МАРІУПОЛЬСЬКА МІСЬКА РАДА · 2020. 7. 5. · створена магістерська програма «Публічне управління та адміністрування»,

1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ

ДОНЕЦЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ

МАРІУПОЛЬСЬКА МІСЬКА РАДА

ГО «ФОНД РОЗВИТКУ МАРІУПОЛЯ»

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ (EIDV) СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКЕ АГЕНТСТВО РОЗВИТКУ (EEDA)

УКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЯ З РОЗВИТКУ МЕНЕДЖМЕНТУ ТА БІЗНЕС-ОСВІТИ

АСОЦІАЦІЯ «УКРАЇНСЬКИЙ ЛОГІСТИЧНИЙ АЛЬЯНС»

АСОЦІАЦІЯ АГЕНЦІЙ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

КРАКІВСЬКИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАДЕУША КОСТЮШКО

СТРАТЕГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ДЕРЖАВНОГО ТА ТЕРИТОРІАЛЬНОГО

РОЗВИТКУ

МАТЕРІАЛИ МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ (МАРІУПОЛЬ, 3–4 ЖОВТНЯ 2017 Р.)

ПРИСВЯЧЕНОЇ 25-РІЧЧЮ ДОНЕЦЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ УПРАВЛІННЯ

МАРІУПОЛЬ КРИВИЙ РІГ ВИДАВЕЦЬ РОМАН КОЗЛОВ

2017

2

УДК 338(082) ББК 35.05я4 С83

Редакційна колегія: Голова – Марова С. Ф., д.держ.упр., професор, голова оргкомітету, ректор Донецького

державного університету управління; Заступник голови – Балуєва О. В., д.е.н., доцент, заступник голови оргкомітету, проректор

з наукової роботи Донецького державного університету управління; Члени ради: Токарева В. І., д.держ.упр., професор, проректор з науково-педагогічної роботи Донецького

державного університету управління; Дятлова В. В., д.е.н., професор, завідувач кафедри менеджменту зовнішньоекономічної та

інноваційної діяльності Донецького державного університету управління; Черниш О. І., д.держ.упр., професор, завідувач кафедри менеджменту виробничої та

невиробничої сфери Донецького державного університету управління; Стойка А. В., д.держ.упр., професор, завідувач кафедри туризму та логістики Донецького

державного університету управління; Чечель А. О., д.е.н., доцент, завідувач кафедри публічного управління та адміністрування

Донецького державного університету управління; Калініна І. В., к.ю.н., доцент, завідувач кафедри спеціально-правових дисциплін Донецького

державного університету управління; Никифоренко Н. О., к.і.н., доцент, завідувач кафедри соціології управління Донецького

державного університету управління; Хороших В. В., к.держ.упр., доцент, завідувач кафедри маркетингу Донецького державного

університету управління; Драгомірова Є. С., к.е.н., доцент, Донецького державного університету управління.

Затверджено друку рішенням Вченої ради Донецького державного університету управління від 27.09.2017 р. № 2/8.

С83

Стратегічний потенціал державного та територіального розвитку : Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, м. Маріуполь, 3–4 жовтня 2017 р. – Маріуполь ; Кривий Ріг : Вид. Р. А. Козлов, 2017. – 418 с.

ISBN 978-617-7104-90-1 У збірнику представлені матеріали Міжнародної науково-практичної конференції

«Стратегічний потенціал державного та територіального розвитку», присвяченої 25-річчю Донецького державного університету управління. Наведено погляди представників органів державної та місцевої влади, наукової спільноти та практиків щодо проблем формування стратегічного потенціалу державного та територіального розвитку та пошуку шляхів їх вирішення. Матеріали будуть корисними для наукових та практичних працівників, керівників підприємств, викладачів вищої школи, аспірантів, студентів.

УДК 338(082) ББК 35.05я4

ISBN 978-617-7104-90-1 © Донецький державний університет управління, 2017 р.

3

РОЗВИТОК УНІВЕРСИТЕТУ ТА СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ:

ДВАДЦЯТИП’ЯТИРІЧНИЙ ШЛЯХ ДОНЕЦЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ УПРАВЛІННЯ

МАРОВА С.Ф.,

доктор наук з державного управління, професор, ректор Донецького державного

університету управління

Становлення національної системи освіти в незалежній Україні тісно пов’язане зі створенням нових університетів, одним з яких є Донецький державний університет управління (на момент створення – Донецька державна академія управління). Засновником та першим ректором Університету став доктор економічних наук, професор, Герой України Станіслав Федорович Поважний, який поставив перед закладом мету – готувати висококваліфікованих фахівців, затребуваних на ринку праці.

Ця мета визначає діяльність університету на протязі всіх 25 років, тому і в Стратегії розвитку ДонДУУ на 2016-2025 роки, затвердженій на Вченій раді університету 19.04.2016 р., місією університету визначено підготовку нового конкурентоспроможного (затребуваного на ринку праці) покоління фахівців у сфері управління з креативним мисленням, через отримання якісної безперервної освіти, відповідно до міжнародних стандартів, для забезпечення інтенсивного сталого розвитку суспільства з ринковою економікою, заснованою на знаннях; створення атмосфери для самовдосконалення викладачів, співробітників і студентів з урахуванням особистого покликання і поваги до людини, змін у навколишньому світі.

На даний час Університет через події на Сході України та військову агресію є тимчасово переміщеним вищим навчальним закладом, але, незважаючи на ці обставини, Університет продовжив ліцензію та сертифікати на всі спеціальності і продовжує працювати в освітньому університетському середовищі України як повноправний суб’єкт вищої освіти, маючи підтримку Міністерства освіти і науки України, Донецької військово-цивільної адміністрації, Маріупольської міської ради, українських та зарубіжних вузів-партнерів.

Якщо аналізувати ті етапи, які пройшла за цей час національна освітня система, можна виокремити перш за все прийняття Закону України «Про освіту» (1991 р.), у якому були введені нові рівні кваліфікації «бакалавр», «спеціаліст», «магістр». Становлення бакалаврських та магістерських програм стало складним і багатофункціональним процесом, у якому важливу роль відігравала можливість адаптувати відповідний європейський досвід. Уже у 2004 р. Донецький державний університет управління став учасником всеукраїнського експерименту щодо впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу та учасником європейський програми ТЕМПУС у проекті SCM NO 15 BO5-2005 Workshop for Introducing Practical Approaches in Transforming Higher Education in Ukrainе.

Виконуючи завдання готувати висококваліфіковані управлінські кадри і розуміючи, що успішність управлінця має особистісний характер, в Університеті

4

завжди приділялася значна увага розвитку здатностей до управлінської діяльності, створенню нових бакалаврських і магістерських програм та спеціалізацій. Для реалізації даної мети в Університеті на базі лабораторії психолого-педагогічних досліджень проводилося тестування студентів на виявлення підприємницького потенціалу кожного студента з наданням рекомендацій щодо індивідуального розвитку. В процесі навчання використовуються і апробуються нові освітні технології та методи. Наприклад, протягом діяльності Університету позитивно зарекомендували себе такі форми навчання як тренінги, воркшопи, дистанційне навчання, студентський бізнес-інкубатор, студентська юридична клініка, залучення студентів до соціологічних досліджень тощо.

Важливим етапом стало запровадження академічних обмінів студентами та викладачами з вищими навчальними закладами Чехії, Польщі, Італії, Франції, практика надання подвійного диплому з польськими вишами.

Якщо в рамках традиційного навчання, питання розвитку особистості вирішується на рівні інтелектуального росту, то для управлінської освіти до цього має долучатися критичне осмислення студентом дійсності, виявлення її причин і сенсу, пошук альтернативних шляхів розвитку. Прикладом реалізації даної мети в ДонДУУ став активний розвиток студентської наукової діяльності, створення студентського наукового товариства, яке ініціювало немало наукових заходів в форматі студентських круглих столів, семінарів, конференцій, проведення щорічних днів науки. Як наслідок, всі ці роки студенти Університету ставали переможцями Всеукраїнських студентських олімпіад з менеджменту зовнішньоекономічної та невиробничої діяльності, інноваційного менеджменту, інтелектуальної власності, економіки підприємства, соціології.

Всі ці роки в Університеті йшла робота з формування моделі Університету як інтегрованого освітнього комплексу, який здійснює надання освітніх послуг всім категоріям громадян, незалежно від віку, професії, спеціальності, місця проживання; реалізує виконання державного й регіонального замовлення на фахівців, підвищення кваліфікації працюючих фахівців і надання додаткової освіти, впровадження освітніх програм різного рівня й освітніх проектів. Основними елементами такої моделі стали:

- довузівська підготовка – центр довузівської підготовки, курси для майбутніх абітурієнтів, активна профорієнтаційна робота;

- підготовка фахівців – бакалаврат, магістратура, аспірантура, докторантура, дистанційна освіта;

- перепідготовка й підвищення кваліфікації фахівців – центр післядипломної освіти; курси підвищення кваліфікації; тренінгові програми;

- додаткова освіта – центр міжнародної освіти, програми подвійного диплому, центр освіти для людей похилого віку, центр лідерства;

- науково-дослідна діяльність – прикладні дослідження, міжнародні та національні наукові гранти, студентська наукова робота;

- підготовка науково-педагогічних кадрів – аспірантура, докторантура, спеціалізовані вчені ради;

- інформаційно-консультативні послуги – мультимедійна бібліотека, інформаційні науково-освітні мережі;

- міжнародне співробітництво – міжнародні освітні програми й проекти, центр міжнародної освіти, закордонні ВНЗ-партнери, участь у міжнародних асоціаціях, реалізація в Університеті проектів Програми Жана Моне – 15312-LLP-1-2009-UA-AJM-MO з вивчення та викладання навчального модулю «Європейська

5

соціальна політика і моделі соціального партнерства», Exellent Centre Jean Monnet, Кафедра Жана Моне «Аналіз та застосування європейського досвіду демократії та governance в Україні».

Вся діяльність Університету завжди будувалася на таких принципах як: системність, забезпечення наступності змісту й координації освітньої діяльності на різних ступенях освіти, що функціонують як продовження попередніх й передбачають підготовку осіб для можливого переходу до наступних ступенів; формування у студентів потреби й здатності до самонавчання відповідно до інтелектуальних можливостей особистості; інформаційна відкритість освіти; партнерство, взаємна відповідальність за освітній рівень і підготовку фахівців, узгодження спільних дій; соціальна захищеність суб'єктів освітнього процесу.

Не менш важливим у діяльності Університету ми вважаємо навчання наших випускників підприємництву, що було реалізовано при використанні SAP-Технологій, для практичної підготовки студентів у тісному зв'язку з відомими корпораціями Майкрософт, Хьюлетт-Паккард. Це дозволило одержати високу оцінку діяльності Університету з боку експертів Європейської організації навчання підприємництву (ETF) у рамках європейського пілотного проекту «Вища освіта в підприємництві» та продовжувати цю співпрацю на даному етапі. Зокрема, Університет постійно проводив обласний конкурс бізнес-проектів серед школярів області та організував для них дистанційну школу з бізнес-освіти.

Ми добре розуміємо, як швидко міняються вимоги до результатів освіти: бізнес і держава більше потребують не стільки працівників конкретних професій, скільки фахівців, що відповідають певному професійному або управлінському рівню. При цьому кваліфікаційні вимоги швидко ростуть, а характер цих вимог – не менш швидко змінюється, тому наш Університет готовий до реалізації цих завдань і має необхідну структуру, що складається з навчального й наукового комплексів, комплексу практичної підготовки студентів, інноваційної й соціальної підтримки освіти, системи менеджменту якості освіти, системи інформаційного забезпечення навчального процесу, зв'язку з бізнесом і громадськістю, міжнародного співробітництва.

Для розвитку національної освіти важливо враховувати, що працевлаштування в Україні вже сьогодні вимагає отримання певних знань і кваліфікацій за європейськими нормами, що формуються протягом життя. Враховуючи сучасну швидкість старіння інформації і знецінення кваліфікацій людина вимушена постійно вчитися і легко змінювати сфери діяльності, тому для Університету є актуальними створення умов для неперервної освіти. Так, коли з цією проблемою зіткнулася Польща, університети швидко створили програми післядипломної (другої вищої) освіти для дорослих.

В рамках ДонДУУ центр післядипломної освіти здійснював підготовку фахівців за напрямами «Державне управління», «Специфічні категорії», перепідготовки фахівців та підвищення кваліфікації. На даний час в Університеті створена магістерська програма «Публічне управління та адміністрування», до якої щорічно залучаються більше 30 студентів і яка реалізується за підтримки Маріупольської міської ради.

За роки діяльності Університету такі програми здійснювались не тільки за напрямами економіки і менеджменту, але була створена програма МВА з управління, до відновлення якої прагне Університет.

6

Підготовка фахівців для актуальних напрямів розвитку економіки вимагає постійного удосконалення і застосування прогресивних форм навчання. З цією метою в навчальному процесі ДонДУУ використовував виїзні навчально-практичні конференції в організаціях, де працювали слухачі навчальних груп, роботу по вирішенню конкретних ситуацій (кейси) за первинними матеріалами вказаних організацій, виконання проектних завдань з актуальних проблем на місці роботи, тренінги тощо. Як показав досвід, за наслідками підвищення кваліфікації, а також відповідно до отриманих рекомендацій 85-90 % слухачів займають більш високі керівні посади.

Однією з домінант сучасного менеджменту є підвищення ролі персоналу та необхідність постійного його вдосконалення, тому система неперервної освіти охоплює не лише студентів, але і професорсько-викладацький склад, для якого проводяться семінари, тренінги, курси підвищення кваліфікації.

Серед тих проблем, які гостро стоять перед Університетом сьогодні, варто звернути увагу на те, що вони часто пов’язані з особливим станом, у якому знаходиться Університет після вимушеного переїзду до м. Маріуполь. Це стосується розширення матеріально-технічної бази, яку потрібно створювати в нових умовах; фінансової автономії, яка має полягати не тільки у праві відкривати поточні рахунки у Державному казначействі та державних банках, але у праві вирішити проблеми заборгованості, залучення фінансової допомоги з недержавних джерел; встановлення розмірів плати за навчання тощо.

Сьогодні перед Університетом стоїть важлива задача у відповідності до Національної рамки кваліфікацій розробляти актуальні освітньо-професійні програми, планувати випереджальний розвиток освіти по відношенню до ринку праці, розвивати міжнародну академічну мобільність.

На даному етапі наше стратегічне бачення розвитку ДонДУУ полягає в тому, що Університет робить внесок в розвиток української економіки, надаючи якісну освіту в галузі управління та економіки. Університет робить акцент на спеціалізації, яка є безумовною довгостроковою перевагою ВНЗ. ДонДУУ готує професійні кадри в галузі управління, економіки і фінансів, затребувані українським бізнесом. ДонДУУ також виконує спеціальні дослідницькі проекти та освітні програми для українських компаній. Акцент робиться не на кількості, а на якості випускників ДонДУУ, що сприяє поширенню сучасних управлінських та економічних знань в Україні. Акцент робиться на розвитку навчальних програм, дослідженнях і розробках, що з плином часу призводить до визнання ВНЗ як усередині країни, так і за її межами.

Таким чином, оцінюючи шлях Університету за 25 років, можна говорити про те, що на цьому шляху було досягнуто немало: випускники Університету працюють у різних галузях економіки; виросла плеяда топ-менеджерів, які успішно реалізують отримані знання; створені та діють наукові школи, в рамках яких підготовлено дослідників у галузі економіки, державного управління, соціології, права. За цей час в Університеті в спеціалізованих радах з економіки, державного управління, соціології було захищено 55 докторських та 187 кандидатських дисертацій.

Вважаємо, що подальші перспективи діяльності Університету – це вдосконалення освітнього процесу; підвищення міжнародного статусу; комерціалізація прикладних наукових досліджень; посилення впливу на всіх рівнях; ефективне використання ресурсів.

7

Jerzy Darowski Мій ДонДУУ – вибрані листки з календаря

„bądź odważny gdy rozum zawodzi bądź odważny w ostatecznym rachunku jedynie to się liczy”

«будь відважний, коли розум обманює, будь відважний до кінця, бо тільки це є важливим».

Zbigniew Herbert - „Przesłanie pana Cogito” Травень 2010

Ми стоїмо в холі головного корпусу Університету перед кабінетом проректора ДонДУУ: В’ячеслав Коваль, голова Регіонального агентства розвитку Донбасу, який нас тут ознайомлює з усім, Ян Бондарук, голова Закладу охорони води, Головного Інституту Гірництва (ГІГ) в Катовіце (Польща), який прибув з наміром укласти угоду про співробітництво з ДонДУУ, від імені свого інституту. Є ще пан Дмитро Коваль, який ввічливо погодився бути перекладачем. Пан Ян прибув сюди з Катовіце, через Краків та Мюнхен. Я - по трьох невиспаних в потягах ночах - через Краків, Львів, Київ прибув до Донецька. Всі ми чекаємо на завідувача кафедри екологічного менеджменту – на той час доцента – Світлану Феліксівну Марову. Пані доцент підходить до нашої групи, ми вітаємося і входимо до кабінету проректора. Після закінчення перемовин, ми з паном Яном Бондаруком від’їжджаємо до Кривого Рогу - нашої головної мети цієї поїздки. Навіть думка така не промайнула в моїй голові в ту хвилину, що стискаючи на знак привітання, в холі головного корпусу ДонДУУ, руку пані доцента С. Ф. Марової, я розпочинаю важливий період у моїй українській пригоді, нерозривно пов’язаний з особою пані доцента і Донецьким державним університетом управління. Період, підтверджений роками, який містить у собі зацікавлення, знайомство, співробітництво і , я маю надію, - дружбу.

Жовтень 2012

Співробітництво між ГІГ та ДонДУУ не ведеться інтенсивно (міжміністерська польсько-українська угода, яка мала б бути основою співпраці, є заблокованою українською стороною). Це був один із задумів, щоб знову зіштовхнути головних «підписувачів» домовленості з 2010 р. Нагодою є реалізований Фондом MiLA, в Україні (Кривий Ріг) і в Польщі (Краків, Катовіце) проект, пов'язаний з планами відновлення річки Саксагань у Кривому Розі. Запрошуємо пані доцента Світлану Марову до виголошення реферату у рамках польсько - українського «круглого столу» в Кракові. Всупереч побоюванням, і нам на радість, запрошення було прийняте. У рамках зазначеної конференції свій реферат повинен виголосити також пан Ян Бондарук, чий інститут є партнером проекту. Реферат пані доцента С. Марової справив на нас велике враження. Протягом семи років мого співробітництва з українськими організаціями і експертами, вперше я зустрів когось, хто – посідаючи високу, університетську посаду - не вагається публічно, без застережень і прохань, тактовно говорити про надзвичайно шкідливий вплив видобувної та металургійної промисловості у Донбасі, яка не дотримується жодних екологічних норм і вимог щодо впливу на здоров'я і життя суспільства.

8

Квітень 2013

На ввічливе запрошення пані професора Світлани Марової від імені ДонДУУ, я беру участь в організованій Університетом Міжнародній конференції на тему регіонального розвитку України. Згідно з домовленістю, я приїжджаю раніше. Зустріли мене по-українськи гостинно. Вперше я маю можливість дізнатися про те, яким великим, багатим і значущим є ДонДУУ. Кілька великих корпусів, гуртожитки, тисячі студентів, численні й досвідчені науково-педагогічні кадри. Я знайомлюсь із багатьма представниками професорсько-викладацького складу кафедри екологічного менеджменту, керівництвом Університету. Разом із працівниками кафедри я беру участь у загальній сесії, а потім у сесії внутрішнього формату. Я перебуваю під враженням від наукового рівня конференції, глибини проведених досліджень і обсягу порушуваних тем. У висновках до своєї статті на конференції написав: „ Я поділяю точку зору, підкріплену багатолітніми вдумливими спостереженнями, що Україна і перспективи її розвитку залежать значною мірою від реального стану прагнення, визнання цінностей та активності українського суспільства. Це воно має ключ до забезпечення спокою, добробуту та розвитку власної Вітчизни. Той ключ не лежить в Москві, ані у Вашингтоні. Не лежить навіть у Києві [я хотів написати — в Межигір’ї, але не наважився — J. D.]. Він лежить в серцях, головах і готовності до мудрих, обдуманих дій пересічних українців, лежить у селах, селищах, містах та регіонах цілої країни. Треба бути активним, тобто живим. «Лінію оборони можуть тримати тільки живі», – процитував насамкінець знамениту поетесу Ліну Костенко». Не минуло і півроку, як виявилося ,що інтуїція мене не підвела.

Листопад 2013

Наближається термін, коли Україна повинна підписати Угоду про асоціацію та співпрацю між Україною та Європейським Союзом. Напруження посилюється. Температура дискусії підвищується. На жаль, збільшуються також непевність і побоювання. В атмосфері цих подій доходимо з пані С. Ф. Маровою до спільного знаменника щодо організації на кафедрі екологічного менеджменту ДонДУУ семінару для наукових кадрів і студентів кафедри, присвяченого польському досвіду, мотиваціям і ваганням, які супроводжували Польщу в період її вступу до ЄС, яка на той час була членом даної організації уже 9 років. Ролі головного лектора і експерта виконав пан Богуслав Станіславський, колишній працівник дипломатичної служби, колишній Голова польського відділу Amnesty International, з яким я мав нагоду і честь познайомитися в процесі виборів до Сейму і Сенату Республіки Польщі в червні 1989 р., який повалив комунізм у нашій Вітчизні. Подорож і співробітництво з паном Богуславом не були легкими. Надзвичайно доброзичлива і послужлива людина, надійний партнер і водночас рішучий та безкомпромісний у своїх переконаннях, діях та виборі пан Богуслав не погодився на допомогу перекладача. Зробив все, щоб я не зміг ознайомитися зі змістом запланованого виступу. Мої натяки на те, що промова до українців польською не збігається з метою нашої поїздки, що політична ситуація напружена і особливо тут, у серці Донбасу, потрібно добре обміркувати, що і як він має намір сказати, - не справили на нього жодного враження і не змінили його дій. Зробив по-своєму і все. Я передбачав ганебну поразку, небажання і знеохочення слухачів, цілковите нерозуміння промови. Нічого подібного! Атмосфера зустрічі виявилася незабутньою і яскравою. Мовлення пана Богуслава дуже виразне, зв'язне і торкалася найтонших струн серця слухачів. У способі

9

слухання, реакціях і голосах в дискусії почувається розуміння порушуваних проблем і високий ступінь залучення і співпраці. Пан Богуслав став зіркою вечора. Студентська молодь симпатизує йому, оточує його та запрошує зробити спільне фото. Я маю враження, що поза очевидним талантом, безперечною компетенцією і харизматичним контактом зі слухачами, тема пана Богуслава, така гаряча і актуальна, особливо серед молодих українців - і є двигуном цього успіху. Минала половина листопада. За два тижні в Києві розпочалася пам'ятна Революція Гідності. Квітень 2014

Слов’янськ і Краматорськ були, від певного часу, заняті збройними сепаратистськими угрупованнями на чолі з офіцером російських спецслужб «Стрєлковим». Навколо Маріуполя, а також в центрі міста - точилася запекла боротьба за можливість пробиття росіянами сухопутного приморського шляху з Росії на окупований, віднедавна, Крим. Донецьк ще вільний, але будівля міської влади в центрі міста вже занята збройними угрупованнями сепаратистів. Проводиться підготовка до нападу на Донецький аеропорт. Конференцію, на тему регіонального розвитку України, яку щорічно організовував ДонДУ, заплановану на квітень, було відкликано. З широкої програми залишається святкування 20-річчя з дня відкриття кафедри екологічного менеджменту, яке відбулося, і даний факт, незалежно від реальних намірів і приводів, - являє собою помітний жест опору тому, що відбувається навколо: фанатизм, безлад і ментальний хаос. Це жест відваги в реалізації власних планів і дотримання обґрунтованого вибору. Так я розумів, і в майбутньому переконався, що і цього разу інтуїція мене не підвела. В урочисту частину офіційної сесії вкрадається нота ностальгії і смутку. На столі президії лежали численні листівки з вітаннями від багатьох українських вишів, деяких зарубіжних, а також від державних і регіональних установ, пов'язаних з Університетом службовими відносинами. За складеними в квадрат столами, крім місцевих науковців, нечисленні гості, переважно жінки, які виявилися готовими взяти на себе тягар і ризик поїздки, підтримати друзів і багаторічних партнерів у важкі хвилини. Оскільки в місті, яке перебуває під загрозою повної окупації ворогом, не має представників державної влади, готових захищати його, то і в конференційній залі бракує гордих, у цілому недоступних і часто зухвалих представників держави, чиї дні в цьому місті, - з приводу відсутності реального захисту - пораховані. Рятують ситуацію студенти. Поза офіційною частиною заходів показують цікаву, чітку й різноманітну розважальну програму, яка легко та інтелігентно торкалася ситуації, в якій перебувала Україна і зокрема її східні області. Є нагода гарно розважитись, але й привід до глибокої рефлексії. Запам’ятався мені чудовий гімнастичний виступ однієї зі студенток, що відображав потенціал українського суспільства. До сьогодні переживаю і цікавлюся долею майстрині ілюстрації «національного спорту» по окупації міста російськими найманцями. Між сесіями мав час на спокійні прогулянки бульваром у супроводі пані доцента Вікторії Моревої і пані доцента Лариси Погребняк, зустрічі в ресторанах , заклопотані, але спокійні ще розмови про ситуацію в місті. Був вражений несподіваною пропозицією пані професора Марової провести заняття з групою студентів кафедри. Тему повинен був обрати сам. Гарячково думав над тим, що могло б пов'язувати специфіку кафедри з актуальною політичною і суспільною ситуацією, в якій перебувало і жило місто. Ввечері, в гостинному апартаменті гуртожитку, я пишу реферат на тему «Фанатизм в екології – смертельна загроза для людини». Глибоко

10

переконаний, що і тут фанатизм й пов’язане з ним насилля можуть принести тільки деструкцію і нещастя. Сесія зі студентською групою проходить не найгірше, головне завдяки супроводу і допомозі, яку надала мені пані доцент Лариса Погребняк. Я стою в коридорі потягу, яким повинен невдовзі вирушити в зворотну путь до Києва. У центрі Донецька оголошено маніфестацію гірників. Ті, хто цих гірників збирає, мають - як я вважаю - достатньо сили, щоб врятувати місто і цілий регіон від нещастя. Не зробили цього – розраховували на власні, партикулярні зиски, які повинні зреалізуватися під прикриттям чужих військ і чужого нещастя. Так впала, наприкінці XVIII ст., потужна колись Річ Посполита Двох народів. Місяць потому Донецьк був уже занятий сепаратистами «Стрєлкова», які переміщалися з оточеного, ніби, через урядові сили і відрізаного від світу Слов’янська. Березень 2015

Пізнім березневим вечором маршрутка, яка везла мене з тодішнього Дніпропетровська, після восьми годин подорожі, в'їжджає на автовокзал в Маріуполі. Я був тут вперше в житті. Вже сутеніло. Виходжу з маршрутки і бачу відомі мені із зустрічей в Донецькому університеті постаті. Чую привітання, відчуваю обійми, переживаю величезну радість. Після півтора роки безмірних нещасть, бомбардувань, стрілянини і окупаційного терору, по відважному і трагічному захисту Донецького аеропорту, по багатьох особистих трагедіях, відомих мені з приватних листів і непрямих звітів, я можу тих близьких мені людей торкнутися, розмовляти з ними, випитувати про долі тих, яких серед них бракує. Вранці з малого готелю, у якому був поселений, я вирушаю за вказаною адресою Маріупольської філії ДонДУУ, що на вулиці Карпінського, 58. Невелика будівля. Над входом майорить український прапор і напис «Донецький державний університет управління». На хвилину я завмираю, усвідомлюючи, що я дивлюся на символ відваги, який не кожен зможе показати. Вибір долі переселенців і розуміння обов'язку, що тут - в несприятливому, в більшості випадків ворожому і щонайменше байдужому оточенні, але на неокупованій українській землі, намагаються власними силами відтворити можливість продовження власної наукової роботи, проведення наукових досліджень і здобуття українського диплому студентами, які не погодилися, подібно як їхні викладачі, на умови, які диктуються освітнім установам через так звану «Донецьку народну республіку». Оточення є несприятливим, бо Маріуполь розташований за крок від лінії фронту, переповнений цивільними та інституційними переселенцями, був уже зайнятий сепаратистами, і має сліди запеклої боротьби. Місто вдалось відбити, але воно весь час перебуває у повній бойовій готовності до захисту. Коли я ввійшов до будівлі, то відчув, що моє захоплення поміркованістю й рішучістю цієї групи університетських вчених зростає. Більшість з них має в Донецьку, Макіївці та інших окупованих містах і селищах батьків, матерів, чоловіків, дружин, рідних, квартири, інші справи, які змушують їх до систематичного - кожних, а що найменше кожних других вихідних - перетину лінії фронту і відвідування свого міста. Це означає очікування у багатогодинних чергах на лінії розмежування мирного життя і війни, а також становить чималу загрозу. Так, нещодавно, у Волновасі сепаратистська ракета влучила в переповнений людьми автобус, який стояв на блокпосту фронтової межі. Ніхто не вижив. Наступним автобусом поверталися до Маріуполя пані доцент Вікторія Морева та доцент Лариса Погребняк. Між черговими поїздками на окуповану територію, науковці мешкають у жорстких, казармених умовах. Дві кімнати вмебльовані польовими ліжками. Одна для жінок, друга

11

для чоловіків. Темна кімната з газовою плитою, на якій працівники, частіше чоловіки, готують у перервах між заняттями у великій каструлі дуже смачну та поживну їжу для цілої групи. В університетській частині будівлі не краще. Сепаратисти забрали все, крім людей. Не має устаткування, комп’ютерів, не має бібліотеки, не має чималої частини документації для продовження навчання, проте більшість студентів написали офіційну заяву, що свою долю хочуть пов'язати з Маріупольським проектом у ДонДУУ. Вчені втратили свої розробки, збереглися тільки ті, які були у них вдома. У кімнатах (усі невеликі, скромно вмебльовані), що служать за деканати та аудиторії, де працюють викладачі й вчені на власних ноутбуках, часом тримаючи їх на колінах, бо не вистачало столів, але в доброзичливій атмосфері, із запалом і готовністю до використання кожної нагоди, щоб просунутися хоч би на крок уперед. Цього разу не має часу на тривалі розмови. Всі зайняті, намагаються скромними силами вести педагогічні, адміністративні й побутові справи. Тільки пізно ввечері, при поживному супі з великої каструлі, перед вирушенням на заслужений, але такий некомфортабельний відпочинок, можна розслабитися і поговорити. Маю довгу, дуже цікаву розмову про актуальні справи Університету, вчених, студентів та міста, з пані доцентом Ольгою Балуєвою, ввечері перед від’їздом. З кожною годиною перебування в цьому оточенні посилюється моє захоплення і визнання. Росте також впевненість, що цим людям та їхнім студентам, які не мають можливості винайняти для себе житло в Маріуполі й змушені щотижнево перетинати лінію фронту, повинно вдатися пережити і вистояти. Дивлячись на їхній запал і затяту детермінацію, в моїй голові лунає: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу...».

Червень 2015

Краківський Фонд Місць і Людей Активних (МіЛА), спільно з ДонДУУ, реалізовує проект «Спільно подбаймо про публічний простір у Маріуполі». Координатором проекту є заступник голови Правління Фонду МіЛА пані Анна Яженбська. З боку ДонДУУ, координатором проекту є науковий працівник Університету пані Олена Петренко. Головним експертом - краківський архітектор доктор Томаш Єленьський, який вже багато років пропагує і втілює в життя (між іншим у Кривому Розі) американський метод «Project for public spaces». Я вважаю, що це важливий та ефективний крок у напрямку створення партнерського зв'язку між університетом і містом. ДонДУУ відмовляється від ролі клієнта і прохача у відносинах з містом і його владою, але декларує залучення своїх студентів і педагогічного складу до життя і справ міста. Влада сприйняла це позитивно і призначила до «розробки» майдан Незалежності, розташований біля сусіднього проспекту Металургів. Студенти і педагоги проводили на зазначеному майдані, а також поблизу, соціологічні опитування і здобули симпатію та згоду на співробітництво від місцевих активістів. Проект тривав півроку. Реконструйовану і відновлену сцену на майдані Незалежності нарешті перефарбовано – у межах проекту - в кольори українського прапора. Незабаром у цілому місті, колишній фортеці Партії Регіонів і нинішній фортеці впливів Ріната Ахметова та Опозиційного Блоку, численні сцени в публічних місцях були перефарбовані кимось - ідентично. Спільнота ДонДУУ залишає в місті, з яким пов'язала їх вигнанницька доля, свій вклад.

Вересень 2017

Я дивлюся на фотографію з урочистості відкриття в Маріуполі другого корпусу ДонДУУ.

12

Ректор Університету, професор Світлана Феліксівна Марова разом з двома чоловіками перерізають відкривальну стрічку. Атмосфера зосередженості, а також замислення над шляхом, який з бомбардованого, окупованого Донецька, привів саме сюди. Постають питання про майбутнє, наукову роботу, організацію навчання і виховання студентської молоді, яка наповнить цей навчальний корпус. Обмірковуються важливість і наслідки прийнятих колись рішень і виконаних робіт та вимушених особистих жертв. Виринають спогади про те, що потрібно було залишити і з чим треба було зжитись, щоб стало можливим те, що відбувається цієї миті? Мої думки звертаються до наслідків цієї незвичайної історії. Що з цього, поза сторінкою з історії Університету, залишиться в його атмосфері, в етичних нормах університетської спільноти? Що з неї зрозуміють, захочуть і зможуть засвоїти студенти та випускники? Польський психолог, професор Йозеф Козєлецький написав колись, що доля сучасного світу залежить від характерів людей більше, ніж від їх знань. Я думаю, те саме можна було б сказати про сучасну Україну. Її доля, в першу чергу, залежить від відваги, рішучості й наполегливості людей в діяльності, спрямованій на перетворення своєї Вітчизни. В боротьбі з корупцією, олігархією та загальним безправ'ям, які тягнуть їхню державу та співвітчизників, їх самих у прірву, якнайдалі від Європи, з її цінностями, традиціями і культурою, у яких Україна має незаперечно своє коріння і свою участь - до Азії, в її найгіршій версії, що являє собою спадщину монгольського самовладства. Історія зафіксована на цьому фото, має всі підстави, щоб передати молоді, яка тут навчається і ще навчатиметься, вміння і потребу брати кермо управління своєю державою і своїм суспільством у свої руки, озброїти їх відвагою, наполегливістю і рішучістю. Я маю ще інше фото. Покинутий військовий пост, захисники якого загинули від розриву снаряду. Над безлюдним постом, усе ж таки, розгорнуто український прапор. На мурі, що є прикриттям перед наступом ворога, видно виконаний білою фарбою напис: «Боятися немає сенсу!». Це гасло може правдиво доповнити герб Донецького державного університету управління. Розміщене над входом до 2-го корпусу, гасло дасть змогу студентам виносити його у світ і на дипломах.

----------------------------

Jerzy Darowski Ukrainian NARDA Projects Coordinator in Poland e-mail: [email protected] www.narda.org.ua

Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «СТРАТЕГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ДЕРЖАВНОГО ТА ТЕРИТОРІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ»

13

СЕКЦІЯ 1 ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ТА ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ

БУРЕГА В.В. Сучасна українська держава як соціальний інститут: чи працює він? ................ 27 ДЗВІНЧУК Д.І., ПЕТРЕНКО В.П. Про модифікацію моделі «Діамант лідерства» і доцільність її використання у фаховій підготовці державних службовців ................................. 29 КОМАР Ю.М. Атрибутивна концепція формування повноцінної державно-управлінської еліти .................................................................................. 31 РЕКОВА Н.Ю. Сучасні особливості формування доходної частини зведеного бюджету в окремих країнах колишнього СРСР ................................... 34 ТОКАРЕВА В.І., АДАМОВ Д.В. Проблеми результативності податкового механізму державного управління розвитком малого бізнесу ................................................ 37 СЛЮЩИНСЬКИЙ Б.В. Трансформаційні особливості державного управління в умовах реформування ............................................................................................. 40 СІМОНЕНКО О.А. Децентралізація в освіті. Нові виклики для України ............................................. 43 МОЙСЕЄНКО К.Є. Сучасні особливості формування доходної частини місцевих бюджетів в окремих країнах колишнього СРСР .................................... 45 АФАНАСЬЄВА Ю.В. Роль громадських організацій в процесі реалізації концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді в Україні ........................ 49 БОНДАРЕНКО О.Г. Схема гіпотез щодо досліджень проблем управління логістичним забезпеченням спільних дій формувань Сектору безпеки і оборони при кризових ситуаціях .............................................. 51


14

ВЕСЕЛЬСЬКА Л.А. Проблеми ефективності інституціональної системи державного регулювання міграційної політики України ......................................... 54 ВОВК Т.В. Соціально-економічні перетворення середньої екологічної освіти в Україні .... 57 ВОЙЦЕШИН В.П. Відображення експортного потенціалу України в контексті сталого економічного розвитку ............................................................ 59 ДІДЕНКО Н.Г. Результати та перспективи гуманітарної політики в ЄС ....................................... 62 ДОЛОЗІНА І.Л. Особливості формування податкових надходжень у дохідну частину бюджету України в 2015-2016 рр .............................................................. 67 КОНДРАТЕНКО М.В. Забезпечення належного рівня послуг як один з критеріїв спроможності об’єднаних територіальних громад ................................................. 69 КУЦ Я.В. Особливості основних моделей реорганізації житлово-комунального господарства у Європі ...................................................... 71 ПРИЛІПКО С.М. Проблеми та перспективи формування механізмів державного управління в обслуговуючій кооперації сільських територій ............................... 74 ФЕДОРЧАК О.В. Проблеми реалізації національних проектів в Україні .......................................... 77 ЛУКОВЕНКО І.Г. Актуальні проблеми державно-церковних відносин в сучасній Україні............. 80 МАКСИМЧУК В.В. Основні засади підвищення ефективності державного регулювання системи професійної освіти України ....................................................................... 82 СУПРУН В.В. Проблеми розвитку та підвищення ефективності державного управління в професійній освіті в умовах реформування освітньої галузі України ...................................................................................... 85


15

ПИПКО С.О. Створення служби фінансових розслідувань в Україні з метою підвищення ефективності фінансового контролю ................................... 88 КЕЛЕМБЕТ О.С. До питання розробки комплексної стратегії державної політики відновлення та реінтеграції деокупованих та постраждалих від конфлікту територій ............................................................................................ 90 НИКИФОРЕНКО А.Р. Чинник російської агресії як складова стратегічного потенціалу державного розвитку України .................................................................................. 92 ЧАПЛИК М.М. Ефективність державного управління в умовах реформ крізь призму боротьби із корупцією ................................................................................. 94 РАГУЛІНА Н.В. Методи покращення фінансового потенціалу за допомогою інвестицій в місцеві бюджети постконфліктних територій України ................... 96 ЮХНЕНКО М.А. Сучасні підходи державного управління в умовах реформування ...................... 98 ФЕДОРОВСЬКИЙ Л.І. PROZORRO як засіб реформування системи державних (публічних) закупівель ............................................................................................ 101 СУРОВЦЕВА І.Ю. Організаційне консультування як простір застосування соціологічного знання ............................................................................................. 103 АРЦАТБАНОВА О.С. Напрями державного управління розвитком системи медичної освіти України ......................................................................................... 106 ЧЕРНЯК М.Є. Особливості місцевого та регіонального розвитку в сучасних умовах ............. 108 ХЛЄБНИКОВ А.А. Особливості публічних послуг та їх надання ....................................................... 111


16

ВЕНЖЕГА К.О. Здоровий спосіб життя шкільної молоді міста Маріуполя у контексті територіального управління .................................................................................... 113 ЗЕЛИНСЬКА Н.Є. Формування понятійності державної кадрової політики, як окремого сегменту в політиці держави ............................................................. 114 ЛОМАКІНА Т.А. Світові підходи до державного управління розвитком територій ...................... 116 СОЛОВЙОВ Є. В. Вплив інститутів громадянського суспільства на функціонування механізмів державного регулювання у сфері внутрішньої вимушеної міграції .................................................................................................. 119

СЕКЦІЯ 2 ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

В КОНТЕКСТІ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ ШЕСТАК В.С. Органи місцевого самоврядування як суб’єкти контролю в соціально-державному управлінні ......................................................................... 124 НІКОЛЕНКО Л.М. Щодо актуальності прийняття статуту територіальної громади ........................ 126 ЧЕЧЕЛЬ А.О. Децентралізація на засадах збалансованого розвитку: перспективи відновлення Донбасу ......................................................................... 129 ЄМЕЛЬЯНЕНКО К.С. Співвідношення категорій «предмет правового регулювання» та «правовий простір» ............................................................................................. 132 КУЛЕШОВ О.О. Певні аксіологічні підходи до управління державою і суспільством ................ 134 БУКАТОВА Д.М. Правові засоби здійснення адміністративної реформи в Україні: сучасний стан і перспективи розвитку .................................................................. 136


17

ГУРІНА Д.П., САДЧИКОВ Д.П. Етапи реформування судової системи в Україні .................................................. 138 САМОЙЛЕНКО О.А., МАЛАХОВ В.Ю. Адміністративна відповідальність у сфері інтелектуальної власності .............. 141 ФІЛІПЕНКО А.С., ПАРШИНА К.Д. Центр надання адміністративних послуг як інноваційний вид адміністративного регулювання ............................................................................. 143 КАЛІНІНА І.В., ЯКОВЧИК П.В. Шляхи покращення правового регулювання кримінальної відповідальності за насильницьке донорство ....................................................... 145 ГРИГОР’ЄВА В.В., МУДРАК К.С., КАРАБАК Д.М. Реформа освіти у контексті адміністративної реформи: позитивні та негативні сторони .............................................................................. 147 КОСТЕНКО О.О., ШЕСТАКОВА А.І. Адміністративна децентралізація як феномен сучасного публічного управління: проблемні аспекти та тенденції .................................... 150 СКАЧКОВА Т.Ю., ШAКІРОВ Р.Н. Стaновлення експертизи зaявок нa об’єкти промислової власності .................. 153 КОСТЕНКО Ю.О.,СУКРУХО Н.В. Щодо питання використання речових доказів у кримінальному провадженні ............................................................................... 156 КОЛОСОВ Р.В. Деякі особливості участі страховиків-нерезидентів на страховому ринку України .......................................................................................................... 157 ТАРАСЕНКО Д.Л. Методологія інституційних змін в контексті сталого розвитку соціально- економічної системи регіону ............................................................... 160 ХАРАДЖАН Н.В., ТАБАТАДЗЕ Т.Я. Правові засади реформи державного управління: стан та перспектива ............ 163 ЗЕЛІНСЬКА М.І. Розвиток держав в рамках теорії «weak state» ...................................................... 165


18

СТРЕЛЬЧЕНКО О.Г., БІЛАН І.М. Адміністративно-правова характеристика поняття «охорона здоров’я» ........... 167 КУЛЕШОВА Е.М. Історичний аналіз генезису місцевого самоврядування в Україні ..................... 169 ЦИКЛАУРІ О. Б., БРАТАШЕВСЬКИЙ Є.Ю. Окремі аспекти правового забезпечення транскордонного співробітництва в контексті реформи державного управління .......................... 171 КАРЕТНІКОВА В.В. До питання визначення сутності європейських стандартів захисту прав людини ............................................................................................... 174 ЛИЗОГУБ В.В. Правова політика в галузі охорони відносин у галузі інформаційних технологій ...................................................................................... 176 ЛУК`ЯНЧУК Д.Я. Державне управління в умовах адміністративної реформи ................................ 178 ЛУЗАН А.В. Проблеми державного управління об’єктами патентного права та шляхи їх подолання в сучасній Україні ............................................................ 181 ЩЕРБИНА А.В. Захист прав інтелектуальної власності у судовому порядку .............................. 184 ВЕРИТЕЛЬНИК С.М. Напрями удосконалення інституційно-правового забезпечення реалізації реформи децентралізації влади в Україні ............................................ 186 НОСОВСЬКИЙ В.В. Проблеми міжнародного співробітництва органів поліції при розслідуванні контрабанди .............................................................................. 188 БУТИРІН Є.О. Діяльність земських начальників в період революції 1905–1907 років ............. 190

СЕКЦІЯ 3

СТРАТЕГІЯ РЕФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

БАЛУЄВА О.В., КУМАЧОВА А.С. Особливості державного фінансування процесу формування політики розвитку «зеленої» економіки в Україні ............................................... 196


19

ВОРОНКОВА О.М., ПОЗДНЯКОВА Л.О. Страховий ризик як основа формування теорії страхової системи .................... 198 ХРАПКІНА В.В. Прийняття управлінських рішень в умовах кризи ............................................... 201 ЯСИНСЬКА Н.А. Цикли бізнес-банкрутств......................................................................................... 203 ОРЛОВА Н.С., МАТВІЄНКО В.В. Інноваційне реформування залізничної галузі України в контексті євроінтеграції ....................................................................................... 205 АНДРУЩЕНКО О.Ю. Переваги та ризики проведення реформи фіскальної децентралізації .............. 208 АРАКЕЛОВА І.О. Соціальне підприємництво, як різновид самозайнятості внутрішньо переміщених осіб в рамках європейської системи розвитку соціально відповідального суспільства .................................. 210 БЕНЬКО М.М., МОШКОВСЬКА О.А. Використання інформаційних технологій в процесі викладання облікових дисциплін ................................................................................................ 213 БЕРЕЖНА Л.Г. Перспектива виходу України на європейські ринки ............................................ 216 БОДНАРУК О.В. Проблеми відтворення людського капіталу в Україні та шляхи їх вирішення ................................................................................................. 218 БУРЦЕВА О.Є. Методи підвищення ефективності бюджетного процесу .................................... 220 ГАПОЧКА Ю.П., ГАЛКО С.М. Стратегія економічної і соціальної політики України ......................................... 223 DIATLOVA Y.V. Legal basis of the banking system of EU: integrated possibilities for Ukraine ............................................................................ 225


20

ЄРЕМЕНКО О.М., ПАНЬКОВА А.П. Особливості використання інноваційних технологій в період інформаційних реформ і перетворень .................................................... 228 ЗАГАРІЙ В.К. Необхідність створення українських транснаціональних корпорацій в умовах європейської інтеграції ....................................................... 231 ЗАХАРОВА В.В., ОЛЕШКО О.О. Проблема формування та розвитку економіки знань, її взаємозв’язку з різними аспектами ..................................................................... 233 ІВАНОВА В.В., ТУЛАІНОВА Я.П. Вплив хімізації сільського господарства на екологічну складову навколишнього середовища ................................................................... 236 КАЮМОВА В.В. Сучасний стан забезпечення продовольчої безпеки України ............................. 239 КЛЕЦЬКА К.Г. Брендинг території, як сучасний напрям покращення інвестиційної привабливості регіону ............................................................................................. 242 КОЗЛОВА В.Я. Фінансова безпека держави та підприємства: проблеми та перспективи .......... 243 ЛЕОСЬ О.Ю. Політика корпоративної соціальної відповідальності в контексті сталого соціально-економічного розвитку ............................................................ 246 ЛЯШКО І.І. Маркетинг вторинних ресурсів – основа оптимізації процесів природокористування .............................................................................................. 248 МАЛЬОВАНИЙ Б.Ю. Розвиток терміну «фінансова безпека підприємства» ......................................... 250 МОРЕВА В.В. Методологія розрахунку еколого-економічних збитків ...................................... 252 ПОДЛУЖНА Н.О. Зміст інформаційного забезпечення формування знаннєвої економіки в Україні та її регіонах .......................................................................... 254


21

РАДЧЕНКО Г.А. Європейський регіоналізм: трансформаційний шлях розвитку.......................... 258 РУБЕЖАНСЬКА В.О. Підвищення рівня зайнятості в Україні: європейській досвід ............................ 259 РЯЗАНОВА Н.О. Розвиток можливостей поширення використання відновлюваних джерел енергії ........................................................................................................... 262 СТАНОВСЬКА Т.В. Проблеми функціонування пенсійного фонду України в умовах реформування пенсійної системи .......................................................... 265 СЕРДЕЧНА Л.В. Розвиток рекламного саморегулювання як складова інтеграції до європейського рекламного ринку (на прикладі країн, що приєдналися до ЄС) ......................................................... 267 СТОЖОК Л.Г. Корпоративне соціальне страхування як форма соціального захисту працюючого населення ........................................................ 270 ТАРАСЕНКО О.Ю. Особливості стратегічного управління інноваційним розвитком галузей в сучасних умовах ................................................................... 273 ТІЩЕНКО Є.Б. Теоретичні і методичні засади формування й функціонування ринку електроенергії з метою забезпечення подальшого його стабільного розвитку ...................................................................................... 275 ТУРЕЦКОВ Т.Є. Правове забезпечення державного регулювання малого та середнього бізнесу у контексті європейської інтеграції ................................. 278 УРАКІН М.Г. Пріоритети інвестиційної політики держави у подоланні структурних і технологічних дисбалансів у національній економіці України .................................................................................................... 280 УРБА С.І. Харчова промисловість у системі забезпечення продовольчої безпеки держави ............................................................................... 282


22

ХОРОШИХ В.В., БУРМА А.Г. Підвищення рівня конкурентоспроможності страхових послуг в умовах інтеграції української економіки в світовий простір .............. 285 ЧУПРИНА О.О., КОБЕЦЬ М.Л. Транскордонна логістика як фактор розвитку прикордонних регіонів ............ 288 ТАРАСЕНКО О.В. Смарт контракти у системі управління трансакціями ......................................... 290 ЛІСЮТІН А.І. Патентний тролінг, як можлива перешкода на шляху євроінтеграції ................ 292 ТУРБІНА О.І. Удосконалення механізму енергозбереження у контексті сталого розвитку країни .......................................................................................... 294

СЕКЦІЯ 4 АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МЕНЕДЖМЕНТУ

В ГАЛУЗЯХ І СФЕРАХ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ БОРИСЯК О.В. Принцип оптимізації технологій формування персоналу в системі управління підприємствами .................................................................................... 298 БОРОДАЄНКО Н.В. Актуальні питання менеджменту в галузі АПК ................................................... 299 ВЕЛИЧКО Г.В. Аналіз інноваційні підходів до регіонального розвитку в Україні .................... 302 ВОВК С.М., ЛОБАС В.М. Концесії – делеговані повноваження в охороні здоров’я .................................... 305 ГУРЕНКО Г.В. Напрями удосконалення регіональної політики та інструменти її реалізації в Україні ............................................................................................... 307 ДЄЛІНІ М.М. Роль соціального інвестування в підвищенні соціально-економічної відповідальності ....................................................................................................... 309


23

DIATLOVA V.V. Strategic landmarks of trade and economic cooperation between Ukraine and the European Union............................................................................... 311 KAIRA Z.S., VASCHENKO O.P. Main supply chain trends and their implications for logistics management ............. 314 КОВАЛЬОВА М.Л. Відповідність міжнародним стандартам як складова стратегії підприємства ............................................................................................. 317 КОМАР В.Ю. Обгрунтування основних напрямів удосконалення самоуправління в системі професійної підготовки студентів державно-управлінських спеціальностей .............................................................. 319 КОРНІЛОВА О.В. Сучасні можливості і ризики використання крипто валют ................................. 322 ЛЯШЕНКО В.І. Оборонно-промисловий комплекс України: аспекти сучасної державної політики .................................................................................. 325 МАКАРЕНКО М.В. Тенденції розвитку транзитного потенціалу України ......................................... 327 МАКОТКІН С.В. Пріоритети розвитку зовнішньоекономічної діяльності України в сучасних умовах ..................................................................................... 330 МУРАВСЬКИЙ В.В. Інформаційна інтеграція обліку та менеджменту ................................................ 332 ОЧЕРЕДЬКО О.О. Формування системи комплексного оцінювання інвестиційної привабливості промислових підприємств в контексті європейської інтеграції ............................................................................. 334 ПЕТРИК І.В. Управління сталим розвитком у сфері промисловості ........................................ 336 ПРУНЕНКО Д.О. Визначення інтелектуального капіталу будівельних підприємств ..................... 339


24

РЕШЕТОВА Г.І. Методи прогнозування розвитку ринку праці ...................................................... 342 TANCHYK O., ZAVALISHINA O. Foreign language study as a requirement for forming professional competence of future managers ................................................................................. 345 TKACHENKO O.G. Information supply for foreign trade in the context of the world and Еuropean integration ............................................................................................... 347 ТОЛПЕЖНІКОВ Р.О., БАЛАШОВ М.І. Управління зовнішньоекономічною діяльністю у металургійній галузі України .............................................................................. 350 TOLPEZHNIKOVA T.G. Improvement of marketing according to the foreign economic activity ................... 353 УДОВИЧЕНКО К.А. Організаційно-інформаційне забезпечення реалізації механізму структурної політики в зовнішньоекономічній сфері України ........................... 355 ФІЛІПЕНКО Т.В. Захист прав суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності .................................... 357 ЧЕРНИШ О.І. Соціальне забезпечення – переосмислення державою загального добробуту .............................................................................................. 360 ЧЕРНИШОВ О.Ю. Проблеми управління економічним розвитком міст у трансформаційних умовах розвитку економіки України ................................. 363 ЧЕЧЕЛЬ Г.О., БОЙКО Г.І. Актуальні проблеми менеджменту в галузях і сферах економіки України....... 366 ШКРАБАК І.В. Продуктовий баланс електроенергії України: нові тенденції і закономірності формування ....................................................................................... 368


25

СЕКЦІЯ 5 ДЕРЖАВНЕ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ В КОНТЕКСТІ

СУСПІЛЬНО-ГУМАНІТАРНОГО ДИСКУРСУ

МАРОВА С.Ф., ГОЛТВЕНКО О.В. Перспективи перетворень територіальних громад............................................... 371 СТОЙКА А.В., КОНОВАЛОВ А. Розвиток соціального капіталу в сфері туризму: транскордонний аспект ........................................................................................... 373 ДЕЙЧ М.Е., БАЙРАК А.О. Ефективність праці на умовах соціальної відповідальності ............................... 375 ХАРЧЕНКО О.С. Аналіз останніх тенденцій інвестиційного забезпечення розвитку електроенергетики в Україні ........................................................................................ 377 МОСТІПАКА О.В. Суверенітет як атрактор для державного управління в сучасних просторово-часових координатах розвитку України ....................... 380 НИКОЛАЄВА В.І. Удосконалення системи управління соціальною роботою на сучасному етапі ................................................................................................... 373 САРАЄВА О.В. Етапи державної мовної політики в України у правовому і суспільному вимірах ....................................................................... 385 НИКИФОРЕНКО Н.О. Запровадження соціального замовлення як напрям модернізації системи соціальних послуг в Україні .................................................................... 388 МАРІНОВА А.М. Використання методів соціальної роботи у практиці комітетів самоорганізації населення ....................................................................................... 390 НОГА І.М., ЧАЛЕНКО К.І. «Кадрова» проблема в умовах децентралізації..................................................... 393 КОНДРАТЕНКО О.О. Державне регулювання та управління у сфері соціального захисту учасників антитерористичної операції на Сході України: організаційно-структурний аспект ......................................................................... 396


26

ЛАВРЕШОВ А.Ю. Аспекти державного управління сучасною системою оподаткування .............. 399 HORIUNOVA K.A. Improving the relations between Ukraine and EU – political dimension ................. 402 VLASENKO O.I. Trends in higher education governance reforms in Europe: experience for Ukraine ............................................................................................... 404 AKHMEDOVA O.O., DRAGOMIROVA I.S. The influence of terrorism and civil unrest on the development of tourism ............. 406 МАЛЬЦЕВА О.В., ЯКИМЕНКО В.О. Соціально-психологічний напрям роботи з дітьми-переселенцями в закладах освіти України ....................................................................................... 409 ЛІНЬКОВ М.О. Механізми підвищення ефективності використання українсько-польського транскордонного співробітництва у галузі туризму .... 412 ПОГРЕБНЯК Л.О. Удосконалення інституту відповідальності за рахунок підвищення особистої .............................................................................................. 415


27

Секція 1

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ТА ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ

УДК 316:351.82

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ: ЧИ ПРАЦЮЄ ВІН?

БУРЕГА В.В., доктор соціологічних наук, професор

НТУ «Харківський політехнічний iнститут»

Держава являється соціальним інститутом. Таке твердження складає основу для розуміння соціальної структури будь-якого суспільства. Тобто вона виникає й усталюється у відповідності до логіки любого іншого соціального інституту – сім’ї, освіти, армії, правосуддя тощо. Поки немає підстав сумніватися у тому, чи відповідає ця соціальна форма вимогам та потребам сьогодення взагалі, також з визнанням відповідності призначення того чи іншого соціального інституту питань також не виникає.

Але вони можуть з’являтися, а точніше вони не можуть не з’явитися в окремих випадках. А саме такому, що являється сучасним етапом існування українського суспільства, коли за виразом Президента України, що міститься у його посланні до Верховної Ради України (2017 р.) – “...недовіра до державних інститутів – нових і старих, до політиків – владних і опозиційних, переростає в глибокі зневіру, апатію і депресію” [1].

Така оцінка функціонування держави як соціального інституту має серйозні підстави, оскільки сьогодні особливої уваги заслуговує феномен різкого падіння, практично вдвічі протягом одного року (за даними опублікованими Інститутом соціології НАН України у 2015 році “Українське суспільство: моніторинг соціальних змін”), довіри до Президента країни, Уряду і засобів масової інформації. Такого факту не відзначалося за останні 24 роки існування України як незалежної, суверенної держави [2, c. 15]. Виходячи з наведених фактів цілком можливо дійти висновку про те, що такий соціальний інститут, як держава знаходиться у такому становищі коли може постати питання про її існування на теренах України. Оскільки ми того не бажаємо, то слід зробити спробу розібратися у причинах кризи держави.

Провідними суспільними функціями соціальних інститутів визначаються: 1. задоволення суспільних потреб; 2. регуляція дій членів суспільства в межах соціальних відносин, що розуміється як забезпечення виконання бажаних дій і здійснення репресій щодо небажаних вчинків; 3. забезпечення стабільності суспільного життя; 4. здійснення інтеграції намірів, дій, стосунків індивідів і забезпечення внутрішньої згуртованості спільноти. (за Я. Щепанським) [3, с. 87].

При цьому наголошується, що найважнішою функцією соціального інституту має визнаватися забезпечення функціонування усіх систем

Секція 1. ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ТА ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ

28

відповідальних за стабільний розвиток політичної, економічної, культурної сфер суспільного життя. Реалізація такої функції соціальним інститутом забезпечує поширення усталених зразків поведінки в процесі відповідних видів діяльності та впровадження в практику соціальних відносин комплексів імперативних норм і цінностей. Тобто, держава має визначати та забезпечувати певний соціальний порядок. Держава та державна влада є визначальним чинником організації соціального порядку у суспільстві. Але, на сьогодні, в Україні держава як соціальний інститут виявилася заміненою на певні організаційні форми, що створені з метою обслуговування інтересів локальних соціальних груп. Прикладами таких локальних соціальних груп можуть бути, як політичні партії, так і фінансово-політичні угрупування, політичні рухи, впливові бізнес-структури тощо.

Таким чином, у контексті найнагальніших проблем сучасного українського буття, мова повинна йтися про заміну функцій для соціального інституту держави, на завдання певного характеру для соціальних організацій самого широкого політичного спектру. Але саме соціальних організацій орієнтованих на завоювання, утримання та використання державної влади з цілями, які не завжди співпадають зі змістом провідних функцій держави.

Різного характеру соціальні організації мають створюватися державою, що вирішує проблему впорядкування процесів забезпечення життєдіяльності суспільства, а не підміняти її, не перетворюватися з інструменту забезпечення функціонування держави у потужніший інструмент для підтримки владних структур та перерозподілу ресурсів виходячи з вузькогрупових політичних, економічних та таких чи інших інтересів.

Усе вище вказане дає можливість оцінювати сучасну ситуацію, що пов’язується з проблемами функціонування сучасної української держави, як соціально неадекватну. Виходом може стати впровадження соціально-адекватної моделі державного управління, коли на перший план постануть нагальні та суттєві проблеми життя українського народу, вітчизняного суспільства, вирішення проблем війни і миру, виходу з перманентної економічної кризи, припинення практики використання міжнародної політики держави у якості визначального чинника впливу на життєвий рівень пересічних громадян.

Для цього державне управління, а саме виконання державою своїх соціальних функцій має здійснюватися як управління соціальне у широкому сенсі його розуміння, тобто соціально-адекватне [4, с. 76–104].

Список використаних джерел: 1. Звернення Президента України Петра Порошенко до Верховної Ради зі

щорічним посланням про внутрішнє і зовнішнє становище України від 07.09.2017 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://ua.censor.net.ua/v454489.

2. Українське суспільство: моніторинг соціальних змін. Випуск 2 (16). – Київ: Інститут соціології НАН України, 2015. – 524 с.

https://ua.censor.net.ua/v454489


29

3. Щепанський Я. Элементарные понятия социологии. – М.: Мысль, 1969. – 240 с.

4. Бурега В.В.Социально-адекватное управление: концептуализация модели: монография / В.В. Бурега. – Донецк, 2005. – 171 с. УДК 35.08:323

ПРО МОДИФІКАЦІЮ МОДЕЛІ «ДІАМАНТ ЛІДЕРСТВА» І ДОЦІЛЬНІСТЬ ЇЇ ВИКОРИСТАННЯ У ФАХОВІЙ ПІДГОТОВЦІ

ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ ДЗВІНЧУК Д.І.,

доктор філософських наук, професор ПЕТРЕНКО В.П.,

доктор економічних наук, професор Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу

З метою покращання підготовки слухачів аспірантури і магістратури

кафедри публічного управління та адміністрування Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу (ІФНТУНГ) та встановлення індивідуальних траєкторій і рекомендацій з професійного удосконалення були використані модель і тестовий інструментарій «Діамант лідерства» [1], які дозволяють встановити переваги і недоліки будь-якої особи за такими необхідними кожному лідеру характеристиками, як бачення, рішучість, реалістичність і етичність. Трактування змісту цих характеристик, індивідуальні тестові оцінки і рекомендації щодо шляхів їх розвитку і удосконалення кожен слухач міг отримати, звернувшись на сайт доктора П. Костенбаума (Peter Kostenbaum) за електронною адресою www.PiB.net.

Процес добровільного тестування слухачів з анонімним наданням інформації для опрацювання експертною групою дозволив прийти до висновку про доцільність внесення певних коректив у навчальний процес, у самостійну роботу слухачів та ін., що принесло певну користь.

Проте, паралельне тестове дослідження і оцінки слухачів з використанням психо-геометричного тесту С. Деллінгер (Susan Dellinger) [2] виявило, що у 35-40 % респондентів лідерство не є пріоритетом у їх професійному розвитку, а у 10-15 % взагалі не схильні до його проявів. При цьому, за показниками моделі «Діамант лідерства» характеристики цих осіб у 50 % були вище середніх по групі. Тобто, надаючи хорошу інформацію про переваги та недоліки особи за названими і необхідними лідерам критеріями, модель «Діамант лідерства» не несе інформації про ті життєві орієнтири і цінності людини, які можуть дозволити їй стати лідером.

Використання додаткових інструментів для виявлення схильності/несхильності особи до виконання функцій лідерства за, загалом, цікавим і досить інформаційним тестом П. Костенбаума, наштовхнуло нас на думку модифікувати відому модель з метою отримання необхідної інформації.

http://www.pib.net/


30

З цією метою до чотирьох характеристик відомої моделі нами було запропоновано додати ще 2 складові характеристики про особисті і соціальні орієнтири або інтереси потенційного респондента, що дозволить трансформувати площинну модель «Діамант лідерства» у просторову, яка у цьому випадку насправді прийме вигляд ограненого діаманту (Рис. 1). З цією метою до існуючого тестового інструментарію П. Костенбаума слід додати тести на визначення орієнтованості особи на власні інтереси (Я) та інтереси соціуму (ВОНИ), що доповнить характеристики особи і дозволить визначати людей з гіпертрофованими особистими або недорозвиненими соціальним інтересами. Це, для прикладу, можуть бути тести з визначення соціально-психологічних установок особистості (егоїзм – альтруїзм) за методикою О.Ф. Потьомкіної [3] або методика «Виявлення установок, спрямованих на альтруїзм – егоїзм» С. Кіселевської [4] та ін.

Цілком очевидно, що така трансформація відомої моделі розширює її

інформаційний потенціал, додаючи до характеристик особи інформацію про гармонічність/дисгармонічність її життєвих і моральних цінностей та інтересів, які сприяють або обмежують формуванню її лідерських компетенцій в процесі навчання.

Список використаних джерел:

1. Kostenbaum P. Our Leadership Model / Peter Kostenbaum // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pib.net/model.htm.

2. Introducing Susan E. Dellinger, Ph.D.Creator of the Psycho-Geometrics System / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.psychogeometrics.com/aboutdrsusan.php.

Рис. 1. Модифікований просторовий варіант площинної моделі «Діамант лідерства»

Бачення

Реалістичність

Етичність

Рішучість

ВОНИ, альтруїзм

Я,

егоїзм

http://www.pib.net/model.htm

http://www.psychogeometrics.com/aboutdrsusan.php


31

3. Тесты на профориентацию / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://prevolio.com/tests.aspx.

4. Киселевская С. Психологические тесты / С. Киселевская // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://psiholog-dnepr.com.ua/testy-dlya-sebya.

УДК 351.854 АТРИБУТИВНА КОНЦЕПЦІЯ ФОРМУВАННЯ

ПОВНОЦІННОЇ ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКОЇ ЕЛІТИ КОМАР Ю.М.,

доктор наук з державного управління, професор, професор кафедри менеджменту у виробничій і невиробничій сфері

Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Докорінні зміни в соціальному-економічному, політичному і духовному розвитку українського суспільства, зумовлюють необхідність запровадження атрибутивної концепції формування національної державно-управлінської еліти.

Актуальність цієї проблематики підвищується в сучасних умовах неоднозначного розвитку українського суспільства, коли в основних сферах державотворення і на його основних рівнях розгортаються деструктивні процеси і загострюється управлінська криза.

Віддаючи належне науковій та практичній значущості наукових праць провідних вітчизняних вчених, в яких розглядаються окремі концепти зазначеної проблеми, слід зауважити, що дотепер відсутня атрибутивна концепція формування повноцінної державно-управлінської еліти, що стримує ефективний розвиток українського державотворення.

Визначальну роль при створенні атрибутивної концепції формування повноцінної державно-управлінської еліти має атрибутивний науковий підхід, механізм реалізації якого спрямований на атрибутивний (троїстий) синтез концепції і отримання принципово нових знань, які мають сутнісний характер.

Зазначене вище надає можливість визначити суть атрибутивної концепції формування повноцінної державно-управлінської еліти — це високоефективна атрибутивна (троїста) концепція для формування корпусу державних управлінців вищої кваліфікації, які за своїми професійними, психологічними і моральними характеристиками є найбільш здатними для успішної діяльності у сфері державного управління, на основі використання в професійній діяльності повноцінних атрибутивних утворень різної природи у складі трьох підсистем.

Важливість атрибутивної концепції формування повноцінної державно-управлінської еліти важко переоцінити, тому що це трьох елементна універсальна концепція, яка має всеохоплюючий зміст і найбільші граничні значення трьох кількісних показників (повна концепція), які характеризують другу складову „ціннна концепція”, тобто граничні, вичерпні потреби заради

http://prevolio.com/tests.aspx

http://psiholog-dnepr.com.ua/testy-dlya-sebya

http://psiholog-dnepr.com.ua/testy-dlya-sebya


32

яких повноцінна державно-управлінська еліта витрачає сили, час, здоров’я в процесі професійної діяльності.

Атрибутивна концепція формування повноцінної державно-управлінської еліти включає п’ять концептів: 1. Повноцінне атрибутивне самоуправління професійною діяльністю у складі: планування – організація – контроль; 2. Повноцінне атрибутивне мислення управлінця у складі: художнє – розумове – середнє; 3. Повноцінне атрибутивне управління у складі: процес – наука – мистецтво; 4. Повноцінні атрибутивні системи і моделі творчого управління; 5. Повноцінні атрибутивні духовні і мовні системи життєдіяльності українського суспільства.

Реалізація концепти 1 зв’язана з тим, що в системі самоуправління суб’єктом і об’єктом одночасно виступає одна й та ж особа, тому воно є найбільш складним, з усіх існуючих видів управління, на що неодноразово вказували видатні мислителі минулого і сучасності.

Для надання допомоги при розв’язанні цієї проблеми професорсько-викладацьким колективом Донецького державного університету управління у 2009 році підготовлено навчально-методичний посібник Самоуправління навчанням Ч.1. Анотований конспект лекцій [1] і практичний посібник Самоуправління навчанням Ч.2. Зміст практичних занять і методичні рекомендації до їх виконання [2].

Реалізація концепти 2 зв’язана з тим, що представникам державно-управлінської еліти необхідно мати повноцінне атрибутивне мислення у складі трьох його типів художнє – розумове – середнє. Для формування повноцінної державно-управлінської еліти запропоновано модель творчого самоуправління формуванням і розвитком трьох типів мислення: художнє – розумове – середнє. Це високоефективне утворення у складі трьох підсистем: терміну «управління», моделі життєдіяльності системи і оптимізованого процесу опрацювання питання, які мають по десять структурних елементів і в сукупності забезпечують реалізацію трьохелементного інформаційного підходу, шляхом оптимального поєднання процесу розвитку розумового, художнього, середнього типів мислення. Опрацювання зазначеної моделі передбачає відповіді на одне і те ж питання за різну кількість часу, що дозволяє управлінцю, в залежності від кількості відведеного на відповідь часу, використовувати різні методи викладання питання. За рахунок цього можна системно управляти розвитком атрибутивного мислення і розвивати його основні типи: художнє – розумове – середнє.

Реалізація концепти 3. Реалізація цієї концепти зв’язана з використанням трьох атрибутів управління: процесу – науки – мистецтва, які утворюють єдину, органічну цілісність у виді закінченої, повноцінної атрибутивної управлінської системи, має універсальний всеохоплюючий плив і призначена для використання представниками державно-управлінської еліти в основних сферах управлінської діяльності.

Реалізація концепти 4. зв’язана з формуванням системи атрибутивних творчих моделей, які забезпечують систематизацію інформації про їх три невід’ємні підсистеми і дають можливість поглибити знання щодо цих систем.


33

Враховуючи суттєвий дефіцит атрибутивних творчих моделей і систем для формування повноцінної державно-управлінської еліти професорсько-викладацьким колективом Донецького державного університету управління розроблено низку систем і моделей цього класу: 1. Атрибутивна система наукових підходів. 2. Атрибутивна система управління. 3. Атрибутивна творча модель формування навчальних занять. 4. Атрибутивна творча модель контролю знань. 5. Атрибутивна творча модель праці. 6. Атрибутивна творча модель соціально-трудових відносин.

Реалізація концепти 5. Реалізація цієї концепти зв’язана з тим, що в системі життєдіяльності українського суспільства велику роль відіграють повноцінні атрибутивні системи духовності українців і української мови.

Повноцінність духовної системи українського суспільства зв’язана з тим, що його духовне життя формувалась протягом століть під впливом Триєдиного Бога Православної Віри, трьох Християнських Доброчинств, і трьох складових людини – християнина, самобутньої культури і історії, а також довготривалих соціально-економічних та політичних чинників.

Повноцінна атрибутивна система української мови зв’язана з наявністю в українській мові трьох родів: чоловічий, жіночий і середній, трьох ініціалів людини: прізвище, ім’я, по-батькові і трьох осіб: я, ви, вони, які в сукупності утворюють повноцінну атрибутивну систему української мови.

Тому атрибутивність можна вважати найефективнішим способом передачі духовної і мовної інформації, який доцільно враховувати і використовувати при створенні повноцінної атрибутивної концепції формування повноцінної державно-управлінської еліти.

Таким чином, атрибутивна концепція внаслідок своїх унікальних атрибутивних властивостей повинна стати фундаментальною основою формування в Україні повноцінної державно-управлінської еліти. Для забезпечення повноцінності атрибутивну концепцію і її п 'ять концептів необхідно наситити сучасним науковим інструментарієм атрибутивного типу у виді: атрибутивних наукових методів, механізмів управлінського впливу, систем, моделей, класифікацій, методів програмування, інформаційних технологій тощо. Запровадження повноцінної атрибутивної концепції дозволить підготувати повноцінну державно-управлінську еліту України XXI століття.


1. Комар Ю.М., Поважний О.С., Комар С.Ю. Основи навчання студента. В 4-х кн. – Кн. 1 Самоуправління навчанням. Навч.-метод. малоформатний посібник. У 2 ч. Ч. 1. Анотований конспект лекцій /За заг. ред. д.е.н проф. Дорофієнка В.В. – 3-тє вид., допов. Донецьк ДонДУУ, 2009. – 313 с.

2. Комар Ю.М., Поважний О.С., Комар С.Ю. Основи навчання студента В 4-х вип. – Кн. 1 Самоуправління навчанням навч.-метод. малоформатний посібник./ У 2 ч. Ч. 2 Зміст практичних занять і методичні рекомендації до їх виконання. /За заг. ред. д.е.н проф. Дорофієнка В.В. – 3-тє вид., допов. Донецьк ДонДУУ, 2009. – 181 с.


34

УДК 336.14/.4 СУЧАСНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ

ДОХОДНОЇ ЧАСТИНИ ЗВЕДЕНОГО БЮДЖЕТУ В ОКРЕМИХ КРАЇНАХ КОЛИШНЬОГО СРСР

РЕКОВА Н. Ю., доктор економічних наук, професор,

завідувач кафедри обліку, фінансів та економічної безпеки ДВНЗ «Донецький національний технічний університет»

Необхідність проведення комплексу сучасних реформ в Україні, зокрема,

досягнення пріоритетів розвитку інфраструктури, забезпечення належного рівня соціальних стандартів тощо висуває перед урядом завдання збільшення фінансових ресурсів реалізації бюджетних програм. Це завдання ускладнюється необхідністю підтримки внутрішньо переміщених осіб та відновлення інфраструктури на територіях, які постраждали в ході бойових дій на сході України. За цих умов виникає низка питань, пов’язаних з оптимізацією надходжень фінансових ресурсів до зведеного бюджету і закріплення окремих видів бюджетних надходжень за бюджетами різних рівнів. В її вирішенні первісним етапом має стати аналіз досвіду формування доходної частини бюджету інших країн.

Метою дослідження є виявлення особливостей формування доходної частини зведеного бюджету в окремих країнах колишнього СРСР на основі порівняльного аналізу структури надходжень.

За даними статистики МВФ за 2015 р. щодо структури доходної частини зведених бюджетів (без даних Таджикистану та Туркменістану) найвищий рівень частки податкових надходжень серед країн колишнього СРСР відзначається в Грузії (89,4 %) та Арменії (86,1 %) – табл. 1, а найнижчий – в Азербайджані (45,8 %) і Литві (49,5 %).

Серед основних видів податків податки на доходи, прибутки і капітал мають найбільше значення в структурі доходної частини зведених бюджетів таких країн, як Грузія (36,2 %); Казахстан (34,3 %) та Арменія (33,8 %), а найменше – у Молдові (12,7 %); Білорусі (16,2 %); Україні (16,7 %). Варто відзначити, що податок на доходи фізичних осіб є значущим з точки зору формування фінансових ресурсів зведеного бюджету у Грузії (24,8 % від загальної структури доходів), Арменії (24,7 %) та Латвії (20,2 %), тоді як податок на прибуток корпорацій має високу частку лише в Казахстані – 25,9 %, а найнижчі значення – в Литві (4,4 %), та Україні (4,7 %).

В усіх країнах СНД достатньо низькою є роль податків на власність в структурі доходної частини – лише в Російській Федерації, Білорусі, Грузії, Казахстані та Узбекистані їх частка перевищує 3,0 %. Натомість практично в усіх країнах достатньо високою є частка податків на товари та послуги (ПДВ, акциз, податок з обороту) – низький рівень відзначається лише в РФ (18,0 %) та Казахстані (16,9 %).


35

Таблиця Структура доходної частини зведеного бюджету

країн колишнього СРСР, %

Показники Естонія

Латвія

Литва

Арм

енія

Азербайджан

Білорусь

Грузія

Казахстан

Киргизстан

Молдова

РФ

Україна

Узбекистан

Податки на доходи, прибу-ток, капітал

20,0 25,7 15,5 33,8 17,3 16,2 36,2 34,3 14,2 12,7 18,5 16,7 23,1

фізичних осіб 14,7 20,2 11,1 24,7 5,4 9,8 24,8 8,3 6,2 6,3 8,9 12,0 7,7 юридичних осіб 5,3 5,4 4,4 8,2 11,9 6,3 11,4 25,9 8,0 6,4 8,5 4,7 15,4

інші 0,0 0,0 0,0 0,9 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 1,1 0,0 0,0 Податки на зарплату 0,0 0,0 0,1 0,0 0,0 0,0 0,0 6,4 0,0 0,0 0,0 0,8 0,0

Податки на власність 0,7 2,8 1,0 1,8 1,1 3,3 3,2 3,1 1,5 0,8 3,0 0,6 3,7

Податки на товари та послуги

35,7 41,9 32,4 37,4 23,8 28,9 48,8 16,9 33,2 44,4 18,0 36,4 35,4

Податки на міжнародні операції

0,0 0,0 0,0 4,9 3,1 10,5 0,8 15,4 6,3 3,0 10,9 4,9 11,4

Інші податки 0,0 0,0 0,5 8,2 0,5 0,3 0,3 0,9 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 Соціальні внески 29,1 29,6 34,2 0,0 9,7 25,8 0,0 3,3 15,8 27,8 17,6 22,9 18,2

Внески на соціальне страхування

14,0 28,4 33,4 0,0 9,7 25,8 0,0 3,3 15,8 27,8 17,6 22,9 18,2

Інші соціальні внески 15,2 1,1 0,9 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0

Гранти 4,8 0,0 5,7 2,4 0,1 0,2 3,6 0,0 6,1 4,4 0,0 0,2 0,0 від іноземних урядів 1,0 0,0 0,2 1,3 0,0 0,2 1,2 0,0 2,5 4,4 0,0 0,0 0,0

від між народ-них організацій 3,8 0,0 5,5 1,3 0,1 0,0 2,3 0,0 3,5 0,0 0,0 0,2 0,0

інші 0,0 0,0 0,0 -0,2 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 Інші доходи 9,5 11,9 7,3 10,7 44,1 14,8 6,4 19,0 18,8 6,6 27,3 17,1 7,9 Доходи від державної власності

0,3 0,8 1,2 2,4 42,3 6,4 1,6 16,7 10,2 2,8 14,7 10,6 4,1

Продаж товарів та послуг 5,9 11,2 5,8 7,1 1,8 5,0 2,3 1,4 8,0 3,2 11,2 6,2 2,6

Штрафи та інші санкції 0,0 0,0 0,3 1,2 0,1 0,5 1,4 0,9 0,6 0,6 1,4 0,3 1,2

Доходи, отрима-ні від страхуван-ня та ін.

0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 2,9 1,1 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0

Розраховано автором за даними МВФ

Обов’язкові соціальні платежі, як правило, не розглядаються як частина бюджету, оскільки є позабюджетними фондами. Разом з тим, слід розуміти, що ці платежі є обов’язковими, спрямовані на виконання соціальної функції


36

держави і є частиною фінансового забезпечення її діяльності, тому варто враховувати їх в структурі бюджету.

Їх обсяг є найбільш значущим в структурі зведеного бюджету Прибалтійських країн (Литва – 34,2%, Латвія – 29,6%, Естонія – 29,1%); на другій позиції – Молдова та Азербайджан (відповідно 27,8%, та 25,8%). В низці країн (Арменія, Грузія, Казахстан) роль обов’язкових соціальних платежів є найбільш незначною.

Неподаткові надходження, зокрема, надходження від державної власності та доходи від продажу державою товарів та послуг є мають критичне значення для формування доходної частини бюджету Азербайджану (44,1%), на другому місті – Російська Федерація (27,3%).

Проведений аналіз дозволив виділити два кластери країн за ознакою структури доходної частини зведеного бюджету (рис.).

Рис. Візуалізація кластерів країн за ознаками структури доходної частини

зведеного бюджету країн колишнього СРСР (за виключенням Таджикистану та Туркменістану)

В перший з них входить Казахстан, відмітними рисами якого є значущість податку на прибуток корпорацій, податків на міжнародні операції, відносно високий рівень надходжень від податків на власність, відносно низький рівень неподаткових надходжень, низька частка обов’язкових соціальних платежів в структурі зведеного бюджету. Схожість структури доходної частини зведеного бюджету Грузії та Арменії визначається приблизно однаковою часткою окремих груп податкових та неподаткових надходжень; відмітною рисою Азербайджану є високе значення неподаткових надходжень (44,1 %), для РФ характерною є низька частка прибуткових податків та податків на товари та послуги і одночасно відносно висока частка неподаткових надходжень та податків на міжнародні операції.

Каза

хста

н

Груз

ія

Арме

нія

Азер

байд

жан

РФ

Узбе

кист

ан

Укра

їна

Кирг

изст

ан

Біло

русь

Мол

дова

Латв

ія

Литв

а

Есто

нія6

8

10

12

14

16

18

20

22

24

26

Расс

тоян

ие о

бъед


37

УДК 351 ПРОБЛЕМИ РЕЗУЛЬТАТИВНОСТІ ПОДАТКОВОГО МЕХАНІЗМУ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ МАЛОГО БІЗНЕСУ ТОКАРЕВА В.І.,

доктор з державного управління, професор, проректор з науково-педагогічної роботи

АДАМОВ Д.В. Донецький державний університет управління ( м. Маріуполь)

Стан та результати функціонування соціально-економічної системи

країни визначаються дією багатьох факторів. Одним з них є результативність податкового механізму державного управління розвитком малого бізнесу. Податковий механізм державного управління несе у собі особливу роль щодо формування сприятливого бізнес-клімату. Стала ж інфраструктура прямих та опосередкованих учасників бізнес-процесів сприяє економічному розквіту або занепаду. На наш погляд, оцінку результативності державного управління в контексті предмету дослідження за різними напрямами його реалізації доцільно проводити, спираючись на системний підхід, враховуючи базові характеристики державного управління та керованої системи. Наразі існує низка недоліків та застарілих схем організаційного, інструментального та формального характерів. Передовсім, це різні організаційні підходи функціонування інституцій державного управління щодо моніторингу процесів розвитку малого бізнесу; функціонально не виправдане існування значної кількості державних установ за показниками результативності (ефективності), слабка регіональна поінформованість стосовно державної політики у аналізованій сфері; недосконалість формальних норм та правил; відсутність статистичного моніторингу галузі стосовно якості інфраструктури підтримки тощо. Такий стан речей в останні роки унеможливив узагальнення результативності роботи інфраструктури регулювання й підтримки державних та ринкових суб’єктів національної економіки щодо розвитку малого бізнесу. Наразі, у період дії значної кількості реформ, доцільно повернутися до досліджень вітчизняних та закордонних авторів, специфіка досліджень яких пов’язана із визначенням поняття ефективності в системі державного управління та(або) державної політики. Спираючись на результати роботи методологічного характеру, ефективність державного управління, у т. ч. розвитком малого бізнесу, можна представити як узагальнюючу категорію в низці наступних понять:

продуктивність як співвідношення досягнутих результатів та використаних державними органами влади й управління ресурсів (кадрових, фінансових, майнових, інформаційних тощо);

економність як співвідношення між витраченими ресурсами та мінімально можливими відповідно до державних стандартів виконання державними службовцями функціональних обов’язків та поточними запитами бізнес-середовища;


38

результативність як співвідношення досягнутих за визначений період змін соціально-економічної ситуації порівняно із запланованими.

Зазначені визначення є взаємно доповнюваними (рис. 1). Розв’язок проблеми низької результативності податкового механізму

державного управління розвитком малого бізнесу можна представити системно за цілями та завданнями[1-6]:

Рис. 1. Ефективність й результативність державного управління розвитком малого бізнесу (складено автором)

ціль 1: створення оптимальної структури та системи розподілу функцій

державного управління розвитком малого бізнесу для забезпечення ефективної роботи органів державного управління та підвищення якості державних послуг (задачі – оптимізація: структури та чисельності державного апарату та підвідомчих організацій,виконання функцій виконавчої влади, ділових процесів і адміністративних регламентів і стандартів державних послуг);

ціль 2: зниження рівня та вартості державного регулювання в економіці малого бізнесу (задачі: обмеження втручання держави в економічну діяльність малогобізнесу; розвиток системи саморегулівних організацій в області економіки; організаційний поділ функцій з регулювання економічної діяльності, нагляду та контролю, управління державним майном і надання державними організаціями публічних послуг);

ціль 3: підвищення професіоналізму, престижу і конкурентоспроможності державної служби (задачі:створення умов для оптимального організаційно-

Ресурси державного управління

«Продукти» державного управління

Державно владний вплив

Зміни соціально-економічної ситуації країні та регіонах

економічність продуктивність результативність Показники витрачених ресурсів для розвитку малого бізнесу

Адміністративні процедури й процеси Показники робочих процесів

Невиробничі (прямі) результати діяльності державних й регіональних органів влади

Внутрішні непрямі результати діяльності державних й регіональних органів влади

Показники проміжного результату

Зовнішні непрямі результати діяльності органів державної влади Показники

стану параметрів керованої системи Показники кінцевого ефекту

Кумулятивний ефект діяльності органів державної влади й регіону з розвитку малого бізнесу


39

правового забезпечення державної служби; визначення обов'язків, повноважень і заходів відповідальності держслужбовців на основі посадових регламентів; впровадження нових методів планування, фінансування, стимулювання та оцінки діяльності держслужбовців, раціональне використання ресурсів; забезпечення відкритості державної служби; застосування ефективних методів підбору кваліфікованих кадрів, оцінювання результатів службової діяльності державних службовців, створення умов для їх службового зростання; реалізація програм підготовки кадрів і професійного розвитку держслужбовців; впровадження механізмів виявлення та розв’язання конфлікту інтересів, законодавчого регулювання професійної етики державних службовців; створення оптимальних умов для ефективного функціонування; забезпечення розвитку системи управління держслужбою);

ціль 4: підвищення ефективності та результативності бюджетних витрат (задачі: підвищення якості бюджетного планування та зростання ролі перспективного фінансового плану; упорядкування процедур складання і розгляду Державного бюджету; впровадження податкових шкал; впровадження стратегічного планування діяльності органів державної влади та звітності за результатами діяльності й вдосконалення і розширення сфери застосування програмно-цільових методів бюджетного планування витрат; підвищення якості бюджетного планування на відомчому рівні; визначення бюджетних витрат на одиницю результату за кожним напрямом діяльності органів виконавчої влади; підвищення якості і конкурентності системи закупівель товарів і послуг на відомчому рівні; зміцнення відомчої системи управління фінансами; підвищення оперативності та інформативності системи фінансової звітності міністерств і відомств; створення системи управління активами; створення системи внутрішнього відомчого фінансового контролю; удосконалення бюджетної класифікації України і бюджетного обліку);

ціль 5:зміцнення механізмів прозорості та зовнішньої підзвітності органів державного управління (задачі: підвищення прозорості та відкритості державної влади; посилення системи зовнішньої підзвітності).


1. Деякі питання реалізації Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні: розпорядження Кабінету міністрів України від 22.09.2016 № 688-р.[Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/688-2016-%D1%80.

2. Національна рада реформ: офіційний сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://reforms.in.ua/.

3. Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку в державному секторі 125 «Зміни облікових оцінок та виправлення помилок»: наказ Міністерства фінансів України від 24.12.2010 р. № 1629 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0090-11.

4. Про Державну фіскальну службу України: Постанова Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 р. №236 [Електронний ресурс]. – Режим


40

доступу:http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/236-2014-%D0%BF. 5. Про добровільне об’єднання територіальних громад: закон України

від 05.02.2015 № 157-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/157-19.

6. Про затвердження Методичних рекомендацій з бухгалтерського обліку для суб’єктів державного сектору: наказ Міністерства фінансів України від 23.01.2015 р. № 11 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.profiwins.com.ua/uk/letters-and-orders/treasury/5364-11.html. УДК 316:316.722

ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ

СЛЮЩИНСЬКИЙ Б. В., доктор соціологічних наук, професор

Маріупольський державний університет

Трансформаційні зміни, що відбуваються сьогодні в Україні, мають, безперечно, системний характер. Вони стосуються усіх суспільних сфер – від державної влади, політичного устрою, форм власності, самоврядування тощо до стилю приватного життя та ціннісних орієнтацій окремих громадян. Водночас їхній системний характер полягає в тому, що вони в цілому спрямовані на створення нового аксіонормативного порядку в суспільстві. Головними інститутами цього порядку є ринкова економіка та стабільна, розвинена демократія. Тому не випадково, що в центрі уваги опиняються питання формування владних структур, орієнтованих на побудову економіко-ринкових і демократичних механізмів суспільного життя. В умовах суспільних перетворень проблема ефективності соціального управління, а також становлення інститутів громадянського суспільства набувають особливого значення. Позитивні зрушення саме в цих сферах означає рух суспільства в напрямку загального цивілізаційного розвитку.

У цьому контексті, як здається, цілком природно виникає зацікавленість рушійними силами зазначених суспільних перетворень. З соціологічного огляду до таких рушійних сил можна віднести перш за все елітні угруповання суспільства (правлячі і не правлячі), а також домінуючі в його середовищі групи інтересів.

Здійснюючи системні політичні та економічні реформи, запроваджуючи інноваційні технології, відстоюючи національні пріоритети, ці суспільні угруповання справді виконують роль рушійних сил суспільного розвитку.

Але,чи можна уявити в подібній ролі таку соціальну верству, як бюрократія? Остання, як відомо, створює особливу статусну групу, що займає привілейоване положення у суспільстві. Це положення випливає з характеру функцій, які дана група виконує в системі управління. За характером ці функції є управлінсько-виконавськими. В узагальненому вигляді це означає, що бюрократія в цілому, перебуваючи в системі управління, все-таки виконує


41

розпорядження правлячої еліти, яка приймає відповідальні рішення. Отже, з функціональних позицій бюрократію можна визначити як управлінсько-виконавський (адміністративно-управлінський) апарат правлячої еліти.

Водночас розвиток державної, господарської, партійної та іншої бюрократії (цікаво, що бюрократія виникає у зв’язку з розповсюдженням парламентської демократії!) приводить до виникнення своєрідних бюрократичних еліт, які складаються з чолових представників тієї чи іншої бюрократії >1, с. 69@. Як свідчить історичний досвід, кожна з бюрократичних еліт домагається увійти до складу правлячої еліти або, принаймні, здобути можливість значного впливу на цю еліту, на прийняття відповідальних управлінських рішень. І це, як правило, вдається, бо, по-перше, правляча еліта не може успішно функціонувати, не користуючись послугами різноманітних бюрократичних еліт; а по-друге, самі бюрократичні еліти характеризуються високою професійною компетенцією, яка необхідна для прийняття відповідних управлінських рішень. Зрозуміло, відбір осіб з бюрократичних еліт до правлячої еліти здійснюється у різноманітний спосіб і залежить від багатьох чинників, в тому числі від характеру суспільно-політичної системи, в якій це відбувається. Одна справа, коли цей відбір проходить у демократичному суспільстві, інша – в умовах авторитарного політичного режиму.

Бюрократію як статусну соціальну групу відрізняє від інших суспільних угруповань інший, особливий спосіб життя. Він характеризується специфічною ціннісно-нормативною ментальністю. М. Вебер називав це певним «кодексом честі». Крім почуття службового обов’язку, такий кодекс передбачав гордість чиновників за свою посаду, безпристрасність, високу компетентність, істинне розуміння державних і національних інтересів.

Що ж змінилося в системі управління за останні роки? Якщо заглянути в минуле, то побачимо, що своїми витоками бюрократія

пов’язана із становленням товарно-грошових відносин, раціоналізацією податкових систем, упорядкуванням відносин між можновладцями й підлеглими. Ще Платон у «Законах» розглядав організацію ідеальної держави: посади, виховання і образ життя громадян: «До державного упорядкування відносяться дві речі: по-перше, установлення посад і майбутніх посадових осіб, тобто визначення їх кількості і способу введення їх у чин; по-друге, треба установити, якими законами буде відати кожна із посад, і визначити кількість і якість цих законів» >2, с. 201@.

Як бачимо вже у цей час виводився ідеальний тип бюрократії. Бюрократія Платоном розглядалась як така, яка не повинна займатися приватною власністю, бюрократія (правителі) повинна бути при тимократії (влада честолюбців), олігархії (влада меншості багатих над більшістю), демократії (влада більшості, коли боротьба за матеріальні блага стає загальною), тиранії (відсутність дії законів).

Дана тема і сьогодні викликає певну зацікавленість тому, що вона тісно пов’язана з тією обставиною, що зараз відбувається становлення нових владних структур, формується нова політична система суспільства. Процес цей триває


42

складно, суперечливо, напружено, внаслідок чого постає багато суттєвих питань, які потребують свого розв’язання. Адже, бюрократія – це соціальна група, яка за своїми управлінсько-виконавськими функціями щільно пов’язана з характером політичної влади. Водночас характер політичної влади, а отже і бюрократії, залежить від їх виразних політико-управлінських якостей і функцій і від управлінської культури, що відображає етос суспільства. Тому бюрократії як окремій соціальній групі, повною мірою властиві цінності і норми суспільства, його етосу, оскільки вона і є частиною суспільства.

Якщо розглядати бюрократію у нейтральному значенні, як певний засіб керівництва й управління людьми, то в цьому відношенні вона підпорядкована чітко встановленим і неухильно виконуваним правовим нормам. Саме в цьому вимірі бюрократія є певною ієрархічною організацією, яка заснована на обумовлених контрактом відносинах безпосередньої службової залежності між керівником і підлеглим, персонал якої отримує постійну грошову винагороду за свою роботу. Оскільки бюрократія – ієрархічна організація, а організація – це частина суспільства, – то вона наділена тією культурою, яка притаманна суспільству, але ця культура має свої внутрішні окреслення, які підпорядковані певним правилам, законам, розпорядку життя організації, вона є скоріше субкультурою бюрократії в цілому і бюрократичної еліти зокрема [3, с. 125–129].

Що собою уявляє сучасна бюрократична еліта? Якщо «еліта» – це «кращі чи найбільш талановиті члени суспільства, а у відповідності до теорії еліт, ділення на еліти і маси є невід’ємною рисою будь-якого складного сучасного суспільства, а спрямування радикальних демократів до управління, здійснюваного народом у цілому, помилкове >4, с. 481–482@, то можна сказати, що еліта – це відібрана за певними ознаками частина суспільства, яка виконує функцію, що підпорядкована певним «правилам, існуючим у певному суспільстві». Тобто, еліта є правлячою, бо виконує управлінські дії і має конкретну ціль та володіє відповідними важелями впливу на маси. Отже, знову повертаємось до «правил гри», які придумані елітою суспільства для проведення виборів «еліти» суспільства. Коло замикається: «яке суспільство – така еліта».

Що ж насправді відбувається сьогодні у нашому суспільстві? Сьогодні відбулися певні зміни не тільки на рівні державного управління,

але і на рівні управління у всіх сферах людської діяльності, мається на увазі як державний так і приватний сектори. Більшість директорів підприємств різних форм власності, як показують дослідження, проведені не тільки в Україні [5, с. 105@, відчули смак свободи, і не хочуть повертатися у минуле. Вони стали вільно говорити про політику, перестали скривати свій вплив на політичний вибір працівників, про що раніше мовчали. Це дає можливість їм зливатися з політичними партіями і впливати не тільки на розвиток економіки, але і на політичне направлення у державі. Це надає керівникам нові соціокультурні характеристики.


43

З метою уточнення соціокультурних характеристик на регіональному рівні були проведені у м. Маріуполі та деяких регіонах Донецької області соціологічні опитування, які дали можливість визначити потенціал правлячої еліти.

Опитування у формі інтерв’ю, проводилось серед місцевих керівних кадрів, які працювали на керівних посадах (обласних, міських, районних, селищних, були керівниками підприємства, закладу, цеху чи відділу) до - і після 2004 року.

Отже, підсумовуючи висловлене вище, можна сказати, що бюрократія поєднує соціально-статусні і субкультурні параметри, є соціокультурним феноменом. Проведений емпіричний зондаж регіональної бюрократії показує, що в соціально-статусному відношенні суть бюрократії майже не змінюється в часі. Вона залишається, як і раніше, адміністративно-управлінською групою, без якої успішне функціонування правлячої еліти в країні неможливе. Водночас в залежності від зміни характеру суспільної ситуації, соціально-політичного устрою змінюється політична риторика бюрократії, її зразки поведінки та технологія управління.

Список використаних джерел: 1. Sztumski J. Elity, ich miejsce i pola u spoteczenstwie / J. Sztumski –

Katowice : «Slask», 1997. - 345 p. 2. Платон. Законы / Платон. – М. : Мысль. - 1999. – 832 с. 3. Слющинський Б. Влада і культура. Партнерство не відбудеться? /

Б. Слющинський./ / Віче. – 1996. - №4. – С. 125–129. 4. Большой толковый социологический словарь / Ред. Дэвид Джери,

Джулия Джери. Т.1. – М. : Вече Аст, 1999. – 544 с. 5. Лапина Н.Ю. Политическое самоопределение региональных элит /

Н. Ю. Лапина, А. Е. Чирикова // Социс. – 2000. - №6. – С. 105. УДК 373.018(477)

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ В ОСВІТІ. НОВІ ВИКЛИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ СІМОНЕНКО О.А.,

Радник Адміністрації Президента України Координатор реформи місцевого самоврядування (децентралізації)

Національної ради реформ Процес становлення та розбудови Української держави збігся у часі з

реформуванням адміністративно-територіальної, політичної системи та становленням демократичного інституту публічної влади – місцевого самоврядування, яке визначається як право та реальна спроможність територіальної громади в межах законів та повноважень самостійно вирішувати питання місцевого розвитку територіальної громади.

Децентралізація крокує країною. В 2015 році було створено 159 пілотних об’єднаних територіальних громад, в 2016 році вже об’єдналися та чекають на перші вибори ще 230 громад. Що отримали новостворені територіальні громади


44

від об’єднання? Вони отримали нову ресурсну основу: території, людські ресурси та бонус у вигляді додаткового фінансування від держави. Але разом з тим вони, на жаль, отримали стару неефективну інфраструктуру для надання послуг, що не задовольняє потреб жителів. Тому ключовим завданням, яке стоїть сьогодні перед всією вертикаллю влади як на центральному рівні, так і перед органами місцевого самоврядування – найкращим чином модернізувати інфраструктуру та управляти нею.

За плечима перший рік життя громад, які об’єднавшись у 2016 році протягом цього року намагались будувати нову систему надання послуг в громадах: відкривались перші ЦНАПи, поліцейські та пожежні станції, громади почали формувати нові стратегії розвитку. Реалізовано сотні інфраструктурних проектів з водопостачання та енергоефективності, побудовано та відремонтовано сотні кілометрів доріг, відкрито нові дитячі садки, амбулаторії та ФАПи.

Однією з ключових сфер, яка стосується життя практично кожного українця є сфера освіти. Система середньої освіти, особливо в сільській місцевості сьогодні знаходиться у стані глибокої кризи. Питома вага освітньої субвенції місцевим бюджетам у структурі державного бюджету України складає близько 7% ВВП. Для країн Європи це значний показник, лише 4 країни Європи витрачають на фінансування галузі освіти трохи більше: Данія (7,8%), Ісландія (7,6%), Кіпр (7,4%), Швеція (7,7%). При нормативній вартості навчання 1 учня в рік 9 600 грн, вартість навчання 1 учня в сільській місцевості стартує від 15 000 грн і сягає іноді 60 000 грн. І при таких значних витратах на освіту, якість надання освітніх послуг, особливо в сільській місцевості, потребує системного реформування.

Сьогодні в Україні діють більш як 19 000 шкіл і 65% цих шкіл знаходяться в сільській місцевості, де навчаються лише 32 % учнів і працюють 45% вчителів. Співвідношення вчитель / учень в Україні становить 9,1, при цьому в сусідніх країнах Європи цей показник практично в 2 рази вищий: Німеччина (16,1), Румунія (18,0), Франція (19,9). Одна з головних проблем шкіл в сільській місцевості – мала комплектність. Наприклад, в Тернопільській області у 33% початкових шкіл учнівський контингент складається менш як з 10 осіб (!), а в 27% шкіл 1-2 ступенів – менш як з 40 осіб.

Який досвід ми винесли за перший рік життя громад в частині надання освітніх послуг? Що було зроблено? Так, відкрито 19 перших опорних шкіл в об’єднаних громадах по 12 регіонам України, однак чи є це рішення щодо оптимізації мережі освітніх закладів в сільській місцевості дійсно стратегічним рішенням, рішенням, яке може в майбутньому комплексно забезпечити регіони якісним людським капіталом та спровокувати розвиток територій громад?

Європейській досвід ілюструє якісно новий підхід, нові комплексні механізми і технології публічного управління та місцевого врядування щодо розвитку освітніх просторів. Сьогодні це не просто освітній простір окремих шкіл, сьогодні це єдині освітньо-культурно-спортивні простори об’єднаних територіальних громад, які включають багато різноманітних складових.

Тема є надзвичайно актуальною, оскільки передача повноважень в галузі освіти, культури, спорту, дозвілля до сфери відповідальності новостворених


45

громад, трансформація їх освітньо-культурного простору в умовах децентралізації породжує багато приводів для дискусій. Членів громад турбують проблеми та виклики оптимізації шкільної мережі, створення опорних шкіл, і, що є особливо дражливим питанням – пониження ступеня, або в крайніх випадках, закриття шкіл. Крім того, на порядку денному стоять питання покращення стандартів надання освітніх, культурних, дозвільних послуг для населення з одночасним розумінням і спроможністю утримувати численні об’єкти інфраструктури. Відтак, у новостворених спроможних громад виникає необхідність такого стратегічного підходу, використання такої моделі облаштування єдиного освітнього простору, який би задовольняв також і культурні та інші потреби людей.

Яким чином має формуватись державна політика в частині створення та функціонування таких просторів громад, коли компетенції щодо формування політики складових даного простору мають різні органи центральної влади: Міністерство освіти і науки України, Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерство культури України Мова йде сьогодні про крос- секторальну координацію. Це нове для нас завдання, виконання якого потребує напрацювання нових підходів в частині публічного управління.

Список використаних джерел: 1. Гордієнко Л.Ю. Адміністративний менеджмент: навчальний посібник /

Л.Ю. Гордієнко, Л.Г. Шемаєва. – Харків: Вид. ХНЕУ, 2006. – 212с. 2. Гордієнко Л.Ю. Публічне врядування : навчальний посібник /

Л.Ю. Гордієнко, С.В. Лукашев. – Х.: ХНЕУ ім. С. Кузнеця, 2015. – 388 с. 3. Мельтюхова Н.М. Технологія державного управління: навч. посіб. /

Н.М. Мельтюхова– Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2005. – 152 с. 4. Новіков Б.В. Основи адміністративного менеджменту: навч. посіб. /

Б.В. Новиков, Г.Ф. Сініок, П.В. Крущ. – К.: ЦНЛ, 2004. – 560 с. 5. Гавкалова Н.Л., Аведян Л.Й., Гордієнко Л.Ю. та ін. Теоретичні засади

та організаційні механізи реформування державної служби в Україні: монографія / Н.Л. Гавкалова, Л.Й. Аведян, Л.Ю. Гордієнко та ін.; за заг. ред. докт. екон. наук, професора Гавкалової Н.Л. – Х.: Вид. ХНЕУ, 2012. – 328 с. УДК 336.14/.4

СУЧАСНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ДОХОДНОЇ ЧАСТИНИ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ В ОКРЕМИХ КРАЇНАХ КОЛИШНЬОГО СРСР

МОЙСЕЄНКО К.Є., кандидат економічних наук,

доцент кафедри обліку, фінансів та економічної безпеки ДВНЗ «Донецький національний технічний університет»

Реформа децентралізації в Україні і об’єктивний процес перерозподілу

фінансових ресурсів на користь органів управління на місцевому та регіональному рівні потребує пошуку раціональних пропорцій розподілу


46

податкових та неподаткових надходжень між бюджетами різних рівнів. Розв’язання даної проблеми визначається низкою чинників, серед яких обсяг делегованих місцевій владі повноважень, інституційна архітектура бюджетної системи, сумлінність платників податків, рівень розвитку продуктивних сил на місцях тощо. Разом з тим, процес фіскальної децентралізації означає необхідність перегляду усталених практик формування доходної частини місцевих бюджетів, в т.ч. з використанням зарубіжного досвіду.

Метою дослідження є виявлення особливостей формування доходної частини місцевих бюджетів в окремих країнах колишнього СРСР на основі порівняльного аналізу структури надходжень.

Дослідження виконано на матеріалах МВФ щодо абсолютних обсягів надходжень до бюджетів в 2015 р., які не є бюджетами центральних органів влади, в країнах колишнього СРСР за виключенням Туркменістану та Таджикистану (дані відсутні) за загальноприйнятою класифікацією доходів бюджету. Вихідні дані були представлені в національній валюті кожної країни. Для цілей аналізу були розраховані частки кожної статті надходжень та проведено кластерний аналіз отриманих даних. Слід відзначити, що дані по Російській Федерації, Азербайджанській Республіці та Республіці Узбекистан були представлені не тільки на рівні місцевої влади, а й на рівні регіонів. Тому частки надходжень до місцевих бюджетів цих країн розраховувалися на основі суми надходжень до місцевих та регіональних бюджетів по кожній статті.

Результати проведеного структурного аналізу (табл.) дали змогу визначити наступне:

прибуткові податки відіграються суттєву роль у формуванні місцевих бюджетів лише у Латвії, Білорусі, Киргизстані та РФ, причому в усіх названих країнах, крім Латвії – до місцевих бюджетів зараховуються як податки на доходи фізичних осіб, так і податки на прибуток корпорацій; і лише в РФ – частково зараховуються податки на володіння капіталом;

лише в двох аналізованих країнах – Казахстані та Україні до місцевого бюджету зараховуються податки на заробітну плату;

майнові податки відіграють суттєву роль у формуванні місцевих бюджетів в Арменії (18,0 %), Грузії (14,2%); Киргизстані (13,0%); Узбекистані (10,7%);

податки на товари та послуги (ПДВ, акцизний податок, податок з обороту) мають істотне значення для місцевих бюджетів в Узбекистані (25,2%), Киргизстані (22,0%), Білорусі (21,5%);

міжбюджетні трансферти домінують в структурі доходів місцевих бюджетів в Литві (86,2%); Естонії (84,6%), Азербайджані (76,6%), Молдові (69,7%), Грузії (61,1%), Україні (59,4%) та Казахстані (55,1); в той же час у країні з федеративним устроєм – Росії – міжбюджетні трансферти досягли рівня 40,2% всіх доходів місцевих бюджетів, а в таких унітарних країнах, як Латвія, Білорусь, Киргизстан місцеві бюджети є найбільш самодостатніми;

лише дві країни – Арменія та РФ – мають істотну частку власних неподаткових надходжень в структурі доходної частини місцевих бюджетів; основу цих надходжень складають торгівля товарами та послугами комунальних підприємств.


47

Таблиця Структура доходної частини місцевих бюджетів країн колишнього СРСР, %

Показники Естонія

Латвія

Литва

Арм

енія

Азербайдж

ан

Білорусь

Грузія

Кзахастан

Кригизтан

Молдова

РФ

Україна

Узбекистан

Податки на прибуток, доходи, вигоди від капіталу

0,0 54,1 0,0 0,0 5,1 37,4 8,4 16,6 35,2 14,2 29,2 20,2 14,4

Фізичних осіб 0,0 54,1 0,0 0,0 4,7 26,3 8,4 16,6 22,3 13,9 15,4 18,8 13,7 Юридичних осіб 0,0 0,0 0,0 0,0 0,4 11,1 0,0 0,0 13,0 0,3 11,9 1,5 0,7 Інші 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 1,9 0,0 0,0 Податки на заробітну плату 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 12,9 0,0 0,0 0,0 2,3 0,0

Податки на власність 2,9 9,2 4,1 18,0 3,0 8,8 14,2 6,2 13,0 3,3 5,2 1,8 10,7

Податки на то-вари та послуги 0,6 0,8 0,8 0,0 11,6 21,5 0,0 4,9 22,1 7,1 3,6 5,7 25,2

Податки на міжнародні операції

0,0 0,0 0,0 0,0 0,2 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0

Інші податки 0,0 0,0 1,3 0,5 0,0 0,0 0,0 1,8 0,0 0,0 0,0 0,2 1,3 Обов’язкові со-ціальні платежі 0,2 0,8 0,1 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,6

На соціальне страхування 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0

Інші соціальні внески 0,2 0,8 0,1 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,6

Гранти (трансферти) 84,6 35,0 86,2 46,4 76,6 22,5 61,1 55,1 14,5 69,7 40,2 59,4 47,9

Від іноземних держав 0,2 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,1 0,0 0,0 1,8 0,0 0,0 0,0

Від міжнародних організацій 2,6 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0

Трансферти з державного бюджету

81,8 35,0 86,2 46,4 76,6 22,5 61,0 55,1 14,5 68,0 40,2 59,4 47,9

Інші доходи 11,7 0,0 7,5 35,1 3,5 9,8 16,3 2,4 15,1 5,6 21,9 10,4 0,0 Доходи від дер-жавної власності 0,0 0,0 1,1 2,6 0,1 3,2 3,8 0,1 7,0 1,0 1,3 3,7 0,1

Продаж товарів та послуг 10,0 9,4 4,6 31,1 2,2 5,5 6,6 0,8 6,5 3,2 14,1 6,3 13,7

Штрафи, пені та інші санкції 0,0 0,0 0,1 0,4 0,0 0,5 3,0 0,8 0,6 0,5 0,6 0,0 0,0

Доходи і премії від страхування та ін.

0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,6 1,3 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0

Розраховано автором за даними МВФ


48

Проведений аналіз дозволив виділити два кластери країн за ознакою структури доходної частини місцевих бюджетів (рис.).

Рис. Візуалізація кластерів країн за ознаками структури доходної частини

місцевих бюджетів країн колишнього СРСР (за виключенням Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану)

В перший з них входять Кригизстан, Білорусь та Латвія, відмітними

рисами формування місцевих бюджетів в яких є низька залежність місцевих бюджетів від трансфертів з державного бюджету, відносно висока частка прибуткових податків, які закріплені за місцевими бюджетами, порівняно висока частка надходжень від майнових податків. Особливістю Білорусі та Киргизстану, яка обумовлює виділення цих двох країн у підкластер, є висока (більше 20%) частка податків на товари та послуги в структурі місцевих бюджетів. Інші країни належать до другого кластеру, головною ознакою якого є відносно більш висока частка міжбюджетних трансфертів у структурі доходів місцевих бюджетів. Підгрупи даного кластеру можна виділити наступним чином:

1) Азербайджан – висока частка міжбюджетних трансфертів, низька частка прибуткових податків, значуща частка податків на товари та послуги в структурі доходів місцевих бюджетів, до того ж Азербайджан є єдиною країною, в якій до місцевих бюджетів зараховується певна частка податків на міжнародні операції (хоча й мізерна);

2.1) Арменія – прибуткові податки взагалі не зараховуються до місцевих бюджетів; істотне значення мають податки на майно; відносно низька питома вага міжбюджетних трансфертів у структурі доходів; значущий вплив доходів від господарської діяльності комунальних підприємств та надання адміністративних послуг;

2.2.1) Литва та Естонія – спільними рисами структури надходжень

Кирг

изст

ан

Біло

русь

Латв

ія

Азе

рбай

джан

Арм

енія

Укра

їна

Мол

дова

Каза

хста

н

РФ

Груз

ія

Литв

а

Ест

онія

0

5

10

15

20

25

30

35

40

45

Рас

стоя

ние

объе

д


49

доходної частини місцевих бюджетів є: відсутність прибуткових податків, низька частка інших податкових надходжень (і в цілому низький рівень закріплених податкових доходів місцевих бюджетів); високий рівень міжбюджетних трансфертів;

2.2.2.1) РФ та Грузія – попри різний адміністративний устрій двох країн спільними рисами формування доходної частини місцевих бюджетів є: відносно високе значення міжбюджетних трансфертів та власних неподаткових надходжень;

2.2.2.2) Україна, Молдова, Казахстан – за наявності певних відмінностей (Казахстан – наявність в структурі надходжень податків на заробітну плату, відносно більш високий рівень значущості майнових податків, низька частка власних неподаткових надходжень; Молдова – відносно більш високий рівень залежності від трансфертів; Україна – більш високе значення прибуткових податків та власних неподаткових надходжень) спільними рисами є висока частка трансфертів в доходах місцевих бюджетів; відносно низька частка майнових податків; низький рівень закріплення податку на прибуток за місцевими бюджетами (в Казахстані – взагалі не зараховується).

Таким чином, слід відзначити, що між характером адміністративно-територіального устрою (федеративність / унітарність), який традиційно вважається передумовою побудови інституційної архітектури бюджетної системи, та структурою надходжень у місцеві бюджети немає явно визначеного зв’язку. Країни колишнього СРСР обрали різноманітні підходи до формування доходної частини на місцевому рівні. Суттєвими відмінностями в аналізованій структурі виступають лише рівень залежності від міжбюджетних трансфертів, закріплення частки прибуткових податків та спроможність місцевих громад генерувати власні неподаткові надходження.

УДК 351:378

РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В ПРОЦЕСІ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНЦЕПЦІЇ НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ

ТА МОЛОДІ В УКРАЇНІ АФАНАСЬЄВА Ю.В.,

кандидат наук з державного управління Харківський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України Необхідність та важливість дослідження ролі громадських організацій в

національно-патріотичному вихованні молоді обумовлена потребами сьогодення. В умовах подій, які вже декілька років переживає Україна, що пов’язані із військово-політичною обстановкою та суспільним напруженням, надзвичайно важливим стає завдання укорінити в українському суспільстві почуття патріотизму. Патріотизм є головною моральною цінністю, яка закладає фундамент для формування у молоді набору важливих соціальних якостей, особистісного потенціалу, що виявляється в різних видах життєдіяльності,


50

серед яких є і захист власних інтересів, інтересів своєї сім’ї, країни та Батьківщини. Насамперед це стосується формування патріотичних настанов у молоді та активного залучення її до державотворчих процесів на засадах виховання в дусі пошани та відданості Батьківщині, прагнення сформувати потреби і здатності працювати, створювати матеріальні й моральні блага для себе та на користь усього суспільства.

Патріотизм формується в процесі виховання на основі тісної взаємодії об’єктів та суб’єктів виховання. Одним із таких суб’єктів і об’єктів можна назвати громадські організації, які є провідниками мети патріотичного виховання.

Серед інших,громадські організації як інститут громадянського суспільства виконують функцію формування та прищеплення в суспільстві любові до Батьківщини, відчуття належності до українського народу, внутрішньої потреби й готовність відстоювати та захищати її інтереси тощо.

За даними Державної служби статистики України станом на 2016 рік в країні створено та функціонують 67911 громадських організацій, частина з яких діє з метою формування національно-патріотичних настанов громадян [1]. Кожного року кількість таких організацій збільшується.

Щорічно в Україні проводиться тисячі заходів патріотичного спрямування. Зокрема, в Харківській області за даними Харківської обласної державної адміністрації за перше півріччя поточного року було проведено 1,5 тис. заходів патріотичного спрямування, у яких взяло участь понад 150 тис. осіб. До таких заходів відносяться різноманітні виставки, конкурси, фестивалі, збори, зустрічі з бійцями АТО, екскурсії історичними місцями, семінари, «круглі столи» тощо.

Влітку цього року в області створено Координаційну раду з питань національно-патріотичного виховання, до складу якої увійшли 45 членів-представників державних та громадських організацій та установ,учасники АТО та члени родини Героїв Небесної сотні, вчені, діячі освіти, науки, культури та мистецтва.

Рада координує реалізацію в області заходів з патріотичного виховання, співпрацює з громадськими організаціями в цьому напрямку. Подібні ради створюються в усіх районах області. До функцій ради входить залучення всіх верств населення до патріотичного виховання, реалізація проектів «Школа підготовки тренерів-вихователів з організації національно-патріотичного та військового-спортивних ігор для молоді», тренінгу «Захист патріотів Харків» та акції «Покрова Героїв».

Створення подібних рад є механізмом забезпечення однієї з умов дієвості патріотичного виховання – активної взаємодії державного сектору та інститутів громадянського суспільства, що визначено в Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді як один зі шляхів реалізації патріотичного виховання дітей та молоді [2].

Ознайомлення із завданнями основних громадських організацій національно-патріотичного спрямування, серед яких назвемо «Істок», «Гарт», «Порятунок», «Спілка української молоді в Україні» тощо, свідчить про те, що


51

їхня діяльність спрямована на виховання громадянських почуттів і свідомості: патріотизму, любові до свого народу, його історії, культурних та історичних цінностей, поваги до Конституції і законів України, соціальної активності й відповідальності за доручені державні та громадські справи.

З вищевикладеного можна дійти висновку, що громадські організації систематично і цілеспрямовано формують у громадян високу патріотичну свідомість, що, в свою чергу, сприяє розвитку самого громадянського суспільства. Органи державного управління активно залучають громадськість і громадські організації до процесу реалізації положень Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді, що підвищує її ефективність та наближає до поставленої мети.

Список використаних джерел: 1. Державна служба статистики України. – Режим доступу:

www.ukrstat.gov.ua. 2. Концепція національно-патріотичного виховання дітей та молоді

[Текст]: додаток до Наказу МОН України від 16.06.2015 р. № 641 // Інформаційний збірник та коментарі МОН України. – 2015. – № 8. – С. 87–95.

УДК 355.41 СХЕМА ГІПОТЕЗ ЩОДО ДОСЛІДЖЕНЬ ПРОБЛЕМ УПРАВЛІННЯ ЛОГІСТИЧНИМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯМ СПІЛЬНИХ ДІЙ ФОРМУВАНЬ

СЕКТОРУ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ ПРИ КРИЗОВИХ СИТУАЦІЯХ БОНДАРЕНКО О.Г.,

кандидат наук з державного управління, доцент Національна академія Національної гвардії України

На Сектор безпеки і оборони (СБО), у тому числі на Національну гвардію

України (НГУ) як одну із основних складових сил СБО, покладаються функції забезпечення державної безпеки України. Сучасні виклики і загрози державній безпеці України вимагають створення ефективних механізмів боротьби та протидії таким загрозам, зокрема, невідкладного реформування формувань СБО на основі принципів та стандартів ЄС і НАТО. Так, Указом Президента України від 14 березня 2016 року № 92/2016 [1] затверджена Концепція розвитку сектору безпеки і оборони, а розпорядженням Кабінету Міністрів України від 01.02.2017 № 100-р [2] затверджена Концепція розвитку НГУ на період до 2020 року. У вказаних документах, серед інших, основною із причин виникнення проблем зазначено недосконалість системи логістики. Подолати зазначені у вказаних документах проблеми передбачається шляхом цілеспрямованого реформування та розвитку СБО (у т.ч. і НГУ) із запровадженням уніфікованої системи планування та управління ресурсами на основі сучасних європейських та євроатлантичних підходів. Елементом такого реформування є удосконалення механізмів управління логістичним забезпеченням (ЛЗ) спільних дій формувань СБО, яке, у свою чергу, потребує наукового підґрунтя.

http://www.ukrstat.gov.ua/


52

При виникненні кризових ситуацій регіонального та загальнодержавного рівнів для їх ліквідації будуть застосовуватись і застосовуються формування різних міністерств та відомств, які входять до складу СБО. Для керівництва заходами щодо ліквідації таких кризових ситуацій створюються Єдині (спільні) органи управління (Ситуаційні центри), на які, серед інших, повинні покладатися завдання всебічного забезпечення (в основному логістичного). На даний час кожне із формувань СБО має свої власні особливості, а також різні спроможності щодо організації та управління різними видами ЛЗ, що значно знижує оперативність виконання завдань. Аналіз досвіду управління та організації ЛЗ формувань СБО, показав, що наявна система виявилася малоефективною оскільки використовуються незбалансовані та високовитратні механізми управління, а системи ЛЗ практично кожної із сил СБО мають, у свою чергу, складну багаторівневу систему управління, нерівномірну і громіздку інфраструктуру [3]. Тому, доцільно впровадити єдину систему управління ЛЗ спільних дій формувань СБО.

Крім того, на нашу думку, сьогодні в Україні посилюється тенденція до вдосконалення систем управління формувань СБО, серед іншого, і через розвиток систем управління ЛЗ, а саме управління ресурсами. Тому, погоджуючись із професором О.С. Власюком та застосовуючи тези його доповіді не першому семінарі «Програмне управління ресурсами в галузі безпеки» (Київ, НІПБМ, 10.06.2009 р.) до проблем управління ЛЗ, приходимо до висновку, що розуміння «програмування» (управління) ЛЗ спільних дій формувань СБО пов’язане із встановленням кореляцій між вимогами щонайшвидшої ліквідації кризової ситуації та реальними можливостями державного бюджету» [4, с. 446-448]. Отже, перефразуючи його тезу щодо «програмного управління ресурсами безпеки і оборони» [4, с. 447], ми доповнюємо висновки автора тим, що, як програмне управління ресурсами безпеки і оборони, так і управління ЛЗ спільних дій формувань СБО перетворюються на один з основних інструментів оцінювання ефективності використання спільних фондів (ресурсів). На шляху впровадження єдиної системи управління ЛЗ спільних дій формувань СБО є ряд перешкод. Однією із основних таких перешкод О.С.Власюком визначено брак належної і достовірної інформації, доступної для всіх учасників процесу планування та організації виконання завдання щодо ліквідації кризової ситуації, а також непрозорості процесів формування і витрачання ресурсів [4, с. 447]. Подолання таких перешкод можливо за рахунок створення у ситуаційних центрах органів управління ЛЗ спільних дій формувань СБО під час кризових ситуацій, що загрожують державній безпеці України, які доцільно синтезувати застосовуючи теорію моделювання організаційних структур.

Актуальність вказаних практичних проблем ґрунтується на схемі гіпотез дослідження (рисунок 1).


53

Рис. 1. Схема системи гіпотез щодо дослідження проблем управління

логістичним забезпеченням спільних дій формувань СБО під час кризових ситуацій, що загрожують державній безпеці України

Використовуючи запропоновану схему гіпотез можна сформулювати

наукову проблему, яка полягає у розробленні науково обґрунтованої системи управління ЛЗ спільних дій формувань СБО під час кризових ситуацій, що загрожують державній безпеці України.

У такому разі об’єктом дослідження виступають системи управління ЛЗ формувань СБО, предметом дослідження є механізми управління ЛЗ спільних дій формувань СБО під час кризових ситуацій, що загрожують державній безпеці України. Мета дослідження полягає у обґрунтуванні теоретико-методологічних положень та розробленні на основі наукових підходів концепції стратегічного управління ЛЗ спільних дій формувань СБО під час кризових ситуацій, що загрожують державній безпеці України.

Отримані наукові результати можуть бути використані при організації управління ЛЗ спільних дій формувань СБО під час кризових ситуацій, що загрожують державній безпеці України, розробці та впровадженні нормативно-правового регулювання ЛЗ спільних дій формувань СБО, в процесі удосконалення механізму взаємодії силових міністерств та відомств в разі спільного виконання покладених на них законодавством завдань, при впровадженні стандартів ЄС та НАТО у систему матеріального забезпечення формувань СБО.


1. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 4 березня 2016 року «Про Концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України» [Електрон. ресурс]: Указ Президента України від 14 березня 2016


54

року № 92/2016. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/ 922016-19832.

2. Про схвалення Концепції розвитку Національної гвардії на період до 2020 року [Електрон. ресурс]: розпорядженням Кабінету Міністрів України від 01.02.2017 № 100-р. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/100-2017-р/print1459319692354219.

3. Моделювання логістичного управління постачанням сил сектору безпеки і оборони держави в єдиній системі матеріально-технічного забезпечення [Текст]: автореф. дис. д-ра екон. наук: 08.00.11 / Сисоєв Володимир Вікторович; Харків. нац. екон. ун-т ім. Семена Кузнеця. - Харків, 2016. - 40 с.

4. Власюк О.С. Національна безпека України: еволюція проблем внутрішньої політики [Текст]: Вибр. наук. Праці / О.С. Власюк. – К.: НІСД, 2016. – 528 с.

