Для мене бо життя - Христос, а смерть - прибуток

№ 3 (97)вересень – жовтень 2011

Видається за благословенням ректорату Львівської Духовної Семінарії Святого Духа

Засновник і видавець: Львівська Духовна Семінарія Святого ДухаВиконавчий директор:о. Володимир КрушельницькийКомерційний директор:Роман МоравськийГоловний редактор: Руслан БоровийЗаступник головного редактора: Тарас Остафіїв Редактори:Остап МикитчинІван КостецькийЛітературний редактор:Ольга Барабаш-РевакВерстка: Володимир ЦайдерДизайн обкладинки: Юрій ЦегельськийБогдан ЛопишкоФотограф: Богдан Лопишко

Редакція не завжди погоджується з дум-кою та позицією авторів. За достовірність поданої інформації відповідальність несе автор статті. Редакція залишає за собою право на скорочення та редагування мате-ріалів, зміну назви, додавання чи вилучен-ня зображень без додаткового погоджен-ня з автором. Рукописи не повертаються та не рецензуються.Передрук чи часткове використання ма-теріалів допускається лише за умови по-силання на часопис «Пізнай Правду» (для інтернет-видань – гіперпосилання www.magazine.lds.lviv.ua).

Часопис спирається на «Український право-пис. Проєкт найновішої редакції» Інституту української мови НАН України, 1999.

© «Пізнай Правду», 2011.

2. Життя спільноти

Тема номеру

3. Що нас чекає після смерті?4. Евтаназія — “спокійна смерть”6. Чому саме 2012 рік?8. Церковний похорон: народні звичаї та забобони11. Християнське розуміння смерті13. Інтерв’ю з п. Олегом РоманчукомДорога спасіння

15. Зустрінемось ще до смерті16. Запрошений успадкувати Царство БожеПростір спілкування

18. “Він знав, що треба нам допомогти. . . ”

Богосло’я родини

20. Сім’я з християнськими цінностями22. Сім’я — колиска любові і життя

Полеміка

23. Бережи передання25. Що насправді відбулось в Асижі?26. Віра і вірування: чи є відмінність?

Літургійне богослов’я

28. В мирі Господеві помолімся29. “Єдинородний сину”Сторінками історії

30. Хто такий військовий капелан?32. УПА і Святий Покров

Богослов’я ікони

33. Чудотворна дійсність ікониДидяча сторінка

35. Отруйна каблучка

У ЦЬОМУ НОМЕРІ:

4 ПІЗНАЙ ПРАВДУ | вересень– жовтень 2011 | www.magazine.lds.lviv.ua

Життя спільнотиД

ет

ал

ьніш

е н

а о

фіц

ійн

ом

у с

ай

ті Л

ьвів

ськ

ої

Ду

хо

вн

ої

Се

мін

ар

ії С

вя

то

го Д

ух

а:

ww

w.l

ds.

lviv

.ua

Візит жертводавцівУ середу, 7 вересня до Львівської духовної семінарії завітали гості з Великобританії п. Невілла Кірка-Сміта (mr. Neville Kyrke-

Smith) – директора відділу організації «Aid to the Church in Need» («Церква в потребі») у Великобританії з групою паломни-ків – жертводавців цієї організації з Англії, Шотландії та Північної Ірландії.

Розпочався візит жертводавців зі спільної із питомцями молитви у семіна-рійному храмі Святого Духа. Відтак о. Орест привітав гостей. Зі свого боку п. Невілл теж виголосив слова привітання до всіх присутніх. Відрадно було чути співану молитву, яка після звернення до спільноти священика, який був серед гостей, в латинській мові злинула з уст паломників. Відтак гості мали можли-вість оглянути семінарію, а також безпосередньо поспілкуватися зі студентами.

На прощання іноземні гості отримали в подарунок примірник семінарійного часопису «Пізнай правду», пам’ятне зображення семінарії, а також диски з ви-ступами семінарійного октету «Теофорос».

Гості з ІталіїУ п’ятницю, 9 вересня до Львівської духовної семінарії завітала група паломників із про-

вінції Мантова, Італія.Ці гості особливо дорогі і бажані для се-

мінарійної спільноти, адже саме в їхніх роди-нах проживають львівські семінаристи, котрі проходять італомовну школу перед початком вищих богословських студій у Римі. Спільнота мала честь вітати гостей у семінарійному хра-мі. До присутніх звернувся віце-ректор се-мінарії о. Орест Демко, який свого часу теж був студентом італомовної школи в Мантові. Отець віце-ректор висловив гостям щиру по-дяку за щирість і гостинність, котру ті прояв-ляють вітаючи в себе семінаристів із України.

Завершилося перебування італійців у храмі молитвами до Богородиці спочатку українською, а згодом італійською мовою. Опісля о. Михайло Лесів розповів гостям історію Львівської ду-ховної семінарії Святого Духа та провів для них екскурсію стінами семінарії.

Інавгурація Нового Академічного Року

З урочистої Божественної Літургії у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа офіційно розпочався 2011/2012 Академічний рік. Богослужіння очолив ректор семінарії, о. Миколай Фредина. Йому співслужили: о. Сергій Ковальчук – Канцлер Львівської Архієпархії УГКЦ, о. Ігор Бойко – декан Філософсько-богословського факультету УКУ, отці віце-ректор семінарії – Ігор Червінський та Орест Демко, о. Анджей П’єрнікарчик (ks. Andrzey Piernikarczyk) – духівник Брюховицької Вищої духовної семінарії Львівської Архидієцезії РКЦ, а також пре-фект семінарії о. Михайло Лесів.

По святій Літургії отець Миколай поба-жав питомцям пильності, наполегливос-ті, старанності, а головне – Божої радості, маючи яку так легко свідчити Христа

Візит Патріярха СвятославаУ вівторок, 20 вересня Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ відслужив у

Львівській духовній семінарії Святу Літургію та поспілкувався зі студентами се-мінарії.

Після Літургії Блаженніший розповів семінаристам про стан справ у Церкві, зо-крема доніс до відома спільноти рішення V Сесії Патріаршого Собору і Синоду, які цьо-го літа відбулися у Бразилії. Також брати мали можливість задати Главі Церкви свої питання, на які Блаженніший Владика охо-че дав відповідь.

Блаженніший Любомир у Львівській духовній семінарії

17 вересня семінарійна спільнота мала можливість поспілкуватися із Блаженнішим Любомиром, Верховним Архієпископом-емеритом Києво-Галицьким. У вступному слові Блаженніший сказав, що цей день буде для семінаристів особливим, адже на лекціях та екзаменаційній сесії завжди питають їх, натомість сьогодні будуть питати вони.

Питання, які семінаристи задавали Блаженнішому, стосувалися, передовсім, духовного життя. Яким має бути добрий священик? Як не зневіритися, усвідомлю-ючи свою немічність і недосконалість? Як правильно навчати людей слова Божого, як добре постити, як свідчити Христа сво-їм життям… Патріярх давав мудрі і ви-важені відповіді, які зводилися до двох основних тез: беззаперечно довіряти і по-кладатися на Господа та щиро молитися.

По завершенні конференції вдячні се-мінаристи стоячи вітали Блаженнішого надзвичайно тривалими оплесками.

Реколекції – час особливої Божої

благодатіВпродовж трьох днів, з 15 до 18 верес-

ня, у Львівській духовній семінарії Святого Духа відбувалися традиційні реколекції з нагоди початку Нового Академічного Року.

Цього року реколектантом був о. Григорій Комар, віце-ректор Дрогобицької духовної семінарії Блаженних священно-мучеників Северіяна, Якима і Віталія – єро-монахів Дрогобицьких.

У вступному слові отець зауважив, що реколекції – це не є якісь інтелектуальні потуги, можливість почути щось нове і над-звичайне, радше навпаки – будуть звуча-ти давно відомі істини, проте, реколектант порадив відчути і пережити їх по-новому, в Бозі. Закликав слухати: «…не лише вухами, але й серцем».

В часі цих духовних вправ отець-реколектант виголосив 8 наук, у яких зо-середив увагу на темах стосунків з Богом, гріха, чеснот, праведного життя та зростан-ня у священичому покликанні і його пле-кання. Також в часі реколекцій брати мо-гли приступити до сповіді, чи відбути духо-вну розмову з реколектантом.

www.magazine.lds.lviv.ua |вересень – жовтень 2011 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ 5


Мабуть, немає такої людини, яка би не запитувала себе: а що ж буде після смерти? Здавалося би, для

людини віруючої це питання не є надзвичайною дилемою. Кожна хоч трохи «релігійно підкута» людина знає, що від-повідно до прожитого життя в майбутньому її чекає або пе-кло, або рай. Роздумуючи довше над тим, хто ж все ж таки гідний неба, а хто заслужив на пекло, приходимо до нехи-трого висновку: на пекло заслуговують грішники, а на щас-ливу вічність з Богом – праведники. «ВСІМ бо нам треба з'явитися перед судом Христовим, щоб кожний прийняв згідно з тим, що зробив, як був у тілі: чи добре, чи зле» (2 Кор. 5, 10). Проте дуже мало на світі людей, які би однозначно сказали про себе, що вони абсо-лютно невиправні, без-надійні грішники, а ще менше таких, які відне-сли б себе до бездоган-них праведників. Адже немає людини, яка б жила і не згрішила.

Виходячи з людської логіки, жодна люди-на не є гідна раю, адже навіть найбільші, за на-шими мірками, святці не були безгрішними, а мали свої слабкості, з якими боролися. Проте існує кардинальна різниця між закоренілим грішником і грішником, який веде постійну боротьбу зі своїми при-страстями, проте инколи падає під натиском сил зла. Так, вони обоє грішники і обоє не заслуговують на рай, адже ніщо скверне не може увійти до Бога. Однак несправедли-во було би Милосердному і Справедливому Судді однако-во оцінити життя двох таких людей. Саме тому Церква на-вчає, що людина, душа якої не обтяжена важкими гріхами, потрапить до раю, але не одразу по смерти, а пройшовши шлях очищення, «… спасеться, але наче крізь вогонь» (І Кор. 3,15). Цей процес очищення Католицька Церква називає чистилищем.

Чистилище – це стан душі, а не якесь кон-кретне міс-це. Цей стан характеризу-ється муками і терпінням через віддаленість від Бога. Душі в чистилищі усвідомлюють, що за життя погодилися на гріх, відкинули Божу доброту, і ця свідомість гірша за їх муки. Різниця між

Що нас чекає після смерти?Тарас ОСТАФІЇВ

пекельними муками і терпінням в чистилищі полягає в їх тривалості. Перебування в чистилищі є дочасним, тобто має своє завершення у злуці з Богом, а перебування і тер-піння в пеклі є вічними.

Відтак існує вчення Православної Церкви про так звані митарства, які проходить душа людини після своєї смерти. Суть цих митарств полягає в тому, що душа людини, розлу-чившись із тілом, прямує повітряним простором у супрово-

ді ангелів на поклоніння Богові. Якраз у цьому по-вітряному просторі й зна-ходяться злі духи, що зга-дують людині всі її гріхи. Цих митарств, своєрідних зупинок є 20. У кожному митарстві злі духи прига-дують людині окремий рід гріха. Градація митарств пропорційна до ступеня важкости гріха, тобто пер-ше митарство – це менші гріхи, а останнє – найваж-чі. Щоби пройти неушко-джено всі митарства, не-обхідно мати великий за-пас добрих діл, які б по-крили всі прогрішення,

або за допомогою молитов живих вірних. Це вчення Православної Церкви ґрунтується на словах

апостола Павла у 6 главі послання до Ефесян: «Нам бо тре-ба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12). Церква, базую-чись на Святому Письмі, а саме ІІ книзі Макавеїв: «Тому він [Юда Макавей] і приніс жертву переблагання за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха» (II Мак. 12, 43-46), заохо-чує до молитви за померлих, адже ми не знаємо про їхню долю після смерти. Можливо, вони вже перебувають у раю,

можливо – у пеклі або ще знаходяться на шляху до Бога. Саме на цьому шля-ху очищення наша молитва за помер-лих стане особливо корисною для душі близької людини.

Варто пам’ятати одну просту істину: наше життя після смерти великою мі-рою залежить від нашого життя на зем-

лі. Не марнуймо такого цінного Божого дару, як наше жит-тя, а зробімо все можливе, щоб наша вічність тішила Бога, нас самих та наших рідних.

«Всіляка добра і боголюбива душа, коли розв’яжеться від тіла, стає здатною відчувати й споглядати очікувані блага,

а після очищення від того, що їй заважало, веселиться і радіс-но прямує до свого Владики».

Григорій Богослов, Слово 7, 21.

Людина, душа якої не обтяжена важкими грі-хами, потрапить до раю, але не одразу по смер-ті, а пройшовши шлях очищення, «… спасеть-ся, але наче крізь вогонь» (І Кор. 3,15)



Смерть у розумінні сьогодніш-нього суспільства – це тема,

про яку неприємно говорити, питан-ня, яке ви-кликає страх. Панує бажан-ня прожити життя так, не-наче мене це не стосуєть-ся. Проте всі р о з у м і ю т ь , що смерть є невід’ємним к о м п о н е н -том людської природи. Як висловлено в епіграфі, ко-жен, хто при-ходить на світ, мусить п о к и н у т и земне життя через смерть, яка ввійшла в світ через падіння пер-ших людей. «В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято; бо ти є порох і вернеш-ся в порох» (Бут. 3,19). Ісус Христос, взявши на себе гріх людства, через свою смерть та воскресіння пока-зав величність і вартість життя, адже його смерть є джерелом нашого жит-тя, смерть стає переходом до вічно-го життя з Ним. Вона може мати сенс лише тоді, коли відкриває для лю-дини надію на повне життя в Бозі. Життя – це дорога постійного вдо-сконалення і наслідування Христа. Часто ця дорога сповнена негаразда-ми, труднощами, які ми повинні до-лати у Христі та з Христом, щоб за-вжди бути готовими перейти з цього земного життя до вічности.

Господь покликав людину до

Евтаназія – «спокійна смерть» чи посягання на людську гідність?

Володимир ПЕНДЗЕЙ«Один для всіх у життя вхід, подібний і вихід»

Книга Мудрости 7,6

життя і тільки Господь може забрати його в неї. Ніхто краще за Нього не знає, коли ми готові зустрітися з Ним

віч-на-віч. Натомість світ так настир-ливо старається нав’язати нам бага-то инших ідей щодо того, як прожити своє життя, що часто лю-дина нама-гається за-ступити міс-це Бога, ду-маючи, що має владу над життям і смертю. Однією із таких жахливих ідей суспільства стала евта-назія, що прямо суперечить п’ятій за-повіді Божій «Не вбий» (Вих. 20,13). Блаженний Іван Павло ІІ в енциклі-ці Evangelium Vitae (Євангеліє життя) каже, що евтаназія – це дія чи безді-яльність, що за своєю природою і на-міром означає вбивство особи, щоб

запобігти стражданню. Термін «евта-назія» походить із грецької мови та означає «легка смерть», або «добра смерть». Є різні поділи евтаназії, од-ним з яких є поділ на активну та па-сивну. Активна евтаназія полягає у на-маганні лікаря полегшити страждання особи, що перебуває на останній стадії тяжкої хвороби призначенням ліків, які в непрямий спосіб призводять до пришвидшення фізіологічного про-цесу умирання. Однак якщо ліки були введені людині без наміру ліквідації життя або пришвидшення смерти, то це не є евтаназією, навіть коли смерть і стала наслідком такого лікування. Пасивною ж евтаназією є спричинен-ня смерти через припинення підтри-мування життєвих функцій у хворо-го. На сьогодні евтаназія легалізована у деяких країнах Європи (наприклад, в Бельгії, Люксембургу, Нідерландах, Швейцарії) і в кількох штатах США. Дедалі частіше люди вдаються до евта-назії щодо своїх рідних, у випадку по-яви на світ дитини із серйозними ва-дами розвитку (евтаназія новонаро-джених), вважаючи їх тягарем у своїх сім’ях, таким чином принижуючи гід-ність людської особи, особи, яка має безпосереднє право на життя, неза-лежно від віку, стати та вроджених чи

набутих вад.Позиція

Католицької Церкви сто-совно евта-назії є чіт-кою та твер-дою. Життя

людини як творіння Божого має са-краментальний характер. Папа Павло VI у одній із своїх промов вжив понят-тя “гідність смерти”, вважаючи, що ко-жен лікар, пам’ятаючи про людську гідність, має перебувати на службі жит-тя, а померти з гідністю – це не право на смерть, а право померти з людської гідности без техніцизму. Убити себе

Люди вдаються до евтаназії щодо особи своїх рідних, вважаючи їх тяга-рем у своїх сім’ях, таким чином при-нижуючи гідність людської особи



або змусити когось ще зробити це для нас є запереченням Бога і запе-речуванням права Бога на наше жит-тя. Бути убитим є н е с у м і с -ним з ви-з н а н н я м ц і н н о с -ти та гід-ности лю-дини. Особливе питання, яке часто стає каменем спотикання у дискусі-ях про евтаназію, є питання страж-дання. Чому я страждаю? Де Бог, коли важко? Навіщо «дає Він світло бідоласі і життя тим, яким на серці гірко?». Блаженний Іван Павло дає відповідь на це питання, звертаю-чись до книги Йова. Він каже, що Книга Йова є стогоном болю всього людства. Страждання є випробуван-ням віри, бо віра веде до відкриття таємниці: «Знаю, що Ти все можеш; усе, що задумаєш, зробити спромож-ний (Йов 42, 2)». Тільки той, хто ви-знає, що його життя приступне для нападів хвороби чи гріха, здатен у зустрічі з Ісусом Спасителем віднай-ти правду та істинність свого існу-вання. Як каже Євангеліє: «Не ті, що

«Humanae vitae» - енцикліка Папи Павла VI від 25 липня 1968 р., присвячена питан-ням контролю над народжуваністю, яка викликала великий резонанс серед модерністів і

ліберально налаштованих вірних. Безпосереднім приводом до написання енцикліки послу-жило рішення ООН та ВООЗ розглянути проблему контролю народжуваности, передбачалося обґрунтувати необхідність такого контролю, оскільки світова економіка могла виявити-ся нездатною забезпечити людству «прожитковий мінімум». У «Humanae vitae» потверджується компетентність учитель-ства Церкви. «Хай ніхто в Католицькій Церкві не каже, що природний закон лежить за межами компетенції учитель-ства Церкви. Безсумнівно, ... що Ісус Христос, передавши Божественну владу Петру та іншим апостолам, ... поставив їх захисниками і тлумачами ... не тільки закону Євангелія, але також природного закону, в якому виявляється воля Бога» Також у документі йдеться проте, що шлюб - це, перш за все, таїнство, яке не можна вважати результатом еволюції або дії природних сил. Відповідальне батьківство становить невід’ємну частину будь-яких сімейних стосунків, і чоловік та дружина не мають права «покладатися тільки на свою волю в передачі життя, але повинні узгоджувати свої дії з творчим наміром Бога ...». Так єдиним правомірним способом регу-лювання народжуваности Церква стала офіційно вважати використання природних біологіч-

них ритмів, оскільки при цьому не відбувається насильства над природою.

