Роман

КОРОЛІ І КАПУСТА

О.Генрі

І мовив морж: «Пробив наш час Сказати кілька слів

Про туфлі... кораблі... сургуч... Капусту й королів...

Чому вода кипить в морях?.. Чи крила є в кролів?..»

Л. Керролл «Аліса в Задзеркаллі» (переклад В. Наріжної)

ПЕРЕДМОВА ТЕСЛІ1

В Анчурії вам скажуть, що президент цієї легковажної республіки, Мірафлорес, заподіяв сам собі смерть у прибе­режному місті Кораліо; що опинився він там, тікаючи від неминучої революції, і що державних грошей, ста тисяч доларів, які він носив із собою в американській шкіряній валізі на спогад про бурхливі часи свого президентства, так ніколи й не знайшли.

За ріал перший-ліпший хлопець покаже вам його могилу. Ця могила на краю міста, біля невеличкого містка, над болотом у мангрових заростях. На могилі, в головах, проста дерев'яна колода. На ній хтось випалив розпеченим залізом:

Ramon Angel de las Cruzes і Miraflores

Presidente de la Republica de Anchuria

Que sea su Juez Dios!2

Напис характеризує цих безжурних людей; вони не пе­реслідують того, хто в могилі. «Хай його судить Бог!» — ска-

1 Т е с л я і М о р ж — персонажі притчі Льюіса Керрола з його «Аліси в Задзеркаллі».

2 Хай його судить Бог! (Ісп.)

зали вони, хоч як шкодували за незнайденими ста тисячами доларів.

Заїжджій людині мешканці Кораліо розкажуть докладно про трагічну кончину свого колишнього президента. Вони розкажуть, що він намагався втекти з їхньої країни з держав­ними грошима і з доньєю Ізабелою Гільбер, молодою аме­риканською співачкою; що, після того як його заарештували члени опозиційної політичної партії в Кораліо, йому легше було прострелити собі голову, ніж відмовитися від казенних грошей і — сеньорити Гільбер. Далі вам розкажуть, як донья Ізабела, збагнувши, що її відважному човнові загрожує мілина, що втрачено одночасно і визначного поклонника і подарунок у сто тисяч доларів, кинула якір у застояних прибережних водах Кораліо, очікуючи на приплив.

Вам розкажуть у Кораліо, що її невдовзі підхопила швидка ходова течія в особі американця Френка Гудвіна, мешканця цього міста, ділка, який нажив собі багатство на експорті місцевих продуктів. Це був банановий король, каучуковий принц, барон індигової фарби, чорного дерева і сарсапарелі. Вам розкажуть, що через місяць після смерті президента сеньорита Гільбер вийшла заміж за сеньора Гуд­віна, і, таким чином, тоді, коли фортуна перестала до неї усміхатися, зуміла відвоювати в неї нові дари, ще цінніші за втрачені.

Про дона Френка Гудвіна і його дружину тутешні меш­канці можуть сказати тільки добре. Дон Френк жив серед них багато років і був у них у великій пошані. А його дружина, не докладаючи до того ніяких зусиль, стала царицею добірного товариства, позаяк воно є на цьому скромному березі. Сама губернаторша, що належала до гордого кастильського роду Монтолеон-і-Долороса-де-лос-Сантос-і-Мендес, вважає за особливу честь для себе розгорнути серветку своїми оливко­вими, оздобленими каблучками руками за столом у сеньори

Гудвін. А якщо вам (з вашим північним марновірством) за­манеться натякнути на веселе минуле місіс Гудвін, коли вона співала в опереті і своїми жвавими й розкутими манерами полонила серце вже немолодого президента, або на ту роль, яку вона відіграла в падінні цього державного мужа і зло­чині, що він його скоїв, мешканці Кораліо вам на це тільки стенуть плечима (суто латинський жест), і це буде їхньою єдиною відповіддю. Якщо в них і була якась упередженість щодо сеньори Гудвін, то тепер вона могла піти їй тільки на користь, хоч би яким було її минуле.

Може здатися, що тут моя повість кінчається, а не по­чинається. Трагедія скінчена, роман дійшов свого апогею, більше немає про що розповідати. Але читачу, який ще не задовольнив своєї цікавості, все сказане допоможе розгледіти ті таємні зв'язки, що становлять основу хитромудрої тканини описуваних подій.

Колоду, на якій написано ім'я президента Мірафлоре-са, щодня труть піском і корою мильного дерева. Старий індіанець-метис доглядає за могилою з усією старанністю природженого ледаря, який звик длубатися коло якої-небудь нікому не потрібної роботи. Широким іспанським ножем він виполює бур'яни, що так і пруть з могили, твердими, як ріг, мозолястими пальцями виколупує з землі мурашок, скорпіонів, жуків і поливає дерник водою, принесеною з фонтана, що аж на міському майдані. Жодну могилу не доглядають так добре, як цю.

Тільки простеживши ті таємні зв'язки, ви довідаєтесь, чому старому індіанцеві Гальвесові за доглядання могили президента Мірафлореса платить потай людина, яка ніколи не бачила цього бідолашного правителя ні живого, ні мертвого, і чому, щойно починає сутеніти, ця людина приходить сюди і блукає трохи віддалік, кидаючи на цю безславну могилу ніжні сумні погляди.

Про бурхливу життєву путь Ізабели Гільбер можна довіда­тися не в Кораліо, а де-небудь в іншому місці. Нью-Орлеан дав їй життя і ту мішану французько-іспанську кров, що внесла в її душу чимало вогню і тривог. Освіту вона здобула невелику, але якимось інстинктом уміла розгадувати людей і ті мотиви, що керують їхніми вчинками. Одчайдушна відваж­ність, поривання до пригод і небезпеки, любов до розкошів життя — усе це було притаманне їй більше, ніж звичайним жінкам, її душа могла звільнитися з усяких пут. Вона була Євою, що вже скуштувала гріха, але ще не відчула його гір­коти. Життя вона носила, як троянду на грудях.

Серед мільйона чоловіків, кинутих до її ніг, знайшовся лише один щасливий, який здобув її ласку. Президенто­ві Мірафлоресові, блискучому, але хисткому державцеві Ан-чурійської республіки, віддала вона ключ від свого відважного серця. Як же тоді могло статися, що вона, як кажуть мешканці Кораліо, стала дружиною Франка Гудвіна і щасливо живе сірим, сонливим, нудним життям?

Далеко тягнуться таємні нитки життя, аж ген за море. Якщо ми підемо за ними, то довідаємося, чому сищик Куций О'Дей, що служив у Колумбійському детективному агентстві, вийшов у відставку. А щоб час минав веселіше, ми вважати­мемо за обов'язок і разом за приємну розвагу прогулятися вкупі з Момусом1 під тропічними зорями, де колись гордо виступала сувора Мельпомена2. Сміятися так, щоб аж луна йшла серед цих розкішних джунглів і похмурих скель, де ко­лись розлягалися крики нещасних, на яких нападали пірати; шпурнути геть списа й тесака і кинутись в атаку із зброєю ущипливого жарту і радості; із заржавілого шолома Романтики

1 М о м у с (гр. міф.) — бог глуму і жартів у давніх греків (прим, пе-рекл.).

2 М е л ь п о м е н а (гр. міф.) — у давніх греків одна з дев'яти муз, богиня трагедії, покровителька театрального мистецтва (прим, перекл.).

добувати стриманий веселий сміх — любо робити все це у затінку цитринових дерев на морському березі, вигнутому, як вуста, що от-от усміхнуться.

Бо ще не вмерли казки цього берега. Ця частина суходо­лу, що підставляє під бурхливі хвилі Карибського моря свої страшні тропічні джунглі, над якими височіють гоноровиті Кордильєри, ще й досі оповита таємницями й романтичними повір'ями. Там за минулих часів бунтарі і морські розбійники будили луну серед прибережних скель, орудуючи в зелених хащах кременівками й толедами, і давали поживу кондорам, що безперестанку кружляли над ними. Ці триста миль берегової смуги, славнозвісної в історії своєю бурхливою минувшиною, так часто переходили з рук у руки, то до морських піратів, то до ворожої держави, то до несподівано повсталих бунтарів, що навряд чи тамтешні мешканці знали хоч раз за ці сотні років, кого саме їм називати своїм законним володарем. Пісарро, Бальбоа, сер Френсіз Дрейк і Болінар1 зробили все, що могли, щоб навернути їх до християнської віри. Сер Джон Морген, Лафіт та інші славетні заводіяки засипали їх ядрами в ім'я Абаддони2.

Те ж саме відбувається тут і тепер. Щоправда, рушниці піратів замовкли; але розбійник-фотограф, але турист з ко-даком, але передові загони добропристойної бригади факірів продовжують ту саму роботу. Крамарі з Німеччини, Франції, Сицилії загрібають на своїх прилавках гроші цієї країни. Доб-родії-авантюристи купчаться в приймальнях її правителів з проектами залізниць і концесій. Маленькі народи бавляться в уряд та інтриги, поки одного дня не з'являється в чистому морі мовчазна канонерка і не каже їм застережливо: «Не ламайте іграшок!» Разом з іншими приходить сюди шукач пригод з порожніми кишенями, які він прагне наповнити,

1 Іспанські й англійські мореплавці-авантюристи (прим, перекл.). 2 А б а д д о н а — янгол геєни, сатана (прим, перекл.).

Весела людина, тямущий ділок — сучасний казковий принц, що приносить із собою будильник, яким ліпше ніж сентимен­тальним поцілунком можна пробудити тропіки від тисячоліт­нього сну. Звичайно він приносить із собою і трилисник1 і гордо порівнює його з екстравагантними пальмами. І це він прогнав звідси Мельпомену і примусив Комедію танцювати при світлі рампи Південного Хреста.

Отже, ця невеличка повість розповідає про багато вся­ких речей. Мабуть, вона особливо сподобається Моржу з не дуже гострим слухом. Бо в ній і справді є і черевики, і кораблі, і сургуч, і капустяні пальми, і (замість королів) президенти.

Додайте сюди ще трошки кохання і змов, посипте по всьому лабіринту тропічними доларами, зігрітими долонями шукачів щастя не менше, ніж тропічним сонцем, — і вам, нарешті, здасться, що перед вами саме Життя, таке балакливе, що й найлепетливіший з Моржів утомиться від нього.

«ЛИС НА СВІТАНКУ»

Кораліо спочивало серед полуденної спеки, немов ліни­ва красуня в суворо пильнованому гаремі. Це місто лежить біля самого моря, на смузі наносного берега. Воно здається перлинкою на зеленій стрічці. Позаду, вздовж берега, немов загрожуючи от-от упасти на місто, височить стіна Кордильєрів. Попереду розстилається море — посміхнений тюремник, ще більш непідкупний, ніж похмурі гори. Хвилі шелестять уздовж

1 Трилисник — національна рослина Ірландії, що у свідомості ір­ландського народу закарбувалася як священна емблема його батьківщини (прим, перекл.).

рівного берега; серед помаранчевих дерев і секвой кричать папуги; пальми безглуздо кивають своїми гнучкими кронами, немов незграбні танцюристки кордебалету, коли примадонні пора виходити.

Зненацька місто збурилося. Уздовж зарослої травою вулиці пробіг хлопчик-тубілець, голосно вигукуючи: «Busca el Senor Goodwin! Ha venido un telégrafo por el!»1

Ці слова враз стали відомі всьому місту. У Кораліо не часто одержують телеграми. Десятки послужливих голосів вигукували разом із хлопцем ім'я сеньйора Гудвіна. Голов­на вулиця, що тяглася вздовж берега, вмить наповнилася людом. Кожен палко бажав особисто доправити на місце телеграму. Юрби жінок з обличчями різних кольорів, почи­наючи від ясно-оливкових і кінчаючи темно-брунатними, збиралися на кожному розі вулиці і жалібно виспівували: «Un telégrafo por Senor Goodwin»2. Команданте, дон сеньйор ель Коронель Енкарнасіон Ріос, який був прибічником владущої партії і підозрював Гудвіна в прихильності до опозиції, про­сичав: «Ага!» — і записав у свою секретну записну книжку як значущий факт, що сеньйор Гудвін у цей пам'ятний день одержав телеграму.

Під час цієї метушні коло дверей маленького дерев'яного будинку з'явився якийсь чоловік і почав розглядатися довкола. На дверях була вивіска з написом: «Кйо і Кленсі» — назва, яка навряд щоб виросла на тропічному грунті3. Чоловік, який стояв коло дверей, був Біллі Кйо, шукач щастя і борець за прогрес, сучасний пірат Карибського узбережжя. Фотогра­фія була тією зброєю, з якою Кйо і Кленсі нападали на ці безпорадні береги. Знадвору біля дверей були виставлені дві великі рами із зразками їхнього мистецтва.

1 Шукайте сеньйора Гудвіна! Для нього прийшла телеграма! (Ісп.) 2 Телеграма для сеньйора Гудвіна (ісп.). 3 К й о і К л е н с і — ірландські прізвища (прим. перекл.).

Кйо стояв на порозі, спершись об одвірок. На його сміливому усмішливому обличчі світилася жвава цікавість до незвичайного руху й гомону на вулиці. Зрозумівши на­решті, в чім справа, він приставив до рота руку і гукнув: «Гей, Френку!» — таким гучним голосом, що заглушив галас тубільців.

Ярдів за п'ятдесят, по той бік вулиці, що межує з мо­рем, стояла оселя консула Сполучених Штатів. На поклик Кйо з дверей цього будинку вискочив Гудвін. Він якраз курив з Більярдом Джедді, консулом Сполучених Штатів, у кінці веранди, що вважалася за найпрохолодніше місце в Кораліо.

— Мерщій! — гукнув йому Кйо. — У місті справжній шарварок з приводу телеграми, яка прибула на ваше ім'я. Треба бути обережнішими з такими речами, мій любий! З цим темпераментним народом погані жарти! Одного дня ви одержите напахчену фіалками рожеву записочку і вся країна почне корчитись у муках революції.

Гудвін попростував уздовж вулиці й розшукав хлопця з посланням. Волоокі красуні позирали на нього з боязким захопленням, бо він був чоловіком саме того типу, на яких заглядаються жінки. Високий на зріст, блондин, у вишука­ному сніжно-білому костюмі і в черевиках з оленячої шкіри, він поводився чемно, але з якоюсь люб'язною жорстокістю, зменшуваною поблажливим поглядом. Коли телеграма, на­решті, була вручена, а хлопець, діставши нагороду, пішов собі, юрба з полегшенням повернулась у холодок, звідки її вигнала цікавість. Жінки заходилися куховарити на глиняних пічках під помаранчевими деревами, розчісувати своє довге гладеньке волосся, а чоловіки знов узялися до сигарет та розмов за пляшкою вина.

Гудвін сів на порозі у Кйо і прочитав телеграму. Вона була від Боба Енглгарта, американця, який жив у Сан-Матео,

столиці Анчурії, що лежала за вісімдесят миль від Кораліо, вглиб країни. Енглгарт був золотошукач, палкий революціонер і взагалі добрий хлопець. А що він був людина вигадлива і з буйною уявою, то про це свідчила телеграма. Йому треба було послати конфіденційні відомості своєму другові в Кораліо. Отже, написати таке послання не можна було ні іспанською, ні англійською, бо політичне око в Анчурії завжди пильнує: і прихильники, і вороги уряду — невсипущі. Але Енглгарт був дипломат. Існував лише один код, до якого він міг уда­тися з гарантією цілковитої безпеки. Це великий могутній код американського жаргону. І він його використав. Ось та телеграма, що прибула перед Гудвінові очі, пройшовши нерозтлумаченою через руки цікавих поштово-телеграфних урядовців: «Його пиндючливість дременув кролячою дорогою з усією монетою в торбі і сувоєм мусліну1, від якого він здурів. Купа поменшала на шість цифр. У нашої шатії все гаразд, але потрібні побрязкувачі. Схопіть їх за комір. Заправило з мануфактурою держить керму на солону воду. Ти знаєш, що робити. Боб».

У цій нісенітниці, хоч яка вона була незрозуміла, для Гудвіна не було нічого таємничого. З усього авангарду за­повзятливих американців, що насунули в Анчурію, він був найщасливіший; але він не пішов би так далеко вгору, якби не вмів усе передбачати і заздалегідь робити висновки. Полі­тична інтрига була для нього комерційною справою. Він був досить розумний, щоб впливати на привідців-змовників, і досить багатий, щоб здобути пошану в дрібноти — другорядних урядовців. У цій країні завжди була яка-небудь революційна партія і він завжди був прихильником цієї партії, бо при­бічники кожного нового уряду діставали нагороду за свою роботу. Тепер в Анчурії теж існувала ліберальна партія, яка

1 Муслін — легка, тонка й м'яка тканина (прим. ред.).

намагалася скинути президента Мірафлореса; і якби колесо фортуни повернулося щасливо, Гудвін дістав би концесію на тридцять тисяч акрів найкращих кавових плантацій у внут­рішніх округах країни. Деякі нещодавні вчинки президента Мірафлореса подали Гудвінові думку, що уряд упаде не від революції, а з іншої причини, і тепер Енглгартова телеграма потвердила його мудрі гадки.

Телеграма, що лишилася незрозумілою для анчурій-ських лінгвістів, попри всі їхні зусилля розв'язати таємни­цю з допомогою іспанської мови і жалюгідного запасу слів з англійської, принесла Гудвінові тривожні новини. Вона повідомляла його, що президент республіки втік із столиці з державними грішми, але не сам, а із звабливою авантюрист­кою, Ізабелою Гільбер, співачкою з оперної трупи. Акторів цієї трупи президент Мірафлорес ось уже цілий місяць шанував у себе в Сан-Матео такими бучними бенкетами, якими не часто шанують і королів. Слова «кроляча дорога» означали не що інше як дорогу між столицею і Кораліо, де звичайно їздили на мулах. Зауваження, що «купа» поменшала на шість цифр, ясно говорило про злиденне становище національної скарбниці. Так само було цілком очевидно, що партії, яка поривається до влади і має добуватися її тепер мирним шля­хом, потрібні «побрязкувачі». Якщо вона не зможе виконати своїх обіцянок і не матиме воєнної здобичі, щоб потішити переможців, то й справді ненадійне буде становище нового уряду. Отже, треба було неодмінно «схопити за комір запра-вилу» і повернути вкрадені гроші.

Гудвін передав послання Кйо. — Ось почитайте, Біллі, — сказав він. — Це від Боба

Енглгарта. Ану, чи розберете ви цей шифр? Кйо присів на порозі коло Гудвіна і почав уважно читати

телеграму.

— Це не шифр, — сказав він нарешті. — Це так звана словесність — особлива мова, яку вигадали письменники і яку вони приписують народові; її винайшли наші журнали, але я не знав її доти, поки президент Норвін Грін1 не на­мислив її ухвалити. І тепер це вже не словесність, а мова. Словники, правда, не можуть назвати цю мову ніяк інакше, як тільки діалектом. Та ще й не народилася та порода людей, що розмовляла б цією мовою.

— Ви, Біллі, щось дуже вже залізли у філологію, — сказав Гудвін. — Але чи розумієте ви, що тут написано?

— Ще б пак, — відповів філософ. — Людина зрозуміє будь-яку мову, якщо їй треба. Я чудово зрозумів би наказ забиратися навіть китайською мовою, коли б він спирався на дуло гармати. А цей маленький літературний твір, що я тримаю зараз у руках, означає гру «Лис на світанку». Ви, Френку, коли-небудь грали в цю гру, коли були хлопцем?

— Здається, грав, — сказав Гудвін, сміючись. — Це всі беруться за руки і...

— Зовсім ні, — перервав його мову Кйо. — Ви чудесну спортивну гру плутаєте з якимось танком. У грі «Лис на світанку» якраз ніколи не беруться за руки. От слухайте, як треба грати. Президент і його супутниця зіскакують біля Сен-Матео і, приготувавшись бігти, кричать: «Лис на світан­ку!» Ми ж із вами, стоячи тут, гукаємо: «Гусак і гуска!» Тоді вони кажуть: «Скільки миль до Лондона?» А ми: «Небагато, якщо у вас довгі ноги». Потім ми питаємо: «Скільки вас?» А вони відповідають: «Більше, ніж ви можете впіймати». І гра починається.

— Розумію, — сказав Гудвін. — Ось тільки треба не дати гусакові й гусці прослизнути в нас межи пальців, Біллі. Їхнє

1 Очевидно, президент якого-небудь літературного товариства (прим. перекл.).

пір'я занадто дороге. Наша братія ладна хоч зараз стати до влади, але якщо скарбниця порожня, то ми керуватимемо країною не довше, ніж новак необ'їждженим конем. Ми повинні грати в лиса геть по всьому побережжі, щоб не дати їм утекти з країни.

— Якщо вони їдуть мулами, — сказав Кйо, — то діста­нуться сюди за п'ять днів. У нас досить часу на те, щоб порозставляти скрізь вартових. На всьому узбережжі є тіль­ки три місця, де вони можуть сісти на пароплав — наше місто, Солітас і Алясан. Ось у цих трьох пунктах нам і треба пильнувати. Це так само легко, як грати в шахи — ходиш лисом і за три ходи даєш мат. Ех, гусаче, гусаче! Куди це ти скачеш? Завдяки літературному посланню державні гроші цієї темної країни дістануться чесній політичній партії, що прагне її загибелі.

Кйо правильно розумів становище. Дорога із столиці була важка. Щоразу дошкуляли то лютий холод, то нестерп­на спека. То було страшенно вогко, то зовсім не було води. Дорога спиналася на жахливі високі гори, звивалася, як гнила мотузка, над безоднями, від яких дух забиває, стрибала в холодні снігові потоки, зміїлася, як гадюка, крізь ліси, куди ніколи не заглядає сонце, де небезпечні комахи і звірі аж кишать. Спустившись із гір, ця дорога утворювала тризуб, причому один зубець упирався в Алясан, другий ішов до Кораліо, а третій врізався в Солітас. Між горами й морем тягнулася наносна берегова смуга завширшки п'ять миль, що була вкрита розкішною тропічною флорою. Там і тут відвойовані в джунглів ділянки були засаджені бананами, цукровою тростиною і помаранчевими деревами. Решта ж землі буяла дикою рослинністю, рясніла мавпами, тапірами, ягуарами, алігаторами, дивоглядними плазунами й комахами. Через зрадливі, порослі манграми, болота мало хто з безкри-

лих тварин міг би перебратися. Отже, втікачі могли добутися берега лише одною з трьох зазначених доріг.

— Тільки, Біллі, нікому жодного слова, — сказав Гуд-він. — А то коли б про президентову втечу не дізналися вороги. Я гадаю, що в столиці ще мало хто знає про це. Інакше Боб і не старався б зробити свою телеграму секретною. І до того ж тут би теж уже всі знали новину. Я зараз піду до доктора Савальї, і ми пошлемо кого-небудь перерізати телеграфні дроти.

Гудвін підвівся був, щоб іти, як раптом Кйо кинув на траву капелюха і тяжко зітхнув.

— Що трапилося, Біллі! — спитав Гудвін, спинившись. — Це я вперше чую, що ви зітхаєте.

— І в останнє, — відказав Кйо. — Зчинивши це сумне коливання повітря, я навіки примиряюся з життям достох-вально чесним, але болісним. Що таке фотографія порівняно з широкими можливостями класу великих гусаків та гусок! Не можу сказати, Френку, що я аж надто хотів би бути пре­зидентом, та й купа, що він узяв її з собою, надто важка для мене, але мене якось гризе сумління, що я віддаю енергію на фотографування цього народу замість того, щоб утекти від нього. Слухайте, Френку, а ви бачили коли-небудь той сувій мусліну, що його ясновельможність згорнув і забрав із собою?

— Ізабелу Гільбер? — спитав Гудвін, сміючись. — Ні, не бачив. Але судячи з того, що я чув про неї, це, здається, така, що ні перед чим не спиниться, щоб домогтися свого. А ви. Біллі, краще облиште сантименти. Мені часом починає здаватися, що в ваших жилах тече ірландська кров.

— Я теж її ніколи не бачив, — сказав Кйо. — Але кажуть, що проти неї всі красуні, прославлені в міфології, скульп-турі й літературі, здаються дешевенькими олеографіями. Кажугь, що варто їй тільки глянути на чоловіка, як він зараз

же обернеться в мавпу і полізе по деревах збирати кокосові горіхи. Ну й щастить же цьому президентові! В одній руці в нього достобіса грошей, а в другій — ця муслінова сирена. Скаче собі на слухняному мулі, а навколо — квіти, співають пташки. А я, Біллі Кйо, через свою доброчинність, щоб чесно заробити собі на життя, засуджений на мало пожитне шахрайство — нівечити фізіономії якихось мавп. Яка, однак, несправедлива доля!

— Ну, годі вже вам скімлити, — сказав Гудвін. — Який же ви лис, як заздрите гусакові? Хто зна, може ця чарівна Гільбер після того, як ми обскубемо її ясновельможного кавалера, уподобає саме вас і вашу фотографію.

— Ні, цього не може бути, — відказав Кйо. — Вона гід­на прикрашати галерею богів, а не галерею фотографічних знімків. Вона дуже примітна жінка, і президентові неабияк пощастило. Але я чую, що у віддаленій кімнаті лається Кленсі, мабуть, що я тут байдикую, а йому доводиться працювати за двох.

І Кйо пішов собі, насвистуючи якусь веселу мелодію, що так суперечила його нещодавнім зітханням з приводу сумнівного президентового щастя.

Гудвін з головної вулиці звернув у вужчу, що перетинала головну під прямим кутом.

Ці бічні вулиці були вкриті густою розкішною травою, яку коралійські полісмени регулярно підрізали своїми ши­рокими мачете1, щоб ними можна було ходити. Вузенькі кам'яні тротуари тяглися вздовж непоказних одноманітних будинків. Край міста ці вулиці зникали і натомість з'являлися вкриті пальмовим гіллям хижки карибів і бідних тубільців та злиденні хатини ямайських і вест-індських негрів. Над червоними черепичними дахами одноповерхових будинків

1 М а ч е т е — широкий іспанський ніж (прим, перекл.).

гордо височіло кілька будівель — каланча міської в'язниці, готель де лос Естранхерос (готель для чужоземців), резиден­ція агента фруктової компанії «Везувій», крамниця і житло Бернарда Бреннігена, руїни собору, де колись молився Колумб, і, нарешті, найпишніша будова — Каса Морена1, «Білий дім»2 президента Анчурії. На головній вулиці, що тяглася вздовж берега, так би мовити, на Бродвеї Кораліо, містилися найбільші крамниці, державні винарні, пошта, казарми, шинки і базар.

Гудвін підійшов до будинку Бернарда Бреннігена. Це була сучасна дерев'яна будівля на два поверхи. Внизу була крамниця, на другому поверсі жив сам Бренніген. Навколо будинку йшла широка прохолодна веранда. Вродлива весела дівчина в легкому білому вбранні перехилилася через бильця і всміхнулася до Гудвіна. Вона була не темніша від багатьох аристократок Андалузії і вся грала й мінилася, як тропічне місячне сяйво.

— Добривечір, міс Пауло, — привітав її Гудвін зі своєю незмінною усмішкою, знімаючи капелюха. Він був однаково приязний і до чоловіків, і до жінок. Усі в Кораліо любили приймати привітання велетня-американця.

— Що нового, містере Гудвін? Тільки, будь ласка, не ка­жіть, що у вас немає ніяких новин. Ох, як жарко! Я почуваю себе немов Маріана у своїх непідступних садах або в горах. Ой, як жарко, просто жах!

— Ні, в мене немає ніяких новин, — сказав Гудвін, єхид-нувато дивлячись на неї. — Ось хіба що Джедді що не день, то все більше буркотить і злиться. Якщо він не зміниться,

1 К а с а М о р е н а (Casa Morena) — Брунатний Будинок (ісп.) (прим. перекл.).

2 Б і л и й дім — резиденція президента Сполучених Штатів (прим. перекл.).

я перестану курити в нього на веранді, хоч ніде більше немає такого прохолодного місця.

— Ні, він зовсім не буркотить, коли... — вихопилося в Паули.

Але вона не скінчила і сховалася, густо почервонівши — її мати була mestizo1, наполовину іспанка. Так у дівчини поєд­нувалися сміливість душі з певною сором'язливістю, яка їй дуже пасувала.

ЛОТОС І ПЛЯШКА

Більярд Джедді, консул Сполучених Штатів у Кораліо, не кваплячись, писав свій річний звіт. Гудвін, прийшовши, за своїм щоденним звичаєм, покурити на веранді, яку він так любив, і побачивши, що консул дуже заглибився в роботу, зараз же пішов геть, шпетячи його за негостинність.

— Я скаржитимусь на вас у міністерство, — сказав він. — Якщо тільки міністерство є насправді, а не лише в теорії. Він, бач, навіть говорити зі мною не хоче! Навіть не запрошує випити чого-небудь! Добре ж ви репрезентуєте тут ваш уряд!

Гудвін попростував до готелю, сподіваючись змусити ка­рантинного лікаря зіграти з ним партію на більярді, який, між іншим, у Кораліо, був тільки в одному місці. Він підготував усе, щоб перехопити президента і його супутницю по дорозі із столиці, і тепер йому залишалось лиш одне: чекати.

Консул цілковито поринув у свій звіт. Йому було лише двадцять чотири роки. Та й до Кораліо він прибув так не­давно, що його службовий ентузіазм ще не міг охолонути

1 Метиска.

серед тропічної спеки (парадокс, цілком припустимий між Раком і Козерогом).

Стільки-то тисяч бананів, стільки-то тисяч помаранчів і кокосових горіхів, стільки-то унцій золотого піску, стільки-то фунтів каучуку, кави, індиго, сарсапарелі — справді, проти минулого року експорт збільшився на двадцять відсотків!

Консулове серце тремтіло від задоволення. Можливо, ду­мав він, коли в міністерстві прочитають його звіт і помітять... але тут він відкинувся на спинку стільця і засміявся. Він став таким самим дурнем, як і інші. Як він міг забути, що Ко-раліо — це лише нікчемне містечко в нікчемній республиці в забутому всіма куточку якогось другорядного моря. Він згадав про Грега, карантинного лікаря, що передплачував із Лондона журнал «Ланцет», сподіваючись знайти там витяги зі своїх доповідей про жовту пропасницю, які він подавав до місцевої лікарської управи. Консул знав, що на сотню його знайомих у Сполучених Штатах не знайдеться жодного, який чув би про Кораліо. Він знав, що його річний звіт прочита­ють тільки двоє людей — якийсь урядовець у міністерстві і складач у друкарні. Цілком можливо, правда, що цей скла­дач помітить, що в Кораліо починає процвітати комерція, і навіть скаже пару слів про це приятелеві за кухлем пива та порцією сиру.

Щойно консул написав: «Видатні експортери Сполучених Штатів виявляють незрозумілу недбайливість, дозволяючи французьким і німецьким фірмам прибирати до своїх рук торгівлю в цій багатій родючій країні...», як раптом почув хрипкі звуки пароплавної сирени.

Джедді відклав перо і взяв панаму і парасоля. Він упізнав сирену «Валгалли», одного з пароплавів фруктової компанії «Везувій». У Кораліо геть усі, навіть п'ятирічні хлопчаки, за звуками сирени могли точно визначити, який саме прибув пароплав.

Консул посунув манівцем до моря, вибираючи дорогу в затінку. Завдяки довгій практиці він виміряв свої кроки так точно, що з'явився на піщаному березі саме тоді, коли човен з митними урядовцями вже повертався від паропла­ва, де вони повинні були зробити огляд згідно з законами Анчурїї.

У Кораліо немає гавані. Судна, що сидять у воді на такій глибині, як «Валгалла», повинні кидати якір за милю від берега. Коли такий пароплав навантажують фруктами, то їх підвозять до нього на ліхтерах і шлюпках. До Солітаса, де є чудова гавань, приходять різні пароплави, але на рейді Ко­раліо можна бачити майже виключно фруктові. Вряди-годи неподалік від Кораліо у відкритому морі спиниться на кілька днів з невинним виглядом яке-небудь каботажне судно, або іспанський бриг, або французька шхуна. Тоді вже митна влада подвоює свою обачність і невсипущість. Уночі вздовж берега починають шмигати загадкові човни; а вранці у винних та галантерейних крамницях Кораліо з'являється багато нового краму і, між іншим, сила пляшок з трьома зірками. Кажуть, що в такі дні у митників у кишенях їхніх прикрашених червоними лампасами штанів дзвенить більше срібла, ніж звичайно, а в реєстраційному журналі митниці нічого не буває сказано про одержання нового мита.

Човен з митниками і гічка1 з «Валгалли» одночасно при­були до берега. Берег був мілкий, і коли вони спинилися, то ще ярдів п'ять хвилястої води відділяли їх від сухого піску. Тоді напівголі кариби ввійшли у воду і понесли на своїх спинах суднового комісара з «Валгалли» і дрібних тубільних урядовців — у бавовняних сорочках, синіх штанях з черво­ними лампасами і в солом'яних капелюхах зі спущеними крисами.

1 Вузька і довга легка веслова спортивна шлюпка.

Колись Джедді був гордістю коледжу, як перший бейс­боліст. Отже, він згорнув парасолю, встромив її в пісок і нахилився, спершись руками на коліна. Комісар, комічно імітуючи незграбні рухи бейсболіста, що збирається кинути м'яча, шпурнув у консула важку, перев'язану мотузкою пачку газет, яку «Валгалла» щоразу привозила йому. Джедді високо підстрибнув і впіймав пачку із звуком «твок!». Городяни, що прогулювалися по набережній — майже третина всієї людності Кораліо — почали весело сміятися і плескати в долоні. Вони були певні, що щотижня зможуть бачити, як летить ця пач­ка газет і як її ловлять, і ніколи ще не були ошукані у своїх сподіванках. У Кораліо не дуже багато новин.

Консул знов розгорнув свого парасоля і пішов назад до консульства.

Представник великої нації жив у дерев'яному будинку на дві кімнати з верандою на палях, як це ведеться у тубільців, обсадженому з трьох боків бамбуковими і помаранчевими деревами. Одна кімната правила за офіційне приміщення і була обставлена дуже скромно: бюрко для письма, гамак і три прості стільці з тростяними сидіннями. На стіні висіли портрети президентів республіки — першого і останнього. У другій кімнаті жив сам консул.

Коли він повернувся з берега, була одинадцята годи­на — час для першого сніданку. Чанка, карибка, що була за куховарку в консула, якраз накривала на стіл на тому боці веранди, що виходив на море — всі знали, що це місце в Кораліо найпрохолодніше. Сніданок був такий: суп з акуля­чого плавця, рагу із земляних крабів, плоди хлібного дерева, порція вареної ігуани, агвакати1, тільки-но зрізаний ананас, кларет і кава.

1 А г в а к а т — південноамериканське дерево з їстівними плодами (прим, перекл.).

Джедді сів до столу і з насолодою, неквапом розгорнув свою пачку газет. Аж два дні, а то й довше він читатиме тут, у Кораліо, про різні події у світі з таким самим інтересом, з яким ми, жителі Землі, знайомимось із химерними внесками в неточну науку, яка намагається описати життя марсіян. Коли він прочитає всі газети, він віддасть їх користуватися по черзі всім іншим мешканцям Кораліо, які знають англій­ську мову.

Перша газета, що потрапила йому до рук, належала до тих просторих матраців з друкованого матеріалу, на яких, як гадатють, читачі певних нью-йоркських журналів поринають у свій недільний літературний сон. Розгорнувши газету, консул розклав її перед собою на столі, підперши її важкий край за допомогою спинки стільця. Тоді він старанно заходився коло сніданку, вряди-годи перегортаючи сторінки і спроквола водячи очима по рядках.

Нараз йому впало в око щось знайоме: аж на півсторінки погана репродукція фотографії судна. Зацікавившись, він нахилився, щоб краще розглянути фотографію і прочитати кучеряві літери заголовка статті.

Так, він не помилився. На малюнку була вісімдесятитонна яхта «Айделія», що належала, як було сказано в газеті, «доб­рому хлопцеві, Мідасові грошового ринку, найкращій квітці товариства», Дж. Бордові Толліверові.

Повільно попиваючи чорну каву, Джедді прочитав статтю. У ній докладно перелічено містерове Толліверове рухоме й нерухоме майно, потім описано його яхту і, нарешті, оголошено новину, крихітну, як гірчичне зерно: містер Толлівер із своїми найкращими друзями вирушає завтра в шеститижневе плавання вздовж центральноамериканського та південноамериканського берегів і серед Багамських ост­ровів. Серед його друзів місіс Камберленд Пейн і міс Айда Пейн з Норфоку.

Автор статті, прагнучи догодити своїм читачам, вигадав цілий любовний роман. Він так часто ставив поруч імена міс Пейн і містера Толлівера, що, здавалось, ніби він уже присутній на їхній шлюбній церемонії. Манірно і вкрадливо він грав словами «on dit»1, «ширяться чутки», «ніхто б не здивувався» і закінчував віншуваннями.

Поснідавши, Джедді поклав газети на бильця веранди і усівся у своє улюблене пароплавне крісло, вмостивши ноги на бамбукових поперечках. Він курив сигару і дивився на море. Йому було приємно відчувати, що прочитане аніскільки не розтривожило його. Він казав собі, що нарешті переміг той розпач, який погнав його в добровільне вигнання, в цю далеку країну лотоса2. Звичайно, Айди йому не забути ніколи, але думка про неї не завдавала йому вже ніякого болю. Після того непорозуміння і сварки, що сталася між ними, він зопалу прийняв посаду консула і поїхав у Кораліо, тішачись тим, що зникне з Айдиних очей і в такий спосіб помститься їй. Помста досягла мети. За дванадцять місяців, що він прожив у Кораліо, вони не написали одне одному жодного слова. Тільки від небагатьох друзів, з якими він до­сить мляво листувався, він дещо чув про неї. І все ж він не міг потлумити в собі радості, що вона ще не вийшла заміж ні за Толлівера, ні за когось іншого. Але Толлівер, очевидно, ще не втратив надії.

А втім, йому тепер однаково. Він їв лотос. Він почував себе задоволеним і щасливим у цій країні нескінченного дня. Ті давно минулі дні, коли він жив у Сполучених Штатах, здавалися йому дражливим сном. Хай буде Айда так само

1 On dit — кажуть (фр.). 2 Л о т о с — у Гомеровій «Одіссеї» (пісня дев'ята) чарівна рослина,

якою живляться лотофаги (лотосоїди). Той, хто покуштує лотоса, забуває свою батьківщину і хоче назавжди лишитись у країні лотофагів (прим, перекл.).

щаслива, як і він. Повітря запашне, як у далекому Авалоні, вільна ідилічна течія чарівних днів, життя серед цього безтур­ботного романтичного народу, сповнене музики, квітів і стриманого сміху, скрізь, де тільки сягає око, — море і гори, різноманітні видіння любові, краси, чарів, що розцвітають білими тропічними ночами, — усе це давало йому велику втіху. До того ж тут була Паула Бренніген.

Джедді збирався одружитися з Паулою, звичайно, якщо вона погодиться. Хоч, зрештою, він був певний, що пого­диться. Але чомусь не поспішав з освідченням. Кілька разів він був уже ладен сказати їй, та завжди щось незрозуміле втримувало його. Може, це була несвідома інстинктивна певність, що, зробивши це, він порве останню ланку, яка пов'язує його з минулим.

А він міг би бути дуже щасливий з Паулою. Мало було в місті дівчат, які могли б зрівнятися з нею. Вона два роки вчилася в монастирській школі в Нью-Орлеані. Тож коли їй, бува, закортить похизуватися своєю освіченістю, вона мало чим відрізнялася від дівчат з Норфока або Манхеттену1. Зате яке щастя було дивитися на неї в національному іспанському вбранні, яке вона часто носила вдома, з голими плечима й струмистими рукавами.

Бернард Бренніген був великий крамар у Кораліо. Крім крамниці, він мав ще караван мулів і вів жваву торгівлю з різними містами і селами всередині країни. Дружина його була місцева аристократка славного кастильського роду, але її оливкові щоки мали той особливий брунатний відтінок, що свідчить про домішку індіанської крові. Від союзу ірландця та іспанки, як це часто буває, пішов парост напрочуд вродливий і своєрідний. Бреннігени були пречудові люди, що й казати,

1 М а н х е т т е н — острів, на якому стоїть більша частина Нью-Йорка. Манхеттеном називають інколи самий Нью-Йорк (прим, перекл.).

і верхній поверх їхнього дому був завжди до послуг Джедді й Паули, хай тільки він словом похопиться про це.

Минуло дві години. Консулові набридло читати. Газети лежали порозкидані на підлозі. Випроставшись у кріслі, він замріяно дивився на земний рай, що розстилався довкола нього. Група бананових дерев розкинула свої широкі щити між ним і сонцем. М'який схил, що йшов від консульства до моря, вкривала темна зелень допіру розквітлих цитринових та помаранчевих дерев. Лагуна врізалася в землю, мов тем­ний зубчастий кристал, а над нею майже до хмар стриміло бліде мамонтове1 дерево. Зелене декоративне листя хистких кокосових пальм на березі виблискувало на тлі сірого, як графіт, майже нерухомого моря. Джедді несвідомо вбирав у себе яскравий багрянець і охру серед зелених зарослів, запах фруктів, запах квітучих дерев, запах диму від глиняної пічки Чанки під гарбузовим деревом, він чув пронизливий сміх тубільних жінок, що долинав з їхніх хатин, пісню якоїсь пташки, солоний смак вітерцю, димінуендо2 легкого прибою вздовж берега і — рух якоїсь білої цятки, що потроху вирос­тала в білу пляму, на темній поверхні моря.

Лінькувато він стежив, як ця пляма дедалі більшала і нарешті обернулась в «Айделію», що мчала повним ходом уздовж берега. Не міняючи пози, Джедді не відводив очей від гарненької білої яхти, що швидко наближалась до Кораліо. Потім він випростався і помітив, що вона неухильно йде повз місто. Від берега її відділяла якась миля, не більше. Він побачив, як блиснули її начищені мідні частини, поба­чив смужки на її палубних тентах — і тільки. Як корабель у чарівному ліхтарі, «Айделія» пройшла по освітленому

1 Велетенське хвойне дерево, що росте в Північній Америці, секвоя (прим. ред.).

2 Звук, що поступово затихає (італ.).

кружку маленького консулового світу — і зникла. Якби не легенька хмаринка диму на обрії, можна було б подумати, що вона була чимось нематеріальним, химерою його без­діяльного розуму.

Джедді повернувся до контори і знову заходився коло свого звіту. Якщо читання газетної статейки не дуже збентежило його, то мовчазний рух «Айделії» подіяв на нього ще менше. Тепер він остаточно заспокоївся. Зникли останні сумніви. Він знав, що люди часто потай плекають якусь надію, навіть не усвідомлюючи цього. Тепер, коли вона проїхала дві тисячі миль і проминула його, навіть не зітхнувши, — що ж йому далі чіплятися за минуле!

Після обіду, коли сонце сховалося за гори, Джедді ви­йшов прогулятися берегом — вузенькою смужкою землі під кокосовими пальмами. З моря повівав легенький вітерець, потрохи брижачи воду.

Легкий прибій, м'яко шелестячи по піску, викинув на берег якусь круглу блискучу річ. Хвиля відкотилася, — ця річ покотилася назад. Друга хвиля знову її викинула, і Джадді, нахилившись, підняв винну пляшку з прозорого скла. У пляшки була довга шийка. Корок був глибоко й туго втиснутий, і шийка залита темно-червоним сургучем. У пляшці не було нічого, крім листка зібганого паперу, який, очевидно, зім'яли, коли засували у пляшку. На сургучі був відтиск від печатки з ініціалами або монограмою — мож­ливо, від печатки, що носять на персні. Але той відтиск, очевидно, зробили поспіхом, через те літери розібрати було неможливо. Айда Пейн завжди носила перстень з печаткою, вважаючи таку оздобу вишуканою. Джедді здалося, що на сургучі витиснені знайомі літери А. П., і він відчув дивне хвилювання. Ця печатка інтимніше нагадувала її особу, ніж яхта, на якій вона щойно проїхала. Він пішов додому і поставив пляшку на письмовий стіл.

Скинувши капелюха і пальто, він засвітив лампу — спа­дала темна ніч після коротеньких сутінків — і почав пильно розглядати свою морську здобич.

Піднісши пляшку до світла і повертаючи її, він розглядав її, як суворий суддя, і зрештою виявив, що в ній було два аркуші дрібно й густо списаного паперу. Далі він побачив, що колір і формат паперу був той самий, на якому завжди писала свої листи Айда. І, нарешті, йому навіть здалося, що почерк був теж її. Скло пляшки спотворювало його, і він не міг прочитати жодного слова, але деякі заголовні літери, що їх пощастило йому розгледіти, були теж Айдині — він був певний цього.

З легкою усмішкою збентеження і радості Джедді знов поставив пляшку на стіл і поряд з нею поклав три сигари. Потім пішов на веранду, приніс звідти палубне крісло і з комфортом розлігся в ньому. Він куритиме ці сигари і мір­куватиме над проблемою.

Бо перед ним справді-таки стояла проблема. Краще б він не знаходив цієї пляшки. Але так чи інак, він її знайшов. Навіщо море, звідки приходить стільки тривог, — навіщо воно пригнало до нього цю пляшку і порушило його спокій?

У цій сонній країні, де часу, здавалось, було більше ніж треба, він звик подовгу розмірковувати над кожною дрібницею.

Чимало химерних гіпотез з приводу пляшки роїлося в його голові, але на жодній з них він ще не зупинився.

Трапляється, що судна, які зазнають аварії, вдаються до такого ненадійного посланця по допомогу. Але ж не минуло й трьох годин, як він бачив «Айделію» цілісіньку і на повному ходу. А може, на яхті матроси підняли заколот, пасажири сидять зачиненими в трюмі і цим посланням, що міститься в пляшці, вони благають, щоб їм допомогли? Але якщо навіть припустити таке неймовірне зухвальство з боку

матросів, хіба стали б схвильовані пасажири списувати чотири сторінки дрібним почерком, щоб докладно доводити, чому саме їх слід рятувати?

Отже, забракувавши ще кілька неймовірних гіпотез, він спинився — хоч і неохоче — на одній найбільш правдоподіб­ній: лист у пляшці адресовано йому. Айда знає, що він у Кораліо. Коли яхта пропливала мимо, вітер дув у бік берега і вона кинула пляшку в море.

Щойно Джедді прийшов до цього висновку, як між бровами в нього залягла зморшка, а біля губ з'явився вираз упертості. Він мовчки дивився на гігантських світляків, що рухалися безмовними вулицями.

Якщо це було послання від Айди, про що інше могла вона писати йому, як не про примирення? Але навіщо ж тоді довірилася вона такому непевному і навіть легкодумному способові посилати листи, коли на те є пошта? Кидати лист у море в якійсь пляшці! Це ж непрощенна легковажність і, коли хочете, навіть образа!

Від цих думок у ньому заговорила ображена гордість і при­тлумила всі інші почуття, збуджені знайденою пляшкою.

Джедді одягнув піджак та капелюх і вийшов. Він попряму­вав вулицею, що привела його до невеличкого майдану. Там грав оркестр, гуляли люди, безтурботні й радісні. Соромливі сеньйорити із світляками в чорних, як агат, косах усміхались до нього боязкими улесливими очима. Повітря було насичене млосним запахом жасмину і помаранчевим квітом.

Консул уповільнив кроки біля будинку Бернарда Бренні­гена. На веранді в гамаку гойдалась Паула. Почувши голос Джедді, вона зашарілась і випурхнула з гамака, немов пташка з гнізда.

Її вбрання зачарувало його: муслінова сукня, вся в обор­ках, і коротенький жакетик з білої фланелі — скільки смаку, скільки вишуканості й елегантності! Він запропонував їй піти

прогулятись, і вони пішли до старого індіанського колодязя, викопаного під горою при дорозі. Сіли поруч на цямрині, і там Джедді сказав нарешті те, чого від нього давно вже чекали. І хоч він був певний, що йому Паула не відмовить, він аж затремтів від радості, побачивши, як гарно і мило висловила вона свою згоду. От де серце, створене для любові й вірності! Не було ні манірності, ні розпитувань, ні інших безглуздих банальностей.

Коли Джедді цього вечора цілував Паулу біля дверей її будинку, він був щасливий, як ніколи.

