1

Актуально ......................................... 3ТУРЯНИЦЯ В. Ганна Дрогальчук:

«Клубний вогник повинен гріти й душі прийдешніх поколінь» ....................................... 3

КОБАЛЬ В. 70 років збереження і примноження самобутньої народної творчості Закарпаття ..................................... 6

ГАБОРЕЦЬ В. Натхненні поборники духовності ...............11

ХЛАНТА І. Популяризація народної творчості Закарпаття ...................................16

МИШАНИЧ В. Вагомий спадок ювіляра ......................................... 20

МИТРОВКА М. Обласному організаційно-методичному центру культури – 70 років ......................................... 23

АНДРІЙЦЬО В. Вони завжди були поруч .................................. 26

Відлуння подій ................................ 28МИШАНИЧ В. Майстри

Берегівщини репрезентували свою творчість ............................ 28

ТАНЬКО Ю. Іршавчани на фестивалі цибулі ....................... 29

РАЦ В. Святкували лемки Закарпаття ....................................31

МИШАНИЧ В. Фотохудожники краю до Дня Незалежності презентували свої роботи ........32

БІЛЕЦЬКИЙ П. «Арніка» з Ужгородщини на фестивалі вареників у Словаччині ........... 33

МИШАНИЧ В. Відродження свята народної культури .......... 34

УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОДА. Закар-

патці пошанували «Тіні забутих предків» святковим показом .................... 36

БІЛЕЦЬКИЙ П. Виставку робіт ужгородського художника Наума Рєпкіна презентували у Пряшеві ......................................37

Ювілеї ................................................ 38МИШАНИЧ В. Любов Матіко –

яскрава і самобутня мисткиня краю. З нагоди ювілею ................ 38

№ 3 (31), 2015Щоквартальний

вісникЗасновник: Обласний

організаційно-методичний центр

культуриСвідоцтво про державну реєстрацію друкованого

засобу масової інформації

Серія ЗТ № 475/67 ПР від 27 листопада

2008 рокуАдреса: 88000,

м. Ужгород, вул. Волошина, 18

www.zakfolkcenter.at.ua е-mail: OOMCKUZH@gmail.com

Редакційна колегія: Ю.Глеба, І.Канюка,

Г.Дрогальчук, І.Хланта, В.Кобаль, М.Офіцинська

Упорядкування, підготовка текстів:

М.ОфіцинськаВідповідальний за

випуск: Г.ДрогальчукАвтори світлин:

Н.Боднар, О.Попов, В.Рац, В.Мишанич,

з архіву ООМЦКХудожнє оформлення обкладинки: М.Дем’ян

Дизайн та верстка: М.Лазорець-Стан

Редагування та коректура: Т.Лазаренко

На обкладинці: На першій та четвертій сторінках обкладинки працівники Обласного

організаційно-методичного центру

культури (фото О.Попов)

Здано до набору 09.11.15. Підписано до друку

23.11.15. Формат 60x84/8. Папір офсетний. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 9,3.Підготовлено до друку: видавництво TIMPANI

Свідоцтво про державну реєстрацію видавців

від 15.04. 2003 р. Серія ДК, № 1327Друк ТОВ «РІК-У»88000, м. Ужгород,

вул. Гагаріна, 36Замовлення № 32

Тираж 300 пр.

ШКІРЯ В. Покликаний збагачувати духовність. З нагоди 55-річчя від дня народження заслуженого працівника культури України Юрія Глеби .................... 40

КОБАЛЬ В. Спокій йому тільки сниться… З нагоди 80-річчя народного артиста України Анатолія Філіппова ................... 43

ГАБОРЕЦЬ В. Ювілей чарівної перлини Срібної Землі. Заслуженому академічному Закарпатському народному хору – 70 ........................................ 46

Творча майстерня ..........................51ХЛАНТА І., ЧЕГІЛЬ М. Ансамбль

«Словенка» – яскраве гроно талантів .........................................51

ІСАК М. У житті й на полотні зі світлом Великодньої свічі ..... 56

АНДРІЙЦЬО В. Іконопис у авторській школі Ласла Гайду ..................................59

З досвіду роботи ........................... 60ВЕКЛЮК Л. Людина, закохана у

свою роботу. З досвіду роботи провідного методиста Любові Філеш ............................... 60

ЯВОРСЬКА І. Культурне життя жителів сіл Тийглаш і Сюрте ......................................... 64

У світ ..................................................69ГАБОРЕЦЬ В. Щедрий творчий

ужинок композитора .................69БАЯНОВСЬКА М. Де є і немає

Бога, або Сентенції про Добро і зло ............................70

СІДОР О. Маленьке віконечко в паралельний світ відкрив письменник із Іршави Василь Шкіря .............................. 72

Цікаво знати ................................... 75ШЕВЧЕНКО В. Колекція

фотоапаратів Закарпатського краєзнавчого музею ................... 75

ПРО АВТОРІВ ..................................76ПІДПИСИ ДО ФОТОГРАФІЙ ....76

ЗМІСТ

2

ШАНОВНІ КОЛЕГИ!

Бурхливий розвиток культури у краї в 20–30 роках минулого століття, побуту-вання багатющих народнопоетичних тра-дицій, зразків унікального ужиткового мис-тецтва, що визрівали і формувались віками, наявність численних носіїв та виконавців іскристих перлин фольклору, талановитих народних майстрів, – усе це вимагало ство-рення державного творчого центру, який би по крупинці збирав і популяризував безцін-ні зернини творінь народних талантів. Тому створення 70 років тому Закарпатського об-ласного будинку народної творчості стало важливою подією в культурному житті краю.

Пріоритетним напрямком роботи Об-ласного організаційно-методичного центру культури нині є розвиток таких форм куль-

турно-дозвіллєвої діяльності як конкурси, огляди, фестивалі, виставки, пленери тощо.

Завдяки Вам, справжнім подвижникам своєї справи, культура Закарпаття, як галузь, попри всі труднощі та негаразди, розвива-ється, збагачується новими іменами, цікави-ми формами роботи.

Вагомий внесок у відродження націо-нальної культури вносять численні аматор-ські об’єднання, зберігають і передають від покоління до покоління історичну пам’ять народу.

Вітаючи ювілярів, бажаю, щоб у доброму здоров’ї і гарному настрої щодня приступа-ли до праці, незважаючи на те, якими зна-ками питання насторожує нас завтрашній день. Якщо держава хоче розвиватися та про-цвітати, вона повинна усвідомити: без куль-тури нації не існує, тому не лише культура потребує державної підтримки, але й дер-жава – культурної. Мусимо бути сильними духом і терплячими, професійно та віддано виконувати свої обов’язки, берегти й при-множувати традиції неповторної закарпат-ської культури, а вона неодмінно віддячить не тільки нам, а й нашим нащадкам.

Дорогі колеги! Поділяючи з вами радість ювілейних днів, бажаю вам і надалі успіш-но втілювати у життя ідеї збереження духо-вності, всебічно сприяти формуванню на-ціональної єдності, розвитку економічного, наукового і освітнього потенціалу краю, всієї України. Щиро бажаю вам щасливої долі, вірних друзів і однодумців, міцного здоров’я, щастя, добробуту, невичерпної енергії, но-вих творчих звершень. Нехай ваші праця та інтелект будуть завжди гідно оціненими.

Юрій ГЛЕБА, начальник управління культури

Закарпатської обласної державної адміністрації,

заслужений працівник культури України

3

ГАННА ДРОГАЛЬЧУК: «КЛУБНИЙ ВОГНИК ПОВИНЕН ГРІТИ

Й ДУШІ ПРИЙДЕШНІХ ПОКОЛІНЬ»Саме цієї осені Обласний організацій-

но-методичний центр культури, який за роки існування в регіоні міняв офіційну назву аж п’ять разів, святкує 70-річчя з дня свого заснування. Мінялася назва, в той чи інший спосіб долучалися до ро-боти культурологічного закладу непере-січні, а подеколи і видатні в контексті духовного розвою Закарпаття особисто-сті, наполегливо шукалися і щасливо зна-ходилися нові форми роботи з населенням глибинки – життя ж бо не стоїть на міс-ці… Незмінною залишалася функціональ-на місія, якщо говорити образно, покли-кання центру – віднаходити, зберігати й популяризувати автентику – крупинки духовного золота: чи то в легендах, обря-дах, що, безумовно, передували народже-ному через віки театру, чи у музичному фольклорі, який із часом став основою

багатющої народнопісенної спадщини, а чи в ремеслах – таланті тримати в руках різьбярську серсаму, пензель, голку, що породили численні зразки образотворчого мис-тецтва. Про те, чим живе Обласний організаційно-методичний центр культури сьо-годні, чого очікує від змін, що нуртують наразі в Україні, з чим пов’язує свої надії на майбутнє – розмова з його директором Ганною ДРОГАЛЬЧУК.

– Ганно Василівно – директор ви, як свідчать два неповних роки в цій іпоста-сі, молодий. Проте майже двадцять років життя, відданих роботі в закладі на різ-них посадах – від методиста першої кате-горії до завідувача відділу народної твор-чості – свідчення, по мінімуму, прив’яза-ності, тяжіння до щоденного й щонощно-го труда душі…

– Хай як банально це прозвучить, роботу свою я не просто терплю чи сумлінно вико-ную. Я, скоріше за все, її люблю. І, звісно, не через якісь вигоди, бо ні грошима, ні яки-мись матеріальними цінностями тут не по-живишся. Зате, без сумніву, розбагатієш зу-стрічами з обдарованими, духовно багатими людьми, відкопаєш справжні скарби – слова, танцю, музики, обрядової традиції, маляр-ства й скульптури. А, головне, зрозумієш: нетлінні речі, справжні шедеври роблять-ся здебільшого на ентузіазмі, творчому на-

тхненні, бажанні прикрасити світ і ніяк не з думкою про гроші…

– А якщо говорити про вплив, чиєму з фахівців, що оточували вас у колективі, завдячуєте?

– За майже двадцять років поряд було багато цікавих людей, в яких мала чому по-вчитися. А що казати про попередників?! Історія Центру культури – історія краю. Пев-но, знаєте, що першим директором був Ан-дрій Коцка, народний художник України. А легендарні імена? Петро Милославський, Федір Манайло, Іштван Мартон, Антон Контратович, Дезидерій Задор, Володимир Гошовський, Євген Шерегій, Федір Коложва-рі, Віктор Теличко, Петро Сокач, Петро Рак, Микола Попенко, Євген Бек, Василь Гайдук та багато інших. Всі вони так чи інакше до-лучалися до роботи в нашому закладі, а де-котрі і працювали протягом багатьох років. Все це, звичайно, зобов’язує нас, нинішніх.

Актуально

4

АктуальноА уявіть собі, тільки спостерігати за тим, як працюють, без перебільшення, світочі регіональної культури – народний артист України Михайло Кречко, котрий у 80–90-х роках очолював обласну хорову філармонію на громадських засадах, де набували знань методичного та практичного характеру не тільки керівники вокально-хорових гуртків, але й учителі музики, співів освітянських навчальних закладів, студенти училищ му-зичного та культури. Заслужений працівник культури України, режисер-постановник де-сятків звітних концертів майстрів мистецтв та художніх колективів Закарпаття у сто-личному Києві, тематичних та ювілейних заходів, звітів-оглядів колективів художньої самодіяльності Тарас Гарагонич, заслуже-ний працівник культури України, керівник народного вокального ансамблю народної пісні «Розмарія» та Заслуженого академічно-го Закарпатського народного хору Наталія Петій-Потапчук – уже величезна професій-на удача і просто чисто людське щастя. Про-те найпершим наставником вважаю Василя Кобаля, при якому прийшла на роботу і ко-трий віддавався улюбленій справі не заради матеріальної винагороди, а виключно за по-кликом серця з прагненням за будь-яку ціну зберегти і передати майбутнім поколінням кращі духовні надбання предків. Любити мистецтво, а не себе у ньому, вчилася у на-ставника я і мої колеги.

– Окресліть, будь ласка, поле діяльно-сті вашого Центру…

– Воно для нашого невеличкого колекти-ву, мабуть, зашироке. Адже тісно співпрацю-ючи з управлінням культури Закарпатської облдержадміністрації, творчими спілками та громадськими організаціями краю, ми активно сприяємо систематичному прове-денню майже 30 різноманітних фестивалів, зокрема «Коляди у Старому селі», «На Сине-вир трембіти кличуть», «Гуцульська брин-дзя», «Лемківська ватра», що роблять наш регіон туристично привабливим, презенту-ють його серед інших областей України, як надзвичайно оригінальний, що стосується традицій і обрядів, багатонаціональний і саме цим творчо цікавий. Крім цього, ми обов’язково причетні практично до усіх ог-лядів-конкурсів, творчих звітів, урочистих концертів до державних свят. Важлива ді-лянка нашої роботи – вивчення і поширен-ня досвіду роботи кращих клубних уста-нов та аматорських колективів. Постійно

працюємо над підвищенням кваліфікації клубних працівників, організовуємо тема-тичні семінари, творчі лабораторії, пленери, майстер-класи. Значну увагу приділяємо й співпраці з національними меншинами, що проживають у державах, які є найближ-чими сусідами нашої області – Словаччині, Угорщині, Румунії. А ще – проводимо вели-ку дослідницьку роботу, результатом якої стало видання сотень книг із популяризації народної творчості в найрізноманітніших жанрах.

– Сьогодні колектив Центру культу-ри – це…

– Півтора десятка творчих працівників, яких ви можете побачити на фото з обкла-динки ювілейного – до 70-річчя – числа жур-налу «Культурологічні джерела», люб’язно і, як лише йому притаманно, талановито зро-бленому для нас іменитим фоторепортером краю Олексієм Поповим. Саме від цих моло-дих – Віталія Раца, Мар’яни Чегіль, Катери-ни Семенченко, а також досвідченіших – Іва-на Хланти, Людмили Веклюк, Володимира Мишанича та інших фахових особистостей отримують методичну та практичну допо-могу у вирішенні організаційних і творчих питань під час проведення найрізноманітні-ших заходів 460 клубних закладів Закарпат-тя. А ще – три народні колективи: вже згада-ний народний ансамбль народної пісні «Роз-марія» (керівник – заслужений працівник культури України Наталія Петій-Потапчук), народна аматорська кіностудія «Едельвейс» (керівник Галина Чельоскі) та народний ет-нографічний музей, що діє безпосередньо в приміщенні центру (керівник – заслуже-ний майстер народної творчості України Наталія Стегура).

– Не пробували клопотати про розши-рення, бодай для музею?

– Про це наразі не йдеться. Недарма ж не без гумору кажуть: не приведи, Боже, жити в квартирі, що ремонтується, і в державі, що реформується. За нинішніх часів (не най-кращих, скажемо відверто, для культури, яка вже звично фінансується за залишковим принципом) побоюємося, аби з реформами, які торкнуться, безсумнівно, й нашої цари-ни, не вихлюпнули з купелі разом із водою й злеліяне поколіннями дитинча. Маю на увазі віднайдені, зібрані, збережені кращі зразки народної творчості. Доречно згада-ти, що першим документом влади, яку ми сьогодні багато за що засуджуємо, була від-

5

Актуально

повідна постанова про організацію культур-но-освітніх установ у Закарпатській Україні від 29 вересня 1945 року, в тому числі й то-дішнього будинку народної творчості. На-віть тоді розуміли, як це важливо. Ми вже пе-режили складний період «розбійних 90-х», коли зарплату отримували олією та цукром, було скорочено, а звідси – втрачено, десят-ки клубних закладів і фахівців, а отже, цілі пласти зі скарбниці народної творчості. Нині, коли створюватимуться нові територі-альні громади, їх керівники можуть повести себе стосовно закладів культури цілком не-передбачувано, адже з фінансуванням знову ж – у кого як. Якщо сьогодні, до прикладу, закрити клубний заклад зі столітньою іс-торією в гірських Вільшинках, що на Пере-чинщині (він, хоч і не з євроремонтом, але чистий, охайний, збережений), ми втратимо клубний вогник, що повинен гріти душі на-ших дітей, онуків і правнуків. Бо ж чули б ви первозданні коляди, з якими завітали до нас цьогоріч учасники тамтешньої самоді-яльності! Для них клуб, як каже сільський голова, – центр духовного життя. І сіл із та-кою історією й підходами до збереження культурної спадщини наших предків, які не повинні бути втрачені, на Рахівщині, Між-гірщині, Воловеччині, – десятки!

– Ганно Василівно, ви – мама двох до-рослих дітей, хоч і молода, але бабуся двох онуків. Ви справді щиро вірите, що, як ка-зав поет, хай і з іншого приводу, «все это будет носиться»?

– Звісно, я бачу, що наші діти, а надто онуки – інші. Вони не кращі й не гірші, вони просто інші. Їх полонять гаджети: ноутбу-ки, айпади, смартфони… Але не можна за-

бувати, що джерела автентики – джерела людяності! Тому треба шукати нові форми роботи, сучасніші підходи. Я й сама не мог-ла подумати, що наш майстер-клас із писан-карства викличе такий інтерес. Але ж запро-понували ми його дітям – переселенцям зі Сходу України, і знайшли відгук, зацікав-леність, бажання долучитися до народних традицій. Розписати власноруч великодню писанку – не лише цікаво, а й повчально. До того ж – це найкращий подарунок родині. Чим більше ми будемо віддавати, тим біль-ше отримаємо. А чи міг хтось передбачити, що життя підкине нам таку форму роботи, як зустрічі в госпіталях із учасниками ан-титерористичної операції, яких треба під-тримати психологічно, подарувати гарний настрій? Але ж підкинуло! І привезли ми їм те, що лікує душу – народні пісні від нашої «Розмарії» і картину самодіяльної художни-ці з Великоберезнянщини Магдалини Бере-занич. Тож треба жити в неспокої і пошуку, любити кінцевий продукт своїх зусиль, як власну дитину, і вчити цінувати його інших.

– І на підсумок розмови: як плануєте святкувати 70-і уродини підпорядковано-го вам закладу?

– Сподіваюсь, скромно. Але неодмінно, пам’ятаючи про наш обов’язок – віднаходи-ти, зберігати і пропагувати джерельне на-родне мистецтво. Концерт з нагоди урочи-стості плануємо саме з родзинками інстру-ментального, пісенного, хореографічного жанру, віднайдених у наших багатих і ще до кінця непізнаних містах і селах. Будуть і презентації, і виставки, і багато цікавих за-ходів.

Розмовляла Віра ТУРЯНИЦЯ

Працівники культури Закарпаття – учасники обласного семінару. Берегово, 2015 рік

6

Актуально

70 РОКІВ ЗБЕРЕЖЕННЯ І ПРИМНОЖЕННЯ САМОБУТНЬОЇ НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ

ЗАКАРПАТТЯСпогадами про діяльність Закарпатського обласного центру народної творчості

ділиться відомий в області поет і композитор, заслужений працівник культури Укра-їни Василь Кобаль, який упродовж майже 20 років очолював цей осередок народного мистецтва краю.

В історичному центрі нашого старовин-ного міста Ужгород, на вулиці А.Волошина, 18 знаходиться непримітний на перший погляд будинок, у якому ось уже 70 років працює обласний центр народної творчості, котрий нині носить назву – Обласний ор-ганізаційно-методичний центр культури. Історія створення цього закладу бере свій початок із далекого 1945 року, коли після визволення Закарпаття та приєднання його до Радянського Союзу в краї сталися помітні зміни в різних галузях народного господар-ства.

Рішенням Народної Ради Закарпатської України та постановою секретаріату цен-трального комітету КПЗУ від 29 вересня 1945 року «Про організацію культурно-освітніх установ у Закарпатській Україні» в Ужгоро-ді було створено Закарпатський обласний будинок народної творчості, якому в листо-паді того ж року виділено приміщення, де цей заклад знаходиться і нині. Очолив його відомий у краї художник і громадський діяч Андрій Коцка, якому пізніше було присвоє-но звання народного художника України.

У перші роки існування Центру тут працювало чимало відомих митців краю,

серед яких письменники Юрій Гойда та Ва-силь Вовчок, художники Федір Манайло та Адальберт Борецький, хормейстери Петро Милославський, Антон Контратович та Ми-кола Коноваленко і багато інших, які закла-ли міцні підвалини головних напрямків на-родної творчості Срібної Землі – Закарпаття.

Основним завданням Обласного будин-ку народної творчості було і досі залишаєть-ся надання методичної допомоги клубним закладам і аматорським об’єднанням облас-ті, сприяння організації діяльності колек-тивів художньої самодіяльності та розвитку творчості народних умільців, самодіяльних композиторів і художників, пошук та забез-печення видання репертуару для художніх колективів, поширення передового досвіду роботи клубних установ і колективів ху-дожньої самодіяльності, а також організація проведення різних оглядів-конкурсів, фес-тивалів, свят та народних обрядів.

Упродовж 70 років діяльності цієї голов-ної методичної установи клубних закладів області назва її кілька разів мінялася, але ос-новні напрямки роботи залишалися такими ж самими, якими були і багато років тому.

Історію Центру важко розповісти, не називаючи дати, цифри і, головне, людей – справжніх чародійників, які жили і пра-цювали, натхненні народним мистецтвом. Досить лише згадати тих працівників, які в післявоєнні роки, незважаючи на розруху, виїжджали, а часто йшли пішки від села до села, в міста і райони краю для організації діяльності гуртків із різних напрямків ама-торського мистецтва. Сьогодні варто назвати таких колишніх керівників центру, як Семен Поляк, Василь Поляк, Василь Сможаник та деяких інших, із якими мені довелося плід-но співпрацювати упродовж багатьох років.

Оскільки робота організаційно-мето-дично центру культури багата й різноманіт-на і всі його творчі діяння за 70 років у ко-ротких спогадах охопити неможливо, тому

Василь Кобаль, Оксана Сідор. На обласному святі

словацького народного мистецтва. 1996 рік

7

Актуально

зупинимося лише бодай на окремих аспек-тах його діяльності.

Ще на початку 50-х років минулого сто-ліття при Закарпатському обласному будин-ку народної творчості було створено десяти-місячні та шестимісячні курси керівників хорових, хореографічних і драматичних колективів, а також – баяністів та керівників духових оркестрів. Існували вони майже 30 років і закінчило їх понад 300 чоловік. Викла-дачами музичних дисциплін на курсах пра-цювали народний артист України Михайло Кречко, заслужені діячі мистецтв України Дезидерій Задор та Степан Мартон, заслу-жений артист України Микола Попенко, а також такі Методисти (з великої літери), як Євген Шерегій, Антон Контратович, Іван Со-пко, Петро Сокач та інші. Найдовше, майже до 1995 року, при Центрі діяли курси хорео-графів, якими в різні роки опікувалися пра-цівники Центру Євгенія Лаптєва, Іван Стан-канинець та Євген Бек, а викладачами були народні артисти України Михайло Сусліков, Клара Балог, заслужений артист України Пе-тро Куштан, заслужений працівник культу-ри України Іван Пастеляк та інші.

Нині з приємністю згадується моя рідна співуча Іршавщина, з колективами худож-ньої самодіяльності якої мені довелося твор-чо співпрацювати в 70–80-х роках минулого століття. У районі подейкували, що свого часу курси хормейстерів при Закарпатсько-му ОБНТ закінчив навіть легендарний ке-рівник відомого на всю країну народного ан-самблю пісні і танцю «Боржава» Кушниць-кого лісокомбінату села Довге Іршавського району, автор невмирущої пісні-гімну За-карпаття «Верховино, мати моя», заслужений діяч мистецтв України Михайло Машкін.

Відомо також, що десятимісячні кур-си в різні роки закінчили і колишні керів-ники таких знаних в області у минулому столітті народних ансамблів пісні і танцю Іршавського району, як «Виноградар» села Великий Раковець (Семен Мельник), «Куку-рудзовод» села Білки (Олександр Крученик) та «Шахтар» Ільницького шахтоуправління села Ільниця (Іван Смерека), а також хорео-графи Іван Панько, Петро Біксей, Іван Зей-кан, Алік Приходько, Михайло Перельман та інші того ж Іршавського району.

Федір Манайло (другий ряд, третій ліворуч), Андрій Коцка (другий ряд, третій праворуч), Євген Шерегій (третій ряд, другий праворуч) із колективом

Закарпатського обласного будинку народної творчості. Ужгород, 1946 рік

8

АктуальноУпродовж багатьох років будинок на-

родної творчості опікувався самодіяльними художниками, майстрами народної твор-чості та композиторами. Близько 40 років народними умільцями та самодіяльними художниками керував добре знаний в облас-ті заслужений майстер народної творчості України Федір Коложварі. В обласному цен-трі та багатьох районах і містах краю постій-но відбувалися виставки творів народних умільців, кращі самодіяльні митці області охоче брали участь у міжнародних та рес-публіканських виставках і пленерах. У 1990 році при Центрі було створено об’єднання майстрів народного мистецтва та самодіяль-них художників, яким упродовж майже 20 років керував відомий в області політичний, культурний і громадський діяч, заслужений майстер народної творчості України Михай-ло Баник.

Заслуговує на увагу і робота обласного об’єднання самодіяльних композиторів об-ласті, роботою якої з перших років діяльно-сті Центру культури десятиліттями успішно керував член Національної спілки компо-зиторів України, заслужений діяч мистецтв України Іштван Мартон, а нині опікується

голова обласного об’єднання Національної ліги українських композиторів, заслужений діяч мистецтв України Петро Рак. На ра-хунку цього об’єднання багато успішно про-ведених конкурсів і творчих звітів, а також концертів із творів композиторів Закарпат-тя. Після здобуття Україною незалежності за сприяння названого об’єднання та облас-ної організації Національної спілки компо-зиторів України (голова – заслужений діяч мистецтв України Віктор Теличко) упоряд-ковано і видано понад 30 збірників пісень таких композиторів Закарпаття, як Микола Попенко, Василь Гайдук, Петро Рак, Василь Кобаль, Василь Попович, Петро Матій, Ігор Білик, Олеся Худа, Василь Циганин, Михай-ло Керецман, Іван Піров, Василь Калинюк, Василь Панцо та інших, твори яких якісно поповнили репертуар багатьох аматорських колективів краю.

Одним із напрямів роботи Центру куль-тури є популяризація в області свят різних національностей краю, організація та про-ведення різноманітних фестивалів, огля-дів-конкурсів тощо. Багато популярних в області свят народної творчості, які було започатковано ще у 80–90-х роках минуло-

Мар’яна Пеняк, Євген Бек, Василь Кобаль, Віктор Теличко, Ганна Бандурка, Любов Сидорук, Василь Сможаник, Світлана Мендель. Засідання громадської методичної ради.

Ужгород, 1995 рік

9

Актуально

го століття, проводяться й нині на високому організаційно-художньому рівні. Це, зокре-ма, обласні свята словацького, румунсько-го, угорського народного мистецтва, фес-тиваль ковальського мистецтва «Гамора», фестиваль-ярмарок «Гуцульська бриндзя», марш-парад духових оркестрів та багато ін-ших.

Згадується, як іще в 1989 році, незважа-ючи на заборону партійних органів, вда-лося започаткувати проведення обласного конкурсу «Вертеп», який став популярним в усіх районах і містах області, а в Ужгороді проводиться щорічно ось уже багато років поспіль. Перелік цікавих заходів можна про-довжувати довго.

Крім названих свят і фестивалів, обов’яз-ково слід згадати про такий неординарний захід, який проводився в області у 80-х роках минулого століття, як заняття так званої «хо-рової філармонії». До його проведення, як і до багатьох інших названих тут і не названих нами мистецьких акцій, активно долучався колишній начальник управління культу-ри Закарпатської облдержадміністрації, за-служений працівник культури України Ва-силь Габорець. Він особисто домовлявся про участь у цьому важливому заході нашого та-лановитого земляка, колишнього художньо-го керівника Заслуженого Закарпатського

народного хору, народного артиста України Михайла Кречка, який на той час уже пра-цював у Києві. До проведення цієї важливої методичної акції долучалися також і такі ві-домі в області хорові диригенти, як Микола Попенко, Петро Сокач, Петро Рак, Василь Пекарюк, Василь Калинюк, Мирослав Чай-ковський, Володимир Ліхачевський та інші. До обласного центру на заняття хорової фі-лармонії раз у півроку збиралися керівники самодіяльних хорів з усіх районів і міст об-ласті, які практично проводили показові ре-петиції з кращими хоровими колективами області при переповнених залах обласної фі-лармонії та обласного українського музич-но-драматичного театру.

За час діяльності Закарпатського облас-ного центру народної творчості при ньому майже постійно працювали різноманітні показові художні колективи та гуртки ху-дожньої самодіяльності. Найвідоміші серед них – народна кіностудія «Едельвейс» (у різ-ні роки її керівниками були Золтан Малош, Олександр Токач, Євгенія Малош, Омелян Коляджин та інші), студія бальних танців (керівник Олександра Мешко – нині заслу-жений працівник фізичної культури і спор-ту України, відомий в усьому світі поста-

Народна кіностудія «Едельвейс». Золтан Малош, Володимир Одарченко,

Матвій Маркович. Закарпатський музей народної архітектури та побуту.

Ужгород, початок 90-х років

Еріка Дзямко, Михайло Керецман, Оксана Штефан, Лідія Голінка. Ужгород, 2001 рік

10

Актуально

новник спортивних танців), а також естрад-ний ансамбль (керівник Золтан Коложварі) та інші.

Окреме слово про народний вокальний ансамбль народної пісні «Розмарія», створе-ний при обласному центрі народної твор-чості ще в 1985 році, який до цього часу продовжує успішно працювати. Колектив став творчою лабораторією із вивчення, збе-реження і популяризації народної творчості Закарпаття. Першим художнім керівником вокального ансамблю народної пісні «Роз-марія» був заслужений працівник культури України, чудовий музикант, композитор і пе-дагог Михайло Керецман, а його учасника-ми такі співаки, як заслужена артистка Укра-їни Олена Поляк, солісти Єва Крон, Тиберій Мигович, а також музиканти Володимир Короленко, Антон Кобаль, Ігор Кравчук, Ва-силь Мучичка, пізніше до гурту приєднало-ся і плідно працювало талановите подружжя Короленків та інші. Постійний учасник об-ласних свят, народний вокальний ансамбль народної пісні «Розмарія» став переможцем

багатьох міжнародних, республіканських та обласних фестивалів і оглядів-конкурсів, не-одноразово успішно виступав у Словаччині, Угорщині, Польщі та Румунії. У його репер-туарі авторські пісні Михайла Керецмана, Василя Кобаля, Тиберія Миговича, а також чимало чудових народних творів Закарпат-тя. Останнім часом народний ансамбль «Роз-марія» успішно працює під орудою відомого в області хормейстера і фольклориста, заслу-женого працівника культури України Ната-лії Петій-Потапчук.

Сьогодні, як і в попередні десятиліття, в головній методичній установі Срібної Зем-лі – Закарпаття, яку віднедавна очолює Ган-на Дрогальчук, кращий потенціал – це його люди, справжні ентузіасти народної твор-чості, які, незважаючи на скромну зарплату і ненормований робочий день, працюють ча-сто без вихідних, жертовно віддаючись слу-жінню аматорському мистецтву, приносячи своєю діяльністю задоволення і радість бага-тьом простим трудівникам краю.

Василь КОБАЛЬ

Перший ряд зліва направо: Галина Сидорець, Орися Баран, Віра Кучмаш, Лія Аїтова. Другий ряд: Борис Дубенко, Марія Пеняк, Людмила Ортутай, Терезія Брензович,

Федір Коложварі, Ольга Брегіна, Марія Цугорка, Марія Синяк, Іван Пастеляк. Третій ряд: Іван Тужеляк, Іван Кручаниця, Любов Сидорук, Софія Войтун, Софія Тищенко,

Ізобелла Луцкер, Світлана Мендель, Золтан Коложварі. Ужгород, 1996 рік

11

Актуально

НАТХНЕННІ ПОБОРНИКИ ДУХОВНОСТІЦьогоріч виповнюється 70 років від дня створення Закарпатського обласного бу-

динку народної творчості (нині – Обласний організаційно-методичний центр куль-тури, директор Ганна Дрогальчук) – одного з провідних осередків духовності. Його завдання – зберігати, популяризувати і збагачувати народну творчість. З цих важ-ливих функцій осередку випливає і його багатогранність діяльності у сфері культу-ри, адже і саме поняття «культура» надзвичайно багатогранне. Воно походить від латинського слова «cultura», що означає обробіток, вирощування, виховання, освіта, розвиток, шанування. Тож місце, державна функціональна значимість органу куль-тури у житті суспільства надзвичайно вагома, оскільки в кожному суспільстві куль-тура є певним мірилом його історичного розвитку, відображеним у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.

