Михайло Грушевський

ЯК жив

УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД

КОРОТКА ІСТОРІЯ укРАІни

Репривтие вїдтвоpeIПIJI

видави. 1915 р.

РОВО сУкр8)'3llQllilpaфt. РВЦ .арбіТР

ICиr. 1991

Виданнє "Союва вивволення України."

ЯК ЖИВ

УКРА'НСЬКИЙ НАРОД.

Проф. М. Грушевський.

:Коротоо історія У країни.

Вид. 2-е.

НАПИСАВ МИХАйло ГРУШЕВСЬКИЙ, професор української історіі в унїверситетї у Львові.

ЦАРГОРОД, 3 друкарні "СО108& ВИ8воленна Украіни".

1915.

}.

І. Про наш край і народ.

Наші люде займають вепкі краї: в один біЕ над Чорне море, в другий - на Кавкав, над Кубань, в третій над Припеть та Буг і в гори Карпатські, ва росийську границю - все живе наш народ, наші JlЮде. 3довж буде Toro краю верстов більше як тисяча, а вшир верстов на 500, на 600. Більша частина нашої зеllJlї в Росийській державі: tубернїї Київська, ПодiJIьська та ВОJIПнська, Чернигівська, Харківська та Полтавська, Херс.онська та І\атеринославська, й ипьші окоJIИЦЇ, де живуть наші люде (в ХОЛ.ЩИПі, иа Бесарабії, в Таврії, на Кубанї, та по других місцях). Але в ще чимало нашого народу також і ва росийською границею, в Австрії: більший край, що ВnЙlllають там наші JIЮде, вветь ся Га.mчииа, в великим городом Львовом, а помеиьший -Буковина, та. же коло ГаJIИ1lИИИ, де город Чернівці; і на Угорщииї під горами Карпатськими, де городи Ужгород (YHtBap) і :Мукачів, теж наші JIЮде. Всього буде нашого народу більше як 30 жіліОнів, В Toro в Росії більше як 25 мілїонів. А багато ровійшли CJI

в свого краю далекими світами, живуть у Сибірі, в Туркестаиї, в Америці цїлими села_и, або й по кілька, по кількадеCJIТЬ сіл, та тих сюди не лїчимо. Бо говоримо про Ерай, де наш народ

-4-

найбільше мешrшє. де живе ііого більше, НЕ ЯRого нньшого народу.

:Край сеп тепер ввеJIIО Україною, а народ Українцн.н. 8а давніх часів віп ввав ся РУСЬ, 8 JlЮде - Руснни; так і досі ВВУТЬ себе вдебільшого наші JlЮде в Гапчпні та на Угорщині -РусинИ, РуснакИ. Русею, НЕ побачиl'О ще, ввал~ ся всї Beuї, що належали ва давних часів до Київської держави, та черев те ся Ha~JВa переЙШJIа й на инші краї, не тільки українські, TOI'Y що вони до 'КИЇВСЬRОЇ держави нuеЖ8.JШ: Русею поч3.1ІИ ввати ся і ті краї, що коло Москви, ті JIЮде, що гвуть ся у нас Моска­JIЯП або в кацапажи" , і Віла РУСЬ, або Литвпни, ЯХ у нас іх ввуть. 8годом, для віджіни, почали ввати наші краї Малою Русею, або Малороссією, а 1І0СКОВСЬкі краї - Велихороссією, 8 нас МалоросаllИ, але наші JIЮде тої нагви не прийняли. Провивали Москш наш народ в хаXJlап " , TOIlY що наші JIЮде на головах тоді носиJIП чуби, а Москалі тоі чуб ввали хапОI', але се було тільки пріввище, а не і_я, - нх і наші JlЮде ввуть Мосхву хацапами. А тепер уже прийняло ся одиахове і_я . для всього нашого храю й усього напroго народу - Ухраїна, Ухраїнцї: так ввуть себе наші JIЮде чи в :Київі, чи в Харкові, чи в Позrrаві, чи в Одесї, чи в ГаJlИЧПНЇ. Навва он добра, стара, треба її дер­жати ся. А ввідки вона ПЇШJIа, се поті_ побачи.о.

Такий ВeJIИRий край, НЕ отоі україноькі веш, не .оже бути ОДИaRОВПЙ, не ОДнахове в ВЇЖ ЖИТТЄ, не однакове й госпо­даротво, Влизше до Чорного .оря, де .Їста: Одеоа, Хероон, Таганрог, 'Катериноолав, 6лисавет - та. отеп ріввпй, води .ало, ліса не.а, вепs: родить добре, коли Вl'іти холо неї ходити, зеJlЛЇ багато й окріІ шборобства багато ще й тепер випасають товару й овець; холо Дніпра і на охід від нього (коло 'Кате­ринослава, 'Кривого Рога, Ювівки) в гепї багато вшва і кап­ного вугля, ТО.У Й багато фабрИIt іваводів. Се край полу­дневий, отеповиЙ. 8а нИJII на північ край середнїй - де Пол­тава, Харків, Шжин, Черкаси, Винниця, 'Каwінець: тут уже не таха рівнина, є й балки й горби, і гори, хоч не дуже високі; багато води; є й пса трохи; ве_ля врожайна, JIЮде живуть гуото, а годують ся в хШборобства. Далі - віД Київа і дальше, де Чериигів, М08ИР, Пинськ, Володи_ир, Верестє, Хол., - то крап

-5-

лісовий: води багато, подекуди й гавадто тої води та болота, ге.Шlнедобра (піСОК), JlЮде й тепер не .ожуть вижити 8 хлїбо­робства, а давнійше і того .еньше: ЖИЛИ більше 8 бжїльництва, ЛОВИЛИ рибу, 8віря. На заході високі гори Карпатські, де JIЮде живуть і досі найбільше 8 випасу овець та 8 лісової роботи. На полудневий схід, над .оре. ще більші гори Кавкагькі. Над сои. _орем люде ПРОІИШЛЯЮТЬ наіібільше рибальством та перевово •.

Так от, кажу, не 1І0же бути й однакове JIЮдське життв в таких рi:atиицях. Ииакше господарять, инакше ЖИВУТЬ, инакше вбирають ся в Карпатських горах, ииакше над Mopell, инакше серед лісів та болота над Припетю; ииакше в херсонських сте­пах. Инaкmе трохи вбирають ся :й трохи инакше говорять JIЮде ів Харківщини, - Слобожане, як на них кажуть, ив:акше Пол­тавцї, инакше Поліщуки 8 ЛЇСОВИХ країв, инaкmе ПОДОШІне, а инакше люде 8 rip, що 8ВУТЬ ся Гуцулзп, Бойкau і Леll­кап: в горах люде ще рідше lІІіж собою стрічають СН, ще меньше переЙ.ають що небудь одні вщ ОДНИХ, ніж на долах, на рів­нині, - ТОІУ й більші рi:atницї; часо. наііБЛИ8ше село, 8а горою, .ає й иньші ввички, й иньші слова, й инакше вбиравть ся.

Та про те все - то наші JIЮде, один наред і один край. Прислухати ся дО ІОВИ, придивити ся ДО життя - й почуєш, що бливший Галичанин Полтавцеви, ЯК ПОШlК, як Чех; блигший Слобожаиин ПОДОШlнинови, нїж Москаль або Серб. Хоч. і ті ближші собі як Нїllець або Францув, бо то все Славяне, народи одного корінЯ, але наші JIЮде в ріжних країв України БЛИl!ші ообі, НІЖ якийсь ившвй славянсьш народ, - то все Українці, один народ українский.

В житті нашого народу й нашого краю були такі пере.іни, що або 8JIУЧали тїсmйше якісь частини нашого краю, або РО8-лучали. ОТ Галичина· тепер належить до иишої державн, й лиші ПОРЯДКИ, ивmі ВaRОНИ в ній, иїж на Поділлі. .Але півтораста літ ТОІУ і Галичина, і ПОДЇЛЛЄ, і Київщина належали до По льщі і були в них порядки однаковіщі, а ПОJlтавщина належала тоді до Росії, й порядки були в ній ивакші, а Буковина була тоді під Туреччиною. Такі 8ПНИ приходять і переходять, а народ 80ставть ся. І як ширить ся хіж наРОД0. освіта, свідоІість,

-6-

починаєть ся ліпше, СШІЬнїіше життє, то Й ріжні частн народу й краю стають блившип до себе, більше довідують ся одні про одних, переймають одні від одних, і ріжпицї в житті, в ввичанх та мові меньшають, вигладжують ся, і люде 8 ріжиих кінців краю чують живійше, що то один иарод, і ПОJlarають собі більше до кращого життя. Так повинно бути і У нас иа Україні, і буде певно. А ДJIН того кождому JІОВИННО бути цікаво внати про свій край і народ, про його теперішнє життє і старовину, се-б то -історію. Скавзв один ровупиit чоловік ІІа давних часів, що хто не 8нає своєї JlИНУВШИВИ, своєі історії (бо історією вветь ся оповіданиє про давнїlіше життє), то так як би до смерти lІоста­вав ся дитиною. Так, як дитина не внає скавати про себе нічого, - чия вона і ввідки, ані про те, що дїєть ся і діяло ся навколо неї, - так і чоловік, що не внає нічого про свій край і народ, про його 1!ІИнулість і теперішнє життє, виrлядає як та дитина. Не личить то чоловікови ровужпому і ровсудному. Треба внати теперішнє життє свого краю та народу, а щоб ровуміти, як воно складало ся і як його ДaJIЬше вести, доконче треба 8иатн його м:инулість. Як писав Тарас Шевченко:

Все розберіть, тай спитайте Тодї себе: ЩІ) Jlи? ЧиІ сини, яких батьків? Кп, ва що aaкyri?

2. Про наАдавнУйші часи.

Народ наш живе на Украіні вже дуже давно. Тисячу ;J;вістї або триста літ тому (600 або 700 літ по Рівдві Христовім), жили вже наші люде м:ало не по цілій УкраїНі, як і тепер.

До того часу, перед ТИМ: як народив ся Христос і по Христовім Рівдві, в яких тисячу л\т, У степовім краю, бливше до Чорного моря, жили народи одного коріня 3 теперіШНЇIІІИ Пер­сюш, що кохали ся в худобі, в конях і вдебільшого кочували по степах в худобою, ЖИВУЧИ в шатрах. :Звали ся вони Скити, Сарматп, Алани. По них то полишили ся в степах наших високі

-7-

.lогили, насипаві над їх царнJШ та ватажками; нащадків їх не лишило ся в наших сторонах, тільки на Кавказі ЗОСl'ав ся народ з того корім, зветь ся Осетинажи.

лід той час, як сі народи жили в степах над Чорним _оре!:, народи сла.вяиСЬRОГО коріня, .lіж нuи й наші предки, СИДЇJIJI Дa.JIьше від .lоря, в Rраю .лїсові.l, та й у тї.І - середнім:, '!їж Юсо.l і степаJШ, і JШожачи ся з чаСОJl, llОСУВали ся все далі на південь. Степові народи '8 часож ставали слабші, ставало ЇХ .lеньше, а далі й З0ВСЇМ: поровгавяли їх нові орди турецького та угорського корінн, щО ПОЧа.'ІН сунути в ЧОРНОМОРСЬRі стеnи а Авії по Різдві Христовім. Були'ТО Гуни, Авари, Болгари·), Угрн. Вони не віставали ся жити в наших степах, а йшли далі в Дунайські храї, тіЛЬRИ порозганяли з наших степів . попереднї народи. Стеnи стали :м:ало що не порожні, бодай часaюr порож­нї.lи СТОЯЛИ, і тоді СТa.JIИ наші .1ІЮде осідати тут, і так засши .lаЙже всю теперішню Ухраїну, аж до моря Чорного, Авовського і до Дунаю.

Простору було досить, і Люде осідали врідка, хуторами. Кожний рід осідав окремо і жив собі осібно. Жили почасти в хліборобства, а також випасали худобу, ловили рибу й звіря в юсах, в бжільництві кохали ся дуже, особливо в юсовій сто­ронї: бжоли водили ся в видовбаних в дереві дуплах, як улілх, так і ви.ували. 3еuя довго була недїлена, агосподарили спільно великими сівми: сини не д1лили ся. жили разом, а по­рядкував господарствож КОТРИЙСЬ старший віко:м:, або КОТРИЙ оборотнїЙШИЙ. Ще недавно бували на Українї такі великі, не­ділені ої:м:ї, душ часом по 20 і 30 в одній, що мали спільне господарство.

Вірили, що є такі боги, що правлять світом, і особливо шанували тих, від mш:х: надїнли ся добра в господарстві: бога Перуна, що поснлає грім і блискавицю, сонце - зваве Даждь­бого., бога Волоса, що пильнує худоби. Їм: МОЛИЛИ ся ]і жерт­вували ріжну страву, але не було до того ані церков, анї свн­щеНІшів (жерців), а справляв ті жолитви кожний ва свій рід.

*) Сі Болгари, оселивши СЯ ва Дyнa~_ між Славянаu, ПРИНIIJIИ поті!! і славsшсьху JlОВУ і ахішади ()ІІ 8 та_ошнїJIJI СлавинаJIJI, а ті ПРИШІJrИ їх і.п.

-8-

Як сонце повертало на весну, ~оло теперішнього Рівдва, свят­кували ПРИХІД нового року, - се й досі вадержало ся на Рівдво, на Новий рік, як вечеряють серед снопів, бажають собі доброго врожаю, посівають верно.м: на щастє; усе отсе ПОВОСТ8-ваЛ0 ся ще в тих давніх, давніх часів, як ще наші люде не були христі янами. Прихід весни стрічали веснянка.м:и, а на поворіт сонця В літа на осїнь було свято Купала, що й досі справляєть ся між нашижи людьп. Ще й тепер паитають і ".м:ертвеЦЬRИЙ великдень", так сажо стародавнє свято преДRiв наших - день помершвх. Тодішні люде вірили, що душа не в.м:ирає в чоловіком, а далі живе там саме, де жив покійник. Ховаючи небіжчика, клали йому в могилу страву й Bcтti річи, потрібні до прожитку; се все вакопували, або палили раво:м 8 поRiйнико:м, клали в :миску або глечик, івасипали вемлею.

Для громадських справ сходили ся старші в родів чи сїиїв на нараду - ввало ся се віче; там порядкували й рішали, що треба. Були подекуди старшини, ввані князями, але вони не мали великої сили, бо всякі справи рішала гро:мада, віче, а КШlвї мусіли громади слухати ся. Війська не було, а як треба було боронити ся, то хто був дужий, вбирав ся в тим, що мав - чи в списом, чи в мечем, на коні, чи піший, і йшли боронити сн, чи воювати ся. Для оборони ставили городи; десь серед лїса, чи болота, або на високім шпилі сипали вали, копали рови, щоби ворог не міг приступити. В небевпечний час туди вбирали своє майно, жінок і дітей і боронили сн від ворога. Досі від тих городів повоставало ся багато городищ. В спокійні часи ті городи !Здебільшого стояли порожні, а люде жили собі 110 хуто­рах. Тільки в декотрих' городах вавсїди мешкали люде, особливо ваможнїйші, багатші, купцї - ДЛЯ бевпечности; туди приївдили й чужі купці на торги та ПрИВО8ИЛИ товари.

Так жили собі предки наші довго окремо. Кождий внав тільки свою околицю, свій город: мали своїх старших, а иньші люде до них не належали. :Звали ся ріжнип іменап: в тепе­рішній Чернигівщинї та Полтавщині люде ввали сн Сіверяне, найважнїйші городи у них були Чернигів, Новгород Сїверський і Переяслав. Люде коло Rиїва ввали ся Поляне, а вемля та 8вала ся ще инакше - Руською вемлею. Ті, що сиділи над

-9-

Тетеревом і Случю, в великих лїсах, ввади ся Деревляне. Ті, що на ВОЛИНї, - Дуліби. Одного спільного імя не мали, бо жили окремо, і спільної управи не було. Аж півнїйше се стало ся, а саме як, - варав побачимо.

З. Про КиУвську державу.

Зпоміж усїх унраїнських міст найбільше :й найславmише був Київ. Здавна, в непамятних часів, ще коли JIЮде не внали валіва або міди, а робили собі списи чи сокири в наЮня, жили не в хатах, а по печернх, - видно, що тут жило башто JIЮдеЙ. А се тому перед усім, що тут сходили ся дві великі ріки: Дніпро і Десна. Над рікою легше було прогодувати ся - чи рибою, чи ввіриною. ' Рікою ївдили люде, куди треба, - сухих доріг тодї було не багато, і ними івДИТи не так було легко й бевпечно. Тому й ва українських часів під Київом були най­більші оселї, найбільше людей багатих, торговельних: сюди най­більше приївдили й купці в чужих країв ів усяким крамом:.

Сп багатим і торговельним людям тре'ба було охорони: були сусіди ласі на їх крам і богацтво, що при нат'ОДЇ раді були пограбувати їх добро, чи в доро ві, чи в сам:ім: Київі, як не .було доброї сторожі. Тому сї київські люде, особливо вначнїйші, більші, ІШані б оярам:и, вдавна почали держати собі для охорони людей сильних, відважних, військових. Далі - то більше, і в часом: так вібрало ся чималеньке військо в КИїві, що боронило місто від сусїдів та ходило в купцями, як вони вевли свої товари в чужий край, а старшп над тим військом був київський княвь.

Та обороною не кінчало ся. Київське військо - дружина, як воно ввало ся, не тільки боронило свою околицю від ворогів, але й само нападало на сусїднї вемлі, віддячуючи аа їх напади, або просто шукаючи вдобичі. В тодішних часах військо й жи­вило ся головно тим, що noграбувало або Rавало собі дати ва ВПКУП, щоб не грабувати. Щоб прогодувати свою дружину, київські княвї Й бояре ходили на сусідні волости й веJIIЛЇ, на­бирали там всякої вдобичі, а як ті відпрошували ся, то кавали

- 10-

собі давати що року данину .ва JlШр": що вони самі не БУl1JТЬ їх rpабувати й иньшим не дадуть. Часом, що правда, такі по­ходи не кінчали ся щасливо. Про київського ЮlSIвя Ігоря опо­відашr l'аке: він дав свойожу воєводї Свинельдови вбирати дань 3 Деревлян і в того тримати свШ полк, але волки в самого Ігоревого полку стали кавати, що ті Свинельдові вояки вбирають дуже багато всякого добра в Деревлян, посправлЯJІИ собі гарну одежу й вброю, а вони ходять голі, - тай стали радити Іго­реви, щоби він ів ними пішов до Деревлян, щоб і собі вібрати дань. Ігор послухав і пішов, кавав Деревлянам давати ще й собі дань; ті не жали як боронити ся - дали і у-друге, хоч по­переду дали вже були Свинельдови. Та Ігореви в того ще більше роагоріло сл серце, як побачив, що жають що дати; він відіслав свою дружину дО ДОМУ, а сам в малиж полком пішов іще похо­ДRТИ між Деревлян та полупити їх. Тодї вібрали ся Деревляне на віче й кажуть: .Нема ТОМУ краю! Треба вробити тому кня­веви Аінець! Се як вовк унадить ся у стадо: як не вБRТИ, так цїле стадо по одній вівці виносить, так і сей: ЯК його не вбємо, то він нас ВНИЩИТЬ". І так напали на Ігореве військо й побишr його дружину, бо мало мав ві собою людей, щоби не ділити ся вдобичею. Самого ІІ'ОРЯ вхопили і помстили сл не.мнлосерно ва ЙОГО ненаситність: нагнули два дерева, ПРИВЯ8али до них Ігоря, потім дерева пус'rили, і вони потягнули Ігоря та й ровдерли на шматки. Але се й Деревлянам на добре не вийшло: вдова Ігоря княгиня Оль га пішла в великим військом на Деревлян, попалила їх городи, побила багато людей і накавала давати дань іще більшу як ва Ігоря.

Збираючи дани все більші, київські княві держали все більше війська; а що більше війська прибувало, то дальші походи вони робили, ТО більше городів і вемель під свою власть брали, під себе підбивали. Землям тим була така нїби користь, що київські княвї мали боронити їх від сусїдів, вавОДИТИ у них спокій і бм­печність, нищити і карати ровбійників; на те приходили вони що року ВИМОЮ, вибираючи дань, а часом держали і цілий рік своїх людей, мужів, в військовою валогою. Та про те, чи ба­жають собі тої охорони й опіки ті ;землї, ІШЯВЇ не питали: їм 'rpеба було дани для дружини, дешевого товару для торгу. Обїй-

-11-

шовши свої вемлї вщюю, на весну ЮІЯвї и боярн равом ів куп­ЦІІМИ вївдили СЯ В Київі і, поскладавши товари на човно, вевли ДНЇlIРО1ll на Чорне море, а ввідти до Царгорода СКонстанТ]'fнополя), до Греків на продаж, а від них купували собі дорогі убрання, волоті убори, вино й усяке коріннє. Туди ж продав3JIII невіль­ників, яких вабпра.ли в неволю на війні.

Не вдоволяючи ся данею ві своїх вемель, ходили київські княвї походами на далекі, багаті краї, де надїяли СІІ великої 8добичі: ходили на Царгород і вемл1 грецькі в Криму і Малій Авії, ходили на Кавкав, на Каспійське Jlоре і Персію. 3а того ІгОРIІ ходило військо в перські краї, вдобул~ багате місто Бердав - недалеко теперішнього Баку, і більше як півроку сиділо там, нападаючи на сусідні вемлї; тільки від хороби почало їм багато людей Вllпрати, і вони вабрали ся ввідти додому. 3 таких походів, :коли вони вдавали ся щасливо, привовили багато грошей, вдо­бичі і невільників.

Память про такі походи лишила ся досі в піснях. От як співають у колядці:

Ой зпід гори та crоя:rь тумани, Та то не тумани -- пара з коней йде! ОЙ там же військо -- аж зе!!лї важко, Ой там у війську пана не!!ав. 011 одвоветь СЯ злячяий паJШЧенко, Славного отця і пані матки: ~Я ж в тому війську та паном craHY, Велю гарматя наворочати, В Чернигів город велю стріляти"! ОЙ бв та 66 він в Чернигів город. Там його не внали нї царі, иї пани. Винесли ЙОJlУ МИСІ>У червінців --Він теє взяв, шапочки не зннв, не поднхував.

Потім співають, як те військо йде на Переяслав і на Київ, вбираючи окуп: се память про ті старі походи, тільки де-що перемінено (от як гармати півнїйше додано, а тодї ]Х не було). Винтій коллдцї співаєть сл, як дружина, не маючи що робити нlІ. Українї (видно, не було війки під той час), вибпраєть ся В службу в грецькі краї:

-- 12 -

Ой ходїио ии до КОВ8JIьчика, _ До ковальчика, до ЗОЛОТНJlка, Покуііжо ж собі иідані човна, Мідвні човна, волоті весла, Ой ПУСТШlО СІ! Ж на тихий Дунай, ДОJlів Дунавх - під Цариrород: Ой чувио Тах доброго пана, Що платить добре ва служеньку -Ой дав ва рік по сто червоних, По коиииови, тай по шабельцї, По парі сухов, тай по шапочцї, Тай по шапоЧЦї, тай по паннОЧЦї.

:Маючи під с060ю веЛИRе вііісько, ввнли І\ШІВЇ велИRУ силу в самім Київі. Вже не питали сн вони в усякій справі громади, нк вона рішить, тільки радили ся в військовою старшиною, в своїJШ боярами, і правили ве.лею, нк хотїли, а хто ЇМ про­тивив СЯ, того саджали до внвницї або вабивали. Багатим Ки­ннам·боярам нові порнДІ{И були на руку: не тільки що мали тепер оборону черев І\ННВЇВ, а й усяку вигоду в торговлі. 3 да­леких країв привовили княвї й дружина ріжні товари до Київа, й київські купці перепродували їх в пнші краї в великим баришем. Багато в RиЯн-бояр служило в княжім війську і мало в того велику вигоду. Київ став дуже великим містом, багатим, славним на цілий світ.

Так складала ся держава Київська, або Руська. Я казав уже, що І\ИЇВСЬКИЙ край ввав ся вдавна руським Rраєм, Русею. Тому київські RНЯВЇ теж ввали ся руськими, київська дружина - Русинами. І ті вемлї, що вона в КНЯВЯМИ підбивала, до Київа прилучала - починали теж ввати сн руськими, Русею. При кінцї ІХ. віка (900 лїт по Рівдві Христовім) уже багато вемель до Київа належало, київським І\нявя)[ дань давало': не тільки українські, а й инші, аж иід теиерішній Петербург та Москву. По більших городах сицїли родичі київського кннвн або бояри, в більшим або меньшим полком дружини. Вони вбирали дань, в того годували свою дружину, а частину посилали київському

княвеви; мали теж пильнувати порядку й спокою, судити людей: Трапляло ся одначе Й. так, що сі намісники не слухали ся самі київського кннвя, бунтували ся, й підіймала ся війна; або люде не хотіли давати дани, і київський ІШЯ3Ь посилав військо, аби

- 13 -

Іх • приму чити " , аби були ПОСЛУІІШі. Особливо ce~ бувало ТОД}, як умірав київський княаь, І по нїм наступав новии.

Найдавнїйші київські княаї, ЯІШХ анаємо, називаJШ ся Аскольд і Дир. Про них оповідали, що то вони в 860 роцї ходили човнами походом на Царгород; тодї Русь нагнала вели­кого страху на Царгород; Греки вірили, що тільки чудо Боже їх тодї від Руси спаСJIО, що вона, не адобувши міста, вернула ся нааад.

Потім був княаь Олег, славний війнами й походами. Про нього кааали, що він був характерник, і для того мав у всїм щастє. В 911 роцї він списав торговельну умову а Греками й скоро потім умер.

По нім був той Ігор, а по його смерти кід:ька ЛЇт правила і:ого жінка Ольга, доки виріс син Святослав, що й був КНЯ­вем. Він уславив ся своїми походами, кохав ся у війнї, жив іа вояками як простий дружинник, нїчим від НИХ ІЮ" ріжнив .ся. Він хотів вавоювати Болгарію, але Греки того не дали йому.

По JIЇ][ лишило ся три сини, що й княжили в ріжних го­родах. Але спочатку старший брат, - київський княаь побив свого брата, що княжив в веJIШЇ Деревлянській, і той в тій війнї паложив головою, а потім инший брат, Володимир вробив те саме в київським і став одним княве)[ на всю державу, в роцї 969.

4. Володимир і Ярослав. ХРИСlіинство на УкраУнУ.

оа Володимира і ще аа його сина Ярослава Київська дер­жава була найславнїйша й найсильнїйша, IiїЖ коли инше. Ставши київським княве)[, Володимир поабирав усї українсьні аемлї й усї инші, яю перед тим до Київа належали, приборкав неслухняні вемю, бояр та княаїв, що не хотїли йому корити ся, і прилучив деякі нові, дальші вемлї. Українська держава сягала тодї від гір Карпатських до Кавкаау, а на півночи до Волги, до великих оаер, що недалеко Петербурга. На місце бояр і намісників Володимир ІІО більших городах по тих аеМ.ІЯХ посадив своїх синів : він мав багато дїтей, бо мав багато жінок; і як сини підростали, він посилав ЇХ княжити в ріжні городи.

- 14-

Та тим він не вдоволпв ся. Не рав і перед нии Київську державу вбирали до купи київські кнюй, а потім вона внову Р08-падала СЯ; так само ровпала ся б внову Й тепер. ВОЛОJI.имирови хотіло ся ввявати .il;ержаву міцнійше, ввюзю внутрішньою, добро­вільною, щоб городи й ве:млї корили Cff киівському княвеви не

тільки ві страху перед київською ді>УЖИНОЮ, але щоб бачили свою вигоду, свою БОРИСТЬ У тім, аби на..1ежати до Київської держави. Для того він старав ся придобритп собі громаду, до­бути її любов і ласку. Він не став правити самовільно ві своєю дружиною, а ваклпкав на пораду громадських "с тар ці в", -людей старших, поважнїЙших. При ріжних окааіях він робив великі бенкети, правники, скликав на них людей в ріжних го­родів, приймав тих, хто приходив, годував і поів, чим мав. Ск.шкав до себе на двір бідних людей, калїк і сиріт, і надїляв їх. І в того справді пішла про нього слава скрівь як про княвя " ласкавого " , проввали його "ясним сонцем:". У нас на Україні повабувало ся ее, але в далеКих, глухих півніЧllИХ сторонах і досї ще співають ріжні піснї про "ласкавого княая Володим:ира" , "Володим:ира красне сонечко", а починають ся ввичайно ті пісні тим, як У стольнім: (столичніJl) городі Київі У того ласкавого княвя ВОЛОДЯJlпра був великий бенкет (пир) і таJl вібрали ся :1 ріжнпх городів ріжні люде, вабавляли ся та хвалили ся СВОЇJlИ дУлаJlИ.

Найсильиїйша, найславнїйша, найбагатша в усїх держав була тодї грецька, ввала ся Вивантія; вивантійсьш ім:ператор уважав ся ва найславншшого, наЙJIОГУТИЇЙШОГО володаря, а Греки - ва народ найбільше учений, в усяких УJlілостях, реJlеслах і !Інанні наЙперІІІИЙ. Володимирови 8ахотїло ся й свою державу прнподобити до Вивантії. Він поміг вивантіЙСЬКОJlУ 1мператоровп, пославши своє військо, як у Виаантії побуитували ся були деякі вовводи; ва се іJlПератор видав ва Володим:ира свою сестру, та й тоді-ж Jlабуть прислав ЙОJlУ корону й пишні імператорські одежі, в яких Володи_ир представлений на тих грошах, що він хавав вробити у Київі. Тодї-ж Володим:ир охрестив ся і кавав хрестити ся люднм: у Київі, а потім і по инших городах.

Христіяне й перед ТИJl бували на Україиї. 3даєть ся, княвь Аскольд був хрещений; ва Ігоря була церква св. Іллі

- 15-

у Київі, а жінка Ігоря княгиня Ольга теж охрестила ся по смерти чоловіка й і1 аа те уважали святою. Але тільки вже

ІІ2!СНТIIИК ВОJIОДОИИРОВИ У Київі.

Володимир ааходив ся коло того, щоб хрнстіяиська віра роаши­рила ся по всіх аемлях його держави, аби як найбільше людей хрестило ся й сю нову віру приймало. Він виписав із грецьких і болгftрських аемель багаТІ- священиків, а також єпископів і митрополитів, кааав їм учити наших людей і настановляти ;3 них священиків. Почав ставИ'rИ церкви по городах і по селах, де хрестили людей; ааRJІИкав грецьких майстрів і казав їм ви­мурувати гарні церкви у Київі й по деяких инщих ЖЇстах. По­привоаив ів грецьких міст ікони, книги, також статуї. Виписав майстрів із Виаантії й кааав їм бити українські гроші, волоті й срібні, - Taltї, яс бито в Вивантії. Одним словом, як кажу, старав ся приподобпТІІ свою державу до Вивантії, в чі)[ лише .іг.

3 тим настала велика відміна на Українї і по всїх вемлях ·:Кпівської держави. 3 христіянство!' ів Греції та Болгuрії прийшла до нас наука, освіта, книги.

16 -

У Болгарії ХРJ[стіянство на сто лїт рашише прийняло ся і були вже всякі церковні книги, переложені на славянську жову, досить подібну до тодїшньої нашої; відти ва Володимира пішли книги :й: до нас, а перекладано і у нас инші книги в грецької жови. 3 Болгарії перейняли ми авбуку, славянське письмо. Почали у нас списувати й читати книги. 3дебільшого були то книги церковні та духовні, але дещо :можна було до­відати ся в них і про світ, про инші краї, про старин ні часи. Дат почали складати у нас і свої писання на науку людям, як по христіянськи жити; почали списувати, що чули й внали про старовину, про початки :Київської держави та що коли дїяло ся: в .таких оповідань, вваних лїтописями, писаних у :Київі ва Яро­

слава й по нїм, вна6МО й ми, що діяло ся на Украіні ва тих часів.

Духовенство, священики почалп научати людей, що І'ріх сварити ся, грабити, вбивати; накавували жити ІЮ христіянськи; вабороняли жити бев вінчання, держати по кілька жінок, почали віДріжняти ДЇТ{1Й шлюбних від нешлюбних. Те саме накавували й книги, що їх читано тепер у нас. Поволі, поволі, але не минало то бев послуху. Вже княвї не вбивали, не рів али так одні одних, бев милосердя і сорому, як давнШше. 3находили ся люде, які кидали світське ЖИТТ6, йшJtи в лїси, в пустинї, В пе­чери або в монастирі, щоб жити по хриетіянськи в молитві й постї. Так вявляли ся монастирі в ріжних місцях, а особливо в :Київі, де був і найбільший та найславНЇЙшип ів тих монастирів - печерський. Мало хто ровумів тоді, що важнїйше жити у правді й любови між людь:ми та владжувати ЖИТ1'6 п його ПQРЯДКИ по доброму, аніж тїкати від життя та на самотї "спа­сати свою душу", як говорило ся. ЖИТТ6, ледви помаване христі­янською наукою, вдавало ся HOBhM христіянам таким грішним, що вони вважали .сливе неможливим жити в нїм "по божому".

