МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

ТРОФИМЕНКО ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ

УДК 343.13

ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ОСНОВИ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ

КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ

12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза;

оперативно-розшукова діяльність

Д И С Е Р Т А Ц І Я

на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Науковий консультант -

Грошевий Юрій Михайловичі,доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України

Харків - 2017

ЗМІСТ

2

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ..........................................................4

ВСТУП................................................................................................................. 5

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ П ІДХОДИ ДО

ХАРАКТЕРИСТИКИ СУТНОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ

ФОРМИ ЯК СИСТЕМНО-СТРУКТУРНОЇ ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО

ПРОЦЕСУ................................................................................................................... 16

1.1. Поняття та ознаки кримінальної процесуальної форми......................16

1.2. Співвідношення понять «кримінальне провадження», «кримінальне

судочинство», «кримінальний процес», «процедура» та «стадія кримінального

процесу» в контексті розуміння сутності кримінальної процесуальної форми

39

1.3. Аксіологічна характеристика кримінальної процесуальної форми ...60

1.4. Проблема співвідношення кримінальної процесуальної форми і

формалізму....................................................................................................................71

1.5. Система чинників, що впливають на кримінальну процесуальну

форму 84

1.5.1. Кримінальна процесуальна політика та кримінальна процесуальна

форма 84

1.5.2. Науково-технічний прогрес і кримінальна процесуальна форма ..99

1.5.3. Кримінальна процесуальна форма та соціальні норми................. 112

Висновки до розділу 1 ................................................................................... 128

Розділ 2. СУТНІСТЬ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ

ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ФОРМИ ЯК ОСНОВИ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ

КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ......................................................................... 135

2.1. Поняття диференціації кримінальної процесуальної форми та її

ознаки 135

2.2. Мета і функції диференціації кримінальної процесуальної форми..161

2.3. Загальні положення диференціації кримінальної процесуальної

форми..........................................................................................................................169

Висновки до розділу 2 ................................................................................... 186

РОЗДІЛ 3. КРИТЕРІЇ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ

ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ Ф О РМ И ..............................................................................191

3.1. Матеріальний (кримінальноо-правовий) критерій диференціації

кримінальної процесуальної форми........................................................................191

3.2. Процесуальний критерій диференціації кримінальної процесуальної

форми 205

3.3. Кримінологічний критерій диференціації кримінальної процесуальної

форми 216

Висновки до розділу 3 ................................................................................... 229

РОЗДІЛ 4. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО СИСТЕМНО-

СТРУКТУРНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ КРИМІНАЛЬНОГО

ПРОЦЕСУ..................................................................................................................232

4.1. Процесуальне провадження як системо-утворюючий компонент

кримінального процесу: поняття та ознаки......................................................... 232

4.2. Функціонально-структурна диференціація кримінального процесу

247

4.2.1. Функціональна диференціація кримінального процесу................ 247

4.2.2. Структурна диференціація кримінального процесу....................... 290

Висновки до розділу 4 ................................................................................... 334

ВИСНОВКИ...................................................................................................344

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ Д Ж Е РЕ Л ................................................ 355

ДОДАТКИ........................................................................................................ 395

3

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ВРУ - Верховна Рада України

ВССУ - Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і

кримінальних справ

ВСУ - Верховний Суд України

ЄДРСР - Єдиний державний реєстр судових рішень

ЄРДР - Єдиний реєстр досудових розслідувань

ЄСПЛ - Європейський суд з прав людини

КЗПЛ - Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

КМУ - Кабінет Міністрів України

КПК 1960 року - Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року

КПК України - Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року

КСУ - Конституційний Суд України

КК - Кримінальний кодекс України

КУ - Конституція України

ПІБ - прізвище, ім’я, по-батькові

4

ВСТУП

5

Актуальність теми. Кримінальний процес є складним і універсальним

явищем, яке притаманно будь-якій державі незалежно від приналежності її до

тієї чи іншої правової системи. Адже встановлення обставин кримінального

правопорушення, притягнення винного до кримінальної відповідальності,

відшкодування шкоди, завданої потерпілому, неможливо без діяльності, що

здійснюється у передбаченій законом процесуальній формі, і являє собою

спосіб реалізації норм кримінального права. Проте універсальність цього явища

в жодному разі не означає його однакової системно-структурної організації, що

має абсолютно різні моделі залежно від мети кримінального процесу та

правової традиції держави.

З прийняттям Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК

України) система кримінального процесу зазнала істотних змін, що стало

результатом конвергенції процесуальної форми, наближення законодавства

України до європейських стандартів. Сьогодні вже складно уявити правове

регулювання кримінального судочинства без багатьох диференційованих

процесуальних проваджень та порядків здійснення процесуальної діяльності у

їх межах, що в сукупності утворюють систему кримінального процесу, та

дозволяють вирішити його завдання. Тож, саме диференціація процесуальної

форми визначає системно-структурну організацію сучасного кримінального

процесу, яка є складною, істотно відрізняється від раніше чинної та потребує

ґрунтовного наукового аналізу.

Доцільність та корисність диференційованого порядку кримінального

судочинства доведена часом, вона визнана не тільки національним

законодавцем, а й міжнародною спільнотою, що знайшло свій вираз, зокрема, в

Рекомендації № К (81) 7 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам

щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя, від 14.05.1981 р.,

Рекомендації № К (87) 18 Комітету Міністрів Ради Європи щодо спрощення

кримінального правосуддя від 17.09.1987 р. тощо.

Розгляд проблеми кримінальної процесуальної форми та її диференціації є

неможливим без вагомого спадку, який залишили видатні вчені минулого

С. І. Вікторський, М. В. Давидов, М. В. Духовський, А. Ф. Коні,

М. М. Коркунов, П. І. Люблінський, Й. В. Михайловський, С. А. Муромцев,

В. О. Рязановський, І. Я. Фойницький та ін.

З'ясування сутності диференціації кримінального процесу передбачає

необхідність звернення до наукових праць із загальнотеоретичних питань

юридичного процесу Д. М. Бахраха, В. П. Беляєва, І. В. Бенедика,

В. М. Горшеньова, О. Г. Лук’янової, Є. О. Мамай, М. В. Максютіна,

П. О. Недбайла, С. М. Олейнікова, А. О. Павлушиної, І. М. Погрібного,

В. Н. Протасова, В. В. Сорокіної та ін.

Значний внесок у розробку проблеми диференціації кримінальної

процесуальної форми зробили знані вітчизняні правники та представники

російської правової науки радянського періоду Г. З. Анашкін, В. Д. Арсеньєв,

A. П. Гуляєв, В. Г. Даєв, А. С. Кобліков, В. З. Лукашевич, П. Ф. Пашкевич,

І. Л. Петрухін, Р. Д. Рахунов, М. С. Строгович, М. А. Чельцов, П. С. Елькінд,

М. Л. Якуб та ін. В останні роки процесуальна форма та проблема її

диференціації стали предметом дослідження І. С. Дікарєва, В. В. Дорошкова,

Д. Р. Гімазетдінова, А. П. Гуськової, З. З. Зінатулліна, С. М. Мельника,

B. В. Молдована, І. С. Смирнової, О. В. Смирнова, Х. У. Рустамова та ін.

Сутності кримінального процесу та характеристиці системи його стадій

присвячено роботи Ю. П. Аленіна, Ю. М. Грошевого, В. С. Зеленецького,

О. В. Волколуп, О. В. Капліної, Л. М. Лобойка, М. М. Михеєнка, В. Т. Нора,

М. А. Погорецького, В. О. Попелюшка, Д. В. Філіна, М.Є. Шумила та інших

учених. Правова природа та функціональне призначення процесуальних

проваджень визначили вектор наукового пошуку І. В. Гловюк, А. В. Ленського,

О. О. Сичова, І. А. Тітка, Т. В. Трубнікової, О. Г. Шило, Ю. К. Якимовича та ін.

Важливе значення при дослідження проблеми процесуальної форми

відіграють також роботи видатних зарубіжних науковців Ж.-Л. Бержеля,

У. Бернама, Є. Бредлі, Д. Г омьєн, М. Дженіса, Х. Зера та ін.

6

Нарешті, проблема диференціації процесуальної форми кримінального

судочинства в останні роки отримала новий виток наукової розробки у

дисертаційних дослідженнях російських науковців Д. П. Великого,

Н. С. Манової, О. В. Міщенко, А. В. Руновського, С. С. Циганенка та ін. Проте

у вітчизняній науці кримінального процесу вона залишається недостатньо

розробленою, оскільки за часів незалежності України, а тим більше після

прийняття КПК України її комплексні дослідження майже відсутні. Тенденції ж

розвитку кримінального процесуального законодавства України дозволяють

визначити його вектор не в сторону уніфікації, а навпаки, диференціації

кримінальної процесуальної форми. Поява нових процедур та розширення

застосування тих процесуальних порядків, які мають специфічні риси та

істотно відрізняються від загального порядку здійснення кримінального

провадження, створюють належні умови для ефективного вирішення завдань

кримінального процесу.

З огляду на вищезазначене проблема диференціації кримінального процесу

набуває особливої актуальності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію

виконано згідно з планом наукових досліджень кафедри кримінального процесу

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого та є

складовою частиною цільової комплексної програми «Судова влада: проблеми

організації та діяльності» (номер державної реєстрації 0111Ш00957). Тема

дисертаційної роботи затверджена вченою радою Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого (протокол № 5 від 24.12.2010 р.).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розробка на основі

системного аналізу процесуальної форми кримінального провадження

концепції диференціації кримінального процесу України у формально-

структурному аспекті.

Досягнення поставленої мети передбачає необхідність послідовного

вирішення таких дослідницьких задач:

- прослідкувати ґенезу теоретичних уявлень щодо сутності поняття

7

кримінальної процесуальної форми та виявити її характерні ознаки;

- з'ясувати співвідношення концепції «належної правової процедури» та

концепту кримінальної процесуальної форми;

- виокремити та охарактеризувати детермінанти розвитку кримінальної

процесуальної форми;

- встановити кореляції мети кримінального процесу та уніфікації чи

диференціації кримінальної процесуальної форми;

- визначити і охарактеризувати системо-утворюючий фактор, системо­

утворюючий компонент і системо-утворюючий елемент стосовно системи

кримінального процесу, а також розкрити зміст інтегративності (імержентності)

як її системної якості;

- сформулювати поняття диференціації кримінальної процесуальної

форми;

- охарактеризувати мету, значення і функції диференціації кримінальної

процесуальної форми;

- встановити види диференціації кримінальної процесуальної форми;

- з'ясувати критерій функціональної диференціації кримінальної

процесуальної форми та розкрити його зміст;

- визначити систему процесуальних проваджень, їх види та функціональне

призначення;

- з'ясувати критерії структурної диференціації кримінальної процесуальної

форми та розкрити їх зміст;

- визначити та охарактеризувати структуру системи кримінального

процесу;

- сформулювати пропозиції, спрямовані на удосконалення чинного

кримінального процесуального законодавства України.

О б’єктом дослідження є система кримінального процесу України.

Предметом дослідження є теоретичні та правові основи диференціації

кримінального процесу України.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить

8

система філософських, загальнонаукових та спеціальних методів наукового

пізнання, характерних для правової науки. Застосування системи цих методів

зумовлене специфікою порушеної проблематики та дозволило забезпечити

достовірність отриманих результатів, коректність сформульованих висновків,

вирішення окреслених задач та досягнення поставленої мети.

Філософський метод діалектики надав змогу простежити розвиток

кримінальної процесуальної форми та виявити його закономірності.

Історико-правовий метод дозволив проаналізувати законодавчий розвиток

і становлення сучасного кримінального процесу, еволюцію наукових поглядів

на розуміння сутності категорії «кримінальна процесуальна форма», її

уніфікації та диференціації. Порівняльно-правовий метод став у нагоді при

співставленні положень чинного законодавства України й законодавства

зарубіжних країн, що дало поштовх для формулювання пропозицій,

спрямованих на вдосконалення чинного КПК України. За допомогою системно-

структурного методу досліджено систему кримінального процесу України,

з’ясовано її системо-утворюючий фактор, системо-утворюючий компонент і

системо-утворюючий елемент, а також розкрито зміст інтегративності

(імержентності) як її системної якості.

Соціологічний метод застосовувався під час анкетування суддів,

прокурорів, адвокатів та вчених-процесуалістів за розробленою анкетою.

Статистичний метод використовувався для узагальнення результатів

опитування.

Теоретичне підґрунтя дисертаційної роботи становлять наукові праці

вітчизняних і зарубіжних учених у галузі соціології, філософії, теорії держави

та права, конституційного, міжнародного, цивільного процесуального,

адміністративного, кримінального й кримінального процесуального права.

Нормативну та інформаційну основу дослідження склали: Конституція

України (далі - КУ), міжнародні договори України, згода на обов’язковість

яких надана Верховною Радою України, документи Ради Європи з питань

здійснення кримінального судочинства, закони України, підзаконні

9

нормативно-правові акти, рішення Конституційного Суду України (далі -

КСУ), Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), постанови Пленуму

Верховного Суду України (далі - ВСУ), постанови Пленуму та інформаційні

листи Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ (далі - ВССУ), законодавство іноземних країн.

Емпіричну базу дослідження становлять: рішення ЄСПЛ, КСУ, ВСУ,

ВССУ; результати проведеного узагальнення практики з питань застосування

диференційованих порядків кримінального провадження, у межах якого

опрацьовано понад 300 судових рішень, внесених до Єдиного державного

реєстру судових рішень, а також матеріали понад 180 кримінальних

проваджень.

Відповідно до задач дослідження проведено анкетування 319 респондентів,

серед яких - 71 суддів місцевих, апеляційних судів та ВССУ, 65 працівників

прокуратури, які здійснюють процесуальне керівництво у кримінальних

провадженнях, 60 адвокатів та 123 науковців.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що робота є

першим у вітчизняній юридичній науці комплексним дослідженням проблеми

теоретичних та правових основ диференціації кримінального процесу України у

її формально-структурному аспекті. До найважливіших положень, що містять

наукову новизну, слід віднести наступні.

Уперше:

- встановлено кореляцію мети кримінального провадження та кримінальної

процесуальної форми, що може бути визначена наступним чином: якщо

покарання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, є пріоритетною

складовою цієї мети, то процесуальна форма кримінального судочинства

відзначається високим ступенем уніфікації; якщо ж метою кримінального

провадження є врегулювання кримінально-правового конфлікту, то її

досягненню відповідає диференційована форма кримінального судочинства;

- виокремлено основні чинники, що детермінують розвиток кримінальної

процесуальної форми, до яких слід віднести: кримінальну процесуальну

10

політику держави; соціальні норми, що набули значення загальновизнаних у

суспільстві (моральні, релігійні тощо); науково-технічний прогрес;

- доведено, що система кримінального провадження має власно системо -

утворюючий фактор (мета та завдання кримінального провадження), системо­

утворюючий компонент (процесуальні провадження), системо-утворюючий

елемент (стадії процесуальних проваджень) та інтегративну (імержентну)

якість;

- визначено, що диференціація кримінальної процесуальної форми являє

собою спосіб процесуальної організації, відповідно до якого в системі

кримінального процесу автономізуються окремі процесуальні провадження і

встановлюються загальний та диференційовані процесуальні порядки їх

здійснення;

- обґрунтовано наявність двох видів диференціації кримінальної

процесуальної форми - функціональної (поділ системи кримінального процесу

на окремі процесуальні провадження) та структурної (наявність у межах

окремих процесуальних проваджень різних порядків здійснення кримінальної

процесуальної діяльності);

- обґрунтовано, що нерозривний зв'язок функціональної та структурної

диференціації кримінальної процесуальної форми надає можливість

характеризувати диференціацію кримінального процесу як функціонально-

структурну;

- з ’ясовано мету, значення та функції диференціації кримінальної

процесуальної форми;

- аргументовано, що диференціація має всеосяжний характер, пронизує весь

кримінальний процес і безпосередньо впливає на його системно-структурну

організацію;

- встановлено та надано характеристику критеріям диференціації

кримінальної процесуальної форми; обґрунтовано, що функціональна

диференціація здійснюється за одним критерієм - спрямованістю

кримінального провадження, а структурна диференціація здійснюється за

11

матеріальним (кримінально-правовим), процесуальним та кримінологічним

критеріями;

- обґрунтовано, що залежно від спрямованості всі процесуальні

провадження, які в сукупності утворюють систему кримінального процесу

України, поділяються на дві групи - основні (здійснюються у зв’язку із

виникненням, розвитком та припиненням правових відносин, які пов’язані з

вчиненням кримінального правопорушення) та забезпечувальні провадження

(створюють необхідні умови для здійснення основного провадження та

забезпечують дотримання прав і свобод людини під час здійснення основного

провадження), які з огляду на особливість їх спрямованості, у свою чергу,

поділяються на два види - додаткові (мають допоміжний до основного

провадження характер) та особливі (пов’язані із здійсненням судово-

контрольної функції під час досудового розслідування);

- доведено, що система кримінального процесу має бути представлена

горизонтальною (наявність окремих процесуальних проваджень) та

вертикальною (наявність у межах окремого процесуального провадження

стадій, комплексів процесуальних дій, елементарних процесуальних дій,

«квантів» кримінальної процесуальної діяльності) структурою.

Удосконалено:

- наукове розуміння соціальної цінності кримінальної процесуальної форми,

яка виступає необхідним правовим інструментом вирішення завдань

кримінального провадження, забезпечення впливу фундаменталізації прав

людини на сферу кримінального судочинства;

- теоретичні уявлення щодо виокремлення основних положень

диференціації кримінальної процесуальної форми, до яких слід віднести: (1)

пріоритетне значення прав, свобод і законних інтересів підозрюваного,

обвинуваченого і потерпілого при диференціації порядків кримінального

провадження; (2) основоположну роль загального порядку кримінального

провадження; (3) застосування системного підходу до диференціації

кримінальної процесуальної форми; (4) спрямування диференціації

12

кримінальної процесуальної форми на вирішення завдань кримінального

провадження, що закріплено ст. 2 КПК України; (5) здійснення диференціації

на началах раціональності та доцільності; (6) пріоритетне значення при

формуванні порядків кримінального провадження суспільної небезпеки

кримінального правопорушення, його значення для захисту суспільних

інтересів та виду кримінального покарання.

Набули подальшого розвитку:

- доктринальне положення стосовно характеристики виконання судових

рішень у кримінальному процесі як його завершального, останнього,

невід’ємного етапу, стадії логічної послідовності кримінального провадження,

що обумовлює висновок про те, що граничні межі кримінальної процесуальної

форми повинні визначатися саме на цій стадії;

- теоретичні положення щодо співвідношення концепції «належної

правової процедури» та категорії «кримінальна процесуальна форма»;

- пропозиція щодо впровадження в кримінальний процес медіації як

ефективної технології вирішення завдань кримінального провадження,

врегулювання кримінально-правового конфлікту та відшкодування потерпілому

шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.

На підставі проведеного дослідження сформульовано пропозиції щодо

внесення змін і доповнень до статті 314, частини 3 статті 382 КПК України,

глав 24-1, 30 КПК України, розділів III, VI, IX-1 КПК України.

Практичне значення одержаних результатів убачається в тому, що

викладені в дисертації висновки і пропозиції є конкретним внеском як у науку

кримінального процесу, так і в правозастосовну практику, оскільки

забезпечують цілісне уявлення системи кримінального процесу, кореляції його

окремих проваджень, детермінантів, що зумовлюють подальший розвиток

кримінальної процесуальної форми.

Висновки та пропозиції, які містяться у дисертаційній роботі, можуть бути

використані: а) в науково-дослідницьких цілях - для подальшого опрацювання

на підставі отриманих результатів проблеми диференціації кримінального

13

процесу України; у науково-дослідницькій роботі студентів; б) у нормотворчій

діяльності - при внесенні змін і доповнень до чинного кримінального

процесуального законодавства; в) у правозастосовній діяльності - для

виконання методичної функції, надаючи практичну допомогу слідчим,

прокурорам і суддям у застосуванні закону і в уникненні помилок в їх

діяльності; г) у навчально-методичному процесі - при підготовці підручників,

навчальних посібників та методичних матеріалів з кримінального процесу; як

основа навчальної дисципліни «Особливі порядки кримінального

провадження».

Апробація результатів дисертації. Дисертацю виконано на кафедрі

кримінального процесу Національного юридичного університету імені

Ярослава Мудрого, обговорено на спільному засіданні кафедр кримінального

процесу, кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого і кафедри

кримінального та адміністративного права і процесу Полтавського юридичного

інституту, схвалено та рекомендовано до захисту. Основні положення

дисертації було оприлюднено на міжнародних, всеукраїнських, регіональних

наукових і науково-практичних конференціях: Міжнародній науково-

практичній конференції «Актуальні проблеми реформування кримінально-

процесуального законодавства удосконалення діяльності судових та

правоохоронних органів України» (м. Луганськ, 20 квітня 2012 р.);

Міжнародній науковій конференції професорсько-викладацького складу,

присвяченої 15-річчю Національного університету «Одеська юридична

академія» та 165-річчю Одеської школи права «Правове життя сучасної

України» (20-21 квітня 2012 р.); Міжнародній науково-практичній конференції

«Ступенева професійна освіта у вітчизняному та європейському освітньому

просторі» (м. Чернігів, 7 червня 2012 р.); Международной научно-практической

конференции «Историко-правовьіе и социальноокономические аспекти

развития общества» (г. Чернигов, 20 марта 2012 г.); Постійно діючому науково-

практичному семінарі «Досудове розслідування: актуальні проблеми та шляхи

14

їх вирішення» (м. Харків, 19 жовтня 2012 р.); Міжнародній науково-практичній

конференції, присвяченій 90-річчю створення Харківського науково-дослідного

інституту судових експертиз ім. засл. проф. М.С. Бокаріуса (м. Харків, 7-8

листопада 2013 р.); Всеукраїнській науково-практичній Інтернет-конференції

(м. Одеса, 27 листопада 2013 р.); Круглому столі «Державна політика у сфері

захисту прав потерпілих від кримінальних правопорушень в Україні». (м.

Харків, 25 квітня 2013 р.); Міжнародній науково-практичній конференції

присвяченій 35-й річниці утворення навчального закладу (м. Чернігів, 7-8

червня 2013 р.); Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій

ювілею академіка С.В. Ківалова (м. Одеса, 26-27 травня 2014 р.); Постійно

діючому науково-практичному семінарі «Досудове розслідування: актуальні

проблеми та шляхи їх вирішення» (м. Харків, 17 жовтня 2014 р.);

Всеукраїнській науково-практичній конференції «Сучасне кримінальне

провадження України: доктрина, нормативна регламентація та практика

функціонування» (м. Одеса, 17 квітня 2015 р.); Постійно діючому науково-

практичному семінарі «Досудове розслідування: актуальні проблеми та шляхи

їх вирішення» (м. Харків, 27 листопада 2015 р.); Міжнародній науково-

практичній конференції «Актуальні питання юридичної теорії та практики:

наукові дискусії» (м. Харків, 4-5 грудня 2015 р.); Міжнародній науково-

практичній конференції «Теорія і практика сучасної юриспруденції» (м. Київ,

11-12 грудня 2015 р.); Міжнародній науково-практичній конференції

«Законодавство України: історія розвитку, соціальна обумовленість, якість,

застосування та вдосконалення» (м. Запоріжжя, 4-5 грудня 2015); Постійно

діючому науково-практичному семінарі «Досудове розслідування: актуальні

проблеми та шляхи їх вирішення» (м. Харків, 21 жовтня 2016 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано монографію, окремі розділи

в підручнику «Кримінальний процес». Основні положення дисертаційного

дослідження відображені у 24 статтях (з них 18 - у наукових фахових виданнях

України, 6 - у наукових виданнях інших держав) і тезах 17 доповідей на

наукових і науково-практичних конференціях.

15

16

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ

ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ СУТНОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ

ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ФОРМИ ЯК СИСТЕМНО-СТРУКТУРНОЇ ОСНОВИ

КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

1.1. Поняття та ознаки кримінальної процесуальної форми

Кримінальному процесу притаманна сукупність елементів, що

визначають його сутність та специфіку, характеризують як цілісну діяльнісну

систему. В науковій літературі висловлено різні підходи до характеристики

елементного складу кримінальної процесуальної діяльності [287, с. 110;

87, с. 49], найбільш вдалим серед яких видається підхід М. А. Погорецького,

який вважає за доцільне виділяти внутрішні структурні елементи

кримінального процесу та його зовнішні елементи. До внутрішніх елементів

науковець відносить мету, завдання, дії та суб’єктів, що утворюють

кримінальний процес як цілісну діяльнісну систему, а до зовнішніх - стадії,

етапи, організаційно-правові форми (види проваджень) [207, с. 153]. Правовою

формою кримінальної процесуальної діяльності, що являє собою сукупність

правових умов, за яких здійснюється вся діяльність вцілому, а також кожен із її

структурних елементів, є процесуальна форма. Вона визначає системно-

структурну основу кримінального процесу та обумовлюється його завданнями і

метою. Термін «форма кримінального процесу», виходячи з філософського

розуміння цієї категорії, слід вживати у розумінні зовнішньої межі його змісту,

а також змісту його окремих стадій, проваджень, слідчих (розшукових) дій.

Форма у кримінальному процесі забезпечує взаємозв’язок, найбільш доцільну

залежність його елементів, що вносить до їх співвідношення упорядкованість,

доцільність, стабільність, чітку спрямованість на досягнення певного

результату. Для кримінального процесу процесуальна форма має особливе

значення, оскільки встановлює процесуальний порядок провадження у цілому,

так і провадження окремих процесуальних дій і впливає на законність і

обґрунтованість прийняття процесуальних рішень, забезпечуючи законність

процесу та дотримання прав і інтересів його учасників [204, с. 49-50].

Поняття процесуальної форми належить до фундаментальних у

кримінальній процесуальній теорії, яке, незважаючи на виняткову роль та

значення в юридичному процесі, все ще залишається недостатньо розробленим

на рівні як доктрини, так і законодавчого закріплення. Крім того, питання, що

відносяться до процесуальної форми, традиційно мають дискусійний характер.

Це пояснюється тим, що дослідження різних аспектів порядку здійснення

кримінального провадження так чи інакше пов’язане із дослідженням

процесуальної форми та диференціації кримінального процесу, що обумовлено

значимістю й фундаментальним характером цих категорій для процесуальної

науки. Між тим, від точності визначення процесуальної форми залежить

розв’язання низки важливих проблем не лише теоретичного, а й практичного

характеру.

Проведене у 2012 р. реформування кримінального процесуального

законодавства України істотно змінило процесуальну форму кримінального

провадження, передбачену раніше чинним Кримінальним процесуальним

кодексом України. Законодавцем впроваджено новий порядок початку

досудового розслідування, передбачено нові види окремих кримінальних

проваджень та процесуальних процедур, у тому числі й ті, що вперше на рівні

національного законодавства знайшли своє правове регулювання (зокрема,

порядок кримінального провадження на підставі угод, відновлення матеріалів

втраченого кримінального провадження, здійснення кримінального

провадження у відсутність підозрюваного, обвинуваченого (іп аЬзепііа) тощо).

Нові форми реалізації отримали і деякі кримінальні процесуальні функції,

зокрема, судового контролю під час досудового розслідування, нагляду за

дотриманням закону під час досудового розслідування, здійснення досудового

розслідування тощо.

Вказані концептуальні зміни змусили по-новому подивитися на проблему

єдності та диференціації кримінальної процесуальної форми, адже

17

правозастосовний процес, різновидом якого як раз і є процес кримінальний,

потребує впровадження найбільш доцільної процедури, що дозволяє вирішити

його завдання в оптимальні строки, захистити права і законні інтереси його

учасників, врегулювати кримінально-правовий конфлікт у спосіб, що

задовольняє як суспільним, так і особистим інтересам.

З урахуванням новітнього законодавства України перед науковцями

постало завдання оцінити ефективність передбаченої ним кримінальної

процесуальної форми, виявити ті її недоліки, що, можливо, гальмують

вирішення завдань кримінального провадження, і запропонувати найбільш

доцільні шляхи їх усунення. Проте формулювання науково обґрунтованих

пропозицій, спрямованих на вдосконалення чинного законодавства України, не

можна визнати єдиним завданням науки кримінального процесу. Адже

пріоритетним завданням уявляється напрацювання нових наукових підходів до

розуміння фундаментальних категорій кримінального процесу, які, будучи

сталими на протязі багатьох років, потребують нової інтерпретації, а, можливо,

й змістовного наповнення, з урахуванням тих реалій, що мають місце в умовах

сьогодення. Йдеться про розробку нових теорій і концепцій, що в сукупності

дозволять створити цілісне доктринальне бачення сучасного кримінального

процесу. В цьому плані обґрунтованою видається позиція В. Т. Томіна, який

вказує, що в кожний період змін у суспільному розвитку повинні розроблятися

доктрини нових форм кримінального судочинства, які будуть відображати

соціальну сутність кримінального процесу [303, с. 196].

Зрозуміло, що питання єдності й диференціації процесуальної форми є

похідним від питання її сутності як найважливішої складової механізму

правового регулювання. Цим обумовлюється логіка подальшого дослідження,

на початку якого буде здійснено спробу наукового аналізу ґенези поняття

кримінальної процесуальної форми, її значення в сучасному правозастосовному

процесі.

У загальнотеоретичному плані сутність юридичної процесуальної форми

комплексно проаналізовано в колективній монографії за загальною редакцією

18

П. Є. Недбайла та В. М. Горшеньова «Юридическая процессуальная форма:

теория и практика» (1976 р.). Теорія юридичного процесу і, зокрема, проблема

процесуальної форми на сучасному етапі розробляється й іншими дослідниками

загальнотеоретичних проблем юридичного процесу, зокрема В. П. Беляєвим,

М. В. Максютіним, Е. Г. Лукьяновою, М. С. Олейніковим, А. А. Павлушиною,

В. Н. Протасовим, В. В. Сорокіною та ін.

Діяльність юрисдикційних органів у радянській період досліджувалась у

працях відомих вчених-фахівців у галузі цивільного (С. Н. Абрамова,

М. А. Гуревича, А. Ф. Клейнмана, Н. А. Чечиної) та кримінального процесів

(В. Д. Арсеньєва, А. П. Гуляєва, Т. М. Добровольської, Л. Д. Кокорєва,

Я. О. Мотовиловкера, І. Д. Перлова, Р. Д. Рахунова, М. С. Строговича,

В. Н. Шпільова, М. А. Чельцова, П. С. Елькінда, М. Л. Якуба).

Незважаючи на наявність спеціальних досліджень зазначених науковців з

проблеми поняття та змісту процесуальної форми, більшість їх положень й досі

залишаються дискусійними. Останніми роками спостерігається зростання

наукового інтересу до цієї проблематики фахівців з галузевих наук, що,

зокрема, у сфері кримінального судочинства пояснюється, як зазначено вище,

реформуванням кримінального процесуального законодавства України,

концептуальною зміною підходів законодавця до правового регулювання

порядку здійснення кримінального провадження, відмовою від концепції

визнання абсолютної пріоритетності публічних інтересів у цій сфері, у зв’язку з

чим суттєвим розширенням дії засади диспозитивності, що знайшло

безпосередній прояв, перш за все, у запровадженні нових юридичних процедур

у сфері кримінального процесу. Ще одним чинником, який, на нашу думку,

актуалізує дослідження проблеми процесуальної форми, є повернення

науковців до концепції судового або процесуального права, фундаментальні

основи якої були закладені ще на початку минулого століття [247].

Зважаючи на вказані фактори, проблема процесуальної форми в

кримінальному судочинстві в останні роки стала предметом наукового пошуку

українських і російських учених, зокрема Д. Р. Гамазетдінова,

19

Ю. М. Грошевого, А. П. Гуськової, З. З. Зінатулліна, Ю. А. Іванова,

К. Б. Каліновського, Н. С. Манової, С. М. Мельника, О. В. Міщенко,

В. В. Молдована, А. В. Ленського, Л. М. Лобойка, О. В. Смірнова,

Т. В. Трубнікової, Н. А. Юркевича, Ю. К. Якимовича та ін.

Перш ніж перейти до аналізу поняття кримінальної процесуальної форми,

необхідно наголосити, що в загальній теорії права було висловлено думку про

те, що в сучасному юридичному процесі немає місця категорії, пов’язаної з

поняттям процесуальної форми [227, с. 141]. У теорії всіх процесуальних

галузей права категорію процесуальної форми не можна наділяти ознаками, які

їй не притаманні, оскільки вона слугує лише для того, щоб відобразити

призначення будь-якого юридичного процесу як засобу реалізації матеріально-

правових відносин. Цілком поділяючи думку В. Н. Протасова стосовно

реалізації матеріальних правовідносин через відповідні процесуальні

правовідносини, вважаємо за необхідне заперечити йому в частині нівелювання

значення процесуальної форми юридичного процесу, зокрема, кримінальної

процесуальної форми, адже саме завдяки останній унормовується процес

реалізації норм матеріального права, якому надається характер юридично

визначеного.

Під процесуальною формою в теорії права розуміють сукупність

однорідних процедурних вимог, які висуваються до дій учасників процесу і

спрямовані на досягнення певного матеріально-правового результату. Інакше

кажучи, процесуальна форма являє собою особливу юридичну конструкцію, яка

втілює принципи найбільш доцільної процедури здійснення певних

повноважень [349, с. 16]. Ця дефініція може претендувати на таку, що є

уніфікованою для всіх видів юридичного процесу, а не лише для діяльності

юрисдикційних органів, адже в ній втілено основні риси, що відбивають

сутність даного поняття. Втім, стосовно кримінального процесу воно може бути

конкретизоване з урахуванням особливостей даного різновиду юридичного

процесу, що надасть можливість виявити його специфіку саме в цій сфері

державної діяльності.

20

У радянській період М. С. Строгович визначав кримінальну процесуальну

форму як сукупність умов, встановлених процесуальним законом для

здійснення органами слідства, прокуратури та суду тих дій, які вони виконують

у межах своїх функцій з розслідування і вирішення справи, а також здійснення

громадянами, які беруть участь у кримінальному судочинстві, дій, якими вони

реалізують свої права і виконують обов’язки [285, с. 51]. Слід наголосити, що

М. С. Строгович цілком обґрунтовано поширював поняття процесуальної

форми як на діяльність суб’єктів, які здійснюють кримінальний процес, так і на

тих суб’єктів, що залучаються до участі в ньому. Цю позицію поділяв і

М. Л. Якуб, який ототожнював процесуальну форму з процедурою

кримінального судочинства, характеризуючи її як встановлений правом

порядок, принципи та кримінально-процесуальну діяльність, приведені до

необхідної системи [359, с. 8, 11].

Інший підхід полягав у розумінні процесуальної форми через норму

права, яка була покладена в основу визначення сутності цього поняття.

Процесуальна форма, таким чином, розглядалася як сукупність правил, що

регламентують порядок здійснення правосуддя і діяльності кожного учасника

процесу [349, с. 173-174]. Уявляється, що такий підхід, по суті, означає

максимальне наближення поняття процесуальної форми до поняття

кримінального процесуального права, що призводить до безпідставного їх

змішування й суттєво ускладнює розмежування цих фундаментальних

категорій.

Змістовну сторону процесуальної форми виділяв Х. У. Рустамов, який

визначав її як систему правовідносин, що виникають у ході діяльності суб’єктів

процесу [245, с. 13]. На нашу думку, ця точка зору також заслуговує на

критичну оцінку, оскільки кримінальні процесуальні відносини виступають

єдиним способом здійснення кримінальної процесуальної діяльності, її

змістовною характеристикою. Як зазначав С. Ф. Кечек’ян ще у середині

минулого століття, «правовідносини - це норма в її дії, в її здійсненні. Поява

прав і обов’язків, правовідносин означає реалізацію норми права у житті

21

суспільства» [113, с. 24] (тут і далі переклад наш. - В. Т.).

Немає єдності поглядів стосовно поняття процесуальної форми й на

нинішньому етапі розвитку кримінальної процесуальної науки, хоча більшість

дослідників даної проблематики є прихильниками розуміння процесуальної

форми як порядку діяльності уповноважених суб’єктів. Приміром, за

визначенням Л. М. Лобойка, кримінально-процесуальна форма - це визначений

законом порядок кримінального провадження в цілому, порядок виконання

окремих процесуальних дій та порядок прийняття процесуальних

рішень [149, с. 18]. Виходячи з цієї дефініції, за її межами лишається порядок

реалізації прав і обов’язків учасників кримінального провадження, які не є

суб’єктами владних повноважень.

Схоже, проте більш широке за змістом, поняття процесуальної форми

формулюється й іншими авторами: це особливий, встановлений законом

процесуальний порядок порушення, розслідування, розгляду і вирішення

кримінальних справ, який полягає у визначенні: а) послідовності стадій

кримінального процесу і умов переходу справи з однієї стадії в іншу;

б) загальних умов провадження в конкретній стадії; в) підстав, умов і порядку

провадження окремих процесуальних дій, за допомогою яких державні органи і

посадовці реалізують свої процесуальні повноваження, а громадяни і юридичні

особи здійснюють свої права і виконують свої обов’язки; г) видів, змісту і

форми процесуальних рішень, які можуть бути прийняті у кримінальній

справі [133, с. 29]. Г. М. Гімазетдінов і З. З. Зінатуллін вважають, що

кримінально-процесуальна форма являє собою зовнішній вираз кримінально-

процесуальної діяльності, передбачений законом процесуальний порядок

здійснення і процесуального оформлення результатів цієї діяльності у

відповідних кримінально-процесуальних актах-документах. Таким чином,

змістом кримінально-процесуальної форми, на думку цих учених, є

кримінальний процес, який, у свою чергу, має власний зміст [53, с. 13-14].

Дещо інший погляд висловлено С. М. Мельником, який під

кримінальною процесуальною формою розуміє визначену кримінально-

22

процесуальним правом і регламентовану законом систему процесуальних

інститутів і правил, послідовність стадій кримінального процесу та сутність

процесуальних вимог, що ставляться до учасників кримінального судочинства,

яка встановлює:

- засади найбільш доцільної процедури здійснення їх повноважень;

способи та строки здійснення процесуальних дій, пов’язаних зі збиранням,

дослідженням та оцінкою доказів;

- порядок прийняття та оформлення рішень;

- створює правовий режим діяльності суду, органів розслідування,

прокурорського нагляду та умови для провадження кримінальної справи,

забезпечує реалізацію прав усіх учасників процесу і гарантує досягнення

бажаного матеріально-правового результату [171, с. 6-7].

В науці кримінального процесу репрезентоване й розуміння кримінальної

процесуальної форми як правового режиму кримінальної процесуальної

діяльності, що включає виконання певних процесуальних умов, дотримання

юридичних процедур та забезпечення гарантій при провадженні по

кримінальній справі [129, с. 11].

Не прагнучи навести всі існуючі доктринальні позиції щодо поняття

кримінальної процесуальної форми, відзначимо їх схожість і наявність у них

загальних рис, що мають сутнісний характер і тому логічно включаються

науковцями до формулювання наведеної дефініції. До таких положень, на наш

погляд, належать:

1) особливий порядок кримінального провадження в цілому та окремих

процесуальних дій;

2) його чітке правове врегулювання;

3) спрямованість передбаченого законом порядку на вирішення завдань

конкретного напряму процесуальної діяльності.

Кримінальне законодавство, яке визначає межі злочинного і встановлює

покарання за вчинений злочин, реалізується винятково у відповідній

процесуальній формі, якою може бути лише кримінальна процесуальна як

23

зовнішній вираз внутрішнього змісту, що утворює діяльність слідчого,

прокурора, слідчого судді та суду по розслідуванню злочину, а також розгляду

кримінального провадження. Суттєвою ознакою кримінальної процесуальної

форми, якою, уявляється, доречно доповнити наведений вище перелік, є те, що

її складає система вимог нормативного характеру, яка передбачає наявність у

своєму складі правил, що визначають коло і порядок діяльності всіх без

винятку осіб, які беруть участь в процесі, послідовність, зміст і характер всіх їх

дій [230]. Крім того, процесуальна форма містить систему гарантій, що

забезпечують вирішення завдань кримінального провадження, нормативне

закріплення яких визначає спрямованість всієї кримінальної процесуальної

діяльності.

За всієї множинності наведених дефініцій і наукових підходів, їх основна

концептуальна ідея, як правильно відзначено в літературі, полягає в тому, що

форма завжди пов’язана з правовим змістом діяльності учасників

кримінального процесу, знаходячись із ним у відносинах

взаємообумовленості [243, с. 20].

Наведені змістовні положення, що в сукупності відображають сутність

кримінальної процесуальної форми, дозволяють приєднатися до висловленого в

науці кримінального процесу погляду на кримінальну процесуальну форму як

сукупність закріплених законом юридичних процедур, умов і гарантій, які

забезпечують вирішення завдань кримінального провадження. При цьому під

процедурами розуміється передбачена законом послідовність здійснення як

окремих процесуальних дій, так і їх сукупностей, що утворюють зміст окремих

проваджень та стадій кримінального судочинства. Процесуальні умови - це

нормативні положення, що встановлюють підстави провадження

процесуальних дій, коло їх учасників, строки проведення, права і обов’язки

осіб, які беруть у них участь. Кримінальні процесуальні гарантії являють собою

спеціальні правові засоби, що забезпечують реалізацію прав і законних

інтересів учасників процесу, а також виконання ними процесуальних

обов’язків [263, с. 28-29]. Даний підхід до розуміння сутності кримінальної

24

процесуальної форми відбиває її комплексний характер, який утворюють його

складові компоненти, що уособлюють у собі різні сторони цього складного за

змістом правового феномена.

Зазначені елементи процесуальної форми в їх абстрактному виразі

притаманні будь-якому типу кримінального процесу і виступають складником

його моделі. Втім їх конкретне змістовне наповнення суттєво відрізняється в

різних процесуальних системах, що дозволяє встановити характерні риси

кримінального процесу тієї чи іншої країни. Крім того, кримінальна

процесуальна форма обумовлена історичним типом кримінального процесу, а її

змістовні та формальні сторони втілюють певну правову ідеологію і правову

політику держави в конкретний історичний період.

Сукупність вказаних елементів змісту поняття кримінальної

процесуальної форми утворює сучасний алгоритм дослідження цієї центральної

категорії кримінальної процесуальної теорії не тільки як наукової абстракції, а

й як існуючого явища, що має правову та соціальну цінність, про що більш

детально буде сказано далі в цьому розділі роботи. Зараз же вважаємо за

необхідне наголосити на тому, що кримінальна процесуальна форма тісно

пов’язана з її змістом - самою процесуальною діяльністю, і характер цього

зв’язку, як уявляється, є діалектичним.

У науці кримінального процесу виділяють властивості кримінальної

процесуальної форми, що дозволяють виокремити її серед інших правових

явищ й охарактеризувати її сутнісні елементи. Наприклад, такими ознаками

О. В. Міщенко пропонує вважати атрибутивність кримінальної процесуальної

форми, її системність, об’єктивність, соціальну обумовленість. На її думку,

атрибути кримінальної процесуальної форми виражено різними порядками,

правилами та процедурами, які її характеризують. До них слід віднести

процедури прийняття рішень, що мають важливе значення для руху

кримінальної справи, їх оскарження, процедури і правила провадження слідчих

і судових дій тощо [176, с. 33]. До атрибутів кримінальної процесуальної форми

Т. В. Нікіфорова відносить обрядність кримінального судочинства, під якою

25

розуміється набір певних атрибутів форми, що мають зовнішній вираз і

забезпечують святковість, важливість формальної поведінки суб’єктів процесу,

а також тієї обстановки, яка повинна супроводжувати всі такі дії [187, с. 6].

Системність і об’єктивність кримінальної процесуальної форми, як вказує

О. В. Міщенко, обумовлюються системністю й об’єктивністю тих суспільних

відносин, які опосередковуються кримінальним процесуальним правом і

складають предмет його правового регулювання. Соціальна обумовленість

кримінальної процесуальної форми дозволяє визначити мету, завдання і

призначення всього кримінального судочинства на певному етапі розвитку

суспільства [176, с. 36-37].

На думку С. Б. Россинського, основними ознаками процесуальної форми

є загальність, єдність та обов’язковість. Ці ознаки вказаний автор вважає

основними та видоутворюючими. Під загальністю процесуальної форми

С. Б. Россинський пропонує розуміти вимогу, що передбачає єдиний для певної

категорії кримінальних справ порядок провадження, який не залежить від їх

обсягу та складності. Єдність процесуальної форми полягає в однаковому

порядку провадження по кримінальних справах на всій території РФ. Нарешті,

обов’язковість процесуальної форми полягає в точному й неухильному

виконанні учасниками кримінального судочинства її вимог. На підставі

виокремлення вказаних ознак автор дійшов висновку, що кримінальна

процесуальна форма являє собою передбачений законом загальний, єдиний і

обов’язковий порядок, установлений для провадження у кримінальних справах

у цілому, а також для здійснення самостійних стадій кримінально-

процесуальної діяльності та реалізації окремих кримінально-процесуальних

відносин [240, с. 142].

М. А. Пашазаде серед сутнісних ознак кримінальної процесуальної форми

визначає:

1) системний характер, що дає можливість слугувати конструктивною

основою для моделювання системи кримінального судочинства і дозволяє

таким чином упорядковувати кримінальні процесуальні відносини;

26

2) нормативність - вимоги кримінальної процесуальної форми

обов’язково мають бути передбачені кримінально-процесуальним

законодавством;

3) універсальний характер - процесуальний режим є однаковим для будь-

якого виду кримінально-процесуальної діяльності, при розгляді будь-якої

категорії кримінальних справ незалежно від їх обсягу та складності;

4) вона «еластична» - ця ознака процесуальної форми, на думку вченого,

сприяє створенню оптимальних умов для захисту прав і законних інтересів

учасників кримінального процесу та складає основу її

диференціації [194, с. 238].

У свою чергу А. П. Гуськова до ознаки кримінальної процесуальної

форми відносить публічність, яка відображає її державно-владний

характер [67, с. 11].

Аналіз зазначених поглядів дозволяє в цілому погодитися з їх авторами,

проте доцільність виокремлення такої ознаки кримінальної процесуальної

форми як її обов’язковість викликає сумнів, оскільки будь-які вимоги закону є

обов’язковими для виконання, а тому це положення не може претендувати на

таке, що має розглядатися саме як сутнісна ознака кримінальної процесуальної

форми. Небезспірним уявляється і виокремлення єдності як її ознаки, адже з

урахуванням надзвичайного, воєнного стану в країні можуть передбачатися

істотні особливості процесуальної форми на певних територіях. Аналіз чинного

законодавства України підтверджує правильність цієї тези, оскільки КПК

України доповнено окремим розд. ІХ1, що зумовлено необхідністю створення

належних умов здійснення кримінального провадження при воєнному,

надзвичайному стані або у районі проведення антитерористичної операції.

Підсумовуючи, можна дійти висновку, що кримінальна процесуальна

форма характеризується такими ознаками: системність, об’єктивність,

соціальна обумовленість, загальність та публічність.

Засновуючись на вищевказаних наукових позиціях, відзначимо, що під

системністю кримінальної процесуальної форми слід розуміти взаємозв’язок її

27

сутнісних елементів, а саме: юридичних процедур, умов і гарантій, які

забезпечують вирішення завдань кримінального провадження. Їх зв’язок є

нерозривним та взаємообумовленим, адже процесуальні умови та гарантії

«пронизують» всі юридичні процедури. Якщо один із зазначених елементів не

знайшов адекватного нормативного закріплення, кримінальна процесуальна

форма як системне явище може бути нездатною забезпечити ефективне

вирішення завдань кримінального провадження. При цьому необхідно

обмовитися, що в даному контексті використовуємо слово «може», оскільки

певні компенсаторні механізми при вадах процесуальної форми можуть бути

задіяні з огляду на ст. 9 КПК України, ч. 6 якої передбачає правило, за яким у

випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно

регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні

засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК України.

Об’єктивність як ознака кримінальної процесуальної форми, на наш

погляд, обумовлюється двома чинниками: по-перше, об’єктивним характером

тих суспільних відносин, що виступають предметом правового регулювання і

виникають у зв’язку зі вчиненням злочину (або суб’єктивною уявою особи про

наявність такої події, в силу якої виникають відносини об’єктивного характеру,

пов’язані з необхідністю здійснення перевірки такої заяви й прийняття

відповідних процесуальних рішень). Саме необхідність перевірки заяви чи

повідомлення про злочин, а також здійснення подальшого кримінального

провадження детермінують встановлення процесуальної форми, що має

створювати належні умови ефективного вирішення його завдань. По-друге,

об’єктивність процесуальної форми обумовлена також її нормативним

закріпленням. У цьому сенсі ознака об’єктивності перебуває в корелятивному

зв’язку з такою ознакою кримінальної процесуальної форми як її загальність.

Соціальна обумовленість кримінальної процесуальної форми полягає в її

прямій залежності від соціальних потреб та суспільних запитів, що існують на

тому чи іншому історичному етапі розвитку суспільства. У зв’язку з цим саме

соціальні потреби можна розглядати як детермінанту розвитку процесуальної

28

форми, яка, будучи індикатором її ефективності (або неефективності),

зумовлює потребу в її зміні, встановленні нових процедурних правил, що

дозволяють вирішувати ті завдання, які на конкретному історичному етапі

ставить перед собою суспільство. До речі, й завдання кримінального

провадження є концентрованим виразом соціальних потреб у цій сфері, що на

різних історичних етапах визначалися з урахуванням пріоритетних цінностей.

Приміром, у радянську добу основним завданням кримінального судочинства

визначалася боротьба зі злочинністю, з огляду на що всі суб’єкти кримінальної

процесуальної діяльності, в тому числі й суд, вирішували це завдання і мали

відповідні повноваження. Цим пояснюється процесуальна активність суду,

межі якої не обмежувалися доказуванням, а поширювалися навіть на вирішення

питання про порушення кримінальної справи. Проте останніми роками

соціальні потреби в цій царині дещо змінилися й, окрім захисту особи,

суспільства та держави від кримінальних правопорушень, завданнями

кримінального провадження у ст. 2 КПК України визначено також охорону

прав, свобод і законних інтересів його учасників, застосування до кожного

учасника кримінального провадження належної правової процедури тощо. Це

обумовило істотні зміни в процесуальній формі, впровадження змагальності,

позбавлення суду невластивих йому повноважень щодо початку кримінального

провадження, збирання доказів, повернення кримінальної справи на додаткове

розслідування і ініціювання у такий спосіб пошук нових доказів вини особи у

вчиненні злочину та ін.

Загальність є ознакою кримінальної процесуальної форми, оскільки

нормативно встановлені процедури, умови та гарантії є однаковими й

обов’язковими для всіх суб’єктів кримінальних процесуальних відносин. У

цьому плані не можна розглядати як виняток наявність окремих гарантій або

особливостей процесуального порядку здійснення певних дій чи прийняття

процесуальних рішень стосовно окремих осіб, адже загальність передбачає

однаково обов’язкову процесуальну форму для всіх категорій кримінальних

проваджень, стосовно яких її передбачено законом.

29

Нарешті публічність кримінальної процесуальної форми може бути

розглянута як її сутнісна ознака, зважаючи на превалювання в кримінальному

процесі публічності як його загальної засади та її безпосередній вплив на

побудову процесуального порядку кримінального провадження, що, перш за

все, знаходить свій прояв у процесуально-посадовій активності суб’єктів, які

здійснюють кримінальне провадження, з вирішення його завдань.

У контексті розгляду поняття кримінальної процесуальної форми

важливе значення має також з’ясування питання стосовно її меж, яке слушно

піднято в науковій літературі. Відповідно до ч. 1 ст. 4 КПК України

кримінальне провадження на території України здійснюється з підстав та в

порядку, передбачених цим Кодексом, незалежно від місця вчинення

кримінального правопорушення. Отже, виникає питання щодо початку та

закінчення кримінального провадження, порядок якого регулюється КПК

України [132].

Згідно зі ст. 214 КПК України слідчий, прокурор невідкладно, але не

пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне

правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела

обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення,

зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових

розслідувань та розпочати розслідування. Таким чином, з моменту подачі заяви

про кримінальне правопорушення між заявником та особою, яка є

компетентною на прийняття заяви, виникають кримінальні процесуальні

відносини, що регулюються КПК України. Зважаючи на це, можна дійти

висновку, що з цього моменту починається кримінальне провадження, порядок

якого регулюється КПК України.

Щодо закінчення кримінального провадження, а відтак і граничних меж

кримінальної процесуальної форми, в науці кримінального процесу висловлено

точку зору, яка не співпадає з чинним правовим регулюванням даного питання.

Так, зокрема, російськими науковцями обстоюється думка про те, що граничні

межі кримінальної процесуальної форми слід пов’язувати або із закриттям

30

кримінальної справи або з набуттям вироком, ухвалою суду законної сили. У

зв’язку з цим вирішення питань, які виникають у процесі фактичного

виконання рішень суду, має регулюватися не кримінально-процесуальним, а

кримінально-виконавчим законодавством, а тому й гл. КПК РФ, що регулює

порядок провадження з розгляду і вирішення питань, пов’язаних із виконанням

вироків, має бути виключена і перенесена до КВК РФ [53, с. 26]. Цей підхід має

багатьох прихильників, які ще раніше обстоювали його у своїх наукових

роботах [173, с. 81; 193, с. 8]. Обгрунтування схожого за змістом висновку

знаходимо і в українській науці. Т.О. Лоскутов зазначає, що із встановленням

винності або невинуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення

норми кримінального права, що «обслуговують» кримінальний процес,

вважаються застосованими. На цьому призначення кримінального

процесуального правозастосування вичерпується. Після винесення остаточного

судового рішення реалізація кримінальних процесуальних відносин

припиняється (за винятком здійснення провадження у суді апеляційної

інстанції, у касаційній інстанції, у Верховному Суді України, за

нововиявленими обставинами, тому що прийняте судом рішення або не

вважається остаточним (протягом строку апеляційного оскарження), або

ставить під сумнів в силу певних обставин, що слугують підставами для

перегляду рішення в інших «контрольних» стадіях). Їх замінюють кримінально-

виконавчі правовідносини, фактичним змістом яких є діяльність щодо

виконання судових рішень, а юридичним - права і обов’язки щодо виконання

судових рішень. Тому правовідносини в частині виконання судових рішень

мають бути предметом регулювання кримінально-виконавчого, а не

кримінального процесуального права [153, с. 120-121].

Наведена позиція, яка, як показав аналіз наукової літератури, має своїх

прихильників, видається дискусійною, а тому і потребує більш детального

аналізу. На наш погляд, необхідно виходити з того, що реалізація права на

справедливий суд завершується не ухваленням судового рішення (вироку чи

ухвали) та набуттям ним законної сили, а його виконанням. Цей висновок

31

випливає, перш за все, з аналізу прецедентної практики ЄСПЛ, який розглядає

виконання рішення суду як складову частину судового розгляду за змістом ст. 6

КЗПЛ. Той факт, що виконання судового рішення має ключове значення для

ефективного функціонування правосуддя, неодноразово підкреслювався

Європейським Судом. Зокрема, у Рішенні у справі Хорнсбі проти Греції ЄСПЛ

постановив, що право на суд, яке гарантується ст. 6, стало б ілюзорним, коли б

правова система держави дозволяла, щоб остаточне обов’язкове рішення

залишалося недійсним [76, с. 431]. Тлумачення ст. 6 КЗПЛ як такої, що

гарантує виключно доступ до суду і характер судового провадження, призвело

б до ситуацій, які несумісні з принципом панування права (Рішення у справі

«Бурдов проти Росії») [71]. Зважаючи на це, правильною видається позиція

О. І. Рабцевич, яка розглядає право на виконання судового рішення як складову

права на справедливий суд [228, с. 17]. До речи, як показує аналіз наукової

літератури, присвяченої дослідженню змісту права на справедливий суд,

більшість дослідників розглядають право на виконання судового рішення як

його змістовний елемент (В. О. Лазарєва, Л. М. Володіна, А. М. Володіна,

С. В. Давиденко, О. Г. Шило) [143, с. 93-94; 45, с. 37; 69, с. 47; 341, с. 62].

Характеризуючи статус виконавчого провадження у структурі цивільного

судочинства, фахівці в цій галузі права обґрунтовано зазначають, що попри те,

що Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) [332] не

містить норм, які комплексно регулюють порядок вирішення окремих питань

виконання судових рішень у цивільних справах, виконавче провадження слід

вважати структурним компонентом цивільного судочинства. Правосуддя

здійснюється не лише в результаті розгляду і вирішення цивільної справи, а за

умов реального захисту прав, свобод та інтересів учасників цивільного

судочинства, що можливо при реалізації судових рішень і перш за все в

порядку їх примусового виконання у процедурах виконавчого провадження,

передбачених Законом України «Про виконавче провадження» [140, с. 37].

Також фахівці констатують наявність двох процесів, які спрямовано на

досягнення єдиної мети - процесу вирішення спору і процесу виконання

32

судового рішення. Виключення одного із цих процесів унеможливлює

досягнення основної мети цивільного судочинства - захисту порушеного права.

Такий висновок дозволив його автору стверджувати, що виконання рішення є

частиною процесу здійснення правосуддя [160, с. 71].

Враховуючи зазначене, виконання судових рішень, на наш погляд, слід

розглядати невід’ємним елементом справедливого судового розгляду в

контексті ст. 6 КЗПЛ1 [209, с. 192]. У рішенні «Юрій Миколайович Іванов

проти України» від 15.10.2009 р. Суд наголосив, що необґрунтовано тривала

затримка у виконанні обов’язкового для виконання судового рішення може

становити порушення Конвенції; обґрунтованість такої затримки має

оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження,

поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру

присудженого судом відшкодування (п. 53) [277]. В цьому ж рішенні Суд

звернув увагу на те, що зволікання з виконанням судових рішень є системною

проблемою в Україні, у зв’язку з чим застосував процедуру «пілотного»

рішення. На його виконання до законодавства України було внесено зміни й

відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» воно визначено як

завершальний етап судового провадження. Доречи, в науці кримінального

процесу висловлено пропозицію щодо уточнення п. 24 ст. 2 КПК України і

викладення його у наступному вигляді: «судове провадження - частина

кримінального провадження, що починається з моменту надходження до суду

обвинувального акту, клопотання про застосування примусових заходів

медичного або виховного характеру чи клопотання про звільнення від

кримінальної відповідальності і закінчується виконанням судових

рішень» [178].

Ще один аргумент на підтримку розгляду виконання судових рішень в

якості стадії кримінального провадження полягає, на наш погляд, у тому, що

33

1 Як зазначає С. П. Погребняк, право на виконання судового рішення є ніби продовженням права на судовий захист. На цей аспект звертав увагу ще Арістотель. «Не було б ніякої користі у правосудді, вважав Страгірит, якби присуди, ухвалені судом, не виконувалися». Див.: Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика). Харків: Право, 2008. С. 192.

правові відносини, пов’язані із зверненням вироку до виконання, визначенням

порядку виконання судових рішень, відстрочкою виконання вироку, зміною

порядку і способу його виконання безпосередньо обумовлені та пов’язані з

тими правовідносинами, що складають зміст кримінальної процесуальної

діяльності, спрямованої на вирішення завдань кримінального провадження.

Наведене дозволяє дійти висновку, що виконання судових рішень у

кримінальному процесі є його завершальним, останнім, невід’ємним етапом,

стадією логічної послідовності кримінального провадження. А тому й граничні

межі кримінальної процесуальної форми повинні визначатися саме в цій стадії.

У зв’язку з цим видається, що порядок здійснення кримінального провадження

на етапі виконання рішень суду є логічною складовою КПК України як

комплексного закону, що регулює кримінальне провадження вцілому.

Водночас, необхідно звернути увагу на те, що діяльність уповноважених

осіб під час виконання судових рішень в кримінальному провадженні не є

однорідною. У ній необхідно виділяти певні сегменти, правова природа яких

обумовлюється об'єктом діяльності, що, у свою чергу, визначається метою та

завданнями. В цьому контексті слід пригадати слова А. Я. Дубинського, який

справедливо наголошував на тому, що об'єкт діяльності перебуває за її

межами [87, с. 48]. Виходячи із загальнофілософського розуміння об'єкту,

М. А. Погорецький зазначає, що об'єктом кримінального процесу є те, на що

спрямовані перетворювальна й пізнавальна діяльність його суб'єктів.

Заагальним об'єктом кримінального процессу вчений вважає встановлення

порушення суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом

України [207, с. 154-155, 160]. На погляд В. С. Зеленецького та Л. М. Лобойка,

кримінально-процесуальна діяльність, будучи одним із видів пізнавальної

діяльності, також спрямована на пізнання певного об'єкту, характер якого

обумовлено завданнями кримінального процесу. Об'єкт процесуального

пізнання дійсності являє собою систему пов'язаних із злочином безпосередньо

досліджуваних слідчим, прокурором і судом фактичних даних і

встановлюваних на їх підставі обставин, що досліджуються в передбаченому

34

законом порядку з метою вирішення завдань кримінального

процессу [97, с. 138]. Підтримуючи цю точку зору, вважаємо за необхідне

підкреслити обумовленість об'єкту кримінального процесу метою та

завданнями останнього. Серед завдань кримінального провадження,

закріплених ст. 2 КПК, визначено охорону прав, свобод та законних інтересів

його учасників, а також застосування належної правової процедури. Видається,

що питання, пов'язані зі зверненням вироку до виконання, а також зміною

способу виконання вироку (умовно-дострокове звільнення від відбування

покарання, пом’якшення покарання тощо) входять до об’єкту кримінального

процесу, обумовленого вищеназваними завданнями.

Зовсім іншою за своїм об’єктом та правовою природою є діяльність,

сутність якої складає безпосереднє виконання вироку. На відміну від об’єкту

кримінального провадження, об’єктом діяльності органів і установ виконання

покарання є юридичний процес виконання-відбування покарання [280, с. 176­

177], який в силу специфіки правових відносин, що виникають і розвиваються

під час його здійснення, регулюється КВК. При цьому, у його ході можуть

виникати питання, які потребують прийняття судом відповідних процесуальних

рішень, що безпосередньо пов'язані із зміною способу виконання рішення,

ухваленого судом за результатами розгляду кримінального провадження.

Вказані правові відносини, що виникають під час виконання-відбування

судових рішень, є автономними від кримінально-виконавчих відносин і

характеризуються певною специфікою. Зокрема, більшості з них притаманна

наявність третьої сторони, яка сприяє основним суб'єктам правових відносин у

реалізації ними їх прав і обов'язків. У теорії права при характеристиці такої

специфіки правових відносин вказується, що в самому процесі «споживання»

прав основними сторонами правових відносин ця третя сторона не бере участі,

для неї важливо, щоб процес відбувався згідно до закону. Йдеться, зокрема, про

суд, який у силу закону має сприяти громадянам у реалізації та захисті їх

прав [188, с. 665].

Зазначені відмінності правових відносин обумовили формулювання

35

науковцями пропозицій, спрямованих на зміну правового регулювання цієї

стадії кримінального провадження. Так, видатний український учений

М. М. Михеєнко зазначав, що зміст цього етапу кримінального процесу мають

складати лише ті питання, які вирішує суд, що виніс вирок. Це - звернення

вироку до виконання, відстрочка виконання вироку, розстрочка сплати штрафу,

питання про різні сумніви і суперечності, які виникають при виконанні вироку і

пов’язані з його недоліками, зокрема, про застосування акту амністії,

скасування запобіжного заходу, зарахування попереднього ув’язнення в строк

відбуття покарання, скасування заходів забезпечення цивільного позову чи

можливої конфіскації майна, долю речових доказів, судові витрати, оплату

праці захисника, долю неповнолітніх дітей засудженого, які залишилися без

догляду, усунення неточностей, допущених у вироку при написанні прізвища,

імені, по батькові чи інших біографічних даних засудженого, усунення описок

та арифметичних помилок, допущених у вироку. Порядок розгляду цих питань

має регулюватись КПК. Що стосується таких питань, як підстави і порядок

умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, заміни невідбутої

частини покарання більш м'яким, застосування покарання при наявності

декількох вироків тощо, то вони мають регулюватися Кримінальним і

Кримінально-виконавчими кодексами, а не КПК, і для вирішення цих питань

треба створити пенітенціарні суди (заснувати інститут суддів по виконанню

кримінальних покарань) у складі окружних (міжрайонних) судів [175, с. 208­

209].

Вказана наукова позиція поділяється нами лише частково, оскільки, як

було зазначено вище, під час виконання вироку судом вирішуються питання,

пов’язані із зміною способу і порядку виконання, визначених у вироці (умовно-

дострокове звільнення від відбування покарання, пом’якшення покарання,

застосування до засудженого примусового лікування та його припинення

тощо). Крім того, розгляд клопотань про вирішення питань, які пов’язані із

виконанням вироку, здійснюється за правилами судового розгляду. Нарешті,

необхідно враховувати також і те, що якщо вирок ухвалено на підставі угоди,

36

то відповідно до ст. 476 КПК України у разі невиконання угоди про

примирення або про визнання винуватості потерпілий чи прокурор відповідно

мають право звернутися до суду, який затвердив таку угоду, з клопотанням про

скасування вироку. Суд своєю ухвалою скасовує вирок, яким затверджена

угода, якщо особа, яка звернулася з відповідним клопотанням, доведе, що

засуджений не виконав умови угоди. Наслідком скасування вироку є

призначення судового розгляду в загальному порядку або направлення

матеріалів провадження для завершення досудового розслідування в

загальному порядку, якщо угода була ініційована на стадії досудового

розслідування. Тож, указаних аргументів, як видається, цілком достатньо для

умовивіду про те, що зазначені питання, які виникають під час виконання

вироку, складають зміст окремої стадії кримінального провадження, а порядок

їх вирішення є структурною складовою кримінального процесу. Вирішення

судом указаних питань спрямовано на досягнення єдиної мети кримінального

провадження - ров'язання кримінально-правового конфлікту, що виникнув у

зв’язку із вчиненням кримінального правопорушення.

Інша справа полягає у тому, що редакція розділу VIII КПК «Виконання

судових рішень» не може бути визнана коректною в силу невідповідності

змісту цього розділу. У зв’язку з цим слід визнати цілком слушною за змістом

пропозицію З. Ф. Дільної щодо зміни цієї назви, адже, як вказує авторка,

оскільки із назви розділу VIII «Виконання судових рішень» чинного КПК

України, який регламентує діяльність у стадії виконання судових рішень,

можна зробити висновок, що йдеться про фактичну діяльність із виконання

судового рішення, що регулюється іншим нормативно-правовим актом -

Кримінально-виконавчим кодексом України, більш доцільною є назва цього

розділу - «Провадження щодо звернення судових рішень до виконання та

розгляду питань, пов’язаних з їх виконанням», який має включати дві глави,

перша з яких повинна регламентувати питання, пов’язані із набранням судовим

рішенням законної сили та зверненням його до виконання, а друга - порядок

розгляду та вирішення питань, пов’язаних із виконанням судових

37

рішень [81, с. 9]. Погоджуючись в цілому таку пропозицію, вважаємо лише за

необхідне підкреслити, що вказаний етап кримінального провадження є його

стадією, а тому і назву цього розділу КПК України пропонуємо в такій редакції:

«Звернення судових рішень до виконання та розгляд питань, пов’язаних з їх

виконанням». Принагідно вважаємо за доцільне звернутися до порівняльно -

правового аналізу нормативного регулювання досліджуваного питання у

законодавстві інших європейських країн. Його результати свідчать про те, що

питання, які виникають під час виконання вироку і які за своїм характером є

схожими з тими, що врегульовано КПК України, також вирішуються в

кримінальному-процесуальному законодавстві цих країн. Зокрема, такі

положення містить КПК Франції [12, с. 504-505], КПК Німеччини [189, с. 318­

336], КПК Республіки Молдова, КПК Республіки Латвії тощо.

В контексті розгляду цього питання неможливо обійти увагою вказану

вище пропозицію М. М. Михеєнка щодо впровадження пенітенціарних судів.

На його погляд, до компетенції пенітенціарних судів, крім вищевказаних

повноважень, слід віднести і розвязання конфліктів, що виникають між

ув’язненими та адміністрацією місць позбавлення волі. Це, на погляд науковця,

могло б вчасно ліквідувати конфлікти і запобігти багатьом з них.

Пенітенціарний суд став би тим органом, до якого громадяни б змогли

звернутися зі своєю скаргою на незаконні дії і рішення адміністрації слідчого

ізолятору чи клонії [175, с. 208-209]. З огляду на це, слід зазначити, що саме ця

пропозиція сьогодні набула нового звучання, адже йдеться про проблему

впровадження інституту пенітенціарних суддів, яка певний час дискутується в

наукових колах і знайшла вже своє вирішення у відповідному законопроекті

№ 4936 «Про превентивні і компенсаційні засоби у зв’язку з катуванням,

нелюдським чи таким, що принижує гідність, поводженням або покаранням

щодо засуджених та осіб, узятих під варту, та запровадження інституту

пенітенціарних суддів» [33]. Згідно із законопроектом пенітенціарний суддя

обирається зборами суддів відповідного суду на строк не більше трьох років і

може бути переобраний повторно. Пенітенціарний суддя не звільняється від

38

виконання обов’язків судді першої інстанції, проте здійснення ним таких

повноважень ураховується при розподілі судових справ та має пріоритетне

значення. Пенітенціарні судді, за задумом депутатів, потрібні для того, щоб

забезпечити функціонування механізму превентивних та компенсаційних

заходів для забезпечення гарантій дотримання права осіб, які тримаються в

установах попереднього ув’язнення або виконання покарань, не бути підданими

катуванню, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або

покаранню. При цьому превентивні заходи - це дії, що вживаються на підставі

відповідного рішення пенітенціарного судді та спрямовані на припинення або

попередження катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність,

поводження або покарання; компенсаційні заходи - це дії, що вживаються на

підставі відповідного рішення пенітенціарного судді та спрямовані на

відшкодування жертвам катувань або нелюдського чи такого, що принижує

гідність, поводження або покарання матеріальної та (або) моральної шкоди.

Також до компетенції пенітенціарного судді належить розгляд скарг

засуджених на стягнення, що накладаються на них під час відбування

покарання.

Підтримуючи в цілому ідею запровадження інституту пенітенціарних

суддів як певної спеціалізації суддів, вважаємо за необхідне відзначити, що

унормування їх повноважень та процедури розгляду ними заяв і клопотань про

застосування превентивних і компенсаційних заходів має знайти своє

відображення в КПК України, оскільки ці правові відносини пов’язані із

захистом прав людини під час здійснення кримінального провадження на етапі

викон ання вироку.

1.2. Співвідношення понять «кримінальне провадження»,

«кримінальне судочинство», «кримінальний процес», «процедура» та

«стадія кримінального процесу» в контексті розуміння сутності

кримінальної процесуальної форми

Розуміння процесуальної форми як сукупності юридичних процедур

39

надає можливість стверджувати, що цим поняттям охоплюються як

кримінальне провадження в цілому, так і окремі види проваджень, стадії

кримінального процесу, а також, як зазначалося вище, порядок здійснення

окремих процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень. Це дає підстави

погодитися з висловленою в юридичній літературі точкою зору щодо

коректності використання понять «процесуальні форми судочинства» та

«процесуальна форма судочинства» [359, с. 9], які співвідносяться між собою

як особливе та загальне.

В теорії права виділяють такі основні вимоги процесуальної форми

стосовно механізму правового регулювання: обов’язковість дотримання

послідовності здійснення повноважень і професійне усвідомлення у вирішенні

справи в організаційній діяльності кожного органу держави. Послідовність

здійснення повноважень забезпечується процесуальними стадіями й відображає

часову характеристику організаційної діяльності за предметною ознакою.

Професійність розгляду втілюється у процесуальних провадженнях і

відображає, у свою чергу, характеристику організаційної діяльності за

предметною ознакою [349, с. 17].

Процесуальна форма, зазначають теоретики права, може бути пізнана

лише тоді, коли ми розглянемо її складові компоненти, тобто вона підлягає

структуруванню на такі елементи, як процесуальні провадження, процесуальні

стадії і процесуальний режим. Будь-яка форма юридичного процесу передбачає

внутрішній зв’язок елементів, які її утворюють [21].

Екстраполяція цих теоретичних положень у площину кримінального

процесу призводить до висновку про те, що його процесуальну форму і,

відповідно, структуру слід характеризувати не тільки в плані часових меж його

окремих етапів (стадій), а й за предметною ознакою, тобто процесуальними

провадженнями, що виділяються за певними критеріями. У зв’язку з цим

виникає питання щодо співвідношення понять «кримінальне провадження»,

«кримінальне судочинство», «кримінальний процес», «процедура» та «стадія

кримінального процесу», відповідь на яке в науковій літературі не є

40

однозначною.

Актуальність дослідження цього питання обумовлюється також і тим, що

вказані поняття належать до базових у кримінальній процесуальній науці. Чітке

розуміння їх змісту та співвідношення надає можливість правильного

тлумачення норм кримінального процесуального законодавства України та їх

адекватного застосування. Крім того, їх з’ясування необхідне для визначення

системи кримінального провадження, яка відповідно до чинного КПК України

суттєво змінилася порівняно з КПК України 1960 р. [132; 134].

Незважаючи на важливість вказаного питання, в науці кримінального

процесу воно не отримало комплексної розробки, тим більш в аспекті аналізу

новітнього кримінального процесуального законодавства. Дослідженню

сутності кримінального процесу та його стадій, а також їх системи присвячено

наукові праці Ю. П. Аленіна, Ю. М. Грошевого, В. С. Зеленецького,

Л. М. Лобойка, М. М. Михеєнка, В. Т. Нора, М. А. Погорецького та інших

учених. Проте більшість цих робіт виконано в період дії КПК України 1960 р., а

тому й особливої актуальності вказана проблематика набуває в умовах чинності

нового кримінального процесуального законодавства України.

Оскільки кримінальний процес є різновидом юридичного, з’ясування

змісту та співвідношення вказаних терміно-понять має базуватися саме на

теорії юридичного процесу, в якій сформульовано відповідні наукові позиції,

що відображають сталі підходи до розв’язання цього питання. Найбільш

ґрунтовно воно досліджено в роботах І. В. Бенедика, В. М. Горшеньова,

Є. О. Мамай, А. О. Павлушиної, В. М. Протасова та інших науковців.

Необхідно відзначити, що в науці кримінального процесу поняття

«кримінальний процес» та «кримінальне судочинство» використовуються як

синоніми. Такий же підхід застосовано й у практиці Конституційного Суду

України: кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України

порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду

(судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних

справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу -

41

підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і

відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх

конституційних прав, свобод та законних інтересів [236]. При цьому важливо

підкреслити, що поняття «кримінальний процес», будучи достатньо

розробленим на доктринальному рівні, взагалі не використовується в КПК

України (на відміну від інших новітніх нормативно-правових актів, що

регулюють процесуальні правовідносини, зокрема, Кодекс адміністративного

судочинства України (далі - КАС України), у п. 3 ст. 5 якого наведено легальну

дефініцію адміністративного процесу, який являє собою правовідносини, що

складаються під час здійснення адміністративного судочинства).

Дослідження наукових джерел різних історичних періодів дозволяє

констатувати стабільність вказаної позиції стосовно використання понять

«кримінальний процес» і «кримінальне судочинство» як синонімів, хоча й така

позиція в умовах законодавства, чинного на той час, уявляється небезспірною.

Аргументом на її підтвердження є історичне обґрунтування стосовно

виникнення та розвитку кримінального процесу, а також те, що діяльність

органів досудового розслідування здійснюється для забезпечення можливості

реалізації права кожного на справедливий суд, тобто функціонування органів

судової влади, до виняткової компетенції яких належить здійснення

правосуддя. У зв’язку з цим М. С. Строгович зазначав, що основним органом,

діяльність якого визначає результат кримінального процесу у справі, є суд.

Кримінальний процес - це в основному судовий процес, який інакше

називається «судочинством», тобто судовим провадженням, провадженням у

суді у кримінальній справі [284, с. 112].

В умовах чинного кримінального процесуального законодавства така

аргументація набуває ще більшої актуальності, зважаючи на розширення

порівняно з раніше чинним законодавством сфери судової юрисдикції під час

досудового розслідування і впровадження інституту слідчих суддів.

Не заперечуючи вагомість зазначеної аргументації, все ж таки уявляється

необхідним згадати й іншу точку зору, висловлену в науковій літературі.

42

Її автори вказують, що ототожнення кримінального процесу і кримінального

судочинства можливо допустити з певною умовністю, що може бути

виправдано особливою роллю суду та судових стадій процесу. Водночас

науковці підтверджують, що ці поняття не збігаються за змістом та обсягом,

адже кримінальний процес може бути закінчений і на досудових стадіях без

участі суду, але таку діяльність не можна назвати а ні судочинством, а ні

правосуддям [138, с. 56]. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що вказана

позиція видається абсолютно правильною, зважаючи на модель кримінального

процесу, що в той період була передбачена чинним законодавством. Дійсно, під

час досудового розслідування збиралися докази, які мали самостійне значення в

суді, судовий контроль допускався у вкрай обмеженому обсязі, а досудове

розслідування могло бути закінченим поза судовим контролем, що свідчило про

самостійний характер цієї стадії. Наведені аргументи в сукупності свідчать про

необхідність розмежування в такій моделі кримінального процесу його поняття

і поняття кримінального судочинства.

Концептуальна, на наш погляд, зміна підходу до співвідношення

вказаних понять відбулась у зв’язку з прийняттям у 2012 р. КПК України.

Поняття «кримінальне судочинство» має нормативний характер і

використовується законодавцем як синонім поняття «кримінальне

провадження». Так, гл. 2 КПК України має назву «засади кримінального

провадження», а в ч. 5 ст. 128 КПК України зазначається, що «якщо

процесуальні відносини, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, цим

Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного

процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам

кримінального судочинства». Аналогічне значення цього поняття витікає із

змісту ч. 1 ст. 221, ч. 3 ст. 317 КПК України (такий саме підхід був

притаманний і КПК України 1960 р., в якому поняття «кримінальне

судочинство» використовувалося як узагальнююче щодо всієї кримінально-

процесуальної діяльності і, відповідно, нормативно визначалися його завдання

(ст. 2 КПК)).

43

У новітньому законодавстві України закріплено завдання кримінального

провадження, яке, як вказано, є синонімом «кримінального судочинства» та

«кримінального процесу» й означає врегульовану нормами кримінального

процесуального законодавства діяльність оперативних підрозділів, слідчого,

керівника органу досудового розслідування, прокурора, слідчого судді та суду,

яка ґрунтується на передбачених законом засадах щодо виявлення ознак складу

кримінального правопорушення, досудового розслідування, судового розгляду

та вирішення кримінальних справ, спрямована на виконання завдань

кримінального провадження [131, с. 7].

Такий підхід до вирішення питання про співвідношення вищевказаних

понять видається цілком прийнятним, проте характеристика поняття

«кримінальне судочинство» потребує певного оповнення, адже означає не

тільки діяльність суду (а в умовах чинного кримінального процесуального

законодавства України - й слідчого судді), а також сторін судового

провадження, спрямовану на вирішення питань кримінального провадження.

І хоча й змістом цього поняття не охоплюється діяльність, пов’язана із

реєстрацією заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, а також

діяльність сторін, спрямована на збирання доказів, яка здійснюється поза

судовими процедурами, проте під час цієї діяльності застосовуються гарантії

судового захисту, що діють у механізмі здійснення провадження у слідчого

судді. Тож, судочинство на сьогоднішній день буквально «пронизує»

кримінальне провадження від його початку і до кінця, а суд (у тому числі -

слідчий суддя) є суб’єктом кримінальних процесуальних відносин у всіх видах

проваджень. Навіть у тих випадках, коли кримінальне провадження після

перевірки заяви або повідомлення про кримінальне правопорушення

закінчується постановою про закриття кримінального провадження законом

передбачено можливість заінтересованої особи звернутися до засобів судового

захисту її інтересів шляхом оскарження цієї постанови до слідчого судді.

Отже, наявність механізму судового захисту дозволяє констатувати

тотожність понять «кримінальне провадження», «кримінальне судочинство» і

44

«кримінальний процес». Ще одним аргументом на користь визнання

правильності цієї позиції є те, що фактичні дані, отримані сторонами під час

досудового розслідування, набувають значення доказів лише під час

дослідження їх в судовому розгляді, що свідчить про допоміжний (підготовчий)

характер стадії досудового розслідування порівняно із провадженням у суді

першої інстанції. З огляду на це, вірним видається розуміння кримінального

процесу як врегульованої законом діяльності суду, сторін та інших учасників

кримінального провадження, яка здійснюється у формі правових відносин і

спрямована на досягнення його мети та вирішення завдань [204, с. 50].

У наведеному контексті певний інтерес становить таке. Пропонуючи

концептуальні зміни моделі досудового розслідування в Російській Федерації,

яка має багато схожих ознак з його моделлю, передбаченою КПК України

(пов’язані із запровадженням інституту слідчого судді, реалізацією ідеї «двох

папок», що містять доказову інформацію під час досудового розслідування та

судові докази тощо), О. В. Смирнов доходить висновку, що якщо можливості

сторін обвинувачення і захисту на попередньому слідстві майже повністю є

рівними, що робить кримінальний процес цілком змагальним, це дозволяє

ставити знак рівності між ним і судочинством [262]. Таке твердження

заслуговує на підтримку з урахуванням саме тієї теоретичної моделі досудового

розслідування, що визначена вказаним автором [262], і яка за своїми основними

параметрами наближена до моделі, чинної в Україні.

Розглядаючи вказане питання, також необхідно звернути увагу на те, що

останнім часом дослідження співвідношення категорій «процес» і

«судочинство» привертає увагу фахівців різних галузей юридичної науки,

зокрема, дослідників адміністративного процесу. Це є цілком зрозумілим,

оскільки процесуальні галузі права оперують одними і тими самими поняттями,

зміст яких (за наявності до того відповідних підстав) має бути уніфіковано. Так,

аналізуючи поняття «адміністративне судочинство» та «адміністративний

процес», які, виходячи зі змісту ст. 3 КАС України, є однопорядковими,

Н. Б. Писаренко слушно наголошує на необхідності їх розмежування і розуміти

45

під «адміністративним процесом» «форму функціонування представників

публічного управління» [202, с. 145]. Утім кримінальний процес, серед іншого,

суттєво відрізняється від адміністративного процесу саме тим, що суд є

суб’єктом кримінальної процесуальної діяльності на всіх її етапах, а тому

впродовж всього кримінального провадження застосовуються судові процедури

як процесуальна форма діяльності суду (слідчого судді).

Легальне визначення поняття «кримінальне провадження» закріплено у

п. 10 ст. 3 КПК України: це досудове розслідування і судове провадження,

процесуальні дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України

про кримінальну відповідальність2. Отже, йдеться про кримінальну

процесуальну діяльність від самого її початку і до кінця, що й утворює зміст

поняття «кримінальне провадження».

Проте цим не вичерпується його значення, оскільки окремі частини

кримінального провадження також отримали в законі назву відповідних

проваджень - судове провадження в першій інстанції (розд. IV КПК України),

провадження в суді апеляційної інстанції (розд. V КПК України), провадження

в суді касаційної інстанції (розд. VI КПК України) тощо. В цьому контексті

термін «провадження» означає цілісну відносно автономну в системі

кримінального процесу частину кримінальної процесуальної діяльності, яка,

будучи спрямованою на досягнення загальних завдань кримінального

провадження, характеризується певними притаманними їй ознаками, що

обумовлюються специфікою її завдань та предмета [351-355]. У зв’язку з цим

слід погодитися з А. О. Павлушиною, що провадження в процесі виділяються

не тільки і не стільки ознакою процесуальних пільг або обмежень, скільки

просто нейтральними процесуальними особливостями, які викликані

46

2 Видається необхідним звернути увагу на необхідність удосконалення наведеної легальної дефініції поняття «кримінальне провадження», оскільки його важливою складовою є такий його етап як виконання рішення суду (вироку чи ухвали), без якого, зважаючи на відповідні рішення Європейського суду з прав людини, особі не забезпечується право на справедливий суд, гарантоване ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Між тим, нормативний зміст поняття «кримінальне провадження», закріплене у п. 10 ст. 3 КПК України, виконання судових рішень у себе не включає.

3 В науці кримінального процесу поняття провадження його ознаки та система проваджень ґрунтовно досліджені Ю. К. Якимовичем.

специфікою розгляду справ тієї чи іншої категорії [190, с. 324].

В юридичній науці спостерігається різноманіття підходів до

формулювання наукової дефініції процесуального провадження та

характеристики властивих йому ознак. Так, у теорії юридичного процесу під

процесуальним провадженням запропоновано розуміти головний елемент

юридичного процесу, що являє собою системне утворення, комплекс

взаємопов’язаних і взаємообумовлених процесуальних дій, які: а) утворюють

певну сукупність процесуальних правовідносин, що відрізняються предметною

характеристикою і зв’язком з відповідними матеріальними правовідносинами;

б) викликають потребу встановлення, доказування, а також обґрунтування всіх

обставин і фактичних даних розглядуваної юридичної справи; в) обумовлюють

необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних

результатів у відповідних актах-документах. Таким чином, на думку

представників цієї точки зору, процесуальне провадження об’єднує три

органічно пов’язаних компоненти: процесуальні правовідносини, процесуальне

доказування і процесуальні акти-документи [299, с. 90].

Дещо інший підхід сформульовано в науці кримінального процесу.

До ознак самостійного кримінального процесуального провадження відносять:

наявність певної матеріально-правової бази, яка об’єктивно потребує

відмінностей у законодавчому регулюванні (тобто правових відносин, які не

пов’язані безпосередньо із вчиненим кримінальним правопорушенням);

комплексність провадження, тобто наявність певних особливостей у діяльності

органів, які здійснюють провадження, на всіх (або хоча б на деяких) стадіях

кримінального процесу; наявність суттєвих відмінностей порівняно із

звичайним порядком провадження [351, с. 21]. Аналіз вказаних точок зору

дозволяє дійти висновку про те, що перша з них виходить із таких ознак

процесуального провадження, що фактично збігаються з ознаками стадій

процесу, кожна з яких являє собою сукупність процесуальних відносин,

відзначається особливостями доказування та формалізується у відповідних

процесуальних актах-документах. Тому більш правильною уявляється остання

47

точка зору, яка враховує специфіку процесуального провадження і виходить із

тих його ознак, що є сутнісними за своїм характером і дозволяють відрізнити

його від стадії юридичного процесу. Сукупності цих ознак відповідають окремі

частини кримінального провадження (кримінального процесу), які разом

утворюють його систему4.

З огляду на це ще раз підкреслимо, що поняття «кримінальне

провадження» застосовується законодавцем як синонім поняття «кримінальне

судочинство», а поняття «провадження» - як окрема частина всього

кримінального провадження, що характеризується певними суттєвими

особливостями, які викликають необхідність специфіки правового

регулювання. Цим, однак, не вичерпується змістовна характеристика вказаного

поняття, оскільки воно використовується також і у таких словосполученнях як

«обставини кримінального провадження» (ч. 2 ст. 9, ч. 1 ст. 49, ч. 1 ст. 94, ч. 3

ст. 193, ч. 9 ст. 224, ч. 1 ст. 321 КПК України) та «матеріали кримінального

провадження» (ч. 1 ст. 35, ч. 1 ст. 73, ст. 317, ч. 1 ст. 334, ч. 1 ст. 358, ч. 4

ст. 395, ст. 423, ч. 3 ст. 426, ч. 1 ст. 430, ст. 443, ст. 525, ч. 2 ст. 570, ч. 3 ст. 600

КПК України).

Контекстний аналіз зазначених правових норм дозволяє дійти таких

принципово важливих висновків з приводу досліджуваних питань.

Перший із них стосується того, що поняття «кримінальне провадження»

не в усіх випадках використовується коректно, адже, наприклад, імперативне

правило, закріплене ч. 2 ст. 9 КПК України щодо обов’язку прокурора,

керівника органу досудового розслідування, слідчого всебічно, повно і

неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, фактично

означає обов’язок дослідити обставини кримінального правопорушення. Такого

ж висновку можна дійти й при аналізі ч. 9 ст. 224 КПК України, яка регулює

порядок проведення допиту: «викликаним особам по черзі пропонується дати

показання про ті обставини кримінального провадження, для з ’ясування яких

48

4 Більш детально поняття кримінального провадження та його системи буде розглянуто в подальших підрозділах цієї роботи.

проводиться допит...». Уявляється, що в даному випадку також має йтися про

обставини кримінального правопорушення, встановлення яких має значення

для кримінального провадження. Водночас у п. 3 ч. 1 ст. 49 КПК України при

встановленні випадків обов’язкової участі захисника застосування поняття

«кримінальне провадження» цілком відповідає його значенню та контекстному

змісту - «слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд зобов’язані забезпечити

участь захисника у кримінальному провадженні у випадках, якщо слідчий,

прокурор, слідчий суддя чи суд вирішить, що обставини кримінального

провадження вимагають участі захисника, а підозрюваний, обвинувачений не

залучив його». Аналогічним прикладом є і ч. 3 ст. 193 КПК України: «слідчий

суддя, суд зобов’язаний вжити необхідних заходів для забезпечення

захисником підозрюваного, обвинуваченого, якщо останній заявив клопотання

про залучення захисника, якщо участь захисника є обов’язковою або якщо

слідчий суддя, суд вирішить, що обставини кримінального провадження

вимагають участі захисника».

Другий висновок пов’язаний із тим, що поняття «матеріали

кримінального провадження» використовується законодавцем як синонім

поняття «кримінальна справа». Такого висновку, перш за все, дозволяє дійти

назва ст. 317 КПК України - «Матеріали кримінального провадження

(кримінальна справа) та право на ознайомлення з ними». Посвідчувальний,

формалізований характер кримінальної процесуальної діяльності, що знаходить

свій вираз у формальній визначеності її ходу і результатів у відповідних

процесуальних документах, забезпечує формування їх необхідної сукупності,

яка і отримала назву матеріалів кримінального провадження або кримінальної

справи. За визначенням В. С. Зеленецького, кримінальна справа являє собою

сукупність певним чином впорядкованих документів, кожен з яких окремо або

у взаємозв’язку з іншими виконує конкретну документальну

функцію [102, с. 160]. Поділяючи цю позицію, вважаємо за можливе

застосовувати вказане визначення і до характеристики сутності поняття

«матеріали кримінального провадження». Водночас необхідно звернути увагу

49

на те, що за КПК України 1960 р. поняттям «кримінальна справа»

охоплювалася сукупність документів, яка формувалася як під час досудового

розслідування, так і в судових стадіях кримінального процесу.

В чинному КПК України вказаний підхід зазнав суттєвих змін, адже

поняття «матеріали кримінального провадження (кримінальна справа)

використовується виключно при правовому регулюванні порядку судового

провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 317 КПК України документи, інші

матеріали, надані суду під час судового провадження його учасниками, судові

рішення та інші документи і матеріали, що мають значення для цього

кримінального провадження, долучаються до обвинувального акта, клопотання

про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру,

клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності і є матеріалами

кримінального провадження (кримінальною справою). Матеріали, які зібрано

під час досудового розслідування, не є кримінальною справою, а тому і

законодавець, регламентуючи цю стадію кримінального провадження,

використовує поняття «матеріали досудового розслідування». Виходячи із

змагальності кримінального провадження, дію якої порівняно із раніше чинним

законодавством під час досудового розслідування суттєво розширено, вказаний

підхід законодавця уявляється цілком логічним. Під час досудового

розслідування сторони, реалізуючи свої процесуальні права, збирають докази та

формують необхідну і достатню сукупність матеріалів для обґрунтування

власної позиції. Кримінальна ж справа є родовим поняттям, зміст якого

включає сукупність матеріалів, що надані в суді сторонами. Саме цим,

уявляється, може бути пояснена синонімічність понять «матеріали

кримінального провадження» та «кримінальна справа», а також їх використання

лише при правовому регулюванні порядку судового провадження.

Третій висновок стосується визначення системи кримінального процесу

(кримінального провадження). Застосування до її аналізу функціонально-

структурного підходу дозволяє констатувати наявність в ній окремих

проваджень, які відрізняються одне від одного характером правових відносин,

50

специфікою правового регулювання процедури та власними завданнями,

вирішення яких спрямоване на вирішення загальних завдань кримінального

провадження, закріплених у ст. 2 КПК України. Характеристика системи

кримінального провадження (кримінального процесу) буде предметом

дослідження в наступній частині цієї роботи, зараз вважаємо за необхідне лише

констатувати наявність окремих проваджень в загальній системі кримінального

провадження, що є важливим в контексті співставлення вищевказаних понять.

Однією з ознак процесуального провадження є його полістадійність,

тобто наявність двох і більше його стадій5. Отже, стадія кримінального

провадження є його структурним елементом, а тому і поняття стадії за своїм

обсягом є більш вузьким порівняно з поняттям провадження. Поняття стадії

кримінального провадження має нормативний характер і закріплено у декількох

статтях КПК України, а саме 3, 34, 42, 43, 53, 56, 127, 286, 333, 441, 476, 552,

598, 601 та ін.

Наступним структурним елементом процесуальної форми є

процесуальний режим. Слід зазначити, що дослідження в юридичній літературі

проблематики правових режимів і як їх різновидності - процесуальних

режимів, виникла у 80-х рр. ХХ ст. На цей час поняття правового режиму

залишається найменш дослідженим та найбільш складним в теорії права, та

являє собою значне поле для наукової дискусії щодо поняття, сутності та

функціонального призначення правових режимів.

Проблеми правових та процесуальних режимів були досліджені у працях

С. С. Алєксєєва, В. М. Горшеньова, Г. Л. Дуднікової, А. О. Павлушиної,

В. В. Сорокіної, Д. О. Фурсова та ін.

Але аналіз наукових праць з даної проблематики свідчить про те, що

жодна з них не може претендувати на комплексне узагальнення всіх

компонентів процесуального режиму, оскільки в них досліджуються або окремі

його елементи, або ця категорія розглядається лише стосовно одного з видів

51

5 Сукупність ознак процесуального провадження буде предметом дослідження в наступному розділі цієї роботи. В цьому підрозділі вважаємо за необхідне зупинитися лише на полістадійності як ознаці процесуального провадження у зв’язку з розглядом співвідношення понять «стадія» і «провадження».

юридичного процесу [299, с. 83, 151; 191, с. 3; 192, с. 152; 271, с. 124;

329, с. 136].

Так, В. М. Горшеньов вказував, що до структури правового режиму, крім

елементів механізму правового регулювання, входять принципи права, методи

правового впливу тощо [299, с. 152-156]. В. В. Сорокіна стверджує, що

процесуальні режими носять допоміжний, обслуговуючий характер і

забезпечують правоохоронну діяльність, судочинство, а в цілому - всі

різновидності юридичної діяльності зі здійснення їх безпосередніх

функцій [271, с. 126]. Певним «синтетичним» визначенням даного поняття

можна вважати позицію М. І. Матузова та О. В. Малько, відповідно до якої

правовий режим є особливий порядок регулювання, який виражається в

певному поєднанні юридичних засобів та створює бажаний соціальний стан та

конкретну ступінь сприятливості або несприятливості для задоволення

інтересів суб’єктів права [169, с. 17-18]. Схожу позицію займають й інші

процесуалісти, такі як В. П. Бєляєв, М. В. Максютин, О. С. Радіонов,

С. К. Струнков та ін. [17, с. 42; 158, с. 42; 238, с. 38; 288, с. 32].

Системний аналіз вказаних точок зору та синтез елементів цієї категорії

дає підстави приєднатися до тих учених, які визначають процесуальний режим

як єдину комплексну систему процесуальних норм, принципів, правових

засобів і правових гарантій, що дозволяють забезпечити максимально

сприятливу реалізацію інтересів суб’єктів права, законне та обґрунтоване

вирішення юридичних справ і в кінцевому підсумку - досягнення цілей

юридичного процесу [19, с. 97]. З огляду на це, видається цілком можливим

застосування до характеристики процесуального режиму особливостей

правових режимів у публічному праві, що виділяються у загальнотеоретичній

науковій літературі. До них відносять: - детальне закріплення у нормативно-

правових актах; - імперативний характер; - ґрунтування на позитивних

зобов’язаннях і заборонах; - побудова правових відносин між суб’єктами

правових режимів за схемою «влада-підкорення»; - використання у своєму

арсеналі специфічного набору правових засобів у межах централізованого

52

правового регулювання; - ґрунтування на дії спеціальної системи публічно-

правових принципів [216, с. 211].

На окрему увагу в контексті питання, що розглядається, заслуговує

співвідношення понять «кримінальне судочинство» («кримінальний процес») і

«процедура». На початку його розгляду необхідно згадати, що у

фундаментальній праці «Теория юридического процесса» зазначено, що спроби

протиставити процедуру і процес як у реальному, так і в понятійному плані

безперспективні, оскільки у сфері суспільної думки ці поняття ототожнюються,

і тому навряд чи вдасться досягнути їх іншого тлумачення [299, с. 11]. Таке

твердження базується на розумінні процедури і як форми (порядку) здійснення

діяльності, і як самої діяльності, що надає можливість авторам цієї точки зору

фактично ототожнювати поняття процедури і процесу.

Втім, більшість сучасних дослідників сутності та співвідношення цих

понять виходять з того, що вони за своїм змістом дуже різняться. Так,

В. М. Протасов вважає процедуру більш широким, родовим поняттям,

відносячи процес до охоронюваної сфери, сфери можливого застосування

правового примусу, а процедурою називає позитивне, нормативно врегульоване

правозастосування [227, с. 42]. У свою чергу Є. О. Мамай виходить з того, що

процедура - найбільш доцільний з точки зору законодавця порядок діяльності,

а процес - сама діяльність [163, с. 49]. Дану точку зору поділяють й інші

автори: процедура - це закріплений нормами права порядок (послідовність) дій

для досягнення цілей юридичного процесу (тому поняття процесу є ширшим

ніж поняття процедури) [18, с. 42]. Остання позиція стосовно визначення змісту

поняття «процедура» виходить з її формальної сторони, оскільки вона, по суті, є

зовнішньою, передбаченою законом, формою здійснення юридичної діяльності,

тоді як сама діяльність утворює внутрішній зміст процесу, тому цілком

логічним видається висновок про недоцільність ототожнення вказаних понять.

Такий підхід до розуміння змісту поняття «процедура» і його

співвідношення з поняттям «процес» уявляється досить плідним, оскільки

враховує їх дійсний зміст, і відповідає вищевказаному поняттю кримінальної

53

процесуальної форми. Виходячи з цього, процедуру не можна ототожнювати не

тільки з процесом, а й з одиничною процесуальною дією та з провадженням як

більш складним правовим явищем, адже, на відміну від процедури, всі наведені

поняття у своїй основі мають певні процесуальні дії (або їх сукупність), що

протікають винятково у формі відповідних правовідносин. Проте при цьому

важливо відзначити тісний зв’язок понять процедури і процесу, що робить їх

розмежування дещо умовним. Юридичний процес, у тому числі кримінальний,

взагалі не може здійснюватися без процедури, а формальність, як правильно

зазначається в науковій літературі, є однією з нормативних ознак юридичної

практичної діяльності [109, с. 70]. В цьому контексті поняття «процедура» за

своїм змістом і функціональним призначенням є синонімічним поняттю

«процесуальної форми», під якою, як зазначалося вище, більшість науковців

розуміють порядок кримінального провадження, порядок здійснення діяльності

органів досудового розслідування, прокурора та суду, а також усіх осіб, які

беруть у ньому участь [131, с. 14].

Підтвердження вказаному висновку можна знайти при аналізі норм КПК

України, в якому категорія «процедура» неодноразово використовується

самостійно (ч. 5 ст. 340, ч. 2 ст. 550, ст. 560, ч. 4 ст. 567, ч. 1 ст. 581 ) або в

контексті «правової процедури» (ст. 2, ч. 5 ст. 99). Тлумачення цих норм

дозволяє дійти висновку, що під процедурою законодавець розуміє або порядок

здійснення всього кримінального провадження (наприклад, у контексті ст. 2

КПК України - при нормативному визначенні завдань кримінального

провадження вказується застосування належної правової процедури), або

окремих процесуальних дій (наприклад, ч. 4 ст. 567 КПК України, в якій

йдеться про процедуру допиту при наданні міжнародної правової допомоги).

В цьому контексті необхідно акцентувати увагу на впровадженні в

національне кримінальне процесуальне законодавство концепції «належної

правової процедури», яка за історичним походженням є досягненням

англійської правової традиції і має коріння у Великій хартії Вольностей 1215 р.

Як зазначає С. Шевчук, власне термін «належна правова процедура» з’явився

54

пізніше у Статуті короля Едуарда III 1354 р., а безпосередній розвиток цієї

доктрини пов’язується з судовою діяльністю сера Едварда Коука, який

тлумачив термін регіедетїеггае як такий, що означає право «не бути

притягнутим до відповідальності, за винятком належної правової процедури

загального права». Нині цей принцип походить безпосередньо із концепції

верховенства права та загальноприйнятих стандартів справедливості, що

існують у цивілізованих країнах. Таємна рада Британської Співдружності,

зокрема, зазначила: «...термін «належна правова процедура» є стислим

виразом, в якому слова «правова» не належить до якогось конкретного права і

не є синонімом загального права чи нормативного акта. Скоріш воно стосується

принципу верховенства права та стандартів справедливості, загальноприйнятих

цивілізованими країнами» [339].

