Журнал "Культурологічні джерела". №3. 2016 рік

1

Відлуння подій .................................. 3КОПОЛОВЕЦЬ Іван. І ковалі

працювали, і народні ремесла показали, і фольклорні колективи виступали. ................. 3

УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОДА У Великих Лучках вшанували Юрія Керекеша ............................ 5

ІВАНЧО Катерина. З Україною у серці ....................... 6

МИШАНИЧ Володимир. Ужгород крізь віки ....................... 7

БІГАРІЙ Йосип. Незабутні зустрічі............................................ 8

МЕЛЬНИК Семен. Непогасиме сяйво казки у Бороняві ..............10

КОЦАН Василь. «Ескізи до портрета епохи» – традиційний та сучасний одяг................................................ 12

СЛИВКАНИЧ Леся. Що дали роки незалежності України .....16

ВЕКЛЮК Людмила. Палала «Лемківська ватра» .....................18

ВЕКЛЮК Людмила. Трембіти кликали на Синевир ..................19

МИШАНИЧ Володимир. Тобі, моя Україно ................................. 20

КАСАРДА-МИКИТА Яна. Святкувала Гуцульщина ..........21

ІСАК Михайло. Про відзначення 110-річчя не лише письменника свого народу, але і його священика ................................... 22

ТОКАЧ Любов. Художниця, яка збагачує світ перлинами народної творчості .....................24

ВЕКЛЮК Людмила. Відтворення народних понять про красу ..................................... 25

КАСАРДА-МИКИТА Яна. Перший етнофестиваль «Закарпатська свальба» відгуляли у Колочаві ................ 27

КРИВОШАПКО Володимир. На Ужгородщині пройшла «Словенска веселіца» ................ 28

Ювілеї ................................................ 29ОФІЦИНСЬКА Марина,

ІЛЬЧЕНКО Оксана. Ансамблю «Бетяри» 30 років ....................... 29

БЕДЗІР Василь. «Рапсодія» – 10 років творчого неспокою для музикантів і насолоди – для глядачів .................................31

БЕДЗІР Василь. Єдиний вибір на все життя. Заслуженому журналістові України Василеві Пилипчинцю – 60 ........ 34

№ 3 (35), 2016Щоквартальний

вісникЗасновник: Обласний

організаційно-методичний центр

культуриСвідоцтво про державну реєстрацію друкованого

засобу масової інформації

Серія ЗТ № 475/67 ПР від 27 листопада

2008 рокуАдреса: 88000,

м. Ужгород, вул. Волошина, 18

www.zakfolkcenter.at.ua е-mail: [email protected]

Редакційна колегія: В. Фролова, І. Канюка,

Г. Дрогальчук, І. Хланта, В. Кобаль,

М. ОфіцинськаУпорядкування,

підготовка текстів: М. Офіцинська

Відповідальний за випуск: Г. Дрогальчук

Автори світлин: Л. Веклюк,

О. Кривошапко, В. Ловски, С. Мельника,

В. Мишанича, М. Офіцинської,

Н. Попової, О. Попова, з архіву ООМЦК

Художнє оформлення обкладинки: М. Дем’ян

Дизайн та верстка: М. Лазорець-Стан

Редагування та коректура: Т. ЛазаренкоНа першій та

четвертій сторінці обкладинки учасники ХХІІІ Міжнародного

гуцульського фестивалю

(фото О. Коляджин)Здано до набору 04.10.16.

Підписано до друку 11.10.16. Формат 60x84/8.

Папір офсетний. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 9,76.Підготовлено до

друку: видавництво TIMPANI Свідоцтво

про державну реєстрацію видавців

від 15.04. 2003 р. Серія ДК, № 1327Друк ТОВ «РІК-У» 88000, м. Ужгород,

вул. Гагаріна, 36Замовлення № 45

Тираж 300 пр.

ТЕТЕРЮК-КІНЧ Юлія. Життя, присвячене мистецтву. З нагоди ювілею заслуженого працівника культури України Світлани Стегней ...................... 36

АНДРІЙЦЬО Василь. Євгенові Тищуку – 50! ................39

ХЛАНТА Іван. Михайлові Сачку виповнилося 60 ........................... 42

ВЕКЛЮК Людмила. Світ духовності й краси Маріанни Попович .....................47

МАДЯР-НОВАК Віра. Майстер викладання музично-теоретичних дисциплін. До 65-річчя від дня народження музикознавця і педагога Михайла Світлика ..................... 50

ГУСТІ Василь. У тісному єднанні Слова і Діла. До 70-річчя Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України .................51

Творча майстерня ......................... 55БУДКЕВИЧ Андрій.

Василь Петрецький – як «будівничий містків», землелюб, митець, педагог і дуже скромна людина ......................................... 55

ІСАК Михайло. Безмежно висока і світла просинь неба Юлія Мошака ..............................57

ХЛАНТА Іван. Мандрівка за фольклорними скарбами ... 60

КОЦАН Василь. Польові етнографічні дослідження ...... 63

ХЛАНТА Іван. Заряджений оптимізмом. Про музиканта Василя Циганина ......................... 66

МИШАНИЧ Володимир. Калина Карабин – майстриня рукоділля ......................................69

У світ ................................................. 71ГАБОРЕЦЬ Василь. Любов і біль

молодої поетеси .......................... 71ШКІРЯ Василь. Як Малий

Раковець став «Маленьким Римом» ......................................... 73

ГАБОРЕЦЬ Василь. Щедрий ужинок плідної творчої співпраці ...................................... 75

ШКІРЯ Василь. Поетичні діаманти ...................................... 77

Пам’ять ............................................ 79МИШАНИЧ Володимир.

Він був щасливий, бо займався улюбленою справою... ............. 79

ГАБОРЕЦЬ Василь. Пам’яті Олександра Туряниці ............... 80

ЗМІСТ

2

АНДРІЙЦЬО Василь – кандидат мистецтвознавства

БЕДЗІР Василь – журналіст, власний кореспондент газети «Урядовий кур’єр» у Закарпатській області, член Національ-ної спілки журналістів України

БІГАРІЙ Йосип – редактор Воловець-кої районної гаазети «Голос Верховини», член Національної спілки журналістів України

БУДКЕВИЧ Андрій – дослідник мистецтва, брендолог

ВЕКЛЮК Людмила – завідувач від-ділу інновацій та соціально-культурних програм, технологій та культурно-дозвіл-лєвої діяльності Обласного організацій-но-методичного центру культури

ГАБОРЕЦЬ Василь – заслужений працівник культури України

ГУСТІ Василь – письменник, голова Закарпатської обласної організації Наці-ональної спілки письменників України, заслужений працівник культури України

ІВАНЧО Катерина – головний спеці-аліст відділу організаційної та інформа-ційної роботи апарату Мукачівської рай-держадміністрації

ІЛЬЧЕНКО Оксана – керівник ра-йонного організаційно-методичного цен-тру народної творчості і культурно-освіт-ньої роботи відділу культури Ужгород-ської районної державної адміністрації

ІСАК Михайло – відповідальний се-кретар Іршавської районної газети «Нове життя», член Національної спілки журна-лістів України

КАСАРДА-МИКИТА Яна – провід-ний методист Обласного організацій-но-методичного центру культури

КОПОЛОВЕЦЬ Іван – заступник ре-дактора Іршавської районної газети «Нове життя», член Іршавського райкому проф-спілки працівників культури району

КОЦАН Василь – заступник дирек-тора з наукової роботи Закарпатського музею народної архітектури та побуту, доцент кафедри історії України ДВНЗ «Ужгородський національний універси-тет», кандидат історичних наук

КРИВОШАПКО Володимир – жур-наліст Korzonews

МАДЯР-НОВАК Віра – етномузико-лог, викладач Ужгородського державного музичного училища імені Д. Є. Задора

МЕЛЬНИК Семен – член Національ-ної спілки фотохудожників України

МИШАНИЧ Володимир – провід-ний методист Обласного організацій-но-методичного центру культури, член Національної спілки журналістів України

ОФІЦИНСЬКА Марина – завідувач редакційного сектору Обласного органі-заційно-методичного центру культури

СЛИВКАНИЧ Леся – викладач укра-їнської мови та літератури Ужгородського торговельно-економічного коледжу Київ-ського національного торговельно-еконо-мічного університету

ТЕТЕРЮК-КІНЧ Юлія – завідувач навчально-методичного кабінету Ужго-родського державного музичного учили-ща імені Д. Є. Задора, викладач

ТОКАЧ Любов – журналіст районної газети «Новини Виноградівщини»

ХЛАНТА Іван – провідний методист Обласного організаційно-методичного центру культури, кандидат філологічних наук, заслужений діяч мистецтв Украї-ни, академік Академії наук вищої освіти України

ШКІРЯ Василь – головний редактор Іршавської районної газета «Нове життя», член Національної спілки письменників України, член Національної спілки жур-налістів України

ПРО АВТОРІВ

3

Відлуння подій

Майстри молота і заліза

І КОВАЛІ ПРАЦЮВАЛИ, І НАРОДНІ РЕМЕСЛА ПОКАЗАЛИ,

І ФОЛЬКЛОРНІ КОЛЕКТИВИ ВИСТУПАЛИДзвін дужого молота та голос верховин-

ської трембіти сповістили про те, що тради-ційний фестиваль ковальського мистецтва та народних промислів «Гамора» в селі Ли-сичово на Іршавщині стартував. А чудова пісня про коваля полинула довкола села аж чи не до гори Кук. Отак 25 червня 2016 року і розпочалися два незабутні дні насолоди роботою майстрів молота і заліза, неповтор-ністю традицій краю, різнобарвністю народ-них ремесел. Хвилиною мовчання вшанува-ли воїнів, загиблих у зоні АТО, а також кова-лів, яких уже, на жаль, немає серед нас. Увага учасників та гостей свята була прикута до кузні, ткацтва, лозоплетіння, гончарства, художніх полотен, виступів фольклорних колективів тощо. До речі, першим на сцену вийшов колоритний фольклорний колектив будинку культури села Лисичово. Кожен із його учасників отримав подяку організато-рів фестивалю.

Серед поважних гостей свята – голова Закарпатської облдержадміністрації Генна-дій Москаль, голова Іршавської райдержад-міністрації Олександр Горін, голова Іршав-ської райради Віктор Симканинець. На святі їх супроводжували в. о. начальника відділу культури і туризму райдержадміністра-ції Вікторія Маргіта та сільський голо-ва Ярослав Пальок. У неділю всі учасни-ки фестивалю, ке-рівництво району та гості з області виру-шили в обід колоною до кузні, де їх зустрі-чали хлібом-сіллю господарі фестивалю.

Відтак усі уро-чисто подалися до водяної кузні, якій уже майже 300 років, де кожен на власні очі зміг побачити, як вона працює, почути

її історію, спостерігати, як з-під міцних і вмі-лих чоловічих рук та молота шматки металу перетворювалися на оригінальні ковані ви-роби. Як пояснили майстри, у кузні велетен-ський молот вагою 150 кг під впливом обер-тального руху колеса, яке приводить в дію вода, виковує розпечене залізо. На колесо із гірської річки Лисичанка з кількасот метрів подається каналом вода, змушує його обер-татись.

Потім поважні гості вирушили до па-латок, де народні майстри провели май-стер-класи із гончарства, лозоплетіння, бі-сероплетіння, ткацтва, боді-арту. Кожен із них подарував губернатору власний виріб. Активно працював інформаційно-турис-тичний центр.

Загалом на фестиваль з’їхалися декілька десятків любителів вогню, повітря і заліза із області та сусідніх країн. Упродовж двох фестивальних днів – суботи та неділі – всі охочі змогли не тільки подивитися на робо-ту ковалів, але й власноруч викувати сувенір на пам’ять.

Скажімо, Іван Щур – коваль родом із села Дубриничі Перечинського району. Він із залізом на «ти» ще з 13 років. Участь у фес-

4

Відлуння подійтивалі «Гамора» бере щорічно, починаючи з 2008 року. Освіту здобув у Закарпатському художньому інституті. Свого часу належав до громадської організації ковалів «Сва-рожичі». Має низку знакових робіт. Зокрема, робив чеканку до центрального входу Свя-то-Духівської церкви в Мукачеві, долучився до виготовлення колективної роботи «Шла-гбаум», що знаходиться в Ужгороді, на пло-щі Поштова і була присвячена до 1115-річчя міста.

Поруч із ковалями на фестивалі працю-вали й майстри з ткацтва та гончарства. Ко-жен охочий мав можливість виготовити на гончарному крузі жбанок, вазу або ж спро-бувати навчитися працювати за справжнім ткацьким верстатом.

Василь Кемінь приїхав аж із села Іза Хустського району. Понад двадцять років займається лозоплетінням. Плете кошики, качалки, банки для освячення води, міні-ве-лосипеди тощо. Каже, що цією улюбленою справою займалися його батьки, дід із ба-бусею. Василь їздить зі своєю продукцією на різні фестивалі Західною Україною. Один із його улюблених – «Гамора». Сюди він при-їхав уже втретє.

Михайло Гегедош із Завидова, що на Му-качівщині, пропонував гостям фесту найдо-бірніші вина. Справі виноробства присвя-тив шістнадцять років свого життя. Його смачний продукт займав призові місця на фестивалях «Сонячний напій» в Ужгороді та «Червене вино» в Мукачеві. Виготовляє «Каберне», «Троянду Закарпаття», «Леанка», «Отелло». З добрий десяток років тому чоло-вік склав рецепт свого вина під назвою «Кос-мічне». Воно особливо корисне для пілотів літаків, моряків, адже підвищує гемоглобін та має добрий вплив на кровоносну систему людини.

Можна було посмакувати вином і в Євге-на Бортека з Доробратова. З цього села взяв дружину, а сам родом із Завидова Мукачів-ського району. Його мама віддала справі ви-норобства понад два десятиліття життя. Сам він займається цим уже сім–вісім років. Має півгектара виноградників, де роботи виста-чає усім.

Вікторія Капітан із села Ільниця мог-ла за кілька хвилин намалювати охочим на руці логотип «Гамори» або інший малюнок. Боді-арт став її улюбленим заняттям вже три роки. А почалося з того, що побачила картинку в Інтернеті. Її це дуже захопило.

Спочатку малювала гуашшю, а потім поча-ла використовувати професійні фарби. Її запрошують на дні народження, на весілля. До речі, закінчила Запорізький художній ко-ледж та викладає в Ільницькій дитячій шко-лі мистецтв.

Гостинно частували учасників «Гамори» директор будинку культури села Лисичово Марія Коваль, художній керівник Марина Продан, керівник фольклорного колективу цього закладу Світлана Гойс.

Своїми виступами піднімали настрій фольклорні колективи будинку культури та загальноосвітньої школи села Лисичово, народний фольклорний колектив «Прибор-жавська долина» та зразковий фольклорний колектив «Сколомийка» будинку культури села Приборжавське, народний фольклор-ний ансамбль «Іршава», народно-обрядовий фольклорний колектив «Іршавська родина», зразковий фольклорний ансамбль «Кир-ниченька», зразковий цирк «Весела арена» Іршавського районного будинку культури, фольклорний ансамбль будинку культури «Шахтар» села Ільниця, народний жіночий хор «Боржава» будинку культури села Довге, танцювальний колектив «Бі фрі», фольклор-ний ансамбль Кушницької дитячої школи мистецтв, Станіслав Поп’юрканич, Ірина Варцаба, Василь Федикович, Софія Глушко, Анастасія Бокотей, Андрій Мошкола, Вікто-рія Волошин, Вероніка Скоблей, Вікторія Чийпеш, Василь Філеш, Ірина Трикур та ін.

На завершення програми виступив відо-мий співак України Андрій Бема.

Фестиваль укотре підтвердив, як кажуть у народі, свою марку. Він став тим потужним маховиком, який на Іршавщині та Закарпат-ті популяризує ковальське мистецтво і про-пагує народні промисли.

Керівництво району висловлює особли-ву вдячність за фінансову підтримку в ор-ганізації свята депутату облради Михайлові Станку; депутату райради Сергію Лупаку; приватному підприємцю Юлії Семак та ге-неральному директору ТзОВ «К’Лен» Ми-хайлові Лендєлу. Крім цього, щира вдяч-ність усім, хто взяв участь в організації та проведенні фесту, ковалям, фольклорним та естрадним колективам, майстрам народних промислів і, звичайно ж, гостям. Завдяки їм цьогорічний фестиваль став ще яскравішим та неповторнішим.

Іван КОПОЛОВЕЦЬ

5


У ВЕЛИКИХ ЛУЧКАХ ВШАНУВАЛИ ЮРІЯ КЕРЕКЕША

Виступає Василь Густі

26 червня могло виповнитися 95 років знаному закарпатському письменникові Юрію Керекешу. З цієї нагоди в рідному селі митця – Великі Лучки на Мукачівщині – 18 липня 2016 року відбувся вечір пам’яті.

На захід завітали донька літератора Оль-га Новікова, головний спеціаліст управління культури Закарпатської облдержадміністра-ції Оксана Дурунда, голова Закарпатської ор-ганізації Національної спілки письменників України Василь Густі, письменники Надія Панчук, Сергій Федака, Олександр Гаврош, літературознавець Олександра Ігнатович, а також – представники місцевої влади й інте-лігенції.

У будинку культури бібліотекарі ство-рили затишну атмосферу сільської хати, яку, крім народних атрибутів, прикрасили і письменницькі – рукописи, друкарська машинка, а ще – настроєві родинні світли-ни. Поряд експонували найвідоміші твори з об’ємного і різноманітного доробку поета, прозаїка, драматурга, критика, перекладача. Серед інших – роман «Блукання в порожне-чі» та збірка художньо-документальних опо-відей про рідне село «Зустрічі без прощань», яка, за словами земляків, стала для них на-стільною книгою.

Юрій Керекеш прожив непросте, але й дивовижно насичене життя – еміграція до Америки, здобуття медичної освіти в Будапе-шті та філологічної в Ужгородському держав-ному університеті, робота в газеті «Закарпат-ська правда», акторська праця в Закарпатсько-му обласному українському муздрамтеатрі (де митець знайшов свою обраницю, з якою прожив 61 рік), виключення з лав КПРС як «наклепника на радянську дійсність», учите-лювання в закарпатських глибинках, участь у «Пласті» та «Просвіті» й ін.

Надзвичайно цікаві сторінки з родинно-го життєпису відкрила для присутніх донька письменника Ольга Новікова, котра, напев-но, успадкувала літературний хист батька. Пізнавальну та художньо цінну розповідь, таку собі «душевну біографію» батька, буде надруковано в книзі спогадів про Юрія Ке-рекеша, яку актив крайової організації Наці-ональної спілки письменників України пла-нує підготувати і видати наприкінці року. Принагідно, голова письменницького осе-редку Василь Густі звернувся до односельців митця з пропозицією поділитися власними споминами та світлинами, які теж можуть увійти до майбутньої книги.

Також Василь Густі передав бібліотека-рям добірку нових видань творів класиків закарпатської літератури та сучасних кра-йових письменників, значній частині з яких, до слова, Юрій Керекеш свого часу допоміг утвердитися в літературі, позаяк умів вияв-ляти і скеровувати таланти.

Враженнями про Юрія Керекеша як багатогранну творчу особистість і, заразом, скромну, доброзичливу, шляхетну людину поділились письменниця Надія Панчук, літературознавець Олександра Ігнатович, літератор і публіцист Сергій Федака. Ос-танній зауважив, що нинішня зустріч, яка виявилась дійсно цікавою, є репетицією від-значення сторіччя від дня народження Юрія Керекеша і до майбутнього ювілею постать письменника належить увічнити не тільки літературними виданнями, а й пам’ятником.

Із відповідною ініціативою звернулась і донька Юрія Керекеша, котра готова пере-дати в музейне зберігання письмовий стіл, канцелярське приладдя і частину бібліоте-ки батька.

Сільський голова Великих Лучок Ярос-лав Чоп повідомив, що нещодавно саме пору-шив питання створення музейної кімнати, присвяченої видатним уродженцям села, на базі однієї з місцевих загальноосвітніх шкіл та висловив упевненість, що згадані експона-ти стануть окрасою збірки, з якою зможуть знайомитись і учні (а їх у школі понад 1300), і мешканці та гості села. Також розповів, що вже найближчим часом на фасаді будинку, в якому жив Юрій Керекеш, на його честь установлять меморіальну дошку.

Наостанок організатори й учасники ве-чора пам’яті висловили думку, що подібну презентацію життєвого і творчого шляху земляка доречно повторити для учнівської молоді – вже з початком навчального року.

Управління культури Закарпатської ОДА

6


З УКРАЇНОЮ У СЕРЦІ

Дитячий вокальний ансамбль «Бабчина співанка»

Звітний концерт творчих колективів Мукачівщини під назвою «З Україною у сер-ці», який відбувся 26 червня 2016 року в бу-динку культури села Дерцен, представив багатогранну палітру народних талантів району. Захід відвідали голова Мукачівської райдерж адміністрації Сергій Гайдай, голови селищ та сіл, творча інтелігенція, депутати районної ради, зокрема Василь Ліба, Василь Данканич, Олександр Богів, голова села Дер-цен Юлій Матей.

Почесними гостями на звітному кон-церті Мукачівського району була делега-ція русинської спільноти з міста Дьондьош (Угорщина) на чолі з керівником Яношем Форкошем. Зустрічали гостей піснею та хлі-бом-сіллю.

У концерті взяли участь хореографічні, вокальні, театральні колективи, прозвучали пісенні композиції українською, словацькою та угорською мовами.

Професійні критерії художніх та ама-торських колективів визначало журі у складі заступника начальника управління куль-тури Закарпатської облдержадміністрації Ілдико Молнар, керівника Заслуженого ака-демічного Закарпатського народного хору, заслуженого працівника культури України Наталії Петій-Потапчук, завідувача відділу народної творчості та аматорського мисте-цтва Обласного організаційно-методичного центру культури Катерини Семенченко та інших фахівців галузі культури.

Стартовим акордом творчого звіту ста-ла літературно-музична композиція «Моя мила Україно», яку продовжила молитва за Батьківщину «Боже великий єдиний» у ви-конанні самодіяльного народного вокально-

го ансамблю викладачів Великолучківської дитячої школи мистецтв (керівник Олена Никитюк).

Неперевершеними були номери у вико-нанні юних талантів Мукачівщини. Апло-дисменти захоплення викликали учасники дитячого вокального ансамблю «Бабчина співанка» будинку культури Чинадійово (керівник Ольга Прокоп), які виконали ста-родавню фіґлярську співанку «Комари ся гостили».

Казковий сюрприз підготували для гос-тей юні танцівники зразкового хореографіч-ного колективу Чинадіївської дитячої шко-ли мистецтв.

Культуру, народні традиції та звичаї Угорщини відтворили у своїх виступах ко-лективи Ракошинської дитячої школи мис-тецтв та Дерценського будинку культури.

У програмі концерту прозвучала сло-вацька народна пісня «Танцовала бі сом» у виконанні Кунак Анастасії – вихованки Великолучківської дитячої школи мистецтв.

Справжнім музичним дарунком ста-ла закарпатська народна пісня «Співала би м, не є кому» у виконанні в. о. начальника відділу культури Мукачівської райдержад-міністрації Оксани Кречковської. Компози-ція прозвучала у супроводі фольклорного колективу будинку культури села Нове Да-видково.

Вершиною органічного поєднання укра-їнської та угорської культур стала фольклор-но-обрядова постановка «Звідкіля їде весіл-ля».

Три фольклорні колективи – будинків культури сіл Макарьово, Горонда та Дер-цен – перенесли на сцену народні традиції весільного обряду, оздобивши виступ хорео-графічними та пісенними номерами.

Творчий звіт колективів Мукачівщини супроводжувався виставкою робіт художни-ка Лавранта Бокотея, який представив екс-позицію «Мандрівник часу».

Народні майстрині Мукачівщини проде-монстрували гостям свій творчий доробок – вишивки, писанки, ткані доріжки, оздобле-ний одяг, а також показали майстер-клас ви-готовлення віників із рослини сорго, яку ви-рощують в угорськомовному селі Чомонин.

Головна ідея концерту – дружнє співіс-нування усіх національностей, які живуть на теренах району, що проявляється у поєд-нанні їхніх культур.

Завершальною кодою творчого звіту став виступ працівників культури району з чудо-вою композицією «Моя земля – країна Укра-їна».

Катерина ІВАНЧО

7


УЖГОРОД КРІЗЬ ВІКИ

Учасники виставки з працівниками Обласного організаційно-методичного центру культури

Робота Олександра Сидорука

30 червня 2016 року відбулося відкриття виставки «Ужгород крізь віки», на якій було представлено 27 робіт професійних та са-модіяльних художників Закарпаття – Олек-сандра Сидорука, Василя Вовчка, Сергія Глущука, Петра Шолтеса, Емми Левадської, Тетяни Сопільняк, Миколи Іванча, Анто-на Секереша, Антоніни Дурди, Магдалини Березанич, Ольги Гал, Любові Шпак, Ірини

Попдякуник та Юлії Єгорової-Рогової. Куль-турно-мистецька акція пройшла в рамках заходів із нагоди відзначення Дня Конститу-ції України.

Відкрила виставку заступник директора з наукової роботи Закарпатського музею на-родної архітектури та побуту Сільвія Полак. Директор Обласного організаційно-мето-дичного центру культури Ганна Дрогальчук привітала учасників та відвідувачів вистав-ки, висловила їм щиру вдячність за спів-працю на ниві культури. Художник Антон Секереш розповів присутнім про свій досвід пленерної роботи, а відома мисткиня Емма Левадська відзначила надзвичайну важли-вість невимушеного спілкування на плене-рах для творчого зростання, появи нових ідей, коротко, але влучно охарактеризувала митців, які взяли участь у виставці. Своїми враженнями від пленеру, що відбувся днями в Ужгороді, поділився й Василь Вовчок. Як завжди, оригінальним у своїй промові був Сергій Глущук, який розповідав про етимо-логію слів, пов’язаних із мистецтвом.

Святковий настрій присутнім створила солістка народного ансамблю народної пісні «Розмарія» Обласного організаційно-мето-дичного центру культури Мирослава Копи-нець, яка чудово виконала народну пісню.

Володимир МИШАНИЧ

8


НЕЗАБУТНІ ЗУСТРІЧІ

16 липня 2016 року на Верецькому пере-валі біля села Верб’яж Воловецького району вперше відбувся фестиваль «Цімбор-фест», який нікого не залишив байдужим. Чудові репертуар, музика, виступи колективів ху-дожньої самодіяльності надовго залишаться у нашій пам’яті. А ще були нові знайомства, які в недалекому майбутньому відгукнуться поглибленням зв’язків та ширшими пізнан-нями про наш край, його культуру, побут та звичаї.

Трембіти та мелодія троїстих музик спо-віщають про початок культурно-мистець-кого свята «Цімбор-фест». Ведучі Ростислав Буланов та Надія Роман запрошують на трибуну його організаторів – голову села Верб’яж Івана Півкача, голову громадської організації «Верецький перевал» Романа Півкача, депутатів Закарпатської обласної ради Василя Кошелю та Юрія Гуледзу, за-ступника начальника управління культури Закарпатської облдержадміністрації Івана Канюку, керівників Воловецького району Ва-лентину Рогову та Івана Лопіта, заступника Генерального консула Республіки Угорщина в місті Ужгород Ласла Відо, керівників де-легацій із Угорщини, Румунії, Словаччини, Польщі, Ужгородського, Свалявського, Пе-речинського, Хустського, Мукачівського ра-йонів нашого краю. На фестиваль прибули депутати районної ради, делегації територі-альних громад Воловеччини, які очолювали сільські та селищні голови.

Хлібом-сіллю – символами гостинно-сті верховинської землі – зустрічали гостей

організатори фесту. Слова щирої вдячності усім, хто знайшов можливість узяти участь у фестивалі, висловив Верб’язький сільський голова Іван Півкач та побажав усім цікавого та змістовного відпочинку, нових знайомств, творчих зустрічей. Депутат обласної ради Василь Кошеля від імені керівництва Закар-патської обласної ради подякував організа-торам свята за старання та вручив грамоти обласної ради підприємцям Віктору Фельба-бі, Володимирові Кробинцю та керівникові громадської організації «Верецький пере-вал» Романові Півкачу за вклад у соціаль-но-економічний розвиток краю, його куль-тури і мистецтва. Також відзначив, що де б не йшов – цімбор завжди з ним.

Вітання та щирі побажання учасникам фестивалю «Цімбор-фест» адресував за-ступник начальника управління культури Закарпатської облдержадміністрації Іван Канюка. Він віднайшов ті слова, які торкали-ся і дорослих, і малих, бо всі вони єдине ціле, трудяться на загальний результат. Але вер-ховинці вміють не лише добре працювати, а й цікаво та змістовно відпочивати. Свідчен-ням цього є нинішній фестиваль.

Гості Ласло Бачо (Словаччина) та Яніна Блонська (Польща) відзначили щире і при-вітне ставлення воловеччан до учасників свя-та. Як у них, так і на Воловеччині проблеми подібні: потребують піднесення економіка, ремонт доріг, вирішення соціальних питань. Тому, щоб вирішити ці проблеми, потріб-но працювати конкретно, цілеспрямовано. Вони подякували організаторам фестивалю за проведену роботу, побажали змістовного відпочинку.

На згадку про наш край, фестиваль го-лова громадської організації «Верецький пе-ревал» Роман Півкач вручив усім промовцям та гостям пам’ятні сувеніри.

З перших музичних акордів зарекомен-дував себе як серйозний, досвідчений во-кально-інструментальний гурт «Відлуння Карпат» (керівник А. Височанський). Сподо-балися глядачам «В’язанка народних пісень та мелодій Закарпаття», музичні твори «Ко-хана мила» та «Горінецька кручена» у вико-нанні народного аматорського фольклорно-го колективу «Свіжа копійка» з села Горінчо-во Хустського району.

Припали до душі відпочиваючим двін-кий голос, сценічний одяг і, звичайно, му-

9


зичний супровід наймолодшої учасниці свята Сикуринець Соломійки, яка виконала пісню «Ми – разом» (слова і музика Наталія Май). Вихід на сцену фольклорного колекти-ву «Веречанка» Верхньоворітського будинку культури, який виконав в’язанку весільних народних мелодій, та народного літератур-но-пісенного ансамблю «Берегиня» з мі-ста Свалява зірвали хвилю аплодисментів. Глядачі були в захопленні від виконання словацької народної пісні «Янічку, Янічку» юною солісткою Оленою Лесюк.

Виступи викладача Воловецької школи мистецтв Івана Щербея та народного жіночо-го вокального тріо «Едельвейс» Воловецького районного будинку культури й талановитої

Хлібом-сіллю вітає гостей Василина Голянич

Яскрава частина фестивалю – виступ рок-гуртів

землячки, солістки Заслуженого академічно-го Закарпатського народного хору Василини Голянич тільки підсилили висновок, що такі співаки можуть представляти Воловечину на великій сцені. Свої досягнення проде-монстрували також Юрій Попелич, Вікторія Сличко, Христина Грига, Олена Малюта.

Яскравою частиною фестивалю були но-мери рок-гурту «Прем’єр» (Угорщина), який злився з публікою в єдиному пориві зробити день щасливим і незабутнім. Тож кожен но-мер, який вони виконували, супроводжував-ся дружніми оваціями. Свій творчий доро-бок представив і гурт «Ватага» з міста Ужго-род.

Свято супроводжувалося іграми, кон-курсами малюнка, розвагами, які вдало провели ведучі. А закінчився фаєр-шоу та дискотекою. Фестиваль не просто відбувся, він додав цьому липневому дню світла і те-пла в серцях дорослих і дітей. Відповідальну частину роботи виконали культпрацівни-ки, сільські і селищні голови, підприємці, продавці, кухарі, які зі всією серйозністю поставилися до великої гостини, привітно запрошували до наметів, щоб кожен міг ску-штувати смачні традиційні страви. Широ-кий вибір сувенірної продукції, вишиванок, виробів із вовни та продукти бджолярства представили місцеві жителі. Вони зустріча-ли гостей, як справжні господарі.

Йосип БІГАРІЙ

10


НЕПОГАСИМЕ СЯЙВО КАЗКИ У БОРОНЯВІДругого серпня 2016 року у клубі села

Бороняво Хустського району відбулася пре-зентація книжки «Казки та легенди з-під Хустського замку», яку підготували і про-вели Обласний організаційно-методичний центр культури за ініціативи Тетяни Спілко (Баняс) – наймолодшої доньки відомого каз-каря Юрія Баняса (1930–1984).

Казки записані в 1982 році відомим фольклористом Іваном Хлантою від Юрія Баняса у селі Бороняво Хустського району. До книжки ввійшло понад 210 текстів. Зо-крема, це казки про тварин, героїко-фантас-тичні, соціально-побутові та родинно-побу-тові. Окрім казок, вміщено також легенди, перекази, бувальщини, билиці, притчі та анекдоти. Загалом це понад 900-сторінкова фундаментальна, унікальна книжка. Кілька текстів казок публікувалося раніше. З інши-ми читач знайомиться вперше.

Відкрила презентацію директор Боро-нявської загальноосвітньої школи І–ІІІ сту-пенів Василина Попадинець. Хвилиною мовчання вшанували пам’ять Юрія Баня-са. Після цього двоє учнів, онуків казкаря, від учасників презентації віднесли вінок на його могилу.

Академік Академії наук вищої школи України, заслужений діяч мистецтв Укра-їни, провідний методист Обласного орга-нізаційно-методичного центру культури Іван Хланта розповів про свою роботу над книжкою, її упорядкуванням, підготовкою текстів до друку, про пошуки спонсорів, які б допомогли опублікувати згаданий фунда-ментальний збірник. Науковець відзначив, що життєвий шлях Юрія Баняса містить ви-сокий урок духовної посвяти, засвоїти який нам було б не зайве. Бо ж не тільки зберіг любов до рідної землі, до духовних надбань народу, а й невтомно прищеплював ці святі почуття молоді і всім, хто слухав його розпо-віді, у які щиро, бентежно, повносило пере-ливав свою чисту душу. Фольклорист звер-нувся з проханням до інтелігенції села Бо-роняво – створити в школі чи в будь-якому іншому приміщенні «Музей закарпатських казкарів», для чого є достатньо матеріалів. Цю благородну думку підтримали всі при-сутні в залі.

Директор Обласного організаційно-ме-тодичного центру культури Ганна Дрогаль-чук відзначила, що з прочитаних творів пре-

зентованого збірника випливає справжнє благородство Ю. Баняса – великодушність, лицарство, шляхетність, аристократизм і ра-зом з тим одвічний поділ на любов – нена-висть, доброту – зло, милосердя – жорсто-кість, красу – потворність. А казкові образи захоплюють увагу слухачів високою безко-рисливістю, самовідданим служінням на-родові, збагачують людські душі, ведуть до високої моральної чистоти і людяності.

Заслужений учитель України, голова Хустського районного товариства української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта» Христина Шкробинець помітила насамперед у казках їх пізнавальну та виховну функції, бо вони застерігають від таких рис, як зарозумілість і хитрість, лінощі і заздрість, ненажерливість і безсоромність, вчать співчутливо ставитися до скривдженого й допомогти йому, що зло багатолике. Воно може виявлятися в недо-брих учинках, лихих думках і словах, злих намірах і бажаннях. Тому й боротьба зі злом повинна бути постійною й безкомпромісною і увінчуватися перемогою й утвердженням добра. Педагог відзначила величезну ро-боту, проведену науковцем, його змістовну передмову, а також високий поліграфічний рівень видання.

Голова Хустського районного літератур-ного об’єднання «Верховинська плеяда», зна-ний поет Василь Білич переконливо ствер-джував, що казки презентованого збірника формуватимуть у дітей потребу бути чуй-ною, уважною, великодушною, морально красивою, працьовитою людиною.

Викладач Виноградівського політехніч-ного державного коледжу, поет Михайло Лі-сіцкі звертав увагу на те, що в казках показа-но працю важливою для суспільства як з по-гляду створення матеріальних і духовних цінностей, так і тим, що в процесі її людина зростає фізично, морально, інтелектуально. У багатьох казках розповідається про трудів-ників-героїв, які у фізичному, інтелектуаль-ному і моральному відношенні незрівнянно вищі від усякого роду нероб.