3адля державного життя ваведеНН6 христіянства мало ту вагу, що ся нова віра ваводпла ся від княвя, від правительства, і духовенство дивило ся на правительство як на свою поміч і охорону, стояло по стороні княвїв, научало людей корити ся княвеви й шанувати його. Тому ота нова церква, освіта, наука ввявувалп сильною внутрішньою звяозю ;землї :Київської держави;

- 17 -

череа них усї аеllЛЇ тш'нули до Київа як до иайбільшого огнища тої нової віри, церкви, науки. Тому то так дуже ааймав ся христіянством Володимир, давав йому всяку поміч і опіку.

ПО НЇМ того самого пильнував ЙОГО син Ярослав. По Володимирі (що вмер в р. 1015) аістало сл багато синів. Вони сиділи 110 ріжних аемлях і почали між собою сварити ся й вою­вати ся. Святополк, що сидїв У Київі, почав убивати й виганяти братів іа їх городів, щоб аібрати всї вемлї до купи в свої руки, як то аробив був свого часу його батько. Але його переміг брат Ярослав і а часом аабрав в свої руки майже всї вемлї, які аа ВОЛОДИІира належали до Київа; українські вемлї таки всї вібрав. Подібно як батько, він багато старав ся для церкви й духовенства, ДJIII освіти й книжно сти. 3а йОГО часів були вже на Україні ПИСЬІеннки, які вміли складати ріжні поучеНIІЯ тю, гарно, ЯК тільки вміли найліпші письменики грецькі: такий був свлщеник І л а р і о н, патім поставлений митрополитом у Київі. Ярослав старав СЯ також, аби людям не було кривд від княжих бол:р і урядників. До нас переховав ся нбірник ааконів, під наввою .Руська Правда", - там списано, як суди мали судити й карати аа Ярослава; між ними є й устави, видані ЯрослаВОJl( для урядників, що їндили по селах і городах: що вони Jl(али брати від людей на свое прогодуваннє, а більше того не сміли. Як би того більше пильнували і Ярослав і його по­ТОJl(КИ, було б лїпше людям і саJl(ЇЙ державі: була б у нїй сnpавдї внутрішня 8ВЯ8Ь, усї б до неї горнули ся. Та вийшло инакше.

Київська держава була велика і славна аа Ярослава, як і аа його батька. Мало не а УСЇJl(а більшими володаРЯІИ тодїш­нІми Ярослав був посвоячений: саJl( він мав собі аа жінку доньку шведського короля, його син був жонатий а вюзантіitською ца­рівною, одна донька була віддана ва француаького короля, друга аа норвеаького; сестру свою Ярослав видай аа польського ко­роля, а угорський король теж був жонатий а українською кияаів­ною. Ріжні сусїди, як їж трапляла ся біда, шукали схоронища й ПОІОчі у Ярослава; так, багато ПОJl(агав він польському коро­леви, бо той не Ііг собі ради дати: були все великі бунти в його ве.ЛЯІ.

- 18 -

Та слава іі сила української держаВІ! не довго по Яро­славі постояла. Але хоч і впала вона, багато по нїй слїду вся­К01'0 - і доброго і лихого - лишило ся на довгі віки. Лишила ся христіянська наука і віра, церква і духовенство, письменство й однакова книжна й церковна мова славянська по всїх вемлях; лишив ся ОДИН княжий рід, в якого ріжні вемлї довго потім мали собі княаїв, уважаючи, що то їх володарі природжені ; лишило ся спільне імя руське; лишило ся однакове право івакони, однаковий лад у громадї, в управі, однакові власти; багато при­подобило ся до себе життє по ріжних українських краях і блиа­шип вони одні до одиих себе почули. Тому ся українська, :Київська держава, хоч давно пропала, має велику вагу в нашіі1: історії.

5. КttYBcЬKa держава розnaдаєть СЯ.

По Ярославі (вмер р. 1054) лишило ся багато синів, і він, вмираючи, роадїлив між них свою державу. Тодї княвї - не тільки у нас, а й ІЮ инших краях, ще не рову:міли, що держава - то не no:re, яке батько ровдїлює між дітей, аби нїкого не скривдити, що то не власність ііого, а річ громадська, публична. Накавував Ярослав синам, аби не вводили такої б~чі, як він сам ів братами по смерти батька ввів: аби держали ся купи та слу­хали ся старшого брата ва:місць батька, бо як будуть воювати ся, то й с'ебе й вемлю свою погублять. Та легко то було ста­рому говорити! СИН батька не слуха, і сам Ярослав батька Володимира не слухав, як той жив - хотів а ним воювати ся; де-ж уже, щоб брати брата слухали! До того-ж старший Яро­славів син, що дістав :Київ, був не дуже проворний - проворнїщий був другий син Святослав, і той вигнав його в :Київа. Та по­;збирати всї веlllЛЇ до своіх рук йому не удало ся, і тим:, що пробували по нім се вробити, так само не удало ся, або й ще меньше. Уже княаї, ставши христіянами, трохи бояли ся l'Ріха і не сміли вбивати ОДні одних, як ;за давнїх часів. Що далі, то більше іх намножало ся, а кождий хотїв мати якусь часть у своїй • батьківщинї" , як ВОItИ І,авали. Тодї у степах чорно-

- 1!)-

морських були кочові орци, охочі до походів та l'рабуваннл. Як котрому кннвеви своїх сил та війська бракувало, то він - до Орди, кликав її Україну воювати, - а та до того торгу й пішки! Ішла в тим кнлвем воюв!lти, палити, грабуват!{ села й :міста його супротивника. Тяжко було в тим собі раду дати. До того треба скавати, що таки по самих вемллх люде, особливо бонре та всякі заможні, не рав лїnше хотіли мати свого осібного кннвя, нїж слухати київського, чл його воєводи: ввлчайно такий свій княвь більше слухав громади і дбав про її ласку, анїж той київський, або його воєвода. Тому й самі люде часто помагали свому. княвеви відборонити ся від київського.

Черев те все київським кнлвям не удавало ся нїяк вібрати' до купи :Київську державу, і вона що далї, то дїлила сл на дрібнїиші та дрібнїиші части. 3 початку Україна подїлила ся на більші вемлї: Київську, Вою.IІСЬКУ, Галицьку, Чернигівську, Перелславську. Потім кожда в ~их вемель роздїлила ся на дві або три частини: напр. Волинська - на КНІІВЇВСТВО володи­мирське і луцьке, Чернигівська - на чернигівське й новгород­сїверське. Дат сї чаети стали ділити сл на ще дрібнїйші части. У кождій був свій кнлвь, і кождий хотів вагорнути більше вемдї, воював сл в другими кннвями, палив і нищив їх вежлю, ров­ганяв і вабирав у неволю людей, приводив Орду до помочі або та й сама, Іюристаючи в княжих суперечО'к, набігала, палила і в неволю вабирала. Гіркий світ настав людлм. Ось лк піснн, вложепа півнїйше (вветь ся "Слово о полку Ігоревім", - най­І{раща то пісня, яка нам в тих часів лишила ся) описує ту біду, що настала ва синів та внуків Ярославових: .тодї васївала сн вемля та поростала сваркаJIIИ, гинуло життє людей божих, укоро­'Іував ся вік людський серед княжих суперечок! Тодї рідко де [іо руській вемт гукали орачі, ва те часто кракали ворони, n;іллчи між собою трупи, а галки мовили свою мову, вбираючи ся летіти на поживу".

Дїллчи все дрібнїйше та дрібнїйше веJIIЛЇ та тратячи свій 'Іас і сили "'у вічних війнах та усобицях (супере'JКах), княвї все більше обтяжали своїх людей податками, а все меньшtJ мали силу боронити українські вемлї від сусїдів і від тих степових орд, що гірко давали ся в внахи: У країнї.

- 20-

Давнїйші орди тільки переходили черев чорноморські стени в дальші краї і від них не було Українцям такої біди. Але вже ва Ігоря прийшла в сї степи в Авії, в Туркестану, орда Пече­нїгів, турецького коріня, дуже хижа й войовнича; вона далї не пішла, а стала кочувати в чорноморських степах. Жити равом ів тими Печенїгаu було неможливо; вони нападали, вабирали худобу й людей у неволю, палили й убивали. Українцї стали в Чорн{)моря переселювати ся в дальші краї; тільки подекуди лишали ся ще наші люде на ЧОРНОМОРЇ. Але Печенїги стали потім нападати на дальші В8МЛЇ, грабили й палили, і внищили всю ОІЮJШЦЮ блившу до степу, аж під Київ і Переяслав. І!агато воював ся в НИМИ Володимир, але тільки :за Ярослава підупали

вони так, що удало сл їх сильно побити, й вони потім вабра.пи ся в наших країв ва Дунай. Одначе на їх місце прийшла друга орда - Торки, а потім і третя - Половцї. Торків було не­багато, й вони скоро вникли, але иоловецька орда була велИІШ, півтораста ЛЇт кочувала в наших степах та пустошила українські :землї. Як КНЮJЇ наші були у ВГОДЇ, вони держали Половцїв в страху й не давали їм грабувати наших вемель; як же вачи­налп ся між RНЮ3ЯМИ війни та сварки, то вони не тільки що не боронили України від ПОЛОВЦїв, а ще й самі приводили їх, як я кавав, а Половцї грабували ие тільки ворогів того княвя, а не раа і самі його власні вемлї. Цїлі краї, бливші до степу, нерав вовсїм пусткою ставали від тих половецьких грабувань, а люде тїкали :звідти в дальші, лїсові краї, куди Половцї не заходили.

Так не було анї спокою, анї порядку. Люде дуже жалїлись на своїх княвїв, що сварять ся та воюють між собою, а не обороняють вемлї вІд сусїдів, дають Полякам або Уграм ва­хоплювати українські вемлї, ие бороиять Їх від ПОЛОВЦїв, не пильнують суда та управи, не вважають, що їх урядники та

слуги кривдять людей, а й самі більше пильнують, аби щось ввяти, нїж щоб була справедливість. "Не май собі двора коло княжого двора, не держи поля коло княжого поля, бо княжий тивун (урядник} як вогонь приложений трутом, а слуги його як искри: від вогню устережеш ся, а від искор не устережеш ся, аби вони не попалили одежі". Так пише один чоловік ів тих часів, а другий так каже до княвїв: .:Коли тивун васуджує

- 21 ---

неправедно та бере Г}JOші (аа штраф), а ва ті гроші купує собі їжу, питтє, одежу, а вам -- КШІЗЮІ - на ті гроші купують

обіди, бенкети справляють, то се тю, як би ви - ІШЯЗЇ - від­дали людей христових на жир злодїям і розбійникам".

А от яке оповіданнє зложено в тих часах про ІШЯЗЇВ та про їх слуг: ОДПН княвь на бенкетї, щоб тлвунови докучити, спитав владику: "Де буде тивун на тім світї?" Владика сказав: "Там, де й ІШЯ3Ь". Кпязеви HeMII.lO бро таке почути, і він сказав владицї: .НІ; то? тивун неправедно СУДИТЬ, хабарі бере, людей обдирає, мучить, все вле робить, а я що?" А владика скавав на те: • І\О.Ш кнлвь добрий і справедливий, то він і ти­вуном або ]ШШШІ начальником поставляє чоловіка доброго, ро­

зумного й совісного, - ТОДї й кuязь і тивун в раю будуть; І(ОЛJІ Ж кня;;ь не має страху l;ожого, людей не жа.lj' є, то він і тивуном поставляє чоловіl->а ЛІІХого, аби тіЛЬІШ лупив ів людей гроші на княвя, а людеп нехай не жалує, - напустив його ЛІ_ голодного пса на стерво; то такий князь піде до пекла, і ТПВУН ів ним до пекла".

3 того видно, як невірно ДИВIlЛП ся люде на княжу YI.JpaBY, які жалї маЛІІ на кшшїв та княжих урядників і слуг. Та жалї жалями, але ДЛЯ того, щоб поправиТJI ДЇЛО, люде нїчого не робили. Складали все на княвя і тілыIrf того собі бажаЛIl, аби князь був добрип -- то все буде добре. Але княвь чаСО~І трап­ляв ся ;\оБРИІі, а частїйше нїшшп, або й вовсїм лихий. А хоч би й ЯКИll добрий КНЯ3Ь, то він ca~[ ОДIlН своею ГО.'Іовою не міг у всїм вробити доброго :'Іаду : до сього треба було радп й помочі РОВУМНЇЙШИХ, кращих людей і;з громади. Але до того не могли тодї додумати ся анї l{НЯВЇ, анї громада.

6. Татарський погром. Галицька держава.

Так ПРOJїш.lО беа малого двістї лїт від смерти Ярослава. Україна подїли.lа ся на В().llIКУ СИЧ князївств (особливо багато було їх у ЧернигіВЩІІНЇ). КНЯ3Ї ослабли від того ІІОДЇЛУ и вічних воєн, ГОРОДИ в6іднїли. КиїВСЬЮlll КНЯЗІ, lІе ЩlВ шіж КНН;ЗЯl\IИ НЇЯІ<ОЇ

- 22-

сили й послуху, бо іі сам не мав більше сили від инших; самий Київ - ":матїр городів українських", як його навивано, нерав гра6ИillI лнші княаї ві своїми вояками та помічниками Половцями, ВОЮЮЧИ в RИЇВСЬІШМ кншзем. Найгірше пограбував і внищив Київ В 1169 р. ІШЯВЬ Андрій володшшрський (в міста Володимира, що :коло Москви), аби .київське княвївство підірвати, а своє нове :княвївство піднести, і півнїііше ті ІШШJЇ во:rОДIJмирські вмисно сварили УБраїНСЬБИХ кня:зїв, аби Україна упадала, а їх держава (що пі:знїйше МОСКОВСЬІИЮ стала ввати ся) нідноснла СЯ та гору брала. Велш,е княоївство на Українї ще було тільки в Гали­чинї - про НЬОГО скажемо слїдом.

Ко;:ш JTKpaїHa так підупала іі стратп:rа силу, впаJШ на неї

страшна буря. Прийшла нова орда в Авії іі, внищивши Полов­цїв, що Й так були вже нід топ час ослаб.1И, буйним вихром нролетїла над Україною. Були то Татари, инакшим i~IeHe~1 :звані - МОНГОЛІ. :Монгольська орда кочувала на далекім Сході, кО.1І:О Амуру. Та в тій ордї :зявив ся в тих часах ве.'IlJIШЙ войовнпк Темуджін, ЯКИЙ ВЛУЧШЗ до купи всї части тої орди, почав під­бивати СУС1ДНЇ народи й вепrлї і н,евадовго вапанував над усїми краяnш від Китаю аж до ]\аВІШВУ. НОГО впук, Бату (або Батий) на іпш, иішов походом в ЧОРНОМОРСЬБі краї Й, внищивши І10ЛОВ­цїв, став воювати УІ{раїНСLБі і московсЬ!{і вемлї. Він хотїв тут валОЖИТJf своє татарське царство і підбити собі сусїдні вемлї. ІЦоб привеСТІІ до ПОСЛУШНОСТJ[ й покірности, Татарл мали такий ;звичай, щоб відраву як напбільше настрашити шодеп своєю не­людськістю, аби потім БОЯЛІІСЬ і ие БУJ[туваЛІСЬ. Тому городи, особливо більші, вони ;здобуваЛІІ й побиваЛJ[ людей бев ровбору й милосердя, а потім ТНМ, Ботрі ЛlШШЛJ[ ся, каВflJ:И давати дань і буш пос;ryшНJIМИ.

В 12:39 роцї ТитаІ)\[ напали на українські ;землі - ті що ва ДПЇНРО:d, у;ш.ш Чершrгів і Переяслав, IІОНИЩИ.1І! міста, побили багато людей. На ДРУГІІіі рік Бату перейшов Днїпро, IІРIIСТУШШ Jlі;~ І\IfїВ. Дика орда оGляг.1а місто як хмара: .1ЇТО­пиеець каже, що від рипу во;зів, репу верблюдів та ірж~1ННЯ копеп в татаРСЬJШХ CTa;~ax, Щ() Пш.1П f! ордою, голоса н містї не можна будо чути. І\няаь УТЇІ; аі страху: люде боронили ся самі, НІ_ могли. Татари СВОЇИІІ таранами (тш;і повіШВllі на шнурах,

- 23-

бруси, що стїни розбивали) роабили мури міста; коли Татари відпочивали, люде київські поставили деревляну кршость на­вколо церкви Богородицї, побудованої Володимиром, але кріпость не була сильна: Татари варав вдобу.ш її. Люде кинули ся ТЇЮ1ТИ до церкви на хори, але такої сили людей не витримали мури, і церква впала та людей подавила. Татари потім переЙШJІП черев :Київщину, Волинь і Галичину, здобуваючи ГОРОДИ, які стояли по доро аї, та побиваючи людей; прийшли на УІ'ОРЩИНУ, поруйнували її, Польщ3' також. Потім вернули ся павад в чорно­морські степи, осїли ся над Волгою і послали своїх післаНЦЇІ! в сусїднї вемлї списувати людей, щоб дава.1И їм дань. Так по­пали україНСЬІ\і та московсші землї в неволю татарську.

Багато в тім ;завишrлп кня;зї. Хоч яка велика іІ: сильна була орда татарська, але НІ, би ВОШІ спільно Й однодушно ;за­ходили ся боронити ся від неї, то мабуть би і відборонились,

а в кождім рааї - не дали б на таке знищеннє своїх земель

Татарам. Вони-ж не дума.1JЯ про ее, не помагали один другому, кожди:й боронив свого города, але на те не мав сили, аб()

й 1'ю,е було, що лишав людей на ласку божу, та тїкав, КУДІ! видно. Тому, як показало св, що ІШЯВЇ не вміють оБОРОНІІТІ1 ;землю від Татар, або й боять СЯ 3 НІШІІ бороти СН, II ріilШIІХ місцях на УІ_раїнї люде постановили не слухати ся КНЯRЇВ і не

приймати ЇХ до себе більше, а вдати ся на ласку Татарам і тільки їх слуха'l'И ся. 3паємо вже, що <І КЮІЖОЇ управи, з 1\НЯ­:КИХ урядників і слуг люде 6УЛІІ і бев того невдоволені, :ка.1Ї­лись на здирства й ненраВДII. Тепер хотї.ПІ вовсїм відчеШІТІІ ся від ІШЯВЇВ, ва IWмічу Татар. Бо І\О.lІІ маЛІІ й Татарам дань давати, і КНЮJЛм, а КНЮJЇ ЇХ не мог:ш НЇЧІІМ від Татар ваХІІСТ!!ТІІ, то лїпше хотїли маТJI ЦЇЛО тіJІЬЮІ В Татарами та їх ласки ШУЮ1ТlI. До того надї'ЯЛІІ ся, що Татари не будуть мішати ся до їх справ, і хотїли ;киш собі по своїй волї, без КНЯЗЇВ та їх нача.ll>­ників, хоч би й під Татарами.

3наємо, щО Т31\ бро в Кпївщинї п на ВОЛИНЇ но ріжних місцях, а мабуть і ще подеКУДII. Коли КНЯ:ЗЇ хотїли сплою :зму­сити тих .lюдеіі: до ПОСЛУШНОСТІІ 1І0тім, як Татари пішли собі над Волгу, люде не давали ся, БОРОНIJJIИСЬ аж до останнього та КЛlІка.1If на поміч Татар. А TiLTapaM се було на руку, ()о

- 24-

Ішяаїв боялп ся, що ті КОЛИСЬ при добрій нагодї СХОЧУТЬ ВЇД­боронити ся, а самі люде, як почне жити кожда l'РОl:ада осібно, для Татар будуть :зовсїм бевпечні, -- що схочеш, те можна буде а ними вробити.

Так на ДОВШІІЙ час не стало маЇІже ;зовсїм КНЮЗЇВ в Ки­ЇВЩJІНЇ та Переяславщинї. В Чернигівщинї княвї повоставали сн, але такі БУ.ll1 дрібні та бевсилі, що нїчого не вначили. Намно­жило ся ЇХ ва той час бев кінця, а ТатаРIІ робили в ншш що хотїли, бев ВИНИ не рав убивали або проганяли. Сильна держава па Українї вістала ся тільки в ГаЛI/ЧI/НЇ та на ВОЛИНЇ, і вона 110 татарськім погромі продержа.1::t ся ще цїлих сто лїт.

В ГаШ!ЧIlНЇ не бvло пїколи багато княаїв: все внаХОДПЛІf ся такі І;НЯВЇ, що вмілі! JlНШJlХ вигнати, а собі їх аемлі по~аБJI­раТІІ. І\о.Ш-Ж та:мошня княжа родина вимерла (року 1199), злу­ЧІІВ до КУПІІ Галичину :з Во:Іинею (в:таСТІІВО часткою Волині) волинськпп КНЯ:JЬ Ро м ан. Був то КНЯ:ЗЬ смілий, uаввятип, войов­НИЧИЙ, а JЮДflМ припав до Вllодоби ще rt тим, що приборкав бояр, ЯІ,і БУЛI/ за6рали вюпку силу в Галичині п не давали просвітку ЛЮДЯМ. Тому й І\пяне горнули ся до Романа й хотіЛI/ його мати своїм князем. Та він скоро BM/JP, JШШJlВШИ ДВОХ ма­леньких синів, і СУСЇДI/ - угорський КОРО.'ІЬ та ПОЛЬСЬКlIЙ князь хоТЇЛIІ ;забраТI/ його :землї. А.lе люде тримали ся малих княжат, старі вірні слугп іх боронили. :Коли РожаНОВIrчі виросЛІ!, вони :зібрали в своїх Р:іЮ1Х всї :JeMjJЇ галицькі Jl волинські; а що жи.ПІ ВОНП В :згодї і все роби:ш разом, то маЛІ чималу силу та t!a батькіВСЬКJlМ прюшадом: почали думати про те, щоб і инші українсшї :Jеллї до себе прилучити ; старший 3 них, Дан и л о був ()соб.1І1ВО меткий та РУХЛИВИЙ князь. Та тодї став ся та­тарський погром. ДННИ.10 сховав ся від Татар, бо не надїяв ся оборонитиеь, а як вийшли ВОНИ В його :Jемель, почав !Збирати силп, щоб уві.1ЬНІІТП ся ві,;!; НИХ. Своїми та братнїми силами він не Нa;J:ЇЯВ ся побороти Татар і шукав помочі в еусїдів. Папа РШІеький, се-б-то напстарший владика католицЬІЮЇ церкви, жав тоді велику СПЛУ й обіцяв Даuиловп помогти на Татар, як він буде ЙОМУ ПОС.'ІУШНШ1, пристане до каТО.1ицькоі церкви. Папа обіцяв накавати като;шцьким І\ОРОЛЯМ іТІІ на Татар, помагати Даllп.10Вlf, і ДШІІІЛО годив СЯ :ш ее поєднати ся а католикап.

- 25-

Папа прислав тодї Данилови корону й каlJав ЙОГО коронувати королем. Аде помочі ДанИJ:ОВИ на Татар від не дав, королї папи не послуха.1И, й Данпло, побаЧИВШIІ се, покинув папу. lIопро­бував своїми силами воювати ся в Татарами, але се було йому не під силу. Головно, що люде на пограничу волинськім (коло 3в.ягля, Межибожа, по С.1учі і Богу) держали ся Татар і не хотїли піддавати ся Данилови. Не Mlr він черев се llpилучити київських вемель та збільшити СВОЇХ сил. Мусїв покорити ся Татарам, але не міг того пережити і з жалю СБОрО вмер (1264 р.).

По нїм галИЦЬБі й ВО.1инські землї ПОДЇ.I1ІІЛИ ся на кіЛЬІШ частей, але внук Даlll!.1а Юрій uібрав їх усї в своїх руках. Пишуть, що за його часів край той жив у спокою іІ: багацтві. ТатаlШ бояли ся ДР3ЖНІІТИ таКІІХ СИЛЬНИХ княuїв і в тутешнї справи не мішали ся. Біда ті,1ЬІШ, що ся галицька держава стояла тепер З0ВСЇм окремо - lJa нею, над Дніпром, не бу.10 нїкого, ХТО міг би ПОJlIОГТИ Ііі: У бідї, а навколо БУJIИ чужі держави: угорська, польська, чеська, які ласим оком Д!!ВИЛІІ ся на сї багаті галицькі та волинські uемлї та прІІ КDжній нагодї раді булп собі ЇХ ваХОПІІТIІ. ее іІ: пока:зало ся, як вимер Романів рід, - ва Юрієвих синах, та на ВНУКУ - синї його ДОНЬКИ, якип княжив тут по НІІХ, а якого потім убили бояри в р. 1340.

7. Литва та Польща забирають собі украУнські землі.

Так ослабла II Р0311:,ла ся Українська держава. Винні були в тім княвї Й бояри, ЩО брзлп сл правити, а не вміли анї lIавести лацу, анї :задержати ВІ\Упі українські :землї. Винна була й громада, що вміла жалїТ!І ся на княже та боярське без­головє, але не старала ся і не вміла папраВIІТИ того ладу

і волїла ЛЇllше піддаватл сл пі,]; татарську власть, нїж :завести порядок у своЇЙ державі. Власна держава - велика .сила до всього доброго, треба тільки поетаР:1ТJI ся, щоб у пїЙ був добрий лад. А окремим городам та селам бе:з державної :звязи, беа спільної сили і поради і в теперішніх часах ще не дадуть

- 26-

прожити, а не тіЛЬRИ В тодїшнїх. І ЛR ровбила ся та поділила сл Україна, - стали загарбувати українські вемдї держави сусїднї.

Подїлені та ослаблені вемлї ПОДНЇПРЛНСЬRі, в Rиївщинї та та Чернигівщинї, стали забирати кннвї литовські. Саме ТОДЇ лк на Україну впала Татарщина, у литовського народу вавявувала сл свон власна держава, і войовничі, меткі кuнзї литовські почали забира'ги вемлї білоруські, сусїднї в Литвою, а далї й україн­ські. Робили се ВОНИ по малу й потнху, без [валту і RРИКУ.

Дрібним кнлвнм кавалп помагати ЇМ на війні, слухати: сл ЛR своїх вверхннків, ЯК щО накажуть, і ті не маючи СИЛІr про­тивити СЯ, мусїли слухати ся. Люде, наскучивши непорядками і татарською неволею, леl'КО припмали власть литовських княвІв. Тим більше, що литовсью RНЯВЇ В спраВІ[ Їх не мішали сл, нї­чого не переміняли. .Мп стаРИШІ не рухаємо, а НОВJІНи не ВВОДИМО" , - кавали ВВJlчаин ЛИТОВСЬRі княаї, і справдї не робили великих перемін. Ті княвї в ЛПТОВСЬІ,ОГО княа:оl'О дому, чи литовські пани та воєводи, що осїдали по УІ,раїнеЬКIІХ краях та городах, хреСТJfЛИЛП ся на правос;швну віру (Литва була тодї ще нехрещена), прпliма,lИ уl:раїнсы�уy мову, в судї суди.ш Пl} місцевим звпчаЮІ, в управі теж місцевих порядків пильну­вали, і 3 часом вони й самі забувалп, щО ВОНІІ не Українцї, а ЛИТВИНИ, і люде того не паМЯТ<lЛIІ Jr уважали їх ва своїх.

В 134 ОбоІГрИ І'аЛIIЦI,кі '/'а НОЛIIНСL"і, забивши свого кнюш, ЩО У ННХ княжив (був він онук коро.1Я Юрія по матері, а в ПОЛЬСЬКОІ'О роду), добровільно В3ЯЛИ собі 3:1 Ішяая Л ю б арт а, сина ЛИТОВСЬКОІ'О княuя r еди м и н а. Та того не схотїЛІІ допустити король ПОЛЬСЬКПll і УГОРСhюrй, що вже давнїІіше умовили ся собі вабрати землї галпцькі та ВОЛІшські; бачучи, що бояри ие живуть добре ві своїм княвем. l\оли ті бояри свого RНЯ8Я вбили,

зарав JIОЛЬСЬІ,е військо іЗ одного боч, а угорське в ДРУГОІ'О рушили В Галичину. Та 'найстарший ів бояр Дмитро Дедько, що тодї иравив Галичиною, покликав Татар до помочі й віді­гнав lIоляків та Угрів. Одначе тим не СІ,інчило ся: 35 лїз' воювали ея Поляки та УІ'lШ в Любартом ва галицько-волинські аемлї. Любарт хотїв їх собі задера:атп, Ноллки та Угри хотїди

- 27-

собі взяти; Галичину онанували Поляки, Волинь держав Любарт.

Та невабаром то все вміЮІЛО ся. В Польщі вмер король, не лишивши синів, тільки доньку. Найстарший ів князїв ли­товських (.велшиП княвь") Ягайло, Любартів братанич, ІІосва­тав ту королївну. Польські пани вгодили ся видати її ва нього в тим, щоб він охрестив свою Литву на католицьку віру (По­ляки були католJПШ) і прилучив на вічні часи до Польщі всї вемлі литовські п Jlньші, що до литовських княвїв належали, отже й білоруські та українські. Ягайло на се вгодив СЯ, бо хотїв бути королем над Польщею й Литвою, й списали таку умову про ВЛУКУ Польщі п Литви в одну державу.

Стало СЯ се в роцї 1385. Нгапло оженив ся в польською королївною Й став КОР02Ю! у Польщі, а ПО.1ЯЮІ Ю1ДЇЯЛИ СЯ, щО теиер усї вемлї ЛИТОВСЬІ;і, білоруські Й YKpaїHcьr;i їх будуть. Та воно не пішло так легко. Самі вемлї не хотїли перехоДlIТИ до Польщі, бо під литовськюш князяnш ВОНИ ЖИЛП ]ТО своїм давнїм ввпчаям, а Поляки в тих веМ.1ЯХ, які ваБРз";1J1 -- от як у Галпчинї, :заводшІИ польську та латинську мову, польські по­lJЯДКИ, ,щбіра.1И tpунти и роздавали IIО:ІЯІШМ, - як далї поба­чимо. Князї з литовсьr;ого роду, що сидїли по вем:rях україн­ських та ин ших, теж не хотїли під Польщу йти. Брат Ягайліn у. перших схотїв стати веЛJl!,Ш! ІШЮJем та правити за:'tiісць Нгайла в вемлях ЛИТОВСЬКИХ. Почали ся ва те великі суперечки - потягли ся вони більше як на півтораста лїт Поляки ПОlіЛИ­кали ея на ту умову про B;rYI:y 1385 р., а литовські княвї и пани кавали, щО ВОНІ! на ту уиову не приставали, а Ягайло ;зробив гі самовільно, їх не пптаючиеь. Вони впбир3,.;'ІИ собі вели­ІШХ КНЯНЇВ, які хоч прюша-ва:ш польських королїв (Ягайлових спнів та ВНУІ:ів) свої~ш старшюш, a;re НЇ в чім ЇХ не слухали ся й праВИ:ІJl повеїм на свою руку. Щоб доеягти свого, - мати ЛIІТОВСЬf;і вемлї під Польщею, Полки не раз умисне вибирали собі тих ве:ШRИХ ІШЯ;ЗЇВ ЛИТОВСЬІШХ :за коро;ІЇВ (бо то була та сама Ішяжа сїмя - ПОТОМl(И Ісдимина), але і в ТаІ{ім: равї ЛJ!­товст,т;і пани та ЮІЯзї правили eBOЇ~! краєм ОІ{ремо від Польщі.

БаІ'ато про ее сварилиеь, навіть і поюnaлись, та се не 1І0маІ'ало: велш{е І\НШJЇпr,тво ЛИТОВСhlЮ БУJ10 собі окремо,

- 28

а королівство Польське окремо, хоч часом один той самий ЧО.l0вік був аарано!! і ве.lШШМ ІШЛ:Jем лптовськии і королем ПОЛЬСЬRИМ: в Полщі прави:rо правите.1ЬСТВО НО.1ЬСЬЕе, а в вели­кім І\Нлнївстві ."'lитовськіж - литовське, а І\оро;rь чи великий КНЮJЬ і ТУТ і там не багато 8начив.

30ВСЇМ відірвати сл під Польщі иани 8 .Іитвинів, що пра­вилп тодї велпким RНЛНЇВСТВО»! Литовсьюп!, одначе не хотї;rи, бо Полюш помага.1І1 їм держаТІІ в РУЕах україНСЬІ\і та білоруські :землї. Ті пани в Литвинів ІІО тім, ЛR їХ вихрестив Ягaїrло, були тепер католІПШ, черен те були ПО.1ЯІШ!! б.1Ilнші, і ті помагали їм на православних - то аначить j'І;раїИСЬЮІХ та бі.10РУСЬЮІХ панів та КНЯ8ЇВ. Від lІo:rю{ів переПма.llf ЛJIТОВСЬІ;і правите.'IЇ

тю,ож постанови ріжні, ЛІ,і бу.ІН ЇМ на РУІ;У. Ностановили й ТаІ;С, щоб правоrлаВНІІХ на НЇЛІ;е вище начальство не ПУСІ;ати. 3 того

УRраїНСЬJ:і І;НЯ:ЗЇ та паНІІ були дуже нена,l,оволені, проuува:1И бунтуваТІІ ся, а.1е не маJШ стіЛЬІ;П сжі.1ОСТJ! та ОДНО;l,УIІІН()СТИ, щоб усїм поветаш: одні вабунтують, а пнші I1РИТIІХІІУТЬ, і так 8 того нїчого не НlІХОДП.10, і МУСЇЛІІ ВІ;інцї 1'ІІХО Сl4l,ЇТlI. А дер­жавою правили паШІ в ЛlIтвинів і так хотїли справою вестн, щоб і в Польщею рааом БУТІІ і осібну державу мати та нею самим Пl)аВIІТІІ.