Тут, у країні лотоса, У цій химерній країні, Прожити життя в спокої вічнім —

здавалося йому, як і багатьом морякам, найкращою і найлег­шою долею. Майбутнє в нього було ідеальне. Він опинився в раю, де не було змія-спокусника. Його Єва буде воістину частиною його самого, недоступна спокусам і через те ще спокусливіша. Сьогодні ввечері він обрав свою долю, і його серце сповнилося радістю.

Джедді повертався додому, насвистуючи найніжнішу і найсумнішу любовну пісню — «La Golondrina»1. Біля дверей з радісним криком до нього кинулась його приручена мавпа. Консул підійшов до письмового столу дістати для неї горіхів, які він звичайно там тримав. Мацаючи в напівтемряві, його рука несподівано натрапила на пляшку. Він здригнувся, не­наче доторкнувся холодної округлої змії.

Він зовсім забув про ту пляшку. Він засвітив лампу і почав годувати мавпу. Потім не­

квапливо закурив сигару, узяв пляшку і пішов стежкою до берега.

1 Ластівка (ісп.).

Світив місяць, і море було напрочуд гарне. Вітер перемі­нився, як завжди ввечері, і дув у бік моря.

Підійшовши до самої води, Джедді шпурнув пляшку далеко в море, так і не відкупоривши її. На мить вона зникла під водою, потім підстрибнула, і стрибок її був удвоє вищий за її власну висоту. Джедді стояв нерухомо, стежачи за нею. Місяць світив так ясно, що він міг бачити, як вона похитується на дрібних хвилях — угору і вниз, угору і вниз. Вітер швидко мчав її в море. Незабаром вона обернулася просто в цятку, що то з'являлась, то знов зникала, і, наре­шті, її таємницю поглинула назавжди ще більша таємни­ця — таємниця океану. Джедді нерухомо стояв на березі, курив і дивився на море...

— Симоне! Гей, Симоне! Та прокинься ж ти, Симоне! — голосно й дзвінко гукав хтось біля самої води.

Старий Симон Крус був іспанець-метис — рибалка й контрабандист, і жив він у хатинці на березі. Він щойно задрімав, і ось його будять.

Він взув черевики і вийшов. До берега тільки-но прича­лив човен з «Валгалли», і з нього вийшов знайомий Крусові молодший штурман судна і троє матросів.

— Біжи до міста, Симоне, — сказав штурман, — і розшукай доктора Грега або містера Гудвіна, чи ще кого з приятелів містера Джедді.

— Святителі небесні! — промурмотів заспаний Симон. — Невже скоїлось яке лихо з містером Джедді?

— Він отам під брезентом, — сказав штурман, показуючи на човен. — Ще б трохи — і він би потонув. Ми побачили його з судна за милю від берега; він плив, як божевільний, за якоюсь пляшкою, але пляшка пливла все далі в море. Ми спустили гічку і рушили до нього. Здавалось, він от-от схопить пляшку, але раптом знесилився і пішов під воду. Ми вчасно

припили і витягай його. Може, його ще можна врятувати, але це може сказати тільки лікар.

— А пляшка? — спитав старий, протираючи очі. Він ще не зовсім прочунявся. — А де ж та пляшка?

— Десь там пливе, — сказав штурман, швидким рухом показуючи на море. — Та біжи ж мерщій, Симоне!

СМІТ

Гудвін і палкий патріот Савалья вжили всіх застереж­них заходів, що їх міг завбачити їхній розум, щоб не дати президентові Мірафлоресові і його супутниці втекти. Вони послали надійних людей до Солітаса й Аласана попередити тамтешніх ватажків їхньої партії про президентову втечу, аби ті виставили вздовж берега патруль і будь-що-будь заарештувати втікачів, щойно вони з'являться на їхній території. Після цього лишалось тільки поставити патруль навколо Кораліо і чекати, коли з'явиться дичина. Сильця були понаставлені. Шляхів було так мало, а місць, звідки можна було б сісти на судно, було так небагато — два, три, не більше, — і всі ці місця були під такою надійною охо­роною, що справді було б дивно, коли б повз усі ці пастки прослизнуло з країни стільки достоїнства, любові і грошей. Немає сумніву, що президент зробить спробу дістатися до берега таємно і непомітно сісти на корабель в якомусь відлюдному місці.

За чотири дні по тому, як прийшла телеграма від Енгл­гарта, тричі хрипко прогула сирена і у водах Кораліо кинув якір норвезький пароплав «Карлсефін», зафрахтований нью-орлеанською фруктовою фірмою. «Карлсефін» не належав фруктовій компанії «Везувій», а діяв як дилетант, виконуючи

випадкові доручення для фірми, яка була надто дрібна, щоб конкурувати з компанією. Рейси «Карлсефіна» залежали від стану фруктового ринку. Іноді він досить регулярно курсував від берега Карибського моря до Нью-Орлеана, перевозячи фрукти, коли-не-коли ходив до Мобіла або Чарлстона, а то навіть заходив далеко на північ, аж до Нью-Йорка.

Гудвін походжав набережною серед юрби, що, як звичай­но, зібралась подивитися на новоприбуле судно. Тепер, коли президент Мірафлорес міг щохвилини дістатися кордону своєї країни, потрібна була особлива невсипущість. Кожне судно, що наближалося до берега, могло стати в пригоді втікачам; і навіть шлюпки і ялики флоту Кораліо були взяті під пиль­ний догляд. Гудвін і Савалья, намагаючись не привертати до себе уваги, обстежили всі свої сіті, перевіряючи, чи бува не прорвалися вони в якомусь місці, звідки могла випурхнути їхня здобич.

Митні урядовці поважно сіли у свій човен і рушили до «Карлсефіну». Човен привіз на берег комісара з паперами і забрав із собою карантинного лікаря з зеленим парасолем і тер­мометром. Потім кариби почали вантажити ліхтери бананами, що були великими купами складені на березі, і відвозити їх на судно. Пасажирів на кораблі не було, і місцева влада швидко покінчила з усіма формальностями. Судовий комісар сказав, що судно простоїть на якорі до ранку і буде завантажуватися всю ніч. З його слів стало зрозуміло, що «Карлсефін» прибув із Нью-Йорка, куди він відвозив партію помаранчів і коко­сових горіхів. Щоб робота посувалася швидше, задіяли два чи три човна, бо капітан не хотів баритися, аби скористатися дорожнечею на фрукти в Сполучених Штатах.

Десь о четвертій годині поблизу Кораліо з'явилося одне з тих морських чудес, до яких не звикли тутешні води. Воно нагадувало фатальну «Айделію». Це була гарненька парова яхта, пофарбована в ясно-жовтий колір, з чіткими обрисами,

немов вигравірувана на сталі. Красуня мчала до берега, легко похитуючись на хвилях, як качка в балії з дощовою водою. Невдовзі до берега пристав швидкохідний човен з веслярами в матроській формі і на прибережний пісок вискочив кре­мезний чоловік.

Обвівши несхвальним поглядом строкату юрбу анчурійців, незнайомець рішуче попростував до Гудвіна, який серед усіх на березі був найяскравішим представником англосаксонської раси. Гудвін ввічливо привітався з ним.

З розмови виявилося, що прізвище незнайомця Сміт і що він прибув на яхті. Воістину мізерні біографічні дані! Адже ж яхту всі бачили, а що чужинця звали Сміт, можна було й так догадатися. Але Гудвінові, що був у бувальцях, впала в око певна розбіжність між Смітом і його яхтою. Голова в Сміта була видовжена, мов куля, очі косі й тупі, а вуса, як у бармена, що змішує коктейлі. І якщо тільки він не пе­реодягнувся перед тим, як вийти на берег, то він, значить, ображав палубу своєї бездоганної яхти, прогулюючись по ній у перлисто-сірому котелку, картатім костюмчику і водевіль­ній краватці. Власники яхт зазвичай перебувають у більшій гармонії зі своїми суднами.

У Сміта, очевидно, була якась справа, але він не афішував себе. Він зробив кілька зауважень щодо місцевості, зазначив­ши, що на малюнках у підручниках географії її зображують цілком правильно. Потім він спитав, де живе консул Спо­лучених Штатів. Гудвін показав йому на ганчірку в смугах і зорях, що висіла над маленьким консульським будинком, який сховався за помаранчевими деревами.

— Містер Джедді, себто консул, зараз напевне вдо­ма, — сказав Гудвін. — Він мало не втопився кілька днів тому, коли купався в морі, і лікар наказав йому поки що не виходити з дому.

Загрібаючи пісок ногами, Сміт попростував до консульства. Його строкате вбрання аж ніяк не відповідало м'яким — синім і зеленим — тонам тропіків.

Джедді лежав у гамаку трохи блідий і млявий. Тієї ночі, коли човен «Валгалли» доставив на берег його промокле до рубця і майже бездиханне тіло, доктор Грег і ще кіль­ка друзів добре попомучилися над ним, щоб зберегти ту крихітну іскру життя, що іще жевріла в ньому. Пляшка з марним посланням попливла в море, а проблема, яку вона створила, зійшла до простої арифметичної дії — один та один буде два. Це за арифметичними законами, а за правилами кохання — один.

Існує чудна давня теорія про те, що в людини нібито може бути дві душі. Одна зовнішня, яка виявляє себе пов­сякденно, а друга внутрішня, яка прокидається зрідка, але, прокинувшись, живе інтенсивно й яскраво. Доки владарює над чоловіком перша, він голиться, голосує на виборах, пла­тить податки, видає гроші своїй родині, передплачує книжки і поводиться, як усяка нормальна людина. Але щойно гору бере внутрішня його душа, як він враз може накинутися на приятеля, що ділить з ним утіхи, з пекельними прокляттями, не встигнете ви й пальцем поворухнути, як він уже змінить свої політичні погляди; може смертельно образити свого найкращого друга; може ні сіло ні впало одвезти його до монастиря або до дансингу; може втекти, може повіситися, а то ще раптом напише пісню або поему, зненацька поцілує свою дружину, коли вона його про те не просила, віддасть увесь свій капітал на боротьбу з якимось мікробом. Потім до нього, нарешті, повертається зовнішня душа, і перед нами знову добропорядний, розважливий громадянин. Те, що було, — це просто бунт особи проти одвічного ладу, але хоч такий бунт перетрушує в людині всі атоми, вони потім знову розміщуються належним порядком.

Джедці не зробив нічого особливо незвичайного, — він лише кинувся в тепле літнє море за такою нікчемною річчю, як пляшка, і тепер він знов був сам собою. У нього на пись­мовому столі лежав готовий лист до уряду Сполучених Штатів з проханням звільнити його з посади консула, і тепер треба було тільки чекати, поки його заступить хтось інший. Річ у тім, що Бернард Бренніген, який не любив нічого робити наполовину, одразу запропонував Джедці стати компаньйо­ном в його прибуткових і різних підприємствах. А Паула з захопленням заходилася коло проектів про нове умеблювання і оздоблення другого поверху Бреннігенового будинку.

Побачивши в себе у дверях такого примітного гостя, консул підвівся в гамаку.

— Лежіть, лежіть, голубе, — сказав відвідувач, жваво ма­хаючи здоровенною рукою. — Моє прізвище Сміт. Щойно приїхав на яхті. Ви, здається, консул? Еге ж? Там на березі якийсь поважний здоровань показав мені, як до вас пройти. Піду, думаю, віддам шану рідному прапорові.

— Прошу, сідайте, — сказав Джадді. — А я весь час милуюся з вашої яхти. І хід у неї, здається, швидкий. А який тоннаж?

— А дідько його зна, — відказав Сміт. — Далебі не знаю, скільки вона важить. А от хід у мого «Бродяги» і справді гар­ний — ніякому судну і бризнути на себе не дасть. Це я вперше подорожую на ньому. Надумав покататися вздовж цього уз­бережжя, поглянути на місця, звідки до нас привозять гуму, перець та революції. Я й не знав, що тут так багато гарних краєвидів. На що вже центральний парк у Нью-Йорку, так і той, мабуть, спасує перед таким. Я сам якраз із Нью-Йорка. А тут у вас і мавпи, і кокосові горіхи, і папуги.

— Так, усього цього тут досить, — сказав Джедці. — То вже напевне, що наша флора і фауна куди багатша, ніж у Центральному парку.

— Можливо, — весело погодився Сміт. — Я ще тут ні­чого не бачив. Але у вас тут, мабуть, і справді більше всяких тварин та рослин, як у нас. А багато тут у вас буває манд­рівників?

— Мандрівників? — перепитав консул. — Ви хочете ска­зати, пасажирів, що прибувають на пароплавах? Ні, в Кораліо мало хто спиняється. Хіба що коли-не-коли загляне який-небудь ділок, шукаючи, куди вкласти капітал. А туристи та любителі гарних краєвидів зазвичай ідуть далі, в ті місця, де є гавань.

— А он той пароплав, що навантажують бананами, — ска­зав Сміт, — є на ньому пасажири?

— А, це «Карлсефін», — сказав консул. — Фруктове судно без регулярних рейсів. Здається, прибуло з Нью-Йорка. Ні, на ньому немає пасажирів. Я бачив, коли до берега пристав його човен, і там не було нікого стороннього. Між іншим, це єдина цікава розвага в нас — розглядати пароплави, що прибувають сюди, а коли на якомусь із них є хоч один пасажир, то це вже ціла подія в місті. Якщо ви маєте намір пожити трохи в Кораліо, містере Сміт, я охоче познайомлю вас з деякими, тутешніми мешканцями. Тут є п'ять-шість американців, дуже хороші люди. Крім того, можу вас познайомити з кимось із місцевих верхів.

— Дякую, — сказав власник яхти, — але не варто тур­буватися. Залюбки б познайомився з цими людьми, але я тут пробуду недовго, так що ніколи буде. Той поважний чоловік на березі говорив про якогось лікаря. Може, ви скажете мені, де той лікар живе? «Бродяга» не стоїть так твердо на ногах, як готель на Бродвеї, і людина тільки те й робить, що мучиться від морської хвороби. Ото я й хотів би придбати жменьку маленьких солодких пігулок про всяк випадок.

— Ви напевне знайдете доктора Грега в готелі, — сказав консул. — А готель цей видно звідси. Он бачите той двопо­верховий будинок з балконом, он, де помаранчеві дерева.

Готель де лос Естранхерос мав дуже похмурий вигляд. Його уникали і свої, і чужі. Він стояв на розі вулиці Гробу Господнього. З одного боку до нього тулилася купка помаран­чевих дерев, оточена низенькою кам'яною стіною, через яку висока на зріст людина могла б легко переступити. Будинок був обштукатурений, увесь у плямах різних відтінків від со­лоного вітру й сонця. На верхньому балконі були відчинені центральні двері і два вікна з жалюзі замість рам.

З нижнього поверху виходило двоє дверей на вузень­кий кам'яний тротуар. На цьому поверсі містилася пуль-перія — шинок, що належав мадам Тімотеї Ортіс. Там, за невеличким прилавком, на пляшках з бренді, ганусівкою, шотландською гіркою і дешевими винами грубим шаром лежав порох — лиш де-не-де виднілися на ньому відбитки пальців якогось рідкого гостя. На верхньому поверсі було п'ять-шість номерів, майже завжди порожніх. Хіба що інколи якийсь плантатор, покинувши свої сади, щоб переговорити з агентом по продажу фруктів, проведе меланхолійну ніч в одному з цих сумних номерів. А іноді дрібний урядовець, приїхавши в якійсь нікчемній казенній справі, удостоїться гостинності могильнопохмурої мадам. Але мадам не нарікала на долю й сиділа за своїм прилавком спокійна й задоволена. Якщо хто хоче поїсти, випити або переночувати в готелі де лос Естран­херос — просимо, будь ласка! Esta bueno1. Якщо ж ніхто не приходить, то що ж удієш. Esta bueno.

Тим часом як надзвичайний Сміт посувався непевним тротуаром по вулиці Гробу Господнього, єдиний постійний мешканець цього ветхого готелю сидів біля дверей, втішаючись

1 Добре (ісп.).

вітерцем з моря. Докторові Грегові, карантинному лікареві, було років п'ятдесят-шістдесят. Він мав багрове обличчя і найдовшу бороду між Топікою і Вогняною Землею. На по­саду карантинного лікаря його призначила лікарська управа одного з приморських міст у Південних Штатах. Це місто боялося жовтої пропасниці, стародавньої кари всіх Південних приморських портів, і докторові Грегові було поставлено за обов'язок оглядати команду і пасажирів кожного судна, що виходить із Кораліо. Обов'язок легкий, платня для людини, що живе в Кораліо, велика, вільного часу вдосталь, і милий доктор поповнював свій заробіток широкою приватною практикою серед мешканців узбережжя. Те, що він не знав і десяти слів іспанською, аніскільки йому не заважало; щоб помацати пульс і одержати гонорар, не треба бути лінгвіс­том. Якщо додати до цього, що він любив розповідати одну історію про трепанацію черепа, якої ще жоден його слухач не дав йому довести до кінця, і що він вірив у бренді як у профілактичні ліки, то всі особливо цікаві прикмети доктора Грега будуть вичерпані.

Доктор присунув стільця до тротуару і сидів без піджака, спершись спиною об стіну, покурюючи та погладжуючи бороду. В його збляклих блакитних очах засвітилося зди­вування, коли він побачив Сміта в костюмі всіх кольорів райдуги.

— Ви — доктор Грег, еге ж? — спитав Сміт, крутячи шпильку у своїй краватці, що зображала собачу голову. — Констебль... чи то пак консул, сказав мені, що ви живете в цьому караван-сараї. Моє прізвище — Сміт. Я приїхав на яхті. Катаюся тут уздовж берега, просто так, дивлюся на мавп та ананаси. Ходімо всередину і вип'ємо чого-небудь. Це кафе, здається, поганеньке, але, мабуть, і в ньому знайдеться чим промочити горлянку.

— Я, сер, залюбки вип'ю з вами трошки бренді, — сказав доктор Грег, швидко підводячись. — На мою думку, невеличка порція бренді, як профілактичні ліки, надзвичайно корисна в цьому кліматі.

Вони вже збирались були ввійти в кафе, як раптом до них безшумно наблизився босий тубілець і звернувся до доктора по-іспанськи. Шкіра в нього була жовтувато-бру­натна, як перезріла цитрина. Він був у бавовняній сорочці і подертих полотняних штанях, підперезаних ременем. Обличчя в нього було, як у звіря, рухливе й нашорошене, але не виявляло особливого розуму. Він замурмотів щось так схвильовано й серйозно, що аж шкода було, що його слова йдуть намарно.

Доктор Грег помацав йому пульс. — Ви хворий? — спитав він. — Мі mujer esta enferma en la casa, — сказав тубілець; він

повідомляв єдиною доступною йому мовою, що його дружина нежить хвора у себе в хижці під пальмовим дахом.

Доктор витяг з кишені жменю капсул, наповнених якимось білим порошком. Він відлічив десять штук, дав їх тубільцеві і виразисто підняв угору вказівного пальця.

— Ковтай по одній, — сказав він, — через кожні дві години. — Тут він підняв два пальці і промовисто помахав ними перед обличчям тубільця. Потім вийняв годинника і, двічі обвівши пучкою навколо циферблата, знов підніс два пальці під самісінький пацієнтів ніс.

— Дві... дві... дві години, — повторював доктор. — Si, Senor1, — сумно промовив тубілець. Потім витяг із кишені дешевенького срібного годинника

і поклав його докторові в руку.

1 Так, сеньйоре (ісп.).

— Мій принесе, — сказав він, болісно борючись з тим зли­денним запасом англійських слів, що були йому відомі, — мій принесе завтра другого годинника.

І він пішов, пригнічений, із своїми капсулами. — Дуже темний народ, сер, — сказав доктор, кладучи в

кишеню годинника. — Здається, коли я йому показував два пальці, він подумав, що я говорю не про ліки, а про гонорар. Ну, та дарма. Він усе одно мені винен. Та й навряд чи він принесе ще одного годинника. Їм ніяк не можна вірити. Ну, а тепер ходімо, вип'ємо. Як ви опинилися в Кораліо, містере Сміт? Я й не знав, що крім «Карлсефіна» до нас прибуло ще якесь судно.

Обидва зупинилися біля всіма забутого прилавка. Не чекаючи, поки доктор щось спитає, мадам поставила перед ними пляшку. На цій пляшці не було пороху.

Після другої чарки Сміт сказав: — Так ви кажете, докторе, що на «Карлсефіні» немає

пасажирів? А ви певні, що немає? Здається, я чув, на березі хтось говорив, що там є двоє чи троє.

— Та людина помилилася, сер. Я, як звичайно, робив там медичний огляд і бачив геть усіх, хто є на борту. «Карл­сефін» зніметься з якоря, як тільки скінчать навантажувати банани, себто вранці, вдосвіта, і геть усі свої справи він за­кінчив ще сьогодні. Ні, сер, там немає пасажирів. Ну, як вам подобається це бренді? Місяць тому одна французька шхуна вивантажила в нашому місці аж дві шлюпки отаких пляшок із трьома зірками. І якщо наша знаменита республіка взяла за них хоч якесь мито, ви можете взяти собі мого капелюха. Ви більш не питимете? Ну то ходімо на вулицю, посидимо трохи в холодку. Нам, вигнанцям, не часто доводиться пос­пілкуватися з людиною із зовнішнього світу.

Доктор виніс ще одного стільця, і вони посідали.

— Ви, мабуть, людина бувала, — сказав доктор Грег. — Ба­­­­о подорожували, багато бачили. Ваші думки в питаннях етики, а також, безсумнівно, в питаннях справедливості, права і професійної чесності повинні бути дуже цінними. Я ось хочу нам розповісти один випадок, єдиний у літописах медицини. Років дев'ять тому, коли я ще практикував у моєму рідному місті, мене покликали до хворого, якому контузило голову. Оглянувши його, я виявив, що уламок кістки натискає йому на мозок, і заявив, що йому неодмінно треба зробити опера­цію, так звану трепанацію черепа. Проте, позаяк пацієнт був людина багата й шанована в місті, я покликав на консиліум доктора.

Сміт підвівся зі стільця і м'яко, ніби перепрошуючи, поклав докторові на плече руку.

— Ось що, докторе, — промовив він урочисто. — Ви мене дуже зацікавили, і я хотів би дослухати цю історію до кінця. Я вже з початку бачу, що далі буде щось неймовірне. І я розкажу про цей випадок на найближчому ж медичному конгресі, якщо дозволите. Але зараз у мене є негайні справи. Якщо я з ними скоро впораюсь, то знову прийду до вас і ви мені розкажете кінець на сон грядущий. Гаразд?

— Ідіть, — сказав доктор, — тільки швидше кінчайте справи і повертайтесь. Я чекатиму на вас. Бачите, на конси­ліумі один з найвидатніших лікарів наполягав, що у хворого в мозку згусток крові, другий казав, що пухлина, але я...

— Поки що нічого не розказуйте мені, докторе. Ви ж так геть знівечите всю вашу історію. Почекайте, поки я прийду. Я хочу прослухати її всю зразу, без перерви. Гаразд?

Гори підставили свої потужні плечі, щоб Аполлонові коні могли промчати ними на спочинок, і день помер — і в ла­гунах, і в тінявих бананових гаях, і в мангрових заростях боліт, звідки поповзли вже на нічну прогулянку по землі великі сині краби. І, нарешті, день помер на найвищих вершинах

гір. Потім спустились і зникли коротенькі сутінки, ефемерні, як літ метелика, і ось уже Південний Хрест розплющив своє найдальше око над пальмовою алеєю і світляки сповістили своїми факелами про наближення легконогої ночі.

У морі похитувався на якорі «Карлсефін», і його вогні пронизували воду своїми миготливими списами до без­донних глибин. Кариби навантажували пароплав, раз у раз під'їжджаючи до нього на великих ліхтерах, до краю завалених фруктами, що горою лежали на березі.

На піщаному березі, притулившись спиною до коко­сової пальми, весь оточений численними недопалками від сигар, сидів Сміт і чекав, не відводячи гострих очей від пароплава.

Цей недоладний власник яхти чомусь надзвичайно цікавив­ся невинним «фруктовим» пароплавом. Двічі його запевняли, що в Кораліо не висідав з нього жоден пасажир. І все ж з напосідливістю, що ніяк не пасує безжурному мандрівникові, він віддав цю справу під найвищий суд своїх власних очей. Напрочуд схожий на рябу ящірку, він причаївся під кокосовою пальмою і кругленькими, як намистини, хитрими оченятами цього плазуна шпигував за «Карлсефіном».

На білому піску ясніла ще біліша гічка з яхти. Її стеріг один з матросів у білому полотняному костюмі. Неподалік, у пульперії на прибережній Кальє Гранде, три інші матроси з яхти поважно походжали з киями в руках навколо єдиного в Кораліо більярдного столу. Здавалося, човен був готовий відплисти будь-якої хвилини. В атмосфері вчувалося напру­жене чекання, передчуття — ось-ось має щось трапитись, зовсім чуже повітрю Кораліо.

Немов який кольористий птах, Сміт спустився на мить на цей порослий пальмами берег лише для того, щоб почистити пір'я і знов полетіти на безшумних крилах. Коли зайнялося на світ, то не було вже ні Сміта, ні гічки, ні яхти. Сміт ніко­

му і не натякнув, чого він приїздив сюди, не лишив ніяких слідів на піску Кораліо, по яких можна було б вистежити його таємницю. Він прийшов, поговорив на своєму чудному жаргоні, жаргоні кафе й асфальту, посидів під кокосовою пальмою — і зник. Наступного ранку Кораліо безсмітний їв свій смажений інжир і казав: «Людина в мальованому вбранні зникла». І разом з сієстою1 цей випадок, позіхнувши, відійшов в історію.

Так само і Сміт повинен на деякий час сховатися за лаштунками в нашій виставі. Він ніколи вже не приїде до Кораліо, ніколи не повернеться до доктора Грега, що дарем­но чекає його на вулиці, похитуючи розкішною бородою і готуючись збагатити свого зальотного гостя повістю про трепанацію черепа і підступи заздрісників.

Але, щоб освітити ці темні сторінки, Сміт ще раз щасли­во пропурхне поміж ними. Він з'явиться якраз вчасно, щоб розповісти нам, чому він тієї ночі нервово порозкидав стільки сигарних недокурків навколо кокосової пальми. Він мусить розповісти нам про це, бо коли перед світанком він поїхав на своєму «Бродязі», він повіз із собою відгадку загадки, такої великої і абсурдної, що мало хто в Анчурії відважився б її навіть загадати.

ВПІЙМАЛИ!

Плани щодо того як затримати президента Мірафлореса і його супутницю, навряд чи могли провалитися. Сам доктор Савалья поїхав до порту Аласана поставити там варту. У Ко­раліо повинен був пильнувати ліберальний патріот Варрас,

1 Пообідній сон (ісп.).

на якого можна було цілком покластися. Спостереження за околицями Кораліо взяв на себе Гудвін.

Про президентову втечу в прибережних містах не пові­домляли нікого, крім найнадійніших членів честолюбної політичної партії, що так прагнула захопити у свої руки владу. Один із помічників Савальї перерізав телеграфний дріт, що сполучав Сан-Матео з беретом. Поки ще там полагодять телеграф та поки пошлють із столиці депешу, втікачі вже дістануться берега й або будуть упіймані, або ж врятуються.

Уздовж берега, праворуч і ліворуч від Кораліо, Гудвін порозставляв на невеличкій відстані один від одного озброє­них вартових. Їм було наказано невсипуще пильнувати вночі, щоб не дати можливості Мірафлоресу скористатися як-небудь нишком човном або шлюпкою, випадково знайденими на березі. А вулицями Кораліо ходили таємні патрулі, готові затримати правителя-втікача.

Гудвін був певний, що всіх запобіжних заходів ужито. Він ходив вулицями, які, попри всі свої гучні назви, були лише вузькими, зарослими травою провулками, і пильно до всього придивлявся, докидаючи і свою лепту в діло, доручене йому Бобом Енглгартом.

Місто байдуже розпочало свої вечірні розваги. Кілька денді в білих полотняних костюмах, у краватках, розмахуючи бам­буковими палицями, пройшли стежкою до своїх сеньйорит. Закохані в музику, сидячи на порогах та на підвіконнях, або невтомно розтягували верескливі концертино, або перебирали струни тужливих гітар. Пронісся кудись солдат, без мундира, босий, у солом'яному брилі з низько повислими крисами, балансуючи як списом, довжелезною рушницею. Звідусіль, де темніло густе листя, чулися голосні й дратівливі крики велетенських деревних жаб. А далі, край джунглів, де кінча­

лися стежки, гоноровите мовчання лісу порушували горлові крики мародерів-павіанів та кашель алігаторів у чорних кодах морських лиманів.

О десятій годині вулиці спорожніли. Хворобливі жовті вогники гасових ліхтарів, що горіли подекуди на розі вулиць, погасив якийсь ощадливий служака. Кораліо спокійно спо­чивав між навислими горами і загарбником-морем, немов украдена дитина на руках своїх злодіїв. Десь серед тропічної темряви, можливо вже внизу на відмілині, авантюрист-пре­зидент і його подруга посувалися до краю землі. Гра «лис на світанку» мала незабаром скінчитися.

Гудвін своєю звичайною поважною ходою пройшов повз довгу низьку казарму, де спала коралійська частина анчурій­ського вояцтва, знявши голі п'яти до неба. За законом, після дев'ятої години ввечері цивільні не мали права підходити так близько до цієї військової цитаделі, але Гудвін завжди забував такі дріб'язкові речі.

— Quién vive?1 — гукнув вартовий, химерно борюкаючись зі своїм довгим мушкетом.

— Americano, — пробуркотів Гудвін і без перепон про­йшов далі.

Він узяв управо, потім уліво і пішов уздовж вулиці, що вела до Національного майдану. Цю вулицю перетинала вулиця Гробу Господнього. За кілька кроків до неї Гудвін раптом спинився.

Він побачив високого чоловіка в чорному з великою валі­зою в руці. Чоловік цей швидкими кроками йшов по вулиці Гробу Господнього до берега. Придивившись, Гудвін побачив поруч нього жінку, яка, здавалося, підганяла, ба навіть під­штовхувала свого супутника. Вони йшли швидко й мовчки. Вони не були мешканцями Кораліо, ці двоє.

1 Хто йде? (Ісп.)

Гудвін пішов за ними, прискоривши ходу, але без усяких хитрощів, таких любих серцю того, хто вистежує. Американець був надто поставний, і інстинкти шпигуна в ньому не були розвинені. Він піклувався про народ Анчурії і лише для полі­тичних цілей міг вимагати грошей. Його партія поставила собі за мету врятувати вкрадені суми, повернути їх до державної

скарбниці і стати до влади, не проливши й краплини крові. Чужинці спинилися біля входу до готелю де лос Естран­

херос, і чоловік постукав у двері з квапливістю людини, що не звикла чекати. Мадам довго не озивалась, але, нарешті, у вікні з'явилося світло, двері відчинилися, і гості ввійшли.

Гудвін стояв на тихій вулиці, курячи сигару. За кілька хвилин на верхньому поверсі готелю крізь жалюзі пробилося кволе світло.

— Вони взяли номери, — сказав про себе Гудвін. — Зна­чить, у них ще нічого не готове до відплиття.

Цієї хвилини на вулиці з'явився Естебан Дельгадо, ци­рульник, ворог теперішнього уряду, веселий змовник проти будь-якого застою. Він був прибічник ліберальної партії і шанобливо привітав Гудвіна, як брата в боротьбі за спільне діло. У нього були якісь важливі новини.

— Знаєте що, доне Френку? — зашептав він тим голосом, яким у всьому світі говорять змовники. — Сьогодні ввечері я голив la barba — те, що ви називаєте бородою, самому президенту республіки. Ви тільки подумайте! Він послав по мене. Він чекав на мене в бідній casita1 однієї старої жінки, в дуже маленькому будинку, в темному місці. Caramba! El Señor Presidente мусить так критися й ховатися. Йому, мабуть, хотілось, щоб його не впізнали, але carajo!2 Хіба ж можна голити людину і не бачити її обличчя? Він дав мені золотого

1 Хатина. 2 C a r a j o — те саме, що caramba — чорт бери (ісп.).

і сказав, щоб я мовчав. Схоже на те, доне Френку, що йому прийшов капут.

— А ви коли-небудь раніше бачили президента Міраф­лореса?

— Бачив один раз, — відповів Естебан. — Він високий і в нього дуже чорні великі вуса.

— А був ще хто в хаті, коли ви голили його? — Стара індіанка, сеньйоре, хазяйка хати, і якась сень­

йора, така красуня! Ah, Dios! — Гаразд, Естебане, — сказав Гудвін. — Ви дуже до речі

нагодилися тут із своїми цирульницькими новинами. Новий уряд не забуде вам цієї послуги.

І він коротенько розказав цирульникові про кризу, яку переживає країна, і велів йому пильнувати з двох боків готе­лю, що виходив на вулицю, щоб нікому не заманулося втекти через вікно або двері. Сам же Гудвін підійшов до дверей, у які щойно ввійшли прибулі, відчинив їх і ввійшов.

Мадам тільки-но зійшла вниз. Вона ходила подивитися, як влаштувалися її постояльці. Її свічка стояла на прилавку. Мадам саме збиралася була потішити себе крихітною чарчиною рому в нагороду за порушений спокій. Вона не виявила ні здивування, ні переляку, побачивши ще одного відвідувача.

— А, це сеньйор Гудвін. Не часто вшановує він мою скром­ну господу своїми відвідинами.

— То воно й справді слід було б приходити до вас часті­ше, — сказав Гудвін, усміхаючись по-гудвінському. — Я чув, що від Беліса на півночі і до Ріо на півдні не знайти такого коньяку, як у вас. Поставте ж пляшечку, мадам, і вип'ємо удвох по чарчині.

— Моє агвардієнте1, — з гордістю мовила мадам, — най­кращого гатунку. Воно росте в темних місцях серед банано­

1 А г в а р д і є н т е — горілка (ісп.).

вих дерев у дужегарненьких пляшках. Si, Señor1. Опівночі його збирають матроси і приносять ще вдосвіта до чорного ходу. Але з добрим агвардієнте багато клопоту, сеньйоре Гудвін.

У Кораліо основою торгівлі була не конкуренція, як зви­чайно, а контрабанда. Говорили про неї пошепки, але все ж хвалилися, якщо комусь у цьому велося.

— У вас сьогодні є постояльці, — сказав Гудвін, кладучи на прилавок срібного долара.

— А чому б ні? — відказала мадам, відраховуючи зда­чу. — Їх двоє. Щойно прибули. Сеньйор ще не старий і сеньйорита досить гарненька. Вони піднялися до себе в кім­нати, не захотіли ні їсти, ні пити. Їхні кімнати номери дев'ять і десять.

— А я саме чекав цього джентльмена і цю леді, — ска­зав Гудвін. — У мене до них важлива справа. Можна мені побачити їх?

— А чому б ні? — спокійно сказала мадам. — Чому б сеньйорові Гудвінові не піти до своїх друзів і не поговорити з ними? Está bueno. Кімната номер дев'ять і кімната номер десять.

Гудвін поправив у кишені револьвер і зійшов на гору крутими темними сходами.

Нагорі в коридорі горіла лампа, розливаючи шафранове світло, і Гудвін міг розшукати серед розляпувато намальова­них на дверях цифр ті, що були йому потрібні. Він повернув дверну ручку номера дев'ятого, ввійшов і причинив за собою двері.

Якщо жінка, яка сиділа біля столу в цій убого мебльованій кімнаті, була Ізабела Гільбер, то слід сказати, що всі хвалебні чутки про неї не віддали належного її чарам. Вона поклала

1 Так, сеньйоре (ісп.).

голову на руку. Кожна лінія її тіла свідчила про страшенну втому. На її обличчі відбивалася сильна тривога. Очі в неї були сірі, і тієї особливої форми, що була, здається, в усіх славетних чарівниць. Білки були ясні й блискучі. Зверху їх прикривали важкі повіки, а знизу лишалася сніжно-біла лінія. Такі очі говорили про велику шляхетність, велику силу і, якщо тільки можна уявити таку річ, великодушний егоїзм. Коли американець увійшов, вона подивилася на нього здивовано, але аж ніяк не перелякано.

Гудвін зняв капелюх і з притаманною йому спокійною невимушеністю присів на кінчик стола. У руці в нього диміла сигара. Він вирішив поводитися фамільярно, бо був певний, що якісь церемонії з міс Гільбер — річ зайва. Він знав її життя, знав, яку невелику роль відігравали в цьому житті умовності.

— Добрий вечір, — сказав він. — Ну, мадам, берімося відразу до діла. Я не називатиму імені, але я знаю, хто зараз у тій кімнаті і що в нього у валізі. Саме це і привело мене сюди. Я прийшов продиктувати вам умови здачі.

Дама не поворухнулася, нічого не відповіла. Вона спокійно дивилась на кінчик його сигари.

— Ми, — правив далі Гудвін, злегка погойдуючи ногою й замислено розглядаючи свій ловкенький вишуканий че­ревик, — я говорю від імені переважної більшості всього народу: ми вимагаємо щоб ви повернули вкрадені гроші, що належать цьому народові. Більше ми од вас, власне, нічого й не хочемо. Наші вимоги дуже прості. Як заступник народу я обіцяю, що, коли ви ці вимоги задовольните, вам дадуть спокій. Віддайте гроші — і можете їхати зі своїм супутником, куди вам заманеться. Ми навіть допоможемо вам виїхати звідси на тім пароплаві, на якім ви забажаєте. Від себе ж я можу тільки додати, що джентльмена з десятого номера можна привітати з гарним смаком щодо жіночої краси.

Гудвін знову сунув сигару в рот, глянув на даму і помі­тив, що вона крижаними очима дивилась на його сигару, зосередивши на ній усю свою увагу. Очевидно, з того, що він говорив їй, вона не чула жодного слова. Він зрозумів, у чім справа, викинув за вікно сигару і, весело засміявшись, устав із-за столу1.

— Так буде краще, — сказала дама. — Тепер я зможу вас вислухати. Якщо ви хочете дістати в мене ще один урок про пристойні манери, скажіть мені ім'я людини, яка ображає мене.

— Дуже шкода, — сказав Гудвін, спираючись рукою об стіл, — але в мене надто мало часу, щоб я міг витрачати його на етикет. Послухайте мене, я звертаюся до вашої розсудливості. Ви не раз доводили, що добре розбираєтеся, в чім полягає ваш зиск. От вам ще одна нагода виявити свою неабияку тямучість. У цій справі секретів немає. Я — Френк Гудвін. І прийшов я по гроші. Я опинився в цій кімнаті випадково. Якби я ввійшов у сусідню, гроші давно б уже були в мене. Ви хочете, щоб я пояснив вам? Будь ласка. Джентльмен із деся­того номера мав довіру у свого народу. Він пограбував народ, забравши в нього велику суму грошей, і я хочу знов повернути їх народові. Я не кажу, хто такий цей джентльмен, але якщо я буду змушений побачити його і виявиться, що він висока урядова особа республіки, то я повинен буду заарештувати його. Навколо будинку стоять вартові. Буду великодушний, тож пропоную вам такі умови. Немає ніякої потреби, щоб я особисто говорив з джентльменом із сусідньої кімнати. При­несіть мені валізу з грошима — і всій справі кінець.

Дама встала зі стільця і хвилину стояла в глибокій за­думі.

1 В Англії й Америці у високому товаристві вважалося за непристойне курити при дамі (прим, перекл.).

— Ви живете в цьому місті, містере Гудвін? — спитала вона нарешті.

— Так. — За яким правом ви вдерлися в мою кімнату? — Я лише знаряддя в руках республіки. Мене повідо­

мили телеграфом про маршрут... джентльмена з десятого номера.

— Можу я задати вам пару запитань? Мені здається, що у вас правдивості більше, ніж делікатності. Що це за місто це... Кораліо? Здається, воно зветься Кораліо?

— Ну, яке ж це місто, — сказав Гудвін, усміхаючись. — Так, бананове містечко. Солом'яні хатки, п'ять-шість двоповер­хових будинків, майже ніяких вигод. Людність: напівіспан­ці-напівіндіанці, кариби, негри. Навіть немає більш-менш пристойних тротуарів. Ніяких розваг. Моральність дещо в занепаді. Звичайно, це поверховий опис.

— Та позаяк сюди приїздять люди жити, то, мабуть, у них є на те якісь причини, скажімо, громадського чи ділового характеру?

— Авжеж є, — відповів Гудвін, широко усміхаючись. — Тут не заведено запрошувати на чай, немає ні шарманок, ні універсальних магазинів і потім тут не видають злочинців урядові тієї країни, звідки вони втекли.

— А він казав мені, — злегка нахмурившись, промовила дама, ніби розмовляючи сама з собою, — що на цьому березі великі гарні міста, що в них живе приємне товариство, особ­ливо американська колонія, дуже культурні люди.

— Так, тут є американці, — сказав Гудвін, дещо здивова­но дивлячись на неї. — Деякі з них справді нічого. А деякі втекли від правосуддя із Сполучених Штатів. Серед них є двоє директорів банку, один полковий скарбник, якого змусили піти на злочин злидні, кілька вбивць і одна вдо­

ва, — в її справі, здається, фігурує арсеніт1. Я теж належу до цієї колонії, але тільки ще не вславив себе ніяким ви­значним злочинством.

— Не втрачайте надії, — сухо мовила дама. — Сьогоднішнє ваше поводження є запорука тому, що ви ще заживете собі слави. Сталася якась помилка. Я, правда, не знаю, в чому справа. Але його ви не повинні сьогодні турбувати. Подорож так утомила його, що він, здається, заснув не роздягаючись. Ви говорите про якісь украдені гроші. Я вас не розумію. Тут якась помилка. Я вам це зараз доведу. Почекайте, я зараз принесу валізу, якої ви так прагнете, і покажу вам її.

Вона рушила була до зачинених дверей, що сполучали номери, але раптом спинилася і, повернувшись до Гудвіна, глянула на нього серйозним пильним поглядом, потім якось чудно всміхнулась.

— Ви вдерлися в мою кімнату, — сказала вона, — ви поводилися як грубіян і обвинувачували мене в безчесних речах і все ж... — тут вона завагалася, ніби обмірковуючи те, що хотіла сказати, — і все ж... дивна річ... я певна, що тут якась помилка.

Вона зробила крок до дверей, але Гудвін спинив її, злег­ка торкнувшись її руки. Я вже говорив, що на вулиці жінки оглядалися на нього. Він був схожий на вікінга — високий, вродливий, з лагідним і разом жорстким обличчям. Вона ж була брюнетка, дуже горда, і, коли вона хвилювалася, щоки їй то полотніли, то палали. Я не знаю, блондинка чи брюнетка була Єва, але якщо в раю жила така жінка, як ця, то немає нічого дивного, що яблуко було з'їдено. У цій жінці таїлася Гудвінова доля, але тоді він не знав цього. Хоч, очевидно, в нього були якісь передчуття, бо коли він дивився на неї і згадував, яка про неї йшла слава, щось стискало йому серце.

1 Отруйні солі кислот миш'яку (прим. ред.).

— Якщо хто й припустився помилки, то саме ви, — палко сказав Гудвін. — Я не так обвинувачую людину, що зрадила свою країну, втратила честь і невдовзі втратить свою єдину втіху — вкрадене багатство, як обвинувачую вас, бо, прися­гаюсь небом, я чудово розумію, що призвело його до цього. Я розумію і жалію його. Бо саме такі жінки, як ви, напов­нюють наше знедолене узбережжя нещасними вигнанцями, саме вони змушують чоловіків забувати свій обов'язок, саме вони тягнуть їх...

Дама спинила його стомленим порухом руки. — Припиніть ці образи, — холодно сказала вона. — Я не

розумію, про що ви говорите, не знаю, яка безглузда помилка привела вас сюди, але якщо я позбудуся вас, показавши вам валізу цього джентльмена, то я її зараз же принесу.

Швидко й безшумно ввійшла вона в сусідню кімнату і, винісши звідти важку шкіряну валізу, вручила її американцеві з виглядом покірним і зневажливим.

Гудвін поспішно поставив валізу на стіл і почав розстібати пряжки. Дама стояла поруч з виразом глибокого презирства і втоми.

Піддавшись міцним зусиллям Гудвінових рук, валіза широко розкрилась. Вийнявши звідти одежу, Гудвін побачив основний вантаж валізи — туго перев'язані пачки великих кредитних білетів Сполучених Штатів. Судячи з великих цифр, написаних на паперових стрічках, якими були обв'язані пачки, там було близько ста тисяч.

Гудвін швидко скинув оком на жінку і побачив із здиву­ванням і задоволенням, яке йому самому здалося чудним, що вона безумовно була вражена. Очі її розширились, їй захопило дух, і вона важко сперлася об стіл. Значить, вона не знала, що її супутник пограбував скарбницю, подумав Гудвін. І він сердито питав самого себе, чому він так зрадів, побачивши,

що ця бродяча авантюристка-співачка зовсім не така чорна, як її малював поголос.

Шум у сусідній кімнаті сполохнув їх. Двері розчахнулись, і в кімнату швидко ввійшов високий, смаглявий, чисто ви­голений літній чоловік.

Усі портрети президента Мірафлореса зображають його власником розкішних темних викоханих бакенів. Але голяр Естебан уже приготував Гудвіна до цієї зміни.

Вийшовши з темної кімнати, чоловік мружив на світло обважнілі від сну очі.

— Що це значить? — спитав він чудовою англійською мовою, кинувши на американця пильний стривожений по­гляд. — Грабіж?

— Дуже схоже на те, — відповів Гудвін. — Але я вчасно припиняю цей грабіж. Я репрезентую тих, кому належать ці гроші, і прийшов, щоб повернути їх їм.

Він швидко сунув руку в кишеню свого просторого по­лотняного піджака.

Чоловік теж зробив такий самий рух. — Не виймайте! — різко крикнув Гудвін. — Я вже наці­

лився на вас із кишені. Дама ступила наперед і поклала руку на плече своєму

супутникові, що стояв вагаючись. Вона показала на стіл. — Скажи мені правду... тільки правду, — тихо мовила

вона. — Кому належать ці гроші? Чоловік не відповів. Він зітхнув глибоко й протяжно, на­

хилився до жінки і поцілував її в лоб. Потім пішов у сусідню кімнату і причинив за собою двері.

Гудвін, догадавшись, що той збирається робити, кинувся до дверей, але тільки він устиг ухопитися за ручку, розлігся револьверний постріл. Було чути, як упало важке тіло. Хтось відштовхнув Гудвіна і кинувся до кімнати джетльмена.

Мабуть, подумав Гудвін, ця чарівна жінка відчула справж­ній відчай, більший, ніж може викликати втрата коханця і золота, бо в цю хвилину вона зверталась до найдобрішої у світі істоти, що все прощає, в усім потішає: «О, мамо, мамо, мамо!» — кричала вона в збезчещеній, закривавленій кімнаті.

На вулиці вже знялася тривога. Цирульник Естебан, почув­ши постріл, почав галасувати. Та й самий постріл сполошив половину міста. На вулиці затупотіли ноги, в тихому повітрі задзвеніли накази начальства. Гудвін мав виконати ще один обов'язок. Обставини зробили його охоронцем скарбу, що належав його новій батьківщині. Запхнувши поспіхом гроші в валізу, він закрив її і, висунувшись з вікна, кинув її в одне з густих помаранчевих дерев, що росли в невеличкому садку біля готелю.

У Кораліо, де так люблять поговорити з заїжджими людь­ми, вам розкажуть, чим закінчилася ця трагічна втеча. Вам розкажуть, як, зачувши тривогу, швидко примчали наглядачі закону — команданте в червоних черевиках і куртках, як у метрдотеля, із шаблею при боці; солдати з довжелезними рушницями, за солдатами, перебільшуючи їх числом, офіце­ри, які прикріпляли на ходу еполети й золоті аксельбанти, босі полісмени (єдині, що були на щось здатні) і розбурхані громадяни всіх кольорів і гатунків.

Вам розкажуть, що обличчя мертвого було сильно поні­вечено від пострілу, але що Гудвін і цирульник Естебан однодушно засвідчили, що це був президент. Другого ранку полагодженим телеграфним дротом почали пересилати депе­ші, і історія президентової втечі із столиці стала відома геть усім. У Сан-Матео революційна партія захопила без усякого опору скіпетр влади і гучні «vivas» мінливого плебса швидко стерли інтерес до безталанного Мірафлореса.