УДК: 351: 314.1 ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОСТІ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ МІГРАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ВЕСЕЛЬСЬКА Л.А., кандидат наук з державного управління, докторант

Національна академія державного управління при Президентові України В умовах економічної та політичної кризи досить важливими постають

проблеми недосконалості інституціональної складової державного регулювання міграційної політики, усунення яких сприятиме проведенню системних реформ в Україні відповідно до потреб населення та з метою забезпечення національних інтересів.

Проблема актуалізується і тим, що країна фактично перебуває у стані війни. Це спровокувало появу на території України значної кількості внутрішньо переміщених осіб, громадян, що проживають на тимчасово окупованій території України, та зробило прозорими східні кордони держави. Крім того, у зв’язку з розширенням кордонів Європейського Союзу та прагненням України до інтеграції в євроспільноту, питання вироблення ефективної міграційної політики набуває особливого значення. Привабливість маршруту через територію України для нелегальних мігрантів різко зросла, одночасно для суспільства гостро постало питання про необхідність упорядкування цього явища. Тому міграційні проблеми в Україні набувають особливої політичної гостроти й актуальності та потребують політичної, нормативної, організаційної систематизації.

На державне регулювання міграційних процесів впливають різноманітні чинники, які в сукупності обумовлюють формування та особливості функціонування інститутів державного регулювання міграційної політики. Разом з тим в Україні досі не визначена і чітко не оформлена інституціональна система регулювання міграційних процесів. Міжвідомчі протиріччя формуються навколо

http://www.president.gov.ua/documents/%20922016-19832

http://www.president.gov.ua/documents/%20922016-19832


55

проблем: завершення нормативно-правової бази з питань міграції; поєднання функцій гуманітарного та правоохоронного характеру; розмежування функції міграційного контролю між різними відомствами, так само як і питання координації міграційної політики та співпраці з міжнародними організаціями.

На сучасному етапі все більше актуалізується питання децентралізації та регіонального підходу до управління міграцією, в тому числі і в рамках транскордонної співпраці. У контексті формування інституціональної системи залишаються проблеми щодо створення скоординованого та дієвого інституціонального механізму державного регулювання міграційних процесів; міжвідомчі проблеми функціонального спрямування.

Невирішеність багатьох проблем державного регулювання міграційних процесів великою мірою є наслідком відсутності належних управлінських структур, здатних розробляти та реалізовувати державну політику у сфері міграції, забезпечувати координацію діяльності центральних та місцевих органів влади, співпрацю з органами місцевого самоврядування та інститутами громадянського суспільства.

В основу класифікації етапів формування інституціональної системи регулювання міграційної політики залежно від політичних, адміністративних, правових та міжнародних засад, покладено політичне рішення щодо правового та адміністративного становлення суб’єктів інституціональної системи регулювання міграційної політики. Перший етап «політико-адміністративного становлення» інституціональної системи регулювання міграційної політики (1990–2000 роки) характеризувався зміцненням законодавчої бази, формуванням адміністративно-управлінської системи та визначенням основних напрямів міграційної політики. Другий етап «перегляду» або «політико-адміністративної роздробленості» інституціональної системи регулювання міграційної політики (2000–2010 роки) характеризувався прийняттям низки політичних рішень щодо вдосконалення інституціональної системи та формування міграційної політики в Україні. Третій етап «політико-адміністративної централізації» інституціональної системи регулювання міграційної політики (2010–2013 роки) характеризується жорсткою централізацією прийняття політичних рішень Президентом України. Четвертий етап «політико-адміністративної децентралізації влади» (з 2014 року по сьогодні), який проходить у складних суспільно-політичних умовах збройної агресії, характеризується початком реформування місцевих органів влади.

Особливістю міграційних процесів в Україні з 2014 р. є потужний міграційний рух біженців та переселенців зі Сходу, який обумовлений воєнними діями в Донецькій, Луганській областях та Автономній Республіці Крим. Основними напрямами, за якими здійснюється сучасна міграційна політика в Україні, є: надання шукачам притулку статусу біженця; запобігання та боротьба з нелегальною міграцією у зв’язку зі зростанням обсягів нелегальної міграції в нашу державу; контроль в’їзду та виїзду мігрантів з метою навчання або працевлаштування, який обумовлений тим, що більшість громадян України виїжджають на роботу за кордон без робочої візи, на підставі туристичних,


56

гостьових віз, ваучерів, запрошень, а офіційна статистика фіксує незначну кількість від загального числа всіх працюючих за кордоном.

Для більш ефективного регулювання міграційної політики в Україні необхідно вдосконалити нормативно-правову базу та створити на центральному рівні відповідний орган з питань державної міграційної політики, який би відповідав європейським стандартам регулювання міграційних процесів. До основних завдань роботи центрального органу з питань державної міграційної політики необхідно віднести співпрацю та координацію між усіма органами державної влади України та зарубіжних держав, які тією чи іншою мірою займаються питаннями реалізації міграційної політики у різних сферах діяльності.

Основною формою політико-адміністративного напряму оптимізації інституціональної системи є нормативно-правова форма. В політичному аспекті форма правового регулювання – це зовнішнє вираження політичного рішення, що прийнято з метою реалізації державної політики у відповідній сфері суспільних відносин суб’єктом владних повноважень. Організаційно-адміністративна форма передбачає ефективне виконання, удосконалення та перерозподіл управлінських функцій з питань регулювання міграційної політики. До організаційно-адміністративних функцій можна віднести: формування єдиної системи обліку даних щодо існуючих потоків мігрантів; допомога трудовим мігрантам щодо організації та забезпечення виїзду за кордон; формування внутрішньої міграції в Україні; забезпечення необхідних санітарно-епідеміологічних умов та інші.

Ще одним політико-адміністративним ресурсом є інформаційне забезпечення інституціональної системи, яке має упереджувальну функцію. В цьому контексті розглядаються такі питання, як джерела збору інформації; способи збору інформації; достовірність отриманої інформації; шляхи реагування на інформаційні провокації; взаємовідносини між ЗМІ та державними органами, що здійснюють свої повноваження у сфері міграції; обмін інформацією між державними органами; інші сфери інформаційного забезпечення міграційної політики.

Доведена необхідність комплексного запровадження політико-адміністративних ресурсів, оскільки єдиний підхід у формуванні та удосконаленні інституціональної системи забезпечить ефективне управління міграцією, зокрема шляхом прийняття узгоджених з інтересами суспільства політичних рішень.

Список використаних джерел: 1. Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб : Закон

України № 1706-VII від 20.10.2014 – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1706-18/page2.

2. Ярмистий М.М. Політико-адміністративний напрям оптимізації інституціональної системи регулювання міграційної політики [Текст] / М.М. Ярмистий // Історико-політичні проблеми сучасного світу: зб. наук. ст. – Чернівці : Чернівецький національний університет, 2015. – Т. 31–32. – С. 131–136.

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1706-18/page2


57

УДК 351:338.2.364 СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ СЕРЕДНЬОЇ

ЕКОЛОГІЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ВОВК Т.В.,

викладач кафедри менеджменту виробничої та невиробничої сфери Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Сучасні політичні та соціально-економічні перетворення в Українській

державі ставлять перед освітньою галуззю нові завдання, пов’язані, в тому числі, з теоретико-методологічним обґрунтуванням необхідності вдосконалення механізмів державного управління системою середньої освіти в країні.

Переосмислення складових освіти, її ключових характеристик та необхідність існування механізмів державного управління в українській освітній системі, а особливо розвитку менеджменту екологічної освіти. Вони пов’язані з загальними трансформаціями в суспільстві, появою нових парадигм управління, зміною ролі освіти в українському суспільстві й новою якістю нової освітньої субвенції [4]. Дослідження елементів, факторів, умов і суперечностей державного управління розвитком у різних сферах людської життєдіяльності дозволяє виробити загальну стратегію майбутніх перетворень, сформулювати відповідні рекомендації, дати соціальний прогноз позитивних змінам.

Розгляд механізмів державного управління поточною формулою розподілу освітньої субвенції, що формують основні засади освітньої реформи в умовах формування нової української школи.

Механізми державного управління мають своєрідні характеристики, обумовлені конкретним суспільним устроєм. Структури стійких соціальних зв’язків у рамках тієї чи іншої системи визначаються прийнятою в суспільстві сукупністю інституційних соціальних норм і засобів соціального контролю, що накладають певні обмеження на зміст і характер соціальних дій і взаємодію людей. Упродовж багатьох років дослідження проблем державного управління були зосереджені на пошуку ідеальної управлінської моделі, що працює незалежно від тимчасового та ситуаційного контексту. Така технократична версія управління сьогодні втрачає домінантне положення. Нині до числа актуальних напрямків наукових досліджень в освітній галузі необхідно віднести: зміну професійних настанов, компетенцій суб’єктів управління; механізми одержання кінцевого результату з найменшими суспільними витратами й втратами; удосконалення управлінських знань і практик у випереджальному режимі стосовно внутрішнього й зовнішнього середовища; соціальну відповідальність; збільшення частки аналітичних, інформаційних, прогностичних методів управління як органічної частини духовно-культурної сфери суспільства.

За оцінками фахівців, загальні негативні тенденції, які спостерігаються в системі освіти, впливають і на стан екологічної освіти. Система екологічної


58

освіти в Україні продовжує бути фрагментарною, слабкою концептуально, декларативною, а отже, неефективною. Критичний стан середньої екологічної освіти викликаний такими чинниками: багаторічним пануванням споживацького ставлення до природи; незнанням і руйнуванням народних традицій раціонального природокористування; недооцінкою екологічних знань у системі освіти; відсутністю необхідної законодавчої бази; недостатньою відповідальністю виконавчих структур; відсутністю контролю за виконанням прийнятих рішень; слабким матеріально-технічним та методичним забезпеченням навчально-виховного процесу; недосконалою системою навчання і перепідготовки кадрів; відсутністю державної підтримки діяльності громадських формувань, молодіжних організацій та інших структур, які займаються екологічною просвітою [1].

Одним із пріоритетних напрямів сучасної державної освітньої політики в Україні є забезпечення рівного доступу до якісної середньої екологічної освіти, в структурі якої окреме місце повинна посідати екологічна освіта дитини. На різних етапах суспільного розвитку сутність, характер, умови впровадження управлінських функцій зумовлювалися певними чинниками, які наближали цей процес до впливу громадськості й віддаляли від впливу держави, або навпаки – підносили державний контроль на пріоритетне місце, позбавляючи громадськість будь-якої можливості втручатись у діяльність навчальних закладів.

В рамках цього у концепції нової української школи розглянуті фундаментальні засади для формування нової освітньої субвенції на основі змін у бюджетному кодексі у 2014 році. Дана реформа створила в Україні сучасну систему фінансів місцевого самоврядування з чітким переліком доходів ОМС – податкові надходження, власні доходи, субвенції (цільові трансфери) та дотації (не цільові трансфери) та формули їх розподілу. Бюджетним кодексом передбачено дві субвенції в сфері освіти, а саме, освітня субвенція для загальної середньої освіти, що спрямовується в райони, міста обласного значення та об’єднані громади, та субвенція на підготовку робітничих кадрів, що спрямовується в області [4]. Дана структура дає змогу чітко сформувати механізми державного управління саме екологічною освітою впродовж всього терміну навчання дитини, але у 2016 році дана освітня субвенція була скасована, тому що не мала чіткої структури на навчально-методичну базу за предметами.

Саме тому, досліджуючи питання державного управління екологічною освітньою галуззю на базі середньої освіти, слід обов’язково з’ясувати, що являє собою розподіл механізмів державного управління в новій освітній субвенції. При цьому слід приділити окрему увагу формуванню освітньої децентралізації.

Поточна формула розподілу освітньої субвенції є формулою «на учня». Це означає, що освітня субвенція розподіляється між районами, містами обласного значення та об’єднаними громадами відповідно до кількості учнів, що належать до різних груп з різними асоційованими до них коефіцієнтами та іншими факторами. Важливо наголосити, що багато формул розподілу освітніх


59

субвенцій в країнах перехідного періоду використовують додаткові фактори, як от, склад педколективу в Польщі, єдина ставка надбавки до суми на учня в Македонії [4]. На наш погляд, до цієї формули в Україні, як один з елементів слід ввести середню екологічну освіту.

Таким чином, досягнення кінцевої мети середньої екологічної освіти в умовах нової освітньої субвенції можливе за умови екологізації усього навчально-виховного процесу, впровадження нових нормативних і спеціалізованих екологічних курсів, створення профільних еколого-природничих освітніх інституцій різного рівня, поглиблене вивчення ряду предметів. Саме такий підхід, на нашу думку, сприятиме перетворенню декларативної екологічної свідомості на таку, що відповідатиме конкретному ставленню до навколишнього природного середовища. Саме така екологічна освіта в середній школі здатна впливати на усвідомлення учнями власної причетності до екологічних проблем, врахування ними наслідків впливу на довкілля у професійній, суспільній і побутовій діяльності й таким чином формувати екологічно компетентну особистість.


1. Закон України «Про освіту» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mon.gov.ua/activity/education/reforma-osviti/materiali-do-zakonu-ukrayini-pro-osvitu.html.

2. Закон України «Про загальну середню освіту» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://urist-ua.net/закони/про_освіту.

3. Національній доктрині «Концепція розвитку освіти України на період 2015-2025 років» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.pedrada.com.ua/article/1296-qqq-17-m5-16-05-2017-do-chogo-vede-formula-novo-ukransko- 4.

4. «Нова українська школа» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.pedrada.com.ua/article/1276-qqq-17-m4-21-04-2017-yak-organzovane-proflne-navchannya-u-kranah-svtu. УДК 339.564

ВІДОБРАЖЕННЯ ЕКСПОРТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ СТАЛОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

ВОЙЦЕШИН В.П., аспірант кафедри податків та фіскальної політики,

Тернопільський національний економічний університет

На сьогоднішній день важливою складовою функціонування суспільства є його розвиток. Дослідженням розвитку як феномену займалося багато вітчизняних та іноземних науковців, серед яких варто виділити Р. Акоффа, Р. Ансоффа, Ґ. Дейлі, Н. Сімченка [1], О. Тридіда. Якщо узагальнити диференційовані погляди науковців на розуміння розвитку, то варто зазначити, що розвиток виступає процесом взаємозалежних кількісних (збільшення або


60

зменшення певних індикаторів) та якісних (зміна структури індикаторів) перетворень [1].

Поняття «розвиток» є абстрактним і на рівні світової спільноти воно втілюється у суспільному розвитку, який можна трактувати як процес кількісних та якісних перетворень у суспільстві загалом. Одним з базових елементів суспільного розвитку є економічний розвиток, процес неповоротних, закономірних кількісно-якісних змін в економічній системі, що виявляється в економічному зростанні (покращенні економічної системи) або в економічному спаді [1].

У 1980-х рр. ХХ ст. в суспільстві постала необхідність у знаходженні балансу між потребами людства й захистом інтересів майбутніх поколінь та довкілля через вичерпність ресурсів, що втілилося в концепції сталого розвитку, відповідно до якої «сталий розвиток» − розвиток, що дає змогу задовольнити потреби теперішніх поколінь і залишає можливість майбутнім поколінням задовольнити їхні потреби [2].

У концепції сталого розвитку вагоме місце посідає економічна складова, що має на меті оптимальне використання обмежених ресурсів з максимально ефективним задоволенням потреб людства. Відповідно до даної концепції можна виділити поняття «сталий економічний розвиток», тобто такий тип розвитку економіки, який характеризується економічним зростанням внаслідок ефективного використання всіх наявних ресурсів у світі, країні тощо для задоволення потреб поколінь як в теперішньому, так і майбутньому часовому вимірах.

Механізмом реалізації сталого економічного розвитку, на нашу думку, виступає економічний потенціал як здатність ефективного виявлення придатних до використання ресурсів через їх моніторинг та мобілізацію завдяки економічним відносинам між людьми.

Важливою частиною економічного потенціалу є зовнішній економічний потенціал, який проявляється у здатності країни використовувати наявні в них ресурси задля здійснення торговельної діяльності, зокрема експортної, що пов’язана з продажом товарів та послуг за кордон.

В економічному сталому розвитку, що має на меті використання обмежених ресурсів для задоволення економічних потреб як сьогодні, так і майбутньому, вагомим фактором, на наш погляд, є не експорт, а експортний потенціал, що виступає частиною загального економічного потенціалу і, зокрема на рівні країни, є максимальною здатністю національної економіки при певному розвитку виробничих сил виявляти і мобілізовувати наявні в країні ресурси задля їх ефективного використання, що дає змогу випускати конкурентоспроможну продукцію на зовнішніх ринках [3, c. 191].

Експортний потенціал як характеристику розвитку зовнішньої торгівлі досліджувало ряд вітчизняних та іноземних науковців, зокрема А. Зубрицький, В. Байрак, В. Рогов, Е. Грайпл, М. Бегма, Н. Тюріна [3] та інші, які у своїх працях висвітлювали його різноманітні рівні (національний, регіональний, підприємницький, товарний), але залишили відкритими питання щодо місця


61

експортного потенціалу та його індикаторне вираження в системі сталого, тобто ефективного і стабільного, економічного розвитку, зокрема в Україні.

У системі сталого економічного розвитку варто виокремити такі основні індикатори експортного потенціалу, які ілюструють кількісно-якісні його зміни, як: середньорічний темп зміни експорту або СТЗЕ – показує зміну експортного потенціалу в минулому періоді; відношення середньорічного темпу зміни експорту до середньорічного темпу зміни валового внутрішнього продукту (ВВП номінального або реального) чи ВСТЗЕ/ВВП – порівнює рівень експортного та виробничого потенціалів; відношення середньорічного темпу зміни експорту до середньорічного темпу зміни інвестицій (капітальних, прямих іноземних тощо) чи ВСТЗЕ/І – характеризує ефективність використання інвестицій (всі три показники прирівнюються до 1; якщо вони менші за 1, то це ілюструє негативну зміну досліджуваного індикатора і навпаки); частка обсягу високотехнологічної продукції (продуктів неорганічної хімії, електричних машин, засобів транспорту тощо) у загальних розмірах експорту чи ЧОВП/Е (у %) – ілюструє рівень технологічної орієнтованості експортного потенціалу.

Проаналізуємо основні індикатори експортного потенціалу в системі сталого економічного розвитку в Україні за період 2012-2016 рр. (див. табл. 1).

Таблиця 1

Основні індикатори експортного потенціалу в системі сталого економічного розвитку в Україні*

Показники 2012 2013 2014 2015 2016 Вартість експорту всього, млн дол. США

82906,01 77545,22 65422,49 47863,75 46229,71

Обсяг ВВП номінальний, млн дол. США

175781,00 183310,00 131805,00 90615,00 93270,00

Обсяг прямих інвестицій, млн дол. США

51705,30 53704,00 40725,40 36154,50 37655,50

Експ. високотехнологічних товарів, млн дол. США

11720,93 10687,41 8428,22 5734,05 4944,80

СТЗЕ 0,87 ВСТЗЕ/ВВП 1,02 ВСТЗЕ/І 0,95 ЧОВП/Е, % 14,14 13,78 12,88 11,98 10,70

*Джерело: складено автором самостійно на основі даних [4; 5] Як бачимо, згідно даних табл. 1 СТЗЕ становив 0,87, що є меншим за 1,

тобто за 2012-2016 рр. вартість експорту в середньому падала на 13,00 % щороку, що зумовлено як військово-політичними факторами, так і економічними (як наприклад, неефективним використанням залучених грошових коштів, наприклад, прямих інвестицій, де ВСТЗ менше 1).

Проте рівень експортного потенціалу в Україні вищий за потенціал виробництва (ВВП), що свідчить про більшу стійкість експорту продукції за її виробництво в національній економіці.


62

Індикаторне вираження експортного потенціалу в системі сталого економічного розвитку в Україні відображене у Стратегії сталого розвитку України на період до 2030 р., яка була затверджена наприкінці 2016 р. Саме у цьому документі, на нашу думку, затверджено основні цілі, що ілюструють експортний потенціал України, наприклад, зміна структури експорту у бік зростання продукції з високою часткою доданої вартості (зокрема до 2030 р. – підвищити частку продукції високотехнологічних секторів економіки в структурі експорту до 15,0 % [2], тобто на 4,3 % порівняно з 2016 р.).

Отже, експортний потенціал є однією з основних ланок сталого економічного розвитку в Україні в контексті цілей державного стратегічного управління.

Список використаних джерел: 1. Дакус А.В., Сімченко Н.О. Економічний розвиток підприємства:

сутність та визначення [Електронний ресурс] /А.В. Дакус, Н.О. Сімченко. – Режим доступу: http://ela.kpi.ua/handle/123456789/12350.

2.Стратегія сталого розвитку України на період до 2030 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sd4ua.org/wp-content/uploads/2016/11/Strategy_Sustainable_Development_UA.pdf.

3.Тюріна Н.М. Сутнісні характеристики експортного потенціалу / Н.М. Тюріна, Є.О. Шелест // Вісник Хмельницького національного університету. Економічні науки. – 2009. – № 4, Т. 3. – С. 189–196.

4.Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

5.The World Bank [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://data.worldbank.org/. ‒ Пер. з англ. УДК 061.1ЄС:339.96

РЕЗУЛЬТАТИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ГУМАНІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ В ЄС ДІДЕНКО Н.Г.,

доктор наук з державного управління, професор, завідувач кафедри державної служби та менеджменту освіти ДВНЗ «Університет менеджменту освіти» НАПН України

Гуманітарна політика є важливою складовою європейського

співтовариства, підтримуючи європейські цінності, освітнє, наукове та культурне середовище. Цілями гуманітарної політики ЄС є фінансування гуманітарних проектів, створення комітетів, організацій гуманітарного спрямування, залучення більшої кількості країн до вирішення загальнолюдських проблем, просвітницька діяльність, допомога постраждалим країнам під час війн або природних лих, захист прав людини.

Кожна гуманітарна мета реалізується через конкретні програми та проекти, які мають короткостроковий або довгостроковий характер.Зокрема,

http://ela.kpi.ua/handle/123456789/12350

http://sd4ua.org/wp-content/uploads/2016/11/Strategy_Sustainable_Development_UA.pdf

http://sd4ua.org/wp-content/uploads/2016/11/Strategy_Sustainable_Development_UA.pdf



63

основні цілі гуманітарної політики ЄС виражені в Стратегії «Європа 2020» [5] у ряді ініціатив та програм.

Наприклад, ініціатива «Інноваційний Союз», спрямована на покращення рамкових умов та доступу до фінансування досліджень та інновацій, з тим, щоб забезпечити перетворення інноваційних ідей на продукти та послуги, що сприятиме розвитку та створенню робочих місць. Для цього ЄС має інвестувати 3 % від ВВП у науково-дослідну діяльність та створити єдиний Європейський науковий простір.

Створення єдиного наукового простору необхідне для забезпечення максимально ефективного використання наукового потенціалу та матеріальних ресурсів країн ЄС на основі тісного взаємозв'язку загальноєвропейської та національних наукових політик, обміну знаннями та інформацією, а також вільного пересування вчених в межах країн ЄС.

Для покращення рамкових умов для інноваційного бізнесу ініціатива передбачає створення єдиного патенту ЄС, єдиного патентного суду, модернізацію захисту авторських прав та товарних знаків, покращення доступу до охорони інтелектуальної власності та прискорення впровадження стандартів сумісності, підтримку молодим інноваційним підприємствам.Досягнення цього до 2020 р. дозволило б створити 3,7 млн нових робочих місць та збільшити щорічний сукупний ВВП Євросоюзу на 795 млрд євро [4].

Найбільшою програмою Євросоюзу з розвитку досліджень та інновацій є на сьогодні Горизонт-2020. Її бюджет на 2014-2020 роки становить близько 80 млрд євро. Метою програми, як і всієї політики ЄС у цій сфері, є досягти економічного зростання та збільшення зайнятості. Горизонт-2020 має на меті підняти науку в ЄС до найвищого світового рівня, усунути бар’єри для інновацій, тому програма є відкритою для дослідників, з простою структурою, мінімально бюрократизованою, отож науковці та дослідники можуть концентруватися на справді важливих речах. Це сприяє тому, що нові проекти затверджуються і починають працювати швидше, оперативніше досягають перших результатів [7].

Важливим напрямом інноваційної Європи є створення цифрового суспільства. Спочатку країни ЄС формували цифровий ринок самостійно. У підсумку до якогось моменту часу сформувалося або продовжує формуватися умовно 28 подібних за змістом, але різних за форматом ринків. При цьому в ЄС сформувалася неоднорідність рівня розвитку різних країн. Стратегія Єдиного цифрового ринку поряд з Цифровим порядком денним для Європи передбачають системний комплекс заходів для подолання цих розривів. ЄС розглядає стратегію Єдиного цифрового ринку як ключовий додаток до своєї основної стратегії формування європейського економічного простору. За попередніми оцінками, створення Єдиного цифрового ринку може додати до 415 млрд євро до загальноєвропейського ВВП і створить додатковий 1 мільйон «цифрових» робочих місць [3].

Програми ЄС в сфері освіти є політичним ресурсом здійснення впливу на процеси інтеграції, їх характер і сприйняття в суспільстві. Освіта відіграє


64

важливу роль у формуванні ідентичності, а отримання контролю над освітою має особливе значення для легітимності європейських інститутів. В ЄС планується до 2020 р. збільшити частку населення у віці 30-34 років з вищою освітою з 31% принаймні до 40% .

Основним механізмом регулювання вищої освіти в Європі є приведення національних систем до єдиного стандарту і створення європейського простору вищої освіти: взаємне визнання дипломів, єдина система оцінок, широкий обмін студентами і викладачами, більша увага до аналітичних дисертаційних робіт.

Для підвищення ефективності систем освіти та сприяння вступу молоді на ринок праці застосовуються програми Erasmus, ErasmusMundus, Tempus та MarieCurie; визнання формального та неформального навчання;ефективні інвестиції у систему освіти та систему професійної підготовки на всіх рівнях (від дошкільного до університетського);відкритість та актуальність систем освіти шляхом створення національних кваліфікаційних рамок і кращої координації навчальних результатів для потреб ринку праці.

Важливе значення має також створення загального культурного простору ЄС, адже ще у 1954 році була прийнята Європейська культурна конвенція, яка проголошувала необхідність вживати належних заходів для захисту культурної спадщини Європи і забезпечувати належний доступ до об’єктів культури і мистецтва. У 1983 році на сесії Європейської ради в Штутгарті була прийнята декларація, в якій проголошувалася ідея формування європейської свідомості та містився заклик до держав-членів посилити культурні зв’язки під егідою Товариства. У цей період почалися проводитися загальноєвропейські культурні заходи, такі як програма «Культурна столиця Європи», проект «Емблематиці», що передбачав реставрацію найважливіших пам’яток архітектури та унікальних ландшафтів при фінансовому сприяння ЄЕС та інші.

Вперше положення про культурне співробітництво застосовано в Маастріхтському договорі. З 1992 року почали діяти культурні програми Євросоюзу, ініційовані Радою ЄС та Європейським Парламентом: «Аріан», «Калейдоскоп», «Рафаель». Дані програми ставили собі за мету поліпшення знань з культури та історії народів Європи, сприяння художньої творчості та обміну в галузі культури, збереження культурної спадщини та сприяння культурному діалогу та співпраці Європейського Союзу з третіми країнами.

В подальшому відбулося об'єднання наявних проектів в єдину комплексну програму, що отримала назву «Культура-2000». Програма передбачала спільну діяльність країн-членів Європейського Союзу в наступних напрямках: збереження європейської культурної спадщини, підтримка національного ринку культурних цінностей та індустрії культури, соціальна підтримка працівників культурної сфери, а також заохочення творчості й участі в культурному житті. Крім діяльності в рамках зазначених напрямків, Європейський Союз проводить також акції та реалізує програми, спрямовані на створення загальноєвропейського культурного простору. З цією метою здійснюється постійний моніторинг усіх культурних починань в єдину Європу, сформовані наукові та інформаційні центри європейської культури, які


65

створюють умови для координації національних європейських культурних політик.

При цьому важливо підкреслити, що не розглядається створення в найближчій перспективі уніфікованої загальноєвропейської культурної політики. Європейська культурна інтеграція не має лінійного характеру і тим більше не передбачає будь-якої вертикальної ієрархії, оскільки це набагато складніший і гнучкий механізм співробітництва.

Іншим важливим напрямом є підтримка вільного ринку культурної продукції і створення сприятливих умов для європейської культури в цілому, що виражається у підтримці творчості, захисті митців і їхніх прав, особлива допомога молодим митцям, поліпшення доступу широкого загалу до участі в культурному житті, безпосереднє визнання культури потужним чинником економічної та соціальної інтеграції, формування європейської ідентичності.

У листопаді 2015 р. Україна підписала Угоду між Урядом України та Європейською Комісією про участь України у програмі ЄС «Креативна Європа».Метою програми «Креативна Європа» є розвиток сектору культури і креативних індустрій в країнах Європи, посилення конкурентоспроможності європейської аудіовізуальної продукції, а також забезпечення промоції і захисту культурного та мовного розмаїття. Орієнтовний обсяг фінансування програми з бюджету ЄС – 1,46 млрд. євро. Програма складається з підпрограм «Культура» і «Медіа» та передбачає надання фінансової підтримки для реалізації проектів у вигляді грантів на співфінансування за 18 напрямками, кожний з яких охоплює окремий сектор або вид діяльності [2].

Особливим напрямом гуманітарної політики ЄС стали програми гуманітарної допомоги третім країнам. Європейський Союз надає гуманітарне сприяння через спеціально створене Бюро гуманітарної допомоги (ЕСНО), яке має різні стратегії реагування на гуманітарні кризи в залежності від їхнього характеру: надзвичайні ситуації, непередбачені ситуації, затяжні кризи.

ECHO має досить широкий мандат повноважень, що передбачає: фінансування скоординованої доставки гуманітарної допомоги ЄС у треті країни через партнерські гуманітарні організації з метою порятунку або збереження життів, зменшення або запобігання страждань, а також збереження цілісності і достоїнства населення, що постраждало від конфліктів і стихійних лих; допомога і підтримка під час затяжних криз, таких як громадянські війни; допомога біженцям і переміщеним особам у тих країнах або регіонах, де вони знайшли притулок, а також їхня підтримка після повернення додому; фінансування короткострокових реабілітаційних і відбудовних робіт для того, щоб допомогти постраждалому населенню знайти мінімальний рівень самозабезпечення, зазмогою з огляду на довгострокові перспективи розвитку даних регіонів; забезпечення високого рівня готовності до катастроф за рахунок розвитку систем раннього оповіщення і фінансування проектів щодо запобігання стихійних лих у регіонах найбільшого ризику; співробітництво і координація зі структурами країн ЄС, які займаються питаннями гуманітарної


66

допомоги. масштабне й різнобічне партнерство з іншими гуманітарними організаціями.

ЕСНО підтримує проекти в сфері освіти і професійного навчання для дітей, підлітків і молоді. Пропонується також психологічна підтримка тим, кому потрібна допомога, щоб справитися з втратою рідних і близьких та пережитих травм.Хоча річний бюджет таких операцій обмежений до 1 млрд євро, це допомагає близько 120 мільйонів людей щороку.

Однак ЄС реагує не лише на головні події, про які йдеться у світових новинах. Щороку ECHO проводить так звану «оцінку забутої кризи» (forgottencrisisassessment). Це дозволяє ЄС виявляти тих, хто потребує допомоги і гарантувати отримання ними фінансової підтримки. Також «оцінка забутої кризи» сприяє посиленню уваги до конкретної кризової ситуації серед гуманітарної спільноти.

ECHO фінансує низку ініціатив, що мають допомогти місцевим спільнотам бути краще підготовленими до природних катаклізмів. Служба це робить за допомогою проведення відповідних тренувань, будівництва атмосферостійких шкіл, встановлення радіосистем раннього сповіщення та протиповеневих платформ. З 2014 року ЄС залучає до такої діяльності волонтерські гуманітарні корпуси, які діють по всьому світу.

Через ECHOЄС надав близько 11 мільйонів євро гуманітарної допомоги Україні. Крім цього 17 мільйонів євро було виділено з програми регіонального розвитку, аби пришвидшити відбудову центрів проживання, та 4,5 мільйони євро для ініціатив, що сприяють миротворчому процесу у громадах (ці кошти йдуть з європейського Інструменту стабільності).Крім того, 73 мільйони євро допомоги надійшли від окремих держав-членів ЄС. Разом ці суми становлять понад 120 мільйонів євро. Це грантова допомога, тобто її Україна не має повертати. Але окрім неї, Європейський інвестиційний банк виділив 200 мільйонів євро кредиту для відновлення зруйнованої інфраструктури та інших об’єктів [1].

Таким чином, гуманітарна політика ЄС є невід’ємною частиною становлення сталого європейського об’єднання, фактором вирішення економічних, політичних, технологічних, соціальних проблемі спрямована на подолання національних бар’єрів, усвідомлення народами держав-членів своєї спільності та формування загального освітнього, наукового, культурного простору на території Європейського Союзу.

Список використаних джерел: 1. ЄС виділяє 18 млн. євро гуманітарної допомоги Україні –

[Електронний ресурс] – Доступно в режимі:https://eeas.europa.eu/ 2. Національне бюро програми ЄС «Креативна Європа Україна» –

[Електронний ресурс] – Режим доступу: creativeeurope.in.ua 3. Перспективи створення єдиного цифрового ринку в ЄС–[Електронний

ресурс] – Режим доступу: www.polradio.pl/5/132/Artykul/286.

http://ec.europa.eu/echo/aid/voluntarycorps_en.htm

http://ec.europa.eu/echo/

https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=3&cad=rja&uact=8&ved=0ahUKEwig2uWNx6XWAhUIMZoKHe-uBegQFgg0MAI&url=http%3A%2F%2Fcreativeeurope.in.ua%2F&usg=AFQjCNEB5WooWOeW18xJoEk30s7awGzHCQ

https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=3&ved=0ahUKEwj5paWHxaXWAhXsNpoKHUlYAvAQFggzMAI&url=http%3A%2F%2Fwww.polradio.pl%2F5%2F132%2FArtykul%2F286434&usg=AFQjCNHWQy8SJDalxyIx8JqCe-QRE37W6A


67

4. Федулова Л., Андрощук Г. Особливості розвитку інноваційної політики Європейського Союзу: виклики для України // Проблеми науки. – 2014. – № 7–8. – С. 40–43.

5. Europe 2020 strategy [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://ec.europa.eu/.../strategy/european.../europe-2020-strat

6. TheEuropeanUnionaftertheTreatyofLisbon: Visionsofleadingpolicy-makers, academicsandjournalists. – LuxemburgPublication Office of the European Union, 2011. – 319 p.

7. Horizon 2020 research and innovation programme –[Електроннийресурс] – Режим доступу: https://ec.europa.eu/programmes/horizon2020.

УДК 336.14/.4 ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПОДАТКОВИХ НАДХОДЖЕНЬ

У ДОХІДНУ ЧАСТИНУ БЮДЖЕТУ УКРАЇНИ В 2015-2016 РР. ДОЛОЗІНА І.Л.,

кандидат економічних наук, перший заступник начальника Головного управління ДФС у Донецькій області (м. Маріуполь)

Виконання державою та місцевим самоврядуванням власних функцій за

теперішніх умов складної економічної та геополітичної ситуації, проведення реформи децентралізації влади потребує належного забезпечення фінансовими ресурсами. Разом з тим, обсяги і структура джерел надходжень до бюджетів всіх рівнів є, по-перше, динамічними характеристиками, а по-друге – дають змогу судити про певні якісні особливості формування фінансових ресурсів реалізації управлінських процесів в державі в цілому та на рівні місцевого самоврядування.

Метою дослідження стало виявлення кількісних та якісних особливостей формування дохідної частини державного, місцевого та зведеного бюджетів України в період 2015-2016 рр.

За 2015-2016 рр. доходи зведеного бюджету України зросли з 652,0 до 782,9 млрд грн або 20,6 %, причому зростання обсягу доходів державного бюджету становило 15,3 % (з 534,7 до 616,3 млрд грн), а місцевих – на 24,3 % (з 294,5 до 366,1 млрд грн). Частка державного бюджету в зведеному в 2015 р. становила 80,7 %, а у 2016 р. – 77,4 %.

Основним джерелом формування зведеного бюджету протягом аналізованого періоду були податкові надходження: в 2015 р. їхня частка становила 77,9 %, в 2016 р. – 83,1 %. Слід відзначити, що обсяг податкових надходжень до зведеного бюджету збільшився на 28,2 % (з 507,6 до 650,8 млрд грн). Через високу значущість державного бюджету в структурі зведеного саме структура джерел формування доходної частини державного бюджету визначає структуру фінансових ресурсів бюджету України в цілому. Так, в 2015 р. частка податкових надходжень в дохідній частині державного бюджету становила 76,6

https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&cad=rja&uact=8&ved=0ahUKEwj_l-2pw6XWAhVjYpoKHfk0AeoQFggpMAA&url=https%3A%2F%2Fec.europa.eu%2Finfo%2Fstrategy%2Feuropean-semester%2Fframework%2Feurope-2020-strategy_en&usg=AFQjCNHwauXxHU8n9JXX67TQjNlM0A3XzA

https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&cad=rja&uact=8&ved=0ahUKEwjkrfi8xKXWAhXqK5oKHWz8Cu0QFggmMAA&url=https%3A%2F%2Fec.europa.eu%2Fprogrammes%2Fhorizon2020%2F&usg=AFQjCNHjHnaJpfXY9S4dgkZdd6kK0xCgoQ


68

%, в 2016 р. – 81,8 %, тоді як аналогічні показники для місцевих бюджетів становили в 2015 р. – 33,4 %, в 2016 р. – 40,1 %.

У розрізі основних видів податків слід відзначити наступні зміни в структурі джерел надходжень у бюджети різних рівнів:

податок на доходи фізичних осіб: позитивна абсолютна динаміка показника в доходній частині бюджетів усіх рівнів; зростання частки в зведеному бюджету – з 15,3 до17,7 %; державному – з 8,4 до 9,7 %; в місцевих – з 18,7 до 21,6 %;

податок на прибуток – позитивна абсолютна динаміка показника в доходній частині бюджетів всіх рівнів, зростання частки в зведеному бюджеті – з 6,0 до 7,7 %; державному – з 6,5 до 8,8 %; в місцевих – з 1,5 до 1,6 %;

податки на власність – абсолютний обсяг надходжень скоротився на 24,4 %, частка надходжень від цього податку є низькою як в структурі зведеного бюджету (в 2016 р. – 0,00017 %), так і в структурі місцевих, до яких ці податки зараховуються (в 2016 р. 0,00037 %) з тенденцією до скорочення;

рентна плата та плата за використання природних ресурсів – позитивна абсолютна динаміка показника в доходній частині зведеного бюджету (+11,1 %), державного бюджету (+10,8 %); місцевих бюджетів (+16,8 %); однак відзначається скорочення частки цього виду податкових надходжень в структурі всіх бюджетів: зведеного – з 6,4 до 5,9 %; державного – з 7,4 до 7,2 %; місцевого – з 0,70 до 0,69 %;

ПДВ (за вирахуванням бюджетного відшкодування) – позитивна абсолютна динаміка показника в доходній частині державного бюджету; зростання частки в зведеному бюджеті – з 27,4 до 30,1 %; державному – з 33,4 до 38,2 %;

акцизний податок – позитивна абсолютна динаміка показника в доходній частині бюджетів усіх рівнів; зростання частки в зведеному бюджеті – з 9,7 до 13,0 %; державному (акцизний податок на виробництво та імпорт підакцизних товарів) – з 11,8 до 14,6 %; місцевих (реалізації підакцизних товарів суб’єктами роздрібної торгівлі) – з 2,6 до 3,2 %;

податки на зовнішні операції (мита) – обсяг надходжень в абсолютному виразі скоротився на 50 %, і значущість в структурі формування доходної частини зменшилася: в структурі державного бюджету – з 7,5 до 3,3 %; зведеного – з 6,2 до 2,6 %;

інші податки – позитивна абсолютна динаміка показника в доходній частині зведеного та місцевих бюджетів; зростання частки в зведеному бюджеті – з 5,7 до 6,1 %, в місцевих – з 9,2 до 13,1 %, в державному – скорочення з 1,48 до -0,1 % (через передачу надходжень для фінансового забезпечення реалізації заходів, визначених пунктом 33 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України – з 1 вересня 2015 року до 1 січня 2018 року запроваджено експеримент з фінансового забезпечення реалізації заходів з розвитку автомобільних доріг загального користування у всіх областях та місті Києві, а також реалізації заходів з розвитку дорожньої інфраструктури у місті Києві).


69

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що попри загальне збільшення дохідної частини державного і місцевих бюджетів у цій сфері є низка проблем і резервів підвищення обсягів податкових надходжень. Передусім, це стосується податків на власність, на зовнішні операції, рентної плати та плати за використання природних ресурсів. І якщо перші дві групи податків потребують покращення адміністрування податків (виявлення об’єктів оподаткування, їх належного обліку та контролю за нарахуванням та сплатою податків до місцевих бюджетів), то надходження від податків на зовнішні операції (експортне та імпортне мита) можуть збільшитися лише в разі зміни економічної кон’юнктури зовнішньої торгівлі. УДК 338.26(477): 352

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЛЕЖНОГО РІВНЯ ПОСЛУГ ЯК ОДИН З КРИТЕРІЇВ СПРОМОЖНОСТІ

ОБ’ЄДНАНИХ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД КОНДРАТЕНКО М.В.,

магістр державного управління Національна академія державного управління при Президентові України

У контексті децентралізації публічної влади створення дієвих і

самодостатніх об’єднаних територіальних громад (далі – ОТГ) є одним з важливих питань. Планується, що територіальні громади в Україні мають добровільно об’єднатися до січня 2020 року.

Серед ключових викликів, що постають сьогодні перед ОТГ як спланувати та забезпечити сталий розвиток територіальної громади, покращити якість надання послуг і зрештою рівень життя членів громади.

Актуальність проблематики посилюється в контексті Стратегії сталого розвитку «Україна-2020», Державної стратегії регіонального розвитку, Угоди про Асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, Ініціативи «Партнерство «Відкритий Уряд», реалізації принципів «goodgovernance»[1-5]. Комплекс цих та інших зобов’язань України, на нашу думку, є потужним важелем, що поступово змінюватиме якість надання публічних послуг на всіх рівнях відповідно до європейських та міжнародних стандартів.

Проблема результативності й ефективності публічного управління та надання послугперебуває в поліувагитаких вчених: В. Куйбіди, О. Лебединської, О. Оболенського, Ю. Сурміна, Ю. Шарова, В. Бакуменка та інших. Питанням забезпечення сталого розвитку територіальної громади і щодо якості послуг приділяють увагу В. Бабаєва, В. Вакуленко[6], В. Полтавець, Б. Данилишин.

Потребує уваги забезпечення належного рівня послуг як одного з критеріїв спроможності об’єднаних територіальних громад.


70

У Методиці формування спроможних територіальних громад зауважено, що спроможними вважаються «територіальні громади сіл (селищ, міст), які в результаті добровільного об’єднання здатні самостійно або через відповідні органи місцевого самоврядування забезпечити належний рівень надання послуг, зокрема у сфері освіти, культури, охорони здоров’я, соціального захисту, житлово-комунального господарства, з урахуванням кадрових ресурсів, фінансового забезпечення та розвитку інфраструктури відповідної адміністративно-територіальної одиниці» [7]. У цьому ж документі зазначається, що Формування спроможних територіальних громад здійснюється з урахуванням у тому числі доступності послуг у відповідних сферах [7].

Єпевні особливості в наданні послуг саме в ОТГ. Реформа територіальної організації влади передбачає розподіл повноважень за принципом «субсидіарності» та наділення органів місцевого самоврядування громад максимально широким колом повноважень. Наявні ресурси ОТГ мають забезпечити належний рівень надання послуг органами місцевого самоврядування та відповідно розвиток місцевої інфраструктури, а послуги, в свою чергу, мають бути доступні та максимально наближені до споживача. Цей принцип є одним з основних в організації системи місцевого самоврядування у країнах Європи.

Отже, забезпечення належного рівня послуг (доступних й таких, що задовольняють споживачів) будемо розглядати як один із критеріїв спроможності об’єднаних територіальних громад.

Якщо від ефективного управління якістю у бізнесі залежить рівень прибутку та конкурентоспроможності, то для сфери державного управління і органів місцевого самоврядування надання якісних послуг є базоутворюючим.

Означене питання потрібно розглядати з двох точок зору: - для надавача послуг – тоді показник якості може включати такі

показники (кількість обслуговуваних осіб, ресурси затрачені на надання окремо взятої послуги тощо);

- для споживача – показник якості наданих йому послуг може включати рівень задоволення цими послугами чи рівень затрат.

В будь-якому разі, всередині об’єднаних територіальних громад має бути розуміння, за якими критеріями, стандартами, принципами потім можна буде оцінити, чи належного рівня надана послуга чи ні. Втім, залишається відкритим питання чи тотожні поняття «належний рівень надання послуги» та «якісно надана послуга».

Список використаних джерел: 1. Про Стратегію сталого розвитку «Україна-2020»: Указ Президента

України від 12.01.2015 №5/2015. // Офіц. вісн. України. – 2015. – № 4. – Ст. 67. [Електронний ресурс] – Режим доступу: zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5/2015/paran10#n10.

2. Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2020 року: постанова Кабінету Міністрів України

http://zakon.rada.gov.ua/go/385-2014-%D0%BF

http://zakon.rada.gov.ua/go/385-2014-%D0%BF


71

від 06.08.2014 № 385. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/385-2014-%D0%BF#n11

3. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони: Міжнародний документ від 27.06.2014. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/984_011/paran2820#n2820

4. Ініціатива «Партнерство «Відкритий Уряд» // видання USAID в рамках Програми «РАДА (у співпраці з КМУ). – 2016. – 15 с.

5. Plumptre Tim, Graham John. Governance and Good Governance: International and Aboriginal Perspectives // Institute On Governance. – December 3, 1999. – 27 р.

6. Міжмуніципальне співробітництво: навчальний посібник / Уклад.: В. Вакуленко, О. Ігнатенко, Г. Борщ, Ф. Тедік, Т. Журавель. – К.: Фенікс, 2012. – 392 с.

7. Методика формування спроможних територіальних громад: постанова Кабінету Міністрів Українивід 8 квітня 2015 р. № 214. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/214-2015-%D0%BF УДК: 351: 332. 87

ОСОБЛИВОСТІ ОСНОВНИХ МОДЕЛЕЙ РЕОРГАНІЗАЦІЇ ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА У ЄВРОПІ

КУЦ Я.В., здобувач кафедри публічного управління та менеджменту організацій

Чернігівський національний технологічний університет Процес реформування житлово-комунального господарства свого часу

пережили всі розвинені країни світу. Шукаючи виходу із складної ситуації, уряди цих держав провадили політику, що мала б забезпечити державну підтримку підприємств житлово-комунальної сфери і водночас сприяти якомога ширшому залученню приватного сектору до надання послуг. У країнах з розвиненою ринковою економікою – США, Англії, Німеччині, Японії, Швеції, Франції й інших - накопичено багатий досвід організації житлово-комунального господарства.

Зараз в Європі розроблено три основні моделі реорганізації житлово-комунального господарства: англійська, французька, німецька.

Англійська передбачає повну приватизацію об’єктів життєзабезпечення; німецька модель, за якою підприємства галузі стають акціонерними, де основним пакетом володіє муніципалітет; французька модель – об’єднання муніципальної власності на об’єкти ЖКГ і управління ними з боку приватного бізнесу на умовах довгострокових договорів оренди й супутніх інвестиційних угод. Англійський досвід, де на реформу ЖКГ пішло 15 років, є досить показовим і корисним для України, що зараз стоїть на порозі масштабних перетворень у цій життєво важливій галузі.

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/984_011/paran2820#n2820


72

Англія довго йшла до створення суспільно прийнятних і комерційно привабливих умов у комунальному секторі. Наприклад, у 1997 році лейбористами було уведено заборону на відключення послуг водопостачання для побутових споживачів, але водночас прийнято балансуюче рішення про включення недоплачених споживачами сум у чинний тариф. Якість комунальних послуг у Великобританії – поняття не ефемерне, воно визначається безліччю вимірюваних параметрів. Зокрема, зафіксовано час дозвону до диспетчерської служби – 30 секунд – і час виконання заявки. Важливим уроком комунальних реформ в Англії є об’єднання сотні муніципальних водоканалів спочатку у власність десяти регіональних державних компаній і наступна їхня приватизація. Перед приватизацією держава списала всі борги комунальних підприємств, узяла на себе видатки на приведення майна в працездатний стан, провела його паспортизацію.

На відміну від Англії, у більшості європейських країн комунальна інфраструктура не передана у приватну власність, а залишаючись муніципальною, експлуатується приватними операторами на умовах договору концесії.

Франція – країна з наймогутнішим державним сектором. Однак у Франції приватний бізнес у водопостачанні формувався більше ста років. Приватні компанії розпочинали будівництво комунальних мереж.

Метою реформування ЖКГ Німеччини було створення ринку житлових і комунальних послуг з наявністю конкуренції в різних сферах господарства. Основою реформи була побудова системи ефективного муніципального самоврядування.

З метою вдосконалення ціноутворення були пророблені схеми, які дозволяли покривати поточні витрати в середньостроковій перспективі. Для цього першим кроком стала відмова від надання соціальної допомоги населенню через комунальні підприємства й перехід до адресного субсидування. Субсидії надавалися малозабезпеченим родинам залежно від їхніх одержуваних доходів. У результаті бюджетні кошти, що звільнилися, були спрямовані як інвестиції в модернізацію мереж й устаткування. Кошти виділялися шляхом надання кредитів під низькі відсотки й грантів. Кредити, спрямовані на модернізацію житлового фонду, надавалися як Федеральним урядом Німеччини, муніципальними утвореннями, постачальниками енергоресурсів, так й Європейським Співтовариством.

Також необхідно відзначити значне зростання вартості послуг й одночасно перехід до розрахунку за надані послуги відповідно до їхнього фактичного споживання. Це призвело до економії ресурсів населенням й їх індивідуальному споживанні. У багатьох інших країнах Європи: Голландії, Бельгії, Австрії, скандинавських країнах - сектор ЖКГ перебуває в основному в руках держави й муніципальної влади, тобто за німецькою моделлю.

Але виявляється, поза залежністю від форм власності на підприємства ЖКГ і навіть від того, хто ними керує, схема фінансування відновлення основних фондів в закордонних країнах завжди залишається однаковою. Підприємство-оператор (тобто той, хто ці фонди обслуговує й надає житлово-


73

комунальні послуги) залучає довгострокове фінансування на фінансових ринках, після чого на залучені кошти обновляє фонди, потім п’ятнадцять років виплачує кредит за низькими ставками. А вже потім, ще через десять років підприємство нарешті починає отримувати нормальний прибуток. Цей процес є постійним. Тому в реальності підприємство поступово залучає кошти, поступово обновляє фонди, поступово отримує прибуток, тобто триває процес довгострокового бізнесу, в якому 5-7 % прибутку – це вже дуже високий показник.

Безумовно, реформування житлово-комунального господарства країн Центральної Європи відбувалося завдяки розвитку економіки, за фінансової допомоги та за стандартами ЄС і досягло значних успіхів у результаті трансформації підприємств ЖКГ (реструктуризації, демонополізації, лібералізації ринку, приватизації), привнесення дієвих засобів управління (регулювання) та впровадження ринкових методів ціноутворення.

Отже в Європі розроблено три моделі реформування та розвитку житлово-комунального господарства:

Перша – англійська, яка передбачає повну приватизацію житлово- комунальних об’єктів.

Друга – німецька, яка передбачає акціонування підприємств та організацію галузі, але основний пакет акцій належить муніципалітету.

Третя модель – французька, сполучення муніципальної власності на об’єкти ЖКГ та управління ними з боку приватного бізнесу на умовах довгострокових договорів оренди та сукупних інвестиційних угод.

З точки зору підвищення ефективності фінансового забезпечення комунального господарства особливу актуальність в сучасних умовах господарювання набуває французька модель, яка передбачає залучення в комунальну власність приватного капіталу.

Таким чином, ми добре усвідомлюємо, що реформа ЖКГ в Україні потребує від учасників ринку вивести галузь на самооплатність без фінансового навантаження на населення. Для цього потрібна чітка організація всіх процесів на підприємствах і грамотне використання матеріальних і фінансових ресурсів.

Авторитет зарубіжних країн у вирішенні цього питання сумніву не підлягає. Однак за подальшого вивчення проблеми застосування закордонного досвіду особливу увагу треба буде звернути на вітчизняні особливості сформованої схеми фінансових потоків у житлово- комунальній галузі, можливості економіки щодо фінансування відповідної сфери та перерозподілу повноважень і відповідальності різних гілок влади з урахуванням чинних, виправданих практикою, зарубіжних схем.


1. Житлово-комунальне господарство України: [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.slideshare.net/journal_jkg/2010-10692580.

2. A Guide to developing a municipal affordable housing strategy / Prep. by: R. Tomalty [et al.] for CMHC. – Ottawa : CMHC, 2006. – 267 p.


74

УДК 351:631.1 ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМІВ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В ОБСЛУГОВУЮЧІЙ КООПЕРАЦІЇ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ

ПРИЛІПКО С.М., кандидат економічних наук, доцент

Уманський національний університет садівництва Зарубіжний досвід розвинутих країн свідчить про згуртованість малих

фермерів у виробництві, переробці, зберіганні, постачанні, реалізації продукції і послуг через кооперативні структури. Активізація кооперативного руху в Україні сприяє отриманню сільгоспвиробниками доходів не лише від виробництва, а й подальших етапів руху продукції до кінцевого споживача. Подальший розвиток кооперативних відносин надає малим виробникам значні можливості спільного використання матеріально-технічної бази, зменшення собівартості виробленої продукції і наданих послуг, освоєння нових ринків збуту, одержання додаткових доходів, підвищення рівня зайнятості та забезпечення добробуту сільського населення. Крім того, обслуговуюча кооперація розкриває широкі можливості економічного розвитку сільських територій, дає змогу покращити якість життя населення сільських територіальних громад та забезпечити зростання їх добробуту на місцевому рівні [1, с. 130].

За роки незалежності України на державному рівні прийнято ряд нормативно-правових актів, які стали основою для створення та розвитку суб’єктів обслуговуючої кооперації на селі. Потужна матеріально-технічна підтримка сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів за рахунок державних інвестицій здійснювалась лише на початковому етапі дії Державної цільової економічної програми розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів на період до 2015 р. Остання ініціатива Мінагрополітики України «Рідне село» повинна була стати рушійною силою у розбудові кооперативного руху та об’єднанні дрібних товаровиробників в аграрному секторі на засадах кооперації. Проте кризові явища, які спостерігалися в економіці за останній період часу, унеможливлювали у повній мірі спрямовувати кошти профільного міністерства на потреби кооператорів. Залишковий принцип надання безповоротної фінансової допомоги та відсутність чітких механізмів управління і формування процесів розвитку обслуговуючої кооперації призвели до недовіри селян до державних програм підтримки.

Механізми реалізації державної агарної політики в цілому, у тому числі й механізми формування й розвитку сільськогосподарської обслуговуючої кооперації, досліджувалися вітчизняними вченими. Так, І.Р. Залуцький [2, с. 73] вважає, що під час реалізації Державної програми розвитку українського села на період до 2015 року не повністю вирішені проблеми державної підтримки і сприяння процесам кооперації, а саме у сферах надання кооперативам організаційної і фінансової підтримки, поліпшення їх матеріально-технічної бази, оподаткування та кредитування. На думку Абрамової І.В. [3, с. 70],


75

державна підтримка розвитку кооперації повинна базуватися на формуванні організаційно-економічного механізму, до якого вона відносить сукупність організаційних та економічних важелів і стимулів цілеспрямованого впливу держави на задоволення правових, економічних та соціальних потреб сільгоспвиробників, об’єднаних у кооперативні організації. Крім того, механізм державної підтримки кооперативних відносин має спонукати суб’єктів аграрних відносин до реалізації мотивованої, економічно відповідальної поведінки за результати господарської діяльності та опанування ринкових методів господарювання. За дослідженнями Кучерявої К.Я. [4, с. 26], в Україні ще не сформовані механізми ефективної взаємодії профільних органів й безпосередньо самих представників сільськогосподарських кооперативів, хоча урядом здійснені суттєві кроки для розвитку кооперації в аграрному секторі.

Дійсно, механізми державного управління в обслуговуючій кооперації є недосконалими, інколи спостерігається відсутність їх злагодженої роботи, що не дає можливості на національному і регіональному рівнях зміцнити матеріально-технічну базу й економічний потенціал учасників обслуговуючих кооперативів. На нашу думку, ефективність впровадження реформ у розвитку обслуговуючої кооперації сільських територій відчуватиметься лише у тому випадку, коли нормативно-правовий, організаційно-економічний, фінансово-кредитний, інноваційно-інвестиційний, зовнішньоекономічний, соціально-орієнтований, кадровий та інші механізми запрацюють у єдиній системі, а не як кожен окремо чи поодиноко взяті його елементи. Системний підхід до запровадження їх ефективного функціонування полягає у формуванні виваженої аграрної політики з урахуванням інтересів самих учасників кооперативних об’єднань. Збалансований розвиток обслуговуючої кооперації сільських територій можливий лише за оптимального поєднання ринкових механізмів з важелями державного регулювання.

Крім цього, у сільських населених пунктах виникають додаткові потреби сільського населення у формуванні й розвитку інших суб’єктів обслуговуючої кооперації сільських територій, діяльність яких пов’язана з наданням житлово-експлуатаційних, ремонтно-будівельних, побутових, соціальних, логістичних, інформаційно-консультативних, реабілітаційно-відновлювальних та інших сервісних послуг. На жаль, механізми їх формування та розвитку практично відсутні, а тому постає необхідність у розробленні нових й удосконаленні існуючих підходів для забезпечення їх ефективного функціонування. Для розвитку інфраструктурних об’єктів сільських територій на умовах кооперації слід розробити цільові державні програми розвитку обслуговуючої кооперації з метою їх реалізації на місцевому рівні. В умовах децентралізації влади значне місце у розвитку кооперації на селі повинні займати органи місцевого самоврядування. На даний час в місцевих бюджетах спостерігається накопичення фінансового ресурсу, що може бути спрямований на впровадження прийнятих програм розвитку обслуговуючої кооперації у територіальних громадах спільно з міжнародними грантовими проектами на умовах співфінансування. Проте, без належної державної підтримки органи


76

місцевого самоврядування поки що не можуть впроваджувати великі за обсягом інфраструктурні проекти.

Оскільки існує потреба в комплексному підході до формування і розвитку механізмів державного управління в обслуговуючій кооперації сільських територій на національному і регіональному рівнях, слід ширше запроваджувати окремі елементи передового зарубіжного досвіду в Україні з метою формування основних засад державної політики та ефективного функціонування запропонованих механізмів. Доцільно звернути увагу на розвиток регіональних кооперативних об’єднань, залучення іноземних інвестицій за рахунок міжнародних грантових програм і проектів міжнародної технічної допомоги, надання дорадчих послуг та підтримку учасників кооперативного руху професійними організаціями громадянського суспільства.

В Україні вже існують вдалі приклади успішного впровадження грантових програм і проектів для розвитку обслуговуючої кооперації сільських територій. Досвід їх запровадження на регіональному рівні вказує на позитивні результати у об’єднанні зусиль місцевої влади і сільських територіальних громад для досягнення поставленої мети, прозорому механізмі відбору претендентів для участі у конкурсі, виконанні договірних зобов’язань. Головне, що самі учасники обслуговуючих кооперативів побачили позитивні зрушення та відчули економічний потенціал від об’єднання, особливо, коли йде мова про формування цінової політики на продукцію і послуги, обсяги і якість надання послуг, вихід суб’єктів господарювання на міжнародні ринки.

Список використаних джерел: 1. Довженко В.А. Переваги кооперації в економічному розвитку сільських

територій / В.А. Довженко // Кооперативні читання: 2017 рік: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф.(м. Житомир, 2 вересня 2017 р.). – Житомир: Вид-во «Житомирський НАУ», 2017. – С. 127–130.

2. Залуцький І.Р. Особливості державного регулювання розвитку сільськогосподарської кооперації в Україні / І.Р. Залуцький // Соціально-економічні проблеми сучасного періоду України. – 2016.– Вип. 3. – С. 71–78.

3. Абрамова І.В. Стан та перспективи державної підтримки сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів / І.В. Абрамова // Вісник ЖНАЕУ. – 2014. – № 1/2 (43). – Т. 2. – С. 65–71.

4. Кучерява К.Я. Напрями удосконалення аграрної політики держави щодо розвитку процесів кооперації / К.Я. Кучерява // Міжнародний науковий журнал «Інтернаука». – № 3 (25), 2017. – Т. 1. – С. 26–31.


77

УДК: 351.82:330.322 ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ПРОЕКТІВ В УКРАЇНІ

ФЕДОРЧАК О.В., кандидат наук з державного управління, доцент, докторант Львівський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України

Тема державних інвестицій ніколи не втрачала своєї актуальності через жахливий стан вітчизняної інфраструктури. А на сьогоднішній день до традиційних інфраструктурних проблем ще додалася потреба потенційного відновлення Сходу України. Проте з державними інвестиціями в Україні не все так однозначно і просто. Є багато прикладів державних інвестиційних проектів, які жодним чином не допомагають економічному зростанню, а навіть навпаки – стають символом корупції та неефективності дій уряду.

Довгий список таких проектів містить гучні «національні проекти» попередніх урядів України. В Україні політику реалізації національних проектів було започатковано у 2010 році. Метою такої політики було визначено забезпечення ефективного використання інвестиційних ресурсів держави, залучення приватних інвесторів до реалізації проектів, прискорення відновлення економіки та економічного зростання. Однак, реалізувати повною мірою національні проекти в Україні за сім років так і не вдалося.

Метою доповіді є аналіз помилок і причин невдач реалізації національних проектів в Україні. Свого часу вітчизняним законодавством було визначено 16 національних проектів:

1) «LNG Україна» – створення інфраструктури постачання скрапленого природного газу в Україну шляхом будівництва заводу для приймання зрідженого природного газу в Україну на Чорноморському узбережжі);

2) «Енергія природи» – будівництво комплексу вітрових, сонячних та малих гідроелектростанцій, і заводів із виробництва альтернативного палива;

3) «Доступне житло» – система комплексного будівництва доступного житла в містах Київ, Одеса, Донецьк, Львів, Харків;

4) «Нове життя» – покращення здоров’я матерів та зменшення дитячої смертності і забезпечення доступною висококваліфікованою медичною допомогою матерів та новонароджених дітей;

5) «Чисте місто» – будівництво сучасних комплексів з переробки твердих побутових відходів та впровадження інноваційних технологій поводження з відходами у 10 містах-складових проекту;

6) «Якісна вода» – забезпечення населення високоякісною та недорогою водою в безпосередній близькості від місць проживання шляхом встановлення близько 700 пунктів очищення води;

7) «Відкритий світ» – покращення рівня знань учнів середніх шкіл шляхом забезпечення школярів персональними нетбуками, інтерактивними дошками і доступом до освітньої «хмари» – електронної бази знань, адаптованої до потреб системи середньої освіти;


78

8) «Місто майбутнього» – формування стратегічного плану та системи проектів розвитку таких міст:

а) «Київ Сіті» – проектування нового бізнес-гуманітарного центру для зменшення навантажень на історичний центр міста» в Києві; б) «Технополіс П'ятихатки» – створення на існуючій науково-виробничій базі нового технополісу в Харкові; в) «Inter Medical Eco City» – створення нового реабілітаційного цілорічного курортного містечка в Генічеському районі Херсонської області; г) «Східний Крим» – розроблення системи проектів розвитку курортної території в АР Крим;

9) «Вчасна допомога» – зменшення часу прибуття бригад швидкої медичної допомоги до пацієнта шляхом створення єдиних регіональних оперативно-диспетчерських служб екстреної медичної допомоги та медицини катастроф з використанням сучасних GPS-технологій;

10) «Повітряний експрес» – залізничне пасажирське сполучення м. Київ аеропорт «Бориспіль»;

11) «Індустріальні парки України» – створення десяти пілотних індустріальних майданчиків у різних регіонах з метою залучення інвестиційних ресурсів на внутрішній ринок України;

12) «Технополіс» – створення інфраструктури інноваційного розвитку та високих технологій в містах: Дніпропетровськ, Донецьк, Харків і Львів;

13) «Олімпійська надія» – створення якісної гірської інфраструктури та сучасних умов для розвитку зимових видів спорту в Карпатському регіоні;

14) «Відроджене скотарство» – забезпечення продовольчої безпеки в частині виробництва м’ясо-молочної продукції;

15) «Зерно України» – модернізація галузі зерновиробництва та збільшення експорту зерна;

16) «Зелені ринки» – розбудова мережі регіональних оптових ринків сільськогосподарської продукції [1].

З часу започаткування інституту національних проектів, частка проектів, які перейшли до стадії їхньої реалізації, зовсім незначна. Так, лише за 4-ма проектами була розпочата стадія практичної реалізації, ще 6 проектів перебували на стадії розроблення техніко-економічне обґрунтування (ТЕО). Далі переговорів та рекламної кампанії справа особливо не зрушила.

Для реалізації національних проектів було утворено Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України, яке повинно було: 1) розробляти відповідне попереднє ТЕО проекту і вибирати інвестора для реалізації проекту; 2) утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати державні підприємства для управління національними проектами; 3) здійснювати координацію реалізації проектів та визначати соціально-економічний ефект від їх реалізації.

У поточній діяльності Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами орієнтир ставився на залучення іноземних інвестицій для реалізації національних проектів. Для ознайомлення потенційних іноземних інвесторів з національними проектами Агентство протягом 2011-2012 рр.


79

провело за кордоном 30 спеціальних заходів – «road-show» для презентації таких проектів в багатьох країнах світу.

«Road-show» проводилися таких країнах як: Австрія, Бразилія, Гонконг, Катар, Кувейт, Німеччина, ОАЕ, Польща, Росія, Саудівська Аравія, США, Туреччина, Франція, тощо. В деяких із цих країн презентації відбувалися в кількох містах (США, Німеччина, Японія), а деяких країнах (Туреччина, США) презентації проводились двічі.

Проте ефективність таких заходів була надзвичайно низькою. Прямі витрати на рекламу національних проектів перевищували ефект від їх реалізації. У процесі здійснення «road-show» іноземні експерти відзначали брак часу, який відводився на підготовку належного ТЕО національних проектів, а також відсутності ґрунтовного опрацювання дієвих механізмів залучення інвестицій. Експерти акцентували увагу на тому, що презентаційним заходам має передувати детальне обґрунтування кожного з проектів. Незавершеність інвестиційних проектів і їх належне представлення ускладнювало залучення усіх потенційних іноземних інвесторів, а також впливових представників влади та ділових кіл відповідних країн.

Крім того, експертами відзначалося надмірне захоплення пошуком зовнішніх джерел інвестування проектів та недооцінка внутрішнього потенціалу інвестування. Так, більшість проектів планувалося реалізувати за рахунок імпортну іноземного обладнання, оминаючи виробників вітчизняних аналогів. До прикладу, у проектах «Вчасна допомога», «Чисте місто» та «Енергія природи» не було закладено жодних заходів на підтримку внутрішнього ринку і національного виробника. Так, проект «Енергія природи» передбачав будівництво комплексу вітрових електростанцій, що фактично означало «закупівлю готової голландської або іншої техніки, яка в Україні встановлювалася, а в усій Європі демонтувалася, оскільки в умовах кризи вона вимагала дотацій і не працювала на збереження енергії» [2].

Постановою КМУ «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» було прийнято рішення ліквідувати Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами, поклавши його функції на Міністерство економічного розвитку і торгівлі [3].

Таким чином, фактично було ліквідовано інститут національних проектів, які при правильному підході до їх реалізації, могли би бути інструментом залучення приватних інвестицій в Україні. Тому, навряд чи доречно зводити проблеми у цій сфері лише до недостатніх обсягів бюджетного фінансування. Очевидним є те, що «провал» національних проектів відбувся через не сформованість інвестиційної політики і фрагментарність стратегічного планування державними інвестиціями в Україні. На думку багатьох експертів, в нашої держави є надзвичайно потужний інвестиційний потенціал як окремих регіонів, так і країни загалом. Зокрема, в Україні є 45 економічних центрів різного рівня (міст з населенням більше 100 тисяч осіб), які за умови комплексного підходу до розбудови транспортної, телекомунікаційної,


80

освітньої, наукової, підприємницької та інвестиційної інфраструктури, могли би активізувати економічний розвиток нашої держави.


1. Про затвердження переліку проектів із пріоритетних напрямів соціально-економічного та культурного розвитку (національні проекти) : Постанова КМУ № 1256 від 08.12.2010. – [втратила чинність] // Офіційний вісник України. – 2011. – № 3. – Ст. 177.

2. Національні проекти у стратегії економічної модернізації України / Я.А. Жаліло, Д.С. Покришка, Я.В. Бережний [та ін.]. – К.: НІСД, 2013. – 144 с.

3. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади: Постанова КМУ № 442 від 10.09.2014 р. // Офіційний вісник України. – 2014. – № 74. – Ст. 2105. УДК 322

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

ЛУКОВЕНКО І.Г., кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії

ДВНЗ «Донецький національний технічний університет» Нинішня ситуація в Україні, пов'язана із актом російської агресії та плин

принципово нових процесів в площині державотворення, що відбуваються останні роки, роль та місце релігійних організацій в цих процесах ставить духовно-релігійний чинник на одне з перших місць в площині реалізації державно-церковних відносин на даному етапі нашої історії. В нинішніх реаліях релігійні інституції є невід’ємною складовою загальної системи цих процесів.

Треба враховувати кілька принципових аспектів. Україна одна з найбільш релігійних країн Європи як з точки зору кількісних показників офіційної присутності зареєстрованих релігійних організацій, кількості представлених релігійних течій, так і з точки зору якісних показників релігійності населення при збереженні конкуренції між різними конфесіями [1]. Існуючі факти релігійного життя свідчать про доволі високий рівень релігійності населення України та про високий рівень толерантності в суспільстві, а також поліконфесійність з доволі високим рівнем довіри до церковних інституцій. Особливо це проявлено в ролі церков в організації волонтерської діяльності, допомоги армії та інших форм соціально-значущого служіння в умовах російсько-української війни.

Тим не менше, можна констатувати, що в площині державно-церковних відносин існують певні точки напруги, які потребують вирішення.

Для владних чиновників як центрального рівня, так і на місцях, релігійне питання часто стоїть не на перших позиціях, наявне нерозуміння специфіки релігійних питань, актуальна правова необізнаність чиновників, на які покладене завдання реалізації державної політики щодо релігії.


81

Професіоналізм, обізнаність у предметі релігії збоку тих представників влади на яких покладене завдання здійснювати політику держави щодо церкви, є принциповою позицією і необхідним фактором нормального функціонування сфери державно-церковних відносин.

В цілому треба наголосити, що релігійне питання має посісти важливе місце в системі гуманітарної політики України. Це в першу чергу ставить проблему актуалізації для державно-церковних відносин професійної, якісної експертної думки, що на сьогодні дуже часто не знаходить зацікавленості збоку чиновників.

Враховуючи те, що не останню роль в самій ситуації, що склалася останнім часом, відігравала байдужість до гуманітарних питань, зокрема і в площині етно-конфесійних процесів, однією з ключових засад на сьогодні та на майбутнє має стати значно більша роль гуманітарної політики, а в ній значно більша увага до питань релігійного життя. Обговорення та актуалізація концептуальних засад державно-церковної політики має врешті-решт набути практичного виміру, адже це питання мусується вже багато років [2].

Враховуючи те, що центральні та (особливо) місцеві органи часто не мають потенціалу в здійсненні експертно-аналітичної роботи, на нашу думку перспективним мало б бути створення регіональних центрів, що взяли б на себе моніторингову, експертно-аналітичну, правозахисну діяльність. Очевидно, що така діяльність має здійснюватися не просто в безпосередньому зв'язку із органами державної влади, громадянським суспільством, самими релігійними організаціями, органами державної безпеки, а бути актуальною, відповідні органи мають бути зацікавлені в цій діяльності. В Україні достатньо фахівців цього профілю, але часто їх діяльність не є актуальною для можновладців, що не є припустимим. Хоча активну діяльність в цьому напрямку ведуть різні інституції, як академічні (Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України), так і громадські (Українська асоціація релігієзнавців, Центр Разумкова тощо). Так, Центр Разумкова нещодавно підготував інформативні матеріали у площині актуальних проблем державно-церковнх відносин [3]. Але часто тауі дослідження стають дослідженнями "для себе".

Така система мала б зняти питання залишкового принципу щодо гуманітарних (зокрема і релігійно-державних та релігійно-суспільних) процесів в Україні, налагодити ефективну професійну оцінку релігійних процесів. Через майже відсутність зацікавленості в професійному погляді на таку важливу та непросту ділянку суспільного життя, як з боку вищих можновладців з органів державної влади, політичних сил, місцевих органів влади констатуємо наявність неприпустимої практики використання релігійного фактору в вирішенні політичних питань, а, зокрема, національної розбудови держави. Це в першу чергу видно з ставлення до ідеї автокефалії в плані вирішення православних проблем. Суто церковне питання набуває політичного значення, хоча б і з національно орієнтованими цілями.

Не останню проблему становить також певна капсулізація діалогу між органами влади та окресленим колом деяких релігійних інституцій,


82

представлених в ВРЦіРО України (16 з 104 офіційно представлених в Україні), що, серед іншого, спричинило появу альтернативних майданчиків, в першу чергу Всеукраїнської Ради релігійних об'єднань, куди увійшли деякі організації, не представлені у ВРЦіРО [4].

В цьому плані є актуальним необхідність налагодження ефективного діалогу і на місцевому рівні.

Особливо за сучасних умов перед органами державної влади, на які покладене завдання здійснення державної політики щодо релігії, стоїть завдання з одного боку протидії небезпечним тенденціям порушення конституційного принципу рівності всіх релігійних організацій і створення переваг одних релігій на противагу іншим. В цьому аспекті є важливим налагодження такої співпраці з релігійними організаціями, яка не виходила б за рамки діючого законодавства, існували б в рамках правового поля. З іншого – особливо актуальним постає питання державної безпеки та чіткої та однозначної оцінки небезпечних для держави тенденцій та діянь, що також має стати актуальним для ефективної експертної оцінки та відповідної реакції але без упереджень чи неправомочних суджень.


1. Релігійні організації в Україні (станом на 1 січня 2017 р.) [Елктронний ресурс]. – Режим доступу: https://risu.org.ua/ua/index/resourses/ statistics/ukr2017/67269/ (дата звернення 6.09.2017 р.).

2. Держава і церква: кілька слів про концепцію відносин. [Елктронний ресурс]. – Режим доступу: https://risu.org.ua/ua/ index/expert_thought/analytic/56859 (дата звернення 14.09.2017 р.).

3. Церква, суспільство, держава у протистоянні викликам і загрозам сьогодення [Елктронний ресурс]. – Режим доступу: http://razumkov.org.ua /uploads/article/2017_Religiya.pdf (дата звернення 12.08.2017 р.).

4. У новій релігійній раді назвали Всеукраїнську раду церков закритим клубом [Елктронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2164093-u-novij-religijnij-radi-nazvali-vseukrainsku-radu-cerkov-zakritim-klubom.html. (дата звернення 3.09.2017 р.).

УДК 378.377.37 ОСНОВНІ ЗАСАДИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОГО

РЕГУЛЮВАННЯ СИСТЕМИ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ МАКСИМЧУК В.В.,

директор Головинського вищого професійного училища нерудних технологій Житомирської області, викладач вищої категорії,

аспірант кафедри державної служби та менеджменту освіти ЦІППО ДВНЗ «Університет менеджменту освіти» НАПН України, м.Київ

Цілком очевидно, що розвиток економіки України залежить від

кваліфікованого і конкурентоспроможного персоналу, підготовка якого


83

здійснюється в системі професійної освіти. Тому закономірно, що сьогодні у вітчизняній професійній освіті здійснюються системні реформи, спрямовані на досягнення високих європейських стандартів якості, впровадження у навчально-виробничий процес сучасних педагогічних та інформаційних технологій, формування у молодого покоління професійних компетенцій та вміння працювати в умовах сучасного ринку праці.

Так, Міністерством освіти і науки України розроблено, Урядом схвалено та направлено до Верховної Ради проект Закону України «Про професійну освіту», яким передбачено визначити правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи професійної освіти, забезпечення потреб ринку праці у кваліфікованих кадрах. Зокрема:розширити автономію професійних навчальних закладів;створити нові типі навчальних закладів, такі як регіональний центр професійної освіти, професійний коледж, професійний ліцей, центр професійної підготовки (дозволить переформатувати існуючі вузькопрофільні професійно-технічні навчальні заклади в багатопрофільні професійні навчальні заклади, що, своєю чергою, підвищить гнучкість закладу у підготовці кадрів відповідно до тенденцій змін на ринку праці);розширити можливості державно-приватного партнерства у сфері професійної освіти, що передбачає утворення та спільне фінансування баз професійно-практичної підготовки, інноваційних підприємств та запровадження спільних програм фінансування підготовки кадрів;створити незалежні установи оцінювання та забезпечення якості професійної освіти;забезпечити умови для участі роботодавців у сфері професійної освіти; утворити в кожному регіоні раду стейкхолдерів професійної освіти, як координаційний орган з питань визначення та впровадження політики в галузі професійної освіти [1].

Разом з тим, скорочення мережі та контингенту осіб, що отримують професійну освіту і навчання, повільне оновлення переліку напрямів професійної підготовки, зменшення обсягів замовлення на підготовку кадрів та фінансування професійної освіти, а також якість професійної підготовки кваліфікованих робітників і молодших спеціалістів в Україні, яка не повною мірою відповідає вимогам сучасного ринку праці, – ускладнюють розвиток галузі та потребують суттєвих змін в державному управлінні та адмініструванні професійною освітою у більш широкому спектрі дій, оскільки охоплюють зацікавлені сторони всього суспільства і потребують, своєю чергою, розподілу повноважень між центральним, регіональним та місцевим рівнями.

Зауважимо, що досвід високорозвинених країн Європейського Союзу та США демонструє значні результати в напрямку розширення публічного адміністрування, що передбачає лібералізацію державної влади, базується на демократичних засадах і має на увазі партисипативну, партнерську взаємодію між владними структурами на всіх рівнях управління [2]. У вітчизняній науці виникає низка напрямків, що розглядають публічне адміністрування і з позицій відмови від владної вертикалі, і як бізнес-процес, і через призму морально-етичних аспектів та духовності, тобто з урахуванням національної архетипіки. У той же час автор цього дослідження акцентує увагу, на жаль, на


84

неможливості відмови від владної вертикалі в сучасному українському суспільстві, яке, перебуваючи під впливом трансформаційних процесів, відрізняється істотною диференціацією, хаотичністю і низьким рівнем суспільної самосвідомості та самоконтролю. До цього слід додати також недосконалість законодавчої бази та низький рівень виконання чинного законодавства.

Водночас необхідно зазначити, що в умовах економічної нестабільності перехід закладів професійної освіти у комунальну власність, на нашу думку, можливий лише при збереженні державних субвенцій на їх утримання і розвиток, та має передбачати фінансування закладів професійної освіти із бюджетів різних рівнів і джерел.

У нових соціально-економічних умовах розвиток та підвищення ефективності професійної освіти потребують подальшого розроблення такі питання як: усунення суперечностей між нормативними актами щодо професійної освіти та прийняття відповідного Закону України «Про професійну освіту»; механізм формування державного замовлення з урахуванням реальних потреб ринку праці; внесення змін до «Національного класифікатору професій» (класифікатор професій ДК 003:2010) для забезпечення відповідності міжнародній класифікації; оновлення «Державного переліку професій з підготовки кваліфікованих робітників у професійно-технічних навчальних закладах» з метою забезпечення інтегрування професій та скорочення їх кількості, укрупнення окремих спеціальностей підготовки, спрямованих на забезпечення можливостей навчання суміжних професій; поетапна, поступова оптимізація мережі професійно-технічних навчальних закладів та їх передача до комунальної власності з урахуванням науково обґрунтованих критеріїв, особливостей соціально-економічного розвитку регіонів і вимог ринку праці; об’єднання в єдиній системі професійної освіти і навчання різних типів професійних навчальних закладів, що надають освітні послуги та інші [3, c.109].

Насамперед, в умовах децентралізації управління надзвичайно важливою буде подальша автономія професійних навчальних закладів, повна передача їм функцій організації, здійснення та надання освітніх послуг. Це передбачатиме їх фінансово-господарську автономність, розширення повноважень керівника, підвищення його персональної відповідальності за результати управлінської роботи та якість підготовки виробничого персоналу. Нагальною стає також потреба більш повною мірою врахувати мережу закладів професійної освіти та визначити основні напрями її оптимізації з урахуванням науково обґрунтованих критеріїв, особливостей соціально-економічного розвитку регіонів і вимог ринку праці, створення нових типів закладів професійної освіти (багаторівневих і одно- та багатопрофільних професійних ліцеїв, багатопрофільних професійних коледжів), інтегрованих освітньо-професійних систем (освітньо-професійні округи, навчально-виробничі й навчально-науково-виробничі комплекси, консорціуми, кластери тощо).

Отже, вищезазначене свідчить про необхідність здійснення детального наукового аналізу щодо ефективності державного управління та


85

адміністрування в системі професійної освіти та визначення перспектив управління її розвитком в сучасній Україні. Між тим, на нашу думку, сьогодні ще зарано говорити про готовність української системи органів публічного управління до управління професійною освітою на якісно новому рівні, адже ще чимало треба зробити на національному, регіональному та місцевому рівнях для відродження громад і законодавчого забезпечення їх діяльності та посилення їх впливу на розвиток професійної освіти і навчання в конкретній області, районі, місті, селищі, селі.


1. Проект Закону України «Про професійну освіту», № 3231 від 06.10.2015 р., [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc4_1 ?pf3511=56697.

2. Pollitt C. Public Management Reform: A Comparative Analysis / C. Pollitt, G. Bouckaert. – Oxford: University Press, 2004. – 240 p.

3. Супрун В.В. Теоретичні та практичні аспекти регулювання професійної освіти в Україні / В.В. Супрун // Вісник післядипломної освіти: зб. наук. пр.– 2016. – Вип. 2 (31). Серія « Управління та адміністрування».– С. 108–123.

УДК 378.377.37 ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ТА ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В ПРОФЕСІЙНІЙ ОСВІТІ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТНЬОЇ ГАЛУЗІ УКРАЇНИ

СУПРУН В.В., кандидат економічних наук, доцент,

професор кафедри державної служби та менеджменту освіти ЦІППО ДВНЗ «Університет менеджменту освіти» НАПН України

Проблеми розвитку та підвищення ефективності державного управління в

професійній освіті в Україні, у певній мірі подібні до тих, що мають чимало країн-членів ЄС. Політична та економічна криза, демографічна ситуація, динаміка зменшення кількості працездатного населення, в основному, внаслідок старіння, передчасної смертності та трудової міграції, а також наявність значної кількості некваліфікованих працівників серед загальної кількості робочої сили, спричиняють значні проблеми з дефіцитом кваліфікованих кадрів на 3-4 рівнях Міжнародної стандартної класифікації освіти. Ця ситуація ще більше ускладнюється тим, що серед батьків та молоді панує пріоритетність здобуття університетської освіти.

Водночас ці проблеми характеризуються ще низкою інших труднощів, характерних саме для України, – зокрема, централізована система, успадкована ще з радянських часів, за якої повноваження щодо прийняття рішень зосереджені в руках національних органів влади, а регіональні та місцеві органи виконавчої влади та самоврядування мають вкрай обмежені можливості

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/


86

на тлі структурних змін в економіці. Водночас необхідно зазначити, що основні «споживачі» результатів роботи закладів професійної освіти, роботодавці, а також професійні спілки мають вкрай обмежений вплив на питання професійної освіти на державному, регіональному та місцевому рівнях.

Цілком очевидно, що професійна освіта в Україні потребує цілеспрямованого здійснення комплексу невідкладних дій системного значення, які полягають у оновленні освітнього законодавства, упровадженні досягнень європейського і світового досвіду управління професійною освітою, оскільки сучасний стан та функціонування закладів професійної освіти не відповідає вимогам реального ринку праці, обтяжений старим технологічним обладнанням, відсутністю прогнозування потреб професійної підготовки кадрів, відсутністю або невідповідністю професійних та освітніх стандартів новим фаховим вимогам [1, 2].

Дослідження сучасних науковців свідчать про те, що роботодавці вважають рівень підготовки у державних професійних навчальних закладах низьким і таким, що не відповідає вимогам сучасного виробництва. Їх не задовольняє не лише якість підготовки, а й рівень кваліфікації значної кількості випускників [3, с.15].

Наголосимо, що підвищення ефективності державного управління в професійній освіті потребує вдосконалення організаційної структури, науково-методичного супроводу, врахування прогресивних ідей зарубіжного досвіду освіти і навчання, запровадження інноваційних технологій і методик підготовки кваліфікованих робітників і молодших спеціалістів, розроблення і впровадження сучасних моделей управління та фінансування, співпраці з соціальними партнерами та виробництвом.

Аналіз ситуації в чинній системі професійної освіти свідчить про необхідність її децентралізації, але зі збереженням державної підтримки конституційних зобов’язань щодо надання відповідної освіти, наявністю мотивувальної і стимулювальної ролі державного і місцевих бюджетів для створення оптимальної мережі закладівпрофесійної освіти, запровадженнябагатоканальності фінансування, розширення права і відповідальності навчальних закладів щодо використання коштів. Нагальним стає також розподіл повноважень, прав та відповідальності органів освіти і науки на загальнодержавному та регіональному рівнях, взаємодії суб’єктів управління професійною освітою, навчальних закладів та установ професійної освіти, органів місцевого самоврядування, стейкхолдерів професійної освіти, замовників підготовки кадрів, громадських організацій і громадян в умовах реформування освітньої галузі України. Актуальним на сьогодні є створення моделі управління інноваційною діяльністю в навчальних закладах та установах професійної освіти.

Цілком очевидним є те, що на загальнодержавному рівні мають бути вироблені відповідні підходи, а також певні бачення в цілому до стратегії децентралізації у сфері професійної освіти, підвищення ефективності та модернізації її управління в умовах реформування освітньої галузі України.


87

Таким чином, проведення реформаторських новацій у професійній освіті, своєю чергою, дозволить: створити умови для випереджувального розвитку професійної освіти;забезпечити оперативність прийняття управлінських рішень щодо професійної освіти та її матеріального і фінансового забезпечення у відповідності із сучасними технологічними процесами на виробництві; виробити сучасний механізм формування замовлення на підготовку фахівців з урахуванням потреб економічного розвитку регіонів; стимулювати участь роботодавців, разом з ними оновити матеріально-технічну базу, в тому числі, за рахунок легалізації інституту «ендавменту» – благодійних цільових некомерційних фондів; використання грантової підтримки, розширення платних послуг, що надаються в процесі навчально-виробничої діяльності та створення навчальних господарств, навчально-виробничих об’єднань тощо; покращити розвиток соціального партнерства, консолідацію зусиль центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, навчальних закладів та установ професійної освіти, роботодавців, науковців і громадських об’єднань;удосконалити нормативно-правову базу з питань задоволення потреб ринку праці у кваліфікованих кадрах, в тому числі, із комбінованим фінансуванням, наприклад, із застосуванням системи ваучерів за участю корпоративного сектору економіки, кредитів тощо, що певним чином послабить проблему невідповідності підготовки випускників запитам роботодавців;збільшити обсяги фінансування та інвестицій; розробити та впровадити систему перспективного прогнозування зайнятості населення; сформувати сучасну мережу багатопрофільних, різнорівневих професійних навчальних закладів, що здійснюватимуть підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кваліфікованих робітників та молодших спеціалістів відповідно до загальнодержавних потреб та регіонального ринку праці.

При цьому, головна мета децентралізації,з нашої точки зору, полягає у тому, щоб надати професійним навчальним закладам, регіональним органам управління та самоврядування більше автономії та гнучкості, щоб вони могли адаптуватися до змін в економіці та ринку праці на місцевому та регіональному рівнях. Водночас, практична реалізація ідеї децентралізації потребує розроблення нових моделей освітньо-професійної діяльності. Передусім розробка стратегії розвитку професійної освіти має грунтуватися на адекватних прогнозних розрахунках розвитку ринку праці в освітньо-кваліфікаційному розрізі.


1. Про участь центральних та регіональних органів виконавчої влади, об’єднань роботодавців у формуванні трудового потенціалу держави та професійній підготовці кваліфікованих робітників для сучасної економіки України: матеріали слухань у Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти 21 грудня 2011 року /за заг. ред. В.П. Головінова. – К.: Парлам. вид-во, 2012. – 480 с.

2. Указ Президента України від 25 червня 2013 р. № 344/2013 «Про національну стратегію розвитку освіти в Україні на період до 2021 року».


88

3. Практика застосування Закону України «Про професійно-технічну освіту»: фінансове забезпечення навчальних закладів і установ: матеріали виїзного засідання Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти 12 лютого 2014 року / редкол. Л.М. Гриневич (гол.ред.), В.О. Дзоз, А.М. Дорохов, О.М. Сич, В.П. Головінов, Є.В. Красняков, Н.Г. Ничкало, В.В. Супрун, Б.Г. Чижевський. – К.: Парл. вид-во, 2015. – 552 с.

УДК 336.025 СТВОРЕННЯ СЛУЖБИ ФІНАНСОВИХ РОЗСЛІДУВАНЬ В УКРАЇНІ З МЕТОЮ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ

ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ ПИПКО С.О.,

кандидат економічних наук, доцент кафедри обліку та аудиту Донбаська державна машинобудівна академія МОН України

Роль фінансового контролю в забезпеченні створення, раціонального

розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту, дотриманні пропорційності розвитку економіки, пошуку додаткових резервів економічного зростання, здійсненні режиму економії надзвичайно велика, особливо в сучасних умовах трансформації вітчизняної економіки.

Фінансовий контроль – це контроль за законністю та правильністю розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів в економічній сфері, а також за законністю надання інформації про фінансовий стан підприємства в розрізі всіх передбачених показників [1], метою якого є встановлення правильності та законності фінансової діяльності суб'єкта господарювання в частині створення, розподілу, перерозподілу та використання його фінансових ресурсів.

В залежності від суб'єктів, що здійснюють фінансовий контроль, розрізняють такі його види, як:

державний фінансовий контроль, що проводять державні органи влади і управління. Весь державний контроль поділяється на загальнодержавний і відомчий. Проводять загальнодержавний контроль Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів, Державна фіскальна служба, Державна аудиторська служба, місцеві державні адміністрації та ін.; відомчий фінансовий контроль застосовується тільки по відношенню до підвідомчих підприємств та організацій і проводиться контрольно-ревізійними підрозділами міністерств і відомств; громадський фінансовий контроль – здійснюють громадські організації (партії, рухи, профспілкові організації); аудит – це незалежний зовнішній фінансовий контроль, заснований на комерційних засадах.

З метою посилення ефективності фінансового контролю в Україні неодноразово були спроби щодо створення служби фінансових розслідувань (СФР), починаючи з 2013 року і тривають дотепер. В лютому 2017 року Міністр фінансів презентував законопроект щодо створення органу протидії фінансовим злочинам (СФР). 22 березня Кабінет Міністрів України схвалив законопроект


89

як урядовий і повідомлення такого ж змісту з’явилося у засобах масової інформації 11 вересня.

Згідно законопроекту СФР розглядається як центральний орган виконавчої влади, що спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України та метою створення якого є:

формування єдиного ефективного правоохоронного органу, який буде комплексно протидіяти злочинам, які сприяють розвитку загроз національній безпеці держави у сфері економіки;

виділення зі складу Державної фіскальної служби правоохоронної функції, з метою її орієнтації на сервісних та фіскальних функціях;

оптимізація системи кримінальної юстиції у сфері протидії економічним злочинам, усунення дублювання функцій правоохоронних органів.

До основних повноважень СФР віднесено: прийняття та реєстрація заяв і повідомлень про кримінальні

правопорушення віднесені до її компетенції у порядку визначеному КПК; проведення оперативно-розшукових заходів та досудового розслідування

в межах наданої компетенції; розшук осіб, які переховуються від слідства та суду за злочини, що

віднесені до її компетенції; збір, аналіз та узагальнення інформації щодо злочинів віднесених до її

компетенції, факторів, що їх детермінують, а також прогнозування розвитку негативних процесів кримінального та криміногенного характеру в цій сфері;

отримання інформації про операції, рахунки, вклади, правочини фізичних та юридичних осіб від фізичних та юридичних осіб, депозитарних, фінансових установ, а також від Центрального депозитарію, клірингових у встановленому законами порядку.

Щодо структури та СФР, то вона представлена так: Центральний апарат; не більше 7 територіальних управлінь, кожне з яких поширює свою юрисдикцію на кілька областей України, а гранична чисельність працівників – не більше 3500 осіб. Також слід відзначити, що Урядом була досягнута домовленість з Державним департаментом США щодо технічної допомоги в підборі персоналу, його тренувань, навчання і перепідготовки, допомоги в створенні матеріально-технічної бази і запуску практичної діяльності СФР [2].

Підсумовуючи все вищесказане, хочеться відзначити, що створення служби фінансових розслідувань сприятиме посиленню фінансового контролю в Україні та підвищенню національної безпеки в сфері економіки, покращить інвестиційний клімат та стане важливим кроком на шляху до економічного розвитку нашої держави.


1. Дікань Л. В. Фінансово-господарський контроль: навчальний посібник / Л.В. Дікань. – К.: Знання, 2011. – 336 с.

2. Офіційний сайт Міністерства фінансів України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.minfin.gov.ua.

https://www.minfin.gov.ua/


90

УДК 351:332.1:005 ДО ПИТАННЯ РОЗРОБКИ КОМПЛЕКСНОЇ СТРАТЕГІЇ ДЕРЖАВНОЇ

ПОЛІТИКИ ВІДНОВЛЕННЯ ТА РЕІНТЕГРАЦІЇ ДЕОКУПОВАНИХ ТА ПОСТРАЖДАЛИХ ВІД КОНФЛІКТУ ТЕРИТОРІЙ

КЕЛЕМБЕТ О.С., старший викладач кафедри кафедри фінансів, обліку та аудиту Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Регіональні чи місцеві спільноти людей розвиваються вже в рамках

досить стабілізованих глобальних технологічних і соціальних платформ, і саме тому можна якоюсь мірою спрогнозувати розвиток цієї соціально-економічної спільноти на досить передбачуваний період, а, відтак, – спробувати вплинути на цей розвиток через систему цілей і дій, що є змістом довгострокових планів або стратегій.

Планування розвитку дозволяє громаді деокупованої та реінтегрованої території краще усвідомити цілі власного розвитку, краще зрозуміти власні конкурентні переваги, а також небезпеки та загрози, які можуть на неї очікувати, дозволяє ефективніше та економніше витрачати власні та зовнішні ресурси (фінансові, інфраструктурні, людські), дозволяє впровадити контроль за їх використанням.

Враховуючи викладене вище, процес стратегічного планування розвитку деокупованих та постраждалих від конфлікту територій можна представити як ряд кількох послідовних кроків або дій:

організація роботи; проведення стратегічного аналізу; прогнози, моделювання сценаріїв і здійснення стратегічного вибору; розробка плану дій (цілі, завдання); громадське обговорення та ухвалення Стратегії; моніторинг і впровадження Стратегічного плану [1]. Вибір типу стратегії теоретично залежить від результатів аналізу

взаємозв’язків між факторами SWOT, однак, відразу необхідно зазначити, що в реальній ситуації «чистих» стратегій не існує, найчастіше доводиться вибирати змішаний тип стратегії з елементами конкурентної, наступальної та консервативної стратегії, що передбачає опору на сильні сторони з використанням можливостей оточення з одночасним подоланням загроз.

Стратегія відновлення та реінтеграції має супроводжуватися системою реальних прагматичних цілей, що слугують досягненню загальної мети – захисту стратегічних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи й суспільства від внутрішніх і зовнішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, безпечний та сталий розвиток держави.

При цьому необхідно визначити ієрархію цілей та оцінити можливості їх досягнення. Визначення ієрархії цілей водночас є завданням вибору прийнятних для кожного окремого випадку засобів їх досягнення, тобто проблема формування ієрархії цілей визначається як проблема вироблення тактичних завдань, спрямованих на досягнення стратегічної мети. Враховуючи


91

ціннісні орієнтації об’єктів і суб’єктів національної безпеки України, оцінюючи їх крізь призму стратегічних інтересів, можна сформулювати такі основні цілі стратегії:

реінтеграція деокупованих та постраждалих від конфлікту територій до економічного, правового та культурного простору України;

відновлення інфраструктури, соціальних послуг; стале економічне відновлення деокупованих, постраждалих від конфлікту

територій, а також територій суміжних регіонів; зміцнення соціальної стійкості, громадська безпека. Процес розроблення та оцінки Стратегії відновлення та реінтеграції

передбачає розгляд сукупного ефекту п’яти змінних, а саме: ресурси; втрати (збитки), зумовлені вибором тієї чи іншої стратегії; побічний ефект реалізації стратегії; можливості підвищення ефективності стратегії; обмеження можливостей реалізації стратегії [2]. На рис. 1 наведено загальну схему розробки стратегічної оцінки, у якій враховано зазначені вище ефекти.

Рис. 1. Схема стратегічної оцінки

Запропонована система оцінки для розробки Стратегії державної

політики відновлення та реінтеграції деокупованих та постраждалих від

Вплив зовнішнього середовища

Стратегічні цілі

Аналіз різниці між цілями і сподіваннями

Ухвалення стратегічних

рішень

Обрана стратегія

Можливості, сильні та слабкі сторони

Компетенція стратегічної спільноти

Наявність і доступність ресурсів

Очікувані результати Основні завдання План дій

Реальні результати

Процес спостереження і контролю


92

конфлікту територій показує які кроки необхідно виконати для ефективного планування сталого відновлення деокупованих та постраждалих від конфлікту територій, але організаційний механізм впровадження Стратегії та державної політики взагалі потребує подальшого дослідження та удосконалення.

Список використаних джерел: 1. Варда Я., Клосовський В. Острови надії: розробка стратегії локального

розвитку: науково-практичне видання / Я. Варда, В. Клосовський. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2003. – 339 с.

2. Тертичка В. Державна політика: аналіз та здійснення в Україні / В. Тертичка. – К.: Основи, 2002. – 750 с.

УДК 355.01 ЧИННИК РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ ЯК СКЛАДОВА СТРАТЕГІЧНОГО

ПОТЕНЦІАЛУ ДЕРЖАВНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ НИКИФОРЕНКО А.Р.,

старший викладач кафедри гуманітарних дисциплін Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Історія розвитку держав має дуже складні й подекуди заплутані

траєкторії. Сприйняття й осмислення останніх передбачає умоглядне редукування їх до рівня певного транзиту. Вітчизняна історія, за М. Рябчуком, демонструє нам, починаючи від середини ХVII ст., фактичне існування двох проектів України: одного, тією чи іншою мірою колоніального, у той чи інший спосіб зорієнтованого на Москву, другого – антиколоніального, зорієнтованого на Європу [1]. Для України дилема «Росія чи Європа» (в термінології Д. Донцова [2]) – стара, але й нині вкрай актуальна в контексті необхідності свідомого вибору вектору цивілізаційного розвитку. «Єдине, що здатне відвернути українців від Росії – дії самої РФ» [3]. Агресія Російської Федерації проти України, збройна фаза якої триває від кінця лютого 2014 р., стала довгостроковим чинником впливу на українську політичну, економічну, військову та соціальну реальність [4]; вона ж посприяла переосмисленню змісту процесів, що відбуваються на території колишнього СРСР. На тлі реалізації неімперіалістичної путінської геостратегії реваншу та пов’язаного з нею драматичного зростання міжнародної напруженості, базова парадигма посткомуністичного транзиту як руху новопосталих держав від авторитаризму до демократії виявилася недосконалою. Українська Революція Гідності 2013-2014 рр. унаочнила думку щодо євроінтеграції як запоруки, знаряддя та невід’ємної складової демократизації.

В історіографії, присвяченій гібридній війні Росії проти України (Т. Березовець, В. Білецький, Д. Вєдєнєєв, М. Гончар, Р. Додонов, В. Горбулін, С. Костючков, О. Курбан, О. Литвиненко, В. Ліпкан, Є. Магда, Н. Марцінко, К. Машовець, Ю. Остах, Г. Перепелиця, Я. Потапенко, І. Рущенко, М. Слабошпицький, В. Трюхан, Ф. та Г. Турченко, В. Фесенко), наголос


93

здебільшого робиться на різноманітних викликах, ризиках та загрозах, які несе з собою «русский мир», а також – руйнівних наслідках його експансії. Між тим, не важко помітити, що нова, на перший погляд вкрай несприятлива кон’юнктура відкриває Україні також доступ до різноманітних ресурсів та створює нові можливості як у національному, так і в регіональному та світовому масштабі.

За П. Друкером, у глобалізованому й динамічному зовнішньому середовищі організації повинні забезпечувати свою конкурентоспроможність, а отже, володіти й формувати необхідні для цього можливості [5, с. 27]. На рівні окремої організації комплекс таких можливостей, які дозволяли б їй забезпечувати стійкі конкурентні переваги в динамічному, високонкурентному середовищі, можна розглядати в якості найширшого дослідницького контуру категорії стратегічний потенціал організації [6, с. 114].

Російська агресія зумовила «відрив» України від політичних, економічних та суспільних «стандартів» РФ [7]. Вона стала чинником становлення сучасної української ідентичності, згуртування українців в єдину політичну націю, формування в нашій державі відповідального політичного класу, розбудови єдиної помісної православної церкви, зростання функціональної спроможності державних інституцій, делегітимації на території України російської культури, мови, церкви, мас-медіа, руйнування міфів про «спільну історію», «братерство народів» та ін., зміцнення обороноздатності, подолання залежності від російських енергоресурсів, переорієнтації української економіки на світові ринки та її структурної та технологічної модернізації, боротьби з корупцією, прискорення реформ, прискореної інтеграції до європейських та євроатлантичних структур, перетворення України на потужного гравця на міжнародній арені, військового союзника США та центр консолідації західної частини євразійського «Гартленду» й джерело європейських цінностей для цієї частини постімперської / пострадянської території [7].


1. Рябчук М. Українці мають проблему ціннісної емансипації / М. Рябчук [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/60693.

2. Донцов Д. Росія чи Європа? та інші есеї. – К.: СУМ, 1992. – 44 с. 3. Трегубов В. Прозрение: история расставания с Россией / В. Трегубов

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://othervision.info/prozrenie-istoriya-rasstavaniya-s-rossiej/.

4. Горбулін В. «Гібридна війна» як ключовий інструмент російської геостратегії реваншу / В. Горбулін [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://dt.ua/internal/gibridna-viyna-yak-klyuchoviy-instrument-rosiyskoyi-geostrategiyi-revanshu-_.html.

5. Друкер П.Ф. Задачи менеджмента в ХХІ веке: пер. с англ. / П.Ф. Друкер. – М.: Вильямс, 2000. – 272 с.

https://zbruc.eu/node/60693

http://othervision.info/prozrenie-istoriya-rasstavaniya-s-rossiej/

http://othervision.info/prozrenie-istoriya-rasstavaniya-s-rossiej/


94

6. Корсакова Л.Г. Стратегический потенциал организации: теоретические основания исследования / Л.Г. Корсакова, А.М. Чуйкін [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/strategicheskiy-potentsial-organizatsii-teoreticheskie-osnovaniya-issledovaniya

7. Яхно О. Аудит зовнішньої політики. Якою має бути «російська стратегія» України / О. Яхно [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/articles/2016/09/28/7055124/

УДК 316.422:328.185 ЕФЕКТИВНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ РЕФОРМ

КРІЗЬ ПРИЗМУ БОРОТЬБИ ІЗ КОРУПЦІЄЮ ЧАПЛИК М.М.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри соціології управління Донецький державний університет управління ( м. Маріуполь)

Одним із головних завдань українських реформ є подолання корупції.

Власне антикорупційна реформа постає як одна з ключових реформ у всьому пакеті реформ. Крім того, через те, що корупцією пронизано всі сфери суспільного життя, окремі реформи також мають чітко окреслену антикорупційну складову. Зокрема серед таких реформ варто відзначити реформу державних закупівель та введення системи ProZorro, реформу правоохоронної системи, реформу дерегуляції, зокрема в її частині, що передбачає спрощення ведення бізнесу (дорожню карту Doing Business), зменшення дозвільних документів, публічну електронну перевірку ведення бізнесу, електронізацію видачі дозвільних процедур для бізнесу, цифрову реформу, а саме введення електронного урядування серед органів державної влади, реформу податкової сфери, зокрема впровадження єдиного публічного реєстру заяв на відшкодування ПДВ, реформу державної служби, зокрема у частині проведення конкурсів на зайняття посад державної служби, судову реформу тощо [1].

Антикорупційна реформа передбачає створення нових органів: Національного антикорупційного бюро (НАБУ), Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП), Вищого антикорупційного суду, Державного бюро розслідувань (ДБР), Національного агентства із запобігання корупції (НАЗК), Національне агентство із виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, які б контролювали органи державного управління на предмет корупції, у тому числі й їхню найвищу ланку.

Важливим елементом антикорупційної реформи постає введення системи електронного декларування майнових декларацій державних службовців. Система електронного декларування передбачає використання державними службовцями Електронного цифрового підпису (ЕЦП) [1].

https://cyberleninka.ru/article/n/strategicheskiy-potentsial-organizatsii-teoreticheskie-osnovaniya-issledovaniya

https://cyberleninka.ru/article/n/strategicheskiy-potentsial-organizatsii-teoreticheskie-osnovaniya-issledovaniya

http://www.eurointegration.com.ua/articles/2016/09/28/7055124/


95

Крім того, антикорупційна реформа тісно пов’язана із процесом оновлення влади. Оновлення влади, зміна еліт не є швидким процесом, навіть в умовах революцій, а тим більш за умов еволюційного шляху розвитку суспільства. Навіть після знакових революцій, які вплинули на весь хід світової історії, нова революційна влада певний час спиралася на старі кадри. У даному випадку яскравим прикладом є використання більшовицькою владою чиновників старого державного апарату та царських офіцерів (воєнспеців) для побудови нової держави та її інститутів, зокрема армії.

Стосовно вітчизняних реалій оновлення влади також не відбувається швидко. Прикладом цьому може слугувати перший післяреволюційний парламент та частка у ньому нових депутатів, не пов’язаних із старою елітою.

Отже, значна частина вітчизняної еліти залишається старою. Даний факт виступає однією з причин запрошення для роботи в умовах реформ на керівні посади в уряді «варягів» – фахівців із інших країн: Литви, Польщі, Грузії тощо. При цьому ефективність іноземних спеціалістів залежить не лише від їхньої порядності та професіоналізму, а й від енергійності, наполегливості та розуміння української специфіки. Їм доводиться зіштовхуватися не лише із укоріненими протиправними практиками на всіх щаблях управлінської вертикалі, а й із саботажем самої системи на всіх її рівнях.

Тобто, якщо ми говоримо про ефективність державного управління, то розуміємо, що воно залежить не лише від еліти, а й від численної верстви чиновництва на місцях – на середній та низовій ланках управління. Відзначимо, що у суспільній думці бюрократи та чиновники виокремлюються серед сил, які стоять на перешкоді реформ. Так за даними опитувань щодо реформ в Україні, яке здійснювалося протягом 2014-2017 рр. фондом Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва і серед експертів, і серед громадян країни переважала думка про те, що бюрократія та чиновники належать до головних гальм, які стоять на перешкоді реформ [2, 3].

Таким чином, ефективність державного управління на такому важливому фронті як боротьба із корупцією безпосередньо залежить від комплексного реформування всіх сфер суспільства. Важливе значення на шляху боротьби із корупцією має оновлення влади на всіх рівнях – як на рівні зміни еліт, так і на рівні оновлення виконавчої влади на середньому та низовому рівнях. У зв’язку із тим, що державне управління є процесом та формою практичної реалізації державної виконавчої влади, остаточний успіх реформ залежить не лише від еліти, а й від ставлення та залучення (або не залучення) до них усього чиновницького корпусу.


1. Моніторинг прогресу реформ 2016 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://reforms.in.ua/sites/default/files/upload/full_ukr_20_02_2017.pdf

2. Реформи в Україні: громадська думка населення / Фонд Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва [Електронний ресурс] – Режим доступу:


96

http://dif.org.ua/article/reformi-v-ukraini-gromadska-dumka-naselennya1234_4334312

3. Експерти про реформи / Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://dif.org.ua/article/eksperti-pro-reformi

УДК 330.3 МЕТОДИ ПОКРАЩЕННЯ ФІНАНСОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ЗА ДОПОМОГОЮ ІНВЕСТИЦІЙ В МІСЦЕВІ БЮДЖЕТИ

ПОСТКОНФЛІКТНИХ ТЕРИТОРІЙ УКРАЇНИ РАГУЛІНА Н.В.,

молодший науковий співробітник НДС Донбаська державна машинобудівна академія

Проблеми, які виникли в соціально-економічних аспектах розвитку

постконфліктних територій країни різні: забезпечення гуманітарної безпеки, зайнятості, відновлення інфраструктур які забезпечують життєдіяльність населення, але головною є те, що більш за все постраждала економіка цих регіонів, а отже і країни в цілому. Однак всі вищенаведені проблеми мають загальний компонент – необхідність залучення фінансових ресурсів і їх ефективного використання. Це має дуже велике значення для України сьогодні для необхідності відродження економіки областей, звільнених від незаконних збройних формувань і перспективи зростання потреби в інвестиціях для відновлення постконфліктних територій

Треба підкреслити, що велике значення в забезпеченні економічного зростання на постконфліктних територіях грає торгівля[1], обумовлена зростанням прибутковості інвестицій, зміна галузевої структури, оновлення виробництва та експорту товарів. Також існує твердження, податкова і валютна політика є противоциклічними, а заходи вкладу диверсифікації експорту, вдосконалення дозвільних процедур – доречними [2].

Оцінка фінансового потенціалу і його використання натрапляє на існування об'єктивних відмінностей в умовах функціонування місцевих бюджетів. Управління фінансовим потенціалом вимагає уніфікованого підходу до інструменту ухвалення управлінських рішень щодо його розвитку.

Помічником контролю та прозорості всіх фінансових процесів є повна і достовірна інформація про стан місцевих бюджетів на певну дату і процес формування їх фінансового потенціалу за певний проміжок часу в грошовому вимірюванні, що представлена у фінансовій звітності.

Фінансова звітність повинна бути корисною всім потенційним користувачам для ухвалення управлінських рішень про інвестування, кредитування та ін. Інформація повинна бути вичерпною і доступною до сприйняття особами, компетентними у фінансовій сфері

Інформаційне забезпечення також є вагомим методом. Оцінка якості інформації повинна відповідати основним вимогам, які до неї пред’являються,


97

тобто бути інформативною, достовірною, адекватної, однозначною та виявляти дані, що дублюються.

Оцінка зовнішнього середовища починається з визначення факторів які впливають на рівень фінансового потенціалу місцевих бюджетів. Деякі фактори негайно відбиваються на стані розвитку місцевих бюджетів, а інші змінюють їх потенційно і з тимчасовим лагом [3].

Правильно створена інвестиційна політика на постконфліктних територіях країни – є запорукою вдалого покращення фінансового потенціалу. Стимулювання інвестицій є ключовими інструментами відновлення економіки регіонів які є постконфліктними, оскільки вони дозволяють ліквідувати або менш негативні соціальні наслідки конфлікту, щоб запобігти ризикам його дозаправки. Крім того, заходи зі створення сприятливого інвестиційного клімату часто призводить не тільки до збільшення зайнятості, виробництва, якості життя. Концентрація капітальних інвестицій визначається як відношення суми капітальних інвестицій до кількості підприємств. Залучення інвестицій у діяльність підприємств приведе до збільшення наповнення доходної частини та забезпечення соціальних потреб місцевих бюджетів. Залучення іноземних інвестицій буде сприяти розвитку підприємств, що приведе до збільшення фінансової бази місцевих органів самоврядування.

Таким чином, комплексна оцінка фінансового потенціалу місцевих бюджетів являє собою систему взаємозв'язаних показників локальних потенціалів, що характеризують напрями його розвитку. Результати цієї оцінки використовуються органами місцевого самоврядування для ухвалення обґрунтованих управлінських рішень та розробки стратегічних напрямків розвитку місцевих бюджетів.

За допомогою розроблення методів покращення фінансового потенціалу за допомогою інвестицій в органи місцевого самоврядування можуть встановити слабкі місця, які впливають на їх поточний стан, визначити ступінь впливу та наслідки кожної проблеми, що допоможе розробити напрями подальшого розвитку місцевого бюджету.

Отже, методи покращення фінансового потенціалу за рахунок інвестицій в місцеві бюджети постконфліктних територій країни, виступають підґрунтям для розробки механізму виявлення додаткових джерел та резервів його формування.

Список використаних джерел: 1. Collier P. Post-conflict Recovery: How Should Strategies Be Distinctive? /

P. Collier. // Journal of African Economies – 2009. - 18, AERC suppl.1: i99–i131. 2. David Antonio C. Post-conflict Recovery: Institutions, Aid or Luck? / C.

David Antonio Bastos, R. Fabiano and M. Mills // IMF Working Paper. - 2011. -WP/11/149.

3. Шиліна Г.М., Рагуліна Н.В. Обґрунтування методів та інструментів оцінки фінансового потенціалу місцевих бюджетів постконфліктних територій України / Г.М. Шиліна, Н.В. Рагуліна // Науковий Вісник ДДМА. – 2017. – № 1 (40).


98

УДК 351 СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ЮХНЕНКО М.А.


Сучасний етап розвитку теорії державного управління пов'язаний із науково-технічною революцією та її результатами, які позначилися на усіх аспектах суспільного буття. Теоретичні надбання класиків теорії державного управління в середині ХХ ст. знайшли своє практичне втілення у «Новому курсі» Ф. Рузвельта, теорії Ф. Фукуями тощо. Це доволі актуально для України, яка в останні три роки збільшила участь міжнародних агенцій, організацій та інститутів на власній території.

Систематизуючи праці О. Поважного, Н. Діденко, В. Токаревої [1], А. Попоки [2], А. Халецької [3], В. Писаренко [4], І. Дегтярьової [5], О. Євтушенко [6] та ін. науковців, поле наукової діяльності яких відноситься до сфери державного управління, слід відзначити широту проблем та актуалізації наукових робіт відповідно до обраних об’єктів та предметів дослідження [7]. Наразі опрацьовується ідеологія справедливого поєднання принципів державного управління та ринкового механізму. Стосовно останніх, існують такі основні підходи до цілепокладання принципів державного управління, які взяті до уваги в поточній практиці державотворення (табл. 1).

Таблиця 1 Систематизація підходів до визначення принципів державного управління

в Україні За Указом Президента України «Про стратегію сталого розвитку

«Україна-2020»

Принципи державного управління за Г. Атаманчуком

За вимогами ЄС до країн-учасниць щодо

реформування усталеної практики

державного управління Загальні: демократизм, законність, гласність, обізнаність громадян та активна їх позиція до процесів державотворення, взаємовідповідальність; Специфічні: галузеві, міжгалузеві (функціональні), територіальні, дерегуляції і децентралізації, колегіальності, партнерства

1) суспільно-політичні; 2) функціонально-структурні; 3) організаційно-структурні; 4) принципи державно-управлінської діяльності

Побудова громадянського суспільства, субсидіарність, ефективність, прозорість, відкритість і підзвітність, гнучкість

Принципи оновлення сучасних систем державного управління за Д. Осборном та Т. Геблером

розвивати конкуренцію між провайдерами (виробниками, постачальниками) управлінських послуг; розширювати права громадян, передаючи контроль над діяльністю урядових установ із рук чиновників-бюрократів безпосередньо громадам; оцінювати роботу установ не за витратами, а за результатами; керуватися цілями (місією), а не законами і правилами; перетворювати клієнтів на вільних споживачів, надаючи їм вибір між школами, навчальними програмами, варіантами надання житла тощо; переосмислити саме поняття «клієнт державної організації»; запобігати виникненню проблем; заробляти більше, ніж витрачати; децентралізувати управління, вносити в


99

роботу дух співпраці та взаємодопомоги; надавати перевагу ринковим механізмам перед бюрократичними; зосередитися не стільки на наданні послуг, скільки на стимулюванні (каталізі) розв’язання проблем, що виникають у суспільстві, державним, приватним і некомерційним секторами

Принципи державного управління за Н. Нижником і О. Машковим

1) суспільно-політичні принципи; 2) структурні принципи; 3) принципи державно-управлінської діяльності

Принципи державного управління за О. Євтушенко, В. Андріяшем

структурно-цільові; структурно-функціональні; структурно-організаційні; структурно-процесуальні.

Систематизовано за[6; 8, с. 172-173;9, c. 56-58; 10; 11].

Погоджуючись з думкою Р. Родеса [12], вважаємо, що сучасна наука та практика державного управління є багатосторонньою та фактороутворювальною. Кожна її компонента містить в собі окремі механізми функціонування, які знаходяться у перехресній взаємодії (рис. 1).

Рис. 1. Структура нової політико-управлінської концепції (оновлено за даними [13, 14])

Із окремими застереженнями на похідні практики ключових парадигм

теорії державного управління, систематизація існуючої практики державного управління дозволила виявити наступні напрями:

загальна теорія соціального управління;

Мінімальна держава (англ. – minimalState)

Корпоративне управління (англ. – corporate governance)

Новий публічний менеджмент (англ. – New Public Management)

Належне урядування (англ. – Good Governance)

Соціально-кібернетичні системи (англ. – social-cybernetic systems)

Самоорганізовувані мережі (англ. – self-organised networks)

Децентралізація влади (англ. – decentralization)

Дерегуляція повноважень (англ. – deregulation)


100

управління економікою виробничої та невиробничої сфер; управління в державі та регіонах, його правові механізми та організаційні

форми державно-управлінського впливу на суспільні відносини [14]; державне управління в межах глобалізації [11].

Список використаних джерел: 1. Концептуальні засади професійного супроводу державних службовців

та посадових осіб органів місцевого самоврядування в системі безперервної освіти: монографія / О.С. Поважний, Н.Г. Діденко, В.І. Токарева. – Донецьк: «ВІК», 2012. – 308 с.

2. Попок А.А. Сучасні підходи до здійснення реформування державного управління: досвід зарубіжних країн / А.А. Попок // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України . – 04/2012 . – №2 . – С. 13–20.

3. Халецька А.А. Формування державної політики соціального захисту населення в умовах макроекономічної нерівноваги [Текст] : дис. ... д-ра наук з держ. упр. : 25.00.02 / А.А. Халецька ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. - К., 2010. – 429 с.

4. Писаренко В. Переваги електронного документообігу в діяльності органів державної влади та проблеми впровадження / Публічне управління: теорія та практика : збірник наукових праць Асоціації докторів наук з державного управління. – Х. : Вид–во «ДокНаукДержУпр». – Вип. 3(11). – Вересень, 2012. – 200 с. ; С. 31–35.

5. Дегтярьова І.О. Домінанти державної політики розвитку місцевого самоврядування в Україні: Автореф. дис... к. держ. упр.: 25.00.04 / Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. – Х., 2005. – 21с.

6. Євтушенко О.Н. Державне управління (Основи теорії державного управління): [навч. пос. у трьох частинах] / О.Н. Євтушенко, В.І. Андріяш. – Миколаїв : Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2013. – 268 с.

7. Національна академія державного управління при президентові України: офіційний сайт http://www.academy.gov.ua/

8. Атаманчук Г. В Сущность советского государственного управления / В.Г. Атаманчук. – М.: Юрид. лит., 1980. – 256 с.

9. Нижник Н. Системний підхід в організації державного управління: [навч. посібник] / За заг ред Н.Р. Нижник. – К. : Вид-во УАДУ, 1998. – 160 с.

10. Про стратегію сталого розвитку «Україна-2020»: Указ Президента України від 12.01.2015 №5/2015 http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/5/2015

11. Державне управління : підручник : у 2 т. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України; ред. кол. : Ю. В. Ковбасюк (голова), К. О. Ващенко (заст. голови), Ю. П. Сурмін (заст. голови) [та ін.]. – К. ; Дніпропетровськ : НАДУ, 2013. – Т. 2. – 324 с

12. Rhodes R. The new governance: governing without government / Roderick Rhodes // Political Studies. – 1996. – Vol. 44. – P. 652–667.

13. Децентралізація влади: офіційний сайт http://decentralization.gov.ua/news


101

14. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления: учебник / Г. В. Атаманчук. – 3-е изд., стер. – М.: Изд-во «Омега-Л», 2013. – 525 с. УДК 338.1

ОРГАНІЗАЦІЙНЕ КОНСУЛЬТУВАННЯ ЯК ПРОСТІР ЗАСТОСУВАННЯ СОЦІОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ

СУРОВЦЕВА І.Ю., доцент кафедри соціології управління

Донецький державний університет управління (м. Маріуполь) Сучасні організації є суб’єктами та об’єктами трансформації культурних і

соціальних інститутів внаслідок певних джерел (винаходів, наукового відкриття, дифузії, соціальних конфліктів, функціонування ідей). Організаційні зміни відбуваються завдяки проходженню організацією життєвих циклів (народження, перетворення, смерть), змін персоналу, темпам засвоєння державної законодавчої політики, впливу зацікавлених груп в організації, природному чергуванню стабільності та бурхливості.

Сучасний консалтинг як вид інноваційного бізнесу сприяє забезпеченню клієнтів спеціалізованим досвідом, професійними навичками оптимізації фінансово-економічної ситуації в організації. За підрахунками, 45% компаній у розвинених країнах користуються послугами консультантів регулярно і 75% звертаються до консультантів епізодично, по мірі необхідності. Консультування в різних галузях управління організацією нараховує понад 100 видів (основні з них – в галузі загального і стратегічного менеджменту, інформаційних технологій, маркетингу і дистрибуції, по управлінню людськими ресурсами, по підвищенню ефективності, по загальному управлінню якістю (TQM), в галузі соціального партнерства, консультування державного сектора). Найчастіше вдаються до послуг консалтингових фірм у випадку виникнення проблем, що мають принципову новизну та вимагають нестандартних рішень.

В країнах з транзитивною економікою (до яких належить Україна) організаційне консультування як частина консалтингових послуг та функціонального аутсорсингу, набуває особливої актуальності. Стереотип, збережений від часів СРСР (запрошення консультанта по управлінню вважалось ознакою неспроможності керівника, свідоцтвом його низької управлінської кваліфікації), поступово долається. В 70-ті рр. ХХ ст. в СРСР управлінське консультування здійснювалося на базі прикладних соціологічних досліджень, які дозволили виявити наступні проблеми радянських організацій: дисфункція ролей на підприємствах, недосконала організаційна структура, відмова від впровадження результатів діагностики, низький рівень бухгалтерського обліку тощо. Зараз 30% українського консалтингового ринку зосереджені на податковому та юридичному консалтингу. Інформаційний консалтинг на українському ринку консалтингових послуг займає 21%. Зростає попит з боку українських компаній на фінансове і стратегічне консультування,


102

які становлять 17% та 13% українського ринку консалтингу відповідно. Потреба вітчизняних підприємств у підвищенні своєї продуктивності змусила їх залучати консультантів з питань керування персоналом та операційним менеджментом (11% і 8% відповідно у структурі консалтингових послуг України) [1].

Консультування – складний, спеціально організований процес спілкування консультанта з керівником, групою службовців, спрямований на розгортання та просування можливих для них змін у певний період. Управлінське консультування на даний момент розглядається як професійна діяльність, що полягає у наданні незалежних і об'єктивних порад і технічної допомоги висококваліфікованими спеціалістами організаціям з метою ідентифікації їх управлінських проблем, пошуку оптимальних рішень, впровадженні консультаційних рекомендацій. Традиційно проблематику організаційних новацій розробляли в рамках економічних концепцій науково-технічного прогресу. Останнім часом внаслідок своєї багатоаспектності вона вийшла за межі власне економічної науки й усе наполегливіше вимагає залучення потенціалу соціології, загальної теорії управління, психології. Активно розвивається соціологія інновацій – соціологічна експертиза соціальної ефективності інновацій, що запроваджуються; соціологічне планування динаміки здійснюваних нововведень; розробка компенсаторних соціальних механізмів мінімізації негативних наслідків впровадження інновацій. На жаль, показник питомої ваги українських організацій, що впроваджували інновації, рекордно низький – 8,2 %, що нижче порогового значення (25 %) і набагато нижче від аналогічного показника розвинутих країн (70-80 %).

