Про гімн України

В ЄДНОСТІ — СИЛА!місто Львів

23 (312)

Дуже часто для нас виконання гімну – це від-чуття єдності та братерства. Ми захоплені тим, як цілі стадіони в єдиному пориві урочисто виконують «Ще не вмерла України!». Однак, гімн варто усвідомлювати не лише як спільну національну пісню. Це фактично молитва, де кожне слово має свою вагу. Про це сьогодні дуже добре говорять ті герої, які повертають-ся з війни, або ті, які йшли під кулі на Майда-ні. Говорять про те, що зовсім інакше відтепер сприймають слова нашого гімну «душу й тіло

ми положим за нашу свободу». Важливо та-кож розуміти, що «нам, браттям-українцям, усміхнеться доля» лише, якщо ми всі для цьо-го важко будемо працювати. Чудес не буває, казки залишаються в дитинстві, і гарне май-бутнє для своїх дітей в Україні ми зможемо збудувати лише, якщо позбудемось своїх власних дитячих ілюзій і станемо доросли-ми. Сьогодні нація виконує два надскладні завдання одночасно – захищає своє право на існування, на свою землю від жорстоко-

го і сильного загарбника і водночас змушена радикально перебудовувати свою внутрішню організацію. Таке рідко хто робив в історії. У нас є два шляхи – або здобути успіх в цих двох справах, або знову на довго зникнути зі світової карти. Я вірю в перемогу, вірю, що на цей раз у нас все вдасться і ми «покажем, що ми, браття, козацького роду»!

Андрій Садовий, міський голова Львова Лідер партії «Об’єднання «Самопоміч»

Співаємо гуртом

Народження Кобзаря

5 березня 2015 року

Вперше українці заспівали пісню «Ще не вмерла Україна» 150 років тому у Перемиш-лі під час першого на Західній Україні Шев-ченківського концерту. Статус Державного Гімну вірш Чубинського на музику Вербиць-кого отримав 15 січня 1992 року. Під час Євромайдану українці встановили рекорд з масового виконання гімну – за деякими да-ними у новорічну ніч його заспівали близь-ко 500 тис. майданівців.

Пам’ятаймо: 10 березня 1865 року відбуло-ся перше публічне виконання гімну України

201 рік тому у простому українському селі в сім’ї кріпаків з’явився на світ маленький талановитий хлопчик, який зумів здобути освіту, зумів вирватися з кріпацтва і по-новому заговорити про долю і майбутнє України. Незважаючи на усі життєві трудно-щі, він не зламався, продовжував боротьбу і назавжди залишився вірним Україні. Для кожного з нас Тарас Шевченко повинен ста-ти прикладом гідного українця.

Пам’ятаймо: 9 березня 1814 року народився Тарас Шевченко У вівторок,

10 березня, о 13:00 прийдімо на площУ ринок

і в єдності заспіваймо

«ще не вмерла України»

lviv.samopomich.ua СпецвипуСК

Композитор славня

Два століття тому у родині греко-католицько-го священика народився Михайло Вербиць-кий. З дитинства він любив музику і завдяки старанням чеських вчителів Михайло став талановитим композитором. За своє життя він написав чимало музичних номерів для театральних вистав, створив релігійні музичні твори, але перша за все в історію він увійшов як автор музики державного гімну України..

Пам’ятаймо: 4 березня 1815 року народився Михайло Вербицький

об’єктивність історіїВ умовах швидкого розвитку інформаційних тех-нологій та глобалізаційних процесів потребу в історичних знаннях суспільство осмислює не так в категоріях об’єктивності, як «корисності» та «до-цільності» з т. з. політичних чи економічних змін у державі. Як не парадоксально, але історія як на-ука ніколи не відігравала провідної ролі у фор-муванні масового знання суспільства про мину-ле. Тому й сентенції про вчительку життя сьогодні мають значення передусім як формули, що окреслювали специфіку історичного чи історіо-графічного мислення певної епохи. Ілюзії адек-ватності знання та монополії на правду, що стали основою формування політичних доктрин та те-чій у минулому, спричинили не лише до форму-вання позитивної міфологізації та творення мо-дерних націй, але й до спотворень, наслідки яких