Вам розкажуть, як новий уряд винишпорив усі міста і обшукав всі дороги, шукаючи валізу з анчурійськими фінан­сами, яку, як було відомо, захопив із собою президент, але все було марно. У Кораліо сам сеньйор Гудвін став на чолі особливого загону для розшукування зниклих грошей. Цей загін просто прочесав усе місто, як жінка розчісує волосся, але грошей так і не знайшли.

Мертвого поховали без почестей, на околиці міста, біля містка над мангровими заростями болота, і за один ріал кожний хлопчина покаже вам його могилу. Кажуть, що це та стара жінка, в якої Естебан голив президента, поклала в нього в головах дерев'яну колоду і зробила на ній розпеченим залізом напис.

Ви також почуєте про те, що сеньйор Гудвін стійко боронив Ізабелу Гільбер у скрутні для неї дні, що її минуле перестало бентежити його (якщо воно взагалі його коли бентежило), що легковажне свавілля зникло в ній (якщо воно коли-небудь у неї було), що вони одружилися і були щасливі.

Американець збудував собі будинок край міста, на неве­личкому горбку під горою. На цей будинок пішла сила всякого матеріалу: місцеве дерево, яке, якби вивезти його за кордон, дало б людині ціле багатство, цегла, пальмове дерево, скло, бамбук і висушена на сонці глина. Навколо дому розкинувся рай; і всередині було теж щось подібне до раю. Коли місцеві мешканці говорять про оздоблення цього будинку, вони в захваті здіймають угору руки. Там підлога — як дзеркало, там шовкові індійські килими ручної роботи, там великі статуї і картини, музичні інструменти і — ви тільки уявіть собі — виклеєні шпалерами стіни!

Але ніхто вам не скаже в Кораліо (як ви згодом побачите), що сталося з грішми, які Френк Гудвін кинув на помаранчеве дерево. Та про це потім, бо пальми похитуються від легкого вітерцю і кличуть нас до розваг і веселощів.

АМУРІВ ВИГНАНЕЦЬ № 2

Американські Сполучені Штати, переглянувши свої запаси консулів, вибрали містера Джона де Греффенріда Етвуда з міста Дейлсборо, штат Алабама, і призначили його заступити Вілларда Джедді, що вийшов у відставку.

Без усяких упереджень до містера Етвуда, слід визнати, що він сам клопотався, щоб його призначили на цю посаду. Так само, як і Джедді, що сам себе засудив на вигнання, Джонні Етвуда штовхнула на цей одчайдушний вчинок лукава усмішка гарненької жінки. Він наважився обійняти посаду під начальством ненависної федеральної влади, аби тільки поїхати кудись далеко-далеко, і ніколи більше не бачити віроломного обличчя, що розбило його молоде життя. А місце консула в Кораліо обіцяло дати йому притулок досить відлюдний і романтичний, що вніс би й певний драматичний елемент в пасторальні сцени дейлсборівського життя.

Граючи роль амурового вигнанця, Джонні збагатив сумні анали Іспанських морів своїми вмілими маніпуляціями на взуттєвому ринку, а також здійснив досі не бачений под­виг — він підніс до найвищого ступеня нікчемний і нікому не потрібний на його батьківщині бур'ян, видавши його за цінний продукт у міжнародній торгівлі.

Як це часто буває, почалося все з роману, замість того, щоб ним закінчитися. У Дейлсборо жив чоловік на ім'я Гемстеттер, у якого була універсальна крамниця. Вся його родина складалася з єдиної доньки, яку звали Розіна. Це ім'я цілком винагороджувало її за немилозвучне прізвище Гемстеттер. Дівчина мала силу всіляких звабливих прикмет, і серця тамтешніх молодиків були неабияк збурені. Серед найбільш збурених було і серце Джонні Етвуда, сина суд­ді, який жив у великому старовинному будинку на краю Дейлсборо.

Зливалося б, що всім бажана Розіна мала б радо відповісти взаємністю на почуття Етвуда, адже ж Етвудів ще перед війною і по війні вельми шанували в усьому штаті. Здавалося б, що вона повинна була б залюбки погодитися жити в його пиш­ному, хоч і трохи порожнюватому старовинному будинку. Та ба. На обрії з'явилася хмара, загрозлива темна хмара в образі веселого, промітного молодого фермера, який наважився виступити як суперник високородному Етвудові.

Одного вечора Джонні задав Розіні запитання, яке вва­жають дуже важливим серед юних представників людсько­го роду. Навколо були всі потрібні аксесуари: місяць, оле­андри, магнолії, пісня дрозда-пересмішника. Чи з'явилася між ними при цій розмові тінь удачливого молодого фермера Пінка Довсона, чи ні, нам невідомо, але тільки відповідь Розіни була неласкава. Містер Джон де Греффенрід Етвуд віддав такий низький уклін, що аж його капелюх черкнувся трави, і пішов з високо піднесеною головою, почуваючи, однак, що і його гербові, і його серцю завдано жорстокої рани. Якась Гемстеттер насмілилася відмовити Етвудові! До біса!

Серед інших подій того року була ще й така: на президента обрано члена демократичної партії. Суддя Етвуд здавна був бойовим конем цієї партії, і Джонні умовив його натиснути на певні пружини, щоб дістати для нього посаду за кордоном. Йому хотілося кудись поїхати, далеко-далеко. Може, коли-небудь згодом Розіна збагне, як щиро і вірно він любив її, і зронить сльозу... може, в ті вершки, що зніматиме на сніданок для Пінка Довсона.

Політичні пружини були натиснені, і Джонні призначили на консула в Кораліо. Перед тим як рушити в дорогу, він зайшов до Гемстеттерів попрощатися. Щось чудне, гарне було в погляді Розіни; і коли б у кімнаті нікого більше не було, то, може, Сполученим Штатам довелося б підшуку­

вати для Кораліо іншого консула. Але там був Пінк Довсон. Він, як звичайно, говорив про свій фруктовий сад на чо­тириста акрів, про засіяне люцерною поле на дві милі, про пасовисько на двісті акрів. Отже, Джонні холодно потиснув Розині руку, так ніби він їхав на пару днів до Монтгомері. О, вони вміли поводитися по-королівському, коли хотіли, ці Етвуди.

— Якщо вам там, Джонні, випадково трапиться якесь вигідне діло, куди можна було б укласти капітал, повідомте мені, — сказав Пінк Довсон. — У мене завжди знайдеться для цього кілька тисяч.

— Гаразд, Пінку, — люб'язно сказав Джонні. — Якщо мені щось нагодиться, я залюбки повідомлю вас.

Отже, Джонні рушив до Мобіла1 і сів там на корабель, що плив до Анчурії.

По прибутті до Кораліо нового консула відразу захопила новизна всього, що його оточувало. Йому було лише двад­цять два роки. А молодь не носить горя, як убрання. Це доля літніх. У молоді горе панує лише певної пори, а потім його зсаджують із трону сильніші почуття.

Біллі Кйо і Джонні якось відразу заприязнилися. Кйо повів нового консула по місту і познайомив його зі жменькою аме­риканців та кількома французами й німцями, що становили місцевий контингент чужоземців. Потім через перекладача він офіційно відрекомендувався місцевим урядовцям і передав свої вірчі грамоти.

У молодого південця2 було щось таке, що дуже подо­балося пройдисвітові Кйо. Поводився він просто, майже по-хлоп'ячому, і разом з тим відзначався спокійною безтур­

1 М о б і л — річка й місто в Сполучених Штатах (прим, перекл.). 2 У Сполучених Штатах проводять чітку межу між мешканцями

північних і південних штатів (прим, перекл.).

ботністю, притаманною людині значно старшій віком і досвід­ченішій. Ні мундири, ні титули, ні канцелярський формалізм, ні чужа мова, ні гори, ні море не впливали на його настрій. Це була доросла дитина, цей Етвуд із Дейлсборо, і ви могли знати найпотаємніші його думки.

Джедді прийшов до консулату пояснити Джонні його обов'язки. Удвох із Кйо він спробував зацікавити нового консула новою його роботою, розказуючи, чого саме споді­вається від нього начальство.

— Гаразд, — сказав Джонні, лежачи в гамаку, який він уважав за своє офіційне сідало. — Якщо буде якесь діло, я дозволю зробити його вам, друзі мої. Не сподіваєтесь же ви, що член демократичної партії, обійнявши посаду, відразу ж візьметься до діла?

— Вам би слід проглянути наззви окремих відділів екс­портних продуктів, — запропонував Джедді. — Адже вам доведеться вести рахункові книги. Різні сорти фруктів ідуть окремо, а ось тут — цінне дерево, кава, каучук...

— Цей відділ мені подобається, — перервав його містер Етвуд. — Його, здається, можна поповнити. От я хочу купити новий прапор, мавпу, гітару і бочку ананасів. Можна було б усе це занести до каучукового відділу?

— Та це ж просто статистика, — відказав Джедді, усмі­хаючись. — А видатковий журнал ви можете вести як хоче­те. Він досить еластичний. Статтю «канцелярські витрати» у міністерстві не дуже старанно перевіряють.

— Ми тільки гаємо час, — сказав Кйо. — Ця людина народилася саме для цієї посади. Він же з першого погляду своїх орлиних очей прозирає в саму суть справи. Справжнього генія відразу видно, за що б він не взявся.

— Їдучи на цю посаду, я зовсім не збирався працюва­ти, — ліниво пояснив Джонні. — Я просто хотів поїхати

в яке-небудь таке місце, де не говорять про ферми. Тут же їх немає? Чи є?

— Таких, як ви думаєте, тут немає, — відповів екс-кон­сул. — Тут немає сільського господарства. В Анчурії ще ніколи не бачили ні плуга, ні жниварки.

— Ну, то ця країна якраз для мене, — промурмотів консул і вмить заснув.

Веселий фотограф продовжував приятелювати з Джонні, хоч його одверто звинувачували в корисливості, наче робить він це лише для того, щоб мати привілейоване право сидіти на всім бажаній прохолодній веранді консульства. Але хоч би які були у Кйо наміри — егоїстичні чи щиро дружні, — а тільки він цей завидний привілей здобув. Майже щовечора сиділи вони там удвох, підставивши обличчя легкому морському вітерцю, поклавши п'яти на бильця і підсунувши ближче до себе сигари і бренді.

Одного вечора вони так само сиділи на веранді, майже не розмовляючи, бо всяка розмова завмирала під заспокійливим подихом цієї надзвичайної ночі.

Світив великий повновидий місяць. Море мінилося, наче перламутр. Не чути було жодного звуку, повітря ледве ворушилося, місто лежало, задихаючись, чекаючи нічної прохолоди. Далеко від берега стояв «фруктовий» пароплав «Андадор», що працював на компанію «Везувій», уже вщерть навантажений, готовий до відплиття о шостій вранці. На березі ніхто не гуляв. Місяць світив так ясно, що Джонні і Кйо бачили, як на березі виблискували маленькі камінчики, змочені м'яким морським прибоєм.

У морі, тримаючись берега, повільно плив невеликий віт­рильник, яснокрилий, немов якийсь сніжно-білий морський птах. Його курс пролягав майже проти вітру і, відхиляючись, він ковзав то в один бік, то в другий, роблячи довгі повільні рухи, немов граційний ковзаняр.

Ось він знов опинився близько від берега, на цей раз майже проти консульства, і раптом з нього долинули ясні дивні звуки, немов з чарівного ріжка. Ніжний, як срібний дзвоник, і несподіваний, він натхненно вигравав популярну пісню «Мій краю, рідний краю».

Сцена ця була ніби нарочито створена для країни лотоса. Море, тропіки, таємниця, що оповиває кожний невідомий парус, особлива принада музики на осяяній місячним світлом воді, — усе це надавало цій ночі заспокійливих чар. Джонні Етвуд відчував ці чари і марив про Дейлсборо. А Кйо, дій­шовши певного висновку стосовно того, хто міг бути той мандрівний соліст, скочив на бильця і його оглушливий крик роздер тишу ночі, немов вибух гармати.

— Мел-лін-гер-а-гов! Вітрильник саме повернув від берега, проте з нього до­

линув виразний відповідний відгук: — Про-ща-вай, Біл-лі... до-дому... ща-вай!.. Вітрильник прямував до «Андадора». Не було сумніву, що

якийсь пасажир, діставши дозвіл на переїзд у якомусь близь­кому від Кораліо пункті, прибув сюди на цьому вітрильнику, щоб відплисти на «фруктовому» пароплаві з регулярним рейсом, коли той буде повертати назад. Немов кокетлива голубка, невеличке суденце пливло все далі своєю чудною ходою, поки, нарешті, його білий парус не зник з очей, злившись з великим пароплавом.

— Це Меллінгер, — пояснив Кйо, знов опускаючись на стілець. — Іде до Нью-Йорка. Він був особистим секрета­рем у покійного прудконогого президента цього фруктового рундучка, який тут називають державою. Тепер його служба скінчилася, і гадаю, що Меллінгер радий.

— А чого це він так захопився музикою — достеменно, як казкова королева Зозо? — спитав Джонні. — Мабуть, щоб показати, що йому начхать?

— Та це грав фонограф, — сказав Кйо. — Я сам продав йому. У Меллінгера в цій країні був особливий спосіб добу­вати гроші. Ця гомінлива машина якось врятувала йому цей спосіб, і він після того завжди возить її з собою.

— Розкажіть, як це було, — попросив Джонні, заціка­вившись.

— З мене поганий оповідач, — відказав Кйо. — Я вмію тільки просто розмовляти. А коли я намагаюся щось розповіс­ти, слова вискакують з мене як їм заманеться, і тоді виходить або щось змістовне, або таке, що немає змісту.

— Розкажіть мені, яку гру він вів, — наполягав Джон­ці. — Ви не маєте права відмовляти мені. Адже я вам уже все розказав про Дейлсборо, про кожного чоловіка, про кожну жінку, навіть про кожний стовп на причалі.

— Ну, гаразд, розповім, — мовив Кйо. — Я щойно ска­зав вам, що в мене немає ніяких здібностей оповідати. Ви мені не вірте. Цю штуку я осягнув разом з багатьма іншими мистецтвами й науками.

ФОНОГРАФ

— Так у чому полягала його вихватка? — спитав Джонні з нетерплячістю дорослих, коли їм розказують казки.

— Відповісти вам — значить піти проти законів мистецтва і філософії, — спокійно відказав Кйо. — Мистецтво розка­зувати полягає в тім, щоб приховувати від своїх слухачів те, що вони хочуть знати, аж поки сам не викладеш своїх поглядів на всілякі сторонні речі. Отже, я почну з гороскопа індіанського народу, а скінчу добропристойною піснею на фонографі.

Ми з Генрі Горсколларом перші привезли в цю краї­ну фонограф. Генрі був індіанець-метис. На сході він навчився грати у футбол, а на заході — перевозити контрабандою віскі. А втім, це був джентльмен, як я і ви. Це був безжурний веселий хлопець шести футів заввишки і рухався він, як на гумових шинах. Так, це був невеличкий чоловічок п'ять футів і п'ять дюймів або п'ять футів і одинадцять дюймів заввишки. Одно слово, ви назвали б його досить високим чоловіком, серед­нім на зріст. Генрі довелося раз у житті покидати коледж і тричі в'язницю в Маскоджі. Останню установу він відвідував через те, що привозив на територію штату віскі і продавав його там. Генрі Гонсколлар був не з таких, щоб залежати від якоїсь тютюнової крамнички1. Він не мав нічого спільного з підневільним індіанським племенем.

Зустрілися ми з Генрі в Тексаркані, і там нам спав на думку цей план з фонографом. У нього було триста шістдесят доларів, що дісталися йому від продажу землі, яку дала йому держава, як індіанцеві2. А я тоді саме втік із містечка Літл-Рок, де став свідком дуже сумної сцени, яку мені довелося побачити там на вулиці. На скрині стояв якийсь чоловік і роздавав усім золоті годинники. Покришка відкривається, як натиснути на голівку, накручуються без ключа, чудовий хід, одно слово, годинники дуже гарні. У крамниці такі коштують по двадцять доларів. А тут їх продавали по три долари, і люди просто билися за них. Тому чоловікові по­щастило знайти валізу, набгом набгану такими годинниками, і він виймав їх звідти, як гарячі бісквіти. Покришки туго

1 В американських контрабандистів заведено приставати до спідки з власниками тютюнових крамничок, які продають у себе контрабандне віскі (прим, перекл.).

2 У Сполучених Штатах є певні ділянки землі, відведені спеціально для індіанців. Земля ця державна, і індіанці, що користуються нею, не мають права її продавати (прим, перекл.).

віддкривалися, але коли люди прикладали до них вухо, то чути було заспокійливе приємне цокання. Троє з цих годин­ників справді цокали, а інші просто стукали. Чому? А дуже просто. Вони були порожні, а всередині сиділо по одному з рогатих жуків, що літають увечері навколо електричних ламп. Ці жуки чудово і сумлінно вистукують хвилини і секунди. Отже, цей чоловік нашкріб двісті вісімдесят вісім доларів і зник, бо знав, що, коли настане пора накручувати годинники, у Літл-Рокові потрібний буде ентомолог, а він цієї науки не вивчав.

Отже, як я вже сказав, у Генрі було триста шістдесят до­ларів, а в мене двісті вісімдесят вісім. Ідея ввезти фонограф до Південної Америки належала Генрі, але я охоче вхопився за неї, бо взагалі люблю різні машини.

— Представники латинської раси особливо легко можуть стати жертвами фонографа, — сказав Генрі, сиплючи за­кандзюбистими словами, яких навчився в коледжі. — У них артистичний темперамент. Вони страшенно люблять музику, фарби, веселощі. Вони навіть платять гроші шарманщику, що мандрує з чотириногим курчам, так їм набридають їхні овочі та плоди хлібного дерева.

— Ну, значить, ми й повеземо латинянам цю музику, — кажу я. — Я оце пригадав, що сказав про них містер Юліус Цезар: «Omnia Gallia in tres partes divisa est»1.

Я терпіти не можу задаватися своєю освітою, але тут мені аж ніяк не хотілося, щоб мене переміг у синтаксисі якийсь індіанець, представник раси, якій ми нічого не винні, крім землі, що на ній стоять Сполучені Штати.

Ми купили в Тексаркані чудовий фонограф найкращої фірми і півчемодана платівок. Спакувалися і рушили до Нью-Орлеана. У цьому славнозвісному місті патоки і заборонених

1 Вся Галлія поділяється на три частини (лат.).

негритянських революційних пісень ми сіли на пароплав і попливли до Південної Америки.

Встали ми в Солітасі. Це звідси миль за сорок. На це місто любо глянути. Будинки білі, чисті. Серед тамтешньої зелені вони нагадують круті яйця в салаті. Поблизу гори-хмарочоси, такі спокійні. Немов от виповзли з землі і дивляться на місто. На набережній море так розкішно шелестить. На пісок раз у раз гупають стиглі кокосові горіхи. І там ніхто нічого не робить. Справді, це місто надто вже якесь мертве. Я гадаю, що коли архангел Гавриїл востаннє заграє на своїй сурмі і увесь світ піде шкереберть, тоді тільки Солітас прокинеться і, лупаючи очима, спитає: «В чому річ?»

Капітан вийшов на берег разом із нами і запропонував стати на чолі похоронної процесії, як він висловився. Він познайомив мене й Генрі з консулом Сполучених Штатів і з рудим начальником Бюро патентів.

— Я за тиждень знову буду тут, — сказав капітан. — А ми тим часом наживатимемо багатство, подорожуючи

тутешніми містами з нашою гальванізованою примадонною і точною копією оркестру, — сказали ми.

— Нічого ви не наживете, — відказав нам капітан. — Ви будете загіпнотизовані. Усякий, хто спробує тут зійти на кін і глянути у вічі цій країні, зараз же почує себе немов муха в молочарні. Ні, друзі, ви увесь час стоятимете біля моря і чекатимете на мене, а ваша машина, замість профанувати досі шановане мистецтво — музику, гратиме пісню: «Мій краю, рідний краю».

Генрі зубожів на цілих двадцять доларів і дістав у Бюро патентів папір з червоною печаткою, на якому було щось написано місцевою мовою, а здачі не отримав.

Потім ми напоїли консула червоним вином і почали його розпитувати. Це був худорлявий моложавий чоловік, я сказав би, років за п'ятдесят, не то француз, не то ірландець, і чогось

дуже зажурений. Так, це був сумовитий чоловік, схильний до опасистості і страждань, у якому аж застоювались спиртні напої. Так, він, мабуть, був чи не голландець, і дуже сумний і по-своєму веселий.

— Чудесний винахід, що його називають фонограф, ще ніколи не бував у цих краях, — сказав він. — Тутешні меш­канці ніколи не чули його. А якби й почули, то не повірили б собі... Ці наївні діти природи, яких ще не торкнувся прогрес, не здатні збагнути, як це якась бляшанка може грати увертюру, а якийсь кеквок може викликати тут криваву революцію. Але ви все ж можете спробувати. Якщо цей народ не прокинеться від вашої музики, то це буде найкраща зустріч, якої тільки можна від них сподіватися. Бо тут може бути дві думки, як нони це сприймуть. Або вони сп'яніють, як який-небудь полковник із Джорджії1, слухаючи «Джорджійський марш», або ж розгніваються і порубають вашу музику сокирою, а вас потягнуть до в'язниці. В останньому випадку я, як велить мені обов'язок, зателеграфую до міністерства закордонних справ, а коли вас поставлять до стінки, загорну вас у прапор Сполу­чених Штатів і загрожуватиму їм помстою наймогутнішої й найбагатшої країні у світі. Мій прапор уже увесь продірявлений кулями, бо я не раз уже вживав його в подібних випадках. Я вже двічі телеграфував своєму урядові, щоб прислали пару канонірок для захисту американців. Так першого разу вони прислали мені пару канарок. А вдруге я звертався до них, коли тут збиралися скарати на горло чоловіка на прізвище Грис. Так вони передали моє прохання до сільськогосподарського департаменту. Ну, а тепер потурбуймо ще раз отого сеньйора за прилавком. Хай дасть іще червоного вина.

Отакий монолог прочитав нам з Генрі консул у Солі­тасі.

1 Штат у Сполучених Штатах (прим, перекл.).

Проте, не зважаючи на його слова, ми того ж дня найняли кімнату на головній вулиці, що йшла вздовж берега і назива­лась Кальє-де-лос-Анжелос, і поставили там свої чемодани. Це була простора кімната, темна і весела, тільки маленька. Вікна виходили на різні вулиці з різноманітними будинка­ми й оранжерейними рослинами. По чудовому пасовиську між тротуарами прогулювалися городяни. Вони страшенно нагадували оперетковий хор.

Ми саме заходились чистити нашу машину і готуватися до завтрашнього ділового дня, коли до дверей підійшов розкіш­ний білий чоловік у полотняному костюмі і заглянув до нас у кімнату. Ми запросили його, він увійшов і привітався з нами за руку. Він жував довгу сигару і задумливо мружив очі, немов дівчина, що вирішує, яку сукню їй одягти на вечірку.

— З Нью-Йорка? — спитав він мене нарешті. — Народився там і буваю вряди-годи, — сказав я. — А хіба

в мені ще лишилося що-небудь нью-йоркського? — О, нью-йоркця дуже легко впізнати, треба тільки зна­

ти, як це робити, — каже він. — Вся річ у жилеті. Ніде, крім Нью-Йорка, не вміють правильно викроїти жилет. Піджаки, може, й уміють, але не жилети.

Потім він глянув на Генрі й завагався. — Індіанець, — сказав Генрі, — свійський індіанець. — Меллінгер, — сказав незнайомець. — Гомер Меллінгер.

Ну, хлопці, я вас конфіскую. Ви ж тут, як діти в лісі, без няньки, і я вважаю за свій обов'язок напучувати вас. Я спущу ваш корабель на прозорі води цієї брудної тропічної калюжі. Він, так би мовити, прийме хрещення, а потім, як водиться, я розіб'ю об його носову частину пляшку вина.

Отже, Гомер Меллінгер аж два дні розважав нас. Цей чоловік має велику вагу в Анчурії. Він, власне, був там найго­ловнішою особою. Якщо ми з Генрі були діти в лісі, то він був дороговказний птах. Він, я і Генрі Горсколлар, ні на хвилину

не розлучаючись, ходили скрізь з фонографом, пили-гуляли і розкошували. Ми заходили в кожну хату, де були відчи­нені двері, — і пускали машину, а Меллінгер скликав людей подивитися на дивовижну машину і познайомитися з його давніми друзями, сеньйорами американцями. І схвильований оперетковий хор, сповнений пошани, ходив за нами слідом від хати до хати. Після кожної пісні нас частували яким-небудь новим питвом. Тамтешні мешканці добре розуміються на всякому питві. Я й досі згадую. Вони надрізають повний соку зелений кокосовий горіх і наливають у нього французького бренді і ще всякої всячини на додаток. Нас і цим частували, і ще всякими штуками.

Нам з Генрі не довелося й показувати своїх грошей, так ніби вони в нас були фальшиві. Усі витрати брав на себе Гомер Меллінгер. Цей чоловік умів знаходити цілі купи кредиток у таких місцях, де ніякий чаклун не вишептав би й кролика або яєшні. Він міг би заснувати декілька університетів, зібрати колекцію орхідей і в нього лишилось би ще досить грошей, щоб підкупити собі виборців у цій країни. Ми з Генрі ніяк не могли догадатися, яким способом він добуває їх. Але одного вечора він нам пояснив.

— Хлопці, — сказав він нам, — я обдурив вас. — Ви, ма­буть, гадаєте, що я безтурботний метелик. Ні, я найневтом­ніший працівник у цій країні. Десять років тому я потрапив на її береги, два роки тому вона потрапила мені в жменю. Так, я гадаю, що можу обкрутити цю імбирну державу нав­коло пальця, коли тільки захочу. Я на вас звіряюся, бо ви мої земляки й гості, хоч ви і вдерлися на береги моєї другої батьківщини з найогиднішими у світі звуками, будь-коли вживаними в музиці.

Я — особистий секретар президента цієї республіки. Мого підпису немає на кредитках, але держава без мене, як салат без гірчиці. Кожний закон, що обговорюється на конгресі, кожна

ухвалена концесія, кожне нове мито — усе це діла Меллінге­рових рук. Він їх і пече і приправляє. В офіційному кабінеті президента я наливаю йому атрамент у каламар і обшукую високих урядовців, що відвідують його, чи не принесли вони з собою кинджала або динаміту; але в задній кімнаті я керую політикою уряду. І ви б нізащо не догадалися, як я здобув такий вплив. Я здобув його зовсім особливим способом. Ось вам зараз розкажу. Ви пригадуєте напис на наших шкільних зошитах — «чесність — найкраща політика»? От у цім увесь секрет. Мій спосіб — це чесність. Я єдина чесна людина на всю республіку. Це знав уряд, це знає народ, це знають по­літичні підкупники, це знають чужоземці, що приїжджають сюди вкласти капітал в яке-небудь прибуткове підприємство. Уряд вірить мені непохитно. Якщо комусь обіцяно посаду, і він дістане її; якщо якийсь чужоземець купує концесію, то він має товар. У моїх руках монополія на чесні угоди. Немає ніякої конкуренції. Якби полковник Діоген надумав засвітити тут свій ліхтар, то за дві хвилини він мав би мою адресу. Така монополія не дає багато грошей, але зате це певна справа, і людина може спокійно спати вночі.

Отаку промову проказав нам з Генрі Горсколларом Гомер Меллінгер. А трохи згодом він нам ось що сказав:

— Я збираюся сьогодні ввечері влаштувати вечірку і за­просити на неї тутешніх видатних громадян. Мені потрібна ваша допомога. Ви принесете свою музику, і це надасть вечірці певного тону. У мене є важлива справа, але я цього не хочу показувати. Ех, хлопці, з вами хоч поговорити мож­на. Я вже кілька років мучусь тут від того, що немає з ким побалакати, перед ким похвалитися. Часом мене їсть така жура за батьківщиною, що я відмовився б від усіх вигод своєї служби, аби тільки хоч на годину опинитися в Нью-Йорку, замовити собі десь на Тридцять четвертій вулиці кухоль пива й сендвіч з ікрою, а потім стояти на вулиці й стежити за рухом

автомобілів і вдихати запах пряжених земляних горіхів біля фруктового рундучка старого Джузеппе.

— А в кафе у Біллі Ренфрава, — сказав я, — і справді чудова ікра. Це на розі Тридцять четвертої і...

— Що ж ви не сказали мені раніше, що ви знаєте Біллі Ренфрава? — перервав мою балачку Меллінгер. — Я б ви­гадав тисячі способів, щоб зробити вас щасливими. Ми ж із Біллі грали в Нью-Йорку в одній футбольній команді. Це людина, що ніколи не робила нічого безчесного. Я тут із чесності роблю спосіб добувати гроші, а він через неї тіль­ки втрачав їх. Карамба! Я часом почуваю страшенну огиду до цієї країни. Тут усе наскрізь прогнило. Тут усі, починаючи з президента і кінчаючи робітниками на кавових плантаціях, так і стараються потопити один одного, кожен радий здерти зі свого друга шкуру. Якщо погонич мулів зніме капелюха перед якимось урядовцем, так той уже шиється в народного улюбленця і збирається робити революцію і скидати уряд. У мої обов'язки президентового особистого секретаря вхо­дить винюхувати ці революції і душити їх раніше, ніж вони вибухнуть і зішкребуть фарбу з державного майна. Ось чому ви мене бачите в цьому поганенькому прибережному місті. Губернатор цієї округи і його шатія змовилися повстати. Я знаю кожного з них на ймення, і сьогодні всіх їх запро­шено на вечір послухати фонограф і прийняти привітання від Гомера Меллінгера. Отже, сьогодні вони зберуться всі до гурту і я готую для них цікаву програму.

Ми сиділи втрьох біля столу в кантині1 Всіх Святих. Меллінгер підливав собі вина і виглядав якось стомлено. Я роздумував.

— Це хитра публіка, — сказав він трохи роздратовано. — Їх фінансує чужоземний каучуковий синдикат, і вони просто

1 К а н т и н а — пивниця (прим. перекл.).

купаються в хабарях. Як мені набридла вся ця комедія! Так хочеться почути дух Іст-Ріверу і знов надіти шлейки. Часом я б з такою охотою покинув службу, але ж я, бісів йолоп, пишаюся нею. «Так це ж Меллінгер! — кажуть тут. — Per Di-os1! Його не купиш і за мільйон». І я хочу повезти цю славу додому і показати її коли-небудь Біллі Ренфравові. І саме від цього, коли я бачу ласий шматок, зводить мені пальці судома. Знаю, що він мій, треба тільки моргнути і розпрощатися зі своїм способом. Зі мною погані жарти, чорти б його взяли! І вони знають це. Свої гроші я заробляю чесно і всі витрачаю. Але настане день, коли я назбираю їх цілу купу, повернусь додому і їстиму ікру з Біллі. А сьогодні ввечері я покажу вам, як треба поводитися з бандою хабарників. Я покажу їм, де в особистого секретаря Меллінгера лице, а де виворіт.

Меллінгер здавався схвильованим, навіть розбив шклянку об пляшку.

«Еге, любий друже, — думаю я собі. — Якщо я не поми­ляюся, ти десь краєм ока бачиш принаду».

Того вечора, як умовлено, ми з Генрі принесли фонограф у будинок з обпаленої цегли на брудній бічній вулиці, де рос­ла трава аж по коліна. У довгій кімнаті, освітленій чадними олійними лампами, стояв на одному кінці стіл і навколо нього багато стільців. Ми поставили фонограф на стіл. Меллінгер був уже там. Він ходив туди й сюди, дуже стурбований. Жував сигари, раз у раз випльовував їх і кусав нігті.

Потроху почали збиратися запрошені на концерт гості. Вони безшумно входили в хату по двоє-троє, а то й цілими компаніями. Обличчя в них були різного кольору, починаючи від кольору люльки, з якої почали курити лише три дні тому, і кінчаючи ваксою. Вони були страшенно ввічливі, м'які як віск, танули від щастя сказати сеньйорові Меллінгерові «Доб­

Клянусь Богом! (Ісп.)

ривечір!». Я розумів іспанську мову, бо два роки завідував водовідливною машиною на мексиканській срібній шахті, але не давав цього взнаки.

Х уже зібралося душ п'ятдесят, як раптом прилетіла і сама матка вулика, губернатор тієї округи. Меллінгер зустрів його біля дверей і провів на почесне місце. Як тільки я гля­нув на цього латинянина, я одразу зрозумів, що він чогось моститься до Меллінгера. Це був високий м'якотілий чоловік зобличчям чорним, як калоша, і з очима, як у головного

лакея в готелі. Меллінгер швидко пояснив йому по-кастильському, що

душа його сповнена невимовної радості, бо він має змогу познайомити своїх шановних друзів з найвизначнішими аме­риканським винаходом, дивом дев'ятнадцятого століття. Генрі поставив чудову платівку, заграв духовий оркестр, і святку­вання почалося. У губернатора під капелюхом було трохи англійських слів, і, коли музика скінчилася, він сказав:

— Дуж-же чудово. Gr-r-r-r-racias1, американські джентль­мени. Чудесний музика.

Стіл був довгий. Ми з Генрі сиділи на одному кінці, а губернатор — на другому. Гомер Меллінгер стояв збоку. Я саме розмірковував, з якого боку Меллінгер збирається взятися до діла, як раптом доморослий талант сам відкрив засідання.

Цей губернатор був створений для бунтів і всіляких змов. Він був людина рішуча: нічого не робив, не подумавши. Так, він був сповнений очікуванням і різними сюрпризами. Він поклав руки на стіл, а обличчям повернувся до Меллінгера.

— Американські джентльмени розуміють по-іспансь-ки? — спитав він своєю рідною мовою.

— Ні, не розуміють, — відповів Меллінгер.

1 Дякую (ісп.).

— Тоді слухайте, — рішуче почав латинянин. — Музика — річ досить приємна, але не дуже потрібна. Краще поговоримо про діло. Побачивши тут своїх земляків, я відразу догадався, навіщо нас сюди покликано. Учора, сеньйоре Меллінгер, ми робили наші пропозиції пошепки; сьогодні ж ми говорити­мемо вголос. Ми знаємо, що президент дуже прихильний до вас, і ми знаємо, що людина ви впливова. Уряд буде змінено. Ми знаємо про ваші заслуги. Ми так цінуємо вашу дружбу і вашу допомогу, що... — Тут Меллінгер піднімає руку, але губернатор не дає йому говорити. — Мовчіть, поки я не скінчу, — каже він.

Потім він виймає з кишені пакунок, загорнутий у папір, і кладе його на стіл біля самих Меллінгерових рук.

— Тут п'ятдесят тисяч доларів грішми вашої країни, — каже він. — Ви нічим не можете зашкодити, але можете допомогти. Повертайтеся знову до столиці і виконуйте наші накази. Візьміть ці гроші. Ми вам довіряємо. У цьому пакунку ви знайдете папір з докладним описом того, що ви маєте для нас зробити. Будьте розумним і не відмовляйтеся.

Губернатор замовк і звернув на Меллінгера очі, пильні й промовисті. Я глянув на Меллінгера і зрадів, що Біллі Ренф­рав не бачить його в цю хвилину. На його чолі виступив піт і він стояв заціпенілий, постукуючи пальцями по маленькому згортку. Рябомиза банда важилась на його «спосіб». Йому треба було тільки змінити свої політичні погляди і засунути всю п'ятірню у свою внутрішню кишеню.

Генрі пошепки питає мене, що значить цей антракт. А я йому відповідаю теж пошепки:

— Меллінгерові пропонують хабаря, та не абиякого, а мов якому сенаторові, і ці пройди, здається, візьмуть над ним гору.

Тут я побачив, що Меллінгерова рука посувається ближче до пакунка, і шепочу Генрі:

— Він пасує. А Генрі тоді й каже мені: — Нагадаймо йому дух пряжених земляних горіхів на

тридцять четвертій вулиці. Він нахилився, дістав з кошика платівку і поставив її.

Соло на корнеті заграло ніжну чудову пісню: «Мій краю, рідний краю». І поки грала музика, жоден з більше як пів­сотні людей, що сиділи в кімнаті, навіть не поворохнувся А губернатор не зводив з Меллінгера очей. Аж ось похилена Меллінгерова голова почала потроху підводитись, а рука все далі відсувалася від пакунка. Поки не завмер останній звук пісні, ніхто не рухався. І тут Меллінгер слопив хабарницький пакунок і шпурнув його просто в обличчя губернаторові.

— Ось вам моя відповідь, — каже особистий секретар Меллінгер. — А завтра я дам ще одну. У мене документальні покази проти кожного присутнього ту змовника. Виставу закінчено, джентльмени.

— Ні, лишилася ще одна дія, — каже убернатор. — Ви ж більше, як президентів служник, що переписує начисто його листи і відчиняє його відвідувачам двері. А я тут губернатор. Сеньйори, в ім'я нашої великої спільної справи, наказую вам схопити цього чоловіка.

Строката банда повставала зі стільців і виступила наперед у всій своїй силі. Я зрозумів, що Меллінгер зробив помилку, зібравши докупи всіх своїх ворогів, аби дати таку урочисту виставу. На мою думку, того вечора він ще раз схибнув. Але говорити про це зайва річ. Бо в Меллінгера один спосіб до­бувати гроші, а в мене інший. У кожного свої погляди.

У тій кімнаті було тільки одне вікно і одні двері, причо­му і те і те було в передній її частині. Більше як п'ятдесят латинян зібралося тут докупи, щоб позбавити Мілленгера влади. А нас було троє, бо я і Генрі, репрезентуючи Нью-

Йорк і індіанський народ, однодушно стали на бік слабшого супротивника.

І от тоді Генрі Горсколлар збунтувався і чудово показав на ділі всі вигоди американської освіти в поєднанні з природним розумом і природженою витонченістю індіанця. Він підвівся і обома руками пригладив волосся, як це роблять маленькі дівчатка, коли сідають за рояль.

— Станьте обидва за мною, — сказав Генрі. — А що ж це буде, начальнику? — спитав я. — Я збираюся грати центрального форварда, — каже Генрі

своєю футбольною мовою. — Серед них немає жодного, хто міг би мене затримати. Не відставайте від мене і дійте яко­мога енергійніше.

І от з рота цього цивілізованого червоношкірого не­сподівано вилетіли якісь чудні звуки, і латинське військо враз спинилося в нерішучості. У поклику Генрі поєдналися карлайльський бойовий клич і гомін під час перерв у індіан­ському коледжі. І він кинувся на шоколадну команду з такою нестримністю, з якою вилітає біб із цяцькового негритян­ського пістолета в маленького хлопчика. Він одсунув правим ліктем губернатора і зробив між ворогами прохід, через який жінка могла б пронести драбину і нікого не зачепити. Нам з Меллінгером залишалося тільки йти за Генрі.

За три хвилини ми були вже біля військових казарм, і Меллінгер віддав певні розпорядження. З полковником і цілим батальйоном босоногої інфантерії ми повернулися до помешкання, де мав відбутися концерт. Але банда змовни­ків зникла. Тоді ми забрали фонограф і, несучи його немов воєнний трофей, рушили назад до казарм, граючи «На мене схожі всі негри».

Другого дня приходить до нас з Генрі Меллінгер і починає сипати перед нами десятки і двадцятки.

— Я хочу купити у вас фонограф, — каже він. — Мені подобається та остання пісня, що ви грали на вечірці.

— Але тут набагато більше грошей, ніж того варта маши-на, — кажу я.

— Це ті гроші, що дає мені уряд на різні державні ви­трати, — каже Меллінгер. — Отже, за неї платить уряд, і, на мою думку, це навіть дешево для такої музики.

Ми з Генрі й самі це чудово знали. Ми знали, що коли б не наша машина, що в останню хвилину врятувала Гомерові Меллінгерові його партію, він би неодмінно втратив її. Але ми не давали взнаки, що знаємо це.

— А тепер, хлопці, вам краще піти геть звідси, — каже Меллінгер. — Рушайте куди-небудь уздовж берега, поки я не впораюся з цими бандитами. Бо коли ви не будете робити їм прикрості, то вони вам їх зроблять. А якщо ви побачите Біллі Ренфрава раніше, ніж я, то скажіть йому, що я повернуся до Нью-Йорка, як тільки назбираю грошей, але... чесним шляхом.

І ми з Генрі притихли, чекаючи, поки повернеться наш пароплав. Коли ми побачили на березі капітанський човен, ми пішли до моря і зупинилися на березі. Капітан побачив нас і всміхнувся.

— Я ж вам казав, що ви чекатимете мене, — каже він. — А де ж машина?

— Вона залишається тут, буде грати «Мій краю, рідний краю».

— Я ж казав вам, — знову мовив капітан. — Ну, стрибайте в човен.

— Ото так, — сказав Кйо, — ми з Генрі Горсколларом привезли до цієї країни фонограф. — Генрі повернувся до Штатів, а я з тої пори бурлакую тут у тропіках. Кажуть, що Меллінгер після того випадку і на милю не виїжджає без фонографа. Мабуть, він нагадує йому щоразу, як зваблива

сирена хабарників заманювала його, помахуючи у нього перед носом зелененькими.

— Мабуть, він повіз його на батьківщину як сувенір, — за­уважив консул.

— Яке там сувенір, — сказав Кйо. — Він у Нью-Йорку купить собі ще один, і вони гратимуть йому і вдень і вночі.

ГРОШОВА ЛИХОМАНКА

З ентузіазмом вступив новий уряд Анчурії у свої права, а ентузіазмом заходився він виконувати свої обов'язки. Насам­перед він мав послати до Кораліо свого заступника з суворим наказом вжити всіх заходів, щоб розшукати гроші, які викрав із державної скарбниці нещасливий Мірафлорес.

І в цій важливій справі відрядили полковника Еміліо Фалькона, особистого секретаря Лосади, нового президента республіки.

Бути особистим секретарем у тропічного президента не­легко, бо він водночас і дипломат, і шпигун, і деспот, і охо­ронець свого патрона, і винюхувач — чи не пахне це змовою та революціями. Часто він відіграє в країні роль «володаря за троном» і диктує всю політику. І кожний президент вибирає собі секретаря старанніше, ніж дружину.

Полковник Фалькон, людина вродлива, чемна, з ґречними вишуканими манерами справжнього кастильця, приїхавши до Кораліо шукати по прохололих слідах втрачені гроші, ввійшов у згоду з місцевою військовою владою, якій наказано було допомагати йому в розшуках.

Полковник Фалькон влаштувався в одній із кімнат Каси Морени. Тут протягом тижня він проводив неофіційні засідан­

ня — урочисті, так ніби це був суд із присяжними — і кликав до себе всіх, хто своїми свідченнями міг висвітлити фінансову трагедію, що сталася слідом за меншою трагедією — смертю президента.

Двоє чи троє з допитаних і серед них цирульник Естебан запевнили, що в небіжчику вони справді впізнали прези­дента.

— Ну, звичайно, це був президент, — свідчив Естебан перед могутнім секретарем. — Ви ж тільки самі подумайте! Як я міг голити людину і не бачити її обличчя? Він покликав мене в убогу хатину. У нього була густа борода, чорна-пре­чорна. Чи бачив я президента раніше? А чому б ні? Я бачив його раз у Солітасі, як він їхав у кареті з пароплава. Коли я поголив його, він дав мені золотого і просив мене нікому нічого не казати. Але я ліберал, я відданий своїй країні, і я все розповів сеньйорові Гудвінові.

— Усім відомо, — вкрадливо сказав полковник Фаль-кон, — що президент виїхав із столиці з американською шкіряною валізою, в якій було багато грошей. Ви бачили цю валізу?

— De veras1 — ні, — відповів Естебан. — Світло в хатині було таке тьмяне, що мені навіть важко було голити президен­та. Може, при ньому й була ця валіза, але я її не бачив. Там була ще молода леді, дуже гарненька сеньйорита, її я, проте, помітив навіть і при поганому світлі. Але грошей, сеньйоре, чи тієї штуковини, в якій вони лежали, я не бачив.

Коменданте й інші офіцери посвідчили, що їх сполошив револьверний постріл у готелі де лос Естранхерос. Поква­пившись туди, аби захистити честь і спокій республіки, вони побачили на підлозі мертвого чоловіка з затиснутим у руці револьвером. Біля нього гірко ридала якась молода жінка.

1 Правду кажучи (ісп.).

Коли вони ввійшли до кімнати, там був також сеньйор Гудвін. Але ніякої валізи з грішми вони не бачили.

Мадам Тімотея Ортіс, хазяйка готелю, в якому було зі­грано «Лиса на світанку», розповіла, як до неї прибуло двоє постояльців.

— Вони прийшли до мене, — сказала вона, — сеньйор ще не зовсім старий і досить гарненька сеньйорита. Вони не захотіли ні їсти, ні пити, відмовились навіть від мого агвардієнте, яке в мене найкращого ґатунку. Вони піднялися до своїх кімнат в нумеро нуево і нумеро діес1. Трохи згодом прийшов сеньйор Гудвін і пішов поговорити з ними. Потім я почула щось ніби як постріл гармати і мені сказали, що pobre Presidente2 застрелився. Ніяких грошей я не бачила, не бачила й тієї речі, яку ви називаєте валізою.

Полковник Фалькон невдовзі дійшов розумного висновку, що, коли хто в Кораліо й міг дати йому провідну нитку в історії про гроші, що зникли, то це Френк Гудвін. Але муд­рий секретар вдався до іншої політики щодо американця. Гудвін був могутнім другом нового уряду, і з ним треба було поводитись обережно, щоб ненароком не кинути на нього тінь. Навіть особистий секретар його ясновельможності не наважився покликати на допит цього каучукового принца і бананового барона як звичайного громадянина Анчурії. Отже він послав Гудвінові квітчасте послання, де мед так і капав з усіх пелюсток, прохаючи ущасливити його побаченням. Гудвін відповів запросинами до себе на обід.

Коли вже наближався призначений час, американець пішов до Каси Морени назустріч своєму гостеві й сердечно, по-дружньому привітав його. Потім, вдихаючи передвечірню прохолоду, вони рушили вдвох на край міста, де стояв Гуд­вінів будинок.

1 Номер дев'ятий и номер десятий (ісп.). 2 Бідний президент (ісп.).

Американець провів полковника Фалькона до просторого передпокою, добре захищеного від сонця, з паркетною поліро­ваною підлогою, якій позаздрив би кожний мільйонер у Сполу­чених Штатах, і, попросивши його вибачити, на кілька хвилин вийшов. Він минув patio1, майстерно затінене полотнищами й рослинами, і пройшов на протилежне крило будинку, в довгу кімнату з вікнами на море. Жалюзі були широко відчинені, і в кімнату вривався морський вітерець — невидиме джерело прохолоди й здоров'я. Біля вікна сиділа Гудвінова дружина і малювала аквареллю етюд передвечірнього моря.

Ця жінка здавалася щасливою. Навіть більше, вона здава­лася задоволеною. Коли б на якогось поета зійшло натхнення віддати в точних образах її обличчя, то її великі ясні сірі очі, обведені білою крайкою, він порівняв би з квітами ромену. Він не порівнював би її з богинями, яких традиційні чари зробилися холодно-класичними. Її краса була суто едемська, а не олімпійська. Уявить собі Єву, яка після вигнання зваблює грізних воїнів і спокійно повертається в рай, і перед вами буде місіс Гудвін. У ній було так само багато людського, як і в Єві, і так само, як і та, вона гармоніювала з Едемом, що розстилався навколо неї.

Коли в кімнату ввійшов її чоловік, вона підвела на нього очі, і вуста її напіврозтулилися. Повіки її задрижали, як (хай дарує нам це Поезія) хвостик у вірного собаки; і вся вона затріпотіла, як плакуча верба під легким подувом вітру. Так вона завжди зустрічала чоловіка, хоч би вони бачились і двад­цять разів на день. Коли б ті мешканці Кораліо, що часом за чаркою вина згадували старі пікантні історії з божевільного життя Ізабели Гільбер, побачили цього вечора жінку Френка Гудвіна в почесному ореолі щасливої дружини, вони б або перестали вірити мальовничим оповіданням про життя тієї,

1 Крита галерея (ісп.).