Разом з цим, існують організаційні фактори, які опираються змінам: офіційні обмеження у вигляді законів, розпоряджень; неофіційні та неформальні правила та міжорганізаційні контракти; трудові договори; відсутність у організації матеріальних та людських ресурсів для нововведень. Одними з головних перешкод організаційних змін є організаційні патології (дисфункції), які російський соціолог А.Пригожин розділяє на два види. По-перше, патології в побудові організації (бюрократія, стагнація, панування структури над функцією, некерованість, конфлікт, кліки, несумісність особистості з функцією). По-друге, патології управлінських рішень (маятникові рішення, дублювання та ігнорування організаційного порядку, розрив між рішеннями та виконаннями, демотивуючий стиль керування, інверсія).

Методами управлінського консультування є суто соціологічні прийоми: діагностика, збір інформації, визначення пріоритетів проблем за допомогою інтерв’ю, аналізу документів, спостереження, анкетування, експертних оцінок, методу фокус-груп, ділових ігор.

Підготовка кваліфікованих управлінських працівників, які зможуть своєчасно і уміло реагувати на зміни, що відбуваються, своєчасно і правильно знаходити способи і шляхи рішення виникаючих в процесі управління проблем, - одна з важливих задач реформування економіки. Тому разом з маркетинговим дослідженням ринку консалтингових послуг соціологи-фахівці


103

проводять діагностичне дослідження ринку освітніх послуг в області управління та соціології управління, соціально-політичні дослідження, організаційні обстеження. Н. Паніна вважала, що соціолог повинен погодитися працювати експертом або консультантом тільки тоді, коли він детально знайомий з предметом, методами і технологією, якими він планує користуватися. Перш ніж приступити до роботи експерта або консультанта, соціолог надає зацікавленій особі або організації, якій він передбачає надавати послуги, точну і повну інформацію про свою професійну кваліфікацію, підтверджену освітою, публікаціями і досвідом наукової роботи у відповідній сфері [2].

Таким чином, метою організаційного (управлінського) консультування є запобігання опору співробітників технічним і соціальним інноваціям, аналіз цінностей організації, організаційної культури, життєвого циклу, управлінських помилок, організаційних патологій, типових проблем, прихованих загроз.

Вплив управлінського консультування на розвиток організацій завжди має багатоаспектний формат. Головними результатами управлінського консультування повинна стати оптимізація структури і системи управління, розробка рекламних і PR-компаній, запровадження ефективного документообігу, реалізація кадрової політики.

Як бачимо, у функціях консалтингових послуг досить чітко простежується соціологічна складова, яка головним чином полягає в тому, щоб налагоджувати комунікації як всередині компанії, так і здійснювати зовнішній зв'язок з потенційними споживачами, партнерами по бізнесу та т. ін. Отже можна розглядати властивості консалтингу як сукупність соціоінженерних методів перетворення організації.


1. Питуляк Н.С. Особливості розвитку консалтингових послуг в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.msu.edu.ua/visn/wp-content/uploads/2015/10/13-2015-20.pdf.

2. Кодекс професiйної етики соціолога // Офіційний сайт САУ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.sau.kiev.ua/codex.html.

УДК 35.073.53 PROZORRO ЯК ЗАСІБ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ

ДЕРЖАВНИХ (ПУБЛІЧНИХ) ЗАКУПІВЕЛЬ ФЕДОРОВСЬКИЙ Л.І., аспірант


Реформу державних закупівель часто називають одним із найуспішніших прикладів реформ в Україні. Тому вона ставши всезагальним прикладом успішності, розуміючи під "реформою державних закупівель" систему електронних закупівельProZorro та її досягнення.

http://www.msu.edu.ua/visn/wp-content/uploads/2015/10/13-2015-20.pdf

http://www.msu.edu.ua/visn/wp-content/uploads/2015/10/13-2015-20.pdf


104

Дійсно, у ProZorroє чим пишатися: протягом двох років розроблено та впроваджено від типового початку до повноцінної системи, яка є обов'язковою для використання всіма державними установами по всій країні.

Але реформа державних закупівель далеко не просто ProZorro. Загалом, реформа має всього 14 напрямів, включаючи маркетинг (залучення нових постачальників), навчання фахівців державних закупівель та, звичайно ж, поширення українського досвіду за кордоном, в тому числі для інших держав-членів, що приєдналися до угоди про державну угоду Світової організації торгівлі.

Приєднання до угоди СОТ є важливою економічною та політичною перемогою. Це можна порівняти з вступом України до самої СОТ.

Фактично, країни, що беруть участь у угодах про державні закупівлі, утворюють окремий клуб в рамках СОТ, що об'єднує країни, які відкрили ринок державних закупівель для іноземних постачальників.Як і в разі вступу до СОТ, вступ до загальної угоди про закупівлю вимагає згоди всіх держав-членів. Це процес тривалих і складних переговорів.

Крім того, Україна повинна була привести своє законодавче поле у відповідність до вимог, включаючи розмір порогів, синхронізацію процедур, переклад тендерних вимог на англійську мову, та інше.

Це важлива політична перемога: це сталося раніше ніж з РФ. З економічної точки зору, це прямий доступ до ринків іноземних державних закупівель на суму близько 1,7 трильйона доларів на рік.

Крім того, з’явилася можливість ділитися українським успішним досвідом з країнами, що входять до угоди про державні закупівлі.

Сьогодні в більшості країн світу закупівлі все ще мають паперову форму і зазвичай децентралізовані. Наприклад, у Німеччині паперова бюрократія працює досить ефективно. Але вони також розуміють необхідність переходу на систему електронних закупівель. І в цьому випадку принципи та підходи ProZorro дуже корисні[1].

Європейський банк реконструкції та розвитку. наприклад, прийняв українську модель електронного закупівлі як демонстрацію цифрової реклами державних тендерів.

Також започаткуваний офіс проекту "GPAinUA" з метою надання українським компаніям допомоги у міжнародних державних закупівлях за угодою про державні закупівлі та навпаки [2].

Офіс також допомагає зарубіжним компаніям у першому заході в компанії ProZorro та українських державних закупівель. Експерти офісів допомагають іноземним компаніям використовувати електронну систему, поради щодо процедур та вимоги тендеру. Вся ця підтримка надається безкоштовно.

Такий прозорий підхід виявився привабливим для іноземних постачальників. Наприкінці грудня 2016 р. у ProZorro було 30 активних процедур із участю іноземних суб'єктів, головним чином з Румунії, Німеччини, Литви, Естонії, Польщі, Канади та США [2].


105

Їх шанси на перемогу зазвичай дуже хороші. Наприклад, лише одна державна компанія – «Енергоатом» мала кілька успішних тендерів з перемогою іноземних компаній.

У тендері на поставку агрегаторів для насосних робіт переможець був італійським постачальником TermomeccanicaPompe, а в тендері на придбання запасних частин генератора – переможець польської компанії DimidaSpolka z OgraniczonaOdpowiedzialnoscia. Крім того, всесвітньо відомий ритейлер METRO Cash&Carry активно бере участь у аукціонах за допомогою ProZorro і вже виграв ряд контрактів [3].

Сьогодні сотні іноземних компаній можуть брати участь у державних закупівлях в Україні через електронну систему ProZorro. І українські компанії мають можливість подати заявку на участь у державних закупівлях за кордоном. Основною перешкодою для транскордонних державних закупівель є наявність інформації.

Є багато сайтів, які містять інформацію про вимоги. Однак ця інформація поширюється на безліч різних порталів. Тому тендери нелегко знайти: якщо у Європейського Союзу є неповний, але все-таки всеосяжний веб-портал з каталогом тендерів, то в США, наприклад, вам доведеться пройти серйозний квест, щоб знайти тендер на угоду про державну угоду. Ці процедури можуть бути спрощеними і, отже, дешевими та більш прозорими шляхом об'єднання всіх тендерних пропозицій, передбачених угодою.

Одним з шляхів усунення даного недоліку у ProZorro може бути створення відкритого електронного порталу, який автоматично збирає дані про тендери, що відповідають вимогам. Цей підхід допоможе привести якісні міжнародні тендери на новий рівень. Легкість доступу до інформації значно збільшить кількість постачальників, а отже, і рівень конкуренції. А чесна та відкрита конкуренція є головним чинником ефективності державних закупівель.

Тим часом вже з'явилися перші успішні випадки, коли офіс "GPAinUA" допоміг українським постачальникам за кордоном та за кордоном в Україні. Перші компанії з України вже завоювали великі державні тендери у США. І українські державні підприємства знайшли багато іноземних постачальників через ProZorro.

Україна поступово стала повноправним гравцем на міжнародному ринку державних закупівель.


1. Офіційний портал оприлюднення інформації про публічні закупівлі України. – Режим доступ: https://prozorro.gov.ua/about.

2. Нестуля В. Зачем нужна и как работает онлайн-система госзакупок Pro Zorro / Виктор Нестуля / Ліга-Бізнес-Інформ. – 2015/04/24. – Режим доступу: http://biz.liga.net/ekonomika/all/stati/2993443-zachem-nuzhna-i-kak-rabotaet-on-layn-sistema-goszakupok-prozorro.htm.

https://prozorro.gov.ua/about


106

3. Фещенко О. Корумповані тендери в минулому? / Олександр Фещенко / Кореспондент. 11 травня 2017. – Режим доступу: http://blogs.korrespondent.net/blog/business/3849709/. УДК 378.018.54:61(477)

НАПРЯМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ СИСТЕМИ МЕДИЧНОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ

АРЦАТБАНОВА О.С., аспірант Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Одним із найважливіших ресурсів успішної реалізації реформ в медичній

сфері є належне кадрове забезпечення та якісна підготовка медичного персоналу. Але за роки існування незалежної України в системі медичної освіти накопичилися численні проблеми, які призвели до зниження рівня знань і умінь майбутніх спеціалістів, що негативно позначилися на якості освітніх послуг, на конкурентоспроможності української системи вищої медичної освіти.

Формування пріоритетів державного управління розвитком медичної освіти України повинно виходити з систематизації відповідних проблем, виділення порядку їх значущості та відносно редукції цілей по їх розв’язанню. На основі досліджень провідних вчених [1 – 3] та на основі власних досліджень виявлено, що проблеми медичної освіти доцільно класифікувати як організаційні, кадрові, фінансові, змістовно-методичні, процедурні (табл. 1).

Таблиця 1 Основні проблеми розвитку медичної освіти в Україні та відповідні

пріоритети державного управління

Група проблем Зміст Організаційні Складність і недостатня прозорість процедур ліцензування і акредитації,

недосконалість ліцензійних умов; поступове розмежування практичної охорони здоров’я і системи підготовки лікарів; низький рівень участі працівників медичних навчальних закладів у науково-методичних конференціях з проблем реформи вищої медичної та фармацевтичної освіти в Україні, які проводяться під егідою МОЗ України та Центрального методичного кабінету;

Кадрові Старіння викладацького складу, низька якість наукової діяльності викладацького складу ВМЗО, зниження престижу і скорочення доходів викладацького складу ВМЗО, недостатній рівень компетенції викладачів у володінні сучасними педагогічними, інформаційними, природничо-науковими технологіями і методами;

Фінансові Недостатній рівень фінансування матеріально-технічної бази, неефективність університетських клінік в забезпеченні масштабного доступу студентів до отримання практичних навичок, ускладнення фінансових відносин з установами первинної та вторинної медичної допомоги внаслідок розмежування рівнів бюджетного фінансування;


107

Змістовно-методичні

Низька якість навчально-методичної літератури, відсутність державної політики підтримки перекладів найкращих закордонних підручників та керівництв, недосконалість національних змістових стандартів за розділами підготовки і відповідних національних підручників;

Процедурні Недостатній рівень взаємодії ВЗМО та професійних асоціацій, особливо в питанні вироблення стандартів медичної освіти і контролю її якості; недостатня об’єктивність системи ліцензійного незалежного іспиту КРОК, низький рівень міжвузівської взаємодії та мобільності, скорочення аудиторного часу за наявності низького рівня методичного забезпечення самостійної роботи студентів-медиків.

Систематизація та доповнення переліку проблем розвитку медичної

освіти в Україні, представлена в табл. 1, дає змогу визначити відповідні їм пріоритети і напрями державного управління:

1) створення організаційного механізму розробки і реалізації стандартів вищої медичної освіти і прозорих ліцензійних умов із залученням професійної громадськості, представників МОЗ і ВМЗО; розподіл стандартів за сферами дії: зміст освіти і кваліфікаційні характеристики, матеріально-технічне забезпечення додипломної освіти, післядипломної освіти, упорядкування їх за ступенями освіти;

2) налагодження міжнародних контактів з Всесвітньою федерацією медичної освіти для проведення незалежного аудиту стандартів та якості підготовки працівників в сфері охорони здоров’я; розробка методики оцінювання діяльності ВМЗО;

3) врегулювання фінансових відносин між ВМЗО і закладами первинної і вторинної медичної допомоги за участю МОЗ та управлінь охорони здоров’я обласних державних адміністрацій, Державного казначейства України;

4) посилення роботи з координації діяльності опорних кафедр, лабораторій, наукових спільнот в цілому з розробки і видання національних підручників зусиллями відділу освіти і науки МОЗ України, Національної медичної академії України;

5) стимулювання національного виробництва наочних приладів та зразків, створення бази програмно-інформаційних продуктів.

Виходячи з вищесказаного, слід підкреслити, що низка проблем не потребує спеціального втручання з боку держави і може бути вирішена в комплексі з іншими питаннями шляхом реалізації пріоритетів державного управління розвитком медичної освіти. До останніх віднесено стандартизацію медичної освіти, упорядкування фінансування і взаємодії із закладами практичної охорони здоров’я, координація методичного забезпечення та ін.


1. Чернишенко Т. Суспільні потреби та державне управління перебудовою освіти фахівців охорони здор4в’я в сучасних умовах / Т. Чернишенко // Збірник наукових праць Одеського регіонального інституту державного управління УАДУ. – О., 2003. – Вип. 14. – С. 164-171.


108

2. Проблемы медицинского образования в Украине: Выступление С.Ф. Глузмана на заседании Общественного гуманитарного совета при Президенте Украины 26 августа 2010 г. // Газета «Новости медицины и фармации» Психиатрия №383. – 2011. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.mif-ua.com/archive/article/20588.

3. Білинська М.М. Державне управління галузевими стандартами в умовах реформування вищої медичної освіти в Україні: монографія / М.М. Білинська. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – 246 с. УДК 352.075:369

ОСОБЛИВОСТІ МІСЦЕВОГО ТА РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

ЧЕРНЯК М.Є., аспірант кафедри політології та філософії

Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України

Протягом останніх декількох років, у зв’язку із проголошеним курсом на

децентралізацію влади та наближення системи публічного управління в Україні до європейських стандартів, у науковому середовищі тривають дискусії щодо «ідеальної» моделі місцевого та регіонального (надалі – територіального) розвитку. Так чи інакше вони призводять до необхідності розгляду закордонного досвіду та наукових праць теоретиків територіального розвитку розвинених країн, зокрема, Західної Європи та Північної Америки, які сьогодні виступають певним зразком та орієнтиром з точки зору проведення реформ у сфері публічного управління, так і з точки зору їх теоретичного обґрунтування.

Узагальнення існуючих на Заході наукових підходів дозволяє виділити декілька ключових принципів щодо визначення сутнісних характеристик процесу територіального розвитку.

Отже, по-перше, «розвиток» завжди стосується конкретних і відповідних місць і має територіальну складову. Від Рейк’явіку до Сіднею, Від Києва до Токіо кожна територія має власну еволюцію, історію, спадщину, інститути та інші відмітні ознаки, які визначають форми, напрями і структуру розвитку, зокрема, його економічні активи, соціальні перспективи, екологічні проблеми, політику та культуру [1]. Такі особливості можуть бути як спільними, так і різними, і вони можуть мати суттєве та символічне значення для визначення територіального розвитку. Географічна різноманітність територій обумовлює те, як і чому зміст територіального розвитку до певної міри відрізняється як всередині країни, так і між країнами [2].

Особливості територій формують те, яким чином та в якому ступені різновиди конкретного територіального розвитку вкорінені та процвітають або, навпаки, зникають з часом. Так, М. Кітінг стверджує, що політичні та соціальні агенти використовують територіальну ідентичність, щоб забезпечити соціально-кореневу структуру такої політики [3]. Виходячи з прикладних


109

інтерпретацій понять та теорій, місцевості та регіони намагаються знайти та досягти власного «синтезу» моделей територіального розвитку, зумовлених культурними цінностями, установами та переважними способами соціальної та політичної мобілізації, які поширені на їх території.

Таким чином, сучасний підхід до територіального розвитку відкидає будь-яке поняття «моделі, що підходить всім», і спирається на зростаючу різноманітність та розмаїття підходів територіального розвитку. Проте, відображаючи конкретні та відповідні місцеві та регіональні устремління, потреби та риси, такі місцево та регіонально визначені моделі або рішення повинні враховувати універсальні цінності. Серед таких цінностей можна виділити, зокрема, такі як, здійснення управління на основі діалогу, урахування місцевих та регіональних інтересів та умов, а також потреб громадян [4].

На основі цього розуміння «територіальний розвиток» можна визначити як створення умов, що сприяють реалізації потенціалу та можливостей людей і громад, які мешкають на відповідній території. При цьому територіальний розвиток передбачає збалансовану інтеграцію між економічними, соціальними, політичними, екологічними та культурними аспектами [5]. Саме такий підхід можна зустріти у багатьох сучасних наукових роботах, і, зокрема у А.Сена, який говорить про те, що розвиток «полягає у відмові від фрагментарного уявлення про процес розвитку … Замість цього необхідним є інтегрований та багатоплановий комплексний підхід, метою якого є одночасний прогрес по різних напрямах, включаючи різні інституції, які підсилюють один одну» [2, с. 126].

Комплексний підхід розглядає розвиток як щось обов’язково ширше, ніж просто економіка, і спирається на використання таких якісних ознак розвитку територій, як добробут та якість життя. Як стверджує К. Морган, розвиток сьогодні намагається вийти за рамки вузького економізму «висушених показників», таких, як ВВП та дохід на душу населення, для розробки нових показників, які краще відображають нові вимоги до територіального розвитку [6, с. 884].

Загалом, сьогодні практично ніхто не ставить під сумнів, що збалансований сталий розвиток територій може залишатися недосяжним без застосування комплексного підходу, який враховуватиме і економічну, і соціальну, і екологічну, і культурну складову, і який спрямований на заперечення соціальної несправедливості нерівномірного розвитку та просторових диспропорцій [7]. Цей підхід ґрунтується на визнанні важливості і держави, і органів місцевого самоврядування, і бізнесу, і профспілок, і громадянського суспільства у вирішенні проблем, що виникають на місцевому та регіональному рівнях, зокрема, подоланні нерівності та бідності. Включення соціальних суб’єктів, таких як профспілки та громадські об’єднання, у процес управління територіальним розвитком виступає підставою для вирішення не тільки вузько економічних проблем, а й соціальних [8].

Отже, комплексний територіальний розвиток – це не єдиний шаблон або універсальна модель. Це також не є заявою про місцевий та регіональний


110

релятивізм та волюнтаризм у визначенні розвитку, що керується виключно місцевими та регіональними інтересами в умовах ізоляції. Цей підхід визначає керівні принципи, з урахуванням загальних цілей, які географічно диференціюються та змінюються з часом. Комплексний підхід є лише відповіддю на основне питання про те, який тип територіального розвитку має бути обраний і для кого (чого) він потрібен.

Таким чином, узагальнення особливостей найбільш популярних сьогодні наукових підходів до розуміння територіального розвитку, дозволяє говорити про наступне:

по-перше, у науці та практиці публічного управління не існує єдиного, спільного для усіх визначення територіального розвитку;

по-друге, визначення «розвитку» завжди географічно диференційоване, змінюючись з плином часу як всередині одного місця, так і між різними місцями;

по-третє, у ХХІ ст. стався відхід від економічного детермінізму у визначенні територіального розвитку і сьогодні поняття «розвиток» розглядається у контексті необхідності урахування соціальних, екологічних, політичних, культурних та інших чинників;

по-четверте, у процесі управління територіальним розвитком мають брати участь різноманітні зацікавлені суб’єкти, а відносини між ними мають будуватися на основі партнерства та діалогу.


1. Agnew J. Place and Politics in Modern Italy. University of Chicago Press, Chicago, 2002. – 299 р.

2. Sen A. Development as Freedom. Oxford: Oxford University Press, 1999. – 366 р.

3. Keating M. Policy convergence and divergence in Scotland under devolution // Regional Studies. – 2005. – № 39. – Р. 453–464.

4. Morgan K. The polycentric state: new spaces of empowerment and engagement // Regional Studies. – 2007. – №41. – Р. 1237–1251

5. Beer A. Developing Locally: An International Comparison of Local and Regional Economic Development / A.Beer, G.Haughton A. Maude / Bristol: Policy Press. – 2003. – 208 р.

6. Morgan K. Sustainable regions: governance, innovation and scale // European Planning Studies. – 2004. – Р. 819 – 871.

7. Harvey D. Spaces of Hope. Edinburgh: Edinburgh University Press, 2000. – 293 р.

8. Pike A. Task forces and the organization of economic development: the case of the North East region of England // Environment and Planning. – 2002. – № 20. – Р. 717 – 739.


111

УДК: 316.343.656 ОСОБЛИВОСТІ ПУБЛІЧНИХ ПОСЛУГ ТА ЇХ НАДАННЯ

ХЛЄБНИКОВ А.А., аспірант кафедри політології та філософії

Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України

У сучасній науковій літературі сфера послуг характеризується як

сукупність галузей економіки, що надають послуги населенню. У сферу послуг прийнято включати культуру, освіту, охорону здоров’я, побутове обслуговування, рекреаційні послуги, громадське харчування [1, с. 3]. При цьому у сфері послуг поки що не склалася завершена по набору ознак і змісту діяльності загально визнана класифікація. Так, наприклад, відомі американські фахівці Д. Еванс і Б. Берман, обмежуються «спільною» класифікацією товарів і послуг, не виділяючи останні в окрему групу або клас. Вони виділяють, зокрема, «споживчі послуги», «товари і послуги виробничого призначення» та «товари виробничого призначення» [2].

Послуги можна розглядати як процес, і як результат. Як процес послуги представляють собою діяльність, спрямовану на задоволення потреб споживачів. У процесі надання послуг не створюється новий, раніше не існуючий матеріальний продукт, але змінюється якість уже наявного, створеного продукту. Як результат – вони є благами, наданими не у вигляді речей, товарів, а у формі діяльності.

Публічні послуги, як і інші види послуг, не існують до моменту їх надання. Це робить неможливим порівняння і оцінку послуги до і після її отримання. Порівнювати можна тільки вигоди, очікувані й отримані.

По галузях соціальної сфери публічні послуги можна розділити на дві групи. До першої групи належать публічні послуги, призначені для всіх членів суспільства з метою формування та розвитку людського капіталу: здоров’я, освіти, культури тощо. Витрати на формування людського капіталу носять інвестиційний характер. До другої групи належать публічні послуги, що складаються з послуг соціально незахищеної категорії населення, які носять індивідуальний характер.

Крім того, публічні послуги можуть ділитися за джерелами фінансування: надаються за рахунок державних бюджетів, бюджетів місцевого самоврядування, позабюджетних фондів, спонсорів тощо.

Сучасні науковці виділяють наступні характеристики послуг, у тому числі публічних: невідчутність, невіддільність, непостійність якості, недовговічність, відсутність передачі прав власності під час надання послуги.

1. Невідчутність. Якщо матеріальне благо (фізичний товар) можна побачити, ознайомитися з його властивостями: зважити, виміряти тощо, то послугу як діяльність не можна реально уявити до її здійснення. Послуга як властивість, прихована в будь-якому товарі і стає реальною послугою, яка відчувається споживачем тільки після обслуговування. Таким чином споживач


112

має можливості оцінити якість послуги доти, доки вона йому не надана. 2. Недовговічність послуги пов’язана з її основною властивістю –

невідчутністю, неможливістю зберігання. Послуга невідчутна, і за умов втрати можливості нею скористатися, повернутися до неї у такому вигляді буде неможливо.

3. Невіддільність послуг від їх джерел. Ця властивість об’єктивно виходить з поняття послуги як діяльності. Невіддільність послуги означає, що послуги не можна відокремити від їхнього джерела незалежно від того, надається послуга людиною або машиною.

4. Непостійність якості або якісна невизначеність послуги обумовлені специфікою процесу її надання і прямо залежить від того, хто, коли, де і як її надає. Вплив на якість послуги здійснюють як об’єктивні фактори (досконалість технології, професіоналізм тощо), так і суб’єктивні (вміння, настрій працівника, який надає послугу або, наприклад, отримана клієнтом послуга сьогодні може здатися незадовільною, а завтра це думка може змінитися тощо).

5. Відсутності передачі прав власності під час надання послуги. Дана властивість послуги виділяється в роботах Ф. Котлера [3; 4]. Будучи властивістю фізичного товару, потенційна послуга, як і цей фізичний товар, є власністю надавача.

Поряд з цим можна виділити ще деякі суттєві характеристики послуг: повна відсутність або набагато менша взаємозамінність навіть в одному виді послуг і неможливість транспортування. Також послуга може виступати як одна зі складових характеристик об’єкта або суб’єкта, які є на ринку товаром. Таким чином, послуга – це нова якість, що виникає в процесі діяльності, результатом якої є задоволення потреб населення. А узагальнення різних наукових підходів до визначення публічних послуг [5; 6; 7] дозволило визначити, що публічні послуги – це послуги, які не мають безпосереднього економічного або фінансового виміру, сприяють задоволенню фізичних, духовних, інтелектуальних потреб і підтримці нормальної життєдіяльності громадян, задоволенню їх соціальних інтересів, забезпеченню соціальної безпеки, розвитку соціальних відносин, і які можуть надаватися як державними, так і комунальними, громадськими і приватними установами.


1. Молчанов И.Н. Методологические вопросы экономических измерений в сфере услуг (на примере подотрасли «Высшее профессиональное образование»): монография / И.Н. Молчанов. – М.: Экономический факультет МГУ, ТЕИС, 2001. – 80 с.

2. Эванс Дж. Р. Маркетинг. Пер. с англ. / Дж. Р. Эванс, Б. Берман. – М : Сирин, 2002. – 308 с.

3. Котлер Ф. Основы маркетинга / Ф. Котлер, Г. Армстронг., Дж. Сондерс, В. Вонг. – К., М., СПб. : Вильямс, 1998. – 1055 с.

4. Котлер Ф., Маркетинг для государственных и общественных организаций / Ф. Котлер, Н. Ли. – СПб. : Питер, 2008. – 384 с.


113

5. Батаева Н.С. Публичные услуги и функции государственного управления / Н.С. Батаева, П.В. Крючкова, М.С. Потапенко и др. – М. : ТЕИС, 2002. – 160 с.

6. Енциклопедія державного управління: у 8 т. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України; наук.-ред. колегія: Ю.В. Ковбасюк (голова) та ін. – К.: НАДУ, 2011. Т. 1: Теорія державного управління / наук.-ред. колегія: В.М. Князєв (співголова), І.В. Розпутенко (співголова) та ін. – 2011. – 748 с.

7. Шарков Ф.И. Основы социального государства / Ф. И. Шарков. – М. : Дашков и К, 2012. – 314 с.

УДК 351.77(477.62-2) ЗДОРОВИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ ШКІЛЬНОЇ МОЛОДІ МІСТА

МАРІУПОЛЯ У КОНТЕКСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ ВЕНЖЕГА К.О.,

магістрант соціології управління Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Здоровий спосіб життя – це найважливіша умова розвитку людства.

Дотримання здорового способу життя особливо актуально в підлітковому віці. Здоров’я молоді – це здоров’я нації. Від стану здоров’я молоді залежить становлення і розвиток соціально-економічної сфери нашої держави. Соціально-економічні перетворення в Україні, глобальна екологічна криза актуалізували проблему збереження фізичного, психічного, духовного і соціального здоров’я підростаючого покоління.

Проблеми здоров’я і здорового способу життя учнівської молоді та умови їх оптимізації стали предметом дослідження філософів, медиків, психологів, педагогів. Також проблема здоров’я і формування здорового способу життя серед підлітків є не просто надзвичайно важливою, але і однією з ключових для всієї нашої країни. Здоров’я багато в чому залежить від способу життя. На нього впиває багато факторів, наприклад у м. Маріуполь явним фактором погіршення стану здоров’я є екологічне забруднення навколишнього середовища. У зв'язку зі стабільною роботою більшості великих підприємств, місто постійно стикається з екологічними проблемами.

Державний комітет статистики оприлюднив інформацію про кількість атмосферних викидів у містах України. На друге місце посів Маріуполь, в якому знаходяться такі металургійні гіганти, як ММК ім. Ілліча і "Азовсталь". А наприклад, наприкінці 70-х років XX століття Маріуполь займав 3-є місце в СРСР. При таких екологічних забрудненнях навколишнього середовища дуже важко тримати здоров’я населення, а й зокрема шкільної молоді у доброму стані.

Я вважаю, що забруднення повітря є найбільшою загрозою для здоров’я молоді з боку навколишнього середовища. Повітря і вода отруєні небезпечними хімікатамі, від яких і страждає молодь. Про стан здоров’я молоді треба дбати


114

Міністерству охорони здоров'я і органам місцевої влади. Проблеми можуть бути у більшій мері усунені завдяки забезпеченню доступу до очищеної води і екологічно чистим продуктам. Тому починати треба з забезпечення освітніх установ безкоштовною очищеною водою та екологічно чистими продуктами. Також повинні бути магазини з так званими ЕКО продуктами, які мають бути доступними за ціною та з перевірені на гарантію якості.

Існує необхідність того, що треба діяти саме зараз. Так само треба ВОЗ закликати уряди знизити забруднення повітря. Сьогодні молодь надає найменший вплив на зміну клімату, але їм і їхнім дітям доведеться жити з наслідками і терпіти найбільшої шкоди своєму здоров’ю. Конституція України визнає життя і здоров’я людини найвищими соціальними цінностями. Відповідно до Основного Закону, держава несе відповідальність перед людиною за свою діяльність і зобов’язана ефективно вирішувати завдання виховання здорового покоління.


1. Войтенко В.М. Здоровий спосіб життя і рухова активність підлітків // Гуманістично спрямований виховний процес і становлення особистості: Зб. наук. праць. – К., 2001. – С. 64

2. Електронний ресурс: https://tsn.ua/ukrayina/top-10-naybilsh-zabrudnenih-mist-ukrayini.html.

3. Копельчук Я.В. Виховання в учнівської молоді здорового способу життя// Наукові записки. Психолого-педагогічні науки. – Ніжин, 2002. – № 3. –С. 92–93. УДК 351.83(477) ФОРМУВАННЯ ПОНЯТІЙНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ,

ЯК ОКРЕМОГО СЕГМЕНТУ В ПОЛІТИЦІ ДЕРЖАВИ ЗЕЛИНСЬКА Н.Є.,

магістр державного управління, аспірант Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Забезпечення проведення державної політики України, в тому числі

здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави належить до основних завдань Кабінету Міністрів України [1]. Структурування та зроблений аналіз типів та напрямків державної політики доводить, що державна кадрова політика в Україні, як визначений термін у правовому чи будь – якому іншому сегменті державної політики відсутній.

Кабінет Міністрів України у сфері соціальної політики (класифікація державної політики за сферою життєзабезпечення) виступає стороною соціального діалогу на національному рівні, сприяє його розвитку, відповідно до закону проводить консультації з іншими сторонами соціального діалогу щодо проектів законів, інших нормативно-правових актів з питань регулювання трудових відносин, вирішує питання профорієнтації, підготовки та


115

перепідготовки кадрів. У сфері правової політики – забезпечує проведення державної правової політики без посилання на кадрову політику, а також, як наголошує Закон України «Про Кабінет Міністрів України», організовує проведення єдиної державної політики у сфері державної служби, як самостійної сфери вдосконалення державного управління та державної служби [1]. При цьому у Законі не вживаються терміни «державна кадрова політика», «кадрова політика» при визначенні повноважень Кабінету Міністрів України спрямовувати і координувати роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, додержання прав і свобод людини та громадянина. Заходи здійснюються щодо кадрового забезпечення, вдосконалення системи виключно органів виконавчої влади з метою підвищення ефективності їх діяльності та оптимізації витрат, пов’язаних з утриманням апарату управління.

Подальший аналіз нормативно – правової бази щодо вживання терміну «державна кадрова політика», також вказує на відсутність згадування серед перелічених типів/видів/напрямів/стилів політики держави, як у основних напрямах економічної політики держави так і у соціально-економічній сфері [2, 3]. Термін «державна кадрова політика» згадується лише в Указі Президента України «Про Стратегію державної кадрової політики на 2012-2020 роки», при цьому тлумачення значення, в якому вживається наведений вище термін в цьому Указі, не визначено [4].

У науковій літературі кадрову політику відносять як до сфери правової політики в сегменті класифікації державної політики за сферою життєзабезпечення або взагалі позиція щодо класифікації відсутня [5, 6]. Лібанова Е.М. відносить державну кадрову політику до державного управління, визначаючи її підсистемою по формуванню та реалізації умов для здійснення громадянами права на працю, гарантування рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб, тобто вказує на ознаки сфери соціальної політики вищезазначеного сегмента класифікації, без зазначення останнього [7].

Ученими пропонуються різні визначення поняття державної кадрової політики, такі як: «система ціннісних цілей, державно-управлінських рішень, заходів та дій», «державна стратегія формування, розвитку та раціонального використання кадрів», «система офіційно визнаних цілей, задач, пріоритетів і принципів діяльності», тощо. При формуванні поняття «державна кадрова політика» та трактуванні відповідності поняттю можна дослідити певну взаємодію між загальнодержавними політичними процесами та вживанням понятійності терміну «державна кадрова політика». При зміні політичних процесів у суспільстві досліджується застосування нової термінології, що призводить до неоднозначності сприйняття терміну державна кадрова політика. Разом з тим, більшість наукових та практичних досліджень державної кадрової


116

політики зосереджується саме на питаннях кадрової політики щодо державної служби, а проблеми кадрової політики інших галузей економіки та соціальної сфери практично не розглядаються.


1. Закон України «Про Кабінет Міністрів України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/ - Загол. з екрану. – Мова англ.]

2. Господарський кодекс України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua / - Загол. з екрану. – Мова англ.]

3. Офіційний веб-портал Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://iportal.rada.gov.ua/ - Загол. з екрану. – Мова англ.]

4. Указ Президента України від 1 лютого 2012 року № 45/2012 «Про Стратегію державної кадрової політики на 2012-2020 роки» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua / - Загол. з екрану. – Мова англ.]

5. Лобанов В.В. Государственное управление и общественная политика : учеб. пособие по спец. «Гос. и муниц. управление» / В.В. Лобанов. – СПб. и др. : Питер, 2004. – 447с., С.17, 24

6. Рябцев Г.Л. Ресурси державної політики: класифікація та використання / Електронне наукове фахове видання «Державне управління: удосконалення та розвиток» № 8, 2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=844 - Загол. з екрану. – Мова англ.]

7. Науково-методичні засади формування та реалізації Стратегії державної кадрової політики. Методичні рекомендації / [Лібанова Е.М., Лісогор Л.С., Калашнікова С.А. та ін.]; за ред. Е.М. Лібанової. – К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України, 2012. – 72 с. УДК 338.2

СВІТОВІ ПІДХОДИ ДО ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ТЕРИТОРІЙ

ЛОМАКІНА Т.А., аспірант Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

виконавчий директор Фонду розвитку м. Маріуполя

На сьогодні в Україні централізований підхід до механізмів державного регулювання регіональної політики не дав результату і не дав розкрити можливості всіх регіонів. В той же час, керівництво країн ЄС та інших країн світу все більше уваги приділяють впровадженню в практику принципів: партнерства і координації, стратегічного планування, цільового спрямування витрат, в тому числі на гібридні інструменти політики (грантова допомога та кредитні ресурси). В той же час, обсяги фінансових ресурсів, що спрямовуються в регіони, зростають, посилюються контроль над їх цільовим використанням, здійснюється постійний моніторинг досягнень та оцінка впливу


117

окремих заходів і програм, та за підсумками цього вдосконалюється політика підтримки на майбутнє. І ми також можемо використовувати такі механізми державного управління розвитком територій, спираючись на пул найкращих світових практик і підходів.

Ми можемо спостерігати світові тенденції, які останнім часом відіграють важливу роль у регіональної політиці:

- урбанізація – посилення ролі міст, не тільки великих метрополій, а й середніх за розмірами, також триває процес створення агломерацій;

- міграція – формування динамічних ринків праці, що, може компенсувати нестачу людських ресурсів, яка виникає в різних регіонах світу в результаті демографічних змін, або створює дефіцит кваліфікованого працездатного населення, внаслідок переміщень великої кількості людей в міста більш комфортного проживання та більш сприятливих умов оплати праці;

- інформатизація суспільства і поява нових телекомунікаційних технологій, швидке впровадження нових технологій та систем, що потребують від людей постійного навчання протягом життя;

- світові проблеми в площині забезпеченості територій водою, чистим повітрям, зеленими насадженнями, земельними ресурсами;

- спроби регулювання світових систем виробництва через квотування та обмеження технологічних процесів;

- широке провадження принципів сталого розвитку. Останній тезис не зовсім зрозумілий для місцевої влади в Україні, тому

я пропоную розглянути його більш детально та з історичними прикладами. Протягом століть успішне будівництво міст потребувало пильної уваги

до екологічних наслідків - наслідків міського розвитку. Без цього життя міста може закінчитися забрудненням місця, в якому живе людина, потрапляючи в спіраль епідемій, захворювань органів дихання та інших екологічних труднощів і, в кінцевому рахунку, – занепаду.

Цивілізації розвивалися, разом з тим поряд розвивалися різні способи екологічних міркувань – деякі з більшим успіхом, ніж інші. Наприклад, завдяки розробці акведуків - управління системою водопостачання – римляни змогли побудувати протягом багатьох століть великі міста, які мали надійне забезпечення городян водою та підтримували стан здоров'я містян.

Міське планування розпочалося як спеціалізація, яка багато в чому була спрямована на запобігання різним типам криз, пов'язаних із зростанням міст та забезпеченням умов для здоров'я населення. Це було особливо вірно в багатьох європейських містах 19 сторіччя, трансформованих індустріалізацією та безпрецедентним темпом зростання щільності проживання населення. Швидке погіршення якості повітря та води спричинило необхідність введення правил захисту здоров'я мешканців цих міст. Перша генерація планувальників міст включала розробку каналізації, обробку та розподіл води, а також поліпшення якості повітря за допомогою будівельних кодексів та збільшення міського зеленого простору. Сьогодні особливо приємно думати, що ці втручання були


118

прийняті своєчасно, у відповідь на спостереження погіршення стану здоров'я мешканців.

Доступний природний зелений стандарт у Великобританії (ANGS) зазначив, що, наприклад, жодна людина не повинна жити більше ніж у 300 м від найближчої зони природного зеленого простору, який є розміром щонайменше два гектари. І сьогодні ми можемо не тільки обговорити розміри та рівні зеленого відкритого простору в міському плануванні та міському дизайні, нам також слід визнати функції зеленого відкритого простору, оскільки вони завжди плануються для певних цілей.

Крім розмірів території, кількості місцевих мешканців та їх потенціалу до співпраці та розвитку, особливостей використання та планування просторів та стану забрудненості територій, на механізми управління державною регіональною політикою в більшій мірі впливає рівень соціально-економічного розвитку країни. Більш економічно розвинені країни мають більш успішні приклади сталого розвитку територій та благополуччя мешканців. В той же час, країни, що потерпають від економічної кризи спрямовують регіональну політику на соціальні потреби населення, на задоволення лише базових потреб регіонів. Саме це ми спостерігаємо в Україні протягом останніх років, особливо зараз, підчас триваючого конфлікту на Сході України.

В той же час, починаючи з 2014 року Уряд України розпочав процес вдосконалення системи управління розвитком територій та за результатами цього процесу трохи пізніше були затверджені Державна стратегія регіонального розвитку України на період до 2020 року [1] і Стратегія сталого розвитку «Україна 2020» [2].

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що триваючі процеси децентралізації в Україні, зміна законодавства, що регламентує державне управління розвитком територій, попри всі складнощі, дають надію на більш диференційовані підходи до кожного регіону. Ці підходи будуть брати до уваги всі перелічені світові тренди і виклики, тому що люди завжди будуть обирати найкраще для себе та своєї родини місце проживання, і тому території України зараз знаходяться у конкуренції за людей, особливо за молодь.


1. Державна стратегія регіонального розвитку України на період до 2020 року, Затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2014 № 385; [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/385-2014-%D0%BF.

2. Стратегія сталого розвитку «Україна 2020» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5/2015.


119

УДК 351.83 ВПЛИВ ІНСТИТУТІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА НА

ФУНКЦІОНУВАННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ВНУТРІШНЬОЇ ВИМУШЕНОЇ МІГРАЦІЇ

СОЛОВЙОВ Є. В., аспірант Національная академія державного управління при Президентові України Одним з підсумків ХХ ст., уроком, отриманим ціною колосальних

суспільних катаклізмів, стала відносна, але вельми важлива перевага демократичної моделі соціально-політичних інститутів, взаємовідносин керуючих і тих, ким керують, яка утвердилася в країнах Заходу. Ця перевага, що виявляється перш за все у довгостроковому плані, полягає в гнучкості і еластичності, яка забезпечується за рахунок ефективного зворотного зв’язку. Державне регулювання здійснюється за новими принципи, які поширюються на усі об’єкти регулювання, не виключенням повинна бути внутрішня вимушена міграція.

Підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом у 2014 р. активувало процес децентралізації публічної влади в Україні. Взаємодія органів державної влади, органів місцевого самоврядування з інститутами громадянського суспільства залишається малоефективною через відсутність належних механізмів державного регулювання взагалі, та тих яких спрямовано на регулювання внутрішньо вимушеної міграції зокрема. За таких умов, необхідним видається не просто фрагментарне та декларативне закріплення європейських стандартів демократії в Україні, а й залучення інститутів громадянського суспільства до державного регулювання.

Як зазначено в Національній стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016-2020 рр., її прийняття «…зумовлено необхідністю створення державою сприятливих умов для розвитку громадянського суспільства, різноманітних форм демократії участі, налагодження ефективної взаємодії громадськості з органами державної влади та органами місцевого самоврядування» [1]. Тобто, демократичну трансформацію в Україні прямо чи опосередковано пов’язано з залученням інститутів громадянського суспільства до державного регулювання.

Державне регулювання внутрішньою вимушеною міграцією потребує впровадження нагальних суспільних змін, яких виражено у запровадженні нового типу управління державними справами у цій сері взагалі. Залучення інститутів громадянського суспільства до державного регулювання внутрішньою вимушеною міграцією відповідає загальним тенденціями розвитку державного управління. Так, відповідно до Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016-2020 рр., системна державна підтримка громадянського суспільства повинна здійснюватись у таких напрямках:

� створення сприятливих умов для формування та інституційного розвитку організацій громадянського суспільства (удосконалення правового


120

статусу, порядку створення, організації діяльності і припинення органів самоорганізації населення, розширення їх повноважень щодо участі у вирішенні питань місцевого значення; законодавчому рівні питання обов'язкового планування у Державному бюджеті України і місцевих бюджетах видатків на надання на конкурсних засадах фінансової підтримки для виконання програм (реалізації проектів, заходів), розроблених організаціями громадянського суспільства тощо);

� забезпечення ефективних процедур участі громадськості під час формування та реалізації державної, регіональної політики, вирішення питань місцевого значення (закріплення у законодавстві порядку: проведення органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування консультацій з громадськістю щодо проектів нормативно-правових актів під час їх розроблення зі встановленням вичерпного переліку випадків, коли такі консультації не проводяться, та механізму запобігання порушенню вимог щодо обов'язковості таких консультацій; визначення порядку здійснення громадської експертизи діяльності з надання адміністративних послуг, а також діяльності бюджетних установ, які надають соціальні послуги; гарантій реалізації права на мирні зібрання із закріпленням вичерпного переліку підстав для обмеження мирних зібрань тощо);

� стимулювання участі організацій громадянського суспільства в соціально-економічному розвитку України (встановлення конкурсних засад визначення виконавців державних, регіональних та місцевих цільових програм серед організацій громадянського суспільства та забезпечення рівних можливостей для участі у таких конкурсах; надання організаціям громадянського суспільства, які надають соціальні послуги за рахунок бюджетних коштів, права користуватися державним та комунальним майном на пільгових засадах; тощо);

� створення сприятливих умов для міжсекторальної співпраці (включення до навчальних програм загальноосвітніх, професійно-технічних, вищих навчальних закладів курсів і тем з питань розвитку громадянського суспільства; запровадження підготовки в системі вищої та післядипломної освіти фахівців з менеджменту неурядових організацій тощо) [1].

Щодо залучення інститутів громадянського суспільства до державного регулювання у сфері внутрішньої вимушеної міграції, то необхідним видається впровадження та удосконалення: механізму участі громадських (експертних) рад в діяльності органів виконавчої влади, компетенція яких поширюється на вирішення проблем внутрішньо переміщених осіб; процедури проведення громадської експертизи діяльності органів влади, антикорупційну громадську експертизу органів виконавчої влади, компетенція яких поширюється на вирішення проблем внутрішньо переміщених осіб; електронної участі громадян в державному регулюванні, включаючи громадян з обмеженими можливостями за допомогою допоміжних технологій; налагодження співпраці органів, компетенція яких поширюється на вирішення проблем внутрішньо переміщених осіб із засобами масової інформації тощо.


121

Щодо того, хто відповідатиме за налагодження співпраці з інститутами громадянськими суспільства для оптимізації державного регулювання у сфері внутрішньої вимушеної міграції, то станом на теперішній час це залежить від вирішення проблеми з наявністю розгалуженої системи державних органів, до компетенції яких входить вирішення тих чи інших проблем внутрішньо вимушених осіб.

В загальному значенні, під суб’єктом розуміють особу, групу осіб, організацію, яким належить активна роль у певному процесі, акті; особу або організацію як носія певних прав і обов’язків [2]. Відповідно до широкого підходу, суб’єктами державного регулювання являтимуться органи законодавчої, виконавчої та судової влади, так як вказані органи повинні забезпечити налагодження ситуації з внутрішньо вимушеною міграцію. У вузькому значенні, суб’єктами державного регулювання виступатимуть органи державної виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи, місцеві органи), органи місцевого самоврядування (з питань делегованих державою повноважень), адміністрації державних підприємств, установ та організацій та їх посадові особи, до компетенції яких належать: планування, забезпечення, реалізація, контроль за забезпеченням прав внутрішньо переміщених осіб. Вказані органи повинні виконувати свої повноваження у сфері державного регулювання внутрішньою вимушеною міграцією з врахуванням положень щодо забезпечення участі інститутів громадянського суспільства у функціонуванні механізмів державного регулювання. Наприклад, відповідно до Закону України «Про Кабінет Міністрів України», акцентувати увагу слід на таких положеннях:

Загалом, доцільним вважається акцентування уваги на тих складових діяльності, які є спільними для всієї системи органів виконавчої влади та, які будуть відображати їх статус. Передусім, це стосується:

1) проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики у сфері вимушеної внутрішньої міграції. Орган виконавчої влади, який є головним розробником проекту нормативно-правового акта або готує пропозиції щодо реалізації державної політики у сфері вимушеної внутрішньої міграції повинен: організувати консультації з громадськості; оприлюднити інформацію, пов’язану з організацією та проведенням консультацій з громадськістю у спеціально створеній рубриці «Консультації з громадськістю» офіційного веб-сайту органу виконавчої влади; скласти орієнтовний план проведення консультацій з громадськістю; подати громадській раді проекти відповідних нормативно-правових актів та інформаційно-аналітичні матеріали до них тощо. Вказані дії являтимуться такими, що забезпечують участь громадськості в управлінні державними справами;

2) утворення громадських рад при центральних і місцевих органах виконавчої влади та забезпечення їх функціонування. При цьому, для формування складу громадської ради орган повинен: не пізніше ніж за 60 календарних днів до визначеної дати проведення установчих зборів утворити


122

ініціативну групу з їх підготовки за участю інститутів громадянського суспільств; не пізніше ніж за 45 календарних днів до проведення установчих зборів в обов’язковому порядку оприлюднити на своєму офіційному веб-сайті та в інший прийнятний спосіб підготовлене ініціативною групою та погоджене з ним повідомлення про дату, час, місце, порядок проведення установчих зборів, порядок подання заяв для участі в установчих зборах, відомості про склад ініціативної групи та прізвище, ім’я, електронну адресу та номер телефону відповідальної особи тощо [3];

3) сприяння інститутам громадянського суспільства у проведенні громадської експертизи у разі надходження від них письмового запиту, який відповідає встановленій формі. Сприяння органу виконавчої влади виражається у виданні наказу (розпорядження) про проведення експертизи і вжиття заходів, пов’язаних з підготовкою матеріалів, із зазначенням прізвища, ім’я, по батькові та посади особи (осіб), відповідальної (відповідальних) за забезпечення взаємодії з інститутом громадянського суспільства, громадською радою, зміст якого доводить до відома інституту громадянського суспільства, громадської ради, що ініціює проведення громадської експертизи, протягом трьох днів з моменту його видання; у інших заходах, яких передбачено Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади» [4].

Видається доцільним, проведення детального теоретичного обґрунтування діяльності органів виконавчої влади щодо співпраці з інститутами громадянського суспільства у сфері вимушеної внутрішньої міграції та закріплення процедур такої взаємодії у відповідних законах.

В цьому контексті, слід звернутись до результативної практики Польщі у сфері налагодження відносин між державою та громадянським суспільством. Відповідно, державні органи Польщі реалізували наступні заходи, які забезпечили участь громадянського суспільства в державному регулюванні: заснування Фонду громадянських ініціатив – програми уряду, яку направлено на підтримку громадських ініціатив; укладення державними інституціями документів з питань підтримки діяльності інститутів громадянського суспільства; прийняття законів: «Про суспільно корисну діяльність та волонтерство», «Про лобістську діяльність», «Про Фонди»; бюджетна підтримка неурядових організацій; заснування Департаменту меценатства держави при Міністерстві культури і національної спадщини відповідно до традиції доброчесності; забезпечення участі правозахисних неурядових організацій у моніторингу діяльності державних органів; створення польської ради з питань суспільно корисної діяльності, яка відповідно до закону «Про суспільно корисну діяльність та волонтерство», уповноважена контролювати його реалізацію; виокремлено парламентський комітет, який розробляє законопроекти для діяльності організацій громадянського суспільства.

Загалом, як наголошує В. Сухенко, держава і громадянське суспільство в Польщі тісно пов’язані, але не підпорядковані: громадянське суспільство не є продуктом діяльності влади, воно формується спонтанно, в свою чергу, держава регламентує діяльність інституцій громадянського суспільства,


123

підтримуючи їхній розвиток [5]. Проте, діяльність польської ради з питань суспільно корисної діяльності та механізм взаємодії з органами влади підкріплено законом, що надає їй формалізованого статусу та окреслює компетенцію. Координаційна рада сприяння розвитку громадянського суспільства створена виключно як консультативний орган, який здійснює моніторинг виконання стратегії (не закону), у якого відсутній реальний вплив на взаємовідносини інститутів громадянського суспільства та держави.


1. Про сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні : Указ Президента України від 26.02.2016 р. № 68/2016 // Офіційний вісник Президента України. – 2016. – № 7. – Ст. 32.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К. ; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2003. – 1440 с.

3. Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики : Постанова Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 р. № 996 // Офіційний вісник України – 2010. – № 84. – Ст. 36.

4. Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади: Постанова Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р. № 976 // Офіційний вісник України – 2008. – № 86. – Ст. 100.

5. Сухенко В. Взаємовідносини держави та громадянського суспільства в Польщі: досвід для України / В. Сухенко // Теорія та історія державного управління. – 2015. – Вип. 3. – С. 82–90.

Секція 2. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В КОНТЕКСТІ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ

124

Секція 2 ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

В КОНТЕКСТІ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ

УДК 352.078.3(477)

ОРГАНИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ЯК СУБ’ЄКТИ КОНТРОЛЮ В СОЦІАЛЬНО-ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ

ШЕСТАК В.С., доктор юридичних наук, професор,

завідувач кафедри державно-правових дисциплін Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Актуальність зазначеної теми визначається тим значенням, котре має

соціальний контроль в управлінні як атрибутивній функції держави. Це значення завжди посилюється в перехідні періоди, коли відбувається реформування суспільства і держави, а Україна сьогодні переживає саме такий період свого історичного розвитку.

Після розпаду СРСР, орієнтуючись на більшість західноєвропейських держав, пострадянські держави, у тому числі Україна, проголосили себе правовими державами [1]. У правовій державі усі види державної діяльності здійснюються у правовій формі, адже суб’єкти цієї діяльності, згідно зі ст.19 Конституції України, зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Соціальний контроль є одним із інструментів свідомого досягнення поточних і перспективних цілей у процесі формування в Україні розвинутого громадянського суспільства, розбудови України як правової, демократичної, соціальної держави. Він має статус істотного чинника ефективності управлінських рішень, котрі приймаються на державному рівні, є необхідною умовою їх реального виконання.

Оскільки процес розбудови Української держави як правової не подолав за сучасних умов стадію “перших кроків”, необхідно констатувати, що на сьогодні в юридичній літературі такі поняття як контроль, його види, об’єкти, суб’єкти, слід вважати актуальними, які потребують подальшого розвитку, і насамперед у плані зв’язку з контрольною діяльністю у державі.

Управління – універсальне поняття, воно відображає певні процеси, котрі відбуваються як у природі, так і у суспільстві на тих чи інших макро- або мікрорівнях. Людське суспільство на будь-якій історичній стадії свого існування завжди характеризується наявністю соціального управління, завжди має об’єктивну потребу у ньому. Без останнього суспільство втратило б одну з головних своїх системних ознак – цілісність як результат організованості сумісної діяльності індивідів, організованості процесу їх взаємодії.

Суспільство і держава завжди прагнуть контролювати дотримання прийнятих у ньому цінностей та норм поведінки, підтримувати певний порядок.


125

Таким чином, разом з соціальним управлінням виникає і соціальний контроль як стадія соціального управління.

Соціальний контроль – це діяльність уповноважених на те суб’єктів, яка спрямована на встановлення фактичних даних щодо об’єктів цього контролю задля визначення їх відповідності тим правомірним оціночним категоріям, котрі припускають застосування адекватних одержаному результату заходів реагування в унормованому порядку.

Узагальнюючого плану термін, що вказує на суб’єкт контрольної діяльності, повинен мати високу ступінь абстрактності, котра відповідає природі загальнотеоретичного чи загальногалузевого поняття. Термін, котрий відповідає зазначеним вимогам, вже давно існує у мові законодавства.

Огляд чинного законодавства України зумовлює доцільність використання у контексті визначення поняття соціального контролю слів про те, що це діяльність, котру здійснюють уповноважені на те суб’єкти. Одночасно зазначимо, що у юридичній літературі і законодавстві як аналог терміна “уповноважений на те суб’єкт” використовується термін “компетентний суб’єкт”. Оскільки останній припускає застосування обмежувального тлумачення при з’ясуванні його значення, тому перевагу треба надати першому теміну як зрозумілому не тільки юристам.

Існування в межах країни громадянського суспільства і держави, припускає наявність таких двох глобальних видів національного (внутрішньодержавного) контролю як суспільний і державний контроль. Статус суб’єктів місцевого самоврядування в Україні, на нашу думку, спричинює необхідність констатації їх контрольної діяльності як самостійного виду контролю, котрий не є ні суспільним, ні державним.

Контроль суб’єктів місцевого самоврядування - це самостійний вид контролю в Україні, існування котрого слід зв’язувати з прийняттям Конституції України. Один із її розділів присвячений місцевому самоврядуванню, його спеціальним суб’єктам, наявність котрих в Україні є об’єктивною передумовою існування відповідного виду контролю.

Стаття 140 Конституції України суб’єктами місцевого самоврядування називає: територіальні громади, органи місцевого самоврядування, органи самоорганізації населення.

Головне навантаження у місцевому самоврядуванні припадає на органи місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування в Україні мають недержавний статус, що відповідає Європейській хартії місцевого самоврядування, тобто вони не входять в систему державних органів [2].

Конституція України передбачає наявність у суб’єктів місцевого самоврядування як власних (самоврядних), так і делегованих контрольних повноважень. Останні мають безпосереднє відношення до особливості статусу органів місцевого самоврядування, котрий характеризується тим, що згідно з ч.3, 4 ст.143 Конституції України їм можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Органи місцевого самоврядування з


126

питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

У ст.75 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” [3] передбачено, що органи та посадові особи місцевого самоврядування є підзвітними, підконтрольними і відповідальними перед територіальними громадами. У свою чергу, представницькі органи місцевого самоврядування контролюють роботу виконавчих органів, що відповідає світовому досвіду місцевого самоврядування [4, с.111]. Так, приміром, ст.11 вищеназваного закону наголошує, що виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам. Даний закон передбачає існування тимчасових контрольних комісій рад (ст.48), прямо називає контрольні повноваження (насамперед делеговані) у відповідних сферах діяльності, приміром, виконавчих органів тих чи інших рад (ст.30, 33 та інші).

У той же час, згідно з п. 6 ст. 118 Конституції України місцеві державні адміністрації, у свою чергу, підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.

Згідно зі ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території. Окрім того, цим органам можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади (п. 3 ст. 143 Конституції України).

Зазначене свідчить, що контроль суб’єктів місцевого самоврядування слід розглядати як самостійний вид контрольної діяльності в Україні.


1. Конституція України № 254к/96-ВР // Офіційний вісник України. – 2010. – № 72/1 Спеціальний випуск. – Ст. 2598.

2. Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування» від 15 липня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 38. – Ст. 249.

3. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» № 280/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.

4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Х.: Ун-т внутр. справ, 2000. – 704 с.

УДК 342.25

ЩОДО АКТУАЛЬНОСТІ ПРИЙНЯТТЯ СТАТУТУ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ

НІКОЛЕНКО Л.М., доктор юридичних наук, професор

Донецький юридичний інститут МВС України

В сучасний період важливим при проведені адміністративної реформи є створення умов для підвищення ефективності функціонування територіальних


127

громад та органів місцевого самоврядування. Однією з таких умов є надання права прийняття нормативних актів в системі місцевого самоврядування. Особливим нормативним актом в системі місцевого самоврядування є статут територіальної громади (далі - статут). Статут є нормативним актом, що не тільки визначає умови функціонування територіальної громади та її органів, а також встановлює основу муніципальної (місцевої) демократії.

Стаття 6 Закон України від 21 травня 1997 р. № 280/98–ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі – Закон про місцеве самоврядування) визнає територіальну громаду села, селища, міста первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій та повноважень. Свої функції і повноваження територіальна громада здійснює як безпосередньо (вибори, референдуми, загальні збори громадян, місцеві ініціативи, громадські слухання), так і через створювані ними органи: ради, як представницькі органи місцевого самоврядування, їх виконавчі органи; сільського, селищного, міського голову, органи самоорганізації населення тощо [1]. Але, багато питань територіальних громад, діяльності органів місцевого самоврядування, їх взаємодії між собою залишаються неврегульованими законодавчими актами. Тому вирішення таких питань потребує прийняття територіальними громадами своїх нормативних актів, які створюються та приймаються з урахуванням місцевих особливостей та громадських потреб.

Загальні засади статуту територіальної громади зазначені у статті 19 Закону про місцеве самоврядування. Слід наголосити, що Закон про місцеве самоврядування містить відсильні норми стосовно конкретних форм місцевої демократії, а саме загальних зборів громадян (стаття 8), місцевих ініціатив (стаття 9), громадських слухань (стаття 13). Законодавчо механізм розробки, структури та прийняття статуту не встановлено, у зв’язку з чим підвищується одночасно значення місцевих громадських ініціатив, відповідальність за розробку та прийняття статуту територіальної громади.

Статут – це місцевий (локальний) нормативний акт, який визначає правовий статус територіальної громади села, селища, міста та конкретизує їх конституційну, муніципальну, господарську, цивільну та адміністративну правосуб’єктність. Процес, що пов’язаний з розробкою, прийняттям, затвердженням статутів територіальних громад є одним із елементів самовизначення громади. Відсутність статуту у громади зменшує можливість участі населення у вирішенні питань місцевого значення.

У порядку, встановленому законом, у статуті можуть знайти своє визначення: символіка громади; порядок проведення зустрічі голови територіальної громади з громадянами; опис меж територіальної громади; порядок проведення масових заходів (демонстрації, мітинги, пікети); перелік місцевих податків та зборів; фіксація схеми управління районами міста та іншими територіальними утвореннями в місті; порядок розробки, прийняття та внесення змін до статуту; порядок делегування повноважень органам самоорганізації громадян; процедура взаємовідносин органів та посадових осіб місцевого самоврядування з громадськими та іншими організаціями; статус


128

почесного громадянина; присяга депутата; присяга голови територіальної громади; реєстр комунальної власності та правила розпорядження комунальної власністю; перелік невідчужуваних об’єктів комунальної власності; правила створення та ліквідації комунальних підприємств та установ; механізм цільового використання фінансових ресурсів; процедура проведення сесій ради; поділ компетенції між радою, виконавчим комітетом та управліннями (відділами) ради; пріоритетні механізми вирішення проблем населення тощо [2, с. 85].

Тобто статут – це як документ, що визначає право- і дієздатність територіальної громади щодо управління відповідною територією і власністю, який можливо визначити як муніципальну або місцеву конституцію.

Асоціація міст України розробила примірний статут територіальної громади, який може бути взятий за основу при підготовці проекту [3].

Досвід багатьох міст України показує, що процес розробки проекту та прийняття статуту не є легким. У сучасний період обговорюється проект Статуту територіальної громади м. Маріуполя (далі – Статут м. Маріуполя). Процес створення місцевого нормативного акту є відповідальним. Прийняття Статуту м. Маріуполя спрямовано на більш активне залучення громадян міста та представників громадських організацій до управління міським господарством та фінансовими ресурсами, а також надання можливості розвитку територіальної громади через нові правові інструменти.

Маріупольська міська влада створила всі умови для розробки проекту: створено робочу групу, яка включає не тільки представників виконавчих органів місцевої ради, а також депутатів, науковців, представників громадських організацій; на сайті міської ради створена електрона адреса, на яку громадяни можуть надіслати свої пропозиції тощо.

Сучасні реалії вимагають нових підходів до організації життя, економічного та соціального розвитку міської громади. Статут м. Маріуполя не повинен бути переписаним набором законодавчих норм, а мусить стати інструментом, спрямованим на підвищення ефективності роботи міської влади, ефективності використання фінансових та людських ресурсів.

Статут м. Маріуполя слід розглядати як кодифікований нормативний акт, спрямований на створення: комфортного середовища для проживання, навчання, відпочинку та духовного і фізичного розвитку тисяч городян; легального механізму для формування і впровадження додаткових прав та свобод членів територіальної громади; контролю за діяльністю всіх структур муніципальної системи з боку мешканців міста; умов підвищення провідної ролі населення в управлінні, контролі на місцях та боротьби з корупцією на рівні місцевої влади; системи послідовності та спадкоємності реалізації прийнятих міською радою програм та рішень.

Крім того, статут повинен адаптувати норми законів до міських потреб та умов, систематизувати ці норми, полегшуючи роботу виконавчих органів та формуючи у населення більш чітке уявлення про сенс та характер місцевого самоврядування.


129

Маріуполь має величезний промисловий, природний та інтелектуальний потенціал, але цей потенціал не в повну потужність працює на користь міста та України. Слід будувати нове міське середовище, яке б надало можливість розвитку цього потенціалу. Статут м. Маріуполя повинен стати одним із таких інструментів.

При розробці проекту Статуту м. Маріуполя необхідно враховувати історичні, культурні, соціальні, економічні та інших особливості міського самоврядування, а також особливості регламентації участі членів територіальної громади у його розробці та ухваленні.


1. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 р. № 280/97–ВР [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua.

2. Корнієнко М.І. Муніципальне право України: концептуальні та організаційно-правові питання: навч. посіб. / М.І. Корнієнко. – К.: Алерта, 2005. – 144 с.

3. Примірний статут територіальної громади. Примірне положення про старосту : практичний посібник з питань організації роботи органів місцевого самоврядування об’єднаних територіальних громад. – К, 2016. [Електронний ресурс] – Режим доступу : https://auc.org.ua/sites/default/files/library/mod1web.pdf.

УДК 504.06:352(322) ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ НА ЗАСАДАХ ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ:

ПЕРСПЕКТИВИ ВІДНОВЛЕННЯ ДОНБАСУ ЧЕЧЕЛЬ А.О.,

доктор економічних наук, доцент, завідувач кафедри публічного управління та адміністрування

Донецький державний університет управління (м. Маріуполь) Сучасна екологічна політика на місцевому рівні за умов поглиблення

децентралізації на засадах збалансованого розвитку має декілька особливостей, а саме [1]: відсутність чітких нормативних документів національного рівня, які б регламентували особливості формування та реалізації екологічної політики України; слабкі механізми стимулювання дієвості локальної екологічної політики; вплив євроінтеграційного курсу на формування політики: євроінтеграційний курс держави не тільки вимагає від нашої держави імплементувати природоохоронні директиви, але й побудувати інституційні, організаційні та регулятивні підвалини політики добросусідства, безпечного регіонального розвитку, особливо на рівні населених пунктів та органів самоврядування; відсутність моніторингу ефективності політики; слаба ієрархізація політики: регіональний рівень представлений фрагментарно,


130

локальний практично відсутній; відсутність державного замовлення на формування механізмів та важелів реалізації локальної екологічної політики для уніфікації та унормування механізмів ефективного управління; транскордонні проблеми в сфері використання спільних (за географічними ознаками) природних ресурсів; механізми екологічної політики полягають у формуванні точкових реакцій та точкових методів реагування на потенційні проблеми і конфлікти щодо природокористування та охорони навколишнього середовища; екологічна політика на базовому територіальному рівні має реагувати на виклики сьогодення, а саме, на спільні дії зацікавлених держав проти екологічних небезпек, що формуються на Донбасі та в Криму.

В результаті проведення антитерористичної операції на Сході України (АТО) в зоні бойових дій була порушена на регіональному, територіальному та об’єктовому рівнях екологічно-техногенна безпека. У зв’язку з цим відбулися небезпечні зміни екологічного стану навколишнього природного середовища, які охоплюють територію близько 30 тис. км2, де мешкає до 5 млн населення. Зруйновано та розграбовано велику кількість підприємств, закладів інфраструктури, помешкань. Пожежами знищено десятки тисяч гектарів лісів та степових ділянок. Воєнні дії призвели до посилення антропогенного навантаження на території, які й раніше зазнавали значного тиску. Необхідність нормалізації безпеки життєдіяльності вимагає низки термінових, середньострокових та довгострокових заходів [2].

Отже, можна зробити висновок, що потрібно якомога швидше припинити ведення бойових дій та розпочати відновлення регіону на засадах збалансованого розвитку, зокрема [3]:

� провести екологічний моніторинг стану промислових об’єктів підвищеної небезпеки, природоохоронних територій з оцінкою шкоди, завданої екосистемам (здійснити облік червонокнижних видів, визначити ступінь порушення та деградації ландшафтів тощо) в рамках територіальних громад та запропонувати моделі їхнього відтворення;

� здійснити санітарно-гігієнічний аналіз водопровідно-каналізаційних мереж та природних джерел водопостачання, особливо в населених пунктах територіальних громад, віддалених від обласних центрів, для визначення їхньої придатності до використання;

� розробити програми відновлення порушених екосистем, об’єктів природно-заповідного фонду, що є частиною територіальних громад із залученням представників міністерств, відомств, центральних та місцевих органів влади, науковців, працівників об’єктів ПЗФ Донецької та Луганської областей, громадських природоохоронних організацій;

� провести геолого-екологічний аналіз вугільних шахт для визначення ступеня їхньої безпеки та розробити заходи з відновлення геологічного середовища після воєнних дій;

� кошти екологічного податку, що має надходити у бюджет територіальної громади, частково залишити в бюджеті підприємств Донецької


131

та Луганської областей для відновлення екологічної інфраструктури та модернізації підприємств регіону;

� забезпечити фінансування програми відновлення р. Сіверський Донець з метою стабільного водопостачання Донецької та Луганської областей;

� розробити програму медичної, професійної та соціальної реабілітації цивільного населення, яке постраждало внаслідок воєнних дій на Сході України;

� провести аналіз європейського ринку товарів, а також переорієнтувати виробництво на європейського споживача, зокрема модернізувати підприємства, щоб вони відповідали вимогам європейських стандартів ISO 14001 та OHSAS 18001;

� створити сприятливі умови для розвитку малого і середнього бізнесу в рамках створених територіальних громад;

� розробити та впровадити систему патріотичного виховання молоді в дошкільних, загальних і вищих навчальних та виховних закладах України;

� задіяти інформаційні ресурси України (ЗМІ, соціальні мережі) для поширення та підтримання патріотичних ініціатив, ідей національної єдності, злагоди й миру;

� звернутися до провідних країн світу з проханням надати допомогу у створенні міжнародного фонду для відновлення східного регіону України на засадах збалансованого розвитку з урахуванням економічних, соціальних та екологічних проблем.

Отже, процес формування територіальних громад має враховувати особливості соціального та еколого-економічного стану територій, що підлягають адміністративно-територіальному перерозподілу, їх потенціальні можливості та перспективи інфраструктурного розвитку. Особливо це стосується ситуації на Сході України, де техногенне навантаження індустріальної складової та наслідки воєнних дій створюють безпрецедентні умови діяльності для місцевих органів самоврядування, вимагаючи постійного пошуку адоптивних рішень задля досягнення збалансованого розвитку.


1. Хлобистов Є.В. Особливості формування та розвитку міжнародної екологічної політики України за умов децентралізації врядування / Є.В.Хлобистов // Сталий розвиток – ХХІ століття: управління, технології, моделі. Дискусії 2016 /Андерсон В.М., Балджи М.Д., Баркан В.І. та ін.; ІТГІП НАН України, НТТУ «Київський політехнічний інститут», Вища економіко-гуманітарна школа (Польща): Колективна монографія / За ред. Хлобистова Є.В. – Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2016. – С. 228-234.

2. Екологічні наслідки воєнних дій на Сході України – загроза нинішньому та майбутнім поколінням. – Нуково-популярний екологічний журнал – Всеукраїнська екологічна ліга, березень-квітень 2017 року.

3. Тимочко Т.В. Відновлення Сходу України на засадах збалансованого розвитку /Тимочко Т.В./ Перспективи відновлення Сходу України на засадах


132

збалансованого розвитку: Матеріали конференції 24-25 вересня 2015 р., м. Слов’янськ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ecoleague.net/forumy-konferentsii-kruhli-stoly-seminary/provedeni-zakhody/2015-rik/item/929-konferentsiia-perspektyvy-vidnovlennia-skhodu-ukrainy-na-zasadakh-zbalansovanoho-rozvytku-24-25-veresnia-2015-r-m-slov-iansk.

УДК 340.111 СПІВВІДНОШЕННЯ КАТЕГОРІЙ «ПРЕДМЕТ ПРАВОВОГО

РЕГУЛЮВАННЯ» ТА «ПРАВОВИЙ ПРОСТІР» ЄМЕЛЬЯНЕНКО К.С.,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри державно-правових дисциплін Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

У загальній теорії права правове регулювання визначається як

здійснюваний за допомогою правових засобів (юридичних норм, правовідносин, індивідуальних приписів тощо) результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини з метою їх впорядкування, охорони, розвитку відповідно до вимог конкретного соціального ладу [1, с. 211]. Одним із важливих завдань юридичної теорії і практики є визначення сфери правового регулювання. Як підкреслює А.В. Поляков, право не може регулювати всі відносини, що існують у суспільстві. У сферу правового регулювання повинні входити ті відносини, які об’єктивно вимагають правового опосередкування й «вписуються» у правову структуру. Це означає, що вони займають важливе місце в ієрархії соціальних цінностей, можуть бути змодельовані в правовій нормі й перекладені на мову суб’єктивних прав і обов’язків [2, с. 443]. Віднесення суспільних відносин до сфери правового регулювання залежить не лише від природи самих відносин, але й від регулятивних характеристик правових засобів, їх здатності досягти належного стану впорядкованості суспільних зв’язків. Право є одним з соціальних регуляторів, поряд з нормами моралі, релігії, звичаями та традиціями, воно має функціонувати у гармонійній єдності з ними. Це створює об’єктивно обумовлені рамки, межі правового регулювання. Немає необхідності у законодавчій регламентації суспільних відносин, які достатнім чином врегульовані іншими соціальними нормами.

Для термінологічного визначення сфери правового регулювання використовуються різні поняття, зокрема – «предмет правового регулювання» та «правовий простір». Дані категорії є поняттями високого ступеня абстрактності, вони узагальнено відображають сукупність однорідних соціально-юридичних явищ. Предмет правового регулювання – це сукупність однорідних суспільних відносин, які потребують нормативної регламентації однотипними правовими засобами. Кожна галузь права має свій предмет, спорідненість регульованих нею суспільних відносин обумовлює вибір відповідного методу правового регулювання, єдиного правового режиму. Від правильного визначення предмета правового регулювання залежить


133

ефективність нормативно-правового акта будь-якого рівня, від закону до локального акта. Правовий простір – поняття близьке, але не тотожне предмету правового регулювання. Під правовим простором розуміється сфера державно-правового регулювання, правових відносин, які склалися і впорядковані в межах юрисдикції певної держави. Але оскільки норми права можуть існувати тільки у зв’язку з поведінкою людей, те просторова (територіальна) складова даного поняття великої ролі не грає. Основну увагу варто зосередити на суб’єктному аналізі даної категорії. Правовий простір – це перш за все простір суспільних відносин, врегульованих правовими нормами [3, с. 25–26]. Вказана категорія акцентує увагу не стільки на територіальній обмеженості, скільки на безперервності, однорідності і цілісності правового регулювання, його внутрішній та зовнішній єдності, наступності. Крім того, під правовим простором розуміється також сукупність легітимованих засобів правового регулювання, нормативний масив, тобто так зване «правове поле». Вихід за межі правового поля означає використання засобів, які є неприйнятними з позицій сформованого у суспільстві правового порядку.

У загальному вигляді можна визначити наступні аспекти співвідношення категорій «предмет правового регулювання» та «правовий простір».

Предмет правового регулювання окреслює сферу взаємопов’язаних суспільних відносин, які за своєю природою можуть бути врегульовані правом та об’єктивно потребують правової регламентації на основі єдиних принципів і методів, цілісного системного підходу. Правовий простір – це сфера суспільних відносин, які фактично врегульовані правом. За словами В.М. Ляшенко, «правовий простір характеризується існуванням права як соціального інституту, наявністю чинних та дієвих норм права, принципів, законів, правової мови та правової символіки» [4, с. 95].

Предмет правового регулювання є категорією, що дозволяє відокремити одну галузь права від іншої, сформувати логічну, узгоджену систему права. Щоправда, деякі автори (приміром, В.Д. Сорокін) ведуть мову про загальний предмет правового регулювання як «великомасштабну субстанцію, досить складну, багатошарову й багатопрофільну соціальну систему» [5, с. 58], що охоплює усі суспільні зв’язки, впорядкування яких досягається юридичними засобами. Вважаємо, що такий підхід значною мірою нівелює значення категорії «предмет правового регулювання», цінність якої полягає саме у забезпеченні розшарування всієї сукупності суспільних відносин на блоки, що характеризуються внутрішньою єдністю, спорідненістю. При використанні категорії «правовий простір» зазвичай акцентується увага на єдності, несуперечливості правового регулювання в межах певної держави або наднаціонального утворення, вона об’єднує весь спектр врегульованих правом суспільних відносин, без їх диференціації на певні структурні блоки.

Підсумовуючи, слід зазначити, що досліджувані категорії є взаємопов’язаними, вони з різних сторін характеризують і окреслюють сферу правового регулювання.


134

Список використаних джерел: 1. Алексеев С.С. Общая теория права. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект,

2008. – 576 с. 2. Поляков А.В. Общая теория права. Курс лекций. – СПб.: Юридический

центр Пресс, 2001. – 642 с. 3. Козюк М.Н. Правовое пространство и правовые коммуникации // Новая

правовая мысль. – 2002. – № 1. – С. 21–26. 4. Ляшенко В.М. Європейське право як феномен духовно-практичного

освоєння світу: Дис... канд. філос. наук: 12.00.12 / Вікторія Миколаївна Ляшенко. – К., 1999. – 197 с.

5. Сорокин В.Д. Правовое регулирование: предмет, метод, процесс (макроуровень). – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 661 с.

УДК 35.07 ПЕВНІ АКСІОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО УПРАВЛІННЯ

ДЕРЖАВОЮ І СУСПІЛЬСТВОМ КУЛЕШОВ О.О.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри державно-правових дисциплін

Донецький державний університет управління (м.Маріуполь)

В умовах формування і практичної імплементації демократії в Україні чи не ключовою проблемою суспільного буття постає питання про спосіб і механізм формування цінностей ліберально-демократичного характеру. Управлінська діяльність – один з найдавніших видів суспільної діяльності людини. Інституціоналізація управлінської діяльності пов’язана з процесами поділу праці, які розпочиналися вже в первісному суспільстві, однак певні ознаки управлінської діяльності ми спостерігаємо й у світі тваринному – в середовищі високоорганізованих стадних і зграйних тварин. На відміну від комах, серед яких домінуюча особина з’являється унаслідок генетично запрограмованих фізіологічних відмінностей, уже в пташиних зграях, тим більше у зграях ссавців, домінуюча особина формується протягом певного часу шляхом природної селекції з числа найбільш фізіологічно придатних для управління особин. Отже, перший висновок, який ми маємо запропонувати, полягає в тому, що функції соціального управління є біологічно притаманними людині як суспільній істоті. Тобто суспільне управління дійсно є однією з найдавніших професій. Крім того, сам феномен управлінських відносин стає суспільно значущою цінністю першого роду (абсолютною цінністю), оскільки він забезпечує біологічне виживання людства. Щось подібне трапляється і тепер, у прийдешньому і сучасному, в наші, так і хочеться за моральною згодою та науковою доказовістю, відповідальною також, не менше, вдатися до логічної іронії чи художньої метафори про «еволюційні, освічені, прогресивні чи регресивні стадії» керуючого та управлінського розвитку. Отже, безумовно, і це не підлягає аж ніякому сумніву, слід визнати реальною дійсністю те, що вже


135

за первісної доби зароджувалася, зміцнюючись і розвиваючись, наука про компетентне, професійне і спеціалізоване управління. [1]

Проте сучасні дослідники, розмірковуючи над проблемами цінностей, з різних причин замовчують той факт, що аксіологічні підходи до управління державою і суспільством були започатковані ще раніше. Так, на рівні владної та філософської свідомості вже кристалізуються управлінські цінності. Практично і теоретично розшукується якнайбільш досконала форма державного правління (династична, коаліційна, тиранічна). Держава і суспільство знаходяться в постійному протистоянні: то зближуючись, то конфліктуючи, розходячись, як антиподні чи самостійні субстанції. Наукова думка або займається пошуками можливих компромісів, або виступає проти управлінських негараздів, що протиставляючись, загострюються. Аксіологія державного управління, наскільки це доведено, завжди має знаходитись у безперервних дослідженнях, у пошуках. Дійсно, природні і соціальні ресурси завжди є обмеженими. Інтереси та потреби, як свідчить історичний досвід, постійно зростають, збільшуючись і накопичуючись, немов снігова лавина, що сходить з гірських схилів. Пошук досконалих форм державного управління стає ще більш ускладненим, тому що він супроводжується значними перепонами і труднощами, в тому числі світоглядними.[1]. Насправді в управлінських відносинах об’єкт і суб’єкт мають перемінні та рівнозначні сталості, тобто світоглядні константи. І це тому, що у процесі керівництва соціальними процесами вони є фізичними та юридичними особами, які постійно взаємодіють, контактують, стикуються. Унаслідок зазначеного стану речей, з одного боку, об’єкт є суб’єктом, а з іншого – цілком навпаки. У розвиток попередніх міркувань зауважимо про таке. Теорія наукового пізнання державного управління та соціального регулювання погоджується з тим, що владна і політична система, яка заперечує попередні методи, способи та форми управління, прагне зміцнювати централізоване керівництво, щоб, маскуючи власні та фальсифікуючи чужі інтереси, потреби, цінності, принизити адміністративно-територіальні досягнення чи успіхи самоврядного порядку [2]. На державному рівні ці процеси можуть забезпечуватися ідеологічними і політичними гаслами, а також супроводжуватися зовнішньо демократичними заходами, що ставлять за мету пропаганду доцільності корінних реформ у сфері соціальної регуляції та регламентації соціальної дійсності (адміністративно-територіальна реформа) чи структурна перебудова діючого судочинства (рівнозначна відповідальність за скоєні злочини). [3].

Отже, в Україні треба формувати таку ситуацію, де мав би відбуватися двоєдиний процес формування і правової держави, і громадянського суспільства, де роль державного управління все більше підпорядковувалась б інтересам особистості, соціальним цінностям суспільства. А це означає:

– пріоритет гуманізму і цінності, що його конкретизують (безпека, добробут, гідність людини, її права і свободи, всебічний розвиток) по відношенню до соціально-політичних цінностей (демократії, колективізму, справедливості, суспільного прогресу);


136

– неминучі ціннісні протиріччя і необхідність їх свідомого регулювання з боку держави;

– виключення будь-якої дискримінації за національно-етнічними, політичними, релігійними, статево-віковими ознаками;

– надійний законодавчий захист особистості та гідності громадянина, недоторканість його житла та майна, свобода вибору проживання, виїзду або в’їзду до країни, таємниця листування та телефонних розмов, свобода слова, преси та інформації;

– усебічний захист громадянських прав з боку судових органів і громадських організацій.

Усі ці заходи з необхідністю приведуть до формування такої системи державного управління, яка наочно доведе пріоритети соціально-ціннісних орієнтирів у розбудові української держави.


1. Гудима Н.В. Принципи відкритості і прозорості в діяльності органів державного управління України (організаційно-правові засади) : монографія / Н.В. Гудима. – Черкаси: Вид. Ю. Чабаненко, 2007. – 200 с.

2. Павлов Д.М. Ефективність системи органів державного управління: поняття, умови та критерії оцінки / Д.М. Павлов // Наук. вісник Нац. акад. внутр. справ України. – 2003. – № 1. – С. 152–155.

3. Рубцов В.П. Індикатори та моніторинг у муніципальному управлінні : наук.-практ. посіб. / В.П. Рубцов. – К.: Гнозис, 2002. – 148 с.

УДК 346.62 ПРАВОВІ ЗАСОБИ ЗДІЙСНЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ

В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ БУКАТОВА Д.М.,

кандидат юридичних наук Київський національний торговельно-економічний університет

Сучасний етап формування ефективної системи державного управління

відбувається в умовах реформування цілісної системи органів державної виконавчої влади, принципи діяльності та компетенція яких визначені Конституцією України [1, Розділ VI].

Створення новітньої системи державного управління є одним з важливих інструментів подолання кризових явищ в нашій державі. Така система має бути створена саме шляхом впровадження адміністративної реформи.

Основні напрямки адміністративної реформи містяться в Концепції адміністративної реформи в Україні, затвердженої Указом Президента України від 22 липня 1998 року № 810/98.

З огляду на існуючі концептуальні засади здійснення адміністративної реформи, можна стверджувати про основі засоби її досягнення.


137

Зокрема, в контексті саме адміністративної реформи, досить важливим є розробка належного правового регулювання управлінської діяльності держави.

Крім того, постає необхідність побудови цілісної системи організаційно-структурного забезпечення адміністративної реформи. Варто зазначити, що початок якісно нової трансформації державного управління покладено Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 09 вересня 2010 року №1085/2010 та Постановою Кабінету Міністрів України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 10 вересня 2014 року № 442. Зазначені нормативно-правові акти покликані забезпечити реорганізацію існуючих, створення нових органів центральної виконавчої влади, усунення дублювання їх повноважень, скорочення чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання з метою підвищення ефективності державного управління.

Не менш важливим є кадрове забезпечення управлінської діяльності держави, що полягає у розробці правових та організаційних засад забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

З метою ефективного впровадження результатів адміністративної реформи, необхідно забезпечити належне фінансово-економічне підґрунтя державного управляння. Зокрема, шляхом розробки бюджетних програм фінансування адміністративної реформи.

Постійний розвиток науки та техніки має супроводжуватися впровадженням новітніх інформаційних технологій, їх оновлення та вдосконалення також і в сфері державного управління.

Проте підґрунтям для розробки належного правового регулювання забезпечення адміністративної реформи має слугувати проведення науково-теоретичних і прикладних досліджень з проблематики державного управління, адміністративного і муніципального права; видання фундаментальних, науково-довідкових, навчально-методичних, учбових та інших праць та матеріалів.

Підсумовуючи все вищезазначене, можна стверджувати про те, що в сучасній українській державі створені всі умови для ефективної реалізації концептуальних засад здійснення адміністративної реформи, що має будуватися на правових нормах та принципах існування громадянського суспільства з цілісною системою національного законодавства та міжнародно-правового досвіду.


1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР (зі змінами та доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.


138

2. Концепції адміністративної реформи в Україні: Указ Президента України від 22 липня 1998 року № 810/98 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.

3. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 09 вересня 2010 року № 1085/2010 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.

4. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади: Постанова Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 року № 442 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.

5. Про державну службу: Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.

УДК 347.97/99 ЕТАПИ РЕФОРМУВАННЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

ГУРІНА Д.П., кандидат юридичних наук

ПВНЗ «Європейський університет» САДЧИКОВ Д.П.,

студент 2 курсу ОР «Магістр» спеціальності «Право» Донецького державного університету управління (м. Маріуполь)

Завданням будь-якої правової держави є створення ефективної та

незалежної судової системи для забезпечення оперативного та дієвого судового захисту фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. В Україні, з моменту набуття незалежності і дотепер, тривають процеси, спрямовані на вирішення цього завдання.

Зміни у законодавстві, що регулює діяльність судової системі, які активно відбуваються останніми роками, мають значний вплив на реформування судоустрою та судочинства. Так, у 2014-2017 рр. було внесено зміни до Конституції України (щодо правосуддя), прийнято Закони України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», «Про забезпечення права на справедливий суд», «Про судоустрій і статус суддів», «Про Вищу раду правосуддя», «Про Конституційний суд України», підписано Указ Президента «Про стратегію реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки» тощо.

Необхідно зазначити, що передумовами вказаних змін стали як негативний імідж судової влади України взагалі, так і недовіра у суспільстві до судових органів зокрема.

Питанням реформування судової системи присвячено роботи таких вчених-юристів як В. Авер’янов, О. Бандурка, Ю. Грошевий, Н. Квасневська, Г. Ковальчук, М. Козюбра, А. Колодій, В. Копєйчиков, О. Кузьменко, Л. Луць, І. Марочкін, Є. Мартинчик, Н. Нижник, В. Олефір, С. Прилуцький, П. Рабінович, Б. Романюк, В. Селіванов, В. Сіренко, О. Скакун, В. Стефанюк, С. Стеценко, В. Тацій, Ю. Шевчук, Ю. Шемшученко, В. Шепітько та ін.


139

Як правильно зауважуєО. Хотинська-Нор всі події, процеси та явища суспільного життя не існують поза їх історичним контекстом, і судоустрій не є винятком. На її думку,сучасна судова система України стала результатом фрагментарного, непослідовного реформування протягом усієї новітньої історії нашої держави [1, с. 7]. Таким чином, нагальним питанням і головним викликом сьогодення є впровадження якісно нових дієвих змін, заснованих на науковому підході, що призведуть до трансформації судової системи з метою удосконалення та приведення у відповідність до вимог міжнародної спільноти.

Розглядаючи реформування судової системи в Україні з точки зору історичного підходу, побачимо, що за часів незалежності нашої держави ця сфера зазнає постійних змін. Поштовхом до сучасних перетворень у організаційній побудові системи правосуддя можна вважати «малу судову реформу» на початку ХХІ століття, коли Верховною Радою України було прийнято десять законів про внесення змін до законодавства у сфері функціонування судової системи – за тиждень до закінчення дії Перехідних положень Конституції України,– що передбачали цілком нову для країни модель судоустрою [2, с. 7]. За словами І. Коліушка, перебудова судової системи на підставі ухваленого у ті часи пакету законів отримала назву «малої судової реформи» тому, що засновувалася на принципі реалізації норм Конституції України шляхом мінімальних змін у законодавстві та судовій системі [3]. Зрозуміло, що метою тих реформувань були не якісні перетворення у цій сфері, а тільки формальне приведення судової системи у відповідність до положень Конституції України.

Наступним кроком після «малої судової реформи» було прийняття у 2002 році Закону України «Про судоустрій України», який врегулював питання правових засад організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, встановлював загальний порядок забезпечення діяльності судів та ін. Прийняття цього Закону посідає важливе місце у процесі трансформації судової системи України, оскільки, на думку В. Сташиса, ця подія завершила тривалу боротьбу різних поглядів на систему судів загальної юрисдикції в Україні [4, с. 5]. Але, не принижуючи значущість цієї події, необхідно констатувати подальшу відсутність кардинальних змін у системі здійснення правосуддя. Так, суддя Верховного Суду України І. Шицький зауважував що, «зазначений Закон не дав судовій владі інструменту для повного втілення в життя принципу верховенства права». Крім того, він наголошував, що зміни, які«відбулись у системі судової влади, мали формальні ознаки реформи, але напрями, які визначалися її суб’єктами, уповільнювали поступальний рух у розвитку судової системи як незалежного інституту громадянського суспільства» [5].

Наступний етап реформування судової системи пов’язують із прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у 2010 році. Ним, зокрема,


140

підвищувались кваліфікаційні вимоги до суддів, скасовувались система військових судів тощо.

На думку Н. Квасневської, доцільно виокремити сім основних етапів становлення судової влади в незалежній Україні:

- І етап (липень 1990 – червень 1992 років); - ІІ етап (липень 1992–червень 1996 років); - ІІІ етап (липень 1996 – червень 2001 років); - IV етап (липень 2001 – січень 2002 років); - V етап (лютий 2002 – квітень 2006); - VI етап (травень 2006 – червень 2010); - VII етап (з липня 2010 року) [6, с. 99-103].

Проаналізувавши сучасний стан та перспективи трансформації судоустрою та судочинства в Україні, слушною вбачається думка експертів робочої групи із судової реформи Реанімаційного пакету реформ щодо основних завдань здійснюваних реформ судової системи. Так, нимиповинні бути:

– спрощення судової системи і судочинства з одночасним кадровим перезавантаженням;

– забезпечення гідного рівня оплати праці оновленого суддівського корпусу та працівників апарату судів;

– антикорупційний контроль та дієва відповідальність суддів [7]. Оскільки процес трансформації судової системи України ще триває, на

нашу думку, доцільно аналізувати як позитивний, так і негативний досвід реформування судочинства для використання таких напрацювань в подальшому. Так, науковці звертають увагу на недоцільність повного копіювання реформ, які мали успіх в інших державах, без урахування особливостей національної культури, традицій, характеру народу.


1. Хотинська-Нор О.З. Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів в загальному контексті судової реформи / О.З. Хотинська-Нор // Судова апеляція. – № 4 (45). – 2016. – С. 6–16.

2. Хотинська-Нор О.З. Вплив «малої судової реформи» на розвиток судової системи України: організаційні аспекти / О.З. Хотинська-Нор // Судова апеляція. – № 1 (42). – 2016. – С. 6–15.

3. Коліушко І. Аналіз Закону України «Про судоустрій України», прийнятого Верховною Радою України 7 лютого 2002 року [Електронний ресурс] / І. Коліушко. – Режим доступу: http://pdp.org.ua/analytics/ authorities/942-65a-a4- visnyk.

4. Сташис В.В. Завдання нового етапу судової реформи / Сташис В.В. // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи : матеріали наук.-практ. конф., 18–19 квітня 2002 р., м. Харків / редкол. : Сташис В. В. (голов. ред.) та ін. – К., Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 5–8.


141

5. Шицький І.Б. Про окремі проблеми судової реформи / І.Б. Шицький // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 7. – С. 33 –38.

6. Квасневська Н.Д. Адміністративно-правове забезпечення реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів в Україні / Наталя Дмитрівна Квасневська : дис. на здобуття наук. ступеня д.ю.н. за спец. 12.00.07. – К., 2016. – 430 с.

7. Судова реформа: перезавантаження чи косметичний ремонт? // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua.

УДК 347.779 АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

САМОЙЛЕНКО О.А., кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри криміналістики

Національний університет «Одеська юридична академія» МАЛАХОВ В.Ю.,

студент магістратури факультету права і соціального управління Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Адміністративна відповідальність – це різновид юридичної

відповідальності, що являє собою реагування держави на адміністративне правопорушення. Специфіка застосування полягає в тому, що уповноважені органи державної влади або їхні посадові особи негативно реагують на правопорушення та застосовують адміністративні стягнення, передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення і законами України. Адміністративна відповідальність можлива лише, коли протиправні дії порушника не спричинили значної матеріальної шкоди, а у протилежному разі настає кримінальна або цивільна відповідальність.

Питання щодо адміністративно-правової охорони права інтелектуальної власності залишаються на сьогодні актуальними для науковців.На важливості наукового пошуку шляхів вирішення цих питань наголошують дослідники цієї проблематики: Н. Аль- Алі, Н. Артаманова, О. Ваганян, М .Вачевський, О. Волков, С. Гордієнко, А. Гречан, Т. Гусаковська, І. Дахно, М. Денисенко, А. Жарінова, В. Жаров, С. Захаров, В. Зінов, П. Лернер, Л. Лукічева, Д. Морекрофт, В. Мокришев, С. Мосов, В. Мухін, Н. Нижник, В. Пархоменко, В. Полохало, О. Полторак, Ю. Суіні, П. Цибульов, В. Чеботарьов, І. Шестак, О. Ясюкевич та інші.

Адміністративна відповідальність передбачена відповідними статями Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП). Відповідно до ст. 51-2 КУпАП передбачена відповідальність за незаконне використання об’єкта права інтелектуальної власності, (щодо авторського права, то це літературного чи художнього твору, їх виконання, комп’ютерної програми, бази даних), привласнення авторства на такий об’єкт або інше


142

умисне порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, що охороняється законом. Санкція зазначеної статті передбачає собою накладення штрафу від десяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, які призначені для її виготовлення.

Також, можна навести приклад ст. 164-6 «Демонстрування і розповсюдження фільмів без державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів», ст. 164-7 «Порушення умов розповсюдження і демонстрування фільмів, передбачених державним посвідченням на право розповсюдження і демонстрування фільмів», ст. 164-9 «Незаконне розповсюдження примірників аудіовізуальних творів чи фонограм» та ст. 164-13 «Порушення законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сировини для їх виробництва». Вище зазначені статті передбачають відповідальність за порушення вимог, встановлені спеціальними нормативно-правовими актами.

Органом, що уповноважений розглядати справи про адміністративні правопорушення, у випадку передбаченому статтею 51-2 КУпАП, є місцевий суд.

Тобто, звернувшись до суду із заявою в порядку цивільного судочинства і маючи постанову суду чи іншого уповноваженого органу щодо притягнення винної особи до адміністративної відповідальності, особа чиї права порушено фактично звільняється від доказування фактів порушення її прав та винуватості правопорушника, оскільки це вже встановлено постановою суду в порядку розгляду справи про адміністративне правопорушення. Відповідно особі, чиї права порушені, залишається лише довести розмір завданої їй шкоди, що значно спрощує провадження в судів порядку цивільного судочинства та сприяє економії процесуального часу та засобів. Така практика захисту порушених прав авторів притягнення порушника спочатку до адміністративної відповідальності, а вже потім звернення до суду із цивільним позовом про відшкодування завданих збитків, отримала за останні роки позитивну практику та є ефективною.

В Україні, на жаль, боротьба з порушеннями прав інтелектуальної власності не відповідає вимогам сучасності та європейським стандартам боротьби з порушенням прав у сфері інтелектуальної власності.

Отже, адміністративну відповідальність за порушення авторських прав врегульовано нормами адміністративного права, які містять вичерпні переліки адміністративних проступків, адміністративних стягнень і органів, уповноважених їх застосовувати, детально регулюють цей вид провадження. Досконале вивчення проблем адміністративної відповідальності за порушення права інтелектуальної власності дозволить законодавцю вдосконалити норми матеріального права та підвищити ефективність механізму охорони прав інтелектуальної власності шляхом вдосконалення національного законодавства та його гармонізацію до законодавства Європейського Союзу.


143

УДК 352 ЦЕНТР НАДАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ

ЯК ІННОВАЦІЙНИЙ ВИД АДМІНІСТРАТИВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ФІЛІПЕНКО А.С.,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри адміністративно-правових дисциплін

факультету підготовки фахівців для підрозділів Національної поліції України Донецький юридичний інститут МВС України

ПАРШИНА К.Д., студентка ОР «Магістр» спеціальності 081 «Право»

факультету права і соціального управління, Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Сьогодні публічне управління в Україні існує як система, спрямована на

надання адміністративних послуг населенню. Запровадження стандартів публічних послуг, у тому числі й адміністративних послуг, як їх різновиду, разом із системою показників та інструментарієм вимірювання ступеня реалізації встановленого стандарту вважається практичним виконанням конституційного права громадян на отримання загальнодоступних адміністративних послуг однакового рівня та якості [2; c.342].

Адміністративної послуги, існують дуже давно, але лише з прийняттям Закону України «Про адміністративні послуги» були визначені правові засади реалізації прав, свобод, і законних інтересів фізичних та юридичних осіб а також взаємовідносин суб’єктів звернення та суб’єктів надання адміністративних послуг.

Одним із основних суб`єктів у сфері надання адміністративних послуг на сьогодні - є центр надання адміністративних послуг (ЦНАП), який є державною установою за допомогою якої відбувається полегшене та прозоре надання певної адміністративної послуги громадянам.

Закон України «Про адміністративні послуги» визначає що, центр надання адміністративних послуг (ЦНАП) – це постійно діючий робочий орган або структурний підрозділ виконавчого органу міської, селищної ради або Київської, Севастопольської міської державної адміністрації, районної, районної у містах Києві, Севастополі державної адміністрації, в якому надаються адміністративні послуги через адміністратора шляхом його взаємодії з суб’єктами надання адміністративних послуг [1].

Центри надання адміністративних послуг почали створюватися у 2013 році на виконання Закону України «Про адміністративні послуги», та виконують доволі великий спектр послуг. На сьогоднішній день створення цих центрів є кроком на зустріч до сучасного адміністративного реформування, яке проводиться зараз в Україні. Це проявляться у забезпеченні надання послуг у найкоротший строк та за мінімальної кількості відвідувань громадянами владних структур, а також спрощеної процедури отримання потрібної адміністративної послуги та поліпшення якості їх надання.


144

ЦНАП має певну структуру та повноваження, що загалом регулюється Законом України «Про адміністративні послуги». Головну виконавчу роль на місцях займають державні адміністратори, які надають послуги у різних сферах в межах повноважень місцевих рад та держадміністрацій.

До переліку основних послуг котрі можуть надаватися через ЦНАП входять:

1. Оформлення паспорту та закордонного паспорту. 2. Видання різноманітних посвідчень та архівних довідок. 3. Реєстрація місця проживання. суб'єктів-господарювання і юридичних

осіб. 4. Вирішення питань щодо нерухомого майна та землеустрою:

озеленення, операції із землею, будівництво, введення в експлуатацію, тощо. 5. Екологічні дозволи та з підвищеної небезпечності. Санітарно-

епідеміологічні експертизи. 6. Матеріальна допомога. Надання будь-якої послуги відбувається за принципом не тільки «єдиного

вікна», а також було введено клієнт – орієнтовану систему «прозорий офіс», що є інновацією сучасного адміністративного реформування і базується на принципах: єдиний простір; ввічливість; зрозумілі процедури; стисло визначені та чіткі терміни; комфортні умови для клієнтів; неможливість зловживань; максимальна результативність.

ЦНАП функціонує через веб-платформу, яку має кожне місто. Тобто, в онлайн режимі можна подати запити і/або простежити за розглядом власного подання, що знову вказує на сучасність та спрощеність процедури надання адміністративних послуг.

Отож, сфера надання послуг сьогодні – це одна з найперспективніших галузей суспільного життя, яка досить швидко розвивається. Незалежно від власного бажання кожен громадянин періодично вимушений звертатися до органів державної влади для отримання потребуючої адміністративної послуги.

Багато організації та установ тією або іншою мірою надають послуги, але Центр надання адміністративних послуг, на сьогоднішній день, напевно один із затребуваних та суспільно важливих установ для життя суспільства. Його спрощена система та прозорість не перестає набирати популярності та дає змогу у майбутньому розвиватися та відкривати нові центри на всій території України.

Список використаних джерел: 1. Закон України «Про адміністративні послуги» . Відомості Верховної

Ради (ВВР), 2013, № 32 – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/ru/5203-17.

2. Авер’янов В.Б. Адміністративне право: підруч. у 2 т.: Особлива частина. – К.: ТОВ Видавництво Юридична думка , 2009. – Том 2. – 600 с.

3. Сайт Центру адміністративних послуг «Прозорий Офіс» Вінницької міської ради [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://i.gov.ua/default.aspx.


145

УДК 343.4 ШЛЯХИ ПОКРАЩЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НАСИЛЬНИЦЬКЕ ДОНОРСТВО

КАЛІНІНА І.В., кандидат юридичних наук, завідувач кафедри спеціально-правових дисциплін

ЯКОВЧИК П.В., студент ОР «Магістр» спеціальності «Право»

Донецький державний університет управління (м. Маріуполь) Пріоритети державної політики в процесі боротьби зі злочинністю в

Україні передусім мають бути спрямовані на вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність. У цьому контексті актуальним постає завдання напрацювання науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства в боротьбі з різними злочинними проявами. З огляду на це в наукових дослідженнях розробка механізмів удосконалення норм КК України є тим шляхом розвитку кримінально-правового законодавства, який надасть змогу норми кримінального закону адаптувати до специфіки суспільних процесів сьогодення. Удосконалення законодавства України про кримінальну відповідальність за насильницьке донорство є конкретним прикладом реалізації завдання посилити нормативне забезпечення боротьби зі злочинністю.

При ознайомленні з багатьма працями науковців з цієї проблематики стало очевидним те, що у своїх дослідженнях автори не запропонували конкретного нормативного вдосконалення чинних норм КК України щодо відповідальності за насильницьке донорство, а лише наголосили на його необхідності.

Використання крові як лікувального засобу давно привертало увагу дослідників. Вже у давнину знали, що кров є носієм життя, тому вважали, що за її допомогою можна не лише вилікувати, а й продовжити життя і навіть омолодити людину. Саме тому поступово після відкриття груп крові її переливання отримало широке застосування.

На той час кров для переливання надавали родичі пацієнтів, а також медичні сестри та лікарі. Поштовхом до розвитку гемотрансфузії стала Перша світова війна. З’явилися організовані донори, раціональна заготівля крові. Першою такою службою стала Лондонська служба переливання крові. Кількість гемотрансфузій збільшувалася, тому невдовзі вона перетворилася на повсякденний метод медичної практики [1, с. 15].

На сучасному етапі сфера донорства та переливання крові характеризується збільшенням потреб у донорській крові, зростанням кількості випадків відмов потенційних реципієнтів від переливання у зв’язку з побоюванням занесення інфекції разом із донорською кров’ю, а також через релігійні мотиви. Зменшується кількість донорів крові, натомість поширення набуває аутологічна гемотрансфузія, за якою донор, у якого завчасно відбирають необхідну кількість крові, є одночасно й реципієнтом. Усе рідше


146

використовується цільна кров, і частіше – компоненти крові у вигляді тромбоцитної, лейкоцитної та еритроцитної маси, плазми та окремих білків крові [2, с. 21].

В цілому українське законодавство, засноване на положеннях Конституції України, відповідає міжнародно-правовим нормам, що стосуються зазначеної сфери діяльності, адекватно і сучасному рівню донорства. Природно, воно потребує подальшого розвитку. Однак це не обумовлено недосконалістю зазначеного законодавства, хоча щодо окремих приватного характеру положень така необхідність є, а постійним прогресом розвитку медицини в даній області.

Щодо законодавчого забезпечення донорства в Україні необхідно зазначити, що конституційною основою його юридичної регламентації є ст. 29 Основного Закону України, яка визначає право на особисту недоторканність в аспекті згоди чи відмови від будь-якого медичного втручання. Зміст цієї норми деталізовано в законодавстві України, зокрема у Цивільному кодексі України передбачено право на донорство або окремі його структурні елементи.

Право на донорство або окремі його структурні елементи передбачене у Законі України від 19 листопада 1992 року «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (ст. 46 «Донорство крові та її компонентів», Законі України від 23 червня 1995 року «Про донорство крові та її компонентів», а також підзаконних нормативно-правових актах, що визначають окремі питання у сфері донорства.

Із зазначених нормативних актів можна виокремити такі умови правомірності проведення донорства крові та її компонентів. Донорство крові та її компонентів – добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях (ст. 2 Закону України «Про донорство крові та її компонентів»).

Взяття крові та (або) її компонентів у донора дозволяється лише за умови, що здоров’ю донора не буде заподіяно шкоди (ст. 2 Закону України «Про донорство крові та її компонентів»).

За недотримання законодавчо встановлених умов проведення донорства у вітчизняному законодавстві передбачено кримінальну відповідальність за ст. 144 КК України («Насильницьке донорство» – законодавець тлумачить це поняття вузько, лише як донорство крові).

Питання, пов’язані з донорством крові та інших матеріалів, що формують людський організм і можуть бути використані у медичній діяльності, проведення аборту, використання тканин плоду в медицині та косметології, повинні бути чітко сформульовані у законодавстві й узгоджені з правниками, медичними і фармацевтичними працівниками, психологами.

Зауважимо, що ст. 144 КК України криміналізує насильницьке донорство саме як вилучення крові у людини з метою використання її у якості донора, тобто у вузькому розумінні донорства.

Аналіз норм, що описують кваліфіковані й особливо кваліфіковані склади насильницького донорства, свідчить необхідність їхнього вдосконалення. У


147

юридичній літературі пропозиції про модернізацію ст. 144 КК України, як правило, стосуються доповнення їхньої диспозиції новими кваліфікуючими обставинами або ж уточнення суб’єкта вчинення насильницького донорства.

З етимологічної точки зору, а також відповідно до законодавчого визначення, ознака добровільності для поняття донорства є обов’язковою. Як ми бачимо зі складу насильницького донорства крові, саме відсутність добровільності характеризує цей склад злочину. З цієї причини використання терміну «донорство» у її назві є недоцільним.

Аналізуючи ст. 144 КК України та практику її застосування, звертаємо увагу на те, що назва ст. 144 КК України «Насильницьке донорство» не повною мірою відповідає її змісту, оскільки передбачає відповідальність не лише за насильницьке вилучення крові у людини з метою використання її як донора, а й за вчинення цього діяння, здійсненого шляхом обману. Очевидно, що обман як спосіб вчинення зазначеного злочину не охоплюється насильством, оскільки поняття «обман» передбачає, що потерпіла особа сама дає згоду на вилучення в неї крові. З огляду на це, на нашу думку, назву ст. 144 КК України слід змінити на «Насильницьке або шляхом обману вилучення крові у людини з метою використання її як донора» або на «Незаконне вилучення крові у людини з метою використання її як донора».

Отже, внесення змін у чинне законодавство України про кримінальну відповідальність дасть змогу усунути наявні протиріччя й підвищити ефективність кримінально-правової боротьби з діяннями, поєднаними із насильницьким донорством.


1. Сапронов О.В. Кримінальна відповідальність за насильницьке донорство: дис. ... канд. юрид. наук / О.В. Сапронов. – К., 2005. – 193 с.

2. Зильбер А.П. Кровопотеря и гемотрансфузия. Принципы и методы бескровной хирургии / Зильбер А.П. – Петрозаводск: ПетрГУ, 1999. – 120 с.

УДК 342.9 РЕФОРМА ОСВІТИ У КОНТЕКСТІ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ:

ПОЗИТИВНІ ТА НЕГАТИВНІ СТОРОНИ ГРИГОР’ЄВА В.В.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри спеціально-правових дисциплін ДонДУУ

МУДРАК К.С., студентка освітнього рівня «Бакалавр»

КАРАБАК Д.М., студентка освітнього рівня «Бакалавр»


Період який сьогодні переживає Україна можна охарактеризувати як «новий перехідний етап», час нововведень та реформ. Тому саме тема реформ дуже є актуальною, тому що всіх цікавить, що очікує нас в найближчому


148

майбутньому. Пропонуємо обговорити одну з актуальних -це реформа освіти, так як це стосується людей будь - якого віку і не залежить від сфери діяльності. Всі ми пов’язані з освітою: хтось вчиться в школі, у когось вчаться діти, а хтось працює в цій сфері.

У вересні 2017 року було прийнято законопроект про реформування освіти в Україні [4]. Пропонуємо обговорити новели цього законопроекту, позитивні та негативні сторони запропонованої освітньої реформи.

Перше на що необхідно звернути увагу це строк навчання у школі (дванадцять років), а головне це зміна шкільної програми. Головним плюсом, на нашу думку, є скорочення кількості шкільних предметів [4]. Потому що тоді дитина зможе краще сконцентруватися на більш важливому для нього предметі і краще його зрозуміти, тому що буде більше годин. Інше питання вже, які будуть ці предмети важливими, або – ні.

Наступне пропозиція так-би мовити узаконення репетиторства (ст. 54 законопроекту) [3]. Усім відомо, що репетиторством займаються і воно успішно процвітає, причиною тому є недостатність годин відведених на навчання, а також велика кількість дітей у класі, а заняття з репетитором здійснюється індивідуалізація занять. Сертифікація освітньої діяльності наддаси можливість контролю державою якість освітньої діяльності у формі репетиторства, що є позитивним як для держави так й споживачів цих послуг.

Реформування професійно-технічної освіти можна відзначити важливим кроком у реформі, шляхом залучення до здійснення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ, організацій (ст. 14 законопроекту). Це безпосередньо вплине на якість підготовки висококваліфікованих спеціалістів, в-першу чергу робітничих спеціальностей, так необхідних нашої країні, так як місцева влада разом з підприємства зосереджувати зусилля на підготовку саме необхідних їй фахівців. Саме тому вони будуть зацікавлені в якісній освіті майбутніх фахівців і рівень підготовки, що наддасть можливість вийти на наступний, конкурентоздатний, рівень у підготовці фахівців.

Окремо, на нашу думку, необхідно звернути увагу на наступну новелу законопроекту – це питання мови навчання (ст. 7 законопроекту). Маючи за мету посилення позиції української мови, пропонується, що «мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова». Але як і будь-яка медаль має дві сторони. Україна – це багатонаціональна та багатомовна країна. Саме тому у Конституції України зазначено, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України ( ст. 10) та гарантування права на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови (ст. 53) [1]. Також відповідно ст. 3 закону України «Про засади державної мовної політики»: «Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання. Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати будь-яку


149

мову» [2]. Запропонована законопроектом норма щодо мови освітнього процесу обмежує конституційні права громадянина України, і тому українська спільнота, підтримана зарубіжними правозахисниками ініціюють звернення до Ради Європи та Організації з безпеки і співробітництва в Європі.

Наступним суперечливим питанням, можна зазначити організацію освітнього процесу при здобуті повної загальної середньої освіти, а саме створення опорних шкіл та їх територіальної доступності. Ідея гідного матеріально-технічного та кадрового забезпечення освітнього процесу за допомогою створення освітніх округів та опорних шкіл має як позитивні так й негативні сторони. На сьогодні, вже проводиться політики адаптації сільських шкіл, змушуючи учнів долати багато кілометрів щоб потрапити до школи. В зв’язку з чим виникали питання фінансування «довезення дітей з інших населених пунктів» до шкіл. В рамках цього необхідно знову звернути увагу на стан українських шляхів, та фактичну їх відсутність саме у сільській місцевості, які змушені долати діти.

Головною проблемою реалізації освітньої реформи постає її фінансування. Так прем’єр-міністр України на пленарному засіданні Конференції з питань реформ в Україні, що відбулася у Лондону заявив, що «новий закон про освіту, тобто нова система освіти нашій країні буде коштуватиме 3 млрд доларів. І тут виникає питання, чи зможемо ми це зробити виходячи з того, що маємо економічні проблеми сьогодні, які накопичилися за десятиліття, чи ні? Очевидно, що зараз це нам не по кишені. це означає, що ця реформа буде в часі пролонгована, і це не дуже добре» [5].

На нашу думку освітня реформа вкрай необхідна. Будь яка реформа, це цілеспрямована зміна структур, повноважень та відповідальності з урахуванням широти представлених інтересів учасників цього процесу та обов’язково супроводжується покращенням правового, організаційного та інформаційного забезпечення. Результатом цієї діяльності є підвищення цілісності і гнучкості системи що забезпечує реалізацію поставленою мети. Саме тому проголошуючи головною метою «всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства,… підвищення освітнього рівня громадян задля забезпечення сталого розвитку України та її європейського вибору» (преамбула до законопроекту) [3] пам’ятати, що це робиться саме для людей, українського народу. Обов’язково забезпечуючи процес реформи стратегічним та тактичним планом досягнення поставленої мети, з врахуванням усіх складових, як то правової, організаційної та фінансової.


1. Конституція України, Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР [електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт] Київ, 2017 URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

2. Про засади державної мовної політики Верховна Рада України; Закон від 03.07.2012 № 5029-VI ВР [електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт] Київ, 2017 URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5029-17.


150

3. Проект Закону про освіту, №3491-д від 04.04.2016 ВР [електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт] Київ, 2017 URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=58639.

4. Закон «Про освіту» прийнято – «ЗА» проголосували 255 депутатів [електронний ресурс] // Міністерство освіти і науки України [сайт] Київ, 2017 URL: http://mon.gov.ua/usi-novivni/novini/2017/09/05/zakon-%C2%ABpro-osvitu%C2%BB-prijnyato-%E2%80%93-%C2%ABza%C2%BB-progolosuvali-255.

5. Швидка реформа освіти Україні не по кишені – Гройсман [електронний ресурс] // Сьогодні [сайт] Київ, 2017 URL: http://ukr.segodnya.ua/economics/enews/bystraya-reforma-obrazovaniya-ukraine-ne-po-karmanu-groysman-1035773.htm.

6. Закон про освіту: чотири країни ЄС поскаржаться в ОБСЄ та Раду Європи [електронний ресурс] // Deutsche Welle [сайт] URL: http://www.dw.com/uk.

УДК 342.33 АДМІНІСТРАТИВНА ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ

ЯК ФЕНОМЕН СУЧАСНОГО ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ: ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ

КОСТЕНКО О.О., кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри теорії та історії держави і права та адміністративного права Донецький національний університет імені Василя Стуса

ШЕСТАКОВА А.І., студентка ОР «Магістр» спеціальності 081 «Право»


На сучасному етапі розвитку України як демократичної правової держави

важливу роль відіграє впровадження реформи з децентралізації влади, яка полягає в утвердженні демократичного управління, передачі владних повноважень територіальним органам, забезпечення широкої участі громадян в управлінні справами держави і суспільства в цілому. Проблема децентралізації на сьогодні є вельми актуальною і широко обговорюється в наукових колах, експертами та громадськістю.

Політична криза, що почалася в Україні в кінці 2013 року і триває до сьогодні, виявила суттєві недоліки в існуючій системі розподілу владних повноважень, усунення яких вимагає проведення системних реформ. Серед основних перспективних напрямків реформування законодавства України окремо виділяється децентралізація влади. Однак, єдиним можливим шляхом до ефективної децентралізації влади є, перш за все, конституційна реформа.

Питання децентралізації влади є найбільш актуальними та дискусійними як в науковій літературі, так і в суспільстві, адже багато країн шукають нову організацію влади, яка буде орієнтуватися на принципах демократії. Відтак,


151

ефективна взаємодія органів державної влади та місцевого самоврядування залежить від раціонального розподілення обов’язків та відповідальності між ними

Децентралізація означає такий спосіб визначення та розмежування завдань і функцій, за якого більшість з них передається з рівня центральних органів на рівень нижчий і стає власними завданнями та повноваженнями органів нижчого рівня [1, с. 13].

Децентралізація ставить за мету «підвищення ефективності роботи державного механізму й активізації розвитку регіонів на засадах демократії, а показниками такої ефективності й активізації є повноцінне забезпечення прав, законних інтересів та обов’язків місцевого населення, структурованого в комунально-муніципальні та регіональні колективи, а також органи територіальної самоорганізації» [1, с. 15].

B дослідженнях наукової літератури та законодавчих актів можна виділити наступні основні типи децентралізації на рівні держави: політична, адміністративна, бюджетна (фіскальна), економічна (ринкова), екологічна.

Адміністративна децентралізація - передача центральними органами влади функцій управління органам місцевого самоврядування, розширення повноважень підпорядкованих органів управління [2].

Слід зазначити, що саме адміністративна децентралізаціє є найбільш розвиненою та пройшла складний шлях розвитку, була відома практично у всіх країнах.

Так, у ст. 108 Конституції Румунії 1923 р. адміністративну децентралізацію визначено як основу для законів з питань формування установ департаментів і комун (водночас цією статтею передбачалося обрання рад департаментів і комун населенням, що свідчило про застосування категорії децентралізації щодо місцевого та регіонального самоврядування) [3].

Водночас Конституція Греції 1927 р. у ст. 108 глави Х «Адміністративна автономія та децентралізація» вказувала, що «управління в державі будується за системою децентралізації, щоб державна влада була в найбільш широкій мірі доступна громадянам і щоб питання адміністративного порядку вирішувалися якнайшвидшим чином на основі найбільшої відповідності з умовами їх місцевого життя»2. Цей підхід є відмінним, адже стосується не виборних представницьких органів, а виконавчих адміністративних структур [4].

Отже, існує два типи децентралізації: адміністративні (бюрократичні) і демократичні. Адміністративна децентралізація означає розширення компетенції місцевих органів влади, які функціонують у межах цієї компетенції самостійно і до певної міри є незалежними від центрального уряду. Демократична децентралізація передбачає створення розгалуженої системи місцевого самоврядування, коли місцеві питання вирішуються не представниками центральної влади, а особами, обраними місцевим населенням.

Децентралізація має певні демократичні переваги, оскільки передбачає передачу управління максимальним числом справ в руки безпосередньо зацікавлених осіб або їх представників [27, с. 93].


152

В. Гройсман наголошує, що держава, віддаючи повноваження місцевим органам управління, не втрачає свого центрального значення, а навпаки отримує можливості вибудовування більш стрункого й ефективного організму соціального управління [5, с. 29].

Вибір децентралізованої моделі державного управління обумовили тривалі економічні кризи. Слід визначити, що процес децентралізації в Україні йде дуже повільно, незважаючи на чітке визначення курсу уряду та характеризується наявністю великої кількістю проблем організаційного, правового та фінансового характеру.

Курс на децентралізацію державного управління окреслює чималі перспективи розвитку України, проте він пов’язаний також із певними проблемами. Американський науковець Дж. Ма виділяє три основні проблеми, з якими зустрічаються країни, що розвиваються, на шляху до децентралізації державного управління: обмежені адміністративні можливості місцевих управлінь; відсутність механізмів, що гарантують відповідальність органів місцевого самоврядування; значні регіональні диспропорції. За цих умов науковець вважає недоцільну повну автономізацію місцевого управління. Оптимальним варіантом, на його думку, є оголення урядом процесу децентралізації. Такий підхід, здебільшого, можна вважати загальним правилом, яке було виведено науковцем у результаті дослідження більше ніж 20країн світу [6, с. 109].

У процесі реформи виникає декілька головних проблем, серед яких можна назвати: 1) Непослідовність нормативного забезпечення. Не прийняті зміни до Конституції, що «підвішує» прийняття багатьох важливих нормативних актів; 2) Нові кадри, нестача знань, брак відповідальності. До складу місцевого самоврядування прийшло багато активних, хороших людей, які є новачками у владі та потребують знань «з нуля». Та й для досвідчених представників самоврядування, які опинилися в нових умовах, навчання та консультативна допомога не будуть зайвими. Так, наприклад, потребують роз’яснення деякі юридичні питання, пов’язані з діяльністю нових об’єднаних громад. На щастя, таку консультативну і навчальну допомогу можна отримати з різних джерел. Певні роз’яснення, зразки документів можна знайти за посиланням [7, с. 179].

Актуальними для вирішення завдань реформування місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою, впорядкування положень щодо соціально-економічного розвитку регіонів і проблемних територій, пошуку можливостей створенням точок економічного зростання для їх розвитку є розробка і прийняття нормативно-правових актів щодо [7, с. 181].

Незважаючи на прийняті урядом України багатьох нормативно-правових актів, що стосуються питань децентралізації, до сьогодні немає єдиного законодавчо регламентованого визначення поняття та видів «децентралізації», що є значною проблемою. На сьогодні існує також необхідність законодавчого вдосконалення існуючої нормативної бази, а саме прийняття Закону України «Про префектуру», який запровадить організацію, повноваження і порядок


153

діяльності префектів та повністю ліквідує обласні та районні державні адміністрації.

Отже, виходячи з вищезазначеного, можливо зробити висновок, що процес адміністративної децентралізації в Україні проходить повільними темпами, адже наразі наявні певні проблеми правового, організаційного та фінансового характеру, які значно стримують розвиток цього процесу. Формування ефективної правової бази повинно відбуватись комплексно, а не фрагментарно, та враховувати всі галузеві напрямки децентралізації.

Список використаної літератури:

1. Децентралізація публічної влади: досвід європейських країн та перспективи України / [Бориславська О. М., Заверуха І.Б., Школик А.М. та ін.]; Центр політико-правових реформ. – К.: Москаленко О. М., 2012. – 212 с.

2. Большая экономическая энциклопедия / под. ред. А.И. Азрилияна.-М.: Ин-т новой экономики, 1999. – 152 с.

3. Constitutia Romaniei din 29 martie 1923 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: URL: http://www.constitutia.ro/const1923.htm.

4. Syntagma tes Hellenikes Demokratias [Constitution of the Hellenic Republic, 2 of June 1927] [Електронний ресурс]. – Режим доступу: URL: http://www.hellenicparliament.gr/UserFiles/f3c70a23-76-f24dce6a27c8/syn15.pdf.

5. Гройсман В.Б. Процеси централізації та децентралізації в сучасному державному управлінні / В.Б. Гройсман // Державне управління та місцеве самоврядування. – 2015. – Вип. 2. – С. 26–37.

6. Гнидюк І.В. Децентралізація в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку / І.В. Гнидюк, Ю.І. Гороховська // Молодий вчений, 2015. – № 5(20) Ч.1. – С. 108–110.

7. Ярошенко І.В. Проблемні питання реалізації реформи децентралізації влади в Україні / І.В. Ярошенко, І.Б. Семигуліна // Проблеми економіки. – 2015. – № 4. – С. 177–187.

УДК 347.463 СТAНОВЛЕННЯ ЕКСПЕРТИЗИ ЗAЯВОК НA ОБ’ЄКТИ

ПРОМИСЛОВОЇ ВЛAСНОСТІ СКАЧКОВА Т.Ю.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри спеціально-правових дисциплін

ШAКІРОВ Р.Н., студент ОР «Мaгістр» спеціaльності «Інтелектуальна власність»

фaкультету прaвa і соціaльного упрaвління, Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Формувaння експертизи зaявок нa об’єкти промислової влaсності в

Укрaїні можнa ввaжaти день прийняття Укaзу Президентa Укрaїни від 18 вересня 1992 р. № 479/92, яким було зaтверджено Тимчaсове положення про


154

прaвову охорону об’єктів промислової влaсності і рaціонaлізaторських пропозицій в Укрaїні [1, с. 207].

Відповідно до положення Держпaтент Укрaїни зa зaявкою нa винaхід проводить експертизу, у рамках якої перевіряється нaявність необхідних документів, відповідність цих документів встaновленим вимогaм, a тaкож можливість нaдaння прaвової охорони зaявленому об’єкту.

Тaкa ж схемa експертизи зaявок нa об’єкти промислової влaсності булa збереженa в зaконaх Укрaїни про промислову влaсність, прийнятих у 1993 і нaступних рокaх [2, ст. 32], Зaконом Укрaїни «Про охорону прaв нa винaходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 р. [2, ст. 32].

