Журнал "Культурологічні джерела". №4. 2016 рік

РОБОТИ ЄВИ КАРАБИН

1

Актуально ........................................ 3ДРОГАЛЬЧУК Г., ВЕКЛЮК Л.

Визначено переможців .............. 3

Відлуння подій ................................11ЧЕГІЛЬ М. «Червона рута»

знову в Ужгороді ........................11ГОМОЛЯК М. Акумулюють

духовні надбання ..................... 12МИШАНИЧ В. До Ужгорода

з виставкою ..................................14ДРОГАЛЬЧУК Г., ВЕКЛЮК Л.

Вам відпочинок тільки сниться .........................................15

БОДНАР М. За кулісами холодно? Або розповідь про закарпатську драматургію, автентику та місцеву сцену .........................17

КАСАРДА-МИКИТА Я. На Рахівщині відбулося свято танцю… .............................19

СТИНИЧ Н. Про досягнення – з гордістю .....................................21

АНДРІЙЦЬО В. Театральні колективи змагалися у Хусті .......................................... 23

МАТЕЙ О. ХІІ обласний фестиваль «Юні зірки Мельпомени» ............................. 26

МИШАНИЧ В. Витинанка як дзеркало душі народу ........ 28

Творча майстерня ........................ 29МИШАНИЧ В. Наталія Стегура:

«Усе, чого я досягла і маю, – це результат невтомної праці, вірності своєму вибору» .......... 29

ПОПОВИЧ М. «Чарівниці» – 25! ....................... 33

РУДЕЙЧУК О. Народному вокальному ансамблю «Ліптаки» – 25! ........................... 35

МИШАНИЧ В. Золоті руки Єви Карабин .............................. 38

ГУСТІ В. Закорінений в історію народу Срібної Землі ................39

БУДКЕВИЧ А. Окремі враження, візії, емоції, асоціації, які з’явилися завдяки знайомству з творами Василя Дуба ................................41

ШКІРЯ В. Із піснею по життю. Про директора будинку культури села Чорний Потік Михайла Глебу ............................ 43

№ 4 (36), 2016Щоквартальний

вісникЗасновник: Обласний

організаційно-методичний центр

культуриСвідоцтво про державну реєстрацію друкованого

засобу масової інформації

Серія ЗТ № 475/67 ПР від 27 листопада

2008 рокуАдреса: 88000,

м. Ужгород, вул. Волошина, 18

www.zakfolkcenter.at.ua е-mail: [email protected]

Редакційна колегія: В. Фролова, І. Канюка,

Г. Дрогальчук, І. Хланта, В. Кобаль,

М. ОфіцинськаУпорядкування,

підготовка текстів: М. Офіцинська

Відповідальний за випуск: Г. Дрогальчук

Автори світлин: В. Балега, Н. Боднар,

Л. Веклюк, В. Мишанич; з архіву Н. Стегури, В. Шкірі, ООМЦК

Художнє оформлення обкладинки: М. Дем’ян

Дизайн та верстка: М. Лазорець-Стан

Редагування та коректура: Т. Лазаренко

На першій та четвертій сторінках обкладинки

бетлегем села Довге Іршавського району.

Фото С. ГудакаЗдано до набору 12.12.16.

Підписано до друку 23.12.16. Формат 60x84/8.

Папір офсетний. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 9,76.Підготовлено до

друку: видавництво TIMPANI Свідоцтво

про державну реєстрацію видавців

від 15.04. 2003 р. Серія ДК, № 1327Друк ТОВ «РІК-У» 88000, м. Ужгород,

вул. Гагаріна, 36Замовлення № 51

Тираж 300 пр.

БЕДЗІР В. Висоти в культурі у четвертому поколінні підкорює сім’я в селі Ганичі ... 45

Ювілеї ............................................... 48МАКАРЕНКО Г. Спогадів

гортаючи сторінки… З нагоди 70-річчя від дня народження заслуженого працівника культури України Василя Барановського ................ 48

МАКАРЕНКО Г. У пісні натхнення черпаючи… ............52

БЕРЕГІЙ І., ОФІЦИНСЬКА М. Хору ветеранів – 30 років ........ 54

МАДЯР-НОВАК В. Наш видатний земляк – Михайло Мишанич. До 75-річчя від дня народження музикознавця-фольклориста і педагога .......................................57

ТЕТЕРЮК-КІНЧ Ю. Співучий тромбон Анатолія Ноздраня. З нагоди 80-річчя від дня народження ...................................59

ШКІРЯ В. Торуємо шлях до сердець читачів і завойовуємо їх довіру ..............61

ГАНЗЕЛ О. Магдушка, або Незгасна пристрасть до мистецтва .............................. 63

Стане у пригоді ............................. 66УХАЧ Л. Подаруй дитині диво!

Сценарій дитячого ранку до Дня Святого Миколая .......... 66

Цікаво знати ...................................69ХЛАНТА І. Весільний обряд

села Копашново .........................69

Постаті ........................................... 73ШКІРЯ В. Над Верховиною

зійшла його зоря. Михайлові Машкіну виповнилося б 90! ....................... 73

Пам’ять ........................................... 75ГАБОРЕЦЬ В. Пам’яті

Миколи Попенка ...................... 75МИШАНИЧ В. Життя, наче

спалах комети. Володимирові Черепані виповнилося б 51 ......................... 79

ЗМІСТ

2

АНДРІЙЦЬО Василь – кандидат мистецтвознавства

БЕДЗІР Василь – журналіст, власний кореспондент газети «Урядовий кур’єр» у Закарпатській області, член Національної спілки журналістів України

БЕРЕГІЙ Ігор – учасник народного хору ветеранів Іршавського районного бу-динку культури

БОДНАР Марина – псевдонім Мар’я-ни Нейметі, власкор газети «Новини За-карпаття»

БУДКЕВИЧ Андрій – дослідник мистецтва, брендолог

ВЕКЛЮК Людмила – завідувач від-ділу інновацій та соціально-культурних програм, технологій та культурно-дозвіл-лєвої діяльності Обласного організацій-но-методичного центру культури

ГАБОРЕЦЬ Василь – заслужений працівник культури України

ГАНЗЕЛ Олена – студентка відділен-ня журналістики ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

ГОМОЛЯК Марія – викладач Ужго-родського коледжу культури і мистецтв

ГУСТІ Василь – письменник, голова Закарпатської обласної організації Наці-ональної спілки письменників України, заслужений працівник культури України

ДРОГАЛЬЧУК Ганна – директор Об-ласного організаційно-методичного цен-тру культури

КАСАРДА-МИКИТА Яна – провід-ний методист Обласного організацій-но-методичного центру культури

МАДЯР-НОВАК Віра – етномузико-лог, викладач Ужгородського державного музичного училища імені Д. Є. Задора

МАКАРЕНКО Ганна – кореспондент Тячівської районної газети «Дружба»

МАТЕЙ Ольга – заступник началь-ника управління культури Берегівської міської ради

МИШАНИЧ Володимир – провід-ний методист Обласного організацій-но-методичного центру культури, член Національної спілки журналістів України

ОФІЦИНСЬКА Марина – завідувач редакційного сектору Обласного органі-заційно-методичного центру культури

ПОПОВИЧ Маріанна – учасниця народного вокального ансамблю «Чарів-ниця» Свалявського районного будинку культури

РУДЕЙЧУК Оксана – директор Ве-ликоберезнянського районного будинку культури

СТИНИЧ Наталія – голова цикло-вої комісії «Теорія музики» Ужгородсько-го державного музичного училища імені Д. Є. Задора

ТЕТЕРЮК-КІНЧ Юлія – викладач циклової комісії «Фортепіано» Ужгород-ського державного музичного училища імені Д. Є. Задора

УХАЧ Людмила – викладач-методист циклової комісії культурно-дозвіллєвої ді-яльності і культурології Ужгородського коледжу культури і мистецтв

ХЛАНТА Іван – провідний методист Обласного організаційно-методичного цент ру культури, кандидат філологічних наук, заслужений діяч мистецтв Украї-ни, академік Академії наук вищої освіти України

ЧЕГІЛЬ Мар’яна – провідний мето-дист Обласного організаційно-методич-ного центру культури

ШКІРЯ Василь – головний редактор Іршавської районної газета «Нове життя», член Національної спілки письменників України, член Національної спілки жур-налістів України

ПРО АВТОРІВ

3

ВИЗНАЧЕНО ПЕРЕМОЖЦІВЗгідно наказів Міністерства культури

і туризму України від 10.11.2009 року № 50, управління культури Закарпатської облас-ної державної адміністрації від 22.01.2016 року № 01-05/3, плану роботи Обласного ор-ганізаційно-методичного центру культури з першого лютого до першого жовтня 2016 року проводився обласний етап Всеукраїн-ського огляду-конкурсу клубних закладів у сільській місцевості з метою вивчення ста-ну сільських клубних закладів на сучасному етапі, удосконалення та активізації їх діяль-ності, пошуку інноваційних форм і мето-дів культурного обслуговування сільського населення, привернення уваги державних органів влади до проблем культури села, за-лучення широкої громадськості та творчої інтелігенції до діяльності творчих аматор-ських колективів, вирішення проблем фі-нансування клубних закладів.

Огляд-конкурс проводиться раз на два роки у два етапи.

Перший етап – районний (з першого лю-того до першого жовтня 2016 року). У ньому взяло участь 426 клубних закладів області: 150 будинків культури, 276 клубів. Згідно наказів райвідділів культури були створені оргкомітети, які шляхом голосування визна-чали кращі будинки культури та клуби ра-йону.

Другий етап – обласний (до 25 жовтня 2016 року), за результатами матеріалів, пред-ставлених районними оргкомітетами Облас-ному організаційно-методичному центру культури. У ньому взяли участь сорок клуб-них закладів області.

Хочеться підкреслити, що і на нинішній день клубні заклади в багатьох сільських на-селених пунктах залишаються єдиними осе-редками, що задовольняють культурно-доз-віллєві потреби сільського населення і є тра-диційними центрами з розвитку народної творчості.

Члени оргкомітету-журі обласного ог-ляду-конкурсу ознайомилися на місцях із роботою кращих сільських клубних уста-нов – переможців першого етапу за два роки, вивчили їх співпрацю із представниками місцевих органів влади та фахівцями райвід-ділів культури, матеріально-технічну базу, кадрове забезпечення, організацію куль-

турно-дозвіллєвої діяльності, впровадження інноваційних форм і методів роботи, висвіт-лення практики і досвіду роботи в засобах масової інформації тощо.

Разом із тим відзначили, що цей захід сприяв переходу сільських закладів культу-ри на новий рівень функціонального забез-печення та задоволення культурних про-блем жителів села.

За результатами проведення обласного огляду-конкурсу клубних закладів у сіль-ській місцевості визнано кращими такі бу-динки культури і клуби:

– перше місце – будинок культури села Макарьово Мукачівського району (директор Надія Лазар);

– друге місце – будинок культури села Сторожниця Ужгородського району (дирек-тор Йосиф Посипанка);

– клуб села Дубриничі Перечинського району (завідувач Лариса Магада);

– третє місце – будинок культури села Рокосово Хустського району (директор Ольга Поп);

– клуб села Угля Тячівського району (за-відувач Олена Немеш);

– будинок культури села Богдан Рахів-ського району (директор Василь Лехман).

Дипломами обласного огляду-кон-курсу клубних закладів у сільській місце-вості нагороджені:

Актуально

Будинок культури села Макарьово Мукачівського району

4

Актуально– будинок культури села Паладь-Кома-

рівці Ужгородського району (директор Ві-кторія Іллар);

– клуб села Вишка Великоберезнянсько-го району (завідувач Ганна Мурга);

– будинок культури села Онок Виногра-дівського району (художній керівник Лариса Білак);

– клуб села Заболотне Іршавського райо-ну (завідувач Ольга Поляк).

Відбулися позитивні зрушення у став-ленні місцевої влади до сфери культури. Ке-рівники сільських рад піклуються про ство-рення належних умов для проведення куль-турно-масової роботи в клубних установах, естетичного виховання дітей і молоді, орга-нізації відпочинку для людей зрілого віку, збереження місцевої культурної спадщини.

Під час огляду-конкурсу активізува-лася робота багатьох колективів народної творчості та любительських об’єднань; було привернуто увагу керівників державних та недержавних структур, громадських органі-зацій до проблем галузі: визначалися шляхи їхнього розв’язання; вирішувалися питання матеріально-технічного забезпечення клуб-них закладів і художніх колективів.

Аналіз поданих інформаційних матері-алів свідчить про те, що в деяких районах недостатньо уваги приділяється утриманню закладів культури на селі: матеріально-тех-нічна база слабка, не забезпечене опалення в зимовий період, бракує фахівців для робо-ти з художніми колективами та з організації культурно-масової діяльності, немає систе-ми у праці.

Проаналізуємо діяльність клубних уста-нов, які стали переможцями цьогорічного огляду-конкурсу.

На достойному рівні показав свою робо-ту будинок культури села Макарьово Му-качівського району. Він знаходиться у спе-ціально збудованому приміщенні 1961 року, глядацький зал на 250 посадочних місць, є гурткова кімната, кабінет директора і ху-дожнього керівника, фойє.

Директор закладу культури Надія Ла-зар, художній керівник Лариса Фроїн – тала-новиті, активні та ініціативні культпраців-ники.

У 2015 році зроблено капітальний ремонт установи – зовнішнього фасаду, внутрішніх стін, покрівлі, відремонтовано сцену, всю-ди покладена плитка для підлоги, замінено

вікна та двері, встановлено для обігріву зали новий камін у сучасному стилі.

При будинку культури працюють дев’ять формувань. Це вокальний ансамбль «Макарівчанка», танцювальний, фольклор-ний, драматичний колективи, гурток ху-дожнього слова, художня бригада, два люби-тельських об’єднання – юних фітодизайне-рів «Фантазія» і народних умільців «Візеру-нок» та інші. Усього 109 учасників віком від п’яти років і аж за сімдесят.

Радує тісна співпраця із сільським го-ловою Михайлом Геревичом, який дбає про розвиток усіх установ на селі. Не маючи вдо-сталь бюджетних коштів, активно шукає спонсорів, які фінансово допомагають ре-монтувати соціально-культурні об’єкти села.

Обряди, звичаї, свята – це безцінна спад-щина, скарб народу. У них сива давнина, символіка, величаві церемонії, торжества. Завдяки багаторічному досвіду культпраців-ників та аматорів сцени діяльність закладу культури не згасає, а навпаки, відроджується багата творча народна спадщина, ведеться краєзнавча робота. На сцені щороку з’явля-ються свіжі постановки сільських вечорниць («вичурки») та елементів весільного обряду: «сватанки», «барвінкоплетіння».

Традиційно проводяться загальнодер-жавні свята, низка різних змістовних масо-вих заходів. До цих мистецьких акцій клубні працівники підходять із творчим запалом, використовують сучасні технічні засоби.

Цікаво проходять новорічно-різдвяні свята, де у вертепних дійствах беруть участь представники всіх вікових категорій. Вони

Галина Чельоскі, Ганна Дрогальчук, Надія Лазар, Оксана Кречковська, Світлана Мендель, Лариса Фроїн,

Ганна Горват, Людмила Веклюк

5

Актуально

постійні учасники популярного районного фестивалю «Червене вино», вертепного свя-та й обласного фестивалю «Коляди у Ста-рому селі». Неодноразово на базі будинку культури проводилось регіональне свято «Ходімо разом у Віфлеєм». До речі, колорит-ні костюми учасників бетлегему вражають глядачів своєю неповторністю й автентичні-стю, а змістовний сценарій дійства – мовою старожилів села, якою розмовляють герої дійства. Макет атрибутики «церковниці» був представлений на міжнародній виставці у Словаччині.

У 2016 році науковець Норіо Інагакі з мі-ста Токіо (Японія), працює в Інституті фоль-клору й архівів Румунської академії наук міста Клуж, приїхав на Закарпаття, щоб за-фіксувати найяскравіші елементи нематері-альної культурної спадщини (найхарактер-ніші пісенні й танцювальні зразки) різних етносів, що тут проживають. Вони ввійдуть до тематичної відеотеки, яка зберігатиметь-ся у згаданому інституті. Він зробив запис виступу макарівського фольклорного ко-лективу. Отже, народна культура Закарпат-тя має всі шанси для подальшого вивчення науковцями різних країн світу. Цей колек-тив при постановці обрядів та звичаїв, що побутують у селі, використовує старовинні речі з народного побуту та знаряддя праці – кросна, куделі, веретена, нічильниці тощо. Щоб відтворити всю багатогранну краєзнав-чу роботу, клубні працівники ведуть ще й літопис села.

Надзвичайно різноманітне тут ужитко-ве мистецтво, а найпопулярніший вид – ви-шивка. Роботи майстринь репрезентують на обласних, регіональних виставках декора-тивно-прикладного та образотворчого мис-тецтва, а також систематично виставляють у приміщенні будинку культури. У селі роз-

вивається і такий вид мистецтва як писан-карство. На кожному святі Софія Алмашій проводить майстер-клас із розпису писанок. Не забувають тут і про такий вид ужитко-вого мистецтва, як ткацтво. Тчуть доріжки (покрівців), які використовують у повсякден-ному житті.

У закладі культури оформлений куток старожитностей.

Художні колективи будинку культури систематично беруть участь у районних мистецьких заходах, фестивалях, проводять обмінні концерти.

З метою активізації роботи з патріо-тичного виховання, вироблення активної громадянської життєвої позиції підростаю-че покоління було залучено до проведення флеш-мобу «Моє село – частинка України»; для людей похилого віку проведено вечір-зу-стріч старожилів села з молоддю на тему «Іде назустріч юності мудрість сивочола», до Дня пам’яті жертв голодомору 1932–1933 ро-ків – вечір-реквієм «Запали свічку пам’яті». Організовано зустріч із відомим письменни-ком села Михайлом Данканичом та знаними у нашому краї краєзнавцями.

Для членів оргкомітету-журі, начальни-ка відділу культури Мукачівської райдер-жадміністрації, директора та методистів ра-йонного будинку культури, голови села був підготовлений чудовий концерт, де учасни-ки художньої самодіяльності мали змогу по-казати свою майстерність.

Після завершення капітального ремонту заклад культури наповнився не лише різ-номанітністю культурно-дозвіллєвої та ху-дожньо-творчої роботи, але й естетичним наочним оформленням. На видному місті розташовані такі стенди: «Інформатор», «Наші майстрині та виставка їх робіт», «Пі-знаємо рідний край», «Фронтові побрати-ми», «Пам’ять про них житиме вічно», «Війні немає забуття», «Несемо в народ наш фоль-клор», «Наше село в минулому і сьогодні», «Не забудемо тебе, Тарасе», «Святкуємо День Незалежності України», «Гуртки художньої самодіяльності будинку культури», «Наші свята», «Сільські традиції».

У працівників закладу культури великі плани на майбутнє: хочеться придбати тех-нічне обладнання, музичну апаратуру, для художніх колективів – сценічні костюми, а також залучити до роботи фахівця з хорео-графії.

Ганна Дрогальчук із фольклорним колективом села Макарьово

6

Актуально

Будинок культури села Сторожниця Ужгородського району введений в експлу-атацію у 1966 році. У приміщенні є велика зала на 250 посадочних місць, кімната для гурткової роботи, кабінет директора і ху-дожнього керівника, костюмерна та фойє, дитячий ігровий і спортивний майданчики.

З 2012 року на посаді директора працює Йосиф Посипанка (освіта вища), художнього керівника – Мирослава Огразанська (освіта середня, стаж роботи – 9 років).

Матеріально-технічна база на хорошому рівні. З кінця 2012 року до жовтня 2016 року проводився капітальний ремонт будівлі. Ви-ділено кошти на одяг сцени. Отримали фі-нансову допомогу від Ротарі-Клубу «Kosice Classic» (директор Іванна Ленгова) і Рота-рі-Клубу «Ужгород-Скала» (директор Воло-димир Ігнат) для придбання звукопідсилю-ючої апаратури.

В установі працює 12 клубних форму-вань, в яких 178 учасників, один колектив удостоєний звання «народний» – це народ-ний чоловічий ансамбль «Бетяри».

Культурно-масові заходи проводяться систематично згідно плану. У 2016 році про-ведено 35 масових заходів, із них для дітей – 26. Оформлена виставка робіт декоратив-но-прикладного мистецтва «Умільці нашого села».

Будинок культури тісно співпрацює з благодійними організаціями – «Посмішка у подарунок» (м. Кошице, Словацька Респу-бліка), аніматорами-волонтерами, які при-їжджають із-за кордону на гурткові заняття і вчать дітей різних ігор, пісень тощо. Орга-нізовують виїзні концерти, де підтримують дружні стосунки з селами-побратимами Словацької Республіки, а хореографічний

ансамбль «Наша файта» і народний чолові-чий ансамбль «Бетяри» – неодноразові учас-ники фестивалів і благодійних мистецьких акцій.

Працівники закладу культури співпра-цюють з державними установами на терито-рії села, туристично-рекреаційними комп-лексами, з благодійним фондом «Доркас» села Тийглаш Ужгородського району, який також допомагає в покращенні матеріальної бази установи.

Значна увага приділяється відзначенню загальнодержавних свят, пам’ятних дат і по-дій, а також проведенню мистецьких заходів, спрямованих на патріотичне виховання мо-лоді, популяризацію української та словаць-кої культур.

З ініціативи працівників спільно з во-лонтерами району проводяться змістовні ма-сові заходи на підтримку наших воїнів, які захищають територіальну цілісність на схо-ді нашої держави. Учасниками гуртків, лю-бительських об’єднань і клубів за інтересами було виготовлено своїми руками подарунки та відіслано в зону АТО.

Члени оргкомітету-журі мали чудову можливість бути присутніми на святковій концертній програмі з нагоди 50-річного ювілею будинку культури.

Вся діяльність установи висвітлюєть-ся у районній газеті «Вісті Ужгородщини» та Інтернет-ресурсах.

Клубна установа села Дубриничі Пере-чинського району введена в експлуатацію у 1955 році як спеціально збудована споруда. Вона має зал на 220 посадочних місць, гурт-кова кімната і фойє. Нещодавно завершили капітальний ремонт.

Будинок культури села Сторожниця Ужгородського району

Наочне оформлення будинку культури села Сторожниця

7

Актуально

Завідувач клубу Лариса Магада (освіта базова вища, стаж роботи 13 років) ефек-тивно організовує роботу, визначає, планує, формує, здійснює і координує всі види ді-яльності установи, співпрацює з органами самоврядування, іншими державними уста-новами села, недільною школою церкви Ус-піння Пресвятої Богородиці.

Тут проводяться найрізноманітніші форми культурного дозвілля населення: концертні, конкурсні та ігрові програми, екскурсії і походи, індивідуальні бесіди та заняття в колективах. Неабияка увага приді-ляється місцевим народним умільцям.

При установі працюють постійно діючі та новостворені гуртки, любительські об’єд-нання, клуби за інтересами, а саме: вокаль-ний ансамбль «Ужаночка» (дорослий), во-кальний ансамбль «Візаві» (дорослий), дитя-чий фольклорний ансамбль, гурток худож-нього слова «Паросток» (дитячий), інстру-ментальний дует, любительське об’єднання «Намистинка» (вироби з бісеру), дискотека «Круїз».

Колективи художньої самодіяльності – активні учасники культурно-мистецького життя краю: районного свята вертепів і ко-лядницьких груп «Вертеп», розважально- ігрової програми «Свято дитячих мрій», Дня міста Перечин, обласних фестивалів лем-ківського народного мистецтва «Лемківська ватра» та ігрових програм «Грайлик–2016». Солісти клубу Крістіна Сербін і Мар’яна Пе-трище разом із завідувачем клубу виїжджа-ли для участі у масових заходах до сусідньої Словаччини.

Залучення додаткових коштів для забез-печення діяльності клубного закладу відбу-вається за рахунок проведення дискотек для молоді.

Висвітлення практики та досвіду роботи клубної установи подається в районній газе-ті «Народне слово», в блозі «Клубні устано-ви району» (http://perechinrbk.blogspot.com) тощо.

Будинок культури села Рокосово Хуст-ського району зданий в експлуатацію у 1964 році із глядацьким залом на 500 посадочних місць.

Матеріально-технічна база – одна з най-кращих в області. Протягом 2007–2011 років проводився капітальний ремонт, закуплено майже весь інвентар, необхідний для належ-ного функціонування закладу, а саме: 100 офісних і 300 м’яких стільців, столи, штори, одяг сцени та освітлення, комп’ютерна тех-ніка, відеонагляд.

За спецкошти установи в 2015 році було придбано два безшнурові мікрофони, пульт, оргтехніку, а у 2016 році – підсилюючу апа-ратуру та світломузику.

Спецкошти накопичуються за рахунок проведення дискотек, орендної плати тан-цювального колективу та надання примі-щення для масових заходів.

Після стихійного лиха (сильного градо-паду), який стався у червні 2016 року, повні-стю перекрито дах металопрофілем.

Нещодавно у приміщенні колишньої кі-ноапаратної облаштовано краєзнавчий му-зей.

Після закінчення Хустського культур-но-освітнього училища у 1971 році дирек-тором будинку культури була призначена Ольга Поп, яка й досі його очолює. За період роботи в закладі культури провела низку змістовних тематичних вечорів, різні за те-матикою свята, День села, проводи до лав ар-мії, виставки робіт народних умільців села, впроваджувались в життя нові обряди, орга-

Завідувач клубу села Дубриничі Лариса Магада та Іван Станко

Вокальний ансамбль клубу села Дубриничі

8

Актуально

нізовувалось дозвілля молоді, велась робота з дітьми тощо. Клубна установа багато років була базою, де проходили практику студен-ти Хустського культурно-освітнього учи-лища та Ужгородського коледжу культури і мистецтв. Тут проводяться районні семіна-ри працівників культури. Багато зусиль до-кладається, щоб залучити молодь до гуртків художньої самодіяльності.

Така насичена робота будинку культу-ри – результат активної співпраці з вико-навчим комітетом і депутатським корпусом сільської ради та безпосередньо із сільським головою Павлом Джугою, загальноосвітньою школою, дитячим навчальним закладом, ак-тивістами села, громадськими організація-ми, підприємцями.

Систематично проводяться тематичні вечори з патріотичного виховання: благо-дійні акції-концерти на підтримку Україн-ської Армії, відзначення Днів пам’яті та при-мирення, Незалежності України, захисника України, Збройних сил України тощо.

Стали популярними вечори-зустрічі з видатними земляками: доктором хімічних наук, професором Степаном Попом; акаде-міком, професором, заслуженим діячем нау-ки і техніки України Степаном Попом, який нещодавно перед рокосівчанами презенту-вав написану ним книгу про історію рідного села; відомим літературознавцем краю Васи-лем Попом, із письменниками, лауреатами Національної премії імені Тараса Шевченка Петром Мідянкою та Мирославом Дочин-

цем, вечір пам’яті заслуже-ного журналіста України Івана Чоповдія.

Цікаво та змістовно пройшло свято «Роде наш славний», на якому була представлена творча сім’я Куциків із Рокосова – заслу-жений майстер народної творчості України Ірина Куцик та її сестра Павліна Шимон, яка в селі Данило-во, де проживає, організува-ла народний історико-крає-знавчий музей «Хата у баб-ки Павліни». Оригіналь-ною знахідкою було родове дерево, на якому розмісти-ли всі прізвища рокосівчан, що сягають своїм корінням у сиву давнину.

Будинок культури села Рокосово Хустського району

Директор будинку культури села Рокосово Ольга Поп

Світлана Мендель, Ганна Дрогальчук, Марія Фула, Анатолій Барна, Тетяна Баняс, Ольга Поп

та викладачі школи мистецтв села Рокосово

9

Актуально

Систематично організовуються та прово-дяться виставки робіт народних майстринь.

Започаткування низки мистецьких ак-цій свідчить про те, що велика увага приді-ляється відродженню та збереженню народ-них традицій і звичаїв. Уже стали популяр-ними фольклорні фестивалі «Рокосовський мосток», «Рокосово колядує», конкурс писа-нок.

У селі студенти ДВНЗ «Ужгородський національний університет» збирають мате-ріали для фольклорної та діалектологічної практики. Зокрема, їм учасниками фоль-клорного колективу будинку культури було продемонстровано обряд «вінкоплетів», який зберігся до наших днів.

Належна увага приділяється і роботі з молоддю. Організовуються вечори відпо-чинку, інтелектуальні ігри, розважально- ігрові програми тощо.

Проводяться обмінні концерти учасни-ків художньої самодіяльності Рокосова із се-лами Вертеп, Бороняво, Стеблівка, Вишково, Велятино Хустського району.

Досвід показує, де керівництво села з ро-зумінням ставиться до проблем культури, допомагає створювати і покращувати ма-теріальну базу, розуміє значимість роботи клубного закладу, там завжди є позитивний результат.

Основним завданням клубу села Угля Тячівського району є і залишається збере-ження та розвиток культурної спадщини, за-безпечення духовних потреб громадян, під-тримка художньої творчості, створення та організація діяльності клубних формувань.

Уже понад тридцять років завідувачем клубу працює Олена Немеш (освіта середня спеціальна). У лютому 2011 року введено по-саду керівника драматичного колективу, а з

2015 року її замінено на художнього керівни-ка, яку нині займає Михайло Рудик (освіта базова вища).

Проведено капітальний ремонт будівлі.Чималу увагу приділяють працівники

сільського клубу роботі з молоддю. Пріори-тетними напрямками вважають виховання на основі етичних, моральних цінностей та популяризацію здорового способу життя. Для цієї категорії населення використову-ються активні форми роботи: тренінги, кон-курси, брейн-ринги, літературні ігри, зустрі-чі з цікавими людьми, поетичні конкурси, літературні головоломки тощо.

При установі працює дев’ять клубних формувань: ансамблі для дорослих – фоль-клорний, вокальний і солістів-вокалістів, а гуртки для дітей – драматичний і худож-нього слова. Також діють любительські об’єд-нання – «Вишивальниця», «Господарочка», «Чарівний клубок».

Тут проводяться такі культурно-мис-тецькі заходи: тематичні вечори, вечори-рек-вієми, дитячі ранки, бесіди з нагоди новоріч-но-різдвяних свят, Дня Святого Валентина, Міжнародного жіночого дня, Дня пам’яті та примирення, захисту дітей, Конституції, Хрещення Київської Русі, Незалежності, За-хисника України, Гідності та Свободи. А та-кож Шевченківські читання, Великодня ви-ставка писанок тощо.Клуб села Угля Тячівського району

Віра Кобулей і завідувач клубу села Угля Олена Немеш

10

АктуальноУчасники художньої самодіяльності по-

стійно беруть участь у районних конкурсах, фестивалях та урочистих заходах: «Вертеп», «До висот Шевченкового слова», «Писан-ка-мальованка», «Рушник вишиваний на щастя, на долю…» тощо.

Учасники гуртка художнього слова не-одноразово брали участь в обласному кон-курсі художнього слова імені Івана Ірляв-ського «Моя весна». Фольклорний колектив клубу частий гість музейних закладів – на районному заході «Музейні посиденьки» до Дня етнографа виступив із програмою «Уг-лянські вечорниці». У його репертуарі від-новлені старовинні народні обряди «Сватан-ня», «Вінки», «Скубілля» та інші.

18 вересня 2016 року Тячівським і Між-гірським районами вперше проводився об-ласний етнофестиваль «Закарпатська сваль-ба», у якому учасники колективу брали ак-тивну участь.

Клубний заклад оформлений багатьма стендами на актуальну тематику: «Наші та-ланти», «Народні умільці села», «Вони захи-щали Батьківщину», «Інформатор», «Герої не вмирають» тощо.

Оформлена чудова виставка робіт деко-ративно-прикладного мистецтва народних умільців села і куток старожитностей.

Культпрацівниками клубу систематич-но проводиться робота зі збору фольклор-них матеріалів, опису обрядів.

Будинок культури села Богдан Рахів-ського району почав працювати з 1967 року.

Приміщення пристосоване, розміщене на другому поверсі будівлі, де знаходяться глядацький зал із кількістю 300 посадочних місць, кабінет директора, художнього керів-ника, гурткова кімната та студія звукоза- пису.

Василь Лехман працює директором уже 10 років, а художній керівник Марія Ретіз-ник – 27.

Матеріально-технічна база досить на хо-рошому рівні. Зроблені косметичні ремонти. Із технічного оснащення є розмножувальна техніка – принтер, два комп’ютери, комп-лекти звукопідсилюючої та освітлювальної апаратур, радіомікрофони, комплект на-родних музичних інструментів, театральні костюми.

При будинку культури працює десять клубних формувань: художнього слова, два вокальні ансамблі (дорослий, дитячий), хо-реографічний колектив (дитячий), люби-тельське об’єднання «Різьбяр», клуб за інте-

ресами «Вишиваночка» та народний ама-торський фольклорний театр. У 2016 році він виступив на XXIII Міжнародному Гуцульсь-кому фестивалі й виборов звання лауреата другого ступеня. Учасники гуртка худож-нього слова неодноразово брали участь в об-ласному конкурсі українського художнього слова імені Івана Ірлявського «Моя весна».

Культурно-мистецькі заходи проводять-ся згідно планів роботи – загальнодержавні свята, пам’ятні дати і події тощо.

Велика увага приділяється тематичним заходам із військово-патріотичного і мораль-ного виховання, популяризації здорового способу життя, правовій освіті, організації вечорів відпочинку для молоді, дискотек, конкурсно-розважальних програм «Ну-мо, хлопці», «Ну-мо, дівчата», «Хочу стати зір-кою», «Все починається з любові» та інші.

Щорічно учасники художньої самоді-яльності виїжджають із концертною програ-мою до прикордонної застави, яка розташо-вана на території села.

Народні умільці та любительське об’єд-нання «Різьбяр» – постійні учасники виста-вок робіт декоративно-прикладного мисте-цтва, що організовуються в селі, районі та області.

Добре зарекомендували себе і дипло-манти обласного етапу Всеукраїнського ог-ляду-конкурсу клубних закладів у сільській місцевості, де члени оргкомітету-журі по-бачили хорошу матеріально-технічну базу, капітально відремонтовані клубні установи, активну культурно-дозвіллєву роботу, висо-кий фаховий рівень клубних працівників, їх відданість улюбленій справі.

Ганна ДРОГАЛЬЧУК, Людмила ВЕКЛЮК

Мирон Білінкевич, Марія Ретізник, директор будинку культури села Богдан Василь Лехман

11

Відлуння подій«ЧЕРВОНА РУТА» ЗНОВУ В УЖГОРОДІ

У суботу, 8 жовтня 2016 року, у примі-щенні Закарпатського обласного україн-ського музично-драматичного театру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв відбувся обласний відбірковий конкурс XV Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона Рута». Спільно з дирекцією фестивалю підготовкою та про-веденням відбіркового конкурсу займались управління культури Закарпатської облас-ної державної адміністрації та Обласний ор-ганізаційно-методичний центр культури.