Закарпатський благодатний край спо-конвіку славиться невичерпним багатством народних фольклорних традицій, унікаль-ними витворами неперевершених майстрів народного декоративно-прикладного та об-разотворчого мистецтва, а організаційні осе-редки, студії, гуртки різних жанрів народної творчості особливо активно створювались та плідно працювали у 20–30-х роках минуло-го століття завдяки діяльності товариства «Просвіта», товариства імені О.Духновича та інших масових громадських організацій.

Отож, організований будинок народної творчості створювався не на порожньому місці й успадкував чимало плідних, десяти-річчями нажитих традицій у популяризації та розвитку народної творчості. І все ж ство-рення державного органу для надання допо-

моги в збереженні та збагаченні народного мистецтва було необхідним, назрілим і ко-рисним, зокрема й тому, що водночас у краї створювалась численна мережа клубних за-кладів та інших культурно-мистецьких осе-редків, яким потрібна була кваліфікована фахова допомога. Це його почесне покликан-ня стало особливо актуальним згодом, коли під впливом наступальних цивілізаційних процесів, тотальної нівеляції етнородових традицій, а також засилля масової культури чисті джерела народних духовних скарбів досить інтенсивно і помітно почали замулю-вати надуманим і нерідко примітивним з точки зору його художньої довершеності масовим непотребом із концертних сцен та екранів телебачення. З огляду на це, обласні будинки народної творчості, а на місцях –

Марія Голінка, Іван Хланта, Євген Бек, Василь Сможаник, Оксана Попдякуник, Михайло Баник, Юрій Микита, Людмила Веклюк, Любов Сидорук, Мар’яна Чегіль.

Творча нарада. Ужгород, 2003 рік

12

Актуально

районні і міські будинки культури – зали-шилися чи не єдиними острівками народно-го мистецтва в бурхливому морі глобальних цивілізаційних нововведень.

І все ж не слід забувати й того загальнові-домого факту, що за радянських часів облас-ний будинок народної творчості, як, власне, і всі заклади культури, вважався тогочасною владою ідеологічною установою і був прире-чений засобами мистецтва пропагувати під-валини комуністичної ідеології. До того ж всіляко обмежувалась популяризація народ-ної творчості під виглядом боротьби з так званим «місцевим етнографізмом». І тільки після проголошення незалежності України він насправді отримав можливість займати-ся насущними проблемами розвитку народ-ного мистецтва.

Та, незважаючи на згадані історичні об-ставини і труднощі, нині, в рік ювілею, ми з вами, шановні читачі, з певністю можемо констатувати, що обласний будинок народ-ної творчості заслуговує доброго слова вдяч-ності від шанувальників народної творчості та й загалом від держави за копітку працю зі збереження унікальних перлин духовності наших батьків, дідів і прадідів.

Уже в перші дні існування колектив, очолюваний відомим живописцем Андрієм Коцкою, активно відшукував талановитих народних митців на сільських весіллях, гу-ляннях, у гуртках товариства «Просвіта», комплектуючи нові колективи художньої самодіяльності, організовуючи мистецькі олімпіади, фестивалі, конкурси, виставки творів народного декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва.

У короткій статті неможливо висвітлити всю багатогранну діяльність будинку на-родної творчості протягом досить тривалого історичного періоду, вона заслуговує окремо-го дослідження. Зупинюся лише на деяких проблемних етапах його діяльності, зокрема другої половини минулого століття, коли установу впродовж тривалого часу очолював відомий знавець і поборник народного мис-тецтва Василь Кобаль.

Складність та неоднозначність цього іс-торичного періоду позначена, з одного боку, пробудженням та утвердженням національ-ної самосвідомості українського народу, а з другого – відчутним загостренням еконо-мічної кризи, котра завдала дошкульного удару всій соціально-культурній сфері, але перш за все такій чутливій галузі, як культу-ра і мистецтво. Доводилося скорочувати ок-ремі заклади культури, колективи художньої самодіяльності, переводити працівників на неповну заробітну плату, припинили функ-ціонування низка підприємств, на яких пра-цювала значна частина народних майстрів та умільців. Пройдуть роки, поки народні майстри оговтаються і заведуть власне при-ватне виробництво, котре і сьогодні активно відроджується.

За роки економічної кризи в скрутному становищі опинився і сам будинок народ-ної творчості: обмежувалось фінансування для проведення масових культурницьких заходів, кадровий апарат будинку зазнав де-кілька реорганізацій, певний час (1980–1992) називався обласним науково-методичним центром народної творчості і культурно- освітньої роботи, вимушено була припине-на практика проведення 10-місячних курсів підвищення кваліфікації керівників аматор-ських художніх колективів.

Ці та інші неприємні моменти аж ніяк не можна викреслити з нашої історії, але я не хотів би, щоб у сучасного читача склалося враження, ніби згадуваний історичний пе-ріод став своєрідним паралічем у діяльності нашого ювіляра. Навпаки. Згадані труднощі наперекір обставинам стимулювали бажан-ня працівників-ентузіастів до протидії цим обставинам шляхом активізації творчих сил. Адже його носії демонструють свої уміння не заради матеріальної винагороди, а з щи-рої та палкої любові до улюбленої справи.

З цієї складної ситуації виходили по-різ-ному. Якщо, скажімо, творчі звіти районів і міст раніше влаштовувалися в обласно-му центрі, куди довозили велику кількість

Засідання оргкомітету Третього міжнародного фестивалю гуцульського народного мистецтва. Перший справа Михайло Даскалюк,

другий справа Василь Габорець, другий зліва Василь Сможаник. Рахів, 1993 рік

13

Актуально

учасників, витрачаючи немалі кошти, то за нових умов управління культури, будинок народної творчості формували журі фахів-ців для виїзду в райони для перегляду та оцінки творчості аматорів, що обходилося значно дешевше. Для районних центрів це були кількагодинні колоритні свята народ-ного мистецтва. Ця традиція, як відомо, збе-рігається й сьогодні.

Саме в цей період було започатковано проведення національно-культурних свят і фестивалів, які відіграли надзвичайно важ-ливу роль у духовному відродженні націо-нальних культур – угорської, словацької, ні-мецької, румунської, єврейської, ромської та інших. У їх підготовці та проведенні управ-лінню культури та будинку народної твор-чості дійову допомогу надавали національ-но-культурні товариства.

До тогочасних широкомасштабних мис-тецьких форумів слід зарахувати також про-ведення обласних фестивалів: пісенних іме-ні Михайла Машкіна, «Народні джерела», хореографічного імені Йосипа Волощука, колядницьких колективів «Вертеп», гуцуль-ського народного мистецтва та інших, а та-кож обласної хорової філармонії для навчан-ня хорових диригентів краю, ініціатором якої був народний артист України Михайло Кречко. До речі, саме в цей період при облас-ному будинку народної творчості з успіхом працював популярний народний ансамбль народної пісні «Розмарія» (керівник Михай-ло Керецман), учасниками якого були на-родна артистка України Клара Лабик та за-служена артистка України Олена Поляк.

У кінці 90-х років минулого століття спеціальним указом Президента і Кабіне-ту Міністрів України було започатковано творчі звіти майстрів мистецтв та художніх колективів областей у місті Києві. Вони ста-ли серйозним екзаменом на творчу зрілість і для аматорських та професійних художніх колективів, і для управлінь культури, і для будинків народної творчості. Значна части-на наших митців і художніх колективів за успішні виступи на столичній сцені були удостоєні високих урядових нагород і почес-них звань.

Можна називати ще багато широкомасш-табних творчих акцій тих років: обласних свят пісні і танцю на ужгородському стадіоні «Авангард», перераховувати цифри творчих досягнень та головне не в цифрах і фактах, а в тій натхненній творчій націленості, яка па-нувала в колективі будинку народної твор-

чості. Тут і сьогодні витає благородний дух самопожертви в ім’я мистецтва таких його незабутніх сподвижників, як Євген Шерегій, Василь Поляк, Степан Поляк, Леонід Ураль-ський, Федір Коложварі, Матвій Маркович, Антон Контратович, Михайло Баник, Євген Бек та багатьох інших, які своїм талантом, працьовитим старанням вписали в багато-річну біографію закладу немеркнучі сто-рінки історії розвитку народного мистецтва Срібної Землі.

Їхні творчі традиції примножувалися новими поколіннями працівників закладу, серед яких є визначні особистості соціаль-но-культурної сфери краю: Василь Кобаль та Василь Сможаник працювали на відпові-дальних посадах в управлінні культури, Іван Канюка – нині заступник начальника управ-ління культури Закарпатської облдержадмі-ністрації, Іван Микита – директор Закарпат-ської обласної філармонії, Мирослав Петій – директор Закарпатського академічного об-ласного театру ляльок «Бавка», Віра Кучмаш та Ольга Брегіна – викладачі Ужгородського коледжу культури і мистецтв, Віра Кобулей, Софія Войтун, Людмила Ортутай, Олександр Токач стали відомими журналістами.

Відрадно, що й нинішні працівники організаційно-методичного центру культу-ри не забувають про кращі творчі традиції діячів народного мистецтва, активно пере-ймають, вивчають, примножують їх у нових умовах. Бо ж такі талановиті диригенти, як Володимир Ліхачевський, Антон Скиба, Пе-тро Сокач, Василь Пекарюк, Мирослав Чай-ковський, Михайло Мокану; хореографи Йосип Волощук, Михайло Сусліков; театра-ли Ярослава Бандурович, Всеволод Майдан-ний, Отто Шобер; народні майстри Василь Асталош, Федір Бабинець, Василь Смердул, Йолана Торбич, Михайло Тулайдан, Марія Шерегій, Меланія Балаж, Гафія Візичканич, Ірина Куцик, Марія Гаврило, брати Михайло та Іван Галаси, Іван Кізін; живописці Федір Коложварі, Богдан Гавата, Михайло Баник, Федір Безверхнєв, Іван Гайду, Іван Калинич та чимало інших, чиїми творчими здобутка-ми та іменами пишається наша Срібна Зем-ля, заслуговують на пошану і популяриза-цію їхнього досвіду.

Творчий колектив центру не замика-ється у своїй повсякденній культурницькій діяльності рамками суто аматорського мис-тецтва й активно співпрацює з державними професійними мистецькими закладами і творчими колективами, зокрема, театраль-

14

Актуально

ними, музейними, обласною філармонією, академічним камерним хором «Cantus», Ужгородським державним музичним учи-лищем імені Д.Є.Задора, Ужгородським ко-леджем культури і мистецтв, дитячими шко-лами мистецтв, а також багатьма творчими громадськими організаціями: письменни-ків, художників, народних майстрів, крає-знавців та іншими, які виконують спорід-нені завдання щодо збереження і розвитку національної культури. Адже тільки в такій тісній взаємній співпраці цікаво, успішно і висококваліфіковано можна вирішувати назрілі проблеми культури і мистецтва.

Сьогодні зміст творчої діяльності Цен-тру помітно видозмінюється, оновлюється залежно від подій, які в той чи інший період переживає наше суспільство. Так, із почат-ком терористично-сепаратистських та вій-ськово-окупаційних подій на сході України Центр активно ініціює форми і методи ро-боти щодо популяризації поетично-пісенної творчості про безсмертні подвиги наших героїв, проведення різноманітних благодій-них культурницьких заходів із метою збору коштів для бійців АТО, надання допомоги волонтерам у їх благородних вчинках тощо. Тож цілком логічно, скажімо, напередодні Великодня працівники Обласного організа-ційно-методичного центру культури разом із членом Національної спілки майстрів на-родного мистецтва України Марією Купарь активно долучилися до проведення май-стер-класу з писанкарства для дітей-пересе-ленців із метою допомогти їм інтегруватися

до нових умов проживання та до закарпат-ських народних традицій.

Насправді обсяг роботи Обласного ор-ганізаційно-методичного центру культу-ри нині, як на мене, надзвичайно великий, багатогранний та навіть неосяжний, як і неосяжною є сама культура. До того ж ця широкого розмаху робота не завжди вимі-рюється та підсумовується якимись цифро-вими показниками, за своїм характером ніби непомітна, вона скоріш за все відгукується вдячністю у наших душах і серцях, особливо коли мистецькі заходи, до проведення яких докладають зусилля і натхнення працівни-ки Центру, виходять яскравими, вражаючи-ми, впливають на наші почуття, викликають відрадні враження і надовго зберігаються у нашій пам’яті. Їм просто-таки немає ціни. А для цього працівники Центру, як і загалом трудівники сфери культури, для проведен-ня культурно-мистецьких заходів вкладають свою душу і серце, часом не рахуючись із не-помірними затратами фізичних і духовних сил та ще й із тим, що абсолютна більшість подібних заходів проводиться у вихідні дні та в позаробочий час. Бо такою є специфіка роботи в сфері культури і мистецтва.

До речі, нині до прямих службових обов’язків Центру належить координація діяльності майже п’ятисот клубних закладів щодо проблем збереження і розвитку народ-ної художньої творчості, понад двох тисяч аматорських художніх колективів хорового, музичного, хореографічного, драматично-го, циркового жанрів, численних осередків

Народний ансамбль народної пісні «Розмарія». Солістка Клара Лабик. Ужгород, 2003 рік

15

Актуально

художніх промислів, декоративно-приклад-ного та образотворчого мистецтва. А до зга-даних тут обов’язків долучаються з кожним роком зростаючі закордонні зв’язки у сфері культури, постійна турбота про розвиток народної творчості національних меншин нашого краю. Виокремлюється та приділя-ється особлива увага естетичному вихован-ню дітей і підлітків, а також роботі з людьми похилого віку та з людьми із обмеженими фізичними і психологічними можливостя-ми. Популярними серед закарпатців стали обласний фестиваль стрілецької пісні «Крас-не Поле», обласний фестиваль драми імені Всеволода Майданного, колядницьких ху-дожніх колективів, обласний конкурс укра-їнського художнього слова імені Івана Ірляв-ського «Моя весна» та багато інших.

У час, коли країна переживає доволі складні фінансово-економічні труднощі, Центру культури доводиться надавати по-стійну допомогу клубним закладам і в ор-ганізації окремих платних послуг для насе-лення з метою вирішення питань ремонту, зміцнення матеріальної бази, придбання музичних інструментів, сценічного одягу.

Отож, як бачимо, для колективу Центру з півторадесятками працівників випадає до-волі обширний обсяг надзвичайно важли-вої та потрібної нашому суспільству роботи в духовній сфері. Я глибоко переконаний, що з подібним набором непростих завдань успішно можуть справлятися тільки надзви-чайно самовіддані, до глибини душі закоха-ні в цю благородну справу працівники.

Із багатьох функціональних напрямків діяльності Центру хотів би виділити два, як на мене, особливо важливі. Це творча ді-яльність аматорської народної кіностудії «Едельвейс», керівником якої упродовж бага-тьох років працювали пристрасні кінолюби-телі Золтан Малош та Омелян Коляджин, а

нині – Галина Чельоскі. У репертуарі студії десятки документальних кінострічок, що фіксують найважливіші історичні моменти культурно-мистецького життя краю. І така ж важлива продуктивна праця редакцій-ного сектору відділу інновацій та соціаль-но-культурних програм, технологій та куль-турно-дозвіллєвої діяльності, який очолює Марина Офіцинська. Адже на сторінках журналу «Культурологічні джерела» пода-ються статті, нариси про творчі здобутки ві-домих культурних діячів, аматорських і про-фесійних художніх колективів, розповіді про найвагоміші обласні, районні, міські, сільські та селищні культурно-мистецькі заходи, а та-кож про участь наших аматорів у всеукраїн-ських та міжнародних культурницьких акці-ях. Активними та продуктивними авторами публікацій згаданого видання є Іван Хланта, Володимир Мишанич, Василь Кобаль, Ми-хайло Ісак, Віктор Теличко, Василь Бедзір, Юлія Тетерюк-Кінч та інші. Якщо до цього додати ще й підготовку та випуск різних ме-тодичних рекомендацій для клубних закла-дів та керівників художніх колективів, то пе-ресічний читач збагне неоціненне значення плідної праці цих дбайливих поборників на-шої духовності.

Нині, коли наш народ переживає неаби-які труднощі, пов’язані із збереженням не-залежності, цілісності Української держави, нам особливо потрібна перш за все духовна єдність суспільства, всіх його регіонів, наці-ональностей, співвітчизників. За цих обста-вин натхненна праця ентузіастів Обласного організаційно-методичного центру культу-ри надзвичайно своєчасна, важлива і суттє-ва. Тож у рік ювілею побажаємо, аби вони і надалі з честю і такою ж запальною наполег-ливістю та пристрастю берегли і примножу-вали самобутні культурні надбання і духов-ні цінності нашого народу.

Василь ГАБОРЕЦЬ

16

Актуально

ПОПУЛЯРИЗАЦІЯ НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ ЗАКАРПАТТЯ

Популяризація уснопоетичної творчості Центром культури здійснюється у кіль-кох напрямках. Це – збирання, вивчення та публікація; проведення різноманітних фес-тивалів, семінарів-практикумів тощо. Свого часу цими питаннями займалися Олена Мейсарош-Фединишинець, Марія Цугорка, Віра Полуденна-Кобулей, Василь Кобаль та інші. Нині – автор цих рядків. З-під їхнього пера з’явилося чимало дослідницьких ста-тей, окремих видань, збірників, де порушувалися важливі проблеми української народ-ної творчості та культури в цілому. Започатковано низку фольклорних фестивалів та проведено чимало семінарів-практикумів та інших заходів.

До початку 90-х років минулого століт-тя Закарпатський обласний центр народної творчості готував зброшуровані видання (сценарії, методичні розробки народних свят, обрядів, традицій) на правах рукопи-су. Вони розмножувалися у кількості 100–200 примірників за допомогою копіювальної тех-ніки. Видання нараховували від 6 до 50 сто-рінок, не відповідали поліграфічним стан-дартам, але свого часу відіграли важливу роль у репертуарній політиці аматорських колективів, для яких і були призначені. Се-ред опублікованих збірників варто назвати такі, як «Розмарія» (1989); «Ой там на горі, на вершечку. Народні пісні Міжгірщини з уст Гафії Зимомрі у записах Григорія Дем’яна, Миколи Зимомрі, Василя Кобаля» (1991) та інші.

Зусилля колективу в часи незалежності України були спрямовані на утвердження державницьких ідей та цілей, виховання у молоді національної свідомості, патріотич-них ідеалів та високих моральних принци-

пів. Випущено різного типу збірники пісень, колядок, щедрівок тощо. Так, різдвяні коля-ди Закарпаття вміщено в збірниках «Дивная новина» (1990), «Святий вечір» (1991). О. Мей-сарош опублікувала дослідження «Колядин, колядин…: З практики використання коля-док і щедрівок у культурно-просвітницькій роботі культурно-освітніх закладів Закар-паття» (1994); Закарпатський вертеп (1995. – Упорядкування, підготовка текстів, І. Хлан-ти; нотний матеріал упорядкував А. Гайна-лій). Гармонізацію різдвяних мелодій для хору, ансамблю без супроводу здійснив І. Ке-рецман у пісеннику «Тихий вечір» (2009). У книзі вміщено 30 текстів колядок, записа-них автором на Перечинщині та Воловеччи-ні, а частину запозичив із інших збірників. Залежно від складу виконавців майже кожна з мелодій подається в п’яти варіантах – для мішаного хору та однорідного складу.

Територія сучасного Закарпаття є вель-ми своєрідним полем для етнографічних досліджень. Розмаїття етнічних культур становить ту неповторність і особливість Закарпатського краю, яка завжди була і за-лишається окрасою цього західного регіону України. Історичні долі національних мен-шин в Україні стали невід’ємною часткою історії нашої землі. Вивчення і повага до культур інших народів, які живуть поруч із нами, надає нашому співіснуванню гу-манну спрямованість, орієнтує на побудову гармонійних міжетнічних відносин в Украї-ні і, зокрема, Закарпатті, де у мирі й злагоді живуть і творять люди різних національнос-тей. Про це свідчать такі видання: Весняний букет: Румунські пісні Закарпаття / Запис М. Мокану (1991); «Mărţişor»(1992); Верховин-ська весна: Запис та обробки закарпатських пісень М. Керецмана (1992.); Nady-Dobroni dalok: Народні пісні угорського населення Великої Доброні / Упорядкування С. Арпа (1997) та ін.

Іван Хланта записує пісні від Наталії Надьмитьо

в селі Руський Керестур (Сербія). 2007 рік

17

Актуально

З метою популяризації народної твор-чості та поповнення репертуару художніх колективів етнічних груп підготовлено і на-діслано у райони області понад 50 методич-них посібників, матеріалів із досвіду роботи кращих художніх колективів. Серед них чо-тири репертуарні збірники для угорських художніх колективів, три – для румунських і один – для словацьких. У збірнику «Ой дай, Боже, добрий час» (1996) включено угорські, словацькі та румунські народні пісні.

Заслуговують доброго слова й окремі збірники закарпатських народних пісень в обробці М. Попенка «Сонце з сердець» (1988) і наступні три збірники в обробці В. Панца «Ой на горі вітер віє» (1990 – для вокальних ансамблів), «Карпати» (1990), «Як собі заспівам» (1993). Добрим помічником молодим фахівцям у подальшій самостійній роботі з інструментальними ансамблями стане посібник П. Пинзеника «Грає фоль-клорний ансамбль» (2009). У ньому подано дев’ять інструментальних партитур з репер-туару фольклорного ансамблю Ужгород-ського коледжу культури і мистецтв, які на-писані на основі зібраних автором мелодій від носіїв фольклору.

Дослідження сучасних фольклорних процесів та видання фольклорних збірників ведеться на основі великого фактичного сло-весного й музичного матеріалів. Під час екс-педицій районами області зібрано цікавий матеріал. Він поступово нагромаджувався

і за жанрово-тематичним принципом був опублікований у фольклорних збірниках «Росте терен, росте» (2000. – Тексти і мело-дії записали В. Кобаль та М. Чічура); «Вчо-ра була неділенька: Народні пісні з голосу Михайла Глюдзика» (2001), «Ой видно село» (2003), «Пісні Іршавщини» (2005), «Співай-те Богові нашому, співайте» (2008), «Народ-ні пісні українців Банату (Румунія)» (2009), «Співанки закарпатських гір і долин» (2009), «Карпатська Україна у піснях, легендах, пе-реказах, бувальщинах та літературних тво-рах» (2009), «Пісня над Дунаєм» (2014), «Піс-ня – то моє життя» (2013), «Пісенна хвиля Оглядова» (2015). Вони збагачують цінними зразками народної пісенності такі науки, як фольклористику, історію, етнографію. Запи-си текстів і мелодій, упорядкування, підго-товка текстів до друку, вступні статті, при-мітки, словнички малозрозумілих слів до згаданих вище збірників здійснив І. Хланта.

Важливо відзначити, що всі пісенні тек-сти подаються з нотами. Великого значення надається науковому коментуванню творів. У примітках відзначається де, коли і від кого записано твір, пояснюються географічні назви, незрозумілі або малозрозумілі слова. У вступних статтях висвітлюється історія збирання та вивчення опублікованих пісень, характеризується їх зміст, художні особли-вості, подаються короткі біографічні дані та розповіді про носіїв пісенних або прозових

Іван Тужеляк (другий ряд, перший ліворуч), Міхал Іванцо (третій ряд, четвертий праворуч), Сергій Раховський (третій ряд, другий праворуч) з учасниками народних вокальних ансамблів

«Оріховчанка» та «Дарничанка». Місто Сніна, Словацька Республіка, 2013 рік

18

Актуальнотекстів та спостереження над сучасним ста-ном побутування фольклору.

Науковість пісенних збірників значною мірою забезпечується тим, що до участі в їх підготовці залучаються такі відомі музи-кознавці, фахівці в галузі музичної фолькло-ристики, як Тетяна Росул, Микола Попенко, Василь Кобаль, Андрій Гайналій та інші.

Належну увагу приділяє Центр куль-тури вивченню репертуару, виконавської манери обдарованих носіїв фольклору пев-ного осередку – села, міста, району. Це стосу-ється села Арданово та Іршавського району в цілому, а також сіл Бороняво Хустського, Колочава, Пилипець Міжгірського, Ставне Великоберезнянського районів та інші. Ок-ремими виданнями публікувалися також і пісні з репертуару народного фольклорного ансамблю «Лемківчанка» під назвою «Спі-ває Лемківчанка» (1990) та з репертуару на-родного фольклорного ансамблю «Іршава» Іршавського районного центру культури і дозвілля / Обробка народних пісень Іршав-щини Н. Мельник-Гудь (2000) тощо.

Любителі народної музики, музикан-ти-професіонали й широкий читацький загал із цікавістю знайомляться зі збірни-ком пісень «За горою високою» (2006), побу-дованого за рукописними матеріалами, що

збереглися в архіві Петра Милославського. Збірник упорядкував та підготував до дру-ку Володимир Олексин – старший викладач Ужгородського державного музичного учи-лища імені Д. Є. Задора.

Як відомо, найпереконливіша агітація за добру справу – особистий приклад. Тому у 1986 році при Центрі культури було ство-рено ансамбль народної пісні «Розмарія», який уже не одне десятиліття популяризує найкращі зразки пісенної творчості Закар-паття.

Чимало статей про фольклористів та мистецькі колективи області, що пропагують фольклор, публікації фольклорних записів, з’явилися у багатьох виданнях «Календаря «Просвіти» Крайового товариства «Просві-та», щоквартальнику «Культурологічні дже-рела», у збірнику «Літературно-мистецьке життя Копашнова» (2014), газетах «Новини Закарпаття», «Срібна Земля», «Срібна Земля–Фест», «Трибуна» та інші.

Щороку працівники Обласного орга-нізаційно-методичного центру культури є учасниками радіо- та телепередач культуро-логічного та фольклористичного характеру. Працівники ООМЦК брали участь у все-українських нарадах, наукових конференці-ях, симпозіумах з питань народнопоетичної

Марина Офіцинська, Олена Ваш з учасниками бетлегему села Росішка Рахівського району. Обласний фестиваль «Коляди в Старому селі». Ужгород, 2013 рік

19

Актуально

творчості, виступали з відповідними допові-дями та повідомленнями.

ООМЦК проводив обмін фольклорни-ми виданнями із зарубіжними науковими установами та бібліотеками тих країн, де проживають українці, а саме: Словаччина, Угорщина, Румунія, Сербія, США та інші.

Окремий напрямок діяльності Облас-ного організаційно-методичного центру культури – це проведення семінарів, семіна-рів-практикумів та майстер-класів. Щоразу його організатори шукають такі форми ро-боти, які б задовольнили всіх учасників. Ще-дро діляться своїми творчими знахідками, звертають увагу на те, щоб вивчати та вико-ристовувати місцевий фольклор, який допо-магає колективам знайти своє власне творче обличчя.

Працівники ООМЦК добре усвідомлю-ють відповідальність за долю творінь своїх предків, правильно розуміють використан-ня прогресивних традицій у розвитку сучас-ної культури. Збирають, вивчають і публі-кують словесну, музичну та хореографічну народну творчість.

Відомо, що з кожним днем народжу-ються й нові народні пісні. Тому основне завдання, що стоїть нині перед фольклори-стами, – розшукати, записати, вивчити кра-щі народні твори. На обласних чи районних семінарах працівників культури виступають із лекціями про народнопоетичну творчість, надають методичні поради, як записувати та систематизовувати фольклорні записи. З цією метою у 2011 році побачив світ по-радник збирачам пісенного фольклору За-карпаття «Методика збирання фольклору», який підготували Ганна Дрогальчук та Ві-талій Рац. А у 2014 році Мар’яна Чегіль оп-рилюднила книжечку «Приборжавське ве-сілля: Фрагменти обрядової вокально-хорео-графічної композиції села Приборжавське Іршавського району Закарпатської області».

Працівники Центру культури система-тично брали і беруть участь у проведенні традиційних фольклорних фестивалів: «На-родні джерела», «Ужанські візерунки», «Вер-теп», «Мелодії солених озер», «Дзвінкі перли-ни Верховини», «На Синевир трембіти кли-чуть», «Яворові гуслі», «Лемківська ватра», «Гуцульська бриндзя», обласних свят сло-вацького, угорського, румунського народно-го мистецтва, виступів народних оркестрів та окремих виконавців.

У селах, де працівники Центру культури записують народнопоетичну творчість, ви-ступають перед учнями та вчителями з лек-ціями та бесідами про значення фольклору у духовному відродженні України. На згада-ну тематику часто читають лекції на курсах перепідготовки вчителів у Закарпатському обласному інституті післядипломної педа-гогічної освіти та курсах підвищення квалі-фікації клубних працівників.

У 2000 році побачила світ книжка «Ови-ди дивосвітів» (творчі портрети аматорських художніх колективів Закарпатської області), до якої увійшло 30 матеріалів.

З квітня 2003 року щоквартально ви-пускається вісник «Культурологічні джере-ла». Його структура дозволяє висвітлювати увесь спектр діяльності галузі культури, зо-крема щодо збереження в області народної творчості. Під рубрикою «Таланти краю» було оприлюднено і представлено широко-му колу читачів понад п’ятдесят визначних носіїв народнопоетичної творчості з Іршав-ського, Свалявського та Тячівського районів. Новаторством відзначається і рубрика «По-льові записи», у якій було подано понад 15 маловідомих, а інколи й унікальних пісень, що побутують у селах Іршавського району. Серед них декілька колядок світського харак-теру, що збереглися у пам’яті лише старшого покоління. Заслуговують на увагу легенди й перекази, записані нами в с. Копашново на Хустщині.

У багатьох номерах щоквартальника «Культурологічні джерела» публікуються статті про фольклорні колективи Закарпат-тя, а також із теоретичних питань фолькло-ру, народного мистецтва, рецензії на нові книги, замітки про важливі події, пов’язані з народнопоетичною творчістю. Майже всі матеріали народних умільців досить широ-ко ілюстровані кольоровими та чорно-біли-ми репродукціями зразків вишивання, тка-цтва, живопису, різьблення, кераміки тощо.

Працівники Обласного організацій-но-методичного центру культури своєчасно скеровують роботу фольклорних ансамблів у потрібному напрямкові. Районні та облас-ні огляди, конкурси, фестивалі засвідчують, що там, де приділяють серйозну увагу на удосконалення майстерності, помітні хоро-ші результати. Можемо пишатися, що ро-бимо гідний внесок до духовної розбудови Української держави.

А попереду – нові завдання, нові натх-ненні шукання і звершення.

Іван ХЛАНТА

20

Актуально

ВАГОМИЙ СПАДОК ЮВІЛЯРАЦьогоріч, у листопаді, виповнюється 70 років, як Закарпатський обласний буди-

нок народної творчості розпочав свою роботу. За цей період змінювалися назви за-кладу, корегувалися напрямки діяльності відповідно до змін, що відбулися в держав-ному устрої і знайшли своє матеріальне втілення в образотворчому та декоратив-но-ужитковому мистецтві.

Відзначу, що одним із напрямків діяль-ності будинку народної творчості була робо-та із самодіяльними митцями, що тривалий період перебували під опікою радянської держави, яка уважно і систематично, згід-но з постановами ЦК КПРС, відслідковува-ла розвиток мистецтва і спрямовувала його в потрібне русло. Не таємниця, що ситуацію контролювали комуністична партія, комі-тет державної безпеки, профспілки та інші державні установи краю. Про це свідчать спогади митців, їхні творчі біографії, публі-кації в пресі тощо. Не випадково тоді уста-нову очолювали лояльні до влади чиновни-ки, зазвичай члени комустичної партії, тісно пов’язані з ідеологічно-репресивною держав-ною машиною. Це, зокрема, Леонід Редько, Олександр Каберман, Іван Кручениця та інші очільники установи.

У 1951 році після закінчення Ужгород-ського художньо-промислового училища ме-тодистом образотворчого мистецтва Закар-патського обласного будинку народної твор-чості призначили Федора Коложварі, учня Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі. Він пропрацював понад три десятиліття, відда-ючи свій талант художника мистецтву та на-

родним самобутнім майстрам. За роки робо-ти Федір Жигмундович організував і провів понад 60 обласних виставок творів народних умільців, чимало пересувних персональних виставок, які не тільки демонстрували кращі набутки народних умільців краю, але водно-час були для них справжньою школою май-стерності. Митці експонували свої роботи в клубах і будинках культури промислових підприємств, колгоспів і радгоспів, навідува-лися з пересувними виставками до сільських трудівників безпосередньо на місця їх праці. Тринадцять заслужених майстрів народної творчості на Закарпатті – це творча заслуга Ф. Коложварі, результат його пошуків, по-рад та уваги. За багаторічну плідну працю на ниві культури Федорові Коложварі у 1975 році було присвоєно почесне звання «Заслу-жений майстер народної творчості України». Це визнання його не тільки як художни-ка-живописця, і й як пропагандиста куль-тури, вихователя самодіяльних майстрів, автора публікацій про митців та мистецтво нашого краю. Багато самодіяльних митців старшого покоління з вдячністю згадують

Федір Коложварі, Ірина Куцик, Єлизавета Сівак.