У ст. 15 цього зaкону передбaчено, що після встaновлення дaти подaння зaявки й зa нaявності документa про оплaту відповідного збору відомство проводить експертизу зa формaльними ознaкaми. Питання, які виносяться на вирішення експертизи:

� чи нaлежить зaявлений об’єкт до кaтегорії тих, кому нaдaється прaвовa охоронa;

� чи відповідaють зaявочні мaтеріaли встaновленим вимогaм; � чи відповідaє встaновленим вимогaм документ про сплaту збору зa

подaння зaявки. Зaконом Укрaїни «Про внесення змін до Зaкону Укрaїни «Про охорону

прaв нa винaходи і корисні моделі» прийнятa його новa редaкція, якa не внеслa суттєвих змін у процедуру проведення експертизи зaявок нa об’єкти промислової влaсності. Проте, 21 грудня 2000 р. Зaконом Укрaїни «Про внесення змін до деяких зaконів Укрaїни з питaнь інтелектуaльної влaсності» до Зaкону Укрaїни «Про охорону прaв нa винaходи і корисні моделі» [3, ст. 163] до процедури експертизи зaявок нa винaходи й корисні моделі були внесені знaчні зміни. Сьогодні передбaчaється тaк звaний попередній розгляд зaявки, метою якого є виявлення в зaявці мaтеріaлів, що згідно із чинним зaконодaвством можуть бути віднесені до держaвної тaємниці [3, ст. 163]. Після цього може проводитись формaльнa експертизa.

Якщо зaявкa нa видaчу пaтенту нa винaхід містить пропозицію, що входить в коло об’єктів, які охороняються в Укрaїні, тa зa нaявності документa про сплaту відповідного збору, зaявнику нaдсилaється повідомлення про зaвершення формaльної експертизи й можливість проведення квaліфікaційної експертизи зaявки. Отже, уведено нове поняття – «квaліфікaційнa експертизa зaявки» .

Через уведення різновиду пaтенту – деклaрaційного пaтенту – зaпровaджується додaтковa експертизa. Якщо зaявкa нa видaчу деклaрaційного пaтенту нa винaхід містить пропозицію, що підпaдaє під ознaки об’єктів, які охороняються в Укрaїні, і зa нaявності документa про сплaту відповідного збору, експертний зaклaд розпочинaє проведення експертизи зaявки нa тaк звaну локaльну новизну.

Якщо ж зaявник бaжaє одержaти пaтент нa винaхід терміном 20 років, то зa його клопотaнням проводиться квaліфікaційнa експертизa.


155

Тaким чином, сучaснa системa експертизи зaявок нa винaходи в Укрaїні склaдaється з чотирьох послідовних етaпів:

� попередній розгляд зaявки; � формaльнa експертизa зaявки; � експертизa зaявки нa винaхід нa локaльну новизну; � квaліфікaційнa експертизa. Її можнa розглядaти як єдине ціле, що склaдaється з чотирьох чaстин.

Рaзом із тим кожний етaп є сaмостійною лaнкою в цій системі, мaє своє зaвдaння, свої цілі й свою мету. Формaльнa експертизa й квaліфікaційнa експертизa для певних об’єктів промислової влaсності є обов’язковими. Така експертизa може проводитись за такими видами:

� квaліфікaційнa експертизa зa клопотaнням зaявникa; � квaліфікaційнa експертизa зa клопотaнням іншої особи; � квaліфікaційнa експертизa нa відповідність умовaм

пaтентоздaтності [4, с. 19]. Зaкон Укрaїни «Про охорону прaв нa винaходи і корисні моделі» в

редaкції від 1 червня 2000 року містить тлумaчення терміну «квaліфікaційнa експертизa (експертизa по суті)» – експертизa, що встaновлює відповідність винaходу умовaм пaтентоздaтності (новизні, винaхідницькому рівню, промисловій придaтності)» (ст. 1 зaкону «Визнaчення термінів»). Зaгaльно-нaукове визнaчення поняття експертизи в зaконі не відповідaє вимогaм зaгaльно-нaукового визнaчення експертизи. Експертизa (від лaтинського expertust – досвідчений) – дослідження певних питaнь, вирішення яких потребує спеціaльних знaнь у сфері нaуки, техніки, ремесла, мистецтвa тощо.

Тaким чином, експертизa – це передусім дослідження закономірностей, проблем, дій, подій, суспільних явищ тощо. Експертизa зaявок нa об’єкти промислової влaсності є творчою, дослідницькою роботою, що потребує ґрунтовних знaнь у різних сферaх нaуки, техніки, мистецтва, ремесла тa іншій творчій роботі.


1. Інтелектуальна власність в Україні: правові основи і практика. В 4 т. – Т. 3 Промислова власність / Під заг. ред. д.ю.н., проф. А.Д. Святоцького. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 1999. – 654 с.

2. Закон України про охорону прав на винаходи і корисні моделі // Відом. Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – Ст. 32.

3. Закон України про внесення змін до Закону України Про охорону прав на винаходи і корисні моделі // Відом. Верховної Ради України. – 2002. – № 23. – Ст. 163.

4. Жданова І. Особливості проведення кваліфікаційної експертизи відповідно до нових правил / І. Жданова // Інтелектуальна власність. – 2002. – № 7–8. – С. 18–23.


156

УДК 343.14 ЩОДО ПИТАННЯ ВИКОРИСТАННЯ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ

У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ КОСТЕНКО Ю.О.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри теорії та історії держави і права

та адміністративного права Донецький національний університет імені Василя Стуса

СУКРУХО Н.В., студентка ОР «Магістр» спеціальності 081 «Право»


Відповідно до діючого законодавства, доказами в кримінальному

провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому ст. 84 КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню [2]. Докази мають бути належними і містити інформацію щодо предмета доказування та допустимими, одержаними в законному порядку. Що стосується речових доказів то це матеріальні об’єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом [1].

У сучасному світі, де ще більше набуває популярності спілкування у соціальних мережах, наприклад, Facebook, Twitter, Instagram, ВКонтакті, виникає питання чи можуть являтися речовими доказами роздруківки матеріалів із зазначених Інтернет-ресурсів.

Відомо, що процесуальні закони взагалі не регулюють таке явище, як електроні докази – лише письмові та речові. Однак, суди намагаються розглядати електронні докази в якості письмових, якщо вони залучаються на паперовому носії. Судячи з цього виникає найголовніша проблема як достовірно ідентифікувати особу, яка створила і розповсюдила певний електронний документ, що може бути доказом. А також, як достовірно ідентифікувати особу, яка створила і розповсюдила певний електронний документ, що може бути доказом.

З врахуванням сьогоднішніх реалій судом виробилась доволі однозначна позиція – якщо відсутні належні підтвердження того, що певна інформація дійсно булла поширена і її розміщення вчинене особою, до якої пред’явлено позов, то такі матеріали розцінюються судами як неналежні докази та не приймаються до уваги. Але інколи суди все ж таки приймають вказані матеріали в якості доказів. Це стосується апеляційних та касаційних судів. Наприклад, Апеляційний суд м. Києва зазначив, що «Соціальна мережа Facebook створена для вільного обміну власними думками різних громадян,


157

вона не є засобом масової інформації і в якості доказів факту поширення інформації прийняв роздруківки із інтернету, як письмові докази [1]. Що стосується Касаційного суду, то він допускає скріншоти, якщо вони досліджені експертом. Однак питання ідентифікації конкретного користувача певного аканту із певним записом в соц. мережі на даний момент є вкрай складним. Тож якщо вам пред’явлено позов щодо нібито вашої публікації в соц. мережі, а ви цього не робили, тоді обґрунтовуйте свої заперечення тим, що поданий позивачем доказ у вигляді інформації з соц. мережі не є письмовим доказом, адже не доводить факт розміщення відповідної інформації, а головне – особу, що таку інформацію розмістила.

З наведених прикладів однозначно слідує те, що в переважній більшості випадків суди не приймають в якості належних та допустимих доказів роздруківки сторінок з соц. мереж, якщо відповідні дані не підтверджені іншими засобами доказування: не визнані іншою стороною, підтверджені висновками спеціальних експертиз тощо[1].

Отже, можна зробити висновок що соціальні мережі займають все більше місце в нашому житті і майже кожна публічна особа має свою сторінку в Facebook та іншіх соц. мережах. І в наслідок цього судам слід враховувати сучасні тенденції розповсюдження інформації,появу і визнання такого виду доказів як електронні. Судам слід виробити шляхи і способи захищати права осіб, з залученням в якості доказів відповідної інформації з соц. мереж.

Однак, вважаємо, що ця проблема стосується не тільки судів, а й держави взагалом. Тому, слід внести зміни до процесуального законодавства для вирішення такого складного питання.

Список використаної літератури: 1. Публікація в соціальній мережі як доказ в суді: практика і аналітика

[Електронний ресурс] : http://www.legalshift.com.ua/?p=35. 2. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13

квіт. 2012 р. // Голос України. — 2012. — № 90—91. — 19 травня. 3. Про Стратегію сталого розвитку "Україна - 2020" [Електронний

ресурс]: Указ Президента України від 12 січня 2015 року № 5/2015. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/5/2015.

УДК 34:368.021(477)(043) ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ УЧАСТІ СТРАХОВИКІВ-НЕРЕЗИДЕНТІВ

НА СТРАХОВОМУ РИНКУ УКРАЇНИ КОЛОСОВ Р.В.,

доцент кафедри господарського, цивільного та трудового права Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

На даний момент, в нашій країні різко виріс інтерес до страхування та

страхової справи, що пояснюється рядом взаємопов’язаних зовнішніх та


158

внутрішніх чинників: з одного боку, нестабільна воєнно-політична ситуація в Україні, з іншого зменшення державного впливу на економічні процеси та зростання кількості господарюючих суб’єктів, які діють на свій страх і ризик на страховому ринку. Сутність інституту страхування передусім полягає у захисті майнових інтересів фізичних і юридичних осіб шляхом пом’якшення негативних наслідків подій, який носять випадковий та вірогідний характер.

Загалом, можна виділити наступних суб’єктів страхових правовідносин: держава, страховики, страхувальники, вигодонабувачі, застраховані особи, страхові агенти, страхові брокери, страхові актуарії.

Роль держави у страхових відносинах головним чином полягає у регулюванні страхового ринку, держава як учасник страхових правовідносин в особі компетентних органів видає нормативні акти з приводу страхової діяльності, здійснює ліцензування та нагляд за страховою діяльністю.

Небезпідставно головними суб’єктами страхової діяльності визнаються страховики, оскільки якраз вони надають страхові послуги. Усі страховики поділяються на дві великі групи: страховики-резиденти та страховики-нерезиденти. До перших відносяться фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно із Законом України «Про господарські товариства», з урахуванням кількісного складу учасників (яких має бути не менше трьох) та які одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. До других належать фінансові установи, що створені та мають ліцензію на провадження страхової діяльності відповідно до законодавства іноземної держави, у яких вони зареєстровані.

Метою цієї роботи є дослідження проблемних моментів правового становища страховиків-нерезидентів на страховому ринку України.

До діяльності страховиків-нерезидентів чинне законодавство України пред’являє підвищенні вимоги, при цьому це стосується не тільки порядку їх діяльності в Україні. Так, страховик-нерезидент має право здійснювати страхову діяльність в Україні лише за дотримання таких умов:

1. держава, в якій зареєстрований страховик-нерезидент належить до держав - членів Світової організації торгівлі, не належить до держав, які не беруть участі в міжнародному співробітництві у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму, а також співпрацює із Групою з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF). У разі здійснення перестрахування вимога щодо членства у Світовій організації торгівлі держави, в якій зареєстрований страховик-нерезидент, не застосовується;

2. між уповноваженим органом із здійснення нагляду за страховими компаніями країни, в якій зареєстрований страховик-нерезидент, та Уповноваженим органом підписано меморандум (укладено угоду) про обмін інформацією;

3. за страховою діяльністю відповідно до законодавства країни реєстрації страховика-нерезидента здійснюється державний нагляд;


159

4. між Україною та країною, в якій зареєстрований страховик-нерезидент, укладено міжнародний договір про запобігання податковим ухиленням та уникнення подвійного оподаткування;

5. держава, в якій зареєстрований страховик-нерезидент, не включена до переліку офшорних зон, визначеного згідно із законодавством України;

6. страховик-нерезидент має відповідну ліцензію на здійснення страхової діяльності відповідно до законодавства держави, в якій він зареєстрований;

7. рейтинг фінансової надійності (стійкості) страховика-нерезидента відповідає вимогам, установленим Уповноваженим органом.

Юридичні особи, які не відповідають вищевказаним вимогам, не можуть займатися страховою діяльністю. Більше того, існують серйозні обмеження щодо видів страхової діяльності, якою можуть займатися страховики-нерезиденти. За загальним правилом, забороняється здійснювати страхову діяльність на території України страховиками-нерезидентами, крім таких видів страхової діяльності:

x виключно із страхування ризиків, пов’язаних з морськими перевезеннями, комерційною авіацією, запуском космічних ракет і фрахтом (включаючи супутники), у разі, якщо об’єктом страхування є майнові інтереси, пов’язані з товарами, які транспортуються, та/або транспортним засобом, яким вони транспортуються, та/або будь-яка відповідальність, що виникає у зв’язку з таким транспортуванням товарів;

x перестрахування; x страхове посередництво, таке як брокерські та агентські операції

стосовно: перестрахування, виключно із страхуванням ризиків, пов’язаних з морськими перевезеннями, комерційною авіацією, запуском космічних ракет і фрахтом (включаючи супутники), у разі, якщо об’єктом страхування є майнові інтереси,

x пов’язані з товарами, які транспортуються, та/або транспортним засобом, яким вони транспортуються, та/або будь-яка відповідальність, що виникає у зв’язку з таким транспортуванням товарів;

x допоміжні послуги із страхування, такі як консультаційні послуги, оцінка актуарного ризику та задоволення претензій.

Варто зазначити, що такі обмеження не відповідають окремим положенням Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 р., оскільки в ній Україна взяла на себе зобов’язання по створенню однакових умов для діяльності іноземних та національних страхових компаній. Так, згідно п. 1.2. Застереження України відповідно до пункту 2a статті 30 Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами не пізніше ніж через п’ять років після дати підписання цієї Угоди Україна створює необхідні умови для заснування страхових компаній Співтовариства, а також спільних страхових компаній відповідно до пункту 2a) статті 30. Протягом вищезазначеного перехідного періоду не можуть впроваджуватися нові правила чи заходи, згідно з якими зростає ступінь дискримінації стосовно дочірніх


160

компаній чи філіалів компаній Співтовариства у порівнянні з українськими компаніями. Нажаль цього, як показує аналіз чинного законодавства про страхування не зроблено і по нині.

Крім того, згідно угоди про асоціацію між Україною ЄС потребує уніфікації визначення фінансової послуги. Так, п. ч. 2. ст. 125 вказує, що фінансовою послугою вважається будь-яка послуга фінансового характеру, яку надає фінансова установа. До фінансових послуг у сфері страхування належать усі види страхування та послуги, що надаються у зв’язку із страхуванням, а саме:

x Пряме страхування, яке поділяється на страхування життя та інші види страхування(включаючи сумісне страхування):

x Повторне страхування і ретроцесію. x Посередництво в галузі страхування, таке як брокерство та посередницькі

агентства. x Допоміжні послуги в галузі страхування, такі як консультативні послуги,

послуги актуарія, послуги щодо оцінки ризику та врегулювання претензій. Отже, фактично українське законодавство на даний момент носить

дискримінаційний характер і визначає, що страхова діяльність в Україні за рідкими виключеннями може здійснюватися виключно страховиками резидентами. Це з одного боку має стимулювати суб’єктів національного страхового ринку, а з іншого боку фактично призводить до обмеження здорової конкуренції, відсутністю різноманітності у виборі страховиків і страхових послуг. Тому, автор вважає, що такі обмеження мають бути у своїй переважній більшості скасовані, що принаймні створить сприятливі передумови до появи страховиків-нерезидентів на страховому ринку України.

УДК351:332(477) МЕТОДОЛОГІЯ ІНСТИТУЦІЙНИХ ЗМІН В КОНТЕКСТІ

СТАЛОГО РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНО- ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ РЕГІОНУ

ТАРАСЕНКО Д.Л., кандидат наук з державного управління, доцент


Методологія інституційних змін будується на зміні економічних процесів. Управління сталим регіональним розвитком соціально-економічної системи з позиції методології інституціональних змін представлено реалізацією функцій менеджменту: аналізу, планування, організації, мотивації, координації та контролю для досягнення цілей та рішення проблем при вирішенні протиріч і інтересів суб’єктів господарювання.

З позиції соціо-еколого-економічного спрямування теоретико-методологічною основою дослідження сталого розвитку в рамках методології інституційних змін є проблема збігу інтересів економічних потреб в процесі


161

взаємодії природного середовища виробництва. Потреби - це спонукальний мотив життєдіяльності людини. Ієрархія потреб визначає в конкретний період часу пріоритетність певних напрямів трудової економічної діяльності людини. Чим ширше і багатогранніше ця діяльність, тим різноманітніше система потреб. Взаємодія природного середовища із суспільним виробництвом відбувається на основі існування в сфері природокористування економічних мотивів, які виникають при взаємодії соціально-виробничих відносин людини і суспільства в процесі господарської діяльності при використанні природних багатств. Задоволення сформованих потреб у факторах природного середовища, які забезпечують життєдіяльність людей, на нашу думку, можна розглядати як економічні потреби, обумовлені економічними відносинами.

Механізмами забезпечення інтересів у сфері природокористування служать природоохоронні норми та заходи, що стримують економічний прогрес і слугують перешкодами реалізації економічних потреб.

У сфері природокористування задоволення економічних потреб вимагає значних витрат як трудових, так і фінансових. Так, розвинуті країни витрачають на екологічні потреби більше 3% ВВП, ця доля має тенденцію до збільшення, оскільки явно бракує фінансування для відтворення навколишнього середовища. Так, тільки для компенсації 1% зниження родючості ґрунту, витрати на збереження колишньої врожайності збільшилися на 10% [1]. Протиріччя між економічними потребами, які переломлюються через економічні інтереси, мають різні рівні та форми прояву у соціальному житті людини.

Еколого-економічні протиріччя на макрорівні, перш за все, пов’язані з невідповідністю структури суспільних потреб структурі виробництва або сукупній пропозиції. Справа у тому, що у ринковій економіці екологічні потреби не входять у структуру сукупного попиту, а це викликає невідповідність структури виробництва екологічним законам та принципам, таким чином, і природно-ресурсним можливостям. Так, в Україні за останні 20 років відбулась трансформація промислової структури країни. Значно збільшилась роль природоємних та економічно агресивних галузей (металургійної, видобувної, хімічної) та зменшилась доля екологічно прийнятних галузей (легкої промисловості, машинобудування).

Таким чином, з позиції еколого-економічного підходу, стійкий розвиток передбачає забезпечення можливості тривалого генерування коливання еколого-економічної активності на основі погодження економічних потреб та інтересів у процесі взаємодії суспільного виробництва з природою, досягнення балансу між ними за рахунок проведення відповідної державної політики з метою покращення рівня та якості життя населення [2, с. 128].

Системний підхід припускає позначення підсистем, елементів, взаємозв’язків між ними, а також виділення системоутворюючої функції. Окремі дослідники в якості системоутворюючої функції соціально-економічної системи регіону виділяють: сталий розвиток соціально-економічної системи регіону, забезпечення життєдіяльності людини, максимально повне


162

задоволення суспільних потреб, забезпечення умов для розширеного відтворення ресурсного потенціалу регіону [3, 4].

Системна парадигма аналізу сталого розвитку регіональної соціально-економічної системи полягає в розробці методів дослідження несумірних показників (факторів) злагоджених систем.

Синергетичний підхід, орієнтований на пізнання закономірностей самоорганізації складних об’єктів в умовах хаотичного спонтанного структурування, дозволяє знайти ефективні шляхи управління нерівноважними економічними системами та забезпечити їх вихід на траєкторію сталого розвитку [5, с. 52].

Ряд вчених [5,6] вважають що, методологічним підходом до дослідження проблеми сталого розвитку соціально-економічної системи регіону є аналіз організації господарського простору і руху економічного часу регіону.

Враховуючи різноманіття підходів, на нашу думку, методологічне дослідження сталого соціально-економічного розвитку регіону повинно відбуватися в рамках системно-динамічного підходу.

Системно-динамічний метод дозволяє розглянути елементи соціально-економічної діяльності як процес (об’єкт, суб’єкт, форми і методи діяльності, її результати) у взаємозв’язку і динаміці. Системно-динамічний підхід дозволяє вивчати зв’язки між окремими елементами соціально-економічної системи: цілями, засобами, методами, а також процесом сталого розвитку і зовнішніми умовами, де відбувається цей процес.

Застосування системно-динамічного підходу дозволяє розглянути процес сталого регіонального розвитку як соціально-економічну систему пояснення особливостей сталого розвитку регіону так і обґрунтування ефективних способів управління розвитком соціально-економічної системи регіону.


1. Rennings K. Steps towards indicators of sustainable development / K. Rennings, W Hubert. // Ecological economics, 1997, № 6. Р. 44–46.

2. Малашихина Н.Н. Методологический инструмент мониторинга устойчивости регионального развития / Н.Н. Малашихина, В.В. Киселёв. – Ростов н/Д.: Изд-во СКАГС, 2003. – 128 с.

3. Клейнер Г.Б. Еволюція інституціональних систем / Г.Б. Клейнер – М.: Наука, 2004. – 240 с.

4. Олейникова И.Н. Воспроизводственный процесс в системе региональной экономики: инновационная составляющая и механизм управления (структурный аспект). / И.Н. Олейникова. – Ростов н/Д.: Терра, 2004.

5. Кислова Н.Н. Устойчивое развитие социально-экономической системы региона: методология исследования, модели, управление. / Н.Н. Кислова / дис…д.э.н. Специальность: 08.00.05. – экономика и управление народным хозяйством: региональная экономика. – Ростов н/Д.: 2008. – 330 с.

6. Маркс К. Соч. 2-е изд. Т 23. / К. Маркс, Ф. Энгельс. – М.: Политическая литература, 1951. – 47.


163

УДК342.9 ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ:

СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВА ХАРАДЖАН Н.В.,

кандидат юридичних наук, доцент, суддя Жовтневого суду м. Маріуполя ТАБАТАДЗЕ Т.Я.,

студентка освітнього рівня «Магістр» спеціальності «Право» (освітня програма «Державне будівництво») факультет права та соціального управління


Україна на сучасному розвитку знаходиться на відповідальному етапі соціальних, економічних та правових перетворень, що потребує ґрунтовного переосмислення сутності управлінських відносин та обрання одним з напрямком здійснення адміністративної реформи створення державного управління нового типу.

З моменту набуття Україною незалежності неодноразове поставили питання щодо оновлення управлінської системи. Першими кроками у цьому напрямку було здійснення змін спрямованих на перехід від адміністративно-командної системи управління до управління у системі ринкових відносин. Наступними стратегічними завданнями у системі державного управління було розбудова інформаційного суспільства та в контексті цього електронного урядування.

Ґрунтовні фундаментальні та прикладні дослідження з цієї проблематики є необхідними для здійснення адміністративної реформи в Україні. Втіленням чого є у працях Л. Кравчук, В. Авер’янов, І. Коліушко, А. Толстоухов, Н. Нижник, В. Луговий, В. Князєв, В. Бакуменко, Ю. Сурмін, С. Серьогін, Н. Гончарук, В. Єрмолін, О. Западинчук, П. Кикоть, В. Колпаков, А. Комзюк, О. Крупчан, К. Линьов, Н. Нижник, Д. Павлов, В. Погорілко, Н. Тиндик, В. Цвєтков та багато інших науковців.

Потрібно зауважити, що протягом підготовки адміністративної реформи в Україні була напрацьована достатня правова база, прийнята значна кількість нормативно-правових актів, так як реформа державного управління є однією з основ комплексного реформуванням у різних сферах державної політики. Розбудова дієвої системи державного управління є одним з основних чинників конкурентоспроможності країни.

Система державного управління в Україні побудована на основі чітко ієрархічних рівнях управління, з визначенням функцій та повноважень кожного рівня, залишились недостатньо врегульованими питанням узгодженості їх повноважень та взаємодії з органами місцевого самоврядування.

Зазначені елементи системи державного управління не можуть бути вилучені з цієї системи або замінені іншими, оскільки є необхідними частинами збалансованого механізму державного управління. Однак вони потребують


164

удосконалення своєї організаційної побудови, чіткого визначення в законодавстві свого правового статусу і порядку діяльності.

Ефективність управлінської діяльності створює необхідні умови для належної реалізації та захисту прав і свобод громадян, забезпечує виконання покладених на них обов’язків.

Формування державної політики, зокрема стратегічне планування, координація та реалізація політики, є одним з основних напрямів діяльності в системі державного управління.

Кабінетом Міністрів України була затверджена Стратегія реформування державного управління України на 2016-2020 роки. Її завданням є формування ефективної системи державного управління, що відповідає принципам публічного адміністрування ЄС, яка здатна виробляти і реалізувати цілісну державну політику, спрямовану на суспільний сталий розвиток і адекватне реагування на внутрішні і зовнішні виклики; надання якісних публічних послуг громадянам та забезпечення оптимального використання публічних фінансів.

Кабінет Міністрів України має чіткий план удосконалення державного управління в Україні, найважливішими завданням та заходами є:

по-перше повна і глибока оцінка стану справ у системі державного управління;

по-друге посилення спроможності щодо реформування державного управління;

по-третє комунікаційний супровід реформи державного управління; по-четверте посилення стратегічної спроможності Кабінету Міністрів

України. З метою досягнення поставлених завдань було розроблено план їх

реалізації, а головне систему звітності та контролю їх виконання. Так було зазначено необхідність:

- проведення повної і глибокої оцінки стану справ у системі державного управління відповідно до принципів державного управління;

- розроблення методики та інформаційних технологій щодо моніторингу стану реалізації Стратегії;

- розроблення стратегії та плану комунікаційного супроводу реформи; - впровадження стратегії та виконання плану комунікаційного супроводу

реформи; - проведення періодичного моніторингу ефективності комунікаційного

супроводу реформи; Необхідно зазначити, що на шляху розбудови інформаційного

суспільства в Україні, важливим елементом у запланованих заходах є передбачення необхідності здійснення аналізу стану справ у системі державного управління з опублікуванням звіту на веб-сайті Кабінету Міністрів України.

Таким чином, ефективність державного управління, як багатогранне явище, потребує чіткої правової регламентації, головною метою якої в тому числі є створення сприятливих правових умов для максимально широкого


165

залучення населення до прийняття управлінських рішень, а також розвитку комплексних форм громадського та державного контролю.


1. Конституція України, Закон від 28.06.1996№254к/96-ВР[електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт] Київ, 2017 URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

2.Стратегія реформування державного управління на 2016-2020 роки[електронний ресурс] // Урядовий портал [сайт] Київ, 2017 URL:http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=249140701&cat_id=246711250.

3. Адміністративна реформа – історія, очікування та перспективи / упоряд. В. П.Тимощук. К.: Факт, 2002. – 100 с.

4. Пальчик В. Перший етап адміністративно-територіальної реформи – ухвалення перспективних планів формування спроможних територіальних громад[Електронний ресурс] / В. Пальчук // Резонанс. – 2015. – № 53. – С. 2–18. – URL: http://nbuviap.gov.ua/images/rezonans/2015/rez53.pdf.

УДК 323(1-773) РОЗВИТОК ДЕРЖАВ В РАМКАХ ТЕОРІЇ «WEAK STATE»

ЗЕЛІНСЬКА М.І., кандидат політичних наук,

доцент кафедри публічного управління та адміністрування Донецького державного університету управління (м.Маріуполь)

В рамках сучасного світу ми можемо спостерігати різну динаміку

розвитку держав: падіння, численні кризи, стрімкий розвиток або стабільну еволюцію. Відзначимо, що перераховані негативні процеси є, більшою мірою закономірними і керованими, але все ж іноді непередбачуваними, небезпечними як для пересічних громадян, так і для всього навколишнього світу. Численні спроби прогнозування в таких випадках не є ефективними, в основному, через те, що в кризових (або, як ми будемо їх називати в цій роботі, «failed \ weak state – слабкі») державах [1] начебто є і державно-політичні інститути з демократичним фасадом, і громадянське суспільство (нехай тільки в стані зародження), і більш-менш стабільна влада, і ідеально прописані законодавчі норми, але розвиток все одно не йде по лінії розвитку стабільних показових демократичних країн, а завжди вибирає свій «викривлений» шлях з кризовими ямами, власними соціальними, якщо так можна сказати, перекосами і фінансовими катастрофами. І ніяке копіювання, сліпе або вибіркове, не в змозі надати стовідсоткову гарантію «правильного розвитку» та стабільного зростання добробуту такої держави.

Безліч дослідників процесів політичного трансферінгу намагаються знайти відповідь на питання: «Чому копіювання демократичних інститутів і


166

втілення ідей модернізації в одних країнах має величезний успіх, а в інших, вже заздалегідь, приречене на провал?». Деяким чином нова, яка набирає більшу популярність в Західній Європі і, особливо в США, «теорія слабкої держави» може дати відповідь на це питання. Отже, спробуємо розглянути деякі особливості «теорії слабких держав» і міркування дослідників цього явища, що може наблизити нас до такої бажаного відповіді на запитання «як досягти успіху в окремо взятій державі».

Загалом, ми можемо спостерігати, що існує безліч теоретичної літератури про природу держави взагалі, і про концепцію слабких держав зокрема. В якості яскравого прикладу, наведемо тезу професора Баррі Бузана [2], який вважав, що сутність будь-якої держави являє собою комбінацію з трьох головних складових, а саме - інституціональне вираження держави (бюрократія), ідея (дух) держави (нації), і фізичну підставу для існування держави (територія). Слабкими державами (“failed state”), є ті держави в яких вплив ідей (духу) і бюрократії є занадто слабким для того некерованого простору який має держава, для захисту територіальної цілісності, повноцінного життя громадян і впровадження в практику міжнародних норм, закріплених в Статуті ООН (а якщо говорити узагальнено, то дотримання основних прав людини).

Сама по собі наявність на планеті слабких суб’єктів не означає, що від них виходять погрози. Останні виникають тільки в разі використання простору країн-невдах терористами, кримінальними угрупованнями або екстремістськими організаціями. Також, вкрай небезпечним експерти визнали «ефект доміно», коли конфлікти в однієї слабкої державі неодмінно відбиваються на хисткій стабільності таких же «слабких» сусідів. Прикладом поширення нестабільності від одного «невдалого» держави до слабких сусідів стала ситуація навколо Ліберії. Конфлікти в цій країні, тліли протягом 1990-х років, подолали кордону і охопили Сьєрра-Леоне і Кот д’Івуар. Разом ці суб’єкти утворили цілий «невдалий регіон» (failed region). Неможливо не звернути уваги на процеси (що отримали назву "арабська весна"), що відбуваються в країнах Північної Африки, які не можна було назвати сильними демократичними державами в силу впливу різних чинників. Так, і політична стабільність цих країн теж завжди була відносною. Проте, при виникненні загрози повернення ісламської диктатури в ході виборів, наприклад в Тунісі в 2011 році, (тут ми спостерігаємо явний казус: коли шляхом проведення процедури демократичних виборів обирається абсолютно недемократичний режим), заробили захисні механізми у вигляді хвилі протестів. Так, протести «арабської весни» ні в якому разі не можна ідеалізувати, адже проходили вони криваво, з численними людськими жертвами, але якщо оцінювати політичну складову, то неможливо не відзначити їх кінцеву мету: неприпустимість «зростання фізичної і вербальної агресії відносно громадян з боку туніських салафітів (радикальний напрямок в ісламі), поширення релігійними фундаменталістами ненависті і насильства» [3].

У всіх країнах Східної Європи, Латинської Америки, Північної Африки, Близького Сходу за останні роки акції протесту були викликані невдоволенням


167

населення відсутністю політичних свобод, які є соціальною нерівністю, розгулом корупції та безробіттям. Тобто населення цих «слабких держав» з карикатурним демократичним фасадом починає власноруч струшувати незручну і громіздку політичну систему, використовуючи більш менш демократичні інструменти, для захисту себе і своїх прав і свобод. Вони все ще в пошуку альтернативної системи влади, яка б зберігала ідентичність їхньої культури і традицій, дозволяла б гідно жити, але не обмежувала б їх права і свободи.

І щодо відношення до таких, здавалося б, базових понять як права і свободи громадянина в Україні, показовим буде той факт, що в ході опитування, яке проводилося Фондом «Демократичні ініціативи» восени 2016 року, на Донбасі (території, які підконтрольні Україні) готові терпіти матеріальні труднощі заради прав та свобод людини і громадянина 54 % опитуваних! Безпеку (79 %) та свободу (66 %) жителі цього регіону оцінили як найвищі для себе цінності [4]. Тобто, певні зрушення в свідомості громадян вже відбулися, тепер прямий шлях до консолідації суспільства заради виведення держави із положення «failed state».


1. Jan Holzer. Theory of Regimes and Failed States Theory: A Common Issue or Talking Across Purposes? // Режим доступу: http://www.eiuc.org/tl_files/EIUC%20MEDIA/EMA/2012-2013/UniversiBrno.pdf.

2. Skye Christensen. Weak State Theory & Democracy Assistance // 5 March 2010 // http://oliveandarrow.com/intelect/?p=187.

3. Марш в защиту свобод и демократии проходит в Тунисе // 28.01.2012 // http://www.vedomosti.ru/politics/news/1487641/marsh_v_ zaschitu _svobod_i_demokratii_prohodit_v_tunise#ixzz2aL10E0ff.

4. Громадська думка про права людини в Україні. Фонд «Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва. – Режим доступу: http://dif.org.ua/article/gromadska-dumka-pro-prava-lyudini-v-ukraini.

УДК 351.778 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА

ПОНЯТТЯ «ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я» СТРЕЛЬЧЕНКО О.Г.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри адміністративного права і процесу

БІЛАН І.М., здобувач вищої освіти за рівнем «Бакалавр»

Національна академія внутрішніх справ Здоров’я є своєрідним дзеркалом соціально-економічного, екологічного,

демографічного і санітарно-гігієнічного благополуччя країни, одним із


168

соціальних індикаторів суспільного прогресу, важливим чинником, який впливає на якість та ефективність трудових ресурсів.

До головних показників здоров’я відносять: а) рівень імунного захисту і стійкості; б) рівень і гармонійність фізичного розвитку; в) функціональний стан організму та його резервні можливості; г) нормативність статевого розвитку і сексуальної поведінки; д) наявність дефектів розвитку і захворювання; є) рівень морально-вольових і ціннісно-мотиваційних установок.

Як ми бачимо, протягом багатовікової історії людства на різних етапах розвитку суспільства вивченню проблем здоров’я завжди приділялася велика увага. Представники різних наук та фахів робили спроби проникнути в таємниці феномена здоров’я, визначити його сутність для того, щоб навчитися вміло керувати ним, економно використовувати здоров’я протягом усього життя та знаходити засоби для його збереження.

Вивчення різних аспектів здоров’я як якісної цінності людини та суспільства, вивчення складних взаємозв’язків між чинниками навколишнього середовища та здоров’ям людей є важливим завданням суспільства.

Здоров’я людей належить до числа як локальних, так і глобальних проблем, тобто тих, що мають життєво важливе значення як для кожної людини, кожної держави, так і для всього людства в цілому.

Здоров’я часто розглядається як відсутність хвороби. Медична наука приділяє цьому велику увагу і розробила класифікацію хвороб, в яку включено тисячі найменувань і описів механізмів, їх розвитку, клінічних проявів, лікування і прогнозів кожної з цих хвороб [1, с. 807].

Підводячи підсумки вищесказаного, здоров’я можна охарактеризувати такими ознаками: нормальна функція організму на всіх рівнях його організації – органів, організму в цілому, гістологічних, клітинних та генетичних структур, нормальна поточність типових фізіологічних і біохімічних процесів, які сприяють вираженню та відтворенню; здатність до повноцінного виконання основних соціальних функцій, участь у соціальній діяльності та суспільно-корисній праці; динамічна рівновага організму і його функцій та чинників навколишнього середовища; здатність організму пристосовуватися до умов існування в навколишньому середовищі, що постійно змінюється (адаптація), здатність підтримувати нормальну і різнобічну життєдіяльність та зберігання живої основи в організмі; відсутність хвороби, хворобливого стану або хворобливих змін, тобто оптимальне функціонування організму за відсутності ознак захворювання або будь-якого порушення; повне фізичне, духовне, розумове і соціальне благополуччя, гармонійний розвиток фізичних і духовних сил організму, принцип його єдності, саморегулювання і гармонійної взаємодії всіх органів [2].

У світі сучасних наукових уявлень здоров’я як соціальне явище, яке має біологічну основу, є складною багатофакторною проблемою і визначається комплексом різних за своїм характером чинників, надзвичайно складно переплетених.

Здоров’я – найбільший дар природи. Людина отримала від природи надзвичайно досконалий організм, прекрасної форми з універсальною стійкістю


169

до труднощів життя – холоду і спеки, ран і отрут, страхів і нервових потрясінь, голоду та захворювань. З роками здоров’я все слабшає, а хвороб стає все більше. Кожна людина являє собою єдність двох протилежностей – здоров’я і захворювання. Стан здоров’я і стан хвороби можуть багаторазово переходити один в один, причому в одних випадках цей перехід очевидний, в інших - прихований, і його можна виявити лише шляхом всебічного і глибокого обстеження організму.

Сучасна наука свідчить, що здоров’я людини є складним феноменом глобального значення який має розглядатися як філософська, соціальна, економічна, біологічна, медична категорії. Взагалі «здоров’я» – це природний стан організму, який характеризується його рівновагою з навколишнім середовищем і відсутністю будь-яких хворобливих змін.

Отже, охорона здоров’я — це система заходів публічної адміністрації, спрямованих на захист здоров’я, шляхом створення сприятливих умов, що спрямовується на попередження і лікування захворювань з метою забезпечення оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимально можливій індивідуальній тривалості життя.


1. Курс адміністративного права України : підручник. / Колпаков В.К., Кузьменко О.В., Пастух І.Д., Сущенко В.Д. (спец. ред.). – К.: Юрінком Інтер, 2013. – 864 с.

2. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України від 19 листоп. 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 4. – Ст. 19.

УДК 35.07 ІСТОРИЧНИЙ АНАЛІЗ ГЕНЕЗИСУ МІСЦЕВОГО

САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ КУЛЕШОВА Е.М.,

ст.викладач кафедри державно-правових дисциплін Донецький державний університет управління (м.Маріуполь)

Вивчення нормативних актів різних історичних періодів, а також

відповідних наукових праць засвідчує, що місцеве самоврядування на території сучасної України є історично старшим за державу. Предметом конституційного регулювання статусу органів місцевого самоврядування повинна бути їх юридична природа як заснована на законі самоорганізація громадян сільських і міських громад з метою задоволення своїх колективних життєвих потреб за рахунок власних коштів і державного фінансування.

Ідеї та практика місцевого самоврядування мають давні традиції, починаючи з вічових зборів Київської Русі, запровадження магдебурзького права, інститутів козацької демократії, функціонування земських установ під


170

час перебування України у складі Російської імперії та сільських, містечкових, волосних органів, повітових і губернських комісарів, дум за часів УНР тощо.

Місцеве самоврядування означає самоврядування в місцях проживання людей. За межами населених пунктів самоврядування стає регіональним, бо охоплює вже не окремі пункти, а й населення відповідної території. В Україні здавна панує ідеологія колективізму, пронизана духом соборності, в основі якої – фундаментальні ідеї демократії, свободи, самоврядування. Певну чіткість і можливі перспективи, які могло мати місцеве самоврядування в Українській Народній Республіці, вносить Конституція 1918 р. Систему місцевого самоврядування мали становити землі, волості й громади, а їх відносини з державою передбачались у такому вигляді: «Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації» [2, с. 17–33; 3, с. 11]. Заслуговує на увагу визначення Винниченком сутності державностi, що розглядалась як ycтpiй матеріального та психічного життя народу, його національності, економіки, політики, культури – великого i складного комплексу самоорганізації людей [1, с. 182]. Відповідно до політико-ідеологічної концепції Д. Донцова (1883–1973 рр.) ідеалом державного ладу є «селянська дрібнобуржуазна республіка». Запропонована ним селянська демократія не мала нічого спільного з демократією «пацифізму, егалітаризму, антимілітаризму, охлократії та класової боротьби». Як вважали деякі критики вченого, вона була демократією праці, ієрархії, суспільної солідарності, обов’язку і міцного поступу. Це демократія «самодисципліни», вищих ідей, «продукції», «свободи й самодіяльності» [4, с. 53–58]. У сучасній Україні місцеве самоврядування визнається на конституційному рівні як гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селищ, міста – самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції і законів України [5, с. 731; 6, с. 10–18]. Характерною ознакою вітчизняного самоврядування залишається його невиразність, неузгодженість через наявність і дію паралельно двох наукових теорій місцевого самоврядування – громадської та державницької. Більшість дослідників є прихильниками першої теорії і наводять вагомі аргументи на її користь. Конституційні засади місцевого самоврядування покликані забезпечити передумови перетворення органів самоврядуванню з переважно політичних структур на правові інститути, які довели б переваги правових засобів вирішення соціально-культурних та економічних проблем перед командно-адміністративними методами. Мабуть, в основу державної політики слід покласти відому в світі концепцію дуалістичного муніципалізму, за якою органи самоврядування виконують не тільки власні функції, а й окремі повноваження державної адміністрації (за відповідну компенсацію із сфери їх спільної компетенції).

Висновки: Аналіз генезису самоврядування свідчить, що вітчизняний демократичний досвід врядування співмірний з тривалістю самоврядування у Західній Європі та США. Ідея самоврядування стала стрижнем для розвитку


171

соціальних мікрообщин і виявилася силою, здатною протистояти надмірній централізації державної влади. У багатьох випадках розвиток місцевого самоврядування України відбувався за відсутності власної державності, регулювався нормативними актами інших держав. Місцеве самоврядування пройшло складний і суперечливий історичний шлях – започатковане в період Київської Русі століттями зазнавало впливу східної та західної політичних культур, зумовленого особливим геополітичним положенням нашої країни. З пошуком власних моделей територіальної організації пов’язаний період нетривалого існування УНР та ЗУНР. Уперше в українській історії цим пошукам передував потужний інтелектуальний прорив, спрямований на врахування загальноукраїнських інтересів, етнічних меж території, історичних, господарських, військових традицій. Сьогодні, коли актуальні проблеми розвитку місцевого самоврядування, удосконалення адміністративно-територіального устрою, праці наших українських вчених заслуговують на увагу.


1. Мірошниченко М.І., Мірошниченко В.І. Історія вчень про державу і право / М.І. Мірошниченко, В.І. Мірошниченко. – К., 2004. – 224 с.

2. Місцеве самоврядування в Україні: історія, проблеми, пропозиції. – К., 1994.

3.Некряч А.І. Місцеве самоврядування сучасної України як предмет політологічного аналізу: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра політ. Наук / А.І. Некряч. – К., 2003. – 35 с.

4.Мороз С. Питання місцевого самоврядування в політико-правовій думці України кінця ХVІІ – початку ХХ ст. / С. Мороз // Управління великим містом: адміністрування та безпосередня демократія. – Л., 2004. – С. 50–60.

5.Погорілко В.Ф., Батанов О.В. Місцеве самоврядування. – К., 2006. –116 с.

6.Європейська хартія місцевого самоврядування 1985 р. // Місцеве самоврядування / за ред. М.І. Панова. – Х., 2002. – 50 с.

УДК352:351.88(043) ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ТРАНСКОРДОННОГО СПІВРОБІТНИЦТВА В КОНТЕКСТІ РЕФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ЦИКЛАУРІ О.Б., старший викладач кафедри спеціально-правових дисциплін

БРАТАШЕВСЬКИЙ Є.Ю., студент 2 курсу ОР «Магістр» спеціальності «Право»


На сучасному етапі Україна перебуває в умовах глобальних реформ багатьох галузей життя держави і суспільства. Дієва і ефективна національна нормативно-правова база є запорукою успішності подальших процесів


172

європейської інтеграції та подолання кризових явищ в політичній, економічній та інших сферах в Україні.

В процесах європейської інтеграції важливу роль відіграє транскордонне співробітництво на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях. З метою створення механізмів забезпечення ефективності та дієвості цієї форми міждержавної співпраці ратифіковано та прийнято низку нормативно-правових актів, але у світлі сучасних реформ державного управління та місцевого самоврядування, для впровадження подальшої децентралізації, зазначений інститут потребує вдосконалення нормативно правової бази: прийняття нових та внесення змін до існуючих нормативно-правових актів. Особливої уваги, потребує вдосконалення механізмів співпраці саме на місцевому рівні, посилення повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування, як безпосередніх та первинних суб’єктів транскордонного співробітництва.

Україна прагне до ефективного використання внутрішніх факторів розвитку і підвищення рівня конкурентоспроможності прикордонних регіонів України шляхом активізації та розвитку транскордонного співробітництва [1].

Нажаль, законодавчі акти, попри проголошену реформу децентралізації, продовжують значну частину повноважень у співпраці з ЄС надавати органам державної влади.

Відповідно до Закону України «Про транскордонне співробітництво» досліджувана форма міждержавної співпраці може здійснюватися в межах створеного єврорегіону, шляхом укладення угод про транскордонне співробітництво в окремих сферах, шляхом встановлення та розвитку взаємовигідних контактів між суб’єктами транскордонного співробітництва [2]. Зазначені організаційні форми не в повній мірі охоплюють форми транскордонного співробітництва, передбачені міжнародними угодами, ратифікованими Україною. Зокрема, Протокол № 3 до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями стосовно об’єднань єврорегіонального співробітництва (ОЄС)(далі – Протокол) передбачає можливість співпраці у формі «об’єднання єврорегіонального співробітництва» (ОЄС), метою якого є заохочення, підтримка та розвиток в інтересах населення транскордонного та міжтериторіального співробітництва між його членами у сферах спільної компетенції та відповідно до повноважень, установлених згідно з національним законодавством відповідних держав [3].

Постановою Верховної Ради України від 06.06.2017 р. № 2083-VIIIприйнято за основу проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо транскордонного співробітництва» (далі – Проект) [4]. Це вже не перший законопроект із спробою внести зміни до зазначеного закону з метою приведення його у відповідність до європейських норм, зокрема, до Протоколу, який було ратифіковано ще 16 травня 2012 року.

Проект (реєстр. № 6085від 15.02.2017 р.) передбачає низку позитивних змін до законодавства із створення та діяльності об’єднань єврорегіонального співробітництва передбачені Протоколом: визначає поняття, порядок


173

утворення, фінансування та містить інші положення, щодо статусу об’єднання єврорегіонального співробітництва.

Прогресивними є також положення із розширення державної підтримки розвитку транскордонного співробітництва, зокрема, щодо:

- забезпечення фінансування ініціатив, заходів, проектів, програм та стратегій транскордонного співробітництва, що отримали фінансування в рамках програм міжнародної технічної допомоги;

- формування та реалізація пільгових, митних, валютно-фінансових, податкових та інших умов економічної діяльності для учасників транскордонного співробітництва;

- укладення міждержавних та міжурядових угод щодо спрощення правил перетину кордону, форм транскордонного співробітництва [5].

Однак, попри всі позитивні моменти, окремої уваги потребують положення Проекту, щодо можливості встановлення надмірного контролю за діяльністю суб’єктів транскордонного співробітництва з боку органів державної виконавчої влади. Так, викликають застереження наступні його положення, які вступають в суперечність із духом децентралізації, які передбачають:

- перевірку та погодження проекту угоди та статуту про створення об’єднання єврорегіонального співробітництва із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну регіональну політику і Міністерством закордонних справ України;

- затвердження Кабінетом Міністрів України типової угоди про утворення об’єднання єврорегіонального співробітництва та типового статуту;

- затвердження типової форми угоди про транскордонне співробітництво центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері розвитку транскордонного співробітництва, тощо [5].

Вважається за доцільне, звернути увагу що державна політика у сфері регулювання транскордонного співробітництва повинна спрямовуватися на сприяння реалізації повноважень місцевого самоврядування, саме ці положення відображено у ст. 12 чинного Закону України «Про транскордонне співробітництво» [2], а не встановлювати жорстке регулювання цієї форми міждержавної співпраці. Сувора регламентація може не враховувати всіх потреб населення окремих прикордонних територій, що може призвести до неможливості реалізації територіальними громадами права на транскордонне співробітництво в окремих сферах. Таким чином досліджуваний проект потребує доопрацювання.

Підсумовуючи викладене, можна дійти наступних висновків: попри проголошену та частково впроваджену реформу з децентралізації, нажаль держава продовжує спроби встановлювати надмірний контроль за системою місцевого самоврядування, що може призвести до гальмування процесів європейської інтеграції; крім того, треба звернути увагу на потребу прискорення законодавчих процесів, оскільки на сьогодні держава зволікає з прийняттям нових та вдосконаленням існуючих нормативних актів, які


174

сприятимуть розвитку прикордонних регіонів в економічній, соціальній, науково-технічній, культурно-освітній, екологічній та інших сферах.


1. Про затвердження Державної програми розвитку транскордонного співробітництва на 2016-2020 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 23.08.2016 № 554. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/554-2016-%D0%BF/ print150478642008.

2. Про транскордонне співробітництво:Закон України від 24.06.2004 № 1861-IV. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1861-15.

3. Протокол № 3 до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями стосовно об’єднань єврорегіонального співробітництва (ОЄС) від 16.11.2009.:Протокол ратифіковано Законом України від 16.05.2012 № 4704-VI. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/994_947.

4. Про прийняття за основу проекту Закону України про внесення змін до деяких законів України щодо транскордонного співробітництва: Постанова Верховної Ради України від 06.06.2017 № 2083-VIII. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2083-19.

5. Проект Закону про внесення змін до деяких законів України щодо транскордонного співробітництва №6085 від 15.02.2017. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?pf3516=6085&skl=9.

УДК 341.64 ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ

СТАНДАРТІВ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ КАРЕТНІКОВА В.В.,

юрист Вінницької обласної Асоціації споживачів, магістр 2 курсу юридичного факультету

Донецький національний університет імені Василя Стуса

Європейські стандарти захисту прав людини, їх формування, розвиток та зміст перебувають у центрі уваги наукових досліджень, систематичного діалогу практиків та теоретиків міжнародного права.

Тема визначення стандартів захисту прав людини залишається актуальною, оскільки ступінь її розробки завжди є недостатній. Це пов’язано з тим, що сьогодні активно формується прецедентне право Європейського суду з прав людини, яке враховується при ухваленні рішень в аналогічних справах. Таке прецендентне право не є абсолютним і статичним, оскільки Суд не скований своїми попередніми рішеннями, а лише бере їх до уваги при вирішенні аналогічних справ [1, c. 8]. По-суті Європейський суд з прав людини розглядає положення Конвенції про захист прав людини і основоположних


175

свобод (1950 року) як інструмент, що постійно розвивається, і тому має тлумачитися із урахуванням наявного правопорядку.

До сьогодня не існує єдиного наукового погляду щодо розуміння сутності поняття європейських стандартів, хоча існує уніфікований підхід щодо впровадження стандартів у сферу вітчизняного захисту прав людини.

Прийняття Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стало одним із основних моментів у встановленні сучасного європейського правопорядку та одним із найбільших досягнень Ради Європи. Ця Конвенція справедливо вважається найуспішнішим міжнародним договором, укладеним на основі Загальної декларації Прав людини, а система, створена відповідно до положень Конвенції, –найефективнішим міжнародним механізмом захисту прав людини у світі [1, с. 9]. Головною ж метою цього міжнародного акту в системі забезпечення прав людини є не в дублюванні національного законодавства, а у встановленні чітких загальних стандартів діяльності держав, у забезпеченні їх усебічного визнання й однакового застосування в кожній країні, яка приєдналась до міжнародного акту.

Тому європейські стандарти захисту прав людини становлять лише необхідний мінімум соціально-змістовних ознак (що їх можна визначити виключно в консенсусно-договірному порядку) формування ефективних національних та міжнародних інструментів захисту прав і свобод людини.

Варто підкреслити, що питання практичного застосування норм європейського законодавства у сфері захисту прав людини має певні проблеми в Україні, адже європейська система захисту прав людини базується не лише на положеннях норм міжнародно-правових договорів, а й на конкретних рішеннях своїх судових органів, як нами вже наголошувалось прецедентному праві, що не зовсім збігається із національною правовою системою.

До європейських стандартів захисту прав людини безперечно належать, звані гарантії прав людини, що викладені в міжнародних актах. Зокрема, Загальна декларація прав людини містить норми, що гарантують права особистості, викладені у Пакті про цивільні і політичні права (ст. 15, 16 Пакту), що закріплюють наступні принципи:

1) рівність усіх перед судом та законом; 2) право на справедливий розгляд справи компетентним, незалежним і

безстороннім судом, створеним на основі закону; 3) гласність і публічність процесу; 4) право на послуги перекладача; 5) презумпції невинності; 6) терміновість і своєчасність судового розгляду; 7) повідомлення обвинувачуваного про характер і підставу пред’явленого

обвинувачення; 8) право на захист; 9) не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе

чи до визнання себе винним; 10) має право на визнання правосуб’єктності особи;


176

11) недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію тощо [2].

Наведене можна вважати «абсолютними» стандартами захисту права людини, проте не можна забувати про створені сьогодні в Європі спеціальні структури захисту прав людини, зокрема Суд Європейського Союзу, Європейську комісію з прав людини. Цей факт суттєво розширює засоби захисту прав та свобод людини, враховуючи прецедентне право ЄС, розширюються розширюється зміст європейських стандартів захисту прав людини та громадянина.


1. Захист прав людини. Рішення Європейського суду з прав людини у сфері кримінального судочинства: зб. судової практики / укладач: Потьомкін А.О. – К.: Юринком Інтер, 2014. – 760 с.

2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII (2148-08) від 19.10.1973 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043.

УДК 35.007.6.

ПРАВОВА ПОЛІТИКА В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ВІДНОСИН У ГАЛУЗІ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

ЛИЗОГУБ В.В., юрист Вінницької обласної Асоціації споживачів,

магістр 2 курсу юридичного факультету Донецький національний університет імені Василя Стуса

Становлення інформаційних технологій в суспільстві стало поштовхом до

багатьох інтеграційних процесів у сучасному суспільстві, створило умови для реалізації програм оперативного доступу до інформаційних, інтелектуальних та матеріальних ресурсів, розташованих на віддалених територіях. Відповідно вимагається правове закріплення відносин у галузі інформаційних технологій.

До законодавчої бази, що регулює суспільні відносини, пов’язані з обігом інформації, згідно зі ст. 4 Закону України «Про інформацію» належать: Конституція України, зазначений Закон, законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною, принципи і норми міжнародного права. Єдиної позиції щодо характеру відносин, що регулює інформаційне законодавство, в теорії інформаційного права не існує.

Закріплення в Конституції України (ст. 17) пріоритетності інформаційної безпеки, як основної функції держави демонструє рівень значущості інформаційних процесів та важливості протидії інформаційним загрозам.

Законом України «Про основи національної безпеки» (ст. 7) визначається, що захист від намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема,


177

шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації є одним з базових завдань в боротьбі з інформаційними загрозами. До інших загроз віднесено: прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації; поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії; комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм; розголошення інформації, яка становить державну таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави.

«Стратегія національної безпеки України» затверджена Указом Президента України від 26 травня 2015 р. № 287, Рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про невідкладні заходи із забезпечення державної безпеки», що введено в дію Указом Президента від 14 листопада 2014 р. № 880 та значна кількість інших нормативно-правових актів містять основоположні фундаментальні принципи боротьби з інформаційними загрозами, які в сукупності дають цілісну картину векторного впливу на інформаційне середовище.

Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року «Про Стратегію національної безпеки України» від 26.05.2015 р. № 287/2015, а саме п. 4.11. встановлює – пріоритетами забезпечення інформаційної безпеки є:

- забезпечення наступальності заходів політики інформаційної безпеки на основі асиметричних дій проти всіх форм і проявів інформаційної агресії;

- створення інтегрованої системи оцінки інформаційних загроз та оперативного реагування на них;

- протидія інформаційним операціям проти України, маніпуляціям суспільною свідомістю і поширенню спотвореної інформації, захист національних цінностей та зміцнення єдності українського суспільства;

- розробка і реалізація скоординованої інформаційної політики органів державної влади;

- виявлення суб’єктів українського інформаційного простору, що створені та/або використовуються Росією для ведення інформаційної війни проти України, та унеможливлення їхньої підривної діяльності;

- створення і розвиток інститутів, що відповідають за інформаційно-психологічну безпеку, з урахуванням практики держав - членів НАТО;

- удосконалення професійної підготовки у сфері інформаційної безпеки, упровадження загальнонаціональних освітніх програм з медіакультури із залученням громадянського суспільства та бізнесу.

Не можемо не приділити увагу окремим міжнародним документам європейського співтовариства. З поміж них насамперед потрібно назвати низку рекомендацій для законодавчих органів держав-членів Ради Європи, підготовлених фахівцями комітету з проблем злочинності. Серед цих рекомендацій найбільш цікавими видаються Рекомендації № R (89) 9 Комітету міністрів державам-членам щодо злочинів, пов’язаних з комп’ютерами.


178

Якщо говорити про міжнародно-правові акти в цій сфері, головним документом, в якому йде мова про боротьбу з інформаційними загрозами, є Конвенція «Про кіберзлочинність» від 23 листопада 2001 р., ратифікована Верховною Радою України 07 вересня 2005 р. Цей документ націлено на здійснення загальної політики з питань кримінального права, метою якої є захист суспільства від кібертероризму. В преамбулі до Конвенції йдеться, що держави домовились про положення у Конвенції усвідомлюючи глибокі зміни, спричинені переходом на цифрові технології, конвергенцією і глобалізацією комп’ютерних мереж, яка продовжується; визнаючи необхідність співробітництва між Державами і приватними підприємствами для боротьби з кіберзлочинністю і необхідність захисту законних інтересів у ході використання і розвитку інформаційних технологій. У документі дається визначення деяким термінам, що застосовуються у ньому (глава І), названо конкретні заходи, що мають бути вжиті на законодавчому рівні в межах кримінального права, як матеріального, так і процесуального, розглядаються питання юрисдикції (глава ІІ), а також визначено основні засади міжнародного співробітництва у галузі боротьби з кіберзлочиністю (глава ІІІ). Зрозуміло, що нас насамперед цікавлять визначені у Конвенції кримінально-правові заходи, які повинна вжити держава у разі ратифікації цього документа, що буде безпосередньо впливати на охорону відносин у галузі інформаційних технологій.

Сьогодні національне право України, як ми вже показали вище, має значну базу законів і підзаконних актів, що прямо чи опосередковано регулюють на охорону відносин у галузі інформаційних технологій, серед них значна кількість стосується правової основи боротьби з комп’ютерною злочинністю, але існує лише незначна кількість законів і підзаконних актів, які передбачають певну відповідальність (дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну) за невиконання норм права, регулюючих правовідносини у сфері інформаційних технологій. Саме тому це може бути визначено напрямком удосконалення правової політики у сфері охорони відносин у досліджуваній галузі інформаційних технологій.

УДК 342.9 ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ

АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ ЛУК`ЯНЧУК Д.Я.,

судовий розпорядник Іллічівського районного суду м. Маріуполь, студент освітнього рівня «Магістр» спеціальності «Право»

факультету права та соціального управління Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Більш ніж двадцять років система державного управління в Україні,

перебуває у стані «перманентного реформування». Це відбувається через те що, ця реформа є дуже всеохоплююча та багато аспектна. З огляду на такий дуже


179

тривалий період реформування ланка державного управління залишилась в «підвішеному» стані тому рівень державного управління на мою думку дуже знизився. Тому основною метою реформи має бути підвищення рівня ефективності державного управління, оскільки з цієї реформи витікає дуже багато умов та аспектів, завдяки яким громадяни можуть реалізувати та захистити свої права та свободи, а також буде стимулювати забезпечення належного виконання посадовими особами своїх обов`язків.

Головною метою цього дослідження, є системне вивчення проблематики реформування державного управління, з огляду на вибраний Україною курс на євроінтеграцію.

Проблематика державного управління є найбільш «болючою» темою, але в світлі вибраного Україною курсу на євроінтеграцію нарешті цій проблемі приділяється більше уваги дослідників та вчених.

На мою думку ми повині приділити більше уваги роботам сучасних дослідників – Д. Павлова, Н. Гончарук та О. Янчук, які є прихильниками європейської моделі розвитку апарату управління. Але хочу зауважити, що при досліджені вітчизняних джерел можна побачити, що багато з них залишаються без належної уваги вчених, а головне практичного втілення. Тому питання адміністративної реформи є особливо важливим та актуальним.

Нова система державного управління повинна повністю перебудувати вже існуючу форму управління, та вона повинна виконуватись в межах загальної стратегії адміністративної реформи. Проект цієї реформи був підготовлений широким колом заінтересованих осіб, а саме центральними органами виконавчої влади та народними депутатами України, з урахуванням Європейських стандартів належного адміністрування сформульованих в документі SIGMA «Принципи державного управління».

Нормативно-правовим підґрунтям адміністративної реформи є: «Стратегія сталого розвитку Україна – 2020», «Стратегія розвитку системи державного управління фінансами», «Стратегія реформування державної служби та служби в органах місцевого самоврядування в Україні на період до 2017 року», «Державна програма щодо реалізації засад державної антикорупційної політики в Україні на 2015-2017 роки», «Стратегія реформування державного управління України на 2016-2020 роки».

Дослідивши вказані нормативно - правові акти, можливо стверджувати, що влада відзначила основні напрямки та принципи за для належної реалізації адміністративної реформи, в основу яких було покладено реформи публічної влади європейських країн, зокрема:

x верховенства права, як пріоритет прав та свобод людини над усім в діяльності адміністрації;

x законності, тобто діяльність адміністрації здійснюється виключно в межах повноважень суб`єкта та в порядку, визначених законодавством;

x відкритості, тобто підзвітність адміністрації громадянам, та відповідь на звернення в максимально короткі терміни;


180

x пропорційності, це, важелі впливу щодо можливості скасування рішень адміністрації, також обов’язку адміністрації враховувати наслідки постановлених рішень, дій чи бездіяльності;

x ефективності, як обов’язок адміністрації досягати поставленої мети у максимально короткі терміни, та з мінімальними затратами ресурсів;

x підконтрольності, обов’язок всебічного контролю за діяльністю публічної адміністрації;

x відповідальності, тобто адміністрації повинні нести кримінальну, адміністративну чи дисциплінарну відповідальність за прийняті рішення, дії та бездіяльність.

Але не варто забувати, про ті кроки, котрі зробила держава вже після «революції гідності» у напрямку реалізації адміністративної реформи та «перебудування» влади. Так головним досягненням, на мою думку, є затвердження 8 квітня 2015 року методики формування «спроможних територіальних громад», адже станом на 1 березня 2017 року утворено вже 414 територіальних громад. Також хочу звернути увагу на прийняття значних змін до таких законів, як-то: «Про державну службу» та «Про службу в органах місцевого самоврядування». Зокрема необхідно зазначити про значний вклад Кабінету Міністрів України та Національної державної служби України у підготовчій діяльності задля імплементації закону «Про державну службу». Так Кабінетом Міністрів України була прийнята постанова «Деякі питання реалізації Закону України "Про державну службу» (№ 243 від 05.04.2017 р.) та наказ Національного агентства України з питань державної служби України «Про затвердження Порядку проведення Національним агентством України з питань державної служби та його територіальними органами перевірок стану дотримання державними органами Закону України «Про державну службу» та інших нормативно-правових актів у сфері державної служби (№ 193 від 26.09.2016 р.).

З урахуванням усього вищенаведеного я вважаю, що підхід до реалізації адміністративної реформи в Україні змінився до кращого, тому що раніше він розглядався дуже однобоко та без належної уваги, як з боку держави, так і з боку вчених та дослідників. Але після «революції гідності» та зміни керуючої гілки влади адміністративна реформа вийшла на якісно новий рівень. Адміністративна реформа має носити комплексний та довгостроковий характер, та вирішувати завдання на основі ґрунтовних досліджень та зважених рішень. Створивши нормативно-правову базу адміністративної реформи, та державного управління безпосередньо, необхідно побудувати систему контролю її виконання та взаємодії між органами влади та громадянським суспільством, що буде сприяти підвищенню ролі суспільства в управлінні державою, та підвищенням рівня можливостей реалізації інтересів, прав та свобод людини і громадянина.


181

Список використаних джерел: 1. Про деякі реформування державного управління: Розпорядження

Кабінет Міністрів України, від 24 червня 2016 р. № 474 р. [Електронний ресурс] URL:http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/474-2016-%D1%80.

2. Стратегія сталого розвитку “Україна – 2020”: Указ Президента України від 12 січня 2015 р. № 5 [Електронний ресурс] URL:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/5/2015.

3. Стратегія реформування державної служби та служби в органах місцевого самоврядування в Україні на період до 2017 року: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 18 березня 2015 р. № 227 [Електронний ресурс] URL:http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/ru/227-2015-%D1%80.

4. Європейські орієнтири адміністративного реформування в Україні: Монографія / За заг. ред. В.Д. Бакуменка, В.М. Князєва; Кол. авт.: В.Д. Бакуменко (кер. автор. кол.), Л.М. Гогіна, І.В. Козюра, С.О. Кравченко, Ю.Г. Кальниш, Л.Г. Штика. – К.: Вид-во НАДУ, 2005. – 172 с.

5. Янчук О. Трансформація системи виконавчої влади в контексті адміністративної реформи в України / О. Янчук // Адміністративне право в контексті європейського вибору України. Зб. наук. праць. – К.: Міленіум, 2004. – С. 188–191.

6. Про місцеві державні адміністрації // Верховна Рада України; Закон від 09.04.1999 № 586-XIV [Електронний ресурс] URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/586-14.

7. Про центральні органи виконавчої влади //Верховна Рада України; Закон від 17.03.2011 № 3166-VI [Електронний ресурс] URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3166-17.

УДК 347.77

ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ОБ’ЄКТАМИ ПАТЕНТНОГО ПРАВА ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ ЛУЗАН А.В.,

здобувач Київського університету права НАН України, викладач Донецького державного університету управління (м. Маріуполь)

Виходячи з положень Конституції України, Кабінет Міністрів України у

співпраці із Президентом та Верховною радою може значною мірою впливати на формування основної концепції розвитку винахідництва та інновацій в нашій державі, спираючись та погоджуючи їх з іншими суб’єктами даної діяльності через видання постанов й розпоряджень, що є обов’язковими до виконання.

Міністерства, відомства та інші державні структури й організації відіграють важливу роль у формуванні державної політики, спрямованої на підтримку вітчизняного інтелектуального потенціалу. До їх переліку можна


182

включити насамперед Міністерство освіти та науки України, яке відповідно до покладених на нього завдань на підставі Положення про Міністерство освіти та науки України затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 р. № 630 здійснює свою діяльність впливаючи на переважну більшість питань, що пов’язані з правовою охороною винаходів.

Таким чином, МОН України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення формування та реалізації державної політики, зокрема і у сфері інтелектуальної власності, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності. В його структурі діють Департамент інноваційної діяльності та трансферу технологій, а також Департамент науково-технічного розвитку, які мають опікуватися зокрема питаннями підтримки винахідництва та інновацій. Департамент інноваційної діяльності та трансферу технологій складається з чотирьох відділів (відділу державної інноваційної політики,відділу інноваційних програм та інноваційної інфраструктури,відділу інноваційних проектів та залучення інноваційних ресурсів, відділу трансферу технологій), кожен з яких покликаний виконувати ряд специфічних завдань та функцій.

Однак, необхідно відмітити і ряд проблем, що стосуються координації діяльності виконавчих органів влади. Так наприклад, Державний комітет з питань науково-технічного та інноваційного розвитку встановлює порядок державної акредитації фізичних і юридичних осіб, що надає даним суб’єктам право проводити наукові та науково-технічні експертизи, затверджує форму відповідного свідоцтва, а також перелік документів державного зразка, що дають право особам на провадження експертної діяльності та надання експертних послуг без отримання свідоцтва. (Постанова Кабміну від 31.05.2010 р. № 376.Однак, необхідно зауважити, що дана норма українського законодавства є колізійною, адже протиставляється п. 37 ст. 4 Положення про Міністерство освіти і науки України (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 р. № 630) і цей недолік підлягає виправленню, особливо в контексті створення Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій. Крім того, необхідно налагодити співпрацю між МОН та іншими профільними міністерствами і установами, зокрема тими, що відповідають за фінансові аспекти діяльності держави, наприклад Національним фондом досліджень України. Цей крок значно підвищить ефективність роботи всього державного апарату, що опікується питанням розвитку науки та високих технологій, а також забезпечить реальну підтримку існуючих та проектних програм в цій сфері.

Необхідно відмітити вагомий внесок у підтримку та розвиток винахідництва й таких суб’єктів як Державна служба інтелектуальної власності, що діє на підставі Положення, затвердженого указом Президента України від 08.04.2011 р. № 436/2011, і є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра економічного розвитку і торгівлі України. А також ДП Український інститут інтелектуальної власності (Укрпатент), яке надає платні послуги,


183

пов’язані з набуттям, здійсненням та захистом прав на об’єкти промислової власності.

Однак, як зазначають фахівці, які працюють у цих структурах і робота яких безпосередньо пов’язана з оформленням прав на об’єкти інтелектуальної власності, відсутність повномасштабної підтримки з боку вищих ешелонів державної влади зводить нанівець багато напрацювань науковців та практиків, що опікуються розвитком сфери інтелектуальної діяльності та комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності.

В умовах децентралізації, органи місцевої влади та самоврядування також можуть опосередковано бути суб’єктами із виконання ряду функцій по охороні винаходів та інших об’єктів ІВ, однак у чинному Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» такі повноваження прямо не передбачені. В той же час ст. 25 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» та ч. 2 ст. 22 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» передбачає можливість створення Регіональних наукових центрів, і до суб’єктів, залучених у даний процес належать НАН України, МОН та відповідні місцеві органи виконавчої влади. Враховуючи те, що на даний час постійно йде мова про децентралізацію влади та розширення повноважень місцевих рад, доречним було б звернути увагу й на питання законодавчого закріплення за ними ряду власних (самоврядних) та делегованих повноважень саме в питаннях розвитку інтелектуальної власності на місцях. На наш погляд, це може здійснюватися зокрема через запровадження відповідних локальних програм та концепцій розвитку інтелектуальної власності, а також шляхом участі місцевих органів влади у процесі трансферу технологій створених за державні кошти.

До інших суб’єктів, що залучені в процес управління об’єктами інтелектуальної власності, зокрема можна віднести Національну академію наук України, що як вища наукова самоврядна організація України здійснює незалежну наукову оцінку проектів стратегічних, прогнозних та програмних документів (доктрин, концепцій, стратегій тощо), а також за дорученням Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та/або з власної ініціативи розробляє пропозиції щодо засад державної наукової і науково-технічної політики, прогнози, інформаційно-аналітичні матеріали, пропозиції, рекомендації щодо суспільно-політичного, соціально-економічного, науково-технічного, інноваційного та гуманітарного розвитку держави, здійснює наукову експертизу проектів законів, державних рішень і програм. (ст. 17 ЗУ «Про наукову і науково-технічну діяльність»). А також таких суб’єктів як Національні галузеві академії наук, Національну раду України з питань розвитку науки і технологій та діючі при ній Науковий та Адміністративний комітети, Ідентифікаційний комітет з питань науки, громадські наукові організації, Раду молодих вчених, учнівську молодь.

Таким чином, ми бачимо значну кількість суб’єктів влади й управління, діяльність яких має бути спрямована на досягнення поставленої раніше мети. Однак необхідно відмітити, що за останні роки правові та організаційні засади їх діяльності знаходяться у стані постійної трансформації та реорганізації, що


184

негативно впливає на процес чіткого розподілу повноважень між ними невизначеності та ілюзії безвідповідальності. Крім того, можна навести багато прикладів того, як ініціативи з боку одних владних суб’єктів після їх швидкоплинної реорганізації чи зміни керівництва через політичні мотиви або ж зміни в законодавстві згасали так і не показавши очікуваних від них результатів. Тому система органів управління інтелектуальним капіталом на державному рівні має бути сталою, чітко визначеною, прозорою та ефективною, що забезпечить досягнення максимально-вигідного результату її діяльності.

УДК 34.037 ЗАХИСТ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

У СУДОВОМУ ПОРЯДКУ ЩЕРБИНА А.В.,

заступник начальника відділу «Селидівське бюро правової допомоги» Маріупольського місцевого центру

з надання безоплатної вторинної правової допомоги студент ОР «Магістр» спеціальності «Право»


За всю історію незалежності нашої держави система правової охорони інтелектуальної власності, на відміну від більшості галузей в Україні, формувалась за європейським зразком. Інтелектуальна власність (далі – ІВ) – це комплексне явище, що поєднує у собі правові, економічні, соціальні, культурні компоненти. У вузькому розумінні цього поняття, ІВ – це результат творчої діяльності людини.

Абсолютно усі результати творчої діяльності людини отримали визначення - об’єкти інтелектуальної власності. Цивільний кодекс України (далі – ЦК) визначає право інтелектуальної власності як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений чинним законом (ч.1 ст. 418).

До об’єктів права інтелектуальної власності згідно ст. 420 Цивільного кодексу України відносяться ;

- комерційні таємниці; - літературні та художні твори; - комп’ютерні програми; - раціоналізаторські пропозиції; - комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для

товарів і послуг), географічні зазначення; - компіляції даних (бази даних); - виконання; - фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; - наукові відкриття; - винаходи, корисні моделі, промислові зразки;


185

- компонування (топографії) інтегральних мікросхем; - сорти рослин, породи тварин Стаття 432 ЦК дає визначення загальним положення, щодо захисту права

інтелектуальної власності. Захист інтелектуальних прав це – сукупність встановлених законом мір, що спрямовані на відновлення або визнання виключних прав на інтелектуальний продукт при їх порушенні або оспорюванні. Суб’єктами права на захист своїх прав являються не тільки створювач оспорюваного продукту інтелектуальної власності, а і його правонаступник. Об’єктом захисту прав є суб’єктивні права інтелектуальної власності немайнового та майнового характеру.

За захистом можна звернутися до суду у порядку ст. 16 ЦК. При здійсненні захисту у суді для компенсації майнових прав

правоволодільця, відновлення порушених прав, відшкодування моральної шкоди суд може постановити такі рішення згідно чинного законодавства України: опублікування у засобах масової інформації відомостей порушення права інтелектуальної власності, а також зміст судового рішення яке набрало чинності на здійснення негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів,про застосування разового грошового стягнення; про обмеження пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності. При застосуванні будь-якої з вищезазначених мір захисту, включаючи міру відповідальності, необхідним являється встановлення факту порушення права [1, с.544-545].

Порушення прав щодо різного роду об’єктів права інтелектуальної власності висвітлюється спеціальними законами України, а саме: ст. 50 ЗУ «Про авторське право і суміжні права», ст.53 ЗУ «Про охорону прав на сорти рослин», ст. 34 ЗУ «Про охорону прав на промислові зразки», ст.20 ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг, ст. 23 ЗУ «Про охорону прав на зазначення походження товарів», ст. 21 ЗУ «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем».

Визначення обсягу збитків, які мають бути відшкодовані особі, права якої порушено, а також для відшкодування моральної шкоди суд зобов’язаний виходити із суті порушення, майнової та моральної шкоди, завданої особі яка має авторське право і суміжні права, а також береться до уваги суду можливий дохід особи, який вона могла б одержати стороною обвинувачення. Щодо розміру збитків, завданих особі, права якої порушені суд може постановити рішення про накладання на порушника штрафу у розмірі 10 відсотків від суми, присудженої судом на користь позивача. Сума стягнутих судом штрафів передається у визначеному законі порядку до державного бюджету України. [2, с. 309].

При виявленні порушення прав суб’єкт захисту цього права подає позовну заяву до суду про здійснення правосуддя з метою захисту особистих або майнових прав. У позовній заяві вказують форму захисту (заборона здійснювати будь-які дії, відшкодувати збитки тощо), розміри заподіяного


186

збитку, наводять обґрунтовані докази та при можливості залучають свідків, експертів тощо.

Судовий розгляд про порушення прав інтелектуальної власності вирішує два основні питання. Питання перше: встановлення або не встановлення факту використання об’єктів права інтелектуальної власності. Питання друге пов’язане з визначенням розміру збитків, які стягуються з відповідача на користь позивача.

Отже, враховуючи вищевикладене можна дійти до висновку, що захист права інтелектуальної власності у судовому порядку є поширеним методом встановлення фактів порушеного права. На сьогодні є поширена практика захисту інтелектуальної власності судом та існує багато прецедентів. Національне законодавство України цілком сприяє відновленню порушених прав позивачів у справах про захист інтелектуальної власності.


1. Цивільне право: підручник: у 2т. /В.І. Борисова (кер.авт.кол), Л.М. Баранова, Т.І. Бєгова та ін:, за ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо- Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – Х.: Право, 2012 – Т.І. 656 с.

2. Науково – практичний коментар Цивільного кодексу України / За заг. ред Бобрика В.І. – К.: «Центр учбової літератури», 2016. – 784 с.

3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Офіц. сайт Верхов. Ради України. [Електронний ресурс] : – Режим доступу: www. rada.gov.ua.

УДК 342.15 НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ

ІНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕФОРМИ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

ВЕРИТЕЛЬНИК С.М., аспірант Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Реформа територіальної організації влади в Україні на засадах

децентралізації, практичне втілення якої розпочалось у 2015 році, має метою кардинальну зміну засадничих принципів управління суспільним розвитком та є вагомою передумовою вирішення низки системних проблем суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку держави. Реформа спрямована на вирішення широкого спектру завдань, серед яких:

• досягнення оптимального розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та органами державної виконавчої влади, між територіальними рівнями управління на основі принципу субсидіарності;

• дотримання балансу загальнодержавних інтересів з інтересами населення регіонів та територіальних громад;

• забезпечення повсюдності юрисдикції органів місцевого самоврядування на території відповідних адміністративно-територіальних


187

одиниць, за винятком окремих територій зі спеціальним статусом, де створюються спеціалізовані адміністрації відповідно до окремих законів;

• проведення бюджетної децентралізації з метою зміцнення місцевих бюджетів для самостійного фінансувати більшої частини своїх повноважень, зацікавленості місцевих органів влади у забезпечення економічного розвитку території та збільшенні податкової бази;

• визначення обґрунтованої територіальної основи для діяльності органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади – реформування системи адміністративно-територіального устрою у відповідності з рекомендаціями Європейського Союзу щодо номенклатури територіальних одиниць для статистичних цілей;

• забезпечення ефективності та прозорості системи управління територіями із одночасним запровадженням дієвих механізмів контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування як з боку органів державної влади, так і з боку громадськості;

• врегулювання питань власності територіальних громад на землю та комунальне майно, їхнього впливу на використання інших природних ресурсів, що дозволить органам місцевого самоврядування здійснювати стратегічне планування розвитку відповідних територій;

• формування спроможних територіальних громад, здатних забезпечити належний рівень надання адміністративних та соціальних послуг населенню, зокрема у сфері освіти, культури, охорони здоров’я, соціального захисту, житлово-комунального господарства тощо.

Необхідність реформування територіальної організації влади на засадах децентралізації як складової нової регіональної політики в Україні, її стратегічні завдання, пріоритети та концептуальні засади визначені в основних чинних документах стратегічного характеру – Стратегії сталого розвитку «Україна – 2020», Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2020 року та у Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні. Програма діяльності нового Кабінету Міністрів України, схвалена 14 квітня 2016 р., серед основних завдань діяльності уряду визначила децентралізацію та реформу публічної адміністрації, підтвердивши незворотність курсу на продовження реалізації цієї важливої реформи.

Необхідною передумовою успішної реалізації будь-якої системної реформи є її інституційно-правове забезпечення, що включає законодавчо-нормативне врегулювання відносин у сфері реалізації реформи та забезпечення належної інституційної підтримки. Відтак актуальним завданням є аналіз законодавчо-нормативного та інституційного забезпечення процесу реалізації реформи територіальної організації влади на засадах децентралізації, виявлення проблемних питань та визначення напрямів його подальшого удосконалення.

У 2014-2016 рр. сформовано значний масив законодавчих та нормативних актів у сфері реалізації реформи децентралізації влади, зокрема, щодо формування спроможних територіальних громад, бюджетної децентралізації,


188

оптимізації розподілу повноважень – передачі їх від органів виконавчої влади до органів місцевого самоврядування, що дозволить посилити функціональну та фінансову спроможність місцевого самоврядування. Створене законодавче підґрунтя загалом відповідає європейським стандартам і дозволило розпочати практичний етап реформи децентралізації.

Формування законодавчо-нормативної бази та інституційного забезпечення реалізації реформи децентралізації влади відбувається за такими основними напрямами:

1. Створення нового механізму формування спроможних територіальних громад шляхом їхнього об’єднання.

2. Законодавче забезпечення децентралізації функцій і повноважень органів влади у сфері надання адміністративних послуг, зокрема:

3. Законодавче та нормативне забезпечення бюджетної децентралізації, формування та виконання бюджетів об’єднаних територіальних громад:

4. Створення конституційних засад для реформування територіальної організації влади та місцевого самоврядування.

5. Формування системи інституційного забезпечення проведення реформи децентралізації.

Водночас, за наявності суттєвого прогресу у створенні законодавчого та інституційного підґрунтя для реформи децентралізації, багато важливих питань потребують удосконалення правового регулювання або залишаються неврегульованими. Це передусім питання:

• законодавчого та нормативного забезпечення регулювання відносин у

сфері адміністративно-територіального устрою; • забезпечення принципу повсюдності місцевого самоврядування

(поширення юрисдикції органів місцевого самоврядування на землі за межами населених пунктів);

• подальшого зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування та зменшення фінансової залежності територіальних громад і регіонів від центру;

• унормування ситуації із реалізацією права власності територіальних громад на комунальне майно та забезпеченням його ефективного використання;

• законодавчого та нормативного забезпечення реформування галузей із надання базових соціальних послуг населенню;

• формування механізмів місцевої демократії, що забезпечать відповідальність органів місцевої влади як перед державою, так і перед членами відповідних громад;

• запровадження нових принципів та механізмів служби в органах місцевого самоврядування на основі європейських принципів публічної служби тощо.


1. Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020»: Указ Президента України від 12.01.2015 р. № 5/2015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5/2015.


189

2. Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2020 року: Постанова Кабінету Міністрів України від 06.08.2014 р. № 385 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/385-2014- %D0 %BF.

3. Про схвалення Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні : розпорядження Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2014 р. № 333-р [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/333-2014- %D1 %80.

УДК 341.64 ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ОРГАНІВ

ПОЛІЦІЇ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ КОНТРАБАНДИ НОСОВСЬКИЙ В.В.,

магістр 2 курсу юридичного факультету Донецький національний університет імені Василя Стуса

Сучасні проблеми боротьби із контрабандою не можуть бути успішно

розв’язані у межах однієї держави. Перспективність відкритості кордонів України унаслідок демократичних процесів, що відбуваються в країні, інтеграції у європейський простір, сприяє поширенню організованої транснаціональної злочинності, що досить часто пов’язана із вчиненням контрабанди.

За роки своєї незалежності Україна приєдналася до багатьох європейських конвенцій (Декларацію Організації Об’єднаних Націй про злочинність і суспільну безпеку, Гаагська конвенція про захист культурних цінностей тощо), у тому числі з питань кримінального судочинства, двосторонніх договорів про надання правової допомоги у цивільних і кримінальних справах, інших міжнародно-правових актів. Крім того, Міністерство внутрішніх справ і Генеральна прокуратура України уклали міжнародні договори міжвідомчого характеру про співробітництво у боротьбі зі злочинністю зі значною кількістю держав близького і далекого зарубіжжя. Однак, проблеми міжнародного співробітництва органів поліції при розслідуванні контрабанди не втрачають своєї актуальності й зараз. Визначимо деякі з них.

По-перше, про масштаби контрабанди свідчать матеріали, що поступають з країн Західної Європи (Німеччини, Австрії, Італії, Франції, Фінляндії, Польщі). Вони містять відомості про те, що в цих країнах спостерігається тенденція до створення організованих злочинних груп, що спеціалізуються на контрабанді з України. При цьому більшість з членів таких груп є колишніми або існуючими громадянами СНД, що залишили в своїй країні злочинні зв’язки і спільників, що забезпечують пошук, скупку і вивіз предметів контрабанди за кордон. Під виглядом офіціальних комерційних структур успішно функціонують компанії, що залучають досвідчених експертів для оцінки,


190

експертизи і оформлення необхідних документів на предмети, що вивозяться протизаконним шляхом. Тому органам поліції необхідно організовувати взаємодію із державними органами інших закордонних відомств, користуватися реєстрами експертів, що мають право оцінки предметів певних видів.

По-друге, злочинці об’єднуються в групи і співтовариства, що дозволяє їм, використовуючи недоліки в законодавстві і підкуп урядовців, спрощувати таким чином вирішення процедурних питань вивозу, ввозу або збуту цінностей, обходити митні правила щодо експорту чи імпорту цінностей. Тому проблеми подолання корупції не можна відділяти від проблем боротьби із контрабандою.

По-третє, для переміщення предметів за кордон держави, окрім традиційно використовуваних каналів перевезення (схованки у вагонах міжнародних потягів, в літаках цивільної і військово-транспортної авіації, на морських судах) можуть застосовувати й нетрадиційні канали, зокрема, дипломатичну пошту і багаж осіб, що володіють дипломатичним імунітетом; декорації театрів та цирків що здійснюють міжнародне гастролювання, під виглядом бутафорських приладів та іншого майна театрів; в середині інших задекларованих для вивозу на виставку експонатів. Тому є необхідність у спрощенні механізму одержання оперативної інформації від колег із зарубіжжя про фізичних і юридичних осіб, пов’язаних із кримінальними структурами, конкретні місця приховування предметів контрабанди.

По-четверте, контрабанда скоюється добре законспірованими міжнародними організованими злочинними групами, для яких характерна зухвалість, концентрація уваги на цінностях, які мають найбільший грошовий еквівалент, розподіл ролей та залучення дер службовців з метою документального проведення обігу предметів. Тому при розслідуванні таких злочинів окремого значення набуває координація дій національної поліції з установами міжнародного кримінальної поліції (Інтерполом, Європолом).

Зауважимо, що для вирішення наведених проблем співробітництва також має значення детальний розгляд особливостей діяльності кожного окремого підрозділу поліцейських організацій. Подібні питання повинні бути широко висвітлені в спеціальній літературі УДК 34.082

ДІЯЛЬНІСТЬ ЗЕМСЬКИХ НАЧАЛЬНИКІВ В ПЕРІОД РЕВОЛЮЦІЇ 1905 – 1907 РОКІВ

БУТИРІН Є.О., кандидат юридичних наук, викладач кафедри державно-правових дисциплін


На сьогодні, коли ситуація в країні доволі невизначена та складна, стає надзвичайно актуальним звертатися до нашого історичного минулого. Особливу актуальність проблемі надає сучасний стан місцевого самоврядування, яке потребує реформування та засвоєння минулого історичного досвіду, як негативного , так і позитивного.


191

Завдання нашого дослідження – з’ясувати особливості діяльності земських начальників в різні історичні періоди. Зупинимося на революції 1905 – 1907 років.

Для того, щоб з’ясувати, яке місце відводиться земським начальникам в зазначений період, в першу чергу з’ясуємо, роль і місце селян в революції 1905 – 1907 років. Пограбовані реформою 1861 року, придушені гострим малоземеллям, тяжкими викупними платежами, численними податками та іншими пережитками кріпосництва селяни протягом усього пореформеного періоду вели боротьбу проти своїх споконвічних гнобителів. Всього протягом 1870 – 1904 року в Україні відбулось понад три тисячі селянських виступів. Ними було охоплено близько 3,7 тис. сіл.

Селянські зворушення в 1905 році охопили ряд волостей Волинської, Чернігівської, Харківської, Київської, Подільської губерній. Натхненні революційними ідеями, селяни брали участь у знищенні заводів, маєтків тощо. На початку 1905 року ситуація стає критичною. За даними поземельної статистики 1905 року з загальної земельної площі України в 41, 8 мільйони десятин близько 10, 3мільйони десятин кращої землі належало 31 300 поміщикам – дворянам, майже три мільйони десятин –купцям, духовенству. Юридично селянам надавалась можливість купувати землю у поміщиків. Але фактично основна маса селян, через відсутність коштів і дорожнечу землі, була позбавлена цієї можливості. Особливо дорого к4оштували дрібні земельні ділянки, на які могли розраховувати бідняцькі прошарки села. Абсолютна більшість селянства, придушена податками, не могла купувати землю. Орендні ціни для селян також були непомірно високими. Таким чином купівля та оренда землі не вирішувала проблему малоземелля селян в Україні. Вона сприяла розвиткові нерівномірності в розподілі земельних угідь між окремими групами селянства. Це призвело до того , що на початку ХХ століття в Україні склалися такі групи населення, як селянська біднота, середнє та заможне селянство, поміщики. Селянська біднота становила 50 відсотків від загальної кількості. Не маючи ніякої можливості поліпшити своє матеріальне становище, селяни з року в рік біднішали. На початку ХХ століття в Україні налічувались сотні тисяч селян , які не мали ні землі, ні худоби, ні хат. Тяжке економічне становище селянства пояснювалось їх політичним безправ’ям. З кожним роком селяни все більше переконувались, що здобути землю зможуть лише в революційній боротьбі, а під впливом революційної пропаганди та агітації класова самосвідомість селян та впевненість у необхідності революційних дій тільки зростає.

Яку ж роль у цьому відіграли земські начальники? Переважна більшість земських начальників у період революції 1905 – 1907 років виступила на боці царизму. Їх антиреволюційну діяльність можна поділити на кілька видів.

По перше, земські начальники постійно вмовляють селян підкоритися волі поміщиків, на вдаватися до рішучих дій, навіть якщо селянські права порушено поміщиками. Про це свідчить наступний приклад. У селі Комісаровка Єкатеринославської губернії місцева поміщиця захопила


192

селянську землю. Селяни склали вирок, у якому постановили захопити землі. Земський начальник, який прибув на місце конфлікту, ніяких спроб розв’язати цю проблему вживати не збирався. Він відразу почав вмовляти селян розійтись та підкоритися поміщицькій волі.

По-друге, можна відзначити ігнорування земськими начальниками законних вимог селян. Про це свідчить той факт, що у селі Михайлівна Лебединського повіту Сумської губернії селяни поставили перед земським начальником ряд вимог адміністративно-господарського характеру. Однак, земський начальник не виконав ні одну із вимог селян, оскільки знав, що до села наближуються царські війська.

Подібні події проходили у селі Арнаутівка Єлисаветградського повіту, де селяни не бажали виходити з общини на відруби. Коли приїхали землеміри для землемірних робіт, селяни звернулися до земського начальника, губернатора з проханням припинити роботи до збирання врожаю, однак їм було відмовлено. Тоді, «озброївшись кочергами, коромислами, лопатами, повстанці вигнали землемерів» та розправилися з місцевими управлінцями. В Арнаутівку прибув губернатор Бантишев з іншими чиновниками. Було заарештовано біля 200 чоловік.

Не менш поширеними були і доноси земських начальників, які виявляли організаторів селянських заворушень. Вони зoбов’язували усіх посадових осіб селянського управління стежити за селянами , виявляти агітаторів та негайно повідомляти про це.

Земський начальник 8-ї дільниці Одеського повіту Херсонської губернії Колобов наказував сільським старостам та писарям: «строго слідить за крестьянским населением и о всяком появлении агитаторов или воленении среди крестьян немедленно и непосредственно мне доносить через особых порочных». Після цього інформація оброблялася і направлялася земськими начальниками, до губернатора та інших каральних органів. Прикладом також може бути донос земського начальника 1-ї дільниці Александровського повіту Єкатеринославської губернії Єкатеринославському губернатору про зворушення селян в селах Михайлівка та Андріївка, у якому відображено головних звідників сільських сходів. Однак, слід сказати, що частина земських начальників брала участь у антиурядових заходах. Але такі випадки були поодинокі. У зв’язку з цим, міністр внутрішніх справ звертався до губернаторів з метою вплинути на даних посадових осіб. Все вищевказане, ще раз доказує, що у період революції 1905-1907 рр. більшість земських начальників представляли інтереси царської влади на місцях. (1).

Збереглися відомості першого селянського з’їзду від серпня 1905 року, на якому були присутні півтораста селян . На даних зборах земський начальник, загрожуючи селянам військом, говорить про необхідність переселення селян. «Вам краще покластися на нас. У мене є дядько, значний пан. Він склав для вас милостивий проект, щоб, наприклад, переселити вас на казенну землю, що ще ніколи не оралася. Там багато лісу для будівлі. І навіть хмиз по вісім сажнів». Відповідь земському начальнику є вкрай агресивною. «Земський начальник, як чиряк, наболіло від нього. Тільки торкнись, ревти починаємо…Ми дожили до


193

кінця. Далі жити немає чим. У всього народу земельна хвороба. Скрізь аграрні повстання». Даний випадок свідчить про те, що збіднілі селяни доведені до межі. Їм вже нема, чого втрачати, тому настроєні вкрай різко. Відповіді земському начальнику прямі та грубі, посада земського начальника більше не користується повагою та авторитетом на селі (2). Даний випадок засвідчує, що поступово ставлення до земських начальників змінюється. Вони вже не в змозі стримувати хвилювання селян, вести агітаційну роботу, переконувати. Довіра в сам інститут земських начальників похитнулася. Підтвердженням цього може бути й наступний приклад. Селяни села Марківка загнали своїх коней на пасовисько, яке входило до складу земельної площі, що була знята в оренду паном Величко. Селяни пояснювали це тим, що до недавна пасовисько належало їм, і тільки з появою пана Величко були усунені від користування пасовиськом (1). Приїзд на місце посадових осіб, зокрема волосного старшини та поліцейського урядника, нічого не дав. Наступного дня з’явився земський начальник, якого натовп селян навіть не збирався слухати. З погрозами, які супроводжувалися киданням каменів та багна, селяни прогнали земського начальника. Є безліч прикладів, які свідчать про те, що земські начальники перестають користуватися повагою та довірою серед селян. Їх слово нічого не варте для селян. Прикладом тому є випадок у с. Комісарова, в якому між селянами та поміщицею Депрерадович виник конфлікт через земельний кордон. 21 серпня поміщиця була попереджена про те, що неправильно захопила 130 десятин землі, у зв’язку з чим селяни вирішили цю землю запахати. Вмовляння земського начальника Войко, який попереджав селян про можливі наслідки, ні до чого не призвели. Щоб завадити селянам запахати землю, поміщиця вислала слуг, але селяни прогнали їх. Земський начальник був присутній при цьому і ще раз намагався вмовити селян не вчиняти злочин, але селяни зустрілийого камнями, він змушений був піти (1).

На думку Звонцової А.В., земські начальники були для селян втіленням всього прошарку дворян та державної влади, саме тому селяни сконцентрували на них всю свою ненависть. Під час революції саме будинки земських начальників селяни підпалювали в першу чергу. Саме в цей час з’являються твори, які розпалюють ненависть до земських начальників, хоча авторами цих дворі були не селяни вірші та пісні надзвичайно швидко починають ширитися серед населення.

Таким чином, аграрний безлад, який почався в країні під час революційної смути 1905 року, виявив ілюзорність уявлень влади про селянську поземельну громаду як традиційну опору державного режиму та гарант політичної стабільності.

Прірва між громадою, яка стала організатором зворушень на селі, та земськими начальниками яких кинули на боротьбу з революційною смутою на селі, стала неподоланною (3). Земські начальники не змогли протидіяти селянам, Можна сказати, що земські начальники в цій боротьбі продемонстрували свою безпорадність, саме тому доволі часто для ліквідації


194

безладу на селі залучалися військові. Закон 9 листопада 1906 року значно розширив обов’язки земських начальників для реалізації політики переселення. Переселення селян у східні райони імперії було частиною програми аграрних перетворень. Згідно з законодавством земський начальник повинен був наглядати за правильністю регістрації переселенців та спостерігати за землею, яка залишається, та майном переселенців. Земський начальник збирав відомості про райони переселення, кількість душ в кожній родині, видавав відповідні свідоцтва про переселення. Розширення повноважень земських начальників, постійні хвилювання селян призвели до того, що МВС замислюється над поліпшенням кадрового складу земських начальників. Але розглядати діяльність земських начальників крізь призму негативного буде вкрай неправильно та необ’єктивно. Земські начальники під час селянських зворушень вели активну боротьбу проти свавілля як сільських старост, волосних старшин, так і свавілля самих селян. Яскравим прикладом тому є випадок у селі Царекостянтинівці. Селяни на чолі з волосним старшиною та сільським старостою на сході, який провели без дозволу земського начальника, вирішили повбивати всіх, хто виділяється з громади.

Останні, перелякавшись, змушені були повтікати з власних хат та припинити роботу. Коли земський начальник отримав ці відомості, то негайно прибув на місце безладу із охороною. Пояснивши селянам незаконність їхніх дій, виділив винуватців зворушення, в тому числі волосного старшину та сільського старосту та посадив їх під арешт терміном до трьох місяців. Старшина та староста були усунені з посад (4). На жаль такі випадки піл час революційних дій 1905 - 1907 років поодинокі.

На підставі всього вищезазначеного можна дійти висновку, що ефективність виконання земськими начальниками своїх посадових обов’язків багато в чому залежала від суб’єктивних чинників, а також від ступеня контролю їх діяльності. Влада усвідомлювала, що рівень підготовки земських начальників надзвичайно низький, сам інститут потребував вдосконалення. Кинуті на боротьбу з революційними зворушеннями, земські начальники проявили свою безпорадність. Головним недоліком діяльності земських начальників у вищезазначений період можна вважати надзвичайно великий спектр їх повноважень.

Необхідно наголосити на тому, що інститут земських начальників впроваджувався як влада, що могла висунути сільському населенню законні вимоги, покарати за їх невиконання. Земські начальники покликані були встановлювати порядок на селі та викоріняти потворні, негативні явища та зловживання в селянському середовищі, але цей інститут під час революційних подій 1905 – 1907 року себе повністю зжив.


1. Революция 1905 – 1907 на Украине. Сборник документов и материалов в 2-х томах // Редакционная коллегия Ф.Е. Лось, И.П. Олейник, В.И. Шлудченко. – Том 2 . Ч. 1. – К., 1955. – 140 с.


195

2. Бібліотека «Молодого ленінця» М. Плевако «Від первісного суспільства до соціалізму» літературно-суспільствовзнавча бібліотека для старших груп шкіл соціального виховання й юнацтва.- В.38.- Державне видавництво України, 1926. – 210 с.

3. Звонцова А. Институт земских начальников в России в эпоху консервативной стабилизации реформаторском процессе в 80- 19 нач. 20вв . //Автореф. на соискание к.и.н.-Тула, 2006. – 27 с.

4. Шапкин А. Крестьянское движение в России июня 1907 г. –июль 1914 г. //Сборник документов - Москва – Ленінград: Наука, 1966. – 155 с.

Секція 3. СТРАТЕГІЯ РЕФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

196

Секція 3 СТРАТЕГІЯ РЕФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ В КОНТЕКСТІ

ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

УДК 336.1[332:502](045)

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСУВАННЯ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКИ

РОЗВИТКУ «ЗЕЛЕНОЇ» ЕКОНОМІКИ В УКРАЇНІ БАЛУЄВА О.В.,

доктор економічних наук, доцент, проректор з наукової роботи КУМАЧОВА А.С.,

викладач кафедри управління персоналом та економіки праці Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

На сьогоднішній день для будь-якої економіки світу – розвиненої або тієї,

що розвивається – викликом є пошук шляхів підвищення ефективності використання обмежених обсягів державних фінансів та диверсифікації джерел фінансування з метою забезпечення досягнення цілей стійкого соціально-економічного розвитку.

Ряд дослідників та міжнародних організації, серед яких ООН, МВФ, Всесвітній банк та Організація Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР) стверджують, що країни, які розвиваються, можуть досягти зростання ВНД як мінімум на 20 % за рахунок внутрішніх ресурсів [1, с. 113]. Зрозуміло, що для країни, на території якої другий рік триває військовий конфлікт через втрату контролю над частиною території та в умовах відсутності дієвої антикризової державної політики таке завдання є надскладним, проте пошук шляхів та формування підґрунтя для реалізації такої цілі дозволить не тільки вирішити ряд проблемних соціально-економічних питань, але і може дати поштовх до розвитку такого стратегічного політичного напряму, як формування «зеленої» економіки, що є механізмом досягнення сталого розвитку.

Спроможність держави до самостійного фінансування переходу на «зелені» засади господарювання підтверджується наявністю коштів державного бюджету та ефективним їх використанням.

В розрізі державної політики України основними інструментами залучення коштів та стимулювання раціонального природокористування є екологічний податок, платежі за користування природними ресурсами, збори за забруднення, а також за порушення законодавства про охорону навколишнього середовища.

Якщо проаналізувати загальну структуру екологічних доходів зведеного бюджету України на основі даних Державного казначейства України [2], то можна зробити висновок, що плата за користування природними ресурсами стабільно переважає серед інших надходжень, обсяги екологічного податку мають тенденцію до зменшення від понад 30 % у 2012 р. до трохи більше 10 %


197

у 2016 р., також зменшується частка та обсяги зборів за забруднення навколишнього середовища: від 0,5 % у 2012 р. до 0,03 % у 2016 р. (або від 42,69 млн. грн. до 11,99 млн. грн.), також зменшується частка стягнень за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок господарської та іншої діяльності від 0,78 % у 2012 р. до 0,03 % у 2016 р. Також не дивлячись на щорічне зростання загальних обсягів екологічних надходжень до бюджету України протягом останніх років, коригування цих сум коштів на середньорічний курс долара показує падіння починаючи з 2014 року: -11,3 % у 2014 р., - 12,0 % у 2015 р., -3,2 % у 2016 р. Така ситуація говорить про щорічне недоотримання фактичних коштів, зниження дієвості державної політики у зв’язку зі зменшенням фінансових можливостей, які обумовлюють модернізацію та покращення екологічної ситуації, що у підсумку негативно впливає на здатність державної політики до дієвого впливу на створення умов для формування «зеленої» економіки та покращення якості життя населення як її кінцевої мети.

Оцінюючи видатки державного бюджету України на охорону навколишнього середовища, а саме такі категорії, як видатки на охорону та раціональне використання природних ресурсів, утилізацію відходів, ліквідацію іншого забруднення навколишнього природного середовища, збереження природно-заповідного фонду, фундаментальні та прикладні дослідження і розробки у сфері охорони навколишнього природного середовища, іншу діяльність у сфері навколишнього природного середовища, бачимо, що найбільшу частку за підсумками 2016 р. складали видатки на охорону та раціональне використання природних ресурсів (37,9 %) та ліквідацію іншого забруднення навколишнього природного середовища (37,46 %).

Обсяги державних видатків України на охорону навколишнього природного середовища, які мають відношення до озеленення економіки, з 2014 р. й по 2016 р. в середньому складають близько 13 % від усіх екологічних надходжень до бюджету (у 2012 р. частка складала 67 %, у 2013 р. – 28 %). Така ситуація ставить під сумнів ефективність державної політики щодо розподілу коштів на охорону навколишнього середовища та дозволяє висунути гіпотезу про існування внутрішнього потенціалу для мобілізації коштів на впровадження державної політики формування «зеленої» економіки.

Варто відзначити, що починаючи з 2014 р. спостерігається значне підвищення обсягів міжнародних фінансових надходжень: у середньому у 1,76 рази та у порівнянні з 2005 р. – у майже 3 рази. Загалом, за даними Міністерства економічного розвитку і торгівлі України [3] кількість проектів міжнародної допомоги у розвиток України у сфері екологічної політики та адміністративного управління на сьогоднішній день складає 0,3 % (6 проектів) від загальної кількості проектів, у сфері захисту навколишнього середовища – 2,3 % (47 проектів), у сфері виробництва енергії з поновлюваних джерел – 0,5 % (11 проектів), поводження з відходами та утилізації – 0,4 % (8 проектів).

Таким чином, за результатами аналізу основних джерел фінансування природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів в Україні встановлено ряд


198

особливостей, серед яких: щорічне недоотримання фактичних коштів, зниження дієвості державної політики у зв’язку зі зменшенням фінансових можливостей, які обумовлюють модернізацію та покращення екологічної ситуації, що у підсумку негативно впливає на здатність державної політики до дієвого впливу на створення умов для формування зеленої економіки та покращення якості життя населення як її кінцевої мети; більш виражена реакція місцевих бюджетів на економічно-фінансову кризу, яка проявляється скороченням частки фінансування природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів на фоні підвищення внеску місцевих бюджетів у розрізі зведеного бюджету; невідповідність розподілу надходжень від природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів здійсненим бюджетним видаткам; підвищення вірогідності виконання державного та місцевих бюджетів щодо запланованих природоохоронних заходів.


1. Guido Schmidt-Traub and Jeffrey D. Sachs Financing Sustainable Development: Implementing the SDGs through Effective Investment Strategies and Partnerships. Working Paper. 18 June 2015. [Electronic resource]. Access mode: http://unsdsn.org/wp-content/uploads/2015/04/150619-SDSN-Financing-Sustainable-Development-Paper-FINAL-02.pdf [Accessed 11 Sep. 2017].

2. Річний звіт про виконання державного бюджету України (за роками). Офіційний сайт Державної казначейської служби України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.treasury.gov.ua/main/uk/doccatalog/list?currDir =146477 (дата звернення: 11.09.2014). – Назва з екрана.

3. Офіційний портал координації міжнародної допомоги України. Список проектів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://openaid.gov.ua/uk/projects (дата звернення: 11.09.2014). – Назва з екрана.

УДК 368.330 СТРАХОВИЙ РИЗИК ЯК ОСНОВА ФОРМУВАННЯ

ТЕОРІЇ СТРАХОВОЇ СИСТЕМИ ВОРОНКОВА О.М.,

доктор економічних наук, професор, професор кафедри фінансових ринків ПОЗДНЯКОВА Л.О.,

кандидат економічних наук, доцен, докторант кафедри фінансових ринків Університет державної фіскальної служби України

Європейський вектор розвитку України супроводжується виникненням

безлічі новітніх, мало вивчених ризиків, які суттєво знижують ефективність та гальмують розвиток вітчизняної страхової системи. Розв’язання назрілих питань можливе за умови перегляду і експлікації раніше сформованої теорії та методології страхового ризику та його ролі у формуванні адекватної до сьогодення теорії страхової системи. Визначення сутності та економічного


199

змісту категорії «страховий ризик» є підґрунтям для переосмислення теорії страхової системи, яка гармонізується із сучасними реаліями в страховій сфері.

Метою роботи є наукове обґрунтування сутності та економічного змісту страхового ризику як основи формування та розвитку сучасної теорії страхової системи.

Сучасні домінуючі наукові теорії ризику можна поділити на дві основні групи: класична точка зору щодо ризику (як загроза негативного наслідку події) і неокласична (як ймовірність відхилення від передбаченого результату). Головною метою класичної теорії ризику є вирішення проблеми наукового пізнання та управління ризиком. У неокласичних теоріях ризик перетворюється зі статичного об’єкта в динамічний процес взаємодії людини, суспільства і природи, що дозволяє його досліджувати через призму комплексу цих взаємозв’язків.

Існують різні наукові підходи до ідентифікації сутності та змісту ризику як економічної категорії. Так, позиція відомого вітчизняного вченого Е. Лібанової [1, c. 103 ] ґрунтується на класичній теорії ризику, вчений ідентифікує ризик як небезпеку, небажану подію, збиток. Сучасне трактування ризику, яке запропоновано у монографії західних вчених [2], ґрунтується на визначенні ризику як ситуації та дії. Тобто, в основу ризику покладено невизначеність щодо завершення будь-якої конкретної ситуації або події. Розкриваючи сутність категорії «ризик», автори роблять важливий висновок, що результати реалізації ризику можуть мати не тільки негативний, але й позитивний характер.

Принципово новий підхід до визначення ризику запропонували зарубіжні вчені Т. Бачкаі, Д. Мессен, Д. Мінко: «Ризик не є збитком завданим реалізацією рішення, а можливістю відхилення від цілі заради досягнення якої приймалось рішення» [3]. Таким чином, важливим елементом ризику є факт ймовірності відхилення від обраної мети, бажаного результату. Цінним є висновок авторів, що в процесі реалізації ризику може виникнути відхилення від поставленої мети, як в позитивну, так і негативну сторону.

Зважаючи на необхідність розроблення більш комплексного, універсального підходу до визначення ризику як фінансової категорії, яка відображає його економічну природу, зарубіжний дослідник Ю. Слепухіна [4] вводить у термінологічний обіг таке важливе та влучне поняття як «множина змін рівноважної стійкості соціально-економічної системи». Тобто, науковий підхід до визначення сутності та економічної природи ризику не повинен обмежуватися тільки переліком та узагальнення негативних проявів та явищ у соціально-економічній сфері. Цінним також є виокремлення об’єктивних ризиків, тобто незалежних від сприйняття людини та суб’єктивних - залежних від індивідуального сприйняття.

Таким чином, зважаючи на економічну природу ризику, пропонуємо під ризиком як фінансовою категорією розуміти явище, в основу якого покладено невизначеність щодо багатофакторних змін у соціально-економічній сфері, які можна оцінити з точки зору ймовірності настання та за результатами реалізації.


200

Американський економіст Ф. Найт [5], поділив ризики на дві категорії: ризик, ймовірність якого можна статистично прорахувати і який підлягає страхуванню і ризик (невизначеність), який категорично не підлягає страхуванню. Відомі дослідники в галузі страхування С. Осадець, Л. Рейтман, Т. Федорова пропонують комплексний підхід до визначення категорії «ризик» у страхуванні. Узагальнюючи науковий доробок щодо визначення сутності та змісту категорії «страховий ризик», ми дійшли висновку, що страховий ризик слід розглядати не просто як об’єкт страхування, а як явище, в основу якого покладено, з одного боку, невизначеність, з іншого - можливість оцінити ступінь ймовірності настання тієї множини негативних або позитивних змін, які можуть відбутися із об’єктом страхування.

В залежності від існування конкретного ризику, виникає потреба у його усуненні або пом’якшенні наслідків проходження, що можливе лише за умови страхування. Таким чином, на страховому ринку виникає потреба у певному страховому продукті і пропозиція з боку страховика відповідної страхової послуги. Чим точніше буде здійснено ідентифікацію страхових ризиків, а також їхню систематизацію, тим ефективнішою та адекватнішою до сучасних вимог буде організація страхової системи. Отже, функціонально-організаційну структуру страхової системи слід формувати на основі поглибленого вивчення теоретичних та практичних аспектів страхового ризику.

Слід зауважити, що наведений аналіз наукових праць щодо визначення поняття «страховий ризик» відноситься виключно до сфери комерційного страхування. Водночас, основними складовими елементами страхової системи є система комерційного та система соціального страхування. Отже, більш поглибленого вивчення і обґрунтування сутності та змісту потребує поняття «соціальний ризик», який притаманний сфері соціального страхування.


1. Сталий людський розвиток: забезпечення справедливості: Національна доповідь / кер. авт. колективу Е.М. Лібанова / Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи. – Умань : Видавничо-поліграфічний центр «Візаві», 2012. – 412 с.

2. Covello V.T., Merkhofer M.V. (1993). Risk Assessment Methods. Plenum Press, London.

3. Бачкаи Т. Хозяйственный риск и методы его измерения / Т. Бачкаи, Д. Мессена, Д. Мико и др.; пер. с венг. – М. : Экономика, 1979. – 184 с.

4. Слепухина Ю.Э. Риск как экономическая категория: распределение рисков в страховании / Ю.Э. Слепухина // Страховое дело. - Сентябрь, 2008. - С. 53-60.

5. Найт Ф. Х. Риск, неопределенность и прибыль / Ф. Х. Найт; пер. с англ. М. Я. Каждана [Центр эволюц. экономики]. - М.: Дело, 2003. - 359 с.


201

УДК 658.7 ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ В УМОВАХ КРИЗИ

ХРАПКІНА В.В., доктор економічних наук, професор

Київський університет ринкових відносин

Управління підприємством та прийняття управлінських рішень в умовах кризових ситуацій є досить актуальним питанням сьогодення. Здатність ефективно управляти підприємством в умовах ризикових ситуацій дає йому можливість успішно розвиватися, забезпечувати фінансову стійкість, високу конкурентоспроможність і стабільну прибутковість.

Слід зазначити, що в умовах невизначеності та ризику, час на прийняття управлінських рішень дедалі скорочується. Проте рішення, які приймаються в таких умовах, повинні залишатися ефективними. Для вирішення цього завдання запропоновано механізм прийняття управлінських рішень в умовах ризикових ситуацій, схема якого наведена на рис 1. Ця схема передбачає послідовну реалізацію кількох процесів [1]:

1. Діагностування проблеми, тобто виявлення і встановлення причин труднощів, ризикоутворюючих факторів та наявних можливостей їх подолання. Для більш глибокого аналізу виявлених проблем необхідно косолідувати попередню інформацію, яка характеризує стан зовнішнього і внутрішнього середовища організації.

2. Визначення можливих альтернатив чи альтернативних рішень. При цьому доцільно виявити максимум можливих дій, які допомогли б вирішити виявлену проблему, а потім класифікувати можливі дії по своїй ефективності і реалізованості.

3. Аналіз і вибір кращої альтернативи. При цьому слід зазначити, що рішення не тільки має бути оптимальним з позицій особи, що його приймає, але й сприйматися як оптимальне тими, хто пов’язаний з його реалізацією. Отже, рішення буде сприйматися як оптимальне, якщо воно буде погоджено з тими, кого безпосередньо зачіпає, або з тими, хто допомагав у підготовці його прийняття.

4. Забезпечення зворотного зв’язку. Після того, як рішення ухвалене, обов'язково необхідно встановлення зворотного зв'язку. Система контролю необхідна для забезпечення оптимального виконання даного процесу чи дії. Зворотній зв'язок дозволяє керівнику частково коригувати прийняте рішення і сприяти його оптимальній реалізації.

5. Оцінка результатів реалізації рішень дозволяє врахувати наявний досвід прорахунків та недоліків у подальшій роботі.

Не слід забувати й про те, що всі управлінські рішення, як правило, взаємопов'язані [2]. Часто важливе рішення базується на попередніх кількох рішеннях, і в свою чергу, створює альтернативи для ухвалення подальших рішень. Саме здатність бачити взаємозв'язок рішень є одним з головних критеріїв ефективної роботи підприємства, що залежать від суб'єкта управління.


202

Рис. 1. Схема прийняття управлінських рішень на підприємствах

в умовах кризових ситуацій

Найчастіше ефективність прийняття рішень оцінюється на якісному рівні і виражається динамікою об'ємних і якісних показників: виробництва продукції, товарообігу, витрат виробництва та обігу, прибутку та інших, що відображають результати діяльності підприємства в цілому. Такі показники потребують повного та наочного відображення при обґрунтуванні оціночних критеріїв, адекватних поставленим завданням і способам їх вирішення.


1. Матійко І.Ю. Оптимізація процесу прийняття управлінського рішення в умовах невизначеності та загострення економічної кризи // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www. irbis-nbuv.gov.ua…Fekmk_2013_2_6.pdf&usg=AFQjCNGG wJXAxZ-PEjxpdZmsOvzXxVNpw.

2. Пріб К.А. Прийняття та реалізація рішень в антикризовому управлінні сільськогосподарським підприємством // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe ...PDF/aprer_2014_10%281.pdf.

Оцінка ризиків

На основі співвідношення можливих результатів

Врахування психологічних особливостей суб’єкта, приймаючого рішення

Аналіз системи

виробництва і реалізації

продукції

Брак трудових ресурсів, Низька ефективність кадрів, Низька ефективність технічних ресурсів, Низька надійність технічних засобів, Нестабільне збезпечення матеріалами та/або заготовками, і/або деталями, та /або комплектуючими виробами, Порушення правил техніки безпеки, Шкідливість виробництва, техногенні аварії та ін.

Обмеження: - трудових ресурсів, - сировини, - продуктивності праці. Критерії: -якість сировини, що поставляється, - ефективність роботи кадрів, їх кваліфікація, -якість виробленої продукції, ціна та ін.

Формулювання обмежень і критеріїв

З огляду на обмеження, критерії, проблеми підприємства, альтернативами можуть бути: -виявлення більш дешевих джерел постачання сировини, - диверсифікація виробництва, -переорієнтація виробництва товару на іншу категорію споживачів, - підвищення кваліфікації кадрів, - оновлення технічної бази виробництва та ін.

Виявлення альтернатив

Аналіз альтернатив

Показник оцінки економічної

ефективності прийняття рішень:

Оцінка результатів

Вибір альтернативи

Реалізація рішення Зворотний зв'язок

Діагностика проблеми


203

УДК 338.001.36 ЦИКЛИ БІЗНЕС-БАНКРУТСТВ

ЯСИНСЬКА Н.А., доктор економічних наук, доцент


Статистика бізнес-банкрутств має більшу за двосотрічну історію. За домінування Британії у колоніальному та фінансовому світі ХVII ст. компанія South Sea Company збанкрутіла за результатами використання принципів фінансової піраміди. Однак, чим пізніше вступала та чи інша країна Європи та Світу на шлях промислового, а потім, промислово-фінансового капіталізму, тим швидше вона еволюціонувала на фоні своїх попередників: той шлях, який Англія пройшла за 150 років, Франція подолала за 100 років, США та Німеччина – за 50 років, Японія – за 25 років.

Регіонально тимчасове економічне піднесення в Європі мало наступну природу. Німецька національна економіка осені 1924-1925 рр. мала позитивний тренд розвитку за рахунок Плана Дауеса, через який тимчасове економічне піднесення та розвиток господарської кон’юнктури мало золоту природу американського походження та врегулювання репараційного питання [1]. Але в середині 1925 р. знов увійшла в депресивний стан. Ця депресія виявилася ще більш жорсткою, чим дефляційна криза, яка мала місце в національній економіці Німеччини після введення твердої валюти (квазігрошей). Криза насамперед торкнулася основних галузей важкої промисловості, але, згодом, швидко набувши поширення, розповсюдилася і на значну частину легкої промисловості, що наприкінці 1925 р. мало форму промислової кризи. Причиною цієї кризи, за думками багатьох вчених-сучасників того періоду фінансово-економічного розвитку, визначено відсутність достатньої кількості оборотних коштів в економіці Німеччини та в цілому інших країн Європи. Диспропорція, яка виявилася в умовах світової капіталістичної кризи у невідповідності розвитку засобів виробництва і купівельної спроможності населення, – переборювалася стихійними силами регулювання капіталістичного виробництва, який є в основі капіталістичної кризи. Диспропорція у виробничій міцності промислового устаткування і ємності світових ринків настільки значна, що цих сил недостатньо для подолання сучасної геополітичної кризи ХХІ ст., яка в своїй основі має геополітичну невизначеність, глобальність економічних перетворень, невизначеність вектору економічної політики, принципів державного управління відповідно до світових аналогів, нових фінансових форм та правил функціонування акторів та стейкхолдерів таких відносин. Економічний розвиток світу протягом перших десятиліть ХХ ст. визначався політикою промислово-фінансового капіталу провідних країн світу того часу.

Капіталістична криза початку ХX ст. та геополітична криза початку ХХІ ст. мають глибокі фінансово-економічні засади, індикативно на які реагує бізнес. Статистика бізнес-банкрутств світу також циклічна і має такий тренд (табл. 1).


204

Як видно з представленої інформації, найбільша кількість банкрутств приходиться на США. Останні банкрутства мають значні фінансові показники.

Таблиця 1

Статистика бізнес-банкрутств світу початку ХХ та ХХІ ст. (середні значення по кварталах року), од.

Країна Початок ХХ ст. Початок ХХІ ст. 1923 р. 1924 р. 1925 р. 2008 р. 2009 р. 2010 р.

США 4791 4928 4714 93136 122806 132756 2013 р. 2014 р. 2015 р. 35500 28750 25175

Німеччина 66 511 2780 2350 2217 2082 Італія 1422 1822* 1818 3462 3888 3522 Велика Британія 1353 1260 1254 3748 3638 3750 Швеція 867 788 768 653 606 536

* - показник за 9 місяців 1925 р. Складено за даними [1-3]

Зокрема, найбільший у світі незалежний брокерський холдинг – американська компанія MF Global є банкрутом і боргом понад 40 млрд дол. США. Причиною банкрутства стали збитки від інвестицій в європейські цінні папери. Напередодні цілком очікуваного оголошення про банкрутство торги цінними паперами MF Global на Нью-Йоркській фондовій біржі були припинені через «неможливість відкрити позиції», так як рейтинг компанії був знижений до «сміттєвого» міжнародними рейтинговими агентствами. Крах Lehman Brothers Holdings відбувся на фоні боргової залежності в 691 млрд дол. США. Борг Washington Mutual на момент банкрутства склав 327,9 млрд дол. США, борг WorldCom – 103,9 млрд дол. США, борг General Motors – 91 млрд дол. США, борг CITI Group – 91 млрд дол. США, борг Enron – 65,5 млрд дол. США, борг Conseco – 61,4 млрд дол. США, борг Chrysler – 39,3 млрд дол. США, борг Thornburg Mortgage – 36,5 млрд дол. США, борг Pacific Gas & Electric Co. – 36,15 млрд дол. США. Світова історія банкрутств знає достатню кількість прикладів, причинами чого стали фінансові спекуляції, терористичні акції, прорахунки у бізнес-процесах та природні катаклізми. Як видно із наведених прикладів, банкрутства мають дві специфічні сучасні риси: глобальний характер та валютну передумову. Визначально саме у період 20-х років ХХ ст. розпочато активізацію ТНК в різних сферах та ринках. У цей же період відбувається нова хвиля економічного розвитку, яка еволюціонує до фінансової цивілізації.

Вітчизняна практика банкрутств ХХІ ст. зафіксувала у 2014 р. технічний дефолт агрохолдинга України «Мрія», закриття низки комерційних банків другого порядку, ліквідацію Запорізького алюмінієвого комбінату (ПАТ),


205

Чорноморського суднобудівельного заводу, Жидачівського целюлозно-паперового комбінату [4]. Слід відмітити, що за сучасного рівня економічного розвитку провідні країни світу, серед них, передовсім Німеччина, веде статистику банкрутств домогосподарств вже понад 100 років.


1. Статистика мирового хозяйства / [под ред. С.А. Уманского]. – М.: Центральное Статистическое Управление СССР: Отдел Иностранной Статистики. Типография М.К.Х. имени Ф.Я. Лаврова, 1926. – Вып. 2-3. – 197 с.

2. Dun&Bradstreet (2016). Global bankruptcy report 2016. Retrieved from: https://www.dnb.ru/en/news/bankruptcy/.

3. Топ-5 банкрутств в Україні в 2014 р. // Газета «Вести». [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://business.vesti-ukr.com/88885-top-5-bankrotstv-v-ukraine-v-2014-godu.

4. Артемьева Е.Н. Анализ статистики банкротств в США [Электронный ресурс] / Е.Н. Артемьева // Материалы IV Международной студенческой электронной научной конференции «Студенческий научный форум» (г. Москва, 15 февраля – 31 марта 2012 г.) – Режим доступа: http://www.rae.ru/forum2012/pdf/0270.pdf. УДК 330.341.1:656.2(477)

ІННОВАЦІЙНЕ РЕФОРМУВАННЯ ЗАЛІЗНИЧНОЇ ГАЛУЗІ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

ОРЛОВА Н.С., доктор з державного управління, професор кафедри управління

Київський університет імені Бориса Грінченка МАТВІЄНКО В.В., аспірант


Процес реформування і розвитку системи залізничного транспорту повинен передбачати інноваційні методи розвитку, що забезпечують конкурентноздатну логістику перевезень, зниження сукупних витрат національної економіки і інтересах суспільства і держави, а також ефективну інтеграцію вітчизняної системи залізничного транспорту в світовий транспортний простір. Стабільний розвиток залізничного транспорту можливий лише при впроваджені інновацій. Сучасні тенденції розвитку підприємств залізничного транспорту потребують використання інноваційних програм, які дозволять вийти на якісно новий рівень організації перевезень.

Моделі реформування та управління залізничним транспортом, незважаючи на все їхнє різноманіття, можна розділити на два основних типи. Американська модель що припускає наявність декількох вертикально інтегрованих компаній, що оперують на своїх інфраструктурах, з виділенням пасажирських перевезень в окрему компанію. Дана модель функціонує в США, Канаді, Японії. У країні йде процес укрупнення залізничних компаній в


206

результаті злиття і поглинання дрібних компаній, що сприяє посиленню їх позицій у конкурентній боротьбі з іншими видами транспорту [1; 2].