20 конкурсантів (солістів та гуртів) з усієї області змагалися за перемогу. Компетентне

журі (голова Мирослав Мельник – виконав-чий директор фестивалю «Червона рута», Василь Стадник – фінансовий директор, ке-руючий концертно-гастрольною діяльністю фестивалю; Вікторія Фролова – начальник управління культури Закарпатської облдер-жадміністрації; Віктор Шостак – завідувач відділу народного мистецтва та етнографії Закарпатського краєзнавчого музею, керів-ник народного фольклорно-етнографіч-ного ансамблю «Ужгород» Ужгородського міського центру дозвілля – будинку куль-тури; Володимир Козачук – викладач ци-клової комісії «оркестрові духові та ударні інструменти» Ужгородського державного музичного училища ім. Д. Є. Задора; Ганна Дрогальчук – директор Обласного органі-заційно-методичного центру культури; Яна Садварій – солістка Заслуженого академіч-ного Закарпатського народного хору, ви-значило переможців, які представлятимуть наш регіон на всеукраїнському рівні у фіна-лі «Червоної рути», що відбудеться в одному з великих міст України.

Крім того, частина конкурсантів потра-пила до «резерву». Це означає, що до кінця цього року хтось із «резервістів» може бути також відібраний до фінальних змагань.

На жаль, цьогоріч номінація «укра-їнський автентичний фольклор» не була представлена.

Переможцями у жанрі «популярна му-зика» стали студентка Прикарпатського на-ціонального університету ім. В. Стефаника Вікторія Колосова; учень загальноосвітньої школи І–ІІ ступенів села Ільниця Іршавсько-го району Білозір Богдан; учениці Сокир-ницької дитячої школи мистецтв Хустського району Тудовші Ліля та Фреган Марина.

У жанрі «акустична музика» переміг Ро-ман Кинів. До слова, він – дипломант кон-курсу 2009 року (місто Чернівці) та перемо-жець відбіркового конкурсу 2014 року (місто Ужгород).

Підсумовуючи, голова журі Мирослав Мельник відзначив, що відбірковий тур фес-тивалю «Червона рута» для багатьох стане початком їхнього творчого шляху.

Мар’яна ЧЕГІЛЬМечіслава Черсак

12

Відлуння подій

АКУМУЛЮЮТЬ ДУХОВНІ НАДБАННЯНа базі Ужгородського коледжу культури і мистецтв регулярно проводяться об-

ласні курси підвищення кваліфікації працівників культури (завідувач Наталія Корі-нець). 13 жовтня 2016 року для слухачів курсів − категорія «Бібліотечні працівники» (бібліотек та філій) викладач коледжу Марія Стойка разом із провідним методистом Обласного організаційно-методичного центру культури, академіком Академії наук вищої освіти України, заслуженим діячем мистецтв України Іваном Хлантою провели лекцію «Формування нового покоління бібліотечних працівників та бібліотечна осві-та в контексті організації інформатизації суспільства».

Вони переконливо й обґрунтовано дово-дили, що бібліотека – це потужний інфор-маційний центр сучасності, де зосереджені тисячі думок, а бібліотекар – людина, котра ці думки упорядковує, доносить їх до корис-тувача, і не тільки надає послуги, але й аку-мулює у стінах бібліотеки найцінніші духов-ні надбання.

Сучасна бібліотека – це не лише сховище для книг, а й своєрідний електронний архів, місце, де можна отримати доступ до інфор-мації як на традиційних носіях, так і в елек-тронному вигляді.

Оскільки науковця постійно хвилює те, що багатющий фольклорний матеріал без-слідно зникає, ніким не записаний, не упо-рядкований і не опублікований, він націлю-вав курсантів цілеспрямовано записувати усну народну творчість. А маючи доступ до мережі Інтернет, викладати записи для озна-йомлення і загального користування.

Як науковець Іван Хланта особливу ува-гу звернув на фольклорне багатство Закар-паття, на унікальні видання народних пі-сень, записаних в останні двадцять років. Це збірники «Ой видно село» (2003), «Пісні Ір-шавщини» (2005), «Співанки закарпатських гір і долин» (2009), «Пісня над Дунаєм. На-родні пісні русинів (українців) Сербії» (2014) та ін. Вони, звичайно, мають велике пізна-вальне значення, з них наша молодь дізна-ється про те, як жив і боровся народ у мину-лому. З пісень кожне покоління, у тому числі й сучасне, засвоює нетлінні скарби духовної культури, збагачується морально-етичними й естетичними зразками, вигранює на них свої почуття, своє розуміння правди й краси в суспільстві і в самій людині.

Для слухачів надзвичайно цінними й повчальними виявилися розповіді про на-родні казки Закарпаття. На конкретних при-кладах Іван Хланта доводив, що казки – це життєдайна криниця мудрості й звитяги, думки й надії, високий політ фантазії і не-

здоланності людського духу. До цієї криниці припадали спраглими вустами цілі поколін-ня, з якої і сьогодні молодь черпає снагу для руху вперед, яка завжди напуватиме живою водою прийдешні покоління. Як приклади подавалися тексти зі збірників таланови-тих оповідачів Закарпаття: Михайла Галиці «Казки зелених гір» (1965), Андрія Калина «Казки одного села» (1979), Василя Королови-ча «Три золоті слова» (1968), Дмитра Юрика «Добра наука» (1995), Юрія Баняса «Казки та легенди з-під Хустського замку» (2016) та ін.

З висоти свого життєвого досвіду Іван Хланта переконливо стверджує, що важко переоцінити значення фольклору у справі формування етично стійкої та інтелектуаль-но розвинутої особистості. Завдяки худож-ній літературі й фольклору можна виховати у молоді всі ті якості, які неодмінно стануть їм у пригоді в житті.

Крім цього, Іван Хланта наголошував, що потрібно поглиблювати знання з мови, підвищувати мовну культуру, що є невід’єм-ною частиною патріотичного виховання молоді, розповідав про ті помилки, які най-частіше трапляються у нашому мовленні, та про способи їх подолання, про джерела зба-гачення нашої лексики. Своїми розповідями він намагався зацікавити слухачів, розбу-

Іван Хланта виступає перед бібліотекарями

13


дити їх уяву, заохотити до власних пошуків і ближчого знайомства з книжками і з бага-тьма іншими цікавими дослідженнями про культуру мовлення, що є, як правило, свід-ченням справжньої внутрішньої культури. Ця справа складна, тривала, потребує багато часу й зусиль.

Іван Хланта переконаний: якщо фести-валі та свята, фольклорні видання та книги художньої літератури будуть приваблювати гостей із усього світу, то саме культура стане тим локомотивом, що витягуватиме еконо-міку краю та України в цілому. Науковець закликав бібліотечних працівників постійно бути активними й доброчинними носіями всеукраїнських національних і загально-людських цінностей, утверджувати Україну українською за духом, здатною захистити себе від внутрішніх та зовнішніх ворогів.

Як досвідчений бібліограф Іван Васильо-вич запропонував бібліотекарям струнку, глибоко продуману систему опрацювання матеріалів для покажчиків про творчість письменників Закарпаття, поділився своїми враженнями, конкретними фактами, здобу-тими у згаданій сфері протягом свого жит-тя, що опубліковано у багатьох виданих ним книжках.

Висвітлюючи різні аспекти популяри-зації історико-культурної спадщини, Іван Хланта наголосив, що особливо важливо за-нурюватися у минуле засобами музейного простору у ході співпраці музеїв зі школами та бібліотечними працівниками. Як при-клад, пропонував відвідати народний літе-ратурно-мистецький музей села Копашново на Хустщині. Адже музеї є, на його думку, величезною складовою майбутньої освіти українського народу. Саме вони можуть ста-ти живими підручниками для дорослих і ді-тей. Сучасне покоління звикло зовсім інакше сприймати візуальні образи, інформацію. Тому працівникам таких установ варто на-вчитися відповідати новим потребам дітей і дорослих, які живуть у дуже динамічному світі. Іван Васильович переконаний, що саме регіональні музеї різних типів дозволять по-вернути українців до відчуття власної гідно-сті.

На завершення свого виступу Іван Хлан-та цілком слушно навів висловлювання зі Святого Письма, що стосується й роботи бі-бліотечних працівників: «Ви – світло світу… Тож нехай і ваше світло світить перед людь-ми, щоб вони бачили ваші добрі діла…» (Мт. 5: 14, 16).

Марія ГОМОЛЯК

Іван Хланта (другий ліворуч), Наталія Корінець (сидить перша праворуч) з учасниками семінару

14


ДО УЖГОРОДА З ВИСТАВКОЮУ Закарпатському музеї народної архі-

тектури та побуту 28 жовтня відкрилася ви-ставка творів образотворчого та декоратив-но-ужиткового мистецтва Анатолія Сакало-ша з нагоди його 60-річчя.

З ювілейною виставкою митця привіта-ли колеги-художники, друзі з Обласного ор-ганізаційно-методичного центру культури, шанувальники мистецтва. Принагідно за-ступник начальника управління культури Закарпатської облдержадміністрації Ілдико Молнар вручила ювілярові Почесну грамоту Закарпатської обласної ради.

До експозиції ввійшло понад 60 творів. А це – живопис, графіка та різьба по дере-ву. Творчі уподобання, як свідчать його ро-боти, досить широкі. Улюблені жанри мит-ця в живописі – пейзаж та натюрморт. Ху-дожник багато експериментує, шукає свою оригінальну систему образотворення. Він вдумливо ставиться до вибору сюжету, бага-то працює над композицією та колоритом, що робить його роботи впізнаваними. На його полотнах – звичні карпатські краєвиди отримують друге життя, нове оригінальне авторське звучання. Їм притаманні сокови-тий, дзвінкий колорит, експресивна та впев-нена манера виконання. Осібне місце в його творчості займає тематична картина. Автор намагається донести до нас свої думки, ідеї, використовуючи мову образотворчого мис-тецтва.

Окрім живопису та графіки, майстер активно займається різьбою по дереву. Це

кругла скульптура, рельєф та барельєф. Те-матика його творів багата й різноманітна. Центральне місце займає побутова темати-ка. Різьбяр любить зображати сцени із по-всякденного життя краян: збір винограду, процес виробництва вина тощо. Вагоме міс-це у його творчості займає національно-па-тріотична тематика. У його серці знаходять відгук суспільно-політичні події, що сколих-нули Україну. Революція Гідності надихнула його на створення роботи «Кобзар», яка сим-волізує утиски на свободу слова в Україні. Скульптор зображає кобзу закуту в кайдани, обвиту колючим дротом. Майстер вміло ви-користовує зрозумілі й поширені символи, що роблять ідею твору загальнодоступною. Він також створює роботи на сакральну те-матику. Кілька творів ввійшло до експозиції цієї виставки.

Анатолій Сакалош народився 28 вересня 1956 року у місті Хуст. У 1978 році закінчив Ужгородське училище прикладного мисте-цтва, відділ художньої обробки дерева. Ви-кладачі з фахових дисциплін Василь Свида, Іван Манайло, Шандор Петкі, Віктор Деми-дюк.

Уже понад 30 років мешкає у Берегові, де працював художником-оформлювачем і різьбярем, з 2002 по 2008 рік займався рес-таврацією та реконструкцією старовинних історичних і сакральних споруд у Чехії. В ос-танні роки зосередився на творчості.

З 1994 року – учасник різноманітних ви-ставок образотворчого та декоративно-при-

кладного мистецтва.Член Національної

спілки майстрів народ-ного мистецтва України, творчого об’єднання май-стрів декоративно-при-кладного та образотвор-чого мистецтва «Берег», народного творчого об’єд-нання художників і на-родних майстрів Хустщи-ни «Митець Верховини».

Роботи митця знахо-дяться у галереях і при-ватних колекціях в Укра-їні, Росії, Угорщині, Чехії, Голландії, Англії, Ізраїлю, США.

Володимир МИШАНИЧГабріела Андял, Атанолій Сакалош, Ілдико Молнар,

Ольга Сакалош, Валерій Дьордяк на відкритті виставки

15


Співає Роберт Гринюк

ВАМ ВІДПОЧИНОК ТІЛЬКИ СНИТЬСЯ…Дев’ятого листопада вся

Україна відзначала Все ук-раїнський день працівни-ків культури та майстрів народного мистецтва. У ті дні, коли інші люди актив-но святкують, культпраців-ники повинні працювати, щоб забезпечити їм гарний настрій. Без них не відбува-ється жодна культурно-мис-тецька акція. Щоб бути висо-копрофесійними, потрібни-ми суспільству, знаючими, творчими особистостями, вони повинні весь час вчити-ся, збагачувати свої знання, удосконалювати свій фахо-вий рівень.

Тому десятого листопада цикловою комісією менеджменту соціокуль-турної діяльності Ужгородського коледжу культури і мистецтв був проведений облас-ний семінар-практикум працівників куль-тури клубного типу на тему «Традиційне та модерне в діяльності сучасного працівника культури».

Відкрила семінар директор Ужгород-ського коледжу культури та мистецтв На-талія Шетеля, яка поздоровила присутніх із професійним святом і коротко охарактери-зувала ті завдання, які стоять перед виклада-чами комісії менеджменту соціокультурної діяльності в сучасних умовах. Також запро-сила до слова для привітання головного спе-ціаліста управління культури Закарпатської облдержадміністрації Світлану Мендель.

Керівник осередку громадської органі-зації «Патріот», член ради волонтерів при облдержадміністрації Павло Форкош провів майстер-клас, на якому демонстрував відео на патріотичну тематику. Його розповідь і пояснення про події на сході нашої держа-ви, висвітлення цих подій у засобах масової інформації, створення і поширення відео-роликів та їх сприйняття пересічним гляда-чем викликали емоційне обговорення серед учасників семінару.

З питанням «Інноваційні форми і ме-тоди роботи закладів культури клубного типу» виступила викладач-методист Ірина Кордобан.

Єлизавета Сівак, викладач вищої катего-рії, заслужений працівник культури Укра-їни розкрила тему «Задоволення соціаль-но-культурних потреб та ініціатив громадян засобами культурно-дозвіллєвої діяльності: нові підходи і старі традиції», у якій озна-йомила присутніх із нововведеннями, що передбачені у навчальному плані студентів спеціальності «Менеджер соціокультурної діяльності». Нагадала про традиційні фор-ми роботи та нові підходи до них сьогодні.

«Методи активізації глядачів до почат-ку заходу, під час проведення та після ньо-го» – така тема виступу з практичним по-казом викладача-методиста Людмили Ухач. Зал при проведенні практичного навчання, яке запропонувала Людмила Іванівна, був активним та, як завжди на її виступах, на-городжений подарунками. Вона також дала поради учасникам семінару, як треба писати сценарій і втілювати його на сцені.

Директор Обласного організаційно-ме-тодичного центру культури Ганна Дрогаль-чук виступила з питанням «Стан закладів культури клубного типу області на сучас-ному етапі», де були порушені проблемні питання клубних установ області, підведені підсумки обласного огляду-конкурсу закла-дів культури клубного типу, показана цікава презентація на цю тему. Вона також поради-ла присутнім, як покращити роботу клуб-них установ у сучасних умовах.

16


Учасники семінару-практикуму пе-реглянули розважальну програму «Вам відпочинок тільки сниться…» до дня пра-цівників культури та майстрів народного мистецтва, яку підготувала викладач-мето-дист Людмила Ухач зі студентами четвер-того курсу Продан Марією, Думнич Яною, Саксон Іриною, Сентимрей Наталією, Буряк Тамарою і Годьмаш Олександрою. Оригі-нально та органічно у програму заходу були включені вітання директора Обласного ор-ганізаційно-методичного центру культури Ганни Дрогальчук, заступника директора коледжу з навчальної роботи Оксани Телеп, голови сільської ради села Соломоново Гали-ни Малинич та виступ маленьких учасників гуртка клубу цього ж села, який підготувала завідувач клубу Наталія Цубера.

Сценарій масового заходу був побудова-ний таким чином, щоб кожен глядач відчу-вав себе учасником і творцем цього цікаво-го дійства. Питання активізації залу стояло перед викладачем-методистом Людмилою Ухач на першому місці. У програму вклю-чено різні форми роботи: вікторину про державні свята, інтерв’ю в залі, вручення призів тощо. І все це проводилось в ігровому плані. Клоуни вручили наймолодшому спе-ціалісту, методисту районного організацій-но-методичного центру народної творчості і культурно-освітньої роботи відділу куль-тури Ужгородської райдержадміністрації Олені Гайдук молоток, директору будинку культури села Макарьово Мукачівського ра-йону Надії Лазар – віник, а це означає, що клубний працівник повинен бути не тільки творчим працівником, а й спеціалістом із господарської частини: вміти прибирати, за-

бивати цвяхи, при потребі білити та багато чого іншого.

Дід Мороз і Снігуронька нагороджували призами та медалями клубних працівників за такими номінаціями: «Бізнесмен року», у якій переможцем стала завідувач клубу села Сіль Великоберезнянського району Анеліна Вацьо, «Мандрівник-турист» – ди-ректор будинку культури села Завадка Воло-вецького району Марія Півкач, «За співпра-цю з Обласним організаційно-методичним центром культури» – керівник районного організаційно-методичного центру народ-ної творчості та культурно-освітньої роботи відділу культури Ужгородської райдержад-міністрації Оксана Ільченко. Було багато й інших цікавих і захоплюючих моментів.

У заході використано номери, які підго-тували студенти коледжу під керівництвом викладачів – Ірини Шевцової, Єлизавети Бабяк, Ольги Толвай, Мар’яни Сухолової, Ро-мана Філяка, Галини Василик, Михайла Пе-трушевського та Нелі Швайгер.

Організатор цієї мистецької акції Люд-мила Ухач талановито розробила сценарій, знайшла цікавий хід заходу, сюжет, що зро-било його надзвичайно захоплюючим, весе-лим, і глядачам підняло настрій. Необхідно відзначити і чудове тематичне оформлення сцени, яке відігравало чималу роль у сприй-манні програми.

На завершення голова циклової комісії Єлизавета Сівак подякувала студентам і ви-кладачу-методисту Людмилі Ухач за чудово проведений відпочинок, який іноді клуб-ним працівникам тільки сниться!

Ганна ДРОГАЛЬЧУК, Людмила ВЕКЛЮК

Герої розважальної програми «Вам відпочинок тільки сниться…»

17


ЗА КУЛІСАМИ ХОЛОДНО? АБО РОЗПОВІДЬ ПРО ЗАКАРПАТСЬКУ ДРАМАТУРГІЮ,

АВТЕНТИКУ ТА МІСЦЕВУ СЦЕНУУ залі обласної організації Національної

спілки письменників України 15 листопада відбулася вельми цікава зустріч – перший об-ласний театральний форум на тему «Вплив сучасної драматургії на розвиток аматор-ського театрального мистецтва Закарпаття». Закарпатські драматурги мали змогу погово-рити з тими, хто сьогодні працює в район-них та сільських будинках культури, пере-ймається режисурою. Обласний організа-ційно-методичний центр культури вирішив провести зустріч саме в такому форматі, щоб письменники та місцеві режисери змогли поспілкуватися без посередників, віч-на-віч.

Розмова вийшла цікавою та насиченою, без зайвого офіціозу. Найперше голова за-карпатського письменницького осередку Василь Густі представив крайових драматур-гів, не забуваючи наголосити, що в них були великі й славні попередники. А це кілька десятків прекрасних імен. Іван Козак, Петро Ходанич, Дмитро Кешеля, Олександр Гав-рош розповіли про свою творчість. Є ціка-вий доробок і у Василя Густі, але він вважає, що набагато скромніший, аніж у колег. Тво-ри цих літераторів ставили на різних сценах України та за кордоном. Тож вони випробу-вані. Тим більше, що закарпатцям ближчий та зрозуміліший саме місцевий матеріал, ті проблеми, всередині яких вони живуть.

Катерина Гара, завідувач відділу народ-ної творчості та аматорського мистецтва Об-ласного організаційно-методичного центру культури, була безкомпромісною. Вона за-уважила, що багато хто зі сценаристів у на-

ших селах не знає навіть, що таке сценічне взуття і костюм. І деколи на сцену виходить у такому ж убранні, як на вечірку. Звичайно, існує таке поняття, як сценічний образ. Але деколи ефект від побаченого протилежний. Те, чи живе клуб, чи існує, видно зразу, пере-конує пані Катерина. Коли все прикрашено штучними квітами й геть усе припало пи-люкою, про велику активність говорити не доводиться. Прикро, коли в цей кризовий час колектив все ж знаходить кошти на по-шиття костюмів, а дотримуватися автенти-ки не збирається.

Також пані Катерина розповідає, що ді-євого директора клубу видно одразу. Бо вже по дорозі такого керівника всі смикають – коли буде репетиція? Тим більше, що сьо-годні тексти можна знайти якщо не в кожній бібліотеці, то в інтернеті.

Справи в цій галузі невтішні, бо гряде скорочення. А тим часом майданчиком для реалізації проектів можна назвати фести-валь імені Всеволода Майданного, на якому аматорські колективи мали б представити роботи. Є ще один фест для дітей та юна-цтва – «Юні зірки Мельпомени».

Оксана Шип, голова циклової комісії видовищно-театралізованих заходів Ужго-родського коледжу культури і мистецтв, роз-повіла про досвід у їхньому закладі. Було б добре, якби в таких закладах мали збірники, які б охоплювали всю нашу місцеву драма-тургію. Адже тут викладають відомі режи-сери, як-от Євгеній Тищук із Закарпатського обласного театру драми і комедії та заслуже-

Василь Густі Василь Шершун Дмитро Кешеля

18

Відлуння подійна артистка України Наталія Орєшнікова із Закарпатського академічного обласного теа-тру ляльок «Бавка».

Водночас пані Оксана з розумінням ста-виться до ситуації. Адже не в усіх сільських клубах є засоби, якими має володіти сучас-ний театр.

Одна з найактивніших учасників фору-му Марія Селменська – за те, щоб відзначи-ти справді гідних, завдяки яким сьогодні й живе село. Саме вони тримають нині людей навколо цікавих ідей.

Світлана Мендель, фахівець із управ-ління культури, пояснила, що процедура висунення працівників на звання має бути дотримана попри всі емоції.

Наприкінці виступив заслужений ар-тист України Василь Шершун. Він розповів, що останнім часом його творче життя – це готель – автобус – сцена. Важко порівнюва-ти ці часи зі студентськими, коли мав ща-стя знайомитися з роботами найкращих майстрів. А що вже казати про завідувача якогось сільського клубу. То було б чудово, аби ці люди мали змогу бодай час від часу поїхати на якісь яскраві вистави. Та якщо за-карпатський облмуздрамтеатр і приїжджає зараз у глибинку, то не в змозі привезти весь оркестр, усі декорації та навіть акторів.

Пан Василь також розуміє, що зарпла-та в завідувача клубу сьогодні мізерна. Для того щоб вижити, цим людям треба обро-бляти городи. Фактично, працівники куль-тури кинуті на виживання.

Але селекція все ж має існувати вже на рівні районів. Бо проблема глядачів є всюди.

Олександр Гаврош, Катерина Гара, Марина Жганич, Олена Мешко, Оксана Шип з учасниками форуму

У тому ж велелюдному Дніпрі в театрах – напівпорожні зали. Великі труднощі й із кадрами. Тобто, навіть не з кадрами. Бо до Ужгорода в різні часи приїжджало багато талановитих акторів. Але як бути з житлом? Пан Василь каже, що його однокурсники воліли залишитися в столиці. Там і зарпла-ти вищі, якщо працюєш, приміром, у Наці-ональному театрі, студії є цікаві, повчитися є в кого й підзаробити можливо на всіляких шоу. Вихід Василь Шершун бачить у тому, щоб відкрити факультет сценічного мисте-цтва при нашому рідному Ужгородському університеті. Тоді бодай не треба буде пере-йматися таким питанням, як житло для ак-тора.

Марина БОДНАР

Світлана Мендель

19


НА РАХІВЩИНІ ВІДБУЛОСЯ СВЯТО ТАНЦЮ

20 листопада в будинку культури се-лища Великий Бичків Рахівського району відбувся V обласний фестиваль народного хореографічного мистецтва імені Йосипа Волощука.

Привітали учасників фестивалю началь-ник управління культури Закарпатської обл-держадміністрації Вікторія Фролова, голова Рахівської райдержадміністрації Павло Баса-раба та голова Великобичківської селищної ради Йосип Божук, які у своїх виступах на-голосили, що такі фестивалі покликані від-роджувати і популяризувати народні танці Закарпаття.

Усе життя Йосип Волощук віддав вихо-ванню молодих танцюристів, прищеплював їм любов до народного танцю, тому й ста-вали вони учасниками багатьох колективів художньої самодіяльності. Народні ансамблі пісні і танцю «Лісоруб» та «Ялинка», якими він керував, були творчою лабораторією ба-летмейстера, що не зупинявся на досягнуто-му, не використовував уже відомий матеріал, а збирав і популяризував народні танці Ра-хівщини. Вивчав та обробляв етнографіч-ний матеріал, хореографічні елементи об-рядів у старожилів Великого Бичкова, Луга, Водиці та інших сіл краю.

Історично склалося так, що в Закарпатті протягом віків сформувався і багатонаціо-нальний репертуар народного хореографіч-ного мистецтва. Глядачі мали нагоду поба-чити угорські народні танці, які виконали колективи, що представляли угорську наці-ональну меншину (народний аматорський хореографічний ансамбль народного танцю «Ритм» будинку культури села Есень Ужго-родського району (керівник та постановник Тиберій Сабов), аматорський хореографіч-ний колектив «Бокрейта» будинку культури села Чома Берегівського району (керівник Ангела Решко-Пап, балетмейстер-поста-новник Георгіна Ботош), а також словацькі, румунські та німецькі народні танці.

Йосип Божук, Павло Басараба. Виступає Вікторія Фролова

Народний ансамбль пісні і танцю «Лісоруб»

20


вів треба шукати можливості, щоб учні, які закінчили дитячі школи мистецтв, залиша-лися і надалі. Також треба намагатися, щоб костюм відповідав хореографічному твору. Варто працювати над акторською майстер-ністю, технікою виконання рухів. Недопу-стимо, щоб у музичному супроводі звучали електронні інструменти».

На завершення свята начальник відділу культури Рахівської райдержадміністрації Володимир Шепета, голова журі фестивалю, заслужений працівник культури України Іван Пастеляк, член журі, заслужений пра-цівник культури України Мирон Герман та дружина видатного хореографа краю Ми-рослава Волощук подякували всім колекти-вам за участь у чудовому хореографічному дійстві.

Яна КАСАРДА-МИКИТА

Цьогоріч учасника-ми свята танцю були 13 колективів із дев’яти ра-йонів Закарпаття, а також гості: народний аматор-ський ансамбль танцю «Тайстра» (м. Івано-Фран-ківськ) та дівочий во-кально-хореографічний ансамбль «Панночка» (м. Львів). Управління культури Закарпатської облдержадміністрації нагородило всіх учасни-ків фестивалю подяками і цінними подарунками.

Також у рамках фес-тивалю відбувся облас-ний відбірковий тур V Всеукраїнського фести-валю-конкурсу народної хореографії імені Пав-ла Вірського. Конкурс-ні виступи тривали близько трьох годин. Компетентним журі було відібрано дев’ять колективів, які в березні 2017 року будуть

Зразковий ансамбль народного танцю «Джерельця Карпат»

Юні танцюристи

Вдячні глядачі

представляти Закарпаття на регіональному відбірковому турі в місті Львів.

Голова журі Іван Пастеляк після фести-валю поділився враженнями. Зокрема, він сказав: «Позитивним є те, що колективи збе-рігають та розвивають хореографічне мисте-цтво Закарпаття. Майже в кожному районі є колективи, на які можна рівнятися. Поряд із колективами, які мають певний досвід у роботі, з’являються нові. Однак висловив пропозицію більше уваги звертати на збере-ження та розвиток традицій і танців Закар-паття. На жаль, нині в області, крім ансамб-лів пісні і танцю «Лісоруб» із Великого Бич-кова та «Дружба» Ужгородського районного будинку культури, які мають танцювальні групи, більше не залишилося дорослих тан-цювальних колективів. Керівникам колекти-

21


ПРО ДОСЯГНЕННЯ – З ГОРДІСТЮ24 листопада 2016 року на базі кафедри

«Теорія музики» Львівської національної му-зичної академії імені М. В. Лисенка відбула-ся щорічна науково-методична конференція «Актуальні питання викладання музич-но-теоретичних дисциплін», в якій узяли участь викладачі циклової комісії «Теорія музики» Ужгородського державного музич-ного училища імені Д. Є. Задора Наталія Стинич та Катерина Кашшай.

З вітальним словом перед учасниками зібрання виступив народний артист Украї-ни, член-кореспондент Академії Мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, рек-тор Львівської національної музичної акаде-мії імені М. В. Лисенка, професор Ігор Пила-тюк, який зазначив мету і роль конференції для розвитку професійної вищої музичної освіти. Про основні напрямки провідних музичних кафедр Академії учасників кон-ференції інформували: завідувач кафедри теорії музики, кандидат мистецтвознавства, професор Оксана Письменна, завідувач ка-федри музичної медієвістики та україністи-ки, кандидат мистецтвознавства, професор Наталія Сиротинська, завідувач кафедри музичної фольклористики, кандидат мисте-цтвознавства, доцент Василь Коваль.

Конференція сприяла обміну педаго-гічним досвідом викладання музично-тео-ретичних дисциплін (з акцентом на теорію музики, гармонію, сольфеджіо та аналіз му-зичних творів) для ефективнішої підготов-ки та підвищення рівня знань випускників музичних училищ, зокрема потенційних

студентів Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка та інших про-відних музичних вишів України.

Викладач музично-теоретичних дисци-плін, голова циклової комісії «Теорія музи-ки» Ужгородського державного музичного училища імені Д. Є. Задора Наталія Стинич успішно презентувала три випуски унікаль-ної наукової збірки «Професійна музична культура Закарпаття: етапи становлення», Ужгород: Карпати. – 2005–2016.

У трьох збірках «Професійна музична культура Закарпаття: етапи становлення» вперше опубліковані наукові досліджен-ня основоположника професійної музики нашого краю композитора та першого ди-ректора музичного училища, а згодом про-фесора ЛНМА ім. М. В. Лисенка Дезидерія Задора «Коломийка в руській народній твор-чості», надруковані спогади видатного ет-номузиколога європейського рівня Володи-мира Гошовського «Були колись літа» з уні-кальними матеріалами щодо особливостей мистецького життя Закарпаття 1940–1960 рр. та багато матеріалів із аналізом композитор-ської творчості, виконавської, педагогічної діяльності видатних музикантів упродовж століття. Серед авторів – музиканти Словач-чини, Угорщини, України – академіки, док-тори мистецтвознавства, професори, доцен-ти, аспіранти, чиї імена добре відомі: Євген Станкович, Лев Венедиктов, Валентина Ку-зик, Наталія Кречко, Семіраміда Хосроєва, Дезидерій Задор, Юрій Костюк, Володимир Гошовський, Стефанія Павлишин, Мілій

22


Кобулей, Галина Конькова, Ярема Якубяк, Аза Рощина, Юрій Чекан, Богдан Луканюк, Юрій Ланюк, Йожеф Ермінь, Катерина Ці-рікус, Габріела Єнсен, Євген Іршаї, Людмила Червена, Василь Габорець, Оксана Лиховид, Любов Кияновська, Ігор Задорожний, Лю-домир Філоненко, Світлана Стегней, Тетяна Росул, Людмила Мокану, Інна Попова, Віра Мадяр-Новак, Віктор Теличко, Олена Коро-ленко, Олена Пруднікова, Михайло Світлик, Наталія Стинич, Юлія Тетерюк-Кінч, Віталі-на Тюпа-Павай та інші.

Наступна книга, про яку йшла мова, це – «Дитячий альбом» для фортепіано (Ужгород–Київ–Гьорлітц–Кройцлінген, 2016) викладача УжДМУ імені Д. Є. Задора, голови ЗО НСКУ Віктора Теличка. Як композитор він використовує оригінальні закарпатські народні пісні і танці або створює музику, ін-тонаційно близьку до музики різних народів світу. В альбом включені 17 п’єс у 2, 4, і 6 рук.

Катерина Кашшай, Наталія Стинич (стоять праворуч) із учасниками конференції

Непідробне зацікавлення викликали «Нариси з історії світової музики» у ше-сти випусках провідного теоретика нашо-го краю, фундатора теоретичного відділу музичного училища викладача-методиста Інни Попової. У них висвітлена творчість багатьох зарубіжних композиторів різних епох та стилів, чим заповнюється відсутність підручників із музичної літератури саме на українській мові.

На конференції також презентована навчально-методична розробка Віктора Те-личка «Поліфонія в творчості закарпатських композиторів» для викладачів та студентів музичних і музично-педагогічних училищ. Посібник спрямований на реалізацію твор-чих форм роботи, прийомів і методів на уро-ках поліфонії, практичне сприйняття полі-фонічних засобів і прийомів, оволодіння по-ліфонічним аналізом.

Виступ Н. Стинич викликав жваве заці-кавлення методичними здобутками викла-дачів циклової комісії «Теорія музики» Ужго-родського державного музичного училища імені Д. Є. Задора за останні 15 років роботи. Учасники конференції позитивно відмітили високий професійний рівень видань, їх нау-кову та пізнавально-просвітницьку цінність, збереження і розвиток традицій професій-ної музичної культури й освіти Закарпаття.

Наталія СТИНИЧ

23


ТЕАТРАЛЬНІ КОЛЕКТИВИ ЗМАГАЛИСЯ У ХУСТІ

25 листопада 2016 року в столиці Кар-патської України місті Хуст відбувся ІХ об-ласний фестиваль аматорських театральних колективів імені Всеволода Майданного, присвячений 90-річчю від дня народження знаного в краї митця, засновника та режисе-ра Хустського народного театру.

З цієї нагоди перед учасниками висту-пив кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри філології та суспільних дисциплін університету «Україна» Василь Андрійцьо – учасник першої вистави «Дай серцю волю, заведе в неволю» за драмою М. Кропив-ницього, прем’єра якої відбулася 27 листопа-да 1959 року.

За час керівництва драматичним ко-лективом (1959–1999) заслужений праців-ник культури України Всеволод Майдан-ний поставив понад п’ятдесят багатоактних прем’єр, у яких найчастіше виступав у голов-них ролях. Хустський народний театр під його керівництвом показував вистави у най-віддаленіших куточках Закарпаття, куди рідко навідувалися професіональні театри.

Цьогорічний фестиваль зібрав велику кількість шанувальників театрального мис-

тецтва. Глядачі мали змогу насолодитися різножанровими виставами.