при добрім здоров’ї, потребують лі-каря, лише – хворі» (Лк. 5,31), тому найперше Христос приходить до

них. Деколи немож-ливо уявити, які не-стерпні болі має лю-дина, але біль ніколи не може бути спону-кою, роздумами, які приводять до бажан-ня смерти. В хрис-

тиянському розумінні страждання є тим, що часто призводить люди-ну до переосмислення життя. Крім того 1990 року у Нідерландах після проведення соціологічного аналізу було встановлено, що пацієнти про-сили евтаназії з та-ких причин: втра-та відчуття власної гідности — 57% ви-падків, біль — 46%, недостойне по-мирання — 46%, залежність від ото-чення — 33%, втома від життя — 23%. Лише в 10 із 187 випадків біль було наведено єдиною причиною. Ці ре-зультати перегукуються з даними инших досліджень, також проведе-них у Нідерландах, відповідно до

яких біль був найважливішою при-чиною лише в 5% випадків. На при-кладі Нідерландів видно, що голо-вними причинами прохань евтана-зії є втрата відчуття власної гіднос-ти й недостойний людини процес вмирання. Тому Христова Церква так сильно наголошує на гіднос-ті кожної особи незалежно від віку, стати, фізичних та духовних можли-востей. Тому недопустимими є вбив-ство, аборт, самогубство, евтана-зія ані будь-які спроби позбавлення життя людини.

Та попри все життя людини не обмежується тільки в часі, життя лю-

дини – це вічний процес спогля-дання Бога, а Бог присутній біля своїх синів та дочок в най-більших трудно-щах, якщо вони

приймають їх з любови, а любов за-вжди перемагає.Життя - це те, що люди прагнуть найбільше зберегти, однак найменше зберігають.

«Життя і смерть появив я перед тобою, благословення і прокляття. Вибирай життя» (Втор. 30, 19).

Головними причинами про-хань евтаназії є втрата відчуття власної гідності й недостойний людини процес вмирання

Померти з гідністю – це не право на смерть, а право померти з людської гідності без техніцизму

Папа Павло VI



Багато людей у цілому світі занепокоєні «про-

рокуванням» про кінець світу в 2012 році. Звідки взялося це «пророцтво», як й о г о м о ж н а п о я с н и -ти?

Одним із джерел тео-рії про кінець світу в 2012 році є календар майя. Це сис-тема кален-дарів, якою корис-т у -

валася древня цивілізація майя. Згідно з легендами майя, від сотво-рення світу змінилося чотири цикли людського роду. Кожен із циклів закінчувався повним знищенням цілого світу. Всі ці періоди тривали приблизно 4-5 тисяч років. Керуючись кален-дарем майя, ми живемо зараз у п’ятому циклі людського роду, який має закінчитися 21 грудня 2012 року.

Ще однією причиною знищення Землі називають па-рад планет, який має відбути-ся того ж таки 21 грудня 2012 року. Сатурн, Юпітер, Марс та Земля мають зрівнятися в од-ній лінії, що призведе до апока-ліпсису.

Не знаєте ні дня ні години, або чому саме 2012 рік?

Михайло НИЧ

Є инші пояснення цієї теорії, як от пророцтва Нострадамуса, а також засоби масової інформації: Інтернет, телебачення, преса... і хтось, хто всім цим керує.

Спробуємо спростувати кілька мітів, що розповідають про кінець світу в 2012 році.

Отже, міт перший: ка-лендар майя. Згідно з вчен-

ням про цю древню ци-вілізацію, відбулося

вже чотири кінці світу. Чим для нас, християн, є кінець світу? Це другий

прихід Ісуса Христа на землю, воскресіння

мертвих і вічне жит-тя праведників у небі

або вічна мука для грішників. Тобто нового населення людей не буде! Як тоді могло відбутися чотири кінці світу?! Кажуть, що календар майя закінчується 21 грудня 2012 року. Погляньмо на свої календарі в домівках - вони

також закінчуються – 31 груд-ня. Але це не означає, що 1 січ-ня вже не настане! Просто по-трібно взяти новий календар на наступний рік.

Міт другий: космічний парад планет. Це науковий ар-гумент, який спростовують самі науковці. Наукові співробітни-ки НАСА проводили різнома-нітні дослідження щодо загро-зи для нашої планети з космосу і виявили, що нічого страшного в космосі не повинно відбути-ся. З наукової точки зору пла-неті Земля нічого не загрожує щонайменше 4 мільярди ро-ків! Також щодо розташування планет в одну лінію, то науков-ці вважають, що це не вплине значною мірою на нашу плане-ту. Кожного року в грудні відбу-вається таке явище, тож немає жодної причини для небезпеки.

Міт третій: пророцтво Нострадамуса. Нострадамус був французьким астроло-гом, вченим, лікарем. Жив у


ХVI столітті, був віщу-ном і здійснив багато пророцтв, одне з них – це армагедон 2009 року! Дивно, але зараз вже 2011 рік!

В історії людства було багато «мудрих» людей, які намагалися назвати точну дату кін-ця світу. Це і президенти секти «Свідки Єгови» - Чарльз Рассел та Джозеф Рутерфорд. Вони пропо-відували кінець світу в 1914, 1918, 1925, 1946, 1955, 1965, 1980 роках. Але ж зараз 2011! Також одна з протестантських течій «Адвентисти сьо-мого дня» визначили дату кінця світу, але нічого такого не сталося!

Де зараз найчастіше пропагується кінець світу 2012 року? Це засоби масової інфор-мації. Для чого комусь робити таку пропаганду на весь світ? Озираючись на негативний до-свід тих же Свідків Єгови, всім керують великі фінанси (історії про благословенну пшеницю, прихід на землю старозавіт-ніх праотців…). Кожного разу, проголошуючи кінець світу, ці сектанти робили величезні

грошові махінації. Чи не спало й тепер комусь на думку роз-багатіти завдяки довірливим людям?

«А про той день і го-дину ніхто не знає, ані ангели небесні, - лише один Отець» (Мт.24, 36). Ісус Христос в Євангелії ясно говорить про те, що не слід ламати собі го-лову, шукаючи цієї дати, бо жодне з творінь не знає, коли буде друге пришестя Христа на землю, лише один Бог! «Чимало лжепророків устане і зведуть багато людей» (Мт. 24, 11). Рассел, Рутерфорд, Нострадамус та багато инших лжепророків вже постало. А скільки є таких, імен яких ми не знаємо, які діють за кра-сивою маскою, прикриваючи своє справжнє єство!

Ми – християни ХХІ століття - не повинні боятися другого пришестя, але навпа-ки, подібно до перших хрис-тиян, з великим нетерпінням очікувати його! Чому «левова частка» святих нашої Церкви – це люди, які жили на землі

в перших віках християнства? Бо вони кожного дня чекали на прихід Ісуса, кожен свій день вони проживали як останній – в святості, постійно були готові зустрітися з Христом. Чи важ-ко сьогодні бути постійно гото-вим до зустрічі зі Спасителем? Зовсім ні! Часта сповідь, час-те Причастя, щоденна молит-ва, щоденне читання Святого Письма, піст, а навіть про-сто добре ставлення до своїх ближніх: доброзичливість, ми-лосердя, готовність допомог-ти… Все це робить нас готови-ми до смерти чи до кінця світу, про який нам так багато гово-рять. «Збагніть це добре: коли б господар знав, о котрій годи-ні прийде злодій, пильнував би й не дав проламати стіни в сво-їм домі. І ви також будьте гото-ві, бо не знаєте, о котрій годи-ні Син Чоловічий прийде» (Лк. 12, 39 – 40).

Тож якщо жити за при-кладом наших святих, то не-важливо, коли настане кінець світу – завтра, в 2012 році чи, може, за 50 років!




Свята Христова Церква, як дбайлива мати, супроводжує свої духовні чада впродовж

усього дочасного перебування на зем-лі. Як Невіста Христова, ведена Святим Духом, вона провадить свій благочес-тивий народ до вічного блаженства у Царстві Небесному, подає всі засоби для його осягнення, а також за допо-могою Божої благодати благословляє вірних і освячує їх Господньою ласкою.

Вже після фізичного наро-дження людини Церква ро-бить можливим народжен-ня духовне, за допомогою схо-дження Духа Святого і пресві-терського священнодійства у Святих Таїнствах Хрещення і Миропомазання. Надзвичайні події у житті християнина за-вжди супроводжуються цер-ковним благословенням. Таїнства Сповіди, Євхаристії, Подружжя, Єлеопомазання освячують важливі моменти земного життя вірних, посила-ють благодать Святого Духа і скріпляють на шляху зростання в чеснотах.

Завершення життєвого шляху також супроводжуєть-ся участю церковної спільноти, яка «у похоронних і поминаль-них богослужіннях просить ми-лосердного Бога простити усо-пшому його гріхи й “оселити душу його у країні живих, у місці світлому, де всі святі й правед-ні спочивають”» . Християнське розуміння смерти ґрунтуєть-ся на світлі пасхальної радос-ти, яка походить від Христового воскресіння і Його перемогою над смертю. У візантійсько-українському обряді спокон-віку існують освячені століття-ми звичаї та традиції, пов’язані з погре-бенням покійних та супроводженням їх «у місце спокійне, звідки втекла бо-лізнь, печаль і зітхання». Відповідно, у певних місцевостях присутні різні забо-бони та пусті вірування щодо похорон-ного процесу та погребення усопших.

Церковний похорон: народні звичаї та забобони

Розгляньмо благословенні Церквою обряди, народні звичаї та забобони, пов’язані зі смертю людини та пере-ходу її у так званий потойбічний світ.

Перш, ніж благочестивий та по-божний християнин переставить-ся у инший вимір буття, Свята Церква наполегливо радить та ре-комендує прийняття вірним Святих Таїнств Покаяння, Євхаристії та Єлеопомазання, завдяки яким душа

отримує Божу благодать, примиряєть-ся з Господом, духовно зцілюється та готова спокійно з миром і благоговін-ням покинути цей світ. Про це повинні подбати рідні та близькі вмираючої особи, щоб єрей зміг вчасно надати хворому духовну допомогу і нікого не

відпустив без душеспасаючих і освя-чуючих Тайн. Тільки в такому випадку людина є готовою до переходу в иншу форму життя. Давній звичай нашої Церкви також настійливо рекомендує відчитувати над особою, яка помирає, “Канон молебний у час ісходу душі”, звернений до Пресвятої Богородиці «від імені людини, що вмирає і гово-рити вже не може» , який своїм гли-боким змістом дуже лаконічно, влуч-

но та зворушливо розкриває тайну земного життя та смер-ти. Його читається від імені вмираючого, який просить Пречисту Діву Марію для себе «безпечно все це пере-йти» і відігнати «повітряно-го змія, напасника, мучите-ля, страшних шляхів нагля-дача і вічного спокусника» . Цей чин ще не є заупокійним і містить також 50 псалом та кінцеву молитву єрея, який, власне, і повинен провади-ти моління. Однак за відсут-ности пресвітера цей канон може промовляти будь-який побожний мирянин, опус-каючи при цьому виголоси і молитву священика.

Одразу після кончини, коли фізично тіло вже не по-дає ознак життєдіяльности, рідні кличуть єрея в дім, де лежить покійний, щоб від-служити над новоперестав-леним християнином “Канон молебний по відходу душі з тіла”, який містить також па-нахиду, 90 псалом та відпо-відну молитву, яку проказує отець духовний, вимолюю-чи у Всемилостивого Господа прощення усіх гріхів помер-

лого, милосердя та вічно-го життя. Цей чин може відправляти-ся у довільний час і є цінним молитов-ним зверненням та проханням близь-ких людей про відпущення усіх прогрі-шень померлого. Це є найважливішим та найбільш корисним для душі усо-пшого.

Юрій КОВАЛЬЧУК

Похорон преосвященнішого владики Юліана Ґбура



Тіло новопереставленого миряни-на одразу після смерти омивають во-дою та зодягають, після чого кладуть на спеціально зроблений катафалк, оповитий білою скатертиною, де воно перебуває до положення в домовину. Однак у всій цій метушні сім’ї та знайо-мим покійного слід пам’ятати, що най-більше користи душі рідної померлої людини приносить молитва, а не риту-альний предмет, який вико-ристовується для погребен-ня. Православна Церква по-декуди в Україні зберегла звичай класти в труну текст розрішительної молитви, яку промовляє священик. Такий обряд в нашій Церкві поширення не набув. Тут та-кож варто зазначити про багатовікову церковну тра-дицію, коли тіло померло-го хоронять на третій день після смерти, що символізує воскресіння Христове тре-тього дня.

Плоть людська, тіло, яке є Храмом Святого Духа, на-віть після фізичної смерти не є просто закам’янілим трупом, а залишається у свідомості благочестивих християн вмістилищем жи-вої душі, яка залишила ті-лесну оболонку і вийшла для перебу-вання у иншому бутті. Саме тому при-міщення, де перебуватиме покійний під час молитовних священнодійств, підлягає належному прибиранню та повинно бути приведене до належного порядку. Символом любови до помер-лого, пам’яті про нього, суму з приводу втрати є вінки та живі квіти, які прино-сять в дім усопшого вірні парохіяльної громади, а також родичі і близькі. Вони прикрашають домовину, висловлюючи таким чином скорботу і жаль за помер-лою особою.

Першою загальною спільною мо-литвою над тілом покійника є Чин Парастасу або Великої Панахиди, який очолює єрей у багряних або фіолетових (подекуди чорних) ризах. Богослужіння відправляється, як правило, ввечері, щоб якнайбільша кількість вірних мо-гла взяти у ньому участь. На спеціяль-но приготований столик кладуть три буханці хліба як певну жертву за гріхи померлого. Таке моління супроводжу-ється кадженням тіла та окропленням свяченою водою. Важливе місце тут за-ймають відповідні єктенії, де громада

молиться «за упокій душі усопшо-го раба Божого», а також за те, «щоб Господь Бог оселив душу його, де пра-ведні спочивають». Саме на цих про-шеннях побудована християнська мо-литва за померлих. Наспіви богослуж-би мають жалобний та скорботний ха-рактер, мелодії мінорні, висловлюють людську тугу та сум з приводу смерти особи, а тому не годиться скорочува-

ти структуру богослужіння, опускаючи її частини.

Українська Греко-Католицька Церква зберегла споконвічну тради-цію читання над померлим Псалтиря, який є «надзвичайним свідченням віри в Бога та в Його опіку над життям ви-браного народу і кожної людини». Читання псалмів є не тільки душеспа-сительною молитвою над померлим, а й певною потіхою та розрадою для рід-них, які проводжають близьку особу в останню путь і потребують в цей час підтримки та уваги. Зазвичай протягом вечора та ночі прочитуються всі 150 псалмів, які супроводжуються відпо-відними молитвами, покаянними тро-парями та Трисвятим зі Славослов’ям. Заохочується також служіння заупокій-них акафістів, проказування вервиці та инших молитов за упокоєння душі по-мерлого християнина, які воднораз є корисними і для того, хто молиться. Похвально, коли якомога більша кіль-кість вірних чисельно присутня біля до-мовини протягом усієї ночі, однак цей час не можна використовувати на пус-ті балачки, а слід присвятити молитві.

В сам день похорону скорботна громада знову збирається в домі по-мерлого, де служиться панахида, після чого тіло виноситься з дому і чин по-гребення продовжується на подвір’ї, де на особливу жалобну мелодію спі-вається Трисвяте і читаються уривки зі Святого Письма. Уривки можуть чита-тися також у инших відповідних міс-цях - пам’ятний хрест, вхід на церков-

не подвір’я чи цвинтар. Зазвичай пре-світер біля дому виголошує похорон-ну проповідь, хоча подекуди священик практикує її вже у храмі. Єрей від імені покійного прощається зі своєю сім’єю, усіма родичами, близькими та знайо-мими і просить пробачити йому всі грі-хи та образи, які будь-коли трапляли-ся. Варто звернути увагу на практику використання спеціяльних церковних похоронних пісень, які є дуже зворуш-ливим та становлять повчальний вияв жалю та суму за покійником. Такі піс-ні співаються на шляху до храму та на цвинтар і, відповідно, супроводжують усопшого в «останню путь», «в далеку дорогу».