Європейська модель припускає відділення інфраструктури від операторів або перевізників. У 1997 році у Франції прийнятий закон, що стосується реформування французьких залізниць. Закон передбачає реалізацію двох основних елементів реформи: новостворене відомство стає власником залізничної мережі і несе відповідальність за її інфраструктуру, хоча функції управління залишаються у віданні державної залізничної компанії – Національного товариства залізниць Франції. Національне товариство залізниць Франції займається тільки організаційною стороною вантажних і пасажирських перевезень і має платити за користування інфраструктурою; відповідальність за регіональні пасажирські повідомлення в порядку експерименту передається на рівень місцевих властей шести провінцій з правом розпоряджатися наданими державою відповідними фінансовими ресурсами [1; 2]. Реформа передбачає збереження цілісності державної компанії, її відповідальності за залізничні перевезення, керування рухом і поточне утримання інфраструктури мережі.

В рамках європейської моделі реформування, близькою до французької її різновиди звертає на себе увагу досвід Швеції, яка першою в Європі здійснила реформу залізниць. В основу реформи покладено поділ сфер інфраструктури та експлуатації. Державні залізниці Швеції розділені на дві компанії. Одна з них відає питаннями розвитку та утримання інфраструктури а також за реконструкцію та модернізацію мережі за рахунок державних дотацій, інша займається власне експлуатацією. Обидві компанії залишаються у державній власності, але працюють на комерційній основі [1; 2].

Німецький варіант європейської моделі передбачає наступні напрямки: поділ завдань, що залишаються у віданні держави, і підприємницьких завдань для забезпечення фінансової незалежності та посилення конкурентоспроможності; виділення з майна державних залізниць складової, яка використовується для підприємницької діяльності; виділення як мінімум чотирьох самостійно діючих на транспортному ринку секторів (інфраструктури, перевезень пасажирських в приміських сполученнях, далеких і вантажних) з власними балансами; відкриття доступу до користування залізничною мережею для третіх осіб; передача відповідальності за виконання пасажирських перевезень у приміських повідомленнях і відповідних витрат у відання земель, регіоналізація приміських сполучень [1; 2].

Жодна, в тому числі європейська, модель не може бути в чистому вигляді використана в українських реаліях. Інтеграція національної залізничної мережі в загальноєвропейську зумовлює створення відповідних техніко-експлуатаційних, економіко - організаційних, правових та тарифних умов ефективного функціонування інфраструктури залізниць [3].

Світова фінансово-економічна криза, наслідки якої негативно позначились на економіці України в цілому, і транспортній галузі зокрема, надала новий поштовх процесу єврорегіонального співробітництва, який характеризується значним поступом інституційного забезпечення. Із


207

затвердженням напрямку інтеграційного розвитку України 27 червня 2014 року, єврорегіональне співробітництво, яке розглядається як інструмент підвищення рівня розвитку та забезпечення економічної безпеки прикордонних регіонів, а також сприяє європейському вектору розвитку інтеграційних процесів на регіональному рівні, отримало нові можливості для забезпечення свого ефективного функціонування [2].

Механізми реформування й розвитку залізничного транспорту в контексті реалізації структурних реформ у галузі почався з відновлення економіки України після тривалої економічної кризи, активізація зовнішньої торгівлі внаслідок поступового відкриття європейських товарних ринків, а також загальносвітова тенденція до підвищення мобільності населення вимагають стабільної та ефективної роботи залізничного транспорту. Реформа залізничного транспорту здійснюється відповідно до Державної цільової програми реформування залізничного транспорту на 2010-2019 рр., затвердженої Постановою КМУ від 16.12.2009 № 1390 та планів імплементації деяких актів законодавства ЄС у сфері залізничного транспорту, схваленими розпорядженням КМУ від 26.11.2014 № 1148 [4]. Основною метою реформування залізничного транспорту є розвиток конкуренції на ринку залізничних перевезень та підвищення ефективності діяльності галузі.

Модель інноваційного розвитку залізничного транспорту повинна охоплювати правові, управлінські, фінансово-економічні, екологічні та інноваційні аспекти, спрямовані на забезпечення збалансованості інтересів держави, суспільства та залізничної галузі. До основних напрямів вдосконалення залізничного транспорту України можна віднести: утворення та забезпечення функціонування структурного підрозділу з питань залізничного транспорту у складі центрального органу виконавчої влади; формування вертикально інтегрованої системи господарського управління залізничним транспортом; запровадження державної підтримки пасажирських перевезень; удосконалення роботи технічних, прикордонних і припортових залізничних станцій; удосконалення процесу управління перевезеннями із застосуванням новітніх інформаційних технологій; приведення стандартів залізничного транспорту у відповідність з вимогами ЄС.


1. Калат Я. Шляхи підвищення ефективності функціонування єврорегіонів в умовах імплементації Угоди про асоціацію між Україною і ЄС / Я. Калат// Інститут транскордонного співробітництва та європейської інтеграції. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.icci.com.ua.

2. Копитко О.В. Напрямки інноваційного розвитку підприємств залізничного транспорту [Електронний ресурс] / О.В. Копитко / Менеджмент на залізничному транспорті // Х Ювілейна міжнадродна науково-практична конференція «Проблеми економіки та управління на залізничному транспорті». Режим доступу: http://www.ekuzt.gov.ua/node/18.

3. Полтавська О.С. Проблеми та пріоритети інноваційного розвитку залізничного транспорту України [Електронний ресурс] / О.С. Полтавська /


208

Менеджмент на залізничному транспорті // Х Ювілейна міжнадродна науково-практична конференція «Проблеми економіки та управління на залізничному транспорті». Режим доступу: http://www.ekuzt.gov.ua/node/157.

4. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової програми реформування залізничного транспорту на 2010-2019 роки» від 16 грудня 2009 р. №1390 [Електронний ресурс] / Законодавство // Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2009-%DF. УДК 336.025

ПЕРЕВАГИ ТА РИЗИКИ ПРОВЕДЕННЯ РЕФОРМИ ФІСКАЛЬНОЇ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ

АНДРУЩЕНКО О.Ю., кандидат економічних наук, докторант

Донбаська державна машинобудівна академія Тенденція останніх років показує, що фіскальна децентралізація є

найбільш реалізованим та оптимальним інструментом фіскальної та бюджетної політики на місцевому рівні для багатьох країн. В Україні з початком впровадження у 2014 році реформи децентралізації і реалізації фіскальної децентралізації було прийнято ряд змін до законодавства, що регулює бюджетні та податкові відносини, а саме – внесенні зміни до Бюджетного та Податкового кодексів в частині фіскальної децентралізації, внесені зміни до низки законодавчих актів, які суттєво впливають на якість бюджетного забезпечення територіальних громад.

З впровадження фіскальної децентралізації в Україні відбулися суттєві зміни майнового оподаткування на місцевому рівні. До місцевих податків і зборів тепер включають: податок на майно (складається з: податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку; плати за землю); єдиний податок; туристичний збір, збір за місце для паркування транспортних засобів. Очікується, що місцеві ради отримають фінансові важелі (встановлення ставок, пільг) реального впливу на рівень надходжень від місцевого оподаткування Як і у попередніх роках, податок на доходи фізичних осіб (включаючи військовий збір), акцизний податок та екологічний податок є бюджетоутворюючими у формуванні державного та місцевих бюджетів. ПДВ і мито – доходи державної казни, місцеві податки і збори є джерелом доходів бюджетів органів місцевого самоврядування [5].

Внаслідок цього перше місце по наповненню місцевих бюджетів займає податок на доходи фізичних осіб, місцеві податки і збори стали другим за обсягом джерелом наповнення місцевих бюджетів. Їхня частка у загальній структурі доходів місцевих бюджетів з урахуванням податків на майно та єдиного податку сягнула 17 % у 2016 році і 16,3 % у 2015 р. В структурі місцевих бюджетів у середньому по країні без урахування ПДФО частка власних ресурсів збільшилася на 30 %, а з ПДФО, який із закріпленого податку став власним ресурсом у повному обсязі, – втричі [3]. Ці позитивні зміни


209

дохідної частини органів місцевого самоврядування створюють реальні ресурси для вирішення проблем місцевого значення, таких як: оновлення інфраструктури, виконання соціально-економічних програм, благоустрій, поліпшення послуг ЖКГ тощо.

Як результат – фіскальна децентралізація збільшила доходи місцевих бюджетів і це для територіальних громад є перевагою[4]. До переваг фіскальної децентралізації можна також віднести і наближеність органів місцевого самоврядування до громадян та безпосередня взаємодія з ними, що дозволяє більш якісно задовольнити соціальні потреби населення на місцевому рівні, забезпечення обґрунтованого розподілу фінансових ресурсів між окремими територіальними утвореннями, забезпечення макроекономічної стабільності на місцевому рівні та фінансової самостійності місцевих органів влади, сприяння підтримці підприємницької активності та зростанню інвестиційних можливостей місцевих органів влади та управління щодо соціально-економічного розвитку регіонів.

Однак існують і певні ризики, а саме: - зниження рівня контролю над формуванням та ефективністю розподілу

бюджетних коштів; - зростання міжрегіональної диференціації чистих фіскальних вигід –

різниці між обсягом одержуваних вигід від надання суспільних благ і рівнем здійснюваних податкових платежів, що призводить до порушення принципу територіальної справедливості, який передбачає наявність рівного доступу до суспільних благ незалежно від їх географічного розташування;

- зниження пріоритетів державних органів влади та управління в наданні інфраструктурних інвестицій, зниження ефективності реалізації бюджетної політики на місцевому рівні;

- обмеження державних органів влади та управління в вирівнюванні дохідних та видаткових частин бюджетів місцевого самоуправління, регулюванні соціально-економічних диспропорцій розвитку регіонів.

- незначний перелік місцевих податків і зборів у зв’язку з об'єднанням податків не дає можливість органами місцевого самоврядування обирати ті податки, які несуть економічну ефективність для конкретного регіону з урахуванням його особливостей та потенціалу;

- неефективна бюджетна децентралізація може зумовити дисонанс між перерозподілом доходів і макроекономічною стабільністю, соціальною справедливістю чи економічною ефективністю.

- інші ризики пов’язані з необхідністю перегляду меж адміністративно-територіальних одиниць, коли можливий політичний спротив локальних еліт із перспективою залучення на свою підтримку широкої громадськості через побоювання втратити статус та інфраструктурні переваги.

- надмірна децентралізація за умов фінансово-економічної нестабільності (кризи) теж здатна спричинити домінування локальних інтересів над регіональними чи навіть державними, що призведе до відмінностей у цілях державної та регіональної політики щодо реалізації бюджетної політики,


210

пріоритетах і, як наслідок, до ускладнення при виконанні функції стабілізації та перерозподілу доходів, зменшення ефективності й посилення диференціації регіонального розвитку [6].

Таким чином можна зробити висновки, що фіскальна децентралізація має як позитивний, вплив на економічний розвиток так і певні ризики, а сам процес фіскальної децентралізації знаходиться під впливом внутрішніх (історичні, законодавчо-інституційні, політичні, соціально-економічні) та зовнішніх (вплив міжнародних організацій та іноземних урядів, вплив інших зовнішніх сил на місцевий розвиток, «ефект демонстрації», «навчання дією») чинників, що повинні бути враховані при формуванні концепції фіскальної децентралізації та стратегічних планів сталого розвитку міст, які відбивали б сучасні тенденції розвитку держави.


1. Скрипник А. Бюджетна децентралізація як шлях до Євросоюзу / А. Скрипник, О. Сунцова // Економіст. – 2005. – № 3. – С. 26–29.

2. Децентралізація публічної влади: досвід європейських країн та перспективи України / О.М. Бориславська, І.Б. Заверуха, А.М. Школик та ін. – К.: ТОВ «Софія», 2012. – 218 с.

3. Сайт Децентралізація влади [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://decentralization.gov.ua/news/item/id/1507

4. Сайт Інституту бюджетних та соціально-економічних досліджень [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ibser.org.ua

5. Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 р № 71-VIII [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua

6. Усков И.В. Децентрализация как основа становлення финансово самостоятельных местных органов власти / И.В. Усков // Бизнес-Информ. – 2012. – № 3. – С. 107-111. УДК 334.72:364-787.424(477) СОЦІАЛЬНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО, ЯК РІЗНОВИД САМОЗАЙНЯТОСТІ

ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ В РАМКАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СИСТЕМИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНО ВІДПОВІДАЛЬНОГО

СУСПІЛЬСТВА АРАКЕЛОВА І.О.,

кандидат економічних наук, декан факультету економіки Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

На сьогодні питання соціального забезпечення внутрішнього переміщених (ВПО) осіб є одним з основних питань врегулювання наслідків анексії АР Крим та окупації частини Донецької та Луганської областей України, що продовжується вже понад 3 роки. На думку міжнародних експертів, основна частина ВПО, за ці роки в переселенні вже визначилась з основними питаннями щодо тимчасового проживання, освіти, медичного


211

забезпечення, тому організації-донори акцентують увагу на допомозі у працевлаштуванні та адаптації даної категорії населення у приймаючих громадах.

Одним з варіантів допомоги внутрішньо переміщеним особам у підтримці економічної активності навіть формально пасивної частини трудового потенціалу переселенців, до якого відносяться пенсіонери, жінки, що опікуються дітьми до 3 років, люди з інвалідністю, є розвиток соціального підприємництва, як різновида самозайнятості.

Соціальне підприємництво - це достатньо новий вид підприємницької діяльності, що об’єднує у собі комерційний і некомерційний сектор економіки та на меті має вирішення соціальних проблем у суспільстві [1].

Основними ознаками соціального підприємництва є: - Соціальний вплив; - Фінансова стійкість; - Іноваційність - Підприємницькій підхід до вирішення соціальних питань; - Самоокупність; - Реінвестування прибутку у розвиток соціального підприємства [2]. Розглядаючи питання впровадження соціального підприємництва

внутрішньо переміщеними особами, треба звернути увагу на його додаткову допомогу державним програмам підтримки ВПО: воно сприяє створенню нових робочих місць, вирішує питання якості життя переселенців через забезпечення зайнятості, а також за рахунок виробництва доступних товарів і послуг здатних задовольнити вразливі категорії населення.

Згідно статистичних даних, що надані Міжнародною організацією з міграції [3], з розподілу ВПО за рівнем зайнятості та їхнього соціального становища, показує реальні дані щодо можливості залученні переселенців до розвитку соціального підприємництва в рамках програм самозайнятості. Станом на квітень 2017 року серед ВПО нараховувалося 27,6 % - безробітних та 30,9 % - пенсіонерів, людей з інвалідністю, жінок, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною. Також згідного даного дослідження, 15 % переселенців, що потребують роботу, вже сьогодні готові розглядати питання перепідготовки та відкриття власного бізнесу. Соціальне підприємництво як раз стає варіантом працевлаштування саме цих економічно неактивних переселенців.

Основні напрями розвитку соціально підприємництва серед ВПО, що вже на сьогодні реалізовані в Україні, це:

- освітні послуги для дітей (дошкільна освіта, досугова освіта, мовні курси, інклюзивна освіта тощо);

- соціальна та психологічна реабілітація внутрішньо переміщених осіб та учасників АТО;

- соціальна допомога людям похилого віку;


212

- виробництво протезно-ортопедичних виробів для реабілітації учасників бойових дій.

Однак організація соціального підприємництва сьогодні має деякі проблеми у впровадженні: відсутність регулювання на законодавчому рівні діяльності соціальних підприємств; проблеми координації, несприйняття та нерозуміння окремими установами такого поняття, як соціальне підприємництво; недостатньо розвинутий освітній рівень у сфері соціального підприємництва. При цьому необхідно зазначити і кроки державних установ, щодо підтримки соціального підприємництва, а саме програму «Соціальне підприємництво» [4] від Ощадного банку України, яка надає можливість вимушеним переселенцям (як одній з уразливих категорій населення), які в рамках своєї діяльності забезпечують реалізацію соціальних проектів та ініціатив або вирішують певні соціальні проблеми незахищених верств населення, отримати кредит у національній валюті за економічно привабливими ставками.

Таким чином, розвиток такого явища як соціальне підприємництво серед внутрішньо переміщених осіб, може виступати у якості додаткового інструмента державної політики соціальної підтримки даної категорії населення, вирішуючи низку проблем, таких як: розвиток економічної активності переселенців, вирішення частки соціальних проблем як самих переселенців, так і приймаючих громад, що несе в собі важливий аспект соціальної адаптації на новому місці переселення, залучення до проектів соціального підприємництва міжнародної гуманітарної допомоги як у фінансовому вигляді, так і освітнього характеру, а також впровадження інновацій у вирішенні соціальних проблем як на місцевому, так і на державному рівні.

Список використаних джерел: 1. Соціальне підприємництво: від ідеї до суспільних змін. Посібник /

Свинчук А.А., Корнецький А.О., Гончарова М.А., Назарук В.Я., Гусак Н.Є., Туманова А.А. – К: ТОВ «ПІДПРИЄМСТВО «ВІ ЕН ЕЙ», 2017 – 188 с.

2. Свинчук А.А. Гармонізація цілей діяльності соціального підприємства/ Свинчук А.А.// Бізнес Інформ. – 2016. – №1. – C. 195–200.

3. Звіт національної системи моніторингу ситуації з внутрішньо переміщеними особами (Квітень 2017 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://iom.org.ua/sites/default/files/nms_report_march_2017_ ukr_new.pdf.

4.Соціальне підприємництво кредитування спільно з WNISEF [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.oschadbank.ua/ua/ business/loans/socializing/.

5. Проект Закону про соціальні підприємства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54903.


213

УДК 004.4: 657 ВИКОРИСТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ПРОЦЕСІ

ВИКЛАДАННЯ ОБЛІКОВИХ ДИСЦИПЛІН БЕНЬКО М.М.,

доктор економічних наук, професор МОШКОВСЬКА О. А.,

кандидат економічних наук, доцент Київський національний торговельно-економічний університет

Впровадження інноваційних підходів, інформаційних систем і технологій

у навчальний процес є важливою складовою підготовки фахівців з обліку і оподаткування.

З огляду на широкомасштабний розвиток інформаційних технологій бухгалтерського обліку, контролю та аудиту, актуалізуються завдання підготовки фахівців з обліку і оподаткування, які були б спроможні застосувати інноваційні інформаційні технології у професійній діяльності або в процесі здійснення науково-дослідної роботи.

Застосування інформаційних систем і технологій, доступних на сьогоднішній день суспільству, сприяє інтелектуалізації людської діяльності, створенню якісно нового інформаційного середовища. Вищі навчальні заклади в складі системи освіти є одним з об'єктів процесу інформатизації суспільства, яке вимагає проведення ретельного аналізу сучасних інформаційних технологій і можливості їх широкого використання в освітньому процесі підготовки майбутніх фахівців з обліку і оподаткування. На думку вчених, впровадження інформаційних технологій буде сприяти підвищенню якості, інтенсивності й ефективності процесу навчання. Проте це можливо за умови вирішення вищим навчальним закладом комплексу учбово-методичних проблем, а саме: формування єдиного комплексного науково-методичного підходу до вирішення проблеми впровадження інформаційних технологій у навчальний процес; розробка методики використання інформаційних технологій у практичній (навчальній) діяльності; підготовка педагогічних кадрів з метою опанування інформаційними технологіями і впровадження їх у навчальний процес; матеріально-технічне оснащення вищих навчальних закладів; пошук, розробка й створення відповідного програмного забезпечення.

Окремим аспектом підвищення якості одержання знань студентами є відбір і систематизація засобів інформаційних технологій, придатних для викладання облікових дисциплін.

Велике значення при викладанні облікових дисциплін відіграють наочні приладдя, які пожвавлюють викладання, роблять його зрозумілішим, цікавішим, педагогічно ефективнішим, а також дозволяють при мінімальних витратах часу більш чітко представити лекційний матеріал, відокремити основне від другорядного, сконцентрувати увагу студентів на деталях, які при інших умовах не були б засвоєні й зрозумілі для них. Отже, важливо створити такі умови навчання, при яких студент може представити предмети, явища,


214

процеси й зможе розвити свої розумові здібності для таких уявлень, а це у свою чергу, спрямує його на шлях самостійних міркувань, допоможе опанувати навчальний матеріал в більш доступній формі.

Інформаційну модель викладання облікових дисциплін можна розглядати як системну інновацію, що допомагає інтегрувати теоретичні, методологічні й практичні основи педагогічного процесу. У той же час всі складові цього процесу: мета, зміст, діяльність студентів і викладачів, контроль і оцінка результатів навчання зазнають певних змін [1].

Процес викладання облікових дисциплін, що базується на інформаційних технологіях, вимагає чіткої постановки цілей і контролю їх реалізації. Відповідно до вимог комп'ютерних програм спосіб досягнення цілей при викладанні облікових дисциплін повинен бути покроковий, ієрархічний з урахуванням інформаційних засобів, методик, за допомогою яких буде визначена мета, і які будуть реалізовані на певному етапі навчання й у визначений строк [2].

На сьогодні викладачі широко використають новітні технічні засоби, які значно полегшують викладання облікових дисциплін. Так, мультимедійний проектор дозволяє створювати оптимальний варіант «мобільного офісу». Інтерактивна дошка – сучасне рішення, що дає унікальні можливості в процесі організації навчального процесу, проведенні семінарів, презентацій. У сукупності з комп'ютером і мультимедійним проектором викладач має можливість писати текст (як на традиційній дошці), викликати з комп'ютера різноманітні додатки й робити поверх них свої позначки, заходити в Інтернет. При цьому всі записи зберігаються в пам'яті комп'ютера, тобто стає можливим повернутися до заданого місця протягом лекції необхідну кількість разів.

На сьогодні мультимедійні можливості розробки й оформлення навчального матеріалу по обліковим дисциплінам здатні перетворити навіть саме звичайне заняття в захоплююче й пізнавальне. У той же час, сучасний викладач повинен бути здатним працювати зі студентами на переносних комп'ютерах, у локальній і глобальній мережах, використати електронну дошку, бути готовим до експериментів, наукового пошуку для визначення найбільш ефективної комп'ютерної стратегії навчання

Викладання облікових дисциплін комп'ютеризованим способом, визначення цілей викладача при цьому, має певні переваги, до яких можна віднести зменшення кількості паперових носіїв при поданні студентам відповідної інформації з певної дисципліни. Так, на практичному занятті за допомогою мультимедійної дошки викладач демонструє правильність заповнення того або іншого первинного документа згідно єдиного зразка, на самій дошці. При цьому викладач може застосувати зв'язок даної дисципліни з іншими, що досить актуально для майбутніх бухгалтерів: продемонструвати правильно заповнений документ, вказати на можливі помилки при заповненні і їхнє виправлення або недопущення таких. З іншого боку, будь-який збій у комп'ютерній програмі або несподіване знеструмлення мережі, можуть спровокувати паніку в студентів, звичайно, якщо вони позбавлені оперативних інструкцій викладача. У звʼязку з вищезазначеним, з метою досягнення


215

ефективності й злагодженості діяльності викладача при викладанні облікових дисциплін й одержання необхідної інформації з певної теми, необхідні з боку адміністрації вищого навчального закладу, яка відповідає за технічне й програмне забезпечення комп'ютерних систем, забезпечення безперебійного підключення до локальної й глобальної електронної мережі, підтримка й своєчасне відновлення бази даних [3].

Крім того, до незаперечних переваг застосування інформаційних технологій можна віднести можливість накопичувати й компактно зберігати великий обсяг навчальних матеріалів, інформації. На відміну від паперових аналогів, комп'ютерне подання матеріалу полегшує студентові одержання й сприйняття відповідної інформації. Можна відмовитися від звичних текстів і замінити їх такими, які динамічно компонуються з багатьох складових. Прикладом таких занять може бути подання навчального матеріалу у вигляді презентацій, які у своїй практиці широко застосовують викладачі. Працюючи з такими текстами, студент одержує можливість відійти від традиційної моделі навчання, він може комбінувати блоки інформації з різних джерел, архівувати, редагувати, розширювати й систематизувати. Застосування інформаційних технологій дає студентам додаткові можливості розвивати свою орієнтацію в просторі, графічні здатності, координацію рухів, уміння читати складні тексти, розрізняти шрифти, розуміти діаграми, вирішувати складні завдання.

Придбані вміння надалі дозволять студентові бути більш компетентним, спробувати себе в різних галузях економіки, застосовуючи отримані знання з різних дисциплін і вміло поєднувати їх, що особливо актуально на ринку праці в умовах економічної кризи.

Таким чином, організація процесу викладання облікових дисциплін із застосуванням інформаційних технологій отримує ознаки наукової, пізнавальної, пошукової діяльності, що надає студентам змогу відчути атмосферу творчості, задоволення від самостійного отримання знань, занурення в проблемну ситуацію.


1. Мезенцев К.Н. Автоматизированные информационные системы. М.: Academia, 2013. – 176 с.

2. Добраш А.А. Впровадження новітніх інформаційних технологій навчання під час підготовки фахівців з обліку і аудиту // Нові інформаційні технології в освіті: збірник тез восьмої науково-практичної конференції / за заг. ред. к. ф.-м. н., доц. В.П. Шевченка. – К.: Кафедра. 2015. – С. 22 – 25.

3. Бордовская Н.В., Реан А.А. Педагогика: учебное пособие. – СПб.: Питер, 2008. 304 с.


216

УДК 821.161.2-92(043) ПЕРСПЕКТИВА ВИХОДУ УКРАЇНИ НА ЄВРОПЕЙСЬКІ РИНКИ

БЕРЕЖНА Л.Г., Маріупольський державний університет

Питання інтеграції України в Європейський Союз (ЄС) є актуальним

питанням сьогодення, незважаючи на значні теоретичні та практичні розробки. Входження України в ЄС є стратегічною метою, оскільки Україна прагне бути не тільки географічною частиною Європи, але й повноцінним учасником її політичних, економічних та культурних процесів. Досягнувши даної мети Україна зможе повноцінно захищати національні інтереси, будувати економічно розвинену і демократичну державу, зміцнювати позиції у світовій системі міжнародних відносин.

Кроком для досягнення цієї цілі є входження України на європейські ринки. З 1 січня 2016 року між ЄС та Україною розпочато реалізацію економічної частини Угоди про асоціацію, зокрема в частині функціонування зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Так, Міністерством економічного розвитку України разом з іншими уповноваженими державними органами та Урядовим офісом з питань Європейської інтеграції із залученням аналітиків європейського союзу розроблявся Проект деталізованого Плану заходів з імплементації розділу економічної частини Угоди про асоціацію на 2016-2019 рр.

Вивчення обставин та умов впровадження зони вільної торгівлі з ЄС показує, значний вплив на затягування початку реалізації торгівельної складової Угоди спричинила не тільки геополітична криза з Росією, а й недоліки інституційного середовища регулювання економічних, в т.ч. зовнішньоекономічних відносин України. Експерт з міжнародної торгівлі Микола Ларін впевнений: качество украинского рынка изменится в лучшую сторону, но для этого понадобится 10-12 лет. «Нашу экономику сейчас переставляют на «рельсы» того рынка, для которого будем работать. Мы трансформируем свое законодательство и лет через 10-12 все нормы, которые действуют в Европейском Союзе, будут действовать и на национальном рынке» [3]. Разом з тим, з 2016 р. глибока та всеохоплююча зона вільної торгівлі почала своє функціонування, а Україна не відмовилася від запровадження норм та стандартів ЄС у національне законодавство.

Вказаний вище План заходів передбачає низку завдань у таких сферах, як технічні вимоги, виконання санітарних та фітосанітарних норм, дотримання прав інтелектуальної власності, урегулювання державних закупівель, особливості вирішення питань митного оформлення. Подальше ефективне функціонування зони вільної торгівлі з ЄС вимагає від України виконання всіх вимог для забезпечення повноцінної її участі у торгівельній співпраці. “План також враховує вже актуалізовані акти законодавства ЄС, імплементація яких дозволить гармонізувати українські стандарти зі стандартами ЄС, що позитивно вплине як на споживачів продукції та послуг на внутрішньому ринку України,


217

так і на виробників української продукції та послуг для їх експорту до ринку ЄС” [1].

Вважаємо, що імплементація норм та правил ЄС щодо стандартизації української продукції забезпечить можливість входження українських товаровиробників на українські ринки, сприятиме зростанню припливу іноземних інвестицій в економіку нашої держави, а також розширить можливість активізації експорту послуг, в тому числі у послуг виробничого характеру.

В цілому, передбачене Угодою скасування торгових мит майже на всю номенклатуру товарів, нівелювання тарифних та нетарифних обмежень імпорту товарів з України дозволить певним чином відкрити шлях українським виробникам на європейські ринки за умов дотримання ними вказаних вище стандартів якості продукції. За такого виду міжнародної економічної інтеграції України в ЄС очікується підвищення результативності економічної діяльності підприємств-експортерів за рахунок зростання норми прибутку від скасування ввізних мит ЄС та можливості українських підприємств брати участь в конкурсах щодо державних закупівель з країн ЄС.

Недоліком складової Угоди щодо зони вільної торгівлі є певна нерелевантність її положень щодо потенційної структури українського експорту. Як відмічають деякі фахівці, на момент обговорення її умов ключовою статтею експорту України “вважалася продукція металургії, однак війна на сході країни істотно знизила цей потенціал. Зараз ключовою статтею українського експорту стала агропродукція, що вимагає коригування документа” [2].

Усі ці складності не зменшують можливості, що відкрилися для України. Потрібно усвідомлювати, що позитивний ефект від ЗВТ з ЄС буде поступовий, і на миттєвість не варто сподіватися. Для того, щоб позитивний ефект був помітніший, в 2017 році Україні необхідно зробити великий крок в адаптації європейських техстандартів.

Список використаних джерел: 1. Підготовлено План заходів з імплементації економічної частини Угоди

про асоціацію між Україною та ЄС на 2016-2019 роки / Урядовий офіс з питань європейської інтеграції [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/ru/publish/article?art_id=248830202&cat_id=244276429.

2. Панченко Ю. Україна та ЄС офіційно розпочали вільну торгівлю. Що це означає? // Європейська правда [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/articles/2016/01/1/7042902/.

3. Почему Украина не завоевала европейский рынок // Сегодня [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.segodnya.ua/economics/enews/rossiya-ostaetsya-glavnym-torgovym-partnerom-pochemu-ukraincy-ne-zavoevali-evropeyskiy-rynok--910286.html.


218

УДК 331.5 ПРОБЛЕМИ ВІДТВОРЕННЯ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ

В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ БОДНАРУК О.В.,

кандидат економічних наук, доцент кафедри управління персоналом та економіки підприємства


На сучасному етапі перед Україною постають такі актуальні завдання, як забезпечення формування соціальної держави, людського розвитку та високої конкурентоспроможності економіки. Питання вдосконалення розвитку та використання людського капіталу держави і регіонів особливо актуальне в умовах національної соціально-економічної кризи. Якість людського капіталу прямо впливає на економічний розвиток, а напрями його вдосконалення є стратегічним завданням держави.

Світові тенденції прискорення загальних темпів економічного зростання, підвищення ступеня його інтенсифікації базуються не тільки на збільшенні масштабів і норм нагромаджень, але і на стрімкому нарощуванні людського капіталу, значному посиленні соціалізації економіки. Загалом у світі відбувається суттєве підвищення соціальної частки державних видатків. Якщо наприкінці 20-х років ХХ ст. вони становили 3-5%, то до 1969р. цей показник зріс до 10 %, до початку 90-х років досяг у середньому 20-25%, а у Швеції, Нідерландах, Данії, Франції, Німеччині, Австрії і Фінляндії – до 25-38 %. На початок ХХI ст. середньоєвропейський показник частки соціальних витрат у ВВП становив: по країнах ЄС-25 – 27,3% [1, с.261]. Збільшення соціальних видатків сприяло нарощуванню людського капіталу, який забезпечив у другій половині ХХ ст., за різними підрахунками, від 1/5 до 1/3 зростання ВВП у розвинених країнах .

На сучасному етапі в Україні людський капітал відіграє недостатню роль як чинник економічного розвитку. Кількісні та якісні параметри людського капіталу в Україні недостатньо забезпечують власне відтворення. Формування інноваційної соціально-економічної політики держави прямо залежить від якості та кількості людського капіталу. Зниження рівня здоров’я населення, погіршення його освітнього та інтелектуального рівня є основними чинниками, що перешкоджають реалізації перспективної інноваційної державної і регіональної політики.

У сучасних умовах в Україні існують чинники економічної та соціальної нестабільності, що зумовлюють виникнення загроз для розвитку людського капіталу як регіонів, так і країни в цілому. Найбільш небезпечними ризиками для соціального регіонального розвитку є:

- нерівномірність соціально-економічного територіального розвитку країни, що створює неоднакові стартові умови розвитку людини, спричиняє можливість виникнення локальних центрів соціального незадоволення в окремих регіонах;


219

- зниження здатності до інвестиційного та інноваційного розвитку в базових галузях промислових регіонів, що призводить до технологічної відсталості та скорочення потреби у висококваліфікованій робочій силі. Для усунення цього ризику необхідне значне ресурсне забезпечення з метою здійснення потрібної структурної модернізації регіональної економіки;

- значне послаблення зовнішньоекономічних позицій промислових регіонів унаслідок зміни кон’юнктури та зростання конкуренції на світових ринках. Це обумовлює зменшення доходів господарських суб’єктів регіонів та надходжень до місцевих бюджетів, що негативно позначається на можливостях людського розвитку регіонів;

- поглиблення структурних диспропорцій регіональних ринків праці, що спричиняє поширення застійного безробіття. Наслідком є зменшення мобільності робочої сили в межах регіону та країни;

- небезпека щодо зменшення або припинення фінансування об’єктів соціальної інфраструктури внаслідок звуження податкової бази через скорочення надходжень від платників податків умовах кризових ситуацій в економіці. Зменшення обсягів бюджетного фінансування соціальної сфери може погіршити демографічну ситуацію, стан здоров’я, рівень життя населення регіонів та спричинити соціальну напруженість.

Негативними ознаками, які характеризують проблеми у рівні людського розвитку в Україні та формуванні людського капіталу є :

- низький рівень якості життя, що відзначається більшістю дослідників та про що свідчать розрахунки міжнародних індексів якості життя: у 2008 р. Україна за цим індексом знизилась на 3 позиції порівняно з 2006р. і посіла 62 місце ( разом з Намібією), а у 2013 році була вже на 78 місці.

- втрата позицій у міжнародному рейтингу рівнів розвитку людського потенціалу країн: згідно із звітами ООН про людський розвиток за Індексом людського розвитку (ІЛР) Україна у рейтингу 2009р. посіла 85 місце серед країн світу, у 2010р. рейтинг значно підвищився (69 місце), але вже в 2016 році впав до рівня 2009 р – 84 місце серед більш ніж 160 держав світу. Спостерігається нестабільність динаміки рейтингу, що не свідчить про поліпшення умов людського розвитку [2].

- недостатнє фінансування людського розвитку: видатки на охорону здоров’я в Україні у 2007 році склали до 3,4% ВВП; у 2009р. вони зросли до 6%, однак це не забезпечує достатнього фінансування галузі, що обумовлює зростання захворювань; видатки на освіту у 2007 р. становили 7% ВВП, у 2014р. - 9,2% ВВП [3], що не відповідає вимогам законодавства в галузі освіти стосовно її фінансового забезпечення.

- погіршення кваліфікаційної структури зайнятих у промисловому виробництві, що обумовлено низьким технологічним розвитком більшості галузей. Поточна структура виробництва продукції переробної промисловості зумовлює повільність якісного відтворення робочої сили та підвищення її кваліфікації, адже на галузі, які для виробництва продукції залучають низькокваліфіковану робочу силу та працівників середнього рівня кваліфікації


220

припадає понад три чверті інвестицій переробної промисловості. Відтак поточні тенденції економічної динаміки в Україні свідчать про посилення технологічної несумісності української економіки з розвиненими країнами, що консервує за Україною у міжнародному розподілі праці роль постачальника продукції первинної обробки з низьким вмістом доданої вартості. Повільність якісних зрушень у динаміці розвитку промисловості обмежує структурні та функціональні зміни в національній економіці, спрямовані на підвищення її конкурентоспроможності на основі технологічної модернізації, що гальмує перехід до нової якості економічного розвитку країни [4]. Це знижує потребу у висококваліфікованих кадрах.

Розвиток людського капіталу потребує стратегічних підходів. Тому в довгостроковій перспективі доцільно запровадити такі інституційні та програмні заходи щодо соціального та людського розвитку: у регіональних програмах соціально-економічного розвитку та інших стратегічних документах забезпечити розвиток людського капіталу, підвищення якості життя; розробити систему заходів щодо підвищення рівня фінансування людського капіталу регіонів за рахунок усіх джерел та наближення його обсягів до рівня країн із високим рівнем розвитку людського потенціалу; розробити нормативні документи щодо регулювання питань благодійного фінансування соціальних програм з метою стимулювання інвестицій у людський капітал. Необхідність підвищення конкурентоспроможності та соціальної привабливості регіонів України потребує комплексного вирішення численних завдань розвитку людського потенціалу та нагромадження людського капіталу.

Список використаних джерел: 1. Спільний європейський економічний простір: гармонізація

мегарегіональних суперечностей: моногр./ за заг. ред. Д.Г. Лук’яненка, В.І. Чужикова. – К.: КНЕУ, 2007. – 544 с.

2. Звіт з людського розвитку в Україні за 2016 рік. Людський розвиток і європейський вибір України. – ПРООН Україна, травень 2016 р. – 123 с.

3. Статистичний щорічник України за 2015 рік / Держкомстат України. – К.:ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2015. – 557 с.

4. Людський капітал регіонів України в контексті інноваційного розвитку: моногр. / В.П. Антонюк, О.І Амоша, Л.Г. Мельцер та ін.; НАН України, Ін-т економіки пром-сті. – Донецьк, 2011. – 308 с. УДК 378.14 МЕТОДИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ БЮДЖЕТНОГО ПРОЦЕСУ

БУРЦЕВА О.Є., кандидат економічних наук,

доцент кафедри обліку, фінансів та економічної безпеки ДВНЗ «Донецький національний технічний університет»

Історичні особливості розвитку України обумовили те, що регулювання

місцевих фінансів традиційно здійснюється «зверху». Високий рівень


221

централізації влади спричинив той факт, що система місцевого самоврядування не стільки була продуктом розвитку громадянського суспільства, скільки «продовженням» системи державного управління на місцях, сполучною ланкою між жителями окремих територій і державною машиною.

На даний час в Україні місцеве самоврядування проходить процес реформування. Метою якого є підвищення ефективності бюджетного процесу на всіх рівнях бюджету, що ставить перед місцевими органами влади принципово нові завдання: так необхідний перехід до бюджетування за результатами, принципами середньострокового планування, забезпечення постійного й об’єктивного моніторингу бюджетного процесу [1].

Методи ефективного виконання бюджетного процесу є система засобів розробки, обґрунтування, взаємоузгодження та оптимізації завдань і показників [2].

До методів виконання бюджету належать: аналітичний метод, метод прямого рахунку, метод коефіцієнтів, лінійно-орієнтований метод, нормативний метод, балансовий метод, метод базового бюджетування, програмно-цільовий методи.

Так, наприклад, на даний час при формуванні та виконанні місцевого бюджету у м. Покровськ Донецької області використовується лінійно-орієнтований метод. Ефективності бюджетного процесу в м. Покровськ оцінюється головним чином даними, які відображають контроль за кількістю та цільовим характером використання бюджетних коштів, а оцінка ефективності здійснення видатків зводиться до аналізу ступеню витрачання бюджетних коштів виділених на відповідний бюджетний період та виникали питання, якщо кошти були недовитрачені, або ж перевитрачені.

Однак, застосування лінійно-орієнтованого методу не дає змогу виявити джерела покриття і визначити ефективність бюджетних програм. Тому, важливе значення набуває впровадження в м. Покровськ програмно-цільового методу, який допоможе зміцнити та підвищити ефективність бюджетного процесу.

Запровадження програмно-цільового методу складання та виконання місцевих бюджетів передбачено Концепцією застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14.09.2002 р. № 538-р, та Концепцією реформування місцевих бюджетів, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.05.2007 р. № 308-р. [3, 4]

Метою впровадження програмно-цільового методу є встановлення безпосереднього зв’язку між виділенням бюджетних коштів і результатами їх використання на основі визначених цілей та результативних показників.

Програмно-цільовий підхід у бюджетному процесі передбачає формування й виконання бюджету у розрізі бюджетних програм головних розпорядників бюджетних коштів, що включає визначення загальної мети кожної бюджетної програми на довгостроковий та середньостроковий періоди [3].


222

Введення в організацію бюджетного процесу м. Покровськ програмно-цільового методу надасть можливість оцінити ефективність і результативність використання бюджетних коштів шляхом проведення оперативного моніторингу та оцінки виконання бюджетних програм. За результатами даної оцінки програмно-цільовий метод забезпечить успішне досягнення результату, встановленого стратегічними документами держави, підвищить рівень забезпеченості населення послугами належної якості і, відповідно, довіри до влади.

Застосування цього методу приятиме підвищенню якості благ і послуг, що надаються за рахунок бюджету, через посилення відповідальності виконавців програм та зіставлення витрат і результатів від надання таких благ і послуг для суспільства. Це забезпечить в бюджетному процесі підвищення ефективності та раціональності розподілу обмежених фінансових ресурсів між бюджетними програмами, забезпечує підвищення самостійності та відповідальності виконавців цих програм, створює умови по формуванню системи моніторингу результативності на якості формування та виконання бюджетної програми.

В узагальненому вигляді, ефективність можливого застосування програмно-цільового методу у м. Покровськ Донецької області виявиться у наступному:

- завдяки впровадженню програмно-цільового методу покращиться реалізація бюджетної політики, зокрема підвищиться ефективність розподілу й використання бюджетних коштів, бюджетні програми будуть в більшій мірі орієнтовані на конкретний результат;

- буде реорганізовано діяльність головних розпорядників коштів щодо формування та виконання бюджетних програм в контексті чіткого розподілу відповідальності між виконавцями програм;

- посилиться прозорість бюджету, в більшій мірі існує можливість залучення громадськості до обговорення питань бюджетної політики на місцевому рівні;

- буде започатковано здійснення моніторингу бюджетних програм; - буде розроблено тимчасові типові переліки бюджетних програм та

результативних показників їх виконання для місцевих бюджетів у окремих галузях.


1. Язлюк Б.О. Концепція підвищення ефективності бюджетного процесу та шляхи удосконалення регіональної бюджетної політики / Б.О. Язлюк // Вісник ОНУ імені І.Мечникова. – 2013. – №18. – С. 193–197.

2. Бюджетна система [Електронний ресурс] : навч. посіб. / Н.І. Климаш, К.В. Багацька, Н.І. Демьяненко та ін. ; [за заг. ред. Т.А. Говорушко]. – Львів : «Магнолія 2006», 2014. – 296 с. – Режим доступу : http://pidruchniki.com/ 1532051764491/finansi/byudzhetna_sistema.

3. Розпорядження КМУ «Про схвалення Концепції застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі» від 14 вересн. 2002 р.


223

№538-р. [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу: http//www.liga.net.

4. Розпорядження КМУ «Концепція реформування місцевих бюджетів» від 23.05.2007 р. №308-р. [Електронний ресурс]/Верховна Рада України. – Режим доступу: http//www.liga.net. УДК 338.22(477)

СТРАТЕГІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ І СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ГАПОЧКА Ю.П.,

викладач кафедри маркетингу ГАЛКО С.М.,

магістрант кафедри маркетингу Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

На шляху розвитку демократії, ринкової економіки та відкритого

суспільства Україна опинилася перед необхідністю прискореного проведення ефективних реформ та вибору оптимальної стратегії їх здійснення.

Стратегія економічних реформ в кожній країні випливає з особливостей її історичного розвитку, специфіки економічного, соціального і політичного становища, яка враховує при цьому рівень радикальності, терміни, послідовність проведення та способи вирішення поточних завдань.

Реформування економіки в Україні передбачало рішення трьох взаємопов'язаних завдань:

- проведення системних змін в економіці, включаючи інституційні та структурні перетворення;

- лібералізацію економіки; - фінансову (макроекономічну) стабілізацію. Інституційні перетворення, які потрібні для створення основ ринкової

системи, для приведення в дію рушійних сил ринкового господарювання - підприємництва і конкуренції. Вони передбачають зміни у відносинах власності, приватизації, земельної реформи, формування ринків праці, капіталів, підтримку підприємництва, антимонопольну політику, розвиток фінансової інфраструктури, впровадження законодавчої бази ринкової економіки і т.д.

Структурна перебудова являє собою процес адаптації структури національної економіки в умовах потреб вітчизняного і світового ринків, що змінюються. Вона необхідна для переорієнтації витратної економіки на виробництво товарів і послуг відповідно до попиту, конверсії військового виробництва, формування нової експортної бази, підвищення ефективності використання ресурсів.

Лібералізація економіки пов'язана зі скороченням і принциповими змінами функцій держави в економіці. Лібералізація служить початком формування нових ринкових цін, які характеризують співвідношення між


224

попитом і пропозицією, стимулюючи структурні зрушення і підвищення ефективності економіки.

Фінансова (макроекономічна стабілізація) передбачає проведення жорсткої політики бюджетних, грошово-кредитних відносин, обмінного валютного курсу, заробітної плати.

Успіх реформ в економіці визначається рішенням всіх трьох завдань, а не одного з них. Вибір сценарію проведення реформ залежить від послідовності реформування елементів і термінів.

На сучасному етапі реформ в Україні процес змін відбувається повільними темпами і не забезпечує суттєвих перетворень і досягнень. Оцінка трансформаційних змін у вітчизняній економіці повинна проводитися в контексті загальносвітових тенденцій розвитку трансформаційних процесів, які впливають на хід перетворень в Україні. До них відносяться:

- поширення ринкової моделі економіки на всі регіони світу; - глобалізація і посилення взаємозалежності країн; - поглиблення інтеграційних процесів; - залежність соціально-економічного розвитку від сучасних високих

технологій. Ринкова модель економіки затвердилася в усьому світі кінці XX -

початку XXI ст. Саме ця модель має серйозні відмінності відповідно до обраної доктрини розвитку економіки і специфічних умов господарювання в окремих країнах.

Трансформаційні процеси вважаються успішними, якщо вони забезпечують реалізацію комплексної стратегії розвитку:

- високоякісне управління; - розвиток конституційного середовища; - дієвість правових і судових процедур; - ефективне державне регулювання і т.п. Нова стратегія розвитку повинна спиратися на зміцнілий фундамент

ринкової економіки, яка в Україні характеризується такими ознаками: - певною рівновагою між пропозицією і попитом на товари і послуги за

допомогою цінових механізмів; - насиченням ринків товарами різної якості, які задовольняють

платоспроможний попит населення; - функціонуванням валютного і фінансового ринків; - зменшенням залежності вітчизняної економіки від імпорту енергоносіїв,

сировини, матеріалів, комплектуючих виробів; - збільшенням експорту, що є свідченням відкритості економіки. Оцінка трансформаційних змін і стану вітчизняної економіки показала,

що процес формування ринкової економіки незавершений і вимагає, перш за все, створення ефективного ринку праці. На сьогодні в Україні такий важливий виробничий ресурс, як робоча сила, не отримав відповідної вартісної оцінки, що суттєво зменшує можливості її використання. Низька вартість робочої сили при світових рівнях вартості всіх інших виробничих ресурсів - техніки, матеріалів, енергії, інновацій - є значною перешкодою на шляху економічного


225

зростання, особливо при врахуванні рівня кваліфікації робочої сили. Така ситуація знижує мотивацію до високопродуктивної праці, пригнічує ділову активність населення.

Повільно створюється такий атрибут ринкової економіки, як фондовий ринок. Українська економіка позбавлена ефективного інструменту капіталізації фінансових ресурсів, а отже, не має стимулів до розвитку, стримує структурну перебудову економіки, не забезпечує конкурентоспроможності.

В Україні накопичення капіталу і до сих пір пов'язано не з капіталізацією доходів, а з приватизацією, яка здійснюється шляхом посередництва; нелегітимного і незаконного привласнення, прямого розкрадання, штучного заниження вартості майна, що приватизується, прямого і опосередкованого участі номенклатури в привласненні, придбання за готівку, безгрошового придбання і т.п. В результаті приватизаційних процесів, які відбулися в Україні, у володінні основним капіталом державна власність не домінує.


1. Социально-экономический потенциал устойчивого развития: Учебник / под. ред. Л.Г. Мельника и Л. Хенса. – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2011. – 120 с.

2. Майбутнє України: стратегія поступу: монографія / І.О. Александров, О.І. Амоша, В.П. Антонюк, І.В. Багрова, Н.О. Балтачеєва, С.О. Біла, І.І. Гомаль, В.М. Гриньова, Л.І. Дмитриченко, В.В. Дорофієнко; НАН України, Ін-т економіки пром-сті України, Акад. екон. наук України. – Донецьк : Юго-Восток, 2008. – 304 c. UDK 336.7

LEGAL BASIS OF THE BANKING SYSTEM OF EU: INTEGRATED POSSIBILITIES FOR UKRAINE

DIATLOVA Y.V., candidate of economic sciences

Donetsk State University of Management

According to analysts, the banking sector has traditionally been a leader in the implementation of the best world and European practices [1]. Therefore, the integration of Ukraine's banking sector into the European Union's (EU) banking system has a certain foundation, but with the implementation of the legal framework for banking regulation, which requires an analysis of the EU legislation in the banking sector and the opportunities and areas of integration justification.

European cooperation in the field of legal regulation of banking activities was based on the Rome Treaty of 1957 on the establishment of the European Economic Community (hereinafter referred to as the EEC) and the Single European Act of 1986, on the basis of which the formation of a common internal market in the banking sector of the economy took place. In particular, Article 61 of the Treaty on


226

EEC establishment was referred to the liberalization of banking and insurance services, which had to be carried out in line with the progressive liberalization of capital movements. However, in the legal field, it was necessary to overcome the existing restrictions on banking activities in the Member States, which concerned the participation of foreign capital in national banking systems, and foreigners in the management of the bank. This problem was solved in 1973 with the adoption of 73/183/EEC Directive of the Council of the European Union on the abolition of restrictions on the free establishment of banks and other financial institutions and the free provision of independent services to them [2].

The first act of the common banking law is the 77/780/EEC Council Directive of 12th December 1977 on the coordination of laws, regulations and administrative regulations on the activities of credit institutions [3], according to which the conditions for the establishment of a credit institution are subject to certain conditions (minimum requirements), with Member States being able to impose more precise requirements. Subsequently, 77/780/EEC Directive has undergone significant changes and additions introduced by 85/345/EEC, 86/524/EEC, 89/ 646/EEC, 95/26/EC, 96/13/EC, 98/33/EC Directives.

The Second 89/646/EEC Directive of 15th December 1989 on the coordination of laws, regulations and administrative provisions related to the take up and pursuit of the business of credit institutions [4] has become part of Community legislation that is already in force, in particular Council 77/780/EEC Directive, and has also undergone several changes. The provisions of the Second Directive establish the minimum capital of a credit institution, the types of activities that are subject to mutual recognition, and subsequently apply the principles of freedom to provide services.

The next 2000/12/EC Directive dated 20th March, 2000 [5] which abolished the previous ones, has become the main one in this area of legislation; however, it has been a subject to repeated significant changes. The legal field was gradually improved in order to facilitate the process of initiating and continuing the activities of credit institutions, as well as eliminating the most obstructive differences between the laws of the member states in terms of the rules that these institutions are adhered to.

At present, the main instrument for freedom establishment and financial services provision to lenders in the EU internal market is the current 2006/48/EC Directive of the European Parliament and of the Council of 14th June 2006 [6], which, in its content, is an updated version of the previous 2000/12/EC Directive. 2006/48/EC Directive focuses not only on the principles and technical tools of prudential supervision, but also on the information disclosure. Subsequently, the provisions on technical oversight instruments are more detailed taking into the consideration the main requirements of the «Basel III» Recommendations developed by the Basel Committee on Banking Supervision, approved in 2010, which have become the response of the international community to the global financial and economic crisis.

The documents adopted by the Basel Committee outline a reformist approach to capital composition and regulatory requirements for it. The main changes that are


227

in line with Basel III's principles are improving the quality, transparency and improvement of the bank's capital structure, expanding capital risk coverage and stimulating measures to create its reserve stocks. New requirements for banking regulation will be introduced in countries that are members of the Basel Committee or formally proclaimed to meet their requirements, phased in over 2013-2018.

The EU plans to create a single set of rules for all Member States, not to encourage the strengthening of requirements in individual countries, and thereby reduce the differences in regulatory instruments and the existence of a homogeneous competitive environment. The basis of this approach is the consistent adoption of the previous rules of the Bank for International Settlements (BIS), which will ensure the organic transition from the requirements of Basel I and Basel III.

Integration processes in the banking sector are subject to analysis [1]. Integration into the European community of central banks has been recognized by the National Bank of Ukraine (NBU) since 2015. As part of the implementation of the Association Agreement between Ukraine and the European Union and the implementation of the Comprehensive Program for the Development of the Financial Sector of Ukraine until 2020, the NBU continues to implement the EU directives with the support of the EU, in particular, from 2015 onwards EU Project «Technical Assistance on Priority Areas of the Financial Sector» (EU-FINSTAR). The NBU also implements projects such as the XBRL FINREP Taxonomy and International Financial Reporting Standards (IFRS 9) for the banking sector.

The priority areas for the NBU in the field of implementation of EU practice are the following ones [7]: monetary and financial statistics; licensing and supervision of financial groups and conglomerates; macro-prudential supervision; prevention of systemic risks; risk management in banks of Ukraine; assessing the adequacy of domestic capital. According to the NBU, projects are implemented in accordance with the schedule.

Consequently, the integration of Ukraine's banking sector into the European community of central banks has been carried out in recent years through the implementation of EU legislation, the implementation of projects with EU support, which is absolutely reasonable.

Список використаних джерел: 1. Klymenko I. On the integration of the banking system of Ukraine into the

European Union banking system: Analytical note / I. Klymenko, Y. Belinska. – K.: National Institute for Strategic Studies, 2012 [Electronic resource]. – Access mode: http://www.niss.gov.ua/articles/777. (In Ukrainian).

2. Council Directive 73/183/EEC «On the abolition of restrictions on freedom of establishment and freedom to provide services in respect of self-employed activities of banks and other financial institutions» of 28 June 1973 [Electronic resource]. – Access mode: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX%3A31973L0183.

3. First Council Directive 77/780/EEC «On the coordination of the laws, regulations and administrative provisions relating to the take up and pursuit of the


228

business of credit institutions» of 12 December 1977 [Electronic resource]. – Access mode: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX%3A31977L0780.

4. Second Council 89/646/EEC Directive «On the coordination of laws, regulations and administrative provisions relating to the take up and pursuit of the business of credit institutions and amending 77/780/EEC Directive» of 15 December 1989 [Electronic resource]. – Access mode: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=celex%3A31989L0646.

5. 2000/12/EC Directive of the European Parliament and of the Council «Relating to the take up and pursuit of the business of credit institutions» of 20 March 2000 [Electronic resource]. – Access mode: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:L:2000:126:0001:0059:EN:PDF.

6. 2006/48/EC Directive of the European Parliament and of the Council «Relating to the take up and pursuit of the business of credit institutions (recast)» of 14 June 2006 [Electronic Resource]. – Access mode: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/ALL/?uri=CELEX:32006L0048.

7. The NBU continues to implement the EU directives: Press release of 02 June 2017 / Official site of the National Bank of Ukraine [Electronic resource]. – Access mode: https://bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=49511147. (In Ukrainian). УДК 659.127

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ПЕРІОД ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕФОРМ І ПЕРЕТВОРЕНЬ

ЄРЕМЕНКО О.М., кандидат економічних наук, доцент

ПАНЬКОВА А.П., магістрант кафедри маркетингу


На сьогоднішній день економіка і суспільство в нашій країні переживає період інформаційних реформ і перетворень. Сучасні інтеграційні процеси в економіці привели до нових умов роботи підприємств і організацій. Все більше підприємств ведуть бізнес через всесвітню мережу. У сучасній реальності інформація стає значущою інтеграційної силою, об'єднуючи діяльність мільярдів людей в глобальному інформаційному просторі, створюючи тим самим нові умови існування організацій.

За допомогою ефекту масштабу, обумовленого цифровими платформами, в сучасному епосі прискорюються всі процеси і явища. Це спричиняє за собою наслідки, які впливають на суспільство в цілому: на політику, економіку, бізнес, і, безумовно, на засоби масової інформації.

Кожен день світ поповнюється новими digital проектами та ідеями. Digital сфера вважається найперспективнішою для розвитку рекламного бізнесу. Люди


229

звикли до ТВ-роликів, до друкованих рекламних макетів і звичайної «наружки». І хоча вони залишаються важливою частиною взаємодії зі споживачем, цього недостатньо. Досвідченого покупця, на вибір якого безліч компаній надають різноманітні продукти і послуги, потрібно залучати нестандартної рекламою. І тут на допомогу приходить сфера digital, що постійно розвивається і відкриває необмежене поле для діяльності, творчості та нових можливостей [1].

Інтернет відноситься до тих винаходів, які люди створили, але поки не зрозуміли до кінця. Те, що спочатку було лише інструментом передачі цифрових даних з одного комп'ютера розміром з кімнату на інший, трансформувалося в доступний і різноманітний засіб для самовираження, ефективну рекламну площадку і т.п.

Інтернет нематеріальний, але при цьому він постійно мутує, зростає і ускладнюється. Він несе і блага, і біди, і ми тільки зараз починаємо усвідомлювати ступінь його впливу на наш світ.

В епоху постійного розвитку електронних комунікацій, коли люди вже не «виходять в Інтернет», а знаходяться постійно «он-лайн», можливості реклами розширюються, дозволяючи компаніям спілкуватися зі своїми потенційними споживачами на більш досконалому рівні.

Digital маркетинг - це використання різноманітних форм просування з використанням цифрових каналів. Digital маркетинг щільно пов'язаний з інтернет-маркетингом, в якому вже розроблені технології для досягнення цільової аудиторії навіть в офлайн середовищі (використання додатків в телефонах, mms / sms, вуличні дисплеї і т.ін.).

Варто відзначити, що для digital-реклами властиві певні канали поширення і взаємодії зі споживачем.

Основний канал (він же інструмент) - створення сайту і його просування. Цей канал не новий і вже добре відомий як маркетологам, так і споживачам, але, тим не менш, саме комерційні інтернет-сайти залишаються головним і найбільш ефективним способом впровадження digital-реклами [2].

Ще один досить традиційний спосіб рекламування - це банери, флеш-ігри, відеоролики та інше, тобто все те, що дозволяє перейти безпосередньо на сайт рекламодавця, а ще краще - зареєструватися на ньому.

Соціальні мережі - той канал реклами, який безпрецедентно доступний і популярний. Це неозоре поле для впровадження вірусного маркетингу: рекламного повідомлення, фото або відео, які користувачі готові «пере постити» з бажання поділиться з ближнім цінною інформацією.

Крім того, соціальні мережі - найкраща можливість розповісти і показати щось кожній людині індивідуально, поцікавитися його думкою, тобто безпосередньо втягнути споживача в процес рекламування.

Останній канал більш молодий, але не менш активний - «розумні» мобільні телефони та планшети. Саме ці гаджети дозволяють споживачеві «взяти рекламу з собою». А розробка спеціальних додатків до iPhone і Android платформ вивела digital-рекламу на якісно новий рівень.


230

Зараз digital це якась еволюція Інтернет - маркетингу в зв'язці з мобільним маркетингом. По суті це великий комплекс, який на основі цифрових технологій використовує різні види маркетингу для просування бренду і продукту.

Поступово digital маркетинг проникає і в традиційну рекламу, де в завданням якої є привернення уваги аудиторії і затягування її у віртуальне середовище.

На сьогоднішній день digital є єдиним способом маркетингу, який дає можливість досить точно, навіть можна сказати - конкретизовано, вибирати цільову аудиторію, що, само собою, підвищує ефективність рекламування. Причому, digital-реклама може навіть не відрізнятися вражаючою креативністю, головне, щоб її розробники зуміли скористатися тими технічними можливостями, які надає цифрова платформа.

Сфера digital постійно розвивається, і з'являються нові види взаємодії з аудиторією. Саме взаємодія з аудиторією є ключовим моментом в даному напрямку. Тепер споживачі формують продукт таким, яким вони хочуть його бачити, тепер у них з'являється можливість безпосередньо контактувати з компаніями, висловлювати свою думку і бути почутими [3].

У свою чергу компанії навіть з невеликими бюджетами можуть донести інформацію про свої продукти до потенційних споживачів, але тут не варто забувати і про те, що один негативний відгук може критично вплинути на продажі компанії.

У сучасному світі все швидко змінюється і компанії повинні бути готові оперативно реагувати на зміни. Саме тому зараз digital маркетинг так швидко розвивається в усіх своїх проявах.

На сьогоднішній момент digital-маркетинг виконує функції комунікації і надає можливість укладення угод, виконання покупок і здійснення платежів. Це надає йому риси всесвітнього електронного ринку. Інтернет поєднав в собі гіпермедійну природу, можливість створення персональної взаємодії і інтерактивний характер комунікації. Новітні комунікативні властивості Інтернету вимагають сучасного підходу до процесу комунікації і перегляду застосовуваних раніше каналів зв'язку з клієнтами.

Список використаних джерел: 1. Ченцов В.И., Успенский И.В. Интернет как эффективное средство

маркетинговых коммуникаций.// “Internet-маркетинг”. – 2009. – 112 с. 2. Манн И. Интернет-маркетинг на 100% / И. Манн, С. Сухов, В. Долгов //

«Манн, Иванов и Фербер», 2010. – 256 с. 3. Шмидт Э, Коэн Д. Новый цифровой мир/ Эрик Шмидт, Джаред

Коэн. – М.: «Манн, Иванов и Фербер», 2013. – 588 с.


231

УДК 339.92:334(477) НЕОБХІДНІСТЬ СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ

ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ В УМОВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

ЗАГАРІЙ В.К., кандидат еконономічних наук, доцент

Київський національний університет культури і мистецтв

В умовах європейської інтеграції транснаціональні корпорації (ТНК) завойовують нові ринки і прагнуть подальшого розширення економічної влади. ТНК відіграють провідну роль у інтернаціоналізації економіки шляхом проведення глобальних стратегій, які об’єднують національні економіки й національні ринки.

У світі налічується понад 82 000 ТНК і більше 810 000 філій. Зі 100 найбільших економік світу, 52 – це транснаціональні корпорації. Проте, панівну роль у світовій економіці відіграють лише 500 потужних ТНК, які реалізують 80 % світової виробничої продукції електроніки і хімії, 95 % фармацевтики, 76 % продукції машинобудування. Найпотужніші 85 компаній контролюють 70 % усіх іноземних інвестицій. Тобто, на сьогодні економічний потенціал деяких ТНК перевищує економічний потенціал не лише окремих країн, а й регіонів світу. [1, с.89].

На українському ринку присутні світові ТНК, які здійснюють свою діяльність за допомогою своїх дочірніх підприємств та філій. На сьогодні в Україні зафіксовано більше 7 000 філій іноземних ТНК [2, с.42]. Найбільш привабливими галузями української економіки для ТНК є харчова промисловість, галузі машинобудування і металообробки, фінансова, страхова та торговельна сфери. Ііноземні ТНК не прагнуть вкладати кошти у високотехнологічні галузі, а більшість інвестицій спрямовують у сферу торгівлі, яка дозволяє швидко отримувати високі прибутки за досить короткий термін. В багатьох країнах такі галузі, як металургія, транспорт, суднобудування, енергетика та телекомунікації, є закритими для іноземних інвесторів, так як вони є основою національної економічної безпеки. Проте Україна дозволяє іноземним інвесторам увійти в ці галузі, що може призвести до зростання залежності економіки країни від іноземних ТНК.

На початок 2016 р. в Україні діють понад 30 світових транснаціональних корпорацій, найбільшими з яких є: CocaCola, Carlsberg, Danone, McDonalds Corporation, Metro Casg&Carry, Nestlé, Nokia, PepsiCo, Procter&Gamble, Raiffeisen Bank, Samsung, Toyota, Unilever, Volkswagen, тощо.

Транснаціональні корпорації неоднозначно впливають на національну економіку: з одного боку, їх присутність сприяє економічному зростанню та підвищує рівень життя громадян, а з іншого, існує ризик переходу контролю до іноземних партнерів у стратегічних сферах діяльності, що призводить до втрати економічної та політичної самостійності. Щоб мінімізувати ризики транснаціоналізації національної економіки, Україні необхідно поступово


232

підвищувати конкурентоспроможність вітчизняних корпорацій, підтримувати національного товаровиробника, створювати українські ТНК та завойовувати світовий ринок.

Для виходу на міжнародні ринки українські корпорації мають керуватись стратегіями формування конкурентних переваг. При цьому існують два щляхи. Перший, заснований на потужній державній підтримці процесу транснаціоналізації, помірній та послідовній експансії у всі ключові регіони світу та формуванні на базі холдингових структур внутрішньої системи міжнародного поділу праці. Все це повинно супроводжуватись державними заходами із штучного зниження конкуренції на світовому ринку в країні базування ТНК. При невиконанні останньої умови цей сценарій здійснити неможливо. Другий шлях – формування українських ТНК на базі фінансово-промислових груп. Він з’явився ще у середині 1990-х рр., але до нині не реалізований через низьку капіталізацію, невисоку конкурентоспроможність та рентабельність підприємств промисловості, нестійкий розвиток банківського сектору, брак досвідчених спеціалістів [3, с. 40].

В останні роки українські компанії активно здійснюють транснаціоналізацію своїх операцій. Їх діяльність виходить за межі національної економіки, вже не обмежуючись збільшенням обсягів експортно-імпортних операцій, а перетворюючись на повноцінні транснаціональні корпорації. До найбільших ТНК в Україні відносять: «УкрАВТО», «Індустріальний Союз Донбасу» (ІСД), «ROSHEN», «Систем Кепітал Менеджмент» (СКМ), «Граніт», «Шаркон», «Кераміст» та інші .

«УкрАВТО» – найбільший виробник, дистриб’ютор і сервісний постачальник в Україні. До складу компанії відносять: два заводи з виробництва автомобілів в Україні і два в Польщі, 10 заводів з виробництва комплектуючих в Україні та 12 – у сусідній Польщі, 414 сервісних центрів, 476 автосалонів і пунктів продажу. «Індустріальний Союз Донбасу» – це одна з найбільших транснаціональних компаній у секторі виробництва сталі центрального і східно-європейського регіону та 30 найбільших металургійних компаній світу (виробничі потужності досягають 10 млн. тонн сталі на рік). До її складу входять 5 найбільших металургійних активів і 10 менших комбінатів і заводів в Україні, Угорщині та Польщі. Міжнародна команда «Індустріального Союзу Донбасу» нараховує близько 40 тис. працівників. «Систем Кепітал Менеджмент» – українська багатогалузева група, що включає більше 100 підприємств у сфері металургії, енергетики, фінансів, телекомунікації, медіа та інших секторів економіки. Активи групи крім України розміщені також у США, Італії, Великобританії, Швейцарії. На СКМ працює близько 150 тис. осіб, що виводить її в когорту провідних не тільки українських, але і європейських компаній. Компанія «Рошен» має виробничі потужності у трьох країнах, а продукція представлена більше ніж в 11 країнах світу. Це одна з найбільших корпорацій з виробництва солодощів у світі (за версією Candy Industry Top 100 – 18 місце в світі), щорічне виробництво 450 тис. тонн продукції [4, с. 37].


233

Отже, розвиток сучасної світової економіки спрямований на створення єдиного економічного простору, де основними суб’єктами господарських відносин стають уже не країни, а транснаціональні корпорації. Національний капітал України здатний конкурувати з транснаціональними структурами за умови, якщо він сам структуруватиметься в потужні транснаціональні корпорації, які спроможні проводити активну зовнішньоекономічну політику.

Національні компанії, які планують виходити на зарубіжні ринки, мають керуватись наступною стратегією: необхідно сформувати «якісний» внутрішній попит; основою якості продукції та послуг мають бути оптимізовані бізнес-процеси та стандартизація; пріоритетним є зростання вартості компанії та збереження її привабливості як інвестиційного об’єкта; компанія повинна розміщувати свої підприємствав у регіонах, що стабільно розвиваються.

Створенню власних корпоративних структур, мають передувати урядові програми. Необхідно: постійно проводити моніторинг доцільності функціонування вітчизняних корпорацій за рахунок визначення комплексної оцінки можливості власного капіталу, видів бізнесу, ступеня його інтернаціоналізації, транснаціоналізації; вдосконалити економіко-правові засади формування організаційно-економічного механізму державного регулювання створення та функціонування вітчизняних корпорацій.

Список використаних джерел: 1. Прохорова М.Е. Особливості та тенденції розвитку процесів

транснаціоналізації в ХХІ столітті // Стратегія розвитку України (економіка, соціологія, право). – 2015. – № 2. – С. 88–98.

2. Рябець Н.М. Роль ТНК країн, що розвиваються, в умовах посилення диспропорцій економічного розвитку країн / Н.М. Рябець // Зовнішня торгівля : економіка, фінанси, право. – 2010. – № 2. – 39-45.

3. Біленький О.Ю. Аналіз конкурентних стратегій ТНК в умовах глобалізації економічної діяльності / О.Ю. Біленький // Економічний аналіз: зб. наук. Праць / Тернопільський національний економічний університет. – Тернопіль: «Економічна думка», 2015. – Т. 21. – № 2. – С. 36–41.

4. Болгарова Н.К. Транснаціоналізаційні процеси в економіці України / Н.К. Болгарова, Т.М. Паневник // Бізнес Інформ. –№ 12.– 2013.– С. 33–38.

УДК 338.45

ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ ЗНАНЬ, ЇЇ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ З РІЗНИМИ АСПЕКТАМИ

ЗАХАРОВА В.В., аспірант ОЛЕШКО О.О., аспірант

Донбаська державна машинобудівна академія

Істотні зміни, які відбуваються в останні десятиліття практично у всіх країнах світу, пов'язанні, насамперед, з інноваційним характером економіки, що


234

породжує принципово нові вимоги до розвитку всіх структурних елементів суспільства. Змінюються орієнтири соціальних процесів, механізми їх взаємодії, з'являються нові інститути, які впливають на інтереси й формують нові мотиви різних верств суспільства.

Становлення економіки знань та формування провідних позицій творчої праці висувають ряд теоретичних проблем, зумовлених особливостями епохи переважання інформаційних продуктів і технологій, що вже настала. У ході новітніх соціальних, економічних та інституційних трансформацій змінюється роль держави, правила та форми її участі в економіці, а також механізми взаємодії з приватним сектором. Концепція економіки знань поступово стає основною теоретичною базою політики економічного зростання, розкриває нову роль і місце інтелекту людини в інформаційному суспільстві, вплив інформації як головної продуктивної сили і суб’єкта виробництва на розвиток економічних систем. Для створення умов стабільного економічного зростання, переважно в тих сферах, де Україна є поки ще конкурентоспроможною, необхідна чітка координація дій, спрямованих на модернізацію економіки та суспільства в науковій, технологічній, організаційній та виробничій сферах з домінуванням освіти, науки та інновацій. Отже, питання щодо формування та розвитку економіки знань та особливостей цього процесу є актуальними як з наукової, так і з практичної точок зору.

Аналіз сутності поняття «економіка знань» потребує її розгляду у взаємозв’язку із сучасними економічними концепціями, які здійснили свій внесок у формування нової теорії економіки, заснованої на знаннях, і розкривають її різні аспекти. Тому, з точки зору системного підходу, економіка знань формується на базі синтезу ключових сучасних теорій інформаційно-технократичної і гуманістичної спрямованості.

Термін «економіка знань» впровадив у науковий вжиток айстро-американський вчений Фріц Махлуп ще у 1962 році відносно до певного сектору.[1, с. 50–51]

Пізніше П. Друкер визначає нове знання як головний економічний ресурс.[2, с. 24–35]. При цьому, на його думку, саме нова економіка є «економікою знань», сфера виробництва і розповсюдження інформації – «індустрія знань», а все суспільство – це «суспільство знань». Тобто, не старі фактори виробництва, а виключно знання створюють сьогодні продуктивність і є підґрунтям для економічного зростання.

Більшість авторів, розглядаючи сучасну економіку, аналізують окремі особливості її формування, деякі риси і прояви економічної системи. Так, в рамках теорії інформаційної економіки, в основному, вивчається вплив сучасних електронно-цифрових технологій на зміни в економічному середовищі. В теорії глобальної мережевої економіки головний акцент зміщується на формування економічних взаємозв'язків, особливості яких обумовлюються розвитком нових технологій і швидкістю розповсюдження інформації. При цьому, досить опосередковано висвітлено роль освіти і науки у довгостроковому економічному розвитку.


235

Враховуючи багатоплановість проблем формування та розвитку економіки знань, її взаємозв’язку з різними аспектами функціонування на різних рівнях економічної системи, окремі питання цієї тематики вивчалися багатьма зарубіжними та вітчизняними вченими різних шкіл та напрямків. Серед вітчизняних науковців варто виділити В. Геєця, праці якого наголошують на тому, що економіка знань є підґрунтям і головною складовою «інноваційної економіки» [3, с. 4–14.]; Л. Федулову, яка аналізує економіку знань як новий технологічний рівень господарювання [4, с. 23–34]; Ю. Бажала, який займається питаннями економічної теорії й вивчає теорію та практику розбудови економіки знань [5, с. 219–224]; В.Вернадського, який виявив і обґрунтував тенденцію швидкого та потужного зростання впливу науки та наукового знання на всі сфери суспільного життя, у тому числі на соціально-політичну сферу тощо [6, с. 30-31]. У центрі уваги науковців знаходяться дослідження еволюції та визначення сутності й ключових ознак нової економіки, її форм розвитку, обґрунтування стратегій розвитку в умовах нових ресурсних викликів. Дебатується питання, чи є товариство переходом від аграрного і потім індустріального суспільства до нової ери суспільного розвитку або це всього лише наступний етап розвитку індустріального суспільства

Отже, маємо ситуацію, що й досі залишаються науково не обґрунтованими багато аспектів у сфері розбудови економіки знань в нашій країні. Дотепер не знайшли вичерпного вирішення і завдання щодо активізації перетворень на промислових підприємствах, заснованих на економіки знань.


1. Махлуп Ф. Производство и распространение знаний в США: пер. с англ. И.И.Дюмулена и др. / вступ. статья Г.В.Полуниной, ред.Е.И. Розенталь. - 1962. – 402 c.

2. Друкер П.Ф. Эпоха разрыва: ориентиры для нашего меняющегося общества.-М: Вільямс И.Д., 2007. – 336 с.

3. Геєць В. Характер перехідних процесів до економіки знань / В. Геєць // Економіка України. – 2004. – № 4. – С. 4–14.

4. Федулова Л.І. Концепція економіки знань в світовій науковій теорії та практиці / Л.І. Федулова // Вісник Хмельницького нац. ун–ту. – 2005. – № 43 (72), Ч. 2. – С. 23–34.

5. Бажал Ю.М. Знаннєва економіка – економіка конкурентоспроможності / Ю.М. Бажал // Інформаційне суспільство. Шлях України. – К. : Бібліотека інформаційного суспільства, 2004. – С. 219–224.

6. Вернадский В.И. Научная мысль как планетное явление / В.И. Вернадский. – М. : Наука, 1991. – 271 с.


236

УДК 504.5:661.16 ВПЛИВ ХІМІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА НА ЕКОЛОГІЧНУ

СКЛАДОВУ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА ІВАНОВА В.В.,

кандидат економічних наук, доцент ТУЛАІНОВА Я.П.,

студент ступеню магістр Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Агропромисловий комплекс є одним із найвідчутніших чинників впливу

на довкілля. Гонитва за максимальними врожаями, порушення правил агротехніки, застосування важких сільськогосподарських машин, неправильна меліорація, випас худоби ведуть до втрати основного багатства людства - родючих ґрунтів. Дуже серйозна проблема - хімізація сільського господарства. Надмірне використання азотних мінеральних добрив викликає небезпечне збільшення в харчових продуктах нітратів і викликає цим небезпечні захворювання [1, 2].

Єдиною комплексною стратегією розвитку сільського господарства і сільських територій на 2015-2020 рр. передбачено створити основу для сталого розвитку сільського господарства та сільських територій відповідно до стандартів ЄС і міжнародних стандартів. Однією з конкретних цілей визначено покращення умов та ефективності ведення сільськогосподарського виробництва, сталості використання земельних ресурсів.

Одним з найбільш негативних наслідків діяльності людини, що спричинює погіршення якості земельних ресурсів, є антропогенне забруднення ґрунтів. Оскільки самоочищення ґрунтів практично не відбувається або швидкість його дуже мала, токсичні речовини накопичуються, що призводить до поступової зміни хімічного складу ґрунтів. Потім токсичні речовини потрапляють в організми тварин і людей. Перехід на індустріальні й інтенсивні технології, тобто застосування високих доз мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин супроводжується забрудненням ґрунту баластними речовинами (хлоридами, сульфатами), накопиченням отрутохімікатів у ґрунтах і ґрунтових водах. Причиною забруднення стають також відпрацьовані гази тракторів, комбайнів, автомобілів, мастила та пальне, які витікають під час роботи на полях, а також техногенні викиди промислових підприємств - сульфати, оксиди азоту, важкі метали, радіонукліди [3].

Щорічно із збором врожаю, з ґрунтів виноситься значна кількість основних діючих хімічних елементів (N, Р, К). Так, із врожаєм однієї тони зернових культур, з ґрунту виноситься близько 65 кг основних діючих речовин, які необхідно компенсувати. Відповідно до цього, в ґрунти вносяться мінеральні добрива, які дозволяють регулювати процеси обміну речовин в рослинах, сприяти накопиченню в них білків, жирів, вуглеводів, вітамінів тощо.

В даний час для того, щоб збільшити врожайність і вести боротьбу з шкідниками сільськогосподарських культур, а також бур’янами, агрохімія


237

широко використовує всілякі пестициди: фунгіциди, гербіциди, дефоліанти, інсектициди і так далі.

Пестициди у сільському господарстві ще використовують для того, щоб поліпшити зовнішній вигляд зерна, овочів і фруктів, а також збільшити термін зберігання різних рослин. Пестициди вражають внутрішні органи і центральну нервову систему, і навіть мають мутагенний ефект. Нажаль, висока біологічна активність більшості пестицидів зумовлює і їх згубний вплив на навколишнє природне середовище, тому проблема захисту довкілля від пестицидів є актуальною. Навіть разові контакти людини з такими пестицидами, як діелдрін, паратіон, призводять до зміни біотоків головного мозку (енцефалограми). Крім того, застосовують ще й зооциди (проти гризунів), які створюють у ґрунті мертве середовище. Застосування пестицидів призводить до пригнічення біологічної активності ґрунтів і перешкоджає природному відновленню родючості, викликає втрату харчової цінності та смакових якостей сільськогосподарської продукції, збільшує втрати і скорочує термін збереження продукції, знижує урожайність багатьох культур внаслідок загибелі комах-опилювачів.

З точки зору захисту навколишнього природного середовища доцільно розглянути вплив пестицидів на екосистеми. Так, пестициди використовуються проти одного або кількох представників екосистем і при цьому досягається значний економічний ефект. Поряд з цим, використання пестицидів може мати і згубні для екосистем наслідки, зокрема це загибель корисних організмів, перед усім, комах обпилювачів та ентомофагів, а також до знищення ряду інших чутливих видів. Внаслідок цього, в межах екосистем можуть розмножуватись нехарактерні представники флори та фауни, що є причиною порушення стабілізації і навіть переродження екосистем [2].

Забруднення довкілля фосфорними добривами є незначним, внаслідок їх малої рухливості в природному середовищі. Проте, фосфорні добрива вносяться на ранніх вегетативних періодах рослин, навіть на замерзлий ґрунт, тому внаслідок ерозії ґрунтів можливе потрапляння фосфорних добрив у природні водойми та водосховища. При цьому, спостерігається масове розмноження одноклітинних водоростей – «цвітіння» і, як наслідок, евтрофікація водойм. Крім того, фосфорні добрива є основним джерелом потрапляння на орні землі сполук важких металів та радіонуклідів, що являє небезпеку при залученні їх в кругообіг.

Азотні добрива, внаслідок їх високої рухливості в природному середовищі здатні проникати в ґрунтові води і далі в природні водойми. Потрапляння азотних добрив у водойми, як і фосфорних, викликає «цвітіння» води з всіма наступними наслідками. Але, нітрати є токсичними для всіх теплокровних тварин та риб, тому вода з підвищеним вмістом нітратів являє певну небезпеку. Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендує встановити гранично допустиму концентрацію для нітратів на рівні 20-25 мг/дм3 в помірних географічних широтах та 10 мг/дм3 - для тропічних та екваторіальних зон.


238

Надмірне використання калійних добрив також має ряд негативних наслідків. По-перше, потрапляння Калію в природні водойми викликає зміну катіонного складу води і вона набуває гіркого присмаку. По-друге, зростання концентрації Калію в ґрунтах може викликати порушення балансу співвідношення Калію і Натрію до Кальцію і Магнію. Таке порушення балансу цих елементів викликає зміну катіонного складу рослин і у тварин, що живляться такими рослинами, спостерігається захворювання – «пасовищна титанія» [2].

До радикальних заходів боротьби із забрудненням ґрунтів належить видалення поверхневого забрудненого шару ґрунту, нанесення незабрудненого шару не менше ніж 30 см, який би виключав переміщення металів із ґрунту у рослини. Можливе також застосування деяких рослин, які осаджують і знешкоджують надлишок важких металів у ґрунті.

Виділяють ряд заходів по зменшенню негативного впливу мінеральних добрив на довкілля. По-перше, при визначенні норм внесення мінеральних добрив на орні землі, слід враховувати дані агрохімічних аналізів та біологічні особливості с/г культур, в тому числі і вегетативний період. По-друге, для запобігання процесів нітрифікації азотних добрив, слід використовувати інгібітори, а азотні добрива не слід застосовувати без їх покриття ґрунтом - запобігання перетворенню на повітрі. По-третє, правильний підбір препаративної форми добрив з продовженням терміну їх використання, зокрема капсулювання. Це дозволить зменшити міграцію мінеральних добрив в природне середовище. По-четверте, це використання високочистих концентрованих добрив, що дозволить попередити процеси засолювання ґрунтів та накопичення в них сполук важких металів і радіонуклідів. По-п’яте, це чергування різних видів мінеральних добрив, які використовуються на одних орних площах. По-шосте, це боротьба з ерозією ґрунтів, що дозволить зменшити міграцію мінеральних добрив в навколишнє середовище [2].

Лише за умови проведення ринково-орієнтованої політики, направленої на розвиток сільських територій, охорону навколишнього середовища та безпеку продуктів харчування, стане можливим стимулювання розвитку сільського господарства в Україні, підвищення рівня життя сільського населення.


1. Грабак Н.Х. Екологічні інновації в АПК України / Н.Х. Грабак // Наукові праці. Екологія. - 2012. - С. 15–18. [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://lib.chdu.edu.ua/pdf/naukpraci/ecology/2012/179-167-3.pdf.

2. Чебанко О.М. Екологія і сільське господарство: навчальний посібник для студентів / Н.В. Цикало, О.М. Чебанко.-Олександрівка, 2012. – 88 с. [Електронний ресурс]- Режим доступу : http://nmc-pto.dp.ua/doc/2015/pmd_25.pdf.


239

УДК 332.1:338.439.02 СУЧАСНИЙ СТАН ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ КАЮМОВА В.В.,

старший викладач кафедри маркетингу Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Продовольча безпека країни, як суспільне явище, зачіпає долі всіх

мешканців держави. Лише високорозвинені країни можуть гарантувати високий рівень забезпечення громадян продовольством, насамперед, через стабільну правову основу, що надає підтримку агропромисловому комплексу, сприяє розвитку сільського господарства та конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції. Україна, зважаючи на власний ресурсний потенціал, може і має зробити власний внесок у стабілізаційні процеси на світовому ринку продовольства, істотно збільшивши обсяги виробництва сільськогосподарської продукції.

Продовольча безпека – це такий рівень продовольчого забезпечення населення, який гарантує соціально-економічну та політичну стабільність у суспільстві, стійкий та якісний розвиток нації, сім’ї, особи, а також сталий економічний розвиток держави [1].

Порушення продовольчої безпеки є причиною і наслідком політичної нестабільності, незбалансованості соціально орієнтованих економічних заходів та загальних темпів розвитку економіки України. Здавалось, добрі природно-кліматичні умови України повинні нейтралізувати ризики появи продовольчої небезпеки в країні, однак згідно даних Держкомстату за останні шість років (2011-2016рр) в Україні ціни на споживчі товари та послуги зросли в 2,1 рази, з них на продукти харчування – в 1,8 рази.

Таке стрімке зростання цін є результатом комбінації специфічних причин, характерних для ринків продовольства, та причин глобального характеру, які мають вплив на всі сфери світової економіки та змінюють звичний порядок в світі. До останніх відносяться:

� зростання цін на нафту та енергоносії; � високі темпи розвитку економік, що розвиваються, насамперед в

країнах Азії; � зростання населення в світі; � кліматичні зміни, що обмежують земельні та водні ресурси,

придатні до використання; � нестабільність на фінансових ринках [2]. Окрім загальносвітових тенденцій, на цінову кон’юнктуру ринку

продовольчих товарів безпосередньо впливають й причини внутрішнього характеру. Політична нестабільність, темпи збільшення соціальних трансфертів, спрямованих на покращення рівня життя населення країни, що перевищують темпи нарощування валового внутрішнього продукту (ВВП). Це призводить до стрімкого зростання попиту при майже незмінних обсягах


240

пропозиції продукції, що, безперечно, активізує інфляційні процеси. За попередніми даними, в 2016 році зростання ВВП становило 2,3% порівняно з 2015 роком, водночас, номінальні доходи населення за той же період зросли на 23,5%. Тому реальні доходи населення, визначені з урахуванням рівня інфляції за 2016 рік, збільшилися лише на 9,0%.

Загальний обсяг сільськогосподарського виробництва в Україні в 2016 році у порівнянні з 2015 роком збільшився на 6,3%, в тому числі сільськогосподарських підприємств - на 10,0%, господарств населення – на 1,8%. Обсяги продукції рослинництва збільшились на 9,9%, тваринництва – зменшилась на 2%.

На перший погляд, в Україні продовольча ситуація є стабільною, і продовольча небезпека на національному рівні їй не загрожує. Проаналізуємо основні індикатори, що складають продовольчу безпеку країни та її територій згідно з Методикою розрахунку рівня економічної безпеки України [2].

Узагальнюючим показником продовольчої безпеки є рівень споживання продуктів харчування на душу населення (таблиця 1).

Таблиця 1 Динаміка обсягів споживання сільськогосподарської продукції в розрахунку на одну особу/за рік за 2014-2016 рр., кг [3]

№ Вид

продовольчої продукції

Порого-вий

рівень безпеки

Річні обсяги споживання продукції

на 1 особу, кг

Темп зростання споживання

в 2016/2015рр.

Зміни споживчих

цін в 2016/2015рр.,

% 2014 2015 2016

1 Хліб і хлібопродукти 101 108 102 99,6 0,976 11,1

2 М'ясо та м'ясопродукти 83 58,8 55,2 56,4 1,022 7,3

3 Молоко та молочні продукти

380 243,6 237,6 235,2 0,900 19,6

4 Яйця (за рік/особа), шт. 290 240 228 228 1,000 -1,9

5 Риба та рибопродукти 20 19,2 14,4 14,4 1,000 5,1

6 Цукор 38 36 33,6 32,4 0,964 17,8 7 Олія рослинна 13 20,4 19,2 18 0,938 11,5 8 Картопля 124 82,8 79,2 80,4 1,015 8,0

9 Овочі та баштанні 161 108 105,6 110,4 1,045 -6,4

10 Фрукти, ягоди, горіхи та виноград

90 44,4 37,2 39,6 1,065 -1,8

Дані таблиці свідчать, що порогові рівні споживання за всіма видами

продовольчої продукції, крім рослинної олії, не досягнуто. Спостерігаються


241

значні диспропорції рівня споживання окремих харчових продуктів. Це пояснюється перш за все ростом цін та низькою купівельною спроможністю основної частини населення. Ціни зросли на всі види продовольчої продукції, окрім яєць, овочів та фруктів. Скорочення попиту супроводжується зміною його структури: збільшенням попиту на м’ясо, картоплю, овочі та фрукти, зменшенням попиту на хліб, молоко, цукор, рослинну олію. Попит на яйця та рибу за 2016р. залишився незмінним.

Енергетична цінність харчового раціону населення є ще одним показником продовольчої безпеки країни. Згідно статистичних даних, в 2016 році спостерігається тенденція до збільшення калорійності раціону, з 2729 ккал до 3030 ккал, що перевищує раціональну норму в 2,5тис. ккал на 21,2 %. Однак, існуюче перевищення межі калорійності харчування людини не є позитивним фактором, бо це свідчить про незбалансованість харчування населення, призводить до ожиріння, захворювань серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту та інших, і, як наслідок, скороченню тривалості життя.

Негативні зміни в раціоні харчування населення країни віддзеркалює індикатор економічної доступності продуктів харчування, тобто частина грошових доходів, яку населення країни витрачає на харчові продукти. В 2014 році він становив 55,1%, в 2015 р. – 55,8%, в 2016р. -54,3%, тобто майже досяг граничного 60%-го рівня продовольчої небезпеки, що додатково свідчить про низький життєвий рівень населення і є одним з показників бідності та загрозою економічній безпеці країни.

Таким чином, в Україні склалася неоднозначна ситуація з продовольчою безпекою. Країна не може самостійно покрити продовольчий попит на продукти харчування, особливо на товари тваринництва, незважаючи на значне зростання цін на харчові продукти та їх слабку економічну доступність для більшості населення. При цьому мінімально допустимі норми споживання продуктів не виконано. Спостерігається порушення здорового раціону харчування населення. Існуюча система державного регулювання продовольчої сфери не забезпечує досягнення належних виробничих результатів.


1. Наказ Міністерства економіки України «Про затвердження методики розрахунку рівня економічної безпеки України» №60 від 02.03.2007 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1022.4251.0.

2. Жигадло В.С., Сікачина О.В. Виробництво зернових та олійних культур в Україні: проблеми та перспективи в умовах світової продовольчої кризи / За ред. Володимира Артюшина. – К.: Аналітично-дорадчий центр Блакитної стрічки ПРООН, 2008. – 44 с.

3. Офіційний сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua/.


242

УДК 332.146:330.322 БРЕНДИНГ ТЕРИТОРІЇ, ЯК СУЧАСНИЙ НАПРЯМ ПОКРАЩЕННЯ

ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ РЕГІОНУ КЛЕЦЬКА К.Г.

Друга половина 20 століття стала епохою загострення конкуренції не

тільки між окремими підприємствами та фірмами, а також і між цілими територіями. Актуальним стало питання щодо пошуку сучасних, ефективних методів покращення інвестиційної привабливості окремих регіонів. Необхідно зазначити, що інвестиційна політика є пріоритетним напрямком адміністрації та бізнесу щодо ринкових перетворень та інвестиційної привабливості території, але саме бренд окремих регіонів дозволяє забезпечити залучення інвестиційних ресурсів.

Конкуренція між країнами, регіонами, містами в боротьбі за інвестиції призводить до того, що кожна з територій прагне створити свій власний унікальний імідж, продемонструвати потенціал і порівняльні переваги. Стає зрозумілим, що суспільно-політична, культурно-історична, інвестиційна привабливість регіонів не виникає на порожньому місці, а є наслідком сформованого і актуалізованого іміджу. Імідж є одним з визначальних факторів сприйняття регіонів і формування навколо них дружнього суспільного середовища.

Брендинг територій є вимогою часу, для якого характерне розширення комунікаційних процесів, зростаюча конкуренція, безперервний розвиток технологій і стирання кордонів між різними сферами соціальної, політичної, економічної, культурної сфери. У зв'язку з цим, зростає і актуальність брендингу територій, політичне і рекламне співтовариство все більше уваги приділяє даній темі, шукає нові шляхи формування привабливого образу територій, розробляє ефективні стратегії.

Слід зазначити, що бренд територій - це не логотип місцевості з гаслом і презентацією, а щось більш глобальне. На думку більшості вітчизняних вчених - фахівців в області маркетингу, бренд - це осередок унікальних конкурентних переваг території в середовищі конкурентів, який служить формуванню уявлення про призначення цієї місцевості, про її специфіку. Брендинг являє собою один з типів маркетингових технологій, спрямованих на створення бренду та управління ним. Інструментарій брендингу виходить за рамки системи маркетингових досліджень, так як його можна розглядати як маркетингову діяльність по створенню особливого споживчого враження.

Бренд регіону дозволяє адміністрації та діловим колам найбільш ефективно взаємодіяти з інвесторами та міжрегіональними і експортними ринками. Він переводить стратегічні переваги території на мову, зрозумілу цим цільовим групам, і багаторазово підсилює значимість цих переваг. Для будь-яких інвесторів, при виборі регіону для інвестування, дуже важливим є надійність та стабільність цього об’єкта, а основне завдання будь-якого бренду – викликати довіру і побудувати відносини, засновані на довірі. Досвід показує, що адміністрації регіонів і міст, які розуміють важливість брендингу ввірених


243

їм територій і принципи його формування, отримують велику зацікавленість з боку цих партнерів (інвесторів). Якщо територія має власний бренд, ім'ям, яке привертає увагу, якому довіряють, значить, така територія буде до себе залучати інвестиції. Якщо вона не володіє брендом, то вона буде використовуватися тільки як сировинна база.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що брендинг території – це складне поняття. Перш за все, це ефективний, універсальний інструмент розвитку, за допомогою якого, можна вирішувати задачі підвищення конкурентоспроможності регіону. Територіальний брендинг спрямований на покращення іміджу території, на створення в інвесторів, пов'язаних з нею позитивних асоціацій і образів. Регіон, який активно використовує всі види наявних у нього можливостей (ресурсів), привабливий для всіх груп споживачів. Регіон з успішним брендом - це товар на ринку територій, що має значні конкурентні переваги, так як бренд відображає його своєрідність і неповторність, а також забезпечує правильне позиціонування регіону в числі подібних в умовах глобалізації.

Список використаних джерел: 1. Ковальова Н.А. Дніпропетровщина туристична: проблеми та

перспективи формування туристично привабливого іміджу регіону / Н.А. Ковальова // Придніпров’я: зб. наук. праць. – Вип. 6. – 2008. – С. 140-145.

2. Котлер Ф. Маркетинг мест / Ф. Котлер, К. Асплунд, И. Рейн, Д. Хайдер. СПб. :Стокгольм. шк. экономики в С.- Петерб., 2005. 376 с.

3. Пантелейчук І. Сучасні підходи до побудови структурної моделі іміджу регіону [ Текст ] / Ірина Пантелейчук//Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса Наукові записки. Курасівські читання-2009: Вип. 44 : політичний простір України: регіональні виміри. 2009. 447 с. ─ С.31-38. ─ (Політична регіоналістика: теоретико-методологічні підходи).

4. Шуличенко Н.В. Имидж города и региона как объект комплексных экономических исследований / Н.В. Шуличенко // Прометей: регіон. зб. наук. праць з економіки. – Вип. 2 (32). – 2010. – 251 с. – С. 44–48. УДК 336.02-027.45

ФІНАНСОВА БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ ТА ПІДПРИЄМСТВА: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

КОЗЛОВА В.Я., кандидат економічних наук, доцент

Донецький державний університет управління (м. Маріуполь) Безпека фінансів – головна умова роботи будь-якої структури (держави,

компанії), в основі якої лежать товарно-грошові відносини.


244

Безпека фінансів – одна з основних складових економічної безпеки при роботі в умовах ринкової економіки. Фінансова безпека може розглядатися з глобальної позиції (для держави в цілому) або бути приватним випадком (для підприємства, компанії, невеликої фірми) [1, с. 83].

В залежності від захищеного об'єкта небезпеки (внутрішні та зовнішні), а також способів боротьби з ними фінансова безпека може бути розподілена на два основних виду:

1. Фінансова безпека держави - це здатність державних органів ефективно вести фінансово-економічну діяльність, переслідуючи при цьому виключно національні інтереси.

Безпека фінансів країни залежить від здатності державних органів забезпечити стійкість платіжних та розрахункових систем держави; утримувати на високому рівні економічні та фінансові параметри країни; гарантувати стійкий економічний розвиток; зменшити дію світових фінансових криз та не допустити їх впливу на фінансову (економічну) сферу; виключити любий відток капіталу за кордон і захищати таким чином інтереси економіки; запобігати можливим конфліктам між різними секторами влади; займатися залученням коштів з-за кордону для відновлення економіки країни; запобігати адміністративним правопорушенням і серйозними злочинами у фінансовій сфері [1, с. 109].

2. Фінансова безпека компанії - основна елемент економічної безпеки. Саме від нього залежить стабільність роботи організації, її фінансові інтереси, можливість розвитку та зростання в умовах жорсткої конкуренції, обсяг прибутку і так далі [2, с. 167].

Ефективність системи фінансової безпеки підприємства обумовлена компетентністю відповідних органів та їх здатністю вирішити наступні завдання: забезпечити стабільний економічний розвиток компанії у будь-яких умовах; досягти цільових параметрів діяльності з урахуванням утримання високої ліквідності компанії та її незалежності в економічному плані; усунути негативні впливи на компанію кризів, що відбуваються всередині країни або в світі; запобігти негативному впливу конкурентів; виключити проведення будь-яких операцій з цінними паперами, які можуть носити небезпеку прав власності; формувати оптимальну систему обліку грошових потоків, а також добитися максимальної ефективності контрольних органів; приволікати и застосовувати за призначенням заємний капітал, а також держати під контролем рівень боргового тягла; захищати підприємство від фальсифікації та запобігання подібним випадкам до їх виникнення; працювати з персоналом, виключати грубі халатності під час роботи, а також здійснення великих фінансових помилок; розробляти і впроваджувати в життя системи контролю фінансового стану компанії, а також на ранній стадії виявити ознаки банкрутства (кризи) і ефективно боротися з ними [2, с. 145].

На сьогодні можна виділити кілька видів загрози фінансової безпеки для України:


245

1. Внутрішні – види загрози, які можуть проявлятися за причиною помилкової політики, особистих недоліків працівників державних структур, шахрайських дій та інше.

2. Зовнішні загрози мають великі наслідки для економіки країни і вимагають особливого розгляду.

На основі вищесказаного стратегія безпеки фінансів повинна включати: - чіткий розподіл секторів впливу України з урахуванням економічної

співдружності; - виділення основних параметрів та критеріїв фінансової системи країни,

які відповідатимуть основним нормам безпеки у фінансовій сфері; - робота над виявленням небезпеки та їх усуненням; - розробка методів, які дозволять прогнозувати ймовірні небезпеки,

провести своєчасні дослідження, виявляти негативні тенденції та ефективно протидіяти;

- визначення основних загроз, а також механізмів, які можуть нести ризики для соціальної, політичної або фінансової системи країни;

- організація якісного взаємодії органів фінансового контролю, які дозволять контролювати фінансову діяльність за регіонами та географічними ділянками;

- виділення предметів, об'єктів або параметрів, які б дозволили держати під контролем всю фінансову безпеку країни.

Як і в случає з державою, тут можливо виділити два види загроз: 1. Зовнішні - ті, які не залежать від роботи компанії, і представляють різні

фактори ризику. 2. Внутрішні загрози викликані виключно діяльністю самої компанії,

недобросовісною роботою персоналу, фальсифікацією, низьким якістю роботи фінансового менеджменту [3, с. 263].

Щоб забезпечити безпеку фінансових компаній, варто зробити наступні заходи:

1. Визначити параметри та критерії діяльності компанії, які відповідатимуть основним вимогам фінансової безпеки.

2. Включити в елементи фінансової безпеки наступні компоненти: характеристика сфер виявлення загрози; розробка якісних механізмів, що сприяють виявленню потенційних загроз для фінансової діяльності підприємства, а також своєчасних їх усунення; виділення основних загроз, особливостей їх роботи, а також сфери впливу на фінансову систему компанії.

3. Розробити компоненти, які визначили механізми моніторингової діяльності, виконання попереджувальних заходів, своєчасного контролю та ефективної захисту від різних видів загрози. В цю групу потрібно включити: розробка методики прогнозування, визначення та захисту від негативних факторів, що дестабілізують безпеку компанії; складання регламенту, в якому були визначені загрози для фінансової сфери компанії, а також методи протидії (крім цього, повинні бути чітко встановлені критерії, за якими можна було б судити про порушення стійкості); створення інформаційних систем, що


246

дозволяють проводити моніторинг різних небезпек (як зовнішніх, так і внутрішніх); створення структури, що здійснює фінансовий контроль над фінансовою безпекою (при цьому міри протидії повинні розробляти як для нормальних умов, так і для кризових етапів); розробка комплексу попереджувальних заходів, формування чітких механізмів фінансової політики, а також впровадження нормальної системи фінансової безпеки, яка дозволила б пом’якшити дію негативних факторів у разі необхідності.

Список використаних джерел: 1. Васильців Т.Г. Економічна безпека підприємництва України: стратегія

та механізм зміцнення: монографія / Т.Г. Васильців. – Львів: Арал, 2010. – 384 с.

2. Мойсеєнко І.П. Управління фінансово-економічною безпекою підприємства: навч. посібник / П.І. Мойсеєнко, О.М. Марченко. – Львів, 2011. – 380 с.

3. Пилипенко А.А. Організація обліково-аналітичного забезпечення стратегічного розвитку підприємства. Наукове видання / А.А. Пилипенко. – Харків: Вид. ХНЕУ, 2015. – 276 с.

УДК 334.722.8 ПОЛІТИКА КОРПОРАТИВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

В КОНТЕКСТІ СТАЛОГО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ЛЕОСЬ О.Ю.,

старший викладач Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Стан корпоративного управління в акціонерних товариствах не можна

назвати досконалим та бездоганним, але варто сказати про високу динаміку його покращення. За останні роки Національна комісія з цінних паперів та фонового ринку (НКЦПФР) суттєво наблизила українські стандарти корпоративного управління до міжнародних, зокрема, створенням та актуалізацією корпоративного законодавства, принципів корпоративного управління [1] та введення нових понять та процедур: сквіз-ауту, корпоративного секретаря, похідного позову, а також механізму вирішення проблем з «мертвими душами».

Варто зауважити, що регулятор проявляє активну діяльність у цьому напрямку, створивши Експертну раду з питань корпоративного управління при НКЦПФР, а також тісно працюючи з Центром корпоративного права та міжнародною організацією USAID.

Значної уваги потребуе розвиток ринку облігацій. Тема інструментарного наповнення фондового ринку є базовою, про що свідчить поява в Законі «Про цінні папери та фондовий ринок» [2] окремих розділів, присвячених захисту прав власників корпоративних облігацій. Так, запропановано ввести інститут


247

загальних зборів власників корпоративних облігацій з наданням таким зборам, зокрема, прав погоджувати рішення емітента про операції з його активами в разі неналежного виконання емітентом своїх зобов’язань за такими облігаціями. Також узгодження потребує, крім цього, процес реструктуризації зобов’язань і внесення будь-яких змін до проспекту емісії.

На сьогодні серед інструментів фондового ринку найбільш популярними є методи корпоративного фінансування за допомогою облігацій. Вони посідають провідне місце в інструментарії на ринку цінних паперів, вирізняються простотою випуску, налагодженим механізмом та інтересом з боку інвесторів. Про це свідчать показники [3] – за підсумками 2014 року обсяг торгів облігаціями підприємств на ринку цінних паперів збільшився на 20,43% порівняно з 2015 роком та становив 124,89 млрд грн. До того ж реєстрація емісії цінних паперів за чотири місяці 2016 року в цьому сегменті також демонструє зростання. Так, за цей період регулятор зареєстрував випуски облігацій 68 підприємств на загальну суму 11,3 млрд грн, тоді як у січні – квітні 2014 року – на 4,21 млрд грн менше, тобто на 7,09 млрд грн.

Крім того НКЦПФР, розроблено законопроект щодо розвитку ринку облігацій, який передбачає визначення поняття «корпоративні облігації», їх види (біржові, інфраструктурні, концесійні) і створення механізмів емісії таких облігацій. Передбачається, що інфраструктурні облігації будуть випускатися для фінансування інфраструктурної модернізації в рамках державно-приватного партнерства. Водночас розміщення концесійних облігацій, виду інфраструктурних облігацій, здійснюватиметься з метою фінансування створення та/або відновлення інфраструктури, що передбачено договором концесії. Що стосується біржових, то вони будуть випускатися за спрощеною процедурою для обігу виключно на фондових біржах.

Варто зауважити, що документом також регулюються дії емітента та власників корпоративних облігацій у випадку дефолту, реструктуризації боргу, конвертації облігацій. Згідно з пропозицією НКЦПФР, власники дефолтних облігацій зможуть вимагати від емітента дострокового погашення грошових зобов’язань. При цьому, якщо йдеться про забезпечені облігації, то дострокового виконання зобов’язань можна буде вимагати і від особи, яка надала забезпечення.

Ще одна проблема сучасного фондового ринку яка потребує вирішення - система допуску українських емітентів на закордонні майданчики торгів з можливістью здійснити їм процедуру прямого ІРО.

Необхідно законодавчо удосконалити механізм надання дозволу на розміщення українськими емітентами своїх цінних паперів за межами України, що, звичайно, має позитивно вплинути як на розвиток фондового ринку, так і на розвиток вітчизняної економіки в цілому, адже за допомогою цього механізму українські емітенти зможуть залучати додаткові фінансові ресурси. Одночасно потрібно встановити вимоги до обслуговування обігу цінних паперів на рахунках у цінних паперах, зокрема, умови проведення депозитарними установами адміністративних операцій доповнено нормою про


248

умови відкриття Національним депозитарієм України (НДУ) рахунка на ім’я іноземної депозитарної установи.

На сьогодні перед фондовим ринком України стоїть вкрай амбіційне завдання – створення комфортного інвестиційного клімату, підвищення рівня інвестиційної привабливості України. Досягти поставлених цілей, привести на наш фондовий ринок серйозних гравців, можна лише зробивши систему корпоративного управління зрозумілою для іноземних інвесторів – тобто впровадивши міжнародні стандарти у вітчизняне законодавство.

Список використаних джерел: 1. Про схвалення Принципів корпоративного управління України:

Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 24 січня 2008 року N 52. – 2008.

2. Про цінні папери та фондовий ринок : закон України від 23 лют. 2006 р. № 514 – VI // Відом. Верхов. Ради України. – 2006.– № 31. – Ст. 268.

3. Звіт державної комісії цінних паперів та фондового ринку за 2016 р. – Режим доступу: www.adm.dp.ua. – Назва з екрану. -http://nssmc.gov.ua/user_files/content/58/1370875350.pdf.

УДК 332.33 МАРКЕТИНГ ВТОРИННИХ РЕСУРСІВ – ОСНОВА ОПТИМІЗАЦІЇ

ПРОЦЕСІВ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ЛЯШКО І.І.,

кандидат з державного управління, доцент Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

В останні часи забруднення навколишнього природного середовища

досягло загрозливих масштабів. Тому пошук шляхів вирішення цієї проблеми в межах маркетингу вторинних ресурсів, особливо в умовах європейської інтеграції, є дуже актуальним.

Найбільш ефективним й переважним шляхом поліпшення якості довкілля має бути утилізація відходів, для зберігання яких відводяться величезні сільськогосподарські площі [1].

Раніше зберігання відходів у відвалах було найбільш ефективним методом їхнього знищення. Враховуючи те, що існуючі відвали вже заповнені (більш 160 тис. га землі), із створенням нових виникають труднощі, то впровадження нових сучасних технологій робить вторинне використання відходів більш вигідним [2].

Тому стає необхідним застосування головного принципу маркетингу вторинних ресурсів, а саме принципу «4R»: reduction - зменшення кількості відходів; reuse - вторинне використання; recycling - рециркуляція; recovery - відновлення.


249

Слід відмітити, що ефективним інструментом впровадження принципу «4R» є економічний аудит відходів, ціль якого – визначення можливих альтернативних варіантів зменшення кількості відходів й рекомендації щодо вибору оптимального.

Накопичення побутових відходів призводить до складної екологічної обстановки в регіоні. Одним з найбільш економічних та екологічних ефективних способів рішення даної проблеми є будівництво й експлуатація сміттєспалювальних заводів, з одного боку, що спалюють цінну потенційну сировину й потенційні енергоносії, а з іншого боку, виділяють в атмосферу діоксини та інші небезпечні для здоров’я населення речовини. Тим самим спричиняється суттєва економічна шкода забрудненням атмосфери [3].

Найбільш доцільними напрямами екологічної оптимізації в сфері використання побутових відходів за рахунок зменшення витрат їхньої переробки є наступні:

роздільне збирання й сортування цих відходів за напрямами можливого використання;

будівництво комплексних районних центрів по збиранню й сортуванню побутових відходів.

Важливою складовою переробки й утилізації побутових відходів є вилучення вторинної сировини. Як показує аналіз морфологічного складу твердих побутових відходів ( ТПВ), в них міститься до 6 % відходів паперу, до 8 % полімерних відходів, понад 7 % скла та інших цінних компонентів.

В останні часи робота по збиранню й заготівлі була активізована. Це було пов’язано із появою на ринку послуг деяких суб’єктів господарської діяльності, таких як: ПП «Латона», ТОВ «Макпласт». Для збирання й транспортування відпрацьованих люмінесцентних ламп та інших ртутьвміщуючих відходів було створено підприємство ТОВ «Екологія». Підприємство щорічно збирає близько 15-18 тис. ламп, які відправляє на переробку [4].

Таким чином, можна відмітити, що використання принципів маркетингу вторинних ресурсів сприяє екологічній оптимізації процесів природокористування, тобто приводить процеси виробництва і споживання в гармонію із процесами, що відбуваються в природному середовищі, забезпечує безпечний, стійкий розвиток біосфери, безпечну життєдіяльність людини, суспільства й природи.


1. Гончаров А. Утилизация отходов/ А. Гончаров // Бизнес-информ. – 2008. – № 8. – С. 17–19.

2. Данилишин Б. Сучасні тенденції регулюванні процесів природокористування в Україні // Економіка України. – 2004. – № 11. – С. 52-62.

3. Стоян А. Духовно-экологический менеджмент в социальной и экономической сфере: эколого-экономическая оптимизация природопользования / А. Стоян// Економіка промисловості. – 2013. – № 3(21). – С. 41-43.


250

4. Буравльов Є. Утилізація відходів: безпечність й ефективність / Є. Буравльов, І. Дрозд // Вісник НАН України, 2014. – № 4. – С. 28–32. УДК 336:658.1

РОЗВИТОК ТЕРМІНУ «ФІНАНСОВА БЕЗПЕКА ПІДПРИЄМСТВА» МАЛЬОВАНИЙ Б.Ю.

ДВНЗ «Донецький національний технічний університет»

Останні тенденції в економіці України свідчать про набуття вітчизняними підприємствами фінансової нестабільності: за даними Державної служби статистики України [1] фінансовий результат підприємств до оподаткування у 2016 р. від’ємний та складає 22875 млн грн збитку (у 2014 р. збиток складав 523587 млн грн, у 2015 р. фінансовий результат також був від’ємний - 340126,6 млн грн), питома вага збиткових підприємств у 2016 р. складає 26,6 % (у 2014 р. – 33,7 %, у 2015 р. – 26,3 %), рентабельність операційної діяльності підприємств у 2016 р. відзначається на рівні 7,4% (у 2014 р. збитковість підприємств складала 4,1 %, у 2015 р. спостерігається рентабельна діяльність на рівні 1,0 %). Такі негативні фінансові показники позначаються не тільки на зниженні спроможності підприємств фінансувати розширення виробництва, впроваджувати інновації, вчасно відповідати за своїми зобов’язаннями, але й на забезпеченні надходжень до бюджету в виді податків, платоспроможному попиті, зайнятості, і, як результат, на труднощах з відновленням обсягів ВВП країни. Тому в даний час набуває гострої актуальності проблема забезпечення достатнього рівня фінансової безпеки підприємств.

Увага дослідників до проблеми фінансової безпеки підприємств завжди посідала вагоме місце у вітчизняній науці. Останні праці у періодичній науковій літературі присвячено розвитку теоретичних положень щодо сутності та методів оцінки рівнів фінансової безпеки [2-3], визначенню інформаційних зв'язків локальних механізмів діагностування, моніторингу та контролінгу як структурних складових механізму управління фінансовою безпекою [4], методичних засад формування механізму управління фінансовою безпекою підприємства [5-6]. Наявність широкого кола праць з даної проблематики вказує на потребу подальшого узагальнення та розвитку теоретичних засад формування термінологічного апарату фінансової безпеки підприємств.

На наш погляд, логіка такого дослідження має відштовхуватися від морфології термінів «безпека» та «фінанси підприємств».

Під безпекою розуміється: «стан захищеності життєво важливих інтересів особистості,

підприємства, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз» [7]; «низький рівень загроз, які можуть перешкоджати стійкому

функціонуванню певного суб’єкта» [8]; кількісна та якісна характеристика властивостей системи для

забезпечення її здатності до самовиживання і розвитку в умовах дестабілізуючого впливу внутрішніх та зовнішніх чинників [9].


251

Морфологічними ознаками наведених визначень безпеки є захищеність від загроз та властивість забезпечувати здатність до розвитку.

Категорія фінансів підприємств/ корпоративних фінансів розглядається у сучасній науці як:

«комплекс фінансових операцій, пов'язаних з формуванням грошових потоків, розподілом і використанням доходів і грошових фондів суб'єктів підприємництва у процесі проведення господарської діяльності» [10, с.32];

«юридично оформлені грошові відносини між корпорацією та іншими агентами ринку з приводу формування капіталу корпорації та його розподілу з метою поліпшення добробуту акціонерів» [11, с. 12–26];

«грошові відносини корпорації з іншими економічними агентами та в ході котрих уможливлюється рух і збільшення вартості її капіталу» [12].

Морфологічним ознаками фінансів підприємств/корпоративних фінансів є сутнісна форма – грошові відносини з приводу формування, розподілу і використанням капіталу та мета – поліпшення добробуту акціонерів.

Таким чином, під фінансовою безпекою підприємства пропонується розуміти такий стан захищеності від загроз грошових відносин з приводу формування, розподілу і використанням капіталу суб’єкта господарювання, який забезпечує його реальну здатність до поліпшення добробуту власників.

Подальші дослідження треба приділити складовим фінансової безпеки підприємства та напрямам її забезпечення.

Список використаних джерел: 1. Державна служба статистики України. – [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/. 2. Портнова Г.О. Фінансова безпека підприємств: сучасні погляди щодо

сутності та оцінки / Г.О. Портнова, В.М. Антоненко // Зб. наук. праць Національного університету державної податкової служби України. – 2012. – № 1. – С. 345–355.

3. Логвиненко М.І. Фінансово-економічна безпека підприємства: деякі аспекти термінології / М.І. Логвиненко, А.М. Борисова // Форум права. – 2013. – № 1. – С. 618–621.

4. Медведєва І.Б. Фінансова безпека суб’єкта господарювання в контексті національної безпеки у фінансовій сфері / І.Б. Медведєва // Економіка розвитку. – 2014. – № 1. – С. 45–82.

5. Стеців Л.П. Фінансова безпека підприємства: методичні засади реалізації / Л.П. Стеців // Науковий вісник НЛТУ України. – 2013. – Вип. 23.18. – С. 142–147.

6. Ареф'єва О.В. Фінансова безпека підприємства: методичні особливості забезпечення / О.В. Ареф'єва // Науковий вісник НЛТУ України. – 2015. – Вип. 25.3. - С. 187–192.

7. Трояновский В.М. Математическое моделирование в менеджменте : учеб-ное пособие / В.М. Трояновський. – М.: Русская Деловая Литература, 1999. – 240 с.


252

8. Мунтіян В.І. Теоретичні засади економічної безпеки / В.І. Мунтіян // Національна програма забезпечення економічної безпеки в контексті стратегії соціально-економічного розвитку України: матеріали Круглого столу (1 листопада 2000 р.). [Відп. ред. С.І. Пирожков, Б.В. Губський, А.І. Сухоруков]. – К.: Національний інститут українсько-російських відносин при Раді національної безпеки та оборони України, 2001. – С. 53–56.

9. Механизмы управления экономической безопасностью / Ю.Г. Лысенко, С.Г. Мищенко, Р.А. Руденький, А.А. Спиридонов. – Донецк: ДонНУ, 2002. – 178 с.

10. Кудряшов В.П. Курс фінансів: навч. посіб. – К.: Знання, 2008. – 431 с. 11. Суторміна В.М. Фінанси зарубіжних корпорацій: підручник /

В.М. Суторміна. – К.: КНЕУ, 2004. – 566 с. 12. Крисоватий А.І. Корпоративні фінанси в контексті викликів сучасної

інноваційної економіки / А.І. Крисоватий, В.М. Федосов, Н.С. Рязанова // Фінанси України. – 2013. – № 9. – С. 7–27. УДК 504.658.3

МЕТОДОЛОГІЯ РОЗРАХУНКУ ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНИХ ЗБИТКІВ МОРЕВА В.В.,

кандидат хімічних наук, доцент Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

У системі показників природокористування економічним збиткам віл

забруднення навколишнього середовища належить особлива роль. Цей показник відбиває екологічні наслідки антропогенної діяльності, а також концентрує у собі всі негативні економічні наслідки функціонування виробництва.

Порівняння умов виробництва у чистому та забрудненому середовищі дозволяє зробити висновок про те, що зміни якості довкілля супроводжуються зниженням обсягів випуску продукції, а також додатковим вкладанням коштів.

Аналіз витрат свідчить про зміну їхнього складу та структури. На початкових стадіях вивчення впливу забруднення на виробництво головну увагу викликав той факт, що певна частина основних фондів при погіршенні якості навколишнього середовища не могла бути задіяною без ускладнення технологічних процесів, впровадження нової техніки, яка сприяла виробництву, але не була прямо пов’язана з виготовленням продукції.

Ці складні процеси були вивчені спеціалістами, і в результаті розроблені методики визначення економічних збитків, що завдаються реципієнтам (природним ресурсам, населенню, господарським об’єктам, регіонам) [2].

Економічні збитки, як параметр, який відбиває взаємодію виробництва і середовища, може бути розрахований відносно об’єктів господарської діяльності і елементів довкілля, що передбачає наявність системи показників.


253

Перелік економічних методів та інструментів, що дозволяють вирішувати екологічні рішення на економічній основі, досить широкий. Але найбільш перспективним і реалізованим стане напрямок, пов’язаний з вартісною оцінкою екологічного збитку або шкоди, яка заподіяна природному середовищу. У зарубіжній практиці питання економічної оцінки екологічного збитку отримали розвиток, перш за все, у зв’язку з наявністю в законодавстві норм відповідальності за заподіяну минулий і справжній збиток. Через можливість притягнення до відповідальності за забруднення ділянки покупці, продавці і кредитні установи стали проводити оцінку екологічного стану ділянки або об’єкта до укладання угоди.

Оцінка основних складових екологічного збитку спирається на норми, прийняті в господарській практиці. Виняток становить оцінка збитку, заподіяного навколишньому природному середовищу, тобто природним ресурсам і об’єктам. Принципи оцінки збитку природним ресурсам та об’єктам, як правило, закріплюються в законодавстві, а також регулюються спеціальними процедурами і нормами.

Економічні збитки, як комплексний показник, що відбиває особливості взаємодії виробництва з середовищем і здійснює вплив на головні характеристики виробничої діяльності, виконує такі функції:

x Облікова функція проявляється у тому, що збитки є мірою оцінки впливу господарської діяльності на середовище.

x Інвестиційна функція виходить з того, що яким би чином не оцінювалися економічні збитки, вони, у всякому разі, визначаються розмірами додаткових вкладень матеріальних і трудових витрат, виступають як поточні витрати та капітальні вкладення.

x Обмежувальна функція економічних збитків проявляється в тому, що об’єкти-забруднювачі прямо (у вигляді штрафів) або побічно (у вигляді подорожчання вихідної сировини, підвищення захворюваності працюючих та ін.) відчувають наслідки своєї діяльності. Це потребує відповідних заходів (удосконалення технологій, створення маловідходних виробництв, будівництва очисних споруд та ін.) з метою скорочення негативних наслідків власної діяльності.

x Стимулююча функція тісно пов’язана з розглянутою функцією. Різного роду платежі та штрафи, які визначають на основі економічних збитків, стимулюють скорочення забруднення, і, відповідно, зменшують витрати об’єктів на компенсацію збитків.

В той же час збитки дозволяють приймати обґрунтовані з економіко-екологічної точки зору рішення щодо можливості і необхідності функціонування об’єктів, черговості освоєння інвестицій на об’єктах [1].

У цілому, на сьогоднішній день існує детально розроблена методична база оцінки екологічного збитку, включаючи оцінку збитку від господарської діяльності в минулому і оцінку потенційних фінансових зобов’язань. Поєднання порівняно жорстких норм відповідальності за минулий екологічний збиток і


254

детально розроблених методів його оцінки зумовило той факт, що в сучасній господарській практиці проведення процедур оцінки екологічної відповідальності стало загальноприйнятим. Оцінка збитку, у свою чергу, пов’язана з процедурою оцінки фінансової відповідальності за екологічну шкоду, яка іноді називається екологічна відповідальність. Така оцінка являє собою оцінку фінансових зобов’язань, пов’язаних з відшкодуванням шкоди (збитків).

Включається питання вартісної оцінки розмірів збитків, порядку його компенсації. У зв’язку з цим розвиток оцінки минулого збитку може йти в рамках вдосконалення діючої методологічної та правової бази, так як для економічної оцінки минулого екологічного збитку принципове значення мають, по-перше, види збитків і втрат, які кваліфікуються як збитки, по-друге, методи їх економічної оцінки

Економічні збитки, як прямі втрати і додаткові витрати, можуть бути завдані населенню безпосередньо, а також опосередковано в результаті зміни умов функціонування господарських об’єктів, як наслідок деградації якості середовища. При цьому зміни виробничо-економічних та екологічних властивостей, які визначають натуральні збитки, можуть бути тимчасовими та безповоротними, такими, що завдаються безпосередньо природним ресурсам та побічно через умови їхнього існування.

Дослідження схеми формування економічних збитків від забруднення навколишнього середовища, складність системи показників, які застосовуються для оцінювання збитків, потребують обґрунтування необхідності і можливості застосування різних методів вивчення цього показника з метою регулювання функціонування виробництва у конкретних регіонах.


1. Демченко Н.В. Актуалізація екологічної складової в системі суспільного відтворення / Демченко Н.В. // Актуальные проблемы экономики. – 2009. – № 3 (93). – С. 144–149.

2. Грошев А.Р. Экологические ограничения экономической эффективности производства: сборник докладов. – Ханты-Мансийск, 2003. – С. 58-66.

УДК 37.015.6 ЗМІСТ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФОРМУВАННЯ

ЗНАННЄВОЇ ЕКОНОМІКИ В УКРАЇНІ ТА ЇЇ РЕГІОНАХ ПОДЛУЖНА Н.О.,

кандидат економічних наук, доцент ДВНЗ «Донецький національний технічний університет»

Інформаційне забезпечення процесу досягнення країною або наближення

її до стану економіки знань (ЕЗ) має велике значення для визначення усіх тенденцій, які характеризують прояви якісного та кількісного знаннєвого зростання.


255

У праці І. Золотих, В. Лукьянова та О. Новодон, Л. Батракової, Л. Федулової, Е. Лобзи розкрито особливості оцінки стану ЕЗ на основі інформації, яка мається у статистиці. Т. Писаренко визначає особливості світового та вітчизняного досвіду інформаційного забезпечення інноваційного розвитку [1]. Але не існує єдиних підходів для формування інформаційної бази формування ЕЗ в Україні та її регіонах.

Тому зроблено систематизацію показників на основі інформативних даних, що розраховуються у статистичному збірнику України, які можна використати для оцінки процесу побудови ЕЗ. Систематизація відбулася за основними компонентами ЕЗ: інституційний та економічний режими (ІЕЗ); стан розвитку інновацій; освіта та наука; проникнення інформаційно-комунікативних технологій (ІКТ) в усі сфери діяльності суспільства. Також для освітлення інформаційного забезпечення визначено критерії, що дозволило згрупувати відносні та абсолютні показники за напрямами: об’єкт, суб’єкт, оплата праці, розвиток, інвестиції, фінансовий результат, потреба роботодавців у працівниках по кожному компоненту ЕЗ. Встановлено, що найбільш інформативно забезпеченими напрямами оцінки компонентів структури ЕЗ є інноваційний розвиток та стан освіти й науки. Існують розділи, присвячені статистиці інформаційного суспільства в Україні [2, с. 197-201] та науці, технологіям та інноваціям [2, с. 202-216].