І\олиж ПО.1JШП lІобачили, що не можуть зроБЛТІІ ОДНУ дер­жаву <1 ІІольщі та Лптви, то ваХОТШІІ ІІрШj'ЧИТП до 1l0;rьщі бодай україНСЬІ;і вемлї, що належалп дО ЛПТВІІ. Довго про се сварИЛІI ся і навіть воювали сл. 3а Нl'аЙ.'Ш забраJШ ПОЛЯКІІ Ноділлє, а инших аемель не МОГ.Ш. kJ; у ] ;j69 р. м ЇМ удало сл. Тодї королем польським і веЛІІЮІ:м: кня:)е~! ЛІІтовсьr;им був їКІІtІІмонт-Авrуст, правнук НгаЙла. Він не !Іав синів і бояв СЯ, щО ЛК умре, то .1ІІтва ві;здїлпть ся від По.1ьщі, і ВСЯКШІІІІ СПО­собами помагав 8вяаатп Лптву з Польщею в одну державу. Для сього скликано в Mi~TЇ Люб.lИНЇ сопм (так ЯБ Дума), :.J lIольщі й Литви. ЛJIТва і тут протпвнла сл, та, щоб перешкодити, тихенько :з сойму відїхала, а.1е Полнки з королем постаНОВПЛІ без неї, ЩО українські землі - Волинь, І;раrцавщина (де ВИН­ПІЩЯ Й ~'~шнь), КIlїВЩІІна в ааДНЇПРПНСЬЮІМІІ зеМ:rJIМИ Й Під­ляше (ІІО річцї Бугу) мають б.Ути прпл.Учені до Польщі. ВидаJШ про се маllїфест і н:шазаШІ панам і 1І0С.1аМ (депутатам) 3 тих

- 29-

аемель приїхати на ПОЛЬСЬКИЙ сонм - :зложити присягу Польщі, - инакше гро~или ся, що відберуть від них маєтности и уряди. Ilани й посли а українських аемель приїхали, але проспли КОРОЛЯ, аби іх не !Змушував до тої ПРИСЯГИ, не прилучав їх силоміць до Польщі. Та король не слухав: кааав присягати, бо буде відбірати маєтнос'l'И й уряди. Вони настрашили ся і, хоч ів плачем:, а присягли: не мали сміливости нротивити СЯ.

Так тоді сливе всї УІ,раїНСЬІ,і вем:лї прилучено до Польщі. Тільки Чернигівщина тоді належа.1а до Москви, бо тамошнї uравославні пани, як воювали ся 3 Литвинами, иіддали ся Москві; але і Чернигівщину трохи вгодом аабрали, хоч на коротко, - тільки тридцять лїт перед Хмельннччиною, яка всї вемлї аадніпрянські и КІІївські від Польщі відірвала.

8. Польські порндки на УкраУнУ.

:Котрі зем,{Ї переходили під Ilольщу, там :заводили ПОЛЯКИ польські порядки: 3 початку в Галичинї, потім на Поділлі, а 'гепер і по ВСЇй Українї. А були ті ПОРЯДІ>И для українських людей, а особливо для людей простих, дуже недобрі, далеко гірші, нїж були в державі українській (поки литовські пани не почали завоДИти польських порядків). Прийшло СЯ Українцям пожалу­вати за своєю власною державою, та нічого робиш: тенер усім правили Поляки, а Українці не :мали нї в чім голосу.

ПОЛЯКИ були католики та мали собі за обовлаок, щоб свою католицьку віру ширити, а инші віри тіснити, аби люде на католицьку віру переходили; так УЧlIЛИ іх духовні, і так їх королі і пани стар али ся роби1.'И. У краінцї ж були православні, і для того У всї:м мали прикрости і не було ЇІІІ ходу ні в чім.

Пани-Поляки так уважали, що православні не можуть бути допущені нї до якvго начальства, ні до якого уряду: напр., міщанин, котрий православний, не повинен бути вибраний ні в яку старшину; навіть до цехів або до ремесла в науку право­славних не приймати: нї до чого йому приступу не мало бути; У Львові, У. столицї галицькій, Українцю\[ вільно було мати

- 30-

ДОМИ тільки . при ОДНlИ ВУЛИЦЇ, більше ніде, j тільки ва Тl~ одши вулицї можна було давонити у давони православної церкви, або священикам ходити а хрестами та хоругІтмв. або ховати мерця: а ироцесією. Не вільно було нїде ставити право­славним нових церков. А хоч сих ааборон не :завсїди пильну­вали, то все таки ними дуже докучали православним. 3а нїщо кождого православного мали, а Українцї були тодї всї право­славні.

Мову у всїм ааведено польську та латинську, і в судах судили по польському праву, а не так як люде на Українї авиЕ.'ІИ. Начальниками ВСЯКИ1IШ королі настановляли тільки По­ляків, Полякам ро вдавали :землї всякі - порожнї чи в селянами. У панів українських аемЛЇ відбирали та Полякам одцавали, або ріжними способами до того приводили, щоб ті аемлї в польські руки йшли: намовляли україиси:пх панів, аби видавали доньок аа Поляків та маєтками надїляли; ие рав український паи, же­НЛЧИ: ся В Полькою, і сам мусїв на католицьку віру перейти (бо католикам женити ся а православними ааборонялось), і діти його вже ставали Поляками. Чимa.;rrо панів, бачучи, що нема Украінцеви ніде ходу, й самі на католицьку віру переходили 'ra ставили Поляками. І так а часом ввело ся :зовсїм українське панство. Син того княая Островького, що про нього я кааав, :Константин молодший, ще славив ся як голова українського народу, нк перший оборонець православної віри, помічник Укра­їнцнм У освітї (він ааложив українську школу в своїм місті - Острозї, друкував книжки й инші добрі річі для України робив), а вже сини його були католики і Поляки, і всї вели­чеані його маєтки в польські та католицькі руки пішли. Так а часом стали на Українї панами самі ІІодюш, а Українцї -самі мїщане та седяне, ианськї піддані-кріпаки.

Селянам та всякому вбогому людови і n ІІолr,щї було не­добре, бо пани вдавна там велику аабрали силу, а на Українї - то й поготів. 3а давнїх чаеів на Українї були невільиики, такі, що в панськім дворі сидїли і на панській страві робпли; були й селнне свобідні, ;ткі на своїй вемлї сидїли і тільки на КНJI8Я податки платили, а в громаді своїй всякі справи самі IІОРЯДКУВали. 3а польських часів невільників нїбп не стало,

- 31

але всїх селян у таке кріпацтво ПОJ!ернули, що мало що від невільництва РІЖНИЛ0 ся. Земля вся уважала ся панською: пана:м: повімавано селян із землею, а котрих земеJIЬ з селяна:м:и ще не вімано панам: на вічність, то такі зем:лї ріжв.им пана:м: віддавали в державу (звали ся такі ШIJIИ державцнм:и й ста­р о стами), і вони ТИJlи селянаJIШ так сам:о правили, як пани­дїдичі своїми "підданими" - кріпаками. Могли від селннина, або як вонл його називали - від "хлопа", вемлю відібрати, зеJIЛЮ в селянино]( чи нарізно ившо.му панови продати. :Могли на підданих всякі роботи, податки й чинші (грошеві податки) накладати, й справді накладали все нові та нові. Коло lЮRy 1450 в Галичинї селяне, напр., давали з лану І'рунту (коло 15 десятин) від 30 до 48 грошей, велику .міру вівса - звану "Колодою" й робили 14 днів панщини що року; а сто ЛЇт піз­НЇЙШе давали стільки, що се виходило на 4 і на 8 колод вівса, а панщини мали робити два або й три дві на тиждень з госпо­дарства, а господарства булн вже не ланові, а пів-ланові. Піз­нЇЙше ще збільшила ся та панщина так;- що селяне не мали про­світК1 й мало не цїлий тиждень JlУСЇЛИ робити на панських ланах, не Jl:ОЖУЧИ робити на себе. А при тім мусіли зноCJІТИ всякі кривди й понеnірку від пана. Он як писав однн Француз, що побував на Українї перед ХмельІШЧЧИНОЮ: "Селнне дуже бі­дують, три дні на тиждень мусять ходити ВОІШ на панщину

(а бувало й далеко більше як три дві), і крім того від свого поля дають свому панови по кілька жір хліба, курей та гусей. Крім того вони ВОl:Jать дрова до двора й мусять сповняти ріжні­преріжні роботи. Дають дань грошима, десяту вівцю від овець, 1'а:І' само від свиней, від пасіки десатий улій, а що третього року від худоби мають дати третього вола. . Все що подобаєть ся панови, мусить селннин йому вімати. Не диво, що бідні селяне не мають нїчого. Мало ще того: пан :може не тільки забрати від селянина все, що він має, але й позбавити його са:мого життя. Польські пани панують і живуть ак у раю, а се­лапе мучать ся як у пеклї. Коли ж пан трапить ся недобрий, то гірше їм як у каторзі".

На всякі кривди від панів не було ні суду, ні розправи. у всяких справах селянина судив його пан, міг засудити ХОЧ

- ~)2--

на шибеНИЦІО:Jа що небудr" хоч би 8а непослух, на те не можна було нїкшrу скаржити ся: сам король не міг мішати ся в те, що робив пан :зі своїми селянами.

Що правда, не тільки селянинови, але й панови не легко було наЙ1'И суд та розправу, особливо на сильнїйшого та багат­шого пана. Не було в lIольщі анї доброго суду, анї порядку. Короля нїхто не слухав, а хто мав силу, того було й право. Не було оборони, анї спокою. Татари набігали раз-у-раа на українські !Землї, палили села й вели сплу людей у неволю. Вонп тодї осїли СЯ В :Криму, і король польський не м:їг iJ ними ради дати. Військо польське не вміло боронити людей від Татар, аа те добре вміло кривдити людей та обдирати, сто­ячи постоєм. :Королї нарештї приобіцяли татарському ханови, що будуть рік-річно платити йому дань, аби лиш не нападав на українські аемлї але, се нїчого не помагало: хан гроші брав. а про те раа-у-раа насилав свою орду на Україну, ваБIlрати худобу та людей у неволю. Тих людей Татари продавали в не­волю в ДaJ1еl;і краї і у себе до господарства, до роботи уживали.

Так гірко було людям на Українї: не було ПРО'світку від панів, а що не взяв пан, - ааграбив своєвільнпй вояк польський, або спалив та аабрав Татагин. Як то у піснї співають:

Rажурилась Україиа, що пїде прожити, -Витоптала Орда конем М3.'lеньЮї дїти! ОЙ малепьких витоптала, великих за6рала, Назад руки постягала, під хана погпала.

Багато тоді зложено пісень, дум та псаJIыlriB невільпицьких про біду від татарського грабуваННlІ, про тнжку долю невіль­ників у неволі татарській або турецькій, що їх і досї ще в нашому народї паJIIятають:

3а річкою вогні горить, Там Татари полои ділить: Село наше запалили І 6агацтво розгра6или, Стару иеньку зару6али, А UJlеиьку в ПOJlоп взили.

-- 33 -

А в долинї бубн!! гудуть, Що на варів JПOдей ведуть: Roло шиї аркан ВБТЬ ся, А по ногах ~aHЦYX бвть ся.

А про невільників в турецькІИ неволї, що їх 'rypKIf, в каидани закувавшн, уживали до тяжкої роботи - до веслу­вання на своіх корабдях, ;lваннх rалєрами або каторгами, така

є сумна дума стародавня:

у святу недїлю не сизі орли Н~!."1екотїли, Як то бідні невольяиltll у ТЯЖБlII неволї ваплака,ап. у гору руБИ підіймали. мйданам!! забрявчалп, Гоепода J[идосеряого IфОІ8Л1! та благали: .ПодаЙ нам, Господи. :1 неба дрібен ;J;ОЩJm, ".\. знизу буйний віт.ер! .ХочаЙ би чи не встала на Чорному морю бнстрan ХВИЛИ. • ХочаїІ би чи яе повиривала ПJCорів 3 турецької каторги! "Да вже ся нам турецм:а-БУСУРlllапська каторга падої.1R: .1~аЙДапи-залізо поги повиривал0, "Біже ТЇдО козаЦЬRе, молодеЦJ.Rе RO;lO жовтої кости ПОШIllVГЛЯЛО! ~ Баша турецький, бусурманський, недовірОR христіяпський'*), По ринку віп ПОІожав, віп св. добре те заqyвав. На слуги свої, на Турки-яничари **) зо-зла гукає: • Кажу я вам, Турки-яничари, добре ви дбайте, .Із рпду до рпду заІожаЙте. • По три пучки теривпи і червоної таволги набирsйте, • Бідного невільнпка по тричі в одні. місцї ватинаЇІте!" То ті С.1УJЩ ТУРКИ-ПІШчари добре дбали. Ія ряду до рпду заІожаЮІ, По три ПУЧБИ теРНИШJ і червопої Т3ВО;lГИ у руки на6ИРМІ!. По тричі в одніж жіс.цї бідного неві.1ьника затинали, Тіло біле ltозаЦЬRе-ЖOJlОдецьке коло жовтої кости обривали, Кров христіlШСЬКУ неПОВИRНО проливали. Стали бідні неВЩЬІШltИ на собі кров христіЯНСІ>Ч зобачати. Стали зе.лю туреЦ1.ку,· віру бусуржанську Кdясти-проклинsти: • Ти зе.ле турецька, віР0 бусурмаяська, ти РОЗЛУК0 хрнстіянська! .Не одного ти РО3.!1УЧИJfR 3 отц!'ж 3 жатїрю; або брата 3 сестрою, "Або .ужа з віриою жовою!" ВИЗВОJlh. ГОСПОДИ, B~ЇI бі,;J;НИХ н~ві.1ЬНИRів 3 тяжкої пеВU.lї TypeЦJ.KOї •

• ) Се6-то таюІЙ, що був хрис:riaиии. та турецьку віру ПРИЙНЯВ, ;J;o Турків попавши ся: такі наіігірше невільників .учили.

**) Турецьке військо так звало сл.

- 34-

3 каторги бусурманської На тихі води. На нсві зорі. У край хрещеllИЙ, у .ИР веселий, у городи хрисriu:иські!

9. Козаччина.

Від тяжкої панщини, від усяких панеьких кривд почали селяне тїкати у світ ва очі, де далї - то все більше. Пере­хоцити сеЛЯНИНОВJI в юсця на місце ие вільно було, то поташm тїкали. 3 Галпчини йшли на JIоділлє, де було просторнїйше, на робітника тяжше, а на паНЩJlНУ легше, в Волині - на Пороже (де Вииниця й Умань). ів лїсових країв - до КиївЩJIНИ та аа Днїnpo. СЇ краї поднїпрянські провивалн ся тодї Україною, бо лежа.ш вже ,на краю" держави й ва нею вачиналн ся дикі степи. 3 кінцем 15-го віка (від року 1482 почавши) КРИJlСЬкі Татари дуже часто нападали на сї краї, бо король польеькии nocBapnв ся в кри)(сьКИІ ханом. Оборони тому краєви від де!І­жави не було, і ва кількаюJДЦЯТЬ літ Татари вичистили сю велику країну як скло; аістало ся кілька городів, де були крі­ПОСТИ й етояло по троки війська, як Київ, Канїв, Черкасн, Остер, а в сіл люде :мусїли тїкати, бо не можна було аВЇ жити, ані господарити серед таких татарських походів. Повтікали в ш­сові краї.

Так сей гарний край, де колись цвіло українське життє, ванапастила дурна управа - 3 початку своїх КНSIзїв та бояр, а далї добило його бе31'ОЛОВЄ королїв та панів польеьких та литовських, що зе:мш сї загорнули, а оборонити не вІіли, Лежав пусткою бев малого сто шт. Ров)(ножив СЯ тут ввір, риба в ріках, а людей не було. Тільки побливу крinостей, - куди-б утїкти можна було, - орали в еВlJlЮ , та й то сторожів ставили навколо, аби Татари не вахоnили. .як у піснї ще и досі співають:

Ой в неділеньку рано нораненько Та івібрав жеиців та ІСов~еико, Та й усе жевці тай одбіриіі, Поробив іх серпи та все золотії,

- 35-

ОЙ повів женців ва ЯРИ-ДО.IIJIИИ, На ЯРВ-ДО.IIJIИИ, ва яру пшеницю. "Ой жвїrе, жеlIЧJlXИ, обживайте оя І ва чориую пару озирайте ся, А я пЩу ДО lf,ожу пообідаю, Жіиху та lf,Іroчок та. одвіlf,аю." Ох і жнуть жевці, розжииають ся, На чорвую ХІару озирають ся. Ой тож ве пара, то Орда іде, А Коваленко та передок веде! Впали руки та сирипею, А sалили очі та живипею.

Се-б то повmали їж очі, аби не втікали.

Але той спустошений край, роскішний та вільний, вабив до себе людей сміливих: внаходило сл чижало таких, що йшли на весну, на літо в сі сторони, ловили рибу, ввіря били, пасіки вакладали, а на вижу тільки до городів вертали ся. В степах стрічали сл вони в та,тарськиm чабанами або а таки.и-ж татар­ськи_и пройдисвітаllИ, лк і вони самі; чаСОІ їх Татари побють та полупллть, часом вони Татар пошарпають та худобу аабе­руть. Такі татарські ваволоки, воєнні непрпкалні люде, ввали ся ковака_и, то се іІЯ й до. наших людей пристало, що тут степlUШ та пусткажи тинлли сл та проmmллли. 3 часо_ HaIlHO­

жило ся тих людей - коваків наших багато. Старостаж та воє­водаж, що по пограиичних городах сиділи, були вони наручні, бо на Татар страху ваганлли, тай живили ся від них ті старости, як коваки 8 ріжвою вдобичю ві степів на вижу приходили. Одни такий староста - Остап Дашкович, староста черкаський, Українець ів роду, радив королеви, щоб ів тих коваків вложити таке військо, яке б Україну від Татар стерегло: ваяти тисячу, або дві тислчі коваків, платити іІІ плату аі скарбу (кавни), а вони б від Татар Украіну берегли. 3 тої ради нічого не вийшло, але видко в неі, що коааків тодї на Україні було дуже багато.

Що більше коваків ставало, то убувало сжіливостн Татар аж, а коаакаж прибувал:о. Все далі вапускали сл вони в степи, під са.і кочовища татарські, відбирали їж худобу, набігали на їх краї, відбирали від них невільників та сампх Татар в неволю

- 36-

:забира.ш. Низше порогів Днїпрових, де Дніпро дїлить ся та робить острови серед лови та очереН'У, так ЩО й не видко їх, поставили ЛОНИ собі кріпость. 3ва;Іа ся вона Сїч, або Rіш козацький, а бра на ріжких островах і !lісцях: на острові Хортицї, на Базавлуку, на Микитині. рові, на Чорто­!ІЛИКУ. Тут трпали коваки всякий аапас, вброю, тут була іх столиця, бо сюди нїхто не юг до них дістати ся: нї Поляки, нї Татари, иї ТурF.И; тут було їх царство. І ТОХУ са!lі коваІШ стали Бвати ся 8апороаькими, або ниаови:м:и - що на ~Ниву~ Дніпра СИДЇ.1И.

Господари.1И в степ а,: та по ріках рибу :rови.1Н, пасїчни­кували, над Татара!lИ ПРО!l,и:шляли, а як скучило сл, вибира.1И ся походо_ десь у дальші краї. На ВОJ.Iощині (в теперішнш Бесарабії та РУ!lУНії) тодї були часті війни, то КОБаки туди ходиJ.IИ по_агати воєводї ВОЛОСЬКО!lУ, чи пишому КО!lУ. на Турків та Татар особ.1nВО. Бо череп те, що Україна тодї таку біду від Татар та Турків териіла, ItIали наші .'Іюде, а в тім і KoaaкR, велике на них заВБЯТТЄ. 3а найсвятшшу річ уважали 3 "бусур­мана.lШ" воювати. Тож як не було якої війни, то коваки ЙШЛИ ПОХОДО!l просто на турецькі або татарські городи в КРИ!l, над Чорне .оре, де були турецькі городи Очаків, Ак ер_ан, Rі.'ІЇЯ, Варна. А ще частїйше робили собі великі ЧОВНІІ - чаЙЮ1JШ звали ся, - тай пускали ся, ЛБ за давЩх, київських часів ДИЇnРОJl на !lоре: uристава.щ до побережних .іст, ВИХОДИЛИ ие­сподівано на беріг, нападали на міста й сюа, вабпрали аі собою 8добич, котра .1егша та дорогша, випускали невільників на волю, все пнше палили, та швиденько на човна, таіі гайда назад, поки та!l Татари чи Турки аібра.і'Ш ся. Великого страху ТИll задавали Татарах та ТypKal!l. ЇВДИЛИ під са. Rонстантинопо:rь, пр окрадали сл юж турецькі кораблї, що доїзду стерегли, та иід Сaпll НОСОll У турецького сртана па.шJ.Iи та руЙнува.ш передхістл. Або переїБДИJIИ на ПРQТИВНИЙ, авійськиіі беріг Чорного МОРЯ й там палили та руйнували багаті турецькі міста.

-- 3. -

Попер еду Дорошенко веде своє ві йсько, Вій сько заrrорозьке. хо рошенько.

- 38-

Правда, нерав велика буря ровбивала ті ковацькі човни, ганосила іх бог-гпа куди, й пропадало та потопало сила ко гзцького війська - як у дужі співаєть ся:

Ей па ЧОРНО?lУ хорю, на каиенї біJIеиькіІ, Та. CJIДIIТЬ coКЇJI испеиьш, ~бпеиько КВИJIИТЬ-ПРОКВИJIИЄ І па Чорпеє .оре ВПИJIь.на поrJI8Дав, Що па ЧОРИОJlУ хорю щось пе добре ПОЧІШає: 3JIосупрот:ивиа ХВИJIеЧХ&-ХВИJIИ вставав, ~ коаацьЮ-ІОJIодецью па три части ровбивав: Перву часть УХОПИJIО - У білоарабську аеою ванємо, Друry часть СХОПИJIО - У Дунай У rИРJIО ваБИJIО, А !peтll часть тут хає -Посеред Чорпоro хори у бистрій Х'Вилї, На JIИXiй хуртовині потопає.

Але ще часТЇЙШе удавало ся ковакаж вернути ся щасливо, г вeлmtою вдобичу, в увільненижи JlевїЛЬникап. Нерав гнали ва JDIIИ нзввдоriн турецькі кораблі, але ковaItИ на легких човнах тікали їж ївпід носа в Диїпр'о, а вже в rиpлах Дніпрових, серед тоі лови та очеретів, ніякий корабeJIЬ не :nг ва вип їхати. Дi.JI:или тоді коваки вдобичу на товариство - як то в дужі спі­ваєть ся:

3JIатосиюї ЮUlДIlКВ - на fоваки, 3латоrлави - на отаJlанн, 'l'ypецькую бiJIую rабу - на козаки, на біJIИКИ *), А сріБJIQ-аОJIОТО па три части паюва.п:: Первую часть брали - церкви иакладали, Roтрідавт козацьких СК&'рбох будува.п:, Щоб ва ух вставаючи й ШIl'аІОчи ЖИJlосердоrо Бога блага.п:, А дрyryю часть • себе ПQЮВ&JIИ, А !ретюю, часть брали - очеретахи сідали, ПИJIИ та ryЛIL1IИ, ів сеJl(ишrдвих ПИЩIUI'Ш **) ГРИ:МaJIИ.

На вижу жало хто лишав ся в Сїчі чи в степах, ровходилв ся ковaItИ по Украіні, по городах і селах, де _али своє при­становище, свої сїжї. Було багато й бевдожного народу. Широко

*) Rиидики, ЗJIаТОГ.JIави, габа - ріжиі :матерії турецькі. **) Гариати_

- 39 - -

роаносили вони по Українї славу про свої битви u ТУI'.ка~п й Татара.ми, про свої сміливі походи, й: славили ї>. K()~;aapi піснюm:

Була Варна кuлись e.:t:tDII3,

Славшfuпії КО;JaRИ, Що тої Варни ДЇCTaJIН І В вїй Турків забрали.

Смерть Б()заю\ .

І О. Польське правительство хоче робити порядки У козаків.

Не було тодї на Сllітї народу страшнїйпюго длл веїх, НІ, Ту рки: бол:ш сл їх, як оетанньої біди, в Польщі, на У горщинї, в Нїмеччині, уважали народо)( наИСJIЛЬНЇllШIIЖ, непереможним. Тому веї дивува.ти сл відвааї RоаацЬІ'Ш, щО ВОНИ сміють нападати на Тур};ів :: їх власній аемлї, визволяють невільників іа каторг

~- 40 -

турецьких та відплачують Туркам і Татарам аа їх напади на христі!Jнські ;землї. :~ ріжних сторін - а lIольщі, а Литви, ;3 Сербії приходили до ко:заків на 3ацороже ріжні .lюде. між НИl!Ш й багаті, молоді пани, щоб набрати ся військової науки, відваги, духу ковацького, та потім славити ся, що то й ВОШІ були на 3апорожу, равом і<! J;Oаакамн воювати ходили. Д()вго там попасатл ті пани не могли, :занадто тяжке та суворе було життє ковацьке, треба було вміти й голодувати і мер:mути, і в остатнїИ бідї й небевпеці воювати.

Але королї та пани польські, що тепер Україною правl!.'Ш, не так тїJlШ:Ш ся тими ковацькпми походами на Турків та Татар. як ними журили ся. Татари та Турки рав-у-рав до них ПОСП.та.Ш послів та жа:ІЇ.1П сл на коааків; ГРОВПЛJ[ ся, щО ЛІ, король козаків не спrшить, як будуть вони далі на турецЬ};і й татарські

краї нападапr, то Турки підуть походом на Польщу :й :шнщаТh гі до останнього. В Польщі ж нїко.1ІН не було анї війська, ані грошей на військо, і тих турецьких ПОГр03 'І'ам дуже БОЯ.1І[ ся. lIравда, король відписував Туркам, що коаакп - люде свеє­вільні, йому не підвладні, він Їх Туркам не боронить: нехай пішлють своє військо 'l'a винищать ЇХ там на 3апо}южжі хоч до ретти! Ба, то -то іl біда, що Турки п Татари не могли козаюв на 3апорожжі досягти, п тому далї жалілп ся іl гровишr ся королеви.

Тоді корОJJЬ став пробуваш вр06ити, як ще давно радив Остап Дашкович: ваяти коваків у службу, дати їм шату, наста­новиш їм старшпну, аби вонл тіЛЬКІ! України стерегли, або чди їх король на війну пішле. а самі самовільно на турецькі й та­TapcьKi вемлї не нападали. Кілька равів КОрО.1Ь щюбував того. але не ті вже ч:аси були! Тепер КОВЮ:Їв бу.lО не тисяча 1160 дві, а наМНОіБИЛО ся їх ПО всїП УІ;раінї ПОДнїпрянській, як каазли: "Де кущ - там і 1\Озак, а де байрак, там їх і цїла сотня". КОРОJlЬ брав на свою службу тисячу або дві, і їх 1\авав вшrсаТІІ у книгу, у реєстр: сї коваки авали ся реєстрові, вонп ;J,іСТl1вали від короля "&лейноти - - корогву й инші внаряди; король вл­значав їм старшого, якого ВОНИ мали слухати ся, а аа те вже

ніяке инше начальство не мало нїчого до коваків, не могло мішати ся до їх управи и супу, анї податків ві;!: ЇХ жад.ати.

- 41 -

Тільки сі реєстрові :мали бути ковакаlJИ, а всї инші, що досі коваІ,УВали, 11Іали lІІешхати як lІІіщане чи селяне, сповняти lІІі­щанські ЧИ селянсыti обовявки, а в походи не ходити. .Але що-ж. холи в той реєстр брали, кажу, тисячу або цві, а ковакували 11Іоже десять або двадцять тисяч? Та Й ('аІІІ король не рав, ЯІ; треба було ЙОIllУ добрих вояків на війну (бо війська в Польщі не бу:uo нїколи подоста.ТХОIІІ), то кликав усіх, не питаючи ся, чи він реєстровий, чи не реєстровий.

І реєстрові коваБИ клейноти й плату брали, але також на реєстр не вважали: хто ховахував, - далї ковакував, і нові .lюде все прибували. Не тільки в степах, але й на Украіні ва hИЇВОIІІ ніхто не смів, ані міг справді якихось порядків у ховаків робити. :Король накавував, аt:и старости не пускали коваКЇв у стеІІИ, у походи, не перепускали "на Нив" ні борошна, нї пороху, щоб коваки своєвільні не мали чиж у Січі та по степах ;кити, ані ЧИІІІ воювати: хто б ТО повіз, або пішов саlllовільно на

Нив, король кавав ловити й смертю карати. Але старости БОЯЛІІ ся З ковакаlllИ вачіпати ся і не дуже тих накааів СЛУХaJШ. А коааки далі жили по своій волі. Вибирa;rн самі собі старшину: отамана, - ;шаного також геТЬІІІаном, - осавулів, пол­ковників і сотнпків. Всякі справи рішали на раді, куди всї коваки ~бирали ся -- таlll-же й ту старшину вибирали. Коро­лівської старшини, старостів та панів не слухали. ПоходаlllJІ собі, куди хотілп, ходили: чи на Волощину, чи на Татар, чи на Тур­ків. :Кожпого, хто до них приходив, приймали не IIJIтаючи ся, чий і ввідки. Тільки на короля й панів відкавували та нарікали, що їх вачіпають та всякі трудности роблять: недобрі на них були, і що далї, то більше було ворожнечі між KOB3KaI![JI та панами.

Треба внати, що поки ті украінські вемлі над Дніпром .'Іежали пусткою, доти й панів там не було. ак же стало там бевпечнїііше ;за коваками, як Татари стали рідше набігати, ЛІ; наста.'Іа від новаків оборона й вахист, стало туди багато людей прибувати. Пішла ЧУТІШ скрівь про українське доввіллє : ЩО там :Jемлі скільки хочеш, а панів неlllа, де сподобаєть ся - осідай та ори, нікого не питаючи, НЇRОІІІУ нічого не платячи. СИ.1д па­роду НОЧaJIа ;збігати ся 3 Полісся, 3 НО.'Іинї та осїдати в полу-

- 42-

диевій КиївЩИllї, де тепер Біла Церква, Raнїв, Черкаси, 3вени­городка, У_ань, та аа Дніпром, де Нїжив, Остер, Переяслав, а далї й коло Лубеиь, Ропа, Гадяча, Полтави, де ще недавно порожні пустки лежали. Тодї й пани стали варав до тих ае1lель цікаві: почали випрошувати собі від хоролів aeUЇ, а короп давали; инші анов пригадували, що ТаІ аа давніх часів ЇХ предків aeuї були, почали старі доху.енти вишукувати; инші анову починали господарити як старости та державці корозївські. Котрі JlЮде на тих аеuях аа той час поосїдали, уважали іх ті пави ва своїх підданих, а також нові слободи аакладали та JlЮдеі н дальших країв аакликa.JIИ, 06іцюючи свободу на довгі тта: на 10, 15, 20 і 30 шт. Паищ:иви ще так відраау не важили ся наводити, але почали ставити панські _ливи, шинки, а людям аа­бороняли варити ПИВО та горілку. Стали инші податки та драчки ваводити. А де иароду на1lНОЖИJlО СЯ, то :й панщину потроху ваводили. Але тодї ще до того 1lало де приходило. Тільки ж і на ті пансью ааходи, що пани їх веuї ПРИСВОЮВали, а їх СВОЇ1lИ підданими, кріпакаu уважалИ, тутешні JlЮде, 1lіж нип й коваки, дуже гнівали ся.

11. Перші війни козаків з панами та Польською державою.

