МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра філософії та соціології

Рег.№ 18/708 – 14.04.08

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

(опорний конспект лекцій)

з дисципліни “Філософія”

для студентів першого курсу

напряму підготовки: 6.030508 фінанси і кредит (за професійним спрямуванням –

“Фінанси”, “Оподаткування”)

напряму підготовки: 6.030509 облік і аудит (за професійним спрямуванням – “ Облік і

аудит”)

напряму підготовки: 6.030504 економіка підприємства (за професійним спрямуванням –

“Економіка підприємства”)

напряму підготовки: 6.030502 економічна кібернетика (за професійним спрямуванням –

“Економіка підприємства”)

галузь 0305 “Економіка та підприємництво”

факультету економіки

Херсон 2008

2

Конспект лекцій (опорний конспект лекцій) з дисципліни “Філософія”,

напряму підготовки: 6.030508 фінанси і кредит (за професійним спрямуванням –

“Фінанси”, “Оподаткування”)

напряму підготовки: 6.030509 облік і аудит (за професійним спрямуванням – “ Облік і

аудит”)

напряму підготовки: 6.030504 економіка підприємства (за професійним спрямуванням –

“Економіка підприємства”)

напряму підготовки: 6.030502 економічна кібернетика (за професійним спрямуванням –

“Економіка підприємства”)

галузь 0305 “Економіка та підприємництво”

Укладачі: к. іст. н., доц. Кругла Н.А., к. філос. н., доц. Найдьонов О.Г,

к. філос. н., доц. Романовський О.О., кількість сторінок 125.

Затверджено

На засіданні кафедри філософії і

соціології

Протокол № 9 від 14 квітня 2008 р.

Зав.кафедри__________

Відповідальний за випуск

кандидат соціологічних наук, доцент В.К.Коробов

3

Лекція 1. Предмет філософії.

План.

1. Поняття, предмет і ознаки філософії та філософування.

2. Структура та функції філософського знання

3. Специфіка філософії: співвідношення філософії зі світоглядом, наукою і

релігією

4. Історико-філософський процес: поняття, природа, типологія.

«Основне питання філософії»: різноманітність підходів

5. Проблема виникнення філософії. Східний і західний способи філософування

1. Назва філософія походить від двох грецьких слів — філос (любов) і софія

(мудрість), отже, дослівно філософія — це «любов до мудрості».

У класичному розумінні філософія — це система теоретичних поглядів на світ у

цілому і місце людини в ньому. Предметом філософії е:

1) навколишній природний світ;

2) суспільство;

3) внутрішній світ людини.

Головні риси будь-якої філософської проблеми — це її абсолютність та

людиновимірність. Тому іноді про філософію кажуть, що філософія цікавиться усім.

Однак, у першу чергу, філософія шукає відповіді на питання: що таке людина?

Ознаки філософії:

1) теоретичність — упорядкованість, системність філософського знання. Філософія

використовує особливу термінологію, яка складається зі спеціальних понять (наприклад,

субстанція, буття, матерія). Філософські міркування мають бути аргументовані, захи-

щені доказами;

2) загальнозначущість, тобто націленість на розв'язання таких проблем, що

стосуються не окремих осіб, а людства в цілому, кожної людини як представника

людського роду;

3) вічність. Проблеми, поставлені у центрі філософських роздумів, актуальні не

лише в якийсь окремий історичний період, а для всіх часів і всіх народів;

4) первинність. Тільки відповівши самому собі на запитання: що таке людина? хто я

такий у цьому світі? — можна успішно розв'язувати конкретні життєві проблеми

(здобувати освіту, створю-' вати родину, дбати про матеріальний добробут тощо);

5) універсалізм — намагання виявити найзагальніші закономірності у житті природи

і суспільства. Попри все мінливе розмаїття речей і процесів, філософія шукає в

навколишньому світі єдину, стійку першооснову;

б) критичність і рефлективність. Філософському мис-леннювластива вимога не

приймати беззастережно жод-

ної готової думки, жодної традиції. Філософія сумнівається і в тому, що на рівні

здорового глузду видається чимось беззаперечним. Але ця критичність —.не самоціль

філософії, не прагнення зруйнувати встановлений порядок речей; вона є початковим

моментом рефлексії — вдумливого пошуку ясних і точних підвалин, на яких можна

будувати світогляд. За приклад може служити відомий вислів французького філософа

XVII ст. Р. Декарта: «Мислю — отже, існую». І справді, навіть якщо ми уявимо, що нас

більше не існує, то за мить зіштовхнемось із парадоксом: наше уявлення себе-неіснуючого

таки існує — у конкретний момент нашого мислення.

Поняття філософії слід відрізняти від поняття філософування. Його запропонував

знаменитий німецький філософ XX ст. М. Гай-деґґер. Він сформулював своє розуміння

філософування так:

1) філософування — це фундаментальний спосіб людського буття, який із різним

ступенем інтенсивності супроводжує людину впродовж усього її життя;

2) філософування полягає у глибоко особисті с них міркуваннях людини про

унікальність і неповторність власної присутності у світі.

4

Філософування спричинене ситуацією «закинутості» людини у світ та її

«скінченності» (смертності). Дійсно, людина спершу народжується, а тільки потім

починає усвідомлювати своє існування. Природно, що в неї виникають запитання: навіщо

я існую в цьому світі? навіщо мені цей світ? У пошуках відповідей людина приходить до

усвідомлення межі свого буття, своєї смертності. Таким чином, людина не за власним

бажанням приходить у світ і не зі своєї волі його покидає. Що ж їй залишається? Тільки

час між народженням і смертю, упродовж якого вона и віддається філософуванню.

Взаємозв'язок між філософією та філософуванням: філософування як різновид

духовної діяльності і спричинило врешті-решт появу професійної філософії, покликаної

допомагати людині у сен-сожиттєвих пошуках.

2. Хоча філософські проблеми характеризуються всезагальністю та все-охопністю, з

часом усе ж таки виникла потреба виокремити кілька сфер філософського дослідження.

Таким чином виникли окремі філософські дисципліни. Процес формування філософських

дисциплін розпочався ще за античних часів (у Давній Греції його ініціював Арістотель) і

триває до наших днів.

Однак відбувається не тільки поява нових галузей філософського знання, а й

повсякчасні зміни його структури. Одні дисципліни висуваються на перший план, інші

відходять на задній. У давнину більш за все . цікавилися світом у цілому, його

походженням; у Середні віки — Богом; у Новий час — природою; з XIX ст. переважають

дослідження людського суспільства і самої людини.

Основні філософські дисципліни:

— онтологія, яка досліджує світ у цілому та його буття. На ранніх етапах існування

філософії, коли ще не було достеменних наукових знаньпро світ, онтологія уявлялась як

метафізика — вчення про ідеальні, надчуттєві основи буття. Згодом набула поширення

натурфілософія — філософія природи;

— гносеологія (епістемологія) — розділ філософії, який вивчає шляхи, можливості,

способи та результати процесу пізнання;

— етика — вчення про мораль; — естетика — вчення про красу;

— аксіологія — вчення про цінності;

— соціальна філософія та філософія історії— розділи філософії, які вивчають

людське Суспільство, його устрій, основні закони історичного розвитку, місце і роль

людини в суспільстві;

— логіка — розділ філософії, який досліджує структури і форми правильного

мислення;

— філософська антропологія — вчення про людину;

— історія філософії, яка простежує шлях виникнення, становлення та

функціонування самої філософії, встановлює ЇЇ основні тенденції.

Філософія — це форма суспільної свідомості, різновид духовної діяльності, яка

виконує вкрай важливі для людини та суспільства функції.

Основні функції філософії

Світоглядна функція. Філософія допомагає людині шукати сенс життя. Щоправда,

від філософії не варто чекати остаточних відповідей на запитання: для чого я живу? —

адже у філософії важливим і є не стільки кінцевий результат, скільки сам процес пошуку.

Однак людина не може жити без усвідомлення бодай якогось сенсу — інакше її чекає

«сенсожиттєвий вакуум», який вона заповнюватиме штучним шляхом — пияцтвом,

наркоманією, суспільно небезпечною поведінкою.

Уважається, що філософія покликана сприяти пробудженню творчого,

конструктивного осмислення людиною самої себе. Дехто називає таке філософське

прозріння «потрясінням свідомості». Потрясіння — пролог до пробудження духу, до

самостійного і відповідального

Філософія не готує однозначної відповіді для всіх, вона продукує багато смислів, і ця

множинність (плюральність) створює для людини можливості вибору. Таким чином, за

5

допомогою філософії кожен може Швидше адаптуватися до життєвих обставин, які в

нашому складному світі змінюються з карколомною швидкістю.

Методологічна функція. Філософія моделює основні напрями і принципи пізнання

світу. Принципи філософії не є настільки точними, як закони науки, однак саме філософія

встановлює ті межі, в яких розвивається наука. Філософія ж підсумовує результати

діяльності науки, вписує їх у загальну картину світу.

Аксіологічна функція. Філософія обґрунтовує всі л цінності, високі гуманістичні

ідеали, що їх людство виробило, а точніше — вистраждало у складному процегі

розв'язання проблем і протиріч минулого та сучасності. Тож, узагальнюючи практичний,

інтелектуальний і духовний досвід людства, філософія, як справжня мудрість поколінь, з

одного боку, застерігає («не переступайте межі загальнолюдських цінностей, бо це шлях у

нікуди»), а з іншого — пропонує («спирайтеся на нагромаджуваний віками світоглядний,

пізнавальний, методологічний та інший арсенал, збагачуйте його, щоб гідно відповісти на

виклики сьогодення»).

У добу загострення глобальних проблем філософія покликана проаналізувати

допустимі межі «інструментального» ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу,

розвитку сучасної цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого актуальнішого, ніж

збереження життя на Землі, запобігання глобальній катастрофі людства. Сьогодні

філософія не може абстрагуватися від небезпеки апокаліпсису, кінця світу, вона повинна

служити збереженню життя на Землі.

3. Специфіка філософії яскравіше виявляє себе через зіставлення зі світоглядом,

наукою та релігією. Філософія та світогляд

Світогляд — це сукупність наявних у кожної людини широких уявлень про себе та

світ, у якому вона живе.

Між філософією та світоглядом є дві суттєві різниці:

— філософія теоретична, а світогляд покликаний керувати практичною поведінкою

людини;

— філософіяуніверсальна, а світогляд — справа суто індивідуальна. Певний

світогляд має кожна людина, але при цьому далеко не кожна є філософом.

Утім, можна сказати і так, що філософія є особливим — теоретичним — типом

світогляду, який спромігся піднестися від особистих проблем до всезагальності погляду

на проблеми людства в цілому.

Філософія та наука

Подібність філософії та науки — в їх універсалізмі: наука теж прагне охопити

теоріями та законами всю різноманітність природних та суспільних явищ.

У давнину — на перших етапах розвитку абстрактних уявлень про світ — філософія і

елементи наукових знань становили одне ціле (така єдність зветься синкретизмом). У наші

дні філософія і наука існують окремо, і це дозволяє визначити між ними такі відмінності:

— філософія не займається безпосередньо відкриттям законів, а сприяє їх відкриттю,

обґрунтовує і узагальнює їх;

— філософські концепції, закони, теорії не претендують на таку загальнозначущість

та універсальність, як висновки точних та природничих наук;

— наука прагне бути об'єктивною, тобто намагається розкрити природу такою, якою

вона є безвідносно до суб'єкта дослідника; філософія ж тією чи іншою мірою суб'єктивна,

оскільки неможлива без емоційно забарвленого, особистісного компонента — самого

філософа.

Філософія та релігія

Спільним для філософії та релігії є пошук першооснови світу. Длярелігії таким

абсолютним началом є Бог. Філософія не може однозначно відповісти на це питання, хоча

різні мислителі пропонували свої варіанти відповіді. Філософія ненастанно перебуває у

пошуку: річ у тім, що вона не може собі дозволити приймати щось на віру, як це робить

релігія. Філософія, як

6

пам'ятаємо, завжди критична, вона спирається на інтелект, тоді як основою релігії є

віра — прийняття Істини (чи то пак Божественного Одкровення) без жодних раціональних

підстав. Простіше кажучи, філософія — справа розуму, релігія — справа віри.

Співвідношення між філософією, релігією та наукою змінювалися з різними

культурними епохами в історії людської цивілізації.

У первісному суспільстві провідною формою духовної діяльності людини поставала

релігія. Філософія виникає через тисячі років потому, причім одним з джерел філософії є

саме релігійні міфи про походження світу та людини.

Античність. На ранніх етапах філософія, як уже зазначалося, містила в собі зародки

всіх наук. На підґрунті цих знань філософія була покликана запропонувати людини

гармонійний спосіб співіснування з навколишнім світом, іншими людьми, а також із

самою собою.

Початок розмежування між філософією і наукою пов'язують з ім'ям великого

давньогрецького мислителя Арістотеля. Це розділення відбулося за двома критеріями:

предметом і методом. Конкретні науки почали освоювати свій предмет —> окремі сфери

природного і суспільного життя, виробляти дослідницькі та математичні методи їх

вивчення. Філософія ж бачила своїм предметом створення цілісного образу світу звичним

для неї методом абстрактних умовиводів.

Середні віки. У Середньовіччі головне місце в духовному житті суспільства посідала

релігія. Філософії було відведено місце «служниці теології», покликаної раціонально

трактувати і доводити релігійні істини. Іще нижче на драбині перебували конкретні науки

та мистецтва.

Новий час. Розвиток суспільства,в Новий час був позначений численними

науковими відкриттями. Наука проголосила свою першість зі словами: «Фізику, бійся

метафізики!» (маючи на увазі філософські спекуляції). Тривала подальша спеціалізація

окремих наук (спершу природничих, а з XIX ст. і гуманітарних). Розпочалася

секуляризація — релігія витискалася з усіх сфер суспільного життя.

Сучасність. У сучасному світі утверджується модель співпраці між філософією,

наукою та релігією. Людство дійшло висновку, що всі три царини однаково потрібні йому

для задоволення різних духовних потреб. Доказом цього є поширення синтетичних

утворень: релігійної філософії, філософії науки, філософії релігії тощо.

Можна погодитися із британським мислителем XX ст. Б. Расселом утому, що

«філософія — це нічийна земля між наукою та релігією». Справді, філософія містить у

собі риси як науки, так і релігії, але завжди залишається самодостатньою, унікальною

сферою духовної діяльності людини.

4. Історико-філософський процес — процес розвитку філософської думки від

давнини до сучасності:

Прогрес філософських знань здебільшого відбувався не у вигляді появи

відокремлених у просторі та часі вчень великих мислителів — він був результатом

поєднання певних тенденцій.

Основними ланками історико-філософського процесу є:

1) учення певного мислителя з тієї чи іншої проблеми; .

2) система певного мислителя — сукупність принципів, якими пояснюються і

людина, і суспільство, і природа;

3) філософська школа, яка об'єднує філософів навколо певної системи;

4) течія та напрям — сукупність схожих підходів до розв'язання принципових

філософських питань.

Автором класичного підходу до сутності історико-філософського процесу є

німецький філософ XIX ст. Ґ. Геґель:

— уся історія філософії є послідовним наближенням до пізнання-Абсолюту —

найвищої першооснови всього існуючого;

7

— кожна наступна філософська система (школа, течія, напрям) «знімає» попередні:

приходячи їм на зміну, позбавляє їх актуальності, хоча й зберігає окремі найважливіші їх

елементи;

— у кожен момент свого розвитку філософія орієнтована на розв'язання найбільш

пекучих для свого часу суспільних проблем.

Основні принципи сучасного підходу до історико-філософського процесу:

— плюралістичність, себто множинність філософських систем є невіддільною

властивістю філософії, оскільки дібрати загальновизнаний, правильний для всіх спосіб

розв'язання філософських завдань просто неможливо;

— особистісний ракурс: особисті роздуми окремої людини над унікальністю і

сенсом своєї присутності у світі (філософування) стають важливішими, ніжякісь

спеціальні дослідження професійні них філософів у навчальних закладах або науково-

дослідних установах;

— немає єдиної магістральної лінії розвитку філософії — її розвиток відбувається

шляхом взаємозбагачення різних національних філософій;

— що ближче до сучасності, то помітнішим стає подрібнення, зменшення масштабу

філософських проблем.

У II половині XX ст. узагалі почалися були розмови про ситуацію «кінця філософії»,

або, навіть її «смерті». Однак доречніше казати про радикальну видозміну філософії

порівняно з її традиційним, усталеним виглядом.

У XIX ст. вважалося, що весь розвиток філософської думки зосереджується навколо

«основного питання філософії». Це питання мало два аспекти.

1. Як співвідносяться буття та свідомість — що є первинним? Ті мислителі

(Платон, Геґель), які вважали, що первинним є духовне

начало, свідомість, дістали назву ідеалістів. Тих, хто відстоював думку про

первинність матеріального начала (Демокріт, Гольбах, Маркс), називали матеріалістами.'

2. Чи є світ пізнаваним?

Гносеологічні оптимісти відповідають на це запитання ствердно: вони вірять, що світ

можна пізнати, хоча б у загальних принципах. На •противагу їм, агностики та скептики

висувають сумніви у можливості достовірного пізнання, світу.

На сучасному етапі «основне питання філософії» почасти втратило актуальність,

оскільки сучасні науково-філософські дані засвідчують неможливість однобічного,

єдиного підходу до будь-яких проблем. Уважається, що сьогодні «основне питання

філософії» — справа світогляду кожної окремої людини. Власне, з моменту свого

виникнення ідо нашого часу філософія є нічим іншим, як узагальненими роздумами

людини про саму себе.

5. Є точка зору, що філософія явилась нашим далеким предкам як; своєрідне диво.

Можливо, людям давньої епохи, з огляду на тогочасний рівень мислення, знання про світ і

справді уявлялося як священне і надприродне.

Проте з сучасної точки зору доречно казати, що виникнення філософії було

закономірним явищем і мало низку передумов.

Духовні передумови: зростання рівня розвитку людини, насамперед рівня її

мислення.

Політичні передумови: встановлення більш демократичного суспільного устрою,

що дозволив людині усвідомити себе як особистість (ідеться зокрема про Стародавню

Грецію).

Соціально-економічні передумови:

— відділення розумової праці від фізичної, поява вільного часу для філософських

роздумів;

— класова боротьба і поява нових суспільних сил, що протистояли тим верствам

населення, які обґрунтовували своє привілейоване соціальне становище походженням від

богів або героїв.

Чому виникає філософія ?

8

Тому що людське мислення і культура підноситься на вищий щабель.

Навіщо виникає філософія?

Нове суспільство потребує нової картини світу, і філософія виникає, щоб

задовольнити цю потребу.

З чого виникає філософія?

Найчастіше кажуть, що філософія виникає на основі міфології та зачатків наук.

Згідно з деякими підрахунками, 90% усіх міфів за змістом були пов'язані з релігією,

розкривали ті чи інші релігійні уявлення, і лише 10% пояснювали походження тих чи

інших явищ у природний спосіб.

Як виникає філософія?

Філософія виникає як своєрідне «розчаклування світу». На зміну конкретно-

чуттєвому сприйняттю світу приходить абстрактно-логічне мислення. Надприродні

пояснення заміщуються пошуком природних причин явищ та подій. Замість художніх

образів починають застосовувати абстрактні пояснення. Місце голослівних категоричних

тверджень чи простих описів заступають теоретичні міркування.про першооснову усього

існуючого, при цьому необхідною стає аргументація, і доведення авторської точки зору.

Коли виникає філософія? Антична філософія, яку більшість дослідників розглядають як

пра-матір усієї європейської філософії, виникла приблизно у середині І ти-, сячоліття до н.

е. Перша відома нам давньогрецька філософська школа утворилася в місті'Мілеті у VI ст;

до н. е.. Те, що існувало раніше, прийнято називати протофілософією або

передфілософією.

Де виникає філософія?

Хоча ми, говорячи про початки філософії, звикли згадувати передусім Давню

Грецію, в той самий час — у IV ст. до н. е. — видатні філософські вчення з'явилися й у

Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.

Наслідки виникнення філософії без перебільшення доленосні. Німецький філософ

XX ст. Е. Гуссерль вважав, що разом із філософією народжується «європейське людство».

Адже філософія утверджує наявність вищого начала, Ідеалу, задля досягнення якого треба

повсякчасно самовдосконалюватися. Таким чином, філософська картина світу стиму-

лювала матеріальний і духовний прогрес.

Оскільки західна й східна культурні традиції суттєво різняться між собою, доречно

казати про різницю між західним і східним способами філософування. "

Особливості східного способу філософування:

— внутрішньому світові людини віддається перевага над світом зовнішнім. Навіть

так: зовнішній світ (світ матеріальних об'єктів) часто розглядається як «несправжній», як

ілюзія людської свідомості;

— серед розділів філософського знання більший розвиток здобувають етика і

соціальна філософія;

— філософ може працювати, перебувати на державній службі (Кон-фуцій), заняття

філософією не є джерелом його прибутків.

Особливості західного способу філософування:

— зовнішньому світові віддається перевага над внутрішнім світом людини, а сама

людина часто розглядається як інструмент, покликаний свідчити про гармонію і

досконалість Усесвіту;

— серед розділів філософського знання домінують онтологія і гносеологія;

— філософ — унікальна людина, яка володіє справжнім знанням про світ. Філософ

має право наставляти інших людей на шлях істини і може брати за це гроші.

9

Лекція 2. Світовий філософський процес. План.

1. Філософія у Стародавній Індії

2. Філософія Стародавнього Китаю

3. Особливості та основні етапи розвитку античної філософії. Основні ідеї

античної фізики (вчення про природу)

4. Учення Платона і Арістотеля

5. Основні ідеї.античної етики. Софісти і Сократ. Учення Епікура. Стоїцизм

1. Основи філософського знання з'являються у Стародавній Індії в І тисячолітті до н.

е.. Розвиток давньоіндійської філософії перебігав у три етапи.

1. Ведичний (до 600 р. до н, е.) — передфілософський період, коли формувалися

головні ідеї священних текстів індуїзму.

2. Епічний (600-200 рр. до н. е.) — ідеї, втілені в релігійній літературі, здобувають

власне філософську обробку. Виникають усі основні школи давньоіндійської філософії.

3. Класичний (після 200 р. до н. е.) — час розвитку критичного філософського

методу, який вимагає аргументації й доказів. На підґрунті критичного методу відбувалася

систематизація поглядів і уявлень в індійській філософії.

На кожному з цих етапів філософська думка існувала в різних формах, мала різні

джерела. Пёршим з таких джерел є «Веди» — чотири збірки релігійних гімнів, а також

численні коментарі до них («Упанішади»). Багато важили для розвитку філософських

уявлень тексти поем «Рамаяна» і «Махабхарата», а також сутри — трактати, які

підсумовували філософські висновки щодо тієї чи іншої галузі знання.

Особливості індійської філософії:

1) орієнтація на авторитет учителя, наставника, його особистість, адже вона є

носієм прихованого, незафіксованого, але суттєвого змісту, який надає ідеї чи теорії

цілісності;

2) тісний зв'язок із релігією. Практично про кожну зі шкіл індійської філософії (за

окремим винятком) ми говоримо не просто як про філософську систему, але як про

систему філософсько-релігійну. Філософські ідеї тут не відокремлюються ні від

релігійних, ні навіть від міфологічних, вони «розчинені» в них;

3) орієнтація на розробку життєвих цінностей, що виходять за межі задоволення

безпосередніх потреб. Пізнання ототожнюється зі шляхом духовного вдосконалення, при

цьому одним із важливих способів збагнення сенсу життя виступає мовчання, особиста

внутрішня концентрація. Мабуть, саме тому образ мислителя Сходу уявляється нам як

образ самітника (наприклад, Будда).

Німецький мислитель XX ст. М. Вебер називав індійську філософію «філософією

втечі від світу».

У класичний період в індійській філософії оформлю-ється шість основних шкіл, які

різняться між собою ставленням до Вед. Ортодоксальні школи (наприклад, йога, санкх'я

— усього шість) визнають авторитет Вед. Неортодоксальні (буддизм, чарвака, джайнізм)

його заперечують і будують свої уявлення на інших джерелах.

Основні ідеї ортодоксальних шкіл індійської філософії:

— Брахман — вища духовна Першооснова. Навколишній.матеріаль-ний світ —

ілюзія: насправді існує тільки Брахман. Індивідуальна людська свідомість — невіддільна

частина Брахмана. Індійські мудреці порівнювали Брахмана зі щіпкою солі, розчиненою в

чаші води: вона невидима, однак повсякчас відчувається в своїй присутності;

— сансара — коло нескінченних тілесних перероджень. Людська душа залучена до

цього кола, бо не знає істинної — ідеальної — природи речей і схильна сприймати

навколишній світ як щось реальне;

— карма — всесвітній закон етичної віддяки, який зумовлює переродження людини

сумою добрих і поганих діянь, вчинених як у нинішньому втіленні, так і в попередніх;

10

— мокша —- вища мета людського життя,яка полягає втому, щоб вийти з кола

тілесних перероджень і розчинитися в абсолютному спокої;

— йога — восьмиступеневий шлях звільнення людини, що включає в себе праведний

спосіб життя, систему фізичних і дихальних вправ, а також медитацію — «тренування»

розуму.

Людина, що практикує йогу, привчає свій розум і чуття до відчуженого сприйняття

дійсності, внаслідок чого припиняє будь-яку зовнішню діяльність, виходить з-під дії

карми і з кола сансари, щоб урешті-решт розчинити свою індивідуальну свідомість в

абсолютній всеохопній свідомості Брахмана.

Основні ідеї неортодоксальної індійської школи чарвака-ло-каята:

— стихійний матеріалізм: матеріальний світ існує реально. Він складається з

кількох матеріальних елементів: води, вогню, повітря, землі;

— сенсуалізм: світ пізнається органами чуття. Наші чуття сприймають світ таким,

яким він є насправді;

— гедонізм: людина смертна, тому єдиною осмисленою метою її життя є чуттєві

насолоди.

2. Перші давньокитайські філософські ідеї, які дійшли до нас, датуються VII ст. до н.

е. Робити такі припущення дозволяють давньокитайські трактати «І-цзін» («Книга змін»),

«Ші-цзін» («Книга пісень»),. «Шу-цзін» («Книга історії») тощо. Відносної зрілості й

виразності філософські вчення Китаю набувають у УІ-У ст. до н. е.

Основна ідея давньокитайської філософії — ідея Дао.

Дао — це спосіб функціонування Всесвіту як живого організму, що приходить на

зміну первісному Хаосу.

У цьому Всесвіті можна виділити:

— Небо як ідеальний образ чотирьох великих цінностей світу — жень, синь, і та лі,

що вкривають кожну людину, подібно до того як небо вкриває землю;

— землю — власне матеріальну підвалину світу, що також складається з чотирьох

елементів, але вже матеріальних: дерева, води, металу і вогню;

— Піднебесну — серединний світ, у якому живе людина, соціальне середовище її

буття. Причому для китайців Піднебесну уособлювала виключно їхня рідна країна, тоді як

усі інші народи світу сприймалися як дикуни.

Вічний енергетичний потік Ян-Інь —- відповідно чоловіче і жіноче начала —

пронизує Всесвіт, оживляє його, надає йому руху. Ян-Інь — немовби два полюси магніту,

між якими утворюється поле Дао. Однак само по собі Дао не гармонізує Всесвіту — -воно

тільки спричиняє нескінченні взаємні перетворення речей, нескінченні черги подій у

житті окремих людей і цивілізації в цілому. У кінцевому результаті світ постає

незавершеним і дисгармонійним. Тож головне призначення китайської філософії — її

«реставраційний» характер: ідеться про прагнення зрозуміти, осмислити розмаїття світу і

людських доль, щоб свідомими зусиллями привнести у світ порядок, примусити кожну

людину і кожну річ виконувати належну їй партію у великій симфонії космічної музики.

Роль «диригента» покликаний грати філософ.

Однак згоди щодо шляхів досягнення цієї мети у китайській філософії не було. Два

основні її напрями — даосизм і конфуціанство.

Основні ідеї даосизму (засновник — Лао-цзи, легендарний автор трактату «Дао Де

Цзін»):

— природність: відповідність діяльності людини до "У ' природного порядку речей

як найповнішого втілення гармонії Дао. Приміром, найкращий правитель — той, про

якого відомо тільки те, що він існує: як відсутність правителя, так і його управлінські дії,

на думку даосів, є порушенням порядку Дао;

— недіяння: будь-які дії здатні порушити наявну в природі гармонію Дао.

Взірцем природності й недіяння вважався сам Лао-цзи, який, за легендами, 80 років

провів в утробі матері й народився вже старим, маючи велику мудрість.

11

Основні ідеї конфуціанства (засновник Кун-цзи, на європейський манер —

Конфуцій, натхненник трактату «Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання»)):

— найповніше гармонія Дао втілюється в розумно облаштованому людському

суспільстві, де всі, включно з правителем, дотримуються чотирьох великих принципів:

— лі (ритуал). Правильність суспільного устрою забезпечується тим, що кожна

людина бездоганно виконує всі дії, зумовлені її соціальним становищем, живе у згоді із

суспільною ієрархією;

— (обов'язок). Людина повинна зразково виконувати свої родинні та соціальні

обов'язки — не через страх покарання, а на основі глибокого етичного переконання у

необхідності цього;

— сінь (взаємність). Необхідно дотримуватися взаємності у виконанні соціальних

зобов'язань,

— жень (шанобливість, людинолюбство). Відносини між людьми в гармонійному

суспільстві мають будуватися на повазі до старших з боку молодших, на добровільному

підпорядкуванні нижчих верств вищим.

Розробляючи теорію держави, Конфуцій оперував також принципом сяо —

уподібнення держави до родини: правитель виконує функції батька, а підданці є

слухняними дітьми, якими він опікується. Зразком та|ого устрою, гідним наслідування,

Конфуцій вважав монархію. Не дивно, що саме на його поглядах аж до початку XX ст.

базувалася офіційна ідеологія численних китайських держав. Особистість Кон-фуція,

місця, пов'язані з його життям [діяльністю, вважаються в Китаї священними. '

Уже згаданий М. Вебер називав китайську філософію «філософією пристосування до

світу».

3.Антична філософія включає в себе філософську думку Стародавньої Греції та

Стародавнього Риму — від VI ст. до н: е. до VI ст. н. е.

У Європі панує думка, що саме антична філософія є колискою європейського

мислення, джерелом усієї європейської філософської культури. Утім, відомий німецький

мислитель першої половини XX ст.. 0. Шпенґлер вважав інакше: на його погляд,

європейці — не спадкоємці античності, а лише її шанувальники.

Особливості античної філософії:

1) космоцентричний характер. Античні мислителі прагнули пізнати сутність

природи, космосу, Всесвіту, дошукувалися першооснови, з якої мало б походити все

існуюче.,Знання цієї першооснови, вважали античні мудреці, неодмінно допоможе людині

усвідомити сенс її власного життя;

2) прагнення до раціонального осягнення навколишнього світу, пов'язане зі спробами

систематизувати знання^ надати їм логічної обґрунтованості. Саме ця тенденція зумовила

формування принципів класичного європейського мислення, для якого зрозуміти означає

дати опис результату, причому результату стійкого, такого, щоб його можна було

експериментально відтворити;

3) тісний взаємозв'язок та взаємодія-з природознавством;

4) індивідуалізм. Якщо у філософії Стародавнього Сходу йшлося про течії, напрямки,

школи, то філософія Греції та Риму надзвичайно персоніфікована. Кожна філософська

особистість є яскравою; неповторною (Геракліт, Піфагор, Сократ, Платон тощо).

У розвитку античної філософії традиційно виділяють чотири основні етапи:

I етап (до Уст. дон. е.) — досократівський. Найяскравіші представники — мислителі

Мілетської та Ел.ейської шкіл, Піфагор, Геракліт, давньогрецькі атомісти;

II етап (V—VI ст. до н. е.) — класичний. З ним пов'язана діяльність Сократа,

Платона, Арістотеля;

Шетап (IV—II ст, до н. е.) — елліністичний. У цей час засновується багато

філософських шкіл, серед яких значне місце посідають стоїцизм та скептйциз^м,

поширюється також учення Епікура;

12

IV етап (І ст. до н. е.-УІ ст. н. е.) — римський. Римська філософія здебільшого

продовжує традиції грецької: вчення Епікура розвиває Лукрецій, вчення стоїків — Сенека,

Марк Аврелій, Ціцерон. Шшш Набуває поширення неоплатонізм і містичні культи.

Учення перших античних філософів були пов'язані з пошуком першооснови світу.

Мілетська школа (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен). Представники однієї з

найперших у Стародавній Греції філософських шкіл — мілет-ської — здебільшого

уявляли першооснову буття у конкретно-речовій" формі. Для Фалеса такою

першоречовиною була вода, для Анаксіме-на — повітря. Що ж до Анаксімандра, то він

позначив первісний стан буття абстрактним поняттям апейрон. Апейрон Анаксімандра

означає безмежжя, сповнене творчої сили, яка далі реалізується у створенні світу.

Піфагорійський союз — релігійно-філософська група, на чолі якої стояв Піфагор,

автор відомої теореми. Піфагорійці вважали, що в основі усього сущого лежить число.

Число в піфагорійців постає у двох іпостасях: це і конкретний матеріальний елемент,

який, наче цеглина, є складовою буття, і ідеальний вираз певних математичних та

геометричних пропорцій, притаманних Космосу.

Елейська школа (Парменід, Зенон Елейський) характеризується суто абстрактним

мисленням, запереченням чуттєво-просторового сприйняття дійсності. Буття і мислення

тотожні — ось одна з головних ідей філософії Парменіда. Проблему буття і небуття він

вирішував на користь буття: буття є, небуття немає, адже його неможливо помислити.

Учень Парменіда Зенон Елейський є автором знаменитих апорій — парадоксальних

тверджень, які дуже важко спростувати. Найвідомішою з них є апорія про стрілу: нам

здається, що стріла летить, але насправді, стверджував Зенон, вона перебуває у спокої,

оскільки її політ є лише сумою точок, в яких стріла знаходиться по відношенню до самої

себе в нерухомому стані, завжди займає однакове за розмірами місце в просторі.

Атоністи (Демокріт, Зенон). Згідно з ученням атомістів, і світ, і людина (її душа і

тіло) складаються з атомів та порожнечі, причому порожнеча існує сама по собі, вона

також потрібна — для того, щоб бути ареною для взаємодії атомів. Атом дослівно означає

«неподільний»; за Демократом, атоми — це найдрібніші матеріальні ча"стинки, вони

існують, але настільки малі, що ми не можемо їх бачити. Існує кілька різновидів атомів,

вони перебувають у повсякчасному русі та взаємодії, завдяки чому складаються

незліченні комбінації конкретних матеріальних речей, зокрема людські тіла.

Отже, давньогрецька філософія до Сократа була спрямована на вивчення природи

Космосу, походження буття в цілому. Софісти і Сократ здійснили так званий

антропологічний поворот у філософії: перенесли центр уваги з природи на людину.

4. Платон (428-347 до н і. е.) — учень Сократа. Платон є засновником філософії:

первинною відносно світу речей ідеалістичної традиції він оголошує ідею.

Основні принципи ідеалістичного підходу Платона:

1) усі речі виникають шляхом ул'лення ідеї в матерію;

2) ідеї — це безтілесні сутносл, що перебувають поза матеріальним світом, незалежні

від нього, об'єктивні; ідеї становлять свій власний світ — світ ідеального буття;

3) ідея постає взірцем, еталоном, нормою, ідеалом для великої групи конкретних

матеріальних речей (наприклад, «чашність» — основа й еталон для всіх на світі чаш);

4) матерія є позбавленою самостійних якостей, пасивною основою речей. І самі речі

навколишнього світу, оскільки вони втілені в матерії, є ніби «спрощеними»,

недосконалими; вони, за Платоном, — лише бліді копії своїх ідей, лише тіні ідеальної,

справжньої реальності;

5) оскільки ідеї перебувають поза матеріальним світом, людський зір змушений

завжди споглядати лише їх проекції, тобто тіні;

6) у Платоновій ієрархії ідей вище над усе стоїть ідея краси та добра — досконала,

незмінна, вічна;

7) пізнання ідей, іа и маніть просто зусилля, спрямовані на те, щоб їх пізнати, є

вершиною пізнавального процесу і свідченням пов^ нецінного життя. У порівнянні з

пізнанням ідей усі тілесні втіхи є пустопорожньою марницею;

13

8) пізнання, за Платоном, — це своєрідне «пригадування» того, що ми вже знали —

до того, як душа наша втілилася у фізичну оболонку. Щоб стимулювати це

«пригадування», треба займатися філософією.

Людська душа, згідно з Платоном, має три начала:

— спрагле (те, що жадає вдоволення своїх потреб);

— запекле (те, що прагне будь-якою ціною втілювати в життя свою волю);

— розумне.

Самі собою ці компоненти нейтральні, але кожен з них має свою чесноту. До цих

чеснот їх і слід доводити. Чеснотою спраглого начала є поміркованість, чеснотою

запеклого начала — хоробрість,

чеснотою розумного — мудрість. Платон — автор оригінальної соціальної утопії.

Його теорія ідеальної держави узгоджується з його вченням про душу. Держава, за

Платоном, має складатися з трьох ключових класів:

— виробники матеріальних благ, тобто ремісники та селяни (відповідає спраглий

компонент душі);

— воїни — захисники держави (відповідає запеклий компонент душі);

— правителі-філософи, які єдині мають право управляти державою (відповідає

розумний компонент душі).

Арістотель (384-322 до н. е.) усупереч Платонові стверджував, що:

1) основою буття є перша матерія, яка принципово не може бути визначена.

Найпростішою визначеністю цієї першої матерії постають основні стихії (вогонь, повітря,

вода, земля), які є пасивним матеріалом буття у створенні речей;

2) жодна матеріальна річ не може існувати без форми. Отже, усі матеріальні речі —

оформлені, тобто є результатом взаємодії матерії та форми. Саме форма є тим рушієм,

який обертає потенційне, можливе буття на буття актуальне, себто, реально існуюче.

У своїй етиці Арістотель виділяє два типи чеснот:

1) діаноетичні, пов'язані з розумною складовою душі (мудрість, практичність,

винахідливість);

2) етичні, пов'язані з вольовою складовою душі.(мужність, наполегливість тощо).

Перевагу Аристотель віддає діаноетичним чеснотам: адже саме вони спонукають

людину займатися наукою.

Арістотель заклав теоретичні основи логіки як науки. Йому належить формування

закону протиріччя (неможливо, щоб водночас були істинними і певне висловлювання, і

його заперечення) та закону виключеного третього (з двох взаємопротилежних суджень

істинним може бути тільки одне).

Суперечка про те, хто має рацію -- Платон чи Арістотель, — є вічною. Арістотеля

уважаєть батьком західної науки, а Платона —- фундатором ідеалізму, найвпливовішого

напряму в історії західної філософії.

5. Етика як самостійний розділ філософії веде свій початок від «антропологічного

перевороту» в античній філософії, що його здійснив Сократ і софісти. Центр

філософської уваги було перенесено з космосу (макрокосм) на людину (мікрокосм).

Основні принципи античної етики:

1) кожній людині властива доброчесність — сукупність позитивних якостей,

основними з яких уважалися справедливість, мудрість, мужність, поміркованість;

2) «Доброчесність — це знання», передусім знання того, що добре, а що погано.

Якщо людина знатиме, як їй чинити, вона чинитиме добре. Це знання закорінене в

глибинах людської душі, однак не завжди усвідомлюється. Людина може віднайти його

шляхом тривалих розумових зусиль або навіть шляхом інтуїтивного осяяння. Етичне

знання, як вважалося, має збудити в людині почуття морального обов'язку, яке змусить

людину принаймні узгоджувати суто особисті бажання і запити з суспільними

цінностями, нормами, ідеалами;

3) доброчесність, — це найвище благо і щастя, мета і сенс людського життя;

14

4) Згідно з принципом калокагатії, доброчесна людина має поєд-1 нувати в собі

душевну чесноту, тілесне здоров'я, силу і красу, а також

соціальні успіхи, до яких входить багатство, високий суспільний статус, вірні друзі,

успіхи батьківщини тощо.

Першими з усвідомленням етичної проблематики у IV ст. до н. е. виступили софісти

(Протагор, Горгій), які стверджували, що:

а) незмінними є тільки закони природи, Космосу, а закони в суспільстві встановили

люди, отже, люди можуть їх і змінювати;

б) доречним є етичний релятивізм, відповідно до якого людина є мірилом усіх

речей. Дійсно, те, що одній людині видається прийнятним, іншій може не подобатися;

в) мета інтелектуальних зусиль полягає не в тому, щоб знайти істину (бо істина теж

відносна), а в тому, щоб схилити співрозмовника на свій бік. Для досягнення цієї мети

було розроблено цілу систему софізмів — зовні бездоганних міркувань,у яких ховалася

логічна помилка. Користуючись своїм умінням переконувати, софісти бралися допомогти

людині зробити суспільну кар'єру в демократично облашто-ваних грецьких полісах і на

цьому, звісно, заробляли.

Підвалини етичних принципів Сократа лежать у «пізнанні самого себе». Велику

вагу для Сократа відігравало сумління — такий собі «внутрішній голос», який був

гарантією розуміння істини. Цей «внутрішній голос», за Сократом, має божественне

походження: завдяки йому людина дістає від богів знання про сенс свого життя, характер і

мотивацію власних учинків тощо.

Головною цінністю Сократ проголошував знання,а своїм головним завданням —

навчити людину правильно жити. Для філософа мораль поєднується зі знанням. Істинна

моральність для нього — розуміння того, що є благом.

Сократ відіграв важливу роль у формуванні діалектики в античному розумінні цього

слова —вміння вести бесіду, логічно дискутувати. Сократ приходив на агору (ринкова

площа, де, крім усього іншого, відбувалися народні зібрання) і ставив людям запитання.

Він заплутував співрозмовника, і той починав сумніватися в тому, що тільки-но без-

заперечно стверджував. Сократ вважав: перш ніж пізнати щось, треба збагнути, що нічого

не знаєш. «Я знаю, що нічого не знаю. Тому я мудріший за тих, які вважають, що знають

усе», — заявляв Сократ.

Епікурійці (засновник школи Епікур жив у II ст. до н. е.) вважали, що метою

людського життя є атараксія, тобто безтурботний стан духу, свобода від душевних тривог

і тілесних страждань. Це досягається шляхом вироблення правильного ставлення до

смерті, долі і богів, а також розумного розмежування задоволень і втіх. Одні втіхи, на

думку Епікура, є «природними і необхідними», вони потрібні людині; інші ж не є ні

природними, ні необхідними, їх слід уникати.

Стоїки (Зенон Кітійський та Хрісіпп у Греції; Сенека, Епіктет і Марк Аврелїй у

Римі) вважали, що у свіл панує безумовна необхідність, доля, фатум, тому треба «жити

згідно з природою», тобто сприймати все як є, адже від долі все одно не сховаєшся. Про

Епіктета розповідають, що коли йому один з учнів поскаржився на товариша, який

надавав тому добрячих стусанів, учитель спокійно відповів: «Подякуй долі, що він тебе не

вбив!»

15

Лекція 3. Світовий філософський процес. План.

1. Основні ідеї та принципи середньовічної філософії

2. Основні етапи розвитку середньовічної філософії

3. Бог і природа у філософській думці епохи Відродження (Микола

Кузанський, М. Копернік, Ґ. Ґалілей, Дж. Бруно)

4. Людина і суспільство у філософській думці епохи Відродження

5. Емпіричний напрям у філософії Нового часу (Ф. Бекон, Дж. Локк, Д. Юм)

1. Середньовічна філософія виникла в епоху феодалізму (У-ХІУ ст.). її головною

особливістю є те, що вона тісно пов'язана з релігією, адже основні засади християнського

віровчення були водночас і базовими постулатами філософії. Залежність філософії від

релігії добре відбило розхоже середньовічне уявлення про філософію як про «служницю

теології». Справді, у середньовічній ієрархії знань найвищий щабель посідала

теологія/тобто «наука про Бога» — систематизований виклад, обґрунтування і захист

християнського віровчення; за нею йшла філософія, покликана доводами розуму

пояснювати догмати віри і поширювати їх у доступному вигляді серед вірян. Найнижчий

щабель у цій ієрархії посідали конкретні науки, «сім вільних мистецтв» (арифметика,

геометрія, граматика, музика, риторика, астрономія, діалектика).

Основний принцип середньовічної філософії — принцип те-оцентризму,

відповідно до якого центром і основою світу є Бог. На відміну від античних уявлень, Бог

єдиний, він перебуває над світом (трансцендентний йому) і відкривається віруючому в

акті містичного осяяння, а не раціонального пізнання.

У сфері онтології як загального вчення про буття, виходячи з при-, нципу

теоцентризму, формувалася теорія креаціонізму — викладена у книзі Буття на перших

сторінках Біблії. Згідно із засадами креаціонізму. Бог створив світ з нічого і понині в

кожен момент часу підтримує його існування, розділяючи зі створеним світом Свій

божественний атрибут — Буття.

Філософія західноєвропейського середньовіччя запозичила від античності ідею

«подвійності» буття: світу «дійсного» (божественного, священного, духовного) і

«недійсного» (тваринного, земного). Земне розглядається як символ небесного, його

недосконале відбиття.

Факт божественного походження природи означав, що й на неї по-ширюється

властива її Творцеві абсолютна досконалість. Тож природа уявлялася як упорядкована

єдність, де будь-яка, навіть найдрібніша частинка гармонійно співвідноситься з цілим

(коти створені, щоб ловити мишей, а миші — щоб служити за їжу для колв).

У межах гносеології було висунуто теорію Одкровення, відповідно до якої всю

можливу істину про світ Бог уже явив

у Своїх творіннях, а людям залишається тільки правильно витлумачити цю істину. За

приклад типової для середньовічної філософії практики трактування може правити

загальноприйнята в теології й досі практика тлумачення текстів Святого Письма не л'льки

у буквальному, але й у переносних, символічних смислах (скажімо, цар Соломон і Суламі-

та у «Пісні над Піснями» — не просто чоловік і жінка, а уособлення Господа і Церкви —

Його Нареченої на землі).

Більшість середньовічних мислителів визнавала принцип гармонії розуму та віри,

співіснування та взаємодоповнення тих істин, які можна осягнути розумом, і тих істин, у

які можна тільки увірувати. Наприклад, учення про єдиного Бога у християнстві —- це

істина розуму, оскільки її теоретично можна сприйняти розумом, а істина про триєдність

християнського Бога як Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Святого Духа є істиною віри, бо

раціонально пояснити їг неможливо.