На відкритті персональної виставки робіт Ірини Куцик.

Ужгород, 80-і роки ХХ ст.

Іван Хланта, Володимир Мишанич, Костянтин Ковган, Марина Офіцинська,

Віталій Рац, Володимир Рудейчук на відкритті виставки робіт майстринь

Любові Матіко та Лариси Савко. Ужгород, 2011 рік

21

Актуально

про нього донині. Його статті викликають інтерес у тих, хто вивчає процес розвитку культури на Закарпатті.

Завдяки роботі методистів образо-творчого мистецтва, їхній систематичній і системній співпраці з професійними мит-цями та мистецтвознавцями, журналістами, письменниками, громадськими об’єднання-ми та спілками багато самодіяльних май-стрів отримали можливість репрезентувати свою творчість на виставках як у краї, так і за кордоном. Вагомий вклад у популяриза-цію самодіяльного мистецтва Закарпаття, його розвиток зробили Олена Чернега-Балла, Федір Манайло, Еді-та Медвецька, Андрій Коцка, Золтан Шолтес, Гаврило Глюк, Юрій Герц, Володимир Ми-кита, Федір Коложварі, Семен Поляк, Леонід Уральський, Василь Сможаник, Василь Ко баль, Іван Хланта, Василь Бедзір, Окса-на Гаврош та багато інших. Завдячуючи їхній праці нині ми маємо можливість оз-найомитися з біогра-фіями та творчістю знаних майстрів де-коративно-ужитково-го мистецтва, митців. Серед них Катерина Антоник, Гафія Визич-

канич, Ірина Куцик, Василь Асталош, Мела-нія Балаж, Михайло Галас, Міклош Горон-гозо, Василь Орос, Іван Калинич, Іван Ска-кандій, Степан Сєроухов, Федір Безверхнєв, Олександр Торбич, Михайло Баник, Василь Сідак, Василь Гаснюк та багато інших май-стрів, які досягли вершин майстерності.

Йшли десятиліття, змінювався держав-ний устрій, політика та ідеологія, змінюва-лося мистецтво у всіх його проявах. З при-ходом до влади останнього Генерального секретаря Центрального комітету Комуніс-тичної партії Радянського Союзу і першого Президента СРСР Михайла Горбачова ситу-ація докорінно змінюється. Розпочинається перебудова, зміна державного устрою, що врешті-решт призводить до розвалу Радян-ського Союзу, останньої імперії світу. Настав період безвладдя, формування базарної еко-номіки. Безробіття, інфляція, хаос, руйнація комуністичної ідеології... Заклади культури кинуті на виживання. У цей переломний і важкий для України час Обласний будинок народної творчості очолював Василь Кобаль, який працював на посаді директора майже 20 років. Йому вдалося зберегти заклад, не-зважаючи на нестачу коштів, невиплату за-робітної плати. Попри труднощі колектив самовіддано працював у звичному режимі. Свій посильний внесок у культуру краю зро-били Василь Самусь, Василь Бочковський,

Любов Матіко, Костянтин Ковган, Марія Купарь на обласному фестивалі

«Коляди в Старому селі». Ужгород, 2013 рік

Марія Купарь і Наталія Стегура з учнями Об’єднаної школи та гімназії імені Тараса Шевченка з українською мовою навчання

міста Пряшів під час майстер-класу з писанкарства. Словацька Республіка, 2015 рік

22

Актуально

Софія Тищенко та інші працівники Облас-ного будинку народної творчості. Прово-дилися виставки робіт народних умільців, самодіяльних художників, пленери, семі-нари, видавалися каталоги, альбоми тощо. Важливим кроком у напрямку збереження, підтримки та популяризації культурних надбань краю також стало започаткування видання щоквартального вісника «Культу-рологічні джерела», що триває донині. Його значення важко переоцінити, адже там фік-суються найважливіші події культурно-мис-тецького життя краю, що вже завтра стануть історією.

За десятиліття роботи Обласний буди-нок народної творчості, а нині – Обласний організаційно-методичний центр культури зробив вагомий внесок у збереження та роз-виток самодіяльного образотворчого та де-коративно-ужиткового мистецтва. Це сотні і сотні різножанрових публікацій про мит-ців і майстрів народних художніх промислів у республіканських та крайових виданнях, альбоми та книжки, каталоги, семінари, ви-ставки та пленери, що нині створює ціліс-ну картину культурно-мистецького життя Закарпаття протягом цих семи десятиліть.

Треба відзначити, що зусилля працівників установи спрямовані на збереження народ-ного мистецтва нашого краю. Адже народне мистецтво розкриває душу народу, є гено-фондом його культури. Воно – невичерпне джерело для професіонального мистецтва, яке шукає й знаходить у ньому стилістичні ознаки національної художньої мови, а та-кож база для створення самобутньої закар-патської школи образотворчого мистецтва.

Народне мистецтво, як і національна мова, – одна з умов існування народу. Втрата їх веде до зникнення самого народу.

Найхарактернішою рисою сьогодення є пробудження інтересу верств населення до фольклору, національних мотивів у мис-тецтві, музиці, хореографії. Оновлення і відродження суспільства нині базується на неабиякому піднесенні патріотизму, грома-дянської і національної свідомості.

Оглянувши і проаналізувавши спадок за цей період, ми можемо зробити висновки про те, які фактори впливали і формували мистецтво краю як професійне, так і аматор-ське, відстежити взаємовпливи, визначити роль у цих процесах суспільно-економічної формації, релігії та філософії.

Володимир МИШАНИЧ

Учасники семінару-пленеру Антоніна Дурда, Ольга Сакалош, Єва Асталош, Ангеліна Турак, Володимир Мишанич, Сергій Глущук, Анатолій Сакалош, Любов Матіко, Анатолій Секереш,

Микола Іванчо, Костянтин Ковган, Василь Штефуца, Олександр Сидорук. Ужгород, 2011.

23

Актуально

ОБЛАСНОМУ ОРГАНІЗАЦІЙНО-МЕТОДИЧНОМУ ЦЕНТРУ КУЛЬТУРИ – 70 РОКІВ

При постійно зростаючому темпі розвитку та популяризації масової культури Обласний організаційно-методичний центр культури (ООМЦК) забезпечує умови для розвитку народної творчості та культурно-дозвіллєвої діяльності, докладає макси-мум зусиль для відродження національних традицій, звичаїв, обрядів, фольклору і до свого ювілею прийшов із вагомими здобутками.

Ужгородський коледж культури і мис-тецтв на всіх етапах своєї діяльності в найріз-номанітніших формах активно співпрацює з ювіляром. Особливо активізувалася спів-праця після переведення училища з міста Хуст до Ужгорода в 1985 році. Це дало мож-ливість спиратися у навчально-виховному процесі на професійні мистецькі колективи, обласні методичні центри, всебічно вико-ристовувати їх досвід, проводити практич-ні заняття, а також спільно з ними готувати концертні програми й вистави, тематичні вечори та зустрічі з провідними діячами краю, брати участь у підготовці і проведенні обласних, районних семінарів-практикумів із питань культурної політики.

До співпраці залучено кращих фахів-ців навчального закладу: Володимира Лі-хачевського, Всеволода Майданного, Сер-гія Гержика, Йосипа Черевка, Юрія Чорі, Миколу Попенка, Петра Сокача, Наталію Петій-Потапчук, Тараса Гарагонича, Івана Пастеляка, Михайла Петрушевського, Павла Пинзеника, Михайла Шютіва, Ганну Дудку, Михайла Суслікова, Людмилу та Олексан-дра Ухачів, які з великою любов’ю виконува-ли функції позаштатних методистів, членів

журі творчих звітів, здійснювали записи му-зичного фольклору в районах.

Багато масових заходів у коледжі відбу-вається за безпосередньої участі працівників ООМЦК. Зупинюсь тільки на деяких. Так, на щорічних творчих звітах навчального за-кладу присутні фахівці Центру культури, до порад яких завжди прислухаємося. Клубним відділом Центру культури разом із виклада-чем культурології та культурно-дозвіллєвої діяльності Людмилою Ухач розроблено для районів перелік нормативно-правових до-кументів та взірці документації, що повинні бути у наявності в закладах культури. За ре-зультатами переддипломної практики що-року спільно проводяться теоретично-прак-тичні конференції, відзначається цінність отриманих матеріалів і вирішується питан-ня про їх використання у навчальному про-цесі. У залі Закарпатської обласної універ-сальної наукової бібліотеки імені Ф. Потуш-няка студенти коледжу разом зі старшим викладачем Ганною Черевко провели у 2013 році презентацію інформаційно-аналітич-ного збірника «Заклади культури клубного типу Закарпатської області у цифрах і фак-тах» (2012).

Давня творча дружба єднає колишнього старшого викладача коледжу, фольклориста, композитора, заслуженого артиста України Миколу Попенка з працівниками Обласного організаційно-методичного центру культу-ри. За 60 років ним записано понад 700 на-родних пісень. Окремими виданнями з’яви-лися різножанрові фольклорні збірки «А ми собі заспіваймо», «Співає «Писанка», «Сонце з сердець», «Співає Віра Баганич». Для двох збірок «Ой видно село» та «Пісні Іршавщи-ни» (запис текстів та мелодій Івана Хланти), він розшифрував 425 народних пісень. Його численні обробки народних пісень стали золотим фондом Заслуженого академічного Закарпатського народного хору та аматор-ських вокально-хорових колективів, серед них: «Ой у саду ружа посаджена», «Іванку,

Марина Жганич, Тарас Гарагонич, Мирослав Петій на занятті обласної творчої лабораторії з керівниками

аматорських театральних колективів. Ужгород, 2009 рік

24

Актуально

Іванку, з того боку ярку», «Ой засвіти, міся-ченьку», «Місяцю-королю», «Не спала я сеї ночі», «Тиха вода» та низка інших.

Солідними творчими доробками є два томи збірок «Хорові та вокальні твори» (2007, 2010), які вміщують понад 200 творів на сло-ва поетів-піснярів та низку обробок народ-них пісень. До 85-річного ювілею Миколою Попенком разом із відомим поетом Василем Габорцем підготовлено нову збірку вокаль-но-хорових творів «Чарівний віночок», яка гідно репрезентує творчість талановитого українського композитора.

Плідно співпрацює з Центром культури старший викладач коледжу, талановитий режисер, заслужений працівник культури України Тарас Гарагонич. З метою покра-щення діяльності аматорських драматичних колективів систематично проводить заняття обласної творчої лабораторії «Театр – любов моя». Часто є сценаристом і постановником програм до різних державних свят, мітин-гів-реквіємів, головним режисером творчих звітів майстрів мистецтв і художніх колекти-вів Закарпатської області – «Самоцвіти Сріб-ної Землі» (м. Київ, 2004), «Дивосвіти Срібної Землі» (м. Ужгород, 2009), обласного фести-валю фольклору «На Синевир трембіти кли-чуть», беззмінним членом журі районних творчих звітів. Крім цього, ним успішно про-ведено вечори, присвячені творчості Петра Скунця, В’ячеслава Чорновола, Адальберта Ерделі, 50-річчю мученицької смерті Теодо-ра Ромжі.

За ініціативи Закарпатського обласного центру народної творчості на базі училища культури у травні 1993 року відбулася спіль-на теоретична конференція «Роль фолькло-ру в духовному житті людини». У роботі взя-ли участь кандидат мистецтвознавства, за-відувач кафедри музичної фольклористики Львівської державної консерваторії Богдан Луканюк, начальник управління культури Закарпатської облдержадміністрації Василь Габорець, директор ЗОБНТ Василь Кобаль, викладачі Ужгородського державного уні-верситету Іван Сенько, Юрій Туряниця, викладач Ужгородського державного музич-ного училища Віра Мадяр-Новак, виклада-чі Ужгородського училища культури Ганна Дудка, Юрій Чорі, Степан Арпа.

А в березні 1999 року в актовому залі училища культури відбулося виїзне засі-дання прес-клубу «Родовід», що діяв при комітеті інформації обласної державної ад-міністрації. На зустріч із журналістами об-ласних видань прийшли люди, діяльність яких тісно пов’язана з порушеною пробле-мою: народна артистка України Клара Балог, фольклорист Іван Сенько, завідувач Центру із вивчення народної музики Карпат Віра Мадяр-Новак, тележурналіст Віра Кобулей, директор ЗОЦНТ Василь Кобаль, виклада-чі училища Микола Попенко, Юрій Чорі, Наталія Петій-Потапчук, завідувач кабінету фольклору Ганна Дудка. Своєрідним заспі-вом до засідання став концерт фольклорних колективів навчального закладу: українсько-го фольклорного ансамблю (керівник Пав-ло Пинзеник), угорського ансамблю пісні і танцю (керівники Михайло Шютів, Михай-ло Петрушевський), народного вокального ансамблю «Красія» (керівник Наталія Пе-тій-Потапчук). Потім відбулася змістовна розмова на тему «Фольклор Закарпаття: проблеми збирання, зберігання та популя-ризації». Лейтмотивом засідання прес-клубу стало: спільними зусиллями пробуджувати у людей інтерес до народної творчості, по-кращити координацію роботи як окремих ентузіастів-фольклористів, так і працівників закладів культури, освіти, активізувати до-слідницьку роботу щодо збору фольклору національних меншин. Крім цього, нази-вались об’єктивні причини, які стали від-чутним гальмом у збиранні, збереженні та популяризації фольклору. Вони викликані, в першу чергу, фінансовою скрутою, поли-шена увагою фольклористів народна інстру-

Перший ряд: Галина Малик, Надія Панчук. Другий ряд: Мирослав Петій, Оксана Шип,

Іван Канюка. Члени журі обласного конкурсу українського художнього слова

імені Івана Ірлявського «Моя весна», смт Середнє, 2011 рік

25

Актуально

ментальна музика, виготовлення закарпат-ського музичного інструментарію, організа-ція майстерні з їх ремонту та інше.

У травні 2003 року Закарпатський об-ласний центр народної творчості спільно з управлінням освіти Закарпатської облдерж-адміністрації на базі училища провели пер-шу науково-практичну конференцію «Роз-виток культурних традицій Закарпаття», до участі в якій були запрошені студенти чотирнадцяти вищих навчальних закладів І–ІІ рівнів акредитації області.

Певна увага Центром культури надаєть-ся виданню матеріалів народної творчості національних меншин, які віками дружно живуть у нашому краї. Серед них: угорські народні пісні села Велика Добронь, упоряд-ник – колишній викладач коледжу Степан Арпа; «Народні пісні німців Закарпаття», упорядкування, вступна стаття Федора Кулі, розшифровка мелодій Ярослави Рак; на-вчальний посібник «Ансамбль угорських на-родних інструментів», упорядник – викладач коледжу Михайло Петрушевський, до якого включено 20 кращих інструментальних тво-рів, що своїм походженням та побутуванням тісно пов’язані з Закарпаттям, відображають етнографічні особливості населених пунктів компактного проживання угорців.

Добрим помічником для керівників на-родних інструментальних ансамблів, тро-їстих музик стала збірка «Грає фольклорний ансамбль» (2009), де подано дев’ять оригі-нальних партитур із репертуару українсько-го самобутнього фольклорного ансамблю Ужгородського коледжу культури і мис-тецтв. Усі партитури інструментальних тво-

Михайло Микулець, Василь Густі, Василь Чорей, Мирослав Петій, Володимир Рудейчук, Тарас Гарагонич, Олександр Гаврош.

Місто Мукачево, 2012 рік

рів неодноразово пройшли сценічне випробування.

Значним досяг-ненням колективу Обласного організа-ційно-методичного центру культури є вихід у світ щоквар-тального вісника «Культурологічні джерела», матеріа-ли якого висвітлю-ють найпомітніші події культурного життя області, ав-тори діляться своїм

баченням розвитку народної та академічної культур, утверджують українську націо-нальну ідею, а численні інтерв’ю знайомлять читачів із діячами культурно-освітнього та музичного життя, носіями народної твор-чості. З появою нового журналу виросли нові автори, хоча їх не так багато, як хотілося б. Викладачі коледжу давно плідно співпра-цюють із редакційною колегією журналу.

У коледжі систематично проводяться зу-стрічі з професійними та аматорськими ху-дожніми колективами, фольклористами За-карпаття. Завжди цікавими є зустрічі з про-відним методистом Обласного організацій-но-методичного центру культури, відомим фольклористом, мистецтвознавцем, канди-датом філологічних наук Іваном Хлантою, який своїм найповнішим зібранням закар-патських народних пісень вносить вагомий вклад в українську фольклористику.

Відхід від багатьох заформалізованих методів культурно-освітньої роботи дозво-ляє фахівцям-ювілярам суттєво впливати на стан збереження одного з найцінніших скарбів народу – фольклору. І серед найго-ловніших завдань у сучасних умовах є при-зупинення занепаду соціокультурної сфери, відродження минулих надбань нашої духо-вності, примноження їх, змінюючи відповід-но до нових умов їхній зміст і форму.

Тож щира вдячність усім працівникам Обласного організаційно-методичного цен-тру культури за багаторічну творчу працю. Бажаємо вам міцного здоров’я, щастя, добра, віри, надії, любові, нових творчих звершень.

Михайло МИТРОВКА

26

Актуально

ВОНИ ЗАВЖДИ БУЛИ ПОРУЧТворча співпраця народного театру Хустського районного будинку культури із

Обласним організаційно-методичним центром культури розпочалася наприкінці 50-х років минулого століття, коли біля керма на той час драматичного гуртка, що пра-цював при районному будинку культури, було призначено випускника Дніпропетров-ського театрального училища Всеволода Майданного.

У Хусті Всеволод Майданний застав дві драматичні групи. Одна, що складалася зі студентів, готувала прем’єру «Веселки» (ко-медія М.Зарудного), інша – аматори стар-шого покоління, вчителі та робітники, по-казували хустянам комедію «Мартин Бору-ля» І.Карпенка-Карого. Репетиції та вистави цих груп В.Майданний відвідував разом із методистом Обласного будинку народної творчості (ОБНТ) Степаном Мишаничем (1936–2013), філологом за освітою, а ще баяні-стом і хормейстером (згодом відомим фоль-клористом, доктором філологічних наук, який записував народні пісні, а в 1960 році випустив репертуарну листівку закарпат-ських народних пісень для хорових колекти-вів). Степан Іванович порекомендував режи-серу об’єднати групи в єдиний колектив, де серед учасників були і музично-обдаровані аматори з неабиякими вокальними даними, що зумовлювало створити музично-драма-тичний театр. Всеволод Майданний і ди-ректор будинку культури Іван Губаль таку рекомендацію сприйняли, включивши до колективу ще молодіжний хор і танцюваль-ну групу, що працювали поруч. Вони були доречними і необхідними у масових сценах постановки драми «Дай серцю волю, заведе в неволю» М.Кропивницького, яку новоство-

рений колектив узяв до репертуару. За таких умов потрібен був і оркестровий супровід. На допомогу прийшов методист ОБНТ Єв-ген Шерегій, який зробив оркестровку му-зики для вистави, а диригентську паличку вручив викладачці музичної школи Ользі Морозовій (1894–1970), яка свого часу була концертмейстером Руського театру Товари-ства «Просвіта» в Ужгороді (1921–1929).

Прем’єра вистави «Дай серцю волю, за-веде в неволю» відбулася 27 листопада 1959 року і була успішною. Євген Шерегій і нада-лі допомагав колективу у музичному оформ-ленні таких вистав, як «Весілля в Малинівці» (1960), «Чорноморці» (1964).

На початку 1962 року драматичний гур-ток Хустського районного будинку культури розпочав підготовку до серйозного іспиту, – присвоєння звання «Самодіяльний народ-ний театр». Для цього було необхідно під-готувати три багатоактні вистави, знайти міцну матеріальну базу та проводити сту-дійну роботу з учасниками гуртка. Для по-казу було обрано вистави «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Веселка» та «На хуторі поблизу Диканьки» за п’єсою Василя Минка. До підготовки вистав ОБНТ залучив профе-сіонального режисера Івана Марушку, який провів із хустянами декілька репетицій. Зав-дяки ОБНТ колективу було передано з об-ласного театру вантажівку для перевезення декорацій, бо хустяни часто виступали на виїздах. ОБНТ подбав і про забезпечення за-нять зі студійної роботи, зокрема унаочнен-нями, щодо гримування – засобами для гри-му, перуками та іншою театральною атрибу-тикою.

29 червня 1962 року колегією Міністер-ства культури УРСР драматичному колекти-ву Хустського районного будинку культури присвоєно почесне звання «Самодіяльний народний театр».

На цьому етапі творча співпраця народ-ного театру і ОБНТ набула нових якостей. Режисера театру Всеволода Майданного за-прошують до участі в обласних семінарах керівників драматичних колективів, де він

Елизавета Сівак, Василь Кобаль, Євген Шерегій. На ювілейному вечорі

Євгена Шерегія. Ужгород, 1985 рік

27

Актуально

надає методичні поради та рекомендації з таких питань: «Робота режисера над виста-вою», «Музика у виставі», «Художнє оформ-лення вистави», «Робота з автором п’єси».

Народний аматорський театр своїми виставами обслуговує найвіддаленіші села Рахівського, Тячівського, Міжгірського райо-нів, де рідко бував професіональний театр. Після кожної вистави відбуваються зустрічі з учасниками місцевих драматичних колек-тивів із обговоренням побачених вистав. Усе це, в першу чергу, сприяло розвитку драма-тичного жанру в області, бо молодь після таких зустрічей охоче вступала на режисер-ський відділ Хустського культурно-освітньо-го училища.

У середині минулого століття народний аматорський театр стає активним учасником і переможцем обласних оглядів-конкурсів, а відтак представником Закарпаття на рес-публіканських та всесоюзних змаганнях. За таких умов ОБНТ надає колективу організа-ційну та фінансову підтримку. А народний аматорський театр – високий рівень показу вистав.

У 1967 році виставою «Олекса Довбуш» за п’єсою Л.Первомайського хустяни пред-ставляли Закарпаття на Республіканському огляді-конкурсі у столиці – місті Києві. Журі дало високу оцінку колективу, виконавці головних ролей Ксенії – Елла Романенко, телефоністка Хустського відділення зв’язку, та Олекси – Павло Єфременко, робітник фе-трофільцевої фабрики, визнані лауреатами фестивалю. Журі також відзначило своєрід-ну музику до вистави місцевого композитора

Володимира Асоновського, декорації Юрія Герца (згодом лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка).

1970 року хустяни беруть участь у регіо-нальному турі (м.Львів) Всесоюзного фести-валю з показом вистави «Потомки запорож-ців» за п’єсою О.Довженка, демонструючи високий мистецький рівень. Республікан-ське журі відзначило Зою Асаковську в ролі Уляни, Павла Швачка – у ролі Нечипайла, молодих виконавців Світлану Жумило в ролі Мар’яни, Івана Юрчака та Володимира Ка-наєва в ролях Пасічного та Гусака.

Згодом Обласний будинок народної творчості узагальнює роботу народного теа-тру Хустського районного будинку культури випуском плаката з методичними рекомен-даціями для драматичних гуртків області.

У часи Незалежності народний аматор-ський театр Хустського районного будинку культури і його мистецький керівник Все-волод Майданний активно включилися до участі у Різдвяних фестивалях, які упрова-джував ОБНТ, а нині – Обласний організа-ційно-методичний центр культури.

У 1999 році відійшов у вічність Всеволод Майданний, але співпраця згаданої вище державної установи та творчого колективу театру не занепала. Нині раз у два роки Об-ласний організаційно-методичний центр культури разом із Хустським районним бу-динком культури проводить обласний фес-тиваль драми імені Всеволода Майданного.

У листопаді 2014 року такий фестиваль був уже восьмим. Життя продовжується, а новим зв’язкам і надалі міцніти…

Василь АНДРІЙЦЬО

28

23 липня 2015 року у виставковому залі Закарпатського музею народної архітекту-ри та побуту відкрилася виставка живопису і робіт майстрів народних художніх промис-лів та декоративно-прикладного мистецтва Берегівщини. Свої живописні роботи ре-презентували Анатолій Сакалош, Стефан та Золтан Гоголи. До експозиції ввійшли та-кож вишивки заслуженого майстра народної творчості України Маріанни Профус, Кате-рини Вакарової, Тетяни Вовчок, Дьердьі Ан-тал. Відвідувачі мали нагоду побачити сер-ветки, сорочки, рушники, виконані в тради-ціях угорської народної вишивки, та вишиті картини бісером на релігійну тематику. Ро-

боти виклика-ють щире зди-вування сво єю вишуканістю та елегантністю, вродженим від-чуттям міри та гармонії.

Приверта-ють увагу екс-пресивністю та дзвінким коло-ритом карпат-ські краєвиди Анатолія Сака-лоша, а також ет ног рафіч н і

Відлуння подій

МАЙСТРИ БЕРЕГІВЩИНИ РЕПРЕЗЕНТУВАЛИ СВОЮ ТВОРЧІСТЬ

Михайло Попович, Іван Канюка, Сільвія Полак, Ольга Сакалош.

Вітає учасників виставки Віталій Рац

Ніколет Довка, Ольга Сакалош,

Мирослава Копинець

мотиви в його творах. Окрім живопису, він представив різьбу по дереву, продемонстру-вавши чудове володіння не тільки пензлем, але й різцем.

Полотна Золтана Гоголи вражають сві-жістю світосприйняття та творчим вирішен-ням тематики творів.

Відкрила виставку заступник директора з наукової роботи Закарпатського музею на-родної архітектури та побуту Сільвія Полак, яка відзначила важливість та необхідність проведення таких виставок із метою збере-ження нашої багатої матеріальної культур-ної спадщини.

Заступник голови Закарпатської облас-ної ради Михайло Попович привітав учас-ників виставки, висловив вдячність митцям за те, що попри всі негаразди в державі, вони продовжують працювати, радувати нас сво-їми творами.

Заступник начальника управління куль-тури Закарпатської облдержадміністрації Іван Канюка зауважив, що виставка відкри-ває низку тематичних культурно-мистець-ких акцій, присвячених Дню Незалежності України. Він високо оцінив рівень розвитку народних художніх промислів Берегівщини, відзначив заслугу в цьому працівників куль-тури району.

Завідувач відділу народної творчості та аматорського мистецтва Обласного організа-ційно-методичного центру культури Віталій Рац висловив свою вдячність майстрам та щире захоплення їхнім професіоналізмом.

Привітали учасників виставки співачка Мирослава Копинець та учасниця вокаль-ного ансамблю «Бокрета» будинку культури села Батрадь Ніколет Довка, які натхненно виконали українські та угорські народні піс-ні Закарпаття.

Підготувала виставку методист образо-творчого та народного декоративно-при-кладного і кіно-, фотомистецтва районного методичного центру відділу культури і ту-ризму Берегівської районної державної адмі-ністрації Ольга Сакалош.

Володимир МИШАНИЧ

29

Відлуння подій

ІРШАВЧАНИ НА ФЕСТИВАЛІ ЦИБУЛІКарпатські гори, гострі схили яких чарують своєю непідступністю, величчю та

красою, дубові й букові ліси, які так ошатно вкривають круті схили Татрів та Бе-скидів і, звичайно, буйний та неповторний Дунай – так нас, народний фольклорний ансамбль «Іршава», зустріла країна-сусід Словаччина.

Проїхавши зі сходу на захід цією ма-льовничою країною, ми добрались до пункту призначення – невеличкого се-лища Мадуніце, що знаходиться на від-стані приблизно 80 км від Братислави. Привід запросити наш колектив – дуже поважний, а саме 20-річчя свята, ніко-ли не здогадаєтесь, – цибулі(!). Саме так! Щороку, у серпні, за сприяння керівного апарату села Мадуніце, всі жителі цьо-го невеличкого поселення протягом двох днів радіють, відпочивають, дивуються, співають та танцюють з нагоди збору урожаю цибулі. Свято таке ж масштаб-не, як і кількість цибулевих посівів (14 га), оскільки популярні словацькі музичні гур-

ти, закордонні гості (в тому числі і наш колектив), місцеві знаменитості, аніматори та музиканти і навіть сам прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо – всі були задіяні цьогоріч у вшануванні звичного всім нам овоча – цибулі.

Варто відмітити, що гостинності на-ших сусідів – немає меж: прийом, розміщен-ня та наше проживання, а ми перебували там три дні та дві ночі, було організовано на хорошому рівні, хоч і селище невелич-ке (усього 2200 осіб населення) і скромне та своїм гостям вони радо догоджають. Краси-ва сцена, добротний музичний супровід та технічне забезпечення зробили наш виступ та виступи всіх колег – запальними, коло-ритними і, не побоюсь цього слова, феєрич-ними. Майже всі жителі цього населеного пункту приєдналися до нас незважаючи на дощик, який почав чомусь плакати, але шви-денько перестав, почувши записану в нашому рідному Іршавському ра-йоні – Раківчанку. Темп, емоції та настрій, з якими ми танцювали на сцені, змогли розвіяти хмари, дару-ючи при цьому позитивний настрій гостям свята та безпосередньо всім нам. Файне самопочуття в наших сусідів було також завдяки гостин-цям, що ми привезли з глибинки За-карпатського краю до глибинки Тр-навського краю і які вручили старо-сті (голові) селища Мадуніце – пані Алені. Вона в свою чергу подарувала всім учасникам колективу по не-

великому та все ж важкенькому, плетеному і на вигляд жовтенькому мішечку, чого б ви думали? – правильно, Цибульки.

Після офіційної частини наш колектив, очолюваний заслуженим працівником куль-тури України Надією Гудь (Мельник), зміг поспілкуватись із організаторами та поваж-ними гостями фестивалю цибулі. Автор цих рядків навіть пройшов передкастинг до чо-ловічого хору, що мав виступати на наступ-ний день фестивалю. Та не судилося поспі-вати зі словацькими побратимами нашому колективу, оскільки подякувавши мальов-ничому, невеличкому, але дуже приємному

30

Відлуння подій

та гостинному Мадуніце, ми вирушили до столиці Австрії – Відня.

Після багатогодинної поїздки серед рів-нин Словаччини, під пильним наглядом вітряків, які, здавалося б, сумно, але покірно ловлять пориви вітру, виробляючи електро-енергію на благо людей, нас зустрів Відень. Мудрий, поважний і гордовитий він розкрив свої вулиці для нашої насолоди. А задово-лення, скажу я вам, було безмежне. Височен-ні шпилі готичних соборів (в одному з них нам пощастило чути органний концерт ви-датних німецьких класиків музичного мис-тецтва), вишукані палаци, інтригуючі та ста-ровинні музеї, постаменти та пам’ятники аж занадто вміло перепліталися із сучасними архітектурними дивами, модними бутика-ми та шикарними автомобілями. Прогулю-ючись містом, не покидала, певно, кожного з нас думка про те, що колись цими вулиця-ми ходили найвеличніші люди, митці, генії, поети, композитори, серед яких такі видатні особи, як Гайдн, Моцарт, Штраус, Шуберт, Бетховен, Фрейд, Юнг. Можна впевнено ска-зати, що Відень – прекрасне творіння люд-ського генія, виражене в архітектурі, мисте-цтві та атмосфері.

З важким серцем та з надзвичайно при-ємними враженнями, що не може не викли-кати дисонанс, ми продовжили нашу подо-рож. Проїжджаючи нічним Будапештом, який манив своїми вогнями, мостами, що давали змогу нам їхати до нашого чарівного, рідного краю, ми відчували і радість і сум одночасно. Адже дякуючи нашим спонсо-рам – людям, які щиро підтримують наш ансамбль, та начальнику Іршавського район-ного відділу культури і туризму Ганні Маті-ко й, звичайно, нашому керівникові – Надії Гудь (Мельник), ми змогли обмінятись куль-турним досвідом із нашими сусідами, відпо-чити та проникнутись особливостями наці-онального словацького духу; надихнулись величним архітектурним та мистецьким скарбом Австрії, що нам показав прекрасний Відень. Радості від усвідомлення насиченості нашого уік-енду немає меж. Та трохи суму все ж присутньо: хотілося б погастролювати в тих краях довше. Щиро сподіваємось, що наші словацькі друзі запросили нас не вос-таннє, оскільки обом сторонам проведеного заходу все надзвичайно сподобалось.

