Міністерство освіти і науки України

Луцький національний технічний університет

Історія держави і права України

Методичні вказівки до виконання самостійної роботи для

бакалаврів спеціальності 081-Право

денної форми навчання.

Редакційно-видавничий відділ

Луцького національного технічного університету

Луцьк 2016

2 УДК 94 (477) (07)

І-89 До друку ____________ Голова Навчально-методичної ради Луцького НТУ

Електронна копія друкованого видання передана для внесення в репозитарій

Луцького НТУ ________________ директор бібліотеки.

Затверджено Навчально-методичною радою Луцького НТУ, протокол № ___

від « » 2016 року.

Рекомендовано до видання Навчально-методичною радою факультету

комп’ютерних наук та інформаційних технологій Луцького НТУ, протокол №

____від «____» 2016 року

__________ Голова навчально-методичної ради факультету комп’ютерних наук

та інформаційних технологій

Розглянуто і схвалено на засіданні кафедри інженерної педагогіки, психології

та українознавства Луцького НТУ, протокол № 11 від 28.05.2016 року.

Укладачі: _________ О.Л.Майборода, кандидат історичних наук, доцент

кафедри інженерної педагогіки, психології та українознавства Луцького НТУ

Рецензент:__________ О.М.Жук, кандидат історичних наук, доцент кафедри інженерної педагогіки, психології та українознавства Луцького НТУ

Відповідальний

за випуск:_________О.М. Жук, кандидат історичних наук, доцент кафедри

інженерної педагогіки, психології та українознавства Луцького НТУ.

Методичні вказівки до виконання самостійної роботи для бакалаврів

спеціальності 081-Право денної форми навчання. Майборода Оксана

Леонтіївна. – Луцьк: Луцький НТУ, 2016. – с. 65.

Посібник вміщує планування самостійної роботи, методичні вказівки

до організації самостійної роботи студентів та підготовки до окремих тем,

запитання для самоконтролю та список рекомендованої літератури.

© О.Л.Майборода . 2016

3 ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

Незалежність України, пов’язані з нею економічні та суспільно-політичні трансформації, участь нашої держави у європейських та світових

інтеграційних процесах вимагають від вищої школи підготовки

високоосвічених спеціалістів – патріотів. Важливу роль у досягненні цієї

мети відіграє вузівський курс „Історія української державності”.

Вивчення історії України та її державності сприяє розвитку

національної самосвідомості майбутніх спеціалістів, вихованню

патріотичних і морально-етичних переконань фахівця, причетності до

тисячолітньої історії українського народу, виробленню умінь застосовувати

набуті знання з історії у повсякденній діяльності, оцінці суспільних явищ і

подій.

Зміст дисципліни реалізується в процесі вивчення трьох блоків: теоретичного, практичного та самостійної роботи.

Теоретичний блок: освоєння теоретичних знань, таких як: предмет

історії, його основні терміни і поняття; теорії, концепції, дискусійні

проблеми; суспільні явища, процеси, події, аналіз і узагальнення фактів;

тенденції суспільного розвитку, прогнозування процесів.

Практичний блок: оволодіння навичками і методами наукової

полеміки, логіки і культури мислення, вміння аргументовано, переконливо

викладати власні погляди, відстоювати свою позицію; самостійна підготовка

реферативних повідомлень, наукових доповідей і виступів з актуальних

проблем вітчизняної історії.

Самостійна робота: вміння працювати з різноманітними джерелами,

періодичними виданнями, документами, здійснювати пошук історичної інформації з відповідної проблематики, систематизувати матеріал, робити

самостійний аналіз і узагальнення.

На основі фактичного матеріалу майбутні спеціалісти повинні

опанувати новітні історичні концепції, оволодіти елементами наукового

підходу до історії України, набути навики критичного осмислення

документів.

Робота студентів будується згідно з планами лекцій, семінарських

занять, запитань та завдань до самостійної роботи.

4

І. ЗАГАЛЬНІ ВКАЗІВКИ ЩОДО ОРГАНІЗАЦІІ САМОСТІЙНОЇ

РОБОТИ СТУДЕНТІВ НАД КУРСОМ „ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ

ДЕРЖАВНОСТІ”

Самостійна робота над навчальним матеріалом є одним з видів занять

студентів денної форми навчання. Вона здійснюється відповідно до навчальних планів, навчальної і робочої програм з курсу.

Метою самостійної роботи студентів є:

підвищення ефективності навчального процесу за допомогою

організації позааудиторного навчання відповідно до особистих здібностей

кожного студента; забезпечення фундаментальної загальноосвітньої та практичної

підготовки студентів;

засвоєння методів самостійного вивчення навчального матеріалу,

навичок пошуку нових, більш глибоких знань;

оволодіння студентами культурою розумової праці, вмінням

орієнтуватися у потоці наукової інформації, розвиток незалежності мислення,

формування власної точки зору на питання, що вивчаються.

Ефективність самоосвіти як одного з основних методів навчання

студентів визначається постійністю, послідовністю і наполегливістю в роботі

з навчальним матеріалом, здійсненням самоконтролю, систематичністю

занять, вмінням поєднати практичні навички з теорією.

Самостійна робота студентів деннної форми навчання починається після вступної лекції, на якій викладач дає основні рекомендації щодо

методики самостійного опанування курсом „Історія України”.

Основними формами самостійної роботи є:

робота з джерелами;

робота з підручниками та посібниками;

робота з науковою літературою;

самостійне вивчення окремих тем і питань до семінарських та

практичних занять на основі навчальної, монографічної літератури,

документів, матеріалів, періодичних видань;

підготовка реферату;

підготовка до аудиторної контрольної роботи; підготовка до консультації з викладачем;

підготовка до екзамену.

Робота з джерелами. За допомогою рекомендованої літератури

студенти готують персональний опорний конспект курсу, центральне місце в

якому доцільно відвести вивченню першоджерел. Саме вони, в усьому їх

розмаїтті з кожного періоду української історії, неупереджено відбивають

історичні реалії. Робота з джерелами допоможе студентам зорієнтуватись у

широкому колі думок, позицій, що висловлюються у науковій та популярній

5 літературі, засобах масової інформації. Зрештою, саме знання першоджерел

є основою формування історичного мислення та політичної культури.

Студент зобов’язаний знати види (класифікацію) джерел з кожної теми програми курсу, розуміти зміну їх пріоритетів залежно від періоду чи

проблеми історії України, бачити інформаційний потенціал того чи іншого

джерела, вміти критично його аналізувати. Зрозуміло, що на самостійне

опрацювання виносяться лише опубліковані джерела. Працюючи з

документами і матеріалами, студент повинен звернути увагу на те, за яких

обставин вони виникли, коли опубліковані, визначити ступінь їх

достовірності. Доцільно робити виписки, занотовувати квінтесенцію кожного

з документів та матеріалів. Важливо знати, що робота над джерелом є не

самоціллю, а засобом пошуку об’єктивних висновків.

Крім джерел, визначених програмою курсу, студентові треба знати й

новітні публікації, зокрема в журналах „Український історичний журнал”, „Архіви України”, „Пам'ять століть”, тощо.

Робота з підручниками та посібниками. З проголошенням і

розбудовою незалежної України вийшло друком багато посібників і

підручників з історії України. На початку 90-х років ХХ ст. було перевидано

підручники корифеїв української історичної науки М.Грушевського,

М.Аркаса, Д.Дорошенка, І.Крип'якевича, О.Єфіменко, Н.Полонської-

Василенко та ін. Усі вони досить об'єктивно висвітлюють історичний поступ

українсь кого народу, однак, зі зрозумілих причин, не відображають

історію радянської доби.

Тоді ж було видано українською мовою книгу канадського історика

українського походження О.Субтельного „Україна. Історія”. Цікава

нетрадиційною концепцією української історії вона розрахована на зарубіжного читача. Про це свідчить й присвята, вміщена в канадському

виданні: „Тим, хто покинув свою батьківщину, але ніколи не забуває її”.

У другій половині 90-х років було підготовлено посібники з історії

України, які відзначаються новими методологічними засадами, концепціями

історичного поступу Їх автори врахували новітні досягнення української

історичної науки. Серед цієї навчальної літератури виокремлюється „Історія

України: Нове бачення” (1996 р.) та „Історія України” (1997 р.) за редакцією

директора Інституту історії НАН України академіка В.Смолія. Цікавими є

підручники й посібники з історії України Н.Яковенко та авторських

колективів, які очолювали Р.Лях та Б.Лановик.

Студентові не можна обмежуватись лише одним підручником чи посібником. Варто працювати одночасно з 2-3 підручниками. Як це реально

зробити, вам порадить викладач.

Робота з науковою літературою. У списку рекомендованої

літератури з кожної теми курсу подано монографії і статті вітчизняних

вчених та істориків близького й далекого зарубіжжя (у перекладі). Звичайно,

праці з історії України цим списком не обмежуються. Добір робіт для

6 опрацювання студентами здійснювався укладачами за таким критеріями:

науковий рівень, наукова новизна, оригінальність подання матеріалу.

Перш ніж розпочинати вивчення монографії чи статті, рекомендується познайомитись з відповідним розділом підручника, щоб мати загальне

уявлення про цю проблему. Працюючи з монографією, доцільно з’ясувати

основні аспекти проблеми, що в ній розкриваються. Потім знайти ті з них,

знання яких вимагає програма курсу. Найбільш цікаві факти, судження й

висновки слід занотувати з обов’язковим посиланням на автора.

У науковій літературі зустрічаються незрозумілі дефініції, історичні

власні назви. У цьому випадку обов’язково треба звернутися до відповідних

словників чи довідників. Не залишайте нез’ясованими жодного терміну чи

поняття.

Основними формами контролю самостійної роботи студентів

(див. Планування самостійної роботи студентів) є: усне опитування на семінарських заняттях (1);

письмові контрольні робіти (2);

тестові завдання (3);

співбесіди на консультаціях (4);

перевірка персональних опорних конспектів і конспектів

першоджерел (5);

колоквіум (6).

7

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО ВИВЧЕННЯ ТЕМ КУРСУ ”ІСТОРІЯ

УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ”

Тема 1. ДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

1. Витоки українського народу: мовою джерел.

2. Трипільська культура в історії України. Первісні державні утворення

на терені України.

3. Проблема походження й етногенезу східних слов'ян в історіографії.

Ключові терміни та поняття: автохтони (аборигени), антропологія, археологічні культури, трипільська культура, асиміляція, доісторичний

період, етнос, етногенез, історичні корені, передісторія, українська

народність.

•В еволюції людини та людського суспільства це – той період, про який

немає письмових свідчень. Опосередкованими свідченнями про біологічну і

соціальну еволюцію людини в доісторичний період, рівень її суспільної

організації, розвитку виробничих сил, матеріальної і духовної культури є

різноманітні археологічні знахідки. Отже, поняття „доісторичний період” і

„археологічний період” фактично співпадають.

Досить вживаним є поняття "передісторія". Йдеться про період, тією чи іншою мірою зафіксований письмово, але не представниками народу, а

далекими чи близькими сусідами. Рекомендуємо ознайомитися зі спадщиною

„батька історії” Геродота, який описував скіфів, сарматів та інші народи, що

населяли свого часу територію України, а також з творами Страбона, Гесіода,

Лукреція Кара, з письмово зафіксованими свідченнями Іордана, Прокопія та

інших стародавніх істориків про життя стародавніх слов'ян тощо. Слід

охарактеризувати радянську та сучасну історіографію періоду.

Рекомендована література: [15.с.8-11; 16.с.5-11; 22.с.12-21; 34; 36]

•Вивчення другого питання доцільно починати із висвітлення теорій

походження людини на Землі: біблійне тлумачення, космічне походження, еволюційна теорія Ч.Дарвіна, марксистська трудова теорія та ін.

При характеристиці періодизації доісторичної доби української історії

першочергову увагу доцільно приділити археологічній періодизації. Тут слід

виокремити періоди, коли після тривалої соціальної динаміки (міграційних

процесів) слідував період тривалої соціальної статики (переважно осілий

спосіб життя). Зверніть увагу на те, що в один із періодів соціальної статики

на території сучасної України постає трипільська культура. Поясніть, чому

період трипільської культури не тільки співпадає з так званою неолітичною

революцією, але й з періодом першого етнічного переоформлення на

8 українській землі. Трипільські племена не були безпосередніми

попередниками генетичної лінії майбутніх українців (хоча є й інші думки),

проте вони заклали основу безперервного етнокультурного процесу на території України.

Другий період соціальної динаміки на українських землях (II тис. -

середина І тис до н.е.) – це калейдоскоп різних племен і народів, що

змінювали один одного. У цьому розмаїтті народів, культур, виділяємо

кіммерійців, скіфів і сарматів, які започаткували перші державні традиції на

терені України. З VII ст. до н. е. аж до IV ст. н. е. внаслідок грецької

колонізації на українських землях функціонували стародавні міста-держави

у Північному Причорномор’ї. Охарактеризуйте державно-політичний лад,

рівень соціально-економічного і культурного розвитку цих народів.

Більш глибокому вивченню питання, безумовно, сприятиме знайомство

з роботою відомого українського історика М. Брайчевського „Вступ до історичної науки”, в якій містяться відомості щодо походження життя на

Землі, чинники, які впливали на становлення людини, дається критика

марксистської трудової теорії походження людини. Питання заселення

людиною сучасної території України розкрито в „Історії України” за

редакцією В. Смолія. Зверніть увагу на шляхи заселення України первісною

людиною. Оригінальне бачення процесу виникнення цивілізації в Україні

подає в своїй роботі „Шлях аріїв” доктор економічних наук, професор

Ю.Канигін. Працюючи над літературою, поміркуйте, яка з теорій

походження людини й заселення сучасної території України заслуговує на

довіру?

Рекомендована література: [13.с.8-18; 14.с.25-29; 15.с.11-24; 23.с.30-32;

34; 36; 46; 51; 59; 64]

•При вивченні третього питання слід з’ясувати зміст поняття

„етногенез” (походження, становлення етносу, народу), зрозуміти, чому він є

одним з найскладніших розділів історіографії. І не тільки через об’єктивні

причини - віддаленість цього процесу в часі, а через його надмірну

заміфологізованість.

Міфологізація свого минулого - риса, притаманна практично кожному з

народів і обумовлена таким поняттям як етноцентризм.

Причому спостерігається певна закономірність: чим менше пощастило тому

чи іншому народові в реальній історії, тим більшу схильність проявляє він до

міфологізації свого минулого. Оскільки Україна в цьому плані не є винятком, наведіть відомі вам приклади, які, на вашу думку, є красномовним

свідченням міфологізації вітчизняної історії.

Щодо українського етногенезу зауважимо, що на сьогодні немає чіткої,

науково обгрунтованої і загальноприйнятої теорії походження українського

етносу. Це стосується часу, місця зародження і формування українського

етносу, а особливо - проблеми його етнічного коріння. Це аж ніяк не означає,

9 що немає потреби заглиблюватися в передісторію українського народу,

шукати його витоки, підходи, які б наближали наукові гіпотези до наукової

істини. Відтак, назвіть відомі вам гіпотези, концепції українського етногенезу, які вважаєте найбільш правдоподібними, або відносно яких ви

можете стверджувати, що вони і є науковою істиною.

При цьому варто враховувати, що найпоширеніша з них - це концепція

індоєвропеїзму, оприлюднена наприкінці XVII ст. І на сьогодні вона має чи не

найбільше прихильників. Її суть: порівняльне мовознавство служить основою

для висновку, що у прадавні часи існував єдиний пранарод, який мав єдину

прамову і свою прабатьківщину. У процесі етнічної диференціації цей народ

розпався на декілька народів із спорідненими мовами, мігруючи на незайняті

території. Одним із таких народів були й українці (праукраїнці), які, на думку

окремих істориків, публіцистів, залишилися на території колись єдиної для

всіх народів індоєвропейської сім’ї прабатьківщини, отже є „найавтохтоннішими серед усіх автохтонних” народів.

Зверніть увагу, що на рубежі християнськї ери зарубіжні джерела

згадують слов’ян під спільним іменем – венеди. Східною частиною великого

слов’янського масиву, що заселяв землі від верхнього і середнього

Наддніпров’я до басейну Вісли і Одри були анти. У II-IV ст. вони

об’єдналися у політичний союз державного типу. М.Грушевський вважав

антів не лише безпосередніми предками, а тим самим народом, який у пізніші

часи дістав назву українці.

Отже, культурний генофонд в українському регіоні органічно

передавався у спадок з покоління в покоління, від одного народу до іншого,

при цьому щось зникало, щось з’являлось нове. Відповідно відбувалися

поступові етнічні перетворення, у тому числі й асимілятивного характеру. Інакше кажучи, не один народ – український – проходив тисячолітній

розвиток (хоч і під різними назвами), а різні народи, змінюючи один одного,

передаючи один одному культурний генофонд, нагромаджували

цивілізаційний потенціал, на основі якого і постав український етнос.

Рекомендована література: [2.с.32-36; 9.с.25-32; 15.с.25; 16.с.12-14;

22.с.21-24; 41]

Запитання для самоконтролю:

1. Назвіть основні пам'ятки найдавнішого періоду історії України.

2. Назвіть теорії походження людини.

3. Коли люди заселили територію України? 4. Визначте шляхи заселення людьми території України.

5. Охарактеризуйте основні періоди історії первісного суспільства за

Льюісом Морганом.

6. Яку періодизацію первісного суспільства використовують археологи?

7. Охарактеризуйте трипільську культуру.

10 8. Яким був вплив трипільської культури на етнокультурний розвиток

Європи?

9. Як оцінюється значення трипільської культури в сучасній історіографії? 10. Які давні автори писали про міста-держави Північного Причорномор'я?

Чи можна вважати ці роботи пам’ятками найдавнішого періоду історії

України?

11. У чому полягає вплив грецької культури на культуру скіфів, сарматів? Чи

можна говорити про взаємовплив цих культур? Чому?

12. Розкрийте причини і хід великого слов'янського розселення (за

М.Грушевським).

13. Охарактеризуйте теорії походження східних слов'ян.

14. Назвіть прабатьківщину слов’ян.

15. Розкрийте значення терміну „етногенез”.

16. Доведіть автохтонність українського народу. 17. Яку роль відіграв Схід і Захід в суспільно-політичному й економічному

розвитку корінного населення України в найдавнішій період історії України?

Тема 2. ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

(друга половина XIV - перша половина XVII ст.)

1. Українські землі в колі геополітичних інтересів сусідніх держав.

2. Політичні, соціальні та етнокультурні процеси у Великому князівстві

Литовському в XIV – першій половині XVI ст.

3. Побут і звичаї козаків. Духовний світ українського козацтва.