Згідно із середньовічним ученням про людину, вона створена Богом за Його власним

образом і подобою; людина — істота привілейована серед інших істот, вона — повелитель

16

усього, що було створено до неї; над людиною стоїть тільки Бог. Людина зобов'язана

жити за Його заповідями, зокрема за тими, що їх виклав Христос у Нагірній проповіді.

Людина складається з трьох начал — духу, душі і тіла. Дух є провідником

Божественного начала в людині, саме завдяки ньому людина набуває здатності

контролювати свою тілесну природу, що розглядається як «грішна». Головною метою і

сенсом земного існування людини проголошується прагнення до порятунку своєї душі,

підготовка її до Страшного Суду і воскресіння в ім'я подальшого безсмертя в Царстві

Божому (сотеріологія).

Історію людського суспільства середньовічна філософія пояснювала теорією

провіденціалізму, згідно з якою Бог наперед зумовив кінцеву долю світу, і світова історія

розгортається відповідно до заздалегідь розробленого божественного плану.

2. Середньовічна філософія почалася з так званої апологетики (І—III ст.),

представники якої (Філон Александрійський, Оріґен, Тертул-ліан) виступали з

обґрунтуванням християнства, яке на той час тільки-но утверджувалося, та його захистом

від тісно пов'язаної з «язичницьким» політеїзмом античної філософії. Цей захист часто

включав у себе пошук в античній інтелектуальній спадщині таких ідей, які можна було б

пристосувати до нового — християнського — світогляду.

У добу патристики (II—VIII ст.) так звані «отці Церкви» — найавторитетніші

християнські мислителі — формували у своїх творах визначальні принципи

середньовічної християнсько-філософської думки. Одним із найвидатніших мислителів

цього періоду і найвідомішим з «отців Церкви» був Аврелій Авґустин (354-430).

Наступний період розвитку середньовічної релігійної філософії дістав назву

схоластики. Основна ідея схоластики — раціональне обґрунтування релігійних догм

логічними методами доведення.

Виділяють три-ключові етапи розвитку схоластики:

I етап (VIII—XII ст.) — рання схоластика, яка ще не розглядає науку, філософію і

теологію як окремі автономні системи знань;

II етап (XIII ст.) — середня схоластика. Цей період характеризується

відокремленням науки і філософії від теології;

III етап (XIV ст.) — пізня схоластика.

Найвидатнішим представником схоластики, безсумнівно, є Фома Аквінський (1225-

1274), який у величезних за обсягом працях «Сума теології» та «Сума проти язичників»

виступив як систематизатор теоретичної думки не тільки свого часу, але й

західноєвропейського середньовіччя в цілому.

Кілька слів про найважливіші проблеми, над розв'язанням яких билося не одне

покоління середньовічних схоластів.

1. Проблема універсалів — співвідношення одиничного і загального, окремих речей

і загальних понять про ці речі.

У спробах розв'язання цієї проблеми середньовічні мислителі поділилися на

номіналістів та реалістів.

Номіналісти вважали,чцо насправді існують лише окремі предмети (стіл, кінь,

дерево), а загальні поняття — це тільки назви, породжені людським мисленням.

Реалісти дотримувалися думки, що саме поняттям притаманна первинна реальність,

і вони поширюють свої властивості на л речі, які позначають.

2. Проблема доведення буття Божого.

У середні віки було сформульовано шість основних доведень Буття Божого: перше

належало теологові- Ансельму Кентерберійському (XII ст.), решта — Фомі Аквінському.

Онтологічне доведення Ансельма Кентерберійського: Бог існує, оскільки'в нашій

душі існує поняття про Бога як про абсолютну істоту, тож це поняття мусило звідкись

узятися.

Німецький філософ Імануїл Кант багатьма віками пізніше спростував це доведення,

дотепно зазначивши: скільки б ми не уявляли сотню талерів у гаманці, наші грошові

запаси анітрохи не збільшаться.

17

Доведення Фоми Аквінського:

• усе, що рухається, зрушується чимось іншим, такий ряд неможливо продовжувати

до нескінченності, отже, першорушієм є Бог;

• неможливо, щоб щось було причиною самого себе, тож першопричиною є Бог;

• випадкове завжди залежить від необхідного, неодмінного, яке має, у свою чергу,

свою неодмінність; перша неодмінність — це Бог;

• міри якостей, що йдуть одна за одною і мають місце в усьому, що існує, мусять

передбачати і найвищу міру досконалості, якою є Бог;

• усе, що існує (навіть і те, що на перший погляд здається випадковим, некорисним)

має свій сенс, мету і користь; отже, є істота, яка спрямовує всі природні речі до мети; цією

істотою і є Бог.

Сучасна наука спростовує ці доводи, стверджуючи, що причини всіх природних

явищ треба шукати не зовні, а в них самих.

У сучасній мові слово «схоласт» стало ототожнюватися з безплідними,

беззмістовними спекуляціями, формальним знанням, відірваним від життя.

3. Відродження (фр. Ренесанс) охоплює ХІУ-ХУІ ст., хоча перші ознаки нового

історичного періоду почали проявлятися в деяких містах Північної Італії наприкінці XII—

XIII ст, (Проторенесанс).

Орієнтація на прироДно-тілесне бачення світу, увага до людського тіла, інтерес до

гуманітарного знання, естетичне розуміння дійсності виявилися співзвучними з

античними.цінностями, через це епоха й дістала назву Відродження (мається на увазі:

відродження античної гармонії. .

У філософському аспекті доба Ренесансу поділяється на:

— гуманістичний період (ХІУ-середина XV ст.), позначений підвищеною увагою до

людини та розробкою на цьому підґрунті нового світобачення — антропоцентричного, чи

то пак гуманістичного. Найвидатніші діячі цього періоду — Данте А볥єрі, Джузеппе

Петрарка, Лоренцо да Валла;

— неоплртонічний період (середина ХУ-ХУІ ст.), характерний намаганнями

відродити вчення давньогрецького мислителя Платона. Цей період позначений

містицизмом; уславлені діячі — Микола Кузанський, Піко дела Мірандола, Теофраст

Парацельс;

— натурфілософський період (кінець XVI ст.), що характеризувався зміщенням

центру філософської уваги до натурфілософії (філософії природи). Найвідоміші вчені й

мислителі Цього часу — Микола Копернік, Ґалілео Ґалілей, Джордано Бруно.

У натурфілософії епохи Відродження утверджується принцип пантеїзму; відповідно

до якого Бог не перебуває над світом, а розчинений у самому світі. Упровадження цього

принципу сприяло поверненню філософської думки від розгляду абстрактних теологічних

питань, якими так захоплювалася схоластика (чи може Бог створити камінь, більший за

Нього Самого?), до виведення закономірностей функціонування природи.

Микола Кузанський пропонував досліджувати світ, спираючись на теорію

«вченого невідання»: людина повинна пізнавати світ розумом, але при цьому мати на

увазі, що до кінця йото пізнати неможливо. Кузанський порівнював світ (Божественну

природу) з колом, а людське пізнання — з багатокутником: скільки б не множилися грані

багатокутника, йому не вдасться ототожнитися з колом. Таким чином, ідея відносності,

обмеженості знання спонукає розум людини до ненастанного руху вперед.

Найбільшим досягненням натурфілософської думки епохи Відродження було

створення геліоцентричної картини світу. Ця честь належить польському астрономові

Миколі Коперніку (1473-1543). Отже, згідно з відкриттями М. Коперніка: ;

• у центрі Сонячної системи перебуває не Земля, як уважали з часів античності

(геоцентрична система Арістотеля-Птолемея), а Сонце. Земля — лише одна з планет, які

обертаються навколо Сонця;

• Земля має форму кулі та обертається навколо власної осі. Свою систему М.

Копернік виклав у трактаті «Про обертання небесних тіл».

18

Італійський вчений Ґалілео Ґалілей (1564-1642) винайшов телескоп і завдяки цьому

дослідним шляхом довів правильність теорії М. Коперніка. Ґ. Ґалілей зробив багато

астрономічних відкриттів (гори на Місяці, супутники Юпітера), які підтверджували

єдність земних та небесних явищ, ставили під сумнів релігійне вчення про абсолютність і

«обраність» Землі як умістища Божого світу.

До вершини філософської думки Ренесансу належить пантеїстична філософія

природи Джордано Бруно (1548-1600). Його найеідоміша робота — «Про нескінченність

Космосу у світах». На думку Дж. Бруно, космос є структурою, що складається із

дискретних частин, атомів. Він не має ані меж, ані центру, а кількість світів у ньому —

нескінченна. Поза космосом немає нічого, він є усім Буттям, вічним, рівним Богові.

Наслідком концепції фізичної єдності Всесвіту у Бруно стає гіпотеза про можливість

існування життя на інших планетах. Дж. Бруно припускав, що мешканці інших світів

можуть бути не схожими на землян, Якщо в їхніх системах переважає якийсь інший

елемент (наприклад, вогонь).

4. Суспільну проблематику розробляли такі діячі Відродження, як Л. да Валла, Т.

Кампанелла, Т. Мор, Н. Макіавеллі.

Основним принципом філософської думки епохи Відродження

був антропоцентризм (від грецького антропос — людина), сутність ' якого полягала

в утвердженні певних поглядів:

1) людина Відродження більше не вважається пасивним «образом4 і подобою

Божою», а постає як повноцінна/богорівна істота, причому з Богом її зрівнюють розум і

свобода волі, які, на думку гуманістів, дозволяють людині перебирати нескінченну

кількість можливостей для творчої самореалізації. Утім, свобода волі співіснує з

Божественним Провидінням, яке й пропонує той арсенал альтернативних можливостей,

між якими людина здійснює вибір;

2) метою життя людини проголошується титанізм — творча універсальність,

володіння багатьма різновидами творчої діяльності. За чудову ілюстрацію цього принципу

може служити зокрема життя Леонардо да Вінчі, який був водночас художником,

автором знаменитої картини «Джоконда»,.інженером, чий творчий геній передбачив

багато відкриттів майбутнього (танк, парашут, гелікоптер), універсальним ученим.

Антропоцентричний світогляд сприяв розвитку гуманізму, послідовники якого

визнавали за людиною як особистістю найвищу цінність, її право на свободу, всебічний

розвиток творчих здібностей і щастя не в загробному світі, а вже у земному житті.

Гуманісти цього періоду становили дуже нечисленну творчу еліту, до якої входили

представники різних соціальних груп. Вони звеличували людину як творця світу

культури, визнаючи, що творча діяльність наближає її до Бога. Гуманісти гостро

критикували схоластичну філософію, наполягали на необхідності виходу за межі

«схоластичної науки», прагнули не до формального, а до життєвого, гуманістичного

знання. Багато гуманістів залишили після себе роботи з історії та літератури.

Гуманісти дійшли висновку, що для реалізації гуманістичного ідеалу необхідними є

суспільні перетворення.

Саме в період Відродження розвивається літературний жанр утопії (спочатку це була

назва роману англійського гуманіста Томаса Мора). Ідеальне суспільство, на думку

останнього, має бути побудоване на таких принципах:

— в економічній сфері — відмови від приватної власності, запровадження загальної

трудової повинності і централізованого розподілу виробленої продукції;

— у політичній сфері — дембкратичних засад виборності всіх посадових осіб; -

— у соціальній сфері — шляхом заміни станового устрою, що визначав цінність

людини за її походженням, на таку ієрархію, де б місце людини визначалося мірою її

освіченості та суспільної значущості виконуваних обов'язків;

— у сфері культури — створення загальнообов'язкової системи освіти та виховання,

державної підтримки розвитку наук.

19

Цей соціально-політичний ідеал містить як ті елементи, що згодом були реалізовані і

нині успішно функціонують у багатьох сучасних країнах, так і ті, які наразі не витримали

перевірки часом. Однак очевидно, що суспільний устрій, який пропонували утопії епохи

Відродження, був набагато досконалішим за той устрій, який реально існував у ті часи в

державах Західної Європи.

Італійський політичний діяч Н. Макіавеллі (1469-1527) у своїй праці «Державець»

розглянув шляхи реалізації утопічного суспільного ідеалу. Макіавеллі вважав, що для

цього треба виокремити особливу сферу людської діяльності — політику. Політику, на

його думку, визначає не Бог і не мораль, а закони життя та психологія людини (інтерес,

прагнення до збагачення тощо). Це саме Макіавеллі запропонував політикам принцип

«мета виправдовує засоби».

5. Пошук оптимальних методів пізнання є головною проблемою філософії Нового

часу. Учені прагнули до такого знання, яке 6 дозволило побудувати цілісну картину світу,

щоб надалі мати змогу перетворювати цей світ, ставити його на службу людині.

Чи може існувати таке знання, що завжди, всюди і для всіх було 6 однаково

достовірним? У розв'язанні цього завдання мислителі Нового часу поділилися на

емпіриків і раціоналістів.

Емпірики (Ф. Бекон, Дж. Локк, Д. Юм) стверджували. Що в основі людського

пізнання лежить людський досвід, який ґрунтується на даних органів чуття.

Принципи емпіризму розробив англійський філософ і-державний діяч Френсіс

Бекон (1561-1626), автор трактату «Новий Органон». Саме Беконові належить вислів

«Знання — сила», який згодом став символом науки. Бекон мріяв про «велике відродження

наук»; для досягнення цієї мети слід було пройти два етапи: критичний і позитивний.

Спершу, на думку філософа, треба усунути перешкоди на шляху до істини. Ф. Бекон

називає їх ідолами або примарами, маючи на увазі наші хибні уявлення і той спотворений,

неадекватний образ світу, який з їхньої вини виникає в нашій свідомості. Подібних ідолів

учений розрізняє чотири типи:

— ідоли роду — хибні уявлення про світ, властиві всьому родові людському і

пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуттів, тобто з фізіологією

людини як біологічної істоти;

— ідоли печери — хибні уявлення, пов'язані із суб'єктивністю сприйняття світу

(суб'єктивність властива кожній людині, і це накладає відбиток на всі її судження);

— ідоли ринку (або площі), які породжуються спілкуванням людей, унаслідок чого

відбувається перекручення інформації, неправильно вживаються слова, одні люди

накидають свої помилкові уявлення іншим;

— ідоли театру, про які можна сказати, що вони породжуються сліпою вірою людей

в авторитети, старовинні традиції, надмірною довірою до філософських уявлень

учорашнього дня. Наслідком цього можуть бути хибні закони, помилкові правила, які

заважають людям опановувати істинне знання.

Ідоли роду і печери належать до природних властивостей індивіда, їх викорінення

можливе на шляху самовиховання і самоосвіти. Боротьба з ідолами ринку й театру мусить

здійснюватися шляхом перетворення суспільної свідомості.

Якщо критичний етап оновлення науки полягає для Ф. Бекона в очищення цього

класу, та неповну індукцію, яка реалізується, коли загальний висновок щодо властивостей

усього класу предметів робиться на підставі спостереження за обмеженою

кількістю.прикладів.

Важливе місце у філософській системі Бекона посідає критика схоластики. Аби

відірвати філософію від безплідних богословських суперечок, філософ розвивав теорію

двоїстої істини: предметом теології, згідно з цією теорією, є Бог, а предметом філософії —

природа та її закони.

Інший англійський філософ-емпірик і громадський діяч Джон Локк (1632-1704) мав

на меті всебічно обґрунтувати постулат про те, що джерелом усього людського знання є

досвід. Він уславився своєю теорією первинних і вторинних якостей речей. Локк

20

категорично заперечував теорію «вроджених ідей», популярну серед філософів-

раціоналістів: на його думку, розум — це чиста дошка (tabula rasa), на якій пише досвід.

Ніяких вроджених людському розумові ідей, стверджував Локк, не існує: приміром, ідея

Бога, з якою так носилися схоласти, не знана ані дітям, ані дурням, ані дикунам.

Усі ідеї (знання) приходять до мозку від органів чуття (така позиція дістала назву

сенсуалізму). Органи чуття відбивають ознаки предметів. Частину цих ознак Локк називає

первинними (вони об'єктивні: йдеться про форму, об'єм тощо), інші — вторинними

(наприклад, колір, звук, смак; на думку Локка, ці вторинні ознаки є суб'єктивними, вони

формуються не внаслідок безпосереднього зіткнення чуттів із навколишнім світом, а

внаслідок сприйняття цього світу людською свідомістю; іншими словами, вони штучно

зміксовані розумом).

Шотландський філософ, історик, економіст Девід Юм (1711-1776) дотримувався

скептичної позиції щодо можливостей наукового пізнання. Юм розробив теорію асоціації

ідей. Учений вважав, що ідеї утворюються в розумі шляхом асоціації наявного явища з

минулим досвідом. Якби не було досвіду, не могло б бути й асоціацій, отже, нічого

вродженого людській свідомості тут немає. Одним з типів асоціацій Юм проголошує

асоціації за причиновістю, і це вчення стало найбільшим досягненням шотландського

філософа. Отже, ідею причини та дії Юм вважає лише стійкою звичкою нашої

свідомості, яка виробилася в внаслідок того, що за явищем А зазвичай іде явище В.

Унаслідок такого стійкого сполучення двох явищ у часі в людей виникає очікування, що

гак завжди буде і в майбутньому. Тим самим люди припускаються логічної помилки: адже

«щось сталося після чогось» іще не означає «щось сталося внаслідок чогось». Нарешті це

узгляднення переростає у віру, тобто у стійку схильність нашого розуму вважати, що

багатократна поява В після А і являє собою причиновий зв'язок. Наприклад, тільки

подивившись на більярдний шар, ми можемо передбачити можливий напрям і наслідки

його руху. Авжеж те, що можливі іноді суттєві зміни пізнавальної ситуації тут не беруться

до уваги. Тому, прикінцевий результат, за Юмом, виходить не достовірним, а лише

ймовірним, Таке заперечливе ставлення до можливостей об'єктивного наукового пізнання

відоме в історії філософії під назвою скептицизму.

21

Лекція 4. Світовий філософський процес. План.

1. Раціоналістичний напрямок у філософії Нового часу (Р. Декарт, Б. Спіноза,

Ґ. Ляйбніц)

2. Французький матеріалізм і просвітництво другої половини XVIII ст.

3. Критична філософія І. Канта

4. Філософська система Ґ. Геґеля

5. «Філософія життя» Ф. Ніцше

1.Раціоналісти, розробляючи проблему оптимального методу пізнання, визнавали

пріоритет розуму над чуттями. Вони не відкидали інформативності чуттів, але вважали,

що:

— чуття дають недостовірну інформацію (наприклад, зірки на небі здаються нам

дуже малими, тоді як насправді вони більші за Землю);

— щоб претендувати на всезагальність, дані органів чуття мають бути

проаналізовані нашим розумом.

Рене Декарт (1596-1650) основу основ бачив у мисленні. Суть раціоналістичного

методу Декарта полягає у двох постулатах.

По-перше, головним методологічним засобом у нього постає так звана

інтелектуальна інтуїція. Інтелектуальна інтуїція, за Декар-том, — це тверде й виразне

уявлення, що народжується у здоровому розумі шляхом розумного споглядання; це

уявлення настільки просте й чітке, що не викликає жодних сумнівів. Таким чином ми

здобуваємо певні основоположення, відштовхуючись від яких можемо пояснити що

завгодно. Так, вихідним пунктом інтелектуальної інтуїції в Декарта проголошується

сумнів: саме за допомогою сумніву можна очистити розум від забобонів та упереджень.

Єдиним беззаперечним фактом на початку шляху є лише факт існування самого суб'єкта,

який мислить («Я мислю, отже, я існую» — ця"фраза стала засадничою для всієї

класичної раціоналістичної філософії).

По-друге, з цих інтуїтивних споглядань розум має зробити всі потрібні висновки, і

робити їх слід на засадах дедукції — руху думки від загального до конкретного,

одиничного.

Декарт формулює основні правила дедуктивного методу:

— дослідження будь-якого факту, явища, процесу необхідно починати з простого й

очевидного;

— складніші судження здобуваються за допомогою виведення одиничного від

загального;

— необхідно зберігати безперервний ланцюжок висновків;

— якщо проблема достатньо складна, її необхідно поділити на складові частини і

досліджувати за допомогою дедукції кожну частину окремо.

Раціоналіст Декарт, на відміну від емпіриків, наполягав на існуванні вроджених ідей,

до яких відносив і ідею Бога.

Нідерландський філософ Б. Спіноза (1632-1677) також виходив з переконання, що

за допомогою раціональної дедукції можливе повне і всебічне пізнання навколишнього

світу. Його основний твір — «Етика, доведена в геометричному порядку»: у цьому

трактаті постулюються аксіоми, розвиваються доведення, робляться висновки тощо.

Трактуючи процес пізнання, Спіноза різко протиставляє чуттєві уявлення та

справжнє розуміння.

Чуттєві уявлення являють собою, за Спінозою, перший, нижчий рівень пізнання. За

приклад може служити безпорядний досвід: солдат, наприклад, побачивши сліди коня на

піску, негайно переходить від думки про коня до думки про вершника, далі — до думки

про війну.

Достовірне знання можливе тільки на стадії розуму, який становить другий рівень

пізнання. За допомогою нього ми мислимо на рівні не конкретних предмегів або явищ, а

22

абстрактних понять, що узагальнюють істотні властивості великих груп таких явищ.

Загальні поняття, на думку Спінози, відбивають об'єктивні властивості речей.

Інтуїтивне знання дає нам безумовно правильні відомості про навколишній світ.

Його ми успішно демонструємо під час виконання математичних операцій.

Ґотфрід Ляйбніц (1646-І716) — німецький філософ і математик, який був

переконаний в тому, що в навколишньому світі панує гармонія, привнесена у світ Бдгом. З

цієї причини, вважав Ляйбніц, людина, яка володіє найбільш розвиненим — після Бога —

розумом, виявляється здатною висновувати з власного інтелекту всі найбільш загальні і

достовірні істини про навколишній світ — істини розуму. У разі необхідності

достовірність цих істин можна довести за допомогою трьох логічних законів (закон

тотожності, закон суперечності, закон достатньої підстави).

Ту інформацію про світ навколо нас, яку постачає нам безпосередній почуттєвий

досвід, Ляйбніц називає істинами факту. На відміну від істин розуму, вони носять

імовірнісний, а тому менш достовірний характер.

У цілому раціоналістичний напрям виявився так само однобічним, як і протилежний

йому емпіричний. У сучасній теорії пізнання панує думка, що пізнавальна діяльність

відбувається водночас як на емпіричному, так і на раціональному рівнях.

2. Просвітництво — широкий громадсько-політичний рух за перетворення людини

суспільства на розумних засадах шляхом розвитку освіти і наук.

Цей рух, що набув широкого поширення у другій половині XVIII ст. у Франції,

відбив боротьбу більшості населення країни — так званого «третього стану» (селяни,

ремісники, буржуазія, купці, найманці) — за свої соціально-політичні та економічні права.

Частина «третього стану» успішно вписалася в нові, капіталістичні економічні умови,

накопичила певний матеріальний достаток, однак застарілий політичний устрій —

абсолютна монархія — залишав цих людей цілком безправними.

Основні положення просвітницької програми поділяли такі відомі представники

Просвітництва, як Вольтер, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо, Ш, Л. Монтеск'є, П. А. Гольбах та ін.

Філософським підґрунтям Просвітництва став французький матеріалізм. Він

обстоював картину світу, який існує за власними природними законами. Матерія й її рух

постають єдиною реальністю. Ученим вдалося відійти від поширеної раніше ідеї

першодвигуна: рух віднині проголошувався способом існування матерії, відтак, будь-які

втручання ззовні — неможливі.

Більшість послідовників Просвітництва висували позицію деїзму, згідно з якою Бог

створив світ, але в подальше існування власного творива ніколи не втручався. Однак деякі

найбільш радикально настроєні просвітники (Ш. Мельє) навіть виступали з позицій

атеїзму, заперечували Бога, а релігію вважали знаряддям правлячої еліти для

пригноблення нижчих верств населення.

Основні ідеї Просвітництва:

1) концепція природних прав. Кожна людина має природні права, якими наділена від

народження: право на життя, свободу і власність;

2) теорія суспільного договору. Держава виникає не з Божої ласки, а внаслідок

добровільної угоди людей між собою. Держава покликана виступати як посередник у

відносинах між людьми, щоб запобігати конфліктам, які виникають у процесі реалізації

природних прав різних людей;

3) соціально-економічна нерівність — найбільше суспільне ело. Вона є несподіваним

наслідком суспільного договору, оскідьки основні зусилля держави та ідеї законів, що нею

створюються, спрямовані на захист приватної власності. Таким чином, незначна природна

нерівність людей у фізичних і розумових здібностях набуває гіперболізованих, потворних

форм;

4) учення про неуцтво і незнання як головне джерело лиха і нещастя людини. Саме

незнання призводить до того, що, на думку Ж. Ж. Руссо, «людина народжується вільною,

але всюди вона в оковах»; ,

23

5) теорія просвіти. Людина наділена розумом від природи, треба тільки навчитися

правильно ним користуватися. Тільки просвічена людина зрозуміє несправедливість

існуючого суспільного устрою і прагнутиме його змінити. До зміни суспільного устрою

більшість просвітників мріяли прийти шляхом реформ, наприклад, скликання Установчих

Зборів для укладення нового, справедливішого суспільного договору;

6) історичний оптимізм, віра в матеріальний і духовний прогрес усього людства.

У деяких європейських країнах ідеї Просвітництва справдилися. Наприклад,

розпочавши суспільні реформи в середині XVII ст., Велика Британія перетворилася у XIX

ст. на провідну державу світу. У самій Франції ідеї Просвітництва стали своєрідною

ідейною підготовкою Великої Французької революції. Жертвами цієї революції стали

багато з тих, хто брав участь у просвітницькому русі.

3. У творчості великого, німецького філософа Іммануїла Канта (1724-1304)

виділяють два періоди:

1) докритичний період. У цей час Кант перебував під впливом філософії Ляйбніца.

Кант був переконаний, що розум здатен осягти закономірності природи. Сам він серйозно

займався астрономією, створивши разом із П. Лапласом теорію походження Всесвіту з

газоподібних туманностей;

2) критичний період.)! цей час були створені три знамениті «Критики» Канта:

«Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здатності

судження». У них мислитель піддає критичному аналізу основні пізнавальні здібності

людської душі. Учений формулює три основні питання, які відбивають духовні інтереси

людини:

• що я можу знати? (на це відповідає метафізика, тобто філософія);

• що я маю робити? (на це відповідає мораль);

• на що я можу сподіватись? (на це відповідає релігія). Філософську систему Канта

часто називають трансцендентальним

ідеалізмом. Кант не стверджує, що ідеї діють, створюють світ, він лише підкреслює

своєрідну природу наукових ідеалізацій.

Кантівську філософію називають також критичним ідеалізмом, оскільки, на думку

мислителя, філософія є формою критики. Критика допомагає з'ясувати межі розуму,

здатності судження, волі.

У «Критиці чистого розуму» І. Кант дійшов висновку, що наші знання

узгоджуються не з навколишнім світом, а з нашими пізнавальними можливостями. Тому

ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а в тому вигляді, в якому його пізнання

доступно нашому розумові. І. Кант розмірковує приблизно так. Сам по собі чистий розум

(абстрактне мислення) не здатен дійти остаточної думки щодо основоположних ідей про

Бога, світ, людську Душу — він неодмінно заплутається в антиноміях (протиріччях),

наприклад, буде без кінця наводити аргументи «за» і «проти» безсмертя душі. Тому розум

мусить звернутися по допомогу до органів чуття. Але чуттєве знання, у свою чергу, все

одно має бути проаналізоване нашим розумом, точніше, нижнім його механізмом —

здоровим глуздом. Однак проблема полягає втому, що просіювання цієї інформації

здійснюватиметься крізь сито певних уроджених механізмів, які безпосередньо не

виходять на чуття. Один з таких механізмів являють собою трансцендентальні форми

апперцепції (сприйняття) — вроджені відчуття простору і часу. Отже, час і простір

властиві не світові як об'єкту сприйняття, а людині як його суб'єктові.

У «Критиці практичного розуму» Кант стверджує, що від природи людина не є ані

доброю, ані злою. Ступінь її моральних чеснот залежить виключно від того, якою мірою

вона дослухається до вимог свого розуму. Практичний розум у Канта керує всіма діями людини, у тому числі й моральними.

Людська воля, автономна, вона сама продукує закони своєї діяльності. Воля у своїй дії не

залежить ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому

розумінні волі Кант вибудовував свою концепцію моралі. Таке розуміння підвалин моралі

було новим для філософії. До Канта філософи намагалися пояснити мораль Божою волею,

24

настановами суспільстві, вродженим чуттям, прагненням до щастя, насолоди, користі. І

тільки Кант стверджував принципову самостійність і самоцінність моральних принципів,

що базуються на волі. Тільки коли вони узгоджені з веліннями розуму — імперативами,

людина чинить доброчесно. Існує лише один категоричний імператив (обов'язковий для

виконання за будь-яких умов) як вищий закон моралі: не роби іншому того, чого не

бажаєш собі.

У «Критиціздатності судження» І. Кант спробував з'ясувати, що таке краса. Він

вирішив, що об'єктивного критерій краси не існує, адже красиве від потворного людина

відрізняє на підставі судження смаку, а воно вкрай індивідуалізоване.

Хоч у цьому твердженні І. Канту цілому мав рацію, слід пам'ятати, що кожна епоха,

кожне суспільство виховує в людини підсвідому прихильність до якихось певних

стандартів краси.

4. Філософська система Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770-1831) —

найрозлогіша система в історії західної філософії. Виходячи з єдиного принципу, Ґ. Регель

зробив спробу пояснити і природу, і суспільство, і людське мислення. Геґель написав

«Науку логіки», «Філософію природи», «Філософію духу». Ці твори становлять «Ен-

циклопедію філософських наук».

Філософська система Ґ. Геґеля дістала назву абсолютного ідеалізму. Вона була

ідеалістичною, адже вихідне начало в Геґеля — розум — є ідеальним, абсолютним; цей

розум прагне охопити весь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям.

Спершу сама по собі Абсолютна ідея — це лише невизначена інтуїтивна думка: усе

розумне — дійсне; все дійсне — розумне. Ця думка потребує подальшого пояснення і

обґрунтування. Починається самопізнання Абсолютної ідеї, яке здійснюється у три етапи:

— етап логіки;

— етап філософії природи;

— етап філософії духу.

Логіка. Зазвичай логіка визначається як наука про форми і прийоми людського

мислення, необхідна людині, щоб навчитись послідовно мислити і тим самим обернути

мислення на науковий метод пізнання дійсності. Для Геґеля логіка — це система

визначень мислення, які виражають найістотніше в реально існуючих речах. Вона

збігається з метафізикою як розділом філософського знання про буття. Наприклад,

початкове поняття «пес» — не пустопорожня фікція мислення, а зародок існування цілого

класу живих істот, наділених матеріальним тілом. "

Філософія природи. Пізнаючи себе у природі, Абсолютна ідея з'являється у вигляді

скінченних, чуттєвих і тілесних речей, відходячи при цьому від своєї початкової ідеальної

сутності, точніше, вдягаючись у зовнішню, матеріальну оболонку або форму. На етапі

філософії природи можна спостерігати, як перебігає у природі процес еволюції, перехід

від нижчих рівнів організації живого до вищих, який увінчується появою людини як

наділеної духом розуму істоти. Етапи еволюції природи якраз і потрібні, щоб зрозуміти,

що ті абстрактні поняття, які становлять зміст нашого мислення та нашої мови, — не

вигадки розуму, а найефективніший спосіб осмислення усього розмаїття реального світу.

Філософія духу. Абсолютний дух — це та сама ідея, але втілена у різних формах

інтелектуальної діяльності людей, починаючи від нижчих її різновидів (на зразок

сновидінь) і закінчуючи абсолютним знанням, у якому досягається адекватне вираження

Абсолютної ідеї в наукових поняттях і сформованих логічних категоріях. Іншими

словами, Абсолютний дух — це Абсолютна ідея, яка пізнала себе й повернулася до самої

себе. Завершує цей процес самопізнання Абсолютна ідея за допомогою людського духу,

який оперує абстрактними поняттями й логічними категоріями. Отже, ще раз підкреслює

Геґель, ці поняття і категорії насправді відображають сутність існуючих у Природі речей.

Дуже приблизно (приклад Геґеля) Абсолютну ідею і Абсолютний дух можна

порівняти з дитиною і дідусем відповідно. Дитина хоч і уявляє собі цілісність і

взаємозв'язок навколишнього світу, це уявлення ще є неясним; вона не усвідомлює

масштабів світу, його багатогранності і досконалості тією мірою, якою це доступне старо-

25

му, за плечима якого — власний життєвий досвід і сукупний культурний досвід всього

дюдства.

Зміни та рух Абсолютної ідеї відбуваються згідно із законами діалектики, при цьому

внутрішні суперечності ідеї служать поштовхом до ЇЇ розвитку. Людина як така мало

цікавить Геґеля — людина у нього постає лише стадією у процесі розвитку (самопізнання

та самоусвідомлення) Світового Розуму.

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї системи Геґеля є тріада: теза —

антитеза — синтез. Думка (теза) у своєму розвитку переходить у свою протилежність

(антитезу), що на наступному етапі, у свою чергу, змінюється своєю протилежністю,

завдяки чому об'єднує в собі два попередні етапи (синтез). Наприклад, зернина (теза)

вмирає, проростаючи паростком (антитеза), а з паростка знову визріває колос повний

зерен (синтез).

Отже, Геґель показав, що пізнання — процес історичний. Недоліком діалектичної

логіки Геґеля є те, що вона будь-якому предметові накидає схему загальних понять. Геґель

абсолютизував логіку (панлогізм). Концепція Геґеля проголошувала тотальне, зневажаючи

при цьому одиничне, конкретне як несуттєве; вона утверджувала Систему, ігноруючи

конкретну людину.

5. Для знаменитого німецького філософа Фрідріха Ніцше (1844-1900) першочергове

значення має не абстрактне надіндивідуальне буття, а саме життя — як потік невловних

Для розуму миттєвостей існування. Звідси походить назва його філософії.

Замолоду Ніцше дуже захоплювався глибоким і песимістичним ученням видатного

мислителя Артура Шопенгауера (1786-1861). Це вчення про сліпе панування

ірраціональної світової волі, про вроджену порочність людини. З роками, коли Ніцше

сформувався як самостійний філософ, він багато в чому заперечив Шопенгауера, але

багато хто вважає, що насправді Ніцше так і залишився учнем Шопенгауера, хай і

надзвичайно талановитим.

Ніцше стверджував, що сучасна йому європейська цивілізація перебуває у ситуації

«смерті Бога». Люди дедалі менше орієнтуються на цінності, проголошені

християнською релігією, більше не вірять у те, що світом правлять істина, добро і краса,

«Убивцею Бога» стала сама людина, яка прилюдно демонструє прихильність до релігії,

відвідує Церкву і не забуває принагідно молитися, а в житті майже завжди поводиться

аморально. Ф. Ніцше бачив завдання європейської культури якраз у тому, щоби покласти

край цьому лицемірству. Для цього потрібна переоцінка цінностей. Дороговказом на

цьому шляху має стати генеалогія моралі — дослідження витоків європейських моральних

критеріїв.

Генеалогія моралі, розроблена Ф. Ніцше, приводить його до вражаючих висновків.

Виявляється, у дохристиянські часи найвищою цінністю вважалися сила, воля, мужність,

притаманні тодішній аристократії як військово-політичній еліті. Усталена формула, згідно

з якою «блаженними» проголошуються вбогі духом, народжується разом із

християнством, яке таким чином здійснило «революцію рабів у моралі». Здобувши

привілейоване становище, колишні раби вжили усіх заходів, аби позбутися «моралі панів»

і офіційно накинути всім свої, рабські цінності. Ф. Ніцше позиціонував свою переоцінку

цінностей як повернення до ієрархії справжніх, природних цінностей, колись спотвореної

християнством.

Місце цінностей християнства мають посісти цінності життя. Найвищою цінністю

тут, певна річ, стає саме життя.

Найбільше поціновується фізична сила та сила волі, тобто ті якості, які сприяють

виживанню та повноцінному облаштуванню в житті.

Природно, що носії цінностей життя мають запанувати у суспільстві, підкоривши

собі простих людей із слабким духом. Ці владарі уособлюватимуть новий тип людини —

Надлюдину.

Ф. Ніцше писав, що Надлюдина настільки ж вища за звичайну людину, наскільки

людина вища за мавпу. Слід пам'ятати, що «надлюдськість» по-ніцшевському слід

26

розуміти не як наділеність надприродними можливостями, а як здатність піднестися над

обставинами власного життя. Перш ніж перемогти інших, треба навчитися перемагати

себе. Приклад Надлюдини для Ф. Ніцше вимальовується в його творі «Так казав

Заратустра». Це образ канатохідця: для глядачів він — усього-на-всього блазень,

створений, щоб їх розважати; але насправді саме він більше за них усіх знає про життя і

його цінність, оскільки щодня ним ризикує.

Таким чином, Ф. Ніцше здійснив справжній переворот у європейському світогляді:

на місце Бога він ставить людину. Ніцше хотів створити елітарну філософію, він зневажав

популярність, але тим не менш його роботи створили величезний ажіотаж у європейській

культурі. За підрахунками дослідників, саме він став автором, якого найчастіше Цитували

у XX сторіччі. Ніцше наслідували, його обожнювали й ненавиділи. Про нього

сперечалися: хто він — філософ, поет чи... божевільний?

Ф. Ніцше й справді закінчив своє життя у психіатричній лікарні: його розум

потьмарився після апоплексичного удару. Дехто й досі вважає його пророком фашизму —

це був улюблений філософ Адольфа Гітлера. Але Ніцше тільки висловив певні тенденції в

духовному житті Європи, які через кілька десятиліть стали очевидними для всіх.

Найвідоміші твори Фрідріха Ніцше — «По той бік добра і зла», «Так казав

Заратустра», «Антихрист», «Генеалогія моралі».

27

Лекція 4. Світовий філософський процес. План.

1. Психоаналітична філософія 3. Фройда

2. Філософія марксизму

3. Філософія екзистенціалізму

4. Позитивізм та його різновиди

5. Філософія та ситуація постмодерну

1. Як лікар-психіатр, Зіґмунд Фройд (1856-1939) досліджував причини і методи

лікування неврозів, психічних розладів, для чого й розробив метод психоаналізу. Однак

зрештою цей метод привів його до досить широких філософських узагальнень.

3. Фройд першим в історії західної філософії обґрунтував учення про те, що людська

свідомість, яка доти вважалася цілісною єдністю, що панує над усіма іншими людськими

якостями, насправді є складним, багаторівневим явищем, де власне свідомості відводиться

далеко не перше місце.

Згідно з фройдівською концепцією, у структурі особистості виділяються три

елементи:

—Воно — неусвідомлена («передсвідома») сфера психіки; —Я — її свідомий рівень;

—над-Я — внутрішній «цензор», який формується під впливом вимог суспільства до

людини (ці вимоги обмежують або забороняють її інстинктивні потяги та бажання).

Латинськими відповідниками цих термінів є і id (Воно), еgо (Я), sирег-еgо (над-Я).

Головним і визначальним інстинктивним потягом людини Фройд вважав

сексуальний (лібідо). Пізніше дослідник розвинув учення про два протилежні потяги — до

життя (Ерос) і до смерті (Танатос). Ерос спонукає нас до творення, Танатос — до

руйнування. Однак під дією вимог і заборон з боку над-Я більшість цих потягів не

допускаються у свідомість, а витісняються у сферу несвідомого (це називається

механізмом витіснення). Проте вони не зникають, а «заміщуються» — проявляють себе у

сновидіннях, несвідомих діях (обмовки, помилки у письмі тощо), а також стають

причиною неврозів, спричиняючи реальні психологічні проблеми.

На думку Фройда, існують два способи врегулювати конфлікт між Я та Воно:

1) сублімація — перенесення негативної енергії нереалізованого бажання, на більш

прийнятні різновиди діяльності. Найчастіше таким «порятунком» стає творчість. Цей

механізм діє в людській свідомості автоматично. Наприклад, Леонардо да Вінчі, який у

дитинстві був позбавлений рідної матері, свою тугу виразив у посмішці

Джоконди;

2) психоаналіз. Під час психоаналітичного сеансу пацієнт, зручно вмостившись на

ліжку, провадив невимушені розмови з лікарем-психо-аналітиком. Завдання останнього

полягало у тому, щоб у тих образах, до яких у своїй оповіді вдавався пацієнт, розпізнати

його нереалізоване бажання і потім дати пацієнтові усвідомити неприйнятність цього по-

тягу з суспільної точки зори, себто, sирег-еgо (над-Я).

Свої погляди 3. Фройд з успіхом застосовував для пояснення соціальної психології і

культурно-історичних явищ. Як різновид колективного неврозу він розглядав релігію.

Його послідовники — фройдисти і неофройдисти К. Ґ. Юнг, А. Адяер, 0. Ранк, В.

Райх, Е. Фромм, К. Хорні, Г. Салліван, Г. Маркузе — вносили істотні корективи до теорії

свого вчителя.

Карл Ґустав Юнґ (1875-1961) розробив учення про колективне несвідоме, яке

становить глибший рівень психіки, ніж індивідуальне несвідоме. У колективному

несвідомому зберігаються архетипи — першообрази, які склалися ще в архаїчний період

становлення людської культури.

Еріх Фромм (1900 -1980) досліджував взаємодію між психічними та соціальними

чинниками, пропонував методи «соціальної терапії» для оздоровлення суспільства.

28

Як у самого З. Фройда, так і в його послідовників спостерігається тенденція до

психологізації людської сутності і відповідне трактування співвідношення

психологічного та соціального.

Може здатися, що Фройд пробачив людству більше гріхів, аніж усі релігії разом

узяті за всю їх історію. Однак сам 3. Фройд справедливо вважав свою діяльність

ошляхетненням людства: «Там, де було Воно, мусить постати Я».

Основні роботи 3. Фройда — «Тлумачення сновидінь», «Лекції з психоаналізу»,

«Тотем і табу», «Я і Воно».

2. Карл Маркс (1818-1883) — німецький філософ, видатний економіст, радикальний

громадсько-політичний діяч. Він створив філософську систему, побудовану на

матеріалістичних засадах. Значну частину своєї системи К. Маркс розробив у

співавторстві з Фрідріхом Енгельсом.

Основним для К. Маркса є твердження про соціальну сутність людини,, яке

виявлялося відвертим протиставленням поширеним від часів Просвітництва уявленням

про людину як на «природний автомат».

Погляди К. Маркса на людину і працю:

1) природа — неорганічне тіло людини. Хоч людина й народжується у природі, живе

у ній, використовує її, біологічне існування не вичерпує людських прагнень;

2) предметно-практично діяльність є справжньою сутністю людини. Тварина щось

робить (мураха будує мурашник), аби задовольнити свої природні потреби, без усякої

вищої мети. Людина здатна працювати просто так, для самозадоволення, або

орієнтуючись на певні цілі, які не мають наочної господарської мети;

3) саме праця зробила з мавпи людину. Спершу випадково, потім дедалі більш

усвідомлено на певному етапі еволюції мавпа працювала, розвинула таким чином

мовлення, прямоходїння, абстрактне мислення — зробилася людиною у справжньому

розумінні слова. Тепер людина — знову ж таки за допомогою праці — може виходити за

межі власної природи, створювати «другу природу» — культуру. «. Маркс пропонує таке

співвідношення: практика — теорія — практика (спершу — стихійна діяльність у

напрямку пізнання й перетворення світу; з часом ця практична діяльність дістає певний

теоретичний підмурівок; але будь-яка теорія не повинна залишатися абстракцією, а має

неодмінно втілюватись у практику, підвищувати її ефективність);

4) у капіталістичному суспільстві вповні реалізувати себе у праці людині заважає

феномен відчуження. Що означає відчуження працівника від результатів його праці?

Вироблений продукт не є власністю найманого робітника — він мусить віддати його

роботодавцеві в обмін на платню, тобто на можливість вижити. Отже, коли людина,

працює не задля втіхи, а щоб заробити собі на хліб, вона не може реалізувати своєї

істинної сутності.

Маркс досліджував історичний розвиток суспільства, прагнучи відкрити основні

закони, які цим розвитком керують. Знаючи ці закони, вважав учений, можна правильно

обрати стратегію перетворення капіталістичного суспільства, утвердити такий суспільний

лад в якому людина вже не буде відчужена від свого єства.

Погляди К. Маркса на суспільство:

1) суспільство складається з базису та надбудови. Надбудова - політичний лад і

соціальний устрій суспільства, а також сукупність усіх форм його культурного життя.

Базис — економічна основа суспільства. Базис, за Марксом, — це спосіб виробництва

матеріальних благ, що панує у певний історичний період У базисі К. Маркс виділяв

виробничі сили (власне людей, що працюють) та виробничі відносини, які склалися при

розподілі виробленого продукту.

2) базис визначає надбудову, а суспільне буття — суспільну свідомість. Отже,

матеріальні чинники, згідно з Марксом, є первинними, а духовні — вторинними,

похідними;

2) суспільство розвивається завдяки соціальним революціям. У міру прогресу

техніки зростає продуктивність праці та рівень кваліфікації тих, хто працює (виробничих

29

сил). Виробничі сили починають вимагати від власників засобів виробництва дедалі

більшої частки від заробленого. Зрештою це призводить до соціальної революції,

передусім в економічних відносинах. Оскільки базис визначає надбудову, така економічна

революція спричиняється до змін у суспільному ладі.

Маркс є автором теорії формацій, згідно з якою він виділяв три основні історичні

типи суспільства:

• докласове (архаїчне);

• класове;

• комуністичне. .

Згодом Йосип Сталін канонізував цю формаційну теорію у «Короткому курсі

історії ВКП(б)». Теорія формацій стала загальноприйнятою у радянській філософії і

набула такого вигляду:

а) первісне суспільство;

б) рабовласницьке суспільство;,

в) феодальне суспільство;

г) капіталістичне суспільство;

д) соціалістичне суспільство.

Хоча система марксизму мала однобічний характер і приділяла надмірну увагу

матеріальному, у видозміненому вигляді погляди К. Маркса на матеріальну і особливо

соціальну сферу визнаються всіма напрямами сучасної філософської думки.

3. Екзистенціалізм (буквально — «філософія існування») — провідний напрям

філософської думки XX ст., який осмислює проблему людини, її сутності й існування,

буття у світі, можливостей і перспектив свободи та відповідальності.