Член Національної спілки журналістів України, керівник Виноградівського відді-лення громадської організації Міжнародної Академії Літератури і Журналістики та літе-ратурного об’єднання «Диво моє калинове» Марія Конкіна з міста Виноградів резонно доводила, що твори у презентованій книж-

11


ці читабельні, захоплюючі та інтригуючі. Як читач візьме її в руки, вже не може випусти-ти, не дочитавши до кінця. Відчувається, що творча фантазія оповідача просто невичерп-на. Він добивається того, особливо у чарів-них казках, щоб події розвивалися калейдо-скопічно, а картини і сцени миготіли перед внутрішнім зором слухача-читача. Безумов-но, для цього потрібний неабиякий хист, та-лант оповідача, певний досвід, добре знання законів жанру казки.

Педагог і поет із села Хижа Виногра-дівського району Іван Ісаєвич прочитав два вірші, присвячені Юрієві Банясу та Іванові Хланті.

Директор Закарпатської рибоводної станції, активний громадський діяч, спон-сор презентованої книжки «Казки та леген-ди з-під Хустського замку» Василь Клованич справедливо наголосив, що казки Юрія Ба-няса беруть свої витоки з історії краю горян, від простої, але мудрої селянської філосо-фії, в основі якої розум, доброта, внутріш-ній протест проти неправди, від високої ро-динної моралі, де на першому місці стоїть незрадлива любов до батьків. Він висловив побажання, що на таку змістовну і потріб-ну розмову про казки варто було запросити більше молоді.

Учениця восьмого класу Вероніка Хлан-та Ужгородської загальноосвітньої школи

Іван Хланта (третій ліворуч) та родина Юрія Баняса

№ 6 імені Василя Ґренджі-Донського проде-кламувала вірші Василя Вовчка «У Копашно-ві на згірку» та Івана Гарастея «Народна каз-ко! Світе колисковий!», присвячені народній казці та тим особистостям, які її шукають поміж обдарованих носіїв фольклору і попу-ляризують.

Учитель української мови та літерату-ри Боронявської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів Мирослав Росоха пригадав той час, коли він ще з дитячих літ слухав казки Ю. Баняса і розповіді про нього односельчан та Івана Хланти.

Своїми спогадами про оповідача Юрія Баняса поділилися односельчанин Петро Ковчар. Він розповів також цікаву казку, яку йому довелося чути від знаного казкаря і яку добре пам’ятає ще й нині.

Донька казкаря – Тетяна Спілко (Ба-няс) – звернула увагу на доброту, щирість свого батька, його любов до народнопоетич-ної творчості, а також, як і переважна біль-шість виступаючих, висловила глибоку по-дяку всім присутнім на презентації книжки «Казки та легенди з-під Хустського замку» і насамперед спонсорам видання – голові Хустської міської ради Володимирові Кащу-ку та директорові Закарпатської рибоводної станції Василеві Клованичу.

Семен МЕЛЬНИК

12


«ЕСКІЗИ ДО ПОРТРЕТА ЕПОХИ» – ТРАДИЦІЙНИЙ ТА СУЧАСНИЙ ОДЯГ

Петро Думинець, Габріела Андял, Емма Левадська, Василь Коцан, Оксана Корнієнко, Лариса Богдан на відкритті виставки

«Ескізи до портрета епохи» – так назива-лась оригінальна виставка, яка відкрилася третього серпня в Закарпатському музеї на-родної архітектури та побуту.

Український народний одяг – яскраве і неповторне культурне явище, що пройшло шлях розвитку й удосконалення протягом багатьох століть. Зберігаючи самобутні озна-ки різних епох, одяг є важливим джерелом інформації для вивчення етнічної історії населення, його соціальної структури, есте-тичних уподобань. У період національної культурної побудови незалежної України особливо вагомого значення набувають за-гальнокультурні фактори, що впливають на формування менталітету українців, збе-реження їх самобутності через рідну мову, традиційний одяг, звичаї та обряди предків. Традиційне народне вбрання – один із сим-волів українства, складова, без якої немисли-ма національна ідентичність українського народу.

Колористика, символіка українського костюму, його форми, крій – все це на сьо-годнішній момент насправді досліджено чимало. Надруковано стільки книжок, моно-графій, зібрано багато матеріалів, проведено безліч експедицій, а ми лише можемо гада-ти, який сенс вкладали наші предки у своє

вбрання, «розшифровувати залишені сим-воли та знаки».

Багато простору для досліджень було й на пропонованій виставці. На ній можна було побачити не лише старовинні костю-ми, а й фрагменти дизайнерських колекцій одягу з народними мотивами, сучасні ре-конструкції традиційного вбрання, стилізо-вані, в дечому імпровізовані, костюми, а та-кож витинанки та ювелірні прикраси.

Сміливе поєднання традицій та нова-торських рішень в одязі стало можливим завдяки плідній співпраці різнопрофільних фахівців. Спеціально до виставки науковими співробітниками музею були виготовленні презентаційні плакати, на яких зображені й описані одягові традиції різних етнографіч-них груп українців (бойків, лемків, гуцулів, долинян) та національних меншин (угорців і румунів), які мешкають на Закарпатті.

В основі виставки лежали 12 комплектів традиційного народного вбрання (шість жі-ночих і шість чоловічих). Народний костюм гуцулів Рахівщини виділявся жіночими со-рочками з розрізом пазухи посередині пере-дньої пілки, чоловічими сорочками («нови-ми кошулями»), двоплатовими пілками («за-пасками»), довгими полотняними штанами («гатями», «портками»), хутряними безру-

13


кавками («кептарями»), декорованими шкі-ряними аплікаціями та вишивками, хутря-ними кожухами без аплікацій, сукняними куртками червоного, коричневого, чорного кольорів, дівочими весільними вінками, го-строносими постолами.

Серед характерних рис народного вбрання долинян Закарпаття варто виділи-ти окремі деталі крою та оздоблення жіно-чих сорочок (нагрудну частину «пазуху», трапецієвидні поли («скоси»), поперечні за-гинки («гаташі») тощо), короткі чоловічі со-рочки («лайдані»), короткі, широкі полотня-ні штани («гаті»), хутряні безрукавки («бун-ди»), оздоблені суцільною вишивкою, зелені, рідше червоні, в’язані безрукавки («камізель-ки»), кофти («візитки») з довгими рукавами, короткі чорні гуні, сукняні куртки («уйоші»), куртки («беличі») із чорного оксамиту. За наявністю перерахованих елементів вбран-ня можна було безпомилково визначити не лише з якої локально-територіальної групи, а навіть з якого села жінка чи чоловік.

У дечому подібним, але водночас непоз-бавленим локальної специфіки, є традицій-ний народний одяг бойків та лемків Закар-паття. Характерними рисами комплексу жі-ночого народного вбрання бойків краю були коротка сорочка («опліччя») з круглим вирі-зом горловини та скісним розрізом пазухи з правого чи лівого боку, спідниці зі збирани-ми («рямованими») поясами, хутряні безру-кавки («камазолі»), вишивана полотняна без-рукавка («веста»), обрядовий чепець, нижня хустка («молодиця») заміжньої жінки. До етнографічно розмежувальних рис костю-му лемкинь Закарпаття належать короткі «опліччя» на Перечинщині, квітково-рос-линний орнамент у вишивці сорочок вели-коберезнянських лемкинь, святкові спідниці («біленики», «ряшеники»), в’язані однотонні пояси з китичками на кінцях, сукняні без-рукавки («сіраки»), червоно-зелені уплітки в коси, рогаті чепці, білі вишивані хустки та прикраси з бісеру. Традиційний чоловічий одяг бойків і лемків Закарпаття приваблю-вав стриманим колоритом з домінуванням білого кольору.

На виставці були також представлені костюми угорців та румунів Закарпаття, що компактно проживали в нашому краї поряд з українцями. Угорський костюм вирізняєть-ся поліхромною вишивкою, а також частою появою нових форм одягу (жіночий костюм «мадяр руго»; «ціфрасюр»; чоловічий костюм трійка (піджак, штани («галіфе»), безрукав-ка («лайбі»); витіснення білих жіночих бунд червоними святковими). Незважаючи на схо-жість з одягом українців Мараморощини,

чимало характерних рис зберіг румунський костюм. Найтиповіші форми одягу, такі як «губе», «ицарь», «чоаречь», «бреченарь», мог-ли сформуватись лише в умовах побуту гір-ських пастухів. Слід виділити й такі складо-ві народного одягу румунів, як жіночі і чоло-вічі сорочки («кемеше ку блезір»; «кемеше ку минечь ларжь»), запаски («задьє»), накидки («губе»), що побутували аж до 70–80-х років ХХ ст.

І плакати, і самі костюми демонструва-ли відвідувачам виставки перш за все зна-чне розмаїття одягових традицій краю, по-казували процеси збереження чи нівеляції архаїчних рис упродовж різних історичних періодів. Окремі складові народного вбран-ня завжди виконували етноідентифікуючу та етнографічну розмежувальну функції. Не тільки естетичну, але й головним чином оберегову роль виконувала одягова вишив-ка. Її колорит, структура орнаментальних композицій є чудовим плацдармом для ро-боти сучасних майстрів народної творчос-ті, художників-модельєрів. Саме цей зв’язок епох у своїх роботах й намагались показати учасники виставки.

Шарму та оригінальності виставці дода-ли витинанки Емми Левадської та прикра-си майстра-ювеліра Петра Думинця. Вити-нанка – це один із найдоступніших видів народного декоративно-прикладного мис-тецтва, який притягує до себе несподівани-ми можливостями, простотою виконання, особливим світобаченням, що базується на прадавніх народних традиціях. Важливо, що витинанка працює в тісному контакті з іншими видами мистецтва, в тому числі на-родного: вишивкою, ткацтвом, аплікацією, писанкарством, художньою обробкою дере-ва та шкіри. Крім того, витинанка – це над-звичайно хороший демонстративний мате-ріал в процесі роботи, навчання, презентації виставок. Фондові збірки Закарпатського му-зею народної архітектури та побуту, зокрема колекції народного вбрання гуцулів, бойків, лемків і долинян Закарпаття, взірці виши-вок, рушники, скатертини, серветки, ліжни-ки, килими, писанки, бондарні вироби – все це є безмежним плацдармом для роботи ви-тинанкарів.

Своєрідні символи, обереги зображує на роботах Емма Левадська, член Національ-ної спілки майстрів народного мистецтва України. Витинанкою вона займається май-же 20 років. Відома майстриня є постійною учасницею міжнародних, всеукраїнських та обласних конкурсів. У її творчому доробку понад 100 робіт, які пронизані образною сти-лізацією, чіткою плямою, лаконізмом, стри-

14


маністю, природною гармонією. За ними можемо читати хід думок майстрині, вивча-ти першоджерела нашого фольклору, старо-винну символіку. Все це спонукає до аналі-зу, допомагає зрозуміти знаково-символічну основу наших предків, що в свою чергу дає змогу створювати фантастичні витинанкові твори.

Чудовим доповненням до виставки були вироби майстра ювелірної справи Думинця Петра Васильовича, уродженця села Воніго-во Тячівського району Закарпатської області. Свої вироби майстер виконує із золота й срі-бла у традиціях Київської Русі. Це насампе-ред жіночі прикраси, предмети церковного і побутового вжитку. Основними техніками, якими володіє майстер, є «філігрань», «зер-но», «скань». З 1994 року Петро Васильович є членом Національної спілки майстрів на-родного мистецтва України, з 2006 – заслу-женим майстром народної творчості Украї-ни. З 1984 року він є постійним учасником обласних, всеукраїнських та закордонних мистецьких виставок. У 2005 році в Ужгоро-ді відбулася його персональна виставка. Ок-ремі роботи майстра зберігаються у музеях України, Німеччини, Чехії, Словаччини, Угорщини, Канади.

Виставка була своєрідним експеримен-том. До її підготовки та проведення, окрім науковців, музейних співробітників, май-стрів народного мистецтва, долучились й художники-модельєри сучасного одягу. Зав-дяки такому поєднанню різнопланових фа-хівців кожен, хто завітав до виставкової зали музею, зміг «відчути» зв’язок поколінь, а та-кож наочно побачити процес збереження чи нівеляції народних традицій.

Своєрідним поєднанням використання сучасних матеріалів та народних традицій виділялась представлена на виставці колек-ція моделей Оксани Корнієнко. Майстриня

Фрагмент виставки із зображенням традиційного народного вбрання лемків Закарпаття

Інформаційний плакат про традиційне народне вбрання гуцулів Закарпаття

закінчила Технологічний уні-верситет «Поділля» (м. Хмель-ницький) за спеціальністю «Ін-женер-конструктор швейних виробів». Понад двадцять років вона працює в Ужгородському вищому комерційному учили-щі Київського національного торговельно-економічного уні-верситету. Пані Оксана є авто-ром колекцій, які були пред-ставлені на різних фестивалях та конкурсах: «Арт-революція» (м. Ужгород), «Весняний ко-лорит» (м. Мукачево), «Мод-на лінія молодих» (м. Пряшів, Словаччина) та ін. Колекції її

моделей неодноразово відзначались дипло-мами та грамотами. Провідне місце серед них займають блузи, у яких поєднується сучасний крій та традиційні орнаменталь-ні схеми народної одягової вишивки. На їх прикладі бачимо, що елементи традиційно-го одягу можуть прикрасити гардероб сучас-них модниць. Майстриня робить серію по-дібних блузок, проте кожна з них оздоблена автентичним орнаментом, що вдало допов-нюється мереживом ручної роботи. Окремі із блузок доповнюються авторкою колекції спідницями. Вони кроєні та оздоблені так,

15


що їх можна одягати як в комплекті, так і як самодостатній елемент вбрання. Є у колекції О. Корнієнко й вільні та приталені плаття.

Свої дизайнерські пошуки в моделюван-ні жіночого костюму на виставці представи-ла Лариса Богдан (Чмелева). Вона закінчила магістратуру Київського національного уні-верситету культури і мистецтв за спеціаль-ністю «Художник-модельєр». Удосконалюю-

Моделі сучасного жіночого одягу Оксани Корнієнко

Лариса Богдан поряд із власною моделлю жіночого вбрання

чи власні професійні здібно-сті, молодий художник-ди-зайнер бере активну участь у різноманітних конкурсах та фестивалях. Вона є пере-можцем фестивалів «Супер фешн 2006», «Ужгород фешн 2006», «Ужгородський поді-ум 2008», «Золотий силует 2008». Крім того, пані Лари-са була учасником фестива-лю «Ужгород Fashion Day», 10-разовим учасником фес-тивалю молодих дизайнерів «Арт Революція», є партне-ром конкурсу «Міс Ужго-род», «Міс Мукачево», учас-ницею міжнародного тижня моди в Словаччині «Кошице Фешн Вік–2015», партнером Параду Наречених, проекту

«100 метрів моди», а також автором бренду «Lora Art», членом Національної спілки ди-зайнерів України та ведучою кількох блогів про моду. Творчий доробок ужгородської дизайнерки налічує понад тисячу найнеспо-діваніших моделей. Кожна з них неповторна поєднанням кольорів, аксесуарів, фактурою і, звісно ж, емоціями, які випромінює такий одяг. При створенні окремих колекцій Лари-са Богдан звертається й до народного вбран-ня. За її словами, «закарпатські народні ко-стюми – це непрості речі, у них є свої аура, історія. Береш таку річ до рук й одразу це відчуваєш, з них виходять дуже незвичні ма-гічні, притягувальні речі». Звичайно, пред-ставлені на виставці моделі це не народні костюми, а авторська стилізація.

Отже, традиційне народне мистецтво, зокрема народний одяг, завжди існував у різ-ні історичні епохи. Красиво вишиту сорочку носили ще наші прабабусі. Був, щоправда, й такий період, коли вишита сорочка була призабута, але ці часи вже в минулому. Сьо-годні можна з упевненістю сказати, що ви-шиванка – це модно. Нині навчились ком-бінувати вишиванки як із вечірніми спід-ницями, так і з джинсами і навіть шортами, вигадуючи оригінальні й цікаві образи на щодень. Українці завжди пишалися своїм вишитим одягом, вигадливі візерунки якого несли в собі глибокий філософський зміст. Тому популяризація традиційного народ-ного одягу та використання чи інтерпрета-ція його елементів у моделюванні сучасного вбрання є важливим завданням зі збережен-ня народної культури наших предків.

Василь КОЦАН

16


ЩО ДАЛИ РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИПро це розповів науковець, провідний методист Обласного організаційно-мето-

дичного центру культури Іван Хланта студентам Ужгородського торговельно-еко-номічного коледжу Київського національного торговельно-економічного університе-ту на запрошення завідувача відділення економіки та підприємництва Юрія Конкуса. Зустріч відбулася 12 вересня 2016 року.

Виступає Іван Хланта

Що можна було зробити за часів неза-лежності України, Іван Хланта показав на прикладі роботи Обласного організацій-но-методичного центру культури, праців-никами якого за згаданий період написано, підготовлено й опубліковано понад 20 різно-манітних книжок, серед яких і фольклорні записи, і методична та довідкова література: «Закарпатський вертеп» (1995), «Овиди диво-світів» (2000), «Вчора була неділенька: Народ-ні пісні з голосу Михайла Глюдзика» (2001), «Ой видно село» (2003), «Пісні Іршавщини» (2005), «Розвиток аматорського мистецтва За-карпаття» (2008), «Співайте Богові нашому, співайте» (2008), «Народні пісні українців Банату (Румунія)» (2009), «Карпатська Укра-їна у піснях, легендах, переказах, бувальщи-нах та літературних творах» (2009), «Легенди та перекази Міжгірщини» (2010), «Методика збирання фольклору» (2011), «Заклади куль-тури клубного типу Закарпатської області у цифрах і фактах» (2012), «Пісня – то моє життя» (2013), «Заклади культури клубного типу Закарпатської області. Посада – мето-дист» (2013), «Заклади культури клубно-го типу Закарпатської області. Керівники» (2013), «Приборжавське весілля» (2014), «Піс-ня над Дунаєм» (2014), «Пісенна хвиля Ог-лядова» (2015), «Заклади культури клубного

типу Закарпатської області. Народні та зразкові аматор-ські колективи» (2015), «Каз-ки та легенди з-під Хустсько-го замку» (2016) та ін.

З квітня 2003 року, від-значив фольклорист Іван Хланта, щоквартально ви-пускається журнал «Куль-турологічні джерела». Його структура дозволяє висвіт-лювати увесь спектр ді-яльності галузі культури, зокрема щодо збереження в області народної творчос-ті. Вартим уваги є те, що під рубрикою «Таланти краю» лише за два роки було оп-

рилюднено і представлено широкому колу читачів понад п’ятдесят визначних носіїв народнопоетичної творчості з Іршавського, Свалявського та Тячівського районів. А що вже казати за фестивалі, виставки, пленери, творчі зустрічі…

Саме за роки незалежності кілька пись-менників та митців Закарпаття за свої тала-новиті твори стали лауреатами Національ-ної премії України імені Тараса Шевченка. Серед них Іван Чендей, Петро Скунць, Дми-тро Кремінь, Петро Мідянка, Мирослав До-чинець, а також художники Юрій Герц, Ан-дрій Бокотей, Володимир Микита і різьбяр Василь Сідак.

Іван Хланта наголосив, що за роки неза-лежності ми дочекалися висвітлення в основ-ному правдивої історії України, її літерату-ри, культури та мистецтва. Російську літера-туру творило половина етнічних українців. Досить назвати геніїв із українською кров’ю, як Микола Гоголь, Федір Достоєвський, Ми-кола Некрасов, Микола Чернишевський, Ва-силь Наріжний, Володимир Короленко, Во-лодимир Маяковський, Микола Лєсков, Ан-тон Чехов, Корній Чуковський, Анна Ахма-товата, Михайло Зощенко та ін. Костянтин Паустовський не тільки народився в Україні, а й походив зі славного роду Сагайдачних.

17


«Я пишу по-російськи. Але я виріс в Украї-ні, − нагадував письменник. − Усе життя я ношу в собі велику любов до українського народу, краси української землі, до її мисте-цтва, до її міст і сіл, річок і полів, левад і гаїв, до чудових українських дітей – тих малень-ких хлопчиків і дівчаток, серед яких минуло моє дитинство…»

Практично всю другу половину ХVІІІ ст. (1746−1798) на чолі Петербурзької Акаде-мії наук та всіх її наукових установ стояв уродженець Чернігівської губернії Кири-ло Розумовський (1728−1803). Мати Михай-ла Шолохова була українка з Чернігівської губернії. Художник Ілля Рєпін пов’язаний з Україною не лише походженням, але й емо-ційно. Своє українство доводив і словом, і ді-лом. Художник Іван Крамськой, композитор Петро Чайковський теж українці. Керівник Кубанського народного хору Віктор Захар-ченко – українець. У російському «Хорі пів-нічної пісні» серед хористів третина україн-ців, які проживають біля Онезького озера.

Студентам цікаво було довідатися, що відомі на цілий світ славні українці є кон-структорами і винахідниками космічних кораблів. Так, Микола Кибальчич, котрий першим у світі накреслив схему ракетного апарата, народився на Чернігівщині, Юрій Кондратюк – на Полтавщині, усесвітньо ві-домий Сергій Корольов – на Житомирщині, а Костянтин Ціолковський хоч і народився в селі Іржевськ Рязанської губернії Росії, про-

Іван Хланта, Леся Сливканич, Юрій Конкус (у центрі) зі студентами коледжу

те походив із роду запорізьких козаків (На-ливайків).

Багатьох наших учених несправедливо позбавлено українського походження – їх і досі іменують російськими, а саме: педагога Костянтина Ушинського, філософа Памфіла Юркевича, легендарних антрополога Мико-лу Миклухо-Маклая, спортсмена-борця Іва-на Піддубного та ін.

За проектами архітектора Миколи Гре-бінки, брата видатного українського пись-менника Євгена Гребінки, у столиці Росій-ської імперії Санкт-Петербурзі започаткова-но масове будівництво, внаслідок якого збу-довано третину міста.

Названо лише незначну частину укра-їнців, розумом, талантом, енергією яких творилася світова слава Росії. «Україна має велику історію і її необхідно знати й утвер-джувати», − наголосив науковець Іван Хлан-та. Він переконливо стверджував: нашій владі необхідно добре усвідомити, що народ у світ веде культура, мова, література як на-цієтворчі речі. Будемо сподіватися, що здо-бута незалежність допоможе побороти все заржавіле та прогниле. Багато добрих справ зроблено за 25 років, але поки що не реалізо-вана українська ідея, не відродили Україну в Україні. Українська мова ще не запанувала в усіх сферах суспільного життя. Треба, щоб нарешті Україна, український простір нале-жали українцям.

Леся СЛИВКАНИЧ

18


ПАЛАЛА «ЛЕМКІВСЬКА ВАТРА»

Ганна Дрогальчук, Марія Пекар із гостями фестивалю

Чудового сонячного суботнього дня, 13 серпня, у місті Перечин відбувся VІ об-ласний фестиваль лемківського народного мистецтва «Лемківська ватра».

Лемки – це етнографічна група, яка має свою духовну та матеріальну культу-ру. У Закарпатті вони проживають у селах Перечинського, Великоберезнянського, Свалявського, Ужгородського та Мукачів-ського районів. Вони добре зберегли свою культурну спадщину, співучу мову, звичаї і традиції, пам’ять про свій рід. Їхній девіз: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього»!

Почесними гостями фестивалю були делегації лемківських товариств із Словач-чини на чолі з Іваном Лабою, США (Флори-да) – Володимиром Максимовичом, Угор-щини – отцем Мироном, Івано-Франківщи-ни – Степаном Криницьким, а також Терно-пільської, Львівської областей та міста Київ.

Урочисто відкрили фестиваль голова Закарпатської обласної державної адміні-страції Геннадій Москаль, заступник го-лови Закарпатської обласної ради Петро Грицик, голова Перечинської районної дер-жавної адміністрації Віктор Олефір, голо-ва Перечинської районної ради Михайло Ласкін, Перечинський міський голова Іван Погоріляк та голова Всеукраїнського това-риства «Лемківщина» Василь Мулеса. Після офіційного відкриття відбулося запалення ватри – символу фестивалю.

У спеціально облаштованій садибі учасники фольклорного колективу села Зарічово показали фрагмент лемківського весілля. Для відвідувачів були запропоно-вані майстер-класи із приготування тради-ційних страв, ткання покрівців та різьби по дереву.

На фестивалі виступили Заслужений академічний Закарпатський народний хор (художній керівник та головний ди-ригент – заслужений працівник культури України Наталія Петій-Потапчук), народ-ний фольклорний ансамбль «Руснаки» Мукачівського міського будинку культу-ри (керівник Михайло Піров), зразковий ансамбль танцю «Турянська долина» від-ділу культури Перечинської райдержад-міністрації (керівник – заслужений пра-цівник культури України Іван Пастеляк, балетмейстер Едуард Воронич), вокаль-ний дует у складі Лілії Немеш та Ольги Прокоп із смт Чинадійово Мукачівського району, народний фольклорно-етногра-фічний ансамбль «Ужгород» Ужгород-ського міського центру дозвілля – будинку культури (керівники Віктор та Олександр Шостаки, балетмейстер Роза Мацак), на-родний фольклорний колектив «Музики» Великоберезнянського районного будин-ку культури (керівник Іван Станко), на-родний фольклорний колектив «Ґаздині» будинку культури села Пацканьово Ужго-родського району (керівник Марія Пань-

ко) та багато інших.Були й гості зі Словаччи-

ни – соліст Роланд Ґуба, і дует – брати Деніс і Петер Зятіки, на-родний хор України етнічного лемківського мистецтва «Ра-доцина» Львівського будинку народної творчості (художній керівник Любомир Грицевич), народний ансамбль «Лемко-вина» смт Рудно Львівської об-ласті (керівник Юрій Кондра-тенко).

Фестиваль удався напро-чуд цікавим і змістовним, гля-дачі мали можливість добре відпочити і долучитися до на-родного мистецтва.

Людмила ВЕКЛЮК

19


ТРЕМБІТИ КЛИКАЛИ НА СИНЕВИР

Ганна Дрогальчук, Василь Зінкевич, Вікторія Фролова, Галина Федьків

Тут, де розлилось унікальне диво Украї-ни – озеро Синевир, найкоштовніший при-родний скарб нашого краю, одне з семи чу-дес України, яке виникло серед прекрасних гір Ґорґан, уже не в перший раз озивається переливами сопілок і трембіт свято народ-ної пісні і танцю – обласний фольклорний фестиваль «На Синевир трембіти кличуть», який пройшов у неділю, 21 серпня.

Трембіти покликали численних гостей пройти майже кілометровий шлях угору, вздовж якого були розташовані намети сіль-ських громад Міжгірщини, у яких їх радо зустрічали фольклорні колективи та були розгорнуті виставки робіт майстрів.

Офіційну делегацію переправили на протилежний берег озера дерев’яними пло-тами до місця проведення фестивалю. На урочистому відкритті свята присутніх при-вітали міністр екології та природних ресур-сів Остап Семерак, голова Закарпатської об-ласної державної адміністрації Геннадій Мо-скаль, котрий і започаткував цей фестиваль ще в 2001 році, голова Закарпатської обласної ради Михайло Рівіс, голова Міжгірської ра-йонної державної адміністрації Василь Ху-динець, голова Міжгірської районної ради Василь Щур.

Дуже тепло з емоційним піднесенням глядачі зустріли виступи кращих фоль-клорних колективів Закарпаття: народний оркестр гуцульських інструментів будинку

культури села Кваси Рахівського ра-йону (керівник Микола Мищик), на-родний фольклорний колектив «Хи-жанські візерунки» будинку куль-тури села Хижа Виноградівського району (керівник Ірина Турцанаш), зведений ансамбль народних інстру-ментів будинку культури смт Дубо-ве, викладачів Тячівської, Дубівської та Углянської дитячих шкіл мис-тецтв Тячівського району, народний аматорський фольклорний колектив «Музики» Великоберезнянського ра-йонного будинку культури (керів-ник Іван Станко), колективи Ужго-родського району – хореографічний колектив «Наша файта» будинку

культури села Сторожниця (керівник Мирослава Огразанська), народний

фольклорний колектив «Ґаздині» будинку культури села Пацканьово (керівник Марія Панько), вокальний ансамбль «Арніка» ди-тячої школи мистецтв села Тарнівці (керів-ник Іветта Мудрова), народний вокальний ансамбль «Джерело» будинку культури села Худльово (керівник Віра Сентипал), народ-ний обрядово-фольклорний ансамбль «Ір-шавська родина» Іршавського районного будинку культури (керівник Олена Йонаш), народний фольклорний гурт «Хустяни» Хустського районного будинку культури (ке-рівник Олександр Анишинець).

Гостями фольклорного фестивалю були Герой України, лауреат Шевченківської пре-мії, «золотий голос» вітчизняної естради, на-родний артист України Василь Зінкевич, ви-ступ якого був присвячений 50-річчю твор-чої діяльності та 45-річчю створення пер-шого українського мюзиклу «Червона рута», і Національний академічний ансамбль пісні і танцю «Гуцулія» з Івано-Франківська. Ху-дожній керівник – народний артист Украї-ни, професор Петро Князевич.

Серед організаторів фестивалю були управління культури Закарпатської облдер-жадміністрації (начальник Вікторія Фроло-ва), Обласний організаційно-методичний центр культури (директор Ганна Дрогаль-чук) та інші.


20


ТОБІ, МОЯ УКРАЇНО

Михайло Белень, Габріела Андял, Вікторія Фролова, Людмила Губаль, Ганна Дрогальчук під час відкриття виставки

23 серпня у Закарпатському музеї на-родної архітектури та побуту з нагоди від-значення 25-річчя Незалежності України відкрилася виставка робіт майстрів народ-них художніх промислів і декоративно-при-кладного мистецтва Закарпаття та членів Закарпатської організації Національної спіл-ки майстрів народного мистецтва України «Тобі, моя Україно».

До експозиції ввійшло понад 350 робіт 40 майстрів, які представили вишивку, тка-цтво, різьбу по дереву, коренепластику, ке-раміку, гончарні вироби, бісероплетіння, лозоплетіння, а також інші види мистецтва, що побутують у нашому краї. Відвідувачі матимуть нагоду побачити роботи відомих майстрів. Серед них Людмила Губаль, На-талія Стегура, Василь Орос, Василь Сідак, Анатолій Сакалош, Михайло Сачко, Віталій Кінч, Євген Рубець, Марія Купарь, Антоні-на Дурда, Надія Вербищук, Дося Вербищук, Марія Чіка, Марія Ковач, Марія Федорнак,

Ганна Поштак, Любов Поштак, Єва Карабин та багато інших.

Відкрила виставку директор Закарпат-ського музею народної архітектури та побу-ту Габріела Андял, привітали учасників та шанувальників народної творчості началь-ник управління культури Закарпатської облдержадміністрації Вікторія Фролова, ди-ректор Обласного організаційно-методич-ного центру культури Ганна Дрогальчук, го-лова Закарпатської організації Національної спілки майстрів народного мистецтва Укра-їни Людмила Губаль, голова Закарпатської організації Національної спілки дизайнерів України Михайло Белень, голова Закарпат-ської обласної профспілкової організації працівників культури Наталія Товтин. Му-зичний подарунок прозвучав від солістки народного ансамблю народної пісні «Розма-рія» Василини Голянич та лауреата всеукра-їнських конкурсів Віри Сентипал.


21


СВЯТКУВАЛА ГУЦУЛЬЩИНА

Третього і четвертого вересня усі до-роги вели до закарпатського високогірного міста Рахів, де відбулись одразу два фести – XXIII Міжнародний гуцульський фести-валь і гастрономічний фестиваль-ярмарок «Гуцульська бриндзя». Перша мистецька акція традиційно відбувається у восьми гуцульських районах Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької і Закарпатської об-ластей. Рахівщина приймала гостей уже вчетверте. Цей фестиваль проходить на Гуцульщині, починаючи з 1991 року, і щора-зу естафету господаря переймає котрийсь із районів Гуцульського краю.

Міжнародний гуцульський фестиваль – це дні єднання всіх гуцулів, коли в осінніх барвах гуцульська земля скликає своїх синів і доньок з усього світу.

Другого вересня в рамках фестивалю була організована науково-практична кон-ференція «Національно-патріотичне, при-родо-екологічне та морально-правове вихо-вання населення Гуцульського регіону. Важ-ливий вклад у збереження цілісності Украї-ни, її природних ресурсів та історико-куль-турної спадщини: стан, проблеми, шляхи їх розв’язання» за участі науковців, практиків, зацікавлених офіційних представників вла-ди та громадських організацій Євросоюзу, країн ближнього зарубіжжя.

На урочистому відкритті Міжнародного гуцульського фестивалю був установлений рекорд – найбільша кількість трембітарів на одній сцені – 56 учасників із Закарпатської, Чернівецької, Львівської та Івано-Франків-ської областей, який був внесений до Націо-нального реєстру рекордів України.

На другий день свята відбулась фести-вальна хода та конкурсні мистецькі програ-

ми, у яких взяли участь понад 140 колективів гуцульського регіону. У рамках фестивалю вони змагалися за першість у таких номіна-ціях: пісенному, естрадному, фольклорному, музичному жанрах, театрального, хореогра-фічного, гуцульського декоративно-ужитко-вого та образотворчого і кіно-фотомистецтв. Райони представили колективи, основу ре-пертуару яких склали співанки, коломийки, пісні й танці, драматичні твори, сюжети ві-деофільмів із життя гуцулів.

Окрім мистецьких колективів, кожен ра-йон представив виставку народних уміль-ців, щоб показати найкращі надбання краю у вишивці, різьбі по дереву та інших жанрах прикладного мистецтва.

Фестиваль-ярмарок «Гуцульська брин-дзя» – це одне з найбільш відомих місцевих свят, приурочене поверненню вівчарів із по-лонини. На ньому демонструються справж-ні традиції гуцулів-полонинників – їх побут, ремесло, культура, гостинність і здобутки. Щороку, в квітні, вівчарі йдуть із худобою високо в гори, де залишаються аж до початку вересня. Тут вони доглядають за нею, виго-товляють сир, бринзу, вурду.

Попрацювавши ціле літо в горах, вівчарі повертаються додому і влаштовують гучне свято.

На Міжнародний гуцульський фести-валь завітав і голова Закарпатської обласної державної адміністрації Геннадій Москаль.

Головні святкові заходи відбулися у неді-лю на фестивалі-ярмарку «Гуцульська брин-дзя». На території амфітеатру, в урочищі Бур-кут, розташувалися 22 павільйони, у яких можна було скуштувати народні страви від кожного населеного пункту району. Під час фесту громади Рахівщини змагалися в номі-націях: найкращі ґазда і ґаздиня садиби, на-родно-музичне мистецтво, роботи народних умільців, найкращий ватаг, найкращі про-дукти вівчарства та гуцульські страви.

У неділю на головній сцені фестивалю відбулось нагородження переможців і га-ла-концерт XXIII Міжнародного гуцульсько-го фестивалю.

Яна КАСАРДА-МИКИТА

22


ПРО ВІДЗНАЧЕННЯ 110-РІЧЧЯ НЕ ЛИШЕ ПИСЬМЕННИКА СВОГО НАРОДУ,

АЛЕ І ЙОГО СВЯЩЕНИКА…платити мені маєте не сріблом-злотом,

а такими почуттями до мене у ваших серцях при читанні цієї книжки, які я мав до вас, коли цю книжку писав…

– Із Станинцем просто і складно. Поча-лося все з Нового року. Коли ми, знаючи про ювілей, обмірковували, планували як його відзначити. У результаті чисельних дискусій вирішили відкласти все на жовтень. Тоді, як нам видавалося на той час, буде краще для всіх і легше. В останні дні відпустки мені на-снилося, що я розмовляю зі Станинцем. Роз-мова відбувалася у яблуневому саду на Го-родищі. Його голос звучав десь поза кадром спокійно і впевнено, так, наче він готувався до цього інтерв’ю, – такими словами дирек-тора Нижньоболотнянської ЗОШ І–ІІ ступе-нів Наталії Половка розпочалося офіційне відзначення 110-ї річниці від дня народжен-ня письменника Юрія Станинця.