для якої їхній президент забув і честь і батьківщину, або ж погодилися б забути про них.

— Я привів сьогодні на обід гостя, — сказав Гудвін. — Є тут такий полковник Фалькон із Сан-Матео. Він прийшов у державних справах. Не думаю, щоб тобі цікаво було його ба­чити, і через те я збираюся наділити тебе на сьогодні жіночою мігренню. Це ж така пристойна і певна відмовка.

— Він прийшов розпитати тебе про зниклі гроші? Чи не так?

— Ти вгадала, — відповів Гудвін. — Він три дні допитував тубільців. У його списку свідків я останній. Але він боїться наказувати одному з підданих дяді Сема з'явитися до себе і вирішив надати своєму допитові вигляду товариської розмови. Він братиме мене на тортури, п'ючи моє вино і пригощаючись моїми стравами.

— А чи знайшов він кого-небудь, хто бачив валізу з грішми? — Нікогісінько. Навіть мадам Ортіс, у якої такі гострі очі,

коли треба ще здалека побачити митника, і та не пригадує, щоб у президента був якийсь багаж.

Місіс Гудвін відклала пензель і зітхнула. — Мені дуже шкода, Френку, — сказала вона, — що че­

рез ці гроші ти маєш стільки клопоту. Але ж ми не можемо сказати їм правду?

— Це було б занадто безглуздо з нашого боку, — усміх­нувся Гудвін, знизавши плечима, як це робили тубільці, у яких він і перейняв цей жест. — Якби вони довідалися, що ми взяли цю валізу, вони б не подивилися на те, що я американець, і відразу ж посадили б мене до в'язниці. Ні, ми повинні удавати, що знаємо про ці гроші не більше, ніж інші в Кораліо.

— А як ти думаєш, цей чоловік підозрює тебе? — спитала вона, злегка нахмуривши брови.

— Я б йому не радив, — недбало сказав американець. — То щастя, що ніхто, крім мене, не бачив валізи. Я був у готелі, коли сталося самогубство, тож немає нічого дивного, що уряд хоче пильніше дослідити мою роль у цій справі. Але турбуватися нема чого. Полковник добре пообідає, а на десерт можна буде дати йому порцію американського блефа і цим покласти кінець усій справі.

Місіс Гудвін встала і підійшла до вікна. Гудвін рушив за нею і став поруч. Вона пригорнулася до нього, немов шукаючи в нього захисту і підтримки, що їх вона завжди знаходила після тієї жахливої ночі, коли він уперше взяв її під свою охорону. Так вони стояли кілька хвилин.

Просто перед ними крізь гущавину буйної тропічної рослинності, крізь плутанину віт, листя і повзучих стеблин була прочищена гарненька алея, що тягнулася аж до голих околиць Кораліо, до порослого мангровим деревом болота. На другому кінці цього повітряного тунеля виднілася могила з дерев'яною колодою, на якій було написано ім'я безталанного президента Мірафлореса. Коли дощ не дозволяв виходити, місіс Гудвін дивилася на могилу з цього вікна, а коли небо всміхалось, — то з зелених тінявих схилів маєтку свого чо­ловіка. І тоді завжди її обличчя повивалося ніжним смутком, який, щоправда, навряд чи міг потьмарити її щастя.

— Я так його любила, Френку, — сказала вона. — Я лю­била його навіть після тієї жахливої втечі, яка так страшно закінчилася. А ти був такий добрий до мене і зробив мене такою щасливою. Усе якось переплуталось і стало чудною загадкою... А якщо уряд дізнається, що ми взяли ці гроші, як ти гадаєш, тебе примусять повернути всю суму?

— Безумовно, — відповів Гудвін. — А ти маєш рацію, це і справді загадка. І хай це лишиться загадкою для Фалькона і його земляків, аж поки вона сама не розв'яжеться. Ми з тобою знаємо в цій справі більше, ніж хто інший, але й ми

знаємо розгадку тільки наполовину. Нам і натякати не треба, де гроші. Хай собі люди думають, що президент заховав їх під час подорожі в горах або що йому пощастило переслати їх за межі республіки, перше ніж він приїхав до Кораліо. Ні, я не думаю, щоб Фалькон підозрює мене. Він робить те, що йому наказано, він розслідує справу дуже старанно, але він так ні про що й не дізнається.

Така була їхня розмова. Якби хтось підслухував, як вони розмовляли про втрачені фінанси Анчурії, і бачив би при цьому їхні обличчя, то перед кожним повстала б ще й друга загадка. Бо і на обличчях (якщо тільки обличчям можна вірити), і в усьому поводженні подружжя позначалася анг­лосаксонська чесність, гордість і найшляхетніші думки. Ні спокійні Гудвінові очі, ані рішучі риси його обличчя, де, здавалось, втілилася добра, великодушна, відважна душа, ніяк не гармоніювали з його словами.

Щодо його дружини, то вираз її обличчя захистив би її навіть під час їхньої гідної осуду розмови. Вигляд у неї був благородний, погляд — невинний. Відданість чоловікові, що так і світилася в ній, не була схожа на те почуття, що часом примушує жінку брати участь у злочині коханого через зворушливу велику любов свою. Ні, тут просто була якась розбіжність між тим, що бачило око, і тим, що чуло вухо.

Обід для Гудвіна і його гостя було подано в patio, у про­холодному затінку від листя і квітів. Американець попросив знаменитого секретаря вибачити місіс Гудвін: у неї від легкої лихоманки розболілася голова.

Після обіду вони, як велить звичай, лишилися біля столу, п'ючи каву і курячи сигари. Полковник Фалькон з делі­катністю справжнього кастильця чекав, поки господар сам заговорить про справу, заради якої вони сьогодні зустріли­ся. Йому не довелося довго чекати. Щойно вони запалили сигари, американець дав хід справі, спитавши секретаря,

чи не пощастило йому, допитуючи коралійських громадян, натрапити на слід зниклих грошей.

— Ні, — признався полковник Фалькон, — я не знайшов жодного чоловіка, що бачив би президентову валізу з гріш­ми. Але я не втрачаю надії. У столиці твердо встановлено, що президент Мірафлорес виїхав із Сан-Матео із сотнею тисяч доларів, узятими із державної скарбниці, і що з ним виїхала сеньйорита Ізабела Гільбер, оперна співачка. Наш уряд в цілому і кожний з його членів зокрема не хочуть вірити, — усміхаючись закінчив полковник Фалькон, — що смаки нашого останнього президента могли б дозволити йому скинути по дорозі, як зайвий багаж, яку-небудь з цих двох коштовностей, що утрудняли його втечу.

— Ви, мабуть, хотіли б послухати, що відомо мені про цю справу? — мовив Гудвін, підходячи зразу до самої суті. — Мені не доведеться багато говорити. Того вечора я, як і деякі інші з членів нашої партії, вартував, чекаючи президента, бо про його втечу мене сповістив шифрованою телеграмою Енглгарт, один з наших лідерів у столиці. Десь о десятій годині я поба­чив на вулиці чоловіка й жінку, які кудись дуже поспішали. Вони підійшли до готелю де лос Естранхерос і взяли номери. Лишивши Естебана, що якраз опинився біля готелю, стежити на вулиці, я ввійшов до готелю і піднявся нагору. Цируль­ник розказав мені, що він того вечора поголив президентові бороду, тож, коли я ввійшов до нього в номер, мене ніяк не здивувало його чисто виголене обличчя. Коли я заарештував його в ім'я народу, він вийняв револьвер і застрелився. За кілька хвилин у його кімнаті вже було багато урядових осіб і звичайних громадян. Що було далі, вам, мабуть, відомо.

Гудвін замовк. Мовчав і посланець Лосади, ніби чекаючи продовження.

— А тепер, — правив далі американець, спокійно див­лячись просто у вічі своєму співрозмовникові і навмисне

натискаючи на кожне слово, — будь ласка, слухайте уважно, що я вам зараз говоритиму. Я не бачив ні валізи, ані чогось до неї подібного, я не бачив ніяких грошей, що належали б республіці Анчурії. Можливо, що президент Мірафлорес, ті­каючи, й узяв з собою гроші чи то з державної скарбниці, чи свої власні, чи чиї-небудь ще, але я не бачив ніяких слідів цих грошей ні в готелі, ні в якомусь іншому місці, ні того вечора, ні ще коли-небудь. Гадаю, що своїм свідченням я попередив усі питання, які ви б мали мені запропонувати.

Полковник Фалькон уклонився і зробив у повітрі швидкий зигзаг сигарою. Він виконав свій обов'язок. Сперечатися з Гудвіном не годилося. Він був вірною опорою уряду і мав необмежене довір'я у нового президента. Чесність правила Гудвінові за той основний капітал, який згодом здобув йому багатство в Анчурії так само, як вона правила за прибуткову гру Меллінгерові, секретареві Мірафлореса.

— Дякую, сеньйоре Гудвін, що ви говорили так відвер­то, — сказав Фалькон. — Для президента досить одного ва­шого слова. Але, сеньйоре Гудвін, мені наказано простежити кожну нитку в цій справі. І є одна, якої я ще не торкався. Наші друзі французи кажуть: «Cherchez la femme»1, коли перед ними стоїть нерозв'язна таємниця. Але тут не треба навіть і шукати. Жінка, що була увесь час з покійним президентом з моменту його втечі, безумовно, повинна...

— Я мушу зупинити вас, — сказав Гудвін. — Справді, коли я ввійшов до готелю, щоб затримати президента Мірафлореса, я зустрів там даму. Але я прошу вас запам'ятати, що ця дама тепер моя дружина. Я можу говорити за неї так само, як і за себе. Вона нічого не знає ні про валізу, ні про гроші, яких ви шукаєте. Скажіть його ясновельможності, що я ручуся за її невинність. Навряд чи мені треба додавати, полковнику

1 Шукайте жінку (фр.).

Фалькон, що я не хотів би, щоб її піддавали допиту і взагалі турбували.

Полковник Фалькон знов уклонився. — Por supuesto!1 — вигукнув він. І щоб показати, що допит

скінчено, він додав: — А тепер, сеньйоре, покажіть той краєвид на море з ва­

шої веранди, про який ви мені говорили. Я дуже люблю море. Коли вже почало вечоріти, Гудвін провів свого гостя до

міста і попрощався з ним на розі Кальє Гранде. Коли він ішов додому, із дверей пульперії вискочив до нього з радісним обличчям такий собі Блайс-Вельзевул. У Блайса були манери царедворця і вигляд городнього опудала.

Блайса охрестили Вельзевулом, щоб підкреслити, як низько він упав. Колись давно, в далекому, тепер утраченому, раї він єднався з янголами землі. Але доля кинула його сторч головою у тропіки і запалила йому в грудях вогонь, який він рідко коли міг гасити. У Кораліо його називали пройдисві­том, але насправді це був невиправний ідеаліст, який нама­гався прикрасити нудні життєві істини ромом і бренді. Як і справжній Вельзевул, що, мабуть, під час свого страшного падіння з несвідомою впертістю затискав у руці корону або арфу, так і його тезка чіплявся за своє золоте пенсне, як за єдину ознаку його втраченого високого стану. Це пенсне він носив з виглядом поважним і шляхетним — завжди байди­куючи і вимагаючи дані від приятелів. Якимсь дивом його багрове від пияцтва обличчя було завжди чисто виголене. Щоб задовольнити інші свої потреби, він милостиво ставав нахлібником кожного, хто міг забезпечити йому добру випивку і дати притулок від дощу й нічної роси.

— Галло, Гудвіне! — весело гукнув волоцюга. — Я так і думав, що побачу вас. Ви мені дуже потрібні. Ходімо куди-

1 Звичайно! (Ісп.)

небудь, де можна було б поговорити. Ви звичайно, знаєте, що приїхав якийсь суб'єкт розшукувати гроші, які вкрав Мірафлорес?

— Знаю, — сказав Гудвін. — Я оце щойно розмовляв з ним. Ходімо до Еспади. Я можу посидіти з вами хвилин десять.

Вони ввійшли до кафе і сіли біля маленького столика на табуретах із сидіннями з сирової шкіри.

— Пити будемо? — Будемо і якнайшвидше. У мене з самого ранку в роті

пересохло. Гей, muchacho! el aguardiente por аса1. — Ну, кажіть, яка у вас справа? — спитав Гудвін, коли

випивка була поставлена на стіл. — Та ну їх до біса, самі справи! — вигукнув Блайс. — На­

віщо ви, голубе, псуєте ними такі золоті хвилини? Так, ви мені потрібні... але спочатку треба випити. — Він одним хилом випив свій коньяк і розчаровано заглянув у порожню чарку.

— Може, вип'єте ще одну? — запропонував Гудвін. — Чесно кажучи, мені не дуже подобається це ваше «ще

одну», — відказав грішний ангел. — Це не зовсім делікатно. Але конкретна ідея, втілена в ці слова, непогана.

Чарки були наповнені знову. Блайс з насолодою потягував із своєї і невдовзі знову зробився справжнім ідеалістом.

— Мені скоро треба буде йти, — натякнув Гудвін. — У вас щось важливе до мене?

Блайс відповів не відразу. — А Лосада, мабуть, дасть доброго перцю з маком тому

молодикові, що украв чемодан з державною монетою, — за­уважив він нарешті. — Як ви гадаєте?

— Безумовно, — спокійно погодився Гудвін і повільно встав із стільця. — Ну, мій любий, мені треба йти додому.

1 Гей, хлопче! Подай коньяку (ісп.).

М ісіс Гудвін там сама. Так ви нічого важливого не мали мені сказати?

— Ні, це все, — відказав Блайс. — От тільки коли будете проходити повз прилавок, пришліть мені ще випити. А то Еспада закрив мені кредит. І заплатіть за все як добрий чо­ловік. Гаразд?

— Гаразд, — сказав Гудвін. — Buenas noches1. Вельзевул схилився над чаркою і протер пенсне носови­

ком, що ганьбив свого хазяїна. — Гадав, що зможу, а от не зміг, — промурмотів він трохи

ігодом. — Ні, справжній джентльмен не може шантажувати чоловіка, з яким він п'є за одним столом.

АДМІРАЛ

Кожний новий уряд Анчурії не дуже плаче над непо­правними своїми втратами, їх завжди дуже багато. Навіть з приводу прикрого спустошення скарбниці, яке вчинив Міраф­лорес, щойно наділені владою патріоти не стали гаяти часу на марні жалкування. Уряд по-філософськи поставився до цього і заходився компенсувати дефіцит, збільшуючи мито на імпортні товари і «натякаючи» заможнім громадянам рес­публіки, що певні пожертви відповідно до їхньої заможності уряд вважав би за акт патріотичний і вчасний. Здавалось, урядування нового президента Лосади буде щасливим. Зняті з посади урядовці й військові фаворити організували нову ліберальну партію і почали розмірковувати, як би його захо­пити у свої руки стерно влади. Отже, політичне життя Анчурії знов почало, як китайська п'єса, повільно розгортати низку

1 На добраніч (ісп.).

картин. Інколи із-за куліс виглядає на мить Жарт і кидає світло на примхливі фігури.

Якось на закритому засіданні президент та його міністри випили дванадцять пляшок шампанського, і внаслідок цього в країні з'явився флот, і Феліпе Каррера було призначено його адміралом.

Але, крім шампанського, в цьому призначенні відіграв неабияку роль дон Сабас Пласидо, новий військовий мі­ністр.

Президент запропонував кабінетові обговорити полі­тичні питання і розглянути деякі повсякденні державні справи. Засідання було якесь особливо нудне; і справи і вино — страшенно сухі. І от донові Сабасові раптом спала на думку весела пустотлива ідея. Він її зараз же здійснив і тим самим присмачив нудні державні справи дрібкою приємної жартівливості.

Наприкінці порядку денного стояв рапорт берегової митної поліції з Орільї-дель-Мар про те, що в місті Кораліо митні урядовці затримали вітрильник під назвою «Вечірня зоря», навантажений контрабандними товарами: галантереєю, патентованими ліками, цукровим піском і бренді з трьома зірками. Крім того, там знайдено шість гвинтівок системи Мартіні й бочку американського віскі. Через те що вітрильник затримано, коли він перевозив контрабанду, він, за законом, з усім своїм вантажем був тепер власністю республіки.

Начальник митниці наважився відступити у своєму рапорті від встановлених правил і вказав, що конфісковане судно можна було б використати на потреби держави. На честь і славу поліції, це було перше затримане судно за десять років. Отже, начальник митниці скористався з нагоди і вирішив похвалити свій департамент.

Урядовцям часто траплялося пересуватися вздовж берега у справах служби, а пересувних засобів бракувало. Крім того,

на затриманий вітрильник можна було б поставити надійну команду і використовувати його для охорони берега, аби від­бити у контрабандистів бажання вдаватися до такого згубного ремесла. Начальник митниці наважився навіть указати, кому саме можна було б спокійно доручити керування судном. Це був молодий громадянин міста Кораліо на ймення Феліпе Каррера, не дуже сильний на розум, але відданий урядові й найкращий моряк на всьому узбережжі.

Цей натяк і дав можливість військовому міністрові утяти на диво потішну штуку, що стала окрасою нудної сесії.

У конституції цієї маленької приморської бананової рес­публіки був забутий розділ, який передбачав існування флоту. Цей розділ разом із багатьма іншими, більш мудрішими, лежав без руху від дня заснування республіки. В Анчурії ніколи не було флоту, та не було в ньому й потреби... Характерно, що саме військовий міністр дон Сабас, людина весела, освіче­на, вигадлива і смілива, струснув порох з цього запліснілого сонного розділу задля того, щоб у світі стало трохи більше веселощів, щоб його поблажливі колеги посміхнулися.

З чарівною удаваною серйозністю військовий міністр за­пропонував утворити флот. Він з таким веселим і дотепним запалом доводив, як потрібний республіці флот і якої слави зможе він зажити, що гумор його жарту переміг навіть сувору величність самого президента Лосади.

Шампанське грайливо кипіло в жилах веселих державних мужів. У поважних правителів Анчурії не було звичаю оживля­ти свої засідання напоєм, який має властивість принижувати будь-яку серйозну справу. Але це вино було небезкорисним даром від представника фруктової компанії «Везувій» на знак дружніх відносин — і певних уже складених угод — між цією компанією й анчурійською республікою.

Жарт був доведений до кінця. Був виготовлений грізний офіційний документ, прикрашений різнобарвними печат­

ками і стрічками та кучерявими підписами міністрів. Цей папір надавав сеньйорові донові Феліпе Каррера ступінь флаг-адмірала Анчурії. Отже, за кілька хвилин, завдяки моці дванадцяти пляшок extra dry1, Анчурійська республіка посіла певне місце серед морських держав світу, а Феліпе Каррера дістав право вимагати салютів з дев'ятнадцати гармат щоразу, як він з'являтиметься в якомусь порту.

Південним народам бракує того особливого гумору, що вбачає щось забавне у вадах і нещастях, якими доля обда­ровує людей. Через цей дефект вони ніколи не сміються, як це роблять їхні північні брати, коли бачать калік, юродивих або божевільних.

Феліпе Каррера з'явився на світ не сповна розуму. Тому мешканці Кораліо називали його «El pobrecito loco» — «дур­ненький» — і говорили, що Бог послав на землю лише одну половину його, а другу лишив у себе.

Бувши похмурим парубком, що завжди на всіх дивився грізно і майже ніколи не говорив, Феліпе був не такий уже й дурний. На березі він звичайно ухилявся від усяких розмов. Здавалось, він знав, що на суходолі, де треба розуміти так багато всякої всячини, йому належить останнє місце. Зате в морі його виключний талант рівняв його майже з усіма людь­ми. Навіть серед тих моряків, яких Бог робив старанно, не наполовину, мало хто вмів так вправно керувати вітрильним судном. І найкращі з них не могли вести вітрильник проти вітру під таким гострим кутом, як він. Коли бушували стихії і всі тремтіли від страху, Феліпе не здавався недоумком. Він був недосконалою людиною, зате він був досконалим моряком. Власного судна в нього не було, але він працював на тих шхунах і вітрильниках, що сновигають уздовж берега, торгуючи або перевозячи фрукти на пароплави там, де немає

1 Сорт сухого шампанського (англ.) (прим, перекл.).

гавані. От саме через цю його славнозвісну вправність і відвагу на морі, та ще з жалощів за його недоумство, і рекомендував його начальник митниці як керівника на конфіскованому вітрильнику.

Коли до Кораліо прибув поважний і безглуздий наказ, викликаний маленьким жартом дона Сабаса, начальник митниці усміхнувся. Він не сподівався такої швидкої і просто приголомшливої відповіді на свою рекомендацію. Він зараз же послав хлопця розшукати і привести до нього майбутнього адмірала.

Начальник митниці чекав його у своїй офіційній резиден­ції. Його контора була на Кальє Гранде, і у вікна упродовж дня вривалися легкі морські бризки. Начальник, у білому полотняному костюмі й парусинових черевиках, сидів біля старовинного письмового столу, порпаючись у паперах. Па­пуга, вилізши на підставку для ручок, пом'якшував нудьгу, яку випромінювали конторські папери, вогнем добірних кастильських лайок. З кабінету начальника виходили двері ще у дві кімнати. В одній з них канцелярське військо з молодих людей з різнокольоровими обличчями урочисто й пишно виконувало свої розмаїті обов'язки. Через відчи­нені двері другої кімнати можна було побачити бронзове немовля, воно голяка гралося на підлозі. Там же, в гамаку, худорлява жінка, блідоцитринова на колір, грала на гітарі і з задоволеним виглядом гойдалася під подувом легкого вітерцю. Оточений звичною атмосферою своїх високих обов'язків і матеріалізованими символами щасливого до­машнього вогнища, начальник митниці почував себе ще щасливішим від того, що йому доручено осяяти сумну долю «дурненького Феліпе».

Феліпе прийшов і став перед начальником митниці. Це був хлопець років двадцяти, непоганий на вроду, але з виразом якоїсь неуважливої і сумовитої порожнечі. На ньому були білі

бавовняні штани, на які він нашив червоні стяжки, очевидно, почуваючи невиразний потяг до військових прикрас. Комір його ріденької синьої сорочки був розстебнутий, ноги босі, в руках він тримав найдешевший солом'яний бриль амери­канського виробу.

— Сеньйоре Каррера, — урочисто почав начальник мит­ниці, показуючи йому пишний папір, — я послав по вас з наказу самого президента. Цей документ, який я віднині передаю у ваші руки, наділяє вас ступенем адмірала нашої великої республіки і дає вам повну владу над морською армією і флотом цієї країни. Ви, може, скажете, любий Феліпе, що в нас немає флоту? То знайте: вітрильник «Вечірня Зоря», що його мої відважні люди відняли у прибережних конт­рабандистів, ми віддаємо під ваше керування. Вітрильник служитиме державі. Ви повинні бути завжди напоготові, щоб перевозити державних урядовців туди, куди їм буде треба. Крім того, на вас покладено обов'язок охороняти берег від злочинних контрабандистів. Ви підтримуватимете на морі честь і славу своєї батьківщини і постараєтеся, щоб Анчурія посіла значне місце серед великих морських держав світу. Ось ті інструкції, що їх військовий міністр доручив мені переда­ти вам. Por Dios! Я не знаю, як усе це виконати, бо в листі міністра не сказано жодного слова ні про команду флоту, ні про суми, заасигновані на неї. Команду, може, ви добудете собі самі, сеньйоре адмірал. Далебі не знаю, але вам випала велика честь. Тепер я передаю вам цей папір. Коли ви будете готові прийняти під своє керівництво судно, я віддам наказ, щоб вам його негайно передали. Я сказав вам усе, що мені доручено.

Феліпе взяв з рук начальника папір. Якусь хвилину він дивився у відчинене вікно на море із звичайним виразом глибокої, але марної задуми. Потім, не сказавши жодного

слова, вийшов із контори і попростував по гарячому піску вулиці.

— Pobrecito loco! — зітхнув начальник митниці, і папуга, що сидів на підставці для ручок, пронизливо закричав: «Loco! loco! loco!»

Наступного ранку на вулицях Кораліо з'явилася чудна процесія, що тяглося до будинку митниці. На чолі її йшов ад­мірал Анчурійського флоту. На Феліпе була жалюгідна подоба військової форми. Він десь викопав червоні штани, брудну куценьку синю куртку, рясно обшиту золотим шнурком, і старий солдатський кашкет. Цей кашкет, мабуть, викинув який-небудь британський солдат у Белізі, а Феліпе знайшов його під час котрогось із своїх прибережних плавань. До пояса він прикріпив старовинного морського кортика, що його подарував йому пекар Лафіт, який гордо заявляв, що дістав його в спадок від свого предка, славнозвісного пірата. За адміралом, здіймаючи босими ногами цілі хмари піску, виступала його щойно набрана команда — трійко веселих, лискучих чорних карибів, голих до пояса.

Поважно, в коротких висловах, Феліпе зажадав від на­чальника митниці, щоб йому подали його судно. І тут його чекали ще нові почесті. Начальникова дружина — та сама, що протягом дня фала на гітарі і читала романи, лежачи в гама­ку, — ховала у своїх спокійних жовтих грудях неабияку любов до всього романтичного. Вона знайшла в одній старовинній книжці малюнок, що зображав проект морського прапора Анчурії. Можливо, що ця ідея належала ще родоначальникам нації, та позаяк флот їм утворити не пощастило, то й проект пішов у небуття. Старанно, власними руками начальникова дружина зробила за малюнком прапор — червоний хрест на синьо-білому тлі. Вона презентувала його Феліпе з такими словами:

— Відважний моряче, це прапор твоєї країни. Будь вірний йому і борони його до останньої краплини крові! Помагай тобі Боже!

З тої пори як адмірал дістав своє високе призначення, на його обличчі вперше з'явилися просвітки якогось почуття. Він узяв шовковий стяг і погладив його з побожною пошаною.

— Я адмірал, — сказав він начальниковій дружині. На суходолі він не міг примусити себе докладніше ви­

словити свої почуття. Але на морі, коли він увінчає щоглу свого судна цим прапором, можливо, тоді він зможе висловитися красномовніше.

І, круто повернувшись, адмірал пішов зі своєю командою. Три дні поралися вони коло «Вечірньої зорі»: фарбували її в синій колір з білою окрайкою. І тоді Феліпе придумав і собі нову оздобу. Він прикрасив свій кашкет пучком яскравого пір'я папуги. Він ще раз продефілював зі своєю командою до начальника митниці й офіційно повідомив його, що віт­рильнику дано нову назву: «El Nacional».

Перші кілька місяців довелося зазнати флоту чималої скрути. Адже і адмірали не знають, що їм робити, коли не дістають наказів. А наказів ніяких не було. Не було й платні. «El Nacional» без діла похитувалася на якорі.

Коли невеличкі заощадження Феліпе вичерпалися, він пішов до начальника митниці і завів мову про фінанси.

— Платня! — вигукнув начальник митниці, здіймаючи вгору руки. — Valgame Dios!1 Та за останні сім місяців я сам не одержав ані сентаво зі своєї платні. Ви питаєте, скільки належиться адміралові? Quien sabe?2 He менше як три тисячі песо! Аміго! У цій країні невдовзі буде нова революція. Це вже певна її ознака, коли уряд вимагає ввесь час песо, песо і песо, а сам нічогісінько не платить.

1 Боже милостивий! (Ісп.) 2 Хто його знає? (Ісп.)

Коли Феліпе йшов від начальника, на його похмурому обличчі світилося майже задоволення. Революція — це бо­ротьба, і урядові потрібні будуть його послуги. Адже це досить принизливо — бути адміралом і нічого не робити. А тут ще голодні матроси ходять слідом за тобою і вимагають ріалів на тютюн і плантани1.

Коли він повернувся до своїх безжурних карибів, вони схопились на ноги і віддали йому честь. Цього він сам їх навчив.

— Слухайте, хлопці, — сказав адмірал, — наш уряд бідний. У нього немає для нас грошей, і ми самі зароблятимемо собі на життя. Оттак будемо ми служити нашій країні. А можливо, що незабаром, — і його тупі очі майже спалахнули, — вона з радістю покличе нас на допомогу.

З того часу «El Nacional» став звичайним робочим віт­рильником, як і інші прибережні судна. Він нарівні з плос­кодонками перевозив банани і помаранчі на пароплави, що не могли наблизитися до берега ближче як на милю. Далебі, такий флот, що не вимагав від уряду платні, заслуговував на те, щоб бути відзначеним червоними літерами в бюджеті будь-якої держави.

Коли Феліпе заробляв стільки, що міг забезпечити себе і свою команду на весь тиждень, він знов кидав якір і йшов до маленької телеграфної контори. Виглядом своїм він нага­дував хориста з прогорілої опереткової трупи, що збирається повести наступ на антрепренера. У серці його не вгасала надія, що із столиці мають прийти для нього накази. Те, що він нікому не був потрібний як адмірал, ображало його гордість і патріотизм. Щоразу, прийшовши до телеграфної контори, він поважно і з надією в погляді питав, чи немає для нього телеграми. Телеграфіст удавав, що шукає, і потім незмінно відповідав:

1 П л а н т а н — плід, дуже схожий на банан (прим, перекл.).

— Поки що немає, Senor el Almirante. Росо tiempol!1

А на вулиці, в холодку під цитриновим деревом, його ко­манда жувала цукрову тростину або спала. Приємно служити державі, що задовольняється з такої легкої служби.

На початку літа раптом спалахнула революція, яку про­віщав був начальник митниці. Вона давно вже жевріла. При перших же знаках тривоги адмірал морських сил і флоту доплив до чималого порту сусідньої республіки і проміняв там поспіхом зібрані фрукти на патрони для п'ятьох гвинті­вок системи Мартіні — єдина зброя, якою міг похвалитися флот. Потім адмірал повернувся додому й відразу пішов до телеграфної контори.

Поклавши довгу шаблю між червоними ногами, він сидів у своєму улюбленому кутку, в незмінному ветхому мундирі, і чекав наказів, які щось довго не приходили, але незабаром мали прийти.

— Поки що немає, Secor el Almirante, — казав йому те­леграфіст. — Росо tiempo!

Вислухавши цю відповідь, адмірал, страшенно грюкаючи шаблею, нахилявся до маленького апарата на столі, що не часто цокав, і прислухався.

— Накази прийдуть, — говорив він з непохитною впер­тістю. — Я адмірал.

ДИВНИЙ ПРАПОР

На цей раз на чолі повстанців став воїн і вчений цієї південної республіки — дон Сабас Пласидо. Мандрівник, солдат, поет, учений, державний діяч і знавець мистецтв — що

1 Почекайте трохи! (Ісп.)

цікавого міг він знайти в сіренькому, відокремленому від усього світу житті своєї батьківщини?

— Політична інтрига — це нова примха Пласида, — казав один із його друзів, що добре знав його. — Це все одно, якби він знайшов новий темп у музиці, нову бацилу в повітрі, новий запах, нову риму або нову вибухову речовину. Він вичавить із революції всі нові відчуття, які вона зможе йому дати, і за тиждень забуде про неї і знову піде морями на своїй бри­гантині поповняти свої всесвітньо відомі колекції. Колекції чого? Боже мій! Та всього, чого хочете, починаючи з поштових марок і кінчаючи доісторичними кам'яними ідолами.

Але хоч естет Пласидо і був всього лише дилетантом, він зміг зчинити досить серйозний заколот. Народ обожнював його. Анчурійців зачаровувала його яскрава особа, і, крім того, вони пишалися, що він зацікавився такою мізерною річчю, як його рідна країна. У столиці багато хто жваво від­гукнулися на заклик його лейтенантів, але військо (всупереч його планам) лишилося вірним урядові. У прибережних містах теж почалися жваві сутички. Ширились чутки, ніби фрук­това компанія «Везувій», яка завжди дивилася на Анчурію з докірливою посмішкою і сварилася на неї пальцем, щоб та була слухняною дитиною, цього разу допомагала революції. У всякому разі, всім було відомо, що два її пароплави — «Ман­дрівник» і «Рятівник» — перевозили повстанців із місця на місце вздовж берега.

Але в Кораліо поки що одвертого заколоту не було. У місті був воєнний стан і революційні дріжджі, таким чином, поки що як слід не вибродили. І раптом пройшла чутка, що пов­станці скрізь зазнали поразки. У столиці президентове військо перемогло. Говорили, що ватажки повстання змушені були тікати і що за ними розпочато вперту гонитву.

У маленькій коралійській телеграфній конторі завжди товклися урядові громадяни, чекаючи новин із столиці. Од­

ного ранку в конторі зацокав апарат і невдовзі телеграфіст голосно закричав:

— Телеграма для ель альміранте, дона сеньйора Феліпе Каррера!

Почулися важкі кроки і страшенне грюкання бляшаних піхов. Це адмірал, що завжди сидів у конторі, готовий при­йняти телеграму, кинувся через усю кімнату до телеграфіста.

Йому вручили послання. Він почав читати його повільно, по складах. Це був перший наказ, що він отримав його від начальства:

«Негайно вирушайте на своєму судні до гирла Ріо-Руїс. Перевезіть м'ясо й інший харч для солдатських казарм до Альфорана.

Генерал Мартінес».

Це перше доручення йому від батьківщини ніяк не можна було назвати почесним, що й казати, а проте вона поклика­ла його й адміралове серце сповнилось радістю. Він тугіше підтягнув пояс, розбудив свою сонну команду і за чверть години «El Nacional» уже швидко мчав уздовж берега під свіжим вітром з океану.

Ріо-Руїс — це невеличка річка, що впадає в море за десять миль від Кораліо. Ця частина берега дика й безлюдна. Прудко мчить Ріо-Руїс Кордильєрським міжгір'ям. Там вона вирує і вода в ній холодна. Але внизу річка широко розливається і повільно тече до моря по наносній багві.

За дві години «El Nacional» прибув до гирла Ріо-Руїс. Там обабіч річки стоять калічні, страшні дерева. Буйні тропічні зарості густо перевивають береги і поринають у жовтуваті води. Тихо ввійшов туди вітрильник, і його зустріла ще більша тиша. Рясніючи зеленню, охрою, яскраво-червоними квітами, гирло Ріо-Руїс спочивало в тіні без звуку, без поруху. Чути

було тільки, як вода, прямуючи до моря, дзюркотіла біля носа вітрильника. Чи була надія знайти серед цього голого безлюддя харч для солдатів?

Адмірал наказав кинути якір, і на грюкіт ланцюга ліс умить галасливо відгукнувся. Гирло Ріо-Руїс прокинулося від свого вранішнього сну. Серед дерев заверещали папуги, закричали павіани. Скрізь задзижчало, зашипіло, загуділо. Тваринне життя прокинулось. Ось промайнуло щось темно-синє — то сполоханий тапір продирався поміж ліанами.

Флот з наказу адмірала постояв кілька годин у гирлі цієї маленької річки. Команда готувала обід: суп з акулячих плав­ців, плантани, юшка з крабів і кисле вино. Адмірал пильно розглядав у трифутовий телескоп непроникливі хащі ярдів за п'ятдесят від нього.

Сонце вже котилося за обрій, як раптом із лісу, зліва від судна, долинуло лунке «Алл-о-о!». З судна відповіли, і невдовзі троє людей на мулах, із тріском ламаючи гілки, продерлися крізь тропічні хащі і спинилися ярдів за десять від берега. Там вони злізли з мулів, і один із них, розстебнувши пояс, так люто вдарив кожного мула піхвами від шаблі, що тварини метнули вгору копитами і щосили помчали назад у ліс.

Невже цим чудним людям доручено було доправити на берег харч для солдатів? Один із них був огрядний, дуже жва­вий і показний. Це був чистий тип іспанця: кучеряве темне волосся, де-не-де посріблене сивиною, блакитні іскристі очі, вигляд справжнього caballero grande. Двоє інших були невисокі на зріст, темнолиці, у військових мундирах, висо­ких чоботях, із шаблями при боці. Одежа в усіх трьох була мокра, заболочена, розірвана колючим чагарником. Мабуть, щось дуже важне примусило їх пробиратися через джунглі, болота й потоки води.

— О-ге! Señor Almirante! — гукнув огрядний чоловік. — Пошліть нам свого човна.

Спустили човна, і Феліпе з одним із карибів почали гребти до берега.

Огрядний чоловік стояв край води по пояс у переплута­них заростях. Коли він розгледів городнє опудало, що сиділо на кормі човна, на рухливому його обличчі з'явилася жвава цікавість.

За довгі місяці важкої служби без платні й без подяки адміралові розкоші потьмарилися. Червоні штани були по­шарпані, в латках. Блискучі ґудзики на мундирі майже всі поодривалися, золотих шнурків теж лишилось обмаль. На кашкеті відірвався козирок і нависав майже на самі очі. Ноги в адмірала були босі.

— Дорогий адмірале! — закричав огрядний чоловік, і го­лос його прозвучав як труба. — Я готовий цілувати вам руки. Я знав, що на вас можна покластися. Так ви, значить, одер­жали нашу телеграму... від генерала Мартінеса? Будь ласка, підведіть човен ближче, дорогий адмірале. На цих бісових слизьких ліанах почуваєш себе дуже небезпечно.

Феліпе безглуздо дивився на нього. — М'ясо й інший харч для солдатських казарм до Аль-

форана, — процитував він телеграму. — Різники ніяк не винні, Almirante mio, що м'ясо для вас

не приготовлено. Але ви приїхали якраз вчасно і худобу ще можна буде врятувати. Мерщій везіть нас до себе на судно, сеньйоре. Спершу ви, caballeros, a prisa!1 А потім приїдете по мене. А то човен занадто маленький.

Човен одвіз двох офіцерів на вітрильник і знов рушив до берега по огрядного чоловіка.

— А чи є у вас, любий адмірале, така нікчемна річ, як їжа? — гукнув він, опинившись на судні. — І може, зна­йдеться кава? М'ясо і харч! Nombre de Dios!2 Та ще б трохи,

1 Швидко! (Ісп.) 2 Боже мій! (Ісп.)

і ми б з'їли одного з тих мулів, яким ви, полковнику Рафа­елю, з таким почуттям віддали прощальний салют піхвами своєї шпаги. Ну, поїмо — і в путь... просто до альфоранських казарм. Еге ж?

Кариби приготували їжу, і три пасажири «El Nacional» заходились з насолодою уминати її, як це роблять украй зголоднілі люди. Коли почало смеркати, вітер, як завжди, перемінився і подув з гір, холодний і міцний. Повіяло духом стоячих лагун і мангрових боліт, якими порізана була геть уся місцевість. Тільки-но підняли грот, як із глибин прибережного лісу почулися крики й шум, що дедалі зростав.

— Це різники, любий адмірале, — усміхаючись, сказав огрядний чоловік. — Вони йдуть різати худобу, але вже пізно.

Адмірал нічого не говорив, тільки давав накази команді. Підняли марсель і клівер, і вітрильник вийшов із гирла. Ог­рядний чоловік і його супутники постарались влаштуватися з найбільшим комфортом, який тільки могла їм дати гола палуба. Очевидно, досі в них була єдина думка — якнай­швидше відчалити від цього непевного берега. Але тепер, коли небезпека набагато зменшилась, вони могли спокійно обмірковувати, що робити далі. Коли ж вони побачили, що вітрильник уже в морі і швидко мчить уздовж берега, то ос­таточно заспокоїлися, дуже задоволені з курсу, який обрав адмірал.

Спокійно вмостившись на палубі, огрядний чоловік уважно розглядав своїми жвавими синіми очима командира флоту. Він намагався розгадати цього похмурого чудернацького парубка, але його непроникливе безглузде обличчя збивало з пантелику. Сам він тікав від небезпеки, йому загрожувала смерть, і ще не вщух біль від нещодавньої поразки, і все ж — така вже була вдача в цього чоловіка — це не завадило йому вмить зацікавитись новим для нього явищем. Та й хто,

крім нього, міг придумати такий ризикований відчайдушний план — послати телеграму цьому бідолашному божевільно­му fanatico, що їздить скрізь у сміховинному мундирі під кумедним титулом адмірала? Його товариші зовсім з плигу збилися. Втекти, здавалося, було неможливо. І тепер він був страшенно радий: план, який вони називали божевільним, усе ж таки здійснився.

Коротенькі тропічні сутінки швидко перейшли в роз­кішну, ясну місячну ніч. Праворуч, на тлі потемнілого берега замигтіли вогні Кораліо. Адмірал мовчки стояв біля румпеля. Кариби, зі шкотами в руках, немов чорні пантери, безшумно перестрибували з місця на місце, виконуючи його лаконічні накази. Троє пасажирів пильно вдивлялися в море, і коли, нарешті, перед ними виріс силует пароплава, що стояв за милю від берега, увесь в огнях, які глибоко відбивалися в воді, вони раптом почали про щось швидко перешіптувати­ся. Вітрильник прудко мчав, тримаючи курс поміж берегом і пароплавом.

Нараз огрядний чоловік відійшов від своїх товаришів і попростував до опудала, що стояло біля румпеля.

— Дорогий адмірале, — сказав він, — наш уряд дуже недбайливо ставиться до своїх підданих. Мені соромно за нього, що він досі не помітив, як вірно ви йому служите, і не подбав за вас. Це непрощенний недогляд з його боку. Слід було б дати вам і судно, і мундир, і команду, гідні вашої відданості. Але зараз, дорогий адмірале, в мене є до вас діло. Бачите он пароплав? Це «Сальвадор». Мені й моїм друзям треба потрапити на нього в одній державній справі. Будь ласка, скеруйте туди ваше судно.

Нічого не відповівши, адмірал різко дав наказ і скерував судно просто в порт. «EI Nacional» повернув і стрілою помчав до берега.

— Зробіть мені таку ласку, — сказав огрядний чоловік трохи стурбовано, — і скажіть принаймні, що ви чули мої слова.

Може, цьому хлопцеві бракує не тільки розуму, але й слу­ху теж?

Зненацька в адмірала вирвався хрипкий сміх і він заго-іюрив:

— Тебе поставлять лицем до стінки і розстріляють, — ска-зав він. — Так завжди убивають зрадників. Я зразу впізнав тебе, тільки ти ввійшов у мій човен. Ти — Сабас Пласидо, ти зрадив свою батьківщину. Лицем до стінки! Так, ти помреш. Я адмірал, і я віддам тебе їм. Лицем до стінки! Так!

Дон Сабас повернувся до своїх товаришів і, голосно за­сміявшись, махнув їм рукою.

— Пригадуєте, caballeros, я розказував вам про засідан­ня, на якому ми склали той... той кумедний папір. Воістину наш жарт повернувся проти нас же самих. Подивіться на це страховисько. Це ж ми самі його створили.

Дон Сабас скинув оком на берег. Вогні Кораліо набли­жались. Ось уже можна розгледіти набережну, винні льо­хи — Bodega Nacional, довгу низьку казарму і позад неї, осяяну місячним світлом, високу цегляну стіну. Він не раз бачив, як ставили людей до цієї стіни і розстрілювали.

І знов він заговорив до химерної фігури біля стерна. — Що ж, я справді хочу втекти з цієї країни, — сказав

він. — Але повірте, це мене дуже мало турбує. Сабаса Пласида завжди приймуть з розкритими обіймами і при всякому дворі і в усякій армії. Vaya!1 Що робити такому чоловікові, як я, в цій кротячій норі, в цій йолопській республиці? Я скрізь paisano2. У Римі, в Лондоні, в Парижі, у Відні — скрізь мені

' Ну, гаразд! (Ісп.) 2 Земляк (/ся.).

скажуть: «Сердечно просимо, доне Сабасе». Ну, ти, tonto1, павіане, адмірале, чи як ти там себе величаєш, повертай свого човна. Відвези нас на «Рятівник», і ми дамо тобі п'ятсот песо грішми Сполучених Штатів — це більше, ніж твій брехливий уряд заплатить тобі за двадцять років.

І дон Сабас спробував усунути в руку хлопцеві товстого гаманця. Адмірал не звернув ніякої уваги ні на його слова, ні на жести. Спершись на стерно, він уперто тримав курс на берег. Його тупе обличчя освітила якась таємна думка, що, очевидно, завдавала йому великої втіхи, і воно тепер здавалось майже розумним. Раптом він закричав, як папуга:

— Так ось для чого вони це роблять: щоб ти не бачив рушниць. Вистрелять — бум! — і ти мертвий. Лицем до стінки! Так!

Потім адмірал дав якийсь наказ своїй команді. Гнучкі, мовчазні кариби закріпили шкоти, що були в них у руках, і один за одним через люк пірнули в трюм. Коли зник ос­танній з них, дон Сабас, немов великий темний леопард, стрибнув до люка, закрив його, задвинув засувку і сказав, усміхаючись:

— Не треба рушниць, дорогий адмірале. Колись для заба­ви я склав словник карибської мови. Так що я зрозумів ваш наказ. Може, тепер ви зволите...

Він не договорив, бо раптом почувся якийсь звук — залізо дряпало об щось бляшане. Адмірал витягнув кортик Педра Лафітта і кинувся на дона Сабаса. Тільки завдяки своїй ди­вовижній в'юнкості ухилився огрядний дон Сабас від блис­кучої зброї. Кортик лише забив йому плече. Відскакуючи, він вихопив револьвер і вистрелив у адмірала. Той упав. Дон Сабас нахилився до нього.

— У серце, — коротко сказав він, підводячись. — Сень­йори, флот знищено.

1 Дурень ( і с п . )

Полковник Рафаель підбіг до стерна, а другий офіцер почав поспішно розв'язувати шкоти гроту. «Fl Nacional» повернув і слухняно поплив до «Рятівника».

— Зніміть отой прапор, сеньйоре, — гукнув полковник Рафаель. — Наші друзі на пароплаві будуть дуже здивовані чому ми пливемо під таким прапором

— Маєте рацію, — сказав дон Сабас. Він підійшов до щогли і спустив прапор на палубу якраз

на те місце, де лежав вірний його оборонець. Так закінчився невинний післяобідній жарт військове міністра. Хто почав його, той і закінчив.

Раптом дон Сабас радісно закричав і побіг похилою па­лубою до полковника Рафаеля. В руках у нього був прапор загиблого флоту.

— Mire! Mire1, señor! Ah, Dios! Я вже чую, як рикає цей німецький ведмідь: «Du hast mein Herz gebrochen!»2 Mire! Я вам колись розказував про свого приятеля з Відня, гера Грюніца. Цей чоловік їздив до Цейлону по орхідею, до Па­тагонії по якийсь головний убір, до Ченареса по черевик, до Мозамбіку — по наконечник від списа, поповняючи свої славнозвісні колекції. Ви ж знаєте, аmigo Рафаель, що я теж збираю різні раритети. Моя колекція військово-морських прапорів до останнього року була найповнішою у світі. Але тепер гер Грюніц роздобув десь пару таких рідкісних екземплярів, ех!., один якийсь давнії африканський, не то туніський, не то алжирський, а другий — племені Мака­рурус, що живе на західному березі Африки. У мене таких немає, але їх можна дістати. Але цей прапор, сеньйоре, знаєте ви, що це за прапор? Ради Бога, кажіть, знаєте ви? Бачите, червоний хрест на синьо-білому тлі. Ви ніколи

1 Дивіться! (Ісп.) 2 Ти розбив мені серце! (Нім.)

такого не бачили? Seguramente, no!1 Це морський прапор вашої батьківщини. Mire! Ця гнила балія, на якій ми зараз пливемо, — її флот, цей мертвий какаду — її адмірал, а єдиний замах кортика і єдиний револьверний постріл — її морський бій. Згодний, що це все безглуздя, абсурд, але це правда. Іншого такого прапора ніколи не було і не буде. Це унікум. Так. Подумайте тільки, що це значить для того, хто збирає колекцію прапорів. А чи знаєте ви, любий пол­ковнику, скільки золотих крон дав би гер Грюніц за цей прапор? Десять тисяч. Але я не продав би його й за сто. О! Заокеанський старий буркотуне. Почекай, поки дон Сабас знов приїде на Кеніген-Штрассе. Він дозволить тобі стати на коліна перед цим прапором і торкнутися його одним пальцем. О! Стара нишпорко в окулярах!

Невдала революція, небезпека, втрати, гіркота пораз­ки — все забуто. Охоплений безмірною пристрастю колек­ціонера, якій немає рівної на землі, він ходив туди і сюди палубою, притискаючи до грудей незрівнянний прапор. Переможно ляскав пальцями, повергаючись на схід, і го­лосно співав гімни своїй знахідці, так ніби старий Грюніц, сидячи далеко за морем у своєму пліснявому логовиську, міг його почути.