У церкві відспівування продовжу-ється, саме тут відбувається дуже тре-петний та скорботний обряд останньо-го цілування, під час якого вірні цілу-ють Святе Євангеліє та хрест, прощаю-чись із покійним. У деяких храмах по-хорон відправляється разом із заупо-кійною Божественною Літургією. На кладовищі співається панахида і від-бувається поховання, тобто опускан-ня труни у землю, після чого священик


окроплює свяченою водою гріб і за-печатує його «до другого пришестя Христового». Залежно від місцевости практикується звичай окремого бла-гословення могили і співання тропа-ря «Земле, відкрийся». Варто зазначи-ти, що прощання з померлим на міс-ці вічного спочинку не повинно бути занадто довгим, оскільки воно спону-кає вірних до зайвих емоцій та пере-живань, яких до того і так було бага-то. Беручи активну участь у похорон-них відправах, вірні не тільки склада-ють молитву за померлого, чим при-носять йому і собі безмірну користь, але й потішають родичів, які в цей час дуже потребують людської підтримки та співчуття.

Тепер звернімо увагу на найбільш поширені народні звичаї, їхню роль і місце у процесі поховання та забобо-ни, пов’язані з цим.

Перш за все варто згадати про триз-ну (поминальний обід, або поминки). Найважливішою справою, як вже було сказано, якою повинні займатися рід-ні померлого, – це молитва за упокій душі і вічне життя «на лоні Авраама, Ісака та Якова», але аж ніяк не клопіт про те, щоби в день похорону спра-

вити пишний поминальний бенкет у пам’ть про новопереставлену особу, де справджуються слова євангельсько-го багача “душе моя, спочивай собі, їж пий і веселися!”. Якщо ж таку тради-цію важко викорінити, то, принаймні, такий обід слід робити скромним та

відповідним до події.Існують також инші народні звичаї,

пов’язані з похованням померлого: по-кладення в подушку, на якій лежить го-лова покійного, зілля, освяченого на свято Успення Пресвятої Богородиці і празник Пресвятої Євхаристії; сипання пшениці на верх труни, після того, як її закрили та винесли з дому; біля вікна запалюють свічку; дзвонять в усі дзво-ни під час занесення тіла до храму та винесення з нього, при цьому три рази опускаючи домовину до порога; та-кож у випадку, коли гине молода нео-дружена особа, її тіло несуть на руках близькі та знайомі, а діти, випереджу-ючи похоронну процесію, посипають дорогу квітами та зіллям. Ту воду, якою омивали тіло усопшого, слід вилити в тому місці, де не ступає нога людини. Вважається, що активна участь у по-хоронному процесі – це перевага осіб середнього та старшого віку, а молоді люди радше мають бути просто спосте-рігачами у цьому дійстві. Ті чи инші тра-диції, якщо вони не суперечать христи-янській вірі та навчанню Церкви, ще можуть бути присутні у погребально-му обряді, оскільки вони освячені сто-літтями народного благочестя, а тому

просто скасувати їх було б щонаймен-ше неправильно.

Однак як при цьому не згадати про відомі та надзвичайно поширені забо-бони, які настільки переплелися із при-писами церковного уставу та народ-ними звичаями, що подекуди навіть

буває важко їх ідентифікувати? Перше, про що треба сказати, це так звані “шнурки з померлого”, тобто бинтові або марлеві пов’язки, які прив’язують померлому на руках і ногах і які пізні-ше стають об’єктом захоплення не од-ної побожної особи, яка свято вірить, що “реліквію” обов’язково треба збе-рігати у помешканні. Насправді все це є порушенням першої заповіди Божої, яка застерігає не вірити в забобони і називає це гріхом, який обов’язково треба визнавати на Святій Сповіді. У разі виявлення таких “раритетів” їх слід негайно позбутися, закопати на цвинтарі або просто спалити.

Палітра та розмаїття народних ві-рувань инколи може просто вражати – необхідність закрити усі дзеркала в домі, відкрити усі двері, зупинити хід усіх годинників, покласти померлому в труну гроші, мотивуючи це можли-вістю відкупитися ними у потойбічно-му світі від поганої долі. Відомі випад-ки, коли в домовині залишали пляшку горілки (!). Існують також застережен-ня від здійснення будь-яких внутріш-ніх робіт у будинку тривалістю протя-гом одного року і навіть вішання руш-ників у тій кімнаті, де лежав покійний.

Далі - перекинути крісла або стільці, на яких лежало тіло померлого піс-ля винесення з дому, мотивуючи це тим, щоб покійний “не повернувся”. На кладовищі не можна дивитися в могилу, доки труна не буде опущена в неї, а вже після погребення, коли закінчився чин похорону, не можна відвідувати померлих рідних, оскіль-ки всі вони присутні біля гробу сво-го новопереставленого товариша. Як відомо, від трагічного до смішного лише один крок, а тому не можна пе-ретворювати відхід із земного жит-тя на комедію. Найцікавішим є те, що деякі миряни свято вірять у поді-бні забобони, приписуючи їм містич-ні властивості та магічні дії. Однак пастирська второпність у поєднанні зі здоровим глуздом, раціональною логікою та приписами церковного уставу дозволяють гідно провести благочестивого християнина на міс-це вічного спочинку.

Кожен мусить пам’ятати про не-минуче наближення смерти, про го-товність в мирі і спокої її зустріти та про те, що добрий відхід з цієї землі ще треба заслужити. Найкраще цьо-го досягти праведним, скромним, по-божним життям згідно з волею Божою та його заповідями.




Тема смерті на сьогодніш-ній день стала незвично

популярною і широко обго-ворюваною. Засоби масової інформації практично кож-ного дня повідомляють нас про трагічні випадки у різ-них куточках світу, результа-том яких є смерть десятків і сотень людей. Ця інформа-ція формує у нас певне від-ношення до явища смерті, та здебільшого воно пред-ставляється нам, як сумне закінчення людського жит-тя. Ми думаємо про щось трагічне та негативне вже при самому звучанні цього слова. Та чи є це правильним відношенням? Напевне, що ні. В зв’язку з цим родиться потреба більш глибоко про-никнути у поняття смерті та з’ясувати її християнське розуміння. Спочатку пропо-ную розглянути, які ж чин-ники спричинили те розу-міння, яке має більшість людей на сьогодні.

Отже, сучасна людина,

Християнське розуміння смерті

Іван КОСТЕЦЬКИЙ

спрямована на споживан-ня та використовування всьо-

го, що пропонує їй світ, не ба-жає допустити до себе думок про власну смерть, чи навіть не

хоче припускати, що з цим ма-теріальним світом колись дове-

деться розпрощатися. Тому в різний спосіб, часто штуч-ний і наївний намагаємося протидіяти і не підпускати до себе думок про це сум-не явище. Інколи може ви-робитися також і вороже ставлення до смерті осо-бливо, коли задумуємося про її невідхильність, тоді ми стараємось якось від неї втекти, тим паче, що сучасні технології пропо-нують багато різних шля-хів, чи радше «спроб від-тягнути» момент смерті і втриматися у цьому сві-ті. Разом з тим забуваємо, що всі матеріальні блага, як і наше земне тіло є тлін-ними, а душа є безсмерт-ною і тою, яка потребує спасіння. Також страх пе-ред смертю може бути ви-кликаний тим, що ми бо-

ляче перенесли втрату когось з наших близьких і не хочемо й думати, що це колись ще по-вториться. Зазвичай все це за-криває наші очі на нормаль-не уявлення про кінець нашо-го життя. Тому дуже важливим є почути пояснення цього яви-ща з боку Церкви Христової, адже ця тема завжди була невід’ємною частиною доктри-ни церкви. Пояснення смерті з боку християнства дозволяє нам відкрити сенс цього фено-мену бо він може бути зрозумі-лий тільки на теологічному під-ґрунті.

Memento mori ( лат. «пам’ятай, що [доведеться] вмирати», «пам’ятай про смерть») – латинський ви-

раз, що став крилатою фразою. У Стародавньому Римі ця фраза звучала під час тріумфального ходу римських полководців, які повертаються з перемогою. За спиною воєначальника ставили раба, який був зобов’язаний періодично нагадувати тріумфатору, що, незважаючи на свою славу, той залишається смертним. Поширеним є помилкове твердження, що вислів «memento mori» був формою вітання, яким обмінювалися при зустрічі

ченці ордена траппістів, заснованого в 1663 році.



Розуміння смерти в инших релігіяхКоран говорить, що не потрібно боятися смерті. Мусульмани вірять в життя

після смерті. Смерть приходить через волю Аллаха. Мусульмани вважають, що життя людини закінчується тоді, коли приходить Азраіль – ангел смерті.

В буддизмі душі постійно рухаються по колу, переходячи від одного світу до іншого. Таким чином смерть розуміється як певний перехід в інший світ, перехід від одного народження до іншого.

В індуїзмі душа за своєю природою завжди залишається вічною, вона не на-роджується і не вмирає. Людина змінює тіла впродовж життя і такий процес є круговим. Таким чином смерть – це тільки зміна тіла.

Центром християнського ро-зуміння є воскресіння Ісуса Христа. Його тріумф над смер-тю вчи-нив так, що його смерть є «смертю смерті», і початком нового ета-пу в житті людства. Ті, які хочуть піти за Ісусом стають учасника-ми нового життя, єднаючись з ним в святій тайні Євхаристії. Як навчає нас Катехизм Української Греко-Католицької Церкви : «Смерть для христия-нина не є глухим кутом, відхо-дом у небуття, чи кінцем існу-вання людської особи. Смерть, як і життя відкриваємо у світлі Христової Пасхи. Смерть -- це перехід до нового життя , від землі до небес». Отже у хрис-тиянському розумінні, смерть є своєрідним переходом, зустріччю з Творцем. Але ця зустріч означає для нас також і суд Божий. Тобто кожна людина ста-не на суді щоб дати від-повідь за свої вчинки , як каже Євангеліє: цей суд буде страшним для всіх, що чинять

беззаконня (пор. Мт. 7, 23), а для праведників—благосло-венням (див. Мт. 25, 34). Свята

церква вчить нас, що мусимо жити пам’ятаючи про смерть, покаятися і засудити себе ра-ніше божественного суду. Тому не знаю, чи є надто важ-ливим побиватися про про-довження днів свого земно-го існування,якщо куди важли-вішою є думка про те, як гід-но приготуватися до життя, яке починається за межею смер-ті. Церква Христова закликає своїх вірних готуватися до цьо-го через ціле своє земне життя. Думаю, що хорошим прикла-дом для наслідування може по-

служити для нас життя і вчення святих отців, які дали заповідь

постійно пам’ятати про смерть, адже ця пам’ять дає людині сили мужньо переносити не-щастя і скорботи цього життя, вона вчить прощати і любити. Також ця пам’ять може заро-дити у нас своєрідну боязнь чи-нити гріх. Та не означає це по-стійно ходити сумним та дума-ти тільки про те, що зараз моє життя закінчиться. Пам’ять про смерть радше полягає у тому, щоб не чинити нічого того, що може вбити мою душу та зро-бити її мертвою для Царства Небесного.

Мусимо вміти роздумати над власною дочасністю і смер-тю, яка хоч є завершенням, та-кож є і початком та передсма-ком чогось нового: вічного жит-тя. Отже найкращим приго-туванням до смерті є добре, шляхетне, корисне для людей

християнське жит-тя. Воно полягає в униканню гріхів і по-стійній любові до Господа, яка випли-ває з нашого серця та постійного бажан-

ня зустрітися з ним у вічності.

Володимир Лоський: “Смерть існує лише для того, щоб пригадувати людині про її природне

покликання бути з Богом”

Григорій Богослов: “Для того, щоб ожити, нам потрібен був Бог, який воплотився і помер.

Ми померли з Ним, щоб очиститися, з Ним воскресли, тому що з Ним померли. З Ним прославилися, тому що з Ним воскресли”



Смерть є великою таємницею, подібно як Божі плани є таєм-

ницею. Я думаю, ми не завжди можемо зрозуміти чому ця людина саме в цей час померла.

Коли смерть є трагічною чи неочіку-ваною, наприклад, коли в батьків поми-рає маленька дитина, чи помирає молода людина, я як пси-хотерапевт кажу: «Я не знаю чому. Може, колись вам це відкриється і ми зможемо збагну-ти цю таємницю». Тим не менше, смерть сталася і ми маємо її прийняти.

Я думаю, за питанням «чому?» на-справді стоїть біль. І, на мою думку, на нього ми не завжди можемо дати люди-ні логічну відповідь, хоча інколи кажемо: «Бог знає, що так було найкраще, так було в Його задумі».

Плани Бога є вели-кою таємницею для нас. Ми – маленькі люди, нам важко їх збагнути. Тому справжня відповідь на питання «чому?», на цей біль, що ховається за цим запитанням, є обі-йми, рука підтримки. Ми не знаємо, чому так ста-лося, але розуміємо сум людини, що переживає втрату, хочемо підтрима-ти її.

Людині, насамперед, дуже потрібна підтрим-ка, просто відчуття того, що біля неї є хтось поруч, що до неї хтось ставиться з любов’ю, що її обійма-ють, що хтось дає їй руку і що ця рука є не тіль-ки на цвинтарі, але вона є кожен день, бо звичай-но, біль найсильніший в перші дні, але весь цей

Як допомогти людині пережити втрату близької

особиОлег Романчук — дитячий психіатр, психотерапевт. Живе і працює у

Львові, керівник відділення розвитку дитини навчально-реабілітаційного центру «Джерело», автор книг, адресованих як фахівцям, так і широкому колу читачів, і перш за все батькам. Одружений, батько трьох дітей. У своїй професійній діяль-ності керується християнськими цінностями.

час – в перший рік після втрати, мож-ливо, перші місяці, – людина буде не раз відчувати сильний біль і тугу за тою лю-диною, а особливо, якщо це була близь-ка людина.

Надзвичайно велике завдання насам-перед родичів і друзів бути поруч тої лю-дини і дозволити їй відчути цей біль, ви-

словити цей біль, адже знає-мо, що розділений біль – мен-ший. Людина може плакати і зі сльозами, з часом той біль її

залишає. Так що я думаю, що дуже важ-лива є підтримка.

Друге, що є дуже важливе – це до-зволити людині говорити про свої по-чуття, про свої спогади, стосунки з лю-диною, про своє життя з тою людиною і про своє життя, коли ця людина фізич-но вже не є присутня, бо це, власне те, з

чим людина дає собі раду, коли залиша-ється після втрати.

Їй треба осмислити життя тої люди-ни, свої стосунки. Їй треба тоді відпусти-ти цю людину, їй треба навчитися берег-ти пам’ять про цю людину, з одного боку, а з іншого боку – жити далі і знайти сенс, ресурси для подальшого життя.

Тут дуже важливо, власне, те, щоб вона могла з кимось про це поговорити і щоб хтось міг їй теж деколи практич-но допомогти, бо інколи це є якісь прак-тичні, життєві труднощі і деколи смерть близьких людей нас ставить у такі дуже стресові ситуації: чи економічно чи фі-нансово, чи в інших аспектах.

Підтримка полягає в тому, щоб гово-рити, надавати сенсу її почуттям і так ру-хатися у пережиті цієї втрати до того, що ми називаємо «примиренням», «інтегра-цією» та «входженням у новий етап жит-тя», з пам’яттю про цю людину і усвідом-ленням, як жити далі.

Дуже важливо є молитися разом бо розуміємо, що смерть не є кінцем, а смерть є переходом душі до Бога.

За питанням «чому?» насправді стоїть біль



Можемо сумувати за людиною, але можемо й радіти, що вона є вже з Богом і, відповідно, ми теж маємо бути ближче до Бога.

Молитва є дуже важливою – молит-ва як за тих, хто відійшов, так і за тих, хто залишився, щоб вони могли пережити цю втрату.

Роль священика полягає в тому, щоб особисто підтримати сім’ю і фактично, благословити її на подальше життя. І де-коли це може бути кілька слів сказаних священиком, це може бути кілька яки-хось маленьких фраз, які скеровують по-чуття, допомагають зрозуміти, як жити далі.

Деколи сім’ї стикаються з певними труднощами. Наприклад, вони не можуть собі чогось простити, що вони тій людині зробили, може, часом образили, чи зро-били щось, за що вони сумують. І деколи треба помогти людям пробачити собі це. Звісно, попросити прощення в Бога, в тої людини, яка померла, але також прийня-ти це прощення, пробачити собі і не жити з почуттям провини.

Деколи навпаки треба пробачити лю-дині, що відійшла у вічність, бо інколи померла людина могла нас скривдити.

Перше, що не варто робити – це спробувати забороняти людям пережи-вати втрату. Деколи ми забороняємо пе-реживати людям втрату нібито з турботи про них. Ми кажемо: «Перестань плака-ти. Сльозами людину не повернеш. Нема чого сумувати, бо вона з Богом». Нема жодної проблеми, що людина з Богом і ми тішимося за неї, але з іншого боку ми

справді можемо водночас сумувати, що вона не є тут фізично присутня. Тому, я думаю, нам не треба забороняти людям сумувати. Важливо зрозуміти, що смуток виходить тоді, коли ми його висловлюємо і розділяємо з іншими.