За традицією першим на фестивалі виступив народний театр імені Всеволода Майданного Хустського районного будинку культури, який обрав для постановки п’єсу «Серна» відомого закарпатського письмен-ника, хустянина Олександра Сливки (1909–2007). Після того, як у лютому 2016 року ві-дійшов у вічність Василь Чорей, який керу-вав колективом з 2005 року, театр очолила молодий спеціаліст, випускниця Ужгород-ського коледжу культури і мистецтв Наталія Щадей. Опираючись на славну історію, вона змогла поєднати багаті традиції колективу зі свіжим поглядом на сучасні постановки.

В основі п’єси «Серна» лежить сімей-но-побутовий конфлікт. Мати-вдова нама-гається видати заміж доньку, яка покохала студента, за багатого банкіра всупереч її бажанням. Написана в 40-х роках минулого століття, за тематикою п’єса не втрачає акту-альності й нині. Під час роботи над виста-вою драматургічний матеріал автора було доповнено прологом та епілогом, від чого традиційний сімейно-побутовий конфлікт

Народний театр імені Всеволода Майданного Хустського районного будинку культури

24

Відлуння подійсягнув до площин ліричної драми з трагіч-ним фіналом.

А почалося все з того, що часті зустрічі студента-репетитора з математики Степа-на з дівчиною Тетянкою, яка готується до вступу в університет, переростають у палке кохання. Тетянка мешкає в гірському селі у своєї тітки – вчительки-пенсіонерки Марії, сестри батька. Батько Тетяни був лікарем. Але одного разу, поспішаючи рятувати по-роділю, загинув у дорожній аварії. Мати Те-тяни – Розалія – мешкає у місті.

Тетяна, у виконанні Наталії Щадей, – дівчина, яка успадковує від батька доброту і щирість, довіру до людей, любов до приро-ди, світу, мріє стати лікарем.

Степан, роль якого виконує Анатолій Барна, – спадкоємець художніх талантів ро-дини, став математиком, але з мистецтвом різьби по дереву не розлучався. У пролозі, за день вісімнадцятирічного ювілею Тетяни, молоді люди розкривають одне одному вну-трішній світ мрій і поглядів. Коли Степан дізнався про те, як Тетяна минулої зими вря-тувала від смерті поранену мисливцями лі-сову серну, за ніч до іменин вирізав із дерева фігурку лісової красуні. Це був подарунок, зроблений власними руками.

Мати Розалія, у виконанні Марії Фули, прагматична жінка, яка всіма хитрими і навіть примусовими засобами намагалась схилити до шлюбу свою доньку з п’ятдеся-тирічним банкіром Заремою, на що аж ніяк не згодна тітка Тетянки. Роль тітки, доброї і щирої людини, виконала Тетяна Баняс.

Роль Зареми у виставі підкорилася досвідченому учаснику театру Юрію Густею. Зарема – цинік і рвач, він іде до поставленої мети, як звірі, через підкупи і брехню, без жалості і болю до людей, до природи. Тому не випадково першим пострілом він вбиває серну, другим – Тетяну.

Емоційному та художньому спрямуван-ню вистави хустян слугує і вдало підібрані музичне та художнє оформлення. Невдовзі народний театр імені Всеволода Майданно-го з виставою «Серна» розпочне традиційні зимові гастролі.

Успішним був і показ уривку із вистави «Кум-мірошник, або Сатана в бочці» за п’є-сою Дмитра Дмитренка аматорами будинку

культури села Пузняківці Мукачівського ра-йону з режисурою Марії Полянич. У виставі задіяні четверо виконавців, де на першому плані фігурує виконавиця ролі Феськи (ак-торка Людмила Іванник). Вона добре володіє словом, пластикою, переконливо спілкуєть-ся з іншими виконавцями, виконує вплетені у сценічну дію народні пісні під живий су-провід. Упевнено тримає себе на сцені і ви-конавець ролі Мірошника Василь Тороні. Як для аматора він достатньо володіє актор-ською виразністю у слові, рухах та спілку-ванні з партнерами.

Варто відзначити ще одну деталь із ви-ступу мукачівців. Мова про молодого вико-навця Володимира Зареву, який експромтом замінив актора, що вибув. Безперечно, юнак має всі необхідні сценічні дані і якості для вступу на театральний відділ коледжу або університету. А це вже перспективне май-бутнє цього народного театру.

Особливо привернув увагу молодих гля-дачів – учнів Хустської гімназії – виступ сту-дентів-другокурсників Ужгородського коле-джу культури і мистецтв під керівництвом режисера-педагога, заслуженої артистки України Наталії Орєшнікової, які предста-вили уривок із п’єси І. Франка «Абу-Касимо-ві капці», хоча він і нагадував академічний показ із майстерності актора.

За таких умов літературний текст І. Франка сприймався як залік із сценічної мови, пластики та сценічного руху. Моноло-ги, діалоги, полілоги, об’єднані скульптур-ними композиціями, доповнені світлом і му-зикою, як намагання спрямувати сценічне дійство в ціленаправлене русло. Все це було цікаво, інколи привабливо, але за цим втра-чалася головна ідея твору, як така, що несе не тільки розважальний характер, а має міцну і глибоку за рівнем творчості І. Франка соці-альну основу.

На попередніх фестивалях аматор-ських театральних колективів ім. Всеволода Майданного народний театр Свалявського районного будинку культури завжди по-казував цікаві роботи. На цей раз аматори привезли літературно-музичну композицію «Ми не готові були до війни» у постановці режисера, керівника театру Маріанни По-пович. Композиція містить у собі декілька

25


епізодів, складених із сучасних подій, пов’я-заних із війною на Сході України.

Режисер М. Попович, вочевидь, і автор інсценізації, знайшла виразне і дохідливе рішення постановки, коли її учасники, ру-хаючись по колу, зупинялися на першому плані й із їхніх слів слухач і дізнавався про долю своїх близьких, які опинилися на пере-довій у двобої з російською агресією. Паузи між діалогами вдало заповнені музичними вставками, які емоційно підсилюють і до того трагічні наслідки військових зіткнень, а з ними – втрату близьких людей.

У художньому оформленні інсценізації використано символічні п’ять кольорів, де, зокрема, Чорний – носій Зла, Білий – Надії, Любові до рідної землі, України.

У фіналі інсценізації звучить Гімн Укра-їни як символ незалежності, незалежності духу нашого народу, віри в перемогу.

Універсальність композиції полягає ще і в тому, що нею можна закінчувати фіналь-ну частину будь-якої святкової концертної програми, масового тематичного заходу па-тріотичного спрямування.

Обласний фестиваль аматорських те-атральних колективів оцінювало профе-сійне журі, до складу якого увійшли: Євген Тищук – головний режисер Закарпатського обласного театру драми та комедії (голова журі), Іван Канюка – заступник начальника управління культури облдержадміністра-ції, заслужений працівник культури Украї-ни, Світлана Мендель – головний спеціаліст управління культури облдержадміністрації, Катерина Гара – завідувач відділу народної творчості та аматорського мистецтва Об-ласного організаційно-методичного центру культури, Василь Андрійцьо – кандидат мистецтвознавства, театрознавець, Віра Сте-пчук – завідувач декоративно-бутафорським цехом Закарпатського обласного українсько-го музично-драматичного театру імені бра-тів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв.

Журі непросто було визначити пере-можців, адже кожна вистава стала справж-нім феєрверком незабутніх вражень, емоцій, почуттів. А місця розподілились наступним чином:

– лауреат першої премії – народний те-атр Свалявського районного будинку куль-тури;

– лауреати других премій – народний театр імені Всеволода Майданного Хустсько-го районного будинку культури та колек-тив Ужгородського коледжу культури і мис-тецтв;

– лауреат третьої премії – народний те-атральний колектив будинку культури села Пузняківці Мукачівського району.

Дотримуючись положення фестивалю, було визначено переможців у таких номіна-ціях:

– «Краще виконання жіночої ролі» – Людмила Іванник за роль Феськи з вистави «Кум-мірошник, або Сатана в бочці» Дмитра Дмитренка.

– «Краще виконання чоловічої ролі» – Анатолій Барна за роль Степана з вистави «Серна» Олександра Сливки.

Голова журі, головний режисер Закар-патського обласного театру драми та комедії Євген Тищук відзначив, що сучасний ама-торський театр серйозно проймається про-блемами відродження української культури, підносить значення рідної мови, намагаєть-ся донести до глядача найкращі скарби наці-ональної спадщини.

Переможці отримали дипломи, подяки та цінні подарунки від організаторів фести-валю.

Замість висновків висловлю декілька порад. Проводити цей фестиваль у кінці листопада не зовсім вдала ідея, бо це уне-можливлює брати в ньому участь окремих колективів і виконавців, адже серед них ба-гато вчителів та учнів. Справа в тому, що ли-стопад переповнений різними шкільними заходами. Можливо варто перенести фести-валь на березень, ближче до Міжнародного дня театру.

Також вважаю, що доречним було б за-мість уривків багатоактівок, включити до показу одноактні п’єси в їх повному театра-лі. Разом із тим оголосити конкурс на напи-сання драматичних творів, що дало б змогу зблизити таким чином окремих драматургів із народними театрами, як це практикував у свій час народний театр у Хусті. На цій під-ставі виникає творча потреба для керівників драматичних колективів області – організа-ція курсів підвищення кваліфікації за фахо-вою програмою.

Василь АНДРІЙЦЬО

26


ХІІ ОБЛАСНИЙ ФЕСТИВАЛЬ «ЮНІ ЗІРКИ МЕЛЬПОМЕНИ»

9 грудня 2016 року в місті Берегово відбув-ся ХІІ обласний фести-валь дитячого та юна-цького театрального мистецтва «Юні зірки Мельпомени».

Цього року на фес-тиваль з’їхалися шіст-надцять дитячих та юнацьких творчих те-атральних колективів, з яких чотирнадцять із Закарпатської облас-ті: Іршавського, Вино-градівського, Мукачів-ського, Берегівського, Хустського, Рахівського районів та з міст Ужгород, Хуст, Мукачево, Виноградово, Берегово. А також два колек-тиви, які представляли міста Запоріжжя та Черкаси.

Відкрився фестиваль театралізованою композицію «Мельпомена», у виконанні підготовчої групи народного українського театру імені Ярослави Бандурович Бере-гівського міського будинку культури, во-кального ансамблю «Україночка», шоу-гурту «Стріт-Денс», зразкового танцювального ко-лективу «Атас» (режисер-постановник Ольга Матей, музичне оформлення Олександра Матей). Глядач побачив театралізоване дій-ство – прибуття на фестиваль богинь разом із музою Мельпоменою (Евеліною Андрей-ко). Традиційно прозвучав гімн фестивалю «Мельпомена» (музика і слова Олександра Матей). Усіх учасників конкурсу привітав двома мовами Мікулаш (Ері Давід, учасник народного угорського театру Берегівського міського будинку культури), який упродовж усього фестивалю нагороджував їх подарун-ками.

На урочистому відкритті з теплими привітаннями та побажаннями виступили заступник начальника управління культу-ри Закарпатської облдержадміністрації, го-лова журі, заслужений працівник культури України Іван Канюка, заступник міського голови Берегівської міської ради Надія Ловга та начальник управління культури Берегів-ської міської ради Оксана Радик.

Фестиваль започаткований у 2005 році і традиційно проводиться на базі Берегів-ського міського будинку культури. Ідея проведення належить режисерам народно-го українського театру імені Ярослави Бан-дурович Берегівського міського будинку культури. Організатори заходу – управління культури Берегівської міської ради. Співор-ганізатори – управління культури Закарпат-ської облдержадміністрації, Обласний орга-нізаційно-методичний центр культури.

Володарем гран-прі фестивалю стала українська дитяча театральна студія «Свія» (керівник Світлана Ємець, місто Запоріжжя), яка представила уривок із п’єси С. Горковен-ко «Кресало».

Лауреати першого ступеня:– зразковий театральний колектив «Ро-

синка» Мукачівської дитячої школи мис-тецтв № 2 (керівник Вероніка Тищук) за ури-вок із вистави «Мауглі» Р. Кіплінга;

– дитячий музичний театр «Райдуга» Закарпатського обласного палацу дитячої та юнацької творчості «Падіюн» м. Ужгород (керівник С. Лутак) за уривок із вистави «Ко-ляда».

Лауреати другого ступеня:– учні Широківської дитяної школи мис-

тецтв Виноградівського району (керівник Світлана Гелл) за уривок із п’єси «Коли зійде місяць» Н. Забіли;

– угорський театральний гурток Бере-гівського ОКЦНМ (керівник Єлизавета Ши-

Театральний колектив «Кекерчін» села Оросієво Берегівського району

27


рокаї) за інсценізацію народної казки «Ко-роль Матяш».

Лауреати третього ступеня:– зразковий музично-драматичний те-

атр «Пролісок» Іршавського районного бу-динку культури (керівник Василь Філеш) за інсценізацію твору Олександра Олеся «Ніч на полонині»;

– молодіжний театр-студія «Сучасник» ЦДЮТ м. Черкаси (керівник Ганна Борона) за уривок із вистави «Біжи, кошеня, біжи»;

– зразковий театр ляльок Виноградів-ського міського будинку культури (керівник Наталія Югас, режисер Василь Югас) за ури-вок із вистави-казки за мотивами твору «Ма-ленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері;

– підготовча група народного театраль-ного колективу будинку культури села Бобовище Мукачівського району (режисер Лілія Немеш) за уривок із вистави за п’єсою Дмитра Кешелі «Мармелада».

Дипломанти фестивалю:– театральний колектив «Первоцвіт» села

Великі Лучки Мукачівського району (керів-ник Олена Пацан) за уривок із мафіозного блокбастеру «Червона шапочка» Н. Дончук;

– учні шостого класу театрального відді-лу Хустської дитячої школи мистецтв (керів-ник Людмила Сміх) за інсценізацію україн-ської народної казки «Коза-Дереза» на новий лад;

Також було визначено переможців у та-ких номінаціях:

– «Краща дівоча роль» – учасниця теат-рального колективу «Експромт» Ужгород-ської дитячої школи мистецтв Славенка

Алевтина за роль матері у виставі «Науковий підхід» Бредбері.

– «Краще виконання сучасного твору» – театральний колектив «Екс-промт» Ужгородської дитячої школи мистецтв;

– «Краща хлоп’яча роль» – учас-ник Драгівської дитячої школи мис-тецтв Хустського району Гарастей Крістіан за роль сина в інсценізації «Герої не вмирають»;

– «За краще оформлення виста-ви» – зразковий театр ляльок Вино-градівського міського будинку куль-тури за уривок із вистави-казки за мотивами твору «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері.

Подяками за участь були відзна-чені:

– драматичний колектив Драгівської дитячої школи мистецтв Хустського району (керівник Ганна Слава-Турок) за уривок із вистави за п’єсою «Кайдашева сім’я» І. Нечуя- Левицького;

– драматичний колектив Драгівської дитячої школи мистецтв Хустського району, керівник Ганна Слава-Турок, за інсценізацію «Герої не вмирають»;

– театральний колектив «Кекерчін» села Оросієво Берегівського району (керівник Єріка Міговк) за уривок із казки «Філеміле» Яноша Арана;

– театральний колектив учнів відділу театрального мистецтва Хустської дитячої школи мистецтв (керівник Юлія Рєпіна) за уривок із вистави «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького.

Цьогоріч колективи представили яскра-ві та різноманітні за тематикою вистави – від інсценізації казок на новий лад до класич-них п’єс. Також глядач мав змогу насолоди-тися і постановками на різдвяно-новорічну тематику.

Переможці фестивалю нагороджені спе-ціальними призами від громадських органі-зацій та спонсорів.

Оргкомітет фестивалю висловлює щиру вдячність усім, хто допоміг провести дванад-цятий обласний театральний фестиваль, а також спонсорам: ТОВ «Котнар М», СП «Кун і Войтович», СП «Айсберг», ТОВ «Фрут Майстер Фудс», Берегівському діяконічному відділу Закарпатської реформатської церк-ви, приватним підприємцям: Кларі Імре, Во-лодимиру Бортнійчуку, Габріелі Зеленяк та іншим.

Ольга МАТЕЙ

Театральний колектив «Первоцвіт» села Великі Лучки Мукачівського району

28


ВИТИНАНКА ЯК ДЗЕРКАЛО ДУШІ НАРОДУВитинанка як різ-

новид народної образо-творчості має в Україні давні традиції. Їх вико-ристовували в хатньому інтер’єрі, в оздобленні печей, вікон, стін, мис-ників, полиць тощо. Ви-тинанкові паперові при-краси у різних регіонах України називали по-різ-ному: «вазони», «голуби», «дерево життя», «квіти», «павучки», «стригунці», «фіранки», «хрестики» тощо. З плином часу витинанки, як звичай-ні прикраси, поступово зникали з побуту разом зі зміною світогляду, ме-блів, планування житла.

У наш час мистецтво витинанки набуло свого «другого дихан-ня» і стрімко розвивається в індивідуальній творчості майстрів народного мистецтва. Техніка витинання успішно використову-ється для оздоблення книг, журналів, листі-вок, книжкових закладок. Сучасні майстри активно примножують традиції народного витинанкарства, розширюють його обра-зотворчі межі, поглиблюють композиційні структури, надають нового змісту.

15 грудня в Обласному організацій-но-методичному центрі культури пройшов обласний семінар-практикум «Витинанка як дзеркало душі народу: минуле, сучас-ність». У ньому взяли участь методисти де-коративно-прикладного мистецтва район-них і міських методичних центрів, відділів культури та майстри народної творчості.

Мета семінару – відродження та популя-ризація народної витинанки Закарпаття, оз-найомлення з її багатими традиціями, обмін досвідом роботи.

Відкрила захід директор Обласного ор-ганізаційно-методичного центру культури Ганна Дрогальчук. Вона привітала присут-ніх, відзначила необхідність вивчення та по-ширення мистецтва витинанки на теренах нашого краю.

Відомий науковець, кандидат мисте-цтвознавства, викладач Закарпатської акаде-мії мистецтв Роман Пилип ознайомив при-сутніх із історією витинанки, проаналізував її тісні зв’язки з іншими жанрами та видами мистецтва. Особливу увагу мистецтвозна-вець приділив українській витинанці, роз-крив її особливості.

Член Закарпатського обласного осеред-ку Національної спілки майстрів народного мистецтва України Емма Левадська розпові-ла про різноманітні техніки витинанки та орнаментальні мотиви, що характерні для Закарпаття. Йшлося також і про еволюцію цього мистецтва, його сучасний стан.

Про свій досвід роботи над витинанка-ми розповіли художник Сергій Глущук та досвідчені майстри Марія Купарь та Емма Левадська. Також відбувся майстер-клас зі створення витинанок.

Серед учасників семінару-практикуму були такі відомі митці краю, як Василь Фі-леш, Анатолій Сакалош, Іван Фотул, Ольга Гал та інші. Усі присутні мали гарну наго-ду ознайомитися із роботами майстрів ви-тинанки, спробували створити щось само-стійно.

Володимир МИШАНИЧ

Марія Купарь проводить майстер-клас

29

Творча майстерняНАТАЛІЯ СТЕГУРА: «УСЕ, ЧОГО Я ДОСЯГЛА

І МАЮ, – ЦЕ РЕЗУЛЬТАТ НЕВТОМНОЇ ПРАЦІ, ВІРНОСТІ СВОЄМУ ВИБОРУ»

Наталія Стегура – заслужений майстер народної творчості України – обдарова-ний митець, яка вже понад тридцять років плідно працює на мистецькій ниві в галу-зі декоративно-прикладного мистецтва. Її творчість тісно пов’язана з фольклором Карпат: казками, піснями, звичаями, що побутують у краї. Вона активно популяри-зує народне митстецтво. Твори митця надзвичайно теплі й позитивні, створюють гарний настрій.

– Нині, пані Наталіє, Ви відомий ми-тець, яка зробила помітний вклад у деко-ративно-прикладне мистецтво Закарпат-тя, України. Але всі ми – родом із дитин-ства. Якими були Ваші дитячі роки?

– Я народилася і зростала в мальовни-чому гірському селі Раково на Перечинщи-ні, що розташувалось у Турянській долині. Тоді у рідному селі не було оселі, де би не займались вишивкою, ткацтвом, в’язанням. Рукотворна краса оточувала мене з дитин-ства, була частиною побуту. Добре пам’ятаю кросна, що займали більшу частину кім-нати, здавалось, вони стояли там завжди – простий та водночас загадковий ткацький верстат, на якому творилась краса – строка-ті доріжки, що розквітали вигадливими ві-зерунками та квітами. Ці кросна не давали мені спокою, вони оживали, скрипіли, коли бабуся приводила їх до руху, натискаючи на педалі, водила човником та гепала бердом. Я хотіла допомагати, сідала на коліна, заби-рала човника, просила навчити творити це диво. Згодом уже знала як краще підібрати кольори, навчилась ткати візерунки.

– Пані Наталіє, розкажіть, будь ласка, трохи про батьків.

– Я зростала в простій родині. Однак батько, Іван Васильович, будучи звичайним водієм, не повіриш, любив займатися рукоді-ллям, навіть пошив якось мамі сукню. Мама, Ганна Василівна, економіст за освітою – обда-рована та сучасна жінка. Вона має чудовий вроджений смак, намагається оточити себе красою у всьому – побуті, одязі, зовнішньо-му вигляді. У моєму дитинстві було багато доброти та турботи з боку близьких та рід-них. Я жила в любові та гармонії, слухала чудернацькі дідові казки, мріяла та фанта-зувала. Цей прекрасний чарівний світ ди-тинства залишився зі мною. Звідти я черпаю натхнення, багато моїх творів мають сюже-ти, що родом із дитинства. У школі дуже лю-била свою першу вчительку Марію Малеш, з якою донині підтримую теплі дружні сто-сунки. Я гарно писала твори та вірші, завж-ди співала в хорі та брала участь у шкільних виставах. Пригадую, був конкурс шкільних театрів району серед учнів старших класів. Мене теж взяли, дописавши два роки. Пам’я-таю, це була вистава «Тополя» за баладою Тараса Шевченка. Мою гру гарно оцінили і відтоді називали мене артисткою. Взагалі, я була активною ученицею, брала участь в олімпіадах, випускала стінгазету, оформ-ляла шкільні вечори… Усього й не прига-даю. За відмінне навчання отримала путівку в «Молоду гвардію» в Одесу, що для сільської дівчини було визначною подією. У ті роки всі учні дуже любили уроки фізкультури. Я до-бре бігала і стрибала у довжину, була навіть рекордсменкою у масштабах школи. І вза-галі, я завжди була у русі, сповнена енергії, здавалося, що можу на хмари злетіти. Знала в горах та навколишніх лісах всі стежки, по-лянки, потічки. Чудові, незабутні чарівні ди-

30

Творча майстернятячі роки, згадуючи які на серці стає тепло та щемно…

– Пригадайте, коли почали малювати?– Відколи себе пам’ятаю. Я завжди гар-

но малювала, ліпила, тому після закінчення школи вирішила вступати до Ужгородського училища прикладного мистецтва. Певною мірою це була мамина ідея, адже в 15 років ще не зовсім знаєш чого хочеш. Тож, я спро-бувала і вступила.

– Якими були Ваші студентські роки?– Йшов 1974 рік… Нове середовище, нові

друзі, знайомі, новий спосіб життя. Переді мною відкрився світ мистецтва, про який я мріяла, яким жила. В училищі тоді пра-цювали знані митці і педагоги – Шандор Петкі, Агнеса Бачинська, Василь Петрець-кий, Василь Свида та інші. Навчалась я на відділенні «художня кераміка», де фахові дисципліни викладали талановиті худож-ники-керамісти Людмила Аверкієва, Магда-лина Пуглик-Белень. Це був цікавий період в історії мистецтва краю, коли митці почали шукати нові форми для кераміки у плані фі-гуральної пластики, поряд із традиційними для Закарпаття тарелями, глечиками, ваза-ми, почало формуватися нове світосприй-няття, що виражалося у нових декоративних формах, барвах, новій філософії мистецтва кераміки. Я щиро захоплювалася роботами своїх учителів і мені здавалося, що я ніколи не досягну їхнього рівня професіоналізму. Тільки з роками зрозуміла скільки потрібно праці й наполегливості, фантазії, щоб сказа-ти щось своє у мистецтві, не бути схожим на інших, виробити свій стиль. Тоді ж, все було просто й легко – життя було попереду, незві-дане, обов’язково щасливе, радісне та успішне.

– Як склалася доля піс-ля закінчення училища?

– Закінчивши з відзна-кою училище, по розподілу пішла працювати на Бере-гівський керамічний завод, один із кращих у краї. Але, попри те, це були не най-кращі роки у моєму житті. Я була глибоко розчарована неприглядною дійсністю на заводі. Холодні брудні цехи восени і взимку, пи-люка і спека влітку, трудова дисципліна. Виявилося, що на заводі потрібно робити

те, що каже начальство, а за творчість треба було забути. Я працювала там у майстерні, розробляла зразки виробів для серійного ви-робництва. За рік розробила декілька взірців керамічних виробів. Було нелегко. Але, дя-кувати Богу, незабаром перебралася на ро-боту в майстерні Художфонду, де працюва-ли кращі митці краю і куди потрапити було дуже важко. Тоді там працювали відомі ху-дожники-керамісти – Ендре Гіді, Ганна Гор-ват, майстри ткацтва – Наталія Герц, Лариса Бровді, Тетяна Чувалова, різьбярі – Василь Свида, Василь Сідак та інші відомі майстри, чиї імена – вже історія. Вони творили обра-зотворче мистецтво краю, що здобуло ви-знання далеко за його межами.

– Чим Ви займалися в Художфонді?– У майстернях Художфонду панувала

творча атмосфера, було більше свободи, то-лерантності у стосунках між працівниками. Тож на новому місці роботи працювала із запалом, багато й наполегливо вчилась у ко-лег. До таємниць майстерності доходила са-мотужки. Розробляла зразки декоративних виробів, які затверджувались спеціальною комісією у Києві за результатами виставок, що проводились там щорічно. Об’єм робо-ти проводився величезний. Нині, згадуючи, дивуюсь звідки бралися сили, щоб створити таку кількість робіт. Що цікаво, тоді продук-ція, яку ми виготовляли, користувалася не-абияким попитом як у союзних республіках, так і за кордоном.

– Коли Ви почали брати участь у ви-ставках?

– Виставкову діяльність розпочала ще у 80-х роках, працюючи у Художфонді. Бра-

Наталія Стегура, Емма Левадська, Олена Каменца, Марія Митрик. На відкритті виставки. 2010 рік

31

Творча майстерня

ла участь в обласних, республіканських, всесоюзних виставках. Вивчала закарпатські культурні традиції, обрядово-звичаєвий світ Турянської долини, щоб потім втілювати їх у своїх роботах. У цей період, гадаю, були створені мої найкращі тематичні роботи: «Дідові казки», «На лавочці», «Колискова», «Залицяння». Пісенна народна творчість краян надихнула мене на створення таких робіт, як «Чому сь, мила, така смутна?», «Ой Марічко, чічері», «Під вишнею, під череш-нею». Ці роботи не ілюстрації до відомих лемківських пісень. Це – спроба втілення народної пісні, її настрою в матеріалі, через власну систему образотворення. Зробити це – важко і цікаво водночас. Чи вдалося мені це зробити, – судити мистецтвознавцям, моїм шанувальникам. Відзначу, що деякі мої твори тих років були закуплені музеями де-коративно-прикладного мистецтва Москви та Києва, і, гадаю, зберігаються там донині. Робота у Художфонді сприяла моєму твор-чому зростанню, була гарною школою, що сформувала мене як художника-кераміста.

– 90-і роки – період глобальних соці-ально-політичних змін на пострадянсько-му просторі. Якими були ті роки для Вас?

– Розпад Союзу Радянських Соціалістич-них Республік спричинив корінні зміни як в економіці України, так і політиці. До слова, наслідки цих процесів ми відчуваємо дони-ні. Цей період був важким випробуванням для більшості митців, бо вони були кинуті напризволяще. Держава вже не опікувала-ся ними. Система розвалилася і мистецтво, що було покликане їй служити, стало про-сто непотрібне. Більше того, частина митців своїми творами, свідомо чи несвідомо, спри-яли руйнуванню радянської системи. Канув у Лету Художфонд, роботи не було. Україна здобула незалежність. Треба було вижива-ти, шукати де і як заробити гроші на життя. Але, попри всі труднощі, я ніколи не поли-шала своєї улюбленої справи, продовжувала займатися керамікою. Було по-всякому, і кра-ще, і гірше… На початку 90-х була створена Національна спілка майстрів народного мистецтва України, що об’єднує митців, які працюють у руслі народних традицій, ви-вчають, підтримують і розвивають їх. Я теж, до слова, поповнила їхні ряди. У період не-залежності змінився формат та підходи до роботи. Треба було не тільки творити, але й думати, хто, де, й коли купить твою роботу. Формується ринок, що диктує свої умови.

Так чи інакше, митець стає залежним. Зно-ву залежним… але вже не від системи, а від замовника. Отож, я стала працювати на за-мовника, налагодила партнерські стосунки з галереями України і не тільки. За період творчої діяльності брала участь у багатьох групових виставках як в Україні, так і за кор-доном. Мої роботи знаходяться у багатьох країнах світу. Однак, моя персональна ви-ставка відбулася кілька років тому з нагоди 50-річчя.

– Які враження залишились у Вас піс-ля виставки?

– Враження найприємніші, незабутні. Я довго й ґрунтовно готувалася до цієї ви-ставки, адже хотіла зібрати й показати свої найкращі роботи. Гадаю, мені це вдалося, я задоволена тим, як вона пройшла. За її ре-зультатами мені присвоєно звання «Заслу-жений майстер народної творчості України». Може це і не скромно, але я була цілком со-бою задоволена. Я почула безліч схвальних відгуків про свої роботи, що створювало під-несений настрій, робило мене щасливою.

– У якій техніці Ви працюєте нині?– За десятиліття роботи з глиною я ба-

гато експериментувала, шукала щось своє, оригінальне й неповторне. Нині я багато працюю в техніці гнутого пласта. Мене ці-кавить соціально-побутова тематика. У моїх роботах багато мініатюрних деталей, декору, імітації вишивки, деталей вбрання, що ство-рює певний етнографічний колорит. Окре-мим напрямом своєї творчості, вважаю, ство-рення керамічних квіткових композицій.

– Пані Наталіє, а які особливості кера-міки, цього найдревнішого на Землі мис-тецтва?

– Кераміка – це перш за все дуже склад-ний технологічний процес. Він завжди від-критий для експериментів і сповнений незвіданих ще таємниць. Майстер-кераміст ніколи на сто відсотків не знає, яким стане його виріб після випалювання, адже резуль-тат залежить від багатьох дрібниць, передба-чити які не завжди можливо. Іноді навіть від настрою майстра. А тому кожна робота ори-гінальна й неповторна, як кожна хвилина нашого життя. Щоб щось створити, потріб-но багато часу, уміння, терпіння. Але цього, звичайно, замало. Ще треба мати й талант, або хоча би здібності й бажання працювати.

– Як живеться митцеві нині?– Уже пройдено чималий життєвий

шлях, на якому було і хорошого і погано-

32


го вдосталь. Жінці-художнику завжди було складно жити, тому що ніхто не звільнить її від звичайних жіночих обов’язків, яких у неї незрівнянно більше, ніж у чоловіків. Наші жінки, змучені буденністю, інколи забува-ють, що вони своєю добротою підтримують рівновагу в такому непривітному нинішньо-му світі, втримуючи його на краю безодні.

– Пані Наталіє, вже другий рік Ви пра-цюєте завідувачем народного етнографіч-ного музею, який працює при Обласному організаційно-методичному центрі куль-тури. Розкажіть, будь ласка, трохи про му-зей і Вашу роботу.

– Отак живеш, працюєш у звичному рус-лі, здається, все йде своїм шляхом і нічого не зміниться. Однак, коли запропонували роботу в Обласному організаційно-методич-ному центрі культури, я подумала й погоди-лась. Адже я завжди цікавилася й постійно вивчала народну культуру краян у всіх її проявах, що знаходить своє втілення в моїх роботах. Нині маю можливість безпосеред-ньо вивчати народне мистецтво, спілкува-тись із майстрами, які володіють таємниця-ми ремесла. А це вишивка, ткацтво, різьба по дереву, гончарство тощо. Час від часу в сті-нах нашого закладу організовуємо різні те-матичні виставки, майстер-класи для дітей і дорослих. Особливу увагу, звичайно, при-діляємо дітям. Вважаю, що така робота дуже важлива для збереження і розвитку нашої культури. Мені цікаво і я цілком задоволе-на, хоча для творчості й залишається менше часу. Але головне, як на мене, жити в злагоді з собою і світом.

– У чому, пані Наталіє, запорука Вашо-го щастя, успіху?

– Я безмежно щаслива, що можу своїми творами принести людям радість, естетич-ну насолоду, викликати усмішку на обличчі. Нині я можу впевнено сказати, що я самодо-статня жінка, маю певні досягнення, творчі плани на майбутнє. Попри всі негаразди, що були в моєму житті, я щаслива, бо маю на-дійний тил – коханого чоловіка, який завж-ди розуміє і підтримує мене, чудових дітей – сина та невістку, а ще – онука, який радує мене щомиті, з яким можу спілкуватися без кінця.

Усе, чого я досягла і маю, – це результат невтомної праці, вірності своєму вибору, чес-ності перед собою та навколишнім світом.

Наталія Стегура народилася 9 січня 1959 року в селі Раково Перечинського району Закар-патської області.

У 1978 році закінчила Ужгородське учи-лище прикладного мистецтва. Працювала художницею на Берегівському керамічному заводі. У 1979–2006 роках – в Закарпатському художньо-виробничому комбінаті художни-ком-керамістом.

Член Національної спілки майстрів народ-ного мистецтва України з 2001 року. Заслу-жений майстер народної творчості України (2009). З 1979 року бере участь в обласних та всеукраїнських виставках, з 1980 – у міжна-родних виставках (Чехословаччина, Австрія, Німеччина).

Розмовляв Володимир МИШАНИЧ

Наталія Стегура з Ганною Когуткою (ліворуч) та Оленою Ваш (праворуч) у народному етнографічному музеї Обласного організаційно-методичного центру культури. 2015 рік

33


«ЧАРІВНИЦІ»–25!А пісня – це душа. З усіх потреб потреба.Лиш пісня в серці ширить межі неба.На крилах сонце сяйво їй лиша –Чим глибше пісня, тим ясніш душа.

24 листопада у святковій залі Сваляв-ського районного будинку культури відбу-лася прекрасна подія – святкування 25-річчя народного вокального ансамблю «Чарівни-ця».