У якості основного результату, на який має сприяти процес формування ЕЗ у суспільстві, обрано основний макроекономічний показник валовий внутрішній продукт (ВВП), який необхідно також розглядати окремо на регіональних рівнях, щоб своєчасно фіксувати процеси виникнення диспропорцій та асиметрій у становленні нової економіки по регіонах та коректувати державну й регіональну політику з урахуванням особливостей інтелектуального потенціалу, ресурсних можливостей та пріоритетів різних векторів розвитку. Наявні статистичні дані та необхідність врахування демографічних характеристик країни обумовлюють використання в системі інформаційного забезпечення показника ВВП на одну особу.

Наступним критерієм інформаційного забезпечення процесу формування ЕЗ у регіонах та країні є фінансові результати від звичайної діяльності. При цьому треба враховувати кінцеві фінансові показники діяльності підприємств від галузей, які мають безпосередній вплив на розвиток ЕЗ. У статистиці Держкомстату маються дані загального фінансового результату до оподаткування, що отримано у національній економіці, та є конкретизація показника «Доходи підприємств від надання послуг пошти та зв’язку населенню», тобто даний показник частково містить у своєї структурі доходи від діяльності сектору ІКТ. Проте для отримання більш детальної інформації необхідно відображати фінансові результати підприємств, які займаються інноваційною та науковою діяльністю, що дасть змогу більш ілюстративно продемонструвати, яким чином пріоритети національної політики, які виражені в інноваційному розвитку, сприяють зростанню доходів підприємств, які обрали знаннєві стратегічні орієнтири руху. Забезпечення інформаційного


256

простору щодо становлення ЕЗ у країні повинно бути засновано на моніторингу показників фінансових результатів від діяльності високотехнологічних галузей та секторів ІКТ. Сектор освіти різного рівня та напрямів у цілому є неприбутковими підприємствами, але мають статтю доходів за рахунок підготовки осіб, які навчаються, на платній основі. Тому доцільно було би також під час оцінки враховувати фінансові результати від сектору освіти.

Наступним критерієм оцінювання є потреба роботодавців у працівниках за обраними компонентами ЕЗ. Статистична інформація містить поточний попит у секторах «Освіта та професійна, наукова та технічна діяльність» та «Інформація та телекомунікації». Формування ЕЗ у суспільстві повинно мати інформаційне забезпечення з боку поточного й сукупного попиту та пропозиції усіх секторів, які сприяють активізації нових напрямів розвитку суспільства.

Рівень заробітної плати талантів, що задіяні у секторах економіки країни, які сприяють та активізують процеси досягнення знаннєвого зростання, є одним з найважливіших показників інформаційного забезпечення процесу формування ЕЗ. Саме цей показник відображає основний мотиваційний фактор для персоналу, який задіяно в діяльності компонентів ЕЗ. Доцільно робити порівняльний аналіз існуючого рівня заробітної плати робітників інноваційної та наукової діяльності, освіти, високотехнологічних галузей з аналогічним показником для інших галузей, які не є основотвірними для ЕЗ.

Оцінка інвестиційних вкладень у досліджувані сектори національної економіки має відбуватися на основі моніторингу динамічних рядів обраних показників. При цьому встановлено, що сучасні статистичні дані не містять показнику обсягу інвестицій у таку важливу сферу як ІКТ.

В якості суб’єктів інформаційної бази процесу становлення ЕЗ в Україні та її регіонах доцільно враховувати показники кількості навчальних закладів у розрізі загальноосвітніх, професійно-технічних та ВНЗ I-II та III-IV рівнів акредитації. Врахування їх пояснюється доцільністю. У сфері ІКТ пропонується використовувати дані кількості підприємств, які використовували комп’ютери упродовж року у розрізі по галузям, у т. ч. підприємства, які використовують локальну комп’ютерну мережу (LAN), бездротовий доступ для своєї локальної комп’ютерної мережі, мають власний внутрішній веб-сайт, який функціонував у корпоративній комп’ютерній мережі (Інтранет) та розширену корпоративну комп’ютерну мережу. Оцінку суб’єктів підприємств, які виконують наукову та інноваційну діяльність, можна зробити на основі кількості наукових організацій у розрізі регіонів та галузей наук. При цьому можна використовувати для оцінювання показники кількості промислових підприємств, що реалізовували інноваційну продукцію, за регіонами й за видами діяльності (нову для підприємства, ринку або на експорт) та частку промислових підприємств, що займалися інноваціями, впроваджували інновації при урахуванні типів інновацій, видів діяльності та їх регіональної належності. Відносний показник частки промислових підприємств, що займалися інноваціями, передбачає різні види, серед яких є внутрішні та зовнішні науково-дослідні роботи; придбання


257

машин, обладнання, програмного забезпечення; придбання зовнішніх знань; навчання та підготовка персоналу; ринкові запровадження інновацій.

В якості об’єкта інформаційного забезпечення для сфери інновацій та науки виступають кількість спеціалістів, які виконували наукові та науково-технічні роботи та структура дослідників за статтю, регіонами та галузями наук; для сфери освіти за даними Міністерства освіти і науки України – кількість учителів загальноосвітніх навчальних закладів; кількість випускників та осіб, які навчалися по закладах за регіонами. Для сфери ІКТ доцільно було також вести облік показника чисельності робітників, які зайняті у цієї галузі у регіональному розрізі.

Для відображення результативних явищ, які ілюструють розвиток процесів проникнення ЕЗ в усі сфери суспільства, є обсяг наукових та науково-технічних робіт та кількість впроваджених нових технологічних процесів та інноваційних видів продукції на промислових підприємствах (для характеристики стану розвитку інновацій); кількість підприємств, які використовували комп’ютери упродовж року у розрізі по галузям (у т. ч. підприємства, які використовували локальну комп’ютерну мережу (LAN), використовували бездротовий доступ для своєї локальної комп’ютерної мережі, мали власний внутрішній веб-сайт, який функціонував у корпоративній комп’ютерній мережі (Інтранет), мали розширену корпоративну комп’ютерну мереж, кількість підприємств, які мали доступ до мережі Інтернет (у т.ч. підприємства, які використовували види зовнішнього зв’язку з мережею Інтернет комутований доступ через телефонну лінію (Dial-Up або ISDN), широкосмуговий доступ, мобільний широкосмуговий доступ (стільниковий, GSM, GPRS, 2G, EDGE, 3G, CDMA), напрями використання мережі Інтернет та використання соціальних медіа на підприємствах по галузям (для характеристики стану розвитку ІКТ); кількість прийнятих в експлуатацію об’єктів соціально-культурного призначення(для характеристики стану розвитку освіти).


1.Писаренко Т.В. Інформаційне забезпечення інноваційного розвитку: світовий та вітчизняний досвід: монографія / Т.В. Писаренко, Т.К. Кваша, Н.В. Березняк, О.В. Прудка. – К.: УкрІНТЕІ, 2015. – 239 с.

2 Статистичний щорічник України за 2015 рік / Держкомстат України; [За ред. І.М. Жук; Відп. за ред. О.А. Вишневська]. – К.: Консультант, 2016. – 239 с.


258

УДК 321.01 ЄВРОПЕЙСЬКИЙ РЕГІОНАЛІЗМ:

ТРАНСФОРМАЦІЙНИЙ ШЛЯХ РОЗВИТКУ РАДЧЕНКО Г.А.,

кандидат економічних наук, доцент Національний авіаційний університет

Погляд на регіоналізм в контексті євро інтеграційних процесів як на

явище, яке розкриває наявність відповідних адміністративно-територіальних структур з їх особливими етнічними, політичними, соціальними, економічними та іншими відмінностями, що можуть відстоювати та захищати регіональні інтереси у владних інституціях держави, надає можливість визначити, та проаналізувати цей процес. Головне в регіоналізмі – наявність таксономічних ознак, що регулюють відносини між центром та регіонами [1].

Єдиний європейський ринок дає величезні плюси для створення «Європи регіонів», усуваючи різного роду перешкоди на шляху міжрегіонального співробітництва, що простягається через національні кордони. Як наслідок міжрегіональне економічне співробітництво на буває значно більшої гнучкості та поширення.

Регіональний розвиток є процесом, який вимагає дієвих і ефективних інститутів, а також тісної співпраці між урядами, бізнес-організаціями і соціальними групами на кожному рівні. Європейська регіональна політика орієнтована на перетворення проблем в можливості. Деякі ключові досягнення регіонального розвитку в Європі можна побачити в модернізації і розвитку транспортної мережі. Сучасні транспортні мережі вказують на шлях до стійкої, ефективної і безпечної мобільності, покращуючи доступ до всіх регіонів. Розглядаючи ці інвестиції в контексті більш широких зусиль, спрямованих на поліпшення економічного розвитку і конкурентоспроможності, регіональна політика ЄС намагається забезпечити, щоб ці мережі давали регіонам шанс не тільки імпортувати, а й експортувати. Саме тому програми по розробці політики зближення завжди є інтегрованими програмами. Інші принципово нові події відбувалися в екологічних програмах, де інноваційні та ефективні технології використовуються в якості джерела економічного зростання, а також в сфері збереження природних ресурсів і запобігання непоправного екологічного збитку.

В процесі створення внутрішнього ринку внаслідок різкого посилення конкуренції регіональні диспропорції можуть загострюватися. Переваги економічної інтеграції, в першу чергу, допомагають передовим районам, що процвітають, а як наслідок поява економічної периферії в результаті створення єдиного ринку.

Регіональний розвиток ЄС, таким чином, виявило потребу в сильному інституціональному лідерстві на всіх рівнях, що вимагає поваги до всіх частин суспільства. На рівні ЄС повинні існувати ефективна політична система, обґрунтований економічний аналіз і стратегічне планування, а також технічний досвід, щоб орієнтувати менеджерів проекту «на місцях ». На національному


259

рівні інститути повинні бути добре скоординовані. Багаторівневе управління Успішні стратегії розвитку повинні мати «власників» на кожному рівні. Європейська регіональна політика керується таким чином, щоб максимізувати вертикальну і горизонтальну інтеграцію [2]. В рамках системи вертикального управління різні рівні європейського, національних, регіональних і місцевих органів влади стимулюються за допомогою системи розробки планів і програм, яка розвивалася протягом багатьох років з метою обміну інформацією та руху в одному напрямку для забезпечення вигод на місцях. В рамках системи горизонтального управління компанії, соціальні групи і громадські організації активно беруть участь в цьому процесі і діяльності органів управління. Це означає, що у них є можливість впливати на стратегію розвитку і формувати її у власних секторах та сферах.

Варто зазначити, що в процессі регіоналізації не закладено додаткових повноважень регіонів чи посилення їхнього самоврядування тим більше не про неповагу чи стирання національних кордонів, а про вирішення на місцях деяких суто регіональних проблем.

Тому, важливо підкреслити, що прагнення до більшої автономії з боку регіонів не суперечить процесу поглиблення європейської інтеграції, а значною мірою ним підживлюється. Інтеграція без регіоналізму може призвести до бюрократизму ключових інститутів ЄС, а також до поглиблення рівня диспропорцій між регіонами.

Список використаних джерел: 1. Доморенок Е. Европейский регионализм: концепции и подходы

[Электронный ресурс] / Е. Доморенок. – Режим доступу: http://europa.ehu.unbel.by/club/domorenok.htm.2001.

2. Ключковський Я. Проект Європа, рецепт на десятиліття: польський погляд на майбутнє ЄС та України / Українська правда [Електроний ресурс] / – Режим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/experts/2017/08/4/7069339/. УДК 331.5

ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ЗАЙНЯТОСТІ В УКРАЇНІ: ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ДОСВІД

РУБЕЖАНСЬКА В.О., здобувач кафедри економіки і підприємництва

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

Підвищення рівня зайнятості населення є важливою умовою стабільного економічного розвитку держави. У зв’язку з цим, економічно розвинуті країни і міжнародні організації відносять проблеми зайнятості до тих, вирішення яких впливає на забезпечення соціально-економічної стабільності суспільства. Тому, протягом останніх років державна влада України заохочує активне співробітництво усіх вітчизняних установ з міжнародними організаціями, що


260

сприяє наближенню нашої держави, до європейських стандартів у галузі статистки показників ринку праці.

Прикладом такого співробітництва є залучення Міністерством соціальної політики України та Державною службою зайнятості України спільної оглядової місії - Програми розвитку ООН (далі – ПРООН) та Міжнародної організації праці (далі – МОТ) в Україну. Основна мета такої спільної роботи позначалася у дослідженні існуючих проблем зайнятості в Україні та розробці стратегії ООН щодо сприяння повної та продуктивної зайнятості в Україні з урахуванням європейського досвіду. Окрім того, зазначені міжнародні організації надали рекомендації, у тому числі, в напряму вдосконалення підходів до періодичного оцінювання ринку праці України шляхом порівняння основних його показників з показниками держав ЄС [1].

У зв’язку з цим, особливої актуальності набуває порівняльний аналіз показника зайнятості населення України з аналогічними показниками країн ЄС з метою використання досвіду останніх у вирішенні проблеми підвищення рівня зайнятості в нашій країні.

Дослідженню зайнятості населення присвячені праці таких вчених, як: А. Баланди, С. Бандур, С. Коваленко, І. Кравченко, Е. Лібанової, В. Мандибури, Г. Мімандусової, Р. Михайлишина, І. Петрової, В. Онікієнко, О. Турчинова, М. Шаленко та інших науковців.

Слід зазначити, що у вересні 2015 р. в рамках 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку відбувся Саміт ООН для прийняття Порядку денного розвитку на період після 2015 року (далі – Саміт). Саміт розглядався світовою спільнотою як подія історичного значення, що була направлена на об’єднання спільних зусиль глобального партнерства стосовно забезпечення економічного зростання та зайнятості. Після Саміту перед державами членами - ООН постали нові завдання адаптації, визначених на глобальному рівні цілей та їх моніторингу. В Україні також розпочалась робота зі встановлення «Цілей сталого розвитку на 2016-2030 роки», відповідних завдань та показників для моніторингу досягнення цілей [2; 3]. Зокрема, ціль 8 – Сприяння поступальному, всеохоплюючому та сталому економічному зростанню, повній і продуктивній зайнятості та гідній праці для всіх – містить п. 8.5. зміст якого передбачає до 2030 року необхідно забезпечити повну і продуктивну зайнятість та гідну працю для всіх жінок і чоловіків, у тому числі молодих людей та інвалідів, і рівну оплату за працю рівної цінності [2].

Для реалізації зазначеної цілі 8, ЄС встановив плановий показник, згідно якого до 2020 року зайнятість населення віком 20-64 роки буде дорівнювати 75 %, в Україні такий показник для працездатного населення повинен дорівнювати 66,0 %. Якщо аналізувати дані зображені на рис. 1, то слід зазначити, що ЄС ефективно рухається до спрямованого орієнтиру, проте Україні слід докласти значних зусиль для досягнення запланованого показника.


261

Рис. 1. Динаміка рівня зайнятості населення в Україні та ЄС [2; 4] Зокрема, впродовж останніх 7 років динаміка зайнятості в Україні мала

різноспрямовану тенденцію. Особливо відчутним падіння рівня зайнятості було зафіксовано у 2014 році, а саме на 2,8 % відносно попереднього року.

Слід відзначити, що рівень зайнятості у країнах ЄС значно відрізняється між собою, а Великобританія взагалі не встановлювала прогнозний національний орієнтир зайнятості. Можливо така дія позначена запланованим Brexit Великобританії з ЄС та існуючими міждержавними конфліктами з цього приводу.

Рис. 2. Рівень зайнятості населення в країнах ЄС (віком 20-64 роки) та в Україні

(працездатного населення) у 2016 році [2; 4] Зокрема, аналіз даних рис. 2 свідчить про досить значну різницю між

рівнями існуючої зайнятості у державах ЄС. Так, у 2016 році лідером по найвищому рівню зайнятості була Швеція (рівень зайнятості дорівнював 81,2 %). Середній показник зайнятості у ЄС, який становив 71,1 %, перевищили


262

одинадцять держав – членів ЄС. Аутсайдерами з рівня зайнятості серед населення відзначилися Греція (рівень зайнятості дорівнював 56,2 %), Хорватія (61,4 %), Італія (61,6 %). Рівень зайнятості в Україні, який дорівнював 64,2 % за досліджуваний період, схожий з аналогічним показником у Румунії 66,3 % та зазначених вище аутсайдерах Хорватії та Італії.

Таким чином, підвищення рівня зайнятості населення в Україні можливе лише за умов покращення інформаційного забезпечення прогнозування розвитку ринку праці, урахування демографічних, макроекономічних та інституційних чинників впливу, а також використання досвіду країн ЄС у вирішенні даної проблеми.

Список використаних джерел: 1. ПРООН підтримає реформи у сфері зайнятості в Україні [Електронний

ресурс] / Громадська організація «Інформаційно-аналітичний центр «Громадський Простір». – Режим доступу: https://www.prostir.ua/?news=proon-pidtrymaje-reformy-u-sferi-zajnyatosti-v-ukrajini.

2. Представництво ООН в Україні : офіційний сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org.ua/ua//

3. Іванченко В.Є. Проблематика банківського сектору України в контексті сталого розвитку [Електронний ресурс] / В.Є. Іванченко // IX Международная научно-практическая конференция «Научный диспут: вопросы экономики и финансов (Киев - Будапешт - Вена, 31 марта 2017). – Режим доступу: http://www.inter-nauka.com/issues/conf-2017/april-1/2306.

4. Еurostat: офіційний сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ec.europa.eu/eurostat. УДК 330.5:338.3

РОЗВИТОК МОЖЛИВОСТЕЙ ПОШИРЕННЯ ВИКОРИСТАННЯ ВІДНОВЛЮВАНИХ ДЖЕРЕЛ ЕНЕРГІЇ

РЯЗАНОВА Н.О., кандидат економічних наук, доцент

Луганський національний університет ім. Т. Шевченка

Нині однією з найважливіших проблем ефективного розвитку промисловості і соціальної сфери країни є необхідність забезпечення надійного енергопостачання промислових підприємств і територіально-розподілених об'єктів з урахуванням зростаючих вимог до безперебійності і екологічної безпеки процесів генерації і передачі електричної енергії. В зв'язку з цим особливий інтерес викликає альтернативна енергетика. Технології відновлюваних джерел енергії (ВДЕ) можуть застосовуватися в різних сферах енергопостачання: в електрогенерації, опалюванні і на транспорті. У електроенергетиці, в результаті поширення технологій ВДЕ, починається перехід від єдиного централізованого енергозабезпечення до множинного децентралізованого.


263

Модель трансформованої енергетичної системи припускає високу долю ВДЕ в енергобалансі, децентралізовану генерацію, розширення акумулюючих потужностей, гармонізацію попиту і пропозиції за рахунок «інтелектуальних» систем обміну даними в режимі реального часу. Ці «інтелектуальні» системи обміну даними відомі як «smart grid» або «інтелектуальні» мережі. Децентралізація енергетичної системи за рахунок ВДЕ можлива завдяки модульній природі технологій сонячної і вітрової генерації. У Німеччині вже 46% децентралізованих потужностей сонячної і вітроенергетики знаходиться у власності домашніх господарств і фермерств. Лише 12 % активів ВДЕ належать великим енергетичним компаніям [1].

Децентралізовані мініенергосистеми, локалізуючи генерацію і скорочуючи ризик збоїв енергопостачання в результаті аварій централізованих енергосистем, підвищують надійність енергопостачання. У США, наприклад, 80% аварій і збоїв енергопостачання відбувається через пошкодження високовольтних ліній передач і підстанцій внаслідок негоди [2]. Щорічно через це страждають 15 млн осіб. Північна Америка є провідним ринком міні-енергосистем, встановлена потужність яких складає 1,874 ГВт, або 66 % глобальної потужності цієї категорії [3]. Нині інтерес до міні-енергосистем зростає, що відображається на темпах росту ринку. У першому і другому кварталі 2015 р. темп росту мініенергосистем склав 6 %, таким чином, до кінця 2015 р. глобальна потужність останніх досягла 4,393 ГВт. Очікується, що до 2022 р. глобальна встановлена потужність міні-енергосистем перевищить 15 ГВт [4].

Автономні енергетичні системи на основі ВДЕ є альтернативами централізованому енергопостачанню в регіонах, що розвиваються, де доступ до електроенергії скрутний або неможливий [5]. Генератори ВДЕ децентралізовані за своєю природою і можуть бути легко адаптовані до місцевих умов і локального попиту. Таким чином, потреба в централізованому енергопостачанні регіону завдяки ВДЕ може бути повністю виключена. Автономні рішення, як, наприклад, технології фотоперетворення Pico або домашні фотоелектричні системи (solar home systems (SHSs)) останнім часом набувають широкого поширення в енергодефіцитних регіонах, забезпечуючи базове освітлення і зарядку мобільних пристроїв. Наприклад, домашніх фотоелектричних систем (SHS) вже встановлені більше 5 млн. [6] Бангладеш є лідером по поширенню систем SHS: на квітень 2014 року тут було встановлено 3 млн. SHS, при цьому темп росту склав 65 тис. систем в місяць. Майже 9% населення Бангладеш (13 млн осіб) забезпечені електрикою завдяки сонячній енергетиці [7].

Автономні енергосистеми є першим кроком у вирішенні проблеми енергетичного дефіциту сільських районів. Міні-енергосистеми можуть мати потужність від декількох кіловат до декількох мегават, працювати на одному або декількох енергоресурсах, бути автономними або інтегрованими в централізовану енергосистему. З 1950 року Китай розгорнув широкомасштабне будівництво малих об'єктів гідроенергетики, які спочатку планувалися бути


264

автономними; потім вони були інтегровані в державну енергосистему, і сьогодні в Китаї 60 тис. гідро-дизельних міні-енергосистем. З 2003 по 2005 рр. за Китайською програмою Township Electrification Programme було встановлено 721 сонячних систем і гібридних систем сонце-вітер, а також 146 малих гідростанцій, що дозволило забезпечити електроенергією 1,3 млн. чел. З 2005 по 2010 рр. в ході реалізації програми електрифікації села (Village Electrification Programme) ще 3,5 млн осіб отримали доступ до енергозабезпечення. До кінця 2015 року Китай забезпечив електрикою за рахунок ВДЕ ще 2,7 млн. осіб. [4] Фактично усі ізольовані системи енергопостачання на основі викопного палива виграють за рахунок інтеграції систем ВДЕ. На сьогодні є декілька сотень малих острівних систем енергозабезпечення, працюючих переважно на дизельних генераторах на 1 − 20 МВт потужності. Ці системи комбінуються з сонячною і вітровою генерацією, біоенергетикою, енергією океану, що дозволяє істотно скоротити витрати генерації, не створюючи при цьому ризиків пропозиції.

На жаль використання нетрадиційної та відновлюваної енергетики на сучасному етапі розвитку економіки України, безумовно, є недостатнім, але Україна має значні ресурси для розвитку відновлюваної енергетики – річки з потужним гідрологічним енергетичним запасом, гори та морські узбережжя для встановлення вітрових агрегатів, тривалий сонячний період в році, значні сільськогосподарські площі для вирощування біопаливних культур. Все це у поєднанні із сприятливим законодавством та «зеленими» настроями суспільства дасть змогу підвищити потенціал розвитку відновлюваних джерел енергії у країні.


1. Renewable energy in the hands of the people. Agentur für Erneuerbare Energien. 2013 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.unendlichviel-energie.de/media-library/charts-and-data/renewable-energy-in-the-hands-of-thepeople.

2. Blackout: Extreme weather, climate change and power outages, Climate Central, Princeton. 2014.

3. Microgrid Deployment Tracker 2014, Navigant 2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.navigantresearch.com/research/microgrid-deployment-tracker-2q14.

4. Rethinking Energy: Towards a new power system, IRENA, Abu Dhabi 2015 pp.42 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irena.org/rethinking/.

5. International Off-grid Renewable Energy Conference: Key Findings and Recommendations, pp.2 IRENA, Abu Dhabi 2013.

6. Renewable Energy and Jobs, IRENA, Abu Dhabi 2013 p.34. 7. Solar Home System Program, IDCOL (Infrastructure Development

Company Limited) (2014), [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.idcol.org/home/solar.


265

УДК.369.011.1 ПРОБЛЕМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПЕНСІЙНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ

В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ПЕНСІЙНОЇ СИСТЕМИ СТАНОВСЬКА Т.В., аспірант,


З кожним роком проблема реформування пенсійної системи в Україні стає все більш актуальною. Обговорення пенсійної реформи відкладалося занадто довго, але настав час, коли питання потребують негайного вирішення. На сьогодні пенсійна система України не відповідає викликам сучасності і фінансово нестійка. Якщо залишити все як є, Пенсійний фонд не зможе забезпечити пенсії навіть на рівні прожиткового мінімуму населенню України. Україна не єдина країна яка має демографічні проблеми, такі як зменшення народжуваності і старіння населення. Більшість країн Європи переживають схожі проблеми. Але Україна є однією з останніх європейських країн, в якій залишаються невирішеними ці питання і з кожним роком вони стають все більш гострішими.

Були спроби дещо змінити в останні роки, але в цілому основна структура пенсійної системи залишилась старою. Досить невисокий пенсійній вік з можливостями дострокового виходу на пенсію є однією з рис цієї системи. Українці виходять на пенсію в середньому раніше, ніж працівники в інших країнах. Середній вік виходу на пенсію для чоловіків становить близько 58,5 року, для жінок - трохи менше 56 років. У ЄС ці показники становлять 63,6 року для чоловіків і 62,6 року для жінок. Це призвело до того, що в Україні налічується понад 12 млн пенсіонерів – близько 30 % населення [ 1].

Існуюча пенсійна система виявилася неспроможною забезпечити достатні і надійні виплати пенсіонерам, використовуючи тільки солідарну систему загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Саме солідарна система гарантує забезпечення мінімальною пенсією кожного громадянина. Кошти для фінансування пенсійних виплат мобілізуються до Пенсійного фонду України шляхом обов'язкових відрахувань від заробітної плати громадян. А зважаючи на те, що співвідношення платників пенсійних внесків до пенсіонерів – майже 1 до 1, і є одним з найнижчих показників у світі, маємо лише мінімальні виплати пенсіонерам, які не задовольняють навіть найменші потреби. Майже дві третини отримують пенсію, яка трохи вища за рівень бідності. Недостатність внесків соціального страхування свідчить про величезний розмір тіньової економіки в Україні. Існує чимало працівників, які не сплачують жодного пенсійного внеску, або сплачують з мінімальної зарплати, хоча отримують значно більше, так звана «зарплата в конвертах». Не останню роль відіграє і трудова міграція, яка останнім часом набула масового поширення. За статистикою, на заробітки за кордон за останні 20 років виїхало від 7 до 15% економічно активних громадян. Та навіть мінімальні пенсії неможливо було сплачувати без допомоги бюджету, який перераховує до


266

Пенсійного фонду недостаючи кошти. Саме солідарна система - перший рівень системи пенсійного забезпечення.

Наряду з функціонуючою солідарною системою, яка не спроможна витримати навантаження, готується до впровадження система обов'язкового накопичення пенсійних коштів. Вона передбачає перерахування частини заробітної плати громадян в обов'язковому порядку до пенсійного фонду для одержання пенсії, обсяг якої перевищує мінімальний. При цьому такі внески здійснюються на індивідуальні ощадні рахунки платників у Накопичувальному фонді. Хоча законопроект з змінами до пенсійної системи містить багато суперечливих моментів, саме накопичувальна система повинна захистити нині працююче населення від демографічної кризи. Основними перевагами впровадження цієї системи є збільшення загального розміру пенсійних виплат, можливість успадкування коштів родичам застрахованої особи. Впроваджуватись вона буде лише після формування необхідних економічних передумов та створення відрегульованої і ефективної системи державного нагляду та регулювання у цій сфері, а також необхідної інфраструктури. Накопичувальна система – другий рівень системи пенсійного забезпечення.

Разом з обов’язковими системами пенсійного забезпечення існує недержавне пенсійне забезпечення, третій рівень, яке виступає як додаткове джерело пенсійних виплат. Ця система базується на засадах добровільної участі фізичних осіб і роботодавців у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах і в порядку, передбаченому Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення». Діяльність недержавного пенсійного забезпечення полягає виключно в накопиченні і примноженні пенсійних внесків вкладників, завдяки інвестуванню, з подальшими виплатами накопичень у вигляді пенсій своїм учасникам. Саме недержавне пенсійне забезпечення у багатьох країнах світу є одним з основних інструментів для підвищення рівня пенсійного забезпечення населення. Додаткову недержавну пенсію можна отримувати поряд з державною. Недержавне пенсійне забезпечення має низку переваг, надійність грошей учасників на рівні гарантій забезпечується завдяки законодавчій нормі про те, що недержавний бюджетний фонд не підлягає процедурі банкрутства, з причини відсутності будь-яких зобов'язань, крім як перед своїми учасниками. Крім цього, фонду заборонено інвестувати гроші у високо ризикові напрями інвестування [2].

На початок 2017р. було зареєстровано 64 недержавних пенсійних фондів. Проаналізувавши динаміку показників діяльності недержавних пенсійних фондів за період березень 2015р.- березень 2017р. спостерігається збільшення укладених пенсійних контрактів з 55,7 до 64,5 тис.шт., загальна кількість учасників зросла з 833,6 до 836,2 тис.осіб., збільшилась кількість учасників, які отримують пенсійні виплати з 78,1 до 82,0 тис.осіб. Зрозуміло, що більшість майбутніх і теперішніх пенсіонерів віддають перевагу солідарній пенсійній системі, доволі повільно, але зростає кількість громадян, які накопичують кошти в недержавних бюджетних фондах [3].


267

На жаль, пенсійні реформи дуже важкі і непопулярні. Головними цілями і завданнями пенсійної реформи є підвищення рівня життя пенсіонерів, забезпечення фінансової стабільності пенсійної системи, заохочення громадян до заощадження коштів під старість а також встановлення залежності розмірів пенсії від величини заробітку та трудового стажу. Основна ресурсна база лежить поза межами пенсійної системи – у сфері оплати праці, детінізаціїї бізнесу тощо.

Дієве розв’язання проблеми пенсійного забезпечення можливе лише за остаточного запровадження трирівневої пенсійної системи, але принаймні спочатку частка солідарної системи буде становити приблизно 70 % усього об’єму виплат. Тільки з часом розподіл виплат за всіма рівнями дозволить забезпечити більш гідне життя людей похилого віку.


1. Державна служба статистики України http://www.ukrstat.gov.ua. 2. Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення» №1323-VI

від 5.06.2014 // ВВР – 2014. 3. Офіційні статистичні дані Національної комісії, що здійснює

державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг. – електронне видання https://nfp.gov.ua/content/stan-i-rozvitok-npz.html. УДК 351.82.071.6:659.1](4-6ЄС)

РОЗВИТОК РЕКЛАМНОГО САМОРЕГУЛЮВАННЯ ЯК СКЛАДОВА ІНТЕГРАЦІЇ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО РЕКЛАМНОГО РИНКУ

(НА ПРИКЛАДІ КРАЇН, ЩО ПРИЄДНАЛИСЯ ДО ЄС) СЕРДЕЧНА Л.В.,

кандидат наук з державного управління Національна академія державного управління при Президентові України

Сучасна реклама як засіб комунікації та інструмент підтримки і розвитку

ринку є важливою складовою ринкової економіки. З іншого боку, реклама впливає на суспільство і є соціальним інститутом, що викликає необхідність пошуку ефективних шляхів її регулювання. З урахуванням обсягів сучасної реклами питання співвідношення між законодавчим її регулюванням і рекламним саморегулюванням набуває особливого значення. В Європейському Союзі рекламна індустрія приймає необхідність дотримання прав споживачів та встановлення етичних стандартів. Рекламна спільнота усвідомлює свою громадянську відповідальність. Це спонукає активність щодо саморегулювання.

Рекламне саморегулювання в Європі існує вже протягом кількох десятиліть, у 1937 р. Міжнародною торговою палатою (МТП) вперше був прийнятий Міжнародний кодекс рекламної практики, який регулярно поновлюється і від якого походять всі кодекси, що регулюють рекламну


268

діяльність в Європі. В той же час національні кодекси в окремих країнах виходять далеко за межи дії Кодексу МТП.

Усі національні органи по саморегулюванню реклами (ОСР) в межах ЄС входять до складу координаційного органу – Європейського альянсу по стандартам у рекламі, ЄАСР (EASA – European Advertising Standards Alliance). Альянс засновано у 1992 р., він являється найбільш авторитетним органом з вирішення проблем в сфері реклами, основними завданнями якого є сприяння і розвиток саморегулювання. Фінансування ЄАСР здійснюється за рахунок внесків рекламної індустрії та національних ОСР.

Саморегулювання, як визначає його основний документ ЄАСР «Керівництво EASA по саморегулюванню», це «необхідність в захисті споживача і високих етичних стандартах», яка визнається рекламною індустрією по всій Західній Європі і в багатьох інших країнах, в яких рекламна індустрія активно бере участь в своєму власному регулюванні [1].

Розширення і розвиток ЄС висувають перед рекламним саморегулюванням певні проблеми. Одна з них торкається можливостей рекламного саморегулювання. Зокрема у 2004 р. до складу Європейського союзу вступили 10 нових членів, зокрема Чехія, Угорщина, Словаччина, Латвія, Литва, Естонія, та ін.. В 2007 р. приєдналися Болгарія і Румунія, у 2013 р. – Хорватія. Умовою успіху в рекламному саморегулюванні є залучення нових членів до процесу створення регулятивних систем, які подібні до тих, що вже існують в ЄС. Для досягнення цієї мети ЄАСР і рекламна індустрія протягом тривалого часу спрямовували свої зусилля на країни Центральної та Східної Європи, роз’яснювали переваги й методи дії саморегулювання для індустрії, членів парламенту і цивільних службовців та допомагали створювати такі системи [2, с. 14].

Аналізуючи досвід впровадження у деяких країнах саморегулювання, слід зупинитись на окремих аспектах. Усі кодекси, які існують зараз у Європі, походять від Міжнародного кодексу рекламної практики. Дуже важливо, що кодекси саморегулювання представляють не лише інтереси індустрії. Коли їх складають чи оновлюють, то часто звертаються по консультації до споживчих організацій, представників сфери охорони здоров’я або інших зацікавлених сторін.

У багатьох національних кодексах є спеціальні розділи, присвячені таким напрямам, як реклама і діти, медикаменти, вимоги до охорони здоров'я, продовольчі товари, алкогольні напої, автотранспорт тощо. Інші країни надають перевагу застосуванню загальних положень, які витлумачують відповідно до форми і змісту [2, с. 11].

Наприклад, в Чеській Республіці під сферу діяльності саморегулювання підпадають лише етичні аспекти реклами. Rada pro Reklamu (RPR, Рада рекламних стандартів Чехії) – єдиний орган саморегулювання, який відповідає за рекламу у всіх видах медіа. Основні напрями діяльності RPR – це попередня експертиза та попереднє затвердження. За своєю ініціативою RPR проводить моніторинг рекламних оголошень у щоденних газетах. Щодо роботи зі


269

скаргами, в Чехії окрема особа або компанія можуть подати до RPR скаргу на рекламне оголошення або рекламну кампанію. RPR також може розслідувати випадки за своєю ініціативою, спираючись на власну моніторингову діяльність. Рада регулярно організовує комунікаційні заходи для споживачів та індустрії. Заслуговує на окрему увагу, що кожен квартал проходять лекції в університетах. RPR публікує підсумки по скаргам з деталями розглянутих скарг у спеціальних рекламних виданнях. З 2005 p. RPR здійснює активну кампанію з підвищення рівня суспільної обізнаності [2, с. 43–47].

Заслуговують на увагу деякі особливості саморегулювання Угорщини, де воно існує з 1981 p., а сучасна система – з 1996 p., коли було створено ОСР – Onszabalyozo reklam testulet (ORT – Рада рекламного саморегулювання). З 2005 р. ORT запровадило моніторинг реклами.

При розгляді скарг наголошується на досягненні згоди між сторонами. Коли скарга надійшла від споживача, то особу скаржника тримають у таємниці. У разі невиконання рішення Спеціального етичного комітету, ОRT може офіційно наказати і вилучити певне рекламне оголошення, а в серйозних випадках – оприлюднити своє рішення. ОRT видає щомісячний бюлетень, підсумки по розглянутим скаргам виходять кожні 6 місяців. Особу рекламодавця і назву торгової марки до підсумків не включають. ОRT також надає роз'яснення щодо питань про попередню експертизу, які часто повторюються.

Отже сьогодні саморегулювання прийняте і розвивається майже у всіх країнах-учасницях Європейського союзу. Але в кожній країні воно має своє обличчя. Більшість з країн Європи, що приєдналися до ЄС, усвідомлюючи переваги від запровадження системи саморегулювання, вже створили такі системи, в інших триває процес становлення.

Які уроки щодо саморегулювання рекламної індустрії для України дає досвід ЄС і країн, що приєднались. Європейський ринок реклами має значно більш тривалу історію свого становлення і відповідно в його регулюванні як законодавчому, так і професійному, склались певні традиції. В той же час досвід стрімкого розвитку вітчизняної рекламної сфери в останні два десятиліття показує, як в короткі терміни можна досягти рішучих успіхів, – в Україні сформувався розвинений національний ринок реклами і зросла національна рекламна індустрія. Сьогодні вітчизняна рекламна сфера стикається з тими ж проблемами, які вирішуються у Європі шляхом підвищення рівня значимості саморегулювання.

Найбільш важливим досягненням ОСР є те, що вони зробили вагомий внесок у формування відповідального ставлення в середині самої рекламної спільноти за виконання кодексів. Інститут саморегулювання органічно розвивався поряд з розвитком рекламної індустрії, він виконує певну частину регулятивних функцій, в деяких країнах досить значну. На думку автора статті, чи не найбільш важливою умовою успіху діяльності ОСР є бажання рекламного бізнесу отримати довіру споживачів і активна робота з підтримки публічної обізнаності про систему саморегулювання та про методи оскарження.


270

Обізнаність, в свою чергу, ґрунтується на інформації про стандарти, а також, ефективні санкції та нагляд за їх втіленням, включаючи оприлюднення рішень і, безумовно, швидкий та ефективний розгляд скарг.

При тому, що по-різному йде процес розвитку саморегулювання в різних країнах, але всі дотримуються основного принципу, закладеного Кодексом МТП: «реклама має бути легальною, пристойною, чесною і правдивою, виконаною з глибоким почуттям соціальної відповідальності та повагою до принципів добросовісної конкуренції» [2, с. 11].


1. Руководство EASA по саморегулированию [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.advertology.ru/index.php?name= Subjects&pageid=81#1 – Назва з екрана.

2. Саморегулювання реклами в Європі / Переклад англійського оригінального видання Advertising Self-regulation in Europe, 4th edition. – К.: Індустріальний телевізійний комітет, 2005. – 169 c. УДК 369

КОРПОРАТИВНЕ СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ ЯК ФОРМА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ПРАЦЮЮЧОГО НАСЕЛЕННЯ

СТОЖОК Л.Г., кандидат економічних наук,

здобувач кафедри управління персоналом та економіки праці Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Соціальні питання розвитку держави шляхом забезпечення необхідного

рівня та якості життя населення все частіше стають актуальними. Сформована ще в радянські часи система соціального захисту населення не спроможна ефективно виконувати покладені на неї функції. Незалежно від занятості певна частина працездатного населення зіткнулася з ризиком бідності, який не завжди вдається покрити за рахунок державних соціальних програм та соціальної допомоги. Крім того, реальність даних програм не відповідає соціальним потребам населення. Не менш важливим є загострення демографічної проблеми, постійне зростання дефіциту Пенсійного фонду України, неефективність програм захисту безробітного населення, відсутність належного медичного обслуговування, ефективних програм соціального захисту материнства, що лише посилило соціальні проблеми і соціальну нерівність в суспільстві. Отже, реформування системи соціального страхування шляхом запровадження нових форм соціального захисту економічно активного населення є не лише актуальним, але і нагальним.

Головним завданням соціального страхування як інституту соціального захисту населення є захист працездатного населення від соціальних ризиків шляхом використання страхового механізму, який регулюється державою.


271

Погоджуємося, [1, с. 26] що страхова сутність соціального страхування полягає в перерозподілі можливих економічних наслідків соціальних ризиків в часі (в період трудової і після трудової діяльності працівників) і між суб’єктами трудових відносин. Відповідно, система соціального страхування з однієї сторони охоплює якість трудового життя працездатного населення, а з іншої – суспільну життєдіяльність людини, що передбачає, таким чином, не лише захист від соціальних ризиків, а й постійний розвиток, відтворення робочої сили.

На думку автора, однією з форм соціального захисту працюючого населення є корпоративне соціальне страхування, під яким слід розуміти комплекс соціальних програм держави і бізнесу з метою підтримки доходів працівників при настанні соціальних ризиків, а також підвищення рівня та якості життя шляхом якісного відтворення робочої сили. На відміну від обов’язкового соціального страхування, яке функціонує в Україні за принципом обов’язковості, загальності та солідарності щодо захисту застрахованих осіб при настанні соціальних ризиків, корпоративне соціальне страхування функціонує на основі договору по добровільному колективному страхуванні від соціальних ризиків. Незаперечним є те, що корпоративне соціальне страхування в більшості випадків є доповненням до обов’язкового соціального страхування шляхом розширення форм соціального захисту працюючого населення (медичне страхування, пенсійне страхування). Водночас акцентуємо увагу на тому, що в системі соціального захисту працюючого населення слід розрізняти корпоративне соціальне страхуванням і корпоративні соціальні програми (оренда житлової площі, санаторно-курортне лікування, відпочинок, оплата навчання, підвищення кваліфікації, перепідготовка), які, на відміну від першого, фінансуються лише за рахунок доходів роботодавця. Відповідно до вищезазначеного, соціальне страхування не лише забезпечує соціальний захист працюючого населення, а й виступає механізмом соціальних інвестицій в людський капітал

Сутність категорії «корпоративне соціальне страхування» проявляється в наступних функціях:

- соціальній, яка передбачає не лише захист неспроможності забезпечувати себе матеріально, комплекс медичної, професійної, соціальної реабілітації у зв’язку з тимчасовою або повною втратою працездатності, а й заходи по відновленню, розвитку фізичних, інтелектуальних можливостей щодо трудової діяльності;

- економічній, яка полягає в заміщенні втрачених доходів працівниками при настанні соціальних ризиків, підвищенні якості робочої сили, яка використовується в процесі виробництва суспільного продукту, що впливає на зростання соціально-економічного розвитку суспільства;

- політичній, яка передбачає надання конституційно гарантованих норм соціального захисту від соціальних ризиків, підтримку соціальної стабільності та соціальної рівності в суспільстві;[2, с.34]


272

- правовій, яка передбачає надання можливостей реалізації конституційно закріплених соціальних прав працюючого населення.

Основними принципами реалізації корпоративного соціального страхування з урахуванням інтересів всіх зацікавлених сторін (держави, роботодавця, працівників) є:

- соціальна справедливість в забезпеченні реалізації конституційно закріплених соціальних прав людини. Під соціальними правами слід розуміти комплекс прав (право на соціальний захист (ст.46), право на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім’ї (ст.48), право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст.49), право на освіту (ст.53)),[3] які передбачають забезпечення соціальної захищеності від впливу соціальних ризиків та непередбачуваних життєвих подій, а також гідного рівня та якості життя;

- соціальна відповідальність суб’єктів системи соціального страхування: держави саме як суб’єкта системи соціального страхування; роботодавців не лише в системі соціального захисту працівників, а й при втраті працездатності, робочого місця, виході на пенсію; працівників за своє здоров’я та забезпечення матеріального благополуччя;

- державні гарантії при реалізації державних соціальних програм шляхом надання соціальної допомоги та підтримки, а також гарантії щодо можливості забезпечення реалізації соціальних прав самими потребуючими.

Отже, як свідчить аналіз вітчизняного страхового ринку, в сучасному вимірі корпоративне соціальне страхування є лише доповненням до обов’язкового соціального страхування і не має значної вагомості в механізмі фінансового забезпечення функціонування соціального захисту працюючого населення від соціальних ризиків. На думку автора, можна стверджувати, що корпоративне соціальне страхування, як невід’ємна частина соціальної політики, є новою формою соціального і економічного захисту працюючого населення, забезпечуючи таким чином не лише гідний рівень та якість життя, а й соціальну стабільність, соціальну згуртованість в суспільстві. Крім того, воно є складовою корпоративної соціальної відповідальності, яка в Україні лише набирає актуальності. Враховуючи вищезазначене, система корпоративного соціального страхування потребує подальшого дослідження шляхом формування моделі соціального страхування з урахуванням вітчизняних реалій соціально-економічного розвитку суспільства і європейських стандартів.

Список використаних джерел: 1. Роик В. Экономика, финансы и право социального страхования:

Институты и страховые механизмы / В. Роик. – М.: Альпина Паблишер, 2013. –257 с.

2. Кричевский Н.А., Гончаров С.Ф. Корпоративная социальная ответственность / Н.А. Кричевский, С.Ф. Гончаров. – Москва: Дашков и Ко, 2006. – 195с.


273

3. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 - Дата звернення: 11.02.2017. УДК 338.4:005.21

ОСОБЛИВОСТІ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ РОЗВИТКОМ ГАЛУЗЕЙ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

ТАРАСЕНКО О.Ю., кандидат економічних наук,

доцент кафедри фінансів, обліку та оподаткування Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Для держави та кожного підприємства, що діють в умовах ринку,

основною проблемою є забезпечення конкурентоспроможності та розвитку, яка в залежності від складних обставин і умов вирішується ними по-різному. Однак, основою рішень завжди є стратегічне управління.

Необхідність у стратегічному управлінні підприємством виникає у зв’язку з тим, що стратегічного характеру набувають ресурси, їх логістика, функції структурних підрозділів, бізнес-процеси. Правильна стратегія, великий потенціал і організаційна гнучкість – основні фактори успіху держави, галузі або підприємства. Отже, стратегічне управління розглядається як діяльність, спрямована на досягнення поставлених цілей, визначених на основі можливих змін їх навколишнього середовища та організаційного потенціалу.

Стратегічний менеджмент визначає можливості організації у виборі напряму стратегічного розвитку. У загальному вигляді стратегічне управління – це діяльність, яка полягає у виборі напрямів, у здійсненні стратегічних змін і в досягненні довгострокових цілей підприємствами в постійно мінливих умовах зовнішнього і внутрішнього середовища [1].

Стратегічне управління дозволяє не тільки оцінювати середовище і прогноз його зміни, а й створення такої системи управління, яка підтримувала б відповідність між зовнішнім і внутрішнім середовищем і результатами діяльності суб’єкта господарювання.

Стратегічне управління галузі базується на дослідженні системи «середовище-підприємство-галузь», де підприємство розглядається як відкрита система, яка активно взаємодіє з елементами зовнішнього середовища і дозволяє йому виживати в постійно мінливих умовах і має системний характер (рис.1).

На рис. 1 представлена структура системи стратегічного управління галуззю.


274

Рис.1. Структура системи стратегічного управління галуззю

Перехід системи галузі в новий стан здійснюється завжди, коли перед

системою виникають нові проблеми і, відповідно, ставляться нові цілі. На сучасному етапі виділяють два підходи до стратегічного управління,

як: досягнення результатів, тобто здійснення стратегічної діяльності,

спрямованої на встановлені орієнтири; процес, тобто як сукупність взаємозалежних управлінських процесів. При виборі та реалізації стратегії, заснованої на реалізації інновацій, де

вирішуються завдання щодо інноваційних можливостей галузі, визначається ресурсозабезпеченість інноваційних процесів з урахуванням зовнішніх умов.

У стратегічному менеджменті широко відомі базові або еталонні стратегії, спрямовані на розвиток конкурентних переваг організації і виявлення нових можливостей бізнесу, тому їх називають стратегіями зростання. Залежно від можливостей підприємства галузі на основі аналізу, проведеного на трьох рівнях, розробляються стратегії зростання.

На першому рівні при наявному інноваційному потенціалі підприємства визначаються його можливості інтенсивного зростання.

На другому рівні аналізуються можливості інтеграційного росту, тобто можливості збільшення інноваційного потенціалу підприємства галузі за допомогою інтеграції з іншими суб’єктами інтеграційної сфери всередині галузі.

На третьому рівні аналізуються можливості диверсифікаційного зростання, які відкриваються за межами галузі.


275

Основні напрями можливостей зростання стосуються інтенсивного зростання, інтеграційного зростання та диверсифікаційного зростання.

Можна виділити наступні об’єктивні причини вибору інноваційної стратегії вітчизняними підприємствами:

проведення структурних перетворень в економіці України зумовлює зростання інноваційної активності підприємств;

застаріла виробнича база більшості українських підприємств зумовлює її корінну реконструкцію з використанням техніки нових поколінь;

основні виробництва нових для підприємства продуктів обумовлюють необхідність розробки інноваційної стратегії, щоб її реалізація забезпечувала їх появу і використання;

зміна відповідних розділів законодавства змушуватимуть вітчизняних виробників впроваджувати нововведення.

Всі ці обставини будуть не просто обумовлювати вибір підприємствами інноваційних стратегій, а й реально впливати на їх розвиток вже в найближчій перспективі [1].

Реалізація інноваційної стратегії організації залежить від двох складових: по-перше, від обсягу та характеру її ресурсів (фінансових коштів, ринкової інформації, кадрового потенціалу, наявності патентів і ліцензій), по-друге, ринкової позиції (частки ринку, становища в галузевій конкуренції). Виходячи з аналізу цих складових, організація обирає ту чи іншу інноваційну стратегію.

Ефективне використання можливостей, представлених змінами у внутрішній середі підприємства галузі, для реалізації інноваційної стратегії, багато в чому залежить від того, яку позицію займає галузь у відношенні до інноваційного розвитку.


1. Калиниченко З.Д. Стратегическое управление предприятием: учебное пособие / З. Д. Калиниченко. – Донецк : ГВУЗ «ДонНТУ», 2011. – 383 с. УДК 621.31: 338

ТЕОРЕТИЧНІ І МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ Й ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ З МЕТОЮ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОДАЛЬШОГО ЙОГО СТАБІЛЬНОГО РОЗВИТКУ ТІЩЕНКО Є.Б., аспірант

Донбаська державна машинобудівна академія Незважаючи на підвищений інтерес з боку науковців до питань розвитку

ринку електроенергії та формування на ньому ринкового середовища, наразі існує потреба в подальшому висвітленні теоретичних і методичних засад формування й функціонування ринку електроенергії з метою забезпечення подальшого його стабільного розвитку. Виходячи з класичного визначення ринку як сфери товарного обігу, де виникають і реалізуються відносини


276

купівлі-продажу та здійснюється конкретна господарська діяльність щодо просування товару (у даному випадку – електроенергії) від їх виробників до споживачів, основними складовими механізму функціонування ринку електроенергії виступають попит, пропозиція та ціна [1, с. 503].

Ринкові відносини в галузі електроенергетики формуються під впливом дії зовнішніх та внутрішніх факторів [2, с. 133]. Перша група факторів пов'язана зі зміною зовнішніх відносно галузі умов господарювання. Найважливішими факторами, які на це вплинули, є:

- наявність тісного господарського контакту між галуззю як постачальником електроенергії з усіма підприємствами, що вступили на шлях ринкових відносин;

- залежність галузі як споживача від стану та динаміки розвитку світових та національних ринків палива, сировини, матеріалів, обладнання;

- специфіка формування попиту, пропозиції та ціни на електроенергію як товар в умовах поширення ринкових відносин в економічній системі країни;

- необхідність формування адекватного світовим вимогам механізму забезпечення ринкових реформ у галузі;

- відповідність сучасних параметрів розвитку галузі стратегічним завданням реформування національної економіки та її регіональних складових, що мають базуватися на ринкових відносинах;

- недосконалість фінансово-кредитної системи країни, що вимагає розроблення нової схеми відносин суб’єктів національного ринку електроенергії, а також необхідність формування більш досконалої політики ціноутворення на електроенергію як товар та механізму формування тарифів.

Друга група факторів пов'язана із необхідністю ринкових реформ усередині галузі з метою підвищення ефективності виробництва й передачі електроенергії, забезпечення рентабельності підприємств галузі, створення умов для самостійного налагодження прямих договірних взаємовідносин зі своїми контрагентами [3, с. 127].

Є й інші риси сучасного функціонування електроенергетики, що ускладнюють процеси ринкових перетворень в цій сфері, формують їх специфічний характер:

по-перше, жорсткість зв'язку виробництва й споживання електроенергії, що зумовлює безальтернативність шляхів транспортування електроенергії, зв'язок електропостачальника й споживача з територіальною системою електропостачання (лініями електропередач). Тому в електроенергетиці суб'єкти підприємницької діяльності, які володіють магістральними та міждержавними чи місцевими електричними мережами, є «природними» монополістами, а їх діяльність регулюється державою [3, с. 130];

по-друге, виробництво й споживання електроенергії поєднані в часі, відповідно таку продукцію не можна виробити й закупити наперед, наприклад, в очікуванні покращання кон'юнктури ринку, збільшення цін на енергію чи перебоїв в електропостачанні. Тому на ринку електроенергії велика увага повинна приділятися питанням прогнозу попиту не тільки за величиною, але й за часом, оскільки завищення попиту призведе до заморожування великих


277

інвестицій, а його заниження може бути пов'язане з великими збитками для енергопостачальних компаній через зниження надійності електропостачання;

по-третє, ринки електроенергії можуть формуватися і діяти лише за умови нерозривності технологічного циклу виробництва, передачі, розподілу й використання електроенергії. Отже, об’єктивною необхідністю виступає формування об’єднаної мережі електропередач, досконалої системи технічного супроводу розвитку галузі та ринкових відносин (комерційних). Це вимагає дотримання певних правил, які зобов'язують будь-якого власника електромереж забезпечити рівноправне обслуговування будь-яких господарюючих суб'єктів і тим самим забезпечувати сприятливість конкурентного ринкового середовища;

по-четверте, за сучасних умов розвитку технічні можливості передачі енергії на великі відстані (понад 1000 км) поки що залишаються обмеженими та економічно недоцільними;

по-п’яте, основними параметрами дослідження електроенергії як товару особливого роду поряд із фізичним обсягом електроенергії є потужність, час, режим споживання, якість (відповідність певним стандартам). Отже, за умов формування збалансованого ринку електроенергії (збалансування попиту і пропозиції) конкуренція між виробниками і постачальниками енергії може відбуватися лише за рахунок цінових факторів, пропозиції її за нижчими цінами. Зазначимо, що теоретично збалансований ринок – це такий ринок товарів, на якому пропозиція відповідає попитові за кількістю, асортиментом і якістю. Такому ринку притаманні стабільні ціни та повне задоволення попиту [1, с. 503];

по-шосте, підприємства галузі мають обмежені можливості щодо зміни позицій на ринку за рахунок диверсифікації виробництва. Крім цього, слід відзначити і певні особливості формування ринку та ринкових відносин в сфері електроенергетики.

Попит на електроенергію визначається такими факторами, як: - економічна динаміка розвитку економіки країни та її територіальних і

галузевих структурних складових; - структура електроспоживання (співвідношення промислового й

комунально-побутового споживання, частка енергоємних галузей виробництва);

- масштаби, темпи енергоспоживання домогосподарств (в тому числі споживання електроенергії);

- енергоефективність використання електроенергії споживачами; - результативність політики енергозбереження; - кліматичні особливості територій; - загальна політика та механізми тарифоутворення на електроенергію.

Вивчення регіонального аспекту формування ринку електроенергії вимагає застосування прийомів та інструментів регіонального маркетингу. Доцільним є застосування підходу, що пропонує Ж.-Ж. Ламблен:


278

1) здійснення сегментації базового ринку (макросегментація), що передбачає виділення ринків електроенергії (зональних, регіональних, локальних, галузевих тощо);

2) сегментація споживачів (мікросегментація) всередині виділених сегментів ринку електроенергії.

Отже, для вивчення специфіки формування та функціонування ринку електроенергії важливим є застосування підходу щодо його сегментації з позицій споживачів. Виділення груп споживачів електроенергії як не лише національного, а і регіонального продукту дає змогу встановити її окремі характеристики (як кількісні, так і якісні), що в умовах переходу на інноваційну модель розвитку країни та ї регіонів є визначальними у формуванні валової доданої вартості, валового регіонального продукту (ВРП), перетворюються у вагомий фактор інноваційно-інвестиційної привабливості регіону.


1. Фінансовий словник [ Текст] / за ред. А.Т. Ковальчук. – Київ: Либідь, 2006. – 728 с.

2. Волкова И.О. Проблемы формирования оптового рынка єлектроэнергии и мощности [Текст] / И.О. Волкова, В.Р. Окороков, Ю.А. Соколов. – Киев: Об- во «Знание» Украины, 1998. – 20 с.

3. Косар Н.С. Адаптація енергопостачальних компаній до ринкових умов функціонування на засадах маркетингу [Текст]: дис... кандидата екон. наук: 08.00.04 / Косар Наталія Степанівна. Львів, 2009. – 278 с УДК 334.722(477)

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ МАЛОГО ТА СЕРЕДНЬОГО БІЗНЕСУ

У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ТУРЕЦКОВ Т.Є., аспірант


Вихід на економічний ринок Європи продукції та послуг малого та середнього вітчизняного бізнесу має базуватися на нових інформаційно-інтелектуальних засадах, саме нові технології пристосовані до сучасних потреб суспільства, мають визначити взаємодію бізнесу у сфері євроінтеграції. Сучасний інноваційний малий та середній бізнес, котрий зможе стати експортером до країни ЄС будуть мати можливість вигідно використовувати величезний ринок: 27 країн з приблизно 500 мільйонами споживачів.

Але перш ніж товари та послуги вітчизняних виробників зможуть потрапити до Європи, щодо їх повинні бути дотримані вимоги ЄС з охорони здоров'я людей, тварин, вимоги щодо захисту навколишнього середовища прав споживачів та інші. У тексті Ассоціації України з ЄС ( глава 3, стаття 56), зазначено, що обов’язковим є впровадження низьки Європейських стандартів, як національних. Також Україна мусить відмінити суперечливі національні


279

стандарти та норми, зокрема використання стандартів ДЕСТ, котрі були розроблені до 1992 року.

Держава крім розвитку інноваційних малого та середнього бізнесу мусить поглибити інтеграцію законодавства ЄС у сфері безпеки харчових продуктів та захисту прав споживачів, а також адаптація стандартів промислових і сільськогосподарських товарів, що відкриє ринки ЄС значно більше, ніж зниження тарифів. Товари, які потраплять на ринок Європейського Союзу, повинні відповідати вимогам щодо:

- Безпеки для здоров'я і безпеки на робочих місцях; - Щодо захисту прав споживачів; - З екологічної безпеки; - Іншої безпеки в цілому. Безпека продукції на території ЄС повинна бути гарантована незалежно

від країни виробництва. Митні служби країн Європейського Союзу зобов'язані гарантувати цю безпеку, у випадках, коли в країни ЄС експортується продукція з третіх країн.

Діяльність інноваційних малих форм бізнесу має відповідати основним вимогам часу, а саме:

- Прискоренню темпів науково-технічного прогресу; - Удосконалення товару або його модернізація; - Готовність відповідати вимогам споживачів. Послідовна імплементація положень угоди та передбачена цим

документом уніфікація економіко-правового простору України з європейськими нормами мають суттєво спростити налагодження ділових контактів та надати важелі ефективного захисту інтересів українських експортерів на зовнішніх ринках відповідно до європейського інструментарію та водночас юридично обмежити міжнародними нормами захист прав споживачів всередині України.

На сьогодні законодавству України притаманні системні проблеми, а саме:

- Необґрунтована велика кількість нормативно-правових актів зумовлює наявність протирічь та аж не як не вирішує проблеми розвитку інноваційного малого та середнього бізнесу.

- Застарілість великої кількості українських стандартів. - Відсутність будь якої стратегії держави в співвідношенні законів та

підзаконних актів. Від 1 вересня 2017 року вступила в дію асоціація з ЄС, угода про вільну

торгівлю. Вона дає великий шанс українському бізнесові, саме малому й середньому, який буде орієнтований на європейський ринок і європейські правила.

Більшість українських стандартів і відсутність технічних регламентів перетворюються на бар’єр, котрий перешкоджає утворенню конкурентоспроможних виробників. Неадоптованість вітчизняного законодавства до вимог Європейського союзу негативно впливає на розвиток


280

сучасного малого та середнього бізнесу в Український державі, на можливості і темпи оновлення складу малого та середнього бізнесу, на поведінку бізнесменів.


1. Угода про асоціацію між Україною та ЄС. - http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/984_011.

2. Діденко Н.Г. Демократіі управління в ЄС: навчалний посібник. – Маріуполь, 2016. – 235 с.

3. Гончаров О. Напрями вдосконалення системи інституціонального та організаційного забезпечення економічної безпеки малого підприємництва // Економіка та управління національним господарством. – 2015 – Вип. 2. – С. 126–135. УДК 332.1:338.45

ПРІОРИТЕТИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ У ПОДОЛАННІ СТРУКТУРНИХ І ТЕХНОЛОГІЧНИХ ДИСБАЛАНСІВ

У НАЦІОНАЛЬНІЙ ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ УРАКІН М.Г.


Державна інвестиційна політика представляє собою складову економічної політики, що проводиться державою у вигляді становлення структури та масштабів інвестицій, напрямів їх використання, джерел отримання інвестиційних ресурсів [1, с. 52].

Н. Михайличенко визначає наявність внутрішніх структурних деформацій у вітчизняному промисловому секторі, які формувалися на всьому етапі становлення вітчизняної економіки [2, с. 162]:

– переважання у структурі виробництва сировинних галузей, а також галузей, що виробляють продукцію з низьким рівнем технологічної обробки.

– висока енергоємність промисловості (сировинні галузі з низькою часткою доданої вартості є найбільш енергоємними). Україна у порівнянні з економічно розвинутими країнами споживає набагато більше енергоресурсів, що пов’язано, зокрема, з низькою енергоефективністю промислового виробництва та використанням відсталих технологій.

– низькі темпи модернізації виробництва при високих темпах інвестування. Промисловість залишається однією з основних галузей, де формується приріст активів, але темпи оновлення основних фондів залишаються на низькому рівні, зберігається суттєвий ступінь зносу основних фондів виробничої сфери. Зростання темпів залучення інвестицій в основний капітал не супроводжується інноваційними процесами.

– превалювання у промисловості експортного виробництва. – неефективне використання отриманих фінансових коштів.


281

Л. Зарецька та І. Помінова надають таку оцінку технологічної структури економіки України [3]:

– за випуском продукції на частку п’ятого технологічного укладу припадає близько 4 %;

– четвертий технологічний уклад складає 34 %; – третій технологічний уклад – 58 %. Крім того, в економіці зберігаються ще й складові реліктових укладів –

першого та другого. Але ще більш тривожні тенденції демонструє динаміка частки інвестицій

в основний капітал у розрізі технологічних укладів за останні роки. В 2011 році відбулося різке збільшення частки інвестицій в основний капітал виробництв ІІІ технологічного укладу на тлі також різкого скорочення інвестицій у виробництва IV технологічного укладу та постійно низького рівня інвестування у високотехнологічний сектор промислового виробництва. За різними джерелами, цю тенденцію і досі переламати не вдалося [4, с. 31]. Зазначене тягне за собою і тренди трансформації технологічної структури промисловості України, коли, замість технологічного оновлення промисловості, у ній відбуваються процеси «виштовхування» більш прогресивних технологічних укладів (IV та V) панівним ІІІ укладом. В результаті у структурі видів промислової продукції знову починають домінувати продукти з низьким рівнем технологічної обробки. До того ж, враховуючи, що переважна більшість базових галузей промисловості (вугільна, металургійна, машинобудівна, тощо) є експортоорієнтованими, то зменшення імпортних квот країнами-партнерами на їх продукцію, а також зниження і без того незадовільного рівня конкурентоспроможності промислової продукції виштовхують економіку країни в область сільськогосподарського виробництва з низьким рівнем переробки.

На основі викладеного можуть бути визначені пріоритети інвестиційної політики держави у подоланні структурних і технологічних дисбалансів у національній економіці України, а саме:

x диференційований підхід і селективна інноваційно-інвестиційна політика держави за визначеними пріоритетами промислового розвитку;

x спрямованість на поєднання інновацій ІV и V технологічних укладів з науково-технологічною модернізацією підприємств IV и III укладів;

x подальший розвиток машинобудування, що випускає інвестиційні товари, які необхідні для здійснення вкладень у широкому спектрі галузей економіки;

x транснаціоналізація промисловості, що дозволить в значних обсягах залучати прямі іноземні інвестиції у розвиток новітніх технологічних укладів і модернізувати структуру економіки країни.


1. Марцин В. Удосконалення державного регулювання інвестиційної діяльності в економіці України / В. Марцин // Актуальні проблеми економіки. – 2007. – № 5 (71). – С. 52–53.


282

2. Михайличенко Н.М. Проблеми структурних диспропорцій в економіці України / Н.М. Михайличенко // Вісник Донбаської державної машинобудівної академії. – 2011. – № 3 (24). – С. 161-164.

3. Зарецька Л.М. Сфера послуг у контексті теорії технологічних укладів [Електронний ресурс] / Л.М. Зарецька, І.І. Помінова. – Режим доступу: file:///C:/Users/Irina/Desktop/Материалы%20по%20совету/Уракин/esprstp_2013_1(2)__20.pdf.

4. Федулова Л. Інвестиційна політика технологічного розвитку промисловості України / Л. Федулова // Економіст. – 2013. – № 2. – С. 30-35. УДК 338.439

ХАРЧОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ У СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ

УРБА С.І., кандидат економічних наук, доцент

Львівський національний університет імені Івана Франка

В умовах активізації євроінтеграційних процесів забезпечення сталого розвитку національної економіки та її економічної безпеки набуває першочергового значення. Стратегічно важливе і пріоритетне місце в цих процесах займає харчова промисловість як органічна складова промисловості країни і одночасно складова частина аграрного сектора економіки. Ефективний розвиток харчової індустрії є неодмінною умовою забезпечення продовольчої безпеки держави, формування експортного потенціалу країни та створення умов для підвищення конкурентоспроможності національної економіки. З огляду на це, особливої актуальності набуває необхідність аналізу стану харчової промисловості й розробки практичних рекомендацій щодо створення сприятливих умов для її розвитку.

Харчова промисловість розглядається як один із системоутворюючих елементів економіки, що включає сукупність підприємств з виробництва і реалізації продуктів харчування для забезпечення потреб населення. Разом з тим галузь об’єднує у своєму складі десятки підгалузей, основними серед яких є: хлібопекарська, кондитерська, цукрова, молочна, олійно-жирова, м’ясна, лікеро-горілчана тощо.

Пріоритетність харчової галузі полягає у спроможності забезпечити населення вітчизняними продовольчими товарами, частка яких складає понад 60% у структурі особистого споживання ними матеріальних благ. Важливим для розвитку економіки країни є питома вага харчової промисловості у загальних обсягах виробництва і реалізації промислової продукції, експортного потенціалу та обсягів податкових надходжень, які забезпечує галузь.

Варто зазначити, що харчова промисловість відзначається певними особливостями, зокрема:


283

� продукція, що виробляється харчовими підприємствами, відноситься до товарів першої необхідності, а тому користується постійним попитом;

� галузь має тісні інтеграційні зв’язки із сільським господарством, а відтак підвищення ефективності функціонування підприємств, що до неї належать, неможливе без вирішення проблем, які наявні сьогодні у тваринництві та рослинництві;

� ринок продовольства характеризується значною ємністю, що робить харчову промисловість достатньо привабливою для інвестицій [2, с. 61].

Враховуючи це, першочерговим і основним завданням харчової промисловості будь-якої країни є забезпечення населення різноманітним продуктами харчування в обсягах і асортименті, які необхідні для достатнього за калорійністю і збалансованістю раціону харчування відповідно до науково обґрунтованих норм, національних традицій, уподобань і звичок.

Складна виробнича структура, великий асортимент продукції, який виготовляється, сировини і матеріалів, які використовуються у виробництві, а також наявність значної кількості споживачів та господарських зв’язків визначають функції, які виконує харчова промисловість. Основними з них є:

� виробництво харчової сировину і готових продовольчих товарів; � постачання готової продукції для реалізації на ринку посередників і

кінцевих споживачів; � задоволення потреб населення в продуктах харчування, впливаючи на

відтворення робочої сили; � стимулювання розвитку інших галузей і секторів економіки; � впровадження у виробництво інноваційних технологій і випуску нової

продукції; � збільшення чисельності робочих місць і зайнятості населення; � забезпечення продовольчої безпеки на державному, регіональному та

місцевому рівнях. Виконуючи усі представлені функції, харчова промисловість

відзначається своїм стратегічним місцем в економіці, оскільки задовольняє потреби населення в продовольчих товарах і характеризує рівень життя в країні.

Варто зазначити, що найгострішими проблемами сьогодення у розвитку харчової промисловості є структурна розбалансованість галузі, посилення процесів міжгалузевої поляризації щодо забезпечення основними засобами та їхньої зношеності, цінові диспропорції на різну продукцію харчування, збиткова діяльність одних підприємств і стабільні обнадійливі економічні показники виробництва в інших [1, с. 9].

Проблеми, які гальмують розвиток харчової промисловості доцільно вирішувати через вдосконалення економічного механізму функціонування аграрного сектора економіки. Досвід показує, що існуючий механізм господарювання в аграрній галузі не сприяє виконанню договірних зобов'язань, зміцненню дисципліни праці, прискоренню технічного переозброєння суб’єктів господарювання. Іншими словами відсутнє інтегроване об’єднання усіх


284

складових елементів аграрного сектора економіки, які б функціонували в комплексі як єдине ціле.

Важливим у цьому аспекті є те, що попит на продукти харчування на відміну від інших споживчих товарів безпосередньо не пов'язаний з рівнем доходів населення. А це свідчить про нездатність ринкових механізмів забезпечити рівновагу попиту і пропозиції на окремі види продукції харчової промисловості та підтримувати стабільне продовольче забезпечення населення країни. Тому на державному рівні доцільно здійснювати регулювання цін на окремі види продовольчих товарів з урахуванням кон’юнктури регіональних продовольчих ринків. Крім того, для скорочення розриву в доходах різних верств населення можливим заходом є надання допомоги малозабезпеченим верствам населення, що в результаті сприятиме зниженню соціальної напруги в країні і зростанню попиту на продукти харчування.

З метою вдосконалення взаємовідносин харчової промисловості з сільським господарством необхідно відновити інтеграцію цих двох галузей шляхом створення агропромислових формувань. Необхідність налагодження взаємозв’язків між підприємствами харчової промисловості і аграрними товаровиробниками зумовлена поліпшенням забезпечення переробних підприємств сировиною сільського господарства. Це впливатиме на підвищення конкурентоспроможності виробництва агропромислової продукції.

Зазначимо, що сучасні конкурентні умови господарювання вимагають переходу харчової промисловості на інноваційний шлях розвитку. Серед основних причин, що стримують здійснення інноваційної діяльності на підприємствах харчової промисловості є такі: недостатність коштів на реалізацію інноваційних проектів; високі інноваційні витрати на технічне обладнання і заробітну плату висококваліфікованому персоналу; відсутність гарантованої швидкої окупності цих витрат та ін. Вирішення зазначених проблем у цій галузі науковці вбачають у необхідності забезпечення виконання державних планів із надання капітальних трансфертів підприємствам, налагодження механізму використання внутрішніх кредитів для інноваційних підприємств, а також впровадженні дієвої системи податкових пільг [3, с. 98]. У перспективі залучення інновацій у розвиток харчової промисловості дозволить не лише збільшити обсяги виробництва продовольчих товарів, але й підвищити їхній рівень якості та відповідність міжнародним стандартам.

Отже, реалізація запропонованих заходів повинна стати основою для переходу харчової промисловості на якісно новий рівень розвитку, сприяти посиленню продовольчої безпеки держави, формувати високі рівень та якість життя населення, а також забезпечити підвищення конкурентоспроможності національної економіки.

Список використаних джерел: 1. Дейнеко Л.В. Харчова промисловість України: ефективність

використання виробничих ресурсів і кадрового потенціалу / Л.В. Дейнеко, Е.І. Шелудько; НАН України, ДУ «Ін-т екон. та прогноз. НАН України» – К., 2013. – 120с.


285

2. Пашнюк Л.О. Харчова промисловість України: стан, тенденції та перспективи розвитку / Л.О. Пашнюк // Еkономічний часопис-XXI. – 2012. – № 9-10. – С. 60-63.

3. Поддєрьогін А. М. Інновації та їх фінансове забезпечення в харчовій промисловості України / А. М. Поддєрьогін, А. В. Корнилюк // Фінанси України. – 2009. – № 11. – С. 94-100. УДК 332.145

ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ СТРАХОВИХ ПОСЛУГ В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЇ

УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ В СВІТОВИЙ ПРОСТІР ХОРОШИХ В.В.,

кандидат наук з державного управління, доцент, завідувач кафедри маркетингу

БУРМА А.Г., магістрант кафедри маркетингу


Інтеграція української економіки в світовий простір потребує від кожного підприємства, установи та організації використання в своїй діяльності філософії, методів і прийомів ринкової конкуренції. Не виключенням є і страховий ринок.

Страховий ринок України на сьогодні є головним сектором ринку фінансових послуг і за обсягом коштів, і за ступенем законодавчої, нормативної і організаційної діяльності. Страхування сформувалось як галузь, як сектор економіки та сфери соціально-економічних інтересів держави. Створено основні передумови для його подальшого розвитку, проте існує чимало проблем, що потребують скорішого розв'язання [1].

У дійсних ринкових умовах боротьба за споживача стає усе більше витонченою. Новизна і досконалість виробу або послуги для нього тепер найчастіше важливіше, ніж ціна. Тому на сучасному ринку перемагає той, хто пропонує більше досконалі послуги, форми і методи збуту.

У зв’язку з цим розгляд питань щодо підвищення рівня конкурентоспроможності послуг на ринку страхування є вельми актуальним.

Виживання й ріст ділової активності – найважливіші напрямки в діяльності страховиків фірм у всіх країнах миру. Деякі з них уже усвідомили цей факт і вживають необхідних заходів, щоб забезпечити собі стабільне майбутнє шляхом задоволення мінливих потреб клієнтів і стимулювання повторних звернень за наданням страхових послуг.

Незважаючи на позитивні зрушення, що мали місце протягом останніх років, стан розвитку страхового ринку України не відповідає стану розвитку ринку ні країн ЄС, ні більшості країн-кандидатів.


286

Конкуренція на ринку страхових послуг постійно посилюється за рахунок того, що страхові продукти у своїй масі однорідні і при необхідності швидко копіюються конкурентами. Для того щоб удержатися на ринку, приходиться постійно удосконалювати, обновляти, актуалізувати свій бізнес. Без цього неможливо витримати суперництво і тим більше взяти в ньому верх [2].

Останнім часом в економічно розвинених країнах все більша увага приділяється такому напрямку збуту, як непрямі продажі страхування.

Страхування при непрямих продажах може бути виконане в декількох видах. Це може бути безкоштовна опція до основного продукту, надання якої підвищує його споживчу привабливість. Другий варіант – продаж страховки в пакеті з основним продуктом із знижкою.

Третій варіант – це надання страхування в пакеті з основною послугою або продуктом по повній вартості, у ціну якої входить її страхування під час транспортування, а також страхування від пожежі на рік або кілька років. Сюди ж відноситься і надання комплексних послуг, що включають у себе страхування як невід'ємний елемент.

В економічно розвинених країнах непрямі продажі інтегрують у пакети послуг, в основу яких покладений принцип орієнтації на базові потреби споживача.

Сучасні підприємства, як правило, відчувають гостру потребу в короткострокових і довгострокових кредитах для поповнення оборотних коштів і інвестицій. Якщо страховик зуміє надати йому відповідне фінансове кредитне обслуговування, то як опції до нього він може пропонувати страхові послуги. Тому для страхової компанії досить ефективним напрямком підвищення конкурентоспроможності продукції є комбінування страхування і кредитування.

Ще одним із способів підвищення рівня конкурентоспроможності і удосконалення просування продукції для страхової компанії може бути варіант активізації збуту через заміщення послуг. Населення набагато більше зацікавлене в надійному інвестуванні вільних коштів.

Страхова компанія може укласти договір про надання своїм клієнтам яких-небудь послуг, що користуються великим попитом на ринку. Фінансування подібних послуг може здійснюватися за рахунок виплат по страхуванню. У цьому випадку страхова премія перетворюється в споживчому поданні в оплату за надання послуги тобто відбувається їхнє заміщення. За рахунок масовості продажів страховик може забезпечити своїм клієнтам оптові знижки на ці послуги, що ще більше сприяє підвищенню привабливості продукту.

Слід зазначити, що споживач страхових послуг міняється, стає більш досвідченим і вимогливим [3]. В даний час настає етап суперництва, коли очікування основних груп споживачів вже сформовані, а послуги страхувальників з урахуванням цього уніфіковані. Таким чином, конкуренція переходить в область комунікацій і рівня сервісу для клієнтів.


287

В ситуації розвитку ринку, що характеризується недоліками обізнаності і довір'я до страхових послуг в цілому, будь-які заходи, направлені на підвищення інформованості населення про можливості системи добровільного страхування, представляються ефективними і необхідними.

У разі виходу страхових компаній на масові споживчі ринки за допомогою рекламних і PR засобів, перш за все, повинен бути сформований загальний позитивний образ компанії, який повинен допомогти агентам в просуванні послуг засобами прямого маркетингу, а також стати опорою для реалізації даних послуг.

Для того, щоб сформувати відношення до компанії як до сильного лідера на ринку, необхідно на регулярній основі розміщувати публікації в ЗМІ. При цьому спрямованість публікацій може бути самою різною: від аналітичних довідок до коротких інформаційних заміток. Головне, щоб ім'я було на слуху і сприймалося як експерт даної галузі.

Таким чином, у потенційного споживача складається уявлення про напрями і масштаби діяльності компанії. Очевидно, що споживач випробовуватиме більше довіри до тієї компанії, яка не просто відстежує якість послуг, що надаються, а постійно його підвищує [3].

Останнім часом багато західних фахівців і експертів вказують на нагальну необхідність підвищення стратегічної та організаційної ролі страхового маркетингу, який базується на ефективному використанні нової інформаційної технології. В основі сучасного страхового маркетингу лежить стратегія максимального задоволення потреб клієнтів, яка, в свою чергу, призводить до суттєвого підвищення рентабельності діяльності страхових компаній.

Основні заходи щодо удосконалення діяльності страхової компанії полягають в наступному: проведення адаптації та оптимізації мереж розподілу і збуту страхових продуктів і послуг до нових потреб клієнтів, створення баз даних, орієнтованих на клієнта, нові методи залучення й утримання клієнтів страхових компаній. Складовою успішного розвитку страхової компанії є високі професійні якості, знання та досвід її працівників, ефективний менеджмент та корпоративна культура усього персоналу. Багато процвітаючих страхових компаній на своєму власному досвіді усвідомили, що не можуть дозволити собі ігнорувати ринки, що розвиваються, не використовувати нові підходи до менеджменту й не впроваджувати передові технології [4].

Отже, конкуренція на ринку страхових послуг посилюється і для того щоб удержатися на ринку, приходиться постійно удосконалювати, обновляти, актуалізувати свій бізнес. Без цього неможливо витримати суперництво і тим більше взяти в ньому верх.


288

Список використаних джерел: 1. Козьменко О.В. Страховий ринок України у контексті сталого

розвитку: монографія / О.В. Козьменко. – Суми : ДВНЗ «УАБС НБУ», 2008. – 173 с.

2. Никулина Н.Н. Страховой маркетинг / Никулина Н.Н., Суходоева Л.Ф., Эриашвили Н.Д. // Изд-во: Юнити-Дана, 2009. – С. 327-331.

3. Балук Н.Р. Модель поведінки споживачів страхових послуг за концепцією маркетингу / Н.Р. Балук // Вісник Львівської комерційної академії, 2009. – Вип. 30. – С. 158.

4. Калітченко Н.В. Страховий бізнес в Україні з погляду маркетолога. Маркетинг у вітчизняній страховій справі: перші кроки і перші проблеми [Електронний ресурс] / Калітченко Н.В., Кравченко В.А. – Режим доступу: http://www.4p.com.ua/content/strakhovii-b-znes-v- ukra-n-z poglyadu-marketologa-marketing-u-v-tchiznyan-i-strakhov-i-sprav УДК 332.1

ТРАНСКОРДОННА ЛОГІСТИКА ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ ПРИКОРДОННИХ РЕГІОНІВ

ЧУПРИНА О.О., кандидат наук з державного управління, доцент,

КОБЕЦЬ М.Л., магістрант кафедри маркетингу

Донецький державний університет управління (м. Маріуполь) Переважна більшість регіонів України, з огляду на географічне

розташування, мають статус прикордонних. Головною рисою, яка відрізняє їх від інших, є безпосередня приналежність у територіальному відношенні до державного кордону, що суттєво впливає на розвиток цих територій. З одного боку, це надає можливість розвитку економічних зв’язків із суміжними регіонами, а з другого – виступає перешкодою на шляху небажаної міграції робочої сили, контрабанди.

Необхідно звернути увагу, що прикордонні регіони, які є периферійними в державі, здатні до пошуку прогресивних шляхів стимулювання соціально-економічного розвитку. Це представляється можливим за рахунок транскордонного співробітництва, яке відкриває нові можливості для активізації господарської діяльності на прикордонних територіях й підвищення їх конкурентоспроможності шляхом мобілізації природно-ресурсного потенціалу сусідніх територій. Таке об'єднання зусиль для вирішення спільних та ідентичних проблем найбільш ефективно здійснюється через реалізацію транскордонних проектів у різних сферах суспільного життя.

Серед основних цілей такого співробітництва слід відзначити наступні: подолання існуючих стереотипів по обидва боки кордону; ліквідація політичних і адміністративних бар’єрів між народами-сусідами; створення господарської, соціальної, культурної інфраструктури [1, с.36].


289

Слід звернути увагу на основні функції, які здатні виконувати прикордонні регіони в рамках транскордонного співробітництва. А саме:

1. Забезпечення національної безпеки – реалізується в результаті діяльності прикордонної, митної, карантинної та інших державних служб, які дислокуються на прикордонній території.

2. Транзитна – реалізується в результаті управління та обслуговування пасажирських та вантажних потоків, які перетинають кордон.

3. Інноваційна – активізація інноваційної діяльності та впровадження інновацій в різні сфери діяльності.

4. Синергетична – спільне розв’язання економічних, етнічних, екологічних проблем, які виникають в результаті діяльності прикордонних регіонів, і вирішення яких лише однією стороною є неможливим або неефективним.

Однак слід відзначити ряд проблем, які перешкоджають ефективному розвитку транскордонного співробітництва. Основними з них є наступні:

надмірні очікування економічної вигоди від співробітництва всіма учасниками;

масштабність проектів, складові яких спрямовані на розвиток прикордонних регіонів, що потребує значних інвестицій і унеможливлює їх реалізацію за кошти місцевих бюджетів;

незначна кількість спеціалізованих проектів, спрямованих на розвиток прикордоння з врахуванням специфіки цих територій.

Необхідно звернути увагу, що потенціал транскордонного співробітництва залишається реалізованим не в повній мірі. Це призводить до зростання соціально-економічних проблем в регіоні, зниження результату від економічного співробітництва.

З метою розв’язання соціально-економічних проблем вітчизняного прикордоння, є доцільним використання можливостей транскордонної логістики. У зв’язку з вищевказаним, актуальним представляється формулювання задач, реалізація яких сприятиме розвитку транскордонних логістичних систем, активізації співробітництва і збалансованому розвитку прикордонних регіонів. Серед основних з них слід відзначити наступні:

створення транспортно-логістичних центрів на прикордонних територіях, здатних надавати високоякісні логістичні послуги і послуги з обробки вантажів;

створення нової прикордонної транспортної інфраструктури і інфраструктури вздовж транзитних магістралей;

сприяння оптимізації вантажних потоків, розвиток складської інфраструктури, створення оптимальних схем прикордонних переходів. Слід звернути увагу, що поглиблення транскордонного співробітництва

відкриває нові можливості для активізації господарської діяльності на прикордонних територіях й підвищення їх конкурентоспроможності шляхом мобілізації природно-ресурсного потенціалу сусідніх територій. Реалізація


290

задач, спрямованих на створення транскордонних логістичних систем сприятиме зростанню інвестиційної привабливості територій, створенню додаткових робочих місць, збільшенню зайнятості населення і розвитку прикордонних регіонів.


1. Мікула Н.А. Транскордонне співробітництво: [посібник] / Мікула Н.А., Толкованов В.В. – Київ: Вид-во «Крамар», 2011. – 259 с. УДК 334.752

СМАРТ КОНТРАКТИ У СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ТРАНСАКЦІЯМИ ТАРАСЕНКО О.В.,

кандидат економічних наук, старший викладач Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Проблема організації та управління контрактними відносинами є

центральною для інституціональної теорії. Через те, що у реальному житті не виконується припущення неокласичної теорії про безкоштовність інформації процес обміну є витратним. Більш того, спеціалізація, яка постійно поглиблюється та поділ праці створює умови для поширення обміну, через те, що виробник та покупець щодалі все більш розділені у просторі та часі, таким чином, передбачає наявність та зростання трансакційних витрат.

Проблеми, які є похідними від цього також показані Й. Барцелем. Якщо інформація є безкоштовною то, по-перше, оцінка робочої сили перетворюється на множення вартості одного виробу на їх кількість; по-друге спрощується захист прав власності (найкращою стратегією поведінки для сторони, яка порушила права власності є визнання своєї неправоти та компенсація власнику без суду, тобто не збільшуючи втрати на величину судових витрат); по-третє, відсутність крадіжок як таких через те, що безкоштовність інформації призводить до того, що якщо крадіжка відбулась, одразу стає відомим, хто є крадій або як саме та коли саме буде щось вкрадено [1, p.12].

За О. Вільямсоном трансакційні витрати походять від витрат управління трансакціями, які потребують певної структури управління. Кожна структура управління пов’язана з певним рівнем трансакційних витрат. Ці витрати є витратами на створення та експлуатацію цих структур управління, а також витратами на переговори з приводу перегляду умов контракту, які пов’язані зі змінами у зовнішніх умовах та не залежать від вартості благ та послуг, які обмінюються на конкурентному ринку. За умов конкуренції організації прагнуть обрати таку структуру управління трансакціями, яка б мінімізувала трансакційні витрати.

Він спробував оцінити всі трансакції по частоті трансакцій і по специфічності активів. Згідно з цими двома параметрам О.Вільямсон поділяє структури управління трансакціями на три основних типи [2, pp.236-238]:


291

1) класичний контракт, який складається за умови разової взаємодії та стосується неспецифічних активів та передбачає докладний опис усіх можливих ситуацій, що можуть виникнути під час дії контракту, та вирішення конфліктних ситуацій у межах діючого законодавства зазвичай у судовому порядку;

2) неокласичний контракт, який відповідає повторюваній взаємодії стосовно активу низької специфічності, допускає появу подій не передбачених у тексті угоди та у вирішенні конфліктних ситуацій сторони покладаються на незалежного арбітра.

3) реляційний контракт, який діє протягом довгого часу за умов високого ступеня невизначеності та високої специфічності активу, через це вирішення суперечок між сторонами базується здебільшого на відносинах між контрагентами, а не на формальних положеннях контракту .

Ідею смарт контракту сформулював Н. Сабо, який визначав смарт контракт як контракт, ключові умови якого прописано за допомогою комп’ютерного обладнання та програмного забезпечення таким чином, що невиконання контракту створює високі витрати для порушника [3]. Розвиток таких технологій як блокчейн та інтенет речей (IoT) створює можливості для розповсюдження смарт контрактів за межі сфери інформаційних технологій. Використання смарт контрактів здатне знизити трансакційні витрати укладання контрактів та захисту прав власності, через те, що відбуватиметься автоматично згідно заздалегідь погоджених алгоритмів без участі державних органів.

Разом з тим, висловлюються побоювання стосовно негативного впливу на існуючу економічну систему, зокрема, можливе скорочення робочих місць у сфері енфорсменту за аналогією з тим, як роботизація виробництва позбавляє людей робочих місць у сфері виробництва [4].

Однак, досить очевидними є обмеження використання смарт контрактів в економіці. Природа смарт контракту вимагає повного опису усіх можливих варіантів розвитку подій під час дії контрактної угоди. Отже, сфера використання смарт контрактів поки що обмежується класичними контрактами. Однак, цілком можливим є подальший розвиток технології, який би передбачав виконання штучним інтелектом ролі арбітру у суперечках сторін у межах смарт контракту. З таким доповненням смарт контракти можуть поширитися на сфери з переважанням повторюваних трансакцій, які регулюються неокласичними контрактами. Але це стане можливим за умови, що системи вирішення господарських суперечок на основі штучного інтелекту отримають більшу довіру ніж третейські суди.

Отже, стосовно впливу смарт контрактів на існуючу систему управління трансакціями можна зробити наступні висновки: по-перше, застосування смарт контрактів на основі сучасних технологій дозволяє суттєво скоротити трансакційні витрати; по-друге, сфера застосування смарт контрактів на сучасному етапі обмежується сферою разових угод стосовно неспецифічних активів; по-третє, перспективним напрямом розвитку смарт контрактів є розробка систем вирішення суперечок у неповних контрактах на основі


292

штучного інтелекту, що дозволить поширити сферу застосування смарт контрактів та дозволить досягнути ще більшої ефективності за рахунок скорочення трансакційних витрат.


1. Barzel Y. Transaction costs: are they just costs? // Journal of Institutional and Theoretical Economics. –1985. -Vol.141. - pp.4-16.

2. Williamson O. Transaction-Cost Economics: The Governance of Contractual Relations // Journal of Law and Economics, –1979.–Vol. 22, No. 2 (Oct), – pp. 233-261.

3. Szabo N. Smart Contracts: Building Blocks for Digital Markets [Електронний ресурс] :– Режим доступу: http://www.alamut.com/subj/economics/nick_szabo/smartContracts.html.

4. If blockchains ran the world, The Economist, 6 July, 2017 [Електронний ресурс] :– Режим доступу: http://worldif.economist.com/article/13525/disrupting-trust-business. УДК 347.77.038

ПАТЕНТНИЙ ТРОЛІНГ, ЯК МОЖЛИВА ПЕРЕШКОДА НА ШЛЯХУ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

ЛІСЮТІН А.І., аспірант кафедри управління персоналом та економіки підприємства

Донецький державний університет управління (м. Маріуполь) Інтеграція України в європейське співтовариство, розвиток інвестиційної

привабливості країни вимагають негайного усунення можливих ризиків і проблем на цьому шляху [1]. Одним з подібних перешкод є патентний тролінг, як форма зловживання власником патенту своїми правами, від якого потерпають насамперед імпортери, втрачаючи прибутки [2].

Значну роль у розвитку продуктивних сил відіграє система захисту інтелектуальної власності, яка повинна врівноважувати інтереси авторів винаходів або патентовласників і суспільства. Сама система виникла внаслідок реакції на прагнення виробників без особливих витрат користуватися результатами праці творчих особистостей, і в більшості випадків була інструментом захисту від крадіжки чужих ідей.

На сьогодні одним із злочинів у системі захисту інтелектуальної власності виступає патентний тролінг, що є за своєю суттю юридичною махінацією. Останнім часом патентний тролінг став досить прибутковим бізнесом, однак реальному сектору економіки, тобто виробничим, науково-дослідним, торгівельним національним та міжнародним компаніям та багатьом іншим компаніям даний вид зловживання механізмами правової охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності блокує розвиток, вихід на нові ринки, призводить до додаткових витрат, має негативний вплив на формування іміджу компаній та країни в цілому на міжнародному ринку тощо [3].


293

Існують кілька різновидів такого тролінгу, що відрізняються як способом отримання статусу правовласника, так і механізмом отримання прибутку. Серед найпоширеніших можна виділити наступні:

1. Придбання за мінімальними цінами патентів, що на сьогодні не використовуються та постійний моніторинг можливих сфер їх прояву. Даний метод є пасивним, а результат від фінансових вкладень у патенти залежить від їх кількості, ступеню невизначеності ознак і активністю правовласника. Одним з можливих способів боротьби з цим видом тролінгу є запобігання загрозам такого роду шляхом ретельного патентного пошуку і посилення юридичного захисту для ефективної діяльності в судах.

2. Цілеспрямований пошук потрібних патентів на основі інсайдерської інформації про плановані нововведення в конкретній компанії або створення нових технічних рішень для подолання можливих проблем. В окремих випадках це може бути і провокативний метод через третіх осіб прийняти вигідні для подальшого тролінгу технічні рішення.

3. Отримання патенту на давно відомі дизайн або технології, що в першу чергу стосується промислових зразків. На відміну від процесу отримання патенту на винаходи, який передбачає перевірку на всесвітню новизну, при подачі заявки на промисловий зразок перевіряються тільки формальні вимоги, а не наявність новизни у виробі. В результаті тролі, які по суті винахідниками не є, але претендують на монопольне використання давно відомих предметів і технологій [4]. До прикладів даного різновиду патентного тролінгу в Україні можна віднести патентування таких зразків як батарейки [5], надгробну плиту [6], зубочистки, шурупи, різні світильники, вішалки для одягу, деталі автомобіля тощо.

Про масштаб патентного тролінгу, як світової проблеми свідчать компанії, які фігурують в позовах по патентних справах: Samsung, Apple, Microsoft, LG, HTC, Motorola та інші транснаціональні корпорації [4]. Основною загрозою тролінгу на міжнародному ринку взагалі та формуванню взаємовідносин та міжнародного бізнесу в Україні в конкретному дослідженні є внесення такого роду «запатентованих винаходів» до митного реєстру і повна зупинка зовнішньоекономічних операцій. В країнах Європейського Союзу дана проблема є об’єктом для постійних досліджень та правового втручання з боку держави, для протидії деформуванню міжнародного іміджу країн в цілому та окремих національних компаній. Введення жорстких умов патентування, збільшення розмірів патентного мита стає дієвим обмеженням для патентного тролінга.

В Україні з даним явищем зіткнулися нещодавно, тому запобігаючи виникненню проблем у національній економіці, розвитку українського виробника та можливості роботи в країні міжнародних компаній в рамках дотримання прав власників інтелектуальної власності, необхідним є розробка заходів запобігання розповсюдження такого явища, як патентний тролінг на теренах країни.


294

Список використаних джерел: 1. «Патентний тролінг» як передумова до загострення суспільно-

політичної ситуації в державі та формування негативного іміджу України на міжнародній арені (за прикладом Житомирської області) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ir.znau.edu.ua/bitstream/123456789/5844/1/ CHKUP_2016_2_260-264.pdf

2. Поняття, види та форми зловживань правами на патенти, необхідні для функціонування недержавних стандартів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://apir.org.ua/wp-content/uploads/2014/11/androshchuk_ua.pdf.

3. Патентні війни і патентний тролінг в Україні: юридичні аспекти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kydalov-partners.com/uk.

4. Троллинг высшего уровня: как зарабатывают патентные тролли [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://igate.com.ua/news/6372-trolling-vysshego-urovnya-kak-zarabatyvayut-patentnye-trolli

5.Украинские «патентные тролли» получили патент на батарейку [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://itc.ua/news/ukrainskie-patentnyie-trolli-poluchili-patent-na-batareyku/.

6. Патентный тролль оставил Украину без гранита [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.inventa.ua/ru/news/patentnyj-troll-ostavil-urainu-bez-granita/

7. Патентний тролінг проти інновацій: стан, тенденції, загрози [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://apir.org.ua/wp-content/uploads/2014/11/androshchuk_ua.pdf.

8. Про охорону прав на винаходи і корисні моделі: Закон України від 15 грудня 1993 р. № 3687-ХІІ (із змін, і доп.): [Електронний ресурс.] – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/3687-12/page2.

УДК 338.22 УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ ЕНЕРГОЗБЕРЕЖЕННЯ

У КОНТЕКСТІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ КРАЇНИ ТУРБІНА О.І.,

кандидат економічних наук Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Сучасні умови соціально-економічного розвитку характеризуються якісно

новими загрозами й небезпеками глобального масштабу та постановкою нових завдань – пошуку основ, принципів та цінностей, які б сприяли виживанню та подальшому динамічному розвитку суспільства у довгостроковій перспективі.

Такий новий підхід до взаємодії людини та природи отримав назву концепції сталого розвитку, яка характеризується наступною тезою: для того щоб розвиток був ефективним і гармонійним, необхідно врахувати не тільки його економічні аспекти, а і соціальні, екологічні та енергетичні.

Еколого-економічна криза сьогодення спонукає різні країни, у т.ч. Україну, приділяти більше уваги питанням охорони навколишнього середовища та


295

стійкого розвитку. На сьогоднішній день не завершене впровадження основних змін, які повинні бути спрямовані на енергетичний комплекс для зменшення його небажаного впливу на навколишнє середовище. В даний час проблема ресурсозбереження, особливо, енергозбереження, для всіх залізничних підприємств вимагає негайного вирішення, оскільки швидко ростуть ціни на електроенергію, воду, газ, сировину та матеріали.

Визначається сталий розвиток через гармонійне поєднання і в роботах [1,2,3], де показана можливість економічного зростання з збалансованим існуванням природи, економіки, соціуму. Для подальшого дослідження ці підсистеми поділяють на такі елементи: навколишнє середовище, економіка та соціум. Кожний елемент може вступати у двосторонні взаємовідносини, наприклад, соціально-економічні, де відбувається процес взаємодії між людиною (соціум) та суспільним виробництвом; соціально-екологічні – людина та навколишнє середовище; еколого-економічні – взаємодія економічної системи та природного середовища [4].

Країни Європейського Союзу перехід на модель сталого розвитку пов’язують з інтеграційною політикою в економічній, соціальній, екологічній та інституціональній сферах, що дозволяє комплексно вирішити економічні проблеми шляхом інтенсифікації зростання внутрішнього валового продукту; екологічні – за допомогою зниження ресурсомісткості валового випуску; соціальні – шляхом зростання зайнятості та надання гарантій соціальної захищеності. Сучасна стратегія переходу до сталого розвитку країн Європейського Союзу ґрунтується на вирішенні таких пріоритетних завдань, а саме:

підтримання стабільного виробництва і високого рівня споживання; додержання гарантій соціальної рівноправності; зниження забруднення навколишнього природного середовища; організація ландшафтів і охорона невідновлювальних природних ресурсів; збереження видового різноманіття. Зниження видобутку енергетичних ресурсів у світовій економіці є

головною проблемою сучасності. За відомостями Світового агентства з енергетики виснаження нафтових і газових родовищ станеться до 2020 року [5, с.122]. З іншого боку слід зазначити значне зростання споживання енергії. Зараз світове споживання енергії зростає по геометричній прогресії і за останні 15 років його приріст становить 5% на рік. Це найбільш високий показник зростання в світовому народному господарстві, і всюди капіталовкладення в енергетику є домінуючими. Проблеми енергетичної кризи, енергетичної безпеки з усе більшою гостротою і актуальністю заявляють про себе в даний час.

Майже весь час природний сектор виступав сировинним придатком економічних систем, всі ресурси якого задіяні у виробництві валового внутрішнього продукту країни без особливого врахування енергозберігаючого та ресурсозберігаючого факторів. За показниками енергоємності продукції, Україна займає одне з перших місць. Результати досліджень, що проводилися в


296

минулому сторіччі показують, що енергоємність національного ВВП перевищувала середньосвітове значення у 14,31 раз, електроємність – у 8,8, водоємність – у 2,83 рази, а взагалі індекс природоємності ВВП більш ніж середньосвітовий майже у 10 разів.

Зважаючи на значну енергозалежність вітчизняної економічної системи від зовнішніх умов та значну частку металургійних та добувних підприємств, відносні позиції України в порівнянні з багатьма країнами світу є досить критичними.

Враховуючи наведені дані, слід зазначити, що для України індекс загальної природоємності ВВП (розрахований як середнє значення 5-ти індексів: енергоємності, електроенергоємності, шкідливості для атмосфери, водоємності, споживання води) дорівнює 8,70 середньосвітового значення. Саме тому в удосконаленні технологій господарювання і полягає основне завдання в напрямку сталого розвитку.

Для вирішення проблем взаємодії суспільства і природи потрібна перебудова механізмів функціонування господарської діяльності. По-перше, актуальними залишаються питання реформування існуючого техногенного способу виробництва, шляхом екологізації, при якому досягається максимальний ефект у вигляді високоякісної продукції і збереження екологічної рівноваги при мінімумі витрат живої і уречевленої праці і мінімальним збитком довкіллю. Наступним є процес інтенсифікації, який зводиться до економного використання природних ресурсів в усіх сферах діяльності людини, а також дає змогу для використання нових природних факторів і джерел економічного росту в поєднані з діяльністю по відновленню і збереженню навколишнього середовища.

Впровадження концепції сталого розвитку передбачає екологічне ресурсовикористання та енергозабезпечення, що проявляється у перебудові всієї технології сучасного господарювання шляхом забезпечення режиму екологізації та економії всіх видів ресурсів.

Таким чином, розробка та впровадження інституційного механізму енергозбереження з метою досягнення положень сталого розвитку, шляхом створення інституційних систем, своїм результатом буде сприяти ліквідації шкідливого впливу на навколишнє середовище, а також призведе до поліпшення якості довкілля.

Проведені дослідження наукових напрацювань дозволили зробити висновок про необхідність удосконалення енергозбереження в умовах сталого розвитку з урахуванням системного підходу регіональних електроенергетичних комплексів, розгляду процесів моніторингу та формування показників сталого розвитку, як необхідної інформаційної складової для прийняття ефективних управлінських рішень.

Список використаних джерел: 1. Жулавский А.Ю. Основы эколого-экономической сбалансированности

развития региона / А.Ю. Жулавский // Вісник СумДУ. – 2007. – № 1. – С . 112–122.


297

2. Лук’янихін В.О. Екологічний менеджмент у системі управління збалансованим розвитком / В.О. Лук’янихін: монографія. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2002. – 314с.

3. Масловська Л.Ц. Сталий розвиток продуктивних сил регіонів: теорія, методологія, практика: монографія / Л.Ц. Масловська. — К.: Київ. нац. торг. екон. ун-т, 2003. – 366 с.

4. Хомик О.Д. Науково-методичні засади формування стратегії подолання асиметрії регіонального розвитку [Текст]: автореф. дис. канд. екон. наук: 08.00.05 / Хомик Олександра Дмитрівна. – Чернігів, 2013. – 20 с.

5. Буравльов Є. Сума технологій як передумова сталого розвитку [Електронний ресурс] / Є. Буравльов // Вісник НАН України. – 2001. – № 5 – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/all/herald/2001–05/5.htm.

Секція 4. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МЕНЕДЖМЕНТУ В ГАЛУЗЯХ І СФЕРАХ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

298

Секція 4 АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МЕНЕДЖМЕНТУ

В ГАЛУЗЯХ І СФЕРАХ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

УДК 331.108.2

ПРИНЦИП ОПТИМІЗАЦІЇ ТЕХНОЛОГІЙ ФОРМУВАННЯ ПЕРСОНАЛУ В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ

БОРИСЯК О.В., здобувач Тернопільський національний економічний університет

Питання розвитку на інноваційних засадах, формування бази

конкурентних переваг на ринку, клієнтоорієнтованості, оперативного реагування на зміни належать до переліку стратегічних завдань сучасних підприємств. Процес їхньої реалізації передбачає трансформацію організаційної структури управління, технологій виробництва, ресурсної бази, корпоративної культури, а також врахування глобалізаційних аспектів розвитку соціально-економічної системи. З огляду на такі інноваційні чинники система управління підприємствами починає функціонувати за новими принципами.

В умовах соціально-економічних і політичних криз на підприємствах актуальним питанням є оптимізація витрат на бізнес-процеси. Зокрема, у системі управління персоналом можна виокремити такі тенденції як скорочення чисельності персоналу, розширення функціональних обов’язків працівників, “замороження” підвищення розміру заробітної плати або зведення її до розміру мінімальної заробітної плати, відмова від навчання персоналу та ін.

Водночас, при динамічному розвитку інформаційних технологій головним джерелом інноваційного розвитку підприємства залишаються людські ресурси. Доречним стає розгляд формування персоналу як оптимізаційного процесу управління персоналом, спрямованого на гармонізацію цілей підприємства, персоналу і суспільства.

Це свідчить про актуальність зміни підходів до системи управління підприємствами, зокрема до ролі персоналу у реалізації бізнес-стратегії, проведення реінжинірингу системи управління персоналом на засадах оптимізаційного розвитку. Як наслідок, поряд із такими традиційними принципами як системності, креативності, координації та ін. при впровадженні інноваційних технологій формування персоналу утверджується принцип оптимізації.

Загалом принципами менеджменту персоналу сьогодні прийнято вважати об’єктивні правила, основні положення та норми управлінської поведінки, що відповідають вимогам економічних законів [1, с. 17]. У Великому тлумачному словнику сучасної української мови оптимізація – це надання чому-небудь оптимальних, найбільш сприятливих властивостей, співвідношень; покращення характеристик системи, оптимізувати – вибрати найкращий (оптимальний) варіант із можливих; робити оптимальним [2, с. 851].


299

Відповідно до цього принцип оптимізації технологій формування персоналу у системі управління підприємствами полягає у тому, що через аналіз наявних внутрішніх ресурсних можливостей та їхнє співставлення із викликами зовнішнього середовища (виокремлення критеріїв оптимізації) проводити відбір і впроваджувати ті інноваційні технології формування персоналу, які сприятимуть досягненню найвищих результатів господарської діяльності підприємств.

До того ж у рамках реалізації стратегії оптимізаційного розвитку підприємства в основі процесу впровадження інноваційних технологій формування персоналу має бути персоніфікований підхід, тобто орієнтація на активізацію зацікавленості працівників в утвердженні конкурентних позицій підприємства у бізнес-середовищі. Як наслідок, філософська сутність принципу оптимізації технологій формування персоналу у системі управління підприємствами є глибинною і ґрунтується не тільки на заходах з мінімізації витрат на технології.

Отже, виокремлення принципу оптимізації технологій формування персоналу у системі управління підприємствами як одного із пріоритетних принципів підсистеми управління персоналом сприятиме підвищенню показників ефективності і результативності господарської діяльності підприємств через оперативне реагування на хаотичні виклики зовнішнього середовища, зокрема ефективному використанні наявних людських ресурсів. У свою чергу, це свідчить про актуальність питання щодо розробки механізму відбору інноваційних технологій формування персоналу в умовах оптимізаційного розвитку підприємств.


1. Менеджмент персоналу: навч. посіб. / за заг. ред. В.Я. Брича. – Тернопіль: ТНЕУ, 2012. – 520 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.: Ірпінь : ВТФ “Перун”, 2007. – 1736 с. УДК 65.0:338.4(075.8)

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ МЕНЕДЖМЕНТУ В ГАЛУЗІ АПК БОРОДАЄНКО Н.В.,

кандидат економічних наук, доцент Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Україна завдяки своєму розташуванню є аграрним регіоном. Необхідною

умовою розвитку та підвищення конкурентоздатності є достатня кредитна й збалансована за напрямками державна фінансова підтримка підприємств АПК. В організаційні форми фінансів в сільськогосподарському секторі України впливають деякі об’єктивні фактори, які призводять до особливих форм організації фінансів аграрних товаровиробників (самофінансування, комерційне кредитування, бюджетне фінансування). Варто звернути особливу увагу на


300

проблематику банківського кредитування та фінансування галузі з боку держави й місцевих бюджетів [1].

Підприємства АПК, загалом, не можуть повністю задовольнити власні потреби у фінансових ресурсах власними потужностями, отже важливе значення має доступність підприємств до зовнішніх джерел фінансових ресурсів (в головному доступності банківських кредитів). За рахунок кредитів відбувається формування основних засобів та оборотних коштів, здійснюються розрахунки між товаровиробниками, відбувається збільшення обсягу грошової маси, прискорюються процеси дійсного накопичення, виробничого і соціального розвитку підприємств АПК [2].

Загальна мета аграрної політики на сучасному етапі розвитку аграрних відносин в Україні може бути визначена як підвищення конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції на внутрішньому та міжнародних аграрних ринках. Якщо розглядати сукупність актуальних питань і проблем, що існує на сьогодні в сільському господарстві України, то їх можна звести до однієї проблеми – відсутність або нестача коштів для поповнення оборотних та відновлення основних засобів виробництва. Усі інші питання розглядаються крізь призму цієї найактуальнішої проблеми.

Суб’єктами, що формують пропозицію на фінансових ринках, можна віднести банки, лізингові компанії, Державний фонд підтримки фермерських господарств, іноземні компанії, постачальників ресурсів, кредитні спілки, фізичних осіб.

Сьогоденна праця з персоналом має суттєве значення в діяльності підприємства АПК України. Управляти людиною набагато важче, ніж верстатом. Людина може різко змінити свої погляди, рішення, може захворіти або зробити помилку. Люди різною мірою здатні проявляти недисциплінованість чи припускатися помилок. Незнання конкретних людей, їх психологічних і психофізіологічних особливостей є одним з головних факторів низької ефективності системи кадрового менеджменту. Це питання ефективного управління виробництвом є, перш за все, проблемою ефективної роботи з працівниками [3].

Пріоритет, організація та грамотне проведення заходів з реклами та стимулюванню сбуту дозволить підприємствам АПК суттєво збільшити валовий прибуток, а відділу менеджменту – визначити власну необхідність та ефективність.

Основним напрямом сучасного регулювання інвестиційної політики України для АПК має бути визначення пріоритетних галузей виробництва, тобто об’єктів першочергового іноземного інвестування [4]. Одним з провідних критеріїв доцільності такого вибору повинна бути можливість досягти ланцюгової реакції господарської активності та зростання в усьому агропромисловому комплексі як наслідку первинної ін'єкції капіталів. У зв’язку з цим, враховуючи вітчизняні потреби та світовий досвід, особливо країн Східної Європи, для умов України можна запропонувати такі пріоритетні сфери


301

для залучення іноземних інвестицій із метою забезпечення динамічного розвитку переробних галузей АПК:

x виробництво технологічного устаткування для цукрової, олійно-жирової, хлібопекарської, борошномельно-круп'яної, м'ясо-молочної промисловості;

x виробництво тари та пакування; x біотехнології в галузях переробної промисловості АПК; x створення об'єктів соціальної інфраструктури. Про доцільність

зазначених пріоритетів свідчить той факт, що в Україні від несвоєчасного збору і вивозу, поганого збереження і переробки цукрового буряка щорічно втрачаються до 600-800 тис. т. цукру. Аналогічні приклади можна навести і по інших галузях і виробництвах. Звичайно, перерахування пріоритетів має попередній характер. У залежності від нагромадження досвіду залучення іноземних інвестицій його потрібно буде коректувати [5]. Державне регулювання сільського господарства для європейських країн явище не випадкове [6], оскільки ефективність агропромислового комплексу – незмінна передумова процвітання всього суспільства.

Таким чином, можна зробити наступні висновки. По-перше, інвестиції є основою розвитку підприємств, окремих галузей та економіки країни в цілому. По-друге, слід відмітити, що стан інвестиційної діяльності в аграрному секторі економіки України знаходиться на низькому рівні. Інвестиційний клімат є несприятливим для інвесторів. По-третє, можна сказати, що фінансові інвестиції є одним з найважливіших джерел ресурсів економічного зростання АПК. Вирішення цих та інших питань дасть змогу раціональніше використовувати залучені кошти, контролювати їх рух і своєчасне повернення.


1. Лебідь В.С. Сучасний стан фінансового забезпечення підприємств АПК Вінницької області / В.С. Лебідь // Економіка. Фінанси. Менеджмент: актуальні питання науки і практики. – 2015. – № 3. – С. 39–47.

2. Гудзь O.Є. Забезпечення фінансовими ресурсами сільськогосподарських підприємств: теорія, методологія, практика : автореф. дис. на здобуття ступеня докт. екон. наук : спец. 08.00.04 / O. Є. Гудзь. – K., 2009. – 39с.

3. Вдовенко Л.О. Стан банківського кредитування аграрних підприємств / Л.О. Вдовенко // Збірник наукових праць ВНАУ. Серія: Економічні науки. – №3 (69), Том 2. – 2012. – С. 3–7.

4. Щекович О. Використання зарубіжного досвіду державного регулювання економіки АПК в Україні / О. Щекович // Економіка АПК. – 2009. – № 1. – С. 140-146.

5. Лозниця В.С. Психологія менеджменту: Навчальний посібник / В.С. Лозниця. – К.: КНЕУ, 1997. – 248 с.

6. Кириленко І.Г. Аграрна реформа в Україні: надбання, проблеми / І.Г. Кириленко // Економіка АПК. – 2005. – № 5. – С. 8-14.


302

УДК 332.14 АНАЛІЗ ІННОВАЦІЙНІ ПІДХОДІВ

ДО РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ ВЕЛИЧКО Г.В., аспірант


У сучасному світі на формування та реалізацію регіональної політики впливає низка чинників: глобалізація, інтеграційні процеси, політика уряду, економічні інтереси підприємців, транснаціональних компаній, міжнародних організацій, великих міст, а також громадськості тощо. До цих чинників в умовах України також слід додати перспективи євроінтеграції. встановлення безвізового режиму та вимоги щодо налагодження ефективної міждержавної та міжрегіональної взаємодії з країнами Митного Союзу. Ефективна взаємодія України з країнами-сусідами є об’єктивною передумовою забезпечення стабільного соціально- економічного розвитку українських регіонів та країни в цілому. Загалом, значення регіональної політики і увага до неї у світі неухильно зростають. Про це, зокрема, свідчить той факт, що у Стратегії розвитку Європи на період до 2020 року передбачено, що 60 – 75 % всіх коштів, спрямованих на реалізацію Стратегії, буде витрачено на заходи, пов’язані з досягненням цілей регіонального розвитку [1].

У такому форматі має відбуватись становлення та реалізація нової державної регіональної політики в Україні. На сьогоднішній день регіональна політика в Україні пройшла шлях змін. Якщо у 90-х роках ХХ ст. регіональна політика здебільше координувалася із промисловою, аграрною, соціальною політикою, і її основною метою було визнано досягнення оптимального розміщення продуктивних сил, то тепер ми спостерігаємо зміну основних принципів регіональної політики.

Нині регіональна політика поєднує декілька різновидів державної політики:

- транспортну (інфраструктурну) політику (у т.ч. розвиток цифрової економіки, телекомунікацій);

- регуляторну політику, що передбачає підтримку розвитку підприємництва, активізацію економічної активності на місцевому, регіональному рівні;

- політику у сфері зайнятості, оптимізації розвитку регіональних ринків робочої сили, у т.ч. запровадження заходів щодо підвищення кваліфікації, зростання показників зайнятості молоді, вільного руху робочої сили тощо;

- політику у сфері наукових досліджень, освіти та формування «економіки знань»;

- екологічну політику (що тісно корелює з політикою сталого збалансованого регіонального розвитку);

- інноваційну політику, у т.ч. підтримку науково-дослідних та дослідно- конструкторських розробок, впровадження інновацій;

- політику просторового розвитку, у т.ч. розвитку урбанізованих територій, малих, монофункціональних міст, сільських територій тощо.


303

Впродовж останнього десятиліття державна регіональна політика в Україні пройшла етапи еволюції:

- від політики «єдиного центру» – до впровадження багатоієрархічної, «мультицентристської» політики з урахуваннями принципів вертикальної та горизонтальної координації заходів стимулювання регіонального розвитку;

- від політики перерозподілу ресурсів та «згладжування», мінімізації соціально-економічних диспропорцій – до політики створення рівних можливостей для комплексного розвитку регіонів та територій, підвищення рівня їх конкурентоспроможності;

- від прямих інструментів стимулювання (субсидування, податкових пільг) – до комплексного регуляторного впливу, застосування гібридних інструментів та механізмів (у т.ч. йдеться про технічну допомогу, кредити), запровадження довгострокових заходів по підвищенню фундаментальних засад конкурентоспроможності територій [1, с. 4-5].

Тому, визначаючи пріоритети регіонального розвитку в Україні, враховуючи процеси євроінтеграції, доцільно орієнтуватися на європейську практику. В країнах ЄС у цій сфері втілюються пріоритети щодо захисту навколишнього середовища, розвитку безпечної енергетики, інфраструктури, покращення якості та тривалості життя, переходу до інноваційної економіки. На перший погляд такі пріоритети можуть виглядати дещо шаблонними, але у кожній конкретній стратегії ці пріоритети формуються з урахуванням регіональних особливостей і спрямовуються на вирішення конкретних завдань розвитку.

Застосування інноваційних підходів до регіонального розвитку має бути зорієнтовано на таке:

– посилення внутрішньої мотивації на регіональному (місцевому) рівні до соціально-економічного зростання;

– створення на регіональному рівні ефективних господарських структур, орієнтованих на інтенсифікацію використання наявного на місцях ресурсного потенціалу;

– формування на регіональному (та міжрегіональному) рівні конкурентних виробничих систем інноваційного типу; – першочергове задоволення внутрішніх потреб територій за рахунок власних і залучених ресурсів [2, с. 6].

У світовій практиці використовується досить широкий спектр підходів до управління регіонами, що в проекції на нашу державу можуть вважатися інноваційними. Загалом можна виділити два напрямки: підходи, які передбачають застосування методів та інструментів менеджменту комерційної сфери в регіональному управлінні (наприклад, це може бути використання підходів проектного менеджменту, підвищення уваги до ефективності здійснюваних заходів, в тому числі економічної, дієві системи мотивації персоналу (з використанням матеріальних методів мотивації), підвищення спрямованості на клієнта – громадянина тощо); підходи, що передбачають активне залучення громадських організації, громади, місцевих бізнес-структур


304

до процесів управління регіональним розвитком (залучення громади до створення і реалізації програм регіонального розвитку, державно-приватне партнерство тощо) [3]

Також серед відомих інноваційних підходів до управління регіональним розвитком у сучасних умовах на особливу увагу заслуговують такі:

– кластери; – державно-приватні партнерства; – міжрегіональне співробітництво. Ці підходи в тій чи іншій мірі вже впроваджувалися в нашій державі. Але

внаслідок багатьох причин, зокрема, таких як: слабка зацікавленість громадських організацій і бізнес-структур; психологічна та професійна неготовність представників органів державного управління та місцевого самоврядування до роботи на основі інноваційних підходів; відсутність виваженого нормативно-правового забезпечення реалізації таких підходів, у тому числі захисту інтересів представників недержавного сектора; відсутність реальної зацікавленості державних органів у їх упровадженні та підтримці; відсутність комплексності та системності в їх застосуванні, високий рівень корупції тощо, вони виявилися мало або неефективними і не зіграли позитивної ролі в забезпеченні розвитку регіонів.

Загалом слід зазначити – нині в усьому світі спостерігається зміна парадигми регіонального розвитку, а на зміну традиційному підходу до реалізації регіональної політики приходить новий, що ґрунтується на інноваційних принципах субсидіарності, самоокупності та самофінансування.

Перспективи подальших досліджень цієї проблематики полягають у аналізі особливостей застосування окремих інноваційних підходів в управлінні регіональним розвитком з точки зору конкретних умов та забезпечення комплексного розвитку регіонів України.

Список використаних джерел: 1. Механізми формування регіональних пріоритетів розвитку. – К.: НІСД,

2013. – 88 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua. 2. Інноваційні підходи до регіонального розвитку в Україні: аналіт. доп. /

С.О. Біла, Я.А. Жаліло, О.В. Шевченко, В. І. Жук [та ін.] ; за ред. С.О. Білої. – К. : НІСД, 2011. – 80 с.

3. Чухно І.А., Інноваційні підходи в управлінні регіональним розвитком/ І.А. Чухно // Напрями реформування системи місцевого самоврядування в Україні. – 2015. – С. 1-6.

4. Інноваційна Україна 2020 : національна доповідь / за заг. ред. В.М. Гейця та ін. ; НАН. України. – К., 2015. – 336 с.


305

УДК 351:334.7 + 614.2 КОНЦЕСІЇ - ДЕЛЕГОВАНІ ПОВНОВАЖЕННЯ

В ОХОРОНІ ЗДОРОВ’Я ВОВК С.М.,

кандидат економічних наук, доцент, Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

ЛОБАС В.М., доктор з державного управління, професор

Донецький національний медичний університет

Розпочате реформування охорони здоров’я України обіцяє дуже фундаментальну реформу медичних послуг за всю історію становлення держави. Одним з ключових компонентів може стати широке використання форм, методів, механізмів управління в системі державно-приватного партнерства (ДПП). Саме ця різноманітність дозволяє знаходити нові форми і методи управління інфраструктурами галузі.

За дослідженнями закордонних вчених [1, с. 326, 2, с. 12] найбільш поширеними є формування договірних відносин. Договірні відносини засновані на делегуванні повноважень, тому, за роздумом Джеймса Барлоу, Йенса Рохриха та Стива Райта чим простіше управління об’єктами охорони здоров’я, якими воно володіє, тим більше буде у держави делегованих суб’єктів, які візьмуть на себе цю задачу [3, с. 148]. Тому, вчені зосереджують увагу на такої формі державно-приватного партнерства як, концесійний контракт.

Концесійні контракти, один з інструментів договірних відносин, все частіше використовуються для підвищення ефективності систем охорони здоров’я у розвинених країнах, та у тих що розвиваються. Він приймає різні форми і не обмежений простою покупкою медичних послуг [4, с. 188]. При цьому, контрактні відносини засновані на тлі делегування повноважень між партнерами, створюються таким чином, що замість того, щоб безпосередньо керувати наявними закладами та службами медичної системи або вживати заходи щодо розвитку медичного страхування, держава делегує деякі функції та механізми приватній організації для виконання існуючих завдань.

Таким чином, формується проект щодо удосконалення надання медичних послуг населенню відповідної держави. Де, країна в процесі переговорів з приватним суб’єктом (компанія, асоціація, фонд та ін.) приймає один з видів контрактів, та делегує йому керування системою охорони суспільного здоров’я.

Партнери беруть відповідальність для формалізації всіх видів відносин, встановлених між ними. На підставі угоди означає, що цей об’єкт контролює державна служба, а приватний партнер забезпечен відповідним завданням із зазначенням конкретних термінів і умов виконання.

Типологія такого підходу демонструє свою різноманітність і забезпечує краще розуміння різних питань, що виникають у результаті укладення контрактів.


306

В останні роки система організації охорони здоров’я в світі значно змінилася. Щоб знайти механізми управління у збільшенні ресурсів охорони здоров’я, більшість країн здійснили реформи, які призвели до великих інституційних змін, включаючи децентралізацію медичного та адміністративного управління. Втілили зміни по використанню фінансових механізмів для державних лікувальних закладів та приватних постачальників медичних послуг. Впровадили механізми залучення додаткових коштів для фінансування охорони здоров’я з розвитком прибутку в некомерційному секторі. Ці зміни призвели до того, що системи охорони здоров’я стають все більш складними і не можуть функціонувати ізольовано.

Партнери, в державно-приватному партнерстві, медичної системи поступово розуміють, що їм потрібно налагоджувати відносини. Найпростіший спосіб зробити це – делегування повноважень, хоча деякі країни віддають перевагу більш формальним зобов’язанням. В цьому випадку, взаємодія між партнерами може приймати різні форми і бути в різних масштабах. Існує декілька видів договірних відносин: деякі з них засновані на характері контракту, інші - на залучених сторонах, або на обсязі контракту. Тут вони поділяються на три категорії відповідно з об’єктом договору: делегування відповідальності, акт купівлі послуг або співпраця.

За нашими міркуваннями, для модернізації медичної системи, особливо актуальними можуть стати саме концесії у сфері охорони здоров’я України. Це обумовлено тим, що дана галузь характеризується обмеженими невеликими відрахуваннями з бюджету, внаслідок чого, для розвитку сфери не буде потрібно залучення додаткових державних фінансових вкладень. Більше того, ми переконані, що концесійне партнерство в рамках ДПП - це одночасно і інноваційний механізм управління для розвитку галузі в сучасних умовах.


1. Shen, L. Y., H. Li, and Q. M. Li. «Alternative concession model for build operate transfer contract projects». Journal of construction engineering and management 128.4 (2012): 326-330.

