне включити в договір.

За договором про створення за замовленням і використання об'єкта

авторського права одна сторона зобов'язується створити об'єкт авторського

права відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в установлений строк

154

(ч. 1 ст. 1112 ЦКУ). Відмінність даного договору від ліцензійного, як бачимо,

полягає в тому, що якщо за ліцензійним договором твір вже створено (або, якщо

ліцензіаром виступає не автор, права на нього вже отримані), то за договором

про створення за замовленням і використання об'єкта авторського права об'єкт

тільки буде створено. При цьому він буде створюватися відповідно до вимог

замовника. Ця ознака відсутня при укладанні ліцензійного договору навіть у

тому випадку, якщо він укладається щодо об'єкта авторського права, який буде

створений в майбутньому. Умовно кажучи, якщо ліцензійний договір

укладається тоді, коли суб'єкт господарювання, дізнавшись, наприклад, про

намір (творчий задум) відомого письменника написати новий роман, укладає з

ним ліцензійний договір про виданні цього роману, то договір про створення та

використання об'єкта авторського права буде укладено в тому випадку, якщо

видавництво хоче отримати твір за визначеними самим видавництвом

параметрам (може бути задана тематика, визначено основний зміст, обсяг твору

і т. д.).

За договором про передачу виключних майнових прав на твір одна

сторона, якій належать права на такий обєкт, передає іншій стороні частково

або в повному обсязі ці права відповідно до закону та на визначених договором

умовах (ч. 1 ст. 1113 ЦКУ). Якщо щодо об'єкта авторського права до укладення

договору про передання виключних майнових прав були укладені ліцензійні

договори, вони продовжують діяти в тому ж обсязі.

Ще одним суб'єктом, який відіграє значну роль у видавничій справі, є

редакція. Головні функції редакції – редагування, коригування, перевірка,

виявлення неточностей, похибок в авторському творі. У законодавстві немає

спеціальних норм права, які б регламентували діяльність редакції,. Редагування

не повинно якимось чином спотворювати початковий сенс твору, коригувати

окремі образи в творі, істотно змінювати стилістику мови. Діяльність редакції,

як правило, організовується на основі укладеного з нею договору, другою

155

стороною якого в більшості випадків виступає замовник (видавець). Таким

чином, редакція виконує суто технічні функції, тим самим не торкаючись самих

правовідносин основних суб'єктів (замовника і учасника, видавця і автора).

Сьогодні все більшої актуальності набуває ще одна договірна конструкція

– друк на вимогу [8]. Видавничий бізнес після світової економічної кризи

прийшов до усвідомлення необхідності констатувати збільшення кількості

малотиражних видань і виникнення потреби урізноманітнювати асортимент

книгами вузького споживчого інтересу. Як реакція на такі тенденції, виник

сервіс «друк на вимогу».

Сучасний видавничий ринок поступово починає використовувати

інноваційні технології з метою оптимізації виробничого процесу та економії

коштів, а також для запровадження перспективних сервісів, що у подальшому

спричинять появу додаткових стимулів для придбання видавничої продукції.

Важливою світовою тенденцією стало зменшення накладів видань, країни

західноєвропейського регіону намагаються уникнути сліпого скорочення і

повсякчас пропонують активно використовувати технологію «друк на вимогу»

(такі заклики лунають у тому числі на рівні резолюцій ЄС) [62].

Виконання зобов'язань щодо «друку на вимогу» є можливим у двох

варіантах: з відтермінуванням часу виконання замовлення (передбачає надання

дистанційного сервісу з індивідуального друку) і з негайним виконанням

замовлення, що безпосередньо залежить від місця його здійснення (інтернет-

магазин або стаціонарний магазин), а також місця розташування обладнання для

друку. Відповідно до зазначених критеріїв з'являються різні моделі

виготовлення видань на вимогу. Найчастіше у країнах східноєвропейського

регіону використовується трикомпонентна модель, де фігурують читач

(покупець) – книгорозповсюджувач – видавець. Читач робить замовлення у

книгорозповсюджувача, який передає його видавцеві.

156

Також може бути використана двокомпонентна модель, де покупець

співпрацює з книгорозповсюджувачем, який поєднує у собі функції продавця

товару і видавця (приклад: послуги, здійснювані за допомогою машини Xerox

Espresso Book Machine книгарнею «Сяйво» у Києві або її використання у

магазинах найбільшого представника британського книжкового ретейлу

«Blackwell Limited»). Таку модель можна віднести до найпродуктивніших, бо

послуга із задоволення читацьких запитів надається покупцеві протягом

короткого проміжку часу і за його безпосередньої участі. Виконавець

замовлення звертається до онлайн-бібліотеки наявних видань. Попри

привабливість такого сервісу залишається проблема оптимізації запасів і

розширення асорти- менту видавничих пропозицій. Наслідком запровадження в

активний ужиток друку на вимогу є можливість за певних умов скоротити

звичну багатокомпонентну модель ведення видавничого бізнесу (видавництво –

поліграфічне підприємство – книжковий магазин – читач).

Для розміщення видання у каталозі «Книги на вимогу» субєкти

видавничого ринку висувають автору низку вимог, які є обов'язковими для

подальшої співпраці: 1. Реєстрація на сайті видавництва з метою ідентифікації

при співробітництві. 2. Оригінал-макет видання виготовляється автором

самостійно відповідно до технологічних вимог (подається виконавцю робіт у

форматі PDF, з додаванням файлу у форматі верстки зі зразками шрифтів, що

використовувались) або видавництвом за умовами Додаткової угоди до

Договору за рахунок Правовласника. 3. Оригінал-макет обкладинки надається

автором (може бути виконаний із залученням професіоналів або з

використанням онлайн-конструктора і проходить перевірку на відповідність

технологічним вимогам видавництва або замовляється як додаткова послуга у

Видавця. 4. Надання необхідної супровідної документації. 5. Підписання

Договору на укладання угоди щодо видання і подальшої реалізації книги з

отриманням роялті. 6. Надання ліцензії (субліцензії) на використання з

157

встановленням обсягу наданих автором видавцеві прав на кожне видання та

способи його використання, а також визначення умов і термін їх передачі. 7.

Визначення ліцензійних відрахувань (роялті), які встановлюються у розмірі,

визначеному автором самостійно або видавництвом, від продажу книги у

друкованому чи електронному форматі. Підсумком співпраці має стати

розміщення видавцем у видавничих каталогах підготовлених до друку видань та

анонсування їх появи в системі дистрибуції, найбільший акцент при просуванні

книги робиться на ресурсах інтернет-магазинів (власний магазин і магазини-

партнери видавництва) [71].

2.5. Роль держави в регулюванні видавничої діяльності

Національне книговидання посідає важливе місце у формуванні єдиного

гуманітарного простору кожної держави. Книги є невід’ємним елементом

інформаційної сфери життя суспільства. Роль друкованої книги не зменшується

із збільшенням використання сучасних технологій, зокрема електронних і

аудіокниг. Адже вона є чинником формування світоглядно-ціннісних

орієнтацій, духовності, освітнього потенціалу держави та інтелектуального

капіталу кожного народу [221, с. 226].

В той же час, книговидання на сучасному етапі розвитку опинилося в

ситуації переживання значних змін, які поєднані з необхідністю подолання

численних викликів [70, с. 90]. Серед них називають, зокрема, такі:

1) засилля імпортованої друкованої продукції на вітчизняному

книжковому ринку;

2) економічна та фінансова немічність суб’єктів видавничої справи;

3) нерозвиненість і безсистемність книгорозповсюдження в Україні,

недостатність попиту на українську книгу і тривалі строки її реалізації;

4) дефіцит української книги загалом та підручників для середньої і вищої

шкіл зокрема;

158

5) недостатня якість поліграфічного виконання вітчизняної книги;

6) занепад бібліотечної справи в Україні;

7) відсутність якісного змістовного наповнення вітчизняних книг;

8) відсутність програми розвитку книговидавничої справи в Україні;

9) низький рівень розвитку наукового книговидання, що є показником

розвитку суспільства;

10) нерозвиненість електронного книговидання [153, с. 4].

Усе це зумовлює необхідність державної підтримки національної

видавничої галузі, «формування правового господарського порядку на засадах

контролю, розподілу, балансування та гармонізації приватних економічних

владних відносин у сфері господарювання з метою забезпечення економічного

народовладдя» [96].

Незважаючи на наявність окремих розробок у царині дослідження

сучасних проблем розвитку книговидання в Україні такими науковцями, як О.

Афанасенко, Я. Зелінська, Я. Ісаєвич, М. Сенченко, Л. Швайка та ін. [51; 130;

134; 223; 255], низка важливих питань щодо механізмів державного

регулювання зазначеної сфери залишається поза увагою науковців.

Метою цього підрозділу роботи є визначення загальних засад правового

регулювання здійснення державної підтримки книговидання в Україні й

окреслення шляхів його вдосконалення.

Сучасне інформаційне суспільство вимагає високих стандартів стосовно

якості інформації, своєчасності надання та забезпечення належного змістовного

наповнення інформаційних джерел, де одним із найважливіших вважається

книга. Проте в Україні ще й досі не вироблено ефективної державної політики з

розвитку книговидання, що призводить до невпинного зменшення видання книг

за назвами і тиражами, істотного зниження якості книгопродукції.

Неврегульованість нормативно-правової бази щодо розвитку

книговидання, недосконалість механізмів державного регулювання галузі,

159

відсутність мережі державно-управлінських структур, які б відповідали за

координацію діяльності та створення належних умов для функціонування

державних і приватних видавництв, – усе це призводить до зростання розриву

між культурними, науковими, освітянськими та іншими потребами суспільства і

рівнем їх реального задоволення [155].

Державна політика в сфері книговидання представляє собою комплекс

взаємозв'язаних заходів (соціальних, економічних, правових, матеріально-

технічних та ін.), спрямованих на регулювання і управління у сфері

книговиробництва, книгорозповсюдження і споживання книги в умовах

формування книжкового ринку й інформатизації суспільства, а зрештою – на

повне й усебічне задоволення громадських і державних потреб у книжковій

продукції. У центрі такої політики за нових умов мають бути загальногалузеві

інтереси, досягнення значних позитивних результатів у книговиданні і

книгорозповсюдженні, якнайповніше й найоперативніше задоволення

інформаційних потреб споживачів. Такою є формула книговидання в

інформаційному суспільстві та завдання державної політики в цій сфері [172].

Державне регулювання в будь-якій галузі здійснюється за допомогою

соціально-економічних механізмів через антимонопольну політику й розвиток

конкуренції, державну стандартизацію, метрологію, систему оподаткування,

інші форми правового впливу [170]. Державне регулювання книговидання

представляє процес впливу держави на розвиток цієї сфери за допомогою

комплексу методів (адміністративних, правових та економічних), що

забезпечують повноцінне функціонування даної сфери та сприяють створенню

умов для її гармонійного розвитку. Державне регулювання книговидання

реалізується в основному за допомогою таких засобів: державне замовлення;

ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація;

нормативи та ліміти; ціни і тарифи; інвестиційні, податкові та інші пільги;

дотації, компенсації, цільові інновації та субсидії [155].

160

Проте, наведені засоби (які спираються на адміністративні та економічні

методи регулювання) не є вичерпними. Для регулювання тієї або іншої сфери

економіки, в тому числі і книговидання, держава може використовувати і інші

способи впливу, які спричинять зміни у структурно-функціональному,

кадровому, технологічному, комунікативному аспектах діяльності об’єктів

регулювання. Неабияке значення має і нормативно-правове регулювання,

затвердження та реалізація певних програм, стратегій тощо.

В цілому, в умовах демократичної політичної системи і ринкової

економіки видавництва ведуть свою діяльність незалежно від держави. Свобода

видавничої діяльності постійно декларується як самими її суб'єктами, так і

різними професійними об'єднаннями видавців на всіх рівнях – від регіонального

до світового. У Статуті Міжнародної асоціації видавців вказується, що

предметом першочергової турботи цієї організації є: «Підтримувати і захищати

право видавців на публікацію і поширення продуктів їх інтелектуальної

діяльності за умов повної свободи за умови, що вони будуть дотримуватися всіх

законів і правил, які стосуються цієї діяльності, як в межах власної країни, так і

в міжнародному масштабі. Асоціація вважає своїм обов'язком всіма силами

протистояти будь-яким спробам або погрозам обмежити цю свободу).

З іншого боку, видавці багатьох країн потребують підтримки з боку

держави, особливо при випуску так званих соціально значущих видів

видавничої продукції, які так чи інакше орієнтовані на задоволення потреб

усього суспільства. Таким чином, відносини видавців з державою носять

діалектично суперечливий характер, модуль якого зводиться до того, щоб

залучення державних органів до проблем видавничої спільноти обмежувалося

протекціоністськими заходами, але не переходило межі творчої самостійності

видавничих структур.

Останній етап переходу до недержавної системи організації книговидання

кінця ХХ ст. пов'язаний із демократичними перетвореннями у видавничій сфері,

161

внаслідок чого була зруйнована монополія держави. В умовах прискорення

науково-технічного прогресу, впровадження нових технологій втручання

держави в економічну діяльність суб'єктів видавничої справи та обмеження

конкуренції перетворилися у фактори, що стримували розвиток видавничої

справи. Система адміністративного регулювання зазнала суттєвих змін. У цій

ситуації держава, втративши традиційні адміністративно-управлінські функції,

перейшла від політики стримування до політики стимулювання конкуренції,

максимально скорочуючи сфери державної опіки. Державне регулювання

здійснювалося на основі гнучкіших непрямих форм і методів. Було скасовано

обмеження на створення нових видавництв та видавничих організацій,

спростилася процедура їх реєстрації. Ще одним напрямом перебудови

адміністративного регулювання для стимулювання конкуренції та розширення

свободи підприємницької діяльності у видавничій сфері стало послаблення

державної регламентації цінової політики.