Підготовка до ювілею проводилась заз-далегідь, адже і керівники, і учасниці колек-тиву намагалися запросити всіх попередніх учасниць, а також прихильників вокального жанру. І справді, глядачів зібралося чимало, адже на Свалявщині цей колектив відомий і користується великою шаною та повагою. Коли дівчата виходять на сцену і починають співати, мимоволі забуваються проблеми та домашні клопоти. Вони заворожують своїми голосами, сценічними образами, кожне сло-во із пісні стає доступним і торкається струн душі слухачів.

Ведуча урочистої події Неля Алекса-нич розпочала з історії створення колекти-ву. 25 років назад виникла ідея організува-ти ансамбль клубних працівників району. Вокальний ансамбль був створений у квітні 1991 року. І першими його учасницями ста-ли справжні любителі пісні, які приїжджали на репетицію з різних куточків Свалявського району. Мабуть пісня причарувала їх, і тому назва колективу виникла сама собою – «Ча-

рівниця». Жоден концерт не обходився без участі цього вокального ансамблю.

Першим керівником колективу був Ва-силь Циганин, учитель музики і співів, а у 1998 році керувати колективом почав та-лановитий, обдарований, закоханий у пісню викладач дитячої школи мистецтв – Олек-сандр Колесніков. Велику увагу він приді-ляв добору репертуару колективу, проводив систематичні змістовні репетиції, на яких вчив кожну партію з учасницями і тому ви-вів колектив на професійний рівень. При-гадую, з якою любов’ю та ніжністю ставив-ся він до кожної учасниці колективу. Після злагодженого виконання пісень він завжди промовляв: «Мої ви чарівниченьки, мої кра-сунечки».

Віртуозна гра керівника на акордеоні за-хоплювала учасниць і вони віддавались спі-ву всією душею, не залишаючи байдужим жодного слухача в залі.

З самого початку створення ансамблю у ньому брали участь Оксана Когут, Ольга Матушак із села Родниківка, Світлана До-рош із села Пасіка, Світлана Лофинець із села Сусково, Марія Фільо із села Березники, Ганна Мариненць із Сваляви, Тетяна Грабар із села Неліпино, Цанько Надія із села Чер-

Народний вокальний ансамбль «Чарівниця». 2016 рік

34


ник та інші. Склад вокального ансамблю кожен рік змінювався і пізніше в ньому спі-вали не менш талановиті учасниці: Марина Гор нордь із села Голубине, Наталія Шовшка із села Керецьки, Ніна Уліганець із села Со-лочин, пізніше до них приєднались і мето-дисти районного центру культури і дозвіл-ля – Неля Головнич, Ірина Ляхович, Світлана Дербаль, Тетяна Зізда, Олена Скакун, а зго-дом до колективу увійшли Ірина Сидор, Ма-ріанна Попович та Мар’яна Пішковцій.

У репертуарі ансамблю пісні: «Червоні маки», «Чарівна скрипка», «Зачаровані сло-ва», «Тиха вода», «Білі лілеї», «Верба над во-дою», «Гиля, гиля сірі гуси» та багато інших.

Працюючи з ансамблем, керівник вдих-нув нову енергію, дав натхнення його учас-никам, працював над новими піснями. Та-ким чином створився музично-грамотний колектив, який виступав на багатьох район-них та обласних концертах.

Душею всіх концертів було сімейне тріо Зіздів – матері Тетяни Іванівни і її доньок – Світлани та Юлії, а також чудова солістка Людмила Лізанець.

Відрадно, що при вокальному ансамб-лі «Чарівниця» талановитим музикантом Олександром Колесніковим було створено вокальний дует «Жасміни» у складі Тетяни Зізди та Людмили Русин, який плідно пра-цював та неодноразово ставав лауреатом Всеукраїнського пісенного фестивалю імені Михайла Машкіна.

За високу майстерність, належний про-фесійний рівень виконання творів у 2003 році вокальному ансамблю «Чарівниця» було присвоєно звання «народний».

На жаль, О. Колесніков передчасно пі-шов із життя, але колектив не припинив

свого існування, його замінив досвідчений музикант Ігор Ропонич. Старий репертуар не від-хилив, а лише відшліфо-вував виконання пісень і поповнював новими.

І зазвучали дзвінко-голосо українські народ-ні пісні, а також твори відомих сучасних ком-позиторів Закарпаття та всієї України. За час його керування вокальний ансамбль досяг високої виконавської майстерно-

сті, був учасником багатьох мистецьких за-ходів та свят.

Завдяки натхненній праці колектив не-одноразово нагороджувався дипломами, грамотами, подяками. Але, на жаль, Ігор Ро-понич передчасно пішов із життя.

З 2008 року колективом керував талано-витий музикант, викладач відділу «Народні інструменти» Свалявської дитячої школи мистецтв Євген Цанько, який проявив себе як хороший організатор і творча особистість.

Нині колективом керує молода, енергій-на Сніжана Гнаткович, акомпанує – викла-дач Свалявської дитячої школи мистецтв по класу акордеону Юлія Мартін, яка віртуозно володіє інструментом. Вона – лауреат Між-народного фестивалю-конкурсу дитячого, юнацького та молодіжного мистецтва «За-карпатський едельвейс» (2012), Всеукраїн-ського конкурсу «Голос країни» (2015). Наго-роджена грамотами і дипломами.

Нині в ансамблі 13 учасниць, серед них працівниці районного будинку культури (Тетяна Зізда, Світлана Дербаль, Маріанна Попович, Ліліана Годя, Каріна Галега, Оле-на Проць, Неля Алексанич), завідувач клубу села Уклин Людмила Лізанець, педагог Те-тяна Мартін, працівниця Укрпошти Олена Проць, які закохані в народну пісню, лю-блять співати та дарувати глядачам пози-тивні емоції від майстерно виконаних, як лі-ричних та патріотичних, так і жартівливих творів. У репертуарі колективу українські та закарпатські народні пісні, твори сучасних авторів, а також колядки.

Ансамбль – постійний учасник культур-но-мистецьких акцій, районних та обласних фестивалів, виступає з концертами перед відпочиваючими у санаторіях «Квітка По-

На концерті до Дня молоді. Місто Свалява, 2012 рік

35


лонини», «Кришталеве Джерело», «Сонячне Закарпаття» Свалявського району та «Кар-пати» Мукачівського району. Нагороджений грамотами та подяками.

Для «Чарівниць» важливо, що до них на свято завітали поважні гості: перший заступ-ник голови Свалявської райдержадміністра-ції Василь Русин, голова районної ради Ми-рослава Ливч, начальник відділу культури і туризму Наталія Шелеп, заступник дирек-тора Обласного організаційно-методичного центру культури Оксана Попдякуник. Вони промовляли щирі слова подяки та нагород-жували колектив грамотами і подарунка-ми. Приємною несподіванкою була поява дитячого вокального ансамблю «Сонечко» Будинку школяра, учасниці якого, крім ви-конаних пісень, вручили вітальні листівки, виготовлені власними руками. Усім припав до душі і виступ колишнього керівника ан-самблю Євгена Цанька, який щиро радіє за його успіхи.

До свого 25-річчя ансамбль отримав при-ємний подарунок – нові сценічні костюми. Ініціатива пошиття нових костюмів виник-

ла у нового керівника колективу Сніжани Гнаткович. Мрія здійснилася завдяки голові районної ради Мирославі Ливч та мецена-там: міському голові Івану Ланьо, народному депутату України Михайлові Ланьо (партія «Відродження»), приватному підприємцю Василю Петьовці, генеральному директору ТОВ «Сузір’я» Павлові Ганинцю та багатьом іншим, хто долучився до створення нового образу «Чарівниці», яка усім щиросердечно дякує.

У залі звучали прекрасні пісні і вірить-ся: допоки звучить музика, світ навколо буде неповторним і чудовим. Дівчата настільки захоплені своєю справою, що незважаючи ні на які труднощі, продовжують радувати ша-нувальників своїм співом.

Тому бажаю: «Так тримати!». 25 – це мо-лодість і краса, 25 – це яскраві барви і нові можливості! І я думаю, що незабаром цей, без сумніву, завзятий колектив проявить себе в нових цікавих концертних програмах.

Маріанна ПОПОВИЧ

НАРОДНОМУ ВОКАЛЬНОМУ АНСАМБЛЮ «ЛІПТАКИ» – 25!

Селище Великий Березний має свої осо-бливості, фольклор, людей, які дбають про збереження славних традицій свого народу. До таких ентузіастів, які оберігають тради-ції, пишаються ними, люблять народні піс-ні, обряди, належать учасники народного вокального ансамблю «Ліптаки», що діє при районному будинку культури. 22 листопада 2016 року цей колектив відзначив славних 25 років.

Завдяки змістовній мультимедійній пре-зентації учасники та присутні поринули у світ спогадів. Перед очима промайнули найцікавіші моменти творчого життя ко-лективу. На святі були присутні й колишні керівники ансамблю Наталія Лешко та Рус-лана Куртанич.

Ювілярів вітали голова Великоберезнян-ської райдержадміністрації Василь Симочко, який вручив пам’ятні подарунки. Грамота-ми районної ради всіх учасників колективу нагородили керуючий справами, депутат районної ради Ярослав Пацкань та депутат районної ради Тарас Попадинець, привітав

ювілярів селищний голова Богдан Кирлик, подякували колективу за творчу працю за-ступник голови районної культурно-освіт-ньої організації «Матіца словенска» Ольга Саболчі, директор районного будинку куль-тури Оксана Рудейчук, яка вручила грамоту відділу культури райдержадміністрації.

На святі були присутні й поважні гості: начальник консульського відділу п. Янка Дворецька, голова обласної культурно-освіт-ньої організації «Матіца словенска» в Укра-їні Йосип Гайніш, голова організації «Маті-ца Словенска» із міста Вранов над Топольов (Словацька Республіка) магістр п. Мирослав Гешпер та заступник директора Обласного організаційно-методичного центру культу-ри Оксана Попдякуник.

У програмі концерту взяли участь колек-тив із міста Вранов над Топольов (Словацька Республіка), а також гурт «Березняни» (керів-ник Василь Опаленик), солістка Великобе-резнянського районного будинку культури Сільвія Глодан, танцювальний колектив (ке-рівник Мар’яна Парасич) та вокальне тріо

36


«Роксана» у складі Оксани Кушнір, Руслани Бесараб та Оксани Мацак.

Ансамбль «Ліптаки» був створений у 1991 році при Великоберезнянському ра-йонному будинку культури з ініціативи викладача Великоберезнянської дитячої му-зичної школи Марти Валкай, яка і стала його художнім керівником. Перший виступ від-бувся у 1992 році – участь у святковому кон-церті до першої річниці Незалежності Украї-ни. В ансамблі тоді співали Ганна Бук, Ганна Беца, Агнеса Едер, Ірина Піскаль, Єлизавета Коваль, Єлизавета Шосел, Єлизавета Мака-ра, Габріелла Кисель, Любов Калинич, Ганна Мошинець, Ганна Балаж та Богдана Микита.

Кожен керівник намагався залучити до колективу найкращих співаків. Когось, на жаль, уже немає серед нас. Але приємно, що Єлизаветі Коваль – учасниці першого скла-ду колективу – зараз 92 роки, Агнесі Едер – 84, Ганні Баник – 78.

З моменту створення «Ліптаків» учас-ники неодноразово змінювалися. У певні періоди ансамбль очолювали Марта Валкай, Степан Івановчик, Наталія Лешко. У 2002–2014 роках колективом керувала талановита жінка, вчитель Великоберезнянської гімназії Руслана Куртанич. З квітня 2015 року керів-ник колективу Марія Микита.

За плідну роботу та багаторічну кон-цертну діяльність, за досягнуті творчі успі-хи постановою колегії управління культу-

ри Закарпатської облдержадміністрації від 25 червня 1998 року вокальному ансамблю «Ліптаки» присвоєно звання «народний».

Вокальний ансамбль виступає на район-них та обласних фестивалях, культурно-ма-сових заходах, що проводяться в районі та області.

Колектив є постійним учасником облас-ного свята словацького народного мистецтва «Словенска веселіца» та обласного фестива-лю лемківського народного мистецтва «Лем-ківська ватра». Крім того, брав участь у фес-тивалі сиру «Молочна ріка» (с. Стужиця), святкуванні Дня селища Великий Березний та ін.

У вересні 2016 року колектив побував у місті Івано-Франківськ, де взяв участь у V Міжнародному фестивалі етнографіч-них регіонів України «Родослав».

Народний вокальний ансамбль «Ліпта-ки» є частим гостем у Словацькій Республі-ці. На запрошення Требішовського освітньо-го осередку у 2011 році колектив взяв участь у Міжнародному фестивалі «Токай у Європі та Вітчизні», який проходив з 30 квітня по 2 травня у місті Нове Место, а також у серпні виступив із концертною програмою на свят-куванні Дня села Убля. Колектив – учасник ХІІ фестивалю «Світова зустріч словаків у світі», присвяченого 1150-літтю приходу на територію Словаччини святих Кирила і Мефодія, 20-літтю заснування Словацької

Народний вокальний ансамбль «Ліптаки» під час святкового концерту з нагоди 25-річчя від дня створення. 2016 рік

37


Республіки та 15-літтю – «Матіци словен-скої» (Кошице, 2013). Кожен виступ викликає щире захоплення у глядачів своїм майстер-ним виконанням та національними костю-мами, доводить, що словаки не втрачають своєї національної ідентичності, прожива-ючи за межами батьківщини. Ансамбль не-одноразово був учасником програм на об-ласному та словацькому телебаченні.

Ансамбль постійно розширює свою програму, збагачує репертуар, удосконалює виконавську майстерність. Його репертуар складають словацькі, українські, закарпат-ські та моравські народні пісні.

Не можна не згадати і музикантів, які акомпанували «Ліптакам». А це – Іван Ко-зак (баян), Василь Опаленик (баян), Тарас Корень (акордеон), Марина Домище (акор-деон), Олександра Шелепець (скрипка), На-талія Вогар (скрипка), Віталій Гелетич (кон-трабас), Юрій Рейпаші (контрабас), Ігор Чо-ланюк (скрипка), Михайло Цифра (сопілка), Олександра Шелепець (молодша) – скрипка, Ганич Катерина (скрипка) та ін.

Нині до складу ансамблю входять чо-тирнадцять учасників: Ганна Химич, Мар’я-на Риган, Ганна Куртанич, Руслана Курта-

Народний вокальний ансамбль «Ліптаки». V Міжнародний фестиваль етнографічних регіонів України «Родослав». Місто Івано-Франківськ, 2016 рік

нич, Габріела Кисіль (слід відмітити, що саме вона бере участь у колективі з моменту його створення), Наталія Турак, Віра Примак, Ма-ріанна Цьома, Марія Петрик, Марія Микита, Олеся Форкош, Оксана Мацак, Оксана Куш-нір та Руслана Бесараб.

За 25 років існування колектив досяг ве-ликих вершин. Нагороджувався не тільки щирими оплесками глядачів, а й Почесними грамотами та подяками управління культу-ри Закарпатської облдержадміністрації та Міністерства культури Словацької Респуб-ліки.

Щастя людини – у творчості, бо вона – джерело духовної насолоди, що відкриває шлях до храму душі, до краси. Учасники народного вокального ансамблю «Ліпта-ки» упродовж усього життя творять невми-рущий світ краси, примножуючи духовну скарбницю попередніх поколінь. Сподіває-мося, що ще довго лунатиме їхній спів, да-руючи чудовий настрій та приємні хвилини відпочинку. Своєю наполегливою працею на ниві творчості вони здобули заслужену сла-ву не тільки на Березнянщині, а й далеко за її межами.

Оксана РУДЕЙЧУК

38


ЗОЛОТІ РУКИ ЄВИ КАРАБИН

У Карпатах найдовше збереглися дав-ньоукраїнські принципи вишивання одягу. Порівняно з іншими етнічними групами, що населяють Карпатський край, бойки мі-німально прикрашали свій одяг і побутові речі, віддаючи перевагу функціональності, а не естетиці. Вишивка Бойківщини висту-пає досить своєрідним художнім явищем в українському народному мистецтві. У ній більше збережений давній східнослов’ян-ський орнамент. Бойківській вишивці при-таманні основні риси, які характеризують українську вишивку загалом. Вони виявля-ються у подібності орнаментальних мотивів і прийомів композиційної будови і колориту.

Зокрема, в бойківській вишивці широ-ко використовуються знаки-символи, яки-ми свої вироби оздоблювали майстри епохи Трипілля. Для бойківської вишивки харак-терна чітка система розміщення геометрич-них мотивів у вузькій стрічці, розділеній на прямокутні площини. В основі їхній лежить ромб або квадрат, які утворюють прямокут-ну або діагональну сітку.

Частково бойківська вишивка збереглася в гірських селах під Бескидами на Міжгір-щині, що межують зі Львівщиною. Одним із таких сіл є Нижній Студений, яке ще в не-далекому минулому було одним із центрів бойківської вишивки. Нині, на жаль, в силу об’єктивних і суб’єктивних причин кількість майстринь невпинно зменшується. Молодь майже не займається традиційною вишив-кою, бо не хоче, а старше покоління у пере-важній більшості вже не в змозі фізично.

Але є окремі ентузіасти, які не забувають і свято бережуть традиції предків, іноді на-віть не усвідомлюючи цього повною мірою. До них належить і самобутня майстриня Єва Карабин (Кополовець) із села Нижній Студе-ний.

Народилась 12 січня 1951 року у селі Верхній Студений у багатодітній селянській родині. Восьмирічну школу закінчила в селі Нижній Студений, а у 1968 році – Мукачів-ську школу-інтернат. Згодом повернулась у рідне село, працювала завідуючою клубом у селі Потік, що є присілком Студеного. З ве-ресня 1970 року трудилася в бібліотеці у селі Верхній Студений-Буркуші. У 1976 році вла-штувалася на роботу в сільську раду села Нижній Студений, де працювала помічни-ком бухгалтера. Потім – соціальним праців-ником у районному відділі соціального за-хисту до 2004 року. Того ж року вийшла на пенсію.

Вишивкою Єва Михайлівна почала зай-матися з 12 років. Любов до цього нелегкого ремесла їй прищепила мати, яка була вправ-ною майстринею. Згодом вона освоїла ткаць-кий верстат, на якому працює донині. Твор-чий доробок майстрині за п’ять десятиліть активної праці вражає, а її працелюбність і працездатність щиро дивує. З-під її золо-тих рук вийшли справжні шедеври народної творчості. Це вишивані рушники, скатерти-ни, подушки, серветки, килими, ткані до-ріжки, в’язаний верхній одяг тощо.

Вона – справжня берегиня традиційної бойківської вишивки. В орнаментах, ство-рених майстринею, прослідковуються най-характерніші її елементи, кольорова гама, що вирізняють її від вишивки інших етніч-них груп нашого краю. Йдеться про «ромб» і «квадрат», які етнологи вважають залишка-ми культу Сонця. Характерною є також «зі-рочка», що утворюється поєднанням ромбів. Кольорова гама досить стримана, в орна-ментах переважають поєднання червоного й синього кольорів.

Усе, зроблене її невтомними руками, не перерахувати. Незважаючи на поважні роки, вона й нині не сидить склавши руки, про-довжує творчо працювати, займається тка-цтвом, в’яже на спицях, іноді вишиває, зба-гачуючи своїми роботами народну культуру Закарпаття.


39


ЗАКОРІНЕНИЙ В ІСТОРІЮ НАРОДУ СРІБНОЇ ЗЕМЛІ

Михайло Белень належить до тієї уні-кальної когорти митців, які осмислюють і відтворюють життя у багатьох вимірах й аспектах. Колись, ще в молоді роки, я позна-йомився з ним як із талановитим скульпто-ром, художником – графіком, живописцем. До нього приходив зі своїми роботами тоді ще зовсім юний Дмитро Кремінь. І яке було приємне здивування, що нас об’єднує і літе-ратурне слово! У майстерні Михайла коло мольберта чи біля станка скульптора я завж-ди бачив записник, у якому він занотовував думки-роздуми, поетичні рядки, що зрина-ли експромтом в процесі праці художника, скульптора. Мабуть, у цьому він брав при-клад із молодого Шевченка. Адже саме в та-кому синтезі народжувався «Кобзар»...

Приємно, що для Михайла Беленя орі-єнтирами в житті і творчості завжди були особистості, які просто вражали своєю пра-целюбністю, жагою пізнання глибин люд-ського життя і людської душі. Саме такі пори-ви спонукали його в далекі 70-і роки взятися за створення унікальної галереї скульптур-них портретів видатних закарпатців – Героїв праці. Як би ми до них тепер не ставились, але це були люди – справжні трударі-патрі-оти свого краю, які своїми мозолями при-множували і добробут, і славу Срібної Землі. Своєю ж славою і возвеличенням турбували-ся менше за все. Таких би нам героїв тепер, зі слів Михайла, про кожного із них можна написати повість з історії краю. Так-от, Ми-хайло Белень об’їздив усю область, зустрівся з такими людьми і на полонинах, у далеких лісосіках, Притисянських і Боржавських по-лях. У його нотесах надзвичайно цінні за-писи розмов із ними, їхні судження, які не

збігалися із тогочасною державною політи-кою. Вони народилися і пережили три вла-ди на Закарпатті і не зреклися рідної землі. Можемо сказати, що наставниками у житті і творчості знаного, шанованого нині лауре-ата багатьох всеукраїнських і міжнародних відзнак були академіки, професори най-престижніших мистецьких вишів, високо-достойні майстри пензля, але були й прості трудівники, носії народної глибинної му-дрості. Можливо, тому вся творчість Михай-ла Беленя надійно закорінена в історію рід-ного народу, рідної землі. Він прагне віддя-чити нашому багатостраждальному люду за силу духу, невмирущі таланти, за все те, що наші пращури зробили в ім’я теперішнього і майбутнього покоління. Чи не у кожному районі Закарпаття, у багатьох містах і се-лах є його пам’ятники, меморіальні дошки. Та й в обласному центрі приходимо до мо-нумента класику європейської педагогічної науки каноніку О. Духновичу, який створив Михайло Белень. А щодо майстерності ме-дальєра, то тут справді йому немає рівних. Практично у більшості музеїв України і за кордоном вони стали цінними експонатами. Робота воістину титанічна. Але діяльність митця на цьому не обмежується. З року в рік зростає його літературний доробок – кіль-кісно і якісно. Надзвичайно багато можна почерпнути з його філософських афоризмів, поетичних мініатюр, віршів. Окремі з них зі-брані у книжках «Скарби предків», «Смере-ковий хрест». Але тільки окремі, бо видавати у наш час хоча б більшу частину написаного ним неможливо через фінансову скруту. Що ж і це потрібно пережити. Михайло Белень не зациклюється, як він каже, на таких дета-лях. Просто продовжує працювати з такою ж наполегливістю і натхненням, як у роки молодості. До них додалися життєвий досвід митця-професіонала, творча мудрість.

Приємно, що в запропонованій добірці читачі матимуть змогу глибше пізнати ще одну з граней таланту скульптора, художни-ка, педагога Михайла Беленя. Цього разу із його літературним доробком.

Віриться, що ця зустріч буде приємною, пізнавальною, спонукатиме до роздумів над багатогранністю цього світу і, звичайно, до дій, які сприятимуть, щоб цей світ, наше життя були благороднішими, кращими, лю-дяними...

Василь ГУСТІ

40


РОБОТИ МИХАЙЛА БЕЛЕНЯ

Пам’ятник Федору Фекеті. Бронза, камінь, 2004 рік

Пам’ятник Олександрові Духновичу. Бронза, камінь, 2007 рік

Меморіальна дошка Іванові Дулішковичу. Рельєф, бронза, 110х60х7. 1990 рік

Меморіальна дошка Федорові Манайлу. Бронза, 1980 рік

41


ОКРЕМІ ВРАЖЕННЯ, ВІЗІЇ, ЕМОЦІЇ, АСОЦІАЦІЇ, ЯКІ З’ЯВИЛИСЯ ЗАВДЯКИ ЗНАЙОМСТВУ

З ТВОРАМИ ВАСИЛЯ ДУБАЧорногору, Бескиди, Горгани…Я їх зміряв власними ногами…

Степан Пушик

З першого погляду тематика живопи-су цього митця може видатися найбуденні-шою, але це хибне враження, бо за нею кри-ється найнебуденніший зміст. Гори, долини, кичери, плаї, перевали, дерев’яні хатки і ні-бито все.., але і це не так… Малярству цього художника притаманне глибинне бачення світу Карпатії, проникливість, володіння даром бачити «свої» Карпати під власним кутом зору. Краєвиди на полотнах сповнені певної журливості, смутку, важко віднайти у його доробку картини радісні, веселі, мож-ливо тому, що тих природних куточків, що зображені на картинах, завтра вже не буде. Безжалісні руки дроворубів за вказівкою ван-далів вирубують ледве не усе підряд… Гори лисіють, тонка мистецька натура живописця не може не реагувати на знищення унікаль-них ландшафтів Срібної Землі.

Слова із поезії «Рівень серця» Степана Пушика у повній злагоді з живописним кре-до закарпатського митця і стилем життя, бо йдуть від серця:

Чорногору, Бескиди, ГорганиДо могили в серці донесу,Я їх зміряв власними ногами,Щоб відчути велич і красу.

Почуття художника не повинно бути протилежним Природі, воно завжди у згоді з нею. Явища природи мають спільність із

нашими відчуттями. Гори люблять працьо-витих і відважних, це ті місця, де ледарі не затримуються, долати вершини доводить-ся у прямому і переносному смислі. У ге-ніальних «Тінях забутих предків» Михайло Коцюбинський так писав про Івана з дому Палійчуків: «…задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі…». Отак, ніби про художника мовлено.., і ще уривок із того ж твору: «…на всьому світі тільки дві барви: в зеленій – зем-ля, в блакитній – небо…» Зелений, то колір, що символізує життя, а синій – небесну ви-сочінь…

Неповторні у живописі, істинно закар-патські митці – Іван Ілько, Василь Вовчок, Василь Дуб – належать до тієї плеяди живо-писців, що пізнали Карпатію «зсередини», бо народилися, зростали, формувалися на цих унікальних теренах.

Дуже влучно і правдиво про роль до-мівки писав літератор Анатолій Щербатюк: «…окрім хати і груші – дички дід нічого не залишив. Ніби небагато, але воно головне, я не розумів цього і змушений пройти не-легкий, мені відміряний шлях, аби збагнути остаточно, що людина без коренів – переко-типоле…

…Насолода ж повноцінна вимагає пев-ної осібності, також затишку. І коли я відбув участь в тому сіренькому блазнюванні, що звуть в Києві освітою, коли мене вигнали на-решті з роботи й усіх гуртожитків, – я повер-нувся вперше, вмиротворений і напханий вищим знанням сюди, до дідівської домівки. Перед тим мені було навіть якесь осяяння – як, і головне, чому я повинен повертатись…»

Про головну тему роману Бернхарда Шлінка промовляє сама назва – «Повернен-ня». Спомини про рідний дім підтримують людину під час мандрів, сповнених різних пригод, небезпек, та перевтілень. Нікому не дано знати, що його очікує опісля подорожі на рідному порозі…

Тут, на Верховинах, ще десь трапляється така глушина, куди лише птахи долітають, і то з перепочинком…

Богдан Чепурко у трактаті «Українці» писав: «У давні часи на Закарпатті жили

42


племена культури полів поховань. Я не нази-вав би їх «культурою» в сучасному значенні наукового терміну. Поле поховань на Закар-патті – ймовірний цвинтар України, а також прихисток від орд, стихій, катастроф. Неда-ремно сюди мігрували угри… На відміну від полів крові – це «поле – не – крові», тоб-то, спочинку. Порівняйте із грецьким «нек-рополь» (не – крові – поле). Але це ще один з країв України…

У Карпатах недалеко від географічного центру Європи є гора Магура – кий горя-щий (дубовий, сонячний). Гора – мама…»

Чимало поважних науковців висловлю-вали занепокоєння, що десь від середини століття минулого і донині людство втрачає, якщо вже не втратило, дещо надто важливе. Втрачається героїчний вимір життя (зви-чайно, є винятки), відсутнє бачення високої мети. Алексіс де Токвіль нагадував нам про «маленькі і прості задоволення», що їх шу-кають люди. Втрачена широта бачення, бо зосереджені переважно на приватному, осо-бистому. На щастя, не всі, з цього приводу згадав твір «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері. Пригадали? Там є рядки: «Під час подорожей маленькими планетами своєї галактики він зустрівся з Географом, який відзначав у великій реєстраційній кни-зі гори, ріки і зірки…» Ніби про Срібну Зем-лю сказано…

Виринає питання, чи існують істини, непорушні як скелі, і незмінні як етюдний сюжет, котрий бачиш щоранку крізь шибку свого вікна? А може істина теж крихка й ефе-мерна? І, можливо, горам і рікам, та зіркам, що понад ними, теж загрожує зникнення?

Даосизм (релігійно-філософське вчен-ня) означає – Вчення Шляху, а Шлях – це дещо, що припускає рух по ньому, цебто якусь практичну дію. Поняття «дао» (шлях) винахід не даосів, бо і конфуціанці, і моісти, і легісти, та навіть пізні буддисти користали цим терміном для означення того, що ми наз-вали б істиною. Китайським відповідником вислову «пошук істини» буде «пошук дао». Віднайти, якщо не свій шлях, то бодай свою стежину, віднайти і відтворити на полотнах «свої» Карпати, селища, потоки, ріки… Васи-леві це вдається, бо має добре відчуття рід-ної землі і твердо стоїть на ній. Шкода, але кількісно збільшується загін нібито митців, а насправді – «штампувальників» типових закарпатських сюжетів довкілля, мистецька вартість яких сумнівна…

Автор трактату «Українці» запропону-вав нам цілісну концепцію України – краю – прабатьківщини світової цивілізації, дзер-кального відображення Раю, першої хлібо-робської культури на Землі. У невеличкому шматку тексту, мабуть аналог епіграфу до трактату, є значимі слова: «Пригорнімося до слова, до слави, до брата, що пісню веде. Хай не відають зради наша Рада, і влада, і лад. Хай засіяне поле незмарнованих наших ідей заколоситься житом незужитих небесних свічад!»

Сподіваймося, що так і буде! Я вірю що Сонце духовності і культури сходить на За-ході (у будь-якому разі в нашій країні), а За-карпаття – найзахідніший край нашої дер-жави…

Василь Дуб народився 27 липня 1957 року у селі Ставне на Великоберезнянщині.

У 1986 році закінчив Ужгородське учи-лище прикладного мистецтва. Секретам мистецької творчості навчали викладачі: Іван Гарапко, Василь Петрецький, Йосип Ба-чинський. Володимир Щур не навчав пана Василя у стінах учбового закладу, але його можна вважати за наставника. Володимир Іванович володів винятковими здібностями та щиро ділився здобутими знаннями і на-виками з молодшими за віком колегами.

Творить переважно у таких жанрах – пейзаж, портрет, різьба по дереву. Активний учасник пленерів, неодноразово брав участь у колективних виставках – всеукраїнських і обласних.

З 2000 року – член Об’єднання профе-сійних художників Закарпаття, з 2013 року – Національної спілки художників України.

Андрій БУДКЕВИЧ

Село Ізки. полотно/олія, 70ç75, 2012 рік

43


ІЗ ПІСНЕЮ ПО ЖИТТЮПро директора будинку культури села Чорний Потік Михайла Глебу

Так можна описати одним реченням трудовий шлях директора Чорнопотіцько-го будинку культури Михайла Глеби. Лю-бов до пісні увібрав у себе з молоком матері. Бо в Крайній Мартинці, де він народився 15 жовтня 1946 року, воістину з діда-прадіда любили пісню. Особливо в пошані були за-карпатські народні пісні, які тоді співали на весіллі, хрестинах, днях народження, прово-дах в армію. А за часів існування колгоспів навіть доводилось іти співати в поле до ви-ноградарів, садоводів, жниварів. У кожному селі було своє радіо, де наживо виконували пісні самодіяльні художні колективи.

У сім’ї Глебів було п’ятеро дітей. Незважаю-чи на те, що батьки були колгоспниками, вони одразу запримітили при-страсть хлопця до музи-ки. Гарним музичним інструментом був гребі-нець, за допомогою якого міг виконати будь-яку мелодію. Одинадцятий клас закінчив у середній школі села Загаття. Від-так вступив на музич-но-педагогічний відділ Мукачівського педагогіч-ного училища.

Уперше відчув, що його професія затребу-

вана, в армії. Солдати просто тягнулися до нього, просили виконати ту або іншу піс-ню, що він із задоволенням робив. Особли-во любили слухати українські народні піс-ні, повсякчас підспівували. Виявилося, що улюбленими піснями солдатів багатьох на-ціональностей була саме наша, українська пісня.

Після армії Михайло Глеба довгий час працював учителем співів та музики Чор-нопотіцької середньої школи. Тільки з ча-сом зрозумів, яка це важка і відповідальна справа, – шукати таланти серед сільської молоді. До музики і пісні тягнуться всі, але лише одиниці стають відомими музикан-тами і співаками. Тут важливе усе: і талант, і фортуна. Один із мудрих людей сказав: «Якщо Бог дме у твої вітрила – в коші пере-плинеш море». Завжди знаходив ту найкра-щу родзинку в житті кожної дитини, з якою спілкувався: підтримував, співчував, радив, пробуджував надію.

Працюючи в школі, водночас був худож-нім керівником будинку культури. А в 1995 році він став директором будинку культури. І одразу взявся за справу. Створив цілий бу-кет художніх колективів: чоловічий хор, жіно-чий хор, змішаний хор, жіночий вокальний ансамбль, духовий оркестр… Усього 12 ко-лективів. Виступали не лише на сільській, районній чи обласній сценах, а на концерт-них майданчиках Львова, Києва, Москви,

Вокально-інструментальний секстет «Бужорська заграва» на фестивалі «Гамора» в селі Лисичово Іршавського району

44

Творча майстернянавіть у «Останкіно» разом із Кубанським народним хором. «То була велика честь, – не без гордості згадує Михайло Ан-дрійович. – Нас показували по телевізору по всьому Ра-дянському Союзу. Не можете уявити собі, скільки листів надходило мені із усіх куточ-ків країни. Насамперед люди цікавилися репертуаром на-шого колективу, хотіли якомо-га більше дізнатися про учас-ників, як ми добилися такого успіху, що спонукає нас до пісні. І доводилося відповіда-ти кожному окремо. Найбільше їх дивувало те, що наші артисти зайняті на виробництві, а співають у вільний від роботи час.