На пароплаві їх чекали і зустріли приязно. Вітрильник близько підійшов до пароплава і став якраз там, де в ньому майже до долішної палуби була зрізана частина борту, щоб зручніше було навантажувати фрукти. Матроси з «Сальвадору» підтягнули судно і прикріпили його.

Капітан Мак-Леод перехилився через борт. — Ну, сеньйоре, кажуть ділу капут? — Ділу капут? Якому ділу? — дон Сабас якусь хвилину

нічого не розумів. — А, революція. Так.

1 Звичайно, ні. (Ісп.)

І він знизав плечима, даючи зрозуміти, що більше нема про що говорити.

Капітанові розповіли про втечу і про зачинену в люкові команду.

— Кариби? — сказав він. — Вони нам нічим не можуть зашкодити.

Він зійшов на вітрильник і відсунув засувку люку. Звідти вилізли чорношкірі — їх заливав піт, але вони всміхалися.

— Гей ви, чорненькі! — сказав капітан. — Забирайте своє судно і мерщій катайте додому.

Він показав рукою на них, на вітрильник і на Кораліо. Обличчя їх розпливлися ще в ширшій усмішці, і, киваючи головами, вони швидко повторювали:

— Так, так, так. Дон Сабас, обидва офіцери і капітан зібралися покинути

вітрильник. Дон Сабас трохи відстав, задивившись на нерухоме адміралове тіло, вбране в жалюгідні прикраси.

— Pobrecito loco, — ніжно промовив він. Дон Сабас був блискучий космополіт, тонкий знавець

мистецтва і науки. Але, зрештою, в ньому була та сама кров і ті самі інстинкти, що і в його народу. Без усмішки він дивився на адмірала і говорив ті самі слова, які сказав би й найпростіший із коралійських мешканців:

— Дурненький! Нахилившись до небіжчика, він підняв його за худорляві

плечі й підіслав під нього безцінний і єдиний у своєму роді прапор. Потім зняв із себе діамантову зорю — орден святого Карлоса і скріпив нею кінці прапора на грудях в адмірала. Тоді він слідом за іншими пішов на палубу «Сальвадору». Матроси відштовхнули «El Nacional» від пароплава, кариби, не перестаючи про щось гомоніти, підтягнули вітрила, і судно рушило до берега.

Отже, колекція військово-морських прапорів гера Грюніца так і лишилась найкращою у світі.

ТРИЛИСНИК І ПАЛЬМА

Одної задушної безвітрої ночі, коли здавалось, що Ко­раліо ще ближче, ніж завжди, присунулось до грат пекла, п'ятеро людей зібралося коло фотографічного закладу «Кйо і Кленсі». Так по всіх екзотичних жарких країнах на землі білі люди, закінчивши денну роботу, сходяться докупи, щоб, ганьблячи чуже їм оточення, зберегти повною мірою спад­щину предків.

Джонні Етвуд розтягнувся на траві у віцмундирі карибів і ледве чутно белькотів щось про холодну воду, яку вдосталь дають лісові криниці в Дейлсборо. Докторові Грегові почасти з пошани до його бороди, а почасти, щоб задобрити його, в надії, що тоді він не буде розказувати своїх знаменитих медичних історій, віддали гамак, протягнутий між одвірком і гарбузовим деревом. Кйо виніс на траву маленький столи з приладом для глянсування фотографій. Він єдиний з усіх п'ятьох щось робив. Безупинно з-під циліндрів глянсувального приладу з'являлися готові зображення коралійських громадян. Гірський інженер Бланшар, француз, у білому полотняному костюмі, ніби не відчуваючи спеки, спокійно стежив крізь скельця окулярів за димом своєї сигарети. Кленсі сидів на приступках і палив свою коротеньку люльку. Йому хотілося розмовляти, розказувати що-небудь; а всі інші так розм'яклі від спеки, що могли б бути дуже покірними слухачами.

Кленсі був американець з ірландськими нахилами і сма­ками космополіта. Він брався за багато професій, тільки не надовго. В його жилах текла кров бродяги. Фотографія була лише одним з багатьох покликань, яким він віддавався під час свого бурлацького життя.

Часом він любив розповідати про свої подорожі, роблячи їх незвичайними, дивовижними. І сьогодні в нього був якраз такий настрій.

— Знаменита погодонька для бою, — почав він. — Вона нагадує мені той час, коли я боровся за визволення одного народу від убивчих пазурів тирана. Важка то була робота. Спини, бувало, не розігнеш, на руках мозолі.

— А я й не знав, що ви позичали свого меча пригнобленим народам, — промурмотів Етвуд, лежачи на траві.

— Позичав, — сказав Кленсі, — але з мого меча зробили леміш.

— Що ж це за щаслива така країна, яку ви вшанували своєю допомогою? — весело спитав Бланшар.

— А де це Камчатка? — без усякої видимої логіки спитав Кленсі.

— Десь за Сибіром, біля полюса, — непевно відповів хтось.

Кленсі задоволено кивнув головою. — Я так і думав, що вона там, де холодно, — сказав

він. — Я чогось завжди плутаю Камчатку з Гватемалою, а Гватемала це там, де жарко. Так, я боровся якраз у Гватемалі. На карті ви знайдете цю країну в тому місці, що називається тропіками. З ласки Провидіння вона лежить на морському березі, так що складач географічної карти може писати назви міст просто на воді. Назви ці приблизно з дюйм завдовжки, надруковані дрібненькими літерами і складені з різних іспансь­ких говірок. Так от саме на цю країну і кинувся я сам-один, намагаючись визволити її з-під гніту тирана одноствольною та ще й незарядженою мотикою. Ви, звичайно, нічого не розумієте. Ну, вибачте, я зараз поясню.

Це було у Нью-Орлеані, вранці на початку червня. Стою я на пристані й розглядаю судна. Дивлюся, просто проти мене збирається відпливати невеличкий пароплав. З труб бухає дим, і негри навантажують його якимись скринями. Скринь цих ціла купа стояла на пристані — вони були фути в два завдовжки та в чотири завширшки і на вигляд важкенькі.

Знічев'я я підійшов до скринь і почав їх розглядати. На одній із них покришка була трохи відбита. З цікавості я трохи підняв її і зазирнув усередину. Скриня була набгом набгана вінчестерами. «Он як! — думаю я собі. — Хтось збирається порушити нейтралітет. Хтось комусь постачає військову амуніцію. Цікаво, — думаю, — знати, куди повезуть ці ця­цьки».

Коли чую, хтось кашляє позад мене. Повертаюсь і бачу — стоїть коло мене маленький, кругленький, гладкий чоловік. Обличчя в нього чорне, костюм білий і на пальці діамант у чотири карати. Одно слово, шикарний добродій. Стоїть і дивиться на мене з пошаною, і так ніби хоче про щось спитати. Схожий на чужоземця, не то росіянин, не то японець, а може, з архіпелагу.

— Тсс! — каже товстун з таємничим виглядом. — Може, сеньйор буде такий люб'язний і поставиться з пошаною до таємниці, яку він відкрив, — щоб люди на пароплаві нічого не знали. Сеньйор буде джентльменом і нікому не скаже про те, що він випадково побачив.

— Монсір1, — кажу я (бо я взяв його за француза), — доз­вольте вас запевнити, що Джеймс Кленсі нізащо не зрадить вашу таємницю. Навіть дозвольте додати: вів ля ліберті!2

Хай живе ваша країна! Якщо ви коли-небудь почуєте, що якийсь Кленсі заважає революціонерам скинути уряд, зараз же напишіть мені.

— Сеньйор дуже хороший, — каже темнолиций товстун, усміхаючись у чорні вуса. — Чи не хочете піти до мене на пароплав і випити склянку вина?

Бувши Кленсі, я за дві хвилини сидів уже з чужинцем у каюті й на столі перед нами стояла пляшка вина. Чути було,

1 Зіпсоване французьке monsieur — пане (прим, перекл.). 2 Зіпсоване французьке «Vive la liberte!» — Хай живе свобода! (Прим,

перекл.)

як гупали важкі скрині, падаючи в трюм. На мою думку, в усіх тих скринях було не менше як дві тисячі вінчестерів. Як тільки ми з смаглявим випили одну пляшку, він зараз же гукнув стюардові, щоб той приніс іще одну. Коли ви яко­мусь Кленсі дасте випити пляшку вина, в ньому обов'язково прокинеться войовничий дух. Я багато чув про революції в тропічних країнах, і мені захотілося взяти участь в якій-не­будь з них.

— Що, монсір, — питаю я, — хочете трохи розворушити свою країну? Га?

І підморгую йому, щоб він подумав, що я вже п'яний. — Так, так, — каже чоловічок, стукаючи кулаком по

столі. — Будуть великі зміни. Годі вже гнобити народ і дурити його обіцянками та всякими химерами. Пора взятися до діла. Ми незабаром будемо в столиці. Caramba!

— Caramba — це все одно, що вів ля ліберті, — кажу я в захопленні й підливаю ще собі вина. — Хай же трилистник, чи що там у вас, банан або плантан, чи, може, якась інша емблема вашої країни, хай вони вічно цвітуть!

— Вельми вдячний за ваші братерські почуття, — каже товстун. — Для нашого діла так потрібні дужі люди. Ех, якби десь знайти тисячу дужих, відважних людей, які допомогли б генералові де Вега вкрити нашу країну честю і славою. Але це важко, ох, як важко дістати людей, здатних допомогти нашому ділу.

Я перехиляюсь через стіл і хапаю його за руку. — Слухайте, монсір, — кажу я, — я не знаю вашої країни,

але в мене серце кров'ю обкипає, так мені шкода її. Ніякий Кленсі не може лишитися байдужим до страждань при­гнобленого народу. Ми всі, увесь наш рід — флібустьєри з народження і чужоземці в житті. Якщо вам потрібні руки і кров Джеймса Кленсі, щоб визволити вашу батьківщину з-під кормиги тирана, то я ваш.

Генерал де Вега аж не тямився з радощів, що я так співчу­ваю йому. Він хотів був обняти мене через стіл, та великий живіт і пляшки з вином стали йому на заваді. Отак я став флібустьєром. Генерал сказав мені, що його край зветься Гватемала і що ні на яких берегах не знайти такого великого народу, як його. Він дивився на мене повними сліз очима й увесь час примовляв:

— Ах, дужих, відважних людей! От чого треба моїй бать­ківщині.

Генерал де Вега, як він називав себе, приніс мені якийсь папір і попросив підписатися на ньому. Я підписався і зробив чудовий кучерявий розчерк.

— Гроші за проїзд, — діловито сказав генерал, — будуть відраховані з вашої платні.

— Нізащо, — гордо відмовив я. — Я сам заплачу за проїзд. У мене в кишені лежало сто вісімдесят доларів... Я був

не те, що інші флібустьєри: сам міг заплатити і за проїзд, і за одежу.

Пароплав мав вирушити через дві години, і я вийшов на берег купити собі деякі потрібні в дорогу речі. Повернувшись, я з гордістю показав свої покупки генералові. Розкішна шуба з шиншили1, повстяники, хутряна шапка з навушниками, чудові вовняні рукавиці і теплий шарф.

— Caramba! — кричить генерал. — Хіба ж можна в такому вбранні їхати під тропіки?

Та як почав сміятися. Покликав капітана, капітан — ко­місара, а той — старшого машиніста, і вся шатія стоїть біля моєї каюти і регоче з туалету, що я приготував для Гватемали.

Я роздумую якусь мить і потім прошу генерала ще раз сказати мені, як зветься його країна. Він каже: Гватемала.

1 Шиншила — звірятко з м'яким хутром. Водиться в Південній Америці (прим, перекл.).

І тоді я бачу, що в голові в мене була зовсім інша — Камчат­ка. З того часу я завжди плутаю ці дві країни. Завжди чогось забуваю, як яка називається, де який клімат і в якому місці кожна з них лежить.

Я заплатив за проїзд двадцять чотири долари — їду в пер­шому класі і їм за одним столом з офіцерами. А на нижній палубі їхали пасажири другого класу — чоловік сорок — ма-каронники і ще хтось — не знаю. Я все дивувався, куди це їх так багато ще. Ну, гаразд. Через три дні приїхали ми до Гватемали. Треба сказати, що це синя країна, а не жовта, як її малюють на карті. Висіли в якомусь прибережному місті. Нас там чекав поїзд на вузеньких рейках. Скрині перенесли з пароплава на берег і навантажили ними вагони. Макарон­ники теж сіли в поїзд, ми з генералом сіли в передній вагон. Так, ми з генералом де Вега були на чолі революції, коли виїхали з цього порту. Поїзд ішов так швидко, як полісмен до натовпу. Ми проїжджали повз чудові краєвиди, яких не знайдеш в жодній географії. За сім годин ми зробили сорок миль — і поїзд спинився. Рейки кінчилися. Ми приїхали до якогось табору. Скрізь вогко, дико, аж сум бере. Там рубали ліс, щоб прокласти далі залізницю. «Так ось де, — думаю я собі, — романтичний притулок революціонерів. — Тут Кленсі, як годиться відважному ірландцеві, заступникові найвищої раси, що додержує фенійських1 завітів, завдасть смертельного удару ворогові в боротьбі за свободу».

Скрині повиносили з вагонів і почали відбивати покриш­ки. З першої генерал де Вега почав виймати вінчестери і роздавати їх загонові миршавих солдатів. Потім відкрили інші скрині і, хочете вірте, хочете ні, там не було жодної гвинтівки. У кожній скрині було повнісінько мотик та лопат.

1 Ф е н і ї — таємна революційна організація, що боролася за неза­лежність Ірландії (прим, перекл.).

І от — пропади вони пропадом ці тропіки! — гордому Кленсі, так само як і плюгавим макаронникам, дають мо­тику, і всіх їх женуть працювати на паскудній залізниці. Так ось для чого їхали сюди макаронники, так ось який папір підписав флібустьєр Кленсі, сам не знаючи, що він підписує. Потім уже я довідався, в чім річ. Виявилося, що для роботи на тій залізниці було дуже важко знайти робітників. Тубільці занадто розумні і занадто ледачі. Та й справді, навіщо їм було працювати? Треба їм тільки простягнути одну руку — і в ній опиниться дорогий смач­ний фрукт, треба простягнути другу — і вони вже сплять і можуть спати досхочу хоч кілька днів підряд. Адже їх не розбудить ні фабричний гудок, ані кроки агента, що збирає платню за квартири. Отже, доводиться регулярно посила­ти до Сполучених Штатів пароплави і обманом набирати робітників. Здебільшого привезений робітник помирав від гнилої води і розкішного тропічного пейзажу. Отож, най­маючи робітників, примушували їх підписувати контракти на рік і ставили над бідолахами озброєних вартових, щоб вони не чкурнули звідти.

Отже, тропіки двічі ошукали мене, бо ввели в таку родину, що не здатна була до бунту.

Як тільки мені дали мотику, в мені вмить прокинулося бажання збунтуватися. Але поблизу стояли вартові з вінчес­терами, і я вирішив бути обачним. Обачність — це найкраща риса флібустьєрів. Нас, робітників, було душ сто. Нам наказали братися до роботи. Я вийшов із рядів і підійшов до генерала де Вега. Він курив сигару і з задоволенням і гордістю роздив­лявся на місцеві пейзажі. Побачивши мене, він усміхнувся чемною диявольською усмішкою.

— У Гватемалі, — каже він, — є сила роботи для дужих, здорових людей. — Так. Тридцять доларів на місяць. Добряча платня. О, ви ж не тільки дужий, ви ще відважний. Може,

тепер ми вже скоро прокладемо шлях до столиці. Ну, ставайте ж до роботи. Adios1, дужі люди!

Але я не ворухнувся. — Монсір, — кажу я, — будь ласка, скажіть мені, бідному

ірландцеві, одне. Коли я вперше пішов на ваш тарганячий пароплав і виливав вільні революційні почуття над вашим прокислим вином, то ви що ж думали, що я змовляюся з вами про те, щоб довбати мотикою землю на вашій паршивій залізниці? І коли ви відповідали мені патріотичними вигуками, вихваляючи всипану зірками боротьбу за волю, то ви й тоді вже збиралися прирівняти мене до якихось макаронників, що, немов каторжні, корчують дерева у вашій паскудній падлючій країні?

Генерал випнув свій здоровенний живіт і почав реготати. Він реготав довго і голосно, а я, Кленсі, стояв і чекав.

— Кумедні ви люди! — каже він нарешті. — Ви ж отак можете мене на смерть засмішити. Я справді казав вам, що дуже важко знайти дужих людей для роботи в моїй країні. А революція? Хіба ж я щось казав про революцію? Жодного слова. Це ви самі себе заплутали. Зазирнули в одну із скринь, побачили там гвинтівки, призначені для вартових, і подума­ли, що тим самим напаковані й інші. Ні, у Гватемалі немає війни. Але роботи? Так, роботи сила. І непоганої. Тридцять доларів на місяць. Кладіть же на плече мотику, сеньйоре, і йдіть працювати за волю й процвітання Гватемали. Ну, йдіть же. Наглядачі чекають вас.

— Ах, ти ж гладючий чорний пудель, — кажу я спокійно, хоч душа в мене розривалася від досади й люті. — Це тобі так не минеться. Може, доведеться трохи почекати, але вже Джеймс Кленсі придумає, як з тобою поквитатися.

1 Бувайте здорові! (Ісп.)

Наглядач наказує нам братися до роботи. Я йду разом з макаронниками і чую, як шановний патріот і підлий шахрай весело сміється.

На саму думку, що я вісім тижнів прокладав залізницю для цієї паскудної країни, мене огортає сум. По дванадцять годин на день флібустьєрив я важкою мотикою й лопатою, вирубуючи розкішний пейзаж, що заступав дорогу поїздові. Ми працювали на болотах, де був такий дух, ніби десь поблизу лопнула газова труба; ми топтали ногами найкра­щі й найдорожчі оранжерейні рослини і городину. А такий тропічний пейзаж, як там, мабуть, і не снився ніякому географові, хоч би яка буйна була в нього уява. Усі дере­ва — хмарочоси. У чагарниках повнісінько голок та шпильок. Навколо так і стрибають і мавпи, і крокодили, і дрозди, а ти стоїш по коліна в гнилій воді і викорчовуєш коріння дерев для визволення Гватемали. Вечорами ми розкладали багаття від москитів і сиділи серед диму, а навколо ходили вартові. Усього робітників було душ із двісті — здебільшого макаронники, негри, іспанці і шведи. Серед них було троє або четверо ірландців.

Був серед нас один старий, звали його Геллорен. Це був справжній ірландець і йменням, і поглядами. Він мені ба­гато чого розповів. Він працював на тій залізниці вже цілий рік, хоч здебільшого робітники вмирали, не протягнувши й шести місяців. Він висох аж до кісток і що третю ніч його трясла пропасниця.

— Коли приїдеш сюди, — каже мені якось Геллорен, — думаєш, завтра ж утечу. Але перший місяць тобі не видають платні, бо ти винен за проїзд. А потім ти опиняєшся в пазурах у тропіків. Навколо тебе страшний ліс, де кишать жахливі звірі — леви, павіани, анаконди, і кожний готовий зжерти тебе. Сонце тут таке люте, що аж тане мозок у кіст­ках. І ти стаєш схожий на тих лотофагів, про яких співає

якийсь поет. Ти забуваєш усі високі почуття: патріотизм, жадобу помсти, прагнення до волі і любов усякої пристойної людини до чистої сорочки. Ти тільки працюєш та ковтаєш гас і гумові трубки, що дає тобі замість їжі макаронник-кухар. Ти запалюєш люльку і кажеш собі: на тім тижні я втечу, і йдеш спати, і називаєш себе брехуном, бо знаєш, що ніколи не втечеш.

— А що це за генерал, що називає себе де Вега? — пи­таю я.

— Ця особа завзялася якнайшвидше закінчити дорогу, — каже Геллорен. — Спочатку це був проект одної приватної компанії, але та компанія лопнула і за діло взявся уряд. Цей де Вега великий політикан і хоче стати президентом. Народ хоче, щоб залізницю швидше закінчили, бо через неї з нього деруть великі податки, і де Вега, щоб догодити їм, підганяє роботу, бо незабаром розпочнеться виборча кампанія.

— Взагалі в мене немає звички загрожувати людині помс­тою, — кажу я, — але з цим залізничником Джеймс О'Дауд Кленсі ще поквитається.

— Спочатку і я так говорив, — каже Геллорен, тяжко зіт­хаючи, — поки не став лотофагом. В усьому винні ці тропіки. Вони роблять людину покірною і безсилою. Як каже поет, «в цій країні панує вічний спочинок». От я роблю свою ро­боту, палю люльку і сплю. Та в житті більше й нічого робити. Невдовзі ви й самі станете таким. Треба гнати в себе з серця всякі почуття, Кленсі.

— Ні, я з цим нічого не можу зробити. В мене сила всяких почуттів, — кажу я. — Я записався в революційну армію цієї темної країни з добрим наміром боротися за її свободу, честь і щастя. А натомість мене примусили нівечити її природу і викорчовувати коріння її дерев. Але генерал заплатить мені за це.

Два місяці довелося мені працювати на тій залізниці, поки нарешті, трапилася нагода втекти. Якось серед нас вибрали кількох робітників і послали на кінець прокладеної колії, щоб ми забрали мотики, які віддавали гострити до Порт-Барріоса Привезли нам ці мотики дрезиною, і, коли ми рушили назад я помітив, що дрезина лишилася на рейках.

Тієї ночі, десь годині о дванадцятій, я розбудив Геллорена і розказав йому про свій план.

— Тікати? — каже Геллорен. — Боже мій, Кленсі, невже ви справді надумали тікати? Ні, в мене не вистачає духу Холодно, і я не виспався. Утекти? Ні, Кленсі. Я вже казав вам, я лотофаг. Я вже ні на що не здатний. І все це наробили тропіки. Знаєте, як каже поет: «Забув я всіх друзів, ніхто не пам'ятає про мене тут, у країні лотоса, буду жити в спокої вічнім». Тікайте самі, Кленсі. А я, мабуть, лишуся. Так рано і холодно, і мені так хочеться спати.

Довелося лишити старого і тікати самому. Я тихенько одягнувся і вислизнув з намету. Коли повз мене проходив вартовий, я збив його, як кеглю, зеленим кокосовим горіхом і кинувся до залізниці. Стрибаю на дрезину і мчу. Ще й на світ не зайнялося, як приблизно за милю я побачив вогні Порт-Барріоса. Тоді я зліз із дрезини і пішов до міста піш­ки. Увійшов я до міста обережно й нерішуче. Я боявся не війська гватемальського, ні, але на саму думку про герць із конторою по найму робітників серце в мене так і тьохкало. У цій країні потрапити на роботу легко, а звільнитися дуже важко. Я так і уявляю собі, як тихими ночами місіс Америка і місіс Гватемала перемовляються через гори.

— Ах, моя люба, — каже місіс Америка, — у мене знов стільки неприємностей з моїми слугами.

— Що ж, тепер такі вже закони, — каже місіс Гватема­ла. — Ви краще не кажіть так, мем. У всякому разі я своїх не збираюся звільняти.

І хихикає потихеньку. Я ходив і думав, як би мені вибратися з тропіків, не

потрапивши знову на якусь роботу. Хоч було темно, я все ж побачив у гавані пароплав. З димарів його так і шугав дим. Я подався маленькою, порослою травою вулицею і вийшов до моря. На березі стояв човен, і в ньому сидів невеличкий на зріст чорношкірий негр. Він саме збирався відчалювати.

— Стривай, Самбо! — кажу я йому. — Розумієш по-ан­глійськи?

— Так, цілу купу, — каже він і приязно всміхається до мене.

— Що то за пароплав, і куди він іде? — питаю я. — І що нового? І яка буде погода?

— Цей пароплав «Кончита», — чемно відповідає добро­душний негр, скручуючи цигарку. — Він приходила по банана із Нью-Орлеан. Навантажився минула ніч. Моя думка, він рушила через два-три година. Завтра буде дуже гарна день. Ви чули, що була великий бій? Ваша думка, сеньйоре, упіймають генералу де Вегу? Так? Ні?

— Що ти таке верзеш, Самбо? — питаю я. — Великий бій? Який бій? Хто хоче впіймати генерала де Вегу? Я останні два місяці жив дуже далеко звідси на своїх золотих копальнях і давно вже не чув ніяких новин.

— О, — каже негр, радий похвалитися своєю англійською мовою, — дуже великий революція у Гватемалі одна тиждень тому. Генерала де Вега хотіла бути президент. Вона зібрала армію — один... п'ять... десять тисяча нападати на уряд. А уряд послав п'ять... сорок... сто тисяча солдата розбити революцію. Учора була великий бій у Ломагранде — це в горах, звідси дев'ятнадцять або п'ятдесят миля. Солдати уряду побили генералу де Вегу, дуже, дуже побили. П'ятсот... дев'ятсот... два тисяча його людей убита. Революція капут дуже швидко. Генерала де Вега утікав на великій мулі. Так, caramba! Генерала

утікав, її армія забита. Солдати уряду шукають генералу де Вегу дуже, дуже. Вони хотять її впіймати і застрелити. Ваша думка, сеньйоре, упіймають генералу?

— Та дай Боже, — кажу я. — Це була б йому Господня кара за те, що він використав войовничий талант Кленсі на довбання мотикою тропіків. Але зараз, голубчику, мене не так цікавить революція, як проблема: як вибратися звідси найнятим робітникам? Я прагну якнайшвидше скинути з себе всяку відповідальність перед конторою по найму, що працює для твоєї великої пригнобленої країни. Відвези мене на той пароплав, і я дам тобі п'ять доларів, себто синка пасе, синка пасе, — кажу я негрові, перекладаючи свої слова на1

тропічну мову. — Cinco pesos, — повторює чорний. — Ви дасте п'ять

долла? Він був дуже непогана людина, цей негр. Спочатку він

вагався, казав, що кожний пасажир, покидаючи цю країну, повинен мати документи і паспорт, але зрештою усе ж таки, повіз мене до пароплава.

Коли ми під'їхали, тільки-но почало світати. На борту не було ані душі. Море було дуже спокійне. Негр підсадив мене, і я виліз на пароплав у тому місці, де вирізано части­ну борту для навантажування фруктів. Люки до трюму були відчинені. Я зазирнув туди і побачив, що трюм майже до­верху був наповнений бананами. Я тоді й кажу собі: «Знаєш, Кленсі, тобі краще їхати зайцем. Так воно буде безпечніше. А то гляди, як би пароплавне начальство знов не відрядило тебе до контори по найму. Якщо не будеш обачним, тропіки знов тебе запазурять».

Отже, я стрибаю тихенько на банани, викопую там собі нору і ховаюсь. За якусь годину чую: гуде машина, пароплав починає гойдатися, і ми вирушаємо у відкрите море. Люки були відчинені для вентиляції, і невдовзі у трюмі стає досить

світло. Мені захотілося їсти, я й думаю: чому б мені не під­живити душу легким фруктовим сніданком? Я виліз зі своєї нори і випростався. Дивлюсь, кроків за десять від мене повзе на гору якийсь чоловік. Виліз, обчистив банан і запихає його собі в рот. Брудний такий, пошарпаний, обличчя чорне і вигляд взагалі дуже підозрілий. Він був дуже схожий на ка­рикатуру з гумористичного журналу. Коли придивився, а це мій генерал де Вега. Так, це був генерал де Вега — великий революціонер, їздець на мулах і постачальник мотик. Коли він побачив мене, банан так і застряв у нього в роті, а очі стали такі великі, як кокосові горіхи.

— Тс! — кажу я. — Ні слова! А то нас витягнуть звідси і примусять іти пішки. Вів ля ліберті! — додаю я і запихаю в рот банан. Я був певен, що генерал не впізнає мене. Мерзотна робота в тропіках дуже змінила мій вигляд. Обличчя мені обросло рудуватою бородою, а весь мій костюм складався з синіх штанів та червоної сорочки.

— Як ви потрапили на судно, сеньйоре? — питає мене генерал, коли до. нього повернулася здатність говорити.

— Тс! — кажу я. — Через задні двері. А все ж ми відважно билися за свободу, — правлю я далі. — Ворог переміг нас лише через свою численність. Приймемо ж нашу поразку, як годиться відважним людям, і з'їмо ще по банану.

— Хіба ви теж билися за свободу, сеньйоре? — каже ге­нерал, поливаючи слізьми банани.

— До останньої хвилини, — кажу я. — Це ж я повів останню одчайдушну атаку на фаворитів тирана. Але вони збожеволіли від люті, і нам довелося відступити. Це ж я, ге­нерале, дістав для вас мула, на якому ви втекли. Будь ласка, дайте мені отой стиглий банан, он там, трохи далі. Я сам ніяк не можу його дістати. От спасибі.

— Так он воно що, хоробрий патріоте, — каже генерал і знов починає плакати. — Ah, Dios! І я нічим не можу від­

дячити вам за вашу відданість. Мені ледве-ледве пощастило врятуватися. Caramba! Мул, на якому я їхав, сеньйоре, сущий диявол. Він кидав мене, як буря корабель. А колючки та ліани подряпали на мені всю шкіру. Чортова скотина раз у раз натикалася на дерева і порозбивала мені об них ноги. Вночі я прибув до Порт-Барріоса. Злізаю з проклятущого мула і поспішаю до берега. На березі стоїть прив'язаний човен. Сідаю в нього і пливу до пароплава. На пароплаві ні душі. Дивлюсь, з борта звисає линва. Лізу по ній і хова­юсь у бананах. Якби мене побачив капітан, він неодмінно викинув би мене назад до Гватемали. Погано б мені було. Гватемала б розстріляла генерала де Вегу. Тому ото я й хо­ваюся. Життя — чудова річ. Свобода теж непогана штука, але життя ще краще.

До Нью-Орлеана треба було їхати три дні. За цей час ми з генералом зробилися найщирішими друзями. Бананів ми з'їли таку силу, що очам було млосно на них дивитися і горлянкам боляче їх їсти. Але все наше меню складалося з самих бананів. Уночі я тихенько вилізав на палубу і від­свіжався водою.

Цей генерал де Вега був людиною, що обіжралася словами, і своїми розмовами він робив нашу одноманітну подорож ще нуднішою. Він гадав, що я революціонер і належу до його партії, в якій, як він казав, було багато американців та інших чужоземців. Він був страшенний хвалько і боягуз, хоч сам вважав себе за героя. Розказуючи про поразку, він жалів тільки себе, жодного слова не сказав паршивий пузир про інших ідіотів, що були розстріляні або померли через його революцію.

Уже наступного дня він зробився таким бундючним, так почав кирпу гнути, ніби забув, що він не що інше, як звичайнісінький пароплавний заєць, злочинець-утікач, зобов'язаний своїм життям мулові та краденим бананам.

Він надумав вихвалятися переді мною, яку велику залізницю почав він будувати у Гватемалі, і тут же розказав мені про один кумедний випадок з бевзнем-ірландцем, якого він так добре обморочив, що той покинув Нью-Орлеан і поїхав з ним у болото, у мертвотну гнилизну, працювати мотикою на вузькоколійній дорозі. Ох, і боляче ж було мені слухати, як якийсь задрипаний генерал розказував ганебну повість про те, як він насипав солі на хвіст дурненькій необачній пташині Кленсі. Розказавши мені цей випадок, він довго і щиро сміявся. Він аж трусився від сміху, цей чорнопикий ворохобник, негідний покидьок, без друзів і батьківщини, заритий по горло в бананах.

— О, сеньйоре, — хихикав він. — Ви б і самі реготали до смерті з цього кумедного ірландця. Я йому кажу: дужі, здорові люди потрібні у Гватемалі. А він мені: «Гаразд, я піду боро­тися за свободу вашої пригнобленої країни». О, який же він кумедний, цей ірландець! Коли скрині з вантажем стояли на березі, він крізь відбиту покришку побачив кілька гвинтівок для варти і подумав, що в усіх скринях теж гвинтівки. Але там були мотики. О, сеньйоре, коли б ви тільки бачили, який у цього ірландця був вигляд, коли йому наказали братися до роботи!

Отакими веселими жартами й анекдотами колишній на­чальник контори по найму збільшував нудьгу подорожі. Але часом він знов починав поливати слізьми банани, розводячись про нещасливу революцію і про триклятого мула.

Радісна то була хвилина, коли пароплав стукнувся об пристань у Нью-Орлеані. Невдовзі ми почули тупання сотні босих ніг і на палубу і в трюм набігла сила макаронників розвантажувати пароплав. Ми з генералом теж почали пере­давати банани, і робітники подумали, що ми з їхньої партії. А за годину нам пощастило втекти з пароплава і ми вийшли на пристань.

Нічим не уславленому Кленсі випала велика честь розва­жати заступника великої свободолюбної держави. Насамперед я роздобув для себе і для генерала багато всякого питва і їжі, серед якої не було жодного банана. Генерал дріботів поруч мене, полишивши на мене всі клопоти. Я привів його до скверу Ляфайєта і посадовив його там. По дорозі я йому купив сигарет, і він з комфортом розсівся на лав­ці — гладкий самовдоволений волоцюга. Я глянув на нього здалека і, зізнаюсь, його вигляд дав мені невимовну втіху. І так чорний і душею, і пикою, він до того ж був увесь у бруді і росі. З ласки свого мула, він так і світив дрантям. Так, Джеймсові Кленсі було дуже приємно бачити генерала у такому вигляді.

Я питаю його делікатно, чи не захопив він, бува, чиїхось грошей, коли тікав із Гватемали. Він зітхає і знизує плечима: ані цента. Чудово!

— Може, — каже він, — трохи згодом хтось із друзів і пришле мені яку допомогу.

Одно слово, бачу, мій генерал голий, як бубон. Тоді я прошу його почекати мене на лавці, а сам іду

на той ріг, де завжди стояв мій знайомий полісмен О'Гара. Чекаю його хвилин з п'ять. Нарешті бачу, іде: рослявий, вродливий, обличчя багрове, ґудзики так і виблискують. Іде й помахує своєю палицею. От, думаю, якби Гватемала була в районі О'Гари! Це для нього непогана була б розва­га — раз або два на тиждень приборкувати своєю палицею бунти й революції.

Я підходжу до нього й питаю. — Що, стаття 5046 ще чинна? — Чинна з ранку й до вечора, — відповідає ОТара і ди­

виться на мене підозріло. — А що, ти гадаєш, що вона тобі підходить?

Стаття 5046 була знаменита у Нью-Орлеані й наказувала арештовувати і садовити до в'язниці осіб, що приховують від поліції свої злочини.

— Та ти що, не впізнаєш Джиммі Кленсі? — кажу я. — Страховище ти червоне!

Коли ОТара розпізнав мене під тим скандальним ви­глядом, яким обдарували мене тропіки, я повів його в за­тишний куток і розповів, чого я від нього хотів і чому саме я хотів цього.

— Гаразд, Джиммі, — каже ОТара. — Повертайся і сідай коло нього на лавці. Я прийду за десять хвилин.

Ось іде О'Гара сквером Ляфайєта і бачить, що двоє босяків безчестять своїм виглядом садову лавку. А ще за десять хви­лин Джеймс Кленсі й генерал де Вега, вчорашній кандидат у президенти Гватемали, опинилися в поліцейській дільниці. Генерал страшенно злякався, почав говорити про свої високі чини й заслуги і посилатися на мене як на свідка.

— Цей чоловік служив колись на залізниці, — кажу я. — Тепер він зовсім пропащий. Його прогнали з посади, і він звихнувся з розуму.

— Caramba! — кричить генерал і шипить, як сифон із зельтерською водою. — Адже ви, сеньйоре, бились у лавах мого війська на моїй батьківщині. Навіщо ж ви кажете не­правду? Ви повинні сказати їм, що я генерал де Вега, солдат, caballero...

— Колишній залізничник, — знов кажу я. — Зовсім пропа­щий. Непевна особа. Три дні харчувався краденими бананами. Та ви тільки подивіться на нього. Хіба цього не досить?

Генералові присудили двадцять п'ять доларів штрафу або два місяці ув'язнення. А що в нього не було ані цента за душею, то довелося йти до в'язниці. Мене, звичайно, випус­тили, бо при мені були гроші, та й О'Гара замовив за мене слово. Так. На два місяці запроторили генерала до в'язниці.

Якраз стільки довбав я мотикою землю у великій республіці

Кам... Гватемалі. Кленсі замовк. Яскраві зорі освітлювали його спокійне

обличчя, і в його погляді, ще повному спогадів, світилося щасливе задоволення. Кйо нахилився і ляснув свого компа­ньйона по спині, прикритій лише тонкою сорочкою. Серед тихої ночі це прозвучало, як шум прибою.

- Ну ж бо, розкажи ти їм, сатано, як ти поквитався зі своїм тропічним генералом щодо землеоброблення, - сказав він, посміюючись.

- Позаяк у генерала не було грошей, - знов почав Кленсі з великою охотою, - його примусили відробляти штраф і погнали разом з іншими арештантами прибирати вулицю Святої Урсули. Там на розі був бар, весело прикрашений електричними вентиляторами і пляшками з холодними на­поями. Я зробив цей бар своєю головною квартирою і через кожні п'ятнадцять хвилин виходив на вулицю подивитися, як куций генерал орудує граблями й лопатою. Була страшна спека, як оце сьогодні.

- Гей монсір! - гукнув я до нього, і він подивився на мене, чорний, пітний, аж сорочка прилипла йому до спи-ни

- Гладкі, дужі люди потрібні у Нью-Орлеані! - кажу я генералові де Вега. - Так, у Нью-Орлеані для них є багато роботи. Caramba! Хай живе Ірландія!

РЕШТКИ ЧЕСТІ

У Кораліо снідають не раніш як об одинадцятій годині. Через те там на базар ходять пізно. На коротко підстриженій травичці, під яскраво-зеленим листям хлібного дерева стоїть

невеличка дерев'яна будівля. Це і є коралійський критий ринок.

Одного ранку там, як завжди, почали поволі збиратися крамарі зі своїм товаром. Навколо будівлі йшов поміст футів у шість завширшки, захищений від ранкового сонця укритим соломою дашком. На цім помості крамарі звичайно розкладали свій крам: свіже м'ясо, рибу, крабів, місцеві фрукти, касаву1, яйця, ласощі й високі хиткі купи маїсових коржів, кожний із яких завбільшки з сомбреро іспанського гранда.

Але цього ранку ті крамарі, що завжди влаштовувалися на тій частині помосту, що виходила на море, замість розкла­дати свій крам, збилися докупи і, жваво вимахуючи руками, почали про щось тихо гомоніти. Бо на помості, на їхньому звичайному місці, розтягнулась оповита сном далеко не ошатна фігура Вельзевула-Блайса. Він лежав на пошарпаному шматку плетеної з кокосового волокна рогожі — більше ніж будь-коли схожий на грішного ангела. Його одежа з грубого полотна, заяложена, що розлізлася по швах, помережана ти­сячма різноманітних складок і зморшок, так недоладно сиділа на ньому, що він був схожий не на людину, а на опудало для вправлення в боксі, яке довго били, м'яли і тепер викинули, як непридатну річ. Але на високому Вельзевуловому переніссі твердо сиділо золоте пенсне — єдине, що лишилося йому від колишньої пишноти.

Сонячне проміння, відсвічуючись від мінливих мор­ських хвиль, грає на Вельзевуловому обличчі, голосно роз­мовляють крамарі. Усе це заважає йому спати, і він проки­дається. Підводиться, блимає сонними очима, спирається об стіну. Потім виймає з кишені злоякісний шовковий носовик і старанно протирає і полірує пенсне. І поступово йому стає

1 К а с а в а — тропічна рослина, коріння якої дає борошнувату ре­човину, котру вживають як їжу (прим, перекл.).

зрозуміло, що в його спочивальню вдерлися чужі, і що ці чемні брунатні й жовті люди просять його поступитися своїм місцем для їхнього краму.

— Може, сеньйор буде такий ласкавий... тисячу разів просимо сеньйора вибачити за те, що потурбували... але не­вдовзі мають прийти покупці, далебі, нам страшенно шкода було будити сеньйора.

У такому дусі поясняли крамарі Вельзевулові, що йому слід забиратися геть і не встромляти кілка в колеса торгівлі.

Блайс зійшов з помосту з виглядом принца, що покидає вкрите розкішним балдахіном ложе. Цього вигляду він ніколи не втрачав, навіть у хвилини найглибшого свого падіння. Це ж усім зрозуміло, що школа гарних манер не повинна неодмінно мати у своїй програмі курс моралі.

Блайс обтрусив свій жалюгідний костюм і повільно рушив по гарячому піску вздовж Кальє Гранде. Він ішов, куди ведуть очі. Маленьке місто ліниво розпочинало своє повсякденне життя. У траві перекидалися золотошкірі діти. Морський вітер приніс Блайсові апетит, але не приніс нічого, чим можна було б його задовольнити. Геть по всьому Кораліо розливалися його вранішні запахи — задушливий аромат тропічних квітів, дух печеного хліба, який пекли надворі на глиняних пічках, і запах диму, що ширився скрізь від цих пічок. У тих місцях, де дим уже розійшовся, виднілися гори — кришталево чисте повітря силою якихось чар присунуло їх майже до самого моря, присунуло так близько, що можна було перелічити геть усі галяви на їх лісистих схилах. Легконогі кариби поспішали до берега, щоб розпочати щоденну роботу. Стежками серед густого чагарника уже потяглися із бананових плантацій коні. Важко ступаючи, вони покивували головами, і тільки голо­ви та ноги й було видно, бо на спинах у них були навалені великими купами зелено-золоті плоди. На порогах сиділи жінки і, розчісуючи довге чорне волосся, перегукувались одна

з одною через вузенькі вулички. У Кораліо панував спокій, нудний, випалений сонцем, але все ж спокій.

Цього ясного ранку, коли природа, здавалось, пропону­вала всім лотос на золотому блюді світанку, Блайс-Вельзевул упав на самісіньке дно безодні. Далі вже падати було нікуди. Ця остання ночівля на базарі зганьбила його остаточно. Поки ще в нього був притулок, де він міг прихилити голову, між ним і звірами з джунглів усе ще лишалася чимала від­стань — він усе ще був джентльменом. Але тепер він лише жалюгідна устриця, яку ведуть на поживу по піскуватому березі Південного моря хитрий Морж — Випадок і невбла­ганний Тесля — Доля.

Для Блайса гроші давно вже стали лише спогадом. Він вичерпав зі своїх приятелів усе, що могла дати йому їхня дружба. Потім вичавив до останньої краплини те, що могла дати йому їхня щедрість, і, нарешті, немов Аарон, він вибив з їхніх затверділих, як камінь, сердець кілька краплин при­низливої милостині.

Він вичерпав свій кредит до останнього ріала. З дивовиж­ною проникливістю безсоромного паразита він умів знаходити в Кораліо силу джерел, де можна було добути склянку рому, обід, монету. І тепер, перебираючи в голові всі ці джерела, він обмірковував кожне з них з тією особливою старанністю і ґрунтовністю, на які спонукали його голод і спрага. Але, попри весь свій оптимізм, він не міг вимолотити жодного зерна надії із соломи своїх гадок. Кінець!.. Ця ніч надворі доконала його. Досі в нього ще лишалося принаймні декіль­ка причин, якими він міг обґрунтовувати свої безсоромні прохання позичити. Тепер він уже не міг позичати, він міг тільки просити милостиню. Навіть найсміливіша софістика не відважилася б назвати шляхетним іменем позики монету,

зневажливо кинуту волоцюзі, який ночує на голих базарних дошках.

Але цього ранку жоден жебрак не зміг би прийняти ми­лостиню з більшою вдячністю, ніж Блайс, бо його схопив за горло демон спраги — звичайної спраги п'яниці, яку він неодмінно мусить задовольняти на кожній ранішній станції по дорозі в пекло.

Блайс повільно йшов по вулиці, весь час чекаючи дива, що от-от пошле йому манну небесну в його пустелі. Коли він проходив повз відому на все місто їдальню мадам Васкес, її завсідники саме сідали снідати. На столі стояли свіжий хліб, авокадо, ананаси і чудова кава, аромат якої, долинаючи аж на вулицю, свідчив про її добротність. Мадам прислуговувала за столом. Глянувши у вікно своїм боязким безтямним поглядом, вона побачила Блайса, і обличчя їй зробилось ще більш боязким і зніяковілим. Вельзевул був винен їй двадцять песо. Він уклонився їй так, як колись уклонявся не таким боязким дамам, яким він нічого не був винен, і пройшов далі.

Крамарі і їхні помічники відчиняли масивні дерев'яні двері крамниць. Вони кидали чемні, але холодні погляди на Блайса, коли він для спроби проходив повз них, намагаючись зберегти на обличчі хоч крихту колишньої безжурності, бо майже всі вони були його кредиторами.

На майдані, біля маленького фонтана він зробив свій — да­руйте на слові — туалет за допомогою змоченого носовика. Через майдан тяглася до в'язниці сумна процесія. Це друзі в'язнів несли їм сніданок. Їжа в їхніх руках не збудила в Блайса особливої жадоби. Його душа прагнула не їжі, а питва або монети, за яку можна було його дістати.

По дорозі він зустрів чимало людей, які колись були його приятелями. Але в усіх у них уже вичерпались і терпіння, і щедрість. Віллард Джедді і Паула, повертаючись із своєї

щоденної прогулянки верхи по старій Індійській дорозі, дуже холодно вклонились йому і проскакали мимо. Трохи далі він зустрів Кйо. Весело висвистуючи, він ніс тільки що знесені яйця на сніданок для себе і Кленсі. Безжурний шукач щастя був однією з Блайсових жертв; частіш від усіх опускав він руку в кишеню, щоб допомогти йому. Але тепер навіть Кйо забарикадувався проти подальших вторгнень. Його коротке привітання і зловісний блиск у великих сірих очах приму­сили Вельзевула прискорити ходу, хоч за хвилину до того він з розпачу мало не відважився був попросити додаткової «позики».

Після цього бідолашний покидьок відвідав три пивни­ці — одну по одній. У всіх трьох для нього давно вже не лишилося ні кредиту, ні шани. Але цього ранку Блайс був ладен валятися в ногах у найлютішого ворога за один ковток агвардієнте. У двох пивницях на його зухвале прохання дати чого-небудь випити відмовили дуже чемно, але ця чемність була дошкульніша за лайку. У третій засвоїли дещо з аме­риканських метод: відвідувача схопили за комір і дали йому такого доброго стусана, що він вилетів на вулицю і впав на коліна.

Фізична образа якось дивно змінила Блайса. Коли він підвівся з землі й пішов далі, на обличчі в нього був абсо­лютний спокій. Та ґречна, лагідна усмішка, що цього ранку, здавалось, застигла була в нього на обличчі, замінилася на спокійну й злобливу рішучість. Вельзевул борсався в морі нечесності, тримаючись за тоненьку мотузку, простягнуту між ним і порядним товариством, яке викинуло його за борт. І ось він почув, що цей останній удар раптом обірвав мотузку і відчув те приємне полегшення, яке відчуває кожний плавець, коли він припиняє боротися з хвилями і йде на дно.

Блайс дійшов до найближчого рогу, обтрусив з себе пісок і протер пенсне.

— Більше мені нічого не залишається, — сказав він уголос сам до себе. — Якби в мене була пляшка рому, я б, мабуть, почекав ще трохи. Та для Вельзевула, як вони називають мене, більше ніде немає рому. Але, присягаюся пекельним полум'ям, якщо мене садять праворуч від самого сатани, то хтось же повинен видавати мені кошти на придворні витрати? Доведеться розплачуватися вам, містере Гудвін. Ви добрий чолов'яга, але не може ж джентльмен спокійно коритися, коли його хочуть укинути в помийницю. Шантаж не гарне слово, але це найближча станція на тій дорозі, якою я зараз подорожую.

Тепер уже Блайс ішов не навмання, а швидко простував за місто. Він ішов через квартали безжурних негрів і повз мальовничі хатинки бідних метисів. По дорозі перед ним часто маячив крізь тіняві прогалини будинок Френка Гудвіна на лісистому горбку.

