В І С Н И К Київського національного університету імені Тараса Шевченка ~ 34 ~

4. Окремо В.Петров розглядає співвідношення мис-тецтва й політики. Для цього він посилається на мані-фест футуристів, опублікований 1909 р. в паризькому "Фігаро". Радикальні проголошення вождя та теоретика руху Ф.Т.Марінетті, який славив війну, виглядали тоді як "снобізм, бажання лякати буржуа, як вибрики пересиче-них естетів". Ніхто не сприймав такі декларації всерйоз і не надавав ваги літературному хуліганству, однак вже через кілька десятків років, у повоєнні 40-ві роки слова маніфесту Ф.Т.Марінетті звучали "як утілене прокляття, як здійснена погроза": сказане задовго до появи фаши-зму в Італії, вони багато в чому нагадували те, що фа-шизм проголошував згодом. Футуризм проповідував руйнівництво, фашизм здійснив його на практиці, ви-

явивши зв'язки, що йшли від літературної доктрини до політичної. З цього, на думку В.Петрова, випливає той факт, що письменник несе відповідальність за майбут-ню долю світу.

Узагальнюючи факти , В.Петров, також, вбачав різ-ницю між "нашим часом і попередньою добою" у тому, що ХІХ ст. стверджувало незалежність окремих рядів – філософії і літератури, літератури і політики, мистецтва й науки, соціальних процесів і економіки; в наш час зв'язок між такими рядами очевидний.

Однак, продовжує В.Петров, звертаючись до влас-них думок, "Маніфест не є пророцтво і не є інтуїція, та навіть не є збіг літературного тексту і життєвої ситуації. Він є свідченням того, що "ніщо не існує ізольовано".

О.В. Петраускас, канд. істор. наук

БАЛТО-СЛОВ'ЯНСЬКІ ВІДНОСИНИ В I ТИСЯЧОЛІТТІ Н.Е.

ЗА МАТЕРІАЛАМИ ОБРЯДУ ТРУПОСПАЛЕННЯ Проблеми етноісторичних реконструкцій у сучасній

археології є найбільш актуальними та дискусійними. До їх числа належить і проблема балто-слов'янських від-носин. Аналіз історіографії проблеми показує, що в її вирішенні досягнуті певні результати [Мэтьюс В.К. О взаимоотношениях славянских и балтийских языков // Славянская филология. – Т.1. – М.,1958. – С.27-44; Би-рнбаум Х. Праславянский язык. Достижения и пробле-мы в его реконструкции. – М.,1986. – С.167; Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. – М.,1979. – С.7-16, та ін.]. Разом із тим визначилось коло питань, які вимагають подальших досліджень, та вихідний принцип дослідження проблеми, що припускає компле-ксний підхід із залученням даних мовознавства, архео-логії, антропології, етнографії. Вивчення проблеми бал-то-слов'янських відносин має особливе значення для історії слов'ян. Вважається, що становлення етнічної спільності слов'ян тісно пов'язане з балтами, характер відносин із якими багато в чому визначає час і терито-рію формування, а також характер зовнішніх відносин і внутрішнього розвитку Славії. Питанню балто-слов'янських відносин Віктор Платонович Петров при-діляв особливу увагу у своїх етногонічних пошуках [Петров В.П. Скіфи. Мова та етнос. – К., 1968. – С.148; Петров В.П. Етногенез слов'ян. Джерела, етапи розви-тку та проблематика. – К, 1972. – С.88-99; Петров В.П. Фольклор і проблема балто-слов'янської спільності // Слов'янське літературознавство й фольклористика. – К.,1970. – вип.5. – С.64-72]. На жаль, українському вче-ному не вдалося довести викладення цієї теми до мо-нографічного дослідження [Петраускас О.В. Балто-слов'янські відносини за роботами Віктора Платоновича Петрова // Проблеми походження та історичного розви-тку слов'ян. – К., 1997. – С.20].