Ключові терміни та поняття: Берестейська (Брестська) унія, Велике

князівство Литовське, католицтво, Кревська унія. Кримське ханство,

Лівонський орден. Литовський статут. Люблінська унія, Московська

держава,Османська (Оттоманська) імперія. Пани-Рада, Річ Посполита,

сейм. Тевтонський орден, уніатство, „Устава на волоки”, шляхта, козак,

Запорізька Січ.

Розпочинаючи вивчення першого питання, необхідно звернути увагу

на те, що занепад Галицько-Волинського князівства у другій половині XIV

ст. став фінальним акордом епохи, яку ми називаємо Княжою добою.

Протягом XIV ст. долі князівств, що виросли з Київської Русі, розійшлися

остаточно. Регіональні зв’язки під впливом географічного сусідства,

етномовної однорідності населення та напрямів тяжіння місцевих

династичних зв'язків, накладаючись на колізії зовнішніх взаємин, обумовили

появу кількох нових політичних орбіт. Власним життям почала жити група

північно-східних князівств – майбутня Росія. Інші завдання і умови постали

11 перед землями Північного Заходу – майбутньою Білоруссю, ще інші –

перед Чернігово-Київщиною та Галицько-волинськими землями –

майбутньою Україною. У Східній Європі склалася нова геополітична ситуація. З’явилися нові

держави – Велике князівство Литовське, Золота Орда, Велике князівство

Московське, Кримське ханство, Молдовське князівство. Набирали сили

Польське королівство та Турецький султанат.

Рекомендуємо проаналізувати, як проходив процес розподілу

українських земель між цими державами протягом ХІІІ-ХIV ст.

Рекомендована література: [3.с.89-94; 5.с.139-152; 9.с.79-82; 13.с.57,

22.с.59-60; 17.с.76-78; 82]

Аналізуючи друге питання, зверніть увагу на характер колонізації

українських земель Великим князівством Литовським, яке з’явилось на політичній карті Європи у XIII ст. Протягом XIII- XIV ст. Литва здобула

половину території Київської Русі. Витворений без помітних завойовницьких

зусиль новий державний організм являв собою неординарний суб'єкт історії –

державу, в якій 90% населення фактично складали русичі, тобто білоруси й

українці. Руська мова стала офіційною мовою урядових органів та

великокнязівського двору.

До кінця ХIV ст. Велике князівство Литовське лишалося, вживаючи

сучасні поняття, свого роду федерацією земель-князівств, у тому числі

українських – Київського, Чернігово-Сіверського, Волинського,

Подільського. Кожним з них правив удільний князь, щоправда вже не з

руської династії Рюриковичів, а з литовської - Гедиміновичів. Володарями

Київської та Чернігово-Сіверської земель стали сини великого князя – Володимир і Дмитро-Корибут Ольгердовичі. На Волині княжив молодший

брат Ольгерда Любарт, на Поділлі – племінники Ольгерда князі Коріатовичі.

Охрещені за руським православним обрядом, одружені з руськими

князівнами, ці правителі не сприймалися як чужинці-завойовники.

Поміркуйте, які ще тенденції в соціально-політичному і культурному

розвитку Великого князівства Литовського давали підстави М.Грушевському

назвати його Русько-Литовською державою?

Всі обставини, здавалось, спонукали до того, щоб Велике князівство

Литовське стало державою руською, слов'янською і забезпечило слов'янству

вільний політичний, соціально-економічний і культурно-релігійний розвиток.

Але так не сталося. Спробуйте з’ясувати, які причини перешкодили цьому процесу?

Рекомендована література: [3.с.104-107; 6.с.101-130; 9.с.86-90; 11.с.113-

152; 13.с.60-65; 68; 82]

Опрацьовуючи наступне питання, самостійно визначте причини,

джерела й етапи в історії українського козацтва. Відзначте нетрадиційність

12 козацького стану для класичних європейських суспільств доби

середньовіччя. Визначіть етимологію слова „козак”. З’ясуйте, відколи можна

вести мову про існування козацтва як суспільної верстви у Речі Посполитій? Слід наголосити, що на заселених козаками землях склався своєрідний

козацький устрій, який називають праобразом справжньої держави.

Проаналізуйте основні риси цього устрою, приділіть увагу характеристиці

органів управління на Запорізькій Січі. Це була своєрідна оригінальна форма

української державності. М.Костомаров назвав Січ „християнською

козацькою республікою”, і це визначення стало класичним, адже Війську

Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси демократичної

республіки. Спробуйте з’ясувати, які.

Взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад був основою

світобачення козаків, своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови

козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист православної віри – характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Наведіть підтвердження

цього.

Після опрацювання найновіших праць зі списку рекомендованої

літератури (В.Голобуцький, Д.Яворницький) дайте характеристику

господарства, побуту, духовного світу українського козацтва.

Рекомендована література: [1.с.135-139; 2.с.132-137; 9.с.119-125; 14.с.83-

85; 16.с.92-101; 22.с.75-76; 27; 33; 38; 86]

Запитання для самоконтролю:

1. Як західна історіографія пояснює причини інкорпорації Русі Литвою?

2. Чому українські землі стали предметом боротьби між Литвою, Польщею,

Московією та іншими державами?

3. Яку роль в історії України відіграло її входження до складу Великого

князівства Литовського?

4. Чому більшість українських істориків називають Велике князівство

Литовське Литовсько-Руською державою?

5. Як розкриває історію українського народу цієї доби польська історіографія?

6. Чи існувала можливість уникнути польсько-української конфронтації?

7. Охарактеризуйте відносини українських земель з Кримським ханством.

8. Що можна сказати про „розвиток” українських земель у литовсько-

польську добу?

9. Охарактеризуйте побут і звичаї козаків.

Тема 3. ЕТНІЧНА КОНСОЛІДАЦІЯ Й НАЦІОНАЛЬНО-ДУХОВНЕ

ПІДНЕСЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ

У ХV – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ ст.

13

1. Населення і територія.

2. Формування нової національної свідомості. 3. Зміни в національній мові. Національно-духовне піднесення.

Ключові терміни та поняття: етнічні українські землі, топонім, етнонім,

консолідація, етнос, національна самосвідомість.

Після входження більшості українських земель до складу Речі

Посполитої після 1569 р. перед місцевим населенням відкрилися нові

можливості для етнічного розвитку. Кращі надбання народу в культурі,

побуті та мові могли безперешкодно поширюватися на території всієї країни,

внаслідок чого прискорилася кристалізація національних особливостей

українського етносу. Правда, з посиленням влади іноземних панів та їхнім

намаганням нав’язати місцевим жителям власні духовні цінності

етносоціальний розвиток українського народу гальмувався. Приблизно з ХV ст. чисельність населення етнічних українських

земель невпинно зростала. Переважну більшість їх жителів становили

українці (руси). На окраїнних землях мешкало чимало представників інших

народностей (з’ясуйте, яких).

У ХV – першій половині ХVІ ст. територіальні межі української

народності розширювалися на південь і схід. Населення Галичини, Волині та

Поділля з різних причин переселялося чи тікало в степи Правобережної

України, відвойовуючи її від татарських орд. Народ поступово відновлював

південні кордони українського етносу періоду Київської Русі-України. На

Середньому Подніпров’ї формується територіальний центр української

народності в межах Київщини й Полтавщини. Саме сюди наприкінці ХVІ –

на початку ХVІІ ст. перемістився центр етнополітичного життя України. Український етнос також активно освоював слобідські землі, де його інтереси

стикалися з інтересами російського народу.

Рекомендована література: [3.с.127-130; 13.с.65-66]

Про формування нової національної свідомості в цей період свідчать

важливі зміни в духовності населення. Одним з показників цього процесу

стала своєрідна еволюція топонімів і етнонімів, що стосувалися як окремих

земель і груп населення, так і всієї території України та всього етносу. Після

розпаду Київської Русі Галицько-Волинська держава перейняла її славу й

почала гордовито іменувати себе „Мала Русь”. Вперше така назва

зустрічається в титулі князя Юрія Львовича. Майже одночасно на північно-

східних руських землях з’являється назва „Велика Русь”. Але найчастіше до

українських земель застосовувалась назва „Русь”. Поступово відновлювалася також назва „Україна”. Топонім „Україна” на середину ХVІІ ст. набув

14 загальноукраїнського значення, хоч і не витіснив інші, а існував поруч з

ними.

Тривалий час населення України іменувалося русинами, що відповідало назві країни. Після поширення слави козацтва у всій Європі його

дедалі частіше називали козаками або черкесами, а пізніше – хохлами.

Поширювалися й етноніми – малороси, українці. Поряд з загальними

етнонімами з’являються й місцеві – бойки, лемки, гуцули, волиняни,

подоляни, поліщуки і т. ін.

Розмаїття нових топонімів і етнонімів свідчить про істотні зміни в

національній свідомості українського народу ХV – першої половини ХVІІ ст.

Жителі українських земель почали вирізнятися серед загальнослов’янського

етнічного масиву, вбачати відмінності від білорусів, росіян та поляків.

Із входженням абсолютної більшості українських земель до складу

Речі Посполитої з’явилася можливість кристалізації кращих регіональних культурних досягнень у загальноукраїнські надбання. Приблизно з ХVІ ст.

на самосвідомість українського народу значний вплив почало справляти

козацтво, в особі якого народ вбачав захисника волі, щастя і яке перебрало на

себе державотворчі функції.

Рекомендована література: [3.с.130-133; 9.с.342-347]

Однією з головних ознак етносу є мова. У ХV ст. давньоукраїнська

мова періоду Київської Русі стала загальновизнаною. Приблизно з середини

ХІІІ ст. вона перетворюється на староукраїнську й продовжує розвиватись.

Тривалий час староукраїнська, або як її тоді називали, руська, мова

функціонувала на двох рівнях – розмовному і книжному. Подумайте, які вони

мали між собою відмінності?

Офіційною мовою Великого князівства Литовського вважалася руська

мова, яка існувала у двох варіантах – північному (білоруському) і південному (українському). Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові

присуди, листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. Не

пізніше ХV ст. староукраїнська й старобілоруська мови починають

розвиватися самостійно, хоч при цьому й зберігали чимало слов’янських

подібностей. Жива, розмовна мова починає витісняти з ужитку

церковнослов’янську. Найзнаменнішою подією у мовному життя стала поява

книг українсько мовою. Найтиповішою з них вважається Пересопницьке

євангеліє, переклад якого був здійснений у 1556-1561 рр. У ньому чітко

виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої української мови. Отже,

українська мова ХV – першої половини ХVІІ ст. набула

загальнонаціонального характеру і стала визначальним фактором етнічного розвитку населення України на новому історичному етапі.

Значний вплив на національно-духовне піднесення української

народності справили ідеї Гуманізму та Реформації, які проникають і в

Україну. Згадайте, на яких ідеях базувалася світоглядна система гуманістів.

15 Носіями ідей Гуманізму стали українські інтелектуали, які здобули освіту

в польських та західноєвропейских університетах. Серед них – Юрій

Котермак, Павло Русин, Станіслав Оріховський. Під впливом загальнослов’янського Відродження з ХV ст.

викристалізовуються національні особливості української культури.

Зароджується національний епос у формі історичних пісень і дум. В другій

половині ХVІ ст. зародилася нова українська література, найяскравішою

сторінкою якої стала полемічна література, що зародилась у відповідь на

запровадження католицизму й уніатства (в літературних творах велася

полеміка, діалог між католиками й уніатами, з одного боку, та православними

– з іншого з приводу переваг своєї віри). Назвіть представників полемічної

літератури та їх твори.

Духовній консолідації народу сприяло винайдення й поширення

друкарства. Першу відому нам друкарню відкрив у 1573 р. у Львові втікач з Москви Іван Федоров. Навколо друкарень зосереджувалися кращі

інтелектуальні сили, які готували й видавали навчальні посібники, біблії,

книги церковного та полемічного змісту. У виданнях дедалі частіше

використовувалася українська мова.

Важливі зрушення відбулися в літописанні (спробуйте з’ясувати, які).

Назвіть літописи цього періоду.

В другій половині ХVІ ст. в Острозькій та Львівській братських

школах з’явився шкільний театр, в цей же час виник вертепний театр,

розпочався новий етап у розвитку музики. Серед населення поширюється

музична освіта, з’являються нові музичні осередки, виник перший музичний

цех, започатковується багатоголосий спів з нот без музичного супроводу.

Рекомендована література: [2.с.123-128; 3.с.134-140; 9.с.145-146; 22.с.71-73].

Запитання для самоконтролю:

1. Які можливості для етнічного розвитку відкрилися перед місцевим

населенням після входження українських земель до складу Речі

Посполитої?

2. Де формується територіальний центр української народності?

3. Які зміни відбулися в духовності населення і як вони проявлялися?

4. Що є проявами формування національної самосвідомості українського

народу в ХV ст.?

5. Які зміни відбулися в ХV – першій половині ХVІІ ст. в національній

мові?

6. Під впливом чого і як проявлялося національно-духовне піднесення на

українських землях в ХV – першій пол. ХVІІ ст.?

Тема 4. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

1. Б.Хмельницький та його місце в історії українського народу.

16 2. Соціально-економічні зміни в ході визвольної війни.

3. Зовнішня політика української козацької держави.

Ключові терміни та поняття: національно-визвольна війна, національна

революція середини ХVІІ ст., возз’єднання, Османська імперія, шляхта,

магнати, козацька старшина, селянство, міщанство, купецтво.

В умовах іноземного панування, політичної роздробленості

українських земель, жорстокого соціального та національно-релігійного

гноблення український народ знайшов сили для створення держави, яка мала

етнічні українські риси і демократичну форму організації влади. Ця

доленосна для України мета була досягнута під безпосереднім керівництвом

Богдана Хмельницького у ході національно-визвольної війни, що

розпочалася 1648 року. Ознайомтеся з біографією Богдана Хмельницького,

коли і за яких обставин він був обраний запорожцями гетьманом.

Слід відзначити, що в ході визвольної війни 1648-1654 рр. Богдан

Хмельницький проявив себе як вмілий організатор, видатний полководець, державний діяч і дипломат. Щоб визначити місце Б.Хмельницького в

українській історії з’ясуйте історичне значення національно-визвольної війни

під проводом Б.Хмельницького.

Серед істориків ніколи не було єдності в оцінці діяльності і особи

Б.Хмельницького. У ХVІІІ-ХІХ ст. з посиленням залежності України від Росії

Хмельницькому почали давати більш стримані і неоднозначні оцінки. Так,

Т.Г.Шевченко дорікає йому за те, що віддав Україну під зверхність Росії.

М.Грушевський, оцінюючи Хмельницького як „великого діяча”, вважає, що

гетьману все ж таки не вистачало здібностей „для розв’язання історичного

вузла українського життя”. Радянські історики, як правило, схвалювали

Хмельницького за те, що він возз’єднав Україну і Росію.

Більшість сучасних українських істориків дійшли висновку, що головна заслуга Хмельницького полягає у відродженні української

державності, і що без його діяльності не постала б у новітні часи українська

незалежна держава. Ознайомтеся з оцінками діяльності Б.Хмельницького

відомими українськими істориками Смолієм В., Степанковим В. (опрацюйте

книгу В.А.Смолія, В.С.Степанкова „Богдан Хмельницький”) і висловіть

власну думку з цього приводу.

Рекомендована література: [3.с.179-180; 7.с.278-281; 13.с.94-95; 14.с.97-

100; 16.с.135-138; 18.с.12-13; 22.с.81-91; 23.с.117-119; 58; 71; 72; 74].

Приступаючи до розгляду даного питання, насамперед, слід

відзначити, що соціально-економічні та політичні наслідки війни

проявлялися на різних землях неоднаково. Найглибшими вони були на Лівобережній Україні, де успіхи в економіці, суспільних відносинах

підкріплювалися створенням нової системи військово-адміністративних

установ і запровадженням самоуправління.

17 Слід прослідкувати зміни в становищі шляхти, переважна більшість

яких була вигнана, їхні маєтності розгромлені. Однак як стан шляхта не була

знищена, і це стало однією з передумов збереження старих порядків. З’ясуйте, яку політику проводив Б.Хмельницький стосовно шляхти.

Значні зміни відбулися в становищі козацтва, яке з невеликої

соціальної групи почало перетворюватися в окремий стан суспільства.

Козаки були звільнені від багатьох податків, мали право власності на землю,

користувалися пільгами в занятті торгівлею та промислами.

В ході війни сталися важливі зміни в становищі соціальної групи

козацтва – старшини. Відбувся процес збагачення козацької старшини і

перетворення її у панівну верству суспільства.

З’ясуйте також, у чому проявлялось посилення ролі православного

духовенства, соціальні завоювання селянства, як змінились права і привілеї

міщанства та купецтва. Рекомендована література: [3.с.210-224; 13.с.86-87; 32; 58; 74; 77]

Зовнішню політику Української козацької держави теж слід

розглядати в світлі подій національно-визвольної війни під проводом

Б.Хмельницького, оскільки вона спрямовувалась на пошуки союзника в

боротьбі з Річчю Посполитою.

Виділіть основні напрями міжнародної політики Б.Хмельницького:

- зовнішні відносини з Кримським ханством пояснюються

необхідністю мати допомогу у війні з Річчю Посполитою та

недопущення переходу татар на бік Польщі;

- дипломатичні зв’язки з Османською імперією були необхідні для

боротьби з Польщею. Б.Хмельницький шукав підтримки султана.

Туреччина наполягала на підданстві України; - спроба Б.Хмельницького утворити антипольську коаліцію з

Молдавією, Валахією, Трансільванією завершилася невдачею. В

1653 р. Молдавія, Валахія, Трансільванія утворили антиукраїнський

політичний союз;

- міжнародні зв’язки з Англією обумовлювались антикатолицькою

направленістю відносин;

- Австрія свою зовнішню політику спрямовувала на підтримку Речі

Посполитої. Робилися спроби використати Україну в боротьбі з

Туреччиною і схилити Б.Хмельницького до миру з Польщею;

- українсько-російські зв’язки в пошуках союзника. Розгляньте

передумови і наслідки Переяславської Ради. Спільні дії українських та російських військ проти Польщі.

- спроба створити спільну коаліцію зі Швецією проти Польщі в

умовах припинення Росією військових дій проти Речі Посполитої на

завершальному етапі визвольної війни.

Рекомендована література: [13.с.87-88; 14.с.105-108; 16.с.135-136; 32; 35;

58; 62; 63; 70; 74]

18

Запитання для самоконтролю:

1. Як оцінюється діяльність Б.Хмельницького в українській історії? 2. Дайте власну оцінку діяльності Б.Хмельницького.

3. Визначіть основні напрями міжнародної політики Б.Хмельницького.

4. Які соціально-економічні зміни відбулися в перші роки національно-

визвольної війни під проводом Б.Хмельницького?