Саме адміністративно-правове регулювання вже не зводилося тільки до

встановлення обов'язкових для виконання правил поведінки й відповідальності

за їхнє порушення або недотримання. Зросла роль організаційно-правового

регулювання шляхом створення нормативних рамок діяльності суб'єктів й

надання їм більш-менш широкої самостійності у виборі варіантів поведінки,

способів розв'язання власних завдань [170].

Можна говорити про дві форми державної підтримки книговидання:

прямої і непрямої. Під прямою підтримкою мається на увазі використання

державних субсидій для розвитку книговидання в цілому, для здійснення

окремих видавничих проектів, особливо тих, що носять яскраво виражений

національний характер, для підтримки книготорговельних фірм і бібліотек, а

також для заохочення експорту книг, видавничих і поліграфічних послуг.

Системи прямої державної підтримки діють у Франції, в Іспанії, Італії,

Португалії, деяких скандинавських країнах, Південній Кореї, Бразилії, Канаді.

162

Однак основною формою державного протекціонування видавничої

справи в багатьох країнах є застосування різноманітних засобів непрямої

підтримки, які поширюються або на всю видавничу систему в цілому або на її

окремі підсистеми – наукову, навчальну і т.д. Серед цих засобів найбільш

важливе місце належить державній політиці в області податків. Основні

переваги видавництва отримують при сплаті податку на додану вартість. У

низці країн – Аргентині, Бразилії, Великобританії, Гані, Індонезії, Ірландії,

Кенії, Колумбії, Мексиці, Новій Зеландії, Норвегії, Швейцарії, Південній Кореї

та ін. – податок на додану вартість в книжковій справі взагалі не стягується. У

переважній більшості європейських країн ставки ПДВ на книги значно нижче,

аніж на інші товари. Керівні органи Європейського Союзу в 1991 р прийняли

рішення про необхідність введення єдиних ставок податку на додану вартість

для всіх країн, які входять в об'єднану Європу, причому, при номінальній ставці

ПДВ в 15% для ряду товарів, в тому числі тих, основою яких є об'єкти

авторського права (серед них – видавнича продукція), встановлюється знижена,

пільгова ставка в 5%. У тих же країнах, де ПДВ на книги не стягується взагалі

(Великобританія, Норвегія, Швейцарія), цю практику було вирішено зберегти.

Питання підтримки національного книговидання свого часу стало

предметом окремого розгляду Конференції Ради Європи «Законодавство у світі

книги», що відбулася у Варшаві 1996 року. Представники європейських країн

виробили рекомендації, які ґрунтувалися на двох основних висновках: книга є

передусім мистецьким, духовним витвором, і лише потім предметом продажу,

товаром; жодна із країн – членів Ради Європи не може ухвалювати закони, які б

погіршували стан національного книговидання. Відповідно до рекомендацій

формуються і правові норми, що регулюють діяльність книговидавничої

сфер [63].

Елементами системи державного регулювання книговидання у статиці є:

1) суб’єкт, представлений відповідними державними інституціями, що

163

мають інструменти впливу організуючого і контролюючого характеру,

2) об’єкт, представлений видавництвами та розповсюджувальними

інституціями різних форм власності, які мають відповідну структурно-

функціональне, кадрове, матеріально-технічне, правове та інформаційне

забезпечення своєї діяльності;

3) суспільство, яке виступає замовником на книгу [155].

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про видавничу справу» від 5 червня

1997 року № 318/97-ВР державна політика у видавничій справі визначається

Верховною Радою України і ґрунтується на принципах дотримання свободи у

видавничій справі, протидії її монополізації, зміцнення матеріально-технічних,

організаційних, правових і наукових засад видавничої справи, гарантії

соціального і правового захисту її працівників.

Законодавчо сформульовано також напрямки державної політики у

видавничій справі. Зокрема, вона спрямовується на підтримку розвитку

національного книговидання, наповнення україномовними виданнями ринку,

фондів бібліотек, забезпечення потреб навчальних і наукових закладів,

Збройних Сил України та інших військових формувань, правоохоронних

органів, підприємств, установ і організацій необхідними виданнями державною

мовою. Отже, йдеться про два основних напрямки – підтримка національного

книговидання та наповнення україномовними виданнями ринку.

Як вказано у ст. 6 Закону України «Про видавничу справу», центральний

орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у видавничій сфері,

разом з іншими органами державної влади вживає заходів із розвитку

книговидання та книгорозповсюдження, популяризації вітчизняної

книговидавничої продукції.

Але положення цього закону значною мірою є концептуальними та

деклараційними. Держава надає підтримку суб'єктам видавничої справи,

створює сприятливі умови для розвитку книговидання відповідно до Закону

164

України «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні» від 6

березня 2003 року № 601-IV. Цей Закон, по перше, є частиною законодавства

про видавничу справу, по друге, від визначає засади державної підтримки

книговидавничої справи в Україні і спрямований на подолання кризи у

вітчизняному книговиданні та створення сприятливих умов для його розвитку.

Як бачимо, закон з'явився в далекому 2003 році. В той же час, навряд

можна стверджувати, що з його прийняттям насправді зроблено прорив на

шляху «подолання кризи у вітчизняному книговиданні та створення

сприятливих умов для його розвитку». Статистика випуску видавничої

продукції свідчить, що за 10 років (2005 – 2014 р.р.) загальний річний тираж

книжок та брошур майже не змінився: в 2005 році він складав більше 54 млн.

примірників [68], в 2014 році – 55 млн. примірників [67].

Але важливість питання повернення до теми підтримки книговидавничої

справи в Україні стає більш наочною при порівнянні статистики за останні

роки. Наприклад, загальний річний тираж книжок та брошур в 2013 році

складав майже 70 млн. примірників [66]. Ще більшу стурбованість викликає

порівняння результатів 2015 року з даними 2014 року. Станом на 21.09.2015 р.

загальний річний тираж книжок та брошур у процентному відношенні до

тиражу 2014 року (за відповідний період) складає лише 50 % [184]. Тобто

фактичний тираж лише за 2015 рік зменшився в 2 рази. Наведені тенденції

підкреслюють актуальність питання щодо державної підтримки книговидання в

Україні.

Як декларує законодавець, метою державної підтримки книговидавничої

справи в Україні є: визнання духовної функції книги в суспільстві; задоволення

духовних, освітніх і культурних потреб Українського народу за допомогою

книг; забезпечення державних інтересів щодо захисту національного

інформаційного простору.

165

Однак це не є вичерпний перелік. Крім цього, метою державної підтримки

є цілком матеріальні напрями, спрямовані на економічну підтримку галузі:

оновлення і переоснащення видавничо-поліграфічної бази суб'єктів

видавничої справи та створення сприятливих умов їх розвитку;

сприяння збільшенню випуску книжкової продукції в Україні, зниженню

її собівартості та підвищенню конкурентоспроможності як на вітчизняному

книжковому ринку, так і за межами України.

Державна політика у книговидавничій справі відповідно до поставленої

мети здійснюється шляхом податкового, митного, валютного та інших видів

регулювання, а також шляхом державного замовлення на видання книжкової

продукції (ст. 5).

На оновлення і переоснащення видавничо-поліграфічної бази суб'єктів

видавничої справи був спрямований пільговий режим оподаткування (митом та

ПДВ) при ввезенні на територію України окремих товарів для видавничої

діяльності. Зокрема, відповідно до п. «о» ст. 19 Закону України «Про Єдиний

митний тариф» від 5 лютого 1992 року № 2097-XII [113] від сплати мита до 1

січня 2015 року звільнялись товари, які не виробляються в Україні, крім товарів

за кодами згідно з УКТ ЗЕД 4707 90 10 00, 4707 90 90 00 і ввозяться на митну

територію України для використання у видавничій діяльності та діяльності з

виготовлення книжкової продукції, яка виробляється в Україні, та мають згідно

з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ

ЗЕД) окремо визначені коди.

Відповідно до п. 5-7 підрозділу 2 розділу XX Податкового кодексу

України від 2 грудня 2010 року № 2755-VI тимчасово, до 1 січня 2015 року,

звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з

виконання робіт та постачання послуг суб'єктами підприємницької діяльності –

резидентами України, які одночасно здійснюють видавничу діяльність,

діяльність з виготовлення, розповсюдження книжкової продукції та

166

виробництва паперу і картону. При цьому дохід такого суб'єкта

підприємницької діяльності, отриманий від видавничої діяльності, діяльності з

виготовлення, розповсюдження книжкової продукції та виробництва паперу і

картону, має становити не менше 100 відсотків від загальної суми його доходу

за перший звітний (податковий) період з часу створення такого суб'єкта

підприємницької діяльності або не менше 50 відсотків від загальної суми його

доходу за попередній звітний (податковий) рік.

Тимчасово, до 1 січня 2015 року, звільняються від оподаткування

податком на додану вартість операції з виконання робіт та постачання послуг у

видавничій діяльності, діяльності з виготовлення та розповсюдження

видавництвами, видавничими організаціями, підприємствами поліграфії,

розповсюджувачами книжкової продукції, виробленої в Україні, операції з

виробництва та/або постачання паперу і картону, вироблених в Україні для

виготовлення книжкової продукції, учнівських зошитів, підручників та

навчальних посібників українського виробництва, а також операції з постачання

книжкової продукції, виробленої в Україні, крім реклами, послуг з розміщення

матеріалів рекламного та еротичного характеру і видань рекламного та

еротичного характеру.

Тимчасово, до 1 січня 2015 року, звільнялися від оподаткування податком

на додану вартість:

операції із ввезення на митну територію України в митному режимі

імпорту товарів, визначених підпунктом 1 пункту 4 розділу XXI "Прикінцеві та

перехідні положення" Митного кодексу України, для використання у власній

виробничій діяльності;

операції з постачання товарів, визначених підпунктом 1 пункту 4 розділу

XXI «Прикінцеві та перехідні положення» Митного кодексу України,

переробникам, видавництвам і підприємствам поліграфії на території України.

167

У разі нецільового використання зазначених товарів платник податку

зобов'язаний збільшити податкові зобов'язання за наслідками податкового

періоду, на який припадає таке порушення, на суму податку на додану вартість,

що мала бути сплачена в момент імпорту таких товарів, а також сплатити пеню

відповідно до закону.

Час цих пільг, на жаль, минув. До Верховної Ради України надходив

законопроект, яким планувалось подовжити строк цих пільг ще на 5 років (див.

наприклад, проект Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу

України (щодо забезпечення державної підтримки заходів з розвитку та

популяризації української мови та україномовної друкованої продукції)» від

20.02.2013 р. № 2359). Але його не було прийнято.

Тим не менше, окремі засоби податкової підтримки книговидання в

Україні все ж таки залишаються. Наприклад, відповідно до пп. 197.1.25

Податкового кодексу України звільняються від оподаткування ПДВ операції з

постачання (передплати) та доставки періодичних видань друкованих засобів

масової інформації (крім видань еротичного характеру) вітчизняного

виробництва, підготовлення (літературне, наукове і технічне редагування,

коригування, дизайн та верстка), виготовлення (друк на папері чи запис на

електронному носієві), розповсюдження книжок, у тому числі електронного

контенту (крім видань еротичного характеру) вітчизняного виробництва,

учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників, словників

українсько-іноземної або іноземно-української мови вітчизняного виробництва

на митній території України.

При цьому необхідно враховувати, що Колегія Рахункової палати за

підсумками розгляду Звіту про результати аналізу виконання повноважень

органами державної влади щодо контролю за дотриманням законодавства в

частині податкових пільг, наданих суб'єктам господарювання у сфері

книговидавничої справи, констатувала, що існуючий механізм державної

168

підтримки суб'єктів господарювання у сфері книговидавничої справи діє без

урахування інтересів вітчизняного товаровиробника та споживача книжкової

продукції. Книговидавнича справа в Україні знаходиться у кризовому стані,

більшість підприємств, що випускають книжкову продукцію, залишаються

збитковими (лист Рахункової палати України від 06.07.2011 № 16-1292) [160]. З

деякими висновками листа вимушені погодиться, бо свого часу Державною

податковою службою України дійсно надавались роз'яснення (наприклад, в

листі від 28.09.2006 р. № 5115/А/16-1415 [158]), що при поставці книжок

іноземного походження на митній території України розповсюджується

пільговий режим оподаткування ПДВ. Одночасно Державний комітет

телебачення і радіомовлення України та Міністерство фінансів України

вважали, що звільненню від оподаткування підлягають операції з постачання

книг тільки вітчизняного виробництва, але не забезпечили відповідного

реагування на позицію Державної податкової служби України та своєчасно не

ініціювали внесення уточнення до законодавства.

Отже, з 2006 року в Україні впродовж багатьох років на практиці продаж

книг іноземного виробництва в основному здійснювався без сплати ПДВ,

внаслідок чого державний бюджет втрачав значні надходження, і фактично

здійснювалася підтримка іноземних виробників книжкової продукції.

Як бачимо, поточна редакція пп. 197.1.25 Податкового кодексу України

враховує ці зауваження. Але необхідно констатувати, що кількість інструментів

підтримки книговидавничої справи все ж таки зменшується.

Відкритим залишається питання: чи пов'язано максимально різке

зниження в 2015 році загального річного тиражу книжок та брошур у

процентному відношенні до тиражу 2014 року (про що йшлося вище) з

закінченням строків саме 1 січня 2015 року цих засобів підтримки видавничій

діяльності?