Введення балто-слов'янської теми в коло наукових пошуків відноситься до початку XIX сторіччя і викликане становленням порівняльно-історичного методу в мово-знавстві [Порциг В. Членение индоевропейской языко-вой общности. – М.,1964. – С.6-77; Мэтьюс В.К. О взаи-моотношениях славянских и балтийских языков // Сла-вянская филология. – Т.1. – М.,1958. – С.27-44]. Балто-слов'янська проблема розглядалася як частина більш великої індоєвропейської теми відповідно до принципів походження мовних родин і груп, що складали індоєвро-пейську спільність. Загальновизнаною залишається кон-цепція класичної індоєвропеїстики походження мов, згід-но з якою поява нових мов є результатом послідовного членування спільної індоєвропейської мови [Шлейхер А. Краткий очерк доисторической жизни северо-восточного

отдела индо-иранских языков // Приложение к VII тому записок императорской Академии наук. – С.Пб. – 1865. – №2. – С.59-63; Гамкрелидзе Т.В., Иванов Вяч.Вс. Ми-грации племен – носителей индоевропейских диалек-тов с первоначальной территории расселения на Бли-жнем Востоке в исторические места их обитания в Ев-разии // ВДИ. – 1981. – №2. – С.11-23, та ін.]. Як альте-рнатива цим поглядам, була сформульована т.зв. "тео-рія інноваційних хвиль" Й.Шмідта. За цими поглядами зародження нових мовних угруповань відбувалося вже в межах існуючого масиву носіїв індоєвропейської мови [Сравнительно-историческое изучение языков разных семей: Теория лингвистической реконструкции. – М., 1988. – С.5, 28], що припускало певну просторову ста-більність сучасних географічних відносин. У наступному розвиток цих поглядів пов'язаний з напрямком ареаль-ної лінгвістики [Krahe H. Germanische Sprachwissenschaft. – Berlin,1960.; Schmid W.-P. Baltisch und indogermanisch // Baltica. –XII [2]. Vilnius. – 1977. – S.115-122]. Згідно з цими уявленнями, індоєвропейська мовна спільність від початку свого утворення займала досить великі простори Європи і складалася з діалект-них груп. Нарешті, дещо пізніше були викладені погля-ди на формування нової мови=етносу як результат процесу схрещування двох чи декількох мов [Марр Н.Я. Этно- и глоттогония Восточной Европы // Избранные работы. – М.-Л.,1935. – Т.5; Мартынов В.В. Балто-славяно-иранские языковые отношения и глоттогенез славян // БлСлИссл. – 1980. – С.152-158].

Із викладеного вище важливою є та обставина, що в основу зазначених концепцій покладений принцип гене-тичної спорідненості мов, який у конкретному випадку відносин балтів і слов'ян фіксує найвищий ступінь поді-бності, що також дозволяє відновити відносну послідо-вність і характер реальних зв'язків між ними [Петров В.П. Фольклор і проблема балто-слов'янської спільності // Слов'янське літературознавство й фольклористика. – К., 1970. – вип.5. – С.66].

Наступний момент, що дозволяє конкретизувати балто-слов'янські відносини, це дані топо- і гідронімії. Зусиллями декількох поколінь лінгвістів (К.Буга, М.Фасмер, Х.Крае, В.П.Шмид, В.И.Абаєв, В.П.Петров, О.Н.Трубачов, В.Н.Топоров та ін.) створено карту гео-графічних назв Східної Європи різних лінгво-стратиграфічних періодів і етномовних груп. Особливе значення має аналіз просторового розташування дав-ньоєвропейської, балтської та архаїчної слов'янської гідронімії. Її поширення показує, що слов'янські назви входять до ареалу давньоєвропейських назв, займаючи