Причини виникнення і поширення екзистенціалізму. Цей напрям став

породженням складного і трагічного XX століття з його гострими протиріччями і

конфліктами, катастрофічними війнами, широкомасштабним насильством над людьми,

нестримним науково-технічним прогресом, який виявився не тільки благом, але й

джерелом великих небезпек. У XX ст. було підірвано віру класичної філософії у «світовий

розум» і розумний сенс історії, у прогрес, у традиційні моральні цінності, що зумовило

потребу нової системи світоглядних координат.

Відомі дві великі «хвилі» екзистенціалізму, в одній з яких провідну роль відіграли

німці (М. Гайдеґґер, К. Ясперс), а в другій — французи (Ж.-П. Сартр, А. Камю,

Ґ.нМарсель). Іноді виділяють релігійний екзистенціалізм, який визнає Бога,як основу

буття світу та людини, та атеїстичний екзистенціалізм, який Бога у своїх теоретичних

конструкціях не враховує.

Ідейними попередниками екзистенціалізму були данський філософ і теолог С.

К'єркегор (1813-1855), представники «філософії життя» (А; Шопенгауер, Ф. Ніцше, В.

Дільтей, Г. Зіммельт, А. Берґсон), засновник феноменології Е. Гуссерль. Серед більш

віддалених попередників екзистенціалізму можна назвати ранньохристиянського

богослова і філософа Аврелія Авґустина (354-430), а також французького мислителя

Блеза Паскаля (1623-1662).

Основні ідеї екзистенційноїфілософії:

1) існування (екзистенція) передує сутності. На відміну від будь-якої матеріальної

речі, виготовленої людськими руками за певним заздалегідь визначеним проектом,

людина «закинута» у світ: вона народжується, лише потім усвідомлює своє внутрішнє «Я»

і до кінця свого життя переживає й сама творить своє справжнє,

індивідуальне, єдине і неповторне існування;

2) людина відповідає не тільки за себе, але й за всіх людей. Свобода вибору не

означає, на думку екзистенціалістів, довільності людських дій і вчинків. Навпаки: кожен

нібито вільний крок людини може мати досить масштабні наслідки. Тому, творячи себе,

людина повинна усвідомлювати свою відповідальність перед іншими. Наприклад,

одружуючись, людина має усвідомлювати, що її шлюб підтримує інститут звичайного

моногамного шлюбу між чоловіком і жінкою. Якщо ж, приміром, дедалі більше людей

30

почнуть віддавати перевагу альтернативним одностатевим шлюбам, то зрештою свобода

їх особистісного вибору обернеться радикальною реформою родинних стосунків у світі;

3) людина приречена бути вільною. Немає нічого й нікого, що могло б виправдати

людину чи виправити її помилки. Не годяться тут ані посилання на Бога, ані на зовнішні

обставини, ані навіть на інтриги власної підсвідомості.

Таким чином, екзистенціалізм, з одного боку, доводить до логічного завершення

розпочатий просвітниками рух до звільнення людини, а з іншого — демонструє, що

свобода людини завжди буде не абсолютною, а відносною.

Французький письменник-екзистенціаліст, лауреат Нобелівської премії Альбер

Камю наводить приклад Сізіфа. Герой приречений на безглузду працю — тягти на гору

каменюку, яка все одно скотиться донизу, оскільки таким є присуд богів. Насправді, то не

була помста богів, але виправдане усім попереднім Життям Сизіфа покарання. Отже, і в

цій, найабсурднішій ситуації, яку собі можна тільки уявити, Сизіф продовжує сам творити

свою долю, сповна відчуваючи тягар відповідальності, більше того, уважати себе від

цього щасливим!

4. У кінці XIX ст. впливовим став позитивістський напрям філософії з його

орієнтацією на точне знання. Поширення позитивізму віддзеркалювало бурхливий

розвиток західної цивілізації на індустріальному шляху, де без таких знань не можна було

ступити і кроку.

У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів. " '

Перший позитивізм виник у 30-40-х роках XIX ст. Його засновниками були 6. Конт

(1798-1857), який і запровадив термін «позитивізм», Г. Спенсер (1820-1903), Дж. Ст.

Мілль (1806-1873) та ін.

Головним досягненням цього періоду є розроблений 0. Контом закон трьох стадій

інтелектуальної еволюції людства:

-—теологічна стадія, коли людство воліло знаходити надприродні пояснення

природних явищ;

—- метафізична стадія, коли панує філософія і оперує абстрактними поняттями та

сутностями, так само далекими від реального стану справ, які релігійні пояснення;

— позитивна, наукова стадія; яка, на думку перших позитивістів, тільки-но

розпочалася.

Наука має бути позитивним знанням, яке спирається на дані досвіду. Справа науки

— констатувати, описувати, класифікувати факти, встановлювати зв'язки між ними,

послідовність явищ, тобто виявляти закони. Наука не повинна претендувати на пізнання

глибинної сутності явищ, субстанції, причиновості, оскільки результати таких спроб

пізнання — «метафізичні», тобто ненаукові.

Другий позитивізм (емпіріокритицизм) набув певного поширення в кінці XIX —

на початку XX ст. Його засновниками були австрійський фізик і філософ Е. Мах (1838-

1916) та швейцарський філософ Р. Авенаріус (1843-1896).

На перший план було висунуто проблеми теорії пізнання. Розв'язати ці проблеми, на

думку теоретиків другого позитивізму, можливо на підставі закону зайвої витрати

пізнавальних зусиль та «критики чистого досвіду». Замість того, щоб вигадувати якісь

абстрактні сутності, справжнє пізнання має використовувати тільки ті поняття, що

вкорінені в досвіді, мають матеріальний еквівалент. Наприклад, можна міркувати над

рухом атомів, над взаємодією між ними, але не треба говорити про «матерію як об'єктивну

реальність».

Третій позитивізм, або неопозитивізм (представники — М. Шлік, Р. Карнап, Л.

Вітгенштайн, Б. Рассел, А. Тарський) відрізнявся від попередніх подальшим звуженням

свого предмета. Відмовившись від ідеї створити всеохопну систему знань чи бодай теорію

знання наукового, представники третього позитивізму зосередили зусилля на визначенні

загальновизнаного критерію науковості. Такий критерій вони вбачали у процедурі

верифікації, тобто перевірки наукових постулатів шляхом їх зіставлення з фактами, що

піддаються спостереженню.

31

Отже, всі можливі постулати (висловлювання) поділялися на:

а) безглузді («Місяць примножує трикутно»), які не підлягають верифікації;

б) осмислені, але такі, що не піддаються зіставленню з чуттєвим досвідом, отже,

«метафізичні» («Бог існує», «душа безсмертна»); вони теж не можуть бути верифіковані;

в) висловлювання, які безпосередньо або опосередковано можна зіставити з

чуттєвими даними, отже, верифікувати.

Четвертий позитивізм пов'язаний з іменами К. Поппера і Томаса Куна. Він набув

поширення від 50-60-х роках XX ст. Замість процедури верифікації К. Поппер

запропонував принцип фальсифікаціонізму. Згідно з останнім, для розвитку теорії треба

намагатися її фальсифікувати, тобто шукати факти, здатні її спростувати. Відсутність

спростовних фактів іще не є підтвердженням безумовної істинності теорії. Питання про

таку істинність завжди залишається відкритим, і розвиток теоретичного знання

здійснюється шляхом повсякчасного висування нових гіпотез та їх спростування.

Парадокс Поппера: якщо теорія взагалі не піддається намаганням її спростувати, то вона

не є науковою.

Позитивісти зробили багато цікавих спостережень і висновків стосовно

закономірностей розвитку науки, зокрема наукових революцій. Зазначені вище

дослідники увели в науковий обіг поняття парадигми. Парадигма — це прийнята модель,

система координат, зразок постановки і розв'язання наукових проблем. Зміна парадигм

означає наукову революцію (наприклад, зміною парадигми був перехід від геоцентризму

до геліоцентризму).

5. Концепція та проект модерну (буквально з латини — «сучасність») бере свій

початок у філософії Просвітництва. Модерн означав для європейського людства

необхідність докласти свідомих цілеспрямованих зусиль задля прискорення розвитку

науки і техніки, зростання матеріального виробництва, вдосконалення образу людини.

Щоб стати «сучасним», суспільству необхідно було відповідати тим ідеалам, які

підказував людині розум. Цілями модерного суспільства було загальне подолання

бідності, вдосконалення медицини, освіти, соціальної сфери, звільнення від надмірних

форм державного примусу й експлуатації людини людиною.

Понад два сторіччя в європейській цивілізації здійснювалася доволі послідовна

реалізація проекту модерну. Суспільство зрозуміло: концепція модерну багато в чому є

обмеженою, хибує на ідеалізацію раціонального начала, на сліпу віру у прогрес. Трагічна

історія XX століття показала всю однобічність таких уявлень. Унаслідок цього в останній

чверті XX ст.. світ опиняється в ситуації постмодерну.

Відлік постмодерну починається з моменту появи і розповсюдження американської

контркультури, філософського постструктуралізму, впровадження нових форм мас-медіа.

Статус філософського поняття постмодернізм здобуває у 80-ті роки XX ст., перш за все

завдяки ідеям французького мислителя Ж. Ліотара (нар. 1924). Найвідоміші представники

цього напряму — французькі мислителі Ж. Дерріда. Ж. Бодріяр, американський дослідник

Р. Рорті.

Філософи-постмодерністи досить своєрідно трактують сучасну соціокультурну

ситуацію 8 західному світі і на підставі цього аналізу роблять досить несподівані висновки

щодо ролі та місця філософії в культурі.

Постмодерні уявлення про сучасну соціокультурну ситуацію:

1) розвінчання науково-технічного прогресу. У добу модерну людина надміру

покладалася на науково-технічний прогрес (НТП). Це зрештою призвело до того, що

процес вийшов з-під раціонального контролю. Науково-технічний розвиток триває, але

людина більше не в змозі встигнути за його досягненнями; у міру прогресу наше життя не

стільки полегшується, скільки ускладнюється. Тому науково-технічний прогрес більше не

є ідеалом епохи;

2) практика індивідуальної свободи. Звільнившись від ідеалу науково-технічного

прогресу, людина знаходить собі інший орієнтир: практику індивідуальної свободи.1

ЛЮДНИЙ постмодерну відмовляється сповідувати усталені цінності, вона виступає за

32

необмеженість творчої самореалізації в усіх можливих сферах. Наприкінці XIX ст. Ф.

Ніцше проголосив смерть Бога — наприкінці XX ст. людина сама вирішила стати для себе

Богом. Вона наважується брати на свої рамена весь тягар відповідальності за < У ті

цінності, ідеали, норми, згідно з якими живе. Проблема полягає в тому, що не завжди

людина спроможна цей тягар нести;

3) усталені, спільні для всіх цінності поступаються місцем цінностям

індивідуальним. Це є логічним продовженням практики індивідуальної свободи. Людина

постмодерну більше не вірить в абстрактні ідеали добра, істини, досконалості: надто вже

вони недосяжні, це їх дискредитує:. Сьогодні кожна людина встановлює для себе свої

власні цінності й сама їх сповідує;

4) ігровий характер життя і культури. Індивідуальні цінності всіх людей надто

численні і надто відносні, щоб можна було проголошувати їх серйозно. Серйозність у

постмодерні — поганий тон. Людина постмодерну втілює в житті свої проекти у формі

гри, при цьому процес виявляється значно цікавішим і важливішим від кінцевого

результату.

Наочною ілюстрацією типової ситуації постмодерну є нескінченне перемикання

телевізійних каналів за допомогою пульта дистанційного управління:

• картинки калейдоскопічно змінюються перед нашими очима;

• ми знаємо, що це всього-на-всього гра, тобто все це — «не насправжки»;

• ми вільні в перемиканні каналів, але все одно не побачимо те, чого шукаємо.

Постмодерні уявлення про статус філософії:

1) постмодерн у філософії виникає з радикального сумніву в іі можливостях.

Філософія, на думку посткодерністів, довела свою неспроможність як єдина світоглядно-

теоретична і жанрова система. Притаманним класичній філософській традиції спробам

створити всеохопну філософську систему протиставляється деконструкція наявного

філософського здобутку, що розуміється як розклад його на певні смислові блоки та їх

нове сполучення у нестандартних комбінаціях; «

2) метою пізнавальної діяльності проголошується не. здобуття абсолютного

достовірного знання про світ, а визначення умов, можливостей і меж застосування тих чи

інших значень;

3) відбувається розпад суб'єкта як центру системи уявлень. Як наслідок, на місце

категорії «суб'єктивність» приходять «потоки свідомості», «імперсональні швидкості»;

4) процес філософування стає утвердженням культурних значень, які запроваджує

той, хто філософує. Той, хто філософує, визначає і жанрові межі (вони, до речі, можуть

бути досить умовними), в яких здійснює своє «дослідження»;

5) постмодерн руйнує межі між видами, родами, формами культурної діяльності. В

еклектичній єдності постають наука і мистецтво, філософія і релігія.

33

Лекція 5. Світовий філософський процес. План.

1. Особливості та основні етапи розвитку української філософської думки

2. Філософська система Г. Сковороди

1. Українська філософія — один з національних різновидів філософії, поряд із

французькою, англійською, німецькою тощо.

Специфічними рисами української філософії, які формувалися на основі

українського національного характеру («української душі»):

а) кордоцентризм (від латинського кордос — «серце») — людина сприймає

навколишній світ, оцінює своє місце в ньому не стільки «головою» (мисленням), скільки

«серцем» — емоціями, почуттями;

б) антропоцентричність, або людиновимірність — безпосередня спрямованість на

людину, осмислення її сутності, шансів на самореалізацію та щастя в житті;

в) екзистенційність — гостро-емоційне переживання кожного конкретного моменту

існування, життя взагалі. Людина шукає не абстрактну об'єктивну Істину, єдину для всіх,

а свою особисту «правду» — сенс, мету власного життя. Загальноприйняті цінності

пропускаються крізь особистий життєвий досвід, і навпаки — особистий життєвий шлях

пропонується іншим як один із можливих способів буття;

г) толерантність і діалогічність. Українську філософську думку характеризує

терпимість, шанобливе ставлення до виявів незгоди з її ідеями, прагнення вести коректну

дискусію. Наприклад, затятий полеміст Іван Вишенський, релігійно-соціальний

мислитель і письменник кінця XVI ст., в одному зі своїх трактатів — «Зачіпка мудрого

латинника з дурним русином» — автор надзвичайно завзято обстоює хибність духовних

орієнтирів Заходу. Проте, наприкінці, «дурний русин», словами якого виголошував власну

позицію автор полемічного твору, виголосив: «Будьте собі, мудрий латиннику, зі своєю

вірою та мудрістю окремо від нас, а ми зі своєю вірою й апостольським глупством —

окремо від вас».

В історії української філософії виділяються 4 основні етапи: І етап — філософія

періоду Київської Русі (ХІ-ХУ ст.). Він розпочинається з появи першої оригінальної

пам'ятки філософської думки — «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона

Київського, а закінчується з переходом українських земель під владу Литовсько-

Польської держави. На цьому етапі в українській філософії переважали проблеми,

пов'язаних із взаєминами між Богом і світом. Богом і людиною.

II етап — період українського бароко (початок ХVII-ХVIIІ ст.) — час національно-

культурного відродження, початок тривалої боротьби українського народу за відтворення

власної державності. У цей період українській філософії було властиве переміщення

центру уваги на взаємовідносини «людина — світ»;

III етап — етап самобутньої національної філософії, формування якої припадає на

XIX - початок XX ст. Цей етап характеризується постановкою проблеми «людина —

нація» і формуванням філософії національної ідеї;

IV етап — українська філософія XX ст. (до здобуття Україною незалежності у 1991

р.).

Вона представлена удвох основних різновидах:

• філософія в Радянській Україні. Головною особливістю радянської філософії є її

ідеологічний характер. З кінця 1920-х років вона набула вигляду «діалектичного та

історичного матеріалізму»;

• філософія української діаспори. Вона відома перш за все своїми оригінальними

концепціями української національної ідеї (В. Липинський, Д. Донцов, І. Лисяк-

Рудницький). Крім того, саме представники української діаспори (Д. Чижевський)

розпочали фундаментальні дослідження історії української філософії та її специфіки. їх

результатами ми користуємось досі.

34

Слід зазначити, що протягом усіх періодів українська філософська думка часто

існувала не у вигляді цілісних філософських систем, а у вигляді філософського масштабу

ідей. Вони викладалися не в особливих трактатах за допомогою спеціалізованих понять і

категорій, а в літературі, поезії, публіцистиці відповідними засобами художньої

виразності.

2.Видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії

Григорій Сковорода (1722-1794) створив масштабну філософську систему, центральною

проблемою якої є проблема людського щастя. Основні ідеї своєї філософії Г. Сковорода

виклав у кількох десятках творів, побудованих на зразок античних філософських діалогів.

Особливості творчого стилю Г. Сковороди:

— діалогізм. Для Г. Сковороди діалог — не лише форма, якої набувають його твори:

діалогічним, за суттю, було все життя мислителя, сповнене пошуку шляхів досягнення

людського щастя;

— символічність та образність.

Відповідно до традиції, започаткованої в українській культурі з часів Київської Русі,

Сковорода розробляє й своє розуміння філософії, яка усвідомлюється ним як любов до

мудрості. Мудрість є невіддільною від життя, яке, у свою чергу, має відповідати пізнаній

істині. Результатом філософування є не знання, а життя.

Центральне місце у філософському вченні Г. Сковороди посідає принцип

самопізнання. Філософ, спираючись на традиції східно-християнської філософії, розуміє

акт самопізнання не як гносеологічний, а як онтологічний процес реального наближення

людини до Бога шляхом заглиблення у себе. Результатом цього процесу постає не зміна

навколишнього світу, а перетворення людини, її уподібнення до Бога.

Основні елементи філософської системи Г. Сковороди:

1) учення про дві натури та три світи.

Усе існуюче, на думку Сковороди, поділяється на три специфічні види («світи»):

• великий (макрокосм) — це світ речей, Всесвіт;

• малий (мікрокосм) — це людина;

• символічний — це Біблія. Вона постає як самостійна реальність, що забезпечує

людині можливість досягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.

Саме людина, мікрокосм с центром, у якому сходяться і набувають свого значення

всі символи макрокосму й Біблії. У кожному із трьох світів існують водночас дві натури:

«видима» і «невидима». Для великого світу — це зовнішній

вигляд речей та їх внутрішня прихована сутність; для людини — це тіло і душа; для

символічного світу Біблії — відповідно текст і прихований в ньому Божественний сенс;

2) учення про споріднену працю та «нерівну рівність». Г. Сковорода вважав, що для

кожної людини існує «споріднена праця» — заняття до душі. Це призначення

визначається Богом, але тільки сама людина може його розкрити. На думку Г. Сковороди,

у цій «спорідненості» легко пересвідчитись: якщо праця дає задоволення під час її

виконання — це і є «спорідненість». Традиційні ж суспільні критерії — матеріальні

достатки, високий статус — тут не діють.

Отже, всі люди рівні в тому, що своя «споріднена праця» є для кожної Людини. А

нерівні вони в тому, що ця «спорідненість» у кожного своя, в кожного вона має свою

специфіку і по-різному розцінюється з точки зору інших людей;

3) учення про самопізнання. На думку Г. Сковороди, самопізнання — це шлях до

щастя. Тільки заглибившись у себе, пізнавши власну «невидиму» натуру, людина може

розпізнати свою «спорідненість» і після цього відповідним чином скоригувати своє життя.

З цим пов'язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як рушія

душевного життя людини, як сили, що визначає шлях усіх життєвих перетворень. Серце

тут розглядається як джерело людського у людині, воно є «органом самопізнання», саме

тією силою, яка веде людину шляхом самовдосконалення;

4)учення про щастя. Г. Сковорода вважав, що щастя є «необхідною необхідністю».

Щастя, на думку філософа, насправді дуже легко знайти. Для цього треба тільки

35

відкинути поширені уявлення про щастя як славу і багатство, а розуміти щастя перш за

все як стан внутрішнього духовного спокою. Досягти щастя, за Г. Сковородою, можна в

першу чергу через заняття «спорідненою працею».

Відповідно до своїх філософських переконань Г. Сковорода провадив мандрівне

життя. Його вчення стало однією із засад національної духовної традиції.

36

Лекція 6. Філософська онтологія. План

1. Проблема буття

2. Матерія та рух. Простір і час

1. Проблема буття — це питання про те, яким чином навколишній світ існує як

певна цілісність. Проблема буття для філософії — фундаментальна: адже філософія

виконує функцію людського світоорієнтування, а буття — це найширше філософське

поняття, воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.

З XVIII ст. найширший, мабуть, розділ філософського знання, пов'язаний із

вивченням буття, здобув назву онтології.

Можна говорити про три основні концепції буття в Історії філософії, а саме:

— матеріалістичну, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;

— ідеалістичну, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);

— некласичну, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість,

незавершеність до сущого як усталеного, оформленого, завершеного.

Сучасна наука окреслює досить складну картину проявів буття та виділяє такі

найважливіші характеристики буття: — по-перше, буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді;

— по-друге, буття постає у системних окресленнях, тобто у зв'язку «всього з усім»;

— по-третє, до сучасної наукової картини світу входить рівнево-ієрархізована

будова проявів буття: мікро-, макро- та мегапроцеси. На всіх рівнях діють свої особливі

закони, тенденції, якісні характеристики;

— по-четверте, багаторівневість проявів буття виявляє себе ще й еволюційно.

Еволюційний процес рухається у напрямку дедалі тотальнішого виявлення глибинних

характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сущого є, так би мовити, більш

демонстративні, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, ніж нижчі;

— по-п'яте, сучасна наука докорінно змінила попередні уявлення про взаємозв'язок

суб'єкта й об'єкта. Якщо раніше ці поняття досить радикально поділяли, то тепер людина

як суб'єкт постає органічною часткою світу як об'єкта.

Виділяють чотири основні форми буття:

• буття речей;

• буття людини;

• буття духовного (ідеального);

• буття соціального.

Буття речей (явищ, процесів) містить у собі:

— буття речей «першої природи». «Перша природа» — це об'єктивна і первинна

реальність, що існувала мільярди років до людини (біо- і геосфера, атмосфера, близький і

далекий космос);

— буття зроблених людиною речей, або буття «другоїприроди». «Друга природа» —

це комплексна природно-духовно-соціальна реальність, що включає в себе створені

людиною предмети повсякденного побуту, техносферу, виробничу і соціальну

інфраструктуру.

Буття людини містить у собі:

— буття людини у світі речей. Це її існування як «речі серед речей», пов'язане із

законами, спільними для людини і природних речей, із необхідністю врахування

передумов людського існування;

— специфічно людське буття. Це життєдіяльність людини у всій повногі її проявів, у

єдності тілесного (фізичного), біологічного і соціального вимірів.

Буття духовного (ідеального) містить у собі:

— буття індивідуалізованого духовного — прояви свідомості індивіда (потік

усвідомлених потягів, спонукань, почуттів, переживань, думок, знань, переконань,

стереотипів, цінностей і т. п.), а також різні форми несвідомого окремої особистості;

37

— буття об'єктивованого духовного — форми матеріалізації духовних утворень

(уявлення про світ, Бога, добро, істину, справедливість та ін.), породжені людською

культурою.

Буття соціального містить у собі:

— буття окремої людини в суспільстві та історії, яке охоплює процеси соціалізації

і життєдіяльності окремої людини в межах певної людської спільноти в конкретну

історичну епоху;

— буття суспільство — сукупність проя'вів життєдіяльності суспільства як

цілісного організму в єдності матеріально-виробничої і духовної сфер, рушійних сил і

механізмів суспільно-історичного розвитку, культурно-цивілізаційних явищ і процесів.

2. Для матеріалістів поняття матерії особливо наснажене змістом: це їхнс базове

поняття. У матеріалізмі матерія розглядається як об'єктивна реальність, дана людині в

чуттях, яка існує поза людською свідомістю і незалежно від неї. При цьому матерія не

ототожнюється з жодним конкретним її різновидом, властивостями тощо, а її атрибутами

постають:

• субстанційність (мається на увазі об'єктивне, незалежне від свідомості існування

матерії, її здатність до нескінченних самоперетворень, якими зумовлена природа різних

властивостей та форм руху);

• всезагальність (матерія — це множина, що розглядається як єдність);

• абсолютність (матерія вільна від умов, незалежна, на шляху її розвитку не виникає

перешкод).

В історії західної філософії виділяють три хвилі матеріалізму:

— античний стихійний матеріалізм (Демокріт, Епікур);

— механістичний матеріалізм XVIIIст. (П. Гольбах, Ф. Вольтер, Ш. Ламетрі);

— філософія марксизму.

Сучасна філософія розглядає матерію під кутом зору її складної системної

організації. Будь-який об'єкт матеріального світу може бути проаналізований як

самостійна система-цілісність, яка характеризується наявністю елементів та зв'язків між

ними.

Виділяють три глобальні різновиди матеріальних систем, кожен з яких

підпорядковує відповідні підсистеми: ,

— біологічні системи — вся біосфера від мікроорганізмів до людини; ,

— система неживої природи — елементарні частки, зокрема ан-тичастки, поля,

атоми, молекули, макроскопічні тіла, космічні системи і т. д.;

— соціально організовані системи — людина, різні колективи, об'єднання,

організації, партії, класи, нації, держави і т. д.

Спосіб Існування матерії — рух. У широкому розумінні рух — це будь-яка зміна,

спосіб існування буття. Рух не привноситься ззовні — він закладений у природі самого

буття. Існують різні типи руху — від простіших (механічний рух) до складніших (простір

і час живих організмів та соціальних систем). Згідно з матеріалістичними концепціями,

виділяють низку властивостей, притаманних рухові:

— об'єктивність. Рух відбувається незалежно від свідомості людей, він завжди є

зміною якої-небудь реальності;

— абсолютність. Буття немає без руху. З цього випливає, що рух вічний і

незнищенний (незникненний), як і саме буття;

— відносність. Природа руху виявляється тільки через конкретні форми буття;

— суперечливість. Суперечливий (діалектичний) характер руху виявляється в

єдності зміни і спокою, переривчастості й безперервності, еволюції й революції, якості і

кількості.

Зміни, рух буття можливі гільки в межах певних просторово-часових параметрів.

Поняття простір охоплює дві фундаментальні ознаки матеріального сущого: його

тяглість і місце серед інших сущих.,

38

Протяжність є подовженістю того самого сущого. Кожне тіло має три виміри

протяжності: довжина, ширина і висота. Вони визначають величину, розмір предмета.

Задавши розмір тіла і вказавши його місцезнаходження в середовищі, визначають його

просторові характеристики.

Поняття час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з

матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій.

Тривалість — це фази того самого явища (тривалість дня, існування дерева). У ній

ми розрізняємо сучасне, минуле і майбутнє.

Черговість вказує на місце події серед інших подій у часовому просторі (те

відбулось раніше,а це пізніше...). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість,

визначають її часову характеристику.

Простір і час взаємодоповнюють один одного (простір визначають через час і

навпаки).

Розрізняють дві основні концепції простору і часу:

— субстанційна (Демокріт, Ньютон1) розглядає простір і час як щось самостійне (як

різновид субстанції). Навіть якби всі матеріальні речі зникли, простір і час залишилися б;

— реляційна (Арістотель, Ґ. Ляйбніц) розглядає простір і час як властивості

матеріальних утворень. Тут простір і час є похідними, відносними, залежними від

матеріальних мас.

39

Лекція 7. Філософська гносеологія. План.

1. Свідомість: поняття, структура, типологія

2. Суспільна свідомість

1. Проблема свідомості в філософії - дуже багатоаспектна проблема, хоча б тому, що

свідомість і мислення - основний інструмент філософії. Свідомість є філософською

категорією і об'єктом філософських досліджень.

Матеріалісти вважають, що свідомість є породженням матерії: на їхню думку,

матерія, еволюціонуючи, на певному етапі свого розвитку породжує свідомість.

На побутовому рівні розуміння свідомість є сукупністю психологічних явищ; це

характеристика психіки, здатність оперувати ідеальними образами; здатність людини

бачити навколишній світ і себе в ньому.

Поняття свідомості є вужчим, ніж поняття мислення. Свідомість — це вища,

поняттєва форма мислення.

Головною ознакою свідомості є здатність людини відділяти себе від зовнішніх

речей.

Свідомість передбачає перетворення об'єктивного змісту предмета в суб'єктивний

зміст духовного життя людини. Інакше кажучи, природа свідомості ідеальна, в наших

думках немає ані грама матерії, речовини.

Однак слід пам'ятати: свідомість не «фотографує» світ, не робить з нього

достеменного зліпку; краще порівняти її з художником, який пише картину, не тільки

вдаючись до копіювання предметів, а й привносячи їх авторське бачення.

Процес усвідомлення досить тривалий. Його можна умовно поділити на кілька

етапів:

— «копіювання» зовнішніх обрисів предметів на основі даних органів чуття;

— розчленування (аналіз) цих образів;

— визначення внутрішньої сутності чуттєвих образів, які відображають реально

існуючі матеріальні речі;

— поєднання чуттєвих образів з усвідомленням їх внутрішньої сутності, внаслідок

якого людина усвідомлює призначення матеріального предмета. Усвідомлювати який

можна сісти. (Цікава довідка: мозок сприймає чуттєву інформацію об'ємом у 100 тис.

біт/сек, однак усвідомлюється тільки 1/1000 частина цієї інформації.)

Джерелами свідомості є:

— матеріальні предмети;

— соціокультурне середовище;

— внутрішній духовний світ людини;

— космічне смислове та інформаційне поле.

3. Фройд виділяв у свідомості індивіда три пласти:

• несвідоме (іd);

• власне свідомість (еgо);

• «надсвідомість» (sиреr-еgо).

Ще свідомість поділяють на індивідуальну та суспільну. Суспільна свідомість

виявляється на двох основних рівнях (повсякденному і теоретичному) і кількох основних

формах (право, мораль, політика, релігія, наука, філософія).

Деякі дослідники, звертаючись до даних фізіології, наголошують на тому, що в

мозку людини наявні дві півкулі. Кожна з цих півкуль відповідає за певні функції

свідомості. Люди, в яких переважає права півкуля, відзначаються розвиненим мисленням,

спокоєм, розсудливістю. Ті ж, у яких домінує ліва, характеризуються підвищеною

чутливістю та емоційністю, схильністю до художнього, образного мислення.

Людський мозок навіть порівнюють із комп'ютером/що має процесор із тактовою

частотою 20 ГГц і жорстким диском місткістю до 100 ГБт. Однак спосіб, у який мозок

людини і машина розв'язують завдання, принципово різняться між собою:

40

— мозок працює за цільовим планом задля досягнення певної мети, що ясно

усвідомлюється. Машина ж діє за певними формальними правилами, вона не розуміє

сутності самої задачі і наслідків своїх дій;

— кінцевим результатом дій людини є чуттєвий образ об'єкта, а машини — код із

певної послідовності чисел;

— людська пам'ять діє за принципом смислової системи, що дозволяє витягати

потрібну інформацію з необхідного смислового контексту, тоді як машина мусить

перебрати підряд всі можливі варіанти. Саме тому найважливішим показником будь-якої

машини залишається показник її швидкодії.

2. Суспільна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, поглядів, уявлень,

почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне

життя суспільства і вся система суспільних відносин.

Особливістю суспільної свідомості є те, що вона у своєму впливі на буття може ніби

оцінювати його, розкривати його потайний зміст, прогнозувати, перетворювати його через

практичну діяльність людей. Жодні реформи, якщо вони не підкріплюються суспільним

усвідомленням їх змісту і необхідності, не дадуть сподіваних результатів.

Суспільна свідомість поділяється на повсякденну і теоретичну.

Повсякденна свідомість керується здоровим глуздом, життєвим досвідом і

практикою, і в цьому полягає її перевага. Але здоровий глузд не допомагає там, де людина

стикається з нестандартною, проблемною ситуацією. Тут на допомогу людині має прийти

теоретична свідомість — глибинний, всебічний аналіз сутності того чи іншого явища

або процесу, здійснюваний наукою або філософією.

Існують різні за своїм змістом і призначенням форми суспільної свідомості:

мораль, релігія, мистецтво, наука, філософія тощо. Спільною для всіх цих форм є їхня

духовна, ідеальна природа.

Мораль — це форма суспільної свідомості, яка регулює взаємовідносини між

людьми, з одного боку, та між людьми і суспільством — з іншого, причому не на засадах

зовнішнього примусу, а шляхом звернення до внутрішнього голосу — сумління людини.

Мораль виникає як історично перша форма суспільної свідомості, і саме першим мо-

ральним заборонам ми завдячуємо появою людського суспільства. Хоча згодом з'явилися

й інші регулятори суспільних відносин, мораль залишається найфундаментальнішим і

найефективнішим із них.

Мистецтво — форма суспільної свідомості, що відображає світ у вигляді

художнього образу крізь призму естетичного канону «прекрасне/потворне». Незважаючи

на те, що художній образ за своєю сутністю — підкреслено далекий від фотографічного

відображення дійсності, мистецтво виконує в суспільстві кілька важливих функцій, а

саме:

— естетичну (базова функція мистецтва);

— пізнавальну: долучаючись до мистецтва, людина може не тільки задовольнити

свої естетичні потреби, але й дістати масу фактичної інформації про навколишній світ

(романи Жуля Верна або його сучасного наслідувача Дена Брауна);

— виховну: формування уявлень про добро і зло, вироблення власного морального

обличчя й світогляду взагалі часто відбувається під безпосереднім впливом мистецьких

творів.

Правосвідомість —усвідомлення суспільством чинних усьому, законодавчо

закріплених правових норм. Виявляється вона не стільки у формі заучування на рівні

таблиці множення всіх кодексів і законів, скільки як знання того, правочинний чи

неправочинний той або інший вчинок, форма поведінки в певній країні, суспільстві чи

культурі. На відміну від моралі, регулювальна функція правосвідомості базується на

страхові перед зовнішнім примусом, а не на голосі сумління. З іншого боку,

правосвідомість не тільки пасивно відбиває вже наявні правові норми, але й активно

впливає на їх удосконалення. Спершу суспільство на підставі численних прецеденте має

41

впевнитися в невідрегульованості певних суспільних явищ ситуацій, відносин, а погім

унормувати їх відповідними законодавчими нормами.

Наука — форма суспільної свідомості, в якій виробляється і систематизується

об'єктивне знання про суспільство та всю навколишню дійсність. Головне призначення

науки — абстрагуючись від ідеологічного тиску, культурних традицій та суб'єктивно-

особйстісних чинників, давати правильне знання про те, що відбувається насправді. Це

знання є зразковим відносно всіх інших форм суспільної свідомості, дозволяє їм

нормально взаємодіяти, а суспільству — функціонувати без збоїв.

Філософія є формою суспільної свідомості, яка відповідає на первинну людську

потребу — пошук сенсу життя.

42

Лекція 8. Пізнання як філософська проблема. План.

1. Чуттєве, раціональне, інтуїтивне у пізнанні

2. Істина і знання

3. Наука і наукове пізнання

4. Феномен творчості

1. Пізнання — процес здобуття, переробки, передання та використання знання про

навколишній світ.

Теорія пізнання (гносеологія) — розділ філософії, що вивчає природу пізнання,

закономірності пізнавальної діяльності людини.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне

світу: чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне

відображення дійсності?

Можливі два основні підходи до вирішення цієї проблеми:

1) гносеологічний оптимізм стверджує можливість об'єктивного пізнання світу

таким, яким він є насправді, поза людською волею і свідомістю; . "«

2) агностицизм (І. Кант, Д. Юм) повністю або частково заперечує пізнаваність світу.

Структуру процесу пізнання становлять суб'єкт та об'єкт пізнання.

Суб'єкт пізнання — це той, хто пізнає. У ролі суб'єкта пізнання можуть поставати

як окремі люди, так і наукові колективи, людство в цілому.

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта.

Матеріалізм проголошував: дійсність може бути об'єктом пізнання лише тією мірою,

якою вона увійшла до сфери діяльності суб'єкта. Визначальним критерієм у межах такого

підходу є практика: пізнання і практика взаємопов'язані, практика є основою пізнання,

його метою. Практична діяльність — це різновид людської життєдіяльності, спрямований

на перетворення світу (наприклад, перетворення дерева на стіл). Тварина пристосовується

до середовища і змінює себе (мутує), людина ж пристосовує світ до себе. Практик ставить

питання не про те, що становить собою річ, а про те, до чого вона надається.

Об'єктом пізнання стають не лише феномени природи, але й суспільні явища, сама

людина, стосунки між людьми; урешті-решт, сама свідомість, пам'ять, воля, почуття,

духовна діяльність в усій поліфонії її проявів теж може бути об'єктом пізнання. Пізнання

може спрямовуватися на дослідження не лише об'єктивного світу, але й ідеальних Ц

об'єктів: числа, площини і т. п. в математиці; абсолютно чорного тіла, ідеального газу,

рівномірно-прямолінійного руху у фізиці; леї чи іншої суспільно-економічної формації в

суспільствознавстві тощо.

Отже, суб'єкт пізнає об'єкт, і цей процес перебігає на конкретно-чуттєвому та

абстрактно-логічному рівнях. Згідно з класичним поділом, кожному з цих рівнів

відповідають по три форми.

Форми емпіричної стадії пізнання:

• відчуття — чуттєва фіксація окремих властивостей предмета;

• сприйняття — цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ, який відбиває вже не

окремі ознаки, а предмет у цілому. Цей образ виникає на підставі даних чуттів, але не є їх

механічною сумою;

• уявлення — форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за

відбитими в пам'яті слідами предметів, що їх суб'єкт сприймав раніше.

Мислення аналізує дані чуттєвого досвіду, даючи узагальнене знання.

Форми раціональної стадії пізнання:

• поняття — вузлова форма думки, в якій відображаються загальні, найістотніші

властивості предмета чи явища, зв'язки і відношення дійсності;

• судження фіксує зв'язок предмета з його ознакою. Судження граматично

виражається розповідним реченням, наприклад: «Троянда червона».

43

• умовивід — форма думки у вигляді міркування, коли з одного чи кількох вихідних

суджень висновуються нові знання, причім без звернення до органів чуття. Наприклад,

уже у стародавні часи люди знали, що Земля має форму кулі, і до цього знання вони

прийшли за-допомогою такого умовиводу: тільки кулеподібні тіла відкидають тінь у

формі диска.

Інтуїція — форма пізнання, яка характеризується тим, що суб'єкт не усвідомлює

шляху власної думки, але при цьому здобуває нове істинне знання про світ. Шляхом

інтуїтивного осяяння зроблено багато наукових відкриттів. Інтуїція — це кульмінаційний

момент творчого процесу: всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього існували

осібно, раптом поєднуються в єдину систему. Інтуїція характеризується такими ознаками,

як безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів здобуття нового знання.

Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність —

як результат.

2. Істина розуміється як відповідність певного твердження до реального стану

справ. Приміром, істиною може вважатися твердження, що молекула води складається з

одного атома кисню і атома водню.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. з'явилася прагматична теорія істини (Ч. Пірс,

В. Джеме, Дж. Дьюй, Дж.'Мід). Істинними вони вважали поняття і теорії, які дають

найбільший ефект, «спрацьовують», даючи користь. Таким чином, прагматизм ставить

знак рівності між істинністю та практичною користю: наприклад, релігія — істина, бо.

вона виконує корисну, потрібну людині «психотерапевтичну» функцію.

Основні ознаки істини:

• об'єктивність. Об'єктивне знання не залежить ні від людини, ні від людства, а

тільки від "специфіки предметів і процесів, тобто об'єкта;

• обґрунтованість. Це означає, що істинність будь-якого твердження має бути

певним чином засвідчено. Як правило, застосовують два способи такого доведення: або

дослідну перевірку на істинність, або логічну аргументацію;

• конкретність. Принцип конкретності істини наголошує, що абстрактної істини не

може бути, істина завжди конкретна; кожен постулат наукового пізнання слід розглядати

в конкретних умовах місця та часу.

Істина поділяється на відносну та абсолютну.

Абсолютна істина — досконале, повне, точне, вичерпне знання про" яке-небудь

явище. Абсолютну істину доречно розуміти як межу, мету, до якої, прагне людське

пізнання.

Відносна істина — форма вираження об'єктивної істини, певна міра1 її точності,

чіткості і повноти, досягнута на конкретному, перехідному етапі пізнання.

Таким чином, процес пізнання являє собою постійну зміну одних відносних істин

іншими, які дедалі повніше, точніше виражають об'єктивну істину. Кожна відносна істина

— це сходинка, крок, що наближає до мети. Приміром, тривалий час люди вважали, що

Земля і всі планети Всесвіту обертаються навколо Сонця. До цього переконання їх при-

водило споглядання з одного «спостережного пункту» — Землі. На сьогодні таке

твердження не є точним, оскільки далеко не всі планети Всесвіту обертаються навколо

Сонця, а тільки планети Сонячної системи; але і в цьому перехідному постулаті міститься

часткова істина: Земля і планети Сонячної системи дійсно обертаються навколо Сонця.

Отже, кожна відносна істина.містить у собі частку абсолютної. І навпаки:

абсолютна істина — це ідеальна межа нескінченної послідовності істин відносних.

Синонімом поняття істина виступає поняття знання. Знання відрізняється від віри —

переконання, що базується не на раціональних аргументах, а на емоційно-вольових

поштовхах.

Існують різні класифікації знань. Відповідно до однієї з них знання буває:

• перцептивне (дане в чуттях), первинне у значенні очевидності' й достовірності.

Воно відображає контакт людини з реальністю. Результати психологічних досліджень

свідчать, що зі словами, які називають первинні ознаки об'єкта (колір, форму, розмір), із

44

літерними й цифровими позначеннями, а також із дієсловами пов'язане підвищене

збудження в головному мозку людини, яке спонукає до першочергової обробки цієї

інформації. Так відбувається тому, що саме цими словами передається первинне, чуттєве

сприйняття дійсності. Інакше кажучи, такі сполуки слів, як «жовтий листок»,

«прямокутний аркуш», «8 яблук», «дитина вмивається», ми розуміємо швидше й легше,

ніжтак4 абстрактні позначення, як, приміром, «трансцендентальний ідеалізм» чи

«ісламська експансія»;

• повсякденне знання, або знання нарівні здорового глузду. Знання на рівні здорового

глузду є первинним у концептуальному аспекті — саме в середовищі об'єктів звичайного

практичного досвіду склалася наша мова, сформувалися наші основні поняття, що широко

використовуються в тому числі і в науці;

• навколонаукове, яке містить певні елементи науковості, однак не є науковим у

повному розумінні (астрологія);

• наукове знання, первинне в онтологічному плані. Ми вважаємо, і не без підстав, що

наукове знання дає найповнішу, найбільш узгоджену з дійсністю інформацію. Саме

наукове звання може дати остаточне (принаймні на сьогодні) пояснення, чому в світі

існують і об'єкти повсякденного людського досвіду, і сам суб'єкт — людина з її органами

чуття.

Існує також мовна класифікація знання:

— знання-знайомство («я знаю когось»);

— знання-майстернісгь («я вмію (знаю як) щось робити»);

— знання-інформація, тобто прості відомості про щось.

Істина (знання) є кінцевим результатом і метою процесу пізнання. Є також і побічні

результати пізнання: помилка і брехня. Помилка — ненавмисний хибний продукт

пізнавальної діяльності, брехня — навмисне спотворення істинної інформації.

3. Наука — особливий різновид пізнавальної діяльності, спрямований на здобуття

об'єктивних, системно організованих та обґрунтованих знань про навколишній світ.

Особливості наукового пізнання:

• об'єктивність. Принцип об'єктивності вимагає звільнення наукового знання від

усього суб'єктивного та «надприродного». Об'єктивність означає реальність, узгодженість

із фактами дійсності, незалежність від суб'єкта, абстрагування від нього;

• раціональність (аргументованість). У загальному розумінні це означає ненастанну

апеляцію до розуму та здорового глузду, максимальне виключення емоцій, пристрастей,

особистих уподобань з процесу здобуття пізнавальних тверджень;.

• есенціалізм,тобто спрямованість наукового знання на відтворення сутності, справді

важливих, основних закономірностей об'єкта;

• системність наукового знання, що передбачає його впорядкованість у формі

теорій та численних наукових понять.

Проблема розмежування (демаркації) науки та не-науки є однією з центральних

проблем філософії науки — Дисципліни, яка досліджує побудову наукового знання,

механізми та форми його розвитку.

У розвиткові науки, починаючи з XVII ст., можна виокремити три основні типи

раціональності:

— класична раціональність (XVII— початок XX ст.);

— некласична раціональність (перша половина XX ст.);

— постнекласична раціональність (кінець XX — початок XXI ст.).

У сучасній постнекласичній науці дедалі більше місця обіймають складні системи,

такі, що історично розвиваються та включають у свої розрахунки людину. Тут можна

згадати об'єкти сучасних біотехнологій, вивчення великих екосистем та біосфери в

цілому, дослідження соціальних об'єктів і т. ін.

Ще однією ознакою сучасної науки є її розвинена дисциплінарність. Наука

складається з різноманітних наукових галузей (дисциплін), що взаємодіють між собою і

разом з тим мають відносну самостійність. У кожній галузі науки — фізиці, біології,

45

економіці, соціології тощо — можна, у свою чергу, знайти різні форми знання: емпіричні

факти, закони, гіпотези різного рівня і т. ін.

У структурі наукового знання виокремлюють перш за все два рівні знань:

емпіричний і теоретичний.

Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на , об'єкт, що вивчається. Воно

реалізується за допомогою спостереження та експерименту.

Теоретичне дослідження концентрується навколо узагальнених ідей, гіпотез,

законів, принципів.

До структури наукового знання, окрім емпіричного та теоретичного рівнів, зазвичай

відносять:

• ідеали і норми пізнання, які відображають цінності та цільові настанови науки;

• наукову картину світу, яка складається як результат синтезу знань, здобутих

різними науками,та вміщує загальні уявлення про світ, що продукуються на відповідних

стадіях історичного розвитку науки;

• філософські підвалини науки, які включають філософські ідеї та принципи, що

обґрунтовують як ідеали та норми науки, так і змістовні уявлення щодо наукової картини

світу, а також забезпечують включення наукового знання у культурний контекст.

Виявлення та розробка норм, правил, методів і прийомів, що регулюють

цілеспрямовану діяльність щодо формування та розвитку знання, становлять предмет

логіки та методології наукового пізнання.

До компетенції методології науки належить перш за все питання про систематизацію

форм організації наукового знання. До цих форм зазвичай відносять ідею, проблему,

гіпотезу, концепцію, теорію, закон.

Методи наукового пізнання можна поділити на три групи: спеціальні,

загальнонаукові та універсальні.