169

Можна стверджувати, що наявна підтримка книговидавців залишається

дуже слабкою. Більше того, держава відмовляється навіть від тих інструментів,

які працювали до недавнього часу, не замінюючи їх на більш ефективні. В

існуючих сьогодні концепціях податкової реформи (в т.ч. концепції від

Міністерства фінансів України) акцент зроблено на ліквідації податкових пільг.

Але маємо сподівання, що при прийнятті цих рішень буде враховано положення

Коаліційної Угоди (складено 21.11.2014 р.), в пп. 2.3.7 якої йдеться про

заохочення державою читання, книговидання і книгорозповсюдження, в т. ч.

шляхом створення розгалуженої мережі книжкової торгівлі та збереження

податкових пільг у книговидавничій галузі.

Слід погодитись із тими дослідниками, які для посилення підтримки

видавничої діяльності в України пропонують:

- створити управлінську структуру як громадський інститут (за

прикладом Франції чи Польщі) або орган виконавчої влади, яка б

працювала на розвиток національного книговидання та його

структуризації;

- розробити державну комплексну програму популяризації книги і

читання;

- забезпечити системне бюджетне фінансування бібліотек;

- надати суб’єктам видавничої справи доступ до кредитних ресурсів,

створити законодавчі умови, за яких стане можливим залучення до

книговидання інвестиційних ресурсів з інших сфер національного

бізнесу;

- організувати системне і комплексне наукове дослідження книжкового

ринку;

- гарантувати з боку держави захист прав автора та видання і на ринку

традиційної паперової книги, і в сфері електронних видань, системно

боротись з виявами піратства;

170

- розробити законодавчий акт, який би обмежував торгову націнку на

книжкову продукцію у роздрібній торгівлі, або встановити єдину

роздрібну ціну в усіх точках продажу книжок [52].

Крім того, дослідження свідчать, що в Україні немає жодного

достовірного джерела інформації про книжковий ринок. Державна наукова

установа «Книжкова палата імені Івана Федорова» веде облік надходжень

обов’язкових примірників книжок і подає зведені дані не за роком випуску, а

саме за роком надходження примірника в Книжкову палату. Оскільки

примірники надсилаються зі значними запізненнями, а частина видавництв їх

взагалі не надсилає, оцінити кількість виданих назв і тиражів можна лише з

досить значними похибками (10-20%), що не дозволяє спиратися на ці дані в

аналізі і, відповідно, при розробленні стратегії і програмних заходів розвитку

ринку.

Так само неможливо отримати достовірну інформацію про реальну, а не

зареєстровану кількість юридичних осіб, що займаються видавничою і

книготорговельною діяльністю, встановити справжні адреси ведення цієї

діяльності.

У зв’язку із цим рекомендується:

а) вдосконалити ведення обліку:

- обов’язкових примірників; звіряти дані Книжкової палати з даними

Національної парламентської бібліотеки та інших бібліотек, які отримують

обов’язкові примірники і ведуть їх облік;

- юридичних осіб, що займаються видавничою та книготорговельною

діяльністю; аналізувати надані ними статистичні звіти і оприлюднювати зведені

дані обліку книговидання і книжкової торгівлі, в т. ч. імпортними виданнями, в

натуральному та грошовому еквіваленті;

б) визначити орган державного управління, відповідальний за

достовірність ведення обліку та аналізу статистичних даних українського

171

книговидання й книжкової торгівлі, публікацію та громадське обговорення цих

даних з метою внесення відповідних коректив до з заходів, спрямованих на

покращення ситуації.

Рекомендується також зберегти податкові пільги на книговидання і

торгівлю книжками українських видавців аж до досягнення Україною

показників з книговидання і книжкової торгівлі, характерних для європейських

країн.

Висловлюються також пропозиції:

- рекомендувати органам державної влади та місцевого

самоврядування створити організаційні та фінансові умови для розвитку

роздрібного продажу книжок: окремих книгарень, а також локальних,

регіональних та національних книготорговельних мереж. Такі умови могли б

бути створені завдяки наданню в безоплатну оренду приміщень муніципальної

чи державної власності, придатних для розташування книгарень, безвідсоткових

(за рахунок компенсації відсотків з бюджету) банківських кредитів для старт-

апів книгарень;

- налагодити постійний моніторинг і аналіз ринку електронних

видань з метою запобігти зменшенню попиту на паперові книжки та сприяти

розширенню ринку [155].

Висновки до Розділу 2

1. Констатовано невизначеність правового регулювання в питаннях

встановлення правового статусу суб’єктів видавничої діяльності. Законодавець

єдиним критерієм, який дозволяє провести розмежування між видавництвами і

видавничими організаціями, називає видавничу діяльність як основний вид

діяльності для видавництв, зазначаючи при цьому, що видавничі організації,

окрім видавничої, можуть здійснювати і інші види діяльності. Проте, критерій

«основної діяльності», будучи суто статистичним, не виключає для видавництв

172

можливості також здійснювати інші види діяльності, що фактично призводить

до зникнення різниці між правовим статусом видавництва і правовим статусом

видавничої організації. Таким чином, одним із напрямів вдосконалення

правового регулювання видавничої діяльності в Україні має стати проведення

чіткого розмежування між статусами різних суб’єктів такої діяльності на

підставі чіткого і юридично (а не тільки статистично) значущого критерію із

доведенням до відома учасників відповідних відносин інформації щодо того,

який обсяг прав і обов’язків дає кожен із передбачених правових статусів.

2. Проведено класифікацію видавництв за такими критеріями: за

формами власності – приватні, комунальні, державні, а також видавництва

колективної власності; за способом утворення (заснування) та формування

статутного фонду видавництва – унітарні й корпоративні; за спільністю

інтересів видавництва на добровільних засадах мають право входити в

об’єднання – асоціації, корпорації, концерни тощо; за формою об'єднання майна

та участі в підприємницькій діяльності – акціонерні товариства, товариства з

обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні

товариства, командитні товариства; за метою господарської діяльності –

видавництва комерційні та некомерційні; за адресністю та характером тематики

своєї продукції – спеціалізовані, зі специфічною тематикою та широкого

профілю.

3. Чинне законодавство України потребує встановлення заявницького,

а не дозвільного правового режиму видачі Свідоцтва суб’єктам видавничої

діяльності в Україні. Враховуючи законодавчий припис, згідно із яким суб’єкти

господарювання провадять діяльність у видавничій справі лише після внесення

їх до Державного реєстру на підставі свідоцтва, та визначення документу

дозвільного характеру, зроблено висновок, що свідоцтво суб’єкта видавничої

діяльності в Україні має ознаки документа дозвільного характеру. Однак у

Законі України «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері

173

господарської діяльності» такий документ не зазначено. Відповідно, сьогодні

існує колізія між положеннями Закону України «Про видавничу справу» та

Закону «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської

діяльності». Разом з тим, факт внесення до реєстру не може бути пов'язаний із

наданням прав суб'єктам господарювання, а має на меті облік суб'єктів

господарювання, які набули прав на провадження діяльності у сфері видавничої

справи. За своїми ознаками діяльність у видавничій сфері не створює ризиків

загрози життю і здоров'ю населення та навколишньому природному

середовищу. Крім того, практика регулювання такого виду діяльності, як

видавнича справа, європейським законодавством здебільшого не передбачає

дозвільних процедур, обмежуючись реєстрацією даного виду діяльності.

4. Суб’єктний склад виробників обов'язкових примірників документів

не вичерпуються видавцями, оскільки перелік обов'язкових примірників

документів не вичерпується видавничої продукцією. Так, якщо видавнича

продукція є сукупністю видань, випущених видавцем (видавцями), то видання

представляє собою твір (документ), який пройшов редакційно-видавниче

опрацювання, виготовлений шляхом друкування, тиснення або іншим способом,

містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам

національних стандартів, інших нормативних документів з питань видавничого

оформлення, поліграфічного і технічного виконання. Проведений аналіз

законодавчих положень свідчить про те, що правовий статус виробника

документів, крім видавців, можуть мати виробники фонограми, виробники

аудіовізуальної продукції тощо.

5. З метою усунення недоліків доставляння обов’язкових примірників

є необхідним підвищення ефективності законодавчого, організаційного і

технічного забезпечення функціонування системи обов’язкового примірника.

Для цього є необхідним: 1) розробити пропозиції щодо внесення до чинного

законодавства змін і доповнень для усунення колізій у Законах України «Про

174

обов’язковий примірник документів», «Про видавничу справу», «Про друковані

засоби масової інформації (пресу) в Україні», що стосуються питань

обов’язкового примірника, внесення до Кодексу адміністративних

правопорушень відповідних змін, які посилять відповідальність виробників

документів за порушення порядку доставляння обов’язкового примірника

документів; 2) керівним органам різного рівня як на місцях, так і в країні в

цілому використовувати усі наявні можливості та механізми обліку видавничої

діяльності; 3) Книжковій палаті України активізувати роботу з виявлення та

ліквідації лакун, ефективного використання механізму на основі системи

міжнародної стандартної нумерації видань, створення бази даних авторитетних

записів найменування (імен) видавництв; 4) розробити механізм притягнення

винних до відповідальності у порушенні вимог Законів України «Про

обов’язковий примірник документів», «Про видавничу справу»; 5) проводити

консультації для суб’єктів видавничої справи з основних питань видавничої

діяльності під час внесення їх до Державного реєстру; 6) запровадити

щоквартальне звіряння державними видавництвами даних звітної документації

з базами даних Книжкової палати України; 7) з іншими одержувачами

обов’язкового примірника документів виробити єдину політику щодо контролю

за функціонуванням системи обов’язкового примірника документів, увести в

практику роботи обмін даними про доставлені (або недоставлені) примірники.

6. Представлене в законодавстві України визначення електронного

видання страждає нестачею важливих кваліфікуючих ознак. Перш за все, ДСТУ

7157:2010 стосується книжкових видань. Серед основних елементів вихідних

відомостей електронного видання він, зокрема, називає міжнародні стандартні

номери: Міжнародний стандартний номер книги — ISBN, Міжнародний

стандартний номер нотних видань – ISMN (також можлива вказівка на

Міжнародний стандартний номер серіальних видань — ISSN). В той же час,

майже будь-яка мережева інформація (наприклад, стаття на веб-сайті)

175

відповідає наведеному визначенню електронного видання: це електронний

документ, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання та призначений

для розповсюджування в незмінному вигляді. Єдина невиконана умова –

відсутність вихідних відомостей. Але вихідні відомості не є кваліфікуючою

ознакою видання. Вони слугують лише умовою розповсюдження таких видань.

Відповідно до ст. 23 Закону про видавничу справу вихід у світ видання без

обов'язкових для нього вихідних відомостей або з недостовірними відомостями

не допускається. Те ж саме стосується внесення суб'єктів видавничої справи до

Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої

продукції. Це є наслідком віднесення до видавців, а не навпаки. Тобто внесення

до реєстру не робить із суб’єкта господарювання видавця, так само як

автоматично не робить з його інформаційного продукту видавничу продукцію.

Наявність видавничої продукції є первинною.

7. Для того, щоб відповідна сторінка (сайт) в мережі Інтернет міг

претендувати на визначення в якості електронного видання, одним з факторів є

наявність редакційно-видавничого опрацювання документу. При цьому під

редакційно-видавничим опрацюванням документу розуміється обробка

редакційно-технічної форми елементів оригіналу редактором і вичитувачем:

вичитування і розмітка оригіналу. Традиційні для друкованих видань форми

редакційного етапу (перше читання оригіналу, редагування тексту, робота з

відредагованим текстом, верстка, читання верстки, звіряння редакторських

виправлень, виведення, звірка) знаходять лише фрагментарне відображення в

електронних виданнях, особливо в періодичних. В той же час, технічна

специфіка з правової точки зору не має вирішального значення. Видавнича

діяльність як організаційно-творча, господарсько-виробнича діяльність

видавців, спрямована на підготовку і випуск у світ видавничої продукції

відбувається при випуску як паперових видань, так і електронних.

176

8. Законодавство про видавничу діяльність (навіть в існуючому

вигляді) може бути пристосовано до електронних видань (хоча розвиток

технологій буде потребувати змін підходів). Інша ситуація має місце із

законодавством про пресу. Головним законом, який створює правові основи

діяльності преси в Україні, є Закон України “Про друковані засоби масової

інформації (пресу) в Україні”. В ньому навіть сам термін «преса» обмежено

лише друкованими засобами масової інформації.

9. Одним з визначальних для аудіовізуального (електронного) засобу

масової інформації критерієм є передача аудіовізуальної інформації, тобто

зображень та звуків. Ключовим питанням в цьому контексті є ознака наявності

або відсутності мовлення. В цій сфері виокремлюється спеціальний суб'єкт

господарювання – мовник (теле- чи радіо), який створює (комплектує та/або

пакетує) телевізійні чи радіопрограми та передачі і розповсюджує їх у

відкритому або кодованому вигляді за допомогою технічних засобів шляхом

трансляції та ретрансляції для приймання їх споживачами.

10. На сучасному етапі розвитку електронних видань їх досить легко

відокремити від інших «електронних ЗМІ», а також від продукту

інформаційного агентства. Втім, в найближчому майбутньому через розвиток

можливостей для поширення, створення і споживання контенту різниця між

телебаченням і радіомовленням, з одного боку, і видавничою продукцією, з

іншого боку, буде стиратися. Аудіовізуальні засоби масової інформації будуть

рухатися в бік видавничої продукції. В свою чергу, видавнича продукція буде за

своїми характеристиками наближатися до аудіовізуального продукту. Особливо

це стосується періодичних видань. Сьогодні електроні видання, насамперед,

являють собою електронний аналог друкованого видання, тобто залишається

прив'язка до номеру (випуску) видання. В цілому, номер (випуск) видання це

найбільш яскравий класифікаційний критерій. На даний час саме цей критерій

відділяє звичайний інформаційній сайт в мережі Інтернет від періодичного

177

видання, а власне і від видавничої діяльності. Втім, можна допустити, що

видавець мережевого електронного видання (яке не має друкованого аналогу)

може взагалі відмовитися від поняття номеру видання.