Хай родиться цибулька,Хай рясніють городи,Бо звичний цей овочЄднає народи!

Юрій ТАНЬКО

Надія Гудь та Ганна Матіко з учасниками народного фольклорного ансамблю «Іршава»

31

Відлуння подій

СВЯТКУВАЛИ ЛЕМКИ ЗАКАРПАТТЯ16 cерпня 2015 року в закарпатському мальовничому селі Кострино, що на Велико-

березнянщині, уже вп’яте відбувся обласний фестиваль лемківського народного мис-тецтва «Лемківська ватра». Свято згуртовує лемків не лише України, але й з-за кор-дону, демонструє кращі здобутки представників цієї етнічної групи.

Свято розпочалося розгортанням наці-онального прапора та святковою ходою за участю керівництва краю та представників делегацій районів. Поважні гості та відві-дувачі також оглянули виставку творів май-стрів образотворчого та декоративно-при-кладного мистецтва, посмакували стравами народної традиційної кухні та напоями.

Учасників та гостей фестивалю при-вітали голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Василь Мулеса, голова Закар-патської облдержадміністрації Геннадій Мо-скаль та інші. Традиційним було і запален-ня ватри.

Народний фольклорний ансамбль «Троїсті музики»

У пролозі прозвучала закарпатська на-родна пісня «Гей, пливе кача по тисині» у виконанні Дарини Степанюк. Хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих учас-ників АТО на Сході України.

Загалом у концертній програмі взяли участь 30 художніх колективів та виконавців із Великоберезнянського, Свалявського, Пе-

речинського, Ужгородського районів. Львів-ську область представив народний фоль-клорний колектив «Бойківські переспіви» із міста Турка, Івано-Франківщину – народна аматорська лемківська хорова капела «Бе-скід» із міста Івано-Франківськ та чоловічий вокальний колектив «Кичера» зі Словач- чини.

Віталій РАЦ

32

Відлуння подій

ФОТОХУДОЖНИКИ КРАЮ ДО ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ПРЕЗЕНТУВАЛИ СВОЇ РОБОТИ

24 серпня 2015 року Україна відзначи-ла День Незалежності. Саме відзначила, бо святкувати, на жаль, і нема чого. Вже другий рік на сході країни триває війна, що розді-лила суспільство на кілька ворожих таборів і ставить під загрозу не тільки незалежність держави, але й узагалі її існування. Підступ-ний «старший брат» не зміг змиритися, що після втечі проросійської політичної еліти держава реально почала ставати незалеж-ною, і вирішив насильно повернути нас у своє лоно. Але з примусу – милий не бу-деш...

На щастя, війна ще не прийшла на кар-патську землю, але прийшла в наші домівки. Вона своїм чорним крилом зачепила чи не кожну родину, чи не кожну людину, її жах-ливий відгомін у наших серцях. Тому нині у цей важкий для громадян час надзвичай-но важливо не втрачати оптимізм, вірити тільки в себе, в свої сили. Допомагають нам залишатися людьми і не стати звірами, віри-ти в світле майбутнє митці, які надзвичайно емоційно сприймають реальність, роблять усе, щоб цей Світ став кращим, добрішим. Вони свято вірять у те, що краса врятує світ. Саме це засвідчує тематична виставка «Укра-

їна в об’єктиві фотохудожника», присвячена Дню Незалежності України, яку організував Облас-ний організаційно-методичний центр культури (директор Ганна Дрогальчук) спільно з Ужгород-ською центральною міською біб-ліотекою (директор Ганна Бан-дурка).

Виставка відкрилася 20 серп-ня у читальному залі Ужгород-ської центральної міської біблі-отеки. У роботах фотохудожни-ків – край карпатський, неповтор-ний і чарівний, люди, які живуть на цій благодатній Срібній Землі, але не завжди, на жаль, шанують її і належно до неї ставляться. Ро-дзинкою виставки, без сумніву, стали роботи всесвітньо відомого фотохудожника, лауреата бага-тьох міжнародних премій і від-знак Володимира Балеги. Визнан-

ня прийшло до нього ще у 80-і роки минуло-го століття, а вже у 2003 році його робота на міжнародній виставці у Румунії відзначена золотою медаллю. Його світлини вирізня-ються оригінальністю образного мислення, тонким художнім смаком. Звичайно, на ува-гу заслуговує кожна фоторобота, що ввійшла до експозиції і вона знайде свого глядача.

Серед учасників також такі відомі й знані майстри фотомистецтва, як Юрій Мельник, Василь Ловска з Іршавщини, Борис Корнієн-ко з Виноградівщини, Іван Томчані з Мука-чівщини, Омелян Коляджин, Марія Купарь з Ужгорода та інші митці Закарпаття.

Відкрила виставку директор Обласного організаційно-методичного центру культу-ри Ганна Дрогальчук. Вона відзначила важ-ливість подібних акцій, висловила вдячність учасникам. Начальник управління у спра-вах культури, спорту та молоді Ужгород-ської міської ради Євген Бобров приєднався до привітань. Володимир Балега розповів про діяльність спілки фотохудожників За-карпаття, про свою творчість і досягнення. Своє слово про фотомистецтво висловив і Борис Корнієнко, відомий митець із Вино-градівщини.

Володимир МИШАНИЧ

Володимир Мишанич, Марія Купарь, Мирослава Копинець, Юрій Балега, Марина Офіцинська,

Василь Олашин, Ганна Дрогальчук

33

Відлуння подій

«АРНІКА» З УЖГОРОДЩИНИ НА ФЕСТИВАЛІ ВАРЕНИКІВ У СЛОВАЧЧИНІ

30 серпня 2015 року у словацькому селі Подгород, що у Кошицькому краї, прохо-дило традиційне свято пирогів-вареників. До глибинки сусідньої країни запросили й український творчий колектив, вокальний ансамбль «Арніка» Ужгородського район-ного будинку культури (керівники Леся Дубенко та Софія Рябець), який не лише уміло співав, але й вареники вправно ліпив. У складі української групи на святі вдалося побувати й автору цих рядків.

Власне «свято» для нашої творчої делега-ції розпочалося уже на українсько-словаць-кому кордоні. Тут наш мікроавтобус мит-ники попросили проїхати на поглиблений огляд. Причини, звичайно, ніхто не став пояснювати. Відтак дівчата з вокального ан-самблю «Арніка» вирішили «задобрити» митників піснею. І у них це вийшло. Після кількох запальних українських та словацької мелодій словаки навіть почали аплодувати і зрештою відпустили нас у Євросоюз…

Село Подгород, у якому проходить фес-тиваль, усього за 10–15 кілометрів від най-ближчого до кордону з Україною словаць-

кого містечка Собранце. В адміністративній будівлі цього охайного чепурного села зосе-реджене місцеве самоврядування, будинок культури, бібліотека, їдальня і не тільки. Тут разом із організатором поїздки – завідувачем відділу міжнародних зв’язків у галузі куль-турно-освітньої діяльності та народної твор-чості Обласного організаційно-методично-го центру культури Іваном Тужеляком нас зустрічають представники сільської влади. Знайомимося зі старостою села, його заступ-ницею та гостями свята. Голова Подгорода показує наш намет, у якому учасниці «Ар-ніки» ліпитимуть і варитимуть вареники. Окрім української команди, пироги готува-тимуть ще шість–сім колективів.

Процес ускладнює 36-градусна спека, на якій ще потрібно щось гарувати. Попри це, наші дівчата за годинку-другу примудря-ються наліпити і зварити вареники. І неаби-які, а з шістьма видами начинок…

Поки готувалися гастрономічні шедев-ри, намагаємося сховатися від спеки біля адмінбудівлі, де розливають чоповане пиво. У черзі за ним або за квасом, келих якого тут продають за одне євро, доводиться стояти чи не півгодини. Відтак у гущі словаків вда-ється почути слова, дуже схожі до діалекту закарпатців із Ужгородського, Перечинсько-го та Великоберезнянського районів. За пи-вом місцеві люди обговорюють міжнародну політику, діляться враженнями, де кращі заробітки: у Німеччині, Англії чи Іспанії, жартують. Узагалі словаки дуже жартівли-ві люди, тому часом, спілкуючись із ними, можна загубити межу серйозної розмови і жарту…

34

Відлуння подійСеред гостей свята зустрічаємо і голову

Союзу русинів-українців Словаччини Петра Сокола. Пан Петро трохи пролив світла на сьогоднішнє свято. Виявляється, свято пи-рогів (так тут називають вареники) засну-вав саме Союз русинів-українців. Його про-водять тут уже 43 роки поспіль! Пан Сокол каже, що власне ідея і мета такого заходу – об’єднати русинів-українців, які з давніх-да-вен живуть на цих землях. А вареники ви-користовують лише як гастрономічний сим-вол цього об’єднання. Традиційно на свято запрошують словаків-українців із навколи-шніх сіл та обов’язково українців із Великої України. В основному – з великих міст. Цього року вирішили запросити закарпатців. Зага-лом, пан голова Союзу русинів-українців зі-знався, що організацію свята останнім часом намагаються перебрати на себе власне сло-вацькі громадські організації, фінансовані як урядом Словаччини, так і Євросоюзом за-галом. На думку пана Петра, ці ж організації

намагаються дещо відсунути русинів-укра-їнців від процесу та змінити саму ідею дій-ства.

Спілкуючись із Петром Соколом зрозу-мів, що русини, котрі об’єднані у згадану ор-ганізацію, – справжні патріоти України. Ці люди тут ведуть свою, менш помітну, але не менш важливу боротьбу за ідентифікацію, жодним чином не спекулюють на історії і показують приклад патріотизму іншим на-цменшинам. Чого, на жаль, не скажеш про закарпатські русинські рухи з присмаком се-паратизму…

Свято тривало до пізнього вечора. Закар-патська «Арніка» вдруге виходила на сце-ну. Цього разу із запальним закарпатським танцем. Танок у дівчат вийшов на славу, як і закарпатський рецепт вареників, який від-значили грамотою. Відтак, попри спеку та специфіку словаків, в Україну поверталися з піднесеним настроєм…

Павло БІЛЕЦЬКИЙ

ВІДРОДЖЕННЯ СВЯТА НАРОДНОЇ КУЛЬТУРИ30 серпня 2015 року на території Національного природного парку «Синевир», що

на Міжгірщині, відбувся обласний фольклорно-туристичний фестиваль «На Синевир трембіти кличуть». Цей день можна вважати днем його відродження, відродження народної культури. Востаннє цей фестиваль проходив у 2010 році.

Цьогоріч, як і у попередні роки, шанувальників народно-го мистецтва порадували своїми піснями і танцями кращі фоль-клорні колективи Закарпаття. З імпровізованої сцени звучали пісні, які поширені в тому чи ін-шому культурному ареалі нашого краю, побутують у тих чи інших етнічних групах, зокрема гуцуль-ські народні мелодії «Бокораші», музична композиція «Свято у го-рах» у виконанні народного ор-кестру гуцульських народних інструментів Рахівського район-ного будинку культури (керів-ник Петро Ерстенюк), вокально-

хореографічна композиція «А ми собі заспіваймо» – народного фольклорного колективу «Іршавська родина» Іршавського районного будинку культури (керівник Олена Йонаш). Чу-дову вокально-хореографічну композицію виконав відомий народний вокальний ансамбль «Материнка» та танцювальний колектив «Вишиванка» будинку культури села Кам’яниця Ужгородського району.

Народні троїсті музики родин Маньо та Гудаків

35

Відлуння подій

Дуже тепло з емоційним піднесенням слухачі зустріли виступ народних троїстих музик родин Маньо та Шіманів Тячівсько-го району. Не залишилися також поза ува-гою слухачів виступи вокального дуету Лілії Немеш та Ольги Прокоп села Чинадійово Мукачівського району (концертмейстер Ві-талія Брецко), народного фольклорного ко-лективу «Хижанські візерунки» села Хижа Виноградівського району (керівник Ірина Турцанаш), народного жіночого вокального тріо «Едельвейс» Воловецького районного будинку культури (керівник Марія Більська) та народного ансамблю танцю «Ритми мо-лодості» Ужгородського міського центру до-звілля – будинку культури.

Ганна Дрогальчук, Іван Пилипець і Галина Федьків

Учасники народного фольклорного колективу «Хижанські візерунки»

Народний вокальний ансамбль «Материнка»

Родзинкою культурно- мистецького дійства став ви-ступ народного артиста Укра-їни Івана Поповича та фіна-ліста Всеукраїнського вокаль-ного шоу «Голос країни–2015» Івана Пилипця.

Символічним знаком єд-нання народних культур Схо-ду й Заходу став виступ Лу-ганського обласного козачого кінного театру, що проходив на майданчику біля озера Синевир. Артисти виконали кілька циркових трюків, про-демонструвавши майстерність верхової їзди, віртуозне воло-

діння шаблею.В організації фестивалю взяли участь

управління культури Закарпатської обл-держ ад міністрації (начальник Юрій Глеба), Комунальне підприємство «Агентство ре-гіонального розвитку та транскордонного співробітництва «Закарпаття» Закарпатської обласної ради», Обласний організаційно-ме-тодичний центр культури (директор Ганна Дрогальчук) та інші.

Фестиваль засвідчує, що народна куль-тура живе й житиме, демонструє силу й волелюбний народний дух і незнищенний оптимізм, вселяє надію в нашу перемогу в боротьбі з агресором.

Володимир МИШАНИЧ

36

Відлуння подій

ЗАКАРПАТЦІ ПОШАНУВАЛИ «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» СВЯТКОВИМ ПОКАЗОМ

Четвертого вересня 2015 року, синхронно з усією Україною, закарпатці перегля-нули легендарну вітчизняну кінострічку на великому екрані. У залі Закарпатського академічного обласного театру ляльок «Бавка» за сприяння Обласного організацій-но-методичного центру культури відбувся показ фільму «Тіні забутих предків» – із нагоди 50-річчя від дня його прем’єри.

Подія зібрала повний зал – переважно студентську молодь і представників куль-турної спільноти краю. Як один із найколо-ритніших і наймістичніших творів україн-ської літератури означив повість Михайла Коцюбинського крайовий письменник та історик Сергій Федака. Він зауважив, що за дивовижним збігом, майже одночасно з «Ті-нями забутих предків» побачила світ дра-ма-феєрія «Лісова пісня» Лесі Українки, що має чимало принципових схожостей із пові-стю Михайла Коцюбинського. Втім, автори писали незалежно одне від одного і, якщо Леся Українка опиралась на традиції та мі-фологію Полісся, то Михайла Коцюбинсько-го надихала Гуцульщина.

Гуцульська культура нині, за словами Сергія Федаки, представлена в трьох облас-тях України. І хоча автор повісті, а за ним і режисер кінострічки Сергій Параджанов знайшли найяскравіші риси цього субетно-су на Івано-Франківщині, є вони і на Закар-патті. Для знайомства з культурою закарпат-ських гуцулів достатньо відвідати Закарпат-

ський музей народної архітектури та побуту, на території якого розташована традиційна гуцульська ґражда.

Поет і голова крайового осередку Наці-ональної спілки письменників України Ва-силь Густі поділився, що вперше побачив «Тіні забутих предків» у юному віці і стріч-ка справила на нього незабутнє враження. «Окрім того, що фільм захопливий, він іще й дуже близький мені, позаяк змальовує майже ті ж пейзажі та увічнює традиції, се-ред яких я виріс. Ми повинні пишатися, що маємо кіно, яке прославило Україну на весь світ і що до створення цього фільму доклав-ся наш видатний земляк – письменник Іван Чендей», – сказав В.Густі.

Після урочистого вступу глядачам пред-ставили саму стрічку – відреставровану версію Держкіно. Як інформували органі-затори, прем’єра стрічки відбулась у Києві в кінотеатрі «Україна» лише через рік після того, як фільм обійшов світові кінотеатри і був відзначений закордонними нагорода-ми. Причиною такої затримки стало те, що режисер Сергій Параджанов навідріз від-мовлявся показувати «Тіні забутих предків» у перекладі російською, мотивуючи тим, що мова є одним із невід’ємних художніх еле-ментів фільму. Коли Параджанов вирішив знімати фільм, то ступив на дуже слизьку стежку, бо не просто хотів екранізувати кла-сичний твір, а мав за мету перекласти його зміст і на зорову мову.

Кінострічка стала візитівкою українсько-го кіномистецтва в усьому світі та отримала 39 міжнародних нагород, 28 призів на кіно-фестивалях (із них 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Та найважливіша його наго-рода – це любов глядачів, для яких стрічка і після 50 років існування не втратила своєї цінності.

Управління культури Закарпатської ОДА

Катерина Семенченко, Василь Густі, Сергій Федака

37

Відлуння подій

ВИСТАВКУ РОБІТ УЖГОРОДСЬКОГО ХУДОЖНИКА

НАУМА РЄПКІНА ПРЕЗЕНТУВАЛИ У ПРЯШЕВІ

Четвертого вересня 2015 року у словаць-кому місті Пряшів на базі місцевого україн-сько-словацького культурного центру про-йшла виставка знаного не лише на Закар-патті й в Україні художника Наума Рєпкіна (1941–2013). Власне картини презентував син майстра Євген, а сам захід, який відвідав і президент Словаччини 1999–2004 років Ру-дольф Шустер, навздогін був присвячений черговій річниці незалежності України.

У Пряшеві українську делегацію зустрів директор українсько-словацького культур-ного центру Павло Богдан та голова Союзу русинів-українців Словаччини Петро Сокол. З української сторони таку зустріч зініціюва-ли й організували завідувач відділу міжна-родних зв’язків у галузі культурно-освітньої діяльності та народної творчості Обласного організаційно-методичного центру культу-ри Іван Тужеляк та голова спілки творчої ін-телігенції Закарпаття «Мельпомена» Любов Оленчук.

На розсуд глядачів, яких у залі зібрало-ся понад 50 чоловік, представлено 33 різно-

планові роботи ужгородського майстра пен-зля. Перед початком виставки гості з Укра-їни презентували невеличку концертну програму.

Кілька ліричних і душевних авторських композицій присутнім подарував вокальний дует «Рідна пісня» у складі Тетяни і Сергія Раховських. Відтак уже на мажорній ноті свя-то продовжили народним співом тріо «Му-зики» з Перечинщини та тріо вокального ан-самблю «Арніка» Ужгородського районного будинку культури. Присутні у залі українці щиро дякували гостям оплесками за кожну композицію.

Окремо зі словом про автора виставки виступив син художника Євген Рєпкін. Його розповідь підтвердила багатогранність осо-бистості майстра. Пан Наум був і 43 роки керівником «Міськсвітла», і мисливцем, і ри-балкою, і благодійником. Паралельно його роботи виставлялися на всіх континентах у багатьох країнах світу. Мистецтву віддав майже 40 років життя.

Своїми спогадами про дружбу з худож-ником поділився і пан Рудольф Шустер. Він згадав задушевні розмови з Наумом Рєпкі-ним, охарактеризував його як людину вели-кої душі та чоловіка, від якого було чому по-вчитися і дітям, і дорослим. Пан Президент і донині має у колекції роботи свого друга з Ужгорода.

Наум Рєпкін був надзвичайно щирою людиною. Це підтверджує випадок, який згадав і розповів присутній на виставці Во-лодимир Мезенцев. Свого часу президент хотів віддячити художнику за одну з робіт грошима, але Наум жартома взяв гроші і зі словами: «А, вам розміняти треба!», – розмі-няв купюри і повернув суму панові Шустеру.

Після офіційної частини українці, яких доля розкидала по обидва боки кордону, ді-лилися враженнями від виставки. Напрочуд приємно було зустріти в українсько-сло-вацькому культурному центрі учителів української мови, українських письменни-ків, перекладачів, журналістів, які донині не цураються української мови, культури і традицій…

Павло БІЛЕЦЬКИЙ

Виступають Сергій і Тетяна Раховські

38

Ювілеї

ЛЮБОВ МАТІКО – ЯСКРАВА І САМОБУТНЯ МИСТКИНЯ КРАЮ

З нагоди ювілею

Аналіз сучасного українського «наїв-ного» мистецтва засвідчує його самостійну генезу, авторську оригінальність, прояв ін-дивідуального та зв’язок із колективною на-родною творчістю як прояв родового досві-ду. Відчутними є також стилістичні впливи професійного мистецтва у формі насліду-вання деяких творчих манер, прийомів, тех-нік. «Народна картина», «народний примі-тив» або ж «наївне» мистецтво – це своєрідне явище з власною естетикою, побудованою на елементах фольклору, прадавній символіці, тематичних особливостях тощо. Тут також мають місце регіональні детермінації вибо-ру образотворчого матеріалу: зображення на склі, папері, побілених стінах тощо.

Естетика наївізму відтворює в обра-зотворчому мистецтві щире, безпосереднє, стихійне народне ставлення до світу – «дух народу» яскраво відтворений в українській народній картині. «Наївне» мистецтво – це естетичний вияв етнокультур. Наївізм як художньо-етнічне явище виражає душу пев-ного народу, є дотичним до цінностей націо-нальної ідентифікації. З цієї точки зору осо-бливо цікавим і унікальним є наївне мисте-

цтво Закарпаття, де переплелися багато ет-нокультур. Найяскравіше наївне мистецтво нашого краю своєю творчістю репрезентує Любов Матіко.

У творчому доробку мисткині сотні кар-тин різних жанрів та тематики. А це пей-зажі, натюрморти, портрети, полотна на релігійну, побутову та історичну тематику тощо. Основи образотворчої грамоти вона отримала у Московському заочному народ-ному університеті мистецтв, де навчалася за спеціальністю «станковий живопис та гра-фіка». Але, незважаючи на це, Любов Матіко сформувала і працює в рамках своєї власної системи образотворення, яка характерна для представників «наївного» мистецтва. Зокрема, йдеться про прийоми зображення людини, природи, а також колорит картин, певні композиційні особливості, притаманні «наївному» мистецтву. Мається на увазі пев-не спрощення, примітивізація натури, сти-лізація образів. Кольори, зазвичай, чисті й відкриті, нерідко локальні, напівтони майже відсутні, що надає образам декоративності. Лінійна та повітряна перспективи теж ма-ють свої особливості, сутність яких – відсут-ність законів і правил, незнання їх або ж сві-доме порушення. Полотна Л. Матіко оригі-нальні і неповторні, легко впізнавані. Її твор-чість вирізняє чисте й по-дитячому наївне світосприйняття, роботи створюють гарний позитивний найстрій. Творчий доробок Лю-бові Матіко, без сумніву, ввійде в скарбницю закарпатського народного мистецтва.

Характеризуючи картини мисткині, за-служений діяч мистецтв України Іван Хлан-та пише: «Вони сприймаються своєрідними живими оберегами чи символами як орга-нічне доповнення чудової природи рідного краю. Все тут дихає душевною чистотою, емоційною піднесеністю і злагодою, народ-ною мудрістю – як уособлення українського національного ідеалу. Для художниці най-важливішим є вловити дух рідного краю – Закарпаття. У звичному, буденному вона ба-чить мить, що пов’язує минуле й майбутнє».

39

Ювілеї

21 липня 2015 року у ви-ставковому залі Закарпатського музею народної архітектури та побуту відкрилася виставка жи-вопису Любові Матіко. Привіта-ли ювілярку і побажали успіхів у творчості заступник начальни-ка управління культури Закар-патської облдержадміністрації Іван Канюка, голова Закарпат-ського обласного осередку Наці-ональної спілки майстрів народ-ного мистецтва України Людми-ла Губаль, т.в.о. голови Іршавської районної державної адміністрації Віктор Симканинець, голова на-родного об’єднання художників та народних майстрів «Колорит Боржави» Іршавського районного будинку культури Василь Філеш, директор Обласного організаційно-мето-дичного центру культури Ганна Дрогаль-чук, директор Ільницької дитячої школи мистецтв Олена Ісак, голова Іршавської ра-йонної профспілкової організації працівни-ків культури Оксана Сідор та інші.

Святковий настрій присутнім створили відома співачка Мирослава Копинець, яка виконала дві закарпатські народні пісні, та викладачі Ільницької дитячої школи мис-тецтв.

На виставці представлені пейзажі, на-тюрморти, портрети, полотна на релігійну, побутову та історичну тематику тощо.

Народилася Любов Матіко 13 липня 1965 року в селі Ільниця на Іршавщині. У 1982 році закінчила Іршавську середню школу. Того ж року вступила до Грицівського технічного училища художніх промислів Хмельниць-кої області, яке закінчила з відзнакою у 1984 році. Працювала інженером, художником на деревообробній фабриці в селі Тур’ї-Ремети, художником в Іршавському «Ремверстаті».

З 1989 року навчалася в Москов-ському заочному народному уні-верситеті мистецтв, працювала за сумісництвом учителем обра-зотворчого мистецтва в Ільниць-кій загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів. З 1997 року і донині трудиться в Ільницькій дитячій школі мистецтв викладачем за спеціальністю «живопис та гра-фіка».

Любов Матіко – член Закар-патського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, народного об’єднання художни-ків та народних майстрів «Ко-лорит Боржави» Іршавського районного будинку культури. Вона – активна учасниця плене-рів, виставок. Її полотна зберіга-ються у приватних колекціях та галереях багатьох країн світу.

Володимир МИШАНИЧ

Любов Шпак, Володимир Мишанич, Олена Ваш, Любов Матіко, Марина Офіцинська

Василь Філеш, Вікторія Фролова, Любов Матіко, Ганна Дрогальчук

40

Ювілеї

ПОКЛИКАНИЙ ЗБАГАЧУВАТИ ДУХОВНІСТЬЗ нагоди 55-річчя від дня народження

заслуженого працівника культури України Юрія Глеби

Боржавська долина дала світу чимало відомих особистостей. Це і вчені, і поети, і піснярі, і композитори, і художники, і різьбярі… Село Довге відоме тим, що в цьому мальовничому куточку Закарпаття, де вище гір тільки хмари, народився гімн Сріб-ної Землі «Верховино, мати моя», який став гордістю нашого краю.

Липневої пори 1960 року у простій се-лянській родині народився Юрій Глеба. Із дитячих літ він проявляв неабияку цікавість до народних звичаїв і традицій, сільського пісенного та танцювального фольклору. Ще навчаючись у Довжанській середній школі, у нього проявилися непересічні організатор-ські здібності та оригінальна манера вико-навця: міг і пісеньку заспівати, і вірш розпо-вісти, брав участь у різноманітних гуртках. Запам’ятали його в школі і постійним веду-чим різних вечорів та шкільних свят.

Юрій Федорович може годинами розпо-відати як був головою студентського коміте-ту, керівником будівельного загону, членом наукового товариства. Де б не був, що б не робив, завжди глибоко переосмислював, по-рівнював із рідним селом, коментував, аналі-зував, робив для себе висновки. Адже, що не край – то свій звичай.

− Буваючи в різних регіонах України, − згадує тепер Юрій Глеба, − я по-своєму осво-ював і осмислював закарбовані дитячою пам’яттю сільські посиденьки у батьківській хаті. У нашу оселю частенько навідував-ся заслужений діяч мистецтв України Ми-хайло Машкін, автор всенародно визнаних пісень «Верховино, мати моя», «Вечір над Боржавою» та інших. А ще часто спілкував-ся із учасниками самодіяльного народного ансамблю пісні і танцю «Боржава» Довжан-ського лісозаводу. Майже напам’ять знав їх-ній репертуар.

Юрій Глеба формувався в атмосфері культурного розквіту. То були часи, коли пісня завжди була там, де збиралися люди. Співали діти під час весняних ігор, особливо у Великодні дні, співали дорослі на різних гостинах, на святкових і родинних зібран-нях, на вечорницях довгими осінніми дня-ми та зимовими вечорами, де завжди розпо-відали казки та бувальщини. То були часи, коли молодь мала вибір де проводити свій вільний час, проявити свій природний хист і творчий потенціал. Водночас це служило благодатною нивою для того, щоб із зернят-ка виростити талановиту особистість.

Після закінчення інституту Ю. Глеба був направлений на роботу в Хустське культур-но-освітнє училище. У його трудовій книжці з’явився перший запис – «посада викладача клубознавства». Далі була служба в армій-ських лавах.

Уперше я познайомився із Юрієм Федо-ровичем, коли він працював на Довжансько-му лісокомбінаті. Він відповідав на підпри-ємстві за роботу з молоддю. Юнаки і дівчата були задоволені його роботою: він проводив різні тематичні заходи, відповідав за випуск стінгазети, організував чи не перший у ра-йоні молодіжний дискоклуб. Долучався і до роботи ансамблю пісні і танцю «Боржава», який тоді переживав нелегкі часи. Але Юрій Глеба зумів налагодити роботу так, що ан-самбль залишався бажаним учасником кон-

41

Ювілеї

цертних програм не тільки району, а й об-ласті.

А вже у травні 1985 року керівництво ра-йону йому довірило очолити відділ культу-ри Іршавського райвиконкому. Тоді Ю. Глебі було всього 25. Він був наймолодшим в Укра-їні керівником такого рангу.

Юрій Федорович із гордістю згадує ті часи. У районі діяло дев’ять ансамблів пісні і танцю, із них сім носили звання «народний». Колективи художньої самодіяльності пра-цювали на заводах, установах, у колгоспах і при закладах культури. Самодіяльний на-родний ансамбль пісні і танцю «Верховина» Іршавського районного будинку культури досяг такого високопрофесійного рівня, що гідно представляв мистецтво району разом із Заслуженим Закарпатським народним хо-ром у Києві та Москві.

Водночас це був період, коли радянська система доживала сво-го кінця, потрібно було змінюва-ти репертуар колективів. Це був злам ідеологій. Та найвідпові-дальнішим завданням для нього було зберегти кадровий потен-ціал та мережу закладів культу-ри. І це в той час, коли зупинили свою роботу підприємства, кол-госпи, розпадалися профспілко-ві організації, а відтак зникали колективи художньої самодіяль-ності.

Але Юрій Федорович ніколи не впадав у відчай. Частина ан-самблів пісні і танцю була транс-формована у фольклорні, фоль-клорно-етнографічні колективи, які продовжили свою творчу ді-яльність при сільських будинках культури, стали поширеніши-ми малі форми хорового мисте-цтва – вокальні ансамблі, дуети, тріо, квартети.

− Більше уваги почали приді-ляти майстрам декоративно-при-кладного мистецтва і народним умільцям, − згадує тепер Юрій Глеба. – Для підтримки матері-ально-технічної бази сільських закладів ми знайшли особливі шляхи: впровадження часткової оренди в клубних закладах з до-лученням до цієї роботи сіль-ських клубних працівників. По-над двадцять (а це близько 50%)

установ були переведені на рівень нових орендних стосунків і це на певний період дало позитивний результат.

Незважаючи на економічну скруту, Ю. Глеба не стояв на місці, він постійно шу-кав нові форми і методи роботи. У районі на високому рівні проводилися творчі звіти сільських клубних установ, учнівських та викладацьких колективів дитячих шкіл мис-тецтв, кущові та районні огляди шкільної художньої самодіяльності, районні фестива-лі. Водночас за ініціативи Юрія Федоровича та за підтримки районної влади було запо-чатковано Всеукраїнський пісенний фести-валь імені Михайла Машкіна та районний фестиваль «Гамора», які отримали широкий резонанс у відродженні, збереженні та попу-

Іван Тужеляк, Юрій Глеба, Петро Сокол, Павло Богдан під час підписання Договору про співдружність

між управлінням культури Закарпатської облдержадміністрації та Союзом русинів-українців

Словацької Республіки. Пряшів, 2010 рік

Отто Ковчар, Мар’яна Григаш, Василь Шеба, Юрій Глеба. Ужгород, 2013 рік

42

Ювілеї

ляризації народної пісні, фольклору та етно-графії. За ці та інші заслуги йому було при-своєно почесне звання «Заслужений праців-ник культури України». Також він удостоє-ний пам’ятної медалі «За заслуги у розвитку регіону» та почесних грамот Закарпатської облдержадміністрації, Закарпатської облас-ної ради та Міністерства культури України.

Творчий діапазон Юрія Федоровича ве-ликий. Він своєрідний оповідач жартівли-вих історій та бувальщин, добрий знавець і виконавець народної пісенної творчості. Зо-крема, у творчій співпраці з редактором За-карпатського телебачення Вірою Кобулей та самодіяльним народним ансамблем «Ірша-ва», а згодом з «Іршавською родиною» було створено цикл розважально-гумористичних передач «На фіглі до Марьки Голубинської».