Концепцію належної правової процедури закріплено у статтях 5 та 14

поправок до Конституції США 1787 р. Згідно зі ст. 5 поправок ніхто не буде

позбавлений життя, свободи або майна без законного судового розгляду, а ст.

14 передбачає, що жоден штат не позбавлятиме кого-небудь життя, свободи або

власності без належної правової процедури і не відмовлятиме будь-якій особі,

підпорядкованій його юрисдикції, в рівній охороні законів.

Сутність цієї концепції визначається залежно від сфери її застосування.

Так, зокрема, одним з її компонентів є правило про те, що дії адміністративного

органу щодо позбавлення особи свободи або майна мають супроводжуватися

засобами процесуального захисту. Стандартні засоби процесуального захисту

були сформульовано у рішенні по справі Гольдберг проти Келлі (ОоМЬегду.

Кеііу) 1970 р., в якому йшлося про припинення соціальної допомоги, виходячи

з фінансових потреб. Особа, яка позбавлена такої допомоги, має право на:

1) завчасне отримання повідомлення з поясненням причин такого припинення;

2) проведення відкритого судового слухання до настання терміну припинення

допомоги. Слухання повинно: 3) провадитися нейтральним адміністративним

чиновником, який не брав участі в ухваленні попереднього рішення по цій

справі. Протягом слухання особа, що постраждала, повинна мати: 4) право

55

скористатися послугами адвоката або іншої особи, яка допомагає у слуханні;

5) право заперечувати або проводити перехресне опитування свідків, якщо

достовірність їх свідчень є під сумнівом: 6) право на винесення рішення, що

ґрунтується виключно на встановлених у процесі цього слухання доказах;

7) право на отримання повного протоколу слухання, включаючи протоколи

виступів свідків, та інших поданих на слуханнях свідчень [24, с. 200].

Набір засобів процесуального захисту, що мають бути забезпечені

відповідно до концепції належної правової процедури, як зазначає В. Бернхем,

залежить від конкретної ситуації та серйозності «позбавлення», але у справі

Елдріджа (Метьюз проти Елдріджа (МаіЬе^8V. ЕШгіфе)) було введено таке

поняття як «рентабельність», що містить три фактори:

1) наскільки серйозним є позбавлення;

2) яка міра його помилковості та як можна її виправити шляхом

застосування додаткових процесуальних засобів захисту потерпілого;

3) які будуть додаткові судові витрати на ці засоби. Збалансування цих

трьох факторів може дещо змінити структуру визначальних елементів,

зазначених у справі Гольдберга [24, с. 201].

Наведені складові належної правової процедури застосовуються до

кримінальних справ разом із спеціальними гарантіями, закріпленими у Біллі

про права та поправках до нього. Загальні формулювання 5-ї поправки щодо

належної правової процедури отримали розвинуте тлумачення у рішеннях

Верховного Суду США, в яких сформульовано зміст спеціальних гарантій, що

мають застосовуватися у сфері кримінального судочинства (обґрунтованість

обшуку та затримання; процедура доведення «поза обґрунтованим сумнівом»;

право на досудові поради адвоката; правило виключення з доказів; покладення

тягаря доказування на сторону обвинувачення, яка повинна довести кожний

факт, пов’язаний із злочином, щоб «не існувало жодної розумної підстави для

сумнівів» тощо).

Аналіз конституційних положень США про належну правову процедуру

дозволяє констатувати гнучкість цієї концепції, яка постійно еволюціонує й

56

створює міцний фундамент процесуальних гарантій, що забезпечують права

людини у сфері кримінального судочинства. Як зазначив ЄСПЛ у справі «Коем

проти Бельгії» (СоетV. Веідіит) від 22.06.2000 р., основне призначення

процесуальних норм - захистити обвинуваченого від будь-яких проявів

зловживання владою, і саме тому від прогалин і недостатньої чіткості таких

норм, найімовірніше, потерпатиме сторона захисту» [155, с. 404]. Цим

обумовлюється цінність процедур у судочинстві, яке побудоване на жорсткому

поділі процесуальних функцій. У зв’язку з цим М. Г. Стойко вказує, що система

зазначених процедур, по суті, являє собою особливий механізм, який надає

сторонам можливість і засоби для захисту своїх інтересів і контролю над

правильністю руху справи. Акцент тут робиться на способі, яким сторони

рухають свої інтереси в процесі, а суд застосовує закон або прецедент.

Передбачається, що коректно і безсторонньо проведена процедура, яка

побудована на протиставленні позицій сторін, призводить до більш

справедливого результату порівняно із завідомо передбаченим законодавцем

правилом [281, с. 66-67].

За своїм змістовним наповненням концепція належної правової

процедури повністю відповідає принципам справедливого правосуддя

континентальної правової системи. Тому слід погодитися з Н. Ю. Сакарою, яка

слушно відзначає, що в континентальній системі права мало місце запозичення

поняття належної судової процедури, що відтворено в Конвенції, яка в ст. 6

закріпила право на справедливий судовий розгляд, а також у практиці та

рішеннях ЄСПЛ, що містять тлумачення цього права та визначають критерії

справедливої процедури судового розгляду [249, с. 125].

Концепція належної правової процедури включає в себе:

1) право на судовий захист;

2) право на ефективне розслідування;

3) право на скорий суд;

4) право на публічний суд;

5) право на безсторонній суд («ніхто не може бути суддею у своїй

57

справі»);

6) право на суд безсторонніх присяжних;

7) право на змагальний процес;

8) право вважатися невинуватим, доки винуватість не буде доведена у

межах судового розгляду і встановлена рішенням суду, яке набуло законної

сили (презумпція невинуватості);

9) право не свідчити проти себе;

10) право на очну ставку в суді зі свідками обвинувачення;

11) право на допомогу адвоката під час судового розгляду;

12) право бути вислуханим («нехай буде вислуханою інша сторона»;

13) право не піддаватися два рази покаранню за один і той самий злочин

(«не можна покарати два рази за одне й те саме»);

14) право на безпосередній процес (принцип безпосередності);

15) право на безперервний судовий процес (принцип сконцентрованості

(безперервності) судового засідання);

16) право на оскарження (право на другу інстанцію) [290].

Також змістом цієї концепції охоплюються такі складники: гарантія від

необгрунтованих обшуків і вилучень та у зв’язку з цим від використання під час

судового розгляду доказів, що отримані незаконним шляхом; заборона

жорстких та незвичних покарань; рівний для всіх захист закону; заборона

повторного притягнення до кримінальної відповідальності за одне й те ж діяння

тощо [26, с. 246].

Системний аналіз вказаних елементів концепції «належна правова

процедура» дозволяє дійти висновку про те, що за своїм змістовним

наповненням та функціональним призначенням вона наближається до категорії

«кримінальна процесуальна форма». Утім, на відміну від останньої, концепція

належної правової процедури має не тільки процесуальний, а й матеріальний

аспект, сутність якого розкрито в прецедентній практиці ЄСПЛ. Зокрема, в

постанові ЄСПЛ від 06.12.2007 р. у справі «Лю і Лю (Ьіи апгі ^іи) проти

Російської Федерації» вказано, що невизначеність закону фактично означає

58

відсутність належної правової процедури і є підставою для визнання всього

процесу неспроможним [73]. Як слушно зазначає А. Р. Султанов, такий підхід

відповідає відомій доктрині «нікчемність внаслідок невизначеності» [290]. Суть

цієї доктрини полягає в тому, що якщо суд встановить, що якийсь нормативний

акт викладено нечіткою, недостатньо зрозумілою мовою, він може позбавити

його судово-правового захисту, тобто визнати таким, що не має юридичної

сили. Виносячи таке рішення, суд посилається на недотримання вимоги про

«належну правову процедуру» [115].

В рішенні у справі «Вінтерверп проти Нідерландів (1979 р.) ЄСПЛ

звернув увагу на те, що термін Конвенції «згідно із законом» відсилає, власне,

до внутрішньодержавного права, а необхідність дотримання належної цьому

праву процедури Конвенція вважає обов’язковим. Але при цьому Суд зауважує,

що саме внутрішньодержавне право має відповідати Конвенції, включаючи

встановлені або ті загальні принципи, що розуміються. В основі терміна «згідно

з законом» лежить поняття справедливої та належної процедури і вимога, щоб

будь-яка міра, яка позбавляє людину свободи, призначалася та виконувалася

відповідним органом та не була свавільною [272].

З огляду на рецепцію концепції належної правової процедури правом

європейських країн В. В. Городовенко слушно зазначає, що концепція повною

мірою впливає на набуття діями органів правової держави прозорих, чітких,

розумних, пропорційних та обгрунтованих ознак, що дає змогу вести мову не

тільки про рецепцію природного права, а й про призначення основних прав

людини як засобу обмеження при здійсненні державної влади. Звичайно,

діяльність суддів за таких умов не може бути зведена до механічного

нормозастосування, оскільки потребує творчого, динамічного та цільового

тлумачення у процесі правозастосування з метою встановлення суддівського

контролю за змістом законів та визначення суддівських стандартів щодо

пропорційності обмежень на основі прав людини [59, с. 16].

Підсумовуючи, уявляється можливим сформулювати висновок про

співвідношення категорії кримінальної процесуальної форми та концепції

59

належної правової процедури, що має важливе значення в контексті цього

дослідження. Проте перш, ніж його навести, ще раз підкреслимо, що на відміну

від інших процесуальних Кодексів, КПК України вперше надав нормативного

закріплення концепції належної правової процедури, імперативно визначивши

необхідність її застосування до кожного учасника кримінального провадження

серед його завдань (ст. 2). Враховуючи значення цієї концепції, яке є однаковим

у всіх видах судочинства, вважаємо за доцільне передбачити аналогічне

положення серед завдань цивільного та адміністративного судочинства, що

сприятиме уніфікації підходів законодавця до регулювання правових відносин,

які виникають у цій сфері.

Щодо співвідношення зазначених категорій видається, що концепція

«належної правової процедури» є більш широкою за змістом, ніж категорія

кримінальної процесуальної форми, оскільки, як зазначено вище, охоплює дві

компоненти, які в сукупності утворюють її змістовну характеристику, а саме:

процесуальну складову (наявність гарантій забезпечення прав людини при

здійсненні кримінального провадження) і матеріальну складову (забезпечення

якості закону, що регулює відповідні суспільні відносини). У процесуальному

ж сегменті категорія кримінальної процесуальної форми, на перший погляд,

майже співпадає з концепцією належної правової процедури. Проте не можна

не відзначити корелятивних зв’язків належної правової процедури й

верховенства права та кримінальної процесуальної форми й засади законності.

1.3. Аксіологічна характеристика кримінальної процесуальної форми

Таким чином, процесуальна форма є невід’ємною складовою

кримінального провадження, оскільки являє собою правову форму діяльності

органів досудового розслідування, оперативних підрозділів, прокурора,

слідчого судді та суду, а також осіб, які беруть участь у кримінальному

провадженні. Її значення досить детально проаналізовано М. Л. Якубом, який

виділив такі його аспекти: процесуальна форма забезпечує умови послідовного

здійснення демократичних принципів кримінального судочинства; створює

60

стабільний, юридично визначений режим провадження у кримінальних

справах6 [198]; містить умови, які спрямовані на забезпечення активності

правоохоронних органів; містить гарантії прав і законних інтересів громадян;

створює умови, що забезпечують повноту, всебічність та об’єктивність

дослідження обставин справи; включає в себе засоби, що забезпечують

можливість з’ясування в процесі провадження у кримінальній справі причин та

умов вчинення злочину та вжиття заходів, спрямованих на попередження їх

вчинення; має важливе значення для авторитету суду й переконливості його

рішень [359, с. 12].

Зрозуміло, що вказані положення потребують уточнення з урахуванням

сучасного кримінального процесуального законодавства і завдань

кримінального провадження, які в ньому закріплені, проте більшість із

виділених М. Л. Якубом аспектів значення кримінальної процесуальної форми є

такими, що надають цілісне уявлення про аксіологічну характеристику цього

явища. Положення, що стосуються створення найбільш доцільних умов і

порядку ведення провадження, створення стабільного й юридично визначеного

його режиму, дозволяють стверджувати про правову цінність кримінальної

процесуальної форми.

Необхідно зазначити, що саме правова цінність процесуальної форми

відзначається й теоретиками права. Так, А. М. Васильєв вказує, що сама по собі

процесуальна форма не може складатися тільки з процедур і певної

послідовності їх вчинення. Процесуальна форма законодавчо встановлена і її

існування залежить винятково від закону, який її створює для вирішення низки

питань [38, с. 261]. У зв’язку з цим О. В. Міщенко при дослідженні

кримінальної процесуальної форми правильно відзначає, що кримінальна

процесуальна форма не ототожнюється із процедурою і послідовністю

вчинення всіх дій учасниками процесу; вона суворо визначена законом і слугує

регламентації прийняття рішень із спеціальних питань; рішення, прийняті з

61

6 Поняття «процесуальний режим» уведено в науковий обіг І. Д. Перловим. Див.: Перлов И. Д. Процессуальньїй режим рассмотрения уголовньїх дел на пленумах Верховних судов. Советское государство и право. 1972. № 1. С. 101-108.

дотриманням процесуальної форми, забезпечені конституційними

процесуальними гарантіями захисту прав і законних інтересів учасників

кримінального процесу [176, с. 23-24].

Заслуговує на підтримку і думка Л. М. Лобойка та О. А. Банчука стосовно

того, що значення кримінальної процесуальної форми полягає в тому, що вона

забезпечує юридичну визначеність процедур у кримінальному провадженні, а

отже - дотримання принципу верховенства права [148, с. 20]. Не звертаючись у

межах цього дослідження до детального аналізу нормативного змісту засад

верховенства права, нагадаємо, що у доповіді «Про верховенство права»,

затвердженій Венеціанською комісією на 86-й пленарній сесії 25-26 березня

2011 р., названо 8 складових верховенства права:

1) доступ до закону, положення якого мають бути зрозумілими, ясними та

передбачуваними;

2) питання юридичних прав повинні, як правило вирішуватися на підставі

закону, а не за розсудом;

3) рівність перед законом;

4) влада повинна здійснюватися відповідно до закону, справедливо і

розумно;

5) права людини мають бути захищені;

6) мають бути надані можливості для врегулювання спорів без

невиправданих зволікань;

7) суди повинні бути справедливими;

8) держава має виконувати свої обов’язки, як у межах міжнародного

права, так і національного [83]. З огляду на сформульовані складові

верховенства права, можна із впевненістю констатувати, що у сфері

кримінального судочинства процесуальна форма забезпечує реалізацію цієї

засади не тільки через юридичну визначеність процедур, а і через встановлення

процесуальних прав учасників кримінального провадження, механізмів їх

захисту, обмеження дискреції суб’єктів, які здійснюють кримінальне

провадження, та встановлення певних меж її реалізації тощо.

62

Отже, кримінальна процесуальна форма унормовує відносини між

особою і державою у сфері кримінального судочинства, надає їм відповідної

правової форми. Це обумовлює необхідність виділення при її аксіологічній

характеристиці не тільки правового, а і соціального аспекту, тобто розгляду

процесуальної форми як соціальної цінності. Остання, на нашу думку,

знаходить свій прояв, перш за все, у соціальній затребуваності кримінального

провадження, що здійснюється у формі, спрямованій на вирішення його

завдань, зокрема, захист прав і законних інтересів його учасників, інтересівп

суспільства та держави [246, с. 11]. При цьому необхідно відзначити, що для

вирішення цих завдань допускаються лише ті процесуальні засоби, які

узгоджуються з правами та законними інтересами особи, містять гарантії від

незаконного втручання, фізичного або психічного тиску, застосування засобів,

які принижують честь і гідність. У процесуальній формі, зазначає

Ю. М. Грошевий, знаходять вираз правові гарантії здійснення законності в

судовій діяльності, повного, об’єктивного та всебічного розгляду справи,

охорони прав і законних інтересів людини, належного застосування норм

матеріального права [64, с. 103].

Розглядаючи кримінальну процесуальну форму як соціальну цінність,

необхідно згадати слова І. Я. Фойницького, який слушно зазначав, що саме у

сфері кримінального права і кримінального процесу знаходяться межі для

вторгнення держави до сфери особистої свободи громадян. Побудова

кримінального процесу тісно пов’язана з положенням особи в державі. За умов

абсолютизму і державної безправності особи обвинувачений стає предметом

дослідження, який не має прав сторони, наданий суду як матеріал у справі;

заходи судового примусу досягають вищого розвитку; особисте затримання

обвинуваченого і катування стають загальним правилом. Навпаки, чим більш

вільною є особа в державі, тим більше прав має обвинувачений у

63

7 При розгляді значення кримінальної процесуальної форми як соціальної цінності використовується науковий підхід щодо надання категорії «соціальний» значення суспільного. Див.: Ручка А. А. Социальньїе ценности и норми (некоторие теоретические и практические вопроси социологического анализа). Київ : Наук. думка, 1976. С. 11.

кримінальному процесі. Сучасний процес, відмовившись від погляду на

обвинуваченого як на предмет дослідження, вбачає в ньому сторону у справі,

все більше проникаючись англо-американським ргаезитргіо Ьопі VІ̂ і - поки

противне не доведене. Разом із тим очевидно, що положення кримінального

процесу у свою чергу суттєво впливають на політичний стан держави і складає

одну із основних її ознак [326, с. 586-587].

Вказані обставини було покладено в основу відомого вислову, відповідно

до якого «історія свободи - це історія процесуальних гарантій» [261, с. 219].

Зважаючи на це, центральною характеристикою кримінальної процесуальної

форми, як правильно зазначає І. Б. Михайловська, є положення обвинуваченого

і засоби, які можуть бути використані для встановлення його винуватості.

Пріоритет захисту особи від необґрунтованого засудження, а також

самоцінність процесуальної форми (тобто вимога дотримуватися норми

кримінально-процесуального закону) виступають обмежувачами засобів

розкриття злочину і засудження особи, винуватої в його вчиненні. В силу цього

прийняте в радянській юридичній літературі абсолютне протиставлення

матеріальної істини (тобто такої, що відображає факти, які мали місце в

об’єктивній дійсності) істині формальній, що відображає тільки ті відомості, що

мають належну процесуальну форму, далеко не так безспірно, як це може

здатися на перший погляд [174, с. 115]. За висловом М. М. Розіна, змагальному

процесу не може бути притаманно необмежене прагнення до матеріальної

істини. Принцип, яким керується суд у змагальному процесі, є принципом не

матеріальної, а юридичної істини, який більш правильно називати принципом

доведеності обвинувачення [239, с. 303]. З огляду на це, цікавими також є

судження У. Бернама з цього питання. Він вказує, що незважаючи на всі

прагнення у інших системах правосуддя до встановлення об’єктивної істини у

правовому процесі, саму подію неможливо відтворити в суді. Після того, як

подія відбулася, якщо тільки вона не зафіксована на відеозапис, все, на що ми

можемо полагатися, це відтворення події людьми, і лише настільки наскільки

це сприйняття може запам’ятатися людям, а потім відтворено ними, а після

64

цього таке повідолмнення ще має бути зрозуміло так, як його первісно

намагалися викласти. Тому ідея в системі змагального правосуддя полягає не в

тому, щоб відшукати істину, а встановити, яке повідомлене сприйняття події є

більш правдоподібним викладом цієї події. .. .справі істини легше слугувати у

змагальній системі судочинства, оскільки у цій системі по кожній справі

представлені хоча б дві версії істини, тобто на одну більше, ніж в системі

правосуддя з меншим елементом змагальності, де одна з двох версій зазвичай

лишається невиявленою для суду. Фактично змагальна система зацікавлена у

встановленні істини, у всякому разі у тій мірі, як це було визначено вище.

Важко уявити собі справу, у якій сторони спільно не мали б стимулу до

виявлення і надання суду всієї інформації, яка дійсно належить до

справи [23, с. 220-221].

Юридична істина має місце там, де нормативна модель кримінального

процесу включає такі елементи, як презумпції, угоди, спрощені й скорочені

процедури. У такій моделі застосування ітеративних процедур допускається

лише у виняткових випадках, а суд позбавлено можливостей перебирати на

себе функцію обвинувачення, збираючи докази й усуваючи неповноту

досудового розслідування.

Вказані елементи притаманні кримінальній процесуальній формі, що

передбачена чинним КПК України. Будучи складовою частиною моделі (типу)

кримінального процесу, процесуальна форма, таким чином, визначає його вид.

У теорії кримінального процесу виділяють три його форми, які в юридичній

літературі називають типами чи моделями, а саме: інквізиційний (розшуковий,

слідчий, слідчо-розшуковий); змагальний (обвинувальний та позовний) і

змішаний (слідчо-судовий, континентальний). Останній поділяється на два

види: процес, в якому досудове розслідування будується виключно на

інквізиційних засадах, а судові стадії - на змагальних, та процес, в якому на

досудовому провадженні допускаються елементи змагальності [149, с. 9-12].

Більш детальна класифікація видів кримінального процесу, в тому числі

змагального, представлена в роботі О. В. Смирнова, де він виділяє такі види

65

змагального процесу: обвинувальний (аккузаційний); позовний (акціонерний),

окремими видами якого є приватно-позовний та публічно позовний; публічно-

змагальний (постзмагальний) кримінальний процес [261].

Участь захисника під час досудового розслідування, розгляд низки

процесуальних питань слідчим суддею в умовах змагальної процедури,

можливість оскарження до слідчого судді рішень, дій та бездіяльності слідчого

і прокурора є елементами чинної кримінальної процесуальної форми, що дають

підстави характеризувати кримінальний процес України як змішаний, в якому

під час досудового розслідування достатньо широко застосовуються

процесуальні механізми, засновані на змагальності.

Більшість процесуалістів з часів судової реформи 1864 р. як критерій для

виокремлення історичних типів кримінального процесу застосовують

розмежування процесуальних функцій основних суб’єктів - обвинувачення,

захисту та суду. Проте особливий інтерес в контексті даного дослідження

становить підхід А. Ф. Коні, який класифікував історичні типи кримінального

процесу, виходячи з принципу оцінки доказів і дослідження них суддею.

Видатний учений виділяв п’ять етапів розвитку правосуддя:

1) свобода внутрішнього переконання судді при обмеженому колі доказів

(античний та інший древній світ);

2) непотрібність внутрішнього переконання при пануванні ордалій (раннє

середньовіччя, ранній феодалізм);

3) упередженість внутрішнього переконання при пануванні догм

християнської церкви (розквіт середньовіччя);

4) зв’язаність внутрішнього переконання при теорії формальних доказів

(пізнє середньовіччя, абсолютизм);

5) свобода внутрішнього переконання новітнього часу [119, с. 80-82].

Саме свобода оцінки доказів, що ґрунтується на внутрішньому

переконанні судді, заборона використання доказів, які отримані незаконним

шляхом, створюють належне підґрунтя для вирішення кримінально-правового

конфлікту у спосіб, що забезпечує захист прав і законних інтересів учасників

66

кримінального провадження, ухвалення законного, обґрунтованого і

справедливого рішення.

Запровадження в КПК України правил визнання доказів недопустимими,

закріплення положення про те, що недопустимими є докази, отримані внаслідок

істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та

законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких

надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті

завдяки інформації, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод

людини (ч. 1 ст. 87), свідчить про пріоритетність процесуальної форми

отримання доказів по відношенню до їх змістовної характеристики, що

обумовлено соціальною значущістю тих цінностей, на охорону яких спрямовані

вказані нормативні приписи.

Цим не вичерпується значення процесуальної форми, адже вона регулює

доказування в цілому, а саме межі предмета пізнання, інструментальну сторону

процесу доказування, повноваження його суб’єктів, підстави визнання доказів

недопустимими тощо.

Кримінальна процесуальна форма виступає необхідним правовим

інструментом вирішення завдань кримінального провадження, закріплених у ст.

2 КПК України. З огляду на це не можна не погодитися з тезою про те, що

«можна уявити собі розслідування і судовий розгляд, які призвели до

відшукання істини без дотримання процесуальних форм. Але в такому випадку

порушуються права громадян, зокрема, право обвинуваченого на захист, право

свідка не відповідати на запитання, що викривають його у вчиненні злочину,

право учасників процесу на ознайомлення з матеріалами справи після

закінчення розслідування і заявлення клопотань тощо. За наявності таких

порушень ставиться під сумнів і твердження слідчого та суду, що їм вдалося

встановити істину» [313, с. 8]. В цьому контексті слід звернути увагу на те, що

серед завдань кримінального провадження захист особи визнано

першочерговим, на що слушно звертає увагу О. М. Дуфенюк, досліджуючи

проблему аксіології кримінального провадження. Так, на її думку,

67

підтвердженням гуманізації кримінально-процесуальної форми є передусім

гуманізація завдань кримінального провадження. Аналіз змісту ст. 2 КПК

України дозволяє стверджувати, що у вітчизняному законодавстві захист особи

від кримінальних правопорушень є першочерговим завданням і тільки після

нього йдеться про аналогічний захист суспільства та держави. Швидке, повне

та неупереджене досудове розслідування і судове слідство не є кінцевою

метою, самоціллю кримінального провадження, а правовим механізмом

забезпечення захисту гуманістичних цінностей, щоб «кожний, хто вчинив

кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї

вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа

не була піддана необгрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного

учасника кримінального провадження була застосована належна правова

процедура». Реалізація цих завдань при кожному факті виникнення

кримінально-процесуальних правовідносин екстраполює ціннісні пріоритети

гуманітарної (у тому числі пенальної) політики держави [88].

Соціальна цінність кримінальної процесуальної форми полягає також і в

тому, що передбачена чинним законодавством України, вона є результатом

його гармонізації з європейськими стандартами у галузі захисту прав і свобод

людини у сфері кримінального судочинства, їх імплементації у внутрішні

правові механізми. Прикладом цьому є розширення судового контролю під час

досудового розслідування і нормативне регулювання порядку здійснення

провадження щодо вирішення слідчим суддею питань, які віднесено до його

компетенції; забезпечення участі захисника з моменту набуття особою статусу

підозрюваного; впровадження консенсуальних процедур, що суттєво

підвищують роль потерпілого в кримінальному провадженні, а також

дозволяють оптимізувати шляхи вирішення завдань, сформульованих у ст. 2

КПК, тощо.

Значення процесуальної форми як соціальної цінності знаходить свій

прояв і в тому, що вона забезпечує єдність слідчо-прокурорської та судової

практики, що, в свою чергу, створює необхідні умови для реалізації засади

68

рівності всіх перед законом і судом. Крім того, процесуальна форма відображає

гносеологічні і психологічні закономірності й досягнення правозастосовної

практики, втілює напрацьовані наукою і практикою найбільш ефективні засоби

вирішення завдань кримінального провадження, що обумовлено її

призначенням щодо забезпечення оптимальних умов здійснення кримінального

судочинства.

Аксіологія (наука про цінності) розрізняє директивні, інструментальні та

порівняльні цінності. Перші означають цілі (завдання), другі слугують для

характеристики об’єктів як засобів досягнення цілей, треті - для порівняння

об’єктів у цій їх якості. Вищевказані аспекти аксіологічної характеристики

кримінальної процесуальної форми дозволяють підтримати висловлену в

процесуальній науці точку зору щодо характеристики її як цінності

інструментальної [138, с. 122].

В юридичній літературі здійснено спробу визначити індикатори

соціальної цінності кримінального судочинства. За концепцією,

запропонованою І. Г. Смирновою, до них віднесено критерії, що утворюють

систему і відображають аксіологічну сутність кримінального процесу:

нормативний критерій, який знаходить свій прояв у законодавчому закріпленні

(в КПК РФ) цілей та призначення кримінального судочинства; регулятивний

критерій, сутність якого утворює кримінально-процесуальна політика держави;

фактичний критерій, під яким автор цієї концепції розуміє суспільну думку

щодо ціннісного змісту кримінального судочинства [265, с. 67-127]. Кожен із

запропонованих цим науковцем критеріїв, на наш погляд, може розглядатися як

індикатор соціальної цінності кримінального судочинства, проте уявляється, що

ця концепція потребує подальшого доопрацювання і наукової розробки,

науковий потенціал якої є очевидним. Так, зокрема, нормативний критерій як

індикатор соціальної цінності, в тому числі й кримінальної процесуальної

форми, не вичерпується лише законодавчим закріпленням мети чи завдань (або

призначення) кримінального провадження, оскільки йдеться про нормативне

закріплення порядку всього кримінального судочинства, що забезпечує

69

вирішення його завдань. Заслуговує на підтримку й теза про те, що індикатором

соціальної цінності кримінального судочинства виступає не тільки суспільна

думка про порядок і результати кримінально-процесуальної діяльності, а й

врахування результатів правозастосування загалом, того, що досягнуто в

дійсності (де ґасіо). Певним орієнтиром в цьому напрямку можуть бути

показники стабільності ухвалених судами вироків [53, с. 30]. Крім того,

індикатором соціальної цінності кримінальної процесуальної форми можуть

бути й інші показники, до яких можна віднести: кількість розкритих злочинів,

встановлення осіб, які їх вчинили; відшкодування шкоди, завданої злочином

потерпілому; оперативність кримінального провадження; економію

процесуальної репресії тощо. Це свідчить про актуальність та комплексний

характер проблеми розробки індикаторів соціальної цінності кримінальної

процесуальної форми, яка потребує подальшого самостійного глибокого

наукового аналізу.

Слід зазначити, що аксіологічна характеристика кримінальної

процесуальної форми істотно збагачує теорію кримінального процесу, дозволяє

відійти від буквального тлумачення чинного законодавства й апелювати до

цінностей, які мають захищатися при здійсненні кримінального провадження.

Як зазначається в науковій літературі, в сучасній гуманітарній науці усталеною

є позиція, відповідно до якої правова (юридична) аксіологія як така, поряд із

гносеологією й онтологією (іноді сюди також відносять епістемологію, правову

логіку, правову методологію, феноменологію, герменевтику тощо), являє собою

один з основних розділів більш загального розділу науки - філософії права.

При цьому аксіологія посідає у філософії права настільки значне місце, що

К. Брінкман, видатний представник сучасної німецької юридичної думки,

вважає філософію права «філософією цінностей і антицінностей» [39, с. 385].

Проте дослідження аксіологічних проблем кримінального процесу, в тому числі

й кримінальної процесуальної форми, видаються необхідною складовою науки

кримінального процесу на сучасному етапі її розвитку.

70

1.4. Проблема співвідношення кримінальної процесуальної форми і

формалізму

Якщо процесуальна форма, безумовно, являє собою правову й соціальну

цінність, то формалізм у сфері кримінального процесу має наслідки

негативного характеру, а тому недопустимим є ототожнення цих понять. На це

звертали увагу дослідники даної проблематики ще наприкінці XIX ст. Наразі не

втратили свого значення і слова С. А. Муромцева: «...думка про обов’язкове

підкорення у будь-чому будь-якій, заздалегідь визначеній, формі легко

викликає в душі руської людини більш чи менш щирий протест, який в уяві

протестуючого так само щиро ототожнюється з протестом за свободу та

особисту самостійність. Уява про формалізм як про засаду, яка лише

призводить до порядку й організовує плідний прояв особистих і громадських

сил, також майже чуже руському громадському і політичному життю <...>

справедливість вимагає, все ж таки, наголосити на тому, що дотепер сам

формалізм, оскільки він вносився в руське життя під впливом державної влади,

спрямовувався не стільки на вищезазначені організаційні цілі, скільки на те,

щоб всіляко перешкоджати проявам особистої свободи й самостійності. Якщо ж

не завжди керувалась цим мотивом при побудові тих чи інших форм

законодавчої бюрократії, то ніколи не бракувало старанних не по розуму

виконавців, які найдоцільнішу форму встигали перетворити на знаряддя

притиснення, несправедливості, а іноді й знущання» [183, с. 1356].

М. В. Давидов, розглядаючи значення форми в пореформеному

кримінальному процесі, справедливо вказував, що виконання формальностей

без усвідомлення їх мети і значення, а лише тому, що вони існують, призведе до

формалізму, явища в судовій практиці вкрай небажаного, оскільки ним би

закривалася головна мета процесу і сама форма, а її виконання уявлялося б

кінцевим завданням. Свій висновок він досить вдало продемонстрував на

такому прикладі: судовому слідчому треба провести освідування жінки, в якому

відповідно до закону як поняті мають брати участь заміжні жінки, але таких на

даний час і в даному місці немає, а є лише незаміжня. З цієї причини не слід

71

відкладати огляд, а провести його, відійшовши від вказаної в законі форми.

Таким чином, на думку цього дослідника, яка не втратила своєї актуальності й

на сучасному етапі, одні процедурні вимоги за певних умов можуть бути

порушені, відхилення ж від інших були б згубними для справи [70].

Досліджуючи загальні властивості процесуальної форми, М. Л. Якуб

обґрунтовано зазначав, що процесуальна форма - це засіб досягнення мети

судочинства, але не самоціль. «Будь-яке надання формі значення не засобу, а

мети судової діяльності, писав ще професор Случевський, перекручує судову

процедуру і легко може потягти за собою вельми небажані для судових

інтересів наслідки». Вимоги раціональності і простоти процесуальних форм

означають, що вони повинні бути вільні від непотрібних, пустих

формальностей, тобто від таких форм і процедур, в яких немає потреби а ні з

точки зору завдань процесу, а ні його демократичних принципів [359, с. 25].

Свого часу Ш. Монтеск’є дуже точно підмітив, що якщо на судові

формальності поглянути як на перешкоди, які ускладнюють громадянину

захист своїх прав та інтересів, то можна відшукати їх надто багато. Якщо ж

судові формальності розглядати з точки зору їх відношення до свободи і

безпеки громадян, то їх надто мало, оскільки всі ускладнення, витрати та

тяганина й самі помилки правосуддя є тією ціною, яку громадянин сплачує за

свободу [180, с. 225].

Проблема співвідношення форми і формалізму, встановлення чіткої межі

між ними надзвичайно актуальною залишається й в умовах сьогодення.

Уявляється, що процесуальну форму не потрібно сприймати як абсолютну,

тобто таку, що не може мати жодних винятків. Більш того, на наш погляд,

відхилення від передбаченої законом процесуальної форми за наявності до того

відповідних підстав може мати місце за умови, що у такий спосіб не будуть

порушені права і законні інтереси учасників кримінального провадження. Таке

відхилення у деяких випадках може бути цілком виправданим і спрямовано

саме на вирішення завдань кримінального провадження.

Будь-яка процедура завжди пов’язана із певним набором формальностей,

72

які мають на меті забезпечити гарантії її учасникам. Досить часто формалізація

процедури отримує негативну оцінку через складність застосування,

відсутність певної свободи поведінки, обмеження розсуду правозастосовника

тощо.

Формальності, передбачені кримінальним процесуальним законом,

зазначає Л. М. Лобойко, формують зміст як процесуальної форми, так і

процесуального формалізму. Тому й ті, й інші стають обов’язковим елементом

кримінальної процесуальної діяльності. Отже, формалізм у діяльність слідчого,

прокурора і судді закладає в норми права законодавець [151, с. 42].

Розглядаючи формалізм як одну з підстав реформування кримінально -

процесуального законодавства України, вчений вказує, що кримінально-

процесуальна форма, активно розроблювана в радянський період розвитку

теорії кримінального процесу, виконала своє функціональне призначення:

забезпечити одноманітність провадження у кримінальних справах всіма

органами досудового розслідування, прокуратури і суду. Працівники останніх у

перші роки радянської влади часто не мали юридичної освіти, а тому для них

безпосередньо у законі необхідно було виписувати у деталях всі подробиці

кримінально-процесуальної діяльності. У наш час, коли працівники органів

дізнання, слідства, не кажучи вже про прокурорів та суддів, мають вищу

юридичну освіту, деталізація процесуальної форми стає лише на заваді

провадження [151, с. 42-43]. Такий підхід до проблеми кримінальної

процесуальної форми видається досить спірним, адже у кримінальному процесі

йдеться про суттєве обмеження, а за наявності відповідних підстав - і

позбавлення людини її фундаментальних прав і свобод, зокрема, на свободу та

особисту недоторканність, свободу пересування, недоторканність житла та

майна, приватного життя тощо. Тому саме в цій сфері, можливо, як у жодній

іншій сфері діяльності органів державної влади, деталізація процесуальної

форми уявляється цілком виправданою, перш за все, з позицій мотивації

суб’єктів кримінального процесу до добросовісної поведінки, перешкоджання

зловживанню владою з боку осіб, які мають владні повноваження, обмеження

73

необґрунтованої дискреції, що, як показує правозастосовна практика, досить

часто межує з порушенням прав і законних інтересів учасників кримінального

провадження. До речи, як слушно зазначає А. Р. Султанов, досліджуючи

проблему формалізму і процесуальної форми стосовно цивільного судочинства,

аналіз практики ЄСПЛ свідчить про те, що європейські стандарти розглядають

процесуальні формальності як гарантії справедливого правосуддя, що

захищають від судового свавілля; необхідність здійснення діяльності суду

тільки у встановленій законом процесуальній формі випливає із тлумачення

Європейським судом з прав людини ст. 6 КЗПЛ. У справі «Сокуренко та

Стригун проти України» він дійшов до висновку, що національний суд не має

юрисдикції розглядати справи на підставі практики, не встановленої законом, і,

таким чином, він не може вважатися органом правосуддя, «встановленим

законом». Вихід суду за межі встановленої процесуальної форми і здійснення у

такий спосіб правосуддя роблять його незаконним судом, оскільки законним

буде суд, не тільки створений на підставі закону, але і такий, що діє на підставі

передбаченої законом процесуальної форми [291].

У цьому контексті доречно приєднатися до позиції Жан-Луі Бержеля,

який вказує, що за умови правильного дозування процесуальний формалізм

виступає гарантією якісного правосуддя і захисту проти свавілля суддів.

Формальності повинні бути збережені у межах, які забезпечують гарантії сторін

у процесі [22, с. 565]. Крім того, важливим також є й те, що положення

кримінального процесуального закону адресовані не тільки до осіб, які

здійснюють кримінальне провадження, а до всіх його учасників, і в першу

чергу тих, прав, свобод і інтересів яких стосується кримінальне провадження, а

відтак - виникає необхідність у їх охороні та захисті. Тому вважаємо за

необхідне наголосити, що є зовсім інша сторона формалізації, позитивне

значення якої не можна не враховувати, а в окремих випадках саме їй слід

надавати переваги. Формалізація кримінального процесу, з одного боку, надає

можливість його суб’єктам мати чітке уявлення щодо передбаченої законом

процедури, можливих рішень органів та осіб, які здійснюють провадження, а з

74

іншого - звужує простір для дискреції, вільного розсуду та суб’єктивізму при

застосуванні норм права, чим забезпечує прозорість правозастосовної

діяльності, дію принципу правової визначеності як одного з найважливіших

елементів верховенства права. З огляду на це можна навести чимало прикладів

із чинного КПК України, який деформалізував окремі процедури настільки, що

практичне застосування цих норм викликає певні складнощі. Приміром,

правильно вказує В. А. Журавель, що у ст. 243 КПК України, яка має назву

«Порядок залучення експерта», йдеться лише про можливість залучення

експерта, а не про порядок реалізації цієї можливості. Законодавець навіть не

визначився з назвою процесуального документа, який мають складати учасники

кримінального провадження. Це призвело до того, що слідчі та прокурори, як і

раніше, продовжують виносити постанову про призначення експертизи, судді -

ухвалу про доручення проведення відповідної експертизи, захисники-

клопотання про залучення експерта. Щодо регламентації дій захисника, то зі

змісту розглядуваної статті можна лише здогадуватися, що цій процедурі

передує укладення угоди з експертною установою або окремим експертом про

надання експертних послуг. Але форма цієї угоди, її зміст і порядок укладення

законодавцем не унормовані [92, с. 333]. Інший приклад стосується порядку

допиту свідка, потерпілого слідчим суддею відповідно до ст. 225 КПК України.

За змістом цієї норми лишається незрозумілим, яке рішення має прийняти

слідчий суддя, якщо дійде висновку, що клопотання слідчого, прокурора про

проведення такого допиту не підлягає задоволенню. Такі прогалини правового

регулювання призводять до порушення прав та законних інтересів учасників

кримінального провадження, а також аж ніяк не сприяють єдності

правозастосовної практики.

Разом із тим наявність зайвих формальностей, процедур, які

ускладнюють кримінальне провадження, не будучи при цьому об’єктивно

необхідними, перешкоджають здійсненню кримінального процесу, реалізації

права кожного на справедливий суд, що гарантоване ст. 6 Конвенції про захист

прав людини і основоположних свобод. Зважаючи на це, безумовно, слушною є

75

позиція Е. М. Мурадьян про те, що доступність правосуддя означає відсутність

заплутаних і ускладнених судових процедур, а також тяганини і формалізму;

доступність правосуддя передбачає заінтересованість судової системи у

максималізації звернень, здатність державних судових систем сприяти

учасникам судових справ у їхньому користуванні послугами посередників,

медіаторів з метою врегулювання спорів і подолання взаємного

непорозуміння [182, с. 387].

Необхідно констатувати, що процесуальна форма постійно еволюціонує,

вона потребує удосконалення, впровадження нових правил та інститутів, які є

найбільш доцільними з точки зору вирішення завдань кримінального

судочинства, захисту прав і законних інтересів суб’єктів кримінальних

процесуальних відносин, інтересів суспільства та держави.

Новітнє кримінальне процесуальне законодавство України містить низку

прикладів еволюції процесуальної форми у напрямі її спрощення,

впровадження процедур, які у меншій мірі обтяжені формальностями та

обрядністю, що притаманні загальному порядку здійснення кримінального

провадження. До таких, зокрема, можна віднести провадження на підставі угод,

скорочений судовий розгляд тощо. Відмовився законодавець і від необхідності

неодноразово повторювати одні й ті самі дії, вчинені до і після порушення

кримінальної справи (відібрання пояснень та допит, дослідження об’єкту

спеціалістом та проведення експертизи), запровадивши інший порядок початку

кримінального провадження, що надає можливість зразу ж після реєстрації

заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення в ЄРДР проводити

слідчі (розшукові) дії.

Зайвої формалізації позбавлено і порядок фіксації процесуальних дій, на

чинну правову модель якого суттєво вплинув також і науково-технічний

прогрес, досягнення якого детермінували концептуальні зміни кримінальної

процесуальної форми у її окремих сегментах. Як правильно відзначають

Д. Р. Гімазетдінов та З. З. Зінатуллін, процесуальна форма являє собою не

тільки порядок вчинення процесуальних дій. Елементом кримінальної

76

процесуальної форми є також і порядок фіксації факта вчинення процесуальних

дій, їх ходу та результатів, а також порядок оформлення процесуальних

рішень [53, с. 130]. У зв’язку з цим важливого значення в контексті розгляду

проблеми кримінальної процесуальної форми набуває питання впливу на неї

науково-технічного процесу, використання в кримінальному провадженні

новітніх технологій, що дозволяють суттєво його прискорити, спростити,

забезпечивши при цьому вирішення його завдань. Це питання буде предметом

подальшого наукового аналізу, наразі лише акцентуємо на значенні науково-

технічного прогресу в аспекті деформалізації кримінального провадження.

Яскравим прикладом деформалізації кримінального процесу є

впровадження письмового апеляційного провадження, яке слід розглядати як

виняток із загального порядку апеляційного перегляду судових рішень, що

обумовлено принципом доцільності. У даному випадку законодавець відступив

від основних засад кримінального провадження, що забезпечують прозорість та

відкритість судочинства, надавши пріоритет інтересам сторін стосовно

розгляду апеляційних скарг у письмовому апеляційному провадженні за їх

відсутності.

Нарешті, не можна не згадати як позитивний приклад деформалізації

порядку набуття особою процесуального статусу потерпілого, який

передбачено чинним КПК України. На відміну від свого попередника, за яким

про визнання особи потерпілим слідчий, прокурор виносили відповідну

постанову, чинне законодавство впровадило «фактичну концепцію» набуття

особою статусу потерпілого в кримінальному провадженні. Такий статус

з'являється не внаслідок ухвалення формального рішення про це, а одразу після

подання особою заяви або повідомлення про вчинення щодо неї кримінального

правопорушення. Тобто, на даному етапі діє презумпція завдання особі шкоди

від кримінального правопорушення, яка знаходить своє підтвердження або

спростування під час подальшого проведення досудового розслідування. Такий

порядок слід розглядати як одну із гарантій забезпечення доступу потерпілого

до правосуддя.

77

Можна продовжувати наводити приклади позбавлення зайвих

формальностей процедур кримінального провадження, проте формування їх

вичерпного переліку не є метою цієї роботи. Вищевказаного достатньо, щоб

зробити висновок про те, що з прийняттям КПК України законодавець

позбавився низки положень, якими передбачалися такі процесуальні правила,

що суттєво ускладнювали здійснення кримінального провадження і фактично

призводили до зайвого формалізму в правозастосовній діяльності. Таким

чином, очевидним є прямий зв’язок між формалізмом у праві та формалізмом у

процесуальній діяльності. При цьому формалізм у праві виступає об’єктивною

передумовою формалізму правозастосування. Проте останній є не тільки

наслідком зайво заформалізованої процедури здійснення кримінального

провадження. Адже не менш важливого значення набуває професійна

правосвідомість правозастосовників, їх особисте ставлення до права і процесу

його реалізації. Пріоритетну роль у цьому плані має відігравати верховенство

права як засада кримінального провадження, нормативний зміст якої закріплено

у ст. 8 КПК України. Згідно з нею кримінальне провадження здійснюється з

додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її

права та свободи визнаються найвищими соціальними цінностями та

визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства

права у кримінальному провадженні застосовуються з урахуванням практики

Європейського суду з прав людини. На наш погляд, закріплення вказаної засади

в системі загальних засад кримінального провадження має змінити підхід

правозастосовників до проблеми процесуальної форми і процесуального

формалізму, позбавивши правозастосування юридичного формалізму.

Верховенство права надає можливість змінити сталі підходи у

правозастосуванні з позиції слідування винятково букві закону на позицію його

застосування з урахуванням його «духу».

Формальний підхід до застосування норм права та оцінки обставин

кримінального правопорушення становлять основу порушення

фундаментального права людини на справедливий суд. На це неодноразово

78

звертав увагу ЄСПЛ у своїх рішеннях стосовно дотримання вимог ст. 6 КЗПЛ.

Так, зокрема, в рішенні у справі «Лю і Лю (Ьш апгі ^ш) проти Росії»

(26.07.2011 р.), яке було ухвалено вже після того, як справа повторно надійшла

до Суду, зазначено, що навіть якщо йдеться про державну безпеку, поняття

законності та верховенства права в демократичному суспільстві вимагають,

щоб заходи, які впливають на фундаментальні права людини, застосовувалися у

межах змагальної процедури в незалежному органі державної влади, який є

компетентним оцінювати причини прийняття рішення і відповідні докази, при

необхідності з певними процесуальними обмеженнями при використанні

секретної інформації. Приватна особа повинна мати можливість оскаржити

твердження представника виконавчої влади про те, що йдеться про державну

безпеку» [73]. У цій справі після того, як ЄСПЛ прийняв своє рішення, в РФ

відбувся новий судовий розгляд, в якому суд не став перевіряти твердження

правоохоронних органів про те, що перебування Лю загрожувало національній

безпеці. Суд лише констатував право правоохоронних органів на таке

твердження і тому воно було взято до основи судового рішення без аналізу

будь-яких фактичних обставин та дослідження доказів.

Формальний підхід суддів до застосування закону не є винятком у сфері

кримінального судочинства. З огляду на це такою, що найбільш часто в цьому

плані отримувала негативну оцінку з боку ЄСПЛ, є практика застосування

запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час дії КПК України

1960 р. (наприклад, Рішення у справі «Ткачов проти України» від 13.12.2007 р.),

відповідно до якої слідчі, прокурори у клопотанні про застосування цього

запобіжного заходу, а суди у відповідних постановах обмежувалися винятково

цитуванням диспозиції ст. 148 КПК України, в якій були закріплені всі підстави

для застосування даного запобіжного заходу, не конкретизуючи жодним чином

їх встановлення у конкретному кримінальному провадженні. З набуттям

чинності новим КПК України ситуація із застосуванням даного запобіжного

заходу кардинально змінилася, чому, зокрема, сприяло встановлення в законі

вимог стосовно змісту відповідного клопотання слідчого, прокурора та ухвали

79

слідчого судді (статті 184, 194 КПК України). Разом із тим, як зазначено в

узагальненні судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про

застосування заходів забезпечення кримінального провадження,

підготовленому у 2014 р. Вищим спеціалізованим судом України (далі -

ВССУ), поширеною помилкою, яку слідчі судді допускали, застосовуючи до

підозрюваних запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, було

обґрунтування прийняття такого рішення виключно тяжкістю покарання, яке

могло бути призначене підозрюваному у разі визнання його винуватим у

вчиненні кримінального правопорушення без належного з’ясування наявності у

кримінальному правопорушенні хоча б одного із ризиків, передбачених ст. 177

КПК [318]. Проте, порівняно із раніше чинним КПК України, все ж таки можна

констатувати, що деталізація у новому законі процесуальної форми

застосування тримання під вартою під час досудового розслідування виступає

передумовою законного та обґрунтованого обмеження фундаментального права

людини на свободу та особисту недоторканність, що забезпечує правову

визначеність у цьому питанні, а відтак - і реалізацію верховенства права.

Розкриваючи зміст принципу правової визначеності як складової принципу

верховенства права, Європейська комісія за демократію через право зазначила,

що необхідність визначеності не означає, що орган, який приймає рішення, не

повинен мати дискреційних повноважень, однак в такому випадку мають діяти

механізми попередження зловживання. Тому закон, який надає державним

органам дискреційні повноваження, має встановлювати межі розсуду [83].

У наведеному прикладі такі межі розсуду визначаються за рахунок

нормативного регулювання підстав застосування тримання під вартою та тих

ризиків, які мають отримати оцінку в ухвалі слідчого судді або суду.

Вказаний приклад зміни правового регулювання процесуальної форми

застосування найбільш суворого запобіжного заходу свідчить про те, що в

певних межах правові формальності є виправданими і корисними, вони

сприяють захисту прав і свобод учасників кримінального провадження та

забезпечують єдність правозастосовної практики як одного з аспектів принципу

80

правової визначеності. Що ж стосується формалізму у правозастосуванні як

форми деформації правової культури, то таке явище завжди має негативний

відтінок і у сфері кримінального провадження є особливо небезпечним,

оскільки саме в ній найбільш суттєво обмежуються конституційні права і

свободи людини. З огляду на це слід визнати правильним твердження про те,

що формалізм у кримінальному процесі полягає зовсім не в чіткому та

неухильному дотриманні процесуальних форм, а в бюрократичному ставленні

до справи, ігноруванні її суті та інтересів учасників [27, с. 61]. На

підтвердження даного висновку наведемо приклад застосування норм КПК

України в частині правового регулювання апеляційного оскарження ухвали

слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під

вартою. Проведене нами узагальнення практики свідчить про те, що окремі

апеляційні суди повертають апеляційні скарги, що подані на ухвалу слідчого

судді про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за

відсутності підозрюваного, оголошеного у міжнародний розшук (ч. 6 ст. 193

КПК України), оскільки відповідно до ст. 309 КПК України таке рішення не є

предметом апеляційного оскарження. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 309 КПК

України під час досудового розслідування можуть бути оскаржені в

апеляційному порядку ухвали слідчого судді про застосування запобіжного

заходу у вигляді тримання під вартою або відмову в його застосуванні.

Порівняльний аналіз цієї норми з правилом, передбаченим ч. 6 ст. 193 КПК

України, свідчить про те, що в одному випадку йдеться про обрання

запобіжного заходу (ч. 6 ст. 193 КПК України), а в іншому - про його

застосування (п. 2 ч. 1 ст. 309 КПК України). Буквальне тлумачення цих

положень, яке, на наш погляд, у даному випадку свідчить про застосування

формального підходу до вирішення питання стосовно забезпечення

підозрюваного судовим захистом, призводить до висновку про те, що оскільки

пунктом 2 ч. 1 ст. 309 КПК України як предмет апеляційного оскарження

передбачено ухвалу слідчого судді про застосування вказаного запобіжного

заходу, то ухвала слідчого судді про його обрання за відсутності підозрюваного

81

в порядку, встановленому ч. 6 ст. 193 КПК України, не належить до

визначеного в ст. 309 КПК України предмета апеляційного оскарження. Між

тим, така судова практика заслуговує на критичну оцінку саме з підстав

формалізму в правозастосуванні, який позбавляє підозрюваного можливості

отримати судовий захист його прав. Застосування запобіжного заходу у вигляді

тримання під вартою означає фактичне позбавлення підозрюваного свободи на

строк, визначений ухвалою слідчого судді. Обрання ж запобіжного заходу у

вигляді тримання під вартою, яке здійснюється за відсутності підозрюваного,

хоча й не призводить до його негайного застосування, однак виступає правовою

підставою подальшого затримання і доставки цієї особи, після чого у

присутності підозрюваного слідчий суддя розглядає питання про застосування

вказаного запобіжного заходу. Таким чином, його обрання своїм правовим

наслідком також має обмеження права на свободу та особисту недоторканність,

у зв’язку з чим відповідна ухвала слідчого судді має бути предметом

апеляційного оскарження. У даному випадку фактично йдеться про

застосування кримінального процесуального закону з урахуванням

верховенства права як засади кримінального провадження, складовим

елементом нормативного змісту якої є визнання найвищими цінностями прав і

свобод людини.

Не позбавлено формального підходу й застосування багатьма слідчими

суддями порядку допиту свідка, потерпілого під час досудового розслідування,

передбаченого ст. 225 КПК України. Як свідчить узагальнення практики з цього

питання, досить розповсюдженим явищем є використання цієї процедури з

метою закріплення показань у випадках, коли є ризик того, що в майбутньому

судовому розгляді свідок, потерпілий можуть змінити свої показання. Зокрема,

це стосується кримінальних проваджень, що здійснюються у зв’язку із

розслідуванням злочинів, передбачених ст. 368 Кримінального кодексу України

(далі - КК України). Така практика, зокрема, може бути пояснена тим, що при

формальному підході до застосування ст. 225 КПК України можна дійти

висновку про те, що законодавець передбачив лише одне рішення слідчого

82

судді у випадку заяви стороною кримінального провадження клопотання про

проведення допиту свідка чи потерпілого в судовому засіданні, а саме - про

задоволення клопотання і проведення допиту, забезпечивши тим самим

допустимість цих показань як доказів у судовому розгляді (з урахуванням

правила, передбаченого ч. 3 ст. 225 КПК України). Утім цілком зрозуміло, що

навіть сама логічна побудова процедури вирішення цього питання, яка

передбачає його ініціювання стороною кримінального провадження, а також

допустимість застосування цього порядку лише у виняткових випадках,

пов’язаних з необхідністю отримання показань свідка чи потерпілого під час

досудового розслідування, якщо через існування небезпеки для життя і здоровя

свідка чи потерпілого, їх тяжкої хвороби, наявності інших обставин, що можуть

унеможливити їх допит у суді або вплинути на повноту чи достовірність

показань, дозволяють стверджувати про безумовну наявність альтернативного

рішення слідчого судді. Якщо стороною кримінального провадження не буде

доведено наявність достатніх підстав, що дозволяють охарактеризувати

конкретний випадок допиту свідка, потерпілого слідчим суддею як винятковий,

слідчий суддя має постановити ухвалу про відмову в задоволенні такого

клопотання. Тим більше це стосується вищеописаної практики застосування

цього порядку з метою закріплення показань, які можуть бути змінені свідком,

потерпілим під час судового розгляду, адже, будучи винятком із засади

безпосередності дослідження доказів, допит цих осіб слідчим суддею має бути

обґрунтований. З огляду на це необхідно звернутися до узагальнення ВССУ

«Про практику вирішення слідчими суддями питань, пов’язаних із слідчими

(розшуковими) діями» від 03.06.2016 р., у п. 1.1. якого ВССУ схвалив практику

тих слідчих суддів, які відмовляють у задоволенні клопотань, поданих на

підставах, які не можна вважати винятковими в контексті ст. 225 КПК

України [223]. Така позиція свідчить про позбавлення формального підходу

суддів до застосування цієї статті закону, врахування її сутнісного змісту.

83

1.5. Система чинників, що впливають на кримінальну процесуальну

форму

1.5.1. Кримінальна процесуальна політика та кримінальна

процесуальна форма

Як уже зазначалося, однією з ознак кримінальної процесуальної форми є

її соціальна обумовленість. Тому серед детермінант, що безпосередньо

впливають на правову модель кримінального процесу, визначають його основні

параметри та засади формування, слід вважати кримінальну процесуальну

політику, яка являє собою один із напрямів внутрішньої правової політики

держави. Під останньою в теорії права розуміють особливу форму виразу

державної політики, засіб юридичної легітимації, закріплення та здійснення

політичного курсу держави, що втілює цілі правового забезпечення

здійснюваних у державі реформ, демократизації суспільного життя,

встановлення стабільності і правопорядку, захисту прав і свобод

особи [168, с. 9-10].

Будучи окремим напрямом державної правової політики, кримінальна

процесуальна політика невід’ємно пов’язана з іншими її напрямами у сфері

протидії злочинності й, перш за все, з кримінально-правовою політикою.

В українській кримінально-правовій теорії кримінально-правову політику

визначають як системо-утворюючий елемент політики держави у сфері

боротьби зі злочинністю, що розробляє стратегію і тактику, формулює основні

завдання, принципи, напрями і цілі кримінально-правового впливу на

злочинність, виробляє засоби їх досягнення і який виражається в нормах

законодавства про кримінальну відповідальність, практиці їх застосування,

рішеннях офіційного тлумачення Конституційного Суду України кримінально-

правових норм, постановах Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з

розгляду цивільних і кримінальних справ з питань застосування судами

законодавства про кримінальну відповідальність, судових рішеннях Верховного

Суду України з приводу неоднакового застосування норм матеріального

права [30, с. 19; 327].

84

Кримінально-правова політика визначає межі злочинного, тоді як

кримінальна процесуальна політика виробляє процесуальну форму реалізації

норм кримінального права. Як правильно зазначається у науковій літературі,

галузева автономія кримінального процесуального права методологічно

дозволяє розглядати кримінальну процесуальну політику в якості самостійного

феномену. Більш того, в кримінальному процесі навіть більше знаходить прояв

конфлікт цінностей при зіткненні суспільних і індивідуальних інтересів,

оскільки кримінальне право оперує санкціями (покаранням) за винну поведінку

(злочин), тоді як кримінальні процесуальні засоби і заходи примусу

застосовуються до особи, яка офіційно презюмується невинуватою. У такій

ситуації спір про стратегії, тобто про допустимі в кримінальному процесі

засоби і методи обмеження прав особи для забезпечення публічних інтересів,

стає набагато більш гострим. При цьому на рівні юридичної техніки його іноді

й вирішити неможливо - він вирішується лише шляхом досягнення у тому чи

іншму ступені тимчасовог консенсусу на рівні кримінальної процесуальної

політики [139, с. 56-57].

Водночас не можна стверджувати, що кримінальні процесуальні

відносини не виникають за відсутності кримінально-правових, адже, наприклад,

відповідно до чинного законодавства України до Єдиного реєстру досудових

розслідувань вносяться всі відомості про вчинення кримінального

правопорушення, в ході подальшої перевірки яких може бути встановлено

відсутність його події. В таких випадках кримінальні процесуальні відносини

здійснюються за відсутності кримінально-правових, що свідчить про їх

самостійний характер. Концептуальна зміна процесуальної форми початку

кримінального провадження, що відбулася з прийняттям КПК України, є

прикладом реалізації кримінальної процесуальної політики, спрямованої на

позбавлення кримінального провадження зайвої формалізації, підвищення його

оперативності, усунення корупційних ризиків у правозастосовній діяльності на

її початковому етапі.

Таким чином, кримінальна процесуальна політика являє собою окремий

85

самостійний напрям державної політики у сфері протидії злочинності, сутність

якого полягає у виробленні стратегії і тактики процесуальних форм вирішення

кримінально-правових конфліктів і реалізації кримінально-правових норм. З

огляду на це викликає заперечення твердження, що сутність кримінально-

процесуальної політики держави полягає в уявленні про таку, що має бути,

організацію кримінального процесу і бажання реалізувати це

уявлення [136, с. 309].

Кримінальна процесуальна політика відзначається суттєвою специфікою,

що обумовлена її цілями та політико-правовими завданнями, які, у свою чергу,

безпосередньо визначають змістовне наповнення її основних напрямів, що

закріплено в міжнародних договорах України, згода на обов’язковість яких

надана Верховною Радою України, законах України, рішеннях Конституційного

Суду України, постановах Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з

розгляду цивільних і кримінальних справ, указах Президента України,

постановах Верховної Ради України та Кабінету Міністрів, рішеннях інших

державних органів, спрямованих на її реалізацію на конкретному етапі розвитку

Української держави. Саме у джерелах кримінальної процесуальної політики,

як справедливо зазначає О. Б. Загурський, декларуються її мета та завдання,

основні принципи реалізації, визначаються головні пріоритети у сфері

розслідування, судового розгляду і вирішення кримінальних справ [95, с. 116].

Досліджуючи поняття кримінально-правової політики, В. І. Борисов і

П. Л. Фріс слушно виділяють її рівні, до яких науковці відносять

доктринальний, програмний, законодавчий, правозастосовний,

правовиконавчий та науковий [30, с. 20]. Екстраполяція цієї позиції у площину

дослідження сутності й напрямів кримінальної процесуальної політики та її

впливу на побудову криміналього процесу уявляється цілком обґрунтованою, а

тому частково буде запозичена нами при проведенні подальшого наукового

аналізу8 [241].

86

8 У науці приділяється увага і розробці напрямів кримінально-правової політики України, втім у цілях нашого дослідження більш прийнятним видається вищевказаний підхід до дослідження цієї проблематики, який

Як зазначають В. І. Борисов і П. Л. Фріс, доктринальний рівень

передбачає існування державно-політичної доктрини кримінально-правової

політики. Як і будь-яка інша, кримінально-правова політика передбачає

наявність стратегічного політичного бачення розвитку. Програмний рівень

тісно пов’язаний із доктринальним і передбачає наявність чітких як

стратегічних, так і тактичних (короткострокових) планів у галузі законодавчої

діяльності та регулювання правозастосовної діяльності у сфері кримінально-

правової політики [30, с. 20-21].

При аналізі доктринального рівня кримінальної процесуальної політики,

перш за все, слід згадати наукову працю Герберта Пакера «Две модели

уголовного процесса», яка була опублікова ще у 1964 р. Г. Пакер виділив дві

моделі кримінальної процесуальної політики - модель «належної правової

процедури», коли основним пріоритетом стає захист індивідуальних прав і

свобод, надання максимальних гарантій особі, стосовно якої здійснюється

кримінальне переслідування, та модель «контролю над злочинністю», коли

основним стає захист суспільства та його членів від злочину, а тому і

допускаються істотні обмеження прав і свобод людини. Як зазначає

Л. В. Головко, спираючись на цю концепцію, можливо сказати, що основними,

причому постійно конкуруючими напрямами кримінальної процесуальної

політики є, з одного боку, всебічний захист прав людини, а з іншого - жорстка

боротьба зі злочинністю. Заслугою Г. Пакера слід визнати також і те, що він

показав неможливість абсолютної монополії будь-яких із цих напрямів. Вони

хоча й знаходяться у природній конкуренції між собою, тим не менш постійно

взаємодіють, заставляючи кожну конкретну кримінальну процесуальну систему

знаходитися у вічному пошуку необхідного для суспільства балансу [139, с. 57­

58]. Положення цієї роботи, які на сьогодні вже стали хрестоматійними,

знайшли свій розвиток у подальших наукових дослідженнях, проте на

національному рівні доктрина кримінальної процесуальної політики поки ще

87

засновується на виділенні рівнів кримінальної політики. Щодо напрямів кримінально-правової політики див.: Руденко М., Півненок В. Про основні напрями сучасної кримінально-правової політики України. Вісник Національної академії прокуратури України. 2014. № 4. С. 10-14.

не отримала комплексної розробки (її окремі аспекти розглянуто в роботах

В. Д. Бринцева, Ю. М. Грошевого, В. С. Зеленецького, О. Б. Загурського,

Л. М. Лобойка, В. Т. Маляренка, А. А. Музики та інших українських

науковців), що свідчить про актуальність та надзвичайну своєчасність

наукового пошуку в цьому напрямі.

На відміну від доктринального, програмний рівень кримінальної

процесуальної політики за роки незалежності України набув істотного

розвитку, адже за цей час було прийнято декілька програмних документів, що

визначали стратегічні напрями та принципи кримінальної процесуальної

політики держави.

В цьому контексті, перш за все, слід згадати Концепцію судово-правової

реформи в Україні, прийняту постановою Верховної Ради України від

28.04.1992 р. Основними принципами судово-правової реформи було

визначено:

- створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на

судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної

змагальності і реалізації презумпції невинності;

- відповідність нормативних актів з питань діяльності судів і органів

юстиції вимогам міжнародних угод, ратифікованих Україною;

- радикальне реформування матеріального і процесуального

законодавства, деідеологізування і наповнення його гуманістичним змістом;

- виключення з кримінального закону діянь, які в сучасних умовах не

можуть визнаватись злочинами;

- реформування системи кримінальних покарань; диференціювання форм

судочинства, зокрема в залежності від ступеня тяжкості злочину;

- розгляд окремих категорій судових справ суддями одноособово, а також

колегіями професійних суддів та суддями з розширеною колегією судових

засідателів; чітке визначення умов допустимості доказів;

- встановлення судового контролю за законністю і обґрунтованістю

процесуальних рішень слідчих органів, які обмежують права громадян;

88

- перевірка законності і обґрунтованості судових рішень в апеляційному і

касаційному порядку та за нововиявленими обставинами [220].

Серед вказаних принципів судово-правової реформи, як бачимо, було

задекларовано диференціювання форм судочинства за критерієм ступеня

тяжкості злочину. В подальшому питання кримінальної процесуальної форми, її

уніфікації та диференціації отримали нові підходи до свого вирішення у

програмних документах, що визначили напрями кримінальної процесуальної

політики.

Суттєвий вплив на формування концептуально нової кримінальної

процесуальної політики держави мало прийняття Конституції України та

ратифікація Верховною Радою України в 1997 р. Конвенції про захист прав

людини та основоположних свобод (Закон України від 17.07.1997 р.), у зв’язку

з чим держава взяла на себе обов’язок імплементувати в національне

законодавство загальновизнані європейські цінності щодо захисту прав і свобод

людини в усіх сферах суспільного життя, в тому числі й у сфері кримінального

судочинства.

Прийняття цих законодавчих актів уособило новий етап, концептуальну

зміну вектора формування подальшої кримінальної процесуальної політики в

Україні - від визначення її виключно сферою боротьби зі злочинністю, яку,

окрім органів досудового розслідування і прокурора, здійснював також і суд,

наділений для цього відповідними владними повноваженнями, зокрема, й

стосовно порушення кримінальної справи, до погляду на кримінальний процес

як спосіб вирішення кримінально-правового конфлікту, захисту інтересів

людини, суспільства і держави від злочину, реалізація якого має здійснюватися

з урахуванням пріоритетності прав і свобод людини як вищої соціальної

цінності в державі, що гарантується ст. 3 Конституції України. Зважаючи на це,

сучасна кримінальна процесуальна політика зорієнтована на чітке

розмежування кримінальних процесуальних функцій, розширення змагальності

та диспозитивності кримінального провадження, гуманізацію та забезпечення

права на справедливий суд тощо.

89

Основні напрями новітньої кримінальної процесуальної політики

держави було окреслено двома Концепціями, які відзначалися модернізацією

підходів до розуміння сутності та ролі кримінальної юстиції, визначення

концептуальних основ її побудови і функціонування.

Так, Указом Президента України від 10.05.2006 р. було схвалено

Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в

Україні. Завданнями Концепції, що випливають з її мети, визначено: створення

цілеспрямованої, науково обґрунтованої методологічної основи розвитку

правосуддя в Україні на найближчі десять років; визначення шляхів

удосконалення законодавства у цій сфері; усунення негативних тенденцій, що

мають місце внаслідок непослідовності здійснення попередньої судової

реформи; забезпечення доступного та справедливого судочинства, прозорості в

діяльності судів, оптимізації системи судів загальної юрисдикції; посилення

гарантій незалежності суддів; якісне підвищення фахового рівня суддівського

корпусу; підвищення статусу суддів у суспільстві; істотне поліпшення умов

професійної діяльності суддів; радикальне поліпшення стану виконання

судових рішень; створення можливостей для розвитку альтернативних

(позасудових) способів розв’язання спорів [219]. Останнє положення має

значення програмного саме в аспекті подальшої модернізації процесуальної

форми, впровадження процедур, які суттєво спрощують та прискорюють

вирішення правових конфліктів, зокрема, й у сфері кримінального судочинства.

Указом Президента України від 08.04.2008 р. № 311/2008 також було

схвалено Концепцію реформування кримінальної юстиції України, якою

визначалися основні напрямки майбутнього законодавчого процесу щодо

подальшої демократизації, гуманізації, посилення захисту прав і свобод

людини відповідно до вимог міжнародних правових актів і зобов’язань

України перед європейським та світовим співтовариством.

Передбачені в цьому документі новації дозволяють констатувати їх

концептуальний характер, що полягає у зміні процесуальної форми

кримінального судочинства, її диференціації відповідно до нових критеріїв.

90

Навіть у самому тексті Концепції серед завдань реформування акцентувалося

на необхідності диференціації кримінальної процесуальної форми. Так, згідно

до п. 2 розд. II Концепції завданнями реформування кримінального процесу

мають стати: запровадження нової, позбавленої обвинувального ухилу

процедури досудового розслідування, під час якої гласними і негласними

методами, встановленими законом, здійснюватиметься збирання фактичних

даних, що мають значення для кримінального судочинства; забезпечення

відповідності процедур досудового і судового провадження меті та завданням

кримінальної юстиції; удосконалення процедури судового контролю та

розширення змісту прокурорського нагляду під час досудового розслідування;

законодавче визначення конкретних процесуальних строків під час досудового

та судового провадження; запровадження процедури відновлення прав

потерпілого та відшкодування завданої йому матеріальної і моральної шкоди у

повному обсязі через компенсаційні процедури, фонди; розширення сфери

застосування відновних і примирних процедур; створення нових процедур, що

сприяють досягненню мети покарання. Досудове розслідування злочинів і

кримінальних проступків повинно мати єдине функціональне призначення при

диференціації процесуальної форми згідно з критеріями, визначеними

законодавством [225].

Цією Концепцією, яка на момент її прийняття об’єктивізувала основні

положення нової кримінальної процесуальної політики держави, були закладені

основи подальшого реформування національного законодавства. По суті

ідеологія нового кримінального процесу, формалізованого в чинному КПК

України, засновується на вищевказаних концептуальних положеннях, що

безпосередньо вплинули на побудову кримінального процесу, систему його

стадій і проваджень, визначення його процесуальної форми. В цьому плані

правильно зазначав В. С. Зеленецький, що будь-яка політика, в тому числі

кримінально-процесуальна, не зводиться до декларативного проголошення

соціальної доцільності боротьби зі злочинністю. Остання проходить певний

процес свого формування, а потім і реалізації [98, с. 252].

91

Об’єктивізація кримінальної процесуальної політики здійснюється, перш

за все, у законотворчому процесі, який віддзеркалює домінуючі на конкретному

етапі розвитку держави підходи законодавця до розуміння сутності та основних

завдань кримінального судочинства. Цей процес утворює зміст законодавчого

(правотворчого) рівня кримінальної процесуальної політики.

Уявляється, що законодавчий рівень кримінальної процесуальної

політики (як і її програмний рівень) підлягає певній періодизації, останній етап

якої цілком слушно слід пов’язувати з прийняттям у 2012 р. КПК України,

який, з одного боку, став підсумком реалізації попереднього етапу формування

кримінальної процесуальної політики, основні напрями якої було визначено

Конституцією України, а з іншого - склав підґрунтя для подальшого

реформування законодавства України в напрямі гармонізації його з

європейськими стандартами захисту прав людини та здійснення правосуддя,

формування національної правозастосовної практики, що відповідає вимогам

Конституції України, зорієнтована на дотримання загальновизнаних норм

міжнародного права і практики Європейського суду з прав людини.

Підтвердженням цієї тези є наявність чисельних змін та доповнень КПК

України, які здійснено за досить незначний період його практичного

застосування, а також розробка і прийняття новітніх законодавчих актів, які в

сукупності створюють належне правове забезпечення реалізації норм КПК

України (закони України «Про безоплатну правову допомогу», «Про

прокуратуру», «Про державне бюро розслідувань», «Про засади державної

антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017

роки) тощо).

Положення вищевказаної Концепції реформування кримінальної юстиції

України щодо диференціації процесуальної форми досудового розслідування

злочинів і кримінальних проступків реалізовано в КПК України шляхом

передбачення особливостей досудового розслідування, судового розгляду та

апеляційного перегляду судових рішень у кримінальному провадженні щодо

кримінальних проступків, які визначають диференціацію кримінальної

92

процесуальної форми у напрямі її спрощення. Впровадження цієї процедури

потребує продовження законотворчого процесу і прийняття закону про

кримінальні проступки, форма, система та зміст якого є предметом

довготривалої наукової дискусії.

Безпосередній вплив на визначення правової моделі кримінальної

процесуальної форми сучасного кримінального процесу в Україні здійснюють

такі напрями кримінальної процесуальної політики, як розширення сфери

застосування відновних і примирних процедур, створення нових процедур, що

сприяють досягненню мети покарання, гуманізація, забезпечення вирішення

завдань кримінального провадження з дотриманням стандарту розумного

строку при застосуванні принципу процесуальної економії, обмеження

конституційних прав людини під час здійснення кримінального провадження з

дотриманням принципу пропорційності втручання меті застосування заходів

примусового характеру тощо.

Процесуальна політика в напрямі розширення сфери відновних і

примирних процедур відображає, як слушно зазначив А. О. Козявін, наскільки

при вирішенні соціальних завдань у кримінальному процесі в держави

публічний інтерес співвідноситься з приватним. Йдеться про співвідношення

принципів законності і доцільності кримінального переслідування за кожним

фактом вчинення злочину, що складають зміст процесуальної політики

законодавця [116, с. 151]. Реалізація цього напряму кримінальної процесуальної

політики на законодавчому рівні призвела до впровадження порядку здійснення

кримінального провадження на підставі угод про примирення, кримінального

провадження у формі приватного обвинувачення, тобто таких видів

кримінального провадження, у яких пріоритетне значення надається захисту не

публічних, а приватних інтересів. Це зумовило суттєву зміну (порівняно із

загальним порядком) процесуальної форми кримінального провадження.

Посилення гуманістичної складової в кримінальному процесуальному

праві утворює зміст окремого напряму сучасної кримінальної процесуальної

політики. Це, вказує С. П. Погребняк, пов’язується насамперед з визнанням

93

особливого значення ідеї гідності людини, яка легітимує такі стандарти, як

свобода, рівність, справедливість, основоположні права людини, й визначає їх

зміст. Слід погодитись, зазначає науковець, з тим, що гуманізація - одна з

основних сучасних тенденцій розвитку всієї системи процесуального права, яка

досить чітко проявилася при розробці й прийнятті нового ЦПК, КАС, суттєвій

модернізації КПК. Ідея гуманізму, без сумніву, лежить в основі правил так

званої елементарної процесуальної справедливості, що втілюються в принципах

змагальності, диспозитивності, рівності перед законом і судом, незалежності

суду, всебічності, повноти й об’єктивності дослідження обставин справи, у

праві бути вислуханим, праві на інформацію, на правову допомогу, праві на

розумні строки розгляду справи, праві на оскарження тощо [209, с. 146-147].

З прийняттям КПК України 2012 р. вказані принципи отримали нові

процесуальні форми реалізації, які у своїй переважній більшості дозволяють

забезпечити процесуальну справедливість та гуманістичну ідею, що лежить в її

основі. Так, зокрема, суттєво розширено дію засади змагальності під час

досудового розслідування, в результаті чого в системі кримінального процесу

з’явилися нові провадження у слідчого судді, частина з яких передбачає

змагальну процедуру вирішення питань правового характеру. Дія засади

змагальності визначила новий порядок закінчення досудового розслідування

відкриттям матеріалів іншій стороні. Трансформація процесуальної форми

реалізації цієї засади в стадії підготовчого провадження обумовила її

концептуально нову модель, яка розрахована на змагальний кримінальний

процес. Гуманістичну спрямованість має суттєве розширення диспозитивності в

кримінальному провадженні, зокрема, зміна процесуального порядку визнання

особи потерпілим, впровадження угод про визнання винуватості та про

примирення тощо.

Водночас не можна стверджувати, що реформа кримінального

процесуального законодавства закінчилася з прийняттям нового Кодексу, адже

практика його застосування наочно показала ті прогалини й суперечності, що

мають бути усунені в ході подальшого законотворчого процесу та реалізації

94

кримінальної процесуальної політики, спрямованої на гуманізацію

кримінального судочинства. Крім того, впродовж доволі тривалого часу

точилася дискусія щодо ролі Верховного Суду України у формуванні судової

практики та необґрунтованого обмеження його повноважень з перегляду

судових рішень лише двома підставами, які пов’язані з неоднаковим

застосуванням судом касаційної інстанції одних і тих же норм Закону України

про кримінальну відповідальність за подібні суспільно небезпечні діяння, що

потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень, та

встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана

Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні

справи судом.

На розв’язання зазначених питань спрямовано новітні закони України

«Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 р. та «Про

пробацію» від 05.02.2015 р., які стали правової формою закріплення тих

положень кримінальної процесуальної політики, що були напрацьовані

вищевказаною Концепцією реформування кримінальної юстиції України.

Так, зокрема, Законом України «Про забезпечення права на справедливий

суд» з метою реалізації засади доступу особи до правосуддя суттєво змінено

процесуальну форму перегляду судових рішень Верховним Судом України,

запроваджено новий порядок допуску заяви про перегляд судового рішення

Верховним судом України, сутність якого полягає у вирішенні даного питання

самим же Верховним Судом України, а не Вищим спеціалізованим судом

України з розгляду цивільних і кримінальних справ, як це було передбачено

відповідно КПК України до набуття чинності вищевказаним законом. Не менш

важливим в аспекті забезпечення гуманістичної складової новітнього

законодавства видається впровадження законодавцем нових підстав для

перегляду судових рішень Верховним Судом України у вигляді неоднакового

застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми кримінального

процесуального права, що зумовило ухвалення різних за змістом судових

рішень, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції

95

висновку щодо застосування норм права, викладеному в постанові Верховного

Суду України.

Бачення ролі Верховного Суду України як єдиної судової інституції, що

ставить останню крапку в юридичній справі та формує судову практику в

державі, спонукало законодавця істотно змінити його компетенцію й закріпити

концептуально новий порядок формування цього найвищого судового органу та

визначити його як касаційну інстанцію, що здійснює перегляд рішень

нижчестоящих судів відповідно до процесуального законодавства (до якого, з

огляду на вказані новації, найближчим часом будуть внесені зміни). Йдеться

про закони України «Про внесення змін до Конституції України (щодо

правосуддя)» від 02.02.2016 р. та «Про судоустрій і статус суддів» від

02.02.2016 р. Відповідно до цих законів Верховний Суд України наразі отримує

важелі, що забезпечать виконання ним функцій найвищого суду в системі

судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики в

порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (ст. 36 Закону України

«Про судоустрій і статус суддів»). А саме, згідно до ч. 2 ст. 36 Закону України

«Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд:

1) здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках,

визначених процесуальним законом, - як суд першої або апеляційної інстанції,

в порядку, встановленому процесуальним законом;

2) здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики;

3) надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються

судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших

питань, пов’язаних ізх функціонуванням системи судоустрою;

4) надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, в яких

звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину;

вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про

неспроможність виконання Президентом України своїх повноважень за станом

здоровя;

5) звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності

96

законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення

Конституції України;

6) забезпечує однакове застосування норм права судами різних

спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Окремим напрямом кримінальної процесуальної політики є гуманізація

законодавства, що забезпечує призначення обвинуваченому справедливого

покарання. В цьому аспекті необхідно відзначити особливе значення Закону

України «Про пробацію» № 160-УШ від 05.02. 2015 р. За його змістом пробація

являє собою систему наглядових і соціально-виховних заходів, що

застосовуються за рішенням суду та відповідно до закону до засуджених,

виконання певних кримінальних покарань, не пов’язаних із позбавленням волі,

та забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинуваченого. Останнє є

однією з передумов призначення судом справедливого покарання, а відтак -

вирішення завдань кримінального провадження. Наступним кроком

законодавця у цьому напрямі стало прийняття Закону України «Про внесення

змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання

кримінальних покарань та реалізації прав засуджених» № 1492-VIII від

07.09.2016 р., яким КПК України доповнено положеннями, спрямованими на

унормування процедури пробації під час кримінального провадження. Зокрема,

відтепер у кримінальному провадженні братиме участь представник персоналу

органу пробації, правовий статус якого закріплено ст. 72-1 КПК України, і який

згідно до ст. 314-1 КПК України складатиме досудову доповідь з метою

забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинуваченого, а також

прийняття судового рішення про міру покарання. Така доповідь складатиметься

щодо особи, обвинуваченої у вчиненні злочину невеликої або середньої

тяжкості, або тяжкого злочину, нижня межа санкції якого не перевищує п’яти

років позбавлення волі. Досудова доповідь щодо неповнолітнього

обвинуваченого віком від 14 до 18 років складатиметься незалежно від тяжкості

вчиненого злочину, крім випадків, передбачених КПК України. Досудова

доповідь долучатиметься до матеріалів кримінального провадження.

97

Подальше реформування законодавства України, в тому числі й

кримінального процесуального, здійснюватиметься за напрямами, визначеними

Національною стратегією у сфері прав людини, затвердженою Указом

Президента України від 25.08.2015 р. [185], та Стратегією реформування

судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки,

схваленою Указом Президента України від 20.05.2015 р. Удосконалення

процесуального забезпечення справедливості та права на захист під час

кримінального провадження передбачає згідно з цією Стратегією надання

широкого кола процесуальних повноважень стороні захисту на стадіях

досудового і судового розгляду, а також на етапі апеляційного оскарження

рішення, посилення контролю з боку суду стосовно застосування запобіжного

заходу у вигляді тримання під вартою; формалізацію стандартів доказування

для більшої зрозумілості та передбачуваності процесуального законодавства і

відповідної практики; дальший розвиток інституту суду присяжних; досягнення

балансу між забезпеченням потерпілому доступу до правосуддя та

змагальністю судового процесу; надання додаткових процесуальних прав

потерпілому; удосконалення нормативного регулювання строків тримання під

вартою на судовій стадії кримінального провадження; запровадження

обов’язкової участі захисника у всіх кримінальних провадженнях на підставі

угод, а також в окремих випадках - у спрощеному провадженні; удосконалення

нормативного регулювання порядку вручення особі повідомлення про підозру,

оголошення особи в розшук, екстрадиції, накладення та зняття арешту з майна,

тимчасового вилучення майна під час досудового розслідування, порядку

внесення відомостей до ЄРДР тощо [226].

Проведене дослідження дозволяє дійти таких висновків. По-перше,

необхідно констатувати нерозривний зв’язок кримінальної процесуальної

політики та кримінальної процесуальної форми, що полягає у безпосередньому

впливі на визначення конкретної правової моделі процесуальної форми

пріоритетних в умовах конкретного історичного етапу розвитку держави

напрямів її кримінальної процесуальної політики.

98

По-друге, це обумовлює необхідність віднесення кримінальної

процесуальної політики до системи чинників, які визначають кримінальну

процесуальну форму.

По-третє, ретроспективний аналіз кримінальної процесуальної політики

держави свідчить про те, що її гуманістична складова, в основі якої знаходяться

права людини, відіграє пріоритетне значення при вирішенні питання щодо

уніфікації та диференціації кримінальної процесуальної форми. Кримінальна

процесуальна політика, гуманістична складова якої мінімізована, визначає, як

правило, уніфіковану процесуальну форму. Кримінальна ж процесуальна

політика, в основі якої лежить ідея прав і свобод людини та забезпечення їх

ефективного захисту, визначає напрями закріплення диференційованої

процесуальної форми.

1.5.2. Науково-технічний прогрес і кримінальна процесуальна форма

Незважаючи на новизну багатьох із чинних на даний час порядків і форм

застосування технічних засобів, проблема впливу науково-технічного прогресу

на процесуальну форму кримінального судочинства не є новою для

процесуальної науки. Досліджуючи її багато років тому, М. Л. Якуб

обґрунтовано звертав увагу на те, що порядок кримінального судочинства

повинен будуватися на науковій основі. В ньому мають бути втілені досягнення

науки, реалізовуватися досягнення науково-технічного прогресу, а також

багаторічний досвід практичної діяльності слідчих і судових органів

держави [359, с. 29]. Втім, саме концептуальні зміни процесуальної форми під

впливом досягнень науково-технічного прогресу відбулися із прийняттям

нового кримінального процесуального законодавства України. Проте й

подальший розвиток законодавства, особливо того, що стосується регулювання

порядку здійснення судового провадження, демонструє наявність певної

тенденції, що пов’язана із впровадженням новітніх технологій до

функціонування органів судової влади. Це є абсолютно виправданим, оскільки

в сучасному суспільстві ефективне функціонування всіх інституцій і, перш за

99

все, у сфері судочинства, неможливе без застосування інформаційно-

комунікативних технологій, які стрімко розвиваються і надають можливість

значно меншими зусиллями вирішувати поставлені завдання на зовсім іншому

якісному рівні. В цьому контексті правильно зазначають німецькі фахівці, що

завдяки прогресу техніки були створені нові форми отримання і використання

інформації, зокрема, за допомогою електронної обробки даних. Одночасно

з'явилася нова сфера, яка підлягає правовому захисту: право на інформаційне

самовизначення. Тому до юридичного обороту увійшло поняття втручання до

інформації [345, 78].

На впровадження сучасних технологій у процесуальну форму

кримінального судочинства орієнтує ЄСПЛ, який у своїх рішеннях підкреслює

значення цих технологій у аспекті забезпечення стандартів та прав людини,

гарантованих Конвенцією. У якості прикладу слід звернутися до рішення ЄСПЛ

у справі «Жуковський проти України» від 03.03.2011 р. Під час розгляду судом

м. Черкаси справи щодо Жуковського, який обвинувачувався у вчиненні

вбивства на території РФ, захисник заявника подав клопотання про виклик і

допит свідків, що проживали на території РФ, яке було задоволено. Деякі

свідки підтвердили свої показання телеграмою і заявили, що не можуть

приїхати з м. Якутська РФ до м. Черкаси з фінансових причин. Враховуючи це,

суд обрав механізм міжнародної правової допомоги і доручив провести допит

свідків у РФ. За результатами розгляду справи суд визнав Жуковського винним

у вчиненні вбивства і засудив його до чотирнадцяти років позбавленн волі,

обґрунтувавши свої висновки, в тому числі, й показаннями свідків, допитаних у

порядку надання міжнародної правової допомоги. Дослідивши обставини цієї

справи, ЄСПЛ зазначив, що вирок не може ґрунтуватись виключно або

вирішальною мірою на показаннях, які сторона захисту не може заперечити, а в

заявника не було можливості для їх перехресного допиту. У зв’язку з тим, що

право заявника на допит свідка було необгрунтовано обмежено, ЄСПЛ

установив порушення ч. 1 і п. ч. 3 ст. 6 КЗПЛ та звернув увагу на можливість

застосування доступних сучасних технологій, які могли б забезпечити більш

100

інтерактивний спосіб допиту свідків з-за кордону - відеозв'язок [273].

Як вірно зазначають В. Ю. Шепітько та В. В. Білоус, позитивне

сприйняття законодавцем технологізації життєдіяльності інформаційного

суспільства взагалі, та процесуальної діяльності зокрема, втілено в положеннях

КПК 2012 року [126, с. 48-49]. Дійсно, зміни кримінального процесуального

законодавства, що відбулися з прийняттям КПК України, в контексті проблеми,

що розглядається, стосуються різних аспектів, а саме: з’явився новий різновид

кримінальних процесуальних документів - електронний документ; зазнав змін

порядок (процесуальна форма) здійснення окремих слідчих (розшукових) та

негласних слідчих (розшукових) дій, а також порядок фіксації ходу окремих

процесуальних дій (зокрема, слідчих (розшукових) дій) та етапів кримінального

провадження (його стадій) (зокрема, судового розгляду); запроваджено порядок

проведення допиту, впізнання у режимі відеоконференції під час досудового

розслідування, а також дистанційного судового провадження в режимі

відеоконференції тощо.

Більшість вказаних новацій кримінальної процесуальної форми

складають зміст концепції «електронне правосуддя», яка вже декілька років

впроваджується в Україні. Відповідно до Стратегії реформування судоустрою,

судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 рр. до системи

завдань, заходів і результатів включено заходи, спрямовані на підвищення

ефективності правосуддя та оптимізацію повноважень судів різних юрисдикцій,

серед яких визначено забезпечення широкого використання інформаційних

систем (ІС) для надання більшої кількості послуг «електронного правосуддя»,

створення в судах інформаційних систем електронного менеджменту, зокрема,

введення повноцінних інформаційних систем, у тому числі системи

електронного документообігу, та відстеження справ (до вищих інстанцій),

електронних повідомлень, електронних викликів, електронного розгляду справ

(у деяких випадках), електронних платежів, аудіо- та відеофіксації засідань,

інформаційної системи внутрішньої бази даних, інформаційної системи

законодавчої бази даних, удосконалення системи забезпечення рівного та

101

неупередженого розподілу справ між суддями, зокрема, визначення судді та

(або) складу колегії суддів на всіх стадіях судового провадження; поетапне

запровадження інструментів «електронного правосуддя», що дасть змогу

користувачам звертатися до суду, оплачувати судовий збір, брати участь у

провадженнях та отримувати необхідну інформацію і документи електронними

засобами [282].

Концепція «електронного правосуддя» загалом спрямована на

забезпечення доступу до правосуддя та його транспарентності, полегшення

взаємодії судів з правоохоронними органами та іншими органами державної

влади, зменшення корупціогенних та інших негативних факторів при здійсненні

правосуддя, що викликають обурення суспільства і підривають авторитет

судової влади.

Враховуючи новизну терміна «електронне правосуддя» («електронний

суд», «електронне судочинство»), особливий інтерес викликають його

доктринальні тлумачення, адже від чіткості категоріального апарату залежить

розуміння сутності самої концепції. В юридичній науці під електронним

правосуддям запропоновано розуміти державну діяльність, яка здійснюється

судом по розгляду та вирішенню кримінальних і цивільних справ з

використанням інформаційно-комунікативних технологій у процесуально-

електронній формі. При цьому під процесуально-електронною формою

розуміють певний порядок розгляду та вирішення справ судом, у межах якого

процесуальні дії та рішення здійснюються в електронній формі [114, с. 61].

Зазначене поняття в цілому може бути сприйняте як базове, вихідне, у

зв’язку з чим слід погодитися також з думкою про те, що електронне

правосуддя з’являється тоді, коли процесуальні дії здійснюються в електронній

формі [104]. Таким чином, говорячи про концепцію «електронного

правосуддя», необхідно розуміти, що йдеться про особливий порядок

проведення процесуальних дій, сутність якого полягає у застосуванні при їх

проведенні сучасних інформаційно-комунікативних технологій. При цьому, як

правильно вказується в науковій літературі, слід чітко розмежовувати поняття

102

«інформатизація судів» та «електронне правосуддя» чи «електронний суд», які

є абсолютно різними як за своїм змістом, так і формою. Інформатизація судів в

загальному розумінні полягає в їх комп’ютерному забезпеченні та створенні

комп’ютерних локальних мереж між судами. В той же час доступ до судових

рішень в Інтернет, поява веб-сайтів судів ще не повністю відображає сутність

електронного правосуддя. Адже електронне правосуддя є способом здійснення

правосуддя, який заснований на використанні ІКТ-систем [114, с. 61]. Отже,

впровадження концепції «електронного правосуддя» безпосередньо впливає на

процесуальну форму його здійснення, що, до речі, стосується всіх видів

судочинства і може розглядатися як один із чинників уніфікації тих правових

інститутів, які складають зміст цієї концепції незалежно від належності до

конкретної галузі права (будь то цивільний, кримінальний або

адміністративний процес).

У 2012 р. Державним підприємством «Інформаційні судові системи» було

розроблено Концепцію «Електронний суд», відповідно до якої побудова

системи електронного суду України має на меті формування комплексу

технічних рішень, виконуючих наступні завдання:

1) надання можливості громадянину або організації направити до будь-

якого суду країни підписану ЕЦП позовну заяву (апеляційну або касаційну

скаргу) разом з пакетом супутніх документів за допомогою мережі «Інтернет»;

2) надсилання стороні процесу електронної копії процесуального

документу або повістки засобами електронного або мобільного зв’язку (е-таіі

або 8М8);

3) розробка та впровадження універсального формату обміну даними,

завдяки якому стане можливою передача справ та документів між

автоматизованими системами документообігу суду різних розробників - так

звана «загальна шина даних» [124].

Розробка й подальший розвиток в Україні Концепції електронного

правосуддя зумовлені тими реформаційними та інтеграційними процесами, що

відбуваються наразі у світі. В Європі в останні 20 років прийнято низку актів,

103

що сприяють формуванню електронного правосуддя9 [142]. Ефективність

розгляду справ судами забезпечується за рахунок використання сучасних

інформаційних технологій не тільки в документообігу, а й при прийнятті

судами рішень у нескладних справах. Прикладом може бути участь окремих

країн у програмі е^изіїсе, яка була запропонована Єврокомісією для допомоги

громадянам та організаціям ЄС. Зокрема, в Астрії (судова система якої є

достатньо близькою за своєю моделлю до української) за допомогою сучасних

технологій суди, прокуратури, установи виконання покарань, юридичні фірми

взаємодіють між собою через Федеральний обчислювальний центр (ВК2).

Позов, відзив на позов, клопотання подаються адвокатом напряму в

компетентний суд безпосередньо зі свого робочого комп’ютера. В такому ж

електронному режимі виносяться рішення в «простих» справах [49, с. 9].

Поступове впровадження концепції електронного правосуддя в

кримінальному судочинстві України вже сьогодні прослідковується багатьма

прикладами, які з’явилися із прийняттям КПК України, а подальший розвиток

законодавства свідчить про поширення сфери застосування інформаційно-

комунікативних технологій у цій сфері. Так, одним з електронних документів,

який стосується саме процесуальної форми кримінального провадження, є, на

нашу думку, передбачений ст. 135 КПК України порядок надіслання повістки

про виклик електронною поштою. Згідно до ч. 2 цієї статті надіслана на

електронну адресу повістка про виклик вважається отриманою у випадку

підтвердження її отримання особою відповідним листом електронної пошти.

104

9 Такими актами, наприклад, є: Висновок № 2 (2001) Консультативної ради європейських суддів дляКомітету міністрів Ради Європи про фінансування та управління судами для забезпечення ефективності судових органів і виконання ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (від 23 листопада 2001 р.); Рекомендація № К (95) 1 1 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам стосовно відбору, оброблення, подання та архівації судових рішень у правових інформаційно - пошукових системах (від11 вересня 1995 р.); Рекомендація Кес (2001) 2 Комітету міністрів Ради Європи державам -членам щодо рентабельності розробки і зміни конструкції судових і юридичних інформаційних систем (від 28 лютого 201 1 р.); Рекомендація Кес (2001) 3 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо надання судових та інших юридичних послуг громадянам з використанням новітніх технологій (від 28 лютого 201 1 р.); Рекомендація Кес (2003) 14 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про можливість взаємодії інформаційних систем у сфері правосуддя» (від 9 вересня 2003 р.); Рекомендація Кес (2003) 15 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про архівування електронних документів у правовій сфері» (від 9 вересня 2003 р.) тощо. Див.: Кушакова-Костицька Н. В. Електронне правосуддя: українські реалії та зарубіжний досвід. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 1. С. 103-109.

Впровадження цього способу виклику учасників кримінального процесу також

спрямовано на його прискорення та суттєве спрощення застосування цього

заходу забезпечення кримінального провадження10 [237].

Новацією процесуальної форми виклику та повідомлення учасників

кримінального провадження є також надіслання повісток у вигляді 8М8-

повідомлень. Відповідно до Порядку надсилання учасникам судового процесу

(кримінального провадження) текстів судових повісток у вигляді 8М8-

повідомлень, затвердженого наказом ДСА України № 73 від 01.06.2013 р., текст

судової повістки може бути надісланий судом учаснику судового процесу 8М8-

повідомленням лише після подання ним до суду заявки про намір отримання

судової повістки в електронному вигляді за допомогою 8М8-повідомлення.

Така заявка оформляється безпосередньо в суді або шляхом роздруковування та

заповнення учасником форми, яка розміщена на офіційному веб-порталі

судової влади України. У випадку зміни номера мобільного телефону учасника

судового провадження чи за наявності обставин, які перешкоджають

(перешкоджатимуть) отриманню ним тексту судової повістки шляхом 8М8-

повідомлення, він повинен невідкладно подати до суду заяву про зміну порядку

здійснення судового виклику. Формування тексту судової повістки, облік та її

відправка у вигляді 8М8-повідомлення здійснюється в автоматизованій системі

документообігу суду. Судова повістка додається до електронної обліково -

статистичної картки справи як документ у справі, після чого автоматично

доставляється у вигляді 8М8-повідомлень на номер мобільного телефону

учасника судового процесу. Результат доставки 8М8-повідомлення на номер

105

10 У цьому контексті необхідно пригадати рішення КСУ від 13.12.2011 р. № 17-рп/2011 у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кримінально- процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України. Одним із питань, які підлягали розв’язанню КСУ, було питання щодо неконституційності положень ст. 38 КАС України про виклик до суду шляхом надсилання тексту повістки електронною поштою, факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), телефонограмою. КСУ вирішив, що законодавець у цьому випадку не обмежив процесуальне право особи на отримання повідомлення про виклик до суду, а навпаки, розширив зміст цього права, встановивши додаткові можливості особи отримувати таке повідомлення. Отже, підстав для визнання оспорюваних положень процесуальних кодексів такими, що суперечать п. 7 ч. 3 ст. 129 Конституції України, немає. Див. Офіційний вісник України. 2011. № 100. Ст. 3665.

мобільного телефону учасника судового процесу (дата та час доставки або

причина недоставки) автоматично розміщується у відповідному електронному

реєстрі автоматизованої системи документообігу.

Відповідальний працівник апарату суду роздруковує таке повідомлення

та долучає його до матеріалів справи [215].

Складовою вищезазначеної концепції є і передбачений статтею 336 КПК

України порядок застосування відеоконференції під час судового розгляду, під

якою розуміють передбачену кримінальним процесуальним законом процедуру

здійснення окремих процесуальних дій її учасниками за допомогою

аудіовізуальної взаємодії з використаанням технічних засобів при трансляції з

іншого приміщення у режимі реального часу [336, с. 15]. Частина 9 ст. 336 КПК

України є правовою підставою проведення дистанційного судового

провадження, що може здійснюватися в судах першої, апеляційної та

касаційної інстанцій, Верховному суді України під час здійснення судового

провадження з будь-яких питань, розгляд яких віднесено до компетенції суду.

Тлумачення цієї статті дозволяє дійти висновку про те, що в дистанційному

порядку можуть проводитися будь-які судові дії, у той час, як під час

досудового розслідування у режимі відеоконференції може проводитися допит

та впізнання в порядку ст. 232 КПК України. На це обґрунтовано звертається

увага в літературі і у зв’язку з цим відзначається потенційна можливість

подальшого удосконалення процесуальної форми проведення слідчих

(розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій із застосуванням

інтерактивних технологій [114, с. 62]. У цьому контексті слід також відмітити й

те, що законодавець надає можливість слідчому, прокурору з метою

забезпечення оперативності кримінального провадження провести в режимі

відео- або телефонної конференції опитування особи, яка через знаходження у

віддаленому від місця проведення досудового розслідування місці, хворобу,

зайнятість або з інших причин не може без зайвих труднощів вчасно прибути

до слідчого, прокурора. Результатом такого опитування є пояснення особи, які

не можуть бути доказами, а в разі необхідності отримання показань від

106

опитаних осіб слідчий, прокурор проводить їх допит.

Хоча й концепція «електронного правосуддя» стосується винятково

застосування ІКС під час здійснення судової діяльності, це, разом із тим, не

виключає, а навпаки, стимулює законодавця до впровадження новітніх

технологій у процесуальну діяльність інших суб’єктів кримінального

провадження.

Електронним документом, запровадження якого концептуально змінило

порядок реєстрації заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, а

також перебігу подальшого кримінального провадження, є Єдиний реєстр

досудових розслідувань, вимоги та порядок ведення якого передбачені ст. 214

КПК України та Положенням про порядок ведення Єдиного реєстру досудових

розслідувань, затвердженим наказом Г енерального прокурора України № 69 від

17.08.2012 р. [211]. Практика застосування цього порядку показала його

достатню ефективність, незважаючи на окремі недоліки, що, як уявляється,

можуть бути усунуті шляхом доопрацювання самої електронної системи. Проте

впровадженням такого порядку забезпечено оперативність початку досудового

розслідування, проведення невідкладних слідчих дій, які потребують швидкого

реагування з боку слідчого, оперативних підрозділів та прокурора.