Деколи, не бажаючи спричиняти болю, ми взагалі уникаємо згадувань про померлу людину, бо думаємо, що людям буде сумно, вони почнуть плакати, тому

ми деколи спілкуємося з родичами по-мерлої людини зовсім про неї не згадую-чи, немовби не бажаючи викликати біль. Це насправді недобре, адже нам треба пам’ятати ту людину, навіть якщо спога-ди викликають смуток, це ж природньо.

Але з іншого боку теплі спогади, світ-лі спогади викликають і смуток і водно-час зігрівають. В цьому є пара-докс поминань: ми і сумуємо за тою людиною, але і, пам’ятаючи її, ми відчуваємо на-скільки вона жива в нашому житті, наскільки вона живе в нашому серці і наскільки все те добре, що вона зробила зігріває нас, помагає краще жити, яке багатство дала нам ця людина своїм життям.

Я думаю, теж поганою порадою є ра-дити людям, у яких померла дитина у

пологах, якомога швидше замінити цю дитину чимось іншим, наприклад, наро-дити собі другу. Не є доброю ідеєю, коли в серці є жалоба і пережиття втрати, ва-гітніти. Треба спочатку оплакати втрату, і тоді, коли в серці є місце на другу дити-ну, народити її.

Людям дуже важливо замислитися, напевно ми всі це робимо, коли когось втрачаємо, про конечність нашого життя,

який зміст цього життя. Думаю, нам дуже важливо, коли ми пе-реживаємо втрату, теж замисли-тись, як жити далі з пам’яттю про ту людину, з пам’яттю про той до-свід, і взагалі, який сенс нашого

життя, бо колись воно закінчиться, і від-повідно якийсь спадок ми хочемо зали-шити іншим.

Деколи ми думаємо, що наш спадок – це, наприклад, будинок, який ми збу-дуємо своїм дітям, але, коли відходить померла людина, ми згадуємо не тіль-ки будинок. Ми вдячні за будинок, але

ми згадуємо на сам пе-ред любов, яку вона нам дала, му-дрість, яку вона нам дала, і це нас

запрошує розуміти, що найважливіше у нашому житті – це те, як ми живемо, які стосунки ми маємо з іншими людьми, на-скільки ми любимо, турбуємося, наскіль-ки ми даємо своїм дітям добрий урок сво-їм життям, наскільки ми передаємо їм мудрість і що це є найбільший спадок, який ми лишаємо у своєму житті.

Такий парадоксальний спосіб пере-життя втрати близької людини може нас підштовхнути до того, щоб жити більш осмислено, і більш мудро та більш по-вним життям, і цінувати кожну його мить.

Думаю, нам усім треба бути свідоми-ми того, що ми всі помремо і що наші рід-ні помруть. Це сумна реальність, якої ми інколи не хочемо бути свідомі, тому жи-вемо так, як ніби наші рідні будуть жити вічно, і ми будемо жити вічно.

Усвідомлення смертності і нашої, і наших рідних може дуже допомогти біль-ше цінувати кожну людину і бути більше свідомим того, що кожна наша зустріч з іншою людиною є свого роду дотиком. Цей дотик може бути різним, але добре, коли він є дотиком любові, дотиком бла-гословення, дотиком, який підтримує ін-ших людей і надихає їх до того, щоб жити таким наповненим, змістовним життям.

Основний сенс є в тому, щоб справ-ді цінувати мить, цінувати людей, люби-ти, розуміти, не судити їх і справді жити тут і тепер.

Перше, що не варто робити – це забороняти людям переживати втрату

Людині, насамперед, дуже потрібна підтримка, просто відчуття того, що

біля неї є хтось поруч, що хтось дає їй руку і що ця рука є не тільки на цвин-

тарі, але вона є кожен день


Дорога спасіння

В наш час часто можна почути репліки на кшталт «Я сам», «Усі від мене

відцуралися», «Всі мене забули», до того ж люди кажуть, що Бог забув про них, коли нарікають на труднощі у своєму житті та дорікають Йому за те, що він їм посилає. Все частіше зустрічаєш сум і розпач на лицях молодих людей. Один священик сказав, що депресія – це рак XXI століття. Люди хочуть все і одразу: гори грошей, нічого не роблячи; міцне здоров’я, гублячи себе поганими звичками; гарну країну, по-справжньому не люблячи її, побачити Божу присутність і допомогу, навіть не намагаючись жити з Ним, жертвувати себе для Нього, навіть не відкриваючи своїх духовних очей. Це нагадує хвору людину, яка навіть не підійшовши до лікаря, чекає на Його дії. Чи дійсно Бог забув про нас? Чи справді Він посилає нам тільки невдачі та прикрощі? Чи Всевишній залишив нас самих у цьому складному світі? А, може, то ми залишили Його? Забули про Нього і не бачимо Його через те, що засліплені та оглушені повсякденними проблемами, буденними справами? Чи зустрічаємось ми з Ним ще тут на землі, за життя? Дуже часто шукаємо дії Божої у чомусь надзвичайному, хочемо зустріти Його у якихось незвичних обставинах і не бачимо, не зустрічаємо свого Небесного Батька. Та як часто він промовляє, прагне зустрітись з нами через наших ближніх, батьків, вчителів, яких ми переважно відкидаємо, тим залишаючи Христа з простягнутими для обіймів руками і йдемо від Нього. А потім ще маємо сміливість нарікати і казати, що буцімто Він нас ігнорує. На жаль, ми дуже важко приймаємо випробування, які посилає нам Господь. І саме в таких ситуаціях найчастіше можна почути докори: «Чому Ти мене покинув?». Але труднощі та хрести, які посилає Творець – це і є ті прояви Його уваги і любови. Адже через них Він показує, що ми Йому потрібні, що Він пам’ятає про нас, підказує, що нам потрібно змінитися, хоче вказати наші хиби. Чи буде робити так хтось, байдужий до нас? Звичайно, ні. Тому це означає, що Бог нас любить! Особливо важко нам побачити Господа через гордість. Тому часом наш Батько допускає людські падіння. Він робить це з безмежної

Зустріньмося ще до смертиОстап МИКИТЧИН

любови і тільки заради нашого добра. Часто Бог опускає нас дуже низько для того щоб піднести на ще небачену висоту. Він опускає нашу високо підняту голову, адже ми в гордості не бачимо дороги Божої, спотикаємося за каміння та вибоїни самолюбства, самовпевнености. Натомість коли ми в покорі опускаємо голову, то бачимо дорогу нашого життя, можемо побачити в калюжах наших сліз жалю, стан нашої душі. Можемо тоді відрізнити шлях добра і зла, нам

легше оминати перешкоди у вигляді гріхів, легше побачити Господа і зустрітися з Ним. Господь Бог є завжди з нами, вічно присутній у нашому житті. Ми зустрічаємося

з Ним кожного дня, та не завжди намагаємося побачити Його. Часто навіть коли

хочемо зустрітися з Христом, стан нашої душі не дозволяє зробити цього. Наше серце - як вікно: якщо воно заплямлене гріхами, то ми нездатні побачити, що за ним. Тому потрібно піклуватися про нього - і ми зустрінемося з Господом, адже «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать!»

Коли ми в покорі опускаємо голову, то бачимо дорогу нашого життя



Гортаючи сторінки історії, нераз хочеться по-ринути у вир тих подій, заглибитись у них,

щоби самому відчути, а ще більше пережити ці хви-лини минулого, стати учасником його творення. І коли поринеш у саме серце, то бачиш, що дуже ба-гато людей просто існують, а не живуть, бо не мають надії. Пригноблені, забувши або ніколи й не знавши, що таке справжня любов, чекають свого кінця. А дех-то через важкий тягар, що його несе, виснажується настільки, що не тільки забув почуття радости, а й

Запрошений успадкувати Царство

Боже, а думаєш про земне

просить про смерть, з якою, на його думку, все закін-чується — людина повертається в порох.

Та після приходу Ісуса Христа на землю все змі-нюється, з’являється надія. Безліч людей, які, вже втративши сенс свого буття, зодягнулися в одежу лю-бови, бо стали синами Божими. Безліч людей заба-жало жити. Народившись у Дусі Святому, почали шу-кати Царства Божого — царство любови, миру, радос-ти, блаженства, де немає ні краплинки лукавства, а всіх наповнює Любов. Саме тому, коли християнство проголосило себе, сила людей прийняла його в своє серце. Нехтуючи всім земним, почали свою мандрів-ку додому, де на них завжди чекає люблячий Батько, який кожної хвилини з нетерпінням виглядає своїх дітей. В цій мандрівці важливо пам’ятати , що йдемо не тільки до Христа, а йдемо з Христом. Багато було тих, що з радісним серцем, смиренням і покорою вступали на цю вузьку стежку, часто служили світо-чами своїм братам. Та в скрутну хвилину, коли темря-ва зненацька застала їх, виявилось, що не мають при собі світила. Таких огортає страх темряви, яка своїм холодним подихом забирає останню надію, гасить в нашому серці останню іскру любови. Чимало в на-шій історії крови, ненависти, сліз і стільки змарно-ваних сил, безрезультатних намірів, марних надій, стільки терпінь і помилок! Життя наше стало пошу-ком у темряві. Блукаємо в пошуках щастя, бо те, що вважаємо за найбільший скарб, чого прагнемо, ви-трачаючи неабиякі зусилля, а часто і нашу гідність — витікає крізь пальці, минає, а ми далі залишаємося голодними і порожніми. Серед мільярдів подібних істот кожен із нас залишається самотнім і страж-дає. Наше серце шукає Того, Хто може дати повно-ту щастя і спочинок в любові. Це Ісус Христос, який, мов жебрак, стоїть біля дверей нашого серця зі сво-їм даром любови. Навіть коли ми відвертаємось від Нього, Він не покидає нас, але в надії, в терпеливос-ті чекає, коли запросимо Його, сьогодні чи завтра, чи в останню хвилину нашого життя. Часто весело-щі в нашому домі відвертають наші очі від Жебрака, та Він не полишає нас. Бо, можливо, тоді, коли мине радість, в гризоті, злиднях, в терпіннях, хворобі чи

Володимир ЦАЙДЕР

«Наскільки зростиш тут крила до світу горішнього,настільки злетиш там; наскільки очистиш тут ум свій,

настільки там побачиш славу Господню; і наскільки возлюбишБога тут — настільки там наситишся Його любов’ю».

св. Єфрем Сирійський



Душа вмирає, тіло квітнеХіба це все нам не помітне?Міцніють ноги, слабнуть крилаІ весна уже не мила.

Вмирає час під пресом смерті.Беремо «щастя» у конвертіМи п’ємо з ложки бруд солодкийЦей день для нас вже закороткий.

Хоч маєм все, ми жебракуєм.Не плачемо, а лиш жартуєм.Чи ми цінуєм те, що маєм?Чи ми живем, чи помираєм?

Нові вершини – більша безпорадність.В рожевих окулярах бачимо реальність.Йдучи у гору, котимося в прірвуСвої емоції скидаєм в чорну урну.

Критична точка, пік падіння,Зеніт занепаду і тління.А суд страшний ще за життяЗа відступи людини від Творця.

Приходить день, та місяць сяє.Що було добре в душах, вже немає.Ілюзія крізь правди призмуПриводить все до антропоцентризму.

Метал цвіте, троянда в’янеМожливо ще колись настанеЧас, щоб знайти живу людину,Та зараз всюди лиш машини.

Остап МИКИТЧИН

Приречені

Молитва

О, всемогутній Боже! Ми повністю залежимо від Твого суду. Даруй нам істинно пізнати нашу слабкість і безсилля, і те, що ти – наша сила і кріпость. Допоможи нам відмовитися

від надії на себе самих і на блага цього світу. Навчи нас шукати прибіжище у Тебе, віддавати наше сьогоднішнє життя і наше вічне спасіння у Твої руки, щоби ми завжди були Твоїми спадкоємця-ми і возсилали Тобі хвалу. Допоможи нам навчитися знаходити заспокоєння тільки в Тобі і жити Твоїм благоволінням. Ти – початок і кінець нашого спасіння, тому даруй нам, Боже, у страсі і тре-петі підкорятися Тобі і слідувати Твоєму покликанню. Допоможи нам безперестанно приклика-ти Тебе і віддавати Тобі всі наші турботи доти, доки, нарешті, ми не перейдемо до вічної радос-ті. Вона здобута для нас стражданням, смертю і воскресінням Твого єдинородного Сина. Амінь.

Карл БАРТ

самотності запросимо Його, щоби зігрів нас своєю любов’ю. Ця любов дається нам для лікування і розради в терпіннях, для полег-шення щоденних тягарів, для того, щоб відкрити очі нашого серця. Поки серце наше прагне того, що є у світі, воно неспокійне, бо не-впевнене, чи здобуде це. Коли ж здобуває те, за чим полювало, на-повнюється страхом, що може втратити його. Цей страх зростає в міру нагромадження скарбів: маєтків, влади, різних речей. Ми час-то боїмося втратити щось із того, чого в нас немає, але чим праг-немо володіти в майбутньому. Та чи кожен з нас збирає діаманти страждань і перлини сліз, дорогоцінні клейноди віри, любови, тер-пеливости, витривалости, мужности, покори і смирення, невиба-гливости і скромности, вдоволення малим і поміркованости, рев-ности і горіння духу, лагідности і безмовности — той щедрий уро-жай, з яким станемо перед нашим Батьком?. .

Скільки зусиль прикладають будівничі, щоб побудувати буди-нок на землі, де за одну ніч можуть його розікрасти? То чи не вар-то нам більше потрудитися заради вічної обителі, де немає за-здрости, гордині, ненависти, а панує вічна Любов? Тому стараймо-ся пам’ятати про небесне, з ним постійно єднатися, горнутися до нього — і в жодному разі не звертати очей додолу, до і лукавство віку цього.


Простір спілкування

Отче, відомо, що Іван Павло II є дуже популярним у Польщі. Як Ви можете прокоментувати цей факт, зважаючи на своє багато-річне проживання у цій країні?

Так, дійсно, Іван Павло II є лю-диною, яка вважається духовним провідником поляків, принаймні в останні 30-40 років. Сам факт вибо-ру його на Апостольський Престол розбудив дуже великі надії в Польщі, особливо тоді, коли країна була під комуністичним ярмом. Він став сво-єрідним «мотором», який призвів до змін у Польщі, а згодом і в цілій Європі. Найголовніше те, що після війни Церква в Польщі завжди була сильною. Вона навіть в комуністич-них часах дуже добре утримувала ду-

ховний провід народу так, що влада не могла знищити цю силу. Кардинал Войтила був на той час дуже відо-мим у Польщі, хоча не настільки, як

його близький приятель – кардинал Вишинський, примас. Тому ніхто не сподівався, що папою буде обраний кардинал Войтила. Він, після обрання папою, від самого початку старався скріпити народ духовно і допомогти йому перемогти радянський режим. Перший приїзд папи до Польщі 1978 року показав, яким духом хоче «зара-зити» Святіший Отець поляків. І йому це вдалося дуже добре. Як результат - сильна хвиля громадських і полі-тичних заворушень у 80-х роках, за-родження так званої «Солідарности», очевидно, також не без впливу на-вчання Івана Павла II, яка попри всі темні сторони (воєнний стан) при-звела до великої перемоги через 10 років. Поляки також почали змінюва-тися під впливом навчання папи - не

лише в політичному, але й в духовно-му сенсі. Храми ставали щоразу біль-ше наповнені людьми, які перейма-лися християнськими цінностями. Коли вже настала свобода в Польщі, а

матеріалізм вийшов на перше місце, жадоба «наздогнати Європу» у багат-стві спровокували в людей сильне ба-жання працювати й працювати. Тоді, як помічали мої друзі-священики, стало меншати людей у церквах, на-томість наступні візити Святішого Отця повернули рівновагу. На сьо-годні людей, за словами священи-ків, є стільки, скільки вони очікують. Приблизно 60-80% населення регу-лярно ходять до храму. .

Як Ви можете охарактеризува-ти стосунки кардинала, а згодом і папи К.Войтили з УГКЦ в Польщі?

Ці відносини не були надто тіс-ними. Тим більше, що Українська Католицька Церква в Польщі на час, коли К.Войтила був кардиналом, а потім папою, практично не існу-вала, тобто існувала напівпідпіль-но. Очевидно, були певні структу-ри парохіяльного характеру, нато-мість не було жодної структури ви-конавчої. Ми підлягали безпосеред-ньо під римо-католицьку юрисдик-цію. І говорити про якісь стосунки чи якусь співпрацю було дуже склад-но. Я не пригадую, щоб були якісь дражливі моменти в Кракові, де була наша парохія за часів кардиналь-ства К.Войтили, але теж не було біль-шого бажання допомогти. Потім, коли К.Войтила став папою, ті від-носини перейшли на глобальний і дуже позитивний рівень, у Римі до того ж був кардинал Й.Сліпий, пізні-ше – М.Любачівський. За папи Павла VI наша Церква не мала такого «від-криття» у світі, такої сили, якої на-брала за часів Івана Павла II. Він був слов’янином, знав про долю нашої Церкви в Радянській Україні і Польщі, розумів ті процеси, бо сам вихо-вувався в «радянському» просторі. Папа знав, що треба нам допомогти.

«Він знав, що треба нам допомогти...»

Бесіда з почесним ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа, отцем-доктором Богданом Прахом про постать Івана Павла II, його стосунки

з УГКЦ, приїзд до України, благословення побудови нової семінарії та багато иншого цікавого…

о. Богдан Прах


Простір спілкуванняЦе великою мірою саме його заслу-га, що стосунки покращилися, і наша Церква набрала потужности.