© О.В. Петраускас, 2005

~ 35 ~ ФІЛОСОФІЯ. ПОЛІТОЛОГІЯ. 73-75/2005

там окраїнне північно-східне положення [Schmid W.-P. Alteuopa und das Balticum // Baltica. – XX [1]. – Vilnius, 1984. – S.4; Железняк I.П. Рось i лiнгвiстичнi процеси Середньонадднiпрянського Правобережжя. – К.,1987. – С.152-158]. Балтійський та слов'янський гідронімічний ареали утворюють єдине просторове явище із широкою перехідною зоною. В межах південної частини лісової й лісостепової зони Східної Європи масовий характер носить саме ця гідронімія. Гідроніми іранського, бал-канського, германського походження мають характер окремих назв. Відповідно до цього приблизно окреслю-ється територія, де, можливо, відбувалося становлення історичних балтійських та слов'янських мов. Отже, вона займала частину Східної Європи між Балтійським мо-рем, Віслою, Россю, Сеймом, Окою та Західною Дві-ною. Також з огляду на факт поширення давньоєвро-пейських назв у балтійському і слов'янському ареалах можливо припустити, що вже з періоду давньоєвропей-ської мовної спільності окреслилися, як мовне, так і територіальне розмежування балтів і слов'ян [Иванов Вяч.Вс. К пространственно-временной интерпретации балто-славянского континуума // БлСлИссл. – 1980. – С.6-11]. Про можливу подібну первинну територію роз-міщення балтів і слов'ян не суперечать також і історичні свідчення. Перші згадки в письмових джерелах етноні-мів тих і інших народів у цілому збігаються з окресле-ною територією [Lietuviu etnogenese. – Vilnius, 1987. – S.102-104, 124-127; Петров В.П. Етногенез слов'ян. Джерела, етапи розвитку та проблематика. – К.,1972. – С.11, 32]. Не менш важливим є і те, що формування перших ранньодержавних утворень відбувається також у межах окресленого ареалу – "Руська земля" VI-XI ст. [Рыбаков Б.А. Древние русы // СА. – 1953. – Т.XVII. – С.23-105], "Литовська земля" [Лухтан А., Ушинскас В. К проблеме становления Литовской земли в свете архе-ологических данных // Древности Литвы и Белоруссии. – Вильнюс, 1988. – С.89-104], "Прусські землі" до заво-ювання хрестоносцями [Кулаков В. "Прусские земли" в свете археологии // Проблемы этнической истории бал-тов. Тез. докл. межреспубликанской науч. конф. – Рига, 1985. – С.72-74].

Таким чином, комплекс історико-лінгвістичних да-них, який фіксує ряд послідовних етапів у розвитку бал-тів і слов'ян, свідчить про те, що, можливо, вже з дав-ньоєвропейського етапу балтійські та слов'янські пле-мена займали досить великі простори Європи, у межах яких і відбувалося формування різних історичних типів цих етносів. Все це, однак, не виключає внутрішньої рухливості "етнічних центрів" пов'язаних із переселен-ням племен, зміною культурних чи політичних орієнта-цій, утворенням ранньокласових структур і т.ін. Відзна-чимо також, що дані мовознавства і письмових джерел визначають один з основних параметрів у характерис-тиці етносу – територію. З огляду на складність форму-вання етносу, а особливо, маловиразний характер етні-чних відмінностей на ранніх етапах їх становлення, цю територію можливо розглядати як свого роду слов'яно-балтський континуум, у межах якого могло відбутися становлення цих етносів. Мовознавство поки не дозво-ляє визначити хронологічну канву відновлюваних про-цесів, а також визначити конкретні історичні умови, в яких вони відбувалися. Наблизитися до більш реальної їх реконструкції дозволяють дані археології.

