old2.niss.gov.uaold2.niss.gov.ua/public/File/Str_prioritetu/2011_1-18.pdf · 2011-07-04 · УДК 32:33 (05) «540.3» Фахове видання з економічних, філософських,

Автор

№ 1 (18), 2011 р.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ СТРАТЕГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Стратегічні Стратегічні пріоритетипріоритети

УДК 32:33 (05) «540.3»

Фахове видання з економічних, філософських,

політичних наук та державного управління. Затверджено постановою

Президії ВАК України від 11 жовтня 2007 р. № 1–05/8

«Cтратегічні пріоритети» – науково-аналі-тичний що квартальний збірник Національного інституту стра те гіч них досліджень. У збірнику публікуються результати наукових досліджень проблемних питань суспільно-політичного, соціа-льно-економічного, гуманітарного роз витку Укра-їни, зовнішньої політики України, регіональних проблем суспільного розвитку та національної безпеки і оборони України.

Видання розраховане на широке коло вітчиз-няних і зарубіжних фахівців, які досліджують проблеми розвитку українського суспільства.

Засновник та видавець

Національний інститут стратегічних досліджень

Зареєстрований Міністерством юстиції України 26.06.2006 р.

Свідоцтво № 11337–210Р

Адреса редакції:01030, м.Київ, вул. Пирогова, 7-А

тел. 234–20–65

Головний редактор Єрмолаєв А. В., директор Національного інституту стратегічних досліджень

Заступник головного редактора Жаліло Я. А., перший заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник

Заступник головного редактора – відповідальний секретар Рубанець М. Л.,кандидат філософських наук

Члени редколегії:

Бегма В. М. – доктор економічних наук

Белінська Я. В. – доктор економічних наук, старший науковий співробітник, доцент

Біла С. О. – доктор наук з державного управління, професор

Воротін В. Є. – доктор наук з державного управління, професор

Гальчинський А. С. – доктор економічних наук, професор

Горбулін В. П. – академік НАН України, доктор технічних наук, професор

Литвиненко О. В. – доктор політичних наук, старший науковий співробітник

Малиновська О. А. – доктор наук з державного управління, старший науковий співробітник

Ожеван М. А. – доктор філософських наук, професор

Парахонський Б. О. – доктор філософських наук, професор

Пирожков С. І. – академік НАН України, доктор економічних наук, професор

Розумний М. М. – доктор політичних наук

Скалецький Ю. М. – доктор медичних наук, доцент

Степико М. Т. – доктор філософських наук, професор

Сухоруков А. І. – доктор економічних наук, професор

Тацій В. Я. – академік НАН України, доктор юридичних наук, професор

Фісун О. А. – доктор політичних наук, доцент

Шевцов А. І. – доктор технічних наук, професор

© НІСД, Київ, 2011

Рекомендовано до друку Вченою радою НІСД Протокол № 3 від 29.03.2011 р.

Усі права захищено. При використан-ні матеріа лів «Стратегічних пріоритетів» посилання на ви дання обов'язкове.

Рукописи не повертаються. Редакція залишає за со бою право редагувати та ско-рочувати текс ти. Редакція не завжди поді-ляє позицію ав торів. Від повідальність за зміст несуть автори матеріа лів.

Матеріали подавати за адресою:Україна, м. Київ,

Чоколівський бульв., 13, к. 416Національний інститут стратегічних

досліджень.Бєлашку Сергію Олександровичу

Тел. для довідок: 245-88-45e-mail: [email protected]

Редагування: Рубанець М. Л., Бєлашко С. О., Надіон Л. К.,Оригінал-макет: Надіон Л. К.Коректура: Рубанець М. Л.

Підп. до друку 07.06. 2011. Формат 60х84/8. Папір офс. № 1. Обл.-вид. арк. 21,31.

Ум.-друк. арк. 19,53. Наклад 300 прим.

Віддруковано ПП «Вид-во «ФЕНІКС»03680, м. Київ, вул. Шутова, 13Б

Тел./факс 501–93–01

3Стратегічні пріоритети, №1 (18), 2011 р.

Шевцов А. І. Драматичний геополітичний фініш 2010 року ..................................................5Макогон Ю. В. Підсумки перших пріоритетних кроків України на шляху виходу із кризи та стратегія розвитку ................................................................ 10Біла С. О. Вплив глобалізації на формування диспропорцій регіонального розвитку в Україні ....................................................................... 13Медведкіна Є. О. Оптимізація міжнародних економічних відносин України в контексті забезпечення економічної безпеки ............................................... 21Ожеван М. А. Східноазійський шлях до інформаційно-комунікативного суспільства як альтернатива глобальній вестернізації ................................ 28

Бірюков Д. С., Бірюков Д. С., Скалецький Ю. М., Скалецький Ю. М., Насвіт О. І., Насвіт О. І., Потапенко В. Г. Потапенко В. Г. Глобальні тенденції загроз природного і техногенного характеруГлобальні тенденції загроз природного і техногенного характеру та їхніх соціально-економічних наслідків та їхніх соціально-економічних наслідків ......................................................... ......................................................... 3434Скалецький Ю. М., Яценко Л. Д. Екологічний імператив як пріоритет суспільного розвитку України .............................................................................. 44Качинський А. Б., Іванюта С. П. Аналіз екологічних і природно-техногенних загроз безпеці Автономної Республіки Крим ............................................................................... 49

Молдован О. О. Податкова реформа в контексті завдань та пріоритетів економічної політики України .............................................................................59Скиба М. В. Інверсія регулюючої функції держави в умовах формування інвестиційно-інноваційної моделі розвитку економіки ..............................65Харазішвілі Ю. М., Заводник В. В. Україна після кризи: моделювання ефективності та інноваційності соціально-економічного розвитку .......................................................................74Федулова Л. І., Тринчук С. В. Особливості державно-приватного партнерства в науково-технологічній та інноваційній сферах України ...........................................................................85Гонтарева І. В. Визначення стратегічних орієнтирів розвитку підприємств на основі оцінки їх потенціалу ..............................................................................94

Бєлов О. Ф., Литвиненко О. В. Система стратегічного управління сектором безпеки України: стан, проблеми і перспективи розвитку ..........................................................100

Україна в глобальному просторі

ЗМІСТ

ГЛОБАЛЬНІ ВИКЛИКИ СЬОГОДЕННЯ

Екологічна безпека: уроки Чорнобиля

Реформи та інновації

Національна безпека і оборона

Тема номера:

4 Стратегічні пріоритети, №1 (18), 2011 р.

Зміст

Шевцов А. І., Боднарчук Р. В., Гриненко О. В. Оборонно-промислова політика України: пріоритетні напрями та шляхи їх реалізації ..............................................................................................105Луцик С. Л., Голота О. П. Оцінка пріоритетності завдань і можливостей реформування збройних сил у контексті реалізації політики безпеки та оборони держави .................................................................................................... 112

Гнатюк М. М. Зміст і спрямованість угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом ........................................................117Шевченко О. В. Іноземне інвестування в регіони України: ризики посткризового періоду ............................................................................122Снігир О. В. Зовнішня політика Польщі та перспективи українсько-польського стратегічного партнерства .......................................128Рудь І. М. Механізми співпраці в рамках Організації Чорноморського економічного співробітництва ...........................................134

Бабець І. Г. Інтеррегіональне співробітництво з ЄС у контексті економічної безпеки України ...............................................................................139Харченко Г. А. Наближення української системи державних закупівель до європейських стандартів ..................................................................................141

Україна в 2010 році : щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку......................................................................................................143Держава та регіони : від патерналізму до партнерства ...................................................................147Оборонна політика України на початку ХХІ століття ....................................................................148Системні вади ринку праці України та пріоритети його реформування ..................................149Інформаційне суспільство в Україні : глобальні виклики та національні можливості ...........149Економіка України після кризи : орієнтири стратегічних реформ .............................................150Нова архітектура бюджетної системи України : ризики та можливості для економічного зростання України .......................................................................151Механізми розвитку підприємництва в умовах посткризового відновлення економіки України ..............................................................................................................151Міграційна політика України: стан і перспективи розвитку .........................................................153Розвиток промислового потенціалу України в процесі післякризового відновлення ..................................................................................................153

Хроніка діяльності Національного інститутустратегічних досліджень, січень-березень 2011 р. ..........................................................................155

Аннотации/Summary ..................................................................................................................................160

Відомості про авторів .................................................................................................................................166

Вимоги до статей .........................................................................................................................................168

Нові видання НІСД

Міжнародне співробітництво

Наукові повідомлення


Стратегічні пріоритети, №1 (18), 2011 р. 5

У листопаді 2010 року відбувся четвертий Київський безпековий форум, у роботі яко-го брали участь відомі міжнародні експерти. Його підсумки та оцінки глобальної безпеко-вої ситуації достатньо повно висвітлені в пу-блікаціях тижневика «Дзеркало тижня» [1].

Серед висновків західних експертів варто згадати найбільш принципові:

1) глобальна фінансово-економічна криза призвела до економічного ослаблення країн Заходу і формування нових полюсів зростан-ня – Китай, Індія, Бразилія, Росія, економічні моделі яких є досить своєрідними і відрізня-ються від класичної ліберальної моделі;

2) зневіра у можливості практичної реаліза-ції проголошених Україною реформ (на думку більшості західних експертів, сьогоднішня ста-більність більше нагадує консервацію status quo в управлінні й економіці, тобто збережен-ня ручного управління, високого рівня коруп-ції, неефективної судової системи тощо);

3) орієнтація на «м’яку силу» як сучасний засіб забезпечення безпеки може мати загаль-носвітове значення лише за умов відмови клю-чових гравців від військової сили, факти ж під-тверджують протилежне – в 2000–2009 рр. сві-тові витрати на оборону зросли майже на 50 %;

4) визнання західними країнами необхід-ності і важливості залучення Росії до вирі-

шення глобальних проблем – боротьби з теро-ризмом, наркотрафіком та піратством, аж до об’єднання зусиль зі створення інтегрованої системи ПРО в Європі.

Наприкінці року відбулись визначальні події глобального та регіонального рівня, які значною мірою підтверджують та поглиблю-ють загальні висновки, сформульовані за під-сумками роботи київського Форуму.

Бурний геополітичний фініш 2010 року ознаменувався такими ключовими подіями:

Лісабонський саміт НАТО (19-20 листо- –пада) та саміт Росія–НАТО;

послання президента РФ Федеральним –Зборам (30 листопада);

саміт ОБСЄ у Казахстані (1-2 грудня), –який відбувся після одинадцятирічної перерви;

інтерв’ю глави уряду РФ В. В. Путіна –американському каналу CNN (2 грудня);

загострення ситуації на Корейському –півострові та китайсько-японський конфлікт у Східнокитайському морі;

оприлюднення конфіденційної інформа- –ції щодо роботи зовнішньополітичних відомств низки держав (через веб-сайт Wikileaks);

саміт ЄС – –Росія.Початок 2011 року виявився не менш бага-

тим на події глобального рівня. За дуже корот-кий період відбулися:

УДК 327.51

ДРАМАТИЧНИЙ ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ФІНІШ 2010 РОКУ

Основні геополітичні події, які відбулися в кінці 2010 року, аналізуються в контек-сті ключових трендів розвитку світового безпекового середовища. Автор формулює висновки, що мають суттєве значення для оборонної політики України.

Ключові слова: геополітичні події, безпекова політика, трансформація структур безпеки, подвійні стандарти у зовнішній політиці.

Шевцов Анатолій Іванович,Шевцов Анатолій Іванович,доктор технічних наук, професордоктор технічних наук, професор



саміт США – –Китай;економічний форум у Давосі; –крах авторитарних режимів у країнах –

Північної Африки;ратифікація США та РФ Договору про –

СНО від 8 квітня 2010 року;47-ма Мюнхенська конференція з питань –

безпеки.За динамічних умов сьогодення традицій-

ний послідовний підхід до аналізу світових подій стає малопродуктивним. З огляду на це спробуємо проаналізувати події останнього часу в контексті ключових трендів світового розвитку, які характеризують невизначеність та конфліктність геополітичних процесів, що, своєю чергою, ускладнює обґрунтовані про-гнози майбутнього. Саме це є метою даної дискусійної публікації.

І. Збереження значимості військових загроз. Саме цей тренд залишився визна-чальним у прийнятій 19 листопада 2010 року Стратегічній концепції НАТО, попри обгово-рення в експертних колах зростання значи-мості «м’якої сили» та необхідності створен-ня додаткових можливостей протидії новим загрозам.

На підтвердження наведемо кілька по-ложень цієї Концепції. «Проте звичайні за-грози не можуть бути проігноровані. У ба-гатьох регіонах і країнах по всьому світу засвідчуються факти придбання потужних сучасних військових засобів, наслідки вико-ристання яких для міжнародної стабільності і Євроатлантичної безпеки важко передбачи-ти. Зокрема це розповсюдження балістичних ракет, які являють собою реальну і зростаючу загрозу Євроатлантичному регіону… Альянс не розглядає жодну країну як супротивника. Однак ніхто не повинен сумніватися в рі-шучості НАТО, якщо безпека будь-кого з її членів буде під загрозою. Стримування, за-сноване на відповідному балансі ядерних і звичайних спроможностей, залишається клю-човим елементом нашої загальної стратегії… Високою гарантією безпеки союзників є за-діяність стратегічних ядерних сил Альянсу, особливо Сполучених Штатів Америки; не-залежних стратегічних ядерних сил Великої Британії та Франції…» [2].

Виходячи з наведеного, у документі визна-чаються прикладні завдання НАТО:

підтримувати баланс ядерних і звичай- –них сил;

розвивати можливості для захисту населен- –ня і територій від атак балістичних ракет;

підтримувати стійкі, мобільні і здатні до –швидкого розгортання звичайні сили.

Таким чином, ключові настанови Стра-тегічної концепції НАТО прямо підтверджу-ють тезу про збереження значимості військо-вих загроз для членів цієї організації.

Значна увага зміцненню військових можли-востей приділяється і в Російській Федерації. Зокрема в останньому посланні президента РФ Д. Медведєва Федеральним Зборам забез-печенню національної безпеки і оборони при-свячено окремий розділ, де проголошено «курс на глибоку модернізацію збройних сил» [3]. Про масштабність останньої свідчить запланована сума її фінансування – 20 трлн рублів.

Практичними завданнями модернізації збройних сил РФ визначено:

зміцнення повітряно-космічної та проти- –ракетної оборони;

створення компактних мобільних військ, –оснащених сучасним озброєнням;

розвиток можливостей для захисту насе- –лення і території від атак балістичних ракет.

Як своєрідне застереження в посланні окремо наголошено на можливості нової гонки озброєнь у разі недосягнення згоди з питань протиракет-ної оборони між НАТО та РФ.

Конфронтаційність ситуації на теренах Євразійського простору призвела до провалу саміту ОБСЄ в Астані. Заплановане обгово-рення та узгодження плану дій з урегулюван-ня існуючих в СНД конфліктів було зірване, кожна з конфліктуючих сторін залишилась на своїх позиціях. Замість прийняття конкрет-ного плану дій саміт завершився підписанням політичної декларації, яка, по суті, повторює положення чинних документів ОБСЄ.

Таким чином, тліючі конфлікти в країнах СНД залишилися неврегульованими, відпо-відно, існує можливість їх переростання у ре-гіональні військові конфлікти.

ІІ. Відсутність єдності з питань транс-формації структур безпеки у межах ОБСЄ. НАТО дотримується позиції збереження чин-них безпекових структур та основоположних документів: «Позиція НАТО дуже проста: ми не бачимо ніякої необхідності у нових до-кументах і нових юридично зобов’язуючих до виконання договорів» [4]. Росія ж послідовно виступає за перегляд чинних домовленостей. На саміті в Астані Д. Медведєв заявив про не-обхідність «модернізувати ОБСЄ, стиль і фор-ми її діяльності» [5]. Росія внесла на розгляд проект Статуту ОБСЄ та пропозиції з рефор-мування її структур, однак вони практично не розглядались на цьому саміті.

Саме принципові розбіжності стосовно за-вдань ОБСЄ призвели до фактичного провалу останнього саміту цієї організації, про що йшло-


Шевцов А. І.

ся у підсумкових заявах представників окремих держав. Так, представник США зазначив без-результативність зусиль з узгодження плану дій ОБСЄ з метою подолання затяжних кон-фліктів у Грузії, Молдові, Нагірному Карабасі. Представник Євросоюзу підтвердив тверду і незмінну відданість визнанню територіальної цілісності і суверенітету Грузії. Представник Молдови зазначив, що прийнята декларація не відповідає очікуванням, оскільки не вда-лось узгодити «ні значиму політичну деклара-цію, ні орієнтований на перспективу план дій». Представник Канади констатував, що учасни-ки не змогли досягти консенсусу стосовно за-морожених конфліктів у регіоні та плану дій за іншими напрямами співробітництва [6].

Загальною оцінкою можна вважати такі слова із заяви представника США: «…ми вирі-шили, що кращий шлях вперед – це прийняття Астанінської декларації, де переконливо під-тверджено основні принципи ОБСЄ і містить-ся заклик до руху вперед» [6].

Для об’єктивності зазначимо, що в тексті Декларації саміту простежуються спроби вне-сти у питання безпеки і співробітництва нові аспекти. В цьому плані найбільш показовими є пп. 3 та 11 Декларації, які за змістом повторю-ють положення пп. 7, 8, 9 розділу ІІ Хартії євро-пейської безпеки 1999 року, однак містять низ-ку дещо оновлених дискусійних положень, які певною мірою контрастують між собою. З од-ного боку, декларується «право кожної країни-учасниці на вільний вибір або зміну своїх захо-дів забезпечення безпеки, включаючи участь у союзних договорах», а з іншого – зобов’язання «не зміцнювати свою безпеку на шкоду безпе-ці інших держав-членів» [7]. Останнє, по суті, обмежує дію попереднього положення і є суто декларативним, оскільки завжди буде зберіга-тися можливість суб’єктивного сприйняття і оцінки таких дій з боку найближчого оточення або міжнародної спільноти. (Конкретна ситуа-ція, що прямо підтверджує цю тезу, розгляда-тиметься далі).

Аналогічну оцінку варто надати й іншому зобов’язанню – «підтримувати лише такий військовий потенціал, який буде співставним із законними потребами для забезпечення ін-дивідуальної та колективної безпеки». Адже Декларація не містить будь-яких натяків щодо загальних можливостей і підходів до визна-чення такої співставності.

Таким чином, можна стверджувати, що за 11 років, що минули з часу останнього саміту ОБСЄ, до декларативних принципів Хартії єв-ропейської безпеки не внесено нового змісту. Вони переходять до нових заяв і проектів до-кументів, однак залишаються без визначення

зрозумілих і реальних шляхів їх забезпечення. На нашу думку, саме на це мають спрямовува-тися зусилля фахівців, які працюють над цією проблемою.

III. Подвійні стандарти у зовнішній по-літиці провідних гравців. Така особливість сучасної геополітики мала місце і в попере-дні роки, але не привертала достатньої уваги. Інформаційною «бомбою» стало оприлюднен-ня військової та зовнішньополітичної пере-писки Держдепартаменту США веб-сайтом WikiLeaks. Масштабне обговорення в ЗМІ цієї інформації зробило очевидним фактичний стан справ: офіційно проголошувана політика провідних гравців дуже часто не співпадає з реаліями життя. Ця інформація дедалі попо-внюється і поширюється. Вона достатньо пе-реконливо свідчить, що принцип подвійних стандартів є настільки звичним, що став майже повсякденним атрибутом зовнішньої та безпе-кової політики.

У цьому контексті показовим є відверте і прямолінійне інтерв’ю В. Путіна провідному американському телеканалу СNN від 2 груд-ня [8]. Зокрема стосовно демократичності виборів та влади в США та РФ він жорстко констатував: «Мы (к вам. – Авт.) не лезем, но я хочу нашим коллегам посоветовать – и вы к нам не лезьте. Это суверенный выбор россий-ского народа».

Коментуючи послання президента РФ Д. Медведєва, В. Путін зазначив: «Но если на наши предложения будут даны только отрицательные ответы и, более того, возле на-ших границ появится дополнительная угроза … (системы ПРО США. – Авт.), то Россия просто обязана будет обеспечить свою безопасность разными способами…» [8]. Слід зазначити, що аналогічні дії інших держав оцінюються керів-ництвом РФ як неодмінні загрози для безпеки і оборони Росії. Як приклад можна навести ще одне міркування В. Путіна: «Нам говорят, что … мы это делаем, чтобы обезопасить себя, до-пустим, от иранской ядерной угрозы. Но такой угрозы пока не существует. А если системы радаров и антиракет будут размещены возле нашей границы, … они будут работать против нашего ядерного потенциала».

Навіть якщо технічні можливості європей-ської ПРО дійсно так впливатимуть на ро-сійські засоби, націлені на об’єкти в Європі, все одно необхідно визнати суверенне право європейських держав самим обирати заходи зі зміцнення власної обороноздатності, а не вдаватись до відвертого тиску, що базуєть-ся на подвійних стандартах. Останні аж ніяк не узгоджуються з тезою про рівну безпеку.


Таким чином, можливість опинитись у складній ситуації через застосування ключо-вими геополітичними гравцями подвійних стандартів для країн регіонального рівня є до-статньо реальною.

IV. Готовність США, НАТО та ЄС до роз-ширення стосунків з РФ. Цей чинник чітко простежується в контексті ключових подій останнього місяця минулого року.

Нова Стратегічна концепція НАТО містить таке положення: «Співробітництво НАТО–Росія є стратегічно важливим, оскільки воно робить внесок у створення спільного простору миру, стабільності та безпеки. НАТО не стано-вить загрози для Росії. Навпаки: ми хочемо ба-чити справжнє стратегічне партнерство між НАТО та Росією, і ми будемо діяти відповідним чином, очікуючи на взаємність від Росії» [2].

Значна увага до розвитку відносин з РФ та певні очікування на відповідний відгук міс-тить і Декларація Лісабонського саміту, схва-лена главами держав та урядів 20 листопада 2010 року. Деякі її положення прямо вказують на наявність як у США, так і в інших країнах Альянсу стратегічних планів розширення співпраці з Росією у сфері безпеки. Наприклад: «Співробітництво НАТО–Росія є стратегічно важливим, як це відтворено у сьогоднішній зу-стрічі Ради НАТО–РФ на рівні глав держав та урядів у Лісабоні. У світлі спільних безпекових інтересів ми сповнені рішучості створювати разом із Росією стійкий та всеохоплюючий мир на євроатлантичному просторі. Нам потріб-но поділяти відповідальність у протистоянні зі спільними викликами, які спільно визначе-ні... Ми проводимо активне співробітництво з Росією щодо протиракетної оборони, у тому числі через відновлення навчань ПРО ТВД» [9].

Разом з тим у документі зафіксовані існу-ючі розбіжності сторін з принципових питань, які стосуються: поточної ситуації, що склала-ся довкола імплементації ДЗЗСЄ (Росія від-мовляється виконувати чинні домовленості, а НАТО – ратифікувати Угоду про адаптацію Договору) і сьогодні інтенсивно обговорюєть-ся (за інформацією МЗС РФ, на досягнення домовленостей можна очікувати у 2011 році); шляхів врегулювання конфліктів на тере-нах СНД, зокрема виконання РФ зобов’язань щодо Грузії, прийнятих за посередництва ЄС у 2008 році; поглядів на створення ЄвроПРО і участі Росії в цих роботах; поглядів на рефор-мування ОБСЄ (про це йшлося вище).

У контексті останньої тенденції необхідно відзначити важливу особливість позиції про-відних країн Заходу, підтверджену на саміті в Астані: визнання необхідності розширення і

поглиблення співпраці з РФ поряд зі збережен-ням твердих позицій з низки питань. На нашу думку, це свідчить про існування певної межі поступливості Заходу у стосунках з Росією.

Наведений аналіз подій кінця 2010 року дозволяє сформулювати висновки для безпе-кової політики України.

Сьогодні глобалізований світ надзвичайно динамічно змінюється, породжуючи несподі-вані, причому досить різнопланові, загрози та конфлікти, що обумовлює невизначеність по-дальшого розвитку світових подій.

Сучасний світ не можна вважати ні багато-полюсним, ні фрагментарним. Принаймні ще не один десяток років США залишатимуть-ся провідною світовою силою попри розмо-ви про зростання значимості «м’якої сили». Водночас фінансова криза та прихід нової ад-міністрації обумовили проголошення США політики «перезавантаження» відносин із ключовими суб’єктами глобальної політики – ЄС, Росією, Китаєм.

В основі нового курсу Сполучених Штатів – орієнтація на колективні дії та запобіжні захо-ди, проте така трансформація політики відбу-вається за збереження унікальної військової присутності США, тобто «жорсткої сили».

На окрему увагу заслуговує розвиток дво-сторонніх відносин США–Китай як можливий вирішальний чинник глобального розвитку.

У ракурсі колективних дій США зацікав-лені у співпраці з РФ та ЄС попри наявність певних розбіжностей з багатьох питань, зокре-ма щодо демократичності влади, необхіднос-ті відходу від стереотипів «холодної війни» і формування відносин з позиції гри з нульо-вою сумою.

Є певні підстави припускати наявність не-публічного рішення про передачу України до зони відповідальності Росії. Так, попри наяв-ність у чинних документах ОБСЄ положень щодо рівних прав на безпеку, єдиного безпеко-вого простору, вільного від розподільчих ліній, відмови розглядати будь-яку частину євроат-лантичного регіону як сферу свого впливу, у стратегічних документах США та РФ досить відверто йдеться про зони їх національних ін-тересів, що фактично є визнанням розподілу сфер впливу.

В умовах оновлення зовнішньої політи-ки ключових геополітичних гравців Україна втрачає увагу з їхнього боку, що обумовлює необхідність проведення максимально ініці-ативної і прагматичної безпекової політики, можливості якої розширені проголошенням позаблокового статусу. Без відповідних дій Україна може залишитися у групі другоряд-



Шевцов А. І.

них держав, тобто об’єктів геополітичної гри лідерів.

Попри привабливість приєднання до ви-сновку експертів США та ЄС про зростання значимості і дієвості «м’якої сили», варто вра-ховувати, що він є неприйнятним для України, яка перебуває в абсолютно відмінній ситуа-ції – дотримується позаблокової політики в умовах деградації власного сектору безпеки.

Враховуючи живучість спадщини «холод-ної війни» – подвійних стандартів у безпеко-вій політиці провідних геополітичних гравців, Україна ризикує потрапити в «пастку», обу-мовлену цим трендом. За існуючих тенденцій

розвитку світового і регіонального безпеко-вого середовища беззаперечним пріоритетом України має стати реальне зміцнення власної обороноздатності, а також активна участь у процесах зміцнення регіональних безпекових структур.

Драматизм сучасної ситуації для України полягає в тому, що у суспільстві існує розу-міння важливості захисту незалежності і су-веренітету держави, визнання катастрофічно-го занепаду її сектору безпеки, однак владні структури практично не забезпечують вико-нання прийнятих рішень щодо зміцнення обо-роноздатності.