Як зазначалося вище, розвиток науково-технічного прогресу суттєво

позначився і на процесуальному порядку проведення окремих слідчих

(розшукових) дій, зокрема, допиту. Так, відповідно до ч. 2 ст. 104 КПК України,

якщо за допомогою технічних засобів фіксується допит, текст показань може не

вноситись до відповідного протоколу за умови, що жоден з учасників

процесуальної дії не наполягає на цьому. У такому разі в протоколі

зазначається, що показання зафіксовані на носії інформації, який додається до

нього.

Суттєвих змін зазнав і порядок залучення понятих до участі у слідчих

(розшукових) діях, що також обумовлено впровадженням фіксації їх ходу за

допомогою технічних засобів. Згідно з ч. 7 ст. 223 КПК України слідчий,

прокурор зобов’язаний запросити не менше двох незаінтересованих осіб

107

(понятих) для пред’явлення особи, трупа чи речі для впізнання, огляду трупа, в

тому числі пов’язаного з ексгумацією, слідчого експерименту, освідування

особи. Винятками є випадки застосування безперервного відеозапису ходу

проведення відповідної слідчої (розшукової) дії. При цьому обшук або огляд

житла чи іншого володіння особи, обшук особи здійснюється з обов’язковою

участю не менше двох понятих незалежно від застосування технічних засобів

фіксування відповідної слідчої (розшукової) дії. Таким чином, застосування під

час проведення слідчих (розшукових) дій технічних засобів має подвійне

значення, адже, з одного боку, істотно спрощує й прискорює здійснення

кримінального провадження, а з іншого - складає зміст гарантії забезпечення

достовірності отриманої інформації, оскільки в такому разі майже не лишається

можливостей для фальсифікування отриманих фактичних даних.

На окрему увагу в контексті проблеми, що розглядається, заслуговує й

порядок здійснення негласних слідчих (розшукових) дій, багато з яких

пов’язані саме із застосуванням технічних засобів. Їх модернізація в останні

роки надала правоохоронним органам нові можливості щодо розкриття

злочину, встановлення особи, яка його вчинила, встановлення її місця

знаходження тощо. Йдеться про зняття інформації з транспортних

телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних систем, установлення

місцезнаходження радіоелектронного засобу, аудіо-, відеоконтроль місця тощо.

Концептуальною новелою КПК України, яка також безпосередньо

стосується зміни процесуальної форми фіксування ходу кримінального

провадження, є застосування технічних засобів фіксування судового розгляду,

яке фактично замінило протокол судового засідання, спростило і суттєво

прискорило фіксування судового провадження, що відповідно до ст. 107 КПК

України є обов’язковим. Така новація, крім того, спрямована на забезпечення

відкритості судового процесу і повністю відповідає стандартам справедливого

судочинства [278, с. 63]. Невипадково М. Є. Шумило зазначає, що писемність

«обкрадає» географію пізнавальної діяльності, консервує можливість

отримання більш широкого кола виду доказів. Тобто, документи як докази

108

інформативно обмежують суб'єктів доказування. Саме з цих міркувань, вказує

учений, крім традиційних форм фіксування кримінального провадження,

включені також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів

зафіксовані процесуальні дії. Очевидно, з метою усунення інформативної

обмеженості протоколу як форми фіксування у п. 3 ч. 2 ст. 105 КПК України

зазначається, що як одатки до нього можуть долучатися аудіо-, відеозаписи

процесуальних дій [346, с. 22].

Багатоаспектність значення фіксування технічними засобами ходу

судового розгляду досить вдало розкрито в науковій літературі, а саме це

забезпечує: - об’єктивність з боку особи, яка проводить допит, що є дієвим

засобом забезпечення повного, неупередженого, законного і обґрунтованого

судового рішення; - повне збереження словесної інформації судового

провадження; - значно меншу затрату часу для проведення судового допиту,

оскільки в окремих випадках головуючий був змушений призупиняти розповідь

допитуваної особи, щоб дати змогу секретарю судового засідання докладно

внести його показання до протоколу; - відсутність особистого ставлення особи,

яка складає протокол судового засідання, до свідчень, що дає допитуваний; -

максимальну передачу всіх наявних мовних і психологічних особливостей

зафіксованої розмови; - відсутність зміни розмовно-побутового стилю на

офіційно-діловий; - швидкість отримання учасниками судового провадження

запису судового розгляду [157, с. 411-412].

Невід’ємною складовою процесуальної форми є порядок розподілу справ

у судах, який було концептуально змінено у 2010 р. у зв’язку із прийняттям

Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Відповідно до ст. 15 цього

Закону у судах загальної юрисдикції функціонує автоматизована система

документообігу суду. Визначення судді або колегії суддів для розгляду

конкретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу

суду під час реєстрації відповідних документів, а також в інших випадках

визначення складу суду на будь-якій стадії судового процесу, за принципом

випадковості та в хронологічному порядку надходження справ. Вказані

109

положення Закону отримали деталізацію у відповідних процесуальних

кодексах, у тому числі й КПК України, ст. 35 якого закріплює основні

положення порядку застосування автоматизованої системи документообігу

суду (АСДС) при здійсненні кримінального провадження. Наказом Державної

судової адміністрації України від 02.04.2015 р. № 45 [222] погоджено нову

редакцію Положення про автоматизовану систему документообігу суду,

затвердженого рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 р. № 30 [210].

Необхідно зазначити, що впровадження АСДС забезпечує реалізацію права

кожного на справедливий суд, а саме такої його складової як розгляду справи

судом, створеним відповідно до закону, адже при визначенні складу суду для

конкретного кримінального провадження повністю усувається суб’єктивізм і

будь-яка дискреція, чим створюються необхідні умови для неупередженого і

об’єктивного судового розгляду.

З прийняттям КПК України АСДС застосовувалася до порядку розгляду

всіх кримінальних проваджень в суді, за винятком розгляду клопотань слідчого,

прокурора про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, що

здійснювався слідчими суддями апеляційного суду, які визначалися його

головою (ст. 247 КПК України). Проте законом України від 14.10.2014 р. до ст.

247 КПК України було внесено зміни і визначено, що розгляд клопотань, який

віднесений згідно з положеннями гл. 21 КПК України до повноважень слідчого

судді, здійснюється слідчим суддею Апеляційного суду Автономної Республіки

Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя, у межах

територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування.

Системне тлумачення цієї норми та п. 18 ст. 3 КПК України, відповідно до

якого слідчий суддя - суддя суду першої інстанції, до повноважень якого

належить здійснення в порядку, передбаченому КПК, судового контролю за

дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у

випадку, передбаченому ст. 247 КПК, - голова чи за його визначенням інший

суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційного суду

області, міст Києва та Севастополя, дозволяє дійти висновку про те, що

110

визначення слідчого судді для розгляду клопотання слідчого, прокурора про

проведення негласних слідчих (розшукових) дій має здійснюватися також

АСДС. У такий спосіб законодавець забезпечив об’єктивність і

неупередженість розгляду цих клопотань, незважаючи на складність

застосування цієї технології з урахуванням необхідності забезпечення

державної таємниці, сутність якої в даному випадку складають негласні слідчі

(розшукові) дії.

Наступним кроком впровадження інформаційних технологій у судову

діяльність є створення Єдиної судової інформаційної (автоматизованої)

системи, передбачене Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від

02.06.2016 р. Ця система забезпечуватиме автоматизований документообіг у

судах, між судами та органами суддівського самоврядування, Державною

судовою адміністрацією України, захищене зберігання та автоматизовану

аналітичну обробку статистичної інформації про діяльність судді, суду, судів

відповідних рівнів та юрисдикцій, даних щодо суддів, які включаються до

суддівського досьє тощо. Положення про Єдину судову інформаційну

(автоматизовану) систему має бути затверджено Вищою радою правосуддя за

поданням Державної судової адміністрації України та після консультацій з

Радою суддів України. Згідно з Прикінцевими та перехідними положеннями

Закону України «Про судоустрій і статус суддів» до початку функціонування

Єдиної судової інформаційної (автоматизованої) системи визначення судді або

колегії суддів для розгляду конкретної справи здійснюватиметься

автоматизованою системою документообігу суду.

Аналіз наведених змін кримінальної процесуальної форми дозволяє дійти

висновку, що всі вони, будучи детерміновані розвитком науково-технічного

прогресу, спрямовані на досягнення єдиної мети - спрощення проведення

окремих процесуальних дій, а також їх блоків, які охоплюються межами

окремих стадій, прискорення кримінального провадження в цілому,

позбавлення кримінального провадження зайвої формалізації і впровадження

найбільш доцільної процедури, що дозволяє ефективно вирішувати завдання

111

кримінального провадження і у такий спосіб забезпечує доступ особи до

правосуддя, транспарентність судової влади.

1.5.3. Кримінальна процесуальна форма та соціальні норми

Важливе значення у сфері кримінального процесу мають соціальні норми,

які не тільки виступають гарантією дотримання правових норм, впливають на

правосвідомість осіб, котрі здійснюють кримінальне провадження, складають

сутність їх професійної етики, а й, будучи закріпленими в правових нормах,

безпосередньо впливають на кримінальну процесуальну форму, визначаючи

особливості її окремих процедур.

Різновидом таких норм є норми моралі. У спеціальній літературі слушно

зазначається, що у сфері соціального регулювання людської поведінки мораль і

право займають у принципі співпадаючі ціннісні позиції. До переважної

кількості поступків, що вчиняються в суспільстві, застосовується правило: що

добре або погано з моральної точки зору, то добре або погано з точки зору

права [162, с. 284].

Враховуючи багатоаспектність питання співвідношення правових (а саме

кримінальних процесуальних) норм і моралі, звернемося до аналізу лише того

його сегменту, який стосується впливу моральних норм на кримінальні

процесуальні норми, що визначають процесуальну форму кримінального

провадження, адже традиційно саме цей аспект взаємозв’язку вказаних норм

залишається недостатньо дослідженим.

Перш ніж перейти до дослідження цієї проблематики, зазначимо, що саме

в силу нерозривного зв’язку кримінальних процесуальних і моральних норм,

впливу останніх на правове регулювання кримінальної процесуальної

діяльності, вказані питання були предметом наукового аналізу декількох

поколінь вчених у сфері кримінального процесу. Роботи видатних

дореволюційних юристів О. Ф. Кістяківського, А. Ф. Коні, П. І. Люблінського,

І. Я. Фойницького складають фундамент сучасних підходів до розуміння

значення моральних основ кримінального процесу. У радянський період

112

вийшли друком фундаментальні праці О. Д. Бойкова, Г. Ф. Г орського,

Л. Д. Кокорєва, Д. П. Котова, В. В. Леоненка, М. М. Михеєнка,

О. Р. Михайленка, Т. М. Москалькової, М. М. Полянського, А. Л. Рівліна,

В. М. Савицького, М. С. Строговича та інших учених, які особливу увагу

приділили проблемам етики кримінального процесуального доказування та

етики професійних учасників кримінального процесу. На сучасному етапі

розвитку кримінальної процесуальної науки моральні основи судочинства,

допустимість використання окремих засобів доказування в кримінальному

провадженні стали предметом досліджень Т. В. Варфоломеєвої,

В. Г. Гончаренка, Ю. М. Грошевого, Л. М. Гуртієвої, В. А. Журавля,

B. О. Коновалової, В. Т. Маляренка, О. В. Мельник, В. Т. Нора,

C. М. Стахівського, М. Є. Шумила, В. П. Шибіка та інших науковців. Утім, на

нашу думку, вищевказані питання залишаються недостатньо розробленими в

науці кримінального процесу і потребують окремого комплексного

дослідження з урахуванням новітнього кримінального процесуального

законодавства України. В межах цієї роботи ми звернемося лише до деяких

аспектів вказаної проблематики, не претендуючи на її вичерпний аналіз, а з

метою продемонструвати вплив моральних норм на кримінальну процесуальну

форму і віднесення на цій підставі моральних основ до системи найважливіших

чинників, що детермінують її розвиток. Адже про нрави і культуру народу

можна прочитати в його процесі - так говорив великий французький юрист

Віоле11 [359, с. 34].

Зважаючи на нерозривний зв’язок кримінального процесуального і

кримінального права, формою реалізації якого виступає саме кримінальний

процес, аксіоматичним виглядає твердження Т. М. Москалькової щодо того, що

навіть самий моральний закон не може досягнути своєї мети, якщо він

реалізується неморальними методами [181, с. 9]. В цьому плані не втрачають

актуальності слова А. Ф. Коні, який розглядав значення моралі під час судового

113

11 Цитовано за роботою: Якуб Л. М. Процессуальная форма в советской уголовном судопроизводстве. Москва: Юрид. лит., 1981. С. 34.

розгляду і у зв’язку з цим зазначив, що в кожній судовій дії поряд з питанням

«що» необхідно здійснити, виникає питання про те, «як» це

здійснити [120, с. 50]. Вказане, безумовно, стосується не тільки судових стадій

кримінального провадження, а і його в цілому, адже на кожному його етапі

законність та етичність кримінального процесуального інструментарію

забезпечує дотримання прав і свобод учасників кримінального процесу і у

такий спосіб - реалізацію принципу верховенства права. У зв’язку з цим

абсолютно правильно зазначає В. О. Коновалова, що ґрунтуючись на загальних

принципах моралі, які регулюють поведінку особи в суспільстві і обумовлюють

розвиток і формування судово-етичних правил, в жодному разі не можна

знаходити обставини, що дозволяють відхилятися від цих вимог, пояснюючи це

метою і завданнями діяльності. Засоби, якими досягається мета судочинства,

повинні відповідати вимогам законності та судово-етичним нормам. Усе, що

суперечить таким вимогам, неприйнятно, які б слідчі «вигоди» це не

обіцяло [121, с. 137].

Поряд з іншими чинниками, що безпосередньо впливають на розвиток і

вдосконалення кримінальної процесуальної форми, останні відбуваються також

і під впливом моральних принципів і норм. Більш того, як правильно зазначено

в науці кримінального процесу, низка кримінальних процесуальних норм, які

регулюють порядок здійснення кримінального провадження, зобов’язані своїм

походженням саме нормам моралі [138, с. 130]. При цьому моральні норми або

безпосередньо закріплені в правових, або складають їх основу, відбиваючи12існуючі (загальноприйняті) в суспільстві моральні цінності [181, с. 12-13].

114

12 Розглядаючи етичні основи правового регулювання кримінально-процесуального доказування, Т. М. Москалькова правильно зазначає, що моральні вимоги, які діють у сфері кримінально-процесуального доказування, можуть бути поділені на: а) не закріплені в офіційних документах; б) такі, що отримали визнання в документах, які не мають нормативного характеру; в) закріплені в національному законодавстві; г) сприйняті міжнародним правом. Моральні норми першої групи включають широкий пласт звичаїв та нравів, що діють у сфері кримінально-процесуального доказування. Вони стосуються неформальних, однак стійких відносин між учасниками кримінального процесу, а також тих, що виникають у зв’язку із здійсненням процесуальних дій на підставі внутрішнього переконання і правосвідомості. Моральні норми другої групи містяться в документах ненормативного характеру, таких, наприклад, як моральних кодексах, присягах, клятвах тощо. Третю групу складають моральні цінності, що закріплені в нормативно-правових актах, які регулюють кримінально- процесуальну діяльність. Останню групу складають моральні норми, що отримали визнання і закріплення на міжнародному рівні (ст. 10 ЗДПЛ, ст. 14 МПГПП, ст. 12 Конвенції проти тортур та інших нелюдських або

В юридичній науці справедливо звертається увага на те, що інституціоналізація

моральної норми не передбачає завідомо встановлених формальних процедур і

не прив’язана до певних моментів часу. Ніхто не знає, коли і за яких умов

з’являється моральна норма, але вона виникає і сприймається людьми як

позитивна вимога до поведінки, керівне начало у галузі моральних

відносин [162, с. 150].

Вплив моральних норм на кримінальну процесуальну форму, перш за все,

можна простежити на прикладі процесуальної форми здійснення правосуддя,

яка має відповідати моральним уявленням про справедливість. Після появи

«Теорії справедливості» Дж. Ролза (1971), зазначає С. П. Погребняк, у

філософських дослідженнях на цю тему зазвичай проводиться розмежування

між формальною, змістовною і процедурною справедливістю [209, с. 49].

Остання визначається як додержання процедурних правил, що спрямовані на

забезпечення справедливості результату тієї чи іншої дії незалежно від інших

обставин [209, с. 57]. Точне дотримання судом цих правил забезпечує, як

зауважив А. Барак, впевненість суспільства в тому, що судова влада прагне до

справедливості на підставі права; впевненість у тому, що судочинство

здійснюється чесно, нейтрально, при рівному ставленні до кожної зі сторін, без

будь-якого натяку на особисту зацікавленість у результаті процесу; впевненість

у високому моральному рівні судочинства [13, с. 287].

Тлумачення ст. 2 КПК України, що визначає завдання кримінального

провадження, дозволяє стверджувати, що вона пронизана глибоким моральним

змістом, адже включає низку положень, що уособлюють пануючі в суспільстві

моральні цінності. Одним із них є забезпечення справедливості кримінального

провадження, яка в контексті цієї статті закону знаходить свій вираз у тому, що

кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, має бути притягнутий до

відповідальності в міру своєї вини, а жоден невинуватий не був обвинуваченим

або засудженим і жодна особа не була піддана необґрунтованому

115

таких, що принижують гідність, видів звернення і покарання тощо). Див.: Москалькова Т. Н. !3тика уголовно- процессуального доказьівания (стадия предварительного расследования. Москва: Спарк, 1996. С. 12-13.

процесуальному примусу. Останнє положення заслуговує на особливу увагу,

оскільки порівняно з КПК України 1960 р. воно є новим і як складова завдань

кримінального провадження є певним важливим орієнтиром у правозастосовній

діяльності, що передує ухваленню рішення суду, на застосування

процесуального примусу до учасників кримінального провадження винятково

за наявності до того відповідних підстав. Це сприяє забезпеченню прав і свобод

людини під час кримінального провадження, завдяки чому стає можливим шлях

до захисту найважливіших людських цінностей, тим самим реалізуються

справедливість і гуманізм у сфері кримінального процесу.

Процесуальна (процедурна) справедливість становить зміст багатьох13компонентів фундаментального права кожного на справедливий суд13

[341, с. 50-64], що гарантується ст. 10 Загальної декларації прав людини 1948

р., ст. 14 Міжнародного пакта про громадянські та політичні права 1966 р., ст. 6

Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - КЗПЛ) та

національним законодавством України.

За справедливим твердженням С. П. Погребняка, з точки зору

справедливості під час здійснення правосуддя важливим є сам факт додержання

процедурних правил. Природна справедливість обумовлює існування гарантій

процесуальних прав особи і насамперед права бути заслуханим у судовому

засіданні, вимогу форуму (гласність і змагальність у судовому засіданні),

чесності та нейтральності судочинства, а також конституційних гарантій щодо

судового захисту будь-якого порушеного права особи й гарантій прав на судове

оскарження дій адміністративних органів [209, с. 68-69].

Таким чином, кримінальна процесуальна форма має включати відповідні

процедурні механізми, що забезпечують реалізацію права кожного на

справедливий суд і містять гарантії всіх його складових. Це стосується не лише

тих судових проваджень, в яких кримінальне провадження розглядається по

суті, а і тих, у межах яких під час досудового розслідування слідчий суддя

116

13 Про зміст права на справедливий суд див.: Шило О. Г. Теоретико-прикладні основи реалізації конституційного права людини і громадянина на судовий захист у досудовому провадженні в кримінальному процесі України. Харків: Право, 2011. С. 50-64.

вирішує питання правового характеру, віднесені до його компетенції14.

Моральні норми визначають правовий зміст багатьох засад

кримінального провадження, які, у свою чергу, встановлюють фундамент

кримінальної процесуальної форми на всіх етапах кримінального провадження.

Повага до людської гідності, недоторканність житла чи іншого володіння

особи, таємниця спілкування, невтручання у приватне життя, презумпція

невинуватості та забезпечення доведеності вини, свобода від самовикриття та

право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї, заборона двічі

притягувати до кримінальної відповідальності за одне й те ж правопорушення -

в основі всіх цих засад кримінального провадження лежать моральні принципи,

що в сукупності утворюють гуманістичну складову кримінальної процесуальної

форми і кримінального процесу в цілому15 [170, с. 6].

Необхідно відзначити, що вказані засади є загальновизнаними й отримали

правове закріплення не тільки на рівні національного законодавства, а, перш за

все, в міжнародних документах у галузі прав людини (МПГПП, КЗПЛ та ін.).

Утім, у цих документах вони зазвичай не деталізуються, а отримують свій

розвиток у національному законодавстві шляхом їх подальшої імплементації.

Дослідження норм чинного КПК України дозволяє дійти висновку, що в

ньому імплементовано загальновизнані міжнародні стандарти у галузі захисту

прав людини, він містить багато новацій порівняно з раніше чинним

законодавством, які, зокрема, стосуються закріплення процесуальної форми

кримінального провадження і до основи яких покладено моральні норми. При

цьому, як зазначалося вище, моральні норми не завжди отримують пряме

нормативне закріплення, а в певних випадках визначають «дух» конкретної

правової норми.

14 Більш детально питання процесуальної форми окремих проваджень в системі кримінального провадження буде розглянуто в наступній частині цієї роботи. Наразі вважаємо за доцільне лише констатувати необхідність дотримання процедурної справедливості в межах усіх окремих проваджень, які в сукупності складають систему кримінального процесу України.

15 Зважаючи на моральну складову принципів кримінального судочинства, з метою підкреслити надзвичайне місце моральних чинників у правовому житті суспільства в науці кримінального процесу висловлено пропозицію змінити назву гл. 2 КПК України «Засади кримінального провадження» на назву «Морально- правові принципи кримінального процесу». Див.: Мельник О. В. Моральні засади провадження у досудових стадіях кримінального процесу України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. Київ, 2006.С. 6.

117

• ••14

Прикладом такого підходу законодавця до регулювання процесуальної

форми є закріплення у ст. 18 КПК України свободи від самовикриття та права

не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї як засади кримінального

провадження. Це право декларується ст. 63 Конституцією України, проте як

засада кримінального провадження воно закріплено вперше. До основи

положень, які в сукупності складають її нормативний зміст, покладено цінності,

які пов’язані із моральним вибором як актом моральної діяльності, що

виражається у свідомому відданні переваги певній лінії поведінки чи

конкретному вчинку [35, с. 33], що стосується викриття особою себе, близьких

родичів або членів сім’ї у вчиненні кримінального правопорушення. Як

вказують Р. В. Бараннік і В. П. Шибіко, моральний аспект досліджуваного

права особи полягає в його сприянні охороні таких моральних категорій, як

честь і гідність, запобіганні моральним стражданням, які пов’язані зі

свідченням проти своїх близьких, а також у збереженні сімейних, родинних

стосунків [14, с. 17].

Порівняльний аналіз чинного кримінального процесуального

законодавства України і КПК України 1960 р. стосовно правового регулювання

вказаного питання дозволяє констатувати впровадження низки новацій, які

створюють належні умови реалізації засади, що розглядається. Зокрема, це

стосується тлумачення терміну «близькі родичі та члени сім’ї», що міститься у

п. 1 ст. 3 КПК України, і визначає коло осіб, стосовно яких діє імунітет свідка і

тому має застосовуватися процедура, пов’язана із роз’ясненням їм вказаного

права. Як свідчить зміст цієї правової норми, законодавець імплементував

практику ЄСПЛ з питання встановлення осіб, які мають визнаватися членами

сім’ї, і поширив гарантію, передбачену цією засадою, також і на тих осіб, які

спільно проживають, але не перебувають у шлюбі. Також, на підтримку

заслуговує закріплення у ч. 3 ст. 18 КПК України положення, що відповідає

змісту ст. 63 Конституції України, про те, що жодна особа не може бути

примушена давати не тільки показання, а і пояснення, які можуть стати

підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи

118

членами сім’ї кримінального правопорушення.

Закріплення вказаного положення саме як засади кримінального

провадження безпосередньо впливає на його процесуальну форму в частині

визначення порядку проведення допиту під час досудового розслідування

(частини 4, 8 ст. 224 КПК України) та в судовому провадженні (статті 351-352

КПК України). Утім, цим не вичерпуються слідчі (розшукові) та судові дії,

особливості процесуального порядку яких обумовлено дією вищевказаної

засади, адже свобода від самовикриття та викриття близьких родичів і членів

сім’ї має поширюватися, на нашу думку, на всі процесуальні дії, під час яких

особа-суб’єкт вказаного права дає показання чи пояснення.

Моральні норми покладено і до інших правил проведення допиту,

зокрема, тих, що стосуються нормативного закріплення максимальної

тривалості допиту - відповідно до ч. 2 ст. 224 КПК України допит не може

продовжуватися без перерви понад дві години, а в цілому - понад вісім годин

на день (допит малолітньої або неповнолітньої особи не може продовжуватися

без перерви понад одну годину, а загалом - понад дві години на день (ч. 2 ст.

226 КПК України). Крім того, законодавець передбачив, що у кримінальних

провадженнях щодо злочинів проти статевої свободи та статевої

недоторканості особи, а також щодо злочинів, вчинених із застосуванням

насильства або погрозою його застосування, одночасний допит двох чи більше

вже допитаних осіб для з ’ясування причин розбіжностей і їхніх показаннях не

може бути проведений за участю малолітнього або неповнолітнього свідка чи

потерпілого разом з підозрюваним (ч. 9 ст. 224 КПК України). При аналізі

питання впливу моральних основ на процесуальну форму слідчих (розшукових)

дій заслуговує на увагу і положення ч. 4 ст. 224 КПК України - у разі відмови

підозрюваного відповідати на запитання, давати показання особа, яка

проводить допит, зобов’язана його зупинити одразу після отримання такої

заяви.

В контексті даного дослідження особливий інтерес становить розгляд

диспозитивності як засади кримінального провадження в аспекті її морального

119

наповнення і значення. Л. М. Лобойко виділяє функцію цієї засади, що полягає

у встановленні специфічного кримінального процесуального режиму діяльності

органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду під час початку і

перебігу розслідування та судового провадження кримінальних проваджень для

створення умов, необхідних для вільної реалізації заінтересованими суб’єктами

своїх матеріальних та процесуальних прав [150, с. 91]. Підтримуючи цю

позицію, В. Г. Гончаренко слушно вказує, що аналіз правової ідеї, змісту і

функцій диспозитивності у кримінальному процесі дають змогу встановити

моральність принципу диспозитивності найвищого ґатунку і його

детермінуючу роль, адже саме завдяки в імперативному порядку реальному

забезпеченню рівнозначної участі суб’єктів доказування в поданні,

дослідженні, інтерпретації доказів утверджується дійсна функціональна

рівність сторін, відбувається повнокровне і конструктивне їх змагання,

неупереджене оцінювання аргументів ргоесопіга, здійснюється ефективна

реалізація права на захист від обвинувачення та принципу презумпції

невинуватості [58, с. 124].

Стаття 241 КПК України містить декілька положень, які закріплюють

моральні норми і тим самим забезпечують реалізацію засади поваги до

людської гідності при проведенні освідування, під час якого не допускаються

дії, які принижують честь і гідність особи або небезпечні для її здоров’я. За

необхідності здійснюється фіксування наявності чи відсутності на тілі особи,

яка підлягає освідуванню, слідів кримінального правопорушення або особливих

прикмет шляхом фотографування, відеозапису чи інших технічних засобів.

Зображення, демонстрація яких може розглядатись як образлива для

освідуваної особи, зберігаються в опечатаному вигляді і можуть надаватись

лише суду під час судового розгляду. Слідчий, прокурор не вправі бути

присутнім при освідуванні особи іншої статі, коли це пов’язано із необхідністю

оголювати особу, що підлягає освідуванню (частини 2, 4 ст. 241 КПК України).

На реалізацію цієї ж засади, а також невтручання у приватне життя

спрямоване й положення, передбачене частинами 1-2 ст. 255 КПК України, в

120

основу якого покладено саме моральні норми, відомості, речі та документи,

отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які

прокурор не визнає необхідними для подальшого проведення досудового

розслідування, повинні бути невідкладно знищені на підставі його рішення,

крім випадків, передбачених ч. 2 цієї ж статті. Забороняється використання

вказаних відомостей, речей і документів для цілей, не пов’язаних з

кримінальним провадженням, або ознайомлення з ними учасників

кримінального провадження чи будь-яких інших осіб.

Розглядаючи проблему впливу норм моралі на кримінальну процесуальну

форму в аспекті забезпечення невід’ємного права особи на повагу до людської

гідності, не можна обійти увагою практику ЄСПЛ, зокрема, в частині

застосування ст. 3 КЗПЛ. Так, у рішенні у справі «Городнічев проти Російської

Федерації» від 24.05.2007 р. вказано, що знаходження заявника в наручниках у

ході судових засідань у той час, коли застосування цього заходу не було

обґрунтовано розумними вимогами суспільної безпеки або належного

здійснення правосуддя, є таким, що принижує гідність особи за змістом ст. 3

КЗПЛ [72]. Це рішення має прецедентне значення, адже в подальших випадках

при оцінці правомірності застосування засобів стримування і відповідності

процедури їх застосування вимогам ст. 3 КЗПЛ ЄСПЛ посилається на вказану

позицію, яка є вихідною. Зокрема, розглядаючи справу «Каверзін проти

України» (Рішення від 15.05.2012 р.), ЄСПЛ відзначив, що застосування засобів

стримування, зокрема наручників, як правило, не порушує питання за ст. 3

Конвенції, якщо такий захід вживається у зв’язку із законним позбавленням

свободи без застосування сили та без його публічної демонстрації, які б

перевищували межі, що обґрунтовано вважаються необхідними (див. Рішення у

справах «Городнічев проти Росії» (ОогодпіісЬеV V. Кшзіа), заява № 52058/99, п.

108, від 24.05.2007 р., і «Кучерук проти України» (КисЬегик V. Икгаіпе), заява №

2570/04, п. 139, ЕСНК 2007-Х) [274]. Також ЄСПЛ визнає застосування

наручників таким поводженням, що має визнаватися нелюдським і принижує

гідність особи, якщо воно не виправдано необхідністю забезпечення безпеки

121

(Рішення у справі «Салахов та Іслямова проти України» від 14.03.2013 р.) [276].

У Рішенні у справі «Ходорковський проти Російської Федерації» від

31.05. 2011 р. ЄСПЛ дав оцінку триманню заявника в залі судового засідання у

клітці й визнав, що такі жорсткі атрибути судового розгляду могли вимусити

звичайного спостерігача зробити висновок про те, що перед судом знаходиться

особливо небезпечний злочинець. Крім того, ЄСПЛ погодився із заявником у

тому, що перебування його у такому вигляді перед публікою принижувало його

в його власних очах, якщо не в очах публіки, і викликало у нього почуття

неповноцінності (§ 128). Таким чином, заходи по забезпеченню безпеки в залі

судового засідання, враховуючи їх сукупний ефект, були за даних обставин

надмірними і могли обґрунтовано сприйматися заявником та суспільним

загалом як такі, що принижують гідність, а отже мало місце порушення ст. 3

КЗПЛ [75]. У рішенні у справі «Свінаренко і Сляднєва проти Росії» від

17.07.2014 р. ЄСПЛ проаналізував законодавство країн-членів Ради Європи

щодо тримання підсудних під час судового розгляду в клітці і знову звернувся

до аналізу питання відповідності такої практики статті 3 КЗПЛ. При цьому на

особливу увагу заслуговує позиція Суду, суть якої полягає у тому, що таким,

що принижує гідність, він вважає не само розміщення підсудного у клітці, а

його необґрунтоване або надмірне застосування в окремих обставинах, адже

при прийнятті рішення про таке тримання підсудного в залі судових засідань

потрібно ретельно дослідити обставини, чи існує небезпека того, що ця особа

може ухилитися, спричинити травму або пошкодження тощо. Щодо особи,

позбавленої свободи, застосування сили, яка не є очевидно необхідною в силу її

поведінки, принижує її гідність і тому є порушенням права, закріпленого у ст. 3

КЗПЛ16 [74]. У зв’язку з цим необхідно відзначити, що з метою забезпечення

122

16 У цьому рішенні ЄСПЛ навів наступний аналіз цієї проблеми: «15.3. Процедури, що суперечать презумпції невинуватості: Керівництво Міжнародної амністії по справедливому судочинству декларує таке: «Особливу увагу необхідно приділяти тому, щоб обвинувачений не мав на себе ніяких зовнішніх ознак його винуватості під час судового процесу, що могло вплинути на презумпцію невинуватості. До таких ознак відноситься тримання обвинуваченого у клітці в залі суду...». Використання «металевої клітки» в залах судових засідань у державах-членах Ради Європи: 75. «Металева клітка» була використана в якості стандартного заходу безпеки щодо підозрюваних та обвинувачених, які постають перед судом і тримаються під вартою, у деяких державах-

дотримання вимог ст. 3 КЗПЛ законодавець у п. 21 Перехідних положень КПК

України зобов’язав Кабінет Міністрів України в місячний строк з дня

опублікування КПК внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції

щодо приведення законодавчих актів у відповідність з КПК, у тому числі з

метою забезпечення фінансування заміни у судах загальної юрисдикції

металевих загороджень, які відокремлюють підсудних від складу суду і

присутніх громадян, на загородження із скла чи органічного скла. Проте і

застосування цих загороджень, з урахуванням практики ЄСПЛ, має бути

обґрунтованим та таким, що спирається на конкретні обставини, які з

урахуванням відомостей про особу підсудного та злочин, у вчиненні якого він

обвинувачується, дозволяють обґрунтовано припустити можливість підсудного

вчинити небезпечні дії в залі судового засідання, завдати собі або присутнім у

залі пошкодження тощо.

Підтвердженням правильності останньої тези є рішення ЄСПЛ від

04.10.16 р. «Ярослав Білоусов проти Росії». У цій справі Суд вперше розглянув

сумісність з вимогами ст. 3 і 6 КЗПЛ перебування підсудних у залі суду в

123

членах Ради Європи, зокрема, Арменії, Азербайджані, Грузії, Молдові та Україні. Арменія і Грузія відмовилися від її використання (див.: АкЬої Иагиіуипуап V. Агшепіа, по. 34334/04, § 118, 15 .Типе 2010, апгї Ше Соипсії оГ Еигоре Соштійее оГ Міпікіегк’ Кекоїиііоп СМ/Ке8БИ(2011)105). Молдова і Україна знаходяться у процесі відмови (див.: щодо України Перехідні положення Кримінального процесуального кодексу України 2012 р., зокрема п. 21 розділу XI, де передбачено, що Кабінет Міністрів повинен внести пропозиції допарламенту, щоб фінансувати заміну «металевих стінок клітки» в залах судових засідань на «склянні або з органічного скла»). В Азербайджані, у той час як в деяких судах «металеві клітки» були заменені на «скляні загородження» (див., наприклад, розділ 3 “^еVе1ортеп^8 іп Ше Іикіісе 8есІог” оГ Ше Огдапігаїіоп Гог 8есигіїу апгї Со-орегаїіоп іп Еигоре 2011 Тгіаї Мопііогіпд Керогі оп АгегЬауап), їх подальше використання передбачалося Інструкцією Міністерства юстиції Азербайджану від 29.12.2012 р. про порядок супроводу арештованих і засуджених, а також Інструкцією Міністерства внутрішніх справ Азербайджану від 14 січня 2013 року про порядок охорони і супроводу поліцією осіб, які тримаються в ізоляторі тимчасового тримання. 76. Деякі інші держави-члени використовують «клітки»із міркувань забезпечення безпеки у певних випадках або в окремих судах. Наприклад, у Суді по розгляду тяжких злочинів в Албанії обвинувачений може бути поміщений на лаву підсудних, яка знаходиться за металевим загородженням. Існує один зал у Сербії - в Районній (Центральній) тюрмі в Белграді - як допоміжний зал засідань Верховного суду в Белграді, в якому лава підсудних знаходиться за металевим загородженням і куленепробивним склом. У Франції деякі суди використовують скляні лави підсудних, які в рідких випадках армовані стальними тросами і використовуються відповідно до рішення головуючого. У Латвії, хоча й у меншості судів, є металеві клітки, така практика зникла із використання. В Італії, металеві клітки, встановлені у 1980-х рр., для засудження мафії або членів терористичних груп, більше не використовуються. Див.: Дело «Свинаренко и Сляднев (8уіпагепко апгї 81уагїпеу) против Российской Федерации» (жалоби № 32541/08 и 43441/08): постановление Европ. Суда по правам человека, 17 июля 2014 г. ИКЬ: Шр://іргіет.£епршс.§ОV.т/гїоситеп^8/е8рсШоситеп1-409600 (дата обращения: 20.04.2017).

скляній кабіні: « .взагал і кажучи, розміщення підсудних за скляними

перегородками або в скляних кабінах само по собі не виключає елемент

приниження, достатнього для досягнення мінімального рівня жорстокості, як у

випадку з металевими клітками. Цей рівень може бути досягнутий, однак, якщо

ураховувати обставини в цілому, призведе до їх страждання або труднощів,

інтенсивність яких перевищує неминучий рівень страждань, властивий

триманню під вартою .». ЄСПЛ зазначив, що 10 обвинувачених знаходилися в

скляній кабіні розміром 5,4 кв. м., тому не залишилося практично жодного

місця між ними. Вони повинні були брати участь у судовому засіданні у цих

умовах протягом декількох годин три дні на тиждень протягом двох місяців.

Крім того, судовий процес заявників мав значний резонанс у суспільстві, тому

за цим процесом уважно стежили як національні, так і міжнародні ЗМІ, тож

заявники постійно знаходилися під пильною увагою широкого загалу в цій

тісній обстановці. Ці елементи стали достатніми для ЄСПЛ, щоб зробити

висновок про те, що умови в скляній кабіні Мосміськсуду принижують гідність,

поводження в порушення ст. 3 КЗПЛ (що автоматично потягнуло порушення

ст. 6 КЗПЛ). Крім того, досліджуючи ці обставини, ЄСПЛ звернув увагу також і

на інший аспект цієї проблеми, який стосується забезпечення права підсудного

на ефективну участь у розгляді справи. Так, заявник та інші підсудні були

відокремлені від решти залу слухання склом - фізичним бар’єром, який деякою

мірою обмежив їх пряму участь у судовому засіданні. Таке розташування

унеможливило для заявника конфіденційні контакти з його адвокатом, з яким

він міг спілкуватися тільки через мікрофон і в безпосередній близькості від

поліцейських охоронців. Також, кабіна не була обладнана, щоб дозволити

заявникові обробляти документи або робити нотатки. Звідси випливає, що під

час слухання справи у суді першої інстанції права заявника на ефективну

участь у розгляді та отримання ефективної практичної юридичної допомоги

були обмежені, і ці обмеження не були ні необхідними, ні

пропорційними [85, с. 36].

Також, прикладом правової заборони, до основи якої покладено саме

124

моральні норми, є ч. 3 ст. 271 КПК України, відповідно до якої під час

підготовки та проведення заходів з контролю за вчиненням злочину

забороняється провокувати (підбурювати) особу на вчинення цього злочину з

метою його подальшого викриття, допомагаючи особі вчинити злочин, який

вона би не вчинила, як би слідчий цьому не сприяв, або з цією самою метою

впливати на її поведінку насильством, погрозами, шантажем. Здобуті в такий

спосіб речі та документи не можуть бути використані у кримінальному

провадженні.

Морально заохочувальна поведінка складає основу правового

дозволяння, що передбачено ч. 4 ст. 469 КПК України, відповідно до п. 2 якої

угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи

обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо особливо тяжких

злочинів, віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро

України за умови викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у

вчиненні злочину, віднесеного до підслідності Національного

антикорупційного бюро України, якщо інформація щодо вчинення такою

особою злочину буде підтверджена доказами. Розширивши в такий спосіб

категорію кримінальних проваджень, в яких може бути укладена угода про

визнання винуватості, законодавець передбачив обов’язкову умову

застосування в даному випадку особливого порядку кримінального

провадження на підставі угод - викриття підозрюваним чи обвинуваченим

іншої особи у вчиненні злочину, підслідного Національному антикорупційному

бюро України. Така поведінка особи свідчить про її сприяння органам

досудового розслідування у боротьбі з корупцією, усвідомлення нею

протиправного та аморального характеру дій іншої особи. Зрозуміло, що

моральна складова застосування вказаного порядку не може в даному випадку

розглядатися як єдина, але в цілях дослідження заявленої проблематики ми

зробили наголос саме на цій складовій.

Особливе значення та форму зовнішнього виразу норми моралі

отримують у правилах, що визначають обрядність кримінального провадження,

125

під якою розуміють сукупність атрибутів кримінальної процесуальної форми,

що мають спеціально акцентований зовнішній вираз і покликані показати

важливість, урочистість, особливий вищий смисл і самоцінність формально

визначеної поведінки учасників процесу та обстановки, в якій здійснюються ці

дії [187]. Необхідність закріплення цих правил, у тому числі в КПК України,

сумніву не викликає, адже вони виконують зразу декілька функцій, зокрема,

сприяють підвищенню авторитета судової влади; забезпеченню порядку в

судовому засіданні; здійсненню виховного впливу судового процесу;

підвищенню моральної відповідальності учасників кримінального провадження

за належне виконання покладених на них процесуальних обов’язків.

Незважаючи на наявність різних підходів до питання доцільності

збереження процесуальних обрядів, розвиток кримінального процесуального

законодавства України дозволяє констатувати тенденцію до розширення сфери

їх дії. У КПК України з ’явилися норми, що закріплюють порядок звернення

сторін і учасників кримінального провадження до суду (ч. 3 ст. 329), зміст

присяги свідка, яка надається у судовому провадженні (ч. 2 ст. 352), присяги

експерта (ч. 1 ст. 356), присяги присяжного (ст. 388). Принесення присяги

покликано підвищити моральну відповідальність свідка, потерпілого, експерта

та присяжного за належне виконання покладених на них процесуальних

обов’язків. Для свідка, як правильно зазначено в Науково-практичному

коментарі до Кримінального процесуального кодексу України, присяга має

високе моральне значення, оскільки він публічно бере на себе зобов’язання

виконати свій обов’язок сумлінно, правдиво повідомивши суду всі обставини,

свідком яких він був [184, с. 645]. Те ж саме стосується і присяги експерта.

Присяга присяжного, вказується в тому ж Науково-практичному коментарі, є

офіційною ритуально-урочистою дією. Дотримання присяги після її прийняття

є обов’язковим, що передбачає юридичну відповідальність у разі ігнорування

положень її тексту. Присяжні складають присягу у залі судового засідання за

пропозицією головуючого в присутності учасників кримінального провадження

та осіб, які присутні в залі відкритого судового засідання. Текст присяги

126

підкреслює слідування загальним засадам кримінального судочинства:

законність, верховенство права, яке неможливо без справедливості;

безпосередність, тобто присяжні мають брати до уваги лише ті докази, які

досліджені в суді. Все це є фактором, який психологічно посилює

спрямованість присяжного протистояти як зовнішньому, так і внутрішньому

тиску на нього під час виконання ним конституційної ролі представників

народу у здійсненні правосуддя [184, с. 697-698].

Вказане наочно свідчить про те, що моральні норми суттєво впливають не

тільки на формування етики професійних учасників кримінальних

процесуальних відносин, а й детермінують розвиток кримінальної

процесуальної форми. При цьому важливо акцентувати на тому, що в багатьох

випадках недотримання моральних норм, покладених в основу окремих

процедур кримінального провадження, тягне певні правові наслідки, як то

визнання доказів недопустимими, притягнення до юридичної відповідальності

тощо.

Проте зв’язок норм моралі та кримінальних процесуальних норм не

вичерпує питання впливу соціальних норм на кримінальну процесуальну

форму, адже важливе значення в цьому ракурсі набувають й релігійні норми,

які також враховуються законодавцем при унормуванні порядку здійснення

кримінального провадження. Достатньо згадати правило ст. 65 КПК України, п.

5 ч. 2 якої передбачає, що не можуть бути допитані як свідки

священнослужителі про відомості, одержані ними на сповіді. Цей імунітет

свідка в даному разі не є абсолютним, адже за змістом ч. 3 ст. 65 КПК України

священнослужитель може бути звільнений від обов’язку зберігати таємницю

сповіді особою, що довірила йому ці відомості. Таке звільнення здійснюється у

письмовій формі за підписом особи, що довірила зазначені відомості.

В основі вказаного підходу законодавця до регулювання цього питання є

розуміння і повага до світоглядних цінностей віруючих, які спілкуються з

Богом під час сповіді через священнослужителя, який за теологічними

канонами репрезентує дух Божий на землі. Саме тому відвертість на сповіді,

127

яку почув священнослужитель, є одкровенням Богу, а не йому [184, с. 194].

У цьому контексті слід зазначити, що в науковій літературі можливість

звільнення священнослужителя від обов’язку зберігати таємницю сповіді

піддається критичній оцінці. Його допит як свідка в такому разі розцінюється

як втручання держави у справи церкви, оскільки канонічне право забороняє

священикам під страхом суворого покарання відкривати те, що вони почули на

сповіді. У відповідності з Духовним Регламентом священик за відкриття гріхів,

які він почув на сповіді, може бути позбавлений сану. Тому робиться висновок

про те, що священнослужитель ні за яких обставин не може бути звільнений від

обов’язку зберігати таємницю сповіді, у зв’язку з чим пропонується виключити

наведене положення із КПК України [16]. На наш погляд, необхідність

зберігання таємниці сповіді існує лише в тому разі, якщо на те є бажання особи,

яка сповідувалася. За умови ж її волевиявлення щодо звільнення

священнослужителя від обов’язку зберігати цю таємницю, така необхідність

повністю нівелюється, у зв’язку з чим немає сенсу нормативно передбачати

заборону свідчити і встановлювати абсолютний імунітет священнослужителя в

кримінальному провадженні.

Висновки до розділу 1

Здійснений аналіз сутності кримінальної процесуальної форми та

чинників, які на неї впливають, дозволяє дійти висновків, що мають важливе

значення для подальшого дослідження у напрямі з ’ясування поняття та

критеріїв диференціації кримінальної процесуальної форми.

1. Категорія кримінальної процесуальної форми має фундаментальний

характер, що обумовлюється її функціональним призначенням унормувати

процес реалізації норм матеріального права, якому в такий спосіб надається

характер юридично визначеного, та закріпити найбільш доцільну процедуру

здійснення кримінального провадження.

2. Кримінальна процесуальна форма являє собою сукупність закріплених

кримінальним процесуальним законом юридичних процедур, умов і гарантій,

128

які забезпечують вирішення завдань кримінального провадження.

Цей складний за змістом правовий феномен має комплексний характер,

який утворюють його вищевказані складові елементи, характерними ознаками

якого виступають системність, об’єктивність, соціальна обумовленість,

загальність та публічність.

В абстрактному виразі компоненти кримінальної процесуальної форми

притаманні будь-якому типу кримінального процесу. Вони виступають

складовою частиною його моделі. Втім їх конкретне змістовне наповнення

істотно відрізняється в різних процесуальних системах, що дозволяє встановити

характерні риси кримінального процесу тієї чи іншої країни. Крім того,

кримінальна процесуальна форма обумовлена історичним типом кримінального

процесу, а її змістовні та формальні сторони втілюють певну правову ідеологію

і правову політику держави у конкретний історичний період.

3. Незважаючи на дискусійний характер питання визначення часових меж

кримінальної процесуальної форми, констатовано, що виконання судових

рішень у кримінальному процесі є його завершальним, останнім, невід’ємним

етапом, стадією логічної послідовності кримінального провадження. А тому і

граничні межі кримінальної процесуальної форми повинні визначатися саме на

цій стадії. У зв’язку з цим порядок здійснення кримінального провадження на

етапі виконання рішень суду слід визнати логічною складовою КПК України як

комплексного закону, що регулює весь порядок кримінального провадження.

З огляду на це автор даної работи критично ставиться до висловлених у

науці пропозицій стосовно вилучення із системи кримінального

процесуального закону тієї його частини, що стосується правового регулювання

порядку виконання рішень суду в кримінальному провадженні й закріплення їх

у КВК України. Більш того, в роботі обстоюється необхідність подальшої

деталізації чинного правового регулювання в КПК України провадження,

пов’язаного з виконанням рішень суду в сфері кримінального судочинства.

4. Формулюється висновок про те, що в умовах дії чинного КПК України

поняття «кримінальний процес» і «кримінальне судочинство» мають

129

розглядатися як синонімічні з таких підстав: по-перше, суд є суб’єктом

кримінальної процесуальної діяльності на всіх її етапах, а тому і впродовж

усього кримінального провадження (кримінального процесу) застосовуються

судові процедури як процесуальна форма діяльності суду (слідчого судді); по-

друге, фактичні дані, отримані сторонами під час досудового розслідування,

набувають значення доказів лише під час дослідження їх у судовому розгляді,

що свідчить про допоміжний (підготовчий) характер стадії досудового

розслідування порівняно із провадженням у суді першої інстанції.

5. Концепція «належної правової процедури», яка, перш за все, знайшла

своє нормативне закріплення у ст. 2 КПК України, є більш широкою за змістом,

ніж категорія кримінальної процесуальної форми, оскільки на відміну від

останньої вказана концепція має не тільки процесуальний, а й матеріальний

аспект, сутність якого полягає у вимозі визначеності закону, відсутність якої

фактично означає відсутність належної правової процедури і є підставою для

визнання всього процесу неспроможним і таким, що не відповідає

європейським стандартам захисту прав людини і здійснення правосуддя.

Разом із тим у процесуальному сегменті за своїм змістом концепція

належної правової процедури в царині кримінального судочинства майже

збігається зі змістом категорії кримінальної процесуальної форми. Дотримання

принципу належної правової процедури (як і кримінальної процесуальної

форми) забезпечує реалізацію верховенства права (а відтак, і забезпечення та

захист прав і свобод людини) та законності як основних засад кримінального

провадження. Саме цим насамперед пояснюється функціональне призначення

кримінальної процесуальної форми.

6. Соціальна цінність кримінальної процесуальної форми обумовлена

тим, що вона: унормовує відносини між особою і державою у сфері

кримінального судочинства, надає їм відповідної правової форми; виступає

необхідним правовим інструментом вирішення завдань кримінального

провадження та визначає процесуальні технології, що можуть застосовуватися

сторонами та судом; є результатом гармонізації національного законодавства з

130

європейськими стандартами у галузі захисту прав і свобод людини у сфері

кримінального судочинства, їх імплементації у внутрішні правові механізми,

впровадження європейських правових цінностей; забезпечує єдність слідчо-

прокурорської та судової практики, що, в свою чергу, створює необхідні умови

для реалізації засади рівності всіх перед законом і судом; відображає

гносеологічні й психологічні закономірності та досягнення правозастосовної

практики, втілює напрацьовані наукою і практикою найбільш ефективні засоби

вирішення завдань кримінального провадження, що обумовлено її

призначенням щодо забезпечення оптимальних умов здійснення кримінального

судочинства.

7. Обґрунтовано необхідність чіткого розмежування кримінальної

процесуальної форми і формалізму. Простежено зв’язок між формалізмом у

праві й формалізмом у процесуальній діяльності. При цьому формалізм у праві

виступає об’єктивною передумовою формалізму правозастосування. Проте

останній є не тільки наслідком зайво заформалізованої процедури здійснення

кримінального провадження, оскільки не менш важливого значення набуває

професійна правосвідомість правозастосовників, їх особисте ставлення до права

і процесу його реалізації. Пріоритетну роль в цьому плані має відігравати

верховенство права, закріплення якого в системі засад кримінального

провадження має змінити підхід правозастосовників до проблеми

процесуальної форми і процесуального формалізму, позбавивши

правозастосування юридичного формалізму. Верховенство права надає

можливість змінити сталі підходи у правозастосуванні з позиції слідування

винятково букві закону на позицію його застосування з урахуванням його

«духу».

8. Розвиток кримінальної процесуальної форми детермінується системою

чинників, до яких, на нашу думку, слід віднести: кримінальну процесуальну

політику держави; соціальні норми, що набули значення загальновизнаних у

суспільстві (моральні, релігійні тощо); науково-технічний прогрес.

9. Кримінальна процесуальна політика являє собою окремий самостійний

131

напрям державної політики у сфері протидії злочинності, сутність якого

полягає у виробленні стратегії і тактики процесуальних форм вирішення

кримінально-правових конфліктів і реалізації кримінально-правових норм з

метою забезпечення прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави.

На сучасному етапі кримінальна процесуальна політика в Україні

знаходиться в стадії становлення, пошуку балансу між двома моделями

кримінального процесу - моделі «належної правової процедури» та моделі

«контролю над злочинністю».

10. Відзначається необхідність розробки наукового рівня кримінальної

процесуальної політики України, який на сьогоднішній день лише починає

формуватися і з огляду на сучасний стан наукових досліджень у цій сфері

потребує інтенсифікації і надання значення пріоритетного напряму розвитку

науки кримінального процесу.

11. Ретроспективний аналіз кримінальної процесуальної політики

держави свідчить про те, що її гуманістична складова, в основі якої знаходяться

права людини, має пріоритетне значення при вирішенні питання щодо

уніфікації та диференціації кримінальної процесуальної форми.

Кримінальна процесуальна політика, гуманістична складова якої

мінімізована, визначає, як правило, уніфіковану процесуальну форму.

Кримінальна ж процесуальна політика, в основі якої лежить ідея прав і

свобод людини та забезпечення їх ефективного захисту, визначає напрями

закріплення диференційованої процесуальної форми, яка крім загального

порядку здійснення кримінального провадження передбачає також певні

консенсуальні (конвенціальні) процедури, відповідно до яких кримінально-

правовий конфлікт знаходить розв’язання у спосіб, що істотно відрізняється від

загального порядку і засновується на пріоритетній дії диспозитивності як

загальній засаді кримінального судочинства.

12. Якісні зміни кримінальної процесуальної форми, що відбулися в

останні три роки за законодавством України, багато в чому зумовлені стрімким

розвитком науково-технічного прогресу, зокрема, інформаційно-

132

комунікативних технологій, які надають можливість ефективно вирішувати

завдання кримінального провадження. Впровадження в Україні концепції

«електронного правосуддя» визначає вектор подальшого розвитку

процесуальної форми, в тому числі у сфері кримінального судочинства, який

спрямовано на поширення використання ІКТ - систем у судовій діяльності,

проведенні процесуальних дій в електронній формі, забезпечення в такий

спосіб доступу особи до правосуддя та його здійснення з дотриманням

стандарту розумного строку.

13. У ході дослідження констатовано вплив соціальних норм на

кримінальну процесуальну форму (зокрема, моральних, релігійних норм).

Серед них особливого значення набувають моральні норми, які

визначають правовий зміст багатьох засад кримінального провадження, які, у

свою чергу, становлять фундамент кримінальної процесуальної форми на всіх

етапах кримінального провадження.

Повага до людської гідності, недоторканність житла чи іншого володіння

особи, таємниця спілкування, невтручання у приватне життя, презумпція

невинуватості та забезпечення доведеності вини, свобода від самовикриття та

право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї, заборона двічі

притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме

правопорушення і, нарешті, значний перелік злочинів, що містяться у частинах

2 і 3 ст. 477 КПК України і які, з огляду на родинні стосунки потерпілого і

особи, яка вчинила злочин, віднесені до категорії кримінального провадження у

формі приватного обвинувачення - в основі всіх цих положень кримінального

процесуального законодавства лежать моральні норми, що в сукупності

утворюють гуманістичну складову кримінальної процесуальної форми і

кримінального процесу в цілому.

Саме моральні норми визначають й особливості процесуальної форми

окремих слідчих (розшукових) дій, проведення яких поєднано з втручанням у

сферу особистої автономії. Це, зокрема, стосується порядку проведення

освідування, отримання зразків для експертизи, огляду трупа, пов’язаного з

133

ексгумацією тощо. Не можна не відзначити й вплив моральних норм на

процесуальну форму судового розгляду, адже моральні категорії «совість»,

«правда», «чесність», «справедлива людина» знайшли нормативне закріплення

у зв’язку із запровадженням присяги свідка при його допиті в суді (ст. 352 КПК

України), потерпілого (ст. 353 КПК України), експерта (ст. 356 КПК України),

присяжного (ст. 388 КПК України).

134

135

РОЗДІЛ 2

СУТНІСТЬ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ

ФОРМИ ЯК ОСНОВИ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

2 -й ■ ■ і • ••• • •• ___ •• і.1. Поняття диференціації кримінальної процесуальної форми та її

ознаки

Проблема диференціації кримінальної процесуальної форми має

багаторічну історію свого дослідження, адже вона обговорювалася ще в період

дії Статуту кримінального судочинства 1864 р. такими видатними вченими, як

С. І. Вікторський, М. В. Духовський, П. І. Люблінський, Д. Г. Тальберг,

І. Я. Фойницький та ін. Проте в силу своєї складності та багатоплановості,

незважаючи на значний період її наукової розробки, вона належить до тих, які в

різні періоди розвитку юридичної науки отримують діаметрально протилежне

вирішення - від категоричного її заперечення (зокрема, стосовно спрощення

окремих процесуальних форм) до підтримки й констатації доцільності та

обґрунтування необхідності її подальшого розширення.

Доктринальні підходи до вирішення проблеми єдності та диференціації

кримінальної процесуальної форми, які достатньо широко представлені в науці

кримінального процесу, свідчать про її дискусійний характер, неоднаковість

наукової думки як з питання стосовно самої суті диференціації, так і вибору

критеріїв, за якими вона має здійснюватися.

Важко погодитися з точкою зору, що процесуальна форма має бути

уніфікована в усіх кримінальних провадженнях. Ця думка обстоювалася

відомими представниками науки кримінального процесу радянського періоду -

В. З. Лукашевичем, М. С. Строговичем, В. М. Шпільовим, П. С. Елькінд та ін.

Як зазначав М. С. Строгович, стійка тенденція уніфікації процесуальних форм і

порядків - принциповий напрям, основна тенденція розвитку радянського

кримінально-процесуального права. Така тенденція є проявом певної

закономірності розвитку радянського кримінально-процесуального права, що

заснована на принципових теоретичних положеннях: єдине поняття злочину;

єдина судова система; народний суд як основний ланцюг судової системи;

єдина система принципів кримінального процесу [286, с. 52]. Під єдністю

кримінальної процесуальної форми, зазначали Т. М. Добровольська та

П. С. Елькінд, слід розуміти порядок провадження, який слугує одним і тим же

завданням, заснований на єдиних принципах, передбачає однакові процесуальні

засоби встановлення фактичних обставин, єдині форми рішень [82, с. 4-8].

У той же час на сторінках того ж юридичного журналу було подано й

інший погляд на проблему процесуальної форми - П. Ф. Пашкевич

висловлювався за її диференціацію у напрямі спрощення, запропонувавши при

цьому відмовитися від певних процесуальних гарантій [196, с. 54]. Його

наукова позиція на той час була піддана критичній оцінці, проте в подальшому

була сприйнята як в науці кримінального процесу, так і законодавцем

(впровадження протокольної форми досудової підготовки матеріалів як

спрощеного порядку досудового розслідування у передбаченій законом

категорії злочинів, що не мали великої суспільної небезпечності). Будучи

прихильником диференціації процесуальної форми, М. Л. Якуб у той же період

слушно зазначав, що ідея уніфікованого процесу призводить до пошуку

«середньої лінії» у будові процесу, тобто таких його форм, які не були би

примітивними для одних категорій справ і надто складними і громіздкими для

інших. Унаслідок цього вона перетворюється на гальмо у розвитку

процесуальної форми, зокрема - підвищення ролі судового розгляду як

головної стадії [358, с. 103]. Ю. М. Грошевой вважав диференціацію

кримінальної процесуальної форми однім із критеріїв визначення ступеня

гуманності кримінального процесу, «його відповідності соціальному

призначенню як гаранта від свавілля каральних органів держави» [63, с. 143­

144].

Зрозуміло, що сучасним реаліям, які спостерігаються у процесі

реформування і подальшого удосконалення нормативно-правового

регулювання кримінальної процесуальної діяльності, а також концептуальним

підходам до розв’язання проблеми створення оптимальної моделі

136

кримінального судочинства, яка визначається його метою і завданнями, підхід у

напрямі уніфікації процесуального порядку здійснення кримінальної

процесуальної діяльності давно не відповідає. І тут можна простежити певні

закономірності вирішення зазначеної проблеми залежно від мети, що

визнається пріоритетною, а саме: якщо метою кримінального процесу є

притягнення особи, яка вчинила злочин, до кримінальної відповідальності й

призначення їй покарання, то відповідно процесуальна форма кримінального

судочинства відзначається високим ступенем уніфікації, адже діяльність усіх

суб’єктів, які здійснюють кримінальне провадження, підпорядкована

досягненню цієї мети й тому в такій моделі не лишається місця механізмам

захисту приватного інтересу, реститутивним началам, консенсуальним

процедурам, змагальності як засаді всього кримінального провадження тощо.

Якщо ж мету кримінального провадження розглядати через врегулювання

кримінально-правового конфлікту, то і завдання, що мають бути вирішені задля

її досягнення, не можуть бути обмежені притягненням особи, яка вчинила

злочин, до кримінальної відповідальності і призначення їй покарання, адже

вирішенню в такому випадку підлягають і завдання захисту інтересів

потерпілого, а також самого підозрюваного, обвинуваченого від

необґрунтованого застосування щодо нього процесуального примусу та

засудження, охорони прав і законних інтересів кожного учасника

кримінального провадження тощо. Досягнення зазначеної мети і вирішення

таких завдань потребує диференціації кримінальної процесуальної форми,

впровадження таких порядків здійснення кримінального судочинства, що

дозволяють оптимізувати кримінальну процесуальну діяльність та збалансувати

інтереси її учасників, врегулювати кримінально-правовий конфлікт у

оптимальний спосіб, не залучаючи до цього зайвих ресурсів, забезпечити

якомога в стислі строки захист прав і законних інтересів потерпілого.

Водночас не виглядає достатньо обґрунтованим і твердження про те, що

диференціацію слід зробити домінуючою тенденцією розвитку форми

кримінального процесу, оскільки єдність останньої має важливе значення в

137

аспекті як дотримання прав і законних інтересів учасників кримінальних

процесуальних відносин, так і забезпечення законності кримінального

провадження. У зв’язку з цим правильним видається розглядати диференціацію

як окремий закономірний напрям розвитку кримінального процесуального

законодавства, що регулює порядок здійснення кримінального провадження.

При цьому в науці слушно зазначається, що закономірне загострення

теоретичних дискусій з приводу диференціації кримінальної процесуальної

форми припадає, як правило, на періоди найбільш масштабних перетворень у

судовій і правоохоронній системах і підготовки відповідних ним змін

законодавства [312, с. 340]. В цьому контексті викликають інтерес результати

проведеного опитування практичних працівників та науковців з питання «Що,

на Ваш погляд, є метою кримінального провадження?». Воно викликало істотні

розбіжності між поглядами практичних працівників та науковців. Так, 49 (75%)

прокурорів у якості мети зазначили встановлення істини. Цю думку поділяють

36 (50%) опитаних суддів та 21 (35%) опитаних адвокатів. На відміну від цієї

точки зору, майже половина опитаних науковців, а саме - 58 (47%) вважають

метою кримінального провадження вирішення кримінально-правового

конфлікту. Також респондентами в якості мети кримінального провадження

було зазначено: притягнення особи до кримінальної відповідальності;

виконання завдань кримінального провадження, визначених ст. 2 КПК України;

захист особи і суспільства від злочинів; охорона прав і свобод всіх учасників

кримінального провадження; встановлення фактичних обставин справи.

Кореляція уніфікації та диференціації, розуміння сутнісної природи

останньої та детермінантів її розвитку можуть бути з ’ясовані із застосуванням

філософських підходів до розв’язання цієї проблеми. Проте, перш ніж

приступити до аналізу сутності даної категорії, необхідно зазначити, що

етимологічно диференціація (лат. ^ійе^еп1:іа - «різниця, відмінність») означає

поділ, розчленування чого-небудь на окремі різнорідні елементи [259, с. 289].

У філософських словниках під диференціацією розуміють виникнення нових

органів, частин, що наділені спеціалізованими функціями, які мають своїм

138

наслідком поступове ускладнення системи (зокрема, організму) при розвитку, а

також послідовне визрівання якісних відмінностей. Диференціація є однією із

істотних закономірностей розвитку природи, суспільства, пізнання [323]. При

цьому розрізняють диференціацію функціональну, в ході якої розширюється

коло функцій, що здійснюються елементами системи, яка розвивається, та

структурну, під час якої в системі виділяються підсистеми, що здійснюють ті чи

інші функції [324].

При проведенні філософського аналізу диференціації знань у розвитку

природничих наук В. М. Вандишев цілком обґрунтовано вказує на те, що

поняття диференціації та інтеграції мають високий ступінь спільного і

знаходяться в комплементарному відношенні один до одного. Ставити питання

стосовно визначальної ролі того чи іншого процесу можливо лише в історико -

генетичному аспекті. Тоді диференціація виступає як визначальна по

відношенню до інтеграції. Але в достатньо розвинутій системі наукового

знання вони тісно переплетені. Тому зрозуміло чому всебічні визначення

інтеграції включають в себе свою протилежність - диференціацію, хоча про

визначення поняття диференціації подібного сказати не можна. А між тим

диференціація в сучасній науці - це незворотній процес, у результаті якого на

основі власних методів науки і методів, що проникають з інших галузей знань,

трапляється розчленування, спеціалізація всередині як фундаментальних, так і

часних наук, з появою нових, таких, що мають інтегративний характер напрямів

досліджень, що забезпечує повноту наукового пізнання конкретного

багатоякісного явища. І далі: інтеграція обмежується фіксацією досягнутої

цілісності. Диференціація спонукає йти далі, розглядати будь-яку цілісність як

момент у ланцюгу явищ, як індивідуальність. Звідси важливим є розуміння

диференціації як різноманіття, що розвивається [36, с. 6, 15].

Екстраполяція наведених філософських підходів до розуміння сутності

інтеграції та диференціації у площину кримінального процесуального

законодавства дозволяє дійти висновку, що між уніфікацією і диференціацією

процесуальної форми існує діалектичний взаємозв’язок, оскільки диференціація

139

є можливою лише за умови існування уніфікованої форми. Уніфікація ж

процесуальної форми є своєрідним результатом диференціації більш широкого

явища, яким виступає юридичний процес у цілому. В результаті його

диференціації у свій час виникли кримінальний, цивільний, адміністративний

процеси. Утворення нової галузі не є мимовільним процесом. Саме зміни в

соціально-економічній сфері обумовлюють таку необхідність. Відбувається

поступове накопичення однотипного нормативного матеріалу, який у

кінцевому рахунку потребує уніфікації та відокремлення [337, с. 70]. У цьому

плані Ю. М. Грошевий обґрунтовано стверджував, що однією з тенденцій

розвитку системи процесуального права є диференціація і спеціалізація

процесуальних процедур. Сама поява процесуального права є результатом

функціональної спеціалізації правового регулювання [62, с. 27]. Судовий

процес похідний від матеріального права, покликаний забезпечувати потреби

реалізації його норм, вирішення конкретних матеріально-правових конфліктів

та інших юридичних справ [60, с. 218-220]. Отже, його диференційовано.

Спочатку - за видами судочинства і далі - зі спеціалізацією усередині кожного

виду [294, с. 171-172].

Як правильно зазначає і О. О. Сичов, уніфікований кримінальний процес

є підсумком диференціації більш широкого явища - уніфікованого юридичного

процесу. Таким чином, уніфікація під певним кутом зору може бути розглянута

не тільки як відправна точка, але й як підсумок попередньої диференціації

процедурної форми більш високого рівня [256].

В напрямі єдності й взаємообумовленості уніфікації та диференціації, на

нашу думку, слід розглядати і концепцію судового права, прибічники якої

небезпідставно обґрунтовують необхідність уніфікації правового регулювання

інститутів, які є спільними для різних галузей процесуального права. Будучи

протилежними за своєю сутністю, вказані явища взаємопроникають і

взаємодоповнюють один одного. З огляду на це уніфікація процесуальних норм

визнається останнім часом пріоритетним завданням законодавця. Так, зокрема,

В. В. Комаров слушно вказує на доцільність уніфікації процесуальних норм

140

різних видів судочинства та запровадження сучасних інформаційних технологій

у діяльність суду [251]. Як відзначає О. А. Беляневич, єдиний вектор уніфікації

процесуального законодавства завданий Конвенцією про захист прав людини та

основоположних свобод, яка у ст. 6 закріплює право на суд. Проте це право

потребує державного регулювання, з огляду на що спеціалізація

(диференціація) процесуального законодавства йому не суперечить [20, с. 102].

У цьому контексті слід визнати цілком правильним твердження, що

найбільш близьким до диференціації є поняття спеціалізації. В теорії

правознавства диференціація розглядається як одна із форм спеціалізації поряд

із конкретизацією і деталізацією. Як первісна стадія процесу спеціалізації

диференціація являє собою розгалуження, розщеплювання, набуття тією чи

іншою гілкою все більше специфічних, своєрідних ознак у механізмі

законодавчого впорядкування певних груп суспільних відносин [253, с. 391].

Як зазначається в науковій літературі, в юриспруденції розуміння процесів

диференціації не повинно зводитися винятково до збільшення відмінностей між

правовими явищами. Результатом диференціації може бути як повна автономія

виокремлених частин у системі права, так і встановлення за рахунок процесів

інтеграції нових взаємозв’язків між ними, тобто ускладнення системи права.

В найбільш загальному вигляді диференціація права, вказує Д. Є. Петров, це

одна з основоположних поряд з інтеграцією закономірностей у розвитку і

функціонуванні системи права, що виражається у безперервному

багаторівневому процесі перемінної інтенсивності роз’єднання, формуванні

нових структурних утворень у праві (збільшення кількості його елементів), в

розширюванні кола здійснюваних ними функцій, а також у виникненні якісних

відмінностей елементів, за рахунок чого забезпечується необхідний ступінь

різноманітності правового регулювання і сучасна адаптація його до

зовнішнього середовища, що змінюється [199, с. 124, 134].

Позитивний характер процесу спеціалізації законодавства, а тому і

диференціації як його первісної форми (поряд з такими формами, як

конкретизація і деталізація), полягає в тому, що: 1) спеціалізація дозволяє

141

охопити правовим впливом широкий спектр різноманітних суспільних

відносин; 2) вона призводить до усунення прогалин у праві; 3) сприяє логічно

правильній і більш досконалій будові нормативно-правових актів; 4) надає

гнучкого, динамічного характеру системі законодавства; 5) створює

передумови грамотної юридичної кваліфікації у правозастосовному

процесі [337, с. 71].

Враховуючи сказане, не потребує аргументації теза, за якою проблема

диференціації кримінальної процесуальної форми є достатньо складною й

багатоплановою, а її вирішення має здійснюватися за відповідними критеріями

(підставами), що забезпечать оптимальність, темпоральність та ефективність

кримінального провадження, а тому й вирішення його завдань, які мають

нормативне закріплення і з огляду на це визначають спрямованість діяльності

всіх його учасників.

При вирішенні проблеми співвідношення уніфікації та диференціації

процесуальної форми слід, на наш погляд, виходити насамперед із значення

процесуальної форми і тих загальних вимог, яким вона має відповідати, маючи

на увазі, що процесуальна форма набуває об’єктивну властивість цінності лише

тоді, коли вона: по-перше, слугує досягненню соціально значимої мети; по-

друге, забезпечує оптимальне вирішення цієї мети; по-третє, передбачає

використання при цьому не будь-яких засобів, а лише тих, що відповідають

вимогам закону і моралі, засновуються на достовірних і перевірених

досягненнях науки [138, с. 133-134].

Дослідженням проблеми диференціації кримінальної процесуальної

форми опікувалися науковці радянського періоду, а саме: Г. З. Анашкін,

В. Д. Арсеньєв, А. П. Гуляєв, В. Г. Даєв, П. С. Елькінд, А. С. Кобліков,

В. З. Лукашевич, П. Ф. Пашкевич, І. Л. Петрухін, Р. Д. Рахунов,

В. А. Стремовський, М. С. Строгович та ін. Широку дискусію стосовно

диференціації кримінальної процесуальної форми в науці кримінального

процесу започаткував М. Л. Якуб, який ще в 1946 р. проаналізував існування

спрощеного порядку судового розгляду на прикладі законодавства Англії,

142

США, Франції та Італії [357]. Пізніше проблема диференціації кримінальної

процесуальної форми знайшла ґрунтовну розробку у його наукових працях, в

яких було сформульовано твердження, що на той час мало навіть

прогностичний характер, а саме: подальший розвиток демократичних засад і

гарантій законності, як і досягнення найбільш раціональної та ефективної

організації судочинства, неможливі при однаковому порядку його в усіх

категоріях справ, тобто без диференціації процесу. При цьому диференційована

будова процесуальних форм не може бути пов’язана з будь-яким відступом від

принципів і обмеженням процесуальних гарантій [359, с. 100, 102]. Зрозуміло,

що на той час таке твердження виглядало досить сміливим, проте оцінка

кримінально-процесуального законодавства у ретроспективі дозволяє визнати

його цілком правильним і прогресивним.

Не зникає інтерес до проблеми диференціації кримінальної процесуальної

форми і в сучасний період; більш того, вона отримує нові форми вирішення, які

з часом доводять корисність та закономірність виникнення диференційованого

порядку кримінального судочинства, виникнення особливих порядків

кримінальних процесуальних проваджень як результату переходу кількісних

змін законодавчого регулювання кримінальної процесуальної діяльності до

якісних, що й детермінують їх існування та подальший розвиток як відносно

автономних у системі кримінального процесу.

Отже, з плином значного часу з моменту започаткування ідеї

диференціації кримінальної процесуальної форми ця проблема не втратила

актуальності та дискусійного характеру, проте кардинально змінився вектор

цієї дискусії - від обговорення проблеми можливості та доцільності

диференціації кримінальної процесуальної форми, яка в сучасних умовах

майже ніким вже не оспорюється, до з ’ясування меж і критеріїв диференціації,

що мають забезпечити ефективне вирішення завдань кримінального

провадження.

Різні аспекти цієї проблематики досліджено у працях українських і

російських учених Д. П. Великого, Ю. М. Грошевого, В. В. Дорошкова,

143

Ю. А. Іванова, К. Б. Калиновського, О. В. Ленського, Л. М. Лобойка,

О. Г. Лук’янової, Н. С. Манової, О. В. Міщенко, Х. У. Рустамова,

О. В. Рябцевої, О. О. Сичова, О. В. Смирнова, І. С. Смирнової,

Т. В. Трубнікової, С. С. Циганенка, О. Г. Шило, Ю. К. Якимовича та ін.

В умовах реформування кримінального процесуального законодавства

актуальність цієї теми лише зростає, адже розвиток сучасного законодавства

України здійснюється в напрямі не його уніфікації, а навпаки - подальшої

диференціації кримінальної процесуальної форми, появи нових видів

проваджень у системі кримінального процесу, розширення застосування

особливих порядків, які в силу своїх специфічних рис суттєво відрізняються від

загального порядку здійснення кримінального провадження і таким чином

уособлюють певні відхилення від нього. Диференціація кримінальної

процесуальної форми є відображенням і невід’ємною складовою еволюційного

процесу розвитку законодавства. У зв’язку з цим доречно пригадати, що

засновник соціальних досліджень питань диференціації Г. Спенсер запозичив

поняття «диференціація» з природничих наук, але розширив його змістовне

навантаження, вважаючи диференціацію і інтеграцію основними елементами

загальної еволюції матерії від елементарного до складного не тільки на

природньому (біологічному) рівні, але і в психологічній і соціальній сферах.

У фундаментальній роботі Г. Спенсера «Основи социологии» сформульовано

дві закономірності процесу диференціації. Перша полягає у залежності між

взаємодією соціальних інститутів і рівнем організації суспільства в цілому:

низький рівень визначається слабою інтеграцією частин, високий - більш

сильною залежністю кожної частини від інших. Друга закономірність пов’язана

з поясненням процесу соціальної диференціації і походженням соціальних

інститутів як наслідків того, що в індивідуальному, як і в соціальному процес

агрегації постійно супроводжується процесом організації. Причому останній

підкорений в обох випадках одному загальному закону, який полягає в тому,

що послідовна диференціація походить завжди від більш загального до

спеціального, тобто перетворення однорідного у різнорідне об’єктивно

144

супроводжує еволюцію суспільства [200].

На сучасному етапі розвитку кримінального процесуального

законодавства диференціація процесуальних форм виступає одним із

пріоритетних умов раціонального використання процесуальних засобів,

досягнення більшої результативності кримінального провадження з

одночасною процесуальною економією. Крім того, необхідно констатувати, що

диференціація являє собою тенденцію розвитку сучасного17законодавства [305; 306].

У зв’язку з цим варто зазначити, що кримінальне судочинство у багатьох

зарубіжних країнах давно здійснюється за диференційованим порядком

залежно від класифікації злочинних діянь. Тому правильно вказується в

літературі, що диференціація кримінального судочинства є історичною

тенденцією і всі сучасні держави прагнуть її розширення [68, с. 26].

З огляду на це правильним слід визнати твердження С. С. Циганенка про

те, що диференціація кримінального процесу на даний час заслуговує за своїм

положенням віднесення до істотних ознак порядку кримінального процесу.

Порівняльний аналіз кримінального процесу зарубіжних країн показує, що

диференціація давно набула вид стійкого та системо-утворюючого механізму

для кримінального судочинства. У країнах загального права з публічно-

змагальним типом кримінального судочинства процесуальний порядок окрім

пов’язаного із судом присяжних, передбачає сумарний процес, а в

кримінальному процесі США використовується процедура спрощеного порядку

розгляду деяких категорій кримінальних справ і така процесуальна технологія

як угода про визнання вини. В європейських країнах з континентальним типом

кримінального процесу диференціація знаходить свій вираз у різних порядках

досудового і судового провадження залежно від тяжкості вчиненого злочину і

його характеру [333, с. 149-150].

17 Ця обставина неодноразово підкреслювалась автором даного дослідження на протязі його здійснення. Див.: Трофименко В. М. До питання щодо поняття та значення диференціації кримінально-процесуальної форми. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2012. Вип. 18. С. 139-142; Його ж. Диференціація процесуальної форми як пріоритетний напрямок реформування кримінального судочинства України. Вісник Академії правових наук. Харків, 2012. № 3. С. 242-250.

145

Як зазначає У. Бернам, заяви про визнання винуватості, що надходять від

обвинувачених, не тільки цілком узгоджуються з принципом змагальності

кримінального судочинства, їх надходження є питанням практичної

необхідності для системи кримінального правосуддя. Якщо б хоча б третина

всіх обвинувачених по всіх кримінальних справах реально наполягала би, щоб

їх справи розглядалися в порядку повного судового розгляду, особливо за

участі присяжних засідателів, то система кримінального правосуддя просто б

рухнула. За даними вченого, понад 90 % обвинувачених у США заявляють про

свою винуватість [23, с. 465-466].

Досить складна диференціація досудового розслідування передбачена

КПК Швейцарії. На відміну від германського та австрійського законодавця,

швейцарський законодавець не відмовився від стадії досудового слідства.

Поліція починає кримінальний процес шляхом проведення дізнання, а потім

прокуратура за наявності передбачених законом передумов здійснює досудове

слідство (хоча й не завжди дізнання передує досудовому слідству). При цьому

КПК Швейцарії містить модель наказу про покарання, яка істотно відрізняється

від традиційних підходів сучасних континентальних країн до конструювання

форми закінчення досудового слідства. За злочинами, що не мають великої

суспільної небезпеки, а також з метою дотримання розумних строків

провадження, прокуратурі надається право призначити обвинуваченому в

досудовому провадженні покарання до 6 місяців позбавлення свободи, якщо він

не суперечить проти цього і визнав вину. За наявності суперечок з його боку

справа буде розглянута судом, тому обвинувачений не позбавляється права на

доступ до правосуддя [304].

За законодавством Іспанії кримінальне провадження здійснюється за

різними порядками залежно від тяжкості вчиненого злочину: розгляд справ про

злочини невеликої тяжкості здійснюється фактично без досудового

розслідування слідчим суддею; стосовно злочинів середньої тяжкості

встановлено прискорений порядок провадження (слідчий суддя може

завершити розслідування протягом 72 годин); стосовно злочинів, за вчинення

146

яких передбачено покарання у вигляді позбавлення волі до дев’яти років,

застосовується скорочений порядок розслідування і, нарешті, у справах про

тяжкі злочини - досудове розслідування здійснюється слідчим суддею у

звичайному порядку [298, с. 149-155]. Наведений підхід законодавця Іспанії до

вирішення проблеми диференціації процесуальної форми дозволяє дійти

висновку про те, що класифікація злочинів залежно від ступеню суспільної

небезпечності набуває не тільки кримінально-правове, але й кримінальне

процесуальне значення, що буде предметом подальшого дослідження у межах

даної роботи.

На необхідності диференціації процесуальної форми наголошується й у

міжнародних документах у сфері кримінального судочинства, зокрема, у

Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи К (81) 7 від 14.05.1981 р. щодо

шляхів полегшення доступу до правосуддя та у Рекомендації Комітету міністрів

Ради Європи № К (87) 18 від 17.09.1987 р. щодо спрощення кримінального

правосуддя [233; 234]. В останньому документі урядам держав-членів Ради

Європи, враховуючи власні конституційні принципи або правові традиції,

рекомендовано прийняти всі необхідні заходи для впровадження спрощеного

провадження (декриміналізація злочинів і спрощене провадження для незначних

правопорушень, мирові угоди тощо) та спрощення звичайних судових процедур.

Зазначені рекомендаційні положення міжнародних документів знайшли

свій розвиток у кримінальному процесуальному законодавстві України, в яке з

прийняттям КПК України впроваджено новели концептуального характеру, що,

зокрема, стосуються саме диференціації кримінальної процесуальної форми.

Проте перш ніж перейти до їх аналізу видається за необхідне з’ясувати сутність

категорії «диференціація кримінальної процесуальної форми», що створить

відповідне методологічне підґрунтя для характеристики її наявних форм у

чинному законодавстві України, а також надасть змогу виявити її рівні та

критерії, за якими її здійснено законодавцем. Це тим більш є корисним,

оскільки незважаючи на тривалу наукову розробку цієї проблематики, сутність

категорії диференціації кримінальної процесуальної форми, як буде показано

147

нижче, зазвичай розглядається неоднозначно, адже у науковій літературі наявне

її багатоаспектне тлумачення - як способу структурування кримінального

процесу; як його засади; як певного порядку здійснення кримінального

провадження; як можливості у межах єдиного кримінального процесу

вирішувати єдині завдання різними способами; як способу правового

регулювання; як тенденції розвитку кримінальної процесуальної форми; як

принципу кримінального процесу; як стану і структури законодавства тощо.

Так, на думку О. В. Смирнова та К. Б. Калиновського, диференціація

кримінально-процесуальної форми являє собою таку будову судочинства, за

якої поряд із звичайним порядком мають місце процесуальні форми, що

передбачають як спрощення процедури у нескладних справах, так і її

ускладнення щодо найбільш небезпечних злочинів або справ, що потребують

особливої процесуальної захищеності законних інтересів обвинуваченого або

інших учасників судочинства [263, с. 645]. Ця точка зору поділяється фахівцями

не тільки у сфері кримінального процесу, а й загальної теорії права. Зокрема, на

думку О. Г. Лук’янової, основними шляхами диференціації у процесуальному

праві є ускладнення та спрощення процесуальної форми. При цьому вчена

наголошує на тому, що диференціація правового регулювання знаходить свій

прояв на рівні стадій процесу, на рівні етапів процесу та на рівні окремих

процесуальних дій [154, с. 146-148]. Остання теза має особливо важливе

значення для характеристики в подальшій частині цієї роботи рівнів

диференціації; наразі ж вважаємо за необхідне лише акцентувати увагу на

розумінні самої сутності цієї категорії.

Отже, вказана наукова позиція, по суті, виходить з того, що диференціація

процесуальної форми полягає у наявності різних порядків (процедур) здійснення

кримінального провадження, які так чи інакше відрізняються від його

загального порядку.

Розуміння диференціації кримінальної процесуальної форми саме як її

спрощення або ускладнення притаманно і сучасним підходам до цієї проблеми,

що наявні в українській навчальній літературі. Зокрема, як зазначають

148

Л. М. Лобойко та О. А. Банчук, зазвичай порядок провадження є єдиним

(уніфікованим) в усіх кримінальних провадженнях, але в деяких випадках

законодавець встановлює особливі - диференційовані - порядки провадження.

Диференціація кримінальної процесуальної форми може бути пов’язана як з

ускладненням, так і зі спрощенням провадження [148, с. 20]. Аналогічний підхід

сформульовано і в підручнику «Кримінальний процес» - під диференціацією

кримінальної процесуальної форми слід розуміти можливість у рамках єдиної

судової системи, єдиного кримінального процесуального законодавства,

ґрунтуючись на єдиних засадах кримінального провадження, вирішувати його

єдині завдання різними способами. Виділяють два напрями диференціації

кримінальної процесуальної форми - її спрощення та ускладнення [131, с. 15­

16]. Досить близьким до вказаного є і розуміння диференціації кримінального

судочинства як наявності у межах єдиного кримінального процесу проваджень,

що якісно різняться між собою за ступенем складності процесуальних

форм [248].

Іншу позицію щодо проблеми сутності диференціації процесуальної

форми репрезентовано в колективній праці російських науковців, згідно з якою

уніфікація та диференціація розглядаються як методи процесуальної організації:

«Коли законодавець конструює для всіх без винятку кримінальних справ єдину

систему стадій, йдеться про уніфікацію системи стадій кримінального процесу.

У тому ж разі, коли для різних категорій кримінальних справ існує власна

система стадій, має місце диференціація системи стадій кримінального процесу.

Диференціація, у свою чергу, може проводитися у бік ускладнення

кримінального процесу (появи додаткових стадій) й у бік його спрощення

(виключення певних стадій в окремих категоріях кримінальних справ). Вона

також може бути глобальною, коли в кримінальному процесі існує декілька

паралельних систем стадій, жодна з яких не розглядається як базова (ординарна)

і локальна, коли в окремих категоріях кримінальних справ у системі стадій

виникають певні «відгалуження» від основної системи стадій, обраної як певного

кримінально-процесуального стандарту» [139, с. 71].

149

Таким чином, у даній роботі сутність диференціації визначається як

метод процесуальної організації і виділяються два види диференціації системи

кримінального процесу - глобальна і локальна. При цьому, як зазначається,

глобальна диференціація системи стадій є достатньо поширеною у багатьох

правопорядках. Як правило, вона ґрунтується на відомій класифікації злочинів,

яка може бути матеріально-правовою або процесуальною. Так, у багатьох

країнах континентальної Європи відомий матеріально-правовий поділ

кримінально-караних діянь на злочини і проступки (двочленна класифікація) або

злочини, проступки та правопорушення (трьохчленна класифікація). Дуже часто

такий підхід передбачає диференціацію системи стадій кримінального процесу.

Наприклад, у Франції кримінальний процес не знає єдиної системи стадій; своя

система стадій існує у справах про злочини, своя - про проступки, своя - про

кримінальні правопорушення. Окремі англосаксонські країни дотримуються не

матеріально-правової, а процесуальної класифікації злочинів. Наприклад, в

Англії та Уельсі всі злочини поділяються на ті, що розглядаються за

обвинувальним актом за участі присяжних засідателів, та ті, що розглядаються в

сумарному порядку магістратськими суддями. Кожна з цих категорій має свою

систему стадій, що існує в абсолютно автономному режимі. Локальна

диференціація системи стадій спостерігається, наприклад, коли законодавець

обмежує можливості апеляційного оскарження у певних категоріях справ, у силу

чого зникає апеляція як стадія кримінального процесу [139, с. 72].

Близьким за своєю суттю до вказаного підходу є бачення диференціації як

такої будови кримінального процесу, за якої в його межах існує ціла низка

проваджень, що пристосовані до різних потреб, різних категорій справ і які

відрізняються одне від одного [145]. Таким чином, прибічники цієї точки зору,

так само як і попередньої, пов’язують сутність диференціації з наявністю в

системі кримінального процесу її окремих компонентів, що відрізняються за

призначенням та порядком здійснення кримінальної процесуальної діяльності.

Як зазначає Ю. К. Якимович, диференціація кримінального судочинства

передбачає розмежування кримінального процесу не тільки за ступенем

150

складності процесуальної форми, але й за іншим критерієм - спрямованості

провадження, що знаходить свій вираз у його предметі і завданнях [353, с. 63].

Такий підхід до розуміння диференціації процесуальної форми поділяється й

деякими іншими науковцями [267, с. 135].

Ще один погляд на розуміння диференціації кримінальної процесуальної

форми запропоновано І. С. Дікаревим, за визначенням якого вона є не що інше,

як пристосування, адаптація процесуального порядку провадження по

кримінальній справі до реальних умов, в яких здійснюється досудове

провадження і судовий розгляд кримінальних справ [80, с. 18]. Видається, що це

поняття не містить сутнісних ознак категорії диференціації кримінальної

процесуальної форми, а тому і не може претендувати на таке, що має бути

покладено в основу дослідження цієї проблематики.

На відміну від попередніїх наукових позицій, Д. П. Великий обґрунтував

наявність принципу оптимальної організації і диференціації процесу, з якого

випливають такі положення: право бути судимим без невиправданої затримки;

право бути судимим тим судом, до підсудності якого віднесена справа; право

обвинуваченого або підозрюваного у деяких випадках обирати процесуальну

форму провадження; право потерпілого відмовлятися від ініціювання

провадження по справі або закінчувати справу примиренням. При цьому під

диференціацією кримінальної процесуальної форми науковець розуміє

можливість у межах єдиної судової системи, єдиного кримінально-

процесуального законодавства, засновуючись на єдиних принципах, вирішувати

єдині завдання різними способами. Ним виділяється два напрями диференціації

кримінальної процесуальної форми - її ускладнення і спрощення [40, с. 10].

Як кримінально-процесуальний принцип диференціація розглядається й

іншими науковцями [84, с. 30]. Так, зокрема, О. О. Сичов зазначає, що уніфікація

і диференціація можуть бути розглянуті як своєрідні методологічні принципи

кримінального процесу. Уніфікація - це принцип процесу, спрямований на

створення ідеальної конструкції кримінального процесу, на формування

загальних універсальних правил. Принцип диференціації (на відміну від

151

принципу уніфікації, для якого характерні первісні теоретичні установки й

тривалий історичний досвід) спирається переважно на емпіричні підстави, що

відповідають сучасному історичному моменту. Тому диференціація - це

принцип, одвічно спрямований на формування винятків із загальних

правил [293]. Така точка зору, видається, заслуговує на критичну оцінку,

оскільки сутність диференціації, як буде показано далі, не може пов’язуватися з

формуванням винятків із будь-яких правил, адже вона знаходить свій прояв у

способі процесуальної організації, відповідно до якого окремі елементи системи

кримінального процесу вирізняються особливостями порядку здійснення

кримінального провадження.

Цікавим уявляється підхід Н. А. Г ромошиної до аналізу сутності

диференціації в цивільному процесуальному праві, яка виділяє динамічну та

статичну складову диференціації. Диференціація у динаміці - це і відповідні

правові дослідження, і правова політика держави, і діяльність законодавця щодо

поділу та структуруванню цивільного судочинства. При цьому всі, як вказує

авторка, динамічні складові є взаємопов’язаними. Статична складова - це

результат діяльності законодавця, тобто стан і структура цивільного

процесуального законодавства і, як наслідок, цивільного судочинства [61, с. 23].

Будучи оригінальним і таким, що безумовно заслуговує на увагу, наведений

підхід видається надто широким і не відображає специфічного змісту категорії

диференціації процесуальної форми, у зв’язку з чим ускладнює її розуміння.

На думку С. С. Циганенка, диференціація являє собою специфічний спосіб

(метод) правового виразу у кримінально-процесуальній формі матеріально-

правових і процесуальних умов діяльності його суб’єктів. Її застосування

призводить до структуризації процесуальних відносин у вигляді комплексу

процесуальних порядків, що відрізняються властивостями й положенням

(провадження по кримінальній справі), що складається із загального порядку

кримінального судочинства і його диференційованих видів [334, с. 37]. Пізніше

вчений вказує, що диференціація являє собою спосіб впливу на суспільні

відносини, що складаються у кримінальному судочинстві, і веде до використання

152

в кримінальному процесі різних за своїм характером і призначенням, але

загальних - по обов’язковим умовам застосування і природі процесуальних

проваджень і форм. Це забезпечує різнорідну за механізмами і засобами, метою і

завданнями, але єдину за процесуально-правовими категоріями структуру

кримінального процесу, що забезпечує в кінцевому рахунку учасникам

провадження по кримінальній справі захист їх прав і свобод відповідно до

характеру і тяжкості заходів кримінальної відповідальності. Таким чином,

уявлення щодо сутності диференціації у кримінальному судочинстві як про

формальну автономізацію і поділ (множинність) процесуальних порядків і

відповідних ним правових інститутів і відносин не може бути

правильним [333, с. 151].

Схожим є й інше наведене в науковій літературі визначення диференціації

- це розроблений кримінально-процесуальною наукою і сприйнятий

законодавцем спосіб юридичної техніки, за допомогою якого досягається мета

збалансованого співвідношення ефективного досудового розслідування і

максимальних гарантій прав, свобод і законних інтересів його

учасників [292, с. 353].

Як діяльність законодавця, спрямовану на відокремлення із системи

кримінально-процесуальних норм особливої групи норм, які регулюють необхідні

кримінально-процесуальні відносини, що пов’язані з певними особливостями

кримінальної справи або суб’єкта, який вчинив злочин, з метою формування

нової кримінально-процесуальної форми розуміє диференціацію процесуальної

форми О. В. Міщенко [176, с. 47].

Наведення доктринальних підходів до з’ясування сутності диференціації

кримінальної процесуальної форми можливо було б продовжувати, проте це

видається недоцільним, оскільки вищевказані доктринальні дефініції дозволяють

скласти достатньо повне уявлення стосовно наявного різноманіття наукових

поглядів у цій сфері й певної невизначеності з цього приводу.

На наш погляд, при формулюванні дефініції диференціації кримінальної

процесуальної форми слід виходити з того, що остання, як зазначалося вище, є

153

певною формою спеціалізації, що являє собою розгалуження, набуття тією чи

іншою гілкою все більше специфічних ознак у механізмі законодавчого

впорядкування певних груп суспільних відносин. Тому на підтримку заслуговує

підхід, відповідно до якого розрізняють два різних типи диференціації -

функціональна, в ході якої розширюється коло функцій, що здійснюються тими

ж елементами системи, яка розвивається, та структурна, в ході якої в системі

виділяються підсистеми, нові елементи, що реалізують ті чи інші функції.

Структурна диференціація виступає різновидом функціональної, проте є більш

глибокою за змістом. Вона пов’язана із створенням однопорядкового елементу

на одному рівні системи [199, с. 145].

Застосування цих теоретичних положень при аналізі проблеми

диференціації кримінальної процесуальної форми дозволяє дійти висновку, що

наявність окремих проваджень у системі всього кримінального провадження є

свідченням функціональної диференціації процесуальної форми, оскільки

виділяються окремі елементи системи, що відрізняються істотними

особливостями предмета правового регулювання (матеріальні та процесуальні

відносини), які обумовлюють необхідність встановлення того чи іншого

порядку здійснення кримінального провадження. Кожен із цих елементів

характеризується власним функціональним призначенням і спрямовано на

вирішення спеціальних завдань, що в сукупності створюють передумови

вирішення завдань всієї системи (кримінального провадження в цілому), а

також відрізняються своєю стадійністю та специфічною формою. Прикладом

функціональної диференціації є, зокрема, виникнення окремих проваджень, у

порядку яких слідчий суддя під час досудового розслідування кримінальних

правопорушень реалізує надані йому законом повноваження (розгляд скарг,

клопотань тощо). Функціональне призначення таких проваджень полягає у

забезпеченні можливості здійснення під час досудового розслідування функції

судового контролю, що потребує наявності окремого специфічного порядку

розгляду та вирішення слідчим суддею питань, які віднесені до його

компетенції. У даному випадку йдеться саме про функціональну

154

диференціацію, адже виділення та умовна автономізація в системі

кримінального провадження її окремих елементів розширює функції самої

системи, забезпечує у такий спосіб судовим контролем права і законні інтереси

людини під час досудового розслідування.

В межах кожного із проваджень, що виступають компонентами системи

кримінального процесу (характеристику яких буде надано в наступному розділі

цієї роботи і які умовно поділено автором на дві групи), передбачаються різні

порядки здійснення кримінальної процесуальної діяльності: залежно від

особливостей суб’єкта кримінального правопорушення; суспільно небезпечного

діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність,

ступеня суспільної небезпеки кримінального правопорушення; локальності

конфлікту й співвідношення публічних і приватних інтересів, значення, яке

відіграє кримінальне правопорушення для охоронюваних законом інтересів

тощо. Загальний та певні особливі порядки, що в сукупності дозволяють

вирішити завдання цього провадження у оптимальний спосіб. Такі особливості

порядку в межах окремих проваджень, як уявляється, є проявом структурної

диференціації кримінальної процесуальної форми, оскільки їх варіативність

спрямована на забезпечення вирішення завдань того чи іншого структурного

елементу в системі кримінального провадження (кожного окремого

провадження). Структурна диференціація кримінальної процесуальної форми,

таким чином, нібито поглиблює функціональну диференціацію, і виступає

певною складовою останньої.

Це дозволяє дійти висновку, що зазначені види диференціації

кримінальної процесуальної форми (структурна та функціональна) знаходяться

у взаємозв’язку, оскільки поділ системи кримінального провадження на окремі

структурні елементи (процесуальні провадження) викликає необхідність

встановлення певного порядку провадження (загального і диференційованого),

що відповідає його завданням і дозволяє їх ефективно вирішити. Такий з в ’язок,

на нашу думку, є нерозривним, що надає можливість характеризувати

диференціацію кримінальної процесуальної форми як функціонально-

155

структурну.

Наведений підхід створює необхідні умови для проведення комплексного

аналізу зазначеної проблеми, виявлення критеріїв, за якими має здійснюватися

диференціація кримінальної процесуальної форми, встановлення її рівнів та

особливостей, що ним притаманні. Таке розуміння розглядуваної категорії

призводить до висновку про те, що сутність диференціації кримінальної

процесуальної форми не може зводитися ані до поділу системи кримінального

процесу на окремі процесуальні провадження (або стадії), ані до наявності різних

порядків здійснення кримінального провадження. Лише в сукупності ці підходи

можуть претендувати на характеристику сутності диференціації кримінальної

процесуальної форми.

Виходячи з цього, видається за можливе визнати таким, що в найбільшій

мірі відповідає сутності категорії «диференціація кримінальної процесуальної

форми» підхід до її розуміння як способу процесуальної організації, відповідно до

якого у системі кримінального процесу автономізуються окремі процесуальні

провадження і встановлюються загальний та диференційовані процесуальні

порядки їх здійснення.

Такий погляд на категорію диференціації кримінальної процесуальної

форми дає підстави не погодитися з доволі поширеною в науці кримінального

процесу думкою про те, що диференційований порядок стосується двох

основних напрямів: забезпечення додаткових правових гарантій з одних справ

(неповнолітніх, німих, сліпих тощо) та спрощеного провадження у справах у

злочинах, що не являють собою великої суспільної небезпечності й складності18розслідування [9, с. 63-64; 244, с. 21]. Адже функціонально-структурна

диференціація, як було показано вище, охоплює майже весь кримінальний

процес і знаходить свій прояв не тільки в унормуванні особливих порядків

кримінального провадження, встановленні додаткових гарантій чи спрощенні

156

18 Такий погляд є традиційним у науці кримінального процесу протягом багатьох років. Див.: Арсеньев В. А. О единстве и дифференциации судопроизводства. Социалистическая законность. 1975. № 3. С. 63-64; Рустамов Х. У. Дифференциация форм уголовного процесса: современньїе тенденции и проблеми совершенствования: дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.09. Москва, 2003. С. 21.

процедури, а, перш за все, в наявності в системі кримінального процесу окремих

процесуальних проваджень, що розрізняються за предметною спрямованістю,

структурованістю та функціональним призначенням. Крім того, спрощення або

ускладнення процесуальних форм вже не є основними проявами структурної

диференціації, оскільки сучасне кримінальне процесуальне законодавство

України передбачає, наприклад, такі порядки, як кримінальне провадження на

підставі угод, які навряд чи можливо охарактеризувати винятково як спрощене

провадження, адже при укладенні угоди обвинувальний акт складається,

провадження завершується ухваленням вироку, який за наявності певних

передбачених законом підстав може бути оскаржений в апеляційному порядку

тощо. У зв’язку з цим Н. С. Манова цілком вірно зазначає, що свідченням

диференціації процесуальної форми того чи іншого провадження є наявність

сукупності якісних відмінностей у процесуальних засобах і способах здійснення

даного виду діяльності, строках, суб’єктному складі, видах і порядку прийняття

рішень, через які компетентні посадові особи реалізують свої повноваження, а

громадяни здійснюють свої права та обов’язки порівняно із загальним порядком

діяльності [164, с. 369].