11. Існує нагальна необхідність вироблення принципово нових правил

законодавчого регулювання видавничої діяльності. Основним завданням є

виділення тих видів діяльності, які потребують окремого регулювання, а також

формування критеріїв видань, які могли би виділити їх в ряду схожих явищ.

Перш за все, йдеться про так звані інтернет-видання. Важливість пошуку місця

сучасних електронних видань у правовому регулюванні, зокрема, пов'язано з

існуванням інституту реєстрації (обліку) суб'єктів видавничої справи.

Віднесення тієї чи іншої особи до суб'єктів видавничої справи (будь то видавців,

виготовлювачів або розповсюджувачів) пов’язано з наявністю видавничої

продукції, тобто сукупність видань, випущених видавцем (видавцями).

12. Концепція державної політики щодо розвитку національної

видавничої справи та популяризації читання на період до 2020 року, яку було

схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2016 р. №

111-р, не враховує сучасних тенденцій розвитку електронних видань. Цілі

Концепції виписано таким чином, що за її межами фактично залишаються

електронні видання (навіть книжкові). На наш погляд, таке ставлення сьогодні

не в повній мірі відповідає викликам часу. Більше того, саме вітчизняна

специфіка має підштовхнути до розвитку саме електронної книги. Це зумовлено

певними факторами: 1) соціально-економічними умовами (вартість виробництва

електронного видання більш локалізована, менше залежить від валютної

складової, це робить таке видання (книгу) більш доступним); 2) сучасні

тенденції, розвиток технологій, досвід інших країн вказує на неминучість

звернення до електронних видань; 3) створення власної електронної книги

зробить вітчизняний видавничий ринок більш захищеним. Слід погодитися з

тим, що держава може приймати в цілому ефективні рішення щодо захисту

178

свого видавця друкованих видань. Це можуть бути заходи зі стримування

імпорту видавничої продукції (через тарифні і нетарифні обмеження в

зовнішньо економічній діяльності). В той же час, в силу технологічних причин

вводити та реалізовувати обмеження на імпортні електроні видання буде

набагато складніше.

13. Підтримано пропозиції прийняти закон «Про електронне видання»,

який би регулював розвиток електронної видавничої діяльності, а також внести

відповідні зміни до таких законів України: «Про видавничу справу», «Про

обов’язковий примірник документів», «Про авторське право та суміжні права»,

«Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про

інформацію»; утворити структурний підрозділ при органі державного

управління видавничою справою, який би опікувався розвитком та

функціонуванням електронної книги та електронних ЗМІ; розробити

методологію прогнозування продажу е-книг за допомогою виявлення загальних

цілей; вироблення форм роботи (не лише за якістю, а й за кількістю) між

видавництвами та всіма суб’єктами розповсюдження; затвердити стандарти

електронного обміну даними.

14. Наявна підтримка книговидавців залишається дуже слабкою.

Більше того, держава відмовляється навіть від тих інструментів, які працювали

до недавнього часу, не замінюючи їх на більш ефективні. В існуючих сьогодні

концепціях податкової реформи (в т.ч. концепції від Міністерства фінансів

України) акцент зроблено на ліквідації податкових пільг. Але маємо сподівання,

що при прийнятті цих рішень буде враховано положення Коаліційної Угоди

(складено 21.11.2014 р.), в пп. 2.3.7 якої йдеться про заохочення державою

читання, книговидання і книгорозповсюдження, в т. ч. шляхом створення

розгалуженої мережі книжкової торгівлі та збереження податкових пільг у

книговидавничій галузі.

179

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й вирішення наукового

завдання, яке полягає у розробленні господарсько-правового механізму

регулювання видавничої діяльності в Україні.

Основні наукові й практичні результати дослідження є такими:

1. Появі видавничої справи передував довгий історичний період, коли

вже існувала книжкова справа, але ще не було книгодрукування й видавничої

діяльності як такої. Цей етап характеризується такими ознаками: 1) рукописний

формат книги; 2) копіювання книг з метою їх розповсюдження

здійснювалося шляхом переписування рукописів; 3) обмежена кількість

книжок; 4) їх висока вартість. Як наслідок, на цьому етапі був відсутній

предмет правового регулювання через низький суспільний інтерес до даного

виду відносин.

2. До основних ознак видавничої діяльності як різновиду господарської

діяльності віднесено: 1) загальні ознаки будь-якого різновиду господарської

діяльності, а саме: а) є «діяльністю», тобто передбачає систематичні дії членів

суспільства, їх об'єднань, спрямовані на досягнення певного результату; б)

змістом цих дій є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт чи

надання послуг вартісного характеру; в) метою є задоволення суспільних потреб

у відповідних благах, які повинні мати цінову визначеність, тобто

функціонувати як товар; г) особливістю господарської діяльності є її суб’єкти –

не будь-які особи, а лише ті з них, що відповідно до вимог Господарського

кодексу України визнаються суб’єктами господарювання; 2) це діяльність, яка

має спрямованість на забезпечення потреб населення в отриманні інформації у

вигляді видавничої продукції, створення можливостей для самовиявлення

громадян як авторів незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних

та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового

стану, місця проживання, мовних або інших ознак, забезпечення права на

180

свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань тощо; 3)

ця діяльність здійснюється у сфері суспільного виробництва; вона спрямована на

виготовлення та реалізацію матеріальної і матеріально об’єктивованої

видавничої продукції; в результаті цієї діяльності досягається соціально-

економічний ефект; результати такої діяльності мають вартісний характер та

цінову визначеність; 4) зумовленість взаємодією виробника і покупця товару в

межах моделі «видавець – читач».

3. Видавнича діяльність є спеціальним предметом правового

регулювання, на основі якого може бути виокремлено окремий інститут

господарського права. Як для інституту права для нього є характерним:

наявність нормоутворюючих та нормозабезпечувальних приписів; їх змістом є

як права та обов’язки, так і процедури їх здійснення; наявність завершеності

правового регулювання у межах однорідної групи суспільних відносин; їх

основою є відповідна чітка галузева конструкція; критеріями виокремлення є

специфіка галузевого предмету та методу правового регулювання; в основі їх

виокремлення лежать не лише мета правового регулювання, а й практичні

потреби їх реалізації; основою цілісності нормативно-правового інституту у

межах галузі є уніфікованість принципів.

4. Чинне нормативно-правове регулювання в питаннях встановлення

правового статусу суб’єктів видавничої діяльності є невизначеним.

Законодавець єдиним критерієм, який дозволяє провести розмежування між

видавництвами і видавничими організаціями, називає видавничу діяльність як

основний вид діяльності для видавництв, зазначаючи при цьому, що видавничі

організації, окрім видавничої, можуть здійснювати і інші види діяльності.

Проте, критерій «основної діяльності», будучи суто статистичним, не виключає

для видавництв можливості також здійснювати інші види діяльності, що

фактично призводить до зникнення різниці між правовим статусом видавництва

і правовим статусом видавничої організації. Таким чином, одним із напрямів

181

вдосконалення правового регулювання видавничої діяльності в Україні має

стати проведення чіткого розмежування між статусами різних суб’єктів такої

діяльності на підставі чіткого юридично значущого критерію із доведенням до

відома учасників відповідних відносин інформації щодо того, який обсяг прав і

обов’язків дає кожен із передбачених правових статусів.

5. Виникає потреба в систематизації нормативно-правових актів,

предметом регулювання яких є видавнича діяльність. Реформування правового

забезпечення в цій царині здійснюється безсистемно, внаслідок чого багато

суттєвих питань для функціонування суб’єктів видавничої діяльності

залишилися поза межами правового регулювання. Крім створення єдиної

законодавчої бази регулювання відносин, пов’язаних з діяльністю зазначених

інститутів, систематизація нормативно-правових актів дозволить вирішити ще

низку проблем, а саме: 1) забезпечити реалізацію принципу правової

достатності в правовому регулюванні. Він базується на тому, що правова

держава усвідомлює субсидіарний вплив права на різні сфери життя і

нормативно урегульовує лише відносини, які цього потребують, а не прагне

запровадити в життя максимальну кількість нормативно-правових актів;

2) уніфікувати термінологію. В українському законодавстві термінологія, яка

так чи інакше пов’язана із видавничою справою, є досить різноманітною.

Важливо, щоб використовувався єдиний понятійний апарат.

6. Чинне законодавство України потребує встановлення заявницького,

а не дозвільного правового режиму видачі Свідоцтва суб’єктам видавничої

діяльності в Україні. Враховуючи законодавчий припис, згідно із яким суб’єкти

господарювання провадять діяльність у видавничій справі лише після внесення

їх до Державного реєстру на підставі свідоцтва, та визначення документу

дозвільного характеру, зроблено висновок, що свідоцтво суб’єкта видавничої

діяльності в Україні має ознаки документа дозвільного характеру. Однак у

Законі України «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері

182

господарської діяльності» такий документ не зазначено. Відповідно, сьогодні

існує колізія між положеннями Закону України «Про видавничу справу» та

Закону «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської

діяльності». Разом з тим, факт внесення до реєстру не може бути пов'язаний із

наданням прав суб'єктам господарювання, а має на меті облік суб'єктів

господарювання, які набули прав на провадження діяльності у сфері видавничої

справи. За своїми ознаками діяльність у видавничій сфері не створює ризиків

загрози життю і здоров'ю населення та навколишньому природному

середовищу. Крім того, практика регулювання такого виду діяльності, як

видавнича справа, європейським законодавством здебільшого не передбачає

дозвільних процедур, обмежуючись реєстрацією даного виду діяльності.

7. Суб’єктний склад виробників обов'язкових примірників документів

не вичерпуються видавцями, оскільки перелік обов'язкових примірників

документів не обмежується видавничої продукцією. Так, якщо видавнича

продукція є сукупністю видань, випущених видавцем (видавцями), то видання

представляє собою твір (документ), який пройшов редакційно-видавниче

опрацювання, виготовлений шляхом друкування, тиснення або іншим способом,

містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам

національних стандартів, інших нормативних документів з питань видавничого

оформлення, поліграфічного і технічного виконання. Проведений аналіз

законодавчих положень свідчить про те, що правовий статус виробника

документів, крім видавців, можуть мати виробники фонограм, аудіовізуальної

продукції тощо.

8. З метою усунення недоліків доставляння обов’язкових примірників

є необхідним підвищення ефективності законодавчого, організаційного і

технічного забезпечення функціонування системи обов’язкового примірника.

Для цього є необхідним: 1) розробити пропозиції щодо внесення до чинного

законодавства змін і доповнень для усунення колізій у Законах України «Про

183

обов’язковий примірник документів», «Про видавничу справу», «Про друковані

засоби масової інформації (пресу) в Україні», що стосуються питань

обов’язкового примірника, внесення до Кодексу адміністративних

правопорушень відповідних змін, які посилять відповідальність виробників

документів за порушення порядку доставляння обов’язкового примірника

документів; 2) вести облік видавничої діяльності; 3) розробити механізм

притягнення винних до відповідальності у разі порушення вимог Законів

України «Про обов’язковий примірник документів», «Про видавничу справу»;

4) запровадити щоквартальне звіряння державними видавництвами даних

звітної документації з базами даних Книжкової палати України тощо.

9. Суттєвий недолік чинного нормативно-правового регулювання –

відсутність регулювання електронного книговидання. Одним із важливих кроків

має бути ухвалення закону, який би регулював розвиток електронного

книговидання, забезпечував захист авторського права і прав інтелектуальної

власності при публікації електронних видань у мережі Інтернет, використанні їх

у бібліотеках, національних фондосховищах; удосконалення системи обліку

(Державного реєстру) видавництв, що здійснюють випуск електронних видань.

10. Існує нагальна необхідність вироблення принципово нових правил

законодавчого регулювання видавничої діяльності. Основним завданням є

виділення тих видів діяльності, які потребують окремого регулювання, а також

формування критеріїв видань, які могли би виділити їх в ряду схожих явищ.

Перш за все, йдеться про так звані інтернет-видання. Важливість пошуку місця

сучасних електронних видань у правовому регулюванні, зокрема, пов’язана з

існуванням інституту реєстрації (обліку) суб’єктів видавничої справи.

Віднесення тієї чи іншої особи до суб’єктів видавничої справи (будь то

видавців, виготовлювачів або розповсюджувачів) пов’язано з наявністю

видавничої продукції, тобто сукупності видань, випущених видавцем

(видавцями).

184

11. Підтримано пропозицію прийняти закон «Про електронне видання»,

який би регулював розвиток електронної видавничої діяльності, а також внести

відповідні зміни до таких законів України: «Про видавничу справу», «Про

обов’язковий примірник документів», «Про авторське право та суміжні права»,

«Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про

інформацію»; утворити структурний підрозділ при органі державного

управління видавничою справою, який би опікувався розвитком та

функціонуванням електронної книги та електронних ЗМІ; розробити

методологію прогнозування продажу електронних книг; затвердити стандарти

електронного обміну даними тощо.