Тема 5. ПРАВОБЕРЕЖНІ ТА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД

ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ (друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст.)

1. Правобережна Україна – впливи на її політичний статус.

2. Економічний розвиток. Слободи, фільваркова система господарювання.

3. Гайдамацький рух: причини, характер, розмах. Коліївщина.

4. Закарпаття під владою Угорщини. Доля буковинських земель.

Ключові терміни та поняття: Правобережна Україна, Західна Україна,

слободи, фільварок, гайдамаки, Коліївщина, опришки.

Розкриваючи перше питання, необхідно визначити суть терміну

„Правобережна Україна”, відзначити, що кордони Правобережжя склалися

історично. Геополітичне становище спричиняло постійне втручання

іноземних держав на цю територію. Далі потрібно відмітити наслідки війни

для Правобережжя, політичну ситуацію після Карловицького миру та

систему міждержавних договорів 1711-1714 рр., які остаточно визначили правовий статус українського Правобережжя.

Рекомендована література: [2.с.191-193; 13.с.126-129,130-131; 22.с.102-

103].

Характеризуючи друге питання потрібно сказати, що боротьба

Правобережжя між „чотирьох вогнів” призвела до економічного руйнування

краю і розкрити напрями у відродженні економіки цієї території. Необхідно

проаналізувати організацію слобод, визначити особливості розвитку

фільваркової системи господарства, початки мануфактурного виробництва і

зробити відповідні узагальнення.

Рекомендована література: [2.с.199-203; 9.с.265-268; 13.с.129-130]

Далі варто охарактеризувати церковне життя в краї, шукаючи

основні причини та характер гайдамацького руху, виділити основні етапи і

перебіг повстань, зосередити основну увагу на розгортанні Коліївщини.

Рекомендована література: [2.с.193-197; 9.с.323-329; 14.с.125-126]

Готуючись до наступного питання, необхідно вказати, які

етнографічні землі традиційно входили до складу Західної України та

19 визначити їх підпорядкування урядам різних країн. Варто проаналізувати

форми боротьби, характерні для карпатського регіону, зупинитися на

поясненні опришківства. Доцільно згадати про особливості адміністративного устрою західноукраїнських земель, економічного

розвитку краю. Насамкінець, слід проаналізувати територіальні зміни

українських земель згідно поділів Польщі і процес інкорпорації України в

державні системи Російської і Австро-Угорської імперій.

Рекомендована література: [4.с.16-24; 13.с.135-136]

Запитання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте обставини і причини, які перетворили Правобережну

Україну на пустку в 60-80-х роках ХVІІ ст.

2. Чому запровадження слобод було оптимальним рішенням?

3. У чому полягали особливості адміністративного, політичного та культурного розвитку західноукраїнських земель для відродження краю?

4. Визначіть причини і характер гайдамацького руху. Назвіть основні його

хвилі.

Тема 6. ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО

ВІДРОДЖЕННЯ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

1. Перша хвиля національного відродження.

2. Дальше національно-культурне відродження. Кирило-Мефодіївське

товариство.

3. Національно-духовне піднесення на західноукраїнських землях.

Ключові терміни та поняття: національне відродження, Наддніпрянська Україна, західноукраїнські землі, Головна Руська Рада.

Наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст. внаслідок політики

національного гноблення, яку здійснювали Росія і Австро-Угорщина, в

Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього

процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної,

культурної, мовної) буття народу після їхнього занепаду. Тому наприкінці

ХVIII – початку ХІХ ст. помітно зріс інтерес до національної історії. В чому

це проявлялося? Відзначте недоліки перших історичних творів (описовість,

компілятивність, фрагментарність), але разом з тим слід зробити висновок

про те, що поява цих праць свідчила про початок активного осмислення й

узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії, сприяла формуванню історичної і національної самосвідомості.

Окремо зупиніться на характеристиці „Історії Русів”( на рубежі сторіч

поширювалась в рукописному варіанті, а вийшла друком лише у 1846 р.), а

також чотиритомній праці Д.Бантиш-Каменського „Історія Малої Росії”

(1822 р.).

20 Поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості

елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту,

звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву

історичних знань. У 1777 р. виходом у світ в Петербурзі „Опису весільних

українських простонародних обрядів” було фактично започатковано

українську етнографію. Фундатором вітчизняної фольклористики став

М.Цертелєв, який видав збірку „Опыт собрания старинных малороссийских

песней” (1819). М.Максимович видав серію збірок українського фольклору:

„Малоросійські пісні” (1827), „Українські народні пісні” (1834).

На початку ХІХ ст. з’являються і перші праці з українського

мовознавства – „Граматика малоруського наречия” (1818) О.Павловського,

Словник української мови, укладений у 1823 р. І.Войцеховичем. У 1834 р.

харківський славіст І.Срезневський у статті „Вигляд на пам’ятники украинской народной словесности” вперше висловив думку про те, що

українська мова – не діалект, а самобутня, повноцінна мова, яка має

літературне майбутнє.

Творчість яких українських письменників і поетів стала

підтвердженням цих слів? В чому значення „Кобзаря ” Т.Г.Шевченка?

Рекомендована література: [5.с.482-489; 8.с.171-176; 15.с.265-266; 21.с.58-

62; 22.с.117-119; 69].

Українське національно-культурне відродження, започатковане

наприкінці ХVIII - у першій третині ХІХ ст., продовжувало розвиватися і в

сорокові роки ХІХ ст. Найважливіше значення мало опублікування в 1840 р.

„Кобзаря” і в 1841 р. „Гайдамаків” Т.Шевченка.

У розглядуваний період серед талановитої плеяди українських письменників виділяються такі широковідомі постаті, як родоначальник

української літератури І.Котляревський, байкарі П.Гулак-Артемовський та

Є.Гребінка, прозаїк Г.Квітка-Основ’яненко, П.Куліш, геніальний поет

Т.Шевченко, які повною мірою реалізували художній потенціал української

мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української

літератури.

Історик та етнограф М.Максимович відіграв провідну роль у створенні

Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, у яких працювали, зокрема,

М.Костомаров, Т.Шевченко, М.Белінський. Завдяки їхнім зусиллям був

створений архів, що містив багато цінних документів з історії України.

Започаткували українську школу істориків і науково обґрунтували самобутність українського народу М.Костомаров, П.Куліш, М.Маркевич.

У середині 40-х років ХІХ ст. склалися умови, що сприяли

кристалізації національної політичної думки, організаційному згуртуванню

передової інтелігенції, тобто переходу процесу українського відродження на

якісно новий етап. Колонізаторська, антиукраїнська політка царизму була

неспроможна знищити волелюбні змагання українського народу.

21 У 1846-1847 рр. в Києві діяла перша суто українська таємна

політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство. З’ясуйте склад

його учасників, основні програмні документи й положення, практичну діяльність кирило-мефодіївців.

Зробіть висновок, що діяльність Кирило-Мефодіївського товариства

була першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до

політичного етапу боротьби за національне визволення України.

Рекомендована література: [4.35-41; 8.с.184-187,190-192; 15.с.269-270;

21с.92-114; 69].

Зачинателі національного відродження у Західній Україні, на відміну

від Наддніпрянської України, вийшли із середовища греко-католицького

духовенства. У 1816 р. священник Іван Могильницький заснував у м.

Перемишлі „Клерикальне товариство” з метою розповсюдження релігійної

літератури українською мовою. І.Могильницький створив „Граматику” української мови, довів, що українська мова є рівноправною слов’янcькою

мовою, а не діалектом російської чи польської мов.

У 30-ті роки ХІХ ст. центр діяльності, спрямованої на пробудження

національної свідомості західних українців, переміщується до Львова, де з

1830 по 1837 рр. діяв культурно-освітній гурток „Руська трійця”. Назвіть

засновників гуртка, мету їх діяльності, форми роботи. Які літературні

альманахи вони видавали? З’ясуйте, в чому історичне значення діяльності

цього гуртка?

Значним поштовхом до розгортання визвольного руху стала революція

1848-1849 рр., яка охопила Австрійську імперію. Центом революційних подій

у західноукраїнських землях був Львів. Тут у травні 1848 р. українська

інтелігенція та уніатське духовенство створили першу в Західній Україні політичну організацію – Головну Руську Раду на чолі з єпископом

Яхимовичем. Вкажіть, які завдання вона перед собою ставила? В травні 1848

р. вперше вийшов український тижневик „Зоря Галицька”. Влітку 1848 р.

вперше проводилися вибори до австрійського парламенту, в якому українцям

вдалося здобути 39 депутатських місць.

Найбільші досягнення в 1848-1849 рр. український національний рух

мав на ниві освіти і науки. Було засновано українську культурно-освітню

організацію „Галицько-руська матиця”, яка займалася видавничою справою,

впровадженням в школах української мови. При Львівському університеті

відкрилася кафедра української мови.

У найбільш гострій формі спротиву національний рух виявився в селянських виступах. Особливо активними вони були протягом 1815-1825 рр.

у Галичині. З’ясуйте найбільші селянські виступи цього періоду, вкажіть

ватажків та форми їх боротьби.

Рекомендована література: [8.с.171-176; 15.с.290-292,294-296; 21с.122-

130; 22.с.123; 69]

22 Запитання для самоконтролю:

1. Що розуміють під національним відродженням в Україні?

2. Розкрийте процес відродження національної свідомості та створення модерної української нації в ХІХ ст.

3. Назвіть перші праці з історії України та етнографії.

4. Де в Україні було відкрито перший університет?

5. Хто був першим ректором Київського університету?

6. Яких Ви знаєте українських письменників першої половини ХІХ ст.?

7. В чому проявлялось національно-духовне піднесення на

західноукраїнських землях?

Тема 7. ДУХОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1. Українська освіта і наука на початку ХХ ст.

2. Розвиток української літератури та мистецтва на початку ХХ ст.

Ключові терміни та поняття: Наукове товариство імені

Шевченка у Львові (НТШ), модернізм, імпресіонізм, футуризм.

Якщо у ХІХ ст. відбулося становлення української національної

культури та її входження у світовий культурний процес, то на початку ХХ ст.

українська культура утверджується як культура світового рівня. Які фактори

стимулювали культурний процес в українських землях в цей період?

Щодо розвитку освіти, то тут поєднувались суперечливі процеси: з

одного боку – зростання кількості початкових шкіл та середніх навчальних

закладів і кількості учнів у них, а з іншого – досить високим залишався процент неграмотності серед населення (70 %), обсяг і рівень знань

відставали від вимог часу, царизм так і не дав згоди на впровадження

навчання у школах рідною мовою. Зростала кількість студентів в

університетах, однак, уряд обмежив доступ в університети для вихідців з

„нижчих” станів, у всій Україні не було жодного вузу з українською мовою

викладання.

Відзначте, що сприятливіші умови для розвитку освіти в українському

дусі складалися на західноукраїнських землях. Перед першою світовою

війною у Галичині функціонувало 6 українських державних гімназій, 2510

народних шкіл. На Буковині в 1911 р. діяло 216 українських народних шкіл,

україномовна державна гімназія та семінарія для дівчат. Початок ХХ ст. позначений подальшим розвитком науки в Україні.

Багатогранну діяльність проводили наукові товариства. Розгортає свою

діяльність Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові (НТШ), яке

фактично перетворилося в академію наук. Очолюване М.Грушевським, НТШ

згуртувало навколо себе найбільш відомих науковців України –

А.Кримського, Б.Грінченка, В.Гнатюка, І.Франка, та ін. Їхні праці

23 друкувалися у „Записках Наукового товариства імені Шевченка”,

„Збірнику математично-природничої і лікарської секції”, „Етнографічному

збірнику” та ін. виданнях. У 1907 р. за ініціативою М.Грушевськогно на зразок НТШ створено Українське наукове товариство у Києві.

Талановиті вчені, які працювали в Україні, збагатили не тільки

вітчизняну, але й світову науку. З’ясуйте, з іменами яких вчених пов’язаний

розвиток технічних та гуманітарних галузей науки в Україні.

Рекомендована література: [10.с.106-114; 15.с.363-370; 21.с.449-455;

22.c.133-134].

Складна ситуація в Україні на початку ХХ ст. знайшла своє

відображення в літературі, де розгортається боротьба ідейних та художньо-

естетичних течій. Набуває поширення модернізм, який шукає нових засобів

мистецького відображення світу. Модернізм породжує нові стилі –

імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм. Українські модерністи, змусивши українську літературу вирватись з побутописання, звернули увагу

на психологію вчинків, чим підняли літературу на якісно новий щабель.

Першим в українській літературі під гаслами модернізму виступив у

1901 р. поет М.Вороний. У 1907 р. оголосила свою мистецьку платформу

група галицьких письменників „Молода муза” (П.Карманський,

В.Печорський, С.Чарнецький, О.Луцький).

Поряд із Франком на чільне місце в українській поезії виходить Леся

Українка, Б.Лепкий, А.Кримський, Г.Чупринка. Серед прозаїків-новаторів

вирізняються постаті М.Коцюбинського, О.Кобилянської, В.Винниченка,

В.Стефаника та ін.

Ознайомтеся також зі змінами і здобутками в театральному мистецтві,

музиці, образотворчому мистецтві. Рекомендована література: [2.с.277-279; 10.с.102-106; 15.с.371-384;

21.с.455-461; 22.с.134-136].

Запитання для самоконтролю:

1. Назвіть причини активізації культурного процесу в українських землях

на початку ХХ ст.

2. Охарактеризуйте становище освіти і науки в Україні на початку ХХ ст.

3. Хто очолював наукове товариство імені Шевченка у Львові, які наукові

збірники видавало НТШ?

4. Який мистецький напрям поширюється в Україні на початку ХХ ст.?

5. Хто першим в українській літературі виступив під гаслами модернізму? 6. Назвіть представників української поезії та прозаїків-новаторів початку

ХХ ст..

Тема 8. БОРОТЬБА ЗА ВІДРОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНИ

1. Проблеми української революції 1917-1921 рр. в радянській і

сучасній історіографії.

24 2. Питання державотворення в контексті революції 1917-1921 рр.

3. Основні уроки української національної революції.

Ключові терміни та поняття: „Воєнний комунізм”, Генеральний

секретаріат, Гетьманат, Директорія, Злука українських земель, Крути,

Ризький мирний договір між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 р.,

Центральна Рада, універсали.

•Перше питання вимагає звернути увагу на неоднозначність оцінок

української революції 1917-1921 рр. та її наслідків в радянській і сучасній

історіографії. Для цього слід опрацювати опубліковані джерела історії

української революції 1917-1921 рр.: „Центральна Рада в документах і

матеріалах”; „Відродження нації” В.Винниченка, „Хто такі українці і чого

вони хочуть?” М.Грушевського. Важливо також ознайомитися з

методологією висвітлення української революції 1917-1921 рр. у роботах

істориків радянської доби. Докладно вона викладена в багатотомній „Історії

Української РСР”. Порівняльно-аналітичний погляд на проблему

представлений в роботі В.Солдатенка „Українська революція: концепція та

історіографія”. Корисно також прочитати книги В.Верстюка „Українська Цетральна Рада” і „Махновщина”, В.Кременя і В.Ткаченка „Україна: шлях до

себе. Проблема суспільної трансформації”, М.Литвина і Ю.Науменка „Історія

ЗУНР”, О.Рубльова і О.Реєнта „Українські визвольні змагання: 1917-1921

рр.”, Ю.Шаповала „Соціологія українського відродження” та ін.

Рекомендована література: [31; 37; 42; 50; 57; 67; 73; 78].

•Приступаючи до вивчення другого питання, доцільно уяснити, що

проблеми державотворення в Україні в роки української революції 1917-1921

рр. були пов’язані з функціонуванням трьох українських урядів: Центральної

Ради, Гетьманщини, Директорії, а також створенням і діяльністю на

західноукраїнських землях Західноукраїнської Народної Республіки.

Використовуючи історичні джерела і спираючись на сучасну історіографію, розкрийте підвалини української революції, визначте її класово- і

національно-політичні сили, створення єдиного національного фронту.

Поміркуйте, якою, на вашу думку, була основна концепція революції? Хто в

ній був головними суперниками і ворогами? Висвітліть платформи діячів

усіх національних урядів у відносинах з Росією та Польщею. Прослідкуйте

динаміку трансформацій революційних процесів у військове протиборство за

владу в Україні.

Важливим є аналіз причин та шляхів встановлення влади Рад в Україні.

Тут необхідно зазначити, що радянська влада по території колишньої

Російської імперії почала розповсюджуватися після так званої "Великої

Жовтневої Соціалістичної революції" (захоплення влади більшовиками) і в

Україні впродовж 1917–1920 рр. встановлювалась тричі; перший раз – січень-квітень 1918 р.; другий – січень-липень 1919 р.; третій – з грудня 1919 р. Крім

25 того, 25 грудня 1917 р. у Харкові на Першому Всеукраїнському з'їзді Рад

було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку.

Характеризуючи радянську систему державного устрою, слід підкреслити, що її стрижнем була більшовицька партія, яка мала великий

вплив у середовищі робітників та інших мас населення в Україні, і яка у своїх

стосунках з іншими пюлітичними силами перейшла поступово від

революційної демократії до усунення із Рад своїх опонентів і навіть

союзників, до однопартійності й перетворення КП(б)У в державну

монопольну керівну структуру.

Стосовно національно-державного будівництва, то більшовики

спочатку задекларували суверенітет України, але згодом, спираючись на

принцип інтернаціоналізму, здійснення „всесвітньої пролетарської

революції” та пошук союзників у боротьбі проти зовнішньої агресії, у травні

1919 р. уклали військово-політичний договір з радянськими республіками, які утворилися на теренах колишньої Російської імперії, а в грудні 1920 р. –

союзний робітничо-селянський договір між РСФРР і УСРР. (Ці договори, як

відомо, стали етапними до утворення СРСР в грудні 1922 р.)

Торкаючись проблем економічної політики Радянської влади, зверніть

увагу на те, що вона здійснила вікову мрію селянства -скасувала поміщицьке

і церковне землеволодіння й передала землю селянам. Націоналізована також

була промисловість, а робітники отримали восьмигодинний робочий день,

право управляти підприємствами і т.д. Але механічне перенесення

російського досвіду „політики воєнного комунізму” на український грунт,

реалізація його жорстокими воєнними методами, репресіями, розстрілами

населення та ін., призвело до гострого протесту проти такого курсу

більшовиків як у селянському, так і у робітничому середовищі. Внаслідок цього, влітку 1919 р. проти більшовицько-радянської влади в Україні

піднялися численні великі (Махно, Григор’єв, Тютюнник) й малі повстання. І

коли Добровольча армія російського генерала Денікіна розпочала наступ на

УСРР, то в багатьох регіонах вона не отримала опору, а, навпаки, робітники

та селяни де-інде досить активно вступали до її лав.