10 років тому Ви очолювали орг-комітет із підготовки приїзду Папи до України. Що можете ска-зати про ту роботу крізь призму років?

Це не була перша моя участь в підготовці приїзду Святішого Отця. В Польщі я брав участь щонайменше в двох таких орг-комітетах, там набрав досвіду. Коли тут, в Україні, з’явилася ін-формація, що приїде Святіший Отець, тоді Блаженніший Любомир доручив мені опіку над цим процесом. Робота ця була дуже приємна і важка од-ночасно, оскільки терміни були дуже стислі. На той час духо-вний підйом суспільства був так сильний, що з ким би не до-велося працювати - чи то з дер-жавною владою, чи з міською, чи з різними громадськими ор-ганізаціями – всюди була гар-монія і співпраця. Те, чого бра-кує сьогодні … Об’єднувала, ду-маю, сама постать Івана Павла ІІ. На той час він у цілому сві-ті мав колосальний авторитет. Сама свідомість того, що Папа буде посеред нас, додавала всім такої поваги і внутрішнього пе-реконання, що та поїздка підне-се нас на дусі й дасть сили дола-ти всі труднощі. Так воно й ста-лося. Не можна забути про те, що всі подальші «заворушен-ня» позитивного характеру – так званий «Майдан» 2004 року – це теж результат візиту Святішого Отця, який кинув те зерно. Воно дозріло, і народ сказав: «Ми хочемо иншої краї-ни, ми хочемо свободи, нормального життя, чистих рук…» – тих цінностей, про які Церква говорить постійно і на яких наголошував Святіший Отець.

Під час свого візиту в Україну Святіший Отець, нині Блаженний Іван Павло II, освятив місце під по-будову Львівської духовної семіна-рії УГКЦ, ректором якої Ви були на той час. Які у Вас були відчут-тя, коли Первосвятитель Церкви благословляв побудову нового приміщення ЛДС?

Було дуже складно внести в про-граму візиту Святішого Отця цей пункт, графік візиту був надзвичай-но щільним. Ватиканські монсеньйо-ри не дуже хотіли «роздрібнювати» поїздку Папи, але я мав досить силь-ний вплив для того, щоби все-таки це зробити, так воно й сталося. На той час це була тільки сама земля, навіть ще не до кінця оформлена, та ідея бу-

дувати семінарію. Ні грошей, нічого иншого тоді ще не було… Тоді, влас-не, Господь Бог дав таку нагоду, що Святіший Отець був на нашій тери-торії, благословив і надихнув усіх до того, що це завдання треба зреалізу-вати. Скажу щиро, тоді мало хто вірив, що це здійсниться. Коли я показав мерові міста плани до затвердження, то не було навіть здивування, а лише кпини: «Ви того ніколи не збудує-те…». А через кілька років мер прий-шов на посвячення (новозбудова-ної Семінарії – прим. авт.)! То є така ласка Божа. Чудо не відбулося без зу-силь, але це ласка Божа, що нам вда-лося все здійснити, сьогодні можемо втішатися новими об’єктами для до-брого виховання нового покоління

духовенства.

Чи є у Вас досвід особистого спіл-кування з Іваном Павлом II?

Цей досвід невеликий. Було кілька розмов – коротких. Чи то в Перемишлі, чи в Римі, чи тут, в Україні, – це не були розмови такого характеру, де б ми собі змогли довшу якусь справу обговорити. Це були, пе-

реважно, короткі розмови за сніданком або при якійсь зу-стрічі, де було більше людей. Віч-на-віч була лише одна маленька розмова в захрис-тії, коли Святіший Отець від-відував у 1991 році нашу кате-дру в Перемишлі. Я там очо-лював оргкомітет з приїзду Святішого Отця. Очевидно, враження було колосальне, бо це ж Святіший Отець… Десь упродовж 20-30 секунд відбувалася така приємна, в «чотири ока» бесіда, без жур-налістів.

Як Ви ставитеся до закидів секти Доґнала, щодо того, що Іван Павло II є апоста-том і посмертно «екскому-нікований» цією ж сектою?

Це великий біль для всіх і велика прикрість, що така ситуація сталася і що такі люди з’явилися. Вони діють нібито від імени священи-ків, католицького духовен-ства… Кожен розуміє, що та-ким способом досягнути чо-гось неможливо. Злом добро ніколи не можна творити. Те,

що вони роблять, є чистий і явний гріх, адже ображають і зневажають людину, а ніколи гріхом чи гріхов-ним життям, чи гріховними вислова-ми не можна добро збудувати. Вони уявляють себе єпископами, хочуть бути єпископами, священиками, які мають Тіло Христове (Церкву – прим. авт.) об’єднувати , а говорять такі слова… Це свідчить про них одно-значно, яким духом живуть, яким ду-хом вони дихають, а про розпізнан-ня духів ми маємо у Святому Письмі дуже багато текстів.

Розмовляв Володимир Мамчин,

Медія-центр ЛДС


Богослов’я родини

У сучасному суспільстві питан-ня зразкової форми подруж-

нього життя та виховання в особли-вий спосіб є актуальним у сучасно-му суспільстві та перебуває на етапі пошуку. Кожне подруж-жя є осередком, в яко-му Господь дарує сім’ї щось надзвичайно осо-бливе, неповторне та цін-не. Але крім того, на осо-бах які вирішили побуду-вати сім’ю лежить велика відповідальність: зробити щасливим свою дружину або свого чоловіка і добре виховати своїх дітей.

Сьогодні справді є не-легко дивитися на сім’ї, в яких правдиве християн-ське духовне вогнище за-вмирає і стає нездатним більше горіти і освітлю-вати світ, а самі ці люди більше не можуть пере-давати іскру життя, ра-дості і любові одне одно-му та своїм дітям.

Виховання дітей є справді важливим за-вданням батьків, оскіль-ки у своєму кінцевому результаті здатне впо-вні сформувати дити-ну як особу. Сьогодні од-нією із проблем добро-го виховання, у християн-ських сім’ях є брак ліде-рів, християн-героїв, які своєю власною моделлю християнського життя за-охотять інших до правдивого життя у Христі. Сьогодення потребує живого свідчення того, що саме християнські

Сім’я з християнськими цінностями у сучасному

суспільстві: недосяжний ідеал чи реальність?

Володимир ГРИБ

принципи і цінності допомагають у подружньому житті.

Особа блаженного священному-ченика Еміліяна Ковча є гідна того, аби сьогодні його називали чоло-

віком і батьком, який неодноразо-во здійснював пошук до досконалої, конкретної форми євангельського

життя і виховання. Він, живучи в ма-теріально бідних умовах, зумів стати для своєї сім’ї не лише взірцем, але й джерелом надії та радості. Постать цього священика є чудовим свідчен-

ням людини, яка вповні стала учнем Христа і стала ним не на якийсь час, а на ціле життя.

Однією з особливих християнських чеснот цієї людини, яка чи не най-більше розкривалася саме у родинному колі дружи-ни і дітей було його щире та милосердне ставлення до всіх, кого він зустрічав у житті. Одного разу після чергового повернення до-дому о. Еміліян зайшов до хати, але не сам. Він при-вів зі собою ще двох дітей-сиріт, а до своєї дружини і дітей сказав: «Ото ваші діти!». Траплялося, що він своїми вчинками не рідко дивував також і своїх па-рафіян. Довголітній пала-мар церкви в с. Коросно п. Володимир Боднар од-ного разу прийшов додо-му до о. Ковча і був при-ємно вражений ситуацією, яку там побачив: «Я прий-шов до нього, а в нього за столом сидять голодні і бід-ні люди…». Ймовірно, що його дружина і діти часто могли бачити в своєму домі подібні ситуації, а такі ми-лосердні вчинки батька,

власне, свідчать про нього як голову сім’ї та вчителя християнського жит-тя.



Отець Еміліян був дійсно чудовим чоловіком для своєї дружини Марії-Анни. Вона часто знаходила підтрим-ку в його особі, а неодноразово і рев-не заохочення до цілковитої довіри Богові та євангельського служіння ближнім.

—Над тією хатою ангели проліта-ють! – так говорили перемишлянські парафіяни про скромний будиночок, де мешкала священича сім’я Ковчів. Крім о. Еміліяна, його дружини і шіс-тьох їхніх дітей майже завжди жили там кілька осиротілих діток.

Відчинені для всіх двері, любля-че та щире серце для дружини і дітей стало незабутнім та досконалим при-кладом Божої любові та Його при-сутності у світі. Діти найбільше ша-нували свого батька за простоту, щи-рість і любов, якими він їх огортав. Анна-Марія, його дочка, у своїх спо-гадах про о. Еміліяна згадує:

«Якось Тато сів біля мене, щоб, як казав, провести «конференцію», і заговорив про мою шкільну подру-гу Катрусю, батько якої – старшина УГА – героїчно загинув: «Катруся, її брат і дві сестрички стали сиро-тами, нам треба їм допомогти». – «Чим, тату, я можу допомогти?» - «Катрусі треба таких книжок, що і тобі. Подвійно купити ці книжки нам не під силу: купимо книжки Катрусі, а ти позичай у неї. І цього року ще носи свою форму, а нову купимо Катрусі». Тато здержався наче чекав моєї зго-ди, а я за хвилину пригадала щось і кажу: «Тату, купімо Катрусі ще пла-щик, бо той, що має, вже дуже малий на неї». – «Але і ти не маєш, і твій малий на тебе…». – «Тату, я все маю, бо маю тебе, а Катруся – сирота». У батькових очах заблищали сльози. Це був єдиний раз, коли я бачила їх на обличчі мого найдорожчого Тата».

Важливо зазначити, що о. Ковч від ранніх років життя своїх дітей на-магався посіяти у їхніх серцях най-цінніші християнські цінності, навчи-ти їх мужності та терпеливості, а такі позитивні риси у вихованні є справді важливим фактором у процесі розви-тку дитини та її вдосконалення.

Крім того, важливим чинником у виховній системі о. Еміліяна був його власний приклад досконало-го виконання своїх обов’язків. Його дочка про ревне служіння бать-ка пише: «Уявляєш собі […] з яким

вдоволенням сповняв це наш Тато коли висповідав, запричащав і звін-чав вже на смертній постелі пере-мишлянського гицля (гицель — осо-ба, що займається відловлюванням безпритульних тварин: кішок, собак. Слово також вживається як лайливе, оскільки професія гицля вважаєть-ся досить непопулярною у народі – прим Ред.), що ловив псів у місті, був недовірком і жив без шлюбу? Радості Тата тоді, здавалось, не було кінця, а

коли той гицль помер, зготовив йому найкращий як зміг похорон […]. Ти можеш уявити собі, яка радість напо-внювала його знедужене тіло і зболі-лу душу, коли міг передати Господнє розрішення йдучим на смерть?».

Виховання у сім’ї Ковчів великою мірою базувалося також і на рідній українській культурі та добрих її тра-диціях. Марія Ленчишин про сім’ю блаженного священномученика зга-дує: «Хата завжди була повна моло-ді, особливо приїздили сестри їмості літом на вакації і вчили молодих га-ївок та народних танців». У такому

по-народному простому, проте рідно-му батькам середовищі зростали діти о. Еміліяна.

Сам о. Ковч у своїй праці «Чому наші від нас утікають» закликає чи-тачів зрозуміти необхідність саме па-тріотичного виховання, яке повинно базуватися на вивченні рідної історії, літератури та на читанні творів укра-їнських письменників. Бо, як далі за-значає автор, незнання своїх звича-їв, традицій чи культури притаманне сьогодні багатьом фахівцям, а часто і провідній інтелігенції. Згідно з на-веденими свідченнями можна зроби-ти висновок, що життя у сім’ї Ковчів неодноразово наповнювалося різни-ми народними звичаями, піснями рід-ного українського народу і любов’ю до рідної культури. Проте, не мож-на так само оминути і думки, що на-явність патріотичного виховання у цій сім’ї свідчить, власне, про глиби-ну розуміння батьками виховання в найширшому та досконалішому ас-пекті. Саме тому з впевненістю мож-на підкреслити, що виховна система о. Еміліяна Ковча була взірцем у то-гочасному суспільстві, а також може бути чудовим зразком для сьогоден-ня.

Життя цієї сім’ї є ілюстрацією того, що бути християнами не завжди є легко, проте, їм вдалося показа-ти, що це таки справді можливо. Як батьки, о. Еміліян і Марія-Анна ста-ли прикладом у подружньому житті і вихованні. Саму їхню систему вихо-вання і особистий приклад подруж-нього життя варто вважати взірцем доброго християнського життя та ви-ховання через те, що лише любов батьків та їхній власний приклад по-ведінки здатний змінити дітей, від-крити для них багато нових скарбів, цінностей та ідеалів.

Відкрити справжні джерела ра-дості у подружньому житті та вихо-ванні – завдання особливо важли-ве і непросте. І, власне, сьогодні такі зразкові християнські свідчення є дуже потрібні, позаяк, вони є добрим засобом для відповіді «нормальним» обставинам новітнього розуміння по-дружнього життя у суспільстві.

Отець Еміліян Ковч отримав від Бога дуже цінний та неповторний дар у житті – покликання до подружньо-го життя і реалізував цей дар справ-ді гідно.

Марія Анна Добрянська зі Залуцьких, дружина священомученика

Омеляна Ковча



Сім’я — колиска любові і життя

Іван ШПЕГ

Сім’я, буття якої походить від самого задуму Божого, отри-

мала від Бога післанництво, щоб ста-ти першою і живлячою клітиною сус-пільства. Саме у сім’ї, через особли-вий обов’язок батьків, передається людське життя, що базується на сто-сунках любові, які існують між батька-ми і дітьми. Передаючи життя, батьки також навчають бути людиною, і у цьо-му – велика заслуга батьків.

Єдиним і основним середовищем

від моменту народження дитини є cім’я. Це те місце, де дитина розвива-ється і виховується. Це місце, разом із відповідними батьківськими настано-вами, найкращим способом підготов-ляє дітей до життя і, звичайно до шлю-бу.

В період дорослішання, коли діти вступають в підлітковий вік, наступає час важчого контролю над ними, який

потребує великої обережності у ви-хованні, оскільки вони вступають в період самоутвердження і прагнуть власної незалежності. Це часто при-зводить до спротиву батькам, і пев-ного віддалення від сімейної опіки, що призводить до піддання негатив-ному впливу суспільства, яке часто впливає згубно, подаючи недостовір-ну інформацію. Це відбувається через брак належної турботи батьків, проя-вів любові, доброго власного христи-

янського прикладу, міцного емоцій-ного зв’язку. Тому важливе значення має те, як батьки виконують ті осно-вні перші обов’язки, в який спосіб і навчають бути людиною. Оскільки, приділяючи дитині час і увагу, батьки дають зрозуміти наскільки люблять її, наскільки шанують її особисту гід-ність і свободу.

Важливою у батьківстві не є тільки

фізична сторона, тобто дати життя, а також духовна. Це духовне батьків-ство полягає у вдосконаленні душі. Батьки, давши дитині життя біологіч-не, повинні дбати не тільки про фі-зичний розвиток дитини, і матеріаль-не забезпечення, а й виховувати духо-вно. Тому, від того, яке життя щоден-не ведуть батьки, залежить як будуть виховуватись діти. Оскільки дитина, дивлячись на повсякденну поведін-ку батьків, наслідує її, беручи як при-

клад до наслідуван-ня, через силу ав-торитету яким при-родньо володіють батьки. Увесь вихов-ний процес пови-нен базуватись на власному прикла-ді. Батьки, навча-ють своїх дітей гід-ності і поваги до ін-ших, показуючи це власною поведін-кою в колі сім’ї, де повинна панувати безкорислива лю-бов через яку осо-ба здатна прийма-ти іншу, незважаю-чи на її відміннос-ті. Так діти вчаться принципу пошани, який повинен бути обов’язковим еле-ментом виховання.

Саме у сім’ї, яка є основною і не-замінною вихов-ною спільнотою, плекаються релігій-

ні і культурні цінності, завдяки яким людина здатна формувати свою влас-ну ідентичність. Тут діти отримують почуття безпеки і довіри, що впрова-джує дитину в майбутнє, допомагає їй зреалізувати себе. Від цього зале-жать як дитина ввійде в доросле жит-тя, оскільки ті фундаментальні ціннос-ті, які дитина набуде в сім’ї, будуть орі-єнтирами в подальшому її житті.


Полеміка

Згідно зі Символом віри, текстом, який відобра-жає багатовікове вчення

Вселенської Церкви про Пресвяту Трійцю, визнає-мо віру «І в Духа Святого, Господа животворящо-го, що від Отця [і Сина] ісходить, що з Отцем і Сином рівнопоклоняє-мий і рівнославимий, що говорив через пророків». Відповідно, Святий Дух є Третьою Особою Божою, що володіє особови-ми характеристиками та Божественною сутністю, буттям. Прихід Святого Духа, Утішителя, був про-віщений Ісусом Христом ще перед розп’яттям, що й здійснилось на п’ятдесятий день після Воскресіння Христового (П’ятдесятниця). За цією обітницею, Утішитель має перебувати з нами повік (Ів. 14,16).