А коли він переходив через невеличкий місток над болотом, він бачив, як старий індієць Гальвес шкріб щіткою дерев'яну колоду, на якій написано ім'я президента Мірафлореса. За болотом місцевість ставала все вища, тут починався Гудвінів маєток. Від бананової плантації до будинку вилася порос­ла травою дорога, обсаджена різноманітними розкішними тропічними деревами. Блайс пішов цією дорогою, ступаючи широко й рішуче.

Гудвін сидів на найпрохолоднішій із своїх веранд і дикту­вав листи своєму секретареві, тубільцеві, здібному юнакові з блідним обличчям. У цьому домі снідали по-американсько­му, рано, і минула вже майже година, як Гудвін устав із-за столу.

Знехтуваний всіма Блайс підійшов до Ґанку і махнув рукою.

— Добридень, Блайсе, — сказав Гудвін. — Заходьте і сі­дайте. У вас до мене є якась справа?

— Мені треба поговорити з нами віч-на-віч. Гудвін кивнув секретареві. Той пішов під мангове дерево

і закурив сигарету. Блайс сів на його місце. — Мені потрібні гроші, — почав він похмуро. — Дуже шкода, — сказав Гудвін, — але грошей я вам

не дам. Ви зіп'єтесь до смерті, Блайсе. Ваші друзі робили все, що могли, щоб підвести вас на ноги. Але ви самі себе занапащаєте. Яка рація давати вам гроші вам же на погибель?

— Знаєте що, голубчику, — сказав Блайс, гойдаючись на стільці, — облишмо політичну економію. Не в тім справа. Я люблю вас, Гудвіне, але прийшов устромити вам ножа межи ребра. Сьогодні мене викинули з бару Еспади, і громада повинна заплатити мені за завдану мені образу.

— Але ж вас викинув Еспада, а не я. — Так, але ви заступник громади і, крім того, ви моя

остання надія. Мене змушують обставини зробити це, голу­бе. Я мав намір зробити це ще місяць тому, коли тут крутив діла секретар Лосади, але тоді я не міг. Тепер зовсім інша справа. Мені треба тисячу доларів, і вам, Гудвіне доведеться дати мені ці гроші.

— Ще на тім тижні ви просили не більше як долар, — ска­чав Гудвін, усміхаючись.

— А це тільки доводить, що тоді я ще був доброчинний, хоч і як мені було скрутно, — зухвало відказав Блайс. — А як уже грішиш, то треба за це одержувати більше, ніж одне песо, що, зрештою, дорівнює сорока восьми центам. Ну, та пого­воримо по-діловому. Я — негідник із третьої дії і повинен мати хоч тимчасовий тріумф. Я бачив, як ви прибрали до рук валізу покійного президента. О, я й сам добре знаю, що це шантаж, але за те я призначаю великодушну ціну. Я знаю, що я підлий негідник з поганенької драми, але ви мій близький друг і я не хочу вас так уже кривдити.

— Чи не можна трохи докладніше? — сказав Гудвін, спокійно розбираючи в себе на столі листи.

— Гаразд, — відказав Блайс. — Мені подобається, як ви ставитеся до справи. Я терпіти не можу всіляких комедій і заздалегідь попереджаю, що в моєму оповіданні не буде ні яскравих огнів, ні приємної музики на саксофоні.

Тієї ночі, коли його ясновельможність утікач прибув до нашого міста, я був дуже п'яний. Вибачте, що я з такою гордістю заявляю про цей факт, але, далебі, це велике свято для мене, коли мені щастить дійти цього блаженного ста­ну. У саду мадам Ортіс хтось поставив під помаранчевими деревами розкладачку. Я переліз через стіну, ліг на цю розкладачку й заснув. Збудила мене помаранча, що впала мені на ніс. Я не міг відзразу заснути і лежав, проклинаючи сера Ісаака Ньютона, чи як там його звали, що, вигадую­чи тяжіння землі, він не обмежився яблуками. А тут саме прибув до готелю містер Мірафлорес зі своєю любонькою і грошвою у валізі. Потім з'явилися ви і почали гомоніти в мене над вухом з артистом цирульного мистецтва, який довго вам щось розказував. Я намагався знову заснути, але мене ще раз потурбували. На цей раз пострілом із револьвера на другому поверсі. Коли дивлюсь — летить на мене валіза і з тріском застряє в помаранчевому дереві просто в мене над головою. Тоді я підводжуся на своїм ложі й думаю: чи не валізний це дощ? Але тут прибула поліція, військо в ме­далях та орденах, поспіхом попришпилюваних до білизни, з ножиками в руках — і я сховався в затишному кутку під банановою пальмою. Я просидів там майже годину, поки все заспокоїлось і народ розійшовся. І ось тоді, мій любий Гудвіне, вибачте мені, я бачив, як ви нишком прокралися в сад і зірвали з помаранчевого дерева стиглу соковиту валізу. Я пішов слідом за вами і бачив, як ви понесли її до себе в хату. Подумати тільки, що одне-єдине помаранчеве

дерево принесло за один сезон такий великий урожай, як сто тисяч доларів. Це ж побиває рекорд у фруктовому господарстві.

Тоді я був джентльмен і, звичайно, нікому ні слова не сказав про це. Але сьогодні мене викинули з пивниці, в мене немає більше честі, сьогодні я міг би продати за півчарки агвардієнте молитовник рідної матері. Та я й небагато прошу. Гадаю, що вам досить вигідно заплатити мені тисячу доларів, щоб тільки під час усієї веремії я спав на розкладачці без­пробудним сном і нічого не бачив.

Гудвін розпечатав ще два листи і зробив на них олівцем якісь зазначки. Потім він гукнув секретаря:

— Мануелю! Той умить з'явився. — Коли відходить «Еріел»? — Сьогодні о третій годині, сеньйоре, — відповів хло­

пець. — Він зайде ще до Солідада, щоб довантажитися там фруктами, а звідти вже піде просто до Нью-Орлеана.

— Bueno, — сказав Гудвін. — 3 цими листами можна буде почекати.

Секретар знову пішов курити під мангове дерево. — Скільки ви всього винні в цьому місті? — спитав Гуд­

він, дивлячись Блайсові просто у вічі, — крім того, що ви позичали в мене.

— Сот п'ять... це приблизно, — весело сказав Блайс. — Ідіть зараз до міста і складіть докладний список усіх

своїх боргів, — сказав Гудвін. — За дві години приходьте з цим списком до мене і я пошлю Мануеля сплатити їх. До того ж я приготую для вас пристойний костюм. О третій годині ви виїдете звідси на «Еріелі». Мануель проведе вас на пароплав і там дасть вам тисячу доларів готівкою. Сподіваюсь, нам не треба умовлятися, що саме повинні ви за це зробити.

— О, я розумію, — весело вигукнув Блайс. — Тієї ночі я весь час спав на розкладачці під помаранчевим деревом мадам Ортіс, а тепер повинен навіки обтрусити з ніг своїх порох Кораліо. Не турбуйтесь, я чесно виконаю свою обі­цянку. Лотоса мені більше не їсти. Ваша пропозиція чудова, і самі ви чудовий чоловік, Гудвіне. Я вам охоче вибачаю ваш учинок, і я згодний на всі ваші умови. Але поки що... в мене диявольська спрага, голубчику...

— Не дам ні сентаво, — твердо сказав Гудвін, — аж поки ви не опинитеся на борту «Еріела». Якщо вам дати зараз грошей, ви через півгодини будете вже п'яний.

Але тут він раптом помітив, як налилися кров'ю Вельзе­вулові очі, як тремтять у нього руки і який він увесь розхля­баний. Він переступив через низьке вікно веранди в їдальню і приніс звідти карафку з бренді і склянку.

— Підкріпіться трохи на дорогу, — сказав він тоном, яким люди звичайно частують своїх друзів.

Вельзевулові аж очі зблиснули, коли він побачив добро, якого так палко жадала його душа. Сьогодні вперше його отруєні нерви не дістали своєї встановленої дози, і, щоб пом­ститися, вони нестерпно мучили його. Він схопив карафку, і кришталева шийка задзвеніла об склянку в його тремтячих руках. Він налив повну склянку і випростався, держачи її перед себе. На якусь мить йому пощастило висунути голову із страшних хвиль безодні. Він недбало кивнув Гудпінові, підніс угору вщерть повну склянку і промурмотів «за ваше здоров'я», йдучи за традиціями свого втраченого раю. І рап­том відставив склянку, навіть не пригубивши, відставив так несподівано, що бренді аж бризнуло йому на руку.

— Через дві години, — промурмотів він до Гудвіна, сходячи з веранди, і попростував до міста.

Дійшовши до краю прохолодної бананової плантації, Вельзевул спинився і тугіше затягнув пояса.

— Цього я ніяк не міг зробити, — схвильовано промовив він, звертаючись до хитких вершків бананових дерев. — Хотів, але не міг. Джентльмен не може пити з чоловіком, якого він шантажує.

ЧЕРЕВИКИ

Джон де Греффенрід Етвуд їв лотос. Він їв і коріння, і стеблини, і квіти. Тропіки вже проковтнули його. Він з го­ловою поринув у свою роботу, яка полягала в тім, щоб увесь час відганяти від себе думки про Розіну.

Ті, що споживають лотос, рідко їдять його без припра­ви. А приправа до нього — au diable1 і готують її винокурні. У меню Джонні ця приправа називалася бренді. Щовечора він і Біллі Кйо сиділи за пляшкою на веранді консульства і на песь голос виспівували довгих непристойних пісень. Прохожі тубільці тільки знизували плечима і, мурмотячи щось про цих «Americanos diablos»2, поспішно йшли геть.

Якось слуга Джонні приніс йому пошту і висипав її на стіл. Джонні простягнув руку з гамака і зі зневажливим ви­глядом узяв п'ять чи шість листів. Кйо сидів на краю стола і знічев'я відрубував ножем для паперів ніжки в стоноги, яка повзла серед писемного приладдя.

Джонні саме вступив у неминучу для всіх лотофагів фазу, коли все на світі здається гірким.

— Те саме! Знов те саме! — ремствував він. — Знову якісь дурні розпитують мене про цю країну. Хочуть, щоб я їм докладно написав, як розводити фруктові плантації і як тут

1 Чортяча (ісп.). 2 Чорти-американці (ісп.).

можна, нічого не роблячи, нажити багатство. Половина з них навіть марок на відповідь не присилає. Вони думають, що консулові більше нічого робити, як тільки писати їм листи. Розкрийте решту, голубчику, і почитайте їх. Мені щось важко навіть поворухнутися.

Кйо, який так обжився серед тропіків, що вони вже не могли йому зіпсувати настрій, присунув до столу стільця і з лагідною усмішкою на рожевому обличчі почав розбирати кореспонденцію. Чотири листи були з різних кінців Сполу­чених Штатів від громадян, які, очевидно, вважали коралій­ського консула за енциклопедичний словник. Вони посилали йому довгі списки різних запитань — кожне за особливим номером — і вимагали докладних відомостей про країну, де консул мав честь репрезентувати їхній уряд. Який там клімат? Які продукти? Які закони? Які перспективи для підприємця? Яка статистика?

— Будь ласка, Біллі, напишіть кожному з них один рядок: «Дивіться останній звіт коралійського консула». І скажіть їм, що міністерство закордонних справ з радістю познайомить їх з цим літературним шедевром. І підпишіть моє ім'я. Тільки не рипіть пером, Біллі. Це заважає мені спати.

— Якщо не будете хропти, я, так тому й бути, зроблю це за вас, — люб'язно відповів Кйо. — Вам треба було б мати цілий штат помічників. Дивно, як це ви впоралися із звітом. Прокиньтесь на хвилинку! Тут є ще один лист... це вже з ва­шого рідного міста, з Дейлсборо.

— Невже? — сказав Джонні, виявляючи мляву зацікав­леність, ніби з повинності. — Про що ж воно?

— Пише поштмейстер, — сказав Кйо. — Каже, що якийсь громадянин хоче дістати від вас деякі відомості й пораду. Цей громадянин збирається приїхати сюди й відкрити крамницю взуття. Але він хоче знати, якої ви про це думки, чи прибут­

кове це діло. Він чув, що на цьому березі можна легко нажити багатство, і хоче й собі спробувати щастя.

Незважаючи ні на спеку, ні на препоганий настрій, Джонні почав так сміятися, що аж гамак під ним загойдався. Сміявся і Кйо. Навіть приручена мавпа, що сиділа на горішній полиці книжкової шафи, теж іронічно поставилась до цього листа зДейлсборо і висловила це пронизливим криком.

— Ну й йолопи ж! — вигукнув консул. — Крамниця взття. Цікаво, що вони ще придумають. Мабуть, фабрику

теплої одежі. Слухайте, Біллі, як ви гадаєте, скільки людей з трьох тисяч коралійських мешканців носили коли-небудь черевики?

Кйо серйозно замислився. — А ось зараз побачимо. Я, ви... — Тільки не я, — швидко перебив його Джонні, витягуючи

ногу, взуту в замшевий шкарбан. — Я вже ось кілька місяців, як перестав бути жертвою черевиків.

— Але все ж вони у вас є, — сказав Кйо. — Далі: Гудвін, Бланшар, Джедді, старий Лютц, доктор Грег і цей... як його... італієць, агент бананової компанії, і старий Дельгадо... хоч ні, він носить сандалії. Потім... ага, мадам Ортіс, хазяйка готелю. Учора на балу я бачив на ній червоні черевики. І міс Паса, її дочка. Ну, ця вчилась у Штатах і дещо тямить про культурне взуття. Ще сестра команданте; вона, щоправда, взувається лише на свято. І місіс Джедді: у неї кастильські. Ну, з дам, здається, більше нікого немає. Хто ж іще? Солдати? Ні, їм дозволяють носити взуття лише в поході, а в гарнізоні вони шмаляють по траві босі.

— Правильно, — погодився консул. — Виходить, що з трьох тисяч чоловік не більше як двадцять відчували на своїх ногах дотик ременю. Отже, зрозуміло, що Кораліо дуже при­датне місто для взуттєвої крамниці, яка, звичайно, не хоче розлучатися зі своїм крамом. Ні, це, мабуть, Петтерсон хотів

насмішити мене. Він завжди любив пожартувати. Напишіть йому листа, Біллі. Я вам зараз продиктую. Посмішімо і ми його трошки.

Кйо умочив перо і заходився писати під диктування Джонні. Було багато пауз, під час яких клубочився дим і подорожували склянки і пляшка, і, нарешті, було складено таке послання:

Містерові Обедайї Петерсонові, Дейлсборо, штат Алабама.

Шановний добродію! Відповідаючи на ваш лист від 2 липня цього року, маю

честь повідомити вам, що, на мою думку, на всій земній кулі немає такого місця, де відчувалася б гостріша потреба в крам­ниці елегантного взуття, ніж у Королю. У цьому місті — три тисячі мешканців — і жодної взуттєвої крамниці. Становище говорить само за себе. На нашому узбережжі дедалі ширше розгортають свою діяльність заповзятливі підприємці, але взуттєвій справі, на превеликий жаль, досі ніхто ще не від­дав належної уваги. Переважна більшість наших громадян змушені ходити босі.

Крім вищезазначеної, тут є ще багато інших пекучих потреб. Слід було б відкрити броварню, інститут вищої ма­тематики, вугільну комору і театр Панча та Джедді1

Ваш слуга покірний Джон де Греффенрід Етвуд,

Консул Сполучених Штатів у Кораліо.

P. S. Гелло, дядю Обедайє! Як там наше містечко? Ще животіє? Що робив би наш уряд без вас і без мене? Невдовзі пришлю вам папугу з зеленою голівкою і пучок бананів.

Ваш давній приятель Джонні.

1 Популярні герої англійського лялькового театру (прим, перекл.)

— Я зробив цю дописку, щоб дядько не образився за офіційний тон листа, — сказав консул. — А тепер, Біллі, запечатайте це послання і хай Панчо віднесе його на пошту. Якщо «Аріадна» закінчить сьогодні вантажитися, то завтра наш лист рушить у дорогу.

Вечірня програма в Кораліо ніколи не міняється. Розва­ги — снотворні, нудні. Люди тиняються містом босі, мляво розмовляють один з одним. У зубах у них сигарета або си­гара. Здається, що тьмяно освітленими вулицями рухаються темнолиці духи, а між ними носяться в божевільному танці величезні світляки. Бринькання на тужливих гітарах оповиває вечір ще більшим сумом. Десь заховавшись у листі дерев, оглушливо тріщать велетенські жаби, немов кастаньєти в бродячому негритянському оркестрі. О дев'ятій на вулицях уже не зустрінеш майже ні душі.

Про консульство теж не можна сказати, щоб там часто міняли програму. Щовечора приходив туди Кйо посидіти на невеличкій, оберненій до моря веранді — єдиному про­холодному місці в Кораліо. Невпинно рухалася карафка з бренді й надпівніч у серці добровільного вигнанця консула неодмінно починали прокидатися ніжні почуття. Тоді він розказував Кйо про свій нещасливий роман. І щовечора Кйо терпляче вислухував цю історію і не лінувався висловлювати своє співчуття.

Своє сумне оповідання Джонні завжди кінчав так: — Тільки не подумайте, Біллі, що я журюся за цією дів­

чиною. Я забув її. Я навіть ніколи не згадую про неї. Якби вона зараз увійшла сюди, пульс у мене не забився б швидше. Усе це давно минуло.

— Хіба ж це не видно? — відповідав Кйо. — Звичайно, ви забули її. Та таких і треба забувати. З її боку було дуже негарно мовчки вислуховувати, як вам говорить усякі грубощі цей... гм... Дінк Повсон.

— Пінк Довсон, — поправляв Джонні, і в тоні, яким він вимовляв це ім'я, вчувалася глибока погорда. — Нікчема! Ось він хто. Але в нього ферма і п'ятсот акрів землі. Ясно, що це відіграло певну роль. Ну, нічого, може, я коли-небудь ще поквитаюся з ним. Що таке Довсони? Ніщо. А Етвудів знає вся Алабама. Слухайте, Біллі, ви знаєте, що моя мати — урод­жена де Греффенрід?

— Невже? Ні, я не знав, — незмінно відповідав Кйо, хоч чув про це принаймні разів триста.

— Факт. Де Греффенрід із графства Генкок... Але про цю дівчину я вже ніколи не думаю. Чи не так, Біллі?

— Звісно, не думаєте, голубчику, — відповідав Кйо, і це було останнє, що чув переможець Амура.

Бо на цьому місці консул завжди поринав у легкий сон, а Кйо йшов додому, до своєї хатинки під гарбузовим деревом, край майдану.

Минуло два-три дні, і коралійські вигнанці зовсім забули про лист дейлсборійського поштмейстера. Забули вони й про свою відповідь. Але двадцять шостого липня плід цієї відповіді з'явився на дереві подій.

Цього дня в коралійському рейді кинув якір «фруктовий» пароплав «Андадор», що регулярно відвідував цей порт. Берег, як завжди, аж закишів глядачами. Карантинний лікар і митники поїхали до пароплава, щоб виконати свої обов'язки.

За годину до консульства увійшов Кйо, виблискуючи сніжно-білим прохолодним костюмом і всміхаючись, немов задоволений шахрай.

— Ну ж бо, відгадайте, які в мене новини, — сказав він Джонні, що вилежувався в гамаку.

— Де там відгадувати в таку спеку, — лінькувато промо­вив Джонні.

— Приїхав ваш черевичник, — сказав Кйо, з насолодою перевертаючи на язику цю смачну цукерку, — і привіз стільки краму, що його вистачило б на увесь континент аж до Огненної Землі. Зараз перевозять крам до митниці. Уже вивантажили на берег шість повнісіньких барж і поїхали по другу партію. Ох, святителі небесні! От приємно буде подивитися, коли цей крамар зрозуміє жарт і прийде поговорити з містером консулом! Варто було пронидіти в тропіках і дев'ять років, щоб діждатися такої веселої хвилини.

Кйо любив віддаватися веселощам вільно, всім серцем. Він вибрав на маті чистеньке місце і ліг на ньому. Аж сті­ни тремтіли, так він тішився. Джонні повернувся до нього і, блимаючи очима, сказав:

— Нізащо я не повірю, що знайшовся такий йолоп, що взяв мого листа за правду.

— На чотири тисячі взуття! — захлинався Кйо в екста­зі. — Він би ще повіз вугілля до Нью-Касла. Або пальмові віяла до Шпіцбергена. Бачив старого дивака. Вам треба було б подивитися, як він надів окуляри і почав роздивлятися на ноги громадян, що стояли на березі. Не менше як п'ятсот чоловік — і всі босі.

— Слухайте, Біллі, ви це правду кажете? — кволим голо­сом спитав консул.

— Та ну, як же неправду? Ви б подивилися на дочку своєї жертви. Він і дочку з собою привіз. Там така кралечка! Поруч з нею наші цеглянолиці сеньйорити здаються чорними, як дьоготь.

— Ну, розказуйте далі, — сказав Джонні, — тільки при­пиніть своє осляче іржання. Терпіти не можу, коли доросла людина регоче, як гієна.

— Звуть його Гомстеттер, — правив далі Кйо. — Він... що вам таке сталося?

Джонні вистрибнув з гамака, топнувши обома ногами об підлогу.

— Зараз же вставайте з підлоги, ідіоте, — сердито сказав він, — або я розтрощу вам голову оцим каламарем. Це ж Розіна і її батько. О Боже мій! Ну, що за йолоп цей Петер­сон! Швидше вставайте, Біллі, допоможіть мені. Ну, що його тепер робити? Чи увесь світ збожеволів?

Кйо підвівся з підлоги, обтрусив з себе порох і постарався прибрати добропристойного вигляду.

— Ну, що ж, Джонні, треба буде якось це полагодити, — сказав він, намагаючись надати своєму голосові серйозного тону. — Я й гадки не мав, що це ваша дівчина, аж поки ви не сказали. Насамперед треба їм десь знайти комфортабель­ну квартиру. Ви зараз ідіть до них на берег, а я мотнуся до Гудвіна. Може, місіс Гудвін погодиться влаштувати їх у себе. Адже їхній будинок найкращий у місті.

— Спасибі вам, Біллі, — сказав консул. — Я знав, що ви не покинете мене в лиху годину. Наближається кінець світу... але, може, нам пощастить відсунути його на якихось пару днів.

Кйо розгорнув парасоля і почимчикував до Гудвіна. Джонні надів піджак і капелюх. Він узявся був за пляшку з бренді, але зараз же поставив її на місце, не ковтнувши й разу, і рішуче рушив до берега. Він знайшов містера Гомс­теттера і його доньку в холодку біля митниці. Навколо них стояла юрба коралійських громадян і мовчки лупала на них очима. Капітан «Андадору» пояснював митним урядовцям, у якій справі приїхали сюди новоприбулі, а ті знай уклоняли­ся. У Розіни був здоровий, веселий вигляд. Вона з жвавою цікавістю роздивлялася навколо. Усе було таке нове для неї! Коли вона віталася зі своїм колишнім залицяльником, щоки її злегка зашарілися. Містер Гомстеттер дуже дружньо потиснув Джонні руку. Це був літній непрактичний чоловік — з тієї

численної категорії непосидючих підприємців, які ніколи не бувають задоволені і завжди шукають чогось нового.

— Дуже радий бачити вас, Джоне... можна вас називати просто Джоном? — сказав він. — Дозвольте мені подякувати вам, що ви так швидко відповіли на лист нашого поштмейс­тера. Це він запропонував мені написати вам. Я саме шукав якогось нового діла, прибутковішого за моє, і випадково прочитав у газетах, що ваш берег притягає до себе ділових людей. Велике спасибі, що порадили приїхати сюди. Я продав усе, що мав, і купив на ці гроші велику партію взуття, най­кращого, яке тільки можна дістати на півночі. А гарненьке у вас місто, Джонні. Судячи з вашого листа, діла мої тут підуть чудово.

Агонію Джонні припинив своїм приходом Кйо. Він при­йшов сказати, що місіс Гудвін буде дуже рада віддати кілька кімнат у своєму будинку містеру Гомстеттерові і його дочці. Містера Гомстеттера й Розіну відвели туди і лишили їх самих відпочивати від втомливої подорожі. Джонні пішов до пакгаузу приглянути за митниками, поки вони будуть переносити та оглядати скрині з черевиками. А Кйо, все ще всміхаючись по-шахрайському, побіг розшукувати Гудвіна. Треба було попередити його, щоб він бува не розказав містерові Гемстет­торові, які справжні перспективи торгівлі взуттям у Кораліо, поки Джонні не надумає, як врятувати становище, якщо тут взагалі можна щось надумати.

Цього вечора на прохолодній веранді між консулом і Кйо відбулася термінова нарада.

— Пошліть їх назад додому, — почав Кйо, читаючи в консула в думках.

— Я б так і зробив, — сказав Джонні, трохи помовчав­ши. — Але річ у тім, Біллі, що я вам увесь час брехав.

— Ну, це нічого, — люб'язно відказав Кйо.

— Я разів сто казав вам, — повільно правив Джонні, — що забув цю дівчину. Еге ж?

— Не сто, а триста сімдесят п'ять, — відповів монумент терплячості.

— Я брехав, — сказав консул. — Я брехав щоразу. Я не забував її ні на хвилину. Я зробив, як упертий осел, утік казна-куди тільки через те, що вона одного разу сказала мені «ні». І мов якийсь чванько я не хотів повертатися назад. Але сьогодні у Гудвіна ми з Розіною перекинулися кількома словами і я довідався про одну річ. Пригадуєте, я розказував вам про одного фермера, що смалив коло неї халявки?

— Дінка Повсона? — спитав Кйо. — Пінка Довсона. Так вона каже, що він для неї ніколи

нічого не значив. Вона не вірила жодному слову з того, що він брехав їй про мене. Але тепер усе пропало, Біллі. Цей ідіотський лист, що ми з вами тоді послали, позбавив мене всякої надії. Вона ж з огидою відвернеться від мене, коли довідається, що її старий батько став жертвою мого жарту — жарту, якого не дозволив би собі навіть порядний школяр. Черевики! Та хай він просидить тут хоч двадцять років, але й тоді не продасть і двадцяти пар. Спробуйте надіти черевики на кариба або на смаглявого іспанця. Та він стане на голову і доти буде верещати й дриґати ногами, аж поки не скине їх. Ніколи вони не носили черевиків і не будуть їх носити. Отже, коли я пошлю їх назад додому, мені ж треба буде їм усе розповісти. І що подумає про мене Розіна? Ах, Біллі, я люблю її ще більше, ніж раніш, і тепер, коли вона тут, так близько, я навіки втрачаю її... тільки через те, що надумав пожартувати, коли термометр показував сто два градуси.

— Не журіться! — сказав оптиміст Кйо. — Хай вони від­кривають крамницю. Я все ж дещо зробив за сьогодні. На якийсь час ми зможемо утворити великий попит на взут­тя. Тільки-но вони відчинять двері, я зараз же куплю собі

шість пар. Я вже оббігав усе місто і розказав усім нашим про катастрофу. Усі вони накуплять собі стільки черевиків, ніби вони не люди, а стоноги. Френк Гудвін обіцяв купити кілька скринь. Джедді теж візьме для себе й для дружини пар одинадцять. Кленсі збирається вкласти в це діло свій тижневий виторг, і навіть доктор Грег хоче купити собі три пари з крокодилячої шкіри, якщо в них є десятий номер. Бланшар бачив мигцем міс Гомстеттер і, як француз, купить не менше як пар дванадцять.

— Десяток покупців, а краму на чотири тисячі доларів! — сказав Джонні. — Ні, так не гоже робити. Це неабияка проблема, але будь-що її слід розв'язати. Ідіть додому, Біллі. Я вже сам якось упораюся. І заберіть із собою цю пляшку. Так, так, сер, консул Сполучених Штатів не вип'є сьогодні ані краплини. Я сидітиму сьогодні всю ніч і думатиму. Якщо тут взагалі можна знайти якийсь порятунок, то я знайду його. А якщо ні, то розкішні тропіки матимуть ще одну жертву.

Кйо пішов додому, почуваючи, що він більше не пот­рібний. Джонні поклав на столі жменю сигар і розлігся в пароплавному кріслі. Коли несподівано зазоріло на світ і вкрилися сріблом морські хвилі, консул усе ще сидів на тім самім місці. Потім він підвівся, насвистуючи якусь пісню, і пішов брати ванну.

О дев'ятій вранці він попростував до поганенької неве­личкої телеграфної контори і з півгодини проморочився над бланком. Нарешті він підписався і заплатив тридцять три долари за таке послання:

«Пінкні Довсонові, Дейлсборо, штат Алабама. Надсилаю вам поштою сто доларів. Пришліть негайно

п'ятсот фунтів твердих сухих реп'яхів. Тут великий попит. Ціна на ринку двадцять центів фунт. Невдовзі будуть ще замовлення. Поспішайте.»

КОРАБЛІ

На найближчому тижні було знайдено на Кальє Гранде дуже недороге і цілком придатне приміщення для крамниці взуття, і містер Гомстеттер розіклав на полицях свій крам. Уміло розставлені гарненькі коробки мали дуже привабливий вигляд.

Друзі Джонні були вірними йому. Першого ж дня, щой­но відкрили крамницю, її багато разів відвідав Кйо. Ніби випадково, він заходив туди майже щогодини і щоразу купував собі нову пару взуття. Купивши пару черевиків з м'якими підошвами, гетри, замшеві черевики з ґудзиками, шеврові з низькими зап'ятками, бальні черевики, калоші, кілька пар жовтих різного відтінку, спеціальні для тенісу і мальовані хатні пантофлі, він побіг розшукувати Джонні, щоб спитати в нього, які ще бувають черевики, щоб купити і їх. Решта коралійських американців грали свою роль так само сумлін­но; купували часто й багато. Кйо старався сам і підохочував інших, так що перші кілька днів торгівля йшла.

Містер Гомстеттер був задоволений, але його дивувало одне: чому ніхто з тубільців досі не приходить до його крам­ниці?

— О, це такий боязкий народ, — поясняв Джонні, нер­вово потираючи лоба. — Почекайте, вони скоро звикнуть до вас. І зате вже як почнуть купувати, то посунуть до вас цілою хмарою.

Якось надвечір у консуловій конторі з'явився Кйо. Він жував кінчик незапаленої сигари.

— Ну, як, вигадали свій фокус? — спитав він Джонні. — Якщо вигадали, то вже час його показати. Якщо ви, справді, можете взяти в одного з глядачів капелюх і вийняти звідти цілу купу покупців, що бажають придбати собі черевики, то робіть це зараз же. Ми всі накупили собі стільки взуття, що

його вистачить нам років на десять. А в крамниці панує dolcy far nienty1. Я зараз був там. Ваша шановна жертва стоїть на дверях і пильно розглядає крізь окуляри босі ноги прохожих. У тутешніх мешканців нахили суто художні. Ми з Кленсі зробили сьогодні вранці за дві години вісімнадцять знімків, а в крамниці за весь день продано лише одну пару взуття, її купив Бланшар. Йому здалося, що в крамниці сидить міс Гомстеттер. Він увійшов і купив собі хатні, обшиті хутром черевики. Потім я бачив, як він кинув їх у лагуну.

— Завтра або позавтра прийде пароплав з Мобіла, — сказав Джонні. — А доти ми нічого не можемо зробити.

— А що саме збираєтеся ви зробити? Утворити попит? — Небагато ж ви тямите в політичній економії, — досить

зухвало відказав консул. — Попиту утворити не можна. Але можна утворити обставини, які викличуть попит. І от саме це я й збираюся зробити.

За два тижні після того, як консул послав телеграму, до Кораліо прибув «фруктовий» пароплав і привіз для нього велетенський сірий тюк, наповнений чимось загадковим. Серед митників Джонні був у досить великій шані і йому віддали його посилку не розпаковуючи. Він велів віднести тюк до консульства і сховав його в задній кімнаті.

Увечері консул зробив у тюкові дірку і вийняв звідти жменю реп'яхів. Він довго розглядав їх, як лицар розглядає свою зброю перед смертним боєм за даму серця. Реп'яхи були стиглі, серпневі, тверді, як лісові горіхи, з міцними й гострими, немов голки, шпичками.

Тихенько насвистуючи, Джонні пішов шукати Біллі Кйо.

Згодом, коли Кораліо поринуло в сон, вони з Біллі про­кралися на спустілі вулиці. Їхні піджаки роздувалися, немов

1 Лінивий, сонливий стан, знайомий мешканцям півдня. Дослівно значить «приємне нічев'я» (Ісп.). (Прим, перекл.)

повітряні балони. Вони пройшли геть усю Кальє Гранде, старанно засіваючи її гострими реп'яхами. Вони кидали їх у пісок, на тротуари, засівали кожний фут трави між поснулими будинками. Потім обійшли всі бічні вулиці і провулки. Нарешті не лишилося жодного незасіяного місця, де б могла ступити нога чоловіка, жінки або дитини. Багато разів довелося їм повертатися до консульства по нову партію колючок і лише майже на світанку вони зі спокійним серцем лягли спочивати, немов великі отамани, після того як вони докладно розроби­ли план бою і певні, що перемога забезпечена. Тепер вони могли спати, бо знали, що сіяли сьогодні так само старанно, як нечистий сіє в хлібах бур'яни.

Щойно зійшло сонце, як на базар прийшли крамарі і принесли фрукти і м'ясо. Базар був край міста, поблизу моря і там колючки не були посіяні. Настав час, коли звичайно починали сходитися покупці, але нікого не було. Крамарі чекали, чекали довго. Нікогісінько. «Que hay?»1 — Питали вони один в одного.

Проте у заведений час, з кожного цегляного будинку, з кожної пальмової хатини, з кожної критої травою хижки, з кожного patio вийшли жінки — чорні, брунатні, цитринові, каштанові, жовті й червоні. Усі вони поспішали на базар ку­пити для своєї родини касаву, плантани, м'ясо, курей і маїсові коржі. Усі вони були декольтовані, з голими руками, босими ногами, в спідничках, що ледве-ледве прикривали коліна. Отже, всі ці волоокі, не багаті на розум жінки повиходили зі своїх хижок і рушили вузенькими стежками або серединою вулиці по м'якій траві.

Раптом та, що йшла попереду, не знати з чого заверещала і високо підняла ногу. За нею ступили інші і всі, перелякано волаючи, посідали на землю, щоб упіймати тих невідомих

1 Що сталося? (/си.)

їдких комах, що так боляче втяли їх за ноги. «Que picadores diablos!»1 — кричали вони одна до одної через вузенькі вулиці. Деякі перейшли з тротуарів на траву, але й там їх кусали й жалили чудні маленькі колючі кульки. Вони теж попадали на землю, і їхнє голосіння злилося з голосінням тих, що сиділи на піщаних стежках. Геть по всьому місту лунало жалібне жіноче виття. А крамарі на базарі не могли дійняти, чому це досі не приходять покупці.

Потім на вулицю повиходили володарі світу — чоло­віки. Вони теж почали стрибати, танцювати, шкутильгати і лаятись. Одні спинялися як укопані, спантеличені й безпорад­ні, другі нагиналися й ловили трикляту погань, що обсідала їм то підошви, то кісточки. Деякі виголосили, що це страшне лихо не що інше, як отруйні павуки невідомої породи.

Невдовзі повибігали з хат і діти — попустувати зранку на вулиці; і тепер до загального галасу приєднався лемент пожалених скульгавілих малят. Жертви щохвилини збіль­шувалися.

Донна Марія Кастільяс-і-Буенвентура-де-ляс-Касас ви­йшла зі свого високошановного дому купити, як звичайно, в панадерії2, що була по той бік вулиці, свіжого хліба. Спідниця на ній була атласова — по жовтому полю квіти розкидані, сорочка з тонкого полотна уся в зборочку, а на плечах пурпурова мантилья з Іспанії. Але її цитриново-жовті ноги — леле! — були босі. Виступала вона величаво, бо хіба ж її предки не чистокровні гідальго з Арагону? Вона зробила три кроки по оксамитовій травичці і раптом наступила своєю аристократичною п'ятою на пучок реп'яхів. Донна Марія Кастільяс-і-Буенвентура-де-ляс-Касас завила, як дика кішка. Вона впала на коліна і, спираючись об землю руками, попов­

1 Які кусливі дияволи! (Jen.) 2 Пекарня (ісп.) (прим, перекл.).

зла, немов — просто сором сказати! — немов якась тварина, назад до свого високошановного дому.

Дон сеньйор Ільденфонсо Фредеріко Вальдасар, мировий судця, вагою в двадцять англійських стонів1, хотів був при­провадити свою масивну особу на ріг майдану до винарні, щоб заспокоїти ранішню спрагу. Але, ледве торкнувшись прохолодної трави, його незахищена нога потрапила на схо­вану міну. Дон Ільденфонсо повалився, як собор, волаючи, що його на смерть покусав скорпіон.

Скрізь, куди не кинеш оком, стрибали, спотикались і шкутильгали голоп'яті коралійські громадяни, раз у раз від­риваючи від своїх ніг їдких комах, які за одну ніч заполонили їхнє місто і тепер так мордували їх.

Голяр Естебан Дельгадо, освічений і бувалий у буваль­цях, перший здогадався, як врятуватися від лиха. Сидячи на камені і виймаючи у себе з пальців колючки, проказав він таку промову:

— Подивіться, друзі мої, на цих бісових блощиць. Я їх добре знаю. Вони літають у небі ключами, як голуби. Це вже дохлі, вони попадали вночі. Це ще нічого, а ось у Юкатані я бачив таких здорових, як помаранчі. Вони сичать, як га­дюки, і крила в них, як у кажанів. Від них одне тільки може нас врятувати — черевики. Zapatos — zapatos para mi!2

Естебан зашкутильгав до крамниці містера Гомстеттера і купив собі черевики. Вийшовши звідти, він відчув себе безпечно і тепер фертом виступав вулицями, на весь голос проклинаючи бісові блощиці. Скрізь, де він проходив, по­терпілі коралійці підводилися з землі або ставали на одну ногу і дивились у два ока на невразливого голяра. І жінки, і чоловіки, і діти — всі вигукували тепер одне слово:

1 С т о н — 6,356 кілограма (прим, перекл.). ! Мені потрібні черевики (ісп.).

— Zapatos! Zapatos! Щоб викликати попит, утворено обставини. І попит

з'явився. Цього дня містер Гомстеттер продав триста пар черевиків.

— Просто дивно, як раптом пожвавішала торгівля, — ка­зав він увечері Джонні, що зайшов допомогти йому навести порядок у крамниці. — Адже вчора я продав лише три пари.

— Я ж казав вам, що як уже вони почнуть купувати, то їх і не відженеш, — відповів Джонні.

— Треба буде ще виписати скринь десять, щоб попов­нити запас, — сказав містер Гомстеттер, сяючи очима крізь окуляри.

— Я б не радив, — сказав Джонні. — Не слід поспішати. Подивимося, як піде торгівля далі.

Щоночі Джонні і Кйо засівали землю, а вдень сходили долари. За десять днів у крамниці взуття було продано дві третини всього краму, а тим часом у Джонні закінчилися всі реп'яхи. Тоді він послав Пінкові Довсонові замовлення ще на п'ятсот фунтів, платячи йому, як і раніше, по двадцять центів за фунт, а містер Гомстеттер виготував замовлення на черевики до північних фірм ще на півтори тисячі доларів. Того дня Джонні навмисне виснув увесь час у крамниці, чекаючи, щоб перехопити замовлення, і знищив його, перш ніж воно потрапило на пошту.

Того ж вечора він повів Розіну під мангове дерево, що росло біля Гудвінової веранди, і признався їй в усьому. Вона глянула йому просто у вічі і сказала:

— Ви дуже погана людина. Ми з батьком цими ж днями поїдемо додому. Ви кажете, що це був жарт? А на мою думку, це дуже серйозна річ.

З півгодини вони сперечалися, а потім раптом почали говорити на іншу тему. Обидва заходились обговорювати важливе питання: якими шпалерами краще прикрасити

старовинний будинок Етвудів у Дейлсборо після весілля: рожевими чи блакитними.

Наступного ранку Джонні признався в усьому і містерові Гомстеттеру. Взуттєвий крамар надів окуляри і сказав:

— Ви чоловіче, страшенний негідник. Добре, що я, до­свідчена людина в цих справах, повів діло як слід, а то б я міг збанкрутувати. Ну, а що ж ви порадите мені тепер, щоб продати решту?

Коли прибула друга партія реп'яхів, Джонні навантажив ними й рештою черевиків шхуну і вирушив до Алаясана.

Там у той самий диявольський спосіб він з успіхом вла­штував свою темну справу і повернувся з повною торбою грошей і без жодного шнурка від черевиків.

Тоді він попросив свого великого дядька1 з хвилястою козлячою борідкою і в зірчастому жилеті, щоб той дозволив йому вийти у відставку, бо лотос його більше не приваблю­вав. Він тепер палко мріяв про дейлсборійський крес-салат і шпинат.

На посаду тимчасового консула Сполучених Штатів у Кораліо було рекомендовано і призначено містера Вільяма Теренса Кйо, а Джонні поїхав з Гомстеттерами назад до своїх рідних берегів.

Кйо прийняв свою синекуру з тією властивою йому лег­кістю, яка не покидала його навіть на такому високому посту. Фотографічний заклад «Кйо і Кленсі» скінчив своє існування, хоч сліди його жорстокої діяльності ніколи не стерлись на цих мирних безпорадних берегах. Непосидючим компаньйонам кортіло знову піти у світи, знову пристати до лав шукачів щастя. Але тепер дороги їхні розійшлися. Ширились чутки, що в Перу заноситься на заколот, і войовничий Кленсі мав

1 Д я д ь к о Сем — символ Сполучених Штатів. Його звичайно зображують з козлячою борідкою в зірчастому жилеті (національний прапор) (прим, перекл.).

намір спрямувати туди свої відважні кроки. А Кйо розробляв у себе в голові і на казенних паперах якийсь грандіозний проект, проти якого мистецтво нівечити людські фізіономії здавалося просто жалюгідним.

— Мені, — часто, бувало, казав Кйо, — треба було б узя­тися до якого-небудь особливого діла — на вигляд ризикова­ного, але насправді певного; одно слово, взятися до якогось делікатного шахрайства, якого, звичайно, не навчишся на заочних курсах кореспонденції. Хай наслідки будуть нескорі, але я хочу, щоб у мене були хоч такі шанси виграти, як у того, хто вчиться грати в покер на океанському пароплаві, або в кандидата на губернатора Техасу від республіканської партії. І коли я вже одержу свій виграш, я аж ніяк не хочу, щоб він був змочений слізьми вдів та сиріт.

Уся поросла зеленою травою земна куля була для Кйо тим зеленим столом, за яким він грав. І грав він тільки в ті ігри, які сам вигадав. Кйо не ганявся за боязким доларом, не переслідував його з мисливською сурмою та собаками. Він волів заманювати його гарненькими блискучими принадами з його рідних стихій у чужі, невідомі йому води. Однак із Кйо був непоганий підприємець і свої проекти — попри всю їх незвичайність — він складав так солідно, як підрядник на будування домів складає свої. Якби сер Вільям Кйо жив за часів короля Артура, він був би лицарем Круглого Стола, а за наших днів він просто бродяга і мета в нього не Грааль1, а гра.

Через три дні після того, як виїхав Джонні, до берегів Ко­раліо прибули дві невеличкі шхуни. Невдовзі від одної з них відплив човен і привіз на берег засмаглого молодика. У цього молодого чоловіка був розумний, гострий погляд. З подивом

1 Г р а а л ь — у середньовічних легендах чаша, вирізьблена з кош­товного каменю, в яку була зібрана кров Христа. З Граалем пов'язані легенди про короля Артура і лицарів Круглого Стола (прим. перекл.).

озирався він навколо: все було таке чудне. Хтось на березі показав йому, де консулова контора, і він попростував туди нервовою ходою.

Кйо сидів, розвалившись у казенному кріслі, і малював карикатуру на дядька Сема на купі казенних паперів. Коли ввійшов відвідувач, він підвів голову.

— Де Джонні Етвуд? — спитав діловим тоном засмаглий молодик.

— Його немає, — відповів Кйо, старанно вимальовуючи дядькові Семові краватку.

— Це на нього схоже, — сказав брунатний молодик і спер­ся об стіл. — Він завжди бив байдики замість щось робити. А скоро він прийде?

Кйо довго думав, потім сказав: — Навряд. — Мабуть, бавиться десь якимись дурницями, — пере­

конано доброчинним тоном зауважив відвідувач. — У Джон­ні ніколи не було витримки, щоб досягти в чомусь успіху. Цікаво, як він тут може упоратися із своїми консульськими обов'язками, коли його навіть і в конторі не буває.

— Тепер ці обов'язки виконую я, — сказав тимчасовії консул.

— Он як? Так тоді скажіть мені, де ж фабрика? — Яка фабрика? — спитав Кйо з ввічливою цікавістю. — А де обробляють реп'яхи. Дідько його знає, що там з

них роблять. Он на тих двох суднах повні трюми реп'яхів. Я можу вам дати теж заробити на цім ділі. У Дейлсборо я найняв усіх чоловіків, жінок і дітей збирати реп'яхи. Збирали цілий місяць без спочину. Я зафрахтував ці два судна спе­ціально, щоб перевезти їх сюди. Усі думали, що я збожеволів. Тепер я можу продати вам усю партію по п'ятнадцять центів за фунт разом з привозом. А якщо вам треба буде ще, то, я гадаю, в Алабамі знайдеться їх іще багато. Джонні, коли їхав

сюди, обіцяв, що як тут нагодиться йому якесь прибуткове діло, то він зараз же повідомить мене. Ну, можна під'їжджати до берега?

Надзвичайна, майже неймовірна втіха засвітилася на ро­жевій фізіономії Кйо. Олівець випав йому з рук. Він дивився на засмаглого парубка, і в очах його були і радість і страх. Він боявся, що ця чудова подія, яка його так безмежно тішила, лише сон.

— Бога ради, скажіть мені, — серйозно сказав Кйо, — ви Дінк Повсон?

— Мене звуть Пінкні Довсон, — відповів король реп'я­хового ринку.

Біллі Кйо в мовчазному екстазі вислизнув з крісла на підлогу на свій улюблений мат.

Небагато було звуків у Кораліо того задушливого дня. Серед них можна згадати нестямний нечестивий регіт про­стягненого на підлозі американського ірландця, тим часом, як на нього здивовано дивиться засмаглий молодик з гострими очима. Потім на вулиці туп-туп-туп-туп багатьох узутих ніг. А також сумовитий шелест хвиль Карибського моря, що омиває цей історичний берег.

ХУДОЖНИКИ

Куценький недогризок синього олівця правив Кйо за чарівну паличку, якою він проробляв усякі штуки перед тим, як почати показувати фокуси. Отже, цим недогризком він списав чимало паперу, вкривши його діаграмами й цифрами, чекаючи, поки Американські Сполучені Штати пришлють до Кораліо нового консула на місце Етвуда, що вийшов у відставку.

Проект Кйо, що вигадав його мозок, підтримало відважне серце і затвердив синій олівець, зародився на підставі деяких рис і людських хиб нового анчурійського президента. І ці риси та становище, з якого Кйо сподівався видобути золоту нагороду, варто занести до наших літописів, аби не завинити проти правильного порядку подій.

Президент Лосада — багато хто називав його диктато­ром — був чоловік геніальний; і його геній міг би визначи­ти його навіть серед англосаксів, якби не деякі дрібні, але згубні риси його вдачі. Патріот-ентузіаст у дусі Джорджа Вашингтона, якого він обожнював, він мав силу Наполеона і розум великих мудреців. Усе це, може, й давало б йому право називати себе «Достославним визволителем», якби не його надмірне честолюбство, яке відсувало його до лав менш достойних диктаторів.

Проте він зробив своїй батьківщині велику послугу. Мо­гутньою рукою він тріпонув її так, що з неї мало не спали окови темноти й лінощів; мало не позлітала черва, що їла її. Він підніс Анчурію до рівня світових держав. Він заснував школи й лікарні, збудував шляхи, мости, залізниці, спорудив палаци. Щедрою рукою роздавав він кошти на процвітання мистецтва й науки. Він був самовладний деспот і разом на­родний кумир. Добро країни так і текло йому в руки. Інші президенти були хтиві зисколюби. Лосада ж хоч і заживав величезного багатства, але ділився ним з народом.