Отже, структурна диференціація в умовах новітнього законодавства

набула докорінно нових форм, що підтверджує раніше сформульовану тезу про

закономірність диференційованого способу процесуальної організації та набуття

ним характеру стійкої тенденції.

Наведена дефініція диференціації кримінальної процесуальної форми не

надає можливості погодитися з твердженням про те, що не може бути мови про

повну диференціацію кримінально-процесуальних проваджень, оскільки

кримінальне судочинство містить низку загальних положень, які повинні мати

свій вираз у всіх диференційованих кримінально-процесуальних формах. Тому

диференціація завжди носить часний характер і не може суперечити основним

постулатам кримінального процесу [176, с. 54]. На наш погляд, тут необхідно

чітко розмежувати дві речі. По-перше, засади кримінального провадження,

будучи вихідними і осноположними, діють у всіх процесуальних провадженнях і

157

на всіх стадіях кримінального процесу, а тому і не викликає сумніву те, що

диференціація кримінальної процесуальної форми має здійснюватися таким

чином, щоб відповідати загальним засадам кримінального провадження і

забезпечувати їх реалізацію. Однак це жодним чином не виключає другої тези:

сформульоване вище розуміння диференціації як способу процесуальної

організації, відповідно до якого в системі кримінального процесу

автономізуються окремі процесуальні провадження і встановлюються загальний

та диференційовані процесуальні порядки їх здійснення, призводить до

висновку, який є протилежним за своїм змістом наведеній науковій точці зору, а

саме - диференціація має всеосяжний характер, пронизує весь кримінальний

процес і безпосередньо впливає на його системно-структурну організацію.

Оскільки диференціація, як випливає із наведеного її розуміння, є

напрямом правового регулювання кримінальної процесуальної форми, вона має

відповідати міжнародним актам, що закріплюють стандарти захисту прав

людини у сфері кримінального судочинства та здійснення правосуддя.

Вихідними в цьому плані є положення Рекомендації № К (81) 7 Комітету

Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ

до правосуддя, від 14.05.1981 р.; Рекомендації Кес (2006) 8 Комітету Міністрів

Ради Європи державам-членам щодо допомоги потерпілим від злочинів від

14.06.2006 р.; Рекомендації Кес (2005) 9 Комітету Міністрів Ради Європи

державам-членам щодо захисту свідків та осіб, які співпрацюють з

правосуддям від 20.04.2005 р.; Рекомендації № К (97) 13 Комітету Міністрів

Ради Європи державам-членам щодо залякування свідків і прав сторони

захисту від 10.09.1997 р.; Рекомендації № К (87) 18 Комітету Міністрів Ради

Європи державам-членам щодо спрощення кримінального правосуддя від

17.09.1987 р.; Рекомендації № К (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи

державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у

певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським

судом з прав людини від 19.01.2000 р. тощо.

Диференціації кримінальної процесуальної форми притаманні певні

158

ознаки, розкриття змісту яких можливе із застосуванням загальнотеоретичних

підходів до висвітлення питання специфіки диференціації у праві [199, с. 134­

135]. На нашу думку, до цих ознак можна віднести такі положення:

1) диференціація кримінальної процесуальної форми являє собою

закономірний процес її розвитку, що обумовлюється необхідністю унормування

нових правових відносин, ступенем їх складності та різноманіття; збалансування

цінностей, що підлягають захисту під час здійснення кримінального

провадження; імплементації міжнародних стандартів у сфері захисту прав

людини і здійснення правосуддя та гармонізації національного кримінального

процесуального законодавства із міжнародними документами в цій сфері;

2) закономірний характер диференціації кримінальної процесуальної

форми обумовлює те, що за своєю сутністю вона є однією із сторін процесу

розвитку кримінального процесуального законодавства, який на відміну від його

інтеграції, а відтак і уніфікації процесуальної форми, пов’язаний із поділом

системи кримінального процесу, виникненням та розвитком диференційованих

процесуальних порядків;

3) як процес (на відміну від диференційованості як певного стану

процесуальної форми) має динамічний і постійний характер, про що свідчить

ґенеза кримінального процесуального законодавства України, яка підтверджує

поступове виникнення нових структурних елементів у системі кримінального

процесу та нових (поряд із загальним) особливих процесуальних порядків

(стосовно виникнення нових процесуальних проваджень, то крім проваджень, в

ході яких реалізується компетенція слідчого судді щодо здійснення функції

судового контролю під час досудового розслідування, це також і провадження по

відновленню втрачених матеріалів кримінального провадження; щодо нових

процесуальних порядків, то це, безумовно, кримінальне провадження на підставі

угод, провадження в суді присяжних, спрощене провадження щодо

кримінальних проступків тощо).

Останнім часом російськими науковцями, які досліджують проблему

диференціації кримінальної процесуальної форми, введено в науковий обіг

159

поняття первинної та вторинної диференціації. Це дозволяє зрозуміти природу

уніфікації і диференціації та їх взаємозв’язок. Так, під первинною

диференціацією пропонується розуміти процес складання нової кримінальної

процесуальної форми. Про первинну диференціацію можна вести мову тоді, коли

виділений в результаті диференціації фрагмент (сукупність елементів) починає

оформлювати свою системну єдність, прибігаючи до принципу уніфікації.

Первинна диференціація, наприклад, може бути спрямована на виокремлення

особливого провадження з метою створення уніфікації (у своєму сегменті)

процесуальної форми. Вторинна диференціація - це процес поділу уніфікованої

форми [293].

Дана точка зору уявляється досить плідною, адже в концентрованому

вигляді відображає ті нормотворчі процеси, що останнім часом відбуваються у

сфері правового регулювання кримінальної процесуальної діяльності й

підтверджує діалектичний зв’язок інтеграції (уніфікації) та диференціації.

У цьому плані для з’ясування сутності вказаних категорій у площині

кримінальної процесуальної форми доречно звернутися до порядку здійснення

особливого провадження з розгляду слідчим суддею клопотань слідчого та

прокурора про проведення слідчих (розшукових) і негласних слідчих

(розшукових) дій, які обмежують конституційні права людини, та застосування

заходів забезпечення кримінального провадження. Його виокремлення у

відносно автономне утворення в системі кримінального процесу свідчить про те,

що відбулася первинна диференціація процесуальної форми досудового

розслідування кримінальних правопорушень. Втім, подальший розвиток

законодавства в цій частині дозволяє констатувати і наявність вторинної

диференціації, адже законом передбачено різний порядок розгляду слідчим

суддею клопотань слідчого та прокурора у межах фактично уніфікованого

окремого провадження, що обумовлюється прагненням законодавця передбачити

оптимальну процедуру, яка дозволятиме вирішувати завдання кримінального

провадження при неухильному дотриманні конституційних прав людини.

Наприклад, клопотання слідчого та прокурора про проведення негласних слідчих

160

(розшукових) дій розглядається слідчим суддею апеляційного суду в порядку та

в умовах, що забезпечують захист державної таємниці та таємницю досудового

розслідування; клопотання слідчого та прокурора про проведення слідчих

(розшукових) дій із проникненням до житла чи іншого володіння особи (обшук,

огляд, слідчий експеримент) розглядаються слідчим суддею місцевого суду в

порядку, що забезпечує таємницю досудового розслідування. Клопотання ж про

застосування запобіжних заходів, а також деяких інших заходів забезпечення

кримінального провадження (відсторонення від посади, позбавлення

спеціального права тощо) розглядаються слідчим суддею місцевого суду в

змагальній процедурі, що надає можливість сторонам відстоювати свої позиції і

захищати законні інтереси.

Наведене дозволяє підтримати думку про те, що уніфікація й

диференціація не є протилежностями, а виступають як різні «технології»

формування кримінально-процесуальної форми, що активізуються на певних

етапах її розвитку [293].

Як свідчить законодавство окремих іноземних держав, диференціація

процесуальної форми може мати своїм наслідком судоустрійну диференціацію.

Так, однією з основних новел КПК Швейцарії 2007 р. є створення судів з питань

заходів примусу. Вони є єдиними у країні органами, які уповноважені приймати

рішення про застосування під час досудового провадження взяття під варту

(за невеликими винятками, передбаченими в нормах про правосуддя стосовно

справ неповнолітніх і військових) [304].

2.2. Мета і функції диференціації кримінальної процесуальної форми

Розуміння диференціації як способу процесуальної організації, відповідно

до якого в системі кримінального процесу автономізуються процесуальні

провадження і встановлюються загальний і диференційовані процесуальні

порядки їх здійснення, надає можливість чітко визначити її мету та з’ясувати її

значення. При цьому слід виходити з того, що диференціація кримінальної

процесуальної форми є об’єктивною тенденцією розвитку законодавства, яка

161

відображає прогресивний процес розвитку суспільних відносин, врегулювання

яких потребує гнучкості процесуальної форми.

Як зазначає О. В. Міщенко, метою диференціації форм кримінального

судочинства є оптимізація кримінального процесу й підвищення його

ефективності, що досягаються у ході демократичних процедур із збереженням

основних гарантій прав учасників кримінального судочинства і за умови

реалізації всіх процесуальних принципів [177]. Це твердження поділяється й

іншими дослідниками вказаної проблематики. Так, аналізуючи її стосовно

диференціації кримінально-процесуальної форми досудового провадження,

М. А. Сидигалієв вказує, що метою диференціації кримінально-процесуальної

форми є формування найбільш раціонального досудового провадження через

скорочення строків звичайного порядку розслідування, в тому числі й шляхом

оптимізації системи кримінально-процесуальних дій і рішень, пов’язаних з

рухом кримінальної справи [292, с. 353].

Підтримуючи в цілому наведені наукові позиції, вважаємо, що

диференціація, будучи достатньо стійким системо-утворюючим механізмом

регулювання процесуальної форми кримінального провадження,

спрямовується на встановлення її оптимальної моделі, досягнення її гнучкості,

унормування різноманіття суспільних відносин, що в цілому дозволяє

ефективно вирішувати завдання кримінального провадження. Саме в цьому, як

видається, й полягає мета диференціації як способу процесуальної організації.

В даному контексті цілком слушним уявляється твердження Н. С. Манової про

те, що диференціація форм кримінального судочинства визначається двома

зовнішньо суперечливими факторами: потребою створення дієвих гарантій прав

і законних інтересів його учасників та необхідністю раціонального

використання процесуальних і матеріальних засобів при здійсненні відповідної

діяльності, необхідністю підвищення ефективності судочинства [164, с. 368].

Вказана цілеспрямованість диференціації процесуальної форми дозволяє

констатувати її значення, що полягає у розвитку процесуальної форми,

виникненні нових процесуальних проваджень і нових процесуальних порядків,

162

які відрізняються якісною характеристикою і відповідають суспільним запитам

щодо ефективного кримінального провадження як способу захисту від

кримінальних правопорушень та одночасно способу захисту прав, свобод і

законних інтересів всіх його учасників.

Спрямування диференціації на створення процесуальної форми

кримінального провадження, в якій збалансовано дієві гарантії прав, свобод і

законних інтересів його учасників з раціональним, розумним використанням

процесуальних і матеріальних засобів, що дозволяють ефективно вирішувати

завдання кримінального судочинства, визначає сутність і характер тих функцій,

що здійснюються диференціацією кримінальної процесуальної форми.

В науці кримінального процесу категорію «функція» досліджено

достатньо ґрунтовно. Проте необхідно відзначити певну нерівномірність

наукового інтересу в цьому напрямі, а тому й наукових досліджень з даного

питання. Адже їх переважна більшість своїм предметом мають кримінальні

процесуальні функції, з ’ясуванню сутності та системи яких передує

формулювання поняття функції [1; 101; 138, с. 420-440; 358, с. 84;]. Значно

менше досліджень присвячено аналізу змісту категорій «функції кримінального

процесу» [110; 116]. При цьому спостерігається наявність різних підходів до

наведення дефініції функції, що свідчать про неоднозначність вирішення

даного питання у науці кримінального процесу.

Так, під кримінальними процесуальними функціями (функцією) в

доктрині розуміють: «основні напрями процесуальної діяльності учасників

кримінального судочинства по досягненню його призначення» [1, с. 10],

«закріплені в законі основоположні підсистемні види (частини, компоненти,

напрями) кримінально-процесуальної діяльності, що здійснюються різними за

процесуальними інтересами суб’єктами (групами суб’єктів) процесу з метою

виконання поставлених перед ними завдань та досягнення визначених законом

цілей як завдань і цілей кримінального судочинства в цілому [214, с. 67];

основні напрями процесуальної діяльності сторін, що вирізняється за таким

чинником, як мета діяльності, й виражає роль і призначення кожного учасника

163

процесу; при цьому зміст функції становлять сукупність прав та обов’язків

суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності, яка надає йому змогу захищати

свої права та законні інтереси або здійснювати професійні

повноваження [361, с. 20]; обумовлений завданнями кримінального

провадження певний самостійний напрямок діяльності суб’єкта (суб’єктів)

кримінального провадження, що має самостійні завдання, визначає права та

обов’язки суб’єкта (суб’єктів) і реалізується за допомогою кримінально-

процесуальних засобів у формі, регламентованій кримінальним процесуальним

законодавством [55].

Незважаючи на певну розбіжність наведених дефініцій, наведене надає

можливість виокремити змістовні елементи концепту кримінальної

процесуальної функції, до яких слід віднести напрям діяльності окремого

суб’єкта (суб’єктів), а також обумовленість його сутності та правової природи

метою цієї діяльності. Проте, враховуючи, що категорія «кримінальні

процесуальні функції» відображає діяльнісний аспект кримінального

провадження, підходи до її розуміння можуть бути використані в цілях нашого

дослідження лише частково. Оскільки диференціація кримінальної

процесуальної форми лежить у площині механізму правового регулювання,

доречним видається звернення до аналізу сутності категорії «функція» в

контексті досліджень функцій права.

В теорії права змістовне наповнення категорії «функція» отримує дещо

іншу інтерпретацію. Стосовно функцій права ця категорія розглядається як

певний канал впливу з боку правової системи (і права як її частини) на

суспільні відносини [65, с. 27], як основні напрями і сторони впливу права на

суспільні відносини, в яких знаходить вираз його сутність і соціальне

призначення [48, с. 67], як єдність ролі (призначення) права у суспільстві та

основних напрямів його впливу на суспільні відносини [229, с. 50], основні

напрями правового впливу, які виражають роль права в упорядкуванні

суспільних відносин [161, с. 32]. Отже, спільним для всіх наукових позицій з

цього питання є розуміння функцій як основних напрямів впливу права

164

(правового регулювання). Саме у функціях знаходить свій вираз соціальна

цінність права.

Наведені дефініції можуть бути використані при дослідженні функції

диференціації кримінальної процесуальної форми, під якою, зважаючи на

наведені сутнісні ознаки цієї категорії, пропонується розуміти основний напрям

впливу диференціації як способу процесуальної організації, відповідно до якого в

системі кримінального процесу автономізуються окремі процесуальні

провадження і встановлюються загальний та диференційовані процесуальні

порядки їх здійснення, на системно-структурну організацію кримінального

процесу.

Вивчення наукових досліджень, присвячених аналізу проблеми

диференціації кримінальної процесуальної форми, показало, що в переважній

більшості з них науковці зосередились на з’ясуванні сутності та системи

критеріїв, за якими вона здійснюється, тоді як питання функціонального

призначення диференціації залишилося без достатньої наукової розробки.

Наявними є лише окремі позиції науковців з цього приводу, незважаючи на те,

що саме у функції знаходить прояв цінність диференціації процесуальної форми,

а тому й особливого значення набуває її з’ясування та характеристика.

Так, на думку С. С. Циганенка, функція диференціації кримінальної

процесуальної форми полягає у розвитку системно-структурної організації

кримінального процесу [333, с. 153]. Ця точка зору, безумовно, заслуговує на

підтримку, оскільки, як зазначалося вище, сутність функціональної

диференціації процесуальної форми знаходить свій прояв безпосередньо в

автономізації процесуальних проваджень, що виступають елементами системи

кримінального процесу, які істотно відрізняються своєю матеріально-правовою

основою та передбаченим законом порядком їх здійснення. Саме диференціація

процесуальної форми призводить до розвитку системи кримінального процесу,

яка відповідає суспільним потребам, що, у свою чергу, обумовлюються стрімким

розвитком суспільних відносин, і здатна ефективно вирішувати завдання

кримінального провадження. Таким чином забезпечується необхідний рівень

165

різноманіття у механізмі правового регулювання і його адаптація до зовнішнього

середовища, що потребує нових технологій і форм здійснення кримінального

провадження. Вплив диференціації процесуальної форми на будову

кримінального процесу здійснюється, як було показано вище, на різних рівнях,

починаючи від всієї системи кримінального провадження і закінчуючи

особливостями порядку здійснення окремих процесуальних актів.

Незважаючи на новизну КПК України, який закріпив істотно

модифіковану систему кримінального провадження, вже після його прийняття

продовжилася диференціація процесуальної форми, що обумовлено саме

розвитком суспільних відносин і появою у зв’язку з цим нових потреб в

унормуванні порядку здійснення кримінального провадження. Прикладом такої

диференціації є розд. IX-1 КПК України, яким передбачено особливий режим

досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану або у районі

проведення антитерористичної операції. Також у цьому контексті слід привести

гл. 24-1 КПК України, якою встановлено особливості спеціального досудового

розслідування кримінальних правопорушень, що дозволяють здійснювати

кримінальне провадження у відсутності підозрюваного, обвинуваченого. Будучи

проявом структурної диференціації, впровадження цих порядків істотно впливає

на системно-структурну організацію кримінального процесу, розвиває її, робить

її більш гнучкою.

Наведені приклади підтверджують вище сформульовану тезу про те, що

диференціація процесуальної форми є об’єктивним закономірним процесом,

який відображає багатогранність суспільних відносин і детермінується

суспільними потребами у встановленні адекватного правового регулювання цих

правових відносин.

Однак, на наш погляд, функція розвитку системно-структурної організації

кримінального процесу не вичерпує кола функцій диференціації кримінальної

процесуальної форми, адже здійснення впливу на побудову процесуальної

форми кримінального провадження природно охоплюється змістом іншої

функції, а саме - регулятивної.

166

Сутність регулятивної функції полягає в тому, що диференціація

кримінальної процесуальної форми активно впливає на систему кримінального

провадження, впорядковуючи її за певними елементами. В результаті здійснення

диференціації постійно змінюється сама система кримінального провадження,

що, по суті, цілком відповідає розумінню функції у філософії, відповідно до

якого вона являє собою певне явище, що залежить від іншого і яке змінюється в

міру зміни цього іншого явища.

Як було показано вище, диференціація процесуальної форми набуває

ознаки стійкої тенденції, у зв’язку з чим може розглядатися як процес розвитку,

що має постійний (перманентний) характер, який на певному етапі призводить

до виникнення якісно нових і відносно автономних елементів системи

кримінального провадження і нових порядків його здійснення.

Регулятивну функцію диференціації кримінальної процесуальної форми

можна проілюструвати на прикладі виникнення таких відносно нових у системі

кримінального процесу проваджень, у ході яких слідчий суддя реалізує судовий

контроль під час досудового розслідування. У зв’язку з істотним розширенням

компетенції слідчого судді порівняно з раніше чинним КПК України, відповідно

до якого окремі процесуальні рішення під час досудового розслідування

приймалися судом, чинний КПК України відніс до відання слідчого судді

вирішення набагато більшого кола питань, які розглядаються в межах окремих

процесуальних проваджень. Зокрема, йдеться про розгляд клопотань про

застосування заходів забезпечення кримінального провадження, відводи,

проведення слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій, допит в

порядку ст. 225 КПК України, вирішення питання щодо речових доказів у

випадках, передбачених законом, тощо. Розгляд і вирішення цих питань

здійснюється в процесуальній формі, що передбачена для окремих судово-

контрольних проваджень, які характеризуються комплексністю правового

регулювання, власною матеріально-правовою основою (правовими відносинами,

з приводу яких вони здійснюються) і полістадійністю. У такий спосіб здійснено

диференціацію кримінальної процесуальної форми, яка призвела до виникнення

167

нових проваджень у системі кримінального провадження в цілому. Отже, зміна

останньої є наслідком диференціації, що, у свою чергу, утворює зміст її

регулятивної функції.

Не менш важливе значення має і така функція диференціації кримінальної

процесуальної форми як охоронна, сутність якої полягає в тому, що при

загальній спрямованості на оптимізацію порядку здійснення кримінального

провадження диференціація не може поєднуватися із скороченням або

ліквідацією існуючих гарантій прав і свобод його учасників. Це правило є

незмінним і в силу свого загального значення при виборі вектора диференціації

процесуальної форми буде нами віднесено до її загальних засад у наступному

підрозділі цієї роботи.

Варто підкреслити, що охоронна функція знаходить свій прояв навіть у

спрощених порядках кримінального провадження, адже при його прискоренні й

впровадженні у зв’язку з цим скороченого порядку законодавець вводить

додаткові гарантії, що утворюють зміст певних компенсаторних механізмів у

забезпеченні прав і свобод учасників кримінального провадження,

збалансовують у такий спосіб публічні та приватні інтереси. Так,

диференційованим порядком здійснення апеляційного провадження є письмове

апеляційне провадження, передбачене ст. 406 КПК України. Відповідно до цієї

статті суд апеляційної інстанції має право ухвалити судове рішення за

результатами письмового провадження. Такий порядок, безумовно, істотно

спрощує й прискорює кримінальний процес, однак його застосування може

негативно позначитися на інтересах його учасників, у зв’язку з чим законодавець

передбачив імперативну умову застосування вказаного порядку - якщо всі

учасники судового провадження заявили клопотання про здійснення

апеляційного провадження за їх відсутності. Наведена умова набуває значення

гарантії дотримання прав і законних інтересів учасників судового провадження

при застосуванні диференційованого (письмового) порядку апеляційного

провадження.

Дослідження сутності диференціації кримінальної процесуальної форми,

168

її мети та функцій передбачає необхідність формулювання й характеристики

змісту тих вихідних, основних положень, які створюють її фундамент і

визначають її напрями. Такі загальні положення забезпечують досягнення її

мети і впорядкованість диференціації як процесу, що спрямовано на

врегулювання процесуальної форми кримінального провадження.

2 '-> 1 • ••• • •• ••.3. Загальні положення диференціації кримінальної процесуальної

форми

Аналіз юридичної літератури на предмет характеристики загальних

положень диференціації та з’ясування їх системи свідчить про недостатній

рівень наукової розробки цього питання, адже далеко не всі дослідники

проблеми диференціації процесуальної форми звертаються до його розгляду та

виокремлюють такі положення, а тим більш аналізують їх зміст і взаємозв’язок.

Утім, у науці кримінального процесу наявні окремі позиції учених

стосовно питання, що розглядається. Так, С. С. Циганенко стверджує про

доцільність виокремлення принципів диференціації кримінальної

процесуальної форми. До них учений відносить: диверсифікацію процесуальної

форми; основоположну роль загального порядку кримінального судочинства;

формування видів кримінального судочинства на базі кримінально-правових

категорій і ознак з урахуванням ступеня складності кримінально-процесуальної

форми [333, с. 153].

Проте перш ніж перейти до аналізу вказаної наукової позиції, вважаємо

за необхідне дослідити співвідношення категорій «принципи (засади)» та

«загальні положення». З приводу цього питання в доктрині наявні протилежні

погляди: одні вчені вважають ці категорії синонімічними [201, с. 84; 284, с. 56],

інші наполягають на необхідності їх розмежування [2, с. 47]. Так, зокрема,

автори «Нарису розвитку радянського кримінального процесу», розглядаючи це

питання в контексті принципів кримінального процесу, зазначали, що поняття

принципів та загальних умов не є рівнозначними. Якщо принципи являють

собою найважливіші та визначальні правові положення, на яких побудований

169

весь кримінальний процес, то загальні умови виражають собою такі положення,

які розкривають призначення та зміст кримінально-процесуальних інститутів,

що характерні для окремої стадії [2, с. 47]. З цим підходом слід погодитися, тим

більш, що він повністю перекликається з чинним законодавством України, адже

загальним засадам кримінального провадження присвячено ст. 7 КПК України,

а загальні положення виділяються законодавцем стосовно окремих стадій

кримінального провадження - досудового розслідування (гл. 19 КПК України);

судового розгляду (гл. 28 КПК України).

Таким чином, категорія «принципи (засади)» має більш високий ступінь

узагальнення, в силу чого визначає зміст і такої категорії, як «загальні

положення», що мають відповідати принципам (засадам) і конкретизувати їх

зміст стосовно окремих правових інститутів чи окремих етапів кримінального

провадження. В основі диференціації кримінальної процесуальної форми

лежать засади кримінального провадження, яким мають відповідати ті загальні

положення, що визначають напрями і підстави (критерії) диференціації. Тому

стосовно останньої видається більш коректним вести мову про її загальні

положення, які безпосередньо визначають її напрями і впливають на її

результати.

Одним із таких положень, як було зазначено вище, вважається

диверсифікація процесуальної форми. У цьому контексті доцільно звернути

увагу на те, що диверсифікація (від лат. гігуегзш - різний і ґасеге - робити)

означає надання чому-небудь різнобічного, комбінованого, багатогалузевого

характеру, що в площині нашого дослідження слід розуміти як різнобічність

характеру процесуальної форми, що знаходить свій прояв у наявності і

комбінації її різних видів. Тому дискусійною видається вищевказана теза про

те, що диверсифікація процесуальної форми має розглядатися як принцип її

диференціації. На наш погляд, диверсифікація скоріше за все є певним

матеріалізованим результатом диференціації процесуальної форми. Зважаючи

на це, віднесення диверсифікації до засад диференціації процесуальної форми

видається досить спірним.

170

На наш погляд, до загальних положень, які визначають зміст

диференціації та її основні напрями, слід віднести такі:

1. Пріоритетне значення при диференціації порядків кримінального

провадження прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого

і потерпілого. Сутність цього положення обумовлена завданнями

кримінального провадження, які визначено ст. 2 КПК України. Серед них

чільне місце посідають охорона прав, свобод та законних інтересів учасників

кримінального провадження, застосування належної правової процедури до

кожного учасника кримінального провадження. Такими, що мають власний

інтерес у кримінальному провадженні, який потребує належного правового

захисту, перш за все, є потерпілий та підозрюваний, обвинувачений.

Потерпілий зацікавлений в якнайшвидшому відновленні його становища,

порушеного кримінальним правопорушенням, відшкодуванні завданої йому

шкоди, недопущенні його подвійної віктимізації у зв’язку із залученням до

участі у кримінальному провадженні, порядок здійснення досудового

розслідування і судового розгляду якого є недосконалим і не враховує інтереси

потерпілого як центрального його учасника. Зміст законного інтересу

підозрюваного, обвинуваченого складають застосування до нього такої

процедури, що гарантує дотримання його прав і свобод, а також справедливе

вирішення кримінально-правового конфлікту.

Виходячи із цього, слід визнати недопустимим впровадження таких

порядків, у яких обмежуються гарантії прав і законних інтересів цих осіб,

покладаються на них обов’язки, що не передбачені відповідно до загального

порядку здійснення кримінального провадження, створюються умови, що

істотно ускладнюють захист їх прав і законних інтересів. У зв’язку з цим

основоположне значення при диференціації кримінальної процесуальної форми

набувають гарантії прав і законних інтересів потерпілого, підозрюваного,

обвинуваченого, які не можуть бути скасовані, а при необхідності спрощення

процесуальної форми (її диференціації у цьому напрямі) мають бути замінені

певними компенсаторними механізмами, що також набувають значення гарантії

171

й у такий спосіб забезпечують захист прав і законних інтересів цих осіб

(наприклад, при здійсненні спеціального досудового розслідування в порядку

гл. 24-1 КПК України підозрюваний не бере участі в цьому кримінальному

провадженні. Втім, компенсаторне значення в такому порядку досудового

розслідування набуває обов’язкова участь його захисника, що являє собою

гарантію забезпечення прав і законних інтересів підозрюваного, у відсутність

якого здійснюється кримінальне провадження).

Реалізацію зазначеного загального положення можна простежити і на

прикладі розвитку законодавства в частині правового регулювання

диференційованого порядку кримінального провадження на підставі угод (гл.

35 КПК України). Запровадивши порядок укладення угоди про визнання

винуватості, законодавець, разом із тим, не передбачив обов’язкової участі

захисника у цих кримінальних провадженнях. Утім, практика застосування

КПК України в цій частині показала, що при укладенні угоди про визнання

винуватості у багатьох випадках інтереси підозрюваного залишаються

незахищеними, адже, не будучи юридично обізнаним, підозрюваний

погоджується на умови прокурора стосовно укладення цього виду угод, не

вникаючи в її сутність і правові наслідки. Тому законодавець доповнив ст. 52

КПК України положенням стосовно обов’язкової участі захисника у разі

укладення угоди між прокурором і підозрюваним чи обвинуваченим про

визнання винуватості з моменту ініціювання укладення такої угоди (Закон

України від 12.02.2015 р.). Проте, ймовірно, це не останній крок законодавця в

цьому напрямі, адже відповідно до п. 5.9 Стратегії реформування судоустрою,

судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки

вдосконалення процесуального забезпечення справедливості й права на захист

під час кримінального провадження передбачає, зокрема, необхідність

запровадження обов’язкової участі захисника в усіх кримінальних

провадженнях на підставі угод.

Розглянуте загальне положення диференціації кримінальної

процесуальної форми створює підґрунтя для визначення її меж, адже саме

172

права людини виступають критерієм, що дозволяє встановити такі межі.

Диференціація процесуальної форми має забезпечувати дотримання

загальновизнаних стандартів прав людини, зокрема, у сфері кримінального

судочинства. Якщо, приміром, спрощення процесуальної форми обмежує

конституційне право людини на захист, то така диференціація не може бути

визнана прийнятною і потребує негайної зміни законодавства в частині

регулювання цих правових відносин.

2. Основоположна роль загального порядку кримінального провадження -

його сутність полягає в тому, що диференціація є неможливою без об’єкта,

який має загальний (уніфікований) порядок, розподіл якого і відбувається у

процесі диференціації. Будь-яка диференціація є похідною від загальної,

звичайної (ординарної) форми, певні елементи (відступи) якої автономізуються

при здійсненні диференціації. На її першому етапі накопичуються окремі

винятки із загального порядку процесуальної форми, які потім переходять до

якісно нового рівня - структурного утворення, яким виступає окреме

процесуальне провадження (у випадку функціональної диференціації) або

певний вид процедури (у випадку структурної диференціації). У зв’язку з цим

слід погодитися з твердженням про те, що поняття диференціації повинно

засновуватися головним чином на такому тлумаченні цього слова як

«розчленування», хоча й в кримінально-процесуальній науці більш популярним

є інший - м’який спосіб трактовки «диференціації» як «різниця, відмінність».

Подібний стиль тлумачення не є вдалим, оскільки затіняє «природний»

взаємозв’язок уніфікації та диференціації. Виходячи з цієї трактовки, маємо, що

існує плюралізм форм, серед яких - жодної базової. Тлумачення диференціації

як «розчленування» більш точно відображає сутність кримінально-

процесуальної диференціації: різноманіттю форм передує процес

розчленування. У цьому плані диференціація є немислимою без «об’єкта, що

розчленується», оскільки для виділення частин первісно необхідно мати щось

ціле. Тому будь-яка диференціація є похідною від звичайної (уніфікованої)

форми [293].

173

Прикладом застосування цього загального положення можуть бути

судово-контрольні провадження, в межах яких слідчий суддя реалізує свою

компетенцію щодо здійснення під час досудового розслідування функції

судового контролю. Їх витоки було закладено у законодавстві України у 2001

р., коли КПК України 1960 р. було доповнено статтями 165-2, 165-3, в яких

передбачалася процедура розгляду суддею подання слідчого про застосування

запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строку тримання

під вартою. З прийняттям нового КПК України, який суттєво розширив

юрисдикцію суду під час досудового розслідування і впровадив слідчого суддю

як спеціального суб’єкта, до компетенції якого належить здійснення функції

судового контролю, окремі процедурні правила, що були передбачені раніше

чинним законодавством, отримали якісної зміни і трансформувалися в

процесуальні провадження, що, як було зазначено в попередньому розділі цієї

роботи, мають забезпечувальний характер. Отже, загальний (ординарний)

порядок здійснення кримінального провадження на етапі досудового

розслідування було диференційовано законодавцем, у результаті чого в системі

кримінального процесу з ’явилися судово-контрольні провадження.

Диференціація порядків кримінального провадження, зокрема, має місце,

при здійсненні спеціального досудового розслідування кримінальних

правопорушень (гл. 24-1 КПК України), процедура якого є певним винятком

(характеризується суттєвими особливостями) порівняно із загальним

(ординарним) порядком здійснення досудового розслідування, який передбачає

обов’язкову участь підозрюваного у проведенні досудового розслідування. Так

само проявом диференціації процесуальної форми є процедура судового

розгляду кримінального провадження, що здійснюється за відсутності

обвинуваченого (іп аЬзепгіа), яка передбачена ч. 3 ст. 323 КПК України.

3. Застосування системного підходу до диференціації кримінальної

процесуальної форми. Сутність цього загального положення полягає в тому, що

диференціація повинна будуватися з урахуванням всіх основних засад

кримінального провадження, що закріплено у ст. 7 КПК України. Окремі

174

процесуальні провадження та диференційовані порядки, що застосовуються у

межах цих проваджень, мають бути органічною компонентою системи

кримінального процесу і відповідати його типології. У зв’язку з цим досить

сумнівними видаються пропозиції щодо впровадження окремих процесуальних

процедур та процесуальних технологій, які передбачені законодавством

іноземних країн або були передбачені раніше чинним законодавством, проте не

вписуються органічно до системи кримінального процесу України, не

враховують її закономірностей і тому резонують з окремими правовими

інститутами, чим ускладнюють вирішення завдань кримінального провадження

та сприяють еклектичності або гібридизації процесуальної форми.

У цьому плані значний інтерес викликає зроблений М. Г. Стойком аналіз

моделей кримінального процесу за цільовою й функціональною ознаками, на

підставі якого вчений сформулював шість кримінально-процесуальних

стратегій (загальних моделей): 1) захисту прав і свобод обвинуваченого;

2) кримінального переслідування; 3) соціальної підтримки обвинуваченого;

4) соціальної підтримки потерпілого; 5) раціональності та ефективності

кримінального судочинства; 6) примирення [281, с. 65]. Відповідно кожній із

цих моделей притаманні сутнісні ознаки, що дозволяють їх виокремити й

надати власної характеристики.

Серед вказаних моделей є такі, що не можуть бути поєднані в силу

концептуальної різниці у їх цілеспрямованості. У зв’язку з цим неможливим

видається впровадження до процесуальної форми таких моделей процедур, які

за своєю правовою природою не відповідають їх ідеології і спрямовані на

обслуговування інших цінностей. Так, модель контролю над злочинністю, яка

виступає компонентою стратегії кримінального переслідування, метою якої

виступає покарання, в ціннісному відношенні є прямо протилежною моделі

належного правосуддя. Їй притаманно посилення кримінальної репресії,

завдяки чому здійснюється контроль над злочинністю. Її характерними

ознаками є: орієнтація органів кримінального переслідування на суспільну

небезпечність злочину як підстава для активності цих органів; ігнорування або

175

істотне обмеження правового контролю за діяльністю органів кримінального

переслідування; презумпція винуватості підозрюваних у вчиненні злочину;

високий рівень засуджень і тяжкості покарання; відсутність умов для між

особистого контакта потерпілого і обвинуваченого тощо [281, с. 70-71].

Впровадження у такій моделі порядку кримінального провадження на підставі

угод, зокрема, угоди про примирення, є алогічним, оскільки така «процесуальна

технологія» буде суперечити всій системі кримінального провадження і не

відповідати його завданням. Так само неможливим видається і впровадження в

процесуальну форму кримінального процесу, що належить до моделі належного

правосуддя, характерними ознаками якої є самостійність сторін у збиранні та

наданні доказів, їх можливість активно контролювати хід судового розгляду,

автономія суду тощо, уніфікованого порядку судового розгляду, який взагалі не

дає простору для узгодження сторонами питань, пов’язаних із можливістю

проведення скороченого судового розгляду, укладення угод та ін.

4. Спрямування диференціації кримінальної процесуальної форми на

вирішення завдань кримінального провадження, що закріплено ст. 2 КПК

України. Будучи загальними для всього кримінального провадження, ці

завдання виступають певним орієнтиром при здійсненні диференціації

процесуальної форми як у напрямі її спрощення, так і ускладнення чи

унормування нових процесуальних проваджень тощо. Вони визначають вектор

диференціації, адже її результатом мають бути такі передбачені законом

особливості процесуальної форми, що дозволяють в оптимальний спосіб

(у найкоротші строки, із залученням найменших ресурсів, з урахуванням

інтересів сторін кримінально-правового конфлікту тощо) вирішити завдання

кримінального провадження.

Диференціюючи процесуальну форму, законодавець має виходити з того,

у якій мірі нові форми будуть забезпечувати швидке, повне і неупереджене

розслідування і судовий розгляд при одночасному забезпеченні прав, свобод і

законних інтересів учасників кримінального провадження.

5. Здійснення диференціації на началах раціональності та доцільності.

176

Правильною у зв’язку з цим видається теза В. В. Дорошкова про те, що якщо у

справах стосовно серйозних видів злочинів необхідні ті чи інші процесуальні

норми і процедури, дотримання всієї «технології» процесу, то стосовно

нескладних, очевидних злочинів ця складна процедура не тільки не забезпечує

гарантій захищеності прав учасників процесу, але і виглядає як чисто зовнішня,

беззмістовна і ритуальна. В результаті нераціонально використовуються не

тільки час, фінансові, організаційні ресурси, але і саме затягування процесу

негативно позначається на розумних строках розгляду справи, викликає

незадоволення учасників процесу і не сприяє досягненню мети

правосуддя [84, с. 30-31]. Отже, раціональна побудова порядку кримінального

провадження тісно пов’язана з процесуальною економією. На це звернув увагу

Р. Х. Якупов, зазначивши, що в кримінально-процесуальному законодавстві

мають місце дві взаємопов’язані групи норм, з одного боку, ті, що регулюю ть

досягнення якості кримінального процесу, а з іншої сторони - його швидкості.

Маються на увазі норми про процесуальні строки, об’єднання і виділення

кримінальних справ, створення слідчих груп, доручення слідчого тощо.

Загальна спрямованість цих норм виражає ідею забезпечення найкращих

результатів при найменших затратах процесуальних засобів і часу. Ця ситуація

вказує на існування в кримінальному процесі самостійного принципу

процесуальної економії або раціонального ведення кримінального

провадження [360, с. 76].

Не розглядаючи питання визнання за раціональністю або процесуальною

економією при здійснення кримінального провадження значення його

принципу, відмітимо лише те, що саме цим положенням пояснюється, зокрема,

існування в кримінальному процесуальному законодавстві таких

диференційованих порядків судового провадження, як проведення скороченого

судового розгляду, якщо проти цього не заперечують учасники судового

провадження (ч. 3 ст. 349 КПК України) та письмове апеляційне провадження

(ст. 406 КПК України). У результаті застосування цих процедур кримінальне

провадження не тільки прискорюється, а й істотно економляться процесуальні

177

засоби вирішення його завдань. Упровадження вказаних порядків свідчить про

певну тенденцію розвитку законодавства, оскільки скорочений судовий розгляд

був відомий і КПК України 1960 р., тоді як письмове апеляційне провадження

з’явилося лише в новітньому законодавстві.

Однак не тільки в цьому бачиться значення раціональності при

диференціації кримінальної процесуальної форми, адже, законодавець також

концептуально змінив порядок кримінального провадження у формі приватного

обвинувачення і коло таких проваджень, віддавши пріоритет у цих випадках

приватному інтересу, а відтак - визнавши більш раціональним обмеження

публічного інтересу як при прийнятті рішення про початок кримінального

провадження у формі приватного обвинувачення, так і при його закінченні

(гл. 36 КПК України)19. [197] Те ж саме відноситься і до кримінального

провадження на підставі угод (гл. 35 КПК України), в якому також віддається

пріоритет приватному інтересу при вирішенні питання стосовно закінчення

такого кримінального провадження. Саме раціональністю, видається, можна

пояснити передбачений законом диференційований порядок підготовчого

провадження на підставі угоди, що надійшла до суду з обвинувальним актом.

Оскільки в таких кримінальних провадженнях для ухвалення вироку

дослідження доказів не здійснюється, то і нераціональною є передача

кримінального провадження до наступної його стадії - судового розгляду.

У цих провадженнях вирок, на відміну від загального порядку, ухвалюється в

підготовчому провадженні (зрозуміло, за умов, що укладена угода відповідає

вимогам закону до її змісту).

Раціональність порядку кримінального провадження тісно пов’язана з

доцільністю, яка у науці кримінального процесу також розглядається як засада

останнього. Як зазначає Н. М. Апостолова, ігнорування принципу доцільності,

відсутність його чіткого розуміння і закріплення в законі призвели до зайвої

формалізації порядку провадження, до здійснення нераціональної і

178

19 Про сутність приватного обвинувачення в кримінальному процесі див.: Перепелиця С. І. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення. Харків: Право, 2015. 184 с.

неефективної кримінально-процесуальної діяльності. Для забезпечення

раціональної (оптимальної) організації й ефективності кримінального

судочинства необхідне, на думку вченого, введення до законодавства і

застосування принципу доцільності в усій кримінально-процесуальній

діяльності в цілому, а не в її окремих складових. При цьому під принципом

доцільності запропоновано розуміти надану законом можливість вибору

найбільш оптимальної із передбачених законом для даного конкретного

випадку форми здійснення кримінально-процесуальної діяльності і

передбаченого законом способу вирішення кримінально-правового конфлікту з

метою ефективного вирішення завдань кримінального судочинства [7, с. 11­

12].

Знову ж таки, не вдаючись до дискусії щодо визнання доцільності20засадою кримінального провадження [260, с. 205-208], оскільки дане питання

виходить за межі нашого дослідження, підкреслимо дійсно важливе значення

цього положення при правовому регулюванні кримінальної процесуальної

форми, а саме - при здійсненні її диференціації. Впровадження конвенціальних21процедур [166] (угоди про примирення та про визнання винуватості (при

цьому, як свідчить розвиток законодавства, сфера застосування угоди про

визнання винуватості розширюється, адже відповідно до чинного законодавства

угода про визнання винуватості може бути укладена не тільки у провадженні

щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості,

тяжких злочинів, як це було передбачено раніше, а й особливо тяжких злочинів,

віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро України за

умови викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у вчиненні

злочину, віднесеного до підслідності Національного антикорупційного бюро

179

20 Зазначимо лише, що ще дореволюційні вчені визнавали цей принцип як принцип корисності, що надавав прокурору право при вирішенні питання про переслідування керуватися інтересами суспільної користі або окремих осіб і залишати злочин без переслідування, навіть при наявності законних ознак злочину і достатньої сили доказів, що підтверджують винуватість особи. Див.: Случевский В. Учебник русского уголовного судопроизводства. Санкт-Петербург: Тип. М. М. Стасюлевича, 1913. С. 205-208.

21 Про сутність і види конвенціальних процедур у кримінальному провадженні див.: Маткина Д. В. Конвенциальная форма судебного разбирательства: история, современность и перспективи развития. Москва: Юрлитинформ, 2010. 216 с.

України, якщо інформація щодо вчинення такою особою злочину буде

підтверджена доказами (ч. 2 ст. 469 КПК України)); істотне розширення, як

було зазначено, категорії кримінальних проваджень у формі приватного

обвинувачення; можливість проведення скороченого судового розгляду та

письмового апеляційного провадження є результатом диференціації

кримінальної процесуальної форми з урахуванням доцільності як положення,

що має вихідний характер при здійсненні цього процесу.

6. Пріоритетне значення при формуванні порядків кримінального

провадження суспільної небезпечності кримінального правопорушення, його

значення для захисту суспільних інтересів та виду кримінального покарання.

Дія цього загального положення знаходить свій прояв у багатьох напрямах

диференціації процесуальної форми, адже саме суспільна небезпечність

кримінального правопорушення, його кваліфікація, значення для захисту

суспільних інтересів, вид покарання, що може бути призначено за його

вчинення, визначають: спрощений або, навпаки, ускладнений порядок

кримінального провадження; можливість проведення спеціального досудового

розслідування або спеціального судового провадження; застосування

конкретних видів запобіжних заходів.

Так, чинний КПК України передбачає диференціацію форм досудового

розслідування і судового розгляду залежно від предмету, з приводу якого

здійснюється кримінальне провадження - розслідується і розглядається в суді

злочин або кримінальний проступок. Глава 25 КПК України встановлює

особливості досудового розслідування кримінальних проступків (воно

здійснюється у формі дізнання), а особливий порядок провадження в суді

першої інстанції (спрощене провадження щодо кримінальних проступків)

передбачено гл. 30 КПК України.

Необхідно зазначити, що дискусія стосовно доцільності впровадження

кримінальних проступків, визначення поняття «кримінальний проступок», його

ознак, відмежування його від суміжних категорій злочину та адміністративного

правопорушення є досить тривалою. Своє політико-правове вирішення вона

180

вперше отримала на законодавчому рівні в КПК України, втім на даний час в

Україні відсутній матеріальний закон про кримінальні проступки, а тому і,

відповідно, не застосовується встановлена процедура їх розслідування та

судового розгляду.

Таке зволікання із впровадженням кримінальних проступків тим більш

викликає подив, оскільки ще у 2008 р. стратегічно це було визначено. Так, у

Концепції реформування кримінальної юстиції України, схваленої рішенням

Ради національної безпеки та оборони України «Про хід реформування системи

кримінальної юстиції та правоохоронних органів» від 15.02.2008 р. та

затвердженої Указом Президента України від 8.04.2008 р. № 311/2008,

констатувалася недосконалість кримінального законодавства і необхідність

запровадження кримінальних проступків. Зазначалося, що з метою гуманізації

кримінального законодавства певну частину злочинів необхідно б було

трансформувати в кримінальні (підсудні) проступки, обмежити сферу

застосування покарань, пов’язаних із позбавленням волі, замінивши їх,

наприклад, штрафними санкціями. Кримінально карані діяння будуть

поділятися на злочини та кримінальні проступки. При цьому основними

критеріями таких змін мають, зокрема, бути: ступінь небезпеки та правові

наслідки кримінальнокараного діяння для особи, суспільства і держави;

практика застосування кримінального та адміністративного законодавства;

міжнародний досвід захисту людини, суспільства і держави від злочинів та

проступків. До категорії кримінальних проступків мають бути віднесені:

а) окремі діяння, що за чинним Кримінальним кодексом України відносяться

до злочинів невеликої тяжкості, які відповідно до політики гуманізації

кримінального законодавства будуть визнані законодавцем такими, що не

мають значного ступеня суспільної небезпеки; б) передбачені чинним Кодексом

України про адміністративні правопорушення діяння, які мають судову

юрисдикцію і не є управлінськими (адміністративними) за своєю суттю

(дрібне хуліганство, дрібне викрадення чужого майна тощо). Кримінальні

проступки мають бути об’єднані в новий Кодекс України про кримінальні

181

проступки. За їх вчинення можуть бути передбачені стягнення у виді

короткострокового позбавлення волі, штрафу у певному обмеженому розмірі,

позбавлення спеціальних прав, залучення до обов’язкових робіт тощо, а також

застосовуватись спеціальна конфіскація. Вчинення кримінальних проступків не

матиме таких правових наслідків, як судимість. Такий підхід до розмежування

злочинів і кримінальних проступків має забезпечити: подальшу гуманізацію

кримінального законодавства; спрощену процедуру притягнення до юридичної

відповідальності осіб, які вчинили кримінальні проступки; оптимізацію

діяльності органів кримінальної юстиції щодо виявлення, розслідування та

судового розгляду; можливість оскарження судових рішень у цих справах в

інстанційному порядку[225.

Вказані положення Концепції, на перший погляд, не викликають жодних

зауважень, оскільки поділ кримінальних правопорушень на злочини і

кримінальні проступки відомий законодавству іноземних країн, які цілком

успішно застосовують щодо них різну за ступенем складності процедуру

кримінального провадження. Проте визнання кримінальними проступками

окремої категорії адміністративних правопорушень не узгоджується з

гуманізацією законодавства, заявленою як мета такого його розвитку, оскільки

фактично в цих випадках йдеться про криміналізацію багатьох правопорушень,

які на даний час мають характер адміністративних. У зв’язку з цим В. Я. Тацій,

В. І. Тютюгін та Ю. А. Пономаренко правильно зазначають, що віднесення

певних видів адміністративних правопорушень до категорії кримінальних

проступків по суті означає не що інше, як виділення в межах КК України ще

однієї (окрім злочинів невеликої і середньої тяжкості, тяжких й особливо

тяжких) категорії злочинних діянь і надання статусу злочину, але лише під

новою назвою - «кримінальний проступок» - тим вчинкам особи, які на

сьогодні визнаються лише адміністративними правопорушеннями. Але

запровадження такого підходу не тільки не сприяє гуманізації кримінальної

відповідальності, а, навпаки, порушує цей основний принцип реформування

кримінальної юстиції й кримінального законодавства, розширює репресію в

182

державі, а тому негативно вплине на конституційні права людини й

громадянина в нашій країні [296].

Водночас необхідність впровадження кримінальних проступків сумнівів

не викликає. Більш того, цей інститут багато років відомий законодавству

європейських країн - Франції, Німеччини, Великої Британії (його певні

аналоги). При цьому встановлюються істотні особливості кримінального

провадження щодо кримінальних проступків. Так, зокрема, за КПК ФРН

прокурор має право за згодою уповноваженого на відкриття судового розгляду

суду відмовитися від переслідування в провадженні проступків, якщо вина

особи, яка скоїла це діяння, є незначною і не існує публічного інтересу в

переслідуванні. До того ж, положення § 153а КПК ФРН передбачають умовне

припинення кримінального провадження за наявності погодження суду й

обвинуваченого всіх проступках під час винесення постанови про зобов’язання

виплати із зазначенням грошової суми на користь організації або казни,

посиланням на докладені зусилля для досягнення згоди між особою, яка

вчинила неправомірне діяння, та потерпілим шляхом компенсації завданої

шкоди. Прокуратура в такому разі має право відмовитися від пред’явлення

обвинувачення, якщо цієї постанови достатньо для того, щоб не привертати

увагу громадськості до кримінального переслідування, та за умов, що цьому не

перешкоджає тяжкість вини [319].

На відміну від законодавства Німеччини, КПК України передбачає не

альтернативи кримінальному переслідуванню осіб, які вчинили кримінальні

проступки, а особливості досудового розслідування і судового розгляду в цій

категорії кримінальних проваджень. Такі особливості спрямовані на

прискорення провадження, спрощення процесуальної форми (скорочені

порівняно із досудовим слідством строки; можливість розгляду обвинувального

акта у спрощеному порядку без проведення судового розгляду тощо). Утім,

закінчується таке провадження ухваленням вироку, доречи, так само як і при

укладенні угоди відповідно до вимог КПК України. З огляду на невелику

суспільну небезпечність діянь, що можуть бути віднесені до категорії

183

кримінальних проступків, досить перспективним видається впровадження

альтернатив кримінальному переслідуванню, які мають застосовуватися у цих

випадках за наявності встановлених законом умов (зокрема, визнання

підозрюваним своєї винуватості; відшкодування завданої кримінальним

проступком шкоди тощо).

Пріоритетне значення при формуванні порядків кримінального

провадження суспільної небезпечності кримінального правопорушення, його

значення для захисту суспільних інтересів та виду кримінального покарання

знаходить свій прояв і у кримінальному провадженні в суді присяжних. Адже

згідно до ст. 384 КПК України ця процесуальна форма судочинства

застосовується у кримінальних провадженнях щодо злочинів, за які

передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі. І хоча

континентальна модель суду присяжних лише умовно так називається у силу

данини історичним традиціям, вона тим не менш передбачена законодавством

багатьох країн світу (у Франції, Німеччині, Австрії, Італії, Данії, Греції,

Республіці Казахстан та ін.). Принциповою особливістю континентальної

моделі в усіх її різновидах є те, що для розгляду кримінальної справи

створюється єдина колегія з числа професійних суддів та представників народу,

які спільно вирішують питання як щодо винуватості або невинуватості

підсудного (питання факту), так і стосовно кваліфікації злочину і покарання

підсудного (питання права). Таким чином, на відміну від класичної моделі суду

присяжних, ядром процесуальної конструкції якої є розмежування компетенції

присяжних і професійних суддів, іманентною ознакою континентальної моделі

є змішана колегія професійних і непрофесійних суддів. Також її характерними

ознаками є: ухвалення вмотивованого судового рішення; активність

представників народу, які входять до колегії суду, в дослідженні доказів,

наданих у судовому розгляді; проведення спільної наради з усіх питань, що

підлягають вирішенню при розгляді кримінальної справи і ухваленні вироку,

можливість оскарження вироку [269, с. 7]. Аналіз процесуального порядку

здійснення провадження в суді присяжних за законодавством України дозволяє

184

дійти висновку, що він є доволі ускладненим порівняно із загальним порядком

судового розгляду, що знаходить свій прояв у правилах формування колегії

суду присяжних, визначенні їх процесуального статусу, порядку наради і

голосування тощо.

Така структурна диференціація обумовлена необхідністю надання

обвинуваченому додаткових гарантій у забезпеченні його права на

справедливий суд, адже участь народу у здійсненні правосуддя в

демократичному суспільстві розглядається як компонента справедливої

процедури та як спосіб суспільного контролю за діяльністю професійних

суддів.

Прикладом структурної диференціації, що виступає проявом

пріоритетного значення при формуванні порядку кримінального провадження

виду можливого кримінального покарання, є, на нашу думку, положення ч. 7

ст. 194 КПК України - до підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні злочину,

за який передбачено основне покарання у виді штрафу понад три тисячі

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, може бути застосовано

запобіжний захід лише у вигляді застави або тримання під вартою у випадках та

в порядку, передбачених гл. 18 КПК України. Загальний порядок передбачає

можливість застосування до підозрюваного будь-якого запобіжного заходу,

передбаченого ст. 176 КПК України, за умови наявності відповідних підстав,

що обґрунтовують необхідність обмеження прав особи у такий спосіб. Лише

стосовно злочину, за який передбачено основне покарання у виді штрафу понад

три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлено

обмежену кількість (порівняно із загальною кількістю) запобіжних заходів, а

саме - застава або тримання під вартою.

Зазначені положення, як було показано вище, здійснюють істотний вплив

на диференціацію кримінальної процесуальної форми, створюють її фундамент

і спрямовують на досягнення її мети і вирішення завдань. У сукупності ці

загальні положення (пріоритетне значення при диференціації порядків

кримінального провадження прав, свобод і законних інтересів підозрюваного,

185

обвинуваченого і потерпілого; основоположна роль загального порядку

кримінального провадження; застосування системного підходу до

диференціації кримінальної процесуальної форми; спрямування диференціації

кримінальної процесуальної форми на вирішення завдань кримінального

провадження, що закріплено ст. 2 КПК України; здійснення диференціації на

началах раціональності та доцільності; пріоритетне значення при формуванні

порядків кримінального провадження суспільної небезпечності кримінального

правопорушення, його значення для захисту суспільних інтересів та виду

кримінального покарання) забезпечують збалансованість системи

кримінального провадження та адекватність її суспільним потребам, що мають

динамічний характер і тому закономірно потребують такого ж динамічного

механізму правового регулювання суспільних відносин, що виникають у

зв’язку із вчиненням кримінального правопорушення і здійсненням

кримінального провадження.

Висновки до розділу 2

1. Між уніфікацією і диференціацією кримінальної процесуальної форми

існує діалектичний взаємозв’язок, оскільки диференціація є можливою лише за

умови існування уніфікованої форми. Уніфікація ж процесуальної форми є

своєрідним результатом диференціації більш широкого явища, яким виступає

юридичний процес в цілому. Тому уніфікація має розглядатися не лише як

відправна точка, але і як підсумок попередньої диференціації процедурної

форми більш високого рівня.

2. Поряд з конкретизацією і деталізацією диференціація являє собою

форму спеціалізації, сутність якої полягає у розгалуженні загального порядку

регулювання суспільних відносин на певні напрями, гілки, що набувають

істотної специфіки, своєрідних ознак, сукупність яких дозволяють констатувати

диференціацію.

3. На сучасному етапі розвитку кримінального процесуального

законодавства диференціація процесуальних форм виступає однією із

186

пріоритетних умов раціонального використання процесуальних засобів,

досягнення більшої результативності кримінального провадження з

одночасною процесуальною економією. Ретроспективний аналіз національного

кримінального процесуального законодавства, а також його порівняльно-

правовий аналіз із законодавством країн англо-саксонської та континентальної

системи права дозволяє констатувати, що диференціація кримінальної

процесуальної форми являє собою тенденцію його розвитку майже у всіх

правових традиціях.

4. Диференціація кримінальної процесуальної форми являє собою спосіб

процесуальної організації, відповідно до якого в системі кримінального процесу

автономізуються окремі процесуальні провадження і встановлюються загальний

та диференційовані процесуальні порядки їх здійснення.

5. Будучи певною формою спеціалізації, диференціація кримінальної

процесуальної форми існує у двох типах - функціональної та структурної

диференціації.

Функціональна диференціація знаходить свій прояв у наявності окремих

проваджень у системі кримінального процесу, які відрізняються істотними

особливостями предмета правового регулювання (матеріальні та процесуальні

відносини), що обумовлюють необхідність встановлення того чи іншого

порядку здійснення кримінального провадження. Кожен із цих елементів

характеризується власним функціональним призначенням і спрямований на

вирішення спеціальних завдань, що в сукупності створюють передумови

вирішення завдань всієї системи (кримінального провадження в цілому), а

також відрізняються своєю стадійністю та специфічною формою.

Проявом структурної диференціації кримінальної процесуальної форми є

наявність у межах кожного із проваджень, що виступають компонентами

системи кримінального процесу, різних порядків здійснення кримінальної

процесуальної діяльності (залежно від особливостей суб’єкта кримінального

правопорушення (суспільно небезпечного діяння, передбаченого законом

України про кримінальну відповідальність); ступеня суспільної небезпеки

187

кримінального правопорушення; локальності конфлікту і співвідношення

публічних і приватних інтересів; значення, яке відіграє кримінальне

правопорушення для охоронюваних законом інтересів тощо) (загальний та

певні особливі порядки), що в сукупності дозволяють вирішити завдання цього

провадження в оптимальний спосіб. Структурна диференціація кримінальної

процесуальної форми, таким чином, поглиблює функціональну диференціацію,

і виступає її певною складовою.

Структурна та функціональна диференціація кримінальної процесуальної

форми знаходяться в нерозривному взаємозв’язку, що надає можливість

характеризувати диференціацію кримінальної процесуальної форми як

функціонально-структурну.

6. Ознаками диференціації кримінальної процесуальної форми є такі

положення:

а) диференціація являє собою закономірний процес розвитку кримінальної

процесуальної форми, що обумовлюється необхідністю унормування нових

правових відносин, ступенем їх складності та різноманіття; збалансування

цінностей, що підлягають захисту під час здійснення кримінального

провадження; імплементації міжнародних стандартів у сфері захисту прав

людини і здійснення правосуддя та гармонізації національного кримінального

процесуального законодавства із міжнародними документами в цій сфері;

б) за своєю сутністю вона є однією із сторін процесу розвитку

кримінального процесуального законодавства, який на відміну від його

інтеграції, а відтак і уніфікації процесуальної форми, пов’язаний із поділом

системи кримінального процесу, виникненням та розвитком диференційованих

процесуальних порядків;

3) як процес (на відміну від диференційованості як певного стану

процесуальної форми) вона має динамічний і постійний характер, про що

свідчить ґенеза кримінального процесуального законодавства України, яка

підтверджує поступове виникнення нових структурних елементів у системі

кримінального процесу та нових (поряд із загальним) особливих процесуальних

188

порядків.

7. Мета диференціації як способу процесуальної організації полягає у

встановленні оптимальної моделі кримінальної процесуальної форми,

досягненні її гнучкості, унормуванні різноманіття суспільних відносин, що в

цілому створює належне підґрунтя для ефективного вирішення завдань

кримінального провадження.

8. Значення диференціації полягає у розвитку процесуальної форми,

виникненні нових процесуальних проваджень і встановленні нових

процесуальних порядків, які відрізняються якісною характеристикою і

відповідають суспільним запитам щодо ефективного кримінального

провадження як способу захисту людини, суспільства і держави від

кримінальних правопорушень та одночасно способу захисту прав, свобод і

законних інтересів всіх його учасників.

9. Функція диференціації кримінальної процесуальної форми - це

основний напрям впливу диференціації як способу процесуальної організації на

системно-структурну організацію кримінального процесу, відповідно до якого у

його системі автономізуються окремі процесуальні провадження і

встановлюються загальний та диференційовані процесуальні порядки їх

здійснення. До системи функцій диференціації кримінальної процесуальної

форми належать: 1) функція розвитку системно-структурної організації

кримінального процесу; 2) регулятивна функція; 3) охоронна функція.

10. Загальними положеннями, які визначають зміст диференціації та її

основні напрями, є: 1) пріоритетне значення при диференціації порядків

кримінального провадження прав, свобод і законних інтересів підозрюваного,

обвинуваченого і потерпілого; 2) основоположна роль загального порядку

кримінального провадження; 3) застосування системного підходу до

диференціації кримінальної процесуальної форми; 4) спрямування

диференціації кримінальної процесуальної форми на вирішення завдань

кримінального провадження, що закріплено ст. 2 КПК України; 5) здійснення

диференціації на началах раціональності та доцільності; 6) пріоритетне

189

значення при формуванні порядків кримінального провадження суспільної

небезпечності кримінального правопорушення, його значення для захисту

суспільних інтересів та виду кримінального покарання.

190

191

РОЗДІЛ 3

КРИТЕРІЇ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ

КРИМІНАЛЬНОЇ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ФОРМИ

3.1. Матеріальний (кримінально-правовий) критерій диференціації

кримінальної процесуальної форми

Перш ніж перейти до дослідження сутності та змісту критеріїв

диференціації кримінальної процесуальної форми, видається за необхідне

навести декілька зауваг, що містять базові підходи до розв’язання цієї

проблеми.

Найзагальнішою категорією, що характеризує залежність одних явищ,

процесів і станів у природі й суспільстві від інших, свідчить про зв'язок між

речами та явищами є детермінація (від лат. Оеієгтіпєг - визначати,

обумовлювати). Такі взаємозв’язки є досить різноманітні. Вони можуть бути

внутрішніми та зовнішніми; безпосередніми та опосередкованими; прямими та

зворотніми; спрямовані та не спрямовані тощо. Ці зв’язки суттєво впливають і

на багатозначність детермінації, яку розділяють на причинну, обумовлюючу,

корелятивну, функціональну, зв'язок станів та ін. [96, с. 185-187].

Наведені підходи є сталими у будь якій науці і вибір критеріїв залежить

від основних елементів системи детермінації - причин, умов та99корелятів [96, с. 187-189; 135, с. 72]. Причому, причини та умови є

внутрішнім впливом на явище, а корелянти - зовнішнім.

22 Названі терміни належать до теорії детермінації та її складової - теорії причинності. Згідно з названими теоріями причиною називають явища (системи) - наслідки. Тобто між причиною і наслідком зв'язок генетичний, продукуючий.

Другим елементом детермінації є умови. Їх зв'язок з причиною і наслідком називають обумовленням, на відміну від спричинення. Умови - це різноманітні явища, процеси, обставини, які сприяють або створюють можливість виникнення та прояву причини, яка породжує наслідок. Дія умови на наслідок опосередкована причиною. Дія умови не обов’язкова , а як правило, ймовірна. Умова не породжує наслідок, але вона забезпечує (сприяє, допомогає) прояву та дії причини.

Третім видом детермінантів є кореляти. Їх зв'язок з причиною і наслідками кореляційний. Кореляційний - це такий зв’язок між подіями, явищами, процесами, за якого зміна одних явищ супроводжується (не спричинюється чи обумовлюється) зміною других. Див.: Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. Київ: Ін Юрє, 2007. С. 187-189.

Такий зв'язок полягає у статичній залежності між двома або декількома явищами, при якій зміна в одному супроводжується синхронними і пропорційними змінами в іншому чи інших явищах. Різновидом такої детермінації є зв'язок станів. Див.: Кримінологія: підручник / за ред.: В. В. Голіна, Б. М. Головкін. Харків: Право, 2014. с. 72.

Визначаючи той чи інший підхід до критеріїв оцінки елементів і явищ,

слід виходити з видів детермінації, які безпосередньо впливають на різні грані

одного й того ж явища. Як відзначає О. В. Джужа, стосовно вивчення таких

явищ юридичного характеру, як злочин, злочинність, потерпілих від злочинних

посягань тощо, кримінологічний підхід до критеріїв оцінки елементів цих

фактів і явищ не адекватний, наприклад, кримінально-правовому порядку. Хоча

і кримінальне право і кримінологія в кінцевій меті спрямовані до забезпечення

правопорядку шляхом запобігання злочинам і запобіжного впливу в цілому на

злочинність.

Якщо в кримінальному праві елементи поняття формалізовані або

наведені за формою і ідеалізовані, тобто доведені до високої точності

вираження ідеї, настільки, що навіть наближені таким чином до математично

точного поняття, то в кримінології, навпаки, формальні елементи не настільки

істотні.

Г оловне значення в кримінологічних поняттях набувають якісні

характеристики явищ реального життя [79, с. 14-15].

Диференціація кримінальної процесуальної форми також здійснюється за

певними критеріями. З’ясування їх сутності та системи дозволяє відмежувати

наявні можливості вибору певної процесуальної форми здійснення

процесуальних дій або прийняття процесуальних рішень від диференційованих

процесуальних форм, виявити потреби в подальшій диференціації та

запропонувати її можливі теоретичні моделі. Проте, перш за все, необхідно

зазначити, що в науці кримінального процесу питання критеріїв диференціації

кримінальної процесуальної форми не отримало однозначного вирішення, адже

його дослідниками виділяється їх різна кількість та система. При цьому одні

вчені вважають, що обставини, які визначають диференціацію процесуальної

форми, слід називати підставами диференціації, другі - факторами, нарешті,

треті - виходять з того, що у даному випадку йдеться про критерії

диференціації. Вважаємо, що в цьому контексті можливо використовувати

обидва слова як синоніми, оскільки одним із етимологічних значень слова

192

«критерій» є підстава, ознака правило прийняття певного рішення.

Під критеріями диференціації кримінальної процесуальної форми слід

розуміти обставини, які враховує законодавець при створенні

диференційованих форм кримінального провадження. Таке розуміння критеріїв

дозволяє відмежувати їх від обставин, що слугують умовою обрання того чи

іншого виду провадження у тій чи іншій процесуальній формі, які має

враховувати правозастосовник. Зокрема, йдеться про надання згоди

учасниками судового провадження на проведення скороченого судового

розгляду як його диференційованого порядку, або заявлення обвинуваченим

клопотання про розгляд кримінального провадження судом присяжних, або

укладення угоди про примирення обвинуваченого з потерпілим чи про

визнання винуватості тощо.

Необхідно підкреслити, що всі нижчевказані точки зору стосовно

розуміння критеріїв диференціації кримінальної процесуальної форми

стосуються лише структурної диференціації, тобто виокремлення в межах

процесуальних проваджень особливих порядків їх здійснення. Що ж стосується

функціональної диференціації, тобто поділу системи кримінального процесу на

окремі процесуальні провадження, то вона здійснюється лише за одним

критерієм - спрямованістю цих проваджень, про що відповідно буде йти мова в

наступному розділі цієї роботи під час їх характеристики.

Серед обставин, що впливають на форму кримінального провадження,

тобто виступають критеріями її диференціації, М. Л. Якуб виділяв: 1) ступінь

суспільної небезпеки злочину і тяжкість покарання, що передбачено за нього

законом; 2) ступінь складності справи даної категорії у вирішення як їх

фактичної, так і юридичної сторони; 3) суспільно-політичне значення справ

даної категорії та які форми у зв’язку з цим найбільшою мірою сприяють

виховному і загальнопопереджувальному впливу процесу; 4) значення, що має

злочин для інтересів окремих осіб, відомств, організацій і

підприємств [359, с. 104].

Р. Д. Рахунов як підставу диференціації процесуальної форми виділяв

193

характер злочину та особу обвинуваченого, а також складність досудової

підготовки [231, с. 89].

На думку Х. У Рустамова, на форму правосуддя здійснюють вплив не

лише категорії злочинів та їх особливості, а й сама система судоустрою. Це

твердження науковець обгрутовує наявністю у системі судоустрою РФ мирових

суддів та суду присяжних [244, с. 25]. З такою точкою зору важко погодитися,

адже підставою для визначення підсудності мирових суддів і суду присяжних є

ступінь суспільної небезпеки злочину і тяжкість передбаченого за нього

покарання, а тому немає підстав для виокремлення наведеної обставини як

критерія диференціації кримінальної процесуальної форми.

Розвинуту класифікацію критеріїв диференціації пропонує

М. К. Свиридов. Усі критерії учений поділяє на дві групи - процесуальні й

матеріальні. До процесуальних критеріїв (підстав) він відносить: 1) ступінь

складності пізнавальної діяльності по встановленню всіх обставин справи;

2) необхідність (або її відсутність) примусового забезпечення належної

поведінки обвинуваченого чи підозрюваного; 3) наявність у обвинуваченого чи

потерпілого особливих особистісних якостей. До матеріальних критеріїв

учений відносить: 1) вид і міру покарання, які можуть бути застосовані до

підсудного; 2) особливу суспільну небезпечність обвинуваченого [250].

Д. П. Великий, ретельно проаналізувавши висловлені в науці

кримінального процесу позиції стосовно критеріїв диференціації процесуальної

форми, досить аргументовано заперечив доцільність віднесення окремих із

вищевказаних обставин до системи цих критеріїв. Так, зокрема, стосовно

такого критерію як ступінь складності встановлення фактичних обставин він

приєднався до думки П. С. Елькінд, яка стверджувала, що ступінь складності

справи не завжди відповідає ступеню суспільної небезпеки відповідного

злочину, у зв’язку з чим така обставина не може бути використана як критерій

диференціації. З огляду на це, до їх системи він запропонував відносити:

1) розмір кримінально-правової санкції, обумовлений ступенем суспільної

небезпеки злочину; 2) значення злочинів для тих чи інших суб’єктів;

194

3) специфічні характеристики обвинуваченого [40, с. 46-47].

Значно пізніше, підсумовуючи висловлені в науці погляди вчених

стосовно критеріїв диференціації кримінальної процесуальної форми,

І. С. Смирнова повертається до раніше запропонованої класифікації критеріїв

диференціації залежно від їх правової природи й слушно виділяє матеріально-

правові та процесуальні критерії. Матеріально-правовими критеріями

виступають: 1) ступінь суспільної небезпеки злочину або сукупності злочинів;

2) ступінь суспільної небезпеки обвинуваченого або групи обвинувачених.

Процесуальними критеріями диференціації основного провадження є:

1) трудомісткість пізнавальної діяльності по встановленню фактів і обставин,

що входять до предмета доказування, тобто об’єктивні складнощі, які

виникають в процесі порушення, розслідування, розгляду і вирішення

кримінальних справ, пов’язані з нерозвинутою процедурою здійснення

процесуальної діяльності по багатоепізодним і багатосуб’єктним справам;

2) ступінь суспільної значимості кримінальних справ різних категорій з

причини взаємозв’язку злочинів; 3) особливі інтереси обвинувачених,

потерпілих; 4) наявність особливих властивостей у особи, стосовно якої

здійснюється судочинство, або у особи, яка постраждала від

злочину [266, с. 67].

Істотно відрізняється від наведених позиція Д. В. Філіна, який вирізняє

наступні критерії диференціації процесуальної форми попереднього

розслідування: матеріальний (кримінально-правовий); кримінально-

процесуальний; кримінологічний та організаційний. Сутність матеріального

критерію утворює характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину;

кримінологічний критерій полягає в тому, що, з одного боку, нормативне

регулювання протокольної форми досудової підготовки матеріалів повинно

передбачати можливість встановлення причин і умов вчинення злочину, а

також шляхів їх попередження. З іншого - дані кримінології про кількісні та

якісні характеристики злочинності, її динаміку, дозволяють більш чітко

визначити підслідність кримінальних справ. Організаційний критерій виділення

195

протокольної форми досудової підготовки матеріалів полягає в тому, що, по -

перше, як правило, відомості про злочини, стосовно яких здійснюється

розслідування у цій процесуальній формі, отримують органи МВС і можуть

більш оперативно проводити розслідування. По-друге, цей вид провадження не

суперечить загальним функціям органів дізнання і забезпечено відповідним

кадровим складом. Як процесуальний критерій пропонують два - очевидність

або ясність злочину і нескладність його розслідування [321, с. 23-27].

Отже, критерії диференціації, які пропонуються різними науковцями,

частково співпадають та взаємно доповнюють один одного. Однак це питання

потребує більш ґрунтовного дослідження з урахуванням чинного

законодавства, яке, як неодноразово зверталася увага в цій праці, зазнало

докорінних змін, зокрема, і стосовно диференціації кримінальної процесуальної

форми та критеріїв, за якими її здійснено законодавцем. Правильне розуміння

цих критеріїв необхідно не тільки у загальнотеоретичному плані, а й з точки

зору прогнозування вектору подальшої диференціації процесуальних форм.

При аналізі цього питання перш за все уявляється необхідним

підкреслити функціональний зв’язок кримінального права і кримінального

процесу, який безпосередньо впливає і на вирішення питання диференціації,

адже диференціація в кримінальному праві виступає передумовою

диференціації кримінальних процесуальних форм. Підтвердження цьому можна

знайти, перш за все, у впровадженні категорії «кримінальне правопорушення»

як родової та «кримінальний проступок» як різновиду кримінального

правопорушення. Незважаючи на відсутність й досі закону про кримінальні

проступки, в КПК України передбачено главу 25 «Особливості досудового

розслідування кримінальних проступків», яке має здійснюватися у формі

дізнання та являтиме собою диференційовану процедуру досудового

розслідування. Така процедура відзначається істотними особливостями, що,

зокрема, стосуються обмеженої можливості застосування запобіжних заходів,

неможливості проведення негласних слідчих (розшукових) дій, скороченого

строку досудового розслідування. Такі ж істотні особливості порядку

196

передбачено і стосовно провадження в суді першої інстанції у кримінальних

справах цієї категорії, яке за наявності певних умов (обов’язкова участь

захисника під час досудового розслідування; беззаперечне визнання

обвинуваченим своєї вини; згода обвинуваченого із встановленими досудовим

розслідуванням обставинами та розглядом обвинувального акта за його

відсутністю; згода потерпілого на проведення такого розгляду) може бути

спрощеним і проведено за відсутності учасників судового провадження.

Таким чином, диференціація процесуальної форми в даному випадку

здійснена відповідно до диференціації кримінальних правопорушень, а саме:

стосовно злочинів кримінальне провадження здійснюється у загальному

порядку, кримінальні ж проступки розслідуються і розглядаються в суді

відповідно до диференційованої процедури. З огляду на це видається за

необхідне виділити матеріальний (кримінально-правовий) критерій

диференціації кримінальної процесуальної форми, зміст якого має бути

уточнено порівняно із викладеними у доктрині кримінального процесу

науковими поглядами щодо його сутності, адже остання знаходить свій прояв,

перш за все, не в характері і ступені суспільної небезпеки вчиненого злочину,

як відзначають більшість дослідників цієї проблеми, а у диференціації

кримінальних правопорушень на злочини і кримінальні проступки.

При цьому важливо підкреслити, що диференціація за цим критерієм

знаходить свій прояв у встановленні, як зазначено вище, істотних особливостей

порядку, проте вважати спрощеним таке провадження навряд чи є23правильним . Як зазначає Л. М. Лобойко, спрощення провадження є нічим

іншим як одним із різновидів диференціації кримінально-процесуальної форми

за певними критеріями. В умовах досудового провадження, коли наявним є

дефіцит знань про кримінально-каране діяння, впровадження особливих

процесуальних форм на підставі тяжкості злочину є небажаним. Це зумовлено

тим, що просуваючись вперед за «шкалою» пізнання певних обставин, слідчий

197

23 Більш детально правова природа спрощеного і скороченого провадження буде розглянута в наступному розділі цієї роботи при дослідженні структурної диференціації кримінального процесу

може потрапити в ситуацію, коли досудове провадження розпочалося за

діянням, за яким спрощене провадження є допустимим, а продовжувати або

закінчувати його доведеться за ускладненою формою у зв’язку із переходом на

більш тяжку кваліфікацію злочину. У такій ситуації завжди очікуваним і

логічним буде питання про те, чи законним було провадження за спрощеною

формою, якщо виявилося, що насправді було вчинено діяння, за яким вона є

недопустимою. Тому спрощення досудового провадження або не має бути

взагалі, або воно повинно стосуватися всіх без винятку випадків. Розпізнати на

самому початку провадження, яке саме діяння було вчинено, почасти вкрай

важко. Тому слідчий повинен залежно від ситуації вирішувати, яким шляхом

(простим або складним) йому треба йти, пізнаючи діяння. Формалізувати

питання вибору форми провадження на самому його початку є

неправильним [151, с. 242-243]. Цілком підтримуючи цю точку зору, видається

за необхідне визнати правильним вирішення питання диференціації порядку

досудового розслідування в чинному КПК України, який на відміну від раніше

чинного закону не передбачає спрощеного порядку досудового розслідування

(на кшталт протокольній формі досудової підготовки матеріалів), а

диференціює його, передбачивши певні істотні особливості стосовно

проступків, а також спрощене провадження у суді першої інстанції. У науковій

літературі така диференціації кримінальної процесуальної форми отримала

назву глобальної, адже вона засновується на відповіднй класифікації злочинів.

У багатьох странах континентальної Європи відомий матеріально-правовий

поділ кримінально-караних діянь на злочини та проступки (двочленна

класифікація) або злочини, проступки і правопорушення (трьохчленна

класифікація). Такий підхід часто передбачає автоматичну диференціацію

системи стадій кримінального процесу [139, с. 71].

Отже, сутність матеріального (кримінально-правового) критерію

диференціації кримінальної процесуальної форми полягає у здійсненні

останньої залежно від диференціації кримінального законодавства, що

знаходить свій прояв, перш за все, у поділі кримінальних правопорушень на

198

злочини і кримінальні проступки.

Утім, диференціація у кримінальному праві має місце і при поділі злочинів

за ступенем їх суспільної небезпеки. Відповідно до ч. 1 ст. 12 КК України

залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої

тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Ця диференціація

злочинів у низці випадків безпосередньо впливає на диференціацію форми

кримінального судочинства в частині визначення засобів доказування, які

можуть бути застосовані. Так, зокрема, засоби доказування під час досудового

розслідування злочинів невеликої та середньої тяжкості істотно відрізняються

від тих, що можуть бути застосовані при розслідуванні тяжких та особливо

тяжких злочинів, адже відповідно до ч. 2 ст. 246 КПК України негласні слідчі

(розшукові) дії, передбачені статтями 260, 261, 262, 263, 264 (в частині дій, що

проводяться на підставі ухвали слідчого судді), 267, 269, 269-1, 270, 271, 272,

274 цього Кодексу, проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо

тяжких або особливо тяжких злочинів. На відміну від диференціації форм

кримінального провадження щодо злочинів і проступків, така диференціація

стосується лише певних сегментів кримінальної процесуальної діяльності і не

впливає на порядок здійснення кримінального провадження вцілому.

Згідно зі ст. 469 КПК України угода про примирення між потерпілим та

підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо

кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості та у

кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення. Угода про

визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим

може бути укладена у провадженні щодо: 1) кримінальних проступків, злочинів

невеликої чи середньої тяжкості, тяжких злочинів; 2) особливо тяжких

злочинів, віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро

України за умови викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у

вчиненні злочину, віднесеного до підслідності Національного

антикорупційного бюро України, якщо інформація щодо вчинення такою

особою злочину буде підтверджена доказами. Угода про визнання винуватості

199

між прокурором і підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена щодо

кримінальних проступків, злочинів, унаслідок яких шкода завдана лише

державним чи суспільним інтересам. Укладення угоди про визнання

винуватості у кримінальному провадженні щодо уповноваженої особи

юридичної особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, у зв’язку з яким

здійснюється провадження щодо юридичної особи, а також у кримінальному

провадженні, в якому бере участь потерпілий, не допускається. У вказаних

випадках тяжкість вчиненого злочину є однією із умов застосування

диференційованого порядку кримінального провадження на підставі угод.

У науковій літературі слушно звертається увага на необхідність

впровадження диференційованого порядку кримінального провадження по

окремих категоріях злочинів. Зокрема, пропонується диференціювати порядок

кримінального переслідування осіб, які вчинили злочини терористичної

спрямованості. Зазначається, що особливі процесуальні правила провадження

по окремих категоріях кримінальних правопорушень повинні застосовуватися

за чітко окресленому колу складів злочинів [137; 172]. Підтримуючи в цілому

цю точку зору, в контексті даного дослідження вважаємо за необхідне

відзначити, що категорія злочину не може розглядатися як окремий критерій

диференціації, оскільки він повністю поглинається вказаним критерієм ступеню

суспільної небезпеки злочину.

Як зазначалося вище, до матеріально-правових критеріїв відносять також

і вид і міру можливого покарання. Хоча й це твердження не є безспірним,

оскільки в науці зазначають, що ці ознаки вторинні й залежать від ступеня

суспільної небезпеки злочинного діяння. В теоретичному плані умовою

диференціації форми процесу є правило про необхідність дотримання певного

співвідношення між передбаченою законом мірою покарання і оптимальною

сукупністю гарантій виконання завдань кримінального судочинства. Інакше

кажучи, чим суворіше кримінально-правова санкція, тим складніше повинна

бути форма процесу, оскільки вимагається посилення процесуальних

гарантій [344]. Складно заперечити похідний зв’язок покарання від суспільної

200

небезпеки злочину, але все ж таки дозволимо собі зазначити, що можливе

покарання, яке визначено у санкції статті, за якою кваліфіковано злочин,

стосовно якого здійснюється кримінальне провадження, на наш погляд, дійсно

виступає самостійним критерієм диференціації кримінальної процесуальної

форми (матеріально-правовим), адже саме з ним законодавець пов’язує

визначення складу суду, який розглядатиме кримінальне провадження

(одноособово або колегіально), здійснення провадження в суді присяжних.

Більш того, чинне законодавство передбачає особливості вчинення

окремих процесуальних дій при розслідуванні злочинів окремої категорії. Такі

особливості, зокрема, передбачено Законом України «Про державне бюро

розслідувань» від 12.11.2015 р. Відповідно до ст. 8 цього Закону для одержання

заяв і повідомлень про злочини, віднесені до підслідності Державного бюро

розслідувань, створюється спеціальна телефонна лінія, а також забезпечується

можливість подання таких заяв і повідомлень, у тому числі без зазначення

прізвища, імені, по батькові (найменування) потерпілого або заявника, через

офіційний веб-сайт Державного бюро розслідувань та засобами електронного

зв’язку. Усі отримані із заяв і повідомлень, а також виявлені з інших джерел

відомості про обставини, що можуть свідчити про вчинення злочину, вносяться

до ЄРДР у порядку, передбаченому КПК України. Заяви чи повідомлення про

злочини, в яких не зазначені прізвище, ім’я, по батькові (найменування)

потерпілого або заявника, розглядаються за умови, що відповідна інформація

стосується конкретної особи або містить фактичні дані про вчинення тяжкого

чи особливо тяжкого злочину, які можуть бути перевірені. Як бачимо, цей

порядок істотно відрізняється від передбаченого КПК України порядку подачі

та реєстрації заяв і повідомлень про злочин, адже за загальним порядком,

передбаченим п. 5 ст. 214 КПК України, до ЄРДР мають бути внесені відомості

про прізвище, ім’я, по батькові потерпілого або заявника, що виключає

можливість реєстрації в Реєстрі анонімних заяв. Наведений порядок реєстрації

заяв, передбачений Законом України «Про Державне бюро розслідувань», являє

собою диференційовану процедуру, критерієм унормування якої є вчинення

201

злочину, що за підслідністю віднесено до компетенції Державного бюро

розслідувань. Це дозволяє обґрунтувати твердження про те, що різновидом

матеріально-правового критерію диференціації кримінальної процесуальної

форми виступає кваліфікація злочину, тобто вчинення злочину, який віднесено

до певної категорії.

При розгляді даного питання варто визнати правильною тезу про те, що в

теоретичному плані умовою диференціації форми процесу є правило про

необхідність дотримання певного співвідношення між передбаченою законом

мірою покарання і оптимальною сукупністю гарантій виконання завдань

кримінального провадження.

Також до матеріально-правових критеріїв окремі автори відносять

ступінь суспільної небезпеки обвинуваченого або групи обвинувачених. У

зв’язку з цим обґрунтовується доцільність створення окремих проваджень по

справах організованих груп і злочинних організацій [106, с. 57]. На наш погляд,

ці обставини не можуть розглядатися як критерій диференціації, а лише

виступають одним із чинників, що обумовлюють складність досудового

розслідування та судового розгляду цієї категорії кримінальних проваджень.

Таким чином, до матеріально-правового критерія диференціації

процесуальної форми (структурної диференціації, яка відображає наявність

істотних відмінностей передбаченого законом загального порядку здійснення

процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень у межах окремого

процесуального провадження) слід віднести: 1) диференціацію у

кримінальному праві кримінальних правопорушень на кримінальні проступки

та злочини; 2) ступінь суспільної небезпеки злочину; 3) покарання, передбачене

санкцією статті кримінального закону, за якою кваліфіковано злочин;

4) кваліфікацію злочину.

Зазначені положення мають визначальне значення при диференціації

процесуальної форми. Чим менш тяжкий і небезпечний злочин вчинено, тим

швидше має бути на нього реакція з боку держави, для досягнення цілей як

загальної, так і приватної превенції. Прискорене провадження не повинно

202

здійснюватися по справах про злочини з великим ступенем суспільної

небезпеки. Чим серйозніші можливі наслідки за вчинення злочину, тим більш

небезпечними є помилки. Тому саме за допомогою матеріальних підстав

диференціації до кримінального процесу запроваджуються додаткові гарантії

від можливих помилок [344].

Констатована множинність обставин, які складають сутність матеріально-

правового критерія диференціації кримінальної процесуальної форми дозволяє

не погодитися з висловленим у юридичній науці твердженням про те, що

єдиною підставою диференціації матеріального, кримінально-правового

характеру є ступінь суспільної небезпеки злочину [15, с. 134].

203

Д и ф е р е н ц іа ц ія п р о ц е с у а л ь н и х п о р я д к ів (с т р у к т у р н а д и ф е р е н ц іа ц ія )

3.1. Матеріальний критерій 204

205

3.2. Процесуальний критерій диференціації кримінальної

процесуальної форми

Крім вказаного матеріально-правового критерія диференціація

кримінальної процесуальної форми здійснюється також і за критерієм

процесуальним, до змісту якого, як зазначалося, в науковій літературі відносять:

1) трудомісткість пізнавальної діяльності по встановленню фактів і обставин,

що входять до предмета доказування, тобто об’єктивні складнощі, які

виникають у процесі розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ,

пов’язані з нерозвинутою процедурою здійснення процесуальної діяльності по

багатоепізодним і багатосуб’єктним справам; 2) ступінь суспільної значимості

кримінальних справ різних категорій з причини взаємозв’язку злочинів;

3) особливі інтереси обвинувачених, потерпілих; 4) наявність особливих

властивостей у особи, стосовно якої здійснюється судочинство, або у особи,

яка постраждала від злочину; 5) необхідність (або її відсутність) примусового

забезпечення належної поведінки обвинуваченого чи підозрюваного.

Розглянемо кожен із вказаних критеріїв стосовно чинного законодавства

України, адже частина із наведених позицій була висловлена під час дії КПК

України 1960 р., а окремі з них сформульовано російськими вченими стосовно

законодавства РФ.

Трудомісткість пізнавальної діяльності зі встановлення фактів і обставин,

що входять до предмета доказування, на нашу думку, не може розглядатися як

критерій диференціації процесуальної форми, оскільки впливає на строки

кримінального провадження, слугує підставою для створення слідчої групи або

групи прокурорів для підтримання державного обвинувачення в суді тощо, втім

не тягне особливостей процесуальної форми порівняно із загальним порядком

здійснення того чи іншого процесуального провадження.

Ступінь суспільної значимості кримінальних справ різних категорій з

причини взаємозв’язку злочинів також не може розглядатись як критерій

диференціації, адже відповідно до чинного законодавства така значимість

злочинів не впливає на встановлення диференційованого порядку

кримінального провадження. Ця обставина мала значення критерію

диференціації в умовах дії КПК України 1960 р., оскільки в ньому

передбачалася можливість трансформації справи приватного обвинувачення у

справу публічного обвинувачення саме з огляду суспільної значимості злочину,

що здійснювалося шляхом вступу в кримінальне провадження приватного

обвинувачення прокурора, після чого обвинувачення змінювало свою правову

природу на публічне. Чинне законодавство закріпило докорінно нову модель

кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, яке не містить

подібних правил, а тому на даний час вказана обставина не може

характеризуватися як критерій диференціації кримінальної процесуальної

форми.

На відміну від указаних обставин, специфіка суб’єкта, який вчинив

суспільно небезпечне діяння, тобто наявність у нього особливих властивостей

(у тому числі й притаманних його правовому та службовому статусу), викликає

необхідність диференціювання процедури кримінального судочинства на

звичайне провадження та таке, що містить додаткові гарантії забезпечення прав

його учасників, а тому є ускладненим порівняно із звичайним порядком

(кримінальне провадження у справах неповнолітніх, провадження щодо

застосування примусових заходів медичного або виховного характеру,

провадження щодо окремих категорій осіб). У цих випадках, з огляду на

специфіку суб’єкта злочину, законодавець передбачив такі, що відрізняються

від загального порядку здійснення кримінального провадження, його

особливості, які, зокрема, стосуються: обов’язкової участі захисника,

специфічних запобіжних заходів (наприклад, щодо осіб, стосовно яких

вирішується питання про застосування примусових заходів медичного

характеру, застосовуються винятково ті заходи, що передбачено гл. 39 КПК

України, - передання на піклування опікунам, близьким родичам чи членам

сім’ї з обов’язком лікарським наглядом; поміщення до психіатричного закладу

в умовах, що виключають її небезпечну поведінку); особливостей порядку

повідомлення про підозру, що відрізняється від загального (наприклад,

206

стосовно осіб, указаних у ст. 481 КПК України); особливостей порядку

притягнення до кримінальної відповідальності, затримання й обрання

запобіжного заходу (приміром, стосовно суддів, народних депутатів України)

тощо.

Кримінальне провадження щодо окремої категорії осіб є

диференційованим порядком саме в силу специфіки правового статусу тих осіб,

перелік яких закріплено у ст. 480 КПК України. В силу цього статусу

законодавець передбачив додаткові гарантії для таких осіб, які мають публічно -

правовий характер і реалізація яких створює належні умови виконання ними

своїх службових і професійних обов’язків. Тому не можна погодитися з

висловленою в науковій літературі точкою зору стосовно того, що при

диференціації процесуальної форми необхідно враховувати те, що професійна

діяльність кожного з них має суспільне значення, оскільки ці особи за своєю

посадою є представниками органів державної влади - законодавчої, виконавчої,

судової. Вже це дозволяє говорити про суспільний резонанс кримінальної

справи, оскільки вказані особи мають певну відомість [176, с. 61]. На наше

переконання, диференціація кримінальної процесуальної форми в цьому

випадку здійснюється не за критерієм суспільного значення злочину, а за

критерієм особливих властивостей суб’єкта, який вчинив суспільно небезпечне

діяння.

Таким чином, особливі властивості суб’єкта, який вчинив суспільно

небезпечне діяння, складають зміст критерія диференціації кримінальної

процесуальної форми, що знаходить свій прояв у нормативному закріпленні

особливостей порядку здійснення кримінального провадження, які

відрізняються від загального порядку (тобто виступає критерієм структурної

диференціації), і які, як правило, полягають у встановленні додаткових

гарантій, що забезпечують захист інтересів цієї особи, створюють належні

умови реалізації її професійного статусу тощо.

Характеризуючи цей критерій диференціації, необхідно звернути увагу на

те, що при дослідженні цього питання окремі науковці виділяють такий

207

критерій, як наявність особливих властивостей у особи, стосовно якої

здійснюється судочинство, або у особи, яка постраждала від злочину

[266, с. 67]. Щодо останньої слід зазначити, що на відміну від раніше чинного

КПК України, чинне правове регулювання кримінального провадження у формі

приватного обвинувачення не передбачає можливості початку прокурором

кримінального провадження у справах цієї категорії без заяви потерпілого. Між

тим, частиною 3 ст. 27 КПК України 1960 р. передбачалося правило про те, що

якщо справа про будь-який злочин, що віднесено до категорії справ приватного

обвинувачення, має особливе громадське значення, а також у виняткових

випадках, коли потерпілий у такій справі через свій безпорадний стан,

залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої

законні інтереси, прокурор порушує справу і при відсутності скарги

потерпілого. Така справа в разі примирення потерпілого з обвинуваченим

закриттю не підлягає. У такий спосіб захищалися інтереси потерпілого, який в

силу особливих властивостей не міг самостійно їх захистити. На нашу думку, в

певних випадках, коли дійсно мають місце причини об’єктивного характеру, що

істотно ускладнюють або унеможливлюють ініціативу потерпілого стосовно

початку кримінального провадження, публічна діяльність прокурора є цілком

виправданою і аж ніяк не може розцінюватися як необгрунтоване розширення

публічності в тій сфері, де пріоритетне значення має диспозитивність.

Прокурор, діючи ех-оШсіо, повинен мати ефективні засоби захисту інтересів

потерпілого у вказаних випадках. У зв’язку з цим вбачається, що гл. 36 КПК

України потребує доповнення положенням, що передбачає можливість

внесення прокурором відомостей до ЄРДР при встановленні ним ознак злочину,

передбаченого у ст. 477 КПК України, без заяви потерпілого у випадках, коли

потерпілий через свій безпорадний стан, залежність від особи, яка вчинила

злочин, чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси. За такої

умови до критеріїв диференціації процесуальної форми можливо було б

віднести і особливі властивості особи, яка постраждала від злочину.

Одним із процесуальних критеріїв структурної диференціації

208

кримінальної процесуальної форми є визнання підозрюваним, обвинуваченим

своєї вини, яке набуло значення саме критерію з прийняттям КПК України. Ця

точка зору поділяється в науковій літературі, зокрема, зазначається, що одним

із проявів багатоаспектного значення показань підозрюваного, обвинуваченого,

який визнає свою вину, є те, що вони виступають підставою диференціації

кримінальної процесуальної форми, застосування конвенціальних процедур і

спрощеного порядку кримінального провадження [203].

Відповідно до ст. 472 КПК України однією з обов’язкових умов змісту

угоди про визнання винуватості є беззастережне визнання підозрюваним,

обвинуваченим своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення.

Як зазначено в постанові Пленуму ВССУ від 11.12.2015 р. №13 «Про практику

здійснення судами кримінального провадження на підставі угод», під

беззастережним визнанням винуватості підозрюваним/обвинуваченим слід

розуміти безумовне (повне) визнання ним своєї винуватості у вчиненні

інкримінованого органом досудового розслідування кримінального

правопорушення [224]. За наявності такого визнання, а також за умови

дотримання інших передбачених законом правил застосовується особливий

порядок кримінального провадження, що здійснюється на підставі угоди про

визнання винуватості.

Диференціація процесуальної форми в даному випадку полягає як у

встановленні особливого порядку досудового розслідування (якщо угоду

укладено на даному етапі кримінального провадження), так і особливого

порядку підготовчого провадження. Особливість процесуальної форми

досудового розслідування знаходить свій прояв у вимозі закону щодо

невідкладного направлення прокурором укладеної угоди до суду (відповідно до

ч. 1 ст. 474 КПК України прокурор має право відкласти направлення до суду

обвинувального акта з підписаною сторонами угодою до отримання висновку

експерта або завершення проведення слідчих дій, необхідних для збирання та

фіксації доказів, які можуть бути втрачені зі спливом часу, або які неможливо

буде провести пізніше без істотної шкоди для їх результату у разі відмови суду

209

в затвердженні угоди). Істотні особливості порядку передбачено стосовно

підготовчого провадження на підставі угод, що, перш за все, полягає в

ухваленні вироку на підставі угоди на даному етапі кримінального

провадження (зрозуміло, за умови затвердження судом відповідної угоди про

визнання винуватості). Видається, що законодавець цілком правильно

передбачив ухвалення вироку в підготовчому провадженні, оскільки в даному

випадку докази не досліджуються, а тому й відсутня потреба у проведенні

судового розгляду. Завдання суду в такому провадженні полягає зовсім в

іншому - в перевірці на предмет відповідності вимогам закону укладеної угоди

про визнання винуватості і за умови встановлення такої відповідності -

затвердженні її вироком суду.

Визнання підозрюваним, обвинуваченим своєї вини є, серед іншого,

обов’язковою умовою застосування і такої диференційованої форми

кримінального провадження, як спрощене провадження щодо кримінальних

проступків. Згідно з ч. 1 ст. 381 КПК України суд за клопотанням прокурора

або слідчого, погодженого з прокурором, має право розглянути обвинувальний

акт щодо вчинення кримінального проступку без проведення судового розгляду

в судовому засіданні за відсутності учасників судового провадження, якщо

обвинувачений, який був представлений захисником, беззаперечно визнав свою

винуватість. Таке спрощене провадження щодо кримінальних проступків являє

собою один із видів особливих порядків провадження у суді першої інстанції,

критерієм застосування якого виступає визнання обвинуваченим своєї вини.

Підсумовуючи, вважаємо за необхідне підкреслити, що в умовах чинного

законодавства визнання підозрюваним, обвинуваченим своєї вини набуло

значення критерію диференціації кримінальної процесуальної форми, який

надає можливість застосування особливих порядків кримінального

провадження.

Наступна обставина, що надає можливість застосувати процесуальний

критерій диференціації кримінальної процесуальної форми, полягає у наявності

позитивної посткримінальної поведінки підозрюваного, яка згідно до п. 2 ч. 4

210

ст. 469 КПК України знаходить знайти свій вираз у викритті підозрюваним чи

обвинуваченим, який вчинив особливо тяжкий злочин, віднесений до

підслідності Національного антикорупційного бюро України, іншої особи у

вчиненні злочину, віднесеного до підслідності Національного

антикорупційного бюро України, якщо інформація щодо вчинення такою

особою злочину буде підтверджена доказами. В цьому випадку можливим є

укладення угоди про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи

обвинуваченим.

До такого, що не може бути охарактеризовано винятково як спрощення

чи ускладнення процесуальної форми порівняно з її загальним порядком,

належить кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення.

Критерієм для її диференціації виступає ступінь співвідношення у провадженні

державно-владного начала та приватного інтересу, про що зазначається

багатьма науковцями [301, с. 87; 342, с. 195; 351, с. 16-17]. У цьому контексті

правильно вказує О. Г. Шило, що в умовах чинного законодавства зазначений

критерій має всі підстави для існування, оскільки зміни та доповнення КПК

України, які були прийняті законодавцем останнім часом, суттєво розширили

диспозитивність у кримінальному судочинстві. І якщо в сучасних умовах

диференціація кримінально-процесуальної форми за цим критерієм перш за все

виявляється в існуванні двох порядків кримінального провадження, які суттєво

відрізняються один від одного, - провадження у справах публічного і приватного

обвинувачення, то цілком можливим є виникнення в майбутньому нових процедур,

вагоме значення в яких матиме саме приватний інтерес його учасників. Це,

наприклад, може бути інститут судового наказу, який існує в законодавстві

Німеччини та Італії і який можна побачити в проекті КПК України, розробленого

Національною комісією. Можливим варіантом диференціації кримінально-

процесуальної форми за цим же критерієм може бути й відновне правосуддя,

медіаційні процедури, а також різні види угод [342, с. 195].

Існування у кримінальному процесі публічних і приватних інтересів, зазначає

І. А. Тітко, кожен з яких у тому чи іншому передбаченому законом випадку

211

виступає підставою для початку, зміни або припинення кримінальних

процесуальних правовідносин, робить царину кримінального судочинства

неоднорідною. У свою чергу, превалювання того чи іншого інтересу породжує

диференціацію кримінальної процесуальної форми, оскільки залежно від того, який

саме інтерес визнано рушійною силою у побудові правовідносин, принципово

змінюється порядок кримінального провадження. Кримінальна процесуальна

форма як порядок здійснення кримінального провадження значною мірою є

результатом співвідношення публічних і приватних інтересів, яке визнане

законодавцем оптимальним у кримінальному судочинстві [301, с. 92].