Список використаних джерел

1. Силіна, Т. Пролітаючи повз Лісабон / Т. Силіна // Дзеркало тижня. – 2010. – № 43 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dt.ua/newspaper/articles/61516#article; Шерр, Дж. Епоха скром-них очікувань / Дж. Шерр // Дзеркало тижня. – 2010. – № 44 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dt.ua/newspaper/articles/61567#article

2. Стратегічна концепція оборони та безпеки членів Організації Північноатлантичного договору [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukraine-nato.gov.ua/nato/ua/819.htm

3. Послание Президента России Федеральному Собранию [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kremlin.ru/news/9637

4. Расмуссен: НАТО не видит нужды в новой структуре безопасности в Европе [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://www.rian.ru/politics/20101008/283465416.html

5. Медведев, Д. Выступление на пленарном заседании глав государств и правительств стран – участниц ОБСЕ / Д. Медведев [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kremlin.ru/transcripts/9662

6. Саммит отложенных решений [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.respublika-kz.info/txt/news/politics/12098/

7. Навстречу сообществу безопасности – текст декларации, принятой на саммите ОБСЕ в Астане [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.regnum.ru/news/polit/1353137.html

8. Интервью Владимира Путина Ларри Кингу. Полный текст [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу : http://www.rian.ru/interview/20101202/303390492.html

9. Декларація Лісабонського саміту [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nato.int/cps/uk/natolive/official_texts_68828.htm

Стратегічні пріоритети, №1 (18), 2011 р.10

Україна входить до першої десятки (ТОП-10) країн, яким загрожує дефолт за держав-ними позиками. Про це свідчить звіт компанії СМА DataVision, що спеціалізується на ана-лізі стану кредитних ринків. За підсумками першого кварталу 2011 p. ризик невиконання Україною своїх платіжних зобов’язань у най-ближчі п’ять років становить 35,4 %, і в рейтин-гу СМА Data Vision Україна посідає четверте місце. За даними аналітиків цієї компанії, за перший квартал 2011 р. Україна поліпшила свої показники: перспектива України стати неплатоспроможною зменшилася на 49,3 %.

Рейтинг базується на умовах одержан-ня коштів, які країна залучає на зовнішніх ринках. Проаналізовано дані по 66 країнах. Сильніше за все дефолт загрожує Венесуелі. Ризик невиконання зобов’язань цією країною становить 48,5 %. Залишили ТОП-10 Литва, Ліван і Румунія. Замість них у зону найви-щого ризику потрапили Пакистан, Єгипет й Ірак. Греція посідає 9-ту позицію з імовірніс-тю дефолту за державними позиками у 25,4 %, випередивши США, що замикають десятку. Найнадійнішими визнані державні облігації Норвегії, Фінляндії й Німеччини: ризик де-фолту не перевищує 3 %.

Експерти вважають, що світова економіка вже, можливо, увійшла до наступної фази кри-зи – криза суверенного боргу. Перспективи відновлення світової економіки підвищують ризик зростання інфляції. За оцінками екс-пертів, у 2011 р. розмір державного боргу кра-їн Єврозони становитиме приблизно 88 % від ВВП, а в США і Японії ці показники досягнуть рекордних рівнів, відповідно 100 % і 200 % ВВП. Ситуація в Греції є одним із наочних прикладів кризи, що розвивається. Дефіцит бюджету Греції в 2009 році становив майже 13 % ВВП, тоді як гранично припустимою ве-личиною дефіциту в Єврозоні є 3 % ВВП.

Інфляція в зоні євро в березні 2010 р. зрос-ла до 1,4 % у річному вимірі на хвилі очікувань дефолту Греції. Це найвищий рівень інфляції із грудня 2008 р., коли на піку фінансової кри-зи інфляція в зоні євро досягла 1,6 % за рік. Водночас новий максимум інфляції не вихо-дить за межі так званого коридору стабільності, затвердженого Європейським центробанком (ЄЦБ), який поставив перед собою завдання підтримки інфляції в інтервалі від 1 % до 2 % за рік. За оцінками ЄЦБ, якщо рівень інфляції знову, як у 2007 р. наближатиметься до нуля, це негативно позначиться на конкурентоспромож-ності європейських товарів на світовому ринку. Середній показник інфляції в усіх 27 державах ЄС склав 1,9 % у річному обчисленні.

Темпи відновлення промислового вироб-ництва в Україні у лютому 2011 р. прискори-лися порівняно з лютим 2010 р. до 0,9 % і на 9,7 % у січні 2010 р. порівняно із січнем 2009 р. У цілому за 2 місяці 2011 р. промислове ви-робництво в Україні збільшилося порівняно з січнем-лютим 2010 р. на 0,9 %.

Обсяги зовнішньої торгівлі між Україною та РФ у 2010 р. збільшилися на 62 % – до 35 млрд дол. США. Товарообіг України і Росії за січень 2011 р. порівняно з аналогіч-ними показниками 2010 р. збільшився на 80 %. Варто відзначити, що обсяг торгівлі то-варами і послугами між Україною і Росією у 2008 р. порівняно з 2007 р. виріс на 18,1 % – до 39,8 млрд дол. США. Обсяг торгівлі това-рами, зокрема, збільшився на 19,1 %. З них російський експорт в Україну зріс на 15,3 % – до 19,414 млрд дол., поставки українських товарів у Росію збільшилися на 24,2 % – до 15,739 млрд дол. США. Слід також взяти до уваги, що 2010 р. закінчився термін двосторон-ньої програми економічного співробітництва між Україною і Росією на 2008–2010 pр., яка була підписана 22 червня 2007 р. у Москві.

УДК 338.124.4(477)

ПІДСУМКИ ПЕРШИХ ПРІОРИТЕТНИХ КРОКІВ УКРАЇНИ НА ШЛЯХУ ВИХОДУ ІЗ КРИЗИ ТА СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ

Розгляуто підсумки перших пріоритетних кроків України на шляху виходу із кризи та стратегія подальшого розвитку.

Ключові слова: криза, стратегія, розвиток, інфляція.

Макогон Юрій Володимирович, Макогон Юрій Володимирович, доктор економічних наук, професордоктор економічних наук, професор


Макогон Ю. В.

За розрахунками експертів, повернення реального ВВП України до докризового рів-ня 2008 р. відбудеться у 2013 р. Зростання реального ВВП в 2010 р. становило 4,2 %, з прогнозованим експертами подальшим зрос-танням до 4,8 % у 2011 р. Дані промислового виробництва й транспортного товарообігу за перші 2 місяці 2011 р. свідчать про початок відновлення української економіки. За оцін-ками експертів, основний фактор поновлення економічного зростання – збільшення обсягів експорту товарів завдяки зростанню економік основних торговельних партнерів України. Вітчизняні виробники більшою мірою вигра-ють від відновлення світового попиту порів-няно з іноземними конкурентами, оскільки девальвація національної валюти створила їм значні цінові конкурентні переваги.

Поряд з поступовим відновленням реально-го сектору економіки відбувається поліпшення зовнішньоекономічних показників. Експерти прогнозують, що поліпшення зовнішньотор-говельної кон’юнктури дозволить скоротити протягом 2011 р. дефіцит поточного рахунку платіжного балансу, який у 2010 р. становив 2,8 млрд дол. США. Крім того, відновлення світових ринків капіталу і поступове понов-лення довіри кредиторів до України дозволять залучити в економіку додаткові ресурси.

Сальдо рахунку операцій з капіталом та фінансових операцій 2010 р. сформувалось додатнім (7,9 млрд дол. США), на відміну від від’ємного у 2009 р. (12,0 млрд дол.). Цей про-фіцит було забезпечено: порівняно високими

обсягами припливу прямих іноземних інвес-тицій (5,8 млрд дол.); борговими залучення-ми державного (5,1 млрд дол.) та реального (3,4 млрд дол.) секторів економіки.

Обсяг валового зовнішнього боргу України за 9 місяців 2010 р. збільшився на 8,2 млрд дол. США та на кінець ІІІ кв. 2010 р. становив 111,6 млрд дол.

Разом з тим залучені кошти та зміни в еко-номічному законодавстві істотно не вплинули на покращення умов ведення підприємниць-кої діяльності та на рівень життя пересічних громадян. З початку 2008 р. ані для бізнесу, ані для громадян ситуація щодо захисту їхніх інтересів, не поліпшилася. Навпаки, очіку-вана підтримка перетворилася на посилення фіскального тиску і скорочення соціальних програм. Підтвердженням цьому є лідерство України в Європі та СНД за показниками зростання темпів інфляції та скорочення об-сягів виробництва. Ситуація в економіці стала настільки серйозною, що в експертно-му середовищі почали звучати припущення про можливий дефолт. Для виходу з такого становища необхідно використати досвід ін-ших країн, які вже пройшли цей етап або, як і Україна, шукають оптимальний шлях подо-лання кризових явищ.

У ІІ кв. 2011 р. в Україні прогнозується по-вільне відновлення економічного заростання. Середнє значення приросту ВВП, згідно з про-гнозами, становитиме 4-5 % до ІІ кв. 2010 р.

Сприятливими факторами для здійснен-ня прогнозу стануть подальші зусилля НБУ

Таблиця

Основні макроекономічні показники країн СНД (січень-грудень 2010 р. , % до січня-грудня 2009 р.)

ВВП Промислова продукція

Продукція сільського

господарства

Інвестиції в основ-

ний капітал

Переве-зення

вантажів

Індекси цін виробників

промислової продукції

Індекси споживчих

цін

Азербайджан 105,0 102,6 97,8 121,2 104,3 128,3 105,7

Вірменія 102,6 109,7 86,5 96,7 107,9 122,6 108,2Білорусь 107,6 111,3 102,0 116,6 111,5 113,6 107,8Казахстан 107,0 110,0 88,3 99,5 115,7 125,2 107,1Киргизстан 98,6 109,8 97,2 90,2 101,1 122,9 108,0Молдова 106,9 107,0 107,9 116,7 104,1 107,9 107,4Росія 104,0 108,2 88,1 106,0 99,9 114,9 106,9Таджикистан 106,5 109,7 106,8 111,5 110,3 130,9 106,5Туркменістан 109,2 – – 114,5 – – –Узбекистан 108,5 108,3 106,8 109,2 – – –Україна 104,2 111,0 99,0 98,0 111,1 120,9 109,4

У середньому по Співдружності 104,5 108,7 93,1 105,5 106,9 116,5 107,4



щодо забезпечення стійкості валютного кур-су, поступове відновлення довіри вкладників до банків і позитивні тенденції глобального економічного розвитку, які стимулюватимуть попит на продукцію українських експортерів. Водночас гальмуватимуть зростання укра-їнського ВВП проблеми у сфері державних фінансів, що негативно позначиться на реаль-них доходах працівників бюджетної сфери та на рівні показників державного боргу країни. Стримуючим чинником також залишиться стагнація кредитного ринку.

Стабілізації валютного ринку сприяє при-плив депозитів населення, зафіксований у бе-резні на рівні 2,3 %, а також позитивні очіку-вання щодо розміру сальдо платіжного балан-су у ІІ кв. 2011 р. Разом з тим аналітики перед-бачають певну корекцію на фондовому ринку. Прогнозне значення індексу Української біржі становить 2107 пунктів, незважаючи на зна-чне зростання ринку акцій протягом березня на рівні 2300 пунктів. На думку експертів, ри-нок досяг справедливих рівнів, у які закладені нереалістичні очікування. Під час останньої фази зростання торговці купували всі активи підряд, часто керуючись досить абсурдними ідеями, тому найбільш реалістичним сценарі-єм виглядає поступове зниження котирувань.

Квітневе 2011 р. зниження обсягів торгів на Українській біржі свідчить про обереж-ність торговців і високу ймовірності фіксації прибутків. Швидше за все торговці почнуть поступово продавати активи, куплені в лю-тому, але частинами й не відразу: залежно від

котирування кожного окремого виду акцій. Головними проблемами українського фондо-вого ринку залишатимуться низька капіталі-зація, висока частка технічних угод і слабка прив’язка індексів акцій до макроекономіч-них реалій у країні.

Вихід із системних деформацій можливий тільки на основі системи заходів, які повинні прийматися практично одночасно, а не послі-довними кроками.

Необхідні такі заходи:перехід від закритих до відкритих акці- –

онерних товариств, сприяти процесам акціо-нування в економіці із залученням широких верств населення на основі розвитку ринку цінних паперів та іпотеки;

створення сприятливих умов для роз- –витку малого і середнього бізнесу, насампе-ред шляхом спрощення податкової системи, зменшення податкового тиску і його рівно-мірного розподілу, поновлення кредитування економіки і поступове здешевлення кредитів, реформування регуляторної політики;

введення прогресивного податку на фі- –зичних осіб, диференційованого залежно від їхніх доходів, що сприятиме виконанню по-датками властивої їм функції перерозподілу багатства;

притягнення до кримінальної відпові- –дальності за неправдиві дані, надані при де-кларування доходів;

введення контролю над витратами (по- –купками), зміщення акценту з контролю над доходами на контроль над витратами.


1. Yankovskiy, М. Innovative and classical theories of catastrophes and crises : мonograph / М. Yankovskiy, Y. Makogon, O.Ryabchyn. – Donetsk : International Economics Department, Donetsk National University, 2010. – 304 p.

2. Макогон, Ю. В. Поддержка украинских производителей на внешних рынках в условиях развития интеграции с ЕС / Ю. В. Макогон, А. Б. Яценко // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций : региональный аспект. – Донецк : ДонНУ, 2010. – С. 4–7.

3. Макогон, Ю. В. Сотрудничество Украины на евразийском экономическом пространстве в причер-номорской зоне / Ю. В. Макогон // Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. «Україна в умовах глобальної конкуренції : стратегія випереджаючого розвитку». – Донецьк : ДРУК-ІНФО, 2010. – С. 365–367.

4. Макогон, Ю. В. Внешнеэкономические связи Украины и векторы их дальнейшего развития / Ю. В. Макогон // Журнал міжнародних досліджень. Фундація міжнародних досліджень. – 2011. – № 1. – С. 75–85.

5. Макогон, Ю. В. Посткризові тенденції розвитку економіки України / Ю. В. Макогон // Схід : Аналіт.-інформ. журн. Спец. вип. – 2011. – № 1(108), січень. – С. 13–17.

6. В рейтинге конкурентоспособности стран мира Украина заняла предпоследнее место [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.delo.ua

7. Доверие к мировой экономике опять пошатнулось [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.delo.ua

8. Как Украина будет выходить из кризиса [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.vpopovichatcharrynok.biz

9. Украинцы считают, что страна находится на пике кризиса [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.liga.net.

10. Что будет с миром после кризиса [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.delo.ua


УДК: 332.145:339.9:338.242(477)

Біла Світлана Олексіївна,Біла Світлана Олексіївна,доктор наук з державного управління, професордоктор наук з державного управління, професор

ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА ФОРМУВАННЯ ДИСПРОПОРЦІЙ РЕГІОНАЛЬНОГО

РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

Розглянуто вплив глобалізації на формування локальних центрів економічної ак-тивності та диспропорційності регіонального розвитку. Виявлені основні соціально-економічні диспропорції розвитку регіонів України. Досліджено роль держави у ство-ренні дієвого інституційно-правового середовища стимулювання розвитку регіонів. Визначено пріоритети розбудови регіональної інфраструктури та перспективи фор-мування стимулів саморозвитку регіонів.

Ключові слова: глобалізація, локальні центри економічної активності, соціально-економічні диспропорції, регіон, інституційно-правове середовище, інфраструктура, регіональний розвиток, збалансований розвиток.

Фундаментальною ознакою розвитку світо-вого господарства є розгортання процесів гло-балізації, які кардинально змінюють суспільно-політичні, соціально-економічні, гуманітарні процеси на рівні національного господарства. Відповідно, вплив глобалізації розповсюджу-ється і на трансформацію регіональних струк-тур та регіональної економіки, що знаходить відображення у модифікації регіональної політики, яка історично діє на трьох рівнях: міжнародному (міжнародна регіональна по-літика), національному (субнаціональна ре-гіональна політика) та локальному (місцева регіональна політика). Багатоієрархічність взаємодії регіональних структур, їх чутли-вість до різновекторного впливу екзогенних та ендогенних ризиків, зростаюча залежність соціально-економічної ситуації в регіонах від викликів глобалізації та зміни кон’юнктури на світових ринках неухильно посилюють не-визначеність перспектив регіонального роз-витку у межах країни (насамперед на серед-ньо- та довгострокову перспективу). За таких обставин зростає актуальність дослідження сутності та характеру соціально-економічних диспропорцій, що формуються на рівні регіо-нів як відповідь на виклики глобалізаційних процесів. Такий спектр досліджень дозволяє передбачити ризики, виявити природу цих диспропорцій, дослідити комплекс проблем, що неухильно виникатимуть на регіональному рівні в Україні, та віднайти рецепти мінімізації їх негативного впливу за допомогою ефектив-них заходів державної регіональної політики.

Окремі проблеми розвитку економіки ре-гіонів України, що виникають під впливом глобалізації, знайшли висвітлення у роботах українських вчених. Так, особливості форму-вання та трансформації регіональних циклів у локальних інноваційних моделях, вплив ін-новацій на регіональну циклічність в умовах глобалізації дослідив В. В. Чужиков [1, с. 97 та ін.]. Зв’язок регіонального розвитку і зовніш-ньоекономічної безпеки регіону, тенденції мо-дифікації експортного потенціалу регіону під впливом глобалізаційних процесів проаналі-зувала Л. А. Яремко [2, с. 166 та ін.]. Шляхи, умови, перспективи та проблеми входження економіки регіону у світовий економічний простір в українській регіоналістиці традицій-но розглядались як складові підвищення кон-курентоспроможності регіональних економіч-них комплексів. Л. О. Петкова приділяла осо-бливу увагу спеціальним режимам економіч-ної діяльності як перспективним формам регі-онального розвитку [3, с. 200]. Роль кластерів у підвищенні конкурентоспроможності регіо-нальної економіки на світових ринках (на при-кладі транскордонних кластерів) досліджува-ли Н. А. Мікула та О. І. Пастернак [4, с. 228], В. Є. Труш, І. В. Бігун [5, с. 19], Н. М. Внукова [5, с. 72] та інші.

Комплексний підхід до проблем розвитку регіонів України з огляду на необхідність адап-тації регіональної політики до викликів глоба-лізації висвітлено у колективній монографії НІСД «Державне управління регіональним розвитком» [6, с. 219 та ін.]. Особливу увагу



автори монографії приділили аналізу перспек-тив структурних зрушень регіональної еконо-міки під впливом зміни світової кон’юнктури, ролі транскордонного співробітництва та учас-ті України у розвитку єврорегіонів як складо-вої процесів глобальної регіоналізації. Одним із варіантів відповіді держави на тиск світової конкуренції на регіональному рівні національ-ної економіки, на думку авторського колекти-ву (О. В. Шевченко, В. І. Жук, М. О. Кушнір, О. О. Молдован, В. В. Засадко, І. Г. Бабець), є спроба віднайти дієві механізми та інструмен-ти відродження підприємницької ініціативи на місцях, обґрунтувати пріоритети стимулюван-ня розвитку внутрішнього ринку та сприяння розвитку партнерства на рівні «держава – регі-он» [7]. Аналіз комплексу вищеозначених пи-тань, звичайно, не може повною мірою розкри-ти весь спектр впливу глобалізації на ситуацію в регіонах, що й обумовлює доцільність подаль-шого дослідження даної наукової проблеми.

Мета даного дослідження полягає у ви-явленні впливу глобалізаційних процесів на формування диспропорцій регіонального роз-витку та визначенні пріоритетних напрямів державної регіональної політики щодо мінімі-зації негативних наслідків диспропорційності регіонального розвитку в Україні. Для цього необхідно вирішити такі завдання:

дослідити вплив глобалізації на форму- –вання локальних центрів економічної актив-ності на регіональному рівні національного господарства;

проаналізувати досвід політики «регіо- –нального вирівнювання»;

виявити диспропорції регіонального роз- –витку, викликані урбанізацією;

дослідити сутність диспропорційності ре- –гіонального розвитку, що виникає під впливом моноструктурної спеціалізації економіки регі-ону (та участі у міжнародному поділі праці);

виявити основні напрями формування –територіально-нейтральної та універсальної за охопленням державної регіональної політи-ки, зорієнтованої на мінімізацію негативного впливу глобалізації та стимулювання регіо-нального розвитку в умовах ринку.

Однією із загальних тенденцій регіональ-ного розвитку в умовах глобалізації стає лока-лізація соціально-економічного розвитку. У межах окремо взятої країни, як правило, най-більш динамічно розвиваються міста (міста-мільйонники (мегаполіси), міста, розташовані на перетині торговельно-транзитних шляхів тощо). У таких локальних центрах створю-ється вагома частка валового внутрішнього продукту (ВВП). Зазначена тенденція у ХХІ столітті притаманна як розвиненим країнам,

так і тим, що розвиваються. Це обумовлено: високим рівнем концентрації (локалізації) ресурсів, товарів та доходів; мінімізацією ви-трат на виробництво і збут товарів та послуг у локальних центрах економічної активності; створенням додаткових ринків, що автоматич-но активізують економічну діяльність та під-приємництво (насамперед йдеться про розви-ток ринків послуг, які споживають домогоспо-дарства, фінансові та нефінансові корпорації, сектор загальнодержавного управління тощо). Так, на 5 % території Польщі виробляється приблизно 31 % ВВП; для Нової Зеландії цей показник ще вище – 39 %; на 0,5 % території Єгипту виробляється приблизно 50 % ВВП [8]. За попередніми підсумками 2010 року, на місто Київ, що займає 0,8 % території України припадало 15 % ВВП. За підсумками докри-зового 2008 року Київ виробляв 17,9 % ВВП, а 5 областей (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Харківська), які зай-мають 23,8 % території України – 38,7 % [9].

До 1970-х років (початку активних глоба-лізаційних процесів) локалізація (концентра-ція) соціально-економічного розвитку розгля-далась як суттєвий недолік, з яким слід було боротися методами державного «вирівню-вання». Приклад домінування такого підхо-ду – практика Європейського Союзу щодо «згуртування» та діяльність європейського «Фонду згуртування», мета якого – сприяти «вирівнюванню» рівня життя та показників соціально-економічного розвитку країн ЄС [10]. Натомість у посткризовий період такі ін-струменти регіональної політики все частіше піддаються критиці.

Наочний приклад «довгострокової та ціле-спрямованої боротьби» з локалізацією – полі-тика СРСР щодо «вирівнювання регіонального розвитку». Наслідком її впровадження (1925–1990 рр.) стало скорочення з 65 % до 32 % питомої ваги в радянській економіці старих індустріальних районів (Санкт-Петербургу, Центру та Середнього Уралу) та підвищення економічної ролі східних регіонів з 4 % до 28 % [11, с. 3]. Таке «вирівнювання», що проводи-лось у руслі «політики раціонального роз-міщення продуктивних сил», у Радянському Союзі «коштувало» досить дорого та здійсню-валось за рахунок адміністративних важелів: планово-розподільчої системи цільового ви-користання бюджетних ресурсів, задіяння ме-ханізму «прописки», яка не давала можливос-ті вільного пересування по країні; відсутності ринку житла тощо. Політика СРСР щодо «ви-рівнювання регіонального розвитку» була тіс-но узгоджена з ідеологічними та політичними цілями. Зокрема одним із базових принципів


Біла С. О.

розташування виробництва та міжрегіональ-ної кооперації було те, що у виробництві кін-цевої продукції (особливо це стосувалось за-собів виробництва, продукції машинобудуван-ня та ВПК, ракетно-космічного комплексу) обов’язково мали брати участь підприємства кількох республік. Тобто економічна між-регіональна кооперація виступала важелем політичного зміцнення єдності Радянського Союзу та на практиці підтверджувала тезу про те, що жодна радянська республіка не може іс-нувати окремо – без членства у СРСР.

Одним із економічних наслідків такої полі-тики стало те, що коли після «розвалу» СРСР пострадянські республіки стали самостійно шукати місце на світових ринках, ґрунтую-чись виключно на наявному ресурсному та ви-робничому потенціалі, що залишився з радян-ського періоду, після розриву коопераційних зв’язків цей потенціал фактично визначався виробництвом сировини та напівфабрикатів. Україна теж стикнулась із цією проблемою у 1990-х, внаслідок чого її базовими експор-тоорієнтованими галузями стали металур-гія, хімічна та деревообробна промисловість, сільське господарство. Домінування товарної продукції цих галузей у вигляді сировини та напівфабрикатів у статтях українського екс-порту превалює досі.

В умовах глобалізації локалізація економіч-ного розвитку у «точках зростання» та «аре-алах розвитку» розглядається як об’єктивне явище, переваги якого слід активно викорис-товувати, а ризики диспропорційності мінімі-зувати за допомогою державної регіональної політики. На думку прихильників локалізації центрів економічної активності, це явище дає певній території можливості повною мірою ви-користовувати економічні переваги від зроста-ючої концентрації виробництва та формува-ти «ареал розвитку», залучаючи до процесів економічного зростання ресурсний потенціал прилеглих територій. Тобто «слабкі» території можуть використати «ефект сусідства» з більш економічно розвиненою територією, стимулю-ючи власне економічне зростання. Отже, одним із висновків сучасної світової регіоналістики є закономірність географічної нерівномірності, зокрема те, що сусідство з «регіонами-ло-комотивами» за допомогою міжрегіональної кооперації може сприяти економічному зрос-танню «слабких» (проблемних) регіонів. Відповідно, географічне сусідство з країною, де динамічно зростає економіка, може допо-могти її сусідам долучитись до процесів еко-номічного зростання.

Найшвидшими темпами локалізація еко-номічного розвитку, концентрація у «центрах

економічного зростання» населення та вироб-ництва відбувається на рівні адміністративно-територіальних одиниць (області, райони), найповільніше – на міжнародному рівні. На локальному рівні концентрація виробництва та економічної активності тісно пов’язана з урбанізацією. Темпи урбанізації вимірю-ються через динаміку демографічної та еко-номічної щільності у великих і малих містах. Позитивним наслідком урбанізації називають «ефект територіальної концентрації виробни-цтва», що посилюється «ефектом концентра-ції робочої сили», скороченням відстані від фірми (працівників) до місць концентрації економічної діяльності, що знижує транспорт-ні та трансакційні витрати. Водночас розвиток мегаполісів та великих міст породжує низку соціально-економічних ризиків локального регіонального розвитку. Зростання щільнос-ті населення супроводжується різкою поля-ризацією за доходами, викликає зростання соціальної стратифікації. Саме у великих містах (столицях, мегаполісах) поляризуєть-ся доступність до благ цивілізації, швидко зростає кількість людей, які проживають поза санітарно-гігієнічних умов та норм. На по-чаток ХХІ століття понад 1 мільярд людей у країнах, що розвиваються, проживали у хру-щобах та мали обмежений доступ до води, ка-налізації, нормального харчування тощо [8]. Така поляризація (як ризик локального регі-онального рівня) існує і у розвинених країнах світу, а крайньою формою її прояву є соціаль-ний вибух (масові заворушення молоді в араб-ських кварталах Франції влітку 2009 року, студентські виступи у Великої Британії взим-ку 2010 року тощо).