12. До правової бази регулювання видавничої діяльності включено такі

групи актів: 1) акти, що встановлюють загальні засади діяльності суб’єктів

видавничої діяльності (Конституція України, Міжнародний пакт про

громадянські і політичні права, Конвенція про захист прав людини і

основоположних свобод 1950 р. та Протоколи до неї, Європейська соціальна

хартія (переглянута), Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості

в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються

довкілля, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України,

Кримінальний кодекс України, Кодекс про адміністративні правопорушення,

Закони України «Про господарські товариства», «Про державну реєстрацію

юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», «Про інформацію», «Про

засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»,

«Про доступ до публічної інформації» тощо; 2) акти, що врегульовують

діяльність безпосередньо суб’єктів видавничої діяльності (закони України «Про

державну підтримку книговидавничої справи в Україні», «Про обов’язковий

примірник документів», укази Президента України «Про деякі заходи з

розвитку книговидавничої справи в Україні», «Про деякі заходи щодо

державної підтримки книговидавничої справи і популяризації читання в

185

Україні», постанови Кабінету Міністрів України «Про Державний реєстр

видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції», «Про

затвердження Порядку визначення обсягу книжкової продукції державною

мовою, підготовка, випуск та/або розповсюдження якої здійснюються

вітчизняними видавництвами і підприємствами розповсюдження книжкової

продукції, для укладення договорів оренди приміщень»; 3) нормативно-правові

акти концептуального характеру, якими визначені основні напрями реалізації

інформаційної політики держави («Державна програма розвитку національного

книговидання і преси на період до 2000 р.», «Концепція відновлення

всеукраїнської книготорговельної мережі», «Концепція державної цільової

програми популяризації вітчизняної книговидавничої продукції на 2009-2012

рр.» тощо); 4) державні стандарти (ДСТУ 3017-95 «Видання. Основні види.

Терміни та визначення», ДСТУ 4515:2006 «Інформація та документація.

Видання. Міжнародна стандартна нумерація серіальних видань», ДСТУ

4861:2007 «Інформація та документація. Видання. Вихідні відомості», ДСТУ

7152:2010 «Інформація та документація. – Видання. Оформлення публікацій у

журналах і збірниках» тощо).

13. У праві ЄС основу правового регулювання видавничої діяльності

становлять такі документи: резолюція від 7 квітня 1995 р. про запровадження

програми підтримки в сфері книговидання й читання; резолюція від 21 червня

1996 р. багаторічна програма заохочення мовного багатоманіття в

інформаційному суспільстві; резолюція від 30 січня 1997 р. щодо врахування

культурних аспектів у діяльності європейської спільноти; резолюція від 13

березня 1997 р. про інформаційне суспільство, культуру і освіту; резолюція від

24 жовтня 1997 р. про вплив нових технологій на пресу в Європі; резолюція від

14 травня 1998 р. щодо Європейської ініціативи в електронній комерції;

резолюція від 20 листопада 1998 р. про фіксацію цін на книги крізь кордони;

резолюція від 10 лютого 1999 р. щодо гармонізації певних аспектів копирайту і

186

відповідних прав в інформаційному суспільстві; повідомлення Європейської

Комісії від 3 серпня 1989 р. «Книги і читання: культурний виклик для Європи»;

резолюція від 21 січня 1993 р. щодо сприяння книговиданню й читанню в

Європі. Політика ЄС заснована на принципі субсидіювання; при визначенні

ціни на книгу має бути досягнуто балансу між інтересами автора і перекладача,

поліграфіста й видавця і читача. ЄС також виходить із того, що необхідно усіма

засобами – як економічними, так і культурними – підтримувати й стимулювати

видання й поширення книжкової продукції з метою гарантувати свободу

вираження й мовної багатоманітності. Серед заходів, які мають прийматися, -

підвищення економічної доступності книги.

187

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Amended proposal concerning the establishment of a programme in the

field of books and reading through translation (Ariane) // Електронний ресурс. –

Режим доступу : http://cordis.europa.eu/news/rcn/5100_en.html.

2. Bagdikian B. The Media Monopoly / Ben Bagdikian. – Boston : Beacon

Press, 2000. – 228 p.

3. Boczkowski P. J. Digitizing the news: innovation in online newspapers /

P. J. Boczkowski. – Cambirdge, Massachusetts : MIT Press, 2005. – 264 р.

4. Books and Reading: a cultural challenge for Europe. – Brussels :

Communication from the Commission, 1989. – 35 р.

5. Boytha G. La juristification de la protection des la droits d'auteur a la

lumiere de leur developpement historique / G. Boytha // Revue intemationale du droit

d'auteur. – Paris, 1992. – Junvier. – № 151. – Р. 21-34.

6. Commission communication of 18 April 1997: A European Initiative in

the sector of Electronic Commerce // Електронний ресурс. – Режим доступу :

http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=URISERV%3Al32101.

7. Coser L. A. Books: The Culture and Commerce of Publishing / Louis A.

Coser, Charles Kadushin, Walter W. Powell. – Chicago : University of Chicago Press,

1985. – 412 p.

8. Crawford Т. Business and Legal Forms / Tad Crawford. – New York :

Allworth Press, 2004. – 159 р.

9. Daly А. E-book monopolies and the law / Angela Daly // (2013) 18

Media & Arts Law Review. – 2013. – Vol. 18. – Електронний ресурс. – Режим

доступу : http://ssrn.com/abstract=2377589.

10. Davidson C. N. Books in the 'Good Old Days': A Portrait of the Early

American Book Industry / Cathy N. Davidson. – Book Research Quarterly, 1987). –

Р. 32-64.

188

11. Davis K. C. Two-Bit Culture: The Paperbacking of America / Kenneth

C. Davis, Joann Giusto-Davis. – Boston, MA: Houghton Mifflin Company, 1984. –

430 p.

12. Dessauer J. Book publishing: what it is, what it does / J. Dessauer. – New

York: R. R. Bowker, 1974. – 134 р.

13. Epstein J. Publishing Past, Present, and Future / Jason Epstein. – New

York : W.W. Norton, 2001. – P. 1-28.

14. Epstein J. The Decline and Rise of Publishing / Jason Epstein. – The

New York Review of Books, 1990. – P. 8-12.

15. Europe and the book / Advocacy report of the Federation of European

Publishers in favour of European programmes for books. – Brussels, 2009. – 25р.

16. Figures for 2004 of the FEP // Електронний ресурс. – Режим доступу :

http://www.fep-fee.eu (Statistics).

17. Fixing of book prices : European Parliament resolution with

recommendations to the Commission on the drawing-up of a directive of the

European Parliament and of the Council on the fixing of book prices

(2001/2061(INI)) // Official Journal of the European Union. – 2003. – E/476-E/477.

18. Gabszewicz J. Press advertising and the ascent of the Pensée Unique / J.

Gabszewicz, D. Laussel, N. Sonnac // European Economic Review. – 2001. – Vol. 45.

– P. 641-651.

19. Giroux R. The Education of an Editor / Robert Giroux. – New York : R.

R. Bowker, 1982. – P. 17-50.

20. Greco Albert N. The Book Publishing Industry / Albert N. Greco. –

Lawrence Erlbaum Associates, Publishers, 2005. – 385 р.

21. Grisold A. Press concentration and media policy in small countries / A.

Grisold // European Journal of Communication. – 1996. – Vol. 11(4). – P. 485-509.

189

22. Grueskin B. The Story So Far. What we know about the business of

digital journalism / B. Grueskin, A. Seave, L. Graves. – Columbian Journalism

School, Tow Center for Digital Journalism, 2011. – 160 p.

23. Hirst M. Communication and new media. From broadcast to narrowcast /

M. Hirst, J. Harrison. – Oxford, New York : Oxford University Press, 2007. – 420 p.

24. Hoeflich M. H. Legal Publishing in Antebellum America / M. H.

Hoeflich. – Cambridge University Press, New York, 2007. – 208 p.

25. Humphreys, P. Mass Media and Media Policy in Western Europe / P.

Humphreys. – Manchester : Manchester University Press. – 360 p.

26. International Statistics of the French Publishers Association, 2007 //

Електронний ресурс. – Режим доступу :

http://www.internationalpublishers.org/market-insights/data-and-statistics.

27. IVF (International Video Federation) // Електронний ресурс. – Режим

доступу : http://www.ivf-

videon.org/site/share/dlm/Files/European_Overview_05.pdf.

28. Lange B. Implementing EU Pollution Control : Law and Integration /

Bettina Lange. – Cambridge University Press, 2008. – 344 р.

29. Leurdijk A. Statistical, Ecosystems and Competitiveness Analysis of the

Media and Content Industries: The Newspaper Publishing Industry / Andra Leurdijk,

Mijke Slot, Ottilie Nieuwenhuis. Jean Paul Simon (eds.). – European Union, 2012. –

128 p.

30. Opinion of the European Economic and Social Committee on ‘Book

publishing on the move’ (own-initiative opinion) 2012/C 191/04 // Електронний

ресурс. – Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/legal-

content/EN/TXT/?uri=CELEX%3A52012IE1048.

190

31. Ranking by Livres Hebdo on the occasion of the 2007 Frankfurt Book

Fair // Електронний ресурс. – Режим доступу :

http://www.livreshebdo.fr/cache/upload/pdf/FrancAng.pdf.

32. Reskin B. F. Culture, Commerce, and Gender: The Feminization of Book

Editing / in Job Queues, Gender Queues: Explaining Women's Inroads into Male

Occupations / Barbara F. Reskin, Patricia A. Roos (Eds.). – Philadelphia : Temple

University Press, 1990. – P. 93-110.

33. Resolution of 10 February 1999 on the harmonisation of certain aspects

of copyright and related rights in the Information Society // Електронний ресурс. –

Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/legal-

content/EN/TXT/?uri=URISERV%3Al26053.

34. Resolution of 13 March 1997 on the information society, culture and

education // Електронний ресурс. – Режим доступу :

http://cordis.europa.eu/libraries/en/morgan.html.

35. Resolution of 20 November 1998 on common book price-fixing across

borders // Електронний ресурс. – Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/legal-

content/EN/TXT/?uri=CELEX%3A51998IP0991.

36. Resolution of 21 January 1993 on the promotion of books and reading in

Europe // Електронний ресурс. – Режим доступу :

www.arpp.ru/images/stories/doc/rezoluzia.doc.

37. Resolution of 21 June 1996 on the adoption of a multiannual programme

to promote the linguistic diversity of the Community in the information society //

Електронний ресурс. – Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/legal-

content/EN/TXT/?uri=CELEX:31996D0664.

38. School Library Journal // Електронний ресурс. – Режим доступу :

http://www.slj.com/wp-

content/uploads/2014/11/LJSLJ_EbookUsage_SchoolLibraries_2014.pdf.

191

39. Schriffrin А. The Business of Books : How the International Conglomerates Took

Over Publishing and Changed the Way We Read / Andre Schriffrin. – New York : Verso, 2000. –

208 p.

40. Solotaroff T. A Few Good Voices in My Head: Occasional Pieces on

Writing / Ted Solotaroff. – New York: Harper & Row, 1987. – P. 8-29.

41. Solotaroff T. The Literary-Industrial Complex / Ted Solotaroff. – New

Republic, 1987. – 177 p.

42. Tebbel J. A History of Book Publishing in the United States / Vol. I :

The Creation of an Industry 1630–1865 / John Tebbel. – Clock & Rose Press, 2003. –

3063 p.

43. Tebbel J. Between Covers: The Rise and Transformation of Book

Publishing in America / John Tebbel. – New York : Oxford University Press, 1987. –

525 p.

44. The Communication from the Commission of 3 August 1989 entitled:

Books and reading: a cultural challenge for Europe // Електронний ресурс. – Режим

доступу : http://aei.pitt.edu/5698/.

45. The first European Commission report on the consideration of cultural

aspects in European Community action // Електронний ресурс. – Режим доступу :

http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX%3A31997Y0205(01).

46. Авторское право в издательском бизнесе и СМИ : практическое

пособие / М. А. Невская, Е. Е. Сухарев, Е. Н. Тарасова Сергеев А.П. Право

интеллектуальной собственности в Российской Федерации. – М. : Проспект,

2001. – 300 c.

47. Азми Д. М. Значение отраслевого деления права. Критерии

выделения и иерархия отраслей права / Д. М. Азми // Государство и право. –

2011. – № 2. – С. 86-90.

192

48. Акопов А. И. Общий курс издательского дела. Учебное пособие для

студентов-журналистов. Под ред. проф. В.В. Тулупова. – Воронеж : Факультет

журналистики ВГУ, 2004. – 218 с.

49. Алексеев С. С. Структура советского права / С. С. Алексеев //

Собрание сочинений. В 10 т. – Т. 2 : Специальные вопросы правоведения. – М. :

Статут, 2010. – C. 7–224.

50. Аналіз регуляторного впливу нормативних актів по бібліотекам //

Електронний ресурс. – Режим доступу : http://nu-

rada.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=156:2011-12-02-14-

04-23&catid=193:2013-05-13-06-12-41&Itemid=116.

51. Афанасенко О. Сучасний книжковий ринок України як об’єкт

професійного дослідження / О. Афанасенко // Вісник Книжкової палати. – 2004.

– № 3. – С. 28-30.

52. Афонін О. Видавництво та книгорозповсюдження в Україні. Факти,

тенденції, рекомендації. – Результати дослідження, проведеного у 2012 році /

Афонін Олександр, Олександра Коваль. – 56 с. // Електронний ресурс. – Режим

доступу :

http://bookplatform.org/images/activities/47/publishing_study_ukraine_ukr.pdf.

53. Афонін О. Українська книжка починає мстити за неповагу до неї //

Електронний ресурс. – Режим доступу :

http://litakcent.com/2013/06/06/afoninukrajinska-knyzhka-pochynaje-mstyty-za-

nepovahu-do-neji.