Однак його слабиною була невситима пристрасть до пам'ятників та інших знаків увічнення. З його веління в кожному місті йому поставлено статуї, а під ними вирізьб­лено легенди про його велич. У стіни кожної громадської будівлі вправлено таблиці, які виславляли президента і розповідали про вдячність його підданців. Статуетки і портрети президента розповсюджувано геть по всій країні. їх можна було знайти в кожному будинку, в кожній хижі.

Один з його двірських підлабузників намалював його, як святого Іоанна, з ореолом навколо голови, оточеного почтом, у повній парадній формі. Лосада не вбачив у цій картині нічого непристойного і звелів повісити її в столичному соборі. А одному французькому скульпторові він замовив зробити мармурову групу, де поруч нього стояв би Наполеон, Александр Великий і ще двоє-троє великих людей, яких він вважав за достойних такої честі.

Він винишпорив усю Європу, щоб добути собі якнай­більше орденів. Гроші, інтриги, політика — все йшло в діло, аби тільки запобігти в якого-небудь державця бажаної зірки або хрестика. В урочистих випадках його груди від плеча до плеча були вкриті хрестами, зорями, золотими трояндами, медалями й стрічками. Говорили, що кожен, хто міг видобути для нього який-небудь новий орден або вигадати новий спосіб вихваляти його велич, діставав право глибоко застромити руку в державну скарбницю.

Саме на цій людині і зосередив свою увагу Біллі Кйо. Шляхетний авантюрист помітив, що на тих, хто потурає пре­зидентовому честолюбству, цілими потоками ллється ласка, і вважав зайвим розгортати парасоля і захищатися від бризок цього золотого дощу.

За декілька тижнів до Кораліо прибув новий консул і звільнив Кйо від його тимчасових обов'язків. Це був щой­но зі шкільної лави юнак, і в житті його була лише одна мета — ботаніка. Консульська служба в Кораліо давала йому змогу вивчати тропічну флору. Він був у димчастих окулярах і з зеленим парасолем. Прохолодну задню веранду консуль­ства він так захарастив різними рослинами, що не лишилося місця ні для пляшки, ні для стільця. Кйо подивився на нього сумовито, але без найменшої ворожості і почав пакувати свій чемодан, бо його новий план боротьби проти застою на тамтешніх берегах змушував його їхати ген за море.

Невдовзі до Кораліо знову прибув «Карлсефін», пароплав-бродяга, і його почали навантажувати кокосовими горіхами для спекулятивного нападу на нью-йоркський ринок. Кйо дістав собі квиток на це судно.

— Їду до Нью-Йорка, — сказав він друзям, що зібралися на березі провести його. — Але ви ще не встигнете й скучити за мною, як я знову буду тут. Хочу зробити дещо в справі художньої освіти цієї рябомизої країни. Незручно ж поки­дати її напризволяще, щоб вона й далі корчилася в муках цинкографії.

І пояснивши цими таємничими словами свої наміри, Кйо сів на пароплав.

За десять днів, з піднятим коміром свого легенького пальта і тремтячи з холоду, він влетів до майстерні Кероласа Бай­та — на верхньому поверсі височенного будинку на Десятій вулиці у Нью-Йорку.

Керолас Вайт курив сигарету і смажив на гасівці ковбаски. Йому було лише двадцять три роки, і в поглядах на мистецтво це був непоправний ідеаліст.

— Біллі Кйо! — вигукнув він, простягаючи ліву руку (у правій була сковорода). — Звідки? З яких нецивілізованих країв?

— Здоров, Керрі, — сказав Кйо і, присунувши до гасівки стільця, почав гріти руки. — Добре, що я тебе так швидко знайшов. Я весь день шукав тебе по адресних бюро та по картинних галереях — і все дарма. А отут на розі в пивниці мені зразу сказали, де ти живеш. А я так і знав, що ти ще не облишив малювати картини.

Кйо оглянув майстерню гострим поглядом знавця. — Так, ти справжній художник, — оголосив він, кілька

разів кивнувши головою. — Он та велика картина, в кутку, де намальовані ангели, зелені хмари і якась хура, саме така,

як мені треба. Як вона, Керрі, в тебе називається? «Сценка на острові Коні»?1 Чи як?

— Я, власне, хотів був назвати її «Вшестя на небо пророка Іллі», — сказав Байт, — але можливо, що ти маєш більше рації.

— Ну, не в назві сила, — поблажливо зауважив Кйо. — Найголовніше — це рама і багатство фарб. Ну а тепер я роз­кажу тобі, чого мені від тебе треба. Я оце зробив коротеньку подорож на пароплаві, щось не більше як на дві тисячі міль, щоб утягнути тебе в одну зискову справу. Як тільки я її на­мислив, зараз же згадав про тебе. Ти погодишся поїхати зі мною туди, звідки я приїхав, і намалювати там одну картину? Тобі доведеться витратити на це три місяці, але зате заробиш п'ять тисяч доларів. Згода?

— А що ж мені треба буде малювати? Реклами про еліксир для росту волосся? — спитав Вайт.

— Та ні, зовсім не реклами. — Ну, а що ж то буде за картина? — Це довго розказувати, — сказав Кйо. — Нічого, розказуй, а я, вибач, тим часом поглядатиму

на ковбаски. Бо коли вони набувають хоч трохи темнішого тону за ван-дейківський, то кажи пропало.

Кйо розказав йому свій проект. Вони мають поїхати вдвох до Кораліо, і там Вайтові треба буде розіграти з себе славет­ного американського портретиста, який нібито подорожує тропіками, щоб відпочити від своєї важкої, хоч і вдячливої, роботи.

Навіть звичайній діловій людині, що вперто йде до своєї мети, зрозуміло: художник з такою гарною репутацією змо­же дістати замовлення увічнити на полотні безсмертні риси

1 Коні — острів біля Нью-Йорка, місце простонародних розваг (прим. перекл.).

самого президента і опинитися під тим золотим дощем, що ллється на кожного, хто вміє потурати його хибам.

Кйо розраховував на десять тисяч доларів. Адже портре­тистам часто платять і більше. Витрати на подорож і при­бутки вони з Вайтом мали поділити пополам. Отакий план розказав Кйо Вайтові, з яким він познайомився на Заході ще за тих часів, коли один не служив мистецтву, а другий не був кочівником.

Незабаром змовники покинули сувору непривітну май­стерню і влаштувалися в затишному кутку в кафе. Там про­сиділи вони аж до ночі, пишучи щось на старих конвертах недогризком синього олівця.

Десь о дванадцятій годині Байт, що сидів скоцюрбившись на стільці, спершись на руки підборіддям і заплющивши очі, щоб не бачити бридких шпалер, сказав спокійно й рішуче:

— Гаразд, Біллі, я поїду з тобою. Я приховав сотні три на ковбасу та квартиру і можу вкласти їх у твою справу. П'ять тисяч! Та я зможу тоді поїхати на два роки до Парижа і потім ще пожити рік в Італії. Завтра ж почну пакуватися.

— Ні, ти почнеш пакуватися через десять хвилин. Завтра вже настало. «Карлсефін» відходить о четвертій вранці. Ходімо до твоєї майстерні, і я допоможу тобі.

Щороку Кораліо стає на п'ять місяців фешенебельним центром Анчурії. Тільки тоді в місті шумує життя. З лис­топада по березень Кораліо фактично стає столицею. Ці місяці там живе президент зі своєю офіційною родиною. Разом з ним переїжджає туди і високе товариство. Люди, що звикли жити собі на втіху, роблять з цього сезону безперерв­не свято: розвагам та веселощам немає краю. Святкування, бали, ігри, морські купання, гуляння, вистави — усе це до їхніх послуг. Щовечора на майдані грає славетний швей­царський оркестр із столиці і всі чотирнадцять карет, що є в Кораліо, кружляють вулицями похоронно-повільним,

але відрадним темпом. З гір приходять індіанці, схожі на доісторичних кам'яних ідолів, і продають на вулицях свої вироби. На вузеньких вуличках повнісінько народу — так і ллється гомінливий, радісний, безжурний потік веселого люду. Дурна дітвора в коротеньких спідничках і з золотими крильцятами за спиною товчеться під ногами в кипучої юрби. Особливо жваво проходить відкриття сезону, коли зустрічають президента і його почет: розкоші, пишність, бурні вияви патріотичного ентузіазму й радості.

Коли Кйо і Вайт прибули на «Карлсефіні» до Кораліо, веселий зимовий сезон був уже в розпалі. Того вечора, як вони зійшли на берег, на майдані грав оркестр. Стежками плавно походжали сільські дівчата, босі, з сором'язливими очима, виблискуючи світляками в темних кучерях. Міські ферти в білих полотняних костюмах, вимахуючи тростинами, теж уже вийшли на свою вечірню прогулянку, таку небезпечну для жіночих сердець. Уся атмосфера була суто людська: штучні чари, кокетство, безжурність, жадоба втіх — сенс життя, що вигадала людина.

Перші два-три дні після приїзду Кйо і Вайт присвятили підготовці. Кйо повів художника містом, познайомив його з невеличким гуртком місцевих американців і скрізь ширив чутки, що Байт — славетний маляр. А щоб показати, що це справді так, Кйо придумав і наочніший спосіб.

Приятелі найняли кімнату в готелі де лос Естранхерос. Обидва розгулювали скрізь у нових незаймано чистих пару­синових костюмах, в американських солом'яних брилях і з надзвичайно оригінальними й абсолютно непотрібними па­лицями. Небагато знайшлося б у Кораліо кабальєро, — навіть серед пишно-мундирних офіцерів анчурійського вояцтва, — що відзначалися б такою невимушеністю і вишуканістю поводження, як Кйо і його друг, великий американський художник, сеньйор Вайт.

Вайт виносив на берег мольберт і робив дивовижні етюди морських та гірських краєвидів. Позад нього широким пів­колом ставали тубільці і, безнастанно сокочучи, стежили за його роботою. Кйо, що розробив свій план з усіма деталями, придумав і для себе певну роль і бездоганно грав її весь час. Він — друг художника, ділова людина на спочинку. А за емб­лему його становища правив кишеньковий фотографічний апарат.

— Людина, в якої є апарат, — говорив Кйо, — завжди справляє враження дилетанта з високого товариства, з кре­дитною книжкою в кишені і спокійним сумлінням. Навіть яхтою не напустиш такого туману, як апаратом. Позаяк людина нічого не робить, а тільки розгулює скрізь та клацає кодаком — значить вона в шані на Бродвеї. Взяти хоча б мільйонерів. Що таке, зрештою, мільйонер? Людина, яка спочатку підбирає рукою геть усе, що їй під ту руку трапляє, а потім знімає краєвиди. Кодак куди більше вражає, ніж титул або діамантова шпилька в краватці.

Отже, Кйо скромно походжав по Кораліо, фотографую­чи краєвиди та соромливих сеньйорит, а Вайт привселюдно ширяв у піднебесних сферах мистецтва.

Через два тижні після їхнього приїзду з'явилися плоди їхніх трудів. Якось до Кораліо під'їхав розкішний фаетон і звідти вийшов один з президентових ад'ютантів. Президент хотів би, щоб сеньйор Байт відвідав палац для приватної розмови.

Кйо міцно стиснув зубами люльку. — Десять тисяч, ні на цент менше, — сказав він худож­

никові. — Пам'ятай це. І, будь ласка, золотом або сріблом. Не приймай від нього цього паскудства, що тут зветься грошима.

— Може, він кличе мене зовсім не для цього? — Іди, — впевнено сказав Кйо. — Я вже знаю, чого йому

треба. Він хоче, щоб славетний американський маляр, що

перебуває нині у цій пригнобленій країні, намалював його портрет. Ну, йди ж бо.

Фаетон повіз художника до палацу. Кйо ходив туди й сюди по кімнаті, пускаючи з люльки великі клуби диму, і чекав. За годину до готелю знов під'їхав фаетон, залишив Байта і зник. Художник побіг сходами, перестрибуючи через три приступки. Кйо покинув палити і обернувся в мовчазний знак запитання.

— Готово! — вигукнув Вайт. Його дитяче обличчя сяяло від радісного захвату. — Біллі, ти просто диво. Він хоче мати свій портрет. Зараз усе тобі розкажу. Їй-богу, цей диктатор славний чолов'яга. Хоч диктатор до самих кісток. Це мішанина Юлія Цезаря і Люцифера в брунатному тоні. Ввічливий і грізний. Кімната, де він прийняв мене, в десять акрів завбільшки. Немов пароплав на Міссісіпі: скрізь позолота, дзеркала і біла фарба. По-англійськи говорить чудово, я навіть не сподівався. Дійшло до ціни. Я кажу: десять тисяч. А сам думаю: от зараз покличе вартових, скаже схопити мене й розстріляти. Але він і бровою не повів. Тільки махнув недбало брунатною рукою й каже: скільки скажете, стільки й буде. Завтра я маю піти до нього, і ми поговоримо про деталі портрета.

Кйо похнюпився. На його зажуреній фізіономії написана була самозневага

— Ні на що я не здатний, Керрі, — сумно мовив він. — Де там мені братися за такі серйозні справи. От продавати на вулиці помаранчі — це якраз діло для мене. Коли я сказав десять тисяч, слово честі я думав, що цей чорнопикий не дасть більше ані цента. А тепер я бачу, що він охоче дав би й п'ятнадцять. Слухай, Керрі, якщо твій Кйо коли-небудь ще зробить отаку дурницю, посади ти його до чистенької затишної божевільні. Гаразд?

Зимовий палац, Каса Морена, хоч і мав тільки один поверх, проте це був пишний будинок з темного каміння,

розкішно обставлений усередині. Він стояв на невисокому горбку, край міста. Навколо нього розкинувся обнесений муром чудовий тропічний сад. Наступного дня президентів фаетон поїхав по художника. Кйо пішов прогулятися по бе­резі, де він і його «скринька з малюнками» були звичними явищами. Коли він повернувся до готелю, Вайт уже сидів на балконі в пароплавному кріслі.

— Ну, — сказав Кйо, — вирішили ви з його бундючністю, в яких тонах його малювати?

Вайт схопився з крісла і почав ходити по балкону. Потім він спинився і якось чудно засміявся. Обличчя його паленіло, а очі виблискували недоброю веселістю.

— От що, Біллі, — сказав він якось різко. — Коли ти прийшов до мене в майстерню і запропонував намалювати картину, я подумав, що тобі потрібна реклама про вівсянку або про бальзам для вирощування волосся, намальована на тлі гір або моря. Так знай, що це був би славний мистецький твір проти того, що, завдяки тобі, запропонували мені сьогодні. Я, Біллі, не можу писати цієї картини. Пусти мене додому. От я зараз розкажу тобі, чого хоче від мене цей варвар. Він усе заздалегідь обміркував і навіть сам зробив ескіз. І, треба сказати, він непогано малює. Але — о музи! — ти тільки пос­лухай, яку страшенну нісенітницю хоче він мені замовити. Ну, насамперед, він, звичайно, хоче бути в центрі картини. Його треба написати, як Юпітера на Олімпі, а під ногами в нього хмари. Збоку, поклавши президентові на плече руку, стоїть Джордж Вашингтон у повній парадній формі. Над головою в президента витає ангел з широко розгорнутими крилами і квітчає йому голову лавровим вінцем. А позаду гармати, ще кілька ангелів і солдати. Щоб узятися писати таку картину, треба мати не людську, а собачу душу. Такого художника слід пустити в непам'ять. Навіть і бляшанки з-під консервів не

слід прив'язувати йому до хвоста, щоб вона своїм торохтін­ням не нагадувала про нього.

У Кйо на лобі дрібними краплинами виступив піт. Цього його синій олівець аж ніяк не передбачав. Досі все йшло як по маслу. Він виніс на балкон ще одного стільця і примусив Вайта сісти. Потім спокійно запалив люльку.

— Ну, синку, — сказав він ніжно і разом сердито. — Пого­ворімо про мистецтво для мистецтва. У тебе своє мистецтво, в в мене своє. Твоє — чесно служити музам: крутити носом і на вивіску над пивницею, і на олеографію «Старий млин». А моє — це комерція. Мій план певний. Це ж ясно, як два та два — чотири. Малюй ти президента, як царя Соломона, або як Венеру, або як пейзаж, або як фреску, або як букет лілей, — одне слово, — як він хоче. Але малюй і забирай гроші. Ні, Керрі, ти не покинеш мене тепер, коли діло йде як по маслу. Подумай тільки: десять тисяч!..

— В тім-то й лихо, що я й сам увесь час думаю про ці гроші, — сказав Байт, — і це мене страшенно мучить. Мені гак і кортить затоптати в болото всі свої ідеали і спаскудити свою душу малюванням цієї картини. Адже ж на ці п'ять тисяч я зміг би три роки вчитися за кордоном і заради цього я готовий продати чортові душу.

— Усе це не так уже страшно, як тобі здається, — ласкаво сказав Кйо. — Треба дивитися на це по-діловому! Ти витра­чаєш стільки-то фарби й часу і одержуєш за це стільки-то грошей. До того ж я не згодний з тобою, що ця картина так уже ображає мистецтво. Джордж Вашингтон людина хоч куди, ти сам знаєш. А що можна сказати проти ангела? На мою думку, це буде не така вже погана група. А якщо надіти Юпітерові еполети, дати йому в руки шаблю та обмазати його з усіх боків хмарами, то вийде дуже непогана військова сцена. Ех, шкода! Якби ви ще не умовлялися про ціну, можна було

б накинути за Вашингтона ще якусь тисячу та за ангела не менше як п'ятсот.

— Ах, Біллі, ти нічого не розумієш! — сказав Вайт, не­рвово сміючись. — Деякі з нас, художників, дуже високо ставлять мистецтво. Я хотів би написати коли-небудь таку картину, щоб коли люди дивились на неї, то забували б, що це тільки фарби. Я хотів би, щоб вона входила їм у душу, як музика, і лишалась би там, як куля. Люди відійдуть від картини й спитають: «А що ще написав цей художник?» І я не хочу, щоб вони довідалися про якийсь портрет, або про журнальну обкладинку, або про ілюстрації, або про жіночу голівку. У мене повинні бути тільки картини — і більше нічого. Ось чому я їв саму ковбасу і не хотів себе зраджу­вати. Я згодився зробити президентів портрет, щоб поїхати до Європи. Але ця жахлива карикатура! Невже ти не ро­зумієш?

— Розумію, чудово розумію, — сказав Кйо так ніжно, немов говорив з дитиною, і поклав Байтові на коліна ру­ку. — Я розумію тебе. Це страшенно важко, коли доводиться зневажати своє улюблене мистецтво. Я знаю, тобі хотілося б намалювати щось таке грандіозне, яку-небудь таку панораму: «Бій біля Геттісборо». Але дозволь намалювати тобі невелич­кий ескіз. До сьогоднішнього дня ми витратили на всю цю справу триста вісімдесят п'ять доларів п'ятдесят центів. Ми обидва вклали сюди увесь свій капітал до останнього цента. Лишилось якраз стільки, щоб доїхати назад до Нью-Йорка. А мені потрібні мої п'ять тисяч, бо я хочу поїхати до Айдего i зробити там з них на мідяному ділі сто тисяч. От тобі діловий бік справи. Злізай, Керрі, з свого високого мистецтва і набий краще отой капелюх доларами.

— Ну, гаразд, Біллі, — через силу вимовив Вайт. — Я спро­бую. Я не ручуся, що зроблю це, але все ж спробую. Я візьмуся за цей портрет і, якщо зможу, то доведу справу до кінця.

— Оце добре! — радісно вигукнув Кйо. — Ти таки моло­дець! Тільки ось що. Роби цей портрет якнайшвидше. Якщо треба, найми собі двох помічників змішувати фарби. А то тут ходять погані чутки. Народові вже починає набридати містер президент. Кажуть, він порозводив у країні силу де­шевих концесій. Подейкують, нібито він хоче знюхатися з Англією, щоб продати свою батьківщину. Одне слово, треба якнайшвидше зробити картину і одержати гонорар перше, ніж вибухне революція.

У прохолодному patio Каси Морени президент звелів напнути велике полотно. І під ним Вайт влаштував своє тимчасове ательє. Щодня великий чоловік позував йому по дві години.

Вайт працював сумлінно. Але що далі посувалась робота, то все частіше приходили на нього напади гіркої самогризоти. Він глибоко зневажав себе. Він то вдавався в тяжку тугу, то був надто веселий і сміявся сардонічним сміхом. Кйо з тер­плячістю великого отамана потішав його, умовляв, улещував і не давав йому відійти від картини.

Наприкінці місяця Вайт заявив, що картину закінчено. Юпітер, Вашингтон, ангели, хмари, гармати і таке інше — все було готово. Він був страшенно блідий, губи його тіпалися. Він сказав, що президентові картина дуже подобається і він вирішив повісити її в Національній галереї героїв і великих державних діячів.

Художника було запрошено прийти наступного дня до Каси Морени по гонорар. У призначений час він пішов з готелю. Кйо весь час весело гомонів про їхній успіх, але той і слова не вимовив.

За годину він увійшов до кімнати, де його чекав Кйо, кинув на підлогу капелюх і сів на стіл.

— Біллі, — мовив він напруженим, стиснутим голосом. — У мене є трохи грошей на Заході. Я вклав їх у справу, яку

веде мій брат. На прибутки я й жив увесь час, поки вивчав малярство. Я візьму в брата свою пайку і поверну тобі все, що ти витратив на цю справу.

— Як? — вигукнув Кйо, схоплюючись на ноги. — Він не заплатив тобі?

— Заплатив, заплатив, — сказав Вайт. — Але тепер немає вже ні картини, ні гонорару. Якщо тобі цікаво, розкажу. Тут є деякі повчальні подробиці. Ми з президентом стояли поруч і дивилися на картину. Прийшов його секретар і дав мені чек на десять тисяч доларів до нью-йоркського банку. Як тільки цей папірець опинився у мене в руках, я просто збожеволів. Я розірвав його на шмаття і кинув на землю. А в patio якраз маляр фарбував колону. Його відро з фарбою стало мені в пригоді. Я схопив квач і витратив піввідра синьої фарби на свій десятитисячний кошмар. Потім уклонився і вийшов. Президент і вуст не розтулив, навіть не поворухнувся. Він був приголомшений від несподіванки. Я знаю, Біллі, що дуже скривдив тебе цим, але я інакше не міг.

У місті було неспокійно. На вулиці все зростав гомін. Чулися різкі крики. Часом можна було розібрати й слова:

— Bajo el traidor!.. Muerte el traidor!1

— Чуєш? — гірко мовив Вайт. — Я трохи розумію іспансь­ку. Вони кричать: геть зрадника! Я чув ці крики, ще коли був у палаці. Мені здавалося, що це вони кричать про мене. Бо я ж зрадив мистецтво. І я не міг не знищити картини.

— Геть йолопа! — от що слід було б їм кричати, коли б вони мали на увазі тебе, — сказав Кйо, палаючи від обу­рення. — Ти розірвав десять тисяч доларів, як якусь стару ганчірку, тільки через те, що вимазав на п'ять доларів фарби не так, як тобі хотілося. Його, бачте, мучить сумління. Тепер, як я вже буду брати собі в якій-небудь комерційній справ1

1 Геть зрадника! Смерть зрадникові! (Ісп.)

компаньйона, я поведу його до нотаря і хай присягнеться, що ніколи не чув слова «ідеал».

І, не тямлячись від люті, Кйо вибіг із кімнати. Вайт не дуже брав до серця його гнів. Що таке зневага Біллі Кйо проти самозневаги, якої він тепер позбувся!

А в Кораліо все зростала тривога. Бунт був неминучий. Народне невдоволення викликала поява в місті червонопикого здорованя-англійця, який, як казали, був агент британського уряду і приїхав скласти з президентом договір, який віддасть анчурійський народ у кабалу Англії. Президента обвинувачу­вали в тім, що він не тільки повіддавав за безцінь концесії, а ще й збирався перевести на Англію національні борги і в забезпечення віддати їм митниці. Народ, що довго терпів, вирішив нарешті показати свій протест.

Того вечора в Кораліо і в інших містах прозвучав голос народного гніву. Розлючена галаслива юрба, мінлива, але не­безпечна, загатила всі вулиці. Вона скинула велику бронзову статую президента, що стояла посеред майдану, і розбила її на друзки. Позривала з громадських будівель таблиці, що виславляли «Достославного визволителя». Знищила його портрети геть по всіх урядових установах. Навіть атакувала палац, але відступила під натиском війська, що лишилося вірним президентові. Усю ніч панував терор.

Лосада довів свою велич тим, що опівдні наступного дня вже скрізь панував спокій і він знов був повновладним диктатором країни. Він оголосив, що ніяких переговорів з Англією він не вів. Сер Стеффорд Воон — червонопикий англієць — теж сповістив від свого імені в газетах і на особ­ливих афішах, що його перебування в Кораліо не має ніякого міжнародного значення. Він просто подорожує без якихось таємних намірів. До того ж, запевняв англієць, він ще ні разу не розмовляв з президентом, навіть не бачив його.

Під час усієї цієї ворохобні Вайт готувався в дорогу до­дому. Через два-три дні з Кораліо мав відійти пароплав. Десь опівдні непосидючий Кйо узяв свій апарат і вийшов, щоб згаяти час, що занадто вже повільно тягнувся. Місто було знову таке спокійне, ніби мир ніколи не покидав його черепичних дахів.

Години за дві Кйо влетів до готелю з якимсь незвичайним виразом на обличчі й відразу ж попростував до маленької кімнатки, де він звичайно проявляв свої фотографії.

Трохи згодом він вийшов на балкон, де сидів Вайт. На обличчі в нього грала промовиста злорадісна, хижа усмішка.

— Знаєш, що це таке? — спитав він Байта, показуючи йому маленьку наклеєну на картон фотографію.

— Знімок сеньйорити на піску, — ліниво відповів Вайт. — Ні, — сказав Кйо, сяючи очима, — це не знімок, а

постріл. Це бомба. Це золота копальня. Це вексель від пре­зидента на двадцять тисяч доларів; так, так, сер, тепер уже на двадцять. І не треба буде ні нищити картини, ні профанувати мистецтво. Мистецтво! Ех, ти!.. Де вже твоїм смердючим тю­бикам змагатися з моїм кодаком! Він їх на смерть подолав. Ось поглянь.

Вайт узяв фотографію і раптом свиснув. — Ох, ти ж чорт! — вигукнув він. — У місті буде заколот,

якщо ти покажеш кому-небудь. Як це ти зробив, Біллі? — Знаєш отой високий мур навколо президентського саду?

Я пішов туди, щоб зняти місто з висоти. Дивлюся, із стіни ви­пав камінчик і замазка зовсім обсипалась. Дай, думаю, гляну, як у президента росте капуста. Зирк туди — і що ж я бачу... Кроків за двадцять від мене сидять за столиком президент і цей сер англієць. Столик геть завалений паперами, а вони сидять близенько один до одного, немов двоє змовників, і гомонять над тими паперами. Гарненький цей куточок у саду, затишний. Сидять собі в холодку від пальм та помаранчевих

дерев, а на травичці тут же під рукою відерце з шампансь­ким. Ну, думаю, настав і для мене час зробити щось велике в мистецтві. Приставляю свою машину до дірки і натискаю кнопку. А вони якраз, мабуть, закінчили справу і потиснули один одному руки. Бачиш, воно тут так і вийшло.

Кйо вдягнув піджак і капелюх. — Що ж ти хочеш робити з цією фотографією? — спитав

Вайт. — Що робити! — ображено обізвався Кйо. — Прив'яжу до

неї рожеву стрічку і повішу в себе над етажеркою... Ти мене просто дивуєш. Я от зараз піду, а тим часом ти помізкуй, чи захоче імбирний самодержець купити в мене для своєї колекції цей мистецький твір, щоб він, бува, не потрапив до когось іншого.

Сонце вже червонило вершки кокосових пальм, коли Біллі повернувся з Каси Морени. Він кивнув головою на запитливий Байтів погляд і ліг на розкладачці, поклавши під голову руки.

— Я бачив його, — почав він. — Він заплатив гроші, як годиться порядній людині. Спочатку мене не хотіли пуска­ти, але я сказав, що в мене дуже важлива справа. Так, цей президент не в тім'я битий. Діловитий у нього мозок. Такий маху не дасть. Мені треба було тільки показати йому здалека картку і призначити ціну. Він усміхнувся, пішов до сейфа і виклав на стіл двадцять новісіньких асигнацій Американсь­ких Сполучених Штатів по тисячі доларів, так, як я поклав би долар і двадцять п'ять центів. Гарненькі папірці... добре шелестять...

— Ану, дай помацати, — сказав зацікавлений Байт. — Я ще ніколи не бачив тисячодоларової асигнації.

Кйо обізвався не зразу. — Слухай, Керрі, — сказав він якось неуважно, — тобі

дороге твоє мистецтво? Еге ж?

— Страшенно дороге, — щиро сказав Вайт. — Зара­ди мистецтва я пожертвував би своїм добром і добром сво­їх друзів.

— Цими днями я вилаяв тебе йолопом, — спокійно пра­вив Кйо. — Та я, власне, й зараз непевний, що ти не вчи­нив тоді, як йолоп. Але якщо ти йолоп, то і я не менший... Я часом любив пошити когось у дурні і заробити на цьому. Але я робив такі штуки чесно і мав діло з рівними собі. Але схопити людину за горло, зв'язати її по руках і ногах... щоб вона, хоч-не-хоч... ні, це не достойно людини... і це має дуже неприємну назву... ну, та ти сам знаєш, яку. Я почув щось таке... ну ось ти звинувачував себе тоді в профанації мистецтва; я почув щось подібне до цього. Ну, одно слово, я розірвав свою картку, поклав шматки на купу грошей і відсунув усе це до президента. «Вибачте, кажу, містере Лосада, але я трохи помилився в ціні. Візьміть цю картку дурно»... А тепер, Керрі, бери олівця, нам треба дещо підрахувати. Може, ми як-небудь нашкребемо тобі на дорогу та на ковбасу...

ДІККІ

Життя на берегах Карибського моря не підлягає законові послідовності. Події там змінюють одна одну несподівано, без усякого порядку. Там навіть великий Час щодня під час сієсти вішає свою косу на гілку помаранчевого дерева і за­курює сигарету.

Даремно побунтувавши проти президента Лосади, країна швидко заспокоїлась і знов почала терпляче зносити всі ті зловживання, в яких нещодавно його обвинувачувала. І в Ко­раліо запеклі політичні вороги стали щирими друзями, забувши на деякий час про несхожість своїх поглядів.

Провал художньої комбінації ніяк не збентежив Кйо. Він був з породи котів, які, впавши, завжди стають на всі чотири, і ніякі перешкоди, що ставила йому часом примхлива фор­туна, не були страшні для його котячих ніг. На обрії ще не розвіявся дим пароплаву, на якому поїхав Вайт, як Кйо знов уже взявся за свого синього олівця. Йому варто було сказати Джедді лише одне слово, і торговий дім «Бренніген і К°» дав йому кредит на усякий крам, який він тільки захотів. Того самого дня, коли Вайт приїхав до Нью-Йорка, Кйо виступав позад каравану з п'яти верблюдів, навантажених залізним крамом та всяким господарським начинням. Ішов Кйо углиб гір, що грізно височіли перед ним. Там, у Кордильєрах, ін­діанські племена промивали золотий пісок із золотоносних потоків, і коли до них привозили якийсь крам, то торгівля йшла жваво і muy bueno1.

У Кораліо Час згорнув крила і втомлено чвалав своїм нудним шляхом. Ті, що найбільше підживляли тьмяні години, розбрелися хто куди. Кленсі вирушив на іспанській барці до Колоча. Він мав на думці перебратися через Панамську «шию», а звідти знов рушити морем до Калао, де, як він чув, ішли бої. Джедді, який колись умів своєю лагідною веселою вдачею розвіювати тугу, що часто-густо обіймала лотофагів, став домувальником. Він почував себе дуже щасливим із своєю пишною орхідеєю Паулою і ніколи не жалкував, що не розв'язав таємниці запечатаної монограмою пляшки з листом, — тепер таким малозначним, — що, мабуть, і досі десь плаває в морі.

Цілком зрозуміло, що Морж, який з усіх тварин має найгостріший розум і найбільше додержується еклектичної філософії, умістив сургучну печатку якраз посередині своєї програми. Це виходить і забавно, і дуже доречно.

1 Дуже добре (ісп.).

Етвуд — гостинний господар прохолодної веранди і до­тепний вигадник — теж поїхав. Доктор Грег, цей бородатий вулкан, у якому безнастанно тліла історія про трепанацію черепа, так само як і раніш, завжди загрожував неминучим вибухом, а тому його ніяк не можна було залучити до тих, хто вміє розігнати нудьгу. Пісні нового консула гармоніювали з сумовитими морськими хвилями та буйними тропічними рос­линами. Його лютня не вміла розповідати, як Шехерезада або лицарі Круглого Стола. Гудвін був захоплений грандіозними проектами, а коли мав вільний час, любив сидіти вдома. Отже, в приїжджих мешканців Кораліо не було ні одностайності, ні будь-яких спільних розваг.

Та ось зненацька, немов з неба, звалився на Кораліо Діккі Мелоні і зумів прикути до себе увагу всього міста.

Ніхто не знав, хто він такий і як він опинився в Кораліо. Одного дня його побачили в місті — ото і все. Згодом він запевняв, що приїхав на пароплаві «Тор», але в списку па­сажирів, що їхали тоді на цьому судні, прізвища Мелоні не було. Проте цікавість незабаром ущухла. Хіба мало всілякої чудної риби викидає на берег Карибське море!

Це був моторний, безжурний, веселий хлопець. Принад­ні сірі очі, чарівна усмішка, смагляве, а може, просто дуже засмагле обличчя і вогненно-руде волосся, таке руде, якого в цій країні і не бачили. Говорив Діккі іспанською так само добре, як і англійською, і завжди мав повні кишені срібла. Отже, не дивно, що він незабаром став скрізь бажаним. Він мав велику пристрасть до vino bianco1, і казали, що він за одним разом може випити більше, ніж три чоловіки. Усі називали його просто Діккі. Усі зустрічали його радісним привітом, особливо тубільці, у яких його дивовижне руде волосся і незалежний вигляд викликали захоплення й зазд­

1 Біле вино (ісп.).

рість. Куди б ви не пішли, ви б неодмінно побачили Діккі або почули його веселий сміх і завжди знайшли навколо нього цілу юрбу прихильників, які любили його і за добру вдачу, і за біле вино, яким він завжди так охоче частував.

Чимало було розмов і здогадів, навіщо він приїхав до Кораліо, та скоро стало зрозуміло: Діккі відкрив крамничку для продажу тютюну, ласощів і різних індіанських виробів — напівшовкових тканин, взуття з оленячої шкіри і плетених тростинних кошиків. Але й після цього Дікі не змінив своїх звичок. Удень і вночі пив та гуляв у карти з команданте, з начальником митниці, з шефом поліції й іншими гульвісами з місцевих урядовців.

Якось Діккі побачив Пасу, доньку мадам Ортіс. Вона сиділа на порозі готелю де лос Естранхерос. І вперше за весь час, що він був у Кораліо, Діккі наче прикипів на місці. Але зараз же схопився і помчав із прудкістю лані розшукувати посеред коралійської золотої молоді Васкеса, щоб той поз­найомив його з Пасою.

Коралійське парубоцтво називало Пасу «La Santita Na-ranjadita». Naranjadita — це іспанське слово, і означає воно особливий колір. У нашій мові такого слова немає, але при­близно доньку мадам Ортіс можна було б описати так: свята прегарного ніжно-помаранчево-золотистого кольору.

Серед інших трунків мадам Ортіс продавала і ром. Треба вам сказати, що ром компенсує хиби всіх інших напоїв. Бо виготовляти ром — це монополія уряду, а продавати урядові лікувальні вироби — діло почесне, якщо не привілейне. До того ж і найсуворіший наглядач моральності не зміг би знайти в закладі мадам Ортіс чогось непристойного. Відвідувачі пили боязко, із сумовитим виглядом, немов на похоронах; бо та обставина, що мадам була старовинного шляхетного роду, не дозволяла її гостям справляти заповідь рому: будь веселим. Бо хіба ж вона не належала до роду Іглесія, що прийшли

сюди разом із Пісарро? І хіба її чоловік не був comisionado de caminos у puentes1 у цій окрузі?

Щовечора Паса сідала біля вікна в кімнаті поруч з пив­ницею і замріяно бринькала на гітарі. І ось до цієї кімнати починали входити по двоє, по троє молоді кабальєро і сідали на стільцях, поставлених у суворому порядку вздовж стіни. Вони приходили сюди полонити серце «святої», їхні способи навряд чи були поза конкуренцією. Вони випинали груди, набирали войовничого вигляду і викурювали силу сигарет. Навіть святі ніжно-помаранчевого кольору хотіли б, щоб до них залицялися як-небудь інакше.

Донья Паса борсалась у глибокому вирі отруєної нікотином тиші, намагаючись виборсатися з неї за допомогою гітари, і здивовано питала себе: невже всі ті романи, в яких вона читала про галантних і... не таких далеких кавалерів — брехня?

Вряди-годи до кімнати тихенько входила мадам Ортіс і в очах її світилася промовиста пропозиція. Тоді чулося ше­лестіння туго накрохмалених білих штанів і який-небудь із кабальєро прямував до пивниці.

Що рано чи пізно на полі бою з'явиться й Діккі Мелоні, можна було давно передбачити. Мало було в Кораліо дверей, куди б він не просував своєї рудої голови.

Через неймовірно короткий час після того, як він упер­ше побачив Пасу, він був біля неї, примостившись поруч з гойдалкою, в якій сиділа дівчина. Мовчки сидіти біля стінки — не входило в його систему залицяння. Він волів атакувати з близької відстані. Здобути фортецю одним упер­тим, палким, красномовним, невідбійним штурмом — оце було в дусі Діккі.

Паса походила з найславнішого іспанського роду в країні. До того ж у неї були неабиякі й особисті переваги. Два роки,

1 Завідувач шляхів і мостів (ісп.). (Прим, перекл.)

що вона провчилась у нью-орлеанській школі, високо піднесли її у власних очах, і вона вимагала від долі куди більше, ніж її сіренькі землячки. І все ж вона скорилася першому-ліпшому рудому шалапутові із спритним язиком і чарівною усмішкою, бо він залицявся до неї як слід.

Невдовзі Діккі повів її до невеличкої церкви на розі май­дану і до довгої низки її аристократичних імень долучилося ще одне — Мелоні.

І от їй з її лагідними очима святої і фігурою порцелянової Психеї довелося сидіти самій за прилавком в убогій крамничці, тим часом як Діккі пиячив зі своїми гульвісами-приятелями і волочився за жінками.

Жінки, яким взагалі властиві шляхетні інстинкти, раді були нагоді взяти Пасу за живе і почали її делікатно шпигати з приводу поведінки її чоловіка. Вона відповіла їм яскравим вогнем сумної зневаги:

— Ви, корови, — сказала вона рівним кришталево-чистим голосом, — хіба ви знаєте, що таке справжній мужчина? Ваші чоловіки — ледацюги. Вони вміють тільки крутити в холодку сигарети, поки їх не висушить сонце. Вони день крізь день вилежуються в гамаках, а ви причісуєте їх і годуєте свіжими фруктами. У мого чоловіка тече в жилах інша кров. Хай собі п'є. Зате, коли він вип'є стільки вина, що в ньому можна було б потопити кожного з ваших flaccitos1, він прийде до­дому і буде справжнім мужчиною, якого не знайдеш і серед тисячі ваших pobrecitos2. Він буде гладити і заплітати мені волосся, співатиме пісень. Він сам зніме з мене черевички і цілуватиме мені ноги тут, тут і тут. Він обійме мене... О, ви нізащо не зрозумієте цього! Ви нещасні сліпі, що ніколи не знали справжнього мужчини.

1 Недолуги (ісп.). 2 Бідолахи (ісп.).

Часом, уночі, щось чудне відбувалось у крамниці Діккі. У першій кімнаті було темно, але в маленькій задній Діккі з невеличким гуртком своїх приятелів сидів за столом і до глупої ночі розмовляв з ними про якісь секретні справи. Потім він тихенько випускав їх через двері на вулицю і йшов нагору до своєї маленької святої. У його нічних гостей був вигляд змовників; вони були в темних костюмах, у темних капелюхах. Звичайно, незабаром у місті помітили це і пішли різні чутки.

На американців, що жили в Кораліо, Діккі не звертав ніякої уваги. Гудвіна він явно уникав, а його хитрий маневр, щоб урятуватися від Грегової історії про трепанацію чере­па, у Кораліо ще й досі згадують як шедевр дипломатичної вправності.

Діккі одержував багато листів, адресованих то «містерові Діккі Мелоні», то «сеньйорові Діккі Мелоні», і Паса страшен­но пишалася цим. Те, що так багато людей хотіло писати до Діккі, тільки підтверджувало її власну гадку, що його вогненне волосся опромінювало ввесь світ. А що було в тих листах, її ніколи не цікавило. От би й вам такої дружини!

Але невдовзі Діккі дуже схибнув, і це вперше за весь час, що він жив у Кораліо: він лишився без грошей і дуже невчасно. Звідки взагалі бралися в нього гроші, для всіх було загадкою, бо його крамничка не давала йому майже ніяких прибутків. Але раптом це таємниче джерело вичерпалося, та ще в лихий для Діккі час. Воно вичерпалося саме тоді, коли команданте, дон сеньйор полковник Енкарнасіон Ріос глянув на святу, коли вона сиділа в крамничці, і почув, що в нього швидше затьохкало серце.

Команданте, що був тонким знавцем хитромудрої любов­ної науки, спочатку натякнув на свої почуття дуже делікатно: надів парадний мундир і почав ходити козирем перед вікнами

своєї дами. Паса холодно глянула на нього своїми святими очима, але раптом помітила, що він дуже схожий на її папугу Чічі, і мимохіть усміхнулась. Команданте побачив усмішку і, вирішивши, що справив на даму враження, упевнено ввійшов до крамниці і наблизився до Паси, щоб сказати комплімент. Паса закрижаніла, він не відступав. Вона спалахнула правед­ним гнівом, а він, украй зачарований, забув обачність і став настирливішим. Вона наказала йому вийти з крамниці, він спробував схопити її за руку, але... ввійшов Діккі, широко всміхаючись, опанований білим вином і бісом.

Цілі п'ять хвилин витратив він на те, щоб покарати ко­манданте за всіма правилами науки, себто сумлінно вжив усіх заходів, щоб біль від його стусанів не вщухав якнайдовше. Потім він викинув бездиханне тіло необачного залицяльника за двері просто на каміння бруківки.

Босоногий полісмен, що стежив з вулиці за цією сценою, свиснув. На його свист із-за рогу з казарми прибігло четверо солдатів. Побачивши, що порушник порядку — Діккі, вони спинилися і теж почали свистіти. На підмогу прибігло ще восьмеро. Бачачи, що ворог переважає їх тепер не набагато, вояцтво почало напирати на бешкетника.

Діккі, весь просякнутий бойовим запалом, нахилився до команданте, витяг у нього з піхов шпагу і кинувся на ворога. Армія пустилася навтіки, і Діккі гнався за нею декілька квар­талів, жартома поколюючи з тилу горлатих воїнів і рубаючи їм рудуваті п'яти.

Але з цивільною владою Діккі не поталанило. Шість вправних, м'язистих полісменів подолали його і з тріум­фом, проте обережно, повели його до в'язниці. «El Diablo Colorado!»1 — лаяли вони його дорогою і брали на глузи солдатів, що ті зазнали поразки.

' Червоний диявол (ісп.).

Діккі, як і інші в'язні, дістав право дивитися крізь заґра­товані двері на порослий травою майдан, на ряд помаранче­вих дерев і на черепичні дахи та цегляні стіни поганеньких крамниць.

Навзаході сонця стежкою, що перетинала майдан, потяг­лася сумна процесія жінок із смутними обличчями. Кожна з них несла касаву, плантани, хліб і фрукти якомусь бідоласі за цими ґратами, піклуючись про все ще дорогу своєму сер­цю істоту. Їм дозволялося приходити до в'язниці двічі на день — вранці і ввечері. Республіка давала своїм підневільним гостям тільки воду.

Того вечора вартовий вигукнув ім'я Діккі, і той підійшов до заґратованих дверей. Там стояла його маленька свята. З-під чорної мантильї, що вкривала їй голову й плечі, ви­глядало не обличчя, а втілений сум, а її очі дивилися на Дікі так жадібно, немов вона хотіла витягти його своїм поглядом крізь ґрати до себе. Вона принесла смажене курча, кілька помаранчів, ласощі і булку. Солдат оглянув їжу і віддав її Діккі. Паса говорила, як завжди, спокійно, коротко, ніжним, мов флейта, голосом.

— Ангел життя мого, — сказала вона, — повертайся до мене швидше. Ти ж знаєш, що я не можу жити, коли тебе немає біля мене. Скажи мені, чи можу я тобі чимось допо­могти. Якщо ні, я почекаю... трохи. Завтра вранці я знову прийду.

Знявши черевики, щоб не турбувати своїх товаришів у нещасті, Діккі півночі проходив по камері, проклинаючи своє безгрошів'я. О, він добре знав, що були б у нього гроші, він зразу б визволився звідти.

Два дні підряд Паса приходила до нього вранці і вве­чері і приносила йому їсти. Щоразу він схвильовано питав її, чи немає для нього листа, і щоразу вона сумно хитала головою.

На третій день уранці вона принесла лише маленьку паляничку. Попід очима в неї були темні ободи. На вигляд вона здавалася спокійною, як завжди.

— Ох, ти ж чорт! — вигукнув Діккі, який говорив то іс­панською, то англійською, як заманеться. — Це вже занадто пісний сніданок, muchachita1. Невже ти не могла роздобути для свого чоловіка чогось кращого?

Паса глянула на нього, як дивиться мати на улюблену, але вередливу дитину.

— Краще подумай про те, що ввечері я не зможу принести тобі й цього, — стиха сказала вона. — Я витратила останній сентаво.

І вона ближче притиснулася до ґрат. — Продай усе, що є в крамниці. Бери, скільки дадуть. — Хіба я не намагалася зробити це? Я просила за все

вдесятеро менше, ніж воно коштує, але ніхто не дає і песо. Щоб допомогти Діккі Мелоні, в місті немає жодного ріала.

Діккі злісно стиснув зуби. — Це все команданте, — пробурчав він. — Це він підбурив

усіх проти мене. Ну, стривай же! Гра невдовзі скінчиться. Паса заговорила ще тихше, майже пошепки. — Слухай, серце мого серця, — сказала вона, — я праг­

нула бути мужньою, але я не можу без тебе жити. Ось уже три дні...

Діккі помітив, що в зборках її мантильї блиснула сталь. У ту саму мить вона глянула йому в обличчя. Усмішка на ньому зникла. Воно було суворе, грізне, з якоюсь затаєною думкою. Раптом Діккі підняв руку і обличчя його знов, як сонце, освітила усмішка. З моря долинув хрипкий крик сирени. Діккі гукнув до вартового, що походжав біля дверей:

— Який це пароплав?

Дівчинка (ісп.).

— «Катаріна». — Кампанії «Везувій»? — Безумовно. — Слухай, picarilla1, — весело звернувся Діккі до Паси. —

Піди до американського консула і скажи йому, що мені треба з ним поговорити. Хай прийде негайно. І щоб я більше не бачив у тебе таких очей. Обіцяю тобі, що ще сьогодні вночі ти покладеш голову на це плече.

Консул прийшов тільки за годину. Під пахвою в нього був зелений парасоль. Він нетерпляче потирав лоба.

— Ось бачите, Мелоні, — почав він якось хитро. — Ви тут усі думаєте, що можете скандалити, скільки хочете, а консул буде вас визволяти. Я не військовий міністр і не золота ко­пальня. Ця країна має свої закони, ви це самі знаєте, і, між іншим, є в неї закон, що забороняє нападати на регулярну армію. І завжди ви, ірландці, зчиняєте колотнечу. Далебі, не знаю, чим я можу вам допомогти. От хіба можу тютюну вам прислати, так, для комфорту, або газети...

— Бідолаха! — суворо перебив його Діккі. — Ти ні на йоту не змінився. Майже таку саму промову проказав ти й тоді, як, пригадуєш, на хори нашої каплиці залізли гуси й осли старого Койна і провинники хотіли сховатись у тебе в кімнаті.