У 2005 році Ю. Глеба зайняв посаду на-чальника управління культури Закарпат-ської облдержадміністрації. Тут теж є чим похвалитися, бо зробив чимало. У рамках заходів, що проводяться в області, традицій-ними є обласні свята і фестивалі угорської, румунської, словацької, ромської, німецької культур, обласні фестивалі етносів Закар-паття «Мелодії солених озер», «Гуцульська бриндзя», «На Синевир трембіти кличуть», «Селиська співанка», фестивалі театрів на-ціональних менших Єврорегіону «Етно-Діа- Сфера», міжнародні фестивалі сучасної ду-ховної музики, телевізійні радіопрограми для національних меншин «Мій рідний край», Міжнародний фестиваль театрів ля-льок «Інтерлялька», «Кордони єднання», конкурси юних піаністів імені Анатолія Затіна та «Срібний Дзвін», Міжнародний конкурс дитячої творчості «Природа очима дітей» (м. Берегово), міжнародний пленер художників, дні добросусідства. Юрій Фе-дорович не лише бере безпосередню участь у цих заходах, а є натхненником усіх хоро-ших починань.

14 липня Юрію Глебі виповнилося 55. Файні роки! Та попереду в нього ще неозора культурна нива, яку треба освоювати й осво-ювати.

Бажаю Тобі, друже, міцного здоров’я, ща-стя, добра, сімейного благополуччя, нових творчих успіхів, і надалі збагачувати духов-ність, виховувати благородство та дарувати красу людського буття!

Василь ШКІРЯ

Мирослав Петій (перший ліворуч), Юрій Глеба (перший праворуч), смт Великий Бичків, 2012 рік

Юрій Глеба (четвертий праворуч) з учасниками народного обрядово-фольклорного ансамблю «Іршавська родина», 2012 рік

43

Ювілеї

СПОКІЙ ЙОМУ ТІЛЬКИ СНИТЬСЯ...З нагоди 80-річчя народного артиста України Анатолія Філіппова

Цей відомий афоризм можна сміливо застосувати як квінтесенцію до творчого портрета актора, режисера, співака, педагога – головного режисера Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру імені братів Юрія-Августи-на та Євгена Шерегіїв, народного артиста України Анатолія Юхимовича Філіппова.

Роки невпинно біжать, їх неможливо зупинити. Багато всього, що відбуваєть-ся в житті, стирається у нашій пам’яті, але завжди залишаються приємні спомини про особливі події, про людей, які творили ці події заради майбутнього. Такі особистості залишають прийдешнім поколінням чудо-ві зразки жертовного ставлення до роботи, приклад для наслідування, адже цього не-можливо забути, їхні напрацювання завжди кличуть нас до нових звершень в ім’я май-бутнього.

Закарпаття – надзвичайно мальовничий і багатий край. Краса карпатської природи, його географічне розташування, щирий і надзвичайно працьовитий люд – усе це ро-бить його унікальним. Така особлива земля не може не стати матір’ю непересічних, уні-версальних, талановитих і навіть геніаль-них людей. На це звертали увагу і не раз відверто висловлювалися про неординарні особливості нашого краю видатні художни-ки, письменники та відомі громадські діячі світу. Крім сказаного, додамо, що наша мала Батьківщина має ще одну унікальну особли-вість – притягувати невідомими чарами до

себе талановитих уродженців інших земель, адже є багато прикладів, коли приїжджі митці настільки закохувалися у наш край, що присвячували йому кращі свої твори.

Наше земне життя, на жаль, надто корот-ке й швидкоплинне, воно тільки тоді чогось варте, якщо людина залишає після себе до-бру пам’ять. Особливо це стосується творчої особистості, тобто, якщо людина упродовж багатьох років на видноті – віддано служить мистецтву. У таких достойників виникає по-треба при досягненні ними певних життє-вих рубежів у підведенні підсумків творчого доробку, щоб намітити для себе нові обрії.

Час настав і для одного із нинішніх ко-рифеїв українського театру Срібної Землі – Закарпаття, народного артиста України Ана-толія Юхимовича Філіппова, який опинився на певному життєвому рубежі – відзначив свій славний 80-літній ювілей.

Народився Анатолій Юхимович третьо-го вересня 1935 року у невеликому селі Со-колів Зміївського району Харківської області. Закінчивши місцеву середню школу, слу-жив у армії, працював лаборантом у пожеж-но-технічному училищі, а потім доля повела здібного юнака на навчання до театрального вузу.

У 1961 році уродженця легендарної ко-зацької Слобожанщини, молодого талано-витого випускника Харківського державно-го театрального інституту на запрошення тодішнього головного режисера театру мі-ста над Ужем, заслуженого артиста Украї-ни Гната Ігнатовича (Балінського) було на-правлено на зміцнення професіонального акторського ядра, створеного після Другої світової війни, українського державного му-зично-драматичного театру наймолодшої області України – Закарпатської. Уже перші кроки самостійної творчої діяльності юнака на закарпатській сцені принесли йому не-абиякі успіхи. Приємна зовнішність, чудові голосові дані, вміння настирливо працюва-ти над удосконаленням акторської майстер-ності – все це досить скоро дало можливість

44

Ювілеї

Анатолію Юхимовичу голосно заявити про себе. Закарпатський глядач полюбив його, про діяльність молодого актора-співака ча-сто писалося у засобах масової інформації. Так, уже в 1967 році після виходу в світ знако-вої музичної вистави М. Томчанія «Жменя-ки» закарпатський письменник і рецензент Ю. Шкробинець дав йому високу оцінку як виконавцю ролі Михайла Жменяка.

В Ужгороді Анатолій Юхимович успіш-но працює до 1968 року, потім він – актор Чернігівського обласного музично-драма-тичного театру імені Т.Г. Шевченка, а з 1984 року – постійно на роботі в Закарпатському обласному українському муздрамтеатрі, зо-крема з 1997 року – на посаді його головного режисера. Таким чином на сцені Закарпат-ського обласного українського музично-дра-матичного театру Анатолій Філіппов пе-ребуває вже близько сорока років і сміливо може вважати себе не лише знавцем, але й творцем його неординарної історії.

Якщо простежимо творчу біографію юві-ляра як актора, співака, педагога й режисера, то побачимо, що він завжди був і продовжує залишатися невтомним шукачем, який не заспокоюється на досягнутому, а безперерв-но удосконалює створене ним. Його мис-тецтво завжди відзначається м’яким ліриз-мом, легким ненав’язливим гумором, а герої

вистав приваблюють душевною щедрістю, цілісністю характеру. Великий особистий акторський досвід підказує йому голов-ну режисерську лінію – відкривати високе у звичайному, буденному. У створених ним позитивних образах кожного поставленого спектаклю на сцені театру міста над Ужем завжди органічно переплітаються народна мудрість, благородство і дивовижна скром-ність, його герої демократичні, вони ніколи не повчають глядача, а віддзеркалюють ду-ховні прагнення звичайних людей, їхні ра-дощі й печалі. Очоливши театр у місті над Ужем у дуже складний для нашої країни час 90-х років минулого століття, Анатолій Юхимович не розгубився, а впевнено по-вів творчий колектив за собою. Правдошу-кач, життєлюб, мрійник і лірик за натурою, він завжди показував і показує приклади яскравого творчого втілення своїх задумів у життя.

За майже шістдесят років служіння мис-тецтву Мельпомени він зіграв-виспівав по-над 200 провідних ролей у виставах зарубіж-ної та вітчизняної класики, а також сучасних драматургів, самостійно здійснив 40 власних режисерських постановок, які піднесли мит-ця до справжніх вершин мистецтва, принес-ли йому заслужену славу та чимало вагомих

Сцена з вистави «Мадемуазель Нітуш». Анатолій і Любов Філіппови. 1980-і роки

Сцена з вистави «Викрадення сабінянок». Анатолій Філіппов і Марина Бєлоус.

1989 рік

45

Ювілеї

урядових нагород. Принагідно зауважу, що за всі роки творчої діяльності він ніколи не покидав сцени, у багатьох поставлених ним виставах він блискуче зіграв головні ролі.

Кращі постановки Митця й сьогодні в діючому репертуарі рідного театру. Серед них у першу чергу такі, як «Витівки Хануми» А. Цагарелі, «Банкрот» («За двома зайцями») М. Старицького, «Наталка Полтавка» І. Кот-ляревського, «Мати-наймичка» та «Назар Стодоля» за Т. Шевченком, «Чого хоче жін-ка?» Г. Квітки-Основ’яненка, «Ретро» О. Галі-на, «Здрастуйте, я ваша тітонька» Б. Томаса, «Пограбування опівночі» М. Митровича, теа-тральний концерт «Оперета – любов моя» та інші. Хочеться особливо відзначити успішне здійснення ним останнім часом постановок спектаклів за творами закарпатських авто-рів, які вже стали золотим фондом рідного театру. Це «Танго для тебе» Ю.-А. та Є. Шере-гіїв, «Судний час» І. Козака, «Дорога до раю» Д. Кешелі, «Пригода в Карпатах» (інсценіза-ція А. Філіппова), «Цвіт папороті» Ю. Чорі та інші.

Знаковим, безперечно, є той факт, що до свого ювілею головний режисер театру в мі-сті над Ужем підійшов з новою постановкою твору про всесвітньо відомого художника Закарпаття Адальберта Ерделі «А в Парижі гарне літо…» молодого закарпатського дра-матурга О. Гавроша, де режисер також вико-нує головну роль.

Анатолія Філіппова в Ужгороді всі зна-ють як вельми відкриту і щиру людину, якій ніхто не може закинути звинувачення у «зір-ковій хворобі». Досягнувши вершин майс-терності, Митець залишається доступним для усіх, хто хоче отримати будь-яку пораду. Він так спілкується з друзями, знайомими і малознайомими людьми, ніби й не було за його плечима всенародного визнання. А ще ветеран ніколи не пропускає нагоди поїхати у віддалений район краю, чи навіть в окреме гірське село, щоб ознайомитись із місцевим аматорським драмгуртком, надати йому до-помогу, щиро радіє, коли зустрічає унікаль-них акторів із народу, солістів-вокалістів, майстрів художнього слова, гумористів, са-модіяльних поетів і композиторів.

У повсякденній роботі вважає, що виста-ва – твір високохудожній, а її творець – ре-жисер повинен мати обов’язково поетичні здібності. Він не може бачити своїх героїв і їхні справи буденно, натуралістично. Поряд

із розвиненим художнім смаком, режисер мусить володіти почуттям кольору і просто-ру, йому необхідний тонкий смак у музиці, мові, відчуття ритму. Всі ці риси притаманні нинішньому головному режисеру Закарпат-ського обласного українського муздрамтеа-тру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв, що, безперечно, забезпечує йому багаторічний сталий творчий успіх. Анато-лій Філіппов переконаний, що вдало піді-браний репертуар – обличчя театру, а осно-ва вистави – неповторність.

Поздоровляючи Митця зі славним жит-тєвим ювілеєм, друзі та колеги щиро бажа-ють мудрому керманичу театральної справи Срібної Землі – Закарпаття, який і сьогодні перебуває у перших рядах борців за чисто-ту мистецтва Мельпомени, міцного здоров’я, дякують за витримку, людяність, за тепло його великого і доброго серця, бажають, щоб Всевишній дарував йому довгі роки життя, сімейного благополуччя, успіхів у роботі. Нехай здійсняться всі його творчі задуми, а гарний настрій ще багато літ додає наснаги в роботі. З роси й води!

Василь КОБАЛЬ

Анатолій Філіппов у ролі Михайла з вистави «Вовчиха». 1966 рік

46

Ювілеї

ЮВІЛЕЙ ЧАРІВНОЇ ПЕРЛИНИ СРІБНОЇ ЗЕМЛІЗаслуженому академічному Закарпатському народному хору – 70

Цьогоріч Заслуженому академічному За-карпатському народному хору – справжній чарівній перлині духовності нашого краю (художній керівник і головний диригент, за-служений працівник культури України На-талія Петій-Потапчук) виповнюється слав-них 70 років із часу його заснування. Свою тріумфальну історію до вершин художньо-

го виконавства колектив тодіш-нього Закарпатського народного ансамблю пісні й танцю, сфор-мований із випускників гімназії, учительської семінарії, найздіб-ніших учасників художньої само-діяльності, розпочав 25 вересня 1945 року. Свої перші концертні програми готував під керівниц-твом художнього керівника і го-ловного диригента Миколи До-бродєєва, хормейстера-диригента та концертмейстера Петра Мило-славського, балетмейстера Вален-тина Ангарова. Його репертуар формувався з найпопулярніших народних пісень і танців, які за-писували у селах та присілках учасники ансамблю, а перший

концерт, гаряче сприйнятий громадськістю, відбувся на сцені театру 17 червня 1946 року. Бурхливі оплески публіки викликали пісні «Гей, на високій полонині», «Ой звідси гора», танці «Аркан», «Увиванець», «Дубкани-ска-кани» та інші, які виконував колектив.

Упродовж п’яти років музичний супро-від здійснювався трьома акордеонами, зго-

Петро Милославський із учасниками хору. Кавказ, 1950 рік

Петро Милославський із учасниками ансамблю пісні і танцю перед концертом у Москві. 1948 рік

47

Ювілеї

дом – баянами і лише після цього було сфор-мовано оркестрову групу.

В умовах післявоєнної економічної кри-зи учасникам колективу під час перших га-строльних виступів довелося долати чимало труднощів, викликаних післявоєнною роз-рухою, зокрема пов’язаних із поїздками без-доріжжям на необлаштованих автомобілях, підводах, у незручних вагонах, виступами на примітивних та імітованих сценах… А за надлюдську працю – мізерні пайки… Та до-лати всі біди допомагала пристрасна любов до нев’янучої краси барвистого народного мистецтва. Тож Заслужений академічний Закарпатський народний хор пишається ві-домими виконавцями, серед яких заслуже-ні артисти України Іван Опаленик, Терезія Бартфай, Борис Єрьоменко, Віктор Даньо,

Олена Поляк, Михайло Ходанич, Микола Форіш, Марія Білоєнко, Петро Куштан та інші, які своїм натхненням і талантом впи-сали золоті сторінки до історії першого про-фесійного художнього колективу Срібної Землі.

Восени 1946 року художнім керівником і головним диригентом хору стає Петро Ми-лославський, хормейстером – Михайло Креч-ко. У 1947 році свій перший виступ за межа-ми області колектив здійснив у Харкові, а потім були виступи в інших містах України, в тому числі й Києві. У 1948 році Закарпат-ський народний ансамбль пісні й танцю пе-рейменований у Державний Закарпатський народний хор, якому в 1959 році присвоєно звання «заслужений», а у 2009 – «академіч-ний».

Завдяки високій виконавській майстер-ності та винятково цікавому, оригінально-му народно-поетичному репертуару попу-лярність його з кожним роком зростала не лише на Закарпатті, але й за його межами. За радянських часів колектив тріумфально гастролював із концертами від Карпат до Далекого Сходу, від Мурманська до Кавказу та Середньої Азії, а також у Чехословаччи-ні, Угорщині, Румунії, Німеччині та інших країнах, популяризуючи культуру рідного Закарпаття.

У золотому фонді такі вічно живі ше-деври крайового піснеспіву, як «Дівчино, прощай» в обробці П. Милославського, «Вер-

Виступ хору у залі імені Петра Чайковського. Диригує Микола Попенко, соліст Олександр Сакс. Москва, 1977 рік

Танцювальна група хору. Ужгород, 1950-і роки

48

Ювілеї

ховино, світку ти наш» в обробці Д. Задора, «Плавле кача по Тисині», «Ой, коли я руко-вав» в обробці І. Мартона, «Не пий, коню, воду» в обробці М. Данкулинця, «Не рубай ліщину» в обробці М. Кречка, «Ой не буду, мамко, твоя», «Червена ружа трояка», «Летів пташок понад воду», «Ой співаю не гадаю» в обробці М. Попенка, «Горі селом іду», «Не далеко ліска д’ліски» в обробці П. Рака, тан-ці «Дубкани-скакани» (постановка В. Анга-рова), «Тропотянка» (постановка М. Ромадо-ва), «Березнянка», «Дробойка» (постановка К. Балог) та багато інших справжніх перлин фольклорного надбання нашого благодат-ного краю, у переліку яких є і надзвичайно оригінальні та популярні фольклорні твори національних меншин – угорців, словаків, німців, румунів, ромів та інших.

Водночас репертуар хору поступово доповнювався і збагачувався авторськими піснями М. Леонтовича, Г. Верьовки, А. Фі-ліпенка, К. Стеценка, Г.-Ф. Генделя, В.-А. Мо-царта, Б. Сметани, Ф. Шуберта, П. Ніщин-ського, П. Чайковського, Д. Задора, І. Марто-на, М. Кречка, М. Попенка та багатьох інших вітчизняних і зарубіжних композиторів. За-карпатськими композиторами було написа-но чимало пісенних творів на вірші Юрія Гойди, Василя Діянича, Василя Вовчка, Пе-

тра Скунця, Юрія Шкробинця та інших місцевих поетів, які з успіхом виконувалися колективом хору.

Міцний фундамент високої художньої майстерності колективу створювали такі його талановиті керівники і головні дири-генти, як Петро Милославський (1946–1954), Михайло Кречко (1954–1969), Микола По-пенко (1969–1986), а їхню натхненну творчу працю старанно та плідно продовжували Орест Щербатий (1986–1992), Петро Сокач (1992–1997), Зіновій Корінець (1997–2002), Ми-хайло Вігула (2002–2006). Понад сорок років балетмейстером колективу успішно працю-вала талановита хореограф, народна артист-ка України Клара Балог, яка здійснила май-же сорок постановок хореографічних творів та вокально-хореографічних композицій. Серед них і в Національному академічно-му ансамблі танцю імені Павла Вірського та в деяких країнах Європи й Американсько-го континенту. Помітний слід у творчості колективу залишили також балетмейстери В. Калінін, М. Ромадов, О. Опанасенко.

Отож, не випадково з колективом За-служеного Закарпатського народного хору залюбки виступав у концертах прославле-ний ліричний тенор, соліст Великого теа-тру СРСР, народний артист СРСР Іван Коз-

Микола Мовнар, Клара Балог, Наталія Петій-Потапчук, Федір Копинець з учасниками Заслуженого академічного Закарпатського народного хору. Ужгород, 2007 рік

49

Ювілеї

ловський, музично-пісенне і хореографічне виконавство колективу високо цінували провідні митці України Григорій Верьовка, Анатолій Мокренко, Наталія Ужвій, Анато-лій Авдієвський, Павло Вірський, Мирослав Вантух і багато інших фахівців.

Майже десяток років (з 2006 року) на по-чесній і надзвичайно відповідальній посаді художнього керівника і головного дириген-та хору натхненно працює заслужений пра-цівник культури України Наталія Петій-По-тапчук, яка послідовно продовжує славні традиції своїх попередників (один із підго-товлених нею концертів спеціально прохо-див під назвою «Із золотого фонду»). Водно-час включає до репертуару як нові музичні обробки народних пісень, так і авторські твори, шукає шляхи широкого спілкуван-ня з публікою за допомогою пісні і танцю та налагоджує плідні зв’язки із закордонними громадськими і творчими організаціями.

Старання, ініціатива, творчі пошуки го-ловного диригента сприяли тому відрадно-му факту, що у репертуарі хору з’явилися ці-каві новинки: «Карпатська рапсодія» (музика І. Мартона, слова Ю. Шкробинця), музична картина «Вечорниці» П.Ніщинського, канта-та-ораторія «Мати» у трьох частинах (музи-ка В. Гайдука, слова І. Петровція, Ю. Шипа, В. Симоненка), монументальний музичний твір «Реквієм» В. Гайдука, хореографічний твір «На кичерці» (музика І. Мартона, поста-новка хореографа Василя Піпаша), захоплю-юча й оригінальна вокально-хореографічна композиція «Червона ружа» та колоритна концертна програма під назвою «Бал у ста-рому селі» (постановка Н. Петій-Потапчук, хореографія М. Шютіва) та інші. Керівни-ками хору налагоджено плідні творчі зв’яз-ки з композиторами Віктором Теличком, Миколою Попенком, Василем Поповичем, Василем Кобалем, Петром Раком, творчими спілками.

Оце поєднання вже відомих популярних творів із золотого фонду репертуару з по-стійним пошуком свіжих музично-хорових новинок і є, на мою думку, єдино правиль-ним орієнтиром, який допомагає колективу задовольняти вимогливі естетичні смаки сучасних поціновувачів вокально-хорового та хореографічного мистецтва в середовищі новітньої глядацької публіки. До речі, саме до таких вдалих пошуків тісних контактів і спілкувань із сучасною публікою належать, наприклад, уже два роки поспіль організо-

вувані концертні виступи хору під назвою «Молитва за Україну» на набережній річки Уж о шостій годині ранку з нагоди відзна-чення Дня Незалежності України, а також започаткована цьогорічна традиція вшану-вання Дня соборності України святковим концертом у глядацькому залі залізничного вокзалу міста Ужгород, де, власне, перетина-ються символічні шляхи єднання між Схо-дом і Заходом.

Колектив хору є постійним учасником найважливіших державних і культурно-мис-тецьких подій: Дня конституції України, Міжнародного дня музики, Великодних, Різдвяних свят, творчих звітів Закарпаття в столиці України Києві тощо. Він – частий гість санаторіїв «Синяк», «Карпати», «Соняч-не Закарпаття», «Кришталеве джерело», «По-ляна», багатьох трудових колективів краю.

Завдяки кипучій енергетиці художньо-го керівника і головного диригента Наталії Петій-Потапчук, усього колективу хору, його високому художньому виконавству колектив є учасником і бажаним гостем багатьох все-українських та міжнародних мистецьких ак-цій, культурних зв’язків Закарпаття з інши-ми регіонами України та Європи. Він здійс-нив успішні гастролі до великих мегаполісів Східної України, а також до Білорусі, брав участь у Днях України в Моравії, зокрема, у фестивалі «Повернення до коренів», свят-куванні дня міста Брно (Чехія), ХХ ювілейно-му фестивалі духовної музики в місті Сніна та відзначенні 50-річчя свята культури руси-нів-українців (Словаччина), Днях духовної музики в місті Рієка, фестивалі «Петрівський дзвін» та у концерті в місті Загреб, який від-відав президент Хорватії Іво Йосипович (Хорватія), фестивалі «Подляська октава культур» (м. Єлосток, Польща), Всесвітньому фестивалі квітів у місті Дебрецен та фести-валі «Дунокарнавал» (м. Будапешт, Угорщи-на), фестивалі «Червена ружа» (м. Керестур, Сербія) тощо.

Ці та інші творчі здобутки були б не-здійсненними, якби художній керівник і го-ловний диригент не дотримувався тієї про-стої життєвої істини, що якість творчої праці головним чином залежить від рівня профе-сійної підготовки виконавців та наявності в їхніх душах і серцях пристрасної любові до народного мистецтва, хорового співу. Не ви-падково в народі побутує вислів, що любов – це той алмаз, який не можуть купити на-віть царі. Цю тезу Н. Петій-Потапчук якось

50

Ювілеї

висловила такими словами: «Тут працюють лише ті люди, які є фанатами своєї робо-ти, оскільки отримують від неї здебільшого моральне задоволення». Тож наш прослав-лений колектив об’єднав людей, по-справж-ньому закоханих у мистецтво, багато з яких тут починали і закінчували свою трудову діяльність.

Водночас творчий колектив подібного плану вимагає постійного оновлення та-лановитою молоддю. Сьогодні він сповна укомплектований професіоналами з вищою та середньою мистецькою освітою – випуск-никами консерваторій, музичного училища, коледжу культури і мистецтв… Відрадно, що солістом хору став колоритний, талано-витий співак і композитор, народний артист України Петро Матій. Поруч із досвідчени-ми ветеранами та представниками старшого і середнього покоління митців – народною артисткою України Кларою Лабик, заслу-женими артистами України Федором Ко-пинцем, Надією Мерцин, Надією Гораль, солістами Яною Садварій, Володимиром Гір-ником, Наталією Мацко у колектив влилися яскраві молоді співаки Ольга Свида, Кузьма Кохан, Василина Голянич, Мирослава Ко-пинець, танцюристи Ганна Кохан, Юрій Балега, який нині виконує обов’язки балет-мейстера, та інші. До речі, за підтримки і

допомоги головного диригента оркестр хору, який нині очолює талановитий молодий ба-яніст-віртуоз Михайло Бровді, цього року ра-зом із солістами хорової і танцювальної груп напрацювали цікаву самостійну концертну програму, з якою вже успішно виступали в селищі Солотвино та інших населених пунктах.

Органічне поєднання досвіду ветера-нів зі свіжим струменем енергії, завзяттям, наполегливістю і натхненням талановитих молодих фахівців – послідовне творче кре-до головного диригента, яке у практичній творчій діяльності сповна себе виправдало. І ще одне правило – не заспокоюватися на досягнутому, бо, як писав відомий фран-цузький кінорежисер Жан Ренуар, «завжди залишатися незадоволеним – у цьому суть творчості».

Заслужений академічний Закарпат-ський народний хор свій 70-річний ювілей зустрічає вагомими творчими здобутками, гідно продовжуючи невмирущі традиції попередніх поколінь митців. Він був і зали-шається важливим осередком, чарівною пер-линою духовності Срібної Землі, активним популяризатором кращих багаторічних ху-дожніх надбань наших краян, своєрідною творчою лабораторією для тих, хто самовід-дано служить його величності мистецтву.

Василь ГАБОРЕЦЬ

Заслужений академічний Закарпатський народний хор. Диригує Наталія Петій-Потапчук. Соліст Петро Матій. Ужгород, 2015 рік

51

АНСАМБЛЬ «СЛОВЕНКА» – ЯСКРАВЕ ГРОНО ТАЛАНТІВ

Уже понад двадцять років мистецький колектив «Словенка» несе на своїх крилах невмирущі пісні, мелодії, танці. Коли вони виступають, якась неземна одухотво-реність на кожному обличчі. Від їх майстерного виконання віє теплом, людські серця наповнюються щирістю й добротою. Слухаючи їх, здається, що переходиш в інший вимір, де можна зупинити час і, затримавши подих, – кохати, мріяти, подорожувати і насолоджуватися життям.

Вокально-хореографічний ансамбль «Словенка» був створений у 1992 році на базі Середнянської дитячої школи мистецтв Ужгородського району Закарпатської облас-ті. На той час він нараховував понад двад-цять учасників. Нині колектив складається з оркестрової, вокальної груп (по 10 учасни-ків кожна) та хореографічної (16 учасників). Ядро колективу – викладачі та учениці стар-ших класів Середнянської дитячої школи мистецтв. Мета його діяльності – показати все краще, на що здатний ансамбль, воскре-сити призабуте, відродити дорогі і любі на-родові давні піснеспіви, танці, музику. З на-шарувань часу вишукують перлини народ-нопоетичної творчості і дарують їх людям.

Ініціатором створення цього колекти-ву і художнім керівником з самого початку його творчої діяльності є викладач вокаль-но-хорового відділу Середнянської дитячої школи мистецтв Софія Симочко. Балетмей-стером-постановником – викладач відділу хореографії Середнянської дитячої школи

мистецтв та Ужгородського коледжу культу-ри і мистецтв Оксана Хижун.

У селищі Середнє давно назрівала по-треба створити подібний мистецький колек-тив. Адже там живуть також і словаки, зна-ють свою рідну мову, фольклор, звичаї. Тому С. Симочко й вирішила втілити в життя мрію шанувальників і пропагандистів сло-вацької культури і мистецтва.

Формуючи репертуар новоствореного колективу, Софії Миколаївні необхідно було дістатися до справді глибинних покладів народних пісень, обрядів та звичаїв і явити їх у всій поетичній красі вдячним слуха-чам. Для цього необхідно було активно й досконало зайнятися вивченням словацько-го фольклору, народних традицій словаків Карпатського регіону.

Твори, з якими виступають перед слу-хачами, в основному побутують в Ужгород-ському районі, де компактно проживають словаки (в тому числі і в селищі Середнє), також у місцевості Земплін (Східна Словач-чина). З цією метою використовуються як

Творча майстерня

52

Творча майстерня

обробки творів місцевих композиторів, так і твори, зібрані під час польових експедицій та оброблені керівниками «Словенки».

Звичайно, удосконалення, шліфування співочої майстерності, успіхи здобуваються не за один день, а поступовими кроками, для цього потрібні певний час, терпіння і любов. А ще – у співачок добрі смаки, гарні голоси, з природними тембрами. Хто хоч раз побу-вав на виступі цього колективу, довго пам’я-татиме ті щемливо-солодкі хвилини, бо їх-ній предивний спів викликає захоплення слухачів, радує душу і зцілює від печалі. Їхні голоси – то великий дар Божий, бо кожне виспіване слово – це точне попадання у люд-ську душу, що робить її лагіднішою, добрі-шою, кращою. Cлухаючи такі піснеспіви,

наближаємося до правди, глибше пізнаємо свою культурну спадщину.

Серед учасників ансамблю є й такі, що і співають, і танцюють: Оля Бобак, Вікторія Гангур, Мілена Глуханич, Вікторія Нодь, Альона Кость, Оксана Ленарт, Ніколетта Федорова та ін. А Мирослава Швах-Пекар із захопленням і натхненням виконує сольні номери пісень.

Своєю виконавською майстерністю учас-ники ансамблю завдячують досвідченим фахівцям-особистостям, які у різний час на запрошення працювали з колективом і ство-рили для нього вокально-хореографічні ком-позиції. Це насамперед хореографи: Йозеф Буріч (м. Братислава, Словаччина – «Міслі, мілій, міслі»), заслужений працівник культу-ри України Іван Пастеляк (м. Ужгород – «Та-нец рада мам»), заслужений працівник куль-тури України Михайло Шютів (м. Ужгород – «А я така чарна»). Багато в чому допомогла хореограф Єлизавета Сівак (нині – Єлизаве-та Баб’як) та інші.

Нині до репертуару ансамблю «Словен-ка» входять словацькі гімнічні пісні «Сло-венско моє», «По набрежі конік бежі», сло-вацька народна пісня «Танцуй, танцуй» (в обробці М.Райхла), «З вечера є ясно» та «Очі, очі...» (в обробці Л.Ленарта), «Черешнічка» та «Дунай, Дунай...» (в обробці П.Шафаріка).

Софія Симочко, Йосип Гайніш (у центрі) та народний вокально-хореографічний ансамбль «Словенка».

Словацька Республіка, 2007 рік

53

Творча майстерня

Ансамбль виконує такі вокально-хорео-графічні композиції, як «Танец рада мам» (постановка І. Пастеляка), «Поведал мі єден хлапец», «А я така чарна» (постановка О. Ле-нарт), «Міслі, мілій, міслі» (постановка Й. Бу-річа), «Жала траву», «Карічка» («Котра дівка до шпіваня...»), «Гоя, дюндя, гоя», «Ей дала сом сі чіжмі плацать» (останні чотири – по-становка О. Хижун) та інші. Учасники ан-самблю успішно справляються з виконан-ням вокально-хореографічних композицій, проявляючи неабияке вміння поєднувати спів із танцем. Варто назвати таких, як Аліна Булина, Христина Мардяк, Анета Бадзьо, Ве-роніка Ленарт, Христина Зозуляк, Аня Мар-ченко, Даніела Марко, Ната Мордан.

Скільки душевних сил, праці, таланту віддають учасники ансамблю, щоб по-своє-му, на належному художньому рівні, вико-нати самобутні твори. Це для них іспит на професіоналізм, заявка на право бути саме таким творчим колективом, саме таким, ні на кого не схожим почерком. Бо дістатися до глибин, закладених у згаданих компози-ціях, дано не кожному, і секрет тут в одно-му, – щоб це зробити, треба любити народне мистецтво, треба відчувати духовний зв’язок із рідною землею.

Особливо зворушують у їх виконанні цикли Маріанських духовних пісень, Різд-вяних словацьких коляд, Пасхальних пісень і твори словацької римо-католицької меси. Їхній щирий спів очищає серця й душі слу-хачів, вносить у них промінчик сонця, зігрі-ває теплом, напуває спраглі вуста. У ньому

кожен може почерпнути духовний спокій і натхнення.

У хористів, особливо їхнього керівника Софії Симочко, шлях до самовдосконалення підсилюється неспокійною, наполегливою, працелюбною вдачею. Адже виробити май-стерне виконання духовних творів – неймо-вірно трудомістка й філігранна робота, – хо-ристам доводиться серйозно опрацьовувати кожен звук пісенного твору. Уже тільки цьо-го досить, щоб перейнятися шаною до співа-ків, до творчого поривання взагалі.