Слід зазначити, що дискусія про балто-слов'янську проблему в археології далека від завершення. Однією з причин подібної ситуації є відсутність в археології влас-ної теорії етногенезу [Формализовано статистические методы в археологии [анализ погребальных памятни-ков]. – К., 1990. – С.15]. На наш погляд, це обумовлено

тим, що весь залучуваний концептуальний потенціал цілком базується на теоретичних положеннях порівня-льно-історичного мовознавства. В цілому ж розвиток етнічної проблематики в археології відбувається у руслі дискусії двох основних напрямків, що умовно прийнято розділяти на "міграціоністів" та "автохтоністів" [Петров В.П. Етногенез слов'ян. Джерела, етапи розвитку та проблематика. – К., 1972. – С.5-10]. Методичну основу концепції міграцій складає ретроспективний аналіз окремих елементів матеріальної культури – форм ке-раміки, рис похоронного обряду і т.п. Характерною ознакою цього напрямку залишається пошук монокуль-тури-праносительниці слов'янського чи балтського ет-носів. Така точка зору знаходить серед археологів все менше й менше прихильників [Godlowski K. Zur Frage der Slavensitze vor der Grossen Slawenwanderung im 6. Jahrhundert. – Spoleto, 1983. – S.257-284, Diskussion]. За цими поглядами слов'яни формуються в західній части-ні балтомовного світу (наприклад, у Вісло-Одерському басейні) на основі метисизації однієї з балтських (захід-нобалтських) груп та центральноєвропейського насе-лення [Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. – М., 1979].

Друга точка зору базується на уявленні про етнічний процес як послідовний внутрішній розвиток слов'янської спільності на великій території між Віслою та Дніпром, починаючи вже з доби бронзи. Близькість праслов'янсь-кої матеріальної культури до балтської розглядається як результат тривалого сусідського розвитку або мігра-цій окремих груп до іноетнічного середовища (висоцька культура, культура штрихованої кераміки) чи результат культурних запозичень (деякі типи виїмчастих емалей, фібул і т.п.). Для послідовників цієї точки зору характе-рним є визнання того, що Славія з початку і на будь-яких етапах розвитку являла собою об'єднання декіль-кох археологічних культур, близьких між собою в голо-вних рисах та ритмах розвитку. При цьому, центри етні-чного розвитку практично на кожному новому етапі не залишалися постійними. Також особливе значення на-дається такій рисі етносу як системі, що розвивається за особливими законами внутрішнього розвитку [Пет-ров В.П. Етногенез слов'ян. Джерела, етапи розвитку та проблематика. – К., 1972; Рыбаков Б.А. Язычество древ-ней Руси. – М., 1987; Баран В.Д. Слов'яни та анти у свiтлi нових археологiчних джерел // Проблеми походження та історичного розвитку слов'ян. – К., 1997. – С.5-10; Пет-раускас О.В., Терпиловский Р.В. К вопросу о балто-славянских отношениях в I тыс.н.э. // Час, памінки, людзь. [Тез. докл. междунар. конф.]. – Минск, 1993. – С. 98-100]. Для прихильників цієї точки зору характерним є структурний підхід у ретроспективному аналізі, хоча деякі ланки ретроспекції не завжди мають вигляд послідовного еволюційного розвитку [Кравченко Н.М., Гороховский Е.Л. О некоторых особенностях развития местной куль-туры населения Среднего Приднепровья в первой поло-вине I тыс. н. э. // СА. – 1979. – №2. – С.52-53].

В етногенетичних дослідженнях за даними археологі-чних джерел особливе значення мають діахронічні порі-вняння не окремих елементів культури, а її цілісних сис-тем. Тимчасова і структурна стійкість таких підсистем є однією з умов етногенетичних процесів [Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. – М., 1983. – С.44-87; Арутюнов С.А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. – М., 1989. – С.17-41]. Такою структурою в археологічній культурі є поховальний обряд [Формализовано статисти-ческие методы в археологии [анализ погребальных па-мятников]. – К., 1990. – С.9-11]. У даному випадку обряд спалення як специфічна риса балтських і слов'янських народів передодня утворення перших князівств.