бачимо у трагізмі бойових дій на сході України та агресивній ворожій інформаційній пропаган-ді. Не слід забувати про такий важливий чинник формування суспільної історичної свідомості як ЗМІ, адже їх поширення у ХІХ-ХХ ст. стало визна-чальною ознакою модернізації суспільства. Ко-лись газетні, а нині й Інтернет-видання є не лише джерелом поінформованості суспільства про певні події, що мали місце в реальності, але зна-чною мірою чинником формування громадської думки та ідеології, спрямованої на досягнення певних політичних цілей та завдань. «Монополія на історію почала переходити до мас-медій. І від-нині їм і належить. У наших сучасних суспільствах саме через них і тільки через них подія доходить до нас і не може нас оминути», – писав творець «філософії пам’яті» відомий сучасний французь-

кий історик П’єр Нора. Справді, всупереч очіку-ванням та припущенням, модерна доба в історії людства у багатьох випадках не стала пізнава-нішою від давньої, незважаючи на неймовірне збільшення кількості наративних чи інших типів історичних джерел. Але від часів Французької революції, міф якої був одним із формуючих чин-ників для модерної Європи, до процесів урбані-зації та інформатизації суспільства після Другої світової війни – саме мас-медіа стають засобом «легітимації», «утривалення» події у пам’яті сус-пільства, визначаючи світові тенденції і часто всупереч національним прагненням, дезактуалі-зуючи певні інтерпретації. Тому, дискутуючи про об’єктивність чи правдивість історичного знання, слід мати на увазі цей масовий і мало залежний від науки фактор. 4 ст.

Владика Борис Ґудзяк, єпископ паризької єпархії сВятого Во-лодимира Великого української греко-ка-толицької церкВи, пре-

зидент українського католицького уніВерситетуДля мене виконання гімну України – це при-вілей. Все ж таки більше, ніж половину мого життя цей гімн був заборонений. Співаючи його в діаспорі чи вже наприкінці 80-тих – на початку 90-тих в Україні, коли він ще був забо-ронений, у мені вкарбовувалося розуміння, що незалежність, суверенність нашого народу – це прецінний дар, який здобувається високою ціною. Іноді мені видається, що сакральність гімну принижується надто частим його повто-ренням, наприклад, на початку і наприкінці різних імпрез. Гімн не можна баналізувати фа-мільярністю, його не можна співати будь-коли і як-небудь. Для мене як для греко-католицького

душпастиря особливо зворушливо, що автором музики є греко-католицький священик. Це від-значення 200-ліття від його народження дає нам глибше розуміння того, з яких маргінесів сили і влади, в яких доволі убогих обставинах народилася пісня нашої народної солідарнос-ті. Варто також додати, що й слова гімну від-дзеркалюють поетику біблійних псалмів. Хтось може навіть сказати, що наш гімн не до кінця політкоректний щодо постмодерної епохи. Проте протягом останнього року ми були свід-ками того, як музика отця Вербицького стала мелодійним морем, у якому ми всі плавали.

мирослаВ мариноВич, український праВо-захисник, пуБліцист, релігієзнаВець, член-засноВник української гельсінської групи

Слова «Ще не вмерла України» я вчив у ті часи, коли співати гімн можна було лише пошепки

у себе вдома. Моя мама не раз чула мій спів і завжди казала, що він дуже натхненний. Сло-ва Павла Чубинського символізували мені Га-личину та Україну, які тоді були наче у підпіллі. Насправді, таке відчуття збереглося і сьогод-ні, адже нині ми виносимо себе з рабства та підпорядкування. Ми не є державою, для якої гімн це проста формальність. Я був дуже роз-чулений, коли в часи Євромайдану бачив, як уся країна співає свій гімн. В цей час нація пе-реродилася, переосмислила слова гімну. Він став душею нації, від цих слів і цієї мелодії бриніла душа кожного українця. Перекона-ний, що гімн буде й надалі формувати у нас стійку позицію, горду поставу патріота, який вміє і буде захищати свою державу.