Своїм досконалим співом вони яскраво промовляють до національних почуттів і на-ціональної пам’яті. Піснеспіви пробуджують у їхніх душах добро, красу, громадянськість, духовність. Крім цього, ансамбль прикра-шає і поглиблює оркестрова група – керів-ник Оксана Гададі. Вона ж грає на акордеоні. Магдалина Чиріпка – на баяні, Наталія Вар-га – на скрипці, Леонтій Ленарт – на цимба-лах.

Ансамбль «Словенка» – лауреат друго-го ступеня обласного огляду-конкурсу са-модіяльного народного мистецтва (1996), Всеукраїнського огляду народної творчості (м. Ужгород, 2000, 2001), першої премії Все-українського фестивалю-конкурсу «Україн-ська родина» (м. Київ, 2002). У 2002 році свят-ковим концертом відзначив своє 10-річчя.

Ансамбль «Словенка» – учасник облас-ного фестивалю народної творчості «Кар-патські візерунки» (м. Ужгород, 1994); куль-турної програми Міжнародного фестива-лю «Народне багатство Словаччини» (1996, 2001); Міжнародних фестивалів словацької

Оксана ХижунСофія Симочко

54

Творча майстерня

молоді (м. Мартін, Словаччина, 1995, 1998, 2001 та Високі Татри, Словаччина, 2007); Все-українського фестивалю культури «Всі ми – діти твої, Україно!» (м. Київ, 1998, 2001, 2003); творчих звітів майстрів мистецтв і худож-ніх колективів Закарпаття (Національний палац «Україна», м. Київ, 1999, 2001; «Само-цвіти Срібної Землі» м. Київ, 2004, «Диво-світи Срібної Землі» м. Ужгород, 2009); Днів закордонних словаків (1997, 1999, 2000); об-ласного фестивалю хореографічного мисте-цтва імені Йосипа Волощука (смт Великий Бичків Рахівського району, 2000); обласного відбіркового туру Всеукраїнського фести-валю-конкурсу народної хореографії імені Павла Вірського (м. Ужгород, 2002); культур-но-мистецької акції «Київ Золотоверхий єд-нає» (2002); Підполянського фольклорного свята (м. Дєтва, Словаччина, 2002, 2003, 2004, 2006); обласного фестивалю культур націо-нальних меншин Закарпаття «Мелодії соле-них озер» (с. Солотвино Тячівського району, 2004); «Другі дзвони Маковицької струни» (м. Пряшів, Словаччина, 2005); «Земплін-ські фольклорні славності» (м. Міхаловце, Словаччина, 2005); Всеукраїнського свята «Сузір’я дружби» (м. Київ, 2005); обласно-го фольклорного фестивалю «На Синевир трембіти кличуть» (2006); фестивалю русин-ської співанки «Коли собі заспіваю» (с. Худ-льово Ужгородського району, 2006); міського фестивалю національних культур «В родині єдиній» (м. Мукачево, 2007).

Вокально-хореографічний ансамбль «Словенка», якому у 1997 році присвоє-но звання «народний», – учасник багатьох важливих мистецьких акцій у Словаччині, Угорщині, Румунії та на Закарпатті. Щороку виступає у концертних програмах обласно-го свята словацького народного мистецтва «Словенска веселіца», «Словенский бетле-гем» та «Фашенговий плес», що проводяться з 1992 року.

Як бачимо, сьогодні ансамбль акумулює кращі надбання культури та мистецтва сло-

ваків нашого краю і Словаччини в цілому, пропагує їх і є нашою опорою, працює на загальну ідею, задовольняючи естетичні по-треби, любов до краси й гармонії.

Керівники не думають зупинятися на досягнутому. Прагнуть підшукати такі тво-ри, які б залишили у душі виконавців і слу-хачів слід для роздумів, які б схвилювали їх. Такі пісні, за словами учасників ансамблю, дають їм, по-перше, розуміння того, наскіль-ки відповідальна їхня місія, по-друге, щира підтримка слухачів на концертах надихає на нові пошуки, на вдосконалення майстерно-сті і, зрештою, дає відчуття гордості за рідну культуру, за свій співучий народ.

Ті, що мали можливість ознайомитися з виступами ансамблю, слушно відзначають, що в ньому зібралися справжні патріоти от-чої землі, пройняті любов’ю до народного мистецтва. Тому колектив сповнений пози-тивною енергією, яка вихлюпується на бе-реги нашої сірої дійсності і когось окриляє, комусь дає щось таке небуденне, що запалює в серці маленький вогник доброти, щирості, любов до рідного краю, до людини.

За роки існування «Словенка» отримала чимало почесних відзнак і нагород. Так, ан-самбль нагороджений Почесною грамотою управління освіти Закарпатської облдержад-міністрації (1997); номінант призів «Віжибу» конкурсу «Кращий Закарпатець–2001» у но-мінації «кращий працівник культури». Ко-лектив «Словенка» нагороджений Подякою Кабінету Міністрів України (2003).

У грудні 2005 року колектив отримав відзнаку Міністерства культури і туризму України у номінації «Кращий аматорський колектив художньої самодіяльності націо-нальних меншин України» та диплом Всеу-країнського свята «Сузір’я дружби».

Примножуючи творчі успіхи, колектив і далі вдосконалює свою професійну майс-терність, добивається абсолютної чистоти звучання кожного твору. Триває систематич-ний пошук та плекання талантів, які змогли б поповнити лави мистецького ансамблю.

«Словенка» активно співпрацює з об-ласною культурно-освітньою організацією «Матіца словенска» на Закарпатті (голова Йосип Гайніш), є її членом та ровесником. Спільно з цією організацією та відділом культури Ужгородської районної державної адміністрації на базі Середнянської дитячої школи мистецтв з 1999 року щорічно, у трав-ні, проводиться обласний конкурс словаць-кої народної пісні «Золотий соловей». Мета його проведення – збереження словацьких народних традицій, узагальнення і вивчен-

55

Творча майстерня

ня передового досвіду роботи із словацьким пісенним фольклором.

Відомо, що успіх мистецького колективу, його авторитет багато в чому залежить від досвідченого, залюбленого у свою справу ху-дожнього керівника. Таким керівником в ан-самблі «Словенка» є Софія Симочко. Вона народилася 26 березня 1939 року в с. Вели-кий Бичків Рахівського району. У 1977 році закінчила Івано-Франківський державний педагогічний інститут імені В.Стефаника та здобула спеціальність «учитель музики і спі-вів». З 1970 року і донині працює на посаді викладача хорових і теоретичних дисциплін Середнянської дитячої школи мистецтв. У 2000 році їй присвоєно найвищу педаго-гічну категорію та педагогічне звання «ви-кладач-методист». З вересня 2008 року очо-лює вокально-хоровий відділ Середнянської дитячої школи мистецтв.

Софії Симочко судилося очолити ан-самбль «Словенка». Відповідальність вели-чезна, не кожному під силу. Однак вона не прогнулася під її вагою. Репертуар продума-ний, обґрунтований викликами часу, такий, що виводить ансамбль у річище знаних мис-тецьких колективів. Тут і традиція, і сміливі пошуки, експеримент, ризик. Вона наполег-ливо шукає і талановиту молодь. І ця молодь заявляє про себе цікавими виступами.

Софія Миколаївна намагається все зро-бити для того, щоб спів «Словенки» був усвідомлений кожним артистом, тобто, щоб у них було мислення художніми образами. Якщо не зворушить слухачів спів, це озна-чає, що йому бракувало емоційно-смислово-го самоусвідомлення. Вона справедливо вва-жає, що кожен співак має володіти умінням разом із іншими пройматися художніми об-разами, їхнім характером, стилем, жанром. Радіє, що учасники ансамблю мають чуття прекрасного, що врешті-решт є вищим кри-терієм художньої майстерності. Вони лю-блять свого кваліфікованого високо профе-сіонального лідера і готові працювати з нею скільки завгодно, аби досягнути позитивно-го результату.

З хореографічною групою ансамблю «Словенка» активно й цілеспрямовано пра-цює Оксана Хижун (Казанцева). Вона на-родилася 12 березня 1969 року. З відзнакою закінчила Ужгородське училище культу-ри, (1992), а потім – Київський універси-тет культури (1997). З 1995 року викладає в Ужгородському училищі культури (нині

Ужгородський коледж культури і мистецтв). З вересня 2003 року за сумісництвом працює на посаді викладача відділу хореографії Се-реднянської дитячої школи мистецтв Ужго-родського району.

З вересня 2005 року – балетмейстер-по-становник народного вокально-хореографіч-ного ансамблю «Словенка». Під її керівниц-твом ансамбль був учасником багатьох кон-цертних програм обласного, всеукраїнсько-го та міжнародного рівнів. Вона поставила чимало концертних номерів.

Оскільки колектив постійно поповню-ються новими учасниками, керівникам, спі-вакам, танцюристам буде ще над чим попра-цювати, бо все те, що добре заявлено, мусить удосконалюватися аж до гармонійної довер-шеності. Вони переконані, що присвятили себе, свої почуття та інтелект співу, танцю, музиці й добре усвідомлюють їх виняткову роль у духовному збагаченні сучасної люди-ни. В ансамблі беруть участь тому, що лю-блять мистецтво. Спів, танці, гра на музич-них інструментах для них – це щось дуже особистісне, це суто індивідуальне зростан-ня, за якими спостерігають і вони самі, і їхні слухачі. А успіх завжди приносить відчуття легке і приємне.

Ансамбль «Словенка» показує нашу Україну – одну з найбільших держав Євро-пи – у яскравому гроні самобутніх талантів, у їхньому прагненні до творчих відкриттів, до пошуку. Колектив розкриває живу енерге-тику краю, возвеличує нашу землю та її лю-дей. Тому ми впевнені в його самовідданій, невтомній праці в ім’я відродження і при-множення духовних скарбів закарпатців, зо-крема національних меншин, їх культурних традицій. Учасники ансамблю з любов’ю торують свій шлях, і ми переконані – у них багатообіцяюче майбутнє.

За допомогою співу, танців і музики вони намагаються відтворювати життя в усьому його багатстві, повноті й красі, щоб задоволь-нити естетичні смаки й уподобання людей. Зрілий талант ансамблю, різнобічна діяль-ність ще принесуть чимало творчих ужинків на благо рідній культурі і мистецтву.

Виникнення й активна діяльність «Сло-венки» та інших мистецьких колективів краю яскраво підтверджують, що національ-но свідома інтелігенція на боці національної духовно сильної української держави, у якій культура і мистецтво, духовність повинні бути на чільних місцях.

Іван ХЛАНТА, Мар’яна ЧЕГІЛЬ

56

Творча майстерня

У ЖИТТІ Й НА ПОЛОТНІ ЗІ СВІТЛОМ ВЕЛИКОДНЬОЇ СВІЧІ

Образотворче мистецтво є однією з найдосконаліших форм діяльності, оскільки в художній палітрі кристалізується внутрішній світ людини, звучать кольори гли-боких почуттів. Роботи художників пробуджують прагнення до прекрасного, спону-кають замислитися над суттю буття. Ураховуючи роль художників України в роз-витку українського образотворчого мистецтва, відродженні національних традицій у художній творчості, в Україні у 1998 році установили професійне свято – День ху-дожника, яке відзначається щороку у другу неділю жовтня. З нагоди свята пропонує-мо вашій увазі розмову з художником Юрієм Боднарем.

– Юрію Васильовичу, Ваш автопор-трет 2004 року, із цілої серії такого плану творів, на мій погляд, якнайбільше відпо-відає тому довжанському психологічному типу верховинця, що здавна вирізняється своєрідним характером на стикові етніч-них груп верховинців і лемаків. Це така творча реакція на повернення на Закар-паття?

− «Таки да, – як кажуть в Одесі, – Ви по-трапили прямо в точку». Цей автопортрет дійсно є реакцією на повернення на Закар-паття, на нашу Срібну Землю. Ця робота так і називається «Повернення». Ця тема, фактично, завжди була присутня в моєму житті. Це скоріше за все мій внутрішній стан, потреба та в деякому сенсі – ностальгія. Звичайно, ментальність народу мого краю мені завжди була близькою. Це природно. Безмежна краса, повітря, ці живописні осін-ні колористичні пейзажі, місцевий діалект. І не йдеться про повернення на малу бать-ківщину, маю на увазі село Довге. Хоча коли

під’їжджаю до села, у мене завжди особливі, рідкісно-неповторні відчуття. Взагалі йдеть-ся про повернення в цілому до Закарпаття. Я проживаю зараз на околиці Ужгорода і як професійному художнику мені тут ком-фортніше. Маю на увазі не лише будинок, але всю атмосферу, творчі зустрічі, верніса-жі, фестивалі, пленери. Можу назвати це як богемне життя, позаяк дуже важливим є ото-чення, в якому знаходишся.

Це все складалося не просто. Потрібно було, як-то прийнято говорити, щоб усі зір-ки зійшлися. Оскільки не тільки від мене за-лежало питання переїзду. Рішення прийма-ли усі разом і, як бачите, досягли консенсусу. Аналізуючи прожитий час на Закарпатті, можна зробити висновок, що все пройшло на позитиві…

– Стиль Вашого письма сприймаєть-ся як ґенеза старої закарпатської школи, фундацію якої закладали Йосип Бокшай і Адальберт Ерделі, та модерного мистець-кого відображення сучасних швидкісних темпів життя?

− Міг би ще продовжити список фун-даторів закарпатської школи живопису. Але справа не в кількості, а в якості. Вона існує, має певний авторитет та резонанс не тільки в Україні, а й за її межами. Буваючи на закор-донних пленерах, якраз більше відчувається поваги та шани до генези, як ви назвали, старої закарпатської школи. Тому я з преве-ликим задоволенням поєдную традиційне із сучасним малярством. У нашому випадку – це є саме той синтез, за яким поки що тво-рю сьогодні. Як на мене, в тому сучасному швидкісному темпі життя, якнайяскравіше можна відобразити цей шалений світ через призму та багатогранність відтворюваної теми. Мені дуже приємно бути в оточенні вихованців старої закарпатської школи. Є ре-алії того динамічного темпу життя, який і ві-дображається сьогоднішніми вихованцями та творцями майбутнього. Тільки час дасть правильний аналіз сьогодення. Ми можемо

Юрій Боднар, В’ячеслав Попович

57

Творча майстерня

бути впевнені в одному, що тільки творення в мистецтві, а не його руйнування дає нам право на якісне повноцінне життя. А сьогод-ні просто такі реалії життя…

– Юрію Васильовичу, Ваше родинне коріння – у Довгому на Іршавщині. Пря-мих аналогій, відображень на картинах важко зауважити, а от життєстверджую-чий, оптимістичний, настроєний і спря-мований у майбутнє портрет земляка – неперевершеного лірика і жіночого серце-їда, в лапках і без них, Василя Кузана – це така невеличка дяка малій батьківщині за власний талант?

− Не встиг реалізувати, правда, до звітної виставки всі свої задуми. Тема рідного краю завжди присутня, виношується, віртуально опрацьовується, закладена (запрограмована) у свідомості. Єдина всьому тому провина і видно, що час невблаганно швидко біжить (сам собі шукаю виправдання). Хоча якщо уважніше придивитися, то можна щось і знайти. Наприклад, після відвідин фестива-лю ковальського мистецтва «Гамора» в селі Лисичово з’явилася доволі серйозна робота «Кузня Гамора». Та й співпраця з, як ви його називаєте, поетом-ліриком Василем Кузаном є вагомою і плідною. Ми вже створили в рам-ках спільного проекту три збірки його поезій (моє художнє оформлення). Третя збірка як-раз вийде в світ, де той самий портрет буде прикрашати титульну сторінку. Найближ-чим часом планується спільна презентація трьох збірок Василя Кузана з моїми творами, які їх прикрашають.

А ще від виставки до виставки перено-шу незавершений портрет мамки. То є на-стільки відповідально, що кожний раз стоїш перед вибором. І доконечно не на свою ко-ристь. Ще не те, ще треба перечекати… Тут самокритичний підхід має вирішальне зна-чення, хоч інколи буває, аналізуючи бачу, що не все так погано в нашому домі.

Та й «Повернення» також було би непо-ганим доповненням до регіональної міні-ко-лекції в «Міграцію». Це філософська робота, була, є і буде завжди актуальна і так само прив’язана до нашого маленького Закарпат-тя, до цього райського куточка – Срібної Зем-лі.

– Духовне начало, вірніше стержень, він для Вас не лише основа у художньо-му мистецтві, але й на стику живопису, письменства, іконопису, що підтвердила і спільна з дружиною культурологічно-тео логічна розвідка.

− Сакральна тематика в моєму творчому доробку та й у моєму житті загалом займає

особливе значення – фактично це є моїм храмом душі, тому і не спонтанно виникла ідея створити таку своєрідну творчу ходу, персональну виставку під глибокою філо-софською назвою «…Немає дороги до хра-му, якщо храму немає в душі», яка успішно відбулася в місті Ужгород у грудні 2010 року (близько 40 робіт), а цьогоріч ця колекція була презентована у вестибюлі Закарпат-ської обласної ради напередодні святкуван-ня Великодніх свят.

Ще для підтвердження щирості та близькості цієї теми для моєї душі наведу такий факт, що в листопаді 2011 року я став лауреатом першої премії (Matica Slovenska) четвертого бієнале іконописання та сакраль-ного мистецтва Карпатського Єврорегіону в місті Требішов (Словацька Республіка).

Духовне начало, як основа подальшо-го переконання у важливості мого вибору всмокталася, судячи з усього, як кажуть, з ма-теринським молоком. Ще колись давно, коли я був дітваком, коли церква була в підпіллі, потайки все-таки ходили до церкви і, пам’я-таю, перед Великодніми святами обходили Хресну дорогу, то я з мамкою та рідними зі свічкою в руці дуже глибоко переймалися цією важливою та жахливою біблійною по-дією – розп’яттям Ісуса Христа, − і водночас велично чудотворною – його воскресінням. І ця таємничість остаточно вплинула на по-дальше моє ставлення до вічного. Та таєм-ничість якраз і є тим сакральним, що лікує наші душі. З того часу і до сьогодні в мене залишилася любов до такої атмосфери, і до сьогодні свічка ця є одним із найулюблені-ших атрибутів мого життя. При Різдвяних, Великодніх та різного ґатунку родинних урочистостях у нас повинно горіти багато свічок. Без них я важко уявляю своє життя і творчість. Навіть коли мені одиноко, коли в роздумах − свічка допомагає заповнити ту порожнечу.

Головним натхненником і критиком, моєю Музою є найближча мені людина – моя дружина Леся. З раннього дитинства вона також виховувалася на високоморальних та духовних цінностях.

Вона теж має художню освіту, а ще за-кінчила Католицький Університет Люб-лінський (Польща), магістр теології, мис-тецтвознавець. Видала книжку «Тайна вті-лення», «Образ Ісуса Христа в сакральному мистецтві» (2010), за яку отримала обласну премію імені Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі в номінації «мистецтвознавча праця».

58

Творча майстерняОтже, ми обоє несемо цей духовний

хрест. Він відповідальний, але не надваж-кий. Разом легше!

− Після свого міграційного, тернопіль-ського, періоду Ви серйозно кількома ви-ставками на обласному рівні репрезенту-вали свою творчість землякам. Іршавча-нам, зокрема, – на мистецькому фестива-лі імені Адальберта Ерделі в селі Загаття. То що це було: спроба нагадати про себе після довгої відсутності, чергова данина пам’яті генієві, елементарна ностальгія за «своїм» поціновувачем?

− Так, надзвичайно приємно почуватися активним учасником мистецького фестива-лю імені Адальберта Ерделі в мальовничому Загатті казково-чарівного Іршавського ра-йону. Я з великою приємністю відгукнувся на запрошення організаторів взяти участь і репрезентувати свої роботи, шукаючи серед моїх земляків шанувальників своєї творчості. Навіть проживаючи у Тернополі, ніколи не був відірваний від творчості закарпатських художників. Почасти зустрічався з прекрас-ним художником, живописцем, нашим зем-ляком та моїм першим учителем малювання В.Бердарем, якому я деякою мірою завдячую за вибір професії.

– Ми мало знаємо Вашу творчу біогра-фію та, по суті, й життєвий шлях. Не про-ллєте на них трохи світла?

– Щодо моєї творчої біографії, то ми вже поки дійшли до цього (довжанський вислів) запитання, то поступово його і розкрили. Однак ще можна доповнити багатьма ціка-вими фактами. Були незабутні творчі поїзд-ки, пленери за межами Закарпаття в містах Славське, Ворохта, Київ; міжнародні пле-нери у Словаччині (міста Брусно, Спанья Доліна, Міхаловце, Ліпани; Польщі (міста Красно, Поляни); Угорщині (озеро Балатон); Хорватії (Пула, Равінь); Тунісі (м.Монастір). Також брав участь у багатьох міжнародних виставках: персональні (міста Требішов, Пря-шів, Банська Бистриця, Кошице, Братисла-ва у Словаччині), у групових: Словаччина, Польща, Угорщина, Хорватія, Італія, Швей-царія, Греція, Туніс, Франція (Париж).

Якраз, думаю собі, згадуючи це все: «Не-вже я за тим стою?». От тобі і відповідь на одвічну аксіому: «Життя прожити – не поле перейти». Аналізуючи попередній життєпис долі, робимо висновок, що тільки збагачую-чись величезним досвідом, і формується осо-бистість.

Просто так нічого не буває. Все дається, як кажуть, через терни… А про мій життє-

вий і творчий шлях готується до друку авто-біографічна книга-альбом.

– У Вашому телевізійному ювілейно-му інтерв’ю застеріг думку про невелику паузу, відпочинок, певного роду відступ від активного творчого процесу. Зазвичай після таких перерв ми могли побачити ін-шого Боднара. Чи побачимо тепер?

– У таких випадках, зазвичай, говорять, спокій нам тільки сниться. Я щиро сподівав-ся на той пост-ювілейний відпочинок, певну творчу паузу, але, як каже один мій друг, то вийшло все тільки теоретично, а практично виходить, як завжди. Життя далі закрути-ло у вир творчості. Уже за цей період узяв участь у трьох обласних виставках: «Спек-та», до Дня незалежності, Дня Ужгорода. А 19 вересня 2015 року на запрошення мерії міста Тячів, одного з найкрасивіших міст За-карпаття, у рамках святкування Дня міста в міській галереї імені Шімона Голлоші від-крив персональну виставку (45 творів), яка з успіхом триває і нині. А зараз ідуть пере-мовини з міською галереєю Хуста. Сподіва-юсь, що й адміністрація Іршавського району також зреагує на моє творче турне Закарпат-тям і зробить відповідні висновки (запро-шення). Так що, нарешті, я активно вклю-чився в бурхливе творче життя Закарпаття. А цьому передувала кілька років тому по-тужна персональна виставка живопису в Му-качівському замку «Паланок», яку протягом трьох місяців мали можливість перегляну-ти шанувальники мистецтва та гості міста. А в Ужгороді, не буду повторюватися, само собою проходить активне творче життя, «бо нич не умію робити, лиш малювати».

А що до того, чи побачимо іншого Бод-нара після бажаної перерви? Її ж нема, тому і переходу поки що не очікується.

А чи варто щось міняти, життя покаже? Я довго шукав свій стиль, свій індивідуаль-ний почерк (письмо), щоб стати впізнаваним.

– Чи можете Ви сказати, що реалізува-ли вже у цьому віці себе як митця?

– Чи реалізував себе? Як митець, думаю, що так. Усе таки, навіть скромно оцінюючи свої здобутки на творчій ниві, де я активно займаюся станковим та монументальним живописом, достатньо того, щоб ствердно сказати: «Так». А мистецтвознавці дадуть якісну оцінку моїй скромній праці. Але вже можу сказати, що життя не промайнував і залишу неабияке надбання після себе. І, зви-чайно, не буду оригінальним, якщо скажу, що не створив ще найкращого свого твору.

Розмову вів Михайло ІСАК

59

Творча майстерня

ІКОНОПИС У АВТОРСЬКІЙ ШКОЛІ ЛАСЛА ГАЙДУ

У надтисянському Хусті – столиці Кар-патської України, його знають і дорослі, і діти. Художник-педагог, член Національної спілки художників України (1977). Ласло Іва-нович Гайду – учасник та лауреат багатьох міжнародних, національних та регіональ-них виставок, який своєю невтомною твор-чістю розширив у світі географічне пізнан-ня Закарпаття і його неперевершену красу у США, країнах Західної та Східної Європи.

Випускник Ужгородського училища прикладного мистецтва (1968), Українського поліграфічного інституту імені Івана Федо-рова у Львові (1975), нині керівник авторської школи, однієї з перших на Закарпатті. Свій багатогранний художній і життєвий досвід передає більше сорока своїм вихованцям.

Успадкувавши зразки художнього пись-ма закарпатської живописної школи, уже з перших кроків творчості обирає свій шлях образного і просторового композиційного рішення, де простір, час і дія, на перший по-гляд, за законами народної і класичної філо-софії, не узгоджені між собою. Такий підхід міцно базується на народному підґрунті, що живить і вражає національну ідею, сягаю-чи верховин людської фантазії. Наприклад, у триптиху «З рідної землі» геній людської душі плекається з клаптика рідної землі, а духовна наснага героя – атмосферою бать-ківської хати, нероздільно з вірою, церквою, силою Всевишнього і людською мудрістю. А деталі його композицій у «Карпатській ле-генді» (1992), «Ліс і земля» (1992), «Христос» (1993), «Рай синього птаха» (1998), «Весна» (1999) навколо нас, і кожна – своєрідний цикл, процес, образ, особливі риси характе-ру природи чи людини, її психології і філо-софії, об’єднаних вищим духовним благом добра і краси.

Талант митця живиться також із гли-бинних джерел народної творчості, зокрема фольклору, звичаїв та обрядів. І тут чи не найбільше представлена релігійна тематика: «Різдвяна ніч» (1991), «Янголи з неба» (2009), «Писанки» (2009) та інші.

Відрадно, що Ласло Гайду не обмежив себе тільки власними пошуками, знайшов спільників серед учнів, створеної ним автор-ської школи, продовжуючи пошуки у жанрі іконопису. До школи приходять учні 10–12 років і за шестирічною програмою вивчають такі предмети: композиція, рисунок, живо-пис, скульптура, історія мистецтва і за вибо-ром – іконопис, – курс якого розрахований на 306 годин. Тематичний план іконопису, роз-роблений Ласло Гайду, включає в себе розді-ли – історія іконопису, теоретичні та прак-тичні заняття. На перших художник-педагог знайомить учнів із історією іконопису, рол-лю і місцем іконопису та ікони в житті су-спільства та особистості. Перші кроки юних іконописців 1–2 класів починаються із засво-єння правил композиції. Перед створенням ікони на склі викладач звертає увагу учнів на підготовчий період, ескіз картон-шаблону, який виконується в дзеркальному зображен-ні і служить основою для подальшої роботи. А лінійний малюнок, симетрія та асиметрія, розташування великих та малих площин є графічною основою майбутнього твору. Жи-вописні пізнання учнів проявляються посту-пово у кольоровому вирішенні, у співстав-ленні фарб одна одній у гамі оригінального оздоблення. Підготовка скла та перенесення лінійного малюнка на скло привчає їх до во-лодіння лінією, – її пластичністю та охайні-стю виконаної роботи.

Оформлення ікони в завершальний твір виконується прозорими вітражними фарба-ми, підкладками з фольги, підбором рамки, бо все це теж має велике естетично-виховне значення як для її творців, так і для носія ве-ликих духовних цінностей.

Освячення та організація виставок робіт іконопису відбувається на честь Різдва Хри-стового або Великодня. 2015 року у вистав-ковому залі Хустського краєзнавчого музею іконописна виставка учнівських робіт про-водилася вже у 15 раз. Вона створила ауру мистецького життя міста і розцінюється відвідувачами як продовження найкращих традицій іконопису попередніх поколінь та вагомий внесок у духовну скарбницю Сріб-ної Землі.

Василь АНДРІЙЦЬО

Гангур Богдан

60

З досвіду роботи

ЛЮДИНА, ЗАКОХАНА У СВОЮ РОБОТУЗ досвіду роботи провідного методиста Любові Філеш

Далекого літнього серпневого дня 1974 року до маленького гірського села Бронька, що на Іршавщині, прибула гарна тендітна дівчина. Сільські хлопці одразу зацікавили-ся незнайомкою – хто така і звідки? І як вони були приємно вражені, дізнавшись, що це новий художній керівник будинку культу-ри. Красунею із великими чарівними чор-ними очима виявилася Любов Ганчіч, уро-дженка міста Іршава, випускниця Хустського культурно-освітнього училища. Сільський голова Ганна Трикур запримітила талано-виту дівчину ще під час проходження нею практики, тому і посприяла у працевлашту-ванні Любові. «Буду допомагати, але буду й вимагати», – говорила строга «головиха».

Ці слова не злякали юну випускницю. Будучи від природи працелюбною і твор-чою особистістю, Любов миттєво влилася у вир культурного життя села.

Їй сподобалися жителі цього квітучого куточку Карпат – голосисті, співочі та до-бросердечні. У будинку культури активно запрацювали хор, драматичний гурток, во-кальний ансамбль, солісти-вокалісти, фоль-клорно-обрядовий колектив тощо. Будинок культури став улюбленим місцем відпочин-ку молоді.

Тут знайшла Любов і своє кохання. Її вподобав молодий і талановитий місцевий

леґінь на ім’я Василь. Випускник Ужгород-ського училища прикладного мистецтва Василь Філеш очолив сувенірний цех Іршав-ського районного міжколгоспного лісгоспу. Велике кохання привело до весілля, після якого чоловік став незмінним супутником її сімейного і творчого життя.

Через деякий час сім’я переїхала до міста Іршава. З 1977 року Любов Михайлівна – ін-структор Іршавського районного будинку культури, де організувала агітаційно-худож-ню бригаду та вокальний ансамбль, учасни-ками яких стали працівники районних бі-бліотеки та будинку культури, а з 1979 року і донині Любов Михайлівна – провідний ме-тодист.

Сорок років роботи у культурі не згаси-ли молодого запалу. Енергія та ентузіазм не тільки залишилися, але й примножилися.

Любов Філеш – людина багатогран-на. Вона – чудова жінка, матуся, бабуся, господарка. Переймаючись найголовнішим у своєму житті – сім’єю, вона не забуває і про улюблену роботу. Як та невтомна бджілка, зранку до ночі – в клопотах. Але вони при-ємні. Не багатьом людям щастить працюва-ти за улюбленою професією й діставати від цього істинне задоволення. А ось Любов Ми-хайлівна отримала такий подарунок долі. Не кожна людина працюватиме у культурній сфері. Для цього потрібні талант, організа-торські здібності, комунікабельність. Усіма цими обдаруваннями Любов Філеш і воло-діє. А додаймо до цього ще й великий досвід, яким із радістю ділиться з молодим поколін-ням.

Як провідний методист Любов Михай-лівна допомагає клубним працівникам у ро-боті, в організації та проведенні масових заходів, узагальнює кращі досвіди роботи, розробляє методичні матеріали, сприяє ор-ганізації та впровадженню нових свят, фес-тивалів, народних обрядів і звичаїв, органі-зовує роботу з дітьми, підлітками, молоддю, сім’ями, людьми з обмеженими фізичними та психологічними можливостями, прово-дить районні семінари з актуальних питань сьогодення тощо. Об’єм роботи немалий.

61

З досвіду роботи

Але це її не лякає. Вона закохана у свою ро-боту, вона нею живе.

Любов Філеш – ініціатор та організатор районних фестивалів родинної творчості «Родинні скарби Іршавщини» (з 2004 року), «Таланти багатодітної родини» (з 2010 року), духовного співу та виставки пасхальної атри-бутики «Да святиться ім’я Твоє» (2005–2015), районного фестивалю творчих особистостей людей із обмеженими можливостями «По-вір у себе», районної акції «Тобі, Україно» (до Дня Незалежності) з 2005 року, дворічної культурно-мистецької акції «Мистецтво од-ного села» (2003–2004), мистецьких заходів: «Знати свої права – наш обов’язок», «Охоро-на праці очима дітей», «Писанка від Гамори», «Красується писанка Іршавщини», «Іршав-ська писанка воїнам АТО» та інших.

Разом із чоловіком Василем Філешом, головою народного об’єднання художників та народних майстрів «Колорит Боржави» Іршавського районного будинку культури, організовує районні, обласні персональні виставки робіт художників та майстрів на-родних художніх промислів, майстер-класи.