54. Базилюк В. Дослідження напрямків трансформації видавничо-

поліграфічної галузі в умовах ринкових перетворень в Україні / В. Базилюк //

Вісник Хмельницького національного універ- ситету. – 2009. – № 4, T. 3. – С.

221-224.

193

55. Байтин М. И. Сущность права (Современное нормативное

правопонимание на гране двух веков) / М И. Байтин. – М. : Право и государство,

2005. – 544 c.

56. Балашов А. И. Предпринимательское право: правовое обеспечение

предприни- мательской деятельности: Учебное пособие. Стандарт третьего по-

коления. – СПб.: Питер, 2011. – 320 с.

57. Бебик В. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобаль-

ному суспільстві: психологія, технології, техніка паблік ри- лейшнз :

монографія / В. Бебик. – К. : МАУП, 2005. – 440 с.

58. Беляневич О. А. Господарський договір та способи його укладання:

Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.04 / О. А. Беляневич ; Київ. ун-т ім.

Т.Шевченка. – К., 1999. – 24 с.

59. Бігняк О. В. Підприємництво як предмет правового регулювання в

Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.04 / О. В. Бігняк ; НАН України.

Ін-т екон.-прав. дослідж. – Донецьк, 2007. – 17 с.

60. Близнюк В. Історія видавничої справи. Конспект лекцій / В.

Близнюк. – Житомир, 2007. – 81 с.

61. Богдан І. Заборона на імпорт російської книги: вхід заборонено чи

виходу немає? / І. Богдан // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://forbiddentoforbid.org.ua/uk/zaborona-na-import-rosijskyx-knyg-vxid-

zaboroneno-abo-vyxodu-nemaye/.

62. Богута Г. Печать по требованию (Print-on-Demand) — техно-

логическая революция в издательском мире / Г. Богута // КомпьюАрт. – 2000. –

№ 8. – Електронний ресурс. – Режим доступа: http://www.compuart.ru

/article.aspx?id=9012&iid=375.

63. Бондар Ю. В. Правове забезпечення національного книговидання у

контексті міжнародного досвіду / Ю. В. Бондар // Інформація і право. – 2011. –

№ 3. – С. 117-123.

194

64. Буряк Світлана. Поточна статистика книговидання: перше півріччя

2015 року / С. Буряк // Вісник Книжкової палати. – 2015. – № 7. – С. 3-9.

65. Ващук О. М. Конституційно-правовий статус громадських

організацій України [Текст]: дис. ... канд. юрид. наук / О. М. Ващук. – К. : Б. в.,

2004. – 207 с.

66. Випуск видавничої продукції в Україні в 2013 році // [Електронний

ресурс]. – Режим доступу :

http://www.ukrbook.net/statistika/statistika_2013.htm.

67. Випуск видавничої продукції в Україні в 2014 році // [Електронний

ресурс]. – Режим доступу :

http://www.ukrbook.net/statistika/statistika_2014.htm.

68. Випуск видавничої продукції в Україні в 2005 році // [Електронний

ресурс]. – Режим доступу :

http://www.ukrbook.net/statistika/statistika_2005.htm.

69. Виттман Р. Революция чтения в конце ХVІІІ в.? / Р. Виттман //

История чтения в Западном мире: от Античности до наших дней / Г. Кавалло, Р.

Шартье. – М., 2008. – С. 359-398.

70. Водолазская С. А. Инновационные вызовы современному

восточноевропейскому книгоизданию / С. А. Водолазская // Вестник ВГУ.

Серия: филология. Журналистика. – 2014. – № 4. – С. 89-92.

71. Водолазька С. «Друк на вимогу»: інноваційний мотиватор

трансформації видавничої галузі / С. Водолазька // Вісник Книжкової палати. –

2014. – № 3. – С. 6-9.

72. Водолазька С. Детермінанти інноваційних змін у сучасній

українській видавничій практиці / С. Водолазька // Вісник Книжкової палати. –

2015. – № 3. – С. 5-8.

73. Ганжуров Ю. Видавнича справа в контексті порівняльної педагогіки

/ Ю. Ганжуров // Вісник Книжкової палати. – 2015. – № 6. – С. 8-10.

195

74. Гетьман Є. А. Кодифікація законодавства України: поняття,

особливості, види [Текст]: автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Є. А. Гетьман. –

Х. : Харк. нац. ун-т внутр. справ України, 2010. – 21 с.

75. Гидденс Э. Устроение общества: Очерк теории структурации / Э.

Гидденс. – Москва : Академический проект, 2003. – 528 с.

76. Головко М. П. Стан та проблеми розвитку книговидання в Україні /

М. П. Головко, Л. В. Кіптела, С. В. Сорокіна, В. О. Акмен. // [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?.

77. Горбачевский B. C. Организация издательского дела за рубежом :

Техн.-экон. обзор / Гос. науч.-техн. ком-т Совета Министров СССР. Акад. наук

СССР. Всесоюз. ин-т науч. и техн. информации. – Москва : [б. и.], 1959. – 74 с.

78. Господарське право : підручник / Д. В. Задихайло, В. М. Пашков, Р.

П. Бойчук та ін.; за заг. ред. Д. В. Задихайло, В. М. Пашкова. – Х. : Право, 2012.

– 696 с.

79. Господарський кодекс України // Офіційний вісник України. – 2003.

– № 11. – Стор. 303. – Ст. 462.

80. Графтон Э. Гуманист за чтением / Э. Графтон // История чтения в

Западном мире: от Античности до наших дней / Г. Кавалло, Р. Шартье. – М.,

2008. – С. 225-265.

81. Грет Г. Видавнича справа України: сучасний стан і тенденції

розвитку / Г. Грет // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І.

Вернадського. – 2011. – Вип. 31. – С. 214-225.

82. ДСТУ 3017-95 «Видання. Основні види. Терміни та визначення» //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.chytomo.com/standards/vydannya-osnovni-vydy-terminy-ta-

vyznachennya-dstu-301795.

83. ДСТУ 3814:2013 «Інформація та документація. Міжнародна

стандартна нумерація книг», який містить положення щодо подання та

196

розміщення ISBN у виданнях // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://metrology.com.ua/download/dstu-gost-gost-r/60-dstu/626-dstu-3814-2013.

84. ДСТУ 4515:2006 «Інформація та документація. Видання.

Міжнародна стандартна нумерація серіальних видань» // [Електронний ресурс].

– Режим доступу : http://online.budstandart.com/ua/catalog/doc-

page?id_doc=53494.

85. ДСТУ 7157:2010 «Видання електронні. Основні види та вихідні

відомості» // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : mmi.kpi.ua/wp-

content/uploads/2013/.../ДСТУ-7157-2010-Електронні-видання.pdf.

86. ДСТУ 7342:2013 «Інформація та документація. Видавнича анотація.

Правила складання та подання у виданнях» // [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : gntb.n-t.org/.../cgiirbis_64.exe?...Видавнича%20справа.

87. ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система стандартів з інформації,

бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний

опис. Загальні вимоги та правила складання» // [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : www.ukrbook.net/zakony/bib_opys.pdf.

88. ДСТУ ГОСТ 7.80:2007 «Система стандартів з інформації,

бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Заголовок. Загальні

вимоги та правила складання» // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

www.ukrbook.net/zakony/zag_bib_zap.pdf.

89. ДСТУ ГОСТ 7.84:2008 «Система стандартів з інформації,

бібліотечної та видавничої справи. Видання. Обкладинки та палітурки. Загальні

вимоги та правила оформлення» // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.dnaop.com/html/34034/doc-

%D0%94%D0%A1%D0%A2%D0%A3_%D0%93%D0%9E%D0%A1%D0%A2_7.8

4_2008.

90. ДСТУ ГОСТ 7.9:2009 «Система стандартів з інформації,

бібліотечної та видавничої справи. Реферат і анотація. Загальні вимоги» //

197

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://library.nlu.edu.ua/BIBLIOTEKA/SAIT/nauka/GOST/9_GOST_7.9-95.pdf.

91. Дубас Т. Інформаційний ринок і видавнича діяльність наукових

бібліотек / Т. Дубас // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І.

Вернадського. – 2009. – Вип. 25. – С. 76-86.

92. Дубчак Л. С. Законодавче поле діяльності вітчизняних громадських

організацій / Л. С. Дубчак, К. Ю. Галушко // Громадські організації у дискурсі

демократизації суспільства: монографія / Мін-во освіти і науки, Нац. пед. ун-т

імені М. П. Драгоманова; за науковою ред. В. П. Беха ; редкол. : В. П. Бех

(голова), Г. О. Нестеренко (заст. голови) [та ін.]. – К. : Вид-во НПУ імені М. П.

Драгоманова, 2011. – 680 с.

93. Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение / Э.

Дюркгейм ; [пер. с фр.; сост., послесл. и прим. А. Б. Гоф- мана]. – Москва :

Канон, 1995. – 352 с.

94. Дяченко Ю. П. Видавнича справа: законодавчі засади, нормативне

регулювання : Посібник для студентів спеціальності "Видавнича справа та

редагування". – Київ : Парламентське видавництво, 2006. – 160 с.

95. Європейська соціальна хартія (переглянута) // Офіційний вісник

України. – 2006. – № 40. – , стор. 37, стаття 2660.

96. Задихайло Д. Економічна влада в контексті правового регулювання

господарських відносин / Д. Задихайло // Вісник Національної академії

правових наук України. – 2013. – № 4 (75). – С. 163-171.

97. Заєць А. П. Правова держава [Текст]: монографія / А. П. Заєць. – К. :

Парламентське вид-во, 1999. – 248 с.

98. Закон України «Про авторське право і суміжні права» від

23.12.1993 р. № 3792-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 13. –

Ст. 64.

198

99. Закон України «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008

року № 514-VI // Офіційний вісник України. – 2008. – № 81. – Стор. 7. – Ст.

2727.

100. Закон України «Про видавничу справу» від 05.06.1997 р. № 318/97-

ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 32. – Ст. 206.

101. Закон України «Про власність» від 07.02.1991 р. № 697-XII //

Відомості Верховної Ради УРСР від 14.04.1991. – 1991. – № 20. – Ст. 249.

102. Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо

вдосконалення системи державного управління у книговидавничій сфері» від

28.01.2016 р. № 954-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2016. – № 10. –

Стор. 27. – Ст. 102.

103. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів

щодо доставляння обов'язкового безоплатного примірника документів» від 12

січня 2012 року № 4319-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 39.

– Стор. 1705. – Ст. 465.

104. Закон України «Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про

оренду державного та комунального майна» щодо книговидавничої справи» від

04.02.2009 р. № 911-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 26. –

Стор. 963. – Ст. 321.

105. Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р.

№ 1576-XII // Відомості Верховної Ради України від 03.12.1991. –1991. – № 49.

– Ст. 682.

106. Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації

та соціальний захист журналістів» від 23.09.1997 р. № 540/97-ВР // Відомості

Верховної Ради України. – 1998. – № 50. – Ст. 302.

107. Закон України «Про державну підтримку книговидавничої справи в

Україні» від 06.03.2003 р. № 601-IV // Відомості Верховної Ради України. –

2003. – № 24. – Ст. 162.

199

108. Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та

фізичних осіб - підприємців» від 15.05.2003 р. № 755-IV // Відомості Верховної

Ради України. – 2003. – № 31. – Ст. 263.

109. Закон України «Про державну таємницю» від 21.01.1994 р. № 3855-

XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 16. – Стор. 422. – Ст. 93.

110. Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської

діяльності» від 06.09.2005 р. № 2806-IV // Відомості Верховної Ради України. –

2005. – № 48. – Стор. 2537. – Ст. 483.

111. Закон України «Про доступ до публічної інформації»

від 13.01.2011 р. № 2939-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – №

32. – Стор. 1491. – Ст. 314.

112. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в

Україні» від 16.11.1992 р. № 2782-XII // Відомості Верховної Ради України. –

1993. – № 1. – Ст. 1.

113. Закон України «Про Єдиний митний тариф» від 5 лютого 1992 року

№ 2097-XII Відомості Верховної Ради України. – Відомості Верховної Ради

України. – 1992. – № 19. – Ст. 259.

114. Закон України «Про засади державної регуляторної політики у

сфері господарської діяльності» від 11.09.2003 р. № 1160-IV // Відомості

Верховної Ради України. – 2004. – № 9. – Ст. 79.

115. Закон України «Про захист суспільної моралі» від 20.11.2003 р.

№ 1296-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 14. – Ст. 192.

116. Закон України «Про інформаційні агентства» від 28.02.1995 р.

№ 74/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 13. – Ст. 83.

117. Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 р. № 2657-XII //

Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650.

200

118. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від

21.05.1997 р. № 280/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24.

– Ст. 170.

119. Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення

недобросовісної конкуренції» від 18.02.1992 р. № 2132-XII // Відомості

Верховної Ради України від 26.05.1992 р. – 1992. – № 21. – Ст. 296.

120. Закон України «Про обов’язковий примірник документів» від

09.04.1999 р. № 595-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 22. –

Ст. 199.

121. Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного

суспільства в Україні на 2007-2015 р.р.» від 09.01.2007 р. № 537-V // Відомості

Верховної Ради України. – 2007. – № 12. – Стор. 511. – Ст. 102.

122. Закон України «Про Перелік документів дозвільного характеру у

сфері господарської діяльності» від 19.05.2011 р. № 3392-VI // Відомості

Верховної Ради України. – 2011. – № 47. – Стор. 2002. – Ст. 532.