В І С Н И К Київського національного університету імені Тараса Шевченка ~ 36 ~

Основою такого дослідження може стати аналіз за-гальної типології обряду спалення від рубежу н.е. до зникнення звичаю кремації померлих у цих народів, що в цілому співпадає у східних слов'ян, литовців та прусів з етапом переходу до перших державних утворень.

Такий аналіз проведено нами для наступних хроно-логічних періодів (опорною є культурно-хронологічна шкала матеріальної культури Подніпров'я) – середньо і пізньолатенський період (зарубинецький та пізньозару-бинецький етапи III/II ст. до н.е. – I ст. н.е.), римський період (києво-черняхівський III – початок V ст.), ранньо-середньовічний (кінець V\VI-VIII ст.), давньоруський (IX-XIII ст.) [Петраускас О.В. Iсторiя обряду кремацiї на територiї Середнього Подніпров'я в І тис. н.е. – Авто-реф. дис.... канд. iст. наук. – К., 1993].

Відповідно з цим загальна картина розвитку обряду кремації на вказаній території може бути представлена у вигляді декількох областей з характерним поховаль-ним обрядом для різних хронологічних періодів.

У середньо- та пізньолатенський час у Подніпров'ї домінує обряд спалення на стороні з похованням зали-шків кремації на могильниках у ґрунтових ямах без на-сипів. У межиріччі нижньої течії Німану та Вісли утво-рюється область з обрядом спалення на стороні та по-хованням залишків кремації в урні, ямі, кам'яних обкла-дках на рівні древнього горизонту серед каменів з вико-ристанням кам'яних конструкцій при спорудженні курга-ну (вінки, вимости, ящики); верхів'я Німану, Двіни, Оки й Дніпра – область, де поки не відомі похоронні пам'ятни-ки (можливе існування поховального обряду, який не фіксується археологічно).

У римський період виділяються такі області: устя Німа-ну і Вісли, Сувалкія – область біритуальних могильників із кремацією на стороні й розміщенням кісток в урні, ямі, серед каменів, іноді в супроводі залишків коней без курга-нів і під курганами з кам'яними конструкціями. Середнє Подніпров'я поділяється на дві зони – південну (черняхів-ську) із біритуальними могильниками зі спаленнями на місці без курганних насипів та північну (київську) зону тіль-ки з кремаціями, імовірніше всього із спаленням небіжчи-ків на місці. Нижня течія Німану та Західної Двіни – об-ласть поширення трупопокладень у ґрунтових і курганних могильниках із використанням кам'яних конструкцій. Вер-хів'я Двіни, Дніпра і Німану – область із похоронним обря-дом, який не фіксується археологічно.

В епоху раннього середньовіччя утворяться наступні області: межиріччя Німану й Вісли – область ґрунтових могильників із спаленнями в урнах і ямах на ґрунтових могильниках до VII-VIII ст. з наступним переходом до ямних спалень із використанням кам'яних конструкцій. До особливостей області відноситься поховання коня з людиною (т.зв. двоярусні поховання), у XI-XII ст. на цій території відбувається перехід до трупопокладень; ме-жиріччя Німану-Західного Бугу-Прип'яті – область спа-лень на стороні з наступним похованням залишків на горизонті, серед каменів, рідше в (урнах) під курганни-ми насипами з кам'яними конструкціями; середня течія Німану у VI-VII ст. – область могильників із підкурган-ними трупопокладеннями та переходом у наступний час до обряду кремації на стороні (починаючи з X ст. на місці) із розміщенням залишків на горизонті ,в тілі наси-пу курганів з кам'яними конструкціями (на пізніх етапах з'являються ровики); межиріччя Німану і Двіни – об-ласть ґрунтових могильників із трупопокладеннями, що з IX-X ст. змінюються похованнями зі спаленнями в ямах; басейн верхнього Дніпра і Двіни – область моги-льників з обрядом кремації на стороні і розміщенням залишків спалення в урні, ямі, горизонті або в тілі наси-пу курганів видовженої форми; Середнє Подніпров'я –

область могильників з обрядом кремації на стороні і на місці, з розміщенням залишків у ямі, на горизонті, в урні під курганними насипами або на ґрунтових могильни-ках, із IX-X ст. тут утворюється область біритуальних могильників із кремаціями на місці, рідше на стороні під курганними насипами.