Михайло Глеба бере активну участь в ор-ганізації культурно-масових заходів на те-риторії Чорнопотіцької сільської ради. Уже впродовж тридцяти років проводить зма-гання з волейболу на честь Юрія Маргіти, який не повернувся з далеких афганських доріг. Михайло Андрійович під акомпане-мент баяна виконує улюблену пісню Юрія «Листья жëлтые». На належному рівні про-водить і свято партизанської слави, яке в селі започаткувала колишній директор Чорно-потіцької загальноосвітньої школи І–ІІІ сту-пенів Маргарита Фегер (18.02.1931–19.04.2014). Тут теж сценарій пише М. Глеба. А з піснями перед учасниками свята виступають колек-тиви художньої самодіяльності, якими він

керує. У їх виконанні звучать фронтові пісні лише українською мовою.

За життя М. Глебі довелося зустрічатися з відомими особистостями – композиторами і співаками, від яких було чого повчитися. Се-ред них – талановитий диригент, компози-тор, невтомний популяризатор української пісні Микола Попенко (28.06.1930–01.10.2016). Упродовж останніх років він видав друком три пісенні томи, до яких увійшли не лише безцінні обробки народних пісень, а й ав-торські хорові та вокальні твори на слова міс-цевих поетів та відомих письменників інших регіонів України.

На все життя запам’яталася зустріч із українським хореографом, генеральним директором – художнім керівником Націо-нального заслуженого академічного ансамб-лю танцю України ім. Павла Вірського, Геро-

єм України Мирославом Ван-тухом. Під його керівництвом створено нові мистецькі номе-ри й композиції, що увійшли до золотої скарбниці україн-ської народної хореографії.

Не міг оминути увагою М. Глеба і народних артистів України Івана Поповича та Степана Гігу. Із ними теж під-тримує добрі стосунки.

…Кажуть, що життя про-жити – не поле перейти. А своє життя Михайло Андрійович живе із піснею. Непогано!

Василь ШКІРЯ На святі «На Івана, на Купала»

в селі Івашковиця Іршавського району

На фестивалі «Берлибашський бануш». Село Костилівка Рахівського району

45


ВИСОТИ В КУЛЬТУРІ У ЧЕТВЕРТОМУ ПОКОЛІННІ ПІДКОРЮЄ СІМ’Я В СЕЛІ ГАНИЧІ

Нині цю родину, що живе в селі Ганичі Тячівського району на Закарпатті, уособлю-ють три покоління. Представниця четвертої генерації – Гафія Візичканич, пам’ять про яку зафіксована у сотнях барвистих килимів і яка прославила село далеко за ме-жами рідного краю, залишається з ними у фотографіях.

Усі в цій родині живуть культурно-мистецькими цінностями, вкладаючи в цю за-гальнонародну ниву й особисті зернятка. Служіння високому, поряд із якими йдуть працелюбність, патріотизм, – для усіх у родині не порожні слова.

До натхнення – ще й визнання...Село Ганичі ще від початку минулого

століття стало відомим завдяки килимар-ству. Тут діяла мануфактура з виготовлення килимів, тканих із вовни у народному стилі орнаментів. Після закінчення Другої світової війни невелике кустарне підприємство роз-рослося, набравши промислових масштабів, та стало відомим і в Україні, і за кордоном. Вироби місцевих майстринь прямували ву-сібіч, бо мали прихильників серед широкої публіки і на батьківщині, і в українській ді-аспорі.

Гафія Візичканич, яка була дев’ятою ди-тиною в сім’ї, прийшла в професію чотир-надцятирічною дівчиною. Чеський фабри-кант Рудольф Заградка послав її навчатися

ткацькому ремеслу до Чехії. Після Другої світової війни її талант дозволив стати май-стром на підприємстві, яке набуло значних промислових масштабів. Керувала вироб-ництвом як майстер, і водночас творила як художник: розробляла ескізи килимів, ліж-ників, доріжок. Отримані нею звання – за-служений майстер народної творчості Укра-їни, член Національної спілки художників України та однойменної спілки в колиш-ньому Союзі, народний художник України і СРСР – лише підтверджували високий мис-тецький рівень виробів, які виходили з-під рук місцевих ткаль.

Останні двадцять років цеху у Ганичах немає, проте чимало килимарниць не поли-шають звичної справи, творячи на кроснах пухнасте диво – килими, покривала, доріж-

Гафія Візичканич (сидить у центрі) з робітницями ткацького цеху в селі Ганичі

46

Творча майстерняки. Майже всі жінки навчалися професії у Гафії Петрівни. Нещодавно на всеукраїн-ському рівні відзначалося 100-річчя від дня народження народної художниці, пам’ять про видатну майстриню залишилася в ба-гатьох музеях, а також безпосередньо у її родині, де на стінах розвішані барвисті ки-лими, виткані «ялинкою», «трапецією» або «ромбом». Значення цієї особистості для за-карпатського села в глибинці не заперечить ніхто...

Україна таки має талантНа нащадках Гафії Петрівни природа

не відпочила, а знайшла в них своє гарне продовження. Ми зупинимося на долі лише однієї з «гілок», які пішли від «дерева» Гафії Візичканич. Сім років тому її донька Мар’я-на Цірик стала вдовою: після важкої хворо-би передчасно пішов із життя її чоловік. На руках у молодої жінки залишилися троє до-ньок: Юліані, Тетяні і Владиславі на той час виповнилося п’ятнадцять, тринадцять і оди-надцять.

Говорити про сповнені тривог і сумнівів дні й місяці, які сім’я переживала, втратив-ши чоловіка-годувальника, складно. Скіль-ки було переживань і сумнівів, недоспаних ночей, адже донечкам належало вступати у доросле життя! Наймолодшій ще в ляльки б бавитися, а тут...

Мар’яна Цірик – мама Юліани, Тетяни і Владислави – професійний музикант-педа-гог, навчала грі на фортепіано учнів дитячої школи мистецтв у селі Ганичі, не зрадила

обраній професії. Її кликали на високоопла-чувану роботу і до Чехії, і до Італії: мовляв, можна валюти багато привезти, і довести до порядку дім (добудувати його разом із чо-ловіком не встигли). Втім, любов до музики і дітей переважила будь-які вигоди. Залиши-лася вдома.

– Я хотіла бути біля доньок, не позбав-ляти їх радості дитинства, і тому нікуди не їхала, – говорить Мар’яна Миколаївна. – Була впевнена в підтримці матері, у якої попри її невелику статуру дуже міцне плече.

Очікування всіх їх справдилися: доньки не лише виросли красунями, а й отримали чудові професії, поступово стають на власні крила. Двоє – Юліана і Тетяна вже знайшли собі супутників у житті.

– Я ж продовжую займатися тим, що ра-ніше – навчаю юне покоління музиці, – до-дає 48-річна Мар’яна Цірик. – У нашій дитя-чій школі мистецтв щодня звучить класика, діти отримують у ній розуміння культури і духовності, що супроводжуватимуть їх усе життя. Радію, що маю безпосереднє відно-шення до розвитку талантів, які дуже часто народжуються саме в глибинці. Як тут не погодишся з відомим виразом «Україна має талант»!

Трьом сестрам – спів, танці і баянУ просторому будинку сім’ї Цірик му-

зичних інструментів – на всі випадки життя. Фортепіано й акордеон, скрипка і гітара, со-пілка і флейта. Це відображає не лише інте-реси матері – викладача музики, а й доньок.

Кожна освоїла не менш ніж по два інструменти, а наймолодша Владисла-ва – усі п’ять. Скрипкою ще не оволоділа, однак, каже, добереться і до неї.

Найстарша з доньок Юліана після дев’яти років навчання у загаль-ноосвітній школі всту-пила до Ужгородського коледжу культури і мис-тецтв. Туди ж невдовзі подалася й середульша Тетяна. Перша обрала хореографію, друга – гру на баяні. Протоптаною сестрами доріжкою піш-Владислава, бабуся Марія Василівна, Тетяна,

мама Мар’яна Миколаївна, Юліана

47


ла і третя – Владислава, з тією відмінністю, що подалася на вокал.

Вона почала концертувати у… три з по-ловиною роки. На відкритому районному семінарі викладачів по класу фортепіано крихітна музикантка впевнено пройшлася клавішами, розрядивши ділову атмосферу веселою дитячою мелодією, вивченою разом із мамою. Через півтора року в ролі казково-го персонажа Владка виступала на обласній сцені. І вже тоді під власний акомпанемент вона виконувала духовні пісні на освячен-нях нових споруд греко-католицької церкви.

Владиславі аплодували на районних і обласних фестивалях, конкурсах, святко-вих подіях. На обласному конкурсі «Таланти багатодітної родини» в Ужгороді Владислава тричі поспіль була кращою, у нагороду що-разу отримувала путівки до «Артеку». Бабу-ся Марія Василівна якось зібралася з силами і підрахувала грамоти та дипломи Владис-лави: їх набралося 42.

«Голос країни» – ВладиславаЗовсім нещодавно студентка Ужгород-

ського коледжу культури і мистецтв Владис-лава Цірик по-справжньому здивувала ке-рівництво свого освітнього закладу. Не пові-домляючи про свої наміри, дівчина поїхала до Києва, щоб узяти участь у Всеукраїнській музичній олімпіаді «Голос країни». Й отри-мала там диплом лауреата третього ступеня, а також дипломи як для своєї викладачки во-калу Мар’яни Сухолової, так і для коледжу.

Повернулася до Ужгорода – й одразу до директора Наталі Ігорівни Шетелі: «Ось які маю нагороди!». Після такого успіху педаго-гічний колектив висунув студентку на при-судження їй стипендії Президента України. Відтак дівчина отримуватиме не 900, а по-над 1200 грн стипендії.

Уже в статусі четвертокурсниці, 18-річна Владка влітку не байдикує, а працює у кафе офіціантом. Каже, хоче купити собі «круті-шого» смартфона, а залишок заробітку пе-редасть матері. Зайве говорити, що талант юної вокалістки формувався під впливом мистецьких настанов Мар’яни Миколаївни – музиканта за професією.

«Дякую державі за онуків»– Ніщо нездатне пересилити потяг до

творчості. Якщо по-справжньому чогось прагнути, то доб’єшся свого обов’язково, – це вже слова 76-річної Марії Візичканич, бабусі Юліани, Тетяни і Владислави. – Односельча-ни знають нас як дружну родину, в якій один за усіх, усі – за одного. Та й ми, чим можемо, готові допомогти і сусідові, і просто землякові.

– Усі троє онучок грають на музичних інструментах, захоплюються танцями, ма-люванням, спортом, – продовжувала Марія Василівна. – Але врахуймо і гени: тяжіння до краси та гармонії могло передатися у спадок від художниці Гафії Візичканич – їхньої пра-бабусі, моєї свекрухи.

Жінка, яка багато років пропрацювала завідувачкою дитсадка у Ганичах, – навдиво-вижу діяльна натура, навіть пише тексти пі-сень для Владислави. Бачить майбутнє своїх онучок у служінні культурі. Роль держави у тому, що сестри здобули професії і впев-нено крокують життям, каже, величезна. Всі троє навчалися за державним замовленням, безперервно під час навчання отримували стипендію, віднині Владка матиме й пре-зидентську. Старша з сестер, Юліана, після коледжу встигла закінчити Київський наці-ональний університет культури і мистецтв, викладає хореографію школярам у високо-гірній Колочаві на Міжгірщині.

– Онуки уже на старті одержали стільки, про що в їхні роки я й не мріяла, – доповнює Марія Візичканич. – Низько схиляюся перед їхніми вчителями і складаю подяку Україн-ській державі. Нехай хтось посміє стверджу-вати, начебто нинішня молодь позбавлена її опіки. Юліана, Тетяна і Владка – всі народи-лися в часи незалежності, і це говорить саме за себе.

Дівчата ж висловлюються більш призем-лено. «Я знаю точно, що буду співати, а де саме, солісткою в ансамблі чи в хорі – не так уже й важливо, – каже наймолодша Владис-лава. – Важливо те, що я це люблю. І ще – що ні від кого не залежатиму в майбутньому».

Василь БЕДЗІР

Владислава з бабусею Марією Василівною

48

ЮвілеїСПОГАДІВ ГОРТАЮЧИ СТОРІНКИ…

З нагоди 70-річчя від дня народженна заслуженого працівника культури України Василя Барановського

Василь Барановський – директор Тячівського районного будинку культури – чудо-вий оповідач. З віддалі часу озираючись на прожите, легко оперує датами, подіями, прізвищами… І, напевно, не лишень завдяки чіпкій, надійній пам’яті, а й тому, що ба-гатолітня праця на культурній ниві була для нього й справді кровною справою, для якої, вочевидь, і народився на світ. Тож усе, пов’язане з нею, пропускав крізь своє серце, щиро переймаючись успіхами й негараздами, вкладаючи в кожне починання максимум зусиль, винахідливості, напористості, аби, врешті, домогтися результату. І це йому вдавалось. Тож багатьма своїми надбаннями культура завдячує нині саме йому, ко-лишньому керівнику галузі, людині потужного потенціалу, діяльній, мудрій і творчій натурі.

І все ж, у переконливу конкретику фактів, яка поставала зі спогадів Василя Васи-льовича, мимоволі закрадалася світла ностальгія за відшумілими літами. Адже в 70 життя сприймається по-філософськи, з роздумами про його швидкоплинність, сенс і власне призначення…

– Отже, Василю Васильовичу, чи лег-ко починався для Вас шлях професійного становлення?

– Аж ніяк. Після закінчення у 1974 році Ужгородського державного музичного учи-лища у мене було кілька перспектив – ке-рувати церковним хором у греко-католиць-кому храмі Ужгорода, або ж влаштуватись керівником хору працівників Чопського за-лізничного вузла, де хотіли бачити більш-менш солідну людину (я ж закінчував учи-лище після армії). Проте керував культурою області мій земляк Іван Васильович Семйон, котрий і «удружив»: «Васильку, Ужгород тобі не світить. Підеш піднімати культуру

на Верховину». «Не піду», – заявив катего-рично. «Підеш, – наполіг він на своєму. – Якщо ж вибереш хор залізничників, позба-вимо тебе диплома – він до культури немає ніякого відношення». Зрештою, я пішов на конфлікт із управлінням культури, яке роз-поділяло місця. Дотелефонувався навіть до столичного керівництва, і «там» порадили: якщо протягом трьох днів не дадуть робо-ту, можете сміливо подати на начальника в суд… Врешті-решт мені запропонували ва-ріант трудовлаштування за принципом: як-найподалі від Ужгорода. Тобто, три музичні школи: Великобичківську, Солотвинську або Вишківську. Я вибрав Солотвинську з огляду на пряме залізничне сполучення з обласним центром. Вирішив: грець з ним, відпрацюю належний термін і повернуся в Ужгород, яким марив.

У цих краях я ніколи не був. І перша ж поїздка обернулася великим розчаруван-ням. Поїзд Львів–Солотвино був дуже пере-повнений і засмічений, і я зробив висновок, що їду кудись не туди. І вже у Тересві ви-йшов з вагона, аби дочекатися зворотньо-го потяга. Проте перон справив настільки гнітюче враження, що видалося кращим до-їхати дизелем до кінцевої зупинки й ним же повернутися назад, у закарпатську столицю. Та в Солотвині мене буквально витяг з ваго-на духовик Бейло Бейлович, з яким знався зі студентських літ. Бо, бачте, його дружина

49

Ювілеї

буквально «зашивається» в дитячій школі мистецтв, де не вистачає викладачів. А сту-пивши на солотвинську землю, я… «застряг» на Тячівщині до сьогоднішнього дня. Адже, по-перше, мене радо зустрів директор міс-цевої школи мистецтв Дмитро Мокану, тут намітилася висхідна професійна кар’єра, й упродовж п’яти років я працював заступ-ником директора мистецького закладу. Тут, одружившись, почав будувати сімейне ща-стя з Марією Іванівною, вчителем-філологом за фахом…

– Чи великий вплив на культуру мала «честь, розум і совість епохи» – комуніс-тична партія?

– Аякже! І не лише на культуру, а й на людей персонально. У 1986 році я в цьому переконався на власному досвіді. Перший секретар райкому партії Юрій Левко запро-понував очолити Дубівську музичну школу, де стояло питання про звільнення керівни-ка. Я не зрадів цьому, бо не хотілося «підсі-сти» свого колишнього однокурсника. І тут зазвичай стриманий і коректний Юрій Ва-сильович вибухнув емоціями: «Василю Ва-сильовичу! – звернувся до мене. – Ви, напев-но, один такий в усьому Радянському Союзі. Адже партія рекомендує вас, не комуніста, і, навіть, не кандидата в члени партії, на керівну посаду, а Ви відмовляєтесь. Де таке чувано?» Довелося погодитись. Тим більше, що обіцяно було на додачу до посади ще й квартиру.

Тож у 1986 році я очолив Дубівську дитя-чу музичну школу. Але затримався там не-надовго – з вересня по травень. Квартиру так і не отримав. Вона мені найближчим часом і не світила – житло надавали в першу чер-гу заводчанам. Тому у травні 1987 року я вже сам звернувся до Юрія Васильовича з про-ханням перевести мене в Тячівську дитячу школу мистецтв, де з’явилися вакансії. Тут працював спочатку завучем, згодом – упро-довж шести літ – директором.

Загалом до культури в часи СРСР була прикута посилена увага, адже вона була важ-ливою складовою партійної ідеології. І хоч на керівних посадах переважала колишня партноменклатура, справи йшли непогано. У районі активно діяли масові колективи ху-дожньої самодіяльності, ансамблі пісні і тан-цю, хорові колективи.

Під час творчого звіту Тячівщини в об-ласті журі очолював… сам перший секре-тар обкому партії Генріх Бандровський, був

у складі суддівства й голова райвиконкому І. Мальованик. Тячівщина ж виступила до-стойно, представивши низку сильних мис-тецьких колективів і посіла в почесному списку переможців друге місце після Іршав-щини, обігнавши й Ужгородський, і Му-качівський райони. Під час обговорення Ю. Левко від розчулення навіть просльозив-ся – так багато важила для нього ця подія. Вразила мене тоді ще одна деталь – перший секретар райкому партії особисто допомагав нам перед концертом… оформляти сцену. Висока вимогливість чудово поєднувалась у його вдачі з напрочуд демократичним сти-лем поведінки.

Перші роки незалежності теж були в «культурному плані» насиченими – системно проводилися звітні концерти, в т. ч. й у загальноосвітніх закладах, де мені часто випадало бувати в якості заступника журі, а головним освітянам – очолювати суд-дівську команду.

Моє призначення керівником галузі припало на початок тотальної економічної кризи, яка сильно вдарила і по культурі. Дійшло до того, що всі працівники, включа-ючи й керівників закладів, були переведені на 0,5 оклада. Та це не рятувало ситуації, бо був період, коли й по 7–8 місяців люди не от-римували зарплатні. Викручувалися, хто як міг. Більшість, користуючись тим, що дозво-лялося брати за свій рахунок практично не-обмежену відпустку, подавалися «за бугор» – на заробітки. Взимку дошкуляла холоднеча. Районний будинок культури ще до мого

Хор працівників культури району. Диригує Василь Барановський.

День міста Тячів, 2016 рік

50

Ювілеї

приходу не опалювався протягом 15 років. Обстановка в закладі була жалюгідна. Крім старих, допотопних меблів, усередині не було нічого – ні телефонів, ані телевізорів.

Звичайно, я завжди погоджувався з тим, що є пріоритетніші галузі, такі як медици-на й освіта, для них культура – як «молодша сестра». Та все ж рідна сестра, а не пасерби-ця. Тому й фінансування її не повинно за-лежати від прихотей, настрою чиновника, а здійснюватись об’єктивно.

І в 2002 році, за часів прем’єрства Юлії Тимошенко, воно стало саме таким, бо визна-чальним критерієм інвестування стала кіль-кість населення. Оскільки Тячівський район найбільший у області, то й культура наша… стала найбагатшою.

Посприяло цьому й те, що впродовж 1995–2000 рр. відбулося скорочення біля 40% всіх закладів культури. Це, звичайно, насто-рожило начальника обласного управління культури Василя Габорця, і він делегував у район свого заступника для з’ясування причин «радикалізму». Разом із ним ми ог-лянули всі 15 закладів, які довелося закри-ти. Почали з сільського клубу на присілку Глиняний у Бедевлі. Увійшли всередину і… крізь діряву стелю та дах побачили над со-бою голубе небо. Подібна картина чекала й на присілку Великий. У Прочку і Фонтеняси обласний гість їхати вже не захотів...

Через два дні відбулася обласна колегія, на якій заслуховувалось і питання про ско-рочення закладів культури на Тячівщині. Проте висновок перевіряючого несподівано прозвучав всупереч загальним очікуванням.

– Якби Василь Васильович не зробив те, що він зробив, його слід було би зняти з ро-боти, – резюмував він у кінці виступу. Таким

чином, збільшене фінансування й звільнен-ня від баласту – «мертвих», недіючих об’єк-тів – дозволили взятися за оздоровлення й нарощування матеріально-технічної бази. Приступили до ремонту районного будин-ку культури, облаштування дитячої школи мистецтв, бібліотек. З двох до дев’яти зрос-ло й число народних колективів, керівники яких працювали на платній основі. Осо-бливо багато було зроблено за підтримки колишнього голови РДА З. Лендєла. Навіть винайшли можливість за гроші районної культури, а саме 118 тис. грн., – придбати приміщення для Тересвянської дитячої шко-ли мистецтв.

Можна сказати, що в літописі районної культури то були чи не найкращі часи. Про-те, на жаль, минулоріч вони закінчилися, і нині все вирішується в інший спосіб: як де-путати проголосують, так галузь і житиме – державні субвенції для культури, на відміну від освіти і медицини, припинено. Все по-вертається «на круги своя».

– Василю Васильовичу, окрім адміні-стративної роботи, що ще із зробленого особливо тішить серце?

– Радий, що вдалося свого часу відстояти ідею створення картинної галереї, облаш-товати сучасну студію звукозапису в район-ному будинку культури, відкрити магазин музінструментів. А ще ж я мав нагоду бути безпосередньо задіяним у мистецькому про-цесі – і як викладач муздисциплін, і як дири-гент хорових колективів – в Солотвинській, Дубівській, Тячівській мистецьких школах. А в 1977 році почав керувати новоствореним хоровим колективом радгоспу ім. 40-річчя Жовтня, що гримів на всіх партійних фору-мах. Згодом став керівником хорового колек-тиву культосвітніх працівників району.

– Кого б Ви виокремили із найпоміт-ніших, найобдарованіших постатей, що робили честь мистецькій Тячівщині?

– Наш район завжди був багатий тала-новитими людьми. У цьому списку – Василь Калинич, Володимир Поличко, Василь Бач-кай, Володимир Поцко, Йосип та Ніна Мар-тиничі, родини Гудаків, Шіманів, Маньов-чиків, Заяців,.. На жаль, у важкі дев’яності багато хто достроково вийшов на заслуже-ний відпочинок, напрацювавши 25 років пільгового стажу.

Великою популярністю користувалася у свій час солістка Надія Кохан, яка репре-зентувала культуру Закарпаття й за рубежем

Надія Заваліна, Василь Барановський, Наталія Сасин. 2013 рік

51

Ювілеї

і об’їздила з концертами пів-Європи. Проте у 1977 році вона завітала у відділ культури зі сльозами на очах: безгрошів’я загнало в таку безвихідь, що навіть не мала на що купити хліба.

Це було неприпустимо, і я запропону-вав Надії Федорівні ставку методиста, на що вона радо погодилась й успішно працювала в районній культурі аж до від’їзду на Мука-чівщину.

– Напевно, за ці роки у Вас назбирала-ся солідна колекція різних відзнак та на-город?

– Так, їх немало. Та найбільше дорожу званням «Заслуженого працівника культу-ри», яке отримав у 1990 році, Почесною гра-мотою Міністерства культури України, від-знакою Тячівської міської ради, відзнакою райради «За розвиток Тячівщини», нагруд-ним знаком Тячівської міської ради «Велика Україна – 25 років Незалежності» та іншими.

– Василю Васильовичу, чи багато зна-чили для Вас упродовж усіх цих літ під-тримка й розуміння найближчих людей – Вашої родини?

– Так, сім’я для мене – святе. Водночас я вдячний рідним за те, що вони розумі-ють: без своєї роботи я себе не мислю. Якось, у день проводів на полонину, настільки був поглинутий організаційними клопотами, що навіть не помітив на дубівському стадіо-ні дружину з донечкою, які крокували мені назустріч. Проте вони легко мені це виба-

чили, адже знають: коли я переключаюся на «робочу хвилю», все інше перестає для мене існувати.

– Якби випала нагода, чи вибрали б Ви собі іншу долю?

– Ні. Я щасли-вий, що вона склалася саме так, а не інакше, що помислами й пра-цею всі ці роки був пов’язаний з багато-плановим, навдиво-виж розмаїтим куль-турно-мистецьким життям Тячівщини. Бо улюблена праця дала мені все, аби по-чувався самодостат-ньою, успішною лю-

диною. У ній черпав те, чого завжди праг-лося душі, – естетичну насолоду творчості, розкіш спілкування з близькими по духу людьми, відчуття причетності до важливих справ, радість перемог, нових кроків до но-вих рубежів, навіть «крізь терни до зірок».

– Дякую за розмовую. Успіхів Вам, здо-ров’я і здійснення найкращих сподівань в літах прийдешніх.

Василь Барановський народився 26 листо-пада 1946 року в селі Люта Великоберезнян-ського району Закарпатської області. У 1965 році був призваний до лав армії. Після демо-білізації у 1968 році – робітник Ужгородської швейної фабрики. З 1968 по 1970 роки працю-вав завідуючим клубом у селі Люта Великобе-резнянського району. У 1970 році вступив до Ужгородського державного музичного учили-ща, яке закінчив у 1974 році й одержав спеці-альність – викладач дитячої музичної школи, диригент хору. Після закінчення училища по розподілу приїхав працювати у Солотвинську дитячу музичну школу. З 1981 року виконував обов’язки заступника директора з навчаль-ної роботи Солотвинської музичної школи. У 1978–1982 роках обирався головою профкому школи, членом районного комітету профспіл-ки працівників культури. З 1996 року по січень 2008 року – начальник відділу культури Тячів-ської районної державної адміністрації. З 2008 року і донині – директор Тячівського районного будинку культури.

Розмовляла Ганна МАКАРЕНКО

Стоять Тетяна Шлаєр, Мирослав Шваля, Василь Гудак, Василь Барановський, Тиберій Мельник. Сидять Інга Зизень,

Наталія Сасин, Олена Думнич. 2016 рік

52

Ювілеї

У ПІСНІ НАТХНЕННЯ ЧЕРПАЮЧИ…

У Тамари Пацаловської талант до співу проявився ще в дитинстві. Нині ювілярка й сама дивується, звідки у неї з братом взялася така всепереможна любов до музики й пісні? Адже народилася 19 жовтня 1951 року, виро-стала у звичайній великобичківській родині, де батьки – тато-автослюсар та мама-медсе-стра – завжди були заклопотані куди проза-їчнішими справами, й пісень з їхніх уст діти, практично, не чули.

Незважаючи на це, спочатку старший брат Микола забажав грати на скрипці, і його віддали на навчання до Великобич-ківської філії Солотвинської музичної шко-ли, сестричка ж... крокувала поряд. А через два роки мала Тамарка ошелешила батьків новиною: «Я вступила до музичної школи, гратиму на фортепіано». Виявляється, вона самостійно склала вступні іспити, аби теж стати музикантом…

Тож через рік, наскладавши грошей, бать-ки купили для неї рояль «August Förster». Їз-дили за ним аж до Івано-Франківська.

Той період вона згадує з великою те-плотою. Не забути їй занять із улюбленим викладачем Єлизаветою Вілінгер, їхніх із братом домашніх музичних дуетів, висту-пів на шкільних концертах та підмостках селищного і районного будинків культури, де всюдисуща шкільна активістка встигала виспівувати й соло, і в складі хорового колек-тиву…

Була гордістю школи, адже й на район-них оглядах успішно захищала її мистецьку честь. Це захоплення, власне, й визначило лі-

нію долі. Бо після закінчення восьмого класу дівчина продовжила освіту в Рівненському державному музичному училищі, куди зго-дом «переманила» й брата.

Першим місцем роботи Тамари Мико-лаївни була Ясінянська середня школа, тут упродовж двох років викладала музику й співи. Та мрії кликали далі, й у 1972 році дівчина вступила до Рівненського філіалу Київського інституту культури, на культо-світній факультет, який успішно закінчила. Невдовзі, як дружина військового, опиняєть-ся на території Німецької Демократичної Республіки, в так званій групі радянських військ. Робота їй знайшлася в Будинку офі-церів: Тамару Пацаловську призначили ху-дожнім керівником, котрому належало за-безпечувати насичену культурну програму патріотичного змісту, яка б підтримувала на висоті моральний дух військовослужбовців. Енергійно взялася за справу. Підбадьорюва-ло прихильне ставлення не лишень з боку українців, а й тутешнього населення, небай-дужого до гарної пісні й дружнього спілку-вання.

У 1987 році розпочався «тячівський» період у житті Тамари Пацаловської. Їй до-вірено очолити районний будинок культу-ри. Робота спорилась, адже фанатична від-даність мистецтву поєднувалась у Тамари Миколаївни з організаторськими якостями, природженим тактом, енергійністю. Тож життя в закладі повсякчас вирувало калей-доскопом яскравих подій – святами, урочи-

Тамара Пацаловська, Людмила Поличко, Ірина Микулець, Андрій Іващук. 1992 рік

53

Ювілеї

стостями, виставками, виступами місцевих аматорів і приїжджих артистів. А ще ж були виїзні концерти агітбригад, гостювання з культурними програмами у тваринників на полонинах. Особливо запам’ятався обмін-ний концерт, на якому представляли кращі творчі сили на Хмельниччині. У серці до сьогодні відлуння теплих спогадів про той прекрасний, неспокійний час.

Трохи щемно і сумно, що все це вже в минулому, адже літа беруть своє. Та все ж щаслива Тамара Миколаївна з того, що по сьогодні ріднить її з районною культурою й дозволяє бути в гущі подій нить творчого єднання з випестуваним нею дітищем – народним вокальним тріо Тячів-ського районного будин-ку культури.

Створила його ще в 1991 році. Тоді разом із бібліотекарем Тячів-ської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів № 1 ім. В. Ґренджі-Донсько-го Іриною Микулець, музвихователем дитячо-го навчального закладу № 2 Людмилою Поличко вони вперше заспівали під акомпанемент гітари концертмейстера Андрія Іващука, нині директора Тячівської дитячої шко-

ли мистецтв і, врешті, «доспівалися» до звання «народний». У різні пе-ріоди склад вокального тріо змінювався. Трива-лий час, окрім Т. Паца-ловської, творили його суголосся Олена Вейгеш, директор Буштинської дитячої школи мистецтв, та Неля Швайгер, викла-дач Тячівської дитячої школи мистецтв. Згодом до складу тріо увійшли донька Тамари Миколаїв-ни – Тамара Штремпель і Майя Потапова, яким акомпанувала Оксана Ре-плюк, ще по якомусь часі Майю Потапову заміни-ла Елеонора Керестей.

На сьогодні під керівництвом Тамари Миколаївни відточують своє мистецтво й дедалі розширюють репертуар Рената Риго, художній керівник Тячівського районного будинку культури, Ангеліна Павлюк, учи-тель Тячівської загальноосвітньої школи І–ІІІ ст. № 1 ім. В. Ґренджі-Донського, Тамара Штремпель, викладач Буштинської дитячої школи мистецтв. Практично жоден кон-церт у районі не обходиться без акапельних творів та ансамблевого співу в унісон цього талановитого колективу. Тепло приймали його й на міжнародному пісенному фести-валі імені Михайла Машкіна, фестивалях

Рената Риго, Ангеліна Павлюк, Тамара Штремпель. 2016 рік

Діана Швайгер, Тамара Штремпель, Олена Вейгеш, Оксана Реплюк. 2010 рік

54

Ювілеїпатріотичної пісні та на обмінному концерті у Хмельницькій області. Звичайно, успіх да-ється працею. І для слухачів залишається «за кадром», скільки зусиль вимагає від колекти-ву і його керівника робота над голосоведен-ням, інтонацією, строєм (точним за висотою відтворення всіх музичних звуків) та навіть диханням.

Однак багаторазові репетиції не втом-люють, адже з Тамарою Миколаївною, дотеп-ною, жвавою, непогамовною життєлюбкою, справжньою душею товариства – спільна праця завжди в радість.

Тож, мов один, звучать три голоси вико-навиць щедрого, різнопланового реперту-ару – пісень сучасних композиторів Закар-паття, Буковини, обробок народних пісень, творів композиторів-класиків.

Якщо спитати у Т. Пацаловської, що ще, окрім пісні, тішить її серце в цьому житті, то вийде доволі довгий перелік. Та на першо-му плані, мабуть, діти. Тому-то двом її донь-кам – Тамарі й Олександрі – сповна дісталося матусиної любові й турботи. Обидві здобу-ли мистецьку освіту, яка особливо згодилася Тамарі Штремпель, учасниці ще одного ко-лективу – народного вокального ансамблю «Тисяночка».

А ще ж усі дні Тамари Пацаловської по-мережані радісно-світлими думками про

онуків і правнуків, котрих доля теж не обді-лила талантами.

Ось у старшого онука Миколи, який, до речі, повернувся нещодавно із зони АТО, під-ростає красунечка-донечка Сандра, онука Софійка розвиває свій потяг до малювання й хореографії в Буштинській дитячій школі мистецтв. Тут займається й внучка Єва, тре-тьокласниця Тячівської загальноосвітньої школи № 3. Вона успішно опановує і флей-ту, й танцювальні па на заняттях з хореогра-фії. Дивлячись на неї, тягнеться до музики й братик Матяш. Всі вони обожнюють свою бабусю й прабабусю, бо, вочевидь, володіє се-кретом, який дозволяє збагнути довірливий світ дитячої душі.

А ще Тамара Миколаївна любить жи-вопис – навіть невелику колекцію полотен митців Закарпаття зібрала. Не мислить себе без спілкування з людьми. А її давні, незрад-ливі подруги зізнаються, що кожна зустріч із Тамарою Миколаївною – для них, мов маленьке свято, що дарує заряд позитиву й життєрадісності. Воно й зрозуміло, адже світла людина неодмінно випромінює світло думок, почуттів, тепло сердечності.

Нехай же до сотні літ буде сонячно на душі від краси життя і чарівності мистецтва! З ювілеєм!

Ганна МАКАРЕНКО

ХОРУ ВЕТЕРАНІВ – 30 РОКІВ29 вересня 2016 року в рамках відзначен-

ня 675-ї річниці міста Іршава народний хор ветеранів Іршавського районного будинку культури (керівник Оксана Сідор, концерт-мейстер Михайло Сай) відзначив свій слав-ний 30-річний ювілей від дня заснування.

Кафе «Галка» зібрало чимало шануваль-ників хорового мистецтва, представників поважного віку, керівників району та міста Іршави, тих, хто впродовж багатьох років тіс-но поєднував своє життя з хором ветеранів.