Інтенсивність процесу концентрації (ло-калізації) центрів економічної активнос-ті та зростання різниться залежно від рівня соціально-економічного розвитку країни. Для розвинених країн світу, де середньорічний рівень доходів населення вище 10 000 дол. США, процес локалізації має стабільний ха-рактер (а урбанізація майже завершена), що супроводжується загальним вирівнюванням показників соціально-економічного розви-тку, зокрема темпів зростання виробничого потенціалу та кількості населення на терито-рії суміжних адміністративно-територіальних одиниць. Така тенденція, зокрема, притаманна країнам ЄС, США, Канаді. Водночас для кра-їн, що розвиваються, а також для України ха-рактерне неухильне зростання територіальних диспропорцій соціально-економічного розви-тку, яке слід розглядати і як наслідок впливу глобалізації. Зокрема йдеться про:

урбанізацію; –


спеціалізацію регіональної економіки –(складовою цього процесу є посилення моно-структурної спеціалізації виробництва, його залежність від зміни кон’юнктури внутріш-нього та зовнішніх ринків, що породжує ри-зики зростання безробіття та, відповідно, не-обхідність масової перекваліфікації кадрів за умов зміни профілю виробничої спеціалізації регіонального виробництва);

нерівномірну участь економіки країни та –її регіонів у міжнародному поділі праці та між-народних інтеграційних процесах.

Щодо ризиків урбанізації слід зазначити: зростання міст і локалізація центрів економіч-ного розвитку напряму пов’язані з підвищен-ням мобільності населення, розвитком торгів-лі та ринку послуг (що створює реальну мож-ливість працевлаштування). На регіонально-му рівні це проявляється у вигляді масової міграції населення із сільської місцевості до міст. Так, протягом 1990–2009 рр. чисельність сільського населення в Україні скоротилась на 2518 тис. осіб. Найбільших природних втрат сільського населення за вказаний період зазнали Вінницька (224,8 тис.), Чернігівська (206,9 тис.), Київська (206,3 тис.), Полтавська (191,5 тис.) та Черкаська (178,2 тис.) облас-ті. Закарпатська область була єдиною, у якій спостерігався природний приріст сільсько-го населення (29,8 тис.) і загальний приріст (46,6 тис.). Протягом 1990–2009 рр. найбіль-ше сільське населення емігрувало з традицій-но аграрних Житомирської (сальдо міграції -30,6 тис. осіб), Чернігівської (-21,2 тис.), а та-кож Львівської (-21,9 тис.) областей. Відчутних міграційних втрат сільського населення заз-нали також Рівненська та Івано-Франківська області [9]. За цей же період стрімкими тем-пами відбувалась урбанізація у Чернігівській (частка міського населення зросла на 14,4 %), Хмельницькій (12,0 %), Київській (11,8 %), Вінницькій (8,9 %), Житомирській (7,1 %), Сумській (7,0 %) областях. Лише у шести регіо-нах України чисельність сільського населення переважає чисельність міського і лише у чо-тирьох областях відбулося зростання кіль-кості сільського населення – у Херсонській (+0,7 %), Чернівецькій (+1,4 %), Закарпатській (+10,6 %) областях та АР Крим (+2,8 %) [9].

На загальнонаціональному рівні, як пра-вило, спостерігається трудова міграція гро-мадян із проблемних (депресивних) регіонів до локальних центрів економічної активності. Водночас в Україні ця загальносвітова тен-денція має свої особливості, зокрема у вигляді сезонної, короткострокової трудової міграції та міграції молоді, спеціалістів вищої квалі-фікації з малих провінційних міст та сільської

місцевості до обласних міст та столиці (яка по-ступово переростає у постійне проживання). За експертними оцінками, в Україні понад 2,3 млн населення, що має постійне місце ре-єстрації та проживання у сільських населених пунктах, працює у містах (столиці, обласних центрах, малих містах та інших регіональних центрах економічної активності, що форму-ють «ареали розвитку»). Поряд з цим тенден-ція урбанізації та локалізації регіонального розвитку має і зворотний вплив на міграційні процеси. Так, за період 1991–2009 рр. пока-зовим є додатний міграційний приріст сіль-ського населення у ряді промислових регіо-нів, зокрема у Дніпропетровській (+34,9 тис.), Харківській (+20,2 тис.), Полтавській (+17,7 тис.), Запорізькій (+15,1 тис.) облас-тях. Це пов’язано, по-перше, з переведенням аграрного виробництва приміських територій на індустріальний тип розвитку, що викликало зростання попиту на робочу силу; по-друге – з покращенням умов проживання у селах – су-путниках великих індустріальних міст (ство-рення «зелених приміських зон») [9]. Така тенденція є позитивною, але в Україні вона проявляється спорадично.

Із 6,7 млрд землян менше 200 млн прожи-ває за кордонами того регіону, де вони народи-лись. Міграційні трудові потоки з України пе-реважно спрямовані до країн ЄС (Португалії, Італії), Росії, США, в цілому ж кількість укра-їнських трудових мігрантів оцінюється на рівні 2,5–3 млн осіб [9]. В умовах глобалізації та лібералізації ринкових відносин процеси трудової міграції (внутрішньої та зовнішньої) розглядаються як чинник, дія якого здебіль-шого має стимулюючий вплив на регіональ-ний розвиток, оскільки мінімізує ризики без-робіття на локальному (регіональному) рівні, сприяє концентрації доходів домогосподарств та зростанню споживчого попиту на внутріш-ньому ринку. У свою чергу, це стимулює еко-номічну активність та підприємництво на ло-кальному та регіональному рівні національної економіки.

Щодо ризиків моноструктурної спеціаліза-ції регіонального виробництва та нерівномір-ної участі економіки регіонів країни у міжна-родному поділі праці та міжнародних інтегра-ційних процесах слід зазначити, що в умовах України підґрунтям цього стали екстенсивний тип господарювання, високий рівень енерге-тичної залежності виробництва, відсутність гнучкої цінової політики на внутрішніх регіо-нальних ринках. Багато у чому це пов’язано і з монополізацією місцевих та регіональних рин-ків, високим рівнем тінізації економіки, поси-ленням техногенного й антропогенного наван-



Біла С. О.

таження на навколишнє природне середовище, зростанням екологічних ризиків тощо. Одним із проявів ризиків моноструктурної спеціаліза-ції регіонального розвитку є рівень зовнішньо-економічної конкурентоспроможності (участі) регіону та диспропорції, що виникають внаслі-док цього. Так, у січні – листопаді 2010 року по-рівняно з відповідним періодом 2009 року у всіх регіонах України (крім Чернівецької області) зріс обсяг експорту товарів, найбільше в Івано-Франківській (на 240,8 %) та Дніпропетровській (на 157,2 %) областях. Основна частка зо-внішньоторговельного обороту припадала на Донецьку і Дніпропетровську області та міс-то Київ – 54,5 % загальноукраїнського обсягу експорту товарів та 56 % імпорту. Разом з тим питома вага Волинської, Житомирської, Івано-Франківської, Кіровоградської, Рівненської, Тернопільської, Херсонської, Хмельницької, Чернівецької, Чернігівської областей та міста Севастополя у загальному обсязі як експорту, так і імпорту України не перевищувала одного відсотка [9].

Такі диспропорції участі економіки регіонів у зовнішньоекономічній діяльності обумовле-ні, як правило, їх моноструктурною (сировин-ною) спеціалізацією, що «тягне» за собою інші ризики регіонального розвитку, у тому числі екологічні. Так, станом на початок 2010 року «лідерами» за показниками викидів шкідли-вих речовин у атмосферу за рік стали Донецька (1533,3 тис. т), Дніпропетровська (952,3 тис. т), Луганська (566,3 тис. т), Івано-Франківська (241,7 тис. т), Запорізька (218,4 тис. т) області. Серед міст найвищі показники мають: Кривий Ріг (Дніпропетровська обл.) – 449,4 тис. т, Маріуполь (Донецька обл.) – 359,3 тис. т, Бурштин (Івано-Франківська обл.) – 218,3 тис. т, Луганськ – 175,8 тис. т, Курахово (Донецька обл.) – 162,8 тис. т. Найбільш чистими регіонами України є Чернівецька (3,9 тис. т), Волинська (10 тис. т), Херсонська (11,9 тис. т), Рівненська (16,2 тис. т) області. Найчистішими міськими населеними пункта-ми визнано Глухів (Сумська обл.) – 0,1 тис. т викидів шкідливих речовин у атмосферу за рік, Алушта (Крим) – 0,12 тис. т, Острог (Рівненська обл.) – 0,12 тис. т, Хмільник (Вінницька обл.) – 0,13 тис. т [9]. Отже, най-більш екологічно чисті міста розташовані поза промисловими зонами. Таким чином, вирі-шення екологічних проблем регіонального розвитку в Україні не пов’язано з дієвою ре-гіональною політикою держави, а є наслідком традиційного, історично сформованого розмі-щення продуктивних сил, наявної монострук-турної аграрно- та курортно-рекреаційної спе-ціалізації регіонального виробництва.

Ризики диспропорційності та посилення дисбалансів регіонального розвитку, які збері-галися впродовж усього існування незалежної України та збільшуються під впливом глоба-лізації, призводять до дестабілізації соціально-економічного розвитку. У зв’язку з цим ак-туальним стає питання пошуку інструментів створення нової регіональної політики держа-ви – територіально-нейтральної та універсаль-ної за охопленням. Зокрема можна виділити низку важливих складових цього процесу.

1. Формування інститутів, що сприяти-муть активізації регіонального розвитку, залишаючись при цьому територіально-ней-тральними та універсальними з огляду їх застосування до будь-якої території краї-ни. Серед таких інститутів варто відзначити правові норми, що регулюють порядок функ-ціонування земельних ринків на загально-національному, регіональному та місцевому рівнях. Успішне функціонування земельних ринків, «рухомість» землі, її розподіл та пере-розподіл з метою забезпечення максимально-продуктивного використання є однією з базо-вих умов стабільного регіонального розвитку, вирішення проблем міст і прилеглих до них територій. Невід’ємними складовими інститу-ційного супроводження регіональної політики держави також є удосконалення нормативно-правового забезпечення процесів розвитку ринку робочої сили та гарантування її мо-більності, врегулювання питань міжнародної торгівлі, функціонування ринку соціальних послуг (освіта, охорона здоров’я, водопоста-чання, теплопостачання, каналізація тощо).

2. Формування інфраструктури регіональ-ного розвитку, що розглядається і як політи-ка, і як регіональні інвестиції з метою забез-печення територіальної доступності, інфра-структурної єдності, зв’язку між регіонами (у тому числі як матеріальна основа стимулю-вання процесів міжрегіональної кооперації). Інфраструктурне забезпечення регіонального розвитку – будівництво автомобільних доріг, залізниць, аеропортів, портів, мереж зв’язку тощо – полегшує рух товарів, послуг, ресурсів, людей на локальному, національному та між-народному рівнях. Напрям «Регіональна та локальна доступність», забезпечення кращих зв’язків між міськими зонами та віддаленими від них районами через дорожнє та транспорт-не будівництво, розвиток енергетичної інфра-структури, мереж комунікаційних та інформа-ційних технологій тощо має бути одним із базо-вих орієнтирів сучасної регіональної політики.

З огляду на потреби формування нової регіональної політики та її інфраструктурно-го забезпечення, надзвичайно важливим для



України є не просто будівництво доріг, а ство-рення конкурентоспроможних транспортно-логістичних центрів (кластерів), які зможуть забезпечити перевезення, створять на локаль-ному (регіональному) рівні нові робочі місця, дадуть стимули розвитку регіональної еконо-міки. У зв’язку з цим для України першочер-гового значення набуває розбудова логістич-ної інфраструктури, формування розвиненої мережі транспортно-транзитного сполучення, у тому числі будівництво та реконструкція існуючих автодоріг, які співпадають з міжна-родними транспортними коридорами, ство-рення системи логістики та мережі логістич-них структур з орієнтацією на формування єдиної Європейської транспортно-логістичної системи. Для країни, розташованої на пере-тині транспортно-транзитних шляхів, які поєднують Захід та Схід, Північ та Південь, надзвичайної ваги набуває проблема реаліза-ції єдиної політики щодо митних переходів і головних транспортних напрямків, будівни-цтва автомагістралей, розвитку регіональної системи залізничних колій, будівництва аеро-портів та розвитку регіонального повітряного сполучення. Створення єдиного транспорт-ного простору потребує розвитку супут-ньої транспортно-транзитної інфраструктури (об’єктів автосервісу та торгівлі, кемпінгів, ресторанів, розважальних закладів), благо-устрою місць короткотермінового відпочинку на автошляхах тощо.

3. Формування стимулів регіонального розвитку викликає найбільше дискусій. В Європейському Союзі дозволеними формами державної допомоги регіонам є соціальна допо-мога, яку надають мешканцям проблемних тери-торій індивідуально, та допомога для подолання наслідків природних лих чи надзвичайних си-туацій (стаття 87 Догово ру ЄС). У країнах ЄС також надається допомога, що має на меті: про-сувати економічний розвиток нерозвинених те-риторій (які відстають у показниках соціально-економічного розвитку відповідно до критеріїв Євросоюзу); просувати виконання важливих проектів спільних європейських інтересів; запо-бігати загостренню соціально-економічних про-блем в економіці членів ЄС; сприяти розвитку певних видів діяльності чи територій; просува-ти культуру, зберігати історичну та культурну спадщину. У двох останніх випадках допомога не повинна впливати на торговельні умови та обмежувати конкуренцію. У країнах ЄС дозво-леними формами державної допомоги можуть бути: державні гранти, зменшення відсоткових ставок, зменшення податкових ставок, держав-ні гарантії та утримання, забезпечення регіонів державними товарами та послугами на пре-

ференційній основі. Пріоритетними сферами надання державної допомоги в країнах ЄС ви-знано: регіони, які відстають у розвитку; дослі-дження та розробки; зайнятість; захист довкіл-ля; збереження та реструктуризація фірм з еко-номічними проблемами. Європейська Комісія також прийняла регуляторний «блок дозволів» щодо державної до помоги розвитку підприєм-ництва – малим і середнім підприємствам, для підготовки кадрів, для створення та підвищення зайнятості тощо [10].

В Україні відповідно до положень Закону України «Про стимулювання розвитку ре-гіонів» було запроваджено новий механізм підтримки депресивних територій, визначені правові, економічні та організаційні засади реалізації державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку регіонів та по-долання депресивності територій. Зокрема з метою стимулювання розвитку депресив-них територій у визначених законодавством України межах можуть здійснюватись:

цільове спрямування державних капіталь- –них вкладень у розвиток виробничої, комуніка-ційної та соціальної інфраструктури;

надання державної підтримки, у тому –числі фінансової, малим підприємствам;

сприяння формуванню об’єктів інфра- –структури розвитку підприємництва;

спрямування міжнародної технічної до- –помоги на розв’язання актуальних соціально-економічних та екологічних проблем.

У Державному бюджеті України на 2011 р. передбачено 1150 млн грн субвенцій регіонам на потреби соціально-економічного розвитку (з них на соціально-економічний розвиток АР Крим – 900 млн грн). Такий підхід оціню-ється неоднозначно, однак в умовах обмеже-ності ресурсів він може бути виправданим з огляду на очікуваний позитивний соціально-економічний ефект концентрації ресурсів і по-вторення такої практики щодо іншого регіону у наступному році.

Вагомим інституційним підґрунтям регіо-нального розвитку є ліквідація практики «руч-ного управління». В умовах України це потре-бує внесення змін до чинного законодавства. Насамперед йдеться про прийняття Закону України «Про засади державної регіональної політики» (назва умовна) з метою формуван-ня фундаменту регіональної політики дер-жави, унормування основ економічної само-достатності регіонів та механізмів активізації міжрегіонального економічного співробітни-цтва (регіональної інтеграції). Надзвичайного значення набуває прийняття Закону України «Про територіальний устрій України», без якого неможливо вирішити питання, пов’язані


Біла С. О.

з територіальним розмежуванням громад і те-риторіальною організацією влади, практич-но дотримуватись принципу субсидіарності, економічної самодостатності та саморозвитку громад. Законодавче підґрунтя для активізації інвестиційної та підприємницької діяльнос-ті на місцях буде сформовано за умови при-йняття Закону України «Про комунальну власність», перегляду та взаємоузгодження законів «Про стимулювання розвитку регіо-нів» (від 08.09.2005 р.), «Про державні цільові програми» (від 18.03.2004 р.), «Про державне прогнозування та розроблення програм еко-номічного та соціального розвитку України» (від 23.03.2000 р.) тощо. Дієве інституційно-правове забезпечення регіонального розвитку дозволить сформувати єдине бачення логіки структурних реформ на регіональному рівні, запустити механізми саморозвитку регіональ-ної економіки.

Висновки

Регіональний розвиток постійно підпа-дає під вплив різних ризиків – політичного, фінансового (кредитно-банківського, валют-ного, інфляційного), підприємницького, ін-вестиційного, споживчого, інформаційного, екологічного тощо. Комплексний вплив дії означених ризиків, у свою чергу, є породжен-ням викликів глобалізації. Це ставить перед регіонами завдання попередження негативних наслідків глобалізаційного впливу, які найчас-тіше проявляються через посилення диспро-порційності основних показників соціально-економічного розвитку регіонів (ВРП на душу населення, обсяг прямих інвестицій на душу населення, питома вага регіону у структурі за-гальнонаціональних експорту та імпорту, рі-вень оплати праці тощо).

Під впливом процесів глобалізації та вна-слідок входження економіки України у систе-му міжнародного поділу праці характерними ознаками регіонального розвитку стали: ло-калізація центрів економічного розвитку; на-ростання депресивних соціально-економічних тенденцій на території старопромислових регіонів, які традиційно вважались локомо-

тивами економічного зростання; збереження високих показників монополізації локальних регіональних ринків (енергетичних ресурсів, житлово-комунальних послуг, теплопостачан-ня, водовідведення, транспорту, зв’язку тощо). Таке поєднання ризиків локалізації регіо-нального розвитку та хронічних регіональних диспропорцій ставить перед державою нові виклики, змушує шукати нові механізми та інструменти стимулювання регіонального роз-витку, вимагає перегляду традиційних пріори-тетів регіональної політики. Все це обумовлює активний пошук нових шляхів удосконалення системи управління регіональним розвитком як основи досягнення стабільного, збалансо-ваного, безпечного розвитку регіонів, що роз-глядається як запорука процвітання України у ХХІ столітті.

З огляду на наявні в Україні ресурси ре-гіонального розвитку, базовим орієнтиром у сфері формування територіально нейтральної та універсальної за охопленням регіональної політики має стати інституційне забезпечення «Рівномірного та інтегрованого міського роз-витку». Саме цей напрямок регіонального роз-витку традиційно мінімізує ризики урбанізації та міграційних процесів на міжрегіональному рівні, сприяє зміцненню ролі міст як безпечних і стабільних центрів зростання. Пріоритетного значення у зв’язку з цим набувають удоско-налення соціальної інфраструктури та житла, модернізація міського транспорту, підтримка економічної активності у міських районах, по-кращення екології міських і приміських зон розвитку. Все це позитивно позначається на мінімізації дисбалансів на рівні «місто – при-міська територія», сприяє досягненню збалан-сованого розвитку регіонів.

Особливої уваги на рівні впровадження но-вої регіональної політики в Україні набуває напрямок «Регіональна та локальна доступ-ність», що передбачає забезпечення кращих зв’язків між міськими зонами та віддаленими від них районами через дорожнє та транспорт-не будівництво, розвиток інфраструктури енергетичних зв’язків, вдосконалення інфра-структури мереж комунікаційних та інформа-ційних технологій тощо.


1. Чужиков, В. В. Глобальна регіоналістика : історія та сучасна методологія : монографія / В. В. Чужиков. – К. : КНЕУ, 2008. – 272 с.

2. Яремко, Л. А. Глобалізований регіон та зовнішньоекономічна безпека України : теоретико-методологічний аспект : монографія / Л. А. Яремко. – Л. : Вид-во Львів. комерц. академії, 2007. – 524 с.

3. Петкова, Л. О. Економічне зростання в Україні : регіональний вимір / Л. О. Петкова. – Черкаси : ЧДТУ, 2004. – 271 с.



4. Мікула, Н. А. Транскордонні кластери / Н. А. Мікула, О. І. Пастернак // Регіональна економіка. – 2009. – № 2. – С. 228-229.

5. Перспективи становлення конкурентоспроможної регіональної економіки : Матеріали шостого Пленуму Спілки економістів України та Міжнар. наук.-практ. конф / за заг. ред. В. В. Оскольського. – К. : Спілка економістів України, 2007. – 402 с.

6. Державне управління регіональним розвитком України: монографія / за заг. ред. В. Є. Воротіна, Я. А. Жаліла. – К. : НІСД, 2010. – 288 с.

7. Держава та регіони : від патерналізму до партнерства : аналіт. доп. / С. О. Біла, О. В. Шевченко, В. І. Жук [та ін.]; за ред. С. О. Білої. – К. : НІСД, 2010. – 64 с.

8. Сайт Центру міжнародної макроекономіки (Велика Британія) [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://www.econ.ox.ac.uk/Research/cim

9. Офіційний сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://ukrstat.gov.ua

10. EC / Cohesion policy 2007–2013. – Luxembourg, 2007. – 378 p.11. Агафонов, А. Проблемы разработки и проведения политики хозяйствования в регионах /

А. Агафонов // Теория и практика развития регионов России. – Пермь : Пермский гос. ун-т, 2000. – Ч. 1. – С. 3–5.


Сучасна економічна система формується під впливом нових глобальних рушійних сил економічного прогресу. Тому дослідження сучасних тенденцій становлення економічної системи є актуальним. Це стосується всіх на-ціональних економік, які змушені адаптува-тися до трансформаційних змін, здійснювати структурні та функціональні перетворення, щоб протидіяти рушійним явищам економіч-ного характеру та формувати нові моделі взає-модії на міжнародному та глобальному рівнях.

Розвиток міжнародних економічних відно-син є об’єктивним явищем світового масшта-бу і знаходить своє відображення в комплексі конкретних форм співробітництва, серед яких найрозвинутішою є міжнародна економічна інтеграція, тобто процес зближення і посту-пового об’єднання національних економічних систем за умов глобалізації та регіоналізації. Глобалізаційні явища почали зароджуватися у другій половині ХХ століття і сьогодні набу-ли небаченого розмаху та впливу на всі сфери життя людства, починаючи від економіки і за-кінчуючи культурою.

Інтеграція України до світового економіч-ного простору є актуальною темою економіч-них досліджень. Чітко виявляється прогресив-на динаміка розвитку світової економіки, зо-крема швидке економічне зростання у країнах, що розвиваються. Водночас глобальні кризові явища та посилення взаємозалежності країн, свідчать про необхідність регулювання проце-су входження України у світове господарство в контексті забезпечення фінансової безпеки.

Проблемам регіональної інтеграції при-свячені праці провідних українських учених,

серед яких І. Бакаєва, О. Білорус, В. Будкін, І. Бузько, Ф. Верба, І. Гладій, Б. Губський, В. Денисюк, Я. Жаліло, Ю. Макогон, А. Мокій, В. Новицький, А. Поручник, М. Румянцев, А. Філіпенко.

У більшості досліджень аналізуються тенденції інтеграційних процесів та прогно-зуються перспективи розвитку конкретних інтеграційних об’єднань. Однак зміни у сві-товій економіці, посилення впливу науково-технічного прогресу на розвиток соціально-економічних систем, соціально-політична нестабільність у багатьох регіонах світу ви-значають необхідність подальших наукових досліджень, пов’язаних з удосконаленням механізму участі України в регіональних ін-теграційних процесах в умовах глобалізації.

Мета дослідження – вивчення практичних аспектів участі України в регіональних інте-граційних процесах в контексті забезпечення економічної безпеки.

Активізація розвитку регіональних інте-граційних об’єднань стає домінуючою харак-теристикою сучасної світової економічної системи. Участь країн у регіональних інтегра-ційних об’єднаннях забезпечує ряд переваг, пов’язаних із кращим доступом до фінансових, трудових, матеріальних ресурсів та новітніх технологій, що позитивно впливає на проце-си їхнього соціально-економічного розвитку. Збільшення ринкового простору дозволяє використовувати позитивну сторону ефекту масштабу, що мінімізує витрати виробників. Крім того, об’єднуючи зусилля, країни-члени інтеграційного угруповання спільно вирішу-ють складні соціально-економічні, екологічні

УДК 339.9:330.131.7 (477)

Медведкіна Євгенія Олександрівна,кандидат економічних наук, доцент

ОПТИМІЗАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН УКРАЇНИ

В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

Розглянуто практичні аспекти участі України в регіональних інтеграційних проце-сах на основі теоретико-методичних положень щодо оптимізації процесів інтеграції і оцінки соціально-економічних наслідків інтеграційної взаємодії в контексті забезпе-чення економічної безпеки.

Ключові слова: національна економічна система, інтеграція, інтеграційна взаємо-дія, економічна безпека, міжнародні економічні відносини.



та інші проблеми забезпечення сталого розви-тку. В різних регіональних об’єднаннях інте-граційні процеси відбуваються з різною інтен-сивністю і мають різну глибину. Це залежить від загального рівня соціально-економічного розвитку, територіального поділу праці, до-свіду та історії розвитку відносин між країна-ми, рівня підтримки державних інтеграційних пріоритетів з боку громадянського суспіль-ства. До регіональних утворень, як правило, входять країни зі схожими умовами розвитку, які мають спільні кордони і значний досвід взаємного економічного співробітництва [5].

Сьогодні у світі нараховується близько двадцяти економічних регіональних угру-повань. До найбільш ефективних можна від-нести: в Західній та Центральній Європі – Європейський Союз (ЄС), у Північній

Америці – Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА), у Південній Америці – Південний спільний ринок (МЕРКОСУР), в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні – Азіатсько-Тихоокеанське економічне співтовариство (АТЕС), в Південно-Східній Азії – Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН).

Політичні аспекти розвитку регіональних об’єднань пов’язані з намаганням забезпечити регіональну безпеку, посилити роль регіону у міжнародних відносинах, сприяти розвитку певної соціально-економічної та політичної моделі на рівні окремих країн та регіону в ці-лому, сформувати нові геополітичні альянси, впливати на розвиток інших країн і регіонів, у тому числі регулюючи доступ до своїх вну-трішніх ринків. З іншого боку, розвиток регіо-нальних торговельних угод може спричинити внутрішнє та зовнішнє напруження, оскільки такі угоди приводять до перерозподілу торгів-лі з третіми країнами, отже, до зменшення їх впливу [3, с. 103]. Останні 15 років стали пе-ріодом інтенсивного створення регіональних торговельних угод (табл. 1) [7].

Україна є активним учасником сучасних міжнародних економічних відносин. Серед її найбільших торгових партерів варто виділити країни ЄС, СНД, ОЧЕС, ГУАМ.

Останніми роками зовнішньоторговельні операції між Україною та ЄС характеризують-ся динамічністю, експорт на ці ринки зростав, окрім кризового 2009 року, а це ознака швид-кої переорієнтації експортного сектору та зо-внішньої торгівлі на Захід. Динаміку зовніш-ньої торгівлі можна побачити на рис. 1.