Проте поза Церквою існують «вчення», які за-перечують цю науку, чи-нячи деструктивний вплив та сіючи зневіру через нав’язливе поши-рення відповідної літе-ратури. Зокрема, у ви-данні Вартової Башти від 1.10.2009 р. «Що таке святий дух?» здійснюється запе-речення, що Святий Дух є Особою Божою, мовляв, Він є лише силою, за допомогою якої Бог здійснює свої наміри. Для цього наводить-ся ряд метафор, які сприймають-ся буквально. Скажімо, цитується

Біблійні основи вчення Церкви про Особу Святого Духа

Андрій ЧОРНОПИСЬКИЙ“Бережи передання!” (І Тим. 6,20)

пророк Ісая 44,3: «Бо я виллю воду на спраглу землю, потоки вод на сушу. Я виллю мій дух на твоїх по-

томків, моє благословення на тво-їх нащадків». Після чого задаєть-ся запитання типу: «Хіба можна ви-лити на когось особу?» (там само, с. 5). Проте такі тлумачення і від-повідні висновки, трактовані бук-вально, є неприпустимими та легко

спростовуються, якщо розглянути подібні метафори, хоча б з того ж таки пророка Ісаї 11,1: «І вийде па-

росток із пня Єссея, і ві-тка виросте з його корін-ня» чи Іс. 53,7: «Його мор-довано, та він упокорявся і не розтуляв своїх уст; не-мов ягня, що на заріз ве-дуть його, немов німа ві-вця перед обстригача-ми, не відкривав він уст» тощо.

З останніх цитат ви-пливає нелегітимність та слабкість згаданого ар-гументу проти Особи Святого Духа, адже Писанню, а ще більше пророчій мові, притаман-ні метафоричність і об-разність. Проте подібно як Никодим, дивуючись науці Ісуса про необхід-ність нашого народжен-ня з висоти (незалежно від віку, соціяльного ста-тусу),, запитував: «Як воно може статись?» (Ів. 3,9), Свідки Єгови стверджу-ють, що це «суперечить здоровому глузду». Таким чином чи не намагаємося ми перетворити непри-ступного Бога на «зруч-ного для нашого розумін-

ня “бога”? Ісус Христос, що як Бог і людина жив, помер

і воскрес, вже суперечить здоро-вому глузду людини! Бо й апостол Павло повчає: «Писано бо: «Знищу мудрість мудрих і розум розумних знівечу!» (І Кор. 1,19).

Церква вчить, що Святий Дух є не лише силою чи невідомою

Зіслання Святого ДухаНамісна ікона храму Львівської Духовної Семінарії


природною стихією з малої бук-ви, а особовою Сутністю, наділе-ною рисами Особи та роллю в іс-торії спасіння людини. Першою ва-гомою тезою, з якої Святий Дух у Святому Письмі постає як індивіду-альність, окрема особова ідентич-ність, а не відособлена сила чи ін-струмент, є постанова Ісуса Христа перед своїм вознесінням іти та про-повідувати, «христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28,19).

Якби Святий Дух не був окремою Особою, то, висловлюючись тер-мінологією Вартової Башти, було б «нелогічно» виділяти у цьому вірші Особу Отця, а окремо і Його силу – Святого Духа, які б мали бути нероз-дільними!

На тлі наведених місць Свідками Єгови стосовно Святого Духа, осо-бливо зі Старого Завіту, який для єв-реїв є літературою Закону Мойсея, що знав Бога на тому етапі сво-го розвитку, який описаний самим Мойсеєм та пізнішими пророками, Святий Дух у Новому З а в і т і , к о н т р а с -т у ю ч и , об’являється Особою, Співтворцем та Співспасителем людини разом із Особами Отця і Сина. Та з при-ходом Ісуса Христа у світ Бог про-довжив Своє Об’явлення людині.

Полеміка

Ісус Христос, об’явивши Отця (пор. Ів. 14,19), розширивши люд-ське знання про Бога, подав наго-ду для смирення, щоб горда людина своїм розумом не поміщала Незбагненного Господа у свої зручні для розу-міння межі.

Незадовго до свого розп’яття Ісус попереджав учнів, підбадьорюючи їх: «І вблагаю Отця Я, - і Втішителя

іншого дасть вам, щоб із вами повік перебував, - Духа правди, що Його світ при-йняти не може, бо не бачить Його та не знає Й о г о . Його знаєте ви, бо при вас перебу-ває, і в вас буде Він» (Ів. 14, 16.17). Таким чином замість Особи Христа, воплоченого Слова, має прибу-

ти «інший Ут і ш и т е л ь » , теж конкрет-на і повно-цінна Особа. Адже, беру-чи до уваги лише староза-

вітнє, вузьке уявлення про Святого Духа лише як божественну силу чи енергію, зараховуємо себе до спис-ку тих, хто «не знає Його». Бо якби таке вчення було довершеним, то

Писанню, а ще більше про-рочій мові, притаманні метафо-

ричність та образність

Святий Дух є не лише силою чи невідомою природною стихією з

малої букви, а особовою Сутністю, наділеною рисами Особи та роллю в

Історії спасіння людини

Та з приходом Ісуса Христа у світ Бог продовжив Своє Об’явлення лю-

дині. Ісус об’явив Отця, розширив людське знання про Бога

хіба Ісус вимагав би більшого? Трохи далі, у Ів. 16,13-15, читаємо: «Тож коли зійде той, Дух істини, Він і наведе вас на всю правду, - Він бо

не промовля-тиме від Себе, лише буде по-відати, що вчує, і звіс-

тить те, що настане. І прославить Він мене, бо з Мого візьме і звіс-тить вам. Усе, що Отець має, - моє.

Тим то й сказав Я вам, що Він з Мого візьме і звістить вам». Тут ма-ємо представлення власне трьох Осіб, що й повинно відкинути тео-рію «знеособлення Святого Духа», оскільки кожна з Осіб представле-на як така, що має певні функції в історії спасіння, а також владу («…візьме і звістить вам»). При цьо-му не зазначено, що наука Божа буде послана або передана через Святого Духа як посередника чи провідну силу, а навпаки, те, що Святий Дух є активною Особою. Тому недаремно зустрічаємо за-хист Святого Духа з боку Ісуса Христа у Мк. 3,28.29 (а також у Мт. 12,31 та Лк,12,10-12): «Істинно кажу вам: Усе буде відпущене си-нам людським, гріхи та богохуль-

ства, скільки б вони не хулили. Але хто хулу ви-рече супроти Святого Духа, - тому пові-ки не про-ститься: той підпаде під

гріх довічний». Таким чином знева-га Особи Святого Духа визнається Ісусом за вічний гріх, який перед-бачає вічне покарання.

Отож, беручи до уваги ще більше відкриту Ісусом Христом науку про незбагненного Бога, Триособову Сутність, в якій Третя Особа виділя-ється як така, що є Індивідуальністю, якій притаманні також власні роль та конкретні функції у процесі спа-сіння людини, стає очевидним осо-бливе величання Церквою Особи Святого Духа через постійне взи-вання до Утішителя: «Духу істини…, очисти нас від усякої скверни і спа-си, Благий, душі наші»!


Полеміка

Частина радикально налаштованих нека-толицьких християн висуває Католицькій

Церкві й особисто папі Іванові Павлові ІІ звинува-чення у синкретизмі, підтверджуючи це міжрелігій-ними зустрічами в Асижі. Основне твердження зви-нувачень – начебто спільна молитва представників різних релігій, у якій взяли участь і католики на чолі з блаженної пам’яти папою Іваном Павлом ІІ. Чи на-справді при цих зустрічах була спільна молитва?

Якщо звернемося до хроніки того часу, то муси-мо виразно ствердити, що жодної спільної молитви представників різних релігій не було. Твердження про молитву ще раз додатково спростував карди-нал Вальтер Каспер: спільна зустріч, увінчана зая-вою про потребу миру і свободи віровизнання, під-писана представниками світових релігій, зробила би багато добра, але при цьому на-голосив, що представники світових релігій не моляться разом.

Спільної молитви представни-ків різних релігій не було і не могло бути, адже така молитва є безсен-совою і недозволеною. Наприклад, мусульманин ніколи би не зміг мо-литися разом із християнином, оскільки для мусульман християн-ська доктрина про Пресвяту Трійцю є жахливою єрессю, через яку му-сульмани вважають християн вже наперед засудженими (Коран 4,159). З иншого боку, для юдеїв спільна молитва з людьми, які не дотримуються законів обрядової чистоти згідно з приписами Тори, є абсолютно неможливою. Тому не може бути мови про спільну молит-ву, принаймні представників трьох найбільших мо-нотеїстичних релігій.

Твердження про спільну молитву представників різних релігій розраховане, насамперед, на дискре-дитацію Католицької Церкви в очах непоінформо-ваних людей, але не має жодного підґрунтя. Також в промовах папи Івана Павла ІІ під час асизьких зу-стрічей немає жодного натяку на будь-яку рівність инших релігій з християнством.

Ті, хто твердить про синкретизм цих зустрі-чей чи синкретизм в Івана Павла ІІ, мали б навес-ти конкретні цитати чи вчинки на підтвердження. Ба більше, власне Іван Павло ІІ у своїх енцикліці «Redemptoris missio» вказує на те, що омани инших релігій є серйозною перепоною для спасіння пред-ставників нехристиянських релігій (RM 55). Власне з підтвердженням папи Івана Павла ІІ Конґреґація

Що насправді відбулося в Асижі?

у справах віри, за підписом кардинала Йозефа Рацінґера, 6 серпня 2000 року проголосила декла-рацію «Dominus Iesus», яка наробила стільки галасу власне у ліберальних колах.

Насправді ж декларація «Dominus Iesus» не вне-сла нічого нового у науку Католицької Церкви, але пригадала католикам науку ІІ Ватиканського со-бору. Доречно згадати, що понад 2/3 цитат у цьо-му документі наведено власне з Документів ІІ Ватиканського собору. “Критики” часто покликають-ся на декларацію цього Собору «Nostra aetate», при-писуючи їй начебто синкретичний характер. Але, по-перше, ця декларація не вносить нічого нового в науку Церкви Христової, а лише розвиває науку св. Юстина, одного з перших апологетів християнства, про «насінинки Лоґосу», які розкидані по цілому

всесвіту і доступні поганам. По-друге, тлумачення цієї декларації може бути автентичним лише у світ-лі «вагоміших» документів, як, наприклад, догма-тична конституція ІІ Ватиканського Собору «Lumen gentium», яка чітко стверджує, що инші релігії є на-слідком диявольського зваблення і заміни Божої іс-тини неправдою (LG 16). Тобто, хоча деякі молитви і обряди инших релігій можуть розглядатися як при-готування до євангелія, можуть бути певним вихов-ним чинником, яким людське серце може готувати-ся на відкриття Божої дії, їм не сміємо приписува-ти божественне походження чи будь-яку спасенну дієвість… Окрім того не можемо не звертати увагу на факт, що оскільки обряди инших релігій відкри-ті на забобони й омани, то є перепоною до спасін-ня… І хоча представники инших релігій можуть при-йняти божественну благодать, але також є істиною

Між

релігійна зустріч в Асиж

і 1986 р.


Полеміка

Необхідність віри є однією із головних потреб люди-

ни. Однак дуже часто ми замінює-мо її таким сурогатом, як віруван-ня чи забобони. Забобон є спро-бою замінити потребу віри, явлену в Божественному Одкровенні (це ви-магає величезних особистих зусиль, душевних, вольових і навіть інтелек-туальних). Наприклад, людина не ві-рить в Бога (або вірить дуже віднос-но) і, відповідно, не звертається до Нього зі своїми молитвами (або мо-литься вкрай поверхово), зате свя-то дотримується народних прикмет, так що при виході з будинку ні в яко-му разі не допустить підмітання під-логи. Відбувається наче заповне-ння відсутности надії на Бога наді-єю на дотримання забобону. Чому забобонній людині хочеться сплю-нути через ліве плече? Щоб хоч чи-мось внутрішньо заручитися - мар-новірство є компенсацією справж-ньої віри. І в той же час – це спроба

відчути дію чогось потойбічного у матеріяльному світі, хоч трохи оду-хотворити буденність через бачення в різних випадковостях дії якогось фатуму, долі, чогось вищого. Такою є віра в магічну силу каменів, амулетів, підкови тощо. Забобони – альтерна-тива життя в істинній вірі. Справжні духовні цінності ще не взяли гору в душі люди-ни, а потреба спиратися на щось надпри-родне зали-шилася. Люди інтуїтивно шу-кають духо-вного захисту. Не маючи жи-вої віри в Бога, вони викорис-товують різні обереги і по-кладаються на забобони та

прикмети, які нібито впливають на наше життя. Отже, забобонний не стільки вірить у щось, скільки боїть-ся.

Забобони є внутрішніми путами, які людина накладає сама на себе. Це безліч невидимих ланцюгів, яки-ми скована людина, так що вже не може вільно жити, ввесь час чогось

Віра /вірування: чи є різниця?

Руслан БОРОВИЙ

те, що, об’єктивно кажучи, вони знаходяться у стані тяж-кої недостачі (DI 21-22). А про рівність релігій декларація

каже так: «Рівність, як передумова діалогу, відноситься лише до достоїнства особи, а не до доктринального зміс-ту, а тим більше не до Ісуса – в Якому сам Бог стався люди-ною – в порівнянні до засновників інших релігій» (DI 22).

Як бачимо, тут немає навіть слідів синкретизму. Відповідно, можна константувати, що католицьке віровчення не допус-

кає спільної молитви з представниками инших релігій.Папа Венедикт ХVІ бажає продовжити традицію зу-

стрічей в Асижі. Він, як близький співробітник блажен-ної пам’яти Івана Павла ІІ, добре обізнаний із задумами, планами, способом мислення Івана Павла ІІ, приймає ці зустрічі як спільну спробу боротьби за мир, а не як спро-бу поєднати всі релігії. Про це свідчить і офіційна заява держсекретаря Ватикану кардинала Тарчізіо Бертоне.

Отже, у міжрелігійних зустрічах в Асижі не йдеться про проголошення якоїсь мітичної єдности усіх релігій ані про синкретизм. Це зібрання представників світових релігій заради боротьби за мир, але також і пошук вза-ємної толеранції, яка би забезпечила розуміння з боку инших стосовно християнських меншин, які проживають у місцевостях, де більшість становлять визнавці инших релігій. Приписування асизьким зустрічам синкретично-го, апостатичного характеру не є нічим иншим, як злою, неправдивою пропагандою.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело: Католицький Оглядич

Церква св. Франциска в Асижі


Полеміка

Деякі дивні прикмети різних народів:- Найпоширеніший забобон у Японії – це заборона спати головою на північ, адже так за японськими звичаями

кладуть мерців. А число чотири вважається нещасливим, бо воно співзвучне зі словом “смерть”.- У Франції, якщо у фірмі з’являється тринадцятий працівник, то власник наймає ще одного. Цей звичай отримав

назву «професії 14-го».- В Італії вірять, що успіх усміхнеться, як тільки почуєш, як кішка чхає. Проте успіх може й полишити італійця,

який побачить на вулиці монахиню. В такому разі треба негайно доторкнутися до чогось металевого.

боїться, озирається, насторожується. Марновірна свідомість характеризу-ється надмірно педантичним став-ленням до зовнішньої дії, руху, яви-ща. Сплюнути через ліве плече, по-стукати по дереву, присісти на ба-гаж перед далекою дорогою – все це є видимою запорукою невидимої допомоги та захищеностy. В осно-ві забобонів лежить неусвідомлений страх і віра в приховану силу, яка ви-являється у видимих діях або ситуа-ціях. Забобони просочуються в жит-тя людини, неутвердженої розумом і

серцем в прав-дивій вірі. Така людина, зви-чайно, шанує святині Церкви і вважає необ-хідним відвіду-вати храм, але також вважає страшним про-ступком, напри-клад, переда-вати свічку че-рез ліве плече. Магічна, син-кретична сві-домість сучас-ного суспіль-ства виражаєть-ся в тому, що в одному журна-лі публікується інформація про церковні свя-та і замовляння на врожай, відо-мості про хрис-тиянські свя-тині та народ-ні прикмети. Те й инше для чи-тача є облас-тю таємничих

сил, що мають сто-сунок до нашо-го життя. Людина одягне на себе на-

тільний хрестик, але також з ціка-вістю послухає, який дорогоцін-ний камінь є її талісманом, і, якщо гаманець дозволяє, то придбає такий. Навіть ставлення до церковних святощів може стати цілком забобонним. Це трапляється тоді, коли людина бездумно покладається на поясок, ладанку, медальйон з об-разом святого, не згадуючи при цьо-му ні про Бога, ні про елементарні

правила безпеки. Наприклад, таке трапляється, коли водій не корис-тується ременем безпеки з тим ви-правданням, що автомобіль освяче-ний і на передній його панелі помі-щена ікона. Звичайно, постає запи-тання: навіщо ж тоді автомобілі вза-галі освячують і поміщають всере-дині ікони? Автомобілі освячують тому, щоб вони були, так само як і християни-водії, осінені благодаттю Божою, позбавлені присутності тем-них сил, здатних тільки шкодити. У такому випадку, справді, можли-ве позбавлення від ряду ситуацій, в яких аварія провокується спокусою демонічних сил, що вселяють дум-ку невиправданого маневру тощо. Поміщена всередині автомобіля іко-на звертає внутрішню увагу водія до Бога. Проте все це не є приводом вважати себе забезпеченим від не-сподіваних ситуацій. .