На святі ведуча Оксана Сідор ознайоми-ла з історією створення хору, прокоментува-ла фотомонтаж «Не старіють душею ветера-ни», який не залишив байдужими жодного глядача. Потім у виконанні хористів про-звучали духовний твір «О, Боже, спаси і по-милуй», в’язанка закарпатських народних пісень в обробці Петра Світлика, старовин-на рекрутська пісня «У неділю рано, раз», словацька народна пісня «Там, около Левочі»

та інші. Бурхливими оплесками та щирим «Браво» привітали соліста хору Семена Цібе-ленка після виконання пісні «Рідна Верхови-на» на слова і музику Михайла Кречка.

У цей день звучало багато щирих слів, виступаючі ділилися приємними спогадами про цікаві епізоди з творчого життя колек-тиву.

А починалося усе так. У січні 1986 року Іван Цільо та Іван Кампо (нині покійні) ро-зіслали запрошення взяти участь у хорі май-же 90 ветеранам міста Іршава. І вже у лютому 60 ветеранів розпочали репетиції під керів-ництвом Карла Голіби. На його долю випа-ло згуртувати колектив, вибрати з розмаїття пісень ті, які найбільше імпонують учасни-кам і з якими можна було розпочати творчу біографію своєрідного колективу. Однак він керував не довго.

Уже через місяць колектив очолила ко-лишня вчителька Софія Стегура, досвід-

55

Ювілеї

чений ветеран художньої самодіяльності, великий шанувальник і знавець народної пісні. У свій час вона прищеплювала любов до хорового співу вихованцям Ільницької школи-інтернату. Всі виступи відбувалися під акомпанування Віктора Світлика.

Цього ж року вперше виступили 8 берез-ня на святковому концерті, присвяченому Міжнародному жіночому дню.

Першою піснею, яку вивчили, була «Піс-ня про ветеранів». І не випадково, адже хто краще заспіває, передасть зміст, донесе задум автора, як не самі ветерани. А пісні Михайла Машкіна! Багато з них ще в молодості хорис-ти співали, будучи учасниками самодіяль-ного ансамблю пісні і танцю «Верховина». Не одна пісня композитора увійшла до золо-того фонду багатьох колективів.

Основою хору були колишні робітниці, службовці, трудова інтелігенція – усього 40 чоловік, у тому числі п’ять сімейних пар – Денис і Габріела Білинці, Павло і Емма Вар-ги, Іван і Єлизавета Лендєли, Михайло і Ган-на Мойсеї, Іван та Олена Чедрики.

Немало зусиль докладали для організа-ції репетицій та виступів Михайло Митров-цій (колишній староста хору, нині покійний) та Михайло Цільо.

За перші три роки праці хор виступав не тільки на сценах будинків культури Іршав-ського району, але й у санаторіях «Синяк», «Сонячне Закарпаття» Свалявського району, «Кооператор» Виноградівського району та

на деревообробному ком-бінаті села Тересва Тячів-ського району. Усі висту-пи проходили з успіхом, у переповнених залах. Їх вітали, дарували квіти, вони побачили, що по-трібні людям, одержали другу молодість, відчули, що їм під силу будь-яка пісня. Про це говорить і той факт, що свого часу виконували деякі пісні на чотири голоси.

У січні 1995 року хор ветеранів успішно ви-ступив з новорічними колядками перед хри-стиянами Іршави. Тоді й вирішив, що поповнить свій репертуар духовни-ми творами українських

композиторів.Безмірно радує учасників хору те, що

вони мають можливість щотижня збиратися на чергову репетицію, щоб вкотре поринути у чарівний і неповторний світ народних ме-лодій. Свого часу відчували вагому допомогу з боку райради (голова Василь Коцан), місь-кої ради (голова Степан Бобик), районного відділу культури (завідуючий Юрій Глеба).

Коли настав час подумати про назву хору ветеранів війни і праці, вирішували колективно. Одні пропонували назвати «На-дією», інші – «Мрією», «Спогадом». А думки зійшлися, що краще колектив іменувати-меться «Мрією», бо ж вони усі ветерани, жи-вуть доброю надією, щирою мрією бачити голубе мирне небо над головами онуків. І поки вистачає сил, все роблять для того, щоб мрія стала дійсністю. На святковому концерті в День Перемоги знов виступав хор ветеранів війни і праці. Тільки ведуча вперше додала: «Мрія». У їхньому виконанні прозвучала пісня О. Тулікова «Не старіють душею ветерани».

Згодом хор районного центру культури і дозвілля знову змінив свою назву. Певний час іменувався «Ветеран». Сценічне життя цього своєрідного хору, без якого вже тепер не обходиться жодне свято, під пильною ува-гою багатьох шанувальників пісень воєнних років. А самим учасникам хочеться кожного разу виступати краще, дарувати задушевні пісні, залишати незабутні враження. Саме

Оксана Сідор та Михайло Сай із народним хором ветеранів під час святкового концерту з нагоди 30-річчя

від дня створення. 2016 рік

56

Ювілеїтак було в День Пер-шотравня, коли висту-пили на святковому кон-церті на імпровізованій сцені у новому сценічно-му вбранні: жінки – в го-лубих платтях, а чолові-ки – в сірих піджаках.

У 2011 році хор брав участь у конкурсі на краще виконання ко-лядки й одержав грошо-ву премію, частину якої віддав на будівництво Петро-Павлівського гре-ко-католицького храму у місті Іршава.

У приміщенні Іршав-ської центральної район-ної бібліотеки у відділі бібліотечно-інфор-маційних технологій у 2012 році відбулися виборчі вечорниці «Голосуємо серцем», до яких первинна організація ветеранів при-урочила відзначення ветеранами м. Іршави Міжнародного дня людей похилого віку та Дня ветерана. На цих заходах з успіхом ви-ступив і народний хор ветеранів.

Цього ж року народний хор ветеранів війни і праці взяв участь в обласному фес-тивалі лемківського народного мистецтва «Лемківська ватра» у селі Кострино на тур-базі «Красія» Великоберезнянського району. Хору поталанило виступити у концертній програмі поряд із художніми колективами Івано-Франківщини, Львівщини, Терно-пільщини. Колектив продемонстрував коло-ритні закарпатські народні пісні в обробці відомих авторів Петра Світлика, Петра Ми-лославського, за що отримав подяку від го-сподарів та бурхливі оплески від глядачів.

На запрошення голови сільської ради села Чорний Потік Євгена Манайла у 2013 році народний хор ветеранів (керівник Окса-на Сідор, концертмейстер Ігор Староста) з найстарішим 92-річним Михайлом Цільо взяли участь у районному святі «Партизан-ської слави». До слова, він ще до січня 2015 року відвідував репетиції хору. Тепер не хо-дить, бо стан здоров’я не дозволяє.

Хор – учасник обласного фестивалю русинської народної пісні «Червена ружа» (м. Мукачево, 2012), районного фестивалю духовної пісні «Да святиться ім’я Твоє» (м. Ір-шава, 2014), районного фестивалю «Бетле-гем–2015, обласного свята словацького на-

родного мистецтва «Словенска веселіца» (м. Перечин, 2015).

У серпні 2014 року хору випала велика честь відкрити ХVІІІ обласний фестиваль духовної пісні «Блаженнії нищії духом, бо їх є царство небесне» серед молодіжних цен-трів греко-католицьких храмів Закарпаття, який відбувся в Іршавському районному бу-динку культури.

Хористи – активні учасники клубу за інтересами «Золотий вік», який працює при Іршавській центральній районній бібліоте-ці. Вони завзяті ентузіасти, любителі сцени, тому свій вільний час присвячують аматор-ському мистецтву. Репетиції завжди про-ходять із повним складом хористів, і кожна з них приносить усім насолоду.

У 2003 році колективу присвоєно звання «народний».

Звучить мелодійна народна пісня з вікон другого поверху будинку культури. Лине вона з вуст тих людей-ентузіастів, які добре знають: якщо жива пісня, то народ – без-смертний.

У репертуарі колективу до 100 творів, се-ред яких закарпатські народні пісні в оброб-ці Петра Світлика, Надії Мельник та інших самодіяльних композиторів, понад 25 творів на релігійну тематику, пісні воєнних років та інші авторські твори.

Тож бажаємо учасникам колективу міц-ного здоров’я, творчого натхнення на многая і благая літ.

Ігор БЕРЕГІЙ, Марина ОФІЦИНСЬКА

Районний фестиваль духовної пісні «Да святиться ім’я Твоє». Диригує Оксана Сідор. Місто Іршава, 2014 рік

57

Ювілеї

НАШ ВИДАТНИЙ ЗЕМЛЯК – МИХАЙЛО МИШАНИЧ

До 75-річчя від дня народження музикознавця-фольклориста і педагога

Закарпатська земля щедра на працьо-витих і талановитих людей: тих, хто своєю повсякденною працею творить великі спра-ви, творче ставлення яких до обраного фаху стає прикладом для наслідування, а висока інтелігентність і безмежна відданість рідній землі викликає справжню повагу. До цієї ко-горти працелюбів і високих професіоналів належить славна родина Мишаничів, що по-дарувала Україні низку яскравих науковців.

Михайло Мишанич (молодший брат лі-тературознавців Олекси та Степана Миша-ничів) – доцент кафедри музичної фолькло-ристики, науковий співробітник Проблем-ної науково-дослідної лабораторії музичної етнології Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка, автор навчаль-но-методичних та дослідницьких праць, але найголовніше – один із найплідніших і найфаховіших збирачів і транскрипторів народно-музичних скарбів нашого народу. Кількість його нотувань налічує не десят-ки, не сотні, а тисячі фольклорних мелодій. Нині в його творчому доробку біля 10 тисяч музичних записів українських народних пі-сень (з яких понад півтисячі склали закар-патські матеріали). У наукових колах він не-заперечний авторитет і відомий музикозна-вець-фольклорист.

Народився Михайло Мишанич у воєн-ному 1941 році в переддень святого Михай-ла – 20 листопада у селі Барвінок – неподалік від Ужгорода, що на Закарпатті. Виховувався у дружній багатодітній родині. Незважаючи на важкі часи (період окупації Закарпаття хортиською владою, складні повоєнні роки), батьки піклувалися про освіту хлопчика. У сім років Михайла віддали до початкової школи у село Підгорб, після закінчення якої він продовжив навчання в селі Дравці (5–7 класи). Любов до музики привела юнака в Ужгородське державне музичне училище, де він навчався з 1955 до 1959 року. Його ви-кладачами були М. Антоненко (клас домри), В. Гошовський, який вів музично-теоретич-ні дисципліни, аранжування, керував ор-кестром народних інструментів і блискуче вів гурток народної музики. Захоплення му-зичним фольклором, пробуджене в стінах Ужгородського державного музичного учи-лища Володимиром Гошовським, музикант пронесе через усе життя. Згодом В. Гошов-ський запропонує М. Мишаничу співпрацю у написанні статті про особливості музично-го фольклору бойків до наукового збірника «Бойківщина».

Наполегливість і бажання до професій-ного удосконалення спонукали Михайла здобути вищу освіту. У 1959–1964 роках він успішно навчається у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка на кафедрі на-родних інструментів. А після служби в армії (1964–1965) стає викладачем Далекосхідного педагогічного інституту мистецтв (1966–1968, м. Владивосток).

У 1968 році повертається в Україну і об-лаштовується у Львові. Тривалий час пра-цює викладачем Львівського державного музично-педагогічного училища ім. Ф. Ко-лесси, де викладає клас домри та музич-ного фольклору; запроваджує проведення студентських музично-фольклорних експе-дицій за власною методикою і розпочинає транскрипторську роботу (щодня здійснює по п’ять нотувань народних пісень). Невдов-зі стає відомим транскриптором, публікує та депонує цілу низку збірників.

З 1989 року його запрошують викла-дати у Львівську державну консерваторію

58

Ювілеїім. М. Лисенка на новостворену кафедру му-зичної фольклористики. Він розгортає нау-кову роботу. М. Мишанич – постійний допо-відач на конференціях дослідників народної музики червоноруських та суміжних земель, що проходили у Львові, на фольклорних конференціях у Києві, бере активну участь у семінарах для викладачів музичного фоль-клору музичних училищ, готує методичні та навчальні посібники з питань музичної транскрипції, польової практики, архівуван-ня, систематизації та аналізу народної музи-ки. У 1997 році за величезний обсяг здійсне-них ним транскрипцій народних пісень та наукові праці в галузі музичної фольклори-стики Михайлові Мишаничу присвоюють вчене звання доцента. І вже від 1997 року він доцент кафедри музичної фольклористики та науковий співробітник Проблемної нау-ково-дослідної лабораторії музичної етно-логії при Львівській національній музичній академії ім. М. В. Лисенка.

Михайло Мишанич не любить голосних фраз. Та про його здобутки красномовніше за будь-які слова говорять результати його праці. Великий фольклорно-етнографічний доробок М. Мишанича умовно поділяєть-ся на три великі групи. Першу складають опубліковані нотні збірники; другу – публі-кації наукових та навчально-методичних статей; третю – машинописні народнопісен-ні збірники, задепоновані у фондах держав-них установ: Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, Львівської наукової бі-бліотеки ім. В. Стефаника НАН України та у фондах бібліотеки Проблемної науко-во-дослідної лабораторії музичної етнології при Львівській національній музичній ака-демії ім. М. Лисенка.

Серед нотних публікацій Михайла Мишанича налічується сім опублікова-них збірників народних пісень. З них – три з його власними фольклорними записами (Гаївки. – Львів, 1991; Весільні народні піс-ні. – Львів, 1992; Щедрівки. – Львів, 1996), три збірники, упорядковані старшим братом Степаном Мишаничем із транскрипційним та редакторським опрацюванням музичних матеріалів – Михайла Мишанича (Пісні По-ділля. – Київ, 1976; З гір Карпатських. – Ужго-род, 1981; Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич. – Київ, 1982). [Публікації на-родних балад із Закарпаття, як однієї із тери-торій Карпатського регіону, містить збірник

«З гір Карпатських»]. Один збірник із нотни-ми транскрипціями М. Мишанича, упоряд-кований О. Ошукевичем – «Пісні з Колодяж-на» (Луцьк, 1998).

Опрацювання великого обсягу народ-нопісенного матеріалу підштовхувало до виявлення цікавих закономірностей, спону-кало поділитися спостереженнями і досві-дом транскрипторської та польової прак-тики. Це вплинуло на появу цілої низки музично-фольклористичних праць. Серед них – методичні рекомендації щодо польо-вої практики та архівування, сюжетно-те-матичні польові питальники, програми з транскрипції народно-вокальних творів, полемічні статті з питань етномузикознавчо-го транскриптування. Інтерес викликають цікаві наукові узагальнення щодо побуту-вання народно-музичних жанрів, виявлен-ня мелотипологічної характеристики обря-дових пісень, особливостей рідкісних жанрів (ранцівок), питання пісенної форми тощо.

Та головна і найбільша частина його фольклористичної праці – це десять об’єм-них машинописних нотних музично-фоль-клорних збірників, переданих у фонди нау-кових державних бібліотек. Це зокрема: На-родні співи Закарпаття. – Ч. 1–2. – 2007 [585 мелодій]; Бойківщина: Народні пісні. – Т. 5, Ч. ІІІ: Мелодії – 1980 [604 мелодії]; Народна вокальна творчість Львівщини. – Ч. І, кн. 1, 2 – 1985, 1986; Ч. ІІ – 1987 [796 пісень]; Музич-но-етнографічний архів Мишанича М. В. – Кн. 1, 2, 3 – 1983, 1984, 1988 [1600 пісень] і т.д.

Як провідний транскриптор львівської музично-фольклористичної школи, Михай-ло Васильович розробив і удосконалив си-стему фонетичних музично-етнографічних позначок для відображення специфіки ви-конання народновокальної музики західно-го терену України. Цією системою користу-ються сучасні етномузикологи, в тому числі і в нашому краї. Він охопив народну музику різних етнічних регіонів – Волині, Поділля, Передкарпаття, Карпат (Бойківщини, Лем-ківщини, Гуцульщини) та рідного йому За-карпаття.

Михайло Мишанич часто приїжджає на свою малу Батьківщину. В душі він залиша-ється закарпатцем. І одна із останніх його значних праць – «Народні співи Закарпаття».

З ювілеєм Вас, шановний Михайле Васи-льовичу!

Віра МАДЯР-НОВАК

59

Ювілеї

СПІВУЧИЙ ТРОМБОН АНАТОЛІЯ НОЗДРАНЯЗ нагоди 80-річчя від дня народження

Відомий закарпатський тромбоніст і пе-дагог Анатолій Ноздрань – один із фундато-рів закарпатської виконавської школи гри на тромбоні, ім’я якого можна поставити поряд із такими корифеями духового мистецтва Закарпаття, як Петро Нефьодов, Іван Сєрий, Петро Гудзь, Степан Томич, Олександр Ба-ренблат та ін. Більшість учнів, студентів та колег педагога-тромбоніста відчули на собі вплив тієї могутньої аури добра, котру він випромінює. Життя не пестило Анатолія Олексійовича, чимало труднощів довелося йому подолати на шляху до висот майстер-ності. Але це лише загартувало його волю, навчило любити й поважати людей, співчу-вати їм. Тому його так поважають студенти, шанують колеги.

Народився Анатолій Ноздрань 14 листо-пада 1936 року у місті Еліста (Астраханська область, Росія) в інтелігентній сім’ї: батько – фінансовий працівник, був великим поціно-вувачем музичного мистецтва і сам любив грати на гітарі та мандоліні; мама – вчитель російської мови та літератури. У 1946 році батьки переїхали до Ужгорода. Цього ж року за рекомендаціями лікарів малий Анатолій розпочав навчання в музичній школі у класі викладача Петра Нефьодова. Згодом ще два роки займався по класу фортепіано у Карла Воски. До 1954 року грав у духовому оркестрі в Ужгородській середній школі № 3. У му-зичному училищі також навчався у Петра Нефьодова і вже на ІІІ та ІV курсах працював

у духових оркестрах драматичного театру та кінотеатру. Юний музикант із захоплен-ням віддався цій справі. Адже звук тенора та тромбона завжди вирізнявся особливою м’якістю, співучістю. І саме тромбон, що ніби підкреслював відтінки його глибокої багато-гранної натури, став вірним супутником, із яким Анатолій Олексійович крокує життям. Упродовж навчання багато працював над удосконаленням виконавських навичок гри на інструменті, що сприяло його професій-ному зростанню.

Після закінчення училища в 1958 році продовжив навчання у Львівській консерва-торії у класі Степана Ганича, котрий у 1954 році також закінчив Ужгородське музичне училище.

Після переходу в консерваторії на заоч-ну форму навчання Анатолій Олексійович продовжив трудову діяльність в Ужгород-ському музичному училищі та дитячій му-зичній школі № 1 ім. П. І. Чайковського, де обіймав посаду завідувача відділу духових та ударних інструментів. Цікаво, що А. Ноз-дрань був запрошений викладати в музичне училище ще не закінчивши навчання у кон-серваторії. Цей факт свідчить, з одного боку, про професійність та майстерність музикан-та, а з другого – що керівництво училища виявило до молодого й перспективного му-зиканта велику довіру. І, як свідчить історія, не помилилося у своєму виборі.

Слід відзначити, що Анатолій Ноздрань був прихильником послідовної системи нав-чання: музична школа → училище → кон-серваторія. Саме тому свою роботу в дитячій музичній школі № 1 ім. П. І. Чайковського він вважав дуже важливою. Адже саме на ранньому етапі навчання здійснюється фор-мування майбутнього виконавця, заклада-ються підвалини всіх навичок і виконав-ських компонентів для подальшого розвитку музиканта.

У своєму творчому напрямку А. Ноз-дрань орієнтується, перш за все, на київську тромбонову школу, що синтезує кращі риси німецької, російської та української виконав-ських шкіл гри на тромбоні. Як вихованець львівської консерваторії він бере за мето-дичну основу педагогічні принципи свого викладача Степана Ганича. Характерним для вихованців С. Ганича є добре володін-ня штрихами та технічними прийомами,

60

Ювілеї

якісне звукоутворення, чиста інтонація. Методичні прийоми Степана Федоровича дозволяли долати значні технічні труднощі, сприяли надзвичайно виразному і динаміч-ному звучанню інструмента.

Маючи великий виконавський і педаго-гічний досвід, Анатолій Олексійович навчає студентів правильно формувати всі поста-новочні компоненти: добір мундштука від-повідно до структури губ; виправлення де-фектів у формуванні амбушюра; відпрацю-вання різних типів атаки звуку; координація роботи язика, виконавське дихання у поєд-нанні з технікою правої руки тощо. Свою ме-тодику викладання він поєднує з практич-ним показом на інструменті, демонструючи присутнім співуче, виразне звучання тромбону.

Протягом творчого шляху А. Ноздрань був ке-рівником багатьох духових оркестрів: Ужгородського державного музичного учи- лища, Ужгородської се ред-ньої школи № 7, Палацу піонерів та взуттєвої фаб-рики міста Ужгород, села Червеньово Мукачівського району. Останній під його керівництвом отримав зван - ня «народний». З цими ор-кестрами він систематично брав участь у марш-парадах. А духовий оркестр Ужго-родської середньої шко - ли № 7 свого часу став пере-можцем обласного конкур-су духових оркестрів.

У сім’ї Анатолія Олексі-йовича завжди панує творча атмосфера, адже дружина Су-санна Степанівна – піаністка і багато років пропрацювала викладачем фортепіано Ужго-родської дитячої музичної школи № 1 ім. П. І. Чайков-ського. Син Сергій закінчив Ужгородське державне музич-не училище по класу кларне-та у заслуженого працівника культури України Степана То-мича, а дочка Людмила – піа-ністка, яка і сьогодні викладає фортепіано в дитячій музич-ній школі міста Запоріжжя.

Доля вносила корективи у життя музиканта, адже за сі-мейними обставинами родині

А. Ноздраня довелося виїхати до міста За-поріжжя, де вони прожили шість років. Там Анатолій Олексійович працював настроюва-чем фортепіано в драматичному театрі. До слова, перші уроки з цього фаху він отримав ще у 1967 році від майстрів Юрія Гопіна та Романа Задорожного.

Нині Анатолій Олексійович – викладач Ужгородського державного музичного учи-лища імені Д. Є. Задора (клас тромбону та туби), грає на баритоні у духовому оркестрі училища, настроювач фортепіано.

Підготував багато професійних му-зикантів, котрі закінчили консерваторії та музичні академії як в Україні, так і за її межами. Серед них такі, як: Рудольф Чех

Томас Попович, Артем Калинич, Олександр Ухач, Тарас Попович, Антоніна Чирська, Ференц Томич,

Емерих Попович, Анатолій Ноздрань. 2016 рік

Олександр Штець, Володимир Співак, Ференц Томич, Артем Калинич, Тарас Попович, Михайло Бачинський,

Анатолій Ноздрань, Степан Томич, Михайло Павлович. 2011 рік

61

Ювілеї

та Олександр Снітар – артисти Львівського оперного театру; Сергій Гайдамашук – ар-тист Донецького оперного театру; Тіберій Бакош – артист оперного театру в Словаччи-ні, а згодом викладач музичного училища та артист симфонічного оркестру філармонії в місті Мішкольц (Угорщина); Лайош Касо – викладач дитячої музичної школи в Угор-щині; Станіслав Керечанин і Роман Купар – артисти симфонічного та духового оркестрів Закарпатської обласної філармонії; Юрій Бо-котей – лауреат першого ступеня V Всеукра-їнського конкурсу гри на мідних духових інструментах імені В. Старченка, студент Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка; Василь Канчій – студент Київського інституту музики ім. Р. М. Глі-єра; Віктор Ковач – лауреат першої премії ІХ Міжнародного фестивалю-конкурсу ди-

тячого, юнацького та молодіжного мисте-цтва «Закарпатський едельвейс–2014», артист симфонічного оркестру в Республіці Молдо-ва; Давид Черничко – студент музичного ін-ституту в місті Мішкольц (Угорщина).

Значне зростання виконавської майстер-ності сучасних молодих духовиків Закар-паття – це результат вивчення і глибокого осмислення творчої спадщини виконавців і педагогів старшого покоління, які своєю кропіткою працею заклали міцний фунда-мент для розвитку духового мистецтва. Од-ним із них є музикант і педагог Анатолій Ноздрань.

Тож бажаємо Анатолію Олексійовичу ще багато років творчого життя, натхнення, здо-ров’я та Божої благодаті.

Юлія ТЕТЕРЮК-КІНЧ

ТОРУЄМО ШЛЯХ ДО СЕРДЕЦЬ ЧИТАЧІВ І ЗАВОЙОВУЄМО ЇХ ДОВІРУ

Перший номер газети «Нове життя» по-бачив світ 10 жовтня 1946 року. Виходила ра-йонка два рази на тиждень всього на двох сторінках. Матеріали були здебільшого ін-формаційного характеру на кшталт що, де, коли? Авторами публікацій були вчителі, лікарі, агрономи, культосвітні працівники, директори підприємств, організацій, сіль-ськогосподарських артілей, інженерно-тех-нічні працівники.

Кількість дописувачів не зменшується, хіба що змінюються покоління. Вони й до-тепер відіграють важливу роль у творенні газети. Хіба можна уявити «Нове життя» без публікацій із ДП «Довжанське лісомислив-ське господарство», митрофорного прото-ієрея Георгія Чулея, завідувача відділу Ір-шавської райСЮТур Богдана Ільницького та Олесі Осійської, начальника фінансового управління райдержадміністрації Оксани Симчик, начальника управління Держ-казначейства в районі Петра Горзова, стра-хового експерта з охорони праці виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з нещасних випадків Андрія Лутака, голови методоб’єднання з гуманітарних дисциплін Підгірнянської загальноосвітньої школи І–ІІ ступенів Наталії Данканич, завідувача сектору молоді і спорту РДА Андрія Данка-нича, голови районної федерації футболу Василя Поповича, Святослава Симканин-ця, начальника архівного відділу РДА Ми-хайла Тернинка, інженера ВВП ЗД УДППЗ «Укрпошта» Олени Перець, головного лікаря

КЗ «ІЦПМСД» Оксани Булези, заступника голови райспоживспілки Сергія Лупака, на-чальника відділу статистики в Іршавсько-му районі Віри Сироваткіної, директора ДП «СЛАП «Іршаваагроліс» Івана Фущича, начальника Іршавського районного відділу управління державної служби з надзвичай-них ситуацій Івана Мошколи, головного спе-ціаліста відділу освіти РДА Андрія Андріш-ка, заступника директора з навчально-мето-дичної роботи Іршавської гімназії Наталії Гецко, Ільницького сільського голови Василя Павлищі, наших громадських кореспонден-тів Василя Ловски, Василя Урсти, Любові Фі-леш, Юрія Мельника, Ліани Демчик, Віти Горзов, Петра Пітри, Степана Овсака, Юрія Самориги, Михайла Ломаги, Івана Лендєла, Віри Глушко… Це наші перші помічники. Вони оперативно відгукуються про події, які відбуваються в їх колективах.

Уже впродовж сімдесяти літ новинка сумлінно служить громаді, всебічно висвіт-лює події. Завдяки газеті мешканці району мають можливість бути почутими. Видання підтримують райдержадміністрація та ра-йонна рада.

Часопис став кузнею кадрів не лише для закарпатських видань, а й всеукраїнських. Власкором газети «Голос України» став Іван Гудзоватий, «Зірка» – Ганна Матіко-Бубнова, телеведучою на телеканалі «Україна» Мари-на Михтонюк (Кухар), у всеукраїнських ви-даннях співпрацює Олександр Сочка. Саме в районці побачили світ перші поетичні

62

Ювілеїрядки лауреата Наці-ональної премії Укра-їни імені Тараса Шев-ченка Дмитра Кремі-ня. На сторінках газе-ти побачили свої пер-ші літературні спроби відомі з часом журна-лісти, письменники, вчені. Серед них лау-реат премії імені Лесі Українки поет Степан Жупанин, поет, пере-кладач, лауреат премії імені Олександра Дух-новича Іван Петровці, лауреати премії імені Федора Потушняка Василь Кузан із Довгого і Лідія Повх-Хода-нич із Кушниці, Юрій Балега із Богаревиці.

Колишній редактор районної газети Ва-силь Звонар часто згадував:

– Ми першими надрукували пісню з но-тами Михайла Машкіна «Верховино, мати моя». Це дало можливість самодіяльним ко-лективам включати до свого репертуару цю чудову пісню, яка стала своєрідним гімном Закарпаття.

У «Новому житті» стали на широку до-рогу творчості поет Іван Мельник із Вели-кого Раківця, фольклорист Михайло Панько з Приборжавського, Іван Калинич із Малої Розтоки, Іван Фельцан із Мідяниці, фотоко-респонденти Олександр Бажів із Білок, Ан-дрій Мойсей із Іршави, Іван Ломага із Дешко-виці, композитори Юрій Ломага із Броду, Петро Світлик із Білок, Семен Мельник із Великого Раківця.

За 70 років газета пройшла від ручного набору тексту до комп’ютерного. Часто дово-дилося всю ніч «коптіти» над авторськими матеріалами, готуючи їх до друку.

Першим редактором газети був Борис Білорибка. Він добре володів українською мовою, із відповідальністю ставився до робо-ти. Але він працював недовго – згодом виїхав у Запорізьку область. Замість нього редакто-ром став журналіст Кирило Гуща, який пре-красно володів словом. Певний час очолював колектив районки Василь Лендєл. Він зали-шив замість себе Василя Звонаря – легенду журналістики Закарпаття. До того Василь Юрійович працював власкором газети «За-карпатська правда». Він добре знав творчу кухню. Запровадив нові рубрики, почав за-лучати до співпраці дописувачів. А в очо-люваний ним колектив влилися Іван Гудзо-ватий, Олександр Сенинець, Василь Греба, Іван Сухан, Йосип Чіка, Едуард Камінський, Олександр Усенко, Євген Чернюк, Іван Бі-лунка, Михайло Жбура, Василь Мельник.

Згодом у редакцію газети прийшли пра-цювати Михайло Ціцак, Ольга Фрідман, Наталія Ломага, Тетяна Палінчак, Наталія Бабинець, Оксана Плескач, Петро Костяни-нець, Михайло Ісак і автор цих рядків. Опе-ратором комп’ютерного набору працювала Магдалина Радик, головним бухгалтером Ганна Карабиньош.

Чотирнадцять років очолював районне видання Михайло Ціцак.

Тепер газетярську справу продовжують молоді журналісти Іван Кополовець, Вікто-рія Химишинець й Іванна Шкіря. Газета ви-ходить щосуботи на восьми сторінках.

Прикро те, що газету друкуємо в КП «Хуст- ська районна друкарня». Раніше вона вида-валася в Іршаві. Невтомними працівниками друкарської справи були Степан Зем’ян-ський, сестри Олена та Єлизавета Зем’янські, Микола та Степан Матішинці, Ганна Лівак, лінотипіст Марія Воробканич та ін. На су-часному інформаційному ринку, де на п’яти наступає Інтернет, ми повинні випускати якісний продукт. Нам, газетярам, самим до-водиться боротися за свого читача.

Проблема також із доставкою газети. Якщо раніше «Нове життя» сортували в Ір-шаві, потім – у Мукачеві, то тепер – в Ужго-роді. Це призводить до того, що в окремі населені пункти не додають газети, а також негативно впливає на передплату видання. Газета, як і хліб, повинна бути свіжою.

Незважаючи на все, ми, газетярі, зали-шаємося оптимістами. Переконані: ніякий Інтернет не замінить газету. Особливо ра-йонку. Для жителів населених пунктів Ір-шавщини «Нове життя» залишається джере-лом інформації про все, що діється в районі.

Щире спасибі тим, хто підтримує з нами, газетярами, ділові і партнерські зв’яз-ки. Бажаємо усім успіхів, міцного здоров’я, щастя і добра. Запрошуємо Вас до подальшої співпраці, а читачів, як завжди, залишатися з нами.

Василь ШКІРЯ

Магдалина Радик, Ганна Карабиньош, Петро Костянинець, Оксана Плескач, Василь Шкіря, Наталія Бабинець,

Тетяна Палінчак, Михайло Ціцак. 1996 рік

63

Ювілеї

МАГДУШКА, АБО НЕЗГАСНА ПРИСТРАСТЬ ДО МИСТЕЦТВА

Магдалина Пуглик-Белень – унікальна жінка з тонкою натурою. В очах палає вогонь, від неї віє теплотою, спокоєм та домашнім за-тишком. Внутрішній стан, який відчуваєш при спілкуванні з мисткинею, можна описа-ти одним словом – гармонія. Її тендітним ру-кам, у поєднанні з мужньою витривалістю, багаторічною працею над собою задля удо-сконалення належать керамічні, графічні роботи, гобелени, скульптура малих форм, акварель, декоративний і монументальний розпис. Усе, за що тільки не візьметься Маг-далина Іванівна, перетворюється на справж-ній витвір мистецтва з філософським осмис-ленням. Особлива за світоглядними пере-конаннями, вона створила власну школу кераміки, залишивши слід в історії нашого краю та України. Своїми творчими дороб-ками жінці вдається «тривожити зчерствілі душі» людей, разом з тим щоразу розкрива-ючи свою багатогранну натуру.

Двері власної оселі – пристані серед Кар-патських гір і полонин, де стрімко в’ються бистрії потічки, де з гір стікає кришталево чиста вода й наповнює ріки, де дихається легше – там, під руїнами Невицького замку, живе родина закарпатських творців. Чоло-вік Михайло та його дружина, котру близькі називають Магдушкою. Із чого починалися творчі пориви, любов до родини, про захо-плення мистецтвом, чим живе, чим дихає та що надихає?.. Про це наша розмова.

– Коли ми домовлялися про зустріч, Ви сказали, що не виїжджаєте з села. Чому?

– Здоров’я вже не те… До того ж, після ро-ків щоденного поспіху та недоспаних ночей хочу тиші та спокою. Тепер більше люблю розмірений ритм життя – спокійно, насолод-жуючись пейзажем з вікна, випити кави й послухати шум вітру.

– Чого прагнули в житті? Чи можете сказати, що досягли мети?

– Хотіла знайти та реалізувати себе. Важ-ливо займатися тим, що приносить душевне задоволення, що надихає рухатися вперед. Потрібно матеріалізувати фантазії та ідеї, які на перший погляд можуть здатися абсурд-ними. Щиро прислухатися до себе й діяти. Я люблю свою родину – чоловіка Михайла та нашу донечку Олександру. Для мене це святе. Чи досягнула мети? Точно можу ска-зати, що задоволена життям, а душа ще пов-ниться прагненнями та цілями.