...До того тихий дівочий голос минуло-річної випускниці школи Олександри Да-нилаш озвучував поезію у прозі Юрія Ста-нинця «В осінньому саду». Справа від юної декламаторки йонатанки з рясним урожаєм щоразу, немов «метроном» пам’яті, глухо па-дали на траву...

Коли вже мовиться про молодих, чиї душі пройнялися творчістю Юрія Станин-ця, то варто по-особливому зауважити бук-трейлер Марини Куруц. Теперішня студент-ка одного зі львівських училищ, у недале-кому минулому учениця місцевої школи, зуміла технологічно осучаснити прозу свого далекого в історичному часі земляка, чий письменницький талант не вписався у суво-ру, а інколи навіть злу і жорстоку епоху ра-дянського періоду. Його соціально-побутові романи і повісті стануть актуалізовані ще завдяки неперевершеній стилістиці, колори-ту, мозаїці міжнаціональних взаємин, гармо-нійно і міцно вплетених у соціальні розша-рування закарпатського села першої полови-ни ХХ століття. Пориви мудрої та водночас залюблено-романтичної душі наша юна су-часниця зуміла надзвичайно повно передати у «цифрі».

Так само через комп’ютерну графіку до-носить до дитячого та юного читача об’ємну, інколи через розлогі описи, але глибоко за-

нурену у народну сутність – творчість Юрія Станинця бібліотекар Світлана Кормош, яка за допомогою ПК та мультипроектора довела до учасників урочистостей своєрідне, нехай і не надто широке інтерв’ю із Юрієм Івано-вичем, зате оригінально подане. Цей склад-ний літературно-публіцистичний жанр став інструментом, за допомогою якого просто і стисло передав читачеві ХХІ століття мо-рально-етичні погляди митця, священика, патріота, закарпатця, людини, чиї чесноти, глибока віра в Господа нашого Ісуса Христа і всеосяжна любов перевірені й випробувані часом.

Усяка робота рано чи пізно винагород-жується. У дарунок від Ужгородського видав-ництва «Ґражда» подружжя – Іван Михайло-вич та Наталія Йосипівна Ребрики піднесли об’ємну коробку добірної закарпатської літе-ратури, плеяда авторів прийшла у читаць-кий світ, у тому числі і завдяки цим людям та їх подвижницькій праці.

Іван Михайлович згадав ті непрості часи, коли вони, із радянського мороку забуття письменника, виринали із його книжкою на початку 1990-х. Пізно ввечері приїхали тоді з дружиною в Горонду, привезли Юрієві Ста-нинцю сигнальний примірник «Юри Чор-ного». У цій розповіді видавця в буквально-му сенсі вражає та прірва, що розділяла бідні матеріально-побутові умови, в яких перебу-вало це старе подружжя, кричущі навіть для тогочасного загального зубожіння, та їх висо-кий побожний дух і віру. Іван Ребрик наво-дить красномовний приклад стосовно став-лення Юрія Івановича до прийняття його у члени Національної спілки письменників України, яка на той час усе ще сповнена була тим зрадянщеним духом, що трунком попе-лив будь-яку живу творчість:

– Знаєш, мене це не гріє, це їм уже більше потрібно, аніж мені, – такою була відповідь Ребрику від Станинця, коли вони обидва підняли болючу тему.

Але драматичність долі Станиця прина-гідно виглядає навіть благополучною у твор-чому плані у порівнянні із деякими – його сучасників та соратників по літературній творчості. По-трагічному склалася творча доля і спадщина феноменального поета,

23


представника цієї ж генерації закарпатських майстрів красного письменства Івана Коло-са (Івана Васильовича Кошана) із Шандро-ва, який помер у невідомості та в самотності у містечку під Прагою і чиї архіви та маєтно-сті розпродала місцева комунальна служба.

Виступ Наталії Ребрик був щемливо ліричним, але в ньому головною ноткою прозвучала щиросердечна подяка земля-кам Юрія Станинця не тільки за збережену пам’ять, але й за любов, із якою вони бере-жуть його спадщину, все, що пов’язане з іме-нем Юрія Івановича.

На вшануванні 110-річчя народження письменника було сказано, що його твор-чість пахне яблуками, і коли Наталія Ребрик, завершуючи свій короткий виступ-есей, по-просила дозволу підняти із імпровізованого саду на сцені дві-три йонатанки, подумало-ся, що в їх із Івана Михайловича руках ці со-ковиті плоди райського дерева не те, що сим-волізують, а є живим унаочненням «Черво-ної йонотаночки», «Сусідів», «Юри Чорного», «Бабиної осені», «В осінньому саду» та інших.

Знаєте, Станинець живе і понині. Відбува-ється це абсолютно дивним чином. Справа на-віть не в тому факті, що урочистості намічалися на більш пізню осінню пору, а пройшли саме п’ятого вересня, в день його народження, та ще й у понеділок, зовсім-таки не принагідний для такого відзначення день. Підтвердила цю, вже аж заяложену для подібних випадків думку, за-відувачка літературного музею, коли вже при-ватно розповіла, як вони з дітьми виконують старі, улюблені колядки Станинця, а зібрані гроші вкладають у музейні стенди, артефакти.

Іван Ребрик та о. Іван Костак із учасниками мистецької акції

Ця конференція не носила надто аж такого офіційного харак-теру, мала в суті своїй більше емо-ційну чуттєву основу. Це був справ-ді цьогорічний такий заробіток Юрія Станинця у своїх земляків та й родичів так само. Серед виступа-ючих були і 83-річна племінниця Єлизавета Керечанин і молодий священик о. Теодор Станинець.

Настоятель Нижньоболот-нянського Свято-Михайлівського греко-католицького храму о. Іван Костак не лише виступив на урочи-стому відзначенні 110-річчя, а й за-значив три місії Юрія Станинця: священицьку, творчу і гідність та жертовність українського патріота. А вижити в умовах доносительства

та переслідування на греко-католицьку церкву зумів завдяки двом своїм якостям – хитрому розуму і високому інтелекту. Отець Іван відслу-жив у храмі панахиду за подружжям Юрієм і Маргаритою Станинцями та на їх могилі на сільському кладовищі.

Репортажний виклад матеріалу все-таки є дещо відмінним від перебігу самої події, та не-одмінно слід згадати виступ вокального ансамб-лю вчителів школи, який буквально за годину до початку дійства охрестили «Сусідоньками». У їх виконанні живо зазвучали пісні «Сіло потя на черешню…», «І ти млинарь, і я млинарь…» та «Ти п’єш, і я пила…», з якими виріс Стани-нець, з якими святкував, які вписав у історію української літератури через героїв своїх творів.

...У шкільній Шевченківській світлиці накри-то скромне застілля. Поміж начинкою, штруг-лями, фанками і пончиками у глибоких піалах варення – світле і темне. Отак і це свято, подума-лося, залишається на білій скатертині історич-ного полотна. Єдиною із офіційних осіб була представник від відділу освіти райдержадміні-страції Ганна Остолош, чий виступ беззапереч-но, вражаючий і душевний, просто-напросто не може заступити собою відсутність всіх тих, кому по статусу і державному обов’язку належало б як мінімум бути присутнім. Патріоти, бо не виро-стають на високопарних словах, проголошених із трибун та з нагоди, вони живляться соками лі-тературного поту таких, як Юрій Станинець. І з цим нічого не вдієш. То ж годилося б хоча б час від часу заглядати в Календар пам’ятних і зна-менних дат та відзначення деяких із них вклю-чати в розпорядження.

Михайло ІСАК

24


ХУДОЖНИЦЯ, ЯКА ЗБАГАЧУЄ СВІТ ПЕРЛИНАМИ НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ

Ольгу Гал вітає Василь Югас

14 вересня 2016 року у Виноградівсько-му районному історичному музеї відкри-лася перша персональна виставка робіт ху-дожника декоративно-ужиткового мисте-цтва, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, методиста методичного центру відділу культури Ви-ноградівської райдержадміністрації Ольги Гал. До експозиції увійшли кераміка, живо-пис, графіка, декоративний розпис, вити-нанки, ілюстрації до книг.

Перед глядачами постає різноплано-вість творчого пошуку мисткині. Тут ви-бірково представлені твори з кожного ета-пу її творчості, за якими можна прослідку-вати ріст майстерності Ольги Михайлівни від дипломної роботи (закінчила академію у 1999 році) й до сьогодення.

Про насичене творче життя художни-ці, сповнене постійного і наполегливого пошуку, розповіла директор музею Люд-мила Тороцкезі, наголошуючи на неорди-нарності її таланту як митця та особисто-сті. Ольга Гал є активним учасником ба-гатьох виставок як у Виноградові, так і за його межами сусідніх Угорщині й Румунії, а також фестивалів районного, обласного та всеукраїнського рівня. До слова, у 2014 році взяла активну участь в організації районного фестивалю народних ремесел.

Свого часу вела передачі на місцевому те-лебаченні, де роз’яснювала тонкощі ком-позиції та виконання дитячих малюнків, проводила майстер-класи для дітей та дорослих. Її часто запрошують до складу журі дитячих творчих конкурсів. Її вироби зберігаються у приватних колекціях бага-тьох країн. Вона займає активну громадян-ську позицію, адже є одним із засновників ГО «Виноградівські пацьорки», волонтер Руху підтримки закарпатських військових у місті Виноградів.

Тема збереження культурної спадщини Виноградівщини займає одне з провідних місць у роботі майстрині. Ольга Михайлів-на провела велику роботу з дослідження ткацтва та вишивки нашого краю, зібрала багату колекцію цих витворів, а також взір-ці орнаментального декору. Їх також мож-на побачити на виставці.

Привітав із відкриттям виставки мист-киню керівник апарату районної держав-ної адміністрації Юрій Продан, котрий висловив своє захоплення від її робіт, подя-кував за творчість, а також вручив грамоту районної державної адміністрації за особи-стий внесок у розвиток декоративно-при-кладного мистецтва району та з нагоди персональної виставки творів.

Своїми враженнями від перегляду виставки поділились начальник відділу культури райдержадміністрації, заслуже-ний працівник культури України Василь Югас, директор міського будинку культу-ри Святослав Гал, заступник голови місько-го осередку жіночого товариства ім. Олени Теліги Мальвіна Савинець, голова ГО «Ви-ноградівські пацьорки» Ірина Іжганайтіс, керуюча виставкової зали «Імпасто» Вален-тина Костьо, волонтер Ольга Шерегі. Щирі привітання та вдячність від громади села Черна майстрині за те, що вона доклала чимало зусиль, аби запрацювала ткацька майстерня при будинку культури, передав Василь Івашко, а також підніс презент – виткану волоську тайстринку.

Виставка триватиме до 16 жовтня. Тож запрошуємо всіх до унікального світу не-вичерпних перлин народного мистецтва.

Любов ТОКАЧ

25


ВІДТВОРЕННЯ НАРОДНИХ ПОНЯТЬ ПРО КРАСУ

Яна Касарда та Іван Хланта

В Ужгородському коледжі культури і мистецтв відбулася зустріч-спомин, при-свячена 80-річчю від дня народження видат-ного митця Юрія Іллєнка з ретроспектив-ним показом українського поетичного філь-му «Лісова пісня. Мавка» за драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня», а також із наго-ди Дня українського кіно.

Ведуча (провідний методист Обласного організаційно-методичного центру культу-ри Яна Касарда) коротко ознайомила гля-дачів із класикою українського поетичного кіно, де яскраві постаті кінематографу впро-довж минулого століття створили власну яскраву кіношколу, яка гідно збагатила сві-тове кіно. Мова йде про Олександра Довжен-ка, Івана Кавалерідзе, Марка Донського, Сер-гія Параджанова, Леоніда Бикова, Леоніда Осики, Івана Миколайчука та Юрія Іллєнка.

Також розповіла про життєвий і творчий шлях лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка, народного артис-та України, академіка Академії мистецтв України, професора кафедри кінорежисури і кінодраматургії, Почесного доктора «Між-народної кадрової академії» Юрія Іллєнка (1936–2010).

Перше помітне визнання у цій царині здобув як кінооператор, працюючи на зні-мальному майданчику легендарної стрічки «Тіні забутих предків». Дотик до високоху-дожнього кіно і визначив майбутнє талано-витого режисера та сценариста.

Режисерський дебют Юрія Іллєнка від-бувся в 1965 році з фільму «Криниця для спраглих» за сценарієм Івана Драча. Ця та по-дальші стрічки, як «Вечір напередодні Івана Купала» (за повістями Миколи Гоголя), «Бі-лий птах з чорною ознакою» (вперше серед героїв – вояк УПА), «Легенда про княгиню Ольгу», «Лебедине озеро. Зона» (з розповідей Сергія Параджанова про його перебування у в’язниці), «Молитва за гетьмана Мазепу» й інші роботи – стали справжньою нетлінною класикою вітчизняного кіно та провели ав-тора-новатора через гіркоту несприйняття, замовчування і цькування – до всесвітнього визнання. Він увійшов до списку ЮНЕСКО «100 найкращих режисерів світу», був удо-стоєний численних міжнародних галузевих відзнак, державних звань і нагород. Його фільми стали класикою українського пое-тичного кіно.

У 1980 році уславлений кінорежисер екранізував драму-феєрію «Лісова пісня» в трьох діях знаменитої української поетеси Лесі Українки.

Про відому поетесу Лесю Українку, її творчість, драму-феєрію «Лісова пісня» ціка-во і доступно розповів Іван Хланта – академік Академії наук вищої освіти України, заслу-жений діяч мистецтв України, фольклорист, провідний методист Обласного організацій-но-методичного центру культури. Він наго-лосив, що в згаданому творі показано супе-речність між високим покликанням людини і принизливими, невільницькими умовами її повсякденного життя. Чимало уваги при-ділив характеристиці фольклорних образів твору, як Мавка, Русалка, Лісовик, Перелес-ник, «Той, що греблі рве», «Той, що в скалі сидить», Водяник, Потерчата, Доля, Злидні. Науковець зазначив, що Леся Українка звер-нулася до фольклору, з яким знайомилася ще з дитячих літ. Знала сотні пісень, народні звичаї та обряди, що особливо побутували на Волині. Це допомогло надати образові Мавки нової глибини, оригінальної філо-

26

Відлуння подійсофської наповне-ності, поетичної свіжості.

Пригадують-ся слова Олексан-дра Довженка, сказані під час роботи над новим твором: «Нехай мій твір буде, мов та рясна яблуня, з якої кожний може струснути по мірі сил своїх». Саме таким твором, від-значив Іван Хлан-та, і є драма-феє-рія «Лісова пісня», яка лягла в основу написання балету М. Скорульського, гравюр на дереві О. Сах-новської, кінофільму Юрія Іллєнка тощо. Справді краса віддавання свого щедрого, не-буденного таланту, рясного на думки та об-рази, сповнені красою людини всі твори Лесі Українки.

Велич творчості Лесі Українки і її життя сьогодні надзвичайно очевидні саме завдяки показові вселюдської краси, наголосив Іван Хланта, письменниця сама була втіленням краси та інтелекту.

Іван Хланта звернув увагу слухачів на завершення драми-феєрії Лесі України. Як Мавка відродилась, так відродиться у своїй красі український народ, стане вільним і не-залежним. Цим самим авторка утверджує його безсмертя. Нове життя неможливе без засвоєння духовних надбань попередніх по-колінь. Саме музика підносить у молодих душах високі почуття народної спадщини багатьох поколінь, витвореної людським до-свідом і народним розумінням краси.

Справжнє життя можливе тільки при повному розквіті людської особистості, тіль-ки за умови розкриття всіх шляхетних і ве-ликих почуттів та пристрастей людини. Відомо, що життя складається не тільки з самих радощів, у ньому є місце для страж-дання – і особистого, і народного.

Науковець слушно нагадує слухачам, що в образі Лукаша з його майстерною грою на сопілці Леся Українка бачить не лише лю-дину праці, а й людину мистецтва, яка несе його в світ, щоб зробити навколишнє життя

Учасники мистецької акції

добрим, поетичним і величним. Насампе-ред драма «Лісова пісня» засвідчує, що Леся Українка є митцем національним, бо в цьо-му творі, як і в багатьох інших, є Україна, є в кожному епізоді, в кожному русі її героїв. У душі Лукаша містяться щедрі поклади по-езії і краси, але вони покриті шаром буден-щини, власницькими інстинктами, пробу-джених у ньому матір’ю і вдовою Килиною.

У кінці твору Мавка просить Лукаша: «Грай же, коханий, благаю!» А це означає, резонно стверджує Іван Хланта, що укра-їнський народ увійде в майбутнє зі своєю мовою, культурою, історією, з усім тим, що створив за віки свого життя. Леся Українка написала драму так, як міг тільки зробити митець, що безмежно палко любить свій на-род, його духовні цінності.

Для підтвердження своїх роздумів Іван Хланта навів слова літературознавця Оле-га Бабишкіна: «Лісова пісня» – шедевр Лесі Українки. Це твір справді народний насам-перед у геніальному відтворенні народних понять про красу, геніальний у любові до прекрасного, що заховане в житті і належить трудящій, творчо обдарованій людині, у від-творенні її нездоланного прагнення до кра-си, до перетворення самого життя у красу».

Продовженням цієї мистецької акції був ретроспективний показ українського пое-тичного фільму за драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня. Мавка».


27


ПЕРШИЙ ЕТНОФЕСТИВАЛЬ «ЗАКАРПАТСЬКА СВАЛЬБА» ВІДГУЛЯЛИ У КОЛОЧАВІ

На Закарпатті з ініціативи голови облас-ної державної адміністрації Геннадія Моска-ля 18 вересня 2016 року пройшов перший етнофестиваль «Закарпатська свальба», на якому було відтворено кращі традиції закар-патського весілля.

Як розповів Геннадій Геннадійович, у ве-ресні минулого року його запросили у неве-личке місто Ойок в Угорщині на фестиваль. Ідея фесту – показ обряду весілля – йому дуже сподобалася. А найцікавіше те, що го-ловними героями дійства була реальна пара, яка вирішила одружитися. Тоді у нього і за-родилася думка провести такий фестиваль на Закарпатті. Це стало актуальним саме зараз, а вибір районів не випадковим. Адже у неділю відкривали нову лісову дорогу, яка поєднала два села – Колочаву Міжгірсько-го району та Німецьку Мокру Тячівського. Цей факт і новий започаткований фести-валь сприятиме позитивному туристичному іміджу регіону та збільшить потік туристів у ці населені пункти. Тепер мешканці села Колочава Міжгірського району та села Ні-мецька Мокра Тячівського району замість 160 км окружної дороги зможуть здолати ав-тотранспортом шлях між населеними пунк-тами всього у 10 км.

Про початок видовищного та колоритно-го дійства сповістили трембіти в селі Німець-ка Мокра. Святкова хода завітала до садиби нареченого, де на подвір’ї за давньою тради-цією відбулось «відпрощування» (обряд, на якому батьки благословляють сина) у при-сутності всієї родини, дружбів, старости та

гостей. Усе дійство супроводжувалося обря-довими піснями. Потім весільний кортеж рушив у сусіднє село Колочава до нареченої.

Свій шлях до молодої наречений проїхав на бричці у супроводі троїстих музик, старо-сти та дружби з кураговом. Дорогою відбу-валося захоплююче театралізоване дійство: з’являлися актори, перевдягнені у німець-ких військових, солдатів австро-угорської армії, червоноармійців та вояки УПА. Вони спиняли автомобілі, розважали учасників заходу, отримували символічний викуп тощо. У цих розвагах брали участь не лише артисти, але й гості фесту.

Саме у Колочаві на території музейного комплексу «Старе село» пройшла основна частина фестивалю. Перед воротами музею усі цікаво спостерігали за обрядом «викуп молодої». Наступним етапом був обмін ко-роваями та закосичення молодого і дружбів, після чого святкова процесія перемістилася на територію скансену, де староста провів обряд «затанцьовування свальби» (перший танець молодих).

Концертну програму продовжив Заслу-жений академічний Закарпатський народ-ний хор, аматорські колективи Тячівського та Міжгірського районів. Глядачі також мали змогу не лише подивитися, але й стати учас-никами «шорового танцю». Особливо за-пам’яталося «ламання калача». Головою сім’ї став наречений, бо відламав більший кусок.

Гостей пригощали традиційними кар-патськими стравами – ріплянкою (картопля-ним пюре з кукурудзяною крупою), дзямою (суп на м’ясному бульйоні, приправлений сметаною та кукурудзяною мукою), мелай-ним хлібом (хліб із кукурудзяного борошна).

До слова, цьогорічна пара молодят – Мар’яна Дацьо та Володимир Маркович – уже за місяць справлять справжнє весілля. На фестивалі вони отримали незвичний ве-сільний подарунок – сертифікат на 60 кубо-метрів будівельних пиломатеріалів.

Сподіваємося, що свято стане щорічним, а місцем його проведення буде село Колоча-ва Міжгірського району. Хотілося би, щоб збереглася концепція фестивалю, тоді що-року сотні гостей будуть вітати справжніх наречену та нареченого.

Яна КАСАРДА-МИКИТА

28


НА УЖГОРОДЩИНІ ПРОЙШЛА «СЛОВЕНСКА ВЕСЕЛІЦА»

Народний вокально-хореографічний ансамбль «Словенка»

У неділю, 18 вересня 2016 року, у селі Анталовці Ужгородського району відбулося традиційне обласне свято словацького на-родного мистецтва «Словенска веселіца» – ровесник Незалежної України. Його прово-дять щороку в місцях компактного прожи-вання етнічних словаків. Уже вдруге за всю історію фесту артистів та майстрів народної творчості приймали у селі Анталовці.

Організували свято Закарпатська облас-на та Ужгородська районна держадміністра-ції, управління культури та відділ націо-нальностей і релігій Закарпатської облдер-жадміністрації, Закарпатський обласний організаційно-методичний центр культури та Культурно-освітня організація «Матіца Словенска» в Україні.

Проходила «Словенска веселіца» на те-риторії Духовного центру Мукачівської гре-ко-католицької єпархії імені Святого Івана Павла ІІ, який діє з 2008 року.

Розпочалося свято «Молитвою за Укра-їну», після якої на сцену піднялися почесні гості: Генеральний консул Словацької Рес-публіки в місті Ужгород Янка Буріанова, на-чальник відділу національностей та релігій Закарпатської облдержадміністрації Анато-лій Салай, голова Ужгородської райдержад-міністрації Анатолій Синишин, Почесний консул Словаччини у селищі Великий Бе-резний Олег Адамчук, голова Уряду слова-ків, що проживають за кордоном, Ян Варшо, голова президії Союзу русинів-українців Словацької Республіки Петер Сокол, голо-ва Культурно-освітньої організації «Матіца словенска» в Україні Йосип Гайніш.

Після Державних гімнів України і Сло-ваччини та вітальних слів почесних гостей сцену заполонили художні колективи та ок-

ремі виконавці з багатьох ра-йонів нашого краю та сусід-ньої Словаччини.

Ведучі свята Катерина Семенченко (українською мо вою) та Ян Поханич (сло-вацькою) запрошували до виступів народний вокаль-но-хореографічний ан -самбль «Словенка» Серед-нян ської дитячої школи мис-тецтв Ужгородського району; зразковий дитячий ансамбль народного танцю «Джерель-ця Карпат» Закар патського

об ласного будинку культури профспілок; зразковий дитячий ансамбль танцю «Турян-ська долина» відділу культури Перечинської райдержадміністрації; ансамбль народної пісні «Фольклорне джерело Закарпаття» профспілкового комітету ДВНЗ «Ужгород-ський національний університет», соліс-ти – Надія Шикула та Іван Бень; народний вокальний ансамбль «Ліптаки» Великобе-резнянського районного будинку культури (керівник Марія Микита); ансамбль «Ружич-ка» Ужгородської загальноосвітньої школи № 4 (єдиної в Україні школи зі словацькою мовою викладання); народний вокальний ансамбль «Джерело» будинку культури села Худльово та народний вокальний чоловічий ансамбль «Бетяри» будинку культури села Сторожниця Ужгородського району; дует у складі Ольги Прокоп та Лілії Немеш сели-ща Чинадійово Мукачівського району; во-кально-інструментальний ансамбль «Наша родина» Тур’ї-Реметівської дитячої музичної школи Перечинського району, народний фольклорний колектив «Гутніцкі вечірки» будинку культури села Родникова Гута Сва-лявського району, ансамблі вихованців Ан-таловецького дитсадка, учнів місцевої шко-ли та багато інших.

Добрих слів заслуговує «головна органі-заційна сила» заходу – завідувач відділу між-народних зв’язків у галузі культурно-освіт-ньої діяльності Обласного організаційно-ме-тодичного центру культури Віталій Рац.

Наступного року обласне свято словаць-кого народного мистецтва «Словенска весе-ліца» відбудеться у селищі Середнє Ужго-родського району.

Володимир КРИВОШАПКО

29

ЮвілеїАНСАМБЛЮ «БЕТЯРИ» 30 РОКІВ

Вікторія Куцик та ансамбль «Бетяри». Місто Ужгород, 2010 рік

Народний чоловічий вокальний ан-самбль «Бетяри» будинку культури села Сторожниця – один із колективів, який функціонує у населеному пункті, де ком-пактно проживають словаки. До таких та-кож належать народний вокально-хореогра-фічний ансамбль «Словенка» Середнянської дитячої школи мистецтв і «Камаратки» клу-бу села Анталовці Ужгородського району, народний вокальний ансамбль «Ліптаки» Великоберезнянського районного будинку культури, фольклорний колектив «Раду-ванка», ансамбль словацької пісні «Родина» Тур’ї-Реметівської дитячої школи мистецтв, зразковий ансамбль танцю «Турянська доли-на» відділу культури Перечинської райдер-жадміністрації, народний фольклорний ко-лектив «Гутніцкі вечірки» будинку культури села Родникова Гута Свалявського району та ін. Словацька меншина Закарпаття також має свою школу у місті Ужгород, редакцію словацьких телепрограм, газету «Підкарпат-ський словак», проводить низку культурних заходів: масштабний Фашіанговий бал, об-ласний конкурс словацької народної пісні «Золотий соловей», обласний фестиваль словацького народного мистецтва «Словен-

ска веселіца», обласний огляд-конкурс «Сло-вацький бетлегем» тощо.

Ансамбль «Бетяри» виник несподівано, за декілька днів до проведення районного свята «Обжинки» на території колгоспу іме-ні М. Горького, який об’єднував працівників господарств Сторожницької і Тарновецької сільських рад. Це був 1986 рік. У фойє бу-динку культури села Сторожниця зібрали-ся разом голосисті чоловіки, щоб повесели-тись, поспівати і підготуватися до виступу. Тодішній директор установи Йосип Горват (24.02.1948–28.10.2009), почувши, як вони спі-вають, запропонував створити чоловічий ансамбль, який після вдалого дебюту на ра-йонному святі назвали «Бетяри». На той час у будинку культури вже працювала худож-ня агітбригада і вокально-хореографічний ансамбль «Словенка».

Протягом 18 років художнім керівником ансамблю «Бетяри», який нараховував де-сять чоловік, був Йосип Горват, який залу-чив до колективу справжніх ентузіастів, які не тільки любили співати, але й популяри-зували старовинні пісні, які виконували їхні батьки та діди.

30

ЮвілеїЦе були поважні люди різних професій

Сторожницької і Тарновецької сільських гро-мад – Іван Баранчик, Василь Симчера, Петро Міцовда, Володимир Михайлюк, Степан Ма-цко, Іван Маркович, Василь Стойка. Нині, на жаль, із першого складу відійшли у вічність Павло Огразанський, Янош Мацко, Василь Ігнатишин, Василь Перебзяк, Вікентій Огра-занський, Юрій Віраг, Степан Огразанський, Іван Крайникович, Микола Поляк, Василь Пастеляк, але пам’ять про них і керівника Йосипа Горвата живе у серцях вдячних слу-хачів.

У 1997 році ансамблю за високий профе-сійний рівень та майстерність виконання, ідейно-художній репертуар, популяризацію вокально-музичного мистецтва та успішні виступи присвоєно звання – «народний».

Своїм натхненним співом «Бетяри» про-славляють Ужгородщину і Закарпаття на обласних, всеукраїнських та міжнародних фестивалях, форумах і святах. Часто висту-пають у Словацькій Республіці.

Ансамбль – учасник Всеукраїнського конкурсу «Різдвяні самоцвіти» (м. Чернів-ці, 1995), Всеукраїнського огляду «Ми діти твої, Україно» (м. Київ, 1996), фольклорного фестивалю «Народні джерела» (1999), Все ук-раїнської культурно-мистецької акції «Київ золотоверхий єднає…» (м. Київ, 2003), Між-народного телевізійного конкурсу «Мій рід-ний край» (м. Ужгород, 2013–2015), Міжна-родного фестивалю словацької пісні і танцю в селі Лекаровце (Словаччина, щороку з 2009 по 2016 рік) та ін.

Визначним досягненням колективу є участь у творчому звіті майстрів мистецтв і художніх колективів Закарпатської області «Чарівні мелодії Закарпаття» (м. Київ, 2004).

«Бетяри» – постійний учасник Фашіан-гового балу, обласного свята словацького на-родного мистецтва «Словенска веселіца», об-ласного свята угорського народного мисте-цтва «Угорські візерунки», Всесвітнього дня туризму, Дня музею. Успішними є виступи на творчих звітах-концертах Ужгородщини, традиційних святах сіл Сторожниця, Тарнів-ці, Паладь-Комарівці.

З 2004 року колективом керують Софія Рябець та Вікторія Куцик. Під їхньою опі-кою «Бетяри» здобули значних успіхів, зрос-ла його виконавська майстерність, про що свідчать відгуки у пресі та симпатії глядачів. У репертуарі понад 20 словацьких та укра-їнських народних пісень, серед яких «Од

Унгвара», «Вінко», «Вчера мі світіло», «Моя міла», «Рекрутська», «Не буду ся женити», «Мушім Вам, мамічко», «Понад Брежі конік бежі», «Млінар» (вежми зайду), «Шумній ко-нік», «Там около Левочі», «Гуцулка Ксеня» тощо. Також збирає словацький фольклор у старожилів села, навколишніх сіл та за кор-доном. Колектив разом із керівниками праг-не відтворити старі пісні, свята, обряди.

У 2009 році за сприянням голови Сто-рожницької сільради Петра Міцовди учас-никам ансамблю пошито сценічні костюми.

Нині у колективі співають Владислав Горняк, Олександр Сенич, Микола Габор, Мілан Габор, Петро Куштан, Михайло Ку-цик, Михайло Ганусин.

Сьомого серпня 2016 року народний чоловічий вокальний ансамбль «Бетяри» відсвяткував тридцять років. На творчому вечорі на сцені будинку культури разом із ювілярами виступили танцювальний колек-тив «Йовряночка» (керівник Вікторія Куцик), Каменца Аліна, яка продекламувала вірш, та Габор Дарія, яка заспівала пісню.

Ювілярів прийшли привітати колеги з Ужгородського районного будинку куль-тури – народний ансамбль народної пісні «Цинторія» (керівник – заслужений пра-цівник культури України Єлизавета Сівак, акомпаніатор – заслужений працівник куль-тури України Михайло Петрушевський), во-кальний ансамбль «Арніка» (керівник Іветта Мудрова), народний інструментальний ан-самбль «Рапсодія» (керівник Леся Дубенко), ансамбль «Чіпкиш» та народний ансамбль угорської народної пісні «Ружа» будинку культури села Тийглаш (керівник Чілла Си-кора).

Завітали на свято і друзі з села Лекаровце Словацької Республіки – народний вокаль-ний чоловічий ансамбль «Ужан», які заполо-нили глядачів своїм завзяттям.

Змістовна і насичена програма не да-вала нікому нудьгувати. «Бетяри» загалом виконали 13 різножанрових словацьких та українських народних пісень. Шквал опле-сків викликала пісня «А дзе ідеш, Геленко», у виконанні двох колективів – «Арніка» та «Бетяри».

Тож бажаємо ювілярам нових творчих злетів, оптимізму і невичерпного заряду енергії.

Марина ОФІЦИНСЬКА, Оксана ІЛЬЧЕНКО

31

Ювілеї

«РАПСОДІЯ» – 10 РОКІВ ТВОРЧОГО НЕСПОКОЮ ДЛЯ МУЗИКАНТІВ І НАСОЛОДИ –

ДЛЯ ГЛЯДАЧІВНародний інструментальний ансамбль «Рапсодія» був створений у вересні 2006

року. Тоді художній керівник Ужгородського районного будинку культури, а нині – ди-ректор цього закладу Леся Дубенко в інтерв’ю з кореспондентом розповіла про біогра-фію і творчі досягнення колективу.

Надія Карпинець, Аліна Гвоздь, Леся Дубенко

Першоосновою була дія– Лесю Борисівно, наскільки законо-

мірною була поява колективу з такою ми-лозвучною назвою – «Рапсодія»?

– Я прийшла на роботу в будинок куль-тури у 2004 і думала, що затримаюся тут не-надовго. Але кажуть, що немає нічого більш сталого, ніж «тимчасове». Так відбулося і зі мною.

– На той час уже мали досвід роботи в творчому колективі...

– Після закінчення музичного училища була запрошена на роботу в Закарпатський обласний український музично-драматич-ний театр на посаду артистки оркестру, де пропрацювала до 2002 року. У районному будинку культури мені було довірено поса-ду художнього керівника, а він, як відомо, повинен фонтанувати ідеями.

– Тож створення «Рапсодії» – наслідок «фонтану»?

– Оскільки це була моя власна ініціати-ва, то і втілювати задумане на практиці до-велося мені особисто. Тут уже як у відомому прислів’ї: узявся за гуж – не кажи, що не дуж.

Разом із музикантами-однодумцями, яких я знайшла в колі своїх подруг, ми поперли цю «підводу» вперед, та так, щоб вона не «скри-піла», а видавала милозвучні звуки. Хай наші слухачі судять: закономірна поява «Рапсодії», чи ні.

– Чи сказане дає право стверджува-ти, що в першооснові появи колективу з назвою «Рапсодія» було не що інше, як дія. Тобто, потрібні були активні зусилля, які досить швидко увінчалися успіхом із присвоєнням колективові звання «народ-ний».

– Я не проти таких оцінок, адже створен-ня будь-якого творчого колективу, тим біль-ше інструментального ансамблю, дається нелегко.

– Ви, як мені відомо, не чужі районно-му будинку культури і з попередніх ча-сів...

– Так, навчаючись в Ужгородському дер-жавному музучилищі я вже виступала на концертах, граючи на скрипці у складі на-родного ансамблю пісні і танцю «Дружба» Ужгородського районного будинку культу-ри. Мені навіть якусь копійчину за це пла-

32

Ювілеї

тили, що для юної виконавиці було зовсім не зайвим. Згадую, підігрувала і таким район-ним колективам, як «Цинторія» та «Бетяри». Отже, що згодом прийшла працювати в ра-йонний будинок культури, цілковитою ви-падковістю не вважаю.

– Як правильно охарактеризувати му-зичний напрямок, у якому нині працює «Рапсодія»?

– Як музикантові-інструменталісту мені найближча і найзрозуміліша група смичко-вих інструментів. А оскільки живемо на За-карпатті, де народні мелодії звучать на кож-ному кроці і в багатобарв’ї, то саме життя підштовхнуло до народного мелосу. Відтак «Рапсодія» виконує поп-фольк. Ми не від-мовляємося і від класики та сучасних інстру-ментальних композицій, адже слухач бажає чути й таку музику. У такому комплекті му-зичні твори у доступній формі найчастіше і звучать на концертах та окремих виступах.

Гра – глядачеві, собі – задоволення– Як Ви знаходили учасників свого ко-

лективу?– Від першого дня з нами Аліна Гвоздь.