софія федина, спі-Вачка і телеВедуча, громадський діяч, Викладач кафедри міжнародних Відно-син лну ім. і.франка

Гімн виконую дуже часто. На офіційних чи урочистих заходах або ж разом з громадою. І так вже багато років поспіль. Часто запро-шують співати саме гімн України. Кожного разу, як його співаю, набираюся сили. Ду-маю, за час свого існування він став інте-гральною частиною коду української нації. Згадайте, на Майдані, коли було страшно, коли було невідомо чого чекати, коли була велика радість, коли відбувалося єднання – у всіх було бажання співати разом Гімн України. Особливо я люблю слова «згинуть наші воріженьки як роса на сонці», і «ще ся волі України піснь гучна розляже». Гімн – це святе, це своєрідна молитва українського народу. Він очищає і спонукає до дії. Не-припустимо його ігнорувати, неприпустимо зневажати. Але сьогодні нам не просто по-трібен гімн – нам потрібно посилювати віру і повагу до нього. Щоденною дією своєю, нехай маленькою, але якісною і на благо України.

5 березня 2015 рокуlviv.samopomich.ua

Гімн України – символ

політичної нації

Тоді відомий вчений-етнограф, поет і журна-ліст, активний діяч українського національного руху на Правобережній Україні почув сербську патріотичну пісню, яку виконували студенти з-за кордону. П. Чубинському пісня дуже спо-добалася, і лише за півгодини з’явилися слова, які сьогодні знає кожен українець.Наступного року вірш поширився Західною Україною. Поезію Чубинського не оминули увагою релігійні діячі, серед яких був отець Михайло Вербицький, знаний композитор того часу. У 1865-му відбулося перше публічне ви-конання пісні, а у 1917-му твір «Ще не вмерла Україна» став одним з державних гімнів УНР. Можна стверджувати, що український гімн «дихає двома легенями» – слова народилися на Київщині, а музика – в Галичині. Відтоді па-тріотична пісня єднає український народ та на-дає сили, внутрішньої мотивації в скрутні часи.

гімн тараса ШеВченка

На Західній Україні слова Чубинського вперше надрукували в журналі «Мета» у 1863-му році разом з трьома поезіями Великого Кобзаря: «Заповітом», «Мені однаково», «М. Костомаро-ву». Слова вірша «Ще не вмерла…» розпочи-нали згаданий номер часопису. Таке подання поезії наштовхнуло галичан на думку, що саме Тарас Шевченко був автором слів «Ще не вмерла Україна». Цей примірник журналу по-трапив до рук Михайла Вербицького. За тиж-день священик написав музику для гітари й

Жодна дерЖава не моЖе існувати без Конституції, дерЖавного прапора, гер-ба і, звісно, гімну. уКраїна здобула не-залеЖність лише у 1991-му, проте вірш «Ще не вмерла уКраїна» та музиКа на ці слова з’явилися у далеКому 1862-му.

для хорового виконання на ці слова, автором яких, як він думав, був Т. Шевченко. Вже давно композитор хотів покласти поезію Кобзаря на свою музику, і ось така нагода трапилася.

перШими почули сценічне Виконання гімну льВіВ’яни

Засновник першого українського театру у Львові єпископ Тома Полянський вперше по-чув виконання пісні у Перемишлі. Священнос-лужителю твір припав до душі, тож він захо-тів внести його в програму відкриття театру. 21 грудня 1864 року нова пісня прозвучала в опереті Карла Гейнца «Запорожці». Звісно, для цього її слова трішечки змінили під за-гальний зміст. Тож пісня починалася словами «Ще не вмерло Запорожжя…». Твір вразив публіку, його виконували на біс. З часом гали-чани дізналися, що автор слів цього чудового твору – Павло Чубинський, та це жодним чи-ном не вгасило їхньої любові до патріотичної пісні.

конкуренти

Поряд з «Ще не вмерла Україна» поміж укра-їнців були популярні й інші пісні, які претен-дували на роль гімну. Так, наприклад, Головна Руська Рада, яка була заснована у Львові 2 травня 1848 року, вирішила взяти за націо-

нальний гімн «Мир вам браття», який написав також священик отець Іван Гуталевич. На За-карпатті у той же час народилася поезія «Я ру-син єсьм і буду», а вірш «Подкарпатські руси-ни» взагалі вважали офіційним гімном краю до 1939 року. Популярними були «Заповіт» Шевченка, «Вічний революціонер» І. Франка, «Боже, великий, єдиний…» Косинського та інші. Хоча кожен зі згаданих творів має свої достоїнства, на роль гімну все ж найбільше пі-дійшла пісня «Ще не вмерла Україна».