Однак, промонархічна та русифікаційницька політика денікінців згодом

призвела до розгортання досить великого антиденікінського повстанського

руху, який суттєво допоміг Червоній Армії розгромити Добровольчу армію

(листопад-грудень 1919 р.) і до кінця 1919 р. відновити Радянську владу

майже на всій території України. Слід мати на увазі, що черговий раз

прийшовши до влади, більшовики не змінили курсу політики „воєнного комунізму”. Але, враховуючи попередній досвід, наповнили його якісно

новим змістом. Зокрема, серед нових заходів були: чергове повернення землі

селянам, віднятої денікінським режимом, ліквідація комун, радгоспів,

направлення в село замість продзагонів груп робітників з ремонту

сільськогосподарського реманенту тощо. Ці нововведення помітно зменшили

тиск „воєнного комунізму” на селян і вони вкотре повернулися обличчям до

26 Радянської влади, припинили активну боротьбу проти більшовиків і

громадянська війна пішла на спад.

Серед причин і шляхів встановлення Радянської влади в Україні слід визначити також успіхи культурного будівництва в 1917-1920 рр. Так,

незважаючи на політичні протиріччя урядів України щодо національно-

культурного розвитку, всі вони знаходили спільну мову, спадковість і

наступність у культурній політиці. Тут варто наголосити, що на 1917 р. освіта

в Україні знаходилась на дуже низькому рівні. З 26 млн. населення після 8

років – 70, а де-інде й більше відсотків було неписемним або малограмотним.

Серед 3,2 млн. дітей шкільного віку більше половини не могли отримати

навіть початкову освіту. Не розвивалися й інші напрямки культури. Проте,

незважаючи на громадянську війну та економічну розруху, українські уряди

за 4 роки створили національну систему шкільної, позашкільної, професійної

та вищої освіти. За парти сіло більше 1,2 млн. дітей, юнаків і дівчат, вузи прийняли 57 тис. студентів, а мережу різних позашкільних закладів

відвідувало майже 1,3 млн. дорослого населення. Для системи освіти

готувалися власні педагогічні кадри, проводилася її активна українізація,

позитивно вирішувалося питання розвитку культури національних меншин,

налагодилося видавництво україномовної періодичної преси, літератури,

було створено національний професійний театр, кіномистецтво, мережа

клубів, бібліотек, палаців культури. Радянський уряд, прийшовши до влади в

Україні, продовжив ці позитивні зрушення, що дало можливість Україні у

подальшому ввійти до числа передових республік СРСР і навіть країн Європи

з розвитку національної освіти, науки, культури, мистецтва.

Рекомендована література: [2.с.310-317; 15.с.385-434; 22.с.145-157; 52;

57; 61; 62; 73; 78; 79].

•Підсумовуючи основні уроки української національної революції,

зверніть увагу на такий важливий момент: коли соціальний і національно-

визвольний рух йшли єдиним визвольним потоком, то вони досягли значного

політичного і суспільного результату, а їх роз'єднання і орієнтація у своїй

боротьбі на треті, навіть зовнішні сили, призвели до громадянської війни,

іноземної інтервенції, захоплення сусідніми державами території України і

врешті-решт до входження УСРР до воєнно-політичного союзу радянських

республік, вступу до СРСР та до поступового згортання її суверенітету. Не

досягла українська революція і своєї основної мети - об'єднання всіх етнічних

українських земель в єдиній державі. Однак, поява на політичній карті світу державної структури, в назві

якої було слово „українська” – Українська Соціалістична Радянська

Республіка, мало досить позитивне значення для подальшого історичного

поступу України.

Рекомендована література: [4.с.159-165; 8.с.250-251; 10.с.148-149;

15.с.434-435; 22.с.157; 23.с.329-331; 31; 67; 78]

27

Запитання для самоконтролю:

1. Чому документи та матеріали Української Центральної Ради тривалий час зберігались у спецсховищах і були недоступними для дослідників?

2. Яке значення має публікація документів УЦР?

3. Як характеризувала діяльність УЦР радянська історіографія? Чому?

4. Назвіть відомих Вам сучасних дослідників історії української

національної революції.

5. Викладіть основні ідеї роботи В.Винниченка „Відродження нації”.

6. Розкрийте основні ідеї роботи М.Грушевського „Хто такі українці і чого

вони хочуть?”

Тема 9. ДУХОВНЕ ЖИТТЯ 20-30-Х РОКІВ ХХ СТ. В УКРАЇНІ

1. Розвиток освіти, науки. Формування української інтелігенції. 2. Досягнення і трагічні сторінки літератури, мистецтва. „Українське

відродження”.

3. Український націонал-комунізм. М.Волобуєв, М.Хвильовий,

О.Шумський, М.Яворський.

4. Занепад національно-духовного життя у 30-х роках.

Ключові терміни та поняття: українізація, культурне будівництво,

культурна революція, політехнізація освіти, революційний

романтизм,національний комунізм, тотальна ідеологізація.

Приступаючи до розгляду першого питання, слід пригадати суть

політики українізації, розпочатої більшовиками на початку 20-х років ХХ ст.

Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа „культурною революцією”. У короткий строк планувалося ліквідувати

неписьменність, створити систему народної освіти, сформувати кадри нової

інтелігенції, перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на

інструмент ідеологічного впливу на маси, використати наукові досягнення

для соціалістичного будівництва.

Подумайте, чим зумовлюється неоднозначний і суперечливий характер

культурних перетворень у 20-30-х роках: з одного боку – новаторство і

пошук, залучення широких народних мас до надбань культури, а з іншого -

форсованими темпами наростали – уніфікація, тотальна ідеологізація.

Для подальшого розвитку духовного життя суспільства принципове

значення мала ліквідація неписьменності, формування радянської системи народної освіти. Було введено обов’язкові державні програми навчання,

підручники. Школа стала поділятися на початкову, середню спеціальну і

вищу. Відзначте успіхи в системі народної освіти, а також проблеми які

викликала деформація шкільництва. Поміркуйте, з якою метою відбувається

скорочення предметів гуманітарного циклу, політехнізація освіти?

28 Зростаючими темпами відбувалося і формування нової інтелігенції

завдяки зростанню кількості вищих і середніх навчальних закладів.

Розкрийте особливості цього процесу. У 20-х роках стала відроджуватися наука. Доробок вчених України у цей

час був досить вагомим. Найсерйозніші результати і відкриття зроблені у

вивчення нелінійної механіки (Д.Граве, М.Крилов, М.Боголюбов), теорії

космічних польотів (Ю.Кондратюк), автоматичному зварюванні металу

(Є.Патон), генетики і селекції рослин (А.Сапегін, М.Холодний).

Рекомендована література: [2.с.350-352; 8.с.260-261; 14.с.281-282;

16.с.299; 22.с.172; 80; 85].

Складні й неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі

та мистецтві. Трагічний розкол суспільства, зумовлений революційними

подіями 1917-1920 рр., призвів до поляризації мистецького життя. У

літературі на початку 20-х років чітко окреслилося дві позиції – радикальна та помірковано-консервативна. Перша була націлена на пошук нових форм та

засобів самовираження та світосприйняття, друга прагнула не втрачати

професійних висот та мистецьких надбань попередніх поколінь. Події 1917-

1921 рр. зумовили появу нової течії в літературі – пролетарського, або ж

революційного романтизму. Цей художній стиль був притаманний творами

В.Блакитного, Г.Михайличенка, В.Сосюри, В.Чумака. В основу світоглядної

концепції революційного романтизму покладено ідею провідної ролі

пролетаріату в боротьбі людства за визволення з-під влади капіталу.

Новітні тенденції розвитку європейської літератури відбивав футуризм

(представник в Україні - М.Семенко). Принциповими тезами нової концепції

були проголошення модерну основним мистецьким критерієм, заперечення

будь-яких культів і канонів у мистецтві (критика провінційності, „культу Т.Шевченка”).

Активне експериментування та пошук нових форм самовираження

сприяли зростанню на українському грунті символізму. Вслід за старшим

поколінням поетів-символістів (М.Вороний, О.Олесь, Г.Чупринка)

наприкінці 20-х років ХХ ст. заявляють про себе молоді його прихильники

(М.Філянський, О.Кобилянський, Д.Загул, М.Терещенко).

М.Зеров, М.Драйхмара, Ю.Клен, М.Рильський належали до групи

„неокласиків”, які орієнтувалися на кращі зразки європейської класичної

культурної спадщини та використання її канонів у власній творчості.

Охарактеризуйте процес організаційного згуртування літераторів,

розквіту видавничо-публіцистичної сфери, що відбувалися у 20-і роки. Зупиніться на розвитку театру (в Україні наприкінці 1925 р. діял 45

професійних театри), кіно (у національному кінематографі на зміну фільмам-

агіткам революційної доби прийшли художні фільми, зростав мистецький та

художній рівень художнього мистецтва). Особливу роль у становленні

українського кіно відіграли відкриття у 1927 р. Київської кіностудії,

творчість кінорежисера О.Довженка (фільми „Звенигора”, „Арсенал”,

29 „Земля”). Значний внесок у розвиток музичної культури зробили

Л.Ревуцький, Б.Лятошинський, М.Вериківський. В образотворчому мистецтві

активно працювали М.Бойчук, І.Їжакевич, А.Петрицький, Б.Іванов, В.Касіян. Рекомендована література: [8.с. 261-262; 9.с.65-68; 15.с.450-451; 30; 44;

52; 53; 84; 85].

Відзначте, що українізація сприяла зростанню національної свідомості

українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники

національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати усім народам

російський шлях до комунізму, що кожен народ повинен йти до комунізму

своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов.

Основними ідеологами українського національного комунізму були

письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. О.Шумський,

економіст М.Волобуєв. З’ясуйте, в чому суть висловлювань кожного із них,

чому „хвильовизм”, „шумськізм” і „волобуєвщина” були оголошені проявом „буржуазного націоналізму”?

Рекомендована література: [2.с.356-361; 11.с.277-278; 14.с.302-305; 16.с.

300-302; 22.с.173; 23.с.377-378; 52; 53; 84].

Наприкінці 20-х років ХХ ст. в Україні почався погром української

культури. Переслідували науковців, літераторів, митців, представників

інтелігенції, передусім тих, котрі сформувались в дореволюційний час.

Розпочалася боротьба з „націоналістичними елементами” в Академії наук

України (назвіть прізвища репресованих вчених).

Відбувалися гоніння проти українських письменників, діячів мистецтва.

Лише за один 1934 р. було розстріляно 28 письменників, серед них М.Зеров,

Г.Косинка, К.Буревій. Були піддані репресіям діячі українського мистецтва: театральний режисер Л.Курбас, засновник української школи

монументального мистецтва М.Бойчук. Культурний процес потрапив під

контроль партійно-державних чиновників.

Якщо 20-і роки ввійшли в історію України як період „національного

відродження”, то 30-і роки дослідники назвали „розстріляним

відродженням.”

Рекомендована література: [2.с.366-368; 8.с.270-271; 14.с.302-305; 16.с

302-303, 312-314; 22.с.180-181; 23.с 362-364; 30; 53; 84; 85]

Запитання для самоконтролю:

1. Чому 20-і роки в історії України називають „українським

відродженням”? 2. Охарактеризуйте розвиток освіти і науки в 20-і роки ХХ ст.

3. Розкрийте особливості розвитку літератури і мистецтва в 20-і роки ХХ

ст.

4. Назвіть ідеологів українського націонал-комунізму. Які позиції вони

відстоювали?

5. Яку назву мав театр, створений Л.Курбасом?

30 6. Які причини занепаду національно-духовного життя в Україні в 30-х

роках ХХ ст.?

Тема 10 .ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

(1921-1939 РР.)

1. Становище та національно-визвольний рух в Західній Україні.

2. Українська еміграція у міжвоєнний період, її причини та особливості.

3. Українська національна ідея: від ліберального до інтегрального

націоналізму. Д.Донцов, Є.Коновалець, А.Мельник, С.Бандера.

Ключові терміни та поняття: націоналізм, возз’єднання українських

земель 1939-1940 рр., еміграція, організація українських націоналістів (ОУН),

інтегральний націоналізм.

Висвітлюючи перше питання, доцільно підкреслити, що після

української національної революції прагнення українського народу до возз'єднання ще два - два з половиною десятиліття залишилося

нездійсненним. Надзвичайно тяжким виявився міжвоєнний період у житті

Східної Галичини й Волині, Закарпаття та Буковини, Хотинщини й

Ізмаїльщини. Ознайомившись з матеріалом, що викладений у підручниках і

рекомендованій монографічній літературі, а також документах, зверніть

увагу на те, що розділені між трьома сусідніми країнами, відірвані від

основного масиву етнічної території, ці землі залишилися вірними

історичним прагненням, й історичним традиціям українського народу. У 20-

30-ті роки національний визвольний рух усе яскравіше виливається у

боротьбу за возз'єднання. Незважаючи на зростаючі внутрішні труднощі, які

робили тоді неможливим досягнення єдності в цій боротьбі, вона

продовжувала набирати силу. Охарактеризуйте національно-визвольний рух в Польщі, Румунії та

Чехословаччині. Які українські політичні партії діяли в цих країнах, які вони

ставили перед собою завдання?

Рекомендована література: [4.с.192-197; 8.с.274-275; 14.с.305; 22.с.184-

186, 23.с.369; 53; 85]

Для з’ясування причин еміграції українського населення за кордон

1921-1939 рр., слід проаналізувати, як вплинула на становище українського

населення Перша світова війна, Жовтнева революція в Росії 1917 р. і

утвердження радянської влади в Росії та Україні. Значні території, населені

українцями, знову потрапили під володарювання інших держав: Волинь,

Східна Галичина – Польщі, Північна Буковина – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини. Така ситуація мала безпосередній вплив на різні сторони

життя українського народу, в тому числі й на процес еміграції. Визначилися

два головних мотиви виїзду – соціально-економічний і політичний, а також

основний ареал виходу українців на зарубіжжя – західноукраїнські землі.

Більшість серед політичних емігрантів становили ті, хто зі зброєю в руках

боровся проти Радянської влади – солдати й офіцери білогвардійських,

31 українських, самостійницьких армій. Прихильники Центральної Ради,

петлюрівської Директорії, гетьманату розсіялися в Польщі, Чехословаччині,

Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччині, частина яких перебралася до США і Канади. Решту політичної еміграції становили здебільшого великі й середні

землевласники та члени їх родин, промисловці, торговці, священнослужителі,

інтелігенція. Вони не могли погодитися з конфіскацією приватної власності,

націоналізацією промисловості, розподілом землі серед селян, втратою

торгових привілеїв. Подумайте, чи відбувалася в міжвоєнний період

політична еміграція з українських земель, що перебували в складі Радянської

Росії? Зупиніться на причинах еміграції з українських земель, які

знаходились у складі Польщі, Румунії. Визначте основні напрямки еміграції,

ставлення до еміграції зазначених країн. Як вплинуло на процес еміграції

погіршення соціально-економічних умов на початку 30-х років в усьому

світі? Рекомендована література: [44.с.32-43; 53; 85].

У національно-визвольному русі найбільш активною була діяльність

Організації українських націоналістів (ОУН). Вона утворилася у 1929 р. на

базі Української військової організації. Організатором і керівником ОУН

протягом 1929-1938 рр. Був Є.Коновалець. Відзначте трансформацію

національної ідеї від ліберального до інтегрального націоналізму.

Інтегральний націоналізм (крайня форма націоналізму) – ідеологія ОУН,

розроблена Дмитром Донцовим та іншими теоретиками: проголошувалася

перевага національних інтересів над індивідуальними, стверджувалося, що

вищою метою боротьби є досягнення державної незалежності будь-яким

способом.

Утворення ОУН з її безкомпромісними, крайніми методами боротьби стало результатом втрати українцями віри в можливість досягнення

самостійності мирним шляхом, віри у підтримку західних країн. Визначте

мету і методи боротьби ОУН.

Після вбивства Є.Коновальця (1938 р.) серед членів ОУН посилилися

суперечності щодо тактики боротьби, внаслідок чого стався розкол. Виникли

два напрямки: революційне крило очолив С.Бандера (ОУН-Б), помірковане

крило очолив А.Мельник (ОУН-М). Залишаючись вірними інтегральному

націоналізму обидві організації ставили перед собою одну мету –

незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво

відрізнялися (з’ясуйте, в чому).

Рекомендована література: [2.с.374-376; 4.с.197-200; 8.с.279-280; 11.с.275; 14.с.341-342; 23.с.381-386; 53; 85]

Запитання для самоконтролю:

1. У складі яких держав знаходились українські землі у міжвоєнний період?

2. Проаналізуйте соціально-економічне становище західноукраїнських

земель у період між двома світовими війнами?

32 3. Доведіть, що уряди Польщі, Чехословаччини і Румунії здійснювали

політику колоніального гноблення, асиміляції українського народу.

4. Охарактеризуйте національно-визвольний рух на західноукраїнських землях в 1921-1939 рр

Тема 11. УКРАЇНА І ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА (1939-1945 РР.)

1. Документи та матеріали про діяльність ОУН-УПА у роки Другої

світової війни.

2. Наш край у роки Великої Вітчизняної війни.

3. Голокост в Україні.

Ключові терміни та поняття: Друга світова війна, Велика Вітчизняна

війна, антигітлерівська коаліція, УОН-УПА, Рух Опору, українське питання,

партизанський рух, Голокост, гетто.

Приступаючи до вивчення першого питанння, необхідно відзначити, що з початком Великої Вітчизняної війни (22 червня 1941 р.) розпочалася

окупація України німецько-фашистськими військами. „Новий порядок”

викликав всенародний опір німецько-фашистському режиму. Документи

„Хрестоматії з історії України”, а також „Літопис УПА” показують основний

зміст цієї боротьби. Розкрийте діяльність таких складових руху Опору, як

масовий партизанський і підпільний рух, а також діяльність ОУН-УПА.

Покажіть процес переходу націоналістів до тактики двофронтової боротьби,

підкресливши, що боротьба на два фронти не тільки знесилювала УПА, але й

призводила до трагізму братовбивчої війни між українцями. Наприклад,

відомий похід з’єднання С.Ковпака „Від Путивля до Карпат” влітку 1943 р.

супроводжувався кривавими боями між націоналістичними і комуністичними

партизанськими загонами та призвів до великих втрат з обох боків. Рекомендована література: [2.с.406-414; 4.с.245-249; 8.с.310-315; 13.с.324-

325; 16. с. 357; .23.с.410-412; 46; 48; 60; 61; 81].