• Спеціальні методи використовуються в межах окремих наук.

• Загальнонаукові методи характеризують процес пізнання у всіх науках. їх

об'єктивною основою є загальнометодологічні закономірності пізнання: методи

експерименту та спостереження, метод моделювання, гіпотетичний метод і т. ін.

• Універсальні методи характеризують людське мислення в цілому та

використовуються у всіх сферах пізнавальної діяльності людини. До цих методів належать

філософські методи і принципи мислення, у тому числі індукція, дедукція, принцип

діалектичного протиріччя, принцип історизму тощо.

4. Творчість — різновид духовної діяльності людини, спрямований на реалізацію її

потенціалу, ціннісних та естетичних потреб. Результатом творчості є привнесення в

життєвий контекст нових цінностей. З філософської точки зору творчість є насамперед

працею — завзятою, копіткою і разом із тим натхненною. Вона вимагає оптимальної

напруги усіх фізичних і духовних сил людини.

Особливості творчості як різновиду людської діяльності:

• захопленість. Для захопленої людини творчість стає сенсом життя;

• спрямованість на визнання. Захопленість підсилюється, якщо продукти творчості

здобувають визнання з боку інших людей;

• натхненність, Стан натхнення характеризується легкістю руху думки й появи

образів, їх ясністю і різноманітністю, глибокими переживаннями. На фоні натхнення всі

пізнавальні процеси перебігають особливо продуктивно. Воля забезпечує дисципліну

думки та дії. З іншого боку, стан натхнення вимагає величезної напруги сил через тривалі

й наполегливі пошуки максимально виразної і змістовної форми;

• тривалість та безупинність. Тільки завдяки невпинній праці дослідник досягає

проникнення у сутність життя, у закономірності природи чи суспільства. Сама назва

роботи І. П. Павлова «Двадцятирічний досвід об'єктивного вивчення вищої нервової

діяльності (поведінки) тварин» говорить, скільки часу і сил витратив учений на створення

нової наукової теорії.

46

Творчість слід розглядати як цілеспрямовану діяльність, яку. здійснюють свідомо.

Неусвідомленим є тільки перебігання самого процесу творчості, оскільки увага

дослідника цілком концентрується на її об'єкті. Людина завжди контролює, оцінює творче

рішення, вона задоволена чи незадоволена досягнутими результатами. Часто продукт

творчості багато разів оцінюється і переоцінюється.

Як правило, творчість поділяють на художню та наукову. Літературно-художня

діяльність являє собою процес, у якому питома вага творчої уяви особливо велика.

Продуктом розумової діяльності письменника є складна система образів, через яку автор

відбиває життя, людей, їхню філософію, переживання, ставлення один до одного,

характеризує епоху і певні історичні тенденції.

Наукова творчість являє собою створення нових наукових понять і теорій. Наукова

творчість забезпечує технічний прогрес, відкриває шляхи вдосконалення того чи іншого

різновиду або сфери практичної діяльності людей. Створення наукового поняття (тим

паче — наукової теорії) вимагає якнайглибшого аналізу явищ, їх вдумливого зіставлення,

узагальнення й оцінки з нових позицій, причому ці позиції часто різняться від

загальноприйнятих. Найважливішою умовою, наукової творчості є вміння по-новому

уявити собі картину досліджуваних явищ.

На початковому етапі дослідження уява створює робочі гіпотези на засадах творчої

переробки вже існуючих у науці даних. Уява «виношує» експериментальний задум чи

теоретичну схему, працює над конкретною методикою дослідження, моделює варіанти

розв'язання наукової проблеми.

На перехідному етапі дослідження дуже важливо в міру нагромадження фактів

уявити собі, яка закономірність може критися за малопомітними і на перший погляд

випадковими відхиленнями в досліджуваних явищах.

На заключному етапі дослідження роль творчої уяви зводиться до т узагальнення

новонабутих уявлень про досліджуваний об'єкт, формування загальної картини.

На сьогодні створення нової наукової теорії, нові відкриття і винаходи рідко коли

являють собою результати творчої роботи одного дослідника чи вченого, яким би високим

творчим потенціалом він не відзначався. Поступальний рух науки і техніки дедалі частіше

вимагає комплексного дослідження актуальних проблем, у розв'язанні яких беруть участь

учені різних галузей наукового знання, включаючи і філософію. Наприклад, щоб

забезпечити оптимально сприятливі умови для роботи космонавтів, залучаються не тільки

дані інженерії, але й дані медицини, і космічної психології.

Отже, творчість є найвищим проявом людської свідомості, найвиразнішим

показником рівня її розвитку.

47

Лекція 9. Основні закони, категорії та принципи діалектики

Діалектика — це особливий стиль мислення і особливе світосприйняття, побудовані

на уявленнях про розвиток і взаємодію всього існуючого/Діалектичне світосприйняття має

свою альтернативу — метафізику.

Діалектика вважається також особливим, переважно філософським методом

пізнання світу, хоча загалом цей метод універсальний, придатний також і для науки,

подекуди і для повсякденного вжитку.

Діалектика розглядає дійсність:

а) як таку, що перебуває у процесі безперервного розвитку «по спіралі», коли кожен

новий етап містить у концентрованому вигляді найзначніші досягнення попередніх етапів;

б) суперечливу, що складається з різних, частіш за все протилежних, аспектів;

в) цілісну і взаємопов'язану при всій своїй суперечливості (наприклад, пов'язані між

собою світло і тінь).

Виділяють три етапи в історії діалектики:

• антична суб'єктивна діалектика (Зенон, софісти, Сократ). Головний зміст —

використання діалектичних прийомів для обґрунтування своєї філософської позиції;

діалектика як мистецтво дискусії;

• класична об'єктивна діалектика (Ґ.Теґель, Ф. Енґельс). Головний зміст — розробка

форм і методів логічного мислення, що дозволяють відтвори™ світ таким, яким він є

насправді;

• сучасна нелінійна діалектика (герменевтика, П. Рікьор). Головний зміст —

розкриття і тлумачення множинності сенсів, прихованих у навколишньому світі.

Сучасна нелінійна діалектика також визнає взаємопов'язаний, мінливий характер

навколишньої дійсності і, можливо, надає цьому навіть більшого значення, ніж класична

діалектика Геґеля. Однак, на відміну від останньої, сучасна діалектика намагається не

примирити, «зняти» протилежності, не об'єднати їх у синтетичній єдності, а навпаки, ви-

явити якомога більше різноманітних аспектів дійсності. Ці аспекти не зводяться один до

одного, а співіснують у різноманітній єдності навколишнього світу і вважаються

рівноправними.

Класичний діалектичний метод спирався на певну теоретичну основу. Теорія

діалектики (діалектика як теорія)

визнавала в природі, суспільстві і людському мисленні наявність трьох

фундаментальних законів: закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, закону

єдності та боротьби протилежностей і закону заперечення заперечення. Вони

називаються основними, універсальними законами діалектики, оскільки буцімто, по-

перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні;

по-друге, розкривають глибинні підвалини руху та розвитку, їх джерело, механізм

переходу від старого до нового, зв'язки нового зі старим, відношення заперечення до

заперечуваного.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні стверджує: якщо кількісні зміни

перевищують певну міру, відбувається різкий якісний стрибок. Наприклад, нагріта до

100°С вода перетворюється на пару, хоча за нижчої температури залишається просто

гарячою водою.

Закон єдності та боротьби протилежностей стверджує: усе в світі має свою

протилежність. Виникнення, розвиток, нарешті, розв'язання протилежностей є джерелом

і причиною будь-якого Руху.

Закон заперечення проголошує: нове з'являється шляхом заперечення старого.

Водночас воно є поверненням до цього старого на значно вищому рівні. Наприклад,

зернина породжує колос, у якому згодом дозріє велика кількість таких самих зернин.

Категорії діалектики — універсальні логічні форми мислення, в яких

відображаються загальні зв'язки, властивості і відношення, що мають місце в

об'єктивній дійсності. У категоріях сконцентровано досвід і предметно-практичну

діяльність багатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, у яких

48

знаходять своє відображення і втілення результати пізнання, саме пізнання було б

неможливим.

Головна категорія класичної геґелівської діалектики — «зняття», себто збереження

явища чи поняття у видозміненому вигляді. Кожен наступний етап акумулює в собі

досягнення попередніх. Це означає, що у процесі розвитку не відбувається розривів:

навпаки, на перший погляд непорівнянні явища можуть і повинні бути синтезовані,

«зняті».

49

Лекція 10. Філософська антропологія. План.

1. Основні філософські підходи до сутності людини

2. Основні філософські підходи до сенсожиттєвих пошуків

1. Попри всю різноманітність підходів до людини більшість мислителів

погоджується з тим, що у людському єстві наявні три основні начала: космічне, природне і

соціальне. Отже, окреслення природи людини можливе через визначення взаємодії в

людині трьох зазначених начал.

Космічне начало. Уже на ранніх етапах розвитку філософії людина сприймалася як

складова частина Космосу, природи. На новому рівні космічна сутність людини особливо

уважно розглядається в філософській думці XX ст. (М. Шелер, П. Тейяр де Шарден, М.

Чижевсь-кий). Така точка зору має своє продовження і у сучасних філософських теоріях

(наприклад, так званий антропний принцип Б. Картера і Дж. Віллера).

Згідно з цими концепціями:

• будова і біологічні ритми людського організму нерозривно пов'язані з космічними

ритмами;

• матерія, життя і свідомість узагалі не пов'язані причиновим зв'язком. Матерія,

скажімо, не є причиною виникнення та існування свідомості (всупереч твердженням

матеріалістів). З матерії складаються не л'льки різні предмети, зле й поля

(електромагнітні, гравітаційні, біологічні та ін.), і потоки енергії, і багато чого іншого. У

Космосі матерія існує в нескінченній безлічі форм, системних утворень і виявів;

• людина — знаряддя Космосу. Адже завдяки своїй духовності людина докорінно

виділяється з космічного цілого, В особі людини Всесвіт підноситься до рівня

самосвідомості і самозбереження.

Природне начало в людині, якому віддавали перевагу філософи епохи

Просвітництва, теж характеризується трьома взаємопов'язаними компонентами:

• природа становить зовнішню умову існування людини, постачаючи їй їжу, одяг,

матеріальні ресурси. Скажімо, від чистоти повітря, від можливостей природи адсорбувати

забруднення навколишнього середовища багато в чому залежить майбутня доля людини і

людства;

• природа становить внутрішній потенціал самої людини. Життя і смерть, хвороби і

здоров'я, геніальність і бездарність, риси характеру — все це має природне походження.

• людина є частиною природи. Природа перетворюється, змінюється і розкриває свої

можливості в людській діяльності. У цьому значенні людина діє як сила природи.

Причому процес впливу людини на природу має безперервний характер: діючи, людина

створює такі продукти, які неможливо отримати природним шляхом. Людина живе у

природі — але і природа немов живе в ЛЮДИНІ, є її тілом.

Соціальне начало — насамперед для марксистів — було і залишається вирішальною

мірою людського в людині. На їхню думку:

• Людина — істота соціальна. У праці вона пересилює своє природне походження;

• тільки в суспільстві людина формує деякі людські якості — мову, мислення;

« за допомогою системи освіти і виховання суспільство передає людині знання,

навички та вміння — досвід попередніх поколінь. Завдяки цьому людина може успішно

пізнавати і перетворювати світ;

• розподіл праці в суспільстві дозволяє людині у багато разів примножити власні

зусилля шляхом співпраці з іншими людьми.

Отже, загальний висновок такий: суспільство — це умова і середовище реалізації

природно-космічного потенціалу людини.

2. Безумовно, центральним ядром проблеми людини є питання про сенс життя.

Проблема сенсу життя виникає разом із самою філософією як віддзеркалення природної

скінченності, смертності людини. Людина наділена розумом; вона здатна пізнавати

50

раціональний, гармонійний світовий-лад, здатна перетворювати і природу, і суспільство

відповідно до своїх власних запитів, здатна створювати безсмертні витвори мистецтва...

Але ось біда: рано чи пізно людина наочно стикається з власним «ніщо» — своєю смертю.

Отже, проблема сенсу життя виникає як проблема подолання суперечності між

природною обмеженістю людини і необмеженістю Ті творчих амбіцій.

Особливих акцентів проблема пошуку сенсу життя набуває в Новий час. Річ утім, що

попередні картини'світу характеризувалися більшою цілісністю; суперечливості не були

настільки гострими; етичні, соціальні і загальнокультурні норми були «раз і назавжди»

зафіксовані, зразки для наслідування — освячені тисячолітньою традицією. Сьогодні ж —

час зняття усіх обмежень, час «вільного вибору» людини, що нерозривно пов'язано з

особистою відповідальністю кожного.

У європейській філософській традиції останніх століть можна виділити кілька

основних підходів до розв'язання проблеми сенсу життя.

Життя як продукування матеріальних і духовних благ. Л юдина повинна дати

щось світові. Таким чином вона, з одного боку, сама «житиме після смерті» у своїх

витворах, а з іншого — зробить свій внесок у щасливе майбутнє наступних поколінь.

Недоліки цього підходу:

— бездушне, «панське» ставлення до світу, на яке світ відповідає екологічною

загрозою — загрозою всьому живому на Землі;

— підпорядкування індивідуальних інтересів у житті — колективним;

— деяка віддаленість сенсу, що знижує його конкретну значущість для людини, яка

живе тугі зараз.

Життя як реалізація високої мети. Ідеться про втілення ідеалів, планів, проектів, в

ім'я яких, на думку конкретної людини, варто жити. У цьому випадку людина прагне щось

отримати від світу. Метою може бути все що завгодно (багатство, слава, самореалізація

тощо). Форма сповідування цього шляху в різних людей

може бути різною: від прийняття чернечих обітниць до готовності скоїти злочин

задля поповнення власної колекції поштових марок.

Дехто свою мету сприймає як щось «дане згори», як верховну місію, визначену

наперед. Коли все визначено наперед життя людини набуває стійкості і стабільності.

Натомість людина певною мірою втрачає «свободу маневру»: їй важко подолати

обмеження, які вона сама ж на себе й наклала.

Життя як самовдосконалення. Якщо змінити лиху долю неможливо, залишається

змінити своє ставлення до неї — такою була позиція античних стоїків. Навіть найгіркіший

досвід є корисним: він нас вчить, допомагає рости, переростати самих себе. Таким чином,

сенс є і в стражданні, що випадає, на нашу долю. Шотландська королева Марія Стюарт

своєю героїчною поведінкою під час страти підбила гідний підсумок свого безпутного,

негідного королеви життя і увічнила пам'ять про себе.

Життя як гра. Цим особливо відзначається постмодерний підхід до дійсності.

Мислитель XX століття Й. Гейзінґа у своїй робол «Ното Іисіет» («Людина, яка грає»)

стверджує, що саме гра є початком усіх форм духовної діяльності людини. За цього

підходу постійне обігравання, повторення деяких життєвих ситуацій дає подекуди. Так, у

под-Фужньому житті чоловік абожінка,чиї амбіції зрештою виявилися не задовільненими,

знаходить вихід у тому, що постійно з усяких приводів повторює: «Якщо б не ти, моє

життя склалося б значно краще». Ставлення до життя як до гри наснажує людину

оптимізмом, стимулює її цікавість до свого буття, але на побутовому рівні такий підхід

може спричинитися до інфантильності й безвідповідальності у серйозних життєвих

ситуаціях.

Наостанку можна сказати, що життєвий пошук має уникати крайнощів

вищезазначених підходів, але включати в себе той позитив, який вони несуть. Мабуть,

оптимальний шлях — це шлях діалогу, рівноправної розмови людини і світу. Крім того,

життя, особливо в нашу швидкісну епоху, вимагає неабиякої гнучкості: відповідно до змін

життєвої ситуації людина мусить змінювати свою стратегію, здійснюючи пошуки сенсу

відразу кількома шляхами.

51

Лекція 11. Аксіологія План.

1. Цінності

1. Цінністю для людини є все, що має певну значущість, особистіс-ний чи

суспільний сенс.

Філософське вчення про'цінності називається аксіологією (від грецького аксіос —

«цінність»). Аксіологія — складова філософського знання, що вивчає закономірності

створення систем цінностей, символів, їхнє функціонування в суспільній культурі.

Ціннісне ставлення людини до себе і світу приводить до формування ціннісних

орієнтацій особистості. Зріла особистість уже встигає виробити досить стійкі ціннісні

орієнтири, які мають характер норм, оскільки визначають форми поведінки людини в

суспільстві. Ціннісні орієнтири людини реалізуються в емоціях, волі, творчості та ін.

Традиційними, класичними цінностями соціуму взагалі є істина, добро і краса. Якщо

говорити про суспільні цінності конкретніше — виділяють економічні, політичні,

естетичні, моральні, релігійні та інші цінності.

Серед цінностей людини визначальне значення має воля. У повсякденному розумінні

воля — це свідома саморегуляція діяльності суб'єкта, що виявляється як

цілеспрямованість, рішучість, самовладання.

Важливе значення для людини масі віра — суб'єктивний акт прийняття чого-небудь

за істину. Віра залишається одним із найбільш значущих феноменів, духовного життя

людини: візьмімо для прикладу віру в себе, яка дає нам упевненість у наших можливостях.

Віра як цінність співвідноситься з ідеалами, які впливають на життя людини. Образ

бажаного майбутнього як регулятивна ідея стає метою. Людина — завдяки своєї

здатності поєднувати почуття й думки — створює образ бажаного-результату.

Максимально цілісний образ і стає ідеалом. На зміст ідеалу впливає життєвий досвід

людини, міра її освіченості, рівень культури. Далеко не завжди ідеал зводиться до кінцевої

мети (такий максималізм може призводити до утопічних уявлень); але ідеал — це те, що

веде нас на шляху до наших досягнень, отже, без ідеалів нема і здобутків.

Створення ідеалів пов'язане з абстракціями, ідеалізаціями і сильними

переживаннями. Ідеальна держава Платона, сакральний пафос середньовіччя, естетична

досконалість епохи Відродження, наукове знання Нового часу — усе це ідеали епох.

Сучасна філософія орієнтується на такі ідеали, як справедливість, демократія,

відповідальність та ін.

У кожній культурі формується певна система цінностей, у якій осмислюється

символіка життя і смерті. Людина намагається сформувати певну структуру уявлень, які

наповнюють змістом її земне існування, уможливлюють повноцінне життя навіть при

ясному усвідомленні неминучості смерті. Цю психологічну рівновагу потрібно

повсякчасно підтримувати.

Людина-особистість свідомо формує свій ціннісний світ ї поводиться відповідно до

своєї власної системи цінностей. Однак, оскільки людина живе у суспільстві, вона мусить

передовсім засвоїти ціннісні традиції цього суспільства.

У розвитку особистості виділяють три етапи:

— засвоєння ціннісної традиції суспільства;

— її усвідомлення;

— привнесення власних новацій.

Для особистісної характеристики людини провідне значення мають її ціннісні

орієнтації та їх реалізація в поведінці. Соціальна сила видатних особистостей полягає в

тому, що вони конструюють ціннісний світ, який схвалюється більшістю представників

суспільства.

52

Лекція 12. Суспільство. План.

1. Основні сфери суспільного життя, їхня характеристика

2. Основні проблеми суспільного життя

3. Людина в суспільній системі: індивід, індивідуальність, особистість

1. У сучасній філософії активно розробляється філософська методологія розуміння

суспільства як складної багатофункціональної системи (Т. Адорно, Е. Блох, Ю. Габермас

— Німеччина; П. Фойєрабенд— США; Ф. Гайєк —- Австрія тощо).

Безумовно, суспільна система має свої підсистеми, функціонування яких і

забезпечує розвиток суспільства, суспільне відтворення.

Матеріальна, або економічна сфера суспільного життя — сфера спеціалізованого

виробництва, розподілу, обміну і споживання «речей», її функції:

• матеріальне виробництво забезпечує вихідні умови для життєдіяльності всього

суспільства, є головною причиною й умовою історичного процесу, оскільки люди

потребують матеріальних умов і засобів для свого існування, розвитку продуктивних сил;

• матеріальне виробництво завжди має суспільний характер: суспільство впливає на

природу з метою перетворення природних речовин на необхідні для людини матеріали і

предмети;

• економічна сфера визначає принципи соціальної диференціації, розподіл людей за

соціальними групами, зокрема за рівнем матеріального добробуту.

Соціальна сфера. Вона включає в себе:

а) безліч конкретних соціальних груп, що відрізняються одна від іншої і

перебувають у певних відносинах між собою і суспільством у цілому;

б) соціальні інституції, відповідальні за напрями функціонування суспільства

(наприклад, інститут освіти).

Головне призначення цієї сфери — соціальна диференціація, розподіл людей за

щаблями соціальної піраміди. Як правило, у сучасному суспільстві виділяють:

• нижчі верстви;

• «середній клас», що має включати більшість членів суспільства;

• еліту.

Рух окремої людини соціальною пірамідою (соціальна мобільність) може відбуватися у

двох напрямках:

• вертикальному (зі зміною соціального статусу, наприклад, з нижчих верств — у

середній клас);

• горизонтальному (приміром, людина змінює фах, але обидві професії — і

попередня, і нинішня — мають приблизно однаковий рівень престижності й

матеріального винагородження, тож на соціальний статус людини ця зміна не впливає).

Сучасне суспільство декларує рівність прав і стартових можливостей для всіх

громадян і наполягає на тому, що соціальна мобільність відбувається відповідно до їх

заслуг перед суспільством.

Організаційна (політична) сфера. Це сфера спеціалізованого продукування і

підтримання влади в суспільстві. Головні інститути політичної сфери — держава та право.

Політична сфера містить у собі також політичну свідомість, політичні відносини,

політичні інститути і дії.

Її головні функції:

• забезпечення внутрішнього правопорядку;

• забезпечення зовнішніх національних інтересів конкретного державного утворення.

Духовна сфера. Це сфера спеціалізованого духовного виробництва, інформації. Вона

є найскладнішою зі всіх сфер суспільного життя, але водночас і найважливішою, оскільки

саме тут виробляються, закріплюються, вдосконалюються та передаються від покоління

до покоління, від людини до людини предметні, смислові та ціннісні орієнтири.

53

До основних елементів духовного життя відносять сукупність думок, норм, ідей та

принципів пов'язаних із функціонуванням усіх сфер життя суспільного. Тут фігурують:

економічна, правова, моральна свідомість, мистецтво (ширше — естетична свідомість),

релігійна свідомість, архетипи колективного несвідомого (за К. Юнґом). Орієнтуватися в

духовному житті суспільства необхідно і всьому суспільству, і окремій людини, оскільки,

по-перше, без цього неможливо свідомо впливати на різні сфери суспільного життя, а по-

друге, орієнтація в духовному житті суспільства дозволяє і людині визначати перспек-

тиви, свого особистісного духовного розвитку.

Усі сфери суспільного життя як складники суспільного цілого щільно

взаємопов'язані. В основі їхньої єдності перебуває людина з її потребами, інтересами,

цінностями — суб'єкті головна дійова особа суспільства взагалі.

2. Принципові проблеми функціонування суспільства — співвідношення

матеріального і духовного начал, проблема рівності та нерівності, свободи та необхідності

— привертають повсякчасну увагу дослідників. Визначення цих проблем конче потрібне

для вибору найефективнішої стратегії суспільного розвитку.

Матеріальне і духовне.

Щодо переваги матеріального складника висуваються такі аргументи:

• суспільство не може існувати без матеріальної бази (економіки), оскільки вона

необхідна для задоволення природних потреб людей — потреб їжі, одягу, житла;

• розвиток духовної культури також неможливий без матеріальної основи;

• соціальний устрій суспільства, розподіл на соціальні групи залежить від місця і

ролі людини в матеріальному виробництві;

• матеріальне буття людей визначає їх свідомість (марксизм);

• значна частина революційних перетворень або радикальних реформ зумовлена

економічними (матеріальними) причинами.

Щодо значущості духовного складника висувають такі аргументи:

• духовне начало слід розглядати як головну істинну ознаку, що виділяє людину з

природного миру. Тому в будь-яких формах об'єднання людей (наприклад, у створенні

сім'ї) духовні чинники переважають над матеріальними;

• будь-яка людська спільнота (наприклад, нація) вирізняється з-поміж інших

передовсім особливостями своєї ментальності (національного характеру), а це явища

духовного, а не матеріального характеру;

• радикальні перетворення в суспільстві тільки тоді доходять до свого завершення,

коли засвоюються свідомістю більшості членів суспільства. .

Висновок: суспільство має будуватися на розумному поєднанні матеріальної і

духовної основ, без помітного переважання однієї з них.

Суспільна рівність і нерівність.

Щодо важливості додержання рівності висуваються такі аргументи:

• суспільна рівність забезпечує елементарний рівень соціальної захищеності, на яку

кожна людина має право вже на тій підставі, що вона — людина. Недарма в законодавстві

багатьох країн записано норму, відповідно до якої мінімальна заробітна плата та соціальні

і виплати не можуть бути нижчими від спеціально визначеного прожиткового мінімуму;

• соціальна рівність є запорукою соціальної стабільності і злагоди в суспільстві. За

приклад може служити Радянський Союз чи Північна Корея, режими яких завдяки

політиці соціальної «зрівнялівки» протрималися по кілька десятків років без суттєвих

соціальних заворушень;

• сучасне суспільство забезпечує рівність перед законом усіх людей, рівність їхніх

громадянських прав і обов'язків, забезпечує їм справедливу рівність можливостей.

Щодо необхідності підтримання суспільної нерівності посилаються на таке:

• нерівність — природний стан людства, який забезпечує його самореалізацію у

різних формах;

• нерівність — могутній стимул до самовдосконалення людини, отже, успішного

суспільного розвитку;

54

• нерівність забезпечує справедливий розподіл праці, за якого ефективність

функціонування суспільства зростає у багато разів.

Висновок: найбільш суспільно прийнятною є не абсолютна рівність, а «пропорційна

рівність»: кожен має право і можливість отримання повноцінної частки суспільних благ,

але насправді отримує їх тільки пропорційно до своїх власних заслуг перед суспільством.

Свобода та необхідність у суспільному житті.

Щодо суспільної свободи вказують на таке:

• свобода — основа успішної творчої самореалізації кожної окремо взятої людини; 1

• свобода дає людині можливість здійснювати відповідальний вибір;

На підтримку суспільної необхідності висувають такі аргументи:

• без підпорядкування людей суспільній моралі, праву, соціальному етикетові

суспільство 6 розпалося. Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода

іншої;

• навіть у демократичному суспільстві надлюдиною панує «анонімна влада»:

громадська думка, реклама, засоби масової інформації тощо.

Висновок: суспільство має прагнути до того, щоб якнайменшою мірою регулювати

вчинки своїх громадян, щоб в усьому, що не регулюється суспільством, вони могли діяти

вільно.

3. Людина — основа будь-якого суспільства. Можна сказати, що суспільство

складається з людей, як будинок із цеглин. Однак форми і рівні взаємодії людини та

суспільства можуть бути різними.

Індивід (від лат. «неподільне») — окремо взятий представник людської спільноти. У

соціальному житті індивід виступає як клітинка соціальної групи чи суспільства в цілому.

Говорячи про індивіда, мають на увазі передусім біологічні властивості людини.

Індивідуальність — неповторна своєрідність людини, набір її унікальних

властивостей.5Це поняття вказує на незвичайність людської істоти.

Особистість — поняття, яке підкреслює духовність людини. Воно вбирає в себе

самобутність людини, її соціальні якості, багатство душі, передбачає гармонійний,

універсальний розвиток усіх її задатків. Поняття «особистість» підкреслює соціальний

аспект людини як суб'єкта суспільних відносин.

Чи кожну людину можна назвати особистістю? Насамперед духовно розвинену,

наділену почуттям відповідальності за свої вчинки. Коли людина стає достатньо зрілою,

суспільство видає їй посвідчення особи (паспорт), що означає надання прав (одруження,

участь у виборах) і наділення обов'язками (повний робочий день, служба у збройних

силах).

Існує багато класифікацій особистостей. Можна запропонувати одну з них. Деякі

психологи й соціологи виділяють чотири універсальні типи особистостей, дійсні для всіх

історичних епох і народів. Безумовно, ці типи являють собою теоретичні моделі, які в

реальному житті ніколи не існують у чистому вигляді.

1. «Діячі» — мисливці і рибалки, інженери і менеджери, дослідники, воїни й

землероби. Для них головне — активна дія, зміна світу, інших людей і самих себе. Вони

«горять» на роботі, знаходячи в цьому «горінні» сенсі призначення свого життя.

2. «Мислителі», які приходять у світ не для того щоб діяти, а для того щоб

міркувати. Слава мудреця, мислителя здавна цінувалася високо. Зворотним боком цієї

слави була щоденна небезпека — бути людиною, якої не розуміють і якою нехтують.

3. «Люди почуттів і емоцій». Цей тип об'єднує митців, які загострено відчувають

проблемність, суперечливість навколишнього світу та соціального середовища.

4. «Подвижники» відрізняються загостреним співчуттям до інших, вразливістю до

чужих страждань. їх призначення — в любові до всього живого.

Особистість — це індивід, який пройшов процес соціалізації — засвоєння зразків

поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для успішного функціонування в

суспільстві. Соціалізація охоплює всі етапи залучення до культури, навчання і виховання,

55

за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здатності брати участь у

соціальному житті.

У сучасному суспільстві внаслідок суттєвого ускладнення соціальних процесів саме

окрема людина постає і як носій соціальних цінностей, і як ініціатор соціальних змін, тож

питома вага окремої людини зростає.

Соціальний статус визначає конкретне місце індивіда в певній соціальній системі.

Кожна людина посідає в соціальній системі кілька позицій; кожна з цих позицій, що

передбачає певні права і обов'язки, і називається статусом. Серед кількох статусів, як

правило, виокремлюють головний (інтегральний), який і визначає місце в суспільстві

конкретного індивіда. Статус може бути приписаним і набутим, природним і професійно-

посадовим.

Залежно від статус у люди на мусить відповідати певним вимогам, які висуває перед

нею суспільство. Сукупність таких вимог становить зміст соціальної ролі. Соціальна роль

— сукупність дій, які мусить виконувати особа, маючи певний статус у соціальній

системі. Кожен статус, як правило, передбачає кілька соціальних ролей.

56

Лекція 13. Суспільство і природа Проблему природи і суспільства різні філософські течії розв'язують по-різному. , І

Об'єктивні ідеалісти (Платон, Геґель) свого часу ігнорували зв'язок суспільства з

природою, розглядали історію людства не як розвиток матеріального виробництва на

землі, а як розвиток світового розуму, абсолютної ідеї.

Суб'єктивні ідеалісти (Берклі) саму природу вважають комплексом людських

відчуттів.

Представники географічного детермінізму вважали, що джерело розвитку

суспільства треба шукати поза його межами. Деякі з них стверджували, що доля народів і

держав зумовлена кліматом (Монтеск'є), інші перебільшували значення річок і морів,

абсолютизували вплив інших природних чинників на суспільний прогрес (Бокль).

Прихильники географічного детермінізму механічно переносили дію законів природи на

розвиток суспільства, вважали вплив природи на суспільство запрограмованим,

вирішальним чинником еволюції людства.

Матеріалісти всіх часів визнавали природу джерелом, з якого вийшли людина,

суспільство. З погляду діалектико-матеріалістичного світорозуміння людина пов'язана з

природою (географічним середовищем) як соціальний суб'єкт, як суспільство, яке є

продуктом взаємодії людей.

У процесі історичного розвитку суспільства постійно відбувається його взаємодія з

природою. Для того щоб це осмислити, необхідно розкрити сутність кількох важливих

понять.

Біосфера — поверхнева оболонка нашої планети, в межах якої може здійснюватися

(здійснюється) життєдіяльність усього живого. До біосфери належать тропосфера (нижня

частина земної атмосфери до висоти 18 км), Світовий океан, ґрунт і частина літосфери —-

верхньої твердої оболонки земної кулі до глибини 1-2 км, де можуть жити мікроорганізми.

Природне середовище — це не тільки те, що створено природою. Люди,

взаємодіючи з нею, створили штучний світ — міста, села, дороги тощо. Частина поверхні

Землі, змінена за допомогою техніки, називається техносферою. Усе це — так звана

«друга природа», створена суспільством. І ця частина географічного середовища має

тенденцію до швидкого розширення. На сьогодні людству слід звернути особливу увагу

на специфічні закони взаємодії суспільства та природи в умовах науково-технічного

прогресу. Цю проблему на початку XX ст. досліджували П. Тейяр де Шарден, Е. Леруа

та В. Вернадський — перший президент Української академії наук. Вони впровадили в

науку поняття ноосфери (від грецького — «сфера розуму»).

Основні ідеї ноосферної концепції В. Вернадського:

• ноосфера — це найвищий етап природної еволюції біосфери;

• «природність» виникнення ноосфери зумовлюється тим, що поверхня Землі, де

розташована біосфера, повсякчасно опромінюється з Космосу. Під впливом цього

опромінення відбувається еволюція біосфери;

• ноосфера постає як сфера свідомої діяльності людини у глобальному масштабі, як

результат взаємодії суспільства і природи, причому в межах цієї взаємодії саме розумна

діяльність людини стає головним, вирішальним чинником розвитку. Наприклад, людина

селекціонує нові види рослин і тварин; людина у величезних кількостях виплавляє алю-

міній, якого в природі у вигляді металу просто не існує. Усі ці штучні утворення

включаються до кругообігу речовин і таким чином суттєво впливають на природу в

цілому;

• з появою ноосфери стихійна еволюція біосфери мала перетворитися на

цілеспрямовану.^ В. Вернадський сподівався, що людство, пізнаючи закони природи,

створюючи новітню техніку й технології, змінить на краще всі процеси в земному та

навіть навколоземному середовищі;

• розвиток ноосфери має вплинути й на соціальний устрій людства, зробити йога

раціональнішим і гуманнішим.

Таким чином, В. Вернадський виявився чи не першим мислителем, який у XX ст.

науково обґрунтував глобалізаційні процеси. З іншого боку, не справдилися пророкування

57

В. Вернадського про позитивний вплив ноосфери на біосферу. На жаль, сьогодні людство

зіштовхується з глобальними проблемами, значна кількість яких (сировинна, енергетична,

демографічна проблеми тощо) пов'язані якраз із тим, що ноосфера розширюється занадто

швидкими темпами, забираючи від біосфери більше речовин, ніж вона здатна відтворити

природним шляхом.

58

Лекція 14. Філософія історії План.

1. Основні моделі історії

2. Філософія історії про роль і місце людини в історії

1. У різні історичні епохи сутність самої історії визначали по-різному. Від давнини

до сучасності існувало щонайменше три основні моделі історії.

Антична модель історії та її особливості:

1) описовість. Люди античності, на відміну від нас, прагнули не стільки аналізувати

причини тих чи інших подій, скільки розповісти про самі ці події, особливо якщо вони

бачили їх на власні очі або чули про них на власні вуха. Завдяки цій описовості античність

подарувала нам історіографію — письмові свідчення про історію. Біля витоків

історіографії стояв Геродот (V ст. до н. е.), який залишив після себе «Історію» в 9 книгах.

До речі, слово історія давньогрецькою мовою означало «дослідження», «дізнання»,

«розповідь»;

2) природний історизм. Згідно з античними уявленнями, історичний розвиток

відбувається не лінійно від минулого до майбутнього, а по колу, проходячи стадії, що

повторюються. Людина античності була позбавлена загостреного почуття історії,

мінливості, скороминущого характеру свого життя. Причина цього — повільний характер

історичних змін у суспільстві. За 30 років (середній строк життя одного покоління) не

встигали статися дуже вже різкі зміни в існуванні людини і суспільства, а всі незначні

події здавалися такими ж рутинно-звичними, як схід і захід сонця, зміна пір року тощо;

3) некритичність. Поряд із достовірними описами в історичних творах античності

повсякчас зустрічаються легенди, перекази, причому автори їх теж видавали за достовірні.

Християнська модель історії та її особливості:

1) ідея всесвітньої історії. Щоб підкреслити свій універсальний характер,

християнська модель історії запроваджує особливу хронологічну шкалу, що збереглася до

наших днів, —»християнську еру». Це пов'язано з претензіями самого християнства на те,

щоб стати світовою релігією, яка б об'єднувала людей незалежно від їх расової,

національної або класової приналежності;

2) відкриття історичного часу, честь якого належить Аврелієві Авґустину. На

відміну від циклічного природного часу, час земної історії, згідно з А в густи н ом, іде

лінійно — від Створення світу через Воскресіння Христа до Страшного Суду;

3) розрізнення природи і суспільства. Хоч і природа, і суспільство уявлялися як

складові частини божественного творіння, між ними зауважили істотну різницю: природу

Бог уже створив, а історія весь час твориться; ..

4) ідея сенсу історії. Християнський погляд на призначення історії дістав назву

провіденціалізму — вчення про те, що Бог наперед визначив долю світу і кожної окремої

людини.-Без Божого дозволу, написано в Біблії, навіть волосина не може впасти з

головилюдини.

Уважається, що підвалини сучасних поглядів на історію заклала її християнська

модель.

Класична модель історії остаточно складається в XIX ст. у філософії історії Ґ.

Геґеля. Геґель вносить в історію:

1) ідею прогресу — не так матеріального, як духовного, спрямованого на здобуття

свободи для людини і людства;

2) телеологію — учення про мету і закономірність історії. Згідно з уявленням Геґеля,

сенс історії перебуває не поза історією, як у християнському провіденціалізмі, а

всередині самої історії. Цей внутрішньо закладений сенс поступово розкривається в

перебігу історичного розвитку, роблячи його закономірним і впорядкованим;

3) ідеєю об'єктивного історичного пізнання. Якщо рух історії відбувається

відповідно до внутрішніх закономірностей, то їх джерелом може бути тільки розум. А

59

розум прозорий для самого себе, отже, історія може бути відтворена так, як вона

відбувалася насправді.

2. Двома крайнощами у філософсько-історичному підході до ролі та місця людини в

історії були:

а) суб'єктивістський підхід (історичний волюнтаризм) — концепція, згідно з

якою історія здійснюється виключно завдяки діяльності видатних людей (монархів,

полководців, діячів науки і мистецтва);

б) об'єктивістський підхід, відповідно до якого історія твориться народними

масами, а історичній особистості залишається тільки вловлювати об'єктивну суспільну

потребу і вести за собою народні маси.

Об'єктивісти, обґрунтовуючи свої погляди, вдаються до історичних прикладів.

Наполеон І Бонапарт ніколи б не зміг прийти до влади і 15 років руйнувати підвалини

старої Європи, якби в молодої французької буржуазії, яка після Великої Французької

революції стала панівним класом, не виникла потреба «сильної руки», здатної закріпити

Ті статус, привести країну до ладу після бурхливих революційних подій і завоювати для

неї нові ринки в усій Європі. Усе це, на думку об'єктивістів, замість Наполеона міг

зробити будь-який інший — аби, тільки молодий, честолюбний, талановитий і енергійний

— революційний генерал.

А єгипетський фараон Ехнатон у XIV ст. до н.е. — уперше у відомій нам історії

світової релігії та культури — започаткував релігію єдиного бога — Атона. Однак ця

реформа зазнала невдачі і ім'я фараона було прокляте, оскільки ні народні маси, ні

впливова жрецька верства не були готові до таких радикальних нововведень і віддавали

перевагу традиційному вшануванню багатьох богів.

На думку К. Маркса, «історія є ніщо інше, як діяльність людини, яка домагається

своїх цілей». Людина — як суб'єкт історичного процесу — творить історію, а потім — як

суб'єкт історичного пізнання — намагається її усвідомити: які причини спонукали до дій,

які помилки зроблено, які позитивні наслідки те чи інше явище матиме, які загальні

тенденції історичного розвитку знайшли своє втілення у конкретному факті.

У другій половині XX ст. філософія історії переглянула свої погляди на роль і місце

людини в історії. Сутність цього перевороту полягає у переході від історії людини до

людини в історії, від історії подій до історії людей.

Основні параметри сучасного погляду на людину в історії:

1) людина творить власну історичну епоху тією ж мірою, якою ця епоха творить

особистість людини. Однак у переломні моменти історичного розвитку роль «людського

чинника» стає вирішальною. І окремо взята людина здатна змінити напрям розвитку цілих

держав, навіть більше — загрожувати існуванню всього людства;

2) образ людини завжди історично своєрідний. Люди інших епох не просто інакше

одягалися чи їли — вони мислили, відчували світ по-іншому. Історично зумовлене

світосприйняття дістало назву ментальність. Значна кількість історичних досліджень

останніх десятиліть якраз і присвячена аналізові ментальності різних людей і культур;

3) «життя переживають, а історію тільки розповідають». Отже, на перший план

для людини виходить її особисте життя, а не історія людства взагалі. Людське життя

коротке, але ми мусимо встигнути знайти своє призначення саме в ньому, а не ховатися за

історичні абстракції.

60

Лекція 15. Філософія культури План.

1. Філософія культури

2. Основні теорії історико-культурного процесу

1. У найзагальнішому розумінні культура — це сукупний результат продуктивної

діяльності людей. У вузькому розумінні культура — це" певні цінності та норми

поведінки людини в соціальному і природному оточенні.

Поняття «культура» вживається для:

— характеристики історичних епох (антична культура);

— позначення здобутку спільнот, народностей і націй (культура майя);

— визначення специфічних сфер діяльності й життя взагалі (культура праці,

політична культура, художня культура).

Культура включає-в себе предметні результати діяльності людей(машини, будівлі,

витвгори мистецтва, норми моралі і права та ін.), а також людські сили і здібності, що

реалізуються в діяльності (знання, вміння, навички, рівень інтелекту, моральний та

естетичний розвиток, світогляд, способи і форми спілкування людей).

Культуру поділяють на матеріальну і духовну.

До матеріальної культури відносять сукупність матеріальних благ, а також

різноманітних засобів їх виробництва.

Духовна культура складається із сукупності знань, які здобуло людство.

Духовна культура існує у двох формах:

• духовні якості людини і їх зовнішнє втілення;

• духовні цінності, які існують відносно самостійно, незалежно від окремої людини

(у вигляді наукових теорій, творів мистецтва, норм права тощо).

До структурних елементів духовної культури відносять такі компоненти:

1) інтелектуальні (наука, освіта);

2) естетичні (мистецтво і література);

3) етичні (Мораль);

4) соціальні (мова, побут, звичаї, право, політика);

5) релігійні.

Матеріальні й духовні елементи культури нерозривно пов'язані між собою. Зміст

духовної культури прихований,

він не може бути цілком і повністю розкритий (поняття істини, честі, мужності,

геніальності, самопожертви тощо), але її продукти можуть бути втілені в матеріальній

формі (наприклад, мистецький витвір). Матеріальна і духовна культура є двома аспектами

цілісного явища — самореалізації людини.

Ролі і взаємозв'язок матеріальної і духовної культур:

• матеріальна культура є фундаментом, базою життя суспільства, вона відіграє

основну роль;

• духовна культура пробуджує в людині особистість, відіграє головну роль: вона

підносить людину до найвищої мети.

Що стосується культурного рівня особистості, то він не збігається із рівнем

грамотності чи освіченості. Культура не вручається разом з дипломом. Коріння культури

йде вглиб віків. Людина є суб'єктом культури, її творцем. Людина сама формує себе в

процесі своєї діяльності.

Деякі мислителі протиставляли природу і культуру (лат. naturaet cultura): природа

— жива стихія, те, що дається нам без жодних зусиль з нашого боку, а культура — штучне

явище, яке людина мусить створити власною працею, щоб виокремитися з природи,

довести своє духовне начало. Шляхом «окультурення» природи відбувається компенсація

фізіологічної непристосованості (порівняно з представниками рослинного і тваринного

світів) людини до навколишнього середовища. Природним стихіями людина протиставляє

вже приборкані сили природи, вже знані закономірності природних процесів.

61

Отже, культура є специфічним способом існування людини у природі. Але сьогодні

філософи схильні підкреслювати вже не відрізнення культури від природи, а їхній

взаємозв'язок. Якщо раніше побутувала настанова на «підкорення» природи, «оволодіння»

нею, то сьогодні більше говорять про єдність-людини з природою. Таким чином,

уважається, що справжня культура не нівелює природу, а навпаки, є засадою гармонійної

взаємодії людини і природи.

2. Лінійно-прогресивний напрям (Ґ. Геґель, К. Ясперс) спирається на переконання,

що різні держави, народи і культури вписані в річище єдиного всесвітньо-історичного

процесу, який перебуває на шляху до остаточного утвердження суспільства свободи,

справедливості, рівності й загального матеріального добробуту. Усі ці держави, народи і

культури проходять через ряд однакових стадій;

Німецький філософ першої половини XIX ст. Ґеорі Геґель вважав, що всесвітня

історія є духовним процесом — процесом усвідомлення свободи. У східних народів вільна

одна людина —(правитель, деспот); у греків і римлян вільні деякі (громадяни); у сучасних

йому європейських суспільствах вільними є всі люди: людина вільна вже тому, що вона —

людина. (Хоча, скажімо, в Росії на той час іще не скасували кріпосного права.)

Інший німець — філософ екзистенціального спрямування XX ст. Карл Ясперс —

висунув теорію «осьового часу». Згідно з нею, в історії є ключові пункти, що дають

імпульс для зародження культур, а пізніші часи тільки пожинають їх плоди. За приклад

такого ключового пункту може служити середина І тисячоліття до н. е.: на цей час

припадає життя і діяльність Зороастра, Будди, Лао-Цзи, Конфуція, Піфагора тощо. На

думку Ясперса, між 800-200 рр. до н. е. історія людства набуває духовної єдності, а з

XVI—XVIII ст. — також і матеріальної.

Циклічний напрям (0. Шпенґлер, А. Тойнбі) розглядає історико-культурний процес

як чергу унікальних і неповторних культур і цивілізацій, кожна з яких проходить повний

цикл періодів існування — від «народження» до «смерті». Витоки цього підходу

перебувають у міфологічній свідомості, яка в кругообігу природних явищ бачила зразок

для процесів суспільного життя і шкодувала за «золотим віком».

Німецький філософ Освальд Шпенґлер (основна праця — «Присмерк Європи»)

стверджував, що історія розвивається так само, як і природа: кожна культура має свою

«весну», своє «літо», «осінь» і «зиму». На його погляд усесвітня історія — це історія

восьми культур, шість із яких — неєвропейські. Наближаючись до своєї «зими», кожна

культура переходить у стан цивілізації: спостерігається зовнішній матеріальний блиск,

споживання у суспільстві переважає над творчістю, духовні джерела вичерпуються.