Стало так, що пани уважали ВСЮ ае_лю- чи в КИївщинї, чи аа Дніпро:м, в теперішнїй Полтавщині - ва свою пансьху власну, або корошвську, віддану ЇІІ в державу, а про селян чи коааків так _іркували, що то вони сидять на їх aeUЇ і :мають бути їх піддані. Самі ті пани на Україні адебільшого не ПРОЖИ­живали, бо були то переважно великі пани, що 1lали по ииших сторонах пишні вамки та двори, а таки :й 60ЯЛИ ся жити 1lіж коваками та в сусїдстві татарських степів. Так присилали своїх ріжвих слуг, підпанків, SIR то кажуть, або орендарів, що брали в оренду шинки, стави, лїси, і потім ЛЮДЯІІ докучали ріжними драча:вw, щоб а лихвою вернути собі те, що пан-аж ваплатили. Особливо на Жидів .1юде нагіКaJIИ, як у думі сІІЇвавть ся:

- 43-

Як од КуІівщиив:*) та до х.eJlыпIщиJI,' Як од ХІe.JIьВJIJЦВJIJI 'l'а до Брпщкнв:, Як од Брпщкнв: та й до сього-ж то дна, Як у вепі кралевській добра не було: Як Жиди рапдарі всі ШJlПИ ковацькі варапдували, Що на о;в;піli плі та три ПIИJШI[ стаповип: СraиОВИJ!И ПIИJШI[ по ДОJIИПах, 3воДІІШІ щогп по високих 3І0ГИJ!&Х. Іще ж '1'0 Жщи-рандарі у T01fY ие перестали -На CJIавИЇЙ Украш! всї 1І:овацькі торги ваоранДУвали, Та брали JIИТО'-ПРОJlИТО: Од возового по пів-волотого, 0]1; пішого пimemщі по три деиежки бр&J!И, Од небора.в:а старЦІ[ бр&J!И кури да ИЙЦИ, Та іще питав: "Чи неJlа, коти.в:, сце цого"? Іще-ж та Жпди-рапдарі у тоху ие перестали, на CJIавній Украiиl всі КО\ІАЦЬкі церкви sаорапдували. Rотроху-б то ковакови або ИУЖИКОВИ дав Бог дитииу ПОIOlИlrИ, То не. йди до попа бл&ГоCJ!ОВII'rЬ са, Та пійди до ЖиД&-рапдара, да полож шостак, щоб поавоJIИВ церкву

ОХЧИВJIти,

1Jno дитину охрестити. Іще ж то котороху.б то 1І:оаакови або IJЖИltoви дав Бог дитину одружити, То не йди до попа БJIаГОСJ(Овиrь са, Та ПЇЙДИ дО Жида-рандара, да полож битий 'I'apen **), щоб ПОSJIолив

церкву О]l;ЧИНII'rИ,

Тую дитину одр)'".кити. Іще ж то Жидв-рапдарі у то_у не перестaJIИ: На CJIавИЇЙ У краін! исі козацькі ріки заораПДУВaJ1И: Перва на СаJlарі, друга на Саксанї, Трети на Гвшdй, четверта иа Пробойпій, Ппа на ріЧЦІ ІСдесцї. Которий би ховак або :ІІУЖИК ісхотів риби ловити, Жіи.в:у свою в дітыlи покорпти, То ие ЙДИ до попа БJlаГОСJlОВИТЬ си, Та пійди до Жида-раидара та поступи йоху часть оддать, Щоб П03ВОJIИВ на річці риби ВJIовити, Жіи.в:у свою 3 дїтыlи покорпти. Тодї ж то одвп: козак МИJlО шинку іде, За ШІеЧВJlа XJ11IRЄ'l :несе. Хоче :на ріці утя: вбити, жінку свою з ;r;iтьх:и покороти.

*) RуІівщипа або Rухейщипа - то війна КОВІОсів s Поля:ка:llИ 1637 р. llК була битиа під hужеЙItап.

**) ТaJ1И}J - велика хонета, більша від срібного рубля:, а гроші тодї був АОРОГші як тепер.

- 44-

То Жид-рандар у кватирку поглидає, На Жидівку свою ЗТИІа СЛОВВ.ІІи пром:оIlдЯ';; "Ей, ЖИДЇВочко-ж МОИ Раси! "Що сей КОЗак думає. що він у шинок ие вступить. "За денежку горілки не 'купить, .Мене Жида-рандара не .перепроенть, .Щоб позволив в йому оо річн:ї уха ві5ити. "Жінку свою З дїтьJIИ ПОХОРJlИтп". ТодІ то Жпд-рандар до ь'Озака під:шжда,;, :Козака за пат.'ІИ хватав, То КОЗак на їКпда-рандара скоса ик ведміДІ. ПОГЛa;J.;t,;. Іще Жида-ран;'!;ара ХОСТНВИЇJ( пано)! узивав: "Ей, Жиде, К2же, Жиде-рандарю, )ІОСТllВЦЙ пане. "lІозволь менї на річн:ї уха вбити. "ЖЇНБУ свою з ;,!;їтьяи ПОХОРМИТИ!-

Тут у думі все на Жида авертаt;ТЬ ся. - і (;правдї під­час усяких коаіЩЬІШХ повстань не жалували коааки Жидів аа те. що вони, як оранцарі та пансыti прислужники, Їх обдирали. Але заразом розумїли козаки й селяне, що біда не в Жидї. а в lІаНЇ,

котрий тому ЖИДОВИ ті шинки, ріки, торги та ДОРОГІІ арендує, каже йому людей на їх вільній, предковічнш ае:м:лї обдираТІІ.

Ilани тільки такого коаака, що був вписаниИ: до реєстру. уважали ва відьного, - що він не :має ІІдаТИТІІ ПО;'l:атків, анї панщинп робити. Та й то ще с,)'перечки будп, чи може таюrй

козак у панській lІІаєтности сидіти, чи тільки КОРОЛївській: чи може він собі горілку та мід варити, чи мусить а панського шиНІ;У брати, та й про ІІнші такі справи. Але ВСЇх тих реєстро­вих коааКЇв було мало: кілька сот, або тисяча, дві тисячі -що наПбільше. А були десятки тисяч козаків, що до реєстру не були вписані, але ковакували часами, чи:И: аавсїди, і в ПОХОДІ! ходили, і себе нї в чі1\l аа гірших від реєстрових не ~!аЛІІ. і тю, само не хотї,ш анї панів, анї старост слухати, анї подаТІ;ів платити, анї иншого піддане.тва ;шати, як і l)еЄСl'рові. Було ба­

гато ковацьких родин, вдів, що їх чоловїки-коааки погинули на війні, або так повмирали; були великі сімі нероадїлені, 3 котрих хтось Іюзакував; бри при коаацьких СЇМЯХ так <ІВані піДСУt:.їДКІІ. що n коаацькому господарстві помагали, особливо як ковак у похі;( ішов. Усї вони хотїли бути вільні, як коааки, і нїкого, кріх ко­ааЦЬІ'Оі старшини. не С.'Іухати. Багато І) тпх селян, що на Україну

- 45-

приuували, також у козацтво приставали, щоб бути свобідним.и від панів: однаково, тут на пограничу :мусїли вони бути людьми

воєнними, бо все від Татар небевпечно було. Тай усї селяне, що сюди на Україну від панів, від панщини світами мандрували, аби на свободі жити, против татарських стріл груди свої на­етавляли, аби бути панами своєї працї на своїй ве.м:лї, не хотїли тут нічого про панські порядки чути. Коли пани до них ві своїми панськими ПОРЯДRа?4И починали налазити, вони кидали свої оселї

:И: осідали ще далї, в порожнїх юсцлх, або ра30М 3 козаками на панів підіймали ся. На К08аків вонп дивили сл, лк на свою оборону· й надію, .а коваки також РОВУJlіли, що в селянстві їх сила, - як селяне по їх стороні стануть, то їх нїяке польське

військо не переможе. Бо тутешнї селлне БУ.1И люде відважні і до вїЙеЬRОВОГО діла привичні.

Так ото в тих ПРП'Jин і почало ея велике ворогуванНЄ, а далї й войованнє між коваками та панами на У країнї. Пани козаків тїснили, припаеу їм на Нив не пуекали, по своїх :м:аєт­ностях ловили. Коваки ж при нагодї панеькі маєтности шарпали. Аж BRiaцї прийшло й до більшої війни.

Першу таку більшу війну 3 панами підняв в 1591 роЦї отаман козацький Криштоф :Косинеький: самого його скривдили пани, відібравши йому маєтність, що він за свою службу від ко­роля дістав, і він 3 коваками два роки ходив по Київщинї та Волині та нищив панські маєтки й двори. Кавали про нього, що він хотїВ від кримського хана і московського царя дістати поміч на Польщу :й внищити панів на Українї, аБІІ й духу не було. Але його вбито під Черкасами в 1593 р. По нім одначе инші отамани козацькі - Лобода, IlІавула, Наливайко дЗJ1Ї ще більше як два роки ходили по Українї та ІІанів нищили й маєтки їх руйнували. Військо польське тодї воювало на Воло­щині, то пани мусїли самі від коааків боронити ся И: не могли в ними ради дати. Але волоська війна скінчила ся, і в 1596 р. пішло польське військо на козаків. Старшим у нїм був Жолкев­с:.ькиИ, пан а Галичини, добрий воЙовнJШ. Він як найскорше по­епішив ся, щоб заскочити козаків не приготованих, дО КУПІІ не зібрапнх, лк вони ІІО ріжвих кінцях )'країни пробували, розби­

ваючи панів. Та козаки, хоч по части, таки зібрали ся коло

- 46-

Київа, перевевли ся ва Днїпро и човни потопили та надЇЯJIИ ся

Поляків ва Днїпро не ПУСТИТИ. Але київські міщане, НІШ]\{ ко­ааки також докучили, повитягали човни в Днїпра й польське нійсько перевевло ся ва Днїпро.

Тодї коваки пішли в найдальші, порожнї ще тодї сторони і стали під Лубнями на Солоницї, надїючи ся, що Полчки туди ва нижи не підуть. Але Жолкевський ваввнв ся, хоч би що, а винищити коваків: або панам бути на Українї, або ковакам. Він пройшов під Лубні й так васкочив козаків неСПОДївано, що вони отаборили ся на ]\{ісцї дуже недобрі]\{. Обступив. їх та почав день-у-день стріляти в гар]\{ат на ковацький табор. Два тижнї держали ся коваки, та бачать, що помочі ДО них польське військо не пер пустить, а в них уже й припасу не ставало, - ]\{усїли в Полякажи мирити ся. Стало на тім, що коваки своїх ватажків Поляка]\{ видадуть, вброю й скарб також, а Поляки їх свобідно до дому пустять. :Коваки так і вробили, та тут пока:зала ся польська неправда: як коваки бев :зброї вийшли в табора, об­пало їх польське військо та майже всїх їх бевборонних побило, порі ВalIО.

Потім Поляки на соймі ухвалили, щоб війську коаацькому більше не бути, аби не мали пани на Українї клопоту. Але Ді­стати козаків, що під Лубннжи не були, а пішли на Лив, до Сїчі, польське військо не ]\{огло, і коваки далї собі там про­бували. А невдоввї почала ся нова війна в Волощинї, і Поля­кам до неї коваків стало потрібно. lIочали їх кликати, але коваки скавали, що підуть тодї тільки, як король відновить

давнї вільно сти й права ковацькі. Їм те обіцяли, і КОВаІШ ·на війну пішли, а сойм ухвалив, що військо ковацьке на-ново має бути. Невадовго коваки прийшли ще до більшої сили, як перед тиМ, а на Українї тимчасом стали ся такі річі, що очі всього українського народу на коваків ввернули ся. Досї тільки україн­cьKi селлне бачили в коааках свою оборону й надїю, а тепер усї, хто хотів боронити права українського народу, до коааків почали :звертати ся.

- 47-

12. УкраУнцУ боронять своєУ віри.

Що )Скраїнцям під Польщею недобре було, то вже ми

бачили. Люде ріжного стану, ~Ііщане, духовні, а навіть і пани українські, котрі свого українського народу держали ся, ріжні недогоди терпіли, і всїм спільні були кривди, лкі дїяли ея українській народности, гі мові й вірі. В тих часах не розуЮли так добре як тепер, що :можуть бути ріжні віри в народі: мо­жуть бути Українцї православні, :катоJПШИ, унїяти, штундпсти, -ріжної віри, а всї одного народу, і свій народ будуть любити .й д.:ш нього всього доброго старати ся. Тодї так міркували: хто руської, православної віри, - той Русин, Українець, а хто польської - католицької, той Поляк. І тому, які кривди україн­еькому народови в його православній вірі дїяли ся, ті най­більше всїм докучали, всїм станам увраїнського н!l.рОДУ спільні були, і на них всї українські люде оаивали ся.

Я вже кавав, що пани й коро.1Ї польські, слухаючи ся своїх духовних католицьких, собі аа обовяаок мали, щоб віру католицьку ширити, а православну тїснити, аби православні на католицьку віру приставзли. 3 початку думали вони навіть аовсїм право­славну віру внести, та що православні ва свою віру дуже дер­жали ся, то королї побояли ся так дуже їх вачіпати. Тодї надумали .упїю", се-б-то - влуку, аєднаннє православної віри 3 като:ІИЦЬКОЮ: щоб богослужеинє, церкви, обряди - все аіста­ваЛ0 ся на вверх так як було, а тільки щоб правоолавні слу­хали ся папи, а в чім ріжнить ся сама віра, вірили, як като­лицька церква учить (що Дух святий ісходить від Отця і Сина, - не Отця тільки, - що всї душі помершнх пробувають по смерти в чистилищу і там кари ва гріхи відбувають, і инше де-ЩQ таке). Справа ся була давня: SI казав, що ще аа короля Данила була на J'KpaїHЇ про унїю мова, і швнїише не рав про се говорено, тільки владики не хотїли на 'і'у унїю приста­вати: бояли ся, що народ їх ПОКИне. Але в р. 1590 і півнїй­ших анаишло ся між православними владиками чимало таких, що на унїЮ пристали, а череа що, варав скажу.

- 48 -

Вуло в тих часах Mid; J..уховншш ввагалї в церковних

дїлах великі непорядки, не тільки у нас на У країнї, а й ДО инших краях: в lIолщі, в Нїмеччинї, Франції, АнІ.1'Ї - У каТО:lиків ще гірше, нїж у православних. Починаючи від простих священиків і монахів аж до найвищих В.1адиків і самих пап, духовні покинули побожне життє, журили ся більше ТЮ!, щоб бі.1Ьше грошей !Зібратп та жити РОСІйшно, багато; .1юде череа те псреста;ІО духовних С.lухати, від Rато;rИЦЬІЮЇ церкви поча.1И відпадати, стали думати, щоб якось самим 110 євангелію жити.

Маиже вся Нїмеччина, Ан!;rїя, Швеція від каТОЛИЦЬRОЇ церкви відпада.1И й собі окремо від папи й като.1ИЦЬКОЇ цеРІ;ВИ свої церкви поваВОДИ.1И.

у нас на Українї ;rюде також шука:ш способу на попр:шу праВОС.1авної церкви, бачучи, який непорядок іде від самих духовних і ще бі.1ьше -- від короля та польських панів, що в православні цеРІювні справи мішали ся та на священиків і владпків часом :тюдсй 80ВСЇм нїкчемних настанов:шли. Поча.1И до того брати ся бр ац тва. Ті брацтва по ріжних :u:iCTax міл:; міщанами ваюада:rи ся для помочі бідним і для побожного життя. Хто вписував ся до брацтва, складав до скриньки "т,ацької неве.1ПКУ вюадку на церкву, на бщних; в свята схо­ДИ.ІИ (;я братчикп на брацькі РОЮЮВИ, убогим помагали, а умер­нrИХ братчиків усїм брацтвом ховали. Мали часто вони в своїм наг;rядї й опіцї православні церІ,ВИ, і тепер ,в;умали над тим, як би порядок в православній цеРІ,ві поправити. Найпершим способом до того уважали вони просвіту: котрі брацтва були більші, ті вакладали друкарнї, ДРYRува.'ІИ книги, вишукували .1юдеЙ учених, ваводили школи. Духовенство і самих владиків напомина.ш, аби порядок в церкві був, аби на священиків ста­вили .1юдеИ чесних і ро:зумних, аби маєтків церковних не ужи­ва;rи па свої роскоші, але на церкву, на школи, на бідних обертали. Найбільше й найславнiJ'іше брацтво в тім часі .було ;'ІЬвівське: воно мало друкарню, в а.-тожил о гарну школу, де вчило славянської й грецької мови. Але львівський православний юадика дуже не любив сього брацтва, бо ВОНО не тільки що

не слуха.l0 ся ВОГО, але ще й докоряло йому ва непорядки. І він перший надумав перейти на унію, щоб не JIIати КЛОПОТУ 3 брацтвож.

- 49-

Православні влuдики тодішнї були идебільшого люде, що ЙШЛИ в ченцї, на владицтва - не ради Ісуса, а ради хлїба куса, як то кажуть: аби ЖИТJI роскішно та багато :J цеРІ{ОВНИХ rpош!:'П. Заходи брацтв коло церковного порядку більше їх гнї­вали, як тїшили. Не досить іще було біди від Поляків, а тут іще від своїх: міщане - братчПІШ, шевці та Rожемяки, як їх вла­дики провивали, хочуть ними командувати, в церковних справах

їм ровкавувати. А патріярх І,онстаНТИНОПОЛЬСLКиП, старший над українською церквою, иамісць щоб ва влаДИІ\ами обстати, ще й собі руку братчиків тягне, їх иаходи похваляє. Давпїйше патріярх в справи україНСЬІ\ОЇ церкви не мішав ся, й митрополит в вла­диками правили вовсїй ПО своїй волї, але тепер патріярх при­їхав на У країну й почав робити порядки: митрополита СКШІУВ, де-яких владиків насварив і також вагровив, що СІ\ине. А що не внав справ тутешнїх, то часом і невпопад вробив" і влади­ків ровдражнив. А тимчасом ІЮрОЛЬ, пани, урядники ПОЛl.СLкі -. всї ДОІ\учають владикам, - чи то наВМІІСНО, щоб ИМУСJIТИ

їх до УНЇЇ, чи тому, ЩО ввикли православну віру вневажати. Католицька цepI~Ba тодї вже встиг;та поправити ся в Польщі,

і католицькі спященшш та євуїти - монахи каТОЛИЦЬІ\і, що стараЛІІ СЯ ВСЯКИМИ способами силу католицької церкви скрі­пити, багато ираВОС.1авних перемапювали на І\аТОЛИІ~ЬКУ віру,­між ними й панів, ЯІ\і ще між Уl{раїНЦЯМІІ полишались. Вонп намовляли на унїю й православних влад!шів: І\ОРОЛЬ обіцював, що владики тодї будуть мати таку-ж честь і силу, ЯК ВЛ3ДИЮІ (біскупи) католицькі; що тоді анї патріярх, анї хто не буде ,мати до них права, а брацтвам король накаже, аби у всїм були своїм влаДИІ\ам по слушні. І снравдї, мапже всї владики православні на ее влакомплись і списали постанову, щоб їм папі піддатись та на унїю пристати.

Та мли довідалп ся про се православні, то брацтва, а ва шrмп й православні пани, духовні і ВСЯІюго стану люде ВЮІЛИ голоснип крик, що вони унїї пе хочуть, що то владики роблять самовільно, а не мають на те права самі, бев собору праiJославних, і що право­славні спх владпків ва влаДJfків більше не хочуть уважати. З панів особливо !\OIICTa.HTJ[H ОСТРОВЬКJ[П (молодшип) до­давав відваги православпим, ааохочуJOЧЛ їх, аБJI упїL по прий-

- 50-

мали, та обіцюючи й оружною рукою православної віри боро­lШ'l'И. Де-які а владиків, настраnшвши ся тим, відкинули ся від унїї, инші ж внову, Щ)кладаючи ел на поJriч короля та панів польських, далї стоюш при унїї. В 1596 р. вложено собор у Бе­ресті: ті владики, що до католиків пристали, проголосили унію; инші, рааом: ів православниJIIИ пан3JlИ, СВЯЩеник3J{И й послами в ріжних країв і від C3JIOfO патріярха, ваявили, що унїї не приймають, а тих владиків, що унї-ю прийняли, патріярші посли васудили, що не мають бути більше владиками.

Так РОВДЇJlИли ся владики, на унїятів і православних. Унія'гів в початку нїхто не хотїв слухати, й православні хотіли їХ СКИНУТJI, але КОРQЛЬ обетав за унїлтажи, скинути їх не по­вволив, навпаки - велів священикам і людям слухати тих вла­диків-унїятів, а непослушних ]м свящешшів кавав скидати; брацькі церкви ва непослух навав вамикати, а як ОИОРОЖНЯЛОСЬ якесь місце владиче або архим:андриче, то ті місця давав самим унїятам. І так невадовго всї старші жісця ваняли унїяти, а як вмерли ті владики, що ири православних вЇетали сл, то право­славні !Зовсїм бев владиків ЛИШИJlИсь.

І З. Козаки боронять віру права украУнського народу.

в польській державі пани здавна велику силу ввяли -тільки вони державою правили і тільки пани-шляхта. в нїй право мали, а прості люде нічого не ішачили. Тому й брацтnа наші доти еилу мали, доти могли противнти сп владакам-унїятам, вслкому пачаш)ству й самому КОllOлеви, поки іЗ НJllІИ равом ('.тоЯJШ

й: БОРОІШЛП їх українські пани, - які ще держали сп СВОГО юt­рода й своєї віри. Так само й духовенство - свпщеники, ченцї ДОТИ унїї протиnили ся, ПОЮІ у православних ианів поміч та оборону мали. На СОИllах православні пани рав-у-раа висту­иа,1П ИРОТИВ унП й: не давалп королеви до решти ПРИДУШИТИ православну віру.

Але n тих часах, Ю: унїл настала, ;зводила ся й решта того україИСLКОГО панства. ЛакомІІЛП сл на пануваНН6 польське,

- 51 -

шt ту честь та вигоду, sшу їм польщина могла дати, та й поль­щип ся самі. Вчили ся: в польських, особливо євуітських школах, женили ся 8 Польками, приймали мову польську й віру като­лицьху, ставали Поляхами та равом ів ними на украінський нарід насїдали. Або ще й гірше - бо нема гіршого ворога аЕ перевертень, перекінчик, що свого відцурав ся. Не минуло й пятьдеся:ти лїт, як Волинь та :Київщину прилучено до Польщі, а в них уже й не лишило ся ані трохи можного українського панства, котре-б хотшо та могло боронити український народ, хиба якісь дрібні панки - шляхта полишали ся, які між можнИJ!Ш панами тах само сили не мали.

Були тодї в великій трівовї всі, хому дорогі були украін­ські справи. Особливо ЇХ трівожила справа православної віри, ва яку бороли ся вони, як ва першу овнаку украінської народ­ности. Повмирали останиї православні владики, не було кому святити навіть попів. Уиїяти все в більшу сюлість приходили Й усе більше JIЮдей до них приставало, навіть ів учених духовних. Не було ані перед тим, ані потім короJlЯ, який би так слухав ся католицьких ксьондвів та Є8уітів та старав ся: так викоре­нити православну віру, як тодїшиїй польський король Жиrи­мо н т ІІІ: всякі насильства над православними повволяв робити, церкви православні вапечатувати й відбирати, духовних арешту­вати, - бо, :мовляв, :мусять бути послуmнi своїм 8аконни:м: вла­дика:м уиїятзм. Православні Українцї шукали помочі в вагра­IIИ1JНИХ православних володарів: у жолдавських воєводів, у :мо­сковсьхих царів, - але 'l'i лише грошима ї:м могли помогти. ОДПІюха спла, яка на Україиї ще була, - се була коваччина, то:му й православні брацтва, ДУховпі, міщане, пани-недобитки починають ввертати ся: до козаків у всякпх справах YRpaiн­ських, чи що до віри, чи що до иншого. Перед ти:м коваки бо­ронили тіЛЬRИ своїх ковацьких прав, та почасти селянства та­:мошнього, що ва пи ми тягло. Тепер стають вони оборопцями цілого українського, - або sш тоді ще кагали, - руського пароду. А що тоді такою найважнїїІшою національною, все­народпьою справою вважала ся оборона православної віри, що була, як я скавав, жов-би 08накою українськоі народности су­проти польської, то коваки дуже ваВІІЯТО боронять православну

- .'12-

віру від унїатів. Коли, приміром, до Київа П[JJlїхав унїятський "ротопіп та став відбирати від православних цеl)КВИ та вапеча­'fуваш, l'ОДЇШНЇИ OTa~IaH К08ацький прислав коааків скавати ному, аби того не робив, бо 8абють ЙОГО "як пса"; той не послухав ся, і коваки ЙОГО справдї втопили в Дпїпрі і церкви право­слаВНІІМ вернули. Тому то унїя скрізь брала гору над право­славними, а в :Київщину унїяти навіть ваглянуш не сміли, боячи ся коваків. Черев те Київ стає ГОЛОШІИМ огнищем українського церковного життя. Львівські братчики ледве вже могли себ~ оборонити, то саме тодї в Київі вакладаєть ся брацтво, школа, друкарня, а гетьман ТОДЇШНШ - ІІ етро Сагайдачний бере брат­чи}{ів у свою OHil\Y: іЗ усїм війСЬІЮМ ковацьким віп вписав ся до київсы\гоo брщтва. Але найбільшу поміч він вро бив право­t.лавнїИ цеРlші тим, що я}{ в 1620 р. переї:здив черев І~иїв єру­саДИМСЬJШН патріярх, Сагапдачний в ДУХОВПIlМП КИЇВСЬКИМИ по­просили його, аби поставив ЇМ МІІтрополита й влаДlIків на місця умерших або 'І'ИХ, щО иа УІІЇЮ перейшли. Патріярх се й :зробив під охороною І\Оuацького війсы\,, і так відновлено православну церкву. Боячи ся ко:заків, король не важнв ся чіпаш 'І'их право­славних владю,ів; кілька лїт сидїли ВОНИ В Київі під охороною козацького війська, а по смерти того t:ороля жиrимопта від нового короля Володислава ковацькі носли й инші Уl{раїНСЬІ\і депутатп вимогли, що він ПРI!:знав ту православну церкву ва ваконну й визпачив, де ті православні владики мали про­бувати.

Та :Київ :зістаєть ся і иотім, під охороною козацькою, сто­лицею українського життя. Багато в тім часї uробпв для нього новий митрополит Петро Могила. Давнїйшу брацьку ІІІКОЛ~ він побільшив, намножив учителями, ПОСIlлав на науку в ЧУЖІ І\раї православнJIX ченцїв, аби вони могли бути вченими ЛЮДЬМИ, вчителями, Ішсьмени:ками. Шrюла ся пі:JПЇЙше ;JB3,1:1, ен Моги­лянською аІtадемією, на память трудів МОІ'ЛЛIlПlIХ; вопа є й досї в Биїві, тілы{и тепер там учать ся на попів, ченцїв та на ар­хиєреїв, а 'І'ОДЇ учпли ся В нїй всякого стапу люде -- була попа на ті часи як унїверситет, і студентів у пїй бува.10 більше тисячі, lJ НИХ виходили поriм і духовні, і свіТСЬІ\Ї, навіть вовнні . люде.

-- 53 --

У країнцї мали тепер школу не гіршу від ПОЛІ.ськпх; ~ неї ВИХОДИЛИ письменні й учені люде ш1 ВСЮ Україну. Також друку­вало ся в :Київі багато книжок - на цїлу Україну. Окрім книг церковних виходили тут ріжні книжки в оборону православної віри ПРОТИ католиків і уШнтів. В 1674 р. наДРУІ\Овано тут і першу історію України -- на:зивала ся вона Синопсис; що правда, в нїЙ українська історія була помішана t! московеыlю,' а багато де чого бракувало, але, ва БРaJ,ОМ лїпшої, її потім багато pa:JiJI uередруковували.

] [ерший ра:), но багатьох лїтах, відколи впала українсша

держава, дух уступив в український ЮЧJOд. Почув ві/І свою СПЛУ, - що може чогоеJ. добитись і евого оборонити. Почув, що (; він на світі, почули свою одність ріжні :Jемлї українські й ріжні етани украІНСЬКОЇ людности. А на передї українського народу, ~Ш ЙОГО щит і меч, як його оборона, стояла тепер ко­вач'fJIН:J..

14. Козацькі війни перед Хмельниччиною.

Нїколи неред тим козаки не мали такої сили й елаШІ як па Сагайдачного. Правительство польське :Jайняте було вillною в Московщинї (в тім часї Нодьща :за-мало не :шищила МОСКОВ­ської держаВІ!), в тіїІ Billllї були ЙОМУ потрібні козаии, Й ва l'е ПО;ЗВОЛЯЛО воно ЇМ на Українї робити що ХОЧУl'Ь, - не так ио­:зволяло, як не боронило. Україна київська й ;заднїпрянська була в козацьких руках, були вони тут папами, й пани польські, па нпх оглядаючи ся, не важили ся Й селян тїснити в сусїдстві козаків. Тому й селянство тутешнє було далеко свобідніише та до статнїише , иїж на Волинї та в Галичинї, не дуже то JIО:ЗВОЛЯЛО панам над собою ковераувати й на кождий поклик rOToBo було ра:.JО. u коuаками н·а панів повстати. Але поки Польща давала ко,щкам у вСЇм свободу, до того не приходило. Ко:зaкll тодї най­більше на турецькі землї ходили, аж до :Константинополя та Синопу (п А:зії). В 1614- р. ШІИщили ВОНИ Синоп, попалили арсенал, де всякі військові n корабельні uапаси uберігали ся, іі наробшш Туркам шкодл Ш1 ШШХ: 40 міліонів. На другий рік

-54-

на 80 човнах напали вони на ОКОЛJщї Константинополя, сул­танської столицї, попалили кораблї, .нЕі там при беревї стояли, знищили передміс'rл й пішли собі; туреЦЬІ,і кораблї погнали ся ва ними, навДогналп їх коло Дунаю, але козаки їх не зл.нкали ся: кинули ся на турецькі кораблї, порубали й вабрали в не­волю Турків, що були на тих кораблях, а самі Еораблї привели під турецьку кріпость Очаків (сто.нла на устю Днїпра) тр, на очах Турків, їх спалили. І инші такі походи робили.

ТуреЦЬІШП султан дуже гнївав ся :за се, гронив ся ко­

ролеви Польщу ;зруйнувати, як не зроБJЯТЬ в козаками порядку, насилав Татар на УІ,раїну. Нарештї в 1620 р. вислав своє військо на Польщу. Коваки гнївали ся на Польщу тодї Ir не иожогли їй. ЖОЛІ,евський пішов 3 самим польським війСЬІЮМ проти турецького, але ТУРКИ пого погромили, Й самого Жол­І,евськего в битві убито. Потім ТУРеІ~ше військо пішло нав ад, але на другий рік пішов на Польщу сам султан в іще більшим військом. Великий страх напав на Поляків, думали, що вже їм кінець прийшов. Просили Сагайдачного, абл доконче їм поміг з козакаМJI. Не одно тодї мусїв приобіцяти король Жлtrrмонт ковацьким: послам, між ППЬШШІ і те, що ново-поставлених у Київі митрополита -та влади~:ів не буде чіпати і не боронитиме ЇМ православною церквою правити. Тодї Сагапдачнлп пішов пома­гати польсьrюму війсьну. Віпсьrю ПО:JЬське стояло ва Дuїстром, в теперішнїі!: Бесарабії, під Х о тн н О ВІ, мі CTO~[ турецьюш. Султан прийшов па них іЗ вe.;rиче;знпм: військом, а.1е козаки fj ПОЛЯІ{зми не дали ся пому; особливо ко:заКJI при тім просто чуда робили. Султан ПО мирив ся :.І Поляками й пішов па~ад. Нсї в Польщі прюшавали, що тіЛЬЮІ вавдЛІШ Ko~aKaM Польща увільнила ея від небеапеки, що Сагайдачний спас lIолнків від останньої бідн.

Але Сагапдачнип умер по Бількох міснцях, ранеНИll у тііі віПнї в ТурнаМІІ. lIолНІШ ста;ш ~абувати евою вдячніС1'Ь до ко­:шків, а нарікати на r:ЛОИОТІІ, ш:і чере:! коааків nral\J1'J,. Турків вонп тепер не БОНЛІІ ся, НІ_ їХ RоааЮІ прп60рюtли. ВШна мо­сковська теж СІ,інчпла ся. Тимчасом пани ;з У<;раїнп скагЖі\ЛU

ся на конаків, що череа rю~аків не можуть ха:JяJiНJвати, 6<) се­ляне їх не слухають ся. ПраВlІте.'Іьетво польське почало анову

жадати по давньому, щоб козаків не було більше понад те, що

- 55-

в реєстр вписано, а лнші - щоб своїм панам були по слушні , щоб коваЮf по панських маєтностях не проживали, Турків і Татар не :зачіпали, і таке ШІьше. КоваЮf не сл;ухали ся:, :й 1625 р. прийшло до війни. Польське віИсько, як ІІа Жолкевського, по­спішило ся скорим маршом, доки ще коваии постягали ся; були битви коло Крилова і КРУБова, на границї теперішньої Київ­ської rубернїї в Херсонською; в обох боків багато погинуло людей, і потім почали ся переговори. КО1заки вгодили ся, аби їх не було більше понад 6 тисяч, і обіцяли на чужі вемлї не ХОДИТИ; надїяли СЯ: пони, що вачнеть ся невадовго нова віііна у Польщі в Швецією, й Польща сама буде як найбільше коваків lfотрібуватп, а ті умови в непамять підуть. Так воно справді й стало М, і козаки знову робили на Україпї, що хотїли. По віпнї шведській пробували Поляки :конаків приборкати, але в тій вiiJ:пї (1630) Полякам пощастило ще меньше як у попередній; про сю війну оповідалп потім, що як коваки в Поляками стоя:ли під Переяславом, то Тарас гетьман ков:1ЦМШЙ в ночі Поляків побив (Тарасова ніч вветь ся).