Волинська область з-поміж інших прикордонних областей України

однією з перших зазнала удару німецько-фашистських військ. Внаслідок

поспішного відступу Червоної армії протягом 22-29 червня 1941 р. НКВС

провів масове винищення політичних в’язнів без огляду на те, які

звинувачення проти них висувалися. У Рівному та Луцьку загинуло близько 5

тис. в’язнів. Згадайте про один з найбільших танкових боїв у перші дні війни

в районі Володимира-Волинського, Радехова й Дубна, внаслідок якого наступ

ворога було затримано на тиждень.

Визначте, до якої адміністративної одиниці було включено Волинську область після її окупації німецько-фашистськими військами.

Готуючись до даного питання, слід вивчити процес розгортання

партизанського руху на території Волині (назвіть керівників підпільних

партизанських загонів та груп).

33 На Волині й Поліссі виникли й перші збройні загони українських

націоналістів. Коли було утоворено Українську повстанську армію (УПА),

хто був її головнокомандуючим? З’ясуйте, коли і внаслідок якої операції було визволено Волинь, коли

були звільнені Луцьк і Рівне?

Рекомендована література: [4.с.241-255; 45.с.69-78; 60]

Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського

режиму, було ставлення гітлерівців до інших народів. Вони планували

щорічно знищувати 10 млн. неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі

стояли євреї. Спеціальні частини СС знищили 900 тис. євреїв в Україні.

Тільки за п’ять днів вересня в Києві в Бабиному Яру фашисти розстріляли

понад 50 тис. мирного населення – євреїв, українців, росіян.

Трагедія євреїв в роки Другої світової війни дістала назву Голокост.

Ознайомтеся з літературою, що висвітлює дане питання і визначте, якими методами діяли фашисти, до яких репресивних акцій вдавалися, щоб

виключити євреїв з життя ще до їх смерті.

З’ясуйте, що таке гетто і чи існувало гетто у вашому населеному

пункті?

Рекомендована література: [4.с.228-241; 43]

Запитання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте діяльність ОУН-УПА в роки Другої світової війни.

2. Назвіть партизанські групи, загони та з’єднання, які діяли на території

Волинської області?

3. Коли було визволено Волинську область від німецько-фашистських

загарбників? 4. Охарактеризуйте політику Німеччини щодо євреїв.

5.

Тема 12. КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УРСР (1946-1990 РР.)

1. Загальноосвітня, середня спеціальна і вища школа. Розвиток науки.

2. Література й мистецтво.

3. Культурно-освітня робота. Засоби масової інформації.

Ключові терміни та поняття: вища школа, політехнізація

освіти,народний університет, атеїзм

Відзначте, що в повоєнні роки першочергова увага приділялась

відновленню і вдосконаленню мережі навчальних закладів. Які труднощі в

освіті виникали в повоєнний період? З’ясуйте, які типи шкіл створювались? На підставі „Закону про зміцнення школи з життям і про дальший

розвиток системи народної освіти в СРСР”, прийнятого Верховною Радою

СРСР у грудні 1958 р., замість семирічної обов’язкової було організовано

восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. У

70-і роки було завершено перехід до загальної середньої освіти.

34 В 90-х роках зростає кількість шкіл та учнів у них. Відзначте

особливості системи вищої та середньої спеціальної освіти протягом

вказаного періоду. Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній рівень

населення України. На 1987 р. вищу освіту мали 84% зайнятого населення.

У післявоєнний період не обійшлося без помилок, грубих порушень і в

галузі освіти. Політика „злиття націй”, гаслом якої було „відмирання

національних мов” – причина того, що в республіці залишилося менше

половини шкіл з українською мовою навчання. Вузи та середні спеціальні

навчальні заклади майже повністю перейшли на російську мову.

Характерною особливістю розвитку науки в повоєнний період стало

вдосконалення мережі науково-дослідних установ шляхом наближення їх до

виробничої бази. Найбільшим науковим центром республіки залишалась

Академія наук УРСР. Назвіть досягнення науковців Радянської України в 40-50-х роках. Проте слід зробити висновок, що в даний період дедалі більше

утверджувався догматизм і диктат, що утруднювало розвиток суспільних

наук.

Рекомендована література: [2.с.452-455; 8.с.347-348; 10.с.403-410; 11.с.

394-401; 14.с.341; 77.с.146-152,159-164].

Центральними проблемами основної маси творів мистецтва в

післявоєнні роки були проблеми людини та її виробничої діяльності, подвигу

радянських народів у Великій Вітчизняній війні, моралі, боротьби за мир,

інтернаціональної солідарності трудящих.

В ідеологічній роботі другої половини 40-х початку 50-х років помітне

місце посідають постанови партії з питань літератури і мистецтва, в яких

проявилося грубе й некомпетентне втручання влади у творчу діяльність, заперечення елементарних художніх свобод, звинувачування представників

української радянської художньої культури в буржуазному націоналізмі.

Гострій критиці піддалися твори О.Довженка („Україна в огні”),

Ю.Яновського, вірші М.Рильського 40-х років, П.Панча, А.Малишка.

У період застою проводилась лінія на замовчування творчої діяльності

митців. Незважаючи на величезні труднощі для розвитку митців, українська

радянська література збагатилась рядом високохудожніх творів (пригадайте,

яких).

Благотворний вплив на дальший розвиток української літератури

справили рішення ХХ з’їзду КПРС. Після цього з’їзду були реабілітовані

відомі українські письменники В.Антоненко-Давидович, З.Тулуб, П.Колесник. Почалося видання спадщини В.Винниченка, М.Драй-Хмари,

М.Зерова, М.Куліша, О.Олеся, М.Хвильового та ін. Якими іменами

збагатилась українська література протягом наступних десятиліть?

Прослідкуйте становище театру протягом 50-80-х років і зробіть

висновок, що український театр дедалі більше втрачав свою неповторність,

35 нівелювався. Зупиніться на розвитку музичного мистецтва і

кіномистецтва в Радянській Україні. Які теми домінували в образотворчому

мистецтві? Рекомендована література: [2.с.468; 8.с.338-339; 10.с.411-423; 11.с.401-

405; 77.с.132,167-170].

В повоєнні роки в УРСР здійснювалася велика робота щодо

розширення й удосконалення мережі культурно-освітніх закладів, зміцнення

їхньої матеріально-технічної бази. Зупиніться на діяльності клубів, бібліотек,

товариств, народних університетів, театрів народної творчості.

Велику роль у культурно-освітній роботі серед населення відіграють

засоби масової інформації. Станом на 1990 р. на Україні виходило близько

1800 газет та 200 журналів.

Великих масштабів у республіці в післявоєнний період набула

видавнича справа. Водночас в умовах панування жорсткого централізму з кожним роком у республіці зменшувалося видання книг українською мовою.

Якщо в 1960 р. 68% усіх книжок були україномовними, то в 1991 – лише

19%.

Головною особливістю культурно-освітньої роботи в Україні протягом

розглядуваного періоду була її ідейна спрямованість – комуністична, а отже –

атеїстична. Звільнення від релігійних пережитків було однією з основних її

цілей. Саме тому були підірвані основи людської моралі – совість, любов до

ближнього, милосердя.

Рекомендована література: [10.с.423-428; 77.с.132-136,157-159]

Запитання для самоконтролю:

1. Розкажіть про становище загальноосвітньої, середньої спеціальної та

вищої школи в Радянській Україні. 2. Хто очолював Академію наук УРСР у 60-х роках ХХ ст.?

3. Які найбільші досягнення українських вчених в галузі науки і техніки в

повоєнний період?

4. Які особливості розвитку суспільних наук у 40-50-х роках?

5. Як вплинув на розвиток української літератури ХХ з’їзд КПРС?

6. Розкажіть про розвиток музичного мистецтва і кіномистецтва в

радянський період.

7. Дайте характеристику діяльності культурно-освітніх установ.

13. ДУХОВНЕ ЖИТТЯ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

1. Розвиток освіти і науки.

2. Культурно-мистецьке життя.

3. Релігійна ситуація в Україні.

Ключові терміни та поняття: освіта, наука, релігія, культура,

мистецтво, Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Українська

автокефальна православна церква (УАПЦ), Українська православна церква

36 Київського патріархату (УПЦ-КП), Українська православна церква

Московського патріархату (УПЦ-МП)

З проголошенням незалежної України постала потреба в розробці нової моделі вітчизняної освіти, яка б мала стати національно зорієнтованою,

органічно вписаною в загальносвітові процеси.

У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив програму „Освіта” щодо

кардинальної реконструкції всієї системи освіти, яка передбачає:

1)централізацію управління освітою;

2)диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію навчально-виховного

процесу;

3)безперервність освіти та варіативність навчальних програм;

4)переорієнтацію сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й

створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Плановані зміни мали бути доволі масштабними, але очікуваних кардинальних змін у системі освіти не відбулося через залишковий принцип

фінансування освіти, падіння соціального престижу педагогічної діяльності,

загострення кадрової проблеми, невідповідність матеріальної бази освіти

оптимальним потребам суспільства.

Наприкінці 2000 р. процес реформування освіти в Україні вступив у

нову фазу свого розвитку. На початку вересня було обнародувано проект

„Концепція 12-річної середньої загальноосвітньої школи”. З’ясуйте

передумови появи і зміст нової освітньої концепції.

Освітня система стає більш демократичною, гнучкою та

різноманітною. З’явилась велика кількість ліцеїв, гімназій, коледжів,

профільних академій, університетських комплексів. Реорганізується вся

структура вищої і середньої спеціальної освіти. Здійснюється перехід на чотириступеневу освіту: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

Поряд з державним створюються навчальні заклади інших форм власності.

Проте загальний стан економіки обмежує фінансування освіти, що є

серйозним гальмом у її розвитку.

Недостатнє фінансування обумовило кризові явища і в науці: відтік

кваліфікованих вчених з наукової сфери в інші структури і за кордон, втрата

провідних позицій з ряду фундаментальних досліджень, відставання від

Заходу за рівнем наукових розробок. При цьому понад 90% нових

технологічних розробок не впроваджується у виробництво.

Рекомендована література: [2.с.515-518; 8.с.454-455; 13.с.389-390;

22.с.257; 56; 66]

Суперечливі процеси спостерігаються і в сфері літератури та

мистецтва. Повернення українській літературі давно забутих і заборонених

імен сприяє формуванню в читача цілісного уявлення про українську

літературу. Утвердження демократії сприяє оновленню літератури і

мистецтва, гарантує плюралізм, свободу творчості, вільний розвиток усіх

художніх стилів і жанрів. Назвіть представників нової генерації літераторів.

37 Суттєво впливає на розвиток літературного процесу рівень

книговидавництва. Вкажіть причини низького рівня книговидавництва в

Україні. Попри економічні негаразди розвивається і театр. Український театр

намагається утвердитись і в європейському культурному просторі. Голоси

вітчизняних оперних співаків А.Кочерги, В.Лук’янець, В.П’ятнички звучать

на найпрестижніших сценах Європи.

Складна ситуація у сфері кінематографу. Нині порівняно з 1988 р.

виробництво фільмів скоротилося в 20 разів, а чисельність кіноустановок –

більш як удвічі. Попри те, фільм „Лебедине озеро. Зона” (С.Параджанов,

Ю.Ільєнко) 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди

найпрестижнішого у світі Канського кінофестивалю. Успіхом вітчизняних

кінематографістів став фільм В.Криштофовича „Приятель небіжчика”.

Динамічні процеси відбуваються в царині популярної української музики. Назвіть відомих вам виконавців та популярні українські музичні

фестивалі.

У сфері культури активно розвиваються міжнародні зв’язки, що сприяє

поширенню української культури у світі. Водночас за останнє десятиліття у

культурній сфері не вдалося подолати деструктивні тенденції, найпомітніші

серед яких:

- скорочення мережі культурних установ;

- повільне формування правових засад культури, мистецтва, які відповідали б

сучасним світовим вимогам та особливостям українського культурного

процесу;

- обмежене фінансування культури;

- комерціалізація культурної сфери, що за відсутності стійких традицій меценатства поставило на межу виживання значну частину творчих

колективів;

- прогресуюча культурна деградація населення.

Характерною особливістю сучасного стану культури є неоднозначність

процесів у гуманітарній сфері. Так, домінування плюралізму в духовному

розвитку суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із шедеврами

світової культури. Але водночас плюралізм відкриває шлях для проникнення

в духовну сферу антикультури. Пропагуючи насилля, антигуманність, вона за

відсутності стійкого культурного імунітету становить серйозну загрозу для

суспільства.

Рекомендована література: [2.с.518-520; 8.с.452-454; 10.с.411-423; 13.с.390-392; 22.с.257; 56].

Наприкінці 80-х – на початку 90-х років в Україні розпочався

своєрідний „релігійний ренесанс”, виявами якого стали:

- помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті;

- посилення релігійності населення;

- швидке збільшення кількості релігійних громад;

38 - поліконфесійність, розширення спектра конфесій, напрямів і тлумачень;

- глибокий розкол у православ’ї, яке в Україні поділене на три конфесії:

Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ-МЦ) – приблизно 8,5 тис. громад, Українська православна церква Київського

патріархату (УПЦ-КП) – 2,5 тис. громад, Українська автокефальна

православна церква (УАПЦ) - 1 тис. громад;

- політизація релігійної сфери, міжцерковні конфлікти;

- територіальна нерівномірність поширення релігійних організацій;

- відродження та активізація діяльності церков національних меншин;

- поява в релігійному спектрі країни значної кількості нетрадиційних культів.

В кінці 80-х рр. була легалізована заборонена комуністами в 1946 р.

Українська греко-католицька церква (УГКЦ), визнаним лідером якої став

Кардинал Любомир.

Розгортанню та поглибленню релігійного ренесансу в Україні сприяв візит Папи Римського, який відбувся в червні 2001 р.

Рекомендована література: [2.с.520-522; 8.с.459-462; 22.с.257-258; 56;

77.с.213-223, 322-342; 80]

Запитання для самоконтролю:

1. Які проблеми існують в галузі національно-духовного відродження?

2. Які труднощі в розвитку науки, освіти України на сучасному етапі?

3. Охарактеризуйте становище літератури та мистецтва на сучасному етапі.

4. Чому кінець 80-х – початок 90-х років в Україні називають „релігійним

ренесансом”?

5. Визначіть проблеми, що існують в духовній сфері на сучасному етапі.

ІСТОРИЧНІ ПОСТАТІ

Князь Олег Віщий

Олег (р. нар. нев. – 912) –

перший прибрав титул великого князя

руського (київського). Походив з

норманів (варягів). Після смерті

Рюрика у 879 р. як опікун його

малолітнього сина Ігоря князював

спочатку в Новгороді. У 882 р. на чолі

великої військової дружини захопив

Київ, вбивши його князів Аскольда і

Діра. За підтримки місцевих “луч- чих людей” продовжив будову держави –

Київської Русі. Обрав її столицею Київ

– як “мати городів руських”. Підкорив

племена словенів, кривичів,

радимичів, древлян, сіверян та інших

слов’ян. Неодноразово робив спроби

39 заволодіти територією між Дністром і Дунаєм, де проживали дуліби,

хорвати, тиверці та уличі, яких не завоював, але перетворив на своїх

союзників. На приєднаних землях ставив городи і поселював там свої залоги під проводом визначних дружинників і “світлих бояр”. В такий спосіб творив

одну велику державу. Особливого значення набув тоді торговельний “путь з

варяг в греки”. Київ відновив також свої торговельні зв’язки із Сходом.

Успішно воював проти хозар. Здійснив вдалі походи на Візантійську імперію

(907, 911), які завершилися вигідними для Русі угодами. Зокрема, крім

великої контрибуції, вона отримувала щорічну данину, руські купці могли

безмитно і безпечно торгувати у Константинополі, русичі отримали право

служити в імператорському війську тощо. Згідно з версією, у Києві

похований на сучасній горі Олегівці, що на Подолі.

Княгиня Ольга

Ольга (християнське ім’я Олена) – велика княгиня київська.

Народилася приблизно у 910 р.

Дружина великого князя

київського Ігоря. Після його

загибелі та у роки неповноліття

сина Святослава правила

Київською державою упродовж

945–964 рр. Перша жінка –

княгиня. Проявила державницький

розум, виваженість, послідовність

у досягненні мети. Свою діяльність

спрямувала на зміцнення централізованої влади у Київській

Русі. Жорстоко розправилася із

древлянами за вбивство чоловіка –

князя Ігоря: майже 5 тис. осіб

перебито, спалено їхню столицю м.

Іскоростень. Змінила та упорядкувала збір данини (полюддя), встановила її

розміри, час і місце збору. Це забезпечило княжу владу постійними

прибутками і дало можливість виробникам використати частину додаткового

продукту на вдосконалення свого господарства. Інтересам держави

відповідала і зовнішня політика великої княгині Ольги. Міжнародний

авторитет Київської Русі зміц- нювала не військовими, а дипломатичними заходами. Відвідала у 957 р. Столицю Візантійської імперії

Константинополь, де була прийнята імператором Костянтином VІІ

Багрянородним. Достеменно не встановлено, чи саме під час цього візиту, чи

ще до нього прийняла християнство і намагалася його поширити на Русі.

Чисельність християнської громади збільшилася у Києві саме у період її

володарювання, що створило сприятливий ґрунт для майбутнього хрещення

40 Русі її онуком Володимиром Великим. За це православна церква

зарахувала княгиню Ольгу до чину святих. Підтримувала дипломатичні

стосунки також із іншою великою на той час державою – Німеччиною. Коли повнота державної влади перейшла до сина Святослава, то часто заступала

його під час військових походів. Померла 11 липня 969 р. Її останки

перезахоронено у збудованій в роки правління князя Володимира Великого

Десятинній церкві.

Князь Володимир Великий

Володимир Великий – один із

найвизначніших державних діячів

Київської Русі. Рік народження

невідомий. Син Святослава Ігоровича. З

969 р. князював у Новгороді. У 980–1015 рр.– великий князь київський.

Завершив об’єднання всіх

східнослов’янських племен у складі

Київської Русі. Внаслідок чого вона

стала найбільшою державою у Європі.

На 1000 рік її територія становила

близько 800 тис. кв. км, населення –

близько 5 млн. осіб. Не тільки значно

розширив, але й зміцнив кордони своєї держави. Збудував укріплену лінію з

містами – фортецями по р. Стугні, Десні, Ірпені, Трубежі й Сулі для захисту

від кочівників. Головну увагу зосередив на внутрішній розбудові державно-

політичного устрою Київської Русі. У зв’язку з цим першорядне історичне значення мало запровадження християнства візантійського зразка як єдиної

офіційної державної релігії. Спочатку князь охрестився сам у 987 р., а у 988 –

990 рр. – охрестив Русь. В результаті значно зріс її міжнародний авторитет,

укріпилася єдність країни, великокнязівської влади, всебічного розвитку

набула культура. Розгорнулося будівництво храмів, при яких відкривалися

школи, поширювалися писемність візантійського зразка, наукові знання

тощо. Провів адміністративну реформу, наслідком якої стала ліквідація

племінної автономії, запровадження замість неї нового територіально

земельно-удільного поділу країни із центром у великих містах. Колишні

місцеві племінні князі були замінені представниками Києва – намісниками,

передусім із числа князівської династії. Це значно зміцнило централізовану велико князівську владу. Місцева знатна молодь залучалася не тільки до

освіти, християнської культури, але й поповнювала ряди дружинників і

служилого люду. Військову службу зобов’язані були виконувати і власники

земельних уділів, наданих великим князем. Запровадив новий звід законів

звичаєвого права, який згодом послужив основою відомої “Руської правди”.