гімн української держаВи

Пісня «Ще не вмерла Україна» поширювалася всюди, де жили українці. Її любили і викону-вали, мали за символ невмирущого прагнен-ня нашого народу до свободи і самостійної державності в Галичині, на Великій Україні, за океаном. Тому закономірно, що у 1918-21 роках минулого століття, коли вперше після багатьох років українці відродили свою дер-жавність, твір «Ще не вмерла Україна» по-чав вважатися державним гімном. Вперше офіційний статус державного символу пісня отримала 15 березня 1939 року в Карпатській Україні. А 15 січня 1992 року музичну редак-цію національного гімну затвердила Президія Верховної Ради України. Згідно зі статтею 20-тою Конституції, «Державний гімн України – національний гімн на музику М.Вербицького».

6 березня 2003 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про Державний Гімн України», змінив-ши його перший рядок на слова «Ще не вмер-ла України ні слава, ні воля…».

хресна дорога і Воскресіння

Твір Павла Чубинського та Михайла Вербиць-кого розділив долю українського народу. Ав-тор слів був засланий царським урядом до Архангельська, а сам вірш заборонили цензу-рою. Ненавиділи наш гімн імперіалісти різних мастей, незалежно від кольору ідеології: чер-воноармійці чи білогвардійці, угорська, поль-ська, румунська чи німецька окупаційні влади. Усі, хто хотів бачити Україну своєю колонією, забороняли гімн, знищували його друковані версії, карали та переслідували його вико-навців. І навіть сьогодні, в нашій незалежній державі, різноманітні діячі, для яких вільна Україна є порожнім звуком, час від часу хо-чуть скасувати або, принаймні, змінити слова гімну, не розуміючи, що він став органічною частиною історії, душею української нації та символом боротьби за свободу й незалеж-ність нашого народу. Не випадково автором гімну вважали Тараса Шевченка, бо в словах Кобзаря ми й досі відчуваємо жертовну енер-гію та славну потугу нашого минулого.

Євген Бойко

павло Чубинський, автор слів Державного Гімну україни

Михайло вербицький, автор музики Державного Гімну україни

5 березня 2015 рокуlviv.samopomich.ua

9 березНя 1814 рОку у СеЛІ МОрИНцІ, ТОДІ кИїВСькОї губерНІї, А Тепер Чер-кАСькОї ОбЛАСТІ НАрОДИЛОСя ДИТя, якОМу СуДИЛОСя зМІНИТИ ДОЛю СВОгО НАрОДу, НАДАТИ НОВОї СИЛИ НАцІОНАЛьНО-ВИзВОЛьНОМу руху І НАзАВжДИ зАЛИшИТИСя НеВІДДІЛь-НОю ЧАСТИНОю куЛьТурИ ТА ІСТОрІї укрАїНИ. у перІОД рАДяНСькОї ДОбИ ОбрАз ТАрАСА шеВЧеНкА у Серцях І ДушАх укрАїНцІВ зНИщИТИ Не зМО-гЛИ, АЛе СВІДОМО НАМАгАЛИСя пере-ТВОрИЛИ йОгО з НАТхНеННИкА НАцІ-ОНАЛьНО-ВИзВОЛьНОї бОрОТьбИ НА переСІЧНОгО СТАрОгО ДІДугАНА, якО-гО зНеСИЛИЛА ВАжкА ДОЛя. НА жАЛь, ТАкИМ ТАрАС І НИНІ зАЛИшАЄТьСя у СВІДОМОСТІ бАгАТьОх НАшИх СпІВВІТ-ЧИзНИкІВ. ТА хІбА це СпрАВеДЛИВО? якИМ МАюТь бАЧИТИ шеВЧеНкА НАшІ СуЧАСНИкИ? прО це рОзМОВЛяЄМО з керІВНИкОМ фрАкцІї «Об’ЄДНАННя «САМОпОМІЧ» у ВерхОВНІй рАДІ ОЛе-гОМ березюкОМ.

пане олеже, чи поВинні ми сВят-куВати ШеВченкіВські дні у такий скрутний для наШої країни час?