Регіональне угруповання

Обсяг, млрд дол.

США

Частка у світовому

експорті, %

ЄС (27) 4553 36,7

НАФТА (3) 1602 12,6

АСЕАН (10) 811 6,5

МЕРКОСУР (4) 217 1,7

СНД (11) 450 3,6

ОЧЕС (11) 555 4,5

Світовий експорт 12419 100

Таблиця 1

Експорт товарів регіональними торговельними угрупованнями у 2009 році

5332

,8

6308

,1

7349

,8

9863

,1

1256

7,6

1199

9,8

1435

9,7

1689

6,1

2219

5,8

1251

9,8

2481

5,2

3270

5,2

1843

4,7

1798

8,9

1349

0,5

1044

3,5

8381

,4

5899

,5

5125

,4

4414

,7

0

5000

10000

15000

20000

25000

30000

35000

2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009

Експорт Імпорт

Рис. 1. Динаміка обсягів зовнішньої торгівлі України з країнами ЄС у 2000–2009 рр., млн дол. США [6]


Медведкіна Є. О.

Структура експорту та імпорту між Україною та ЄС свідчить про те, що Україна є лише «ринком збуту» для країн ЄС. Отже, вдосконалення структури експорту та імпорту є вкрай необхідним для підвищення ефектив-ності української економіки.

В інвестиційній сфері країни ЄС тісно співпрацюють з Україною, у сукупності вони вклали в українську економіку більше капіта-лів, ніж Росія та США разом узяті.

За даними Держкомстату України, у 2009 р. загальний обсяг прямих іноземних інвестицій з країн ЄС склав 31608,5 млн дол. США, це 70,71 % загального обсягу інвестицій в Україну (рис. 2).

Обсяг інвестицій з України до країн ЄС склав у 2009 році 5910,9 млн дол. США, це 94,9 % загального обсягу інвестицій з України. Найбільші обсяги інвестицій у 2009 році на-дійшли до Австрії – 5,1 млн дол. США, Кіпру – 5778,5 млн дол. США, Латвії – 31,9 млн дол.

США, Німеччини – 2,7 млн дол. США, Поль-щі – 49,4 млн дол. США [6].

У зовнішній торгівлі України з ЄС іс-нує низка важливих проблем, що сповільню-ють її ефективний та динамічний розвиток. Реальний, а не декларативний процес європей-ської інтеграції України вимагає разом із виве-денням торговельних відносин України та ЄС на якісно вищий рівень глибоких структурних реформ української економіки.

У сфері зовнішньої торгівлі основни-ми партнерами України залишаються кра-їни СНД. Так, експорт українських това-рів за 2009 р. склав 13472,9 млн дол. США (34 % усього експорту товарів), а імпорт – 19692,6 млн дол. США (43 % усього імпорту товарів). Сальдо зовнішньої торгівлі товарами України з краї-нами СНД у цей період було негативним і склало 6219,7 млн дол. США. Експорт послуг з України за 2009 рік склав 3 826,6 млн дол., імпорт – 787,2 млн дол. Сальдо

1565,4 1857,13805,2 4652,4

12069,915924

22912,4

28127,731608,5

0

5000

10000

15000

20000

25000

30000

35000

2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009

15837,1 15986,620045,4

2649530844,2

36563,7

48049,4

61847,6

37779,3

0

10000

20000

30000

40000

50000

60000

70000

2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009

Рис. 2. Динаміка надходження в Україну прямих інвестицій з країн ЄС у 2001–2009 рр., млн дол. США [4]

Рис. 3. Динаміка зовнішньої торгівлі України з країнами СНД у 2001–2009 рр., млн дол. США [7]



зовнішньої торгівлі послугами України з кра-їнами СНД у цей період було позитивним і склало 3039,4 млн дол. США. Головними парт-нерами України як у експорті, так і в імпорті залишаються Російська Федерація, Білорусь, Казахстан [6].

Згідно з даними Держкомстату загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну 2009 року складав 40026, млн дол. США [6]. Інвестори з країн СНД у 2009 році інвестува-ли в Україну лише 2939 млн дол. США, або 7,3 % усіх іноземних інвестицій (при цьому з Російської Федерації – 2674,6 млн дол. США). З країн СНД інвестиції надходили переважно до таких галузей економіки України, як харчо-ва промисловість, машинобудування, фінан-сова сфера, будівництво.

У свою чергу з України в економіку країн СНД в 2009 році було вкладено 220,1 млн дол. США прямих інвестицій (3,5 % загального об-сягу інвестицій з України).

Україна відіграє пасивну роль у СНД як економічному інтеграційному об’єднанні. Серед країн СНД її найважливішим партне-ром є Російська Федерація, що пояснюється традиційною взаємозалежністю цих країн та провідною роллю Росії в СНД.

Україна не може не брати участь у світо-вих інтеграційних процесах, питання тільки в тому, чи зможе вона стати рівноправним учас-ником та яку роль гратиме в цих процесах. Щоб посісти гідне місце в світі, Україна по-винна покращити структуру зовнішньої тор-гівлі та наблизити її до структури, характерної для розвинутих країн.

За допомогою статистичного пакету ана-лізу EViews 3.0 було проведено регресійний аналіз залежності ВВП України від прямих

іноземних інвестицій з країн СНД та торгівлі з країнами СНД, а також від прямих інозем-них інвестицій з країн ЄС та торгівлі з краї-нами ЄС. Було виявлено, що всі моделі є зна-чущими. За результатами проведеного дослі-дження та за допомогою тренду було знайдено прогнозні значення для незалежних чинників (рис. 5–8).

Таким чином, у 2011 році прямі іноземні ін-вестиції в Україну з країн СНД складатимуть 4413,427 млн дол. США, зовнішня торгівля України з країнами СНД – 55794,64 млн дол. США, прямі іноземні інвестиції в Україну з країн ЄС – 48696,47 млн дол. США, зо-внішня торгівля України з країнами ЄС – 47430,9 млн дол. США. Підставляючи про-гнозні значення у відповідні регресійні моде-лі, отримуємо:

VVPSND = 1359386 млн грн,

VVPES = 1317096 млн грн.

Тобто рівень ВВП складатиме трохи біль-ше, коли Україна буде отримувати прямі іно-земні інвестиції з країн СНД та розвиватиме зовнішню торгівлю з цими країнами.

Україна обрала багатовекторну стратегію розвитку: з одного боку, євроінтеграція, з ін-шого – поглиблення економічних відносин із Росією в рамках інтеграційного об’єднання. Незважаючи на труднощі, якими супроводжу-ється співробітництво в межах СНД, ця ор-ганізація має для України важливе значення. Економічний простір СНД являє собою по-тенційно широкий ринок збуту українських товарів і джерело постачання необхідної сиро-вини (особливо енергоносіїв), машин і облад-нання, товарів широкого вжитку [5].

367,1 378,7 448,2779,8

9111095,3

1674,2

2168,3

2939

0

500

1000

1500

2000

2500

3000

3500

2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009

Рис. 4. Динаміка надходження в Україну прямих інвестицій з країн СНД у 2001–2009 рр., млн дол. США [4]



Нині існує ряд політичних та економічних факторів, що заважають подальшому збли-женню країн СНД.

До політичних факторів можна віднести на-ціональні амбіції, які не дозволяють створити сприятливі умови для економічних операторів. Одним з головних елементів інтеграційного процесу є співробітництво на мікрорівні – між підприємствами різних країн. Але на території СНД цей фактор не домінує, тому що не були прийняті та реалізовані відповідні рішення по-літичного характеру.

До економічних факторів належать від-мінності у характері економічних реформ, різна швидкість просування до спільного

ринку, різна ступінь забезпечення ресурса-ми. Негативно впливають на розвиток еконо-мічної інтеграції в рамках СНД такі фактори, як відсутність взаємної довіри, наявність ті-ньової економіки, розбіжності економічних інтересів. Також необхідно враховувати, що у довгостроковій перспективі Росія та Україна реалізують європейський вектор інтеграції, і в цьому плані можуть досить жорстко конкуру-вати між собою [2].

Як довів аналіз, треба значно скорочува-ти поставки з країн СНД до України і роз-ширювати асортимент продукції та послуг на експорт з метою зниження порогового зна-чення наявності загрози економічній безпеці

y x= �202,962

+ 6886,7 +4599,1x

R2

= 0,755

0

10000

20000

30000

40000

50000

60000

70000

2000 2005 2010 2015

ZOTS

ND

Ряд 1 Пол ном альн й (Ряд 1)і і и

Рис. 6. Прогноз зовнішньої торгівліУкраїни з країнами СНД до 2012 року

Рис. 5. Прогноз надходження прямих інвестицій в економіку України з країнСНД до 2012 року

2y x= 46,887 � 161,81 + 520,01x

R2= 0,9912

0

500

1000

1500

2000

2500

3000

3500

4000

4500

5000

2000 2005 2010 2015

PII

SSN

D


Рис. 7. Прогноз надходження прямих інвестицій в економіку України з країн ЄС до 2012 року

Рис. 8. Прогноз зовнішньої торгівлі України з країнами ЄС до 2012 року

y x= 353,462+589,32 �554,71x

R2

= 0,9811

0

10000

20000

30000

40000

50000

60000

2000 2005 2010 2015

PII

SES


y x= 4320,1 � 6323,7

R2

= 0,719

0

10000

20000

30000

40000

50000

60000

2000 2005 2010 2015

ZTO

ES

Ряд 1 Л (Ряд 1)інійний



України з 37,82 % до розрахованого оптималь-ного рівня 33 %.

Провідними формами економічного співро-бітництва між Україною і ЄС стають торгівля, інвестиційна діяльність та технічна допомога. Торгівлі належить центральне місце в загаль-ній системі економічної взаємодії. Однак, як довів проведений аналіз, присутність країн ЄС на інвестиційному ринку та у зовнішній тор-гівлі України настільки значна, що може за-грожувати економічній та фінансовій безпеці. Тому необхідно створювати сприятливі умови для розширення інвестиційних можливостей українських інвесторів на європейському рин-ку і стабілізувати приток інвестицій з ЄС із щорічним оптимальним приростом 20 %.

Існує низка аргументів на користь подаль-шого розвитку економічних відносин України з Європейським Союзом.

1. Співробітництво України з ЄС необхід-не для технологічного оновлення українсько-

го виробництва. Виробничі технології укра-їнських підприємств відстають від тих, які використовують передові європейські країни. До того ж Україна не має капіталу, необхідно-го для модернізації наявних і створення нових сучасних підприємств.

2. Вихід українських підприємств на єв-ропейський ринок має велике значення як джерело досвіду та практичних умінь кон-курувати з виробниками інших країн, розро-бляти та реалізовувати стратегію виробничо-комерційної діяльності, зорієнтованої на сві-тову кон’юнктуру відповідних ринків.

3. Розвиток співробітництва з ЄС сприя-тиме повнішому використанню потенціалу України як транзитної держави, що означає збільшення надходжень від експорту тран-спортних послуг та розвиток відповідних га-лузей промисловості.

4. Розвиток співробітництва з ЄС означає необхідність запроваджувати відповідні пра-

Важелі

Сучасний стан* Наявність загрозиОптимальне значення

Оптимум 1 Оптимум 2

млн дол. США %

Порогове значення,

%

Стан загрози

млн дол. США %

млн дол.

США%

Зовнішня торгівля,

у т.ч. 99900,6 100 – – 103225,54 100 103225 100

ЄС-27 30954,5 30,99не більше

30небезпечна

зона 47430,9 45,9 30967 30

СНД 37779,3 37,82не більше

30критична

зона 55794,64 54,1 34064 33

інші 31166,8 31,19не більше

30небезпечна

зона – – 38194 37

Інвестиційна діяльність,

у т.ч. 44708,0 100 – – 53382,89 100 53382 100

ЄС-27 31608,5

70,71 (приріст

33,8)

щорічний приріст

5–7критична

зона 48696,47 91,2 40580(приріст

20)

СНД 2939,0

6,57 (приріст

7,7)


5–7небезпечна

зона 4413,427 8,8 4124(приріст

7)

інші 10258,9 22,95


5–7небезпечна

зона – – 8678 –

Таблиця 2

Аналітичний вимір економічної безпеки України за параметром «Зовнішня торгівля» та фінансової безпеки за параметром «Інвестиції»

* Складено автором за даними Державного комітету статистики України


вила та стандарти вироблення та реалізації економічної політики, поведінки первинних економічних агентів. Це, в свою чергу, спри-ятиме формуванню прозорого середовища виробничо-комерційної діяльності на націо-нальному ринку, що має надзвичайно велике значення для України.

Висновки

З метою реалізації єдиної зовнішньоеко-номічної політики України та проведення цілеспрямованої генерації інтеграційного процесу в умовах глобалізації в контексті за-безпечення економічної безпеки необхідне

удосконалення методів державної підтримки зовнішньоторговельної діяльності з урахуван-ням інтересів усіх її суб’єктів. Впровадження національних програм-проектів, серед яких варто відзначити «Демократичні інституції влади», «Інвестиційний клімат», «Інновації», «Регіональна інтеграція», дозволить Україні вдосконалити форми міжнародної економічної діяльності та підвищити ефективність у спів-праці з країнами СНД та ЄС. Варто наголоси-ти, що успішне досягнення зазначених стра-тегічних цільових проектів потребує активної економічної позиції держави, насамперед у сфері захисту національних інтересів, забезпе-чення економічної та фінансової безпеки.


1. Білий, О. І. Вплив теорій глобалізації на формування економічної політики в Україні / О. Білий // Держави та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. – 2010. – № 2. – С. 30–35.

2. Будкін, В. Співдружність незалежних держав у регіональному та економічному вимірах / В. Будкін // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. Економіка. – 2008. – № 103. – С. 46–52.

3. Гохберг, О. Ю. Регіональний вимір моделі розвитку міжнародних економічних відносин України з країнами ЄС / О. Ю. Гохберг // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций : региональный аспект : сб. науч. тр. – 2007. – Ч. 1. – С.103–108.

4. Інвестиції зовнішньоекономічної діяльності : стат. зб. / за ред. Л. М. Овденко. – К. : Інформаційно-аналітичне агентство, 2010. – 62 с.

5. Макогон, Ю. В. Рецессия украинской экономики : внешнеэкономический аспект / Ю. В. Макогон // Вісник ДонНУ. Сер. В: Економіка і право. – 2009. – № 1. – С. 7–17.

6. Офіційний сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ukrstat.gov.ua/

7. Офіційний сайт Конференції Організації об’єднаних націй з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://unctadstat.unctad.org/



Уряди різних країн світу, з Україною включно, будують нині «інформаційні сус-пільства» («суспільства, засновані на зна-ннях», «інтелектуальні суспільства» тощо). При цьому у відповідні поняття і терміни вкладають різне змістовне наповнення. Адже «інформаційність» чи «комунікації» самі по собі не є визначальними чинниками розвитку як сучасного, так і «досучасного» та «постсучасного» суспільства.

«Інформаційне суспільство» перестає бути «порожнім» поняттям і предметною сферою маніпулювання лише у разі конкретної від-повіді на конкретне запитання: яку нову соці-альну системність, які якісно нові комунікації, соціальну динаміку і мобільність, який новий тип людини і який новий тип влади та влад-них відносин створюють нові інформаційно-комунікативні системи.

В іншому разі доведеться визнати, що ін-формаційне суспільство реально існує тільки у вигляді Інтернету, комп’ютерів і мобільних телефонів, тобто визнати правоту прибічників примітивного технологічного детермінізму.

У записниках Іллі Ільфа є сакраментальна сентенція, що з позицій сьогодення виглядає ва-гомим контраргументом на адресу прагматиків-технократів, які вбачають у «прогресивних тех-нологіях» запоруку всезагального блаженства: «У фантастичних романах головним це було радіо. При ньому очікувалося щастя людства. Але ось радіо є, а щастя нема…» [1].

Технократизм подібного ґатунку вочевидь пояснюється догмою, відповідно до якої нові

технології радикально оновлюють економіч-ний базис суспільства, а він, у свою чергу, ви-значає культурно-цивілізаційну «надбудову», а не навпаки. Звідси – нігілістичне настанов-лення щодо культури і цивілізації, оцінок су-часного стану та перспектив інформаційного суспільства.

Протилежна точка зору полягає в усві-домленні того, що інформаційне суспільство є водночас суспільством комунікативним, а суспільні комунікації обумовлені пануючими системами цінностей, які є сутністю різних культур та цивілізацій. Відповідно, назву та-кого суспільства коректніше формулювати як «інформаційно-комунікативне». Далі напро-шується висновок про те, що у практичній ін-формаційній політиці слід передусім врахову-вати культурно-цивілізаційні відмінності [2].

Хоча, безумовно, важко заперечувати іс-нування певного «спільного знаменника» для усіх систем побудови інформаційно-ко-мунікативного суспільства, яким є побудова економічної інфраструктури інформаційно-комунікативних технологій (ІКТ) і забезпе-чення впливу ІКТ на виробничий сектор еко-номіки, освіту, управління, культуру та куль-турні обміни тощо.

Тезу щодо однорідності та глобальності ін-формаційного суспільства вперше було запро-поновано на офіційному рівні як «Окінавську хартію інформаційного суспільства» у 2000 р.найбільшими індустріально розвиненими кра-їнами «G8» [3]. У зазначеному документі по суті йшлося про моноцивілізаційну модель

УДК 316.324.8

Ожеван Микола Андрійович, Ожеван Микола Андрійович, доктор філософських наук, професордоктор філософських наук, професор

СХІДНОАЗІЙСЬКИЙ ШЛЯХДО ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАТИВНОГО

СУСПІЛЬСТВА ЯК АЛЬТЕРНАТИВА ГЛОБАЛЬНІЙ ВЕСТЕРНІЗАЦІЇ

На основі порівняльного аналізу охарактеризовано цивілізаційні альтернативи мо-дернізації та відповідні моделі становлення і розвитку інформаційного суспільства – східноазійську, європейську та американську. Проаналізовано причини повороту від вестернізації до девестернізації, який відбувається у модернізаційному розвитку кра-їн Східної Азії, та ймовірні наслідки цього процесу для пострадянських країн.

Ключові слова: глобалізація, неолібералізм, інформаційне суспільство, модерніза-ція, вестернізація, девестернізація.


Ожеван М. А.

розвитку, засновану на західних цінностях, яку згодом було покладено в основу різно-манітних міжнародних індексів та рейтингів розвиненості (нерозвиненості) «інформацій-ного суспільства». Усі вони характеризують-ся штучним відривом інформації та ІКТ від культурно-цивілізаційних комунікацій, що дає «на виході» культурно-комунікативно збіднену модель, де про стан інформацій-ного суспільства судять за суто технічними критеріями (кількість телефонів на душу на-селення, доступ до швидкісного Інтернету тощо). Зрозуміло, що за подібними техніко-інструментальними критеріями неможливо оцінити стан суспільства саме як культурно вмотивованої системи норм і цінностей.

Якщо виходити з цих універсальних між-народних критеріїв, то у США та більшості країн Західної Європи «інформаційне сус-пільство» мало би бути побудоване уже на кінець 1990-х років. Але, якщо це й відбуло-ся, то доводиться констатувати, що від цього знаменного здобутку нічого не додалося «зви-чайному суспільству».

Понад те, поглиблена інформатизація певною мірою спричинила глибоку кризу, яку світ долає від 2008 року: крах біржевих індексів, нічим не забезпечені фінансові де-ривати, нова деіндустріалізація з відповід-ною втратою робочих місць, обумовлена пе-ретоком виробництв, капіталів та трудових ресурсів тощо. З певною невідворотністю по-стає примара тотальної інформаційної війни у «п’ятому просторі».

Якщо орієнтуватися на численні міжна-родні індикатори «просунутості» різних кра-їн світу до втілення ідеалу «інформаційного суспільства», де Україна посідає позиції «на-дійного середняка», то слід визнати, що по-рівняльною тут є лише інформаційна інфра-структура. Із цих індикаторів зовсім незрозу-міло, хто і для чого використовує й викорис-товуватиме ІКТ, що від цього отримають «на виході» держава, громадянське суспільство й особистість. Більш зрозумілою є ситуація з економікою, але й економіка не існує у відри-ві від соціальних і політичних пріоритетів.

Проблематично стверджувати, що США й інші розвинені країни, першими усвідомив-ши переваги, які їм надають глобалізація та глобалізовані ІКТ, вибудували модель ново-го глобального інформаційного суспільства виключно під власні «егоїстичні» інтереси. Проте недоречно заперечувати, що міжнарод-на політика побудови інформаційного сус-пільства дійсно «егоїстично» кодифікована і заснована виключно на західних неолібераль-них цінностях, тобто вестернізована й аме-

риканізована. Мовляв, що добре для Заходу Європи й США, то добре і для решти світу.

Не дивно, що у процесі практичного впро-вадження цієї моделі модернізації важко уникнути «зіткнення цивілізацій», найбіль-шим полігоном якого стали Близький Схід та Північна Африка.

Серйозної ревізії у напрямі «девестерні-зації» і цивілізаційної регіоналізації модель глобалізованого інформаційного суспільства зазнала в країнах Східної Азії.

Дещо відкоригували технократизм «окі-навських імперативів» саміти ООН 2003 та 2005 років з питань світового інформаційного суспільства (WSIS). Втім, існує і протилежна за змістом концепція, відповідно до якої саме завдяки ІКТ відбувається формування гло-бального громадянського суспільства, точка зору якого нібито і домінувала у рішеннях WSIS, а сам WSIS знаменував початок пере-ходу до «глобального правління» з усіма по-дальшими наслідками відмирання національ-них держав та національно і регіонально за-мкнених громадянських суспільств [4].

Першоосновою утвердження у світовому масштабі тієї або іншої моделі інформаційно-го суспільства є, звичайно, боротьба за владні впливи, де інформація та ІКТ є ефективними інструментами не лише «м’якої», але й жор-сткої влади. «Знання, як ніколи раніше, є нині силою. Країна, яка очолить інформаційну ре-волюцію, буде могутнішою, аніж будь-яка інша країна», – вказували ще всередині 1990-х автори концепції «м’якої сили» Джозеф Най-молодший та адмірал Уїльям Оуенс (колиш-ній віце-голова Об’єднаного комітету началь-ників штабів ЗС США) [5, р. 20].

Доктрина «глобального інформаційного суспільства» як продукт західного політич-ного мислення цілком збігається з доктриною «кінця історії», запропонованою наприкінці 1980-х Френсісом Фукуямою. «Кінець істо-рії» був констатацією остаточної перемоги у світовій ідеологічній боротьбі Заходу над Сходом, який тоді уособлювали Радянський Союз та очолюваний ним «табір соціаліз-му». Відповідно, формула «кінець історії» сприймалася як тотожна формулі «торжество Заходу» («The End of History = The Triumph of the West»). Самою ж перемогою у «холодній війні» США не в останню чергу зобов’язані своєму лідерству в ІКТ.

Ідеологічною основою цивілізаційно-гло-балістського проекту побудови інформацій-ного суспільства за західними взірцями став неолібералізм з його провідними ідеями пе-реважання недержавних акторів міжнарод-них відносин над державними, відмирання



національно-державних суверенітетів та дер-жавно-центристської «вестфальської» моделі міжнародних відносин, впровадження світово-го урядування і народження глобального гро-мадянського суспільства тощо. Характерно, що головними провідниками і промоутерами подібних ідей виступали топ-менеджери вели-ких інформаційних компаній.

Проте неолібералізм («Вашингтонський Консенсус») дав маловтішні наслідки, коли доктрину вестернізації/американізації було застосовано до «країн, що розвиваються». Так, у Латинській Америці неоліберальний експе-римент з його універсальними рецептами «бла-годенства» (вільна торгівля, приватизація, де-регулювання, тобто майже повне скасування держконтролю за розвитком економіки та ці-ноутворенням тощо) здійснювався найдовше, але особливих успіхів не приніс. Зрештою, США отримали у Латинській Америці зворот-ні стосовно розпропагованих ними очікувань зовнішньополітичні та міжнародно-безпекові наслідки. Показовим у цьому плані став 2002 рік, коли Аргентина зазнала економічно-фінансового краху, а у Бразилії обрали пре-зидентом ліворадикального антиглобаліста Луїса Інасіо Лули да Сілва. Для «регулюваль-ників» зовнішньополітичного курсу США це стало певним «моментом істини».

Ще серйознішим випробуванням для при-бічників неоліберальної моделі розвитку ін-формаційного суспільства стали темпи полі-тичного «піратського» руху в країнах Західної Європи та тісно з ним пов’язаного руху за лік-відацію конфіденційної та таємної інформації, який згуртувався довкола антиглобалістської за своїм спрямуванням організації «Wikileaks». Парадоксальність ситуації полягає у тому, що проти неолібералізму, будучи доведеною до крайнощів, використовується доктрина «віль-них інформаційних потоків», яка є чи не голо-вним його постулатом.

Головною мішенню «піратських партій» є інтелектуальна власність, вони виступають або за істотне обмеження в часі такого права власності, або ж узагалі за його ліквідацію. Своєю чергою, «Wikileaks» на чолі з її ідейним натхненником Джуліаном Асанджем є при-кладом боротьби за «інформаційну справед-ливість» і заперечення конфіденційності зара-ди публічності. Наприкінці 2010 – на початку 2011 року «Wikileaks» та її лідер стали найпо-пулярнішими «ньюсмейкерами» у зв’язку з організованими ними «витоками» конфіден-ційної дипломатичної інформації, небували-ми за своїми масштабами.

Водночас у прибічників доктрини неолі-бералізму вкрай мало аргументів для пояс-

нення, чому економічно успішним азійським країнам (малим «азійським тиграм», Китаю, В’єтнаму, Індії) вдалося досягти успіхів із порушенням майже усіх правил, викладених у неоліберальних «дорожніх картах», які в межах «зовнішнього управління» пропагують міжнародні донорські організації типу МВФ та Світового банку.

Східноазійські країни переконливо дово-дять, що без істотного державного втручання неможлива інституціоналізація ринкової еко-номіки включно із просуванням інноваційних інформаційних проектів. Йдеться про ство-рення у розвинених країнах Східної Азії низ-ки установ і організацій, які: гарантують права власності, правила чесної відкритої конкурен-ції, дотримання контрактів тощо; стабілізують ринок через механізми кредитно-грошового регулювання і фінансового управління; здій-снюють легітимацію «несправедливого» рин-ку через впровадження компенсаторних ін-струментів соціального захисту і страхування. Держава відіграє провідну роль організатора і гаранта у створенні «електронного урядуван-ня» та надійної модерної інформаційної ін-фраструктури.

Розчарування в практичній ефективності неоліберального «інтернаціоналізму» при-звело до утвердження міжнародної страте-гії, заснованої на протилежних принципах. Відповідно, у глобальному інформаційно-комунікативному (мережевому) суспільстві нині доцільно виокремити три моделі, які, за усієї їх «технологічної» подібності, позначені виразними культурно-цивілізаційними від-мінностями: східноазійську, європейську та американську.

Східноазійська модель заснована на кор-поративних та сімейних цінностях. При цьо-му держава, сім’я, суспільство і корпорації ототожнюються на засадах традиційної кон-фуціанської етики. Вищою турботою держави проголошується суспільний лад і порядок.