– Знаю, серед Ваших викладачів в учи-лищі були Агнеса Бачинська, Атілла Дун-чак, Василь Свида…

– Безперечно своєю любов’ю до кераміки завдячую саме їм. Із теплотою згадую їхні уроки майстерності та людяності. Пам’ятаю Агнесу Бачинську, яка викладала перші два курси – живопис та основи композиції. Маю сказати, що захоплювалася нею. Я її обожню-вала. Підстерігала, приходила до неї та про-сила, аби вона давала мені побільше завдань.

– Чи може з’явитися мистецький ви-твір «з-під палки», коли наступає час «пе-регляду» або кажуть «треба»?

– Ой… Саме цього творчі люди не лю-блять. Дуже важко розслабитись й повністю розчинитися у роботі, рахуючи дні до черго-вої виставки чи ще чогось там. Але це вчить працювати під тиском часу, від чого у май-бутньому не втечеш, отримуючи різні за-мовлення. А ось щодо того, чи у такий спосіб удасться створити шедевр – специфіка, мож-ливості й талант кожного митця – це окремо. Подібного не можна заперечувати, адже на-тхнення може увірватися у душу й посеред ночі… Тому деколи на лекціях, якщо не зна-ла теоретичного матеріалу, а мене виклика-ли, ніколи не казала, що не готова. Бувало й таке… Намагалася якось викрутитися з нез-ручного становища.

64

Ювілеї– А хто чи що надихає творити?– Я безкінечно закохана у місцину, де

живу… Як і будь-яка жінка, у котрої є, звіс-но, і свої клопоти. Невицьке, природа тут неймовірної краси: золотава осінь, що пере-ливається різнобарв’ям, білосніжна, непри-ступна зима, квітуча весна, яка пробуджує думки й наповнює чистотою, літо – сонячне задоволення… Природа – ось що надихає творити, ніби отримуєш енергію від землі. Маю навіть декілька рядків про Невицьке. Як могла – так і написала (посміхається):

В долині гір, підніжжі замку,Де річка Уж води несе,В проміннях сонця і серпанкуСело Невицьке стереже.Село назвали в честь невістки,Хоч і погана та була.За чисті води, повні ріки –Земля та в дар була дана.Родючі землі були всюди,Та тут найкраще, звісно, в нас –Поля, сади, ліси, просіки –Ніхто не дасть збрехати вам…

– Чи часто радитесь зі своїм чолові-ком, який теж є людиною творчою, щодо своїх ідей, задумів?

– Звичайно, раджусь. Він мене деколи до-бряче критикує. Але я йому за це вдячна. Як і за інше.

– А загалом огульна критика здатна збити Вас зі шляху? Чи ж навпаки – сти-мулює?

– Якщо тебе критикують, значить ти когось зачепив. Це своєрідний знак, що тво-риш не дарма. Спокійно сприймаю обґрун-товану критику. Але щоб я відмовилася від задуманого? Нізащо.

– А чи завжди задоволені кінцевим результатом?

– Твір, якщо мені не буде подобатися, кому буде? Тому можу місяцями сидіти над одним гобеленом чи фігуркою, а над се рією – роками. Це досить таки клопіткий процес. Спочатку малюю в уяві те, що мають згодом побачити інші, далі – збираю інформацію: ходжу до музеїв, вивчаю, нотую. А потім бе-руся за процес втілення. Якщо це фігурка, то спершу її потрібно зліпити й звільнити від можливих «повітряних дір», опісля йде обмивка, повітряна сушка та термічний ви-пал. Я занурююсь у роботу з головою, ніколи не шкодую часу на створення саме того, що планувала спочатку.

– Французький художник-імпресіо-ніст Поль Сезанн починав творчі пошуки власного «я», копіюючи старих майстрів. Як гадаєте: копіювати – добре чи погано?

– Цікаве запитання. Не можу сказати, що це погано. Це навіть добре, адже у такий спосіб розвивається техніка, є можливість зосередитись на деталях, звернути увагу на тонкощі роботи майстра. Але вкрай важливо не зупинитися на цьому етапі, а зуміти знай-ти себе у безмежжі творчих потоків… Нині ж деякі художники часто-густо вдаються до штампування відомих робіт. Чому? Праг-нуть грошей, адже добротна копія вартує чимало. Але мені шкода таких людей, бо це аж ніяк не творчість. До кожної роботи на-магаюся підійти під кутом власного бачен-ня. Буцімто до мене такого ще ніхто не ро-бив. Я прагну вразити, розкрити глибинну сутність краси, яка, буває, ховається й чекає моменту, коли ми будемо готові зрозуміти її.

– Про Вас написано чимало. Що відчу-ваєте, коли Вами цікавляться?

– Мені приємно, коли цікавляться моєю творчістю. Водночас волію не розповідати про сім’ю, бо це сокровенне й повинне зали-шатися вдома.

– Ваша творчість відома і поза межами Батьківщини. Чи відчуваєте себе знаме-нитістю, зрештою, що таке слава?

Народні гуляння. Дерево, кераміка, 422ç175, 2005 рік

65

Ювілеї

– Справді, мої роботи нерідко виставля-лись поза межами України. Як митець, я ті-шусь, що мої доробки представлені в музеях Канади, США, Грузії… Також є в приватних колекціях Словаччини, Чехії, Ізраїлю, Ні-меччини, Франції, Італії, навіть Японії. До речі, колишні Президенти України Кучма, Ющенко теж мають мої картини. Чим пи-шаюсь, так це тим, що у 2003 та 2005 роках мої роботи представляли Україну на Міжна-родному бієнале кераміки – у Буенос-Айресі. Але я ніколи не прагнула слави як такої. Не-хай мене почує і зрозуміє один – це важливо. Але потрібно вміти ходити під славою, щоб не загубити себе. Як вміти берегти душу від різних спокус. Наприклад, грубих грошей.

– Продаєте свої роботи?– Авжеж, на це й живу. Це свідчить про

визнання, що тебе чують і розуміють (або ж намагаються порозуміти). Мені приємно, що моєю творчістю цікавляться, бажають придбати й прикрасити свою оселю саме моїми доробками. Але є й таке, котре на-вряд чи колись наважусь продати, бо дуже прикипіла до чогось. Бо у кожну фігурку, картину, гобелен вкладаю часточку душі. Працюючи, важливо бути у хорошому дусі, відкинути всі негативні думки. Перш за все, потрібно відчувати гармонію з самим собою, щоб у кінцевому результаті витвір випромі-нював спокій, теплу й позитивну енергію.

– А практика роботи на замовлення?

– Оздоблювала і готель «Закарпаття», і наші санаторії. «Карпати», наприклад, конференц-зал облмузтеатру, турбазу «Сві-танок» тощо. Це був, безсумнівно, цікавий досвід. Але якось зрозуміла, що по-справж-ньому люблю малі форми.

– Своєю унікальністю з-поміж ваших робіт вирізняється серія керамічних тво-рів із філософським осмисленням першо-основ «Космогонія людства». Коли поча-ли і скільки тривав процес?

– Почала роботу над цією серією у 44-річ-ному віці і закінчила через рік. Ідея осяяла одразу – від знаків символіки раннього нео-літу й до початку ХХ століття. Я комбінувала символічні знаки різного значення, об’єдну-вала їх спільною ідеєю. Вийшло, що кожна робота має власну суть. Серія зберігається у мене вдома, лише декілька фігурок пода-рувала.

– У митця є якийсь особливий ритуал перед початком творіння?

– Я молюсь, звертаюсь до Богородиці. Вірю, що вона допомагає.

– У вас вже доросла донька. З її народ-женням як поєднували виховання з робо-тою?

– Коли народилася Олександра, мені до-водилося вставати, як надворі ще зовсім тем-но було. Мала приготувати маленькій їсти та встигнути на роботу в училище до пер-шої пари. Приходила додому пізно, бо після роботи, як і кожна жінка, ще повинна була зайти на базар. Донька мене чекала кожного вечора біля воріт. Бути мамою – неймовірне щастя, дароване Богом, але це непросто. Осо-бливо людині творчій.

– А чи легко відволікти вас від робо-ти?

– Легко, уже легко. Треба ж розуміти, що ще є й хатня робота, від якої нікуди не вте-чеш. Є гості,.. інші другорядні, але потрібні речі.

– Чим керуєтесь у житті?– Я завжди чітко знала до чого прагну.

Бачила ціль, а перешкоди лише підігрівали азарт і зміцнювали зсередини.

P. S. Окрема подяка чоловіку пані Магда-лини Михайлу за смачну каву і нотки гумо-ру. У їхній оселі панує воістину особлива ат-мосфера. Тут просторо і неймовірно затиш-но. Шановне подружжя! Бережіть один од-ного та продовжуйте жити з любов’ю у серці й пристрастю в очах.

Олена ГАНЗЕЛ

Сільська новина. Кераміка 175ç140ç100, 2009 рік

66

Стане у пригодіПОДАРУЙ ДИТИНІ ДИВО!

Сценарій дитячого ранку до Дня Святого Миколая

Дійові особи:Святий МиколайНаталя та Аліна – дівчатка-подружки

10–11 роківАнтипкоКішечкаАнгел

Ведуча: Доброго дня, наші маленькі друзі! Доброго дня, шановні гості! Ми віта-ємо вас із чудовим і радісним святом – Днем Святого Миколая! А чи знаєте ви, дітки, хто такий Святий Миколай? (діти відповідають). Так, правильно, молодці! Святий Миколай мав добре серце і щиру душу, він допома-гав людям так, щоб вони цього не помічали, і навіть тим, хто його про це не просив!

А ще у святкову ніч він приносить пода-рунки усім чемним діткам. Дітки, ви гарно себе поводили? (відповідають). Якщо так, то Миколай обов’язково прийде до вас із пода-рунком. А зараз послухаємо історію однієї дівчинки, яка теж чекає на Миколая і тріш-ки хвилюється, бо не знає, що він їй принесе: подарунок чи різочку.

Звучить пісня про Миколая. Виходять Наталя та Аліна.

Наталя: Нарешті я дочекалася цього дня – свята Миколая. Як же мені подобається це свято!

Аліна: Так, це чудове свято.Наталя: Алінко, а ти знаєш, чому я так

люблю це свято?Аліна: Чому?Наталя: Бо я обожнюю подарунки.

А саме у це свято у мене їх повинно бути дуже багато.

Аліна: Подарунки люблять усі! А ти під-готувала чобітки?

Наталя: Так. Так. Де ж мої чобітки? (Йде шукати) О… дивись, які вони великі. Сюди багато подарунків поміститься (Ставить чо-бітки).

Аліна: Які ж вони великі! Але тут твої чобітки щось не дуже гарно виглядають.

Наталя: перекладає в інше місце А тут? Як ти думаєш?

Аліна: Ні… тут теж якось не дуже.Наталя: Зачекай, а тобі не здається, що

вони негарні? Може їх прикрасити чимось

(шукає чим). Ось тут у мене є чудові квіточки. Допоможеш мені?

Аліна: Наталю, а можна і мені прикра-сити свої чобітки? Але мені здається, що удвох ми не впораємося. Друзі, а ви нам до-поможете?

Проводиться гра «Прикрась чобітки»

У грі беруть участь дві команди у кожній по 4 учасники. Для гри потрібно дві пари ве-ликих чобітків та коробочку з прикрасами. По черзі учасники повинні взути чобітки, підбігти до корзинки, почепити прикрасу на чобіток та передати естафету наступному учасникові. Перемагає команда, яка впора-ється із завданням скоріше.

Наталя: Які ж ви молодці. Ви дуже допо-могли нам.

Аліна: Так. Ви дуже гарно прикрасили чобітки.

Наталя: Тепер Миколай принесе мені подарунки! А я пам’ятаю, як того року тобі, Алінко, Миколай не приніс жодного пода-рунка, бо ти нікому не допомагала, не роби-ла хороші справи.

Аліна: (сумно). Не приніс, але в цьому році обов’язково принесе! Я ж цілий рік вела себе чемно, слухалась батьків та допомагала іншим. А ось які хороші справи зробила ти в цьому році?

Наталя: (думає). О, я знаю, який хороший вчинок я зробила. Я відібрала у свого брати-ка морозиво і з’їла його сама, бо маленьким діткам не можна їсти морозиво, у них горло болітиме.

Аліна: Так. Чекай, чекай. Невже ти вва-жаєш, що це хороший вчинок? Морозиво, напевно, було смачнюче, а твій братик навіть його не скуштував. Діти, це хороший вчи-нок? (Діти відповідають).

Наталя: О, це точно хороший вчинок. Я отримала п’ятірку з математики, тому, що списала всі завдання у тебе.

Аліна: (сміється). Ти ж цю п’ятірку не-чесно заробила. Друзі, а ви як думаєте, це хороши вчинок? (Діти відповідають). А ще щось хороше пам’ятаєш?

Наталя: (думає). О, згадала. Це точно хороший вчинок. Я зробила його для своєї

67

Стане у пригоді

ляльки. Пам’ятаєш, коли Тетянка просила у мене ляльку, а я їй не дала. Вона б мені її забруднила. Це хороший вчинок?

Аліна. Ні, це теж поганий вчинок!!Наталя: Як тепер? Я що без подарунків

залишуся?Вибігає Антипко з різочками.Антипко: Е... Е... Е... Ні! Без подарунків

ти не залишишся (сміється і роздає різочки). Миколай вам принесе ось такі подарунки, як і всім нечемним діточкам.

Наталя починає плакати.Ангел: Антипку, ти знову за своє? Ти хо-

чеш зіпсувати свято дівчинці?Антипко: Нііі... Та ви що, я такий хоро-

ший, що навіть іграшки приніс погратися...Ангел: А що, одному не весело? Чи ти

знову вирішив напакостити?Антипко: Та ні, просто я теж хочу погра-

тися, а ніхто мені не вірить…Наталя: Ну тоді пограйся з дітками, по-

бачимо, чи можна тобі вірити.Проводиться гра

«Машинки»У грі беруть участь два учасники. На

сцені дві машинки прив’язані мотузками до палиці. Перемагає той, хто швидше притяг-не до себе машинку, накручуючи на палицю мотузку.

Антипко: Ну що? Я справився? Добре, піду далі шукати неслухняних дітей, може знайду. (Сміється і вибігає зі сцени).

Ангел: Ну, цей Антипко. Наталю, в тебе ще цілий день попереду, ти можеш ще зро-бити хороші вчинки… А ти знаєш, як гово-рить Миколай? Він каже, що у цей день один хороший вчинок перекреслює десять пога-них.

Наталя: Я знаю, що я можу зробити. Мій братик дуже любить пірамідки, але сам ще не вміє їх складати. Давайте складемо для нього пірамідку.

Проводиться гра «Пірамідка для братика»

У грі беруть участь два учасники, на сцені розкидані кружальця різних кольорів, з яких треба скласти пірамідку. Перемагає той, хто впорається перший.

Ангел: Які ж ви молодці. Я думаю, що твоєму братику дуже сподобається.

Наталя: Він буде просто в захопленні. Допоможіть мені ще робити хороші вчинки. Як приємно робити добро.

Ангел: Звісно, а як буде приємно тій лю-дині, для кого ти робиш хороший вчинок.

Чуєш, Наталю, я знаю, що ти можеш зробити хорошого.

Наталя: І що ж? Ну, давай, кажи вже.Ангел: Ти любиш отримувати хороші

оцінки у школі?Наталя: Звісно люблю. А хто ж не лю-

бить?Ангел: А ти любиш? (Звертається до

Аліни).Аліна: Звичайно.Ангел: А скажи мені, Наталю, що наба-

гато приємніше отримувати оцінки за знан-ня чи за списування?

Наталя: (схиливши голову). Звичайно… за знання…

Ангел: Ти обіцяєш нам більше не спису-вати?

Наталя: Обіцяю.Ангел: Із якого предмета ти ще не вико-

нала домашнє завдання?Наталя: Із математики.Ангел: Добре, давай виконаємо це

завдання, а якщо ти не впораєшся, то друзі нам допоможуть.

Проводиться гра «Скільки буде»

У грі беруть участь дві команди по п’ять учасників у кожній. Кожна команда одягає цифри від 1 до 5. Ведучий буде читати при-клад, а команда повинна скласти правильну відповідь і сісти на стільчики із правильною відповіддю зліва направо.

Наталя: Я дуже вдячна вам за допомогу. Ви справжні генії.

Ангел: А де це наш Антипко подівся?Чути гуркіт, жалісливе нявкання кішки

і крик Антипка.Антипко: Стій! Куди? Куди? Ні, Ні…Кішечка налякана і шокована вибігає на

сцену. Ледь не збивши з ніг Наталю, бігає кру-гом по сцені і ховається за Наталею.

Наталя: Що Трап… Кішечка перебиває Наталю.Кішечка: Там, там… Розумієш? (Показує

жестами що сталося). Ой лишенько… ай…яяй… береться за вушка.

Антипко: Ах ти… хитруля. Вибігає злющий Антипко і хоче кричати

на Кішечку, але бачить Наталю і зупиняється.Антипко: Ой… (Антипко, весь заплута-

ний в нитках, розсипає клубочки по підлозі і починає виправдовуватися). Наталю, це не я, не я, не я…

Кішечка: А як же не ти… Кажи тут. Накинувся на ниточки. (Кішечка починає мрійливо описувати нитки). А вони такі чу-

68

Стане у пригодідові, м’якенькі, кольорові, а як бабуся їх гар-но складає. Клубочки так гарно котяться по землі так тихо, тихо. (Плаче).

Наталя: Що між вами трапилось? Анти-пку? (Антипко відводить голову). Кішечко? (Усі мовчать). Так, це ж клубочки моєї бабусі. У неї існує певна система складання клубоч-ків, а ви все переплутали.

Кішечка і Антипко: Вибач нас!Антипко: Я хотів лише погратися, а кі-

шечка не давала мені їх, дразнилася.Кішечка: А як же, це ж мої іграшки!

А ти знаєш, як тяжко змотати клубочок? Ось давайте зараз спробуємо.

Проводиться гра «Змотай клубочок»

Двоє учасників повинні змотати клубоч-ки. Хто швидше і краще – той переміг.

Кішечка: Тепер ви зрозуміли, що це не проста справа змотати клубочок. А ти… ти… Я заберу своїх мишок і піду від вас… (Гордо йде зі сцени, забравши клубочок).

Наталя: Кішечко, е ні, ні повернись. І припиніть сваритись. Зараз ми з вами все виправимо і буде ще краще, ніж було. А наші друзі допоможуть нам.

Проводиться гра «Клубочки для бабусі»

У грі беруть участь двоє учасників. На сцені розкидані клубочки різних кольорів. Учасники відповідно до кольору повинні розмістити у трубках клубочки. Перемагає той, хто впорається першим.

Наталя: Друзі, ви справжня знахідка, ви так швидко справилися. Бабуся буде дуже задоволена. Спасибі вам. Так. Це навіть кра-ще, ніж було. Ми вже так багато хороших вчинків зробили. Але, знаєте, у мене є одна справа, яку я ще не закінчила. Я роблю по-дарунок для матусі і мені залишилося тільки метеликів на квіточки почепити.

Антипко: Давай я тобі допоможу. Я теж хочу зробити хоча б один хороший вчинок.

Наталя: Добре, Антипку, хороші вчинки повинен робити кожен. Тут квітки і метели-ки. Метеликів потрібно почепити на квітки.

Антипко: Ого. Як багато метеликів. Я сам не впораюсь із цим завданням. Друзі, допоможете мені?

Проводиться гра «Квіти для матусі»

На сцені дві клумби. На кожній по сім квіток. Перед клумбами стоїть коробка із чотирнадцятьма метеликами. У грі беруть участь два учасники. Їм потрібно взяти по одному метелику і прикріпити його на кві-

точку. Колір не повинен співпадати із ко-льором квітки. На одній клумбі не можуть бути два однакові метелики. Хто впорається швидше, той і переміг.

Антипко: Ви лишень погляньте, як у вас гарно вийшло. Робити хороші вчинки – це найприємніше завдання.

Ангел: Так. І за це Святий Миколай чем-ним дітям дарує подарунки.

Він ходить від хати до хати,Питається мами і тата:– Чи є у Вас чемна дитина?Дівчатко мале чи хлопчина?Для кожного має в торбинціНайкращі у світі гостинці.Виконують пісню «Ой хто, хто Миколая

любить». Виходить Святий Миколай.Святий Миколай: Вечір добрий, вечір

файний, але трохи незвичайний,Вже нині рівно рік минув, Як я на вашім святі був.Як подарунки роздавав, І Всіх до праці закликав.Хотів би я тепер спитати – Чи були чемними малята,Чи ви оцінки гарні мали, І чи батькам допомагали?Якщо ви справді так робили – То подарунки заслужили.Наталя: Святий Миколаю, всі дітки і ми

дуже чекали на тебе. Ми були чемні і чесні. Дітки мені так добре допомагали. Хочемо за-просити тебе присісти і подивитися, як діт-ки вміють гратися.

Миколай сідає на стілець. Проводять-ся ігри: «Збери з ялинки подарунки», «Закинь сніжки», «Перекоти снігову кульку».

Святий Миколай: Всі ви так чудово гра-лись, і на святі забавлялись,

Я за свято це чудове хочу вас нагородити,І із торби чарівної подарунки вам вручити.Вручає подарунки учасникам.Наталя: Обіцяємо добрими бути, Слів твоїх не призабути.Аліна: Завжди вчитися охоче, Бо того Ісусик хоче.Наталя: І такими виростати, Як бажають мама й тато.Разом: І увесь наш рідний край, Всім вам Боже помагай.Дітям роздають подарунки.

Сценарій підготувала Людмила УХАЧ

69

Цікаво знатиВЕСІЛЬНИЙ ОБРЯД СЕЛА КОПАШНОВО

Важливою частиною народної культури є весільні звичаї, обряди та пісні, які вико-нуються під час цього дійства. Вони твори-лися народом протягом багатовікової історії і належать до урочистих і хвилюючих подій у житті людини.

Весільний обряд супроводжувався піс-нями, музикою і танцями. У 50–60 роках ХХ ст. їх можна ще було зафіксувати у най-більшій повноті і в органічному контексті з усіма етапами традиційного весільного дійства. Потім на них не звертали належної уваги й вони поступово почали забуватися, натомість проводили комсомольські весілля в будинку культури села чи в якомусь іншо-му приміщенні.

За розповідями старших людей удало-ся відновити місцевий обряд та звичаї села, згадати пісні й танці, що супроводжували весілля у селі Копашново Хустського району.

Після знайомства леґіня з дівчиною, яка йому сподобалась, настає час, коли вони при-ймають рішення стати на весільний рушни-чок. Тоді леґінь засилав до дівчини сватів, щоб домовитися про весілля та інші заходи, пов’язані з ним. Зокрема, обговорювались дата і день весілля, придане молодої тощо.

Сватати дівчину йшов хлопець із старо-стами та з батьком. За старостів брали когось із родини або запрошували двох-трьох по-важних господарів, що вміли добре провести обряд сватання. Іноді сватати дівчину разом із хлопцем ходили батько й мати. Старости несли з собою калачі та горілку.

Зайшовши в хату, старости після дея-ких діалогів приступали до справи, кажучи, що прийшли за дівчиною. Якщо доходили згоди, батьки подавали один одному руки, а старости перебивали руки хлібом.

Бували випадки, що родичі хлопця спо-чатку посилали до батьків дівчини довірену особу довідатись, чи можна засилати сватів. Після позитивної відповіді хлопець, батько з матір’ю та двома старостами йшли сватати дівчину.

У сватанні і його складовій частині – за-ручинах, чимало ритуалів та атрибутів, ха-рактерних для весілля загалом. Іноді на за-ручинах були присутні родичі й сусіди, що надавало події громадянського статусу.

Найчастіше весілля відбувалося у вівто-рок та четвер, особливо восени з 28 серпня і до початку Пилипівки і від Водощів до по-

чатку великого посту, тобто протягом М’яс-ниць.

Коли наближався день весілля, обирали старосту, який керував усім весільним обря-дом. Молоді підбирали собі кумів та друж-бів, дружок.

Напередодні весілля молодим виготов-ляли весільні вінки. Цей передвесільний день називали «гуски». Плетіння вінка су-проводжувалося барвінковими піснями. У хаті молодого дружби виготовляли весіль-ну курагов (корогву, прапор).

Весілля було насичене різними забавами та фіґлями. Перший вечір напередодні ве-сілля у понеділок або середу хлопці-дружби молодого запрошували дівчат і хлопців на вінки. Це така традиція плетіння вінків для вінчання молодих у церкві.

Дівчата приносили барвінок, оскільки він завжди зелений і влітку, і взимку. Вечо-ром плели віночки. При цьому наспівували коломийки, які були дещо жалісливого змі-сту:Ей вінку із барвінку, люблю тя носити,Через хлопця молодого мушу тя лишити.

Хлопці й собі підспівували:Заспівайме, хлопці, разом, доки-сьме в рокаши,Бо дале ся розийдеме, як вівці на паши.Ей цімборик ся женит, а я му дружбую,Бере мою фраєрочку, я нич не баную.

А дівчата собі:Гей, дівчата-неборята, чом не співаєте,Ци ви нині нич не їли, ци не бируєте?А ми нині доста їли, і ми нині пили,А зато-сьме не співали, бо-сьме не хотіли.

На цих вінках, які ще називали «гуска-ми», шили й курагов. Це такий собі весіль-ний прапор із красивих хустин, які дружба позичав у дівчат села. Хустини були різного кольору і відтінків: зелені, червоні, білі, ро-жеві, жовті, сині тощо. Їх мало бути не менше десяти, а також різнокольорові стрічки. Усе це зшивалося на раніше заготовлену білу палицю в послідовному порядку. Це пови-нен був знати старший дружба. Але інколи й він просив допомоги у досвідчених одно-сельчан. Зшивати хустини йому допомагала дружка.

Коли курагов була уже зшита, а це мог-ло бути десь опівночі, музики грали веселу мелодію і старший дружба з дружкою кру-

70

Цікаво знатижляли у веселому танці з курагов. Потім ще довго всі танцювали.

Відтак розходилися. Хлопці проводжали дівчат по домівках, щоб відпочити. Вранці приходили вже на весілля до молодого. Крім молоді, були й інші гості, зокрема родина молодого.

Староста запрошував усіх до столу, оскільки треба йти в дорогу за молодою. Піс-ля цього весільні гості з піснями відправи-лися до хати молодої. Попереду йшов старо-ста, за ним – жених із кумом, потім дружба з дружкою, а в руці дружби – курагов, яку він весело підхитував, за ними вже йшли музи-канти та інші хлопці й дівчата.

Якщо молода проживала в сусідньому селі, то весільні гості йшли пішки туди і на-зад. Молодь при цьому наспівувала пісень. По дорозі інколи зупинялися, щоб потанцю-вати і поспівати.

Ой чиє се весілічко?

Ой чиє се весілічко, чиє се, чиє се?Молода ся вголошує: «Моє се, моє се!»Чия ото кураговця понад селом має?Ци не того леґіника, що жони не має?Чия тото кураговця понад селом дзень, дзень?Того, того леґіника, щасливий би му день.Треба тоту кураговцю д’ селу пригинати,Треба того леґіника д’ людям привертати.Чия ото кураговця, що ся сночи шила?Та най буде чия хоче, лиш аби щаслива.

Наближаючись до хати молодої, музи-канти грали веселий марш, а хлопці радісно підстрибували.

Біля двора молодої вже стояла її родина, зокрема леґіні, які показували, що ви, мов-ляв, не туди прийшли, проходьте собі далі. При цьому виставляли чову. Це така собі досить сильна тичка, а наверху з сіном або соломою, яка символізувала заборону вхо-ду в двір молодої. Однак хлопці, котрі при-йшли з молодим, миттєво вибігали з колони, хапали цю палку, ламали й відкидали її, по-казуючи цим, що для них і молодого заради молодої ніяких перешкод не може бути.

Але це ще не всі перешкоди, які чека-ли молодого на шляху до молодої. Зайшов-ши в хату, бачать, що коло молодої сидить якийсь «німий». Цю роль виконував сіль-

ський фіґляр, який жестами показував і ви-магав плату від молодого за молоду, тобто треба було викупити молоду. І тут починав-ся торг: жених тицяв у руки «німому» всякі купюри. Це були різних країн гроші, що вже вийшли з ужитку. Але той не пропускав же-ниха до молодої. Поторгувавшись ще трохи, жених давав йому справжню купюру і лише тоді «німий» погоджувався пропустити мо-лодого до молодої. Музиканти заграли весе-лу мелодію, і молоді нарешті зустрілися.

Староста запрошував усіх гостей до сто-лу, які тріщали від наїдків та напоїв. Потім молоді йшли до церкви вінчатися.

Окремо варто сказати про вінчання мо-лодих у церкві. За один або навіть за два-три тижні перед весіллям у неділю священик у церкві, в якій повинні вінчатися молоді, робив оголошення приблизно такого змісту: «Молодий юноша (ім’я, по батькові та прізви-ще) заручив собі чесну дівицю (ім’я, по бать-кові та прізвище) і т. д. Якщо комусь відомо про якісь стосунки або обіцянки молодого чи молодої до інших осіб, то слід повідоми-ти про це парафіяльному священику. Якщо таке траплялося, то воно могло вплинути на їх подальшу долю. Також не могли за христи-янським звичаєм повінчатися родичі аж до сьомого покоління.

Коли повернулися молоді з вінчання додому, весілля продовжувалось і набирало обертів. Коли всі гості всядуться за столи, староста вітає молодих із шлюбом і підні-має за них чарку. Дійовими особами весіл-ля є староста, кум і кума, дружби, дружки, і, звичайно, молоді, які нічого не промовля-ють, бо за них усе виконують інші.

Гості їли й пили, проголошували тости, бажали щастя молодим. Як староста повідо-мив, що скоро треба збиратися в дорогу з мо-лодими до дому молодого, гості вставали з-за столів. Дорогою до дому жениха староста з дружбами і женихом частували напоями й закускою зустрічних людей – молодих і ста-рих. Співали похідні пісні, інколи зупиня-лися потанцювати.

На подвір’ї хати жениха молодих зустрі-чали батько і мати з хлібом і сіллю. Трохи потанцювавши, гості заходили в хату поїсти. Весілля продовжувалося аж до вечора, поки не надійшов так званий «пропуй». Це вже ро-дина молодої слідом за весіллям приносили вечерю для молодої. А це, як правило, варе-на курка і різні подарунки: свекрусі – чоботи від жениха, свекру – сорочку, а молодим – різні найнеобхідніші речі: перини, одіяла, простирадла та ін. Весільні гості співають:

71

Цікаво знати

Пропили-сме біле дівча

Пропили-сме біле дівча, пропили, пропилиТа прийшли-сме подивити, ци-сме не втопили.Ей ми ї не втопили, а й дали за люди,Та йдемеся подивити, де вна жити буде.Пропили-сме білу дівку, пропили, пропили,Оби нив ся молоденьков люди не журили.Пропили-сме білу дівку за мед, за горівку.Та ні меду, ні горівки, ні білої дівки.Ей дівчино-небого, яка будеш рада,Коли ти ся перевезе до старої лада.Ей мамко, люба мамко, я ваша дітина,Та мені ся ще заходит подушка й перина.Ей подушка й перина, ще й рублена хата,Аби люди не казали, що не маю тата.Поникайте, люди добрі, яка файна хата,Та туй будут ґаздовати наші молодята.Ой ідеме, ой ідеме та до молодої,Там нам будут подавати паленки гіркої.Ей у нашого свата на дворі болото.Таке-сме їм дівча дали, як саме золото.Ей свахо, наша свахо, закладуй гостину,Бо ми тобі, свахо, дали дорогу дітину.Ей у нашого свата серед хижі яма,Дайте, свату, палиночки, бо я ще не п’яна.Ей пропою, пропою, я тя ся не бою,Бо я тебе нагодую та іще й напою.Та де би ся наша сваха не розвеселила,Із єдної дітиниці двоє учинила.Ой женихова мати сумна, невесела,Бо у неї невісточка із п’ятого села.Гості наші делікатні за тесовим столом:А ми ж просим уживати з низеньким

поклоном.Гості наші, любі, милі, гості приходящі,Видит ми ся, гості наші, що-сте позлотящі.Та зийшовся рід із родом горівочку пити,В кого серце засмучене – треба веселити.Та ми собі заспівайме, родино, родино,Оби нам ся яре жито родило, родило.Ой кує зозуличка та сіла в солому,Подякуйме сему ґазді та й ідім додому.

Придане дівчини в селянському побуті, як і повсюдно в Україні, складалося з тра-

диційних предметів: лади (скрині) з одягом, полотном, подушок, корови, кількох овець і т. ін., а також ділянка поля.

Староста з різними фіґлями ділив при-несену птицю родиною молодої. Голова з ку-риці діставалася жениху, оскільки він – май-бутній голова сім’ї, шия – молодій, бо ж вона під головою знаходиться, ніжки – мамі мо-лодої, щоб швидко могла ходити на поміч молодим, крильця – свекрусі, щоб ласкаво обнімала молодих, тулуб – свекру та іншим гостям. І це все відбувалося під веселу музи-ку і сміх гостей.

Після цього починалися перекази. Гості переказували (дарували) молодим різні по-дарунки: подушки, ковдри, простирадла, покривала, скатерті та інші необхідні для сім’ї речі, а також гроші.

У виборі подружньої пари зверталася певна увага й на національну й релігійну приналежність. Вважали, що лише тоді може бути взаємна любов, повага, щастя батьків-ського почуття і материнства, виховання ді-тей.

Як у минулому, так і нині найбільшим достоїнством, найціннішими якостями, крім дівочої краси, вважається працьовитість, ро-зум, культура поведінки, охайність. Такі ж критерії прикладаються і при оцінці мо-лодого.

Батьківським обов’язком вважається справити синові чи дочці весілля, сприяти в налагодженні сімейного життя молодих, особливо на перших порах.

Ніколи не схвалювався шлюб, коли між молодими була велика вікова різниця. При-йнятною була різниця 4–6 років.

Ще був танець молодої. Як тоді говори-ли – подивитися, чи, бува, не хрома молода. Староста брав у руки тарілку, а виделкою стукав по ній і вигукував: «Чия молода?» Хто йшов танцювати з молодою, відповідав: «Моя молода!» і кидав у тарілку відповідну суму грошей. (Хто скільки хотів за бажанням). Як покрутилися кілька разів, староста знову ви-гукував: «Чия молода?» Так це продовжува-лося доти, поки не потанцювали з молодою всі бажаючі. Останніми танцювали молодий з молодою. Після закінчення танцю староста з тарілки складав гроші у кошик, тарілку ки-дав на землю так, щоб вона повністю розби-лася. Кажуть, що то на щастя молодих.