Деякі семінари, проведені Любою Ми-хайлівною, заслуговують на увагу. Так, у 2011 році відбувся семінар «Проблеми форму-вання і виховання свідомого громадянина незалежної держави. Культурно-дозвіллєва діяльність серед підлітків та молоді». Голов-на мета – надання підліткам та молоді не-обхідних правових, психологічних та інших знань із метою їх активного включення у всі сфери життєдіяльності суспільства. Для

цього залучили правові органи, представ-ників духовної сфери, відділу соціальної служби дітей, сім’ї та молоді, методистів ра-йонного відділу освіти. Любов Філеш висту-пила із цікавим питанням «Робота з дітьми із сімей, що опинилися в складних життєвих обставинах, та стан і завдання із покращен-ня культурно-дозвіллєвої діяльності серед дітей, підлітків та молоді».

Програма семінарів, творчих лаборато-рій, семінарів-нарад та інших, які організо-вує і проводить Любов Михайлівна, надзви-чайно насичена. Окрім виступів лекторів використовуються й інші форми роботи: круглі столи для обміну досвідом, практич-ні заняття з вивчення написання сценаріїв масових заходів, концертних та видовищ-но-ігрових програм тощо.

Також відбувся семінар «Співпраця клубних закладів із державними та недер-жавними установами, громадськими органі-заціями, які опікуються проблемами людей із особливими потребами», до якого були залучені представники соціального захисту населення, районного товариства Червоного Хреста, реабілітаційного центру міста Ірша-ва, центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Були порушені такі питання: ро-бота відділу праці соціального захисту райо-ну з надання пільг, гарантій та компенсацій людям із особливими потребами, допомога громадянам цієї категорії з боку товариства Червоного Хреста, реабілітація дітей із об-меженими фізичними та психологічними можливостями в районі, важливість їх залу-чення до участі у культурно-масових захо-дах та підвищення якості їх життя. Любов Михайлівна виступила з питанням «Форми

Василь Ловска, Любов Філеш, Антоніна Дурда під час майстер-класу.

2015 рік

В’ячеслав Віньковський, Володимир Мишанич, Любов Філеш, Василь Філеш на вечорі-вшануванні пам’яті Михайла Галаса.

Іршава, 2011 рік

62

З досвіду роботи

і методи роботи клубних закладів із людьми з особливими потребами».

У 2012 році Любов Філеш організувала і провела районний семінар клубних праців-ників на тему «Підвищення рівня правосві-домості та правової культури серед різних категорій населення – актуальні завдання закладів культури сьогодення». Вона сама відкрила цей захід і виступила з питанням «Робота клубних закладів із правового ви-ховання серед різних категорій населення». Представник районного управління юс-тиції розкрив тему «Конституційні права та обов’язки громадян – основа правового статусу. Влада для громадян. Взаємовідно-сини людини і влади», лектор із відділу землеустрою, моніторингу, оцінки та рин-ку земель міжрайонного управління Держ-комземель у місті Іршава та Іршавському районі – із питанням «Ринок землі: земель-ні ділянки: право власності, користування, оренда. Виготовлення земельних актів на територію, яка підлягає закладу культури», головний спеціаліст служби у справах дітей із юридичних питань – «Правова культура серед дітей, підлітків та молоді в контексті Конвенції ООН про права дитини».

Учасники семінару побували і на від-критті виставки пленерних робіт «Довжан-ська весна», яку відкрив керівник народного об’єднання художників та народних май-стрів «Колорит Боржави», член Національної спілки художників України Василь Філеш. Також переглянули показовий масовий захід «Подорож у Країну Прав», який підготував син Любові Михайлівни Василь Філеш. Він – керівник зразкового аматорського дитячого музично-драматичного театру «Пролісок»

районного будинку культури. До слова, Лю-бов Михайлівна у згаданому колективі – за-відувач художньої частини.

Як бачимо, майже всі семінари, виставки та інші культурно-мистецькі заходи орга-нізовуються спільно всією сім’єю Філешів. Вони постійно один одному допомагають, підтримують.

Любов Михайлівна проводить також семінари на базі кращих закладів культу-ри району. Один із таких відбувся у селі Ільниця з метою вивчення, удосконалення співпраці з різними структурними підроз-ділами культурно-дозвіллєвого комплексу, активізації клубних закладів у сільській місцевості, пошуку нових, інноваційних форм роботи культурного обслуговування населення, привернення влади до проблем культури села. Клубні працівники мали змогу на практиці переконатися, яких висо-ких результатів можна досягти, якщо вміло співпрацювати з органами місцевого само-врядування, громадськими організаціями, освітянськими закладами, церковними гро-мадами села, залучати підприємців до спон-сорської діяльності.

У 2013 році пройшов районний семінар на базі села Приборжавське на тему «Духов-ність і культурна спадщина – пріоритетні напрямки роботи сьогодення».

Духовна і культурна спадщина – безцін-на скарбниця історичного досвіду багатьох поколінь у сфері духовної та матеріальної культури, відродження, збереження і попу-ляризація традицій, звичаїв, свят, вихован-ня патріотичних почуттів. На заході Любов Філеш виступила із питанням «Збереження і популяризація української культури, істо-ричної духовної спадщини народу». Пред-ставники освіти, дитячої школи мистецтв поділилися досвідом залучення дітей та мо-лоді до вивчення історико-культурної спад-щини рідного краю та села. Обговорювалися питання співпраці з релігійною громадою села. А керівник народного об’єднання ху-дожників та народних майстрів «Колорит Боржави» Василь Філеш висвітлив одне із ос-новних завдань закладів культури району – відродження та розвиток народних худож-ніх промислів.

Виступи учасників семінару засвідчили, що район має високий потенціал духовної та культурно-мистецької спадщини, яка збе-рігається та примножується молодим поко- лінням.

Любов Філеш з учасниками зразкового музично-драматичного театру «Пролісок».

2012 рік

63

З досвіду роботи

На базі будинку культури села Довге було проведено районний семінар клубних працівників «Розвиток культурно-освітньої роботи та формування регіональної куль-турної політики на селі». Відкрила семінар Любов Михайлівна. Основна тема виступу – використання інноваційних форм у органі-зації та проведенні масових заходів, залучен-ня підприємців до спонсорської діяльності. Також відмітила хорошу співпрацю сільської ради та директора будинку культури.

Виступив і сам сільський голова, розпо-вів про соціально-економічний та культур-ний розвиток села, формування культурної політики на селі.

У 2014 році на базі районного будинку культури відбувся районний семінар «Роль закладів культури з організації сімейного, родинного дозвілля». І тут провідний мето-дист Любов Філеш розкрила нові найефек-тивніші форми роботи з творчими особи-стостями, розповіла, як організувати сімейне дозвілля, поділилися успіхами над створен-ням бази даних творчих сімей, родин.

Показовим масовим заходом було вша-нування багатодітних матерів, матерів-геро-їнь району.

Любов Михайлівна систематично уза-гальнює досвід роботи кращих будинків культури, творчих особистостей: «Одно-думці мистецької ниви» (з досвіду роботи будинку культури «Шахтар» села Ільниця), «Пам’ятаємо минуле заради майбутнього» (з досвіду спільної роботи з військово-патріо-тичного виховання підростаючого поколін-ня із загальноосвітніми школами, громад-ськими організаціями села Чорний Потік), «Клуб і родина» (з досвіду роботи клубних закладів району з організації дозвілля і сі-мейного відпочинку), «З досвіду роботи бу-динку культури села Лисичово», «З досвіду роботи будинку культури села Великий Ра-ковець», «Збереження і примноження куль-турних надбань села Імстичово», «Щедрість людської душі» (з досвіду роботи клубних закладів району з людьми із обмеженими фізичними і психологічними можливостя-ми), «Дитячий театр як гра, уміння і праця» (з досвіду роботи зразкового аматорського музично-драматичного театру «Пролісок» Іршавського районного будинку культури) та інші.

Неможливо описати всього, що робить Любов Михайлівна, адже вона постійно у творчій праці.

Любов Філеш – не тільки чудовий ме-тодист, а й музикант, театрал, організатор,

ведуча і просто добра та чуйна людина. Ок-рім різних методичних розробок, сценаріїв висвітлює культурне життя району на сто-рінках преси та інших засобах масової ін-формації. До чого б не бралася – все їй під силу.

Багато вже встигла зробити Любов Ми-хайлівна, але найголовнішим у її житті за-лишаються діти, які продовжують творчу справу своїх батьків. Донька Діана закін-чила з відзнакою Київський національний університет культури та мистецтв, в якому і залишилася працювати бібліотекарем. Син Василь – випускник режисерського факуль-тету згаданого вище навчального закладу. Нині працює режисером-постановником зразкового аматорського музично-драма-тичного театру «Пролісок». Він, як і батько, який є ще й автором-піснярем, чудово спі-ває. Вони – лауреати всеукраїнських та між-народних конкурсів, випустили музичний альбом «Ой, Марічко, файна чічко». Працю-ють над другим альбомом «Батьківська кри-ниця».

Любов Михайлівна нагороджена грамо-тами окремих сільських рад району, відділу культури і туризму Іршавської районної дер-жавної адміністрації, Іршавської районної ради, управління культури Закарпатської обласної державної адміністрації, Закарпат-ської обласної державної адміністрації, За-карпатської обласної ради, Закарпатського обкому профспілки працівників культури, Міністерства культури України.

Людмила ВЕКЛЮК

Василь Філеш із сином Василем. 2015 рік

64

З досвіду роботи

КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ ЖИТЕЛІВ СІЛ ТИЙГЛАШ І СЮРТЕ

На відстані 18 км від міста Ужгород знаходиться село Тийглаш, у якому проживає понад 700 жителів. Біля головної дороги, що веде з Ужгорода на Чоп, на кордоні двох сіл Сюрте і Тийглаш розмістився будинок культури, який було спеціально збудовано у 1988 році. Він завжди був центром відродження, збереження традицій та обрядів рідного краю. Його працівники проводять роботу для жителів обох сіл, оскільки нині село Сюрте немає закладу культури.

Уже 38 років успішно керує згаданим закладом культури Марія Ігнац. Народи-лася другого квітня 1959 року в селі Сюрте. Мати, Маргарита Глагола, 10 років працюва-ла завідувачем клубу села Струмківка (нині Сюрте), а потім – завідувачем бібліотеки. Марічка змалечку була доброю помічницею матері, можна сказати, що виросла в клубі, і співала, і танцювала, виховувалася в любові до фольклору. У школі – активна учасниця художньої самодіяльності, виступала на всіх шкільних, обласних олімпіадах. Після закін-чення школи замість матері почала працю-вати завідувачем клубу села Струмківка і па-ралельно навчалася в Ужгородському куль-тосвітньому училищі на режисерському відділі. Відвідує і 10-місячні курси з хорео - графії при Закарпатській обласній філармо-нії в місті Ужгород.

З перших днів створення і ось уже 29 років є активною учасницею народного ан-

самблю пісні і танцю «Дружба» Ужгород-ського районного будинку культури. У своє-му клубі створює ансамбль угорської народ-ної пісні «Ружа», який зараз має звання «на-родний» і є гордістю Ужгородського району.

З 1988 року заклад культури переносять у спеціально збудований будинок культу-ри села Тийглаш. На першому поверсі є два зали: кіноконцертний на 300 місць і тан-цювальний, два приміщення для гурткової роботи. Велике фойє, в якому постійно ді-ють виставки дитячих малюнків, вишивок майстринь та картин художників-аматорів села. Увесь другий поверх займає централь-на районна бібліотека. У новому приміщен-ні з новою силою і ентузіазмом завирувало культурне життя двох сіл.

Захоплюється народною піснею та му-зикою і син Крістіан, який виростав біля матері у гуртках художньої самодіяльності будинку культури. Після закінчення школи

Народний ансамбль угорської народної пісні «Ружа» та інструментальний ансамбль угорської народної музики «Цімбори»

65

З досвіду роботи

теж вирішує пов’язати своє життя з музикою і навчається в Ужгородському державному музичному училищі імені Д.Є. Задора на відділі «народні інструменти» (гітара, кон-трабас).

У 14 років створює рок-гурт «Тиней-джерс», який протягом трьох років свого існування брав активну участь у багатьох концертах, районних фестивалях «Доброн-ська Паприка» в селі Мала Добронь Ужго-родського району (2010, 2011, 2012), фестива-лях «Черешні» в селі Оклі Виноградівського району (2011, 2012). Гурт тимчасово призу-пинив своє існування у зв’язку з навчанням музикантів-учасників у музичних закладах Угорщини.

Крістіан щиро полюбив угорську народ- ну музику і як хороший музикант, віртуоз- контрабасист грає у декількох ансамблях на-родної музики, а саме: «Цімбори» будинку культури села Тийглаш, «Чіпкейш» одно-йменної угорської громадської організації та «Боржоварі» села Варієво Берегівського райо-ну. Під час виступів на Закарпатті з великим задоволенням запрошують його і в серб-ський колектив «Петро Кузмяк» з міста Ново Орахово, і в ансамбль угорської народної му-зики «Зугров» з міста Будапешт (Угорщина).

Нині Крістіан здобуває вищу освіту, на-вчається у Київському національному уні-верситеті культури та мистецтв і працює ху-дожнім керівником будинку культури. Він – права рука і помічник матері.

Клубна робота – нелегка справа, тут усе проводиться на одному ентузіазмі. Треба вміти залучити молодь до масової роботи, знайти підхід до кожної людини, прище-пити любов до мистецтва, до культури, до змістовного й культурного дозвілля. Ця ро-бота вимагає не тільки знань, але й таланту, старанності, любові до людей, повної віддачі сил.

У будинку культури систематично пра-цюють 15 клубних формувань, у яких задія-но 174 учасники. Об’єм роботи великий, тож має Марія Золтанівна вірних помічників-од-нодумців, таких як Тамаш Раті та Сабіна Вар-га, які працюють художніми керівниками на 0,25 ставки. Основне навантаження під час концертної діяльності лягає на народний аматорський ансамбль угорської народної пісні «Ружа», дитячий вокальний ансамбль «Маргарита», гурток сольного співу (керів-ник Чілла Сикора); дитячий танцювальний гурток «Естерланц», дитячий фольклорний

колектив «Нітникек», дитячий драматич-ний колектив «Сонечко», гурток художнього слова (керівник Марія Ігнац); обрядовий хор «Домінус» (керівник Беата Крицкі). Також створено дорослий танцювальний колектив «Орхідея» (керівник Тамаш Раті), інструмен-тальний ансамбль угорської народної музи-ки «Цімбори» (керівник Федір Бернат).

Працює п’ять любительських об’єднань: «Вишиваночка» (керівник – майстриня-ви-шивальниця Сільвія Горват), «Художник» (керівник – художниця Сільвія Сикора), «Ри-болов» (керівник Лайош Ігнац). Марія Зол-танівна веде об’єднання «Господарочка» та клуб любителів народної пісні «Чологань», учасниці якого – жінки пенсійного віку. Вони беруть активну участь у концертній діяльності будинку культури, у фестивалях на теренах області та за кордоном.

Протягом року уже традиційно прово-дяться такі масові заходи: сюреті-бал – свя-то збору винограду, яке відбувається восени. Усі без винятку присутні в угорському на-ціональному вбранні. Музиканти та дівча-та сидять на підводі, а хлопці – на конях і вирушають у село з піснями та музикою за-

Марія Ігнац із сином Крістіаном

66

З досвіду роботипрошувати всіх на свято, позаду підводи – всі учасники балу, об’їжджають вулиці села. Кожні сто–двісті метрів, де спостерігається скупчення односельців, ескорт зупиняється, зачитується оголошення, а учасники під му-зичний супровід виконують угорські пісні та уривок із чардаша. Це дійство проходить до самого вечора, і всі учасники повертають-ся до будинку культури. У залі багато наро-ду, красиві композиції із винограду. Фоль-клорний колектив будинку культури по-казує, як проходив сюреті-бал у давні часи. Проводиться аукціон декоративних корзин з виноградом та солодощами. Учасники ве-чора вибирають королеву та короля балу, які виграють приз.

Батю-бал (вечір сімейного відпочинку), форшонгі-бал; (костюмований бал проводів зими та зустрічі весни), Масляна перед Вели-коднім постом (бал-маскарад для дітей і під-літків); вечір «Серця двох» до Дня Валенти-на; День Матері; День села; День Св. Іштва-на; Свято Миколая; Ержбет та Каталін-бал (свято іменин) та інші.

Усі ці різні за тематикою бали – невід’єм-на частина культурно-дозвіллєвої роботи будинку культури. Сценарій кожного свята ретельно продуманий, тому воно цікаве й захоплююче і запам’ятовується надовго.

Уже традиційно проводять форшон-гі-бал для мисливців села Сюрте, яке прохо-дить у кафе «Кіш кокош», що в селі Ратівці.

Кожен рік дають благодійний Різдвя-ний концерт для дітей-сиріт Часлівецької школи-інтернату. У 2015 році пройшов ХІV благодійний Різдвяний концерт під назвою «Добрим бути добре». Кошти, зібрані під час концерту, дарують на потреби інтернату.

Гордістю художньої самодіяльності бу-динку культури є народний аматорський ансамбль угорської народної пісні «Ружа».

У 80-х роках минулого століття, коли на території Сюртівської сільської ради діяв ще колгосп «Дружба народів», тодішній його голова Шандор Яночко зауважив, що його працівниці люблять співати чи за роботою в полі, чи під час обідньої перерви, чи іншо-го відпочинку. І так талановито це в них ви-ходило, що виникла ідея створити ансамбль. Починання підтримали голова села Марія Сідор та директор будинку культури Ма-рія Ігнац. Так, у 1986 році був створений ан-самбль «Ружа».

Вдалося залучити 26 жінок різного віку, які мали бажання співати, щоб зберегти на-

родну пісню, старовинні звичаї. Очолив но-востворений колектив Василь Кобаль. За рік ансамбль став маленькою часткою культури Ужгородського району і був уже відомим як в районі, так і в області, а також за її межа-ми. Дружні оплески присутніх принесли радість і задоволення, заставили повірити в себе, стимулювали до подальшої творчої праці.

Іще через рік, у 1988 році, колектив з успіхом звітував перед київською комісією і Постановою колегії Міністерства культу-ри Української РСР від 23 грудня 1988 року йому присвоєно звання «народний само-діяльний колектив». З того часу ансамбль блискуче виступає на районних та обласних фестивалях художньої самодіяльності, є ак-тивним учасником багатьох мистецьких за-ходів.

З 1988 року справу першого керівника продовжує Золтан Коложварі, який багато зробив для розвитку ансамблю. Крім угор-ських народних пісень, у репертуарі ансамб-лю були і українські, і словацькі народні пісні.

У ці роки колектив багато гастролює мі-стами Угорщини. Під час однієї з таких по-їздок, у серпні 1988 року, в місті Ніртелек, місцевий хор, який приймав з концертом ансамбль «Ружа», подарував їм збірник угор-ських народних пісень, характерних району Ніршейг, багато з яких ансамбль використо-вує в своєму репертуарі і нині.

У 1993 році, в зв’язку з переїздом керівни-ка, колектив очолила учасниця ансамблю, на той час випускниця Ужгородського учи-лища культури за спеціальністю «керівник хорового самодіяльного колективу», Чілла Сикора.

Вона змалечку співала і виростала в лю-бові до народної музики, яку прищепив їй батько-музикант, який грає на багатьох ін-струментах.

По-справжньому «Ружа» розцвіла саме при ній. Крок за кроком ансамбль розширює свою програму, збагачує репертуар, удоско-налює майстерність. Керівник добре розуміє, що найцінніший скарб зберігають у пам’яті старожили, тому й поспішає записати від них унікальні обряди і звичаї, потім відтво-рити їх на сцені, щоб дарувати людям до-брий настрій, змістовний відпочинок, любов до життя, здатну перебороти будь-які труд-нощі. І хоч для багатьох жителів села знайо-мі ці пісні, проте коли їх виконує ансамбль, присутні на концертах із задоволенням слу-

67

З досвіду роботи

хають і щедро нагороджують оплесками. І так роками надихає аматорський ансамбль своїми виступами односельців і жителів ба-гатьох сіл не тільки Ужгородщини, а й за її межами.

Директор будинку культури Марія Ігнац, ось уже скоро 30 років, є його актив-ною учасницею, вірною помічницею та по-радницею керівника.

Майже 30 концертів щороку дарують одержимі пісенним мистецтвом співаки. Їх репертуар складає до 200 різноманітних, різ-нопланових пісень, а це – старовинні угор-ські народні пісні, пісні на слова закарпат-ських поетів, шлягери, уривки з оперет, пісні релігійного змісту, сучасні угорські та закар-патські народні пісні.

Гордо несучи звання «народний», колек-тив періодично підтверджує свою високу професійну майстерність перед вимогливою атестаційною комісією.

Особливо плідним і яскравим у житті колективу був 2003 рік, де на ХІV фестива-лі угорського народного мистецтва зайняли перше місце у двох номінаціях: хоровий жанр та сольний спів (солістка В.Вайда). У цьому ж році вони двічі побували в Угорщині. Ар-тисти полонили серця глядачів у місті Егер на «Кайзер фестивалі», потім – на фестивалі «В гостях у Будапешті». Поїздка тривала 10 днів і залишила незабутні враження і спога-

ди в учасників колективу. Цього ж року ста-ли учасниками свята «Святого Іштвана», що проходило в місті Інарч.

Разом із кращими аматорськими колек-тивами Закарпаття ансамбль «Ружа» був запрошений на телебачення, користувався великим успіхом і авторитетом у глядачів, адже ансамбль – один із кращих на Закар-патті, мета якого – популяризація народного музичного мистецтва.

У 2008 році на фестивалі «Гуцульська ріпа», що проходив у селі Ділове Рахівсько-го району, ансамблю поталанило заприяте-лювати з колегами з русинського народного колективу «Петро Кузмяк» із Сербії. Між ко-лективами виникли дружні творчі стосун-ки. У серпні 2009 року ансамбль запросили на фестиваль «Нового хліба» в місто Ново Орахово (Сербія), а наступного року в травні приймали в себе, в будинку культури села Тийглаш, з концертом сербський колектив «Петро Кузмяк».

2009 рік виявився багатим і динамічним на концерти, закордонні поїздки та заро-дження дружніх стосунків із творчими ко-лективами Сербії. У цьому ж році керівника ансамблю Чіллу Сикору запросили на кон-ференцію в місто Будоколас (Угорщина), де зустрічалися керівники колективів угорської народної музики з багатьох країн Європи. Там відбулося знайомство з представника-

Народний ансамбль угорської народної пісні «Ружа»

68

З досвіду роботими культурної організації «Лудош Моті», від яких надійшла пропозиція митцям «Ружі» виступити в селі Лудош (Сербія), де відбувся спільний концерт із місцевим жіночим на-родним ансамблем «Менєчке». Було підпи-сано угоду між сільрадами двох сіл та дого-вір про співпрацю двох колективів.

У грудні 2010 року ансамблю було до-ручено представляти Закарпаття на Все-українському форумі національних куль-тур «Україна: мистецьке розмаїття та діалог культур». Концерт майстрів мистецтв та ху-дожніх колективів етносів України «Всі ми діти твої, Україно» проходив у концертному залі Національної опери України, що дода-вало хвилювань та великої відповідальності, адже не кожному митцю надається можли-вість виступати на таких сценах! В’язанку угорських народних пісень представив на-родний вокальний ансамбль «Ружа», який вразив столичну публіку своєю різнопла-новістю та прекрасними мелодіями, за що був нагороджений Дипломом Міністерства культури і туризму України та ради націо-нальних товариств України.

Думаючи про майбутнє, директор бу-динку культури разом із керівником ансамб-лю прийняли рішення створити молодшу групу ансамблю. Нині у складі підготовчої групи 10 дівчаток віком від 11 до 13 років. Згодом вони ввійдуть в основний склад ан-самблю і будуть гідними продовжувачами традицій і уміння старшого покоління. Це дасть змогу зберегти репертуар ансамблю і передати його прийдешнім поколінням, щоб народна пісня не загубилася в морі су-часних пісень, адже це скарб, якому нема ціни. Вони вже й тепер на концертах мають змогу виступати з основним складом ансамб-лю «Ружа», де виконують угорську народну пісню «Я прошу у Бога чуда».

З метою збереження угорського фоль-клору, народної пісні, музики, танців та пе-редачі молодому поколінню традицій на-роду, його надбань у 2011 році місцевими працівниками культури було започатковано Тийглаське свято угорської народної пісні та музики. У святі вже традиційно беруть участь багато гостей і з сусідніх закладів культури, і з Ужгорода, а також із Сербії та Угорщини.

Свято стрімко набирає обертів, а вико-навська майстерність учасників та їх профе-сіоналізм зростають з року в рік і в майбут-

ньому свято має всі шанси перерости у фес-тиваль.

Усі заходи, концерти, які проходять у бу-динку культури, готують цілими сім’ями. Син директора будинку культури Марії Ігнац – Крістіан Ігнац, – художній керівник будинку культури, учасник інструменталь-ного ансамблю «Цімбори». Батько керівника народного ансамблю «Ружа» Чілли Сико-ри – керівник інструментального ансамб-лю «Цімбори», який супроводжує ансамбль «Ружа». Донька Ніколетта, учениця місцевої загальноосвітньої школи, – учасниця молод-шої групи ансамблю, син Золтан – закінчує Ужгородське державне музичне училище імені Д.Є. Задора, фортепіанний відділ. Ча-сто на концертах виступає як соліст-піаніст, бере участь у театральних сценках, а також є чудовим ведучим свят. А чоловіки цих пре-красних двох жінок-ентузіасток і фанаток своєї справи багато допомагають у підготов-ці концерту, оформляють сцену, озвучують концерт, вирішують інші організаційні пи-тання.

Будинок культури села Тийглаш роками є базою практики для Ужгородського коле-джу культури і мистецтв. Активно співпра-цюють із демократичною спілкою угорців України (УМДС), товариством угорської культури Закарпаття (КМКС), культурни-ми товариствами: «Лудош Моті» села Лудош та товариством русинської культури «Петро Кузмяк» міста Ново Орахово (Сербія), това-риством угорської культури «Гайдіна» міста Марошлудош (Румунія), сільською бібліо-текою села Журк (Угорщина), церковними громадами сіл Сюрте, Тийглаш, районною бібліотекою, загальноосвітньою школою села Сюрте, філіалом Коритнянської дитя-чої школи мистецтв, Ужгородським район-ним будинком культури та Ужгородським коледжем культури і мистецтв.

За значний вклад у духовне збагачен-ня жителів Ужгородщини та багаторічну високопрофесійну працю Марія Ігнац ста-ла лауреатом конкурсу «Кращий Закарпа-тець–2013» та нагороджена міжнародним нагрудним знаком «Віжи–3000».

Якби Марія Золтанівна не жила своєю роботою, не любила її, то навряд чи вдалося б стільки зробити. І все це завдяки невгамов-ній енергії, таланту, відданості улюбленій справі. Приємно, що у такі важкі і неспокійні часи люди не втрачають надії, віри, ініціати-ви, творчого запалу, нових ідей, бажань.

Іванна ЯВОРСЬКА

69

ЩЕДРИЙ ТВОРЧИЙ УЖИНОК КОМПОЗИТОРАУ видавництві «Ґражда»

вийшов друком третій, най-більш об’ємний том хорових і вокальних творів нашого зем-ляка, талановитого компози-тора і диригента, почесного голови Закарпатської обласної організації Національної ліги українських композиторів, відо-мого фольклориста і педагога Миколи Попенка з передмовою Василя Кобаля. Перший том по-бачив світ у видавництві «Ліра» у 2007 році, другий – у видав-ництві «Ґражда» в 2010 році. Видання третього тому здійснене коштом управління культури обласної державної ад-міністрації за «Програмою розвитку культу-ри і мистецтва в області на 2011–2015 роки».

Збірка є унікальним особистим творчим дарунком до 85-річчя автора, яке мистець-ка громадськість широко відзначала цього року. Ця фундаментальна книжка ще раз засвідчила, що в особі ювіляра наш край і вся Україна має неординарну творчу особи-стість, невтомного і натхненного трудівни-ка на ниві культури, плідного композитора, особливо у лірико-пісенному жанрі, хоча, власне, творча палітра Миколи Попенка над-звичайно широка і багатогранна. Адже вона, крім численних обробок народних пісень та авторських творів на слова популярних пое-тів, щедро уквітчана музичними творами до вокально-хореографічних композицій і тан-ців, інструментальною музикою для струн-них, народних і духових оркестрів, п’єсами для фортепіано, естрадними піснями тощо.

У пропонованій читачеві збірці вміщено 214 пісенних творів: пісні для мішаного хору, для жіночого вокального ансамблю та жіно-чого хору, для чоловічого хору та чоловічого вокального ансамблю, обробки народних пі-сень, солоспіви та пісні для дітей. Зокрема, композитором написано музику на поетичні тексти В. Крищенка, М. Красняника, Д. Мо-лякевича, Н. Степи-Пеньори, В. Власюка, А. Золотар, М. Дмитренка, Ю. Гойди, В. Густі, С. Сороки, І. Хланти, Ю. Боршоша-Кум’ят-

ського, І. Чопея, І. Гар ма сій, В. Кухти, М. Рішка, І. Козака В. Кобаля та інших. А ось «Піс-ня про Карпати» та ще кілька творів написані автором на власні слова, що також свід-чить про широчінь музично-поетично го обдарування мит-ця.

Загалом усі опубліковані твори цієї пам’ятної ювілейної збірки проникнуті синівською любов’ю до України, мальов-ничого рідного краю, зокрема, до родинної батьківщини ком-

позитора – співучої Гуцульщини. У той же час в окремих глибоко патріотичних піснях знайшли яскраве відображення хвилюючі для наших співвітчизників теми боротьби за збереження цілісності нашої держави, проти нав’язаної українському народові зовнішньої агресії, про відважних героїв Революції Гід-ності та їх відчайдушну рішучість боротися до кінця за незалежність України.

Пісенні твори М. Попенка позначені життєрадісною енергетикою, сонячним те-плом, світлими почуттями, бадьорим та під-несеним настроєм, якимось особливим ніж-ним ліризмом та глибокою задушевністю. Їхні герої понад усе закохані у неповторну красу Срібної Землі, щедрі багатою люд-ською добротою. Не випадково значна ча-стина його обробок народних пісень і кращі авторські твори увійшли до золотого фонду Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, виконуються багатьма про-фесійними та аматорськими художніми ко-лективами України та колективами україн-ської діаспори за кордоном.

Пісенний трьохтомник М. Попенка, який загалом уміщує понад 450 творів, є справжнім золотим скарбом нашої вітчизня-ної культури, гідним творчим вкладом у зба-гачення духовності. Він стане добрим посіб-ником для диригентів художніх колективів, викладачів, студентів та учнів мистецьких навчальних закладів, усіх шанувальників вокально-хорового мистецтва.

Василь ГАБОРЕЦЬ

У світ

70

У світ

ДЕ Є І НЕМАЄ БОГА, АБО СЕНТЕНЦІЇ ПРО ДОБРО І ЗЛО

Невмирущі слова Господні про те, що «немає більшої любові, ніж віддати життя за друзів», мають повсякчасний сакральний зміст. Особливо актуальні вони сьогодні в умовах занепаду християнської моралі та любові між людьми, глобалізації жорстоко-сті й деградації гуманізму. Гучно болісним камертоном озивається цей трагізм на фіб-рах серця і душі з приводу жахливих подій на Сході України, де з вини антихристів проливається невинна людська кров.

Про антиподні постулати Добра і зла, миру і війни, любові і ненависті до люди-ни зворушливо оповідає письменник Юрій Шип у своїй новій книзі поетичної публі-цистики, сатири і байок «Пора кривавих сліз» (2015). У вірші цього видання «Наща-док братовбивця» він пише:

…Каїн Авеля убив,Хоча йому був рідний брат…Це в Донбасі повторивЙого нащадок – варіят.Через призму бурхливих подій, фактів

і художніх деталей, зорові та слухові образи осмислення конкретної поведінки персона-жів: героїв-патріотів і нелюдів-загарбників поет утверджує думку про вищість духовно-го над матеріальним, людяності над мізан-тропством, божественного над людським, розуму над безумством. Ця сентенція зво-диться до креативного висновку: люди за-думують, а Бог – вирішує, злоба скаженіє, а любов – перемагає, на хрестах за правду ро-зіп’яті – воскресають, а їхні кати – приречені на повічні осуд і прокляття.