Європейська модель заснована на грома-дяноцентричності, тобто – пріоритеті грома-дянського суспільства перед державою.

Американська модель сполучає вади і пе-реваги моделей з провідними принципами державоцентричності й громадяноцентрич-ності. З азійською моделлю її зближує вираз-ний акцент на безпеці, а з європейською – гро-мадяноцентричність.

Стратегії побудови інформаційного сус-пільства, які досі працювали в Європейському Союзі (план Мартіна Бангемана 1994 року, Лісабонська стратегія 2000 року) продемон-стрували невисоку ефективність і не привели до трансформації існуючої моделі суспільства.



За прийнятими в ЄС критеріями ефективнос-ті інформаційного суспільства, у процесі його побудови слід спиратися на інноваційність, лібералізацію, підприємливість і суспільну консолідацію. Слабкі місця керівництво ЄС вбачає у розпорошеності пріоритетів, непра-вильній системі оподаткування та нееластич-ності ринку праці [6]. Разом з тим, за даними Єврокомісії, ІКТ нині забезпечують до 25 % зростання ВВП і до 40 % зростання продук-тивності праці в ЄС.

З огляду на відносну неефективність єв-ропейського шляху побудови інформаційно-го суспільства дедалі пильнішу увагу «країн, що розвиваються» привертає східноазійська модернізаційна альтернатива, яку розробля-ли такі провідні ідеологи, як Ден Сяо Пін (Китай), Лі Куанг Ю (Сінгапур), Мохаммед Махатхір (Малайзія).

Один із найпослідовніших апологетів «азій-ського шляху» до інформаційного суспільства, Кішоре Махбубані (колишній заступник міні-стра закордонних справ Сінгапуру) вважає, що країни Східної Азії, успішно імплементу-вавши всі корисні західні цінності («pillars of Western wisdom») – економіку вільного рин-ку, засновану на досягненнях модерних наук і технологій, меритократії та верховенства права, нині є інноваційними щодо Заходу, оскільки творять свої власні, невідомі Заходу, соціальні форми. Звідси К. Махбубані робить висновок політичного характеру, що Заходу слід відмовитися від необґрунтованих претен-зій на глобальне домінування і поділитися з розвиненими країнами Сходу впливами в усіх міжнародних структурах, починаючи з Ради Безпеки ООН і закінчуючи МВФ та Світовим банком. Усе це автор називає «невідворотним зрушенням глобальної влади на Схід» [7].

Слід зауважити, що неолібералізму і захід-них цінностей як доктрин модернізації уря-ди «азійських тигрів» (Сінгапуру, Тайваню і Південної Кореї) офіційно «зреклися» ще у 1980-х, визнавши спрямовуючою силою сво-го економічно-соціального розвитку цінності конфуціанства. Приклад «тигрів» згодом на-слідував континентальний Китай, доповнив-ши «конфуціанськими корективами» офіцій-ну марксистську ідеологію, чому посприяло і включення у 1997 році до складу Китаю Гонконгу (Сянгану), який є традиційним цен-тром конфуціанства.

Головним інструментом реалізації конфуці-анського проекту Китаю на міжнародній арені став створений у 2004 році Інститут Конфуція, штаб-квартира якого входить до складу Канцелярії з поширення китайської мови, фі-лософії та культури за кордоном (Ханьбань),

що діє при уряді КНР. До 2020 року кількість Центрів Конфуція по усьому світу має досягти 1000. Станом на 2010 рік їх 227, три з них діє в Україні (Київ, Харків, Луганськ). Крім того, іс-нують ще «класи Конфуція», зокрема у Сумах.

9 грудня 2010 року почесний голова пар-тії Гоміньдан Лянь Чжань отримав у Пекіні Премію миру імені Конфуція за внесок у роз-виток відносин між материковим Китаєм і ост-ровом Тайвань. Ця премія стала китайською альтернативою традиційній Нобелівській пре-мії миру, яку уже наступного дня, 10 грудня, в Осло заочно вручили китайському дисиденту Лю Сяобо за «тривалу ненасильницьку бороть-бу за фундаментальні права людини в Китаї» (сам лауреат перебував у китайській в’язниці «за заклики до повалення правлячого ладу») [8]. Важко знайти більш промовисту симво-ліку діаметрально протилежного розуміння пріоритетності прав держави та прав людини, аніж це «зіткнення Конфуція з Нобелем».

Головною прикметою східноазійської моде-лі інформаційно-комунікативного суспільства є комунітарність, або корпоративність, яку обумовлює не лише політична традиція, але і спротив насильницькій глобалізації. Експансія транснаціональних компаній змушує держави організовуватися за їхніми зразками, так вини-кають «корпоративні держави» або «держави-корпорації». Мета у таких держав подвійна: 1) організований спротив експансії великих держав і приналежних до них за походженням та місцем сплати податків ТНК; 2) просування на зовнішні ринки ТНК власного національ-ного походження. У таку корпорацію-державу перетворився, зокрема, Китай.

Східноазійський шлях побудови інфор-маційного суспільства знайшов найяскраві-ше втілення у Сінгапурі та Малайзії, де його характеризує феномен «інформаційного ав-торитаризму» або «авторитарної консоліда-ції», пов’язаний із фактичним відлученням громадянського суспільства від впроваджен-ня різноманітних інформаційних інновацій. Натомість держава забезпечує суспільству можливість користуватися благами ІКТ, зо-крема «електронного урядування» [9].

У науковій літературі корпоративізм трак-тується як система політичних відносин, за яких найбільш організовані й впливові гру-пи інтересів залучаються не лише до проце-сів формування, але й до реалізації державної політики завдяки їх проникненню в органи влади. Саме цей момент принципово відріз-няє корпоративізм від плюралізму чи лобізму, коли групи інтересів діють лише як «групи тиску», а не як безпосередні реалізатори дер-жавної політики [10].


На думку адептів східної модернізації, саме «конфуціанський капіталізм» і «конфу-ціанська демократія» забезпечили країнам Східної Азії пришвидшений, зовні гармоній-ніший, ніж на Заході, відносно безкризовий економічний розвиток завдяки особливим цінностям, до яких зазвичай відносять:

пріоритет корпоративізму над індивіду- –алізмом;

перевагу особистих зв’язків і взаємних –зобов’язань перед буквою закону;

шанобливе ставлення до влади і соціаль- –ну ієрархію;

прагнення консенсусу і соціальної гар- –монії;

високу мотивацію до навчання; –працьовитість, ретельність і ощадливість; –прийняття сильної держави, яка втруча- –

ється в соціальні й економічні справи.Ці цінності властиві й деяким європей-

ським націям, зокрема, як вважає Ф. Фукуяма, італійській [11]. Історично корпоративні цін-ності властиві й українському, російському та іншим пострадянським традиційним со-ціумам. Головною перевагою східноазійської моделі є інституціональна стабільність, яка дозволяє залучати більше інвесторів, у тому числі розроблювачів, підприємців, операторів, виробників і продавців сфери ІКТ. Головним її недоліком є відсутність перспектив розвитку і впровадження демократії та структур грома-дянського суспільства західного типу, засно-ваних на принципах індивідуалізму й вільної конкуренції. Звідси виникають численні про-блеми запозичення корпоративістської моделі модернізації східноазійського зразка постра-дянськими країнами, з Україною включно. На нашу думку, такі запозичення не повинні бути некритично-безоглядними і не заперечу-вати євроінтеграційний вибір України.

Враховуючи політичну неструктурованість українського соціуму, надзвичайно привабли-вими виглядають програми модернізації, ске-ровані на перетворення існуючої нині домо-дерної держави у «державну мегакорпорацію», що передбачає тісне «зрощування» держави з національними корпораціями і трансформацію ієрархічно вибудуваного державного апарату в апарат, який працює за мережевим принци-пом, з використанням досвіду ТНК.

У рамках подібної «державної мегакорпо-рації» слід передбачити вироблення методів і алгоритмів прийняття рішень на державному рівні на базі мережевої структури з істотною експертною підтримкою з боку різних «моз-кових центрів».

Корисним для України було б також вико-ристання східноазійського досвіду концентра-

ції людських та фінансових ресурсів з метою розвитку державного і приватного секторів електронної промисловості та радикального оновлення інформаційної інфраструктури.

Ще більший інтерес викликає східноазій-ський досвід корпоративного управління, за-воювання й утримання зовнішніх ринків то-варів та послуг, державного управління в ме-режевому суспільстві, а також перетворення існуючих систем управління економікою та фінансами у мережеві.

За прикладом східноазійських країн Ук-раїні доречно в основу забезпечення націо-нальної безпеки покласти принцип інфор-маційної суверенності, тобто пріоритетності національних інтересів в інформаційній сфе-рі. Відповідно, слід будувати зовнішню і вну-трішню політику держави, маючи на меті не безоглядні імітації, а набуття інформаційної переваги, що дозволить ефективніше просува-ти на зовнішні ринки державні та недержавні корпоративні структури України (це особли-во актуально у кризових ситуаціях).

Найголовніший висновок полягає у тому, що, прагнучи зберегти національну самоіден-тичність і ментальні особливості (це знаходить відображення і в національній системі підго-товки наукових та інженерних кадрів), Україні не слід сприймати як однозначно-позитивні державні й суспільні стандарти розвитку, які створювалися народами з іншими цінностями, підходами до розв’язання сучасних проблем, стандартами інформаційного суспільства.

На часі, зокрема, орієнтація національ-ної системи освіти і виховання не лише на «Болонський процес», але й на запозичення східноазійського досвіду використання до-сягнень ІКТ та підготовки персоналу, від-даного корпоративним цінностям, здатного до «пожиттєвого навчання» та адекватного сприйняття суспільних трансформацій.

Актуальною є імплементація кращих схід-ноазійських зразків національної стратегії виховання молоді засобами мас-медіа, яка передбачала б відмову від прозахідної моделі «успішного способу життя» та заміну її модел-лю «успішної країни», у рамках якої слід про-пагувати патріотичні, сімейні та громадські цінності, утверджувати примат колективних і державних інтересів над індивідуальними.

Водночас слід уможливити використан-ня досягнень ІКТ для підвищення добробуту населення України шляхом розвитку малого підприємництва в галузі інформаційних тех-нологій, вдосконалювання соціального об-слуговування населення, розвитку зв’язків зі співвітчизниками та трудовими мігрантами за кордоном.





1. Ильф, И. Записные книжки (1925–1937) / Ильф Илья, Петров Евгений // Собр. соч. : в 5 т. – М. : Худ. лит-ра, 1961. – Т. 5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lib.aldebaran.ru

2. Дергачов, О. П. Цивілізаційно-глобалістський підхід до процесу становлення інформаційного сус-пільства в Україні // Сучасна цивілізація : гуманітарний аспект [Текст] : зб. наук. пр. / О. П. Дергачов ; ред. І. Ф. Курас. – К. : Академперіодика, 2004. – 504 с.

3. Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства від 22.07.2000 року // Дипломатичний вісник. – 2000. – № 8.

4. Raboy, M. Civil society, communication, and global governance : Issues from the World Summit on the Information Society / M. Raboy, N. Landry. – N. Y., 2005. – 186 p.

5. Nye, J. S. Jr. America’s Information Edge / J. S. Nye Jr, W. А. Owens // Foreign Affairs. – 1996. – March/April.

6. Frackiewicz, E. The influence of the Internet on the activity of senior citizens from the point of view of the 2010 strategy for the building of the information society / Е. Frackiewicz. – Warszawa : Centrum Europejskie Natolin, 2009. – 127 s.

7. Mahbubani, K. The End of Whose History? / К. Mahbubani // The New Yourk Times. – 2009. – November 12.

8. Альтернатива Нобелю : У Пекіні вручили премію Конфуція // Кореспондент.net. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ua.korrespondent.net/world/1147156-alternativa-nobelyu-u-pekini-vruchili-premiyu-konfuciya

9. Rodan, G. Embracing electronic media but suppressing civil society : authoritarian consolidation in Singapore / G. Rodan // The Pacific Review. – 2003. – Vol. 16, № 4. – P. 503–524.

10. Кремень, В. Г. Приреченість на корпоративізм? / В. Г. Кремень, В. М. Ткаченко // Політичний менеджмент. – 2007. – № 6. – С. 3–21.

11. Фукуяма, Ф. Доверие : социальные добродетели и путь к процветанию : [пер. с англ.] / Ф. Фукуяма. – М. : АСТ : ХРАНИТЕЛЬ, 2006. – 730 с.


У суспільстві поступово сформувало-ся усвідомлення загальносвітового значен-ня екологічних проблем, їхнього тісного взаємозв’язку з управлінням соціально-економічним та технологічним розвитком. Свідченням цьому є значна увага, яку приді-ляє цим проблемам Організація Об’єднаних Націй (ООН).

У доповіді «Наше спільне майбутнє» Між-народної комісії з оточуючого середовища та розвитку 1987 року було викладено концеп-цію сталого розвитку [1]. Двадцять років по-тому проблеми, наведені у роботі «Цілі роз-витку на порозі нового тисячоліття», стали ще глибшими, а екологічна складова – зна-чущість оточуючого середовища для сталого розвитку – ще більш очевидною [2].

Значний вплив на еколого-техногенну си-туацію в світі мають екстенсивне використан-ня природних ресурсів, природні катастро-фи та техногенні аварії, негативні тенденції яких наростають. У доповіді Генерального секретаря ООН наводяться такі дані: у пері-од з червня 2008 року по червень 2009 року в світі сталося 343 надзвичайні ситуації (НС), викликані небезпечними природними явища-ми, які вплинули на життя понад 42 млн осіб, спричинили великих людських втрат (понад 14 тис. осіб) і завдали втрат економіці в розмі-рі 57,4 млрд дол. США [3]. Нерівномірним є розподіл природних катастроф на карті світу, значно відрізняється кореляція між кількістю постраждалих осіб та економічними втратами для розвинених та бідних країн. Так, за дани-

УДК 504.03, 502.12, 338.2

ГЛОБАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЗАГРОЗ ПРИРОДНОГО І ТЕХНОГЕННОГО

ХАРАКТЕРУ ТА ЇХНІХ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ НАСЛІДКІВ

Розглянуто глобальні тенденції загроз надзвичайних ситуацій природного та тех-ногенного характеру. На основі даних міжнародних організацій, міжурядових екс-пертних груп, науково-дослідних центрів та провідних страхових компаній, що здій-снюють моніторинг на глобальному рівні, проаналізовано соціально-економічні на-слідки від надзвичайних ситуацій природного та техногенного походження.

Ключові слова: глобальні тенденції, зміни клімату, природні та техногенні загрози, надзвичайні ситуації, соціально-економічні наслідки.


Бірюков Дмитро Сергійович, Бірюков Дмитро Сергійович, кандидат технічних наук; кандидат технічних наук;

Скалецький Юрій Миколайович, Скалецький Юрій Миколайович, доктор медичних наук, доцент;доктор медичних наук, доцент;

Насвіт Олег Іліодорович;Насвіт Олег Іліодорович;Потапенко В’ячеслав Георгійович, Потапенко В’ячеслав Георгійович,

кандидат географічних науккандидат географічних наук


Бірюков Д. С., Скалецький Ю. М., Насвіт О. І., Потапенко В. Г.

ми зазначеної доповіді, найчастіше природні НС виникали в Азії (36 %), тоді як в Африці загинуло найбільше всього людей (60 %), а країни Північної та Південної Америки зазна-ли найзначніших економічних збитків (88 %).

Дві бази даних, що містять інформацію про втрати від НС природного походження і ви-знаються як надійне джерело даних, свідчать, що 2/3 людських та економічних втрат від НС пов’язані з метеорологічними, кліматичними і гідрологічними загрозами [4, 5]. Багато націо-нальних і регіональних економік вже сьогодні зазнають відчутних втрат від природних лих (повені, засухи, екстремальні температури та тропічні шторми). У звітах міжнародних ор-ганізацій відзначається, що ризик, пов’язаний з більшістю загроз, останнім десятиліттям зростає, навіть за тієї самої частоти виникнен-ня катастроф [6]. Тобто збільшилися розміри економічних втрат, спричинених катастро-фами, що є свідченням зменшення стійкості техногенних і природно-техногенних систем, створених людиною.

До тенденцій еколого-техногенної ситуації в світі слід віднести також збільшення розриву між державами щодо спроможності протисто-яти загрозам природних катастроф: зменшен-ня вразливості для розвинених країн на тлі її збільшення для бідних країн. Відзначається також зростання ризиків економічних втрат і зменшення ризиків людському життю (люд-ських втрат) при НС природного походження. Причому розмір економічних втрат від при-родних і техногенних катастроф стає настіль-

ки значним (включаючи страхові виплати), що ця тенденція переростає в загрозу еконо-мічній стабільності у світовому масштабі. Так, за даними Swiss RE – швейцарської страхової компанії, що спеціалізується на перестраху-ванні, – у 2009 році природні катастрофи та техногенні аварії забрали близько 15 тис. жит-тів, спричинили страхових виплат на загальну суму 26 млрд дол. США, а економічні втрати оцінені у 62 млрд дол. [7].

Мета роботи – на основі аналізу даних про екологічні загрози виявити глобальні тенден-ції соціально-економічних наслідків від над-звичайних ситуацій природного та техноген-ного походження.

Глобальне техногенне навантаженняна навколишнє середовище та природні ресурси

Розвиток людського суспільства визна-чальною мірою залежить від якості та роз-мірів доступних природних ресурсів, насам-перед повітря, питної води, продуктів харчу-вання, джерел енергії. За останні три десяти-ліття у світі відбулися значні зміни, зокрема: збільшення населення (рис. 1а), викидів СО2 (рис. 1б), обсягів використання електроенергії (рис. 1в) та площ сільськогосподарських угідь (рис. 1г) [8 –10].

У доповіді «Глобальна оціночна доповідь про зменшення ризику природних лих» під-креслюється, що характерними рисами загроз природного характеру в світовому масштабі є

7 323

17 445

5000

10000

15000

20000

1980 1990 2000 2010

млрд кВ/год.

36,95

38,42

36

37

38

39

1985 1990 1995 2000 2005

% площі суші

2,53

6,9

2

4

6

8

1950 1960 1970 1980 1990 2000 2010

млрд осіб

22

26

21

23

25

27

1985 1990 1995 2000 2005

млрд тонн

Рис. 1. Зростання навантаження на природні ресурси у світі

а) б)

г)в)



їхня територіальна концентрація та нерівно-мірне розподілення матеріальних втрат і люд-ських жертв внаслідок природних катастроф [8]. Порівняно мала частина поверхні Землі з підвищеною інтенсивністю природних проце-сів (сейсмічних, метеорологічних) зазнає біль-шість ризиків, і більшість широкомасштабних стихійних лих у майбутньому виникатимуть саме на цих територіях. Причому ризик зрос-татиме зі зростанням чисельності населення (наприклад. прибережні міста, що розташовані на територіях, яким загрожує тропічний ци-клон). Розвинені країни постійно вдосконалю-ють інституційні (організаційні) засади з по-передження та реагування на НС, створюють ефективнішу систему раннього оповіщення та підготовки до природних катастроф, системи прогностичних моделей та реагування, що за-безпечує зменшення ризиків.

Значні зміни клімату, що спостерігаються останніми десятиліттями, пов’язують з над-мірним антропогенним навантаженням на природу в глобальних масштабах. Дані про кліматичні зміни постійно збираються і нако-пичуються національними метеорологічними і гідрологічними службами 198 країн – чле-нів Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) і науково-дослідними установами, що співпрацюють з цією організацією.

За даними ВМО, основними регіональни-ми кліматичними подіями, пов’язаними зі змі-нами клімату, у 2010 році були такі [11].

1. Екстремальні літні мусони у деяких ра-йонах Азії. У північному Пакистані в липні за 4 дні випало 300 мм опадів, що призвело до сильної повені. Загинуло понад 1500 осіб, більше 20 млн осіб зазнали впливу стихій-ного лиха. Затоплення через мусони у за-хідній Індії, південно-східному та північно-східному Китаї були визнані як найсильніші з 1998 року. В провінції Ганьсу мусони забрали життя понад 1400 осіб.

2. Аномальні температури. 2010 рік є одним серед трьох найтепліших років за період спо-стережень (десятиліття 2000–2010 є найбільш теплим за період 1980–2010 рр.). Протягом 2001–2010 рр. середня температура на планеті була на 0,46°C вищою, ніж середні показники за період 1961–1990 рр., та на 0,03°C вище за середні показники у 2000–2009 рр.

Особливо для таких регіонів, як Африка (територія пустелі Сахара), Аравійський пів-острів, Центральна Азія, Гренландія та терито-рія Канади, температури у 2001–2010 рр. були вищими на 1,2–1,4°C за довгострокові середні показники та на 0,7–0,9°C теплішими за по-передні десятиліття. Найбільші температурні аномалії (потепління) спостерігалися в двох

регіонах світу. Перший – захід Гренландії, східні арктичні території Канади та субаркти-ка, де середня річна температура була на 3°C вища за нормальну. Другий – північна части-на Африки і Південна Азія, що простягається на далекий захід Китаю, з річними темпера-турами вищими на 1–3°C за нормальні. На більшості із зазначених територій 2010 рік за-реєстровано найтеплішим роком.

На європейській території Росії протягом літа 2010 р. спостерігалася середня темпера-тура, вища на 5°C за нормальну. У Москві в червні середня температура перевищила норму на 7,6°C (підіймалася до 38,2°C і три-малася 33 дні вище 30°C). Спека супрово-джувалася лісними пожежами, засухою, що призвели до значних втрат врожаю зернових. Максимальні температури були також зареє-стровані у Фінляндії, Україні та Білорусі.

Набагато менша частина світу реєструвала річні температури, нижчі за середні (захід-ний та центральний регіони Сибіру, Південна Африка, внутрішні території Австралії, Північна і Західна Європа, східний Китай та південний схід США).

3. Анормальні зимові умови у Північній півкулі. Для північного Європейського регіо-ну (Велика Британія, ФРН, Франція, Норвегія) 2010 рік був найхолоднішим з 1996 року, а для Північної Азії – з 1998 року. Зокрема зима була холодною в більшості країн Єв-ропи (за винятком Середземноморських кра-їн), для азійської частини Росії (за винятком Далекого Сходу) і Монголії. Пік зимової тем-пературної аномалії (нижче -4°C) був відмі-чений у центральній Росії, але в історичному контексті найнетиповіші умови спостеріга-лися у західній частині Європи (в Ірландії та Шотландії зима 2010 року була найхолодні-шою з 1962-1963 рр.). Багато країн Північної та Центральної Європи спостерігали найхо-лоднішу зиму з 1978-1979 рр., 1986-1987 рр. та 1995-1996 рр., але температури не були винятковими у довготривалому історичному контексті. І хоча протягом зими вітри були не постійними, сильні шторми пройшли над північно-західною частиною Європи у кін-ці лютого 2010 р. (на західному узбережжі Франції швидкість вітру досягала 150 км/год.), а подальша зимова погода була дуже во-логою в Іспанії, Португалії, Італії та південно-східній частині Європи (з опадами, що вдвічі перевищували норму).

У Північній Африці зареєстровані середні температури, на 3,7°C вищі за довгострокові нормальні температури для кожного місяця. Наприкінці лютого температури досягали 30–36°C у південному Алжирі (найвищі з 1980 р.).


У Північній Америці зменшилася різни-ця між температурами на півночі та півдні. У Канаді зареєстровано найтеплішу зиму (вище на 4°C за довгострокові національні середні показники), причому для північних частин країни відхилення від цих показників стано-вило 6°C). На противагу, на більшості терито-рії США (за винятком далекого північного за-ходу та північного сходу) було холодніше ніж зазвичай. Для США в цілому зима 2010 року була найхолоднішою з 1984-1985 рр., до того ж спостерігалися нетипові великі снігопади на сході країни.

4. Сильні дощі та повені. На початку 2010 року спостерігалось чергове виникнення Ель-Ніньйо (El Niño – ісп.), феномену різкого підвищення температури поверхневого шару води Тихого океану на 5–9°C на площі близь-ко 10 млн кв. км, а у травні – Ля-Нінья (La Niña – ісп.), феномену зниження температури поверхні води нижче ніж кліматична норма у тропічній зоні Тихого океану.

На значній частині Індонезії та Австралії, починаючи з травня, пройшли сильні дощі (зазвичай найбільш сухий період року) як результат Ля-Нінья. В Індонезії протягом червня-жовтня опади щонайменше вдвічі пе-ревищили норму на острові Ява, островах на сході від нього, а також у південних частинах острова Сулавесі. Травень-жовтень видався найвологішим періодом серед зареєстрованих для північної Австралії з опадами, що на 152 % перевищували норму. Спостерігалися пере-вищення середньорічних опадів у Туреччині (за січень-жовтень у провінції Бурса опади становили 1152 мм, на 132 % перевищували норму, у Румунії – на 34 %, у Чехії (Північна Богемія) – найбільш вологий рік з 1981 р.

На значній частині суші протягом 2010 року сталися повені. У травні повені виникли у Центральній Європі, зокрема у Німеччині, Польщі та Словаччині, а у червні – в Румунії, Україні та Молдові. У Південній Америці (Колумбія) в листопаді сталася най-сильніша повінь за останні 30 років. Повені у жовтні також виникли у Таїланді та В’єтнамі. У Західній Африці (Бенін, Нігер) активний сезон мусонів супроводжувався повенями, що призвели до значних негативних наслідків для сільського господарства.

Низка локальних повеней, що спричини-ли значні втрати, сталися у багатьох точках Земної кулі, зокрема у м. Ріо-де-Жанейро (у квітні), на островах архіпелагу Мадейра (у лютому), штаті Арканзас (у червні) та півден-ній Франції (у червні).

5. Засухи. Останніми місяцями 2010 року в басейні р. Амазонка спостерігалася значна

засуха. Незвично засушливий період липня-вересня у північно-західній Бразилії призвів до різкого зменшення припливу вод у р. Ріо-Негро, найбільшого притоку р. Амазонка, знизивши її рівень до найнижчого за період спостережень. У Гайані та на Карибських ост-ровах також спостерігалась засуха з жовтня 2009 р. до березня 2010 р. (середній показник опадів – на 10 % нижчий за попередні роки спостережень).

У південно-західній частині Китаю спо-стерігалися значні засухи в останні місяці 2009 р. та на початку 2010 р. У провінціях Юнань та Гуйчжоу з вересня 2009 р. по бере-зень 2010 р. зафіксовано найменші показники опадів (на 30–80 % нижчі) за весь період спо-стережень. Для засухи характерною була під-вищена температура, засушливі умови при-звели до лісових пожеж. На частині території Південної Азії, включаючи північно-східну Індію, Бангладеш, Таїланд та В’єтнам, також спостерігався порівняно сухий період сезону мусонів, до того як у жовтні Таїланд і В’єтнам зазнали повеней.