Лягло сонце аа горою, зірки засіяли, А козаки НІ, та х.мар:\ Лахів обетупали. :І!( став місяць серед пе6а, ревнула rapMaTt\; Пр()кипушrсь :Тпшкипашш - Нї[;уди втїкатп! ІІ роюrнулисr, Ляшки-паю(и та й не [[овста.вали: Зійшло СОПДІ~, Ляш[ш-иап[ш [[о[(Ото}( лежали.

СКОІЮ ПОlім y~Iep старпи король ЖИІИМОНТ, і гетьман то­дїшнШ Петражицький-КулаГ;l, чоловік тямущий, баГil:ГО пільг добив ся для українського народу. Хотів він щс більше: абп )~епутати ковацькі дО ВСЯ:КІІХ справ державних до сойму були ДОПУЩt'пі і в нїм голос ма:ш. Але того папи пе хотїли 1I0;JВОЛИТJf. Та скоро потім ІЮВ<lЮІ І\'уЛа1'У СКИНУЛИ, 60 вдавало ся 'ім, що він занадто ПОПУСRа;; И<іпам - хоч у тім він був певинен. Тодї було ро:щвоєнпє між ко;заками: реєстрові ХО'l'їлл, щоб не дражнити Польщі і де·що 1І0нусr;ати їіі, абн не нрийшло до нової війни та на гірше не обернулось. А Ішші не хотїли на те ;mажаТIf. Скоро П01'і]( 1\0 ві] ЮІ нсреєстрові, пішовши на море під проводом

(j j' ЛfМИ, rШИЩІшr J:ріПОI'1'Ь ]\одш" ЩО поеТil.ВИЛIІ 1I0ЛЯЮІ коло

- 56-

порогів Дніпрових (саме коло :Кодацького порогу), аби Іюваків на море не пускати. То реєстрові самі їх приборкали, аби до нової війни не допустити (1635).

Але війна таки ровгоріла ся - два роки півнїйше. Польща тоді війни слої покінчила і для порядку нїби своє військо по Бватирах на Украіні поставила. Та від тих польських вояків вавсіди тільки непорядки виходили, бо напрИRрИЛИ ся вони ЛЮДЯМ, ваuирали від них всячину, ;зневажали. Повстаннє 13ачав гетьман lIавлюк, СКЛIfкаючи всїх .благочестивих" (так право­~лавних ІШ ал и) , аби на Поляків повставали. Сила народу тоді повсталаJ - приставали до КО13аків, побивали панів та панське військо по кватирах. Повстаннє було велине, але війна того рону не пощастила І,оnакам; їх побито під Ку:м:ейнами, і По­тоцький, що номандував польсьЮf][ війсьном, почав вішати та голови стинати, хто до повстання ходив. На другий рік одначе повстаннє прокинуло сл ще сильнїИше. Почав ЙОГО гетыlнH О стрянин. З початку побив він Поляків, але погнавши ся ва НИІІИ, lJадалеко вагнав сл - не дожидав війська, що 13 ріжних боків до нього надходило. IlолЯІШ ті ватаги поБJJЛИ, а потім самого ОСТРЯНlІна під Лубнями погрожили. 'Годі У8ЯВ провід в війську KOBaI~ЬKiM ДІІИТРО Гунл, славний воИовник. Він вііісько ковацьке відвів над Дніпро, і тут В такім гарнім місцї табором ста.в і так добре се місце укріпив, що Поляки ніяк не могли ковакам нічого пробити. lШсть тижнів так коваки боронили ся тут, і силу польського війська побили. Та тільки те підрі­:зало !'уНІО, щО Поляки 13аступили дорогу й погромили військо, що 13 Запорожа "3 поживою та 13апасами війСЬКОВИIІИ до Гуні йшло. як се стало ся, Гунл мусїв піддатл сл, бо вже КО:JаІШ не мали що їсти, ані чим стріляти, - тільки на ту поміч надію покладали.

Поляки на KOBaRiB ва ті дві вїИви дуже ровгнївали сл -де могли, не жалували, чи силою, ЧИ підступом нищили, рубали. Тепер же наділли сл вадавити іх до остатку. ЗОВСЇІІ скасувати вїЙсько козацьке, як у 1596 р. були ухвалили, Поляки не хо­тіли: перенопали сл, що без нього не обіПдуть ся. Але хотіли НОГО держаТJI в руках. Всю вищу старшину над козаками в По­дяків ІІонастаповляли. Реєстр списали і всїх, хто до того реєстру

- 57

не попав, в ковацтва виключили; ПОВlІисувади ріжнпх своїх по­

вірників, а кому не віриЛJJ - в реєстр не ВПИС3JIи. Військо польське по Українї ровложили - аби коааків ппльнувало. :Кодак на Дніпрі наново відбудували і валогу а реЄСТІЮВИХ на 3апорожі поставили, аби в степах ніяка сваволя ковацька не підняла ся. І здавало ся, справді ПРИДУШJІЛИ коваччину, а в нею цілу Україну.

15. Хмельниччина.

В такій неволі прожила Україна цілих деснть ЛЇ'l'. Тра­ПИЮf ся такі спокlИЮ часи, що Польща tIЇ в ким війни не мала, козаків не потребувала, а військо польське могло' стерегти панського спокою на У країнї. Король Володислав вправдї хотїв війну в Турками почати і коваків до того ванти, але пани йому не поаволяли. Він навіть до старших Rовацьких листи писав, аби човни собі будували та на море йшли, аби а того війна а Турком аачала ся. Але старшина анала, що пани не хочуть, і листи аатаїла, аби а того їй біди не вийшло.

Аж тепер настав добрий час для панів. І{овакам по панських маєтностях не вільно було пробувати, могли 'l'епер пани госпо­дарити, ЯR хотїли; множили ся села й хутори в їх маЄТЕах, вбільшало ся число їх "підданих"; заводили вони двори й філь­варки, накладали на селян ріжпі оплати та Л8ДПЛИ ся аавести панщину.

Але тіЛЬRИ до часу те все держало ся. Україна угинала ся під тнжким ярмом, але тільки часу чекала, аби його скинути. Селяне були невдоволені на панів, на їх вимисли. :Коааки "ви­пищИІШ", се-б-то а реєстра виключені, тільки хвилї чекали, щоб скинути а себе підданство. Реєстрові були сердиті на польську старшину, що їх аа слуг своїх мала, аневажШІа, а гро­

шей ааслужених не платила. Духовні й міщаие відкаВУВ8ЛИ на кривди, які від унїятів і католиків православній вірі і людям україНСЬRИЖ дїяли ся. І все чекало тіЛЬRИ іскри, абп відразу спалахнути ясним огием.

- 58 --

І ТОДЇ, каже старий літописець українськип, серед ріжних кривд, які українським людям дїяли ся, .натрапили на чоловіка одного, у которого відібрали пасїку, а та пасїка наробила лиха на всю Польщу". А був ТИМ чоловіком сотник козацькип чиги­ринськип Зиновill-Богдан ХмельницькиП.

Був віп чоловік ваможнип, досить учений, в війську ко­:шцькім заслужениИ:; в півнїишім пока:зав він себе іШ над:зви­чаИНІІЙ воповник і правитель та веЛІfКОГО хисту і вдачі чоловік. За повстання ПаВЛЮІШ був він віПськовим писарем; по повстаннї 1638 р., як J\О3Ю{ найвище що міг тільки сотнином: бути, -був СОТНИНОМ чигиринським. Та не злюбив його підстароста ЧІІ­гиринсь{{иЙ. Намовив він С1'аросту, щоб відібрав від Хмель­ницького лого батьківщину - хутір Суботів, бо ЙОГО мовляв попе­реднїи староста дав батькови хмелыIІ~ькогоo не на віІШ, а тільни .до лаСІ;И". І відібрано йому той хутір, та ще ЯН! Наслали людил, ноли самого ХмеЛЬНИЦЬЕОГО не було дома, - поїхав десь у коваЦЬЕій сираві, - знищИJШ мално Хмельшщького, а хлопця, сина НОГО, тан каНЧУІШМИ вибили, що він в того вмер. Хмельниць{шй став своїх І{РПВД ДОХОДИТИ, та іі:nго оскар­жено як бунтівника, всаджено ДО ВЯ3НИЦЇ і навіть свого ЖJIТТП він був непевннif. Тодї, ВИЕравши ся ІЗ арешту, удав ся він на Нив. Як старий КОВаІ\, внав він там усї входи і ВИХОДИ, і став ;Jбира'l'ІІ всїх, хто був іЗ польського нанування невдоволений, аби І,РИВД своїх доходити. Було се <зимою в 1647 року на 1648.

ХмеЛЬНЛЦЬІ\оГО на Українї добре lJпали, і :3 ріжних БОІ{ів почали стягати ся до нього люде, ПоляrШllШ покривджені. Поляки висла.1И бу,1П на нього І\Озю;ів, щоб зловити ііого, але й КО:JЮШ самі до Хмельницшого пристали. Потім він до Криму удав ся. З давнїх часів ПО.l0ІШВ віп був сина одного татарського мур:ш (папа) на вііінї й держав НОГО у себе; череа того мур:зу він тепер став наюИІШТП Татар ітп раі30М і:) !lПМ на Полякіп. Хан тодї був. нrдобрпП: па ] [о.lш;ів, бо ДОВШll час грошсп йому не давали: до того в І~риму був ГО;:ІОД, і Татарам ХОТЇ:ІО ся хоч війною ПОЖИВJIТИ ся. Тому хан uбіцяв Х~[е;ШШЦЬІ(ОМУ, що піШ:Іе ііому нпоміч переТ:ОПСЬJ;ОГО M'yP:JY Тугаі'і-б(~п а ве:ппшм віЙс-и;ом. ВI~ЛI!l\а сс річ бу.'!а длп {ю:;аків; нераа р:е іі перед ХмеЛІ)­

НИЦhlШМ 1,іжні гel'ь~!aI!M тю:mЦЬRі C-1'ilра.1И ся ВІД Татар на

- 59-

Поляків поміч дістати, та се Ї1l не вдало ся, а ХмеЛЬНИЦЬКО1lУ вдало ся. :3 ТОЮ вістю поіхав Хмельницький у Січ, де стояла валога в реєстрових j оповів він їм і те, що са1l король хотів би від козаків ПО1l0чі, бо дуже його пани обсїли, і він потайки до козаків писав. та один зі старШlШИ - Барабаш ті листи затаїв. Пристали тоді й реєстрові в Сїчі до Хмельницького та його :ш геТЬ1lана окликали. І\одак обложили й вдобули півнійше, тепер же до походу на Поляків почали лагодити ся, щоб польські по­рядки на Українї внести й давні вільно сти вернути.

Тиичасом старший над віііськом ПОЛЬСЬІШМ: (геТЬ1lан ко­ронний називав сл) ПОТОЦЬRиП, прочувши про се, почав ладити сл й собі до походу. Весною вислав він наперед свого сина Стефана на Х1Іельницького з ПОЛЬСЬКИ1l військом і козака1lИ, решту реєстрових коваків в драrунами виправив ДніПРО1l чов­нами, а сам ві своі1l помічнико. (гетьманом польним) Rалинов­ським вбірав головне військо і з НІПІ поволї на полудне під Чигрин посував ся, чекаючи вістеіі від сина. Ти1l часох син його в велику біду попав ся. Надїючи ся на свої сили, йшов він не питаю'ІИСЬ. А тимчасом Хмельницькиіі його несподївано ВІ своїм військом і Татара1lИ на Жовтих водах обступив. І\оваки реєстрові, що в тім війсьу,у були, до Х1Іельницького прилучили ся, а й ті, що Дніпром плили - реєстрові та драТуни, також В Українців набрані, теж до Хмельницького пристали. Побачивши се, став Стефан Потоцький відступати. Але Хмельницький на урочищу ":Княжі байраки" зробив йому :засїдку,' кавав рови по­копати на дорові, й т:!.м табор польський як вагруз, як коваки Поляків обпали, то - сливе ніхто цілий не вийшов. Потім Хмельницький пішов .:на головне польське віПсько. Воно, не маючи вістей від переДJlЬОГО полку, 'геж почало відступати, але під Еорсунем удаРИIL Хме.'IЬНИЦЬІШЙ на нього й ногромив також до решти. Обоо, гармати - все lJабрали коваки. :3 ціЛОl'О війська ледве кілька сот утїюІО, та й то головно джури та слуги пан­ські. Потоцький і RалИНОВСЬЮІll - обидва в руки ко:зацы\i по­пали, - Хмельнпцький віддав їх Татарам. Як у думі співаєть ся:

Тодї козаки Ляхів догаНЯJlИ, lІана Потоцького піймали, як uарапа і:Jвяаали 'Га перед Хмельиицького гетьмана ВРIlМЧали:

--, 60 -

"Геіі пане ПОТОІ~[,)ШЙ, чом У тебе іі досї розум жіНОІ~l>Ішіі! .Нс вмів ТІ! ~CH JJ І';амшщі ІІодільсь.кім пробувати, "Печеного ПОРОСЯТИ, .куриці з пеРЦСIІ та 3 шафраи())! ужнва'J:JI, .А тепер зу~ti61lІ ти 3 пами .коза.ками воювати, .ЖJГrllЬоі саламахи 3 туслукои *) уплітати, .Хиба велю і'ебе до рук .крИМСLКОМУ хану дати, .ІЦоб павчшш тебе кримські иогаі снрої коБНЛНJlН жувати".

ІЦе такого не бувало на Українї. Не ''l'ільюr все українське панство, а Й цїла Польща аістала сл бе:з BiikI,Ka й оборони; ЯJ~ би КО:JаЮІ СХОТЇЛП, моглп-б :за кіЛЬІШ день бе:шечно бутп в I~paKOBi ЧІІ Варшаві. Але ХмеЛШИl~І,КИЙ т()дї не мав у гaДI~Ї нищити ПОЛЬЩУ. По ІІобідї КОРСУJlськіи. він ПРОЙШОВ )~o Б і л о ї Церкви й став тут табором.

А uаВІ~ОЛО Україна як море ХnIІЛювала ся. Підіймало ся селянство, :зброїло сл, побива.ІО або проганяло панів та Жпдів­арендарів, НИЩИЛО панські двори та rштолицькі костели, що :щ

той час пани побудували на У"рпїНї. ТїІШЛИ ШІШІ КУДП ВИДНО, аж над еаму Впслу - як у піснї спінавтr, ся:

:~аВI!СЛН Ляшки, завнслн, Н.к чорпа ХІІара на ВJlС:lї,

" усіх l'раїв туди :збіІ'НШ ся. Инші знову, R кім ще дух 'уираїII­С],кпп жнв, до віЙСЬІ,а коааЦЬКОІ'О нрпставали. 3а короткии час не стало духа П3ІІСЬКОГО та ПОJIЬСЬКОГО на Уираїнї тіЛ, що блиmІІе Днїrrpа, а люде у[{раїнсші співa.JІП:

Та не має ЛУЧ'ІС, та ІІе мас кращ", Як У нас на Вкраїні! Та не має Лиха, та не lIaf: пана -Не буде j:!llїни!

Або оетаIl"Ї слова ще й трохи ИІшкше співали:

Та не має Ляха, та не иає Жида, Не буде унїї.

*) Сіль У поді розведена, щоб рибу СUЛІІТІІ.

- 61 -

16 УкраУна відриваєть ся від Польщі.

Хмельницький і ЙОГО товариші, як повстаннє ро;шочинали, то пе мали ИНШОЇ ДУМЮІ, ЯК тільки те, щоб вернути ВОЛЬПОСТИ коuацькі й ПОРЯДКИ uперед повстань 16(З7-1638 рр. та при­коротити трохи пануваннє ПОЛЬСЬКОГО панства на Українї. При тім вони бри певні, що й король сам хотїв би помогти КО:.JаІШМ, 1'<1 не може чере:] панів - отже треба папам ТРОХИ нагнати

холоду. Тому ПО своїх побідах Хмельницький ро:шисав листп до ріжної старшини польської, де виправдував ся :.J свого повстання, а до короля вислав послів, щоб коаакам вернули їх давнї ВОЛ/,­НОСТІІ, виплатили неааплачену плату та побіЛJJШJIЛИ реєстр до

12 ТИСЯЧ (стільки сам король хотїв побіл,шити для війни в Тур­ками). Просили отже небю'ато, та СlIодївали ся, що ПО тих по­бідах козаКIІ на Українї будуть панами, як :.Ja Сагайдачного, і нїхто їм того реєстру чи иишпх постанов ПОЛЬСЬІШХ пильнувати пе буде.

Але саме під той час умер король Володис.lав, а пани, вібравши ся па вибір короля, одпим рааом каuали ковакам че­кати ві своїми справами до нового :КОРОЛЯ, а другим ra:.JOM

ухваляли ВШСКО збирати па KO:JaKiB. Тому ХмеЛ'ЬНJIЦЬКИЙ, сподї­ваючи ся нової вillни, РУШJIВ :зпід Бі.lOЇ ЦеРКВІІ на Волинь. Тут напало на нього польське війСЬКО иід ІІилявцями. ВійСЬІ;О було ве.lш:е, але не:.Jда,те. n першій же битві І10тратилп lТоляrш стільки свого пillсЬІШ, що постановили відступити. Але ПОІШ ла­ДИЛИ СЯ ДО того відступлення, вночі напав на ПО:ІЬське вШсько велшшй страх: пішла поголоска, що старші ;) війСЬІШ ІІотаїl:ЮІ тїкають, і веї почали тїкаТІІ, КУДИ ВПДКО. Тікали бе;) памяти,

J:JІШІІВШИ J(oaaKanI пребагюий табор. Військо було вложене н панів-ш;rяхти, а вибирали ся пани на той похід, ЯК на nесї.шє,

а не на віііну: венли аі собою дорОІ'rЦїнні уборп, дорогу ПОСУДУ і ВСЯКУ ВСЯЧIlН}'. І все те коаакам дістало ся.

Польщft анову :зі стала ся бе:з nіЙСЬЮ'L й оборони, ал~ ХМСЛЬНИЦЬКІІЙ все ще ХО1'їп в ІІСЮ не БПТІІсr" а МИРПТІІСЬ - по доброn!}' справу r(ЇНЧІІТП. Він I!рОllШОП іа війСЬКО~І в ГЮИЧIfНУ, де також люде підня;ш ся на lІаІіів, потім у ХОЛМЩІІНУ, та

- 6~-

чекав вибору нового короля. Він радив і голос свш подавав ,щ брата покійного короля Володиелава - Яна-Кавимира, й справдї ЙОГО Поляки вибрали. Але се не було добре длл України, бо був той Ян-Кавимир до України неласкавиИ:. По своїм виборі він написав до Хмельницького, щоб він на Україну вертав сл. а він, король, до нього висилає послів, що всї потреби ковацькі вадовольнять. Одержавши сей лист, Хмельницький кавав стріллти n гармат на анак радости й військо своє завернув на Україну. Сам він поїхав до Київа j де його всї в ве;шкою радістю й честю витали, лк освободптеля України, навиваючи новим Мойсеєм: як Мойсей Жидів увіJ[ЬНИВ ів неволї ЄГИІlетської, так Хмельницький вивволив Україну 3 неволї лядської, - кавалп на Українї.

В Київі Хмельницький прожив кілька шісяцїв. Там тодї вібрали сл а України люде найбільш учені, досвідні та найбідьше українству вірні і прихильні. Ровмовллючи в ТИJIIи людьми, та в патріярхом єрусалимським, що там тодї пробував, Хмедьниць­кий став инакншми очима дивити сл на справу. Досї він мав перед очима тільки справу ко в ацьку ; тепер вровумів, що се справа дрібна, треба брати ширше. Треба думати про увіЛЬJIеннє від Польщі всього українськ6го народу, щоб міг він жити сво­бідно і сам собою правити, під охороною козацького вШська . • Докавав Я, чого не думав, тепер докажу, що надумав, - кавав Хмельницький: - вибю в ллдської неволї увесь наш народ руський (се-б-то український). Попереду воював л ва евою шкоду і кривду, тепер буду воювати ва нашу правоелавну віру (а ми внаємо, що в тім часї православпа віра уважала ся :за овнаку української народности). Поможе менї в тім увесь простий народ аж по Люблин, по Краків, і л його не відступлю, бо ТО права рука наша".

в лютім (февралї) 1649 р. ПРИЇХі1ЛИ КОРОЛЇВСЬІ,і ІІоели, привевли Хмедьницько_у клеиноти від короля й хотїли 3 ІШМ

умовляти сл, які мають бути иорядкп між коваками. А;Іе ддя Хмельницького тепер се вже була дрібна річ, коли він хотІв ВОВСЇll[ увільнити Україну від польських панів і вробити іЗ неї самостійну, окрему державу. Він не схотїв і умовллти ся В тими послами, відіслав їх нї в чим; скавав, що буде війна. Нато місць вислав послів до инших держав: до ТуреЧЧИJIИr Московщини,

- 63-

Швеції, Угорщини, намов.1ІЯЮЧИ їх воювати Польщу ра;юм ів Українцями.

Війна почала ся під лїто вшна велика, найважНlиша, яка КО:ІИ небудь на Українї досї піднїмала ся. І 8 української і в 1I0.1ІЬСЬКОЇ сторони ровуміли, що се буде боротьба на життє і на смерть, буде рішати ся доля України й Польщі. На Українї надднїпрянській усе, що вдужало, йшло в козаки. В поміч Хмель­ницькому вибрав ся сам хан ів усею ордою, сподїваючи ся великої здобичі по торішнїх побідах Хмельницького. В Польщі король скликав на війну всю шляхту і сам хотїв вести її в похід. Але король був до війни невдатний, а Хмельницький - великий воЙовник. Іще шляхта в похід не зібрала ся, а Хмельницький уже обступив польське передове військо під 3барах;ем, на границї Волинї п Галичини, й притис пого так, що воно :r'валтом до короля почало кричати, аби ЇІшов виручати. :Король мусїв іти на поміч, хоч не мав іще в собою всього шляхецького війська. Але Хмельницький, довідавши ся про се, лишив частину війська під 3бараже~[, а сам ів Татарами непомітно, серед мраки й дощу, вайшов королеви дорогу коло 3 б о Р о в а. Обступив його військо і почав битву. Страшно тут Поляків погромлено. :Королеви в р~штою війська не було виходу. Та врадив Хмельницького хан. Король післав до нього своїх людей та почав умовлятн, абн від­ступив ся від Хмельнпцького. Обіцяв великі гроші, позволив ханови забрати скільки схоче в неволю людей з України і з усїх польських вемель. Хан пристав на се й король добив ів ним торгу: заплатив ЇІому золотом і українською КРОRЮ. Став хан Хмельницькому Ішвати, аби помирив ся в королем, а инакше Татари влучать ся в королем на козаків. Гірко було Хмель­ШІЦькому і KOB~lКaM, а нїчого робити. Мусїлп мирити ся з королем.

СШlса;ш тач умову, звану Зборівським трактатом: І;оваків ]Ш6 6ути 40 тисяч, можуть вонп мешкати де хочуть у воєводствах Київськім, Браславськім і Чернигівським (землях побожськнх і наддніпрянських), а військо польське в ті вемлї входити не має; начальство в тих вемлах має бути 8 православ­них (Українцїв); унїю мають внести; хто в коваЦЬІШЙ реєстр не вписаНІІЙ, має бути своїм панам ПОСЛУШНПЙ, і в усім иншім мають лишати ся старі польські порядки.

-- (;4 -

3а(',МУЧСНIJі-і вертав (',Н хмслыІцьюІll В І,оза"ами на УКl'а­[ну. Не того вони хотїлн. На )'країнї ж не знали, що то XN:ель­ницький тідьки 3 біди, через хана, згодпв ся польські ПОРЯДhJІ на Українї прийняти, і на ХмельІШЦЬКОГО відказували. Думзли, що то він нозволив Татарах на Українї браш невольпика, і ва се ііого кляли. Тю;у пісню аложили:

Бодай тебе, Хмельничеаку, перва кулн не J[J{пула, Що велїв Ордї брати дївки й МОЛОДИЦї! Парубки ЙДУТІ" ГУІШЮЧИ, а дївчата, еr!іваючи, А молоді МОЛОДИЦЇ старого Хмеля ПрОКlШИаІОЧИ ... Бодай тебе, Хмельвичею,у, пеРJ18 КУЛИ не МИНУ.Ш, А другаи устрелида, у сердеНЬІЮ УЦЇJIила.

Але люде не аНіШІ правдп. Як то в думі спінаєть ся:

Бог СВНТІІЙ 3 Ііа є, Вог СВЯТИЙ і відає, Щ() ХJlельницький думає-гадає. Тодї ж то не могли 31laТИ нї СОТUИЮІ, JIЇ ИО)IJ(()IШJlЮІ, Нї джури R()заl~ЬRії, lIЇ мужі громадсьюї, Що иаш пан гетьман хмелыцькийй Батю 3инов Богдану ЧиrиРИНСЬRИЙ у городї у ЧигирИНї вадумав вже й загадав.

lIобаЧІ!В він, що УІ:раїнські ;'lюде таки нїяк уже не ПРІІ­rTaHYTL на те, щоб Польща над НШІИ панувала, а nо.у, Х.ель­ниць кому, аа се кінець зроБЛ51ТЬ. 3 другого-ж боку й нольські пани не хотіли 3борівської умовп приіімати, - мовляв у Hїll: аа-багато коаакам і Україні нопущено. Тож Хмельницький далі шукав помочі на Польщу по инших державах та від Польщі до­конче хотів відірвати ся.

Вже на другий рік (1650) ночала сл нова війна а Поля­каМІ[, але анову хан врадив ХllеДЬІШЦЬКОГО під Берес'rеЧКОll!, і анову Хмельницький мусїв іа королем мирити ся. t;c аnав ся Білоцерківський трактат, він був подібний до попереднього, тільки для )' краіlIИ ще гірший. 'І'а сновнлтп його Хмельницькии не ХОl'ЇВ і В 1652 р. нову війну аачав. І CIfJ![ рааом татарська орда почала 3 королем накладати. Але ХмеЛЬПИЦЬКІІll уже не схотїв ніш;их трактатів ів королем укладати. Досі він не мав

иншої помочі 51К тільки від Татар - та іі більше бідп від них

- 65-

було, як помочі. Тепер же прийпuа до нього 8BicТRa, що мо­сковський цар нажірив ся в Хмельницько Польщу воювати, р скоро ІІО тім сподївав ся Хмельницький помочі і від Швеції та в Угорщини. Тому не хотїв більше в Польщею щити ся.

17. УкраУна злучаєть ся з Московщиною.

Хмельницький сливе від самого початку війни намовюlВ Москву на Польщу. Московському цареви й хотіло СЯ, й бояв ея він в Польщею вачинати. Хотіло ся, бо сподївав ся від Польщі щось вдобути. Давні московські царі були в київського княжого роду, й вонп все думали про те, як би вабрати ті укра­їнські та білоруські вемлї, що ва давнїх часів до київських князів належали. До того-ж Польща недавно, ва короля ЖиІ'и­монта, багато краю від Москви вабрала, і се хотіло ся Москві теж навад вернути. Але й бояла ся вона тої війни. При тім же Хмельницький хотїв тільки помочі на Польщу, а Москва, як уже воювати з Польщею, то хотіла, щоб Україна прилучила ся до Московської держави. Довго про ее були переговори. Хмель­ницькому хотїло ся як наііскорше МОСІ;ВУ на Польщу напустити, й для того годив ся він піддати ся в Україною під 8верхність :м:осковсшого царя й влучити Україну в державою Московською. І в кінцем 1653 р. повідомив його царь, що він порішив прий­няти Україну під свою вверхність і равом в Українцями воювати Польщу, тай вислав своїх бояр дО Хмельницького, аби від нього, від старшини ковацької і від уеїх :lюдей прийняти присягу московському цареви.

Московські бояри приїхали до Хмельницького до Пер е­яелава, і дня 8-го еїчня склнкав Хмельницький ковацьку раду. На нїй ухвалили пристати до Моекви [J тим, щоби царь воставив Україну при її вольноети і не видавав їі ворогаll. Тодї бояри закликали всїх до церкви, щоб присягти цареви. Але Хмель­ницький ві старшиною зажадав, аби наперед бонри за царя прн­еягли, що він вольнос'l'П й ПОРЯДf;ів України порушати не буде п ворогам їі не видасть. Такий порядок в Польщі був, - тай

- 66-

скрізь, де свобода хає бути забезлечена, - що новли корол насамперед складає присягу на закони й права, що буде їх сповняти, а тодї народ складає йому приснrу, що буде його слухати й шанувати. На те бояри сказали, що вони такої при­сяги не хожуть зложпти, бо МОСІЮВСЬКИЙ царь - " саходержець " і присяги своїм підданим не СІіладає. Старшину се дуже збен­Teжилo' і вона не могла ЗР03J11Iіти такого порядку, що царь не хоче присягти на захованю~ свободи України. Але що болри таки нїяк не ХОТЇШІ присягти, то гетьман ві старшиною, аби справи не розбити, - бо дуже хотїли мати московську поміч проти Польщі, - згодили ся присягти й так. Постановили, що пізнїише вони до Москви своїх послів пішлють і ті з царем і боярахи умовлять ся що-до українських порядків, прав і вольностей. На тім вони llрИСЯГЛИ, II потім по ІШШИХ громадах і селах люде ПРИСЛl'ли московському цареви.

Незабаром потім вислав Хмельницький зі старшиною тих послів до МоСІ\ВИ - умовити сл що-до дадьших порядків на Україні, як хають бути. Сі роки - від самого повстання -Україна жила як самостійна держава: вибраний гетьман правив ів радою старшини й військовою радою всім краєм. Хмельницький ві старшиною хотілн й на далі задержати такий устрій, - щоб )'країна собі самостійно правила ся сама вибранюІП своїми людьми, тільки була під вверхністю московського царя. Але в Москві на те не пристали, бо Мос­ковська дер::сава не мала в собі тarюго свобідного устрою. МОСІіовське правительство лишило поки що на Україпї далї все в управі гетьхана й козацької старшини, але щоб так на вавсїди хало бути, на се не дало ВГОДІІ. 3годпло ся патомісць на инше: щоб гетиrана віпсько ко!!ацьке свобідно вибирало, що;' Україна;] гетьманом сама хала вносини в иншими дер­жавами, як самостіііна ;J;ержава; щоб вїИська козацького БJ.'IО 60 тисяч. Але заравом ПРИС,lа;rа МОСІша до Київа своїх воєводів 3 військом, нїбп то Українн боронити, а більше щоб Україии и самого гетьмана ІІП,lьнуватп. Ті воєводи побудували собі осібну кріlIОСТЬ У I~IIЇBi іі тетьмана нї в чім не слуха..'ІП ся. Таких воє­водів ів військом хотїло московське правительство поставити л по инших більших українських городах.

- 67-

. Хмельницький ві стаРIlІИНОЮ скоро побачив, що йому в :Москвою не по доровї: чого нншого він хотїв, а що инше вона вадумує. Він хотів, щоб У країна, відірвавши ся від Польщі, зі­стала ся свобідною, самостійною державою, а від Москви хотїВ підмогн, щоб усї українські вемлї в1;І; ПОЛЯІ,ів відібрати і д() купи влучити. А московські бояри хотїли Україну помаленьку до рук своїх увяти п правити нею, як иншими вемлн!оІИ правили. У країною вони мало журили сн, ахотїли вемлі білоруські ва­брати від Польщі (чи властиво від Литви, що в Польщею від 1569 р. була тісно влучепа). Се ім ішло добре, тим більше, що на Польщу напала тоді ще п Швеція. Тодї ПОЛЛЮІ почали в царем переговори: обіцяли :йому, що виберуть :його польським королем, так щоб віл польських вемель уже не нищив. Царь на се пристав, повірив і вро бив перем:ирє 11 Польщею. ІСОllаки внали, що Поляки не виберуть царя КОРО.Іем, але бояли ся, що ВRПРИ­Я8НИВШП СЛ В Польщею, Москва, чого доброго, ще п Україну їй навад віддасть. Черев те гнівали ся на Москву ва се перемпрє.