Безперечно, але не святкувати, а відзнача-ти. І, зрештою, дозволити собі подивитися на Шевченка очима, не затьмареними оку-паційним радянським режимом, а побачи-ти його таким, яким він був насправді. А спершу був маленький Тарас, народжений у простій віруючій і небагатій селянській

родині. Він був хлопчиком, талановитим від Бога, випромінював розум, тепло і талант. Важливо зрозуміти, що ця проста україн-ська родина робила все для того, щоб його талант розвивався. Ця дитина виїхала в 14 років з українського села грамотною. До-звольте закцентувати увагу на тому, що він навчився писати грамотною українською мовою не у Вільно і не в Петербурзі. А це означає, що родина дбала про навчання маленького талановитого хлопчика. Також потрібно розуміти, що в часи кріпа-цтва в Україні існували соціальні ліфти, які дозволяли талановитим хлопцям з простих небагатих сімей піднятися на вершину, до-лучитися до кіл інтелігенції. Шевченко на-вчався в одного з найкращих художників у Вільно. Він був популярним завдяки сво-єму таланту, вирізнявся успішністю і пра-цьовитістю серед інтелігенції тогочасного Петербурга.Малий Шевченко повинен повернутися в школу не просто в образі маленького хлоп-чика, а в образі талановитої обдарованої української дитини з простої родини, яка подбала про нього, навчила грамоти і від-пустила у далекі світи за успіхом. Він свій успіх не розтратив і перетворився у генія українського слова і українського народу. Шевченко маленький повинен стати хлоп-ченям з мудрими очима, хлопченям тала-новитим, на якого хотілося б бути схожими всім нашим хлопцям і дівчатам з простих українських родин, чиї батьки дбають про освіту своїх дітей.Для дорослих це має бути людина, яка не змарнувала свою обдарованість, розвива-

ірина кметькандидат філологічних наук

Шевченкознавство у Галичині в кінці XIX – на початку XX ст.Про творчість Тараса Шевченка галичани до-відалися з альманаху Євгена Гребінки «Лас-тівка» у 1841 році, а також «Чигиринського Кобзаря» 1844 року. Завдяки діяльності греко-католицького священика, громад-ського діяча Данила Танячкевича початком щорічного вшанування пам’яті Т. Шевченка у Галичині вважають 1862 рік. Тоді о. Танячке-вич розповсюдив серед львівського духівни-цтва «Кобзар». Незважаючи на ідеологічні та конфесійні упередження греко-католицького духовенства, саме у 1862 р. за ініціативою української молоді у львівській церкві на вул. Францішканській (сучасна вул. Короленка) православний священик з Буковини о. Хара-невич відслужив першу панахиду за Кобза-рем. Особливе зацікавлення постаттю Шев-ченка у Галичині в кінці ХІХ ст. підсилювалось загальнонаціональним культурно-освітнім розвитком, що супроводжувався активною діяльністю організації «Просвіта», Наукового Товариства імені Т. Шевченка, а також фор-муванням українського жіночого руху. Сплес-ку патріотичних почуттів українців сприяли перші публікації творів Шевченка в україн-ській періодиці Галичини, виданий у Львові двотомник «Поезії Тараса Шевченка» (1867 р.) та львівське видання «Кобзаря» (1893 р.).Про Тараса Шевченка, співця нелегкої долі народу, писали відомі літературознавці, праці яких з’являлися друком саме у Льво-ві – О. Кониський, М. Возняк, Ф. Колесса, О. Огоновський, І. Франко, В. Щурат. Ярос-лав Гординський в одній з публікацій за-значив: «Свіжішим духом повіяло від студій Івана Франка про Шевченка, то почали появ-лятись від 1881 р. Франко пробує вияснити умовини, що серед них творив Шевченко, зрозуміти ролю лєктури в Шевченковій твор-чости і так підійти до ґенези та хронольоґії його писань».Творчість Кобзаря дала поштовх для на-ціонально спрямованої просвітницької ді-яльності випускниць Жіночої учительської семінарії у Львові, створеній у 1871 році задля реалізації освітньої реформи австро-угорського уряду – забезпечення народних (початкових) шкіл учителями та з метою допомогти жінці присвятити своє життя вихованню дітей. Незважаючи на те, що на вивчення української мови у Семінарії відво-дилося значно менше годин, аніж на вивчен-ня польської чи німецької, саме Шевченкова муза надихала до вчительської поетичної та літературознавчої праці львівських письмен-ниць Костянтину Малицьку (Віру Лебедову), Юлію Шнайдер (Уляну Кравченко), Марію Ленерт-Домбровську (Марійку Підгірянку). До 100-річчя з дня народження Т. Шевченка у Товаристві наукових викладів імені Петра Могили у Львові створили окрему ювілейну секцію, доповідь на якій про «Жінку у творах Шевченка» підготувала К. Малицька. Зго-дом, у міжвоєнний період, шевченкознавче спрямування діяльності об’єднує членкинь «Союзу українок». Про це нагадують публіка-ції на сторінках «Жіночої долі». Запал та на-полеглива праця галичанок на педагогічній ниві в умовах утисків національних проявів владою Польщі, написання та поширення у школах, у дошкільних закладах творів про Шевченка для дітей і молоді, таких як «Вінок на могилу Тараса Шевченка» К. Малицької, «Слідами Тараса» С. Кабаровської, «Тарас у дяка», «Діло в честь Тараса» І. Блажкевич, видання читанок та букварів, організація від-повідних свят, пошук коштів для встановлен-ня пам’ятника Кобзареві у Львові сприяли поширенню української ідеї у слові Кобзаря.