«Присмерк Європи» побачив світу 1918 році. На думку Шпенґлера,європейська культура

на той час давно вже вступила у свою “зиму” і стала цивілізацією.

Англійський історик Арнольд Тойнбі (основна праця — 12-томне «Осягнення

історії») — нарахував в останньому томі у світовій історії 21 цивілізацію. Головним

критерієм А. Тойнбі вважав релігійний. Розвиток цивілізації він бачив як «відповідь» на

певний — зовнішній або внутрішній — «виклик». Занадто сприятливі умови (Полінезія),

на його думку, гальмують розвиток так само, як і вкрай несприятливі (Далека Північ).

У новітніх теоріях, які можна визначити як цивілізаційно-хвильові, немає

загальноприйнятої схеми історії все-світнього масштабу, однак сформульовано такі

принципи узагальнення історико-культурного матеріалу:

1) історія людства хоч і має певний напрям, однак нерівномірно охоплює різні

народи, культури і держави, а тому являє собою чергу «злетів» і «падінь» різних народів,

культур і держав у різні епохи і в різних географічних місцевостях;

2) на кожному з витків цього процесу зберігається деяка спадкоємність, попередній

виток не зникає в «нікуди», він продовжує жити і в новій епосі — у вигляді техніки й

технологій, культури і світогляду людей;

3) не існує єдиного ритму всесвітньо-історичного процесу — він утворюється з

ланцюжка «критичних точок», які постають на шляху як окремих народів, так і цілих

епох. У такі критичні моменти постають однаково ймовірні альтернативи подальшого

62

шляху: або вперед, або назад. Причому вибір на користь конкретних шляхів часто має

випадковий характер;

4) відрізнень у соціально-економічному й політичному устрої, духовному житті

країн і народів більше, ніж спільних рис;

5) вирішальним чином на історичний розвиток впливає розвиток техніки й

технологій;

6) на історико-культурний процес істотно впливають також природно-космічні

ЧИННИКИ:

Приклад цивілізаційно-хвильової теорії — етнокосмологічна гіпотезо російського

вченого та письменника Льва Гумільова, яка проголошує, що:

— всесвітня історія складається з послідовного або одночасного домінування в ній

приблизно десяти окремих народів (етносів), що створюють власні могутні держави; \

— вибухоподібне зростання могутності того чи іншого етносу відбувається за

рахунок впливу на нього космічної енергії;

— як носії космічної енергії постають особливі люди — пасіонарії, які ставлять

досягнення великих цілей вище від інстинкту самозбереження і надихають інших людей;

— однак через певний проміжок часу (понад 1000 років) енергія вичерпується, народ

зникає з історичної арени.

63

Лекція 16. Специфічні риси сучасного етапу розвитку суспільства Сучасний етап розвитку соціуму має назву прстіндустріального суспільства. Цей

термін запропонував американський соціолог Д. Белл у 1973 році. Постіндустріальна

економіка органічно пов'язана з інформаційним «глобальним» суспільством та

постмодерною культурою другої половини XX ст.

Постіндустріальному суспільству передувало суспільство індустріальне. Тривалий

час за універсальну модель вважалися індустріальна ' економіка, що базувалася на

розвиткові галузей важкої промисловості, національні держави та ліберально-

демократичний устрій. Кризу індустріального суспільства наблизив розвиток

інформаційних технологій.

Головні ознаки постіндустріальної економіки (неоекономіки):

— переорієнтація з виробництва товарів на сферу послуг;

— головним продуктом виробництва є інформація, знання;

— домінування наукомістких галузей;

— глобалізація соціального та інформаційного простору, формування так званого

надвідкритого суспільства, яке важко контролювати.

Противники неоекономіки твердять, ніби вона спекулює на господарчому ресурсі,

накопиченому раніше, а прибутки отримуються не через удосконалення продукції, а через

її рекламу, завдяки вмінню нав'язати її покупцям.

Ця риса є характерною і для культури постмодерну, яка відкидає можливість

створення чогось принципово нового. Еклектика (комбінації елементів різних стилів) та

переосмислення старих сюжетів — ось ознаки постмодерного мистецтва.

У суспільно-політичній сфері відбувається, з одного боку, певна стагнація. Незважаючи

на недоліки сучасної західної демократії та притаманної їй системи цінностей,

спостерігається відсутність нових альтернативних ідеологій. Виходячи з цього,

американський автор Ф. Фукуяма прогнозує, що подальший хід історії

характеризуватиметься розповсюдженням ліберально-демократичної ідеології. Таким

чином, підкреслює Фукуяма, історія у класичному розумінні — як заміна старих форм

якісно новими — добігла кінця. За таких умов нескінченне очікування суспільного

прогресу стає абсурдним.

3 іншого боку, економічна глобалізація призводить до підриву основ державного

суверенітету в їх традиційному розумінні. У сучасних умовах тотального панування

світового ринку окремим державам важко повністю контролювати свої внутрішні й

зовнішні справи. Як наслідок — активізуються процеси створення міжнародних

політичних об'єднань, наприклад, Європейського Союзу, членам якого легше спільно

відстоювати передусім економічні інтереси завдяки координації спільних зусиль.

Разом з тим — на противагу до західноєвропейського та американського лібералізму

та за відсутності нових конкурентноспроможних ідеологій — відновлюються

націоналістичні та релігійні фундамента-лістичні проекти. Глобалістичні тенденції

зустрічають суперника у вигляді небархаїзму — ідей середньовічного походження!

У культурній сфері домінують дві суперечливі тенденції. З одного боку, має місце

процес культурної універсалізації, коли до 80% усіх культурно значущих продуктів у світі

виробляються у США. З іншого боку, простежується помітна тенденція до

мультикультуралізму, тобто до співіснування найрізноманітніших культурних моделей на

всіх організаційних рівнях. Тому поряд із високотехнологічними зразками західної

культури у сучасному світі подекуди зустрічаються навіть первісні пережитки.

Як бачимо, сучасний етап розвитку суспільства важко визнати безперечно

прогресивним уже з огляду на те, що й саме поняття прогресу нині стає дуже відносним.

Науково-технічний розвиток, як і раніше, поліпшує умови життя людини, але водночас

ставить її перед небезпекою глобальних проблем — геополітичних, економічних,

екологічних тощо. За часів «холодної війни» світ спостерігав боротьбу двох ідеологій:

комунізму та лібералізму. Нині противники західного способу життя не мають

сформованої ідеології, вони не згуртовані й ідейно аморфні. Громадяни західних країн з

острахом дивляться на населення відсталих країн, побоюючись соціальних вибухів і

64

диверсій. Таке приховане протистояння розвинених та відсталих країн — головна ознака і

водночас глобальна небезпека сучасності. Цілком імовірно, що вектор подальшого

розвитку залежить від творчої активносгі, рівня поінформованості та свідомого вибору

людей.

65

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 1. Предмет і структура релігієзнавства.

План.

1. Предмет і структура релігієзнавства. Дослідницькі методи в релігієзнавстві

2. Класифікація релігій

3. Структура сучасних релігій

4. Основні підходи до вивчення релігії

5. Релігійність та її вияви в сучасному світі. Типи релігійних і нерелігійних

людей

1. Поняття релігія вживається на позначення віри, особливого погляду на світ,

сукупності певних обрядово-культових дій, які випливають з переконання в існуванні того

чи іншого різновиду надприродних сил. Цим словом також позначають об'єднання вірян у

певну організацію.

Релігієзнавство — комплексна сфера людських знань про релігію.

Предмет релігієзнавства — релігія в усій різноманітної форм її вияву (шляхи

виникнення релігії; особливості релігійних уявлень про світ і людину; специфічні межі

релігійної етики й моралі; функції релігії у культурі та її відношення до інших

компонентів культури; класифікація і типологія релігій в історії світової цивілізації тощо).

До компетенції релігієзнавства належить також встановлення місця релігії у системі «світ

— суспільство — людина»: адже релігія є одночасно картиною світу, авторитетним

традиційним соціальним інститутом та історичною формою світогляду.

На початку XXI ст. у предметі релігієзнавства на перший план виходить вивчення не

стільки зовнішніх виявів релігійності, скільки внутрішнього релігійного досвіду. Більшого

значення дослідники почали надавати вивченню взаємодії релігії з культурою.

Як галузь гуманітарного знання (а також предмет викладання), релігієзнавство

виникає у другій половині XIX ст. Перші релігієзнавчі кафедри було відкрито наприкінці

70-х років XIX ст. у Голландії і Франції, а незабаром — в інших європейських країнах і

США. Перший конгрес релігієзнавців відбувся у Стокгольмі 1897 р., а перший конгрес

істориків релігії — 1900 р. у Парижі. У 1950 р. на сьомому ' конгресі було засновано

Міжнародну асоціацію істориків релігії, яка і донині залишається найбільш авторитетною

у світі організацією релігієзнавців. .

Традиційно у структурі релігієзнавства виділялися лише чотири його відгалуження:

• філософія релігії;

• соціологія релігії;

• психологія релігії;

• історія релігії.

У XX ст. до них додалися ще два:

• феноменологія релігії;

• географія релігії.

В останні десятиріччя XX ст. процес спеціалізації релігієзнавства тривав. З'явилися

нові його сфери, зокрема:

• політологія релігії;

• етнологія релігії.

Політологія релігії вивчає особливості процесу взаємодії релігійного і політичного

чинників розвитку суспільства, які, наприклад, можуть поставати у формах поєднання

релігійної і політичної влади у різних співвідношеннях (скажімо, єгипетські жерці, які

брали участь в управлінні державою).

Етнологія релігії простежує взаємозв'язок і взаємодію релігії та народу (етносу):

джерела і походження цих двох феноменів, вплив релігії на формування народу і навпаки

66

— механізми, за допомогою яких етнос формує свою релігію, зміни, які той чи інший

народ вносить у чужі релігії, засвоюючи їх і сприймаючи як свої власні.

До розв'язання своїх завдань релігієзнавство залучає низку філософських,

загальнонаукових і спеціальнонаукових методів дослідження. Серед цих методів

універсальними є два:

— метод історизму. Він означає, що явище досліджується, по-перше, у тих умовах,

в яких воно існує, по-друге, ураховується не тільки наявний стан досліджуваного явища, а

й процес його виникнення, попереднього розвитку і тенденції функціонування загалом;

— метод об'єктивізму. Явище відтворюється у його внутрішній суті, незалежно і від

побутових уявлень про нього, і від теоретико-методологічних уподобань самого

дослідника.

Кожен із розділів релігієзнавчого, знання застосовує власну систему

спеціальнонаукових методів дослідження. Наприклад, у психології релігії можливий

метод спостереження, а у соціології релігії — опитування.

Повноцінні результати дослідження будь-якої релігієзнавчої проблеми досягаються

тільки за умови комплексного методологічного підходу до її висвітлення.

2. Оскільки протягом людської історії існували тисячі релігій, виникає потреба їх

упорядкування — типологізації..

Поділ релігій на мертвію живі (сучасні) спирається на історію.

Мертві релігії — це ті, що колись існували, але згодом зникли. Деякі з них залишили

по собі пам'ять у вигляді руїн святинь, гробниць, інших пам'яток, іноді у формі релігійної

літератури, легенд, міфів то, що.

Живі релігії— це релігії, що існують нині, впливають на свідомість і поведінку

певних груп людей, утому числі й нові релігійні рухи, що з'явилися в останні десятиліття.

Подїл на природні релігії і релігії одкровення спирається на генетичний принцип

(принцип походження).

Під природними релігіями маються на увазі ті з них, щб виникли стихійно на

конкретному суспільно-історичному підґрунті у процесі розвитку первісних вірувань та

культів.

Зовсім інший характер мають релігії,одкровення. Вони пов'язані 'з особою

засновника і фактом надприродного одкровення («осяян-' ня»). Коли говорять про.

засновників релігії, не мають на увазі, що окрема людина буквально заснувала ту або іншу

релігію. Уважають, що вона зіграла визначальну роль у консолідації вже існуючих у

певній групі вірувань і культів. Серед релігій одкровення найвідоміші — це зороастризм,

буддизм, християнство, іслам.

Інші критерії для класифікації релігій:

— кількість вірних та їх питома вага в загальній чисельності населення

(статистичний);

— ареал поширення (картографічний);

— форми поширення: існують дискретні релігії, тобто розкидані по всьому сваті

(іудаїзм, кришнаїзм), і континуальні, тобто поширені компактно по країнах і континентах

(християнство, іслам);

— правовий статус (релігії, що підтримуються державою; релігії, що не

підтримуються державою; релігії, до яких держава ставиться нейтрально);

— державний статус (релігії, що мають статус державних; релігії, статус яких не

закріплений державними документами; релігії національних меншин);

— рівень організації (жорстко централізовані, нежорстко централізовані,

децентралізовані релігії).

Релігії також можуть бути;

— політеїстичними (великий пантеон богів) і монотеїстичними (єдинобожжя);

— урбаністичними (міськими) і рустикальними (сільськими). Найпоширеніша і

загальновизнана схема, що охоплює розвиток релігій з найдавніших часів до сьогодення,

побудована на географічному й етнографічному принципах:

67

1) ранні (родоплемінні, первісні) форми релігії (фетишизм, тотемізм, анімізм, магія,

шаманізм тощо);

2) етнічні регіональні (національно-державні) релігії, поширені у межах певної

держави або у певних народів (іудаїзм, індуїзм, зороастризм тощо);

3) світові релігії (буддизм, християнство, іслам);

4) нові релігійні рухи (нетрадиційні релігії).

Якщо релігія функціонує в межах одного роду або племені, позначена

примітивізмом віровчення і культу, відсутністю релігійної організації та особливого

прошарку служителів культу — це рання (первісна) релігія. Ранні релігії були поширені у

первісному суспільстві. У вкрай незначних масштабах вони збереглися і в сучасному світі.

Більш поширеними є релігії етнічні та регіональні (національно-державні), пов'язані

з існуванням якої-небудь нації чи держави. Ступінь зрілості віровчення, культу,

розвиненість релігійної організації відображає рівень розвитку того суспільства, в якому

релігія існує.

Світові релігії не обмежуються ні етнічними групами, ні територією. Послідовники

світових релігій спираються на віру в єдиного Бога. .,

Нові релігійні рухи, що з'явились у великій кількості останнім часом, дуже часто

генетично-походять від котроїсь із традиційних релігій або їхньої суміші, але вже не

пов'язують себе з першоджерелами, претендуючи на власну унікальність й

універсальність.

3. Кожна релігія має два аспекти: зовнішній — як вона уявляється сторонньому

спостерігачеві, і внутрішній, який відкривається віряни-ну, що живе згідно з її духовними

й моральним приписами.

Із зовнішнього боку релігія є:

— у суспільно-практичному відношенні — організацією з певною структурою

управління (Церква), правилами життя своїх послідовників, культом;

— у філософському плані — світоглядом, який включає в себе систему конкретних

положень (істин). До істин релігії належить передусім визнання Бога. Утілення ідеї Бога у

різних релігіях — дуже різноманітні за фермою, змістом і ступенем ясності.

Із внутрішнього боку релігія — це особливе духовне життя, що-відкриває людині

надприродний світ.

Існують і інші точки зору на структуру релігії. Згідно з однією з них, до зовнішньої

структури релігії належать:

— релігійні уявлення (спільний для вірян комплекс ідей і образів, пов'язаних із вірою

в надприродне); .

— релігійні дії (обряди, ритуали і звичаї, за допомогою яких віряни спілкуються з

надприродним);

— релігійні вияви (зовнішні вияви емоційно-психологічних станів, " викликані вірою

у надприродне);

— релігійні організації.

До внутрішньої структури релігії відносять:

— релігійну картину світу (погляди на навколишній світ, освітлені ідеєю

надприродного);

— релігійну науку життя (моральні й соціальні правила поведінки вірянина).

У вітчизняному релігієзнавстві доволі поширеним є соціологічний напрям. Його

представники створили більш загальну структуризацію релігії. Згідно з цією концепцією,

у структурі релігії виділяють:

• релігійну свідомість;

• релігійну діяльність;

• релігійні відносини;

• релігійні організації.

Нарешті, згідно зі ще однією точкою зору, релігія складається з чотирьох основних

частин:

68

• віри;

• віровчення;

• релігійного культу;

• релігійної організації.

Віра — особливий психічний стан повного визнання і прийняття якого-небудь

твердження чи настанови без достатніх обґрунтувань.

Віра буває релігійною і нерелігійною. Основна ознака релігійної віри — це тверде

переконання людини в існуванні надприродного, тоді як нерелігійна віра (наприклад, віра

в існування живих організмів на інших планетах) цієї ознаки позбавлена.

Основу віровчення становить систематизований виклад змісту віри у догматах.

Догмати — це релігійні істини, що раз і назавжди визнані незмінними й не підлягають

критиці. Але віровчення охоплює не тільки догмати, тобто безпосередньо релігійні істини,

але й погляди на економічний, політичний, суспільний устрій, моральні основи людського

життя тощо, які на цих догматах базуються.

Віровчення найзначніших релігій міститься у священних книгах (Біблія для

християн, Коран для мусульман). Святе Письмо за своєю суттю вважається Посланням, із

яким Бог звернувся до людей, причому в істинність цього Послання залишається лише

вірити.

Культ — система певних, детально встановлених індивідуальних і колективних

обрядів, за допомогою яких людина містичним чином спілкується з Богом. Обряди

релігійного культу — це, наприклад, хресне знамення, поклони, кроплення святою водою,

жертво-складання, запалювання свічок та ін. Найпоширенішим з обрядів є молитва —

індивідуальне або колективне словесне звернення вірянина до предмета своєї віри.

Релігійна організація — оформлене об'єднання вірян однієї релігії, яке частіше за

все очолюють служителі культу. Церква є вищою формою релігійної організації. На рівні

Церкви організоване зокрема традиційне для України православне християнство.

4. Узагалі існують два основні підходи до вивчення релігії: теологічний

(богословський) і світський (науково-філософський).

Теологічний (богословський) підхід у широкому розумінні розглядає релігію

«зсередини» — як зустріч і повсякчасне переживання людиною присутності Бога у

власному житті і в навколишньому світі. Це відчуття, вважають прихильники

богословського (теологічного) підходу, дається людині через безпосереднє «бачення»

Бога, сповнене тієї ж внутрішньої достовірності, що й відчуття її власного «Я».

Цей підхід у християнстві репрезентований теологією (вчення про Бога у

католицькій і протестантській традиції) і богослов'ям (вчення про прославлення Бога у

православній традиції, оскільки можливість пізнання Бога тут відкидається).

Теологічні (богословські) дослідження у наш час неможливі без широкої

загальнокультурної підготовки фахівців, без знання основних закономірностей природи,

суспільства, людини. Теологічно-богословські дисципліни так чи інакше використовують

методи дослідження гуманітарних і природничих наук. Тож не випадково, що у 2002 р. в

Україні богослов'я було визнано науково-навчальною дисципліною. Уже існує певний

досвід її викладання.

Науково-філософський підхід вивчає релігію «ззовні» — як складову частину

людської культури в її зв'язках і взаємодії з іншими компонентами культури. Цей підхід

репрезентований світським, академічним релігієзнавством.

Найсуттєвіші відрізнення теологічного і науково-філософського підходів до

вивчення релігії:

1) сферою уваги філософії та науки є природний світ і людство, а сферою уваги

теології та богослов'я — переважним чином божественне надприродне одкровення, в

якому теологи й богослови сподіваються відшукати основоположні істини, необхідні для

спасіння людської душі;

2) свій предмет філософія та наука вивчають, дотримуючись правил емпіричної

(дослідної) чи логічної перевірки на істинність, тоді як теологія та богослов'я змушені, по-

69

перше, визнавати багато положень, просто беручи їх на віру або покладаючись на

авторитет священних текстів та спадщини «отців Церкви», по-друге, постійно апелювати

до Бога як визначальної надприродної причини всіх явищ;

3) наукове релігієзнавство намагається виключити особисту реакцію вченого на

досліджуваний об'єкт. У теології (богослов'ї) ж навпаки — вчений не тільки не

відсторонений від об'єкта, що ним вивчається, а безпосередньо прилучений до нього

своєю вірою;

А) наукове знання про релігію саме по собі не є ані релігійним, ані антирелігійним, а

є нейтральним, відстороненим. Воно однаково ставиться до різних релігій, намагаючись

зрозуміти їхню загальну природу. На відміну від цього, теологія (богослов'я) завжди є

конфесійною, концентрує свою увагу на одній конкретній вірі, всі інші вивчаючи з

позиції саме цієї віри.

Найсуттєвіші ознаки, що об'єднують теологічний та науково-філософський

підходи:

1) філософія й наука, якщо подумати, також ґрунтуються на вірі — це віра у розум,

раціональне начало, яке панує у навколишньому природному і соціальному світі. Теологія

націлена на сприйняття Бога за допомогою розуму;

2) науково-філософський і теологічний (богословський) підходи до релігії пов'язані

між собою історично: теологія (богослов'я) є історично першою формою релігієзнавства.

5. Релігійність можна розглядати як вияв у конкретної людини певних релігійних

почуттів.

Релігійних людей заведено називати вірянами. Однак велика група вірян не є

однорідною.

На ступінь значущості релігії для віруючих впливають:

— зовнішні чинники — соціокультурне оточення або історичний період/Приміром,

зрозуміло, що релігійна активність середньовічного християнського населення Європи

була вищою й одноріднішою, ніж у сучасних європейських християн;

— внутрішні чинники — особливості віровчення, культу, організації конкретної

релігії. Наприклад, в ісламі релігійна сфера тісно пов'язана із громадсько-політичною, і

тому послідовники ісламу переважно демонструють значно більшу релігійну активність,

ніж християни різних конфесій.

Загалом розрізняють:

• активних вірян. Вони вірять у всі догнати віровчення, належать до релігійної

спільноти, регулярно виконують культові дії, поширюють релігійні погляди серед інших

людей;

• пасивних вірян. Вони визнають основні постулати віровчення, культові дії

виконують нерегулярно, їхнє членство у релігійних організаціях є формальним, у

поширенні своєї релігії активної участі не беруть;

• тих, хто вагається між вірою і безвір'ям. Вони можуть сумніватися в основних

положеннях віровчення, зрідка виконують найважливіші обряди; їхні зв'язки з

релігійними організаціями є епізодичними;

•індиферентних, або не-вірян. У них нема релігійної віри, вони не відносять себе до

жодного релігійного об'єднання, однак із повагою ставляться до релігії взагалі й до вірян.

Можливі поодинокі випадки виконання релігійних обрядів з нерелігійних мотивів;

• атеїстів. Вони не вірять в існування надприродних сил і ніяк не пов'язані з

релігійними практиками у своєму повсякденному житті.

В Україні наявна чітка тенденція зростання питомої ваги вірян серед дорослого

населення (понад 18 років). Якщо у 1991 р. тих, хто називав себе вірянами, було трохи

більш як 40%, то у 2002 р, їх уже понад 60%.

Дослідники релігії нині кажуть про формування нової релігійної свідомості. Нова

релігійна свідомість розглядається водночас і як протест проти кризових явищ у різних

сферах життя західного суспільства, і як спроба пристосуватися до корінних змін у ньому

в останню чверть XX ст.

70

Основні риси нової релігійної свідомості:

— еклектичність, змішування релігійних і навколорелігійних ідей (магія, астрологія,

чаклунство). Наприклад, за даними соціологів, сучасній людині так само легко повірити у

чаклунство або переселення душ, як і в потойбічне життя чи воскресіння мертвих;

— індивідуалізм — акцент не на колективній ритуальній практиці, а на

особисгісному досвіді єднання з божественним началом;

— неінституційність, яка означає, що люди виявляють свою віру, не перебуваючи

формально в тій або іншій релігійній спільноті;

— підвищена релігійна мобільність. Третина опитаних нещодавно американців

зізналися, що змінювали у житті свою релігійну приналежність, до того ж подекуди (30%)

— і не раз!

85% дорослого населення України пройшло обряд хрещення, тобто формально є

християнами. Половина чи навіть більше невірян, індиферентних і переконаних атеїстів

відвідують богослужіння у дні релігійних свят, матеріально підтримують Церкву.

З іншого боку, лише 20% вірян відвідують службу Божу раз на тиждень чи частіше,

ще 20% — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більш як третина

вірян знають лише одну молитву (ймовірно, «Отче наш»), іще третина — дві-три молитви.

Загалом опитування 2002 р. виявило лише 1,7% людей, яких за кількома критеріями

можна віднести до «справжніх вірян». Переважно це одинокі жінки похилого віку, які

мешкають у сільській місцевості.

Запропонована класифікація в цілому відбиває світоглядний плюралізм, властивий

світовій цивілізації початку XXI ст.

71

Лекція 2. Первісні форми релігії План.

1. Первісні форми релігії

2. Олімпійська релігія стародавніх греків і римлян

3. Релігія стародавнього Єгипту

4. Релігії Китаю

5. Релігії Індії

6. Релігія єврейського народу (іудаїзм)

1. Питання про те, котрі з відомих нам вірувань, обрядів, і культів, що зародилися за

кілька десятків тисяч років до н. е., слід визнавати за окремі, самостійні первісні форми

релігії, ще не має загальноприйнятого вирішення у релігієзнавчій літературі. Безумовною

формою примітивних релігій визнається тільки тотемізм.

Багато дослідників погоджуються з тим, що переважній більшості первісних

проявів релігії були притаманні такі особливості:

• відсутність абстрактних уявлень про Бога як безлику силу, що перебуває над

світом, керуючи природою і людьми. Замість цього стародавні люди поклонялися

безпосередньо матеріальним предметам, природним явищам, тваринам і рослинам, що

наділялися надприродними властивостями і якостями;

• змішування життя і культу. У зв'язку з цим заведено навіть говорити, що «життя

первісної людини було її богослужінням». Кожен вчинок такої людини здійснювався

відповідно до освячених тисячолітньою традицією обрядів і правил, що було важливо для

нагромадження, збереження й передавання від одного покоління до іншого моральних

приписів, правил поведінки, елементарних знань і навичок, необхідних для виживання у

навколишньому світі;

• родоплемінний, а не світовий характер релігійних культів. Кожне первісне плем'я

мало свої власні релігійні культи: одні поклонялися ведмедеві, інші вірили у чудодійну

силу померлих предків тощо.

Появу первісних вірувань і культів учені пояснюють особливостями мислення

перших людей, що сприймали навколишній світ як живу й одушевлену істоту з власними

почуттями, емоціями й волею.

Основні форми первісних вірувань та культів:

• фетишизм — поклоніння матеріальним предметам як таким, що нібито наділені

надприродними властивостями;

• тотемізм — уявлення про надприродний зв'язок людини чи групи людей із

конкретною твариною або рослиною;

• анімізм — віра у самостійне надприродне існування душі і духів як своєрідних

«двійників» людей, тварин, рослин,

предметів і навіть природних явищ;

• магія — комплекс ритуальних обрядів і дій, які, згідно з переконанням їхніх

виконавців, можуть надприродним чином впливати на навколишній світі виконуються з

певною практичною метою. Розрізняють магію контактну та імітативну. Контактна

магія ґрунтується на безпосередньому фізичному контакті з предметом чи його частиною,

імітативна — на маніпуляціях із його замінником (зображенням, лялькою, символом

тощо). Особливим різновидом магічних практик уважається система табу — надприродно

пояснюваних заборон і приписів, функціонування яких (накладання, зняття, покарання)

відбувається за певним ритуалом;

• шаманізм — особливий комплекс обрядів і ритуалів, пов'язаний із віруваннями у

надприродні здібності й можливості давніх служителів культів — шаманів.

Насправді у первісному суспільстві різнорідні вірування та культи співіснували і

перепліталися у найвигадливіших комбінаціях. Однак названі вище первісні форми релігії

були настільки поширеними, універсальними, що зустрічалися практично у всіх

конкретних релігійних виявах старожитнього суспільства.

72

З переходом від первісності до цивілізації архаїчні форми релігії не занепали, а стали

складовою частиною більш розвинених релігій або принаймні залишилися у народній

культурі. Разом із тим, як свідчить релігійна статистика, навіть на межі ХХ-ХХІ ст. різні

форми первісних релігій сповідувало не менш як 100 млн. осіб: 80% від цього числа

припадає на Африку, 18% — на Азію і Латинську Америку, 2% — на народи Австралії й

Океанії, Цікаво відзначити, що іще кілька десятиліть тому у таких африканських

державах, як Мозамбік, Кот д'Івуар, Мадагаскар, Буркіна-Фасо, Зімбабве, Сьєрра-Леоне,

первісних форм релігії дотримувалось від 50 до 70% населення.

2. Олімпійська релігія в основі своїй склалась у стародавніх греків у VI—V ст. до н.

е.. Багато в чому цю релігію запозичували римляни, починаючи з III ст. до н. е.

Давньогрецька олімпійська релігія мала політеїстичний характер. Місцем

перебування більшості богів пантеону вважалася гора Олімп. На чолі олімпійських богів

стояв Зевс (рим. Юпітер), батько богів і людей, який, утім, творцем світу не був. Його

братами були Лід (Плутон), правитель підземного царства, і Посейдон (Нептун),

повелитель водної стихії. Інші відомі боги: Афіна (Мінерва) — богиня мудрості; Арес

(Марс) — бог війни; Афродіта (Венера) — богиня кохання й краси; Аполлон — бог

мистецтва, скотарства, стрільби з лука; Діоніс (Вакх) — бог виноробства; Деметра

(Церера) — богиня земної плодючості тощо.

Священні тексти олімпійської релігії відсутні, проте існували цикли міфів,

присвячені олімпійським богам.

Специфічною рисою олімпійської релігії була теофанія — вірування в те, що боги

періодично являються у світі людей. Про ці явлення оповідали численні міфи. Для

богоявлення достатньо було простої примхи — наприклад, закоханості бога у земну

жінку.

Елементи давньогрецького олімпійського культу:

1) співи (переважно хорове виконання гімнів на честь богів);

2) театралізована хода й вистави (розігрувалися міфологічні сцени з життя богів);

3) жертвоскладання (криваві й безкровні). Часто складали масові жертви —

гекатомби (до 450 биків).

Свята, що вважалися невіддільною частиною релігії, часто прибирали форми ігор на

честь якогось бога або героя. Найвідомішими серед загальногрецьких змагань були

Олімпійські ігри, що проводилися раз на чотири роки. Саме за олімпіадами стародавні

треки вели своє літочислення.

Центрами вшанування богів були кам'яні храми із фігурними зображеннями цих

богів усередині храму. Ці зображення могли бути кам'яними, дерев'яними, глиняними,

мармуровими тощо. Вони прикрашалися золотом і слоновою кісткою.

Своєрідними жрецькими об'єднаннями були оракули, що займалися ворожіннями й

давали поради на всі випадки життя. Найбільшим авторитетом з VII ст. до н.е.

користувався оракул при храмі Аполлона у Дельфах.

Релігійна організація стародавніх греків відзначалася багатоступеневістю. Сім'ї та

роди утворювали фратрії — кровні братства, які нібито вели свій родовід від загального

предка. Усі елліни відрізняли себе від нееллінів (варварів) і вважалися членами єдиної

культової спільноти на чолі із Зевсом.

Римська релігійна міфологія від свого початку творила «римський міф» — легенду

про чудесне заснування міста Рима та його велике всесвітнє призначення.

Римляни поділяли своїх богів на небесних, земних та підземних. Найбільше

значення вони надавали Капітолійській тріаді, яку становили разом Юпітер, Юнона,

Мінерва. Прикметною особливістю їхнього пантеону було обожнення загальних понять.

Приміром, Вікторія уособлювала перемогу, Лібертас — свободу, Конкордія — суспільну

злагоду.

Культова практика стародавніх римлян чітко поділялась на домашню (родинну) й

публічну.

73

У колі родини найдужче шанували власних померлих предків, зображення яких у

вигляді масок зберігались у домі. Особливі обряди виконувались при укладенні шлюбу,

народженні дитини, досягненні .повноліття тощо. Виконання жрецьких обов'язків тут

покладалось на голову родини. Публічний культ включав у себе молитви, урочисті присяги під час укладання угод,

масові процесії під звуки сурм і флейт, публічні жертвоскладання тощо.

Центром суспільного і державного культу в Стародавньому Римі вважався храм на

честь «Юпітера Найкращого і Найвеличнішого», що на Капітолійському пагорбі. Жерці

були об'єднані у колегії (товариства). Верховні жрецькі колегії звалися понтифікатами.

Прикметна особливість і домашнього, і публічного культу — дивінації (спроби в

певних ознаках прочитати волю богів). За приклад можуть служити авспіції (ворожіння з

пташиного лету), гаруспіції (ворожіння з нутрощів жертовних тварин).

3. Релігія Стародавнього Єгипту в своїй основі виникла у III тисячолітті до н.е. і

проіснувала до середини І тисячоліття н.е. Весь цей час у ній відбувалися вельми значні

зміни. Найвідоміша з них — релігійна реформа Ехнатона, який у XIV ст. до н.е. вперше в

історії релігії спробував запровадити культ єдиного бога Атона.

Пантеон Єгипту поділявся на місцевих богів, шанованих у певній місцевості,і

загальноєгипетських. Загальноєгипетські боги: Ра — бог-сонце, верховний бог держави,

цар богів, покровитель фараонів; Амон — іще один сонячний бог, що з часом злився з

богом Ра; Ізіда — цариця богів, велика богиня-мати, божество родючості й землеробства;

Озіріс — бог позаземного світу, безсмертя; Анубіс — бог мертвих, хранитель гробниць.

Крім поклоніння богам, у Єгипті був розвинений культ тварин. Найшанованіші

тварини: бик Апіс; богйня-кішка Вубастіс; крокодил; сокіл або яструб; змія (зображення

змії використовувалося на головному уборі правителя Єгипту для захисту від ворогів).

Тому, хто скоював замах на священних тварин загрожувала смертна кара.

Обожнювався також правитель — фараон. Єгиптяни вірили, що фараон — нащадок

династії богів, які спрадавна правили небом і землею, земне втілення бога Гора.

Віронавчальні підвалини староєгипетської релігії містяться у міфах. Найбільш

поширені міфи — про Озіріса і Ізіду. Ці міфи в алегоричній формі відображають зв'язок

між життям і смертю, зміну вмирання і воскресіння, яка відбувається у природі щорічно.

Особливий вид релігійно-магічної літератури становлять тексти, присвячені

заупокійному культові. Велика увага у них приділяється правилам поведінки в

потойбічному світі і магічним заклинанням, за допомогою яких можна подолати всі його

небезпеки (умовна назва — «Книга мертвих»).

Найбільші культові центри Стародавнього Єгипту — Геліополь, Мемфіс і Фіви, де

були споруджені монументальні храмові комплекси Карнак і Луксор (в головній залі

Карнаку міг би вільно розміститися Собор Паризької Богоматері).

Кожне божество мало своїх жерців, на чолі яких стояв верховний жрець, якого

призначав фараон. Серед жерців були також співаки й музиканти, що брали активну

участь у різних обрядах. Жерці відрізнялися від решти єгиптян голеною головою, білим

лляним одягом і білими сандаліями.

Зображенням божеств, що зберігалися у храмах, щоденно віддавали урочисті

почесті, підносили їжу й питво, оскільки вважалося, що самі божества незримо присутні у

своїх матеріальних образах. Служба відбувалася всередині храму, а її учасниками були

тільки жерці. Крім того, кожен храм мав власний розклад свят на честь свого божества.

Святкування, як правило, супроводжувались урочистими процесіями із

зображеннями божеств, містеріями — театралізованими виставами з життя богів, що

розігрували жерці. У святах брали участь і пересічні єгиптяни...

Найважливішим елементом староєгипетської релігії був поховальний і заупокійний

культ. Метою заупокійного культу було забезпечити продовження гідного життя людини і

після її смерті. Цей культ включав: збереження тілесної оболонки померлого (муміфікація

тіла); будівництво гробниці, у якій нібито перебувала Ка — двійник людини (у віруваннях

фігурувала ще Ба — уявна істота, що являла собою душу людини чи божества); складання

74

регулярних жертв (іноді у вигляді простих написів зі спеціальною магічною формулою).

Живі могли звертатися до мертвих по допомогу чи пораду (наприклад, надсилаючи їм

листи).

Важливе значення мав обряд відкриття вуст — магічна обробка всіх отворів тіла з

метою забезпечити померлим можливість бачити, чути тощо. Подібній обробці

піддавалися статуї й зображення богів: їх прагнули перетворити на живі умістища

божественної душі.

Згідно з єгипетськими уявленнями, фараони після смерті баркою вирушали у східну

частину неба, де перебували разом із богами. Прості смертні після завершення свого

земного життя мали ще пройти суд Озіріса: бог оцінював гріховність або праведність

земного шляху людини. Залежно від вироку, на людину чекало або продовження

існування у замогильному світі (дуаті), або повна й остаточна загибель.

4. Даосизм — національна релігія давнього і середньовічного Китаю. Нарівні з

конфуціанством і буддизмом, запозиченим з Індії, він входить до так званої «тріади

вчень», які являють собою підвалини всієї духовної культури Китаю протягом більшої

частини його історії.

Засновником даосизму є мислитель Лао-цзи (VI—V ст. до н.е.). Основний зміст

віровчення даосизму сформувався пізніше; він може бути зведений до вчення про

безсмертя і шляхи його здобуття.

Даоська практика набуття безсмертя включала в себе не тільки релігійні обряди, а й

різноманітні способи фізичного та хімічного впливу на організм — від здорового способу

життя до спроб виготовити особливу «пігулку безсмертя».

Існував і своєрідний «народний даосизм», зайнятий складанням гороскопів,

астрологічних карт, книг для ворожіння, виготовленням талісманів і знахарством.

Елементи релігійної організації в даосизмі з'явилися тільки у II ст. н.е., коли Чжан

Дао Лін на території сучасної провінції Сичуань створив своєрідну теократичну державу з

чіткою структурою, принципами, підданством. Себе ж він назвав тянь-ші (небесний

наставник). До 1927 р. у різних місцях і з різним офіційним статусом ця держава існувала

у Китаї як автономне політичне утворення. У VII—X ст. виник інститут лаоського

чернецтва.

Даоський пантеон увібрав у себе всіх найпопулярніших у народі давніх божеств,

духів і т. д. Верховним божеством був визнаний Юй Хуан Шанді, Нефритовий імператор,

повелитель неба і землі. Поруч із ним у пантеоні розташувався сам Лао-цзи.

До"ХХ ст. даосизм розчинився у матеріальній і духовній культурі Китаю

(гомеопатичні препарати з лікарських рослин, дихальна гімнастика цигун і комплекс

вправ тайцзи-цюань),

Конфуціанство — китайське релігійне і соціально-політичне вчення про принципи

справедливого і гармонійного управління державою та відносини між людьми.

Засновником конфуціанства став Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Конфуцій — це

латинізований варіант імені, китайською мовою правильніше Кун-цзи. тобто Мудрець

(Учитель) з роду Кун. УII ст. до н.е. конфуціанство піднеслося до рангу офіційної

ідеології і залишалося нею аж до революційних подій 1913 р.

Основний священний текст конфуціанства — «Лунь-юй», тобто «Бесіди та

висловлювання» Конфуція, які записали його учні (VI-V ст. до н.е.).

У конфуціанстві немає окремо створеного пантеону. Вагоме значення надається

вшануванню Неба як символу божественного верховного порядку у Всесвіті. Центром

Всесвіту вважався Китай (Піднебесна). Небо, згідно з традиційними китайськими

уявленнями, дає китайському імператорові верховний дозвіл на управління країною.

Самого Конфуція після його смерті не перетворили на бога, але в очах простих китайців

він і так вищий над усіма богами та героями.

З VI ст. на території Китаю стали будувати храми на честь Конфуція, їх число сягало

1500. Двічі на місяць у них проводилися звичайні церемонії із запалюванням свічок і

куріннями ароматів, а двічі на рік — навесні й восени — особливо урочисті обряди з

75

кривавими жертвоскладаннями. Нині статуетки Конфуція та ієрогліфічні таблички з його

ім'ям можна зустріти у невеликих каплицях або храмах різних китайських божеств.

Етика конфуціанства включає у себе чотири чесноти: жень (шанобливість,

людинолюбство), сі (обов'язок), лі (ритуал, етикет, культурна поведінка),(відданість,

стійкість). Відповідно до конфуціанської етики, найпершим моральним завданням будь-

якої людини є суворе дотримання соціальних обов'язків, які накладаються на неї тим

місцем у суспільстві, яке вона посідає від народження. Правил лі (соціального етикету), за

деякими підрахунками, нараховується 300 основних і 3000 другорядних; ці правила мають

жорстко виконуватися. Важливе значення мають також культ синівської шанобливості і

культ предків.

5. Індуїзм сповідує переважна більшість (понад 80%) багатонаціонального населення

сучасної Індії. Загальна чисельність прихильників індуїзму наближається до 1 млрд.

Своїм корінням індуїзм сягає у II—І тисячоліття до н. е. Основні священні тексти —

це чотири Веди, з яких головною є Ріґведа (Веда Гімнів).

Головна особливість індуїзму — тісний зв'язок із традиційною структурою

індійського суспільства, його поділом прошарки, звані варнами і кастами.

Пантеон індуїзму включає безліч богів. На найвищому щаблі пантеону перебуває

Трімурті— індуська трійця: Брахма, Вішну і Шіва.

Віровчення індуїзму може бути зведене до постулату про циклічний устрій буття і

вчення про переселення душ. Світ увесь час функціонує за циклом: від «золотого віку» до

«залізного» — сучасного стану загального занепаду і кризи. Епохи звуться юґами.

Душа людини перебуває у сансарі — нескінченному колі тілесних перероджень.

Порядок перероджень визначається непорушним для всіх живих істот, у тому числі богів,

законом етичної віддяки — кормою. Згідно із законом карми, подальші перевтілення

людини залежать від суми добрих і поганих діянь, вчинених як у, нинішньому втіленні,

так і в попередніх.

Завдання людини — жити узгоджуючись зі своєю дхармою (обов'язком,

призначенням) і робити все, щоб вийти з кола перероджень. З релігійного боку для цього

потрібно:

• регулярно здійснювати безкровні домашні жертвоскладання (пудж);

• виконувати обряди життєвого циклу і вшанування предків;

• відвідувати храми, здійснювати прощу, давати обітниці й додержувати їх.

Серед жрецтва великим авторитетом користуються гуру, які виступають у ролі

духовних радників певної (зазвичай дуже заможної) сім'ї або групи сімей.

Найулюбленіше індуїстське свято — Голі— присвячується божеству любові Камі (в

багатьох районах Індії — богові Кришні). Зараз від його прадавніх ритуалів зберігся

тільки звичай посипа-ти один одного червоним порошком і поливати підфарбованою

водою.

Джайнізм виник у УІ-У ст. до н.е. на сході сучасної Індії (штат Біхар). Уважається,

що найбільший вплив на формування джайнізму здійснив Махавіра Джина (приблизно

599-527 рр. до н.е.).

Священний канон джайнів — Агама, або Сіддханта, ядро якого становлять

проповіді Махавіри.

Джайни вірять у те, що світ існує вічно. У своєму існуванні він проходить періоди

піднесення і спаду. Джайни також вірять у переселення душ згідно із законом Карми.

Мета людини — покласти край потоку нескінченних перероджень. Для цього необхідно

дотримуватися трьох основних принципів, що їх виклав Махавіра Джина:

• «довершене переконання», тобто правильний погляд на світ;

• «довершене пізнання», тобто осягнення істинної суті душі і навколишнього світу,

подолання невідання, яке є причиною земних пристрастей і бажань;

• «довершена поведінка», тобто дотримання п'яти великих морально-етичних

обітниць (незаподіяння шкоди всьому живому, правдивість, непривласнення чужого,

76

дотримання цноти, відмова від усього марнотного/тобто від власності, розваг, задоволень

тощо).

Миряни зобов'язані суворо дотримуватися принципу ахімси — незаподіяння шкоди

живим істотам. Слід також відвідувати святі місця, храми і храмові майданчики зі

статуями великих святих, подвижників минулого.

Аскети (ченці) мандрують країною у простому білому одязі або зовсім без нього.

Голова джайна-аскета позбавлена волосся, він повсякчасно постить, дотримується

численних обітниць, наприклад, обітниці мовчання. Джайни-аскети крізь тканину цідять

воду для пиття, бо у ній можуть знаходитися невидимі живі істоти; вони метуть перед

собою шлях, щоб не роздавити ненароком мурашки чи хробака; не розпалюють уночі

вогонь, бо в його полум'ї можуть загинути нічні метелики.

Послідовники джайнізму становлять приблизно 0,5% населення сучасної Індії.

6. Іудаїзм — релігійна система єврейського народу. Чисельність іудеїв у світі на

сьогодні становить приблизно 17 млн. осіб у 80 державах.

Іудаїзм виник на межі II—І тисячоліттях до н.е. у Палестині. Найважливіша подія в

історії іудаїзму — побудова у Єрусалимі, столиці давнього Ізраїльсько-іудейського

царства, храму на честь Ягве (Єгови).

Наприкінці І ст. н. е. Ізраїль повністю втратив свою незалежність, храм було

дощенту спалено. Євреї розселилися по всьому світі, зберігаючи, однак, почуття духовної

єдності (діаспора). Державну незалежність Ізраїлю було відновлено тільки наприкінці

1947 р.

Віровчення й основи культу іудаїзму викладені у Святому Письмі. Самі євреї

називають своє Святе Письмо Танах; для християн це Старий Заповіт у Біблії.

Між III і V ст. н.е. було створено Талмуд (давньоєвр. «вивчення») ^ побудований на

біблійному віровченні багатотомний релігійно-філософський, моральний, побутовий,

законодавчий і судовий кодекс.

Віровчення іудаїзму базується на вірі у Заповіт — угоду між Богом та єврейським

народом. Цей Заповіт містить два основні положення:

1) Бог Ягве (Єгова) — не просто один з богів, а єдиний Бог, творець і владар усього,

що відбувається в природі, суспільстві і долі кожної людини;

2) єврейський народ є богообраним народом — месією. Він перебуватиме під

особливим заступництвом Бога доти, доки поклонятиметься Йому і свято

дотримуватиметься Його законів.

Основний зміст законів, дотримання яких вимагає Заповіт, складає Декалог, або 10

заповідей. Ось ці заповіді:

1) вшановувати єдиного Бога;

2) не створювати собі кумира — об'єкт марного поклоніння;

3) не згадувати імені Бога без необхідності;

4) шанувати день суботній;

5) поважати батьків;

6) не вбивати;

7) не чинити перелюбу;

8) не красти;

9) не лжесвідчити;

10) не бажати нічого від ближнього свого. Особливе значення мають також правила

вживання «правильної» (кошерноі) їжі. Наприклад, і досьогодні євреям не

можна їсти деяких видів м'яса.