Вона моя подруга ще з музучилища. На мою пропозицію виступати у складі групи музи-кантів одразу ж погодилася. З таким резуль-татом завершилася і зустріч із Надією Карпи-нець – випускницею спочатку музучилища, а згодом – й Ужгородського національного

Алєся Фіщенко-Пулєй, Надія Карпинець, Катерина Федаш, Леся Дубенко,

Аліна Гвоздь. 2008 рік

університету. Незважаючи на те, що вже ви-кладала англійську мову у школі, не бажала розлучатися із музикою. До колективу при-єдналися також Наталка Міхліченко, Алєся Фіщенко-Пулєй, Мар’яна Оксенюк, Мар’яна Галайда, Катерина Федаш.

– Тобто, колектив на той час мав дещо інший склад, ніж сьогодні?

– У 2006 році «Рапсодія» складалася з дев’яти осіб: поряд із скрипками й альтом були контрабас, баян. У такому складі вибо-роли ґран-прі на Всеукраїнському фестива-лі-конкурсі «Закарпатський едельвейс–2007». Отримали в нагороду музичний центр, який потім роками використовували.

– Чому згодом вас стало менше?– Наприклад, контрабасист Сергій

Цьока залишив нас, бо не встигав «на два фронти», працюючи в Заслуженому акаде-мічному Закарпатському народному хорі і в симфонічному оркестрі. Двоє дівчат пішли у тривалі відпустки, народивши дітей. Хтось влаштувався на постійну роботу... Найбіль-ший внесок у становлення і розвиток колек-тиву зробили скрипалька Аліна Гвоздь, аль-тистка Надія Карпинець, флейтистка Алєся Фіщенко-Пулєй.

Сольні концерти – вдо ма і за кордоном

– Про одну з творчих нагород Ви зга-дували. Що є ще у Вашому портфелі до-сягнень?

– Доводилося виступати на різних кон-цертних майданчиках як в Україні, так і за її межами. Нас неодноразово запрошують до Словаччини, де в Українському домі відбу-ваються заходи, які зміцнюють дружбу між двома народами. Виступали також у Чехії та Угорщині. Втім наймилішими для нас є по-їздки рідним Закарпаттям: побували з кон-цертами у семи районах області. На Ужго-родщині відвідали практично кожне село. Пам’ятним був концерт на Майдані Неза-лежності в Києві з нагоди Дня Соборності України.

– «Рапсодія» давала і сольні концерти?– Так, їх ми мали три. Перший, з наго-

ди п’ятиріччя нашого існування з аншлагом пройшов у приміщенні Закарпатського ака-демічного обласного театру ляльок «Бавка». Наступний відбувся через три роки у примі-щенні Закарпатського обласного українсько-го музично-драматичного театру. І втретє ми з успіхом виступили з концертною про-грамою у чеському місті Злін.

Було потрібно – заспівала чеською– Як чехи сприйняли вашу програму?

33

Ювілеї

– Той концерт відбувся з великим успіхом і нам приємно, що в сучасному мистецькому центрі одного з найбільших міст Чехії ми ре-презентували мистецтво України і, зокрема, Закарпаття. До речі, коли там нас попросили заспівати чеською мовою, то не осоромили-ся. Передбачаючи такий сценарій, я вивчила відому чеську народну пісню. Заспівала її зі сцени й отримала в нагороду бурхливі опле-ски. Такі миттєвості не забуваються.

– Які твори найчастіше звучать у ви-конанні «Рапсодії»?

– Репертуар – це візитна картка для ко-лективу. Впізнавані мелодії роблять його по-пулярним. Тому ми ретельно підбираємо му-зичні твори для виконання. Користуючись нагодою, хочу подякувати талановитому му-зиканту Володимирові Короленку, за його музичні обробки: «Раковецький», «Закар-паття», «Червона рута», «Попурі циганських мелодій», рок-н-ролл на тему української на-родної пісні «Ой ти, дівчино» та інші. Також у репертуарі маємо «Адажіо» Т. Альбіноні, «Аве Марія» Ф. Шуберта, «Угорський танець № 5» Й. Брамса, «Пекельний галоп» Ж. Оф-фенбаха та ще багато інших.

– Знаю, Лесю Борисівно, Вашою сте-жиною у виконавському мистецтві йде донька...

– Іванка навчається на третьому курсі Ужгородського державного музичного учи-лища імені Д. Є. Задора, її спеціалізацією є академічний спів. Неодноразово вона висту-пала у складі вокального ансамблю «Арні-ка», який працює при районному будинку культури. Я також учасниця цього колекти-ву. Часто виступаємо на концертах та різно-манітних фестивалях, побували й за кордо-ном. Але це вже, мабуть, тема для іншої роз-мови.

Без драйвовості – ніяк– Я, звичайно, за те, щоб така розмо-

ва відбулася. Повернемося до «Рапсодії»: нині в тренді є синтез мистецтв. Це чуже вашому колективу, чи ні?

– Ми не проти сучасних віянь. На під-твердження цього згадаю про... танці. Ча-сто-густо ми використовуємо їх у своїх висту-пах. Наприклад, виконуючи «Канкан», ми в ритмі цього твору демонструємо характер-ні для нього рухи. Те ж саме – коли граємо «Бесаме мучо». Зайве говорити, що це додає драйвовості й глядачі сприймають виступи, в яких поєднуються різні жанри, на ура.

– Завершився черговий концерт або репетиція – і ви розходитеся по домівках, чи є якесь продовження?

Аліна Гвоздь, Мар’яна Оксенюк, Леся Дубенко, Катерина Федаш,

Алєся Фіщенко-Пулєй, Надія Карпинець. 2009 рік

– Попри те, що ми всі доволі зайняті, бо в усіх є сім’ї, на самих лише концертах і ви-ступах не зациклюємося. Бо за роки, відколи разом, ми стали такими близькими одна од-ній, як сестри. Відзначаємо разом і різнома-нітні родинні свята, і ділимо на всіх радість від творчої діяльності.

– Пригадую, на одне з ваших днів на-родження біля районного будинку куль-тури з’явився величезний білборд із фото Лесі Дубенко. Це готувалося з Вашою участю, чи ні?

– Мої подруги вирішили зробити мені такий сюрприз. І, скажу відверто, це їм вда-лося. Телефонували друзі та знайомі і пові-домляли, що моє фото красується на білбор-ді. Я не повірила. Поїхала до місця роботи і переконалася, що т о не вигадки, а правда. Була вражена: з одного боку нестандартним вітанням подруг, а з другого – їхнім щирим ставленням. Вдячна їм і за це, і за все, що ми робимо разом.

– Чого очікуєте від майбутнього?– Дуже сподіваюся на те, що наш колек-

тив розвиватиметься і надалі, що про нього дізнаються і в інших містах, оскільки гео-графія виступів розшириться. Бажаю всім музикантам, з якими виступаємо, творчого натхнення і радості від спільної справи.

– Дякую за розмову. Я ж як глядачам, так і собі побажав би нових зустрічей із «Рапсодією», бо вони дарують насолоду від спілкування з мистецтвом, можли-вість спілкуватися з особистостями, при-четними до його творення.

Вів розмову Василь БЕДЗІР

34

Ювілеї

ЄДИНИЙ ВИБІР НА ВСЕ ЖИТТЯЗаслуженому журналістові України Василеві Пилипчинцю – 60

Пошуки свого місця в житті і професії у кожного відбуваються по-різному. Але, об-равши для себе те чи інше заняття, люди-на залишається в ньому лише за умови, що воно – до душі. Василь Пилипчинець, який присвятив усі свої сили і здібності газеті «Верховина» (за минулих часів – «Радянська Верховина»), іншого вибору, ніж зроблений у юності, не уявляє. Втім, визнає, що його професійний вибір – журналістика – стався не на порожньому місці...

Потяг до газетярства у Василя Пилип-чинця, який народився 24 липня 1956 року в селі Лозянське на Міжгірщині, розпочався змалечку, з перегляду численних друкова-них видань. «Няньо завжди передплачував купу газет і журналів, – розповідає Василь Васильович. – Ними полюбляв шурхотіти і я. Шукав, передовсім, спортивні новини, бо понад усе хотілося стати класним футболіс-том».

...Колись заповзятий читач спортивних новин нині – головний редактор районної газети «Верховина». Цікаво, що починав він у цій самій районці. Першу замітку 13-річ-ний юнкор написав доволі випадково. Якось, випасаючи худобу, став свідком того, як один із земляків натрапив на грибне царство – п’ятнадцять білих грибів, що зростали з од-нієї грибниці. Публікація про біляків-«бра-тів» стала творчим дебютом.

Заохочували до писання й опублікова-ні замітки про життя рідного Лозянсько-го – сусіда-стельмаха (виготовляв вози, сани, колеса), лісника з іменням Юрій Юрійович Юрик, діда-добровольця війни, який мав де-сятеро дітей...

Грошові винагороди за публікації ста-ли його першими заробітками. За них ку-пив собі шкіряний м’яч, гетри, майку – усе футбольне екіпірування. Рішення ж стати журналістом визріло, як перейшов у серед-ню школу до райцентру. Намір утверджу-вала вчителька української мови і літерату-ри Варвара Добоні, можливо, й не відаючи про мрію свого вихованця. Дізнавшись, що вона зачитувала його твори на вільну тему в молодших класах, зрозумів: вони справді чогось варті. Дотепер вдячний лагідної душі педагогу-ветерану за її уроки. Ними вона щирим серцем намагалася прищепити уч-ням любов до культури українського слова.

Після закінчення школи був рік роботи на заводі «Селена» – підсобним робітником. Але при цьому багато читав, готуючись до вступу на факультет журналістики. А потім роки навчання в одному з найстаріших цен-трів науки, слов’янської культури як Украї-ни, так і Європи – Львівському держунівер-ситеті ім. Івана Франка, стали для нього зо-лотими часами.

Особливо запам’яталися заняття, які вели титан-теоретик журналістики Воло-димир Здоровега, викладач-мовознавець Олександра Сербенська, і, без перебільшен-ня, геній зі стилістики мови Володимир Ки-бальчич. Студенти з шаною величали його знаменитим аскетом, бо, незважаючи на свій глибокий науковий досвід, ніколи не ганяв-ся за вченими титулами. У його характері органічно поєднувалися принциповість, пунктуальність і справедливість. До речі, з цього предмета лише троє однокурсників Василя захищали дипломні роботи – і всі на «відмінно».

Офіційний журналістський старт Ва-силь Пилипчинець узяв у 1979 році після отримання вузівського диплома. За почат-ку роботи в газеті, що тоді звалася «Радян-ська Верховина», налічувалося у штатному розписі аж 14 співробітників (тепер, за часів оптимізації їхня кількість скоротилася до

35

Ювілеї

шести). Згуртованою газетярською родиною диригував редактор Микола Красняник. Він давав простір думкам колег: кому що подо-балося, про те й писав. Підбадьорював «зелено-го» побратима по перу досвідчений і надзви-чайно добродушний Ярема Селянський, за-пропонувавши влашту-вати товариське творче змагання – хто частіше публікуватиметься в об-ласній чи республікан-ській пресі.

Відтоді часто розмі-щували різножанрові матеріали Василя Пили-пчинця «Молодь Закарпаття», «Закарпатська правда», «Сільські вісті», «Робітнича газета» та інші видання. Відтак відшліфовувалася його журналістська майстерність, а читач із інших регіонів дізнавався про закарпатську глибинку. Корисним стало і тісне знайомство з «акулою пера» – власкором «Закарпатської правди» Іваном Мокрянином. У нього мож-на було повчитися бойовитості критики, яка не лише нагинає, але й виправляє.

Не всім тогочасним амбітним планам судилося збутися. Зізнається, що передба-чав попрацювати лише кілька років у малій пресі. Вона мала стати трампліном для по-дальшого підйому. З часом переконався, що і в невеликому за масштабом районі можна знайти цікаві теми. А головне – тут є багато скромних і обдарованих, мудрих і працьо-витих людей. Незабутніми для нього стали зустрічі з людьми рідкісних ремесел, яких серед горян повно. А ще – журналістські по-дорожі до віддалених присілків, у яких ще не вмер дух предків, збереглися самобутні звичаї. Словом, від отчої землі вже не відри-вався…

З 2000 року і донині, з нетривалою (дво-річною) перервою Василь Васильович очо-лює ту ж газету «Верховина», до якої при-йшов за часів молодості. За цей час у районці опубліковано тисячі газетних матеріалів. Але справжньою подією стала книга, видана на основі публікацій В. Пилипчинця в цій та інших газетах – «Родзинки глибинки».

Василь Пилипчинець із сім’єю: молодший син Олег, дружина Марія, старший син Василь

Її ідею підказав лауреат журналістської премії ім. В’ячеслава Чорновола закарпатець Олександр Масляник, однокурсник Василя Пилипчинця, який нині проживає у Льво-ві. На відзначенні свого ювілею він побажав дорогому гостеві пройнятися, нарешті, й ви-давничими справами. Зокрема, мова йшла про книгу вибраних публікацій.

І «Родзинки глибинки», попри фінансо-ві негаразди, таки з’явилися на світ! Декого з її героїв нині вже немає серед живих, зате розповіді про їхні добрі діла залишаться на-завжди.

До друку підготовлена і наступна книга з умовною назвою «Верховинські візерунки», що доповнює за змістом попередню. Справа лише за коштами на її видання.

«Якого ґатунку не є газета – державною чи комерційною, для мене найважливіше, щоб вона була народною, – стверджує голов-ний редактор «Верховини». – Так і кажу, що голос газети – це має бути голос людей». І з цим важко не погодитися, хоч Василь Васи-льович зазнавав як керівник новинок і ути-сків, і навіть вимушеного переходу в статус простого кореспондента. Це коли новопри-значений голова райдержадміністрації знай-шов тепленьке місце для «своєї людини».

Лиш той, хто не робить – не помиляєть-ся. Звичайно, газетних промахів вистачало, про них краще не згадувати, а ще ліпше – не допускати у майбутньому.

Але були в біографії Василя Васильови-ча і випадки, як правило, у день Першоквіт-

36

Ювілеїня, про які згадує з посмішкою. Через багату фантазію газетяра деякі з читачів новинки поспішали на Боржавське нагір’я шукати дорогоцінні уламки метеорита, інші намага-лися побачити динозавра у Синевирському озері чи етті у Пилипці, а то й усерйоз запа-салися лопатами, повіривши прогнозові пре-си про «небувалий сніг у Карпатах»… Або згадує і такий епізод: від друга-синевирця, знаного у краї художника Василя Шиндри картину закупив сам… Барак Обама. Тоді до «багача-художника» кинувся потік земляків із проханням «позичити долари». «І співчу-ваєш, що не всі розуміють жартів-вигадок, і втішаєшся, що читають газету та вірять її слову», – каже з цього приводу Пилипчи-нець-редактор.

Цілком справедливими видаються чис-ленні відзнаки, якими заслуги ювіляра від-значили і Президент України, й органи міс-цевої влади. Зокрема, Василь Пилипчинець удостоєний звання «Заслужений журналіст України» (2015), лауреат обласної журналіст-ської премії ім. Михайла Бабидорича (2010). Очолювана ним газета «Верховина» неодно-

ЖИТТЯ, ПРИСВЯЧЕНЕ МИСТЕЦТВУЗ нагоди ювілею заслуженого працівника культури України

Світлани Стегней

разово перемагала в обласному журналіст-ському конкурсі на краще висвітлення ді-яльності профспілок Закарпаття.

У нинішньому році на День журналіс-та України Василь Пилипчинець як голов-ний редактор газети «Верховина» приймав із рук очільників Закарпатської області пре-мію ім. Василя Ґренджі-Донського. Відзнака, якою щороку нагороджується один із засобів масової інформації, присуджена колективу міжгірської районки за високопрофесійне висвітлення питань розбудови України та громадянського суспільства, минувшини та сьогодення краю.

Професійною стежиною батька пішов один із двох синів – Олег. Закінчивши фа-культет журналістики Ужгородського наці-онального університету, він став дипломо-ваним фахівцем у мас-медійній галузі. Тож журналістська лінія, яку у сім’ї родини Пи-липчинців започаткував Василь Васильович, матиме продовження.

Василь БЕДЗІР

Визначну роль заслуженого працівни-ка культури України, відмінника освіти України, дипломанта Міжнародного кон-курсу, диригента, викладача Ужгородсько-го державного музичного училища імені Д. Є. Задора Світлани Стегней у становленні музичного мистецтва Закарпаття в цілому неможливо переоцінити. Багатогранність її таланту, працелюбність, ентузіазм і активна життєва позиція завжди викликають повагу. Світлана Стегней – це людина, добре знана не тільки на Закарпатті, а і в Україні, завжди відкрита для діалогу, митець, якій під силу реалізувати творчі проекти на високому професійному рівні.

Народилася 13 серпня 1961 року у селі Червеньово Мукачівського району. У 1976 році вступила до Ужгородського держав-ного музичного училища. Закінчила Київ-ський державний інститут культури (1985) та Львівську державну консерваторію (1992). З 1985 року працює викладачем по класу баяна в Ужгородському училищі культури,

37

Ювілеї

з 1992року – викладач Ужгородського дер-жавного музичного училища імені Д. Є. За-дора, з 2000 року – директор закладу. У серп-ні 1996 року їй присвоєно звання «Заслуже-ний працівник культури України», у 1998 – «Відмінник освіти України». У серпні 2016 року нагороджена відзнакою Президента України – ювілейною медаллю «25 років Не-залежності України».

Про стабільну і плідну роботу музично-го училища, одного із кращих мистецьких навчальних закладів в Україні, яке успішно очолює 16-й рік поспіль Світлана Стегней, треба писати окремо. І, можливо, окремою книгою. Вона – чудовий організатор і про-фесіонал, яка своїм оптимізмом і вродженою комунікабельністю щоденно створює у своє-му колективі відповідний настрій, налаш-товуючи колег і студентів на творчу працю. За період роботи на посаді керівника зуміла зміцнити матеріальну базу навчального за-кладу, створила ділову та доброзичливу ат-мосферу в колективі.

Світлана Нуцівна – голова Закарпатсько-го обласного відділення Національної Все-української музичної спілки, а з 2001 року – голова обласного методичного об’єднання викладачів початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів, член журі міжнародних та обласних конкурсів і фести-валів. Під її керівництвом в Ужгороді та в За-

Світлана Стегней із учасниками народного оркестру народних інструментів. 2016 рік

карпатті загалом систематично проводяться різноманітні культурно-мистецькі заходи, приїжджають відомі артисти, які проводять майстер-класи, виступають із концертами.

Понад 20 років Світлана Стегней очолює студентський оркестр народних інструмен-тів Ужгородського державного музичного училища імені Д. Є. Задора та визначає прі-оритетні напрямки творчої діяльності. Пре-красна техніка, чіткий та ясний жест, емо-ційність, артистизм, вимогливість у роботі з оркестром – усе це створило їй репутацію одного з найкращих диригентів Закарпаття.

Як висококваліфікований диригент, зна-вець і пропагандист оркестрової музики вона забезпечує постійний і багатогранний твор-чий розвиток колективу. Світлана Нуцівна створила низку нових програм, що базують-ся на основі української народної мелодики, класичних музичних творів, найкращих пісень українських та іноземних композито-рів. Ці програми стали яскравими подіями в мистецькому житті Ужгорода, а виступи на концертах сприяли зближенню і взаємо-розумінню людей різних смаків та поглядів.

Світлана Стегней – великий ентузіаст і «мотор» колективу. Аналізуючи цей факт, розумієш, що це виключно заслуга керівни-ка. Така гарна робота колективу уже тричі (у 2007, 2010 та 2013 роках) була відзначена обласною премією імені Дезидерія Задора

38

Ювілеї

у галузі музичного і виконавського мисте-цтва. А за відгуками музикознавців – цей ор-кестр визнано одним із кращих серед музич-них училищ України за якістю звучання та різноманітністю репертуару. І він своєю кон-цертною діяльністю підтверджує цей титул. Під її керівництвом оркестр зробив новий крок у творчому сходженні. Високий рівень виконавської майстерності, неповторний ко-лорит і якість звучання вивели колектив на новий рівень популярності в Ужгороді та за його межами. Неодноразово Світлана Нуців-на запрошувала до співпраці відомих музи-кантів краю, які виступали в якості солістів у супроводі оркестру народних інструмен-тів. Слід згадати такі імена, як народні ар-тисти України Етелла Чуприк, Петро Матій та Марія Зубанич, заслужені артисти Украї-ни Владислав Юрош, Ференц Томич, Оксана Ільницька-Хархаліс та Світлана Глеба, заслу-жений працівник культури України Надія Підгородська.

Незважаючи на зайнятість, Світлана Стегней цілком присвятила себе улюбле-ній справі. Під її керівництвом оркестр став дипломантом Міжнародного конкурсу ім. Г. Шендерьова (1995), лауреатом Всеукра-їнського конкурсу виконавців на народних інструментах імені Анатолія Онуфрієнка (м. Дрогобич, 2006), двічі лауреатом Між-народного конкурсу баяністів-акордеоніс-тів «Perpetuum mobile» (м. Дрогобич 2010, 2012), володар ґран-прі Міжнародного фес-тивалю-конкурсу дитячого, юнацького та

Юлія Тетерюк-Кінч, Етелла Чуприк, Світлана Стегней, Анастасія Жужгова. 2015 рік

молодіжного мистецтва «За-карпатський едельвейс–2011» (м. Ужгород) та ґран-прі ІІ Всеукраїнського відкри-того фестивалю-конкурсу оркестрів, інструменталь-них ансамблів і мажореток «Яскрава Симфонія Прикар-паття–2015» (м. Трускавець).

Професійна, просвіт-ницька та громадська ді-яльність Світлани Стегней отримала високе державне і громадське визнання. За вагомий особистий внесок у розвиток українського му-зичного мистецтва, забезпе-чення розвитку освіти, підго-товку висококваліфікованих спеціалістів, високу профе-

сійну майстерність, популяризацію укра-їнської культури та багаторічну сумлінну працю вона неодноразово нагороджувалась Почесними грамотами та подяками Кабіне-ту міністрів України, Міністерства культури України, Президії Національної Всеукраїн-ської музичної спілки, відзнакою Закарпат-ської обласної ради та Закарпатської облас-ної державної адміністрації «За розвиток регіону», грамотами Закарпатської облдер-жадміністрації та Закарпатської обласної ради, управління культури Закарпатської облдержадміністрації, Почесною грамотою Асоціації діячів естрадного мистецтва Укра-їни, нагрудним знаком Міжнародної ради «Віжи–3000». Визнана переможцем конкурсу «Кращий Закарпатець–2013».

Нині Світлана Стегней сповнена дале-коглядних планів у професійній, творчій, педагогічній і громадській діяльності, мріє про здійснення нових задумів на благо від-родження і розвитку національного музич-ного мистецтва України, популяризації її ба-гатої духовної спадщини і народних тради-цій, а також виховання талановитої творчої молоді.

У теплі, сонячні серпневі дні, Світлана Нуцівна відсвяткувала свій ювілей. Колек-тив музичного училища щиро вітає іме-нинницю з прекрасним ювілеєм та бажає їй здоров’я, творчих злетів, реалізації всіх заду-мів та планів і Божої благодаті!

Юлія ТЕТЕРЮК-КІНЧ

39

Ювілеї

ЄВГЕНОВІ ТИЩУКУ – 50!18 серпня головний режисер Закарпатського обласного театру драми та комедії

Євген Тищук відсвяткував 50 років від дня народження. Наша розмова з ним відбулася у театрі напередодні ювілею.

«Наш театр майбутнього – це театр нової театральної естетики, яка об’єднує у собі яскраву метафоричну форму, наповнену психологічним змістом, яка динамічно розвивається у просторі та часі разом із цілеспрямованою дією всемогутніх акто-рів, – тілесні та духовні можливості яких готові до виконання будь-якого завдан-ня», – переконаний Євген Тищук.

– Євгене Віталійовичу, що Ви вклада-єте в концепцію «театр нової театральної естетики»?

– Насамперед естетику психофізичної дії та витонченого акторського ансамблю, за-кладену корифеями українського театру та розвинену до вдосконалення Костянтином Станіславським. Для мене цікаво, коли театр додає до цього ще й естетику «біомеханіки» Всеволода Мейєрхольда, «перетворення» Леся Курбаса, «відчуження» Бертольда Брех-та та «монтаж атракціонів» Сергія Ейзен-штейна. Все це викликає неабиякий інтерес, на основі якого можна узагальнити власне творче бачення майбутнього театру, в якому працюєш…

– А звідки у Вас такі широкі горизон-ти?

– Усе приходить від знань та досвіду. Якщо вибудувати мою режисерську освіту в часову лінію, то виходить, я навчався 12 ро-ків. І ще – 25 років досвіду роботи в профе-сійному театрі!

– А з чого все почалося?– Коли мені було чотири роки, батько

купив кінокамеру для зйомок сімейного кіно (у 70-х роках минулого століття це було не так поширено). Ця подія і спрямувала мій вибір професії. Спочатку я мріяв стати кіно-режисером. Проте життя скоригувало і я став театральним режисером. Ази акторства опа-

новував у народному театрі-студії «Данко» (м. Краматорськ). Моїм першим учителем був Іван Войтюк, зараз відомий кінорежисер. А взагалі я пройшов три етапи режисерсько-го навчання. Перший: у Київському дер-жавному інституті культури ім. Олександра Корнійчука у викладачів Віталія Борсученка та Юрія Попелова. До слова, тут у студент-ській аудиторії, я зустрів Вероніку, свою май-бутню дружину. Ми навчалися на одному курсі. Закінчив інститут із червоним дипло-мом. Другий: навчання в Київському націо-нальному університеті театру, кіно і телеба-чення ім. Івана Карпенка-Карого у майстра Костянтина Дубініна, який передав мені величезний багаж фахових знань і, разом із тим, вселив упевненість і віру у власні сили. І третій: магістратура Школи-студії МХАТ, де переймав досвід у майстра Валерія Фокі-на на його незабутніх лекціях із режисури, як майстерності композиції, та практично навчався протягом двох років біомеханіці Всеволода Мейєрхольда під керівництвом майстра Олексія Левинського. І, звичайно, незабутній період стажування у Парижі в те-атрі Комеді Франсез.

– Очевидно, тут і зародилась ідея про постановку вистави «Едіт Піаф»?

– Так. Під час стажування ми жили на Монмарті, біля вулиці «червоних ліхтарів». Я опинився у тому просторі, де проходило життя великої французької співачки. Я від-чув атмосферу, енергетику цього району Па-рижу. До речі, там купив два диски з піснями Едіт Піаф. Ідея майбутньої вистави не давала спокою. Я щасливий, що зумів її реалізувати.

– Як Ви опинилися на Закарпатті?– Моя дружина Вероніка з Мукачева. Піс-

ля закінчення інституту, у серпні 1991 року, ми гостювали в її рідному місті. На той час у Мукачеві режисер Станіслав Мойсеєв (нині головний режисер Київського національно-го театру ім. Івана Франка) готував у театрі виставу «Тусовка» за п’єсою Раїси Ільницької. Йому вкрай потрібні були молоді виконавці. Ми з дружиною були запрошені директо-

40

Ювілеї

ром театру Юрієм Шутюком пройти про-слуховування, після чого були зараховані до акторського складу. Відразу отримали ролі і зіграли у постановці Станіслава Анатолійо-вича.

– З того часу Ви були виконавцем по-над тридцяти різнопланових ролей. Ко-тра з них для Вас як актора була найяскра-вішою?

– Кожна особлива по-своєму. Серед них: Генрі у виставі «Герцог Гонзаго» Недялка Йорданова; Тото – «Генерали у спідницях» Жана Ануя; Смуглянка – «У бій ідуть тіль-ки старики» Леоніда Бикова; Бабс – «Здра-стуйте, я Ваша тітка» Володимира Полякова; дядько Лев – «Лісова пісня» Лесі Українки; Яша – «Вишневий сад» Антона Чехова; князь Звездич – «Маскарад» Михайла Лермонтова та інші. У 1997 році переведений на посаду режисера-постановника.

– Якими постановками Ви розпочали свою режисерську діяльність?

– Першою була «Генерали у спідницях» Жана Ануя, згодом – «Лісова пісня» Лесі Українки, «Скляний звіринець» Теннессі Вільямса, «Дім Бернарди Альби» Федеріко Гарсіа Лорки, «Великодушний рогоносець» Фернана Кроммелінка, «Смерть Тарєлкіна» Олександра Сухово-Кобиліна та багато ін-ших.

– До деяких своїх вистав Ви часто роз-робляєте сценографію, пишете музику. Очевидно, маєте і музичну, і художню підготовку?

– Музиці я навчався у так званому «му-зичному салоні», де опановував гру на баяні. Щодо сценографії, то її освоїв самотужки. Життя змусило!

Геннадій Богданов і Євген Тищук. Місто Будапешт, 2014 рік

– У тридцять чотири роки Ви стали головним режисером театру. На сьо-годнішній день – трира-зовий лауреат обласної театральної премії імені братів Євгена та Юрія-Ав-густина Шерегіїв.

– Так. Уперше – за дра-му-феєрію «Лісова пісня» Лесі Українки (2001), удру-ге – за драму «Над прір-вою у житах» Джерома Селінджера (2011), утретє – за гротеск «Великодуш-ний рогоносець» Фернана Кроммелінка (2013).

– Відомо, що Закарпат-ський обласний театр дра-

ми та комедії часто гастролює, бере участь у всіляких фестивалях і конкурсах. Що це дає колективу й особисто Вам?

– Дуже цінний досвід та стимул до творчого розвитку. Наприклад, із виставою «Лісова пісня» ми об’їздили майже всі цен-тральні та східні області України. Взяли участь у Всеукраїнському театральному фес-тивалі «Ні, я живу, я буду вічно жити!» (до 140-річчя від дня народження Лесі Українки та 100-річчя виходу її драми-феєрії «Лісова пісня»), що проходив у Львові і за який от-римали диплом. Як режисер-постановник став дипломантом низки Міжнародних фес-тивалів: «Біла Вежа» (Білорусь, 2005, 2010), «Етно-діа-сфера» (Україна, 2008, 2011, 2014), «Кримський ковчег» (АРК, Україна, 2007, 2009). Участь у таких форумах, творче спіл-кування з театральним світом, визначними діячами театрального мистецтва збагачує творчий потенціал колективу театру.

– Ви зарекомендували себе у театраль-ному просторі і як драматург?

– Так, мої твори знайшли життя як на сцені нашого театру, так й інших. А п’єси «Принцеса без горошини», «Сонечко всере-дині», «Принц та Чудовисько» йдуть на сце-нах театрів України, Росії, Білорусі, Хорватії.

– Чим для Вас є творчість?–Повітрям, без якого неможливе життя.– Відомо, що обличчя театру – репер-

туар…– Так. За репертуаром театр зустрічають,

а потім, за назвами у репертуарі не сховаєш-ся. Потрібна якісна реалізація творчих ідей. Вистави повинні бути неординарними, про-фесійно побудованими. Підбираючи репер-туар, перш за все звертаємо увагу на переві-

41

Ювілеї

рену часом класику, на актуальність твору сьогодні. Не цураємося сучасної драматургії. Готові і до експериментів. Уважно слідкуємо за театральними новаціями у світі. Приділя-ємо багато уваги п’єсам для молоді та юна-цтва.

– Сучасний актор театру, на вашу дум-ку, який він?

– Актор, який готовий до виконання будь-якого завдання режисера. Актор, який здатен працювати у чіткій режисерській партитурі. Це в ідеалі. До цього треба праг-нути. Для мене дуже важливо, щоб актор во-лодів не тільки психологічною мовою, а і мо-вою тіла. Сучасний актор – це найголовні-ший елемент випромінювання живої енергії будь-якої вистави. Актор завжди існує у за-даному просторі, у часі, наповнює, бажано, метафоричну форму емоціями через приз-му психологічних тонкощів дійства у межах режисерської партитури, зовнішня частина якої ніби скляна оболонка, а всередині – по-лум’я – продукт акторської творчості, світ-ло партитури, адресоване глядачу. Це нова форма виразності, а з нею шлях у майбутнє.

– Володіючи великим професіональ-ним досвідом, поєднуючи творчу діяль-ність із громадською роботою, – заступ-ника голови художньої ради, голови профкому театру, члена журі обласного фестивалю-конкурсу дитячого та юнаць-кого театрального мистецтва «Юні зір-ки Мельпомени», обласного фестивалю аматорських театральних колективів ім. Всеволода Майданного, – Ви ведете педа-гогічну діяльність. Усе це займає чимало часу і снаги. Як вдається все поєднувати?

Євген Тищук

– Жити і творити в колективі, постійно бути серед колег і не погодитися на їхню пропозицію очолити нашу громадську орга-нізацію з мого боку було би некоректно. Як член журі конкурсів і фестивалів з великим задоволенням спостерігаю за потягом людей до театрального мистецтва, особливо серед молоді і юнацтва, бо вони – майбутнє теа-тру. Саме з такою метою і викладаю в Ужго-родському коледжі культури та мистецтв, Мукачівській дитячій школі мистецтв № 2 акторську майстерність та сценічний рух за власною методикою, що базується на основі біомеханіки Всеволода Мейєрхольда (систе-ми виховання всемогутніх акторів). Часто за цією методикою проводжу майстер-класи в Україні та за кордоном.

– Ви уродженець крайнього Сходу опинились на крайньому Заході України. Як вам тут працюється і живеться?

– Перш за все, я – Українець! І за наці-ональністю, і за переконанням. Моє рідне місто – Краматорськ, я там народився і ви-ріс, там живуть мої батьки, брат. Моє рідне місто – Мукачево, тут народилася і виросла моя донька, тут мій дім, тут моя сім’я, рідний театр, у якому працюю вже 25 років. Я лю-блю Закарпаття і вважаю себе закарпатцем.

– Які у Вас плани на майбутнє?– Планів багато. Багато задумів, творчих

проектів. У моєму режисерському портфелі п’єса Олександра Гавроша «Князь Корято-вич». Це повинно бути масштабне дійство, з цікавою сценографією, костюмами. І ста-ти театральною візитівкою Мукачева. Тому потрібні чималі кошти для реалізації цьо-го проекту. Шукаємо спонсорів. Плануємо грати майбутню виставу з історії рідного міста як у театрі, так і на майданчику Му-качівського замку. Мрію втілити у життя свій задум – «Ромео і Джульєтту» Вільяма Шекспіра, «Майську ніч» Миколи Гоголя. Для міжнародного фестивального руху планую ексклюзивний авторський проект: драму з елементами біомеханіки Всеволода Мейєрхольда за твором Річарда Баха «Чайка Джонатан Лівінгстон» – символ безмежних можливостей того, хто вміє мріяти, вірить у досконалість і прагне її досягти. Це шлях митця у вічність.

– Що ж, бажаємо Вам творчої наснаги, здійснення всіх задумів і мрій та вдячних глядачів! Ще раз вітаємо Вас із ювілеєм! Дякую за розмову!

Василь АНДРІЙЦЬО

42

Ювілеї

МИХАЙЛОВІ САЧКУ ВИПОВНИЛОСЯ 60

Відомо, що шедеври в мистецтві творять особистості. Їх місія – незмінно дарувати ближнім тепло і світло. Митці безпомилково уловлюють ледь окреслені тенденції, перши-ми усвідомлюють їх і втілюють у своїх тво-рах. Саме це органічно властиве Михайлові Сачку – хореографу, педагогу, балетмейсте-ру-постановнику Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, художньому керівникові зразкового ансамблю народного танцю «Джерельця Карпат» Закарпатсько-го обласного будинку культури профспі-лок, заслуженому працівникові культури України.

Обіймаючи посаду в академічному хорі, Михайло Олексійович поставив перед собою важливе завдання – зберегти репертуар, що вже увійшов до золотого фонду Срібної Зем-лі, та примножити хореографічні традиції своїх попередників. Але розуміючи сього-дення, необхідно поглиблювати та удоско-налювати мистецький рівень колективу.

Протягом восьми місяців поточного року він здійснив три хореографічні постанов-ки: «Лютянські приказки» (з села Люта Ве-ликоберезнянського району), в якій беруть участь дівчата. Відновив танець «Раківчан-ка» (хореографія Семена Мельника, балет-мейстер Олександр Опанасенко). Оскільки на концерти танцюристи йдуть невеликими групами, то поставив танець гуцульського характеру «На галявині» на дві пари. Нині виношує задум про сольний номер «А я хло-пець із Турянської долини» на одну пару.