Так в цілому виглядає загальна картина розвитку обряду кремації у межах гіпотетичної території балто-слов'янського континуума. На підставі ряду ознак виді-ляється ряд областей, де розвиток похоронної обрядо-вості відбувається у своєрідних, властивих тільки цьому регіону формах. Ця своєрідність, виражена насамперед у нерівномірному поширенні самого звичаю спалення, його співвідношенні з обрядом трупопокладення. Так, в межиріччі нижньої течії Німану і Вісли (територія захід-них балтів – прусські племена, ятвяги) кремація є осно-вною формою поховання, починаючи ще з епохи брон-зи-раннього залізного віку, із X ст. до н.е. (культура за-хіднобалтських курганів) [Okuliez J. Pradzieje ziem prusskich od poznego paleolitu do VII w.n.e. – Wroclaw-Gdansk, 1973. – S.86-93; Lietuviu etnogenese. – Vilnius, 1987. – S.86 і далі]. На Подніпров'ї (територія форму-вання східних слов'ян) ця традиція сягає кінця 3 тис. до н.е. [Отрощенко В.В., Моця О.П. Обряд кремації у ста-родавнього населення території України [V тис. до н.е. – I тис. н.е.] // Археологiя. – 1989. – №2. – С.20-32]. В області Понімання (центральні балти) він з'являється і стає нормою очевидно тільки після VI-VII ст. н.е., у ниж-ній течії Німану і Західної Двіни з рубежу І-ІІ тис. н.е., у верхній течії Німану і Західної Двіни з VIII ст. н.е. Варто додати, що в межах цих областей з моменту утверджен-ня кремації вона стає постійним і характерним явищем духовної і матеріальної культури населення. Її співвід-ношення з обрядом трупопокладення виражається через поширення біритуальних могильників у межах усієї обла-сті (напр.: область нижнього Німану і Вісли) чи поділом області на зону тільки зі спаленнями і зону біритуальних могильників (чи зону тільки з обрядом трупопокладення), як це спостерігається в Подніпров'ї на пізньоримському і ранньосередньовічному етапах.

Також у плані особливостей розвитку обряду спа-лення в межах цих областей привертають увагу насту-пні особливості: (1) різні закономірності й тенденції роз-витку надмогильних споруд (у Подніпров'ї і середньому Німані з епохи раннього середньовіччя стають характе-рними кургани, в той же час у басейні Прегеля і нижньо-го Німану поширюються ґрунтові могильники); (2) різні конструктивні особливості похоронних споруджень. Для Подніпров'я це винятково дерево-ґрунтові конструкції, у районі Прегеля і Німану часте і довгострокове викорис-тання каменя; (3) несхожі і найбільш використовувані способи впорядкування залишків кремації (на Подніп-ров'ї – ями, урни, на денній поверхні, на вогнищі; у ба-сейні Прегеля на кам'яних вимостках, урнах, ямах; в області середнього й нижнього Німану у ямах, трунах, древній поверхні, у насипі кургану).