6. Низька активність тропічних цикло-нів, за винятком Північної Атлантики. У 2010 році протягом періоду формування тро-пічних штормів (квітень – листопад) спосте-рігалося всього 65 тропічних циклонів, серед них 35 досягли інтенсивності, що відповіда-ло урагану/тайфуну. Активність тропічних циклонів була особливо низькою в північній частині Тихого океану (тільки 7 циклонів виникли у північно-східній частині та 14 – у північно-західній частині при довготривалих середніх показниках 17 та 26 відповідно). На противагу, для Північної Атлантики сезон був насичений штормами (19 отримали влас-ні назви) і ураганами (виникло 12 ураганів) при довготривалих середніх показниках 10 та 5 відповідно. Найсильніший тропічний циклон року Мегі спричинив масштабні руй-нування інфраструктури і сільського госпо-дарства на Філіппінах, у Тайвані та провінції Фуцзянь (Китай). Циклон Томас отримав 2 категорію інтенсивності, але викликані ним дощі та прискорена міграція забруднень спри-чинили спалах холери на острові Гаїті.

7. Льодяний покрив у полярних регіо-нах. Найменша площа льодяного покри-ву Арктики зафіксована у вересні (4,6 млн кв. км), що на 2 млн кв. км менше, ніж довго-строковий середній показник. Влітку 2010 р. площа льодового покрову Арктики була третьою серед найменших за період 1979–2010 рр. Восени намерзання льоду було та-кож анормально повільним. Натомість пло-ща території Антарктики, вкрита льодом,




перевищила середні показники і становила 3,16 млн кв. км у лютому (на 0,22 млн кв. км більше, ніж довгострокові середні показни-ки). Середня температура в Антарктичному регіоні була вищою за норму.

Реєстрація та оцінка природних і техногенних катастроф

Агреговану інформацію про НС природно-го та техногенного походження можна отрима-ти зі спеціалізованих баз даних, які розроблені та підтримуються організаціями, науковими установами, дослідними групами. Ці бази да-них можна класифікувати на міжнародні, ре-гіональні, подіє-специфічні. У 2007 році низка організацій, що підтримують провідні бази да-них, в яких реєструються НС, а саме, Munich Re, CRED та Swiss Re, за участі Програми роз-витку ООН визначили спільну термінологію та ієрархічну класифікацію при реєстрації природних катастроф. Відповідно до цих до-мовленостей природні загрози були розбиті на чотири основні групи загроз (геофізич-ні, метеорологічні, гідрологічні, кліматичні), кожна з яких містить сімейства НС (напри-клад, шторми), що розбиті на типи (тропічний шторм, локальні шторми). Масштабними гео-фізичними природними катастрофами є зем-летруси та виверження вулканів.

Землетруси зазвичай стаються внаслідок дії тектонічних факторів в областях, де ме-жують великі тектонічні плити, наприклад, Тихоокеанське узбережжя Південної Аме-рики, де океанська плита і континентальна плита сходяться; Центрально-Атлантичний хребет, де тектонічні плити розходяться; а та-кож трансформації меж плит, що переміщу-ються горизонтально одна відносно другої. Найсильніші землетруси відбуваються у зонах сходження тектонічних плит (наприклад, зем-летрус у Чилі в 1960 р., на Суматрі у 2004 р.), а також у зонах трансформації меж плит (у Сан-Франциско у 1906 р.). Оскільки епіцентр землетрусів, що відбуваються на межах тек-тонічних плит, які сходяться, знаходиться під поверхнею океану, то існує значна загроза вна-слідок викликаних землетрусом цунамі.

Масивні землетруси, що сколихнули Гаїті у січні 2010 року та Чилі у лютому 2010 року, нагадали про руйнівну силу і небезпеку цих природних загроз. З 1970 року 360 руйнівних землетрусів забрали життя понад 1 млн осіб.

У березні 2011 р. Японія зазнала найсиль-нішого з 1933 р. землетрусу (магнітуда по-штовхів склала 9,0 балів за шкалою Ріхтера), який спричинив цунамі колосальної руйнів-ної сили (хвилі висотою до 10 метрів). Сильно

постраждали чотири префектури у північно-східній частині острова Хонсю, рух залізнич-ного транспорту на цих територіях було зупи-нено, автошляхи, мости та лінії електропере-дач пошкоджено. Місто-порт Сендай, у якому до катастрофи мешкало 17 тис. осіб, практич-но повністю зруйноване хвилею. Землетрус і цунамі спричинили аварійну ситуацію з важ-кими наслідками на АЕС Фукусіма-1.

Найбільші щодо людських жертв земле-труси відбуваються останнім десятиліттям в економічно менш розвинених країнах і ре-гіонах, для яких зазвичай характерна висока щільність населення. Ці країни мають низь-кий рівень ВВП на душу населення та недо-статньо ресурсів для здійснення превентив-них та відновлювальних заходів. У випадку землетрусу в Японії значні людські жертви були спричинені цунамі.

Виверження вулканів. Приблизно 550 вул-канів класифікуються в світі як активні. Щороку в середньому на 50–65 з них спо-стерігаються виверження. Так, у резуль-таті виверження вулкану Ейяф’ялайокуль (Eyjafjallajökull) в Ісландії у березні-квітні 2010 р. хмара попелу висотою 3-4 кілометри була піднята в атмосферу і покрила Північну та Центральну Європу. Авіаперевезення в Європі були припинені з міркувань безпеки. Понад 100 тис. авіарейсів було скасовано з відповідними наслідками для авіакомпаній. Найбільше вулканічне виверження за остан-ні десятиліття сталося у 1991 році на горі Пінатубо на Філіппінах, що вплинуло на клі-мат в усьому світі. Молекули діоксину сірки (SO2) в аерозольній формі потрапили у верх-ні прошарки атмосфери, що викликало серед-нє потепління восени 1991 р. на 0,5°C.

Урагани (західна частина Північної Америки, центральна і північно-східна час-тини Тихого океану, Карибське море і Мексиканська затока), циклони (Бенгальська затока і Аравійське море) та тайфуни (північно-західна частина Тихого океану), сильні тропіч-ні циклони (південно-західна частина Тихого океану та південно-східна частина Індійського океану), тропічні циклони (південно-західна частина Індійського океану) є різними тер-мінами, що описують одне і те саме природне явище, яке супроводжується липневими доща-ми і стійкими вітрами з максимальною постій-ною швидкістю вітру, що перевищує 119 км/год. у районі їх епіцентрів. Щороку вони заби-рають тисячі життів. Хоча в останнє десятиліт-тя кількість жертв тропічних циклонів значно скоротилася, економічні ж утрати від цього лиха суттєво зросли. Зменшення людських втрат значною мірою пов’язане з покращенням



прогнозування тропічних циклонів і функціо-нуванням систем раннього оповіщення.

Тропічні циклони можуть поширюватися на сотні кілометрів і супроводжуватися руй-нівними вітрами, сильними дощами, штормом, а в деяких випадках і торнадо. За шкалою ура-ганів Саффіра-Сімпсона потужність урагану розбивається на п’ять категорій з максималь-ною постійною швидкістю вітру: перша – 119–153 км/год., друга – 154–177 км/год., третя – 178–209 км/год., четверта – 210–249 км/год., п’ята – перевищує 249 км/год. За час постій-них спостережень було виявлено більш теплі (1925–1970 рр. та з 1995 р. по теперішній час) та більш холодні (1970–1995 рр.) періоди у північній Атлантиці, які тривають приблизно 25 років і довше. Активність ураганів набагато сильніша в теплий період, причому частота ви-никнення ураганів має тенденцію зростання.

Найруйнівнішими тропічними циклонами вважаються ураган Мітч (Гондурас, 1998 р.), ураган Катріна (США, 2005 р.), ураган Густав (Гаїті, 2008 р.), а також сильний циклон Наргіс (М’янма, 2008 р.).

Ураган Катріна – найбільш руйнівний ура-ган в історії США, загальні збитки на 2005 рік становили 81,2 млрд дол. США, що перевищи-ло збитки від урагану Ендрю у 1992 році та на-віть збитки, завдані землетрусом в Індонезії у 2004 році. Територія, що постраждала від сти-хійного лиха, становить близько 200 тис. кв. км (близько третини території України). Офіційно підтверджено смерть 1185 осіб. Без даху над го-ловою залишилися понад 1 млн осіб.

Раніше найбільш руйнівними і такими, що призводять до найбільших людських і еконо-мічних втрат, вважали природні катастрофи – землетруси та виверження вулканів. На сьо-годні не менш значні наслідки мають повені, шторми, торнадо, зимові шторми, аномальні температури та пожежі. У 2009 році понад по-ловина природних лих були викликані саме цими катастрофами другого ешелону.

У базі даних NatCatSERVICE реєструють-ся НС природного походження, які класифі-куються за шістьма категоріями відповідно до розмірів економічних і людських втрат. За 2009 рік жодна подія не була класифікована як велика катастрофа (визнається як така за виконання однієї з таких умов: кількість заги-блих перевищила 2000 осіб; кількість осіб, які залишилися без житла, перевищила 200 тис.; загальні втрати перевищили 5 % ВВП країни, де сталася НС; країна залежить від міжнарод-ної допомоги). Починаючи з 1950 року, зареє-стровано 285 катастроф, які відповідали умо-вам великої катастрофи [12]. Спостереження, облік та реєстрація природних катастроф у

базах даних проведені для короткого (незна-чного в історичному сенсі) проміжку часу (період – 110 років). Такий масив даних, оче-видно, є недостатнім для того, щоб дійти ви-сновків про глобальні зміни клімату. Якщо подивитись статистику частоти настання НС (рис. 2), то її збільшення очевидне [4]. Проте необхідно взяти до уваги той факт, що збіль-шення частоти НС – це збільшення кількості подій, зареєстрованих у міжнародних базах даних. Завдяки технологічному розвитку можливість реєструвати НС у базах даних по-кращилась. Це, частково, є причиною збіль-шення їх частоти. Крім того, у випадку повені на Балканах (грудень 2010 р.): до бази даних були внесені повідомлення про повені для кожної з країн окремим записом (кількість записів про НС зростає, збільшуючи, відпо-відно, загальну частоту).

Разом зі збільшенням частоти настання НС природного походження змінюються пропорції різних типів НС (рис. 3). Розмір діаграм, що відповідають десятиліттям, є пропорційним за-гальній кількості природних НС (якщо порів-няти першу та третю діаграми, то перша зросла більше ніж у півтора разу за три десятиліття), зареєстрованих у базі даних NatCatSERVICE.

Значні техногенні аварії стаються періо-дично, незважаючи на технологічний роз-виток, вдосконалення систем забезпечен-ня безпеки на промислових підприємствах. Розглядаючи окремо категорію НС «промис-лові аварії» за період 1900–2010 років, до най-більших (за інформацією EM-DAT), врахову-ючи три різні критерії, увійшли такі.

100

200

300

400

500

600

700

1975 1980 1985 1990 1995 2000 2005 2010

Оцінка економічних збитків (млрд дол. США)

Кількість зареєстрованих НС природногопоходження (од.)Кількість осіб, загиблих через НСприродного походження (тис. осіб)Кількість осіб, постраждалих через НСприродного походження (млн осіб)

Рис. 2. Основні характеристики НС природного походження

Концептуальні питання національної безпеки



1. За кількістю загиблих осіб. Найбільшу кількість людських жертв спричинили: вибу-хи динаміту при перевезенні військовими у Колумбії 7 серпня 1956 р. (загибли 2700 осіб); вибух на заводі з виробництва пестици-дів і отруєння населення газом, що сталося 3 грудня 1984 р. у м. Бхопал (Індія) (загибли 2500 осіб і 300000 постраждали).

2. За кількістю осіб, які постраждали. Найбільш тяжка за кількістю постраждалих осіб у результаті промислової аварії – аварія на хімічному підприємстві PEMEX LPG у Сан-Хуан-Іксуатепек (Мексика), вибухи і пожежа на сховищі газу (суміш пропану і бутану), що сталися 19 листопада 1984 р., у результаті чого понад 708 тис. осіб визнано постраждалими.

Серед 10 найзначніших (за кількістю по-страждалих осіб) промислових аварій, у ре-зультаті яких сталося радіоактивне забруднен-ня атмосфери, вказані: аварія на сховищі ра-діоактивних відходів ВО «Маяк» (Південний Урал, «Челябінськ-65») 29 вересня 1957 р., за-реєстрована в базі даних з кількістю постраж-далих 400935 осіб; аварія на заводі з перероб-ки ядерного палива «Токай-Мура» неподалік від Токіо 30 вересня 1999 р., у результаті якої в атмосферне повітря районів, розташованих поблизу заводу, потрапили радіоактивні ре-човини (постраждало 320600 осіб); розплав-лення активної зони реактора через втрату його охолодження на АЕС «Трі-майл-айленд» (США) у 1979 р. і в результаті – викид радіо-активних газів в атмосферу та рідких радіоак-тивних відходів у річку Сукуахана (постраж-дало 200 тис. осіб).

3. За оцінкою розміру економічних збит-ків. За економічними втратами серед 10 най-

значніших промислових аварій виділяються: розлив нафти з танкера (близько 67 тис. т) поблизу північно-західного узбережжя Іспа-нії 17 листопада 2002 р., втрати оцінені у 9960,407 млн дол. США; наслідки аварії на Саяно-Шушенській ГЕС 17 серпня 2009 р. – 1,32 млрд дол. США.

Витік шкідливих хімічних речовин із ван-тажних суден, що затонули та зазнали пошко-джень внаслідок шторму в Керченській про-тоці та Чорному морі (11 листопада 2007 р.), також увійшов до 10 найзначніших промис-лових аварій. Загальні економічні збитки оці-нені у 867 млн дол. США.

Окремий інтерес становлять дані про ава-рію на ЧАЕС, представлені в базі даних EM-DAT: кількість осіб, які зазнали впливу від аварії – 135 тис.; кількість осіб, які загинули у результаті аварії – 41, економічні втрати – 2,8 млрд дол. США. Достовірність оцінки еко-номічних втрат викликає великий сумнів. У роботі «Спадщина Чорнобиля: Медичні, еко-логічні й соціально-економічні наслідки і реко-мендації урядам Білорусі, Російської Федерації та України» економічні втрати від аварії оціню-ються сотнями мільярдів доларів США [13].

Якщо розглядати основні характеристики техногенних аварій за період 1975–2009 рр. за даними EM-DAT (рис. 4), то можна відзначити такі тенденції: збільшення до 2009 р. кількос-ті НС техногенного характеру, яке змінилося зменшенням; значна варіація розмірів збитків та кількості постраждалих осіб.

Значні наслідки для здоров’я людей та оточуючого середовища мають аварії на хі-мічних виробництвах. У 2010 р. стався про-рив дамби на глиноземному заводі у м. Айка

1981P1990 рр.

Геофізичні17 %

39 %

Гідрологічні32 %

КліматологічніКліматологічні

Кліматологічні

12 %

1991P2000 рр.


�35 %

Гідрологічні

35 %

15 %

2001P2010 рр.


40 %37 %

11 %

МетеоPрологічні

МетеоPрологічні МетеоP

рологічніГідрологічні

Рис. 3. Розподіл зареєстрованих природних НС за видами (дані NatCatSERVICE)



(Угорщина), в результаті якого розлилося приблизно 700 тис. т отруйних хімікатів (чер-воний шлам, що утворюється за очистки глин при виробництві глинозему), були затоплені населені пункти, що розташовані поблизу, а також залізничні та автотранспортні шляхи.

Іншим прикладом аварій, що мають ве-ликий вплив на стан навколишнього середо-вища, є аварії на нафтодобувних установ-ках та нафтопроводах. У травні 2010 р. від-булася значна аварія на насосній станції Трансаляскінського нафтопроводу, в резуль-таті якої нафтопровід було перекрито, нафто-добувні компанії на 16 % скоротили поставки нафти. У січні 2011 р. на Алясці знову призу-пиняли роботу нафтопроводу (ділянка про-тяжністю понад 1,2 тис. км була тимчасово виведена з експлуатації через витік нафти).

Після катастрофічного витоку нафти у лип-ні 2010 р. в Мексиканський затоці було введе-но мораторій на буріння у зовнішньому конти-нентальному шельфі США. Через це рішення було призупинено роботу на 33-х платформах. Компанії-власники тоді ж опротестували дії керівництва країни через суд. За даними цих компаній, зупинка роботи щомісячно кошту-вала їм від 165 до 330 млн дол. США.

Катастрофа в Мексиканській затоці вже визнана найбільшою в історії США. Раніше такою вважалася аварія супертанкера «Екксон Валдез» у 1989 р. Для подолання наслідків аварії, передусім екологічних, на нафтодобув-ній платформі Діпвотер Хорайзон компанії BP створено спеціальний фонд, в який за до-мовленістю з американським урядом компа-нія BP сплачуватиме внески, що вимірюють-ся мільярдами доларів США.

Аварія на японській АЕС Фукусіма-1, що сталася в березні 2011 р. (спричинена земле-трусом і цунамі), є однією серед трьох найзна-чущих аварій на АЕС, її наслідки впливати-муть на подальший розвиток ядерної енерге-тики у світі, перегляд вимог до безпеки АЕС, діяльності МАГАТЕ.

Зростання ризиків природних і техноген-них катастроф суттєво впливає на економіч-ний і соціальний розвиток країн, створює за-грози стабільності ринків та забезпеченості продуктами харчування. Одним із прикладів такого впливу став ураган Катріна, внаслідок якого більшість нафтодобувних підприємств і нафтопереробних заводів, що отримують на-фту з району Мексиканської затоки, призу-пинили роботу, і через це ціни на нафтопро-дукти у США і всьому світі різко зросли (ціна бензину A95 в Німеччині зросла більше ніж на 8 %). Ще один приклад – це сильна повінь, що сталася у грудні 2010 р. в Австралії (штат

Новий Південний Уельс оголошений «райо-ном природного лиха»). Повінь спровокувала збільшення цін на пшеницю (зростання цін на біржі – понад 13 %), особливо після офі-ційних повідомлень про те, що зливи знищи-ли практично всі посіви озимих зернових.

Наслідки землетрусу і цунамі в Японії (бе-резень 2011 р.) викликали значне падіння ін-дексу NIKKEI-225 (10,55 % всього через 4 дні після стихійного лиха).

Компанією Swiss RE у 2009 р. зареєстрова-но шість НС, які викликали страхові виплати на суму понад 1 млрд дол. США. Найбільш витратною НС серед них був зимовий шторм Клаус, який охопив території Франції та Іспанії у січні 2009 р. і спричинив страхові ви-плати у розмірі приблизно 3,4 млрд дол.

Тенденція поступового погіршення еко-лого-техногенної ситуації є характерною і для України. В огляді «Оцінка регіональних еколого-ресурсних та еколого-техногенних загроз національній безпеці України» охарак-теризовані основні загрози у сфері еколого-техногенної безпеки в Україні [14]. Зважаючи на природно-ресурсний потенціал країни, який стрімко вичерпується, загрози природних ка-тастроф, зміну клімату та пов’язані загрози у техногенній сфері, можна дійти висновку щодо необхідності врахування цих тенденцій у на-ціональній безпековій політиці, зокрема здій-снення адаптації до зміни клімату, врахування сучасних кліматичних реалій у стратегічних планах економічного розвитку, забезпечення продовольчої, енергетичної та технологічної безпеки. Такі питання активно розглядаються

100200

400500600700

900100011001200

Оцінка економічних збитків (10 млн дол. США)

Кількість зареєстрованих техногеннихкатастроф (од.)Кількість осіб, загиблих через техногеннікатастрофи (100 осіб)

Кількість осіб, постраждалих через техногеннікатастрофи (тис. осіб)

1975 1980 1985 1990 1995 2000 2005 2010

800

300

Рис. 4. Основні характеристики техногенних катастроф

42 Стратегічні пріоритети, №1(18), 2011 р.


з прив’язкою до територіальних особливостей, зокрема в Росії [15]. Складність завдання обу-мовлюють численні невизначеності, недоскона-лість прогнозних фізичних моделей та методик визначення економічних втрат, обмеженість ресурсів. У четвертій доповіді Міжурядової групи експертів зі зміни клімату було зроблено висновок про те, що література з цього питан-ня має фрагментарний характер, а різноманіття використаних підходів ускладнює співставлен-ня отриманих результатів [10].

За даними МНС України, у 2009 році в державі зареєстровано 264 НС (130 техно-генного, 117 природного та 17 соціально-політичного характеру) [16]. Це найменші по-казники для періоду 2005–2009 рр. (рис. 5а). Водночас збільшилася кількість постражда-лих у 1,6 разу (переважно через інфекційні за-хворювання та отруєння) порівняно з попере-днім роком (рис. 5б).

У 2010 р. збереглася тенденція зменшення загальної кількості НС, проте зросли завдані ними збитки (переважна частина збитків – від НС природного характеру метеорологічного типу, що сталися у січні-лютому та квітні-червні 2010 р.). Слід зазначити, що зменшення кількості НС техногенного характеру у 2009 р. відбувалося на тлі зменшення валового регіо-нального продукту по всіх регіонах (у середньо-му по Україні – «мінус» 15,1 % [17]) та обсягу інвестицій в основний капітал. Також викли-кає занепокоєння значна варіація збитків від НС залежно від року (у 2008 р. – 4,8 млрд грн., а у 2009 р. – близько 500 млн грн).

Висновки та пропозиціїУ звітах та оглядах міжнародних органі-

зацій, експертних груп і страхових компаній зроблено висновок, що за останнє десяти-ліття посилився вплив загроз природного й техногенного характеру на економічний та соціальний розвиток країн світу. Це характе-ризує еколого-техногенну ситуацію в світі як таку, що погіршується. До загальносвітових тенденцій у сфері еколого-техногенної безпе-ки можна віднести такі.

1. Спостерігається одночасне зростання як частоти виникнення надзвичайних ситуацій природного характеру метрологічного, кліма-тичного та гідрологічного типу, так і розмірів економічних втрат.

2. За розмірами економічних втрат і часто-тою виникнення природні катастрофи значно перевищують техногенні.

3. Ризики природних і техногенних ката-строф розподілені нерівномірно серед країн.

4. Розвинені країни постійно вдосконалюють механізми адаптації до змін клімату, знижують вразливість населення та економіки до загроз, пов’язаних з НС природного походження, при-діляють більше уваги запобіганню НС, знижу-ючи таким чином витрати на їхню ліквідацію.

5. Незважаючи на постійне вдосконален-ня заходів та методологічних підходів забез-печення техногенної безпеки, у світі час від часу виникають техногенні аварії (на об’єктах хімічної та нафтодобувної промисловості, гід-роенергетики), що мають значні екологічні та економічні наслідки.

0

50

100

150

200

250

300

350

1997

1999

2001

2003

2005

2007

2009

природного характеру

техногенного характеру

соціально�політичного характеру

Всього НС:

а)

0

1000

2000

3000

4000

5000

1997

1999

2001

2003

2005

2007

2009

всього загинуло, осіб

всього постраждало, осіб

матеріальні збитки, млн грн

б)

Рис. 5. Кількість НС природного, техногенного та соціально-політичного характеру, що відбулися в Україні за період 1997–2010 рр., та основні характеристики їх наслідків



6. Посилення природних чинників (ано-мальна температура, наднормові опади тощо) потребує перегляду вимог до безпеки промис-лових об’єктів. Експерти акцентують увагу на тісному взаємозв’язку загроз природного та техногенного характеру, неприпустимості до-пущення ефекту «доміно», зростання систе-матичного ризику.

7. Важко точно оцінити економічні втрати від техногенних аварій, оскільки немає загаль-ноприйнятого підходу, що враховує вплив на-слідків протягом багатьох років після аварії. Аналіз баз даних з реєстрації природних і тех-ногенних катастроф також свідчить про необ-хідність обережного (критичного) ставлення до оцінок наслідків катастроф (і матеріальних витрат, і кількості людських жертв). На нашу думку, необхідні додаткові зусилля у сфері міжнародного співробітництва з метою вери-фікації та узгодження даних про природні та техногенні катастрофи.

8. У розвинених країнах спостерігається тенденція зростання попиту на страхові послу-ги на випадок природних катастроф. Суми ви-плат страхових компаній через природні ката-строфи мають зростаючу тенденцію, що є чин-ником дестабілізації на фінансовому ринку.

Зважаючи на зазначені вище тенденції, можна дійти висновку про необхідність для України поступового введення в державну політику безпеки механізмів адаптації до глобальних кліматичних змін. Прийняття рішень щодо заходів з адаптації до змін клі-мату пов’язане з низкою невизначеностей, тому важливим є удосконалення засобів мо-ніторингу метеорологічної інформації (підви-щення якості даних і прогнозів температури, вологості повітря і ґрунтів, умов розвитку сільськогосподарських культур тощо) та дис-танційного зондування Землі, розвиток про-гнозних моделей та інформаційних систем обробки метеорологічних даних.


1. Report of the World Commission on Environment and Development : Our Common Future. – Oxford University Press, 1987. – 399 p. – ISBN 0-19-282080-X.

2. The Millennium Development Goals Report / United Nations Department of Economic and Social Affairs, 2007. – 36 p. – ISBN 978-92-1-101153-1.

3. Implementation of the International Strategy for Disaster Reduction. Report of the Secretary-General: A/64/280. – UN, 2009. – 28 p.

4. EM-DAT : The OFDA/CRED International Disaster Database / Universit Catholique de Louvain, Брюссель, Бельгія [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.emdat.be

5. MunichRe NatCatService, GeoRisikoForschung, Great Natural Disasters 1950–2007 [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://www.munichre.com

6. Global assessment report on disaster risk reduction / United Nations International Strategy for Disaster Reduction Secretariat. – New York : UN, UNISDR, 2009. – 207 p. – ISBN 978-92-1-132028-2.

7. Natural catastrophes and man-made disasters in 2009 / Swiss Reinsurance Company Ltd., Switzerland, Zurich [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.swissre.com/sigma/

8. Global Environment Outlook (GEO4) / United Nations Environment Programme. – Progress Press Ltd., 2007. – 540 p. – ISBN 978-92-807-2836-1.

9. UNEP Year Book 2010. New science and developments in our changing environment / United Nations Environmental Programme, 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.unep.org/yearbook/2010

10. Climate Change 2007 : Synthesis Report. Contribution of Working Groups I, II and III to the Fourth Assessment Report of the Intergovernmental Panel on Climate Change / Core Writing Team, R. K. Pachauri, A. Reisinger (еds.). – Geneva : IPCC, 2007. – 104 p. – ISBN 92-9169-122-4.

11. WMO statement on the global climate in 2010. World Meteorological Organization [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://www.wmo.int/pages/mediacentre

12. TOPICS GEO. Natural catastrophes 2009. Analysis, assessment, positions. – Munich RE, 2010. – 43 p.13. Наследие Чернобыля : Медицинские, экологические и социально-экономические последствия и

рекомендации правительствам Беларуси, Российской Федерации и Украины / Чернобыльский Форум : 2003–2005. – 2-е изд., испр. – Вена : МАГАТЭ, 2006. – 58 c.

14. Яковлєв, Є. О. Оцінка регіональних еколого-ресурсних та еколого-техногенних загроз національній безпеці України / Є. О. Яковлєв, Ю. М. Скалецький. – К. : НІСД, 2010. – 32 с. – ISBN 978-966-554-108-0.

15. Оценочный доклад об изменениях климата и их последствиях на территории Российской Федерации : в 2 т. – М. : «ВНИИГМИ-МЦД», 2008.

