Юрій Липа

, .Біографія творчість

Найденко Валентина

Юрій ЛипаЮрій Липа - Українець з великої літери

Народився Юрій Липа 7-го (за іншими даними 5-го) травня у Полтаві (інші дослідники вважають, що в Одесі) у сім’ї видатного українського діяча Івана Липи, одного із засновників "Братства Тарасівців" (першої самостійницької організації), держміністра УНР. 1917 року Юрій закінчує Одеську гімназію і вступає добровольцем у Курінь морської піхоти армії УНР. Та недовго 17-літній хлопець був вояком...

Провчившись рік в Одеському і рік у Кам’янецькому університетах, з осені 1920 року емігрував з родиною в Польщу. 1922-го вступає і 1929-го закінчує

медичний факультет Познанського університету. Згодом закінчує Варшавську школу політичних наук, займається лікарською практикою у Варшаві. Разом з тим бере активну участь, як письменник у роботі "Літературно-Наукового Вістника", що виходив у Львові і редагувався Дмитром Донцовим. Але через особистий конфлікт із ним Липа припиняє роботу в ЛНВ.

Згодом, 1929 року разом із Євгеном Маланюком створив літературної групи "Танк", до якої входили крім них видатні письменники Л.Мосендз, Н.Лівицька-Холодна, О.Стефанович та інші.

Після окупації Польщі нацистською Німеччиною залишається у Варшаві. Та через численні утиски гітлерівської влади влітку 1943 року їде на малу батьківщину своєї дружини, м. Яворів на Львівщині, де стає активним учасником націоналістичного підпілля. Організовує курси підготовки повстанських медиків. Готує тексти листівок та відозв до населення і німецьких солдатів. Крім того, Ю.Липа лікує знедолене, але нескорене просте українське населення. З літа 1944-го стає членом УГВР та інструкторм старшинської (за деякими даними підстаршинської) школи УПА.

19 серпня 1944 року до будинку де жив Ю.Липа разом з родиною під’їхало двоє радянських офіцерів і двоє рядових. Вони попрохали, щоб “пан доктор” поїхав з ними і надав медичну допомогу. Бачачи розгубленість дружини Ю.Липи, її відчай, один з офіцерів промовив: “Даю вам честное слово советскогоофицера, чтоврач через два-три часавернется”.

21 серпня 1944 року Галина Захарясевич, дружина Юрія Липи знайшла тіло чоловіка, присипане штукатуркою з ранами на животі від автоматичних черг з численними

ознаками катувань. “Яснозбройного Юрія” забрало НКВД і знищило. Місцевий священик

злякавшись відмовився відправити в останню путь померлого, а люди силою заставили його відслужити службу в храмі. Труну несли дівчата – в селі були тільки жінки і старі чоловіки. Люди самі відслужили Службу Божу на його могилі. Хрести, які ставили ламали, але люди доглядали могилу без хреста, бо знали хто там. А в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1989 року був поставлений хрест і синьо-жовтий прапор.

Ось так і закінчилося життя невтомного патріота, борця за Вільну Україну, геополітика, письменника-неоромантика, публіциста, лікаря і просто великої Людини - Юрія Липи.

Він був одним із найвидатніших українських письменників ХХ століття. Вже будучи 21-літнім юнаком, видає свою першу поетичну збірку "Світлість". Згодом стає одним із найяскравіших представників т.зв. "празької", "вістниківської" школи українських письменників-неоромантиків. 1931 р. виходить поетична збірка "Суворість", а 1938-го - "Вірую". Як прозаїк, Ю.Липа почав з роману "Козаки в Московії" (1931), який став таким популярним,що перевидається декілька раз. 1936-37рр. виходить збірка новел "Нотатник".

У доробку Липи знаходимо також і твори з фітотерапії (“Цілющі рослини в давній і сучасній медицині” (1937), “Ліки під ногами” (1943 р.)), і з критики ("Бій за українську літературу" (1936)). Але найбільше себе проявив він у публіцистиці.

Вулиця Івана та Юрія Липи в Одесі знаходиться між вулицями Бреуса та Косівській. Один її кінець впирається у Друге Християнське кладовище, інший - у вулицю Рекордну. Раніше ця вулиця називалася вулицею Пішеніна, після революції її перейменували в Радянську. А в роки незалежності вона отримала імена батька і сина Івана та Юрія Лип.

Юрій Липа був і залишається одним із найвидатніших духовних провідників української Нації.

Баляда

В’ється стежка між кущами,

Що чар-зіллям заросла,

Мліють трави під ногами

Від незримого весла.

Стій! Хатинка на узліссі

Невесела і смутна,

Троє воронів у стрісі,

Віє пусткою з вікна.

Хто замкнувся тут? Зіб’ю я

Засув чорний од дверей,

В темну горницю гукну я:

— Де ти, відьмо? Де ти, гей? —

Стрепенулись чорні птиці,

Вовком скаче відьма в ліс.

— Хто ще тут у цій світлиці,

Що з примарами ізріс?

Хто? — Я жду — і за дверима

Чутна тихая хода.

— Хто? — 3 блакитними очима

Королівна молода.

І прийде часІ

І прийде час, коли твої учинкиОбернуться й повстануть проти тебе;

Як вояки, зберуться навкругиІ зброєю грозитимуть тобі,Нагому й безборонному.

А потімПосходяться ще вчинки-фарисеї

І відчитають лживі обіцянки,І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;

І прийдуть ще повії по заплату.Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш

І вислухаєш кпин, погроз і лайок,І сповнишся гіркотою страшною,

І, очі звівши, скажеш: — Боже, де Ти, де Ти?І на той жаль бездонний Світло скаже: — Тут.