Разом із тим, варто звернути увагу на деякі особли-вості, що носять загальний характер для основних об-ластей і, ймовірно, мають причини стадіального харак-теру. Це насамперед кардинальні зміни похоронної обрядовості на рубежі І-ІІ ст. н.е., що викликало появу біритуальних могильників (черняхівська культура) у Подніпров'ї і в межиріччя нижньої течії Німану і Вісли (прусські землі); появу могильників із трупопокладен-нями в нижньому поріччі Німану (центральні балти). І, нарешті, звертає увагу збіг стадій домінування звичаю кремації померлих із подальшим переходом до обряду трупопокладення в початковий період утворення ран-ньокласових суспільств – Київська Русь IX-X ст., Литов-

~ 37 ~ ФІЛОСОФІЯ. ПОЛІТОЛОГІЯ. 73-75/2005

ське князівство XII-XIII ст. і прусський союз племен XI-XII ст. [Кулаков В.И. Древности Пруссов VI-XIII ст. // САИ. – 1990. – Вып.Г1-9; Lietuvos TSR archeologijos atlasas. – Vilnius. – b.3.-1977].

Таким чином, аналіз особливостей розвитку обряду кремації в ракурсі балто-слов'янських відносин дозво-ляє говорити про те, що вже з рубежу нашої ери у ме-жах лісостепової і південної частини лісової зони Схід-ної Європи існує кілька культурних областей з особли-вими формами розвитку похоронної обрядовості. Різні форми її прояву, ритми й закономірності її розвитку дозволяють говорити про визначальну роль внутрішніх факторів в еволюції цієї форми життєдіяльності суспі-льства. Збіг основних областей з територією проживан-ня історичних східнослов'янських і балтських народів, наступність у розвитку обряду кремації на території Подніпров'я, західнобалтських землях [Okuliez J. Pradzieje ziem prusskich od poznego paleolitu do VII w.n.e. – Wroclaw-Gdansk, 1973; Jaskanis J. Obrzadek pogrzebowy zachodnich baltow u schylku starozytnosci [I-V w.n.e.]. – Wroclaw-Gdansk, 1974; Астраускас А. Погре-

бальные памятники ятвяжской земли // Vakaru baltu. Archeologia ir istorija. – Klaipeda. – 1989. – С.70-78; Ку-лаков В.И. Древности Пруссов VI-XIII ст. // САИ. – 1990. – Вып.Г1-9] з другої половини I тис. н.е. і на території Литви [Lietuviu etnogenese. – Vilnius, 1987. – S.101-199], їхній зв'язок з географічними центрами формування перших державних утворень східних слов'ян, литовців і прусських племен говорить про те, що обряд спалення в тих і в інших народів має різні, несхожі шляхи розвит-ку. При етнічних реконструкціях наявність своєрідних тимчасових моделей похоронної обрядовості можливо розглядати як відносну стабільність географічного по-ложення цих етносів від рубежу ер до перших держав-них утворень. В аспекті міжетнічних відносин привертає увагу велика подібність східнослов'янської і західноба-лтської (прусської) моделей похоронних систем та своєрідність центральнобалтської моделі. Ці спостере-ження не суперечать даним лінгвістики про більшу бли-зькість прусської мови, ніж литовської до слов'янських мов [про це: Хабургаев Г.А. Становление русского язы-ка. – М.,1980. – С.15-51].

В.В. Приходько, доц.

ПРОЕКТ ІСТОРІЇ БЕЗ ЧАСУ В ІСТОРІОСОФІЇ ВІКТОРА ПЕТРОВА

Так сталося, що початок ХХІ століття символічно

співпав із началами культурного самоусвідомлення українського народу. Саме культурного, а не державни-цького, бо історично склалося так, що важкі роки праг-нення незалежності майже раптово закінчилися у 1991 незбагненним успіхом. Незбагненність цієї події укорі-нена в одному єдиному питанні, яке можна поставити кожному українцю: що таке бути українцем, бути самим собою і належати історії людства? Відповідь одна – знати й творити власну культуру.

Філософія не може бути осторонь цих історичних процесів і навіть повинна намагатись керувати цим куль-турним самоусвідомленням. Але, щоб досягти такого високого рівня дієвості, вона сама потребує, так би мо-вити, культурної рефлексії. Ця філософська рефлексія керується перш за все власними потребами. Історія фі-лософії здатна у цьому допомогти. Її одним із визначних кроків є відкриття для загалу імені Віктора Петрова (літе-ратурні псевдоніми – Бер, Домонтович) як філософа.