ла поетичний та художній талант. Шевчен-ко повинен бути прикладом гідної людини, яка до кінця життя залишалася відданою Україні.

радянська ідеологія намагалася ВкарБуВати тараса ШеВченка у сВі-домості українціВ В оБразі знеси-леного дідугана. чи Була це спроБа зумисного ніВелюВання його постаті як сильного, незламного національного героя?

Без сумніву, образ, який малювався пропа-гандою СРСР, а він точно малювався, адже творчість Шевченка вивчалася в програмі української літератури, був таким, за яким не хотілося іти. Нам слід іти за справжнім Тарасом Григоровичем. А його образ дуже простий: в дитинстві – талановите хлопча, що виросло в бідній родині, яка дбала про його освіту, а він виправдав довіру і ви-вчився. Потім було жорстоке доросле жит-тя, велике страждання, але він залишився гідною людиною, та понад усе любив Укра-їну і українців. І дитиною, і зрілим, коли він перемагав або помилявся, Шевченко зали-шався вірним своїй професії, переконан-ням і став постаттю, рівень якої змушена була визнати навіть пропагандистська ма-шина Радянського Союзу, хоча й намагала-ся знецінити його. Тоді у школах нас силували любити «хлоп-ченя з розумними очима», так нам опису-вали юного Володю Ульянова. Тож ніхто не хотів бути схожим на бідного хлопця в бур’янах. Тепер ми нарешті повинні прийти до образу справжнього Шевченка.

як Ви гадаєте, що Б сказаВ тарас григороВич сВоїм нащадкам? чим допоміг Би нам сьогодні?

Думаю, він не сказав би нічого нового, він ще за життя сказав те, що важить і нині. Біда у тому, що ми не прислухалися до його слів, сприймали як поезію, а не настанови. Кожне його слово є пророчим, тепер це ви-дно особливо яскраво. Сьогодні ми пови-нні по-іншому сприймати слова Шевчен-ка, вдуматися і прислухатися до кожного твердження поета. «Кохайтеся, чорнобри-ві, та не з москалями» – проста річ! Чому ми не звертали на це увагу, хоча кожен знав цю просту істину? «Борітеся – побо-рете! Вам Бог помагає!» – ми не повинні сьогодні здаватися, потрібно боротися за себе, своїх близьких, матерів, коханих, ді-тей. «Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, даль-ше слава, а слава – заповідь моя». Шев-ченко, глибоко розуміючи убогість долі, обставини, які склалися, не писав про свою долю, а про долю цілого народу. У цій строфі – уся перспектива визвольного руху українського народу. Не потрібно за-перечувати свою долю, потрібно усвідоми-ти її, прийняти і йти з нею, бо далі слава.

Розмовляв Володимир Дедишин

5 березня 2015 рокуlviv.samopomich.ua

консультації В соціальних спраВах

юридичні консультації

консультації у житлоВо-комунальних спраВах

Самопоміч у Львові

Головний редактор Дедишин ВолодимирВідповідальний за випуск:

Дедишин Володимир

Журналісти Якушев Влад, Яніцька Юлія, Дедишин Володимир

Фото Дячишин ЮрійЛітературний редактор Дедишина Лариса

Віддруковано видавництвом «А-Прінт», м.Тернопіль,вул. Текстильна, 28, тел (0352) 52-27-37, (067) 350-17-94, a-print.com.ua Тираж: 80 000 шт.