Михайло Сачко народився 23 серпня 1956 року в селі Люта Великоберезнянсько-го району Закарпатської області в селян-ській сім’ї. У 1961 році батьки переїхали на постійне проживання в село Оноківці Ужго-родського району. Закінчив Доманинську восьмирічну школу, Ужгородське професій-но-технічне училище № 6, де здобув профе-сію столяра-червонодеревника (1974), річні курси з хореографії у Вищій профспілковій школі Ленінграда (1981), режисерський від-діл Ужгородського училища культури (1987) та хореографічний відділ Київського націо-нального університету культури і мистецтв (2009).

Творча біографія митця почалася у Заслуженому ансамблі танцю України «Юність Закарпаття» під керівництвом Ми-хайла Суслікова. Тут він працював із 1971 до 2001 року. Служив у армії в ансамблі пісні й танцю Червонопрапорного Прикарпатсько-го військового округу (1975–1977). З 1980 року керує дитячими танцювальними гуртками в Доманинській восьмирічній та Ужгород-ській середній школі № 5, а з 1982 року веде підготовчу групу в Заслуженому ансамблі танцю України «Юність Закарпаття». На базі підготовчої групи ансамблю у 1986 році ор-ганізував дитячий ансамбль народного тан-цю «Джерельця Карпат».

Виступи цього дитячого колективу мали і мають помітний резонанс не лише в Укра-їні, а й за її межами. Неодноразово успішно витримавши випробування на великій сце-ні, юних артистів із міста над Ужем визнали спеціалісти та глядачі. За останні 10 років «Джерельця Карпат» гастролювали у Льво-ві, Києві, Харкові, Дніпропетровську, Криму, Росії (Москва, Сочі), Словаччині (Кошице, Пряшів, Свидник), Угорщині (Будапешт, Бийкешчабо), Польщі (Ярослав, Добжень Ве-ликій), Німеччині (Штудгарт, Дармштадт), Сербії. Кожна з поїздок була помітною подією в ході українського хореографічного мистецтва у широкий світ. Привабливість України в зарубіжжі відбувається саме через пізнання її мистецтва, що несе в собі глибин-ну національну сутність. Тому українські митці завжди були найкращими посланця-ми своєї країни в світі. Цілком справедливо М. Сачкові присвоєно почесне звання – «За-служений працівник культури України» (1999).

43

Ювілеї

За 30 років існування зразкового ансамб-лю народного танцю «Джерельця Карпат» у ньому виховувалось понад 600 дітей, пере-важна більшість яких не розлучаються з хо-реографічним мистецтвом. Нині у колекти-ві опановують мистецтво хореографії понад 60 учасників віком від десяти до 20 років.

Михайло Сачко належить до когорти чесних і працьовитих подвижників мис-тецької ниви краю. З молодих літ увібрав дух своєї землі, який яскраво відбивається в його творчості. Він дбає про піднесення духовних і культурних надбань української нації до рівня визначних цінностей у сучас-ному європейському та світовому контексті. Переконаний, що саме в лоні культури від-бувається формування національної еліти як ядра нації, без якої немислима українська національна перспектива. Не буде перебіль-шення, коли скажу, що це людина, для якої немислиме життя поза мистецтвом. Його по-кликання – відродити й зберегти на Закар-патті дух народного танцю, ауру його краси і дбайливо перенести на сцену.

Високі професійні вимоги, виховання виконавської та життєвої дисципліни, інте-лекту поєднуються на заняттях з емоційні-стю та артистизмом. Окрім шліфування тан-цю, значна увага приділяється глибокому проникненню в музичний образ, удоскона-ленню володіння рухами та штрихами. Над-звичайна працьовитість, організованість, ре-

Михайло Сачко і Наталія Петій-Потапчук (у центрі) з учасниками Заслуженого академічного Закарпатського народного хору. Місто Ужгород, 2016 рік

тельність керівника є прикладом для молод-шого покоління.

Часто дивуєшся, скільки треба мати тер-піння, любові до танцю, до дітей, щоб на-вчити їх майстерності, коли танець нібито внаслідок якогось чародійства обростає не-обхідними деталями, набуває відточеності й блиску. Це справжнє таїнство, священнодій-ство. Здається, постановник і діти безпомил-ково прочитують думки один одного. Так від кроку до кроку колектив зливається в єдине ціле телепатичною атмосферою. А коли ви-ходить на сцену, і танцюристам, і глядачам стає легко, радісно на душі.

Вважаю, що дітям пощастило, бо з ними займається талановитий педагог. Він не про-сто вчитель хореографії, він – виразник ідей національної школи, який добре знає істори-ко-культурні традиції свого народу, засади національної системи навчання й вихован-ня, володіє методами й засобами народознав-чої роботи, враховуючи при цьому індивіду-ально-вікові, психологічні особливості дітей. Свій великий досвід, уміння, майстерність протягом тривалого часу вміло передає мо-лодому поколінню. Як педагог він відкриває в учнях нові якості, нові творчі можливості, піднімає кожного над самим собою.

Він постійно внутрішньо зосереджений на черговому творчому задумі, налаштова-ний на відкриття й популяризацію прекрас-ного в Україні. Це засвідчують поставлені

44

Ювілеї

ним танці. Його працьовитості й результа-тивності можна було б по-доброму позаздри-ти і з бажанням повчитися в нього цій вну-трішній зібраності. Допомагає йому в роботі любов до отчого краю, його минулого, праг-нення краси та гармонії.

Надовго залишаться у душі враження від концерту, який відбувся у Закарпатсько-му обласному українському муздрамтеатрі 20 травня 2005 року. На широку публіку «Джерельця Карпат» винесли концертну програму «Вшануймо землю батьків» у по-становці Михайла Сачка та молодого балет-мейстера Еріка Сачка. Учасники ансамблю демонстрували напрочуд досконалу техніку, дивовижну гнучкість і артистичну органіку. Дивовижно виразними, темпераментними, яскраво характеристичними були соліс-ти у танці «Гопак». Новим виявом творчих можливостей стало виконання румунського танцю. Підвищений емоційний тонус кон-церту панував від першого й до останнього номера. Кожен танець, показаний того ве-чора на сцені, відлунював у душах глядачів і спомином, і бунтом, гордістю за малих ар-тистів, і радісним відчуттям незнищенності народного мистецтва. Від цього люди стають благороднішими, а життя – гармонійнішим, повносилим, гуманним. Цей концерт значно розширив коло шанувальників та прихиль-ників дитячого колективу. Шана до рідного танцю притаманна українському народові з прадавніх часів, і радує те, що шанує витво-ри рідного наша молодь.

У творчому доробку М. Сачка заслуго-вує на увагу і концертна вистава «Кожен танець – мов пелюстка», в якій на основі на-родних танців Закарпаття поєднано 18 на-родних танцювальних блискіток, зокрема

На репетиції

«Ми – радість Закарпаття», «Гуцулочка», та-нець-гра «Пастушок», «Прикарпатський ко-зачок» та ін.

Михайло Олексійович уміє підбирати надзвичайно талановитих вихованців. Вони миттєво запам’ятовують матеріал, відзна-чаються рідкісною кмітливістю, неабиякою хваткою, демонструючи при цьому віртуоз-ність, виконують танці вільно, витончено і природно. Дітей захоплює сам процес сце-нічної виконавської творчості, вони активно, наполегливо й послідовно збагачують свій концертний репертуар. З перших секунд пе-ребування на сцені у них з’являється упевне-ність у своїх діях, володіння собою. М. Сачко часто повторює дітям слова Костянтина Ста-ніславського: «Зроби тяжче звичним, звич-не – легким, а легке – прекрасним».

Недарма його вихованці одноголосно відзначають доброзичливість, толерантність свого наставника. До всіх дітей ставиться з увагою і педагогічною відповідальністю, го-ворить із ними про найбільш важливе й не-обхідне. Його багаторічний сценічний дос-від є дорогим дарунком для творчої молоді, з якою він займається. Їй є чому у нього пов-читися, і перш за все – мистецтву філігран-ної відшліфованості кожного руху, секретам глибокого проникнення в музично-образ-ний світ танцю.

Я переконаний, якщо ми будемо побіль-ше мати таких керівників мистецьких ко-лективів, справжніх уболівальників за долю народного мистецтва, як Михайло Сачко, то воно не має права вмерти, воно житиме віч-но, можливо, на нових засадах, але виконува-тиме ту саму функцію: гуртувати, об’єдну-вати, підтримувати людей, приносити їм ес-тетичне задоволення, створювати дух нації.

45

Ювілеї

Колектив «Джерельця Карпат» – володар ґран-прі Міжнародного фестивалю дитячої та юнацької творчості «Наша земля – Укра-їна», що проходив у «Артеку» (2003), Між-народного фестивалю-конкурсу народної творчості «Слов’янських народів» у місті Слов’янськ (Кубань, Росія, 2007); відзнаки «Золоте Яблуко» (м. Краснодар, 2007); лау-реат першої премії Всесвітнього фестивалю дитячої народної творчості «Золотая ладья» Чорноморського економічного альянсу (Сочі, 2001), лауреат третього ступеня ІІ і ІV Всеукраїнського фестивалю-конкурсу на-родної хореографії ім. П. Вірського (м. Київ, 2007, 2011); ХІІІ інтернаціонального дитячого фестивалю традиційного танцю «Сувенір» (м. Кардіца (Греція), 2008); дипломант ХІІ, ХІІІ Міжнародного фестивалю дитячої та юнацької творчості «Наша земля – Україна» у Міжнародному дитячому центрі «Артек» (2010, 2011), дипломант Міжнародного фес-тивалю хореографічного мистецтва «Барвін-кове кружало» (м. Вінниця, 2010).

За постановки танців «У Лисичові на ца-рині», «Полонинські залицяння», «Прибор-жавські сколомийки», «Лютянські приказки» Михайло Сачко на першому Всеукраїнсько-му фестивалі-конкурсі народної хореографії ім. П. Вірського нагороджений почесною від-знакою – «Медаллю Павла Вірського» (2003). Таку ж відзнаку він отримав у 2007 році.

Нагороджений грамотою Президії Вер-ховної Ради УРСР, Почесною грамотою профспілок України (2002), Почесною від-знакою Міністерства культури і мистецтв України (2005) та Ужгородської міської ради «за вагомий внесок у розвиток танцювально-го мистецтва» (2007); почесним знаком Фе-дерації профспілок України «за досягнення в аматорському мистецтві» (2008); нагруд-ним знаком Міжнародної ради «Віжи–3000» (2011).

У 2009 році став лауреатом обласної премії ім. братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв у галузі театрального мистецтва за виставу «Судний час» Івана Козака у но-мінації «режисерсько-постановочна група» (за хорео графію). Михайло Олексійович – ак-тивний учасник режисерсько-постановочної групи творчих звітів майстрів мистецтв і ху-дожніх колективів Закарпатської області, що проходили у містах Київ та Ужгород.

Михайло Сачко здійснив постановки: за-карпатського народного танцю «Гуцулочка» та «Приборжавські сколомийки» в народ-

Мирослав Вантух і Михайло Сачко. Місто Київ, 2014 рік

ному ансамблі танцю «Барвінок» (художній керівник – народний артист України Петро Бойко, м. Вінниця, 2002); закарпатського на-родного танцю «Приборжавські сколомий-ки» у зразковому ансамблі танцю «Цвітень» (художній керівник – заслужений діяч мис-тецтв України Валерій Терленко, м. Дніпро-петровськ, 2002); угорського танцю «Гойпік-гозо» в ансамблі танцю «Україна» (художні керівники Леся та Валерій Мовчан, м. То-ронто, Канада, 2006); закарпатського дівочо-го танцю «Лютянські приказки» у народно-му ансамблі танцю «Вітамінчики» (м. Київ, 2011); закарпатського народного танцю «Уви-ванець» у народному ансамблі танцю «Сві-танок» (м. Шостка Полтавської області, 2011).

У 2008 році на запрошення Союзу укра-їнців Румунії провів майстер-класи україн-ського танцю, а саме – Закарпатського регі-ону.

Приємним є той факт, що матеріали про Заслужений академічний Закарпатський народний хор, заслужений ансамбль танцю України «Юність Закарпаття», зразковий ан-самбль народного танцю «Джерельця Кар-пат», що добре відомі за межами нашого краю і мають багату творчу історію, та інформація про народних артистів України Клару Балог і Михайла Суслікова, які все своє життя від-дали високому мистецтву, знаходяться у Му-зеї історії українського хореографічного мис-тецтва, відділу Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, який розташований на території заповідника-музею І. К. Тобілевича

46

Ювілеї

(Карпенка-Карого) на хуторі Надія і викли-кає захоплення та вдячність.

А це свідчить про те, що і в музейній справі Михайло Сачко проявляє наполегли-вість, високопрофесійність і подвижництво, яке здійснює за покликанням громадянсько-го сумління. Він, як і інші музейні працівни-ки України, чітко розуміє, що без музеїв, які є головними охоронцями культурного спад-ку України, по суті, не існує держави, не іс-нує національної ідентичності. Сьогодення свідчить, що захист національної культур-ної спадщини і майбутнього держави став обов’язком і привілеєм патріотів, простих громадян України, які усвідомлюють гід-ність тієї справи, яку творять.

І коли відвідувачі виходять із Музею істо-рії українського хореографічного мистецтва задоволені й дякують, то, звичайно, радіємо, що недаремно організовували музей, докла-ли зусиль, що ця справа – не просто забаган-ка, а вона впливає на людей.

Михайло Сачко (у центрі) з учасниками зразкового ансамблю народного танцю «Джерельця Карпат»

на фестивалі закарпатської культури. Ужгород, 2016 рік

Роботи Михайла Сачка

Якби Михайло Олексійович не став відомим хореографом, то обов’язково прославився б як талановитий різьбяр. У цьо-му ми переконалися 23 серпня, коли він уперше представив на розгляд шанувальників народ-ного мистецтва свої три роботи (різьбу по дереву) на виставці ро-біт майстрів народних художніх промислів і декоративно-при-кладного мистецтва Закарпаття та членів Закарпатської організа-ції Національної спілки майстрів народного мистецтва України «Тобі, моя Україно» з нагоди від-значення 25-річчя Незалежності України.

У роботах Михайла Олексі-йовича вражає такий згусток енергії, що не можна залишатися спокійним відвідувачеві, який знайомиться з ними, бо кожна з них відроджує митця як особистість, дає відчу-ти руку талановитого і вдумливого майстра. Його твори відкривають широке, безмежне поле для майбутніх дослідників творчості різьбяра, який працює з деревом і дає йому нове життя, створює справжній мистецький продукт.

У Михайла Сачка чимало оригінальних задумів. Так, у перспективі передбачається постановка хореографічної композиції па-ління субіток під час церковного свята Петра і Павла, що відзначається 12 липня. Первісне значення запалювання вогнів-субіток мало очисну функцію, ритуал супроводжувався субітковими піснями. Звичай поширений в українських селах Бардіївщини та Свид-ниччини на Словаччині, а також у селах Люта та Вишка Великоберезнянського ра-йону на Закарпатті. Заповзятого хореографа не покидає думка створити танець, у якому б на основі музики Михайла Машкіна «Вер-ховино, мати моя» знайшли відображення характер та спосіб життя-буття кожного ра-йону Закарпаття.

Чимало вже зроблено, є чим пишатися. Але, знаючи непосидючу вдачу Михайла Олексійовича, силу його волі й таланту, пе-реконаний, що свою життєву й педагогічну ниву він ще довго та рясно засіватиме нови-ми танцями і збере не один щедрий урожай. Рухайтеся вперед і відкривайте глядачам усе нові й нові таїнства танцю, своєї душі.

Іван ХЛАНТА

47

Ювілеї

СВІТ ДУХОВНОСТІ Й КРАСИ МАРІАННИ ПОПОВИЧ

Є люди, при спілкуванні з якими про-ймаєшся позитивом, підіймається настрій, з ними надзвичайно цікаво, а зустрічі прино-сять тільки відчуття радості. Такою світлою людиною, завжди у гарному гуморі та з ми-лою усмішкою і є Маріанна Попович – режи-сер народного театру Свалявського районно-го будинку культури.

Народилася 27 серпня 1971 року в місті Ужгород у сім’ї військовослужбовця. Зма-лечку була привчена до дисципліни, пунк-туальності, порядку. Батьки переїжджали з однієї військової частини до іншої, тому по-бувала в Іркутській області (Росія), Білорусі, Угорщині, Польщі.

Школу закінчила в Угорщині, де на той час служив батько. Завдячує їй за те, що саме там став проявлятися її талант як організа-тора та сценариста. Щотижня готували те-матичні вечори, а щомісяця – концерти. На цих масових заходах декламувала вірші, спі-вала і танцювала, розробляла ескізи костю-мів однокласникам. Часто виступала перед військовослужбовцями на виїзних концер-тах, організованих дирекцією школи. Най-більше запам’яталася Маріанні роль Снігу-роньки. Напевно тому, що це була її перша роль.

У 1988 році вступила до Ужгородського культурно-освітнього училища на режисер-ський відділ, де викладачем режисури був

Михайло Микулець. Саме йому вдячна за науку, бо вміє імпровізувати на сцені, вжи-ватися в образ, робити режисерський аналіз, писати постановочний план, монтажний лист. Запам’яталася і викладач клубознав-ства Ірина Кордобан, яка навчила творчо підходити до написання сценаріїв.

Після закінчення училища разом із найкращою подругою поїхала на роботу до Сваляви, де потрапила у прекрасний Палац культури і техніки Свалявського лісокомбі-нату. Це був наче прекрасний сон… Велика сцена, костюмерний цех, багато колективів художньої самодіяльності, концерти – цей чудовий час неможливо забути. Була при-значена на посаду методиста, а згодом пере-ведена у профком лісокомбінату на посаду діловода.

Через рік вийшла заміж, адже у Сваляві знайшла не лише роботу, а й зустріла чоло-віка, якого покохала на все життя. До слова, він працював в Ужгороді у кінофікації. Не-задовго народила первістка, а у 1994 році – другого сина. На жаль, на попередню робо-ту повернутися не вдалося, тому певний час разом із чоловіком працювала у Свалявській школі-інтернаті. Згодом синочки підросли та пішли до школи, де працювала мама. Так і доглядала своїх діток і вдома, і на роботі. Весь час намагалася приділяти їм більше уваги.

Оскільки Маріанна Володимирівна не працювала за спеціальністю, то весь час мрі-яла про роботу, пов’язану з нею, думала про якісь зміни в житті, бо улюбленої роботи їй не вистачало, наче повітря.

Невдовзі, у 2002 році, пролунав телефон-ний дзвінок і Маріанну запросили до район-ного будинку культури керувати народним аматорським театром. Не роздумуючи, ві-дразу ж погодилася.

У цьому ж році вступила до Київського національного університету культури і мис-тецтв, який закінчила з відзнакою та отри-мала повну вищу освіту за спеціальністю «Театральне мистецтво» і здобула кваліфіка-цію – режисер драматичного театру.

Треба згадати, що театральний колектив було створено ще у далекому 1963 році. Зван-ня «народний» отримав у 1970 році.

48

ЮвілеїЗа період керування театром здійсни-

ла постановки п’єс: «Хто сміється – тому не минеться» Івана Тендетникова, «На чужий коровай очей не поривай» Антона Велисов-ського, уривки із п’єс «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, «Добродітель превишаєт богатство» Олександра Духновича, із творів «Мати» Олександра Довженка та «Наймич-ка» Тараса Шевченка тощо.

Головна мета Маріанни Володимирівни як режисера – зацікавити глядача щирою акторською грою, новими постановками, до-носити основну думку твору та позитивно вплинути на кожного присутнього у залі, а найголовніше, щоб від споглядання глядач отримав естетичне задоволення.

Народний аматорський театр – постій-ний учасник Обласного фестивалю драми імені Всеволода Майданного (нині Облас-ний фестиваль самодіяльних театральних колективів імені Всеволода Майданного), який проводиться у місті Хуст.

У 2005 році колектив народного театру за постановку імпровізації «Новорічна фе-єрія» отримав диплом першого ступеня, а режисер театру Маріанна Попович стала пе-реможцем у номінації «Краща жіноча роль».

У 2007 році – диплом другого ступеня за постановку вистави «Бувальщина» Антона Велисовського.

У 2012 – диплом третього ступеня за ури-вок із п’єси «Маруся» Сімона Сільвая і черго-вий раз підтвердив звання «народний».

Плідним був і 2010 рік. Вона стала пе-реможцем у номінації «Краща режисерська робота» за виставу «Добродітель превишаєт багатство» за однойменною п’єсою Олексан-дра Духновича.

Схвально відгукнулися члени журі і у 2014 році, коли народний театр Сваляв-ського районного будинку культури у Хусті представив уривок із твору «Наймичка» Та-раса Шевченка. А Маріанна Попович за роль Ганни здобула перемогу у номінації «Краща жіноча роль».

Режисером театру створено гумористич-ний дует під назвою «Свалявські кумоньки» у складі Маріанни Попович та Світлани Дер-баль. Він популярний на Свалявщині і за ме-жами району, кумедні ситуації, в які попа-дають дві кумоньки, викликають у глядачів щирі посмішки. Оригінальні тексти для ду-ету пише вона сама. «Свалявські кумоньки» і нині неодмінні учасники концертів, свят міста, гастролюють по санаторіях району.

У колектив районного будинку культу-ри прийшли молоді, талановиті методисти і це дало змогу створити ще один новий дует «Кумоньки» у складі Ліліани Годі та Каріни Галеги, який також вирізняється дотепним гумором та яскравими образами.

Також розробляє сценарії проведен-ня урочистих подій у місті та селах райо-ну, новорічних свят, концертів, займається оформленням та оздобленням сцени до різ-номанітних заходів тощо. Одним словом – чудовий організатор культурно-масової ро-боти у районі.

Щороку народний аматорський театр виступає перед глядачами із постановками ігрових програм для дітей і святковими про-грамами: «Святий Миколай-Чудотворець», «Новорічна феєрія», «Міс-Снігуронька», «Казкові пригоди Діда Мороза» тощо.

Вона є незмінною ведучою щорічних свят: День міста та «Запалення вогнів Ново-річної ялинки».

Маріанна Володимирівна не лише здіб-на актриса і вдумливий режисер, але й чу-дова співачка. Нині – учасниця народного аматорського хору імені Мирослава Чайков-ського, народного аматорського вокального ансамблю «Чарівниця», солістка народно-го аматорського фольклорного колективу «Свалявські музики», які діють при Сваляв-ському районному будинку культури.

У 2012 році проходив обласний ог-ляд-конкурс методичних кабінетів. З цієї нагоди нею був розроблений сценарій під назвою «Один день із життя методичного кабінету». Робота увінчалася успіхом. Мето-дичний кабінет Свалявського районного бу-динку культури зайняв друге місце.

У 2015 році почала писати новий сцена-рій «Невигадана історія із сільського життя», за основу якого взято сільські будні. У центрі уваги життя сільського голови, який підро-бляє фельдшером, а також завідувача клубу, бовташки (продавця магазину), поштарки, двох подруг, які навчаються у коледжі мис-тецтв, та однієї паніки, тобто, жінки голови села, яка поїхала в Італію на заробітки. Од-нак дописати його не встигла. Завадили во-єнні дії на Сході України, було не до весело-щів. Тому цілком логічно виникла ідея про сценарій патріотичного змісту. Написала його на одному подиху, бо відчула стан душі кожного громадянина, адже події на Сході України нікого не залишають байдужими.

49

Ювілеї

Протягом 2015 року проводився облас-ний огляд-конкурс районних і міських бу-динків культури та методичних кабінетів. Саме програму «Ми – патріоти рідної землі» і було обрано для показу. Разом із членами оргкомітету на ньому була присутня і за-ступник начальника управління стратегіч-ного планування культурного розвитку та регіональної політики у сфері культури – начальник відділу аналізу та прогнозуван-ня соціокультурного розвитку регіонів Мі-ністерства культури України Оксана Іонова. Виступ був настільки цікавим, а гра методи-стів-акторів такою емоційною, зворушливою та правдивою, що розчулила всіх присутніх у залі. За результатами цього огляду-конкур-су найкращим в області було визнано Сва-лявський районний будинок культури та методичний кабінет, що працює при ньому.

У травні 2016 року на базі районного бу-динку культури міста Свалява, переможця обласного конкурсу, було проведено облас-ний семінар із патріотичного виховання. Без перебільшення показ програми «Ми – патрі-оти рідної землі» був кульмінаційним. Сльо-зи бриніли на очах, комок у горлі не давав можливість промовити жодного слова, коле-ги не стримували емоцій, а словесну паузу заповнювали шквалом аплодисментів. Це і є визнання, нагорода для акторів та режисера.

Маріанна Володимирівна та актори на-родного театру – неодноразові учасники обласного фестивалю «Грайлик», що прово-диться в місті Ужгород.

Колектив займає призові місця та отри-мує перемоги у різних номінаціях. У 2016 році театр – володар ґран-прі, а Маріанна Попович – переможець у номінації «За кра-щу режисуру» за сюжетно-ігрову програму «Циркові пригоди Тусі та Барбарусі, а також Ірусі та Марусі».

Маріанна Попович нагороджена відді-лом культури і туризму Свалявської райдер-жадміністрації та грамотами Свалявської міської ради, грамотами та подяками управ-ління культури Закарпатської облдержадмі-ністрації.

Протягом останніх років Ужгородський коледж культури і мистецтв направляє на практику студентів у Свалявський район-ний будинок культури. Уже у семи практи-кантів Маріанна Володимирівна була керів-ником. Завдяки отриманим теоретичним і практичним навичкам, вони змогли захи-стити практику на високому рівні.

Режисер і колектив тісно співпрацюють, репетиційний період проходить плідно. Своєю енергетикою вона заряджає акторів, вселяє в них упевненість у свої сили, разом з ними і сама виконує ролі.

До речі, у цьому році зі своїм чолові-ком Василем, майором УМВС у відставці, відсвяткувала ще й срібне весілля – 25 ро-ків разом. Гордість матері – два сини, як два соколи. Старший син Володимир закінчив Харківський національний університет ци-вільного захисту України, де здобув спеці-альність «Пожежна безпека» та працює у мі-сті Мукачево у відокремленому підрозділі «Мукачівський загін воєнізованої охорони» регіональної філії «Львівська залізниця» на посаді старшого інструктора з пожежної тех-ніки, газодимозахисної служби та автотран-спорту. Менший – Юрій, став військовим, як і дідо. Закінчив Харківський національний університет повітряних сил (факультет зе-нітно-ракетних військ). У лютому 2016 року поїхав у зону АТО захищати рідну землю від загарбників. Нещодавно отримав звання старшого лейтенанта.

Так і повелося, що все життя її оточують і підтримують мужні чоловіки, що робить її сильнішою. Вона нікому не показує, як бо-лить її серце за Україну, за сина, який тепер не з нею, а там, де стріляють, там, де небез-печно. Але вона вірить, що материнська мо-литва сильніша за кулі та безглузді накази вождів, вона вбереже не лише її сина, але й усіх, хто обороняє свою землю, свій народ.

За характером вона – боєць. Не сидить склавши руки, а працює, не падає духом, а перемагає. Якщо бере участь у конкурсах, то неодмінно займає призові місця, якщо грає роль, то якнайкраще, якщо виходить до гля-дачів на сцену у ролі ведучої, то обов’язково з посмішкою. А найвища нагорода за її твор-чу роботу – це теплі відгуки та добрі слова. Тому й не дивно, що глядачі, зустрічаючи її на вулиці, висловлюють слова подяки.

Краса її з роками не в’яне, а навпаки, розквітає, життя наповнюється новими ідея-ми, планами, мріями. Сенс її життя у сім’ї, в улюбленій роботі, в любові до краю, що став їй рідним!

Тож побажаємо їй великого жіночого і материнського щастя, здоров’я, наснаги, сил для нових творчих перемог.


50

Ювілеї

МАЙСТЕР ВИКЛАДАННЯ МУЗИЧНО-ТЕОРЕТИЧНИХ ДИСЦИПЛІН

До 65-річчя від дня народження музикознавця і педагога Михайла Світлика

Михайло Світлик – один із найавтори-тетніших викладачів Ужгородського дер-жавного музичного училище імені Д. Є. За-дора в царині «сольфеджіо» і «гармонії», представник київської музично-теоретичної школи, відмінник освіти України, лауреат обласної премії імені Дезидерія Задора, лю-дина різносторонніх обдарувань та яскрава особистість.

Народився 9 вересня 1951 року в селі Біл-ки Іршавського району в родині відомого на Закарпатті вчителя, хорового диригента, са-модіяльного композитора і поета – Михайла Петровича Світлика, якого називали «под-вижником Боржавської долини».

Михайло був найменшим у родині (шо-стим), виховувався в музичному оточенні. Батько грав на скрипці, на фортепіано, чу-дово співав. Мати знала багато народних пі-сень. Часто батьки разом із дітьми влашто-вували домашні концерти. Середню освіту здобув у Білках, музичну школу закінчив у Іршаві по класу фортепіано.

Завдяки прекрасним музичним здіб-ностям успішно здав вступні іспити на му-зично-теоретичний відділ Ужгородського державного музичного училища, де його

навчали Галина Басараб (теорія, сольфеджіо, гармонія), Інна Попова (музична література), Омелян Кобулей (фортепіано). Однокурсни-ками Михайла Петровича були теоретики Таня Немятая, Сільва Ерделі (за чоловіком Топерцел), Юлія Товтин (за чоловіком Голов-нич) та інші.

Навчання в училищі розділилося на два етапи: до війська і після війська. Після дру-гого курсу він був мобілізований у танковий корпус міста Бердичів, де прослужив два роки. Закінчував навчання вже після армії. У студентські роки Михайло виділявся ста-ранністю, відповідальністю, активністю. Був незмінним учасником музично-теоретич-них вечорів і належав до гурту найяскраві-ших студентів курсу.

На випускних іспитах був відзначений Головою державної комісії, як один із кра-щих випускників. І не дивно, що відразу після закінчення Ужгородського державного музичного училища Михайло Світлик всту-пив до Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського. На вступних іспи-тах його відмітили, як добре підготовленого і здібного абітурієнта.

Швидко проминули роки навчання в консерваторії, де він студіював у відомих і авторитетних музикознавців України: про-фесора Онисії Шреєр-Ткаченко, доцентів, а згодом професорів Всеволода Задерацького, Тетяни Бондаренко, Ніни Герасимової-Пер-сидської, у якої спеціалізувався з поліфонії.

Після закінчення консерваторії, почина-ючи з 1979 року і донині, Михайло Петрович викладає в Ужгородському державному му-зичному училищі імені Д. Є. Задора. За роки роботи вів такі навчальні дисципліни, як поліфонію, педагогічну практику із сольфе-джіо, методику викладання сольфеджіо. Але профілюючими дисциплінами були і зали-шаються «теорія музики», «сольфеджіо» та «гармонія» у студентів спеціалізації «теорія музики» та різних виконавських відділів («фортепіано», «оркестрові духові та ударні інструменти», «хорове диригування» і т.д.).

У 1980–1982 роках М. Світлик працював завідувачем музично-теоретичного відді-лу. Започаткував кабінет самопідготовки із

51

Ювілеї

музично-теоретичних дисциплін (для на-писання музичних диктантів і слухового аналізу із сольфеджіо та для слухання кла-сичної музики з музичної літератури), сам записував на магнітофонні касети підбірки з тембральними музичними диктантами та слуховими завданнями, активізував роботу відділу.

Педагогічне кредо стало для нього ос-новним. На цій ниві йому вдалося досягти високих результатів. За понад тридцять п’ять років роботи в музичному училищі він під-готував кілька сотень майбутніх музикантів. Його вихованці успішно здавали вступні іс-пити із сольфеджіо і гармонії в консервато-рії, інститути, музичні академії. Серед піа-ністів: заслужена артистка України, доцент Львівської національної музичної академії Етелла Чуприк; кандидат мистецтвознав-ства, доцент Мукачівського гуманітарно-пе-дагогічного Інституту Леся Микуланинець; завідуюча фортепіанною секцією УжДМУ імені Д. Є. Задора Маріанна Сокач; директор дитячої фортепіанної школи в США, доктор музики Роберт Готвон, викладач музичного коледжу у Нью-Йорку, доктор музики Мари-на Рогожина; директор Ужгородської дитя-чої музичної школи № 1 ім. П. І. Чайковсько-го Олена Охрим; такі яскраві музиканти, як Галина Гаврилко, Альона Пилявська, Марія Лоскоріх, Олександра Баганич, нещодавні випускники музичних академій України – Галина Цьомко, Ірина Горячко. Серед випус-кників-теоретиків М. Світлика: кандидат пе-дагогічних наук Ігор Назаренко; викладачі Ужгородського державного музичного учи-лища імені Д. Є. Задора – Віра Мадяр-Новак, Катерина Кашшай, Віталія Тюпа-Павай; ви-

У ТІСНОМУ ЄДНАННІ СЛОВА І ДІЛА

До 70-річчя Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України

кладачі шкіл мистецтв та дитячих музич-них шкіл Закарпатської області – Габріелла Сіксай, Вікторія Логівчик, Марина Тиводар, Сергій Донець і т.д. Учні-диригенти: Олексій Тулюк, Анжеліка Гуляш, Рейка Ривіс та бага-то-багато інших.

Випускники М. Світлика викладають у музичних академіях, інститутах, учили-щах, школах України та зарубіжжя, грають в оркестрах, співають у хорових колективах, працюють в оперних театрах, музичних ви-давництвах.

Він користується заслуженим автори-тетом серед музикантів-викладачів як За-карпатської області, так і вищих музичних закладів країни; склав високий імідж Ужго-родського державного музичного училища на рівні України та зарубіжжя.

За успіхи і високі результати роботи на педагогічній ниві Михайло Світлик відзна-чений почесним званням «Відмінник освіти України» (2001) та удостоєний обласної дер-жавної премії імені Дезидерія Задора (2007).

Публікується зі статтями на сторінках професійних музикознавчих видань, зокре-ма у збірнику «Професійна музична куль-тура Закарпаття»; розробляє програми з му-зично-теоретичних дисциплін та методичні рекомендації, за якими викладають в Ужго-родському державному музичному училищі імені Д. Є. Задора.

Нині Михайло Світлик у розквіті твор-чих сил, вчить нових і яскравих музикантів та продовжує працювати на музичне май-бутнє Закарпаття. Побажаємо ж йому мно-гая і благая літ!

Віра МАДЯР-НОВАК

Закарпатській обласній письменницькій організації цьогоріч виповнилося 70 років. Ювілейні дати спонукають не лише конста-тувати теперішній стан літературної ниви краю, але й до роздумів, яким було минуле, які лихоліття довелось долати разом зі сво-їм народом трудівникам пера, щоб їх слово було тим життєдайним зерном, яке потрібне для творення духовного хліба. Це тема для

обширної розмови. Адже історія крайової літератури невід’ємна від тих неймовірно складних суспільно-політичних умов, які довелось пережити закарпатцям у ХІХ, ХХ століттях. Це сотні прізвищ, творчих доль, величезний обсяг книг, які виходили навіть у найнесприятливіших умовах. Своєрід-ною ілюстрацією до цього можна назвати біобібліографічний покажчик «Літературне

52

ЮвілеїЗакарпаття у ХХ столітті», який підготував і випустив у 1995 році глибокий знавець кра-йової літератури Іван Хланта.

У книзі «Письменники Срібної Землі», яку ініціював, упорядкував, написав перед-мову, один із очільників спілчан краю Пе-тро Ходанич йдеться про те, що біля витоків української літератури на Закарпатті стоя-ли Олександр Духнович, Василь Довгович, Анатолій Кралицький, Олександр Митрак, Олександр Павлович, Юрій Ставров-ський-Попрадов, Іван Сільвай… У далекому 1851 році О. Духнович створив першу куль-турно-освітню організацію «Літературнє за-веденіє Пряшевскоє». Її метою було в умовах тодішньої Угорщини утвердити в літературі народну мову, будити народ до духовного поступу.