Віктор Петров як філософ – це не кон'юнктурне явище, коли із нефілософа роблять філософа, а істо-рико-філософський факт, який ґрунтується на оригіна-льних філософсько-історичних поглядах самого україн-ського вченого [Руденко С.В. Філософія історії Віктора Петрова // Вісник Київського національного університе-ту ім. Т.Шевченка. Філософія. Політологія. – К., 2003. – Вип. 57. – С.63-68], спроба концептуалізації яких про-понується у цій роботі.

Нарис філософсько-історичної концепції Віктора Пе-трова умовно можна поділити на дві частини: першу, у якій визначається критична сторона справи, і друга – позитивна, де викладені головні поняття концепції у їхньому зв'язку між собою.

Критика у Петрова носить методологічний харак-тер, а не онтологічний, і стосується історичного пізнан-ня. І це потрібно принципово збагнути, щоб далі зрозу-міти суть його вчення. У зв'язку з цим можна одразу дати загальну характеристику критичної настанови Пе-трова: 1) анти-емпіризм; 2) анти-еволюціонізм; 3) анти-прогресизм.

Головним об'єктом критики для нього стає позити-візм із його емпіричною методологією пізнання історії. Сам Петров пройшов велику школу емпірика, будучи

істориком, археологом і антропологом, і з огляду на це може видатися дивною його антиемпірична позиція. Але емпіризм не дає змогу відділити історичне від неіс-торичного, тому що природне та культурне (людське), біологія та історія в ньому змішуються. Людина втрачає свої якісні відмінності від тварини, тобто вона є лише кількісно (за ступенем) більш розумною, бо має розви-нутий мозок, що засвідчується розвинутими лобними ділянками черепа, більш умілою, бо володіє знаряддя-ми праці, про що каже розвинутий великий палець руки тощо. (І коли потрібно зобразити історичний перехід від одного ступеню до іншого, то найкращої думки ніж дум-ки про еволюцію не знайти.) Позитивізм, в основі якого лежить емпіризм, є принципово неісторичним. Саме цим відрізняється позитивістська доктрина Огюста Кон-та та трудова теорія людини англійської політекономії від історичного матеріалізму Карла Маркса. Слід дода-ти, що видатний історик філософії Куно Фішер у кінці ХІХ століття дуже чітко відмітив цю різницю навіть на культурному рівні у своїй праці, присвяченій Френсісу Бекону як людині, яка заклала підвалини Англо-французького просвітництва. Він пише: "Так судило англо-французьке просвітництво у вигляді своїх най-відданіших представників. Цей образ думок був неісто-ричним за походженням..." [Фишер К. Френсис Бэкон Веруламский: реальная философия и ее эпоха // Исто-рия новой философии: Введение в историю новой фи-лософии. Френсис Бэкон Веруламский: пер. с нем. – М., 2003. – С.447]. В іншому місці Фішер говорить про "не-здатність мислити історично" послідовників Бекона [Там само. – С.448], а самому Бекону присвячує цілий параг-раф під назвою "Неісторичний образ думок Бекона" [Там само. – С.453-459]. Фішер бачить якраз у історич-ності одну з найголовніших рис Німецького просвітниц-тва: "Німецьке просвітництво за своїми задатками було покликано мислити історично; воно оволоділо цими задатками вже за Ляйбніца, а розвинуло їх завдяки Він-кельману, Лессінгу і Гердеру..." [Там само. – С.451]. Цими цитатами хотілося б підкреслити, що емпіризм був чужим для духу Віктора Петрова і радим до гер-манського, а це достатньо сильно позначилось на фі-лософсько-історичних ідеях українського вченого.

© В.В. Приходько, 2005