Тижневик. Розповсюджується безкоштовно. Реєстраційне свідоцтво: КВ №9749 від 7.04.2005.

ЦеНТР, ПЛОЩА МІЦКеВиЧА, 6/7

початок на 1 ст.

го, які показували еволюцію устрою від пар-ламентської до президентської республіки. Таким чином, ЗУНР є яскравою сторінкою формування новітнього українського консти-туціоналізму.

історія і майБутнє

Історія без нас та усвідомленого її вивчення і розуміння, на жаль, не має жодного значен-ня. Уже античний автор Лукіан, стверджуючи, що доброму історикові мають бути прита-манні державне чуття та вміння висловлю-ватися, визнавав, що для втілення цих вмінь потрібна безупинна праця, без якої книжка нікого не зробить «здібними й мудрими». Нам треба позбутися зловживання історією, відмовитися від використання її як виключ-ного засобу виправдання чи легітимації на-ших дій. Вивчення минулого, шанування традицій має стати незмінною основою фор-мування національної пам’яті, але ніколи не бути перешкодою для розвитку. Нам не тре-ба боятися переосмислювати і «переписува-ти» історію, тільки не на догоду політичним чи іншим інтересам, а передусім виходячи з цивілізаційного розвитку України. Як із до-рослішанням дитина-юнак-зрілий чоловік змінює своє бачення довколишнього світу та часто тих самих речей та подій, так і нація має бути готовою до відповіді на нові «віко-ві», тобто історичні, виклики. Ярослав Грицак у своїй нещодавній публікації окреслив істо-рію як перешкоду і шанс водночас. Завдання на майбутнє – подолати цю дихотомію, орі-єнтуючись на нові перспективи розвитку на-ціональної культури.

пам’яті: для нас, на Заході, це насамперед пам’ять про скоєні злочини, лихо, заподі-яне іншим народам, а от на Сході навпаки,

це насамперед пам’ять про муки і трагедії, які довелося витерпіти». На неспівмірність історичної пам’яті під медійним впливом у своїх публічних виступах на українську тематику наголошує й американський іс-

торик та політолог Тімоті Снайдер, який вважає, що в сучас-ній політиці легше орієнтуватися саме історикам, які дослі-джували витоки то-талітаризму в Європі у 1920-30-х рр. – ін-ституційна пам’ять

дозволяє переносити певні моделі взаємин в сьогодення. Тоді зрозу-

мілими стають і аналогії та паралелі, як і ме-ханізми протидії сталінізму-путінізму у світі. Пересічний американець не пам’ятає історії Другої світової війни так, як і не пам’ятає ближчої хронологічно війни «холодної», що й зумовлює його дистанціювання від аргу-ментів і принципів, побудованих на історич-них константах. Водночас для українського та російського суспільства історія тоталіта-ризму в ХХ ст. нерозривно пов’язана з фор-муванням нашої сучасності, іноді настільки, що може їй навіть протистояти.

історичні паралелі – досВід чи спо-тВорення?

Таким чином, важливим завданням істори-ків є присутність в інформаційному просторі, участь у створенні освітніх та інформаційних проектів. Одним з прикладів медійної «ана-логізації» історії упродовж останніх років можуть бути дискусії довкола ідеї Собор-ності України. У багатьох публіцистів партій-них «регіонівських» симпатій чи теоретиків федералізації можна зустріти тезу про те, що ідея федералізації та розділення єдиної Української держави належить галичанам, а