123. Закон України «Про підприємництво» від 07.02.1991 р. № 698-XII //

Відомості Верховної Ради УРСР від 02.04.1991. – 1991. – № 14. – Ст. 168.

124. Закон України «Про ратифікацію Конвенції про охорону та

заохочення розмаїття форм культурного самовираження» від 20.01.2010 р.

№ 1811-VI // Офіційний вісник України. – 2010. – № 8. – Стор. 16. – Ст. 367.

125. Закон України «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між

Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським

співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони»

від 16.09.2014 р. № 1678-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – №

40. – Стор. 2843. – Ст. 2021.

126. Закон України «Про розвиток та державну підтримку малого і

середнього підприємництва в Україні» від 22.03.2012 р. № 4618-VI // Відомості

Верховної Ради України. – 2013. – № 3. – Стор. 70. – Ст. 23.

201

127. Закон України «Про телебачення і радіомовлення»

від 21.12.1993 № 3759-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 10.

– Ст. 43.

128. Закон України «Про управління об’єктами державної власності» від

21 вересня 2006 року №185-V // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – №

46. – Стор. 1502. – Ст. 456.

129. Закону СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації» від

12.06.1990 р. № 1552-I // Відомості З'їзду народних депутатів СРСР і Верховної

Ради СРСР. – 1990. – № 26. – Стор. 492.

130. Зелінська Н. Наукове книговидання в Україні. Історія та сучасний

стан: Навч. посіб. / Н. Зелінська. – Л. : ПАІС, 2003. – 544 с.

131. Івчук Ю. Ю. Інститути трудового права / Ю. Ю. Івчук // Право і

безпека. – 2003. – № 2. – С. 80-84.

132. Інструкція з обліку документів, що знаходяться в бібліотечних

фондах, затверджена наказом Міністерства культури і туризму України від

03.04.2007 р. № 22 // Офіційний вісник України. – 2007. – № 38. – Стор. 157. –

Ст. 1534.

133. Інструкція про порядок надання Міжнародного стандартного

номера книги в Україні (ISBN). – Київ : Книжкова палата України імені Івана

Федорова, 2015. – 21 с.

134. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми /

Я. Ісаєвич. – Л. : Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 2002. – 520 с.

135. Історія // Видавнича справа : [сайт] / Держкомтелерадіо України. //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://comin.kmu.gov.ua/control/publish/article/ main?art_id=34096&cat_id=34095.

136. Кабрияк Р. Кодификации [Текст] / Р. Кабрияк ; [пер. с фр. Л. В.

Головко]. – М. : Статут, 2007. – 476 с.

202

137. Килимник І. І. Правова характеристика сучасних заходів захисту

прав інтелектуальної власності під час переміщення товарів через митний

кордон України [Текст] / І. І. Килимник, О. В. Харитонов // Держава і право.

Юридичні і політичні науки : зб. наук. пр. / Ін-т держави і права ім. В.М.

Корецького НАН України. – К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН

України, 2013. – Вип. 62. – С. 190-194.

138. Киппхан Г. Энциклопедия по печатным средствам информа- ции.

Технологии и способы производства / Гельмут Киппхан ; пер. с нем. – М. :

МГУП, 2003. – 1280 с.

139. Киримова Е. А. Правовой институт: понятие и виды. Учеб. пособие

/ Е. А. Киримова ; Саратов. гос. акад. права. – Саратов, 2000. – 55 с.

140. Киримова Е. А. Правовой институт: теоретико-правовое

исследование : автореф. дис. на соискание уч. степени канд. юрид. наук : спец.

12.00.01 / Киримова Елена Андреевна. – Саратов,1998. – 23 с.

141. Класифікації видів економічної діяльності (КВЕД-2010) //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://evrovektor.com/kved/2010/.

142. Книговедение : энцикл. словарь / редкол.: Н. М. Сикорский (гл.

ред.) [и др.]. – М. : Совет. энцикл., 1982. – 664 с.

143. Кодекс України про адміністративні правопорушення від

07.12.1984 р. № 8073-X // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – № 51. – Ст.

1122.

144. Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі

прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля

від 25.06.1998 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 33. – Стор. 12. – Ст.

1191.

145. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950

р. // Офіційний вісник України. – 1998. – № 13, / № 32 від 23.08.2006. – Стор.

270.

203

146. Конвенція ЮНЕСКО про охорону та заохочення розмаїття форм

культурного самовираження від 20.10.2005 р. // Офіційний вісник України. –

2010. – № 55. – Ст. 367.

147. Конституція України // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

148. Концепція державної політики щодо розвитку національної

видавничої справи та популяризації читання на період до 2020 року, схваленій

розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2016 р. № 111-р //

Офіційний вісник України. – 2016. – № 18. – Стор. 490. – Ст. 747.

149. Концепція Державної цільової національно-культурної програми

популяризації вітчизняної видавничої продукції та читання на 2014-2018 роки,

схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2013 р. №

257-р // Офіційний вісник України. – 2013. – № 33. – Стор. 66. – Ст. 1169.

150. Концепція державної цільової програми популяризації вітчизняної

книговидавничої продукції на 2009-2012 рр., схвалена розпорядженням

Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 р. № 772-р // [Електронний

ресурс]. – Режим доступу :

http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=135169386.

151. Концепція Національної програми інформатизації, схвалена

Законом України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» від 4

лютого 1998 року № 75/98-ВР // Офіційний вісник України. – 1998. – № 10. –

Стор. 5. – Ст. 375.

152. Кормич Б. А. Інформаційне право : підруч. [для студ. вищ. навч.

закл.] / Б. А. Кормич ; М-во освіти і науки України. – Харків : Бурун і К, 2011. –

333 с.

153. Котуков О. А. Пріоритети державної політики у сфері книговидання

в Україні / О. А. Котуков, Т. В. Кузнякова // Державне будівництво. – 2007. – №

1(2). – С. 1-12.

204

154. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341-III //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

155. Кузнякова Т. В. Державне регулювання розвитку книговидання в

Україні: автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.02 / Т. В. Кузнякова ; Нац.

акад. держ. упр. при Президентові України. Харк. регіон. ін-т держ. упр. – Х.,

2008. – 20 с.

156. Левицька Н. Галузеві нормативно-правові інститути: теоретичні

питання / Н. Левицька // Вісник Львівського університету. Серія юридична. –

2013. – Випуск 57. С. 53-59.

157. Ленский Б. В. Современное отечественное и зарубежное

издательское дело: Конспект лекций / Б. В. Ленский. – М. : Московский

государственный университет печати, 2002. – 145 с.

158. Лист Державної податкової служби України від 28.09.2006 р. №

5115/А/16-1415 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/FIN93515.html.

159. Лист Державної фіскальної служби України від 26.08.2015 р. №

31684/7/99-99-15-02-02-17 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://sfs.gov.ua/podatki-ta-zbori/zagalnoderjavni-podatki/podatok-na-pributok-

pidpri/listi-dps/212416.html.

160. Лист Рахункової палати України від 06.07.2011 № 16-1292 //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/FIN93515.html.

161. Люблинский В. С. На заре книгопечатания. Пособие для учителей /

В. С. Люблинский. – Ленинград : Учпедгиз. Ленингр. отд-ние, 1959. – 160 с.

162. Маклюэн М. Галактика Гуттенберга: становление человека

печатающего / М. Маклюэн. – М. : Академ. проект : Фонд «Мир», 2005. – 495 с.

205

163. Маркова В. Дискусійні проблеми сучасного книгознавства / В.

Маркова // Вісник Книжкової палати. – 2014. – № 10. – С. 38-40.

164. Маркова В. Формат книги у комунікативному вимірі / В. Маркова //

Вісник Книжкової палати. – 2014. – № 1. – C. 45-47.

165. Мильчин А. Э. Издательский словарь-справочник / А. Э. Мильчин. –

М. : Юристъ, 1998. – 472 с.

166. Митний кодекс України від 13.03.2012 р. № 4495-VI // Відомості

Верховної Ради України. – 2012. – № 44-45. – Стор. 1858. – Ст. 552.

167. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від

16.12.1966 р. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_043.

168. Модельний інформаційний кодекс для держав-учасниць СНД від

03.04.2008 р. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу

:http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/997_i45.

169. Монахов В. Н. Свобода массовой информации в интернете.

Правовые условия реализации / В. Н. Монахов; Фонд защиты гласности. – М. :

Галерия, 2005. – 416 с.

170. Мурахновський А. Державне регулювання у сфері видавничої

справи / А. Мурахновський // Вісник Книжкової палати. – 2015. – № 2. – С. 3-8.

171. Мураховський А. Українське книговидання: радянська доба і

сьогодення / А. Мураховський // Вісник Книжкової палати. – 2014. – № 7. – С. 3-

8.

172. Мураховський А. Формування стратегії розвитку книжкової

індустрії / А. Мураховський // Вісник Книжкової палати. – 2015. – № 1. – С. 3-7.

173. Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку 1

«Загальні вимоги до фінансової звітності», затверджене наказом Міністерства

фінансів України від 07.02.2013 р. № 73 // Офіційний вісник України. – 2013. –

№ 19. – Стор. 97. – Ст. 665.

206

174. Немецко-русский словарь по полиграфии и издательскому делу :

около 28000 терминов / под ред. А. Н. Чернышева. – М. : Рус. язык, 1977. – 448

с.

175. Немировский Е. Л. Изобретение Иоганна Гуттенберга: Из истории

книгопечатания. К 600-летию со дня рождения Иоганна Гуттенберга. Под ред.

В. И. Васильева / Е. Л. Немировский. – М. : Наука, 2000. – 696 с.

176. Носенко О. В. Інститути конституційного права України: стан та

перспективи розвитку / О. В. Носенко // Правове життя: сучасний стан та

перспективи розвитку; Зб. тез міжнародної наук.-практ. конф. студентів та

аспірантів (Луцьк, 17-18 березня 2006 р.). – Луцьк, 2006. – С. 243-245.

177. Носенко О. В. Інститути конституційного права як основа системи

конституційного права України / О. В. Носенко // Молодь у юридичній науці;

Зб. тез міжнародної наук.-практ. конф. молодих учених «П’яті осінні юридичні

читання» (Хмельницький, 27-28 жовтня 2006 р.). Частина друга. –

Хмельницький, 2006. – С. 67-69.

178. Носенко О. В. Категорія «інститут конституційного права» в

сучасній конституційно-правовій науці / О. В. Носенко // Держава і право: Зб.

наук. праць. Юридичні і політичні науки. – Вип. 34. – К.: Ін-т держави і права

ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. – С. 198-205.

179. Носенко О. В. Класифікація інститутів конституційного права

України / О. В. Носенко // Держава та регіони. – 2005. – № 2. – С. 83-87.

180. Носенко О. В. Співвідношення та взаємодія інститутів

конституційного права України й інших галузевих інститутів права / О. В.

Носенко // Адвокат. – 2007. – № 1. – С. 11-15.

181. Носенко О. В. Функції інститутів конституційного права України

(до постановки проблеми) / О. В. Носенко // Конституційні засади

державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики: До 10-

річчя Конституції України і 15-ї річниці незалежності України. Матеріали наук.-

207

прак. конф. (м. Київ, 26 червня 2006 р.). Зб. наук. статей / За ред. Ю. С.

Шемшученка; Упор. І. О. Кресіна, В. П. Нагребельний, Н. М. Пархоменко. – К.:

Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. – С. 230-233.

182. Общая теория права и государства / Под ред. В. В. Лазарева. – М. :

Юристъ, 1996. – 472 с.

183. Овсієнко-Миронова Г. В. Організаційно-правові засади управління

видавничою справою в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Г.

В. Овсієнко-Миронова ; Харк. нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2006. – 20 с.

184. Оперативні дані випуску книжкової продукції у 2015 році //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.ukrbook.net/statistika_.html.

185. Орієнтовний план проведення Держкомтелерадіо консультацій з

громадськістю на 2015 рік (затверджено наказом Держкомтелерадіо від 24

грудня 2014 р. № 195) // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=247845303.

186. Партико З. Акцидентна продукція та її типологія / З. Партико //

Вісник Книжкової палати. – 2014. – № 2. – C. 6-7.

187. Пархоменко Н. М. Гармонізація законодавства України з

європейським та міжнародним правом: методи, етапи, види / Н. М. Пархоменко

// Часопис Київського університету права. – 2012. – № 1. – С. 338-345.

188. Перелік товарів, заборонених до ввезення на митну територію

України, що походять з Російської Федерації, затвержений постановою

Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2015 р. № 1147 // Офіційний вісник

України. – 2016. – № 3. – Стор. 265. – Ст. 180.

189. Петренко О. Дотримання положень нормативних документів

суб'єктами видавничої справи: аналітичний огляд книжкових видань за 2013 рік

/ О. Петренко // Вісник Книжкової палати. – 2014. – № 4. – С. 3-6.

208

190. Петрик В. В. Поняття та сутність інституту відводу в цивільному

процесі / В. В. Петрик // Адвокат. – 2011. – № 9. – С. 40-43.

191. Петров Д. Е. Отрасль права : Автореферат диссертации на

соискание ученой степени кандидата юридических наук. Специальность

12.00.01 – Теория и история права и государства ; История правовых учений /Д.

Е. Петров ; Науч. рук. М. И. Байтин. – Саратов, 2001. – 30 с.

192. Пилипенко Е. А. Система российского права: структурно-

функциональный анализ: Дис. ... канд. юрид. наук / Е. А. Пилипенко. – Ростов

н/Д, 2003. – 190 с.