Серед релігійних обрядів найбільшого значення іудаїзм надає обрізанню як

наочному символові Заповіту. Обрізання — відтинання пропонця (крайньої плоті) у

хлопчиків за допомогою спеціального інструменту. Цю операцію здійснює особливий

фахівець (могел).

До остаточної втрати державності й розселення євреїв їхнє релігійне життя

зосереджувалось у Єрусалимському храмі, а основним обрядом було жертвоскладання.

77

Пізніше (у період діаспори) функції Храму перебрала на себе синагога, а функції

храмових служителів — рабини (давньоєвр. «учителі»).

Синагога — це молитовний будинок, свого роду громадський та релігійний центр

самостійної єврейської громади, де рабини й інші знавці тлумачать людям священні

тексти, моляться (але не складають жертв),

Рабин — людина, яка очолює автономну єврейську релігійну громаду. Його

призначення — розв'язувати всі питання у житті громади, виходячи з релігійних постанов,

які він зобов'язаний знати напам'ять.

Іудейське богослужіння складається з індивідуальної та спільної молитви, читання

Тори (П'ятикнижжя Мойсеевого), виконання особливих релігійних співів.

Окреме місце у святковому циклі євреїв посідає шабат — субота, яка є не просто

вихідним днем, а щотижневим святом.

Свято Великодня триває тиждень, знаменуючи початок Виходу євреїв з Єгипту.

Найяскравіша його подія — Седер, ритуальна трапеза. Наступні сім діб потрібно вживати

в їжу мацу — прісні перепічки, спечені без дріжджів та солі.

Серед представників різних напрямів ув іудаїзмі звертають на себе увагу ортодокси

— хасиди. Сформувалася хасидська течія лише у середині XVIII ст. серед євреїв України

(тоді частини Російської імперії). Фундатор хасидизму Бешт (1700—1760) проповідував,

що рабинська вченість і дотримання численних ритуальних правил не потрібні, що треба

прагнути до безпосереднього спілкування з Богом, яке полягає у молитовній розмові. Це

дещо зближує єврейський хасидизм із християнським протестантизмом.

Віровчення (особливо принцип монотеїзму) і культ (особливо принцип молитовного

богослужіння, свята Великодня і П'ятдесятий ці) іудаїзму стали джерелом для

християнства та ісламу.

78

Лекція 3. Світові релігії План.

1. Становлення й основні напрями буддизму

2. Віровчення та культ буддизму

3. Виникнення та еволюція християнства

4. Православне віровчення і культ

5. Католицизм

6. Особливості віровчення і культової практики протестантизму

1. Буддизм є світовою релігією. Основна зона поширення буддизму — країни

Південної та Південно-Східної Азії. В усьому світі буддизм сповідують 360 млн. осіб. За

останні сто років питома вага вірян буддистів у загальній кількості жителів планети

помітно зменшилася (з 7-8% до 5-6%).

Уважається, що засновник буддизму — реальна історична особа, яка жила між VII—

V ст. до н.е. Ця особа знана під різними іменами: Сіддхартха (особове ім'я, санскр. «той,

хто досяг мети»), Ґаутама (родове ім'я), Шак'ямуні (племінне ім'я — «мудрець із племені

шак'я»), нарешті — Будда («просвітлений»).

Поширення буддизму розпочинається тільки з кінця IV—III ст. до н.е. і пов'язане з

ім'ям індійського царя Ашокй, який зміг об'єднати під своєю-владою майже всю

територію Індії і проголосив буддизм офіційною релігією своєї імперії.-З III ст. до н.е.

буддизм з'явився на острові Цейлон (суч. Шрі-Ланка), з І—II ст. н.е. — у Китаї, з II-III ст.

н.е. — у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі, Таїланді, Бірмі, з IV ст.— у Кореї, з VI ст. — у Японії,

з VII ст. — у Тибеті, з XII ст. — у Монголії.

Зумівши прижитися у багатьох країнах і врешті-решт перетворившись на світову

релігію, буддизм поділився на численні напрями, що помітно відрізняються один від

одного.

Тхеравада («мала колісниця»). Прихильники цього напряму вбачають у Будді

Великого Вчителя, який тільки показав шлях до спасіння, але не повів цим шляхом.

Досягнення нірвани уявляється їм можливим тільки для деяких обраних ченців, що

беззастережно дотримуються букви буддійського ритуалу.

Тхераваду ще називають «південним буддизмом», оскільки цей напрям поширений у

країнах, що розташовані на південь від Індії: це Таїланд, Шрі-Ланка, Камбоджа, Лаос.

Махаяна («велика колісниця») розглядає Будду не як конкретну особистість, а як

уособлення вищого начала — абсолютної мудрості, абсолютної досконалості тощо.

Махаяна припускає можливість спасіння, не тільки для ченців, а й для мирян. Досягнення

нірвани загалом відкрите кожній людині. Воно здійснюється не стільки особистими

праведними зусиллями, скільки за активної допомоги й підтримки бодхісатв — учителів,

проповідників учення. Приміром, один з учнів Будди досяг просвітлення, щойно побачив

зів'ялу квітку в руці Вчителя.

Махаяна — це «північний буддизм», поширений у країнах, розташованих на

північний схід від прабатьківщини, — у Кореї, Китаї, Японії, Непалі.

Ваджраяна (тантричний буддизм) пророкує миттєве просвітлення завдяки

застосуванню певних магічних засобів. До цих засобів належать;

— заклинання — мантри (їх більш як 2500);

— жести — мудри;

— символи — мандоли.

Усе життя учня, згідно з теорією тантричного буддизму, має бути підпорядковане

релігійній практиці, яка здійснюється за допомогою настанов учителя — гуру.

Ламаїзм — різновид буддизму, що вкоренився головним чином у Тибел — гористій

області у Центральній Азії (територія КНР). Тибетському ламаїзмові властиве:

— зрощення державної і світської влади, створення більш централізовано? та

розгалуженої релігійної організації, ніж в інших буддійських країнах. Бували часи, коли в

тибетських монастирях (їх на той час було понад 6200) проживало до 25-30% усього

дорослого населення Тибету;

79

— учення про «живих богів», згідно з яким видатні діячі буддизму постійно

перевтілюються в ченців — лам.

Чань-буддизм і дзен-буддизм набули поширення відповідно у Китаї та Японії.

Уважається, що кожна людина носить у собі Будду. Завдання людини — пробудити

природу Будди у своєму серці, досягти «неперевершеного повного пробудження», яке

безпосередньо передує нірвані. Через непідготованість людської свідомості здобути ба-

жаний результат проблематично, тому треба проходити сувору практику попередньої

підготовки. У ній головне місце відводиться особливим медитативним вправам —

«тренуванню розуму».

2. Основні положення буддійського віровчення викладено у зведенні священних

текстів, записаних на зламі старої та нової ер. Ці тексти дістали назву Тіттака (букв, «три

кошики»).

Сутність буддійського віровчення у концентрованому вигляді виражають так звані

чотири благородні істини буддизму, що їх сформулював Будда в одній з перших своїх

проповідей:

1) сутністю життя є страждання;

2) джерело страждання — прив'язаність до життя («зачепленість» за нього);

3) позбутися страждань можна тільки позбувшись «зачепленосгі» за життя;

4) існує шлях, який звільняє від страждань.

Шлях звільнення від страждань — серединний (віа'мковий) шлях. Він є серединним;

бо лежить між двох протилежностей: з одного боку — життя; повного задоволень,

прагнень, хтивості, а з другого — абсолютний аскетизм. Цей шлях зветься ще вісімковим,

бо складається з вісьмох ступенів:

• «праведні погляди», тобто такі, що ґрунтуються на благородних істинах Будди;

• «праведніпрагнення» — готовність до подвигів, до самоподолання в ім'я істини;

• «праведна мова», тобто без брехні, без грубощів, без непристойностей;

• «праведна поведінка» — відмова від заподіяння зла;

• «праведне життя» — необхідність чесно заробляти на прожиття;

• «праведне завзяття» — щире сприяння істині;

• «праведна пам'ять» — необхідність пам'ятати, що земне життя скороминуще;

• «праведне самозаглиблення» — практика «очищення розуму», медитації, йоґи;

самоконтроль-і вдосконалення думок.

Людина, що пройшла віа'мковий шлях, досягає нірвани.

Нірвана (дослівно «вгасання») — це такий внутрішній стан людини, коли згасають

усі почуття і прихильності, а разом із ними втрачається сприйняття навколишнього світу.

Реальна культова практика буддизму умовно може бути їіоділена на три рівні:

— на першому рівні буддист має увірувати у Тріратну (буквально — «три скарби»):

Будду, вчення Будди (Дхарму) і буддійську чернечу громаду — Санґху;

— на другому рівні світський послідовник Будди (не чернець) зобов'язаний

передусім вести праведне життя, яке зводиться до дотримання п'яти заповідей, близьких

до християнських. Головна з них — «Не заподіювати шкоди ніякій живій істоті» — має

на увазі не тільки людину, але і комах, тварин, рослини. До обов'язків мирян також

належить:

• постійна матеріальна підтримка і всіляке шанування членів буддійської чернечої

громади;

• відвідування священних місць і храмів, де здійснюються обряди поклоніння багато

прикрашеним статуям Будди, зокрема запалення свічок, які символізують світло вчення у

пітьмі неуцтва. Будді також підносять квіти, які нагадують про скороминущість земного

світу, і курять пахощі, що символізують поширення буддійського вчення. Можна й просто

поставити перед статуєю їжу — це символізуватиме милосердя;

— на третьому рівні, приступному тільки для ченців, необхідно практикувати

медитацію.

80

Саме в буддизмі — вперше в історії релігії — з'являється чернеча організація.

Буддійські ченці підпорядковуються п'ятьом заповідям і 253 правилам поведінки (з них

227 — заборони): наприклад, вони утримуються від світських розваг (танців, співу та

музики); не користуються предметами розкоші (головне майно буддійського ченця —

чаша (горщик) для милостині); не сплять на високих і зручних ліжках тощо.

Пантеон буддизму включає'три різновиди надприродних істот:

1) будди; 2) бодхісатви; 3) архати.

Будда — жива істота, яка досягла просвітлення і змінила для себе світ сансари

(нескінченних перероджень) на світ нірвани.

Бодхісатва — людина, якій залишився усього один крок до нірвани, але яка свідомо

не хоче робити цього кроку, щоб залишитися в сансарі й мати змогу допомагати іншим

людям на шляху просвітлення.

Архат — святий мудрець.

Буддисти всіх країн вшановують також священні рослини: дерево бодхі (Дерево

Пізнання); лотос — символ чистоти, духовного просвітлення, співчуття.

Найулюбленіша тварина буддизму — газель. Згідно з переказами, дві газелі

першими вийшли з лісу і стали слухати проповідь Будди. Популярні також змії (наґи).

Головним святом у буддизмі вважається Весак, що знаменує три головні події у

житті Будди. Цей день відзначається грандіозними карнавальними ходами, добовим

читанням священних текстів, присвячених життю і переродженням Будди.

3. Християнство — найпоширеніша світова релігія, що налічує у своїх лавах понад

2 млрд. людей (мінімальні дані — 1,4-1,5 млрд.). Воно сформувалося на початку І ст. н.е. у

Палестині — історичній області у Західній Азії, на території якої розташовуються сучасні

держави Ізраїль, Ліван, Сирія і Йорданія.

До IV ст. відбувався процес організаційного оформлення й уніфікації християнства.

Він перебігав у боротьбі різних точок зору, багато з яких були оголошені єресями

(аріанство, несторіанство тощо), себто такими, що заперечують догмати та/або

організаційні форми панівної Церкви.

Завершується цей процес після проведення Всесвітніх соборів (перший відбувся 325

р., останній — 1054 р.), тобто зборів представників усіх християнських Церков.

Найвідоміші — сім перших Всесвітніх соборів, що відбулися у IV—VIII ст. їх рішення

визнають усі християни. Саме на них було ухвалено Символ віри, затверджено сім

основних таїнств, пізніше — склад книг Нового Заповіту і Біблії загалом.

У цей перібд найвпливовішими були п'ять центрів християнства. Навколо них

формувалися найшановніші й понині православні Церкви:

— Єрусалимська;

— Антіохійська;

— Александрійська;

— Константинопольська; а також

— Римсько-Католицька Церква.

Ще у V ст. почали утворюватися різні національні Церкви, число яких згодом

перевищило-півтора десятка. Серед них виділяються шість Давніх Східних Церков, які або

не брали участі, або не визнали рішень Всесвітнього Халкідонського собору 451 р. про

подвійну — боголюдську — природу Христа (наприклад, Вірменська Апостольська

Церква).

У цей же часу східній частині Римської імперії — Візантії — остаточно склалася

самостійна церковна організація, яка у 1054 р. розірвала і без того недуже міцні зв'язки із

західною християнською Церквою. Сталося це шляхом накладення взаємної анафеми

(відлучення від Церкви) з боку Папи Римського та патріарха Константинопольського,

формально знятої гільки у 1965 р. Ця подія дістала назву Великого Розколу (Схизми).

Так виникли дві основні течії у християнстві — католицизм і православ'я. Католики

і православні різняться між собою віровченням, культом, богослужінням і

формамирелігійної організації.

81

Римсько-Католицька Церква (РКЦ) нараховує у своїх лавах понад половину всіх

християн. Вона являє собою централізовану організацію на чолі з Папою Римським.

Набула широкого поширення у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки,

частково в Африці. На початку 1960-х років після II Ватиканського собору Римсько-

Католицька Церква оголосила про широкий рух за «оновлення» Церкви з метою її

пристосування до суспільних змін.

У союзі (унії) з РКЦ функціонують іще більш як 10 Церков, що визнають авторитет

Папи Римського, але зберігають національні відмінносте у внутрішньо-церковному житті.

Найчисленніша за кількістю послідовників— Українська Греко-Католицька Церква

(понад 6 млн. осіб).

Православ'я набуло поширення головним чином у країнах Східної Європи. Загалом

існує 15 автокефальних (самостійних) православних Церков. Найбільшим авторитетом

традиційно користується Константинопольський патріархат. Однак найчисленніша —

Російська Православна Церква (до 80 млн. вірян). Православ'я об'єднує 10—15% всіх

християн.

У XVI—XVII ст. у процесі Реформації — релігійного, соціокультурного, і

громадсько-політичного руху за «виправлення» Римсько-Католйцької Церкви у дусі

первинних євангельських ідеалів — виникло третє відгалуження християнства:

протестантизм. Протестантизм ґрунтується на принципі «спасіння тільки вірою»,

відкидає посередницьку роль Церкви у спілкуванні між людиною та Богом і додержуй

автономії окремих релігійних громад.

У протестантизмі нараховується до 25 тис. різних організацій. Серед них виділяють

такі сучасні впливові напрями:

• баптизм;

• адвентизм;

• методизм;

• п'ятдесятництво тощо.

Загальне число послідовників протестантизму — до 400-500 млн. осіб (20-25%

християн). Протестантизм сьогодні є найдинамічнішою гілкою християнства. Однак

протягом XX ст. питома вага християн у населенні Землі залишалася незмінною (до

третини).

В Україні представлені три відгалуження християнства, але половина всіх релігійних

громад у країні належить до православ'я. Організаційно православні громади поділені між

трьома Православними Церквами:

• Українська Православна Церква Московського патріархату;

• Українська Православна Церква Київського патріархату;

• Українська Автокефальна Православна Церква.

4. Основним джерелом православного віровчення є Біблія. Біблія складається з

кількох десятків книг Старого і Нового Заповіту. Старий Заповіт був запозичений

християнством з іудаїзму. Новий Заповіт було створено у І—IV ст. на основі євангельської

проповіді Ісуса Христа.

Православні вірять:

— у єдиного Бога, що створив світ і людину (Бог єдиний, але являє собою так звану

трійцю: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого),

— у первородний гріх, що його вчинили перші люди — Адам та Єва;

— в Ісуса Христа — Бога-Сина, що втілився (тобто прибрав людського вигляду,

народившись через непорочне зачаття від Діви Марії), добровільно склав себе в жертву за

гріхи людства і прийде знову, щоб судити живих та мертвих і встановити вічне Царство на

землі, як і на небі;

— у безсмертя душі, в існування пекла і раю, де душі померлих перебувають до

Страшного суду.

Підвалини культу становлять сім основних обрядів — таїнств:

• хрещення;

82

• миропомазання;

• причастя (євхаристія);

• покаяння (сповідь);

• шлюб;

• оливосвячення (соборування);

• священство.

Таїнство хрещення символізує прийняття людини в лоно Церкви. У Православній

Церкві дитину тричі занурюють у воду або обливають водою.

Таїнство причастя (або святу євхаристію), за християнським віровченням,

запровадив сам Ісус Христос на Таємній Вечері. Воно полягає у тому, що віряни

причащаються хлібом і вином під час головної служби Православної Церкви.

Православна культова система включає у себе також молитви, поклоніння, святим і

реліквіям, хресту, іконам, свята і пости..

Православ'я розглядає молитву як «співбесіду з Богом», під час якої міцніє віра,

християни вчаться терпіння, впевняються у Божих заповідях.

Культ святих — посмертне шанування осіб, нібито наділених надприродними

властивостями. Святі — це благочестиві люди, які за життя або після смерті були наділені

даром творити дива. Частіш за все поклоніння святому супроводжується містичним

шануванням його останків — мощів. Поклоніння хресту зумовлене тим, що це — символ

християнської віри, який втілює мученицьку смерть Ісуса Христа і грядуще воскресіння.

Хрестом увінчані православні храми, ним прикрашені головні убори священнослужителів,

його носять на тілі прості віряни.

Церковні свята розглядаються як важливий засіб навчання віри, виховання

християнського світогляду. Великдень — найбільш шановане свято, встановлене на

згадку про воскресіння розп'ятого на хресті Ісуса Христа. Відзначається у неділю, у

проміжок між кінцем березня і початком травня.

У дні посту віряни мають утримуватися від споживання м'ясної і молочної їжі;

уникати веселощів і розваг; очищати себе фізично і духовно. Існують пости багатоденні й

одноденні (середа і п'ятниця).-

Богослужіння — колективні молитви у супроводі хорового співу,

Храми прикрашені іконами — живописними зображеннями священних персонажів.

У православ'ї розвинений інститут чернецтва. Найбільший центр православного

чернецтва — гора Афон у Греції. Найвідоміший монастир в Україні — Києво-Печерська

Лавра.

Існує три ступені православного духівництва:

• диякон;

• священик;

• єпископ.

Кожен з рівнів священства має свої особливості в одязі, за кожним закріплено певні

права й обов'язки. Диякон допомагає у проведенні обрядів, священик може проводити

шість таїнств із семи, а єпископ має право здійснювати й сьоме — покладати інших на

священство.

Православне духівництво поділяється також на чорне і біле.

Біле духівництво — диякони і священики. Білому духівництву дозволено брати

шлюб.

Чорне духівництво — ченці"і вищі священнослужителі (єпископи, архієпископи,

митрополити).

Голова Православної Церкви — патріарх, що обирається Помісним Собором.

Православна Церква складається з парафій, які об'єднуються у більші адміністративно-

територіальні округи — єпархії на чолі з єпископом.

5. Католицизм нині являє собою наймасштабнішу течію християнства.

Прихильниками католицизму є понад 1 млрд. людей. Населення, хрещене за католицьким

83

обрядом, становить більшість у 50 країнах світу. Географічно католицизм найбільш

розповсюджений.в Америці та країнах Західної Європи.

Католицьку та Православну Церкви дотепер розділяють такі догматичні

розбіжності: 1) догмат «філіокве» (латин./ііщие — «і від Сина»). Ідеться про джерело Святого

Духа. Західні християни вважають, що Святий Дух іде і від Бога-Отця, і від Бога-Сина,

тоді як православні переконані, що тільки від Бога-Отця;

2) учення про чистилище як проміжне місце між раєм і пеклом, де перебувають душі

грішників, але таких, чиї гріхи не є смертними. Католицька церква визнає чистилище,

православна визнає тільки пекло і рай;

3)учення про «наднеобхіднізаслуги», тобто добрі справи, що перевищують звичайний

релігійний обов'язок. Завдяки їм католицька Церква може допомогти у спасінні душі

навіть запеклому грішникові;

4) теорія та практика індульгенцій. Індульгенціями називали грамоти про

відпущення гріхів, що їх видавала католицька церква за особливі заслуги, а частіше за

гроші;

5} особливе шанування Діви Марії (Мадонни) — матері Ісуса Христа. У православ'ї

ставлення до Богородиці шанобливе, але не таке підкреслене, як у католицизмі;

6) учення про верховенство (примат) Папи Римського над усіма християнами та

його непомильність у справах віри.

Канонічні відмінності католицького та православного культів: 1) для всього католицького духівництва діє принцип целібату (латин. caelebs —

«неодружений»), себто обітниця безшлюбності;

2) для католиків таїнство шлюбу вважається непорушним, православ'я ж допускає

можливість розлучення й повторного одруження;

3) у православ'ї й миряни, і духівництво причащаються хлібом та вином; у

католицизмі ж миряни причащаються

тільки хлібом;

4) католики хрестяться п'ятьма пальцями, вчиняють хресне знамення зверху вниз і

зліва направо. Православні ж хрестяться трьома пальцями, хресне знамення вчиняють

зверху вниз і справа наліво;

5) католицьке чернецтво має власні організації — ордени та конгрегації, яких на

сьогодні налічується більш як 140. Православне чернецтво орденів не має.

Католицизм і православ'я відрізняються і процесом богослужіння. У православному

храмі під час богослужіння треба стояти. У католицькому храмі віряни сидять, а встають

тільки під час співання певних молитов. У православному богослужінні не

використовується музика, тільки читання і спів; у католицькій службі до цього додається

ще і музичний супровід (орган, фісгармонія). У православному храмі святе місце —

вівтар — відгороджений від власне храму іконостасом; у католицьких храмах іконостасів

немає. В інтер'єрі православного храму переважають ікони, у католицьких храмах =—

скульптурні композиції.

Якщо православ'я в організаційному плані являє собою сукупність автокефальних

Церков, що об'єднані спільною догматикою, культом, але дещо розрізняються в обрядах і

визнають тільки духовний авторитет константинопольського патріарха, то Католицька

Церква являє собою єдину організацію на чолі з Папою Римським.

Для керування Церквою Папа має власну систему органів влади — Святий Престол.

Вона включає у себе:

• єпископський синод — дорадчий орган при Папі;

• Святу Колегію з вищих посадових осіб Церкви — кардиналів:

• Римську Курію.

Крім верховного керівництва Церквою, Папі Римському належить вища

законодавча, судова і виконавча влада у межах його резиденції — Ватикану. З березня

2006 р. папський престол посідає Бенедикт XVI.

84

Уперше римсько-католицькі єпископи відвідали Київ уже у X ст. З кінця XVI ст. в

Україні діє Українська Греко-Католицька Церква. Загалом католицькі та уніатські

громади становлять приблизно шосту частину всіх релігійних організацій в Україні.

6. Протестантизм виник унаслідок розколу всередині Римсько-Католицької Церкви.

Цей розкол відбувся під впливом Реформації — широкого релігійного, соціокультурного

та громадсько-політичного руху ХУІ-ШІ ст., що висувало гасло «виправлення»

католицького віровчення, культу й організації в дусі первинних євангельських ідеалів.

Фундатором і найвидатнішим діячем Реформації був німецький теолог Мартін

Лютер (1483-1546). Віровчення протестантизму в найповнішому вигляді сформульовано в

«Авґсбурзькому визнанні віри», ухваленому в 1559 р. після тривалої громадянської війни

між різними німецькими землями.

Підвалини віровчення протестантизму Мартін Лютер звів до формули «тільки віра,

тільки Письмо, тільки милосердя Боже».

Перший догмат у цій формулі — догмат про виправдання однією лише вірою.. На

погляд М. Лютера, ані добрі справи, ані виняткові заслуги перед Церквою, ані знатне

походження, ані багатство не можуть гарантувати людині спасіння душі. На цьому шляху

людині може допомогти тільки щира й глибока віра у спокутну жертву Христа, який

добровільно прийняв страшну смерть у муках, щоб змити з роду людського первородний

гріх Адама.

Догмат про милосердя Боже безпосередньо випливав з першого: адже людина, яка

повірила у те, що Господь, нічим не зобов'язаний світові, жертвує заради нього Своїм

єдиним Сином, бачить у Ньому вже не грізного суддю, що прагне якомога швидше

здійснити Страшний суд (так розуміла тоді образ Бога Римо-Католицька Церква), але

турботливого і милосердного Отця, готового зрозуміти і простити кожного, незважаючи

на міру його праведності чи гріховності.

Третім найважливішим догматом Лютера стало визнання абсолютного авторитету

Святого Письма як єдиного джерела віри у Бога.

Відповідно до цих основних віронавчальних положень у протестантизмі

сформувалися три основні особливості культу:

1) принцип «загального священства», що насамперед означало усунення

привілейованого становища духівництва. Церковна ієрархія втрачала права посередника

між Богом і людьми. Хоча служителі культу в протестантизмі зберігаються, вони

позбавлені права сповідати і відпускати гріхи; вони у своїй діяльності підзвітні тій

громаді, що їх обирає; для них скасовано безшлюбність;

2) принцип «дешевої Церкви». У протестантизмі скасовано всі зовнішні та внутрішні

прикраси, ікони, пишність богослужіння й церемоніалу. Із семи таїнств зберігаються два:

хрещення й причастя, причому вони розглядаються радше як символічні дії. Відкинуто

шанування мощів і реліквій, культ святих тощо;

3) принцип «світського аскетизму», відповідно до якого повсякденна світська

діяльність вірянина вважається різновидом релігійної практики і сприяє спасінню душі.

Тепер від кожного простого вірянина на щодень вимагалося те, що раніше покладалося

здебільшого на священиків, ченців, людей, які добровільно обрали шлях святого життя.

Основою церковної організації будь-яких протестантських віросповідань стали, як і

у часи раннього християнства, автономні громади на чолі з проповідниками. Загальне

керівництво тією або іншою Церквою здійснює Синод або Конгрегація, в якій

пропорційно представлені як священнослужителі (якими деінде можуть бути й жінки), так

і найбільш визнані й діяльні члени протестантських громад. У протестантизмі

зліквідовано чернецтво і закрито монастирі.

Фахівці вбачають в особливостях світогляду і культової практики протестантизму

формування капіталістичних ринкових відносин (М. Вебер).

Загальне число послідовників протестантизму наближається до 400-500 млн. осіб

(20-25% християн). Протестантизм поширений у країнах Північної Європи й Америки.

Виділяють:

85

• старі протестантські організації (лютеранство, кальвінізм, англіканство);

• нові протестантські організації (баптизм, п'ятдесятництво, методизм, адвентизм).

В Україні перші протестантські громади з'явилися у XVI ст., через кілька десятиліть

після початку Реформації. Сьогодні у країні репрезентовано різні напрями

протестантизму. Разом протестантські організації за кількістю становлять майже третину

всіх релігійних громад України.

86

Лекція 4. Світові релігії План.

1. Еволюція ісламу. Основні течії в ісламі

2. Віровчення і культ ісламу

1. Іслам — наймолодша зі світових релігій. Вона виникла на початку VII ст. у

кочових і напівкочових народів семітської мовної сім'ї, що жили на території

Аравійського півострова.

Початком становлення ісламу вважається 610 р., коли молодому купцеві з Мекки

Мухаммаду (570-610) почали з'являтися видіння про єдиного Бога — Аллаха. Мухаммад у

своїх пророцтвах виклав основні положення віровчення нової релігії, визначив основні

культові обряди, створив релігійну організацію мусульман. У рік смерті Пророка нова

релігія поширилася на територію всього Аравійського півострова. До IX ст. мусульмани

приєднали до сфери свого впливу Північну Африку, Середню Азію, Закавказзя, південь

Європейського континенту. У IX—XIII ст. арабська культура досягла найвищого

розквіту, а ісламська цивілізація стала лідером тогочасного світу. Надалі ісламський світ

утратив єдність, почалися громадянські війни, вплив ісламу неухильно скорочувався під

тиском європейського християнства.

У XX ст. питома вага мусульман щодо загального населення планети зросла з 12-

13% до 17-19%, причому прогнозується подальше збільшення — до 20-25% на 2025 р.,

тоді як, для порівняння, питома вага християн останні сто років коливається у межах 33-

35%.

У багатьох країнах арабського світу спостерігається посилення

фундаменталістської орієнтації, яка пропагує повернення до «справжніх цінностей»

часів основоположника релігії. Уважається, що соціальною базою ісламського

фундаменталізму стає «нижчий середній клас» — учителі, дрібні торговці й ремісники,

чиновники, яким модернізація за західними зразками загрожує зниженням соціального

статусу і погіршенням матеріального становища.

В ісламі існують різні напрями. Головною причиною розбіжностей у них є суперечка

про принципи співіснування релігійної і світської влади.

Послідовники шиїзму вважали, що главою мусульман — імамом — може стати

тільки кревний родич Мухаммада, бо саме на нього може зійти божественна благодать,

яка осяяла засновника ісламу. Найвідоміше шиїтське свято — Ашура, жалобна декада

(десятиденка), присвячена пам'яті шиїтських мучеників. Головні святині шиїтів

перебувають в Іраку і пов'язані із вшануванням родича пророка халіфа Алі, якого

вважають останнім «праведним» головою всіх мусульман. Це міста Куфа, де Алі було

вбито, розташований неподалік Неджеф, де його поховано, Кербела, центр вищої духовної

освіти, місце останнього притулку імама Хусейна, онука пророка Мухаммада.

Сунізм — ортодоксальний напрям в ісламі. Згідно з уявленнями сунітів, Суна, поряд

з Кораном, є одним з джерел мусульманського віровчення і права. На думку сунітів,

світського і духовного главу — халіфа-імама — повинні обирати члени громади, і

спадковість тут ваги не мас.

Суфізм — містична течія, представники якої закликали цілком відмовитися від

усього земного і повністю присвятити себе Богові. Суфії створили власні братства, що

нагадують ордени християнського чернецтва. По всьому ісламському світі братства суфіїв

побудували спеціальні будинки для мандрівних суфіїв — дервішів.

З часом у суфізмі склалася й містична традиція, було розроблено власну мову,

вироблено особливі обряди і вправи, що сторонньому спостерігачеві нагадували танець.

Виконання цих вправ у поєднанні з багаторазовим повторенням молитовних формул,

спеціально дібраним музичним супроводом, уживанням тонізуючих напоїв, на думку

суфіїв, мас привести до зречення від земного світу і наближення до божественної

реальності.

87

В ісламському світі шиїти й інші близькі до них течії становлять меншість (менш як

чверть від загальної кількості мусульман), але еони дуже активні і значно впливають на

мусульманський рух не тільки на Сході. Шиїзм поширений в Ірані й Іраку, Лівані, Ємені,

Бахрейні, Азербайджані.

2. Основні положення ісламського віровчення викладено у Священній книзі —

Корані (араб. аль-Куран — «читання»). Своєрідним коментарем до Корану є Суна (араб,

«звичай», «приклад»). Суна— це збірка священних переказів (хадисів) про життя, чудеса

та повчання пророка Мухаммеда.

Віровчення Ісламу ґрунтується на таких основних положеннях:

1) віра в Аллаха. Аллах (араб. аль-Ілах — «божество») — Бог єдиний, вічний, мудрий

і всемогутній, всемилостивий Творець усього сущого, верховний суддя, чудово обізнаний

з усім, що відбувається у світі;

2) віра у надвічність Корану, списки якого нібито споконвіку існували на небесах,

перш ніж янголи довели їх до пророка Мухаммада;

3) віра у пророка Мухаммада, що доніс до правовірних слово й волю Аллаха. Згідно

з ученням ісламу, були й інші пророки, але пророцтво Мухаммада найпізніше за часом і

відтак найавторитетніше;

4) віра у загробну віддяку. Ця віра ґрунтується на трьох догматах:

— про безсмертя людської душі;

— про існування пекла і раю;

— про неминучість останнього — Судного — дня світу, коли всі дістануть віддяку

за свої вчинки.

Характерною рисою мусульманського вчення про загробну віддяку є уявлення про

матеріальний характер воскресіння і загробного життя;

5) віра у божественне провидіння. Ця віра випливає з віри у винятковість і

всемогутність Аллаха, завдяки якому всі людські справи ще до створення світу були

занесені в особливі скрижалі. Віра у божественне провидіння являє собою зворотний бік

віри у загробну віддяку.

Існують 5 основних «стовпів» Ісламу — найважливіших обрядово-культових дій:

1) проголошення першого і найважливішого положення віри, тобто короткого

викладу основних догматів релігії, — аш-шахади, що говорить: «Немає жодного

божества, крім Аллаха, а Мухаммад — посланець Аллаха»;

2) ритуальна молитва (араб, ас-салят, перс, намаз) — обов'язкова п'ятикратна

молитва. Власне молитва являє собою кілька повторюваних циклів — ракатів (араб,

«ставати навколішки») — певної послідовності благочестивих поз і рухів з одночасним

проголошенням відповідних священних формул. Під час молитви правовірні нічого не

просять в Аллаха, однак вступають із Ним у тісний духовний зв'язок;

3) піст, що розуміється як утримання від їжі, пиття, статевої близькості. Триває

мусульманський піст цілий місяць, дев'ятий за місячним календарем (30 діб) — рамадан

(перс, тюрк, рамазан);

4) милостиня — обов'язковий щорічний податок, розмір якого сягає у середньому

2,5% від прибутку або майна;

5) паломництво — відвідування «святих місць», у першу чергу Мекки, де треба

кілька разів обійти навколо старовинної святині — Кааби. Уважається, що таку прощу має

здійснити кожен повнолітній мусульманин, якщо тільки має фізичну і матеріальну змогу.

До п'яти стовпів ісламу іноді додають шостий: «священну війну» — джихад.

Правовірні мусульмани мають дотримуватися також і інших, менш значних

розпоряджень і заборон, а саме:

• суворо заборонено виготовляти зображення Бога, а також зображувати живих істот

взагалі;

• заборонено споживати свинину, м'ясо падлини, пити кров тварин;

• заборона вживати алкогольні напої;

• заборона грати в азартні ігри.

88

Найважливішими обрядами в ісламі слід вважати обрізання і жертвоскладання.

Обряд жертвоскладання є невіддільною частиною ісламських свят, таких як:

• курбан-байрам — день жертвоскладань, що знаменує собою закінчення

паломництва;

• ураза-байрам — свято завершення посту.

П'ятниця мас таке саме релігійне значення для мусульман, як субота для іудеїв і

неділя для християн.

Важливою частиною релігійно-культової системи ісламу є шаріат. Шаріат —

зведення норм моралі, права, культових розпоряджень, що регламентують усе громадське

й особисте життя мусульман.

Релігійна організація ісламу помітно менш централізована, ніж церковна організація

у християнстві. Основу релігійної організації мусульман становить громада вірян — умма,

керівником якої є імам, причому керівником не тільки духовним, а й політичним.

89

Лекція 5. Язичництво давніх слов'ян Під язичництвом розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та

культи, що існували у різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм

(як правило, світових релігій).

Основу язичницьких вірувань давніх слов'ян становили різноманітні природні

культи.

Культ води. Воду слов'яни вважали першоматерією світу: вона і зрошує, і очищує.

Ще у Середні віки зберігався звичай водних ордалій. Водні ордалії— випробування, які

полягали утому, що людину, підозрювану в чаклунстві, кидали у воду, спостерігаючи,

потоне вона чи ні. Якщо вона не потопала, її винуватили в чаклунстві й могли спалити, а

якщо потопала — громада визнавала, що людина була невинна, але повернути її до життя,

звичайно, було вже годі.

Найпоширеніший прояв культу води — це віра у водяників і русалок (русалки були

звані ще вілами).

Культ дерев. Предметом культу ставали як окремі породи дерев (в лісостеповій зоні

найчастіше дуб — найпомітніше за розмірами і часто найстаріше за віком дерево), так і

цілі гаї. Там, у священних гаях, під загрозою суворого покарання заборонялося ловити

птахів, полювати на тварин, навіть рубати дерева. У лісах найчастіше й розташовувалися

культові споруди слов'ян-язичників, проводилися окремі обрядово-ритуальні дії. Давні

слов'яни вірили у те, що у лісах живуть лісовики (полісуни), а у полі — польовики.

Культ злих сил. До злих сил, безумовно ворожих людині, — упирів і навій —

слов'яни відносили іноплемінних мерців, душі ворогів і недоброзичливців, людей, яких за

щось покарали сили природи. Слов'яни намагалися всіляко захиститися від злих сил.

Боротьба з ними становила частину їхнього життя і залишила яскравий слід у

декоративно-ужитковому мистецтві.

Культ предків. Головна ідея культу предків — ідея безперервного зв'язку померлих

зі своїм родовим колективом. Найвідоміший ритуал культу предків — радуниці. Двічі на

рік, восени й навесні, весь родовий колектив відвідував могили своїх померлих,

залишаючи їм їжу.

Як один із проявів культу предків, безперечно, можна розглядати віру у домовика.

Давнослов'янський пантеон. Головний бог давньослов'янського пантеону Перун

подібний до античного Зевса: це бог грози і блискавки. Атрибутом Перуна був дуб.

Стрибог, Дажбог і Хорс — найпопулярніші в народі небесні боги. Наприклад,

Дажбог — бог сонячного світла і достатку, тобто тих благ, яке сонячне світло несе із

собою людям.

Мокош відома як богиня родючості, врожаю, богиня землі, що дарує життя злакам і

рослинам.

Велес (Волос) традиційно вважався богом скотарства, худоби, торгівлі і ремісництва,

музики та співу, що споріднює його з давньогрецьким Аполлоном (адже всім відомо, що

пастухи — добрі співаки й музики). »

Язичницькі святилища — капища були обгороджені валом із частоколом, а в

середині стояла дерев'яна статуя бога, розміщувався жертовник, де палав жертовний

вогонь. Головним обрядом громадських богослужінь можна вважати жертвоскладання у

вигляді заклання жертовної тварини, яке здійснювали старійшини родів, жерці-волхви або

князі, що виконували певні жрецькі функції.

За кілька століть до хрещення Русі серед поховальних ритуалів у слов'ян переважали

обряди кремації. Вони полягали у тому, що небіжчика спалювали разом з речами і їжею.

Час від часу язичницькі поховання являли собою поєднання кремації та інгумації

(закопування у землю). На місці поховального вогнища насипали курган, куди іноді клали

урну з прахом.

Річний цикл язичницьких свят було побудовано за сонячно-господарським

принципом. Найзначнішим святом давніх слов'ян було, поза всяким сумнівом, свято

Купала, якому передував Зелений, або Русальний тиждень.

90

На сьогодні в більшості дослідників немає сумнівів, що період з IX до середини XIII

ст. на Русі можна вважати періодом двовірства, тобто одночасного існування давніх

язичницьких та християнських вірувань і культів на всій території країни й у всіх верствах

населення.

91

Лекція 6. Особливості сучасної релігійної ситуації в Україні План.

1. Особливості сучасної релігійної ситуації в Україні

2. Свобода совісті та релігії в Україні. Толерантність. Правові гарантії свободи

совісті та релігії в Україні. Держава і церква в Україні

1.Події середини 1980-х — початку 1990-х років спричинилися до значних змін у

релігійному житті України:

1) наявна чітка тенденція зростання питомої ваги вірян серед дорослого населення

(понад 18 років) України. Якщо у 1991 р. тих, хто називав себе вірянами, було трохи

більш як 40%, то у 2002 р. їх уже понад 60%;

2) помітно пожвавились інституційні прояви релігії. Загалом на 1 січня 2005 р. у

країні діяли приблизно 30 тис. релігійних громад. Це приблизно у п'ять разів більше, ніж у

1988 р.. В Україні налічується майже 28 тис. священнослужителів, 378 монастирів (6184

ченців), відкрито більш як 160 духовних навчальних закладів із майже 20 тис. слухачів, 12

тис. недільних шкіл, виходить друком понад 350 часописів і газет релігійного змісту. У

розпорядженні релігійних організацій перебуває понад 20 тис. культових споруд (церкви,

храми, мечеті, синагоги тощо), ще приблизно 2,5 тис. будуються;

3) розширився релігійний спектр. На сьогодні в Україні кількість відомих релігій

сягнула 115, однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віровизнань

чи напрямів;

4) стався розкол в українському православ'ї. Нині в Україні діють:

• Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), що перебуває під

духовною опікою глави Українських Церков в Америці і в діаспорі, — понад 1200

організацій;

• Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦКП), її очолює

патріарх Київський і Всієї Русі-України — 3600 релігійних організацій;

• Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦМП) — 10700

релігійних організацій.

Сьогодні релігійна мережа Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ)

повністю відновлена на рівні 1930—1940-х років — періоду її найвищого розквіту. За

кількістю релігійних організацій (3532) вона посідає третє місце в Україні. Діють понад

800 громад власне Римсько-Католицької Церкви.

Майже третина релігійних організацій в Україні є протестантськими. Вони

представлені трьома «пізньопротестантськими» Церквами:

• баптизмом;

• адвентизмом;

• п'ятдесятництвом.

Особливості сучасного стану протестантизму в Україні:.

1) протестантизм є найдинамічнішою конфесією, вплив якої на релігійне життя в

Україні, за прогнозами, й надалі зростатиме;

2) протестантизм дедалі більше набуває національно маркованих рис. Дедалі частіше

він лозиціонує себе як невіддільну складову релігійної історії українського народу, його

загальної культури.

Іудаїзм нині в Україні поділяється на сім течій, які разом нараховують 251

об'єднання. Найвідоміший з них — Всеукраїнський конгрес іудейських релігійних громад.

Створено 120 культурних єврейських центрів, організацій, товариств. Товариства

єврейської культури діють у 70 містах. У багатьох населених пунктах розгорнули свою

Діяльність представництва міжнародної єврейської організації «Сохнут».

Продовжується відродження мусульманських релігійних громад. Станом на 1 січня

2005 р. мусульманських громад в Україні понад 470. Вони розділені між чотирма

управліннями. Найбільше громад має Духовне Управління мусульман Криму — 333.

92

Неофіційно до десятки найпоширеніших в Україні конфесій увійшли також

представники нового релігійного руху —? «Свідки Єгови» (за їхніми даними — 1400

об'єднань, кількасот тисяч членів і прихильників).

Міжконфесійні конфлікти у сучасній Україні, на щастя, не набувають такої гостроти,

як деінде на теренах колишнього СРСР. Релігійні організації (за поодинокими винятками)

намагаються не залучати державних органів влади до розв'язання внутрішніх

непорозумінь. Однак не можна не помічати деяких «ліній напруги», що пролягають:

— між трьома Православними Церквами;

— між Православними Церквами, з одного боку, та греко-католицькими громадами і

Римсько-Католицькою Церквою — з Другого;

— між «традиційними» Церквами (включаючи Православну, Греко-Католицьку,

Римсько-Католицьку, а також протестантські організації) та нетрадиційними релігійними

організаціями.

2. Свобода совісті та релігії с складовою загальної свободи, що — поряд із правом на

життя і власність — вважається підмурівком сучасного західного суспільства з часів

«батька» західного лібералізму, англійського філософа Дж. Локка (1632-1704).

Поняття свобода совісті означає свободу внутрішнього духовного вибору тих чи

інших поглядів.

Поняття свобода релігії постає як свобода вибору й самоствердження індивіда у

системі релігійних координат — віровченні, культовій діяльності, релігійній організації чи

релігійних стосунках.

Засадничі принципи релігійної свободи викладено у декількох міжнародних

правових документах:

—Загальній Декларації прав людини, ухваленій ООН у 1948 р.;

— Міжнародному пакті про громадянські й політичні права (1966 р.);

—Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на підставі

релігії чи переконань (1981 р.).

Правові гарантії свободи совісті та релігії в Україні встановлено Конституцією

України, Законами України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про

освіту»,«Про альтернативну (невійськову) службу» та деякими іншими. Ось якими є ці

гарантії:

• свобода совісті, релігії;

• гарантії рівності особи перед Законом незалежно від її релігійних переконань,

участі в релігійних організаціях, конфесійної приналежності; •

• забезпечення прав релігійних меншин;

• окремішність Церкви й держави.

Обмеження свободи совісті та релігії встановлюються у таких сферах:

• у царині політичної діяльності. Релігійні організації не мають права брати участь у

діяльності політичних партій,

висувати кандидатів до органів державної влади;

• у сфері міжнародних зв'язків. Згідно зі ст. 14 Закону України, іноземці можуть

займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів лише у

тих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибули до країни і за погодженням

із відповідними державними органами;

• у царині освіти. Тут діє принцип відокремлення релігії від освіти. Згідно з цим

принципом освіта в Україні мас науковий, світський характер. Проте релігійні організації

мають право створювати для релігійної освіти дітей та дорослих навчальні заклади і

групи, а священнослужителі мають право брати участь у навчально-виховному процесі у

школах, надавати педагогам консультативну допомогу.

Однією із невіддільних конституційних гарантій забезпечення свободи совісті та

релігії в Україні є право на альтернативну (невійськову) службу. Цю службу громадянин

проходить, якщо виконання військового обов'язку суперечить його релігійним

переконанням. Альтернативну службу громадяни проходять на державних підприємствах,

93

в установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров'я та навколишнього

середовища, а також у сфері комунального, сільського господарства тощо.

В Україні діє коопераційна модель відносин між державою і Церквою: держава

дотримується нейтралітету щодо релігії. Тому до участі в офіційних заходах

запрошуються представники всіх трьох Православних Церков, Римсько-Католицької та

Греко-Католицької Церкви, протестантських, мусульманських та іудейських об'єднань.

Для регулювання відносин між Церквою та державою в Україні до 2005 р. діяв

Державний комітет у справах релігії. Утворено Всеукраїнську Раду Церков та релігійних

організацій. Вона є представницьким міжконфесійним коНсультативно-дорадчим

органом, що діє на громадських засадах.

94

Лекція 7. Поняття і характерні риси нових релігійних рухів План.

1. Поняття і характерні риси нових релігійних рухів

2. Класифікація нових релігійних рухів

1. Нові релігійні рухи (НРР) називаються так не тільки тому, що їхнє піднесення

припадає на другу половину XX ст. (адже деякі з них мають тривалу історію), але й тому,

що за своїм віровченням, культовою практикою та формами релігійної організації вони

суттєво відрізняються від «традиційних» релігій.