Тому Хмельницький шукав нових поміЧUlrків на Польщу, а влуку :з Москвою хотїв ровірвати. Шд По;rьщу він вертатись нїяк не ХОТЇВ; Як його король намовляв під ІІольщу вернути сл. він йому таку банку скавав: • У одного чоловіка жив у хатї вуж. Він був домашній, нїкого не кусав; йому ставили страву і не боронили лавити по хаті. Рав хлопець ЇВ молоко, вуж при­шв і став собі хлептати; хлuпедь ударив ложкою вужа, а топ ві :шости вкусив хлопцл. Хлопець КРИКIlУВ, прибіг господарь і схотїв варубати вужа, але відрубав йому тільки хвоста, а вуж УТЇІ,. Х:Іопець же в того укушення вмер. 3 того часу перестало вести СЛ тому господареви, - пішло нещастє :за нещаСТЮІ. Ска­зали йом:у, що се черев те, що він обравив вужа. Тоді господарь став мирити СЛ 3 вужем, поставив :й:ом:у молока. Але вуж наїн сн і зновх В нору сховав сл. - Вже, каже, не БУ;J;е між наМI! давньої ПРШІ3ни: тобі твого сина не nаБУТІІ, а :м:енї - мого хвоста; живім кождип собі сам, у добріfi :згодї і один другом,У помагапм:о, а більшого вже нічого не видумаєш. - Так і ПОЛJlКИ, - казав ХмелЬНІщькип, нехай нас лишать, нехай зречуть сл всеї України, то ми будемо їМ ІЮ силї помічні, будемо іх від ворогів боронити. Але що-ж! -- І\оли в Польщі хоч сто панів

- а8-

:rишить сн, то вони того не попустнть. А :коваки ;шов не при­

стануть на те, що ті пани хочуть". То:му Хмельницький шукав инших СОЮВНИJ(ів, помічників

на Поляків. Він пересилав ся в Туреччиною, Швецією, Угор­щиною, намовляючи їх на Польщу. Він ровумів, що поки Польща буде :мати СИЛУ, вона УкраїНИ не попустить. Нарешті ві Швецією fr угорським ( семигородським) воєводою Раlючієм у ложив він ужову, щоб спільно воювати Польщу, вовсїм внищитн Л :між со­бою її вежлї ПОДЇЛИТИ. Тижчасож Москва встигла пожирити сл в Польщею, як я с:кавав, і разож ів нею вачала воюватл ві Шведа:м:и. Вона накли:ка.lа й ХмеЛЬНИЦЬІЮГО, аби в Польщею не :зачіпав ся, а воював Шведів. Але ХмельницькиИ не послухав і вачав війну в Польщею, на спілку ві Швецією іі Ракочієж, а проти Москви. Так :мала влула Україии 3 Москвою ровірвати ся. Але са:ме в тіж часї ужер Хмельницький, 27 лнпня 1657 р., :rишивши справи непорішени:ми.

Дуже не в часі вмер він, і в великим a;a.leM проводила ііого в могилу Україна. Поховашr його в Суботові, в церкві, що він побудував. Але кілька років півнІііше, КОЛІІ польське військо йшло через Україну, польський воєвода Чарнецький J\aBaB на влість ВІшопати Богдана в могили, спалити ного кости й попіл по вітру роввілти - ва те, що він YJ\paїHY від Польщі відірвав. Але Польщі то нїчого не помогло.

3а васлуги Хмельницького ще за ЖІІТТЯ його вибрало військо ковацьке гетьжаном сина лого Юрка, -- ,нехай тая слава буде, що Хмельницький гетьманом". Але до булави треба голови, а Юрко був :молодиіі та невда.1ИИ. Тому старшина потім се пережінила й настановила гетьманом Івана Вигов ського, що був військовим иисарем.

18. Що дУяло ся на УкраУнУ по смерти Хмельницького.

Так ОІІНІШла ся Україна в великій :замотанинї. Хотіла вона жити свобідно, по своїй волї, але в одного боку протягала до неї руки Польща, не хотячи пустити від себе: то війною про­бувала вернути, то намовляла J\о:зацы;J старшину, аби під

- 69-

короля вернула ся. 3 дpyroro боку й Москва, рав У країну під царську руку прийнявши, упускати не хотіла. Але вернути сн під Польщу, - вначить пани на Україну вернули ся б, почали підцанство та панщину ваводити: від Toro б вони яї ващо не відрекли ся. Під Москвою бути - JlОСКОВСЬкі бояри Укр8ЇНУ СRОЇЖИ воєводами та валогав обсадять, JlОСКОВСЬкі порядки lJа­ведуть. А скоро тільки вони себе дали ввнаки на Україні, скоро ТЇJIьки ті воєводи зявили сн, варав почали ся сварки, що воє­води українські права ла1lають, людей вневажають, і від ВОЯКів JlОСКОВСЬКИХ, від кривд і вдирств Москви ие1lа JIЮдЯ1l про­світку.

Старшина ковацька відраву, ще ва старого ХжеJIЬИИЦЬ­Koro, ПОJlіркувала, що під Москвою не буде Україні свободи. ТОJlУ вона не від того була, щоб ів Польщею прийти внову до ладу. Але українські люде й чути не хотїли про Польщу, і на старшину невірно дивили сн ва її переговори в королеJl. Старий ХJlельницький се ровужів, що під Польщу вже неJlа ... вороття, Т01lУ накладав зі Швецією, Угорщиною, Туреччиною. Иого на­ступники на геТЬ1lанстві не булн такі ро:зупі й ДУмали, що можна іі: під польського короля вернути ся, тільки вабевпечити, аби Україна 1Іа.іІа свою автономію: мала свою виборну осібну управу, в яку-б IlОЛIІКИ не :мішали сн, а правили б Україною геТЬ1lани й инті власти, вибрані віЙСЬК01l і українськИJI ЛЮДОJl. Таку умову й вробив невабаро:м по смерти Хмельницького новий гетжан Виговський в Гадячі, в 1658 р. (навиваєть ся - Га­дяцька у:мова).

Але люде на Украіяї - тій, що в під Польщі вибила ся·), ЯК я кавав уже, ані чути про Польщу не хотїли. Вони думали, що старшині ва1lануло ся панувати на Україні над народом: раВ01l 8 польськими панао, і не хотїли старшини Р.лухати. Як виговсыodt' У1l0ВИВШИ ся В Полякап, підНIІВ повстаннtI на Україні проти Москви і навіть сильно побив 1Іосковське військо під КОНОТОП01l, то українські люде, особливо на лїві1І боці

*) Волинь, ГалиЧJIИа й більша часпиа Подішш Пі)І: Пош.щею зіста­вали а. Козацька управа тЇJIьки по Случ спма, тоху й roворпо СІ[: знак ЛlШlе, що по Случ - то наше.

- 70-

Днїпра СВ ПОJIтавщинї та Чернигівщинї), адебі:ІЬШОГО не ХОТЇ.1И за ним іти, не хотіли під По:rьщу вертатись. Військо ковацьке скинy;.rо Виговського, кажучи, що се панський, старшинський гетьман, та вибра:rо на:зад ЮРІ\а Хмельничею:а. Ще nоєводів і стрільцїв московських добре тодї люде не вавна:rи, - ЯІ\ ;ке ва:шали, то кілька років пізнїише уже на них самі бунтували ся і скрівь їх по УкраїнУ побшза;ш. Та все таІШ від тих воєводів не сподїва:rи ся такого лиха, ЯК від польських панів. А москов­ські воєводи навмисно ще більше :rюдеи від старшини відводJIЛИ: ка:за:rи :rюдям, що старшина хоче їх своїмп підданими пороБІІТІІ, під ПО:ІЬЩУ ваПРОТОРИТIІ, а царь хоче їх БОРОНІІ'l'И від старшини, щоб вони від неї кривди не мали.

Те роздвоєннє, що люде й старшина одні ОДНИМ не віри.ти та наперекір робили, напгірше )Тираїну піДТІІна:rо та ворогам на иот3.ч давало. То правда, що старшина дивила ся на ПО:ІЬСЬІ,і чи московські порядки (де таJ::ОЖ пани-поміщики, бояри, лодей у тяжкому Rріпацтві держали), та и собі хотїла на Українї помі­ЩИБУвати: хутори вак:rадала, :rюдеп осаджува:пt на них та кааа;Іа собі чинші чп оспшr давати, в господарстві помагаш. Не мину.І0 яких nятьдесят літ від того часу, як український народ, в ХмельницьІШМ пов ставши, панів повигаияв 3 УІ,раїни і вемлю всю, що була панською, д:rя всїх вільною вробив, а вже 3 тої козацької старшини нове панство впкублило ся, що зеl\l:rї поза­сїдало, поробп:rо людеп своїми підданими і вже до папщини почало нагпнати. Сеп пан СЬКИЙ дух в старшинї почy:rи україн­еькі люде дуже СІ\ОРО і тому не хотї:ш слухапr старшпни. Є така гарна етаросnітська дума, про ХвеСЬІ;а Гандшу Андпбера, ге'l'ьмана ваиоро:зьmго. Вона зложена недовго по смерти craporo Хме:.rьНПЦЬЕОГО і;: неї видко, як тодї вже люде на 'Українї невірно дивили сл на старшину, прозиваючи гі Ляхами за паНСЬІШЙ дух. В думі оповідаєть ел, як зайшов біднпи обдертий ковак до черкаської КОрШl1IИ:

Там ПlIЛП три ЛаХl!, ;Q'J:и-срібляшпш. Первий пив Гаврило Довгопo:rенко персаСJlаБСЬJaIЙ, Другий ВійтеllliО пїжписький, Третїй: IШD 30;rorapenKO чеРШJrівськиЙ. От вопи llИ:lJI-піДJIJIваЛJI, з козака-нетяrи насміха.-JИСЬ,

- 71-

ІІа шинкарку покликали: "Гей mиm:арко Горовая, І1асте .олодая! Добре ти дбай, ІІа. солодьі ][еди, ОІ;ОВПТУ горілку ще підсииай. Сього ковака, пресучого сина, у потилицю з хати вьпихRЙ".

Але козак-нетяга, випивши доброго меду, став сам на ТJlХ ;ll.уків гримати:

"Гей ви, Ляхове, вразькі сииове, ік порогу посувай:rесь, "Мені І;оваку-нетязї иа покy:rї хісце попускайте, "Посувайтесь тісно, "Щоб було .ені козаІ;ови-нетяві де на покутї ів лаптями сісти!" Тоді Ляхи дуки-срібляники добре дбали, Дальше ік порогу посували. Rозакови-петяsї більше xicЦl! на покуті поступми. Тоді kobaK-J[е:rяга на покy:rі сідав, Ізпід поли по злотистий недолихок *) вийхав, Шпнкарці .олодій ва цебер' же}/,у ваставляt.

Далі виймає ;} череса і червінці та вакладає нижи ввесь стіл. Далі ВaКJ1Икав до кватирки: аж тут один К03ах іде, шати дoporiї несе, другий - чоботи-сапянцї, третій - шаIIRУ козацьку. Убрали нетягу, і пізнали тоді дуки, що се гетьман вапорозький Хвесько Ганжа Андибер. Стали ЙОl'О до себе до компанії запро­шати та медом-горілкою частувати.

То він теє од дуків-срібляииRЇв припав, сах не ВИШі1Іав, А все ва свої шати ПРОJlИВав: "Ей шати, ][оі шати, пийте, гуляйте! "І1е жеие шанують, бо ввс поважають; "Як я вас на собі не хав, "То й чести від дуків-сріблянвків не знав." Тодї то ХвесьRO Ганжа АИlQI'бер, гетьхаи вапорозький, стиха словu:и

ПРО_ОnЛЯЄ:

"Ей козаки, каже, діти, друвІ, холодці! "Прошу я вас, добре дбайте, "Сих дyRЇв срібляників наче волів івза стола внводжаЙте. "Перед вікиахи ПОКllадайте, у три березини потягайте, "Щоб вони жене спо.иими, _ене до-віку пажиталн!" Тоді ж то коваки, ;n;іти, друзі, _олодці, добре дбаJlИ, Сих дуЮв сріблнвиків ва лоб брa.1lИ, !вва стола наче волів виводжали.

*) БУJlаву.

- 72-

Перед віКНaJIИ поКlISДа.пи, у три березини потв:га.пи, Словаки проховлв:ли: "Ей дуки, - кажуть, - ви дуки! "3а вахи веї луги.і луки! "НЇДе нашоху братови КО33.ROви-неТIІЗЇ стати "І коп попасти. ~

ШД ТJUIИ дуками представлені тут три поJШОВНИКИ: КО­аацькі: переяславський, київсьІШЙ і ніжинсьІШЙ, а під то не­тяrою - rетьман Вруховецький, ота.ан кошовий аапороаькиЙ. що по Юрку Х:м:ельнпченку хотів на rетьманство дістати ся. Він на старшину відкааував, а себе аа великоrо приятеля просто_у людо ви удавав. як же reTbIano_ став, так людей обдирав rірше, ніж ті дуки, і :Москві їх 8апродав. Так і не раа бувало: хто під старшиною я:м:у копав, та на панський дух старшинський нарікав, а як СЗJI на верх дістав ся, - СЗJI таки:м: же аробив ся; хто тільки а простоrо народу наверх виходив, тягнуло його до панства, хотів nін Jla6ТІІОСТИ .м:ати, підданих держати, роботою іх обкладати. Щоб то:м:у аапобіІТИ, треба було ИІІШИХ способів: треба було підданство ааборонити, щоб ОДИІІ чоловік до другого, до йоrо особи не Mir _ати ніяких прав, як пан до niMaHoro; треба було 6 :міру аеиельну уставити, більше котрої щоб ніхто б ае.м:лі не мав; треба було аі свобідних ае:м:ель кра6ВИЙ фонд установити, ЯІШЙ би належав цілій Україні, всьому наро­дови, а а ЯІюrо давала ся б ае:м:ля в державу, а як хто перестав на ній робити, до Toro б фонду поверталась. Та все це такі річі до яких тільки аа теперішніх часів люде стали додумувати ся, а тоді Toro не роау:м:іли ні старшина, ні простий народ.

Простий народ на :Москву надії покладав, вірив, коли воє­води йоrо на старшину піджоnллли. Але в Московщині був такий сахий кріпацький дух, і :Москва на УкраїНі СВОЇІІ повір­ника.м:, ЩО їй вислугув3JШ ся, роадавала ае_лі, селяи, і са.м:а ж найбільше на Україні по:м:агала ї1l :кріпацтво аавоДИти, людей приборкувати. А ти.м: часом, противляючи CJI старшині, на перекір ій роблячи, простий народ не добачав і не вмів роаріжиити доброrо від алого: що старшина хотіла свободу і са:м:остшиість Україні аабеапечити. Не в:м:ів він від неї того перейняти, в тїІІ ПfiIlЮТ'ТП. а пансыiliJ( аабагаНhам аась Сhааати. Веа народу ж не

- ';3-

_ОІ'ла старшина за право українське стояти і піддала ся на­решті Москві: зрікла СЯ прав і свободи української, а ва те від жосковського правительства всякі права пансью на простих JIЮдей дістала, гра_оти царські та надання. Так упала ,Україн­ська свобода черев те ворогуваннє, що старшина панувати XOTЇJIa: 3 чужого нрма народ визволяючи, своє замадала, а люде не

попускали, та в тій боротьбі аі старШJIНОЮ II свою свободу власну прогавиди. І не стало анї свободи на У країнї, ані людям не покращало: попали таки в niдданство та кріпацтво старшинї, і та ж Москва помагала тв новиж панам у кріпацтві держати своїх людей.

19. РуУна.

Так от старшина xOTЇJIa під Польщу вернути сн, аби диш свободу Українї вабевпечити, але люде не хотїли. Москви дер­жати сн - так Москва не хотіла попустити, щоб Україна сама СВОЇJlИ виборними людьми, гетьманом та подковшшаJlИ правила

ся, без воєводів; навпаки, вона все того пильнувала, що§ ТaJI своїх воєводів вавести, а гетьманську власть укоротити. И ки­дали ся і старшина і люде українські то в той, то в сей бік, і не було їм просвітку, а в тих 'рО8дорах та війнах тільки спла українська ГИНУJІа, ве!lЛЯ пустїда, люде ровбігали ся. І наввав ся той час "руїною", внищен.пвм України.

Виговський в Польщею хотів тримати, забевпечивши самостійність українську, щоб JTKpaїHa осібнпж "велИl>ПМ кияв]в­ство:м руським" (себ-то українськи:м) при Польщі була. А.,'Іе люде не хотїли під Польщу вертатись, Виговського скн.пули й Хмельниченка гетьманом обрали. Хмельниченко рад був Москви тримати сн, тільки хотїв, аби Москва де в чіи по­пустила: щоб воєводів ніде окрім Київа не було; щоб військо Jlосковське, яке на Україні буде, гетьманови було иослушне; аби бояре :московські в українси;і справи по-за гетьманом не :rriшались. Він стояв тодІ в військом на правім боцї Днїпра: воєвода ЖОСКОВСЬІ:Иll заклшшв, щоб він до нього приїхав про

- 74-

те умовляти ся. Еоли ж XJrеjJJ,ниченко послухав ся й приїхав, війСЬRО Іосковське ЙОГО обступило, скликали раду з тих жісць, де люде за Москвою потягали, і таll бопри 1І0СКОВСЬкі ЗОВСЇІ инші постанови прочитали: гетьханови власти й права ще по­Іеншили, а воєводам щоб іще бути в Переяславі, Черпигові, Шжинї й пиших містах. Хмельниченко згодив ся, бо був у 1І0СКОВСЬRИХ руках, тільки ж другого року, як Поляки ІОСКОВ­.ське ві:ііСЬІЮ погроиили, прпстав до Польщі, бо в Москві зне­вірив ся. Тоді Україна розділила ся: правобічна Украіна (Київщина) вістал:а ся при Польщі, а лівобічна (Полтавщина й Чернигівщина) - при Москві. Пішли з того ві:ііrш великі : Польща хотїла й лівобічну Україну вабрати, а Москва - право­бічну. І було в того вел:ике сnyстошеннв, й ЛЮДЯIl біда.

На лівіll боці гетьманОIl вибрано Бруховецького, що так до людей придобрював ся. Запобігав він ласки у Москви і :Москва ПОІогла ЙОМУ на гетьманство дістати ся, а тих пол­ковників, що ЙОIlУ против или ся, смертю скарала. 3а ІОСКОВ­сьхою волею прпстав він на те, щоб Москва в українських людей податкп вбирала, і завела :Москва нові податки на людей. Стали JIюде дуже на те нарікати й бунтувати, бо не ХОТЇJIИ нових хосковських податків, а Rруховецький радив Москві не­по слушні села та жістечка палити та побпвати . .Але люде бупу­вали ся далі, й Rруховецький побояв ся, що так і йоrо в геть­ханства скинуть, і Москва іОІУ не поможе. Тож і він забун­тував проти Москвн, кавав вовводів ІОСІЮВСЬКИХ побивати і хотів ів Москвою воювати ся.

На правіll боцї Дніпра Хмельниченка вже геТЬІаном не БУJIО, переІінило ся їх кілька, аж настав в 1665 р. гетыlномM Петро Дорошенко. Він не хотів із Польщею тримати, а наду­мав піддати ся Туреччині, щоб вона йому ПОJlогла від Польщі відбороНJIТИ ся. ДуІав він, до сили нрийшовши, Україну до купи влучити й Мо.,кву змусити, щоб зіставила Украіну тільки під 8верхністю царською, а українські справи лишила саllШl YкpaїНЦSlll порядкуватп і в reтbJlaHCbKY управу ие Іішалась. Бруховецький тоді Дорошенка ваR.1IИRав, аби йшов :Москву вою­вати. Дорошенко прийшов, але тодІ всі люде в лївобічиоі Украіни до нього пристал:и, а Бруховецького вбили за його невірність.

- 75-

Так став був ДорошеНІЮ гетьманом обох сторін Дnїпра і спо­дівав ся, що тепер Москва згодить ся на те, чого він хотїв - Українї свободу забезпечити. Але саме під той час стала ся в ЙОГО сї.мї пригода, і він, покинувши військо, спішно поїхав до Чигирина. Тодї московські воєводи почали свою роботу юж УкраіJЩillШ, і ріжні люде стали говорити, щоб таІШ Москви три­мати ся, аби лиш свободу попустпла YKpaїJlї. Полковника Много­грішного, котрого Дорошенко вамісць себе лишив, гетьманом проголосили. Але й Многогрішний того-ж від Москви допевняв ся , що й Дорошенко - аби вона R українські справll не втручалась. ~IOCKOBCЬKi бояри стали водити та пробувати, к.трнЙ поступить ві свого, Дорошенко чи Многогрішний. Много­грішний був слабший і пристав на московські бажаНІІЛ. Тільки недовго гетьманував, бо його старшина не любила і скинула, а собі нового гетьмана вибрала - СаJlОЙЛОВllча, Поповича пріавищеJl.

Дорошенко тим часом наКЛIJКав Турків, аби йшли помогти ііому Україну виаволлти - усю, ;'J,e лиш живе український парод, від Перемишля аж до Путпвлл; так йому Турки обіцяли. Дорошенка держала сл Київщина, полуднева Полтавщина й 3а­порожжє. На 3апорожжі тодї верховодив Сїрко, славний лицарь - він дуже :Москві противив ся, особливо відколи ва Сибірі побував, боярами без ВИНlІ іі права ·васланиЙ. Але як довідали сл, що Дорошенко піддав ся Турковп, багато людей від нього відкинуло ся, бо .'Іюде Турків бояли ся й ненавидїли як бусур­менів, татарських братів, і в Київщини багато людей стало тїкати ва Днїпро. В 1672 р. прийшли Турки Дорошенкови ~ поміч, вигнали Поляків в Київщини, БраславщиШІ й Поділля, й віддали сі аемлї Дорошенковп. Але сей турецький похід ще більше тутешніх людей настрашив: особливо те їх гнїва..10 й страшило, що Турки малих ХJЮПЦЇВ забиради, турчили їх і в турецьке військо потім віддаваJIИ. Дорошенко тодї пере­говорював ів Москвою, що піддав сл б ЇЙ, як би вона його на самі.м правім беревї гетьманом лишила і в справи тутешиї не )(ішала ся. Але Са)(ойлович відмов.'ІЛВ московських бояр від того, бо Дорошенка бояв сл, та й Польща на те не приставала. А з Польщею Москва недовго перед тим, в 1667 р., таку угоду

- 76-

зробила, що вся Україна на правім боцї Днїпра, окріж Київа са1l0ГО, Польщі вістаєть сл, а лівобічна під Москвою має бути. Дуже Українці ва се на Москву тодї нарікали, що вона Украї­ною з Польщею подїлила сл - як би була схотіла всю Украіну прн її свободі деРЖjlТИ, то Україна цїла б прн Москпі ли­m:ила ся.

Дорошенко ще кілька років на правіll боці держав ся. Заввятий козак був, не хотів Москві піддати ся. Все дужав якось тоі свобрди дійти. Але що мало не всі його покинули й люде за Д"іпро повтікали, не хотячи під Турком жити, то й він в 1676 р. піддав ся, як Самойлович ів московсьКИІІ вій­ськом прийшов його з Чигирина виганяти. Хотів у спокою свою старіС1 ь дожити, коли не вдало ся те, що він думав - Украіну визволити, цілу до купи влучити й над нею гетьманувати. Але Москва кавала йому в московські краї їхати, і там він і вмер.

Мов орех той приборканий, Без крм та без волі, 3неlriг славний Дорошенко, СИДIlЧИ в неволї. Тай у.ер в ИУДЬГИ. ОСТИЛО Волочить кайдани! І вабуп на Вкраїнї Славного геть_ана.

Самойлович тоді й решту людей з Київщини ва Дніпро зігнав і Київщина ві стала ся пусткою. Москва відступила полу­дневу Київщину й теперішню Херсонщину Туркам, аби в ними пожиритись. Невдоввї потіll одначе кілька полковників, між нижи Семен Палій, полковник хвастівський, стали внову людей в КиїВЩИнї. й Браславщинї садити, коваччину З:J.воДити, в Тата­рами та Поляками воювати.

20. Мазепині часи й скасованнє гетьманщини.

Самойлович іще десять літ був гетьманом по підданнї Доро­шенка. Але таки не потрапив московським бояраll і вони кавали

7, старшинї його скинути, а вибрати на його жісце І'енерального осаула, Івана Мавепу. Самойловича ж на Сибір васлано, як Многогрішного перед тим, хоч вини ніякої ані ва сим, анї ва тим не було.

І Магепа довго потрапляв Москві, хоч то й дуже тяжко було, бо тоді новий царь Петро ріжну службу Українцям вага­ДУвав, кавав козацькі полки в далекі сторони посилати, кріпости будувати, канали коло Петербурга копати, ;І,е сила силенна ко­ваків від повітря незвичайного й води погинула. Дуже ва те люде відказували на Москву й на Мавепу, що їй вислуговуєть ся. Не любили також Мазепи, як і Сажойловича, що в панаJIШ -старшиною трпає, помагає їй панство на Україні заводити.

Петрик Іваненко, канцелярист військовий, в Запорожцями й Татарами пробував Мавепу скинути, Україну від нових панів ВЮJВОJJИТИ. Але Ма:зспу Москва боронила, а народ уже так від тих віковічних воєи і повстань утомив ся, щЬ й не рушив ся.

Але МагеІІа не був Україні ворог, любив її і багато доброго для пеі робив: прпіром, за школи дбав і ім по:м:агав. Він са:м: був па Москву недобрий, що вона так УкраїНЦНМИ ровпоряджає, ні за що вже має й: його, гетьмана, ЇІ українські права. В тім часї царь Петро воював з королем шведським Карлом, велшш:м: во:Иовнико:м:. Здавало сл, що Карло побє Петра, і Мавепа надумав :, Карло:м: звюзати сл, від :Москви відірвати ся й валожити особну українську державу під зверхністю шведсЬІ:ОЮ. 3наємо, що й ХмельницькиП подібне задумував у спілцї зі Шведами.

Карло на 'Україну прийшов, і Мавепа ві старшиною до нього ПрИЛУЧІІВ ся. 3:шорожжє до них теж пристало. Ал:е народ на Українї не рушив ся: рав чере:] те, що взагалі Мазепу не любив і ііому не вірив, та й зроБJ[В ее все Мазепа :занадто не­сподівано: ще вчора Москві вислугував ся, [\ теІІер їі покинув . ..\. головнїпше через те, що московське віІ'ісько стояло на Українї, І[ всї його бояли ся. Зараз же на першу вістку те військо вДо­було Мавепину столицю - Батурин і страшенно поруйнувало, людей побпло; Січ страшепно iJНІІЩИЛО і всїм страху нагнало. Пк же Україна не рушпла ел, то багато і в тої стаРШИIIИ, що з Мааеною до ІПведіR пішло, почало назад до Петра вертати ен.

- ї8-

Було се в р. 1708, а на другий рік царь Петро Шведів під Полтавою побив - за далеко вони від свого краю відбили ся. Rарло - втік до Туреччини, а з ним і Мазепа зі старшиною. :М:а::lепа скоро вмер, а старшина, що ::І ним: була, вибрала геть­маном Пилипа Орлика, писаря rенерального. Надїя була на Турків, що вони будуть воювати 3 МОСІ\ВОЮ И ::Іа Україну вступлять ся. Біда тоді не одного старшину навчила; виби­paючи Орлика, вони такі UаІ,ОНИ ДЛЯ України :зложили, на спосіб конституційний, що дуже добрі б були - тільки що тій старшинї 8 ТЛ]І[И ::Іакона]l[И не довело ся на Украіну вернути ся.

Турки поча.1И війну :з царе. Петром і ім пощастило: тепер Петро за далеко вагнав ся, як перед тим Карло. Турки ЙОГО обступили зі своїм: вїйськом: і так як у РУБах мали. Мусів Петро приставати на те, чого Турки хотіли. Між ]lНШИ:М: вонн Й сього ВП]l[агали, аби Петро від України відступив ся. Та Петро дав хабаря турецькому мінїстрови, і У]l[ОВУ про ее написали так не­ЯСНО, щО Москва кавала потім:, що се не говорить ся про ту Україну, яка під МОСКОВСЬКОIQ рукою оістаєть СЯ. Туреччина вправді ва се почала внову війну, але з того нічого не ВИЙШЛО, й зістав СЯ Орлик геть_аНО]l[ на чужій стороні.

Царь же Петро вадумав СІtOристати в прилучеНШІ МазеШІ до Ш.ведів, щоб вро бити кінець гетьманщині. Хоч YRpaїHa не вся пішла ва Ма.;зепою, але Москва, як Я вже l:азав, від давна 'l'OfO пильнувала, щоб права українські поволі вкорочувати, а тепер та Мавепина історія давала добру нагоду, щоб " Малую Россію к рука]l[ прібрать" , НІ_ Петрові міністри та rенерали кавали.

Устрій на Україні ІЮ Хжельпиччині був такий. Україна, яна стояла під гетьманською управою, под1ляла ся на полки. 3а Хмельницького було вісім полків на правім боці Дніпра і вісім на лївім. Пївнійше, нк правобічиа У країна підійшла під Польщу :й спустїла, було на ліві. боці десять полків: Старо­дубський, Чернигівськпй, Ніжинський, КИЇВСЬКИЙ (він був пере­важно на лівім боцї, хоч сам Київ на правім), ПРИЛУЦЬКИЙ, Пере­ЯСJІаВСЬКИЙ, Лубенський, Миргородський, Гадлцьюrn, ІІолтаnськиіІ. Rождий полк поділяв сл на СОТПЇ, так як тепер повіт ПОДЇЛЯ6ТЬ ся иа ВОЛОСТН, тільки до сотні належали й села, і містечка,

-- ,9 -

Наші гетьмани.

Богдан ХмельпицькиЙ. Іван Виговсьпil:.

Петро Дорошенко. Іван Мазепа.

- 80-

і міста. В кождій сотнї коваки, що в тій сотНЇ ЖИЛИ, вибирали сотника. Сотники в ИНllIОЮ полковою старшиною й в ковака!l(И того полку вибирали полковника. Старшина и коваки в усїх по:шів на військовій раді вибирали гетьмана. Сотник у своїй сотнї, а полковник у полку - мали в.тасть не над са:миm

тільки ко ваками, але над усїми людьми, ЩО В тій сотні чи иолку жи;ш. A:re міста мали свій в:rаснии суд і управу (ввав СЯ жаtістрат або ратуш), і хиба відти якісь справи переносили до по:rковника або до гетьмана. Всякі важнїИші справи полковпик мав рішати по нарадї в долковою старшиною, а гетьман ів (ене­ра.1ЬНОЮ. Іенера:rьпа старшина була така-ж, як полкова: обовнии, суддя, осаул і lIисарь, ті:rьки ввуть СЯ tенеральни:ми, то вначить - що вони для цїлої України. В важнїпших справах гетьман с&-тикав полковників и пншу старшину, а в найважнїйших - військову рад)', то-б-то п простих коваків в полків. ВЇЙ­сы:ваa ж рада Mor:ra п сама вібрати ся, як бачила що недобре; могла и скинути самого гетьмана. Підібнии лад ма.'Іа п Сло­бідська Україна, теперішня Харківщина: теж подї;шла СЯ на полки, але не на.Іежа:ш до гетьмана, ті:rьки московські бояри над тими по:rковпиками в.шсть ма:rи.

Такип був лад на Україні - виUорниіі. Нк Хмельниць­кив до Москви приставав, то МОСЕва обіцюа, що в топ лад мішати ся не буде л Ііого перехіняти не стане. Але насправжки, то ПОВО.ІЇ, при кожніИ нагодї, особ:rиво при кожні:П: вмінї, як новий гетьман наставав, .м:ОСІ(ОВСЬЮ бояри все ВІ(ОР9ЧУВали укра­ЇНСЬІ(і права і все більше в устрій украінськил :мішали ся. При­міром, ваве.1И вони так, що гетьмана не можна бро скинути п нового вибрати бев цаРСЬІ(ОГО позво:rеннл, і гетьман тільки тодї мав власть, як лого царь ватвердив; а на ді::!ї потім на те аійшли, що московські бояри :зі старшиною умовляли ся, кому гетьманом бути, і лого бев правдивої вШськової ради, беа коааків настанов.тя::!и. Війсшової ради л :зовсїм не склю;али. До пол­J;овників московські бояри по-ва гетьманом писали і від НИХ .!ИСТИ Л СІ;арги прппмали, і тю, ПОЛІ,ОВНИІ:ІІ бі:rьше дбали про МОСІ;ОВСШУ :ІаСИУ, а гетьмана не слухали. 3а царя Петра став ПОЛКОВНИt;ів царь іменувати, бев гетьмана і без ІюзаЦЬІЮЇ ради,

а визш\чав .1Io;'J;eI'i навіть не тутешнїх, а IIIOCI:OBCЬт;JIX оФіцерів,

- 81-

і ті ні гетьмана, нl ншого на Українї не слухали, а робили, що хотїли.

Гетьмана царь Петро, потім як Мааепа до Шведів пристав, поаволив ще вибрати, аби'в тій небевпечній хвилї Українцїв не дражнити. Але нї в чім йому власти не давав, а сам скидав і вианачав полковІІИ.Ків та иншу старшину. До гетьмана при­ставив двох комісарів, які ма..'Іи аа гетьманом наглядати. Держав при ні:м: своє військо МОСІ,овське й кааав жити не в Батуринї, як пердrе, а у Глухові, блиаше до московської границі. Поті:м: (1722 .р.) вивначив шість офіцпрів і одного брm'адира а мос­КОВСЬЮІХ полків і приставив їх до гетьмана, аби вони скарги на українську старшину й суди приймали, переглядали всї писання, які в гетьмансЬІ\ОЇ канцелярії виходять, збирали сами всї под.зтки й гроші. 3вало ся се - "малороссійская коллєrія". Вона відібрала вслку власть від гетьмана і коаацькоі управи, а щоб люде не нарікали, царь роаписав, що се він її вавоДИть, абь. від старшини людям кривди не було. Але від тої колєrії робили ся кривди ще гірші, а аарааом по Українї московські кріпацькі по­ряцки від са:м:ої Москви ще більше ширили ся.