Львів є мало не столицею сепаратизму – свят-куєте ж, мовляв, проголошення ЗУНР, а наше право на Донецько-Криворізьку республіку не визнали, нарікаєте на нас, а про Галицьку асамблею В. Чорновола забули… Абсурдність таких нав’язувань навіть у культурному бага-томанітні національного простору України стає цілком очевидною лише за умови ви-вчення історичних подій та контекстів, адже кожен етап державотворення на західно-українських землях мав єдине і визначаль-не спрямування – створення підвалин для єдиної національної Держави чи то в умовах розділення України між сферами впливу ко-лишніх гегемонів на руїнах імперій у 1918 р., чи в умовах кризи пострадянського політику-му початку 1990-х. Задовго до Листопадового Чину 1918  р. галицькі дипломати обґрунто-вували доцільність своєї боротьби саме тим, що Східна Галичина є історичною частиною давньої «всеукраїнської Київської держави», а після проголошення ЗУНР доклали усіх зу-силь заради звершення Акту Злуки ЗУНР та УНР 22 січня 1919 р., у той час як маріонет-кові псевдодержавні утворення більшовиків тоді, подібно як і сьогодні «ДНР» і «ЛНР», є лише брутальним знаряддям імперської полі-тики, побудованим на цинізмі, заскорузлості та невігластві закорінених у віртуальну про-пагандистську дійсність мас. Тому 1 листопада насправді не є святом лише Західної України – це мав би бути визначальний день у творен-ні національної соборницької ідеології у дер-жаві. Зрештою, навіть в умовах бойових дій уряд ЗУНР – Державний секретаріат, забезпе-чив підготовку низки законодавчих актів, ак-туальність яких важлива і для сучасної Украї-ни. Зокрема, в лютому 1919 р. було прийнято закон про державну мову, який забезпечував загальний вжиток та розвиток української мови та права національних меншин на куль-турний розвиток, у квітні проведена земельна реформа, яка враховувала негативний досвід боротьби з приватною власністю УНР у 1917 р. Короткий період існування ЗУНР знаме-нувався розробкою двох версій Конституції держави авторства Станіслава Дністрянсько-

об’єктивність історії

У період Революції Гідності та час війни з зовнішнім агресором особливо помітним стає таке явище як «перенасиченість» укра-їнців історією – спроби реанімації примар минулого дозволили виразно побачити складнощі та проблеми у наших взаєминах з історичною свідомістю та стереотипами зовнішнього світу. Не випадково сьогодні історики, філософи та політологи з країн Західної Європи та США особливої уваги надають проблемі відмінного сприйняття минулого та сучасності демократичними суспільствами, здатними впливати на власні уряди та міжнародну політику. Так, відомий французький філософ Паскаль Брюкнер від-значив таке явище сучасної геополітики як «мілітарний інфантилізм» двох найбоєздат-ніших країн Європи – Франції та Великобри-танії, які в умовах російської агресії згор-тають фінансування військової сфери. Цей парадокс вчений пояснює відсутністю тя-глості історичної пам’яті – пам’ять про війну витіснила російська радикальна пропаганда у мас-медіа. Така ж модель взаємин усклад-нює відносини й різних частин Європи: «Відмінність між Західною Європою і Схід-ною полягає передусім у різному характері

василь Кметь, кандидат історичних наук, директор Наукової бібліотеки Львівського університету ім. І. Франка

Українські юнаки і дівчата!пам’ятайте, що після коротких 24 рокіВ незалежності україна страждає Від чергоВої хВилі російської агресії. східний сусід ніколи не припиняВ сВій потяг до жорсткого знищення української держаВності, культури та ду-хоВності наШого народу. сВітоВі Війни минулого століття проклали сВій фронт через землі наШої країни і сьогодні саме на території україни ВиріШу-ється не тільки наШа доля, а майБутнє усього циВілізоВаного сВіту.

Революція Гідності та подвиги Небесної Сотні показали, що ми маємо і вміємо захищати людські цінності, серед яких найдорожче – життя. В умовах російської псевдо-дипломатії та цинічної брехні проросійських ЗМІ, саме українські військові, волонтери та громадські активісти на усіх фронтах засвідчують велич та незламність України.

Сьогодні ми не маємо права на розбрат чи сварки – ми повинні єднатися, організовуватися та спільними зусиллями дати відсіч ворогу і назавжди утвердити Україну як незалежну державу!

Ми повинні стати гідними носіями української культури, пам’ятати і пова-жати звичаї свого народу, знати українські пісні і передавати їх майбутнім поколінням!

Ми зобов’язані з усією відповідальністю ставитися до навчання та роботи, докладати максимум зусиль для того, аби будувати Україну – культурну, прогресивну, з розвинутою економікою та сильним військом!

Пам’ятаймо подвиги Українського Січового Стрілецтва, воїнів УПА, Героїв Майдану та Збройних Сил України! Слава Україні! Героям Слава!