16. Національна доповідь про стан техногенної та природної безпеки в Україні у 2009 році / Міністерство з надзвичайних ситуацій [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.mns.gov.ua/content/annual_report_2009.html

17. Соціально-економічний розвиток України (регіональний розріз) за 2010 рік / Державна служба статистики [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.ukrstat.gov.ua


Збереження людського потенціалу та за-безпечення збалансованого розвитку сус-пільства вимагає формування нових підхо-дів до управління природокористуванням. Посилення інтересу до проблем в еколого-техногенній сфері України зумовлене заго-стренням негативних тенденцій, що посилю-ються внаслідок хаотичного та неефективно-го використання природних ресурсів.

Проблемам удосконалення механізмів природокористування присвячені праці та-ких вітчизняних фахівців, як С. Дорогунцов, В. Міщенко, А. Качинський, М. Хвесик, О. Яковлєв, П. Борщевський та ін. Але склад-ність та багатогранність проблем, що існують в екологічній сфері, потребують подальших досліджень та пошуку дієвих механізмів щодо призупинення негативних процесів руйнації екосистем та відновлення природи.

Конституція України закріпила право гро-мадян на безпечне для життя та здоров’я на-вколишнє середовище, що відповідає міжна-родним принципам і нормам. Проте сьогодні рівень забезпечення цих конституційних прав є вкрай низьким.

Незважаючи на існування багаторівневої державної природоохоронної системи, витра-чання значних бюджетних коштів і ресурсів міжнародної допомоги на природоохорон-ні заходи, екологічна ситуація в Україні не лише не покращується, а й має тенденцію до погіршення.

За станом навколишнього середовища сьогодні Україна є однією з найпроблемні-ших країн світу. Про це свідчить 87-ма по-

зиція серед 163 країн світу в рейтингу еко-логічних досягнень 2010 року (Environmental Performance Index) [1], розрахованому фахів-цями Єльського університету (США) за 25-ма показниками, що характеризують дієвість дер-жавної політики щодо збереження екосистем.

Екстенсивний розвиток економіки країни із застосуванням застарілих технологій про-тягом тривалого періоду, недосконалість при-родоохоронного законодавства та слабкий контроль за його дотриманням з боку держа-ви, низька свідомість суспільства сприяють загостренню проблем оточуючого середовища та ставлять під загрозу екологічну рівновагу та здоров’я нації.

Щорічно в атмосферне повітря викидаєть-ся близько 6 млн т (більше 10 т на квадратний кілометр території) різноманітних речовин, кожна з яких небезпечна для людей і живих організмів, завдає шкоди матеріальним цін-ностям (будівлі, споруди, дорожні покриття тощо) та завдає великих економічних збитків. За офіційними даними Державного комітету статистики України, у 2009 році лише в Києві у довкілля потрапило 277,9 тис. т шкідливих речовин [2].

Через нераціональне ведення господарської діяльності погіршується екологічний стан по-верхневих і підземних джерел водопостачан-ня, відбувається порушення умов формування стоку і водного режиму, зниження самовіднов-ної спроможності водних ресурсів.

Недосконалі технології землеробства, екс-тенсивний характер аграрного виробництва призвели до виснаження родючості сільсько-

УДК 504.03(477)+37

Скалецький Юрій Миколайович,Скалецький Юрій Миколайович,доктор медичних наук, доцент; доктор медичних наук, доцент;

Яценко Любов ДмитрівнаЯценко Любов Дмитрівна

ЕКОЛОГІЧНИЙ ІМПЕРАТИВ ЯК ПРІОРИТЕТ СУСПІЛЬНОГО

РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Стаття присвячена проблемам протидії негативним процесам в еколого-техногенній сфері. Необхідною умовою збереження та відтворення навколишнього середовища є формування екологічного імперативу шляхом екологізації суспільної свідомості та моралі, формування принципово нових цінностей, пріоритетів та світоглядних орієн-тирів соціально-економічного розвитку.

Ключові слова: екологічний імператив, навколишнє середовище, природокористу-вання, екологізація свідомості, екологічна культура, екологічне виховання, держав-на політика.


Скалецький Ю. М., Яценко Л. Д.

господарських земель та збіднення їх рухо-мими формами основних елементів живлен-ня рослин.

Незадовільний стан навколишнього сере-довища є однією з головних причин негатив-ного медико-демографічного стану населен-ня країни. Україна має надзвичайно високий рівень смертності – 15,3 на 1000 осіб та один із найнижчих у Європі показників очікуваної тривалості життя при народженні – 68,25 року (для чоловіків – 62,51, для жінок – 74,22). Відставання України від країн ЄС за показ-ником очікуваної тривалості життя становить 10–15 років [2]. Характерним для України є високий рівень захворюваності та інвалідиза-ції. Така ситуація призводить до втрати най-важливішої цінності – людського потенціалу.

Збереження та відтворення людського по-тенціалу можливе лише за умов гармонійно-го (сталого) суспільного розвитку, принципи якого були сформульовані у Декларації з на-вколишнього середовища і розвитку, затвер-дженій Конференцією ООН (Ріо-де-Жанейро, 1992) [3]. Перший принцип проголошує, що «турбота про людей посідає центральне міс-це в зусиллях зі сталого розвитку. Вони ма-ють право на здорове і плодотворне життя у гармонії з природою». Водночас згідно з чет-вертим принципом «для досягнення сталого розвитку захист навколишнього середовища повинен складати невід’ємну частину проце-су цього розвитку і не може розглядатися у відриві від нього».

Разом з тим міжнародна спільнота і фахів-ці застерігають, що було б великою помилкою вважати, що екологічну кризу можна подолати за допомогою лише економічних і технологіч-них важелів, удосконалюючи природозахисне законодавство. Про це ж свідчить і вітчизня-ний досвід.

Екологічна криза в Україні значною мірою зумовлена цінностями та категоріями нашого технократичного суспільства, без корегуван-ня яких не можна змінити ситуацію у приро-доохоронній сфері на краще. Поняття приро-ди повинне стати центральним при зміні цих категорій.

Запорукою сталого розвитку має стати екологізація не лише людської діяльності, а й суспільної свідомості та моралі, форму-вання принципово нових цінностей, пріори-тетів та світоглядних орієнтирів соціально-економічного розвитку, націленого на раціо-нальне використання природних ресурсів і збереження та гармонійне відтворення усіх екосистем. За переконанням фахівців, еколо-гізацію сьогодні за своїми масштабами можна порівняти з такими універсальними зрушен-

нями у минулому, як гуманізація суспільства за часів Відродження або раціоналізація на-уки і практики Нового часу. Екологізація є об’єктивним процесом суспільного розвитку, що пов’язаний з гуманізацією суспільства і за-кладає підвалини екологічного імперативу.

Екологічний імператив суспільного розви-тку означає ясне розуміння екологічних про-блем і переконаність в особистій відповідаль-ності кожного за стан і майбутнє біосфери та людства. Він передбачає таке використання природних ресурсів, яке не погіршує еколо-гічний стан, а зберігає та сприяє відтворен-ню біосфери в інтересах майбутніх поколінь. Екологічний імператив є фундаментальною складовою сталого розвитку в тріаді «суспіль-ство – людина – навколишнє середовище», концентруючи всі системні характеристики екологічної компоненти, погоджуючи еколо-гічні цілі із загальною стратегією суспільного розвитку.

Екологічний імператив передбачає не-обхідність оцінювати наслідки діяльності, пов’язаної зі втручанням у природні процеси, з точки зору загальних умов взаємовідносин суспільства та природи, збереження умов біологічного існування людини і вимагає виключення будь-якої можливості руйнації природних екосистем. Провідна роль в еко-логізації суспільства належить просвіті, осві-ті та вихованню.

Екологічні знання людина повинна отри-мувати на всіх етапах освітнього процесу, по-чинаючи з дошкільного. На жаль, існуюча в Україні система освіти не задовольняє вимоги часу щодо екологічного виховання та освіти молодого покоління. Основною причиною цього є недосконалість механізмів державної політики, зокрема нормативно-правової та методологічної бази. Необхідність формуван-ня екологічних знань на всіх етапах освітньо-го процесу визначено Законом України «Про охорону навколишнього природного сере-довища», прийнятим у 1991 році [4]. Завдання екологізації освіти сформульовано і в інших нормативно-правових актах, що стосуються еколого-техногенної сфери, зокрема в Законі України «Про основні засади (стратегію) дер-жавної екологічної політики України на період до 2020 року» [5]. У Законі України «Про осві-ту» завдання екологічного виховання конкрет-но ставиться лише перед середніми навчальни-ми закладами (ст. 35) [6]. Спроби прийняття Концепції екологічної освіти у 2000-2001 рр. не мали результатів. Пізніше у «Національній доктрині розвитку освіти» пріоритетними за-вданнями освіти визнано виховання людини в дусі відповідального ставлення до власного



здоров’я та здоров’я оточуючих шляхом ство-рення екологічно сприятливого середовища та виховання екологічної культури [7]. Проте в Україні досі не розроблено дієвих державних і регіональних програм реалізації цих пріори-тетів, а в чинних директивних документах і планах заходів, що стосуються розвитку осві-ти різних рівнів, позиції підвищення якості екологічної освіти практично відсутні. У су-часних освітніх програмах мало уваги при-діляється важливим питанням вичерпаності природних ресурсів та їх раціонального вико-ристання, проблемам засміченості територій населених пунктів та природних ландшафтів, екології міст, що свідчить про недосконалість таких програм. Для дошкільних установ прак-тично не існує розроблених методик і мето-дичної літератури для організації постійних занять, спрямованих на формування основ екологічних знань. У середніх навчальних за-кладах базові питання екології розглядаються лише в предметах природничого змісту побіж-но, ширші знання у цій сфері можна здобути тільки факультативно. Недостатньо уваги формуванню екологічних знань приділяється й у системі вищої та професійної освіти.

Схвалена у 2010 році Кабінетом Міністрів України Концепція Державної цільової про-грами розвитку дошкільної освіти на період до 2017 року [8], де серед основних завдань визначено виховання свідомого ставлення до навколишнього середовища, та Концепція Державної цільової соціальної програми підвищення якості шкільної природничо-математичної освіти на період до 2015 року дають підстави вважати, що такі програми будуть запроваджені на практиці та сприяти-муть екологізації виховання і освіти дітей до-шкільного та шкільного віку.

В умовах загострення екологічної кризи екологічна освіта та виховання екологічної сві-домості мають стати пріоритетом забезпечення екологічної безпеки держави та формування умов для переходу України до збалансованого розвитку. Від успішності екологічної освіти, формування нового екологічного мислення великою мірою залежить майбутній стан при-родного середовища.

Значна роль у вирішенні цього завдання на-лежить державі. Тому державна політика в га-лузі екологічної освіти повинна базуватися на принципах комплексності й системності, не-перервності процесу екологічного навчання та всеохопленості. Основними завданнями такої політики мають бути:

виховання розуміння сучасних проблем –збереження та раціонального використання навколишнього середовища;

формування усвідомлення необхідності –переходу від технократичного до збалансова-ного розвитку на екологічній основі;

відродження кращих традицій українсько- –го народу у взаємовідносинах із довкіллям;

розвиток особистої відповідальності за –стан довкілля.

Впровадження екологічного виховання йосвіти повинне поєднуватися з просвітниць-кою роботою, яку мають здійснювати засоби масової інформації, установи культури, гро-мадські екологічні організації. Вкрай важли-вим є поширення достовірної екологічної ін-формації серед населення. Сьогодні в Україні воно недостатнє та неефективне. Це зумовлено дефіцитом періодичних екологічних видань, регулярних радіо- і телепрограм, спрямованих на інформування широких верств населення про стан довкілля. Екологічну інформацію на-селення України отримує переважно з повідо-млень про стихійні лиха та техногенні аварії. Нерідко екологічні проблеми озвучуються окремими політиками, партіями та олігар-хічними структурами в своїх передвиборчих програмах і рекламах. Недостатнє та неякісне інформування стає не тільки причиною недба-лого ставлення та руйнування навколишнього середовища, а й часто призводить до екологіч-них злочинів.

Стратегія гармонізації взаємовідносин сус-пільства і природи потребує узгоджувати дві залежності – людини від природи і природи від людини. Гармонізація цих взаємовідно-син є результатом трансформації екологічної свідомості та діяльності шляхом формування екологічної культури, яка в свою чергу має базуватись на екологічних знаннях (інтелек-туальна компонента), екологічній духовності (ціннісна компонента) та практичних уміннях у справі охорони природи (діяльнісна компо-нента). Саме культура на засадах екологічного імперативу спрямовує матеріальну і духовну діяльність людини на досягнення оптимальної взаємодії суспільства і природи, сприяє гармо-нізації взаємовідносин суспільства і природи та формуванню нового типу особистості – лю-дини епохи ноосфери.

Практично всі базові міжнародні та наці-ональні природоохоронні документи приді-ляють значну увагу формуванню екологічної культури як дієвого засобу вирішення еколо-гічних проблем.

Невід’ємним елементом сучасної культури має бути така етична довершеність індивіда і суспільства, яка спонукає людей повною мі-рою користуватися матеріальними благами прогресу і при цьому залишатися господарем становища, бути застереженим від можли-


Скалецький Ю. М., Яценко Л. Д.

вих небезпек, що супроводжують такий про-грес, у тому числі в екологічній сфері. Тому обов’язковою передумовою втілення екологіч-ного імперативу є екологічна етика, яка впли-ває як на мораль, так і власне на екологічну культуру.

Головним завданням екологічної етики є становлення нової форми свідомості, що син-тезує глобальне бачення світу з істинно гума-ністичними цінностями та екологічною куль-турою, де поняття природи набуває відпо-відної вартості. Принципи екологічної етики мають знайти своє відображення у виховних і освітніх програмах, культурних заходах, при-родоохоронних нормативно-правових актах.

З позицій етики сталого розвитку значний інтерес становить біблейське обґрунтування необхідності обмеження споживання й аске-тичності моралі. Релігійна традиція взагалі має величезний потенціал для формування екологічної етики. Тому всі конфесії через проповідування трансцендентних і аскетич-них ідеалів релігії можуть сприяти подоланню ненаситності та байдужості, які є головним джерелом екологічних проблем.

Зміни у матеріальному світі випереджа-ють трансформації у духовній сфері, тому на початковому етапі формування парадигми сталого розвитку провідна роль повинна на-лежати державі – через посилення її еколо-гічних функцій.

Обов’язковою умовою втілення екологіч-ного імперативу є ефективне державне регу-лювання відносин у соціально-економічній сфері, з переважанням екологічної складової. Тобто державне регулювання суспільного розвитку має базуватись на принципах ура-хування можливостей природних комплексів витримувати антропотехногенні навантажен-ня і забезпечувати нормальне функціону-вання біосфери і локальних екосистем. Таке регулювання передбачає застосування орга-нізаційних, фінансових, економічних, регуля-торних, інституційних механізмів на держав-ному, регіональному та об’єктовому рівнях і забезпечення державою системи гарантій еко-логічної безпеки.

Формування екологічного імперативу як передумови парадигми сталого розвиту мож-ливе за умови досконалого екологічного за-конодавства та подолання правового нігілізму серед усіх верств населення, у тому числі через посилення відповідальності та невідворотність покарання за екологічні правопорушення.

Належна увага держави до таких еколо-гічно залежних сфер діяльності і галузей, як туризм, рекреаційний бізнес, «зелена еконо-міка», сільське господарство могли б не лише

сприяти збільшенню робочих місць, форму-ванню інвестиційної привабливості України, та економічному її зростанню, але і позитив-но впливати на екологічну трансформацію суспільної свідомості та формування еколо-гічної культури.

Разом із необхідністю активізації держав-ної підтримки та регулювання екологізації соціально-економічної сфери існує потреба усвідомлення значимості екологізації полі-тичної сфери, де важливу роль може відіграва-ти політична наука в цілому і її відносно нова субдисципліна – екополітологія [9].

Розвиток екополітології диктуються по-требою наукового забезпечення політичної практики, необхідністю усвідомлення політи-ками, що ідеї екології є виграшним аргумен-том у політичних протистояннях, та важливіс-тю осмислення екологічної детермінованості політичної діяльності. Формування предмет-ної області цієї науки пов’язане з вивченням політичних аспектів взаємодії соціальних і природних систем, політичного регулюван-ня такої взаємодії. Ця область містить у собі законодавчі й міжнародно-правові аспекти екологічної політики, інститути і практики різних рівнів – від локального до глобального, діяльність суспільних екологічних рухів, пар-тій, неурядових організацій та інших акторів екологічної політики.

Однак ядром предметної області екопо-літології, що визначає напрям її еволюції, є процеси соціальної взаємодії, під час яких формуються основні підходи, ідеї, які актуалі-зують політичний компонент екологічної про-блематики. Це пояснює необхідність розвитку та широкого запровадження екополітології в навчальних програмах вищих навчальних за-кладів, а для майбутніх політологів вона має стати обов’язковим курсом.

Формування екологічного імперативу в усіх сферах життєдіяльності можливе за умов, коли природоохоронні завдання стануть невід’ємною частиною діяльності усіх урядо-вих і громадських організацій, освітньої, ви-ховної, наукової сфер, підприємств усіх форм власності, кожного члена суспільства.

Таким чином, необхідною умовою подолан-ня негативних тенденцій в екологічній сфері є формування екологічного імперативу, осно-вним інструментом чого є екологізація свідо-мості суспільства, спрямована на досягнення оптимальної взаємодії суспільства і природи, на екологізацію матеріального і духовного життя. Потреба в формуванні екологічної сві-домості як вирішального чинника гармонізації відносин суспільства і природи стає сьогодні дедалі актуальною.




1. Environmental performance Index 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://epi.yale.edu/Countries/

2. Статистична інформація Державного комітету статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua/

3. Йоханнесбургская декларация по устойчивому развитию : [Документы конференции] [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.un.org/russian/conferen/wssd/docs/decl_wssd.pdf

4. Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року : Закон України від 21 грудня 2010 року № 2818-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

5. Про охорону навколишнього природного середовища : Закон України від 25 червня 1991 року № 1264-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

6. Про освіту : Закон України від 23 травня 1991 року № 1060-XІI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mon.gov.ua/main.php?query=education/average

7. Про національну доктрину розвитку освіти : Указ Президента України від 17 квітня 2002 року № 347 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mon.gov.ua/main.php?query=education/average

8. Про схвалення Концепції Державної цільової програми розвитку дошкільної освіти на період до 2017 року : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 р. № 1721-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/npd/search

9. Костин, А. И. Экополитология и глобалистика / А. И. Костин. – М. : Аспект-Пресс, 2005. – 418 с.


Останніми роками в Україні щорічно вини-кає близько 350 надзвичайних ситуацій (НС) різного походження, внаслідок яких держава втрачає до 2,5 % валового внутрішнього про-дукту. Це призводить до відчутного уповіль-нення темпів економічного зростання і, як на-слідок, втрати реальної можливості вагомого поліпшення рівня життя громадян. Аналіз актуальних тенденцій розвитку стихійних лих і техногенних катастроф свідчить про високу ймовірність виникнення НС природного та техногенного характеру зі значними ризиками для населення і держави [1, 4].

Стан екологічної безпеки держави значною мірою визначається ефективністю регіональ-ної політики, яка передбачає гарантування безпеки населення, господарських об’єктів і довкілля від деструктивного впливу усього спектра екологічних і природно-техногенних загроз. Однією з вагомих причин недоскона-лого управління безпекою регіонів держави є неефективна та застаріла система моніторингу довкілля, яка не відповідає сучасним вимогам.

Подолання негативних тенденцій зростан-ня втрат і витрат внаслідок НС різного по-ходження можливе на основі комплексного аналізу ризиків та управління ними у рамках загальнодержавної системи регулювання без-пеки населення і територій. Основою цієї сис-теми має стати аналіз можливих екологічних і природно-техногенних загроз регіональній безпеці держави.

Регіональна безпека характеризує такий стан захищеності регіону, коли він спромож-

ний протистояти дестабілізуючим впливам зовнішніх і внутрішніх загроз, а його функ-ціонування не створює загроз самому регіо-ну та елементам навколишнього середовища. Розглянемо методичний підхід до комплексно-го аналізу актуальних еколого-техногенних загроз регіональній безпеці держави.

Методичний підхід до аналізу екологічних і природно-техногенних загроз регіональній безпеці

Аналіз ризиків на регіональному рівні тіс-но пов’язаний з аналізом загроз, які, у свою чергу визначають рівень безпеки регіонів. Теоретичну основу оцінки рівнів безпеки регі-онів може становити теорія надійності, відпо-відно до якої надзвичайні ситуації слід розгля-дати як «відмови» елементів систем, що при-зводять до порушення їхньої стійкості [1, 3].

Припустимо, що безпека регіону визнача-ється величиною ризику, який не перевищує прийнятний рівень. Нехай S∑(t) – функція безпеки, а сукупність характеристик аварій і катастроф, які мають рівні ймовірності їхньо-го виникнення, визначається за допомогою функцій ризику H∑(t). При цьому

УДК 502.5+502.06

Качинський Анатолій Броніславович, Качинський Анатолій Броніславович, доктор технічних наук, професор;доктор технічних наук, професор;

Іванюта Сергій Петрович, Іванюта Сергій Петрович, кандидат технічних наук, старший науковий співробітниккандидат технічних наук, старший науковий співробітник

АНАЛІЗ ЕКОЛОГІЧНИХ І ПРИРОДНО-ТЕХНОГЕННИХ ЗАГРОЗ БЕЗПЕЦІ

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Визначено екологічні та природно-техногенні загрози регіональній безпеці Автономної Республіки Крим. Досліджено функції безпеки регіону для основних об’єктів захисту – людей, господарських об’єктів та довкілля. Проаналізовано ди-наміку обсягів недоотримання валового регіонального продукту внаслідок втрат від надзвичайних ситуацій різного походження. Здійснено прогнозування розвитку над-звичайних ситуацій в автономії.

Ключові слова: природно-техногенні загрози, регіональна безпека, надзвичайні ситуації, природно-техногенна безпека, джерела загроз, економічні збитки.



де Sі Hi – функції безпеки та ризику і-ї загрози, n – кількість загроз [1, 3, 6]. Нехай розглядається пуасонівський потік «відмов» . У такому разі:

де і – інтенсивність надзвичайних ситуацій і-го виду, ij – ймовірність j-ї компоненти сис-теми для і-го виду надзвичайної ситуації.

Розрахунок ймовірностей ij передбачає на-явність технічних, екологічних, економічних і соціальних критеріїв безпеки. Нині ці критерії відсутні. За таких умов у першому наближен-ні можна припустити:

де nij– кількість надзвичайних ситуацій і-го виду з ураженням j-ї компоненти, ni – загальна кількість подій і-го типу.

Параметри і та ij можуть бути розрахова-ні за допомогою методів статистичного оціню-вання для кожного і-го виду [3, 6].

Регіони України як об’єкт дослідження можуть розглядатися у вигляді багаторівне-вої динамічної системи великої розмірності зі складними зв’язками як всередині окремих рівнів, так і між рівнями взагалі. Як складові цієї системи у подальшому аналізуються особи, об’єкти (потенційно небезпечні) та довкілля.

Для території України найхарактернішими є такі загрози:

аварії на промислових, цивільних та вій- –ськових об’єктах, пов’язані з втратою надій-ності та стійкості конструкцій;

аварії (катастрофи) на транспорті; –пожежі, вибухи на промислових об’єктах; –пожежі в природних екосистемах; –аварії з викидом (загрозою викиду) не- –

безпечних хімічних речовин на об’єктах еко-номіки (крім транспортних);

метеорологічні надзвичайні ситуації; –геологічні надзвичайні ситуації; –отруєння людей; –інфекційна захворюваність людей. –

Стан природно-техногенної безпеки Автономної Республіки Крим

Автономна Республіка Крим (АР Крим) має унікальне географічне розташування, зна-чний рекреаційний потенціал і разом з тим

низку загроз природного і техногенного по-ходження, вияв яких може значно послабити стан безпеки регіону.

АР Крим розташована на півдні України, займаючи територію Кримського півостро-ва. Площа АР Крим становить 27,0 тис. км2, що складає 4,5 % загальної площі території України. Чисельність населення автономії станом на 01.01.2011 р. складала 1963,5 тис. осіб [4, 5].

Джерелами екологічних загроз в АР Крим є діяльність підприємств хімічної промислово-сті, агропромислового комплексу, об’єкти теп лоенергетики, житлово-комунального гос-подар ства, функціонування транспорту; за-бруднення атмосферного повітря викидами цих об’єктів. Практично всі види господар-ської діяльності впливають на забруднення вод. Головним забруднювачем водного басей-ну автономії є Сімферопольське виробниче підприємство водопровідно-каналізаційного господарства, на частку якого припадає 85 % забруднених стічних вод. Із 38 об’єктів, що ввійшли до переліку екологічно небезпечних, 32 порушували вимо ги екологічної безпеки у процесі роботи з відходами (з них 28 – поліго-ни твердих побуто вих відходів).

Інтенсивне природокористування в АР Крим призвело до низки екологічних проблем, найактуальнішими з яких є:

погіршення стану ґрунтів; –накопичення значних обсягів твердих і –

рідких відходів;забруднення атмосферного повітря авто- –

транспортом і промисловим виробництвом;погіршення якості поверхневих вод; –посилення заболочення, підтоплення та –

затоплення території;втрати ландшафтного та біологічного різ- –

номаніття;опріснення озера Сиваш – унікальної ге- –

осистеми, найціннішого ресурсу для хімічної промисловості та лікування;

погіршення якості природного середови- –ща рекреаційних районів у результаті розкрив-них робіт при добуванні будівельної сировини та неповної рекультивації відпрацьованої пло-щі (скорочення земельних ресурсів, втрата ес-тетичної привабливості ландшафтів).

Відсутність у населених пунктах примор-ських районів комплексів споруд зливової ка-налізації спричинює інтенсивне забруднення берегової зони. Однією з основних проблем управління станом навколишнього природного середовища в АР Крим є недостатня ефектив-ність функціонування системи моніторингу.

Тенденція погіршення екологічного стану території АР Крим пов’язана як із нераціональ-


Качинський А. Б., Іванюта С. П.

ною територіальною структурою розміщення об’єктів різних галузей господарства, так і з украй нерівномірним розподілом курортно-рекреаційного навантаження, низьким по-казником лісистості (10,6 %) та заповідності (5,4 %). У господарському комплексі регіону значне місце посідає матеріальне виробни-цтво: частка хімічної промисловості у 1,5 разу вища, ніж у середньому по Україні.

Екологічні проблеми водних ресурсів АР Крим обумовлені передусім невирішеними питаннями очищення зворотної води, діючі споруди не забезпечують необхідного ступеня її очищення.

Згідно з Державним реєстром на терито-рії автономії станом на кінець 2006 р. налічу-валось 307 потенційно небезпечних об’єктів (ПНО), що визначається їх призначенням та особливостями експлуатації. Окрім того, в Криму відбувається активізація небезпечних природних явищ і процесів.

Загрози природного характеру півост-рова представлені низкою процесів і явищ геологічного, гідрометеорологічного і гідро-логічного характеру, пожежами у природних екосистемах і загрозами медико-біологічного характеру, захво рюваністю на соціально не-безпечні хвороби.