2. Nikolic, Irina A., and Harald Maikisch. «Public-private partnerships and collaboration in the health sector: an overview with case studies from recent European experience». (2016).

3. Barlow, James, Jens Roehrich, and Steve Wright. «Europe sees mixed results from public-private partnerships for building and managing health care facilities and services». Health Affairs 32.1 (2013): 146-154.

4. Auriol, Emmanuelle, and Pierre M. Picard «A theory of BOT concession contracts». Journal of Economic Behavior & Organization 89 (2013): 187-209.


307

УДК 332.14 НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

ТА ІНСТРУМЕНТИ ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ ГУРЕНКО Г.В.,

кандидат економічних наук, доцент Азовський морський інститут НУ «Одеська морська академія»

Переважну роль у активізації соціально-економічних перетворень займає

регіональна політика. Сучасна регіональна політика реалізується, по-перше, через державу у межах регіонів; по-друге, через власні регіональні програми. Сучасна державна регіональна політика націлена на балансування умов діяльності регіонів та її результатів, підвищення ефективності використання загальних регіональних ресурсів та можливостей, створення умов для підвищення ефективності окремих регіонів. Внутрішня політика регіонів спрямована на найбільш ефективне використання ресурсів у межах певної території, підвищення її конкурентоспроможності, розвиток соціально-економічної інфраструктури тощо.

Головними чинниками регіональних перетворень, як правило, виступають: виробнича спеціалізація, що склалася на певній території; ємність та доступність ринків збуту; доступність і вартість регіональних ресурсів; технологічний рівень, стан та вік наявних виробничих потужностей; інвестиційний, інноваційний, інтелектуальний та трудовий потенціали регіону; рівень розвитку ринкової інфраструктури регіону. Аналіз та оцінка наведених чинників обумовлюють напрями регіональних стратегій. В Україні регіональна політика акцентує увагу на специфічних умовах господарювання, територіальному розміщенні, демографічному та науково-технічному потенціалах та ін.

При визначенні пріоритетів розвитку регіональної політики основна увага приділяється не стільки обранню принципів справедливості й ефективності, скільки пошуку оптимального їх співвідношення, доцільного розподілу функцій між центром та регіонами. Історія регіональної політики країн світу засвідчує, що територіальні диспропорції є дуже стійкими, а їх усунення вимагає тривалого часу, значних зусиль і узгодженої дії органів влади всіх регіонів. Для України досвід ефективної системи регулювання спільної регіональної політики ЄС є важливим чинником успіху процесу ринкової трансформації української економіки загалом. Побудова соціально орієнтованої економічної системи країни неможлива без конвергенції соціально економічного розвитку її регіонів [1].

Нині в більшості регіонів спостерігається складна комбінація державних, приватних і напівдержавних посередників, які займаються проблемами регіонального розвитку. Разом із загальноприйнятою практикою сучасна регіональна політика націлена на співпрацю на європейському й транснаціональному рівнях, що призводить до появи таких типів регіональних програм та області їх застосування:


308

«Цільові» програми, що вимагають надання максимальної фінансової підтримки – спрямовані на вирішення проблем, які є на рівні ЄС найбільш пріоритетними;

Місцеві ініціативи, які мають менший обсяг фінансування - націлені на вирішення конкретних проблем. Прикладом таких програм є:

Interreg - програма, націлена на розвиток прикордонних регіонів двох і більше сусідніх країн-членів ЄС;

Rechar - програма, спрямована на підтримку територій кризової добувної промисловості;

Adapt - програма, що спрямована на перепідготовку кадрів для адаптації до різних змін на ринку праці.

Фінансування наведених програм фінансують різноманітні фонди ( Європейський Фонд Регіонального Розвитку ERDF, Європейський Соціальний Фонд ESF, Європейський Фонд Керівництва і Гарантій для Сільського Господарства EAGGF). В Україні регіональна політика має враховувати досвіт ЄС та передбачати взаємодоповнюючий характер субсидій, безоплатної допомоги структурних фондів та інших сприятливих заходів. Реалізація сталої регіональної політики можлива за умов досконалого розподілу напрямів за критеріями: обмеженні заходи; заохочувальні заходи.

Обмежені заходи спрямовані на обмеження зростання великих міських агломерацій (заборона на будівництво, стягування з підприємців додаткових платежів, штрафів, податків). Заохочувальні заходи спрямовані на стимулювання економічного зростання підприємництва у відстаючих галузях та видах діяльності. Окрім фінансової складової регіональна політика має бути націлена на співробітництво між різними рівнями територіально-адміністративних одиниць, а також ресурсне забезпечення найменш розвинутих територій.

В Україні інструментами реалізації регіональної політики можуть стати: цільові програми розвитку регіонів; створення вільних економічних зон; підтримка проблемних районів; підтримка прикордонних районів; фінансування виїзду населення з проблемних районів; розміщення державних підприємств і установ у межах регіону; поліпшення властивостей території (підвищення інвестиційної

привабливості територій); надання допомоги окремим підприємствам. Використання інструментів регіональної політики, як фінансове

стимулювання, розвиток інфраструктури, "м'які" засоби стимулювання регіонального розвитку дозволять удосконалити систему регіонального управління та сформувати міцні конкурентні позиції.


1. Менеджмент європейської економічної інтеграції: підручник / С.М. Писаренко, Н.В. Горін, Л.А. Українець та ін.; за ред. С.М. Писаренко. – К.: Знання, 2012. – 373 с.


309

УДК 330.316: 005.35 РОЛЬ СОЦІАЛЬНОГО ІНВЕСТУВАННЯ

В ПІДВИЩЕННІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ДЄЛІНІ М.М.,

кандидат економічних наук, доцент Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Ключову роль у практиці застосування концепцій корпоративної

соціальної відповідальності (КСВ) відіграє соціально відповідальне інвестування, яке відноситься до основних інструментів реалізації соціально-економічної відповідальності компанії, до яких також можна віднести й соціальні інвестиції. Соціальні інвестиції є формою фінансової допомоги, виділеної компанією на реалізацію довгострокових і, як правило, спільних партнерських соціальних програм, спрямованих на зниження соціальної напруги в регіонах присутності компанії і підвищення рівня життя різних верств суспільства [1].

Соціальні інвестиції відіграють виключно важливу роль у суспільстві, так як від їх величини в значній мірі залежить рівень і якість життя населення. Необхідно зазначити, що в економічній літературі сутність, роль і значення соціальних інвестицій відображені явно недостатньо.

Деякі автори під соціальними інвестиціями розуміють матеріальні, технологічні, управлінські чи інші ресурси, а також фінансові кошти компаній, які направляються за рішенням керівництва на реалізацію соціальних програм, розроблених з урахуванням інтересів основних внутрішніх і зовнішніх зацікавлених сторін у припущенні, що в стратегічному відношенні компанією буде отриманий певний (хоча і не просто вимірюваний) соціальний і економічний ефект. У даному випадку автори наводять трактування сутності соціальних інвестицій на макрорівні [2].

Науковці та дослідники у сфері КСВ пропонують різні підходи до визначення соціальних інвестицій. Представимо їхні погляди у вигляді таблиці для більш наочного уявлення (табл.).

Трактування представлене Мацьковою Р.Т. є одним із перших найповніших та таким, який найкраще встановлює суть соціальних інвестицій, що реалізовуються корпораціям. У ньому акцент робиться на тому, що саме компанія буде одержувачем корисного ефекту від соціально-відповідальної діяльності [3].

Тобто, ми бачимо, що соціальне інвестування виступає інвестуванням в соціальні програми, які спрямовані на вирішення питань, які стоять перед суспільством, що є проявом соціальної відповідальності бізнесу. Але існує ще інше поняття – «соціально відповідальне інвестування», яке буде зараз розглянуто.


310

Таблиця 1 Підходи до визначення поняття «соціальні інвестиції»

Автор чи джерело Визначення поняття Мацьків Р.Т. [3] Садков В., Кузнецова О. [4]

це матеріальні, технологічні, управлінські та інші ресурси, а також фінансові засоби компаній, які спрямовуються на реалізацію соціальних програм, розроблених з урахуванням інтересів внутрішніх і зовнішніх зацікавлених сторін.

Калінеску, Ліхоносова, Альошкін [5]

вкладення в об'єкти соціальної сфери з метою отримання доходу й підвищення рівня і якості життя людей за допомогою задоволення їх матеріальних, духовних або соціальних потреб.

Яневич Н.Я. [6] компонент інвестицій у людський капітал, що в свою чергу є компонентом соціальних інвестицій загалом.

Бондаренко А.В., Омелянович Л.О. [6]

це спосіб реалізації корпоративної соціальної відповідальності за допомогою цільових програм, які відповідають потребам основних груп зацікавлених осіб – споживачів, персоналу, місцевих громад.

Застосування соціальних інвестицій в своїй діяльності допоможе

підприємству виконати свою соціально відповідальну роль та сформувати ефективну систему соціально-економічної відповідальності, так як інвестування, яке зроблено з метою покращення добробуту та життя суспільства, несе в собі як соціальну складову – покращення життя населення, так і економічну – інвестиції, що передбачає отримання зворотного позитивного ефекту. Тільки в випадку соціальних інвестицій цей ефект бачиться соціальним.


1. Єрмолаєва Т.К. Корпоративна соціальна відповідальність як умова сталого розвитку. Навчально-методичний комплекс / Т.К. Єрмолаєва. - М .: Російська державна академія інтелектуальної власності (РГАІС), 2012 р. – 184 с.

2. Конспект лекцій по Інвестуванню. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://studme.com.ua/192208226841/investirovanie/sotsialnye_investitsii_ suschnost_znachenie_dlya_uluchsheniya_kachestva_zhizni_razvitiya_chelovecheskogo_kapitala.htm.

3. Мацьків Р.Т. Соціальне інвестування на підприємствах нафтогазового комплексу / Мацьків Р.Т. // Галицький економічний вісник, – Т. : ТНТУ, 2015. – Том 48. – № 1. – С. 71-82.

4. Садков В. Социальное и социально ответственное инвестирование / В. Садков, О. Кузнецова // [Электронный ресурс]. – Режим доступу: http://jarki.ru/wpress/2010/01/29/869/.

5. Калінеску Т.В. Соціальна відповідальність [Текст]: [підручник] / Т.С. Калінеску, Г.С. Ліхоносова, В.С. Альошкін; Східноукр. нац. ун-т ім. Володимира Даля. – Сєверодонецьк: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2015. – 470 с.

6. Яневич Н.Я. Соціальні інвестиції: сутність і класифікація / Н.Я. Яневич // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Vnulp/Logistyka/2010_690/26.pdf.


311

УДК 339.5 STRATEGIC LANDMARKS OF TRADE AND ECONOMIC COOPERATION

BETWEEN UKRAINE AND THE EUROPEAN UNION DIATLOVA V.V.,

doctor of economic sciences, professor POLOZHENTSEVA K.V., postgraduate student


Trade and economic cooperation with the countries of the European Union (EU) is very significant issue for Ukraine in the modern economic system, which makes it necessary to study its tendencies, problems and strategic landmarks.

The European direction of Ukraine, proclaimed since the state gained its independence, has remained the strategic course of the country. At the current development stage, the economic situation in Ukraine is complicated by a number of matters, which can be solved by deepening its economic integration into the system of world economic relations, in particular, cooperation with the EU. Ensuring economic integration into the European economic space is the goal of developing Ukraine's foreign economic relations with the EU. It largely depends on the implementation of the provisions of the Partnership and Cooperation Agreements [1], the Association [2], the Interim Agreement on Trade [3]. In addition, a number of sectoral agreements and international legal instruments have been signed according to which the cooperation between Ukraine and the EU is carried out. An important point is the understanding of objectively determined phases while implementing the Ukraine’s integration priorities.

Countries aiming to join the EU ought to take into account the conditions for accession to this association of states. The terms for joining the EU were set at the European Council meeting in Copenhagen (1993) and confirmed at a meeting of the European Council in Madrid (1995), known as the «Copenhagen Criteria». There are four of these criteria:

political criterion means that the state must adhere to democratic principles, principles of freedom and respect for human rights, as well as the rule of law, respect and protect the rights of minorities (Article 6, Article 49 of the Treaty on European Union);

economic criterion presupposes the existence of a functioning market economy, as well as the ability to cope with competitive pressure and market forces within the EU;

membership criterion implies the ability to assume the responsibilities of membership, including the pursuit of the goals of the political, economic and monetary union;

an independent criterion is the ability of the EU to take new members, while supporting the dynamics of European integration.

Ukraine has a lot of significant remarks as for the political criterion. The political, as well as socio-economic modernization of society depends, to a large extent, on the political will of the elite and its interest in accelerating the changes


312

without which the objectives of the European integration policy will not be achieved or will be achieved only in the long run. At present, different political forces, which compete for authority, agree that Ukraine ought to continue to pursue a policy of European integration.

According to the economic criterion, the comments concern certain macroeconomic indicators, namely, the lagging behind the level of GDP per capita, the relatively small share of the EU countries in Ukraine's exports compared to other EU neighbors, the low level of foreign direct investment and a significant level of inflation. At the same time, the vast majority of indicators of the Ukrainian currency and financial market meet the criteria. The fundamental change in the qualitative and quantitative indicators of socio-economic development of Ukraine is the main prerequisite for changing the economic model in cooperation with the EU.

The European Union is gradually taking the place of the main trading partner: the dynamics of foreign trade turnover (FTT) of Ukraine with the EU, as a whole, is positive, given the world-wide indicators of Ukrainian goods and services trade (Table).

Table Foreign trade of goods and services between Ukraine and the EU *

Indicator 2013 2014 2015 2016

FTT all over Ukraine, USD million 158 178.9 123 897.3 89 231.3 90 547.5 FTT of EU, USD million 51 128.6 44 297.4 33 243.1 35 923.2 Percentage in total value,% 32.3 35.8 37.3 39.7 Exports from Ukraine, USD million 74 832.3 63 890.5 46 647.9 45 994.2 Export to the EU, USD million 20 159.0 20 302.1 15 287.1 16 448.5 Percentage in total value,% 26.9 31.8 32.7 35.8 Imports to Ukraine, USD million 83 346.6 60 006.8 42 583.4 44 553.3 Imports from the EU, USD million 30 969.6 23 995.3 17 956.1 19 474.6 Percentage in total value,% 37.2 40.0 42.2 43.7 Total Balance in Ukraine, USD million -8 514.3 +3 883.7 +4 064.5 +1 440.9 Balance with EU, USD million -10 810.6 -3 693.2 -2 668.9 -3 026.1

*Comprised by the authors according to official statistics. In 2016, bilateral trade between Ukraine and the EU increased. Thus, in 2016,

the total volume of trade in goods and services between Ukraine and the EU grew by 8.1% compared to 2015 and amounted to 35923.2 USD million [4], of which 30635.2 million was for trade in goods, and 5287.5 million for trade in services. Exports of goods and services to the EU countries in 2016 amounted to 16448.5 USD million, imports – 19474.6 USD million. In bilateral trade, there is still the negative balance, but it is decreasing.

The prospects for trade and economic cooperation will grow significantly with the establishment of an in-depth and comprehensive Free Trade Area (FTA) between Ukraine and the EU. The distinctive feature of the FTA Ukraine-EU is a comprehensive programme of regulatory norms adaptation in trade-related areas to the relevant EU standards. This will largely eliminate non-tariff barriers, in particular technical barriers to trade between Ukraine and the EU, and provide enhanced access


313

to the EU internal market for Ukrainian exporters and vice versa European exporters to the Ukrainian market.

The leading producers of agricultural products in France, Spain and Italy, ferrous metals and chemical products in Germany and France are concerned about the possibility of increased competition of Ukrainian goods. Associations of these and other producers may demand protection measures for trade in agricultural products within the FTA. This explains the fact that France, Germany and Italy are at the forefront of a group of countries that do not consider it possible for Ukraine to enter the EU in the nearest future. It ought to be noted that it is Germany, Poland, Italy, France and the United Kingdom that rank first five places among the main trading partners of Ukraine within the EU. Ukraine, as a new member of the WTO, has no right to apply special protective measures to protect national producers, whereas after the formation of the FTA, the EU reserves the right to use antidumping, compensatory and protective measures. For example, according to the WTO Agreement on Agriculture, 23.8% of the tariff lines of EU agricultural goods were protected [5, p. 242].

The strategic landmarks for trade and economic cooperation between Ukraine and the EU ought to be determined taking into account forecasts of the effects of the FTA between Ukraine and the EU. However, it should be noted that all forecasts of the effects of the FTA have been drawn up to the EU statement based on one-time and one-way reduction of tariffs for goods from Ukraine to zero. In such circumstances, it can be expected that positive effects in the short term will clearly outweigh the negative ones and will be more significant.

References:

1. Partnership and Cooperation Agreement between Ukraine and the European Communities and their member states [Electronic resource]. – Access mode: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/998_012. (In Ukrainian)

2. Association Agreement between Ukraine, on the one hand, and the European Union, the European Atomic Energy Community and their Member States, on the other hand [Electronic resource]. – Access mode: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/984_011. (In Ukrainian)

3. The Interim Trade Agreement and Trade-Related Issues between the European Community, the European Coal and Steel Community, the European Atomic Energy Community, on the one hand, and Ukraine, on the other hand [Electronic Resource]. – Access mode: http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/1103/95.(In Ukrainian)

4. Foreign Trade Balance of Ukraine: Express-release // State Service of Statistics in Ukraine, 2017 [Electronic resource]. – Access mode: www.ukrstat.gov.ua. (In Ukrainian)

5. EU-Ukraine Association Agreement: Roadmap for Reforms / O. Sushka. – К.: Konrad Adenauer Stiftung, 2012. – 315 p. (In Ukrainian)

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/998_012

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/984_011



314

УДК 656.13 MAIN SUPPLY CHAIN TRENDS AND THEIR IMPLICATIONS

FOR LOGISTICS MANAGEMENT KAIRA Z.S., D.Ec.Sc., Prof.,

VASCHENKO O.P., Dr.Tech.Sc., Prof. State University of Telecommunications, Kyiv

Developing, manufacturing and selling a product is always a challenge the

organizations. As a company's business drivers change, business processes, technology investment and the overall approach to supply chain management must change appropriately. An inefficient and poorly functioning supply chain can negatively impact every aspect of an organization, endangering the long-term performance and success of a business. As companies increasingly use their supply chains to compete and gain market share, spending and activity in this area are notably on the up-swing. Technology and process upgrades at forward-thinking companies clearly show that supply chain excellence is more widely accepted as an element of overall business strategy [1]. The pace of change in today’s logistics management continues to accelerate. Logistics managers should recognize the needs for change arise from internal and external forces, and they must be able to react recent logistics trends remaining successful. The role of supply chain transformation initiatives is difficult to overestimate, and today the need for effective change management has increased significantly. In the context of supply chain transformation, and because supply chains by definition are multi-organizational, change management must be diffused throughout the supply chain. Logically, there should be a roadmap for creating buy-in and participation of organizations throughout the supply chain. This includes customers, suppliers, providers of supply chain services, financial institutions, etc. To predict or know which logistics trends will make a difference to businesses is very difficult, given the speed at which technology can suddenly disrupt the way things are done.The most important supply chain and logistics trends include the six key logistics trends outlined below [2].

The first logistics trend suggests Warehouse Robotics in the Supply Chain. Automation is already well-established in many distribution centres around the world, but for most, it is limited to workflow automation managed by increasingly advanced warehouse management systems. While system-guided manual processes can make a considerable difference to warehouse efficiencies though, the value of full automation - perhaps the holy grail of distribution centre operation - is typically the preserve of corporate giants able to build purpose-designed automated warehouses, or to adapt older real estate for “lights-out” operation. According to McKeancy Group, the price of automated labour compared to human labour has fallen by up to 50% since 1990 [1]. The situation is changing however, as more and more manufacturers bring warehouse robotics to market. Robotic solutions offer the ability to introduce automation into DC operations without the need for major structural alterations. However, the real tipping point in the warehouse robotics trend will arrive when technology vendors master the art of true robotic picking, where robots are able to pick orders from conventional racking. Trends in robotic picking are related to


315

systems which bring goods to the picker, requiring a considerable amount of specialised racking and conveyance equipment. When robots can pick conventionally from shelves or floor-locations, warehouse operators will be quick to seize the opportunity to switch from manual to automated distribution centres; for any business carrying the costs of warehouse labour, robotics developments warrant close attention in the year ahead [2].

Second key logistics trend is Autonomous Road Transportation. Autonomous truck development has been a trend that’s grown over the last years, providing the potential driving with greater economic efficiency than any other supply chain technology. A report by DHL suggested that autonomous driving could lower costs for freight by as much as 40% per kilometer. Driverless vehicles have already proven themselves as a realistic way to slash the transport costs, once all the legal, safety, and social acceptance issues are overcome. It’s likely that 2017 will only see autonomous vehicle development strengthen as a progressive logistics trend.

The third key logistics trend is the blurred line between logistics and technology services [2]. To some extent, this blurring of the line is spinning off from a similar phenomenon in the consumer markets, where sometimes it’s hard to know if you’re dealing with a business entity or a software platform. This apparent blending of technology and service provision into a specific feature is beginning to penetrate B2B marketplaces, especially those related to logistics services. The concept of dominate logistics is increasingly becoming synonymous with both supply chain management software solutions and outsourced logistics service providers. The same melding of software and service can be found in solutions used for warehouse management, procurement/purchasing, and other operational applications in the supply chain. This trend means that a company will need to be increasingly cautious about what kind of organisation it is dealing with when procuring services and solutions. As technology and supply chain expertise continue to consolidate within logistics applications, upstart providers will have more strength in terms of technology than supply chain knowledge, or vice versa. However as new integrated supply chain platforms come online in 2017, it will be important to analyse the wider implications which will not have been tested greatly in the use of new service models.

Key logistics trend #4 suggestes the appeal of Supply Chain Social Responsibility. Sustainability, carbon footprint reduction, and supply chain transparency have, over the last two or three years, merged and morphed into so called corporate social responsibility. A 2015 study found that more that 80% of participating consumers take into account CSR when deciding what to buy or where to shop [2]. Most organisations will admit that CSR efforts largely began in response to the pressures of legislation and public opinion.

Actually, corporate social responsibility becomes a real trend. Driven by positive motivational factors and aided by a growing base of specialist service providers, many more supply chain and logistics organisations will integrate CSR into their strategies over the course of 2017.


316

The fifth key logistics trend includes the race for the Last Mile which is the most cost-intensive part of the supply chain; the final delivery of goods from distribution centre to retail store or consumer’s front door. Moreover, the rapid growth in omni-channel retail has increased both the demand for last-mile resources and in many cases, the costs of operating them. As retailers become smarter at managing online and omni-channel fulfilment processes, so they will graduate from just getting the goods where they need go, to innovating for efficiency in the last mile. As a result, one can expect 2017 to herald a rise in the emergence of crowd-sourcing and specialised last-mile fulfilment service providers, as innovative shippers seek alternatives to parcel carrier services or in-house distribution fleet ownership. According to a research by Barclays, over 22% of logistics providers were able to offer their delivery options in 2013 compared to just 16% in 2008. Last-mile innovation is not and will not be restricted to the types of carriers used by shippers though. After all, today’s consumers want total flexibility in terms of how orders are received. Meanwhile, it’s possible that click-and-collect services will continue to expand, perhaps even leading larger retail chains to convert shopping space into warehouse storage, in order to better service consumers preferring to shop online and collect their purchases from local facilities [2].

The six key logistics trend means the rise of the virtual Logistics Team. The concept of remote working and virtual teams has become pervasive across many commercial sectors, enabling companies to access talent globally rather than locally and to cut down on travel expenses and real-estate needs. As supply chain IT continues its transition to the cloud, 2017 might be the year in which supply chain and logistics organisations begin to look closely at the benefits of remote working for administrative and support staff. According to statistics, 50% of the US workforce holds a job that is compatible with at least partial telework [3]. The 2017 State of Telecommuting in the U.S. Employee Workforce report witnesses the next: 3.9 million U.S. employees, or 2.9 percent of the total U.S. workforce, work from home at least half of the time, up from 1.8 million in 2005 (a 115 percent increase since 2005) [3]. Roughly the same population of women and men telecommute. In more than half of the top U.S. metro areas telecommuting exceeds public transportation as the commute option of choice. It has grown far faster than any other commute mode.

Let’s consider an example of this trend’s implications for management. Many larger companies which once had planners located in each distribution centre have made the shift to centralised planning. This demonstrates that in the age of information, local resources are no longer necessary to schedule and plan thousands of deliveries each day. The next step is to recognise that with online access to planning software and real-time communication, route planners really don’t need to be sitting in a central office, but could realistically perform all necessary activities from their homes. The same is true of many other roles traditionally based in centralised logistics centres or regional/local Distributuion Centres. Purchasing, general administration, and even certain management positions could all be realistically held by employees based wholly or partially at home, reducing labour costs and enabling real-estate investment to target storage rather than office space.

Above mentioned trends will bring disruptions in not only traditional Supply


317

Chains and Logistics, but entire industries. Any of the six trends has the potential to substantially impact a company’s supply chain and logistics operations, and they can reshape the supply chains at some point in the near future. Companies should evaluate their business and abilities of its current supply chain structure to support the business from a strategy, process, technology and organizational perspective. Enterprises must focus on keeping their supply chain aligned with the overall business strategy. To succeed companies must accept supply chain excellence as a core competency at all levels throughout the company and recognize that logistics management is executed in many areas, not just the functional supply chain organization. To continue be successful, company must monitor developments closely and check back own efforts regularly as part of logistics last trends tracking.

References: 1. Tim Vaio. Six Key Trends Changing the Supply Chain Management Today.

2006. Retrieved from: http://www.sdcexec.com/news/10358095/six-key-trends-changing-the-supply-chain-management-today.

2. Rob O’Byrne. 6 Key Supply Chain and Logistics Trends to Watch in 2017. Logistics Bureau. Retrieved from: http://www.logisticsbureau.com/6-key-supply-chain-and-logistics-trends-to-watch-in-2017/ .

3. The U.S. Employee Workforce Report. Global Workplace Analytics: Retrieved from: https://www.flexjobs.com/2017-State-of-Telecommuting-US/.

УДК 658:006.071 ВІДПОВІДНІСТЬ МІЖНАРОДНИМ СТАНДАРТАМ

ЯК СКЛАДОВА СТРАТЕГІЇ ПІДПРИЄМСТВА КОВАЛЬОВА М.Л.,

кандидат економічних наук, доцент кафедри економіки Київський національний університет культури і мистецтв

Успішний розвиток економіки країни залежить передусім від рівня

конкурентоспроможності продукції вітчизняних підприємств на міжнародному та національному ринках, досягнення певного рівня якого має міститися у загальній стратегії підприємства. Сучасні умови розвитку економіки України та європейський вектор нашої країни потребують від національного товаровиробника постійного удосконалення та підвищення рівня якості продукції, що має відповідати запитам європейського споживача та відповідним міжнародним нормам та стандартам, які гарантують певний рівень якості продукції.

Загальна стратегія підприємства має визначати основні напрями діяльності, в яких воно буде намагатися досягти своїх цілей. Таким чином, надзвичайно актуальним є розроблення стратегії конкурентоспроможності або стратегії завоювання конкурентних переваг, у якій буде конкретизовано шляхи реалізації загальної стратегії, визначено підходи, за допомогою яких підприємство буде діяти в кожній сфері бізнесу. Конкурентна стратегія має

http://www.logisticsbureau.com/6-key-supply-chain-and-logistics-trends-to-watch-in-2017/

http://www.logisticsbureau.com/6-key-supply-chain-and-logistics-trends-to-watch-in-2017/

https://www.flexjobs.com/2017-State-of-Telecommuting-US/#formstart


318

розроблятися з метою визначення шляхів досягнення конкурентних переваг, а значить, і успіху в кожній сфері діяльності. При розробленні конкурентної стратегії підприємство перш за все має проаналізувати конкурентне середовище, виявити конкурентну силу і конкурентну позицію, що визначають конкурентну перевагу підприємства на ринку за різними групами продукції. Індикаторами (показниками) конкурентної сили, а значить, і конкурентної переваги виступають: велика частка ринку; зростаюча кількість покупців; лідируюча стратегія; швидке реагування підприємством на ринкові зміни порівняно з конкурентами; вдале положення підприємства на ринку; диференціація товарів підприємства; концентрація підприємства на швидко зростаючих сегментах ринку; нижчий рівень витрат порівняно з конкурентами; високий рівень прибутку; високі технологічні та інноваційні переваги підприємства; високий рівень менеджменту і маркетингу тощо [1].

Однією з суттєвих конкурентних переваг в сучасних умовах є відповідність продукції підприємства (або його послуг) міжнародним стандартам якості та документальне підтвердження цієї відповідності, тобто сертифікат міжнародного зразка, виданий компетентною установою. Адже для споживача передусім важливо знати, що товар, який він використовує, є безпечним для його здоров’я та життя.

Світовий досвід демонструє, що при виході на зовнішній ринок, підприємство повинно одержати на свою продукція відповідним чином задокументоване підтвердження якості, що має відповідати вимогам країн-лідерів споживчих ринків. На даний момент це Європейський Союз, , США, Канада. Наприклад, наразі практично будь-яка компанія Китаю, в розділі «країна поставки», вказують GLOBAL, що свідчить про наявність всієї необхідної документації про дотримання вимог щодо якості Європейського Союзу та США.

Перед визначенням безпосередньої процедури сертифікації продукції на ринку Європейського Союзу, необхідно зазначити про значення в даному випадку відповідних Директив ЄС на їх використання на практиці. Європейські (як і національні) стандарти в переважній більшості мають рекомендаційний характер, Таким чином, виробник вже сам приймає рішення про їх дотримання при виробництві продукції, але у випадку недотримання загальноприйнятих стандартів, він вже має довести своєму потенційному споживачеві, що були прораховані всі ризики та кінцева продукції є безпечною для здоров’я громадян та оточуючого середовища.

Директиви Європейського Союзу встановлюють основні вимоги, яким повинна відповідати продукція, яку поставляють на внутрішній ринок країн членів ЄС. Директиви точно визначають необхідні результати, які повинні бути досягнуті при виробництві продукції, але в той же час не мають вимог до безпосереднього виробництва продукції, тобто виробник має свободу дій у виборі технічних умов виробництва, але загальні та основні вимоги Директив Нового підходу повинні бути виконані [2].

Головна вимога до продукції, що безпосередньо виходить ринок ЄС, – безпечність для споживача та оточуючого середовища. Відмітимо, що при


319

цьому виробники повинні дотримуватися правил чесної конкуренції, яка в даному випадку передбачає рівність умов, в яких проводиться процедура сертифікації продукції, що підпадає під процедуру сертифікації з правом нанесення знака СЕ.

Маркування CE означає, що продукція відповідає вимогам чинних Директив Європейського Союзу. Директиви визначають мінімальні обов'язкові вимоги з безпеки для конкретних видів продуктів, які (Директиви) отримали назву «Нового підходу». Викладені основні вимоги в Директивах ЄС, повинні бути виконані в обов'язковому порядку, перш ніж продукція зможе бути продана на території країн Європейської економічної зони. Відповідно до цього, якщо продукція відповідає застосовним Директивам Європейського Союзу, вона повинна мати маркування СЕ (CE Marking). Знак СЕ означає в даному випадку «Європейська Відповідність». Відповідно, даний знак свідчить, про право виробника вільно переміщати та продавати позначену продукцію в будь-якій країні Європейського економічного простору.

Отже, однією з головних умов виходу українських товаровиробників на ринки країн-членів ЄС є відповідна якість продукції. Свідченням якості та безпечності продукції, як правило, є сертифікат, виданий відповідним органом ЄС, та маркування СЕ. Переважна більшість стандартів ЄС, згідно яких видається зазначених сертифікати, носять рекомендаційний характер, але саме їх наявність підвищує рівень конкурентоспроможності продукції. Таким чином, складаючи стратегію розвитку підприємства, національний товаровиробник повинен враховувати міжнародні стандарти щодо ведення господарської діяльності в цілому та рівня якості продукції, зокрема.

Список використаних джерел: 1. Брижань І.А. Формування стратегії підвищення

конкурентоспроможності підприємства: методика та практика / І.А. Брижань, В.Я. Чевганова // Економіка і регіон: науковий вісник ПНТУ імені Юрія Кондратюка. – Полтава, 2015. – №4 (53). – С. 16–22.

2. Стандарти та сертифікація продукції в ЄС (методична брошюра). Упорядники: О. Сороковський, Н. Коваль, С. Калабін, М. Чепой. – Одеса: Регіональний фонд підтримки підприємництва в Одеській області, 2013. – 52 с. УДК. 351.854

ОБГРУНТУВАННЯ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ УДОСКОНАЛЕННЯ САМОУПРАВЛІННЯ В СИСТЕМІ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ

СТУДЕНТІВ ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ КОМАР В.Ю.,

магістр з економіки та менеджменту, менеджер Туристичної компанії ITOUR, м. Київ

В основу обгрунтування основних напрямів удосконалення самоуправління

доцільно покласти інформаційно-аналітичну картину самоуправління (ІАКС)


320

в системі професійної підготовки студентів державно-управлінських спеціальностей і її десяти базових напрямів, у поєднанні з сучасним науковим інструментарієм.

Необхідність такого підходу зумовлена тим, що ІАКС і її базові напрями є узагальненою формою наукового відображення інтегрованих і систематизованих знань стосовно сучасної теорії, методології і практики самоуправління, в основу формування яких покладений достовірний масив систематизованої наукової і навчальної літератури провідних вітчизняних і зарубіжних авторів.

Для цього необхідно розкрити базові напрями ІАКС, які подано нижче. Перший напрям: обґрунтування доцільності переважного використання

категорії «самоуправління» (СУЯ) в системі професійної підготовки студентів державно-управлінських спеціальностей.

За результатами логіко-змістовного аналізу встановлено, що терміни «самоуправління» (СУЯ) і «самоменеджмент» (СМТ) хоча і близькі за багатьма ознаками, але не тотожні, внаслідок того, що вони мають різний потенціал, масштаби і сфери застосування. З урахуванням цього термін «самоменеджмент» доцільно використовувати в умовах жорсткого ринкового середовища, як ключову техніку в системі менеджменту праці. Термін «СУЯ» доцільно використовувати як самостійний науковий напрям в системі управління навчанням студентів, яке відноститься до складних видів творчої діяльності і потребує спеціальних методів і підходів до їх професійної підготовки

Другий напрям: визначення доцільності використання основних наукових підходів стосовно СУЯ і СМТ в системі професійної підготовки студентів державно-управлінських спеціальностей.

Реалізація цього напряму, яка зв’язана з систематизацією основних наукових підходів показала, що нижній (базовий) рівень займає ресурсний підхід, середній рівень – функціональний підхід і найвищий рівень — загальний підхід – це самоуправління в системі управління професійною підготовкою студентів державно-управлінських спеціальностей на основі процесу, науки і мистецтва управління для самовдосконалення студента.

Доведено, що найбільш ефективним є загальний підхід, який характеризується універсальністю, повнотою наукового інструментарію і величезним потенціалом. Це дозволяє зробити висновок, що усі три наукові підходи мають право на існування. Але суттєві переваги загального підходу над двома іншими роблять його найбільш прийнятним для такої складної, багатофункціональної і багатоаспектної управлінської підсистеми як "самоуправління".

Третій напрям: визначення доцільності використання шести концепцій СМТ [1] для систем професійної підготовки студентів державно-управлінських спеціальностей,

Серед шести концепцій найбільшого розповсюдження отримала концепція Л. Зайверта – 70 %., суть якої полягає в управлінні часом, англ. «тime management». Загальновідомо, що у житті існує багато цінностей, але час


321

найцінніший ресурс життя, його неможливо зупинити, примножити, накопичити в резерв, уповільнити або прискорити [2, с. 490].

Відомо, що в основі самоуправління знаходиться його базовий компонент, процес – це форма прояву самоуправління у сукупності стадій, які виступають якісними характеристиками реалізації функцій самоуправління. При цьому, усі процеси самоуправління відбуваються у часі. Внаслідок помилок Для усунення цієї помилки теоретичного характеру, доцільно провести заміну терміну «управління часом» (англ. «time management») на термін «самоуправління процесом».

Четвертий напрям: створення системи атрибутивних творчих моделей і десяткових творчих моделей самоуправління в системі професійної підготовки цієї категорії студентів.

Реалізація цього напряму, зв’язана зі створенням фундаментальної моделі творчого самоуправління, в форматі якої доцільно сформувати комплекс атрибутивних творчих моделей і десяткових творчих моделей самоуправління в системі професійної підготовки цієї категорії студентів.

П’ятий напрям: визначення структури забезпечення самоуправління навчальною і науковою літературою в системі професійної підготовки цієї категорії студентів.

За результатами аналізу виявлено, що забезпечення навчальною і науковою літературою складає відповідно: навчальна – 65 %, з яких на практичні посібники припадає 40 %, і на підручники 25 %, наукова – 35 %.

Такий розподіл свідчить про надмірне висвітлення самоуправління в навчальній літературі – 65 %, при низькому рівні забезпечення науковою літературою – 35% (монографії, дисертації, наукові статті тощо). Прикладом незадовільного наукового забезпечення СУЯ є той факт, що цій проблемі присвячено лише одне монографічне дослідження з педагогіки. До того ж, в переліку джерел інформації авторів далекого зарубіжжя наукова література взагалі відсутня, а в навчальній літературі переважають практичні посібники.

Реалізація цього напряму зв’язана з активізацією проведення теоретичних і прикладних досліджень, що передбачає здійснення комплексу заходів як стратегічного, так і тактичного характеру щодо самоуправління студентами власною професійною підготовкою за основними управлінськими функціями (самопланування, самоорганізація, самомотивація, самоконтроль) і основними видами інновацій: навчальні, наукові, управлінські, організаційні тощо.

Шостий напрям: визначення доцільності вивчення дисциплін з СУЯ (СМТ) самостійно або під керівництвом викладача в системі професійної підготовки цієї категорії студентів.

За результатами аналізу виявлено, що вивчення дисципліни СУЯ (СМТ) складає самостійно – 55 %, а під керівництвом викладача – 45 %. Таку структуру розподілу не можна вважати оптимальною, тому що більше половини підручників і навчальних посібників, в переважній більшості авторів далекого зарубіжжя, пропонують вивчати цю важливу дисципліну самостійно. Такий підхід не передбачає розробки навчальних програм підготовки фахівця,


322

колективного вивчення і обговорення основних аспектів СУЯ, що значно зменшує ефективність самоуправління навчанням студента.

Сьомий напрям: розвиток інформаційних технологій, комп’ютеризації і дистанційного навчання цієї категорії студентів.

Реалізація цього напряму зв’язана з розвитком інформаційних технологій і комп’ютеризацією навчання на основі сучасного наукового інструментарію, що дозволяє докорінно змінити методи самопланування, самооорганізації і самоконтролю системи професійної самопідготовки, знизити його трудоємність при одночасному підвищенні ролі управлінської функції викладача ВНЗ управлінського профілю.

Восьмий напрям: запровадження в програму підготовки цієї категорії студентів комплексу «Я-дисциплін».

Реалізація цього напряму зв’язана з запровадження в навчальний процес комплексу «Я-дисциплін», які безпосередньо спрямовані на розвиток особистості студента. До них відносяться: «Самоуправління навчанням», «Самоуправління здоров’ям», «Самоуправління навчальною інформацією», «Самоуправління мотивацією навчання», «Самоуправління формуванням знань студента» тощо.


1. Персональный менеджмент: учебник / С.Д. Резник и др. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: ИНФРА-М, 2008. – 558 с.

2. Управління персоналом: підручник / В.М. Данюк, А.М. Колот, Г.С. Суков та ін.; за заг. ред. к.е.н., проф. В.М. Данюка. – К.: КНЕУ; Краматорськ. НКМЗ, 2013. – 666 с.

3. Комар В.Ю. До питання доцільності використання терміну «управління часом» в системі професійної підготовки студентів управлінських спеціальностей // Зб. тез ІІ Міжнародної науково-практичної конференції. – Хмельницький, ХУУП, 2015. – С. 141-143. УДК 339. 72

СУЧАСНІ МОЖЛИВОСТІ І РИЗИКИ ВИКОРИСТАННЯ КРИПТОВАЛЮТ

КОРНІЛОВА О.В., кандидат економічних наук, доцент


На сьогодні криптовалюти стали невід’ємною складовою міжнародної системи валютно-фінансових трансакцій. Якщо раніше криптовалютами та майнінгом цікавились лише програмісти, то відтепер цим займаються і пересічні громадяни.

Японія є батьківщиною криптовалюти і першою країною в світі, яка визнала криптовалюти офіційним платіжним інструментом, що працює на рівні


323

з національною валютою. Основними видами криптовалют є Bitcoin, Ethereum, Terracoin, Darcoin, Namecoin. Всі они мають свої особливості застосування.

Найбільшим попит серед трейдеров та криптоінвесторів мають цифрові валюти. Це обумовлено різними факторами, та перш за все, високою ліквідністю, стабільністю зростання курсу та репутацією розробників.

В Україні жодна криптовалюта не визнана, як платіжна система, тому всі операції з крептовалютами знаходяться поза зоною державного контроля та валютного регулювання. Але коло користовучів та інвесторів криптовалют в Україні щодня зростає. Особливою увагою користується провідна криптовалюта - Bitcoin. Назва «біткоїн» утворюється з двох англійських слів «bit» - мінімальна одиниця комп’ютерної пам’яті та «coin» - монета.

Біткоін – це нематеріальна електрона валюта у вигляді зашифрованої інформації, яка існує у децентралізованій онлайн-мережі. Нові віртуальні монети з’являються у результаті «майнінгу» - процесу у межах якого користувачі перевіряють транзакції на валідність. З технічної точки зору цей процес є обчисленням флеш-функції, комп’ютер «майнера» перебитає різні значення змінних доки не отримає необхідний результат, який задано алгоритмом. За одержане необхідне значення алгоритму користувач отримує винагороду – 50 біткоінів.

Обмін на звичайну валюту проходить через онлайн-сервіси обміну цифрових валют, інші платіжні системи або обмінні пункти.

Операції з біткоїнами не прив’язані до конкретної особи, замість даних про людину використовують лише адресу електронного гаманця, який виглядає як текстова строка. Іноді особа користується конкретниою адресою, тоді можна визнати особу за всіма розрахунками його електронного гаманця.

Як інноваційний продукт криптовалюта має величезний потенціал для впливу на фінансовий ринок та національну економіку загалом та дозволяє уникнути пасток валютної системи. Доведено, що криптовалюта – це стабільний універсальний інструмент глобальних фінансових платежів і одночасно як фінансовий інструмент з високою капіталізацією є конкурентною формою міжнародного переливу капіталу [1, с. 50].

На сьогодні криптовалюти – це один з самих ризикованих активів для інвесторів, але високий рівень ризику одночасно надає і можливість отримати найбільший рівень прибутку. Тому визначення факторів ризику криптовалют є важливим для фінансового ринку.

Дослідження ринку криптовалют свідчать про те, що основними ризиками використанн криптовалют є наступні.

По-перше, це значні коливання курсу криптовалют та складність їхнього регулювання. Найбільший вплив на курс криптовалюти мають новини і спроби регуляції. Так, внаслідок, легалізації Bitcoin в Японії, його курс швидко зріс, а після визнання Національним банком Кітаю, а потім і Росією нелегальними операції з криптовалютами, курс Bitcoin знизився. Це пов’язано з тим, що, за приблизними розрахунками, майже 25% інвесторів криптовалюти були саме з


324

Китаю. Таке рішення Китаю і Росії було пов’язане з неможливістю державного регулювання та погрози значного відтоку капіталу із країн.

По-друге, це наявність махінацій з криптовалютою. Технічний рівень і розуміння роботи криптовалют у правоохоронних органів в країнах є недостатнім для ефективної боротьби з цим видом ризику. Потрібні новітні програмні продукти і закони за якими було б зрозуміло, як поводитись в тих чи інших випадках.

По-третє, це людський фактор. Людина може забути пароль для входу у власний криптогаманець і при його відновленні втрачається надійність гаманця і гроші можуть перейти до злочинців.

По-четверте, це проведення операцій з криптовалютами на біржі. Біржі надають користувачеві власний інтерфейс і базу даних, і всі кошти користувача можуть зберігатися саме на біржі. Але тут є і позитивний момент: граючи на біржі або при покупці криптовалюти, комісія за перерахування коштів буде мінімальною [2].

Як свідчить практика, з поширенням ринку криптовалют, коло ризиків буде також збільшуватись, але це не стане на заваді бажання інвесторів заробляти на таких привабливих операціях з криптовалтами.

У криптлвалют є багато переваг. Так, при використанні біткоїна як платіжного інструменту, посередники при здійсненні платежів непотрібні. При переказі платежів комісія мінімальна. Тоді, як банківські перекази займають іноді декілька днів, біткоїнові перекази здйснюються за пару хвилин.

Біткоїни приймають до оплати в багатьох ресторанах, готелях, магазинах у ряді країн світу. У деяких східних країнах біткоїни досить активно використовуються, як альтернатива поточних розрахунків. У США відомі випадки видачі зарплати державним службовцям в криптовалюті. У ряді країн з’явилися банкомати, які дозволяють перевести біткоїни у національну валюту. Також у Таліні (Естонія) є таксі з можливістю використовувати біткоїни для розрахунків за послуги. В Україні також існує можливість обміну криптовалют на товари і послуги. В Київі продають каву за біткоіни у кав'ярні Kava Like, можна робити закази в інтернет-магазинах через ПриватБанк.

У криптовалют є майбутнє, за прогнозами спеціалістів, ринок криптоваіют стрімко розвивається, і, навіть, відсутність легалізації цієї валюти не впливає на її розповсюдження.


1 Желюк Т. Використання криптовалюти на ринку платежів: нові можливості для національних економік [Текст] / Т. Желюк, О. Бречко // Вісник Тернопільського національного економічного університету. – 2016. – Вип. 3. – С. 50-60.

2. Основные риски при работе с криптовалютами [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://ru.sputnik-news.ee/economy/20170720/aljut.html.


325

УДК 351,71:351,86:623 ОБОРОННО-ПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ:

АСПЕКТИ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЛЯШЕНКО В.І.,

викладач кафедри менеджменту виробничої та невиробничої сфер Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Оборонно-промисловий комплекс для країн з розвиненою промисловістю

є важливою складовою стратегії національної безпеки і оборони країни. Одночасно з цим приділяється значна увага захисту і розвитку важливих та ефективно працюючих підприємств і організацій оборонної промисловості країни. В оборонно-промисловому комплексі зосереджені значні інтелектуальні людські і виробничі ресурси, зберігається високий експортний потенціал, що гарантує стабільні валютні надходження в бюджет країни.

Слід зазначити той факт, що оборонно-промисловий комплекс як сектор економіки, призначений для розробки і виробництва продукції оборонного значення при цьому є фундаментом безпеки країни. Тому підтримка високого рівня його розвитку завдяки регулярному оновленню виробничих фондів для розвинених країн є пріоритетним військово-економічним завданням національної політики [1].

Основною метою всіх якісних змін оборонно-промислового комплексу є збереження його ефективного функціонування та розв’язання поставлених задач в інтересах національної безпеки і оборони країни.

Слід зазначити, що після розпаду СРСР Україна успадкувала потужний обороно-промисловий потенціал, а також третину всіх Збройних Сил. У 1991 році на українській території перебувало військове угруповання, що вирізнялось не тільки своєю кількістю, але й якістю. Також було розташовано 18% оборонно-промислового комплексу колишнього СРСР [2].

На сьогоднішній день основні засади Воєнної доктрини України передбачають реалізацію конкретних кроків, які важливо зробити державі для запобігання відставання в розвитку основних видів озброєння і військової техніки в умовах зовнішньої агресії.

При формуванні Збройних Сил України в 1992 році найбільш сприятлива ситуація складалася у сухопутних сил. Однак наявне озброєння значною мірою перевищувало максимально допустиме для України згідно з договором «Про звичайні збройні сили в Європі», підписаним 19 листопада 1990 року в Парижі, що набув чинності 9 листопада 1992 року, а в подальшому спеціально для країн СНД був доповнений Ташкентським протоколом від 15 травня 1992 року. Відповідно до цих документів Україна мала значні надлишки військової техніки, що становили близько 60 % від загальної кількості наявного на той момент озброєння.

Власне кажучи, наявність цих надлишків і стала першопричиною занепаду оборонно-промислового комплексу. Оскільки, продаж зразків озброєння і військової техніки по всьому світу був достатньо системним, тому


326

що на той період валютні надходження від угод були спрямовані на покриття дефіциту бюджету. Однак продаючи надлишки, ніхто не замислювався про виробництво нового озброєння та державній підтримці підприємств оборонно-промислового комплексу. Із 3594 підприємств оборонно комплексу України в 1991 році, на яких працювало на той час 3 млн. осіб, на сьогодні в державній власності залишається лише 134. Решта за минулі 26 років були продані з подальшим перепрофілюванням на випуск зовсім іншої продукції [2].

У 90-х роках Україна перебувала в першій десятці країн світу з продажу озброєння і військової техніки, оскільки, як це було зазначено вище, реалізовувався надлишок. На початку 2000 рр., коли було зрозуміло, що запаси радянської зброї і техніки практично вичерпалися була зроблена перша спроба оживлення вітчизняного оборонно-промислового комплексу. Ця спроба виявилась відносно вдалою.

По-справжньому серйозних результатів на той час від ураїнської оборонної промисловості не зміг би домогтися ніхто, оскільки наявні підприємства підпорядковувалися різним міністерствам і відомствам, що спричиняло неузгодженість у їхніх діях. Саме тому гостро постало питання реформування оборонно-промислового комплексу. Основною перешкодою реформації та забезпечення його подальшої діяльності став брак державних ресурсів, тому для подолання цієї перешкоди необхідно було знайти додаткове фінансування.

Рішучим кроком у напрямі реформування оборонно-промислового комплексу стало створення в 2010-му році Державного концерну «Укроборонпром» (Укази президента України № 1085/2010 від 6 грудня 2012 року і № 1245/2010 від 28 грудня 2010 року) [3].

Головна мета, яку переслідувала держава при створенні ДК «Укроборонпром», полягала в створенні єдиного центру для всього оборонно-промислового комплексу України, будь то приватний сектор або державний, з ціллю оперативного розв’язання різноманітних задач.

Варто зазначити, що до моменту створення ДК «Укроборонпром» були відсутні підприємства, які забезпечували б замкнутий цикл виробництва продукції оборонного значення (танків, БМП, БТР, літаків та іншого). Деякі унікальні технології знаходилися в приватних руках, або були втрачені. Помилкою вважати, що оборонний комплекс не мав можливості відновити втрачене, однак через катастрофічний брак фінансування навіть нові, передові розробки не були реалізовані. Крім того, навіть після створення ДК «Укроборонпром» під його управління не був переданий цілий ряд організацій і підприємств оборонно-промислового комплексу країни, що спричинило неузгодженість і паперову тяганину.

Не дивлячись на всі труднощі, діяльність ДК «Укроборонпром» дала деякі позитивні результати, серед них слід виділити наступні:

x проведення детального аналізу щодо визначення реального стану виробничих фондів підприємств і організацій, а також напрямків їх участі в розробці й виробництві військової та цивільної техніки;


327

x за отриманими результатами було прийнято рішення про реструктуризацію близько 80 % виробництв Концерну;

x підготовлені і подані до Верховної Ради України проекти законів, які вносили б ряд змін до Податкового кодексу України, що забезпечувало б спрощення оподаткування підприємств оборонно-промислового комплексу;

x прийняття Закону України № 5213-VI «Про деякі питання заборгованості підприємств оборонно-промислового комплексу – учасників Державного концерну «Укроборонпром» та забезпечення їх стабільного розвитку» від 6 вересня 2012 року, який дав змогу списати заборгованість підприємств і організацій Концерну на суму близько 820 млн грн;

x збільшення обсягів експорту продукції [3]. У даний час в складі ДК «Укроборонпром» налічується 134 організації.

Тим не менше реальне зношування виробничих фондів підприємств і організацій оборонно-промислового комплексу на сьогоднішній день становить 67 %, а в деяких випадках – 80 % [4].

Державна політика відносно оборонно-промислового комплексу в перше десятиліття після проголошення незалежності України була недосконалою та згубною для великої кількості підприємств, оскільки не передбачало перспектив розвитку. Однак натепер Україна спроможна виробляти сучасні зразки озброєння, а це, в свою чергу, надає перспективи розвитку комплексу в цілому та підприємств, що входять у нього зокрема. Такі результати були досягнуті завдяки значної підтримки підприємств українського оборонно-промислового комплексу з боку держави, з метою відновлення всередині країни унікальних інноваційних замкнутих виробництв.


1. Офіційний сайт національного інституту стратегічних досліджень URL: http://www.niss.gov.ua (дата звернення: 24.04.2017).

2. Офіційний сайт незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» URL: http://bintel.com.ua (дата звернення: 24.04.2017).

3. Горбулін В., Шеховцов В. Створення ДК «Укроборонпром» як початок дієвого ядра ОПК // Наука і оборона. – 2013. – № 3. – С. 27 31.

4. Офіційний сайт ДК «Укроборонпром» URL: http://ukroboronprom.com.ua/uk/ (дата звернення: 24.04.2017).

УДК 339:168.26.01

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ТРАНЗИТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ МАКАРЕНКО М.В.,

доктор економічних наук, професор Азовський морський інститут

Транзит становить суттєву частку (40,8%) у структурі

зовнішньоекономічних вантажопотоків, що прямують через кордони України.


328

Це обумовлено вигідним геополітичним розташуванням України, активним розвитком на її території міжнародних транспортних коридорів, а також наявними потужностями з переробки транзитних вантажів у морських торговельних портах, забезпеченням трубопровідним транспортом транзиту вуглеводневої сировини, поступовим покращенням стану автомобільних доріг, відродженням авіаційної галузі. Проте на різних видах транспорту вказана частка варіює від 0-0,1% (річковий та інші види транспорту) до 78,4% (трубопровідний транспорт) [1].

Без врахування трубопроводів залізничним транспортом країни перевозиться 81% усіх транзитних вантажів у країні. В основному це експортні вантажі з Росії, Білорусі, Казахстану, які направляються в Словаччину, Угорщину, Австрію, Чехію, Румунію, а також через порти в інші країни світу.

Частка вантажних перевезень України залізничним транспортом складає 61,6% від загального їх обсягу. У структурі міжнародних перевезень вантажів залізничний транспорт також займає вагому частку. Це єдиний вид транспорту, за яким спостерігаються доволі низькі темпи спаду у наслідок складної ситуації на Україні – близько 5% щороку. Проте існує чимала кількість підприємств, що надають послуги з перевезення вантажів залізничним транспортом, що свідчить про зростання рівня конкуренції на даному ринку.

На ситуацію з вантажною базою значною мірою вплинула не тільки відсутність у нашої країни конкурентоспроможного транспорту, власного флоту, а й економічна криза, яка охопила світову економіку, включаючи країни Євросоюзу, зниження попиту у найбільших споживачів ринку на продукцію гірничо-металургійних комбінатів України, недостатньо продумана тарифна політика.

За період 2010-2016 рр. потужність транзитних потоків скоротилася майже в 3 рази. Така ситуація стала наслідком впливу багатьох чинників: неконкурентоспроможність морських портів України через незадовільну технічну оснащеність, підвищення тарифів і інших портових зборів, недостатній розвиток залізничної інфраструктури або її відсутність, але основною причиною залишається відхід російських вантажів, в першу чергу нафтопродуктів і вугілля, на нові порти і морські термінали Російської Федерації. Свою роль зіграло падіння попиту на російський газ в ЄС, прийняття Росією стратегії диверсифікації газотранспортних маршрутів і зміна кон'юнктури ринку на мінеральні добрива, руду та інші сипучі вантажі [2].

Погіршило транзитну ситуацію і жорсткість правил огляду транзитних вантажів при їх митному оформленні. В результаті солідна частина транзитного вантажопотоку сьогодні доставляється в Україну через порти сусідніх Румунії та Молдови, а потім на автотранспорті відправляється одержувачу.

Що ж стосується великих транзитних гравців ринку, то вони пішли з України на північ - в Литву, Латвію та інші країни балтійського регіону, а також Росію.

Таким чином, в результаті оцінки транзитного потенціалу морських торгівельних портів України можна виділити такі загальні риси:


329

- через відсутність постійних партнерів, низьку конкурентоспроможність українських товарів, недосконалого економічного законодавства щорічні обсяги транзиту вельми нестабільні і поки не мають стійкої тенденції до зростання;

- знижується рівень завантаженості морських портів у зв’язку із зменшенням обсягу транзитних вантажопотоків, недостатньо розвинутою інфраструктурою морських портів, низькою якістю виконання навантажувально-розвантажувальних робіт, ускладненою процедурою оформлення транзитних документів;

- залишається недосконалою система митного контролю. Основні проблеми – невпорядкованість системи прикордонного контролю, зловживання, високі ставки зборів за проведення контролю та супутніх операцій, довготривалість та складність процедури контрольно-перевірочних операцій, слабка технічна оснащеність, плата за митне супроводження та охорону вантажів;

- порти мають різний рівень ефективності функціонування. Так, порт Маріуполь для переробки 14 млн. т. вантажів використовує 15 причалів та має штат близько 5 тисяч персоналу, Чорноморський порт переробляє такий же обсяг вантажів, але на 26 причалах і має чисельність персоналу 9,2 тис. осіб. Завантаженість порту Маріуполь становить 72%, порту Чорноморськ – 43% [3].

Проаналізувавши спеціалізацію найбільших портів України варто зазначити, що порти спеціалізуються на перевалці таких вантажів як: вугілля, руда, олія, чорні метали, зерно та контейнери. Не дивлячись на досить питому вагу цих вантажів в загальному об’ємі, українські порти мають широку номенклатуру вантажів, які вони обробляють. Це є позитивною тенденцією, що розкриває величезний транспортний потенціал України та її портів. Залучення як державних, так і іноземних інвесторів дозволить розкрити цей потенціал та розвинути українські порти, зробивши їх сучасними підприємствами здатними вигравати в конкурентній боротьбі в іноземних портів Азово-Чорноморського басейну.

В даний час портове господарство України не готове до забезпечення перевезень у необхідних обсягах. Внаслідок недостатнього розвитку нормативно-правової бази і низького інвестиційного потенціалу портів збільшується знос технічних засобів, погіршується їх структура, не забезпечується належна безпека мореплавання. Все це в умовах жорсткої конкуренції призводить до витіснення українських перевізників з міжнародних ринків транспортних послуг, створює реальну загрозу економічній безпеці держави.


1. Мережа міжнародних транспортних коридорів на території України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mtu.gov.ua/uk/show/transports.html.


330

2. Мищенко Г.И. Развитие транспортной инфраструктуры / Г.И. Мищенко, И.П. Энглези, В.Й. Поддубняк / [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http//:www. transport_econ.pdf.

3. Огонь Ц.Г. Транзитний потенціал та доходи бюджету України / Ц.Г. Огонь // Вісник Української академії банківської справи. – 2011. – № 2. – С. 32 – 38. УДК 339.5 ПРІОРИТЕТИ РОЗВИТКУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

УКРАЇНИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ МАКОТКІН С.В., директор

Вугледарського коледжу Донецького державного університету управління

Сучасний розвиток світової економіки ставить перед країнами нові вимоги щодо їх успішного функціонування в умовах динамічних змін і визначає нові орієнтири їхньої економічної політики. Це пов’язано із подальшою глобалізацією ринків послуг і технології, інтенсифікацією діяльності транснаціональних компаній, розвитком інтегрованих систем міжнародного виробництва, функціонуванням глобальних інформаційних систем, глобальних електронних мереж, тощо. Все це підтверджує тезу щодо необхідності зміни пріоритетів національного прогресу. Провідна роль у вирішенні цього завдання належить зовнішньоекономічній діяльності, яка формується, враховуючи стабілізаційні орієнтири ведення економіки.

Роль зовнішньоекономічної діяльності для будь-якої країни завжди була і залишається пріоритетним напрямом політики держави, що створює основи для розвитку вигідної торгівлі і сприятливого інвестиційного клімату. Пріоритетною складовою зовнішньоекономічних відносин України із іншими країнами світу є економічна, торговельна, науково-технічна, інформаційна та культурна інтеграція. Основу поглиблення співробітництва повинна становити економічна складова як вихідна для активізації інших видів відносин між країнами.

Сьогодні зовнішньоекономічна діяльність України формується під впливом її прагнення щодо вступу в ЄС. Упродовж останніх років саме цей регіон займає перше місце в міжнародному товарообігу, але процес переорієнтації українських товаровиробників на європейський ринок супроводжується різкими темпами падіння загального зовнішньоторговельного обороту. При цьому, значна частка у двосторонніх торговельних відносинах і надалі належить сусіднім державам, які інтегровані у європейські структури [1]. Проводячи імплементацію законодавства в економічній сфері та формуючи національну регуляторну систему у відповідності до вимог майбутнього членства, Україна має поступово відійти від галузевого субсидування і пільгового оподаткування, що має позитивно вплинути на підприємницький клімат в країні та її інвестиційну привабливість.


331

Проведений аналіз статистичних даних щодо розвитку зовнішньоекономічної діяльності і формування за її рахунок доходів державного бюджету України [2], свідчить про наявність не лише позитивних змін (зростання обсягів експорту і імпорту до країн ЄС), а і негативних тенденцій – від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі, переважно сировинна спрямованість експорту і ін.

Систематизація існуючих підходів щодо визначення пріоритетів розвитку ЗЕД [1, 3-4] дає можливість систематизувати їх за трьома основними групами: пріоритети державно-регулюючого харктеру, економічного та управлінського характерів.

До першої групи, насамперед, відносяться питання захисту інтересів національних товаровиробників на зовнішніх ринках, протидія товарній експансії та агресії в умовах укріплення ринкових відносин, забезпечення рівноправного функціонування України у світовому економічному просторі.

Друга група пріоритетів спрямована на формування експортоорієнтованої стратегії розвитку економіки, досягнення економічного розвитку шляхом широкомасштабного введення у господарський обіг таких продуктів інтелектуальної праці, як знання, технології, науково-технічні розробки, тощо для їх комерціалізації та досягнення соціально-економічного ефекту, що визнається моделлю інноваційного розвитку економіки Євросоюзу, розробку механізмів повернення в Україну капіталу, раціональне використання економічного потенціалу і ін., що спрямовані не лише на стабілізацію економічної ситуації, а і її розвиток за визначеними напрямами.

До третьої групи слід віднести питання удосконалення регіональної системи управління зовнішньоекономічною діяльністю, впровадження заходів структурної перебудови зовнішньої торгівлі, стимулювання експорту та контролю імпорту.

Означені пріоритети спрямовані на ініціацію радикальних змін в сфері зовнішньоекономічної діяльності, вдосконалення існуючої системи співпраці з підприємствами і регіонами інших держав, насамперед країн ЄС, на укріплення позицій національних виробників на зовнішніх ринках на принципах взаємної вигоди та економічної доцільності.


1. Кушнір Н.О. Асоціація Україна-ЄС: потенційні вигоди та можливі ризики для економіки України / Н.О. Кушнір, Б.І. Дяченко // Науковий Вісник Ужгородського національного університету. – Серія: Економіка. – 2014. – Вип. 2. – С. 224–228.

2. Державний комітет статистики України [Электронный ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat. gov.ua

3. Батченко Л.В. Кон’юнктура світового ринку і тенденції розвитку зовнішньоекономічної діяльності регіонів України / Л.В. Батченко, О.Г. Ткаченко // Актуальні проблеми економіки України. – № 8. (110). – 2010. – С. 197–206.


332

4. Переваги членства України в ЄС [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ssu.gov.ua.

УДК 657.8:004 ІНФОРМАЦІЙНА ІНТЕГРАЦІЯ ОБЛІКУ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ

МУРАВСЬКИЙ В.В., кандидат економічних наук, доцент

Тернопільський національний економічний університет

Прийняття оптимальних управлінських рішень потребує різносторонньої облікової інформації про економічні процеси суб’єктів господарювання. Вимоги менеджменту в повному інформаційному забезпеченні призвели до поділу обліку на види та збільшення адміністративного апарату підприємства. Неконтрольоване розростання інформаційних ресурсів може стати загрозою інформаційного гомеостазу суб’єкта господарювання. Під прикриттям комерційної таємниці, як доводить Є.Мних, утворюються паралельні обліково-інформаційні потоки, що збільшує обсяг відповідних видів робіт та ускладнює інформаційну інтеграцію у системі менеджменту в цілому [1, с. 111].

Інформаційне перенасичення в обліку та управлінні може призвести до дублювання та конкуренції облікових даних. Явище неадекватності облікових даних виникає, коли інформація з різних джерел суперечить одна одній. Дублювання спричинене складною функціональною структурою підприємства унаслідок схожості інформаційного змісту повідомлень різного походження. Неоптимальна структура даних, підготовлених та наданих системою обліку, є неприйнятним явищем в умовах інформатизації економіки та суспільства. Забезпечення ефективних комунікаційних зв’язків як шлях до вирішення проблем інформаційного дублювання та конкуренції передбачає інтеграцію системи обробки інформації. На думку М.Т. Білухи, під інтеграцією варто розуміти проектування, розробку, налаштування, тестування і впровадження комплексу програмно-технічних засобів, що забезпечують збереження і погоджений обмін обліковими даними між усіма користувачами, пов’язаними між собою інформаційними потоками [2, с. 16].

Інтеграція обліку за умов комунікаційної парадигма передбачає формування єдиної бази даних, збір яких відбувається з допомогою сучасних технічних засобів. Внесення даних в інтегровану базу даних реалізується за допомогою носіїв облікової інформації – первинних документів. Автоматизація первинного документування дає змогу одноразово збирати облікові дані в місцях їх виникнення. Як доводить П. О. Куцик, інтеграція систем обліку сприяє зростанню рівня достовірності обліково-аналітичних даних, що досягається завдяки одноразовому введенню даних та багаторазовій обробці однієї і тієї ж інформації для виконання запитів у різних підсистемах обліку [3, с. 141]. Таким чином, єдиний підхід до документування господарських операцій виключно в електронній формі є підставою до інтеграції різних видів обліку.


333

Єдина інформаційна база облікових даних формує універсальне інформаційне середовище, доступ до якого доцільно надавати усім учасникам комунікаційного процесу. Одні комунікаційні суб’єкти можуть вносити інформацію в базу даних, інші – отримувати та використовувати її для корисних цілей. Накопичені інформаційні ресурси в майбутньому можуть бути багаторазово експлуатовані різними службами та працівниками підприємства.

Інформацію в базі даних доцільно структурувати за принципом подвійного запису. Двоїста природа фінансово-економічних процесів ідеально співпадає з можливістю формалізації та алгоритмізації автоматизованої обробки та зберігання інформації. Архітектура сучасних баз даних дозволяє накопичувати усю економічну інформацію за рахунками та численними субрахунками обліку. В. Завгородній доводить, що досвід автоматизованої обробки інформації для управління підприємством свідчить про необхідність покласти завдання створення інтегрованої бази даних саме на бухгалтерський облік [4, с. 49].

План рахунків в національній обліковій практиці сформований за інтеграційним принципом побудови. Єдиний перелік рахунків бухгалтерського обліку використовується одночасно для цілей фінансового та управлінського обліку на підприємствах різних галузей економіки. Уніфікація рахунків є способом стирання галузевих відмінностей в організації обліку, що неодмінно дозволить підвищити його ефективність. Завершальним етапом обробки облікової інформації є формування інтегрованої звітності, яка характеризує різносторонню діяльність підприємств. Сучасні звітні документи готуються за інтеграційним принципом з метою акумулювання максимальної кількості корисної інформації для різних груп користувачів.

Отже, завдяки використанню сучасних комп’ютерно-комунікаційних технологій в обліку можливе формування глобального інформаційного простору з метою створення міжнародного майданчика ділової комунікації.


1. Мних Є. Ефективність інтегрованих обліково-аналітичних систем / Є. Мних // Вісник Київського національного торговельно-економічного університету. – 2013. –№ 1. – С. 109–116.

2. Білуха М. Теоретичні та методологічні аспекти електронного обліку господарської діяльності / М. Білуха, Т. Микитенко // Бухгалтерський облік і аудит. – 2004. – № 12. – С. 15–24.

3. Куцик П.О. Розвиток методології інтегрованого обліку в умовах застосування корпоративних інформаційних систем / П.О. Куцик // Вісник Житомирського державного технологічного університету. – Економічні науки. – Житомир: ЖДТУ. – 2010. – № 3 (53). – С. 140-142.

4. Завгородній В. Формування інтегрованої бази даних для управління, обліку і контролю діяльності підприємства / В. Завгородній // Бухгалтерський облік і аудит. – 2001. – № 6. – С. 48-50.


334

УДК 330.322 ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ КОМПЛЕКСНОГО ОЦІНЮВАННЯ

ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

ОЧЕРЕДЬКО О.О., старший викладач Азовський морський інститут НУ «Одеська морська академія»

Розвиток у сучасних економічних умовах одного із головних пріоритетів

забезпечення сталого розвитку і поліпшення своїх позицій у ринковому середовищі промислових підприємств є активізація інвестиційних процесів. Інвестиційна привабливість при цьому відіграє роль ключового елемента, оскільки їх динамічність залежить від можливостей промислових підприємств відповідати умовам потенційних інвесторів в контексті європейської інтеграції.

Зважаючи на це, все більшої актуальності набувають питання, пов’язані з отриманням об’єктивної і адекватної оцінки цих можливостей. Саме це і є метою формування оптимальної системи оцінювання інвестиційної привабливості промислових підприємств України.

Ступінь інвестиційної привабливості промислового підприємства є індикатором, показання якого дозволяють зробити висновки потенційним інвесторам про необхідність і доцільність вкладання фінансових ресурсів саме в даний об’єкт.

В економічній літературі до сьогодні не вироблений єдиний підхід до визначення сутності поняття «інвестиційна привабливість» і її взаємозв’язків з конкурентоспроможністю підприємства та його сталим розвитком. Аналіз джерел та проведене теоретичне дослідження дозволили провести уточнення поняття «інвестиційної привабливості» як комплексної категорії.

У науковій літературі існує декілька визначень поняття “інвестиційна привабливість”:

- інвестиційна привабливість - надійне і своєчасне досягнення цілей інвестора на основі економічних результатів діяльності виробництва, у яке здійснюються інвестиції. Інвестиційна привабливість визначається комплексом різноманітних чинників, перелік і вплив яких можуть розрізнятися і змінюватися залежно як від складу інвесторів, що переслідують різні цілі, так і від виробничо-технічних особливостей виробництва, що інвестується [1];

- інвестиційна привабливість - це сукупність об’єктивних і суб’єктивних умов, що сприяють або перешкоджають процесу інвестування національної економіки на макро-, мезо- і макрорівнях [2];

- інвестиційна привабливість - становище регіону в той чи інший момент часу, тенденції його розвитку, що відображаються в інвестиційній активності [3];

- інвестиційна привабливість - відповідність регіону основним цілям інвесторів, що полягають у прибутковості, безризиковості і ліквідності інвестицій [4];


335

- інвестиційна привабливість - рівень задоволення фінансових, виробничих, організаційних та інших вимог чи інтересів інвестора щодо конкретного регіону [5];

- інвестиційна привабливість - це система або поєднання різних об’єктивних ознак, засобів, можливостей, що обумовлюють у сукупності потенційний платоспроможний попит на інвестиції в даній країні, регіоні, галузі [6, 7];

При дослідженні інвестиційної діяльності промислових підприємств особлива увага приділялася фінансовому забезпеченню, зокрема джерелам її фінансування, що дозволило доповнити їх класифікацію ще однією групою, а саме - контрольованими фінансовими ресурсами.

До неї пропонується відносити ті фінансові ресурси, які надаються промисловим підприємствам державними органами, комерційними та іншими структурами з метою цільового інвестування і не підлягають поверненню.

До факторів загальної дії відносяться: - соціально-економічні; - загальний розвиток галузей економіки; - розвиток фінансово-кредитної системи; - функціонування фондового ринку; - рівень інфляції; - політичні; - політична ситуація в країні; - нормативно-правова база в галузі інвестування. До факторів територіальної дії належать: 1) галузева структура економіки регіону; 2) розвиток комерційної інфраструктури; 3) стан дорожньо-транспортної інфраструктури; 4) наявність фінансових ресурсів; 5) дії місцевих органів влади в сфері інвестиційної політики регіону; 6) привабливість регіонального ринку для іноземних інвесторів. Ефективність інвестиційних процесів у сучасних умовах господарювання

тісно пов’язана з оцінкою поточного стану та виявлення основних тенденцій розвитку інвестиційного ринку. Процес вивчення інвестиційного ринку містить оцінку інвестиційної привабливості підприємств.

Відомо безліч методик оцінки інвестиційної привабливості підприємства. Однак всі вони мають певні недоліки, а саме: багато методів, що запозичені в іноземних авторів, спрямовані, в основному, на фінансові, а не на реальні інвестиції; запозичені методи, що стосуються саме реальних інвестицій, розроблені для умов стабільної економіки, де чітко проявлені всі економічні закони і не адаптовані до реальної економічної ситуації України; більшість методів заснована на аналізі безсистемних наборів показників фінансового стану підприємства, тобто носить ретроспективний характер, тоді як інвестора цікавлять результати майбутньої діяльності; багато методів засновано на експертній оцінці і мають характер невизначеності, бо відображають


336

суб’єктивну думку експертів. Поняття «система» завжди припускає порівняння об’єкта з певним еталоном, стандартом, нормативом або з іншим об’єктом. Формування системи комплексного оцінювання інвестиційної привабливості підприємства повинна припускати порівняння результатів її виміру з результатами виміру інвестиційної привабливості інших підприємств або з максимально можливою величиною показника, якщо її можна встановити з метою ухвалення рішення про доцільність інвестування.

Необхідно зауважити, що формування сучасної системи оцінки інвестиційної привабливості підприємства може бути здійснено лише після визначення усіх факторів, що впливають на її рівень як зовні, тобто з боку держави, регіону та галузі, так і із середини, із боку самого промислового підприємства. Виходячи із цього, формування системи треба проводити за двома напрямами з урахуванням зовнішніх та внутрішніх факторів впливу.


1. Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика /Д.М. Стеченко. – К.: Вікар, 2002. – 374 с.

2. Петкова Л. Муніципальні інвестиції та кредити / Л. Петкова, В. Проскурін. – Київ, 2006. – 158 с.

3. Асаул А. Систематизация факторов, характеризующих инвестиционную привлекательность регионов / А. Асаул // Регіональна економіка. – 2004. – № 2. – С. 53–62.

4. Методика розрахунку інтегральних регіональних індексів економічного розвитку [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uazakon.com/documents/date_1a/pg_ibcnog/index.htm.

5. Методика інтегральної оцінки інвестиційної привабливості підприємств і організацій [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1036.155.0.

6. Петраев А.В. Факторы инвестиционной привлекательности. Методика оценки инвестиционной привлекательности региона (отрасли, предприятия) / А.В. Петраев. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://scholar.google.com/scholar_host?q=info:_AnsH32I54wJ:scholar.google.com/ &output=viewport&pg=217.

7. Семина Л.А. Инвестиционная привлекательность: теоретический аспект. [Електронний ресурс] / Л.А. Семина // Вестник Челябинского государственного университета. – 2010. – № 14 (195). – С. 17–19.

УДК 658.005.33

УПРАВЛІННЯ СТАЛИМ РОЗВИТКОМ У СФЕРІ ПРОМИСЛОВОСТІ ПЕТРИК І.В., аспірант


Глибокі і широкомасштабні зміни в промисловості, викликані як науково-технічним прогресом, так і системними перетвореннями, ставлять перед

http://uazakon.com/documents/date_1a/pg_ibcnog/index.htm

http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1036.155.0

http://scholar.google.com/


337

підприємством безліч завдань, найважливішою з яких є перебудова системи управління. У цьому зв’язку виникає необхідність аналізу та оцінки ступеня стійкості еколого-економічного розвитку промислового підприємства, що дозволить визначити вплив внутрішніх факторів розвитку організації на її положення у зовнішньому середовищі, а також прийняти рішення про своєчасну переорієнтацію механізму управління підприємством.

Концепція сталого розвитку базується на синтезі трьох базових компонентів: економічного, екологічного та соціального. Економічна стійкість має на увазі оптимальне використання обмежених природних ресурсів і застосування екологічних природо-, енерго-, і ресурсозберігаючих технологій, в тому числі видобуток і переробку сировини, створення екологічно прийнятної продукції, мінімізацію, переробку та знищення відходів. Екологічна стійкість означає збереження природного капіталу і має на увазі облік екологічних наслідків економічного розвитку, збереження біорізноманіття, здоров’я людини, а також якості повітря, води і ґрунту на рівні, достатньому для підтримки життя і добробуту людини, а також життя тварин і рослин сьогодні і в майбутньому. Соціальна складова сталого розвитку орієнтована на людину і спрямована на збереження стабільності соціальних і культурних систем. Для досягнення сталого розвитку сучасному суспільству доведеться створити ефективну систему ухвалення рішень, що враховує історичний досвід і заохочує плюралізм [1, c. 11]. У рамках концепції людина є не об’єктом, а суб’єктом розвитку [2, c. 1]. Саме тому стійкий розвиток підприємства доцільно розглядати як соціо-еколого-економічну систему.

Еколого-збалансоване функціонування підприємства має передбачати інтеграцію екологічної складової у загальну систему корпоративного управління як рівноправної сфери діяльності. Саме відсутність протиріч у системі «екологія-економіка» на рівні кожного суб’єкта господарювання надасть змогу забезпечити стабільне економічне зростання на макрорівні й збалансовані відносини в системі «суспільне виробництво-навколишнє природне середовище» [3, с. 308].

Також під сталим розвитком підприємства слід розуміти процес постійних змін, при якому використання ресурсів, напрямок інвестицій, науково-технічний розвиток, впровадження інновацій, вдосконалення персоналу та інституційні зміни погоджені один з одним і спрямовані на підвищення сьогодення і майбутнього потенціалу підприємства, задоволення його потреб та досягнення стратегічних цілей [4, c. 2].

Еколого-економічна система функціонує під впливом цілого ряду взаємозв’язаних і залежить від інших факторів зовнішнього та внутрішнього середовища, серед яких: недостатньо висока технологічна діяльність підприємств; низький рівень ефективності роботи екологічних інститутів; зміна кліматичних умов; виснаження сировинних ресурсів. Функціонування еколого-економічної системи промислових підприємств повинно базуватися на наступних принципах: 1. Принцип відкритості - передбачає обов’язкове інформування громадськості про досягнення екологічних цілей. 2. Принцип


338

економічности - означає необхідність оцінки впливу на економічні показники діяльності підприємства результатів функціонування екологічних факторів навколишнього середовища. 3. Принцип екологічної безпеки - націлює підприємство на раціональне та комплексне використання ресурсів, прагнення до безвідходного виробництва, не завдаючи шкоди навколишньому середовищу. 4. Принцип використання найбільш ефективних та ресурсозберігаючих технологій – включає збереження невідновлювальних ресурсів. 5. Принцип раціональності та обгрунтованості у прийнятті природоохоронних рішень – передбачає вірогідність впливу виробничої чи іншої діяльності на екологічну систему руйнівним чином. 6. Принцип забезпечення сталого розвитку – передбачає формування ряду взаємозв’язаних механізмів, які дозволяють комплексно вирішити проблеми, що виникають у процесі функціонування еколого-економічної системи, як у поточному періоді, так і в довгостроковій перспективі.

Для досягнення сталого розвитку промислові підприємства повинні акцентувати свою увагу на розвитку інвестиційно-фінансової сфери діяльності; сфери інноваційної діяльності; сукупного потенціалу стійкості; системи управління якістю; системи зв’язків і комунікацій; оновленні асортиментного ряду; людського капіталу; потенціалу підприємства [5, c. 87].

Отже, стійкий розвиток промислових підприємств – необхідна умова ефективного функціонування за сучасних умов господарювання. Розглядаючи механізм забезпечення стратегічної стійкості підприємств, необхідно враховувати стан та взаємодію її складових, основними з яких є техніко-технологічна, виробнича, фінансова, маркетингова, соціальна та екологічна стійкість. Враховуючи взаємозв’язок складових стратегічної стійкості, досягнення її оптимального рівня можливо за рахунок прийняття ефективних рішень в сфері виробничого, фінансового, маркетингового, кадрового, екологічного менеджменту. Забезпечення стійкості підприємств вимагає вирішення багатьох складних задач, серед яких: формування системи управління конкурентоспроможної продукції для утримування стабільних позицій на ринку; прогнозування змін в бізнес-середовищі, які є потенційними загрозами (чи майбутніми можливостями); розробка механізму нівелювання сезонних коливань; створення певної організаційної культури з унікальними принципами та нормами; ефективність менеджменту та підбір команди першокласних спеціалістів; проведення ефективної інвестиційно-інноваційної політики; зміцнення становища підприємства в галузі тощо.

В ідеалі підприємство повинно намагатися відповідати організації зі 100% стійкістю, але досягнення такої стійкості є нереальним, оскільки ситуацій, в яких підприємство діє в умовах повної визначеності, практично не існує в сучасному бізнес-середовищі. Для забезпечення максимально можливої стратегічної стійкості необхідно здійснювати достатньо великі витрати як на превентивні заходи, так і на вирішення вже існуючих проблем, що ставлять під загрозу стабільність роботи підприємства. Але керівництво підприємства повинно намагатися досягти того рівня стратегічної стійкості, який буде


339

достатнім для забезпечення ефективності його діяльності та отримання бажаних результатів.


1. Стратегія сталого розвитку (туристична галузь) / Ісаєнко В.М., Ніколаєв К.Д., Бабікова К.О, Білявський Г.О., Смирнов І. Г. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://enpuir.npu.edu.ua/bitstream/123456789/6901/1/SSR-tourism.pdf.

2. Тюха І.В. Соціально-економічний розвиток підприємства: сутність та видові прояви. Електронне наукове фахове видання «Ефективна економіка». [Електронний ресурс] / І.В. Тюха. – Режим доступу: http://www.m.nayka.com.ua/?op=1&j=efektyvna-ekonomika&s=ua&z=1195.

3. Хобта В.М. Концептуальні положення регулювання екологічних наслідків діяльності підприємства / В.М. Хобта, О.Ю. Руднєва // Вісник Хмельницького національного університету. – 2009. – № 6. – Т. 3. – С. 308-311.

4. Величко В.В. Сталий розвиток як характеристика ефективності бізнес-адміністрування підприємства/ В.В. Величко, Г.С. Коротеєва, А.С. Стецюра. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ojs.kname.edu.ua/index.php/area/article/view/663/610.

5. Квятковська Л.А. Реалізація принципів концепції сталого розвитку в діяльності підприємства / Л.А. Квятковська // Вісник соціально-економічних досліджень. – 2013. – Вип. 1. – С. 85–89.

УДК 336.4:658:69.003 ВИЗНАЧЕННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

БУДІВЕЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ ПРУНЕНКО Д.О.,

кандидат економічних наук, доцент Харківський національний університет міського господарства ім. О.М. Бекетова

У наукових розробках відсутні єдині підходи до визначення

інтелектуального капіталу будівельних підприємств (БП). Так, Ю. Тараруєв розглядає його як матеріальний актив, шо визначається об’єктами прав власності, спрямованого на отримання економічного результату протягом довгострокового періоду [1, с. 6].

Розділяючи теоретичні положення науковців, які характеризують інтелектуальний капітал як сукупність знань і вмінь, Ю. Юрченко фокусує увагу на його стратегічному характері, який забезпечує формування вартості і стратегічного оновлення будівельних підприємств [2].

Подібний підхід представлено у роботах Є. Грицькова, який визначає інтелектуальний капітал будівельних підприємств як “стратегічний актив, що формується із сукупності знань, вмінь, навичок, здібностей, досвіду робітників, організаційної здатності управління БП, взаємовідносин між замовниками


340

будівельної продукції та іншими зацікавленими особами і визначаються функціональними, структурними, вартісними ознаками, які спрямовані на забезпечення розвитку будівельних підприємств” [3, 4].

Розділяючи положення даного підходу Н. Кузьмич розглядає інтелектуальний капітал як сукупність знань, вмінь, досвіду робітників, які впливають на формування та використання ресурсів будівельного підприємства і забезпечують його конкурентні переваги [5].

У контексті представленого підходу, заслуговує на увагу точка зору К. Мамонова, який визначає інтелектуальний капітал будівельних підприємств як систему характеристик, ознак, знань, вмінь і навичок, що приймають матеріальну, нематеріальну, грошову форми, забезпечують створення інтелектуального продукту для отримання конкурентних переваг, задоволення інтересів зацікавлених осіб, які взаємодіють із будівельними підприємствами, і приносять економічні вигоди протягом тривалого періоду часу [6, с. 423].

На противагу під представлених підходів, Д. Серобян визначає інтелектуальний капітал з позиції реалізації можливостей його формування та використання для забезпечення конкурентоспроможності будівельних підприємств [7].

Аналогічний підхід представлено у роботах О. Тарасевич, яка характеризує інтелектуальний капітал як основу для забезпечення конкурентоспроможності й динамічного потенціалу будівельних підприємств, що спрямовується на створення економічних благ і має більш важливе значення порівняно із матеріальними активами [8].

На думку автора, основними факторами, що обумовлюють формування та використання інтелектуального капіталу на будівельних підприємствах є знання й інформація, які створюються людськими ресурсами.

Таким чином, інтелектуальний капітал – це поняття, яке має складну структуру, що визначає інтелектуальні здатності людей, у сукупності зі створеними ними матеріальними й нематеріальними засобами, які використовуються в процесі функціонування підприємств. Крім того, на ІК впливають інформація й знання, які відіграють роль «колективного мозку», що акумулює наукові й повсякденні знання працівників, інтелектуальну власність і накопичений досвід, спілкування й організаційну структуру, інформаційні мережі та імідж підприємств.

Отже, узагальнюючи існуючи теоретико-методичні підходи, автором запропоновано визначення ІК будівельних підприємств, який розглядається як категорія, що має складну структуру і характеризується сукупністю функціональних, вартісних, містобудівних, просторових та ознак, які у результаті постійних трансформацій формують відповідні знання, навички, досвід робітників для створення інтелектуального продукту, що дозволить забезпечити зростання інвестиційної привабливості, конкурентоспроможності та результативності діяльності на основі взаємодії між замовниками, інвесторами, підрядниками, державними органами влади та БП.


341

Список використаних джерел: 1. Тараруєв Ю.О. Удосконалення механізму оцінки інтелектуальних

активів будівельних підприємств / Ю.О. Тараруєв: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук зі спеціальності 08.00.04 – економіка та управління підприємствами (економіка будівництва). – Х. : Харківська національна академія міського господарства, 2008. – 21 с.

2. Юрченко Ю. Управління інтелектуальним капіталом будівельних підприємств в умовах інноваційного розвитку / Ю. Юрченко. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук за спец. 08.00.04 – економіка та управління підприємствами (за видами економічної діяльності). – К. : Київський національний університет будівництва та архітектури, 2012. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mydisser.com/ua/catalog/view/45/769/13731.html.

3. Грицьков Є.В. Інтелектуальний капітал будівельних корпоративних підприємств: визначення та напрями трансформацій / К.А. Мамонов, Є.В. Грицьков: монографія. Системи прийняття рішень в економіці, техніці та організаційних сферах: від теорії до практики: колективна монографія. У 2 т. Т.1./ за заг. ред. Савчук Л. М. – Павлоград: Арт синтез-Т, 2014. – 436 с.

4. Грицьков Є.В. Організаційно-економічне забезпечення управління інтелеткуальним капіталом на будівельних підприємствах / Є.В. Грицьков: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук зі спеціальності 08.00.04 – економіка та управління підприємствами (за видами економічної діяльності). – Харків: Харківський національний університет міського господарства імені О.М. Бекетова, 2016. – 248 с.

5. Кузьмич Н.П. Развитие человеческого капитала как условие реализации инновационного потенциала строительных предприятий. – [Электронный ресурс]. – Режим доступу: http://teoria-practica.ru/rus/files/arhiv_zhurnala/2013/6/ekonomika/kuzmich.pdf.

6. Мамонов К.А. Стейкхолдерна стратегія вартісно-орієнтованого управління капіталом бренду будівельних корпоративних підприємств / К.А. Мамонов: дисертація на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук зі спеціальності 08.00.04 – економіка та управління підприємствами (за видами економічної діяльності). – Харків: Харківська національна академія міського господарства. 557 с.

7. Серобян Д.Л. Управление объектами интеллектуального капитала строительных предприятий / Д.Л. Серобян: диссертация на соискание ученой степени кандидата экономических наук по специальности 08.00.05 – экономика и управление народным хозяйством экономика, организация и управление предприятиями, отраслями, комплексами – строительство. – С-Пб.: Санкт-Петербургский государственный экономический университет, 2015. – [Электронный ресурс] – Режим доступу: http://unecon.ru/ sites/default/files/dissertaciya_serobyan_dzhon_levonovich_1.pdf.

8. Тарасевич Е.А. Разработка концепции диагностирования интелектуального капитала строительной организации как условия обеспечения


342

ее конкурентоспособности / Е.А. Тарасевич: автореферат на социскание ученой степени кандидата экономических наук из специальности 08.00.05 – Экономика и управление народным хозяйством (экономика, организация и управление предприятиями, отраслями, комплексами – строительство). – С.-Пб: ГОУ ВПО «Санкт-Петербургский государственный архитектурно-строительный университет». – 22 с. [Электронный ресурс]. – Режим доступу: https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=18&. УДК 331.5

МЕТОДИ ПРОГНОЗУВАННЯ РОЗВИТКУ РИНКУ ПРАЦІ РЕШЕТОВА Г.І.,

кандидат наук з державного управління, доцент кафедри виробничого і невиробничого менеджменту


Ринок праці посідає центральне місце в будь-якій реально діючій ринковій системі. Проблема ефективного розвитку ринку праці є актуальною не тільки в теоретичному плані, а й у практичному відношенні. Для управління і ефективного регулювання ринку праці необхідно мати повну, своєчасну і достовірну інформацію про його стан. Тому актуального значення набуває процес прогнозування ринку праці.

Як в українських, так і у закордонних дослідженнях накопилася сукупність знань щодо методологічного й методичного забезпечення прогнозування попиту на спеціалістів.

В Україні тривалий час використовувався балансовий метод прогнозування ринку праці, який передбачав залежність розподілу населення за сферами зайнятості від трудових ресурсів. Сьогодні прогнозування засновується на аналізі показників домогосподарств. В цьому випадку вихідними показниками для прогнозування рівня та структури зайнятості стають данні, що отриманні внаслідок демографічного прогнозу, здійснення програм економічного розвитку, данні, отриманні внаслідок аналізу зайнятості та рівня безробіття, проекти та програми, які мають вплив на кількість робочих місць [1, с. 25].

Слід зауважити, що в нашій державі більший відсоток досліджень ринку праці спрямована на дослідження кваліфікаційних вимог, які ставляться до спеціальностей, отже вони мають вплив на потреби роботодавців. Кадрові потреби розвитку ринку праці в кількісному аспекті та в розрізі професій і спеціальностей підготовки фахівців у системі професійної освіти залишаються поза увагою дослідників.

Що стосується вітчизняних досліджень ринку праці та структури професійної підготовки, то, на наш погляд, проведення їх у розрізі професій і спеціальностей є недоцільним у зв’язку зі значною диференціацією соціально-економічного розвитку регіонів. На регіональному ж рівні подібні дослідження цілком доречні.


343

Аналіз досліджень за методами прогнозування ринку праці дає можливість виділити наступні методологічні підходи.

Нормативний підхід ґрунтується на обчисленні потрібної робочої сили, на основі показників виробітку, ефективності роботи у конкретних місцях роботи. Якщо використовуються нові технології, розрахунки проводять згідно до проектів експлуатаційної документації. Такий підхід є найефективнішим в разі передбачення необхідної кількості спеціалістів у соцсфері та невиробничій сфері.

Експертний підхід заснований на аналізуванні показників зміни потреб у спеціалістах окремих сфер економіки. Розраховується я к відношення кількості спеціалістів різного рівня освіти до всіх працюючих. Використання такого методу є найефективнішим у сфері матеріального виробництва.

Аналітичний підхід побудований згідно до зміни економічних даних та заснований на аналізі наступних документів: прoгнoзи за галузями екoнoміки; регіoнальні та галузеві прoграми і прoгнoзи рoзвитку галузей матеріальнoгo вирoбництва; регіoнальні та галузеві прoграми кoнверсії oбoрoнних підприємств; дані найбільш великих підприємств, щo пoтребують фахівців з урахуванням перспектив свoгo рoзвитку; прoграми рoзвитку діяльнoсті підприємств і oрганізацій системи життєзабезпечення (енергетика, транспoрт і т. д.); прoграми і прoгнoзи служб зайнятoсті щoдo передбачення вивільнення працівників на підприємствах і в oрганізаціях; прoграми приватизації та рoзвитку малoгo бізнесу.

За допомогою перелічених документів визначаються узагальнені економічні показники.

Динамічний підхід ґрунтується на дослідженні змінних даних щодо техніко-економічних показників, застосовує кореляційно-регресійний аналіз. Мoделювання заснoванo на фoрмуванні інфoрмаційнo-нoрмативнoї бази даних за технікo-екoнoмічними, демoграфічними і нoрмативнo-дoвідкoвими пoказниками. Основа прогнозу полягає у визначенні руху зайнятості спеціалістів в залежності від динаміки таких даних. Так як такий підхід грунтується на кoреляції кадрoвих структур з oснoвними технікo-екoнoмічними пoказниками в ретрoспективі та прoгнoзуванні стану цих структур на перспективу, відбувається рoзв’язання oберненoї задачі (від технікo-екoнoмічних пoказників дo кадрoвoї структури). Oчевиднo, щo при цьoму мoжливі пoмилки, пoв’язані зі сфoрмoваними дефoрмаціями в кадрoвoму складі (надлишoк рoбoчих місць, прихoване безрoбіття тoщo).

Такий підхід слід використовувати у випадку стабільності у запитаності спеціалістів.

Розрахунково-аналоговий підхід використовують, в більшості випадків, в якості метода еталонного зразка. Зрозуміло, що існують деякі соціально-економічні процеси, які є характерними більш чи менш для більшості економік. Такий метод слід використовувати не завжди, так як він спрямований на зростання основних економічних показників (наприклад підвищення валового внутрішнього продукту та кількості зайнятих у невиробничій сфері).


344

Тoбтo, мoжна стверджувати, щo метoди, які викoристoвуються сьoгoдні не цілкoм відпoвідають вимoгам кoмпактнoсті, надійнoсті та oперативнoсті, а oтже, не мoжуть забезпечити неoбхіднoгo інструментарію для фoрмування замoвлення на прoфесійну oсвіту.

Питання щодо створення нової якісної робочої сили для нашої держави стає першочерговим та впливає на зростання продуктивності праці, стає залогом виготовлення конкурентоспроможних товарів та послуг, вступу нашої держави до ЄС.

У спрощеному варіанті процес формування потреб у робочій силі в професійному розрізі можна уявити як ланцюжок “попит на вітчизняні товари і послуги – технології, склад основного капіталу підприємств – попит на робочу силу в професійному розрізі – попит на професійну освіту – пропозиція освітніх послуг з боку закладів освіти”.

Попит населення, фірм та підприємств на різноманітні товари і послуги передбачити і спрогнозувати фактично неможливо. У зв’язку з цим спрогнозувати професійний розвиток ринку праці дуже складно. Основне призначення прогнозування – на підставі певних припущень розробити попередні висновки про можливі результати змін, що будуть відбуватися. Інформація, отримана завдяки таким прогнозам, може значно допомогти учасникам ринку праці як з боку попиту, так і з боку пропозиції робочої сили [2, с. 46].

Зараз значна кількість підприємств відчуває потребу у кваліфікованих робітниках і фахівцях інженерних спеціальностей. Разом з тим щороку майже 80 тис. випускників вищих і професійно-технічних навчальних закладів не знаходять застосування своїх знань і вмінь на ринку праці. Через брак механізму взаємодії зацікавлених центральних і місцевих органів виконавчої влади, роботодавців з навчальними закладами підготовка кадрів вищими та професійно-технічними навчальними закладами не відповідає потребам роботодавців [3, с. 10].

Ринок праці постійно змінюється, в тому числі й пoтреби галузей екoнoміки в прoфесійнo-кадрoвій структурі та рівнях підгoтoвки фахівців. Очевидно, що динамічній моделі соціально-економічного розвитку економіки України в цілому та ринку праці зокрема повинна відповідати адаптивна система освіти, яка має швидко реагувати на запити ринку праці, що у свою чергу буде стимулювати економічне зростання, а також підготовку фахівців, здатних ефективно працювати в конкурентному економічному середовищі. В таких умовах система професійної освіти покликана забезпечувати перспективні потреби економіки в професійно-кваліфікаційному оновленні та поповненні кадрів.


1. Волкова О.В. Ринок праці: [навч. посіб.] / О.В. Волкова. – К.: Центр навч. літ., 2007. – 624 с.

2. Зуев В.М. Мониторинг и прогнозирование профессионального образования: [науч.-практ. пособ.] / В.М. Зуев, П.Н. Новиков. – М., 1999. – 46 с.


345

3. Маршавін Ю.М. Опитування роботодавців як метод прогнозування розвитку ринку праці в професійному аспекті / Ю.М. Маршавін, Л.Є. Ляміна // Ринок праці та зайнятість населення. – 2015. – № 4. – С. 8–12. УДК 378.147

FOREIGN LANGUAGE STUDY AS A REQUIREMENT FOR FORMING PROFESSIONAL COMPETENCE OF FUTURE MANAGERS

TANCHYK O., candidate of economic sciences, associate professor

ZAVALISHINA O., senior assistant of the Foreign Languages Department,


In the modern world, foreign language study, especially English one, is an essential aspect in the life of a modern manager, and it is one of the requirements of professional competence. Knowledge of foreign languages for a modern manager is:

- the mechanism of intercultural communication; - means of mutual understanding and tolerance in interaction with foreign

partners; - means of self-development and enrichment of the inner world; - means of direct acquaintance with the achievements of foreign literature,

culture, technology and science. The following factors for acquiring foreign languages for a manager can be determined:

- for working purposes: knowledge of a foreign language will help to find a more promising job, get a promotion, go on a business trip to another country;

- for scientific research: without knowledge of foreign languages it is impossible to get acquainted with foreign sources and establish interaction with foreign colleagues;

- for educational aims: make it possible to study in other countries and understand business etiquette culture of different nationalities;

- for working emigration and business trips. Moreover, the latest European language policy guides European citizens to

multilingualism. It leads to successful integration into the modern business world. Studying of more than one foreign language at higher educational establishments is, of course, in the interest of the general national policy of Ukraine. Nowadays, at Donetsk State University of Management students are offered to study one of the main foreign languages, as well as the second language according to the choice. It means that the knowledge for future multi-language managers is a reliable investment in a market economy.

One of the principles of the Committee on Cultural Cooperation in the field of teaching modern languages at the Council of Europe states that "only through better command of modern European languages it is possible to facilitate communication


346

and interaction among Europeans in order to support European mobility, mutual understanding and cooperation ..." [1, p. 2].

However, in terms of limited number of hours allocated to studying a foreign language in non-linguistic higher educational establishments, achieving a level of professional competence is possible only for a limited number of students. The main students contingent reaches, as a rule, an upper- intermediate or intermediate level in reading, while in listening, speaking and business correspondence writing it is usually pre-intermediate level.

The tendency of modern approaches to teaching a foreign language for future managers is to determine the priority of the communicative method over other methods of teaching foreign language communication. The effectiveness of the communicative method, in which students are actively involved in speech creation activities through the creation of conditions for easy communication in an exclusively foreign language, has been verified by numerical studies. However, it again should be noted that for foreign language teaching of students of management specialty it is given a very limited amount of study hours (two hours per week), which is very insufficient.

The education of a modern manager ought to provide him/her with the maximum inclusion in public relations, make the manager competitive in the labor market, and form a personality. Knowledge of foreign languages forms a communicative and informational competence, legal consciousness, tolerance, etc. in the future of a highly skilled specialist. It gives the manager an opportunity to display the abilities in professional sphere. The professional used to be considered as specialist who achieved professional success in his/her specialty, but nowadays, in order to achieve professional success, it is not enough to obtain a specialty, it is necessary to have other qualities. Increasingly, more and more companies and establishments need specialists with foreign languages knowledge.

Thus, in connection with the growth of international business contacts and the development of new technologies and the expansion of professional cooperation with foreign companies, the need for specialists who speak foreign languages has grown. Such demand for language skills makes it possible to open courses, linguistic centers and other educational institutions that offer foreign language learning services.

In this regard in the autumn of 2016 in Ukraine, the Association for Innovation and Digital Education launched a Lingva.Skills linguistic-educational project of English learning for civil servants. The social project Lingva.Skills allows civil servants to be trained at different levels in accordance with EU standards, which is a requirement according to the Law of Ukraine "On Civil Service". The project has started its work as training courses for employees of the Ministry of Justice of Ukraine and has already received applications from more than forty government organizations (Ministry of Economy, Ministry of Education, Ministry of Health, Ministry of Transport, Prosecutor General's Office, Antimonopoly Committee and so on), as well as teachers and doctors, IDPs and ATO participants, entrepreneurs and the Chamber of Commerce and Industry of Ukraine with a total population of about 2 million people [2].


347

Consequently, the society requires managers and professionals who have not only special knowledge but also a high level of foreign language skills, cultural competence and tolerant attitude towards citizens of other countries, because at the international level, the specialist is responsible for the state and civil society that he/she represents.

In conclusion it ought to be noted that considering the foreign language training of future managers one cannot but mention that this training is multipurposeful. The practical goal is to develop, first and foremost, the student's ability and readiness for intercultural, professional communication; the foreign language studying has to be focused not only on acquiring language as a linguistic system, but as means of intercultural communication in order to establish international contacts and expand the opportunities for introducing Ukrainian business to the international market.

References:

1. Загальноєвропейські Рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання, оцінювання / наук. ред. укр. видання С. Ю. Ніколаєва. – К. : Ленвіт, 2003. – 273 с.

2. Україна заговорить англійською! [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.lingva.ua/

3. Вишневська К. Контекстне навчання іноземної мови як чинник успішності формування професійної компетентності майбутніх фахівців економічного профілю / К. Вишневська // Проблеми підготовки сучасного вчителя : збірник наукових праць Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. – 2013. – Вип. 8. - Частина 2. – с. 143–151.

4. Король С.В. Вивчення іноземної мови як умова формування професійної компетентності сучасного фахівця / С. В. Король // Педагогічна освіта: теорія і практика. - 2012. – Вип. 11. – С. 161–165. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/znppo_2012_11_31 УДК 339.5

INFORMATION SUPPLY FOR FOREIGN TRADE IN THE CONTEXT OF THE WORLD AND EUROPEAN INTEGRATION

TKACHENKO O.G., candidate of economic sciences, associate professor

DIATLOV YE.V., postgraduate student Donetsk State University of Management

Modern world trade is based on information. The foreign trade of countries

involves thousands of enterprises and entrepreneurs; the information flows that need to be evaluated and processed; necessary conclusions that have to be made; right decisions both at the level of the state and the region, as well as at the level of the whole industry and individual enterprise that have to be taken [1, p. 57]. Therefore,


348

timely and comprehensive informing of subjects of economic relations displays information provision at one of the first places in the system of measures aimed at the development of foreign trade.

The management of processes in foreign trade requires the ability to operate with mega and macroeconomic indicators. Therefore, the main source of information is statistics. For analysis, ready-made official statistics are used, which are the result of a specific statistical study of a particular phenomenon or process. Statistical information is collected and published in special statistical directories by international, European, and national statistical organizations, as well as by specialized agencies and organizations. The modern mechanism of international statistics traces the division of labor: some statistical organizations develop statistical methodology, surveillance programs; others directly collect, process and publish statistical data. The first type of organization is the International Statistical Institute (ISI), the second is the United Nations statistical apparatus (UN) and its specialized agencies, as well as statistical services of other international organizations.

ISI pursues a course to achieve international comparability of statistical indicators by making the same calculation methods of classification and development of generally accepted indicators in different areas of statistics. The ISI has a consultant status with the UN Economic and Social Council (ECOSOC) and the United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization (UNESCO) [2].

The main activities in the field of international statistics are carried out by specialized UN services. The United Nations Statistical Commission and the Statistical Office of the United Nations Secretariat carry out the biggest amount of work. The UN Statistical Commission is the supreme body of the world statistical system, which makes decisions on the coordination of international statistical activities for the formation of a unified information system, processing and dissemination of statistical information by UN bodies and institutions [3]. The Statistical Office of the United Nations Secretariat is an executive body that collects, processes, analyzes and publishes data international statistics from individual countries. The activities of the central unit of the United Nations extend to demographic statistics and all other areas of economic statistics, with the exception of agricultural and labor statistics.

The Statistical Office of the European Commission, Eurostat [4], carries out statistics activities for the European Union. The tasks of Eurostat are: forecasts and statistical analysis for decision making by other EU institutions; Coordination of the activities of statistical organizations of the EU member states in order to standardize the research methodology and consolidate the data of these organizations.

In Ukraine, the information security of foreign trade is provided by the State Statistics Service of Ukraine (SSSU). In order to improve the activities of the SSSU, the international projects are implemented, namely: TACIS project «Reforming Official Statistics in Ukraine. Statistics-8»; TACIS project «Reforming Official Statistics in Ukraine. Statistics-10»; EU Twinning light project «Harmonization of Official Statistics of Ukraine with EU Standards»; Twinning project «Facilitating the processes of improvement of the State Statistics Service of Ukraine in order to improve its potential and products».


349

The Global Assessment (AGA) of the national statistical system of Ukraine was undertaken within the framework of the Eurostat-funded project «Assessment of the statistical systems and selected statistical areas of the enlargement and ENP countries» [5]. Eurostat initiated the AGA, following a request by the SSSU made in 2015.

According to the results of the evaluation Coordination of international cooperation and donors, the SSSU is an active partner in international cooperation, using different assistance mechanisms and opportunities offered by the EU, the World Bank, the UN agencies and EFTA, and it participates in international conferences and seminars whenever such participation is made possible by sponsoring organisations. The orientation of the SSSU towards the application of European and international standards is clearly visible. However, the implementation of standards needs to be backed up by appropriate resources from the government. An overall plan for the implementation of the Association Agreement in terms of the application of European standards in statistics as included in the Eurostat Statistical Requirement Compendium should be developed.

In Ukraine, information support of foreign economic activity is at the stage of formation, certain information resources are formed within the framework of the relevant ministries, the State Statistics Service, chambers of commerce and industry, etc. Thus, the Ministry of Economic Development and Trade of Ukraine in the «Foreign Economic Activity» sector, in particular in the «Export Support» section, is structured according to the following components:

services on the organization of export (user's transformation, where information is provided by country and in terms of goods, services and companies);

the results of the Council for the promotion of exports under the Ministry; information and consulting support and export development (transforms the

user into the state support site of Ukrainian exports); export to the countries of the European Union; prospects for promoting Ukrainian exports to some countries of the world; statistical data on Ukraine's foreign trade; events which are devoted to export development; center for exporters’ support of the permanent representation of Ukraine to the

EU; on competitive bidding; export offers (by country and product type); regulatory legal regulation of export activity); information on state support measures for exports. The information is contained on the website otherwise the user is directly

transformed to other websites. However, applicable sites have an independent value. The site «State support of Ukrainian exports» contains the sectors «Economy», «Export sub-heading», «Exporters», «Partner search», «Foreign economic activity legislation», «Information», in which separate databases are structured. Representative contacts, data on economic cooperation, market conditions, trade turnover with Ukraine, legal issues, partner search, investment cooperation, industry


350

associations are provided for all countries. The information provided is limited in terms of its practical application in export activities. For exporters, the most valuable information is market conditions.

In the EU the information security of foreign trade is a fairly developed system. The mechanism is multilevel and encompasses not only different levels of government, but also non-state export promotion organizations; the information resource system is expanded and accessible to different business structures, primarily through the provision of services to exporters by information and analytical agencies in market or as closely as possible to them.

In the view of the world and European integration aspects, Ukraine needs to increase the level of exporters information provision, coordinate the activities of executive authorities, improve cooperation between public and private institutions and expand the nomenclature of statistical indicators on the experience of European countries.

References:

1. Sazonets O.M. Development of international trade with the help of information services / O.M. Sazonets // Current problems of the economy. – 2013. – № 1 (139). – P. 51-57. (In Ukrainian).

2. International Statistical Institute: International Statistical Review [Electronic resource]. – Access mode: https://www.isi-web.org.

3. United Nations Statistical Commission [Electronic resource]. – Access mode: https://unstats.un.org/unsd/statcom.

4. Eurostat [Electronic resource]. – Access mode: http://ec.europa.eu/eurostat. 5. Global Assessment of the National Statistical System of Ukraine / Final

Report 2016 (Version March 2017). – 219 р.

УДК 339.5 УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

У МЕТАЛУРГІЙНІЙ ГАЛУЗІ УКРАЇНИ ТОЛПЕЖНІКОВ Р.О.,

доктор економічних наук, доцент Маріупольський державний університет

БАЛАШОВ М.І., аспірант Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Посилення конкуренції на світових ринках вимагає своєчасного

реагування на технічні, економічні та інформаційні зміни, які відбуваються в світі, прийняття відповідних заходів на рівні, як окремих підприємств, так і держави в цілому, забезпечуючи тим самим підтримку своїх конкурентних переваг. Для успішної діяльності українські металургійні підприємства повинні враховувати світові тенденції розвитку металургії, серед яких необхідно виділити:


351

- загострення конкуренції на світовому ринку в умовах сталого спаду темпів приросту споживання металу;

- підвищення вимог до якості металопродукції; - пріоритетне розвитку технологій з метою створення гнучких

високоефективних технологічних комплексів і модулів. Основними проблемами металургії України є: високий ступінь

зношеності устаткування (70-80%), його моральне старіння, низька якість сировини, нестабільність його поставок, низький обсяг споживання на внутрішньому ринку, малоефективна робота української фінансової системи, розвиток традиційних коопераційних зв'язків, як в Україні , так і з підприємствами Росії, проблема з енергоресурсами, політична нестабільність, залежність від політики Заходу, ведення військових дій на сході України, анексія Криму. Для українських металургійних підприємств актуальною є ще одна проблема – металургійна промисловість Китаю, яка займає лідируючі позиції на традиційних українських ринках збуту. Збільшуючи виробничі потужності і знижуючи ціну на продукцію. За прогнозами аналітиків, до 2017 року Китай в два рази збільшить обсяг експорту металопродукції. Це зростання, безумовно, матиме істотний вплив на ситуацію на світовому ринку в цілому. Хоча темпи збільшення експортних поставок Китаю могли б бути більш активними, але є певні перепони, а саме: дефіцит сировини – китайські металурги закуповують його в Австралії, Південній Африці, Бразилії і змушені будуть витримувати певний поріг цін на свою продукцію. Металопродукція Китаю на світовому ринку зберігає провідні позиції конкурентоспроможності вже тривалий час [1]. Тільки Сінгапур зміг протистояти експансії китайської сталі, завдяки його поведінки на світовому ринку імпорт металопрокату з Китаю скоротився на 0,4%.

Не дивлячись на великі відстані і тривалі терміни доставки металопрокат з Азії сьогодні користується великою популярністю на торгових ринках Сполучених штатів Америки і країн Євросоюзу. Однак найбільшу залежність від китайського імпорту металопродукції відчувають країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Згідно з оцінкою британського аналітичного агентства MEPS понад 60% приросту виплавки стали в Китаї експортують в інші держави. Тільки за перше півріччя поточного року Китай експортував близько 32 млн. Тонн готової металопродукції. Так за вказаний період Китай в три рази збільшив обсяг поставок стали в Японію, в два рази до Бразилії і на 77 відсотків були збільшені поставки металопродукції Китаю в Сполучені штати Америки. Головним умова для нарощення продажів в зазначених країнах стала саме конкурентоспроможна ціна. Крім того, за грудень 2016 року Китай також збільшив металургійний експорт на 26,4% в порівнянні з аналогічним періодом минулого року. Так, в серпні 2016 року Китай продав за кордон близько 7,8 млн. тонн сталі. А порівнюючи 8 місяців поточного до з аналогічним періодом минулого року можна помітити приріст експорту металопродукції Китаю на 35,4%, що становить 56,83 млн. тонн сталі [2].


352

Отже, щоб утримати Україні ринки споживачів сталі, металургійним підприємствам необхідно терміново вживати заходів. Слід провести комплексний аналіз складових собівартості, здійснити пошук шляхів їх зниження; провести інноваційні перетворення в технології виробництва; впроваджувати поліпшення якості та збільшення асортименту продукції, що випускається. Звичайно, дуже складно здійснити весь комплекс вищевикладених заходів в умовах ведення бойових дій і політичної нестабільності, але якщо робити зміни в заданій послідовності, то набагато легше домогтися поліпшення ситуації.

З метою вирішення проблем експортної діяльності металургійних підприємств України пропонуються такі напрямки розвитку:

1. Організація заходів по освоєнню нових і розширення існуючих ринків збуту, залучення нових споживачів металопродукції. (Одним з найперспективніших ринків продукції виступають країни Центральної і Південної Америки). Це можливо за умови підвищення конкурентоспроможності продукції шляхом поліпшення її якості, проведення робіт по її сертифікації відповідно до світових стандартів (сертифікація СОТ), активізації маркетингової діяльності, створення спільних зовнішньоторговельних фірм, діяльність яких сприятиме розширенню кола потенційних споживачів експортованої підприємствами продукції, що призведе до збільшення обсягів експорту металургійними підприємствами.

2. Удосконалення системи організації управління експортною діяльністю на підприємствах. В сучасних умовах вимагають розвитку такі елементи системи - маркетингова стратегія збуту, підсистема транспортування продукції, економічне обґрунтування управлінських рішень в сфері експортної діяльності підприємств. Реалізація цих заходів призведе до підвищення ефективності експортної діяльності металургійних підприємств. Сьогодні у світовій торгівлі виділяється кілька загальних тенденцій: транснаціоналізація, глобалізація та інтернаціоналізація економік країн світу. Україна також поступово приєднується до світового процесу глобалізації, проте для того щоб нашій країні зайняти гідне місце серед розвинених країн світу, їй необхідно дотримуватися стабільність і відкритість економіки, низький рівень державного протекціонізму і корупції, зниження ступеня державного втручання в економічні процеси, підвищення ролі освіти в суспільного життя.


1. Жилін М.В. Світовий ринок сталі: особливості та сучасні тенденції / М.В. Жилін // Науковий вісник Мука- чівського державного університету. Серія «Економіка». – 2016. – Вип. 1(5). – С. 29–33 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.msu.edu.ua/visn/wp-content/uploads/2016/05/1-5-1-2016-4.pdf.

2. Steel Exports Report: China/ Global Steel Trade Monitor [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://trade.gov/steel/countries/pdfs/exports-china.pdf.


353

УДК 338.2 IMPROVEMENT OF MARKETING ACCORDING

TO THE FOREIGN ECONOMIC ACTIVITY TOLPEZHNIKOVA T.G.,

candidate of economic sciences Donetsk State University of Management

Modern conditions of functioning of the Ukrainian economy are characterized

by processes of globalization and internationalization. Best practices are achieved by business entities that make the best use of existing potential in such conditions. Based on external markets, enterprises should use all available resources to ensure maximum competitiveness in harsh conditions. Marketing is one of the fundamental components of success on the external market. Marketing in foreign economic activity is a complex of well-informed and purposeful tools of international management of the enterprise. Therefore, marketing of foreign economic activity should be aimed at substantiating the key positions of management of the business entity in the world market. Modern enterprises should have balanced organizational structures, in which it is possible to provide a qualified assessment of management of marketing activities. In today's market conditions, the effectiveness of management of marketing activities is an integral factor in the stable and qualitative work of the company, both on the domestic and foreign markets, which contributes to the growth of profits.

According to the definition of the British Institute of Management, “marketing is one of the types of creative management activity that promotes the expansion of production and trade, increasing employment by identifying consumer inquiries, and organizing research and development to meet these demands (research and demand analysis)”. The marketing mix in accordance with [1] is a set of interconnected marketing factors that the firm uses to achieve its goals.

World experience shows that there are certain stages in the standardization of the international marketing complex. The first stage is the offer of a standardized product; the second - to the product is added a system of promotion; the third stage is the stage of complementing standardization with the same level of prices and pricing strategies. The final stage of standardization is the use of identical distribution channels [2, с. 67].

Development of the complex of international marketing begins with the definition of export commodity policy of the company as a central link in the marketing complex of the enterprise. According to the definition of the authors [3, 4], export commodity policy is a predetermined period of time for a business entity on the world commodity market. To develop and implement international politics, the following conditions must be observed:

- clear understanding of its market potential (financial, industrial, competitive and other opportunities);

- thorough study and analysis of the market of commodity substitutes in the world market and prospects for its development;

- clear understanding of market barriers for entry into the world market;


354

- determining the difficulties of extracting products that are exported from the market and from production.

Modern operating conditions require from Ukrainian enterprises, including industrial ones, the improvement of marketing management mechanisms. In most cases, the marketing of enterprises is reduced to ordinary sales. Therefore, marketing management requires changes because the process of attracting market mechanisms to the production area of the enterprise significantly outstrips the intensity of implementation directly in the production of scientific and technological achievements.

Marketing management aims to improve the system in order to improve its efficiency. In order to achieve this goal, there should be a set of organizational and technical structures that cover structures, methods, cultures, techniques and management styles. Based on the practice, it can be noted that an effective organization is a structure in which all functions are subordinated and aimed at achieving a single goal. One of the main problems of domestic enterprises is that marketing is considered as a separate function, secondary in comparison with production.

Modern conditions demand from domestic enterprises not only the efforts of marketing services, regardless of their efficiency. Today, a new approach is needed not only in relations with the market, but also in the organization of production, which in turn requires changes in the philosophy of management. The main direction of efficiency increase is the transition to the marketing orientation of the business entities, which in the long run will lead to competitive advantages.

The organizational structure of the company's marketing, which occupies a special place in the general organizational structure, is crucial for successful marketing activities. Marketing at the present stage is the leading function of the enterprise, providing competitive advantages both in the domestic market and on the external ones.

In order to achieve its goals in industrial markets, the company uses complex marketing, which allows to improve the efficiency of functioning in the long-term. Development of complex marketing is due to the marketing strategy of the enterprise.

Marketing in foreign economic activity requires the accounting and implementation of its strategic objectives. Necessary conditions for ensuring long-term and effective activity of the enterprise in foreign markets are: system of effective observation of world markets; response rate for specific orders and demand; effective communication channels, monitoring and analysis of information for tracking the results. Thus, the process of marketing activities of the business entity - is a constantly repeated post of prescription actions to the stages. The step-by-step model of improvement of management of marketing activity of the enterprise is offered.

References:

1. Tolpezhnikova T.G. (2013), “Modernization of marketing on the example of JSC “UMMC””, Theoretical and practical aspects of the economy and intellectual property: Collected Works, vol. 1, past 2, p. 279-282. (In Ukrainian).


355

2. Garkavenko S.S. (2004) Markety`ng [Marketing], Libra, Kyiv, Ukraine. (In Ukrainian).

3. Educational Materials Online, “Marketing in International Business”, available at: http://pidruchniki.com, (Accessed 13 August 2017). (In Ukrainian).

4. Kotler, Philip & Zaltman, Gerald (July 1971). "Social Marketing: An Approach to Planned Social Change". Journal of Marketing 35 (3). pp. 3–12.

УДК 338: 339.9.012.24 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ МЕХАНІЗМУ СТРУКТУРНОЇ ПОЛІТИКИ

В ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІЙ СФЕРІ УКРАЇНИ УДОВИЧЕНКО К.А.,

кандидат економічних наук Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Інформація, на основі якої проводиться оцінка і прогнозування

структурних зрушень повинна бути вичерпною і доступною. Вона повинна дозволити здійснити проведення з дотриманням необхідних формальних правил обчислень і змістовного аналізу отриманих результатів.

Інформація повинна мати такі характеристики: - значимість одержуваних на основі дослідження результатів, їх

можливість впливати на рішення, що приймаються; - достовірність, нейтральність і можливість перевірки; - порівнянність: це дозволяє в процесі аналізу і ухвалення рішення

виявити подібності, відмінності та тенденції досліджуваного об’єкта; - сталість: ця вимога наступності до методичної та облікової процедурам

при обробці інформації; - суттєвість: дозволяє виявити вказує на відносну важливість тієї чи іншої

події; - ефективність: це означає, що вигоди отримані на основі інформації,

повинні бути вищими за витрати на її придбання або отримання. Аналіз співвідношень структуроутворюючих елементів складних систем,

якою є національна економіка, вимагає адекватної інформаційної бази. Логічним є використання будь-якої статистичної системи, організованої на основі загальноприйнятих у міжнародній практиці принципів. Це дозволить вирішити проблему порівнянності результатів.

Цим вимогам відповідає система національних рахунків. Дана система є достатньою основою для подання порівнянних даних в міжнародні організації і для розробки узгоджених міжнародних принципів і стандартів більш спеціалізованих розділів економічної, фінансової та іншої статистики.

Система національних рахунків (СНР) – обліково-статистичний стандарт, що дає змогу на основі взаємопов’язаних показників і класифікацій


356

здійснювати макроекономічний облік, розрахунки макроекономічних показників і їх аналіз.

Цей стандарт основоположний для більшості країн світу в кількісній характеристиці стану економіки, моніторингу, контролю та прогнозування її розвитку [1]. Найважливішими класифікаціями в СНР є: класифікація видів економічної діяльності, класифікація суб’єктів за формами власності, організаційно-правових форм господарювання, класифікація продуктів, товарів та послуг зовнішньоекономічної діяльності, класифікація об’єктів адміністративно-територіального устрою.

Найважливішими групуваннями в СНР є: групування інституційних резидентних і нерезидентних одиниць за секторами (нефінансові корпорації, фінансові корпорації, загальнодержавне управління, домашні господарства, некомерційні організації, інші країни світу (решта світу)); групування за операціями (виробництво, утворення доходу, розподіл і перерозподіл доходу, використання фактичного доходу); групування за змістом операцій (операції з товарами і послугами, розподільчі операції, нагромаджувальні операції, балансуючі операції) [2].

Система національних рахунків служить для цілісного формалізованого відображення фінансово-економічних аспектів процесу виробництва, розподілу і використання кінцевого продукту. Іншими словами, в системі національних рахунків відбивається вся маса фінансово-економічної інформації, упорядкована таким чином, що кожна ланка економічної системи, кожна господарська одиниця знаходить або може знайти в них своє місце з усіма властивими їй економічними функціями і за господарськими зв’язками. Рахунки в стислому вигляді містять великий обсяг детальної інформації, організованої згідно з економічними принципами і уявленнями щодо того, як працює економіка. Вони містять вичерпний перелік видів економічної діяльності та дають уявлення про взаємини між різними економічними агентами і групами агентів, що функціонують на ринках. На практиці національні рахунки організовані за часовими періодами, що дає безперервний потік інформації, необхідний для контролю, аналізу та оцінки роботи будь-якої економічної системи в перебігу певного відрізка часу. Система національних рахунків містить також інформацію про виробничі активи і добробут населення в певний період часу. Крім того, в систему національних рахунків включена статистика, яка відображає зв’язки між національною економікою та рештою світу. У разі необхідності система національних рахунків може бути дезагрегована до необхідного рівня,, навіть до індивідуальних економічних агентів.

Таким чином, хоча система національних рахунків зазвичай називається системою, що розглядає економіку в цілому, з метою аналізу вона може виділятися на більш низьких рівнях агрегації. Використання системи національного рахівництва при проведенні досліджень макроекономічних явищ, що характеризуються високим ступенем агрегованості внутрішніх структур, дозволяє цілісно відобразити єдність національного господарського механізму у вигляді інтеграції оборотів продукту, обороту доходів і обороту


357

фінансових носіїв доходу. У практиці аналітичних досліджень величини, що визначають ті або інші характеристики економічних систем, по своїй суті є об’ємними або структурними показниками. Об’ємні показники описують кількісні зміни відповідних параметрів. У той же час структурні показники визначають якісну характеристику змін, що мали місце (процес розвитку). Між кількісними і якісними показниками, що характеризують економіку в цілому і окремі її елементи, існує взаємозв’язок. Іншими словами, зміна об’ємних показників, в більшості випадків супроводжується відповідними змінами структурних складових.