Можна навести досить багато прикладів практичної реалізації вказаного

критерія, одним з яких, безумовно, є особливий порядок кримінального

провадження у справах приватного обвинувачення (гл. 36 КПК України). У

спеціальній літературі правильно відзначається, що метою виокремлення цього

провадження є збереження значимих для суспільства нормальних

міжособистісних відносин між потерпілим і підозрюваним, обвинуваченим,

повне і своєчасне поновлення порушених інтересів потерпілого та

ресоціалізація підозрюваного, обвинуваченого [184, с. 832]. Підтвердженням

цьому є значний перелік злочинів, закріплений у ст. 477 КПК України, у зв’язку

із здійсненням яких застосовується ця особлива процесуальна форма. При

цьому частини 2 та 3 цієї статті містять істотну умову застосування вказаного

порядку - якщо злочин вчинено чоловіком або дружиною потерпілого (ч. 2) або

якщо злочин вчинено чоловіком (дружиною) потерпілого, іншим близьким

родичем чи членом сім’ї потерпілого, або якщо вони вчинені особою, яка щодо

потерпілого була найманим працівником і завдала власності виключно

інтересам потерпілого.

Отже, при правовому регулюванні цього особливого порядку

кримінального провадження пріоритет надається захисту приватного інтересу

потерпілого, який має вирішувати питання необхідності та доцільності

відкриття кримінального провадження у вказаних випадках і залучення

кримінальних процесуальних засобів захисту його інтересів. У цьому контексті

212

варто підкреслити, що європейська правова традиція визначає широкий перелік

кримінальних правопорушень, які не можуть спричинити кримінальне

переслідування інакше як за скаргою потерпілого (законодавство ФРН,

Швейцарії, Норвегії, Бельгії, Іспанії та ін.). Приватне обвинувачення у західній

правовій доктрині розглядається як одна з форм «відновного» правосуддя, де

кримінально-правовий конфлікт повинен бути «повернутий» його учасникам:

вважається, що лише вони самі можуть судити про справжній, а не формально -

визначений, ступінь тяжкості кримінального правопорушення, якщо воно не є

тяжким і зачіпає тільки інтереси самої жертви, та способи відшкодування

шкоди. Особливу важливість набуває докладний розгляд того, що може бути

зроблено для жертви насамперед злочинцем, у другу чергу - громадськістю, і в

третю - державою. І лише після з ’ясування можливостей примирення може

обговорюватися питання про можливість кримінального покарання [184, с. 833­

834] (в наступному розділі цієї роботи зазначена проблема буде розглянута

більш детально). Відддаючи належне в регулюванні даного питання

конвергенції кримінальної процесуальної форми, слід, разом з тим, згадати

результати порівняльно-правового дослідження кількісних показників

кримінальних правопорушень, які відповідно до законодавства країн Європи

переслідуються в порядку приватного обвинувачення, що наведені в роботі

С. І. Перепелиці - у даному напрямі, як зазначає автор, Україна є одним із

лідерів [197, с. 46].

Диференціація кримінальної процесуальної форми за вказаним критерієм

не може характеризуватися а ні як спрощене провадження, а ні як провадження

з ускладненим порядком, що ще раз підкреслює неможливість застосування в

умовах сучасного законодавства сталої в науці кримінального процесу

концепції поділу всіх диференційованих процесуальних форм на такі, що

спрощують або ускладнюють її.

Нарешті, ще однією обставиною, що утворює зміст процесуального

критерія диференціації порядку кримінального провадження, є вчинення

кримінального правопорушення в обмеженому просторі, який є територією

213

України і у якому відсутні органи державної влади, уповноважені здійснювати

кримінальне провадження. Залежно від зазначених особливостей місця

вчинення кримінального правопорушення і необхідності невідкладного

проведення досудового розслідування главою 41 КПК України передбачено

особливості порядку здійснення кримінального провадження на території

дипломатичних представництв, консульських установ України, на повітряному,

морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором

або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту,

розташованого в Україні. На цих територіях вісутні органи державної влади, які

уповноважені здійснювати досудове розслідування кримінальних

правопорушень, у зв’язку з чим такі повноваження покладаються на: -

відповідних керівників дипломатичного представництва чи консульської

установи України - у разі вчинення кримінального правопорушення на

території дипломатичного представництва чи консульської установи України за

кордоном; - капітана судна України - у разі вчинення кримінального

правопорушення на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває

за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо

це судно приписано до порту, розташованого в Україні, а якщо вказані особи є

потерпілим від кримінального правопорушення, то повноваження щодо

здійснення досудового розслідування покладаються на іншу службову особу,

яка буде призначена керівником дипломатичного представництва чи

консульської установи України або капітаном судна України.

214

Диференціація процесуальних порядків (структурна диференціація)

3.2. Процесуальний критерій

216

3 / ^ т л • • и • и і • • • • • • •.3. Кримінологічним критерій диференціації кримінальної

процесуальної форми

До недавнього часу за всієї різноманітності критеріїв диференціації

кримінальної процесуальної форми, які називалися різними дослідниками цієї

проблеми, більшість авторів займали єдину позицію стосовно їх класифікації

на матеріально-правовий та процесуальний. Втім, дослідження під цим кутом

зору сучасного кримінального процесу дозволяє дійти висновку про неповноту

такої характеристики критеріїв диференціації, адже за її межами лишаються ті

особливості порядку здійснення кримінального провадження, які передбачені

законодавством і в основі яких знаходяться обставини, що за своїм характером

істотно відрізняються від тих, які нами включені до названих критеріїв.

Дослідження кримінально-правового та процесуального критеріїв

дозволяє стверджувати, що вони характеризуються (визначаються) внутрішнім

впливом на процесуальну форму. Так, до внутрішніх детермінантів, що

впливають на процесуальну форму відносяться ступінь суспільної небезпеки,

можлива міра покарання, процесуальне положення учасника кримінального

провадження, співвідношення державно-владних начал та приватного інтересу

та ін.; тобто, причини та умови, пов’язані з конкретним кримінальним

провадженням.

Утім, аналіз передбачених КПК України певних порядків свідчить про те,

що диференціацію процесуальної форми обумовлюють і зовнішні фактори. До

них слід віднести криміногенну ситуацію яка впливає на процесуальну

форму24 [135, с. 149], та відвернення злочинів.25

24 Криміногенність розглядається як така властивість об’єкта, що здатна формувати антисуспільну спрямованість особи, що перебуває в безпосередньому з ним контакті, а також провокувати вчинення нею протиправних дій. Ця властивість виявляється через силу впливу об’єкта на злочинність, його здатність наводити причинні зв’язки. Див.: Кримінологія: підручник / за ред.: В. В. Голіна, Б. М. Головкін. Харків: Право, 2014. С. 149.

Вплив криміногенної ситуації на диференціацію процесуальної форми пов’язаний з кореляційним зв’язком як різновидом статичного зв’язку. Досягнення відповідної криміногенної ситуації (зміна правового режиму) обумовлює особливий порядок кримінального провадження.

25 Спеціально-кримінологічне запобігання злочинам складається із трьох напрямів діяльності: кримінологічної профілактики; відвернення злочинів; припинення злочинів. Відвернення злочинів - це специфічний напрям спеціально-кримінологічного запобігання. На цьому етапі вже наявні кримінальна мотивація та підстави того, що злочин може бути вчинений. Конкретна мета запобігання на цьому етапі -

Так, зокрема, сучасні реалії проведення на Сході України

антитерористичної операції обумовили необхідність унормування істотних

особливостей досудового розслідування, що здійснюється в районі її

проведення, створення гнучких механізмів процесуальної форми, які

дозволяють ефективно застосовувати заходи забезпечення кримінального

провадження та проведення слідчих (розшукових) і негласних слідчих

(розшукових) на цій території. Здійснення антитерористичної операції потребує

введення особливого правового режиму, який, зокрема, знаходить прояв і у

встановлених особливостях порядку кримінального провадження щодо

злочинів, учинених на вказаній території. Адже правові режими включають у

себе набір методів і типів правового регулювання. Порівняно з юридичними

процедурами правові режими характеризуються більшою статичністю, оскільки

спрямовані на закріплення того чи іншого статусу суспільних

відносин [216, с. 29].

З огляду на це, слід підтримати висловлену в науці кримінального

процесу пропозицію щодо розгляду як критерія (фактора) диференціації

особливих правових режимів, що діють у місці здійснення досудового і

судового провадження у кримінальній справі [80, с. 19]. Причому, це може бути

оголошення воєнного стану, надзвичайного стану або режиму проведення

антитерористичної операції26 [216, с. 275], що наразі є надзвичайно актуальним

для України. Головне полягає у тому, що введення такого правового режиму

зумовлює необхідність упровадження істотних особливостей кримінального

провадження, які знаходять свій вираз у структурній диференціації

кримінальної процесуальної форми. Усе це дозволяє виділити третю

класифікаційну групу критеріїв диференціації процесуальної форми -

кримінологічний критерій, до якого, в першу чергу, слід віднести особливі

217

відвернення можливості реалізації злочинного наміру, чи настання інших негативних наслідків також обумовлює особливий порядок кримінального провадження.

26 Згідно з науковими класифікаціями правових режимів режими воєнного стану, надзвичайного стану, надзвичайної ситуації належать до такого різновиду, як режими стану. Див.: Правовьіе режими: общетеоретический и отраслевьіе аспекти / под ред.: А. В. Малько, И. С. Барзилова. Москва: Юрлитинформ, 2012. С. 275.

218

правові режими, що діють у місці проведення досудового розслідування

кримінального правопорушення або судового провадження. Здійснення

кримінального провадження в таких умовах обумовлює диференціацію

процесуальної форми, яка за чинним законодавством України характеризується

впровадженням особливого режиму досудового розслідування (розд. IX-1 КПК

України) 27 [258; 118].

У зв’язку з цим варто зазначити, що необхідність диференціації

процесуального порядку здійснення кримінального провадження у вказаних

випадках сумнівів не викликає, проте зазначений розділ КПК України, будучиЛ О

внесеним до КПК 12.08.2014 р., й досі містить лише одну статтю [108].

Відповідно до ст. 615 КПК України на місцевості (адміністративній території),

на якій діє правовий режим воєнного, надзвичайного стану, проведення

антитерористичної операції, у разі неможливості виконання у встановлені

законом строки слідчим суддею повноважень, передбачених статтями 163, 164,

234, 235, 247 та 248 КПК, а також повноважень щодо обрання запобіжного

заходу у вигляді тримання під вартою на строк до 30 діб до осіб, які

підозрюються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-1141, 258-2585,

260-2631, 294, 348, 349, 377-379, 437-444 КК України, ці повноваження

виконує відповідний прокурор.

Проте цими положеннями статті 615 КПК України не вичерпується

правове регулювання особливостей порядку здійснення досудового

розслідування у вказаних випадках, адже Законом України «Про здійснення

правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням

27 Цей напрям диференціації кримінальної процесуальної форми привертає увагу науковців, які при його дослідженні обґрунтовано звертають увагу на необхідність подальшого удосконалення його правового регулювання. Див.: Сліпченко В. І. Вплив особливого режиму досудового розслідування на можливу диференціацію процесуальної форми за чинним Кримінальним процесуальним кодексом України. Особливості процесуального доказування у кримінальних провадженнях про злочини, вчинені на тимчасово окупованих територіях: матеріали «круглого столу» (26 лип. 2016 р.). Київ, 2016. С. 107-110; Коміссаров С. А. Шляхи удосконалення правового регулювання досудового розслідування злочинів, учинених на тимчасово окупованих територіях. Там само. С. 55-57.

28 На недосконалість нормативного регулювання даного питання обґрунтовано звертається увага фахівцями. Зокрема, див.: Капліна О. В. Проблеми створення належного правового регулювання проведення досудового розслідування в умовах АТО. Застосування норм міжнародного гуманітарного, національного кримінального та кримінального процесуального права в ході проведення антитерористичної операції на сході України: матеріали міжкаф. «круглого столу», 12 лют. 2015 р. Харків, 2015. С. 101-105.

антитерористичної операції» від 12.08.2014 р. передбачено особливості

визначення територіальної підсудності в районі проведення антитерористичної

операції, підслідності кримінальних правопорушень, вчинених в районі

проведення антитерористичної операції, а також підстав здійснення

спеціального досудового розслідування та спеціального судового провадження

стосовно осіб, які перебувають в районі проведення антитерористичної

операції.

Так, відповідно до цього Закону питання, що відносяться до повноважень

слідчого судді у кримінальних провадженнях, що перебувають на стадії

досудового розслідування і здійснюються в районі проведення

антитерористичної операції, в разі неможливості здійснювати правосуддя

розглядаються слідчими суддями місцевих загальних судів, визначених

головою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ.

Справи, розгляд яких не закінчено і які перебувають у провадженні

місцевих, апеляційних судів, розташованих в районі проведення

антитерористичної операції, в разі неможливості здійснювати правосуддя

передаються судам відповідно до встановленої згідно з цим Законом

підсудності протягом десяти робочих днів з дня прийняття розпорядження

головою відповідного вищого спеціалізованого суду.

У разі неможливості передачі матеріалів справи відповідно до

встановленої згідно з цим Законом підсудності вчинення необхідних

процесуальних дій здійснюється за документами і матеріалами, поданими

учасниками судового процесу, за умови, що такі документи і матеріали є

достатніми для ухвалення відповідного судового рішення.

Державна судова адміністрація України складає перелік місцевих та

апеляційних судів, які знаходяться в районі проведення антитерористичної

операції і в яких неможливо здійснювати правосуддя, та направляє відповідні

подання до голів вищих спеціалізованих судів для прийняття рішень,

передбачених частинами першою і другою ст. 1 цього Закону.

219

Ухилення від явки на виклик слідчого, прокурора чи судовий виклик

слідчого судді, суду (неприбуття на виклик без поважної причини більш як два

рази) підозрюваним, обвинуваченим, який перебуває в районі проведення

антитерористичної операції, та оголошення його у розшук є підставою для

здійснення спеціального досудового розслідування чи спеціального судового

провадження в порядку, передбаченому КПК України, з особливостями,

встановленими цим Законом. Вимога про оголошення у міждержавний або

міжнародний розшук не поширюється на випадки, якщо вирішується питання

про застосування стосовно цих осіб спеціального кримінального провадження

(статті 2-5 Закону).

Також Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про

боротьбу з тероризмом» щодо превентивного затримання у районі проведення

антитерористичної операції осіб, причетних до терористичної діяльності, на

строк понад 72 години» запроваджено превентивне затримання особи на строк

до 30 діб (ст. 151). Підставою для превентивного затримання є наявність

обґрунтованої підозри у вчиненні особою терористичної діяльності.

Превентивне затримання здійснюється за вмотивованим рішенням начальника

Головного управління (управління) Служби безпеки України або начальника

територіального органу Національної поліції за згодою прокурора та без ухвали

слідчого судді, суду. Копія рішення про превентивне затримання особи,

причетної до терористичної діяльності, на строк понад 72 години невідкладно

надається затриманій особі, а також негайно направляється до слідчого судді,

суду відповідної юрисдикції разом із клопотанням про обрання належного

запобіжного заходу стосовно відповідної особи. Превентивне затримання особи

не може продовжуватися після розгляду слідчим суддею, судом клопотання про

обрання належного запобіжного заходу стосовно цієї особи. З метою

забезпечення законності при здійсненні цього виду затримання спільним

наказом Міністерства внутрішніх справ України, Генеральної прокуратури

України, Служби безпеки України № 872/88/537 від 26.08.2014 р. затверджено

Інструкцію про порядок превентивного затримання у районі проведення

220

антитерористичної операції осіб, причетних до терористичної діяльності, та

особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного,

надзвичайного стану або у районі проведення антитерористичної операції.

Вказані закони та підзаконні акти (до яких, серед іншого, також слід

віднести наказ Генерального прокурора України від 20.10.2014 р. № 12 гн «Про

особливості діяльності військових прокуратур») складають нормативно-

правову основу застосування особливого порядку здійснення кримінального

провадження на місцевості (адміністративній території), на якій діє правовий

режим воєнного, надзвичайного стану, проведення антитерористичної операції.

У зв’язку з цим вбачається за необхідне звернути увагу на такі два положення.

По-перше, впровадження превентивного затримання до 30 діб суперечить ст. 29

Конституції України, відповідно до якої затримання не може перевищувати 72

годин, а тому і конституційність та практична реалізація вищенаведених

положень видається досить спірною. По-друге, за змістом ч. 3 ст. 9 КПК

України закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких

стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу.

При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон,

який суперечить цьому Кодексу. Дане положення є складовою нормативного

змісту законності як засади кримінального провадження. Виходячи з цього,

наявною є колізія вищезазначеного положення Закону України «Про боротьбу з

тероризмом» в частині правового регулювання підстав та порядку

превентивного затримання, а також передачі судових повноважень під час

досудового розслідування прокурору. У цьому контексті доречно навести

висловлену в науці кримінального процесу позицію щодо виділення окремого

напряму диференціації - прийняття законів, які містять у своїй структурі

норми, що не входять до КПК України, але регулюють кримінально-

процесуальні відносини [268, с. 11]. На наш погляд, ця точка зору є недостатньо

аргументованою, оскільки, як зазначено вище, КПК України прямо забороняє

застосування при здійсненні кримінального провадження закону, який йому

суперечить.

221

Повертаючись до питання нормативної моделі розд. IX-1 КПК України,

треба ще раз підкреслити, що не викликає сумніву необхідність диференціації

кримінальної процесуальної форми за критерієм обстановки проведення

досудового розслідування і судового провадження, особливість якої полягає у

дії режиму воєнного, надзвичайного стану чи проведення антитерористичної

операції у районі, в якому вчинено злочин. Проте правила, що визначають

особливий режим проведення досудового розслідування і провадження в суді

першої інстанції в цих випадках, мають бути врегульовані в КПК України як

комплексному нормативно-правовому акті, що регулює порядок здійснення

кримінального провадження. Отже, у вказаному розділі Кодексу слід системно

передбачити особливості порядку досудового розслідування і провадження в

суді першої інстанції за умови наявності в районі вчинення злочину відповідної

обстановки, що обумовила встановлення особливого режиму. В літературі

правильно відзначається, що доповнення КПК новою статтею 615 не вирішило

всіх проблем, які існують, адже закон не передбачає якогось дійсно

«особливого режиму досудового розслідування» [107, с. 49].

До кримінологічного критерія диференціації кримінальної процесуальної

форми, на наш погляд, слід також віднести такий фактор, як здійснення

досудового розслідування та судового розгул яду у відсутність підозрювного,

обвинуваченого, який ухиляється від слідства та суду, що обумовлює

необхідність встановлення такого порядку кримінального провадження, який є

певним винятком із загального правила стосовно обов’язкової участі

підозрюваного, обвинуваченого. Видається, що в таких випадках йдеться про

встановлення правового режиму винятків. С. С. Алексеєв вважає, що він являє

собою техніко-юридичний режим, який має свого роду наскрізне значення

(тобто діє у багатьох інших правових явищах). Саме він з соціальної сторони

забезпечує високий рівень нормативності і разом з тим врахування своєрідних

життєвих ситуацій [3, с. 201-202]. З огляду на це, необхідно вказати, що

правовий режим винятків забезпечує гнучкість нормативної регуляції правових

відносин, що у сфері кримінального судочинства знаходить свій вираз, зокрема

222

діалектична єдність правил і винятків обумовлює не тільки їх взаємозв'язок, але

і тісний зворотній зв'язок. Якщо вплив правил на винятки полягає, у першу

чергу, в тому, що правила виступають в якості основи появи винятків, то

винятки також безумовно впливають на правила, легітимуючи альтернативний

або навіть протилежний правилу варіант поведінки [216, с. 143]. У сфері

кримінального процессу такий виняток, зокрема, полягає у впровадженні

інституту спеціального досудового розслідування та судового розгляду

(іп аЬзеПіа), який надає можливість здійснити правосуддя та вирішити завдання

кримінального провадження, навіть в умовах ухилення підозрюваного,

обвинуваченого від явки за викликом слідчого, прокурора, слідчого судді або

суду. Впровадження такого порядку, який має винятковий характер і є певним

компромісом між інтересами суспільства та конкретної особи, не можна

ототожнювати з порушенням загального порядку, який складає суть правила,

винятком із якого і є наведений приклад. Як зазначають теоретики права,

виняток із правила не «торпедує» якісь абсолютні цінності, а навпаки, підпадає

під них, співвідноситься з ними як частина і ціле. Наявність винятку із правила

у сфері правового регулювання є об'єктивним явищем, яке необхідне для

збалансування інтересів особи, суспільства та держави [216, с.140]. Спеціальне

досудове розслідування кримінальних правопорушень передбачено главою 24-1

КПК України, судовий розгляд у кримінальному провадженні щодо злочинів,

зазначених у ч. 2 ст. 297 КПК України (спеціальний судовий розгляд),

здійснюється за правилами ст. 323 КПК України. Дослідження цього порядку в

аспекті розгляду його як форми структурної диференціації кримінального

процесу буде здійснено в наступній частині цієї роботи. Зараз вважаємо за

необхідне лише констатувати його приналежність до кримінологічного

критерія.

Правовий режим винятків діє, як видається і при застосуванні під час

кримінального провадження заходів безпеки, що обумовлюється існуючою

небезпекою для особи, яка бере участь в кримінальному процесі. Наявність

небезпеки для учасника кримінального провадження є тією об’єктивною

223

причиною, що викликає необхідність диференціації порядків кримінального

судочинства з метою створення небезпечних умов участі особи в тій чи іншій

процесуальній дії. Так, зокрема, на відміну від ординарного порядку

пред’явлення особи для впізнання, з метою забезпечення безпеки особи, яка

впізнає, впізнання може проводитися в умовах, коли особа, яку пред’являють

для впізнання, не бачить і не чує особи, яка впізнає, тобто поза її візуальним та

аудіо спостереженням (ч. 4 ст. 228 КПК України). Такий порядок являє собою

виняток із загального правила проведення цієї слідчої (розшукової) дії, що при

всій своїй специфічності не порушує загального порядку, а будучи винятком із

загального правила, є його парною категорією. Також диференційована

процедура допиту свідка в суді - згідно до ч. 9 ст. 352 КПК України у

виняткових випадках для забезпечення безпеки свідка, який підлягає допиту,

суд за власною ініціативою або за клопотанням сторін кримінального

провадження чи самого свідка постановляє вмотивовану ухвалу про проведення

допиту свідка з використанням технічних засобів з іншого приміщення, у тому

числі за межами приміщення суду, або в інший спосіб, що унеможливлює його

ідентифікацію та забезпечує сторонам кримінального провадження можливість

ставити запитання і слухати відповіді на них. У разі якщо існує загроза

ідентифікації голосу свідка, допит може супроводжуватися створенням

акустичних перешкод.

Нарешті за кримінологічним критерієм здійснюється диференціація

кримінальної процесуальної форми у кримінальному провадженні, яке містить

відомості, що становлять державну таємницю (глава 40 КПК України). Вданому

випадку правовий режим винятків застосовується у зв’язку із необхідністю

забезпечення нерозголошення відомостей, що становлять державну таємницю,

а тому і впроваджується режим секретності. Такий диференційований порядок

знаходить свій прояв у забороні зазначати в процесуальних рішеннях відомості,

що становлять державну таємницю, допуску до участі в кримінальному

провадженні лише тих осіб, яким надано допуск до державної таємниці

відповідної форми та яким надано доступ до конкретної секретної інформації та

224

Диференціація процесуальних порядків (структурна диференціація)

аом

О)XмВоонкн№О)

€X'<нрп2XкаЗ

3.3. Кримінологічний критерій

її матеріальних

носіїв, особливостях

проведення експертизи

у кримінальному

226

Крім того, в науці кримінального процесу І. С. Дикаревим запропоновано

фактором диференціації кримінальної процесуальної форми вважати наявність

у правовій системі приписів (як правило, конституційного або міжнародно -

правового рівня), які встановлюють особливі вимоги до процедури вирішення

тих чи інших правових питань [80, с. 19]. Така пропозиція видається цілком

виправданою, адже існує чимало прикладів, коли міжнародно-правові або

конституційні норми окреслюють напрями і параметри необхідної

диференціації процесуальної форми, яка, зважаючи на ієрархію нормативно-

правових актів, імперативно здійснюється на рівні галузевого законодавства.

Приміром, у Конституції України встановлено, що народ безпосередньо бере

участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (ч. 4

ст. 124); правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом

випадках, народні засідателі і присяжні (ч. 1 ст. 127). Таким чином, Основним

Законом встановлено параметри майбутніх змін судоустрійного і

процесуального законодавства, що має передбачити порядок (організаційний і

процесуальний) функціонування суду присяжних, що згодом було здійснено

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» та КПК України. Однак, як

було зазначено вище, на наше глибоке переконання, необхідно відрізняти

критерії та умови (або фактори) диференціації кримінальної процесуальної

форми. У даному випадку йдеться саме про фактори диференціації, оскільки

критерієм, який визначає порядок здійснення кримінального провадження

судом присяжних, виступає тяжкість вчиненого злочину, а відповідне

конституційно-правове положення детермінує таку диференціацію, тобто

виступає фактором, що обумовлює необхідність її здійснення. Так само, як і,

наприклад, міжнародні документи у сфері захисту прав та інтересів

неповнолітніх осіб (Правила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх,

позбавлених волі від 14.12.1990 р.; Рекомендація № К (2003) 20 Комітету

Міністрів державам-членам Ради Європи «Про нові підходи до злочинності

серед неповнолітніх і про значення правосуддя у справах неповнолітніх» від

24.09.2003 р.; Рекомендація № К (87) 20 Комітету Міністрів державам-членам

Ради Європи «Про соціальний вплив на злочинність неповнолітніх» від

17.09.1978 р. тощо), якими передбачено необхідність встановлення додаткових

гарантій захисту прав та інтересів цих осіб на рівні національного

законодавства, що обумовлюється їх віком, а тому і особливостями

психологічного стану тощо. Такі міжнародно-правові документи виступають

фактором, що обумовлює необхідність диференціації; що ж стосується критерія

її здійснення, то його сутність складають особливості суб’єкта вчинення

суспільно небезпечного діяння.

Наприкінці розгляду проблеми диференціації кримінальної процесуальної

форми, системи та сутності її критеріїв важливо зазначити, що за всіма

проаналізованими в цьому розділі критеріями диференціація можлива на різних

рівнях, починаючи від елементарної процесуальної дії й завершуючи стадією

процесуального провадження. Наприклад, особливі властивості суб’єкта

злочину, яким є неповнолітній, обумовлюють диференціацію порядку його

виклику і вручення повістки як елементарної процесуальної дії, що знаходить

свій прояв у тому, що він викликається слідчим, прокурором, слідчим суддею

чи судом через його батьків або інших законних представників (а тому і

повістка вручається цим особам). Інший порядок допускається лише у разі,

якщо це зумовлюється обставинами, встановленими під час кримінального

провадження (ст. 489 КПК України).

Наступним рівнем диференціації є особливості порядку проведення

окремих процесуальних дій, що у кримінальному провадженні щодо

неповнолітніх має місце, наприклад, у встановленні особливостей порядку

допиту неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого, які мають місце як

стосовно суб’єктного складу осіб, які беруть в ньому участь, так і щодо

допустимих часових меж допиту. Щодо суб’єктного складу його учасників:

такий допит здійснюється в присутності захисника. Якщо неповнолітній не

досяг 16-річного віку або якщо неповнолітнього визнаного розумово відсталим,

на його допиті за рішенням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду або за

клопотанням захисника забезпечується участь законного представника,

227

педагога чи психолога, а у разі необхідності - лікаря. Щодо часових меж, то, на

відміну від загального порядку, що полягає в можливості допиту особи

протягом двох годин без перерви, а в цілому - вісім годин на день, допит

неповнолітнього не може продовжуватися без перерви понад одну годину, а

загалом - понад дві години на день.

Нарешті ще один рівень диференціації процесуальної форми має місце

при встановленні особливостей процесуальної форми окремих стадій

кримінального провадження. Яскравим прикладом тому є диференціація

процесуальної форми підготовчого провадження, яке за загальним правилом, є

проміжною стадією, у якій здійснюються процесуальні дії та ухвалюються

процесуальні рішення, пов’язані із подальшим рухом кримінального

провадження до стадії судового розгляду і вирішенням питання щодо

можливості розгляду в суді публічного обвинувачення. Разом із тим у

кримінальних провадженнях на підставі угод змінюється процесуальна форма

цієї стадії і в ній, як зазначалося вище, суд ухвалює вирок, яким затверджує

угоду.

Диференційовано також й інші стадії кримінального провадження, а саме:

досудове розслідування (загальний порядок і провадження іп аЬзепгіа); судовий

розгляд (загальний порядок, скорочений судовий розгляд і провадження іп

аЬзепііа); апеляційне провадження (загальний порядок і письмове апеляційне

провадження).

Наведена рівнева диференціація кримінальної процесуальної форми

відображає сутність структурної диференціації, яка здійснюється у межах

окремих процесуальних проваджень, і яка буде предметом дослідження в

наступній частині цієї роботи. Утім, цим характеристика диференціації

процесуальної форми не вичерпується, оскільки в системі кримінального

провадження виділяються окремі процесуальні провадження, що являє собою

результат функціональної диференціації.

228

Висновки до розділу 3

1. Критеріями диференціації кримінальної процесуальної форми

виступають обставини, які враховує законодавець при створенні

диференційованих форм кримінального провадження.

2. Правова природа цих обставин обумовлює необхідність їх класифікації

на три групи критеріїв диференціації кримінальної процесуальної форми:

1) матеріальний (кримінально-правовий);

2) процесуальний;

3) кримінологічний.

3. Сутність матеріального (кримінально-правового) критерію

диференціації кримінальної процесуальної форми полягає в її здійсненні

залежно від диференціації кримінального законодавства. Функціональний

зв’язок кримінального права і кримінального процесу безпосередньо впливає на

вирішення питання диференціації кримінальної процесуальної форми, адже

диференціація в кримінальному праві виступає передумовою диференціації

кримінальних процесуальних форм.

4. За матеріальним (кримінально-правовим) критерієм диференціація

кримінальної процесуальної форми здійснюється залежно від диференціації

кримінального законодавства, що знаходить свій прояв у: а) встановленні

різного порядку досудового розслідування і судового провадження у

кримінальних провадженнях по злочинах і проступках; б) залежності складу

суду, який розглядає кримінальне провадження, від можливого покарання,

визначеного санкцією статті кримінального закону, за якою кваліфіковано

злочин (одноособовий; колегіальний; суд присяжних); в) встановленні

диференційованих порядків досудового розслідування і судового розгляду

залежно від поділу злочинів за ступенем їх суспільної небезпеки;

г) встановленні диференційованого порядку досудового розслідування залежно

від кваліфікації злочину.

Констатована множинність обставин, що складають зміст матеріально -

правового критерію диференціації кримінальної процесуальної форми,

229

дозволила не погодитися з висловленим у науці твердженням про те, що

єдиною підставою диференціації матеріального, кримінально-правового

характеру є ступінь суспільної небезпеки злочину.

5. Сутність процесуального критерія диференціації кримінальної

процесуальної форми складають наступні обставини: а) особливі властивості

суб’єкта, який вчинив суспільно небезпечне діяння, що знаходить свій прояв у

нормативному закріпленні особливостей порядку здійснення кримінального

провадження, які відрізняються від загального порядку; б) визнання

підозрюваним, обвинуваченим своєї вини, за умови якого, а також дотримання

інших передбачених законом правил застосовується особливий порядок

кримінального провадження, що здійснюється на підставі угоди про визнання

винуватості; в) ступінь співвідношення у провадженні державно-владного

начала та приватного інтересу, що виступає критерієм для встановлення

особливостей процесуальної форми кримінального провадження у формі

приватного обвинувачення; г) вчинення кримінального правопорушення в

обмеженому просторі, який є територією України і у якому відсутні органи

державної влади, уповноважені здійснювати кримінальне провадження.

6. Сутність кримінологічного критерія диференціації кримінальної

процесуальної форми полягає, перш за все, у встановленні особливих

(диференційованих) порядків здійснення кримінального провадження у зв’язку

із існуванням особливих правових режимів, що діють у місці проведення

досудового розслідування і судового провадження. В умовах чинного

законодавства України такі особливі правові режими можуть характеризуватися

як воєнний, надзвичайний стан або проведення антитерористичної операції.

Встановлення цих правових режимів обумовлюється обстановкою, яка в силу

тих чи інших причин об’єктивного характеру склалася на певній території. Утім

безпосередній вплив на процесуальну форму кримінального провадження у

даному випадку здійснює саме правовий режим, адже ним обумовлюється

необхідність істотних особливостей досудового розслідування і судового

провадження.

230

Крім того, за кримінологічним критерієм диференціація процесуальної

форми здійснюється також і у випадку наявності таких особливостей

обстановки здійснення кримінального провадження, що об’єктивно

обумовлюють необхідність застосування правового режиму винятків, тобто

передбачення істотних особливостей порядку здійснення досудового

розслідування та судового розгляду, що становлять виняток із загального,

ординарного порядку. За цим критерієм диференціюється порядок здійснення

спеціального досудового розслідування та судового розгляду (іп аЬзепІіа),

кримінального провадження, під час якого до його учасників застосовуються

заходи безпеки, а також кримінального провадження, яке містить відомості, що

становлять державну таємницю.

7. Всі вищевказані обставини виступають критеріями диференціації

кримінальної процесуальної форми на різних рівнях системи кримінального

процесу, починаючи від елементарної процесуальної дії і завершуючи стадією

процесуального провадження.

Така рівнева диференціація кримінальної процесуальної форми

відображає сутність структурної диференціації, яка здійснюється у межах

окремих процесуальних проваджень, про що більш детально буде сказано в

наступній частині цієї роботи. Отже, рівні диференціації є характерними для

вертикальної системи кримінального провадження. Наявність у системі

окремих процесуальних проваджень відображають горизонтальну структуру

системи кримінального провадження, що являє собою результат

функціональної диференціації.

231

232

РОЗДІЛ 4

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО СИСТЕМНО-СТРУКТУРНОЇ

ХАРАКТЕРИСТИКИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

4.1. Процесуальне провадження як системо-утворюючий компонент

кримінального процесу: поняття та ознаки

У науці кримінального процесу правильно звертається увага на те, що

його структуру можливо розглядати у трьох аспектах, а саме як: 1) структуру

кримінального процесуального права; 2) структуру кримінального

процесуального законодавства; 3) структуру кримінальної процесуальної

діяльності [320, с. 436]. У контексті даної праці особливого значення набуває

останній із вказаних аспектів, оскільки предметом дослідження виступає саме

кримінальна процесуальна діяльність, що здійснюється у передбаченій законом

процесуальній формі.

За своїм змістом та системою кримінальна процесуальна діяльність є

складною і, як зазначалося вище, формалізованою за певним передбаченим

законом порядком. Її відносно автономні частини, сукупність кримінальних

процесуальних дій і процесуальних рішень, які спрямовані на вирішення

конкретного завдання та характеризуються певними ознаками, складають зміст

окремих проваджень. Процесуальні провадження є визначальним системо­

утворюючим структурним компонентом юридичного процесу, різновидом

якого є кримінальний процес, на що зверталася увага в першому розділі цієї

роботи.

Дослідження поняття кримінального процесуального провадження в

аспекті теми даної роботи набуває особливого значення, адже з’ясування цього

питання складатиме фундамент, на якому має будуватися подальше визначення

системи кримінального процесу (кримінального провадження) та

характеристика диференціації кримінальної процесуальної форми.

Проте перш, ніж перейти до розгляду цього питання, необхідно

зупинитися на двох важливих, з огляду на контент цієї роботи, положеннях.

Перше з них стосується того, що розглядаючи проблему системи

кримінального процесу, слід виходити з наявності декількох її аспектів. Один із

них стосується внутрішньої, змістовної характеристики системи кримінального

процесу як відповідного виду діяльності суду, сторін та інших учасників

кримінального провадження. Виходячи з цього, в науці кримінального процесу

плідно розробляється проблема функціонально-структурного аналізу системи

кримінального судочинства. Зокрема, її дослідженню присвячено

фундаментальні наукові праці Ф. А. Абашевої, Т. З. Зінатулліна, І. В. Гловюк,

Ю. О. Фролова та ін. [1; 55; 328]. Як слушно вказується в науці, системний

підхід до дослідження системи кримінального судочинства слугує

концептуальним мостом, що забезпечує:

- розуміння основних закономірностей і специфіки розвитку вказаної

системи в процесі взаємодії із середою, в якій вона існує, а також особливостей

внутрішньо системних факторів розвитку;

- формування вичерпного уявлення про системність кримінального

судочинства, що визначає функціонування цієї системи в цілому, а також

окремих структурно-функціональних компонентів, що входять до неї;

- виявлення інтегративних якостей (властивостей системного рівня)

системи кримінального судочинства [328, с. 20].

Іншим аспектом проблеми системи кримінального процесу є її

характеристика з огляду на передбачену процесуальну форму здійснення

кримінальної процесуальної діяльності, що, по суті, утворює зміст формально-

структурного аналізу системи кримінального судочинства. Саме такий аналіз

буде здійснено в контенті нашого дослідження, предметом якого виступає

проблема диференціації кримінальної процесуальної форми.

Друга теза, на якій важливо наголосити, полягає в тому, що при

здійсненні формально-структурного аналізу система кримінального процесу

традиційно (як у науковій, так і в навчальній літературі) характеризується як

сукупність стадій, що послідовно змінюють одна одну. Навіть спеціальні

наукові роботи, предметом дослідження в яких виступає саме система

233

кримінального процесу, ґрунтуються, як правило, лише на її стадійній

характеристиці [43, с. 25]. Зокрема, О. В. Волколуп указує, що системою

кримінального судочинства слід вважати впорядковану сукупність

взаємопов'язаних елементів - стадій і дій, які, маючи відносну самостійність,

організацію, впорядкованість і ієрархічність, слугують досягненню цілей, що

стоять перед всім кримінальним судочинством [44, с. 11].

Утім, на наше переконання, винятково стадійне розуміння системи

кримінального провадження не повною мірою відповідає сучасним

філософським уявленням стосовно системності й не відображає

багатогранності кримінальної процесуальної діяльності. Адже стадійна

структурованість кримінальної процесуальної діяльності відбиває лише один із

аспектів, а саме - її динамічну характеристику, тоді як її предметно-

функціональна характеристика знаходить своє відображення в таких

компонентах структури кримінального процесу, як кримінальні процесуальні

провадження.

Не зовсім зрозумілими є й причини неврахування в науковій позиції

стосовно винятково стадійної характеристики системи кримінального процесу

напрацювань теоретиків права, які, досліджуючи юридичний процес, серед

його системно-структурних утворень традиційно виокремлюють процесуальні

провадження. Таким чином, набувши значне розповсюдження і ґрунтовну

аргументацію в наукових дослідженнях із загальної теорії права, категорія

процесуального провадження не отримала адекватної наукової розробки

фахівців у галузі процесуального права. І це в той час, коли КПК України

нормативно закріпив цю категорію, визначивши нею окремі відносно автономні

частини кримінального процесу («провадження в суді апеляційної інстанції»,

«провадження в суді касаційної інстанції») та весь його в сукупності

(«кримінальне провадження»).

Усе це зумовлює необхідність звернення в межах цієї роботи до аналізу

даного питання, яке має здійснюватися з урахуванням тих доктринальних

напрацювань, що зроблено дослідниками теорії юридичного процесу, а також

234

фахівцями у галузі процесуального права. Такий підхід, видається, стане

значним кроком у науковій розробці проблеми системно-структурної

характеристики кримінального процесу, створить підґрунтя теоретичної

конструкції його структуризації.

В теорії юридичного процесу поняття процесуального провадження

досліджено в роботах Д. М. Бахраха, В. П. Беляєва, М. М. Вопленка,

В. М. Горшеньова, О. Г. Лук'янової, Є. О. Мамай, М. В. Максютіна,

A. О. Павлушиної, І. М. Погрібного, В. М. Протасова, В. В. Сорокіної та інших

учених.

У науці кримінального процесу кримінальне процесуальне провадження

стало предметом наукового пошуку російських й українських учених

B. Д. Арсеньєва, О. Т. Боннер, Д. Р. Гімазетдінова, В. Г. Даєва,

А. Я. Дубинського, О. Г. Іванової, В. С. Зеленецького, З. З. Зінатулліна,

О. В. Ленського, Л. М. Лобойка, Н. С. Манової, М. А. Погорецького,

Р. Д. Рахунова, Т. В. Трубнікової, Д. В. Філіна, С. С. Циганенка, О. Г. Шило,

М. О. Юркевича, Ю. К. Якимовича, М. Л. Якуба та ін.

Науковці справедливо зазначають, що точне використання понятійного

апарату надає якісної визначеності правовому науково-теоретичному

мисленню, фіксує структуру знань про право і логіку їх розвитку, має

самостійне пізнавальне значення, оскільки сприяє поглибленню та розвитку

поглядів на право, усуваючи будь-які двозначності й удосконалюючи

процесуальну мову [335, с. 89-93]. Поділяючи цю думку, вважаємо, що поняття

«кримінальне процесуальне провадження» належить до тих, які мають важливе

значення не тільки в доктринальному, а й прикладному аспектах, що актуалізує

дослідження його сутності.

У теорії права, як зазначалося вище, досить давно обґрунтовано

доцільність виокремлення у будь-якому юридичному процесі такої

структуроутворюючої ланки як процесуальне провадження. Це поняття

використовується і в тексті кримінального процесуального закону, і в

процесуальній літературі, але інтерпретується по-різному. Даючи визначення

235

кримінального провадження у п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК України, законодавець під

ним розуміє досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у

зв’язку з вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну

відповідальність. У той же час з точки зору теорії кримінального процесу таке

визначення, як зазначалося вище, є дещо спірним хоча б з того погляду, що

кримінальне провадження, якщо звернутися до його стадійної структури, не

завершується на стадії судового провадження, а його завершальним етапом є

виконання вироку чи ухвали суду. Відповідно зміст поняття «кримінальне

процесуальне провадження» та визначення його ознак потребують уточнення, з

огляду на те, що кримінальне провадження у сенсі кримінального процесу є

системо-утворюючим поняттям, до якого входять окремі процесуальні

провадження, що співвідносяться між собою у певному порядку, мають різну

процесуальну форму і характеризуються власними завданнями, для вирішення

яких вони й передбачені законодавцем. Такі процесуальні провадження, будучи

структурними компонентами системи кримінального процесу, водночас

відіграють системо-утворюючу роль стосовно окремих стадій та окремих

процесуальних дій, що складають їх зміст. У цьому плані правильно

відзначається в науці кримінального процесу, що у межах системного підходу

будь-яке явище може одночасно виступати як у ролі елемента системи більш

високого рівня, так і в ролі самостійного системо-утворюючого фактора, що

включає в себе інші елементи [53, с. 17].

Перш ніж перейти безпосередньо до дослідження питання сутності

кримінального провадження і його системо-утворюючої ролі як компонента

системи кримінального процесу, необхідно звернутися до загальних положень

теорії систем, що в подальшому надасть змогу дійти науково обґрунтованих

висновків і забезпечити їх достовірність.

Серед характерних ознак системи є мета, для досягнення якої вона

функціонує, розвивається (при цьому під метою розуміють моментальну

мотивацію до еволюції, яка існує в кожний даний момент, але постійно

змінюється і ніколи не може бути досягнута; якщо її можна зафіксувати і вона

236

237

може бути досягнута, то мета, таким чином, перетворюється на завдання);

самостійні, але взаємопов’язані спеціалізовані компоненти, а також

інтегративність, під якою розуміють нову якість цілого, яка притаманна об’єкту

в цілому і не зводиться до властивостей його частин [10, с. 11-13; 257, с. 54­

55].

Усе це дозволяє дійти висновку, що системо-утворюючим фактором у

системі є її цілі та завдання, що визначають еволюцію системи, а відтак і

необхідність її структуризації. Структурними ж частинами системи є її

компонент та елемент, які, знаходячись у взаємозв’язку і взаємодії,

забезпечують її інтегративну якість (властивість системного рівня), яка не може

виникнути поза межами цієї системи. При цьому використання по відношенню

до певного об’єкта терміна «компонент» (сотропепі, лат. - частина цілого)

передбачає принципову можливість структурування даного об’єкта,

представлення його сукупністю частин. Використання ж терміна «елемент»

(еіетепі, лат - неподільний, найбільш простий) передбачає принципову

неможливість подальшого поділу даного об’єкта на частини) [257, с. 63].

Застосування цих положень теорії систем при формально-структурній

характеристиці системи кримінального процесу дозволяє стверджувати, що

системо-утворюючим фактором тут виступають мета і завдання кримінального

провадження, що визначають спрямованість всієї системи і пріоритетність29цінностей, які нею захищаються [94].

Логічна ж конструкція системи кримінального провадження визначається

її компонентами, які дозволяють фіксувати цілісні властивості всієї системи, а

відтак відіграють роль системо-утворюючих компонентів. Саме такими

29 У зв’язку з цим варто відзначити, що КПК України невідомий термін «призначення кримінального провадження» (на відміну від КПК РФ, який замість завдань кримінального судочинства у ст. 6 закріпив його призначення), утім у науці кримінального процесу здійснено спробу визначити ієрархію спрямування системи кримінального провадження і представити її структуру як трирівневу. При цьому ознакою найвищого рівня, як вказує А. І. Журба, слід вважати саме призначення кримінального судочинства, яке має вміщувати сенс, очікування суспільства від цієї правової галузі. Другий рівень повинен поглинати мету кримінального провадження у вигляді справедливих рішень, перевиховання засудженого, технологію без мети тощо. Третій і найнижчий рівень маєх ототожнюватися із завданнями кримінального провадження і повинен відповідати положенням, виконання яких дозволить досягти визначеної мети. Див. : Журба А. І. Ієрархічність спрямування системи кримінального судочинства України. Правничий часопис Донецького університету. 2013. № 2. С. 34­40.

компонентами виступають кримінальні процесуальні провадження, які тісно

пов’язані між собою і в сукупності забезпечують досягнення мети і вирішення

завдань кримінального судочинства.

У науковій літературі слушно зазначається, що сутність кримінальних

процесуальних проваджень має розглядатися в широкому соціальному

контексті. Будь-які соціальні зміни в житті суспільства (політичні, економічні,

культурні) неминуче позначаються на формах кримінального судочинства.

Тому, як пише В. Т. Томін, існує необхідність у безперервному уточненні

існуючих у кожний історичний момент нормативних, досвідчених і

доктринальних форм кримінального судочинства залежно від соціальних (у

широкому сенсі) змін, що відбуваються в суспільстві [303, с. 196-197].

Це, однак, не означає, що мають бути піддані ревізії всі принципові підходи до

визначення сутності та змісту кримінального провадження. У процесуальній

науці склалися певні традиції, які дають змогу досліджувати кримінальні

процесуальні провадження, визначати їх поняття та ознаки, спираючись на

наукові здобутки попередників. У зв’язку з цим доречно пригадати Теоретичну

модель кримінально-процесуального законодавства СРСР и РСФСР, видану у

1990 р., розробниками якої були видатні вчені-процесуалісти (Л. Д. Кокорєв,

О. М. Ларін, П. А. Лупинська, І. Л. Петрухін, В. М. Савицький, Г. І. Чангулі та

ін.). Її особлива частина структурована за окремими провадженнями, а саме -

досудове провадження, провадження у суді першої інстанції, касаційне

провадження, наглядове провадження тощо [311].

З практичної точки зору більшість учених стоять на принциповій позиції,

яку у своєму дослідженні навела Н. С. Манова і відповідно до якої поділ

кримінальної процесуальної діяльності, крім стадій, на відповідні провадження,

відображає спеціалізацію діяльності різних суб’єктів, що беруть участь у

кримінальному процесі як носії владних управлінських повноважень.

Врахування цього положення та з’ясування сутності процесуального

провадження як узагальнюючої категорії в структурі кримінального процесу є

міцною підставою для вирішення багатьох теоретичних і практичних питань,

238

що стосуються як змістовної сторони кримінального процесу та взаємодії

складових його компонентів, так і форми процесуальної діяльності [164, с. 48­

49].

У методологічному плані для правильного з ’ясування категорії

«процесуальне провадження» та встановлення його понятійної автономії може

бути використана характеристика, що дається йому як у загальній теорії права,

так і в процесуальній науці.

Традиційно процесуальне провадження розглядається у межах конкретної

правової галузі як одиниця, вид процесуальної галузевої системи, при цьому

виявляється явна розбіжність і суперечливість пропонованих характеристик

даної категорії.

Як зазначав В. М. Горшеньов, для одних авторів процесуальне

провадження - це діяльність уповноважених органів держави, що забезпечує

реалізацію окремих правовідносин, яка об’єктивно вимагає процесуального

регулювання і спрямована на досягнення юридичного результату шляхом

застосування відповідної правової норми [66; 330, с. 13]. Для інших

процесуальне провадження є послідовно здійснюваною серією процесуальних

дій, хоча ця група вчених [28; 340], як вважає В. М. Горшеньов, невиправдано

ототожнює сукупність таких дій із стадіями процесу.

В цьому плані корисною видається думка про те, що процесуальне

провадження являє собою елемент, який відтіняє виключно предметні ознаки

юридичного процесу. Це положення досить переконливо підкреслює соціальну

цінність і призначення процесуальних проваджень, а також ознаки, що їх

індивідуалізують, які властиві автономним утворенням [299, с. 88].

На думку В. М. Горшеньова, процесуальне провадження - це головний

елемент юридичного процесу, що являє собою системне утворення, комплекс

взаємозалежних і взаємообумовлених процесуальних дій, які: а) утворюють

певну сукупність процесуальних правовідносин, що відрізняються предметною

характеристикою і пов’язаністю з відповідними матеріальними

правовідносинами; б) викликають потреби встановлення, доведення, а також

239

обґрунтування всіх обставин і фактичних даних розглянутої юридичної справи;

в) обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих

процесуальних результатів у відповідних актах - документах [299, с. 90]. Таким

чином, квінтесенцією даної позиції є те, що процесуальне провадження

об’єднує три органічно пов’язані компоненти: процесуальні правовідносини,

які пов’язані з матеріальними; процесуальне доказування і процесуальні акти-

документи. Такої ж позиції дотримуються В. П. Беляєв і В. В. Сорокіна, які

досліджують процесуальну форму юридичної діяльності й фактично

відтворюють вищенаведене визначення процесуального

провадження [18, с. 81].

Підкреслюючи системність і взаємообумовленість процесуальних дій, що

утворюють зміст процесуального провадження, М. В. Максютін, крім

вищевказаних його ознак, відзначає також і сукупність способів здійснення

процесуальної діяльності [159, с. 38]. До складу процесуального провадження,

що є частиною юридичного процесу, включаються правозастосовні процедури

як форми впорядкованої правом діяльності [163, с. 70-71].

Цілком поділяючи зазначені позиції науковців, вважаємо за необхідне

звернути увагу на те, що процесуальні правовідносини, які утворюють зміст

окремого процесуального провадження, не завжди пов’язані з матеріальними

правовідносинами, а можуть бути похідними від інших процесуальних

відносин, маючи при цьому власну предметну характеристику, що й зумовлює

необхідність специфіки правового регулювання. У зв’язку з цим необхідно

погодитися з думкою А. О. Павлушиної, яка відзначає, що провадження в

процесі виділяється не тільки і не стільки ознакою процесуальних пільг або

обмежень, скільки просто нейтральними процесуальними особливостями, які

викликані специфікою розгляду справ тієї чи іншої категорії [190, с. 324]. Так,

зокрема, провадження стосовно надання слідчим суддею дозволу на проведення

слідчих (розшукових) або негласних слідчих (розшукових) дій здійснюється у

зв’язку з процесуальними відносинами, що пов’язані з основним кримінальним

провадженням з розслідування кримінального правопорушення. Такі

240

процесуальні правовідносини спрямовані на забезпечення належної процедури

досудового розслідування і прав людини, щодо якої здійснюватимуться

запитувані процесуальні дії, а специфіка цих правовідносин обумовлює

необхідність правового регулювання окремого процесуального провадження.

Отже, в даному випадку зміст окремого процесуального провадження

утворюють процесуальні правовідносини, що мають похідний та одночасно

забезпечувальний характер щодо інших процесуальних правовідносин, які вже,

у свою чергу, пов’язані з матеріальними правовідносинами.

В науці кримінального процесу проблема процесуальних проваджень

ґрунтовно досліджена в роботах Ю. К. Якимовича, який кримінальне

процесуальне провадження розглядає, по-перше, як певний вид кримінальної

процесуальної діяльності; по-друге, як самостійний інститут кримінального

процесуального права; по-третє - як ту частину кримінального процесуального

законодавства, норми якої і регулюють цю діяльність у рамках самостійних

кримінальних процесуальних проваджень [352]. До ознак кримінального

процесуального провадження науковець відносить:

- наявність певної матеріально-правової бази, існування певного кола

справ, які мають деякі суттєві особливості, що об’єктивно вимагають

відмінностей порядку провадження по цих справах;

- комплексність, тобто наявність певних особливостей у діяльності

органів, які здійснюють провадження на всіх (або хоча б на деяких) стадіях

кримінального процесу;

- наявність суттєвих відмінностей в порядку діяльності по певній

категорії справ порівняно зі звичайним порядком судочинства.

При цьому процесуальне провадження включає декілька стадій, кількість

яких залежить від особливостей самого провадження [145, с. 20-22].

Полістадійність процесуального провадження визнається однією з його ознак й

у цивільній процесуальній науці. Так, білоруський науковець І. Н. Колядко

справедливо вказує, що необхідність виділяти і розрізняти стадії процесу в

кожному провадженні обумовлена наявністю етапів розвитку порядку розгляду

241

справ, які мають власні цілі. Будь-яка справа повинна бути порушена,

підготовлена до розгляду, розглянута, як правило, в судовому засіданні і по ній

має бути постановлено рішення суду, яким процес завершується [117, с. 157­

158].

На думку З. З. Зінатулліна та Д. Р. Гімазетдінова, кримінальні

процесуальні провадження являють собою системно-структурні правові

утворення у вигляді комплексів, врегульованих кримінальним процесуальним

законом взаємопов’язаних і взаємообумовлених дій, виконуючи які дізнавачі,

слідчі, прокурори та судді, використовуючи свої повноваження в межах

передбаченої законом процедури, встановлюють обставини конкретної

кримінальної справи, що підлягають доказуванню, приймають відповідні

процесуальні рішення з формулюванням їх у спеціальних актах

документах [53, с. 23].

Вказані ознаки кримінального процесуального провадження доповнені

ще й іншими в роботі О. Г. Іванової, на думку якої провадження:

- реалізується компетентними посадовими особами та уповноваженими

органами держави - в даному випадку, суб’єктами кримінального процесу.

Саме вони захищають публічний інтерес у процесі, на них лежить обов’язок

дотримання принципів кримінального процесу. До таких суб’єктів належать:

суд, прокурор, органи попереднього розслідування (в тому числі посадові

особи, які ведуть попереднє розслідування по справі);

- є полістадійним, тобто завжди включає в себе більше однієї стадії

кримінального процесу;

- по своїй суті є доказовим. Воно завжди виникає у зв’язку з

необхідністю встановлення або доведення деяких обставин кримінальної

справи;

- завжди спрямовано на досягнення власних, конкретних цілей, що

узгоджуються з цілями і завданнями кримінального процесу. Мета є вихідним

пунктом і рушійною силою вольової діяльності індивіда й одночасно

спрямовуючим чинником цієї діяльності. Оскільки доказування є стрижнем

242

кримінального процесу, то однією з цілей процесуального провадження завжди

буде мета доказування по такому провадженню;

- має власний предмет розгляду. При цьому мета доказування зумовлює

предмет розгляду конкретного провадження, тобто, предмет провадження

визначається обставинами, що підлягають доказуванню в даному провадженні;

- характеризується нормативністю, що означає, що відповідна процедура

(як сукупність дій) має бути докладним чином регламентована і закріплена в

КПК. Законом має бути спеціально передбачена «покрокова інструкція» для

суб’єктів процесу, яка відображає їх права та обов’язки відносно один одного й

з іншими учасниками процесу;

- має підсумковий акт - процесуальний документ. Будь-яке провадження

має підсумковий акт, що постановлюється судом. Цей акт має відповідати

вимогам законності, обґрунтованості та вмотивованості, а також відображати

прийняте рішення та обґрунтовувати його. У такому акті відображаються

питання, які були предметом розгляду, всі обставини, що підлягають

доказуванню, достовірно встановлені в рамках цього провадження. На підставі

наведених ознак авторка формулює дефініцію кримінально-процесуального

провадження - як сукупності стадій кримінального процесу, спрямовану на

досягнення власних цілей, що співвідносяться із цілями кримінального процесу,

має власний предмет розгляду, яка реалізується суб’єктами кримінального

процесу відповідно до закріпленої в законі процедури кримінально-

процесуальної діяльності [105, с. 31-32].

Аналізуючи наведену точку зору, необхідно зазначити, що при

виокремленні характерних ознак будь-якого явища, в тому числі й

кримінального процесуального провадження, слід виходити з тих положень, що

дозволяють відобразити його сутнісну характеристику, індивідуалізувати його

з-поміж інших схожих явищ і понять, до яких у даному випадку, наприклад,

можна віднести стадії кримінального провадження. Такі ж із вказаних ознак, як

нормативність, здійснення провадження компетентними особами притаманні й

всій кримінальній процесуальній діяльності, а також її окремим етапам -

243

стадіям. Виходячи з цього, уявляється недоцільним виокремлення окремих із

названих положень як сутнісних ознак процесуального провадження.

Сукупність правових відносин і процесуальних дій, що складають зміст

процесуального провадження, характеризується певною автономією, на що

звертають увагу майже всі дослідники. Так, зокрема, Є. О. Мамай зазначає, що

провадження - це або відособлена, або структурна, але відносно самостійна

частина юридичного процесу, що включає у себе кілька процедур та (або)

окремих процесуальних дій, реалізація кожної з яких покладається на одного

суб’єкта. Окремі процесуальні дії та процедури можуть включатися як

структурні елементи до складу відповідної процедури або провадження, але

можуть бути й відносно самостійними, виконуючи конкретне вузько

спрямоване завдання у складі юридичного процесу [163, с. 54].

Відокремленість і самостійність процесуального провадження визнається

його характерною рисою М. О. Юркевичем. При цьому до ознак провадження

автор відносить: наявність власної структури, тобто стадій; наявність спеціального

завдання, на вирішення якого спрямоване провадження і яке порівняно із

завданням стадії кримінального процесу має більш загальний характер;

специфічні правові засоби, за допомогою яких учасники провадження

забезпечують вирішення загального завдання [350, с. 262-263].

Такою, що заслуговує на увагу, є точка зору С. С. Циганенка, який

обґрунтовано вказує, що провадження в кримінальному процесі - це один із

основоположних елементів, що створюють структурну організацію кримінального

процесу, і являє собою системне утворення в якості комплексу взаємопов’язаних і

взаємообумовлених процесуальних дій, які: а) складають сукупність кримінально-

процесуальних відносин, що відрізняються предметною характеристикою і

зв’язком з відповідними матеріальними правовідносинами; б) викликають потребу

встановлення, доказування, а також обґрунтування всіх обставин і фактичних

даних, що складають основу правозастосовних рішень; в) обумовлюють

необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних

результатів у відповідних процесуальних актах; г) мають стадійність [334, с. 65].

244

Аналіз і синтез наукових підходів до визначення сутнісних ознак

кримінального процесуального провадження, які наявні у загальнотеоретичній

та кримінальній процесуальній літературі, дозволяє констатувати, що до таких,

які відображають юридичну сутність цього поняття і надають змогу

відмежувати його від інших споріднених понять, зокрема, стадій кримінального

процесу, слід віднести:

1) комплексний відносно автономний характер провадження - воно являє

собою сукупність взаємопов’язаних процесуальних дій, спрямованих на

вирішення конкретного завдання, яке порівняно із завданням окремої стадії має

більш загальний характер (наприклад, провадження в суді апеляційної інстанції

своїм завданням має перегляд рішень суду першої інстанції з метою

встановлення та виправлення судової помилки і забезпечення у такий спосіб

права кожного на справедливий суд. Завданням же його окремої стадії -

підготовки до апеляційного розгляду є створення належних умов для

здійснення майбутнього апеляційного розгляду);

2) особливий предмет провадження - такі дії здійснюються з приводу

процесуальних правовідносин, що відрізняються предметною характеристикою

(саме специфіка правових відносин визначає необхідність їх комплексного

правового регулювання у межах окремого процесуального провадження.

Зокрема, використовуючи приклад з провадженням у суді апеляційної інстанції,

можна констатувати специфіку правових відносин у зв’язку із апеляційним

оскарженням рішення суду першої інстанції, що обумовлює необхідність їх

правового регулювання у межах окремого процесуального провадження);

3) специфіка способів здійснення процесуальної діяльності у межах

провадження, що обумовлюється характером процесуальних відносин, які

складають предмет правового регулювання, і процесуальних дій, що

здійснюються з метою вирішення поставлених завдань (зокрема, провадженню

в суді апеляційної інстанції притаманні такі особливості як встановлення меж

перегляду рішень суду першої інстанції, правило недопустимості погіршення

правового становища обвинуваченого тощо);

245

4) наявність процесуальних актів, які притаманні конкретному

провадженню, забезпечують вирішення його завдань і у яких формалізуються

отримані процесуальні результати (кожне процесуальне провадження

завершується прийняттям відповідного процесуального рішення, в якому

знаходять вирішення його завдання, які, як зазначалося вище, мають більш

загальний характер порівняно із завданнями стадії провадження);

5) багатосуб’єктність провадження - полягає в тому, що, на відміну від

інших структурних компонентів системи кримінального процесу, зокрема, його

стадій, а тим більше окремих процесуальних дій чи певної їх сукупності, що

складають зміст окремих етапів кримінальної процесуальної діяльності,

кримінальний процес у межах окремого провадження може здійснюватися не

одним повноважним суб’єктом, а декількома, які діють у публічних інтересах з

метою вирішення завдань кримінального провадження. Отже, допускається

різниця у суб’єктному складі учасників кримінальних процесуальних відносин

у межах окремого процесуального провадження (зокрема, відкриття

апеляційного провадження та підготовка до апеляційного розгляду як стадії

провадження в суді апеляційної інстанції здійснюються суддею-доповідачем, а

апеляційний розгляд відповідно до вимог ст. 31 КПК України здійснюється

судом колегіально, склад якого визначається залежно від передбачених законом

особливостей кримінального провадження;

6) полістадійність - кожне процесуальне провадження, як правило, маєЗОдві або більше стадій30. Наприклад, провадження з розгляду слідчим суддею

скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого і прокурора включає такі стадії,

як відкриття провадження за скаргою та судовий розгляд скарги; провадження в

суді апеляційної інстанції містить такі його етапи-стадії, як відкриття

провадження, підготовка до апеляційного розгляду та апеляційний розгляд.

Таким чином, кількість та якісна характеристика цих стадій є різною залежно

від специфіки процесуального провадження, структурними компонентами

246

30 Сутнісні ознаки стадії процесуального провадження будуть розглянуті в наступному підрозділі цього розділу.

якого вони є.

Проведене дослідження дозволяє сформулювати авторську дефініцію

кримінального процесуального провадження як цілісної відносно автономної

полістадійної частини кримінального процесу, що об’єднує комплекс

взаємопов’язаних і взаємообумовлених процесуальних дій, які, будучи

спрямованими на вирішення загальних завдань кримінального провадження

через досягнення конкретного правового результату, здійснюються

уповноваженими суб’єктами з приводу процесуальних відносин (що можуть

бути пов’язані чи не пов’язані безпосередньо з матеріально-правовими

відносинами), які відрізняються предметною характеристикою, в особливому

процесуальному порядку, результати яких формалізуються у відповідних

процесуальних рішеннях.

Отже, категорія кримінального процесуального провадження є

центральною в теорії кримінального процесу, оскільки дозволяє комплексно

охарактеризувати його систему і структуру та показати різноманіття

кримінальної процесуальної діяльності. Тому з ’ясування сутнісних ознак цієї

категорії та формулювання дефініції кримінального процесуального

провадження складають належне підґрунтя подальшого дослідження питання

щодо системно-структурної характеристики кримінального процесу.

4.2. Функціонально-структурна диференціація кримінального

процесу

4.2.1. Функціональна диференціація кримінального процесу

Як уже наголошувалося, в науковій літературі система кримінального

процесу традиційно визначається як сукупність стадій, що послідовно

змінюють одна одну. Така ж позиція здебільшого підтримується й у навчальній

літературі [130, с. 27; 148]. Втім, ця точка зору, хоча й домінує по теперішній

час, однак не є єдиною, адже уявлення про систему кримінального процесу як

сукупність його стадій не дозволяє охопити все різноманіття кримінальної

процесуальної діяльності.

247

При дослідженні цього питання доречно згадати слова І. Я. Фойницького,

який писав, що кожна кримінальна справа має моменти виникнення і

припинення, між якими знаходиться низка її проміжних процесуальних станів:

попереднє провадження та остаточне провадження в суді. Перше включає в

себе попереднє дослідження, що, у свою чергу, складається з дізнання й

попереднього слідства, завданням яких є встановлення обставин злочину і

збирання доказів винуватості особи. Попереднім провадженням учений вважав

і вирішення питання про те, бути чи не бути судовому розгляду, а також

підготовчі до суду розпорядження. Далі здійснювалося остаточне провадження

в суді, а потім - провадження з перегляду вироку суду в апеляційному,

касаційному порядку чи в порядку відновлення кримінальних

справ [325, с. 374-375]. Отже, І. Я. Фойницький характеризував систему

кримінального процесу саме через окремі провадження як її структурні

компоненти.

З огляду на це небезспірним уявляється бачення кримінального

провадження як системи, що складається зі стадії розслідування кримінальних

проваджень і їх судового розгляду, сукупності процесуальних дій, механізмів і

процедур, форм реалізації прав і повноважень усіма учасниками, а також

розуміння словосполучення «кримінальна справа» [165, с. 23]. Адже цим не

вичерпується все різноманіття кримінальної процесуальної діяльності й тих

правових відносин, з приводу яких вона здійснюється. Крім того, до системи

кримінального провадження І. Я. Фойницький відносить кримінальну справу,

яка є вже певним формалізованим результатом цієї діяльності, проте не може,

як видається, характеризувати її (систему) змістовно.

У сучасній науковій літературі систему кримінального процесу як

сукупність окремих проваджень у свій час досить вдало охарактеризував

В. С. Зеленецький. Зокрема, він зазначив, що системний характер

кримінального процесу зумовлено його статичною та функціональною

цілісністю, взаємозв’язком і взаємообумовленістю всіх його елементів, єдність,

специфіка і закономірність зв’язку яких утворюють систему кримінального

248

процесу. Загальну структуру останнього він визначив як сукупність трьох

відносно самостійних видів процесів - дослідчого, полістадійного, який

утворювався дев’ятьма стадіями, та сумарного (скороченого). При цьому

вчений запропонував шестирівневу структуру, яка складається із трьох

вказаних процесів, стадій, етапів, процесуальних дій (особливе місце серед яких

займають слідчі, судові дії), елементарних процесуальних актів (зокрема,

виклик на допит), «квантів» процесуальних дій (тобто таких актів (дій), які

складають кінцеву структуру процесуальної дії, зокрема, виготовлення

повістки, направлення її передбаченим законом способом до

адресату тощо) [100].

Звернувшись до аналізу цього питання значно пізніше, Л. М. Лобойко

слушно розглянув його в контексті дії засади диспозитивності, в результаті

чого дійшов обґрунтованого висновку, що перегляд судових рішень в

апеляційному, касаційному та виключному порядку не може розглядатися як

стадії кримінального процесу, а є самостійними провадженнями. Зокрема, він

наголосив: ці провадження ініціюються винятково за волевиявленням певної

особи, тобто на підставі диспозитивної вимоги на відміну від стадій, які

здійснюються в результаті дії публічності як засади кримінального процесу; на

відміну від стадій, у ході цих проваджень не здійснюється «рух» справи, адже

предметом діяльності суду є лише дослідження тих обставин, що вказані у

скарзі; в полістадійному процесі кожна стадія закінчується прийняттям

рішення, яким вона трансформується в іншу стадію, а в апеляційному,

касаційному та виключному провадженнях рішення, які б трансформували одну

стадію в іншу, не приймаються. Наявність цих проваджень у структурі

кримінального процесу дозволяє говорити, радше, не про розвиток процесу у

конкретній кримінальній справі, а навпаки, про «гальмування» на деякий час

цього руху. Хоча, звичайно, у жодному разі не можна стверджувати, що

провадження з перегляду судових рішень є структурними елементами,

наявність яких у кримінальному процесі негативно впливає на його

ефективність. Навпаки, процес тільки тоді буде ефективним, коли права і

249

свободи людини, яка залучається до його сфери, будуть надійним чином

захищені [150, с. 151-153].

Вбачається, що вказані наукові позиції найбільш точно відображають

структуру кримінального процесу і дозволяють уявити її як систему, що має

декілька рівнів - горизонтальний і вертикальний. При цьому горизонтальний

рівень характеризує систему кримінального процесу з урахуванням поділу її на

окремі процесуальні провадження, а вертикальний рівень відображає його

динамічну характеристику, рух провадження за відповідними його етапами -

стадіями.

Найбільшими за обсягом структурними утвореннями кримінального

процесу є процесуальні провадження, які, як зазначалося вище, включають у

себе дві або більше стадій, які, у свою чергу, можуть мати окремі етапи.

Досліджуючи це питання стосовно досудового розслідування, В. А Журавель

слушно вказує, що кримінальне провадження має чітко визначену внутрішню

структуру, елементами якої виступають стадії та етапи, а тому їх не можна

ототожнювати і використовувати як синоніми [93, с. 320-321]. Кожен із етапів

складається з певних процесуальних дій (слідчих, інших процесуальних), які, як

зазначив В. С. Зеленецький у вищенаведеній роботі, також мають свою

структуру, тобто складаються із взаємопов’язаних дій, в основі яких

знаходяться елементарні дії та «кванти» процесуальної дії.

За своїм змістом та обсягом провадження і стадія є складними та

поліструктурними, що свідчить про наявність у них спільних рис. Водночас

звернення до аналізу їх сутнісних ознак дозволяє дійти висновку про

можливість і необхідність розмежування цих правових категорій. Розглянемо

більш детально такі відмінності.

Характеризуючи стадію порушення кримінальної справи, відомі вчені

Н. В. Жогін і Ф. Н. Фаткуллін зазначали, що даний етап цього процесу є:

1) неминучою частиною, якщо тільки інше не застережено в законі;

2) самостійним, але підпорядкованим загальній меті процесуальним завданням,

невиконання якого перешкоджає подальшому розвиткові процесу;

250

3) специфічними процесуальними діями й відповідними правовими

відносинами; 4) особливим положенням суб’єктів, які ведуть процес на

певному етапі провадження у справі; 5) процесуальною формою та умовами

провадження у справі; 6) підсумковим процесуальним актом, в якому суб’єкти,

що ведуть процес, викладають своє рішення і вказують на подальший хід

справи [91, с. 39]. Щодо останнього положення, видається за доцільне

доповнити його тим, що, як зазначається в науковій літературі, підсумкові

процесуальні рішення в кожній стадії кримінального процесу обов’язково

повинні мати альтернативний характер (закрити справу чи передати її до суду,

ухвалити обвинувальний чи виправдувальний вирок, задовольнити чи

відмовити у задоволенні апеляційної скарги тощо). Це пов’язано з природою

завдань, що постають на кожній стадії, вирішення яких і оформлюється тим чи

іншим підсумковим процесуальним рішенням, що має не технічний або

канцелярський, а принциповий правовий характер, який означає попереднє чи

кінцеве вирішення правового конфлікту, який лежить в основі будь-якої

кримінальної справи [139, с. 65].

Необхідно відзначити, що незважаючи на наявність чисельних визначень

стадії кримінального процесу як у навчальній, так і в науковій літературі, ми

звернулися до вказаних науковців у зв’язку з тим, що на відміну від багатьох

наявних точок зору саме вони зазначили таку сутнісну ознаку стадії, як те, що

даний етап (тобто, кожна із стадій) є неминучою частиною процесу, якщо інше

не застережено в законі. Всі інші вищевказані ознаки в тій чи іншій

послідовності та сукупності називаються й іншими дослідниками цієї

проблематики, проте в аспекті нашого дослідження найважливіше значення має

саме ця ознака, що дозволяє виявити функціонально-часовий зв’язок стадій

процесу та їх логіко-функціональну послідовність. У цьому контексті

нагадаємо, що теоретики права вказують на те, що процесуальні стадії,

виходячи із послідовності процесуальних дій, які здійснюються, та суб’єктного

складу, являють собою стадії логічної послідовності функціонального змісту

(наповнення) [271, с. 115]. Зазначене твердження, як уявляється, засновується

251

на позиції, яку сформульовано значно раніше, - питання про стадії

правозастосовного процесу має самостійне значення і в юридичній науці

розглядається з двох позицій: перш за все, з позиції загальної логічної

характеристики будь-якої правозастосовної діяльності; крім того, з позиції

розкриття функціонального прояву цієї діяльності при реалізації норми

матеріального права [349, с. 19].

Порівняння вказаних ознак процесуального провадження і стадії

кримінального процесу дозволяє дійти висновку, що такі з них, як наявність

предметної специфіки правових відносин, особливостей порядку та способів

здійснення процесуальних дій, підсумкового процесуального акта притаманні

обом вказаним структурним компонентам кримінального провадження. Утім,

на відміну від стадії, процесуальне провадження характеризується певним

ступенем автономності в системі кримінального процесу, що полягає у

відсутності його імперативного зв’язку з іншими процесуальними

провадженнями.

Також за своїм обсягом і структурою процесуальне провадження є більш

широким системо-утворюючим поняттям, оскільки до його структури входять

всі вищевказані елементи системи кримінального процесу - стадії, етапи стадій,

процесуальні дії та елементарні процесуальні акти. Отже, провадження має

власну структуру, до якої входять окремі стадії (які не завжди є

загальновизнаними в науковій і навчальній літературі).

На відміну від стадії, завдання якої забезпечують виконання

функціональної спрямованості конкретного етапу кримінального провадження,

завдання процесуального провадження мають більш загальний характер. Як

правильно вказує М. О. Юркевич, кримінальне процесуальне провадження

допускає різницю в суб’єктному складі учасників кримінального судочинства,

які беруть участь у різних стадіях у межах одного провадження. Різниця у

суб’єктному складі на різних стадіях одного провадження компенсується

вимогою комплексності, що передбачає загальність правових засобів, за

допомогою яких різні учасники різних стадій проваджень забезпечують процес

252

вирішення загального для того чи іншого провадження завдання [350, с. 263].

У зв’язку із сказаним поділяємо висловлену в юридичній літературі точку

зору про надання первинного, головного, визначального характеру саме

провадженням [208, с. 7; 300]. При цьому, як вірно зазначив І. М. Погрібний,

процесуальні провадження відображають предметну характеристику процесу і є

визначальним елементом у його структурі. Процесуальні стадії являють собою

динамічну характеристику процесу [208, с. 7]. Ми підтримуємо цю наукову

позицію, у зв’язку з чим досить спірною видається думка В. В. Вапнярчука,

відповідно до якої і провадження, і стадії - це фактично єдине явище - частина

процесу, але яке досліджується з різних ракурсів, або це дві сторони одного

явища [37, с. 221]. Продовжуючи цей логічний ряд, можна дійти висновку, що

так само одним явищем разом із провадженням і стадією є й окремі

процесуальні дії, адже вони також є складовою частиною кримінального

процесу. Утім, зрозуміло, таке твердження навряд чи можна визнати

правильним. На критичну оцінку в цьому ж контексті заслуговує й інша точка

зору, відповідно до якої «існування інституту стадійності є надійним

теоретичним інструментом, за допомогою якого можна створювати чітку,

логічно виправдану систему кримінального процесу, і передчасна відмова від

уже усталеного та апробованого практикою поняття «стадії» та його повна

заміна на не цілком виважене поняття «провадження» на сьогодні є

безпідставними» [289, с.63].

Екстраполяція вищенаведеного підходу теоретиків права до аналізу КПК

України в аспекті з’ясування системи кримінального провадження дозволяє

дійти висновку, що її складають процесуальні провадження, структуру яких

утворюють певні стадії. КПК України використовує поняття «кримінальне

провадження», що, як зазначалося вище, відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 3 означає

досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв’язку із

вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну

відповідальність. Судове провадження, виходячи зі змісту КПК України,

включає в себе судове провадження в першій інстанції та судове провадження з

253

перегляду судових рішень. У зв’язку з цим виникає питання стосовно критеріїв,

за якими законодавець визначив систему кримінального провадження, а також

можливості виокремлення досудового провадження та інших самостійних

проваджень, які в законі не визначені законодавцем саме як провадження.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК України досудове розслідування є

стадією кримінального провадження, що починається з моменту внесення

відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових

розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або

направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування

примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про

звільнення особи від кримінальної відповідальності. Таким чином,

законодавець чітко окреслив часові межі цієї стадії - від моменту внесення

відомостей до ЄРДР до ухвалення підсумкового для цієї стадії процесуального

рішення.

Утім, внесенню відомостей до ЄРДР передують певні процесуальні дії. У

зв’язку з цим логічним виглядає питання з ’ясування правової природи цих дій

та можливості визнання їх сукупності як стадії кримінального провадження, що

передує досудовому розслідуванню і, по суті, є початковим етапом

кримінального процесу.

В науці кримінального процесу це питання одержало діаметрально

протилежні відповіді, адже більшість науковців виходять з того, що першою

стадією кримінального провадження є досудове розслідування [127, с. 264].

Між тим, не викликаючи, на перший погляд, жодних сумнівів, такий

підхід при детальному аналізі чинного законодавства все ж таки слугує

підґрунтям для певних заперечень, а тому потребує більш прискибливого

дослідження у межах даної роботи. Згідно з ч. 4 ст. 214 КПК України слідчий,

прокурор, інша службова особа, уповноважена на прийняття та реєстрацію заяв

і повідомлень про кримінальні правопорушення, зобов’язані прийняти та

зареєструвати таку заяву чи повідомлення. Відмова у прийнятті та реєстрації

заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається. За

254

змістом цієї правової норми крім слідчого і прокурора приймати та реєструвати

заяви і повідомлення про кримінальні правопорушення може також

уповноважена особа. Враховуючи, що прийняття та реєстрація заяв і

повідомлень здійснюється всіма органами, у структурі яких є органи

досудового розслідування, відомчими нормативними актами регулюється

порядок прийняття і реєстрації заяв і повідомлень, а також визначається

уповноважена особа, її права та обов’язки. Наприклад, відповідно до наказу

МВС № 1377 від 06.11.2015 р., яким затверджено Інструкцію «Про порядок

ведення єдиного обліку в органах поліції заяв і повідомлень про вчинені

кримінальні правопорушення та інші події», прийняття та реєстрація заяв і

повідомлень про кримінальні правопорушення в органах національної поліції

здійснюється уповноваженим працівником чергової частини, працівниками

інших структурних підрозділів цих органів, яких призначено підмінними

черговими в установленому порядку, оператором телефонної лінії «102» або

іншою посадовою особою. При особистому зверненні заявника до органу

поліції із заявою чи повідомленням про вчинене кримінальне правопорушення

та іншу подію уповноважений працівник чергової частини або інша службова

особа в кімнаті для приймання громадян цілодобово оформляють протоколи

усних заяв і відразу реєструють заяви в журналі єдиного обліку заяв і

повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події (далі -

журнал ЄО) [217].

Особа, яка звернулась із заявою про кримінальне правопорушення,

набуває процесуальний статус заявника і відповідно до ст. 60 КПК України має

процесуальні права, що дозволяють їй захистити її законні інтереси. На

підтвердження кримінального процесуального характеру відносин, що

виникають з моменту подачі заяви чи повідомлення про кримінальне

правопорушення, свідчить також і передбачений КПК України порядок

оскарження до слідчого судді бездіяльності слідчого, прокурора, що виразилася

у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. За даними

судової статистики у 2014 р. слідчими суддями розглянуто 20,5 тис. скарг - на

255

бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає в невнесенні відомостей про

кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви чи повідомлення

про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна

згідно з вимогами ст. 169 КПК України, а також у нездійсненні інших

процесуальних дій, які він зобов’язаний вчинити у визначений КПК України

строк, задоволено 8,1 тис. скарг або 39,7 % від кількості розглянутих [6], у

2013 р. розглянуто майже 12 тис. скарг на бездіяльність слідчого, прокурора,

яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР

після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у

неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами ст. 169 КПК

України, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов’язаний

вчинити у визначений КПК України строк, задоволено 3,5 тис. скарг, або 29,5 %

від кількості розглянутих [5]. При цьому узагальнення судової практики, які

здійснюються окремими судами, свідчать про те, що абсолютна більшість скарг

на бездіяльність слідчого, прокурора стосується саме невнесення відомостей

про кримінальне правопорушення до ЄРДР; зростання ж кількості таких скарг

дозволяє констатувати наявність певної тенденції. У зв’язку з цим необхідно

відмітити, що, незважаючи на майже чотирьохрічну практику застосування

КПК України, питання того, чи всі заяви підлягають внесенню до ЄРДР, і досі

лишається гостро дискусійним. Хоча, на наш погляд, відповідь прямо

визначена в законі, де чітко сказано, що передбачений статтею 214 КПК

України порядок стосується заяв і повідомлень про кримінальні

правопорушення, попередню правову кваліфікацію якого із зазначенням статті

(частини статті) Закону України про кримінальну відповідальність має бути

здійснено при внесенні відомостей до ЄРДР. Тому, якщо в заяві йдеться про

подію, що має ознаки кримінального правопорушення, відомості про це

підлягають невідкладному, але не пізніше 24 годин внесенню до ЄРДР, якщо ж

у заяві йдеться про подію, яка не має ознак кримінального правопорушення, то і

відомості про це не повинні вноситися до ЄРДР. Це твердження, як уявляється,

жодним чином не суперечить нормативному змісту засади публічності,

256

оскільки, незважаючи на те, що ст. 214 КПК України є процесуальною формою

реалізації цієї засади на початковому етапі кримінального провадження, у ст. 25

КПК України йдеться про обов’язок прокурора, слідчого в межах своєї

компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку

безпосереднього виявлення знову ж таки ознак кримінального правопорушення

(за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може бути

розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви31(повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення [78, с. 10;

195, с. 67]. У зв'язку з цим заслуговує на підтримку висловлена в науці точка

зору про те, що підстави для початку досудового розслідування є оціночною

правовою категорією, тому наявність таких підстав, а саме обставин, що

можуть свідчити про кримінальне правопорушення, визначаються

уповноваженою особою в залежності від результатів співзіставлення наявних

даних, що містяться у відповідних приводах до початку досудового

розслідування, та ознак злочину [205, с. 97-98; 206, с. 92-93] (а не ознак складу32злочину [147, с. 90], що, на наш погляд, справедливо отримало критичну

257

31 У контексті цього питання необхідно пригадати також й інший підхід до його вирішення, який запропоновано в науці кримінального процесу. Так, у російській теорії кримінального процесу висловлена пропозиція, згідно з якою для встановлення характеру і правової природи правопорушення, про яке надійшло повідомлення, у праві необхідно передбачити єдине провадження, завданням якого повинно стати встановлення підстав для порушення переслідування у рамках окремих видів юридичної відповідальності (кримінальної, адміністративної, цивільно-правової тощо). У зв’язку з цим досудове розслідування повинно починатися здійснюваним у режимі адміністративного і оперативно-розшукового законодавства (а якщо необхідно, то і в рамках кримінально-процесуального) поліційним дізнанням із перевірки заяв та повідомлень про протиправні дії і встановлення підстав для провадження попереднього розслідування у кримінальній справі, а також із розкриття злочину або передавання справи слідчому для провадження попереднього слідства, або направлення справи до суду після провадження скороченого (прискореного) розслідування, здійснюваного органами дізнання. (див.: Деришев Ю. В. Уголовное досудебное производство: концепция процедурного и функционально-правового построения: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.09. Омск, 2005. С. 10). О. І. Пашинін у зв'язку з цією пропозицією зазначає, що вона не позбавлена логіки. Це могло б мати місце у випадках, коли із заяви чи повідомлення неясно, до числа яких правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, господарсько-правових тощо) належить діяння, про яке повідомлено. Але усталені уявлення про процесуальну форму як таку, що повинна застосовуватися із моменту ініціації юридичного процесу суворо відповідно до виду цього процесу (адміністративний, кримінальний, цивільний, господарський), скоріше за все не дозволять реалізувати їх у законодавстві (див.: Пашинін О. І. Актуальні проблеми досудового провадження у кримінальному процесі України. Харків: Кроссроуд, 2009. С. 67).

32 В науці кримінального процесу висловлено більш широкий підхід до вирішення цього питання. На думку Л.М. Лобойка, обставинами, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, є не що інше, як ознаки кримінального правопорушення та ознаки складу такого правопорушення. Для початку досудового розслідування достатньою є мінімально необхідна кількість таких ознак: суспільна небезпечність і протиправність (ознаки правопорушення) та об’єкт і об’єктивна сторона (ознаки складу правопорушення). Див.: Лобойко Л.М. Актуальні проблеми визначення підстав і моменту початку досудового розслідування. Вісник кримінального судочинства. 2015. № 1. С. 90.

оцінку [207, с. 378]).

Наведені доктринальні підходи до розв’язання вказаної проблеми є

аналогічними позиції, сформульованій в Узагальненні ВССУ «Про практику

розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового

розслідування чи прокурора під час досудового розслідування». Так, ВССУ

обґрунтовано зазначив, що найбільш складним і неоднозначним питанням, яке

характеризує стан судової практики розгляду скарг на бездіяльність слідчого,

прокурора, яка знайшла свій вираз у невнесенні відомостей про кримінальне

правопорушення до ЄРДР, є правова оцінка заяви чи повідомлення на предмет

обґрунтованості викладених у них відомостей, що свідчать саме про

кримінальне правопорушення. У слідчій і в судовій практиці щодо цього

питання є щонайменше два підходи. Згідно з першим передбачається так зване

автоматичне внесення відомостей про кримінальне правопорушення, якщо такі

відомості викладені особою в заяві чи повідомленні про кримінальне

правопорушення. Цей підхід не передбачає оцінки відповідної заяви чи

повідомлення на предмет того, що викладені відомості дають підстави

констатувати певні ознаки складу злочину. У свою чергу, другий підхід не

передбачає автоматичного внесення відомостей, викладених у будь-яких заявах

чи повідомленнях - вносяться лише визначені як такі, що, на думку суб’єкта,

який їх вносить, дійсно можуть свідчити про вчинення кримінального

правопорушення. Реалізація другого підходу, крім іншого, допускає розгляд

заяв, які не містять таких відомостей, у порядку, встановленому Законом

України «Про звернення громадян» [218].

У зв’язку із цим слід зважати на те, що КПК дійсно передбачає внесення

до ЄРДР інформації на підставі заяв та повідомлень про кримінальне

правопорушення, а не будь-яких заяв, які надходять до органів досудового

розслідування при здійсненні ними своїх повноважень. Разом з тим слід

враховувати, що на цьому етапі розвитку правових відносин стосовно

ймовірного вчинення діяння, відповідальність за яке встановлена КК, не

достатньо об’єктивних відомостей навіть для попередньої констатації наявності

258

або відсутності ознак складу злочину. Саме тому посилатися на цьому етапі на

положення ст. 2 КК, яка визначає підставу кримінальної відповідальності,

недоцільно.

На окрему увагу заслуговує питання застосування до відповідних

правовідносин Закону України «Про звернення громадян». Варто враховувати,

що цей нормативно-правовий акт має свою мету і певним чином урегульовує

питання взаємодії громадян з державними органами, у тому числі з органами,

уповноваженими на здійснення досудового розслідування. Водночас слід

зробити застереження щодо недопустимості підміни нормами цього закону

положень, які визначають порядок реагування державних органів на одержання

інформації про вчинені кримінальні правопорушення. Так, відповідно до

преамбули Закону України «Про звернення громадян» він регулює питання

практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України

права вносити в органи державної влади, об’єднання громадян відповідно до їх

статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі,

оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Закон

забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні

державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи

органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ,

організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і

законних інтересів та відновлення їх у разі порушення [218].

Водночас, якщо особа звертається із певним документом до органів,

відповідальних за реалізацію завдань кримінального провадження, пов’язаних

із вчиненням, на її думку, кримінального правопорушення, то таке звернення

недопустимо розцінювати як таке, в якому реалізується право особи на

внесення пропозицій стосовно вдосконалення роботи органів досудового

розслідування, викриття недоліків у їх роботі або як прояв участі у державних

справах. Також неправильно (з цих же міркувань) розглядати заяви, які, на

думку уповноважених суб’єктів органів досудового розслідування, містять

відомості про кримінальне правопорушення, за правилами ст. 214 КПК, а які

259

260

таких відомостей не містять, - за правилами Закону України «Про звернення

громадян», оскільки така ознака не може використовуватись як розмежувальна

для цих двох видів звернень.

З наведених підстав обґрунтованою визнана практика слідчих суддів, які

визнають протиправною бездіяльність слідчих та прокурорів із невнесення

відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, якщо заява, яка, на

думку особи, що її подала, містила відомості про кримінальне правопорушення,

однак була розглянута в порядку Закону України «Про звернення

громадян» [317].

Будучи врегульованими кримінальним процесуальним законом, правові

відносини стосовно прийняття та реєстрації заяв і повідомлень про кримінальні

правопорушення, мають кримінальний процесуальний характер. Деталізація

правового регулювання цих відносин у силу специфіки функціонування

державних органів, що здійснюють таку реєстрацію, відбувається, як правило,

на рівні підзаконних нормативних актів, проте загальні положення щодо цього-5-5

порядку містяться у КПК [221 ].

Водночас, чинне законодавче регулювання даного етапу не можна

визнати достатнім, адже саме в законі, на наш погляд, має бути деталізований

порядок передачі заяв та повідомлень про кримінальне правопорушення від

особи, уповноваженої на їх реєстрацію в журналі ЄО, слідчому та прокурору,

які компетентні вносити відомості до ЄРДР. У зв’язку з цим видається за

необхідне передбачити в ст. 214 КПК правило про те, що особа, уповноважена

на прийняття і реєстрацію заяви чи повідомлення про кримінальне

правопорушення, після здійснення такої реєстрації має доповісти керівнику

33 В окремих випадках особливості порядку реєстрації заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення передбачено і законодавчими актами. Приміром, відповідно до ст. 19 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» (ИКЬ: Шр://2акоп5.гагїа.§оу.иа/1ат/8Ьо№/1698-18/рагап222#п222 (дата звернення: 20.04.2017)) для отримання заяв і повідомлень, у тому числі анонімних, про кримінальні правопорушення в Національному бюро створюється спеціальна телефонна лінія та забезпечується можливість подання таких повідомлень через офіційний веб-сайт Національного бюро в мережі Інтернет та засобами електронного зв’язку. Анонімні заяви і повідомлення про кримінальні правопорушення розглядаються Національним бюро за умови, що відповідна інформація стосується конкретної особи, містить фактичні дані та може бути перевірена. Порядок реєстрації, обліку та розгляду заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, віднесені законом до підслідності Національного бюро, визначається Директором Національного бюро.

органу досудового розслідування для внесення слідчими відомостей до

Єдиного реєстру досудових розслідувань. Також необхідно звернути увагу на

те, що згідно ч. 1 ст. 214 КПК України до ЄРДР мають бути внесені відомості

про вчинене кримінальне правопорушення. Перевірка ж відомостей про

злочини, які готуються, та осіб, які готують вчинення злочину, за змістом

Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» здійснюється у межах

оперативно-розшукової діяльності. Між тим, як зазначає М. Є. Шумило,

висновку про існування діяння про злочини, що готуються, чи осіб, які готують

вчинення злочину та виявленню ознак злочину завжди передує комплекс

заходів із перевірки такої інформації. В широкому сенсі це є фактично

розслідування, у ході якого збирається, перевіряється і оцінюються відомості

про можливий факт вчинення злочину і особи, яка його скоїла. Така

конструкція, слушно вказує учений, є нелогічною і навіть суперечливою.

З одного боку, в КПК України включено частину поліційної діяльності, а з

іншого - збережено, як окремий вид, практично в повному обсязі оперативно-

розшукову діяльність. Порівняльний аналіз відповідних положень КПК і Закону

України «Про оперативно-розшукову діяльність» свідчить, що отримані дані

про можливий злочин поетапно підлягають перевірці як у сфері поліційної

(оперативно-розшукової), так і в кримінальній процесуальній діяльності [347].

Виходячи з буквального тлумачення ст. 214 КПК України, до внесення

відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР слідчим, прокурором

може бути проведено лише огляд місця події. Однак, як правильно зазначає

Л. М. Лобойко, системне тлумачення статей 207, 208, 214, 223, 236 КПК

України дає підстави для висновку про допустимість провадження до внесення

відомостей до ЄРДР також інших процесуальних дій. Так, статті 207 і 208 КПК

України передбачають законне затримання особи і затримання уповноваженою

службовою особою при вчиненні або замаху на вчинення кримінального

правопорушення, а також безпосередньо після його вчинення. Слідчий,

прокурор або інша уповноважена особа вправі здійснити обшук затриманої

особи з дотриманням правил, передбачених ч. 7 ст. 223 і ст. 236 КПК України.

261

У особи, затриманої в порядку ст. 208 КПК України, слідчий прокурор вправі

тимчасово вилучити документи, які посвідчують користування спеціальним

правом. Про можливість тимчасового обмеження особи в користуванні

спеціальним правом до внесення відомостей про кримінальне правопорушення

до ЄРДР свідчить мета вилучення відповідних документів, якою згідно з ч. 1 ст.

148 КПК України є припинення кримінального правопорушення чи запобігання

вчиненню іншого [149, с. 186].

Отже, як випливає зі сказаного, до внесення відомостей до ЄРДР, з

моменту чого, якщо слідувати буквальному змісту закону, починається

досудове розслідування як стадія кримінального провадження, у зв’язку із

вчиненням кримінального правопорушення можуть здійснюватися певні

процесуальні дії, які системно-структурно входять до системи кримінального

провадження.

Повертаючись до вищевказаних ознак стадії кримінального процесу,

необхідно зазначити, що етап кримінального провадження, що починається з

моменту прийняття і реєстрації заяви і повідомлення про кримінальне

правопорушення і закінчується внесенням відомостей до ЄРДР, повністю

відповідає цим ознакам і тому має вважатися стадією кримінального

провадження. Так, по-перше, цей етап є неминучою частиною кримінального

провадження, невиконання якого перешкоджає подальшому розвиткові

кримінальних процесуальних відносин; по-друге, будучи відносно самостійним,

він підпорядкований як загальним завданням кримінального провадження, так і

притаманним лише йому (розгляд первинної інформації задля встановлення

попередньої кваліфікації діяння (п. 5 ч. 5 ст. 214 КПК України); по-третє, він

характеризується специфічним колом учасників (з моменту звернення із заявою

або повідомленням про кримінальне правопорушення до органу державної

влади, уповноваженого розпочати досудове розслідування, - заявник,

потерпілий, представник юридичної особи, адвокат, представник потерпілого та

ін. З іншого боку - слідчий, прокурор, інша службова особа, уповноважена на

прийняття та реєстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення,

262

керівник органу досудового розслідування), а також специфічними

процесуальними діями (коло яких є обмеженим) та особливостями

процесуальної форми34 [255, с. 153-154]; по-четверте, наявністю притаманних

тільки для нього етапів: 1) прийняття заяви або повідомлення та внесення в

журнал ЄО; 2) за наявності ознак кримінального правопорушення, направлення

матеріалів начальнику слідчого підрозділу для визначення слідчого, який буде

вносити відповідні відомості до ЄРДР. Якщо в заяві чи повідомленні відсутні

відомості, які вказують на вчинення кримінального правопорушення, про них

доповідається уповноваженим працівником чергової частини начальникові

органу поліції або особі, яка виконує його обов’язки, для розгляду та прийняття

відповідного рішення; по-п’яте, підсумковим рішенням, що знаходить свій

вираз у внесенні відомостей до ЄРДР або спрямуванні заяви чи повідомлення

для перевірки в порядку, визначеному Законом України «Про звернення

громадян» (у науці кримінального процесу рішення, що знаходять свій вираз у

вчиненні певних процесуальних дій, проте не мають окремої процесуальної35форми, називають латентними) . З огляду на це заслуговують на критичну

оцінку наявні в науковій літературі пропозиції стосовно впровадження порядку

ухвалення на цьому етапі окремої постанови про початок досудового

розслідування або про відмову в ньому. Так, зокрема, на думку О. Вакулик,

КПК України потребує перегляду положень, які стосуються початку

досудового розслідування, а саме існує необхідність фіксації у процесуальній

263

34 У науковій літературі слушно звертається увага на певні аспекти, які визначають процесуальну форму початку досудового розслідування: форма реалізації обов’язків слідчого, прокурора на початку досудового розслідування; процесуальні строки; форма реалізації відомчого процесуального контролю на початку досудового розслідування; нормативне та організаційне забезпечення функціонування ЄРДР; заборона щодо здійснення досудового розслідування до внесення відомостей до ЄРДР; процесуальна форма окремих слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій до внесення відомостей до ЄРДР; диференційована форма початку досудового розслідування; перелік відомостей, які вносяться до ЄРДР. Див.: Симчук А. С. Процесуальна форма початку досудового розслідування у кримінальному провадженні. Юридична наука. 2015. № 6. С. 153-154.

35 У КПК України та в інших підзаконних актах не врегульовано, в якій формі повинно бути прийняте рішення у випадку відсутності в заяві чи повідомлені ознак кримінального правопорушення. Ця прогалина спонукає відповідних уповноважених осіб формулювати свої рішення у формі, не передбаченій КПК України для процесуальних рішень. Так, у Київському РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області у випадках розгляду матеріалів ЖЄО, які не містять ознак кримінального правопорушення, відповідною уповноваженою особою виноситься рішення у формі ВИСНОВКУ, яким припиняється перевірка за даним матеріалом. Такий Висновок затверджується керівником відповідного підрозділу (Архів Київського районного суду м. Харкова, 2015 р.)

264

формі моменту, з якого починається досудове розслідування, шляхом

винесення постанови про початок досудового розслідування або у відсутності

підстав для його початку, яка може бути оскаржена у встановленому законом

порядку, що передбачає також необхідність відповідного доповнення ч. 1 ст.

303 КПК України [34]. Сприйняття цієї пропозиції уявляється недоречним,

оскільки чинна юридична конструкція початку кримінального провадження

передбачає достатньо ефективний механізм перевірки заяви чи повідомлення

про кримінальне правопорушення засобами процесуальної діяльності. При

цьому розробники Кодексу істотно деформалізували цей етап, свідомо

відмовившись від необхідності складання окремих процесуальних рішень,

сутність яких як раз і знаходить свій прояв у діях, пов’язаних із внесенням

відомостей до ЄРДР, або бездіяльністю, тобто невнесенням таких

відомостей36 [151, с. 267-269]. Така модель початку кримінального37провадження прискорює доступ до правосуддя [4, с. 177], одночасно

забезпечуючи можливість судового захисту прав і законних інтересів особи,

якій створено перешкоди для доступу до правосуддя шляхом залишення її заяви

чи повідомлення про кримінальне правопорушення без внесення до ЄРДР.

Наведені аргументи дозволяють підтримати точку зору Д. В. Філіна, який

даний етап кримінального провадження розглядає як стадію отримання

інформації про кримінальне правопорушення й вирішення питання про її

реєстрацію в ЄРДР [322]. Цю точку зору поділяють також і деякі інші науковці,

зокрема, В. Максименко, І. І. Статива та ін. [156; 279, с. 88].

З моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до

ЄРДР починається стадія досудового розслідування, яка разом з попередньою

стадією є частиною (етапом) полістадійного провадження, що здійснюється у

36 Хоча й такий порядок отримує критичну оцінку фахівців. Так, Л. М. Лобойко вказує, що в КПК України постанову про порушення кримінальної справи замінено на інший формалізований акт - запис у Єдиному реєстрі досудових розслідувань. Див.: Лобойко Л. М. Реформування кримінально-процесуального законодавства України (2006-2011 роки). Київ: Істина, 2012 - Ч. 1: Загальні положення і досудове провадження С. 267-269.

37 З огляду на відсутність механізму оскарження внесення відомостей до ЄРДР і початку кримінального провадження Ю. П. Аленін слушно вказує на необхідність дотримання вимог до заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення. Див.: Аленін Ю. П. Шляхи вдосконалення початку досудового розслідування.Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія». 2013. Т. 13. С. 177.

зв’язку із вчиненням кримінального правопорушення і спрямовано на

вирішення питання щодо наявності його складу і винуватості конкретної особи.

У кримінальній процесуальній науці висловлено думку про необхідність

виокремлення структурної частини кримінального процесу - досудового

провадження, до якого мають бути віднесені вказані стадії отримання

інформації про кримінальне правопорушення і досудове розслідування, а також

провадження у слідчого судді, що складається із двох процедур: процедури, що

забезпечує законність правообмеження і судового контролю[279, с. 7].

Змістовно схожа позиція репрезентована і в підручнику «Кримінальний

процес»: під досудовим провадженням пропонується розуміти частину

кримінального судочинства, яка розпочинається з моменту отримання слідчим,

прокурором інформації про вчинене кримінальне правопорушення й

закінчується або передачею кримінального провадження до суду, або його

припиненням шляхом закриття [131, с. 332].