Та хоч аа 'l'ою "малороссійською колє:rією" гетьман сливе вже нічого й не Ішачив, але Петро все таки й того імени пе хотів. НІ, умер гетьман Скоропадський, що був по Мааепі геть:м:аном, то Петро маніфест такий видав, що гетьмана ви­бирати не будуть, бо царь мусить добре нздумати ся, аби вір­ного чоловіка на гетьманство внайти, бо попереднї гетьмани були врадники. Тн:м:часом же, мовляв, буде Україною правнти rенеральна стаРШИJr :! рааом із малороссійською колєnєю. По правдї ж рішив Петро таІ" що гетьмана більше на Українї не має бути, а правити буде власне малоросійська колєnЯ.

21. На УкраУнУ заводять ся росийські порядки.

Наступники царя Петра не були такі ааввяті, та й бояли ся дуже дражнити Українців, і ще два рааи доаволяли вибирати гетьманів: в р. 1727 був вибраний гетьманом Данило Апостол

- 82-

і був на гетьманстві 7 ЛЇт (умер в 1734 р), а потім в р. 1750 був вибраний :Кирило Розумовський і гетьманував до р. 1764. Та то тільки слава була, що гетьмани ті були вибрані, бо стар­шина вибирала того, I:ОГО їМ від царя або царицї Шlвано вибрати, а ков3l\и дО ТОГО вибору вже нїчого не мали. І в управі своїй ті гетьмаuи не мали великої сили, у всїм мусїли слухати, що їм царські мінїстри в Петербурга казали. Та У країнцї хотіли бодай хоч таку обчухрану самоуправу, - автономію, ио теперішuьому кажучи, - ватри мати, І(ОЛИ ліпшої не можна 6уло дістатп. Але цариця Rатерина не хотіла й тої обчухраної дальше держати, ікавала Ровумовському, аби сам просив ся в г~TьMaHcы�огоo уряду на СlIОКїП. Хоч не в доброї волї, мусїв РОВУМОВСJ,J\Ий по­слухати, й царпця ЙОГО в 1764 р. IJ гетьманського уряду ввіль­нила, а ва поелушність дала йому на вічні СТІ, перевеЛПl{і маєт­ности на УІ{раїнї, що на гетьманську браву перед тим належали (ГаДЯЧЧПН:t і Бш(івсша волость).

У країнцї ва гетьманством і давнї:іішими ПОРЯДІ(аМIІ дуже жалували, і в 1767 р., як царицн скликала комісію, для ви­даннн нових mшонів та кавала ВИСП.l:ати до неї ВСЯЕОГО стану людям своїх депутатів і давати їм накав, чого мають старати ся, то на YJ\paїHЇ й пани, й ковакп, й міщане (від селян не було депутатів) - всї нроси:ш аби на:зад вернено .статті Богдана Хмель­ннцького", се-б-то Т3І{і ПОРЯДКИ, Яl, ва давнїйпшх часів були,

- щоб була на Україllї автономія. Але правптельство росийське на те не вважало. Rат('рпна поетановила, що ге т І, 111 а ІІ а м б і.'1 Ь Ш е не бутн, аби й память про них забула ся. Тимчасом мала иравпти малоросіЛська колєrія, а в нїИ - трьох ~'I\PaїIlЦЇB, а ТРЬОХ Росіян, четвертий прокурор, пятии голова - теж Росіяне. Але не;щдовго мали ПОІшсувати все ЧIIСТО, щО в укра­ЇНСЬКИХ порядків lJіставало СЯ, в тім і ту ЕО.'1єrію, а :;авеСТІІ мали ПОРЯДКИ lJOBCЇM РОСJIПські.

Правительство то так представляло, що в українськім устрою, в судах і канцеляріях неПОГЯДІШ веЛІші бу:ш, для того воно mщ'І,ИТЬ ПОРЯДКИ роспІіські, абп людям не було КРПВДИ, і панп-старшпна їх не утїспяли, в піддапство та кріпацтво собі пе псреВОJl;IІЛII. Але як саші УкраїllЦЇ хотілтr lJробиТlf собі ЛЇПІІІпіі: ПОРЯДОК, то в тім ЇМ правите.1ЬСТВО не помагало, а переШЕоджало,

- 83-

бо хотіло скасувати всї українські порядки, аби не було ніякої ріжницї між Україною й Московщиною, Й скрі:зь аби :московські чиновники правили. По смерти Скоропадського полковник чер­нпгіВСЬКJlП Полуботок, що шша:ШІ!М геть:маном: був, себ-то 'місце гетьмана заС1'упав, чуючи, як царь Петро вакидає Уl(раїш~ям прс неПОРЯДКlІ, й са,М таки деякі пепорядки бачучи, почав робитп лїпші ПОРЯДЮІ в судах, в управі полковничій. Але царь Петро варав казав його вабратп до Петербурга й тут :/101'0 наче бунтівника всадити до влзниці, і там він сидїв, ДОІШ не вмер. І ШІші, хто хотїв українські права, - автономію українську - боро пити, ті теж попадалп у вязшщї, уряди їм, маєтки відбирали, а що напменьше - ласку правительства тра­ТJIЛИ. ТИМ же, що були правительству покірні, українських прав не обороняли, або п самі помагали їх ламати, тим всяка ласка була, тим цаРСЬІ\Ї грамоти йшли па великі ве,Млї, на маєтки, що до їх уря~ів ШL'lежали, па ті вемлї, що вопи загарбали, потвер­ждення й надання царські давали. І бачучи, що правдою нїчого діИТІІ не можна, окрі,М прикростей, а податливим: - маєтки та уряди, то й инші, хоч і бурила ся у ШІХ совість, ватиха:ш та під лад правительству йшли, щоб КОJИ не ,Можна вже свободи 'мати, то хоч кишенї собі й дїтям своїм ЮШОВИllТИ. І так, ЯІt автономія українська пропадала, вростало JІ:раїнське панство. Туди правительство )Ткраїпу вело. Хоч кавало, що то воно для ТОГО в ,)'І{раїНС1кі справи мішаєть ся, аби селян від панів, від старшпни боронити, а на дїлі полеr{ші з того людям: не було НЇЯІЮЇ. Від росиііських властей Ta�ti-ж здирства й неправди діяли ся, ще й гірше, піж від козаЦLIШХ. А ПОСЛУlllнііі старшинї ті власти роеИllські помагали землї загарбувати, селян і козаків у підданих повертати. ПаНЩПВНJIні ПОРЯДЮІ ІІО МОСКОВСЬ!,ОМУ позаво­дили, - і так укінцї старшинї ва те що вона саМОУПІШВУ, ирава YI'paїHcЬJ:i страти.та, селянською свободою, ІtріпаЦТВОll uаплатили.

Бо то треба 1шати: ЛІ' ва Богдана хllельницыI.лuu панів ів УІtраїни вигнано, то були всї люде вільні; тількп де-що ТРОХІІ пїдданства лишило ся па землях манаСТlIРСЬКИХ та право­славних влаДlIків. 3амОЖllїЙші люде ппсали ся в ІюзаК11 й м:али елужбу війСЬІюву служпТIf, а Jfllші в селяпе - :мали податок до CJ-::1l'Gу віЙСJ.І;ОВОГО даватн. 3еМ.lї бро 6а1';lТО ni:rJ.Hoї, тю:

- 84-

що хто хотів, собі по силі своїй під rосподарство ваймав, а бarато вемлі віставало ся ва rpомадами, спільної. Та вже тодї люде заМОЖНїиші, старшина особливо, собі вемлї поваймали вначнШші частки. Потім люде в-ва Дніпра далі приходили, але вже для них вемлі вільної браку:вало; баrато при сідало ся до ваможнїііших коваків, що більше вемлї малп, а инші на вемлї старшинській, і мали давати данини, чи в роботі помаrати свому панови. Тої старшини, панів домородних множило СЯ, і охоти до вемлї та мужика у неї прибуваЛ0, як бачили, що з Toro дохід цобрий іде. Розхапували фунти rромадські, або такі, що lf.o урядів нале­жали (раніові звали ся): се-б-то, приміром, в Taкoro і Taкoro села доходи мали йти на ПОЛRОВНIfІШ черниrівськоrо, - хто на тім урядї був, а котрийсь ПОЛRОВНИК се село на вічність собі і своїм дітям вабирав. Инші, особливо котрі високих урядів не мали, землю у козаків та селян купували - rоворило ся, що купували, а властиво відбирали, змушували ва що небудь від­давати. А що коваЦЬІШХ фунтів властиво не вільно було купу­вати, то полковники козаків переписували в селян і веІЛЇ купу­вали, чи вабирали, а ті бе:Jземельні селяне чи Іюзаки на панських землях мусїли вже сидїти й панськими підданими ста­вити. 3 початку ті поддані тільки щось небаrато в rосподарстві свому панови помаrали. Але далї - вже й панщину бачимо, і осип вівсом чималий давали, а далї - ще більше, так хоч би в Польщі або Московщпнї.

Так не минуло сто лїт від Хмельниччини, а вже на Україні тільки козаки та міщане ще були сво бідні, а селяне - то всї В підданстві, і землї, крім козацьких та церковних, всї за па­нами були - за тимп новими панами в своєї таки козацької старшини, що .дуками срібляниками" іх дума навивала. Тільки те все ще не було міцне. Ще памятали люде недавні часи -ввідки ті маєтки пішли і звідки ті пани взяли ся. І селяне ріжні ще своїх прав доходили. Ще вільно було їм від одноrо пана до дpyroro переходити і тому не можна було їх обтяжати таБ дуже. Аж тоді сї маєтки ставали кріпкі ra певні, як пани - старшина понадіставали rpaм:OT царських на ті земЛЇ і на селян, що всякою неправдою заrарбали, або й на ті землї та селян, що ще не встиrли зarарбати. Діставали вони ті rрамоти,

- 85-

мовляв, ва .заслуги" свої - що прав українських не оборо­няли: ні в чім Москві не перешкоджали, і так за ті • заслyrи" вагарбали зепї й людей. А цариця Катерина заборонила пере­ходити селянам в під пана до дpyroro пана (р. 1763), а потім і всякі l'ріпацькі порядки, які були в Московщинї, всяке право панів до селян і підданство своїми укааам:и завела (р. 1783). Українські пани були зрівняні в правах з дворянами роспй­СЬЮПІИ (р. 1785).

Трохи вільного духу зі ставало ся ще на Сїчі запорозькій. Як Мазепа до Шведів пристав, то й Запорожці пристали; тоді царь Петро казав Сїчу зруйнувати, й Запорожцї перейшли на землї татаРСЬІ{і, в Алешках новии Кіш заложили. Але затужили за старими місцяжи і впросили ся, що їх цариця Анна назад прийняла й ІІозволила вернути ся па Запорожжє. Тут вони й жилп та від Татар Україну боронили. Але як цариця Катерина постановила всі ко:зацькі порядки скасувати, то й Сїчу аадумала знищити. В 1775 р. вислала вона військові команди по заІіо­розьких аемлях, аби повідбпрали зброю від Запорожців, що розійшли ся на рибу, та на пасїки. Потім вислала військо на саму Сїчу. Несподівано обступило воно Січу й І'енерал оголосив Запорожцям, що цариця Сїчу касує: аби зложили зброю й роз­ходили ся по своїх місцях, на Україну. як грім се вдарило За­порожців: не ждали вони того, не гадали. Одні хотіли не давати ся й обороняти Сїчу, але старий кошовий Калнишев­ський й янші почали гамувати та радити піддати ся. І під­дали ся. Москалї вабрали зброю, І\Лейноти, грамоти коаацькі, а старого :Калнишевського з иншою старшиною аакували в кай­дани та й до вяаниці відвезли - хоч він же намовляв Запо­рожців до згоди. Відвевли його на край світа, в Соловецький манастир, і він там 25 літ просидїв У вявниці страшній, саміт­ній і в нїЙ вмер - на страх Українцям. Але багато Запорож­ців не хотіло гречкосіяжи стати, як вони кааали: пішли в Ту­реччину і там нову Сїчу над гирлами дунайськими валожили, як у піснї співаєть ся:

Ой не rарsзд, 3апорожц'і, не rарsзд вроБJШИ, Що степ відьиий, край веселий тай 8&И&П&СТIIJПI!

- 86-

Наступила чорна _пара, і ДОЩИК із неба, 3руuнува_ш 3:ЩОРО;І;;І;е - бу"е !;О.llІ<'Ь треба! ОЙ чи треба, чи ие треба, IlїЧОГО PO'3I!Тl1! Буде добре 3аПОРОлЩНJ! і під ТУРІ,О)! ЖИТІ!.

Більшість тих 3аПt)РОЖЦЇВ потім посдухала МОСКОВСЬКОЇ норади, вернула ся .'1.0 Росії Ir їх осе,JII.Ш на К у б ан ї - від'ГІІ україПСf,кі кубанські ко:шюr. Мало ХТО на ДУШНО лишив ся.

По скасуваннї Сїчі ва кілька лїТ (р. 1783) скасовано II ковацькі полки на Українї та <заведено рекрутчину: мусїли Українцї в РОСПllСЬЮІХ ПО:ІКах служити. Ввесь коааЦЬЮІЇІ устріл СІ\асовапо, :заведено па пого місце tубернїї, такі як у Росії. 3 тої части Укр аїllIІ , що пі;~ Росією була, ароблепо пять сих tуберній (або НЮlіснпцтв, як їх ПU<1hIuе на3Jшан() КИЇВСЬКУ, tlернлгівську, HOBrOp0,Ll;l\ЇBepcbKY, l ':rобідсыуy і НОВОРОСІІЙСЬКУ.

У країнцї дуже ТІІМ смуш.1П СЯ. Де-нкі подумуваЛIІ юшіть про те, ЧЛ не можна б спдою добути ся, аби старі ПОТЩ~Юt верпено. 3наємо, що до БеР.1їна приїздпв в 1791 р. Bi;~ Укра­їнцїв о,Ll;пн пан, Кап ІІЇ ст па імя, Ji: пптавсь, 'ІІІ Прусія не помогла б У країпцшr, що дуже тужать за СВОЇМ![ старшlИ пра­вш\ш Ir ХОТЇ.1ІІ б вернуТІ[ собі давніП ко:щцькиIr устріП. Та lIрусія

тодї не хотїда llоювати :3 Росією і так 3 того aa:uipy НЇЧОГО ЇІ не впЙшло.

22. Гайдамаччина. Кінець Польщі.

Таке ДЇЯ.10 ся В ГетьмаНЩIIНЇ, що пі;~ Росією була. В тш же Українї, що аіставала сл під Польщею - в Га:шчпнї, ШL Во.1ІІНЇ, на Поді.1ДЮ аахцнім (де І\юшнець), народнє ІІОВСТШI1lЄ ва Хмельнпцшого ті;rЬЮІ перешуміло, як I{ОРОТК:1 буря, і потім усе по давньому піШ.10. ІЦе СИ.1ьнїїІше ІІО нїм ста;ш lIольща панувати, ще більше польщпнu ІІоча.'Іа все українське витискати, бо хто смі.lІІВШШПЇІ був, ваввятїПшип між тутешнїм ЛЮ;J;ОЯ уьра­їнським, - пішов до Rо;заків, на ту Україну, де боротьба а Польщею йшла, а ЛИШИ.10 ся що П.10хіще та смирНЇllше, та ще иначе перед Польщею голову иохилило.

- 87-

в :Київщині та Браславщинї - по Случ, по Бар та Ме;ки­бож - коваччина в Польщею сильно борола ся, не хотіла По­лякам давати ся. Але як ровдїлила ся Україна на правобічну та лівобічну, як Москва правобічну Україну еама Польщі відсту­пила, - трудно стало бороти ся. Люде, наСRJЧИВШИ тою війною, не хотячи під Польщею бути, сталп ва Днїпро тікати. А як Дорошенко піддав ся, то коаацьке та московське військо ва Днїпро пере гнало й решту людей, що ще в полудневій :Київщині вісталл ся. Потім, як я то вже вгадував, Семен Палій та инші полковники почали тут коваччину наново ваводити, людей скликати. Багато і в-аа Дніпра сюди нааад тікало, скоштувавши нової ваднїпрянської панщпни. Як трохи амогла ся та коааччпна, то вадумав Палій в-під Польщі відірвати ся й пристав до Мавепи. Але Мавепа бояв ся Палія, бо Палїя люде дуже любили: по­боював ся Мавепа, - а-ну-ж той на його місце гетьманом стане. Закликав його до себе нїби на пораду, вхопив, та й вислав на Сибір.

Та по тім не довго й Палїєва коааччина простояла. Як по невдалій війнї в Турками цар Петро вдруте відступив ті краї Туреччинї, то кааав анову людей перегнати аа Дніпро. Забрала одначе ті краї не Туреччина, а Польща (я 1714 р.). Стали вбпрати ся на тутешнї краї внопу польські пани, внуки :га пра­внуки тих, ЩО тут перед Хмельниччиною панували. Почали села та міста наново вакладати, людей скликати, обіцяючи їм ріжні полешости на довгі літа. Стали люде стягати ся, й неаадовго валюднила ся наново та :Київщина й Браславщина.

Але люде памятали про недавню Боааччину й на тутешнїх панів лихо оком ПОГ,1Ядали. Особливо, як ироминули вільні літа та поаавоДИли пани панщину. Збирали ся ватаги ріжн{)го віль­иого люду, волочюІИ ся по тутешнїх краях та панів роабппали. ІІроавано їх гайдамаками. Як Запорожцї а-під Татар вернули ся, то від них найбільше прпвідці до таких ватаг гайдамацьких виходили, а до них ріжні люде приставали, як вопи на Україну приходили, палили та руйнували панські двори. Для оборони иани держаJIИ двірськнх коваків, - ві своїх підданих наБІ[­ра ли та військової муштри вчили; але й вонп не рав до гапда­.аків приставали. В 1734 р., як умер тодішній польський король

- 88-

і пани сварилп сл між собою та били ся, кому новим королем бути, так гайдамаччина тодї мало не цту Київщину, БР:J,слав­щину, Ноділлє ваїшяла. Селянство тут на панів підняло ся. В Браславщпнї такии полковник Верлан внайшов ся: він був старшим над двірськими коваками у одного пана, але IІристав до повстання, став між селянами коваччину ваводити, в селян полки ковацькі творити. Насилу Поляки потім, як уже короля вибрано, те повстаннє вадушили, до помочі упросивши москов­ське військо.

Потім внову дуже сильна гайдамаччина і народнє повстаннє було в 1750 р., а ще більше в 1768 р. Се ввалось Коліїв­щиною. Тодї Поляки пробували в Київщинї унїю вавести, а православні не давали ся. У медведівському манастирі коло Чигирина в ПОСЛУШНИІ_ах був 3апорожець Максим 3алївняк, так він вібрав вапоровьку ватагу та в нею пішов на Україну панів бити. Сила людеїІ тодї повстало; пішла поголоска, що від царицї Катерини прийшла така волота грамота, аби люде на Українї повставали, Ляхів та Жидів побивали. Стали пани та Жиди тїкатн, ховати ся по кріпостях сильнШших. Найбільше по­ховало ся в У м ані. Але сотник - старший над двірськими коваками уманськими - Іван Гонта до гайдамаків пристав: думав, що прийшов час Україну вивволяти, та що Москалі в тім будуть Українцям помагати. Умань тоді гайдамаки идобули й чимало побили Поляків та Жидів - хоч і не було воно так страшно й кріваво, як то люде потім оповідали. Але тимчасом король польський внову до царицї Катерини удав ся, проспв військо на гайдамаків прислати. Гайдамаки сподївали ся, що росийське військо буде їм помагатп і самі до нього йшли, як їх кликали; Москалі ж іх ловили та Полякам піддавали, а ті не­людськими караІІІ карали: стинали, руки, ноги рубали; в ГOHТIf, кажуть, шкуру в живого відрали. Так повстаннє вадавили.

Скоро одначе й Польщі прийшов кінець. Сусїдні держави - Росія, Австрія і Прусія - бачили, що вона вовсім ослабла, немає ні війська, нїлкої сиJЦI, і вічні в ній сварки та війни між панами. Вони вмовили ся її між себе ровібрати, і в 1772 р. вро били се: Росія ввяла Білорусь, Австрія - Галичину, Прусія. - вемлї коло Балтійського моря. Инші вепї, в тім і Bo;mнь

- 89-

та І\иївщпна, ще ПрИ польськім корот ВlСТaJІИСЬ. Але двадцять шт піі:!нїііше (1793 р.) Росія вжовила ся в Прусією і внову від Польщі вемлї вабрали; Росія ввяла Волинь і Київщину. Поляки вро били повстаннє, та те повстаНН6 роспиські війська вдавили, і потім сусІди Польщу до решти подІлили. Не стало Польщі вовсїм.

Але хоч не стало Польщі, то Українцям не стало черев те шпше, особливо в тих вемлях, що до Росії перейшли. Польські пани далї панували над українськпм селянством, а навіть пану­ваннє їх стало ще тяжше, бо тепер полїція й військо селян ва кожний непослух панам тяжко :карали. Стало панам ще лїпше й бевпечнїііше, як ва Польщі, а людям - ще гірше. ЯІ' то в піснї співавть ся:

Була Польща, була Польща, а стала Росія, Не заступить сии за батька, а баrькu за сина.

Селяне вправдї памятали инакші часп та хотіли вернути :коваччиву. Як війна була в Наполєоцом і потіІІ як польське повстаннє було, так праВИ1'ельство кликало в Полтавщинї добро­вольцїв, аби в кованн ИШЛИ, й обіцяло, що ва те в коваках вістануть ся; не будуть реІ,рута давати. Багато йшло чере!! се в коваки, але потім тих коааків на КаВІ:ав погнали та й там оселили. В Rиївщинї, як :Кримська війна була (1855 р.), так люде просили ся в коваки, надїяли ся, що потім від панщини вільні будуть. Але не справдило~ ся то все.

В Австрії вже імператор Иосиф, сноро по тім, як Гали­чину під Австрію ваято, хотїв селян ів підд:шства увільнити, і де- що вже аробив длн їх полеГl\ОСТП. Але він сноро вмер, і се діло по НЇІІ припинило СН; аж у 1848 р. панщину в Галичинї та на Буковинї скасовано. В Росії ж тілы\и в 1861 р. селяне в кріпаків стали вільними людьми.

23. УкраУнство підупадає.

як пропала гетыlнщина,' вдавало СЯ, щО вже украївСЬКОIlУ народови прийшов кінець.

- 90-

Галичину й Волипь давно опанувала вже польщина, тепер аахопила й Київщину. Селянство працювало як худоба в ЯРІі на польських панів, а що а українського люду ХО'1 трошеч:ки підносило ся, те аач:инало говорити по польськи, присвоювало собі польські авич:аї й поведїНІСИ. Попи, '1енцї ледве що ч:итати вміли наше письмо. Ледве-не-ледве коли виходила книжка по нашому, та й то церковна. В школах манастпрських (так вваних василіянських) вч:или по польськи; тільки дsпш-баr{алнрі вч:или по селах нашого читання та письма.

3 кінцем ХУІІ в., аа Мааепиних '1асів, вавели владикп унїю потихеньку, непримітно: дістали ся на владицтва як право­славні, а помалу аавели унїю. Сим рааом тутешній український люд був так пригнїчений, що й не пробував бороти ся. Бороло СЯ якийсь час львівське брацтво, та й воно згодом унїю прий­няло. Була то велика побіда польщини. Тільки самі Поляки своє діло попсували, бо унїю вневажали - мали її аа щось ниаше від католицької віри, ва віру мужичу. Тому и унія не аатерла границї Ііж польсьr{им і українським, і агодом, як народ прпвш{ до неї, стала унія такою ж "руською вірою", ПРИЮlетою укра­їнського тутешнього люду, галицького, а відміною від польського, як перед тим була віра православна. На Поділлі ж, на Волинї і в Київщинї, де вавели уиїю, скасувало її росийське прави­тельство, як сї аежлї перейшли від Польщі. Наидовже аадержала ся вона була в ХОЛIlЩИНЇ Й на ІІідляшші, - аж в 1876 р. скасовано її тут силоміць проти бажання народу, щО BCТ1lГ дО ушї привикнути. Тому багато, пе хотячи стати православними, попереходило тодї на католицьку віру й стало ПолякаllИ.

По гетьманщині ж - на лївобічній Українї та Слобідщинї ширила ся жосковщина, Про се багато старало сп саме московське правительство: не тільки щоб на JTKpaїHЇ не було инакшОГО устрою, але щоб Українці ніч:ю( не ріжнили ся від Москалів приіі­нпли їх ІОВУ, ввичаї й а ними вовсїм амішали сн, Ще як Мавепу на гетьманство настцновлено, то бояре московські накавали геть­жанови й старшині того пильнувати, щоб Україпці женили ся 8 Московками, і всякиJШ иншими способами дбати про те, щоб український народ тїснїйше ВЛУЧІІТИ в ІОСКОЬСЬКИМ, щоб не було 8J1аку, що Україна - то щось осібне. Царь Петро вабороннв

- 91 -

друкувати КНИЖІ{И українською мовою, або такою хнпжною мовою, що хоч трохи 8аlIосила українською, а ріЖНR.'Іа ся від уживаної в росиuсью[х храях - щоб не було в українських книжках нїякого .асобаво нарєчія". До того визначено осібних наглядачів, .ценаорів", аби переглядали ІШИЖІШ. Навіть як схо­тїЛИ В :Київі видрукувати акафист св. Варварі, напнсанип сапи КИЇВСЬІШИ ИПТРОИО.1llТОN, то наперед велено перекласти ЙОГО на росийську иову. І піанїпше таке було. 3а царицї Катерини київська Лавра просила поаволити їіі надрукувати українські букварі, бо росиііських люде на Українї не хочуть купувати, -то й того не поаволено.

По школах почали ВЧИШ по росипськи, і хлопцю[ учителї Dlали мову виправляти, аби говорили так, як Москалї. Навіть но церквах велено, читаючп або служачи, так слова впмовляти, як Москалї ВИИОВ.1ЯЮТЬ. Хотїло правительство, щоб Українцї ВГОДОИ ВОВСЇИ на росипську :мову перепшлп, а свою 8акинули.

Що правда, україuську старшину і не приходи.1О ся до того дуже силувати та нагинатп. Вона іі: сама старала ся ЯК можна відріжнити ся від україНСЬІЮГО люду, впоміж котрого вийшла так недавно. lIо~плала своїх дїтей в школи :московські, нїмеЦЬІ{і, навіть ПОЛЬСЬІ\і, не тільки для лїпшої наукн, але також і для того, щоб пон відшшлп від української мови та УІ{раїнських навпчок. Щоб люде справді вірили, що вони • благородні" , та вабули, що їх дїш були такими ж самими гречкосїями, як ті' їх • піддані" , КОТРИМИ вонп тепер торгували та котрих міняли, як собак. Череа те ж, а також і для того, аби піддобрптп СЛ росииському правительству, 8аробптп собі гарну службу або маєтність, ТИСЛИ

ся українські старшенята Ш1 службу до Петербурга, до :Москви й там справдї ставали чистпми Росіянами, яким иотім уже укра­ЇНСЬІ{е СЛОВО п УІ'раІнсьні ввичаї • смерділи дьогтем", вдавали ся " М,)'ЖИЧШШ " .

3давало ся, прпходив уже кінець УІ{раїнській мові, а 11 нею іі: українському народовп. Бо мова - се душа народна, і мало котрий народ живе и чує себе, стративши свою мову. Навіть люде, що люБИJШ свій українсший народ і хотїли ДЛЛ нього добра, ПРИЙМали чужу мову, бо вдавало ся - українській мові вже ирийшов край, уже вона вимирає, нї до чого не IІдатна. На

- 92-

Українї лівобічній, в Черниговщинї та Харківщині, наприклад, в тих часах жив славний чоловік Григорій Сковорода, перший український філософ, се-б-то такий чоловік, що ровДУмує над самими основами людського й світового життл, всьому найперших причин доходить. Він цурав сл панства, цурав сл багацтва, любив простий народ, ходив по У KP~HЇ, не маючи притулку та навчаючи людей, лк треба жити. Иого пісні та байки любили люде слухати :ti переЙ.:мали в них багато. Але він складав їх не рідною українською мовою, а мішаною, блившою до росийської. А в вахідній Украінї - в Галичинї й на Волині - навіть ті люде, що вірпо любили свій народ, сливе не писали вже инакше, лк по польськи - бо, вдавало сл їм, що українська :мова нї на що :мудре невдатна, що то справдї проста, :мужича :мова, тай годї.

3давало сл, кажу, що справдї приходив кінець українству - в одній части України від московщини, в другій - від польщини. Але так не стало ся, на щастє. І в саllИЙ той лютий, найгірший час, коли Україна так підупала, - починає справа повертати на ліпше, починає українство відроджувати ся. То так як дерево, що привлло було, вдавало ся - вже й васихати починає, а потім від повітрл, від води починає внову приходити до сили, віджива, віДМОЛОДЖУ6ТЬ ся!

24. УкраУнство відживає.

Перші повпаки переміни на лїпше в українством покавали сл в Галичинї. Австрийське правительство, що в 1772 р. сей край від Польщі вабрало, побоювало ся польських панів і не xOТЇJIo, аби вони таку силу мали над українським H~pOДOM. Л вже вгадував, що тодїшнїй іllператор австрийський И оси Ф почав вахоДИти сл коло того, щоб селян і8 підданства вивво­лити і власть панів над ними вкоротити. Він же хотів підиести освіту та науку )ІІіж Украінцл:м:и, накааав ааводити школи :меньші й більші по Галичинї, а в них щоб учили "місцевою народньою JЮВОЮ·, ее-б-то українською. Лк у Львові 8аклздано університет (В 1784 р.), то вивначено кілька прфесорів, аби "руською,

- 93

се-б-то українською :мовою науку ВИRJIадали, а при університеті вроблено • лїцей " (щось так як rімиавія), де б українських хлопцїв підучувано до унїверситетської науки, і там наука теж уся :МЗJIа вести сл народпьою :мовою. Але тутешнї Українцї ТОДї ще не вміли в Toro BcLoro добре скористати. Вони вже відвикли від народньої мови, себ-то привикли ва панами уважати її ва :мужицьку, невдатну для науки, для книжки. Тому ва.ісць чистоі народньоі :мови УЖИВ3JIИ в тих школах і в книжках мови мішацої в украінської, церковно-славянськоі, польської й :московської, ду:маючи, що вона буде лїпша, делікатншша, • обравованшша 8.

Тимчасо:м була в()на неврову:міла й чудернацька, черев те HerapHa й до ужитку невдатна. То:му що її, а пе народню :мову пробув3JIИ в школах ваводити, се багато освітї вашкодило. Про те багато внаходило сл таких, що її боронили, дуже ДОВГО, аж до наших часів, хотіли не прийняти мови народньої, навивали її :МОВОЮ мужицькою, МОВОЮ пастухів і свинопасів. А Toro не ,шали, що до освіти та науки повинно все вживати ся МОВИ природної, рідної, такої, якою дїти в-:малку научують ся говорити. Се вже в ХУІ віцї тямущі люде на Українї вровуміли, й тодї церковні й усякі книги • простою" мовою толкували й пере­кладали . .., А тимчасо:м вмінило ся не ОДНО на гірше. Як імператор Иосиф умер, ввяли внову пани велику силу й усе, що робило ся для селян, припинили. Постар3JIИ ся вони у властей, що в школах народнїх, навіть найменьших, ваведено вамість укра­їнської :мови :мову ПОЛЬСЬКУ (1816). Всякі старання про народню просвіту стрічали ся в великими перешкодами. В Перемишлі вавяване було таке просвітне товариство, то навіть і робити йому нїчого не дали. Але таки вовсїм спинити тої роботи не могли ані пани, анї власти, що їм помагали, бо вже повіяв новий вітер з України.

На Українї хоч як :московщпли ся панські верхи, але все таки не вигаС3JIа ВОВСЇм любов до української мови, до україн­ських пісень, ввичаїв і української старовини. Народу московщина не вачеnила, він далї держав ся своїх ввичаїв, мови, співав свої піспї й дуМИ, й кожний тямущий чоловік мусів npивнати, що мова та гарна, в ввичаях є багато доброго й ровумного,

- 94-

а ЩО пісні та думи українські - ТО трудно n <lнаПТІІ їм у инших народів щось рівне. І не переводили ся між людиш більш освіченими й ТЮlУЩIlМИ такі, що складали тою учаїнською иаРОДIІЬОЮ мовою вірші. піснї n пнші річі хоч у школах учено їх мови РОСИИСЬRОї. Вони ночували, що на иншіп .мові не по­траплять так гарно ;зложнти пісню, своє почуттє ВИЛОЖИТІІ В словах і 'І'ЛМЛ словами своїмл ДО р03рlУ ЧИ дО почуття своїх вемляків так ПрШlOвити, як на своЇЙ рідній, У1ч)аїНСькій мові. 3наємо ;з тих людеn де- котрих на імя, а 3-де-бі:ІЬШОІ о імена їх вагубпли ся, <lабули ся. Бо писання їх не були друковані, хоч внали їх люде, співалп їх піснї, іі: ЧlІмало тих пісень переnшло в народ, стаЛІ їх співати по селах як піснї народнї.