Причина того, що забобони так глибоко вкорінені в наше життя, по-лягає у тому, що випадки їх підтвер-дження міцно фіксуються, а факти явної помилковости витісняються. Забобони мають глибоке історичне коріння і несистематизований ха-рактер; стародавні релігійні віруван-ня, частину яких вони складали, дав-но пішли в минуле. Первинні намі-ри — бажання заглянути в найближ-че майбутнє, уникнути несприятли-вих ситуацій — збереглися в психіці і можуть сприяти розповсюдженню упереджень, особливо в екстремаль-них обставинах, бо ж народи спо-

конвіків віри-ли у всілякі за-бобони. Щодо в н у т р і ш н ь о ї з а л е ж н о с т и

від забобонів хочеться згадати сло-ва святого апостола Павла: «Стійте у свободі, яку дарував нам Христос, і не піддавайтеся знову в ярмо раб-ства» (Гал. 5: 1).

Забобони є внутрішніми путами, які людина накладає

сама на себе

Пам’ятник Никифору (Епіфанію) Дровняку.Одне із місць “паломництва” туристів Львова. Проходячи повз

нього, треба неодмінно потерти йому пальця чи носа



Мир... Це те, чого нам так не ви-стачає в житті. Для мене мир

є синонімом щастя. На дні народження чи инші пам’ятні дати ми традиційно ба-жаємо «щастя, здоров’я і всього-всього найкращого». Однак часто зустрічаємо-ся з фактом, коли здорова чи багата або ж і здорова, і багата людина не знаходить отого найголовнішого – душевного спо-кою. І навпаки – знаходимо людей, які по-при всі труднощі і негаразди мають в собі мир, який променить з очей і є безпере-чною ознакою близькости Ісуса.

«Мир вам», - це були перші слова Спасителя після воскресіння (Йо. 20, 19). І справді, не можна усвідомити радос-ти воскресіння, радости присутності Бога, якщо душа хвилюється не через трепет пе-ред Господом, а через проблеми і життє-ві турботи,бо забуває, що Ісус є Еммануїл, тобто “З нами Бог”. Без миру не може іс-нувати богослужіння, мир є приготуван-

ням до євхаристійної жертви: «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там зга-даєш, що твій брат має щось на тебе, зо-став там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт. 5, 23-24). Саме мир є головною підставою на-шого звернення до Бога.

Однак дуже важливо відрізняти мир Господній від звичайного спокою. Господь Ісус Христос, прощаючись зі Своїми

В мирі Господеві помолімсяРуслан БОРОВИЙ

учнями під час Тайної Вечері, сказав: “Мир залишаю вам, мир Свій даю вам!” Але до-дав: “Не так, як дає світ - Я даю вам”. Бо Його світ – це той мир, про який співали ан-гели у різдвяну ніч, який прийшов разом із народженням Спасителя, це мир людини з Богом, зі своєю совістю. Мир – це суттєва і одна з найперших ознак Божого Царства. Це не просто тиша і відсутність гамору, але життя у повній гармонії з Богом і ближніми. Мир не означає відсутности конфліктів, але повноту життя, яку передає Христос своїм учням, а сьогодні - нам через мирствування і благословення священиків та єпископів.

Святу Літургію розпочинає мирна єкте-нія. Таке її розміщення на початку має гли-бокий сенс, бо показує, що саме є найнеоб-хіднішим для кожної людини. Першими чо-тирма проханнями цієї єктенії є прохання про мир, основу благословенного Царства Того, хто є «Князем миру» (Іс. 9, 5). У Церкві нам дано мир Христовий, а також помазан-

ня Духа Святого, але ми постійно молимо-ся про те, щоб дане було прийнятим, щоб ми безперестанно зростали у цьому дарі. Гріх і благодать, стара і нова людина ве-дуть невпинну боротьбу в нас самих. І те, що дане Богом, увесь час відвойовує ворог Бога. І Церква, збори святих, є також збора-ми грішників, які отримали, але не прийня-ли; помилуваних, які відкидають благодать і невпинно відпадають від неї. Ми часто мо-лимося про дрібні речі, а забуваємо про

«мир з висот», який і є Царством Божим: «Бо Царство Боже – не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим. 14,17). Це те, заради чого потрібно бути готовим все віддати, від усього відмо-витися, всім пожертвувати: “Шукайте перш за все Царства Божого, а решта додасть-ся вам”. Придбання цього Царства, “миру з висоти” і є порятунком душі. Бо в мові Святого Письма душа – це сама людина, в єдності духовного і тілесного. Це – боже-ственна частка, яка робить людину обра-зом і подобою Божою, завдяки якій остан-ній грішник в очах Божих є безцінним скар-бом, для спасіння якого пастир залишає дев’яносто дев’ять праведників. Душа є да-ром Божим для людини, тому “яка користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить?” Або “що дасть людина за душу свою?” (Мт. 16,26). Перше прохан-ня великої єктенії вказує нам останнє, най-вище призначення нашого життя, те, зара-

ди чого ми були створені, до чого по-винні прагнути. Ми також молимося «за мир всього світу», тобто, щоби мир Христовий розлився на увесь світ, щоби всі стали співучасниками Царства. А ми, немов закваска, яка підіймає усе тісто, так само щоби були носіями, які свід-чать Божий мир. Бо блаженними є ми-ротворці – вони синами Божими на-звуться.

Під час Літургії кілька разів чуємо: “Мир всім” - “І духові твоєму”. Мир – це ім’я самого Христа. Західна форма цьо-го привітання – Dominus vobiscum, тоб-то Господь з вами. Це вітання, з яким звертається предстоятель до Церкви перед початком кожної нової частини євхаристійного священнодійства – пе-ред читанням Слова Божого, перед по-цілунком миру, перед обдаруванням Причастям – кожен раз нагадуючи, що сам Христос є посеред нас, що Він очо-лює Євхаристію. Ісус є нашим миром,

тим, хто примирив небо зі землею і лю-дину з Небесним Отцем, а мирствуван-ня – це плід примирення, здійсненого

Христом. Служитель приймає мир від пре-столу, передає його дияконові, а той – далі всім вірним.

Отож, коли будемо стояти посеред хра-му перед обличчям Господнім, усміхнімося або ж хоча б щиро привітаймо тих, які так само стоятимуть біля нас, щоби всім разом у мирі прославити Отця, що на небесах. А по закінченні Літургії разом у мирі вийдім з будівлі храму, щоби нести мир, тобто Христа, усім людям.

Блаженніший Святославпід час пастирських відвідин Українського Католицького Університету 19 вересня 2011 р. Б

www.magazine.lds.lviv.ua | вересень — жовтень 2011 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ 31


В останні десятиліт-тя візантійська лі-тургія стала пред-

метом численних дослі-джень. Причиною є те, що всім відома Літургія св. Івана Золотоустого, яка вважалась цілковито його твором, на-справді не цілком належить його руці. Зокрема, у тек-стах Літургії мож-на зустріти мо-литви, які своїм змістом відпові-дають пізнішо-му часу, ніж той, коли жив св. Іван Золотоустий. Одним із та-ких текстів, який містить термінологію VI ст., є гимн кінця другого антифону «Єдинородний Сину».

Одним із важливих свід-чень про цей гимн є комен-тар константинопольсько-го патріярха Германа, який має назву «Містична тео-рія»: «Тропар кінця друго-го антифону, «Єдинородний Слово Боже», знаний Йосифу і Никодиму. Забираючи Господа для поховання, вони усвідомили, збагнули, че-рез цінне і божественне тіло Господа, Його божествен-ність, що була в Ньому».

Зробімо певний від-ступ від теми - зрозумі-ло, що текст із такою термі-нологією (Боголюдськість, Воплочення, Єдиносущ-ність та рівність у Тройці, Сина Божого та Богоматеринство Марії) не може бути ство-рений особами біблійно-го часу, які повністю, мож-ливо, не усвідомлювали, ким насправді є Ісус з Назарету. Які ж були мотиви у патріяр-ха Германа? Перше, це яви-ще у літературі патристичної доби - надання автором сво-єму твору певного автори-тетного імени, що дає мож-ливість кращого поширення та приймання свого навчан-ня. Прикладом цього є твір

Про авторство гимну «Єдинородний Сину»

Василь ЗОЛОТИЙ

Corpus Areopagiticum, чотири твори V-VI ст., які приписують Діонісію Ареопагіту, якого описують Діяння Апостолів. Другим прикладом є надан-ня апостольської авторитет-ности. На таку думку Германа міг вплинути Лаодикійський собор 360 р., який у 59 пра-вилі каже: «Не личить у церк-

ві читати неосвячені псал-ми або книги, які не визна-чені правилом, але тільки визначені книги Старого і Нового Завітів». Саме це мо-гло бути спонукою віднайти походження гимну у Святому Письмі. Однак це все є тільки припущення.

Продовжуючи коментар вказаного гимну, патріярх Герман у наступному реченні вказує на думку, дещо відмін-ну від попередньої: «Деякі го-ворять, що цей тропар зали-шився від святої спадщини царя Юстиніана і дуже силь-но прикрашений символами Різдва Христового».

Таке свідчення дає мож-ливість нового аналізу – ви-значити, що таке спадщи-на царя Юстиніана. Роблячи різні оцінки його правлін-ня, історики, проте, одного-лосно вважають його одним із найвпливовіших імперато-рів світу. Ще від часів імпе-ратора Костянтина Великого християнство як панівна ре-лігія Римської імперії відігра-вало значну роль у політич-ному житті. Ставши імпера-тором, Юстиніан на перше місце ставив піклування цер-ковними справами, оскіль-ки для нього держава, закон і церква були трьома кита-ми, на яких трималася імпе-рія. Першим, про що подбав

імператор, був економічний розвиток Церкви, що прояв-лялось у збільшенні церков-них землеволодінь (за його правління це було близько 1/10 частини всіх земель во-лодіння у Візантії), у будів-ництві численних храмів, зокрема, храму Святої Софії у Константинополі. Окрім

сприяння еконо-мічному добру Церкви, імпера-тор Юстиніан прилучався і до внутрішніх пи-тань - намагав-

ся дбати і вирішувати догма-тичні та літургійні питання, в яких за собою залишав пер-шість. Здійснював це, склика-ючи собори, укладаючи піс-неспіви і навіть втручаючись у певні богословські диску-

сії. З цього можна зроби-ти висновок, що імператор Юстиніан залишив вагомий слід у церковній традиції.

За правління імператора Юстиніана були різні бого-словські течії, які мали роз-біжні ставлення до постанов

Халкедонського Собору 451 р. про те, що Ісус є водночас Богом і людиною. Ця відмін-ність богословських погля-дів, руйнуючи єдність хрис-тиян, призвела до роздро-блености Візантійської ім-перії (монофізити, діофізи-ти, халкедоно-кирилівці, орі-геністи). Перед Юстиніаном постало завдання вирішити суперечки і примирити осно-вні центри Візантійської ім-перії. Він розумів, що пере-слідуваннями противників Халкедонського собору йому не вдасться досягнути єднос-ти, тому «глибоко посвяче-ний в богословські питання» імператор намагався досяг-нути єдности християн, шля-хом творення власних бого-словських творів та прове-денням богословських дис-

путів, у яких брали участь представники різних течій. Це було одним із способів, якими імператор намагався зміцнити єдність християн.

продовження в наступному номері

Відмінність богословських поглядів, руйнуючи єдність християн, яка ставала дедалі слабшою, призвела до роздробле-

ності Візантійської імперії

Ікона Єдинородний Сину


Сторінками історії

Спільнота Львівської духовної семінарії Святого Духа багата своїми внутрішніми ор-

ганізаціями. Кожна з них має певну місію і відрізня-ється від інших напрямком та особливістю діяльності. Семінаристи, відповідно до своїх зацікавлень та впо-добань, мають добру нагоду проявити себе як актив-ні члени одного або декількох із цих товариств. У цій статті розповімо читачам про Центр душпастирюван-ня військовослужбовців святого Георгія Побідоносця (ЦДВ), який займається служінням і поширенням Божого Слова серед військових.

Центр душпастирювання військовослужбовців – це спільнота семінаристів, які відчувають особливе покликання до душпастирської опіки людей «у пого-нах». Офіційною датою його заснування вважається 22 листопада 2006 року Божого, оскільки саме цьо-го дня затверджено Статут організації. Цій події пе-редувало щонайменше 10 років плідної спів-праці семінаристів і військових, яку розпочав семінарист Костянтин Пантелей. Згодом цю справу перейняв Богдан Манишин, який після закінчення Семінарії пе-редав її у руки Степана Суса, сьогодні отця-капелана, очільника Центру військового капеланства Львівської Архиєпархії. ЦДВ передбачає вишкіл семінариста для душпастирської праці у війську. Це школа самовихо-вання та взаємовиховання, яка служить перевіркою правильності вибору напрямку служіння. Адже, прав-дивий капелан – це не той, хто зводить себе лише до членства у ЦДВ, але той, хто своїми зусиллями,

Хто такий військовий капелан?

старанністю, жертовністю та активною діяльністю здобуває право гідного звання капелана. Отож, ким є військовий капели?

Капелан піклується про духовне та моральне жит-тя військових, їхню християнську обізнаність. Для за-безпечення цього члени ЦДВ щотижня проводять бе-сіди з військовими тих інституцій, з якими налагодже-на співпраця. Зустрічі відбуваються переважно у не-ділю, оскільки це найбільш сприятливий для військо-вих час, передбачений розпорядком дня. Сьогодні Центр активно співпрацює з дев’ятьма інституція-ми Збройних Сил України, Міністерства Внутрішніх Справ та Прикордонної Служби України, завдяки офі-ційним домовленостям згаданих структур ыз Центром військового капеланства (ЦВК). Капелани відчу-вають підтримку та опіку від Ректорату Семінарії, а особливо від капеланів ЦВК як своїх попередників та наставників у цьому служінні. Окрім духовних бе-сід, члени ЦДВ практикують покази фільмів, спрямо-ваних на виховання у військовослужбовців високих християнських та моральних цінностей, почуття від-повідальності та патріотизму.

Капелан дбає про молитовне життя військових. Це відбувається шляхом організації богослужінь, уді-лення Святих Тайн. Для цього семінаристи співпра-цюють з отцями-капеланами ЦВК, допомагаючи їм співом на богослужіннях, підготовкою військових до сповіді тощо. Члени ЦДВ дбають також про відпо-відне наповнення каплиць у військових частиах мо-

литовниками, Святим Письмом та иншою релі-гійною літературою.

Капелан піклуєть-сяє про організацію екс-курсій та прощ військо-вих до історичних та від-пустових місць Галичини.Семінаристи ЦДВ про-водять також екскур-сійні походи, під час яких знайомлять вій-ськових з історією міс-та Лева, архітектурни-ми та сакральними спо-рудами. Особливим мо-ментом у таких спільних екскурсіях є молитви у храмах Львова, бо це до-бра нагода для військо-вих вознести прохання до Бога за себе, свої ро-дини та своїх товаришів по службі. Для солдатів цей час стає не лише ча-сом духовно-культурного

Валерій ГРОМ

Капелани Львівської Духовної Семінарія



збагачення, але також і відпочинку.Капелан дбає про організацію спільних спортив-

них заходіві з військовими. З цією метою семінаристи проводять у військових частинах товариські футбольні матчі, у яких зустрічаються помірятися силами коман-ди Семінарії та військових інституцій. Такі матчі допо-магають подолати бар’єр офіційності, сприяючш від-критому спілкуванню.

Капелан молиться не тільки за себе, але також за розвиток й плідну діяльність ЦДВ і мир у країні та світі. На початку семестру, а особливо на празник велико-мученика Георгія П о б і д о н о с ц я , члени ЦДВ в Акафісті до сво-го покровите-ля просять помо-чі у доброму ка-пеланському слу-жінні та прово-ді дорогою пере-моги добра над злом. Окрім цьо-го, капелани що-місяця молять-ся молитву «За мир», якою про-хають Господа не лише за спокій у державі та світі, але також за всіх військових та їхні родини.

Капелан дбає про свій добрий вишкіл як душ-пастиря військо-вих. Для цьо-го управа Центру організовує різні робочі зустрічі та засідання круглого столу. На цих за-ходах кожен член ЦДВ має добру нагоду почути досвід праці своїх попередників, поспілкуватися зі запроше-ними на зустріч військовими, почути про стан та пер-спективи розвитку військового капеланства.

Капелан відкритий на жертовність і шукає різ-них можливостей для її реалізації. Перш за вс —це пожертва свого особистого часу, адже досить час-то, коли семінаристи мають відпустку, яку використо-вують за власними потребами та на власний розсуд, члени ЦДВ присвячують частину того часу для того, щоб нести Слово Боже до військових. Инша жертов-ність – фінансова. Вже стає доброю традицією, коли спільними коштами семінаристів, фінансовою під-тримкою Центру військового капеланства та матері-яльним сприянням доброчинців члени ЦДВ організо-вують свято Миколая у військових частинах, забезпе-чують солдатів Святим Письмом, хрестиками, а також дарують для військових інституцій ікони.

Капелан є активним членом ЦДВ, сприяючи та беручи участь у проведенні заходів, зорганізованих Центром. Попри усі згадані поді, особливу роль віді-грає святкування Дня військового капелана. Ця подія

відміряє вік ЦДВ і стає справжнім святом для кожно-го капелана. А оскільки Центр є під покровительством святого Георгія Побідоносця, то празник ЦДВ, який є водночас Днем військового капелана, семінарійна спільнота святкує у день покровителя організації. До цього свята у стінах Семінарії проводиться чемпіонат з міні-футболу, у якому мають нагоду взяти участь усі охочі семінаристи. Переможці турніру отримують у нагороду «Кубок військових капеланів».