Застосування формальних методів дослідження структурних зрушень засноване на уявленні економіки країни як складної ієрархічної системи, в основі якої галузі та сектори економіки. Галузевий розподіл дозволяє виділити екстенсивні (кількісні) і інтенсивні (якісні) складові розвитку економіки. У прикладному значенні це може бути виражено у вигляді виділення галузей-лідерів і галузей-аутсайдерів.

Список використаних джерел: 1. Парфенцева Н. Міжнародні статистичні класифікації в Україні:

впровадження й використання / Н. Парфенцева. – Навчальний посібник. – К.: Основи, 2000. – 351 с.

2. Мельник М.І. Формування бізнес-середовища України в умовах інституційних трансформацій: монографія / М.І. Мельник. – Львів : ІРД НАН України, 2012. – 568 с. УДК 339.9 ЗАХИСТ ПРАВ СУБ’ЄКТІВ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ФІЛІПЕНКО Т.В., доктор наук з державного управління, професор,

завідувач кафедри державно-правових дисциплін та міжнародного права Донецький юридичний інститут МВС України

Перебудова економіки України на ринкових засадах супроводжується

дедалі більшим залученням нашої країни до існуючої системи світогосподарських зв’язків. Інтегрування економіки України у світове господарство, її участь у різних видах міжнародного підприємництва підвищує роль та значення зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) підприємств [1, с. 3].

Обов’язковими елементами правового статусу суб’єктів ЗЕД є їх загальні та спеціальні права й обов’язки. Загальні права та обов’язки, притаманні усім суб’єктам господарювання, що здійснюють свою діяльність як на території України так і за її межами. Спеціальними правами та обов’язками суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності наділяються в процесі ї здійснення.

Відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб’єкти ЗЕД наділені наступними спеціальними правами:


358

– здійснювати будь-які види зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньоекономічні операції, прямо не заборонені законами України, незалежно від форм власності та інших ознак;

– відкривати будь-які не заборонені законом валютні рахунки в банківських установах, розташованих на територіях інших держав;

– самостійно розпоряджатися (після сплати передбачених законом податків і зборів) валютною виручкою від проведених зовнішньоекономічних операцій (крім передбачених законом випадків);

– одержувати в іноземних фінансових установах на договірній основі валютні кредити на умовах, що не суперечать законодавству України;

– обирати контрагентів та укладати з ними зовнішньоекономічні договори (контракти);

– обирати за домовленістю з контрагентом за зовнішньоекономічним договором/контрактом юрисдикційний орган, що розв’язуватиме між ними спори;

– обирати за домовленістю з контрагентом за зовнішньоекономічним договором/контрактом національну належність законодавства, що застосовуватиметься при розгляді таких спорів;

– користуватися державним захистом своїх прав та законних інтересів у разі їх порушення за межами України шляхом звернення до дипломатичних та консульських установ, державних торговельних представництв, а також в інший спосіб, визначений законом.

Спеціальними обов’язками суб’єктів ЗЕД є дотримання вимог чинного законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, а саме:

– здійснення у передбачених актами законодавства випадках ліцензування та квотування імпортно-експортних операцій, а також виконання умов їх надання;

– дотримання вимог щодо змісту, форми та державної реєстрації зовнішньоекономічних договорів (контрактів);

– у разі здійснення ЗЕД в Україні у формі створення іноземним суб’єктом господарювання (зі статусом юридичної особи) філій, представництв, інших відокремлених підрозділів (без статусу юридичної особи) – здійснити реєстрацію подібного суб’єкта в установленому порядку;

– у разі запровадження в установленому порядку режиму обов’язкового розподілу валютної виручки від проведення зовнішньоекономічних операцій між суб’єктами ЗЕД та уповноваженими державними валютними фондами здійснювати відповідні відрахування іноземної валюти з дотриманням передбачених для цього процедур;

– вести бухгалтерський та оперативний облік зовнішньоекономічних операцій, а також статистичну звітність, яку повинні надсилати органам Державної служби статистики України;

– імпортувати в Україну лише ті товари, які за своїми технічними, фармакологічними, санітарними, фітосанітарними, ветеринарними та екологічними характеристиками не порушують мінімальних умов відповідних стандартів та вимог, що діють на території України (у разі відсутності


359

національних стандартів та вимог України на певний товар – застосовувати відповідні міжнародні стандарти та вимоги або іноземні стандарти та вимоги, що діють у провідних країнах-експортерах зазначених товарів);

– утримуватися від порушень встановлених законом заборон, обмежень щодо субсидованого імпорту, демпінгового імпорту, реекспорту;

– у разі порушення вимог законодавства про ЗЕД нести передбачену ним господарсько-правову відповідальність, у т.ч. у формі застосування спеціальних санкцій, відповідно до встановленого порядку;

– інформувати Нацбанк України про відкриття валютних рахунків за межами України та надавати відомості про використання своїх валютних рахунків фіскальним органам у встановленому порядку.

Законодавством України гарантовано рівність прав та однаковий захист усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. Такий захист здійснюється за зверненням зазначених суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності через дипломатичні та консульські установи, державні торговельні представництва, які представляють інтереси України [2, ст. 28].

Слід зазначити, що у разі застосування до українських суб’єктів господарювання дискримінаційних заходів на території певних держав, в Україні можуть бути застосовані аналогічні заходи до суб’єктів господарювання відповідної країни [2, ст. 29; 3, ст. 389].

До заходів у відповідь на дискримінаційні або недружні дії іноземних держав та економічних угруповань відносять:

- застосування повної заборони (повного ембарго) на торгівлю; - застосування часткової заборони (часткового ембарго) на торгівлю; - позбавлення режиму найбільшого сприяння або пільгового спеціального

режиму; - запровадження спеціального мита; - запровадження режиму ліцензування та/або квотування

зовнішньоекономічних операцій.; - встановлення квот (контингентів); - запровадження комбінованого режиму квот і контингентів; - запровадження індикативних цін щодо імпорту та/або експорту товарів; - інші заходи, передбачені законами та міжнародними договорами

України Спори, що виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності,

іноземними суб'єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності можуть розглядатися судами України, а також за згодою сторін спору Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України [2, ст. 38].

До компетенції Арбітражного суду відносяться суперечки, що виникають з відносин: купівлі-продажу (постачання) товарів, виконання робіт, надання


360

послуг, обміну товарами і послугами, перевезення вантажів і пасажирів, торгового представництва і посередництва тощо.

Стаття 7 Європейській конвенції, ратифікованої Україною у 1963 р., дозволяє сторонам обрати право, яке застосовуватиметься арбітрами під час розгляду справи з урахуванням положень контракту і торговельних звичаїв.

Відповідно до п. 2 ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися:

1) спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном;

2) спори підприємств із іноземними інвестиціями й міжнародних організацій, створених на території України, між собою, спори між їхніми учасниками, їхні спори з іншими суб’єктами права України [4, ст. 1].

Арбітражне рішення, незалежно від того, у якій країні воно було винесене, визнається обов’язковим і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Отже, Україна, відповідно до чинного законодавства здійснює захист прав та законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України згідно з нормами міжнародного права.


1. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: навч. посібник / [За редакцією Ю.Г. Козака, Н.С. Логвінової, І.Ю. Сіваченка]. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 792 с.

2. Про зовнішньоекономічну діяльність : Закон України від 16.04.91 № 959-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 29. – Ст. 377.

3. Господарський кодекс України : Закон України від 16.01.2003 № 436-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144.

4. Про міжнародний комерційний арбітраж : Закон України від 24.02.94 № 4002-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 25. – Ст. 198. УДК 351:338

СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ – ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ДЕРЖАВОЮ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРОБУТУ

ЧЕРНИШ О.І., доктор наук з державного управління, професор


Соціальний захист населення все більш стає актуальним та займає провідне місце у програмах розвитку різних країн. Деякі вчені вважають, що переосмислення недооцінки його у розвинутих країнах, або відсутності у


361

деяких державах які розвиваються сформувало чітку позицію що, допомога особам, домашнім господарствам та громадам у вирішенні різноманітних ризиків необхідна для прискореного скорочення масштабів бідності та сталого економічного та соціального розвитку [1, с. 230].

Концептуально, за визначеннями провідних вчених [1-6], сучасний соціальний захист зараз зміщується до управління соціальними ризиками, у бік зменшення економічної вразливості домашніх господарств з відповідними інструментами і за допомогою формування нових споживчих моделій.

Для країн, які розвиваються, мова йде про відхід від непродуктивних стратегій подолання кризи для населення (наприклад, видалення дітей від шкіл, відкладання реформування охорони здоров’я або соціального захисту та ін.).

Як зазначає Стайдінг Ж., заміна старих стратегій розвитку соціального захисту за допомогою попереднього планування та нових механізмів, допоможуть населенню передбачати та захищатися від сучасних потрясінь, як політичних так і погодних стихійних лих [1, с. 230]. Для всіх країн мова йде про переосмислення розробки та впровадження традиційних громадських заходів, таких як ринок праці, соціальне страхування та політика соціальної допомоги.

В свою чергу Барріентос А., Гульме Д. вважають якщо йде переосмислення державою загального добробуту то воно повинно мати форму вираження у соціальній політики, яка спрямовується на матеріальне забезпечення певних категорій населення за кошти державного бюджету і спеціальних позабюджетних державних фондів, а коли є обставини, які є соціально значимими, з метою вирівнювання соціального положення цих громадян у порівнянні з іншими членами суспільства [2, с. 10].

Цікавою та доречною, на мій погляд, є позиція Танзані В. він вважає що потрібно розмежовувати терміни «соціальне забезпечення» і «соціальний захист». Якщо ми говоримо у контексті захисту прав і свобод, то за його роздумом термін «соціальне забезпечення» є більш точним тому що, містить три напрями діяльності щодо виконання прав і свобод людини: 1) шляхом позитивного впливу на формування їх загально соціальних гарантій; 2) шляхом вжиття заходів, зокрема юридичних, для запобігання порушенню прав і свобод, профілактики; 3) відновлення порушеного правомірного стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності [3, с. 61–63].

Отже, соціальне забезпечення, як переосмислення державою загального добробуту – це створення соціальних умов, необхідних для використання цих прав, а захист є лише одним із його складових елементів.

Тому я поділяю думку цього автора, і вважаю що використання терміну «забезпечення» видається більш прийнятним, оскільки слово «захист» асоціюється з якоюсь тимчасовою дією, яка має закінчитись як тільки мине загроза. Що ж стосується забезпечення – це тривалий процес, який має сталий характер і не залежить від тимчасових життєвих ускладнень .

Соціальний захист України рухається в напрямі розвитку. Відкинуті як неефективні, дорогі або навіть згубні для розвитку програми які унеможливлюють забезпечення незахищених верств населення. Тепер все


362

більше розуміється, що надання допомоги окремим особам, домашнім господарствам та громадам у вирішенні різноманітних ризиків необхідне для прискореного скорочення бідності та сталого економічного та людського розвитку.

Але, щоб бути ефективним у контексті європейських країн, треба забезпечити необхідну безпеку населенню, використовуючи нові програми та інструменти. Просте копіювання публічно наданих та профінансованих програм із інших країн у багатьох випадках не зробить ефекту. Хоча такий комплексний підхід може мати багато ризиків, тому існуючи інструменти соціального забезпечення рішають різноманітні ризики, ніж традиційні у соціальному захисті.

У суспільстві ринкових відносин головну функцію соціального забезпечення бере на себе держава як головний суб’єкт соціальної політики і соціального захисту [4]. Вона надає соціальні гарантії, використовуючи механізм довготривалої дії, який передбачен законом держави, спрямован на реалізацію конституційних прав громадян. Основою державних соціальних гарантій є мінімальні соціальні стандарти.

Мінімальні соціальні стандарти – це встановлені законодавством України норми і нормативи, які закріплюють мінімальний рівень соціального забезпечення та захисту. Систему державних мінімальних стандартів утворюють взаємопов’язані державні мінімальні соціальні стандарти у всіх сферах та галуззях. Наприклад, у сфері пенсійного забезпечення встановлюються мінімальні розміри державних пенсій. Державне регулювання зберігається в найважливіших елементах пенсійної системи, пов’язаних із дотриманням необхідних державних гарантій. Стандарти визначаються державними законами або встановлюються урядом країни.

Усі мінімальні державні гарантії повинні визначатися державним стандартом рівня життя населення. Поняття «рівень життя» відображає процес задоволення матеріальних і духовних потреб людей. Зміст цього поняття можна представити у вигляді системи комплексів потреб і засобів їх задоволення.

Сьогодні законодавчо визначається лише один аспект цього поняття – прожитковий мінімум. Він характеризує мінімум життєвих засобів, необхідних для нормального відтворення робочої сили і розвитку особи. Це показник об'єму і структури споживання найважливіших матеріальних благ і послуг на мінімально припустимому рівні, що забезпечує умови підтримки активного фізичного стану дорослих, соціального і фізичного розвитку дітей і підлітків.

Після розгляду й аналізу вищевикладених проблем, без яких немислиме існування і плідна життєдіяльність нашого суспільства, напрошується єдино можливий в цій непростій ситуації висновок, що для нормального функціонування соціально орієнтованої ринкової економіки України і успішного створення ефективного соціально-захисного механізму мають бути здійснені конкретні кроки, перш за все негайне ухвалення і послідовне запровадження в дію нормативно-законодавчих актів, спрямованих на підвищення зайнятості і забезпечення державою соціальної підтримки населення; надання державної допомоги в створенні і підтримці таких нових, властивих ринковій економіці


363

інститутів, як біржа праці, ринок робочої сили, центри зайнятості і підвищення кваліфікації та ін.


1. Standing G. Social protection in Central and Eastern Europe: a tale of slipping anchors and torn safety nets //Welfare states in transition: National adaptations in global economies. – 1996. – С. 225-255.

2. Barrientos A., Hulme D. (ed.). Social protection for the poor and poorest: Concepts, policies and politics. – Springer, 2016. - 230 р.

3. Tanzi V. Globalization and the future of social protection //Scottish Journal of Political Economy. – 2002. – Т. 49. – №. 1. – С. 116-127.

4. Arjona R., Ladaique M., Pearson M. Growth, inequality and social protection //Canadian Public Policy/Analyse de Politiques. – 2003. – С. S119-S139.

5. Barrientos A. Social protection and poverty //International Journal of Social Welfare. – 2011. – Т. 20. – №. 3. – С. 240-249.

6. Шевченко Л.С. Соціальні ризики та соціальна безпека праці: монографія / Л.С. Шевченко. – Х.: Право, 2009. – 280 с. УДК 332.1:711.4

ПРОБЛЕМИ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІЧНИМ РОЗВИТКОМ МІСТ У ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ УМОВАХ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ

УКРАЇНИ ЧЕРНИШОВ О.Ю.,

старший викладач кафедри менеджменту виробничої та невиробничої сфери, Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Основу формування сучасної територіальної структури економіки

України заклали процеси індустріалізації, які зумовили зосередження виробничих підприємств у великих та малих містах, причому в останньому випадку виробничі підприємства часто відігравали містоутворювальну роль. Разом з тим, дія економічного закону концентрації виробництва є передумовою не тільки підвищення ефективності виробничих процесів та їхньої організації, а й постійного відтворення соціально-економічних та екологічних дисбалансів між різними територіями внаслідок процесів урбанізації, диференціації рівнів розвитку інфраструктури, підвищення антропогенного навантаження на місцеву екологічну систему тощо.

За умов соціально-економічних перетворень після набуття Україною незалежності зазначена ситуація ускладнилася через низьку конкурентоспроможність національної промислової продукції та структури виробництва в цілому, посилення розриву між рівнем привабливості великих та малих міст з точки зору можливостей отримання роботи, забезпеченості інфраструктурою, перспектив ведення бізнесу та ін. З огляду на сказане малі міста, які колись були центром тяжіння населення, перетворилися на


364

депресивні території, перш за все, за рахунок погіршення фінансово-економічного стану місто утворювальних підприємств, відсутності ресурсів для модернізації транспортної, соціальної, рекреаційної, житлово-комунальної інфраструктури, зниження рівня добробуту населення і відтоку молоді та впливу інших факторів. Виходячи з даних обставин, нагальною проблемою реалізації соціально-економічної політики держави та органів місцевого самоврядування за умов сьогодення виступає подолання процесів регресу малих міст, дисбалансів в рівні безробіття, оплати праці, якості життя між великими та малими містами.

У економічній політиці міста особливе місце займає економічне стимулювання розміщення нових виробничих об'єктів, здатних виробляти конкурентоспроможну продукцію і швидко реагувати на зміну ринкової кон'юнктури. У першу чергу це стосується розвитку малого та середнього підприємництва, яке має виражену регіональну орієнтацію і суттєво впливає на зміни в структурі економіки. Саме малий бізнес може ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями. Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території необхідно сприяти формуванню центрів малого і середнього бізнесу, створенню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон, центрів активної науково-технічної діяльності.

Державне регулювання, будучи складовою частиною діяльності місцевих виконавчих органів влади з управління процесами економічного розвитку регіону, здатне надавати різнопланові впливи на багато явищ, умов і тенденцій. Разом з тим, обґрунтоване державне регулювання не повинно вести до придушення ліберальних засад в економіці, швидше навпаки: зростання його ролі передбачає прояв у створенні цілісної системи ринкових інститутів, правил господарювання, кодексів поведінки господарюючих суб'єктів і, природно, самих місцевих органів управління. Вирішення цієї важливої задачі включає забезпечення правової, організаційної, економічної, суспільної, ідеологічної складових захисту позитивних ліберальних цінностей в системі місцевого відтворення [1, с. 79].

Мабуть, незабаром великі і передові міста прийдуть до усвідомлення необхідності глибокого і багатогранного моніторингу процесів, особливо у зв'язку з системним підходом до розвитку. Це викликає потребу вже сьогодні в наступних видах робіт організаційно-методичного характеру: по-перше, формування переліку типових територіальних проблем і найбільш загальних параметрів внутрішньо-регіональних ситуацій, по-друге, оцінки територіальних і галузевих протиріч і дисбалансів, по-третє, інвентаризації наявних баз даних, потенційно можливих для застосування в цілях моніторингу, по-четверте, розробки технології та всіх процедур моніторингу; по-п'яте, підготовки відповідних кадрів і структур для впровадження системи моніторингу. Все це, в першу чергу, вимагає зміни мислення і зацікавленості вищого керівництва місцевих адміністрацій .

Ускладнюючим чинником аналізу місцевих систем управління економічним розвитком та механізмів їх функціонування є та обставина, що як


365

суб'єкт так і об'єкт перебувають у полі системного впливу державного управління. Як відомо, державне управління володіє рядом аспектів: суспільно-політичним, що визначає закономірності й найважливіші ідейно-політичні параметри системи державного управління; організаційно-структурним, який відображає особливості організаційної структури державного управління; структурно-функціональним, що складає механізми реалізації функцій управління; форми, методи і процеси, притаманні державно-управлінській діяльності. За кожним із зазначених напрямів держава здійснює регулювання. Ефективне державне регулювання означає взаємодію сукупності всіх елементів, у рамках якої кожному із елементів належить чітко визначене місце і функції [2, с. 217].

Відмітимо ще одну особливість державного управління економічним розвитком (яке об'єктивно може бути не тільки прямим, а й опосередкованим): фактично держава вирішує велику множину питань, що не пов'язані безпосередньо із розвитком тих чи інших міст. Однак, зважаючи, що міста є невід'ємною складовою регіону та держави, вирішення зазначених питань має вплив і на їх функціонування [3, с. 112].

На підставі викладеного можна стверджувати, що рівень розвитку малих міст не відповідає сучасним вимогам розвитку національної та регіональної економіки через недостатній рівень фінансових ресурсів; монофункціональність малих міст; низький рівень розбудови міської інфраструктури та виконання будівельних робіт; непрозорість державних закупівель; «відтік мізків» до великих міст та обласних центів; слабкий зв'язок із сільськими населеними пунктами в зоні впливу малого міста тощо. Ці проблеми визначають низьку динаміку економічного розвитку малих міст.


1. Бутко М. Державне регулювання як інструмент підвищення конкурентоспроможності регіонів / М. Бутко, Л. Подоляк // Економіка України. – 2007. –№ 6. – С. 79–82.

2. Бабінова О. Методи залучення громадськості до прийняття управлінських рішень: зарубіжний досвід / О. Бабінова // Ефективність державного управління; Збірник наук, праць ЛРІДУ НАДУ. - Львів, 2004/2005. - Вип.6/7. – С. 217–224.

3. Державне регулювання розвитку соціальної інфраструктури населених пунктів України: навч. посіб. / В.М. Вакуленко, О.С. Ігнатенко, О.Ю. Лебединська та ін. – К. : Вид-во УАДУ, 2002. – 112 с.


366

УДК 355.018 АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МЕНЕДЖМЕНТУ

В ГАЛУЗЯХ І СФЕРАХ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ЧЕЧЕЛЬ Г.О.,

доктор економічних наук, доцент БОЙКО Г.І., студентка


Для України має особливе значення огляд змін, які відбуваються в сфері управління, оскільки йде зміна економічної системи. Нові умови господарювання вимагають нових підходів до управління. Звідси на перший план виходить необхідність рішуче ламати стереотипи мислення, які склалися протягом тривалого часу. Щоб сконструювати модель менеджменту для України, слід розглянути: кризові явища у вітчизняному менеджменті, особливості українського характеру і перехідного періоду.

Ще однією проблемою управління є те, що плановій економіці не вдалося сформувати в українському менеджменті традиції точності, пунктуальності, здатності до управління своїм часом і часом підлеглих, створити механізми протидії суб'єктивної авральності, стихійності, компанійщина тощо. Щоб зрозуміти сучасні проблеми українського менеджменту, необхідно проаналізувати методи управління адміністративно-командної системи.

Проблеми управління мають свої особливості для різних підприємств, але в той же час у них багато спільного. З одного боку, більшість з цих проблем так чи інакше пов'язані з галузевими особливостями і специфікою конкретних виробничих процесів, а з іншого боку – з тієї загальною економічною ситуацією, яка формує «зовнішнє середовище», в якій підприємства змушені працювати. Таким чином, проблеми управління можуть бути поділені на загальні та галузеві.

Загальні проблеми управління пов'язані з особливостями поточного моменту - здійсненням економічної реформи, сутність якої полягає в переході від адміністративних методів управління економікою до ринкових виробничих відносин. Як відомо, в ринкових умовах на перше місце виходять горизонтальні виробничі зв'язки, які замінять невиправдано жорстке державне регулювання. При цьому прибуток не гарантовано державною системою планування, а визначається фінансовими результатами роботи підприємства - співвідношенням його доходів і витрат. Тому саме економічний аспект набуває для керівників підприємства першочергове значення, в результаті чого відбувається перехід до переважно економічних методів управління

Проблеми, що загрожують підприємствам торгівлі, також можна розбити по мірі їх передбачуваності на очікувані та неочікувані. Виникнення очікуваних проблем можна спрогнозувати на відміну від неочікуваних. Ще одна класифікація проблем підприємств торгівлі заснована на можливості контролювати проблему (керовані; некеровані; умовно керовані). Впливати немає на що, виникає проблема механізму ризик-менеджменту на


367

підприємствах. Вона вирішується фахівцем в залежності від того, в який час це відбувається і в який саме господарській діяльності.

Ще однією проблемою є нерозвиненість управлінської підприємливості у сфері агро–бізнесу. Адже саме вона виступає найбільш активним фактором оновлення сучасного виробничого та соціально-економічного життя підприємства. Існує думка, що тільки керівники підприємств здатні і повинні бачити майбутній образ організації, а отже ініціювати зміни. Це призводить до збереження бюрократичної структури організації, не націленої на оновлення. У свою чергу, "верхи", боячись втратити наявні привілеї через можливі невдачі при змінах, продовжують спиратися на звичну структуру організації, яка за своєю суттю не здатна сприймати нове.

Жорстке централізоване планування приводило до відсутності конкуренції. У такій системі автотранспортні підприємства мали можливість, не витрачаючи ніяких зусиль, диктувати клієнтам свої умови. Більшість підприємств виконувало тільки перевізні операції, не цікавлячись потребами клієнтів в інших послугах. В транспортному ланцюзі виробник-перевізник-споживач були наступні недоліки: низький рівень взаємодії між підприємствами транспорту і споживачами їх послуг; значна розпорошеність інтересів сторін; низький рівень інформаційного зв'язку між учасниками перевізного процесу; значні простої вантажних одиниць (контейнерів) у вузлових пунктах в очікуванні обслуговування підприємствами транспорту; неможливість інформування споживача про місце знаходження відправлення і часу прибуття до місця призначення; недосконала система документообігу і т. п. По мірі ослаблення планових, почала виникати необхідність переходу економіки країни до ринкових відносин.

Ще одна проблема існуюча в розвитку будівельних організацій змусила розширити дослідження в області розробки і впровадження нових форм управління.

Успіхи в галузі розвитку засобів обчислювальної техніки, значне зниження її питомої вартості, досягнення в області інформатизації управління, зарубіжний та вітчизняний досвід впровадження передових інформаційних технологій у сферу управління та навчання дозволили зробити висновок, що підвищення ефективності оперативної підготовки посадових осіб органів управління в сучасних умовах пов'язано з розробкою і впровадженням комп'ютерних форм оперативної підготовки.

Добре розвинена промисловість держави – це головний ключ до добробуту його громадян, запорука його багатства і великих економічних можливостей. Країна, в якій розвинута промисловість, економічно незалежна від інших держав і має величезний потенціал. Вона, як і всі інші галузі економіки, має ряд значних проблем, які необхідно вирішити в найближчі терміни.

Однією з найбільш важливих проблем промисловості є жорстка необхідність її технічної модернізації.


368

Другою важливою проблемою є брак фінансування і нестабільна матеріально-технічна база. Освоєння і впровадження сучасних технологій обліку та контролю - ось головна необхідність будь-якої промислової галузі.

Третьою важливою проблемою, яка негативно впливає на розвиток промисловості, є недостатньо розвинута науково-дослідна робота в даній сфері.

Четвертою найважливішою проблемою є різкий відтік кваліфікованих кадрів та погіршення соціальної ситуації на підприємствах. Брак кадрів різко впливає на розвиток промислового комплексу.

Загальні проблеми управління, наявні на вітчизняних підприємствах, пов'язані з економічною реформою і переходом до ринкових виробничих відносин, а також з труднощами і макроекономічними помилками, пов'язаними з цим процесом. У цих умовах загальний напрямок підвищення ефективності управління можна визначити як необхідність переключення уваги керівників і фахівців підприємств з організаційно-технічних завдань на організаційно-економічні питання, з урахуванням як стратегічних завдань, так і локальних проблем. УДК 658.5:658.261

ПРОДУКТОВИЙ БАЛАНС ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ УКРАЇНИ: НОВІ ТЕНДЕНЦІЇ І ЗАКОНОМІРНОСТІ ФОРМУВАННЯ

ШКРАБАК І.В., доктор економічних наук, доцент, зав. кафедрою менеджменту

ДВНЗ «Донецький національний технічний університет» Аналіз структури нетто-споживання електричної енергії протягом 2010-

2015 рр. показав, що переважна частка електроенергії споживається промисловістю – 44,4 % та населенням – 29,66 % відповідно. Доцільним є аналіз формування продуктового балансу електроенергії України.

Валове виробництво електроенергії протягом 2012-2015 рр. скоротилося від 198878 гВт*год до 163682 гВт*год або на 17,69%. Ця тенденція супроводжувалася скороченням експорту від 11561 гВт*год до 3591 гВт*год. Якщо протягом 2012-2014 років імпорт електроенергії коливався на рівні 89 гВт*год або 0,02-0,04%% від валового виробництва, то у 2015 році імпорт зріс до 2241 гВт*год або 1,37% виробництва. Зазначені тенденції обумовили зміну внутрішнього постачання з 187406 гВт*год у 2012 р. до 162332 гВт*год у 2015 р. [1].

Відбулося скорочення на 257074 гВт*год або 13,37% внутрішнього постачання електроенергії. Слід зазначити, що власне споживання скоротилося на 8250 гВт*год з 28317 гВт*год у 2012 р. до 20067 гВт*год у 2015 р. Разом з тим, власне споживання безпосередньо генеруючих потужностей скоротилося з 15481 гВт*год до 13032 гВт*год протягом 2012-2015 рр.

Відповідне падіння споживання на 15,82% корельовано з загальним падінням виробництва на 17,69%. Разом з тим акумулюючі установки енергетичного сектору збільшили своє споживання з 687 гВт*год до 1574 гВт*год або на 13,57%. Аналізуючи втрати електроенергії, то слід зазначити що їх обсяг


369

скоротився від 21421 гВт*год у 2012 р. до 17442 гВт*год у 2015 р. У відносному вимірюванні частка втрат у внутрішньому споживанні теж скоротилася від 11,43% до 10,74%. Кінцеве споживання електроенергії складає майже незмінні 73,5% від внутрішнього постачання.

Загальний обсяг кінцевого споживання скоротився за аналізований період на 13,56% від 137668 гВт*год до 118989 гВт*год. Структура кінцевого споживання істотно не змінилася. В 2012 р. 45,84% споживалося промисловістю; 6,74% транспортом та 48,42% іншими споживачами (сільським господарством, сектором торгівлі та послуг, побутовими споживачами та ін.) [2, 3].

За аналізований період частка промисловості скоротилася до 41,99% і склала 49963 гВт*год, що на 20,82% менше базового періоду. Споживання електроенергії транспортом скоротилося від 9279 гВт*год до 6807 гВт*год на рік або на 26,64%, що і обумовили скорочення частки такого споживання від 6,74% до 5,72%. Споживання іншими секторами зросло на 3069 гВт*год або на 4,7%. Часка у загальному споживанні відповідно теж зросла від 47,42% до 52,29%.

У сфері промисловості в абсолютному виразі найбільше падіння демонструвала чорна металургія (-6126 гВт*год) та хімічна промисловість (2606 гВт*год). Зростання було притаманне тільки споживанню у кольоровій металургії від 1003 гВт*год у 2012 р. до 1657 гВт*год у 2015 р. У відносному вимірюванні лідером падіння споживання було виробництво транспортного устаткування – 50,19% за 2012-2015 рр [3].

Порівняно з промисловістю падіння споживання в інших секторах було не на стільки суттєвим – 3069 гВт*год або 4,7%. Саме це обумовило зростання відносної частки цього сектору у загальному споживанні. Споживання у побутовому секторі скоротилося на 1387 гВт*год або 3,61% ( з 38405 гВт*год у 2012 р. до 37018 гВт*год у 2015 р). Це свідчить про досить високий рівень нееластичності попиту побутового сектору на електроенергію.

Найбільш суттєве падіння спостерігалося в групі інших споживачів спостерігалося у сільському господарстві – 12,76% або 489 гВт*год. Досить суттєво, на 5,14% та 3,61% скоротилося за аналізований період споживання електроенергії у сфері торгівлі та в сільському господарстві. На кінець 2015 р. сільське господарство споживало 3342 гВт-год порівняно з 3831 гВт*год у 2012 р, а сфера торгівлі відповідно 21835 гВт*год та 23020 гВт*год.

Таким чином, дослідження дало змогу виявити такі тенденції в енергетичному секторі України:

� структура нетто-споживання електричної енергії протягом 2010-2015 рр. практично не змінилася;

� скорочення внутрішнього постачання було збалансоване відповідними змінами у власному споживанні енергосектору та кінцевому споживанню;

� зменшення обсягів споживання електроенергії викликано загальним падінням виробництва в країні;

� найбільше падіння обсягів споживання демонструють чорна металургія, хімічна промисловість та сільське господарство.


370

Виявлені тенденції свідчать про поглиблення структурних диспропорцій в економіці країни, що позначається і на стані енергетичного сектору. Зростання вартості енергоносіїв обумовлює зростання собівартості електроенергії, що є непід’ємним для вітчизняної економіки. Виходом з ситуації можуть стати комплексні рішення щодо збільшення генераційних потужностей відновлюваних джерел електроенергії і виваженої структурної політики держави, пріоритетом якої мають стати зміни технологічного укладу вітчизняної економіки, розвиток ВДЕ, політика енергозаощадження й енергоефективності на підприємствах, диверсифікація джерел енергопостачання у промисловості.


1. Енергетична стратегія України на період до 2035 року. Біла книга енергетичної політики України «Безпека та конкурентоспроможність» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mpe.kmu.gov.ua/minugol control /uk/ doccatalog/list?currDir=50358/.

2. Звіт про результати діяльності Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг 2015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nerc.gov.ua/data/filearch/Catalog3/Richnyi_zvit_2015.pdf.

3. Звіт про результати діяльності Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг 2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nerc.gov.ua/data/filearch/Catalog3/Richnyi_zvit_NKREKP_2016.pdf.


371

Секція 5 ДЕРЖАВНЕ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ В КОНТЕКСТІ

СУСПІЛЬНО-ГУМАНІТАРНОГО ДИСКУРСУ

УДК 352:657.005.52

ПЕРСПЕКТИВИ ПЕРЕТВОРЕНЬ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД МАРОВА С.Ф.,

доктор з державного упавління, професор ГОЛТВЕНКО О.В.,

перший заступник голови м. Маріуполя Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Сучасні перетворення об'єднаних територіальних громад (ОТГ)

спрямовані на задоволення інтересів жителів громади: забезпечення гідного рівня надання послуг (освіта, охорона здоров'я, соціальний захист, житлово-комунальне господарство та інш) й розвиток інфраструктури відповідної ОТГ.

Враховуючи, що понад 60% [1] населення України проживає у містах, слід також зазначити, що населенню міст, як правило, притаманний вищий рівень громадянської активності, тому саме забезпечення збалансованого розвитку міських територіальних громад є одним з базових принципів регіональної політики, наприклад, у країнах Європи.

Державне та територіальне управління у містах передбачає впровадження плану дій – стратегії розвитку міст, – що має задовольняти інтереси жителів громади. Так, результатом суспільно-гуманітарного дискурсу та роботи команди управлінців міста, стала «Маріуполь: стратегія розвитку – 2021» [2], в якій серед інших виділено збалансоване і комплексне вдосконалення якості життя, його безпека, а також створення умов для постійного зростання інвестицій, як основи подальшого стабільного економічного розвитку. Адже влада розуміє, що гальмування економічних реформ призводить до зниження показників інноваційного розвитку підприємств й соціального розвитку громади.

Основною проблемою комплексного територіального соціо-еколого-економічного розвитку маріупольської агломерації є різний адміністративний устрій Маріуполя і приміських громад, на території яких знаходяться найважливіші об'єкти інфраструктури міста: Старо-Кримське водосховище, очисні споруди, планована кільцева автодорога, аеропорт і зони перспективної забудови, кладовище. У той же час приміські території мають потребу в інфраструктурі Маріуполя для експорту аграрної продукції, отримання послуг охорони здоров’я, культури і освіти та інш.

Серед орієнтирів удосконалення державної регіональної політики в Україні щодо забезпечення сталого розвитку міст, що співголошується зі Стратегією [2] можна виділити:

- узгодження загальнодержавних, регіональних та місцевих концепцій, стратегій та програм, зорієнтованих на сталий розвиток територій з

Секція 5. ДЕРЖАВНЕ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ В КОНТЕКСТІ СУСПІЛЬНО-ГУМАНІТАРНОГО ДИСКУРСУ

372

урахуванням стратегічних цілей та орієнтирів політики сталого збалансованого розвитку споріднених СЕЕС територіальних громад в країнах ЄС, стратегічних цілей та орієнтирів європейської політики сталого регіонального розвитку, а також із урахуванням перспектив міждержавної, міжрегіональної співпраці України та ЄС у цій сфері.

- розвиток державно-приватного партнерства для сприяння процесу екологізації виробництва та створення соціально відповідального, «зеленого» бізнесу, спільного (держава – бізнес-структури) облаштування території міст.

Партнерство має стати вирішальним в процесі трансформації міста зосередження металургії України – джерела фінансового наповнення економіки регіону та країни в цілому. Промисловий комплекс міста представлений більш ніж 50 великими підприємствами, вони виробляють широкий спектр промислової продукції, в числі яких металургійні комбінати Групи Метінвест – ММК імені Ілліча і МК «Азовсталь», що виробляють майже 70% експортної продукції в зовнішньоторговельному обороті, продукцію цих підприємств купують 50 країн світу, а її обсяги – 39,8% виробництва Донецької області в 2015 році [3].

Саме партнерський діалог забезпечуватиме лояльність громади до впроваджуваних спільних планів щодо розв’язання нагальних соціально-економічних й екологічних проблем розвитку територіальних громад на засадах упевненого розвитку. Доцільним представляється розширення доступу громадськості до генеральних планів шляхом розміщення їх цифрових версій на сайтах органів місцевого самоврядування. Серед передбачених Стратегією показників виміру діалогу між владою та громадою можна вважати Інтегральний показник залучення жителів до муніципальних цифрових сервісів, що до 2021 року планується збільшити до 40 тис. осіб, порівняно із поточним (2017 р.) показником – 7 тис. осіб.

Прозорість та партнерство є запорукою екологізації не лише промисловості міста та регіону, а й загальних перетворень територіальної громади, спрямованих на удосконалення інституційного середовища забезпечення упевненого розвитку міста.


1. Чисельність населення на 1 січня 2014 року та середня чисельність за 2013 рік. Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2014/ds/kn/kn_u/kn0114_u.html.

2. «Маріуполь: стратегія розвитку – 2021» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://marsovet.org.ua/upload/documents/file/Strategy-2021-UKR.pdf.

3. Офіційний сайт Маріупольської міської ради [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mariupolrada.gov.ua/.


373

УДК 316.3: 338.48 РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ В СФЕРІ ТУРИЗМУ:

ТРАНСКОРДОННИЙ АСПЕКТ СТОЙКА А.В.,

доктор з державного управління, професор КОНОВАЛОВ А., здобувач


Сучасний туризм – одна із найпотужніших та динамічних галузей світового господарства, тенденції розвитку якого свідчать про упевнену позитивну динаміку попиту на курортно-рекреаційні послуги.

У глобальній економіці середньорічні темпи зростання сукупних доходів від оздоровчого туризму, починаючи з 2012 р. складали 6,8%, досягнувши 563,2 млрд дол. США в 2015 р.; за прогнозом, до 2020 р. вони зростатимуть з середньорічним темпом 7,5% до 808 млрд дол. США [1].

Туристська галузь – одна із складових економіки України, важливий чинник інтеграції держави в європейське і світове співтовариство. Галузь є невід’ємною складовою формування зовнішньоекономічних зв’язків, а що певною мірою здійснюються на умовах транскордонного співробітництва. Останнє дає змогу реалізувати спільні проекти та програми щодо розвитку туризму та спрощення переміщення громадян.

Територіальне управління розвитком громад в умовах децентралізації спонукає до транскордонного співробітництва, що сприятиме вирішенню проблемних питань та усуненню диспропорцій в економічному розвитку регіонів, а також позитивно вплине на збереження добросусідських відносин та спрямовуватиметься на поглиблення економічних, соціальних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших відносин між територіальними громадами сусідніх країн. Західні області України, статистичні показники розвитку туристичної сфери яких мають усталену тенденцію зростання, особливо вимагають функціонування не лише механізмів державного управління, а й суспільно-гуманітарного дискурсу щодо розвитку специфічних категорій регулювання взаємовідносин в громадах та зниження соціального напруження в суспільстві, особливо, в умовах введення безвізового режиму.

Так, вказані якісні характеристики певною мірою окреслюють специфічну категорією – соціальний капітал, що відповідає окресленим запитам сьогодення та набуває вагомого значення в умовах нестабільного економічного розвитку при загальноукраїнському зниженні рівня довіри до влади та владних структур.

Базовою функцією соціального капіталу, яка визначає передумови для сталого розвитку суспільства на основі довіри, становлення особистості, самоствердження впевненості, є функція соціалізації. Найважливішим інститутом соціалізації особистості є об’єднання, яке стимулює соціальну активність і створює додаткові умови для формування життєвої позиції. Самодіяльна спільнота надає додатковий життєвий простір для соціального


374

самоствердження, оцінки та визнання результатів своєї діяльності, і в силу цього має величезний виховний потенціал. Соціалізації особистості в самодіяльному об’єднанні сприяють сприятливі умови для міжособистісних комунікацій. Туристський простір – це зона спілкування, сфера розкриття здібностей і реалізації потреби в самовираженні і визнання.

Вчені розглядають певні функції соціального капіталу [2], однак, в умовах транскордонного співробітництва в сфері туризму актуалізуються саме дві з них – інституціональна та економічна.

Інституційну функцію соціального капіталу сфери туризму розглядають через призму синергії культурної та рекреаційної сфери, що, забезпечують формування ефективних економічних відносин, координацію господарської діяльності, досягнення суспільно-політичних цілей розвитку держави. Економічна функція полягає в забезпечення процвітання і благополуччя громадян, а також обумовлює соціально-економічний, науково-технічний розвиток суспільства. Однак, синергетичний ефект вказаних функцій при зарегульованості та недієвості механізмів держаного управління, може призвести до негативних проявів соціального капіталу – еміграції населення до економічно розвинутих країн через транскордонні території та забезпечити несанкціонований товарообіг. Адже соціальний капітал зменшує витрати на координацію спільної діяльності, замінюючи формальні правила і процедури неформальними нормами, які є традиційними для певної країни, тобто є джерелом додаткових доходів.

Взаємозв’язок туризму з іншими сферами економічної діяльності обумовлює зростання уваги до оцінки його результатів господарської діяльності, а також до комплексного аналізу його взаємозв’язків з іншими соціально-економічними процесами на основі певних концепцій, рамок, відповідних баз даних і методів. Для цього система національних рахунків у більшості країн доповнена функціональними допоміжними рахунками, які засновані на зборі та аналізі статистичних даних, які раніше не бралися до уваги при оцінці туризму і його внеску в економіку країни. Метою таких рахунків є зосередження уваги на певних аспектах економічної сфери, за їх допомогою статистика туризму отримує зв’язок з основним масивом макроекономічного аналізу, де основою обліково-контрольного механізму з дослідження питань добробуту суспільства, рівня розвитку економіки, суспільного розвитку, функціонування інститутів виступає соціальний капітал, який характеризує функція обліку та контролю [2].

Таким чином, вважаємо доцільним дослідження впливу соціального капіталу на розвиток сфери туризму саме транскордонних територій з метою усунення негативних його проявів в умовах дії безвізового режиму з країнами ЄС, що може негативно відбиватись на соціально-економічних відносинах та зовнішньоекономічних зв’язках країн-партнерів.


1. Гуменюк В.В. Державне регулювання ринку курортно-рекреаційних послуг / ареф. на здобуття наук ступеня доктора економічних наук. // Спец.


375

08.00.03 – Економіка та управління національним господарством. – Київський національний торговельно-економічний університет. – Київ, 2017. – 42 с.

2. Карпенко Ю.В. Сутність та структура соціального капіталу сфери туризму в умовах модернізації економіки / Ю.В. Карпенко // Економічний вісник Донбасу, 2017. – N 1(47). – С. 110-118 УДК 331.101.6(045)

ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРАЦІ НА УМОВАХ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

ДЕЙЧ М.Е., доктор економічних наук, доцент, професор кафедри ПА та АМ

БАЙРАК А.О., викладач кафедри ПА таАМ


Актуальність проблематики соціальної відповідальності в Україні зумовлена, передусім, конституційним визначенням її статусу як соціальної, демократичної, правової держави, в якій визнаються та забезпечуються фундаментальні права і свободи людини [1], зокрема, у сфері праці. З огляду на це, метою даного дослідження є визначення найбільш важливих пріоритетів розвитку соціальної відповідальності як передумови реалізації концепції гідної праці в Україні.

Розуміння соціальної відповідальності формувалося в ході суспільно-історичного процесу індивідуалізації особистості, в основі якого лежить переосмислення основного принципу взаємодії соціального цілого і його елементів [2, с. 82]. Ґрунтуючись на соціал-демократичних ідеях соціальної відповідальності, соціальна держава може бути визначена як правова, демократична держава з розвинутим громадянським суспільством, що забезпечує соціальний устрій, який доцільно сполучає засади свободи і влади, базується на принципах соціальної рівності, справедливості, загальної солідарності та взаємної відповідальності. При цьому принцип взаємної відповідальності передбачає чітке визначення та розподіл сфер соціальної відповідальності всіх рівнів влади і управління, соціальних партнерів, інших інститутів громадянського суспільства та кожної людини [3, с. 82].

Основними напрямами реалізації соціальної відповідальності є права людини (зокрема в сфері праці), трудові й добросовісні ділові практики, навколишнє середовище, участь у житті місцевих громад та їх розвиток, взаємодія зі споживачами та організаційне управління. При цьому останнє уможливлює реалізацію дій організації щодо інших основних напрямів і впровадження принципів соціальної відповідальності.

Трудові практики охоплюють питання найму і трудових відносин, умов праці та соціального захисту, охорони праці й безпеки на робочому місці, розвитку людського потенціалу і соціального діалогу. Добросовісні ділові


376

практики передбачають протидію корупції, відповідальне залучення до політики, дотримання принципів чесної конкуренції, пропаганду соціальної відповідальності й повагу до прав власності. Участь у житті місцевих громад та їх розвиток включає створення умов для зайнятості й удосконалення навичок, соціальні інвестиції в здоров'я, освіту і культуру, розвиток технологій, забезпечення добробуту та доходу.

Дії організації за кожним з визначених напрямів мають ґрунтуватися на принципах і практиках соціальної відповідальності, передбачати визначення й контроль проблем, що істотно впливають на її рішення та діяльність, а також розглядати основні напрями у безпосередньому взаємозв'язку і враховувати коротко- й довгострокові цілі організації. Розвиток соціальної відповідальності вимагає розуміння взаємозв'язків між організацією, суспільством і зацікавленими відповідальності, соціальна держава може бути визначена як правова, демократична держава з розвинутим громадянським суспільством, що забезпечує соціальний устрій, який доцільно сполучає засади свободи і влади, базується на принципах соціальної рівності, справедливості, загальної солідарності та взаємної відповідальності. При цьому принцип взаємної відповідальності передбачає чітке визначення та розподіл сфер соціальної відповідальності всіх рівнів влади і управління, соціальних партнерів, інших інститутів громадянського суспільства та кожної людини [3, с. 82].

Основними напрямами реалізації соціальної відповідальності є права людини (зокрема в сфері праці), трудові й добросовісні ділові практики, навколишнє середовище, участь у житті місцевих громад та їх розвиток, взаємодія зі споживачами та організаційне управління. При цьому останнє уможливлює реалізацію дій організації щодо інших основних напрямів і впровадження принципів соціальної відповідальності.

Дії організації за кожним з визначених напрямів мають ґрунтуватися на принципах і практиках соціальної відповідальності, передбачати визначення й контроль проблем, що істотно впливають на її рішення та діяльність, а також розглядати основні напрями у безпосередньому взаємозв'язку і враховувати коротко- й довгострокові цілі організації.

Розвиток соціальної відповідальності вимагає розуміння взаємозв'язків між організацією, суспільством і зацікавленими сторонами, що ґрунтуються на очікуваннях та інтересах, і визначають взаємовплив рішень та діяльності зацікавлених сторін.


1. Конституція України. Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30, ст. 141. Із змінами, внесеними згідно із Законами № 1401-VIII від 02.06.2016, ВВР, 2016, № 28, ст.532 Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

2. Охріменко О.О. Соціальна відповідальність: навч. посіб. / О.О. Охріменко, Т.В. Іванова. – К. : Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», 2015. –180 с.


377

3. Новак І.М. Соціальна відповідальність як чинник розбудови соціальної держави в Україні / І.М. Новак // Вісник АПСВ ФПУ, 2010. – № 3 (45). – Ч. 1. – С. 82-84.

4. 1 November launch of ISO 26000 guidance standard on social responsibility. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.iso.org/iso/pressrelease.htm?refid=Refl366.

5. Обзор проекта ИСО 26000 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.iso.org/iso/ru/iso_catab esponsibility/si_iso 26000_overview.htm.

6. Выход из кризиса: Глобальный пакт о рабочих местах. - Женева: Международная организация труда, 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ilo.org/public/russian/region/eurpro/moscow/news/ 2009/ilc98cpi_r3_200906 _ru.pdf.

7. Якимец В.Н. Межсекторное социальное партнерство: основы, теория, принципы, механизмы / В.Н. Якимец. – М.: Едиториал УРСС, 2009. – 384 с.

УДК 658.5:658.261 АНАЛІЗ ОСТАННІХ ТЕНДЕНЦІЙ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

РОЗВИТКУ ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКИ В УКРАЇНІ ХАРЧЕНКО О.С.,

кандидат економічних наук, докторант Донбаська державна машинобудівна академія

При існуючих темпах старіння генеруючого устаткування та мережного

обладнання незабаром у енергетичній системі України може виникнути дефіцит генеруючих потужностей. Спостерігається суттєве скорочення як споживання, так і виробництва електроенергії на 14,59 % та 14,41 % відповідно. Падіння обсягів виробництва від 170995 млн кВт-год до 146359 млн кВт-год супроводжувалося зменшенням споживання від 135079 млн кВт-год до 115361 млн кВт-год. При порівняному відносному падінні показників абсолютне скорочення споживання на 19717,2 млн кВт-год відставало від падіння виробництва на 24636 млн кВт-год. Частка споживання у виробництві скоротилася від 79% у 2010 р. до 78,82% у 2015 р.У зв'язку із цим проблема інвестиційного забезпечення спорудження нових електростанцій і об'єктів мережевої інфраструктури є актуальною на сьогоднішній день. Як показує світовий досвід, лібералізація ринку електроенергії й перехід до вільного конкурентного ціноутворення в цілому позитивно впливають на інвестиційну привабливість галузі. Однак цей вплив носить циклічний характер і проявляється головним чином у короткостроковому аспекті [1, с. 32-37].

Внаслідок високих ризиків інтереси інвесторів зводяться до інших сфер діяльності, а будівництво великих атомних, гідравлічних і вугільних електростанцій припиняється. Тому забезпечення сталого розвитку такої галузі, як електроенергетика, в умовах конкуренції визнано загальносвітовою проблемою. До того ж умови реформування вітчизняної електроенергетики мають істотні


378

особливості. Так, у переважній більшості країн світу перетворення починалися при відносно високих цінах на електроенергію й суттєвих резервних (надлишкових) потужностях.

В Україні надлишкові потужності порівняно невеликі й можуть (за певного збігу обставин) бути вичерпані (зношені) ще до початку повноцінної роботи цільової моделі ринку електроенергії. Істотне підняття цін на електроенергію для компенсації інвестиційних ризиків в умовах соціально-економічної кризи не є можливим. У результаті аналізу фактичного виконання інвестиційних програм у сфері електроенергетики встановлено наявність стабільної тенденції до зростання обсягу інвестицій в розвиток магістральних мереж, генеруючих потужностей ПАТ «Укргідроенерго» та ДП «НАЕК «Енергоатом». Обсяги інвестицій в мережі ТЕЦ та обленерго характеризуються значним падінням протягом 2014-2015 рр., що є свідоцтвом небажанням їх власників вкладати кошти в умовах політичної та фінансово-економічної кризи в країні [3].

Серед загальних тенденцій в сфері інвестування слід відзначити такі. По-перше, позитивну фактичну динаміку мають інвестиції: у магістральні мережі (зростання від 1194 млн грн у 2010 р. до 3893 млн грн у 2015 р., що складає більше ніж 326,0%); ПАТ «Укргідроенерго» - зростання від 415,5 млн грн у 2010 р. до 1365,1 млн грн у 2015 р., що складає більше ніж 302,3%; ДП «НАЕК «Енергоатом» – зростання від 1784,4 млн грн у 2010 р. до 2310,4 млн грн у 2015 р., що становить більше ніж 150,0%.

Разом з тим, фактичний обсяг інвестицій у розподільні мережі склад тільки 98,31% від показників 2010 р. та скоротився від 2495 млн грн до 2453 млн грн. Ще більше падіння були притаманне обленерго – падіння від 2495 млн грн у 2010 р. до 2190 млн грн у 2015 р (87,7%). Слід зазначити, що максимум реалізованих інвестиційних програм в межах розподільної мережі було реалізовано у 2012 р. – 5087 млн грн. Отже, для цього сегменту інфраструктури зростання протягом 2010-2012 рр. складало 2592 млн грн або 103,89%, а падіння з 2012 р. по 2015 р. 2634 млн грн.

Щодо ступеню виконання інвестиційних планів, то ситуація досить невтішна. У 2010 р. інвестиційні плани було перевиконано тільки ПАТ «Укргідроенерго» та мережу ТЕЦ на 104,71% та 128,25% відповідно. При плановому обсязі інвестицій ПАТ «Укргідроенерго» у сумі 431,2 млн грн фактичне виконання становило 451,5 млн грн. Для мережі ТЕЦ 177 млн грн та 227 млн грн відповідно. Щодо магістральних, розподільних мереж та ДП «НАЕК «Енергоатом» виконання склало 73,84%, 79,46% та 82,33% [2,5].

Максимальне можливе виконання планових показників в системі магістральних мереж спостерігалося у 2011 р. – 87,87% (план 2184 млн грн, факт 1919 млн грн), а у 2015 р. план було виконано лише на 48,77% - 3893 млн грн при плановому показникові 7983 млн грн. В системі розподільних мереж виконання плану коливалося в межах мінімальних 58,06% у 2015 р. та максимальних 85,22% у 2012 р. ДП «НАЕК «Енергоатом» зміг у значному ступені перевиконати інвестиційний план тільки у 2013 р. – 2118,6 млн грн при 1638 млн грн планового показника, що склало 129,34%. У 2015 р. виконання плану склало 64,75% при плановому значенні 3554,2 млн грн.


379

Відносно кращу ситуацію з виконанням інвестиційних програм демонструвало ПАТ «Укргідроенерго». Плани були виконані у 2010, 2013 та 2014 рр. – 104,71%, 100,63% та 101,78% відповідно. Зазначимо, що серед усіх учасників ринку саме ПАТ «Укргідроенерго» мало найкраще виконання плану у 2015 р. – 85% при плановому обсязі інвестицій 1606 млн грн. В мережі ТЕЦ план було виконано у 2010 р. та 2011 р. – відповідно 128,25% та 109,76%. Починаючи з 2013 року показник виконання плану стало знижався і досяг у 2015 р. 46,53% при плановому обсязі інвестицій 732,2 млн грн [3, 4].

Щодо структури інвестицій, то протягом 2010-2015 рр. відбулися суттєві зміни. У 2015 р. найбільша частка інвестицій була спрямована у розподільні мережі – 40,55%, а на другому місті (29,0%) були вкладення у ДП «НАЕК «Енергоатом». До 2012 року частка інвестицій у розподільні мережі поступово збільшувалася і досягла значення 45,5% але до кінця 2015 р. скоротилася до 23,69 %. Частка інвестиції ДП «НАЕК «Енергоатом» до кінця 2012 р. скоротилася до 17,52%, а протягом 2013-2015 рр. збільшилася до 23,69%. Щодо частки інвестицій у розвиток розподільних мереж, то протягом 2010-2015 рр. вона зросла від 19,41% до 27,6%. Аналогічна тенденція спостерігалася і у ТЕЦ – зростання від 7,33% до 13,18%. Щодо інвестицій у розвиток ТЕЦ та ТЕС, то найбільш актуальним завданням є диверсифікація їх паливного забезпечення, а саме переобладнання для використання газового вугілля марки «Г» замість дефіцитних марок антрациту – «А» та «Т» [3].

На жаль, відсутність належного рівня інвестицій в галузь зумовлена недосконалою та застарілою нормативно-правовою базою та методами регулювання, що не відповідають викликам сьогодення та не створюють необхідних стимулів для інвестування.


1. Біленька Ю.О. Регулювання природних монополій у сфері електропостачання в Україні [Текст] дис. ... канд. екон. наук : 08.00.03 / Юлія Олексіївна Біленька; МОН України, Донбаська державна машинобудівна академія - Краматорськ, 2016. - 196 с.

2. Енергетична стратегія України на період до 2030 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документу: http://mpe.kmu.gov.ua/minugol/control/uk/ doccatalog/list?currDir=50358.

3. Енергетична стратегія України на період до 2035 року. Біла книга енергетичної політики України «Безпека та конкурентоспроможність» [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документу: http://mpe.kmu.gov.ua/minugol control /uk/ doccatalog/list?currDir=50358/.

4. Звіт по результатам комплексного дослідження ринків електричної енергії та енергетичного вугілля [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документу: http://www.amc.gov.ua/amku/doccatalog/document?id=125980&schema=main.

5. Звіт про результати діяльності Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг 2015


380

[Електронний ресурс]. – Режим доступу до документу: http://www.nerc.gov.ua/data/filearch/Catalog3/Richnyi_zvit_2015.pdf. УДК 342.3:339.9

СУВЕРЕНІТЕТ ЯК АТРАКТОР ДЛЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В СУЧАСНИХ ПРОСТОРОВО-ЧАСОВИХ КООРДИНАТАХ РОЗВИТКУ

УКРАЇНИ МОСТІПАКА О.В.

здобувач наукового ступеня к.е.н. Компанія «Юрконсалтінг», м. Тернопіль

Поняття «суверенітет» неодноразово зустрічається в Конституції

України. У преамбулі зазначається, що Основний Закон приймається як вираження суверенної волі народу, у ст. 1 – Україна – суверенна держава, у ст. 2 – суверенітет України поширюється на всю її територію, у ст. 5 - носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є український народ.

Суверенітет – складна, системна концепція діяльності, яка здійснюється інституційними структурами в просторово-часових координатах розвитку країни. Ознака суверенітету – органічна єдність держави, що проявляється у духовно-матеріальній свідомості її громадян.

Суверенітет – не назавжди даний стан, а процес, який потребує постійного відновлення і управління. Безпосередніми атрибутами (інструментами) економічного суверенітету держави є монетарна, митна, валютна системи і зовнішньоекономічна політика, тобто непідконтрольне ззовні, усвідомлене і раціональне ставлення до інших суб’єктів державного суверенітету в зовнішньоекономічному середовищі [1, с. 634].

Існування національних держав тісно пов’язане з суверенітетом. Своєю появою держави зобов’язані становленню Вестфальської системи міжнародних відносин (сформувалася після Вестфальського миру в 1648 р.), за якої уявлення про поділ світу на відмежовані кордонами одна від іншої суверенні держави стало загальноприйнятим.

Автор роботи [2, с. 37] наголошує, що загрозами державному суверенітету України є: відмова владної еліти України від проведення самостійної політики та її підпорядкування інтересам інших держав; існуюча впродовж усього періоду політичної незалежності енергетична залежність держави і суспільства; втрата національної ідентичності, культурне й ідейне підпорядкування культурі інших держав; економічний занепад, втрата конкурентоспроможності національної економіки; фінансова залежність; втрата дієздатності армії; втрата спроможності національної валюти; втягування України у конфронтацію міжнародних суб’єктів; сепаратистські рухи; поширення міжнародного тероризму; тотальна корупція на всіх рівнях влади, кадрова деградація і правовий нігілізм.

Сьогодні країни західної та східної Європи, Латинської Америки, перебувають під впливом так званої моделі «Вашингтонського консенсусу», яка


381

з’явилася в 90-х роках XX ст., ідеології мондіалізму в нових умовах світогосподарських відносин і вже набула глобального характеру. (Мондіалізм – (від франц. monde – «світ») ідеологія скасування расових, релігійних, етнічних, національних і культурних кордонів, злиття держав і народів у єдину планетарну наддержаву із Світовим Урядом.

Глобалізація призводить до зміни самої природи і характеру держави, а її функції і суверенітет поступово втрачаються. На прикладі Євросоюзу видно, як ряд держав змушені були поступитися низкою класичних національних функцій. На даний час спостерігаються протилежні тенденції (глокалізація), зокрема, вихід Великобританії із складу ЄС. Раніше рекомендації світової спільноти певній державі розцінювались як посягання на її суверенітет, зараз це вже стає нормою. Обмеження суверенітету може бути викликано вступом країн до певних міжнародних організацій. Виконуючи умови МВФ, Україна втратила самостійність у визначенні своєї фінансово-економічної та соціальної політики і по суті відмовляється від частини свого суверенітету.

Розвинуті країни сприяють виснаженню ресурсів і послабленню державного суверенітету слабких країн. У сучасному світі існуючі в глобальному масштабі механізми так званого «вільного ринку» та світової спільноти стали можливі завдяки збільшеній ролі ТНК і ослаблення в світі позицій ряду національних держав аж до повної втрати державного суверенітету. Сформувалася глобальна система соціально-економічних відносин, що представляє собою фінансову, технологічну і управлінську «піраміду». Створена система міжнародних інститутів дозволяє отримувати і перерозподіляти глобальну ренту, на користь країн-учасниць будівництва глобального простору G20. Контролювати ТНК практично неможливо. Вони заволоділи світовим економічним простором для того, щоб заволодіти багатством націй, а не для того, щоб зміцнювати їх економіки і суверенітет. ТНК створили та використовують систему планетарного панування. Використовуючи ресурси різних країн, у тому числі і тих, які розвиваються, підкуповуючи «національні еліти», що руйнує національні економіки, і дискредитує національну ідею. Під впливом ТНК, в першу чергу, перебувають країни, що розвиваються. Цілком ймовірно, що в недалекому майбутньому під їх контролем виявляться і високорозвинені країни.

Структурна свобода держави – це обмеження прив’язки інститутів і функцій держави до корпоративних груп і прошарків галузевої орієнтації, можливість зміни меж державного контролю і управління, продуманою стратегією [1, с. 635]. Необхідно посилити «націоналізацію» держави. Щоб мати можливість забезпечувати реалізацію національних інтересів, держава повинна бути власником стратегічних об’єктів і ресурсів, зокрема, державної влади і управління [3, с. 52].

Суверенітет втрачається у зв’язку з фрагментацією державності, а інтернаціональні нетократичні мережі (влада мереж) стають все більш впливовими. Держави беруть участь в житті інтернаціональних мереж, тим самим віддаючи частину своїх повноважень і ресурсів віртуального простору.


382

Мережі сплітають нові міждержавні конструкції, пов’язуючи державні інститути різних країн, забезпечуючи їх взаємодію на власний лад; традиційні міждержавні відносини замінюються інтернаціональними мережевими відносинами, де-факто функціонуючи автономно [4, с. 60].

Процеси, які розгортаються на світовій арені, стосуються проблем реалізації державного суверенітету України. Зниження можливостей регулювання макроекономічних процесів національним урядом, скорочення соціальних функцій держави - ці чинники ведуть до втрати суверенітету держави. Крім того, практично все в країні залежить від стану розвитку економіки. Тому для збереження суверенітету держава має стати виробником 2/3 національного продукту.

Питання суверенітету регулюється законодавством України. Зокрема, ст. 1 ЗУ «Про основи національної безпеки України» [5] дає визначення: національні інтереси – життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. Виходячи з такої постановки проблеми, яку ставлять щойно вказаний ЗУ та Конституція України, виникає запитання: чи може Український народ бути носієм суверенітету, якщо матеріальні цінності в нього вкрадено, а інтелектуальні і духовні - підмінено? Модель розвитку соціально-економічної системи України на основі моделі «грабуючої руки вільного ринку» в просторово-часових координатах розвитку загрожує не тільки втратою державного суверенітету, але і знеособлення народу в сферах духовності, культури, економіки, освіти, науки, політики тощо.


1. Структурні зміни та економічний розвиток України: монографія / [Геєць В.М., Шинкарук Л.В., Артьомова Т.І. та ін.]; за ред. Л.В. Шинкарук; НАН України; Ін-т екон. та прогноз. – К., 2011. – 696 с.

2. Смолянюк В.Ф. Десуверенізація та національна безпека / В.Ф. Смолянюк // Державна політика забезпечення національної безпеки України: актуальні проблеми та шляхи їх розв’язання: матеріали круглого столу (Київ, 19.02.2013 р.). – К.: НАДУ, 2013. – С. 33–38.

3. Тарасевич В. Антикризисный потенциал экономического патриотизма / В. Тарасевич. – Экономика Украины, 2015. – № 6. – С. 50-52.

4. Савин Л.В. Сетецентрические методы в государственном управлении: монография / Л.В. Савин, С.Н. Федорченко, О.К. Шварц. – М.: Сам полиграфист, 2015. – 146 с.

5. «Про основи національної безпеки України» Закон України // Верховна Рада України; від 19.06.2003 № 964-IV. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/964-15.


383

УДК 658.012.32(075.8) УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНОЮ

РОБОТОЮ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ НИКОЛАЄВА В.І.,

кандидат педагогічних наук, доцент кафедри соціології управління Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Інструментом впровадження заходів державної соціальної політики є

соціальна робота. Соціальна робота як професійна діяльність виникла в Україні з початку 90-х рр.. і зараз стрімко розвивається. Ускладнення соціально-політичної ситуації проведення АТО на Сході України, появи нових категорій населення, які потребують додаткового соціального захисту вимагають розширення і удосконалення системи управління соціальною роботою.

Управління соціальною роботою – особливий вид управлінської праці, що забезпечує виконання відповідних соціальних завдань засобами адекватної організаційної структури соціальних служб (закладів соціальної роботи).

Управління соціальною роботою здійснюється на основі загальних теорій управління. У своїй сукупності у цих концепціях наголошуються наступні засади: спрямованість управлінської діяльності на забезпечення відповідно до цілей організованої роботи людей; забезпечення за допомогою управління функціонування і розвитку організацій; здійснення управління через реалізацію основних функцій – планування, організацію, мотивацію, контроль, прийняття рішень та комунікацію, а також лідерство (керівництво), управління може бути ефективним завдяки цілеспрямованості, прогнозованості, участі в ньому персоналу організації, наявності зворотного зв’язку тощо [1].

Відповідно, це спонукає до пошуків оптимальних методів управління соціальними службами і соціальною роботою загалом.

Проблему управлінської діяльності в соціальній сфері досліджували такі науковці як: В. Андрущенко, А. Богурін, І. Бичко, М. Головатий, Г. Дмитренко, І. Ільїн, А. Кравченко, М. Лукашевич, М. Туленков, А. Чернявський, К. Шендеровський та ін.

Широке використання менеджеріалізму в останні десятиріччя пов’язано з проникненням неоліберальних принципів у систему державного управління. Ідеологія менеджеріалізму може успішно застосовуватися як на приватному підприємстві, так і для управління державними закладами та службами.

У 80-х роках в США та Західній Європі відбулися ринкові реформи у соціальній політиці, які сприяли реструктуризації модернізації принципів надання соціальних послуг. Результатом стала приватизація закладів охорони здоров’я, освіти, соціального захисту і перехід до нових організаційних форм, конкурентних відносин які стали підґрунтям концепції нового «соціального менеджменту», або «неоменеджеріалізму».

Відповідно, управлінські технології, які ефективно використовувалася у комерційному секторі були імплементовані в менеджмент державних організацій, у тому числі – соціальної спрямованості. Водночас,


384

бюрократичний професіоналізм змінився на прагматичний й конкурентоспроможний менеджеріалізм. При цьому, управлінці стають «менеджерами-покупцями», які обирають на ринку публічних послуг ті, що найбільш відповідають обраному курсу соціальної політики. Серед головних базових понять «менеджеріалізму» можна виокремити економність, економічність та ефективність.

Підхід «нового менеджеріалізму» реалізує право вибору споживача соціальних послуг, поєднання із бізнесовими техніками управління та підвищення раціональності та ефективності соціальних служб.

Д. Кейсі [2] до основних принципів нового менеджеріалізму відносить: результативність, гнучкість, якість, конкуренцію, орієнтацію на потреби користувача, та ефективне використання ресурсів.

Результативність дозволяє поєднувати застосування нових технологій управління з доцільним використанням наявних ресурсів.

Підхід «нового менеджеріалізму» реалізує право вибору споживача соціальних послуг, поєднання із бізнесовими техніками управління та підвищення раціональності та ефективності соціальних служб

Якщо проаналізувати особливості нової «менеджеріалістської моделі» управління, то серед них є як позитивні та і негативні характеристики (наслідки) щодо управління соціальною роботою. До позитивних можна віднести:

- концентрування, в першу чергу, на процесі управління; - використання специфічних механізмів менеджменту (залежність

успішності діяльності від кінцевого результату); - розділення публічних демократичних структур и перетворення їх у

агенції, які взаємодіють між собою на засадах оплати послуг; - використання квазіринкових практик заключення контрактів з

приватними підприємцями; - скорочення витрат; - заключення з персоналом контрактів на обмежений термін з наданням

свободи в управлінській діяльності і монетизації мотивації їх праці [2]. Адже менеджеріальний підхід заснований на теорії раціонального вибору,

і тому питання етики, справедливості та моралі залишаються другорядними. Розвиток даних управлінських технологій безпосередньо пов’язане з реалізацією наявних і можливих резервів зростання ефективності використовуваних ресурсів.

В Україні концепт нового менеджеріалізму тільки починає вивчатися, однак щодо впровадження у практику управління соціальною роботою треба підходити з обережністю, зважуючи усі позитивні й негативні наслідки.


1. Управлінські аспекти соціальної роботи: Курс лекцій / м.Ф.Головатий, М.П. Лукашевич та ін. – К. : МАУП, 2004 – 368 с.

2. Кейси, Д. Опыт организации социальной работы /Д. Кейси. – М.: НаукаЛит, 2009. – 360 с.


385

УДК 81:323.1:351.75 ЕТАПИ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНИ

У ПРАВОВОМУ І СУСПІЛЬНОМУ ВИМІРАХ САРАЄВА О.В.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри філософських наук та історії України

ДВНЗ «Приазовський державний технічний університет»

Державна мовна політика являє собою регулювання вкрай чутливої сфери, яка стосується не тільки суто технологічних аспектів офіційного вжитку мов, але й зачіпає ідентичнісні виміри як індивідуальної, так і колективної свідомості. В специфічних умовах мовно-лінгвістичної ситуації в Україні, головною характеристикою якої є широке поширення російської мови і розповсюджена розбіжність етнічної і мовної самоідентифікації, мовне питання завжди мало вагомий мобілізаційний потенціал. Загалом, розвиток мовної політики в Україні можна розділити на три етапи.

Перший етап – 1989 – 2012 рр. В цей час мовний режим в Україні встановлювався рядом нормативно-правових актів, поміж яких центральним був «Закон про мови», прийнятий ще за часів УРСР, у 1989 р Він визначав українську мову як державну і в той самий час надавав гарантії вільного використання російської мови (російська мова була названа окремо – О. С.) та інших мов національних меншин в сфері освіти, культури, медіа, суспільного життя тощо [1]. У Конституції України було закріплено державний статус української мови та гарантовано вільний розвиток мов національних меншин України.

Оцінка цього етапу мовної політики не є однозначною. З одного боку, можна говорити про те, що складалися умови певного напівформального консенсусу між українською та російською мовами.

Але такий консенсус не дуже позначався на закріпленні позицій української мови в різних сферах суспільного життя. Аналіз динаміки мовної ситуації за роки незалежності України (до 2008 р.), проведений вченими Інституту етнонаціональних і політологічних досліджень імені І. Ф. Кураса показав, що не відбулося розширеного відтворення україномовних практик у жодній сфері, а в сфері внутрішньої мови (якою думають) та мови спілкування в громадській та професійній сферах процеси деукраїнізації йдуть фактично тими ж (чи навіть швидшими) темпами, що й у радянський період [2, c. 84].

До того ж «консенсусний» стан мовного питання потерпав від нескінчених передвиборчих спекуляцій на ньому, які досягли свого піку (на той час) у період президентської кампанії 2004 р.

Другий етап – 2012-2014 рр. На початку парламентської передвиборчої кампанії 2012 р. провладна на той час Партія регіонів домоглася прийняття нового «мовного закону» – «Закону про засади державної мовної політики»(«Закон Ківалова-Колесніченка»). Залишаючи українську мову в статусі державної, новий закон вводив поняття «регіональні мови», які


386

отримували статус офіційних в будь-якій адміністративно-територіальній одиниці України, де хоча б 10% населення були не україномовними і бажали ввести свою рідну мову як офіційну [3].

Автори і прихильники Закону акцентували його відповідність Європейській Хартії регіональних і міноритарних мов. Утім, Закон викликав не тільки серйозний громадський опір з боку національно-демократичного табору, але й широку критику експертного середовища, яка фокусувалася навколо таких питань:

а) введення і тлумачення цілого ряду термінів, які можуть бути визнані як спірні з наукової і юридичної точки зору, зокрема «регіональна мовна група», «мовне самовизначення», «двомовність», «рідна мова», «мова, що традиційно використовується в межах певної території держави», «мовні уподобання» тощо;

б) завуальована спроба підвищити ареал офіційного вжитку російської мови у державному управлінні, судочинстві, освіті, медіа тощо;

в) поширення права «мовного самовизначення» на всі адміністративно-територіальні одиниці, починаючи з села, низький поріг (10 %) достатній для введення регіональної мови [4].

Третій етап - з 2014 р. Поспішна відміна новою владою «закону Ківалова-Колесніченка» у лютому 2014 р., на хвилі постреволюційної ейфорії стала чудовим подарунком для російської пропаганди, яка запустила інформацію про «заборону російської мови» в Україні. Незабаром В.О. Президента України О. Турчинов наклав вето на скасування Закону і він залишився в дії. Але пропагандистський механізм був уже запущений [5, с. 42-43].

Але стратегічно українська держава, чи не вперше з моменту унезалежнення стала вбачати в мові засіб національної безпеки і протидії інформаційній війні і взяла курс на поступове розширення ареалу функціонування української мови. З цим пов’язані ряд нових законодавчих новацій. Поміж них, закони про мовні квоти на радіо і телебаченні .

Новий Закон «Про освіту», прийнятий Верховною Радою України 5 вересня 2017 р. у своїй «мовній» частині є на разі предметом не тільки публічних дискусій, а й гострих дипломатичних заяв. У статті 7 цього закону йдеться про те, що навчатися мовою національних меншин можна буде лише в початковій школі. Потім національна мова викладатиметься лише як один із предметів [6].

На разі невідомо якою буде доля відповідної мовної статті нового Закону про освіту, але, маємо визнати – вона дійсно не співпадає з чинним Законом «Про засади державної мовної політики», який передбачає «вільний вибір мови навчання». Тому, вочевидь, найближчим часом знову постане питання про прийняття нового «мовного» закону. Три його проекти були подані на розгляд Верховної Ради у січні 2017 р, втім викликали неоднозначну реакцію політикуму і суспільства. Особливо, це стосується посилення контролюючої і наглядово-адміністративної функції держави за виконанням закону та й


387

адміністративної чи навіть кримінальної відповідальності у разі порушення деяких його положень [7].

Отже, мовна ситуація надавала грунт до цілком протилежних варіантів стратегій мовної політики. Один з них закликав враховувати мовну специфіку як даність і, відповідно, підвищити статус мов національних меншин і ареал їх використання до певного рівню. Інший – акцентував неприродність даної ситуації, що викликана тривалим бездержавним статусом українських земель і віддавав перевагу політиці «позитивної дискримінації», подальшої українізації не тільки освіти, але й інших сфер публічного простору. Парадоксальним чином, але у двох підходах можна було виокремити спільний знаменник. Незважаючи на формальне обговорення характеру мовного режиму по лінії «українська мова - мови національних меншин», в обох візіях мовної політики прямо або завуальовано малися на увазі перш за все статус і поширення саме російської мови. До того ж, ці найважливіші питання швидко вийшли з рівня експертного становища і стали предметом політичного гендлярства. Держава у цій ситуації намагалася (не завжди вдало) витримувати «золоту середину» часом схиляючись на той чи інший бік у залежності від того, прихильники якого варіанту мовної політики перебували при владі.

На разі, на тлі російської агресії мовна політика поступово спрямовується на більш рішучу українізацію освітнього, медійного і культурного простору.


1. «Про мови в Українській РСР» Закон УРСР [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/8312-11.

2. Мовна ситуація в Україні: між конфліктом і консенсусом. – К.: ІПіЕНД імені І. Ф.Кураса НАН України, 2008. – 398 с.

3. «Про засади державної мовної політики» Закон України / Електронний ресурс. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/5029-17.

4. Литвиненко О.М. Актуальні проблеми правового забезпечення мовної політики держави. Аналітична записка відділу гуманітарної політики Національного інституту стратегічних досліджень. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/1227/.

5. Pakhomenko S., Tryma K. Identity and propaganda in Russian-Ukrainian Hybrid Warfare / S. Pakhomenko, K. Tryma // SÕjateadlane. Estonian Journal of Military Studies. The Crisis in Ukraine and Information Operations of Russian Federation – № 2 – 2016. – p.42-54.

6. Новий закон робить середню та вищу школу повністю україномовними – нардеп. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://espreso.tv/news/2017/09/05/novyy_zakon_robyt_serednyu_ta_vyschu_shkoly_povnistyu_ukrayinomovnymy_nardep.

7. Проект Закону про державну мову № 5670 від 19.01.2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60953.


388

УДК 364.013 ЗАПРОВАДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАМОВЛЕННЯ ЯК НАПРЯМ МОДЕРНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

НИКИФОРЕНКО Н.О., кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри соціології управління


Триваюча реформа децентралізації в Україні вимагає якомога скорішої зміни державних механізмів фінансування соціальної допомоги. Йдеться про залучення об’єднаних територіальних громад в якості провайдерів, удосконалення договірних відносин між надавачами та отримувачами соціальних послуг, запровадження соціального замовлення. Практична реалізація останнього має врешті привести до демонополізації сфери соціальних послуг в Україні, адже в цивілізованому світі провідну роль у наданні соціальних послуг відграють недержавні організації, що, з одного боку, дозволяє істотно економити кошти державних бюджетів, з іншого – в умовах конкуренції, забезпечувати високу якість соціальних послуг.

На сьогодні експерти пропонують кілька варіантів впровадження соціального замовлення в Україні.

Перший варіант (діє від 2013 р.) передбачає розподіл державою коштів на виконання соціального замовлення на конкурсних засадах між установами, які відповідають законодавчим вимогам. Як результат – усе бюджетне фінансування йде на утримання комунальних закладів, що надають соціальні послуги, приватні ж структури, як правило, від держави нічого не отримують [1]. Такий шлях фактично веде до закріплення чинної «інституційно-розподільчої» (за класифікацією Г. Еспінг-Андерсена, С. Лейбфрида, У. Лоренца) моделі соціального захисту в Україні. У межах такої моделі соціальна підтримка громадян здійснюється у вигляді надзвичайно широкого кола гарантій та пільг, які реалізуються через перерозподіл матеріальних і соціальних благ на державному рівні. Право на допомогу або пільги набувається внаслідок настання певних обставин, тобто за категоріальним принципом. В Україні, через високий рівень корумпованості та аномію суспільства, недосконалість системи оподаткування, загальну економічну відсталість та низькі темпи розвитку, хронічний дефіцит бюджетних коштів, поширеність патерналістських стереотипів та утриманських настроїв, подальша орієнтація на «інституційно-розподільчу» модель загрожує стагнацією діючої системи соціальних послуг, консервацією існуючих у ній проблем, непередбачуваними політичними наслідками.

Другий варіант запровадження соціального замовлення – «гроші ходять за людиною», є альтернативним щодо описаного вище. Він передбачає, що в залежності від здатності особи забезпечувати базові життєві функції, для неї встановлюються диференційовані нормативи бюджетного фінансування. Далі застосовується порядок, за якого нормативно розрахована сума коштів постійно супроводжує особу. Залежно від того, перебуває особа на утриманні в спеціалізованих закладах (пансіонати, інтернати, хоспіси) чи знаходиться


389

вдома, під наглядом родини, призначені їй кошти поступають на відповідні рахунки – рахунки закладів чи власні [1]. З точки зору результативності реформи сфери соціальних послуг, цей шлях максимально наближає Україну до ринкових механізмів регулювання суспільних відносин, але він вимагає низки кардинальних змін в українському законодавстві: забезпечення абсолютної рівності надавачів послуг (державних, комунальних, приватних тощо); створення реєстру надавачів соціальних послуг та реєстру осіб, які потребують соціальної допомоги від держави; запровадження єдиної цінової політики для надавачів послуг; автономізації закладів соціальної сфери; переходу від принципу фінансування закладу до фінансування послуги [2]. При подібному векторі модернізації системи соціальних послуг можна вести мову про перспективи формування в Україні «залишкової» / ліберальної моделі соціального захисту, спрямованої на подолання соціальної патології. У межах такої моделі державна допомога надається лише у випадках, коли особа не в змозі розв’язати свої проблеми власноруч або за допомогою сім’ї чи інститутів громадянського суспільства. Характерний для «залишкової» моделі принцип адресності передбачає обов’язкову перевірку реальної невідповідності доходів реципієнтів встановленому мінімуму. Крім того, дана модель ґрунтується на монетизації соціальних послуг і накладанні на отримувачів державної допомоги конкретних зворотних зобов’язань. Оскільки застосування «залишкової» моделі є ефективним при загальній розвинутості ринкових механізмів (особливо в сферах страхування, житлового забезпечення, освіти, охорони здоров'я), наявності потужної альтернативи щодо надання соціальної допомоги з боку громадських організацій та благодійних фондів, низьких показниках бідності, впровадження її в повному обсязі в сучасних українських реаліях видається вкрай ризикованим. Реформаторство шляхом «шокової терапії» зазвичай загрожує різного роду соціальними вибухами.

У проекті нового ЗУ «Про соціальні послуги» закладено третій варіант соціального замовлення на надання соціальних послуг, за якого розподіл коштів між усіма їх надавачами, включно з територіальними комунальними центрами соціального обслуговування, притулками, будинками-інтернатами та ін., закріплено за місцевими органами влади. Без законодавчих гарантій рівних можливостей для всіх категорій надавачів соціальних послуг, цей варіант передбачає фінансову підтримку, насамперед, територіальних комунальних центрів соціального обслуговування. За відсутності реальної конкуренції саме вони матимуть перевагу перед приватними закладами [2]. Зазначений механізм фінансування системи соціальних послуг у вітчизняних умовах, доки не подолано системну корупцію, може посприяти поширенню тіньових схем, розкраданню та неефективному використанню державних коштів.

Можливість конвергенції «іституційно-розподільчої» та «залишкової» моделей соціального захисту свого часу була обґрунтована Р. Титмусом. На практиці, більшість країн Заходу нині тяжіють до «проміжної» (компромісної / гнучкої) моделі, яка є уособленням так званого «нового державного патерналізму», з акцентом на перспективах панування меритократичного


390

суспільства; максимальній трудовій зайнятості; застосуванні стратифікованої системи здійснення підримки добробуту, за якої фаворитами є ті, хто працює; активізації ролі людського і соціального капіталів; проведенні групового страхування; запровадженні державної політики щодо сприяння якомога повнішій соціальній інтеграції представників бідних та девіантних груп тощо [4, с. 24]. Однак, гібридна модель соціального захисту, формування якої окреслюється в Україні, поки що є надто віддаленою від «проміжної» / компромісної моделі. Нині спостерігаємо спроби реалізації принципу адресності в наданні соціальної допомоги (зокрема, на прикладі ВПО), притаманного «залишковій» моделі, а також застосування аутсорсингу – виведення окремих видів послуг, які раніше надавалися органами влади, за межі їх впливу, шляхом укладання контрактів на надання послуг із зовнішніми виконавцями на конкурсній основі [3]. Головна ж відмінність «української гібридної моделі» соціального захисту від «проміжної» / гнучкої моделі, пов’язана з тим, що вона має цілком інший фокус соціальної підтримки (будучи зорієнтованою на осіб, які опинилися у складних життєвих обставинах, а не найбільш перспективні, схильні до підприємницької та інноваційної діяльності, групи). Обмеженість «української гібридної моделі» полягає в її принциповій нездатності подолати патерналістські та донорсько-реципієнтські настрої широкого загалу громадян, заохотити їх до особистої відповідальності за власне життя та добробут.


1. Онуфрик М. Новий закон про соцпослуги: кому, хто, як // М. Онуфрик, І. Яковенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://life.pravda.com.ua/health/2017/06/6/224562/.

2. Онуфрик М. Гроші в пошуках людей. Як поліпшити систему соціальних послуг? // М. Онуфрик, І. Яковенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/ekonomika/groshi-v-poshukah-lyudey.

3. Попова С.В. Соціальне партнерство та аутсорсинг як напрям підвищення ефективності надання соціальних послуг в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/tpdu/2014-1/doc/2/12.pdf.

4. Макарова О.В. Соціальна політика в Україні: монографія / О.В. Макарова; Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України. – К., 2015. – 244 с.

УДК 352.9 ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДІВ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

У ПРАКТИЦІ КОМІТЕТІВ САМООРГАНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ МАРІНОВА А.М.,

кандидат філософських наук, доцент ДВНЗ «Приазовський державний технічний університет»

Процес самоорганізації населення в Україні – це актуальний напрямок

розвитку територіальних громад, з метою поліпшення рівня соціально-


391

економічного розвитку суспільства в цілому. Звідси виникає активізація професійної соціальної роботи у мікросоціальному середовищі (територіальній громаді) по рішенню повсякденних (побутових) проблем жителів, по організації надання кваліфікованої допомоги нужденним категоріям населення, по попередженню соціальних конфліктів, по формуванню політичної активності громадян тощо.

Аналітики відзначають величезну роль самоорганізації населення «на шляху до розвитку території й потенціалу людей обьеднаних цією територією. Це системний і планомірний підхід, який містить у собі залучення громадян до участі в процесі соціально-економічного розвитку території, на якій вони проживають і держави в цілому» >1.@

Закон України прямо вказує, що «органі самоорганізації населення - це представницькі органі, створені жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або інших частин, для забезпечення соціально-побутових, культурних і інших потреб населення». Основними завданнями яких є, насамперед: створення умов для участі жителів у розв'язку питань місцевого значення в межах Конституції й законів України; задоволення соціальних, культурних, побутових і інших потреб жителів шляхом надання їм відповідних послуг; участь у соціально-економічному, культурному розвитку відповідної території >2@.

Істотними особливостями самоорганізації населення в Україні, на думку ряда дослідників, є: відсутність вертикальної підпорядкованості форм самоорганізації один одному, як це спостерігається в органах державної влади; комітети самоорганізації покликано функціонувати для реалізації й ініціатив населення; комітети самоорганізації населення пов'язані з добровільною діяльністю громадян; надання якісних і ефективних соціальних послуг, у тому числі які не можуть забезпечити комерційні або державні установи; організація суспільства для самостійного задоволення їх інтересів без додаткових фінансових або адміністративних витрат з боку держави >3@.

Створення системи органів територіального громадського самоврядування послужить найважливішим каналом залучення населення до місцевого самоврядування, рішення завдань по комплексному соціально-економічному розвитку територій. Виходячи з вищесказаного, соціальні працівники, які здійснюють свою діяльність в мікросоціальному середовищі повинні вирішувати в громаді наступні завдання:

� налагодження та підтримка контактів з індивідами, групами та організаціями;

� розвиток профілю спільноти, оцінка її ресурсів та потреб; � розробка стратегічного аналізу та планування цілей, завдань і

пріоритетів; � робота з конфліктами всередині та поміж групами й організаціями; � співробітництво й ведення переговорів з іншими установами,

закладами та фахівцями; � робота з конкретними людьми, включаючи консультування;


392

� керування ресурсами; підтримка груп та організацій в отриманні ресурсів, наприклад через заявки на грант, тощо [4].

Методи соціальної роботи в громаді стають усе більш і більш затребуваними, тому, що комітети самоорганізації населення (КСН) беруть на себе функції виявлення й надання допомоги окремим людям, групам і колективам, що проживають на певній території, що мають загальні проблеми. Так, КСН розширюють види профілактичних заходів щодо недопущення правопорушень і антигромадської поведінки з боку громадян, що проживають на території, закріпленої за КСН.

Одним з найважливіших видів діяльності комітетів самоорганізації населення є робота із профілактики правопорушень серед жителів. У КСН діє Рада профілактики. До складу Ради входять фахівці, які за родом своєї діяльності безпосередньо працюють із громадянами схильними до деликвентної поведінки. Це працівники Центру родини, дітей і молоді; співробітники Поліції (дільничний); голова й секретар комітету самоорганізації населення; психолог; активісти.

Щомісяця на Раду профілактики виносяться різні питання такі як: профілактична робота з особами схильними до правопорушень; профілактична робота:

� с важкими дітьми й підлітками в навчальних заклади розташованих на території комітету;

� робота з родинами які виявилися в складних життєвих ситуаціях; � с родинами які зіштовхнулися з насильством у родині; з родинами де

батьки ухиляються від виконання батьківських обов'язків; � робота з виявлення осіб, що не мають постійного місця проживання; � робота з особами, що повернулися з місць позбавлення волі й ін. Ця форма роботи впорядкувала взаємозв'язок і взаємодія між комітетами

самоорганізації й суспільством. Спостерігається тенденція зниження викликів поліції по сімейно-побутових конфліктах, зберігаються родини, миряться сусіди й виявляється соціальна підтримка кожному члену суспільства за місцем проживання. І хоча соціальна робота в громаді, на думку І. Нойфельда, будується по територіальному принципу (комуна, громада, міський квартал, селище), вона повинна охоплювати багато цільових груп (дітей, молодь, літніх, домогосподарок), вивчати умови їх життя в міських кварталах, житлових комплексах. >6.@ Діяльність Рад профілактики при КСН покликано реалізовувати інтегративний зв'язок різних соціальних служб, органів місцевого самоврядування, громадських організацій по виявленню й виправленню негативних явищ у мікросоціальному середовищі.

На сучасному етапі соціальна робота в мікросоціальному середовищі орієнтована на розв'язок насущних (побутових) проблем шляхом надання населенню соціальних послуг, що знаходяться у переліку державних і суспільних установ. Так, КСН, що перебувають ближче всього до людей, покликано допомагати вирішувати проблеми побуту, комунального характеру, благоустрою, належного змісту житла і його збереження, охорони громадського


393

порядку й навколишнього природного середовища, проведення культурно-виховних і профілактичних заходів.

Таким чином, можна констатувати, що використання методів організації соціальної роботи в мікросоціальному середовищі дозволят вирішувати завдання залучення як можна більшої кількості мешканців у процес демократизації суспільства, керування рідним містом, установлення зворотного зв'язку суспільства й влади.

Список використаних джерел: 1. Олейник С.Л., Дорошенко В.И. Самоорганизация населения как

элемент социально-экономического развития Украины // Географический вестник. Выпуск № 1 (32). 2015. >Электронный ресурс@. – Режим доступа: http://cyberleninka.ru/article/n/samoorganizatsiya-naseleniya-kak-element-sotsialno-ekonomicheskogo-razvitiya-ukrainy.

2. Закон України «Про органи самоорганізації населення» Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, N 48, ст. 254). >Электронный ресурс@. – Режим доступа: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2625-14.

3. Винников А.Ю. Показатели развития гражданского общества в Украине >Текст@/ А. Ю. Винников, А. А. Красносельский, М. В. Лацыба. - М.: Агентство «Украина», 2012. - 80 с.

4. Семигіна Т.В. Робота в громаді: практика й політика >Текст@/ Т.В. Семигіна. – К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2004. – 180 с.

5. Нойфельд И. Методы социальной работы/ Отв. ред.: Т.Ф. Яркина, В.Г. Бочарова.// Теория и практика социальной работы: отечественный и зарубежный опыт. М., Тула: АСОПиР, 1993. C. 135 – 146. >Электронный ресурс@. – Режим доступа: http://www.trainet.org/books/view/83.

УДК 35.008.6:352 «КАДРОВА» ПРОБЛЕМА В УМОВАХ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ

НОГА І.М., кандидат економічних наук,

доцент кафедри фінансів, обліку та оподаткування ЧАЛЕНКО К.І.,

студентка освітнього ступеня магістр; Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Майже три роки триває процес децентралізації влади – однієї з ключових

реформ, які край потрібні Україні. За словами Г.Зубко, Віце-прем'єр-міністра, міністра регіонального

розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України «Децентралізація – єдиний спосіб для України бути успішною» [1].

Широка підтримка громадськості та експертного середовища України була отримана в процесі реформи децентралізації та органів місцевого


394

самоврядування. Причому найвищу підтримку отримали регіони та їх процес формування спроможних об’єднаних територіальних громад (ОТГ).

Згідно з інформацією сайту «Децентралізація влади», на сьогодні в Україні вже створено 413 ОТГ, а в перспективі планується створити ще 692 [2]. За результатами загальнонаціонального опитування населення, що проведено Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва спільно із соціологічною службою Центру Разумкова переважна більшість українців (42%) підтримує кроки, які українська влада здійснює щодо децентралізації [3].

Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 01.04.2014 № 333-р, одним з перших завдань визначає забезпечення доступності та якості публічних послуг [4].

Починаючи з жовтня 2014 року, Верховною Радою України приймалися законодавчі акти, якими органам місцевого самоврядування передавалися окремі повноваження органів виконавчої влади.

Так, згідно з Законом України від 20.10.2014 № 1709-VІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо деяких питань спадкування» з 01.01.2016 органи місцевого самоврядування набули повноважень у сфері оформлення спадкових справ (видача свідоцтва про право на спадщину).

Нині коло таких повноважень органів місцевого самоврядування значно розширено. Зокрема, до них належать:

реєстрація та зняття з реєстрації місця проживання фізичної особи; державна реєстрація юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців; державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; надання відомостей з Державного земельного кадастру; реєстрація декларацій у сфері будівництва, видача документів у сфері

дозвільної діяльності [5]. Раніше вказані послуги громадяни могли отримати в центрах надання

адміністративних послуг (ЦНАП) міст обласного значення, тепер – в кожній територіальній громаді.

Однак, на сьогодні експерти визначають низку проблем, які дещо гальмують процес децентралізації в країні. Зокрема, йдеться про можливість новостворених ОТГ, в межах отриманих повноважень, надавати адміністративні послуги населенню.

При цьому гостро постала проблема нестачі кваліфікованих фахівців багатьох напрямків: фінансово-економічного, архітектурно-будівельного, юридичного тощо.

У зв’язку з цим виникає нагальна потреба у створенні ЦНАПів в кожній ОТГ. Саме, створення ЦНАПів є важливим фактором реформи місцевого самоврядування. За даними Міністерства економічного розвитку та торгівлі, станом на 01.07.2017, в Україні створено 713 ЦНАП [6].

При цьому лише 53 ЦНАПи було утворено поза межами міст обласного значення, серед яких:

1 – сільською радою; 2 – селищною радою;


395

6 – міською радою міста районного значення; 44 – об’єднаними територіальними громадами (ОТГ). Саме в ОТГ відчувається гостро «кадрова» проблема, оскільки не в усіх

ОТГ існує можливість залучити фахівців відповідної освіти та кваліфікації, які мають необхідний досвід роботи. Особливо ця ситуація актуальна в ОТГ, до складу яких входять сіла, селища та невеликі міста.

Так, наприклад, для здійснення повноважень у сфері оформлення спадкових справ спеціаліст ЦНАП повинен мати вищу юридичну освіту, досвід роботи в галузі права не менше 3 років, пройти стажування протягом року в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса, завершити навчання щодо роботи з єдиними та державними реєстрами, що функціонують в системі міністерства юстиції України, та скласти іспит зі спадкового права. Подібні вимоги висуваються до спеціалістів, що здійснюють державну реєстрацію.

Сьогодні українські ОТГ потребують кваліфікованих фахівців. При цьому особливий акцент робиться на молодь, яка адекватно сприймає сучасні реалії та виважено реагує на них, бачить своє завдання, творчо підходить до вирішення проблем, втілює в життя ідеї та бачить результати своєї праці, робить нашу країну успішною.

Список використаних джерел: 1. Геннадій Зубко: Децентралізація – єдиний спосіб для України бути

успішною [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=248693223&cat_id=248817842.

2. Об'єднання громад [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://decentralization.gov.ua/region/approved.

3. Опитування «Громадська думка населення щодо реформи децентралізації» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dif.org.ua/article/gromadska-dumka-naselennya-shchodo-reformi-detsentralizatsii.

4. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 01.04.2014 № 333-р «Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/333-2014-р.

5. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення повноважень органів місцевого самоврядування та оптимізації надання адміністративних послуг», Закон України від 10.12.2015 № 888-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/888-19/print1499073075019888.

6. Розвиток мережі ЦНАП в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cnap.in.ua/?p=314.


396

УДК 351.84:364.6 ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ

СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ УЧАСНИКІВ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ НА СХОДІ УКРАЇНИ: ОРГАНІЗАЦІЙНО-СТРУКТУРНИЙ

АСПЕКТ КОНДРАТЕНКО О.О.,

аспірант кафедри соціальної і гуманітарної політики Національна академія державного управління при Президентові України

Основним завданням у сфері соціального захисту учасників

антитерористичної операції (далі за текстом – АТО), є забезпечення належного рівня добробуту та якості життя учасників АТО та членів їх сімей. Державне регулювання та управління у сфері соціального захисту учасників АТО та членів їх сімей відбувається шляхом визначення та формування основних напрямів державної політики у зазначеній сфері, законодавчого закріплення повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування, чіткого визначення сфер відповідальності та алгоритму надання соціальних послуг учасникам АТО, що повернулися із зони збройного конфлікту на сході України.

Серед дослідників, а також молодих вчених, які розкривають різні аспекти соціального захисту ветеранів війни, проблеми та перспективи соціальної захищеності військовослужбовців, працівників військових формувань та членів їх сімей, можемо виділити: Л. Сіньову, В. Пашинського, І. Свистільника, І. Автушенка, І. Дацюка, С. Корольова, Ю. Дмитренка, І. Матюріна, І. Коропатніка, К. Жидченка.

Малодослідженою залишається сфера соціального захисту учасників АТО на сході України та членів їх сімей. Дослідники у своїх напрацюваннях переважно роблять акцент на питаннях соціально-психологічної, медичної реабілітації, супроводу з метою запобігання посттравматичним розладам психіки учасників АТО та дружин військовослужбовців. Ці наукові розвідки висвітлені у працях А. Єна, О. Тополь, А. Малюги, Н. Сторожука, Я. Шпильового.

Основні проблеми соціального захисту, в тому числі і учасників АТО, розкривають у своїх працях М. Кравченко, В. Трощинський, В. Скуратівський [1, 2].

З точки зору організаційно-структурного забезпечення, важливу роль в системі соціального захисту учасників АТО відіграє інститут Президента України, як гаранта прав і свобод людини, зокрема і учасників АТО та членів їх сімей, який, згідно Конституції України, володіє правом законодавчої ініціативи та має можливість регулювати напрями та заповнювати прогалини у нормативно-правовому полі. У грудні 2016 року Президентом підписано Указ «Про Уповноваженого Президента України з питань реабілітації учасників антитерористичної операції, які одержали поранення, контузію, каліцтво або інше захворювання під час участі в антитерористичній операції», таким чином,


397

започаткувавши ще один важливий інститут з питань соціального захисту означеної категорії громадян.

Надважливою в питаннях законотворчої і нормотворчої роботи та виробленні політики соціального захисту і відповідно грошового, пенсійного забезпечення, зайнятості, оздоровлення, лікування та реабілітації, соціально-психологічної адаптації, навчання та перекваліфікації учасників АТО, є роль Парламенту і його профільних Комітетів, а саме, Комітету у справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників антитерористичної операції та людей з інвалідністю, Комітету з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення.

Так, за результатами парламентських слухань на тему "Державні гарантії соціального захисту учасників антитерористичної операції, Революції Гідності та членів їхніх родин: стан і перспективи" у лютому 2017 року було видано відповідні рекомендації, які визначають комплекс заходів, що мають на меті посилення соціального захисту учасників АТО [3].

Окремою ланкою слід висвітлити роль Кабінету Міністрів України та підпорядкованих центральних органів виконавчої влади, а саме профільних міністерств та відомств, та їх роль у прийнятті актів законодавства.

Мінсоцполітики України є головним координуючим органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні і забезпеченні реалізації державної політики у сфері соціального захисту учасників АТО та членів їх сімей, і має у своїй структурі Управління у справах ветеранів та учасників АТО і реалізовує політику соціального захисту учасників АТО та членів їх сімей через регіональні мережі Центрів соціально-психологічної реабілітації (ЦСПР), центрів реабілітації інвалідів, санаторно-курортних закладів, центрів для сім’ї, дітей та молоді.

Через Міністерство соціальної політики координується робота Державної служби у справах ветеранів та учасників антитерористичної операції [4], а також Державної служби України з питань праці та Державної служби зайнятості, Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування, Фонду соціального захисту інвалідів, які в межах повноважень забезпечують захист прав учасників АТО та членів їх сімей.

Важливими є роль та місце Міністерства охорони здоров’я, яке в межах компетенції, разом із відповідними територіальними підрозділами організовує відповідну роботу із забезпечення лікування та реабілітації у медичних установах поранених учасників АТО.

Рівень грошового та матеріального забезпечення бійців, військовослужбовців Збройних Сил України, учасників АТО залежать від ефективності діяльності силових відомств, у яких вони проходять чи проходили службу, а саме: Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ, Національної гвардії, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, Генеральної та військових прокуратур, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв'язку і захисту інформації (Держспецзв’язку), Державної служби України з


398

надзвичайних ситуацій (ДСНС), Державної пенітенціарної служби України (ДПтС).

На місцевому рівні в умовах децентралізації і в процесі формування об’єднаних територіальних громад, адміністративний та управлінський влив шляхом прийняття відповідних актів та рішень місцевої дії, через профільні структурні підрозділи здійснюють місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування [5].

Ефективне державне регулювання та управління, на нашу думку, не можливе без зворотного зв’язку із зовнішнім середовищем, співпраці і залучення зусиль сімей атовців, науково-дослідних установ, територіальних громад, органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань та спілок, політичних партій, релігійних організацій, представників економічно активних та соціально-відповідальних підприємств, міжнародних громадських організацій тощо.

З позиції організаційно-структурного аспекту державного регулювання та управління соціальним захистом учасників АТО, необхідним є вивчення успішних зарубіжних практик адміністрування та залучення ефективних інноваційних технологій в процеси прийняття рішень.


1. Кравченко М. В. Основні проблеми соціального захисту учасників АТО / М. В. Кравченко // Аспекти публічного управління, 2015. – № 11-12. – С. 36-43. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/aplup_2015_11-12_7.

2. Соціальна і гуманітарна політика: підручник / [авт. кол.: В. П. Трощинський, В. А. Скуратівський, М. В. Кравченко та ін..] ; за заг. ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського. – К. НАДУ, 2016. – 792 с.

3. Рекомендації парламентських слухань на тему: "Державні гарантії соціального захисту учасників антитерористичної операції, Революції Гідності та членів їхніх родин: стан і перспективи" постанова Верховної Ради України від 9 лютого 2017 року № 1843-VIII [Електронний ресурс]. – Pежим доcтупу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1843-19

4. Деякі питання Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції: Постанова Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 р. № 416 [Електронний ресурс]. – Pежим доcтупу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/416-2014-%D0%BF.

5. Кондратенко О.О. Загальні засади нормативно-правового забезпечення державного управління у сфері соціального захисту учасників антитерористичної операції та членів їх сімей. / Вісник НАДУ, Соціальна і гуманітарна політика.№4., 2015 р. [Електронний ресурс]. – Pежим доcтупу: http://visnyk.academy.gov.ua/wp-content/uploads/2016/01/2015_4_17_ukr.pdf.


399

УДК 351.71:001.82 АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СУЧАСНОЮ СИСТЕМОЮ

ОПОДАТКУВАННЯ ЛАВРЕШОВ А.Ю.,

кандидат наук з державного управління Донецький державний університет управління (м. Маріуполь)

Розвиток ринкових відносин в Україні неможливий без вдосконалення

державних інструментів управління, так як невідповідність їх сучасному стану економіки загрожує дисгармонією, а в гіршому випадку і кризою не лише економічного, а й політичного сегменту. У зв'язку з цим, найважливішим завданням держави на сучасному етапі є створення цілісної, взаємозалежної системи державних методів регулювання, націлених на створення сприятливого клімату для розвитку національної економіки. Серед інших інструментів важливу роль має відігравати система оподаткування, за допомогою якої держава може не тільки забезпечувати наповнюваність податковими доходами бюджетів усіх рівнів влади, а й впливати на процес виробництва та його структуру, коригувати розвиток економіки в цілому. Тому на сучасному етапі розвитку економіки в Україні виникає гостра необхідність активізації роботи з вироблення концептуальних основ і визначенню найбільш важливих пріоритетів розвитку системи державного управління оподаткуванням.

У літературі є різні трактування «податкової системи» і часто це поняття ототожнюють з поняттям «системи оподаткування». На погляд автора, такий підхід стирає грані між різними категоріями. Безсумнівно, система оподаткування повинна розглядатися в органічній єдності з податками, оподаткуванням, податковим механізмом, податковим процесом, податковим правом та податковою системою. Водночас система оподаткування, будучи складовим елементом податкової системи, являє собою організаційно-фінансову категорію, підпорядковану принципам її організації та функціонування, учасниками якої є платники податків та органи управління податковим процесом, що виконують свої права і обов'язки на основі норм податкового права в процесі управління податковими відносинами. Такий підхід до визначення категорії системи оподаткування показує цілісну систему, яка є відкритою системою, що складається з взаємозв'язаних елементів, яка функціонує в певному навколишньому середовищі. Саме системний підхід до аналізу впливу як зовнішнього, так і внутрішнього середовища на цю категорію дозволяє виявити слабкі місця системи оподаткування, її потенціал і тенденції розвитку. Тому даний підхід видається більш перспективним для розвитку цієї системи та її елементів, дозволяє виділити першорядні, найбільш значущі функції цієї системи на сучасному етапі розвитку економіки [1].

Найважливішою проблемою управлінської науки є виявлення принципів, на яких би базувалася система управління оподаткуванням. Проведений аналіз принципів управління дозволив зробити висновок, що і управлінню системою оподаткування притаманна більшість управлінських принципів.


400

В сучасній Україні питання теорії і практики управління податками і оподаткуванням поки не отримали всебічного методологічного осмислення. Але в той же час вже зроблено перші кроки в цій області. В управлінську теорію і практику вже увійшли такі поняття, як «менеджмент», «податковий менеджмент», поступово витісняючи з обігу такі терміни, як «управління», «управління податками і оподаткуванням». На думку автора, слідують розрізняти такі поняття, як «управління» і «менеджмент», тому що, це невірно ні з теоретичної, ні з організаційної точок зору. Термін «управління» ширше, оскільки вживається в різних сферах діяльності і системах. Термін «менеджмент» вживається відносно до управління соціально-економічними процесами на рівні організації, що діє в ринковій системі. Якщо мова йде про державні органи будь-якого рівня, то більш правильно використовувати термін public administration – державне управління. Таким чином, під державним податковим управлінням потрібно розуміти науково-обґрунтоване управління державними податковими доходами та витратами за допомогою податкового адміністрування, тобто елементи, форми і методи управління податковим процесом, які необхідні для створення дієвого податкового механізму, що включає податкове планування і прогнозування, податкове регулювання та стимулювання, податковий контроль. Виявлені методологічні основи державного податкового управління дають концептуальні уявлення про управління системою, яка складається з взаємозалежних і взаємодіючих підсистем, що перебувають в органічній і нерозривній єдності [2].

Податкова політика – сукупність законодавчих і організаційних заходів держави щодо формування системи податків, виробленні її принципів і механізмів оптимальної мобілізації різних видів податків у бюджетну систему. Вона обумовлюється соціально-економічними змінами, що відбуваються в суспільстві, станом економіки та фінансів країни. Для формування податкової політики необхідно враховувати весь комплекс заходів, які дозволяють розробити справедливу і ефективну податкову політику не тільки на поточний період, а й на перспективу. Бачити проблеми, вміти їх оцінити і подолати – у цьому напрямку і повинна будуватися податкова політика держави, щоб система оподаткування могла реалізувати весь комплекс функцій, властивих цій категорії. Зміст податкової політики, її основні напрями залежать від рівня розвитку науки про роль держави в розвитку суспільства та відповідних теоретичних концепцій, що визначають ступінь участі держави в управлінні економікою і використанні інструментів реалізації податкової політики.

Представляється, що податкова політика тільки тоді буде здатна досягти поставлених цілей, якщо буде враховувати всю сукупність науково- обґрунтованих і економічно доцільних тактичних і стратегічних правових дій органів влади і управління. У зв'язку з цим, вихідною установкою при проведенні податкової політики має служить не тільки забезпечення законного порядку стягнення з платників податків, а й здійснення всебічної оцінки господарських та економічних відносин, що складаються під впливом механізму оподаткування. На певних етапах цілі податкової політики


401

змінюються змістовно. В основному це залежить від концепцій, які використовує держава для досягнення результатів у сфері оподаткування.

Після розгляду податкової політики, її ролі і призначення, розроблена класифікація податкової політики в залежності: від стратегічних цілей – фіскальна, регулююча, соціальна, комбінована; від методів досягнення поставлених цілей – політика максимальних податків, політика економічного розвитку; від рівня управління – державна, регіональна, місцева; від періоду планування – короткострокова, середньострокова, довгострокова; від пріоритету розвитку галузевої спеціалізації – податкова політика в промисловості, в сільському господарстві, науці і т. д. Наведена класифікація податкової політики має не тільки теоретичне, а й прикладне значення, оскільки дозволяє визначити напрями і пріоритети побудови ефективної системи оподаткування.

У досвіді державного управління традиційно склалася ситуація, при якій як західними, так і вітчизняними вченими-економістами питанням податкового планування практично не приділяється увага. Відсутня глибока теоретична проробка концептуальних питань податкового планування, його періодизації та класифікації, воно не розглядається як складова специфічна частина управління фінансами. В даний час існують різноманітні трактування податкового планування, але в більшості випадках вони можуть бути застосовані до суб'єктів господарювання і, як правило, не приділяється належної уваги державному податковому плануванню. У зв'язку з цим, особливого значення набувають питання вивчення теоретико-методологічних аспектів державного податкового планування. З точки зору теорії управління, методологія податкового планування охоплює сукупність наукових принципів, функцій, форм, методів і методик. Залежно від поставлених цілей податкове планування може проводитися різними методами: метод тренду; експертний метод розробки прогнозних оцінок; коефіцієнтний метод.

Радикальні перетворення в економіці України об'єктивно тягнуть за собою необхідність розвитку інструментарію податкового регулювання наукомістких галузей, малого бізнесу і видобувних галузей реального сектора економіки в нових умовах господарювання. Для стимулювання наукомістких галузей доцільно запропонувати наступні податкові преференції: вдосконалення механізму надання податкового кредиту; створення системи цільових інвестиційних та інноваційних податкових пільг; закріплення в податковому законодавстві норми зниження податкової ставки з податку на прибуток, в частині що зараховується до державного бюджету; створення передумов для подальшого розвитку венчурного бізнесу.

З метою вдосконалення форм і методів державного управління податковою системою необхідно виділити наступні пріоритетні напрямки: поліпшення роботи податкових органів з обліку і інформування платників податків; вдосконалення програмних комплексів, що дозволяють проводити камеральну перевірку платників податків і вибір платників податків для виїзних податкових перевірок в автоматизованому режимі; підвищення ефективності


402

виїзних податкових перевірок; забезпечення постійної взаємодії з правоохоронними та іншими контролюючими органами; вдосконалення системи відповідальності за правопорушення, допущені у сфері податкових відносин.


1. Проскура К.П. Податкове адміністрування в Україні в посткризовий період: ефективність та напрями модернізації/ К.П. Проскура. – К.: ТОВ «Емкон», 2015. – 376 с.

2. Міжнародний досвід: адміністрування податків в Європі та в Україні//Офіційний сайт Державної фіскальної служби України [Електронний ресурс]– Режим доступу: http://sta-sumy.gov.ua.

УДК 327.7 IMPROVING THE RELATIONS BETWEEN UKRAINE

AND EU – POLITICAL DIMENSION HORIUNOVA K.A.,

Senior Lecturer Donetsk State University of Management, Mariupol

Ukraine’s co-operation with the EU occupies a special position within the

system of Ukraine’s foreign policy priorities. Ukraine’s European choice opens new prospects for co-operation with the continent’s developed countries, provides opportunities for economic development, and strengthens Ukraine’s positions within the global system of international relations. Nevertheless, the current state of relations between Ukraine and the European Union is an issue that needs to be given serious consideration.

In this context, we should pay attention to the fact that the specificity of political life in Ukraine leads to dominance of internal level factors in decision-making, among which European integration appears quite arbitrary. The EU is not an influential member of internal debate in Ukraine, has no self-evident in the positioning of media space and is not an active actor of the economic system. Moreover, the scope and activities, which Brussels emphasize, not always meet the priority of Ukrainian reforms. Under these conditions, any external impetuses remain in the background and not have the desired transformative effect. There are two ways a difference can be achieved: first, transforming the EU into an active actor in Ukrainian domestic politics, and secondly, changing the nature and specifics of Ukrainian politics as such [1].

In this context, Ukraine faces a number of important tasks in relations with the European Union in the near future:

on the bilateral level – finally fix the basic parameters of political relationship, offer their own vision of the nature, components and specific content of political association with the EU, identify areas and ways and tools to strengthen their own involvement in European integration processes and decisionmaking on priority


403

issues; develop their own ideas about how to develop relations with the EU - Ukraine after the Association Agreement;

at the level of domestic support - set the necessary set of means to get the EU support to internal reforms in Ukraine, strengthen the importance of European integration as a factor in the adoption of internal decisions, review the tactics of «selective Europeanization» toward systemic implementation of necessary reforms and convergence of European integration community;

on the geopolitical level - to promote and build on existing and new formats of political dialogue, effective mechanisms to coordinate political strategies for issues of common interest; as close as possible to join the process of elaboration of the new instruments of the European Neighbourhood Policy, to encourage the EU to establish effective instruments for regulation common European processes with attraction of all leading actors [2].

So, taking into consideration all mentioned challenges and the importance to promote Ukraine to the EU, primarily to the public, the parties have to continue a constructive dialogue. Recommendations for Ukraine, the Ukrainian authorities:

the European perspective of Ukraine is linked to the necessity to build European mentality and decent level of life within the country;

to elaborate a clear European strategy and to enhance the legislative basis of the European integration;

to fulfill the obligations undertaken by the Association Agreement; to establish a more efficient mechanism of European integration with the

creation of the system involving the coordination body and respective departments of the central bodies of executive power;

to work out and implement the National Program of the implementation of the Association Agreement, to adopt the system of the monitoring of its implementation;

to adhere to the European instruments on of regional and local authorities and to implement all undertaken international obligations of Ukraine in the context of harmonization of political and public administration;

to put successful structural reforms at all levels and spheres of state-building into effect;

to create appropriate conditions for solving socioeconomic differences by regional development in Ukraine, the decentralization of administrative and fiscal relations, improvement of regional economic structure;

to enhance legislative basis for the functioning of efficient local and regional self-government, to clear-cut competencies and responsibilities, and to ensure adequate instruments and financial resources for achieving of these goals, e.g. to use a screening mechanism;

to propagate the benefits of local democracy and self-government for the amelioration of living conditions of population, to raise public awareness on this issue by adopting adequate policies and instruments for their realization, and to ensure the support of activities of civil society organizations and institutions within the local self-government;


404

to avoid the extreme politicization of the local self-government functioning and decision making in particular;

to ensure the democratic and transparent execution of local self-government among other through the functioning of assemblies, councils and by direct participation of people in referenda, public hearings and similar forms of democratic engagement;

to expand the links with the states of Central and Eastern Europe in the issue of exchange of the European integration experience and monitoring the process of reform that demonstrate readiness to defend our interests in the governing bodies of the European Union is an important key to effective modernization of Ukraine in all spheres of public and social life;

to develop the image of Ukraine as an integral part of Europe and its European identity through the information campaign.

References

1. Web-site of the State Fund for Local Self-Government in Ukraine http://municipal.gov.ua (in Ukrainian)

2. Sushko I. Comparative assessment of the EaP cooperation with the EU in the field of Freedom, Security and Justice. Current assessments of the EU visa practice in Ukraine. – Kyiv: «Europe without Barriers», 2014. // www.novisa.org.ua УДК 31.316.37.013.78

TRENDS IN HIGHER EDUCATION GOVERNANCE REFORMS IN EUROPE: EXPERIENCE FOR UKRAINE

VLASENKO O.I., Lecturer, the Department of Foreign Languages

Donetsk State University of Management, Mariupol The experience of European countries is valuable for effective monitoring and

analyzing the governance of higher education system in Ukraine to make recommendations on further reforms in this field.

The fundamental transforming the system of higher education in Europe was launched in 1995, when UNESCO developed the Program Document Reform and Development of Higher Education [1]. This event caused the fixation of the key tendencies of the educational reform in countries of the euro area, which was aimed at expanding the autonomy of universities and creating the accreditation system.

Effectiveness of higher education governance reforms is the subject matter of studies undertaken by a number of foreign and Ukrainian researchers, such as G.Tkach, V.Senashenko, Y.Firsova, N.Krasnova, D.Dzvinchuk, I.Khramov, N.Miroshnichenko, O.Khomeriki, G.Bullarino, E.Ferlie, C.Musselin, G.Andresani, S Kyvik, and E.Castro.

Over the past decades, a range of trends have been dominating in the national higher education systems in the European Union, suggesting reduction in government


405

spending on higher education. This policy made higher education institutions search for new forms of activities in the highly competitive environment.

European higher education systems developed the strong trend, suggesting reforms and modernization of qualitative (target, content, procedural) and quantitative (number of educational institutions, education spending per student) characteristics of their components [1, c.5].

In Europe, higher education systems belong to the unitary (unified) and dual (binary) types. Over the last five decades, higher education systems in Western Europe have experienced structural changes, tending to the binary model [7, c.393]. In Italy, Spain, Austria, Finland and Sweden, the higher education systems follow the unitary model. To compare, Belgium, Great Britain, Greece, Denmark, Ireland, Netherlands, Norway, Germany, France, and Switzerland developed the binary structure. It should be mentioned that, possessing the typical characteristics of the binary model, each of the modern European countries developed its distinctive features of governing higher education. In Europe, the ministry is the governing body for higher education system in almost all the countries. However, some states (Germany, Austria) created the mixed model of governance. In these countries, the major part of higher education institutions are under public ownership. In fact, the major part of higher education institutions have a state form of ownership, competing with a very small percentage of private universities. Being the most important tool for governance, the finance function of the state is directed to achieve the effective control over the entire higher education sector. Thus, the state regulates and monitors the national system of higher education. In fact, all governance levels are involved in the financing of higher education. Countries with a lower level of economic development tend to invest less money in this field in comparison with countries, which built stronger economies. Private funds are also attracted along with public funding.

Currently, fundraising is becoming popular, attracting external resources. Being unrelated to the institutions of higher education, these resources are directed to support various projects or joint activities. The strong tendency for merger of institutions can be observed in the higher education sector. Being established for research cooperation between institutions of higher education, universities, and private companies, networks, unions, and clusters are increasing in number [3].

It should be noted that the governance reforms in the higher education field have produced a positive effect on the system components in almost every country in Europe. Thus, a range of recommendations on governance reforms in higher education can be developed for Ukraine, being based on the relevant experience of European countries. First, Ukrainian universities should be provided the opportunity for further increasing their autonomy to develop their own potential. This recommendation suggests giving higher educational institutions additional powers to form their own governance structure, budgetary allocations, and research aims. Second, promotion of investments in the development of higher education and research activities is of prime importance. These investments can be both public and private. Finally, decisive steps are to be made for building the favourable legislative


406

and investment base to form and encourage innovation clusters between institutions of higher education, universities, and private companies.

References

1. Пирогов А.И. Тенденции развития реформ высшего образования в странах СНГ / Пирогов А.И., Краснова Г.А., Филиппов В.М. – М.: РУДН, 2008. – 180 с.

2. Ткач Г.Ф. Болонский процесс и качество образования [Електронний ресурс] / Г.Ф. Ткач, В.С. Сенашенко. – 2013. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://library.uipa.edu.ua/library/BD/BolonProz/3_Stati_iz_periodicheskih _i_prodolgaugshiesa_izdaniy/3_2.htm.

3. Фирсова Ю.Н. Маркетизация системы высшего образования западноевропейских стран в контексте внедрения концепции «нового государственного управления» / Юлия Николаевна Фирсова. // Казанский педагогический журнал. – 2011. – С. 1–7. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/marketizatsiya-sistemy-vysshego-obrazovaniya-zapadnoevropeyskih-stran-v-kontekste-vnedreniya-kontseptsii-novogo-gosudarstvennogo-1.

4. Ballarino G. Decentralization and reform of higher education. Can Germany be an example for Italy? / Gabriele Ballarino. // Italian Journal of Sociology of Educarion, 2011. – №2. – С. 46–71.

5. Castro E. Higher Education Governance Reform in Practice. Matching Institutional Implementation Practices and Policies / Endika Castro. // RUSC: Universities and Knowledge Society Journal, 2012. – №9. – С. 267–279.

6. Ferlie E., Musselin C., Andresani G. The Governance of Higher Education Systems: A Public Management Perspective. In: Paradeise C., Reale E., Bleiklie I., Ferlie E. (eds) University Governance. Higher Education Dynamics. – Germany: Springer Science, 2009.

7. Kyvik S. Structural changes in higher education systems in Western Europe / Swein Kyvik. // Higher Education in Europe, 2004. – №29. – С. 393 –409. УДК 339.85

THE INFLUENCE OF TERRORISM AND CIVIL UNREST ON THE DEVELOPMENT OF TOURISM

AKHMEDOVA O.O., PhD in Public Administration

Simon Kuznets Kharkiv National University of Economics, Kharkiv DRAGOMIROVA I.S.,

PhD in Economy Donetsk State University of Management, Mariupol

Terrorism and civil unrest have been influencing the sphere of tourism since its

uprise in early 1950s. While civil unrest happens in definite destinations, can be predicted and its frequency is relatively low, the terrorist attacks turned into the


407

global concern having far-reaching effects on how the tourism industry operates. Either happening in the destination or near its boarders, it damages the image, infrastructure and competitiveness of the tourism destination. The access to various tourism attractions is usually temporarily denied due to security and safety reasons, and local communities face various levels of short and long-term economic hardship.

The terrorist attacks in the United States of America on 11 September 2001 against New York’s World Trade Centre and the Pentagon in Washington, DC, may mark the dividing point between the first and second stage of “post-history” [1] and changed forever the views of a traveller and a civilian on safety and security. Some other recent examples of terrorist assaults which caused thousands of deaths and severely damaged the image of tourism destinations are North Sinai Peninsula, Egypt in 2015 (224 dead); Suruc, Turkey in 2015 (32 dead); Ankara, Turkey in 2015 (102 dead, 508 injured) and March 13, 2016 (37 dead); Paris, France in November, 2015 (130 dead, 368 injured) and in January, 2015 (Charlie Hebdo shooting: 12 dead, 10 injured); the attack at a hotel in the town of Grand Bassam, Côte d’Ivoire, March 13, 2016; the conflict-hit region of Ukraine on July 17, 2014 (a total of 283 passengers of Malaysia Airlines, including 80 children, were reported dead) and many other instances of terrorism and local quasi-wars where the recovery process will take a long period and difficult procedure to restore the former reputation of peace and stability.

It was estimated that that deaths from terrorism increased 80 % in 2014 and reached the highest level ever recorded 32, 658 (compared to 18,111 in 2013) [2]. 57 % of all attacks happened in Pakistan, Afghanistan, Iraq, Syria and Nigeria – the countries that are not considered as tourist attractions. However, the terrorism spread significantly over 2014-2015, the new additions are Somalia, Yemen, Ukraine, Central African Republic. The beginning of 2016 is also marked by the wave of assaults in the above mentioned, as well as in new destinations.

The contemporary studies classify terrorism into the following forms: domestic, international, cross-border [7]. The outbreak of wars, unlike terror activities, tends to have a negative tourism impact on larger areas and for a longer period of time. Historically, the types of wars that have been found to have an impact on tourism are: cross-border wars; trans-border wars; wars of attrition; and civil wars [7]. All these incidents paralyze or severely impact the local and international tourism industry as a result of trip cancellation, behaviour change and a shift of bookings to safer alternative destinations.

As stated by some scientists, “in this new historical period, nations no longer fight against nations, but rather against amorphous terrorism cells” [3; p. 34]. There are more and more wars happening in the new battlefields – the centres of cultural, tourism and leisure life. The aim of terrorist attacks is not only to damage the economy or political structure, but also to spread the terror among civil population and tourists and demonstrate the terrorists’ forces and abilities. Besides, having learnt the power of mass media, they have also tended to seek urban over rural areas. Terrorist attacks in cities gain more publicity, cause greater number of casualties, there are more secondary victims (people who witness or watch attacks on TV) and

https://en.wikipedia.org/wiki/Suruc

https://en.wikipedia.org/wiki/Turkey

https://en.wikipedia.org/wiki/Charlie_Hebdo_shooting

Documents

МАРІУПОЛЬСЬКА МІСЬКА РАДА · 2020. 7. 5. · створена магістерська програма «Публічне управління та адміністрування»,