З’явився збірник церковних законів під назвою “Устав Володимира”.

41 Започаткував карбування власної монети (золотої та срібної), на яких з

одного боку зображений князь на престолі, а з іншого – родовий знак у

вигляді тризуба, верхня частина якого – скіпетр – символізувала владу. До цього монетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми.

Володимир Святославович нав’язав політичні, економічні та культурні

зв’язки з Візантією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Чехією,

західноєвропейськими краї- нами. Важливу роль у зміцненні цих зв’язків

відігравали відповідні династичні шлюби. Така різноманітна реформаторська

діяльність не тільки сприяла розквіту Київської Русі, утвердженню її у колі

європейських християнських народів, але й залишила глибокий слід в історії

України загалом. Тому історики справедливо назвали Володимира

Святославовича “Великим” а церква визнала його святим. Помер Володимир

Великий 15 липня 1015 р. Похований у збудованій за період його правління

Десятинній церкві у Києві поруч із дружиною Анною.

Князь Володимир Мономах

Володимир Мономах (1053–

1125 рр.) – видатний державний діяч

Київської Русі. Син Всеволода

Ярославовича і дочки візантійського

імператора Костянтина ІX Мономаха

(звідси його прізвисько). Коли у 1078

р. його батько став великим князем

київським, то він отримав у володіння

Чернігівське князівство. З 1094 р.

князював у Переяславі. Незаперечний

авторитет здобув успішними військовими походами проти половців

(1103, 1107, 1109, 1111 роках), а також

провідною роллю у врегулюванні

стосунків між удільними князями з

метою стабілізації суспільно-

політичного життя у Київській Русі.

Він став ініціатором проведення

декількох з’їздів князів на зламі ХІ–

ХІІ ст., які запровадили пряме родове

успадкування влади замість складної системи сеньйорату. Після смерті

великого князя київського Святополка Ізяславовича у 1113 р. був запрошений на князювання у Київ. Йому вдалося припинити князівські усобиці та

відновити єдність Київської держави. Під його владою перебувала переважна

більшість її території. Своєю розумною, послідовною і виваженою політикою

забезпечив у країні спокій і мирне процвітання. Цьому сприяла також його

законотворча діяльність. “Статут Володимира Мономаха” якісно доповнив

“Руську правду”: скасував боргове рабство (холопство), обмежив відсотки

42 (проценти) за борги. Зміцніли міжнародні позиції Київської Русі. Змусив

половців відступити на схід у глибинні райони степів, внаслідок чого різко

скоротились їх спустошливі напади. Підтримував добрі стосунки не тільки з Візантією, але й з багатьма європейськими, зокрема скандинавськими

країнами. Підтвердженням високого міжнародного авторитету Київської

держави стали відповідні династичні шлюби. Володимир Мономах був

високоосвіченою людиною, володів п’ятьма іноземними мовами. Залишив

літературну спадщину, серед якої особливо вирізняється “Повчання дітям” –

своєрідний заповіт не тільки своїм дітям, але й нащадкам – урядовцям

взагалі. Його головна ідея полягає в тому, що запорукою безпеки і успішного

розвитку держави має бути її єдність, а також законність, справедливість,

гуманність, відповідальність, компетентність і висока моральність влади.

Залишився у пам’яті народу як мудрий і далекоглядний правитель, поборник

єдності та добробуту руських земель. Помер Володимир Мономах 19 травня 1125 р. Похований у Софіївському соборі Києва.

Князь Роман Мстиславович

Роман Мстиславович (бл.

1152–1205) – засновник

Галицько-Волинської

держави, най- видатніший

князь України-Руси кінця

ХІІ – початку ХІІІ ст. Син

великого київського князя

Мстислава Ізяславича та

Агнеси – доньки

польського князя Болеслава ІІІ Кривоустого.

У 1168 р. почав князювати

у Новгороді. Після смерті

батька став володимир-

волинським князем (1170).

Завдяки особистим

якостям незабаром домігся

домінуючого впливу в усіх

волинських землях. Коли у

1199 р. помер Володимир ІІ, останній галицький князь із династії

Ростиславичів, то Роману Мстиславичу вдалося встановити свою владу у Галичі та об’єднати волинські й галицькі землі в єдину Галицьку-Волинську

державу. Внаслідок успішного походу на Київ у 1202 р. він оволодів і

Київським князівством. Утворилася нова велика держава, яка зібрала

українські землі від Карпат по Дніпро і стала спадкоємницею Київської Русі.

Хоробрий та рішучий князь Роман дбав про авторитет влади. Тому йому

довелося вести гостру боротьбу проти крамольного галицького боярства,

43 спираючись на міщан і селян. Прославився як полководець, успішно

воюючи проти половців і ятвягів. Своєю активною зовнішньою політикою

справляв помітний вплив на сусідні західні держави. Підтримував приязні стосунки з Візантією, Угорщиною, мав контакти з Тевтонським орденом.

Підтвердженням високого авторитету князя Романа є те, що Папа Римський

Інокентій ІІІ запропонував йому королівську корону за умови прийняття ним

католицтва. Брав активну участь у князівських міжусобицях у Польщі,

допомагаючи своїм союзникам. Мав намір при цьому надійно убезпечити

західний кордон своєї держави. Але реалізувати ці плани йому не вдалося:

під час походу на Віслу загинув у бою біля міста Завихвост. Похований у

Володимирі- Волинському (за іншими даними – у Галичі). Залишив по собі

вдячну пам’ять простого народу в його усній поезії, піснях, а також загалом у

письменницьких колах. Літописець величає його “самодержавцем всієї Русі”,

“царем в Руській землі”, “великим князем”, який “подолав усі по- ганські народи завдяки своєму розуму й мудрості і поводився згідно з законом

Божим”. Навіть польський хроніст ХІІІ ст. справедливо визнав: “За короткий

час він так піднявся, що правив над усіма землями і князями Русі”. А М.

Грушевський підкреслив, що князь Роман Мстиславович став “най- більшою

політичною силою на Україні” наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст.

Князь Данило Галицький (1201–1264) – князь Галицько-Волинської

землі, король України, дипломат і

полководець Данило, син галицько-волинського

князя Романа Мстиславича, народився

приблизно у 1201 р. Крім нього, в

родині князя Романа та княгині Анни був ще син Василько – пізніше

волинський князь. 1211 року галицькі

бояри під час однієї з усобиць

виганяють княгиню Анну Рома- нову з

сином з Галича, а самі правлять від

імені малолітнього князя Данила

Романовича. Княгиня Анна Романова

разом з сином Данилом перебували у

вигнанні в Угорщині. У 1215 р.

польський король Лешко відбив у

князя Олександра Всеволодовича Галич і віддав місто галицьким князям

Данилові та Василькові. У 1223 р.

князь Данило Галицький збудував місто Холм, нову столи- цю держави, і

перевів туди єпископат. Разом з іншими руськими князя- ми Данило

Галицький бере участь у битві з монголо-татарами на Калці. 1228 рiк

пам’ятний смертю галицького князя Мстислава Удатного, усобицями між

44 боярами за Галич, здобуттям галицького престолу Данилом. У 1236 роцi

Данило Галицький остаточно оволодіває галицько-волинськими землями, а

згодом садовить у Києві свого намісника – воєводу Дмитра, стає великим князем Київським. 1245 року в битві під Ярославом українські війська на чолі

з Данилом Галицьким завдали нищівної поразки угорсько-польським

військам, чим забезпечили спокій на захід- них кордонах Галицько-

Волинського князівства майже на 40 років. Після 1241 р., коли під копитами

ординців опинилася майже вся Україна, князь Данило вирішив розбудувати

нові міста-фортеці, серед них нову столицю – місто Холм, для чого запросив

з-за кордону майстрів-будівничих, малярів, іконописців, різьбарів,

скульпторів. Вод- ночас він розбудовує інші міста, споруджує могутні

фортеці у Володимирі, Лучеську, Кременці, Бересті, Столп’ї, Білавині та

інших містах, ставить своїх посадників та військові залоги навіть в окремих

землях, які перебували під монгольською зверхністю (на Південному Бузі, Случі, Тетереві). Тоді ж він будує нове велике місто – Львів, назвавши його

ім’ям свого сина, майбутнього князя. У 1249–1252 рр. вiдбуваються походи

князів Данила та Василька проти литовського князя Міндовга. Князь Данило

бере участь у європейській війні за австрійський герцогський престол, щоб

закріпити його за сином Романом. У 1253 р. Данило Романович прийняв від

Папи Римського королівський титул і став королем Русі. У 1254–1255 роках

Данило Галицький визволив від монголо-татар Україну. Помер перший

король український Данило 1264 р. у своїй новій столиці – Холмі, знайшов

спочинок у церкві Пресвятої Богородиці, яку сам збудував. Але зусилля

Данила не пропали марно, бо в пам’яті нащадків він залишився як володар,

який подавав приклад до єднання задля великої мети – утвердження

державності. Його держава, поставши на терені Європи у XIII столітті на короткий час під владою руського монарха, рівного між європейськими

володарями, відіграла визначну роль в

історії України на першому етапі

українського державотворення.

Гетьман Петро Конашевич-

Сагайдачний

Сагайдачний (Конашевич-

Сагайдачний) Петро (рік народження

невідомий – 20.04. 1622 р.) – видатний

державний і військовий діяч України,

гетьман реєстрового козацтва. П. Сагайдачний – найвидатніший гетьман

України до Б. Хмельницького, перший

політичний лідер українського народу.

За походженням шляхтич з-під

Самбора в Галичині, вихованець

знаменитої Острозької колегії.

45 Учасник, а потім керівник походів запорізьких козаків на Крим та

Туреччину (1607–1617). Уславився походами 1614, 1615, 1616, 1620 рр.

Особливо вражаючим був штурм і взяття Каффи в Криму – головного невільничого ринку того часу. Військові здібності Сагайдачного стали

головною причиною обрання його гетьманом (1614–1622 рр.). В той час

гетьман виявив себе як здібний дипломат і культурний діяч. Як гетьман

Сагайдачний здійснив реформу козацького війська, перетворивши його з

партизанських формувань на регулярну армію. Гетьман трансформував

козацтво з суто військової формації у політичний чинник з державницькими

цілями. Найбільшою заслугою Сагайдачного було поєднання діяльності

козацтва з політикою української інтелігенції. Щоб піднести значення

Київського братства, він разом з усім військом Запорізьким записався у 1618

р. до братства і тим самим взяв цей культурний центр під свою опіку.

Політика в ту епоху розвивалася переважно у релігійних формах, тому козацтво втягувалося у церковні справи, виступало на захист православної

віри, а отже, нації, протистояло польсько-шляхетській окупації. Вирішальну

роль відіграло козацтво у відновленні вищої православної їєрархії України,

скасованої у 1596 р. за Берестейською унією. На прохання Сагайдачного

єрусалимський пат- ріарх Феофан, якого супроводжували запорізькі козаки,

на церковному соборі в Києві у жовтні 1620 р. висвятив на митрополита Іова

Борець- кого (1620–1631), ректора Київської братської школи, та єпископів

на православні кафедри. Київ знову став ідеологічним центром українських

земель. Сучасники дуже високо цінували, як зазначив М. Грушевський,

політичний талант Петра Сагайдачного, який разом із Іовом Борецьким стали

речниками союзу козацтва і українського духовенства. У

зовнішньополітичній діяльності П. Сагайдачний намагався забезпечити Запорізькому війську свободу дій. У 1618 р. він допомагав польському

королевичу Володиславові в облозі Москви, але з’ясувавши, що це не

змінило становище українського народу, вже у 1620 р. скерував, без відома

польського уряду, посольство до московського царя Михаїла, пропонуючи

прихильні політичні взаємозв’язки. Важливою ланкою військової і

зовнішньополітичної діяльності гетьмана була боротьба з турецько-

татарською агресією. Після багатьох вдалих морських походів під

керівництвом Сагайдачного серед правителів західноєвропейських країн

виникла ідея створення антитурецької коаліції – “Ліги християнської міліції”.

Передбачалося, що основну військову силу союзу становитиме козацтво

України. Сагайдачний зайняв почесне місце в антитурецькій “Лізі християнської міліції”. У цей час козацтво на чолі з Сагайдачним зупинило

турецький наступ на Центральну Європу. Це сталося під час Християнської

війни 1620–1621 рр. У 1620 р. турецькі війська вщент розбили під Цецорою

польського гетьмана Жолкєвського. Величезні турецько-татарські полчища

на чолі з султаном Османом ІІ пішли на Польщу. Над Польщею нависла

смертельна небезпека. Король Сигізмунд ІІІ звернувся по допомогу до

46 Запорізького війська. Сагайдачний зажадав визнання новопоставлених

православних владик і польський король погодився, хоча з притаманним

йому віроломством згодом відмовився від цього визнання. На раді в урочищі Суха Діброва козаки прийняли рішення виступити назустріч турецько-

татарським агресорам. 40-тисячне козацьке військо під керівництвом Я.

Бородавки вступило у сутички з передовими загонами турецько-татарсь-кої

армії. Ці сутички не були вдалими. Вирішальні бої розгорнулися у вересні

1621 р. під фортецею Хотином. Польське військо розташувалося поблизу

фортеці. 1 вересня до Хотина підійшло козацьке військо. Згодом туди прибув

і П. Сагайдачний. Він звинуватив Бородавку у нерішучості і наказав стратити

його, а сам очолив козацьке військо, зайнявши оборону в таборі на лівому

фланзі польсько-української армії. Протягом місяця тривали кровопролитні

бої під Хотином, в яких гетьман виявив талант полководця. Завдяки стійкості

козаків турецько- татарські полчища зазнали великих втрат, що змусило султана розпочати переговори з польським гетьманом С. Любомирським.

Крах агресивних планів султана вплинув на становище самої Османської

імперії, наближаю- чи час її занепаду. Хотинська війна – найяскравіший

приклад виконання запорізьким козацтвом своєї історичної місії захисника

Європи. Козацтво і Сагайдачний були розчаровані польським віроломством

після Хотинської битви. Поранений отруєною стрілою під час боїв під

Хотином, гетьман помирає в Києві у квітні 1622 р. Похований П. Конашевич-

Сагайдачний в Києво-Братському монастирі. Звитяга Сагайдачного є

прикладом для військовослужбовців Збройних сил України. Показово, що

Військовий інститут при Національному університеті “Львівська

політехніка” носить ім’я П. Конашевича-Сагайдачного. Загальноукраїнське

значення військово-політичної і культурної діяльності П. Конашевича-Сагайдачного визнавали вже сучасники. “В громадянстві славили

Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити

козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького

війська опору національного українського життя. Сагайдачний відкрив тим

нову добу в історії українського життя”

(М. Грушевський).

Митрополит Петро Могила

Могила Петро (31.12.1596–

11.01.1647) – видатний церковно-

політичний і культурний діяч України.

Син господаря Молдавії і Валахії Симеона. Рід Могил належить до древніх

молдавських родів. Турки позбавили цей

рід влади, який отримав притулок у

Польщі, де Могили мали родичів серед

полонізованих українських магнатів.

Петро отримав блискучу і ґрунтовну

47 освіту. Він закінчив Львівську братську школу, потім вчився в Парижі

(Сорбонна), слухав лекції в інших західноєвропейських університетах.

Служив у польському війську. У 1625 р. постригся у ченці в Печерській лаврі. Після смерті печерського архімандрита Захарії Копистенського, у 1627

р. П. Могила обраний києво-печерським архімандритом за підтримки

київського митрополита Іова Борецького (1620–1631). Рішення П. Могили

присвятити себе церкві надавало сильну підтримку православ’ю завдяки

знатності і багатству роду. Новий архімандрит спрямував свою діяльність на

розвиток давнього осередку християнства, задумав створити при

Печерському монастирі вищу школу. Для підготовки викладачів власним

коштом відряджав юнаків за кордон для навчання у західноєвропейських

університетах (Іннокентій Гізель, Тарасій Земка, Ігнатій Оксенович-

Старушич та ін.). Запорізьке козацтво звернулося до П. Могили з проханням

не створювати осібного училища, а об’єднати його з вищеіснуючим братським училищем на Подолі. У 1632 р. гетьман від імені всього війська

Запорізького обіцяв у разі потреби захищати зброєю церкву, монастир і

школу братства. У квітні 1632 р. помер польський король Сигізмунд ІІІ,

фанатичний католик. Новообраний король Володислав ІV розумів значення

прихильності козаків і всього українського народу в умовах неприязних

відносин з Московським царством та й взагалі був толерантнішим у

релігійних питаннях. Духівництво і представники православної шляхти

обрали у 1632 р. на митрополита П. Могилу. Митрополита Петра Могилу

визнала польська держава: король затвердив обрання Могили митрополитом

київським і галицьким. Могила отримав патріарше благословіння, і

волоський православний єпископ у Львові висвятив Петра Могилу в

митрополити. Новий митрополит здійснив багато ініціатив і реформ, що дали можливість розвиватися православній церкві, а разом з нею освіті і культурі.

Братське училище було перетворено на колегію (1632 р.). Київська колегія

(колегіями називали у Західній Європі навчальні заклади вищого типу) на

відзначення заслуг митрополита отримала назву Києво- Могилянської

колегії, а у 1706 р. – статус академії. (У 1817 р. Перетворена на духовну

академію). Києво-могилянська колегія довгий час була єдиним вищим

навчальним закладом слов’янства усієї Східної Європи. Мета київської

колегії насамперед полягала в тому, щоб створити покоління вчених

духовних осіб і обізнаних світських людей, які могли б свідомо бачити

значення православної церкви і за своєю освітою стати в рівень з тими, проти

яких довелося б їм боронити права церкви і народу. П. Могила усі свої знання і статки віддав справі національно- культурного відродження України

в умовах польського панування. Він заснував школу у Вінниці, монастир та

друкарню при Київському братстві. Його діяльність мала й міжнародне

значення: у 1640 р. в Яссах відкрилася за його участю перша румунська вища

школа. Митрополит витратив на улаштування церкви і колегії більшу

частину своєї маєтності. П. Могила – визначний релігійний письменник. Він

48 автор численних творів та проповідей, частина з яких використовувалася

у духовних навчальних закладах як підручники навіть на початку ХІХ ст. У

1629 р. П. Могила видав “Служебник”, схвалений митрополитом І. Борецьким та українськими єпископами. Після Київського собору 1640 р.