Пізно ввечері жених у присутності своєї мами і свекрухи знімали з молодої вінок під жалісливі, сумні мелодії старших жінок. Све-круха одягала тепер уже на дружину сина хустку. Поряд старший дружба з дружкою розшивали курагов. Присутні співають:

72

Цікаво знати

Ой заплачеш, дівко біла

Ой заплачеш, дівко біла, в перший понеділок,Як ти здоймут із головки зелененький вінок.Ой заплачеш, дівко біла, у другий вуторок,Як увидиш на улици леґінику сорок.Та заплачеш, дівко біла, у третю середу,Як тя вдарит п’яничина в личко іспереду.Та заплачеш, дівко біла, у четвертий четвер,Мамко моя солоденька, що чинити тепер.Та заплачеш, дівко біла, у п’яту п’ятницю,Як ти прийде виганяти із корчми п’яницю.Та заплачеш, дівко біла, у шесту суботу,Як ти прийде виганяти біду на роботу.Та заплачеш, дівко біла, у сему неділю,Мамко моя солоденька, що тепер удію.

Та учора-м ручку дала

Та учора-м ручку дала, нині заплакала,Видит ми ся, мамко моя, я ся зчаловала.Та аж-им ся зчаловала, як Бог дасть, так буде,Хоть не будут говорити все за мене люде.Та не будут говорити, що я дівков хожу,Що я свойов чорнов косов плоти не горожу.Та май добре травов іти, як кой команицьов,Та май добре дівков быти, як кой молодицьов.Та май добре травов іти, трава зелененька,Та май добре дівков быти, бо все веселенька.

Як завили молоду в хустину і розшили курагов, заграли музиканти і жених з мо-лодою затанцювали танець уже як чоловік і дружина. А ще жених запросив старосту, дружбів і дружок до столу, щиро подякував їм за сумлінну роботу. Потім розламав варе-ну курку, поставивши їм хороший могорич за гарно проведене весілля й відпустив усіх по домівках. І це вже був вечір другого дня весілля.

Протягом усього весільного обряду звучать коломийки. Значне місце у весіл-лі займають ігри, веселі розваги й особли-во танці, які мають синкретичне значення:

танцюють і співають під супровід музики. Весільні гості вітають молодих з утворенням нової сім’ї, бажають сімейного щастя, довгих років міцної дружби, палкої любові, успіхів у праці. Танець молодих є центральним на весіллі.

Весільний обряд записав Іван Хланта у квітні 2016 року в селі Копашново Хуст-ського району від Івана Антоновича Лембея, 1952 р. н.

* * *У сучасному весіллі певною мірою вико-

ристовуються й деякі народні традиції, орга-нічне вплетення їх у новий зміст торжества, що є домінуючим. Деякі з них змінилися, скоротилися, сповнилися новим змістом, але їх охоче продовжують виконувати, зважаю-чи на їх урочистість і красу.

Очевидно, з часом виробиться єдиний весільний ритуал, який вбере в себе все кра-ще з виробленого народом у минулому і су-часному.

Нині вже стало традицією фотографува-тися під час реєстрації шлюбу, за весільним столом, при даруванні та під час інших ве-сільних звичаїв. Звичайно, нині весь весіль-ний обряд фіксується на відеокамеру, щоб потім у будь-який момент можна ознайоми-тися з весіллям.

За роки комуністичного тоталітарного режиму ідеологічні працівники намагалися запровадити новий весільний обряд, звіль-нити «радянських людей від релігійних пе-редсудів» та пережитків минулого в свідо-мості й побуті. Це грубе втручання багато в чому спотворило традиційний весільний обряд, чимало його елементів нині не вико-ристовується. Але так насправді й не вдалося створити, як говорилося, «нові, красиві, уро-чисті звичаї, традиції і торжества».

Нині втрачена традиційна послідовність весілля. Сучасний одяг молодого й моло-дої також новішого походження: довге біле плаття «з вельоном» і вінком для молодої та темний костюм, біла сорочка і краватка для молодого.

Народна традиція вважає шлюб винят-ково важливим у житті людини, порівнює його значення до народження і смерті. У на-роді кажуть: «Чоловік родиться, одружуєть-ся і вмирає». Шлюб є подією, що дає початок новій сім’ї, і тому він супроводжується пре-красним весільним обрядом, який пам’ята-ється на все життя.

Під час весільного обряду виконувалися співанки, пов’язані з весіллям, а також пісні різного характеру.

Іван ХЛАНТА

73

НАД ВЕРХОВИНОЮ ЗІЙШЛА ЙОГО ЗОРЯМихайлові Машкіну виповнилося б 90!

Постаті

Старше покоління іршавчан дотепер зберігає в пам’яті молоду, привітну, енергій-ну й усміхнену людину в капелюсі, кепта-рику і вишиванці із баяном у руках. То був поет і композитор Михайло Машкін. Він виступав не лише на сільській чи районній сценах, його піснями захоплювалися в Ужго-роді, Києві та Москві. Звучали вони також по радіо та телебаченні. І це при тому, що за часів тоталітарного комуністичного режиму його ім’я замовчувалося, про нього вважали за краще не говорити. Та справжній талант не можна приховати, він, мов весняний під-сніжник пробивається крізь сніг до сонця. А пісня «Верховино, мати моя» стала своєрід-ним карпатським гімном.

Ось що мені розповіла свого часу донька Михайла Машкіна Ганна Магурська: «Якось, перебуваючи в Прибалтиці, на свій день на-родження хотіла зробити друзям приємний подарунок – накрити святковий стіл. Коли чую, що по всесоюзному радіо «Маяк» пере-дають пісні на замовлення. Диктор зачитує листа, в якому один із російських радіослу-

хачів просить передати пісню, назву якої не пригадує. Проте добре йому припали до серця такі слова: «Верховино, мати моя, вся краса чудова твоя у мене на виду». Виявля-ється, він почув її, перебуваючи на Закарпат-ті. У фонотеці всесоюзного радіо була така пісня. Коли в ефірі прозвучала знаменита машкінська «Верховина», я заплакала – бать-ка в живих уже не було, та його пісня була для мене найкращим подарунком на день народження».

Ця, на перший погляд, непримітна по-дія запам’яталась їй на все життя.

Палким прихильником творчості Ми-хайла Машкіна був його односельчанин, ко-лишній начальник відділу культури і туриз-му Іршавської райдержадміністрації Юрій Глеба. Він ініціював проведення першого обласного пісенного фестивалю ім. Михайла Машкіна далекого 1992 року в селі Довге. (До речі, тут, у мальовничому селі, композитор провів найкращі роки свого життя, тут тра-гічно і завершився його короткий життєвий шлях).

Утім, пісня «Верховино, мати моя» нелег-ко пробивала собі дорогу до визнання. Ось як згадував про ті часи член Національної спілки письменників України Петро Угля-ренко, який знався з композитором особисто: «А почала вона, зоря Машкіна, сходити в дні декади білоруської культури й мистецтва в Україні. На Закарпаття тоді завітали голова Національної спілки письменників України Олесь Гончар і керівник письменницької ор-ганізації Білорусії Петрусь Бровка. Гості при-їхали в Іршаву, а з ними – легендарний пар-тизанський командир Сидір Ковпак. Тоді ансамбль «Боржава» з нагоди приїзду таких гостей і дав концерт. Самовільно, можна ска-зати, без дозволу, поза програмою урочисто прозвучала «Верховино, мати моя». Сидір Артемович захоплено аплодував, а Олесь Гончар і Петрусь Бровка щиросердечно об-няли автора й міцно розцілували. Тоді й За-

74

Постатікарпатський народний хор включив цю піс-ню до свого репертуару».

Народився Михайло Машкін 25 листо-пада 1926 року в селі Новоолександрівка Си-нельниківського району на Дніпрі (колиш-ня Дніпропетровська область). У роки Дру-гої світової війни за підпільну антинацист-ську роботу був ув’язнений гестапо. Смерт-ну кару гестапівці замінили ув’язненням у таборах смерті Маутхаузен і Дахау. Після ув’язнення юнака направили на підземний військовий завод неподалік Відня. Та довго там не затримався – німецькі та австрійські антинацисти організували йому втечу і де-який час переховували на квартирі австрій-ської сім’ї. Згодом він все це опише в автобіо-графічній повісті «Вогонь у пітьмі», яка свого часу побачила світ у видавництві «Карпати». Справжні жахи довелося пережити в’язням нацистських катівень. Це з документальною точністю описав автор. «Але навіть у цих умовах люди не переставали бути людьми, – так відгукнувся на книгу відомий журна-ліст, колишній редактор газети «Нове жит-тя» Михайло Ціцак. – Вони боролися, віри-ли й надіялися до останньої секунди свого життя на визволення. Коли повість «Вогонь у пітьмі» появилася друком у Довжанській середній школі на початку 1969 року, було проведено читацьку конференцію і одно-часно зустріч із автором.

Михайло Васильович, який уже звик до слави і шани, адже йому доводилося висту-пати з великим успіхом у кращих концерт-них залах Москви і Києва, зарубіжних країн, дуже хвилювався перед цією зустріччю. Досі зберігається в пам’яті його виступ-сповідь перед учителями та учнями.

«Дехто може подумати, що для мене, крім пісенних, треба ще й літературні лаври. Це зовсім не так. Не тому я писав цю кни-гу 20 років, а потім ще три роки потратив зусиль на її видання, а тому, що й досі чую голоси тих, які залишилися тільки в пам’я-ті: «Ти молодий, якщо виживеш, дай знати всьому світу, як ми жили і як помирали». Хіба я міг не виконати цього заповіту? Тим, із ким лягав увечері живими, а вранці про-кидався з трупами», – казав він.

Після війни М. Машкін служив у армії в нас на Закарпатті. Певне, тоді й полюбив наш край, бо залишився тут назавжди. До-

вге припало йому до душі. Одразу запримі-тив, що тут люблять народну пісню. Тому, щоб створити ансамбль пісні і танцю «Бор-жава», багато організаційних зусиль було непотрібно. Бажаючих виступати в ньому виявилось багато. Його відразу підтримав і палкий любитель народної пісні, директор Довжанського ДОКу Михайло Масинець.

А Михайло Машкін починає збирати й записувати старовинні пісні, обробляє їх, і згодом вони входять у репертуар ансамб-лю. Репетиції, як згадували сучасники, завж-ди проходили цікаво, бо там народжували-ся нові пісні й танці, формувалося обличчя нового художнього колективу. Кажуть, що Михайлові Машкіну наспівували слова і му-зику краса наших гір, синява неба, бистрінь річок та тихі вечори над Боржавою.

Поєднуючи в собі талант композитора і поета, М. Машкін створює такі популярні ліричні пісні, як-от: «Вечір над Боржавою», «Тобі, вівчарю», «Пісня про лісника», «По-над плаєм, плаєм», «Гуцульська застільна», «Верховино, Верховино», «Ой ви, гори, рідні гори», «Ранок у Карпатах» та інші.

Популярність М. Машкіна у ті часи була надзвичайно великою. Його портрети та статті про нього з’являлися на обкладин-ках і сторінках газет та журналів, його пісні можна було почути чи не в кожній верховин-ській оселі.

Пісні Михайла Машкіна живуть дотепер. Їх співають колективи художньої самодіяль-ності й окремі виконавці. Серед них народні артисти України Іван Попович, Степан Гіга, Петро Матій, заслужений працівник куль-тури України Василь Гичка та багато-багато інших.

Як на ті часи, заслуги М. Машкіна були належно оцінені. Йому 1960 року було при-своєно звання «Заслужений діяч мистецтв України». Він повсякчас відчував до себе все-народну любов і повагу.

Жаль тільки, що скоро обірвалося його життя… Залишилися тільки його пісні, які нагадують про відомого митця. Михайло Машкін – воістину не тільки гордість Закар-паття, а й усієї України. Його пісні дотепер прославляють милу Верховину й рідний край.

Василь ШКІРЯ

75

ПАМ’ЯТІ МИКОЛИ ПОПЕНКАПам‘ять

Наша культура зазнала тяжкої і непо-правної втрати: першого жовтня 2016 року перестало битися серце вірного сина Сріб-ної Землі, патріарха пристрасних піснярів, талановитого хорового диригента, компози-тора, турботливого та успішного педагога, допитливого та досвідченого фольклориста, заслуженого артиста України, засновника і почесного голови Закарпатської обласної організації Національної Ліги українських композиторів Миколи Яковича Попенка. Даний йому Всевишнім багатогранний мистецький талант, помножений на його невтомну працьовитість і гарячу любов до материнської пісні, стали благодатним дже-релом створеного ним багатющого та уні-кального творчого надбання, котре посіло важливе та гідне місце в історії культури не лише нашого Закарпаття, але й усієї Украї-ни. Він, поза всяким сумнівом, є неординар-ною і визначною особистістю в українському культурному просторі.

Приголублений життєдайною мальов-ничою карпатською природою Рахівської Гуцульщини, обласканий бадьорими поло-нинськими вітрами, ще з дитячих та юнаць-ких літ найкращі, найгарячіші, найпотаєм-ніші почуття свого серця віддав синівській любові до рідного краю, його багатющої прадідівської духовної скарбниці. Він по

праву належить до найшанованіших мит-ців Закарпаття, котрі прославили його сво-їм талантом, а народну закарпатську пісню вивели на світові горизонти, випестувавши її і піднісши до академічного професійного виконання.

Муза прийшла до нього рано. Її пробу-дженню сприяло не тільки власне природне обдарування, але й багатюще народнопісен-не і загалом обрядово-колоритне оточення Рахівщини, де 28 червня 1930 року наро-дився і в якому виростав знаний майбутній диригент, композитор, педагог. Весілля змі-нювались вечорницями, колядки – перегу-ками трембіт і сопілок. Та найвідчутніший вплив мало благодатне родинне оточення. Мама гарно співала, то й не дивно, що й ма-лий Миколка у церковному криласі затягав. Батько ж був талановитим народним музи-кантом: грав на цимбалах, сопілці, скрип-ці, дримбі, флоярі, телинці, без нього рідко коли обходилося весілля. Брав із собою й ма-лого Миколку, який також сідав за цимбали, гармошку й безмежно радів, коли випадала нагода підмінити у весільному оркестрі до-рослих. Не випадково першу свою монумен-тальну збірку хорових і вокальних творів (видавництво «Ліра», 2007 р.) митець розпо-чинав піснею «Закарпатська Верховина» на слова рідного батька, музиканта-віртуоза Якова Попенка. Тут, у родинному попенків-ському оркестрі, хлопець щиросердечно, зав-зято і назавжди потоваришував із музикою, материнською піснею, поєднавши з ними свою життєву долю. Правда, батьки мріяли вивчити сина на поштаря, та музика взяла верх, переважила. І слава Богу!

На його життєвій дорозі завжди були та-лановиті особистості, які залишили поміт-ний слід у творчій біографії митця. В Ужго-родському державному музичному училищі, котре закінчив із відзнакою за класом баяна (1951–1955), зустрів турботливих і досвідче-них педагогів, талановитих митців – Сте-пана Мартона, Дезидерія Задора, відомого фольклориста Володимира Гошовського. Тут, у студентському композиторському гуртку, дістав схвальну оцінку згаданих вище славетних наставників за перші ав-торські музичні твори, і це окрилило юнака. 1954 року він, третьокурсник училища, де-

76

Пам‘ятьбютував своєю піснею «Наш край» на слова В. Мариніна під час першого концерту мо-лодих композиторів, а згодом написав низку нових пісень та інструментальних п’єс.

Львівський період творчості під час навчання на диригентському факультеті у державній консерваторії ім. М. Лисенка (1955–1960) став новим щаблем як у напи-санні авторських творів, так і в обробці на-родних пісень, що знаменувало народження талановитого композитора з оригінальною манерою й індивідуальним творчим почер-ком. Помітний вплив на формування його творчої особистості мали такі видатні митці, як Анатолій Кос-Анатольський, Станіслав Людкевич, Євген Вахняк, Павло Муравський та інші. Факультативно допитливий юнак відвідував лекції з композиції професора А. Солтиса. Тут переклав поему З. Фібіха для хору, відзначену на з’їзді композиторів Укра-їни, написав «Пісню про Карпати», хорову сюїту «Ой на нашій полонині», а вже після закінчення консерваторії виборов першу премію на конкурсі молодих композиторів «Співає Львівщина» за пісні «Почуй мене» та «Пісня Галини» (1963). Навчаючись у кон-серваторії, брав активну участь у роботі сту-дентського наукового товариства. Його одно-курсником був, до речі, відомий композитор Мирослав Скорик.

Після закінчення консерваторії спочатку працював керівником оркестру народних ін-струментів Ужгородського палацу піонерів, а згодом – артистом оркестру народних ін-струментів Львівського кінотеатру ім. Копер-ника, заступником директора по музичній частині Львівської дитячої музичної школи ім. С. Крушельницької.

Уже із 60-х років твори М. Попенка вхо-дять до репертуару професійних і само-діяльних художніх колективів, їх виконує Львівська державна хорова капела «Трембі-та» (нині – академічна), Івано-Франківський державний ансамбль пісні і танцю (нині – академічний), державний Закарпатський народний хор (нині – заслужений академіч-ний), відоме вокальне тріо сестер Байко та інші колективи.

З 1964 року М. Попенко працює дири-гентом, а з 1969 – художнім керівником і го-ловним диригентом Закарпатського народ-ного хору, якому присвятив 22 роки своєї на-тхненної творчості. Цей його творчий період мистецтвознавці, зокрема Л. Микуланинець, вважають цілою епохою в історії Заслужено-

го академічного Закарпатського народного хору.

На відповідальну творчу працю в За-карпатський народний хор митець при-йшов із ґрунтовною фаховою підготовкою і чималим професійним досвідом. Згодом, перебуваючи вже на заслуженому відпочин-ку, у 2008 році він особисто у своїх спогадах про ці події згадував: «Робота у Заслуженому Закарпатському народному хорі протягом 22 років не була б такою плідною, якби я не прийшов у хор із великим багажем, набутим і в аматорській, і професійній музично-педа-гогічній та виконавській діяльності. У мене вже були і обробки, авторські пісні, й оркес-трові твори. Я спроможний був робити їх на ще вищому рівні, робити оркестровки, вихо-вувати молодих артистів, диригувати про-фесійним мистецьким колективом у кон-цертах».

Водночас він дуже високо цінував дири-гентський, композиторський, поетичний та-лант тодішнього художнього керівника і го-ловного диригента хору Михайла Кречка, а той, у свою чергу, високо цінував талант, мистецькі обдарування диригента колекти-ву. М. Попенко у своїх спогадах писав: «Бе-зумовно, Михайло Михайлович Кречко, як талановитий митець, композитор, поет, різ-нобічно обдарована та ерудована людина, високоінтелектуальна, не міг не зважити на все це (переді мною диригентом був Омелян Кобулей – більш вагомий музикант від мене) і тому з перших же днів став доручати мені робити обробки, оркестровки, писати му-зику до вокально-хореографічних картин, а згодом, коли я засвоїв діючий концертний репертуар, – диригувати концертами. Не можна було опускатися нижче планки, під-нятої попередником».

Як і попередники, він перш за все напо-легливо працював над вдосконаленням ан-самблевості колективу, адже не випадково його первісна назва була Закарпатський ан-самбль пісні й танцю. Запорукою успіху мог-ла бути лише злагоджена робота оркестру, хору і балету. Не випадково саме при М. По-пенкові народна артистка України Клара Ба-лог змогла поставити в колективі свої кращі народні танці і вокально-хореографічні кар-тини. По-друге, М. Попенко велику увагу приділяв оновленню репертуару і перш за все за рахунок народних пісень, адже оскіль-ки колектив є народним, то левовою част-кою його репертуару мають бути народні

77

Пам‘ять

мелодії. Та водночас він активно брався за вивчення складних авторських творів по-передніх і сучасних композиторів. Саме він вперше у практиці роботи Закарпатського народного хору звернувся до такої складної академічної форми, як кантата, виконавши з хором відому кантату Д. Задора «Карпати» на слова Ю. Гойди, бо був переконаний, що такому художньому гурту під силу виконан-ня складних поліфонічних академічних тво-рів.

За часів роботи М. Попенка в колективі Закарпатський народний хор набув величез-ної популярності, був учасником багатьох державних святкових мистецьких заходів, об’їздив з концертами увесь колишній Ра-дянський Союз від Карпат до Далекого Сходу, виступав у Білорусії, Прибалтиці, Німеччині та інших країнах. Звичайно, М. Попенко, як диригент, продовжував у колективі кращі традиції, започатковані М. Милославським і М. Кречком, але якщо вони уміло і наполег-ливо ішли з колективом до омріяного мис-тецького Олімпу, то М. Попенко таки зійшов на той Олімп, заклавши надійний професій-ний творчий фундамент, на який опирали-ся пізніші диригенти.

М. Попенко щиро завдячував М. Кречко-ві за його дружні поради, особливо у компо-зиторській діяльності і перш за все в оброб-ках народних пісень. Адже за всіх часів, епох та історичних обставин кращі представники культури і мистецтва наполегливо і послі-довно захищали та відстоювали і всіляко по-пуляризували глибинні джерела народного мистецтва як основи подальшого духовного і культурного розвитку нації. Подібний жит-тєвий і духовний подвиг здійснив і Микола Попенко своїми численними обробками на-родних пісень. У його душі постійно вирував ще з дитинства облюбований полонинський дух, відлунювали чарівні звуки трембіт, со-пілок, цимбалів, котрі по краплинці прони-кали у всі його музично-пісенні твори, нада-ючи їм своєрідного карпатського колориту. Чутливо-образно сказав про це письменник Юлій Боршош-Кум’ятський в одному з ли-стів до М. Попенка, у якому висловлена подя-ка за написання пісні «Грай, трембіто», котру Закарпатський народний хор успішно вико-нував ще до початку диригентської роботи в ньому М. Попенка: «Дозвольте мені щиро-сердечно поздоровити Вас, – писав схвильо-вано письменник, – за таку чудову художню композицію. Це може зробити тільки той,

хто родився з піснею в горах, кому полони-на – сестра, а вітер – брат, у кого серце напов-нене любов’ю до волі, до життя, яке розцвітає і вирує на високій полонині».

Тож цілком природньо кращими тво-рами митця є його обробки закарпатських народних пісень, із яких першими в репер-туарі Закарпатського народного хору були, як про це наголошував і сам автор, народні пісні «Ой у саду ружа посаджена», «Іванку, Іванку, з того боку ярку», «Тиха вода», «Гей, Іване». Водночас йому належить низка вда-лих обробок народних пісень інших регіо-нів України: «Там, де ятрань круто в’ється», «Мамцю ж моя, жалуй мене», «Якби не язи-чок» та ін. Усього ж у репертуарі Заслужено-го академічного Закарпатського народного хору понад сім десятків його обробок народ-них пісень та авторських творів, а «Гомін по-лонини» музикознавці справедливо вважа-ють особливим творчим досягненням. Ми-тець обробив також декілька десятків народ-них колядок та духовних творів, серед яких особливо дорожив піснею «Царю небесний».

М. Попенко, як композитор, залишив своїм нащадкам велику культурно-мистець-ку спадщину, у якій вагому частину займа-ють його обширні три збірки хорових і во-кальних творів: перша (2007), друга (2010), третя (2016). Загальна кількість творів з ура-хуванням музики до вокально-хореографіч-них композицій, танців, інструментальних творів для струнних, народних і духових оркестрів, п’єс для фортепіано та інших ін-струментів складає понад 700 одиниць і є вагомим вкладом у вітчизняне музичне мис-тецтво.

У своїх музично-пісенних творах митець був глибоким ліриком. Навіть у його автор-ських піснях громадянського спрямування відчутно пробиваються його задушевні пе-реживання. Щодо суто ліричних творів, то тут із ним мало хто міг позмагатися у від-творенні найтонших почуттів. Він активно співпрацював із місцевими, та й не тільки, поетами, написав значну кількість оригі-нальних пісенних творів на слова Анатолія Драгомирецького, Вадима Крищенка, Васи-ля Густі, Петра Власюка, Василя Вовчка, Ми-коли Рішка, Василя Кухти, Петра Скунця, Івана Хланти, Василя Кобаля, Івана Козака та ін. Хоча композитор загалом критично ставився до окремих творів сучасної модер-ної шоу-естради, але у його творчому дороб-ку є і яскраві естрадні пісні, збагачені автор-

78

Пам‘ять

ською задушевною лірикою і неодноразово звучали на радіо, телебаченні («Зорепад» на слова О. Пекар, «А в серці живе доброта» на слова Софії Сороки, «Живе надія», «Верхо-вино, писанко барвиста» на слова Н. Гумен та ін.). Збагатив митець і вітчизняну дитячу пісенну творчість, написавши цілу низку дитячих пісень на слова І. Хланти, С. Жупа-нина, В. Кобаля, Ю. Шипа, М. Підгірянки А. Томенюка, І. Тегзи та інших поетів.

Особисто я мав щастя опублікувати збір-ку пісень «Чарівний віночок», автором музи-ки яких є М. Попенко.

Добрий слід залишив митець і в само-діяльному художньому мистецтві, зокрема, у вокальному ансамблі «Писанка» Ужгород-ського міського центру дозвілля – будинку культури, а також у народному ансамблі пісні й танцю «Дружба» Ужгородського ра-йонного будинку культури, для якого на-писав музику до вокально-хореографічної композиції «Лети, вільна співаночко», пісню на власні слова «Закарпаття в дружбі про-цвітає», обробив народні пісні «А я собі весе-ленька», «Ой файна я, файна», «Як им ішов до милої», «Ой на горі лен зелений», низку словацьких, угорських, румунських народ-них пісень. Кілька пісень та обробок написав для народних ансамблів «Писанка», «Кар-пати», для чоловічого вокального квартету «Цімбори» Ужгородського коледжу культу-ри і мистецтв, учасником якого був, а також для інших аматорських колективів. Загалом понад 17 років присвятив митець наполег-ливій педагогічній роботі в Ужгородському коледжі культури і мистецтв, виховавши чи-мало обдарованих диригентів і вокалістів.

Багаторічну різножанрову композитор-ську, фольклористичну і диригентсько-хо-

рову творчість ні в якому разі не слід розглядати як явище суто закарпат-ське, місцеве: його авторські твори й обробки народних мелодій – у ре-пертуарі професійних і аматор-ських художніх колективів багатьох регіонів України та закордоння, зо-крема Словаччини, Угорщини, Ру-мунії, Польщі, Канади, Югославії та інших країн. Своїм оригінальним і багатогранним талантом просла-вив наше співуче Закарпаття далеко поза його межами.

Творчі здобутки закарпатського Маестро неодноразово визнавали і відзначали на престижних мис-

тецьких фестивалях та конкурсах. Упродовж багатьох років він очолював обласну органі-зацію Національної Ліги українських ком-позиторів, обирався членом Всеукраїнської провідної ради Ліги. За видатні заслуги в розвитку музичного мистецтва нагороджу-вався Почесними грамотами Президії Вер-ховної Ради України та іншими урядовими відзнаками. Йому було присвоєно почесне звання «Заслужений артист України», у 2000 році присуджено обласну премію ім. Дези-дерія Задора в галузі музичного мистецтва, він був почесним громадянином міст Ужго-род і Рахів.

Про високу мистецьку довершеність диригентсько-хорової та музично-пісенної творчості митця ґрунтовні дослідження зро-блені в статтях і нарисах заслуженого діяча мистецтв України, голови Закарпатської об-ласної організації Національної Ліги україн-ських композиторів Петра Рака, заслуженого діяча мистецтв України, академіка Академії наук вищої освіти України Івана Хланти, магістра музичного мистецтва Лесі Микула-нинець, заслужених працівників культури України Василя Кобаля, Михайла Митровки та інших дослідників. Хоча повне і всебічне дослідження творчої спадщини М. Попенка ще попереду. Своїм плідним творчим на-бутком, вірною синівською любов’ю до рід-ного краю Микола Попенко заслужив вічну пам’ять у серцях сучасних і майбутніх поко-лінь. Творчий подвиг, здійснений ним, є ре-альною підставою вважати його таким, що належить до високої когорти митців нашої Вітчизни.

Василь ГАБОРЕЦЬ

Микола Попенко у творчих роздумах. 2014 рік

79

Пам‘ять

ЖИТТЯ, НАЧЕ СПАЛАХ КОМЕТИВолодимирові Черепані виповнилося б 51

Відтоді, як він відійшов у Вічність, про-летіло двадцять років… Прожив коротке, але яскраве і плідне життя. Згорів за 10 років після Чорнобиля… Не встиг у повну силу розкрити свій могутній талант.

28 вересня в мистецькому центрі «Гале-рея Ілько» відкрилася персональна виставка живопису та графіки «За річкою у затінку дерев» Володимира Черепані (1965–1996). До експозиції ввійшло понад 50 полотен та кількадесят графічних робіт, створених на-прикінці 80-х – початку 90-х років минулого століття. Художник працював у переломний період історії України, що знайшло своє ви-раження у його роботах. Епоха «перебудови» Михайла Горбачова кардинально змінила світогляд митців, відкрила шлях утверджен-ню і поширенню нових на наших теренах мистецьких течій і напрямків, що в радян-ський час були під неоголошеною заборо-ною. Формується нова філософія мистецтва, далека від партійної ідеології. Це цікавий пе-ріод в історії образотворчого мистецтва За-карпаття, що нині досліджується молодими мистецтвознавцями краю і не тільки. Твор-чий розквіт Володимира Черепані припадає

на період демократизації суспільства, від-носної творчої свободи митців. І це важливо, адже розвиток митця, його самореалізація неможлива без свободи. Без сумніву, він – один із найталановитіших і найяскравіших художників цієї епохи, що дала імпульс роз-витку мистецтва Закарпаття, відкрила для них нові творчі горизонти.

Експозицію виставки складають полотна із приватних колекцій. Там репрезентовано пейзажі, натюрморти, тематичні твори, фі-гуративні та абстрактні композиції. Його живописні роботи вражають своїм тематич-ним розмаїттям, оригінальністю та непов-торністю образотворчої мови художника, що розкриває його настрій, внутрішній психо-емоційний стан. Колорит полотен різнома-нітний і багатий. Він часто поєднує холодні і теплі кольори, підсилюючи їхнє звучання, що створює ефект їхнього палахкотіння на полотні, збагачує палітру. Експресіоністич-на манера письма митця, його живописний почерк видають тонко організовану, чуттєву, емоційну натуру з багатим і складним вну-трішнім світом. Як розповідає Аттіла Герка, його товариш Володимир, із яким вони вчи-лися в одній школі, був напрочуд благород-ною, добросердечною і щедрою людиною. Легко, з радістю митець дарував друзям свої картини, якщо вони їм подобалися. Слова «честь» і «гідність» не були для нього порож-німи словами. А ще, як пригадує Анжела Ман, він був щирим і відвертим, галантним у спілкуванні. Ним захоплювалися, багато хто заздрив, бо він був успішним художни-ком. Його ранні роботи демонструють до-волі високий рівень образотворчої грамоти, віртуозне володіння олівцем і пензлем.

Його наставниками були талановиті митці й педагоги, викладачі Ужгородського училища прикладного мистецтва Василь Петрецький, Іван Манайло, Богдан Корж, які щедро ділилися з ним своїми знаннями, плекали його талант. Усе своє недовге жит-тя він був у постійному творчому пошуку своєї системи самовираження, що призвело до надзвичайної розкутості і свободи пись-ма, незакомплексованості у роботі. Володи-

80

Пам‘ять

мир Черепаня був вдумливим митцем, який завжди намагався якомога краще втілити свій творчий задум. Майже кожен свій твір він виношував певний час, зазвичай робив ескізи, створював різні варіанти робіт на одну й ту ж тему. Для нього це було принци-пово. Цікаво в цьому контексті спостерігати в деяких його роботах невідповідність назви твору художника і його змісту. Чи випадково це? А, можливо, таким був задум автора? Ма-буть, це вже залишиться маленькою таємни-цею. У його живописних полотнах помітний вплив митців, що здобули світового визнан-ня, а також представників крайової школи малярства. Зокрема, це Ренато Гуттузо, Поль

Сезанн, Амедео Модільяні, Адальберт Ерде-лі та інші. На формування творчої манери письма, світогляду Володимира помітний вплив мали талановиті митці краю: Ігор Па-нейко, Олена Кондратюк, Сергій Дубовець, Ференц Семан, із якими його поєднували дружні стосунки. Це не дивно, адже їхні шляхи в мистецтві певний час йшли поряд. З Ігорем його тісно єднає драматизм світо-сприйняття, трагічні сумні нотки у творчос-ті, відповідальне ставлення до своїх робіт.

У це вузьке коло входили художники Владислав Габда, Вадим Харабарук, Тарас Усик, а також шанувальники мистецтва та колекціонери Володимир та Надія Дегтярьо-ви, Анжела та Михайло Мани, Юрій Небес-ник, Катерина Бора.

Володимир Черепаня, без сумніву, Ми-тець від Бога. Він був покликаний стати художником і став ним. Упевнений, що він справедливо посяде належне місце в історії мистецтва краю, України і світу.

Ретроспективна персональна виставка ініційована родиною Михайла та Анжели Ман за сприяння мистецького центру «Га-лерея Ілько». Задум втілив у життя відомий митець і громадський діяч Тарас Табака. До слова, вони докладають чимало зусиль для популяризації мистецтва вже не перше деся-тиліття.


РОБОТИ АНАТОЛІЯ САКАЛОША

НАРОДНИЙ ВОКАЛЬНИЙ АНСАМБЛЬ «ЧАРІВНИЦЯ» СВАЛЯВСЬКОГО РАЙОННОГО

БУДИНКУ КУЛЬТУРИ

Виступ на святковому концерті з нагоди 25-річчя від дня створення колективу. 2016 рік

Ігор Ропонич із учасницями ансамблю. Концерт до Дня міста Свалява. 2006 рік

НАРОДНИЙ ВОКАЛЬНИЙ АНСАМБЛЬ «ЛІПТАКИ» ВЕЛИКОБЕРЕЗНЯНСЬКОГО

РАЙОННОГО БУДИНКУ КУЛЬТУРИ

Районний фестиваль «Візерунки Ужанської долини». 2010 рік

Після виступу у селі Ліптовська Теплічка Словацької Республіки. 2014 рік

НАРОДНИЙ ХОР ВЕТЕРАНІВ ІРШАВСЬКОГО РАЙОННОГО БУДИНКУ КУЛЬТУРИ

Оксана Сідор, Михайло Сай із хористами під час святкового концерту з нагоди 30-річчя від дня створення. 2016 рік

Оксана Сідор (у центрі) з учасниками колективу. 2011 рік

Наталія Стегура

У ворожки. Кольорова глина, ручне ліплення. 1995 рік

Колискова. Кольорова глина, барвники.

2008 рік

Весна іде… Кольорова глина, барвники. 2015 рік

Польові квіти.

Кольорова глина,

барвники. 2000 рік

Жнива. Кольорова глина.

Різьба – Михайло Чундак. 1990 рік

Art & Photos

Журнал "Культурологічні джерела". №4. 2016 рік