В цьому контексті слід звернути увагу на те, що термін «досудове

провадження» має нормативний характер за законодавством багатьох держав-

членів СНД. Зокрема, ч. 2 КПК РФ має назву «Досудове провадження», що

структурно включає порушення кримінальної справи та попереднє

розслідування; розд. 6 КПК Республіки Казахстан також має назву «Досудове

провадження» і включає порушення кримінальної справи, спрощене досудове

провадження та провадження попереднього слідства; аналогічне найменування

і розд. 6 КПК Республіки Молдова, частини 2 КПК Республіки Білорусь та ін.

Вирішення питання щодо необхідності виокремлення досудового

провадження як відносно самостійного структурного утворення кримінального

процесу має спиратися на відповідні наукові підходи щодо характеристики

сутнісних ознак процесуального провадження та стадій правозастосовного

процесу, які, зокрема, були наведені вище. На нашу думку, отримання

інформації про кримінальне правопорушення та досудове розслідування не

можуть розглядатися як складові окремого досудового провадження, оскільки

за умови постановлення наприкінці досудового розслідування вказаних у законі

265

процесуальних рішень, неминуче, в силу публічності як загальної засади

кримінального провадження, настає наступний етап кримінального судочинства

- підготовче провадження, яке в сукупності з судовим розглядом є стадіями

полістадійного провадження, що, крім іншого, включає в себе і виконання

судових рішень. Так само до суду спрямовуються й клопотання прокурора про

звільнення особи від кримінальної відповідальності, застосування примусових

заходів медичного або виховного характеру.

Виходячи із викладеного, досудове провадження, на наш погляд, не може

розглядатися як відносно автономна компонента кримінального процесу, якій

притаманні характерні ознаки окремого процесуального провадження, оскільки

логічна послідовність правозастосовного процесу на цьому етапі не

завершується, а, навпаки, природно передбачає його продовження, що

пов’язане із забезпеченням фундаментального права кожного на справедливий

суд упродовж розумного строку. В цьому плані досудове розслідування

виступає етапом кримінального провадження, що забезпечує доступ особи до

правосуддя.

Усе це надає можливість визнати цілком правильною позицію

українського законодавця, який у КПК України не виокремив досудове

провадження як автономну структурну частину кримінального провадження.

На наш погляд, виокремлення досудового провадження має рацію винятково в

науковому аспекті з метою з’ясування його сутнісних особливостей, що

стосуються його нормативної моделі, правового статусу суб’єктів на даному

етапі кримінального провадження, процесуальних рішень та способів

доказування тощо.

Публічність кримінального провадження як одна із його основних засад

обумовлює необхідність спрямування протягом розумного строку

обвинувального акта, а потім і зібраних під час досудового розслідування

доказів сторони обвинувачення до суду першої інстанції, в якому знаходять

своє вирішення основні питання стосовно винуватості обвинуваченого у

вчиненні кримінального правопорушення, призначення йому справедливого

266

покарання та відшкодування шкоди, завданої потерпілому. Тому стадією

досудового розслідування кримінальне провадження не обмежується, а як раз

навпаки - закінчення цієї стадії природно передбачає спрямування

кримінального провадження до подальших стадій у суді першої інстанції. Цей

висновок не спростовується навіть наявністю в КПК України інституту

закриття кримінального провадження під час досудового розслідування, який є

лише однією із форм закінчення останнього, що логічно обумовлюється

встановленням слідчим і прокурором під час досудового розслідування підстав,

передбачених ст. 284 КПК України.

Таким чином, первісним системним утворенням у структурі

кримінального процесу слід вважати поліструктурне провадження, що

включає в себе п ’ять стадій: отримання і реєстрація інформації про

кримінальне правопорушення, досудове розслідування, підготовче

провадження, судовий розгляд і виконання судових рішень. Усі вказані стадії

цього провадження знаходяться між собою у логічному та функціонально-

часовому зв’язку й спрямовані на вирішення завдань кримінального

провадження, які закріплено у ст. 2 КПК України. Кожна із цих стадій

структурно включає певні етапи, які пов’язані між собою і в сукупності

складають її зміст.

Варто підкреслити, що в цьому процесуальному провадженні знаходить

вирішення питання про винуватість або невинуватість підозрюваного,

обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, а також

притягнення його до кримінальної відповідальності. Тобто саме в межах цього

провадження вирішуються кримінально-правові відносини та реалізуються

норми кримінального права. Проте, враховуючи особливість початку

кримінального провадження відповідно до КПК України, яке здійснюється у

зв’язку із заявою або повідомленням про злочин, у ході якого в подальшому

може бути встановлено відсутність події злочину, цілком обґрунтованим слід

визнати твердження Ю. К. Якимовича, що предметом кримінального процесу є

питання про наявність або відсутність кримінально-правових відносин, одним

267

із суб’єктів яких є особа, яка вчинила злочин [354, с. 58]. У зв’язку з цим

обґрунтованим видається іменування вищевказаного провадження як основного

в системі кримінального процесу.

З огляду на це слід звернути увагу на те, що в сучасній кримінальній

процесуальній літературі питання стадійності кримінального процесу також не

отримало однозначного вирішення, чому, безумовно, сприяє його недосконале

нормативне врегулювання. Так, ст. 3 КПК України містить дві нормативні

дефініції, що мають безпосереднє відношення до даного питання, а саме:

досудове розслідування - стадія кримінального провадження, яка починається з

моменту внесення відомостей до ЄРДР і закінчується закриттям кримінального

провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про

застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру,

клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності (п. 5);

притягнення до кримінальної відповідальності - стадія кримінального

провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у

вчиненні кримінального правопорушення (п. 14). Отже, за буквальним змістом

вказаних нормативних положень обидва поняття характеризуються саме як

стадії кримінального провадження.

Зазначене нормативне регулювання стало підґрунтям наукової позиції,

висловленої у науці кримінального процесу щодо системи його стадій. Так,

М. І. Леоненко визначає п’ять основних стадій: 1) досудове розслідування;

2) притягнення до кримінальної відповідальності; 2) судове провадження у

першій інстанції; 4) судове провадження з перегляду судових рішень;

5) виконання судових рішень [146, с. 240].

Втім, на нашу думку, притягнення до кримінальної відповідальності не

може вважатися самостійною стадією кримінального процесу, оскільки не

відповідає її сутнісним ознакам. Цей етап починається з моменту повідомлення

особі про підозру, тобто персоніфікації кримінальної процесуальної діяльності

слідчого і прокурора щодо розслідування кримінального правопорушення і

встановлення особи, яка його вчинила. Саме такий підхід покладено

268

Конституційним Судом України до формулювання своєї позиції з приводу

встановлення часових меж процесу притягнення особи до кримінальної

відповідальності. Так, як зазначено в рішенні КСУ, системний аналіз норм КПК

України дає підстави дійти висновку, що притягнення до кримінальної

відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з

моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи як

обвинуваченого і пред’явлення їй обвинувачення [235]. Отже, за визначенням

Конституційного Суду України (далі - КСУ) притягнення до кримінальної

відповідальності має розглядатися не як стадія кримінального провадження, а

як стадія (етап) здійснення окремої кримінальної процесуальної функції -

кримінального переслідування. Розгляд притягнення до кримінальної

відповідальності як стадії кримінального провадження передбачає з’ясування її

часових меж, що, зважаючи на сутність цієї діяльності, закінчується з набуттям

законної сили вироком суду. Відтак, ця стадія охоплює і провадження у суді

першої інстанції, що, видається, не може бути визнано логічним у силу

специфіки даного етапу кримінального провадження.

На відміну від вищенаведеної точки зору щодо визначення системи

стадій кримінального провадження, наразі переважною в науці є інша, що

також суттєво відрізняється від викладеної вище авторської позиції стосовно

цього питання. Так, зокрема, А. В. Молдован, С. М. Мельник виділяють 8

стадій кримінального процесу: 1) досудове розслідування; 2) підготовче

провадження; 3) судовий розгляд; 4) апеляційне провадження; 5) виконання

вироку; 6) касаційне провадження; 7) провадження у Верховному Суді України;

8) провадження за ново виявленими обставинами [179, с. 3-4]. Аналогічний

підхід сформульовано і в підручниках «Кримінальний процес» та у більшості

інших навчальних видань [131; 127].

Нарешті, лунають і пропозиції науковців нормативно закріпити поняття

«стадія кримінального провадження» як структурний елемент досудового і

судового провадження, змістом якого є процесуальна діяльність відповідних

суб’єктів, спрямована на вирішення спеціальних завдань, що здійснюється у

269

встановленому законом порядку і завершується прийняттям підсумкового

рішення, а також закріпити положення, що «стадіями кримінального

провадження є: досудове розслідування, підготовче судове провадження,

судовий розгляд, перегляд судових рішень в апеляційному порядку, перегляд

судових рішень у касаційному порядку, перегляд судових рішень Верховним

Судом України, перегляд судових рішень за ново виявленими обставинами,

виконання судових рішень» [178, с. 225].

Закінчуючи розгляд даного сегмента заявленої проблематики, слід

підкреслити, що, на наш погляд, постановка питання стосовно виокремлення

стадій кримінального процесу має рацію лише в контексті конкретного виду

кримінального процесуального провадження, сукупність яких і складають

систему всього кримінального провадження (кримінального судочинства). При

цьому кожне з кримінальних процесуальних проваджень має власну стадійну

структуру, яка суттєво відрізняється від структури інших процесуальних

проваджень. У зв’язку з цим вищевказані твердження стосовно виокремлення

системи стадій кримінального провадження, на нашу думку, заслуговують на

критичну оцінку. Так само, як і достатньо спірними видаються твердження

стосовно того, що «поняття «провадження» може вживатися для позначення:

а) всього кримінального процесу; б) утворень полістадійного характеру у межах

системи кримінального процесу (зокрема, судове провадження у першій

інстанції, провадження щодо неповнолітніх); в) стадії кримінального процесу

(наприклад, підготовче провадження); г) виду діяльності в рамках стадії

кримінального процесу (наприклад, провадження в суді присяжних); д) підвиду

провадження (наприклад, письмове апеляційне провадження)» [186, с. 88]. По

суті ці висновки не враховують різниці між процесуальним провадженням як

відносно автономним структурним утворенням системи кримінального процесу

та порядками (процесуальної формою) здійснення кримінальної процесуальної

діяльності, а також співвідношення стадії та провадження, у якому останнє

завжди за обсягом є більш значним.

Крім вказаного вище поліструктурного провадження, предметом якого є

270

дослідження всіх обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному

процесі і яке у зв’язку з цим іменується як основне, до системи кримінального

процесу входять також окремі провадження з перегляду судових рішень -

апеляційне та касаційне провадження, провадження за нововиявленими

обставинами та провадження у Верховному Суді України. Оскільки всі вони

пов’язані із переглядом судових рішень, законодавець логічно об’єднав їх в

одному розділі КПК України. Утім, таке об’єднання, на нашу думку, необхідно

розглядати як засіб законодавчої техніки, що відображає логіко-структурну

побудову змісту закону. Кожне ж із вказаних проваджень є відносно

самостійним (автономним) структурним утворенням кримінального процесу,

що за своїми сутнісними ознаками цілком відповідає категорії процесуального

провадження. Характеризуючи ці частини кримінального процесу саме як

окремі провадження і відмежовуючи їх від стадій, Л. М. Лобойко слушно

акцентував на тому, що вони здійснюються в результаті волевиявлення окремих

осіб, тобто дії диспозитивності як засади кримінального провадження.

Рушійною силою в полістадійному процесі, яка спонукає органи дізнання,

досудового слідства, прокуратури та суду до процесуальної діяльності, є

визначена законом необхідність установлення обставин злочину та виконання

всіх інших завдань кримінального процесу. Дане положення випливає із

принципу публічності. Це означає, що ініціаторами провадження

процесуальних дій у справах публічного обвинувачення виступають органи, які

ведуть процес. За їхньою ініціативою повинні прийматися і рішення, згідно з

якими кримінальний процес після завершення в одній стадії «рухається» в

наступну стадію. Цього не можна сказати про жодне з аналізованих

проваджень, які розпочинаються завдяки існуванню в кримінальному процесі

принципу диспозитивності [150, с. 151].

Дійсно, публічність як формоутворююча засада кримінального

провадження знаходить свій вираз у декількох елементах, одним з яких, як

слушно зазначає М. Т. Аширбєкова, є вимога процесуально-посадової

активності в діяльності суб’єктів, які ведуть кримінальний процес [11, с. 39].

271

Публічний характер кримінальної процесуальної діяльності, спрямованість її на

вирішення завдань кримінального провадження, відповідальність держави за її

якість і своєчасність, що прямо витікає із змісту ст. 3 Конституції України,

обумовлюють активність суб’єктів, які її здійснюють, що, зокрема, полягає у

просуванні провадження до його логічного завершення у якомога стислі строки,

що відповідають критерію розумного. Подальше ж кримінальне провадження

пов’язане з волевиявленням його учасників на перегляд судового рішення, що

формалізується у відповідних скаргах та заявах. При цьому необхідно

відзначити, що межі реалізації права на оскарження судового рішення залежать

від того, чи набуло законної сили таке рішення. Якщо йдеться про необхідність

виправлення рішення, що є остаточним, право на його оскарження має

здійснюватися з урахуванням принципу правової визначеності стосовно

правового статусу особи, інтересів якої воно стосується. Виходячи із

недопустимості повторного розгляду справи, яка завершилася винесенням

остаточного судового акта, ЄСПЛ у постанові «Брумереску проти Румунії» від

28.10.1999 р. визнав можливим скасування остаточного судового акта тільки у

виняткових випадках. У справі «Пономарьов проти України» Суд наголосив,

що право на справедливий судовий розгляд має розумітися у світлі преамбули

Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є

спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних

аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає

повагу до принципу ге§ ^идісаіа - принципу остаточності рішень суду. Цей

принцип стверджує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду

остаточного та обов’язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті

добитися нового слухання справи та нового її вирішення [275].

Провадження з перегляду судових рішень мають таку ж спрямованість,

що і вищевказане полістадійне провадження, під час їх здійснення вирішуються

питання наявності або відсутності кримінально-правових відносин, а у випадку

їх наявності - притягнення особи, визнаної винуватою у вчиненні

кримінального правопорушення, до кримінальної відповідальності. Таким

272

чином, загальна для всіх цих проваджень спрямованість дозволяє іменувати

провадження з перегляду судових рішень також як основні. В структурі

кримінального процесу, слушно вказує Ю. К. Якимович, основні провадження

займають головне положення, як у силу важливості їх призначення, так і за

обсягом фактичної кримінальної процесуальної діяльності. Саме вони,

головним чином, характеризують сутність кримінального судочинства в

цілому. Без цих проваджень його не може бути [354, с. 63].

Отже, спрямованість всіх вищезазначених процесуальних проваджень на

вирішення одних і тих самих правових відносин, що складають предмет

кримінального процесу, дозволяє виділяти в його системі окрему групу

проваджень, які в силу їх значущості для вирішення завдань кримінального

судочинства пропонується йменувати основними.

Слід зазначити, що спрямованість провадження і тип матеріально-

правових відносин, які лежать у їх основі, Ю. К. Якимовичем запропоновано

розглядати як універсальний критерій для поділу кримінальних процесуальних

проваджень на три види: основні провадження; додаткові провадження та

особливі провадження [355, с. 3-9]. Пізніше ця наукова позиція отримала

подальший розвиток у колективній монографії «Дифференциация уголовного

процесса» [145]. Не залишилася вона і без уваги інших дослідників цієї

проблематики, які вказують на те, що критерієм для виділення окремих

проваджень виступає окрема юридична справа, зокрема, для основних

кримінально-процесуальних проваджень такою справою є кримінальна

справа [32, с. 152].

Додаткові провадження відповідно до концепції Ю. К. Якимовича також

створено для реалізації норм кримінального права (а також для реалізації норм

кримінально-виконавчого права). Однак, на відміну від основних проваджень,

вони спрямовані не на встановлення, а на зміну або дострокове припинення

установлених та закріплених вироком суду відносин. Предметом цих

проваджень є встановлення наявності або відсутності обставин, з якими

кримінальний закон пов’язує можливість і необхідність зміни, заміни або

273

припинення реалізації кримінального покарання або зміни умов тримання осіб,

засуджених до позбавлення волі (до таких проваджень вказаним автором

запропоновано віднести провадження по вирішенню таких питань: звільнення

від відбування покарання; заміна покарання; вирішення питання про реальне

застосування покарання; зміна умов тримання осіб, які засуджені до

позбавлення волі; зміна умов умовного засудження; розгляд клопотань про

зняття судимості; звільнення від покарання і пом’якшення покарання у зв’язку

із прийняттям кримінального закону, що має зворотну силу). Такі провадження,

як зазначають О. В. Ленський, Т. В. Трубнікова та Ю. К. Якимович, не можна

вважати складовою частиною стадії виконання вироку, оскільки вони мають

самостійну матеріально-правову базу. Сама назва «додаткові провадження» є

умовною і пояснюється тим, що на відміну від основних вони не категорично

притаманні кримінальному судочинству: сьогодні вони є, а завтра їх може не

бути, якщо ці питання будуть розглядати не суди, а адміністрація місця

позбавлення волі чи адміністративні органи [354, с. 64].

Цілком підтримуючи дану наукову позицію стосовно розгляду як

універсального критерія класифікації кримінальних процесуальних проваджень

їх спрямованості, видається за необхідне наголосити на потребі послідовного

використання саме цього критерію, а не заміни його іншими, зокрема,

обов’язковістю наявності конкретного провадження як складової

кримінального процесу чи їх необов’язковості. Виходячи з цього, вбачається

досить спірним зазначене обґрунтування наявності в системі кримінального

процесу додаткових процесуальних проваджень.

Нарешті, третю групу за концепцією Ю. К. Якимовича складають

особливі провадження, які взагалі не спрямовані на встановлення або зміну

кримінально-правових відносин (за винятком випадків, коли вирішується

питання про застосування примусових заходів медичного характеру). Їх основу

складають або відносини, врегульовані кримінальним правом, але не пов’язані

із вчиненням злочину, або відносини, що не мають кримінально-правового

характеру, які, тим не менш, в силу особливих причин врегульовані нормами

274

кримінального процесуального права і здійснюються в кримінальній

процесуальній формі. До таких особливих проваджень відносять: провадження

із застосування примусових заходів медичного характеру; провадження у

скаргах на тримання під вартою і продовження його строку, а також у скаргах у

зв’язку з проведенням обшуку, накладенням арешту на майно тощо [145, с. 87­

89].

С. С. Циганенко за вказаним предметно-функціональним критерієм

поділяє процесуальні провадження на два види: матеріальні, які забезпечують

вирішення питання про винуватість обвинуваченого і його кримінальну

відповідальність, і спеціальні провадження, в яких вирішуються питання, не

пов’язані з визнанням винуватості обвинуваченого у вчиненні злочину, а які

мають забезпечувальний для захисту прав особи характер і призначені для

виконання інших, пов’язаних з діяльністю процесуальних органів

завдань [334, с. 73].

О. Г. Іванова пропонує класифікацію кримінально-процесуальних

проваджень за критерієм предмета розгляду і мети доказування, що, по суті, є

аналогом вищезгаданого критерію спрямованості процесуального провадження.

За ним науковець виділяє: основне провадження у справі; провадження з

обрання запобіжних заходів; провадження із застосування примусових заходів

медичного характеру; додаткове провадження (умовно-дострокове звільнення,

заміна покарання тощо) [105, с. 36-37].

Цікавим у контексті розгляду цього питання є те, що за критерієм

спрямованості провадження поділяються не тільки в кримінальній

процесуальній доктрині, а й у законодавстві деяких іноземних країн. Зокрема,

відповідно до КПК Азербайджанської Республіки кримінальний процес

поділено на дві великі групи проваджень: провадження з кримінального

переслідування та особливі провадження. До останніх віднесено провадження:

зі здійснення судового нагляду; з перевірки відповідності нормативно-

правового акта Конституції; за нововиявленими обставинами; із застосування

примусових заходів медичного характеру; з надання правової допомоги в

275

кримінальних справах; з виконання вироку [314]. Особливе провадження

виділено і в КПК Молдови, до різновидів якого віднесено провадження у

справах неповнолітніх; провадження із застосування примусових заходів

медичного характеру; провадження за угодою про визнання вини; процедура

умовного закриття кримінального переслідування і звільнення особи від

кримінальної відповідальності; порядок кримінального переслідування і

розгляду деяких очевидних злочинів; провадження кримінального

переслідування і розгляду кримінальних справ щодо юридичних осіб;

процедура відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів

кримінального переслідування; процедура відновлення втрачених судових

документів; міжнародна правова допомога у кримінальних справах [315].

Інший підхід до системно-структурної характеристики кримінального

процесу сформульовано Д. В. Філіним, на думку якого кримінальне

провадження поділяється на: досудове провадження, провадження в судах та

окремі провадження. У свою чергу досудове провадження слід поділити на дві

стадії, які настають почергово - отримання інформації про кримінальне

правопорушення і вирішення питання про її реєстрацію ЄРДР, а також стадія

досудового розслідування. Крім цих двох стадій у досудове провадження як

його складова входить провадження у слідчого судді, яке складається з двох

процедур: процедури, що забезпечує законність право обмеження, і

контрольно-судової процедури. Судове провадження складається з автономних

проваджень: провадження в суді першої інстанції та судового провадження з

перегляду судових рішень. До окремих проваджень науковець відносить

відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження та міжнародне

співробітництво під час кримінального провадження, адже процесуальний

порядок, що складає їх зміст, застосовується тільки за наявності законних

приводів і підстав [320, с. 438].

Не заперечуючи можливість існування вказаного підходу, нагадаємо, що

ми виходимо з того, що реєстрація заяви чи повідомлення про кримінальне

правопорушення та досудове розслідування не можуть розглядатися як окреме

276

досудове провадження, а являють собою етапи основного провадження разом з

підготовчим провадженням, судовим розглядом і виконанням рішення суду.

Тому наведена точка зору в частині поділу кримінального провадження на

досудове і судове не може бути нами сприйнята за основу. Втім, слід

погодитися з наведеною позицією стосовно виділення як окремих проваджень

відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження та міжнародне

співробітництво під час кримінального провадження, оскільки за своєю

предметно-функціональною спрямованістю вони мають забезпечувальний

стосовно основного провадження характер.

Таким чином, видається можливим дійти висновку про те, що за

критерієм спрямованості всі наявні в системі сучасного кримінального процесу

окремі провадження можна поділити на дві великі групи: 1) провадження,

предметом яких виступають кримінально-правові відносини (встановлення

наявності або відсутності таких відносин, а за наявності - встановлення підстав

для притягнення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, до

кримінальної відповідальності), та 2) провадження, спрямовані на

врегулювання правових відносин, які безпосередньо не пов’язані з

кримінально-правовими, але їх виникнення та розвиток створюють необхідні

умови для вирішення завдань кримінального провадження (рис. 4.1).

277

Горизонтальна структура системи кримінального процесу

(за критерієм спрямованості)

Основні пр ое адження

(їх предметом виступають кримінально-праЕОЕІ За 6 езпечувальні пр ое адженняЕІДНОСПНІї)

■в—ІСЕ=&в

'•<о

1=5'

шо•в5кГі

45

-йи§

і 1

“ ?їЗ га-2 ВЦ е11а щ

м << о вЕЙ £{

I IТЗ =I I з і

* Основне провадження включає п'ять стадій - отриманая і реєстрацію інформації про кримінальне правопорушення, досудов е роз слідує ання; підготовче гіров адження, судовий розгляд і виконання судових рішень.

Додаткові Особліші

(мають допоміжній! до основного пр ое адження х ар акт ер)

(еілишають і розвішаються у зв'язку із здійсненням судового контролю під час

в. яв га •й Іг== =

1 . ио о

■вб:га я

і в в і І. Вм 3̂ йЯ % І ! ї !1 1 ! а « і в.н |& н ^

— С—З -Я8 в й £~- 5

Я а = *

є І

Я 5еп “Р -

аг:ї

=£ я•Ц Л і"В:; В

СЛ 2 8

0 рн З ь* .£•Є "Н1 іІ ^ О Е

-Б

II"Я

"З ш

вЙЗ УЄ' Є

П- 3=

в І

Е с= ' З 5 *5

ІІ

М1̂

00

Рис. 4.1. Окремі провадження в системі сучасного кримінального процесу за критерієм спрямованості(функціональна диференціація)

Пропав дш

ення і іш

шіх

процас^апьняі питань, що

Правова природа проваджень першої групи, що полягає в їх

спрямованості на вирішення питань, які підлягають доказуванню у

кримінальному процесі, обумовлює необхідність об’єднання їх єдиною назвою

- основні провадження. До таких слід віднести: провадження у зв’язку з

досудовим розслідуванням і судовим розглядом кримінального

правопорушення; провадження в суді апеляційної інстанції; провадження в суді

касаційної інстанції; провадження у Верховному суді України; провадження за

нововиявленими обставинами. Ці процесуальні провадження здійснюються у

зв’язку з виникненням, розвитком та припиненням правових відносин, які

пов’язані із вчиненням кримінального правопорушення. У зв’язку з цим такі

провадження необхідно розглядати як спосіб реалізації норм кримінального

права. Вони мають єдину мету доказування - встановлення обставин, які

відповідно до ст. 91 КПК України підлягають доказуванню у кримінальному

провадженні. Зважаючи на це, саме в межах цих проваджень вирішуються

основні питання кримінального провадження, пов’язані із з ’ясуванням

винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення,

призначенням йому справедливого покарання (у випадку визнання винуватості)

та відшкодуванням потерпілому шкоди, завданої кримінальним

правопорушенням.

Також за ознакою спрямованості до основних належать провадження

щодо застосування примусових заходів медичного або виховного характеру.

Таке твердження засновується на тому, що вони спрямовані на вирішення

питань, які підлягають доказуванню в кримінальному процесі. Особливості

суб’єкта суспільно небезпечного діяння в цих випадках обумовлюють

неможливість притягнення особи до кримінальної відповідальності, проте під

час здійснення вказаних проваджень встановлюються обставини суспільно

небезпечного діяння, вирішується питання наявності підстав застосування

примусових заходів медичного або виховного характеру, а також

відшкодування шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням. Усе це не

дозволяє погодитися з точкою зору Ю. К. Якимовича, відповідно до якої

279

провадження із застосування примусових заходів медичного характеру

відноситься до категорії особливих проваджень. Науковець обґрунтовує свою

позицію тим, що дане провадження не спрямовано на встановлення або зміну

кримінально-правового відношення, оскільки воно і не виникало. В тому ж

випадку, коли примусові заходи медичного характеру застосовуються до особи,

яка захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину, встановлюється

лише наявність кримінально-правового відношення, проте не його зміст.

Предметом цього провадження є питання про наявність чи відсутність підстав

для застосування примусових заходів медичного характеру [354, с. 65-66].

Специфіка правових відносин, з приводу яких здійснюються вказані

провадження, обумовило висловлену в науковій літературі пропозицію

стосовно виключення цих проваджень із предмету регулювання кримінального

процесуального права. Так, Т. О. Лоскутов обґрунтував її тим, що у рамках

вказаних проваджень за допомогою кримінальних процесуальних засобів

фактично переслідують осіб, які не належать до суб’єктів злочину у зв’язку з

відсутністю обов’язкових ознак. У провадженні щодо застосування примусових

заходів виховного характеру до неповнолітніх особа не досягла віку, з якого

може наставати кримінальна відповідальність, у провадженні щодо

застосування примусових заходів медичного характеру особа не може бути

суб’єктом злочину внаслідок наявності стану неосудності. Відсутність суб’єкта

злочину означає відсутність злочину. Це обумовлює неможливість притягнення

до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила суспільно небезпечне

діяння. Попри те, що примусові заходи виховного і медичного характеру

регламентуються в Україні кримінальним законом, вони не належать до видів

кримінальних покарань. Застосування кримінального процесуального

механізму з використанням усіх його ресурсів є недоцільним щодо суспільно

небезпечних діянь, вчинених особами, які не досягли віку кримінальної

відповідальності, або є неосудними. Кримінальні процесуальні засоби повинні

бути спрямовані лише на протидію злочинності...Провадження щодо

застосування примусових заходів виховного і медичного характеру необхідно

280

врегулювати в окремому нормативно-правовому акті [153, с. 121-122].

Вказана пропозиція має важливе значення в контексті теми нашого

дослідження і бепосередньо стосується системно-структурної характеристики

кримінального провадження.Тому дозволимо собі висловити власну точку зору

з цього питання. Цілком погоджуючись із наявністю, як зазначено вище,

істотної специфіки правових відносин, з приводу яких здійснюються зазначені

провадження, вважаємо все ж таки за необхідне залишити їх у системі

кримінального процесу. Тому є декілька аргументів, які, зокрема, стосуються

тотожності за формальними ознаками цих проваджень кримінальному

провадженню, що здійснюється у зв’язку із вчиненням кримінального

правопорушення (предмет доказування, процесуальні засоби доказування

тощо), а також необхідності збезпечення доступу до правосуддя потерпілого від

суспільно небезпечного діяння і вирішення у розумний строк питання

відшкодуванн шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням. Застосування з

цією метою кримінального процесуального механізму (з особливостями

процесуальної форми, що диференціюються з урахуванням специфіки суб’єкта

вчинення суспільно небезпечного діяння) видається найбільш ефективним.Крім

того, встановлення обставин вчинення суспільно небезпечного діяння потребує

проведення комплексу процесуальних дій, унормування яких в окремому

нормативному акті видається недоцільним з огляду на однаковість їх правової

природи з кримінальними процесуальними діями. У зв’язку з цим викликає

заперечення теза про те, що окрема (спеціальна) правова регламентація

проваджень щодо застосування примусових заходів виховного і медичного

характеру буде сприяти підвищенню рівня забезпечення прав і законних

інтересів осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності або є

неосудними [153, с. 122].

Провадження, що належать до другої групи, мають забезпечувальний

стосовно основних проваджень характер, оскільки, з одного боку, створюють

необхідні умови для здійснення основного провадження (наприклад, під час

досудового розслідування виникає необхідність отримання документів, які

281

знаходяться на території іноземної держави, у зв’язку з чим здійснюється

міжнародне співробітництво у вигляді надання міжнародної правової допомоги,

що утворює зміст окремого кримінального провадження, спрямованого на

забезпечення можливості здійснення основного кримінального провадження), а

з іншого - забезпечують дотримання прав людини під час здійснення основного

провадження (йдеться про судово-контрольні провадження, в ході яких

реалізується функція судового контролю і вирішуються питання застосування

заходів забезпечення кримінального провадження; проведення слідчих

(розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, які обмежують

конституційні права людини; розглядаються скарги на рішення, дії та

бездіяльність слідчого і прокурора; забезпечуються докази; розглядаються

заяви про відвід, клопотання про технологічну переробку речових доказів або їх

знищення з підстав, передбачених КПК, копотання про обмеження строку

ознайомлення з матеріалами кримінального провадження; вирішуються

питання в порядку міжнародної правової допомоги; надається дозвіл на

проведення спеціального досудового розслідування тощо). Така спрямованість

проваджень, що належать до другої групи, визначає їх специфічний предмет,

зміст якого складають правові відносини, які безпосередньо не пов’язані із

тими, що складають предмет основних проваджень. Однак характер цих

правових відносин не є однорідним, що зумовлює необхідність виокремлення в

цій групі забезпечувальних проваджень двох окремих підгруп.

До першої з них пропонується віднести провадження, що мають

допоміжний до основного провадження характер, у зв’язку з чим їх можливо

іменувати додатковими, а саме: провадження з відновлення втрачених

матеріалів кримінального провадження, а також провадження, в межах якого

здійснюється міжнародне співробітництво під час кримінального провадження.

На автономний характер цих проваджень звернув увагу Д. В. Філін, який,

характеризуючи структуру кримінального процесу України, підкреслив

наявність у ній окремих проваджень щодо відновлення втрачених матеріалів

кримінального провадження і міжнародне співробітництво під час

282

кримінального провадження. Процесуальний порядок, що міститься у

відповідних розділах КПК України, застосовується, як обґрунтовано вказує

автор, за наявності до того законних приводів і підстав. Відновлення втрачених

матеріалів та міжнародне співробітництво не є стадіями кримінального процесу

і не змінюють один одного почергово як стадії [320, с. 438].

Матеріально-правову основу процесуальних проваджень другої підгрупи

складають відносини, що виникають і розвиваються у зв’язку із здійсненням

судового контролю під час досудового розслідування. Слід, разом із тим,

зазначити, що така точка зору визнається не всіма дослідниками цієї проблеми,

адже, як вказує Г. П. Власова, «наука кримінального процесу і тим більше

практика застосування норм КПК України під впливом різних чинників

показує, що в кримінальному процесі з’являються дедалі нові провадження, які

стосуються кримінального провадження, та існують і ті, котрі до кримінального

провадження не мають жодного відношення (умовно-дострокове звільнення,

судовий контроль тощо) [42, с. 156]. Заперечення зв’язку кримінального

провадження із провадженням стосовно здійснення судового контролю

пов’язане, на наш погляд, з особливим характером правових відносин, з

приводу яких здійснюються судово-контрольні провадження. Проте їх

нерозривний зв’язок з основним кримінальним провадженням є очевидним і в

умовах сучасного кримінального процесу, орієнтованого на захист прав

людини як вищої соціальної цінності, не потребує окремого доказування. У

цьому зв’язку доречно звернутися до слушного твердження О. М. Толочка,

який зазначає, що кримінальний процес європейських держав об’єднує єдина

правова філософія, яка базується на таких загальнолюдських цінностях: право

на людське поводження (заборона катувань, нелюдського або поводження, що

принижує гідність людини); право на свободу та особисту недоторканність;

рівність усіх перед законом та заборона дискримінації; справедливість

правосуддя (право на ефективні засоби правового захисту, реальний доступ до

суду, презумпція невинуватості, право обвинуваченого на правову допомогу

тощо) [302, с. 325]. Особливе місце в механізмі захисту цих цінностей належить

283

судовому контролю, що здійснюється під час досудового розслідування в

процесуальних формах, передбачених законом для відповідних проваджень, які

в науці кримінального процесу отримали назву особливих [354, с. 67-68].

Підтримуючи вказаний підхід, вважаємо, що до особливих проваджень

можливо віднести провадження з надання слідчим суддею згоди на проведення

слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій; провадження з

розгляду слідчим суддею клопотання про застосування заходів забезпечення

кримінального провадження; провадження з вирішення слідчим суддею

відводів; провадження з розгляду слідчим суддею скарг на рішення, дії та

бездіяльність слідчого і прокурора, а також розв’язання інших процесуальних

питань, що виникають під час досудового розслідування й віднесені до відання

слідчого судді.

На відміну від основного провадження, пов’язаного з розслідуванням та

судовим розглядом кримінального правопорушення, вказані процесуальні

провадження спрямовані не на встановлення наявності чи відсутності

кримінально-правових відносин, а на захист прав і свобод людини при

здійсненні досудового розслідування. Така їх спрямованість обумовлює суттєву

специфіку їх правового регулювання, аналіз якого дозволяє виявити їх

специфічні риси та констатувати особливості їх процесуальних форм. (Рис. 4.2.)

284

Рис. 4.2. Диференціація процесуальних порядків у забезпечувальних провадженнях (структурна дтференціація)

285

286

При з’ясуванні зв’язку вказаних двох груп процесуальних проваджень

(основних і забезпечувальних) важливо підкреслити, що за змістом закону

цілком можливим є одночасне здійснення основного провадження і

забезпечувального, зокрема, щодо судового контролю під час досудового

розслідування. У той же час, в силу специфіки правової природи стадій

кримінального провадження, що обумовлена його послідовним рухом,

можливість перебування кримінального провадження одночасно на двох різних

стадіях цілком виключається. Крім того, у вказаному контексті важливо також

зазначити, що специфіка зв’язку основного провадження із забезпечувальним

полягає також у тому, що забезпечувальне провадження може здійснюватися

лише за умови здійснення основного. Тому зупинення основного провадження

виключає можливість здійснення забезпечувального провадження.

Проілюструємо цю тезу на конкретному прикладі. Так, непоодинокими на

практиці є випадки звернення слідчого, прокурора до слідчого судді з

клопотанням про застосування заходів забезпечення кримінального

провадження, незважаючи на те, що досудове розслідування кримінального

правопорушення зупинено з однієї з підстав, передбачених ч. 1 ст. 280 КПК

України. За змістом ч. 5 ст. 280 КПК України після зупинення досудового

розслідування проведення слідчих (розшукових) дій не допускається, крім тих,

які спрямовані на встановлення місцезнаходження підозрюваного. Буквальне

тлумачення цієї правової норми дає підстави правозастосовникам вважати, що

закріплена нею заборонена стосується лише проведення слідчих (розшукових)

дій, а тому і застосування заходів забезпечення кримінального провадження при

зупиненому досудовому розслідуванні цілком можливо. Утім, на наш погляд,

оцінка цієї правової ситуації має бути здійснена із застосуванням

вищенаведеного підходу щодо співвідношення вказаних процесуальних

проваджень. А саме: досудове розслідування кримінального правопорушення є

стадією основного провадження, тоді як, приміром, розгляд слідчим суддею

клопотання слідчого, прокурора про застосування заходів кримінального

провадження складає зміст забезпечувального особливого провадження, яке

тісно пов’язане з основним і може здійснюватися лише за умови проведення

основного провадження. Тому логічним є висновок, який є прямо протилежним

зазначеному прикладу із правозастосовної практики: слідчий, прокурор не може

звертатися, а слідчий суддя не повинен розглядати клопотання про застосування

заходів забезпечення кримінального провадження, якщо досудове розслідування

цього кримінального правопорушення зупинено з однієї із підстав, передбачених

ч. 1 ст. 280 КПК України. З огляду на це видається за необхідне внести зміни до

ч. 5 ст. 280 КПК України й передбачити, що після зупинення досудового

розслідування проведення слідчих (розшукових) дій, а також застосування

заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, крім тих, які

спрямовані на встановлення місцезнаходження підозрюваного.

Підводячи підсумок розгляду системи кримінального провадження, що

складає сутність функціонально-структурної диференціації кримінальної

процесуальної форми, необхідно відзначити, що, така система, як діяльність

суду, сторін та інших учасників кримінального провадження є, як зазначалося

вище, багаторівневою і складається з таких елементів:

- кримінальних процесуальних проваджень, що відрізняються одне від

одного завданнями, процесуальною формою, правовим статусом їх учасників, і

є структурними елементами кримінального процесу, що відображають його

характеристику у статиці;

- стадій кримінальних процесуальних проваджень, що характеризують

останні в динаміці, тобто в їх поступовому розвитку;

- етапів окремих стадій (зокрема, стадія досудового розслідування

поділяється на етапи від її початку до повідомлення особі про підозру,

подальшого проведення слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій,

спрямованих на збирання доказів сторони обвинувачення, відкриття матеріалів

іншій стороні, складання обвинувального акта і звернення з ним до суду). За

визначенням Л. М. Лобойка, етапи стадії - це відносно самостійні елементи

стадії кримінального процесу, які також відзначаються певною специфікою, а

тому сприяють ідентифікації його стадій [152, с. 11];

287

- процесуальних дій (зокрема, проведення окремих слідчих (розшукових)

дій;

- елементарних процесуальних актів, що забезпечують можливість

здійснення таких дій (зокрема, залучення захисника, спеціаліста для

проведення слідчих (розшукових) дій тощо);

- «квантів» процесуальних дій (приміром, повідомлення центру

безоплатної правової допомоги про необхідність залучення захисника)

(Рис. 4.3).

288

289

Кримінальні процесуальні провадження

р

Стадії кримінальних процесуальних проваджень

Етапи окремих стадій

р

Процесуальні дії

р

Елементарні процесуальні акти

р

Кінцеві процесуальні дії - -жванти»

4.3. Вертикальна структура системи кримінального процесу

Зазначена система кримінального процесу має, таким чином,

горизонтальну (наявність окремих кримінальних проваджень) та вертикальну

(від окремого кримінального провадження до «кванта» кримінальної

процесуальної діяльності) структуру, в якій системо-утворюючу роль

відіграють такі її компоненти, як окремі кримінальні процесуальні-5 0

провадження [307].

4.2.2. Структурна диференціація кримінального процесу

Вище зазначалось, що проявом структурної диференціації кримінальної

процесуальної форми є наявність у межах кожного із проваджень, які

виступають компонентами всієї системи кримінального процесу, різних

порядків здійснення кримінальної процесуальної діяльності (залежно від

критеріїв, сутність та види яких нами було з'ясовано в попередньому розділі

цієї роботи), що в сукупності дозволяють вирішити завдання конкретного

різновиду процесуального провадження і всього кримінального провадження в

оптимальний спосіб. Структурна диференціація кримінальної процесуальної

форми, таким чином, поглиблює її функціональну диференціацію, і виступає її

певною складовою.

Приступаючи до характеристики структурної диференціації

кримінального процессу, необхідно зазначити, що вищенаведені критерії

диференціації кримінальної процесуальної форми мають своє значення лише

при здійсненні структурної диференціації, оскільки функціональна

диференціація (тобто поділ системи кримінального процесу на окремі

провадження) здійснюється за єдиним особливим критерієм - спрямованістю

цих проваджень. Тому предметом дослідження в цьому параграфі даної роботи

буде диференціація порядків здійснення процесуальних проваджень, що в

сукупності складають систему кримінального процесу.

Перш за все, варто звернути увагу на те, що законодавець визначив

290

38 Теоретичні підходи автора до розуміння системи кримінального провадження були сформульовані і в більш ранніх роботах. Зокрема, див.: Трофименко В.М. Система кримінального процесу України (спроба концептуального аналізу). Право України. 2014. № 11. С. 201-208.

параметри структурної диференціації кримінального процесу не тільки

встановленням особливостей порядку здійснення кримінального провадження,

а виділив у системі кримінального процесуального законодавства главу 24-1 під

назвою «Особливості спеціального досудового розслідування кримінальних

правопорушень», главу 25 «Особливості досудового розслідування

кримінальних проступків», главу 30 КПК, що має назву «Особливі порядки

провадження в суді першої інстанції», а також розділ VI «Особливі порядки

кримінального провадження». Таке структурне розміщення нормативного

матеріалу може бути пояснено тим, що глава 24-1, 25 та 30 КПК визначають

особливості порядку здійснення основного кримінального провадження на його

окремих стадіях - досудового розслідування та в суді першої інстанції. На

відміну від цих частин КПК, розділ VI вміщує глави, що передбачають особливі

порядки здійснення основного кримінального провадження як під час

досудового розслідування, так і в судовому провадженні, адже до нього входять

кримінальне провадження на підставі угод, кримінальне провадження у формі

приватного обвинувачення, кримінальне провадження щодо окремої категорії

осіб, кримінальне провадження щодо неповнолітніх, кримінальне провадження

щодо застосування примусових заходів медичного характеру, кримінальне

провадження, яке містить відомості, що становлять державну таємницю та

кримінальне провадження на території дипломатичних представництв,

консульських установ України, на повітряному, морському чи річковому судні,

що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком• 39України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні . Таким

чином, підхід законодавця до вирішення цього питання в законі в цілому

відображає структурну диференціацію кримінального процесу. Вказані порядки

передбачають певні особливості процесуальної форми порівняно із загальною

291

39 Певні зауваги стосовно віднесення до особливих порядків, що містяться у розділі VI КПК України, кримінального провадження на території дипломатичних представництв, консульських установ України, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні, будуть висловлені в подальшій частині роботи при аналізі диференціації порядків кримінального провадження за процесуальним критерієм

(ординарною) процедурою здійснення кримінального провадження.

В цьому контексті варто відмітити також і те, що, як зазначалося в

попередній частині цієї роботи, диференціація кримінальної процесуальної

форми на сучасному етапі розвитку законодавства та практики його

застосування не може бути зведена до таких її традиційних проявів, як

ускладнення або спрощення процесуального порядку здійснення кримінального

провадження, адже такі особливі порядки, як, приміром, кримінальне

провадження у формі приватного обвинувачення, кримінальне провадження на

підставі угод наочно свідчать про наявність істотних особливостей порядку їх

здійснення, а отже - диференціацію, які, разом з тим, за своїм характером є

нейтральними по відношенню до вказаних двох проявів диференціації. Тож,

проблема структурної диференціації кримінального процесу в умовах чинного

законодавства є набагато складнішою, ніж бачення її у формі посилених

гарантій прав учасників кримінального провадження і від того її ускладнення

або спрощення процесуальної форми.

Отже, розглянему проблему структурної диференціації кримінального

процесу, використовуючи в якості вихідних ті критерії, що нами були

сформульовано раніше.

За матеріальним (кримінально-правовим) критерієм здійснюється

диференціація кримінальної процесуальної форми, що має похідний характер

від диференціації у матеріальному (кримінальному) праві кримінальних

правопорушень на злочини і кримінальні проступки. Саме це визначає порядок

кримінального провадження, що диференційований як під час досудового

розслідування, так і в судовому провадженні. Залежно від цього досудове

розслідування кримінальних проступків здійснюється у формі дізнання, а

досудове розслідування злочинів - у формі досудового слідства (ст. 215 КПК

України).

Особливості досудового розслідування кримінальних проступків

(дізнання) передбачено ст.ст. 298-302 КПК України. Як зазначено у ст. 298 КПК

України, досудове розслідування кримінальних проступків (дізнання)

292

здійснюється згідно із загальними правилами досудового розслідування,

передбаченими КПК, з урахуванням положень глави 25 КПК.

У ст. 219, 294 та главі 25 КПК України, що регламентує порядок дізнання,

передбачено такі істотні його особливості: - скорочений (порівняно із

досудовим слідством) строк - за загальним правилом протягом одного місяця з

дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку, який

може бути продовжено до двох місяців з дня повідомлення особі про підозру;

обмеження застосування запобіжних заходів, адже домашній арешт, застава або

тримання під вартою під час дізнання не застосовуються; обмеження у

проведенні слідчих (розшукових) дій - негласні слідчі (розшукові) дії під час

дізнання проводити забороняється; особливий порядок закінчення дізнання, що

полягає у можливості прокурора скласти клопотання про розгляд

обвинувального акту в спрощеному провадженні - згідно до ч. 1, 2 ст. 302 КПК

України встановивши під час досудового розслідування, що підозрюваний

беззаперечно визнав свою винуватість, не оспорює встановлені досудовим

розслідуванням обставини і згоден з розглядом обвинувального акта за його

відсутності, а потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої

здійснюється провадження, не заперечують проти такого розгляду, прокурор

має право надіслати до суду обвинувальний акт, в якому зазначає клопотання

про його розгляд у спрощеному порядку без проведення судового розгляду в

судовому засіданні. Слідчий, прокурор зобов’язаний роз’яснити

підозрюваному, потерпілому, представнику юридичної особи, щодо якої

здійснюється провадження, зміст встановлених досудовим розслідуванням

обставин, а також те, що у разі надання згоди на розгляд обвинувального акта у

спрощеному порядку вони будуть позбавлені права оскаржувати вирок в

апеляційному порядку з підстав розгляду провадження за відсутності учасників

судового провадження, недослідження доказів у судовому засіданні або з

метою оспорити встановлені досудовим розслідуванням обставини. Крім того,

слідчий, прокурор зобов’язаний впевнитися у добровільності згоди

підозрюваного, потерпілого та представника юридичної особи, щодо якої

293

здійснюється провадження, на розгляд обвинувального акта у спрощеному

провадженні.

Аналіз зазначених особливостей порядку дізнання дозволяє дійти

висновку про те, що воно являє собою диференційовану форму досудового

розслідування, яка з огляду на передбачені законом особливості порядку її

здійснення за своїм характером є прискореною. При цьому вважаємо за

необхідне підкреслити саме прискорений, а не спрощений характер цієї форми.

В науці кримінального процесу під спрощеним провадженням розуміють

провадження по категорії справ, яке має особливості, що об’єктивно вимагають

швидкості здійснення кримінально-процесуальної діяльності і простоти

кримінально-процесуальної форми, яке здійснюється у більшості випадків

швидше і з меншими затратами, ніж провадження, що здійснюється у

загальному порядку. Причому прискорення і здешевлення провадження по

більшості справ цієї категорії досягається шляхом внесення істотних змін до

кримінально-процесуальної форми на кількох стадіях кримінального процесу.

Такі зміни можуть виражатися у ліквідації непотрібних формальностей, а також

у зміні форм виразу процесуальних гарантій [308, с. 76]. Досудове

розслідування кримінальних проступків не відповідає названим ознакам

спрощеної форми. Тому, на наш погляд, заслуговує на критичну оцінку

твердження про те, що спрощена форма досудового розслідування

кримінальних проступків переслідує мету швидкого реагування на ці

протиправні діяння, але при цьому забезпечує гарантії прав і свобод

особи [184, с. 568].

Видається, що кореляції спрощене провадження-скорочене провадження

можливо продемонструвати у наступній формулі: спрощене провадження за

своїм характером завжди є прискореним, оскільки позбавлення його зайвих

формальностей і у деяких випадках певних процесуальних гарантій призводить

до прискорення кримінальної процесуальної діяльності, здійснення її у значно

більш оперативний строк порівняно із загальним порядком (класичним

прикладом спрощеної форми досудового розслідування, що існувала за

294

законодавством України, є протокольна форма досудової підготовки

матеріалів)40 [47, с. 25]. При цьому зазначимо, що спрощене провадження

(сумарні процедури) зайняло міцне місце у законодавстві багатьох зарубіжних

країн як англосаксонської, так і континентальної системи права [331]. Проте не

кожне прискорене провадження можливо охарактеризувати як спрощене,

оскільки, як у випадку досудового розслідування кримінальних проступків,

окрім певних особливостей застосування запобіжних заходів та слідчих

(розшукових) дій, істотних змін процесуальної форми не передбачено, тим

більш не передбачено спрощення процесуального механізму гарантування прав

і законних інтересів учасників кримінального провадження. Водночас законом

встановлено значно більш оперативний строк дізнання порівняно із строком

досудового слідства, що дозволяє характеризувати цю форму досудового

розслідування саме як прискорену.

Характеристика правової природи провадження по кримінальних

проступках концептуально змінюється на етапі судового провадження в суді

першої інстанції, оскільки саме тут законодавець передбачив спрощену

(сумарну) процедуру судового розгляду, що застосовується за наявності

передбачених законом умов. Відповідно до ст. 381 КПК України суд за

клопотанням прокурора або слідчого, погодженого з прокурором, має право

розглянути обвинувальний акт щодо вчинення кримінального проступку без

проведення судового розгляду в судовому засіданні за відсутності учасників

судового провадження, якщо обвинувачений, що був представлений

захисником, беззаперечно визнав свою винуватість, не оспорює встановлені

досудовим розслідуванням обставини і згоден з розглядом обвинувального акта

за його відсутності, а потерпілий не заперечує проти такого розгляду.

Таким чином, умовами застосування спрощеного провадження в суді

першої інстанції є наступні положення: - досудовим розслідуванням

встановлено всі обставини вчинення кримінального проступку; - підозрюваний

295

40 В науці кримінального процесу презентована також і інша точка зору, відповідно до якої поняття «спрощене провадження» і «прискорене провадження» є рівнозначними. Див.: Вольїнская О. В. Ускоренное производство в уголовном процес се: пособие. Москва: ВНИИ МВД РФ, 1994. С. 25

беззаперечно визнав свою винуватість; - під час досудового розслідування

підозрюваний був представлений захисником; - підозрюваний не оспорює

встановлені досудовим розслідуванням обставини кримінального проступку та

згоден з розглядом обвинувального акту за його відсутності; - потерпілий не

заперечує проти розгляду обвинувального акта у спрощеному провадженні.

У п’ятиденний строк з дня отримання обвинувального акта з клопотанням

про його розгляд у спрощеному провадженні суд вивчає його та додані до нього

матеріали і ухвалює вирок. Вирок суду за результатами спрощеного

провадження ухвалюється в порядку, визначеному КПК України, та повинен

відповідати загальним вимогам до вироку суду. У вироку суду за результатами

спрощеного провадження замість доказів на підтвердження встановлених судом

обставин зазначаються встановлені органом досудового розслідування

обставини, які не оспорюються учасниками судового провадження. При цьому

суд має право призначити розгляд у судовому засіданні обвинувального акта,

який надійшов з клопотанням про його розгляд у спрощеному провадженні, та

викликати для участі в ньому учасників кримінального провадження, якщо

визнає це за необхідне. Копія вироку за результатами розгляду обвинувального

акта з клопотанням про його розгляд у спрощеному провадженні не пізніше

дня, наступного за днем його ухвалення, надсилається учасникам судового

провадження.

Цілком підтримуючи закріплену в законі сумарну процедуру судового

розгляду цієї категорії кримінальних проваджень, необхідно звернути увагу на

відсутність будь-яких законодавчо встановлених особливостей порядку

підготовчого провадження, які, разом з тим, на практиці неодмінно будуть мати

місце, оскільки у цій категорії кримінальних проваджень підготовче

провадження має проводитись без участі сторін, що порівняно із загальним

порядком, який закріплено у ст. 314 КПК України, є його диференційованою

формою. Крім того, якщо в матеріалах кримінального провадження, що

надійшли до суду разом із обвинувальним актом, відсутні заяви підозрюваного,

потерпілого про розгляд справи в спрощеному провадженні або, виходячи із

296

наданих матеріалів, суддя не взмозі переконатися у роз'ясненні під час

досудового розслідування потерпілому, представнику юридичної особи, щодо

якої здійснюється провадження, змісту встановлених досудовим

розслідуванням обставин, а також те, що у разі надання згоди на розгляд

обвинувального акта у спрощеному порядку вони будуть позбавлені права

оскаржувати вирок в апеляційному порядку з підстав розгляду провадження за

відсутності учасників судового провадження, недослідження доказів у

судовому засіданні або з метою оспорити встановлені досудовим

розслідуванням обставини, він має відмовити у проведенні спрощеного

провадження і призначити розгляд обвинувального акта в загальному порядку,

викликавши для участі в ньому учасників кримінального провадження. Проте,

можливою є ситуація, за якої в матеріалах досудового розслідування відсутній

підпис захисника на заяві про проведення спрощеного провадження або

представника юридичної особи, щодо якої здійснюється кримінальне

провадження, що об’єктивно перешкоджає застосуванню цієї диференційованої

процесуальної форми судового розгляду. Проте, автоматична відмова судді у

застосуванні спрощеного провадження без перевірки цих обставин навряд чи

може бути визнана доцільною, адже диференціація процесуальної форми на

цьому етапі кримінального провадження дозволяє істотно його прискорити і

розвантажити суд від розгляду в загальному порядку тих проваджень, що не

потребують застосування тривалої і формалізованої процедури. Вирішуючи це

питання, необхідно, на нашу думку, виходити з того, що стосовно

кримінального судочинства мова може йти лише про нормативно-визначений

розсуд судді (у межах закону), а не вільно-доцільний його розгляд [7, с. 30].

З урахуванням цього підходу видається доцільним нормативно передбачити

повноваження судді, пов'язані з викликом у підготовче судове засідання

учасників кримінального провадження з метою уточнення чи перевірки

матеріалів, що є умовою для проведення спрощеного судового провадження.

У контексті розгляду даного питання важливо також підкреслити

диференційований порядок підготовчого провадження у цій категорії

297

кримінальних проваджень, одним із проявів якого є те, що вирок за

результатами спрощеного провадження суддя ухвалює під час підготовчого

провадження. Будучи винятком із загального правила стосовно ухвалення

вироку за результатами судового розгляду кримінального провадження,

ухвалення його у підготовчому провадженні має місце і в кримінальному

провадженні на підставі угод за умови, що обвинувальний акт надійшов до суду

разом із укладеною угодою і суд, перевіривши її відповідність вимогам закону,

дійшов висновку про необхідність її затвердження і ухвалення вироку на її

підставі. В обох зазначених особливих порядках вирок ухвалюється у

підготовчому провадженні з огляду на те, що суд не досліджує докази, а тому і

відсутня необхідність у призначенні судового розгляду. Саме відсутність

дослідження доказів у спрощеному судовому провадженні обумовлює

закріплене у ч. 2 ст. 382 КПК України положення про те, що у вироку суду за

результатами спрощеного провадження замість доказів на підтвердження

встановлених судовим обставин зазначаються встановлені органом досудового

розслідування обставини, які не оспорюються учасниками судового

провадження.

Диференційований порядок підготовчого провадження у цій категорії

кримінальних проваджень обумовлює необхідність доповнення глави 30 КПК

України «Особливі порядки провадження в суді першої інстанції» відповідним

положенням щодо можливості проведення підготовчого провадження без участі

сторін у випадку надходження до суду клопотання прокурора або слідчого,

погодженого з прокурором, про розгляд обвинувального акту щодо вчинення

кримінального проступку без проведення судового розгляду в судовому

засіданні за відсутності учасників судового провадження. В цьому контексті

також слід звернути увагу на те, що однією із особливостей спрощеного

судового провадження є те, що разом із обвинувальним актом прокурор

надсилає до суду матеріали досудового розслідування, у т.ч. документи, які

засвідчують беззаперечне визнання підозрюваним своєї винуватості (п. 3 ч. 3

ст. 302 КПК України). Така особливість кримінального провадження щодо

298

проступків (порівняно із кримінальним провадженням щодо злочинів, у якому

до суду надсилається лише обвинувальний акт разом із передбаченими законом

додатками) пояснюється заочним характером спрощеного судового розгляду.

Крім того, слід звернути увагу на термінологічні недоліки чинної редакції

ч. 3 ст. 382 КПК України, у якій зазначено, що суд має право призначити

розгляд у судовому засіданні обвинувального акта, який надійшов з

клопотанням про його розгляд у спрощеному провадженні, та викликати для

участі в ньому учасників кримінального провадження, якщо визнає це за

необхідне. Видається, що в данному випадку має йтися не про призначення

розгляду у судовому засіданні обвинувального акта, а про призначення

судового розгляду обвинувального акта, що означає перехід від

диференційованого порядку судового провадження (спрощеного) до ординарної

процедури, яка передбачена як загальний порядок судового провадження в суді

першої інстанції. Така термінологічна неточність викликає не тільки і не

стільки теоретичні проблеми, скільки призведе до складнощів у

правозастосуванні, адже буквальне тлумачення положень статей 381, 382 КПК

України, у яких взагалі не йдеться про проведення підготовчого провадження у

цій категорії кримінальних справ і водночас зазначається, що судове засідання

суддя призначає лише за умови відсутності підстав для проведення спрощеного

провадження, призводить до висновку про можливість ухвалення вироку поза

межами судового засідання. На нашу думку, такий висновок є помилковим,

оскільки процесуальна діяльність суду може здійснюватися лише в межах

судового засідання як її процесуальної форми.

Підсумовуючи викладене, зауважимо, що встановлена чинним

кримінальним процесуальним законодавством процесуальна форма

провадження щодо кримінальних проступків поєднює прискорену процедуру

досудового розслідування (дізнання) та спрощену форму судового провадження

у суді першої інстанції, яка являє собою диференціацію за матеріальним

(кримінально-правовим) критерієм. На будь-якому етапі цього провадження

може бути ініційовано порядок укладення угоди, що в такому випадку призведе

299

до трансформації диференційованого порядку і застосування процесуального

критерія диференціації кримінального процесу, сутність якого полягає у

співвідношенні приватного і публічного начала, та переходу до спрощеного

провадження як під час досудового розслідування (у випадку ініціювання угоди

на цьому етапі кримінального провадження), так і провадження в суді першої

інстанції.

Ще однією обставиною, яка складає сутність матеріального

(кримінально-правового) критерія диференціації кримінальної процесуальної

форми є, як зазначалося у попередньому розділі цієї роботи, можливе

покарання, яке визначено у санкції статті, за якою кваліфіковано злочин,

стосовно якого здійснюється кримінальне провадження, адже саме з ним

законодавець пов’язує визначення складу суду, який розглядатиме кримінальне

провадження (одноособово або колегіально), здійснення провадження в суді

присяжних. Останнє відзначається особливістю порядку (що й обумовлює

назву глави 30 КПК України «Особливі порядки провадження в суді першої

інстанції», у якій структурно розміщено порядок провадження в суді

присяжних), хоча й в Україні впроваджено континентальну модель суду

присяжних, яка за своєю суттю є судом шеффенів. У зв’язку з цим правильно

зазначається в науковій літературі, що аналіз законодавчої моделі суду

присяжних та практики застосування цієї процесуальної форми дозволяють

констатувати недосконалість чинного законодавства в цій частині, існування

де-ґасіо форми участі народу у здійсненні правосуддя, яка за своєю правовою

природою не є судом присяжних, а крім передбаченого порядку відбору

присяжних майже нічим не відрізняється від суду за участю народних

засідателів, що раніше був передбачений законодавством України.

Порівняльно-правовий аналіз англо-саксонської та континентальної моделей

суду присяжних дає підстави констатувати відповідність його правовій природі

лише англо-американської моделі. Континентальна модель суду присяжних

(суд асизів у Франції, суд шеффенів у Німеччині тощо) умовно називається

судом присяжних в силу данини історичним традиціям. Будучи формою участі

300

народу у здійсненні правосуддя, змішана колегія суддів, разом з тим, не містить

іманентних ознак суду присяжних щодо розмежування компетенції

професійних і непрофесійних суддів, ухвалення присяжними немотивованого

вердикту тощо [270, с. 5, 203].

Згідно з ч. 3 ст. 31 КПК України кримінальне провадження в суді першої

інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачене довічне позбавлення

волі, здійснюється колегіально судом у складі трьох професійних суддів, а за

клопотанням обвинуваченого - судом присяжних у складі двох професійних

суддів та трьох присяжних. Кримінальне провадження стосовно кількох

обвинувачених розглядається судом присяжних стосовно всіх обвинувачених,

якщо хоча б один із них заявив клопотання про такий розгляд. Таким чином,

умовою застосування диференційованого порядку судового розгляду судом

присяжних виступає клопотання обвинуваченого у вчиненні злочину, за який

передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі, про здійснення

провадження в такому порядку. Право обвинуваченого на суд присяжних

роз’яснюється йому як наприкінці досудового розслідування, так і в

підготовчому провадженні, що забезпечує його реалізацію у випадку наявності

на це волевиявлення суб’єкта-носія вказаного права. Так, відповідно до ст. 384

КПК України прокурор, суд зобов’язані роз’яснити обвинуваченому у вчиненні

злочину, за який передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі,

можливість та особливості розгляду кримінального провадження стосовно

нього судом присяжних. Письмове роз’яснення прокурора обвинуваченому про

можливість, особливості і правові наслідки розгляду кримінального

провадження судом присяжних додається до обвинувального акта і реєстру

матеріалів досудового розслідування які передаються до суду. Обвинувачений

у вчиненні злочину, за який передбачено покарання у виді довічного

позбавлення волі, під час підготовчого судового засідання має право заявити

клопотання про розгляд кримінального провадження стосовно нього судом

присяжних. Ці та інші положення § 2 глави 30 КПК «Провадження в суді

присяжних» складають зміст процесуального механізму реалізації п. 4 ст. 124,

301

ч. 1 ст. 127, ч. 2 ст. 129 Конституції України, яка створила правові підстави для

впровадження в Україні суду присяжних.

Аналіз передбаченого КПК України порядку провадження в суді

присяжних дозволяє дійти висновку про те, що від ординарної процедури

судового розгляду він відрізняється лише порядком відбору присяжних і

приведення їх до присяги, а також порядком наради і голосування суддів і

присяжних. В іншій частині застосовується загальний порядок судового

розгляду. Між тим, така модель суду присяжних, як було зазначено вище, не

відповідає правовій природі суду присяжних, сутність якої полягає у чіткому

розмежуванні компетенції професійного судді (суддів) та присяжних. Саме ця

ознака визначає концептуальну різницю цих двох моделей і безпосередньо

впливає на побудову процесуальної форми провадження в суді присяжних,

детермінує процесуальну активність сторін, що забезпечує дійсну змагальність

судового розгляду кримінального провадження цієї категорії. Така активність

сторін судового процесу, у свою чергу, виступає необхідною передумовою

здійснення судом функції арбітра в кримінально-правовому конфлікті, який

вирішує його виключно на підставі оцінки доказів, наданих сторонами

кримінального провадження.

Не зупиняючись на детальному аналізі кримінальних процесуальних

норм, що регулюють порядок провадження в суді присяжних і на недоліках

чинного правового регулювання, оскільки це виходить за межі даного

дисертаційного дослідження, звернемо увагу на питання порядку оскарження

вироку суду присяжних, що згідно до чинного законодавства України

здійснюється за ординарною процедурою провадження в суді апеляційної

інстанції. З огляду на це, за наявності відповідних підстав вирок суду

присяжних може бути скасовано і суд апеляційної інстанції повноважний

ухвалити власний вирок, що повністю замінює вирок суду присяжних

(приміром, суд присяжних ухвалив виправдувальний вирок, а суд апеляційної

інстанції його скасував і ухвалив обвинувальний вирок). За таких умов сенс у

302

проведенні довготривалого судового розгляду в суді присяжних (що, як

правило, має місце на практиці) цілком втрачається.

Зважаючи на сказане і ураховуючи дискусійність цієї проблеми, все ж

таки видається, що перспективою розвитку судоустрійного та кримінального

процесуального законодавства України є впровадження суду присяжних із

поділом компетенції між професійними суддями та присяжними, тобто англо-

саксонської моделі суду присяжних, яка надає можливість обвинуваченому

реалізувати своє право на суд народу, який, на його погляд, дійсно відповідає

критерію справедливого суду, і тому в оптимальний спосіб забезпечує

реалізацію права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 КЗПЛ.

Підтвердженням правильності такого висновку є результати проведеного

анкетування. На питання «Чи вважаєте Ви за необхідне впровадження в Україні

класичної моделі суду присяжних із поділом компетенції між професійним

суддею (суддями) та присяжними?» 180 (56% опитаних) респондентів відповіли

ствердно. Цікавим при цьому є те, що 70 (21%) з цих осіб є науковцями, 40

(13% ) - адвокати, 36 (11%) - прокурори та 34 (10%) - судді. Найбільш частими

причинами заперечення опитаними респондентами впровадження в Україні

класичної моделі суду присяжних є економічна нестабільність в державі;

складності організаційного характеру функціонування цієї моделі; відсутність

правової традиції застосування цієї процесуальної форми судочинства.

Визначення вектору подальшого розвитку законодавства України в

напрямі трансформації чинної змішаної моделі суду присяжних у його англо -

саксонську модель ґрунтується не тільки на доктринальному розумінні суду

присяжних, а і програмних документах, що визначають перспективні зрушення

у системі кримінальної юстиції з метою підвищення її ефективності. Адже,

серед системи завдань, заходів та результатів, які визначено Стратегією

реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на

2015-2020 роки, схваленою Указом Президента України від 20 травня

2015 року № 276/2015 [282], передбачено поступове впровадження та

розширення застосування суду присяжних.

303

Сутність процесуального критерія диференціації кримінальної

процесуальної форми, як зазначено у попередньому розділі цієї роботи,

складають декілька обставин, до яких нами віднесено: а) особливі властивості

суб’єкта, який вчинив суспільно небезпечне діяння; б) визнання підозрюваним,

обвинуваченим своєї вини; в) ступінь співвідношення у провадженні державно -

владного начала та приватного інтересу; г) вчинення кримінального

правопорушення в обмеженому просторі, який є територією України, і у якому

відсутні органи державної влади, уповноважені здійснювати кримінальне

провадження.

Кожна із зазначених обставин самостійно або в сукупності з іншими

обумовлює необхідність нормативного закріплення особливостей порядку

здійснення кримінального провадження, що виступає проявом диференціації

кримінального процесу. Так, особливі властивості суб’єкта, який вчинив

суспільно небезпечне діяння, викликали потребу унормування кримінального

провадження щодо окремої категорії осіб (глава 37 КПК України),

кримінального провадження щодо неповнолітніх (глава 38 КПК України),

кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного

характеру (глава 39 КПК України). Передбачені у цих главах Кодексу особливі

порядки основного кримінального провадження, які мають істотні відмінності

від його ординарної процедури, стосуються як досудового розслідування, так і

провадження в суді першої інстанції.

Визнання підозрюваним, обвинуваченим своєї вини, як зазначалося у

попередньому розділі цієї роботи, із прийняттям КПК України набуло значення

обставини, яка, поряд з іншими, безпосередньо детермінує диференціацію

процесуальної форми і здійснення кримінального провадження на підставі угод,

що передбачено главою 35 КПК України. Особливості цього порядку також

стосуються основного кримінального провадження і мають місце як під час

досудового розслідування, так і при провадженні в суді першої інстанції. Ця

обставина й обумовлює композиційне розміщення глави 35 КПК України в

розділі VI «Особливі порядки кримінального провадження». Утім, визнання

304

підозрюваним, обвинуваченим своєї вини також впливає і на можливість

застосування спрощеного провадження у кримінальних проступках, що,

безумовно, виступає проявом диференціації кримінальної процесуальної

форми, проте має місце лише під час судового провадження, а тому і, будучи

унормовано в гл. 30 КПК України «Особливі порядки провадження в суді

першої інстанції», розміщено в розділі IV КПК України «Судове провадження у

першій інстанції». Утім, таке розміщення, на нашу думку, є не зовсім логічним

з огляду на структурну диференціацію кримінального процесу. Аналіз

положень КПК України, що регламентують порядок провадження щодо

кримінальних проступків, дозволяє стверджувати наявність особливого

порядку такого провадження. Незважаючи на те, що досудове розслідування і

судовий розгляд кримінальних проступків регламентовано різними главами

Кодексу (глава 25 та глава 30), вони мають відповідні особливості по

відношенню до загального порядку кримінального провадження. У зв’язку з

вищенаведеним вбачається за доцільне об’єднати главу 25 «Особливості

досудового розслідування кримінальних проступків» та §1 глави 30 КПК

«Спрощене провадження щодо кримінальних проступків» у окрему главу

«Кримінальне провадження щодо кримінальних проступків» та структурно

розмістити її у розділі VI «Особливі порядки кримінального провадження».

Ступінь співвідношення у провадженні державно-владного начала та

приватного інтересу виступає критерієм для встановлення особливостей

процесуальної форми кримінального провадження у формі приватного

обвинувачення, що регламентовано главою 36 КПК України. Їх аналіз дозволяє

дійти висновку про те, що такі особливості стосуються винятково початку

кримінального провадження по кримінальних правопорушеннях, що перелічені

у ст. 477 КПК України. Тому виникає логічне питання стосовно

обґрунтованості віднесення вказаного провадження до особливих порядків

кримінального провадження, адже, виходячи із змісту глави 36 КПК України,

такі особливості мають місце лише на початку досудового розслідування. Утім

це твердження навряд чи можливо визнати вірним, оскільки з'ясування

305

особливостей порядку кримінального провадження у формі приватного

обвинувачення потребує системного тлумачення норм кримінального

процесуального права у їх взаємозв’язку. Адже, згідно до п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК

України однією із підстав закриття кримінального провадження є випадки, коли

потерпілий, а у випадках, передбачених КПК, його представник відмовився від

обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного

обвинувачення. Ця обставина є підставою закриття кримінального провадження

як під час досудового розслідування, так і в судовому провадженні, а тому і

цілком правильним слід визнати підхід законодавця до віднесення

кримінального провадження у формі приватного обвинувачення до особливих

порядків кримінального провадження.

В контексті розгляду питання щодо ступеня співвідношення у

провадженні державно-владного начала та приватного інтересу як підстави

диференціації кримінальної процесуальної форми необхідно зазначити, що

одним із пріоритетних напрямів реформування, передбачених Стратегією

реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на

2015-2020, схваленою Указом Президента України від 20.05.2015 р. № 76/2015,

є розширення способів альтернативного (позасудового) врегулювання спорів,

зокрема, шляхом практичного впровадження інституту медіації і посередництва

(п. 5.3).

Тож медіація в умовах сьогодення є перспективним напрямом подальшої

модернізації технології врегулювання правових конфліктів, у тому числі - в

царині кримінального судочинства. Це обумовлює актуальність розгляду

даного питання в цьому дослідженні, адже впровадження процедури медіації в

кримінальний процес є проявом його диференціації, способом вирішення його

завдань шляхом прийняття сторонами спільного рішення стосовно їх

примирення, відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди і

врегулювання кримінально-правового конфлікту.

Проблема впровадження медіації актуалізується тим більше у зв’язку із

підписанням Україною Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом. Згідно зі

306

ст. 1 Угоди Україна і ЄС мають посилювати співпрацю в сфері правосуддя,

свободи та безпеки з метою забезпечення верховенства права та поваги до прав

людини і основоположних свобод. Європейська Рада закликала держави-члени

до запровадження альтернативних позасудових процедур, серед яких медіація є

основним методом. При цьому нормативні акти ЄС у цій сфері не обмежуються

Директивою 2008/52/ЄС Європейського Парламенту та Ради з певних аспектів

медіації у цивільних та комерційних справах, а включають чисельні рішення,

рекомендації та керівні принципи, які успішно застосовуються у багатьох

європейських країнах, у тому числі в сфері кримінального судочинства.

Питанню примирних процедур присвячена низка рекомендацій і рішень Ради

Європи, зокрема Рекомендація № К (99) 19 «Про посередництво в

кримінальних справах» від 15.09. 1999 р., яка є одним із основних документів

Ради Європи щодо реалізації програм відновного правосуддя та Рішення Ради

Європейського союзу від 15.03.2001р. «Про місце жертв злочинів у

кримінальному судочинстві» (2001/220ЯНЛ), які наголошують на необхідності

розвитку та впровадження програм відновного правосуддя в національні

системи права. Крім того, впровадження медіації в Україні включено до Плану

дій щодо імплементації кращих практик якісного та ефективного регулювання,

відображених Групою Світового банку у методології рейтингу «Ведення

бізнесу» на 2016 рік (п. 9), затвердженого Розпорядженням КМУ від

16.12.2015 р. № 1406-р.

Значний досвід застосування медіації мають такі країни європейського

континенту, як Австрія, Бельгія, Німеччина, Польща, Фінляндія, Франція,

Швейцарія, Іспанія, Ірландія, Норвегія та ін. У цих країнах функціонують різні

моделі медіації, які істотно відрізняються як за категорією справ, у яких

застосовується ця форма врегулювання кримінально-правових конфліктів, так і

за технологією, правовими наслідками примирення та суб’єктами її

застосування.

Дослідники цієї проблеми, узагальнюючи існуючі європейські моделі

медіації, виділяють декілька її типів. Перший із них - медіація передбачена та

307

регулюється нормативними актами в кримінальних справах щодо неповнолітніх

(Каталонія (Іспанія), Англія та Уєльс, Фінляндія, Німеччина, Ірландія та

Польща). Медіація ініціюється прокурором чи суддею або поліцією чи

службою пробації та є заходом дивергенції (захід виправної дії на

правопорушника, як правило, неповнолітнього), виведення його із системи

кримінальної юстиції. Другий тип медіації щодо дорослих правопорушників

передбачає регулювання нормами кримінального процесуального

законодавства (Австрія, Бельгія, Фінляндія, Німеччина, Польща, Словенія)

та/або матеріального кримінального права. Найбільш поширеною є система

медіації, ініційована прокурором, який у межах своїх дискреційних

повноважень може прийняти рішення за підсумками процесу медіації.

Найчастіше це є формою умовного звільнення. Третій тип медіації - вона може

регулюватися окремим законом про медіацію, у якому детально врегульовано

питання організації та процесу медіації. Такий закон діє в Норвегії з 1991 р., в

Швеції з 2002 р., у Чеській Республіці з 2001 р. [8, с. 241] На окрему увагу

заслуговує система медіації в Японії, у якій більшість конфліктів вирішується

за допомогою примирливих процедур - аксон, серед яких вирізняють: йодан -

врегулювання конфліктів на досудових стадіях за допомогою посередників;

вікай - спосіб врегулювання, наближений до європейського примирення самим

судом в ході процесу; хотей - зняття конфлікту шляхом звернення сторін

(з дозволу суду) до альтернативної процедури перемовин за участю

примирливої комісії, якій доручається допомогти сторонам вступити у мирову

угоду [46; 297, с. 134].

Як зазначає Д. В. Маткіна, медіація у кримінальних справах - це елемент

відновлювального правосуддя, через який досягається прискорення

кримінального судочинства (де Іеде ґегепда), фінансова економія та ефективне

відновлення порушених прав потерпілого [167, с. 109]. Розуміння сутності

відновлювального правосуддя передбачає необхідність звернення до відомої

праці Х. Зера «Восстановительное правосудие: новий взгляд на преступление и

наказание» [103] та роботи Л. В. Головка «Альтернативи уголовному

308

преследованию в современном праве» [56], у якій її автор влучно вказує, що

кримінально-політична потреба у всеосяжному захисті прав потерпілих є

аксіомою сучасного правознавства, яка втілюється у реальну дійсність, перш за

все, кримінально-процесуальними засобами. Проте такі засоби можуть бути

самими різними де Іеде ґегепда. Якщо не вдаватися до деталей, то вони

залежать від вибору між двома моделями побудови кримінального судочинства,

науковий опис яких дуже вдало здійснений англійським професором

Є. Єшуортом - він виділив модель «парадигма покарання» (рипі§Ьтепі

рагадідт) та модель «парадигма відновлення» (ге8іогаііуе рагадідт). Зміст

«парадигми покарання» за Є. Єшуортом полягає у тому, що ключовою метою

кримінального процесу лишається застосування покарання (репресії), яке

відновлює «мир» між державою і злочинцем. У такій моделі потерпілий

відіграє вторинну роль, проте і тут існують різні кримінально-процесуальні

механізми захисту його інтересів, зокрема, інститут «з’єднаного процесу» у

його французькому варіанті або, як його ще називають, інститут цивільного

позову. Суть моделі «парадигма відновлення» полагає у тому, що ключовою

метою кримінальної юстиції має бути не покарання, а відновлення прав особи,

яка потерпіла від злочину, і евентуально права держави. Логіка цієї моделі

істотно збільшує де Іеде ґегепда роль потерпілого, від чого він стає майже

основною фігурою кримінального процесу. Як звернув увагу Є. Єшуорт, із

збільшенням диспозитивності прямо пропорційно збільшується і роль

потерпілого, думка якого таким чином враховується при русі кримінальної

справи [56, с. 47-48].

Таким чином, медіація характеризується як певна альтернатива

кримінальному судочинству в силу абсолютно інших підходів до вирішення

проблем, які з'явилися в результаті вчинення злочину. Основним завданням

медіації є складання сторонами взаємоприйнятної угоди про умови примирення

та порядок виконання взятих на себе зобов’язань [309]. Основним при

застосуванні медіації є надання сторонам конфлікту необхідних можливостей

для застосування конвенційного (або консенсуального) способу його

309

врегулювання, важлива роль в чому належить медіатору. Крім того, на відміну

від конфронтації сторін, яка має місце у абсолютній більшості кримінальних

проваджень, при застосуванні медіативної процедури, в першу чергу,

вирішується питання пошуку шляхів зняття напруги між сторонами,

врегулювання конфлікту, а тому і завіс по-іншому відчувають себе як

потерпілий, так і підозрюваний, обвинувачений (зрозуміло, що за наявності

добровільної згоди на медіацію).

Зважаючи на сказане, впровадження в кримінальне судочинство України

інституту медіації можна вважати значним кроком в напрямі створення

процесуального механізму реалізації диспозитивності як однієї із засад

кримінального провадження, розширення можливості врегулювання

кримінально-правового конфлікту, посилення ролі потерпілого та розширення

сфери відновлювального правосуддя. Результати проведеного опитування

показали, що 214 (67%) респондентів на питання «Чи вважаєте Ви за необхідне

впровадження медіації у кримінальному провадженні?» дали ствердну

відповідь. Серед них 85 (26%) науковців; 58 (18% суддів); 36 (11%) адвокатів та

35 (10%) - прокурори. Обгрунтовуючи відповідь, респонденти зазначили, що

впровадження медіації сприятиме вирішенню завдань кримінального

провадження та зняттю надмірного навантаження на суддів за умови

регламентації її кримінальних процесуальних аспектів, зокрема, правового

статусу медіатора, зупинення кримінального провадження у зв’язку із наміром

сторін звернутися до процедури медіації, подальшого здійснення

кримінального провадження, якщо примирення не вдалося досягнути тощо.

Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № К (99) 19

«Про посередництво в кримінальних справах» від 15.09. 1999 р. до основних

принципів медіації належать наступні положення: 1) Медіація в кримінальних

справах має проводитися лише за умови добровільної згоди сторін. Сторони

мають право відкликати свою згоду на будь-якому етапі медіації;

2) перемовини під час медіації є конфіденційними і висловлювання сторін не

можуть бути без їх згоди використовуватися у подальшому; 3) посередницькі

310

послуги по кримінальних справах мають бути загальнодоступними; 4) медіація

в кримінальних справах має бути можливою на будь-якій стадії кримінального

судочинства; 5) служби медіації повинні мати достатню самостійність у межах

системи кримінальної юстиції.

У цьому контексті доречно звернути увагу на такий принцип медіації, як

добровільність участі в медіації, яку стосовно підозрюваного, обвинуваченого,

як вказує Л. М. Карнозова, необхідно розуміти так, що програма починається

лише в тому випадку, якщо він визнає свою відповідальність і готовий

відшкодувати завдану шкоду. При цьому згоду на участь в програмі не слід

ототожнювати з визнанням вини в його юридичному сенсі. У коментарі до п. 14

частини IV вищевказаної Рекомендації підкреслюється, що необхідною умовою

для проведення медіації є визнання постраждалим та обвинуваченим всіх

основних обставин справи. Якщо таке загальне розуміння є відсутнім,

можливість досягнення в результаті медіації згоди стає сумнівною, якщо не

взагалі виключається. Обвинувачений зовсім не обов’язково має визнати свою

вину і посадові особи кримінальної юстиції не вправі, посягаючи на принцип

презумпції невинуватості, вирішувати наперед питання його винуватості.

Достатньо, якщо обвинувачений візьме на себе певну відповідальність за

вчинене [111, с. 110].

В Україні спеціальні правові норми, спрямовані на врегулювання

процедури медіації, поки що відсутні, хоча правова основа для її впровадження,

зокрема, у сфері кримінального судочинства, безумовно, існує, адже медіація

може бути вельми корисним способом вирішення кримінально-правового

кнфлікту в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, на

підставі угоди про примирення, а також звільнення особи від кримінальної

відповідальності у зв'язку з примиренням. Крім того, у першому читанні вже

прийнято Закон «Про медіацію», відповідно до тезаурусу якого медіація є

альтернативним (позасудовим) методом вирішення спорів, за допомогою якого

дві або більше сторони спору намагаються в рамках структурованого процесу

за участі медіатора досягти згоди на вирішення їх спору. Медіатором є

311

незалежний посередник, який допомагає сторонам спору у його вирішенні

шляхом медіації. Сфера застосування медіації визначена досить широко - вона

може застосовуватися у будь-яких конфліктах (спорах), у тому числі цивільних,

сімейних, трудових, господарських адміністративних, а також в кримінальних

провадженнях та справах щодо адміністративних правопорушень. При цьому

встановлено одне обмеження - якщо сторона медіації вчинила тяжкий або

особливо тяжкий злочин, медіація може бути проведена виключно щодо обсягу

та способу компенсації завданої злочином шкоди. Якщо медіація проводилася у

межах кримінального провадження, її результати, що стосуються

безпосередньо кримінального провадження, оформлюються угодою про

примирення. Договір, досягнутий за результатами медіації, є обов’язковим для

виконання сторонами у визначені ним строки та спосіб. Необхідно зазначити,

що вищевказані принципи медіації, які сформульовано у Рекомендації КМ РЄ,

знайшли своє розгорнуте втілення у положеннях цього законопроекту.

Таким чином, якщо вказаний проект закону буде прийнято, він потребує

відповідного процесуального механізму застосування медіації у всіх сферах

судочинства, в тому числі - кримінального.

Впровадження медіації у кримінальне судочинство України потребує

вирішення низки питань, які мають визначальне значення для подальших

наукових пошуків і законотворчої роботи в цьому напрямі, адже пріоритетним

тут є вирішення питання стосовно моделі медіації, яка є найбільш прийнятною

для України, - чи буде медіація доповненням до кримінального судочинства,

засобом (можливо навіть технологією) вирішення його завдань, що за своєю

системою цільових координат повністю вписується до існуючої концепції

кримінального провадження, або вона повинна мати самостійне значення як

альтернатива кримінальному переслідуванню41 [57, с. 12]. Залежно від

312

41 Як вказує Л. В. Головко, під альтернативами кримінальному переслідуванню, які є новим явищем у системі кримінальної юстиції, слід розуміти заходи, що застосовуються у досудових та судових стадіях процесу до вирішення справи по суті і які поєднані із заміною традиційних способів реакції держави на порушення кримінального закону (кримінального переслідування і покарання) іншими формами реакції на нього за умови, що для початку, продовження і завершення кримінального переслідування є юридичні та фактичні підстави.

вирішення цього основного питання розв’язанню підлягають всі інші, які

стосуються категорії кримінальних проваджень, що можуть бути направлені на

медіацію; суб’єктів - ініціаторів медіації; можливих способів відшкодування

потерпілому шкоди, завданої кримінальним правопорушенням; правового

статусу медіатора в кримінальному провадженні; порядку укладення угоди про

примирення та її правових наслідків.

На наш погляд, з урахуванням істотної зміни концептуальних основ

кримінального процесу, яка відбулася із прийняттям КПК України 2012 р.,

найбільш прийнятною для України є така модель медіації, що відповідає

основним засадам кримінального провадження та його чинній системі. Тож,

медіація може застосовуватися у кримінальному провадженні у формі

приватного обвинувачення; у кримінальному провадженні, що може бути

закінчено рішенням суду про закриття провадження зі звільненням особи від

кримінальної відповідальності та вироком, яким затверджується угода про

примирення42 [224]. Це дозволяє дійти висновку про те, що медіація в

кримінальному процесі має бути процесом, позитивний результат якого

обумовлює закінчення кримінального провадження у тій формі, що

313

Див.: Головко Л. В. Альтернативи уголовному преследованию как форма процессуальной дифференциации: современние тенденции развития: автореф. дис. ... д-ра. юрид. наук: 12.00.09. Москва,2004. С. 12.

42 Тут необхідно пригадати, що згідно до чинного КПК України можливою є ситуація, коли кримінальне провадження може бути закінчено як закриттям у зв’язку із примиренням винного потерпілим та укладенням угоди про примирення і ухваленням на її підставі вироку. Зважаючи на можливість цієї ситуації, ВССУ надав з цього приводу наступні роз’яснення: у випадках коли у кримінальному провадженні одночасно вбачаються підстави для звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із примиренням винного з потерпілим, передбачені ст. 46 КК, та для призначення обвинуваченій особі покарання на підставі угоди між потерпілим і підозрюваним/обвинуваченим (надійшла укладена між сторонами угода про примирення), суд, враховуючи, що стаття кримінального закону, яка передбачає таке звільнення від кримінальної відповідальності, має імперативний (обов’язковий) характер, а також беручи до уваги встановлені обставини, повинен: 1) за наявності підстав для звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим (вчинення першим злочину невеликої тяжкості чи з необережності - злочину середньої тяжкості вперше, відшкодування обвинуваченим потерпілому завданих збитків чи усунення заподіяної шкоди, а також дійсного примирення з останнім, про що свідчить, крім іншого, згода потерпілого на звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності на цій підставі) та згоди обвинуваченого на таке звільнення і закриття провадження з таких підстав - відмовити згідно з п. 3 ч. 7 ст. 474 КПК у затвердженні угоди про примирення та звільнити обвинуваченого від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК; 2) за наявності підстав для звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим, у разі якщо потерпілий заперечує проти такого звільнення, оскільки результатом його примирення з обвинуваченим є укладена між ними угода, в якій визначено конкретне покарання або зазначено про звільнення від його відбування з випробуванням, перевіривши угоду на відповідність вимогам КПК, за відсутності підстав для відмови в її затвердженні - ухвалити вирок, яким має затвердити угоду і призначити узгоджену сторонами міру покарання. Див.: п. 19 Постанови Пленуму ВССУ № 13 від 11.12.2015 р. «Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод». ИКЬ: Шр://2акоп5.гагїа.§оу.иа/1а№8/8Ьо№/у0013740-15 (дата звернення: 20.04.2017).

314

передбачена кримінальним процесуальним законом для конкретної категорії

кримінальних проваджень за наявності примирення підозрюваного,

обвинуваченого та потерпілого43 [77, с. 142-145]. На увагу в контексті розгляду

даного питання заслуговує висловлена в літературі пропозиція про те, що

участь у медіаційній процедурі могла би враховуватися як пом’якшуюча вину

обставина [212, с. 83] (зрозуміло, тут має йтися не просто про участь в такі

процедурі, а про визнання вини і сприяння підозрюваним, обвинуваченим

укладенню медіаційної угоди).

Медіативний процес, таким чином, крім забезпечення інтересів сторін і

врегулювання кримінально-правового конфлікту, має важливе значення в

43 В російській науці кримінального процесу висловлено пропозицію впровадження медіації у справах неповнолітніх як альтернативи кримінального переслідування. Відповідно до її авторської моделі вона виглядає наступним чином: досудове провадження - перевірка повідомлення про злочин в порядку, передбаченому КПК РФ без будь-яких відступів від загальної процедури; порушення кримінальної справи і прийняття її до свого провадження в порядку, передбаченому КПК України; роз’яснення дізнавачем (слідчим) при проведенні першого допиту підозрюваному, його захиснику, законному представнику, потерпілому, його представнику права на проведення процедури медіації, а також її правових наслідків. Клопотання про проведення процедури медіації складається підозрюваним, обвинуваченим, його захисником. У випадку заяви клопотання про проведення процедури медіації воно долучається до матеріалів кримінальної справи, а дізнавач зобов’язаний винести постанову про задоволення клопотання чи про відмову у його задоволенні. Задоволення такого клопотання можливо лише за умови, що неповнолітній злочин вчинив уперше та підозрюваний, обвинувачений визнає свою вину. Якщо клопотання задоволено, дізнавач зобов’язаний передати кримінальну справу разом із клопотанням прокурору протягом п’яти діб. Протягом п’яти днів прокурор вивчає клопотання, виносить постанову про проведенні медіації і запрошує сторони для ознайомлювальної бесіди. Після проведення бесіди прокурор вивчає обставини, що мають значення для медіаційної угоди, а також дії, які має здійснити кожна із сторін. Після досягнення угоди по всіх питаннях прокурор призначає сторонам дату ознайомлення з проектом медіаційної угоди. При цьому процедура медіації має бути проведена протягом одного місяця з дня надходження до прокуратури кримінальної справи. У випадку не затвердження медіаційної угоди прокурор закриває процедуру медіації, про що виносить постанову, і направляє кримінальну справу дізнавачу для проведення досудового розслідування. На підставі укладеної медіаційної угоди прокурор виносить постанову про закриття кримінального провадження щодо неповнолітнього. У випадку подачі потерпілим заяви про невиконання неповнолітнім умов медіаційної угоди, яка може бути подана протягом строків давності, прокурор перевіряє і у випадку її обґрунтованості скасовує постанову про закриття кримінального провадження з направленням справи за підслідністю. Судове провадження - в постанові про призначення судового засідання суддя роз’яснює підсудному, захиснику, законному представнику, потерпілому, його представнику право на проведення медіації, а також її правові наслідки. У випадку заяви клопотання про проведення медіації суддя має задовольнити його або відмовити у задоволенні. Задоволення клопотання можливе лише за умови, що неповнолітній вперше вчини злочин і визнає себе винним. Після винесення постанови про задоволення клопотання і про передачу кримінальної справи прокурору для проведення медіації суддя протягом п’яти діб має передати кримінальну справу прокурору. Після проведення бесіди прокурор вивчає обставини, що мають значення для медіаційної угоди, а також дії, які має здійснити кожна із сторін. Після досягнення угоди по всіх питаннях прокурор призначає сторонам дату ознайомлення з проектом медіаційної угоди. У випадку не укладення медіаційної угоди прокурор закриває приприняє медіації, про що виносить постанову, і направляє кримінальну справу до суду для розгляду її по суті. У випадку укладення медіаційної угоди прокурор виносить постанову про закриття кримінальної справи щодо неповнолітнього. У випадку подачі потерпілим заяви про невиконання неповнолітнім умов медіаційної угоди, яка може бути подана протягом строків давності, прокурор перевіряє і у випадку її обґрунтованості скасовує постанову про закриття кримінального провадження з направленням його до суду для розгляду в загальному порядку. При цьому повторне проведення медіації не допускається. Див.: Деришев Ю. В., Забуга Е. Е. Медиация как альтернативная форма уголовного преследования несовершеннолетних. Москва: Юрлитинформ, 2016. С. 142-145.

аспекті прискорення кримінальнального провадження. Не суперечить цій тезі і

те, що, на нашу думку, передача кримінального провадження на медіацію має

супроводжуватися прийняттям рішення про зупинення кримінального

провадження, оскільки, як слушно зазначається в юридичній літературі, на цей

час кримінальне провадження так би мовити виводиться із кримінальної

процесуальної сфери до медіативної [264, с. 135]. Разом із тим, надання

передачі кримінального провадження на медіацію значення підстави для його

зупинення має супроводжуватися встановленням в законі строку проведення

медіації, оскільки в противному випадку може бути порушено засади розумних

строків та доступу до правосуддя. В науці кримінального процесу пропонується

встановити строк до 10 днів, який може бути визнано достатнім для проведення

медіації [41, с. 129]. Видається, що такий строк навряд чи може бути

оптимальним для вирішення завдань медіації, оскільки до нього має

включатися весь період проведення перемовин, обговорення сторонами дій, які

мають бути виконані для укладення медіативної угоди, встановлення порядку і

строків їх виконання тощо. Зважаючи на це, місячний строк для проведення

медіації вбачається найбільш прийнятним.

Щодо суб’єктів проведення медіаційної процедури, то необхідно

зазначити, що з цього приводи в науці висловлюються різні погляди - одні

дослідники вважають, що прокурор може достатньо ефективно виконати цю

функцію, інші покладають її на адвоката або нотаріуса, треті наполягають на

тому, що медіація має здійснюватися особою, яка професійно виконує цю

функцію, тож йдеться про впровадження інституту медіаторів. Так, зокрема,

А. В. Лапкін висловлює думку, що більшість проблем, які виникають при

запровадженні медіації на практиці, можуть бути розв’язані за допомогою

залучення органів прокуратури до процесів медіації. Здійснюючи

посередництво у вирішенні питань про примирення сторін, прокурор не

виступає на боці якоїсь із них, оскільки принцип публічності унеможливлює

його особисту зацікавленість у справі і залежність від будь-якої із сторін [144].

Водночас, О. В. Щербанюк та Н. О. Турман слушно звертають увагу на наявну

315

у ч. 1 ст. 469 КПК України пряму заборону слідчому, прокурору або судді

проводити домовленості стосовно угоди про примирення [348, с. 37].

Що стосується адвоката-захисника підозрюваного, обвинуваченого чи

адвоката-представника потерпілого, то в науці досить розповсюдженою є

позиція доцільності покладення на нього здійснення процедури медіації. У

спеціальному дослідженні А. В. Біцяй, присвяченому організаційно-правовим

засадам участі адвоката в медіації, приведені результати опитування автором

адвокатів, 82,8% яких висловились за визнання самостійним видом

адвокатської діяльності участі адвокатів у медіаційних процедурах [25, с. 1].

Разом із тим, висловлюється й протилежний погляд. Робота адвоката,

зазначається в літературі, спрямована на захист інтересів конкретної особи,

часто його діяльність має на меті перекваліфікування дій особи, яка вчинила

злочин, або її виправдання. Тому навряд чи він зможе прийняти до уваги

інтереси іншої сторони та бути об’єктивним [41, с. 117]. В літературі також

пропонується й покладення ролі посередника у примирливих процедурах на

нотаріуса, якого можна розглядати як посадову особу, яка уповноважена

державою здійснювати превентивне правосуддя. Нотаріус, зазначають автори

цього погляду, міг би брати участь в кримінальному судочинстві, виступаючи

як своєрідний посередник між сторонами і гарант реалізації механізму

примирення сторін, до якого сторони могли би звернутися з проханням

зафіксувати їх наміри [242]. Такий підхід видається неприйнятним, адже не

враховує особливість правової природи медіації, сутністю якої є не фіксування

досягнутої між сторонами угоди про примирення, а сприяння медіатором

укладенню цієї угоди і врегулюванню у такий спосіб кримінально-правового

конфлікту.

Прихильники третьої точки зору вказують, що оскільки захисник,

представник сторін кримінального провадження є заінтересованими особами в

результаті вирішення кримінального провадження, то вони під час укладення

угоди можуть тільки представляти інтереси сторін, самостійної ініціативи не

мають. Якщо сторони беруть безпосередню участь у перемовинах, то захисник

316

або представник виконують тільки дорадчу функцію, надають консультації.

Найбільш ефективно медіаторські функції може здійснювати спеціаліст -

психолог [283, с. 135-136].

На наш погляд, найбільш прийнятний варіант суб’єкта-медіатора є

останній із наведених, адже участь в якості медіатора третьої особи,

безсторонньої та підготовленої до розв’язання конфлікту відповідає меті

медіації. Грунтовно досліджуючи це питання, Н. Турман слушно вказує, що

медіатор відіграє різного роду ролі у здійсненні даного виду діяльності, що

знайшло своє втілення у Європейському кодексі поведінки для медіаторів [89],

а саме: - медіатор «керівник» - тільки контролює процедуру і не здійснює

жодного впливу на зміст медіації; - медіатор «формулювальник» - його

діяльність спрямована на збір та розширення інформаційної та аргументаційної

бази учасників, при цьому медіатор повною мірою використовує свої

професійні знання та навички; - медіатор «підкажчик» - його роль полягає в

тому, що він намагається не тільки керувати процесом медіації, але й

координувати зміст останнього; - медіатор «оцінювач» - його роль спрямована

на здійснення критичної оцінки ситуації, яка реально існую і яка склалася між

сторонами медіації; - медіатор «лідер» - вносить свої пропозиції стосовно

розв’язання конфлікту, який існує [310, с. 116].

Унормування в КПК України порядку проведення медіації передбачає

необхідність визначення процесуального статусу медіатора, одним із

процесуальних прав якого має бути ознайомлення з матеріалами кримінального

провадження з одночасним попередженням про кримінальну відповідальність

за розголошення даних досудового розслідування (у випадку, якщо

кримінальне провадження передано на медіацію під час досудового

розслідування). Крім процесуальних прав у законі також слід закріпити

обов’язки медіатора (роз'яснювати сторонам сутність, порядок і наслідки

медіації; сприяти її проведенню; не використовувати обман, загрози та інші

незаконні засоби з метою схилити сорони до укладення медіативної угоди; не

виражати сторонам власну оцінку обставин кримінального провадження,

317

заборону використовувати інформацію, отриману під час врегулювання

конфлікту, на шкоду будь-якій із сторін; діяти з орієнтацією на недопустимість

додаткової віктимізації учасників конфлікту і дотримуватися того, щоб вимоги

потерпілого до підозрюваного, обвинуваченого були обмежені у випадку їх

несорозмірності тяжкості вчиненого діяння тощо [111, с. 111]), а також його

відповідальність. До осіб, які задіяні до проведення медіації, висуваються певні

вимоги щодо їх кваліфікації та поведінки. Їх поведінка має свідчити про їх

незалежність від сторін спору, нейтральність і безсторонність [50, с. 122-123].

Потребує також вирішення і питання стосовно можливості слідчого,

прокурора і суду ініціювати процедуру медіації, оскільки сторони можуть не

розуміти сутність та правові наслідки цієї угоди, можуть існувати причини суто

психологічного характеру, що перешкоджають сторонам кримінального

провадження звернутися до діалогу стосовно примирення і вичерпання

кримінально-правового конфлікту.

Важливе значення при розгляді проблеми медіації у кримінальному

провадженні має розв’язання питання щодо забезпечення виконання угоди про

примирення, яка може бути укладена в результаті медіації. У зв’язку з цим

необхідно зазначити, що чинне законодавство України містить окремі норми,

спрямовані на таке забезпечення. Так, зокрема, статтею 476 КПК України

передбачено, що у разі невиконання угоди про примирення потерпілий має

право звернутися до суду, який затвердив таку угоду, з клопотанням про

скасування вироку. Таке клопотання може бути подано протягом встановлених

законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за

вчинення відповідного кримінального правопорушення. Клопотання про

скасування вироку, яким затверджена угода, розглядається в судовому засіданні

за участю сторін угоди з повідомленням інших учасників судового

провадження. Суд своєю ухвалою скасовує вирок, яким затверджена угода,

якщо особа, яка звернулася з відповідним клопотанням, доведе, що засуджений

не виконав умови угоди. Наслідком скасування вироку є призначення судового

розгляду в загальному порядку або направлення матеріалів провадження для

318

завершення досудового розслідування в загальному порядку, якщо угода була

ініційована на стадії досудового розслідування. Крім того, стаття 389-1 КК

України встановлює кримінальну відповідальність за умисне невиконання

угоди про примирення. Разом з тим, це питання повинно бути вирішено також і

при закритті кримінального провадження зі звільненням від кримінальної

відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим, а також при

закритті кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Думається, що процедура медіації може бути ініційована та відбуватися

на будь - якій стадії кримінального процесу, у тому числі і при виконанні

вироку. Такі часові межі медіації забезпечують її доступність, створюють

оптимальні умови для її застосування і захисту інтересів сторін кримінального

провадження [356]. У Резолюції (65)1 Комітету Міністрів Ради Європи, яка

присвячена відкладеним вирокам, пробації та іншим альтернативам

позбавленню свободи, від 22.01.1965 р. рекомендовано законодавчо надати

суддям повноваження із заміни вироку, яким призначено позбавлення свободи,

застосуванням до засудженого, який вперше вчинив нетяжкий злочин,

альтернативних заходів. Це має застосовуватися з урахуванням обставин

справи, вчинених дій, особи засудженого, його суспільної небезпечності, а

також можливості виправлення [232].