видано “Требник” (1646 р.) – докладний збірник богослужінь. Могила додав

до нього пояснення і настанови, отож цей требник набув ваги наукової книги

для духівництва. Він відчував необхідність популяризувати всю систему

право- славного віровчення. Під його керівництвом укладений православний

катехізис, який надрукований у стислому вигляді (1645 р.). Побудований у

запитаннях і відповідях катехізис за способом свого викладу став праобразом

наступних катехізисів. П. Могила брав діяльну участь у тодішній

літературній полеміці з католиками. Митрополит написав великий твір

“Ліфос альбо камінь” (1644 р.). Він ставився непримиренно до Римської

церкви, але не з причини відмінностей богослужіння, а через її догматичні, на думку П. Могили, помилки, з яких визнання (абсолютного) глави в особі

Римського Папи займає перше місце. Про високі моральні якості Петра

Могили красномовно свідчить духовний заповіт: “Бачачи, що занепад

святого благочестя в народі руському (тобто українському) відбувається від

абсолютного браку освіти та вчення, я дав обітницю Богові – все моє

майно…, обертати частиною на відбудову зруйнованих храмів Божих,

частину на заснування шкіл у Києві…”. Своєму улюбленому дітищу – Колегії

– він заповів грошові заощадження, усю свою бібліотеку. Петро Могила не

дожив трохи більше року до могутнього вибуху Хмельниччини, що привела

до створення козацько-гетьманської держави. Він зробив надзвичайно багато

для формування інтелігенції, утвердження державницької свідомості

козацтва, що створили цю державу. З ім’ям П. Могили пов’язаний цілий період піднесення православної церкви України, який правдиво отримав

назву в історії – “Могилянська доба”.

Гетьман Богдан Хмельницький

Хмельницький Богдан (бл. 1595–

1657) – гетьман Війська

Запорізького, видатний український

політичний і державний діяч,

полководець. Народився на хуторі

Суботів у сім’ї чигиринського

сотника Михайла Хмельницького.

Навчався у Київській братській школі, Ярославському

(Львівському) колегіумі. Знав

польську, латинську, турецьку й

татарську мови. Замолоду брав

участь у козацьких походах проти

турків і татар, збройних виступах

49 проти Речі Посполитої. У серпні 1620 р. разом з батьком вирушив до

війська коронного гетьмана С. Жолкевського, яке готувалося до походу на

Молдову. Брав участь у Цецорській битві 1620 р., в якій загинув його батько, а сам Хмельницький потрапив у полон. Після повернення з неволі служив у

Чигиринському полку. Обирався до складу посольств, що вели переговори з

польським королем про послаблення утисків та французькими послами щодо

найму козаків на службу до короля Франції. У 1647 р. разом із сином

Тимошем прибув на Запоріжжя, а у 1648 р. на козацькій Раді був обраний

гетьманом. Цього самого року під його керівництвом почалася національно-

визвольна війна проти Польщі. Для результативних воєнних дій проти Речі

Посполитої був змушений шукати союзників – укладав військово-політичні

угоди з Трансільванією, Туреччиною, Московським царством. Займався

питаннями створення Української козацької армії, розбудови державності:

запровадив статут “Про устрій Війська Запорізького”, козацький адміністративно-територіальний устрій, надавав значення зміцненню

кордонів, активізації зовнішньополітичних відносин. У складній

геополітичній ситуації держави Хмельницький був змушений укласти з

Московщиною Переяславський військово-політичний союз. 27.03 1654 р. у

Москві були затверджені царем “Статті Б. Хмельницького (Березневі статті)”.

Але після цього Хмельницький намагався зміцнити суверенітет Української

держави. Проте раптова смерть гетьмана 27.07 1654 р. зупинила його

величезну діяльність, спрямовану на об’єднання і зміцнення суверенітету

Української держави. Хмельницький похований 23.08.1657 р. в Іллінській

церкві в Суботові.

Гетьман Петро Дорошенко

Народився у козацькій родині в Чигирині в 1627 р., внук гетьмана М.

Дорошенка. Здобув широку освіту,

добре знав латинську і польську мови.

Став реєстровим козаком. Брав участь

у бойових діях та виконував важливі

дипломатичні доручення під час

національно-визвольної війни

українського народу під проводом Б.

Хмельницького. Далі – прилуцький,

чигиринський полковник, генеральний

осавул правобережного гетьмана П. Тетері, знову полковник, але на цей

раз черкаський; і нарешті у 1665 р.

козацька старшина обрала його

гетьманом Правобережної України.

Козацька рада на початку 1666 р.

підтвердила цей вибір старшини.

50 Здійснив багато важливих реформ: утворив постійне 20-тисячне військо з

найманих частин (так званих серденят, що у перекладі з турецької мови

означає одчайдухів), яке унезалежнювало його від козацької старшини; для зміцнення фінансової системи почав карбувати власну монету і встановив на

українському кордоні нову митну лінію; часто скликав ради, де вислуховував

думку рядових козаків. Розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність.

Упродовж 1665–1676 рр. здійснював наполегливу і важку збройну і

дипломатичну боротьбу за об’єднання Правобережної і Лівобережної

України під своїм верховенством, згуртування козацьких сил. На короткий

час йому вдалося цього домогтися у 1668 р. Однак на перешкоді остаточної

реалізації цієї високопатріотичної мети стали як внутрішні фактори –

міжусобна боротьба за гетьманську булаву тих чи інших представників

козацької старшини, так і зовнішні – втручання Московії та Польщі

(Андрусівське перемир’я між ними у 1667 р. про поділ території України), зокрема збройна агресія. Дорошенко шукав підтримки у Туреччини та

Кримського ханства. Проте ця орієнтація не виправдалася. І коли він це

зрозумів, то заради об’єднання України у 1676 р. погодився віддати владу

лівобережному гетьману І. Самойловичу, який був під зверхністю Московії.

Після цього через деякий час Петро Дорофійович на вимогу царського уряду

змушений був переїхати до Москви. У 1679–1682 рр. виконував обов’язки

в’ятського воєводи. Решту життя колишній гетьман провів у с. Ярополка під

Москвою, де і помер у 1698 р. Там його і поховано. Усе життя та діяльність

гетьмана Петра Дорошенка були спрямовані на досягнення державної

незалежності та збереження територіальної єдності України – у надзвичайно

складних умовах руїни.

Гетьман Іван Мазепа Мазепа Іван (бл. 1639–

1709 рр.) – гетьман України,

політичний діяч і дипломат.

Народився на Київщині в

шляхетській українській

родині. Освіту здобув у Києво-

Могилянській академії, згодом

– у Варшаві в Єзуїтській

колегії. Кілька років жив за

кордоном – у Німеччині,

Франції, Італії, Нідерландах, де вивчав дипломатію, військову

справу та мови. У 1659–1663

рр. був на службі при дворі

короля Польщі, виконуючи

дипломатичні доручення. В

Україну повернувся у 1663 р., а в 1669 р. став командиром особистої охорони

51 гетьмана П. Дорошенка. У 1682 р. призначений генеральним осавулом

при лівобережному гетьмані І. Самойловичу. У 1687 р. на раді старшин його

обрали гетьманом України. На початках свого гетьманства зумів здобути прихильність московського царя Петра І та його двору. Проте дбав про

збереження у Гетьманщині прав і вольностей. Здійснював політику

об’єднання українських земель на основі станової держави

західноєвропейського зразка з одночасним збереженням традиційного

козацького устрою. Піклувався про інтереси козацької та аристократичної

верхівки, що викликало невдоволення у нижчих верств населення.

Незадоволений політикою московських можновладців, потайки шукав союзу

з Річчю Посполитою та Швецією, сподіваючись з їх допомогою відновити

незалежність України від Московщини. При цьому жорстоко розправлявся з

політичними конкурентами із числа козацьких ватажків. Після поразки

шведсько-українського війська у Полтавській битві (1709 р.) разом зі шведським королем Карлом ХІІ відступив у землі, контрольовані турками.

Помер у 1709 р. в передмісті Бендер. Похований у Свято- горському

монастирі румунського міста Галаца.

Гетьман Пилип Орлик

Орлик Пилип (1672 – 1742 рр.) – гетьман України в еміграції (1710–1742

рр.). Народився у Косуті Ошм’янського району неподалік від Вільнюса

(Литва). Походив з литовсько-чеського роду. Навчався в Єзуїтському

колегіумі у Вільнюсі, а в 1694 р. закінчив Києво-Могилянську колегію. 1698–

1700 рр. – працював писарем у канцелярії Київського митрополита. 1700–

1706 рр. – старший військовий канцелярист, згодом регент справами

Генеральної військової канцелярії. З 1706 р. – генеральний писар,

найближчий радник гетьмана І. Мазепи. 1708–1709 рр. разом з гетьманом намагався створити за участю східноєвропейських держав та Швеції

антимосковську коаліцію, яка б стала гарантом політичної незалежності

України. Поразка шведсько-українських військ у Полтавській битві 1709 р.

змусила Орлика емігрувати разом з І. Мазепою і значною частиною козацької

старшини. Піс- ля смерті І. Мазепи на козацькій раді 5 (16) 04.1710 р. П.

Орлик був обраний гетьманом і відразу визнаний шведським королем та

турецьким султаном. Під час його обрання між гетьманом, старшиною і

запорожцями було укладено угоду – “Пакти і Конституція прав і вольностей

Запорізького Війська”. Цей документ пізніше отримав назву “Конституція П.

Орлика 1710 р.”. Прагнучи домогтися швидкого визволення України з-під

московської влади, Орлик уклав союзний договір із Швецією (10.5.1710 р.) та Кримським ханством (23.01.1711). 8.02.1710 р. Туреччина, підтримуючи

позицію Орлика, оголосила війну Московській державі. Навесні 1711 р. П.

Орлик здійснив військовий похід на Правобережжя України. Посланці

гетьмана налагоджували зв’язки з Запоріжжям, Буджицькою та Кубанською

ордами, донськими козаками, башкирами, казанськими й астраханськими

татарами. Ці дії спонукали російську розвідку розгорнути справжнє

52 полювання за ним та його соратниками; 1719 р. у Вроцлаві Орлик ледь не

був захоплений місією П. Ягужинського. У 1721 р. у Вроцлаві було зроблено

невдалу спробу захопити сім’ю Орлика. Деякий час опальний гетьман проживав у Швеції, Німеччині, Франції, Греції, Молдові. Помер у 1742 р. у м.

Ясси.

Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) – історик,

громадський і державний діяч; голова Центральної Ради (1917–1918)

Народився Михайло

Сергійович Грушевський 29 вересня

1866 року в м. Холмі. “Я походжу з

давньої (звісної з XVIII в.), але бідної

духовної родини Грушів, пізніше

Грушевських, що загніздилася в

Чигиринськім повіті. Були се переважно дячки, паламарі ...” – чи-

таємо в автобіографії, написаній

Михайлом Грушевським. Виростав

на Кавказі – спочатку в Ставрополі, а

потім у Владикавказі. Нав- чався у

Тифліській гімназії, Київському

університеті (історико-філологічний

факультет). У 1890–1894 рр.

Грушевський під керівництвом

Володимира Антоновича працював

при Київському університеті як

професорський стипендіат. Проявив себе як активний член київської

громади. З 1894 р. працює профе- сором історії України у Львівському

університеті, одночасно – голова Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у

Львові, редактор “Наукових записок” цього товариства. На початку Першої

світової війни Грушевський приїхав до Києва. Влада була вороже

налаштована до вченого – засилає його до Симбірська як українського

сепаратиста і “мазепинця”. Волю принесла Лютнева революція в Петрограді.

З березня 1917 по квітень 1918 року – голова Української Центральної Ради.

29 квітня 1918 року Центральна Рада обрала Михайла Грушевського

Президентом Української Народної Республіки. Після падіння Центральної

Ради Грушевський перебував деякий час у Кам’янці-Подільському, де редагував газету “Голос Поділля”, пізніше – у Празі, Відні, Женеві. У березні

1924 року Грушевський із сім’єю приїжджає до Києва. Через шість років його

обирають дійсним членом Академії наук СРСР. Помер у Кисловодську 25

листопада 1934 року. Тіло Грушевського перевезено до Києва. Похований на

Байковому кладовищі. Високістю духу, благородством помислів він заклав

найглибші ідей- ні підвалини національного відродження, очолив перший у

53 XX столітті прорив українського народу до самостійності. Михайло

Грушевський – це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає

своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, фундаментальністю. Його перу належать близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури,

етнографії, фольклору. Він увійшов у вітчизняну історію як її великий

літописець, автор фундаментальної “Історії України-Руси”, справедливо

названої метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція

українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної

йому світової української науки, була осяяна високою свідомістю і тому

стала стрижневою ідеєю українського відродження. Михайло Грушевський –

блискучий, неперевершений організатор наукового життя, голова Наукового

товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної

секції Всеукраїнської Академії наук, керівник університетської та

академічної кафедр, засновник львівської і київської наукових шкіл, які становлять цілу епоху у вітчизняній історіографії.

Симон Васильович Петлюра (1879–1926) – український політик,

державний і військовий діяч, літератор, публіцист

Народився в Полтаві в сім’ї міщан

козацького походження. Освіту здобув у

Полтавській духовній семінарії. Член РУП

з 1900 р. (з 1905 – УСДРП). За участь в

українському національному русі зазнавав

переслідувань. До Першої світової війни

займався журналістикою. У 1912–1917 рр.

разом з О. Саліковським редагував журнал

“Украинская жизнь”. У 1916–1917 рр.– заступник уповноваженого “Союзу земств”

на Західному фронті. У квітні 1917 р.

обраний Головою Української фронтової

ради військ Західного фронту. Делегат І

Українського військового з’їзду, на якому

обраний Головою Українського

Генерального Військового Комітету. 28

червня 1917 р. Призначений Центральною

Радою на посаду Генерального секретаря

військових справ. Велику енергію

спрямовував на створення Українських збройних сил і переведення в Україну з Росії українізованих військових

частин. 31 грудня 1917 р., не погоджуючись з політикою Голови

Генерального Секретаріату, вийшов з уряду. У січні 1918 р. перед загрозою

більшовицького наступу виїхав на Лівобережжя для створення “Українського

Гайдамацького Коша Слобідської України”, який відіграв головну роль у

боях за Київ і придушенні більшовицького повстання в місті. Після

54 гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союз земств.

Перебував в опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського, був

заарештований. 14 жовтня 1918 р. виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом. Стає членом Директорії, очолює Армію УНР.

Після відступу військ УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон став

Головою Директорії (11 лютого 1919 р.), одночасно перервавши членство в

УСДРП. Протягом 1919 р. керує боротьбою проти червоних і денікінських

військ. У 1920 р. очолює війська УНР, які разом з польськими силами

вступають в Україну. Внаслідок невдачі наступу і договору між РСФРР та

Польщею виводить свої війська за Збруч, де вони були інтерновані

польською владою. На еміграції перебував у Польщі, згодом (1923) у

Будапешті, потім у Відні, Женеві, з 1924 р. – у Парижі. Керував діяльністю

уряду УНР в екзилі, редагував тижневик “Тризуб”, виступав зі статтями й

брошурами, присвяченими боротьбі українського народу за державність. 25 травня 1926 р. був убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом.

Володимир Кирилович Винниченко (1880–1951) – письменник,

громадський і державний діяч.

Голова Директорії (1918–1919)

Народився 1880 року в

селі Веселий Кут

Єлисаветградського повіту на

Херсонщині (тепер Григор’ївка

Кіровоградської області).

Навчався у сільській народній

школі, згодом у

Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті

Київського університету. Брав

участь у діяльності

Революційної української партії,

потім УСДРП. З 1903 р. – на

професійній революційній

роботі. Член та заступник

Голови Центральної Ради,

перший Голова Генерального

секретаріату, Генеральний

секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому

урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх

головних законодавчих актів УНР. Після відставки з поста прем’єра засудив

геть- манський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював

Дирек- торію. Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в

Австрії Закордонну групу українських комуністів. У 1920 р. повернувся в

55 Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало.

Політичну діяльність він продовжував спершу у Чехословаччині. Спочатку

підтримував тісні зв’язки з українською національною еміграцією, а також з групою російських літераторів – Бєлим, Еренбургом, Ремізовим. Перу

Винниченка належить і проект програми антибільшовицького “Єдиного

революційно-демократичного національного фронту”. На жаль, об’єднати

розбиті емігрантські групи не вдалося. Він усе більше зосереджується на

літературній діяльності. Його п’єси “Брехня”, “Чорна Пантера і Білий

Медвідь”, “Закон”, “Гріх” перекладаються німецькою мовою і з’являються в

театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і

перекладаються його романи “Чесність з собою”, “Записки Кирпатого

Мефістофеля”… На екранах Німеччини у 1922 р. Демонструється фільм

“Чорна Пантера”, сценарій якого побудовано за п’єсою В. Винниченка

“Чорна Пантера і Білий Медвідь”. Не забувають про Винниченка і в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює

постановку п’єси “Над”. Ще раніше його п’єси ставилися не лише в Києві і

Харкові, але й в Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, Москві і Петрограді, у

театрах Саратова, Самари, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Проблеми

сценічного втілення п’єс обговорювали з драматургом К. Станіславський і В.

Немирович-Данченко, М. Садовський і Г. Юра. З кінця 1920-х років жив у

Франції. Помер 6 березня 1951 року. Прах покоїться на цвинтарі Мужена.

Павло Петрович Cкоропадський (1873–1945) – гетьман України

(1918)

Павло Петрович

Скоропадський народився 3

травня 1873 року у Вісбадені в сім’ї повітового

предводителя дворянства.

Походив із славетного

українського козаць- ко-

шляхетського роду,

пов’язаного з роди- нами

Апостолів, Бутовичів,

Гамаліїв, Дуніих-

Борковських, Кочубеїв,

Миклашевсь- ких,

Милорадовичів, Полуботків, Розумовських. Дитячі роки

Павло Скоропадський провів

у родинному маєтку в

Тростянці на Полтавщині.

Зростав серед книжок, старовинних портретів своїх пращурів: козацьких

старшин, полковників, гетьмана Івана Скоропадського, Павла Полуботка,

56 Данила Апостола, предметів української старовини, пов’язаних з

козацьким минулим його роду. 1886 року Павло Скоропадський вступає до

Петербурзького Пажеського корпусу, у 1893 році закінчує його в чині корнета й стає командиром ескадрону кавалергардського полку. У 1895 році

стає полковим ад’ютантом цього полку, а 1895 р. – поручиком. З квітня 1904

року Скоропадський бере участь у російсько-японській війні 1904–1905 рр.