18 травня 1930 року зусиллями Василя Ґренджі-Донського почало діяти «Товари-ство українських письменників та журналіс-тів Підкарпатської Русі». Воно було першою творчою професійною організацією краю. Статут передбачав підтримку діяльності майстрів пера, пропаганду їх творчості і за-лучення обдарованої молоді. Серед майже тридцяти його активних членів були: Ва-силь Ґренджа-Донський, Лука Дем’ян, Олек-сандр Маркуш, Зореслав (Степан Сабол), Юрій Станинець, Федір Потушняк, Юлій Боршош-Кум’ятський, Микола Рішко… Тра-гічні події у березні 1939 року обірвали ді-яльність цього Товариства.

Так сталося, що через сім років, у трав-ні 1946 року на засіданні президії Спілки радянських письменників України у Києві у Спілку було прийнято перших закарпат-ських літераторів: Андрія Патруса-Карпат-ського, Федора Потушняка і Петра Лінтура. Ця подія стала відліком Закарпатської облас-ної письменницької організації. Її першим керівником – уповноваженим Спілки Закар-патської області став Андрій Патрус-Карпат-ський. Звичайно, що потрібно було прове-сти певну організаційну роботу, прийняти в ряди спілчан літераторів, щоб повноцінно включитися в громадсько-культурне життя краю. Уже з осені 1946 року обласна пись-менницька організація стала невід’ємною частиною духовного, культурно-мистецько-го буття Закарпаття і всієї України.

Повоєнні та й подальші часи були не-простими, часом драматичними і трагічни-ми. Але недаремними виявилися труди і дні закарпатських письменників. Дотепер візит-

ними картками української літератури є не-вмирущі твори Федора Потушняка, Михай-ла Томчанія, Івана Чендея, Петра Скунця… Поезії Юлія Боршоша-Кум’ятського, Андрія Патруса-Карпатського і сьогодні звучить са-мобутньо, проникливо, щиро і мудро. Рома-ни і повісті Юрія Мейгеша, Юрія Керекеша, Василя Басараба, Івана Долгоша, Йосипа Жупана мають велике естетичне, пізнаваль-не і виховне значення. До них звертаються уже нові покоління наших краян.

Потужний імпульс для розвитку літера-тури для дітей дала творчість Володимира Ладижця, Степана Жупанина. А як збагати-ли українську літературу перекладацькою творчістю Юрій Шкробинець, Семен Пань-ко, Дмитро Меденцій. Творче життя при-святили Закарпаттю і достойно оспівали його Матвій Тевельов, Павло Цибульський, Василь Поліщук, Володимир Панченко, Ми-хайло Вовк.

Пліч-о-пліч із українськими письмен-никами в обласній організації Спілки пись-менників України творили їх угорськомовні побратими по слову – Вільмош Ковач, Ласло Балла, Барбара Салаї. Вони власну творчість також поєднували з активною, плідною пе-рекладацькою діяльністю. Завдяки їм угор-ською мовою зазвучало слово Тараса Шев-ченка, Лесі Українки, Івана Франка, Василя Стефаника, Леся Мартовича, цілої когорти українських письменників довоєнного і по-воєнного періодів.

А як збагатила творчий набуток облас-ної письменницької організації творчість ро-сійськомовних письменників Фелікса Кри-віна і Людмили Кудрявської! Вони також, крім написаних своїх творів, переклали ро-сійською мовою твори закарпатських україн-ських колег.

Взагалі, кожне покоління закарпатських письменників зробило вагомий внесок у роз-виток української літератури, турбувалося про виховання молодої зміни, яка б, успадку-вавши набутки і традиції, достойно примно-жувала їх. Особливу увагу цій справі приді-ляв літературний критик, науковець Василь Поп. Працюючи доцентом кафедри україн-ської літератури, він турботливо опікувався юними талантами. Наприкінці шістдесятих років з університетської літстудії, якою керу-вав Василь Поп, у літературу влились свіжі сили – Василь Вароді, Василь Ігнат, Дмитро Кешеля, Микола Матола. Дещо пізніше – Христина Керита, Петро Мідянка, Дмитро

53

Ювілеї

Кремінь. Упродовж багатьох десятиліть ак-тивними дослідниками творчості сучасних письменників Закарпаття був літературний критик, кандидат філологічних наук Юрій Балега.

Отже, ґенерація сучасних закарпатських письменників отримала від попередників воістину золоту спадщину, водночас, як мо-виться, високу планку. Судячи з оцінок і від-гуків про їх доробок на всеукраїнському рів-ні, очевидним є те, що і Ф. Потушняк, і І. Чен-дей, і П. Скунць були б втішені, що започат-ковані ними традиції гідно продовжуються. На літературній ниві Закарпаття працюють талановиті, сумлінні трудівники художньо-го слова. А Закарпатська обласна організація Національної спілки письменників у цих не-простих умовах збереглась, активно працює, вносить свою вагому частку у примноження духовних набутків незалежної української держави. Нині у письменницькому осеред-ку 36 літераторів. Кожен із них самобутній, неповторний. Кожен усвідомлює важливість свого покликання і готовий, як сказав Іван Франко, «в поті чола» трудитись в ім’я ви-соких ідеалів, які покладені Всевишнім на літературу. У наш час непросто. Адже від лі-тературної праці не отримаєш жодних мате-ріальних щедрот.

Ми пишаємося тим, що наші краяни – поет Петро Мідянка і прозаїк Мирослав До-чинець удостоєні високого звання лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка. Успішним номінантом на цю від-знаку був і відомий прозаїк, драматург, сце-нарист Дмитро Кешеля. На здобуття премії імені Шевченка був висунутий також і поет, прозаїк, публіцист Василь Кухта. Галина Ма-лик – одна з найпопулярніших українських письменників, які пишуть для дітей, від-значена Всеукраїнською премією імені Лесі Українки.

Лауреатами престижних літератур-них премій Угорщини стали угорськомов-ні письменники – члени ЗООНСПУ Карой Балла, Єва Берніцкі, Іштван Ковтюк.

Різноманітними всеукраїнськими літе-ратурними преміями нагороджені Олек-сандр Гаврош, Андрій Дурунда, Дмитро Кешеля, Іван Козак, Василь Кузан, Василь Кухта, Петро Мідянка, Лідія Повх, Михай-ло Рошко, Сергій Федака, Петро Ходанич, Юрій Шип, Василь Шкіря, Мар’яна Шутко. Міжнародні відзнаки здобули Василь Кухта, Володимир Фединишинець. Щороку при-

суджуються обласна премія імені Федора Потушняка в галузі прози, поезії, драматур-гії, художнього перекладу творів для дітей, критики і літературознавства, Всеукраїнська премія імені Зореслава.

У кожному жанрі письменники Закар-паття представлені повноцінно. У прозі ши-рокого визнання серед читачів набули твори Дмитра Кешелі, Мирослава Дочинця, Петра Ходанича, Михайла Рошка, Василя Греби, Володимира Фединишинця, Вікторії Андру-сів, Сергія Федаки, Олександра Гавроша. Ва-гомий доробок і поетів нашого краю Петра Мідянки, Христини Керити, Івана Козака, Людмили Кудрявської, Василя Кузана, Васи-ля Кухти, Тетяни Ліхтей, Ірини Надворної, Мар’яни Нейметі, Надії Панчук, Лідії Повх, Юрія Шипа, Тетяни Рибар, Мар’яни Шутко, Тетяни Грицан, Сергія Федаки.

Новими книгами для дітей радують юних читачів Галина Малик, Лідія Повх, Олександр Гаврош, Юрій Шип, Людмила Кудрявська, Василь Шкіря. Плідно працю-ють у жанрі гумору і сатири Володимир Товтин, Юрій Шип, Людмила Кудрявська, Василь Шкіря.

Усе частіше закарпатські письменники звертаються до драматургії. На сцені Закар-патського обласного українського музич-но-драматичного театру імені братів Юрія- Августина та Євгена Шерегіїв, театрів інших областей із успіхом ідуть вистави за п’єсами, прозовими творами Дмитра Кешелі, Олек-сандра Гавроша, Івана Козака. Йдеться і про постановку драматичних творів Петра Хода-нича.

У жанрі літературної критики активно і результативно працює кандидат філологіч-них наук Олександра Ігнатович. Окремим виданням вийшла її книжка «Літературні портрети». До 100-річчя від дня народження Михайла Томчанія вона ініціювала видання вибраних творів цього видатного майстра слова і написала ґрунтовну передмову до нього. У ювілей для обласної письменниць-кої організації за її упорядкуванням вийде альманах творів письменників Закарпаття.

Продовжуючи традиції попередників, письменники теперішньої генерації твор-чу роботу активно поєднують із громад-сько-культурною. Поглиблюючи зв’язки із читачами, вони прагнуть донести своє сло-во у віддалені райони. Такі поривання дали можливість обласній письменницькій орга-нізації при підтримці управління культу-

54

Ювілеї

ри облдержадміністрації, Закарпатської об-ласної універсальної наукової бібліотеки ім. Федора Потушняка проводити вже кілька років поспіль благодійні літературні акції «Зцілюще слово» та «Письменник сільській бібліотеці – сільська бібліотека письменни-ку». Традиційний фестиваль «Закарпатська книга» теж проводиться за безпосередньої участі письменників та бібліотечних праців-ників.

Зважаючи на необхідність розширення творчих зв’язків із письменниками інших областей України, прикордонних регіонів сусідніх країн, Закарпатська обласна пись-менницька організація уклала відповідну угоду зі Спілкою українських письменників Словаччини. Цього року відбудеться четвер-тий міжнародний літературний фестиваль «Карпатська ватра», який започатковано з іні-ціативи спілчан краю і проводиться за під-тримки управління культури Закарпатської облдержадміністрації. Знаковою подією для письменників і громадськості краю стало висадження в селі Нижнє Солотвино, що на Ужгородщині, «Шевченківської алеї». Таким чином письменники краю разом із праців-никами державного підприємства «Ужгород-ський лісгосп» вшанували 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. А ще, спільно із культурно-освітніми закладами в школах, вищих навчальних закладах проводяться уроки сучасної літератури, Дні українсько-

Петро Ходанич, Іван Мішко, Христина Керита, Василь Густі. 2007 рік

го художнього сло-ва, творчі зустрічі з працівниками біблі-отек, Шевченківські читання, вшануван-ня пам’яті видатних українських пись-менників. Спільни-ми зусиллями на кошти громадськос-ті, шанувальників художнього слова видано посмерт-ні збірки поезій, на жаль, несправедливо призабутих Василя Ігната, Василя Дія-нича, Володимира Матіїва, книжку спо-гадів про Михайла Томчанія. Тепер у

процесі підготовка до видання спомини про Юрія Керекеша.

Достойна щирої вдячності ініціатив-ність окремих письменників, які реалізо-вують важливі для краю проекти. Зокрема, Тетяна Ліхтей понад десять років успішно здійснює свій задум, випускаючи у пере-кладах українською і словацькою мовами видання в рамках проекту «Між Карпатами і Татрами». З ініціативи Олександра Гавро-ша вийшли «Закарпатська Шевченкіана» і «Закарпатська Франкіана». Петро Ходанич і Олександр Горват домоглися випуску угор-ською мовою малої прози українських пись-менників західних областей України. Надія Панчук упродовж багатьох літ у Закарпат-ській обласній універсальній науковій біблі-отеці імені Ф. Потушняка веде клуб творчих дебютів молодих літературних обдаровань. Прижився і став уже традиційним ініційо-ваний Галиною Малик та громадською ор-ганізацією творчих жінок Закарпаття «Нова форма» обласний конкурс українського ху-дожнього слова імені Івана Ірлявського «Моя весна». Це лише частина тих починань та ініціатив, які запропонували і над здійснен-ням яких працюють члени обласної орга-нізації Національної спілки письменників України. Що ж, це закономірно і правильно. Адже дорога письменника до читача завжди була в тісному поєднанні Слова і Діла.

Василь ГУСТІ

55

Творча майстерняВАСИЛЬ ПЕТРЕЦЬКИЙ –

ЯК «БУДІВНИЧИЙ МІСТКІВ», ЗЕМЛЕЛЮБ, МИТЕЦЬ, ПЕДАГОГ І ДУЖЕ СКРОМНА ЛЮДИНА

Іван Павло II наповнив новим значенням давній папський титул «Понтифіка» (від ла-тинського pontifex – дослівно, будівничий мостів). Цей Папа-реформатор доклав вели-ких зусиль, щоб налагодити нові взаємини між католиками і юдеями, був готовий до ді-алогу зі світом ісламу, робив спроби навести мости між вірою і наукою, твердо відстоював ключову роль культури в житті людства…

Василь Петрецький у своєму житті й творчості, що нерозривно поєднані, теж по-своєму, як християнин, наводив містки… Щиро ділився зі студентами знаннями, ко-трі здобув у роки студіювання наук у Київ-ському державному художньому інституті та шляхом самоосвіти і самовдосконалення. Був і є дуже стриманою, шляхетною, доброзич-ливою людиною, бо Святе Письмо нагадує нам, що треба радіти, роблячи добрі справи, адже Бог любить тих, хто дає з радістю…

«Неможливо позбутися враження, що часто люди керуються фальшивими міри-лами: домагаються влади, успіху, багатства і захоплюються їх володарями, недооці-нюючи при цьому істинні цінності життя. І одначе, кожен раз, коли приходиш до та-кого узагальнення, існує ризик забути про строкатість людського світу і його духовного життя. Зустрічаються окремі особистості, не обійдені пошаною сучасників, хоча їх велич

базується на якостях і досягненнях, зовсім чужим цілям й ідеалам маси. Можна зроби-ти припущення, що тільки меншість визнає цих великих мужів, тоді як величезна біль-шість і знати про них не бажає…», – правдиві слова мудрого З. Фройда [1].

Він точно належить до пасіонарної мен-шості, про яку згадано у цитаті видатного психолога-мислителя. Учень пана Василя у минулому, а нині – відомий в Україні і Єв-ропі художник, дизайнер, директор агенції креативної реклами і дизайну «Stairsfor» Михайло Ілько висловився стисло і чітко: «Мені шана, що він мене навчав, бо справж-ній учитель той, хто вміє навчити…». А що каже сам пан Василь? «У п’ять років, – згадує він, – навчився плавати, умів косити траву. Був дуже працьовитим, любив саджати по-мідори, різну городину. Я в першу чергу Се-лянин, а малярство і педагогіка, то вже по-тім…».

Невидимі містки, котрі тонко передають суголосність мрій, задумок, ідей, якими жив-ляться люди землі Української, існують. Ось гарний приклад, глибинна думка Валерія Сніжка: «Землелюб – носій творчої свідомо-сті – не лише ладен «порпатись» у землі (але ж і це є великим щастям!), він прагне гармо-нії, краси: духовної та земної. Завжди було: хто творить, а хто руйнує. Українці прирече-ні долею творити!» [2].

Важко втриматися, щоб не «поєднати» поетичне слово віршотворця світового рів-ня Валерія Іллі (призабутого!), із пишними квітами, виписаними у натюрмортах Василя Петрецького, та його землелюбством:

Старі баби хрестяться на веселкуТак дивно наближаючи пучки до тілаНіби садять у землю квіти [3]. «Весна»Велике значення у формуванні осо-

бистості має ціла низка факторів, посеред них – у якій родині народився, у якій ат-мосфері зростав, формувався. Василь Пет-рецький поєднаний родинними зв’язками з надзвичайно цікавими і відомими персо-нами… Дід Василь Тегзе добре малював, хоч не мав художньої освіти. Зате навчався разом із Т. Масариком у Віденському університеті, був міністром в уряді Чехо-Словаччини по-воєнних років, після завершення Першої сві-

56

Творча майстернятової війни. Хрещеним батьком матері пана Василя, Катерини Тегзе, був владика Авгус-тин Волошин, Президент Карпатської Укра-їни. Янош Коссей (теж родич) – губернатор Закарпаття за доби панування Австро-Угор-щини. «Павло Коссей (брат Яноша), то чоло-вік сестри матері, мав у власності два села на Хустщині: Крайниково і Данилово, звідтіля возили яблука на продаж аж до Відня», – ось такими спогадами ділиться митець. З пли-ном подій Павло Коссей утік у Зальцбург із Радянського Союзу. Вже опісля 1991 року він навідався на Закарпаття, душею прагнув побувати на землі роду свого. «Степан Кло-чурак, військовий міністр Карпатської Укра-їни, теж мій родак. Він доводився чоловіком племінниці моєї бабусі. Вижив у концтабо-рах, приїхав до Праги. Був дуже сильної волі чоловік», – додає і таку оповідку до історії свого родоводу Василь Петрецький.

Щоб стати професійним митцем, він пройшов непростий шлях – спочатку нав-чання у Київській художній школі імені Т. Шевченка, потім здобуття вищої освіти в Київському державному художньому ін-ституті, на відділі станкової графіки. На-ставниками були визнані, відомі митці – Василь Касіян, Георгій Якутович. Михайло Дерегус. Художник пригадує: «Коли я мав уже невеличкий досвід роботи, ходив додо-му до Василя Касіяна, допомагав створюва-ти лінотипи, плакати. Найбільше усіляких знань і вміння «запозичив» від нього. Уваж-но вивчав творчість Георгія Якутовича». Він був одним із найулюбленіших учнів Василя Касіяна, хоча тільки віджартовується з цього приводу, каже: «То все людські вигадки…». З 1969 року – викладач Ужгородського учи-лища прикладного мистецтва (зараз – ко-ледж мистецтв імені Адальберта Ерделі). Плідно творить у різних жанрах – графіка, живопис, іконопис, портрет.

У перекладі з французької – портрет означає «відтворювати рису в рисі» зобра-жуваної особи. Непросто передати полотну: зовнішність людини, обличчя, рухи, одяг. Та головне у портретах з-під пензля В. Петрець-кого, це вміння відтворити специфіку харак-теру, внутрішнього світу, індивідуальності особи.

Цей митець залишив добрий «слід» і в царині книжкової графіки. Оформив ілю-стративно чимало книжок, почасти – «Не-безпечний вік» Юрія Мейгеша, збірку казок «Таємниця скляної гори», «Повінь» Федора Потушняка та інші. Виконував Василь Ва-сильович і настінні розписи, писав ікони, то для нього як для практикуючого христия-нина особлива частка творчості, сповідаль-

на… У Свято-Миколаївському чоловічому монастирі (на Хустщині) є ікони його автор-ства, подаровані чернечій обителі.

Картинам цього художника властива символічність. У них прочитується спроба поєднати інтелектуальні та емоційно-ес-тетичні ділянки діяльності індивідів, син-тез різних мистецтв, елементи своєрідної міфотворчості. Ретельна дослідниця Анна Біла тонко зауважила: «Символізм праг-нув із минулого в майбутнє передати обра-зи-символи з усіма принадами мерехтіння, що постає всередині смислів» [4]. Адже поєд-нання різних течій, напрямків національної культури в оригінальному стилі осмислював і задіював Михайло Бойчук, який поєднав складники кубізму, візантизму з неотради-ціоналізмом, створив неповторну мистецьку школу в контексті культурних подій двадця-тих років минулого віку.

Зупинімо увагу на бодай одній, але дуже цікавій роботі «Між соняшниками». Перед нами постає молода жінка з книжкою в ру-ках, а довкруж – царство соняхів. Ця кар-тина викликала спалах асоціацій: у пам’яті «спливла» дивно чудова «Сонячна» автор-ства Каті Ткаченко. Ця жінка теж сонячна, та знаходиться поміж соняхів – сонць. І ще.., перед очима – «Козацька Трійця», Супойська дощечка із символами Трисуття і Сонця. Три Сонця – соняхи з вісьмома променями…

Є когорта осіб, яка дивиться на прихід технологічної цивілізації, як на занепад. Втрачений зв’язок із Землею та її ритмами, ним володіли попередні покоління. Втраче-ний контакт із собою і природним єством, люди керовані настановою панування, яка неодмінно штовхає на постійну війну з При-родою як всередині, так і довкола нас.

Сам же Василь Петрецький мені нага-дує Орача, плугатаря великої ниви гумані-тарно-мистецької. Дивно перегукується з образом Орача на відомій картині Віктора Зарецького, на ній в образі Орача – Василь Стус…

Під завершення розмови у нього вдома пан Василь сказав наступне: «Не хотів, та й не хочу жити ні в Києві, ні в Жмеринці, мені милий Ужгород…».

Література1. Фрейд З. Неудобства культуры. – Санкт-Петер-

бург: Азбука, 2012. – С. 7.2. Сніжко В. Ідеологія терену (із серії «Скрижалі

духу») – К., 2004. – С. 161.3. Молитва вигнанця: Літературно-художнє

видання / Упорядник Галина Кирієнко. – К., 2010. – С. 192.

4. Біла А. Символізм. – К.: Темпора, 2010. – С. 112.Андрій БУДКЕВИЧ

57

Творча майстерня

БЕЗМЕЖНО ВИСОКА І СВІТЛА ПРОСИНЬ НЕБА ЮЛІЯ МОШАКА

«Якби не став художником, то міг би бути відмінним автомеханіком. Моїй «Вол-зі» скоро сорок років, а вона ще й досі в дуже хорошому стані: всі ремонти робив особисто, від найдрібнішого – до найскладнішого. На-віть двигун перебирав власними руками», – ці слова, мовлені художником Юлієм Моша-ком із села Довге наприкінці нашої зустрічі, чомусь здалися мені не надто переконливи-ми. Не в тому сенсі, що не зміг би, – це якраз сприймалося, а в тому, що в його інтонації не відчувалося жалю за «втраченою» можли-вістю.

Цей, майже сімдесятилітній чоловік із акуратною, підстриженою сивою борідкою та рудими від постійного куріння люльки вусами, все ще обманює свій поважний вік. На його полотнах молоді жінки, дівчата ку-паються з дітьми, або одиноко лежать на бе-резі Боржави, чи нудяться під полудневим сонцем, над потічком Монька хтиво зирка-ють чи ніжаться у дрімотних спогадах-уявах. Юлій Юлійович на одній із них, багатій ком-позиційно, тісній від пружних тіл, не втри-мався і дописав себе літнього зі складеним мольбертом за плечима. Митець ніби назир-ці постає з-під річкового берега, щоб спосте-рігати, зловити мить найбільшого відкриття краси.

У цій розкішній серії є ще одне невелике за розмірами полотно, де втомлений сеансом художник, відкинувшись у кріслі, з насоло-дою попихкує люлькою, а граційна модель, немов молода лань спину, витягує руками, як крильми Пегаса, свою занімілу за сорок п’ять хвилин незворушної пози молодість увись – до невидимої стелі насолоди.

Дружина Марія Михайлівна давно вже не ревнує. А якби знайшовся який-небудь недорікуватий із земляків, що ненароком «упізнав» би в одній із цих постатей фігуру своєї єдиної, то й не доведе нічого. Ніхто ж бо не позував Дюсикові, так Юлія Юлійови-ча нерідко називають рідні і друзі. А в тому, що йому Бог дав талант бачити навіть спеле-нату красу, хіба звинуватиш? Люди ж на сміх піднімуть.

Художник Юлій Мошак має кілька вда-лих автопортретів. Написані вони в різні періоди творчої біографії. Відтак і несуть у собі різні його душевні стани, різне відо-браження довколишнього світу. Про один із них метр Ернест Контратович висловився більш ніж високо й емоційно: «Ще мить – і з твоїх очей потечуть сльози». Студентської пори, амбіційний юнак із пензлем у правиці, задивлений у свою будущину. Полотно він створив за одну ніч. То було натхнення. Без перебільшення. За його роботою спостерігав увесь гуртожиток. У середовищі митців по-дібний випадок – доволі рідкісне явище.

Самого Ернеста Контратовича Юлій Юлійович вважає для себе чи не найавто-ритетнішим із закарпатських митців. З по-вагою згадує також Антона Кашшая, Івана Шутєва…

«І, звичайно, Йосип Бокшай», – додає Мо-шак. – Його всі любили».

Продовжуючи тему, розповідає одну із легенд, що побутувала тоді серед художни-ків. Коли Йосип Бокшай помирав, то всі свої зелені фарби передав Адальберту Ерделі, бо той визнавав лише синю і зелену барви.

Як тільки розмова торкалася автори-тетних постатей, із якими йому доводило-ся спілкуватися, вчитися, перетинатися на життєвих стежинах, Юлій Мошак доволі настійливо повертав русло бесіди до Кон-тратовича. По-особливому теплі нотки зву-чали у його голосі, коли згадував спільні пленери: «Маю ще й дотепер розкладний стілець, на якому сидів Контратович, коли ми працювали у Довгому». Це – можна при-пустити – одне із найулюбленіших урочищ митця в околицях рідного Довгого, бо його Юлій Юлійович принагідно згадує. Із ним у нього пов’язано чимало приємних жит-тєвих епізодів та й колоритних пригод. Де-

58

Творча майстернямонструючи картину за картиною, легко переходимо від пересічних полотен, якими митцеві доводиться заробляти на прожиття, до чисто творчих робіт, у яких – барви його душі, найпотаємніші закутки, треба тільки вміти підмітити. Серед таких згодом приніс і ту, про яку за годину до того говорив: «От – це та лінія, що її Контратович мені провів». Так вона і залишилася «В урочищі Мереглі».

Юлій Юлійович людина далебі не сен-тиментальна, але, коли мова завертається знов до Контратовича, нотки у його голосі благоговіють.

«Одного разу, – згадує він, – ми брали участь в обласній виставці. Перед відкрит-тям Ернест Контратович зауважив, що під буковими колодами варто було чіткіше про-писати тінь. Це слова від людини, яка прак-тично не визнає авторитетів. Міг би мати вже і своїх учнів, бо має чим поділитися, переда-ти, але в цьому плані, здається, не склалося».

У тому випадку мова йшла про одну із картин «виробничого» циклу. Слід згадати – Юлій Юлійович довгий час працював тільки у двох структурах – у виробничому комбі-наті художнього фонду та в Довжанському лісокомбінаті. Саме робітників цього під-приємства та своїх земляків він і переніс на полотно. Окрім мистецької, воно має уже й історичну цінність. На ній зафіксована стара біржа – дільниця, де сортували деревину – ще тої, дорадянської побудови із закутком цеху, в якому стояв ґатер – австрійська лісо-пильня, виготовлена в кінці ХІХ століття.

…Не менше, ніж у жіночу красу, Юлій Мошак закоханий у принади Срібної Землі: не так важливо – околиці це рідного Довго-го, а чи краєвиди Студеного Міжгірського району, звідки родом його кохана дружина. Своїх гостей Юлій Юлійович, демонструю-чи картини, як правило підводить до тієї, на якій зображена Марійчина хата і промовляє: «Тут народилася моя дружина, а це дві куми вийшли ляси поточити».

Самій Марії Михайлівні більше подо-бається інша картина. На ній верховинська хата не домінує на полотні, але нехай не-великим елементом знаходиться в центрі природного циклу – на узгір’ї, поміж яли-нами, гілля якої затоплене у хвилі неймо-вірно чистого дзвінкого повітря, що у свою чергу плине до полонин, гірських вершин. Це не просто пейзаж. У ньому, мабуть, вся та верховинська сутність, природа людей, які здатні при мінімумі зовнішніх чинників

добиватися, досягати максимальних резуль-татів. Передавана ним жива енергетика захо-плює глядача. Інколи такі речі відбуваються спонтанно, імпульсивно і з часом переходять у справжню дружбу автора із поціновувача-ми мистецтва.

Колись, виїхавши на етюди в уже згаду-ване улюблене урочище Довга, оминув кіль-ка автомобілів. Розташувався. Став працюва-ти. Дружина пішла збирати гриби. Неспо-дівано під кінець роботи на художника за етюдником «вийшла» доволі весела і гучна компанія. Серед них були і близькі родині люди, які і познайомили своїх гостей із Виш-невого, що на Київщині, із Юлієм та Марією Мошаками. Перебіжно проведений згодом вечір зав’язав на десятиліття дружні сто-сунки. Знайомець виявився високого рівня топ-менеджером, що мав доволі тісні стосун-ки із сильними світу цього та з відповідними можливостями. Але чимось ця довжанська родина, цей митець запали йому в душу. Слова ці справді передають ті довірливі сто-сунки, бо ж упродовж десятиліть цей киянин із Вишневого при найменшій нагоді – як під час ділових поїздок, так і в туристичних тур-не, або у викроєні дні від лікування і відпо-чинку у санаторіях – навідується до Довгого, до художника Мошака. Відвідини переваж-но закінчуються придбанням картин. Крас-номовно про ці відвідини свідчить той факт, що гість має садибу із вісімнадцяти покоїв, і в кожному з них стіни прикрашають саме картини Юлія Юлійовича.

Цікавий ракурс: картини Юлія Моша-ка, попри відсутність у нього офіційного визнання, користувалися і продовжують користуватися широким попитом як у од-носельців, так і далеко за межами країни. Цьому сприяли різні фактори, різні люди, мотивовані різними намірами. Хтось купу-вав у автора, щоб перепродати, хто-небудь дарував високопосадовцям, аби вирішити назріле питання. Чимало художник пода-рував сам або від імені родини. У декого із довжан за роки таким чином «зібралися» цілі серії полотен, своєрідні домашні галереї одного митця.

Художнику доводиться задля прожиття «видавати на-гора» і те, що переважно кори-стується попитом у широкого загалу. Як би це банально і приземлено не звучало, попри супутній матеріал, мусить готувати і чи-сто творчі роботи – інакше його мистецтво зведеться до ремесла, якого б воно рівня не

59


було. З такими своїми творами метр Мошак воліє не розставатися.

Серед залюблених Юлієм Мошаком кві-тів – маки і ромашки. Та має у творчому до-робку і тюльпани з бузком. Донька Тетяна тоді накупила була батькові багато тюбиків білої фарби. Картина вийшла напрочуд на-сичена, багата, надзвичайно рельєфно про-писана, що відзначали всі без винятку, хто мав нагоду її бачити. Якось випала нагода побачити її і громадянці однієї із сусідніх країн. Жінка попросила продати твір. Ав-тор відмовив. Та настоювала. Слово за сло-вом – розпочалися торги. Ціну пропонувала не те що пристойну, а високу. Юлій Юлійо-вич бачив, що вона знається на мистецтві й не захотів, щоб їх короткочасне знайомство завершилося безславно. Тому попередив, що відкрито шанувальниця прекрасного не зможе вивезти картину за кордон, а згор-нувши в рулон – згубить її, бо вся олія обси-плеться…

Йому підвладні різні стилі, манери, шко-ли. Для себе вже давно вибрав працювати на полотні мастихіном. Майстерно ним володі-ючи, час від часу душа просить іще чогось незвичного – манери, письма. Вже згаданий «бузок» із тієї ж низки. До подібних виклю-чень із правил належить і портрет доньки. Якби не сучасний стілець, на якому верш-ки сидить дівчинка, цей дитячий портрет залюбки міг би зійти якщо вже не за самих голландців, то за вдалу копію точно.

«Пензлем не виходило і не виходило, – розповідає і водночас нагадує собі Юлій Мошак, – а потім оцим пальцем (показую-чи великий правиці) справився за двадцять хвилин».

Він незвичний. Але досконалий. У тому сенсі, що задумав – те зробив.

Фактично в нього нема часових рамок. Цим виміром художник старається не обме-жуватися. Деякі правила залюбки порушує, якщо вони стоять на заваді досконалості. З веселою самоіронією ділиться спогадами про період, коли саме через нього на три тижні затримали освячення католицького храму Святого Духа в Довгому. Велична іко-на, розміром три з половино на півтора ме-тра, складалася із двох підрамників, кожен із яких потребував ґрунтовки і потім не менше одного тижня сушки.

Розповідь про цю величну, світлу роботу його по-особливому збуджує, підносить на-стрій на таке собі молодецтво. Громада при

замовленні передала художникові ікону зі старої церкви, з явним бажанням мати ко-пію, або подібну роботу в новому храмі. Твір явно не імпонував ні митцеві, ні настоятеле-ві храму отцю Міхаїлу. Юлієві серед інших свідків зішестя Святого духа, що канонічно вважаються такими, захотілося увіковічнити і себе серед них в образі одного із апостолів. Самочинно на такий відчайдушний крок не спромігся, вирішив порадитися із отцем Мі-хаїлом. Той погодився. Можливо, священика вразила легенда про Мікеланджело, коли геній, розписуючи Сікстинську каплицю, декого зі своїх «героїв» списував із простих робітників. А тепер кожної Божої служби у довжанській католицькій церкві Зішестя Святого Духа на прихожан споглядає і голо-ва у сивих кучерях, дуже й дуже подібна до Юлієвої.

Він любить розповідати про свої робо-ти. Любить їх обрамляти. Любить увінчати дівчину-картину віночком-візерунком ба-гету чи вирізьбленої рами. Ніжно міняє то одну, то другу і відразу ж чіпляє свіжу тему, знов-таки пов’язану з картинами і родиною. «Мушу поправляти рамки, ставлячи на звичне місце, бо маю такого шовгора, що, як приїжджає із Кривого Рога, то обов’язково за-уважує мені, що нерівно розкладені», – каже Юлій Юлійович.

Кілька разів під час нашого спілкуван-ня звернув увагу на портрет монахині, де зображена рідна донька Марійка. Це одна із робіт, яка не те що недовершена, а просто, на його думку, потребує іншого фону – обрам-лення вінком, а не сільських храмів.

Не казав, коли завершить або візьметься за роботу. Видно, ще не настав час.

На вулиці на мене вже чекав автомобіль. Юлій Юлійович із Марією Михайлівною вийшли мене проводжати на ґанок, весь у квітах, але майстер захотів продемонстру-вати ще одну свою картину. Ту, що сорок років стояла на горищі. Час своїм тлінним пилом майже не позначився на ній. Юлій Юлійович обмахнув у одному з кутків не-видиме павутиння, а мені подумалося, що талант мого візаві в одному часовому вимірі реалізує себе, що у «двадцятихвилинному» портреті доньки, що у «сорокарічному» по-лонинському пейзажі. Доньки – то одні із найулюбленіших його моделей. А втім, як і рідна природа.

Вдається Юлію Юлійовичу і те, і друге.

60

Творча майстерняМожливо, не вдалося виставлятися так,

як хотілося б. Але цю тему ми ніби похапцем пробігли, та й то з історіями та історійками.

Згадуючи тих, кого поважав із попе-редників, серед друзів по-особливому тепло Юлій Мошак заслужено відзначає Василя Бердаря. Якось свого часу у них трапився казус, що міг би між іншими художниками призвести до ворожнечі: на одній із виста-вок, організаційно яку від художників Ір-шавщини забезпечував Василь Дмитрович, пропала Юлієва робота. Ні, не з вини Бер-даря, і автор ніколи подібного навіть подум-ки не припускав, і в стосунках між ними це не давалося взнаки. А як воно боліло другу, відчув, коли на персональній виставці Юлія Мошака з нагоди 50-річчя Василя Дмитро-вича під час виступу зрадив голос. Отак він роки себе невинного картав.

Ми проїжджаємо Чищаник, а в мені все ще звучить і звучить, і ніби знову бачу, як Юлій Юлійович перебирає ногами, показу-ючи, як на пленерах його у різні пори року

МАНДРІВКА ЗА ФОЛЬКЛОРНИМИ СКАРБАМИЗ 13 до 17 серпня 2016 року провідний методист Обласного організаційно-мето-

дичного центру культури, заслужений діяч мистецтв України Іван Хланта здійснив наукову експедицію до села Новоселиця Тячівського району. Основною метою було оз-найомитися із сучасним станом побутування української народнопоетичної твор-чості, її талановитими носіями, самодіяльними поетами-коломийкарями, проблема-ми, із якими стикаються працівники культури.

впродовж десятиліть переміряв. Було, що й не один, – із друзями.

Тут усе його. Усе належить йому, вірніше, його творчій натурі.

Завертаючи вліво, на Іршаву, звернув увагу на широколисту ніжно-соковиту зе-лену катальпу, яку кілька хвилин перед тим бачив у Мошака на полотні ще із минулоріч-ними стручками із насінням та листям, що тільки-но розпускається. Це лише деталь, нехай і колоритна, панорамної картини цен-тру, П’яцу Довгого. Абсолютно запаморочли-во просторова картина, ти ніби входиш у весняному надвечір’ї на площу услід за мо-лодою невісткою, що поспіхом направляєть-ся попід школу додому з роботи, у світлі ліх-тарів, а над всім цим височіє церква, у куполі дзвінниці якої полиск повного місяця. І все це, разом з тобою, «поглинає» незбагненно світла, немовби Великодня, безмежно висока і тепла просинь неба.