Враховуючи сказане, необхідним уявляється передбачити в законі окремо

порядок застосування медіації та її правові наслідки до видалення суду до

нарадчої кімнати для ухвалення вироку та під час його виконання. Зважаючи на

наведені у першому розділі цієї роботи аргументи на користь залишення

виконання вироку в системі кримінального процесуального законодавства і

характеристики цього етапу кримінального провадження як його стадії,

видається за доцільне унормувати процедуру медіації під час виконання вироку

саме в КПК України.

Підсумовуючи, варто зазначити, що одним із перспективних напрямів

подальшої диференціації кримінального процесу є впровадження медіації,

адже, як свідчить світова практика, вона є досить ефективною технологією

319

вирішення завдань кримінального провадження, врегулювання кримінально -

правового конфлікту та відшкодування потерпілому шкоди, завданої

кримінальним правопорушенням. З огляду на це, на сучасному етапі розвитку

кримінального процесуального законодавства України медіація має

розглядатися як дієвий засіб підвищення ефективності диференційованих

порядків кримінального процесу - здійснення кримінального провадження у

формі приватного обвинувачення, на підставі угоди про примирення та

звільнення винного від кримінальної відповідальності.

Нарешті, останньою обставиною, що охоплюється змістом

процесуального критерія диференціації кримінального процесу, є вчинення

кримінального правопорушення в обмеженому просторі, який є територією

України і у якому відсутні органи державної влади, уповноважені здійснювати

кримінальне провадження. Специфіка місця вчинення кримінального

правопорушення у таких випадках та необхідність невідкладного початку і

проведення досудового розслідування обумовили унормування істотних

особливостей здійснення кримінальної процесуальної діяльності у

кримінальних провадженнях цієї категорії. Звернення до глави 41 КПК

України, яка передбачає порядок кримінального провадження на території

дипломатичних представництв, консульських установ України, на повітряному,

морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором

або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту,

розташованого в Україні, дозволяє дійти висновку, що його особливості

стосуються винятково досудового розслідування кримінальних правопорушень,

що вчинені у зазначеному обмеженому просторі. Зокрема, такі особливості

порядку стосуються особи, яка уповноважена на проведення досудового

розслідування, обмеженої можливості застосування заходів забезпечення

кримінального провадження, особливостей порядку обшуку житла чи іншого

володіння та особистого обшуку, строку законного затримання та звернення із

клопотанням про арешт тимчасово вилученого майна, а також визначення

територіальної підслідності кримінальних проваджень цієї категорії. У зв’язку з

320

цим виникають певні сумніви стосовно правильності характеристики

зазначених особливостей саме як особливого порядку кримінального

провадження і, як наслідок, - композиційного розміщення цієї глави у розділі

VI КПК України «Особливі порядки кримінального провадження».

На нашу думку, вказані особливості відображають лише особливості

досудового розслідування кримінальних правопорушень, що вчинені в

обмеженому просторі, який є територією України і у якому відсутні органи

державної влади, уповноважені здійснювати кримінальне провадження, а тому і

не можуть характеризуватися як особливості порядку всього кримінального

провадження.

З огляду на це, видається більш логічним та таким, що відображає

структурну диференціацію кримінальної процесуальної форми, передбачити

окрему главу розділу III КПК України під назвою «Особливості досудового

розслідування кримінальних правопорушень, вчинених на території

дипломатичних представництв, консульських установ України, на повітряному,

морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором

або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту,

розташованого в Україні».

До кримінологічного критерія диференціації кримінальної процесуальної

форми нами віднесено обстановку проведення досудового розслідування і

судового провадження, особливість якої може полягати у: 1) дії режиму

воєнного, надзвичайного стану чи проведення антитерористичної операції у

районі, в якому вчинено злочин; 2) дії правового режиму винятків, що

знаходить свій вираз у: здійсненні досудового розслідування та судового

провадження у відсутності підозрюваного, обвинуваченого; застосуванні до

учасників кримінального провадження заходів безпеки; необхідності

забезпечення охорони державної таємниці під час кримінального провадження,

яке містить відомості, що становлять державну таємницю.

При аналізі особливостей досудового розслідування в умовах воєнного,

надзвичайного стану чи проведення антитерористичної операції вище було

321

зроблено висновок про те, що правила, які визначають особливий режим

проведення досудового розслідування в цих випадках, а також судового

провадження, які передбачені іншими законами, мають бути врегульовані в

КПК України як комплексному нормативно-правовому акті, що встановлює

порядок здійснення кримінального провадження. Проте в цій частині роботи

необхідно звернути увагу на те, що вказаний розділ Кодексу доцільно замінити

окремою главою, яку структурно слід розмістити у розділі VI КПК України, що

регулює особливі порядки кримінального провадження. Адже в даному випадку

має місце структурна диференціація кримінального процесу, що здійснюється

на рівні окремих процесуальних проваджень (як основного, так і

забезпечувального, оскільки передбачаються істотні особливості порядку

обмеження конституційних прав людини під час досудового розслідування,

особливості проведення досудового розслідування та судового провадження).

До кримінологічного критерія структурної диференціації нами також

було віднесено особливості процесуального порядку здійснення кримінального

провадження, обумовлені необхідністю забезпечення безпеки особи, яка бере в

ньому участь. Така диференціація здійснюється на рівні порядку проведення

окремих процесуальних дій.

На відміну від КПК України 1960 р., який передбачав низку статей, що

комплексно регулювали загальні питання забезпечення безпеки учасників

кримінального провадження (статті 52-1 - 52-5), а особливості порядку в цьому

випадку було передбачено в статтях, що унормовували проведення конкретної

процесуальної дії, чинний КПК України врегулював ці питання в окремих

статтях, які регулюють правовий статус учасників кримінального провадження,

що є суб'єктами права на забезпечення безпеки, а також тих, що передбачають

порядок проведення під час досудового розслідування та в судовому

провадженні в суді першої інстанції допиту, освідування, відкриття матеріалів

іншій стороні, оскарження рішення, дії чи бездіяльності слідчого, прокурора

при застосуванні заходів безпеки. У зв’язку з цим вважаємо за необхідне

зупинитися на двох положеннях.

322

Перше з них стосується того, що застосування заходів безпеки під час

кримінального провадження обумовлює особливість порядку кримінального

провадження, тобто його структурну диференціацію на рівні порядку

проведення конкретної процесуальної дії. Тож наукова позиція, відповідно до

якої «формування провадження, спрямованого на забезпечення безпеки осіб,

які сприяють кримінальному судочинству, має розвиватися по шляху

ускладнення процесуальної форми» [90, с. 145] викликає на критичну оцінку,

оскільки, застосовуючи вищевикладені теоретичні положення щодо видів та

рівнів диференціації, можна зробити висновок про те, що в даному випадку не

йдеться про окреме провадження, а лише визначаються особливості порядку

його здійснення, що свідчить не про функціональну, а структурну

диференціацію.

Друге випливає із порівняльного аналізу чинної нормативної моделі

порядку застосування в кримінальному провадженні заходів безпеки та тієї, що

була передбачена КПК України 1960 р. Підтримуючи вцілому підхід

законодавця до врегулювання низки питань, зокрема, що стосуються правового

статусу учасників кримінального провадження і їх права на забезпечення

безпеки, в окремих статтях КПК, що закріплюють правовий статус, видається за

доцільне відновити в КПК України порядок застосування цих заходів. Згідно до

ч. 3, 4 ст. 52-1 КПК України 1960 р. передбачалося, що орган дізнання, слідчий,

прокурор або суд, одержавши заяву чи повідомлення про загрозу безпеці особи,

зобов’язані перевірити цю заяву (повідомлення) і в строк не більше, ніж три

доби, а у невідкладних випадках - негайно прийняти рішення про застосування

або відмову в застосуванні заходів безпеки. Відповідно до свого рішення вони

приймають мотивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання

органу, на який покладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова є

обов’язковою для виконання зазначеними органами. Орган, якому доручено

здійснювати заходи безпеки, встановлює перелік необхідних заходів і способів

їх реалізації, керуючись при цьому конкретними обставинами і необхідністю

усунення існуючої загрози. Про заходи безпеки, умови їх здійснення та правила

323

користуванням майном або документами, виданими для забезпечення безпеки,

повідомляється особа, взята під захист. Окрім цього, до порядку застосування

цих заходів КПК відносив також і права і обов’язки осіб, щодо яких

здійснюються заходи безпеки, правила нерозголошення відомостей про особу,

щодо якої здійснюються заходи безпеки, а також порядок скасування цих

заходів (статті 52-2 - 52-4).

Вказані нормативні положення визначають особливості порядку

здійснення кримінального провадження, у якому застосовуються заходи

безпеки, у зв'язку з цим доцільним видається доповнити розділ VI КПК

України, який вміщує глави, що передбачають особливі порядки здійснення

кримінального провадження, окремою главою, що включала б наведені

правила забезпечення безпеки осіб, на яких здійснюється посткримінальний

вплив у зв’язку з їх участю у кримінальному провадженні. Така глава КПК

України може мати назву «Кримінальне провадження, в якому застосовуються

заходи безпеки», адже ці заходи можуть застосовуватися на різних стадіях

кримінального провадження, якщо до того існують відповідні підстави.

Зважаючи на це, правильно звертається увага в науковій літературі, що заходи

безпеки можуть бути застосовані і в судових стадіях кримінального

провадження, а також при виконанні вироку [112, с. 247].

Тож, зміст пропонованої глави КПК України можуть складати

положення, що визначають приводи та підстави застосування цих заходів44, [99]

порядок вирішення питання щодо застосування заходів безпеки,

нерозголошення відомостей про особу, стосовно якої здійснюють заходи

безпеки, підстави, приводи та порядок скасування заходів безпеки. Наведена

пропозиція щодо врегулювання в КПК України зазначених питань поділяється

багатьма дослідниками цієї проблематики [125, с. 129; 252; 254, с. 303].

На завершення необхідно зазначити, що повнота правової регламентації

324

44 В. С. Зеленецький та В. М. Куркін слушно вказують, що привід є умовою, за наявності якої законом уповноважено вчиняти дії і вступати у відносини, що утворюють у своїй цілісності діяльність. Привід виступає як правова передумова, а процесуальні дії і відносини - як її результат. Див.: Зеленецький В. С., Куркін М. В. Забезпечення безпеки суб’єктів кримінального процесу. Харків: КримАрт, 2000. 404 с.

вказаного питання не тільки на рівні окремих законодавчих актів, як то ЗУ

«Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному

судочинстві» від 23.12.1993 р. та ЗУ «Про державний захист працівників суду і

правоохоронних органів» від 23.12.1993 р., а і у КПК України є істотною

гарантією не тільки і не стільки законних інтересів цих осіб, а гарантією

правосуддя, яка, до речи, є не менш важливою, ніж презумпція невинуватості,

право на захист та ін.

Істотними особливостями відзначається спеціальне досудове

розслідування кримінальних правопорушень, яке унормовано главою 24-1 КПК

України, та судовий розгляд у кримінальному провадженні щодо злочинів,

зазначених у ч. 2 ст. 297 КПК України, порядок якого передбачено ст. 323 КПК

України (спеціальний судовий розгляд). Логіка вище наведених міркувань

щодо структурної диференціації кримінального процесу призводить до

висновку про те, що положення Кодексу, які встановлюють порядок здійснення

спеціального досудового розслідування (іп аЬзепгіа) та судового розгляду у цій

категорії кримінальних проваджень, також мають бути складовими розділу VI

КПК України, що передбачає особливі порядки кримінального провадження.

У зв’язку з цим доцільним видається передбачити в його структурі окрему

главу під назвою «Кримінальне провадження за відсутності підозрюваного,

обвинуваченого (іп аЬзепііа), який переховується від органів слідства та суду з

метою ухилення від кримінальної відповідальності», у якій мають бути

викладені всі положення, що визначають особливості порядку здійснення

досудового розслідування цієї категорії кримінальних проваджень та судового

провадження45. [213; 51; 316; 141; 31; 52]

325

45 Практичне застосування цього особливого порядку кримінального провадження викликає істотні складнощі, що пов'язані як із недосконалістю його чинного правового регулювання та наявністю інших об’єктивних чинників, так і з неоднозначним сприйняттям практичними працівниками (особливо - суддями) та науковцями цих законодавчих новацій. Див.: Попелюшко В. Провадження (іп аЬкепІіа) у кримінальному процесі Німеччини. Право України. 2015. № 11. С. 34-41; Галаган В., Удовенко Ж. Дотримання засади невтручання у приватне життя під час спеціального досудового розслідування. Там само. С. 9-14; Удалова Л., Письменний Д. Здійснення кримінального провадження за відсутності підозрюваного, обвинуваченого. Там само. С. 51-56; Кучинська О., Черниченко І. Спеціальне досудове розслідування і судове провадження (іп аЬкейіа) та відео конференція: порівняльний аналіз. Там само. С. 43-48; Бортун М., Атаманчук А. Деякі аспекти здійснення спеціального досудового розслідуванняю Вісник прокуратури. 2015. № 10. С.57-62; Геселев О. Особливості та

На відповідність кримінального провадження за відсутності

підозрюваного, обвинуваченого (іп аЬзепііа) ознакам особливого порядку

обгрунтовано звернула увагу І. В. Гловюк: «Хоча положення щодо

кримінального провадження за відсутності підозрюваного або обвинуваченого

(іп аЬзепгіа) не розміщено у розділі VI КПК України, аналіз нормативної

регламентації цього провадження дозволяє назвати його особливим порядком

кримінального провадження, про це, зокрема, свідчать: чітке коло злочинів,

провадження щодо яких може здійснюватися у такому порядку; спеціальний

суб’єкт, стосовно якого здійснюється провадження (підозрюваний,

обвинувачений, крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства

та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та оголошений у

міждержавний та/або міжнародний розшук); здійснення досудового

провадження на підставі ухвали слідчого судді, а судового провадження - на

підставі ухвали суду (які постановляються за клопотанням слідчого, прокурора

у досудовому провадженні та прокурора у судовому провадженні); якщо

підстави для постановлення слідчим суддею ухвали про спеціальне досудове

розслідування перестали існувати, подальше досудове розслідування

здійснюється згідно із загальними правилами, передбаченими КПК України, а

якщо підстави для постановлення судом ухвали про спеціальне судове

провадження перестали існувати, подальший судовий розгляд розпочинається

спочатку; особливий порядок виклику підозрюваного, обвинуваченого;

особливий порядок ознайомлення сторони захисту із процесуальними

документами; обов’язкова участь захисника» [54, с. 17-18].

На основі наведених ознак І. В. Гловюк з'ясовує місце кримінального

провадження (іп аЬзепіїа) у контексті традиційних напрямів диференціації

кримінальної процесуальної форми - її спрощення та ускладнення та констатує

п’ять висловлених у літературі наукових підходів щодо визначення місця цього

провадження серед диференційованих форм: 1) воно не відрізняється від

326

проблемні питання спеціального досудового розслідування кримінальних правопорушень. Там само. 2016. № 7. С. 60-65.

327

загального порядку кримінального провадження; 2) є провадженням із

посиленими процесуальними гарантіями; 3) є спрощеним провадженням; 4) є

особливим порядком, який не можна розглядати ні як спрощене провадження,

ні як провадження із посиленими процесуальними гарантіями; 5) є скороченим

порядком кримінального провадження. В результаті аналізу всіх висловлених

позицій І. В. Гловюк дійшла висновку про те, що кожен із вказаних підходів

враховує певні ознаки кримінального провадження (іп аЬзепгіа) [54, с. 18]. Ця

точка зору ще раз підтверджує правильність висловленої вище позиції стосовно

неможливості зведення існуючих форм структурної диференціації

кримінального провадження винятково до провадження з посиленими

гарантіями або спрощеного. Адже, будучи формою структурної диференціації

кримінального процесу, кримінальне провадження (іп аЬзепіїа) відрізняється

істотними особливостями порядку його здійснення, які за своїм характером є

нейтральними стосовно його спрощення або ускладнення та характеризуються

притаманними цьому виду провадження законодавчими конструкціями, що

дозволяють здійснити провадження у відсутності підозрюваного,

обвинуваченого, не порушуючи при цьому його права на справедливий

суд46 [295].

46 О. Татаров слушно вказує, що Європейський суд з прав людини допускає можливість проведення заочного кримінального провадження, якщо будуть забезпечені права та свободи, встановлені конвенційними нормами. Зокрема, в рішенні «Да Лус Домінгеш Ферейра проти Бельгії» ЄСПЛ зазначив: якщо судове засідання відбувається за відсутності підсудного, це не є само по собі порушенням ст.6 конвенції. При цьому відмова в доступі до правосуддя має місце, коли особа, засуджена заочно, не може домогтися ухвалення нового судового рішення щодо обгрунтованості обвинувачення з фактичних та юридичних підстав після того, як воно було реалізовано, якщо не було встановлено, що ця особа відмовилася від права на захист і на явку до суду.

Існування процедури заочного кримінального провадження не викликає заперечень за умови, що при цьому дотримуються гарантії, які забезпечують права особи, закріплені конвенцією (рішення у справах «Шомоді проти Італії» та «Медениця проти Швейцарії»). Зокрема, у справі «Медениця проти Швейцарії» йдеться про оскарження постанови суду Женеви від 26.05.89, якою суд присяжних визнав заявника винним за стст.300 і 302 кримінального кодексу Швейцарії (підроблення документів, шахрайство) заочно та призначив йому покарання у вигляді 4 років позбавлення волі.

Особливо привернуло увагу те, що Райко Медениця — лікар нетрадиційної медицини — став учасником одночасно двох проваджень, відкритих відносно нього у Швейцарії та США за схожими підставами, а саме — у зв’язку з несумлінною лікарською діяльністю. Будучи учасником двох проваджень, він мав долати значну відстань, щоб з ’являтись у швейцарському та американському судах.

У заяві, поданій до ЄСПЛ, Р.Медениця стверджував, що суди не забезпечили захисту його прав належним чином, чим було порушено ст.6 конвенції. Заявник підкреслив, що не прибув до швейцарського суду не зі своєї вини, а через постанову суду США, що розглядав справу, в якій він також виступав фігурантом. У свою чергу уряд Швейцарії заявив, що суд Женеви абсолютно виправдано визначив у неявці Р. Медениці на засідання умисел, оскільки останній разом зі своїм американським адвокатом не приховував, що в інтересах захисту бажав отримати відстрочення розгляду справи. При цьому наголошувалося, що суд не тільки повідомив

Вищенаведений аналіз ознак кримінального провадження (іп аЬзепгіа)

було здійснено його автором до внесення змін до розділу XI КПК України ЗУ

від 12.05.2016 р., які відповідно до п. 20-1 Перехідних положень діють

тимчасово, до 15.04.2017 р. Отже на даний час порядок здійснення

кримінального провадження (іп аЬзепіїа) застосовується з урахуванням цих

положень. Серед них передбачено нову підставу проведення спеціального

досудового розслідування - підозрюваний понад шість місяців переховується

від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної

відповідальності та/або стосовно якого наявні фактичні дані, що він перебуває

за межами України, на тимчасово окупованій території України або в районі

проведення антитерористичної операції. Як вказує прокурор Донецької області,

«проблеми виникають із оголошенням особи у міжнародний розшук, який

здійснюється Міжнародною організацією кримінальної поліції (Інтерпол), як

передумовою здійснення спеціального досудового розслідування та

спеціального судового розгляду. Інтерпол відмовляє органу досудового

розслідування в оголошенні осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів,

пов’язаних із сепаратизмом та тероризмом на сході України, у розшук,

посилаючись на ст. 3 свого Статуту, відповідно до якої організації категорично

забороняється здійснювати будь-яке втручання або діяльність політичного,

військового, релігійного чи расового характеру. Водночас указана норма не

перешкоджає Інтерполу оголошувати у міжнародний розшук осіб з інших

терористичних організацій - «ІДІЛ», «ТАЛІБАН», - визнаних такими

всесвітньою спільнотою, на відміну від терористичної організації

«ДНР» [29, с. 31]. На даний час вищевказані положення п. 20-1 Перехідних

положень КПК України дозволяють здійснювати спеціальне досудове

328

заявника про майбутнє засідання належним чином, а й указав на обов’язковість його присутності. Також уряд погодився з національним судом, який поставив під сумнів аргументацію п.Медениці стосовно того, що він не міг прибути із США на засідання, оскільки був єдиним лікарем, здатним допомогти своєму пацієнту, який не вижив би за його відсутності. Оцінивши доводи обох сторін, ЄСПЛ постановив, що в цій справі відсутні порушення конвенції та рішення швейцарського суду є правомочним.

Практично аналогічну правову позицію Суд висловив у рішеннях «Колоцца проти Італії» (1985), «Ейнгорн проти Франції» (2001), «Кромбах проти Франції» (2001), «Баттисті проти Франції» (2006) тощо. Див.: Татаров О. Заочний розгляд очима Європи. Закон і Бізнес. 2015. 20-27 лют. (№ 8). С. 15.

розслідування за умови доведення стороною обвинувачення, що підозрюваний

понад шість місяців переховується від органів слідства та суду з метою

ухилення від кримінальної відповідальності та/або стосовно якого наявні

фактичні дані, що він перебуває за межами України, на тимчасово окупованій

території України або в районі проведення антитерористичної операції.

У зв’язку з цим виникає питання щодо порядку вручення особі у цих випадках

повідомлення про підозру, оскільки здійснення спеціального досудового

розслідування дозволяється лише стосовно підозрюваного. Для вирішення

цього питання необхідно звернутися до ст. 42 КПК України, відповідно до ч. 1

якої підозрюваним, серед іншого, є особа, щодо якої складено повідомлення

про підозру, однак його не вручено їй внаслідок не встановлення

місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб,

передбачений КПК для вручення повідомлень. Отже, застосування вказаних

статей КПК України у взаємозв’язку дозволяє слідчому судді постановити

законну та обґрунтовану ухвалу про здійснення спеціального досудового

розслідування. Важливо, щоб сторона обвинувачення довела факт

переховування підозрюваного та перебування його за межами України, на

тимчасово окупованій території України або в районі проведення

антитерористичної операції. Тож правильно звертають фахівці увагу на те, що

враховуючи відсутність узгодженої думки суддів щодо критеріїв формування

позиції про достатність доказів переховування підозрюваного від органів

слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності, судова

практика свідчить про доцільність застосування положень ст. 297-5 КПК

України щодо порядку вручення процесуальних документів підозрюваному при

здійсненні спеціального досудового розслідування до моменту вирішення

питання про початок його здійснення [343, с. 81].

Слід підкреслити, що істотними особливостями відзначається не тільки

досудове розслідування цієї категорії кримінальних проваджень, а і судове

провадження в суді першої інстанції. При цьому необхідно відзначити, що

стосовно судового розгляду такі особливості передбачено, як зазначено вище, у

329

ст. 323 КПК України. Що ж стосується підготовчого провадження, то у статті

314 КПК України відсутні будь-які положення, що визначають особливість

його порядку при надходженні до суду обвинувального акту у кримінальному

провадженні (іп аЬзепііа). Між тим, С. Л. Шаренко та О. Г. Шило слушно

відзначають, що такі особливості мають місце і, перш за все, вони полягають в

тому, що на відміну від вимог ч. 2 ст. 314 КПК України, підготовче судове

провадження у вказаних випадках відбувається за відсутності обвинуваченого.

Тому, призначаючи підготовче судове засідання, суд має винести процесуальне

рішення про здійснення спеціального судового провадження, яке виступає

правовою підставою подальшого застосування цієї процесуальної

форми [338, с. 63]. Наявність підстав для таких тверджень доводить і

правозастосовча практика. Як зазначає прокурор Донецької області, проблеми

з реалізацією інституту (іп аЬзепгіа) виникають в судах при направленні

обвинувального акту в порядку спеціального досудового розслідування.

Декотрі судді по-іншому розуміють механізм реалізації процедури

спеціального судового розгляду та, як наслідок, виносять ухвали про

повернення обвинувального акту, зокрема, з підстав неможливості суду

викликати обвинуваченого у підготовче судове засідання та не передбачення,

на їхню думку, можливості проведення підготовчого судового засідання в

порядку спеціального судового розгляду. З такою позицією, зазначає автор цих

рядків, не можна погодитись, адже ч. 2 ст. 314 КПК України визначає такий же

порядок участі учасників кримінального процесу, як і норми для судового

розгляду, що передбачають можливість, порядок та підстави проведення

спеціального судового розгляду [29, с. 31]. На наш погляд, вказаний підхід є

небезспірним і, скоріш за все, є вимушеною правозастовчою позицією, адже на

практиці необхідно шукати вихід із тих ситуацій, які суперечливо або неповно

врегульовані законодавством. Посилання на наявність у ч. 2 ст. 314 КПК

України відсильної норми до статей, які регулюють порядок судового розгляду,

стосується не врегулювання питання участі в підготовчому засіданні учасників

судового провадження (адже вони названі у цій частині статті), а порядку, що

330

застосовується у підготовчому провадженні за правилами судового розгляду.

Тому заслуговує на підтримку вищезазначена наукова позиція, у зв’язку з чим

вважаємо за необхідне доповнити ч. 2 ст. 314 КПК України положенням, що

передбачає виняток із загального порядку підготовчого провадження щодо

участі в ньому обвинуваченого, і стосується кримінального провадження (іп

аЬзепгіа). У такому разі будуть усунуті дискусії з приводу можливості

проведення підготовчого провадження у відсутності обвинуваченого та

досягнуто повноту правового регулювання особливого порядку здійснення

кримінального провадження (іп аЬзепгіа). Такий висновок має особливе

значення в контексті цієї роботи, адже саме в цьому (в наявності особливостей

порядку процесуального провадження) знаходить свій вираз структурна

диференціація кримінального процесу.

Враховуючи неоднаковість правозастосовної практики, наявність різних

доктринальних підходів до вирішення питання відповідності вказаного порядку

вимогам КЗПЛ стосовно забезпечення права на справедливий суд, видається за

необхідне в контексті цієї роботи звернутися до правових позицій ЄСПЛ щодо

застосування інституту заочного розгляду. Як вказує О.Татаров, такий інститут

має використовуватися здебільшого лише щодо справ про злочини невеликої

тяжкості (проступки). Водночас у КПК застосування інституту здебільшого

передбачено для тяжких та особливо тяжких злочинів, насамперед проти основ

національної безпеки, громадської безпеки та корупційних злочинів (ч.2 ст.297-

1 кодексу), що не повною мірою відповідає рекомендаціям. Також має бути

гарантоване право обвинуваченого на справедливий судовий розгляд, що

включає: право бути присутніми при розгляді справи; право виробити лінію

захисту; право бути вислуханим; право оскаржити заочний вирок. КПК із цього

приводу зобов’язує сторону обвинувачення використати всі передбачені

законом можливості для дотримання прав підозрюваного чи обвинуваченого

(зокрема прав на захист, доступ до правосуддя, таємницю спілкування,

невтручання в приватне життя) в разі здійснення кримінального провадження за

відсутності підозрюваного або обвинуваченого (ст.7). При цьому

331

задекларовано, що у випадку постановлення вироку за наслідками

кримінального провадження, в якому здійснювалося спеціальне досудове

провадження, суд окремо зобов’язаний обгрунтувати, чи були здійснені

стороною обвинувачення всі можливі передбачені законом заходи щодо

дотримання прав підозрюваного чи обвинуваченого на захист та доступ до

правосуддя (ч.5 ст.374 КПК). При заочному розгляді, на думку ЄСПЛ, не

повинно порушуватися право обвинуваченого на юридичну допомогу, зокрема

на участь захисника при оскарженні заочного вироку. Для цього КПК

доповнено нормами, відповідно до яких участь захисника в спеціальному

судовому провадженні є обов’язковою (стст.52, 374). Якщо підозрюваний

самостійно не визначив свого захисника, слідчий суддя зобов’язаний вжити

необхідних заходів для його залучення (ч.1 ст.297-3 КПК). Крім того, в

Євросуді наголошують: жодна справа не повинна бути розглянута, якщо особа

протягом часу, який дозволяє їй з ’явитися до суду й підготувати свій захист, не

була повідомлена повістками, якщо тільки не буде встановлено, що вона

навмисно уникала правосуддя. КПК із цього приводу зобов’язує до клопотання

прокурора про здійснення спеціального судового провадження стосовно

обвинуваченого додавати матеріали про те, що обвинувачений знав або мав

знати про розпочате кримінальне провадження (ст.323). Проте зазначена норма

не є бар’єром для зловживань. При цьому повістки повинні вказувати на

наслідки неявки обвинуваченого. Для виконання цієї вимоги зміст повістки,

закріплений в ст.137 КПК, доповнено положенням про можливість здійснення

спеціального досудового розслідування чи спеціального судового провадження

в разі неявки. Відповідно до позиції ЄСПЛ прийняте за відсутності

обвинуваченого судове рішення повинно бути доведено до його відома згідно з

правилами вручення повісток. При цьому відлік часу для оскарження не

повинен починатися раніше, ніж особа може отримати повідомлення про

винесений щодо неї вирок. КПК передбачає можливість поновлення судом

строку за умови надання обвинуваченим (щодо якого судом ухвалено вирок за

результатами спеціального судового провадження) підтвердження наявності

332

поважних причин неприбуття на виклик (ст.400). Водночас вимога щодо

доведення рішення, прийнятого за відсутності обвинуваченого, за правилами

вручення повісток для явки до суду у вітчизняному законодавстві не

реалізована, що є суттєвим недоліком. Нарешті, особа, щодо якої розглядалася

справа за її відсутності, але якій повістка була належним чином вручена,

повинна мати право на повторний розгляд справи у звичайному порядку, якщо

може довести, що її відсутність і факт того, що вона не мала можливості

поінформувати суддю, були спричинені обставинами, які вона не могла

усунути. Знову ж таки, зазначає О. Татаров, подібні рекомендації в КПК

жодним чином не реалізовано. Мабуть, це є одним з найнебезпечніших

моментів заочного провадження. Адже при поверненні засудженого

громадянина його просто затримають для відбування покарання. При цьому він

не матиме ні можливості довести причини свого перебування за межами країни,

ні шансів відстояти свою невинуватість у суді. Теоретично можна застосувати

процедуру перегляду за нововиявленими обставинами, проте шлях буде надто

складним і тривалим [295].

Цілком поділяючи наведені міркування, вважаємо за доцільне

підкреслити необхідність доповнення КПК України положенням стосовно

публікування вироку, ухваленого у кримінальному провадженні (іп аЬзепгіа) у

засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження

(по аналогії з порядком опублікування повістки про виклик47підозрюваного) [54, с. 22], що має вважатися ефективним засобом

забезпечення права засудженого на оскарження заочного вироку та на

повторний розгляд його справи у звичайному порядку. Ці положення

відповідають критеріям, яким вцілому має відповідати заочне кримінальне

провадження, що протягом останніх десятиліть напрацьовані у практиці

ЄСПЛ [86, с. 67].

333

47 На необхідність доповнення КПК України нормою щодо публікування повного тексту вироку у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та розміщення у мережі Інтернет обгрунтовано зазначає І. В. Гловюк. Див.: Гловюк І. Кримінальне провадження за відсутності підозрюваного або обвинуваченого (іп аЬкепгіа) у системі кримінального провадження України. Право України. 2015. № 7. С. 22.

Висновки до розділу 4

1. Систему кримінального провадження можна розглядати у двох

аспектах - з позицій функціонально-структурного та формально-структурного

аналізу.

Функціонально-структурний аналіз системи кримінального провадження

передбачає дослідження її компонентів у їх системному зв’язку із з ’ясуванням

змісту функції кожного. Такий аналіз спрямовано на зміст кримінальної

процесуальної діяльності, що відповідає системі кримінальних процесуальних

функцій.

Формально-структурний аналіз системи кримінального провадження,

який є предметом цієї роботи, передбачає дослідження компонентів указаної

системи в їх системному зв’язку з позицій процесуальної форми здійснення

кримінальної процесуальної діяльності, функціонального призначення відносно

автономних елементів цієї системи та особливостей правового регулювання

суспільних відносин, що виникають у їх межах. Такий аналіз спрямовано на

«зовнішню» характеристику кримінальної процесуальної діяльності, її

процесуальну форму, яка, як зазначено вище, диференційована на всіх рівнях

цієї діяльності.

2. Наукове пояснення системогенезу передбачає необхідність

встановлення системо-утворюючого фактора, системо-утворюючих

компонентів та елементів, їх взаємозв’язку, а також інтегративної якості.

Системо-утворюючим фактором стосовно системи кримінального

провадження, який упорядковує всю множинність її взаємопов’язаних

структурних частин, виступають мета та завдання кримінального провадження,

що визначають спрямованість всієї його системи та пріоритетність цінностей,

які нею захищаються.

Логічна конструкція системи кримінального провадження визначається її

компонентами, які дозволяють фіксувати цілісні властивості всієї системи, а

відтак, відіграють роль системо-утворюючих компонентів. Саме такими

системо-утворюючими компонентами виступають окремі кримінальні

334

процесуальні провадження, які тісно пов’язані між собою і в сукупності

забезпечують досягнення мети і вирішення завдань кримінального судочинства

(тобто, всієї системи). Як компоненти системи, кримінальні процесуальні

провадження структуровані на певні частини (етапи, стадії), що складають

зміст процесуального порядку здійснення конкретного виду провадження.

На відміну від процесуальних проваджень, їх стадії відіграють роль

системо-утворюючого елементу, який у сукупності з іншими такими ж

елементами складає сутність процесуального порядку здійснення окремого

виду кримінального процесуального провадження.

Інтегративність (імержентність) системи кримінального провадження

як її нова якість не зводиться до властивостей її окремих компонентів, а

виникає за рахунок їх взаємодії і наближує її до досягнення мети і вирішення

завдань кримінального провадження, закріплених у КПК України.

3. До сутнісних ознак кримінального процесуального провадження, які

відображають юридичну сутність цього поняття і дають змогу встановити його

понятійну автономію, тобто відмежувати його від інших споріднених понять,

зокрема, стадій кримінального процесу, слід віднести:

а) комплексний відносно автономний характер провадження - являє

собою сукупність взаємопов’язаних процесуальних дій, спрямованих на

вирішення конкретного завдання, яке порівняно із завданням окремої стадії має

більш загальний характер;

б) особливий предмет провадження - такі дії здійснюються з приводу

процесуальних правовідносин, що відрізняються предметною

характеристикою;

в) специфіку способів здійснення процесуальної діяльності у межах

провадження, що обумовлюється характером процесуальних відносин, які

складають предмет правового регулювання, і процесуальних дій, що

здійснюються з метою вирішення поставлених завдань;

г) наявність процесуальних актів, які притаманні конкретному

провадженню, забезпечують вирішення його завдань і у яких формалізуються

335

отримані процесуальні результати;

д) багатосуб’єктність провадження - полягає у тому, що, на відміну від

інших структурних елементів системи кримінального процесу, зокрема, його

стадій, а тим більше окремих процесуальних дій чи певної їх сукупності, що

складають зміст окремих етапів кримінальної процесуальної діяльності,

кримінальний процес у межах окремого провадження може здійснюватися не

одним повноважним суб’єктом, а декількома, які діють у публічних інтересах з

метою вирішення завдань кримінального провадження. Отже допускається

різниця у суб’єктному складі учасників кримінальних процесуальних відносин

у межах окремого процесуального провадження;

є) полістадійність - кожне процесуальне провадження, як правило, має

дві або більше стадій, кількість та якісна характеристика яких різниться

залежно від специфіки процесуального провадження, структурними

елементами якого вони є.

4. Вказані ознаки дають можливість сформулювати дефініцію

кримінального процесуального провадження - це цілісна відносно автономна

полістадійна частина кримінального процесу, що об’єднує комплекс

взаємопов’язаних і взаємообумовлених процесуальних дій, які, будучи

спрямованими на вирішення загальних завдань кримінального провадження

через досягнення конкретного правового результату, здійснюються

уповноваженими суб’єктами з приводу процесуальних відносин (що можуть

бути пов’язані чи не пов’язані безпосередньо з матеріально-правовими

відносинами), які відрізняються предметною характеристикою, в особливому

процесуальному порядку, результати яких формалізуються у відповідних

процесуальних рішеннях.

5. Система кримінального процесу як діяльність суду, сторін та інших

учасників кримінального провадження є багаторівневою і складається з таких

елементів: 1) процесуальних проваджень, що відрізняються одне від одного

завданнями, процесуальною формою, правовим статусом їх учасників, і є

структурними системо-утворюючими компонентами кримінального процесу,

336

що відображають його характеристику у статиці; 2) стадій процесуальних

проваджень, що характеризують останні в динаміці, тобто в їх поступовому

розвитку; 3) етапів окремих стадій; 4) процесуальних дій; 5) елементарних

процесуальних актів, що забезпечують можливість здійснення таких дій; 6)

«квантів» процесуальних дій (елементарних процесуальних дій).

З огляду на це система кримінального процесу може бути представлена

горизонтальною (наявність окремих процесуальних проваджень) та

вертикальною (від окремого процесуального провадження до «кванта»

кримінальної процесуальної діяльності) структурою.

6. Загальним критерієм класифікації системи процесуальних проваджень

є їх спрямованість. За критерієм спрямованості всі наявні в системі сучасного

кримінального процесу процесуальні провадження можна поділити на дві

групи: 1) провадження, предметом яких виступають кримінально-правові

відносини (встановлення наявності або відсутності таких відносин, а за

наявності - встановлення підстав для притягнення особи, яка вчинила

кримінальне правопорушення, до кримінальної відповідальності);

2) провадження, що спрямовані на врегулювання правових відносин, які

безпосередньо не пов’язані із кримінально-правовими, але їх виникнення та

розвиток створюють необхідні умови для вирішення завдань кримінального

провадження.

7. Правова природа проваджень першої групи, що полягає у їх

спрямованості на вирішення питань, які підлягають доказуванню у

кримінальному провадженні, обумовлює необхідність об’єднання їх єдиною

назвою - основні провадження. Основні провадження здійснюються у зв’язку із

виникненням, розвитком та припиненням правових відносин, які пов’язані із

вчиненням кримінального правопорушення. У зв’язку з цим такі провадження

необхідно розглядати як спосіб реалізації норм кримінального права. Саме у

межах цих проваджень вирішуються основні питання кримінального

провадження, пов’язані із з ’ясуванням винуватості обвинуваченого у вчиненні

кримінального правопорушення, призначенням йому справедливого покарання

337

(у випадку визнання винуватості) та відшкодуванням потерпілому шкоди,

завданої кримінальним правопорушенням.

До основних проваджень слід віднести: 1) провадження у зв’язку з

досудовим розслідуванням і судовим розглядом кримінального

правопорушення (включає п’ять стадій: отримання і реєстрацію інформації про

кримінальне правопорушення, досудове розслідування, підготовче

провадження, судовий розгляд і виконання судових рішень); 2) провадження в

суді апеляційної інстанції; 3) провадження в суді касаційної інстанції;

4) провадження у Верховному суді України; 5) провадження за нововиявленими

обставинами.

Також за ознакою спрямованості до основних належать: провадження

щодо застосування примусових заходів медичного або виховного характеру,

оскільки вони спрямовані на вирішення питань, що підлягають доказуванню в

кримінальному процесі. Особливості суб’єкта суспільно небезпечного діяння у

цих випадках обумовлюють неможливість притягнення особи до кримінальної

відповідальності, проте під час здійснення вказаних проваджень

встановлюються обставини суспільно небезпечного діяння, вирішується

питання наявності підстав застосування примусових заходів медичного або

виховного характеру, а також відшкодування шкоди, завданої суспільно

небезпечним діянням.

8. Провадження, що належать до другої групи, мають забезпечувальний

стосовно основних проваджень характер, оскільки, з одного боку, створюють

необхідні умови для здійснення основного провадження, а з іншого -

забезпечують дотримання прав людини під час здійснення основного

провадження. Така їх спрямованість визначає їх специфічний предмет, зміст

якого складають правові відносини, які безпосередньо не пов’язані з тими, що

складають предмет основних проваджень. Однак характер цих правових

відносин не є однорідним, що обумовлює необхідність виокремлення в цій

групі забезпечувальних проваджень двох окремих підгруп.

До першої з них пропонується віднести провадження, що мають

338

допоміжний до основного провадження характер, у зв’язку з чим їх можливо

йменувати додатковими, а саме: провадження з відновлення втрачених

матеріалів кримінального провадження, а також провадження, в межах якого

здійснюється міжнародне співробітництво під час кримінального провадження.

Матеріально-правову основу процесуальних проваджень другої підгрупи

складають відносини, що виникають і розвиваються у зв’язку із здійсненням

судового контролю під час досудового розслідування, особливе місце якого у

механізмі правозахисту обумовило їх назву - особливі процесуальні

провадження.

До особливих процесуальних проваджень можливо віднести провадження:

з надання слідчим суддею згоди на проведення слідчих (розшукових) і

негласних слідчих (розшукових) дій; з розгляду слідчим суддею клопотання

про застосування заходів забезпечення кримінального провадження; з

вирішення слідчим суддею відводів; з розгляду слідчим суддею скарг на

рішення, дії та бездіяльність слідчого і прокурора, а також розв’язання інших

процесуальних питань, що виникають під час досудового розслідування і

віднесені до відання слідчого судді.

9. Рівні диференціації кримінального процесу є характерними для

вертикальної структури системи кримінального провадження, а наявність у

системі окремих процесуальних проваджень відображають її горизонтальну

структуру. При цьому очевидним є те, що процесуальні форми цих проваджень

істотно відрізняються одна від одної, оскільки визначаються функціональним

призначенням кожного провадження, що також є різним.

10. Проявом структурної диференціації кримінальної процесуальної

форми є наявність у межах кожного із проваджень, які виступають

компонентами всієї системи кримінального процесу, різних порядків

здійснення кримінальної процесуальної діяльності, що в сукупності

дозволяють вирішити завдання конкретного різновиду процесуального

провадження і всього кримінального провадження в оптимальний спосіб.

Структурна диференціація кримінальної процесуальної форми, таким

339

чином, поглиблює її функціональну диференціацію, і виступає її певною

складовою.

11. На відміну від функціональної диференціації кримінальної

процесуальної форми, яка здійснюється за єдиним особливим критерієм -

спрямованістю процесуальних проваджень, структурна диференціація

здійснюється за трьома критеріями - матеріальним (кримінально-правовим),

процесуальним та кримінологічним.

12. Аналіз встановленої чинним кримінальним процесуальним

законодавством процесуальної форми провадження щодо кримінальних

проступків, яка являє собою диференціацію за матеріальним (кримінально-

правовим критерієм), надає можливість констатувати поєднання в ньому

прискореної процедури досудового розслідування (дізнання) та спрощеної

форми судового провадження у суді першої інстанції. Дізнання не може

характеризуватися як спрощений порядок, оскільки на відміну від сумарної

процедури, що може мати місце при судовому провадженні по кримінальних

проступках, не передбачає істотних змін процесуальної форми та спрощення

процесуального механізму гарантування прав і законних інтересів учасників

кримінального провадження.

13. Дослідження особливого порядку провадження в суді присяжних, що

є проявом диференціації процесуальної форми за матеріальним (кримінально -

правовим) критерієм, призвело до висновку про те, що впроваджена в Україні

модель суду присяжних не відповідає його правовій природі, сутність якої

полягає у чіткому розмежуванні компетенції професійного судді (суддів) та

присяжних. Неефективність цієї процесуальної форми знаходить також свій

прояв і у відсутності будь-яких особливостей апеляційного оскарження вироку

суду присяжних. Тому визнається за необхідне визначення вектору подальшого

розвитку законодавства України в напрямі трансформації чинної змішаної

моделі суду присяжних у його англо-саксонську модель.

14. Одним із перспективних напрямів подальшої диференціації

кримінального процесу слід визнати впровадження медіації, адже, як свідчить

340

світова практика, вона є досить ефективною технологією вирішення завдань

кримінального провадження, врегулювання кримінально-правового конфлікту

та відшкодування потерпілому шкоди, завданої кримінальним

правопорушенням. З огляду на це, на сучасному етапі розвитку кримінального

процесуального законодавства України медіація має розглядатися як дієвий

засіб підвищення ефективності диференційованих порядків кримінального

процесу - здійснення кримінального провадження у формі приватного

обвинувачення, на підставі угоди про примирення, а також звільнення винного

від кримінальної відповідальності.

Враховуючи, що процедура медіації може бути ініційована та відбуватися

на будь - якій стадії кримінального процесу, у тому числі і при виконанні

вироку, в дисертації визнано за необхідне передбачити в законі окремо порядок

застосування медіації та її правові наслідки до видалення суду до нарадчої

кімнати для ухвалення вироку та під час його виконання.

15. Однією із обставин, що охоплюється змістом процесуального

критерія диференціації кримінального процесу, є вчинення кримінального

правопорушення в обмеженому просторі, який є територією України і у якому

відсутні органи державної влади, уповноважені здійснювати кримінальне

провадження. Особливості порядку досудового розслідування кримінального

правопорушення, вчиненого на території дипломатичних представництв,

консульських установ України, на повітряному, морському чи річковому судні,

що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком

України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні,

передбачено главою 41 КПК України, яка композиційно розміщена у розділі VI

КПК України «Особливі порядки кримінального провадження». Проте, з огляду

на наявність таких особливостей винятково під час досудового розслідування

цієї категорії кримінальних правопорушень, пропонується включити норми, що

регулюють цей порядок, до окремого розділу КПК України «Особливі порядки

досудового розслідування», зміст якого має включати дві глави - «Особливості

досудового розслідування кримінальних проступків» та «Особливості

341

досудового розслідування кримінальних правопорушень, вчинених на території

дипломатичних представництв, консульських установ України, на повітряному,

морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором

або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту,

розташованого в Україні».

16. Констатовано необхідність унормування в КПК України як

комплексному нормативно-правовому акті, що встановлює порядок здійснення

кримінального провадження, всіх процесуальних особливостей досудового

розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану чи проведення

антитерористичної операції, низка з яких на даний час регулюється іншими

законодавчими актами.

З огляду на те, що правила, які визначають особливий режим проведення

досудового розслідування у зазначених умовах, є проявом структурної

диференціації кримінального процесу, що здійснюється на рівні окремих

процесуальних проваджень (як основного, так і забезпечувального, оскільки

передбачаються істотні особливості порядку обмеження конституційних прав

людини під час досудового розслідування, особливості проведення досудового

розслідування та судового провадження), обґрунтовано пропозицію замінити

розділ IX-1 КПК України окремою главою «Особливості кримінального

провадження в умовах воєнного, надзвичайного стану або у районі проведення

антитерористичної операції», яку структурно розмістити у розділі VI КПК

України, що регулює особливі порядки кримінального провадження.

17. Застосування заходів безпеки під час кримінального провадження

обумовлює особливість порядку кримінального провадження, тобто його

структурну диференціацію за кримінологічним критерієм на рівні порядку

проведення конкретної процесуальної дії.

18. Визнано за необхідне доповнити розділ VI КПК України, який вміщує

глави, що передбачають особливі порядки здійснення кримінального

провадження, окремою главою, що включала б загальні правила забезпечення

безпеки осіб, на яких здійснюється посткримінальний вплив у зв’язку з їх

342

участю у кримінальному провадженні. Така глава КПК України може мати

назву «Кримінальне провадження, в якому застосовуються заходи безпеки»,

адже ці заходи можуть застосовуватися на різних стадіях кримінального

провадження, якщо до того існують відповідні підстави. Зміст цієї глави

можуть складати положення, що визначають приводи та підстави застосування

заходів безпеки, порядок вирішення питання щодо їх застосування,

нерозголошення відомостей про особу, стосовно якої здійснюються заходи

безпеки, підстави, приводи та порядок скасування заходів безпеки.

19. Визнано, що положення Кодексу, які встановлюють порядок

здійснення спеціального досудового розслідування (іп аЬзепгіа) та судового

розгляду у цій категорії кримінальних проваджень, також мають бути

складовими розділу VI КПК України. У зв’язку з цим пропонується

передбачити в його структурі окрему главу під назвою «Кримінальне

провадження за відсутності підозрюваного, обвинуваченого (іп аЬзепііа), який

переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної

відповідальності», у якій мають бути викладені всі положення, що визначають

особливості порядку здійснення досудового розслідування цієї категорії

кримінальних проваджень та судового провадження.

20. Запропоновано доповнити ч. 2 ст. 314 КПК України положенням, що

передбачає виняток із загального порядку підготовчого провадження щодо

участі в ньому обвинуваченого, і стосується кримінального провадження (іп

аЬзепііа), а також положенням стосовно публікації вироку, ухваленого у

кримінальному провадженні (іп аЬзепіїа) у засобах масової інформації

загальнодержавної сфери розповсюдження (по аналогії з порядком

опублікування повістки про виклик підозрюваного), що має значення гарантії

забезпечення права засудженого на оскарження заочного вироку та на

повторний розгляд його справи у звичайному порядку.

343

ВИСНОВКИ

344

У результаті дисертаційного дослідження розв’язана конкретна наукова

проблема, що має важливе значення для науки і практики кримінального

процесу, - розроблено концепцію диференціації кримінального процесу

України. До найбільш вагомих результатів роботи можна віднести такі:

1. Кримінальна процесуальна форма являє собою сукупність закріплених

кримінальним процесуальним законом юридичних процедур, умов і гарантій,

які забезпечують вирішення завдань кримінального провадження. Цей

складний за змістом правовий феномен має комплексний характер, який

утворюють названі складові елементи, характерними ознаками якого

виступають системність, об’єктивність, соціальна обумовленість, загальність та

публічність.

2. Концепція належної правової процедури, яка знайшла своє нормативне

закріплення у ст. 2 КПК України, є більш широкою за змістом, ніж категорія

кримінальної процесуальної форми, оскільки вона охоплює дві компоненти, які

в сукупності утворюють її змістовну характеристику, а саме: процесуальну

складову (наявність гарантій забезпечення прав людини при здійсненні

кримінального провадження) і матеріальну складову (забезпечення якості

закону, що регулює відповідні суспільні відносини). У процесуальному ж

сегменті категорія кримінальної процесуальної форми майже співпадає з

концепцією належної правової процедури.

3. Розвиток кримінальної процесуальної форми детермінується системою

чинників, до яких слід віднести: кримінальну процесуальну політику держави;

соціальні норми, що набули значення загальновизнаних у суспільстві (моральні,

релігійні тощо); науково-технічний прогрес.

Ретроспективний аналіз кримінальної процесуальної політики держави

свідчить про те, що її гуманістична складова, в основі якої знаходяться права

людини, має пріоритетне значення при вирішенні питання щодо уніфікації та

диференціації кримінальної процесуальної форми.

Кримінальна процесуальна політика, гуманістична складова якої

мінімізована, визначає, як правило, уніфіковану процесуальну форму.

Кримінальна ж процесуальна політика, в основі якої лежить ідея прав і

свобод людини та забезпечення їх ефективного захисту, визначає напрями

закріплення диференційованої процесуальної форми, яка крім загального

порядку здійснення кримінального провадження передбачає також певні

консенсуальні (конвенціальні) процедури, відповідно до яких кримінально-

правовий конфлікт знаходить розв’язання у спосіб, що істотно відрізняється від

загального порядку і засновується на пріоритетній дії диспозитивності як

загальній засаді кримінального судочинства.

Аналіз нормативного змісту засад кримінального провадження дозволяє

дійти висновку про те, що в основі багатьох із них лежать соціальні, зокрема,

моральні норми, які в сукупності утворюють гуманістичну складову

кримінальної процесуальної форми і кримінального процесу в цілому.

Серед детермінантів розвитку кримінальної процесуальної форми

особливе місце належить науково-технічному прогресу, зокрема, застосуванню

інформаційно-комунікативних технологій, які безпосередньо впливають на

порядок кримінального провадження і надають можливість ефективно

вирішувати його завдання.

4. Встановлено корелятивні зв’язки між метою кримінального

провадження і кримінальною процесуальною формою, які полягають в

наступному.

Якщо метою кримінального процесу є притягнення особи, яка вчинила

кримінальне правопорушення, до кримінальної відповідальності, то і

відповідно процесуальна форма кримінального судочинства відзначається

високим ступенем уніфікації.

Якщо ж метою кримінального провадження є врегулювання кримінально-

правового конфлікту, то і завдання, які мають бути вирішені задля її

досягнення, не можуть бути обмежені притягненням особи, яка вчинила

кримінальне правопорушення, до кримінальної відповідальності, адже

вирішенню в такому випадку підлягають і завдання охорони та захисту прав і

345

законних інтересів кожного учасника кримінального провадження. Досягнення

зазначеної мети і вирішення таких завдань потребує диференціації

кримінальної процесуальної форми, впровадження таких порядків здійснення

кримінального судочинства, що дозволяють оптимізувати кримінальну

процесуальну діяльність та збалансувати інтереси її учасників.

5. Наукове пояснення системогенезу передбачає необхідність

встановлення системо-утворюючого фактора, системо-утворюючих

компонентів та елементів, їх взаємозв’язку, а також інтегративної якості.

Системо-утворюючим фактором стосовно системи кримінального

провадження, який упорядковує всю множинність її взаємопов’язаних

структурних частин, виступають мета та завдання кримінального провадження,

що визначають спрямованість всієї його системи та пріоритетність цінностей,

які нею захищаються.

Логічна конструкція системи кримінального провадження визначається її

компонентами, які дозволяють фіксувати цілісні властивості всієї системи, а

відтак, відіграють роль системо-утворюючих компонентів. Саме такими

системо-утворюючими компонентами виступають окремі кримінальні

процесуальні провадження, які тісно пов’язані між собою і в сукупності

забезпечують досягнення мети і вирішення завдань кримінального судочинства

(тобто, всієї системи). Як компоненти системи, кримінальні процесуальні

провадження структуровані на певні частини (етапи, стадії), що складають

зміст процесуального порядку здійснення конкретного виду провадження.

На відміну від процесуальних проваджень, їх стадії відіграють роль

системо-утворюючого елементу, який у сукупності з іншими такими ж

елементами складає сутність процесуального порядку здійснення окремого

виду кримінального процесуального провадження.

Інтегративність (імержентність) системи кримінального провадження як її

нова якість не зводиться до властивостей її окремих компонентів, а виникає за

рахунок іх взаємодії і наближує її до досягнення мети і вирішення завдань

кримінального провадження, закріплених у КПК України.

346

6. Диференціація кримінальної процесуальної форми являє собою спосіб

процесуальної організації, відповідно до якого в системі кримінального процесу

автономізуються окремі процесуальні провадження і встановлюються загальний

та диференційовані процесуальні порядки їх здійснення.

На сучасному етапі розвитку кримінального процесуального

законодавства диференціація процесуальних форм виступає однією із

пріоритетних умов раціонального використання процесуальних засобів,

досягнення більшої результативності кримінального провадження з

одночасною процесуальною економією. Ретроспективний аналіз національного

кримінального процесуального законодавства, а також його порівняльно-

правовий аналіз із законодавством країн англо-саксонської та континентальної

системи права дозволяє констатувати, що диференціація кримінальної

процесуальної форми являє собою тенденцію його розвитку майже у всіх

правових традиціях.

7. Мета диференціації полягає у встановленні оптимальної моделі

кримінальної процесуальної форми, досягненні її гнучкості, унормуванні

різноманіття суспільних відносин, що в цілому створює належне підґрунтя для

ефективного вирішення завдань кримінального провадження.

Значення диференціації полягає у розвитку процесуальної форми,

виникненні нових процесуальних проваджень і встановленні нових

процесуальних порядків, які відрізняються якісною характеристикою і

відповідають суспільним запитам щодо ефективного кримінального

провадження як способу захисту людини, суспільства і держави від

кримінальних правопорушень та одночасно способу захисту прав, свобод і

законних інтересів всіх його учасників.

Функція диференціації кримінальної процесуальної форми - це основний

напрям впливу диференціації як способу процесуальної організації на системно-

структурну організацію кримінального процесу, відповідно до якого у його

системі автономізуються окремі процесуальні провадження і встановлюються

загальний та диференційовані процесуальні порядки їх здійснення. До системи

347

функцій диференціації кримінальної процесуальної форми належать: - функція

розвитку системно-структурної організації кримінального процесу; -

регулятивна функція; - охоронна функція.

8. Будучи певною формою спеціалізації, диференціація кримінальної

процесуальної форми існує у двох видах - функціональної та структурної

диференціації.

Функціональна диференціація знаходить свій прояв у наявності окремих

проваджень у системі кримінального процесу, які відрізняються істотними

особливостями предмета правового регулювання (матеріальні та процесуальні

відносини), що обумовлюють необхідність встановлення того чи іншого

порядку здійснення кримінального провадження. Кожен із цих елементів

характеризується власним функціональним призначенням і спрямований на

вирішення спеціальних завдань, що в сукупності створюють передумови

вирішення завдань всієї системи (кримінального провадження в цілому), а

також відрізняються своєю стадійністю та специфічною формою.

Проявом структурної диференціації кримінальної процесуальної форми є

наявність у межах кожного із проваджень, що виступають компонентами

системи кримінального процесу, різних порядків здійснення кримінальної

процесуальної діяльності, що в сукупності дозволяють вирішити завдання

цього провадження в оптимальний спосіб. Структурна диференціація

кримінальної процесуальної форми, таким чином, поглиблює функціональну

диференціацію, і виступає її певною складовою.

Структурна та функціональна диференціація кримінальної процесуальної

форми знаходяться в нерозривному взаємозв’язку, що надає можливість

характеризувати диференціацію кримінальної процесуальної форми як

функціонально-структурну.

9. Функціональна диференціація кримінального процесу здійснюється за

одним критерієм - спрямованістю процесуальних проваджень, які є

компонентами системи кримінального процесу.

10. За цим критерієм всі наявні в системі сучасного кримінального

348

процесу процесуальні провадження можна поділити на дві групи: 1)

провадження, предметом яких виступають кримінально-правові відносини

(встановлення наявності або відсутності таких відносин, а за умови їх наявності

- встановлення підстав для притягнення особи, яка вчинила кримінальне

правопорушення, до кримінальної відповідальності); 2) провадження, що

спрямовані на врегулювання правових відносин, які безпосередньо не пов’язані

із кримінально-правовими, але їх виникнення та розвиток створюють необхідні

умови для вирішення завдань кримінального провадження.

Правова природа проваджень першої групи обумовлює необхідність

об’єднання їх єдиною назвою - основні провадження. Основні провадження

здійснюються у зв’язку із виникненням, розвитком та припиненням правових

відносин, які пов’язані із вчиненням кримінального правопорушення. У зв’язку

з цим такі провадження необхідно розглядати як спосіб реалізації норм

кримінального права. Саме у межах цих проваджень вирішуються основні

питання кримінального провадження, пов’язані із з’ясуванням винуватості

обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, призначенням

йому справедливого покарання (у випадку визнання винуватості) та

відшкодуванням потерпілому шкоди, завданої кримінальним

правопорушенням.

До основних проваджень слід віднести: 1) провадження у зв’язку з

досудовим розслідуванням і судовим розглядом кримінального

правопорушення (включає п’ять стадій: отримання і реєстрацію інформації про

кримінальне правопорушення, досудове розслідування, підготовче

провадження, судовий розгляд і виконання судових рішень); 2) провадження в

суді апеляційної інстанції; 3) провадження в суді касаційної інстанції; 4)

провадження у Верховному суді України; 5) провадження за нововиявленими

обставинами.

Також за ознакою спрямованості до основних належать: провадження

щодо застосування примусових заходів медичного або виховного характеру,

оскільки вони спрямовані на вирішення питань, що підлягають доказуванню в

349

кримінальному процесі.

Провадження, що належать до другої групи, мають забезпечувальний

стосовно основних проваджень характер, оскільки, з одного боку, створюють

необхідні умови для здійснення основного провадження, а з іншого -

забезпечують дотримання прав людини під час здійснення основного

провадження. Така їх спрямованість визначає їх специфічний предмет, зміст

якого складають правові відносини, які безпосередньо не пов’язані з тими, що

складають предмет основних проваджень. Однак характер цих правових

відносин не є однорідним, що обумовлює необхідність виокремлення в цій

групі забезпечувальних проваджень двох окремих підгруп.

До першої з них пропонується віднести провадження, що мають

допоміжний до основного провадження характер, у зв’язку з чим їх можливо

йменувати додатковими, а саме: провадження з відновлення втрачених

матеріалів кримінального провадження, а також провадження, в межах якого

здійснюється міжнародне співробітництво під час кримінального провадження.

Матеріально-правову основу процесуальних проваджень другої підгрупи

складають відносини, що виникають і розвиваються у зв’язку із здійсненням

судового контролю під час досудового розслідування, особливе місце якого у

механізмі правозахисту обумовило їх назву - особливі процесуальні

провадження.

До особливих процесуальних проваджень можливо віднести

провадження: з надання слідчим суддею згоди на проведення слідчих

(розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій; з розгляду слідчим суддею

клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального

провадження; з вирішення слідчим суддею відводів; з розгляду слідчим суддею

скарг на рішення, дії та бездіяльність слідчого і прокурора, а також розв’язання

інших процесуальних питань, що виникають під час досудового розслідування і

віднесені до відання слідчого судді.

11. Структурна диференціація кримінального процесу здійснюється за

трьома критеріями - матеріальним (кримінально-правовим); процесуальним і

350

кримінологічним. На сучасному етапі розвитку кримінального процесуального

законодавства структурна диференціація кримінальної процесуальної форми не

може бути зведена до таких її традиційних проявів, як ускладнення або

спрощення процесуального порядку здійснення кримінального провадження,

адже такі особливі порядки, як, приміром, кримінальне провадження у формі

приватного обвинувачення, кримінальне провадження на підставі угод є

нейтральними по відношенню до вказаних двох проявів диференціації. Тож,

проблема структурної диференціації кримінального процесу в умовах чинного

законодавства є набагато складнішою, ніж бачення її у формі посилених

гарантій прав учасників кримінального провадження і від того її ускладнення

або спрощення процесуальної форми.

За матеріальним (кримінально-правовим) критерієм структурна

диференціація кримінальної процесуальної форми здійснюється залежно від

диференціації кримінального законодавства, що знаходить свій прояв у: а)

встановленні різного порядку досудового розслідування і судового

провадження у кримінальних провадженнях щодо злочинів і проступків; б)

залежності складу суду, який розглядає кримінальне провадження, від

можливого покарання, визначеного санкцією статті кримінального закону, за

якою кваліфіковано злочин (одноособовий; колегіальний; суд присяжних); в)

встановленні диференційованих порядків досудового розслідування і судового

розгляду залежно від поділу злочинів за ступенем їх суспільної небезпеки; г)

встановленні диференційованого порядку досудового розслідування залежно

від кваліфікації злочину.

Сутність процесуального критерія диференціації кримінальної

процесуальної форми складають наступні обставини: а) особливі властивості

суб’єкта, який вчинив суспільно небезпечне діяння, що знаходить свій прояв у

нормативному закріпленні особливостей порядку здійснення кримінального

провадження, які відрізняються від загального порядку; б) визнання

підозрюваним, обвинуваченим своєї вини, за умови якого, а також дотримання

інших передбачених законом правил, застосовується особливий порядок

351

кримінального провадження, що здійснюється на підставі угоди про визнання

винуватості та спрощене провадження щодо кримінальних проступків; в)

ступінь співвідношення у провадженні державно-владного начала та

приватного інтересу, що виступає критерієм для встановлення особливостей

процесуальної форми кримінального провадження у формі приватного

обвинувачення; г) вчинення кримінального правопорушення в обмеженому

просторі, який є територією України і у якому відсутні органи державної влади,

уповноважені здійснювати кримінальне провадження.

Сутність кримінологічного критерія структурної диференціації

кримінальної процесуальної форми полягає, перш за все, у встановленні

особливих (диференційованих) порядків здійснення кримінального

провадження у зв’язку із існуванням особливих правових режимів, що діють у

місці проведення досудового розслідування і судового провадження (в умовах

чинного законодавства України такі особливі правові режими можуть

характеризуватися як воєнний, надзвичайний стан або проведення

антитерористичної операції, а також у випадку наявності таких особливостей

обстановки здійснення кримінального провадження, що об’єктивно

обумовлюють необхідність застосування правового режиму винятків, тобто

передбачення істотних особливостей порядку здійснення досудового

розслідування та судового розгляду, що становлять виняток із загального,

ординарного порядку - спеціальне досудове розслідування та судовий розгляд

(іп аЬзепгіа); кримінальне провадження, під час якого до його учасників

застосовуються заходи безпеки, а також кримінального провадження, яке

містить відомості, що становлять державну таємницю).

Маючи відносно автономний характер, критерії структурної

диференціації знаходяться у взаємозв'язку та взаємодоповненні, що отримує

свій прояв у диференціації порядку кримінального провадження за одним

критерієм, а за наявності обставин, що складають сутність іншого критерія,

можливості застосування іншої диференційованої процедури (приміром,

здійснення кримінального провадження на підставі угоди щодо кримінального

352

проступку).

12. Система кримінального процесу як діяльність суду, сторін та інших

учасників кримінального провадження є багаторівневою і складається з таких

елементів: 1) процесуальних проваджень, що відрізняються одне від одного

завданнями, процесуальною формою, правовим статусом їх учасників, і є

структурними системо-утворюючими компонентами кримінального процесу,

що відображають його характеристику у статиці; 2) стадій процесуальних

проваджень, що характеризують останні в динаміці, тобто в їх поступовому

розвитку; 3) етапів окремих стадій; 4) процесуальних дій; 5) елементарних

процесуальних актів, що забезпечують можливість здійснення таких дій; 6)

«квантів» процесуальних дій (елементарних процесуальних дій).

З огляду на це система кримінального процесу може бути представлена

горизонтальною (наявність окремих процесуальних проваджень) та

вертикальною (від окремого процесуального провадження до «кванта»

кримінальної процесуальної діяльності) структурою.

Наведене бачення системи кримінального процесу дозволяє констатувати,

що постановка питання стосовно виокремлення стадій кримінального процесу

має рацію лише в контексті конкретного виду процесуального провадження,

сукупність яких, як зазначено, і складає систему всього кримінального

провадження (кримінального процесу). Кожне з процесуальних проваджень має

власну стадійну структуру, яка істотно відрізняється від структури інших

процесуальних проваджень. Тому на критичну оцінку заслуговує концепція

стадійності всього кримінального провадження (кримінального процесу), яка й

досі лишається традиційною у науці кримінального процесу.

13. На підставі проведеного дослідження обґрунтовано доцільність

внесення низки змін та доповнень до КПК України. Зокрема, передбачити в

структурі розділу VI КПК окрему главу під назвою «Кримінальне провадження

за відсутності підозрюваного, обвинуваченого (іп аЬзеПіа), який переховується

від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної

відповідальності», у якій мають бути викладені всі положення, що визначають

353

особливості порядку здійснення досудового розслідування цієї категорії

кримінальних проваджень та судового провадження; включити норми, що

регулюють особливості порядку досудового розслідування кримінального

правопорушення, вчиненого на території дипломатичних представництв,

консульських установ України, на повітряному, морському чи річковому судні,

що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком

України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні, до

окремого розділу КПК України «Особливі порядки досудового розслідування»,

зміст якого мають складати дві глави - «Особливості досудового розслідування

кримінальних проступків» та «Особливості досудового розслідування

кримінальних правопорушень, вчинених на території дипломатичних

представництв, консульських установ України, на повітряному, морському чи

річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з

розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту,

розташованого в Україні»; доповнити ч. 2 ст. 314 КПК України положенням,

що передбачає виняток із загального порядку підготовчого провадження щодо

участі в ньому обвинуваченого, і стосується кримінального провадження (іп

аЬзепгіа), а також положенням стосовно публікації вироку, ухваленого у

кримінальному провадженні (іп аЬзепгіа) у засобах масової інформації

загальнодержавної сфери розповсюдження, що є гарантією реалізації права

засудженого на його оскарження та ін.

354

355

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абашева Ф. А. Функциональная характеристика современного

российского уголовного процесса / Ф. А. Абашева, Т. З. Зинатуллин. - Москва :

Юрлитинформ, 2008. - 216 с.

2. Алексеев Н. С. Очерк развития советского уголовного процесса

/ Н. С. Алексеев, В. Г. Даев, Л. Д. Кокорев. - Воронеж : Изд-во Воронеж. ун-та,

1980. - 252 с.

3. Алексеев С. С. Общие дозволения и запретьі в советском праве

/ С. С. Алексеев. - Москва : Юрид. лит., 1989. - 288 с.

4. Аленін Ю. П. Шляхи вдосконалення початку досудового

розслідування / Ю. П. Аленін // Наукові праці Національного університету

«Одеська юридична академія». - 2013. - Т. 13. - С. 175-184.

5. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у

2013 р. [Електронний ресурс] : (за даними суд. статистики) // Верховний Суд

України : офіц. веб-сайт. - Режим доступу: Ьйр://^^^.8соиг1.§оу.иа/с1іепі8/

У8и/у8и.п8Ґ/(досишепі8)/264С5А022472ББ31С2257В1900315Б8В (дата

звернення: 18.04.2017). - Назва з екрана.

6. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у

2014 р. [Електронний ресурс] : (за даними суд. статистики) // Верховний Суд

України : офіц. веб-сайт. - Режим доступу: Ьйр://^^^.8СоигІ.§оу.иа/с1іепі8/

У8и/у8и.п8Ґ/(досишепІ8)/08В6В81633314Б66С2257Б99003Б23Р0 (дата

звернення: 18.04.2017). - Назва з екрана.

7. Апостолова Н. Н. Целесообразность (дискреционность) в российском

уголовном судопроизводстве : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.09 / Апостолова

Наталья Николаевна ; ФГОУ ВПО «Юж. федер. ун-т. - Ростов-на-Дону, 2010. -

369 с.

8. Аракелян Р. Ф. Сучасні міжнародно-правові моделі кримінальної

процесуальної медіації / Р. Ф. Аракелян // Часопис Київського університету

права. - 2015. - № 1. - С. 240-243.

9. Арсеньев В. А. О единстве и дифференциации судопроизводства /

В. А. Арсеньев // Социалистическая законность. - 1975. - № 3. - С. 63-64.

10. Артюхов В. В. Общая теория систем: самоорганизация, устойчивость,

разнообразие, кризисьі / В. В. Артюхов. - Изд. 2-е. - Москва : Либрикон, 2010.

- 224 с.

11. Аширбекова М. Т. Принцип публичности и процессуальньїй режим

производства по уголовному делу / М. Т. Аширбекова. - Моска :

Юрлитинформ, 2009. - 344 с.

12. Барабанов П. К. Уголовньїй процесс Франции / П. К. Барабанов. -

Москва : Спутник, 2016. - 512 с.

13. Барак А. Судейское усмотрение : пер. с англ. / Аарон Барак ; вступ.

ст. М. В. Баглай. - Москва : НОРМА, 1999. - 376 с.

14. Бараннік Р. В. Право особи на свободу від самовикриття, викриття

членів її сім'ї чи близьких родичів у кримінальному процесілобойко

/ Р. В. Бараннік, В. П. Шибіко. - Київ : КНТ, 2008. - 212 с.

15. Бардаш А. До питання щодо диференціації кримінально-

процесуальної форми / А. Бардаш // Юридичний вісник. - 2012. - № 3. - С. 131­

136.

16. Баштега Р. Охорона таємниці сповіді у кримінальному судочинстві

[Електронний ресурс] / Р. Баштега // Камо грядеши. - 2004. - № 2. - Режим

доступу: Шр://’№№№.кіеу-огШодох.ог§/8І1:е/ЬуаиШог/296 (дата звернення:

20.04.2017). - Назва з екрана.

17. Беляев В. П. Контроль и надзор как формьі юридической

деятельности: вопросьі теории и практики : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук :

12.00.01 / Беляев Валерий Петрович ; [ГОУ ВПО «Сарат. гос. акад. права»]. -

Саратов, 2006. - 56 с.

18. Беляев В. П. Процессуальная форма юридической деятельности:

вопросьі теории и практики : монография / В. П. Беляев, В. В. Сорокина. -

Москва : Юрлитинформ, 2011. - 144 с.

19. Беляев В. П. Процессуально-правовой режим юридической

356

деятельности: общетеоретическое исследование / В. П. Беляев, Г. С. Беляева,

С. О. Рубченко. - Курск : Изд-во Юго-Зап. гос. ун-та, 2011. - 182 с.

20. Беляневич О. А. Про уніфікацію і спеціалізацію процесуального

права / О. А. Беляневич // Університетські наукові записки. - Хмельницький,

2012. - № 1. - С. 95-105.

21. Бенедик И. В. К вопросу о структуре процессуальной формь

/ И. В. Бенедик, И. М. Погребной // Проблемь социалистической законности. -

Харьков, 1982. - Вьіп. 10. - С. 20-26.

22. Бержель Ж.-Л. Общая теория права / Жан-Луи Бержель. - Москва :

КОТА БЕКЕ, 2000. - 576 с.

23. Бернам У. Правовая система Соединенньїх Штатов Америки / Уильям

Бернам. - Москва : Новая юстиция, 2006. - 1216 с.

24. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США / Вільям

Бернхем. - Київ : Україна, 1999. - 542 с.

25. Біцай А. В. Організаційно-правові засади участі адвоката в медіації :

автореф. дис........... канд. юрид. наук : 12.00.10 / Біцай Анна Володимирівна ;

Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - Київ, 2015. - 19 с.

26. Боботов С. В. Введение в правовую систему США / С. В. Боботов,

И. Ю. Жигачев. - Москва : НОРМА, 1997. - 333 с.

27. Боднар І. Загальнотеоретичні аспекти кримінально-процесуальної

форми як засобу розв’язання завдань кримінального судочинства / І. Боднар

// Вісник Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.

Юридичні науки. - 2012. - Вип. 94. - С. 59-62.

28. Божьев В. П. Уголовно-процессуальньїе правоотношения

/ В. П. Божьев. - Москва : Юрид. лит., 1975. - 176 с.

29. Бондаренко Є. Для Донеччини заочне засудження - єдина можливість

покарати тих, хто перейшов на бік ворога / Є. Бондаренко // Вісник

прокуратури. - 2016. - № 11. - С. 28-31.

30. Борисов В. І. Поняття кримінально-правової політики [Електронний

ресурс] / В. І. Борисов, П. Л. Фріс // Вісник Асоціації кримінального права

357

України. - 2013. - № 1. - С. 15-31. - Режим доступу: Ьйр://паика.пІи.еди.иа/^р-

сопіепі/ир1оад8/2015/07/1_2.рдґ (дата звернення: 20.04.2017). - Назва з екрана.

31. Бортун М. Деякі аспекти здійснення спеціального досудового

розслідування / М. Бортун, А. Атаманчук // Вісник прокуратури. - 2015. - № 10.

- С. 57-62.

32. Боярская А. В. Уголовно-процессуальное производство и судебное

производство: конкуренция понятий / А. В. Боярская // Вестник Омского

университета. Серия: Право. - 2010. - № 1. - С.149-152.

33. В Україні хочуть запровадити інститут пенітенціарних суддів

[Електронний ресурс] // Закон і Бізнес. - 2016. - 12 лип. - Режим доступу:

Шр://2ІЬ.сош.иа/иа/124649-

у_икгаіпі_ЬосЬиі_2аргоуадііі_іп8іііиі_репііепсіатіЬ_8иддіу.Ьіш1 (дата звернення:

20.04.2017). - Назва з екрана.

34. Вакулик О. Проблеми процесуальної регламентації досудового

розслідування за Кримінальним процесуальним кодексом України

[Електронний ресурс] / О. Вакулик // Економіко-правова парадигма розвитку

сучасного суспільства. - 2016. - № 1. - Режим доступу:

Ьйр://8іид1іЬ.ог§.иа/іпдех.рЬр/ерг8/агІіс1е/уіе^/10/11 (дата звернення: 20.04.2017).

- Назва з екрана.

35. Валицкий А. Нравственность и право в теориях русских либералов

конца XIX - начала XX века / А. Валицкий // Вопросьі филисофии. - 1991. -

№ 8. - С. 25-42.

36. Вандьішев В. Н. Философский анализ дифференциации знаний в

развитии естественньїх наук : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 09.00.08

/ Вандьішев Валентин Николаевич ; Киев. гос. ун-т им. Т. Г. Шевченко. - Киев,

1989. - 28 с.

37. Вапнярчук В. Щодо поняття кримінального процесу та його

внутрішньої структури / В. Вапнярчук // Вісник Національної академії правових

наук України. - Харків, 2013. - № 4. - С. 216-224.

38. Васильев А. М. Правовьіе категории. Методологические аспекти

358

разработки системь категорий теории права / А. М. Васильев. - Москва :

Юрид. лит., 1976. - 264 с.

39. Васильева Е. Г. Уголовньїй процесс: догматико-аксиологическое

исследование / Е. Г. Васильева. - Москва : Юрлитинформ, 2013. - 584 с.

40. Великий Д. П. Единство и дифференциация уголовно-

процессуальной формьі: история, современность, перспективи : дис. ... канд.

юрид. наук : 12.00.09 / Великий Дмитрий Петрович ; Моск. гос. юрид. акад. -

Москва, 2001. - 211 с.

41. Виницкий Л. В. Актуальньїе вопросьі прекращения уголовного дела в

связи с примирением сторон / Л. В. Виницкий, М. В. Нагуляк. - Москва :

Юрлитинформ, 2012. - 224 с.

42. Власова Г. П. Співвідношення кримінальних процесуальних

проваджень та диференціації кримінальних процесуальних форм / Г. П. Власова

// Науково-інформаційний вісник. - 2015. - № 11. - С 153-158.

43. Волколуп О. В. Система уголовного судопроизводства и проблеми ее

совершенствования : моногр. / О. В. Волколуп. - Санкт-Петербург : Юрид.

центр Пресс, 2003. - 267 с.

44. Волколуп О. В. Система уголовного судопроизводства и проблемьі ее

совершенствования : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.09 / Волколуп Ольга

Владимировна ; Кубан. гос. ун-т. - Краснодар, 2003. - 133 с.

45. Володина Л. М. Уголовное судопроизводство: право на

справедливую и гласную судебную защиту / Л. М. Володина. - Москва :

Юрлитинформ, 2010. - 232 с.

46. Волосова Н. Ю. Уголовно-процессуальное законодательство Японии

: моногр. / Н. Ю. Волосова, М. В. Волосова. - Москва : Юрлитинформ, 2016. -

240 с.

47. Вольїнская О. В. Ускоренное производство в уголовном процессе :

пособие / О. В. Вольїнская. - Москва : ВНИИ МВД РФ, 1994. - 86 с.

48. Вопленко Н. Н. Очерки общей теории права / Н. Н. Вопленко. -

Волгоград : Изд-во Волгогр. гос. ун-та, 2009. - 897 с.

359

49. Ворошило М. Судоустрій та судочинство Австрії / М. Ворошило

// Юридичний вісник України. - 2016. - 8-14 лип. (№ 27). - С. 9.

50. Гайденко Шер Н. И. Формирование системьі альтернативних

механизмов разрешения споров. Бесконфликтное общество как основа

противодействия коррупции : науч.-практ. пособие / Н. И. Гайденко Шер. -

Москва : ИНФРА-М, 2016. - 176 с.

51. Галаган В. Дотримання засади невтручання у приватне життя під час

спеціального досудового розслідування / В. Галаган, Ж. Удовенко // Право

України. - 2015. - № 11. - С. 9-14.

52. Геселев О. Особливості та проблемні питання спеціального

досудового розслідування кримінальних правопорушень / О. Геселев // Вісник

прокуратури. - 2016. - № 7. - С. 60-65.

53. Гимазетдинов Д. Р. Уголовно-процессуальная форма

/ Д. Р. Гимазетдинов, З. З. Зинатуллин. - Москва : Юрлитинформ, 2014. - 184 с.

54. Гловюк І. В. Кримінальне провадження за відсутності підозрюваного

або обвинуваченого (іп аЬзеПіа) у системі кримінального провадження України

/ І. В. Гловюк // Право України. - 2015. - № 7. - С 34-42.

55. Гловюк І. В. Кримінально-процесуальні функції: теорія, методологія

та практика реалізації на основі положень Кримінального процесуального

кодексу України 2012 р. / І. В. Гловюк. - Одеса : Юрид. літ., 2015. - 712 с.

56. Головко Л. В. Альтернативь уголовному преследованию в

современном праве / Л. В. Головко. - Санкт-Петербург : Юрид. центр Пресс,

2002. - 544 с.

57. Головко Л. В. Альтернативь уголовному преследованию как форма

процессуальной дифференциации (современньїе тенденции развития) : автореф.

дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.09 / Головко Леонид Витальевич ; [Моск. гос.

ун-т им. М. В. Ломоносова]. - Москва, 2004. - 54 с.

58. Гончаренко В. Д. Моральність як основоположна умова

справедливого правосуддя / В. Д. Гончаренко // Юридичний часопис

Національної академії внутрішніх справ. - 2013. - № 1. - С 121-128.

360

361

59. Городовенко В. В. Належна правова процедура як загальновизнаний

стандарт функціонування судової влади / В. В. Городовенко // Адвокат. - 2012.

- № 5. - С 12-17.

60. Горшенев В. М. Способьі и организационньїе формьі правового

регулирования в социалистическом обществе / В. М. Горшенев. - Москва :

Юрид. лит., 1972. - 258 с.

61. Громошина Н. А. Дифференциация и унификация в гражданском

судопроизводстве : дис. ...д-ра юрид. наук : 12.00.15 / Громошина Наталья

Андреевна ; Моск. гос. юрид. акад. им. О. Е. Кутафина. - Москва, 2010. - 409 с.

62. Грошевий Ю. М. Проблеми спеціалізації судових процедур

/ Ю. М. Г рошевий // Актуальні проблеми застосування Цивільного

процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України :

тези доп. та наук. повідомл. учасників наук.-практ. конф. (25-26 січ. 2001 р.). -

Харків, 2007. - С 20-26.

63. Грошевой Ю. М. Проблеми нормативного регулювання діяльності

органів попереднього розслідування у новому КПК України / Ю. М. Грошевой

// Вісник Академії правових наук України. - Харків, 1994. - № 2. - С. 138-147.

64. Грошевой Ю. М. Сущность судебньїх решений в советском

уголовном процессе / Ю. М. Грошевой. - Харьков : Вища шк., изд-во при

Харьк. ун-те, 1979. - 144 с.

65. Губайдуллин А. Р. Функции права и правовой системь общества

/ А. Р. Губайдуллин // Ученьїе записки Казанского университета. - 2013. - Т.

155, кн. 4. - С. 27-36.

66. Гукасян Р. Е. Соотношение материального и процесуального права -

важная проблема юридической науки на современном ^тапе / Р. Е. Гукасян

// Вопросьі развития и защитьі прав граждан. - Калинин, 1977. - С. 5-14.

67. Гуськова А. П. К вопросу о процессуальной форме уголовного

судопроизводства в России / А. П. Гуськова // Вестник Оренбургского

государственного университета. - 2008. - № 3. - С. 11-17

68. Гуценко К. Ф. Уголовньїй процесс западньїх государств /

362

К. Ф. Гуценко, Л. В. Головко, Б. А. Филимонов. - Москва : Зерцало-М, 2001. -

480с.

69. Давиденко С. В. Потерпілий як суб’єкт кримінально-процесуального

доказування / С. В. Давиденко. - Харків : Фінн, 2008. - 296 с.

70. Давьідов Н. В. Значение формьі в уголовном процессе по Судебньїм

Уставам императора Александра II / Н. В. Давьідов // Журнал Министерства

юстиции. - 1900. - № 10. - С. 77-89.

71. Дело «Бурдов (Бигдоу) против России» (жалоба № 59498/00)

[Злектронньїй ресурс] : (постановление Европ. Суда по правам человека по

существу и в отношении справедливой компенсации), Страсбург, 7 мая 2002 г.

// Европейская конвенция о защите прав человека: право и практика. - Режим

доступа: Ьйр://^^^.Іа^шіх.ги/аЬго/3160 (дата обращения: 20.04.2017). - Загл. с

^крана.

72. Дело «Городничев (Оо^одпіісЬеV) против Российской Федерации»

(жалоба № 52058/99) [Злектронньїй ресурс] : постановление Европ. Суда по

правам человека, Страсбург, 24 мая 2007 г. // Европейская конвенция о защите

прав человека: право и практика. - Режим доступа:

Шр://’№№№.есЬг.гиМоситеп1:8Мос/2465023/2465023-001.Ьіш (дата обращения:

20.04.2017). - Загл. с ^крана.

73. Дело «Лю и Лю (Ьіи апгі ^іи) против Российской Федерации» (жалоба

№ 42086/05) [Злектронньїй ресурс] : постановление Европ. Суда по правам

человека, 6 дек. 2007 г. // Европейская конвенция о защите прав человека: право

и практика. - Режим доступа: Шр://’№№№.есЬг.гиМосишеп1:8Мос/2466945/

2466945-001.Ьіш (дата обращения: 20.04.2017). - Загл. с ^крана.

74. Дело «Свинаренко и Сляднев (Зуіпагепко апгі 81уадпеV) против

Российской Федерации» (жалобьі № 32541/08 и 43441/08) [Злектронньїй

ресурс] : постановление Европ. Суда по правам человека, Страсбург, 17 июля

2014 г. // Генеральная прокуратура Российской Федерации. - Режим доступа:

Ьйр://іргіеш.§епргос.§оу.ги/досишепі8/е8рсЬ/досишепі-409600 (дата обращения:

20.04.2017). - Загл. с ^крана.

75. Дело «Ходороковский (КЬодо^коV8кіу) против Российской

Федерации» (жалоба № 5829/04) [Злектронньїй ресурс] : постановление Европ.

Суда по правам человека, Страсбург, 31 мая 2011 г. // КонсультантПлюс. -

Режим доступа: Ьйр://^^^.соп8и1іапі.ги/соп8/с§і/оп1іпе.с§і?гед=дос;Ьа8е=

АКВ;п=236433#0 (дата обращения: 20.04.2017). - Загл. с ^крана.

76. Дело «Хорнсби (НогшЬу) против Греции» : постановление Европ.

Суда по правам человека от 19 марта 1997 г. // Европейский Суд по правам

человека : избр. решения : в 2 т. - Москва, 2000. - Т. 2. - С. 426-443.

77. Деришев Ю. В. Медиация как альтернативная форма уголовного

преследования несовершеннолетних / Ю. В. Деришев, Е. Е. Забуга. - Москва :

Юрлитинформ, 2016. - 224 с.

78. Деришев Ю. В. Уголовное досудебное производство: концепция

процедурного и функционально-правового построения : автореф. дис. ... д-ра

юрид. наук : 12.00.09 / Деришев Юрий Владимирович ; [Омская акад. МВД

России]. - Омск, 2005. - 51 с.

79. Джужа О. М. Тлумачення кримінологічних понять / О. М. Джужа //

Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. - 2014. - №1. -

С. 14-23.

80. Дикарев И. С. Дифференциация уголовно-процессуальной формь и

факторьі, ее обуславливающие / И. С. Дикарев // Российская юстиция. - 2013. -

№ 12. - С. 18-21.

81. Дільна З. Ф. Виконання судових рішень у кримінальному

провадженні: теоретичний та прикладний аспекти : автореф. дис. ...канд. юрид.

наук : 12.00.09 / Дільна Зоряна Федорівна ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. -

Львів, 2015. - 24 с.

82. Добровольская Т. Н. Принципиальное единство уголовно-

процессуальной формь - важная гарантия законности правосудия и прав

личности / Т. Н. Добровольская, П. С. Злькинд // Гарантии прав личности в

социалистическом уголовном праве и процессе. - Ярославль, 1977. - С. 3-9.

83. Доклад о верховенстве права [Злектронньїй ресурс] : утв. Венец.

363

комис. на 86-й пленер. сес. (Венеция, 25-25 марта 2011 г.) / Европ. Комис. За

демократию через право (Венец. комис.) ; на основе коммент.: П. ван Д^йк,

Г. Халлер, Д. Джоу^л, К. Туори. - Режим доступа:

Ьйр://^^^.уепісе.сое.іпі/^еЬРогш8/досишепі8/деґаи1і.а8рх?рд£їі1е=СВЬ-

А0(2011)003геу-ги8 (дата обращения: 20.04.2017). - Загл. с ^крана..

84. Дорошков В. В. Дифференциация форм уголовного судопроизводства

/ В. В. Дорошков // Уголовно-процессуальное законодательство в современньїх

условиях: проблемьі теории и практики. - Москва, 2010. - С. 29-34.

85. Дроздов О. Аналітичний огляд окремих справ, розглянутих ЄСПЛ

протягом вересня - жовтня 2016 року / О. Дроздов, О. Дроздова // Вісник

Національної асоціації адвокатів України. - 2016. - № 11. - С. 28-36.

86. Дроздов О. Про перспективи перегляду в екстраординарних судових

провадженнях окремих судових рішень, ухвалених у заочному кримінальному

провадженні / О. Дроздов // Право України. - 2015. - № 7. - С. 66-73.

87. Дубинский А. Я. Понятие, структура и содержание уголовно-

процессуальной деятельности / А. Я. Дубинский // Проблемьі социалистической

законности. - Харьков, 1989. - Вьіп. 24. - С. 46-52.

88. Дуфенюк О. М. Аксіологія кримінального провадження

[Електронний ресурс] / О. М. Дуфенюк // Юридичний науковий електронний

журнал. - 2014. - № 3. - С. 160-163. - Режим доступу:

Ьйр://^^^.18е].ог§.иа/3_2014/45.рдґ (дата звернення: 20.04.2017). - Назва з

екрана.

89. Европейский кодекс поведения для медиаторов = Еигореап Согіе оґ

Сопдисі ґог Медіаіог8 [Злектронньїй ресурс] : принят 2 июня 2004 г., Брюссель.

- Режим доступа: Ьйр://^^^.Ь§агґ.ги/8сіепсе/Ьа1ііс-сепіег-оґ-шедіаііоп-апд-

сопйісіо1о§у/погшаііупо-ргауоууе-докишеп1у/еуго-кодек8.рдґ (дата обращения:

20.04.2017). - Загл. с ^крана.

90. Жариков Е. В. Дифференциация уголовного процесса как средство

обеспечения безопасности лиц, содействующих уголовному судопроизводству :

дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Жариков Евгений Викторович ; ГОУ ВПО

364

365

«Алт. гос. ун-т». - Барнаул, 2004. - 183 с.

91. Жогин Н. В. Возбуждение уголовного дела / Н. В. Жогин,

Ф. Н. Фаткуллин. - Москва : Госюриздат, 1961. - 206 с.

92. Журавель В. А. Проблеми організації досудового розслідування у

контексті положень чинного Кримінального процесуального кодексу України //

Вибрані твори = Избранньїе трудьі / Володимир Журавель. - Харків, 2016. -

С. 326-337.

93. Журавель В. А. Проблеми періодизації досудового розслідування //

Вибрані твори = Избранньїе трудьі / Володимир Журавель. - Харків, 2016. -

С. 315-325.

94. Журба А. І. Ієрархічність спрямування системи кримінального

судочинства України / А. І. Журба // Правничий часопис Донецького

університету. - 2013. - № 2. - С. 34-40.

95. Загурський О. Джерела кримінально-процесуальної політики України

/ О. Загурський // Юридична Україна. - 2011. - № 9. - С. 114-121.

96. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології : у 3 кн.

/ А. П. Закалюк. - Київ : Ін Юрє, 2007. - Кн. 1 : Теоретичні засади та історія

української кримінологічної науки. - 424 с.

97. Зеленецкий В. С. Доследственньїй уголовньїй процесс

/ В. С. Зеленецкий, Л. Н. Лобойко. - Донецк : Схід. видавн. дім, 2012. - 397 с.

98. Зеленецький В. С. Концептуальні основи формування інноваційної

кримінально-процесуальної політики України / В. Зеленецький // Щорічник

українського права. - Харків, 2009. - № 1. - С. 248-268.

99. Зеленецкий В. С. Обеспечение безопасности субьектов уголовного

процесса / В. С. Зеленецкий, В. Н. Куркин. - Харьков : КримАрт, 2000. - 404 с.

100. Зеленецкий В. С. Структура советского уголовного процесса

/ В. С. Зеленецкий // Проблемьі правоведения. - Киев, 1981. - Вьіп. 2. - С. 100­

107.

101. Зеленецкий В. С. Функциональная характеристика прокурорской

деятельности / В. С. Зеленецкий. - Харьков : Вища шк., изд-во при Харьк. ун­

те, 1978. - 78 с.

102. Зеленецкий В. С. Функциональное назначение уголовного дела (часть

первая) / В. С. Зеленецкий // Питання боротьби зі злочинністю. - Харків, 2008. -

Вип. 16. - С.160-179.

103. Зер Х. Восстановительное правосудие: новьій взгляд на преступление

и наказание : пер. с англ. / Ховард Зер. - Москва : Центр «Судеб.-прав.

реформа», 1998. - 354 с.

104. Иванов А. Зарплата судей должна зависеть от обьема работьі

[Злектронньїй ресурс] / А. Иванов // Известия. - 2017. - 20 апр. - Режим

доступа: Ьйр://І2уе8ііа.ги/пе^8/309439 (дата обращения: 20.04.2017). - Загл. с

^крана.

105. Иванова О. Г. Понятие и видьт уголовно-процессуальньїх производств

/ О. Г. Иванова // Политика и общество. - 2011. - № 7. - С. 30-37.

106. Канафин Д. К. Проблемьі процессуальной формьі судопроизводства

по делам об организованной преступности : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09

/ Канафин Данияр Кайратович ; Моск. юрид. ин-т МВД Ррс. Федерации. -

Москва, 1997. - 180 с.

107. Капліна О. В. Проблеми застосування норм кримінального

процесуального законодавства в умовах проведення АТО / О. В. Капліна //

Досудове розслідування: актуальні проблеми та шляхи їх вирішення : матеріали

пост. діюч. наук.-практ. семінару, 17 жовт. 2014 р. - Харків, 2014. - Вип. 6. -

С. 46-51.

108. Капліна О. В. Проблеми створення належного правового

регулювання проведення досудового розслідування в умовах АТО

/ О. В. Капліна // Застосування норм міжнародного гуманітарного,

національного кримінального та кримінального процесуального права в ході

проведення антитерористичної операції на сході України : матеріали міжкаф.

«круглого столу», 12 лют. 2015 р. - Харків, 2015. - С. 101-105.

109. Карабут Л. В. Форма і формалізм у кримінально-процесуальній

діяльності / Л. Карабут // Вісник прокуратури. - 2011. - № 10. - С. 69-76.

366

110. Карабут Л. В. Функціональне призначення кримінально-

процесуальної діяльності / Л. В. Карабут // Вісник Луганського державного

універстету внутрішніх справ ім. Є. О.Дидоренка. - 2010. - № 4. - С. 109-115.

111. Карнозова Л. М. Введение в восстановительное правосудие

(медиация в ответ на преступление) / Л. М. Карнозова. - Москва : Ргозрек:,

2015. - 264 с.

112. Качмар Б. М. Щодо дефініції «забезпечення безпеки осіб, які беруть

участь у кримінальному судочинстві» / Б. М. Качмар // Прикарпатський

юридичний вісник. - Івано-Франківськ, 2016. - Вип. 1. - С. 246-248.

113. Кечекьян С. Ф. Нормьі права и правоотношения / С. Ф. Кечекьян

// Советское государство и право. - 1955. - № 2. - С. 23-32.

114. Ковальов Є. В. Вплив концепції «електронний суд» на кримінальне

судочинство: сутність та її значення / Є. В. Ковальов // Наше право. - 2013. -

№ 9. - С. 58-63.

115. Козочкин И. Д. Принцип законности в современном американском

уголовном праве / И. Д. Козочкин // Известия вузов. Правоведение. - 2005. -

№ 6. - С. 48-61.

116. Козявин А. А. Социальное назначение и функции уголовного

судопроизводства / А. А. Козявин. - Москва : Юрлитинформ, 2010. - 272 с.

117. Колядко И. Н. Производство и судопроизводство как

системообразующие институтьі особенной части гражданского

процессуального права / И. Н. Колядко // Тенденции развития гражданского

процессуального права России. - Санкт-Петербург, 2008. - С. 155-169.

118. Коміссаров С. А. Шляхи удосконалення правового регулювання

досудового розслідування злочинів, учинених на тимчасово окупованих

територіях / С. А. Коміссаров // Особливості процесуального доказування у

кримінальних провадженнях про злочини, вчинені на тимчасово окупованих

територіях : матеріали круглого столу (26 лип. 2016 р.). - Київ, 2016. - С. 55-57.

119. Кони А. Ф. Нравственньїе начала в уголовном процессе // Избранньїе

трудьі и речи / А. Ф. Кони. - Тула, 2000. - С. 78-106.

367

120. Кони А. Ф. Нравственньїе начала в уголовном процессе (общие чертьі

судебной ^тики) // Собрание сочинений : в 8 т. / А. Ф. Кони. - Москва, 1967. -

Т. 4 : Правовьіе воззрения А. Ф. Кони. - С. 33-69.

121. Коновалова В. О. Нравственньїе основьі судопроизводства: состояние

и тенденции // Избранньїе трудьі = Вибрані твори / В. Е. Коновалова. - Харьков,

2012. - С. 136-138.

122. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

[Електронний ресурс] : від 4.11.1950 р. (зі змінами та допов., внесеними

протоколом № 11 від 11.05.1994 р., протоколом № 14 від 13.05.2004 р.)

// Верховна Рада України : офіц. веб-портал. - Режим доступу:

Шр://2акоп5.гада.£оу.иа/1а^8/8Ьо^/995_004 (дата звернення: 20.04.2017). -

Назва з екрана.

123. Конституція України : станом на 1 лют. 2017 р. : відповідає офіц.

тексту. - Харків : Право, 2017. - 76 с.

124. Концепція електронного суду України [Електронний ресурс] / Держ.

підприємство «Інформ. суд. системи». - Київ, 2012. - 21 с. - Режим доступу:

Ьйр://^^^.кЬ8.ог§.иа/£і1е8/копсері_д.рдґ (дата звернення: 20.04.2017). - Назва з

екрана.

125. Копетюк М. Особливості забезпечення безпеки осіб у досудовому

кримінальному провадженні [Електронний ресурс] / М. Копетюк // Історико-

правовий часопис. - 2013. - № 2. - С. 126-131. - Режим доступу:

Шр: //Ьі8іогу1а^.еепи.еди. иа/риЬ1/2_2013/го2ді1_іу_кгішіпа1пе_іа_кгішіпа1по_уіко

паусЬе_ргауо_кгішіпо1о§і|а_кгітіпа1пі|_ргосе8/ш_коре1:]ик_о8оЬ1іуо8іі_2аЬе2ресЬ

епп|а_Ье2рекі_о8іЬ_и_до8идоуоти_кгітіпа1поти_ргоуад2Ьеппі/20-1 -0-78 (дата

звернення: 20.04.2017). - Назва з екрана.

126. Криміналістика : підручник / за ред. В. Ю. Шепітька. - 5-те вид.,

переробл. та допов. - Київ : Ін Юре, 2016. - 640 с.

127. Кримінальне процесуальне право України : навч. посіб. / за ред.:

В. Г. Гончаренко, В. А. Колесник. - Київ : Юстініан, 2014. - 573 с.

368

128. Кримінальний кодекс України : станом на 16 січ. 2017 р. : відповідає

офіц. тексту. - Харків : Право, 2017. - 268 с.

129. Кримінальний процес : підручник / за ред.: Ю. М. Грошевой,

О. В. Капліна. - Харків : Право, 2010. - 606 с.

130. Кримінальний процес : підручник / за заг. ред.: В. В. Коваленко,

Л. Д. Удалова, П. Д. Письменний. - Київ : Центр учб. літ., 2013. - 544 с.

131. Кримінальний процес : підручник / за ред.: В. Я. Тацій,

Ю. М. Грошевой, О. В. Капліна, О. Г. Шило. - Харків : Право, 2013. - 824 с.

132. Кримінальний процесуальний кодекс України : станом на 16 січ.

2017 р. : відповідає офіц. тексту. - Харків : Право, 2017. - 386 с.

133. Кримінально-процесуальне право України : підручник / заг. ред. Ю.

П. Аленін. - Харків : Одисей, 2009. - 816 с.

134. Кримінально-процесуальний кодекс України : [від 28.12.1960 р.

№ 1001-05] : станом на 15 лют. 2012 р. : відповідає офіц. тексту. - Харків :

Одіссей, 2012. - 256 с.

135. Кримінологія : підручник / за ред.: В. В. Голіна, Б. М. Головкін. -

Харків : Право, 2014. - 440 с.