І на той смуток Світло загориться,І юрби вчинків, з'єднані у Світлі,

Закаменіють, збліднуть, відійдуть,І врешті будеш ти із Світлом сам на сам,

Чого був спрагнений ти все життя...Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки,

Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть:- Так, це була людина, - й відійдуть, обнявшись.

IIО, вийти б несподівано з неволі

Тілесності — на простір, виднокруг,І буть як вітер і як день у полі...

Радіймо, серце,— ось приходить Друг,Той Друг, що лагідний, що — в брамі, на сторожі

До світла іншого, де інші квіти, Божі.III

Пребудь в мені! Все ближче ночі тіньІ тьма — густіша. Боже, вдалечіньВідходять блага й сили помічні,—

Безпомічному поможи мені!

Наш день малий, він швидко проплива.І втихне сміх, і слав минуть слова,—

Нехай же змінні загасають дні,

Ти, що — незмінний, о пребудь в мені.Молю Тебе! Не будь лишень на мить,А, як до учнів, злинь, щоб говорить.

Як лагода, як визвіл заясній,Не проминай,— зостань в душі моїй!

З'явись і сповнись мною! БорониВід страху жить, від труду, що як сни,Хто ж, як не Ти, підпора й провідник,

Що в сонце й бурю вестиме повік?

Свій хрест подай, як звідси буду йти,Шлях освіти, верхівлі освіти,

Де рай цвіте, а не чуття земні.Життя чи смерть,— а Ти пребудь в мені.

Щоденний бій1

Неправдою — кожні стіни,Перегороди і стелі,

Коли чую голос зміннийДолі своєї;

Як ловлю той голос у сітіРозуміння свого,

Голос глухий і неситийПро здобич

2

Ім'я сучасного — ми,Ім'я будуччини — чин,

Хто опинився,— той служить тьмі,Хто в поході — звитяжить він,

Він підлетить, як орел,Він зіллє все,

Що з глибоких джерелДень нам несе.

3

Мертвота, стерво живучеЄ все, що творить тіло,Коли в щоденності тучіАрхангелів меч і крила

Серце людське не узріло,Коли серце не повстало

Над буднями своїми,Як вічності знак — Хорала,

Що незглибимий.

4

Щоденний бій, мов коронаНа чолі Того,

Хто є істота ЗаконаІ зерно всього.

Щоденний бій — молитовніСурми для Того,

Хто держить дві чаші повніВсесвіту всього.

Могила незнаного бійцяІ

Лице моє закрите, я є Жертва.Приходжу й дарую, рятую і живлю.

Не ті є найважніші, що говорять,Не ті є найважніші, що названі.

Нас, неназваних, мовчазних,Господь Утверджує й провадить, і ми чиним.

IIГолос:

Могило Незнаного Бійця,Що впав в Україні,—

Я приношу смутні серцяІ мій розпач гнівний;

Забагато підлих днівОблягає душу самотню,—

Де ж ти, що впав, що горів, що вів,Поручнику, свою сотню?

Де ж ви, дитячі ручки жінок,Що підпалювали амуніцій склади,Що лиш усміхом мужностипоток

Перемінювали в водоспади?

Де ж ти, що за Нових ЛюдейУпав під кулями, повстанче?

Обізвіться до мене, крізь людський ґлей,Крізь м'ясо самиче і самче!

Обізвіться в червоній імлі життяВи, прегарні блискавки смерти,

Невже ви — мертві,Питаю я?

Одповідають голоси:Ні, це — мертва, людино, твоя

Безнадійна, вбога надія, -Ми — саме життя, земля, буття,

Не тліємо — вієм.Ми — істота днів, ми — Дія!

Ми в надлюдській напрузі,У кривавій тузі

Перейшли Поріг,Але вічно над вами, тобою

Сурмить наш ріг.(Ріг сурмить.)

Там, де сталася смерть,— там станем.Там, де слово кріваве «Слава!»,

Нерухомим табором станем,У польоті затримані станем,Щоб ісповнитись — вами!

Жаден крик не пропав в порожнечі,Жаден зойк — Україно —

Ті слова зависли — предтечі,Ті зачини — зариси Речі,

Що гряде невідмінно.

ПИТАННЯЧому стремиш творити й добувати?

Нужденне є людини здобування;Нужденні — похвала і самохвальство,

Бо, що з похвал? Чин хвалить, не людина.Нужденна спрага сповнитись у цілі,

Велика ціль — річ більша від людини.

Усе відкинуть. Слухати лиш волі,Що смерти тінь щодня в зусилля кличе,

Що гне у смерть, мов щоглу корабля.Наповнені, напружені вітрила

Ось-ось зігнуть до спінености моря.

ЛАНЦЮГ НІЖНОСТИВід самих початків життя, коли пружно в колисці

Ти пнешся до сонця угору, побачиш тоді:Всміхається разом із сонцем ще сонце — то Мати.

А потім прийде, наче грім і потуга, до тебеЗгори голос Батька. І в цім ти зростеш і дозрієш,

Дозрієш, підеш і забудеш...І раптом: Мій Боже,

Мов срібло в минулім заквітне, мов кучері хмарки...Це ж вантаж любови найбільший, і де ж він?

Уже їх немає, лиш сріблом просторяться хмаркиІ серце тремтить: — Буду вдячний! та вже їх немає.І бачиш, що вдячність твоя розростається й світить,

І світить на тих, що минули й не чули подяки,І бачиш, що кажуть ласкаво: не бійся, то — дар наш

І ми теж так само дістали від рідних цю ніжність,Тобі віддали, ти ж віддай її власній дитині.

Віддай її мудро, це Бог пов’язав у ланцюг нас,Від пращурів, прадідів тим обдаруєш правнуків,Як знаком, що лучить і кров, і насіння, і вічність.