Капелан любить Бога і свідчить Божу любов своє-

му ближньому. Для військового капелана таким ближ-нім є людина“ у погонах”, яка у війську потребує жи-витися від Єдиного Джерела Життя — Христа. І важ-ливим є правдиве свідчення, яке не зупиняється перед будь-якими труднощами, випробуваннями, виклика-ми, а долає їх вірою у Бога та розпочату справу, ви-тривалістю, стійкістю, терпеливістю і світлою надією на гідний результат своєї самовідданої праці на благо Церкви та війська.

Нещодавно, 6 травн 2011 р., ЦДВ відсвяткував свою п’яту річницю, яка стала першим маленьким юві-леєм для капеланів. Цей день подарував чергову наго-ду спільної зустрічі семінаристів та військових, наго-ду спільної молитви, спільного частування та культур-ного відпочинку на урочистій програмі. Ця подія стала наступним кроком до тіснішої співпраці між Церквою та військом, часом подяк військовим та активним ка-пеланам, а також усім тим, хто долучився до ширення капеланського служіння у війську. Ці святкування від-крили нову сторінку історії ЦДВ, на якій будуть вписа-ні нові ідеї, творчі ініціативи та добрі плоди душпастир-ської діяльносиі в українському війську.

Валерій Гром,голова Центру душпастирювання військовослужбовців святого Георгія Побідоносця



Мене неоднарозово цікави-ло питання: чому заснування

Української Повстанської Армії (на-далі УПА) відбулося на свято Покрову Пресвятої Богородиці? Чи це була ви-падковість, чи свідомий крок та все ж факт залишається один, що днем по-стання УПА визнано 14 жовтня 1942 року. Саме тоді з маленьких груп на зх. Волині у боротьбі проти німецьких та ро-сійських окупантів на-родилася нова неско-рена форма визволь-ного руху — Українська Повстанська Армія. Але тут постає ще одне пи-тання: чи день заснуван-ня УПА мав якесь зна-чення для самих бійців, командування, а відтак усіх українців ?… .

Свято Покрову Пресвятої Богородиці ще з давніх-давен було святом українського народу. Цю тяглість до опінії Божої Матері ми можемо побачити, за-глянувши у наше вже не так й далеке мину-ле. Не один князь упо-вав на заступництво Марії у своїх походах, боях та із вдячності за її опіку возводив велич-ні храми по усій Русі-Україні. Так за часів правління Ярослава Мудрого постає Св. Софія Київська та храм Благовіщення. Неодноразово Україна в скрутні часи набігів, навал та оку-пацій зверталась з молитвою й моль-бою до Божої Матері. Саме вона була нашою заступницею й надією перед ворогами. Вона є тією, яка завжди ви-слуховує наші молитви й провадить їх до свого Сина – Христа.

Цю ж таки тяглість українського народу до свята Покрову Пресвятої Богородиці ми можемо побачити й у наших козаків, що мали особливу на-божність до Божої Матері. Ми знаємо, що храм на Запорізькій Січі був побу-дований на честь Покрову Пресвятої

Богородиці, тому й день 14 жовтня вважався святим днем Рідного Краю і козацького війська.

Так і в УПА: духовний чинник у по-встанців був на одному із найважливі-ших місць у їхньому житті. Вони були глибоко переконаними, що бороть-ба за визволення та справедливість в Україні здійснювалась лише з Божої

волі. Це переконання неоднаразово виводило вояків у бій, давало їм не-зламності у силі духу й прагненню до перемоги. Саме воно допомагало ви-тримати й вижити там, де вже був роз-пач і безнадія. Духовна традиція – це була та героїчна спадщина минуло-го нашого народу. Нам також відомі й свідчення присяги бійців на Святому Письмі та кульмінацією духовності та релігійності Української Повстанської Армії було рішення про її заснуван-ня на свято Покрову, що символізу-вало прохання заступництва та опіки Пресвятої Діви Марії над повстанця-ми. Незламність віри в Бога та віддан-ня вояків у руки Пресвятої Богородиці створили характер війська, а відтак і

усієї боротьби за Україну. Саме так в 1942 році на Волині

формується УПА, що вела визволь-ну боротьбу не тільки на Західній Україні, а й на інших теренах нашої Батьківщини. День 14 жовтня, поді-бно, як і в козаків, став не простим днем у житті кожного бійця, — це був день свята УПА. Україна та весь

наш народ за волею Божою і за влас-ною силою духу були і залишаються бути релігійним народом, християн-ським народом. Молитва, свічка, об-разок чи стрітиневе зілля завжди су-проводжували вояків УПА як до бою, так і на відпочинок. Багато хто ствер-джував, що боротьба за визволення України – це лише міф, мрія, справа, що не виправдовує себе… Але в кож-ного бійця залишалася в серці надія. Надія на Богородицю й на Бога, без якої не було б УПА, без якої не було б Незалежної України. Богородиця й надалі є символом захисту й оборони наших земель, бо саме через її святий Покров ми одержуємо запевнення її святого заступництва.

УПА і Святий ПокровТарас МИСЯКОВСЬКИЙ



Важливим елементом християнської ду-ховності, зокрема одним із вагомих

джерел нашої східної ідентичності, є ікона. Іконопочитання стало можливим із фізичним народженням Ісуса Христа, який є “об-раз [ікона] невидимого Бога…”(Кол.1,15). Ікона вже з перших століть християнства є носієм Божого Об’явлення, і як вказує ви-значний захисник ікон та Отець Церкви св. ЙоанДамаскин, “Завдяки благодаті – особливій дії Бога – ікона стає таким са-мим носієм духа, як і зображена особа”. Важливість і реальна дієвість її є безсумнів-ною, особливо коли йде мова про чудот-ворні ікони.

Згідно з Катехизмом УГКЦ, “знаками чу-дотворності ікони є зцілення хворих, на-вернення грішників, захист від нашестя ворогів, стихійних лих, а також сомоонов-лення, мироточення, сльозоточення, кро-воточення самих ікон”. З огляду людської логіки це щось надзвичайне — те що змі-нює лад природи, виходить за межі люд-ських можливостей і земного буття. Однак, для християнина чудо сприймається, як щось абсолютно реальне, як об’єктивно-достовірний факт, який засвідчує всемо-гутність Бога і Його дієву присутність в житті людини.

Християнин також повинен пам’ятати, що і сатана може бути причиною надпри-родних явищ, які з його сторони направ-ленні лише на шкоду і погибель людини: “бо встануть лжехристи та ложні пророки, які чинитимуть великі знаки й чуда, щоб, коли можна, звести навіть і вибраних”(Мт. 24,24). Тому факт чуда, або ж як у нашому ви-падку, визнання чудотворності ікони, повинна прийняти Церква, яка під дією Святого Духа здатна розпізнати прояви Божої Благодаті.

Андрій СИВАК

Чудотворна дійсність ікони

“Зглянься, Господи Боже мій… і милостиво зішли благословення Твоє святе на образ цей… Подай йому силу цілющу, що відганяє всяку хворість і недугу, всякі диявольські підступи від вірних, які до нього припадатимуть, перед ним Тобі поклонятимуться і молитимуться”

Цікавим залишається те, що не всі ікони є чудотворними, хоча через зображення на них первообразу Христа, Богородиці, святих чи ан-гелів вони є благодатними.Тому ми не можемо

відкинути і заперечити духовну дієвість і ко-ристь всіх інших ікон, з допомогою яких вірні через глибокі молитви привідкривають тай-ни Небесного Царства, глибину Божої любові

Теребовлянська Чудотворна ікона Божої Матері



та отримують множество благода-тей для щоденного життя. Це теж відображає глибинний зміст іко-ни, однак дія таких ікон у своїй ра-дикальності і надприродності є не настільки очевидною, як у тих, які Церква почитає як чудотворні

Дати вичерпне пояснення тому, що саме робить окремі ікони чу-дотворними, є доволі складно, оскільки це сфера надприродної, до кінця незнаної нам, Божої сили. Однак, попри її та-ємничість, спробу-ємо у неї заглиби-тися.

При написан-ні ікони іконопис-ці не можуть знати, чи їхня ікона набу-де визнання цер-ковною спільно-тою як чудотвор-на. Перед іконо-писцем не стоїть-завдання відтво-рити фотографіч-ну копію особи чи події, яку зобра-жає, із збережен-ням усіх людських рис і якостей, із ре-алістичним висвіт-ленням особли-востей історично-го контексту. Його завданням, перед усім, є показати святу особу в такий спосіб, щоб це зо-браження віддзер-калювало Божественний Образ, щоби подія вводила у таїнство тієї чи іншої богословської істини.

Іконописець через своє вну-трішнє духовне зріння, бачення має відтворити образ, який стає вікном у вічність, через який також Бог може зійти до глибин сердець усіх тих, які предстоять перед зображенням.

Тому важливим є налаштування іконописця, його духовне пере-життя, яке відкривається для нього у глибині християнського життя, пості і молитві, завдяки чому іко-нописець наближується до спогля-дання Бога.

Інше важливе місце в іконогра-фії займає збереження канону — певних незмінних принципів зо-

браження, які до-

п о -

магають іконописцю якнайкра-ще передати духовний і богослов-ський зміст в іконі. Дотримання канону не означає, що всі ікони є

абсолютно однакові, адже існують різні іконописні школи і техні-ки, в яких повинен бути незмінно

збережений спільний загально-прийнятий канон.

Властиво, поєднання таких важливих компонентів, як духо-вний досвід іконописця, його ху-дожня майстерність і збереження канону, є важливою складовою, з дотриманням якої ікона може пе-редати якнайтонкіше зображува-ний Первообраз. Тоді така ікона, що й ми бачимо у чудотворних іконах, є особливо притягуюча, вона стає реальним вікном, че-рез яке відбувається спілкування із Богом, і через яке сходять не-зліченні Божі благословення, на-віть надприродні, які ми назива-ємо чудами.

Маючи таке сакральне зобра-ження та здійснивши його цер-ковне освячення, його вживають у богослужіннях та в приватному молінні, як святу ікону. Така ікона вповні стає благодатною, і через молитву освячення чудоносною: “Господи Боже наш,…Благослови і освяти її Твоїм небесним благо-словенням і подай їй силу і мо-гутність чудотворного дійства” (Требник, Чин благословення і освячення ікони Богородиці).

Однак, попри чудотворну силу ікони, якою вона володіє, необхід-но інший надзвичайно важливий і ключовий компонент, без яко-го ікона може стати лише окра-сою нашої християнської тради-ції, певним амулетом, або навіть ідолом це – віра. Без віри у Бога і Його всемогутність, чудо є не-можливим, але маючи її, як каже Ісус Христос у Євангелії від Матея, “все, чого попросите в молитві з вірою, одержите” (Мат.21,22).

Отож, пам’ятаймо, що чудо або інше благословення подає не ма-терія ікони (дошка, фарба), але тільки Бог, який через ікони може бути з людиною ще ближче, щоб допомогти людині бути ближчим із Ним і тими хто прославився у Ньому.

Іконопочитання стало можливим із фізич-ним народженням Ісуса Христа, який є “об-раз [ікона] невидимого Бога…”(Кол.1,15).

Унівська Чудотворна ікона Божої Матері


Дитяча сторінка

Під час подорожі Італією Роберт Валіс, син американського мільйонера, купив у тор-говця старожитностями в Пизі дорогоцінну каблучку, що мала вигляд

двох змій, сплетених між собою і сполучених справжньою перлиною. Дорогоцінність ця належала нібито князю Люккі Каструкка, що жив у 14 ст. Валіс послав цю каблучку своїй нареченій, 18-річній Етель Беринг. Молода дівчина зраділа незвичайному персню і за-раз же одягнула його на палець. Через декілька днів Етель померла з ознаками отруєння. Лікарі, що досліджува-ли причину наглої смерти дівчини, побачили, що на вну-трішній стороні персня був маленький отвір з голкою, прикритою воском. Коли віск під дією теплоти паль-ця розтанув, голка оголилась, вколола палець і впус-тила з перлини отруту, яка й заподіяла дівчині смерть. Є багато речей у світі, що привабливі, а в сут-ності приховують отруту: алкоголь, непристой-ні розваги, азартні ігри, вільна любов або роз-пуста і т.д. Диявол - майстер на такі вироби. Бережіться цих отруйних перлин!

Отруйна каблучка

По горизонталі; 1 - зимове свято відоме обрядовими співами і народними театраль-ними дійствами; 3 -стиль у церковній архітектурі XII-XV століть особливо поширений у Західній Європі; 4 - гора до якої пристав ковчег Ноя після закінчення потопу; 6 -чернець Києво-Печерського монастиря, який написав літопис Руси-України, життєписи святих Бориса та Гліба, Святого Теодосія Печерського; 8 - намет збудований Мойсеєм за вказів-кою Бога, який служив похідним храмом для народу обраного під час мандрів пустелею; 9 - напівкруглий виступ в стіні церкви перекритий напів-куполом (напівбанею);

Помирають дві купюри – одна гривнева а інша п’ятсотгривнева. Гривнева попадає в рай а пятсотгрив-нева – в пекло. П’ятсотгривнева обу-рюється:

- Як!!!? Мене таку нову, гарну і чис-ту відправили в пекло, а ота нещасна, обшарпана і подерта гривня в раю? І за що це їй такі почесті а мені така не-справедливість?

Почула ті нарікання гривнева ку-пюра, підходить до неї і питає:

- А ти в церкві хоча б раз в житті була?

Посуха. До священика прихо-дить група людей, щоби той помолив-ся і щоби Господь вчинив чудо і послав дощ.

- Ні, - відповідає священик, - чуда не буде, бо у вас немає віри в Господа.

- Але ж чому, отче? - Якщо би справді вірили в силу

Божу, то прийшли би з парасолями.

Іде чоловік лісом. Раптом вискакує голодний вовк. Чоловік падає на колі-на і молить: “Господи, пошли цій тва-рині християнські думки”.

І тут вовк стає на задні лапи і гово-рить людською мовою: “Господи, бла-гослови мою їжу”.

Смішинки

По вертикалі: 1 - Київський митрополит, за якого у 1596 році в Бересті проголо-шено відновлення єдності Української Церкви з Римським престолом; 2 - гора поблизу Єрусалиму, на якій в Гетсиманському саду часто молився Ісус Христос; 3 - суддя Ізраїлю, який вночі з невеликим загоном, озброївшись порожніми глечиками, смолос¬кипами і трубами несподіваним нападом вщент розбив мідіан; 5 - Бог єдиний у трьох особах; 7 - дружина патріарха Ісаака; 8 - один із дарів принесений немовлятку Ісусові царями.

Актуально Пізнавально

Весело і завше з 8 до 9 години ранку на радіо «Львівська Хвиля», щонеділі ви ма-єте нагоду провести свої духовні мандри у релігійній передачі «Духовна мандрів-ка». Найгарячіші новини з релігійного світу, ексклюзивні інтерв’ю, цікаві рубрики – усе до вашої уваги в духовній мандрівці разом із студентами Львівської Духовної Семінарії Святого Духа.

Юрій Цегельський. e-mail̂ [email protected]

Виставка Олександра Антонюка„На дорозі в Еммаус“

30 вересня, о 17.00 год в галереї сучасного сакрального мистецтва “ICONART“ відкривається виставка Олександра Антонюка “На до-розі в Еммаус“. У нашому місті це перша персональна виставка не-пересічного художника з Хмельницького. У живописі Антонюка гар-монійно поєдналося індивідуальне розуміння християнської та гли-боке усвідомлення юдейської традицій. Відтак тексти Старого заві-ту перетворюються на образи, з котрих формується розуміння ху-дожником вістки християнства.

Виставку Олександра Антонюка „На дорозі в Еммаус“ можна відвідати з 30 вересня до 23 жовтня у галереї сучасно-го сакрального мистецтва «ICONART» за адресою: м. Львів, вул. Вірменська 26, з 12 до 19 год. щоденно, крім понеділка.

38 ПІЗНАЙ ПРАВДУ | вересень – жовтень 2011 | www.magazine.lds.lviv.ua

НОВИНКИ «СВІЧАДА»

Танець БогаБруно Ферреро

15 книжка в серії “Короткі історії для душі”

У новій книжці Бруно Ферреро – знову короткі, але глибокі історії, які збагачують і просвітлюють душу. Спонукають заглянути в неї, замис-литися, прислухатися, придивитися, щоб відчути, а на-віть побачити, як Господь танцює навколо нас.

Рік видання: 2011Кількість сторінок: 96

Ціна: 12,90 грн

Блаженна Тереза з КалькуттиЗамбоніні Франца

Маючи вісімнадцять років, Аґнес Бояджиу, відома під іменем Мати Тереза з Калькутти, вступила до Згромадження Сестер Лоретанської Божої Матері. Згодом поїхала до Індії, де упро-довж майже двадцяти років вела спокійне мо-наше життя, навчаючи географії та катехизму дівчат з багатих родин у Калькутті. Коли відчу-ла Боже покликання до опіки найубогішими й найнужденнішими, то без найменшого ваган-ня залишила вигоди й безпеку монастирських мурів, одягнула білесарі, яке носять найубогіші мешканки Індії і вирушила на допомогу знедо-леним. Розпізнаючи обличчя Христа у вмираючих, прокажених, хворих на СНІД, у покинених дітях, вона стала символом християнської любові.

Авторка книги, використовуючи журналістський стиль оповіді, від-творює події виняткового життя Матері Терези, використовуючи при цьому наочні свідчення.

Рік видання: 2011Кількість сторінок: 198Ціна: 29,90

Завітайте до книгарні “Свічада”м. Львів, вул. Лисенка, 2. Тел. (032)235-73-16 Ми в Інтернеті: www.svichado.com

Documents

Для мене бо життя - Христос, а смерть - прибуток