А тим часом до прихильників НРР зараховують себе 160 млн. людей! Достатня

кількість інформації є тільки про 30 НРР, постійно оновлюються відомості про ще більш

як 200 НРР. Загалом у світі кількість нетрадиційних релігійних організацій вимірюється

п'ятизначними цифрами, позаяк абсолютна більшість з них — одиничні нечисленні групи

сектантського типу.

Причини виникнення і поширення НРР. Феномен НРР є не стільки наслідком

глибокої всеохопної кризи сучасної цивілізації, скільки наслідком її перетворень. Релігія,

представлена «традиційними» конфесіями, яка через догматичність віровчення та

канонічність культу є надзвичайно консервативною, не змогла відразу пристосуватися до

суспільних перетворень і досі з великим запізненням реагує на швидкоплинні соціально-

економічні та політичні зміни у світі.

Поширенню НРР в Україні сприяє руйнація колишньої комуністично-атеїстичної

ідеології і втрата цінностей, виплеканих цією ідеологією. Натомість з'явилась духовна

порожнеча, якої не встигли одразу заповнити традиційні релігії.

Нові релігійні утворення мають деякі спільні елементи:

• засновник організації уявляється як людина, яка відкрила нову абсолютну істину

(або якій відкрилась така істина). Володіння таким новим знанням робить їх «святими»,

невизнаною, але «істинною елітою» світу;

• епоха, яка передувала заснуванню організації, розглядається як час блукань,

помилок і страждань. Сучасна епоха неодмінно розцінюється як «перехідна», коли істина

вже відкрилася, але ще не перемогла, як час боротьби сил зла і добра, що має

земний відповіднику боротьбі послідовників нової релігії з їхніми суперниками у

навколишньому світі;

• переконаність у неминучості перемоги «істини». Наявне уявлення проте, що світ

незабаром буде радикально змінено у результаті остаточної перемоги сил добра. Невіряни

або ті, хто не належать до НРР, будуть знищені (як варіант: «не воскреснуть») або

підкорені вірянами, які залишаться єдиними жителями нового перетвореного світу. Деякі

НРР настроєні по-екстремістському. Знані навіть багаторазові випадки масового

самогубства членів деяких нетрадиційних сект заради «остаточного звільнення». Однак

більшість НРР орієнтовані все-таки на пристосування до сформованого вже суспільного

ладу й укладу життя;

• нові релігії перебувають в опозиції до офіційних Церков, а їхні керівники часто

схильці до фанатизму й ненависті до іновірців;

• культ мас переважно колективний характер. Може використовуватися техніка

психологічного маніпулювання, психотерапія, особлива увага приділяється новачкам, їхній

адаптації у групі;

• практично всі неорелігії зацікавлені в наверненні нових прибічників, провадять

активну місіонерську діяльність. Часто задіюється відома методика групового впливу

«бомбардування любов'ю». її мета — усіма можливим способами створити атмосферу

доброзичливості/яка б контрастувала із сірою повсякденністю, аби в новонаверненого

з'явився психологічний потяг до спілкування із прибічниками культу.

Широке розповсюдження нових релігійних рухів у США та Західній Європі швидко

викликало активну протидію. Унаслідок гострих суспільних конфліктів з цього приводу в

95

1980—1990-х роках діяльність багатьох нових релігійних організацій хоча і не заборонена

повністю, однак законодавчо суттєво обмежена.

2. НРР зазвичай поділяють на шість груп:

1) неохристиянські об'єднання — «Діти Бога», «Церква Тіла Христового», «Церква

Ісуса Христа святих останніх дніє» (мормони), «Свідки бгови». Ці організації визнають

Біблію як головне джерело свого вчення, Ісуса Христа — центральною (або принаймні

однією з центральних) постаттю доктрини, але при цьому їхнє розуміння Христа

докорінно відрізняється від традиційно християнського. Вони акцентують увагу на

есхатологічному вченні про близький кінець світу, проголошують ідеї месіанізму;

керівник руху може наділятися статусом посланника Божого, пророка, який повідомляє

нове одкровення, вищі божественні розпорядження. Найчастіше неохристиянські

об'єднання генетично пов'язанні з якоюсь із протестантських течій;

2) неооріснтальні (нові східні) об'єднання — «Товариство свідомості Крішни»,

інтегральна йога Шрі Авробіндо, культ Шрі Чин-моя, культ Ошо Раджніша,

«Трансцендентальна медитація» (ТМ). В основі таких культів лежать модернізовані

варіанти буддизму або індуїзму, пропонується містичний шлях звільнення —

пробудження у людині божественного начала. Для них характерним є уявлення про світ

як сансару (нескінченний ланцюг перевтілення душ), закон Карми. На перший план у

таких організаціях виходить авторитет наставника, «істинний шлях», власний досвід;

3) саентологічні напрями утворюють «Церква саєнтології», «Учення розуму»,

«Християнська наука». Такі організації можуть проповідувати зв'язок Землі і землян з

вищими космічними силами, космічним розумом. Різні фізичні прилади можуть набувати

містичного значення, стверджується можливість реєстрації або виміру впливу на фізичну,

біологічну природу якихось невідомих і таємних вищих реальностей і факторів. Містично

трактуються недосліджені явища психіки й навколишньої природи. Орієнтація на наукові

і технічні досягнення поєднується з практикою психоаналізу;

4) синтетичні релігії — «Церквр Уніфікації», «Всесвітня віра Багаї», «Велике Біле

Братство Юсмалос» тощо. Вони поєднують у собі кілька релігійних систем (наприклад,

християнство і буддизм), оголошують себе єдиною універсальною релігією для всіх

людей, створюють власне вчення, обрядову систему, релігійну організацію. їм властивий

культ лідера організації, авторитет власних віронавчальних джерел;

5) неоязичницькі організації характеризуються насамперед націоналістичною

спрямованістю: вони постулюють, що людина стає особистістю тільки і виключно через

усвідомлення нації. У пошуках своєї ідентичності людина, якщо вона послідовна,

неминуче повинна розірвати зі світовими релігіями на користь релігії національної. В

Україні неоязичницькі організації репрезентовані «РУНвірою» (Рідна Українська

Національна Віра), «Рідною Вірою», ладовірством, орантій-цями та ін. Деякі з таких

релігій залишаються політеїстичними, інші, модернізуючи язичництво, сповідують

монотеїзм. Неоязичництво найчастіше охоплює своїм впливрм окремих представників

національно орієнтованої інтелігенції;

6) сатанинські групи. Сатанинські культи звеличують зло і насильство,

проповідують спілкування з містичними джерелами зла — демонами, сатаною тощо.

Мораль сатанинських груп перейнята крайнім егоізкйм, індивідуалізмом/ прагматизмом,

культом сили.

Деякі дослідники вичленовують ще окультні рухи: агні-йога, теософія,

антропософія, усілякі різновиди екстрасенсорики, біоенергетики, хіромантії, астрології,

магії тощо. Спільним для цих рухів є те, що усі вони претендують на володіння певними

«таємними знаннями», які забезпечують владу над силами Всесвіту, практикують систему

«втаєм-ничень» («посвячень»), які нібито гарантують здобуття надприродних

властивостей, нових можливостей у розумінні світу, розвивають філософію людинобожжя

(Божественного в людині).

96

ЛОГІКА

Лекція 1. Предмет, ознаки, значення логіки

План.

1. Предмет, ознаки, значення логіки

2. Основні етапи історії логіки

1. Термін логіка походить від грецького логос, що перекладається як «слово»,

«думка», «закономірність». До наукового обігу слово «логіка» впровадив давньогрецький

філософ Демокріт, який назвав свій твір «Про логічне, або про правила».

У поточній мові слово «логіка» вживається в таких значеннях:

— об'єктивна послідовність речей і явищ («логіка життя»);

— послідовність самого процесу мислення («логіка міркувань»);

— власне наука — певна система знань, що вивчає мислення.

З перших століть існування філософії логіка вважалася розділом філософського

знання. Так склалося з часів античного мудреця Арістотеля. Донині, за вітчизняною

класифікацією, логіка — одна із дисциплін у галузі філософських наук. У західній

інтелектуальній традиції також заведено вважати логікуодним з підрозділів філософії.

Неважко помітити, що у всіх трьох, значеннях є щось спільне: розуміння логіки як

чогось пов'язаного з мисленням, яке, у свою чергу, відбиває певні закономірності

зовнішнього світу.

Отже, логіка - це наука про правила й форми правильного мислення.

Предмет логіки - не мислення в цілому, а тільки структура думки, її будова,

способи поєднання елементів думки.

За своїм предметом логіка відрізняється від супутніх наук, які також вивчають

людське мислення, однак із зовсім інших точок зору, — фізіології, психології, філософії:

• фізіологія вивчає людське мислення не само по собі, а з огляду на фізіологічні

процеси, що відбуваються в головному мозку людини;

• психологія досліджує людське мислення як одну із психичних характеристик

людини, але не єдину, поряд, наприклад, із пам'яттю, волею, почуттями;

• філософія цікавиться людським мисленням переважно з погляду його пізнавальних

можливостей, здатності віддзеркалювати навколишній світ у мисельних образах таким,

яким він буцім то є насправді

Чотири ознаки правильного (логічного) мислення;

1) чіткість та визначенність. — ясність змісту, зрозумілість і недвозначність

термінів, понять, фраз, які висловлюються;

2) послідовність — людина має вміти будувати «логічний ланцюг», тобто зв'язувати

власні думки, враховувати причини і наслідки;

3) аргументованїсть — людина має прагнути до доведених, переконливих

міркувань, а не голослівних фраз на кшталт: «Невже ти мені не віриш?», «Я відчуваю, що

це правда» тощо.

Три форми мислення:

1) поняття;

2) судження;

3) умовивід.

Чотири закони правильного мислення:

1) закон тотожності;

2) закон непротиріччя;

3) закон виключеного третього;

4) закон достатньої підстави.

Як наукова дисципліна, логіка користується особливою мовою. Ця мова складається

зі спеціальних логічних термінів та символів, які позначають різні логічні операції. З

97

іншого боку, логіка користується звичайною людською мовою для позначення форм і

способів правильного мислення.

Особливість взаємозв'язку між логікою та мовою така: мовна (стилістична,

синтаксична, граматична) форма відрізняється від свого логічного значення.

Основне призначення логіки — підвищення ефективності людського мислення.

Власне кажучи, кожна людина,яка досягає повноліття, вміє мислити логічно. Цю здатність

вона має від природи. Більшість людей використовує навички логічного мислення

практично автоматично, неусвідомлюючи змісту цього процесу.

Але й цю здатність, як будь-яку іншу, треба розвивати. Вивчення логіки дозволить

людині мислити правильніше, розумніше. Безумовно, це допомагатиме і в повсякденному

спілкуванні, і у професійній діяльності.

2. Логіка у своєму розвитку пройшла два головних етапи.

І. Перший (традиційний) етап, коли логіка існувала майже виключно як логіка

формальна. Виникнення логіки належить до тих часів, які німецький вчений Карл Ясперс

визначив як «вісьовий час»: у цей період (середина І тисячоліття до н.е.) одразу в кількох

найпотужніших центрах тодішньої цивілізації — Китаї, Ірані, Греції та Індії — логіка (а

саме формальна) формується і розвивається як окрема філософська дисципліна.

Логікою займалися представники різних філософських шкіл, зацікавлені у

розумових можливостях людини і людства, в теоретичному пізнанні, у проблемах

гносеології. Однак першими в Європі, хто підняв цю дисципліну на рівень мистецтва,

були софісти. Саме вони диференціювали природу і суспільство —фюзіс і номос,

визначили загальне поле логічного мислення. Вони також були першими адвокатами, які

використовували логіку на практиці. Згодом інші мислителі, зокрема Арістотель,

засвоювали удосконалювали ідеї софістів. Саме Арістотель визначив поняття формальної

логіки, її структуру, базові закони, подальший вектор розвитку, який визначає долю й міс-

це цієї науки дотепер.

Не можна не згадати й логіку античних стоїків. Логіка стоїків — підґрунтя іншого

напрямку логіки: логіки висловлювань.

Логіка розвивалася й у Середні віки — у вигляді схоластики. Схоластика

застосовувала логіку для обґрунтування релігійної догматики, однак правила і способи

доведення, аргументації та спростування, напрацьовані середньовічними схоластами,

наукова спільнота використовує і в наш час. .

Важливим досягненням першого етапу стала теорія індукції, автор якої — англійський

філософ Ф. Беконом (1561-1626), а систематизатор — інший англійський філософ і логік

Дж.С. Мілль (1806 -1873).

Уже традиційна, формальна логіка оперувала такими категоріями, як поняття,

судження, умовивід, доведення,

спростування, гіпотеза.

II. Початок другого етапу пов'язаний з творчістю німецького філософа

Г.В.Ляйбніца, який є основоположником математичної (символічної) логіки. Ляйбніц

намагався вибудувати універсальну мову, за допомогою якої суперечки між людьми

можна було, б розв'язувати шляхом обчислення. Цей напрямок логіки досліджує логічні

зв'язки і відношення, які лежать в основі дедуктивного умовиводу. Можна сказати, що

математична логіка розробляє застосування математичних методів до правильного

людського мислення.

У другій половині XIX ст. у логіці починають широко застосовувати методи

обчислення, розроблені в математиці (праці Д. Буля, В. С. Джевонса, П. С. Порецького, Ґ.

Фреґе, Ч. Пірса). Головним завданням, яке постає перед математичною логікою в наш час,

є винайдення способів переведення шаблонів людського мислення на мову

програмування. Це дозволить іще розширити сферу застосування комп'ютерів. Наявні

програми дозволяють комп'ютерам діяти за певними заздалегідь визначеними

алгоритмами, які дійсно подібні до шаблонів людського мислення на рівні здорового

глузду. Однак жоден комп'ютер іще не здатен ані розв'язувати нестандартні проблеми, ані

98

належно реагувати на зміну параметрів свого функціонування. Отже, нестандартне,

творче мислення залишається пріоритетом людини.

Сучасна логіка, крім формального та математичного (символічного) розділів,

включає також інші (модальна, деонтологічна, релевантна логіка тощо), якими опікуються

лінгвісти, археологи, фахівці з проблем штучного інтелекту, штучних мов і т. ін.

Лекція 2. Поняття План.

1. Поняття: визначення, структура, класифікація

2. Відношення між поняттями

3. Логічні операції з поняттями

Поняття — вихідний, первинний елемент мислення. Поняттям називається вузлова

форма думки, в якій відображаються загальні, найістотніші властивості предмета чи

явища.

Особливості поняття:

• віртуальність. Поняття репрезентує не сам предмет або явище, а той образ

предмета, що існує в свідомості людини;

• абстрактність і узагальненість. Поняття Грунтується на узагальненні

найістотнішого, себто тих ознак явища, які й відрізняють його від інших явищ. Тому

поняття позначає не власне конкретний предмет або явище, а збірний ескіз великої групи

близьких за істотними ознаками предмегів або явищ;

• вербальність (словесність). Поняття завжди позначається словом («економіка»)

або сполученням слів («перехідна економіка»), однак не всяке слово неодмінно мас

позначати поняття (зокрема, не є поняттям запозичений в американської молоді вигук

«Вау!»). Трапляється, що одне слово виражає відразу кілька понять, і тоді це слово мас не

одне, а кілька значень. Слово з чітким значенням, що закріплює за ним певне поняття,

називається терміном;

• конструктивність. Будь-яке поняття складається в мисленні людини не як

результат прямого, механічного копіювання якогось елемента дійсності, а як підсумок

складних розумових операцій над інформацією органів чуття.

Операції, за допомогою яких утворюється поняття:

— аналіз (розкладання предмета на складові частини);

— синтез (уявне з'єднання, компонування частин предмета в єдине ціле);

— абстрагування (виділення найістотніших ознак предмета);

— порівняння (зіставлення предметів з метою виявлення подібностей та

розбіжностей);

— узагальнення (об'єднання у єдине ціле предметів, подібних за певними ознаками).

Поняття складається із:

а) змісту (сукупність істотних ознак відображених у понятті предметів);

б) об'єму (сукупність предметів і явищ, що їз охоплює поняття).

Множина реальних предметів, які становлять об'єм поняття, називається логічним

класом. Одиничні предмети, що входять до логічного класу, називаються його

елементами.

Взаємозв'язок між змістом та об'ємом поняття визначається особливим законом

зворотного відношення: зі збільшенням об'єму поняття зменшується його зміст, і

навпаки: зі збільшенням змісту поняття зменшується його об'єм.

Простіше кажучи: чим більше предметів (одиниць) підводимо ми під поняття, тим

менше в них спільних для цього поняття ознак, і навпаки: зі зменшенням кількості

предметів (одиниць), об'єднаних в одне поняття, тим більше в них спільних ознак, які і є

підставою для об'єднання. Приклад: поняття «студент» набагато ширше (має більший

об'єм), ніж поняття «студент-відмінник», але натомість поняття «студент-відмінник» має

більш специфічний зміст: студентів групирує тільки те, що вони навчаються у вищих

99

навчальних закладах, тоді як студентів-відмінникїв об'єднує ще й те, що в цих вищих

навчальних закладах вони навчаються вельми успішно.

Класифікація понять відбувається за трьома ознаками:

а) за об'ємом;

б) за змістом;

в) за відношенням один до одного.

За об'ємом виділяють:

• одиничні, що позначають єдиний (унікальний) предмет або явище — наприклад.

Визвольна війна 1648-1654 рр.;

• загальні, що позначають більш ніж Один предмет. До загальних належать також

універсальні поняття, об'єм яких настільки значний, що його неможливо перевищити; це,

приміром, філософські категорії: «час», «простір», «рух», «Всесвіт», «матерія»,

«свідомість» та ін,;

• нульові, логічний клас яких не містить жодного реального елемента — наприклад,

«вічний двигун», якого не існує)..

За змістом виділяють:

• конкретні («викладач Івахненко»)та абстрактні («кохання»);

• позитивні («чемність») та негативні («нечемність»);

• співвідносні з чимось («макроекономіка» — «мікроекономіка»: одне

протиставляється другому і не має сенсу без цього протиставлення) та безвідносні,

споснені сенсу самі по собі («людина»);

• збірні, що позначають групу чи клас, однорідних предметів як одне ціле (власне

«група», «клас», а також «стадо», «отара», «сузір'я», «колекція» тощо), та незбірні,

предмет яких спокійно може мислитися в однині («водій», «яблуко»).

За відношенням один до одного виділяють:

• непорівнювані — поняття, що позначають такі віддалені предмети, що в їхньому

обсязі й змісті немає геть нічого спільного («зрада» й «автомобіль»);

• порівнювані — поняття, в обсязі й змісті яких є щось спільне («літр» т «мілілітр»).

2. Порівнювані поняття бувають сумісними й несумісними,

Сумісними називають такі поняття, об'єм яких цілком або частково збігається. Так

само збігається і їхній зміст.

Несумісними називають поняття, об'єм яких не збігається в жодній своїй частині. У

їхньому змісті можна знайти, як правило, одну спільну ознаку.

Серед сумісних і несумісних понять виділяють по три види відношень.

Відношення сумісних понять:

1) тотожність (рівнозначність);

2) підпорядкування;

3) перехресні відношення.

Відношення тотожності (рівнозначності). Тотожніми називають поняття, що

відображають той самий предмет. У них спільна родова ознака, а відрізняються тільки

специфічні, видові ознаки. Мовою логічної термінології кажуть, що в тотожніх понять

ідентичний об'єм («інформаційне суспільство» — те саме, що й «постіндустріальне

суспільство»).

Відношення підпорядкування означають, що більш загальні, більш абстрактні поняття

підпорядковують собі частковіші, конкретніші. Як правило, поняття, що підпорядковує,

називають родовим, а підпорядковане — видовим (наприклад, видове поняття «золото»

підпорядковується родовому «метал»). Підпорядкування — найпоширеніший і

найважливіший тип логічних відношень між поняттями.

Перехресні відношення означають, що об'єми понять частково, себто за певною

кількістю ознак, збігаються,

а за іншими ознаками — ні. Наприклад, «українці» і «громадяни України»: етнічні

українці можуть бути громадянами України, а можуть і мати громадянство інших країн;

100

тим часом значна кількість громадян України є людьми інших національностей.

Відношення несумісних понять:

1) субпідрядність (супідрядність);

2) суперечність;

3) протилежність. ' Субпідрядні поняття об'єднані спільною родовою ознакою,

але різні за своїми видовими характеристиками, їх об'єми не перехрещуються й не

збігаються. Наприклад, поняття «вчений», «аспірант» і «кандидат наук»:'і аспірант, і

кандидат наук є вченими, але кандидат наук не є аспірантом, а аспірант (наразі) не є

кандидатом. *

Суперечні поняття характеризуються взаємним запереченням істотних ознак одне

одного: наприклад, «аргументований» і «неаргументований».

Протилежні поняття заперечують одне одного шляхом ствердження нових ознак,

несумісних з ознаками поняття, що заперечується, але самі ознаки при цьому не

заперечуються, наприклад: «багатство» і «бідність».

Відношення між поняттями схематично зображують за допомогою кругових схем

(кола Ейлера), де кожне коло позначає об'єм поняття, а кожна крапка — предмет,

мислимий у його обсязі.

3. Операції з поняттями — це логічні дії, внаслідок яких утворяться нові поняття.

Основні операції із поняттями такі:

Операція об'єднання понять полягає в тому, що два поняття об'єднують в одне, а їхні

класи зливаються в один клас. Ця операція здійснюється з поняттями, що перебувають

одне з одним у будь-яких відношеннях. Зазвичай тут маємо до діла з фразою, яка містить

сполучник або: «На неповну зайнятість потрібні студенти або пенсіонери».

Операція множення понять полягає в утворенні нового поняття на підставі

виникнення нової родової ознаки, виділеної з початкових понять. Виглядає вона як

об'єднання декількох понять за допомогою сполучника і: «Усі мають навчитися

користуватися мобільним телефоном — / молодь, / люди похилого віку».

Операція заперечення понять полягає в утворенні нового поняття шляхом

заперечення істотних ознак вихідного: «неринкові методи керівництва економікою».

Виконується, як бачимо з наведеного прикладу, шляхом додання префікса не.

Операція узагальнення понять — операція узагальнення істотних ознак вихідних

понять і формування таким шляхом більш абстрактних понять. Звичайно, ці нові поняття

включають у себе вихідні — як за об'ємом, так і за змістом. Наприклад, поняття «східна

філософія», «західна філософія», «українська філософія» може бути узагальнені в одне

поняття — «філософія».

Операція обмеження понять відбувається, навпаки, шляхом конкретизації істотних

озмак вихідних понять, виділення з них конкретніших рис. Поняття «студенти» може

бути, приміром, обмежене до поняття «студенти, що активно займаються громадською

діяльністю».

Операція визначення понять — логічна операція, що встановлює зміст поняття.

Процес визначення понять неможливий без використання інших понять. Поняття,

зміст якого треба розкрити, називають зумовленим. Поняття, за допомогою якого

здійснюється визначення, називається визначальним.

Виділяють чотири основні способи визначення понять:

• генетичне визначення — через походження предмета («Філософія — історична

форма світогляду»);

• сутнісне визначення, коли розкривається сутність

предмета, його природа, найістотніша якість («Держава — політичний інститут

суспільства»);

• функціональне визначення — у ньому розкривається призначення (функція)

предмета, його роль («Прибуток — різниця між доходами та витратами»);

• структурне визначення — у ньому поняття розкривається через розкриття його

структури, перелік компонентів («Вуха, лапи , й хвіст — ось мій документ»).

101

Правила визначення понять:

1) визначення має бути співмірним: об'єм визначального й зумовленого поняття має

збігатися, інакше визначення вийде невиправдано вузьким.(«людина — жива істота, що

вміє трудитися») або невиправдано широким («людина — жива істота»);

2) не можна визначати чогось через заперечення, хоча окремі заперечення в

розгорнутому визначенні міститися можуть; >

3) зумовлене поняття не може бути розкрите само через себе — це зветься

тавтологією («Підприємець — людина, що займається підприємницькою діяльністю»);

4) не можна визначати невідомого через невідоме («Людське буття — екзістенційна

субстанція»).

Операція поділу понять — логічна операція, за допомогою якої об'єм поняття

поділяється на ряд складових елеменлв за допомогою обраної підстави поділу.

Існують три види поділу:

а) поділ за видотвірною ознакою;

б) дихотомічний поділ (на два суперечні поняття);

в) класифікація, коли кожен член (вид) поділяється ще й на підвиди. Правила поділу

понять такі:

1) співмірність: об'єм діленого поняття має дорівнювати сумі об'ємів членів поділу;

2) поділ має відбуватися тільки на одній підставі. Застосування декількох ознак

можливе хіба що для класифікації; .

3) члени поділу мають виключати один одного;

4) від поділу необхідно відрізняти уявне розчленування цілого на частини,

невіддільні одна від одної («Рік поділяється на січень, лютий, березень...»).

102

Лекція 3. Судження План.

1. Судження: визначення та структура

2. Прості судження

3. Класифікація складних суджень

4. Логічні відносини між судженнями

1. Судження — це форма мислення, що фіксує зв'язок предмета з його ознакою.

Здебільшого судження граматично виражається розповідним реченням.

Точніше кажучи, у судженні міститься інформація про наявність або відсутність у

предмета чи явища певних властивостей, ознак, зв'язків і відношень.

Судження, що правильно відображає дійсність, повідомляє про те, що є насправді,

називається істинним судженням.

Судження, що неправильно відображає дійсність, тобто таке, зміст якого не

збігається з реальним станом справ, називається хибним судженням.

Судження, що містить розпливчасту інформацію, яку важко перевірити, (невідомо

— істинна вона чи помилкова), називається невизначеним судженням.

Питання про істинність/хибність того чи іншого судження в кожному конкретному

випадку вирішується окремо. Зміст судження — розкривати взаємозв'язок,

співвідношення між різними формами думки. Поняття, наприклад, тільки називає сам

предмет думки. Тому судження — складніша формою думки, ніж поняття.

Тож і структура судження складніша, ніж структура поняття.

Судження складається з:

1) суб'єкта судження — це те, про що йдеться в судженні. Суб'єктом судження може

бути все що завгодно: людина, суспільне чи природне явище, істота або неістота тощо: ,

2) предиката — це те, що стверджується або заперечується про суб'єкт судження;

3) зв'язки. Зв'язка — це відношення між суб'єктом і предикатом судження. Зв'язка

встановлює, чи належить конкретному предмету певна властивість: Найчастіше зв'язка

виражається словами «є» або «не є».

Суб'єкті предикат інакше називаються термінами. Суб'єкті предикат уважаються

логічними змінними, тому що їхній зміст може бути різним. А зв'язка — це логічна стала,

у ній міститься сталий зміст, оскільки він розкриває незмінний зв'язок між суб'єктом і

предикатом.

До структури судження можна зарахувати квантори. Квантори — це вказівки на

кількісні характеристики суджень. У письмовому або усному мовленні квантори

позначаются словами «усі», «деякі», «кожен», «жоден» і т. п. Квантри не є обов'язковим

елементом структури судження. Нерідко їх пропускають, однак завжди мають на увазі. .

Судження у формальній, традиційній логіці має символічні позначення. Суб'єкт

судження позначається латинською буквою 5, а предикат — літерою Р. Найзагальніша

символічна формула судження:

5 є (не є) Р.

Відносно суб'єкта й предиката судження діють правила розподілу термінів:

• якщо один із термінів Судження повністю входить ув об'єм другого терміна або

повністю виключається з нього, то він розподілений;

• якщо один з термінів судження частково входить ув об'єм другого терміна або

частково з нього виключається, то він нерозподілений.

Наприклад, у судженні «Усі люди — примати» об'єм суб'єкта судження (поняття

«люди») цілком входить ув об'єм предиката (поняття «примат»), тому суб'єкт уважається

розподіленим. Але з іншого боку, предикат у цьому ж судженні — нерозподілений, позаяк

клас приматів, окрім біологічного виду homo sapiens, містить різні види мавп.

Судження завжди виражаються в реченнях, переважно ці речення розповідні й

двоскладні. Утім, можуть бути й речення інших типів. Наприклад, односкладне речення

103

«вечоріє» містить і суб'єкт, і предикат («Вечоріє» = «Настає вечір»), однак в

опосередкованому, непрямому вигляді.

2. Судження поділяються на прості й складні. Прості судження складаються з

одного суб'єкта й одного предиката.

Складні судження складаються з декількох суб'єктів або предикатів. Тут можливі

варіанти: кілька суб'єктів і предикатів; один суб'єкт, якому приписується кілька

предикатів; певна кількість суб'єктів, що мають один спільний предикат.

Прості судження класифікуються за:

1) змістом;

2) кількістю;

3) якістю;

4) модальністю;

5) мішаним, кількісно-якісним критерієм.

За змістом виділяють:

• судження властивості (атрибутивні). У них стверджується наявність у предмета

відомих властивостей («Шоколадна цукерка — смачна», «Кава — тонізуючий напій»);

• судження відношення (реляційні). У них йдеться про відношення між предметами

(«Економіст заробляє більше за прибиральницю»);

• судження існування (екзистенційні). У них стверджується або заперечується

існування предметів («Універсальна субстанція існує», «Універсальна субстанція не

існує»).

За кількістю виділяють:

• загальні судження, у яких стверджується щось таке, що стосується всієї групи

предметів: усі S є (не є) Р («Усі люди хочуть щастя»);

• часткові, у яких висловлюється щось таке, що стосується лише частини якої-

небудь групи предметів: деякі S є (не є) Р («Деякі людини не вважають себе щасливими»).

За якістю виділяють:

• ствердні судження, що повідомляють про наявність у суб'єкта певного

предиката:SєР(«Знайомий має ноутбук»);

• заперечні судження, що повідомляють про відсутність у суб'єкта певного

предиката: S неєР («Я не маю ноутбука»).

За модальністю виділяють:

судження можливості — відображають реально існуючу, але ще не реалізовану

можливість: «Марійка може скласти філософію на "відмінно"»;

• судження дійсності — відображає те, що існує в дійсності: «Марійка наразі не знає

філософії на "відмінно"»;

• судження необхідності — відображають необхідність існування якого-небудь.

предмета або зв'язку між предметами і явищами («Щонайменше раз на місяць усі

працівники мають отримувати заробітну платню»).

Найчастіше використовується мішана класифікація суджень — за кількістю та

якістю. Вона поділяє всі судження на чотири підгрупи:

• загальноствердні— судження, що повідомляють про наявність певної ознаки

(ознак) у всієї групи предметів. Інакше кажучи, загальноствердні судження є загальними

за кількістю й ствердними за якістю. Логічна формула загальноствердних суджень: усі S є

Р. Наприклад: «Усі студенти складають іспити». Загальноствердні судження позначають

латинською літерою А;

• загальнозаперечні — судження, що повідомляють про відсутність певної ознаки

(ознак) у всієї групи предметів. Інакше кажучи, загальнозаперечні судження є загальними

за кількістю й заперечними за якістю. Логічна формула загальнозаперечних суджень:

ніяке S не є Р. Наприклад «Нема нічого нового під Сонцем». Загальнозаперечні судження

позначаються латинською літерою Е;

• частковоствердні судження повідомляють про наявність певної ознаки в деяких

предметів. Інакше кажучи, частковоствердні судження за кількістю є частковими, а за

104

якістю — ствердними. Логічна формула частковоствердних суджень: деякі S є Р.

Наприклад: «Лише деякі громадяни України є заможними». Частковоствердні судження

позначаються латинською літерою І;

• частковозаперечні судження повідомляють про відсутність певних ознак у деяких

предметів. Інакше кажучи, вони є частковими за кількістю й заперечними за якістю.

Логічна формула частковозаперечних суджень: деякі S не є Р. Наприклад: «Деякі студенти

не прийшли на заняття». Частковозаперечні судження позначаються латинською

літерою 0.

3. Види складних суджень такі:

1) кон'юнктивні, або сполучні. Утворюються за допомогою поєднання двох вихідних

суджень. Залежно від структури вихідних суджень, сполучні судження можуть мати різну

структуру: один суб'єкт і кілька предикатів; кілька суб'єктів і один предикат; кілька

суб'єктів і кілька предикатів. У письмовому й усному мовленні кон'юнктивні судження

утворюються шляхом використання граматичних сполучників і, а також, хоча і т. д.

Логічна формула кон'юнктивних суджень має вигляд А ^ В, де А та В — вихідні

судження, а ^ — символ їхнього сполучення (кон'юнкції);

2) диз'юнктивні, або розділові. Виділяють:

— сильну (повну) диз'юнкцію, коли складові розділового судження виключають одне

одного. Вона утворюється через сполучники або... або і формулюється так: або А, або В

(A v В).

— слабку (неповну) диз'юнкцію, коли поєднувані нею судження не виключають одне

одного. Формула слабкої диз'юнкції така: А чи В (A v В);

3) імплікативні, або умовні, коли вихідні судження поєднуються на підставі

логічного сполучення якщо... то. У письмовому чи усному мовленні логічний зв'язок

імплікативних (умовних) суджень може виражатиться й іншими сполучниками: коли...

тоді; у випадку якщо... то і т.д. Логічна формула імплікативних суджень має вигляд А >

В, де А та В — вихідні судження, а > — символ їхнього поєднання. Наприклад: «Якщо

мені не підвищать зарплату, то я піду з цього місця роботи»;

4) еквівалентні, або рівноцінні (подвійна імплікація). У таких судженнях

поєднуються вихідні судження із взаємною (прямою чи зворотною) умовною залежністю,

(двойная импликация). Логічно такі судження зв'язуються сполучниками тільки якщо...

то; тільки за тієї умови, що... тоді. Логічна формула імплікативних суджень має вигляд:

А ≡ В, де А та В — вихідні судження, а ≡ — символ їхнього сполучення. Наприклад:

«Тільки тоді, коли складено всі модулі, студент допускається до іспиту».

Загалом істинність чи хибність складних суджень залежить від простих суджень, із

яких вони складаються, а саме: чи є ті прості судження істинними, чи хибними. Але

бувають випадки, коли навіть істинність обох вихідних засновків не є гарантією

ймовірності складного судження, утвореного з них за допомогою логічної зв'язки. У

цілому складні судження є істинними у 55% випадків.

Найзагальніші правила істинності різних складних суджень:

1) кон'юктивне (сполучне) судження є істинним тільки тоді, коли істинними є обидва

вихідні судження; у решті випадків воно є хибним;

2) диз'юнктивне (розділове) судження є хибним тільки тоді, коли обидва вихідні

судження є хибними. В інших випадках воно частіш істинне, ніж хибне;

3) імплікативне (умовне) судження може бути істинним, навіть якщо обидва вихідні

судження є хибними;

4) еквівалентне (рівноцінне) судження також може бути істинним, якщо обидва

вихідні судження є хибними.

4. Судження, як і поняття, поділяються на порівнювані й непорівнювані:

— порівнювані судження мають спільний суб'єкт або предикат;

— непорівнювані судження спільного суб'єкта або предиката не мають.

У свою чергу, порівнювані судження підрозділяються на сумісні й несумісні:

105

— сумісні повністю або частково виражають однакові думки: «Студент Івахненко —

відмінник», «Студент Івахненко добре вчиться»;

— несумісні розкривають спільний суб'єкт чи предикат з різних точок зору.

Наприклад: «У сучасній Україні серед водіїв є чимало жінок»; «У сучасній Україні серед

водіїв є багато молоді».

Відношення між порівнюваними судженнями внормовуються правилами «логічного

квадрата». «Логічний квадрат» — зручна для запам'ятовування схема у вигляді квадрата з

двома діагоналями. Його вершини — А, Е, І, О — символізують прості категоричні

судження; сторони.й діагоналі — відношення між судженнями.

1. Відношення контрарності (протилежності). Мають місце між судженнями А

та Е (загальноствердними й загальнозаперечними).

Обидва ці судження не можуть бути одночасно істинними, але вони можуть бути

одночасно хибними. Тому з хибності одного із суджень іще не можна робити висновку

про істинність протилежного судження, Загальноствердне судження «Усі студенти —

відмінники» (А) — хибне, але з того іде не випливає, що істинним є протилежне йому

загальноза-. перечне судження — «Жоден зі студентів не є відмінником» (0).

2. Відношення підпорядкування. Мають місце між судженнями А та І

(загальноствердними і частковоствердними), а також між Е та 0 (загальнозаперечними

ічастковозаперечними).

Істинність більш загального судження визначає істинність часткового судження. Але

істинність часткового судження ще не визначає істинності загального, залишаючи

невизначеним, істинне воно чи хибне.

Хибність загального судження ще не означає обов'язкову хибність часткового.

Однак хибність часткового судження неминуче означає хибність того загального, якому

воно підпорядковане,

Загальноствердне судження «Усі студенти можуть брати участь у науковій роботі» є

істинним, тому також є істинним підпорядковане йому частковоствердне судження:

«Деякі студенти активно здійснюють самостійні наукові дослідження». Однак істинність

частковоствердного судження «Деякі студенти вчаться на "відмінно"» ще не означає, що

всі без винятку студенти мають такі самі високі оцінки.

Згальноствердне судження «Усі студенти за курс логіки отримують найнижчий бал»

є хибним, але цілком може бути істинним частковоствердне судження «Деякі студенти

отримали за курс логіки найнижчий бал».

3. Відношення контрадикторності (протиріччя). Вони існують між судженнями А

та 0 (загальноствердними й частковозаперечними), а також між Е та І

(загальнозаперечними й частковоствердними).

Із двох суперечних суджень одне обов'язково має бути істинним, а друге — хибним.

Якщо загальноствердне судження «Усі студенти — відмінники» є хибним, то

частковозаперечне судження «Деякі студенти — не відмінники» обов'язково є істинним.

Загальнозаперечне судження «Жоден зі студентів не є відмінником» — хибне, але

поєднане з ним частковоствердне судження «Деякі студенти — відмінники» обов'язково є

істинним.

4. Відношення субконтрарності (субпідрядності). Гснують між судженнями І та 0

(частковоствердними й частковозаперечними).

Субпідрядні судження можуть бути одночасно істинними, але не можуть бути

одночасно хибними. Якщо одне із субпідрядних суджень є хибним, то друге неминуче

мусить бути істинним. Наприклад, однаково істинними є зовні протилежні судження —

«Деякі студенти відмінники», «Деякі студенти не відмінники». Але якщо судження «Деякі

вітчизняні математики знають мову африканського племені суахілі» є хибним, то

судження «Деякі вітчизняні математики не знають мови африканського племені суахілі» є

істинним.

106

Лекція 4. Логічні закони

План. 1. Поняття про логічний закон. Закон тотожності

2. Закон непротиріччя. Закон виключеного третього. Закон достатньої

підстави

1. Логічний закон — закон, який розкриває правильність будови й зв'язку думки.

Чотири закони правильного мислення:

1) закон тотожності;

2) закон непротиріччя;

3) закон виключеного третього;

4) закон достатньої підстави.

Усім названим логічним законам притаманні такі особливості:

1) закони логіки об'єктивні. їхній зміст не залежить від волі й свідомості людей;

2) закони логіки є найзагальнішими законами. Вони діють як у повсякденному, так і

в науково-філософському мисленні, дійсні для будь-якої сфери людського знання, у

першу чергу для сфери права;

3) закони логіки мають загальнолюдський характер. Вони однакові для всіх, завжди

й усюди, незалежно від Соціальної, національної, мовної, релігійної приналежності

людей.

Порушення законів логіки призводить до різних помилок у мисленні людей. Такі

помилки поділяють на два основні типи:

— софізми, тобто зроблені свідомо (з певною метою) логічні помилки, які

маскуються зовнішньою правдоподібністю висловлювань;

— паралогізми — помилки, яких припустилися через незнання або ненавмисне

порушення форм, правил, способів правильного логічного мислення. -

Досі є дискутивним питання про те, як співвідносяться між собою закони логіки й

закони дійсності, порядок нашого мислення й порядок предметів та явищ дійсності, які в

цьому мисленні відображаються. Розв'язання цієї проблеми залежить від

заг'альнофілософської позиції того чи іншого дослідника.

Закон тотожності формулюється так: будь-яка думка про предмет (або явище) у

процесі конкретного міркування має бути тотожною сама собі, тобто збігатися сама із

собою за змістом, скільки б разів вона не повторювалася.

У вигляді формули закон тотожності записується так: А є А, або А≡А.

Вимоги закону тотожності можна конкретизувати таким чином:

1) у процесі міркування не можна один предмет підміняти іншим. Типовий приклад

— зі студентом, який вимагає у викладача високу оцінку: «Поставте мені „відмінно", я

готувався до семінару до третьої ранку». У цьому випадку має місце порушення закону

тотожності — адже не збігаються два предмети мислення: «відповідь і робота на

семінарському занятті» та «підготовка до семінарського заняття». Як бачимо, порушення

закону тотожності містить у собі щонайменше ризик непорозуміння. Ця помилка

називається підміною тези. У різновидах сучасної соціальної міфології порушення закону

тотожності свідомо використовується для введення в оману громадської думки, щоб

змусити її без достатньої підстави прийняти певну тезу як правильну. Наприклад,

говорячи про НАТО, деякі українські політики наголошують на військових операціях

цього блоку; але свідомо замовчують інші (економічні, політичні) аспекти його діяльності.

У такий спосіб в аудиторії створюють помилкове враження про агресивність блоку НАТО;

2) Думка тотожна сама собі, якщо вона однозначна. Необхідно використовувати

поняття в одному значенні, зрозумілому як одному, так і другому співрозмовникові.

Наприклад, якщо дівчина говорить хлопцеві «Давай залишимося друзями», то має на

увазі, що її почуття до нього минули й буде краще, якщо він дасть їй спокій і знайде собі

іншу подружку. А хлопець тим часом, навпаки, може вважати, що в такий спосіб до нього

знову виявляють прихильність.

107

Закон тотожності не забороняє в процесі мислення переходити від одного предмета

думки до іншого або змінювати, збагачувати зміст певного поняття. Ідеться проте, що все

це треба робити логічно правильно. А запорукою логічності міркування є саме тотожність,

рівнозначність основних структурних елементів мислення.

2. Закон непротиріччя стверджує: два протилежні судження не можуть бути

істинними в той самий час і в тому самому відношенні. Простіше кажучи, із двох

суджень, одне з яких заперечує друге, котресь неминуче виявиться помилковим.

Закон непротиріччя є дійсним для різних видів протилежних суджень. Тільки в

окремих випадках, якщо обидва протилежні судження є частковими, вони можуть бути

істинними одночасно: «Деякі студенти вчаться на відмінно». «Деякі студенти не вчаться

на відмінно».

Закон непротиріччя не є дійсним у таких випадках;

1) якщо йдеться про різні предмети або різні ознаки того самого предмета: «Марія

добре знає літературу» і «Марія не розуміє вищої математики» (одне не заважає.другому

бути істинним);

2) якщо предмет думки береться в різних відношеннях. Твердження «Сьогодні

холодний день» і «Сьогодні спекотний день» обидва можуть бути істинними, бо

«сьогоднішній день» може бути і зимовим, і літнім;

3) коли про той самий предмет висловлюються різні суб'єктивні думки: «Папуга

Кешик — хороший», «Папуга Кешик — дурень».

Закон виключеного третього формулюється так: у процесі міркування про той самий

предмет у той самий час і в тому самому відношенні одне судження обов'язково

правильне^друге хибне, а третього не дано (або А, або не-А).

Закон виключеного третього не вказує, котре саме із двох суперечних суджень є

істинним. Він тільки стверджує, що дві суперечні думки не можуть бути хибними

одночасно — одна з них неминуче мусить бути істинною. Тому, якщо доведено

хибність/істинність одного із суджень, то можна бути певним щодо істинності/хибності

протилежного судження.

Закон виключеного третього є Дійсним тільки для протилежних висловлювань, в

одному з яких що-небудь стверджується про предмет, а в другому — те саме про цей

предмет заперечується. Наприклад, з двох протилежних висловлювань «Петро

захоплюється науковою літературою» та «Петро не захоплюється науковою літе-ратурою»

одне (неважливо яке!) обов'язково є істинним, а друге — хибним.

Закон виключеного третього не є дійсним для різних контекстів. Тому, скажімо,

протилежні"коментарі різних телеканалів щодо якоїсь суспільно значущої події — явище

логічно припустиме.

Закон достатньої підстави формулюється так: будь-яка думка може бути визнана

істинною тільки тоді, коли для цього є достатня підстава.

Записується цей закон так: А є тому, що є В, при цьому А — це логічний висновок,

тобто думка, яка випливає з попередньої Думки; В — це логічна підстава, тобто думка, з

.якої випливає інша думка.

Достатньою уважається така підстава, така думка, що вже перевірена й визнана за

істинну.

Найчастіше достатніми підставами є:

а) беззаперечні з погляду здорового глузду факти;

б) математичні й наукові теореми й аксіоми;

в) числа.

Недостатніми підставами вважаються:

а) неперевірені факти;

б) посилання на будь-які авторитети;

в) міркування, що містять логічну помилку, наприклад, підміну тези, заборонену

першим законом логіки — законом тотожності.

108

Сферами застосування закону достатньої підстави є науково-філософське мислення і

повсякденні життєві міркування на рівні здорового глузду; А от, приміром, для релігійної

людини догматичність, прийняття без достатніх підстав основних положень віровчення є

основою її віри.

Трапляється, що і наука, і філософія оперують т. зв. парадигмальними (засадничими)

твердженнями, які сприймають без додаткової перевірки. Найвідоміше з них — крилата

фраза французького філософа Нового часу Р. Декарта: «мислю, отже, існую». Однак у

цьому випадку не слід забувати, що формулюванню наукових парадигм передувала

кропітка попередня розробка, а достатньою підставою певних філософських настанов

визнається їх загальна поширеність та самоочевидність.

109

Лекція 5. Умовиводи План.

1. Умовиводи: поняття, структура, класифікація

2. Безпосередні умовиводи

3. Дедуктивні умовиводи. Категоричний силогізм

Умовиводом називається форма мислення,за допомогою якої з одного або декількох

суджень виводиться нове судження, що містить у собі нове знання. Наприклад: «Ссавці

п'ють материнське молоко. Людина також п'є материнське молоко. Отже, людина є

ссавцем».

Сам термін умовивід позначає як процес висновування умовиводу з, декількох

суджень, так і кінцевий результат такого міркування.

Структура умовиводу містить у собі:

1) засновки;

2) висновки.

Засновки — це судження, з яких виводяться нові знання.

Висновки — це заключні судження, до яких за певними правилами приходять на

підставі аналізу засновків.

Висновки в умовиводі можуть бути або істинними, або хибними. Для того щоб

висновки в умовиводі були істинними, необхідно дотримуватися двох основних

передумов:

1) самі засновки, з яких робиться висновок, мають бути істинними;

2) умовивід має бути зроблено з дотриманням усіх норм логічного мислення.