Восени 1904 р. його призначають командиром сотні 2-го Читинського

козачого полку Забайкальського козачого війська, згодом – ад’ютантом

командувача російськими військами на Далекому Сході генерала Ліневича.

Під час війни Скоропадського нагороджено Георгіївською зброєю та

багатьма орденами. У грудні 1905 р. імператор Микола II призначив

Скоропадського своїм флігель-ад’ютантом і водночас командиром 20-го

драгунського полку. У 1912 році йому було присвоєно звання генерал-майора

імператорського полку. Під час Першої світової війни Скоропадський командував кавалерійською дивізією. 22 січня 1917 року призначений

командиром 34-го корпусу, що стояв на території України. У травні 1917

року в Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, який прийняв

рішення про створення Української національної армії. У серпні 1917 року

34-й корпус пере- творено на 1-й Український. У жовтні 1917 року

Скоропадського на з’їзді вільного козацтва делегати від п’яти українських

губерній і Кубані обирають отаманом Вільного козацтва. Після

більшовицького перевороту в листопаді 1917 року Скоропадський зайняв

позицію Центральної Ради і брав участь в організації оборони України від

наступу більшовицьких військ під командуванням Є. Бош. Наприкінці року

через незгоди з Секретаріатом Центральної Ради пішов у відставку. У січні

1918 року більшовики зайняли Київ, і Скоропадський переховується від арешту. У березні 1918 року Центральна Рада повернулася у Київ.

Скоропадський, незгодний з соціалістичним напрямком дій керівництва

Центральної Ради, організовує опозиційну “Українську Народну Громаду” і

за погодженням з Німеччиною, з якою Центральна Рада вступила в союз,

здійснив переворот 29 квітня 1918 року. 29 квітня 1918 року Всеукраїнський

з’їзд хліборобів проголосив Скоропадського гетьманом України і утворив

Українську державу на чолі з ним, ліквідувавши Українську Народну

Республіку. За час правління Скоропадський прагнув зміцнити українську

державність, запроваджував українські державні, культурні та наукові

установи, вводив українську атрибутику, символіку. Водночас йому не

вдалося подолати більшовицьку агітацію та опозиційні настрої в суспільстві, викликані автокра- тичними методами правління гетьманської влади й

невирішеністю аграрного питання. 14 листопада 1918 року, намагаючись

зберегти владу, гетьман проголосив федерацію Української держави з

майбут- ньою небільшовицькою Росією, що стало приводом до

антигетьманського повстання 13 грудня, і в Києві було проголошено

Директорію. Після повстання Скоропадський перебрався до Берліна, потім до

57 Швейцарії, пізніше оселився у м. Ванзее поблизу Берліна. 1929 року бере

участь в організації разом з В. Липинським “Українського союзу хліборобів-

державників”, пізніше – “Союзу гетьманців-державників”. У 1925 році засновує при Берлінському університеті Український науковий інститут. Під

час Другої світової війни Скоропадський відстоює інтереси українців перед

німецькою владою. Допоміг звільненню з німецьких концтаборів С. Бандери,

А. Мельника, Я. Стецька, А. Левицького та ін. Наприкінці життя намагався

згуртувати українські сили в діаспорі навколо “Союзу гетьманців-

державників”. 16 квітня 1945 року під час бомбардування станції Платлінг

поблизу Мюнхена був смертельно поранений і помер 26 квітня в шпиталі

монастиря Меттен. Похований у місті Оберсдорфі в родинному склепі

Скоропадських.

Євген Коновалець (1891–1938) – визначний військовий і політичний діяч

України Народився в с.

Зашкові біля Львова в сім’ї

вчителя. Після закінчення

народної школи навчався у

Львівській академічній

гімназії. У 1909 – 1914 рр.–

студент правничого

факультету Львівського

університету. Є. Коновалець

активно брав участь в

національному громадському

житті. Він був сек- ретарем Львівської філії товариства

“Просвіта”. Ув’язнювався

владою за участь в боротьбі за

український університет. В

липні 1913 р. – один з

учасників ІІ Всеукраїнського

студентського з’їзду у Львові.

З початком Першої світової

війни – хорунжий австрійської армії. Після бою на г. Маківці у 1915 р. Є.

Коновалець потрапив до російського полону. Восени 1917 р. ініціював у

Києві створення Галицько-Буковинського куреня. В складі армії Української Народної Республіки воював як командир корпусу Січових Стрільців.

Дослужився до військового звання полковника. Після поразки Української

революції Є. Коновалець перебуває за кордоном. Разом із соратниками

організовує створення підпільної Української Військової Організації (УВО).

У 1929 р., після об’єднання усіх українських націоналістичних угруповань,

Коновалець стає Головою ОУН. Є. Коновалець був одружений з Ольгою

58 Федак, батько якої був відомим адвокатом, довголітним головою

страхового товариства “Дністер”, а брат – бойовиком УВО. Подружжя

Коновальців виховували сина Юрія. Проживали в еміграції у Відні, Берліні, Женеві, Римі. Євген Коновалець постійно працював для української справи,

поширюючи діяльність ОУН на рідних землях і в середовищі

українськоїдіаспори. Користувався беззаперечним авторитетом в радикально

налаштованих колах українського політикуму. Проявив себе як реально

мислячий діяч, який правильно спрогнозував хід історичних подій в Європі

та світі. Залишив аналітичний історичний твір “Причини до історії

української революції” (1928 р.). Загинув 23 травня 1938 р. у Роттердамі від

рук більшовицького агента Павла Судоплатова.

Андрій Мельник

Мельник Андрій (1890–1964 рр.),

військовий і політичний діяч, родом з с.

Якубова Воля на Львівщині. З початком

Першої світової війни був у рядах Легіону

Українських Січових Стрільців. У 1916 р.

після боїв на г. Лисоні потрапив до

російського полону. З 1917 р. перебував в

Галицько-Буковинському курені армії УНР.

Один з найближчих соратників Є.

Коновальця. У 1919 р. начальник штабу

Дієвої армії УНР, полковник. Після поразки

Визвольних змагань перебуває в еміграції. У Празі студіює лісоінженерну справу. У 1922

р. Повертається в Галичину, стає крайовим комендантом УВО. З 1924 р.

відбув ув’язнення у польській тюрмі. До вересня 1938 р. А. Мельник

перебував у Львові як адміністратор лісів митрополита УГКЦ А.

Шептицького. Одружений на дочці адвоката С. Федька – Софії. А. Мельник,

будучи вірним ідеям націоналізму та шануючи пам’ять Є. Коновальця, у

жовтні 1938 р. очолив Провід Українських Націоналістів. Після відомого

розколу в ОУН з 1940 р. Мельник голова ОУН(м). В роки Другої світової

війни ув’язнений німецькою нацистською владою. Після звільнення

проживав у Люксембурзі. Проводив активне політичне і громадське життя в

середовищі української еміграції. Ініціатор ідеї Українського світового конгресу і Союзу українців.

Степан Бандера

59 Бандера Степан (1909–

1959 рр.) відомий український

політичний діяч, голова Революційного Проводу ОУН,

іменем якого названий національно

визвольний рух 1930–1950-х рр. ХХ

століття. Народився в с. Старий

Угринів на Івано-Франківщині в

багатодітній сім’ї священника УГКЦ.

Навчався в Стрийській гімназії,

пізніше у Львівській політехніці на

лісо-агрономічному факультеті.

Всебічно розвинута лю-дина –

учасник багатьох громадських організацій: “Луг”, “Пласт”,

“Основа”, “Сільський Господар”,

“Просвіта”. Спортсмен, добре грав у

шахи, співав у хорі, опанував гру на

гітарі та мандоліні. З ранніх років –

член СУНМ та УВО. Неодноразово

ув’язнювався польською владою. З 1929 р. С. Бандера в рядах Організації

Українських Націоналістів. У 1933 – 1934 рр. очолює Крайову екзекутиву

ОУН на західноукраїнських землях. Під його керівництвом оунівці здійснили

найвідоміші акції, які сприяли піднесенню національно-визвольної боротьби

українців за волю і незалежну державу. Це – шкільна та протимонопольна

акція; низка замахів на представників польської окупаційної влади та українських колабораціоністів і вбивство представника більшовиків Майлова

як протест проти штучно інспірованого Голодомору 1932–1933 рр.; атентат

на міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького. С. Бандера проходив як

лідер націоналістів у варшавському та львівському судових процесах.

Засудже-ний на смертну кару, яку замінили довічним ув’язненням. З

початком Другої світової війни С. Бандера Очолює ОУН (Самостійників-

Державників). Безпосередній керівник проголошення Акта відновлення

Української Держави 30 червня 1941 р. З 1941 по 1944 рр. в’язень

нацистських тюрем і концтабору Заксенгаузен. С. Бандера був одружений з

донькою священика Ярославою Опарівською. Виховували трьох дітей:

Наталку, Андрія, Лесю. Після війни проживали у Мюнхені. С. Бандера залишив багато ідеологічних і програмових статей на теми українського

націоналізму, які вийшли збірником “Перспективи української революції”.

Його ім’я увійшло в історію українського національно-визвольного руху, як

раніше “мазепинець” і “петлюрівець”. Так називали борців за волю України.

Загинув С. Бандера 15 жовтня 1959 р. від рук більшовицького агента Б.

Сташинського.

60 Андрій Шептицький

Митрополит Андрій Шептицький (29 липня 1865 — 1 листопада 1944)

— український релігійний діяч, граф. Єпископ Української греко-католицької церкви; від 17 січня 1901 до смерті — Митрополит Галицький та

Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької

церкви. Належить до знатного галицького роду Шептицьких. Доктор права.

За мудрі настанови й

великі труди він

отримав багато

народних

імен: Український

Мойсей, Духовний

будівничий, Провідник

української нації, Великий митрополит. За

час свого служіння

значно розбудував

греко-католицьку

церкву як в Україні, так

і за кордоном. Будучи

одним із найбагатших

людей Галичини, щедро

спонсорував українські

культурно-

просвітницькі товариства, надавав стипендії молодим митцям. У 1905

заснував Національний музей у Львові і придбав для нього велику кількість експонатів. Підтримував українську економічну діяльність, сприяв

відкриттю кооперативів. Як Галицький митрополит був депутатом

Віденського парламенту та Галицького сейму, які однак не часто відвідував.

Зазнавав утисків більшовиків. Зокрема у 1939

році НКВДисти розстріляли його брата Лева і всю його сім'ю в родинному

маєтку Шептицьких у Прилбичах. Помер 1 листопада 1944 року, його

наступником став Йосиф Сліпий.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

І. Підручники й посібники

1. Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1990. 2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К., 2000.

3. Борисенко. В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX

століття. – К., 1996.

4. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української

нації ХІХ-ХХ ст. – К., 1994, 1995.

61 5. Грушевский М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1992.

6. Дорошенко Д.І. Історії України: У 2-х т. – Львів, 1991. – Т.1.

7. Дорошенко Д.І. Історії України: У 2-х т. – Львів, 1991. – Т.2.

8. Історія України / Кер. авт. кол. Ю.Зайцев. – Львів, 1996.

9. Історія України: Курс лекцій: У 2-х т. / Кер. авт. кол. Л.Г. Мельник. –

К., 1991. – Кн.1.

10. Історія України: Курс лекцій: У 2-х т. / Кер. авт. кол. Л.Г. Мельник. –

К., 1992. – Кн.2.

11. Історія України: Нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К.,

1995. – Т.1.

12. Історія України: Нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К.,

1996. – Т.2.

13. Історія України / За ред. В.А.Смолія. - К., 1997.

14. Історія України: Посібник / За ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчієнка. – К.,

2001.

15. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України. – К., 2001.

16. Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад, комент.

В.Ю.Короля. – К., 2002.

17. Політична історія України. Посібник. / За ред.В.І.Танцюри. – К.,

2001.

18. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: У 2 т. – К., 1993. – Т.1.

19. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: У 2 т. – К., 1993. – Т.1.

20. Рибалка І. Історія України. – Харків, 1995. – Ч.1.

21. Рибалка І. Історія України. – Харків, 1997. – Ч.2.

22. Світлична В.В. Історія України. – Львів, 2002.

23. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1996.

ІІ. Документи і матеріали

24. Великий українець: Матеріали з життя та діяльності

М.Грушевського. – К., 1992.

25. Колективізація і голод на Україні (1929-1933); Зб. док. і матеріалів. –

К., 1993.

26. Конституція України. – К., 1997.

27. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки. – К., 1992.

28. Літопис Руський. – К., 1989. 29. Літопис УПА. Т.1. – Торонто, 1995.

30. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: У 2-х кн. – К.,

1994.

31. Центральна рада в документах і матеріалах. Т. 1-2. – К., 1997.

ІІІ. Додаткова література

62 32. Батюк В.С. Українська державність напередодні та в роки

Визвольної війни 1648-1654 рр. у працях дослідників із західної

діаспори // Укр. іст. журн. – 1993. – № 1.

33. Боплан Г.Л. Опис України. – К., 1990.

34. Брайчевський М.Ю. Вступ до історичної науки. – К. 1995.

35. Брайчевський М.Ю. Приєднання чи возз’єднання: (Критичні замітки

з приводу однієї концепції) // Україна. – 1991. – № 17.

36. Бунтяк К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанні історії //

Україна крізь віки. Т. 1. – К., 1998.

37. Винниченко В. Відродження нації: У 3 т. – К., 1990.

38. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

39. Горський А.А. Ще раз про роль норманів у формуванні Київської

Русі // Укр. іст. журн. - 1994. – № 1.

40. Грабовський С. Українська Народна Республіка: виклики доби і

відповіді нації // Пам'ять століть. – 1998. – № 1.

41. Грушевський М.С. Звичайна схема "русскої" історії і справа

раціонального укладу східного слов'янства // Пам'ятки України. –

1991. – №3.

42. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть? – К., 1991.

43. Етнічний довідник. Національні меншини в Україні. – К., 1996.

44. Зарубіжні українці / Керівн. авт. кол.С.Ю.Лазебник. – К., 1991.

45. Історія Волині. З найдавніших часів до наших днів / Відповід.

ред.О.Михайлюк. – Львів, 1988.

46. Канигін Ю. Шлях аріїв – К., 1999.

47. Котляр М.Ф. Галицько-волинська Русь // Україна крізь віки. Т. 5. –

К., 1998.

48. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. - Париж –

Нью-Йорк – Львів, 1993.

49. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи

поступу. – К., 1996.

50. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе: Проблема суспільної

трансформації – К.,1998.

51. Крижицький С.Д., Зубар В.М., Русяєва А.С. Античні держави

північного причорномор'я // Україна крізь віки. Т. 2. – К., 1998. 52. Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: Перше десятиріччя .(1919-

1928). – К.,1996.

53. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921 – 1939 рр.). – К.,

1999.

63 54. Липинський Л.С. Україна на переломі: 1657-1659 рр.: Замітки до

історії українського державного будівництва в XVII столітті // Укр.

іст. журн.-1992. – № 2,4,5.

55. Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці. – К.,

1994.

56. Литвин В.М. Україна на межі тисячоліть (1991 – 2000 рр.) // Україна

крізь віки. Т. 14. – К., 2000.

57. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів, 1995.

58. Мицик Ю. Національно-визвольна війна українського народу 1648–

1658 рр. // Пам'ять століть. – 1998. – № 4.

59. Мозолевський Б.М. Скіфський степ. – К., 1983.

60. Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність; Українці на

фронтах Другої світової війни. – К„ 1997.

61. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. – К.,

1994.

62. Овсій І.О. Зовнішня політика України (ві давніх часів до 1944 року):

Навч. посібник. – К., 2002.

63. Оглобін О. Українсько-московська угода 1654 // Літературна

Україна. – 1991. – 2 лип.

64. Пасек І. Трипільська культура. – К., 1990.

65. Пасічник М. Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну

(1657–1665). – Львів, 1998.

66. Реєнт О.П. Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу //

Український історичний журнал. – 1999.–№ 3,4.

67. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання: 1917-1921

рр. // Україна крізь віки. Т. 10. – К., 1999.

68. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою // Україна крізь віки. Т.6.

– К., 1998.

69. Сарбей В.Г. Національне відродження України // Україна крізь віки.

Т.9. – К., 1999.

70. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорізького: Українське козацтво в

міжнародних відносинах XVI – сер. XVII ст. – К., 1991.

71. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція

(1648-1676 рр.) // Україна крізь віки. Т. 7. – К., 1999.

72. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. – К., 1997.

73. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія –

К., 1997.

74. Степанков В.С. Українська революція 1648-1676 рр. в контексті

європейського, революційного руху ХVІ-ХVІІ ст.: спроба

порівняльного аналізу //Укр. іст. журн. – 1997. – № 1.

64 75. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996.

76. Томенко М. Самоозначення України: від історії до політики. – К.,

1998.

77. Україна: друга половина ХХ ст.. Нариси історії / П.Панченко,

М.Плющ, Л.Шевченко. – К.,1997.

78. Українська революція і державність (1917–1920). – К., 1998.

79. Українські політичні партії кінця XIX–початку XX ст.: програмові і

довідкові матеріали / Упоряд. В.Ф. Шевченко. – К., 1993.

80. Ульяновський В., Кржижанівський О., Плохій С. Історія церкви та

релігійної думки в Україні: У 3-х кн. – К., 1994.

81. Чайковський А.С. Невідома війна: Партизанський рух на Україні:

мовою документів, очима істориків. – К., 1994.

82. Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого

княжества Литовского. – К., 1987.

83. Швагуляк М.М. Українська карта: (Українське питання у

міжнародній політиці напередодні і на початку Другої світової

війни) // Дзвін. – 1990. – №12.

84. Шаповал Ю.І. Сталінізм і Україна. – К., 1995.

85. Шаповал Ю.І. Україна 20-50 рр.; Сторінки ненаписаної історії. -К., –

1993.

86. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: У 3-х т. – К., 1990–

1993.

87. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

88. Яблонський В.М. Сучасні політичні партії України. Довідник. – К.,

1998.

65 Навчально-методичне видання

Історія держави і права України. Методичні вказівки до виконання

самостійної роботи для бакалаврів спеціальності 081-Право денної форми

навчання. – Луцьк: Луцький НТУ, 2016. – с. 65.

Комп’ютерний набір і верстка: Оксана Леонтіївна

Майборода

Редактор:

Підп. до друку. Формат 60х80/16. Папір офс. Гарн. Таймс.

Ум.друк.арк. Обл.-вид.арк. Тираж прим. 50 Зам.

Редакційно-видавничий відділ

Луцького національного технічного університету

43018 м.Луцьк, вул.Львівська, 75.

Друк – РВВ Луцького НТУ