Михайло ІСАК

В усі часи українці Карпат, у тому чис-лі й села Новоселиця Тячівського району, з великою любов’ю передають як дорогоцінне надбання від покоління до покоління свою усну народну творчість, в якій відображе-на історія, досвід, побут, мрії і сподівання народу.

Село Новоселиця постає не одноли-кою масою. Живуть у ньому не просто чес-ні трударі, а й насамперед талановиті носії народнопоетичної творчості. Це Василина Тяско (1941 р. н.), Христина Томишинець (1943 р. н.), Марія Тяско (1945 р. н.), Ганна Тяско (1946 р. н.), Олена Проданець (1949 р. н.) та інші. Коли зустрічаюся з талановитими співаками народних пісень, то спадають на думку слова одного з борців за нашу волю і долю – поета Олексія Веретенченка:

Давно б уже померла Україна,Та співаки їй вмерти не дають.

У правдивості цих слів переконуємося не раз, мандруючи селами рідного краю й

записуючи народнопоетичні твори. У зафік-сованих нами коломийках села Новоселиця підкреслюється прагнення прорватися крізь пітьму безнадії та розпачу. Вони змальо-вують драму самотності боротьби за себе, за свою віру в життя, небажання коритися зрадливій долі. Те, що звучить у коломий-ках, несе на собі печать відкритого, чесного, повного любові до людини. У них відобра-жено співчуття людям знедоленим і покрив-дженим, прагнення показати звичайну лю-дину так, щоб викликати повагу до неї і до її нелегкої праці й долі.

У згаданому селі до самодіяльних по-етів-коломийкарів, творців духовних цін-ностей належать Юлія Драгун (1955 р. н.), Марія Кубинець (1956 р. н.), Надія Танчи-нець (1959 р. н.), музикант-композитор Га-лина Гордійчук (1957 р. н.) та інші. Їх ціка-вить навколишня реальність, яку прагнуть по-своєму осмислити, зрозуміти, що саме приваблює їх у ній. Їм люба серцю краса гір

61


та полонин, оповитих вранішнім туманом, крізь який пробиваються сонячні промені; бурхлива течія гірських річок; густа сокови-та трава, що жадібно всотує вранішню росу... Все це дихає, рухається, живе. Вони вміють дивуватись і дивувати поезією, перетворюю-чи буденність на художні образи.

Особливо приваблюють твори Юлії Драгун. Узявши від фольклору жанр пісні, творчо користуючись поетикою й образною системою народної пісенності, її поезії по-любили читачі, а композитори чимало з них поклали на музику. Шанувальники пісень мають можливість прийняти у свою пісенну скарбницю передусім ті твори, які хвилю-ють, допомагають плекати в душі гуманіс-тичні цінності.

Галина Гордійчук не тільки складає ко-ломийки, а й поклала на музику чимало вір-шів Ю. Драгун, опублікованих у її збірниках «Зернятка мудрості» (2011), «Посміхайтесь добрим людям» (2012), «Веселіться, верхо-винці» (2014) та ін.

До талановитих оповідачів села варто віднести Івана Павлюка (1930 р. н.), якому не пощастило навчатися у школі. У його бать-ків було 12 дітей. Він завжди сумлінно вико-нував найрізноманітнішу роботу, тому став шанованою людиною в селі. Працював ря-довим у колгоспі, але найбільше вівчарив, то з людськими, то з колгоспними вівцями. Він мав можливість чути і розповідати чимало казок, легенд, переказів. У його репертуарі неабияку популярність здобули бувальщи-ни про тварин, зокрема ведмедів, вовків, ли-сиць, оленів, зайців тощо, з якими йому до-

Галина Гордійчук, Юлія Драгун, Вероніка Хланта, Іван Хланта, Іван Павлюк

водилося зустрічатися на полонині і навіть оборонятися від нападників, передусім вов-ків і ведмедів. Від Івана Павлюка та інших носіїв фольклору села Новоселиця можна б записати матеріалів на цілу книжку.

Не можна не згадати дружину Івана Павлюка – Ганну Михайлівну (1936 р. н.). За-кінчила всього чотири класи. На жаль, кіль-ка років тому відійшла у вічність. Вона мала Божий дар складати коломийки. Їх назбира-лося цілий зошит і заслуговують того, щоб були надрукованими. Подаємо один із вір-шів Ганни Павлюк:

Поїхали мої діти в далекий край жити,Мамко моя мила, люба, що знаю робити.

Не хотіли мої діти та й із нами жити,Поїхали в Вкраїну щастя знаходити.

Не хотів син нас слухати та махнув рукою:Не буду я більше жити, няньку, із тобою.

Та як вони полетіли із рідного краю,Мої очі не всихають, за ними ридаю.

Ще й сусіди зажурились та за ними плачуть,А я ходжу попри хату й нікого не бачу.

Ой невістко моя мила, що ти наробила,Кой за тобов, молоденьков, плаче вся родина.

Та повезла-сь моїх внуків у ту Україну,Аби я їх не виділа ні вночи, ні вднину.

Розмовляючи в селі з носіями різних фольклорних жанрів, бачимо, що специ-фіка полягає в тому, що їхні творці та носії відчували потреби слухачів (читачів) різних вікових категорій. Так, дітям можна й треба говорити й співати про все, але відповідно до розвитку їхньої психіки, порівняно обмеже-ного життєвого досвіду, можна й треба гово-рити просто, ясно й зрозуміло. Знайти шлях до серця дітей можна лише тоді, коли духов-но зіллєшся з ними й зумієш глянути на світ їхніми очима. І нині діти люблять слухати народнопоетичні твори, коли їх подавати ці-каво, з захопленням. А для цього потрібний справді мистецький хист.

Нижче подаємо окремі пісні, записані нами в селі Новоселиця Тячівського району.

Царице небеснаЦарице небесна, щиро Тебе молю,Проси свого Сина за мою недолю.

Проси свого Сина і Тебе благаю,Я на Твою помоч щохвилі чекаю.

62

Творча майстерняПоможи ми, Мати, позбутися муки,Тобі простираю свої грішні руки.

Мати моя, мати, яка Ти мні мила,Щоб я всі молитви Тобі приносила.

Записав Іван Хланта 14.08.2016 року в селі Новоселиця Тячівського району від Марії Тяско, 1945 р. н., 7 кл.

Дуб на дуба похиливсяДуб на дуба похилився, (2)*Син із мамков посварився.

– Іди, мамко, геть від мене,Бо прийдуть гості до мене.

Будут тебе та звідати:Чия ото, куме, мати?

А я буду ся стидатиОй вас мамков називати.

Пушла мати стежечками,Вмивалася сльозочками.

Пушла мати доріжкою,Стрітилася з донечкою.

– Та пуйду я лиш до тебе,Та буду я мало в тебе.

– Не будете, мамко, в мене,Лиха долька є у мене.

– Лихій дольці бду вгажати,Ще й дитятко колисати.

– Лихуй дольці не вгодите,Лиш життя ми вкоротите.

Мамка з дочков розмовляє,Та й синочок прибігає.

Галина Гордійчук, Вероніка Хланта, Іван Хланта, Юлія Драгун, Марія Кубинець

– Подьте, мамко, лиш до мене,Божий гнів ся став у мене.

Вдарив грім у нашу хату,Зробив біду пребагату.

Убив жінку молоденьку,Ще й дитину малесеньку.

– Не громи тебе скарали –Мої сльози на тя впали.

Не громи то наробили –Мої сльози тебе вкрили.

* Кожний рядок повторюється двічі

Записав Іван Хланта 14.08.2016 року в селі Новоселиця Тячівського району від Марії Тяско, 1945 р. н., 7 кл.

Поїздка за фольклорними скарбами села Новоселиця вдалася. Спілкування з народнопоетичною творчістю завжди цілю-ще, і потреба в ньому не зникає, бо людині доводиться все життя вирішувати віковічне питання про добро і зло, тому що людина не може жити без справедливості особистої і соціальної. Людина під силою емоційно-ху-дожнього впливу фольклору бачить, як тре-ба переборювати свої негативні риси, проти-стояти поганим впливам, критично ставити-ся до різних явищ життя. Такі мандрівки да-ють можливість краще окреслити завдання Обласного організаційно-методичного цен-тру культури на майбутнє, скоординувати шлях власного поступу заради утвердження духовності та Незалежності України. Треба пам’ятати, що народнопоетична творчість активно допомагає будувати Україну – со-борну, українську, свідому своєї національ-ної ідентичності.


63


ПОЛЬОВІ ЕТНОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯУ минулому році за ініціативи завідувача кафедри історії України Ужгородсько-

го національного університету Романа Офіцинського після майже 25-річної перерви була відновлена повноцінна етнографічна практика студентів-істориків. Як у ми-нулому, так і в цьому році студенти другого курсу історичного факультету ДВНЗ «Ужгородський національний університет» протягом трьох тижнів проводили збір усного, письмового, речового, аудіо, фото та відео етнографічного матеріалу.

Робота з інформаторами у селі ДіловеЗначну допомогу практикантам у по-

шуку інформаторів надавали завідувачі та співробітники сільських будинків культури. В окремих населених пунктах при будинках культури створені музеї, на базі яких і відбу-вались зустрічі зі старожилами сіл. Так, за-відувач будинку культури села Кобилецька Поляна Марія Майор показала та розповіла про власну колекцію традиційного народно-го вбрання та тканин інтер’єрного призна-чення, організувала зустрічі з інформатора-ми, найстаршому з яких 90 років. Крім того, Марія Степанівна познайомила учасників експедиції із сучасними майстрами народ-ного мистецтва села, зокрема вишиваль-ницею Василиною Глодян. Важливою для проведення етнографічної експедиції була допомога співробітників будинків культури сіл Луг, Косівська Поляна, Верхнє Водяне, Ді-лове.

Цього року дослідницьку етнографічну практику студенти-історики проходили з 29 червня по 19 липня на базі сіл Рахівщи-ни: Великий Бичків, Луг, Ділове, Хмелів, Круглий, Костилівка, Росішка, Косівська По-ляна, Кобилецька Поляна, Верхнє Водяне, Водиця. Частково, по окремих темах, були обстежені села Біла Церква, Середнє Водя-не, Плаюц, Стримба Рахівського, Глибокий

Потік Тячівського та Крайня Мартинка Ір-шавського районів.

У практиці взяли участь 25 студентів. Їх було розподілено на три групи, якими керували доценти кафедри історії України Павло Леньо та Василь Коцан, а також Василь Король, дослід-ник народних вірувань та світоглядних уявлень Закарпаття. Крім того, до дослідницької робо-ти був залучений Ми-

хайло Красіков, кандидат історичних наук, директор етнографічного музею «Слобожан-ські скарби» (м. Харків).

Практику було проведено кущовим ме-тодом польових етнографічних досліджень. Базою для практикантів стала Великобич-ківська загальноосвітня школа-інтернат І–ІІІ ступенів. Керівниками заздалегідь було розроблено методичні документи для сту-дентів і маршрути експедицій, що дало змогу справитись із поставленими метою і завданнями практики (зібрати якомога більше польових етнографічних матеріалів, окремих пам’яток народної культури, фото, відео-, аудіоматеріалів). Кожен студент був забезпечений необхідними методичними матеріалами (запитальниками, анкетами) та технічними засобами (диктофонами, фото-апаратами).

Метою дослідження підгрупи В. Коца-на (вісім студентів) було отримання інфор-мації про традиційні господарські заняття, розвиток ремесел, традиційне народне бу-дівництво та одяг, родинну і календарну обрядовість. Основним завданням було ви-вчення регіону в цілому, а також проведення порівняльного аналізу матеріалу, зібраного в різних селах. Із розповідей інформаторів практиканти мали можливість неодноразо-во порівняти життя та побут місцевого насе-

64


лення на початку, всередині ХХ ст., а також розвиток народної культури на сучасному етапі. Цінними для дослідження були набу-ті знання про особливості розвитку бджіль-ництва, мисливства, рибальства, столярства, збереження традицій у вишивці й ткацтві, окремі обрядодії при будівництві хати, ви-користання одягу у весільному та похорон-ному обрядах, традиції святкування Святве-чора, Стрітення, Великодня, Трійці, Івана Купала, Покрови. Зустрічалися й розбіжно-сті в інформації, здобутій у різних респон-дентів. Факторами, які могли вплинути на відмінності є іноетнічні та міські впливи, со-ціальне становище, етнічна приналежність, стан збереженості народних традицій.

У цілому групою було опитано 93 ін-форматори. Це люди віком від 40 до 90 років. Більшість респондентів подали хорошу ін-формацію за відповідними темами. Під час опитування вівся аудіозапис на диктофон, на фотоапарат фіксувалися самі інформа-тори та окремі речові й письмові пам’ятки, які зберігаються у їх приватних колекціях. З-поміж інформаторів варто виділити сто-ляра Володимира Ревенко та бджоляра Ігоря Гощука із села Луг, які детально розповіли про свій промисел та подарували до музею рубанки («гублики») та плетений вулик («шашаник»), Юрія Попа, що розповідав про весільну обрядовість, Олену Гуцул, яка оха-рактеризувала особливості інтер’єру тради-ційної гуцульської хати та окремі складові народного вбрання жителів села Верхнє Во-дяне. Крім інтерв’ю, групою В. Коцана було зроблено близько 1000 фотографій, на яких зафіксовані пам’ятки народної культури, вдалося виявити та зафіксувати на фотоапа-рат рукописи окремих обрядів, народних пі-

Студентка Ольга Мацола з інформатором Оленою Бернар у селі Луг

сень, чорно-білі фотографії кінця ХІХ – пер-шої половини ХХ ст.

Свою специфіку та напрямки робо-ти мала група студентів під керівництвом П. Леня. Троє студентів проводили анкету-вання на тему релігійно-церковної свідомо-сті та знань населення, а також на предмет виявлення рівня міжетнічної толерантності в середовищі українців та румунів дослі-джуваного району. Крім того, вони працю-вали з інформантами за запитальником про сучасне соціокультурне становище на селі.

Ще двоє студентів вели фотофікса-цію та порівняльне дослідження цвинтарів у гуцульському селі Косівська Поляна, ру-мунському селі Біла Церква, смт Великий Бичків та селі Круглий, заснованому італій-ськими залізничниками. Загалом ними зро-блено понад 5000 фотографій надгробних плит, проведено роботу із інформантами на теми про соціалістичну обрядність, святку-вання і процеси комеморації у радянський період.

Інша пара студентів опитувала інфор-маторів за темами запитальників: «Школа на селі в період 1920–1980-х років»; «Прихід радянських військ та радянізація краю». Остання пара учасників підгрупи П. Леня проводила фотофіксацію проявів релігійної свідомості та світогляду населення (зобра-ження, фігури, скульптури тощо), роботу із запитальником на тему «Церковно-релігій-на ситуація на селі в радянський та сучас-ний періоди».

Підгрупа В. Короля у складі семи сту-дентів збирала матеріал за питальниками «Народна демонологія» та «Народна магія». Етнографічним обстеженням було охоплено дев’ять населених пунктів, 67 інформаторів, з яких шість займаються знахарською прак-тикою. Вдалося виявити та провести фото-фіксацію двох зошитів із замовляннями в се-лах Водиця та Луг. Зафіксовано цілий пласт лікувальних замовлянь «Ружа» (4), «Потени-на» (4), «Сонці», «Вроки» (2), «Від укусу змії» (2), «Для зупинки крові» (2). Записано обряд «Для відвертання тучі», з господарської ма-гії «Для збереження молочності» (11), чотири обряди з шкідницької магії. Виявлено низку цікавих оповідей про вовкуна, лісного, пові-труль, збіглят, босоркань. Зібраний матері-ал дозволяє чіткіше окреслити східну межу поширення вірувань у вовкуна, чорнокниж-ника, гонихмарника та північно-західну для образу красної і лісного.

65


Поряд із набуття усної інформації од-ним із головних завдань етнографічної екс-педиції є збір колекцій. Етнолог мусить по-стійно дбати про поповнення пам’яток на-родної культури, хоча б із тієї причини, що жодні описи, рисунки, фото- чи відеомате-ріали не можуть замінити саму автентичну річ. Особливо важливо зберігати ті пам’ятки традиційно-побутової культури, які швидко зникають.

У цьому плані не стала винятком і нау-кова подорож викладачів та студентів Ужго-родського національного університету. Під час практики інформаторами було подаро-вано учасникам експедиції 18 речових пам’я-ток матеріальної культури: жіночу сорочку, спідницю, хустку, чоловічий капелюх, три взірці одягової вишивки, два рушники, сер-ветку, два знаки весільного старости, верете-но, два рубанки («гублики»), вулик, ярмо та композицію «Квіти», виконану на дереві ме-тодом випалювання. У майбутньому поряд із науково-дослідницькою роботою варто було б розширити пошуково-збиральницький ді-апазон під час проведення практики. Фахова систематизація та каталогізація віднайдених артефактів та зібраного фактичного усного, письмового, фото-, відео-, аудіоматеріалу да-ють хороші перспективи відкриття при істо-ричному факультеті етнографічного музею. У майбутньому музей може стати чудовою платформою для проведення різнопланових наукових та науково-популярних заходів, джерельною базою для науковців.

Учасники експедиції з інформатором Параскою Баюрою у селі Костилівка

За період проведен-ня практики її учасники відвідали близько 15 ет-нографічних та істори-ко-краєзнавчих музеїв. У більшості з них для практикантів були про-ведені оглядові екскурсії. Керівниками та студен-тами проводилась фото-фіксація речових та пись-мових пам’яток, що збері-гаються у музейних ко-лекціях. Одним із нових напрямів дослідження, проведених під час цього-річної практики, став збір інформації про сучасних майстрів народної твор-чості досліджуваного ре-

гіону (різьбярів, майстрів із коренепластики, художників, ткаль, вишивальниць).

Крім дослідницької роботи, учасники практики мали вільний час і для дозвілля. Так, напередодні свята Івана Купала було частково відтворено традиції відзначення цього свята (плетіння та запускання у річ-ку вінків із польових квітів, спалювання со-лом’яного опудала, стрибання через купаль-ський вогонь). 17 липня, на день етнографа, керівниками практики була проведена своє-рідна «посвята» студентів у етнографи. Цей обряд символічно засвідчив те, що де-факто уже відбулося, бо студенти стали етнографа-ми вже на другий тиждень практики, коли пробували самостійно шукати інформантів та брати у них інтерв’ю. Спеціальний текст «клятви етнографа» написав один із учасни-ків експедиції – Михайло Красіков (етнограф та мистецтвознавець із Харкова). Усі предме-ти, які використовувалися в обряді (руш-ник, чоловіча шапка («крисаня»), веретено та столітнє ярмо), подаровані для історичного факультету жителями Рахівщини, за що ви-словлюємо їм щиру подяку.

У цілому етнографічна практика на Гуцульщині виявилась напрочуд цікавою, жвавою та досить продуктивною мандрів-кою, сповненою незабутніми враженнями та спогадами. Надалі перед її учасниками сто-їть завдання опрацювання та систематизації здобутого матеріалу, підготовка та видання на його базі другого випуску наукового збір-ника «Етніка Карпат».

Василь КОЦАН

66


ЗАРЯДЖЕНИЙ ОПТИМІЗМОМПро музиканта Василя Циганина

Важливою рисою його характеру є те, що самокритично ставиться до своєї творчої ді-яльності і вважає, що не тільки він, але і всі інші митці здатні працювати значно краще. Для цього треба щодня збагачуватися ідей-но і духовно, оволодівати вищими сходин-ками мистецької кваліфікації, ґрунтовно поглиблювати свою самоосвіту, брати за взі-рець підходи і цінності, які є у вітчизняному професійному мистецтві.

Василь Циганин народився 19 грудня 1964 року в селі Голубине Свалявського райо-ну Закарпатської області в селянській сім’ї. У 1980 році закінчив Свалявську дитячу му-зичну школу по класу скрипки. З 1980 по 1983 рік навчався на народному відділі Хуст-ського культосвітнього училища. З приєм-ністю згадує своїх учителів Михайла Вігулу, Володимира Ларівона та інших, які постійно були в пошуках методів і прийомів розкрит-тя багатства і розмаїтості художньо-естетич-них засобів українського мистецтва, що га-рантує високий виховний вплив на молодь.

Свою трудову діяльність розпочав 1983 року художнім керівником Свалявської шко-ли-інтернату (теперішня гімназія), де пра-цює і нині. При Свалявському районному центрі культури і дозвілля у квітні 1991 року створив вокальний ансамбль «Чарівниця», яким керував до 1998 року. Учасниками ко-лективу стали 12 завідувачів клубами. Ан-самбль щороку брав участь у районних та

обласних оглядах-конкурсах, районних свя-тах.

У 1996 році Василь Циганин перейшов працювати керівником літературно-пісенно-го ансамблю «Берегиня» бібліотечних пра-цівників при Свалявській центральній біблі-отечній системі. Цьому мистецькому колек-тиву віддав солідний життєвий відрізок часу. Він вдячний учасникам, із якими знаходить взаєморозуміння, можливість активно пра-цювати, втілювати в життя свої мрії і задуми, що вони словом і ділом підтримують його у нелегкі часи. Бо лише небайдужі один до одного і спільної – української – справи мо-жуть перемогти ті безпрецедентні виклики, що постали і постають перед кожним із нас, перед нашим суспільством і Україною.

Ансамбль «Берегиня» з його художнім керівником – своєрідна емблема відроджен-ня й розвою мистецтва народної пісні в на-шому краю. Хочеться вірити, що цей про-цес – уже незворотній. Василь Васильович долею покликаний надихати, заряджати піснею та музикою, бо вони очищають душу людини від скверни, наповнюють ущерть смутком, а чи радістю, пробуджують почут-тя національної гідності. І саме в такі хвили-ни до уважного слухача-митця й приходить глибоке прозріння і ясне усвідомлення того, що нічого тривкішого за слово і мелодію на цьому тлінному світі немає і тримається він єдино на слові, дарованому Богом.

Нелегко йшло становлення колективу. Тільки одержимий митець зі своїми співа-ками-однодумцями міг подолати труднощі і домогтися свого – розкутого, в природному оточенні звучання народної пісні. Якщо за-думав щось важливе зробити, то підсвідомо почуває певну тривогу, дискомфорт, поки не доведе свій намір, задум, проект до кінця.

Пісні у виконанні народного літератур-но-пісенного ансамблю «Берегиня» під ке-рівництвом В. Циганина по-справжньому хвилюють людей, виховують їх у дусі патріо-тизму й безмежної відданості незалежній со-борній Україні, приносять естетичну насо-лоду, відкривають омріяний світ, що кличе в незвідану далечінь.

З 2002 року Василь Циганин паралельно керує народною художньою бригадою «Го-лубинська борона» і як сопілкар з 1985 року –

67


учасник народного фольклорного колективу «Свалявські музики» та співає в народному хорі імені Мирослава Чайковського. Грає на кількох музичних інструментах – скрипці, баяні, контрабасі, сопілці. Коли в його руках сопілка, то він нагадує Лукаша з драми-феє-рії «Лісова пісня» Лесі Українки.

Василь Васильович не лише закоханий у музику та пісню. На «замовлення душі» він пише вірші, любить поетичне слово, тон-ко відчуває його красу, вміє зацікавити чита-ча. Багато з його поезій стали піснями. Так, у 2000 році вийшла перша збірка авторських творів «Коли душа співає» з репертуару на-родного літературно-пісенного ансамблю «Берегиня», а у 2003 році побачила світ його друга збірка «Мелодії отчого порога». Кожна пісня В. Циганина – це вистражданий крик душі, заклик до подолання байдужості, чер-ствості. У його творах відчуваєш світле пори-вання до чогось величного, одухотвореного. Вони привертають увагу своєрідністю світо-відчуття та образного мислення, легко вга-дуваним авторським почерком.

Працюючи над музичним матеріалом, він наче готує подарунок слухачам. І робить усе, що в його силах, аби їм сподобалося. Думка про те, що пісня може торкнутися серця людини і змінити її життя на краще, додає йому снаги у роботі. Шліфуючи му-зичні твори, він якось розмірковував: «Хочу привнести в пісню щось глибоко своє, інди-відуальне, пережите і передумане, щоб лю-дина, почувши мою пісню, замислилася про своє божественне призначення, стала добрі-шою, щоб у її душі розквітала любов до своїх ближніх, до світу, до України».

Життя В. Циганина як справжнього па-тріота рідного краю опромінене народною

Василь Циганин із учасницями народної художньої бригади «Голубинська борона».

2009 рік

піснею. Тому з великою відповідальністю і захопленням здійснює обробки пісень «Прийди, прийди, милий мій», «Ой на горі, на груночку», «Іванку, Іванку», «Співам собі, співам» та ін.

При відборі поетичних текстів поетів, щоб покласти їх на музику, В. Циганин ви-являє вимогливість і художній смак, добру обізнаність із народною пісенністю. Його твори сповнені любов’ю до рідного краю, природи, розкривають глибокі і світлі люд-ські почуття, в яких звучать мелодії душі народної. Його авторські пісні викликають зацікавлення серед любителів музики і спі-ву, учасників художньої самодіяльності. Ду-ховне багатство В. Циганина виявляється пе-редусім у красі та багатстві його віршованої мови – образної, барвистої, поетичної і ство-реної ним музики.

Він любить писати музику на ті поезії, в яких змальовано ідеальну для людини мо-дель, де панують гармонія людини і приро-ди, людини і мистецтва, людини і Бога. Ос-півуючи людську природу і стверджуючи, що життя прекрасне, митець упевнений, що світ врятує Любов («Ми дякуєм, Боже, Тобі», «Соборна Україно, розквітай!», «Коли душа співає», «Спів трембіти» та ін.).

Він вважає своїм кредо творити музику, глибоко пов’язану з народною пісенністю, що навчає мислити художніми образами, зрозумілими і близькими широкій публі-ці. Тому народне начало становить основну, найхарактернішу прикмету власної худож-ньої манери, творчої індивідуальності. Це помітно у безпосередній близькості до різ-номанітних пісенних жанрів. Осягнення народного складу мислення дозволяє йому вільно перетворювати загальні принципи музичного фольклору, органічно поєднува-ти засоби професіональної та народної му-зики. Її мелодичне багатство є тим ґрунтом, на якому розвивається мелодика В. Цига- нина.

У мелодійну ритміку його пісень орга-нічно вплелися і музика, і пахощі полонин, і голоси птахів, а разом із тим і прихована ра-дість, і трепетне передчуття щастя. У піснях вловлюєш своє духовне осяяння та відчува-єш у них життя своєї душі, свою долю і долю загальнолюдську. Пісні щирі, співзвучні пое-тичній душі слухача й надовго залишаться у його вдячній пам’яті.

Чесність і порядність, совість і працьо-витість ніколи його не зраджували. Василеві

68

Творча майстерняВасильовичу вірно допомагає природжена, зворушлива, виняткова безпосередність, за-коханість у пісню та музику буквально при-голублюють до нього всіх, хто гарний серцем. Та й зачерствілих він отеплює. Він постійно зберігає в собі романтику душі, чистоту по-мислів, власне, залишається людиною. Саме на сцені він почувається по-справжньому господарем, щасливцем долі. Залунає зла-годжена пісня – і він на межі блаженства: роз-погоджується, ясніє його привітне обличчя. Стоячи з ансамблем, він немов із піснею та музикою злітає у високості, як жайвір, дослу-хається, як вона звучить на землі. А звучить вона, як він того й жадає, піднесено, щиро, у своїй первозданній красі, як її створив і до-ніс у наші дні народ. І в такі миті, заполонені співом учасників ансамблю, в яких співає не тільки серце, а й усе єство. Заряджені їх не-підробним оптимізмом, слухачі, не змовля-ючись, перевтілюються у співаків і разом із ними дружно підхоплюють пісню.

Творчу палітру колективу він не обме-жив піснями про кохання, колядками, ще-дрівками, авторськими піснями, а до його репертуару включив пісні патріотичного звучання – стрілецькі, повстанські, про во-їнів УПА, які хоробро боронили Україну, воюючи супроти сталінської і гітлерівської людоморних систем.

Він радіє, що на Закарпатті непогано збережено самобутнє фольклорне, декора-

Василь Циганин та Анастасія Лефтер (у центрі) з учасниками народного літературно-пісенного ансамблю «Берегиня» Свалявської центральної районної бібліотеки. 2008 рік

тивно-ужиткове мистецтво, яке бере витоки із сивої давнини. Але нам треба, вважає він, турбуватись про те, щоб вистояти перед на-ступом всезагальної урбанізації, щоб вихова-ти небайдужу особистість-громадянина, що треба підтримувати молодих, талановитих митців. Якою буде Україна – залежить тіль-ки від нас, нашої духовності, ставлення один до одного, взаємної поваги і любові. Василь Циганин справедливо наголошує, що пісні увібрали в себе один із найбільших проявів духу українського, якому належить провід-на роль у розвитку народного мистецтва. Не забуваймо, що держава багата власною куль-турою. Без відродження, розвитку культури й мистецтва не може бути соціально-еконо-мічного розвитку України.

Василь Циганин як митець дарує людям радість і тепло, опіку і приємне спілкування. Він свято вірить: якщо свою роботу викону-вати з любов’ю, то взамін матиме безмежну людську вдячність, яку не так легко здобути. Але він її здобув і має. Його характеризують такі якості, як велика працелюбність, добро-та, щедрість, почуття гумору, безкорисли-вість і принциповість, високий професіона-лізм у роботі. Певно, це й стало поштовхом, що він закінчив у 2007 році відділ музичного мистецтва Мукачівського гуманітарно-пе-дагогічного інституту. У нього назавжди збереглося шанобливе ставлення до учи-телів Федора Турянина, Федора Князева та

69


КАЛИНА КАРАБИН – МАЙСТРИНЯ РУКОДІЛЛЯ

інших, які сприяли освоєнню ним фахових секретів, розширювали обрії розуміння мис-тецтва.

Оскільки Василь Васильович толерант-ний і водночас принциповий у професій-них і морально-етичних питаннях, коли він спілкується чи сперечається, від нього віє щирістю, прагненням допомогти людині, а вона тим часом збагачується і знаннями, і досвідом, і життєвою правдою.

Працюючи художнім керівником у Сва-лявській гімназії, В. Циганин у своїй роботі велику увагу приділяє вихованню в учнів української ідеї, добре знаючи, що вона пе-редусім закодована у рідній мові, фольклорі, культурі, художній літературі, історії нашо-го народу, його мистецтві та інших націо-нальних традиціях і звичаях. Насамперед вони є першоосновою навчання і виховання кожної людини, першоджерелом україн-ського патріотизму, високої народної моралі, національних та вселюдських цінностей –

Гідності, Правди, Честі, Любові, Добра і Кра-си. Щедро віддаючи учням свої знання, він прагне пробудити в них усе краще – насам-перед мистецький талант, захоплення пре-красним, доброту, виховує в них прагнення жити повнокровним життям.

Доля обрала його, вручивши, як посвід-ку, усвідомлення того, що саме на мистець-кій ниві зможе він найкраще проявити себе. Упевнений, цей скромний, зовні спокійний, завжди зосереджений чоловік на досягнуто-му не зупиниться. Гадаю, грандіозних пла-нів у нього неміряно. І вони здійсняться, бо він послідовний і наполегливий. Він переко-наний: якщо довго і, найголовніше, з душею робиш свою справу, то отримуєш і мораль-ну, і певну матеріальну віддачу. Головне – стабільно приносити людям радість.

Бажаємо йому успішної реалізації твор-чих задумів, нових поетичних та пісенних здобутків.


Найяскравіші спогади мого дитинства пов’язані з селом Нижній Студений, що на Міжгірщині, де я народився, де живе наша рідня донині. Хата, зведена дідом ще на початку ХХ століття, завжди була ошатна і прибрана, прикрашена вишиваними руш-никами, подушками, тканими доріжками та іншими виробами, зробленими членами сім’ї власноруч. У тому будинку, неподалік річки, мешкає моя тітка Калина.

У молоді роки, як багато жінок у селах, займалася рукоділлям, вишивала рушники, в’язала крючком, ткала, поралась по госпо-дарству, словом, була гарною ґаздинею. Ви-роби, зроблені нею, до сих пір зберігаються як сімейна реліквія, нагадують про важкі, але все ж, щасливі молоді роки, сповнені віри, надії…

Калина Карабин (Мишанич) народила-ся 4 червня 1943 року в селі Нижній Студе-ний у багатодітній сім’ї. Сім класів закінчи-ла в рідному селі, а з 8-го по 10-й – навчала-ся в Нижніх Воротах. Успішно закінчивши школу, два роки працювала піонервожатою у Верб’язькій середній школі на Воловеччи-ні. У 1962 повернулась у село, де на неї чекав коханий хлопець, із яким вони побралися того ж року. З 1963 до 1999 року пропрацюва-ла метеорологом на метеорологічній станції в Нижньому Студеному.

Вишивати почала з юних років, адже вдо-ма було з кого брати приклад. Мама чудово вправлялася з голкою і всіляко заохочувала доньку до цієї роботи. Пригадую чудову со-рочку батька з домотканого полотна, виши-ту моєю бабкою. Довгі роки тато зберігав її як пам’ять про парубочі роки.

Освоївши вишивку, Калина навчилась гачкувати, в’язати спицями, ткати. Незважа-

70


ю чи на важку до знемоги щоденну працю на землі та по господарству, вона знаходила час для роботи, що давала їй духовне задо-волення, робила оселю гарною і затишною. Зазвичай, довгими зимовими вечорами вона вишивала, ткала, в’язала рідним теплий вов-няний одяг, турбуючись про них. Речі, ство-рені її вмілими руками, донині милують око й радують душу її близьким і рідним, усім, хто їх бачить.

У своїх вишивках, як правило, викорис-товувала орнаменти, які бачила на роботах своєї мами або ж інших сільських майстринь. До слова, вони рідко виходили за рамки пев-них неписаних канонів, що формувалися століттями. Це робило їхню вишивку автен-тичною і неповторною. У створенні орна-ментальних композицій Калина Михай-лівна використовувала ромбики, квадрати, прямокутники, трикутники – найтиповіші елементи, що є традиційними у бойківській вишивці. У них переважає червоно-голубий колорит. Саме це й робить її вишивки цін-ними, адже в них прослідковуються прадав-ні традиції ремесла, що найбільш поширене у слов’янських народів. На думку багатьох етнографів, бойківській вишивці притаман-ні основні риси, які характеризують укра-їнську вишивку загалом. Вони виявляються у подібності орнаментальних мотивів, при-йомів композиційної будови й колориту.

Любов до народної творчості, мистецтва, майстриня передала своїм донькам Наталці й Марії, які теж свого часу трохи вишивали. Але нині, в повсякденних турботах, не зна-ходять для цього вільної години. Однак не забувають виховувати своїх дітей у любові й повазі до народної творчості й багатої куль-тури наших предків.


71

У світЛЮБОВ І БІЛЬ МОЛОДОЇ ПОЕТЕСИ

Поезія – це любов і біль в найтіснішому втіленні.Х. Отега-і-Гассет

У видавництві ТОВ «РІК–У» (2016) вийшла друком перша збірка віршів молодої талановитої поетеси, колишньої випускни-ці Ужгородського коледжу культури і мис-тецтв, а нині активної учасниці народно-го фольклорно-етнографічного ансамблю «Ужгород» Ужгородського міського центру дозвілля – будинку культури (художні ке-рівники Віктор та Олександр Шостаки) Ма-рини Попович-Павлік під промовистою наз-вою «Поділюсь неспокоєм» та з ґрунтовною передмовою поета, голови Закарпатської ор-ганізації Національної спілки письменників України Василя Густі. Гадаю, для шануваль-ників поезії згадане видання стало приєм-ною несподіванкою, творчою новинкою, вда-лим поетичним сюрпризом.