136. Кузьмина О. В. К вопросу о соотношении уголовной и уголовно-

процессуальной политики / О. В. Кузьмина // Актуальні проблеми

кримінального права, процесу та криміналістики : матеріали V міжнар. наук.-

практ. конф., присвяч. 20-річчю Нац. акад. прав. наук України. - Одеса, 2013. -

С. 308-311.

137. Курдюкова А. В. Особенности уголовного судопроизводства по

делам о террористическом акте : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Курдюкова

Александра Викторовна ; [Урал. гос. юрид. акад.]. - Екатеринбург, 2009. - 22 с.

138. Курс советского уголовного процесса. Общая часть : учеб. / под ред.:

А. Д. Бойков, И. И. Карпеца. - Москва : Юрид. лит., 1989. - 604 с.

139. Курс уголовного процесса : учеб. / под ред. Л. М. Головко. - Москва :

Статут, 2016. - 1274 с.

140. Курс цивільного процесу : підручник / за ред. В. В. Комарова. -

369

370

Харків : Право, 2011. - 1352 с.

141. Кучинська О. Спеціальне досудове розслідування і судове

провадження (іп аЬзепііа) та відео конференція: порівняльний аналіз

/ О. Кучинська, І. Черниченко // Право України. - 2015. - № 11. - С. 43-48.

142. Кушакова-Костицька Н. В. Електронне правосуддя: українські реалії

та зарубіжний досвід / Н. В. Кушакова-Костицька // Юридичний часопис

Національної академії внутрішніх справ. - 2013. - № 1. - С. 103-109.

143. Лазарева В. А. Право на судебную защиту и проблемьі его

реализации в досудебном производстве по уголовному делу / В. А. Лазарева. -

Москва : Юрлитинформ, 2010. - 168 с.

144. Лапкін А. В. Участь прокурора в кримінальному провадженні на

підставі угоди про примирення [Електронний ресурс] / А. В. Лапкін // Теорія і

практика правознавства. - Харків, 2011. - Вип. 1. - Режим доступу:

Ьйр://Иа^.п1и.еди.иа/агІіс1е/уіе^/62776 (дата звернення: 20.04.2017). - Назва з

екрана.

145. Ленский А. В. Дифференциация уголовного процесса / А. В. Ленский,

Т. В. Трубникова, Ю. К. Якимович. - Томск : Изд-во Томс ун-та, 2001. - 208 с

146. Леоненко М. І. Особливості стадійної побудови кримінального

провадження за новим Кримінальним процесуальним кодексом України

/ М. І. Леоненко // Ученьїе записки Таврического национального университета

им. В. И. Вернадского. Серия: Юридические науки. - 2013. - Т. 26, № 1. -

С. 238-242.

147. Лобойко Л. М. Актуальні проблеми визначення підстав і моменту

початку досудового розслідування / Л. М. Лобойко // Вісник кримінального

судочинства. - 2015. - № 1. - С. 87-92.

148. Лобойко Л. М. Кримінальний процес : навч. посіб. / Л. М. Лобойко,

О. А. Банчук. - Київ : ВАІТЕ, 2014. - 280 с.

149. Лобойко Л. М. Кримінальний процес : підручник / Л. М. Лобойко. -

Київ : Істина, 2014. - 366 с

150. Лобойко Л. М. Принцип диспозитивності в кримінальному процесі

України : монографія / Л. М. Лобойко. - Дніпропетровськ : Ліра ЛТД, 2004. -

215 с.

151. Лобойко Л. М. Реформування кримінально-процесуального

законодавства в Україні (2006-2011 роки) : монографія / Л. М. Лобойко. - Київ

: Істина, 2012 - Ч. 1 : Загальні положення і досудове провадження. - 288 с.

152. Лобойко Л. М. Стадії кримінального процесу : навч. посіб. /

Л. М. Лобойко. - Київ : Центр навч. літ., 2005. - 176 с.

153. Лоскутов Т. О. Предмет регулювання кримінального процесуального

права : монографія / Т. О. Лоскутов. - Київ : Юридичний світ, 2016. - 413 с.

154. Лукьянова Е. Г. Теория процесуального права / Е. Г. Лукьянова. - 2-е

изд., перераб. - Москва : Норма, 2003. - 240 с.

155. Макбрайд Д. Європейська конвенція з прав людини та кримінальний

процес / Джеремі Макбрайд. - Київ : К.І.С., 2010. - 576 с.

156. Максименко В. Первоначальньїй ^тап стадии досудебного

расследования в уголовном процессе Украиньї [Злектронньїй ресурс]

/ В. Максименко // ^е§еа 8і Vіаіа. - 2014. - № 12/3. - С. 78-81. - Режим

доступа: Ьйр://^^^.Іе§еа8Іуіаіа.іп.иа/агеЬіуе/2014/12-3/20.рдґ (дата обращения:

20.04.2017). - Загл. с ^крана.

157. Максимишин Н. М. Особливості та переваги фіксації судового

провадження технічними засобами за чинним КПК України

/ Н. М. Максимишин // Науковий вісник Львівського державного університету

внутрішніх справ. Серія юридична. - 2013. - Вип. 2. - С 405-414.

158. Максютин М. В. Теория юрисдикционного процесса : учеб.-метод.

пособие / М. В. Максютин. - Москва : Моск. психол.-соц. ин-та, 2004. - 200 с.

159. Максютин М. В. Теория юрисдикционного процесса : учеб.-метод.

пособие / М. В. Максютин. - Москва : Моск. психол.-соц. ин-т, 2008. - Кн. 2. -

224 с.

160. Малешин Д. Я. Исполнительное производство (функции суда)

/ Д. Я. Малешин. - Москва : Городец-издат, 2003. - 208 с.

371

161. Малько А. В. Теория права и государства : учеб. пособие

/ А. В. Малько. - Москва : Юрист, 2000. - 776 с.

162. Мальцев Г. В. Нравственньїе основания права / Г. В. Мальцев. -

Москва : Изд-во СГУ, 2009. - 552 с.

163. Мамай Е. А. Зффективность правоприменительньїх процедур

(теория, практика, техника) / Е. А. Мамай. - Москва : Юрлитинформ, 2012. -

224 с.

164. Манова Н. С. Теоретические проблемьі уголовно-процессуальньїх

производств и дифференциации их форм : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.09 /

Манова Нина Сергеевна ; Ген. прокуратура Рос. Федерации, НИИ проблем

укрепления законности и правопорядка. - Москва, 2005. - 443 с.

165. Маслій О. В. Кримінальне провадження: загальна характеристика та

система / О. В. Маслій // Юридичний часопис Національної академії внутрішніх

справ. - 2013. - № 2. - С 17-27.

166. Маткина Д. В. Конвенциальная форма судебного разбирательства:

история, современность и перспективь развития / Д. В. Маткина. - Москва :

Юрлитинформ, 2010. - 216 с.

167. Маткина Д. В. Перспектива развития конвенциальной формьі

уголовного судопроизводства и конвенциальной формь внесудебного

разрешения уголовно-правового спора (медиации) в России / Д. В. Маткина

// Вестник Оренбургского государственного университета. - 2010. - № 3. -

С. 107-113.

168. Матузов Н. И. Правовая политика как важнейшая проблема

российской юридической науки / Н. И. Матузов // Правовая политика: от

концепции к реальности. - Москва, 2004. - С. 7-10.

169. Матузов Н. И. Правовьіе режимьі: вопросьі теории и практики

/ Н. И. Матузов, А. В. Малько // Известия вузов. Правоведение. - 1996. - № 4. -

С. 16-29.

170. Мельник О. В. Моральні засади провадження у досудових стадіях

кримінального процесу України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09

372

/ Мельник Оксана Вікторівна ; Київ. нац. ун-т внутр. справ. - Київ, 2006. - 16 с.

171. Мельник С. М. Процесуальна форма у кримінальному судочинстві

України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. : 12.00.09 / Мельник Сергій

Миколайович ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - Київ, 2001. - 22 с.

172. Мельник 3. П. Международно-правовьіе основьі дифференциации

производства по делам о преступлениях террористической направленности, а

также посягающих на безопасность полетов авиации и морского судоходства /

3. П. Мельник // Уголовное право и криминология. - 2014. - № 4. - С. 267-272.

173. Милицин С. Д. Предмет регулирования советского уголовно-

процессуального права / С. Д. Милицин. - Свердловск : Изд-во Урал. ун-та,

1991. - 112 с.

174. Михайловская И. Б. Социальное назначение уголовной юстиции и

цель уголовного процесса / И. Б. Михайловская // Государство и право. - 2005.

- № 5. - С. 113-117.

175. Михеєнко М. М. Реформа стадії виконання вироку в кримінальному

процесі // Проблеми розвитку кримінального процесу України : вибр. твори

/ М. М. Михеєнко. - Київ, 1999. - С. 208-209.

176. Мищенко Е. В. Дифференциация и унификация уголовно-

процессуальньїх форм производств по отдельньїм категориям уголовньїх дел

/ Е. В. Мищенко. - Москва : Юрлитинформ, 2014. - 256 с.

177. Мищенко Е. В. Некоторьіе условия дифференциации уголовно-

процессуальной формьі по уголовньїм делам в отношении несовершеннолетних

/ Е. В. Мищенко // Вестник Волжского университета им. В. Н. Татищева. -

2013. - № 2. - С. 91-97.

178. Мілевський О. П. Ознаки системності і структурованості судового

провадження в кримінальному процесі України / О. П. Мілевський // Науковий

вісник Національного університету ДПС України (економіка, право). - 2014. -

№ 2. - С. 221-227.

179. Молдован А. В. Кримінальний процес України : навч. посіб.

/ А. В. Молдован, С. М. Мельник. - Київ : Центр учб. літ., 2013. - 367 с.

373

180. Монтескье Ш. О духе законов // Избранньїе произведения /

Ш. Монтескье. - Москва, 1955. - С. 159-735.

181. Москалькова Т. Н. Зтика уголовно-процессуального доказьівания

(стадия предварительного расследования / Т. Н. Москалькова. - Москва :

Спарк, 1996. - 125 с.

182. Мурадьян 3. М. Судебное право / 3. М. Мурадьян. - Санкт-

Петербург : Юрид. центр Пресс, 2007. - 584 с.

183. Муромцев С. А. Формализм в Государственной Думе

/ С. А. Муромцев // Право. - 1907. - № 19. - Стб. 1356-1362. - Рец. на кн.:

Русские парламентские прецеденть (порядок делопроизводства в

Государственной Думе) / А. А. Пиленко. - Санкт-Петербург, 1907.

184. Науково-практичний коментар до Кримінального процесуального

кодексу України від 13 квітня 2012 року / за ред.: О. А. Банчук, Р. О. Куйбіда,

М. І. Хавронюк. - Харків : Фактор, 2013. - 1072 с.

185. Національна стратегія у сфері прав людини [Електронний ресурс] :

затв. Указом Президента України від 25.08.2015 р. № 501/2015 // Верховна Рада

України : офіц.. веб-портал. - Режим доступу:

М р://2акоп5.гада.доу.иа/1а\¥8/8Ію\у/501/2015 (дата звернення: 20.04.2017). -

Назва з екрана.

186. Нижник Л. Система кримінального процесу та диференціація

кримінального провадження / Л. Нижник // Підприємництво, господарство і

право. - 2016. - № 5. - С. 86-89.

187. Никифорова Т. В. Уголовно-процессуальньїй обряд (теоретические и

прикладньїе аспектьі внешней стороньї процессуальной формьі) : автореф. дис.

... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Никифорова Татьяна Владимировна ; [Нижегор.

акад. МВД России]. - Нижний Новгород, 2006. - 27 с.

188. Общая теория государства и права : академ. курс : в 3 т. / отв. ред.

М. Н. Марченко. - 3-е изд., перераб. и доп. - Москва : Норма, 2010. - Т. 2 :

Право. - 816 с.

189. Основи кримінального процесу Федеративної республіки Німеччини :

374

375

навч. посіб. / [В. А. Савченко, Я. І. Соловій, В. І. Фелик, В. Д. Юрчишин]. -

Харків : Право, 2017. - 372 с.

190. Павлушина А. А. Теория юридического процесса: итоги, проблемьі,

перспектива развития : моногр. / А. А. Павлушина. - Москва : Юрлитинформ,

2009. - 472 с.

191. Павлушина А. А. Теория юридического процесса: проблемь и

перспектива развития : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.01 / Павлушина

Алла Александровна ; [Нижегор. акад. МВД России]. - Нижний Новгород,

2005. - 58 с.

192. Панова И. В. Актуальньїе проблемьі административного процесса в

Российской Федерации : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.02 / Панова Инна

Викторовна ; Урал. гос. юрид. акад. - Екатеринбург, 2000. - 527 с.

193. Пастухов И. В. Производство по рассмотрению и разрешению

вопросов, связанньїх с исполнением приговора : дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.09 / Пастухов Игорь Васильевич ; Омская акад. МВД Рос. Федерации. -

Омск, 2005. - 184 с.

194. Пашазаде М. А. Некоторьіе суждения о понятии процессуальной

формьі в уголовном судопроизводстве / М. А. Пашазаде // Право і суспільство.

- 2012. - № 3. - С. 234-239.

195. Пашинін О. І. Актуальні проблеми досудового провадження у

кримінальному процесі України : монографія / О. І. Пашинін. - Харків :

Кроссроуд, 2009. - 634 с.

196. Пашкевич П. Ф. Процессуальньїе формьі уголовного

судопроизводства нужно дифференцировать / П. Ф. Пашкевич

// Социалистическая законность. - 1974. - № 9. - С. 49-58.

197. Перепелиця О. І. Кримінальне провадження у формі приватного

обвинувачення : монографія / О. І. Перепелиця. - Харків : Право, 2015. - 184 с.

198. Перлов И. Д. Процессуальньїй режим рассмотрения уголовньїх дел на

пленумах Верховньїх судов / И. Д. Перлов // Советское государство и право. -

1972. - № 1. - С. 101-108.

199. Петров Д. Е. Дифференциация и интеграция структурньїх

образований системьі российского права : дис. д-ра юрид. наук : 12.00.01

/ Петров Дмитрий Евгеньевич ; ФГБОУ ВПО «Сарат. гос. юрид. акад.». -

Саратов, 2015. - 505 с.

200. Петров Д. Е. К вопросу о причинах и предпосьілках дифференциации

структурньїх ^лементов системьі права / Д. Е. Петров // Ленинградский

юридический журнал. - 2014. - № 4. - С. 119-127.

201. Петрухин И. Л. Свобода личности и уголовно-процессуальное

принуждение. Общая концепция. Неприкосновенность личности

/ И. Л. Петрухин. - Москва : Наука, 1968. - 160 с.

202. Писаренко Н. Б. До питання про сутність адміністративного процесу

/ Н. Б. Писаренко // Журнал східноєвропейського права. - 2015. - № 13. -

С. 142-149.

203. Повзик Є. В. Правові наслідки визнання підозрюваним,

обвинуваченим своєї вини (порівняльно-правове дослідження) : дис. ... канд.

юрид. наук : 12.00.09 / Повзик Євген Вікторович ; Нац. ун-т «Юрид. акад.

України ім. Ярослава Мудрого». - Харків, 2013. - 229 с.

204. Погорецький М. А. Поняття, зміст та структура кримінального

процесу: проблеми теорії та практики / М. А. Погорецький // Право України. -

2013. - № 11. - С. 42-51.

205. Погорецький М. А. Початок досудового розслідування: окремі

проблемні питання / М. А. Погорецький // Вісник кримінального судочинства. -

2015. - № 1. - С. 93-103.

206. Погорецький М. А. Процесуальні та криміналістичні засади

початкового етапу розслідування терористичних актів, вчинених з

використанням саморобного вибухового пристрою : монографія

/ М. А. Погорецький, М. О. Ленко, Д. Б. Сергеєва. - Київ : Алерта, 2014. - 300 с.

207. Погорецький М. А. Функціональне призначення оперативно-

розшукової діяльності у кримінальному процесі : монографія

/ М. А. Погорецький. - Харків : Арсіс : ЛТД, 2007. - 576 с.

376

377

208. Погребной И. М. Общетеоретические проблемь производств в

юридическом процессе : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02

/ Погребной Игорь Митрофанович ; Харьк. юрид. ин-т. - Харьков, 1982. - 16 с.

209. Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна

характеристика) : [монографія] / С. П. Погребняк. - Харків : Право, 2008. -

240 с.

210. Положення про автоматизовану систему документообігу суду

[Електронний ресурс] : затв. рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 р.

№ 30 // Судова влада України : офіц.. веб-портал. - Режим доступу:

Шр://соигІ.§оу.иа/969076/ро1о2Ьепдіара8Й8 (дата звернення: 20.04.2017). - Назва

з екрана.

211. Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових

розслідувань [Електронний ресурс] : затв. наказом Ген. прокурора України від

17.08.2012 р. № 69 // Генеральна прокуратура України. - Режим доступу:

Шр://^^^.§р.§оу.иа/иа/рд.Ьіт1?_ш=риЬ1ісаііоп8&_і=гес&ід= 110522 (дата

звернення: 20.04.2017). - Назва з екрана.

212. Попаденко Е. В. Применение примирительньїх процедур (медиации)

в уголовном судопроизводстве / Е. В. Попаденко. - Москва : Юрлитинформ,

2010. - 144 с.

213. Попелюшко В. Провадження (іп аЬзепіїа) у кримінальному процесі

Німеччини / В. Попелюшко // Право України. - 2015. - № 11. - С. 34-41.

214. Попелюшко В. О. Функція захисту в кримінальному судочинстві

України: правові, теоретичні та прикладні проблеми : монографія

/ В. О. Попелюшко. - Острог : Вид-во Нац. ун-ту «Острозька акад.», 2009. -

634 с.

215. Порядок надсилання учасникам судового процесу (кримінального

провадження) текстів судових повісток у вигляді 8М8-повідомлень

[Електронний ресурс] : затв. наказом Держ. суд. адмін. України від

01.06.2013 р. № 73 // Судова влада України : офіц.. веб-портал. - Режим

доступу: Ьйр://р1.агЬііг.§оу.иа/Й8а/14/М732013 (дата звернення: 20.04.2017). -

378

Назва з екрана.

216. Правовьіе режимьі: общетеоретический и отраслевьіе аспектьі :

моногр. / под ред.: А. В. Малько, И. С. Барзилова. - Москва : Юрлитинформ,

2012. - 416 с.

217. Про затвердження Інструкції про порядок ведення єдиного обліку в

органах поліції заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та

інші події [Електронний ресурс] : наказ МВС України від 06.11.2015 р. № 1377

// Верховна Рада України : офіц.. веб-портал. - Режим доступу:

Шр://2акоп5.гада.£оу.иа/1а^8/8Ьо^/21498-15 (дата звернення: 20.04.2017). -

Назва з екрана.

218. Про звернення громадян [Електронний ресурс] : Закон України від

02.10.1996 р. № 393/96-ВР // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. - Режим

доступу: Шр://2акоп5.гада.£ОУ.иа/1а^8/8Ьо^/393/96-вр (дата звернення:

20.04.2017). - Назва з екрана.

219. Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження

справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів : Указ

Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006 // Офіційний вісник України.

- 2006. - № 19. - Ст. 1376.

220. Про Концепцію судово-правової реформи в Україні : постанова

Верхов. Ради України від 28.04.1992 р. № 2296. // Відомості Верховної Ради

України. - 1992. - № 30. - Ст. 426.

221. Про Національне антикорупційне бюро України [Електронний

ресурс] : Закон України від 14.10.2014 р. № 1698-УП // Верховна Рада України :

офіц. веб-портал. - Режим доступу: Ьйр://2акоп5.гада.§оу.иа/1а^8/8Ьо^/1698-

18/рагап222#п222 (дата звернення: 20.04.2017). - Назва з екрана.

222. Про погодження нової редакції Положення про автоматизовану

систему документообігу суду [Електронний ресурс] : наказ Держ. суд. адмін.

України від 02.04.2015 р. № 45 // Норматив™ РКО : профес. Нормат.-прав. б-ка.

- Режим доступу: Ьіїр:/Мосишеп1иа/рго-ро£од2Ьепп|а-поуоуі-гедаксіуі-

ро1о2Ьепп]а-рго-ау1ошаіІ2о-дос224998.Ьіш1 (дата звернення: 20.04.2017). - Назва

379

з екрана.

223. Про практику вирішення слідчими суддями питань, пов’язаних із

слідчими (розшуковими) діями [Електронний ресурс] : витяг з узагальнення

ВССУ від 03.06.2016 р. // Вищий спеціалізований суд України з розгляду

цивільних і кримінальних справ : офіц. сайт. - Режим доступу:

Ьйр://8с.§оу.иа/иа/и2а§а1пепп|а_8идоуо]і_ргак1ікі.Ьіт1 (дата звернення:

20.04.2017). - Назва з екрана.

224. Про практику здійснення судами кримінального провадження на

підставі угод [Електронний ресурс] : постанова Пленуму ВССУ від

11.12.2015 р. № 13 // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. - Режим

доступу: Ьйр://2акоп5.гада.§оу.иа/1а^8/8Ьо^/у0013740-15 (дата звернення:

20.04.2017). - Назва з екрана.

225. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від

15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та

правоохоронних органів» : Указ Президента України від 08.04.2008 р.

№ 311/2008 // Офіційний вісник України. - 2008. - № 27. - Ст. 838.

226. Про Стратегію реформування судоустрою, судочинства та суміжних

правових інститутів на 2015-2020 роки : Указ Президента України від

20.05.2015 р. № 276/2015 // Офіційний вісник України. - 2005. - № 41. -

Ст. 1267.

227. Протасов В. Н. Основь общеправовой процессуальной теории

/ В. Н. Протасов. - Москва : Юрид. лит., 1991. - 143 с.

228. Рабцевич О. И. Право на справедливое судебное разбирательство:

международное в ивнутригосударственное правовое регулирование

/ О. И. Рабцевич. - Москва : Лекс-Книга, 2005. - 318 с.

229. Радько Т. Н. Функции социалистического права / Т. Н. Радько

// Советское государство и право. - 1977. - № 5. - С. 43-51.

230. Рахунов Р. Д. Дифференциация уголовно-процессуальной формьі по

делам о малозначительньїх преступлениях / Р. Д. Рахунов // Советское

государство и право. - 1975. - № 12. - С. 60-68.

380

231. Рахунов Р. Д. Проблема единства и дифференциации уголовно-

процессуальной формьі / Р. Д. Рахунов // Вопросьі борьбьі с преступностью. -

Москва, 1978. - Вьіп. 29. - С. 81-93.

232. Резолюция (65) 1 Комитета Министров Совета Европьі. Отложенньїе

приговорьі, пробация и другое альтернативьі лишению свободьі [Злектронньїй

ресурс] : принята 22.01.1965 г. на 138-м заседании Пред. Министров // Кодекс.

Злектронньїй фонд правовой и нормативно-технической документации. -

Режим доступа: Ир:/Мос8.спМ.гиМосишеп1:/901991987 (дата обращения:

20.04.2017). - Загл. с ^крана.

233. Рекомендация К (81) 7 Комитета Министров Совета Европьі

государствам-членам относительно путей облегчения доступа к правосудию

[Електронний ресурс] : 14.05.1981 г. // Верховна Рада України : офіц. веб-

портал. - Режим доступу: Ир://2акоп5.гада.£оу.иа/1а^8/8Ьо^/994_133 (дата

звернення: 20.04.2017). - Назва з екрана.

234. Рекомендация № 6 К (87) 18 Комитета Министров Совета Европьі

государствам-членам «Относительно упрощения уголовного правосудия»

[Електронний ресурс] : 17.09.1987 г. // Верховна Рада України : офіц. веб-

портал. - Режим доступу: Ир://2акоп5.гада.£оу.иа/1а^8/8Ьо^/994_339 (дата

звернення: 20.04.2017). - Назва з екрана.

235. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення

положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про

депутатську недоторканність) : від 27.10.1999 р. № 9-рп/99 // Офіційний вісник

України. - 1999. - № 44. - С. 71.

236. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо

відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців

третього, четвертого, п'ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу

України та за конституційними зверненнями громадян Будинської Світлани

Олександрівни і Ковриги Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення

положення абзацу четвертого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу

України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) : від

23.05.2001 р. № 6-рп/2001 // Офіційний вісник України. - 2001. - № 22. -

Ст. 1004.

237. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції

України (конституційності) окремих положень Закону України «Про судоустрій

і статус суддів», Кримінально-процесуального кодексу України,

Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального

кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України : від

13.12.2011 р. № 17-рп/2011 // Офіційний вісник України. - 2011. - № 100. -

Ст. 3665.

238. Родионов О. С. Механизм установления правовьіх режимов

российским законодательством : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / Родионов

Олег Сергеевич ; Сарат. гос. акад. права. - Саратов, 2001. - 157 с.

239. Розин Н. Н. Уголовное судопроизводство : пособие к лекциям

/ Н. Н. Розин. - 2-е изд., изменен. и доп. - Санкт-Петербург : Юрид. кн. склад

«Право», 1914. - 548 с.

240. Россинский С. Б. Уголовно-процессуальная форма: понятие и

тенденции развития / С. Б. Россинский // Вестник Оренбургского

государственного университета. - 2006. - № 3. - С. 140-152.

241. Руденко М. Про основні напрями сучасної кримінально-правової

політики України / М. Руденко, В. Півненок // Вісник Національної академії

прокуратури України. - 2014. - № 4. - С. 10-14.

242. Руднев В. Воможно ли участие нотариуса в уголовном

судопроизводстве? / В. Руднев, Г. Беньягуев // Российская юстиция. - 2002. -

№ 8. - С. 28-29.

243. Руновский А. В. Дифференциация уголовно-процессуальньїх форм

досудебного производства по делам публичного обвинения : дис. ... канд.

юрид. наук : 12.00.09 / Руновский Артур Владимирович ; Моск. акад.

381

382

^кономики и права. - Москва, 2012. - 123 с.

244. Рустамов Х. У. Дифференциация форм уголовного процесса:

современньїе тенденции и проблемьі совершенствования : дис. ... д-ра юрид.

наук : 12.00.09 / Рустамов Хасплат Умалатович ; Ген. прокуратура Рос.

Федерации, НИИ проблем укрепления законность и правопорядка. - Москва,

1998. - 337 с.

245. Рустамов Х. У. Уголовньїй процесс: формьі : учеб. пособие

/ Х. У. Рустамов. - Москва : Закон и право ; ЮНИТИ-ДАНА, 1998. - 304с.

246. Ручка А. А. Социальньїе ценности и нормьі (некоторьіе теоретические

и практические вопросьі социологического анализа) / А. А. Ручка. - Киев :

Наук. думка, 1976. - 152 с.

247. Рязановский В. А. Единство процесса : учеб. пособие

/ В. А. Рязановский. - Москва : Городец, 2005. - 80 с.

248. Савицький Д. О. Підстави диференціації процесуальних форм і їх

реалізація у провадженні зі спрощеною формою / Д. О. Савицький // Науковий

вісник Національної академії внутрішніх справ України. - 2002. - № 2. -

С. 214-223.

249. Сакара Н. Ю. Проблема доступності правосуддя у цивільних справах

: монографія / Н. Ю. Сакара. - Харків : Право, 2010. - 256 с.

250. Свиридов М. К. О сущности и основах дифференциации уголовного

процесса / М. К. Свиридов // Актуальньїе вопросьі государства и права в период

совершенствования социалистического общества. - Томск, 1987. - С. 241-242.

251. Селіванов А. О. Закон - стрижень творення і функціонування

суспільних відносин / А. О. Селіванов, В. В. Комаров, О. Щербанюк // Голос

України. - 2015. - 6 жовт. (№ 185). - С. 4-5.

252. Сенеченко Н. М. Окремі проблеми законодавчого забезпечення

безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному процесі / Н. М. Сенеченко,

Р. О. Г айда // Право і суспільство. - 2014. - № 5. - С. 237-241.

253. Сенякин И. Н. Правотворчество и законодательство / И. Н. Сенякин

// Теория государства и права : курс лекций / под ред.: Н. И. Матузов,

383

А. В. Малько. - Москва : Юрист, 1997. - С. 391.

254. Серебрянський П. В. Підстави та приводи застосування заходів

безпеки щодо учасників кримінального процесу / П. В. Серебрянський

// Порівняльно-аналітичне право. - 2016. - № 5. - С. 301-303.

255. Симчук А. С. Процесуальна форма початку досудового розслідування

у кримінальному провадженні / А. С. Симчук // Юридична наука. - 2015. - № 6.

- С. 152-159.

256. Сичев А. А. Дифференциация уголовно-процессуальной формь по

делам несовершеннолетних : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09

/ Сичев Алексей Александрович ; [Нижегор. акад. МВД России]. - Нижний

Новгород, 2009. - 28 с.

257. Скляров И. Ф. Система - системньїй подход - теории систем

/ И. Ф. Скляров. - Москва : Либроком, 2011. - 152 с.

258. Сліпченко В. І. Вплив особливого режиму досудового розслідування

на можливу диференціацію процесуальної форми за чинним Кримінальним

процесуальним кодексом України / В. І. Сліпченко // Особливості

процесуального доказування у кримінальних провадженнях про злочини,

вчинені на тимчасово окупованих територіях : матеріали круглого столу

(26 лип. 2016 р.). - Київ, 2016. - С. 107-110.

259. Словник української мови : в 11 т. / за ред. І. К. Білодіда. - Київ :

Наук. думка, 1971. - Т. 2. - 441 с.

260. Случевский В. Учебник русского уголовного процесса.

Судоустройство - Судопроизводство / В. Случевский. - Изд. 4-е, доп. и сипр. -

Санкт-Петербург : Тип. М. М. Стасюлевича, 1913. - 684 с.

261. Смирнов А. В. Модели уголовного процесса / А. В. Смирнов. -

Санкт-Петербург : Наука, 2000. - 224с.

262. Смирнов А. В. Российский уголовньїй процесс: от заката до рассвета

[Злектронньїй ресурс] / А. В. Смирнов // РАПСИ. Российское агентство

правовой и судебной информации. - Режим доступа:

Шр://гар8іпе^8.ги/|идісіа1_апа1у8{/20141202/272697983.к1:т1 (дата обращения:

20.04.2017). - Загл. с ^крана.

263. Смирнов А. В. Уголовньїй процесс : учеб. / А. В. Смирнов,

К. Б. Калиновский. - Санкт-Петербург : Питер, 2004. - 586с.

264. Смирнова И. Г. Медиация: тернистьій путь в уголовном

судопроизводстве / И. Г. Смирнова // Вестник Томского государственного

университета. - 2011. - Вьіп. 350. - С. 132-136.

265. Смирнова И. Г. Социальная ценность уголовного судопроизводства :

моногр. / И. Г. Смирнова. - Москва : Юрлитинформ, 2011. - 352с.

266. Смирнова И. С. Критерии дифференциации основньїх уголовно-

процессуальньїх производств / И. С. Смирнова // Вестник Омской юридической

академии. - 2015. - № 1. - С. 65-69.

267. Смирнова И. С. Производство по сложньїм уголовньїм делам в

системе уголовно-процессуальньїх производств / И. С. Смирнова // Вестник

Омского университета. Серия: Право, 2011. - № 4. - С. 135-138.

268. Снегирева Н. И. Обеспечение прав и законньїх интересов

несовершеннолетних участников уголовного процесса на стадии

предварительного расследования : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09

/ Снегирева Наталья Ивановна ; [Воронеж. гос. ун-т]. - Воронеж, 2001. - 28 с.

269. Солодков А. А. Теоретичні основи та практика здійснення

провадження в суді присяжних в Україні : автореф. дис. .к ан д . юрид. наук :

12.00.09 / Солодков Андрій Андрійович ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава

Мудрого. - Харків, 2016. - 20 с.

270. Солодков А. А. Теоретичні основи та практика здійснення

провадження в суді присяжних в Україні : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09

/ Солодков Андрій Андрійович ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. -

Харків, 2016. - 219 с.

271. Сорокина В. В. Процессуальная форма юридической деятельности в

современной России: вопросьі теории и практики : дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.01 / Сорокина Виктория Владимировна ; Сарат. юрид. ин-т МВД России.

- Саратов, 2009. - 201 с.

384

385

272. Справа «Вінтерверп (^ іп іє т е їр ) проти Нідерландів» (заява

№ 6301/73) [Електронний ресурс] : рішення Європ. суду з прав людини,

24 жовт. 1979 р. // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення.

Коментарі : укр. портал практики Європ. Суду з прав людини. - Режим

доступу: Шр://еигосот1іп.иа/Аг1:іс1е.а8р?АМх=220 (дата звернення: 20.04.2017).

- Назва з екрана.

273. Справа «Жуковський проти України» (заява № 31240/03) : рішення

Європ. суду з прав людини, Страсбург, 3 берез. 2011 р. // Офіційний вісник

України. - 2012. - № 27. - Ст. 1032.

274. Справа «Каверзін проти України» (заява № 23893/03) : рішення

Європ. суду з прав людини, Страсбург, 15 трав. 2012 р. // Офіційний вісник

України. - 2013. - № 11. - Ст. 445.

275. Справа «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03) : рішення

Європ. суду з прав людини, 3 квіт. 2008 р. // Офіційний вісник України. - 2009.

- № 37. - Ст. 1273.

276. Справа «Салахов та Іслямова проти України» (заява № 28005/08)

[Електронний ресурс] : рішення Європ. суду з прав людини, 14 берез. 2013 р.

// Судова влада України : офіц. веб-портал. - Режим доступу:

Ь!1р://спа.соигІ.§оу.иа/8ид2590/2536/233223/444567 (дата звернення: 20.04.2017).

- Назва з екрана.

277. Справа «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява

№ 40450/04) : рішення Європ. суду з прав людини від 15.10.2009 р. // Офіційний

вісник України. - 2010. - № 13. - Ст. 651.

278. Стандартьі справедливого правосудия: международньїе и

национальньїе практики / под ред. Т. Г. Морщаковой. - Москва : Мьісль, 2012. -

584 с.

279. Статива І. І. Початковий етап досудового провадження в сучасному

кримінальному процесі: український і західний контексти : монографія

/ І. І. Статива. - Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2012. -

248 с.

280. Степанюк А. Сущность исполнения наказания / А. Степанюк. -

Харьков : Фолио, 1999. - 256 с.

281. Стойко Н. Г. Уголовньїй процесс западньїх государств и России:

сравнительное теоретико-правовое исследование англо-американской и

романо-германской правовьіх систем / Н. Г. Стойко. - Санкт-Петербург : Изд.

дом С.-Петерб. гос. ун-та : Изд-во Юрид. фак. СПбГУ, 2006. - 246 с.

282. Стратегія реформування судоустрою, судочинства та суміжних

правових інститутів на 2015-2020 роки : схвалено Указом Президент України

від 20.05.2015 р. № 276/2015 // Офіційний вісник України. - 2015. - № 41. -

Ст. 1267.

283. Стратій О. В. Психолого-правові особливості кримінального

провадження на підставі угод : дис. ... канд. юрид. наук : 19.00.06 / Стратій

Олексій Васильович ; Нац. акад. внутр. справ. - Київ, 2015. - 226 с.

284. Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса

/ М. С. Строгович. - Москва : Изд-во АН СССР, 1958. - 703 с.

285. Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса

/ М. С. Строгович. - Москва : Наука, 1968. - Т. 1. - 470 с.

286. Строгович М. С. О единой форме уголовного процесса и пределах ее

дифференциации / М. С. Строгович // Социалистическая законнсть. - 1974. -

№ 9. - С. 49-53.

287. Строгович М. С. Советский уголовно-процессуальньїй закон и

проблемьі его ^ффективности / М. С. Строгович, Л. Б. Алексеева, А. М. Ларин.

- Москва : Наука, 1979. - 319 с.

288. Струнков С. К. Процессуально-правовьіе средства: проблемьі теории

и практики : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / Струнков Сергей

Константинович ; ГОУ ВПО «Сарат. гос. акад. права». - Саратов, 2005. - 220 с.

289. Суботін Д. Стадія як елемент системи кримінального процесу /

Д. Суботін // Вісник Національної академії прокуратури України. - 2009. - № 4.

- С. 60-63.

290. Султанов А. Р. Должная правовая процедура и публичньїе интересьі,

386

позиции Европейского суда по правам человека / А. Р. Султанов // Евразийская

адвокатура. - 2013. - № 1. - С. 62-65.

291. Султанов А. Р. Формализм гражданского процесса и стандартьі

справедливого правосудия / А. Р. Султанов // Вестник гражданского процесса. -

2012. - № 3. - С. 73-93.

292. Сьідьігалиев М. А. Понятие и уровни дифференциации уголовно-

процессуальной формьі досудебного производства / М. А. Сьідьігалиев

// Вестник Нижегородской академии МВД России. - 2016. - № 1. - С. 352-356.

293. Сьічев А. А. Дифференциация уголовно-процессуальной формьі по

делам несовершеннолетних : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Сьічев

Алексей Александрович ; Нижегор. гос. ун-т им. Н. И. Лобачевского. - Нижний

Новгород, 2009. - 211 с.

294. Тарусина Н. Н. О единстве и дифференциации гражданского

процесса по семейньїм делам / Н. Н. Тарусина // Тенденции развития

гражданского процессуального права России. - Санкт-Петербург, 2008. -

С. 171-191.

295. Татаров О. Заочний розгляд очима Європи / О. Татаров // Закон і

Бізнес. - 2015. - 20-27 лют. (№ 8). - С. 15.

296. Тацій В. Виклики сучасності і кримінальне право / В. Тацій,

В. Тютюгін, Ю. Пономаренко // Голос України. - 2016. - 29 січ. (№ 16). - С. 6­

7.

297. Теория уголовного процесса: состязательность : моногр. / под ред.

Н. А. Колоколова. - Москва : Юрлитинформ, 2013. - Ч. 1. - 368 с.

298. Теория уголовного процесса: состязательность : моногр. / под ред.

Н. А. Колоколова. - Москва : Юрлитинформ, 2013. - Ч. 2. - 320 с.

299. Теория юридического процесса / под общ. ред. В. М. Горшенева. -

Харьков : Вища шк., изд-во при Харьк. ун-те, 1985. - 192 с.

300. Тертишніков В. І. Цивільний процес України : наук.-практ. посіб.

/ В. І. Тертишніков. - Харків : Юрайт, 2013. - 424 с.

387

301. Тітко І. А. Нормативне забезпечення та практика реалізації

приватного інтересу в кримінальному процесі України : монографія

/ І. А. Тітко. - Харків : Право, 2015. - 448 с.

302. Толочко О. М. Сучасна типологічна модель кримінального процесу

України: порівняльно-правовий аналіз / О. М. Толочко // Порівняльно-

аналітичне право. - 2013. - № 3/2. - С. 322-325.

303. Томин В. Т. Острьіе угльї уголовного судопроизводства / В. Т. Томин.

- Москва : Юрид. лит., 1991. - 240 с.

304. Трефилов А. А. Организация досудебного производства по УПК

Швейцарии 2007 года : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Трефилов

Александр Анатольевич ; [Моск. гос. ун-т им. М. В. Ломоносова]. - Москва,

2014. - 18 с.

305. Трофименко В. М. До питання щодо поняття та значення

диференціації кримінально-процесуальної форми / В. М. Трофименко

// Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. -

2012. - Вип. 18. - С. 139-142.

306. Трофименко В. М. Диференціація процесуальної форми як

пріоритетний напрямок реформування кримінального судочинства України /

B. М. Трофименко // Вісник Академії правових наук. - Харків, 2012. - № 3. -

C. 242-250.

307. Трофименко В. М. Система кримінального процесу України (спроба

концептуального аналізу) / В. М. Трофименко //Право України. - 2014. - № 11.

- С. 201-208.

308. Трубникова Т. В. Упрощенньїе судебньїе производства в уголовном

процессе России : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Трубникова Татьяна

Владимировна ; Том. гос. ун-т. - Томск, 1997. - 264 с.

309. Туманянц А. Р. Посередництво в урегулюванні правових суперечок:

досвід США / А. Р. Туманянц // Проблеми законності. - Харків, 2007. - Вип. 86.

- С. 166-171.

310. Турман Н. Процесуальний статус та роль медіаторів при укладенні

388

угод у кримінальному провадженні / Н. Турман // Підприємництво,

господарство і право. - 2016. - № 4. - С. 113-117.

311. Уголовно-процессуальное законодательство Союза ССР и РСФСР:

теоретическая модель / под ред. В. М. Савицкого. - Москва : Изд-во ИГиП АН

СССР, 1990. - 317 с.

312. Уголовно-процессуальное право: актуальньїе проблемьі теории и

практики : учеб. для магистров / под ред.: В. А. Лазарева, А. А. Тарасов. -

Москва : Юрайт, 2012. - 476 с.

313. Уголовно-процессуальное право Российской Федерации : учеб. / отв.

ред.: И. Л. Петрухин, И. Б. Михайловская. - Изд. 3-е. - Москва : Проспект,

2010. - 664 с.

314. Уголовно-процессуальньїй кодекс Азербайджанской Республики

Уголовно-процессуальньїй кодекс Азербайджанской Республики [Злектронньїй

ресурс] : (утв. Законом Азерб. Респ. от 14.07.2000 г. № 907-ір) : (с изм. и доп.

по состоянию на 30.09.2016 г.) // ПАРАГРАФ : информ. системьі. - Режим

доступа: Шр://оп1іпе.2акоп.к2Моситеп{/?дос_ід=30420280#ро8=9;-251 (дата

обращения: 20.04.2017). - Загл. ^крана.

315. Уголовно-процессуальньїй кодекс Республики Молдова

[Злектронньїй ресурс] : от 14.03.2003 г. № 122-ХУ : (с изм. и доп. по состоянию

на 22.12.2016 г.) // ПАРАГРАФ : информ. системьі. - Режим доступа:

ЬИр://оп1іпе.2акоп.кг/Воситеп1/?дос_ід=30397729 (дата обращения: 20.04.2017).

- Загл. ^крана.

316. Удалова Л. Здійснення кримінального провадження за відсутності

підозрюваного, обвинуваченого / Л. Удалова, Д. Письменний // Право України.

- 2015. - № 11. - С. 51-56.

317. Узагальнення «Про практику розгляду скарг на рішення, дії чи

бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час

досудового розслідування» [Електронний ресурс] : узагальнення Вищ.

спеціаліз. суду України з розгляду цив. і кримін. справ // Вищий

спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ : офіц.

389

сайт. - Режим доступу: Ьіїр://8С.£оу.иа/иа/и2а§а1пепп|а_8идоуо]і_ргак1:ікі.Ьіт1

(дата звернення: 20.04.2017). - Назва з екрана.

318. Узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею

клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження

[Електронний ресурс] : узагальнення Вищ. спеціаліз. суду України з розгляду

цив. і кримін. справ від 07.02.2014 р. : (витяг) // Верховна Рада України : офіц.

веб-портал. - Режим доступу: Ьйр://2акоп5.гада.§оу.иа/1а^8/8Ьо^/п0001740-14

(дата звернення: 20.04.2017). - Назва з екрана.

319. Федотова Г. В. Правове регулювання інституту кримінального

проступку у Франції, Німеччині та Великобританії / Г. В. Федотова // Науковий

вісник Національної академії внутрішніх справ. - 2015. - № 4. - С. 275-288.

320. Филин Д. В. Структура уголовного процесса Украинь / Д. В. Филин

// Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики :

матеріали V міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю Нац. акад. прав.

наук України. - Одеса, 2013. - С. 436-439.

321. Филин Д. В. Теория и практика протокольной формьі досудебной

подготовки материалов : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Филин Дмитрий

Витальевич ; Харьк. юрид. ин-т. - Харьков, 1990. - 238 с.

322. Филин Д. В. Уголовньїй процесс Украиньї: система и структура

права, законодательства, деятельности [Злектронньїй ресурс] / Д. В. Филин

// Международная ассоциация содействия правосудию. - Режим доступа:

Шр://’№№№.іиа].пе{/поде/1464 (дата обращения 20.04.207). - Загл. с ^крана.

323. Философская і нциклопедия : в 5 т. / под ред. В. Ф. Константинова. -

Москва : Совет. ^нцикл., 1960. - Т. 2. - 575 с. - Злектрон. аналог: режим

доступа: Ьйр://8іоуагіх.ги/ґі1о8оґ8кауа_епі8ік1оредіуа/ра§е/діґґегепі8іаі8іуа.3094

(дата обращения: 20.04.2017).

324. Философский ^нциклопедический словар / гл. ред. Л. Ф. Ильичев. -

Москва : Совет. ^нцикл., 1983. - 840 с.

325. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства

/ И. Я. Фойницкий. - 2-е изд., перераб. и законч. - Санкт-Петербург : Тип.

390

391

М. М. Стасюлевича, 1899. - Т. 2. - 607 с.

326. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства

/ И. Я. Фойницкий ; под ред. А. В. Смирнова. - Санкт-Петербург : Альфа, 1996.

- Т. 2. - 606 с.

327. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика України : автореф. дис. ...

д-ра юрид. наук : 12.00.08 / Фріс Павло Львович ; Нац. акад. внутр. справ

України. - Київ, 2005. - 36 с.

328. Фролов Ю. А. Система уголовного судопроизводства: история и

современньїе тенденции развития : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.09 / Фролов

Юрий Александрович ; Рост. юрид. ин-т МВД Рос. Федерации. - Ростов-на-

Дону, 2006. - 370 с.

329. Фурсов Д. А. Процессуальньїй режим деятельности арбитражного

суда первой инстанции : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.04 / Фурсов Дмитрий

Александрович ; Рос. прав. акад. М-ва юстиции Рос. Федерации. - Москва,

1996. - 192 с.

330. Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении / Р. О. Халфина. -

Москва : Юрид. лит., 1974. - 352 с.

331. Хупсергенов Х. М. Упрощенньїе формьі производства в уголовном

процессе зарубежньїх стран : моногр. / Х. М. Хупсергенов. - Москва :

Юрлитинформ, 2014. - 160 с.

332. Цивільний процесуальний кодекс України : станом на 25 січ. 2017 р. :

відповідає офіц. тексту. - Харків : Право, 2017. - 220 с.

333. Цьіганенко С. С. Дифференциация в свете категории уголовно-

процессуальная стратегия (модельньїй подход и концептуальньїе основания)

/ С. С. Цьіганенко // Тегга Есопотіси8. - 2013. - Т. 11, № 1. - С. 149-153.

334. Цьіганенко С. С. Общий и дифференцированньїй порядки уголовного

судопроизводства : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.09 / Цьіганенко Сергей

Станиславович ; С.-Петерб. гос. ун-т. - Санкт-Петербург, 2004. - 498 с.

335. Цьіганенко С. С. Производство по уголовньїм делам в российском

уголовном процессе / С. С. Цьіганенко. - Ростов-на-Дону : Проф-Пресс, 2003. -

448 с.

336. Черниченко І. В. Застосування відео конференції у кримінальному

провадженні України: теорія і практика : монографія / І. В. Черниченко. - Київ :

Алерта, 2015. - 272 с.

337. Шадже А. М. К вопросу о специализации и унификации

современного российского законодательства / А. М. Шадже // Общество и

право. - 2006. - № 4. - С. 69-74.

338. Шаренко С. Л. Спеціальне досудове розслідування та судове

провадження: проблемні питання правового регулювання / С. Л. Шаренко,

О. Г. Шило // Право України. - 2015. - № 7. - С. 58-65.

339. Шевчук С. Судовий захист прав людини: практика Європейського

суду з прав людини у контексті західної правової традиції / С. Шевчук. - 3-тє

вид. - Київ : Реферат, 2010. - 848 с.

340. Шергин А. П. Административная юрисдикция / А. П. Шергин. -

Москва : Юрид. лит., 1979. - 144 с.

341. Шило О. Г. Теоретико-прикладні основи реалізації конституційного

права людини і громадянина на судовий захист у досудовому провадженні в

кримінальному процесі України : монографія / О. Г. Шило. - Харків : Право,

2011. - 472 с.

342. Шило О. Г. Теоретичні основи та практика реалізації

конституційного права людини і громадянина на судовий захист у досудовому

провадженні в кримінальному процесі України : дис. ... д-ра юрид. наук :

12.00.09 / Шило Ольга Георгіївна ; Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава

Мудрого». - Харків, 2011. - 479 с.

343. Шмаленя С. Практика застосування слідчими та прокурорами

положень Кримінального процесуального кодексу України щодо ініціювання та

здійснення спеціального досудового розслідування / С. Шмаленя, В. Валентій-

Г езун // Вісник прокуратури. - 2016. - № 11. - С. 78-82.

392

344. Шпак В. В. Проблемьі и критерии дифференциации уголовно-

процессуальной формь / В. В. Шпак // Право и демократия. - Минск, 2002. -

Вьіп. 13. - С. 249-259.

345. Шредер Ф.-К. Уголовно-процессуальное право Германии

/ Ф.-К. Шредер, Т. Ферелл. - 5-е изд. - Москва : Инфотропик Медиа, 2016. -

304 с.

346. Шумило М. Є. Гносеологічна і процесуальна природа доказів у

Кримінальному процесуальному кодексі України / М. Є. Шумило // Актуальні

питання кримінального процесуального законодавства України : зб. матеріалів

міжвуз. каук. конф. (26 квіт. 2013 р., м. Київ). - Київ, 2013. - С. 13-27.

347. Шумило М. Є. Поліційна і кримінальна процесуальна діяльність: на

стику минулого та сучасного / М. Є. Шумило // Вісник Академії адвокатури

України. - 2015. - Т. 12, № 2. - С. 223-234.

348. Щербанюк О. В. Проблеми застосування медіації як форми

відновного правосуддя при здійсненні кримінального провадження на підставі

угод / О. В. Щербанюк, Н. О. Турман // Питання боротьби зі злочинністю. -

Харків, 2015. - Вип. 30. - С. 31-39.

349. Юридическая процессуальная форма: теория и практика / под общ.

ред.: П. Е. Недбайло, В. М. Горшенева. - Москва : Юрид. лит., 1976. - 280 с.

350. Юркевич Н. А. Уголовно-процессуальное производство как ^лемент

системьі уголовного процесса / Н. А. Юркевич // Право на судебную защиту в

уголовном процессе: европейские стандартьі и российская практика : сб. ст. по

материалам междунар. науч.-практ. конф. (г. Томск, 20-22 сент. 2007 г.). -

Томск, 2007. - С. 254-263.

351. Якимович Ю. К. Дифференциация уголовного процесса

/ Ю. К. Якимович, А. В. Ленский, А. В. Трубникова. - Томск : Изд-во Том. ун­

та, 2001. - 297 с.

352. Якимович Ю. К. Дифференциация уголовного судопроизводства:

проблемь и перспективь / Ю. К. Якимович // Вестник Удмуртского

университета. Серия: Зкономика и право. - 2013. - Вьіп. 2. - С. 203-208.

393

353. Якимович Ю. К. О некоторьіх вопросах дальнейшей дифференциации

уголовного процесса России / Ю. К. Якимович // Уголовная юстиция. - 2013. -

№ 1. - С. 59-64.

354. Якимович Ю. К. Понятие, назначение, дифференциация уголовного

процесса. Принципьі уголовного судопроизводства : моногр. / Ю. К. Якимович.

- Томск : Изд-во Том. ун-та, 2015. - 168с.

355. Якимович Ю. К. Структура советского уголовного процесса. Система

стадий и система производств. Основньїе и дополнительньїе производства

/ Ю. К. Якимович. - Томск : Изд-во Том. ун-та, 1991. - 216 с.

356. Яковець І. С. Медіація на стадії виконання покарання як показник

виправлення засуджених / І. С. Яковець // Питання боротьби зі злочинністю. -

Харків, 2006. - Вип. 11. - С. 195-200.

357. Якуб М. К вопросу о видах уголовного судопроизводства в общих

судах / М. Якуб // Ученьїе записки / Всесоюз. ин-т юрид. наук М-ва юстиции

СССР. - Москва, 1946. - Вьіп. 6. - С. 147-164.

358. Якуб М. Л. О понятии процессуальной функции в советском

уголовном процессе / М. Л. Якуб // Известие вузов. Правоведение. - 1973. -

№ 5. - С. 83-89.

359. Якуб М. Л. Процессуальная форма в советском уголовном

судопроизводстве / М. Л. Якуб. - Москва : Юрид. лит., 1981. - 144 с.

360. Якупов Р. Х. Уголовньїй процесс : учеб. / Р. Х. Якупов. - Москва :

Зерцало, 1998. - 448 с.

361. Яновська О. Г. Концептуальні засади функціонування і розвитку

змагального кримінального судочинства : монографія / О. Г. Яновська. - Київ :

Прецедент, 2011. - 303 с.

394

395

ДОДАТКИ

Додаток А

Анкета

Ш ановний колега!

Просимо Вас надати відповіді на проблемні питання стосовно чинного порядку кримінального провадження та перспективних напрямів розвитку кримінального процесуального законодавства України.

Ваш професійний досвід та особиста думка мають велику цінність та будуть враховані при дослідженні проблеми кримінальної процесуальної форми та науковому обґрунтуванні пропозицій, спрямованих на удосконалення чинного законодавства України.

1. Що, на Ваш погляд, є метою кримінального провадження?а) встановлення істиниб) вирішення кримінально-правового конфліктув) притягнення особи, винної у вчиненні злочину, до кримінальної відповідальностіг) інше (вкажіть власний варіант відповіді)

2. Чи вважаєте Ви порядок кримінального провадження, передбачений КПК України 2012 року, більш дієвим, ніж порядок, передбачений КПК України 1960 року?а) такб) ні

3. Які з проявів диспозитивності в кримінальному процесі Ви оцінюєте позитивно?а)розширення можливості для примирення сторінб) проведення скороченого судового розглядув) посилення процесуальної ролі потерпілогог) розширення процесуальних прав обвинуваченого та його захисникад) укладення угод у кримінальному провадженніе) інше (вкажіть власний варіант відповіді)

4. Чи достатньо, на Ваш погляд, деталізовано в КПК України порядок кримінального провадження?а) такб) ні, прогалини правового регулювання мають місце під час здійснення:

- досудового розслідування (вкажіть які саме) -

- підготовчого провадження (вкажіть які саме) -

- судового розгляду (вкажіть які саме) -

- апеляційного провадження (вкажіть які саме) -

- касаційного провадження (вкажіть які саме) -

396

- перегляду судових рішень Верховним судом України (вкажіть які саме) -

- судового контролю слідчим суддею під час досудового розслідування -

5. Чи підтримуєте Ви впровадження інституту мирової юстиції?а) такб) ні

6. Чи вважаєте Ви за доцільне розгляд кримінальних проваджень про кримінальні проступки мировим суддею?а) такб) ні

7. Чи вважаєте Ви за доцільне передбачити в КПК України підстави та порядок проведення заочного кримінального провадження щодо злочинів невеликої і середньої тяжкості?а) такб) ні

8. Ваше ставлення до скороченого порядку судового розгляду, передбаченого ч.3 ст.349 КПК України?а) цілком підтримуюб) підтримую, але вважаю за необхідне передбачити, що цей порядок не може застосовуватися у кримінальних провадженнях по тяжких і особливо тяжких злочинахв) не підтримую, оскільки (просимо пояснити)г) інше

9. Чи вважаєте Ви за доцільне передбачити в КПК України положення про те, що скорочений судовий розгляд не може проводитися у кримінальному провадженні щодо злочинів неповнолітніх?а) такб) ні

10. Чи вважаєте Ви за доцільне передбачити в КПК України положення про те, що скорочений судовий розгляд може проводитись лише за умови визнання обвинуваченим своєї вини?а) такб) ні

11. Чи підтримуєте Ви впровадження інституту слідчого судді?а) такб) ні

12. Чи є, на Ваш погляд, виправданою компетенція слідчого судді, передбачена КПК України?а) такб) ні

397

13. Чи підтримуєте Ви впровадження в Україні інституту пенітенціарних суддів (суддів, метою діяльності яких є забезпечення функціонування механізму превентивних та компенсаційних заходів для забезпечення гарантій дотримання права осіб, які тримаються в установах попереднього ув’язнення або виконання покарань, не бути підданими катуванню, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню)?а) такб) ні

14. Чи вважаєте Ви за доцільне повернення стадії порушення кримінальної справи?а) такб) ні

15. Чи вважаєте Ви за доцільне регулювання порядку виконання судових рішень КПК України (а не КВК України)?а) такб) ні

16. Чи вважаєте Ви за доцільне регулювання порядку застосування примусових заходів виховного та примусового характеру саме КПК України?а) такб) ні

17. Чи підтримуєте Ви впровадження інституту угод у кримінальному провадженні?а) такб) ні

18. Чи вважаєте Ви за можливе застосування угоди про визнання винуватості в кримінальному провадженні, у якому бере участь потерпілий?а) такб) ні

19. Чи вважаєте Ви за необхідне детально закріпити в КПК України правила, що визначають особливий режим проведення досудового розслідування і провадження в суді першої інстанції в умовах воєнного, надзвичайного стану або у районі проведення антитерористичної операції?а) такб) ні

20. Чи вважаєте Ви за необхідне впровадження в Україні класичної моделі суду присяжних із поділом компетенції між професійним суддею (суддями) та присяжними?а) так (просимо пояснити)

б) ні (просимо пояснити)

21. Чи вважаєте Ви за доцільне розширення категорії кримінальних проваджень, підсудних суду присяжних, за рахунок справ про тяжкі та особливо тяжкі злочини?а) такб) ні

22. Чи вважаєте Ви за необхідне впровадження медіації у кримінальному провадженні?

398

а) так (просимо пояснити)

б) ні (просимо пояснити)

23. Ваше ставлення до розширення застосування засобів технічної фіксації кримінального провадження- під час досудового розслідування:а) оцінюю позитивноб) вважаю, що (зазначте власний варіант відповіді)

- під час судового провадження:а) оцінюю позитивноб) вважаю, що (зазначте власний варіант відповіді)

24. Ваше ставлення до впровадження системи електронного суду в кримінальному процесі?а) підтримуюб) не підтримую, оскільки (просимо пояснити)

25. Ваше ставлення до надання захиснику права проводити слідчі (розшукові) дії (зокрема, допит, огляд тощо)?а) підтримуюб) не підтримую, оскільки (просимо пояснити)

Щиро дякуємо за співпрацю та розуміння!

Додаток Б

399

400

Прокурори Науковці Адвокати Судді

Кількість осіб яка прийняла участь в

опитуванні 43 82 40 47

Питання № 1

Що, на Ваш погляд, є метою кримінального провадження?

а) встановлення істини

33 24 14 24

б) вирішення кримінально-

правового конфлікту

1 39 16 14

в) притягнення особи, винної у

вчиненні злочину, до кримінальної

відповідальності

12 32 15 14

г) інше (вкажіть власний варіант

відповіді)4 9 1 2

Інше

- виправлення особи, що вчинила злочин та встановлення істини

- пізнання істини

- захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження

- притягнення до відповідальності не єдина мета, насамперед відшкодування шкоди

- захист суспільства та його членів від злочинів,

- встановлення фактичних обставин справи

- метою кримінального провадження є виконання його завдань, визначених ст.2 КПК

401

притягнення винних до відповідальності згідно її законною правовою процедурою та гарантією прав учасників

- конкретне кримінальне провадження не має мети. Бо мета - це бажаний майбутній результат. Ніхто до завершення провадження не знає яким буде результат, а отже і бажати його неможливо

Питання № 2.

Чи вважаєте Ви порядок

кримінального провадження,

передбачений КПК України 2012 року, більш дієвим, ніж

порядок, передбачений КПК

України 1960 року?

а) так 24 50 29 33

б) ні 19 26 11 10

інше:

- ні, але проблема не тільки в порядку кримінального провадження, але й, певною мірою, у професійності правосвідомості правозастосувача

- є свої позитивні в колишньому КПК, але зміни сьогодні в КПК потрібні

Питання № 3

Які з проявів диспозитивності в

кримінальному

402

процесі Ви оцінюєте

позитивно?

а)розширення можливості для

примирення сторін25 38 23 24

б) проведення скороченого

судового розгляду17 19 12 9

в) посилення процесуальної ролі

потерпілого5 26 15 7

г) розширення процесуальних

правобвинуваченого та

його захисника

10 39 20 12

д) укладення угод у кримінальному провадженні

21 42 21 26

е) інше (вкажіть власний варіант

відповіді)2 1

інше:

- посилення процесуальної ролі потерпілого (не можна не оцінити позитивно те, що КПК України 2012 р. розширив перелік прав потерпілого, але ж є проблеми з реалізацією цих прав, що потребує уваги вченого й законодавця)

- неможливість

оскарження внесення в ЄРДР, повідомлення про підозру

Питання № 4

Чи достатньо, на Ваш погляд,

деталізовано в КПК України

403

порядоккримінальногопровадження?

а) так 29 21 13 26

б) ні, прогалини правового

регулювання мають місце під час здійснення:

14 60 20 19

прогалини правового

регулювання мають місце під час здійснення:

- досудового розгляду, а саме - порядку проведення вилучення у особи предметів

- досудового розгляду, а саме -виключення права слідчого та прокурора призначити ревізії та перевірок

- досудового розгляду, а саме нема зупинення кримінального провадження. На підставах невстановлення особи, відсутні підстави для затримання особи через деякий час після скоєння

- досудового розслідування - регламентація початку досудового розслідування; відсутність дослідчої перевірки; здійснення процесуальних дій до внесення відомостей до ЄРДР; забезпечення процесуальної рівності сторін кримінального провадження

- проблематика закриття кримінального провадження за п.5 ч. 1 ст. 284 КПК

- проблеми відкриття матеріалів досудового розслідування

- нормативне регулювання ст.291 КПК, що зумовлює виникнення в судовій практиці питання, яким чином суд під час підготовчого судового провадження може без наявності додаткових матеріалів, на основі лише обвинувального

- повернення кримінальної справи на повторний розгляд в суд першої інстанції без оскарження

- ст. 314-317 КПК не врегульований порядок розгляду скарг на рішення, дії, бездіяльність слідчого, прокурора,які не зазначені ст. 303 КПК; порядок розгляду справ на ухвали слідчого судді, які не зазначені у ст. 309 КПК

- ч.3 ст. 306 КПК не передбачає, яке рішення має прийняти слідчий суддя у разі неявки особи, яка подала скаргу чи її захисника чи представника

- розширити

- судовий розгляд, неявка потерпілого і неможливість приводу

- досудове розслідування, тимчасовий доступ до речі і документів

Виписати норми, згідно з якими питання в порядку вироку не є предметом касаційного розгляду

-ст.303КПК, форма скарги

- коли з якого моменту особа стаєпідозрюваною

- обмеження права повернення справи на новий судовий розгляд

- повернути можливість

404

кримінального акта та реєстру перелік застосовуванняправопорушен матеріалів досудового оскарження приводу доня розслідування рішень, дії та потерпілого і

затвердити угоду або бездіяльності порядок- досудового відмовити в її слідчого виконаннярозгляду, а затвердженні, закрити приводусаме - вплив кримінальне - недостатньона органи провадження у зв’язку зі визначені - відсутність вдосудового звільненням особи від підстави для апеляційномурозслідування кримінальної дослідження провадженніу разі відповідальності доказів прямого обов’язкуневиконання проводити суд.вказівок - досудового - скорочений розглядпрокурора - розслідування - початок розгляд справ:

відсутній. досудового певною мірою є - момент подання

розслідування; обмеження прав доказів сторонами- судового відсутність захисту і

Якщо підготовчеконтролюслідчим

процесуальної потерпілого,можливість судове засідання

самостійності слідчого відкладається чи можна

суддею під оскарженнячас - досудовогодосудового розслідування - продовжити строк

розслідування тримання під

- порядок визначення моменту вартою

перегляду закінчення досудового- апеляційний суд

рішень про розслідування(прийняття відповідного не може провести

відмову в суд слідствозадоволенні процесуального рішення

клопотань (ст. 283 КПК) чи - не врегульованослідчих, відкриття матеріалів (ст. більшість питаньпрокурорів 290 КПК) в повному обсязі

(обрання заходів- досудового - ненадання стороною

забезпеченнярозслідування обвинувачення стороні

захисту ухвали слідчого кримінального, а саме отримання судді про дозвіл на провадження)

дозволу на проведення НСРД для - відсутністьпроведення ознайомлення обов’язкупевних постановити- під час досудовогопроцесуаль- розслідування - під час самостійно вирокних дій кримінальних в апеляції

- підготовчого проваджень щодо

провадження , неповнолітніх: предмет

а саме - щодо доказування у справах

забезпечення неповнолітніх, які не

явки сторін, досягли віку, з якого

405

явка яких є можливе притягнення дообов’язкова кримінальноїдля відповідальності;проведення процесуальний статусзасідання малолітньої особи у

- судовогокримінальному провадженні (якщо вона

розгляду, а окремо визначаєтьсясаме - явку КПК України як учасниксвідківзабезпечуєпрокурор

кримінального провадження, то напевно повинна мати власний

- судового процесуальний статус,

розгляду, а що відрізняється від

саме - порядок процесуального статусу

реабілітації інших неповнолітніх

померлого осіб); процесуальний

- апеляційне йпорядок затримання неповнолітніх, які не

касаційне досягли віку, з якогопровадження, можливе притягнення доа саме - кримінальноїобмеження відповідальності;кола осіб, процесуальний порядокщодо призначенняоскарження неповнолітньомусудових громадського вихователярішень у разі його звільнення

від кримінальної- апеляційногопровадження, а саме -

відповідальності із застосування

порядокпризначеннянового

примусових заходів виховного характеру

- питання строківсудового досудового

- перегляд• т-ч /~1

розслідування після повернення акту

рішень ВС України, а

прокурору

саме-коло - відсутній механізмосіб, які реалізації принципуможуть забезпечення права наоскаржувати оскарженнясудові процесуальних рішень,рішення дій чи бездіяльності

406

- відсутність Закону про кримінальний проступок

розгляду.

- до суду направляється тільки обвинувальний акт без додатків, що позбавляє суд дослідити повноту досудового розслідування з приводу оскарження дій слідчого, прокурора

- підготовчого провадження необхідність удосконалення ч. 3 ст. 315 КПК, продовження строку тримання під вартою

- підготовчого провадження -

неврегульована процедура розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора, що не підлягають розгляду під час досудового розслідування слідчим суддею

- судового розгляду - подання стороною обвинувачення доказів у судовому провадженні; неможливість оскарженнянедотримання розумних строків

- судового розгляду - неможливість оскарження судових рішень про застосування запобіжних заходів у апеляційному порядку до завершення судового

407

розгляду

- апеляційного провадження - необхідна

деталізація підстав для повернення провадження на новий розгляд в суд першої інстанції

- судового розгляду - встановити граничний строк судового розгляду

- відсутня належно правова процедура реалізації принципу безпосередності дослідження речей та документів

- відсутня належна правова процедура щодо забезпечення єдності судової практики

- проведення перехресних допитів(прямо не закріплено КПК)

- відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення

- існує можливість підтримки державного обвинувачення. Потерпілим, але він не має для того відповідної освіти і знань, мінімальні строки для підготовки ним до підтримання державного обвинувачення

- проблемні питання провадження за ново

408

виявленими обставинами

- форми особливих порядків кримінального провадження

- більшої деталізації потребує форматної вимоги до змісту та форми процесуальних рішень

- право суду обрати або змінити запобіжний захід, виходячи із міри покарання

- оцінка або переоцінка доказів, що були предметом дослідження в суді першої інстанції (або не були)

Питання № 5.

Чи підтримуєте Ви впровадження

інституту мирової юстиції?

а) так 30 63 24 30

б) ні 13 20 15 13

Питання № 6

Чи вважаєте Ви за доцільне розгляд

кримінальних проваджень про

кримінальні проступки

мировим суддею?

а) так 24 55 22 27

б) ні 20 26 16 17

409

Питання № 7

Чи вважаєте Ви за доцільне

передбачити в КПК України

підстави та порядок

проведення заочного

кримінального провадження щодо злочинів невеликої

і середньої тяжкості?

а) так 21 34 14 16

б) ні 19 50 28 28

Інше:- це як раз відповідає практиці ЄСПЛ

Питання № 8

Ваше ставлення до скороченого

порядку судового розгляду,

передбаченого ч.3 ст.349 КПК України?

а)цілкомпідтримую

29 33 9 18

б) підтримую, але вважаю за необхідне

передбачити, що цей порядок не

може застосовуватися у

кримінальних провадженнях по

тяжких і особливо тяжких злочинах

14 45 28 26

410

в) не підтримую, оскільки (просимо

пояснити)5 4

г) інше 2 1

інше:

- не підтримую, оскільки призводить до помилки внаслідок необізнаності рядових громадян

- не підтримую , не достатньо гарантій

- зменшення значення засади змагальності

- принципдиспозитивності не діє у даній статті

- порушення конституційних прав

- треба зважати на конкретні обставини кримінального провадження

- підтримую, але більш докладної регламентації потребує процедура встановлення судом істинності та добросовісності обвинуваченого

- підтримую,це не є скороченим порядком судового розгляду,є лише обсягдослідженнядоказів

Питання № 9

Чи вважаєте Ви за доцільне

передбачити в КПК України

положення про те, що скорочений

судовий розгляд не

411

може проводитися у кримінальному

провадженні щодо злочинів

неповнолітніх?

а) так 24 62 34 31

б) ні 20 23 8 13

Питання № 10

Чи вважаєте Ви за доцільне

передбачити в КПК України

положення про те, що скорочений судовий розгляд

може проводитись лише за умови

визнання обвинуваченим

своєї вини?

а) так 35 50 29 42

б) ні 8 28 12 1

Інше:

Питання № 11

Чи підтримуєте Ви впровадження

інституту слідчого судді?

а) так 32 75 38 40

б) ні 10 7 4 2

Інше:

Питання № 12

Чи є, на Ваш погляд,

виправданою

412

компетенція слідчого судді,

передбачена КПК України?

а) так 29 70 32 38

б) ні 10 80 10 5

Інше:- треба розширити коло повноважень

Питання № 13

Чи підтримуєте Ви впровадження в

Україні інституту пенітенціарних суддів (суддів,

метою діяльності яких є

забезпечення функціонування

механізму превентивних та компенсаційних

заходів для забезпечення

гарантій дотримання права

осіб, які тримаються в

установах попереднього

ув’язнення або виконання

покарань, не бути підданими катуванню,

нелюдському чи такому, що

принижує гідність, поводженню або

покаранню)?

а) так 23 48 27 18

413

б) ні 17 31 10 26

Інше:

Питання 14

Чи вважаєте Ви за доцільне

повернення стадії порушення

кримінальної справи?

а) так 23 50 17 33

б) ні 18 30 24 14

Питання 15

Чи вважаєте Ви за доцільне

регулювання порядку виконання

судових рішень КПК України (а не

КВК України)?

а) так 19 32 27 32

б) ні 22 49 16 14

Питання 16

Чи вважаєте Ви за доцільне

регулювання порядку

застосування примусових

заходів виховного та примусового характеру саме КПК України?

414

а) так 28 64 33 42

б) ні 11 21 8 5

Питання 17

Чи підтримуєте Ви впровадження

інституту угод у кримінальному провадженні?

а) так 34 74 39 45

б) ні 6 7 2 2

Питання 18

Чи вважаєте Ви за можливе

застосування угоди про визнання

винуватості в кримінальному провадженні, у

якому бере участь потерпілий?

а) так 25 57 32 35

б) ні 17 27 8 12

Інше:

- за умови, що потерпілий проти цього не заперечує

- так, якщо це буде угода про визнання винуватості та примирення

Питання 19

Чи вважаєте Ви за необхідне

детально закріпити в КПК України

правила, що

415

визначають особливий режим

проведення досудового

розслідування і провадження в

суді першої інстанції в умовах

воєнного, надзвичайного

стану або у районі проведення

антитерористичної операції?

а) так 19 66 29 27

б) ні 24 19 12 20

Питання 20

Чи вважаєте Ви за необхідне

впровадження в Україні класичної

моделі суду присяжних із

поділом компетенції між

професійним суддею (суддями) та присяжними?

а) так (просимо пояснити)

24 47 27 22

б) ні (просимо пояснити)

18 33 11 26

інше

- так,присяжнісприймаютьінформацію зпозиціїсторонньоїлюдини, без

- так, для стимулювання якісної діяльності сторони обвинувачення. Прокуророві треба «напружуватися» щоб переконати не юристів (пристяжних) в

- так, оскільки цеповістювідповідаєКонституції (ст.124), історичномудосвіду,відбувається

- так, необхідні кардинальні зміни в КПК

- нашесуспільство ще не готове

416

юридичного виконуваності особидосвіду, протевраховують - так - компетенція

особисті присяжних повинна

обставини обмежуватися

життя вирішенням «питання факту» (встановлення

- так, адже винуватості/невинуватосрозмежування ті обвинуваченого уповноважень: вчиненні злочину), априсяжні компетенціявирішують професійних суддів -«питання охоплювати вирішенняфакту», а «питання права»судді (визначення покарання«питання та вирішення усіхправа», процесуальних питань)присяжні хоч івивчають - так, це сприятиме

докази, але не збільшенню довіри до

опитують судової влади

учасників - так, це безпосередняпроцесу участь народу у

- ні, присяжні здійсненні правосуддя

не мають - так, це залучення

юридичної суспільства до

освіти і не судочинства -

можуть підвищення рівня

об’єктивно легітимності

вирішувати та - так, суд присяжних напризначати сьогодні не відповідаєпокарання суті його створення і не

- ні, в реаліях виконує функцій, які б мали на ньогосьогодення

присяжні покладатися.

можуть бути - так, сприятименеоб’єктивні з підвищенню прозоростіприводу системи правосуддявідсутностіюридичної - так, нинішня модельосвіти, нічим не відрізняєтьсяможливого від інституту народнихвпливу осіб зі засідателів та є недієвою

реальний поділ - так,питань вини та обвинуваченняпокарання має бути

- так, 7 присяжнихнастількизрозумілим і

- так, оскільки обгрунтовним,

діючим КПК дуже щоб сумніву в

загально його зрозумілості

викладено і обґрунтованості

поняття суду за не було навіть у

участю осіб, що не мають

присяжних, у юридичної освіти

зв’язку з чим є в даному випадку

багато чого не у присяжних

відомого у цьому - так, участьпроцесі незалежних осіб

- так, суд - так, присяжні приймаютьпозбавляється

можливостіодноособово

рішення провинуватість, а суд

приймати рішення - про покарання

- так, але по - ні, як показуєпевних категоріях практика, яксправ. Так можна участь народнихподолати засідателів так ікорумпованість і присяжних -упередженість затягує розглядсуддів справи

- так, це - ні, непозитивний виправдано заєвропейський часом,досвід забезпеченням

- ні, взагалі не прав учасників,

підтримую витратами

впровадженняприсяжних, зпрактики це невпливає нарішення,призводить дозатягуванняпроцесу.Присяжні халатно

417

сторони

- ні,суспільство не готове до існування даної моделі суду

- ні, на даний час зібрати присяжних є проблемою

- ні, якщо міркувати вимірами сьогодення, то без політичної та соціальної стабільності запровадження класичної моделі суду присяжних є, мабуть, неможливим (недофінансування, заангажованість, можливий різного роду тиск на присяжних..., на заваді розвитку інституту присяжних саме в Україні та саме зараз може стати моральна свідомість, менталітет..)

- ні, оскільки деякі із питань, що вирішуються при ухваленні вироку, вимагають наявність юридичної освіти, що не є обов’язковою до присяжних

- ні, по-перше, навряд чи наразі можна стверджувати про наявність соціального запиту та усвідомлення необхідності впровадження такої моделі суду присяжних, по-друге, в Україні відсутня відповідна правова традиція і правовий досвід, що може істотно вплинути на дієвістьзапропонованої моделі

- ні, оскільки наразі є складність в організації, велика ймовірність помилки, впливу на

ставляться до своїх обов’язків.

- ні, суспільство не готове нести відповідальність та бутинеупередженим

418

присяжних

- ні, необізнаність присяжних, незнання чинного законодавства, емоційність, відсутність досвіду,ускладнення організацій судових засідань

- ні, недостатність досвіду,знань, емоційність

- ні, передчасно, оскільки класична модель суду присяжних презумує високу культуру правову населення

Питання 21

Чи вважаєте Ви за доцільне

розширення категорії

кримінальних проваджень,

підсудних суду присяжних, за

рахунок справ про тяжкі та особливо

тяжкі злочини?

а) так 17 46 34 15

б) ні 25 34 9 31

Питання 22

Чи вважаєте Ви за необхідне

впровадження медіації у

кримінальному провадженні?

419

а) так (просимо пояснити)

23 57 24 39

б) ні (просимо пояснити)

22 23 13 6

- так, однак - так, за умов успішного - так, для - так, можливістьданий впровадження сприятиме справедливого закриття к/п уінститут вирішенню завдань рішення зв’язку зповинен діяти лише у кримінальних провадженнях із злочинами

кримінальногопровадження

- так, наведений інститут значно покращив би

- так, вона є фактично у вигляді інституту примирення

примиренням

- так, це повинносприятирозвантаженню

невеликої ,середньоїтяжкості

- так,врегулюєпорядокпримиреннясторін

остаточний результат вирішення правового конфлікту

- так, за умови регламентації її кримінально- процесуальних аспектів, зокрема правового

- ні, оскільки вона являє собою завуальовану форму інституту звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з

судів,зосередженню їх діяльності на більш серйозних справах, а отже покращення судової системи в цілому

статусу медіатора, примиренням - так, мета- так, не зупинення винного з кримінальногонавантажує кримінального потерпілим і пер. провадження є

інше: органи провадження у зв’язку із ст. 46 КК України вирішеннядосудового наміром сторін вдатися кримінально-розслідування до процедури медіації, правовогоСприяє подальшого відношення конфліктупримиренню кримінального (медіація - дієвийсторін. провадження у випадку, спосіб)Попереджуєдевіантнуповедінкупотерпілого

якщо досягнути примирення не вдалося тощо

- так, сьогоднішній

- так, це забезпечить як праваобвинуваченого

- ні, кримінальний процес на звільнення відможливість орієнтований в більшості покарання так ікорупційних на забезпечення прав право потерпілогосхем обвинуваченого, а не на компенсацію

- ні, достатньо інститут угод

- ні, це може в певних

потерпілого. Медіація може змінити таку ситуацію в сторону забезпечення потреб потерпілого.

шкоди

- так, вона вирішить проблеми доступу до правосуддя,

випадках - так, можливість її вдосконалення та

420

сприяти ухиленню особи від відповідально сті

- ні, дії можуть бути розцінені з юридичної сторони

- ні, ця технологія підходить більше цивільному судочинству, адже роль медіатора - допомогти сторонам дійти певної згоди у суперечці, а цездебільшогоцивільно-правовівідносини.

використання вже передбачена КПК. Можливо, слід уточнити умови, але порядок здійснення має регламентуватися ЗУ "Про медіацію"

- так, оскільки метою кримінального провадження є вирішення кримінально- правового конфлікту

- так, особливо у провадженнях щодо неповнолітніх, така точка зору сформувалась на підставі аналізу застосування практики медіаційних процедур в інших країнах

- так, оскільки, по- перше, це можливість позасудового врегулювання конфлікту при якій медіатор допомагає глибше зрозуміти позиції та інтереси сторін, прийти до спільного знаменника. По-друге, таким чином, забезпечується раціональний підхід до побудови і здійснення кримінального судочинства з метою швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних і притягнення їх до відповідальності з мінімальними затратами сил, засобів і часу учасників кримінально- процесуальної діяльності

спрощеннякримінальногопроцесу

- так, хоча є складність у забезпеченні нейтралітету та неупередженості медіатора

- так, вона вже діє,це інститут угоди про примирення

421

з одночаснимзабезпеченнямправильногозастосуваннякримінально-процесуальногозаконодавства

- так, це процесуальна економія, ефективний захист матеріальних інтересів

(невілювання конфлікту дієвіше ніж провокаційна конфронтація)

- так, це слугуватиме зняттю надмірного навантаження на суддів шляхом медіального врегулювання конфліктів, але лише стосовно злочинів невеликої тяжкості

- так, оскільки це певною мірою розвантажить судову систему України та надасть альтернативу під час розгляду кримінального провадження конфліктів, перш за все для його учасників. Це гуманізація правової системи

- так, направлена на сприяння гуманізації правової системи, кримінальної політики, спрощення та прискорення вирішення кримінальних справ, зняття соціальної

422

напруги між обвинуваченим і потерпілим

- так, задля зменшення навантаження на учасників процесу

- ні, застосування медіації у кримінальному провадженні щодо всіх категорій злочинів не узгоджується із загальними завданнями, зокрема із завданням запобігання злочинам шляхом покарання за їх вчинення. Вона може призвести до звільнення осіб, які скоїли злочини, від кримінальної відповідальності в обхід установленого Кримінальним кодексом України порядку, внаслідок чого буде порушено права громадян України.

- ні, медіація в Україні стане підґрунтям для корупційних відносин

- ні, вона більш доцільна у приватній сфері суспільних відносин

- ні, примиренням повинні займатись фахівців в цій царині, а не юристи

- ні, якщо особа винна - повинна понести покарання згідно діючого законодавства, а не на досудовому

423

слідстві чи до такого домовлятись з потерпілим

Питання 23

Ваше ставлення до розширення

застосування засобів технічної

фіксації кримінального провадження

- під час досудового

розслідування:

а) оцінюю позитивно

37 76 41 41

б) вважаю, що (зазначте власний варіант відповіді)

2 2 4

інше:

- вважаю недоцільним

- вважаю, що не потребує розширення

- достатньо передбачених засобів технічної фіксації в КПК

- під час судового розгляду

а) оцінюю позитивно

42 78 41 42

б) вважаю, що (зазначте власний варіант відповіді)

0 1 3

- ні, як правило це тиск на суд і спекуляція з боку

424

ЗМІ

Питання 24

Ваше ставлення до впровадження

системи електронного суду в кримінальному

процесі?

а) підтримую 35 70 24 39

б) не підтримую, оскільки (просимо

пояснити)6 11 14 8

інше:

- ні, недостатній рівень знань та навичок в роботі із комп’ютерною технікою серед пересічних громадян

- ні, під час проведення таких дій неможливий прокурорський нагляд за додержанням законів

- не підтримую, неможливість встановлення певних деталей

- ні, не встановлена система відповідальності

- ні, повноваження органів дізнання та досудового розслідування є виключними їх дублювання призведе до зловживань з сторони захисника

- не підтримую, можливе упущення важливих деталей

- не підтримую, тому що електронна система суду не завжди працює справно, є певні технічні проблеми з нормальним функціонуванням

- ні, передбачений законом обсяг є достатнім, адже наше досудове розслідування не є чисто змагальним

- непідтримую,багато громадян не вміють та не мають можливості користуватись електронними ресурсами

- не підтримую, оскільки не час

- не підтримую, це суперечить принципу безпосередності дослідження доказів

425

Питання 25

Ваше ставлення до надання захиснику права проводити

слідчі (розшукові) дії (зокрема, допит, огляд

тощо)?

а) підтримую, якщо вони не пов ’язані зі

застосуванням процесуального

примусу.

25 52 32 43

б) не підтримую, оскільки (просимо

пояснити)18 26 9 4

інше:

- непідтримую, оскільки вказані дії не будутьоб’єктивними, будуть мати захисний вплив

- ні, неможливість контролю

- ні, у сторони захисту і органів ОРД повинні бути різні повноваження і завдання

- не підтримую, оскільки- по-перше, захисник не володіє спеціальними знаннями, необхідними для проведення слідчих (розшукових) дій. По- друге, захисник не буде в повній мірі дотримуватись процесуальної форми, що може тягнути за собою визнання доказів недопустимими. По- третє, можливі зловживання таким правом.

- не підтримую, оскільки кримінально-

- підтримую, саме допит і огляд

- ні, може бути використано не в інтересах клієнта

- ні, захисник не є особою що саме на яку покладено відповідальність за повне, всебічне розслідування. Проведення цих дій єпрерогативою суто офіційних суб’єктів КП захисник може лише ініціювати їх проведення

- не підтримую, оскільки концептуально невірним видається

- не підтримую, не впевнений в цілковитій порядності сторони захисту

- не підтримую, вони й так беруть участь у цих процесуальних діях, мають достатньо прав

426

процесуальна діяльність захисника апріорі не може гарантуватися застосуванням примусу

наділення захисника низкою повноважень, що мають суто владний характер та є прерогативою виключно посадових осіб, які ведуть процес

ЗАТВЕРДЖУЮПроректорХарківського національногоуніверситету внутрішніх справ.

Клочко

« І І » ЇО 17р.

АКТвпровадження наукових розробок дисертаційного дослідження

Трофименка Володимира Михайловича «Теоретичні та правові основи диференціації кримінального процесу України (формально-структурний

аспект)» поданої на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та

криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Комісія у складі: голови - декана факультету № 1, доктора юридичних наук, професора Мизичука Олександра Миколайовича, членів комісії: декана факультету № 6, доктора юридичних наук, доцента Синєгубова Олега Васильовича, начальника відділу освітнього процесу Рязанцевої Ірини Миколаївни, склала цей акт про те, що результати дисертаційного дослідження кандидата юридичних наук, доцента кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого Трофименка Володимира Михайловича на тему «Теоретичні та правові основи диференціації кримінального процесу України (формально- структурний аспект)», поданих на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність, використовуються у навчальному процесі факультету №1 Харківського національного університету внутрішніх справ при викладанні навчальних курсів «Кримінальний процес» та «Особливості досудового розслідування в окремих категоріях кримінальних проваджень», а також у науково-досліднійроботі аспірантів та виклад

Голова комісії О.М. Музичук

Члени комісії О.В. Сииєгубов

І.М. Рязанцева

Мудрого

Битяк

АКТ

впровадження результатів дисертаційного дослідження Трофименка Володимира Михайловича на тему:

«Теоретичні та правові основи диференціації кримінального процесу України (формально-структурний аспект)» поданої на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Комісія у складі:

Г олова

Капліна О.В., завідувач кафедри кримінального процесу, доктор юридичних

наук, професор,

Члени комісії:

Шило О.Г., завідувач кафедри кримінального процесу та оперативно-

розшукової діяльності, доктор юридичних наук, професор;

Маринів В.І. директор Інституту підготовки кадрів для органів юстиції

України, кандидата юридичних наук, доцент

цим актом засвідчує, що положення, висновки, пропозиції та рекомендації,

що сформульовані у дисертаційному дослідженні кандидата юридичних наук,

доцента кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого Трофименка Володимира Михайловича на тему

«Теоретичні та правові основи диференціації кримінального процесу України

(формально-структурний аспект)», є вагомим внеском у розвиток юридичної науки.

Результати дослідження відображено у монографії «Теоретичні та правові основи

диференціації процесуальної форми у кримінальному судочинстві».

ЗАТВЕРДЖУЮ ̂ ^проректор

цш|&3̂ цого юридичного імені Ярослава

Ю.П.

2017р

Сформульовані автором висновки та пропозиції є науково обґрунтованими та

впроваджуються у навчальному процесі Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого при проведенні лекційних і семінарських занять з

навчальних дисциплін «Кримінальний процес», «Особливі порядки кримінального

провадження», «Забезпечення прав та свобод особи у кримінальному

провадженні», а також у науково-дослідній сфері - як підґрунтя для подальших

наукових розробок.

У навчальному процесі викладачами та студентами використовуються

наступні наукові праці доцента Трофименка В.М.:

1. Трофименко В. М. Теоретичні та правові основи диференціації процесуальної

форми у кримінальному судочинстві : монографія / В. М. Трофименко. - X. : ТОВ

«Оберіг», 2016. - 304 с.

2. Трофименко В.М. До питання щодо поняття та значення диференціації кримінально-

процесуальної форми. // Науковий вісник Ужгородського національного

університету, серія «Право». Вин. № 18, 2012 рік. / Ужгородський національний

університет. - Ужгород: Ужгородський національний університет, 2012 - С. 139-

142.

3. Трофименко В.М. Диференціація процесуальної форми як пріоритетний напрямок

реформування кримінального судочинства України // Вісник Академії правових

наук. - 2012. - № 3 (70). - С. 242-250.

4. Трофименко В.М. Система уголовного процесса по УПК Украиньї. // Уголовное

судопроизводство. М,- 2013. - №1 - С.7-11.

5. Трофименко В.М. Процесуальна форма: сутність і значення у кримінальному

судочинстві. // Проблеми законності: зб.наук.пр./ відп.ред. В.Я. Тацій. - X.: Нац.ун-т

«ЮАУ ім.Я.Мудрого», 2012. - Вип.120 - С.202-209.

6. Трофименко В.М. Диференціація провадження в суді першої інстанції за новим

КПК України // Право України. -2013. - № 6. - 269- 275.

7. Трофименко В.М. Співвідношення понять «кримінальне провадження»,

«кримінальне судочинство», «процедура» та «стадія кримінального процесу» в

юридичній доктрині та за КПК України // Право України. - 2013. - № 11.- С.71-79.

8. Трофименко В.М. Актуальні питання системи кримінального процесу України //

Науковий вісник УжНУ. Серія «Право». Випуск. - 2014. - № 25 - С. 265 - 269.

9. Трофименко В.М. Кримінальне процесуальне провадження: поняття та ознаки//

Вісник Національної академії правових наук України: зб. наук. пр. / редкол.: В.Я.

Тацій та ін. - X.: Право, 2014. - № 1 (76). - 232с.

10. Трофименко В.М. Поняття та ознаки кримінального процесуального провадження

за КПК України // \¥усіашса: Рипсіасіа «Озшіаіа І Иаика Вег Огапіс РК.О

РІЛІІЯО»(І881Ч 2353-8406), /2014 таггес/ - № 1(5)- С. 240-251.

11. Трофименко В.М. Соціально-правова цінність кримінальної процесуальної форми//

Національний юридичний журнал: теорія ті практика - 2014. - №6 (10). - С.278-281.

12. Трофименко В.М. Система кримінального процесу України (спроба

концептуального аналізу) // Право України. - 2014. - № 1 1 .- С.201 -208.

13. Трофименко В.М. Особливості процесуальної форми доказування захисником у

кримінальному провадженні // \Уус1а\уса: Рипсіасіа «Оз\\їаіа 1 №ика Вег Огапіс РК.0

Р ІЯ ІЛ Ю »(1$^ 2353-8406), / 2014 §гисІ7.іеп/ - № 4(8)- С, 324 - 333.

14. Трофименко В.М. Кримінальна процесуальна форма як соціально-правова цінність

// Вісник академії правових наук України. - 2014. - № 4 (79). - С. 154 - 164.

15.Трофименко В.М. Особливості порядку підготовчого провадження за КПК України

// Науковий вісник Ужгородського національного університету. - Випуск 27. Том 3.

- 2014. - С. 138 — 142.

16. Трофименко В.М. Кримінально-процесуальна форма в контексті сучасної

кримінальної процесуальної політики // Вісник Національної академії правових

наук України: зб. наук. пр. / редкол.: В.Я. Тацій та ін. - X.: Право, 2015. - № 1 (80). -

'С. 130-140.

17. Трофименко В.М. Вплив науково-технічного прогресу на кримінальну

процесуальну форму // «Национальньїй юридический журнал: теория и практика»

О.О.О. Научно-практическое правове издание. - № 6(16) 201 5. - С.203-206

18. Трофименко В.М. Співвідношення кримінальної процесуальної форми й норм

моралі // Науковий вісник Ужгородського національного університету. - Випуск 35.

Частина II. Том 3 . - 2 0 1 5 . - С . 1 4 5 - 150.

19. Трофименко В.М. Проблема співвідношення кримінальної процесуальної форми і

формалізму // Вісник Національної академії правових наук України: зб. наук. пр. /

редкол.: В.Я. Тацій та ін. - X.: Право, 2015. - № 4 (83). - С. 67 - 75.

20.Трофименко В.М. Поняття та ознаки диференціації кримінальної процесуальної

форми // УІ5е§гасі .Іоигпаї оп Н и тап Яі§Ніз. осі, 2016. - № 4/2. - С. 190 - 196.

21. Трофименко В.М. П о н я т т я диференціації кримінальної процесуальної форми //

Вісник Національної академії правових наук України: зб. наук. пр. / редкол.: В.Я.

Тацій та ін. - X.: Право, 2016.- №4(87). - С. 171-181

Голова комісії

Члени комісії проф Шило О.Г.

проф. Капліна О.В.

доц. Маринів В.І.

УКРАЇНАХАРКІВСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ

ДЕПАРТАМЕНТ НАУКИ І ОСВІТИДержпром. 9 під’їзд, 4 поверх, м. Харків. 61022, тел./факс (057)705-02-88

е-таіі: ргіетпауа@с1піокЬ.аоу.ца р/р 35215001001577

ДОВІДКАпро впровадження результатів дисертаційного дослідження

Трофименка Володимира Михайловича на тему:«Теоретичні та правові основи диференціації кримінального процесу України

(формально-структурний аспект)»

Видана Трофименку Володимиру Михайловичу, доценту кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого в тому, що, у сукупності, результати його дисертаційного дослідження за темою «Теоретичні та правові основи диференціації кримінального процесу України (формально-структурний аспект)» містять нові науково обґрунтовані положення в галузі права та можуть бути використані у процесі реалізації Обласної програми розвитку освіти «Новий освітній простір Харківщини» на 2014 - 2018 роки.

Сформульовані автором пропозиції є за своєю суттю новаторськими підходами до бачення системи кримінального процесу України. Результати дослідження можуть сприяти підвищенню інтересу студентів до вивчення проблем науки та популяризації наукової проблематики серед молоді, стимулювання бажання й готовності молоді брати участь у наукових дослідженнях.

Дисертаційна робота набуває актуальності також у зв’язку з необхідністю поглиблення правових знань державних службовців та посадових осіб відповідної спеціалізації в сучасних умовах, при проведенні занять у системі підвищення кваліфікації.

Наведене обумовлює інтерес до дисертаційного дослідження, матеріали

якого є доцільними для використання їх у практичній діяльності.

Заступник директора Департаменту, кандидат наук з державного управління, професор О.О. Труш

ЗАТВЕРДЖУЮРекторМ іжнародного економіко-гуманітарного університету.імені академ ікаІ

А.С. Д е м ’янчук

« Ї5» лю того 20 і 7р.

АКТ

впровадження результатів дисертаційного дослідження Трофименка Володимира Михайловича на тему: «Теоретичні та правові основи диференціації кримінального процесу України (формально-

структурний аспект)» поданої на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.09- кримінальний процес та

криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Комісія у складі:

Голова - доктор наук Матвійчук А.В.

Члени комісії: кандидат наук Дем'янчук В.А., кандидат наук Хмара М.В.

Склала цей акт про те, що результати дисертаційного дослідження

Трофименка Володимира Михайловича на тему «Теоретичні та правові основи

диференціації кримінального процесу України (формально-структурний аспект)»,

використовуються у навчальному процесі ю ридичного факультету Міжнародного

економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Д е м ’янчука.

Результати дослідж ення використовуються при проведенні лекційних і

семінарських занять з навчальних дисциплін «Кримінальний процес»,

«Міжнародне право», а також для сприяння підвищ енню інтересу студентів до

вивчення проблем науки, стимулювання бажання у наукових дослідженнях.

У навчальному процесі викладачами та студентами використовуються

' наступні наукові праці доцента Трофименка В.М.:

1. Трофименко В. М. Теоретичні та правові основи диф еренціації процесуальної

форми у кримінальному судочинстві : монографія / В. М. Трофименко. - X. : ТОВ

«Оберіг», 2016. - 304 с.

2. Трофименко В.М. До питання щодо поняття та значення диференціації кримінально-

процесуальної форми. // Науковий вісник Ужгородського національного

університету, серія «Право». Вип. № 18, 2012 рік. / Ужгородський національний

університет. - Ужгород: Ужгородський національний університет, 2012 - С. 139-

3. Трофименко В.М. Диференціація процесуальної форми як пріоритетний напрямок

реформування кримінального судочинства України // Вісник Академії правових

наук. - 2012. - № 3 (70). - С. 242-250.

4. Трофименко В.М. Система уголовного процесса по УПК Украиньї. // Уголовное

судопроизводство. М - 2013. - №1 - С .7-11.

5. Трофименко В.М. Процесуальна форма: сутність і значення у кримінальному

судочинстві. // Проблеми законності: зб.наук.пр./ відп.ред. В.Я. Тацій. - X . : Нац.ун-т

«ЮАУ ім.Я.Мудрого», 2012. - Вип. 120 - С.202-209.

6. Трофименко В.М. Співвідношення понять «кримінальне провадження»,

«кримінальне судочинство», «процедура» та «стадія кримінального процесу» в

юридичній доктрині та за КПК України // Право України. - 2013. - № 11. - С . 71-79.

7. Трофименко В.М. Кримінальне процесуальне провадження: поняття та ознаки//

Вісник Національної академії правових наук України: зб. наук. пр. / редкол.: В.Я.

Тацій та ін. - X.: Право, 2014. - № 1 (76). - 232с.

8. Трофименко В.М. Система кримінального процесу України (спроба

концептуального аналізу) // Право України. - 2014. - № 11. - С .201-208.

9. Трофименко В.М. Поняття диференціації кримінальної процесуальної форми //

Вісник Національної академії правових наук України: зб. наук. пр. / редкол.: В.Я.

142.

Тацій та ін . - Х . : Право, 2016.-№ 4(87). - С. 171-181

/

Члени комісії у і У?

ЗАТВЕРДЖУЮДиректор Полтавського юридичного і і іст >е г0?^а а д р і іал ьі юго юридичного ч«інереитеу: і мі ііі. іМгчрпгп

Н,(). Гуторова

АКТ

впровадження наукових розробок дисертаційного дослідження Трофименка Володимира Михайловича «Теоретичні та правові основи диференціації

кримінального процесу України (формально-структурний аспект)» у навчальну діяльність Полтавського юридичного інституту Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого

Комісія у складі: голови - заступника директора Полтавського юридичного

інституту, к.ю.н.. доц. Лсмешка О. М.. членів комісії: т. в. о. заиідувача кафедри

кримінального та адміністративного права і процесу Полтавського юридичного інституїу.

д.ю.н.. доц. Тітка 1. А ., доцента кафедри кримінального та адміністративного права і

процесу Полтавського юридичного інституїу. к.юлі.. доц. Гринько Л. П. склала цей акт про

те, що опубліковані в одноосібній монографії (Трофнменко В. М. Теоретичні та правові

основи диференціації процесуальної форми у кримінальному судочинстві : монографія і

В. М. Трофнменко. - X . : ГОВ «Оберіг». 20 1 6 . - 3 0 4 с ) результати дисертаційного

дослідження Трофименка Володимира Михайловича «Теоретичні та правові основи

диференціації кримінального процесу України (формально-структурний аспект)» на

здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12 .00 .0е) -

кримінальний процес та криміналістка; судова експертиза: оперативно-розшукова

діяльність використовуються у навчальному процесі Полтавського юридичного інституту

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого при викладанні

навчальних курсів «Кримінальний процес». «Практикум зі складання процесуальних

документів у кримінальних справах». « Теорія і практика кримінального процесуального

доказування», а також у науково-дослідній ооботі викладачів та студентів.

Члени комісії

олова комісії 0 .М . Лемеїгтко

1.А. Тітко

Л.П. Гринько

АКТ

впровадження наукових розробок дисертаційного дослідження Трофименка Володимира Михайловича на тему: «Теоретичні та правові

основи диференціації кримінального процесу України (формально- структурний аспект)» поданої на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00 .09- кримінальний процес та

криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Комісія у складі: голови - начальника управління підтримання державного

обвинувачення в суді прокуратури Харківської області Сотнікова Т.В., членів

комісії: начальник відділу підтримання державного обвинувачення в апеляційному

судді управління підтримання державного обвинувачення в суді прокуратури

Харківської області Бурцев О.В., начальник відділу забезпечення державного

обвинувачення у регіоні управління підтримання державного обвинувачення в суді

прокуратури Харківської області Ш евченко Є.О., склала цей акт про те, що

результати дисертаційного дослідження Трофименка Володимира М ихайловича

«Теоретичні та правові основи диференціації кримінального процесу України

(формально-структурний аспект)», поданих на здобуття наукового ступеня доктора

юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та

криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність,^ мають

належний науковий рівень та вагоме практичне значення для використання у

навчально-методичному процесі. Авторські пропозиції спрямовані на

вдосконалення різних аспектів діяльності учасників кримінального провадження, що

дасть змогу досягти високого рівня захисту прав і свобод людини. На підставі

проведеного дослідження обґрунтовано доцільність внесення низки змін та

доповнень до КПК України. Зокрема, передбачити в структурі розділу VI КПК

окрему главу під назвою «Кримінальне провадження за відсутності підозрюваного,

обвинуваченого (іп аЬзепІіа), який переховується від органів слідства та суду з

метою ухилення від кримінальної відповідальності», у якій мають бути викладені

всі положення, що визначають особливості порядку здійснення досудового

розслідування цієї категорії кримінальних проваджень та судового провадження;

доповнити ч. 2 ст. 314 КПК України положенням, що передбачає виняток із

загального порядку підготовчого провадження щодо участі в ньому обвинуваченого,

і стосується кримінального провадження (іп аЬзепііа), а також положенням стосовно

публікації вироку, ухваленого у кримінальному провадженні (іп аЬзепІіа) у засобах

масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження, що є гарантією

реалізації права засудженого на його оскарження та ін.

Наведене обумовлює чималий інтерес до дисертаційного дослідження,

матеріали якого є актуальними для використання їх практичній діяльності.

Голова комісії

Члени комісії