Загалом книга «Пора кривавих сліз» – це болісний, водночас, і сердитий викриваль-

ний синопсис, спрямований проти безум-ства наживи, бандитського мародерства, за-гарбницьких амбіцій сильних світу цього, у серці й душі котрих немає нічого святого. Серед багатьох доказів цього належать і такі чотири рядки з його вірша «Дарунки для Донбасу»:

…Путін шле свої гостинціВ «гумконвоях» школярам…Замість ласощів – ординцівЙ смертоносна зброя там.На 164 сторінках цієї книги сотні боліс-

них поетичних, баладних і алегоричних скриків болю про злочинців-окупантів та нехристів, що сіють розруху й смерть, роз-лучають закоханих, батьків і дітей, плодять біду: калік, сиріт і вдів.

Піддаючи гнівному осуду злочини за-войовників, автор з великою щирою шаною оспівує подвиги тих героїв, котрі мужньо захищають рідну землю, свої родини, не-залежність Батьківщини, жертвують за них своє життя.

У поезії «На шляху агресора», що є своє-рідною преамбулою до основного змісту книги, звучать слова стурбованості автора про теперішнє і майбутнє, наголошується на миролюбній рисі українців, а водночас, і па-тріотичній вірі у Бога:

Там, де голуби літалиВ миролюбній Україні,Небо кулі осідлалиТа оселі у руїні…Не зелене, а червонеСвітло ворога зустріло…Книга «Пора кривавих сліз» має оригі-

нальну логічну структуру. Розпочинається записником тривожних вражень, що відразу насторожує, концентрує читача. Вступний триптих – це особливий поетичний сегмент, який вражає і захоплює мудрими сентен-ціями християнського змісту. Вони розкри-вають глибину розуміння письменником сутності саме християнського бачення про-блеми мирного співжиття. Поет наголошує:

Бог дав тобі й мені цей світ,Щоб радіти і любити,Не ворогом, а другом вікЩиро з братом свій ділити.А завершує «Мудру сентенцію» закли-

ком:

71

У світ

…Завжди ходи в шатах Імені святого і…Як людина ти єси –То нечестивими рукамиБлижнім горе не неси.Змістовою основою поезій «Мудра сен-

тенція», «В Україні нині», «Поможи нам, Боже» є християнські чесноти – любов до ближнього, братолюбіє, мир, радість, поря-тунок душі тощо. Поряд з цим у поезії «В Україні нині» автор книги зазначає, що, на жаль, «…поганського багато в християнстві залишилось…». Юрій Шип влучно засобами художнього слова описує дійсність:

Ті, що мають за державуДику зграю зловорожу,Більше люблять гроші й славу,Як святу присутність Божу.Чинять лихо заповзято,Хижо марять п’єдесталом,В них земних твердинь багато,А небесних… Дуже мало!Поезію «Поможи нам, Боже» можна наз-

вати благальною піснею митця до Всевиш-нього за мудрість можновладців, спасіння народу від супостата, за цілісність і процві-тання України і українців. На самому почат-ку поезії з вірою лунає:

Господи, усе Ти можеш,Дорога Тобі людина,Збутись окупанта, Боже,Та незгоди поможи нам.Як відомо, мораль є стрижнем будь-якої

людини, суспільства. Вона визначає людське буття. Саме тому Юрій Шип, як людина ви-сокодуховна, добре розуміючи значущість в житті людини абсолютних і вічних хри-стиянських цінностей – Віри, Надії, Любові, висловлює наступну думку:

Най розквітнуть сподіванняБратолюбія та миру…Дай нам волю, процвітанняТа моральну владу щиру,Щоб вона прописку малаВ Кодексі – Письмі Святому,Ближнього не обдирала,Не робила зла нікому,Аби Заповіді БожіОсновним Законом стали.Юрій Шип, як творча особистість, за-

хоплює багатогранністю літературного та-ланту. Сатира та гумор – невід’ємні складові його творчості. Художня канва книги «Пора кривавих сліз» пронизана духом насмішки, іронії та сарказму Шевченкових «Кавказу», «Сну», а також «Листа запорозьких козаків

турецькому султану». Маємо на увазі твори в розділах «Хорти невситного псаря», «Звірі з безмежної пущі», «Голос болю з поля бою», «У бандита буде верша бита», в яких поет в сатиричній формі стверджує, що всяка кривда, зло (війна, путінські протектанти) руйнує, знищує і воно не може бути не за-судженим, не покараним повсякчасно і по-всюдно. Квінтесенцією книги «Пора крива-вих сліз», на нашу думку, є твір «Повсякчас-но і повсюдно», в якому мовиться:

Війна – пора кривавих слізБез будь-яких презумпцій.Творці її завжди і скрізьНе люди, а безумці.Таку невтішну характеристику отриму-

ють ті, кого важко назвати людьми, бо це скоріш за все нелюди.

Пройняті почуттям альтруїзму цикли «Земні небожителі», «Голос болю з поля бою», «Ще мати усміхнеться», «Фінальні акценти» віддзеркалюють морально-етичну позицію ліричного героя: велику шану та любов до героїв Небесної Сотні, учасників АТО, фрон-товиків, добровольців та волонтерів в окопах і тилу. У «Незабутніх» поет стверджує:

Герої тління не зазнають,Славетна їхня путь,В нащадках сущих шану мають,У вічності живуть!Християнські мотиви тісно переплете-

ні з героїко-патріотичними і в поезіях «За-порука щастя», «Без права на зраду», «У го-сподньому Едемі», «Людський калейдоскоп», «Війна і мир», «Незабаром… Чи колись?», «Будьмо, люди», «Завершальний акцент».

На окрему увагу читача заслуговує Ав-торова молитва. Письменник Юрій Шип до-бре знає, що віра і молитва – це основа духов-ного життя людини.

Книга «Пора кривавих сліз» несподіва-но для читача вражає тим, що має логічно завершальний твір «Причастям доброти зі-грійся», винесений автором за рамки основ-ного її змістового компоненту, в якому зву-чать фінальний заклик-заохота до читача:

Джерельну воду не сколочуйІ не вважай гірке солодким.Життя нікому не вкорочуй,Воно й без того є коротким…Охоче приєднуюся до цих слів, як і до

сказаних у вступному слові до збірки «Пора кривавих сліз» відомим науковцем і пись-менником Сергієм Федакою, що цю книжку варто прочитати.

Марія БАЯНОВСЬКА

72

У світ

МАЛЕНЬКЕ ВІКОНЕЧКО В ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ ВІДКРИВ ПИСЬМЕННИК ІЗ ІРШАВИ

ВАСИЛЬ ШКІРЯТе, що свого часу

письменник Василь Шкіря почав творчу діяльність саме з літе-ратурної казки, ніколи не жалкував. Бо саме через казку людина може висловити те, що на душі. Створюючи свої оригінальні твори, він використовує кращі традиції народної твор-чості, черпаючи з цьо-го безцінного джерела сюжети й мотиви. Хіба не радісно на душі, що ти продовжуєш справу Шарля Перро, братів Грімм, Г.-К. Андерсена, Олександра Пушкі-на, Івана Франка, Самуїла Маршака, Джані Радарі, Астрід Ліндгрен, Володимира Ла-дижця, Галини Малик, Степана Жупани-на. Їхні казкові герої залишаються у нашій пам’яті на все життя.

А Степан Жупанин був саме тим, хто просто по-дружньому підказав Василеві Шкірі, яку саме стежку обрати в літературу. Як і всі початкуючі автори, він писав новели, казки, оповідання, повісті, мріяв навіть про роман. «Я читав твої твори, – мовив якось під час зустрічі Степан Ілліч. – Непогано пи-шеш. Однак у тебе найкраще виходить каз-ка. Тому не марнуй дорогий час. А пиши те, що тобі найбільше до душі. Письменників, які пишуть для дітей, мало. Саме в казці ти повинен сповна себе реалізувати».

На той час В. Шкіря вже друкував свої казочки в обласних виданнях «Закарпатська правда», «Молодь Закарпаття», у всеукраїн-ській газеті «Молодь України». А в Полич-ці «Карпатського краю» уже побачили світ збірки «Як Осел вогонь сховав» та «Сльоза лелеки».

«Від почутого у мене перехопило дух, – каже Василь Шкіря. – Людина (на той час Степан Жупанин уже був відомим пись-менником) так щиро відгукнулася про мою творчість. Я прислухався до слів Степана Ілліча і почав творити літературну казку. Далі – більше. Він включив мої казки «Вівча-

рик і Босорканя» та «Зайчик у місті» до навчального посіб-ника «Верховиночка» для уч-нів 5–6 класів загальноосвіт-ніх шкіл, 1–2 класів гімназій і ліцеїв Закарпаття.

Василь Шкіря – автор 17 книг. Серед них – «25 казо-чок для маленьких діточок», «Розбиті серця», «Король же-браків», «Небезпечна краса», «Михайлик-Насміхайлик», «Пригоди поштарика», «Чу-пакабра», «Таємниця Смере-кового замку» та інші. Кожна казка – це маленьке віконеч-ко в інший, невідомий світ, просякнутий ідеалами злаго-

ди і краси. У його творах побутує цікавий і чарівний світ народної мудрості, великого духовного багатства, де добро перемагає зло, правда – кривду, де утверджуються справед-ливість, працьовитість і чесність.

А недавно у всеукраїнському держав-ному видавництві «Карпати» побачила світ нова книжка казок Василя Шкірі «Чорна кіш-ка з червоною пов’язкою і порожнім відром». Назву збірці дала його нова повість-фентезі, неймовірні події якої, як і в попередніх при-годницьких розповідях, відбувалися в одно-му з наймальовничіших куточків Закарпат-тя – на його рідній Іршавщині, де живуть і трудяться дуже привабливі, багаті душею, трудолюбиві, невичерпні у своїх фантазіях земляки письменника. І пише В. Шкіря не про те, що було в сиву давнину за царя Го-роха, а в теперішні часи, коли вже людина і велосипед винайшла, і в космосі встигла побувати, і підсніжники взимку навчилася вирощувати.

Головним героєм «Чорної кішки…» пись-менник обирає простого сільського хлопця, який вирішив для себе твердо: гроші мож-на заробити і вдома, не їдучи на заробітки за кордон. Бо в його рідному селі є чимало людей, які живуть собі приспівуючи. Один взявся за перевезення людей – став такси-стом, інший заготовляє у населення худобу і щотижня торгує в Мукачеві на базарі м’ясом, а ще хтось виготовляє вдома блоки і продає

73

У світ

забудовникам. Головне, вирішив головний герой Василько, аби ти був затребуваний, а твоя праця була потрібна людям.

Дізнавшись про добрі наміри сина, мама мовчки погладила його по голівці і люб’язно мовила: «Бізнес, синку, справа чесних людей. Обманути можна тільки один раз, бо про твій негідний вчинок одразу ж знатиме весь діловий світ і ніхто вже ніколи не вступить із тобою у жодні стосунки».

Пишучи про теперішній період, висвіт-люючи через казку проблеми сьогодення, В. Шкіря постійно тримає руку на пульсі часу, потихеньку відчиняє маленьке віко-нечко в паралельний світ. Виявляється, не-вирішених питань немає. Кожну проблему можна вирішити. Навіть у селі є можливість займатися малим бізнесом: плести корзини, сушити сливи, яблука, груші, копати крини-ці чи вирощувати худобу…

Але разом із цим, В. Шкіря не забуває про народні звичаї і традиції. Бабусю, про яку йде мова у казці, постійно переслідує чорна кішка з червоною пов’язкою і порож-нім відром. Стара підозрює, що це чатує на неї смерть. І хитрощами стара намагається оминути її. І це їй наразі вдається…

Односельці вже давно запідозрили ба-бусю в тому, що вона знає ворожити. На ста-рість свою науку вона вирішила передати онучці Оксанці. Покликала її до себе і сказа-ла: «Рано чи пізно мені треба буде піти геть із цього світу. На кого все це залишити? Вирі-шила, що ти маєш продовжити мою справу. У цій хаті навіть Микита Хрущов побував. Телефонували з Москви, дякували. То було якраз тоді, коли Микиту Сергійовича відсто-ронили від влади. Кепський у нього був на-стрій. Та я допомогла…»

А ось як автор книжки описує колиш-нього агронома колгоспу Андрія. «У свої сімдесят він був у добрій фізичній формі. По деревах лазив без драбини. Сміявся із Василя і Дмитра, які боязко перелізали із стовбура на стовбур, невміло тримали в ру-ках пилку і садові ножиці, по декілька разів перепитували, що різати, а що залишати. Хоча, з іншого боку, це не так погано: нехай вчаться! Краще сім разів відміряти, а раз від-різати. Ще й дотепер пам’ятає лозунг часів соціалізму: «Сталь гартується у вогні, а лю-дина – у труді». Хоча цей лозунг властивий і сьогоднішньому дню. Бо без трудів не їсти-меш пирогів».

Василь Шкіря пише, що старий агроном не просто вміло орудував пилкою, а й охоче пояснював хлопцям, чому і для чого він це робить. Дивлячись на нього – життєрадісно-го, сповненого сил, енергії, оптимізму, ніяк не вірилося, що він уже розміняв сьомий де-сяток. У селі чимало людей, які значно мо-лодші віком за нього, але здаються безнадій-но старими. Якісь геть обважнілі, апатично мляві, давно капітулювали перед життям, у розмовах часто нарікають на свою долю. Та це не про Андрія. Він, незважаючи на свій вік, завжди у роботі. Для нього навіть ма-ленька праця краща за велике безділля.

І як в усіх казках, у Василя Шкірі теж усе кінчається добре. Головні герої повісті-фен-тезі «Чорна кішка…» Василь і Оксанка спра-вили гучне весілля. Святкували у власній їдальні «У Ксенії» в Іршаві. І мама там була, і дідусь Петро, і бабуся Гафія, і друг Дми-тро. Ще й обласне телебачення і журналіс-тів із місцевої газети запросили, рекламу на всю область закрутили, аби клієнтів з усього Закарпаття заманити. А щоб молода сім’я була щасливою і багатою, бабуся перед він-чанням молодій поклала в черевик сто євро. А кінцівка – зовсім як в українських народ-них казках: «І я там був. Однак ні вина, ні пива, ні горілки не пив – лікарі заборонили. Тут і казці кінець. А хто слухав – молодець!»

У збірці подано також повість-фентезі «Чупакабра», в якій розповідається про ди-во-тварину, яка з’явилася недавно на Лозян-ській горі. Вона була схожа чи то на козу, чи то на цапа, чи то на пса… Жінка, яка поба-чила її, на всякий випадок перехрестила-ся, бо ще в дитинстві чула, що диявол має властивість перекидатися і на людину, і на звіра… То була чупакабра…

Припаде до душі читача і повість «За-бавні пригоди Андрійка Незгоди». Тут він зустрінеться із фольклористом Іваном Хлантою. Під час знайомства дідусь Петро дізнається, що гість із Ужгорода не вживає спиртне. Старий теж не зловживає спирт-ним. Однак, вважає він, здоровому і поваж-ному в роках не зашкодить ковток горілки. Головне – не зловживати. Треба завжди бути в такому стані, щоб Богу не було огидно на-відатися до тебе.

На перший погляд у повістях-фентезі життєві історії, які трапляються з нами май-же щодень, В. Шкіря зводить усе до казково-сті. А вона в тому, що до дідуся Петра заві-тали в гості Микита Хрущов та Юрій Пітра.

74

У світПеребуваючи в Ужгороді, Генсек мав їхати до Чехословаччини, а перший секретар обкому партії поклав добру вечерю, де було і наше закарпатське вино, й ужгородський коньяк, і завидівська палинка. Як добряче випили, Юрій Пітра, тоді вже двічі Герой Соціаліс-тичної Праці, сказав, що у нього в Білках го-рілка виготовлена з кукурудзяної муки. «А де Білки?» – запитав Хрущов. Та не так уже й далеко – до ста кілометрів звідси», – відпо-вів Юрій Юрійович. Коли Хрущов уже був напідпитку, скомандував: «А що, Юрку, (до Ю. Пітри) поїдемо до тебе!». Коли доїжджа-ли до Іршави, Хрущов не встиг прочитати перші букви і йому здалося, що він у Варша-ві. «А що, ми вже в Польщі?» – запитав він. Обласне начальство лише переглянулося…

Звісно, такого і в природі не могло бути. Це вже фантазія письменника. Але, здаєть-ся, усе правдоподібно. Хрущов був на Закар-патті? Був! Любив випити білківську горілку, яку приносив із собою Пітра? Любив! То чом би й не чкурнув із Ужгорода. То на «Волзі» – рукою подати.

І таких казкових сюжетів у В. Шкірі хоч греблю гати. На запитання: звідки він їх бере, відповідає просто: а їх підказує саме життя. У певній мірі допомагає те, що уже впродовж 36 років працює в Іршавській ра-йонній газеті «Нове життя». Почав із корес-пондента, був завідувачем майже усіх відді-лів, тепер очолює редакційний колектив ра-йонного видання. Тут що не день, – усе нові історії.

Однією із особливостей фентезі вважа-ється те, що цей жанр уособлює великі фор-ми, які зближують його із повістю і романом. Тут весь світ представлений у просторі і часі. Тут є все: і складність сюжету, і широта охо-плення подій, і глибоке розкриття характе-рів персонажів, їх минулого. Разом із звичай-ними людьми, яких зустрічаєш у повсякден-ному житті, присутні і чарівні істоти, зустрі-неш щось тут і нереальне, невпізнане і явно неможливе у звичайному житті. Є у казко-вих повістях Василя Шкірі не лише елемен-ти фантастики, але і магії. Світ вигаданий і неможливий.

Ейнштейн писав: «Одне з найсильніших спонукань, що ведуть до мистецтвознавства і науки, – це бажання піти від буденного життя з його болісною жорстокістю і безу-тішною порожнечею, піти від кайданів вічно мінливих власних примх… Але до цієї нега-тивної причини додається позитивна. Лю-

дина прагне створити в собі просту і ясну картину світу; і це не тільки для того, щоб перебороти світ, в якому вона живе, але і для того, щоб у певній мірі спробувати замінити цей світ створеною нею картиною».

Будемо відвертими: сучасна дитяча лі-тература просто не мислима без такого жанру, як фантастика. Багато «нафантазо-ваного» письменниками в минулому стало сучасною дійсністю сьогодні. Утім у пові-стях-фентезі В. Шкірі теж є й інопланетяни, й чупакабра, й песиголовці, й змії… У нього минуле і сьогодення ніби переплітаються. Неподалік людей можна побачити знайомі з дитинства дивні істоти: лісовики, русалки, перевертні… Василь Шкіря відправляє сво-їх героїв на Марс. До речі, робить це він не першим: там уже побували безжальні заво-йовники в Г. Уелса («Війна світів»). На Марс полетів і червоноармієць Гусєв із інженером Лосем («Аеліта» А. Толстого). «Фантастичне повинне до того стикатися з реальністю, – писав Достоєвський, – що ви повинні майже повірити йому». А втім, життя міняється. Ін-шими стають мрії. Новизною дихають і пові-сті-фентезі Василя Шкірі. До речі, в останні роки цей жанр остаточно приживається в лі-тературі та поступово починає займати все більшу частину культурного життя людей. І відрадно, що казкар із Іршави впевнено то-рує цю стежину. А журналістика допомагає йому в цьому. Саме із курйозних життєвих випадків здебільшого і складаються його казкові історії. Вони, як дзеркало доби. Сьо-годні казка, як і сто, двісті, триста років тому, відображає свій час. «Авжеж, – каже Василь Шкіря, – казкар і журналіст взаємопов’яза-ні між собою. Між ними неодмінно є щось спільне».

І то правда. На Закарпатті чимало відо-мих письменників пов’язали своє життя із журналістикою. Це Іван Чендей, Іван Дол-гош, Юлія Зейкан, Василь Кохан, Василь Кухта, Мирослав Дочинець, Василь Греба, Людмила Кудрявська, Дмитро Кешеля, Во-лодимир Фединишинець, Василь Густі, Маргарита Меденці, Степан Жупанин, Дми-тро Кремінь…

Проблема в тому, що за письменство прожити не можна. На хліб доводиться заро-бляти журналістикою, як це і робить Василь Шкіря. А казки пише пізно вночі, коли вже всі сплять.

Таке наше казкове життя.Оксана СІДОР

75

КОЛЕКЦІЯ ФОТОАПАРАТІВ ЗАКАРПАТСЬКОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ

У фондах Закарпатського краєзнавчого музею є багато різноманітних колекцій – зброї, прикрас, ікон, стародруків тощо. Ціка-вою та цінною є і колекція фотоапаратів. На прикладі колекції фотоапаратів можна про-слідкувати розвиток не лише науки і техні-ки, а й фінансовий аспект процесу фотогра-фування та виготовлення світлин.

Історія фотоапарата як механічного при-ладу починається в 1839 році, коли Жан Луі Даґер у Парижі запатентував – дагеротип. Прилад, що фіксував зображення на плас-тину зі скла. А у Лондоні Уільям Генрі Фокс Толбот цього ж року отримав ліцензію на – калотип, прилад що давав змогу переносити фіксоване зображення на папір. Принципо-ва різниця між дагеротипом та калотипом полягає у кількості копій. Перший робив єдиний негатив, другий – безліч копій. Пер-ші світлини виготовляли на пластинах зі скла, цинку, на шкірі та папері. Величина світлини прямо залежала від розміру даге-ротипа.

Уже в середині ХІХ ст. спочатку в на-укових колах, а згодом і в побуті почали вживати слово – фотографія (з латинської світло писання). Фондова колекція музею налічує 14 фотоапаратів та один футляр від фотоапарату «Смена». Серед них: «Фото-кор» – 1930–1940 роки, СРСР (шість штук); «Compur» – 1930–1940 роки, Німеччина (дві штуки); «Brillant Voigtländer» – 1930–1940 роки, Німеччина (дві штуки); «Zess Ikon» – 1930–1940 роки, Німеччина (одна штука); «Rolleikord» – 1930–1940 роки, Німеччина (одна штука); «Ihagec» – 1930–1940 роки, Ні-меччина (одна штука); фотоапарат склад-ний (камера обскура) – кінець ХІХ – початок ХХ ст. (одна штука); футляр від фотоапара-та «Смена» – 1950 роки, СРСР (одна штука). Отже, шість одиниць збереження – вироб-ництва СРСР, сім одиниць – виробництва Німеччини, камера обскура – виробника та країну встановити неможливо.

Фотоапарат «Фотокор» вироблявся на Ленінградському державному оптико-ме-ханічному заваді (ГОМЗ), з 1930 по 1941 рік, загальною кількістю понад один міль-йон екземплярів. Німецький фотоапарат «Brillant Voigtländer» випускався з 1931 по 1945 рік, фотоапарати «Zess Ikon» та «Brillant Voigtländer» вироблялися на заводі в місті Брауншвейг, Нижня Саксонія. Німецька компанія «Ihagec» заснована 1912 року в мі-сті Дрезден, виробляла фотоапарати до 1942

року, аж поки завод не знищила авіація союз-ників. «Compur» – назва об’єктива, який ви-пускався з 1912 по 1952 рік, всього вироблено понад 8,5 мільйонів екземплярів. Його вста-новлювали різні виробники фотоапа ратів, у тому числі і на радянські «Фотокор–1». Фо-тоапарат «Rolleikord» вироблявся німецькою компанією Franke & Heidecke, згодом Rollei, з 1933 до 1976 року. Фотоапарат «Смена» ви-роблявся з 1953 по 1960 роки на Ленінград-ському державному оптико-механічному заводі (ГОМЗ), а з 1958 року на Мінському механічному заводі (ММЗ), усього випущено 1 774 847 штук. Німецькі фотоапарати були якісніші та дорожчі за радянські аналоги. Хоча справжній фотограф зробить прекрас-ні світлини і дагеротипом.

Уся колекція фотоапаратів до музею по-трапила безкоштовно як конфіскат із мит-ниці. Починаючи з 1997 року, Карпатська ре-гіональна митниця передала три штуки фо-тоапаратів, Чопська митниця у 2000 році – вісім штук, Ужгородська митниця у 2006 році – дві штуки, футляр від фотоапарату «Смена» – С.Совіна у 2004 році. Майже усі пе-рераховані вище фотоапарати та футляр ек-спонувалися та експонуються на виставках та експозиціях: «Закарпаття у міжвоєнний період», «Історія фотосправи на Закарпатті» та інші. Усі фотоапарати є несправними. Ці-кавим є той факт, що на початок 1990-х ро-ків Закарпатський краєзнавчий музей мав власну повністю укомплектовану фотолабо-раторію, із якої на сьогоднішній день не за-лишилося нічого. У 2013 році після виставки «Історія фотосправи на Закарпатті» музей купив від мешканки Ужгорода М. Кв’ятков-ської фотолабораторію «Крокус» та низку речей і апаратури для виготовлення світлин, усього десять предметів. Фотограф Я. Макар цього ж року безкоштовно передав реле часу та ванночку для витримки світлин у реак-тивах. Готуючись до виставки «Історія фото-справи на Закарпатті», у фондових сховищах було виявлено та згодом взято на облік де-рев’яний штатив для дагеротипа.

Колекція фотоапаратів є цікавою та цін-ною з точки зору побудови можливих виста-вок та експозицій. Щоб показати розвиток науки і техніки, мистецтва, промисловості, побутового обслуговування та діяльність конкретних видатних постатей не лише на-шого краю, фотоапарат є надзвичайно важ-ливим елементом у побудові експозиції.

Віктор ШЕВЧЕНКО

Цікаво знати

76

АНДРІЙЦЬО Василь – кандидат мисте-цтвознавства, лауреат обласної премії імені бра-тів Євгена та Юрія-Августина Шерегіїв

БАЯНОВСЬКА Марія – завідувач кафедри суспільно-гуманітарної та етико-естетичної осві-ти Закарпатського інституту післядипломної пе-дагогічної освіти, доктор філософії, доцент, член Національної Ліги українських композиторів

БІЛЕЦЬКИЙ Павло – журналістВЕКЛЮК Людмила – завідувач відділу

інновацій та соціально-культурних програм, технологій і культурно-дозвіллєвої діяльності Обласного організаційно-методичного центру культури

ГАБОРЕЦЬ Василь – заслужений працівник культури України

ІСАК Михайло – відповідальний секретар Іршавської районної газети «Нове життя», член Національної спілки журналістів України

КОБАЛЬ Василь – керівник літератур-но-драматичної частини Закарпатського облас-ного державного українського музично-драма-тичного театру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв, заслужений працівник культу-ри України

МИШАНИЧ Володимир – провідний мето-дист Обласного організаційно-методичного цен-

тру культури, член Національної спілки журна-лістів України

МИТРОВКА Михайло – заслужений пра-цівник культури України

РАЦ Віталій – завідувач відділу міжнарод-них зв’язків у галузі культурно-освітньої діяльно-сті та народної творчості Обласного організацій-но-методичного центру культури

СІДОР Оксана – провідний методист Іршав-ського районного будинку культури

ТАНЬКО Юрій – учасник народного ама-торського фольклорного ансамблю «Іршава» Ір-шавського районного будинку культури

ТУРЯНИЦЯ Віра – журналісткаХЛАНТА Іван – провідний методист Облас-

ного організаційно-методичного центру куль-тури, кандидат філологічних наук, заслужений діяч мистецтв України

ЧЕГІЛЬ Мар’яна – провідний методист Об-ласного організаційно-методичного центру куль-тури

ШЕВЧЕНКО Віктор – старший науковий співробітник відділу історії Закарпатського крає-знавчого музею

ШКІРЯ Василь – головний редактор район-ної газети «Нове життя», письменник, член На-ціональної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України

ПРО АВТОРІВ

ПІДПИСИ ДО ФОТОГРАФІЙЗворот обкладинки, сторінка 21. Оксана Попдякуник, Костянтин Ковган,

Дьердьі Антал, Ніколет Довка, Ольга Сакалош, Ма-рина Офіцинська, Олена Ваш, Володимир Миша-нич. Виставка робіт майстрів Берегівщини. Ужго-род, 2015 рік

2. Мирослав Петій, Іван Попович, Галина Рекі-та, Юрій Глеба. Фестиваль «На Синевир трембіти кличуть. Біля озера Синевир, 2008 рік

3. Галина Чельоскі, Марина Офіцинська, Оле-на Ваш, Володимир Мишанич, Ганна Дрогальчук, Анатолій Чередниченко, Катерина Семенченко, Наталія Стегура. Сидять: Яна Касарда-Микита, Ві-талій Рац, Мар’яна Чегіль. Ужгород, 2015 рік

4. Костянтин Ковган, Оксана Ільченко, Віталій Рац. 2008 рік

5. Ольга Дурда, Віра Кобулей, Ганна Дрогаль-чук, Терезія Варга з учнями Об’єднаної школи та гімназії імені Тараса Шевченка з українською мо-вою навчання міста Пряшів під час майстер-класу з писанкарства. Словацька Республіка, 2015 рік

6. Оксана Попдякуник, Людмила Веклюк, Костянтин Ковган, Володимир Мишанич, Марина Офіцинська, Ганна Дрогальчук на обласному фес-тивалі «Коляди в Старому селі». Закарпатський му-зей народної архітектури та побуту. Ужгород, 2013 рік

Зворот обкладинки, сторінка 3 1. Оксана Попдякуник, Владислав Попдя-

куник, Яна Касарда-Микита, Катерина Микита, Юрій Чегіль, Катерина Семенченко, Олена Ваш, Віталій Рац, Ганна Дрогальчук, Мар’яна Чегіль на відкритті обласної спартакіади працівників куль-тури. Ужгород, 2015 рік

2. Ганна Дрогальчук, Марія Купарь, Любов Ма-тіко, Антоніна Дурда, Наталія Стегура на відкритті ювілейної виставки робіт майстрині Любові Маті-ко. Закарпатський музей народної архітектури та побуту. Ужгород, 2015 рік

3. Анатолій Чередниченко, Катерина Семен-ченко, Людмила Веклюк, Тетяна Шнайдер, Воло-димир Мишанич, Ганна Дрогальчук, Костянтин Ковган, Марина Офіцинська, Віталій Рац, Олена Ваш. Закарпатський музей народної архітектури та побуту. Ужгород, 2014 рік

4. Володимир Мишанич, Антоніна Дурда та знімальна група Закарпатської обласної державної телерадіокомпанії (телеканал «Тиса–1»). Закарпат-ський музей народної архітектури та побуту. Ужго-род, 2011 рік

5. Ганна Дрогальчук і Наталія Петій-Потапчук з учасниками народного ансамблю народної пісні «Розмарія» на обласному фестивалі «Коляди в Ста-рому селі». Закарпатський музей народної архітек-тури та побуту. Ужгород, 2015 рік

6. Любов Сидорук і Ганна Дрогальчук під час реєстрації учасників обласного конкурсу україн-ського художнього слова імені Івана Ірлявського «Моя весна», смт Середнє Ужгородського району, 2012 рік

7. Іван Тужеляк, Марина Офіцинська, Володи-мир Рудейчук, Ганна Дрогальчук, Віталій Рац, Ми-рослав Петій під час відзначення Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва. Іршава, 2012 рік

8. Світлана Буровиць, Марина Офіцинська, Олена Ваш, Костянтин Ковган, Володимир Миша-нич, Ганна Дрогальчук на вершині Говерли. 2009 рік

ЗАСЛУЖЕНОМУ АКАДЕМІЧНОМУ ЗАКАРПАТСЬКОМУ НАРОДНОМУ ХОРУ – 70!

Заслужений академічний Закарпатський народний хор. Ужгород, 2013 рік

У виконанні Заслуженого академічного Закарпатського народного хору та симфонічного оркестру Закарпатської обласної філармонії звучить прем’єра «Український реквієм».

Хрестовоздвиженський кафедральний греко-католицький собор. Ужгород, 2015 рік

ЮВІЛЕЙНА ВИСТАВКА РОБІТ МАЙСТРИНІ ЛЮБОВІ МАТІКО

Любов Матіко з колегами та друзями. 2015 рік

Натюрморт

Веселі музики

Колядники

Ганна Дрогальчук та Іван Канюка з учасниками народного фольклорного ансамблю «Троїсті музики». 2015 рік

П’ЯТИЙ ОБЛАСНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ЛЕМКІВСЬКОГО НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА

«ЛЕМКІВСЬКА ВАТРА»

Учасники фестивалю

Золтан Гогола, Ніколет Довка, Дьердьі Антал, Ольга Сакалош, Анатолій Сакалош, Марія Купарь. Ужгород, 2015 рік

ВИСТАВКА РОБІТ МАЙСТРІВ БЕРЕГІВЩИНИ

Дьердьі Антал зі своїми роботами

Анатолій Сакалош. «Закарпатський етнографізм»Рушник Маріанни Профус