Уже в перших рядках своєї збірки поете-са відверто, хвилююче та образно висловлює власні думки, погляди, судження, пережи-вання про сенс людського життя. Адже наше буремне життя у невпинних потрясіннях і побутових клопотах, як висловилась автор-ка, чимось нагадує «на шиї стягнуте нами-сто». Та вона закликає рішуче розривати це задушливе нашийне намисто і під променя-ми чистого сонячного неба творити добро на нашій грішній і втомленій від людських чвар землі. Ці роздуми, висловлені на по-чатку книжки, є своєрідним філософським прогнозом, авторським поетичним епігра-фом до всієї збірки («На все ти просто поди-вися», «Сум огортає…», «Крик», «Журо», «Час біжить» та ін.). У буремному морі сучасного неспокійного життя людина повинна знахо-

дити в собі моральні та фізичні сили долати будь-які перешкоди, труднощі і часом непе-редбачувані підступи та повороти долі:

Як хрест стоїть, цей чорний хрест у серці,Неначе пень, що на землі струхнявів.Не здамся я без бою – і не думай!Тобі не жити і в моїй уяві.

«Сум огортає»

Порятунок у цьому складному, напру-женому життєвому просторі поетеса вба-чає у пристрасній любові до рідного краю, отчого дому, родинного вогнища. Вони да-ють силу і наснагу, гоять усі завдані життям рани, наповнюють душу і серце незгасним живлющим теплом («Я дякую, мамо, вам за сорочку», «Синочку», «Брату», «Бабуся», «Батьківська хата», «Діточкам своїм», «Сини», «Брати мої і сестри», «Я дякую Богу за кожно-го з вас», «Краю мій», «Сестри» та ін.).

Зі святою любов’ю і думкою про родин-не батьківське гніздечко, де з братами і се-страми їли з однієї миски і пригортались «до матері одної», авторка й сьогодні крокує життям, долає його труднощі, а ці пам’ятні спогади і незабутні враження надихають її на творчість. Не випадково ж і письменник Василь Густі свою передмову до збірки наз-вав «Слово, зігріте родинним теплом».

Від молодого покоління наших краян поетеса щиро та задушевно віддає шану пам’яті тим, хто боронив наш край від поне-волювачів-ворогів, віддав за неї найдорож-че – своє життя («Красне поле»). На глибоке переконання авторки, ніщо, ніякі особи-сті чи суспільні блага не можуть замінити людині, істинному патріоту, такого благо-родного почуття, як любов до отчого краю, рідної Батьківщини. Ніяке матеріальне ба-гатство на чужині не може замінити людині втраченого нею морального збитку від роз-риву з Батьківщиною:

Не дай, Боже, потрапитиМені на чужину:Знає душа, що отам яНавіки загину.

«Чужина»

72

У світТакою живильною і незамінною ду-

шевно-моральною силою для справжньо-го патріота є його незгасна любов і до ма-теринської пісні та рідної мови. Скажу без перебільшення, що не багатьом сучасним майстрам слова щастить так проникливо, переконливо оспівати любов до солов’їної української мови, як це вдалося зробити на-шій авторці у поезії «Мово моя». На фоні цієї благодатної ноти про заповітну відданість рідній землі, материнській мові, праотчим традиціям і звичаям ще болючіше звучить поетична розповідь про катастрофічну для України і всієї планети чорнобильську тра-гедію, а також про сучасну ворожу навалу, яка сьогодні прагне на шматки розірвати нашу Вітчизну («За Україну», «Спи, дити-но», «Я закричу від страху», «Якщо залишу Україну»…). Та в душах і серцях людей живе віра і світла надія, як і в душі поетеси, котра щиро сподівається, що побачить ще свою Україну вквітчаною. Засуджуючи зловмисні вчинки ворогів, поетеса впевнена в перемозі добра над злом. Звертаючись до загарбників, вона рішуче заявляє:

Вам ніколи українцівДуху не зламати.Не станемо на коліна,Хай які тривоги!Наша правда українськаЧиста перед Богом.

Образно-стилістична, а то подекуди й тематична канва поезії Марини Попо-вич-Павлік чітко та виразно підкреслює її захоплення українською поетичною кла-сикою, особливо яскравою та вічно живою творчістю Тараса Шевченка і Лесі Українки. Це супроводжує її поезію не лише цікавими сюжетно-тематичними знахідками, але й за-душевними ліричними аналогами («Стоїть собі дівчинонька…», «Засохла квітка», «Очі мої, очі», «Гуцулка в ялинах», «Пиши, розли-вайся…», «Не лінуйтесь, мої очі…»). Тарасові Шевченку авторка присвятила хвилюючу поезію «Писав Тарасик…», деякі із згаданих тут віршів за своєю сюжетною побудовою та образним оздобленням є доволі близькими до народних балад, які, як відомо, так полю-бляв Кобзар.

Танцюристка-поетеса Марина Попо-вич-Павлік усім серцем полюбила народ-ний фольклорно-етнографічний ансамбль «Ужгород», який насправді став її другим рідним домом. У одній із своїх поезій, при-

свячених цьому популярному в нашій країні і поза її межами колективу, образно назвала його розкішним, буйним букетом квітів, вба-чаючи в ньому вдале поєднання народних талантів («Зібрали безліч квітів у букет»).

Схвилюють зацікавленого та небайду-жого читача ліричні поезії авторки. Вони наповнені якимсь особливим, тендітним та живильним сонячним теплом, надихаючою небесною красою, свіжим подихом полонин-ського вітру. Ліричні обрії авторки перекон-ливо засвідчують про її невпинний потяг до глибоких душевно-ліричних переживань («Весна», «Зелений барвінок», «Люби вітер – той, що віє…», «Кохаю», «Чарівний вечір», «Налилися яблучка», «Спека», «Кленовий лист»…). То й не дивно, що й на обкладинці збірки виписані ось ці хвилюючі віршовані рядки:

Люби вітер – той, що віє,Люби сонце – те, що гріє,Кожну спілу колосину,Кожну днину і хвилину.

Кілька поезій носять виразно коломий-ковий характер як за змістом, так і за фор-мою, що свідчить про пристрасну любов ав-торки до чистоджерельних витоків народної творчості («А вівчарик в полонині…», «Коло-мийки»).

Поезія Марини Попович-Павлік збагаче-на яскравими епітетами («вітер тихий, най-свіжіший, що у спеку наймиліший», «сніг… пухнастий, білий, свіжий», «гордий мі-сяць»…), метафорами («лише тополі всі зна-ють болі», «зняла з мене вінок діброва-дібро-ва», «вода підспівує натхненням», «тихень-ко вітер у волоссі розгулявся», «налякалась травонька гострої коси»…), порівняннями («стало моє личко бліде, як полова», «проля-гає стежечка, наче з полотна»…) та іншими образними віршованими компонентами.

Знайомство із збіркою віршів «Поділюсь неспокоєм» залишає найкращі враження. Вона насичена глибокими людськими пере-живаннями, пошуками шляхів від неспокою до радощів життя, багато поезій оздоблені барвистими поетичними образами, легко сприймаються і запам’ятовуються.

Як відомо, кожен поет прагне аби його поетичні твори хвилювали душу і серце, бу-дили глибинні почуття і водночас спонука-ли до роздумів, помислів, зачіпали чутливі струни людської душі. Це поєднання лірич-ного і раціонального за допомогою яскравої образності властиве поезії Марини Попо-

73

У світ

вич-Павлік. Її звернення до сучасників ло-гічно і поетично вмотивоване:

Чому ти людина?Що маєш людського?Що доброго в світіЗробив і для кого?

Її поезія спонукає захоплюватись красою мальовничого рідного краю, квітучих степів України, насолоджуватись духовним багат-ством родинного вогнища і водночас замис-люватись над суттю людського буття.

Шостого травня 2016 року в Ужгород-ській центральній міській бібліотеці відбу-лася презентація першої поетичної збірки Марини Попович-Павлік «Поділюсь неспо-коєм». До слова, вона учасниця відомого народного фольклорно-етнографічного ан-самблю «Ужгород» Ужгородського міського центру дозвілля – будинку культури.

Відкрила культурно-мистецьку акцію бі-бліотекар відділу обслуговування Ужгород-ської центральної міської бібліотеки Андрі-ана Гузак.

З поетичним доробком пані Марини присутніх ознайомили студентки Ужгород-ського коледжу культури і мистецтв, які прочитали її вірші. Василь Густі дав високу оцінку її поезії, відзначив, що до поетичного закарпатського букету додалася ще одна гір-ська квітка – Марина Попович-Павлік. Він

ЯК МАЛИЙ РАКОВЕЦЬ СТАВ «МАЛЕНЬКИМ РИМОМ»

також висловив щиру вдячність за те, що вона словом, піснею і танцем несе народну культуру в маси.

Науковець, фольклорист, провідний ме-тодист Обласного організаційно-методично-го центру культури Іван Хланта поділився спогадами про рідну Хустщину, розповів про талановитих вихідців села Золотарево, що прославили його на весь світ. А також по-бажав Марині Попович-Павлік нових твор-чих звершень.

Слово про підопічну сказали голова ци-клової комісії видовищно-театралізованих заходів, старший викладач Ужгородського коледжу культури і мистецтв Оксана Шип та керівник народного фольклорно-етно-графічного ансамблю «Ужгород» Віктор Шо-стак.

Розділити радість виходу у світ першої збірки зібралася родина поетеси, друзі, сту-денти та шанувальники красного письмен-ства. Святковий настрій створював ансамбль «Ужгород», який виконав низку закарпат-ських народних пісень.

А сама авторка продекламувала чудовий вірш, присвячений матері, яка також була присутня, і, до слова, саме шостого травня відзначала день народження. Власне, тому Марина Попович-Павлік для презентації об-рала саме цей день.

Василь ГАБОРЕЦЬ

П’ятого липня 2016 року в актовій залі Малораковецької сільської ради відбулася презентація книги Ольги Бедьо «Малий Ра-ковець – Маленький Рим».

Що спонукало взятися за перо юне обда-рування? «Основна ідея цієї книги, – йдеть-ся у передньому слові, – прищепити земля-кам, особливо молодому поколінню, любов до рідного краю, повагу до його історичної та культурної спадщини, викликати почут-тя патріотизму і гордості за свою Батьків-щину, своїх талановитих і працьовитих од-носельчан. Сподіваюся, що прочитавши цю книгу, наша молодь стане трепетніше і від-повідальніше ставитися до духовних і куль-турних скарбів, які передали нам минулі по-коління, зможе не лише зберегти красу і ве-лич нашого краю. Берегти нашу історичну

74

У світ

спадщину – священний обов’язок кожного з нас.

Книжка складається із кількох розді-лів. Серед них – «Палеоліт Малого Раківця», «Екологія села», «Рівень медицини», «Розви-ток освіти», «Релігійне життя», «Гордість Ма-лого Раківця», «Вихідці із села» та ін.

Серед відомих людей села Малий Рако-вець, безперечно, перше місце займає відо-мий хірург, професор Олександр Фединець. У 1926 році він уперше на Закарпатті вико-нав гемотрансфузію. Він зробив понад 40 ти-сяч операцій. Його досвід викладено у понад сотні наукових праць. Понад 65 років провів за операційним столом. Протягом 29 років керував клінікою та кафедрою хірургії ме-дичного факультету Ужгородського держав-ного (нині національного) університету. Ба-гато років був головним хірургом області.

Тут знайдете розповіді також про отця Михаїла Гангура, головного інженера ДП «Фортуна» Івана Фанту, екс-голову районної ради та директора ТзОВ «СТО Іршава» Івана Савка, начальника відділу освіти Іршавської райдержадміністрації Єлизавету Яцканич, колишнього завідувача Білківської дільнич-ної лікарні Михайла Василинця, Малорако-вецького сільського голову Емілію Лях, на-чальника відділу землеустрою, охорони та ринку земель управління Держгеокадастру в Іршавському районі Ганну Фрайтик та ін.

Своїми роздумами про книгу поділи-лися директор Малораковецької загально-освітньої школи І–ІІІ ступенів Оксана Гудь, колишній керівник цього закладу Марія Цогла, директор Малораковецької загально-освітньої школи І–ІІ ступенів Оксана Савко, депутат районної ради Іван Фанта, завідувач місцевої бібліотеки Ольга Ожоганич, свяще-ник Михайло Гангур, священик із Копашно-

Під час презентації

ва Віталій Армаш, жителька села та колиш-ня вчителька Поліна Лях.

Будемо відвертими: книжка є цікавою і потрібною як для старшого покоління, так і для молодшого. Її обов’язково слід прочита-ти, щоб знати історію сьогодення своєї малої батьківщини.

Коли ви знайдете в тексті помилку, не звинувачуйте в цьому автора книги. То не її вина… Раніше при видавництвах були по-сади коректора і літературного редактора. Саме вони й вичитували гранки та виправ-ляли мовні огріхи. Тепер у зв’язку з економіч-ною скрутою ці посади видавництва скоро-тили, тому й трапляються такі недоречно-сті. Навіть відомий письменник сучасності Василь Шкляр сказав, що це біда не стільки письменника, як ситуації сьогодення.

Рідне село Ольги Бедьо називають ма-леньким Римом. Ось як вона написала в своє-му вірші:

Вічне італійське РимПорівнюють з рідним Раківцем Малим.Спільним є горби, точніше – їхня кількість.Сім горбів, що несуть в собі величність.А ще виноградники пишні та смачні,Сади квітучі, багаті на плоди рясні.Цим пишається не тільки історичний Рим,Наш Раковець Малий є не менш значним.

А щодо автора книги… Ольга Бедьо ще зовсім юна. Вона народилася 30 листопада 1991 року в селі Малий Раковець. Закінчи-ла школу у 2008 році на відмінно. Цього ж року вступила до Мукачівського гуманітар-но-педагогічного інституту на педагогічний факультет, спеціальність «Початкова освіта». У цьому закладі закінчила магістратуру й отримала повну вищу освіту, здобула квалі-фікацію магістра педагогічної освіти, вчите-ля початкових класів та викладача педагогі-ки. З 2014 року і донині працює в Малорако-вецькій загальноосвітній школі І–ІІ ступенів учителем початкових класів та керівником шкільного гуртка «Юний журналіст». По-всякчас займається самоосвітою, вивчає іс-панську мову, з 2014 року – дистанційно курс «Журналістика». А у вільний час любить чи-тати художню літературу. Пише вірші, а та-кож статті, які публікуються в інтернет-ви-даннях Мукачева.

Зрештою, в Ольги Бедьо все ще попе- реду!

Василь ШКІРЯ

75

У світ

ЩЕДРИЙ УЖИНОК ПЛІДНОЇ ТВОРЧОЇ СПІВПРАЦІ

У видавництві «ІВА» вийшла друком збірка пісень відомого та популярного со-ліста Закарпатської обласної філармонії і Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, народного артиста України, члена Національної ліги українських ком-позиторів, лауреата обласної премії ім. Де-зидерія Задора Петра Матія на слова поета, голови Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України, лауреата обласних премій ім. Дмитра Вака-рова та Федора Потушняка Василя Густі під оригінальною умовною назвою «Затисян-ська околиця». На її обкладинці – мальов-нича картина берегів Надтисся, чарівного куточка Виноградівщини, котре нашому крайові дало багатьох талановитих митців і серед них – улюбленого в народі співака і композитора Петра Матія і також талано-витого майстра поетичного слова Василя Гу-сті. Збірка вміщає понад півсотні оригіналь-них пісень, видана тиражем 200 екземплярів завдяки благодійній допомозі доброчинців Михайла Довжанина, Мирослави Каламу-няк, Віктора Бедя, Отто Ковчара, Федора Лу-кіти, Василя Макара, Володимира Панова, Михайла Попа, за що співавтори на першій сторінці книжки висловили їм щиру подяку. Справді ж бо велика вдяка таким покровите-лям талантів у сфері духовності, оскільки, як

відомо, коштів державного бюджету явно не вистачає для покриття видатків на публіка-цію подібних видань. Така допомога цілком виправдана ще й тому, що йдеться про об-народування надзвичайно цікавого і потріб-ного видання, котре не просто поповнило, але й збагатило пісенну скарбницю нашо-го краю у доволі складний період культур-но-мистецького життя, коли як оригінальна авторська чи й народна пісня, на жаль, по-ступово витісняється зі сцени, з екранів те-лепередач і радіотрансляцій дешевою в ду-ховному й естетичному значенні так званою попсою.

Відрадно зауважити, що у свій поважний вік надзвичайно працьовитий артист сцени Петро Матій успішно і наполегливо поєднує своє виконавське мистецтво із плідною ком-позиторською та ще й педагогічною працею в Ужгородському державному музичному училищі ім. Д. Є. Задора. У його творчому композиторському доробку сьогодні вже біля 400 авторських пісень головним чином на слова закарпатських поетів – Петра Скун-ця, Юрія Гойди, Василя Діянича, Василя Вовчка, Степана Жупанина, Юрія Шипа, Василя Кузана, Володимира Товтина, Карла Копинця, Софії Сороки, Надія Петрашко, Василя Кобаля, Христини Керити… Разом із іншими талановитими сучасними компози-торами-піснярами він вносить свій вагомий і посильний вклад у збагачення пісенного репертуару сьогодення, активно продовжу-ючи пісенне творче надбання таких відомих композиторів-піснярів, як Петро Милослав-ський, Михайло Кречко та інших. І хоча ви-дана у співавторстві з поетом Василем Густі збірка «Затисянська околиця» написана ком-позитором і співаком перш за все для власно-го виконавства і фактично є одножанровою, але солісти-вокалісти знайдуть у ній справж-ні пісенні родзинки і для свого репертуару.

Принагідно зауважимо, що творча спів-праця композитора-пісняра П. Матія з пое-том В. Густі бере свій початок дещо раніше: у пісенній збірці «Храм душі» (2000) її авто-ром П. Матієм було вміщено пісню «Знає Тиса» на слова В. Густі. Та окремою збіркою їхня творча співпраця представлена вперше саме «Затисянською околицею». Хоча тала-новитий поет В. Густі свої поетично-пісенні

76

У світобдарування демонстрував неодноразово. Згадаймо бодай його надзвичайно вдалі пое-тичні слова до відомої вокально-хореогра-фічної композиції «Шовкова косиця» (по-становка народної артистки України Клари Балог), котра увійшла до золотого фонду Заслуженого академічного Закарпатського народного хору. Річ у тім, що у значній ча-стині поетичних творів цього письменника наявне чітко виражене суто лірично-пісенне багатство, котре своєю яскравою та оригі-нальною образністю приваблює увагу ком-позиторів і природно сприяє своїй музичній фіксації. Не випадково його поезії стали пое-тичним джерелом для написання пісенних творів композиторами Миколою Попенком, Віктором Теличком, Василем Гайдуком, Пе-тром Раком, Василем Кобалем, Андрієм Чер-веняком та іншими.

Пісенна збірка «Затисянська околиця» за своєю тематикою – це перш за все яскрава, щемлива, уклінна молитва за людське щастя і благо в рідному краї, вияв синівської любо-ві до «затисянської околиці», отчого порога. Тож у яких би світах не перебував ліричний герой уміщених тут пісень, однак він, «про-йшовши вздовж і впоперек весь світ», завжди повертається до отчих доріг, де все йому рід-не, знайоме, тепле і незабутнє. Бо ніде і ніщо не зігріває так душу і серце, як найрідніші люди, котрими найперше є твоя родина в рідному краї. І в якому солідному віці не перебував би цей пісенний ліричний герой, але думками, почуттями завжди повертаєть-ся до незабутньої пори раннього дитинства та до маминої пісні і вишитого нею рушни-ка, «про який лиш у пісні співають» («Про-йшли літа», «Як забути», «Простеліть мені, мамо, рушник», «Родинна пісня», «Батьків-ський поріг» та ін.).

Ото ж зацікавлений піснелюб і завзя-тий краєзнавець-краєлюб знайдуть у збірці справжні зоряно-оксамитні мелодії, у яких оспівується незгасна любов до рідного краю. Тут стільки оригінальних ліричних замальо-вок, стільки неповторної божественної краси у пісенно-поетичних рядках, що здатні роз-будити навіть найчерствіші душі і виклика-ти глибокі переживання та захоплення. Та, крім того, автори знайшли відповідні музич-но-пісенні та поетичні засоби, аби оспівати «працьовиті руки» наших трудівників, ко-трі ось тут, у центрі Європи віками живуть «в мирі, злагоді, братерстві, як друг і брат». Вони, як і автори опублікованої збірки, свою

долю тісно і нерозривно пов’язують з долею рідного краю:

Спасибі, доле, що у мене єЗемля, в якій навіки спочиваютьТі, що, буття рятуючи моє,В борні лягли за честь і волю краю.Спасибі, доле, за щедроти всі,Які мені ти у житті вділила,Шляхи, а не тернисті манівці,Мені у слові батьківськім відкрила.

«Спасибі, доле»

Знайшли своє почесне місце в піснях П. Матія і В. Густі й трагічні події історич-них часів Карпатської України, подвиги ге-роїв-січовиків, які в нерівних битвах із воро-гом пролили свою молоду кров саме там, на затисянській околиці:

Красне Поле малинове,Сльози на очах,Красне Поле малинове,Вічний біль в серцях.

«Знає Тиса»

У піснях авторів збірки чітко виділяєть-ся ще одна важлива житейська думка, а саме та, що кожна чесна і порядна людина свої-ми вчинками упродовж прожитого життя повинна сповідувати перед іншими людьми і перед Богом. Адже на кожного з нас чекає судний день, коли настане час сповідуватись за все, що нами роблено і зроблено. Тож на нашій нелегкій життєвій стежині надто важ-ливо зберегти «честь свою» та водночас сіяти добро «і долати зло», й «трудитись так, мов хочеш вічно жити» («Живи як можеш», «До межі, що визначив Господь», «Коли я стану перед Богом»…).

Добру частину видання становлять яскраві, прозоро-світлі та насичені теплими, сердечними почуттями пісні суто ліричної тематики. У них так багато сонячної енер-гії і душевного натхнення, що цими своїми властивостями насправді збагачують всю книжку та особливо привертають увагу не-байдужого шанувальника пісенного мисте-цтва. Тут знайдете задушевні слова про чо-ловічу вірність до коханої дружини, котра є «краще із Божих творінь», котра і «радість, і щастя, і драма», котра – «доля солодка й гірка». Тут оспіване, возвеличене «кохання чисте, золоте» як найсвятіше серед життєвих переживань і почуттів. У їхній уяві жінка по-стає, як земна Богиня, як творець життя для наших дітей – найдорожчої частини люд-

77

У світ

ства («Тепло жіночої руки», «Прекрасній не-знайомці», «Люблю тебе» та ін.).

Уважне знайомство із збіркою «Затисян-ська околиця» переконує в тій незаперечній істині, що мажорний ліричний тон прони-зує абсолютну більшість її творів і знайде відповідний відгук у серцях читачів і слуха-чів. До прикладу проілюструємо цю думку бодай ось такою ліричною родзинкою:

Тиха осінь, тиха,На душі тепло.Наче того лихаВ долі не було.Опадає листя,Як мої літа.Тиха осінь. Тиха…Осінь золота.

«Тиха осінь, тиха…»

У передмові до однієї з перших пісенних збірок П. Матія «Храм душі» (2000) під наз-вою «І велич, і краса» троє авторів цієї перед-мови, а саме поети В. Густі, Ю. Шип і тодіш-

ПОЕТИЧНІ ДІАМАНТИ

ній голова обласної організації Національної ліги українських композиторів, відомий ди-ригент і композитор М. Попенко висловили дуже слушну думку про музично-пісенну творчість П. Матія і ставлення до неї авторів поетичних пісенних творів: «У музиці Пе-тра Матія, – писали автори передмови, кра-са і велич, доля наших краян, українського народу, серцебиття переконаного христи-янина, харизми його почуттів, дарованих Небом. І це справжнє щастя, коли з уст на-родного артиста України Петра Матія твоє слово лине до народу».

Гадаю, що це щастя поета-пісняра ви-данням пісенної збірки «Затисянська околи-ця» у співавторстві з композитором Петром Матієм знайшов і письменник Василь Густі, а народному артистові України Петрові Ма-тію слід висловити щиру подяку за те, що своїми авторськими піснями він насправді ощасливлює як наших поетів, так і багатьох шанувальників його мистецького таланту.


Дотепер я знав Івана Хланту з Ужгорода як фольклориста, літературознавця, біблі-ографа та мистецтвознавця. Але його нова книжка «Карпатський діамант», яка торік побачила світ у ТДВ «Патент», змінила мою уяву про цю талановиту, обдаровану люди-ну. Виявляється, ще з учнівської парти він

складає вірші. Багато його поезій перекла-дено на музику. І що найважливіше: до його пісенного набутку долучилися такі відомі композитори краю, як Микола Попенко, Ан-дрій Червеняк, Василь Кобаль, Василь Сто-ронський.

Саме завдяки їм поетичні рядки Івана Васильовича дістали крила і полинули в пі-сенний світ, уже для багатьох стали улюбле-ними.

У передмові до книжки «Поезія стриво-женого серця» доктор філологічних наук, професор, академік Володимир Качкан пише: «Переконаний, що саме поезія допо-могла І. Хланті стати одним із провідних фольклористів України. Він записав більше семи тисяч текстів пісень як на Закарпат-ті, так і в інших областях України та поза її межами – на Мараморощині, в Банаті (Ру-мунія), у Сербії, на Кубані (Російська Феде-рація). Ті безцінні записи склали сім фунда-ментальних збірників українських пісень».

Улюбленою книжкою для Івана Хланти був і нині залишається «Кобзар». Чимало віршів вивчив напам’ять. Про те, що малень-кий Іванко пише вірші, першою дізналася завідувач шкільної бібліотеки. Хлопець по-

78

У світдав їй списаний учнівський зошит. Показа-ла учителеві української мови і літератури Федорові Шимону. Невдовзі вони зустрілися, зав’язалася цікава, змістовна розмова. Вчи-тель порадив надіслати вірші до Хустської районної газети. Якою була радість хлопця, коли він побачив їх надрукованими. А ще його поезію охоче друкували у збірнику «Творчість молодих».

Через художнє слово Іван Васильович збагачує своїм творчим доробком українську поезію. У віршах багато рідного, близького та зрозумілого. Намагається робити глибокі художні узагальнення і це йому вдається.

Володимир Качкан, ведучи мову про по-езію у передньому слові пише, що вона ви-казує нам, що І. Хланта «окроплений Божою рукою, скупаний у сонячному річищі бездо-ганного народного добра, втіхи й любові, ви-пеленаний теплою материнською ласкою». Далі – більше. «Народнопісенна стихія, усна народна творчість – заарканила тіло і душу цього україно-антропоцентриста, що став на широку дорогу збирання, записування, ви-вчення та наукового оприлюднення тисяч і тисяч різножанрових текстів: пісень, казок, легенд, притч, народних оповідань, – про-довжує В. Качкан. – Цим широким фоль-клористично-літературознавчим та куль-турологічно-мистецтвознавчим гостинцем по праву руку з ним постійно ішла історія рідного краю і загалом світового українства, його філософія і висока християнська мо-раль, його глибинна досвідом попередників сімейна педагогія, а по ліву руку плинна сонцеосяйна поезія, що кодувала високий естетизм його родини і села, рідної школи і краю, віковічних Карпат і захмарних бески-дів, мудреців-мольфарів та чистих совістю провидців майбуття нашої нації, його краї-ни».

Тематика віршів І. Хланти широка. Через художнє слово він намагається намалюва-ти нам рідний край, верховинців і омріяну милу, кохану дружину. Послухайте лишень:

Ти мій охоронець, мов ангел небесний,Мене захищаєш і вдень, і вночі.Ти маєш до всього дар Божий, чудесний,

До серця мого – чарівливі ключі.Занадто чутлива до горя людського,Усім помагає в хвилини трудні,У неї ніколи немає лихого,Бо ласкою, ніжністю сповнені дні.Не треба для щастя з тобою злітатиКудись за далекий чудний небокрай.Ми будемо завжди плекати Карпати,Лише в ріднім краю збудуємо рай.

Книжка складається із трьох розділів. У першому «Співають струни у душі моїй» вміщено вірші І. Хланти, які вже стали пісня-ми. Серед них: «Наче сонце засіяло», «Рідна пісня велична», «Як любо, як мило», «Ластів-ки прилетіли до мого села», «Мальовнича в нас природа» та ін.

Окремий розділ «У зорянім вінку» скла-ли вірші відомих українських поетів, а також аматорів красного письменства краю.

Не можна оминути і розділ «Відгуки про фольклористичні, літературознавчі, бібліо-графічні та мистецтвознавчі праці Івана Хланти». Тут ми зустрічаємо знайомі імена – письменника Володимира Жулинського, вченого Миколу Зимомрю, доктора філоло-гічних наук Василя Марка та ін.

«Іван Хланта завжди був самим собою – у праці, де шукав розраду для душі», – так відгукується про автора поетичних діаман-тів Микола Жулинський. – Але найістот-ніше, напевне, в тому, що науковець (варто наголосити: фольклористичні та літератур-но-критичні дослідження І. Хланти зробили б честь першому-ліпшому європейському університету!) буває повертає народові роз-гублені скарби, самозречено й неослабно розорює глибинні дослідницькі перелоги в малознайомій царині фольклористичних, культурно-мистецьких і літературних ба-гатств.

Завдяки йому оживає спадщина, стаючи справжньою окрасою нашого сучасника, за-колисаного буденними клопотами, пошука-ми хліба й праці, гідної його таланту».

Краще не скажеш. У цих кількох написа-них рядках весь Іван Хланта. Воістину його душа випромінює поетичні діаманти.

Василь ШКІРЯ

79

ВІН БУВ ЩАСЛИВИЙ, БО ЗАЙМАВСЯ УЛЮБЛЕНОЮ СПРАВОЮ…

Пам‘ять

Ласло Мадяр – один із найяскравіших і самобутніх митців Закарпаття – дев’ято-го липня 2016 року відійшов у Вічність. Він здобув широкого визнання як удома, так і за кордоном, зробив вагомий внесок у розвиток мистецтва краю, України, збагачуючи нашу культуру. Митець багато працював для інте-грації і зближення двох культур: української та угорської, сприяв поглибленню й укрі-пленню творчих, дружніх зв’язків між наро-дами.

Вплив образотворчої традиції двох куль-тур відображається у його полотнах. Зокре-ма, йдеться як про тематику творів, так і про образотворчу систему. Живописні роботи Ласло Мадяра характеризує експресія вико-нання, що видає нестримний темперамент, який знаходив у них своє вираження, вишу-кана манера письма. Митець чудово володів технікою олійного живопису, систематично експериментував у пошуках свого стилю.

Художник багато працював, ніколи не зупинявся на досягнутому, був у постійно-му творчому неспокої і залишив багатий спадок. Він жив і працював на повну силу. У його доробку сотні картин, персональні виставки як удома, так і за кордоном. Він до-бре знаний митець, а його твори зберігають-ся у багатьох музеях світу та приватних ко-лекціях. Усе своє життя він уперто йшов до

свободи, намагався бути максимально віль-ним і незалежним як у житті, так і творчості.

Відомий мистецтвознавець Андрій Буд-кевич так характеризує творчість митця: «Ласло Мадяру як живописцеві дано уміння і хист передавати дух карпатських краєви-дів, місцеву специфіку і колорит. Його пей-зажі елегійно мрійливі, у них не помітиш аж надто радісних мотивів, але й темної зажури немає… Є серединність, у філософському розумінні, де відсутні крайнощі. Він схиль-ний до неспішних роздумів, у картинах цьо-го митця помічаєш збалансованість, щось дуже близьке до природної рівноваги, а це ознака гармонії…

Тільки люди із «вузьким чолом» не розу-міють таємничої течії життя, яка відбуваєть-ся завдяки протиріччям. Протиріччя забез-печують баланс, задають тональності Янь і Інь. Вони протилежні, а протилежності, як магніт. Коли протилежність повністю запе-речується, очікуй неприємностей. Багато людей це роблять, чи не тому у світі стільки негараздів, непорозумінь і лиха?

Живопис Ласло Мадяра доносить дум-ку – що людина, це частина природи, а з до-вкіллям не слід воювати, бо в програші буде людність…»

Нині він уже не з нами… Пам’ять про митця залишиться в наших серцях. Він з нами у своїх роботах назавжди…

Ласло Мадяр народився 8 липня 1955 року у місті Чоп Закарпатської області. Закінчив Чопську середню школу № 1, у 1981 році –Ужго-родське училище прикладного мистецтва, де навчався на відділі художня обробка металу. Викладачі з фаху – Василь Петрецький, Агнеса Бачинська, Іван Дідик, Віктор Демидюк, Іван Маснюк. З 1993 року – член Товариства угор-ських митців Закарпаття імені Імре Ревеса. У 2002 році очолив Товариство. У 2006 році став дійсним членом Угорської академії мис-тецтв. Нагороджений Золотим хрестом «За заслуги» Угорської Республіки. Працював у галузі декоративного та образотворчого мистецтва. Учасник художніх виставок, пле-нерів та симпозіумів як в Україні, так і за кор-доном.


80

Пам‘ять

ПАМ’ЯТІ ОЛЕКСАНДРА ТУРЯНИЦІ

23 липня 2016 року відійшов у вічність відомий культурний діяч Олександр Івано-вич Туряниця. Наші ряди, на жаль, поки-нула людина, котра все своє свідоме життя віддала служінню людям, освіті, культурі й мистецтву краю, авторитет якої у цій бла-городній сфері нашого суспільного життя формувався і визрівав завдяки невтомній працьовитості, настирливості, багатству особистого духовного життя і високій відпо-відальності за виконувану справу.

Олександр Туряниця народився 26 лю-того 1931 року у місті Свалява Закарпатської області. Після закінчення середньої школи і Кам’янець-Подільського педагогічного ін-ституту свою трудову діяльність розпочав учителем Чинадіївської, а згодом – Сваляв-ської середньої школи. Майже десятирічний педагогічний стаж став йому у пригоді на посаді директора Свалявської районної кіно-мережі, завідувача районного відділу куль-тури, де доклав багато старань у справі роз-витку аматорського художнього мистецтва.

Плідним етапом у трудовій біографії Олександра Івановича стала його копітка і відповідальна десятирічна праця на поса-ді заступника начальника управління куль-тури Закарпатської облдержадміністрації, де він опікувався діяльністю обласних теа-

трально-видовищних установ та мистецьких навчальних закладів (1975–1985), а також на посаді директора обласного книготоргу.

Та чи не найбільше старань, творчих і організаторських умінь проявив він, коли перейшов на роботу в Закарпатський акаде-мічний обласний театр ляльок – спочатку заступником директора, а потім директором театру (1988–2003). Душею і серцем полю-бив культурно-мистецьку працю з дітьми, які лише починають свідоме життя, доклав багато зусиль, сили волі та винахідливості для перетворення молодого Закарпатського театру ляльок у справжній осередок духо-вності. Йдеться не лише про вирішення ба-гатьох господарських і матеріально-техніч-них проблем дитячої творчої установи, але й доукомплектування кадрового складу мо-лодими талановитими митцями, збагачення репертуару драматичними творами україн-ської і зарубіжної літературної класики.

Крім сказаного вище, великою заслугою Олександра Туряниці на посаді керівника театру ляльок, а з 2003 року і до останніх днів життя – начальника відділу міжнарод-них зв’язків цієї творчої установи та дирек-тора Міжнародного фестивалю театрів для дітей «Інтерлялька», започаткованого ним у 1990 році, було налагодження дружних контактів із багатьма зарубіжними мистець-кими дитячими драматичними колекти-вами. З кожним новим Міжнародним фес-тивалем настирливо розширяв географію його представництва, домігшись включення цього популярного мистецького заходу до Міжнародної асоціації діячів театрів ляльок світу (УНІМА). За його справжній життєвий і творчий подвиг у справі естетичного вихо-вання молодого покоління йому щиро зав-дячують сотні тисяч дітей та батьків.

За багатогранну і плідну працю в галузі культури і мистецтва Олександр Туряниця був удостоєний почесного звання «Заслуже-ний працівник культури України», інших урядових нагород. Пам’ять про невтомного трудівника на ниві духовності Закарпаття назавжди збережеться в наших серцях.


Art & Photos

Журнал "Культурологічні джерела". №3. 2016 рік