Існує досить розгалужена класифікація умовиводів, яка оперує безліччю різнорідних

критеріїв.

За кількістю засновків умовиводи підрозділяються на:

• безпосередні, виведені з одного засновку,

• опосередковані, де висновки зроблені з двох чи більшої кількості засновків.

У свою чергу, опосередковані умовиводи поділяються на:

• дедуктивні;

• індуктивні;

• трансдуктивні (за аналогією).

У дедуктивних умовиводах висновок робиться від загального до окремого.

Наприклад: «Усі дівчата небайдужі до чоловічої уваги. Марія — дівчина. Тож Марія

небайдужа до чоловічої уваги».

Серед дедуктивних опосередкованих умовиводів виділяють:

• силогізми. У них висновок базується на двох засновках, які є судженнями і зв'язані

зі спільним для них поняттям. Наприклад: «Усі економісти мають знатися на математиці.

Захарченко — економіст. Отже, Захарченко має знатися на математиці».

Крім простого силогізму, існує також складний силогізм (полісилогізм), який

складають кілька простих силогізмів, певним чином пов'язаних між собою.

Скорочений полісилогізм без якогось проміжного висновку має назву сорит — він

застосовується для простеження тривалої залежності між класами предметів.

Скорочений силогізм без одного засновку називається ентимемою. В ентимемі може

бути відсутнім навіть висновок. Силогізм із двома альтернативами, з-посеред яких

необхідно вибрати тільки одну, — це дилема.

• умовні умовиводи. Умовивід є умовним, якщо принаймні один із засновків є

умовним (імплікативним) судженням. Наприклад: «Якщо день сонячний, то сосновий ліс

пахне смолою. День сонячний. Відповідно, сосновий ліс пахне смолою».

• розподільні умовиводи. Умовивід дістає назву розподільного, коли хоча б один з

його засновків є розподільним судженням. Приклад: «Формами співучасті у

кримінальному злочині є співучасть із розподілом ролей або співучасть без розподілу

110

ролей. Цю співучасть здійснено без розподілу ролей. Відповідно, це не була співучасть із

розподілом ролей».

В індуктивних умовиводах висновок робиться окремого до загального. Наприклад:

«Іван не склав модуля з логіки. Юля не склала модуля з логіки.Індуктивний висновок:

деякі студенти не склали модуля з логіки».

У трансдуктивнихумовиводах (умовиводах за аналогією) рух думки йде від одного

часткового випадку до іншого часткового випадку. Ці умовиводи мають імовірнісний

характер. Скажімо: «Кліматичні умови планети Марс схожі із земними. На Землі є життя.

Можливо (за аналогією), й на Марсі є життя».

2. У безпосередніх умовиводах висновок робиться з одного засновку. Наприклад, із

засновку «Основний закон ринкової економіки — закон вартості» можна дійти висновку:

«Закон вартості є основною ознакою ринкової економіки».

Висновок у безпосередньому умовиводі робиться на основі перетворення суджень.

Існують три основні способи перетворення безпосередніх умовиводів.

1. Власне перетворення. Унаслідок цієї операції вихідне судження перетвориться на

судження рівнозначне за змістом, але інше за структурою.

Для кожного з 4-х основних видів суджень перетворення відбувається за власною

схемою.

1.1. Загальноствердні судження (А) перетворюються на загальза-перечні (Е): усі S є

Р → жодне S не є не-Р.

1.2. Частковоствердні судження (І) перетворюються на частково-залеречні (0): деякі

S є Р → деякі S не є не-Р.

1.3. Загальнозаперечні судження (£) залишаються загальноза-перечними, але

змінюють свою структуру: жодне S не є Р → усі S є не-Р. ;

1.4. Частковозаперечні судження (J) перетворюються на частковоствердні: деякі S не

є Р → деякі S є не-Р.

2. Оберненням називається така операція, у процесі якої суб'єкт вихідного судження

стає предикатом, а предикат → суб'єктом вихідного судження. ,

Загальна схема обернення така: S є Р → Р є 5.

Основне правило обернення безпосередніх суджень: якість обох суджень (вихідного

й кінцевого) залишається тією самою. Якщо засновком було, приміром, ствердне

судження, то й висновок має бути ствердним. Якщо засновкове судження було

заперечним, то й висновок має бути заперечним.

Якщо кількісна характеристика судження не змінюється, то таке обернення

називають чистим.

Якщо кількісна характеристика судження змінюється, то таке обернення називають

оберненням з обмеженням.

Для кожного з 4-х основних типів суджень існує своя схема обернення:

2.1. Загальноствердні судження обертаються частіше з обмеженням, за схемою: усі S

є Р → деякі P є S.

2.2. Загальнозаперечні судження обертаються без обмеження за схемою: жодне S не

є Р → усі Р не є S.

2.3. Частковоствердні судження обертаються чисто за схемою: деякі S є P → деякі

P є S.

2.4. Частковозаперечні судження не обертаються.

3. Протиставлення до предиката. Протиставленням до предиката називається таке

висновкове судження/суб'єкт якого суперечить за змістом предикатові вихідного,

засновкового судження.

Загалом протиставлення являє собою синтез двох розглянутих вище фоорм

висновування безпосередніх умовиводів. Щоб зробити висновок на підставі

протиставлення, необхідно вихідне судження спершу перетворити, а потім обернути.

111

Загальна схема протиставлення така: S є Р → не-Р не є S. Наприклад: «Будь-який

злочин є суспільно небезпечне діяння. Жодне діяння, що не становить суспільної

небезпеки, не є злочином».

Для кожного з 4-х основних типів суджень існує своя схема протиставлення:

3.1. Загальноствердні судження перетворюються на загальнозаперечні: усі S є Р →

жодне не-Р не є S.

3.2. Загальнозаперечні судження перетворюються на частковоствердні: жодне S не є

Р → деякі, не-Р є S.

3.3. Частковозаперечні судження під час протиставлення стають

частковоствердними: деякі S не є Р → деякі не-Р є S.

3.4. Частковоствердні судження шляхом протиставлення не змінюються.

3. Дедуктивним називається умовивід від загального до часткового. Механізм

дедуктивного умовиводу полягає в розширенні загального твердження на окремий

випадок. Поширюючи загальне твердження на кожен окремий випадок-або явище, маємо

нове знання про цей предмет, а саме: цей предмет має ознаку, властивому всьому класові,

про який ідеться в загальному твердженні.

Умови можливості дедуктивного умовиводу такі:

1) один засновок повинен мати загальний характер;

2) другий засновок має стосува^я окремого предмета, що належить до певного класу.

Особливість дедуктивних умовиводів (і їхня перевага в порівнянні з іншими

різновидами умовиводів) полягає в тім, що дедуктивний умовивід, як правило, дає

правильні або імовірнісні висновки/Гарантією правильності висновків служить

загальність, самоочевидність вихідних засновків. До цих засновків зазвичай належать

закони, теорії, аксіоми загальнонаукового, парадигмального плану.

Дедуктивні умовиводи є умовиводами опосередкованими й тому мають досить

складну структуру. У них виділяють три терміни: більший, середній і менший, і дві

засновки — більший й менший.

Менший термін — це поняття, що посідає місце Суб'єкта у висновку. Позначається

латинською літерою S.

Більший термін — це поняття, що посідає місце предиката у висновку. Позначає

латинською літерою Р.

Середній термін — це поняття, наявне в обох засновках, але відсутнє у висновку.

Позначається латинською літерою М (medium).

Отже, структура дедуктивного умовиводу має приблизно такий вигляд:

M – P

S − M

отже, S — Р.

Наприклад: «Спиртне (M) є небезпечним для здоров'я (Р). Пиво (S) — спиртний

напій.(М). Отже, пиво (S) є небезпечним для здоров'я (P)».

Засновок, до якого входить більший термін, називається більшим засновком.

Засновок, до якого входить менший термін, називається л засновком.

Основний вид дедуктивного умовиводу — категоричний силогізм. Категоричний

силогізм — це умовивід, у засновках якого є судження де щось стверджується або

заперечується.

Аксіоми категоричного силогізму:

1) усе, що стверджується (або заперечується) про клас предметів, може

сверджуватися (або заперечуватися) про кожен предмет цього класу; .

2) ознака ознаки предмета є ознакою самого предмета; те, що суперечить ознаці

предмета, суперечить самому предмету. Наприклад, якщо предмети має ознаку В, а ознака

В, у свою чергу, має ознаку С,то істинним буде твердження про те, що предмет А має

ознаку С.

З істинних засновків не завжди можна зробити істинний висновок. Його істинність

зумовлена правилами силогізму.

112

Основні правила термінів:

• у кожному силогізмі має бути тільки три терміни: великий, малий, середній; .

• середній термін хоча б в одному із засновків має бути розподіле-. ний, тобто взятий

у загальному значенні.

Правила засновків:

• з двох часткових або заперечних засновків не можна робити висновку;

• якщо один із засновків — часткове судження, то й висновок має бути частковим;

• якщо один із засновків — заперечне судження, то й висновок має бути заперечним.

Основні помилки в категоричному силогізмі:

1) сплутування можливості й дійсності. Наприклад: «В Україні діє спрощена

система оподаткування. Бізнесмен Іванов — громадянин України». Зовні бездоганний

висновок: «Бізнесмен Іванов платить податки за спрощеною системою оподаткування».

Насправді у вихідному засновку випущено модальність можливості: «Спрощена система

оподаткування в Україні може застосовуватися за певних умов»;

2) поспішний висновок з непевного засновку. Наприклад: «Людина — істота розумна.

Душевнохворий — теж людина». Невже правильним є висновок: «Душевнохворий —

істота розумна»? У цьому випадку помилковість висновку стала наслідком непевності

вихідного засновку, де був відсутній уточнювальний квантор (показник кількосл').

Треба пам'ятати, що зазначені помилки виникають не з недосконалості самого

силогізму як різновиду дедуктивного умовиводу, а з факту наявності прихованих помилок

у його засновках.

113

Лекція 6. Умовиводи План.

1. Індукція, її ознаки та класифікація

2. Методи наукової індукції

3. Умовиводи за аналогією

1. Індукцією називається умовивід від конкретного (часткового) до загального.

Формула індукції така:

S1—P

52 — P

53 — P отже, S — P.

Наприклад: «Україна (Si) — країна, розташована на європейському континенті (Р).

Білорусь (S2) — країна, розташована на європейському континенл (Р). Отже, обидві ці

країни (S) розташовані на європейському континенгі (Р)».

Структура індукції збігається зі структурою умовиводу, тобто міс-титьу собі

засновки й висновки.

Індуктивні засновки — це судження про окремі факти, одиничні предмети певного

класу.

Індуктивний висновок — судження проклас предмелв або явищ у цілому. . <

Особливості індуктивних умовиводів:

1) індуктивні умовиводи є умовиводами опосередкованими, тому складаються з двох

і більшої кількості засновків;

2) висновки в індуктивному умовиводі мають не достовірний, як у дедукції, а

ймовірнісний характер. Це,пов'язано з тим, що в,переважній більшості індуктивних

умовиводів висновок робиться на підставі аналізу не всіх, а лише певної кількості

предметів класу. А подекуди можливі винятки із загального правила або відкриття нових

предметів, що належать до цього ж класу, але позначені специфічними видовими

відрізненнями. Приміром, у багатьох старих підручниках логіки фігурувало судження

«Лебеді — білі». Але в XX ст. в Австралії вчені відкрили унікальний вид чорних лебедів.

Не можна сказати, що це судження в результаті цього відкриття стало повністю помил-

ковим, однак тепер у нього довелося внести корективи*. «Більшість лебедів — білі».

Індукція поділяється на повну й неповну.

Повна індукція — умовивід, у якому загальний висновок про клас предметів у

цілому робиться на підставі вивчення всіх предметів певного класу (чи принаймні відомих

на цей момент).

Особливості повної індукції:

1) серед засновків має бути самостійне судження, в якому твердиться, що перелічені

в інших засновках судження про окремі предмети досліджуваного класу вичерпують

собою увесь цей клас. У практиці мислення цей засновок, щоправда, найчастіше не

висловлюється, але мається на думці;

2) повна індукція має давати все-таки достовірне, а не ймовірнісне знання;

3) висновки в повній індукції поширюються тільки на конкретний досліджуваний

клас чи на його частину й не розповсюджуються на ширші об'єднання предметів або

явищ.

Неповна індукція — умовивід, у якому загальний висновок випливає із засновків,

які не охоплюють усіх предмел'в класу.

Відповідно, висновок, зроблений методом неповної індукції, належить л'льки до тих

випадків, що їх розглянуто у засновках. Незважаючи на те що висновки в неповній

індукції мають імовірнісний характер, вона застосовується значно ширше, ніж повна

індукція. Звідси випливає необхідність класифікації неповної індукції:

• індукція через простий перелік;

• індукція через добір фактів;

• наукова індукція.

114

Індукція через простий перелік фактів — це такий умовивід, у якому загальний

висновок робиться на підставі того, що серед безпосередньо спостережуваних фактів не

спостерігається жодного, який би суперечив узагальненню.

Індукція через добір фактів полягає у тому, що загальний висновок робиться на

підставі виділення повторюваної ознаки серед певної кількості предметів, відібраних за

певною системою. За приклад може служити визначення якості, вартості або ґатунку

різних товарів у торгівлі чи митній справі.

Наукова індукція —це умовивід, у якому загальний висновок про всі предмети

певного класу робиться на підставі знання необхідних ознак або причинових зв'язків між

частиною предметів цього класу.

2. Наукова індукція — це умовивід, у якому загальний висновок про всі предмети

певного класу робиться на підставі знання необхідних ознак або причинових зв'язків між

частиною предметів цього класу.

Методи наукової індукції:

1) метод єдиної подібності. Якщо два чи більше випадків досліджуваного явища

мають тільки одну спільну обставину, а решта обставин відрізняється, то ця єдина спільна

обставина і є ймовірною причиною певного явища.

Логічна формула цього методу така:

АВС → а

ADE → а

AFG → а отже, А → а.

Треба мати на увазі, що цей метод дає лиш імовірнісне знання, а єдина осбтавина,

оголошена причиною явища, завжди діє не сама собою, а разом з іншими причинами, які

ще треба з'ясувати. Застосування цього методу є перспективним, приміром, в аналізі й

прогнозуванні ринків;

2) метод єдиної розбіжності. Якщо певна обставина наявна тоді, коли наявне

досліджуване явище, і відсутня тоді, коли це явище відсутнє, то саме ця обставина є

ймовірною причиною досліджуваного явища.

Логічна формула цього методу Така:

АВС → а

ВС → — отже, А → а.

Прикладом умовиводу за методом єдиної розбіжності є вплив сонячного світла на

забарвлення листя рослин. Порівнюючи рослини, можна переконатися, що листя їхнє

зелене тоді, коли ці рослини ростуть на добре освітленій місцині.. Нічні ж рослини,.як

правило, характеризуються відсутністю яскраво-зеленого забарвлення листя.

Метод єдиної розбіжності вважається певнішим, ніж метод єдиної подібності.

Достатньо знати всього два випадки, щоб зробити необхідний висновок. Збільшення

кількості випадків зазвичай не збільшує ймовірності здобутого методом єдиної

розбіжності індуктивного висновку;

3) поєднаний метод подібності й розбіжності. Він поєднує дію обох попередніх

методів. Якщо два чи більше випадків виникнення досліджуваного явища мають лише

одну спільну обставину, а два чи більше випадків його невиникнення характеризуються

відсутністю тієї самої обставини, то саме ця обставина є ймовірною причиною

досліджуваного явища.

Цей метод дає висновок більш достеменний, ніж висновки перших двох методів,

застосованих окремо. Тому саме цей метод часто використовується, приміром, у різних

судових експертизах;

4) метод супровідних змін. Якщо зміна одного явища повсякчасно викликає певні

зміни в іншому явищі,то обидва ці явища перебувають один з одним у причиновому

зв'язку.

Логічна формула певного методу така:

А1ВС → а1

115

А2ВР → а2

АЗВР → аЗ, отже, А → а.

Наочним прикладом методу супровідних змін є висновок про те, що морські

припливи зумовлені певним розташуванням Місяця на небі. Цей висновок було зроблено

ще в далеку давнину на підставі простих астрономічних спостережень;

5) метод залишків. Якщо дві чи більше складних причин зумовлюють таку саму

кількість складних явищ і відомо, що частина цих причин породжує відповідну частину

явищ, то частина, що залишилася, ймовірно, породжує решту явищ. Логічна формула

певного методу така:

ABC → авс

ВC → вc отже, А → а.

На підставі методу залишків було відкрито планета Нептун. Астрономи спостерігали

за планетою Уран і її відхиленнями від теоретично розрахованої орбіти. Спроби пояснити

ці відхилення впливом Сонця чи інших планет успіху не дали. Тоді було зроблено

припущення про існування нової планети, чий вплив і міг спричинити відхилення Урана

від орбіти.

3.Аналогія — особливий різновид умовиводу, у якому на підставі подібності

предметів в одних ознаках робиться висновок про їх подібності в інших ознаках.

Логічна формула цього методу така:

А — авс

В — авс

отже. В — d.

Особливість аналогії як логічної форми полягає в тому, що в ній рух думки

здійснюється від часткового до часткового, від окремого до окремого. Такий різновид

умовиводу почасти застосовується під час порівняння двох предметів або процесів, які

мають подібні ознаки. Якщо вони їх і справді мають, то ми можемо дійти висновку, що й

інші ознаки таких предметів можуть бути подібними.

Загалом умовивід за аналогією має не достовірний, а ймовірнісний характер. Він є

найменш істинним серед усіх типів умовиводів.

Умови ймовірності висновків за аналогією:

1) ступінь імовірності тим вищий, чим більше схожих ознак установлено в

порівнюваних предметах;

2) ступінь імовірності тим вищий, чим істотнішими є порівнювані ознаки;

3) ступінь імовірності тим вищий, чим тісніше пов'язані між собою подібні ознаки й

чим тісніший їхній зв'язок з ознаками, Що переносяться на досліджуваний предмет або

явище;

4) ознаки, що переносяться за аналогією, мають бути якомога більш однотипними з

ознаками, на підставі яких ці предмети чи явища порівнюються;

5) якщо предмет, щодо якого, ми робимо умовивід, має ознаку, несумісну з тією, що

переноситься на нього за аналогією, то аналогія неможлива.

Дотримання цих умов є обов'язковим, інакше наші висновки перетворяться на

нісенітницю. Наприклад, нісенітницею є такий умовивід: «Кожне фізіологічне явище, що

має місце в організмі людини, потрібне цьому організмові. Суспільство схоже на організм.

Злочинність — суспільне явище. Отже, злочинність потрібна суспільству».

Класифікація умовиводів за аналогією:

• точна аналогія — висновок робиться на підставі знання про те, що ознака, яка

переноситься, за своєю сутністю тісно пов'язана з ознаками подібності;

• проста аналогія має місце тоді, коли точно невідомо, яким чином ознака, що

переноситься,,пов'язана з ознаками подібності;

• аналогія предметів — умовивід, у якому об'єктами уподібнення є два подібні

одиничні предмети, а ознакою, що переноситься, — властивість цих предметів;

116

• аналогія відношень — умовивід, у якому об'єктом уподібнення є подібні

відношення між парами предметів, а ознакою, що переноситься, — властивість цих

відношень.

Прикладом точної аналогії предметів, є устрій різних моделей мобільних телефонів і

способи користування ними. Прикладом простої аналогії відношень є подібність у

шанобливому ставленні до старших за віком і до вищих за соціальним становищем..

Метод аналогії часто використовується під час висування різних гіпотез та

складання інвестиційних планів...Але найчастіше аналогія зустрічається у правовій сфері.

Існують навіть терміни «аналогія . права» і «аналогія закону». Полягає ця аналогія в тому,

що норми права, встановлені для одного типу соціальних відносин, можуть бути

перенесені на інші типи соціальних відносин, наразі не відрегульовані нормами права.

Наприклад, іще законодавчо не закріплені критерії конкурсного добору кандидатів на

вакантні посади. Натомість відомі критерії добору кандидатів на скорочення штатів.

Згідно із цими критеріями, скорочуються в першу чергу найменш кваліфіковані праців-

ники. Отже, за аналогією, і під час проведення конкурсу обов'язковим є врахування

кваліфікації кандидатів.

Уважається, що ісламське судочинство (норми шаріату) ґрунтується на Корані й

Суні — книжках, складених із висловів і описів діянь пророка Мухаммада. Тож можна

сказати, що мусульманське шаріатське право побудоване на аналогії із життям і

діяльністю фундатора ісламу.

117

Лекція 7. Умовиводи План.

1. Доведення як логічна форма

2. Правила і помилки у доведенні та спростуванні

3. Суперечка як форма позалогічної аргументації

1. Важливу роль у здобутті істини відіграє доведення.

У логіці під доведенням розуміють процес мислення, що полягає в обґрунтуванні

деякого твердження за допомогою інших тверджень, істинність яких установлено

раніше.

Будь-яке доведення складається з трьох частин:

• тези — це твердження, істинність якого необхідно довести;

• аргументів (основи) — це судження, що їх наводять для доведення тези;

• демонстрації — це спосіб логічного зв'язку тези з основою. Як тези можуть

поставати найрізноманітніші судження, якщо вони не очевидні і потребують доведення. У

науках це різноманітні твердження (теореми — в геометрії, факти й обставини — у

юридичній практиці), у повсякденні — певні переконання, чужі і власні думки.

Тезу може бути сформульовано як на початку суперечки, так і в будь-який її момент.

Сформулювати тезу можна у кілька способів:

• за допомогою вступного словосполучення «Я стверджую...», «На мою думку...»,

«Моя теза полягає у...» тощо;

• опосередковано — шляхом надання певному судженню категоричної форми;

• через постановку прямого чи риторичного запитання.

У ролі аргументу може бути будь-яке судження, що відповідає двом правилам:

• це судження має бути безпосередньо пов'язане з тезою;

• це судження має бути істинним, причому його істинність має бути беззаперечною

або раніше доведеною.

Формами аргументів є:

а) факти дійсності;

б) аксіоми й закони науки;

в) норми законодавства;

г) визначення (дефініції) понять.

Саме факти у доведенні мають найбільшу силу: як правило, вони переконують

найґрунтовніше — І. Павлов називав їх «повітрям ученого». Скажімо, під юридичними

фактами розуміються обставини, що служать за основу виникнення чи припинення

конкретних правових стосунків.

Крім фактів, іншим універсальним видом аргументів є визначення (дефініція).

Наприклад, у геометрії дефініції понять «точка»; «лінія»,чшощина» тощо мають

фундаментальне значення для подальших доведень.

Наукові закони й теорії, коли вони використовуються як аргументи, розкривають

родові та видові якості предмета доведення.

Демонстрація, що встановлює зв'язок між тезою й аргументом, за формою являє

собою дедуктивний або індуктивний умовивід. Наявність тези й аргументів іще не

означає, що доведення здійснено. Наприклад, якщо ми маємо купу автомобільних деталей,

то це ще не означає, що ми маємо готове авто. Для того щоб доведення було завершеним,

необхідно встановити логічний зв'язок тези з аргументами.

Доведення спирається на умовивід, але не зводиться до нього, не є простою

арифметичною сумою умовиводів. Подібно до того як судження репрезентує себе у

вигляді зв'язку понять, а умовивід — у формі зв'язку суджень, так і доведення репрезентує

собою зв'язок умовиводів (а, відповідно, і суджень, і понять).

Однак слід мати на увазі, що не всякий умовивід є доведенням.

Існують два основні способи доведення:

118

• пряме доведення, коли теза обґрунтовується безпосередньо аргументами. Простий

приклад: «Телевізор працює, оскільки при ввімкненні у мережу на екрані з'являється

зображення»;

• непряме доведення, коли вихідна теза обґрунтовується за допомогою доведення

помилковості протилежного судження — т. зв. антитези. У цьому випадку — відповідно

до закону виключеного третього — теза автоматично вважатиметься істинною. Непряме

доведення має два різновиди:

• апогогічне доведення: при ньому спочатку приймається доведення тези,' яка

суперечить вихідній; далі ця теза доводиться до абсурду або до суперечності з певними

істинами; потім, відповідно, з хибності такої тези випливає істинність вихідної.

• непряме доведення методом розподілу полягає в тому, що з кількох можливих тез

методом виключення доводиться одна. Наприклад, розглядаючи кілька кандидатів на

вакантну посаду, керівництво може обрати найбільш гідного претендента.

2. Правила й помилки в доведенні, що стосуються тези:

1) теза має бути ясно й чітко сформульована. Будь-яка двозначність може

спричинити ланцюг логічних помилок, що призведе до помилкового кінцевого результату;

2) теза має залишатися незмінною за змістом — це категорична вимога закону

тотожності. Однак у практиці часто зустрічаються різні форми підміни тези:

• доведення через людину (перехід на особистості), тобто підміна вихідної тези

особистісною характеристикою людини, яка має відношення до тези;

• доведення через публіку, тобто звернення до почуттів аудиторії з метою викликати

в них симпатію до змісту тези й змусити повірити в її істинність;

• розширене трактування, коли замість доведення істинності висунутої тези

доводиться інше твердження — настільки широке, що з нього не випливає істинність

висунутої раніш тези.

Правилай помилки в доведенні, що стосуються аргументів:

1) аргумент має бути істинним. Як логічну помилку варто розцінювати використання

свідомо помилкових аргументів чи аргументів імовірних, істинність яких іще потребує

доведення;

2) аргумент має бути достатньою підставою для тези. Порушення цього правила

призводить до таких помилок:

• помилка недостатнього обґрунтування, коли аргумент не випливає з тези; -

• помилка підміни часткового загальним, відносного — абсолютним, коли аргумент,

істинний лише у певних умовах, застосовується з будь-якого приводу. Наприклад, гасло

боротьби з корупцією в сучасній Україні часто служить за аргумент на користь

необхідності неодмінно посадити за ґрати того чи іншого високопоставленого чиновника

попереднього режиму;

• помилка замкненого кола, коли істинність аргументів базується на припущенні про

істинність тези, яку вони насправді покликані доводити.

Правила й помилки, що стосуються демонстрації:

1) демонстрація має здійснюватися з чітким дотриманням правил тієї форми

умовиводу, якої вона набуває. Якщо демонстрація являє собою категоричний силогізм,

вона має будуватися за правилами категоричного силогізму; якщо індуктивний умовивід

— за правилами індуктивного умовивду;

2) логічні помилки, що стосуються демонстрації, однотипні з помилками, яких

зазвичай припускаються у процесі тих чи інших умовиводів. Якщо демонстрація являє

собою категоричний силогізм, то й логічні помилки в ній частіш за все відповідні, типові

для категоричних силогізмів, — поспішне узагальнення.тощо.

Правила спростування тези:

1) тезу може бути спростовано шляхом доведення нової тези, яка їй, суперечить.

Відповідно до закону виключеного третього, істинність нової тези автоматично

означатиме помилковість старої;

119

2) тезу може бути спростовано шляхом виведення з неї висновків, які суперечать

дійсносгі. Цей спосіб називається доведенням тези до абсурду.

Правила спростування аргументів: 1) аргументи можуть бути спростовані шляхом доведення їхньої помилковості.

Доведення помилковості аргументів розглядається як доведення помилковості вихідної

тези в,цілому;

2) аргументи можуть бути спростовані1 шляхом установлення їхньої недостатньої

обґрунтованості. Автоматично в розряд «недостатньо обґрунтованих», тобто .лише

ймовірних, потрапить і сама теза;

3) аргументи можуть бути-спростовані шляхом установлення їхньої недостатності

для того, щоб тезу можна було визнати за істинну;

4) аргументи можна, спростувати шляхом сумніву у їхньому джерелі.

Правило спростування демрнстрації; демонстрація найчастіше спростовується

шляхом виявлення навмисної або ненавмисної помилки в ході логічних міркувань.

Типові помилки, що їх припускаються під час аргументації (як доведення, так і

спростування), підлягають класифікації. Вони поділяються на:

• софізми — логічні помилки, зроблені навмисне;

• паралогізми — ненавмисні помилки;

• парадокси — певною мірою обґрунтовані судження, але такі, що суперечать або

здоровому глуздові, або загальнопоширеним думкам;

• антиномії — поєднання суперечливих за змістом висловлювань про предмет, які

мають однаково переконливі логічні обґрунтування.

3. Важливим засобом з'ясування й розв'язання питань, що викликають розбіжності, є

суперечка. Значення суперечки особливо зростає в демократичних політичних режимах,

де повсякчасні суперечки між різними політичними силами в боротьбі за владу, з одного

боку, є способом вироблення суспільного консенсусу, рішення, прийнятного для

більшості громадян, а з іншого — захищають суспільство від монополізації й узурпації

влади.

Суперечка — це зіткнення думок чи позицій, підчас якого наводять аргументи на

підтримку своїх переконань і критикують несумісні з ними уявлення іншої сторони.

Мистецтво суперечки зветься еристикою.

Суперечка є частковим випадком аргументації, її найгострішою, найбільш

напруженою формою. У суперечці далеко не завжди дотримуються основних принципів

та форм логічного мислення.

Виділяють такі основні види суперечки:

• дискусія — публічна суперечка з метою розв'язання певної проблеми чи зближення

позицій учасників цієї суперечки;

• полеміка — публічна суперечка, що характеризується ненастанним протистоянням

принципово різних точок зору;

• диспут — усна публічна суперечка щодо суспільно важливого питання із

залученням великого кола фахівців та зацікавлених осіб;

• дебати — суперечка у формі обміну думками щодо тих чи інших теоретичних

питань.

Основні умови ведення суперечки:

1) установити загальні постулати, прийнятні для всіх учасників суперечки;

2) із самого початку визначити об'єм і зміст уживаних понять і в перебігу суперечки

не змінювати їх;

3) ніколи не забувати вихідної тези.

Під час суперечки можуть бути використані коректні й некоректні способи її

ведення.

Коректні способи ведення суперечки відповідають законам логіки й моралі.

Найчастіше використовуються такі з них:

• перейняти ініціативу на себе;

120

• тягар доведення або спростування покласти на супро-

тивника;

• намагатися взяти «останнє слово».

Некоректні способи ведення суперечки:

• «самозвеличення»: одна зі сторін може вдаватися до афішування власних здобутків,

звань, титулів, посад тощо, маючи на увазі: «Невже ви наважуєтеся сперечатися зі

мною?!»;

• «апеляція до зиску» («Кому це вигідно?»): замість логічного обґрунтування чи

спростування тези сторона суперечки починає агітувати за його прийняття (або

неприйняття) з огляду на його вигідність (невигідність) із якоїсь точки зору — моральної,

політичної, ідеологічної тощо;

• «апеляція до вірності»: замість доведення чи спростування тези люди апелюють до

вірності традиціям, ідеям, партійним переконанням, особистої відданості тощо;

• «ярлик»: однозначна/бездоказова оцінка тверджень суперника. До «ярликів»

удаються з метою дискредитації: «Ваша теза утопічна, хибна, грає на руку таким-то

силам...»;

• «демагогія»: явне перебільшення чи перекручене трактування наслідків прийняття

або неприйняття тези;

• «філософія»: прагнення говорити «мудрованою мовою», «наукоподібно» без

необхідності застосовуючи терміни; таким чином сторона суперечки, не маючи насправді

аргументів, силкується справити враження мудрості і глибокодумності;

• «багато значна недосказаність»: людина, відчуваючи брак аргументів, прибирає

глибокодумного вигляду, який нібито говорить про те, що ця людина могла б навести ще

аргументи, але не вважає за потрібне це робити;

• «слабка ланка»: з-посеред аргументів пропонента опонент обирає найслабший,

спростовує його у різкій формі і подає справу так, нібито й решта доводів — хибні;

• «удавана неуважність»: людина умисне «забуває» ті доводи супротивника, проти

яких не має відповідей;

• «симуляція нерозуміння»: не знаючи, як заперечити, людина прагне подати справу

так, нібито не розуміє слів суперника.

121

Лекція 8. Гіпотеза. Теорія. Запитання. План.

1. Гіпотеза: структура, класифікація, правила побудови

2. Теорія: поняття, структура, класифікація

3. Запитання як логічна форма

4. Відповідь як логічна форма

1. Гіпотезою називаються певне припущення про сутність досліджуваного

предмета чи явища з подальшим обов'язковим його доведенням.

Особливості гіпотези як способу логічного мислення:

• імовірнісний характер. Це означає, що твердження, які містяться в гіпотезі, не є

остаточними. Згодом вони можуть виявитися помилковими;

• обґрунтованість фактами. Гіпотеза в точному розумінні цього слова (на відмінну,

скажімо, від ідеї чи здогаду) має спиратися на наявні факти або вже доведені твердження;

• складна логічна структура. Гіпотеза не зводиться до одного конкретного судження

чи умовиводу. Найчастіше формулювання гіпотези містить у собі певну кількість суджень

та умовиводів різних видів.

Різновиди гіпотез за об'єктом:

• загальні гіпотези — припущення, які у цілому пояснюють причини явища чи групи

явищ;

• часткові гіпотези — припущення,які пояснюють окремий аспект чи окрему

властивість того або іншого предмета, явища, події.

Наприклад, гіпотеза про походження гір є загальною гіпотезою, а гіпотеза про

походження якої-небудь однієї гори — частковою. Різновиди гіпотез за функціями у

процесі пізнання:

— описові гіпотези — це припущення про притаманні досліджуваному об'єктові

властивості;

— пояснювальні гіпотези — це припущення про причини виникнення об'єкта

досліджень.

Також виділяють за змістом:

— наукові гіпотези — вони пояснюють закономірності розвитку явищ природи й

суспільства. Науковою була в момент свого висування геліоцентрична система М.

Коперніка;

— робочі гіпотези — тимчасові припущення чи здогади. Вони допомагають

перевірити можливість розв'язання цієї чи іншої проблеми через те або інше припущення.

Робоча гіпотеза, що у процесі перевірки довела свою правдоподібність, обертається на

наукову гіпотезу;

— конкурентні гіпотези — припущення, що по-різному пояснюють те саме явище

чи процес. Вибір на користь однієї з конкурентних гіпотез робиться у процесі їхньої

перевірки. Певними конкурентними перевагами володіють новаторські гіпотези, які

зовсім по-новому пояснюють досліджуване явище або містять у собі можливість бачення

його нових сторін чи властивостей.

Процес побудови гіпотези можна розбити на п'ять етапів:

1) вивчення обставин, ознак і умов, що супроводжують предмет або явище. Цей етап

являє собою збирання фактичного матеріалу, необхідного для надання гіпотезі

необхідного ступеня ймовірності;

2) висування гіпотези. Найчастіше гіпотеза формулюється як низка дедуктивних

умовиводів, рідше — як сукупність умовиводів індуктивних або умовиводів за аналогією

(гіпотеза про життя на Марсі). Висування гипотези здійснюється через формулювання

припущення, що містить попереднє пояснення зібраних на етапі побудови гіпотези фактів;

3) розвиток гіпотези через виведення з неї відповідних висновків;

4) перевірка здобутих висновків на істинність;

5) висновок про істинність чи хибність висунутої гіпотези в цілому.

Існують три різновиди доведення гіпотез:

122

1) безпосереднє виявлення предметів чи властивостей, щодо яких робилося

припущення. Природно, цей спосіб є найдостовірнішим способом доведення гіпотези;

2) дедуктивне аргументування припущення;

3) логічне доведення версій. Логічне доведення гіпотези залежно від способу може

перебігати у формі непрямого або прямого доведення:

• непряме доведення відбувається шляхом спростування й виключення всіх

помилкових версій, на підставі чого упевнюються в істинності єдиного припущення, яке

залишилося невідкинутим;

• пряме доведення гіпотези здійснюється шляхом-зіставлення її висновків із

відомими чи нововиявленими фактами. Логічний зміст цієї операції зводиться до

з'ясування істинності чи хибності певни,х різновидів дедуктивних умовиводів за

формулою: якщо є А, то є В. Потім висновок в зіставляється з реальним станом справ.

Якщо виявляєтеся, що ознака В не існує, то робиться висновок про не існування і

причини, яка її породила, — А, тобто гіпотеза виявилася помилковою; і навпаки.

2. Висунення гіпотези — невіддільний елемент наукового пізнання, необхідний на

початку визначення й пояснення ще не досліджених предметів, явищі процесів.

Другим і завершальним кроком є побудова теорії.

Теорія — систематизоване знання про закономірності того чи іншого аспекту

дійсності.

Ознаки теорії як логічного способу пізнання світу:

• системність. Це означає, що теорія містить у собі певну впорядковану сукупність

понять, суджень,умовиводів та гіпотез, логічно пов'язаних між собою так, що одні з них

визначаються через інші чи навіть висновуються з них;

• узагальненість: об'єм теорії охоплює істотні аспекти дійсності й великі класи

матеріальних предметів;

• узгодженість: теорія завжди формулює стійкий, повторюваний зв'язок між

предметами або явищами.

Основними функціями теорії є:

• систематизація й пояснення досліджуваних явищ;

• виявлення законів досліджуваної сфери чи аспекту дійсності. Найважливіша

функція теорії— пояснення. Часто навіть говорять, що

пояснити явища деякого класу — означає побудувати їх теорію; і навпаки:

побудувати теорію — означає пояснити відповідний клас явищ.

Серед наукових пояснень розрізняють пояснення явищ і пояснення законів.

Пояснення явища вказує на причину явища й розкриває механізм її дії. Можуть бути

також пояснення явищ, які, не вказуючи на причину, безпосередньо демонструють

механізм реалізації явища. Наприклад, пояснюючи принцип роботи компаса, ми вказуємо

на механізм взаємодії його намагніченої стрілки й магнітного поля Землі. Трапляється] що

замість причини зазначається мета, для реалізації якої призначене явище чи ознака. Таке

пояснення явищ дістало назву телеологічного пояснення (на противагу каузальному

поясненню — поясненню причини).

Пояснення законів являє собою пояснення повторюваності явищ, постійного зв'язку

між ними. Воно покликане з'ясувати, чиє повторюваність явищ випадковою, чи

зумовлюється певним взаємозв'язком. В останньому випадку треба також розкрити

механізм взаємозв'язку.

Пояснення завжди пов'язане з певним типом запитання, що передує йому.

Основні типи запитань, які передують науковому поясненню:

1) що? як? чому? — запитання стосовно природи пояснюваного явище ми факту,

його причин, механізму дії цих причин, зумовленості, взаємозв'язку явищ;

2) чи... — запитання щодо типології пояснюваного явища. Наприклад: «Чи є людина

істотою розумною?»;

3) який? хто? — запитання стосовно якісних параметрів пояснюваного явища.

Наприклад: «Які тварини,водяться в Африці?» ;

123

4) скільки? — запитання стосовно кількісних параметрів пояснюваного явища.

Наприклад: «Скільки важить атом водню?».

Побудова наукової теорії здійснюється у два способи:

• гіпотетико-дедуктивним методом;

• методом абдукції.

Гіпотетико-дедуктивний метод полягає у висуванні декількох конкурентних

гіпотез і-виборі найправильнішої, найзмістовнішої з них.

Абдукція полягає у висуванні конкурентних гіпотез не довільно, а чітко в результаті

Індуктивного узагальнення початкового матеріалу.

Різновиди наукових теорій за предметом:

а) формальні, які вивчають не саму об'єктивну дійсність, а способи її побудови;

б) природничі;

в) гуманітарні.

Різновиди наукових теорій за формою:

а) дескриптивні (описові), побудовані на класифікації широкого спектра фактів у

сфері, що охоплюється теорією;

б) дедуктивні, побудовані на певній системі тверджень, прийнятих за істинні;

в) гіпотетико-дедуктивні. Нарешті, за ступенем узагальнення:

а) вузько-наукові теорії;

б) теорії «середнього рівня»;'

в) загальнонаукові теорії;

г) парадигми;

д) наукова картина світу.

У контексті сучасних філософських уявлень про пізнання будь-яка теорія, які

гіпотеза, має не абсолютний, а відносний характер.

3. Запитання — це логічна форма, що включає деяку вихідну інформацію з

одночасною вказівкою на її недостатність із метою одержання нової інформації у

вигляді відповіді.

Необхідно відрізняти звичайне запитання вір, риторичного; яке є судженням («Бути

чи не бути?..»).

Знання логічного механізму постановки запитань і конструювання відповідей

відіграє важливу роль у судовому процесі (в умовах змагання між обвинувачем та

захисником), досудовому слідстві (проведення допитів, дізнавань та інших судово-слідчих

дій), а також у соціологічних дослідженнях, здійснюваних методом анкетування.

Передумовою (базою) запитання є вихідне знання, неповноту чи непевність якого

треба усунути. Операторами питання виступають слова хто? що? коли? — та ін.

Запитання поділяються на логічно коректні (передумови яких є істинними

судженнями) і логічно некоректні (передумови яких хибні: «Коли ви вже припините

байдикування й візьметесь до справ?!»).

Запитання поділяються на:

1. уточнювальні:

• прості («Чи найближча неділя в нас—вихідний?»);

• складні («Ви хочете чаю чи кави?»);

2. доповнювальні:

• прості («Яке місто є столицею Португалії?»);

• складні («Коли і в якому розмірі я отримаю зарплатню?»).

Залежно від відповіді запитання бувають:

• прямі, на які можна відповісти «так» чи «ні» («Чи ваша модель мобільного

телефону випущена цього року?»);

• прямі, які вимагають конкретної точної відповіді («Котра година?»);

• напівпрямі, коли запитується, котре із запропонованих суджень є істинним («Після

закінчення університету ви плануєте робити кар'єру економіста чи вдало одружитися й

стати домогосподаркою?»).

124

Запитання, що виникають у результаті людської практики, зазвичай спрямовані на

об'єкти пізнання (предмети думки), які, у свою чергу, поділяються на:

1) емпіричні об'єкти:

— речі;

— події (явища);

— процеси;

2) теоретичні об'єкти (джерела — розумова діяльність):

— реальні (атоми, електрони, кварки...);

— абстрактні:

• ті, що виникають у свідомості внаслідок уживання відповідних абстрактних понять

(Абсолютне, людина, істота.. .);

• ті, що являють собою деякі властивості, відношення предметів дійсності,

перетворені на самостійні предмети думки (пружність, дружба, краса...);

3) ідеалізовані об'єкти пізнання (цілковито чорне тіло, ідеальний газ);

4) ідеальні об'єкти пізнання (думки, знання, інформація, система координат, вектори

тощо).

Основні правила точності запитань:

а) доступність формулювання (простота запитання);

б) коректність. Запитання не повинне містити особистісних суджень, надміру

емоційних, тим паче брутальних висловлювань — інакше навіть із суто психологічних

причин у того, хто відповідає, ймовірно, виникне свого роду захисна реакція, що призведе

до перекручування відповіді або до відмови відповідати взагалі;

в) визначеність, яка досягається тим, що використовуються недвозначні поняття,

категоричні судження і достатня кількість запитальних слів. Наприклад, дуже визначеним

є запитання «Хто винайшов телефон?» — на нього, природно, дуже складно дістати

розгорнуту відповідь;

г) альтернативність. Під час формулювання запитання потрібно зважати на всі

бажані можливості відповіді. Приміром, запитання «Як щодо розважитися увечері?»

радше за все «не спрацює». Натомість запитання «Чи не хочеш ти сьогодні ввечері піти зі

мною до клубу чи в кіно?», ймовірно, буде вислухане прихильніше.

4. Відповіді класифікуються:

1) за відношенням до дійсності:

• істинні — якщо висловлене у відповіді судження правильно й адекватно відтворює

дійсність; .

• помилкові (хибні);

2) за способом висловлення інформації:

• прямі, при конструюванні яких не використовують додаткових відомостей чи

міркувань («У котрому році було ухвалено останню редакцію Конституції України?»);

• непрямі, коли той, хто питає, мусить іще мати додаткову інформацію, з якої лише

можна зробити висновок про остаточну відповідь («Чи є дельфін рибою?» — «Дельфін

належить до ссавців». У цьому випадку автор запитання мусить іще сам знати, що ссавці й

риби — два різні класи царства тварин;

3) за граматичною формою:

• короткі — односкладові ствердні та заперечні відповіді («так», «ні»);

• розгорнуті— це відповіді, у яких повторюються елементи запитання («Чи

обов'язково переписувати модульну контрольну роботу, за яку отримав мінімальну

кількість балів?» — «Так, якщо отримав менш як чотири бали за дванадцятибальною

шкалою, модульну контрольну роботу переписувати обов'язково»);

4) за об'ємом наданої інформації:

• повні, що включають інформацію щодо всіх елементів запитання;

• неповні, що включають інформацію лише щодо деяких окремих елементів

запитання («Чи є підмет, присудок і додаток другорядними членами речення?» — «Ні,

підмет є головним членом речення»).

125

Логічний взаємозв'язок між запитанням і відповіддю може бути окреслено в такий

спосіб: яке запитання —- така відповідь. Це означає:

• форма відповіді має відповідати формі запитання. Відтак, якщо ми ставимо просте і

пряме запитання, то можемо розраховувати на просту односкладову ствердну або

заперечну відповідь. Якщо ж ми ставимо складне запитання, то зрозуміло, що потрібна

повна, розгорнута відповідь;

• на розпливчасте й двозначне запитання важко дістати ясну відповідь; щоб дістати

точну й конкретну відповідь, необхідно так само точно й конкретно сформулювати власне

запитання..

Особливі труднощі можуть виникнути підчас відповіді на складні запитання.

Наприклад, на запитання у складній кон'юнктивній формі судження «Чи є Ріхард Ваґнер-

французьким композитором і автором опери "Лоенґрін"?» — коротка заперечна відповідь

буде неточною. Таке запитання передбачає щонайменше три можливі відповіді (істинною,

зрозуміло, є тільки одна з них): а) «Ріхард Ваґнер не є французьким композитором і є автором опери "Лоенґрін"»;

б) «Ріхард Ваґнер є французьким композитором і не є автором опери "Лоенґрін"»;

в) «Ріхард Ваґнер не є французьким композитором і не є автором опери "Лоенґрін"».

Не менша невизначеність виникає і в разі спроби дати односкладову відповідь на

запитання у складній диз'юнктивній формі. Наприклад, якщо на запитання «Паління

шкідливе чи аморальне?» відповісти «Так», то залишиться незрозумілим, що ж саме мав

на увазі той, хто давав відповідь:

а) «паління і шкідливе, і аморальне»;

б) «паління шкідливе; але не аморальне»;

в) «паління не шкідливе, але аморальне».

Отже, обидва ці запитання вимагають докладної розгорнутої відповіді.