193. Плиса Г. Дотримання редакціями друкованих ЗМІ нормативних

документів під час оформлення вихідних відомостей у періодичних (крім газет)

і продовжуваних виданнях за 2013 рік / Г. Плиса, Ю. Хювенен // Вісник

Книжкової палати. – 2014. – № 5. – С. 11-14.

194. Погореловська І. Місце ISBN у сучасному інформаційному просторі

/ І. Погореловська // Вісник Книжкової палати : наук.-практ. журн. – 2014. – №

11 (220). – C. 9-14.

195. Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VI //

Офіційний вісник України. – 2010. – № 92. – Том 1. – Стор. 9. – Ст. 3248.

196. Поліграфія та видавнича справа. Російсько-український тлумачний

словник / уклад. Б. В. Дурняк [та ін.]. – Львів : Афіша, 2002. – 456 с.

197. Положення про Державний реєстр видавців, виготівників і

розповсюджувачів видавничої продукції // Офіційний вісник України. – 1998. –

№ 39. – Стор. 25.

198. Положення про електронні наукові фахові видання, затверджене

наказом Міністерства освіти і науки України, Національної академії наук

України, Вищої атестаційної комісії України 30.09.2004 р. № 768/431/547 //

Офіційний вісник України. – 2004. – № 42. – Стор. 183. – Ст. 2789.

209

199. Поляков В. Виконання Закону України «Про обов’язковий

примірник документів» державними видавництвами сфери управління

Держкомтелерадіо України (2007—2009) / Віталій. Поляков, Тетяна.

Устіннікова // Вісник Книжкової палати. – 2010. – № 4. – С. 8-10.

200. Постанова Верховного Суду України від 01.04.2015 р. //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43626611).

201. Постанова Кабінету Міністрів України «Про впровадження

штрихового кодування товарів» від 29 травня 1996 р. № 574 // [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/574-96-%D0%BF.

202. Постанова Кабінету Міністрів України «Про Державний реєстр

видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції» від 28 вересня

1998 р. № 1540 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 39. – Стор. 25.

203. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження базового

нормативу відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату

дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності у 2014 році

господарських товариств, у статутному капіталі яких є корпоративні права

держави» від 22 квітня 2015 р. № 241 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу

: http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248134978.

204. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження

мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об’єктів авторського

права і суміжних прав» від 18 січня 2003 р. № 72 // Офіційний вісник України. –

2003. – № 4. – Стор. 298. – Ст. 129.

205. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку

визначення обсягу книжкової продукції державною мовою, підготовка, випуск

та/або розповсюдження якої здійснюються вітчизняними видавництвами і

підприємствами розповсюдження книжкової продукції, для укладення договорів

210

оренди приміщень» від 17 червня 2009 р. № 597 // Офіційний вісник України. –

2009. – № 45. – Стор. 30. – Ст. 1509.

206. Постанова Київського апеляційного господарського суду від 21

квітня 2015 року у справі № 910/28296/14 // Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43745761.

207. Постанова Київського районного суду м. Харкова від 21.02.2013 р. у

справі № 2018/20601/2012 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31014981.

208. Пояснювальна записка до проекту Закону про внесення змін до

деяких законів України щодо вдосконалення системи державного управління в

книговидавничій сфері // Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=56456.

209. Правила надання та отримання телекомунікаційних послуг,

затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 р. № 295 //

Офіційний вісник України. – 2012. – № 29. – Стор. 21. – Ст. 1074.

210. Предпринимательское (хозяйственное) право: учебник /

[Вознесенская Н.Н. и др.] ; под ред. В.В. Лаптева, С.С. Занковского ; Рос. акад.

наук, Ин-т государства и права, Академ, правовой ун-т. – М. : Волтерс Клувер,

2006. – 560 с.

211. Про нормативні правові акти : Проект Закону України // Вісник

Академії правових наук України. – 1995. – № 4. – С. 162-168.

212. Проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів

України щодо доставляння обов’язкового примірника документів» //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=52130.

213. Проект Концепції відновлення всеукраїнської книготорговельної

мережі // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/FIN34929.html.

211

214. Рац М. Судьба книговедення: функционирование или развитие? / М.

Рац // Книга. Исследования и материалы : сборник / Рос. акад. наук. – Москва,

2013. – Вып. 99/І-ІІ. – C. 36-42.

215. Резолюция Европейского парламента о новых границах в книжной

продукции: электронное издание и печать по требованию (2000/2037 (INI)) //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/legal-

content/EN/ALL/?uri=OJ%3AC%3A2001%3A267%3ATOC.

216. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 4 листопада 2015 року у

справі № 22-11552 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/53397453.

217. Рішення Господарського суду Черкаської області від 02 квітня 2009

р. у справі № 09/514 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/3373293.

218. Рішення Європейского суду з прав людини у справі «Редакція

газети «Правоє дело» та Штекель проти України» // Офіційний вісник України.

– 2012. – № 97. – Cтор. 444. – Cт. 3970.

219. Рішення Першотравневого районного суду м.Чернівців від

05.06.2015 року 725/6542/14-ц // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/44997482.

220. Розроблення остаточної редакції національного стандарту

«Інформація та документація. Видання. Основні елементи. Терміни та

визначення понять», першої редакції проекту національного стандарту

«Інформація та документація. Статистичний облік випуску неперіодичних,

періодичних і продовжуваних видань. Основні положення», електронних

довідково-інформаційних ресурсів, інструктивно-методичних документів: звіт

про н.-д. роботу відділу Міжнародної системи стандартної нумерації книг –

ISBN : за 2014 р. / Держ. наук. установа "Кн. палата України ім. Івана

Федорова". – Київ, 2014. – 71 с.

212

221. Садовська А. Державне регулювання розвитку книговидання як

складова формування єдиного гуманітарного простору України / А. Садовська //

Збірник наукових праць. – 2013. – Вип. 37 «Ефективність державного

управління». – С. 225-234.

222. Санкіна Л. В. Загальні і специфічні ознаки класифікації видань / Л.

В. Санкіна // Діловод. – 2001. – № 3. – С. 24-28.

223. Сенченко М. Світове книговидання: випуск друкованої продукції в

2004 році в контексті інформаційної безпеки / М. Сенченко // Друкарство. –

2005. – № 3. – С. 15-27.

224. Система советского законодательства / под ред. И.С. Самощенко. –

М. : Юрид. лит., 1980. – 328 с.

225. Систематизація законодавства України: проблеми та перспективи

вдосконалення : монографія. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького

НАН України, 2003. – 220 с.

226. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун. –

Х. : Консум, 2008. – 656 с.

227. Словарь издательских терминов / под ред. А. Э. Мильчина. — М. :

Книга, 1972. — 208 с.

228. Смолин Г. В. Господарське право України. Загальна частина:

Навчальний посібник / Г. В. Смолин. – Л. : ЛДУВС, 2008. – 467 с.

229. Тенденції розвитку сучасної видавничої справи: матеріали до

бібліографії (за матеріалами книгознавчої періодики (2006–2011 рр.)) // Вісник

Львівського ун-ту. Серія книгозн. бібліот. та інф. технол. – 2012. – Вип. 7. – С.

345-350.

230. Теорія держави і права. Академічний курс [Текст]: підручник / за

ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 668 с.

231. Теремко В. І. Філософсько-економічні виміри буттєвості книги / В.

І. Теремко // Вісник Книжкової палати. – 2010. – № 9. – С. 9-10.

213

232. Типология изданий / НПО «Всесоюз. кн. Палата». – М. : Кн. палата,

1990. – 230 с.

233. Узагальнені дані Державного реєстру видавців, виготівників і

розповсюджувачів видавничої продукції // Видавнича справа : [сайт] /

Держкомтелерадіо України // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://

comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=795.

234. Указ Президента України «Про проведення в Україні у 2007 році

Року української книги» від 15.12.2006 р. № 1088/2006 // [Електронний ресурс].

– Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1088/2006.

235. Указ Президента України «Про державну підтримку малого

підприємництва» від 12.05.1998 р. № 456/98 // Офіційний вісник України. –

1998. – № 19. – Стор. 15. – Ст. 676.

236. Указ Президента України «Про Державну програму розвитку

національного книговидання і преси на період до 2000 р.» від 28.02.1995 р.

№ 158/95 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/158/95.

237. Указ Президента України «Про деякі заходи з дерегулювання

підприємницької діяльності» від 23.07.1998 р. № 817/98 // Офіційний вісник

України. – 1998. – № 30. – стор. 2. – Ст. 1119.

238. Указ Президента України «Про деякі заходи з розвитку

книговидавничої справи в Україні» від 21.03.2006 р. № 243/2006 //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/243/2006.

239. Указ Президента України «Про деякі заходи щодо державної

підтримки книговидавничої справи і популяризації читання в Україні» від

19.06.2013 р. № 336/2013 // Офіційний вісник України. – 2013. – № 17. – Стор.

22. – Ст. 542.

214

240. Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо державної

підтримки культури і мистецтва в Україні» від 30.12.2013 р. № 717/2013 //

Офіційний вісник України. – 2014. – № 4. – Стор. 9. – Ст. 93.

241. Українська Радянська Енциклопедія / АН УРСР ; голов. ред. М. П.

Бажан Т. 2: Богуслав-Волочиськ. – К. : Голов. ред. УРЕ, 1960. – 575 с.

242. Український тлумачний словник видавничо-поліграфічної справи /

уклад.: П. О. Киричок [та ін.] ; передм. П. О. Киричка. – К. : НТУУ "КПІ", 2010.

– 896 с.

243. Устименко В. А. Пріоритети та перспективи систематизації

господарського законодавства [Текст] : [підрозд. 2.7] / В. А. Устименко, Р. А.

Джабраілов // Правова доктрина України : У 5 т. / Нац. акад. прав. наук України;

редкол. В. Я. Тацій [та ін.]. – Х. : Право, 2013. – Т. 4: Доктринальні проблеми

екологічного, аграрного та господарського права. – С. 455-503.

244. Устименко В. А. Проблемы конституционно-правового

регулирования отношений публичной собственности в Украине [Текст] / В. А.

Устименко // Конституція України – основа розбудови правової демократичної

соціальної держави та формування правової системи : матеріали Всеукр. наук.-

практ. конф., 23-24 черв. 2011 р. / Адмін. Президента України, Нац. акад.

правов. наук України, Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». –

Х. : Право, 2011. – С. 138-141.

245. Устименко В. А. Государственное программирование

инновационной деятельности (хозяйственно-правовой аспект) [Текст] / В. А.

Устименко // Шляхи формування національної інноваційної системи та

удосконалення інноваційного законодавства : матеріали Всеукр. наук.-практ.

конф., м. Харків, 11 листоп. 2011 р. / Нац. акад. прав. наук України, НДІ прав.

забезп. інновац. розв., Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». –

Х. : НДІ ПЗІР, 2011. – С. 14-17.

215

246. Устименко В. А. Перспективы развития научных исследований

природы публичной собственности и ее роли в экономике государства [Текст] /

Владимир Анатольевич Устименко, Руслан Аятшахович Джабраилов //

Государство и право. – 2013. – № 7. – С. 68-78.

247. Устименко В. А. Правовий господарський порядок як засіб

забезпечення сталого розвитку економіки України [Текст] / В. А. Устименко //

Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2009. – 11. – С. 46-48.

248. Ухвала Вищого адміністративного суду України від 19.01.2012 р. у

справі № К-17282/09 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/21428515

249. Ухвала Вищого адміністративного суду України від 26.03.2014 р. у

справі № К/9991/71055/12 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/37914784.

250. Федоров І. О. Кодифікація адміністративно-деліктного

законодавства України [Текст]: монографія / І. О. Федоров. – Запоріжжя : ТОВ

ВПО «Запоріжжя», 2006. – 144 с.

251. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15.

252. Чихольд Я. Облик книги: избранные статьи о книжном оформлении

/ Я. Чихольд. – М. : Книга, 1980. – 239 с.

253. Чухвичев Д. В. Законодательная техника [Текст]: учеб. пособие / Д.

В. Чухвичев. – М. : ЮНИТИ-ДАНА ; Закон и право, 2012. – 415 с.

254. Шартье Р. Письменная культура и общество / Р. Шартье. – М. :

Новое изд-во, 2006. – 270 с.

255. Швайка Л. Розвиток і регулювання видавничого підприємництва :

Моногр. / Л. Швайка. – Л. : Українська академія друкарства, 2005. – 432 с.

216

256. Шпак В. Джерельна база досліджень книговидавничої справи

незалежної України / В. Шпак // Вісник Книжкової палати. – 2013. – № 5. – С.

16-20.

257. Шпак В. Становлення та розвиток поліграфічного бізнесу

незалежної України / В. Шпак // Вісник Книжкової палати. – 2013. – № 11. – С.

3-5.

258. Эриашвили Н. Д. Книгоиздание. Менеджмент. Маркетинг: учеб.

пособие для студентов вузов, обучающихся по специальностям «Издательское

дело и редактирование», «Книгораспространение», «Менеджмент» / Н. Д.

Эриашвили. – 5-е изд., перераб. и доп. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2013. – 351 с.

259. Яковюк І. В. Адаптація законодавства України до законодавства

Європейського Союзу: проблеми теорії і практики / І. В. Яковюк //

Європейський Союз і Україна: особливості взаємовідносин на сучасному етапі /

Нац. акад. прав. наук України, НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування. – Х. :

Оберіг, 2012. – Розд. 1. – С. 17-19.

260. Якушев В. С. О понятии правового института / В. С. Якушев //

Правоведение. – 1970. – № 6. – С. 61-67.

261. Яремчук О. М. Акцидентні видання в системі поліграфічного

дизайну / О. М. Яремчук // Технологія і техніка друкарства. – 2005. – № 2. – С.

129-133.