Першим більшим ПllсаНН6М, що було <Зложене народньою українською :мовою та не лишило ся тільки в віДШlсах, а було надруковане, бра "llірrілїєва Бнеїда, на українську мову пеРСЛJIцьована". НаШІсав її Іван Бот:r.аревськиП <З Полтави. R тім писаннї своїм переробнв він старпп твір .'ІаТШІСЬКОГО поета Вірrілїя про мандрівку Енея й його товарлшів Троян, ппсанип СКОРО по Різдві Христовім. Така мода була тодї -переробляТJI старпнні писання, на сміх прпбпраючп їх ио своПому. І Кот.1преВСЬКllll нереро6ив так Енсїду, на сміх представивши Елея п llого товаришів українськими во:rоцюгамн - 'l'Ю;J!МИ як Запорожці <І недавно ВРУllпованої Сїчі. Смішно і дотепно се він вроблв, але не в тім сила, а в тім найбільше, що описав він там сучасну ~'країпу. Нїби на сміх, а на правду <І великпм вамилуваннєм, оппсав, <І любовю до р;раїнського життя, до укра­

їнської стаВОВI/НИ,. до українського народу, ос06.пІВО ПРОСТОГО, селянського. 01lIIСУІОЧII, напрш:лад, як ЕП!1Й ХОДИВ У пекло й там оглядав ріжні муки, пише так І~от.lяренсr)киЙ про сучасне йо~!у }'І\раїнське панство:

Панів за те там МОр,l,ува:ш І жаршш 30 веї:! боків, H~o ЛЩ'І,fIМ льгоrlI не ;\RваЛIІ І стаВИ.lІІ їх за СБотів.

Кому ЧlІтав І\отляреВСLJ;ИИ СВОЮ Енсїду, всїи дуже спо­добал:о ся, ЩО Т,Ш гарно описана В лїU УІ;раїна. СПJIсували її собі, а 0)1,1111 сшrl'О!{ попав у J1УІШ багатому J"Ч1(lїlщевп, що )І;ІІВ

- 95-

У Петербурві, і той надрукував ЕнеІду в 1798 році, бев відо-1І0СТИ навіть Котляревського. Пішла вона ще більше в ГРОllаду, потіll один книгар її надрукував у-друге, і аж тодї сам Котля­ревський, уже від себе надрукував її втретє, побачпвшп, як вона людяж до смаку прппала.

Хотїв він нею людей по смішити, а ненароком вробив веJIИке дїло: покавав своєю Енеїдою, як то гарно можна народ­ньою українською мовою ппсати і яке те життє yKpaїHcыеe цікаве - є про що наппсаТIr. І почали за ним Шlсати по укра­їиськи ишпі. Черев те величаємо :КотляреВСЬБОГО батьком нового народнього українського письмепства, а Енеіду - і10ГО початком. TOllY-ТО, як минуло СТО літ від видання Енеїди, СВЯТІ,овано сю річницю по всїіі: УкраїНі, а в ріднім містї :Котляревського -Полтаві поставлено йому памятник.

ТОДі, як писав Котляревский, був такий час, що скрівь вачзли цїкавити ся народнім ЖИТТЄІІ, мовою, піснямп:й: каВІШМИ, переказами про старовину і1 старіІнним: життєм j почали зБИРfiТИ народні пісні й оповідання та на їх ввір свої укладати. Почало ся воно в Ан(лії п Нїжеччшп, пішло потім по славлнських вемлях: у Сербів, Поляків, Чехів, у Росії теж. ПочаJIИ п на Україні вбирати народні пісні, перекави, учити ся народньої мовн, а в тим набираш більше поважання, ~ільше любовн п до простого народу й до своєї мови, до своєї народнос'l'И. Побачшш, що під убогою сільською стріхою можна внаі1ти нерав більше щирости, справеДЛIIВОСТИ й Ровумт, ЯІ' У багатих палатах. Допі­дали ся, що той сіриіі, lІоневіРННllП народ, ті піддані-кріпаки, що іх пани "стаВИЛIІ за СБО'l'ів" , СОТВОРІІВ прегарні спів аНІШ, ВJIОЖИВ чудові піспі й думи. Увріли чоловіка в тім підданім і стали ДУJlати ва полїишеннв його долі. А варавом одні ва другим стали пробуваТIr творити, иисати українсЬІЮЮ мовою, чи то на ввір пісевь народніх, чи ТО на ввір чужих велшшх lIИСЬ­:м:еННІІків. Стали Оllпсувати ЖИ1ТЄ нашого народу й його lI!ИНУВ­шину, ровбуджувати любов до свого слова, до СВОl'О ІІароду, до України, ДО кровю Й СJIЇВЖІІ полптоІ історії ЇЇ.

n 1818 р. ВШЇШJIа перша граll!атика україІІСЬКОї ЖОВІІ (се-б-то наука, ЯІ; треба по УltpзїнеЬКОll!У говорити й писати) j ВJIОЖИВ її Павловський так. як по Харківщині говорять.

- 96-

В 1819 р. вийшла перша вбірка українських ДУм, вібрана Цер­телевим, а прийнята Б великими похвалами ВСЇІІІИ ТЯJlУЩИІІІИ людыllи. З ТИХ, щО caJli писали по українськи, в тім часі ви­Бначив СЛ Гулак-Артемовський своїми гарними віршаJlИ; юж ИНШИJl, в байці .Пан та собака" представив він гірку долю селянина 'під видом собаки, яко:м:у все від панів біда, як він иї служить iJl. Котляревський .в тім часі написав дуже гарну оперету (представленнє ві співап): .Наталка-Полтавка"; 'Там він описував щирість і Д!>брі БВИЧаї селянські. Трохи півнїйше Бачав писати оповідання про сільське життє Григорій Квітка, теж представляючи добрі сторони українського селянина, його чесну, правдиву вдачу, вірність і щирість.

То був той новий вітер, що повіяв по всїм просторі Украіни: п6вів народолюбства, любови до свого народу, до його ЖИТТЯ, мови, до його JlИНУВШОСТН.

25. Шевченко та його товариші.

Були то одначе тільки початки, а дійшли вони своєї правди тодї, як між УкраїНЦЯIІІИ БЯВИВ сл такий великий поет як Тарас Шевченко, а ПQРУЧ нього чимало инших тямущих, талановитих людей. Вони почали ровкривати й описувати су­часне життє українського народа, його гірку долю, поясняти yKpaїнcыty історію. Стали думати та шукати способу поправити долю українського селянина, піднести український народ в його Банепаду, щоб етав він рівно в иншими народа!ІІИ освітою, достатком, повагою, а не був слугою, най:м:иТО-М в роботї ТИХ инших народів. Головою ж жіж тип людьп, не тільки своїм таланТОІ, хистом поетичнп, але й любовю до свого народу, вавВНТТЄJl, відвагою та щирістю був Шевченко.

Він був син кріпака а Київщини, іа Звенигородського по­віту. Виріс У бідї; аа-молоду ввято його до панських покоїв, потім дали його в Петербурвї в науку до маляря, бо до ІаЛЯР­ства Іав він велику охоту і вдачу. Там же, JlОЛОДПМ хлопцем двадцятьлітнїм, вачав він складати українські вірші. Довідали СЯ про його хист тямущі люде й вложили гроші та викупили його

- 07-

а І,ріпацт.ва. n 1840 р. пitДРУІювано першу вбірку його віршів - нааивалась "І\06варь". На другий рік вийшла його поема "ГаПдамаІШ". Нк БЛИСІшвка пронесла сл його слава по всїИ Українї. Не вірили собі люде, що по українськи може виходити всяка думка так гарно, а варааом так просто, як у ІПевченка, що п простого чоловіка і вченого аа серце хапає п до самої душі його промовллє,

Веа хитрої JЮВИ, А голосна та правдива, Як Господа слово.

Гарно писали й попереднї письменики, лк :КотляреВСЬКИll, Артемовський, :Квітка, але п порівнлти того не 1II.ожна а Шев­ченком. Ба, п у инших народів не легко внаити поета такого, щоб писав та!' просто, щиро, а так гарно і сильно. А УІ,раїнї, по тій поневірцї беакопечнill, лк уже не ЛИШИЛО ся їй нїчого доброго· Ю1 світї, ак вдавпло СЛ, щО не буде вже ш нїчого, ОІ,рім вічної певолі та смутку, ІЮЛІІ вона, лк той самий Шев­ченко кааав, • обідрана, СИРОТОЮ, по-над Днїпром плаче", .­J' крпїнї веJИКОЮ потїхою було вогпепне слово Шевченкове. Вступив внов дух по ДОВГИХ віІ\аХ в українське серце. Подумали Українцї, що й ВОШІ між людьми непослїднї, КО.1И ~Ііж ниМl[ зяюrn ся такий поет, не а роскішних палат, а :з-під убогої стріхи! Що ж то ва сила спить іще в тім українськім пародї -аби ті;ТЬКІІ ровБІІТП ті каіідаНІІ, ЩillМИ ИОГО оковано, дати йому волю, дати йому освіту, віДІ(РПТИ очі на себе :іі на світ, на свою Jl[ПНУВШІІНУ. І, мов вачар(\вані, слухаЮІ, ЛІ( ПРПГ:ЩППВ їм Шевченко учаїнську юrнУВШІІНУ:

у Браїно, ~. країно! ,неНЬБО )[оЯ", неНLJЮ!

Як зга;:І;аю тебе, краю, завине серденько! Де ПО;І:Ї.l0СЬ козачество, червоні жупаю!: Де JIодїлаеь ,!J,о.1и, BO:rH, БУНЧУЮІ, ГеТЬJlанп?

Гетьмани, Гетьмани! ЯБ би то ви встааи, ВстаЛIІ - поДИвнаись на той ЧIlГИРИН, ЩО ВІІ будуваЛІІ, де ШІ панува;'lІІ, Заплакали б тяжко, бо пн б не пізна.'І1! Козацької слави уБОГIІХ руїн. Базарн, де військо, ЯR _оре червоне, Перед бунчуха:м:н бувало горить,

-- 98--

А ясповельможний *), на воронім коню, Блисне булавою - море ВВІСИПИТЬ, Закипить -- і розJlИЛО ся Степами, храми; Лихо млів перед ними! ..•

Щоб У війнах кохати ся - не такий був чоловік Шев­ченко. Він любив козаччину ва гі свободолюбність, ва вав:штте й відвагу, в якою козаки боронили свій край, свій народ та його свободу. Та що ж! Прогоионїла й ватихла та слава ковацька, блиснули й вникнули блискучі клейноти ! Ровплила ся й висохла кров тих борцїв ва свободу України, що мали ваввяттє й від­вагу, а не вміли в тою свободою ради дати, не виіли порядку на увільненій Українї вавести та вкінцї стали сажі себе поби­вати, ваJllісць, аби спільними силами боронитп ся під лукавого ворога.

За що ж БQРОЛПСЬ ми з ЛllXами, За що ми різалпсь з ордами, За що скородплп списами Московські ребра? Зз.сІвIІЛИ І рудою поливали, І шаблями скородили, Що Ж па пиві уродило \' Уродила 'Рута, рута, Волї пашої отрута.

І tJаГНУ:JДЗJПІ той освободжений Hapo~ рук)[ ПО тільки чужі, а й свої.

Доборолась Україна до '\}амого краю! Гірше ЛllXа свої дУти П розпипають. '1'ак як пиво, праведиую кров із ребер точуть! Світе тихий, краю милий, мои Україно! 3ащож тебе сплюндровапо, защо, 1IIa1llO, гинеш!

Журив ся Шевченко над тою тяжкою долею, в яку впала Україна по стількох ваходах, по тих морях крови, пролитої для визволення українського народу. Сам вийшовши впоміж :кріпа­ків, анав він, яке лихо привалило той народ, і :кликав до тих паиичів, що солоденькнми словап описували :красу Украіни, замовчуючи про те лихо, що на ній пачвало:

*) Геп.хаи.

99 -

Якби ви ввали, пamrчi, Де люде плачуть, живучи, То ви б ідилїй *) пе творили Та Jlарне Бога б не хв8Jшли, На наші сльози схіючись.

Тарас Шевченко.

*) Так звуть св вірші про акесь суповiJШе, щасливе ZIIl'!8.

- 100 -

За ЩО - не знаю, називають Хатину в гаі ТНХШІ раєм; я: в хатї мучив ся колись. Моі там сльози цролплись, Найперші СЛЬОЗІІ! Н ие знаю, _Чи є у Бога люте зло, Щоб у тій хаті не жило, А хату раєм називають! у тій хатИНі,.у раю, я: бачив пемо. Там нево.'ІЯ, Робота тяжкая, IlїІЮЛН І ПОJЮЛИТПС.Ь пе дають.

Нїхто переJI Шевченком, анї потім навіть, не виступав так сміло проти кріпацтва, проти панів, проти властей, що той панський лад підтрнмують та боронять. Инші лише десь мов ненароком, або натякaJ!Пf - навдогад буряків, як то кажуть, -сї справи вачіпали. llIевченко сміло ]і не ховаЮЧJI ся ударяв u усею силою, не прибираlOЧИ леІ'ШИХ слів, на нелюдські по­рядки, які Україну обсіли, і вакшrкав своїх вемляків до боротьби ва волю ]і лїпшу долю свого народу, uаЮІИкав сучасну україн­ську інтеЛї(енцjю, аби щиро полюбила свЇЙ край і парод та доходила )'кра.їнї свободи, добра - не для свого панування, а для щастя всього народу. ІЦоб не ДИВЩІа ся на той парод, як на своіх підданих і слуг, а як на своіх братів праВДИlJ!lХ, і постарала ся дЛЯ НИХ щиро всякого добра:

СхаМ~llіть СЯ, ІІеДОЛЮДІШ, ДЇТП юроднві! 110дивіть ся на рай тшшй - на свою Вкраїну! Полю6іте щирим серцем ве.1ПИУ руїиу! Розкуііте СЯ, братаііте СП ...

Учіте ся, браТІ! мої. думайте, читайте, І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь, Бо хто матір забував, того Бог иарав, Чужі люде п.Урають сп, в хату не пускають, Свої дїти - мов ЧУ:h"ЇЇ, і ІІе має злому На всїіі землі беЗІЮllечиііі: веселого дому!

Обиїміте ІК, брати мої, иаикеньшого брата -Нехай )Іатд УСМЇХнеть СП, ~аплаJ;аиа мати, І вабудеть, ся срамотпп д:шпя![ година І оживе добра слава, слава УкраІии.

- 101 -

в 1844 р. Шевчею;о Ііоїхав юt Украіну. В :Київі ШИ­шов ся ВІН і ваприявнив ся в кількома УкраіНЦIIМИ, тямущими в ріжннх справах українських і теж щирижи ДЛI! українського народу і українства. Був між ними Костомарів, що тодї був професором унїверситету в Київі й українську історію ровбирав. Був :Ку лїш; ЩО вбир~в тодї народні піснї, перекави, а потім УС:Іавив сл як поет і письменник. Були то люде :молоді, повні сил і lJаввяття; Шевчепко мав тодї 30 літ, ЇІого внайомі - ще від нього молодші. 3часта сходили ся вони та щиро ров:мовляли між собою, до чого треба йти, якп способом помогти свому народови. 3авявали між собою таке брацтво, щоб приєднувати до того инших щирих та тямущих людей, спільними силами дохо­диш правда та добра свому народови й иншим народам славян­ським. Наввали се брацтвом .Кирила і Мефодія", первоучи­телїв славлнських, що принесли до Славян письменство, освіту й слово Христове. Постановили доходити того, аби не було не­волї між людьми, щоб внесено кріпацтво й одні люде не булn підданими инших. Щоб не було полеГltостеn для одних, а тяга­рів для других, не було ріжницї між МУЖНІ.ами й дворянами або купцями, а щоб усї однакові права ма;тн. Щоб кожиій вірі й иародности була свобода, або не було так, що чоловікови не повволяють вірити так, як він хоче, а силоміць нмушую'l'Ь ЛОГО буш правос;]звним чи ltaтоликом, хоч він того не ХQче. Щоб вільно було друкуваш всякі книжки ЧИ l'авети, бен усякоУ пере­шкоди чи наг:ІЯДУ від начальства, всякі думки висловляти, і щоб не можна було ва се людей карати, щО ВОНИ такі думки висло­вляють чи між людьми ширять. Також постановили доходити того, щоб кожний народ славянський, між пими й укр аїп ський, жив собі самостійно, по. своїй волі, під своєю управою, вибираючи собі начальство по своїй волї; щоб не було такого, що один народ другим володїє Й над ним панує, а щоб. жили кожний свобідно і тіЛЬКІ[ були в брацькім союаї між собою -спільнюш силами собі І10м:ага;]и II БОРОНlI.1IІ (се зветь ся " феда­рація"). ")

*) Славо латинське, а значить - спілка, товариство, союз.

- 102-

Але лиха біда спіткала браТЧИRів: в 1847 р. доніс на ВИХ один чоловш, по арештували їх, стали судити і до ріжиих ТЯЖКИХ кар повасуджували. Шевченка ва те, що він на царя і правительство вірші складав, віддали в салдати на віки, вабо­ронивши писати й калювати, й васлали на авіятську граНИIІ;Ю. Костромарова . іі: Куліша, видержавши у ВlІвниці, в ріжпі мо­сковські городи повасилали, теж писати ваборонивши. І ИИШИІ тяжко покаралп.

26. Нові часи.

ТаІ' ровігнано перше товариство, що вібрало ся для Українп працювати, свободу й щаСТIІ СВО)(У народови доходити. :МИНуло цїлих десять літ, поки увільнено тих людей в васлання й могли вони - хоч не всі - докупи вібрати ся. 8ібрали СІІ в Петербурві і стали тах видавати книжки українські та lІіСIІЧ­ник, що ввав СІІ "Основа" (виходив рр. 1861 і 1862).

3а ті деСIIТЬ літ багато в:м:іиила ся Росія. В Крпській війні побпто російські війська,й побачили люде так сахо, як недавно по нещасливій японській війнї, що годї такоку поряд­кови дат бути: не давали ЛЮДНІ свободи, .ОБЛяв, на те, аби "государство" (держава) було сильнїйше, а ТИllчасОIl покааало ся, що й государство в того ледве не ПРОП~10, бо бев свободи на освіти й держава не коже бути сильна. На першу чергу ва­ходили ся коло скасуваННIІ кріпацтва, поті 11 коло ваведення лїпших судів, ліпшої городської та веDlСЬКОЇ управи, народньої освіти. Братчики кирило-кефодіївські, _їж нпи й Шевчепко, що годі, одначе, вже доживав своі останні днї (умер 1861 року), й инші Українці ВСЇ. серце_ ПРИСТaJ!И до справи скасування кріпацтва. Вже віддавна, як внаєко, в українські. пись)(енстві сильно били на :кріпацтво, як на велику неправду (дуже гарні оповідання про те кріпацтво писала в ті. часі Марковичка, підписуючи себе "Марко Вовчок"). Тепер, коли і са_о прави­тельство прпушене було ввяти СЯ до вивволення крипаків, багато в Українцїв у CЇII велику участь .али та niклували ся

- 103 -

про те, щоб те впаволеНН6 як наилшше сrІОвпено. ДЛіІ того, абн селяне аими свої права й могли аа НИХ упо.инати ся, захо­дили ся писати книжечки про вакони й порядки державні. Ду­мали також про те, щоб освіту між наРОДОJ![ побільшити, впомн­нали ся ва ТИJ![, щоб наука була в школї на мові українській -рідній, для дитини вроаум:ілій, аби та наука була легка й корисна. 3акладали школи для дорослих, такі, де м:ожпа було вчити ве­черам:и та неділями робітникам: і слугам неписьменним:. Складали й впдавали книжки для шкільної HayКn. Видано також СИЛУ

ЬІогила Шевченка коло Канева.

ріжппх книжечок малепькпх та дешевих для пароду. А заразом: і в ті. місячнику і де-пнде lІокликунано інтелїtенцію українську, аби держала ся своєї народности й для України та для народу українського праl~Ї не· ванедбувала. Костом:арів, тоді бувши славним: іСТОРИКОllI, почав видавати свої писання про українську історію. Куліш про yкpafHcЬKe письменство ппсав. У перше ТОдї виходила українська наука на ширшу дорогу.

Але над українство. уже чорні ворони крsmали. 8 ОДНОГО боку польські пани до властей крИR вводили, що УкраJицї народ підіЙ.ають на панів, так що пани народнього повстаJIШI боять ся, життя свого не певні. Инші вков sm раз правИЛИ, що те

- 10·1 -

уЕраїнство йде від Поляків, що то "польська інтрпtа" (штука), абп УкраІНЦЇВ на Росію раво)[ о ПолякаJlИ підняти (в 1863 р. було польське повставнв). Третї приrадували правительству давнї заборони царя Петра і Катерини на українську JlОВУ. аби нею нїчого не друковано - щоб, )[овлав, Україна не відірвала ся від Роеії. Дурне було те говорення: про польську і нтрІП'у, бо не дурні були 1I0ля:ки на свою голову YJ\PaїHCTBO підіймати. В Га­личинї польські пани навпаliИ кавали, що се австриИ:ське прави­тельство або Моска.'ІЇ УІ,раінство видужали. А ще дурнїfuпа рада була оаборонажи оапобігати тоху, щоб Україна від Росії не відірвала ся. Треба старати ся, щоб у державі був добрий лад, щоб усім народам в нїп була свобода й право, і тоді піхто не схоче відривати ся, а 'оаборонажп тільки lIожна до держави онеохотитн. Про те в-горі тоді такі люде були, що тих не)[удрих осторог слухали, і в 1863 р. тодїшній міністер внутрinrних справ видав таке ровпорядженнв, . аби не пооволяли друкувати українською мовою НJяrшх книжок для народа, а особ­диво такпх, що ДЛI! науки, для школи, де-якісь відомости о науки подають ся. Пішла равом: з тим нагінка ва всїм, що пахло укра­ЇНСТВОJl та роботою для народу українського. lIIколи недїльні ващmваm, вчити по украшсь1tи вабороияли; багато УкраїНцїВ повисилано 8 України в далекі, північні городи хосковські. Так усяку роботу для: українського народу і цля українства при­пинено.

ІІоті)[ трохи буШІ попустнли в того. Але внову внаіішли ся "добрі люде", що почали говорнти, що то все пде від во­рогів Росії, що то все "сепараТІІВJI" *) - Україна від Росії відірветь ся. Отже 1876 р. випшов царсьr;ип укав, яки)[ вабо­ронено в Росії видавати всякі українські книжки, окріJl віршів та оповідань, і в ва грашщї прововИтп. 3аборона та від того часу простояда аж до 1906 року, рівно тридцять шт. Не можна бро нїя:коі КНИЖКІІ по у:краінськи видати, чи про УІ<:раїну та уЕраінську історію, чи про чужі краї, чи про при­роду, чи про господарство, чи про хороби та вдоровє. Рідко яка ва десятки літ ЯКШІІСЬ ЧУДОJl проскочила. Не Jlожна було на українську хову перекладатн якісь писання в чужих )[ов. Не

*) Слово лапmське, а знаЧИТЬ охоту до відірвaRШI. ВЇДJIучеlШJl.

- 105-

.ожна було видавати ніяких книжок для дітей - аби не зви­кали, або ДЛfI шкіл - щоб по українськи не вчились. Оповідання й вірші довволяли ся теж ЛJIше такі, що от ДЛЯ забави тільки, а як в них була якась поважнІйша думка, або щось про Україну, про порндо~ грохадський та державний, або щось на павів та на властей, то не позво.'ІSIЛИ. Не можна було якийсь час давати УЕраїнських представлень, анї навіть співати українських пісень, - уже потіх дозволили знову. І як бачили, що якийсь Українець УІ<раінства сильно держить ся, то таких з служби скидали, висилали в московські городи, або арештували.

:Коли Українцї побачили, що се хочуть зовсїм .задавити українство, аби й знаку його не лишило ся, то багато іх уже від першої заборони (1863 р.) почали свою роботу українську переносити за границю - до Галичини. Як у Росії не дають, то хоч аби там українство далї розвивало ся, ДОКИ вільНЇЙші часи в Росії настануть. Бо в Галичині заборони на укра­їнську мову не було. Навіть в 1848 р., як Поляки на Австрію бунтувати СЯ хотіли, то австриIrське правительство тоді внову почало в ласцї Русинів держати. Не довго то потрівало, й скоро польсші пани внову всї справи в Галичині в своі РУІ'И вабра.:ш. Але все-таки було вільпїЙШе. В 1848 р., як збунтував ся народ, обіцяв імператор дати конституцію. Потім стали сю справу тягнути, але в 1866 р., по нещасливій війнї Австрії В Прусією, таки справді конституціЯ настала. Призпано рівне право всїм народам, свобо~у віри, слова, друку. До справ цілоі держави ваведено державну раду (духу) у столпцї (Відні) а ДЛJ! справ поодинокпх країв - СОЙМИ; один такий соЙ. ваведено у Львові, другю[ - в Чернівцях, і тах виборні депутати .аБИ порядкувати справи краєві. Правда, при тім не було вселюдного, рівного і прямого виборчого права, так що і в парпменті і в соЙ.і польські пани мали над УкраіНЦЯ!ІИ велику перевагу*).

*) Велика переШКО)l;а також у ті., що українську ГILJIИЧlШУ 8JIучено в О)l;ИН край з. польською :Краківською аехлею під назвою ГILJIИЧIШJI. в О)І;ИОЮ спі.п:ьиою управою й ОДНИ. СОЙJ[ОI(. У країнцї вдавна B&IOДl!TЬ СЯ. коло TOro, аби роздІлити Іх, щоб українська ГlLJIичина (або схі.ца Гuичина) XILJI& осібну свою управу і осібний еоп. Але Поляки не пристають на ее, хотачи Хати перевму над У кpaїНЦSIDI і в східній Гa..uнчи:нL

- 106-

Все начальство в Галичинї також в польських руках І прави­тедьство авотрий:ське сливе не мішаєть ся до тутеІШІЬОЇ управи.

Тому галицьким Українцям не можна було такий ПОРЯДОК уладити, щоб люд український тутешнїй: піднести добре. А все­таІШ хоч трохи свободи було - можна хоч по-трохи було справу посувати наперед. В школах народнїх наука на україн­ській мові; rімнавій таких, де вчать по українськи, хоч трудно і помалу (бо польські пани тому противлять ся дуже), а псе прибуває по-троху, і є тепер таких в Галичинї равом в Букови­ною вісїм державних а десять приватних, що їх сам народ удержує своїм коштом. В унїверситетї львівськім ВПКJIадаєть ся по укра­ЇllСЬКП наука української МОВИ, історія УІ,раїнського письменства, історія України і де-котрі пнші науки. Можна видавати вснкі книжки й rааети по українськи. Можна аaюrадати читальні, бібЛїотеки, просвітні товариства. Можна відбувати всякі вібрання й: про всякі справи радити ся іі: говорити. Можна свобідно аа­сновувати товариства поаичкові, торговельні, споживні (потребп­'1'ельські) і всякі инші. Можна чи до суду, чи до ившого уряду всяхі листи чи прошення писати по українськи, й відповідати на них мусять також по українськи.

Отже, кажу, як стали вабороннтп все українське в Росії, то багато УкраїНЦЇВ стало тоді трудити СЯ в Галичинї - в ро­сийської України сюди свої писаННlr посилало, або й переївдило до Галичини. (От між ними іі н, вже шіС'1'ьнадцять літ минуло, як до Львова а Київа перейшов). Видавали тут книжки, rааети. РадиJIИ СЯ, як українську справу вести, щоб український народ на ноги поставити, аби міг своїх прав доходити. Міркували, як би і в Росії дійти того, аби українства не ааборонювано, а УІ\}>аїнському народови спромогу дано, щоб він просвіщав ся, жив у достатку. 3аложено у Львові таке товариство - аветь ся воно "Наукове товариство імени Шевченка" (на память і честь Шевченка), що мало 8ahати ся письиенством і наукою українською, і там і росийські Українці й австро­сью над то працювали. Багато ріжних корисних книжок на­друковано в ріжних справах.

Так українство не вмерло, а шо иаперед, не вважаючи на вабороии, хоч не в Росіі, то в Галичинї. Добре було й те:

- 107-

воно і в Росії YKpaїнцтt: lIJxy додавало, дорогу ї. вкавувало. Та тільки українсько.у народови в Росії пожиток в того не великий був. ті галицькі tавети й книжки ваборонені були в Росії, .ало хто їх і бачив тут. Тільки в 1906 року стало 1І0жна діставати книжки й tавети, видавані в Галичині, й стало Іожиа користати свобідно в того, що ва ті літа вробили ва границею українські пись:м:енники в Росії й в Галичини. А в Росіі, нк скавано, не :м:ожиа було видавати сливе шяких українських книжок для поучення і для ВЇДОlІостей, нїяких українських іавет. Наука в школі була на :м:ові ІОСКОВСЬкій, і більше дітей селянських та Ш1>ола мучила, як У'lИЛа! Скільки­то часу пропадало, поки діти навчать ся ровуІіти вчителя хоч трохи. А не ІаlOЧИ до читания українських киижок, ученики, вийшовши аі школи, по :кількох літах і відвикали читати, вабу­вали й те, чого навЧШІИ ся в шкот.

Страшну ее шкоду чинило й чинить нашо:м:у селянству. Сто літ то.у школи були українські, і тоді українські селяне були далеко nись:м:ениїйші й рову.ніЙШі, як росийськї; ее ви­равно кажуть тодішнІ люде. По сто літах, нк скасовано україн­ські школи, Ііж росийськими селянап більше стало nисьхенних, БL'lЬше освічених, твхущих людей, що їх у школі ВЧИЛИ рідною ховою, і книжки росийські вони по достатку ДО читання хали. Селниин же нас, вістаючи ся тежни:м: і непросвічени:м:, біднїв, пі]JJИадав, віставав св: поааду ииших HapoдjB. Хоч сидїв на урожайній вежлі, а бі]JJВав гірше від тих, щО живуть на пісках та болотах. На се не ра!! вкавували Українці правительству, та ее нічого не ПОІагало. Тільки вже в останнІ. часі, нк пішов вільнїЙШИЙ дух, після японської війни, попущено де-що. Та й то - книжок багато не пускають, навіть надруковані нищать; tавети теж вакривають; в-ва границі також не:м:а ще BOBCЇJ[ віль­ного довову книжок. Правдивої свободи слова в Росії ще не.а, як неІа й свобідного життя.

- -o,tp_~o--

КАРТА

УКРАІНИ. БіЛЕ ПОЛЕ=УКРАїнські 3ЕМ)lї. -·-·-ГРАНИЦЇ ДЕРЖА8-'-'­• MicTA~ о 'і О Р Н Е

Науково-популярне видання

ГРУШЕВСЬКИй Михайло Сергійович

ЯК ЖИВ УКРАJНСЬКИЯ НАРОД

Коротка історІя Украіни

Репринтне відтворення видання 1915 р.

Дефектн відтворення зумовлені дефектами оригіиалv

Відповідальниїl за випуск В. І. Набока

Художник обкладннки Г. О. Сергеєв

ПІдп. до друку 07.10.91. Формат 70ХIО8'!З2. ПапІр друк. Х. 2. Друк. оФсетиніІ. Умови. др. арк. 9,8. Ум. фарбо-водб. 10,02. ОБЛlК.·ВИД. арк. 5,63.

Тираж 100 ооо пр. Зам. J'I'i 8373. Ціна 4 крб.

P0130 СУКРВУЗПОЛіграф •. 252151, КИЇВ, ВУЛ. Волинська, 6() РВЦ «Орбіта., 252212, I(IІІв·212, аІс 17716

РОВО СУКРВУЗПОЛіграф •. 252151, І(нїв. Волннська, 60.

Грушевський М. с. Г91 ЯК жив український народ. Коротка

ВНД. 2·е.- Релринтне відтворення.- К: лоліграф». РВи «Орбіта», 1991.- 112 с. ISBN - 5-8238-0007-Х

історія РОВО

Українн. о:Укрвуз-

г

Останнім часо" серед Ч\ітацького загалу Українн помІтно зріс інтерес до її історії, зокрема до творів М. С. Грушевського,- вндат, ІІОГО 8Чf'НОГО iJ світовим ім·ям. ПUЗН:1ченого ідеологами тоталітарного режи"у тавро" українського буржуазного націОllаліста. У коm.шньо, му СРСР твори академіка М. С. Грушевського булн заборонені. У час Г.~aCHocтi ЙОГО «історія України,Руси» .• Ілюстрована історія України» ВИХО:1.ЯТЬ веЛИКИМIІ тиражами. проте далеко не задовольняють попиту.

Дещо зара;н.ть у цьому репрннтне відтворення "аловідомої пра'\і М. С. Грушевського .Як жнв українськнй народ. Коротка історія УкраїI"'>, написаної на початкку ХХ століття.

Книга чнтається легко, з веЛНК\іМ інтересом і, сподіваємося, пр"служнться як широкому колу чнтачів, T~K і фахівцям з історІї України>, написаиої на початку ХХ століття.

0503020902-005 Без оголошення М-91

ББК 63.3 (2 УК.)