— Боже мій! — вигукнув консул, поспішно надіваючи окуляри. — Невже ви теж училися в Йєльському університеті? Так ви теж були в тій компанії? Я щось не пригадую, щоб у когось із них було таке ру... таке прізвище — Мелоні. Як усе ж таки багато студентів збивається з пуття. Один з наших най­кращих математиків продає тепер у Белізі лотерейні квитки. А місяць тому сюди заїжджав колишній учень Корнуельського університету. Так він тепер, уявіть собі, служить за помічника стюарда на судні, що перевозить пташиний послід — гуано.

1 Шельмівська дівчина (ісп.).

Якщо хочете, Мелоні, я напишу за вас до міністерства. І може, вам потрібний тютюн або газети...

— Мені треба лише одне, — перебив його Дікі. — Підіть зараз же до капітана «Катаріни» і скажіть йому, що Дікі Мелоні хоче його бачити. Хай приходить зараз же. Скажіть йому, де я. Тільки швидше. От і все.

Консул, радий, що так легко відкараскався від Дікі, квапли­во вийшов. Невдовзі з'явився капітан «Катаріни», здоровенний чолов'яга родом із Сицилії. Він безцеремонно пройшов до камери, не звертаючи ніякої уваги на вартових. Заступники компанії «Везувій» завжди так поводилися в Анчурії.

— Ах, яка шкода, що з вами сталася така неприємність, — сказав капітан. — Я весь до ваших послуг, містере Мелоні. Усе, що вам треба, вам буде принесено. Усе, що ви скажете, буде зроблено.

Дікі дивився на нього без тіні усмішки. Його руде во­лосся не заважало йому бути суворим і поважним. Він стояв високий і спокійний; вуста його зімкнулися в одну пряму горизонтальну лінію.

— Капітане де Люкко, — сказав він, — мені здається, що ваша фірма ще має мої капітали, капітали досить великі, які належать мені. Ще на тім тижні я просив вислати мені певну суму. Я її не одержав. Ви самі знаєте, що в таких випадках потрібні гроші. Гроші, гроші і тільки гроші. Чому мені їх не прислали?..

— Гроші послано на пароплаві «Кристоваль», — відповів де Люкко. — Але де зараз «Кристоваль»? Я бачив його біля рогу Антоніо з поламаним димарем. Якесь судно тягло його причалом назад до Нью-Орлеана. Але, сходячи на берег, я захопив із собою гроші. Думка була, може, вам вони негайно потрібні. У цьому конверті тисяча доларів. Якщо вам треба більше, містере Мелоні, я можу принести ще.

— Поки що досить і цих, — сказав Діккі, пом'якшавши. Він розірвав конверт і побачив грубу пачку гладеньких бруд­нуватих кредиток.

— Ех, гроші! — ніжно промовив він, і в погляді його світилася пошана. — Як ви гадаєте, капітане, є на світі щось таке, чого не можна було б дістати за гроші?..

— У мене було троє друзів, що мали гроші, — відповів де Люкко, який любив трохи пофілософувати. — Один з них спекулював акціями і нажив десять мільйонів, другий уже на небі, а третій одружився з бідною дівчиною, яку любив.

— Отже відповісти мені можуть Бог, Уолл-стрит1 і Амур, — сказав Діккі. — А поки що питання лишається відкритим.

— Скажіть, усе це, — капітан охопив широким жестом камеру, — що це... це не зв'язано з вашою крамничкою? Може, вам не пощастило з вашими планами?..

— Ні, ні, — сказав Діккі. — Усьому виною одна історія трохи інтимного характеру. З моїми справами це не має нічого спільного. Кажуть, щоб жити повним життям, треба зазнати бідності, кохання й боротьби. Можливо, тільки не все зразу, любий капітане. А з моїми справами все гаразд. Торгівля в крамничці йде жваво.

Коли капітан пішов, Дікі покликав сержанта і спитав його:

— Хто мене заарештував? Військова чи цивільна влада? — Закони військового часу зараз не чинні, сеньйоре. — Bueno! Підіть або пошліть кого-небудь до алькада, до

мирового судді і до шефа поліції. Скажіть їм, що я готовий задовольнити правосуддя.

Складена зелена кредитка прослизнула в руку сержан­тові.

1 У о л л - с т р и т — вулиця банків, фінансовий центр Нью-Йорка (прим, переюі.).

Тепер до Дікі знову повернулась його усмішка, бо він знав, що його неволі незабаром настане кінець. І в такт із кроками вартового він тихенько заспівав:

Теперь вішають усіх, і жінок, і дітей, Як немає в них зеленого папірця.

Отже, того самого вечора Дікі сидів біля вікна у своїй кімнаті над крамницею, а коло нього сиділа його маленька свята і шила щось шовкове, дуже гарне. Дікі був замислений і серйозний. Його руде волосся було страшенно розкуйовджене. У Паси увесь час свербіли пальці погладити й причепурити це волосся, але Дікі не дозволяв їй цього. Увесь цей вечір він порався коло карт, книжок і паперів, безладно навалених у нього на столі, аж поки у нього між бровами не з'явилася та вертикальна риска, що завжди так засмучувала Пасу. Тоді вона пішла, принесла його капелюх і стала мовчки коло нього. Дікі глянув на неї запитливим поглядом.

— Тобі нудно сидіти вдома, — сказала вона. — Піди випий білого вина. Приходь до мене, коли до тебе знов повернеться твоя усмішка. Мені так хочеться її побачити.

Дікі засміявся й відсунув свої папери. — Часи білого вина вже минули. Воно зіграло свою роль.

Сказати правду, воно мені менше лилося в рот і куди більше у вуха. Навряд чи хто догадувався про це. Ну, сьогодні вже більше не буде ні карт, ні зморщок на лобі. Обіцяю тобі. Ходімо.

Вони посідали на плетених стільцях біля вікна і мовчки дивилися на море, в якому тріпотіли миготливі відбитки вогнів «Катаріни».

Раптом у кімнаті забринів сміх Паси. Вона рідко сміялася вголос.

— Я оце думала про які часом дурниці мріють дівчата, — сказала вона, почуваючи, що Дікі не розуміє її сміху. — Через

те, що я вчилася в Штатах, я була про себе страшенно висо­кої думки і заміж хотіла вийти не інакше, як за президента. А що вийшло? На яку безславну долю засудив ти мене, рудий пройдисвіте?

— Не втрачай надії на кращу, — сказав Дікі, усміхаю­чись. — У Південній Америці чимало було державців з ір­ландського народу. У Чилі був диктатор на ймення О'Гіггінз. А чому б Мелоні не бути президентом Анчурії? Скажи слово, santita mia, і я розпочну гру.

— Ні, ні, рудий безумцю, — зітхнула Паса. — Мені добре і так. — І вона поклала йому голову на плече.

ROUGE ET NOIR1

А тим часом ворожість до Лосади дедалі зростала. По всій республіці почувалося глухе злосливе невдоволення. Навіть стара ліберальна партія, якій так гаряче допомагали Гудвін, Савалья та інші патріоти, навіть вона була розчарована. По­саді так і не пощастило стати народним кумиром. Надмірно великими податками, великим митом на імпортні товари і, найбільше, своїм потуранням військовій владі, що жорстоко утискала мирну людність, Лосада зажив слави найгіршого правителя з часів підлого Альфорана. Більшість його міністрів була налаштована проти нього. Тільки армія, до якої він піддобрювався, дозволяючи тиранити мирних громадян, була йому єдиною і досить міцною опорою.

Але особливо схибив уряд, підбуривши проти себе фрук­тову компанію «Везувій» — фірму, що мала у своїх руках дванадцять пароплавів і орудувала капіталом, трохи більшим за фонди Анчурії — з її прибутками й боргами разом.

1 Рулетка; дослівно — червоне і чорне (прим, перекл.).

Річ природна, що таке солідне підприємство не могло не розгніватись, коли якась поганенька, нікчемна республіка надумала утискати його. Отже, коли вірники уряду звер­нулися до цієї фірми по субсидію, їм увічливо відмовили. Президент зараз же помстився, збільшивши мито на експорт бананів — ріал за кожний пучок — річ нечувана у фруктових республіках. Компанія «Везувій» витратила великі суми на пристані й плантації Анчурії, її агенти будували собі чудові будинки в тих містах, де їм доводилось працювати, і взагалі досі це підприємство було в добрих стосунках з республікою, працюючи на благо і їй, і собі. Якби компанія змушена була покинути країну, вона зазнала б величезних збитків. Від Вера-Круса до Тринідада ціна на банани була три ріали за пучок. Нове мито — один ріал — зруйнувало б анчурійських фруктових плантаторів і наробило б багато клопоту компанії «Везувій», якби вона відмовилася платити його. Але чомусь «Везувій» купував і далі анчурійські фрукти, платячи чотири ріали за пучок і не припускаючи, щоб плантатори зазнавали збитків.

Ця позірна перемога ввела в оману його ясновельможність. Йому захотілося нових тріумфів. Він послав свого емісара для переговорів з представником компанії. «Везувій» уповноважив для цього містера Франзоні, маленького, гладкого, жвавого чоловічка, незворушно спокійного, який завжди насвистував якусь арію з опер Верді. А інтереси Анчурії мав захищати сеньйор Еспірісіон, урядовець із міністерства фінансів.

Обидва зустрілися в каюті пароплава «Сальвадор». Сеньйор Еспірісіон почав з того що повідомив про те,

ніби уряд збирається вздовж усього берега будувати залізни­цю. Торкнувшись тих вигод, які компанія «Везувій» матиме від залізниці, він додав, що, якщо компанія внесе на її буду­вання, скажімо, п'ятдесят тисяч песо, то ця витрата з часом цілком окупиться.

Містер Франзоні не погоджувався з тим, що компанія «Везувій» матиме якісь вигоди від залізниці. Як її представник, він уважав за неможливе вкладати в це діло п'ятдесят тисяч песо. Але він міг би запропонувати двадцять п'ять.

— Сеньйор Франзоні хоче сказати — двадцять п'ять тисяч песо?

— Зовсім ні. Просто двадцять п'ять песо... І не золотом, а сріблом...

— Ваша пропозиція ображає мій уряд, — вигукнув сеньйор Еспірісіон, обурено підводячись з місця.

— Тоді, — загрозливим тоном сказав містер Франзоні — ми змінимо його...

Пропозиції так і не було змінено. Невже містер Франзоні мав на думці змінити уряд?

Так йшли справи в Анчурії, коли в Кораліо розпочався зимовий сезон наприкінці другого року урядування Лоса­ди. Отже, коли уряд і високе товариство вирушали у свою щорічну подорож на берег моря, було зрозуміло, що приїзд президента не викличе в народі особливої втіхи. Веселе столичне товариство мало прибути до Кораліо десятого листопада. Від Солітаса на двадцять миль углиб країни тяглася вузькоколійна залізниця. Звичайно президент і ви­соке товариство їхали від Сан-Матео до кінцевого пункту цієї залізниці в екіпажах, а далі вже поїздом до Солітаса. Звідти вони пишною процесією рушали до Кораліо, де день їх приїзду відзначався святкуваннями і урочистими церемоніями. Але цього року світанок десятого листопада віщував щось недобре.

Хоч дощова пора давно минула, цей день, здавалося, хотів повернути назад вогкий червень. Увесь ранок сіяла дрібна мжичка. Процесія в'їхала до Кораліо серед чудної тиші.

Президент Лосада був літній чоловік із сивуватою бородою. Його жовте обличчя свідчило про чималу домішку індіансь­

кої крові. Він їхав на чолі процесії. Його екіпаж оточувала кавалькада охоронців: славнозвісна сотня легкої кавалерії капітана Круса, — El Ciento Huilando. Далі їхав полковник Рокас з полком регулярної армії.

Кругленькі гострі президентові очі бігали туди й сюди, чекаючи привітань. Але звідусіль на нього дивилися тупі, байдужі обличчя коралійських громадян. Анчурійці пожад­ливі на всілякі видовища. Почасти це в них у крові, почасти просто звичка. Отже, всі вони, крім тяжко хворих, висипали на вулицю подивитися на урочистий кортеж. Але всі стояли мовчки, затаївши ворожість. Загатили вулиці аж до самих екіпажів, аж по карнизи вкрили геть усі черепичні дахи, але хоч би один крикнув «viva!». Hi пальмових вінків, ні цитри­нових віт, ні розкішних гірлянд з паперових троянд не зви­сало з вікон і балконів, як того вимагав звичай. Байдужість, глуха неприязнь почувалася в кожнім обличчі. Така зустріч збивала з пантелику і від того здавалась особливо зловісною. Повстання невдоволених ніхто не боявся, бо в цієї юрби не було ватажка. Ні президент, ні його прибічники не чули, щоб хтось хоч пошепки вимовив ім'я людини, що могла б перетворити народне невдоволення на одвертий протест. Ні, ніякої небезпеки не було. Народ завжди знаходить собі нового кумира, перше ніж розбити старого.

Нарешті, коли, виявляючи дивовижну вправність і в га­лопі і в курбеті, проскакали підперезані червоними поясами майори, полковники в розшитих золотими галунами мундирах і прикрашені еполетами генерали, процесія, як і щороку, вишикувалась особливим порядком, щоб рушити по Кальє Гранде до Каси Морени, де звичайно відбувались урочисті привітальні церемонії.

На чолі процесії йшов швейцарський оркестр. Потім міс­цевий команданте верхи з загоном коралійських солдатів. Далі екіпаж з чотирма міністрами, серед яких особливо визначався

військовий міністр, старий генерал Пілар, з сивими вусами і військовою поставою. За ними карета президента, в якій, крім нього, сиділи ще міністр фінансів і міністр внутрішніх справ, оточена легкою кавалерією капітана Круса. За ними вже інші високі урядовці, судді, поважні військові і взагалі вершки суспільства.

Тільки-но заграв оркестр і процесія рушила, як у гавані, немов якийсь зловісний птах, з'явився просто перед очі президента і його почту пароплав «Валгалла» — найшвидко­плинніше судно компанії «Везувій». У його появі, звичайно, не було нічого загрозливого, — торгові фірми не воюють з народами, — але сеньйор Еспірісіон і ще багато дехто поду­мали в цю мить, що компанія «Везувій» безумовно готує їм якийсь сюрприз.

Поки процесія сунула до палацу, містер Кронін, капітан «Валгалли», і містер Вінченті, один із пайовиків компанії, встигли вийти на берег і прокладали собі шлях крізь юрбу, що затопила вузенькі тротуари, — бадьорі, безжурні і самов­певнені. У білих полотняних костюмах, високі, елегантні, з виглядом добре налаштованих начальників, вони надзвичайно впадали в око серед темної маси непоказних анчурійців. Вони протовпилися до палацу і стали за кілька кроків від сходів. Дивлячись поверх голів, вони помітили одну, що височіла над низькорослою юрбою. Це була вогненна потилиця Дікі Мелоні на тлі стіни палацу. Він стояв біля долішньої при­ступки. Його широка чарівна усмішка показала, що він їх теж помітив.

Як і годиться в такий святковий день, Дікі був у чорному, добре пошитому костюмі. Поруч з ним стояла Паса в нез­мінній чорній мантильї.

Містер Вінченті уважно глянув на неї. — Мадонна Боттічеллі, — серйозно промовив він. — Ці­

каво, коли це він підчепив її. Відверто кажучи, мені не дуже

до вподоби, що він плутається з жінками. Краще б він три­| мався далі від них.

Капітан Кронін так голосно засміявся, що мало не від­вернув загальної уваги від церемонії.

— З отаким волоссям і триматися далі від жінок! Це ж Мелоні! Хіба він не має на це права? Але облишмо дурниці. Що ви думаєте про все це? Мушу сказати, я на таких справах не дуже розуміюся.

Вінченті знов глянув на голову Дікі й посміхнувся. — Rouge et noir, — сказав він. — Тут теж саме. Робіть вашу

гру, джентльмени. Наші гроші на червоному. — Та він хлопець хоч куди, — сказав Кронін, схвально

поглянувши на високу самовпевнену постать біля сходів. — Але все це страшенно нагадує мені любительські вистави. П'єса набагато більша, ніж кін. У повітрі пахне газоліном. Глядачі і дивляться п'єсу, і допомагають встановлювати декорації.

Вони перестали розмовляти, бо цієї хвилини з першої карети вийшов генерал Пілар і став на верхній приступці палацу. За звичаєм, він, як найстарший член кабінету, по­винен був сказати привітальне слово і вручити президентові ключі від його офіційної резиденції.

Генерал Пілар був одним з найвидатніших громадян рес­публіки. Герой трьох воєн і незліченних революцій, почесний гість при європейських дворах, красномовний оратор і друг народу — він був найкращий заступник анчурійської нації.

Тримаючи в руках позолочені ключі від Каси Морени, він почав свою промову з коротенького історичного екскурсу. Він сказав кілька слів про кожне урядування, починаючи з першої боротьби за свободу і до теперішнього часу, і про те, як поступово в країні підносилася культура і зростав народний добробут. Дійшовши до урядування президента Лосади, він повинен був би, як це завжди робилося, віддати хвалу його

мудрому керуванню країною і заявити про благоденство його підданих. Але натомість генерал Пілар раптом замовк. Потім, не кажучи ні слова, він підняв ключі високо над головою і почав пильно розглядати їх. Стрічка, що перев'язувала ключі, замайоріла на вітрі.

— Він усе ще дме! — в захваті вигукнув оратор. — Гро­мадяни Анчурії! Віддамо хвалу святим! Наше повітря вільне, як і раніш!

Обминувши таким чином урядування Лосади, він згадав часи Оліварри, найулюбленішого правителя Анчурії. Оліварру вбито дев'ять років тому в розквіті сил, в розпалі його пло­дотворної діяльності. В убивстві обвинувачували ліберальну партію, на чолі якої стояв тоді Лосада. Правда це чи ні, але минуло вісім років, і честолюбний і хитрий Лосада досягнув своєї мети.

Згадавши про Оліварру, генерал Пілар почав говорити надзвичайно красномовно. Любовною рукою намалював він портрет добродійного правителя. Згадав, як безжурно й щас­ливо жилося тоді народові. Ніби для контрасту, з яскравими подробицями нагадав юрбі останню зиму президента Олівар­ри в Кораліо, нагадав, якими гучними «viva», сповненими любові й пошани, зустрічав його народ, коли він з'являвся на їхніх святах.

Цього дня народ уперше виявив свої почуття. Глухий дружній гомін линув серед юрби, немов морський прибій.

— Ставлю десять доларів на смачний обід, що виграє червоне, — сказав містер Вінченті.

— Я ніколи не б'юсь об заклад сам із собою, — відповів капітан, запалюючи сигару. — А бравий дідуган. Про що це він говорить?

— Я розумію іспанську, коли говорять не більше як десять слів на хвилину, — відповів Вінченті, — а цей сипле не менше як двісті. Та хоч би що він казав, а розпалює їх здорово.

— Брати, — правив далі генерал Пілар, — якби я міг крізь сповнену тужного мовчання могилу подати руку Олі­варрі Доброму, що був вам щирим другом, що плакав, коли ви страждали, і всміхався, коли ви раділи, я привів би його знов до вас, але... Оліварра вмер... вмер від руки підлого душогуба.

Тут оратор повернувся до карети президента і сміливо глянув йому у вічі. Генералова рука все ще була піднесена вгору, ніби підпираючи його останні слова. Вражений неви­мовним жахом, слухав президент цю дивовижну привітальну промову. Тремтячи від люті й подиву, він відкинувся назад і міцно вчепився своїми брунатними руками в подушки карети.

Він підвівся і, показуючи рукою на оратора, щось суворо наказав капітанові Крусові. Але начальник «Летючої сотні», схрестивши на грудях руки, сидів собі нерухомо на коні, так ніби нічого не чув. Лосада знов відкинувся на подушки. Його темне обличчя помітно зблідло.

— Але хто сказав, що Оліварра вмер? — раптом вигукнув оратор і, попри його старість, голос оратора прозвучав, як бойова сурма. — Тіло Оліварри в могилі, але дух свій він за­повів своєму улюбленому народові... так, і свої знання, і свою відвагу, і свою добрість... навіть більше, свою молодість, своє обличчя, свою постать... Громадяни Анчурії! Хіба ви забули Рамона, сина Оліварри?

Кронін і Вінченті, які пильно стежили за всім, що діялося навколо, побачили, як Дікі Мелоні раптом зняв капелюх, зірвав у себе з голови руде волосся і, одним стрибком пере­скочивши сходи, став поруч з генералом Піларом. Військовий міністр обняв його за плечі. Усі, хто знав президента Олівар­ру, знов побачили ту саму лев'ячу поставу, те саме одверте сміливе обличчя, те саме високе чоло із своєрідною лінією кучматого, кучерявого чорного волосся.

З генерала Пілара був досвідчений оратор. Він скористався з хвилини мертвої тиші, що завжди буває перед грозою.

— Громадяни Анчурії! — знову загримів він, піднімаючи високо над головою ключі від Каси Морени. — Я маю зараз віддати ці ключі, ключі вашої батьківщини, ключі вашої свободи президентові Анчурії. Кому ж повинен я віддати їх? Синові Енріко Олліварри чи його вбивці?..

— Оліваррі! Оліваррі! — кричала і вила юрба. Геть усі викрикували це магічне ім'я — чоловіки, жінки,

діти й папуги. Ентузіазм охопив не тільки простий народ. Полковник

Рокас зійшов сходами і театрально поклав свою шпагу до ніг молодого Рамона Оліварри. Усі чотири міністри обняли його. Капітан Крус дав наказ, і двадцять кавалерійців «Летю­чої сотні» зійшли з коней і утворили кордон навколо сходів Каси Морени.

Але тут Рамон Оліварра довів, що він справді геніальний політик. Він дав знак солдатам відійти вбік і пішов сходами на вулицю. Там, не втрачаючи ні гідності, ні витонченої шляхет­ності, яких він набув, скинувши з себе руде волосся, він почав брататися з пролетаріатом. Він обнімав усіх підряд — босих, брудних, індіанців, карибів, дітей, старців, солдатів, старих, молодих, святих і грішників — не проминув нікого.

А тим часом, коли йшов цей акт нашої драми, пересу­вальники декорацій теж не забували своїх обов'язків. Двоє драгунів капітана Круса підійшли до карети Лосади і взяли за вузду коней; інші оточили карету щільним колом і поскакали кудись із тираном і обома міністрами, що втратили ласку народу. Немає сумніву, що для них було приготоване місце. У Кораліо є кілька кам'яних будинків з міцними надійними ґратами.

— Червоне виграло, — сказав містер Вінченті, спокійно запалюючи сигару.

Капітан Кронін кілька хвилин пильно стежив за сценою внизу біля кам'яних сходів палацу.

— Славний хлопець! — раптом вигукнув він, ніби з по­легшенням. — А я гадав, невже він забуде свою милу?

Молодий Оліварра знову зійшов сходами палацу і ска­зав щось генералові Пілару. Славнозвісний ветеран зійшов униз і підійшов до Паси, що стояла на тім самім місці, де Дікі покинув її, і дивилася на все здивованими очима. Тримаючи в руці прикрашений пір'ям капелюх, виблиску­ючи медалями й орденами, генерал сказав Пасі кілька слів, подав їй руку і повів кам'яними сходами Каси Морени. Рамон Оліварра рушив їй назустріч і перед усім народом узяв її за руки.

Кораліо знову залунало радісними «viva!». А тим часом капітан Кронін і містер Вінченті простували до берега, де на них чекала плоскодонка.

— Отже, завтра вранці скрізь оголосять ім'я нового пре­зидента, — замислено промовив містер Вінченті. — Звичайно отакі, як цей, не такі надійні, як вибрані від усього народу. Але в цьому хлопцеві, здається, є багато гарного. Він сам вигадав і провів цю кампанію. Ви, мабуть, знаєте, що вдова Оліварри була багата. Коли вбили її чоловіка, вона переїхала до Штатів і дала своєму синові освіту в Йєльському універ­ситеті. Компанія «Везувій» розшукала його і підтримала в цій невеличкій грі.

— Це чудово, що за наших часів можна скидати уряд і ставити на його місце того, хто нам більше подобається, — жартівливо зауважив капітан.

— О, це суто ділова операція, — сказав Вінченті, спинив­шись і пропонуючи недокурок сигари мавпі, що гойдалася на вітах цитринового дерева. — Тепер бізнес править усім світом. Треба ж було якось спекатися цього зайвого ріала за банани. От ми й вирішили обрати для цього найкоротший шлях.

ДАВНІ ЗНАЙОМІ

Перше ніж спустити завісу над цією строкатою комедією, ми повинні виконати перед читачем три обов'язки. Два з них ми обіцяли; третє не менш важливе.

У програмі цього тропічного водевілю ми обіцяли поясни­ти, чому Куций О'Дей, шпиг із Колумбійського детективного агентства, позбувся своєї служби. Потім ми дали слово, що на кону ще раз з'явиться Сміт і розкаже, яку розкрив він таєм­ницю тієї ночі, коли сидів на березі під кокосовою пальмою, розкидаючи навколо силу-силенну сигарних недопалків. Це те, що ми обіцяли. Але, крім цього, перед нами стоїть іще й більше завдання — пояснити читачеві одну його помилку, до якої ми мимохіть призвели його, попри всю правдивість цієї хроніки. І всі ці три завдання виконає голос одного чоловіка.

У Нью-Йорку, на пристані Північної ріки, сиділо двоє людей. Пароплав, що прибув з якоїсь тропічної країни, ви­вантажував банани і помаранчі. Вряди-годи від перезрілих пучків відпадав банан, а то й два. Тоді один з цих двох людей неквапливо вставав з місця, хапав його і повертався назад з ним, щоб поділитися з товаришем.

Один з них був у стані цілковитого занепаду. Дощ, вітер і сонце зробили з його одежею все, що тільки могли. На його обличчі була написана надмірна пристрасть до спиртних на­поїв. Проте на його високому червоному переніссі, поважно виблискуючи, сиділо бездоганне золоте пенсне.

Його товариш ще не встиг так далеко зайти похилою доро­гою слабких. Квіти його змужніння вже пішли в насіння, яке, проте, не могло б прийнятися ні на якому ґрунті. Але серед тих стежок, якими він блукав, деякі вели на шлях корисної праці, і він міг би вибратись на нього, не турбуючи Дива, що спить у наші дні глибоким сном. Він був невеличкий на зріст,

кремезний. У нього були косі, тьмяні, як у риби, очі й вуса, як у бармена. Ми впізнаємо і ці очі, і ці вуса; ми бачимо, що Сміт, власник розкішної яхти і пишного вбрання, який приїздив якось до Кораліо і раптом таємниче зник, знову з'явився на кону, але вже не з такою помпою, як тоді.

Суб'єкт у золотому пенсне почав був їсти банан (уже третій), як раптом виплюнув його, здригнувшись від огиди.

— Хай їх чорти візьмуть, усі ці фрукти, — вигукнув він з гидливістю пещеного патриція. — Я колись жив два роки в тих краях, де росте це паскудство. Присмак від них назавжди лишається у вас у роті. От помаранчі набагато кращі. Пос­тарайтесь, О'Дею, підібрати для мене парочку, коли вони випадуть з якого-небудь дірявого кошика.

— Так ви жили там, де мавпи? — спитав О'Дей. Під впли­вом сонця і благодатних соковитих фруктів у нього проки­нулось бажання потеревенити. — Я теж одного разу там був. Але тільки кілька годин. Це коли я служив у Колумбійському розшуковому агентстві. Тамтешні мавпи й підвели мене. Якби не вони, я й досі б служив на старому місці. Ось я вам зараз розкажу всю цю історію.

Одного дня приносять до нашої контори записку від на­чальника: «Зараз же пришліть О'Дея. Дуже важлива справа». Я тоді був найкращий детектив у нашому агентстві, і мені завжди доручали всі серйозні справи. Будинок, до якого на­чальник наказував мені з'явитись, був на Уолл-стриті.

Я пішов за вказаною адресою і знайшов свого начальника в якійсь приватній конторі. Там була сила якихось ділових людей і всі вони були страшенно збентежені. Мені розказали, в чім справа. Президент страхового товариства «Республіка» утік із сотнею тисяч доларів. Директори дуже хотіли його впіймати, але ще більше хотіли вони повернути гроші, бо вони, мовляв, їм дуже потрібні. Їм пощастило дізнатися, що старий уранці того дня виїхав на «фруктовому» пароплаві,

що йшов до Південної Америки, з дочкою і великою валізою. Крім дочки, в нього нікого не було.

В одного з директорів була напоготові парова яхта, і він запропонував її мені, даючи, так би мовити, карт-бланш1. За чотири години я вже мчав на ній по теплому сліду, навздогін за фруктовою калошою. Я зразу ж зміркував, куди дременув цей Варфілд — утікача звали Черчил Варфілд. Тоді в нас був договір про видачу злочинців геть з усіма країнами, крім Бельгії та бананової республіки Анчурії. У Нью-Йорку не пощастило знайти жодної фотографічної картки Варфіл­да, — старий був хитрий, як лис, не фотографувався, — але в мене був докладний опис його прикмет. До того ж з ним була дама, а така прикмета завжди могла його зрадити. А во­на була поважна леді з високого товариства, не з таких, чиї портрети друкують в недільних газетах, а справжня, з тих, що влаштовують хризантемні базари та святять броненосці.

По дорозі ми так і не бачили фруктової калоші. Океан ве­ликий, і ми, мабуть, розминулися. Але ввесь час, не звертаючи, ми прямували до Анчурії, куди мав прибути й пароплав.

Приїхали ми до мавп'ячої країни вдень, десь о четвертій. Дивлюсь, недалеко від берега стоїть якесь мерзенне суден­це, а мавпи підвозять до нього з берега човнами банани і навантажують їх на нього. Може, думаю, це й є те саме, на якому прибув мій старий, а може, й ні. Поїхав я до берега прогулятися. Краєвиди навколо — краса! Я таких не бачив навіть і в нью-йоркських театрах. Бачу, стоїть серед мавп американець, високий, поважний такий. Я до нього. Де тут, кажу, живе консул? Він показав мені. Я й пішов до консула. Славний це був хлопчина. Він сказав мені, що пароплав, який прибув, називається «Карлсефін» і що звичайно він

1 Від французького виразу: carte blanche — уповноваження (прим. ред.).

ходить до Нью-Орлеана, але що цього разу він прибув із Нью-Йорка. Тоді я вирішив, що там-то й сидять мої втікачі, хоч усі мені казали, що з пароплава не висіло жодного паса­жира. Чого ж, думаю, будуть вони тепер висідати? Мабуть, злякались, побачивши мою яхту, і чекатимуть, поки стемніє. Мені залишалось одне: чекати, поки вони вийдуть на берег і зараз же схопити їх. Заарештувати Варфілда я не міг, бо від тамтешньої влади не можна було дістати на це дозволу, але я сподівався видерти з нього гроші. А з такими суб'єктами легко можна упоратись, якщо заскочити їх, коли вони втом­лені, збентежені, знервовані.

Коли стемніло, я посидів трохи на березі під кокосовою пальмою, а потім пішов пройтися — подивитися, що воно за місто. Небагато забрало в мене часу оглянути його слав­ні пам'ятки. Ну, думаю, краще вже бути чесним і жити в Нью-Йорку, ніж оселитися з мільйоном у цьому мавп'ячому містечку.

Брудні глиняні хижки. Трава на вулицях така, що аж то­нуть черевики. Скрізь тиняються жінки, голошиї, без рукавів і палять сигари. На деревах сидять жаби і торохтять, як віз. Ззаду височенні гори сиплять на місто пісок, а спереду його лиже море. Ні, сер, краще вже перебиватися з хліба на воду, та тільки жити в людській країні.

Я попростував головною вулицею, що йшла вздовж берега, а потім збочив у якийсь провулок, де будинки були зліплені з жердин та соломи. Ану, думаю, подивлюся, що роблять мавпи, коли вони не лазять по кокосових деревах. І в першій же хатині, куди я зазирнув, я побачив моїх утікачів. Мабуть, вийшли на берег, поки я тинявся по місту. Чоловікові було років п'ятдесят. Чисто виголене обличчя, навислі брови, чорний плащ, а вигляд поважний, як у інспектора недільної школи. Так і здається, що він от-от спитає: «Ану, дітки, хто відповість мені на це запитання?» Він не випускав із рук

важкої на вигляд валізи. Тут же на стільці сиділа шикарна панночка просто з П'ятої авеню1, персик, а не дівчина. Якась старенька чорношкіра жінка частувала їх кавою й бобами. На гвіздку висів ліхтар — ото й усе було освітлення. Я ввійшов і став на дверях. Вони глянули на мене, а я й кажу:

— Містере Варфілде, ви заарештовані. Сподіваюся, що заради леді, ви будете розсудливі і не станете опиратись. Ви знаєте, чого мені від вас треба.

— А хто ви такий? — питає старий. — О'Дей, — кажу я, — детектив колумбійського розшуко­

вого агентства. Дозвольте, сер, дати вам добру пораду. Повер­тайтеся назад і мужньо, як годиться справжньому мужчині, проковтніть свою пігулку. Поверніть їм гроші, і, може, вони вам вибачать. Ви не бійтесь, я закину слівце за вас. Ну, даю вам п'ять хвилин. Вирішуйте.

Я вийняв годинника і став чекати. Тут устряла до розмови панночка. Справжня аристократка.

Треба було тільки глянути, як сиділа на ній сукня і як вона взагалі поводилася, щоб відразу сказати, що вона народжена на П'ятій авеню.

— Ідіть у хату, — каже вона. — Не стійте на дверях, а то ви своїм костюмом стривожите всю вулицю. Ну, кажіть тепер, що вам треба.

— Уже минуло три хвилини, — кажу я. — Я говоритиму з вами, поки не минуть ще дві. Ви президент «Республіки»?

— Так, — каже він. — Гаразд, — кажу я. — Тоді ви повинні мене добре ро­

зуміти. Я маю приставити до Нью-Йорка Джона Черчила Варфілда, президента страхового товариства «Республіка», а також гроші, що належать цьому товариству і лежать зараз он

1 П ' я т е а в е н ю — вулиця у Нью-Йорку, де живуть мільярдери

(прим, перекл.).

у тій валізі в незаконному володінні вищезазначеного Джона Черчила Варфілда.

— Ага, — замислено каже панночка. — Ви хочете одвезти нас назад до Нью-Йорка?

— Не вас, а містера Варфілда, — кажу я їй. — Вас, міс, ніхто ні в чім не звинувачує. Хоч, звичайно, ніхто не запе­речує, щоб ви поїхали разом із вашим батьком.

Тут панночка як завищить і раптом кинулась на шию старому.

— О, тату, тату! — каже вона м'яким контральто. — Невже це правда? Невже ти взяв чужі гроші? Кажи ж мені. Чого ж ти мовчиш, тату?

Вас би теж пройняв дрож, якби ви почули, як тремтів у неї голос.

Старий витріщився на неї, як ідіот, коли вона кинулась йому на шию. Але вона щось шепотіла йому на вухо, ляскала по плечі, і він незабаром заспокоївся, хоч і спітнів трохи.

Вона відвела його убік, вони поговорили про щось із хвилину і потім він надів золоті окуляри і віддав мені валізу.

— Містере детектиф, — каже він з якимсь чужоземним акцентом, — я згодний їхати з фами. Я й сам пачу, що жити на цей пустинний і гидкий берег гірше від смерть. Я повернусь і віддам себе в руки тофариства «Республіка». У вас є граблі?

— Граблі? — кажу я. — Ні, в мене ніяких... — Кораблі, — поправила панночка. — Ви, — каже, — не

смійтесь. Мій батько — німець і погано говорить англійською. Як ви приїхали сюди?

Панночка була страшенно засмучена. Все підносить до очей хусточку і схлипує: «О, тату, тату!» Вона підійшла до мене і торкнулася своєю білою, як лілея, ручкою моєї одежі, що спочатку так неприємно вразила її.

— Я приїхав сюди приватною яхтою, — кажу я їй. — Містере О'Дей, — каже вона, — вивезіть нас якнай­

швидше з цієї жахливої країни. Ви повезете нас? Ви не одмовите?

— Спробую, — кажу я, намагаючись не дати взнаки, що й сам до смерті хочу пустити їх якнайшвидше на солону воду, поки вони не роздумали.

Але вони нізащо не хотіли йти через усе місто до човна. Говорили, що бояться розголосу. Що тепер це було б особли­во досадно; бо раз вони згодні повернутися, то, може, ніхто нічого не буде знати і вони не потраплять у газети. Клялись, що не підуть, поки я не пообіцяю, що відвезу їх на яхту потай, не говорячи нікому ані слова. Я погодився.

Матроси, що привезли мене на берег, грали на більярді поблизу моря. Я сказав, що накажу їм від'їхати далі за місто і чекати нас там. Але як їм передати це? Не міг же я звірити валізу на злочинців. Та й брати її з собою теж було небезпечно. Дідько їх знає, цих мавп. Ще пограбують.

Але панночка сказала, що можна написати матросам за­писку і послати з нею чорношкіру жінку. Я написав записку, віддав її старій і розказав, куди треба піти і кому віддати. А вона всміхається, немов павіан, і знай хитає головою.

Тоді містер Варфілд заговорив до неї якоюсь чужою мовою! Вона, мабуть, разів п'ятдесят кивнула головою, примовляючи: «сі, сеньйоре»1, і побігла з запискою.

— Стара Августа розуміє тільки по-німецькому, — каже мені міс Варфілд і всміхається. — Ми зайшли до неї спитати де можна знайти квартиру, а вона почала вмовляти нас, щоб ми випили в неї кави. Вона каже, що виросла в німецькій родині в Сан-Домінго.

1 Так, сеньйоре (Ісп.).

— Можливо, — кажу я. — Але зате мене ви можете скрізь обшукати і не знайдете ніяких німецьких слів, крім «ніке верстей» і «нох айнст»1. Проте мені здалося, що «сі, сеньйор» — це щось французьке.

І от ми втрьох рушили до берега манівцем, бічними про­вулками, щоб нас ніхто не побачив. Довелося продиратися крізь переплутані зарослі, крізь густу папороть і бананові кущі — взагалі крізь тропічну природу. Околиці цього мавп'ячого міста такі ж дикі, як деякі місця в Центрально­му нью-йоркському парку. Ми вийшли до моря за добрих півмилі від міста. Коли дивимось, на березі під кокосовим деревом спить якийсь темношкірий тип, а біля нього лежить довжелезна рушниця, мабуть, футів у десять. Містер Варфілд підняв рушницю і кинув її в море.

— Берег охороняють вартові, — каже він. — Бунти і змови вистигають, як фрукти.

Потім він показав рукою на типа, що навіть і не пово­рухнувся, коли ми підійшли.

— Отак вони виконують свої обов'язки. Справжні діти! — каже містер Варфілд.

Я побачив, що йде мій човен, і запалив сірником газету, щоб показати матросам, де ми. Через півгодини ми були вже на яхті.

Насамперед я, містер Варфілд і його донька пішли до каюти, відкрили валізу і зробили опис усього, що там було. А там було сто п'ять тисяч доларів асигнаціями Сполучених Штатів, потім ціла купа діамантових коштовностей і сотня гаванських сигар. Я віддав старому сигари, а на гроші й кош­товності видав йому, як агент розшукового бюро, розписку і замкнув усе це в себе в каюті.

1 Зіпсовані німецькі вирази: «Ich verstehe nicht» — не розумію і «noch eins» — ще одну (очевидно, чарку). (Прим. перекл.)

У мене ще ніколи не було такої приємної подорожі. Тільки ми виїхали в море, панночка відразу підбадьорилася, і виявилося, що вона взагалі була дуже весела дівчина. Пер­шого ж дня, як ми сіли обідати і стюард налив їй у келих шампанського, — директорова яхта була просто плавучою Асторією, — вона підморгує мені й каже:

— І треба ото було вам завдавати собі стільки клопоту, містере шпиг. Безнадійна ваша справа. Це все одно, якби ви побажали з'їсти ту курку, що буде гребтися на вашій могилі.

На яхті було піаніно. Вона сіла до нього і почала співати. Ох і гарно ж вона співала! Можна було забути всі детективні справи і тільки слухати її. Вона знала напам'ять аж дев'ять опер. Шикарна панночка! Найвищого тону! Не з тих, про яких пишуть у газетах «та інші». Ні, таких друкують в окре­мому списку.

Старий теж повеселішав, навіть набрався самовпевне­ності. Якось частує мене сигарою та й каже, так поважно, крізь клуби диму:

— Містере О'Дей, мені чомусь здається, що в мене з «Республікою» буде небагато клопоту. Бережіть добре валізу з грошима. Коли приїдемо, її треба буде віддати тим, кому вона справді належить.

Приїжджаємо ми до Нью-Йорка. Я дзвоню телефоном своєму начальникові, щоб він зустрічав нас у кабінеті директора. Беремо візника і їдемо. Я сам тримаю валізу. Входимо, і я з радістю бачу, що начальник зібрав докупи тих самих ділових людей з рожевими обличчями і в білих жилетах, щоб вони подивилися, як ми ввійдемо. Ставлю валізу на стіл і кажу:

— Ось гроші. — А де ж заарештований? — питає мене начальник.

Я показую на містера Варфілда, але він підходить до на­чальника й каже:

— Дозвольте, сер, сказати вам декілька слів. Потім вони з начальником вийшли до сусідньої кімнати і

сиділи там хвилин десять. Коли вони повернулися, начальника було годі й упізнати. Став чорний, як вугілля.

— Коли ви вперше побачили цього джентльмена, була при ньому ця валіза? — питає він мене.

— Була, — кажу я. Начальник уклоняється заарештованому і віддає йому

валізу. Потім звертається до директорів. — Знаєте ви цього джентльмена? Ті захитали своїми рожевими головами. — Тоді дозвольте мені познайомити вас, — каже началь­

ник, — із сеньйором Мірафлоресом, президентом республіки Анчурія. Сеньйор великодушно погоджується вибачити нам цю жахливу помилку, якщо ми не дамо розголосу цій справі і тим самим захистимо його добре ім'я від неприємних пліток. Погоджуючись вибачити завдану йому образу, сеньйор робить нам велику ласку, бо він міг би вимагати за неї задоволення за законом міжнародного права. Гадаю, що ми можемо з по­дякою пообіцяти йому держати цю справу в тайні.

Рожеві закивали головами. Потім начальник звернувся до мене. — О'Дею, — каже він, — як детектив у приватних спра­

вах ви ні на що не здатні. На війні, де заведено викрадати державних осіб, ви були б незамінні. Приходьте до контори об одинадцятій.

Я вже знав, що це значить. — Отже, це мавп'ячий президент, — кажу я. — Чого ж

він мені нічого не сказав? — А хіба б ви йому повірили?

ВІТАГРАФОСКОП

Водевіль, по суті, складається з окремих, часом нічим не пов'язаних між собою епізодів. Глядачі не повинні претендувати на якийсь кінець. Кожна дія має свого лиходійника. Ніхто ж не цікавиться, скільки у співачки було романів, якщо вона може, не соромлячись, з'явитися при яскравому світлі і вміє взяти кілька високих нот. Глядачам байдуже, що циркові собаки, востаннє стрибнувши крізь обруч, підуть у заставу за борги свого хазяїна. Вони не питають, чи не розбився часом комік-велосипедист після того, як він прожогом кинувся з арени під грюкіт битого посуду. Так само їх не стосується, чи любляться між собою музикантка на банджо й ірландець-декламатор, чи ні.

Тому дозвольте не піднімати завіси над сценою зі щасли­вими коханцями, покараним злом і поцілунком між лакеєм і покоївкою, над сценою, якою звичайно уласкавлюють юрбу, що сидить на п'ятдесятицентових місцях.

Але в нашій програмі ще лишилися дві або три коротенькі дії. Той, хто додивиться виставу до кінця, побачить тоненьку нитку, що зв'язує — часом, правда, ненадійно — всю п'єсу, яку як слід розуміє, мабуть, лише Морж.

Витяги з листа від старшого віце-президента нью-йорк-ського страхового товариства «Республіка» Френкові Гудвінові, місто Кораліо, республіка Анчурія:

«Вельмишановний пане Гудвін! Ми одержали ваше повідомлення через фірму Гавленд

Фурше із Нью-Орлеана, а також вексель на 100 000 тисяч доларів, які взяв із каси нашого товариства покійний Джон Черчиль Варфілд, його колишній президент... Службовці й директори нашого товариства одностайно доручили мені висловити вам свою глибоку пошану і подякувати вам за те, що ви так швидко, так благородно повернули нам усю втрачену суму. Завдяки вам через два тижні після того, як ця

сума зникла з нашої каси, ми вже знов мали її... Дозвольте запевнити вас, що ми не дамо цій справі й найменшого роз­голосу... Висловлюємо глибокий жаль з приводу трагічного самогубства містера Варфілда, але... Щиро віншуємо вас з приводу одруження з міс Варфілд... чарівна жінка... чудові манери, шляхетна жіноча душа і завидне становище в най­кращому столичному товаристві...

Відданий вам Люсайас І. Еплгейт, перший віце-президент

страхового товариства «Республіка».

ВІТАГРАФОСКОП (Кінематограф)

ОСТАННЯ КОВБАСКА

М а й с т е р н я х у д о ж н и к а . — Художник, молодик приємної зовнішності, сидить зажурений, опустивши голову на руки, серед розкиданих ескізів. Посеред робітні на сосновій скрині стоїть гасова лампа. Художник підводиться, затягає тугіше пояс і запалює лампу. Потім підходить до бляшаної скрині, що виглядає із-за ширми, виймає звідти одну ковбаску, перевертає скриню догори дном, щоб показати, що в ній більше нічого немає, кладе ковбаску на пательню і ставить пательню на гасову лампу. Лампа гасне, бо в ній, очевидно, немає гасу. Художник у розпачі. Охоплений люттю, він хапає ковбаску і шпурляє її геть. У цю саму мить відчиняються двері і ковбаска сильно б'є по носі якогось чоловіка. Він підстрибує на місці і, напевно, щось кричить. Це моторний гостроокий чоловік з червоними щоками, схожий на ірландця. Він починає страшенно сміятися. Перекидає ногою лампу. Художник даремно намагається впій­мати гостя за руку, щоб потиснути її, але той з усього розмаху ляпає його по плечі. Потім гість починає щось говорити на мигах і кожен хоч трохи тямущий глядач розуміє, що йому пощастило заробити багато грошей, вимінюючи в Кордильє­

pax у індійців сокири і бритви на золотий пісок. Він виймає з кишені пачку грошей таку велику, як паляниця, махає нею над головою і показує на мигах, що він п'є зі склянки. Художник хапає капелюх, і обидва виходять із майстерні.

ПИСАННЯ НА ПІСКУ

Н а б е р е ж н а у Н і ц ц і . — Вродлива жінка, ще молода, вишукано вдягнена, самовдоволена, поважна, сидить край води і виводить кінчиком шовкової парасольки якісь літери на прибережному піску. У її вродливому обличчі є щось зухвале. Ви почуваєте, що її лінива поза от-от зміниться; вам здається, що вона зараз стрибне або поповзе, немов пантера, яка чогось причаїлася. Вона ліниво виводить на піску увесь час одне й те саме слово: Ізабелла. За кілька кроків від неї сидить якийсь чоловік. Видно, що вони приятелі, якщо не друзі. Обличчя в нього темне, чисто виголене і майже непроникливе, але не зовсім. Розмовляють вони мало. Чоловік теж пише на піску кінчиком трості. І слово, яке він пише, — «Анчурія». І потім він дивиться туди, де Середземне море зливається з небом, і в очах у нього смертельна туга.

ПУСТЕЛЯ І ТИ

О к о л и ц я під т р о п і к а м и . — Старий індіанець з обличчям, немов із червоного дерева, підчищає траву на мо­гилі біля мангрового болота. Потім він підводиться і повільно йде до гаю, стемнілого, бо вже спадають сутінки. Край гаю стоїть високий дужий чоловік з добрим лагідним обличчям і жінка, ясна, гарна. Старий індіанець підходить до них, і чоловік дає йому гроші. Доглядач могили з придуркуватою гордістю, притаманною його расі, бере свою платню і йде геть. Чоловік і жінка повертаються назад стемнілою стежкою і йдуть поруч, так близько-близько — бо, зрештою, хіба є на світі щось краще за маленький кружок екрана і на ньому двоє, що йдуть поруч?

З а в і с а