У геологічній групі явищ небезпечними є зсуви, селі, абра зія морського узбережжя, можливі землетруси та карсти.

Загроза зсувів ха рактерна для всіх великих міст Криму (Сімфе рополя, Керчі, Феодосії, Великої Ялти) та час тини адміністративних районів – усього 1475 ділянок. Загалом ці явища загрожують 21 населеному пункту, де проживають близько 6,7 тис. осіб, і стосують-ся 22 будинків та 8 об’єктів різного призна-чення. Максимальну ураженість зсувами (до 8,62 % усієї площі) має складна в інженерно-геологічному відно шенні та інтенсивно тех-ногенно навантажена ділянка південного схилу Головної гряди від мису Айя до гори Кастель.

У Криму зберігається загроза розвитку водно-селевих паводків у селенебезпечних до-линах південно-східної, рідше західної, части н узбережжя. Це переважно водно-кам’яні селі з витратою до 10–14 м3/с та швидкістю пото-ку до 2–4 м/с.

Абразія морського узбережжя охоплює міста Велика Ялта, Феодосія, Алушта, Керч, Судак, Саки, Євпаторія та три прибере жні ра-йони з 31 населеним пунктом.

Можливі (прогнозовані) землетруси з епі-центром у Чорному морі розподіляються на дві ймовірні зони. Перша зона з прогнозова-ною силою землетрусу у 8-9 балів охоплює

площу 2,4 тис. км2. До неї належать міста Пів денного узбережжя Криму, м. Керч та частина Бахчисарайського району з 502 на-селеними пун ктами та 1008,0 тис. мешканців. Друга зона з прогнозованою силою земле-трусу 6-7 балів охоплює площу 13,1 тис. км2. До цієї зони на лежать міста Сімферополь, Євпаторія, Саки, частина Бахчисарайського району та 7 інших ра йонів автономії. Там роз-ташовано 587 населе них пунктів та мешкають 557,1 тис. осіб.

Карстові явища поширені на 13,47 тис. км2 (49,9 % загальної площі автономії).

Небезпечні гідрометеорологічні явища. У цій групі природних явищ для Криму переду-сім є небезпечними зледеніння з можливими нас лідками - обриваннями повітряних ліній елек тропередач та ліній зв’язку (переважно в центральній та північній частині півостро-ва); снігові за метілі – з блокуванням руху на Ангарському перевалі, Грушевському узво-зі та Чонгарському мосту; зливи – з мож-ливим підтопленням населених пунктів у Ленінському, Сакському Бахчисарайському районах – усього 2700,0 км2 площі; урагани – з можливими обриваннями повітряних ліній електропередач та ліній зв’язку і підтоплен-ням нагінною морською хвилею прибережної частини Євпаторії та прибережних населених пунктів Сакського і Ленінського районів рес-публіки; випадіння граду та весняні замороз-ки з можливістю загибелі ярових культур на площі понад 20 тис. га та серйозного пошко-дження на площі понад 14 тис. га, а також за-вдання значних збитків для садів та виноград-ників на площі понад 29 тис. га.

Для АР Крим домінуючими є сильний дощ (59 %), сильний вітер (15 %) та сильний сніг (8 %), що спричинюють різні гідрометеороло-гічні явища.

Гідрометеорологічні умови значною мірою спричиняють і гідрологічні небезпечні явища. Так, у регіоні підтоплено близько 4,43 км2 те-риторії (16,4 % загальної площі півострова). У зоні підтоплення розташовано 24 населених пункти (у т. ч. 3 міста), де мешкають близько 86,6 тис. осіб (до 44,5 % загальної кількості на-селення Криму).

Пожежі у природних екосистемах. Під за-грозою лісових та польових пожеж перебува-ють 812 тис. га АР Крим, або 29,6 % її загаль-ної площі, причому можливі польові та лісові пожежі співвідносяться як 67,5 % та 32,5 %. Особливим пожежонебезпечним об’єктом рес-публіки є її лісні масиви, які зай мають 331,2 тис. га (до 11 % площі півострова). Серйозну за-грозу становить Ялтинський гірсько-лісовий природний заповідник, де щорічно виникає



близько 40 % пожеж їх загальної кількості по республіці (200–300 пожеж).

Загрози медико-біологічного характеру. В АР Крим наявні епідемічно небезпечні терито-рії з ризиком зараження І, II і III ступенів. Вони охоплюють зони можливого зараження на си-бірську виразку (з площею 0,30 тис. км2 та насе-ленням 7,1 тис. осіб), туляремію (2,60 тис. км2 та 0,4 тис. осіб) та лептоспіроз (4,70 тис. км2 та 48,7 тис. осіб). Загалом в автономії спостеріга-ється певна повільна тенденція незначного зни-ження рівня захворюваності, котра зумовлюєть-ся як неповним виявленням захворювань, так і зменшенням обсягу лабораторних досліджень. Виникнення НС медико-біологічного характе-ру пов’язане також із загальною внутрішньою епідемічною та санітарно-гігієнічною ситуа-цією в автономії та її погіршенням через зо-внішні чинники під час курортного сезону. Впродовж ос танніх років на території автоно-мії постійно стаються НС медико-біологічного характе ру – від сальмонельозу до дизентерії, внаслі док яких страждає до двох десятків осіб.

Захворюваність на соціально небезпечні хво роби. В АР Крим захворюваність населення на активний туберкульоз за І півріччя 2010 р. порівняно з аналогічним періодом 2009 р. ско-ротилася на 6,4 %. Однак абсолютне значення показника захворюваності на активний тубер-кульоз в автономії у 2010 р. (40,7 на 100 тис. населення) відчутно перевищує середньоукра-їнське (35 на 100 тис. населення).

У 2009 році в АР Крим відбулося відчутне зниження захворюваності на СНІД (на 22,4 %) порівняно з попереднім роком, що в абсолют-них значеннях становило 9,2 та 11,9 на 100 тис. населення відповідно. Разом з тим у 2009 р. відбулося певне збільшення захворюваності на ВІЛ-інфекцію на 11,7 % порівняно з 2008 р.

Інфекційні захворювання тварин. Серед НС медико-біологічного характеру найпо ши-ренішими є захворювання на сказ диких, до-машніх, бродячих та сільськогосподарських тва рин. Залишається проблемою кліщовий енце фаліт, активні природні джерела якого в Кри му досить поширені.

Загрози техногенного характеру автономії визначаються наявністю понад 300 потенцій-но небезпечних об’єктів, які функціонують у радіаційному, хімічному, пожежовибуховому, гідродинамічному, тран спортному секторах та у системі комунального господарства.

Радіаційна безпека. На території АР Крим роз ташовано близько 300 підприємств та ор-ганізацій, які використовують джерела іонізу-ючого ви промінювання. Існує загроза внаслі-док функ ціонування трьох ядерних установок на май данчику Севастопольського інституту

ядерної енергії та промисловості. Певну раді-аційну не безпеку створюють Керченське дер-жавне гід рографічне підприємство та понад 150 об’єктів переважно медичного профілю, котрі викорис товують радіоактивні та іонізу-ючі речовини.

Хімічна безпека. Станом на 2009 р. на тери-торії Криму функ ціонують 52 хімічно небез-печні об’єкти (ХНО), у т.ч.: І ступеня – 3, II – 9, III – 9, IV – 31. ХНО розташовані у 20 хімічно небезпечних адміністративно-тери торіальних одиницях Криму, у т. ч.: І ступеня – 3, II – 1, III – 5, IV – 11. Кримська автономія в цілому належить до III ступеня хімічної небезпеки, де до зони можливого хімічного зараження (МХЗ) входить 1,6 % усієї території півострова [4, 5].

Хімічно небезпечні об’єкти півострова ви-робляють і можуть використовувати в техно-логічних процесах 1,89 тис. т різноманітних отруйних хімічних речовин (ОХР), основни-ми з яких є аміак, хлор, соляна кислота, сір-чистий ангідрид. Загальна площа зон можли-вого хімічного забруднення ОХР становить 424 км2 , де проживають 692,8 тис. осіб.

За масштабами найбільша аварія може ви-никнути на підприємстві ВАТ «Бром» (м. Крас-ноперекопськ) при одночасному розливі 300 т рідкого хлору. У разі такої аварії може утвори-тися зона МХЗ на великій площі з глибиною поширення хмари небезпечних хімічних речо-вин на 32,7 км. У зону МХЗ можуть потрапити 3 населених пункти з 93 тис. жителів.

Під час виникнення аварій у м. Армянськ на ДАК «Титан» з викидом (розливом) 50 т аміаку в зону МХЗ потрапляє ВАТ «Сива-ський АЗК», на якому, в свою чергу, можли-вий викид (розлив) 64 т соляної кислоти. У зону МХЗ площею 116,8 км2 можуть потра-пити такі населені пункти: с. Перекоп, роз-ташоване на території Армянської міської ради, а також села Першокостянтинівка і Червоний Чабан Херсонської області з насе-ленням близько 3290 осіб. За гальна кількість населення, яка може потрапити у МХЗ ОХР, може досягати 8423 осіб, а можливі втрати – близько 440 осіб.

Пожежна і вибухова безпеки. На території автономії функціонує 247 вибухо- і 260 поже-жонебезпечних об’єктів, на яких зберігається 176,7 тис. т вибухо-пожежонебезпечних речо-вин. Площа зони можливого ураження внаслі-док виникнення техногенних вибухів і пожеж становить 3,0 км2, в якій проживає 5,7 тис. осіб. З усіх вибухонебезпечних об’єктів найбільшу небезпеку становлять 10, причому 3 з них роз-ташовані безпосередньо у м. Сімферополь. Разом на цих об’єктах зберігається близь-ко 745 т вибухонебезпечних речовин.

53

Рис

. 1. В

плив

екз

оген

них

геол

огіч

них

загр

оз н

а бе

зпек

у ек

сплу

атац

ії м

агіс

трал

ьних

газ

опро

воді

в А

Р К

рим



Гідродинамічна безпека. Джерелом гідроди-намічної загрози для території та населення АР Крим є 18 штучних водосховищ, які разом аку-мулюють 265560 тис. м3 води. У разі катастро-фічного затоплення 148,5 км2 території це за-грожує руйнуванням 151 населеного пункту із загальною кількістю населення 113,5 тис. осіб.

Транспортна безпека. Територію півостро-ва обслуговують залізничний, автомобільний, повітряний, морський і трубопровідний тран-спорт. Внаслідок цього складаються відпо-відні умови для життєдіяльності населення ав-тономії та функціонування його господарства, що генерує загрозу, пов’язану із транспортною структурою. Її створює передусім мережа тру-бопроводів, з яких 520,2 км проходять по су-ходолу та 129,0 км – по дну моря (рис. 1).

Геоінформаційний аналіз засвідчив, що значна частина магістральних газопроводів, яка проходить територією АР Крим, перебу-ває в зонах впливу небезпечних екзогенних геологічних процесів. Це створює додаткову небезпеку для ефективного функціонування цих газопроводів. Певну за грозу також станов-лять 7 мостів (вантажопідйомністю 60–80 т) щодо рівня свого експлуатаційного стану: протока Чонгар, селище Гурзуф, села Морсь-ке, Мартинівка, Заповіт-Ленінське, Воїнка та м. Керч. Ще одним джерелом небезпеки є авто-мобільний транспорт, на якому у 2009 р. ста-лося 1733 дорожньо-транспортні аварії, в яких постраждало 2262 осіб та загинули 305 осіб.

Стан комунально-господарського комп-лексу АР Крим характеризується значною фі-зичною та моральною зношеністю. Внаслідок цього існує загроза виникнення відповідних НС. По требує значного поліпшення сис-тема водоза борів, порушення роботи яких може при зводити до відключення від 10 % до 50 % спо живачів питної води (у т. ч. в містах Сімферо поль, Євпаторія, Феодосія, Алушта,

Джанкой). Багато свердловин питної води за-бруднені хі мічними речовинами, пестицида-ми, гербіцида ми та мінеральними добривами і потребують відповідних заходів щодо поліп-шення їхніх експлуа таційних характеристик.

Географічне роз ташування Криму стосов-но своїх найближчих сусідів – інших регіонів України та іноземних держав – робить його практично невразливим для транскордонних техногенних загроз, насамперед хімічних та радіаційних. Інша річ – природні загрози, які поширюють свою транскордонну дію на АР Крим. Це насамперед землетруси, епіцентри яких становлять безпосередню загрозу для ре-гіону і локалізуються в сейсмогенеруючих зо-нах, розташованих у межах акваторій Чорного та Азовського морів, де можливе виникнен-ня землетрусів (Південне узбережжя Кри-му, східна і південно-східна частина Керчен-ського півострова) силою до 9 балів. Другим джерелом транскордонної сейсмічної загрози для Криму є район гір Вранча на території Румунії, третім – гірські масиви на території Туреччини, четвертим – сейсмічні зони, ло-калізовані у Передкавказзі.

Аналіз екологічних і природно-техногенних загроз регіональній безпеці АР Крим

За даними МНС України, впродовж 1999–2010 рр. в АР Крим сталися 241 НС, у результаті чого загинули 312 осіб, постражда-ли – 875 осіб [4]. Динаміка НС за цей період та частка автономії у загальній кількості НС в Україні представлена на рис. 2.

Наведені дані свідчать, що за останні 2 роки для кримської території характерне незначне зниження кількості НС.

Для Криму найхарактернішими є метеоро-логічні НС, аварії (катастрофи) на транспорті,

Код НС Вид НС і · 10-4, 1/год.

ij

Особи Об’єкти Довкілля

10100Аварії (катастрофи) на транспорті 3,90 0,21 0,75 0,25

10200 Пожежі, вибухи 2,28 0,71 0,90 0,27

20200 Метеорологічні НС 4,28 0,23 0,17 0,64

20500Пожежі в природних екосистемах 2,47 0 0 0,9

20600Інфекційна захворюваність людей 0,95 0,8 0 0

20700 Отруєння людей 1,61 0,9 0 0

Таблиця Характеристика НС в АР Крим



пожежі в природних екосистемах, пожежі, ви-бухи, геологічні НС, отруєння людей, інфек-ційна захворюваність людей (рис. 3).

Статистичні оцінки інтенсивності надзви-чайних ситуацій і та імовірності ураження ij наведено у табл.

Дані таблиці унаочнюють, що надзвичайні ситуації в Криму належать до класів, що повто-

рюються з невеликою ймовірністю. Результати оцінки інтенсивності і свідчать про те, що най-більшу загрозу для всіх об’єктів захисту авто-номії становлять метеорологічні НС, які мають найвище значення інтенсивності (4,28х10-4 1/год.). Після них найбільшу інтенсивність ма-ють аварії (катастрофи) на транспорті та поже-жі в природних екосистемах.

23 24 22 19 17 18 26 21 22 22 17 10

0

100

200

300

400

500

600

700

800

1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010

Кількість НС в АР Крим Кількість НС в Україні

4124

93

48

1145

37

2610

173

11

223

21

0 5 10 15 20 25 30 35 40 45 50

Аварії (катастрофи) на транспортіПожежі, вибухи

Наявність шкідливих речовин понад ГДКРаптове руйнування споруд

Аварії на електроенергетичних системахАварії на системах життєзабезпечення

Геологічні НСМетеорологічні НС

Гідрологічні морські НСГідрологічні прісноводні НС

Пожежі в природних екосистемахІнфекційна захворюваність людей

Отруєння людейІнфекційн захворюва тварина ність

Масові отруєння тваринМасова загибель диких тварин

Установлення вибухового пристроюЗникнення або викрадення озброєння

Виявлення застарілих боєприпасівНещасні випадки з людьми

Рис. 2. Частка АР Крим у загальній кількості НС в Україні

Рис. 3. Розподіл НС за типами в АР Крим за період 1999–2010 рр.



Аналіз даних щодо імовірності ураження ij трьох основних об’єктів захисту свідчить про те, що для особи найбільшу загрозу становлять отруєння людей (значення імовірності уражен-

ня складає 0,9), інфекційна захворюваність, а також пожежі, вибухи. Найнебезпечнішими для об’єктів господарювання є пожежі, вибу-хи, катастрофи на транспорті та метеорологіч-ні НС. Найвищу загрозу для навколишнього середовища становлять пожежі у природних екосистемах (значення імовірності уражен-ня – 0,9), метеорологічні НС, а також пожежі, вибухи.

Функції безпеки S∑(t) Криму, що були роз-раховані за даними таблиці, представлено на рис. 4.

Результати аналізу функцій безпеки свід-чать, що рівні безпеки для особи, об’єктів та довкілля півострова мають досить близькі значення, причому прийнятні рівні безпеки (коли S∑(t) 0,8) забезпечуються лише впро-довж нетривалого часу – 0,05 року (18 діб). Треба також зазначити, що найзахищенішими серед трьох об’єктів захисту є особи, наймен-ше захищеним – довкілля. Зважаючи на не-значну тривалість безпечного функціонуван-ня складових елементів регіону, очевидно, що отримані значення рівнів безпеки не можна вважати достатніми.

У цьому контексті доцільно також розгля-нути низку показників, які характеризують економічні втрати регіону внаслідок НС різ-ного походження. Передусім йдеться про по-казник частки недоотримання валового регі-онального продукту (ВРП) внаслідок збитків від НС, значення якого розраховувалося як відношення річних збитків від НС до річного обсягу ВРП в АР Крим (рис. 5).

Рис. 4. Рівень безпеки АР Крим протягом року

0

0,005

0,01

0,015

0,02

0,025

0,03

2000 2002 2003 2004 2005 2006 2007

Рис. 5. Динаміка частки недоотримання ВРП внаслідок втрат від НС в АР Крим

0

20000

40000

60000

80000

100000

120000

140000

160000

180000

1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 20130

5

10

15

20

25

30

Збитки від НС, тис. грн Інтенсивність НС, 1/рік

1/ріктис. грн

Рис. 6. Динаміка складових економічного ризику НС в АР Крим



Аналіз динаміки цього показника свідчить про те, що в певний час збитки від НС мо-жуть призводити до втрати близько 3 % ВРП (2002 р.), що може стати додатковим негатив-ним чинником погіршення економічної ситу-ації регіону. Тим не менше, з урахуванням на-явних даних можна стверджувати, що остан-німи роками відбувалася певна стабілізація цього показника в межах 0,5 %.

Для повнішого визначення взаємозв’язку між інтенсивністю НС та рівнем економічних збитків від них досліджено динаміку зміню-вання складових економічного ризику НС в АР Крим (рис. 6).

Отримані результати свідчать про певну невідповідність зростання економічних збит-ків від НС у 2002 році, яке відбувалося на тлі зниження річної інтенсивності НС. Зворотна тенденція спостерігалася у 2005 році, коли від-булося зниження обсягу збитків від НС при одночасному збільшенні їхньої інтенсивності.

На основі поліноміальної апроксимації 3-го ступеня здійснено прогнозування рівня економічних збитків від НС протягом 2011–2013 рр., яке засвідчило можливість їхньої ста-білізації у 2011 році та поступове підвищення рівня у 2013 році до показника 2005 року.

Отримані дані свідчать про наявну нелі-нійність значень інтенсивності настання НС різного походження, серед яких особливо ви-діляються аварії (катастрофи) на транспорті, пожежі та вибухи, метеорологічні НС, пожежі в природних екосистемах.

На основі аналізу динаміки накопичення кількості НС з використанням поліноміаль-ного розподілу 2-го ступеня здійснено корот-костроковий прогноз розвитку характерних для автономії НС. Відповідно до прогнозу у 2011 році може статися 13 НС різного похо-дження, причому основний приріст може бути пов’язаний з метеорологічними НС, аваріями (катастрофами) на транспорті, пожежами і ви-бухами (рис. 7).

Висновки

Пріоритетним завданням державної полі-тикиу сфері захисту населення, господарських об’єктів і територій від НС різного характеру є забезпечення гарантованого рівня безпеки особи, суспільства і держави, який відповідає розвиненим країнам. Ефективне вирішення цього завдання перебуває у площині зниження ризиків виникнення надзвичайних ситуацій

1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010

0

50

100

150

200

250

300

350

400

Аварії (катастрофи) на транспорті Метеорологічні НС

Пожежі в природних екосистемах

Пожежі, вибухи

Загальна кількість НС

Рис. 7. Динаміка накопичених НС різного походження в АРК та їх прогноз



різного походження, зменшення непродуктив-них втрат і витрат на ліквідацію негативних на-слідків цих НС.

Аналіз еколого-техногенної безпеки АР Крим довів, що для жодного об’єкта захис-ту (особи, об’єкти, довкілля) регіону не може бути забезпечений достатній рівень безпеки впродовж тривалого часу, який перевищує 18 діб. Результати аналізу також свідчать про те, що нинішній стан еколого-техногенної безпеки республіки практично не відповідає необхід-ному рівню, коли регіон спроможний успішно протистояти дестабілізуючим впливам зовніш-ніх і внутрішніх загроз і при цьому не створю-

вати додаткових загроз для себе і навколиш-нього середовища.

Розглянута методологія аналізу стратегіч-них еколого-техногенних загроз забезпечує можливість здійснювати порівняльний аналіз стану природно-техногенної безпеки регіонів України, науково обґрунтовувати прийнят-ний рівень ризику НС для кожного з них, ефективніше розподіляти наявні кошти для попередження негативних наслідків НС між регіонами, що в цілому дозволить відчутно підвищити рівень безпеки особи, господар-ських об’єктів і довкілля в умовах НС різного походження, можливих на території України.


1. Горбулін, В. П. Системно-концептуальні засади стратегії національної безпеки України / В. П. Горбулін, А. Б. Качинський. – К. : ДП «Євроатлантикінформ», 2007. – 592 с.

2. Качинський, А. Б. Безпека, загрози і ризик: наукові концепції та математичні методи / А. Б. Качинський. – К. : ІПНБ, НАСБУ, 2004. – 472 с.

3. Лепихин, А. Н. Безопасность региона: статистическая оценка и прогноз / А. Н. Лепихин // Проблемы безопасности при чрезвычайных ситуациях. – 1993. – № 9. – С. 92–101.

4. Національна доповідь про стан техногенної та природної безпеки в Україні у 2006 р. – К. : ДП «Чорнобильінтерінформ», 2007. – 236 с.

5. Данилишин, Б. М. Безпека регіонів України і стратегія її гарантування / Б. М. Данилишин, А. В. Степаненко, О. М. Ральчук та ін. ; за ред. д. е. н., проф., чл.-кор. НАН України Б. М. Данилишина. – К. : Наук. думка, 2008. – Т. 1. – 392 с.

6. Барлоу, Р. Э. Статистическая теория надежности и испытания на безотказность / Р. Э. Барлоу, Ф. Прошан. – М. : Наука, 1984. – 327 с.



УДК 336.02

Молдован Олексій ОлександровичМолдован Олексій Олександрович

ПОДАТКОВА РЕФОРМА В КОНТЕКСТІ ЗАВДАНЬ ТА ПРІОРИТЕТІВ

ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Проаналізовано основні новації Податкового кодексу та їх адекватність ключовим завданням економічної політики. Розглянуто позитивні зрушення в податковій сис-темі. Ідентифіковано недоліки та прорахунки, що мали місце в процесі податкової реформи.

Ключові слова: Податковий кодекс України, податкова система, податкова полі-тика, податкова реформа, податки.

Стрімке посткризове відновлення укра-їнської економіки на основі нової якості роз-витку неможливе без розбудови прогнозова-ної, ефективної та дієвої податкової системи. Відповідно, перед владою постало важливе завдання, від вирішення якого залежатимуть динаміка економічного зростання та якість структурних зрушень у середньо- та довго-строковій перспективі: забезпечити реаліза-цію стимулюючого потенціалу податкової системи з одночасним збереженням чи навіть посиленням її фіскальної ефективності.

Усвідомлюючи нагальність і необхідність кардинальних змін, Президент України, уряд і Верховна Рада розпочали у 2010 році масш-табну податкову реформу, квінтесенцією якої стало ухвалення Податкового кодексу.

На даному етапі оцінити економічну ефек-тивність даного документа не видається мож-ливим, оскільки макроекономічні ефекти по-чнуть виявлятися повною мірою лише з 2012 р. Водночас вельми актуальним і затребуваним є критичний аналіз адекватності податко-вих новацій завданням економічної політики України, а також ідентифікація тих недоліків та проблем, які можуть сформувати загрози для швидкого відновлення економіки.

Проблематику податкової системи та подат-кової політики досліджує низка відомих укра-їнських фахівців, зокрема Ф. О. Ярошенко [1], І. О. Луніна [2], А. М. Соколовська [3, 4], О. Д. Василик [5], В. М. Опарін [6], В. М. Федосов [6], В. П. Вишневський [7], П. В. Мельник [8], А. В. Базилюк [9] та інші.

Вчені ґрунтовно та детально досліджують як податкову систему загалом, так і її окремі аспекти. Водночас аналізу податкової реформи 2010 року все ще не приділено достатньої уваги, хоча даний напрям дослідження залишається не лише актуальним, а й затребуваним.

Метою даного дослідження є аналіз нових можливостей економічного зростання, які міс-тить Податковий кодекс України (ПКУ), та ідентифікація загроз для економіки, обумов-лених недоліками і прорахунками, що були до-пущенні при його розробці та затвердженні.

Податковий кодекс став одним із найбільш конфліктних ініціатив уряду. Водночас оцін-ки на кшталт «хороший» чи «поганий», якими характеризували даний документ, не можуть бути об’єктивними. Економічний зміст по-даткової системи полягає в тому, що вона пе-рерозподіляє національний дохід, тому, якщо хтось отримує більше коштів, то обов’язково



будуть ті, хто їх втрачають. Відповідно, ситуа-ція, за якої всі залишаться задоволеними, апрі-орі неможлива. На наш погляд, завдання по-даткової реформи полягає в тому, щоб знайти оптимальний баланс інтересів, за якого кожна зі сторін, жертвуючи частиною власних еконо-мічних вигод, отримувала б нові можливості, реалізація яких принесе їй ще більшу вигоду. В даному контексті «гарний» Податковий ко-декс повинен попри утиск інтересів окремих груп мати загальний позитивний ефект для соціально-економічного розвитку країни.

Оцінюючи прогресивність ПКУ, треба ви-ходити з того, чи дозволяє він вирішити клю-чові завдання, які стоять перед податковою системою Україною. Такими сьогодні є:

стимулювання економічної активності; –збільшення обсягу надходжень до бю- –

джету, передусім через активну боротьбу з мінімізацією оподаткування та ухилянням від сплати податків.

Власне, це ті ключові завдання, які немож-ливо було вирішити у рамках колишнього за-плутаного податкового законодавства і на ви-конання яких спрямована податкова реформа. Характеризуючи прогресивність Податкового кодексу для України в цілому, а не для уряду чи окремих зацікавлених груп, необхідно чіт-ко з’ясувати, чи дозволяє він вирішити ці за-вдання в найбільш ефективний спосіб і чи не поглиблює поточні проблеми.

І. Щодо стимулювання економічної активності

Позитивною новацією ПКУ називають зниження ставок ключових податків (рис.). Дійсно, в кінцевому підсумку в Україні бу-дуть найнижчі номінальні ставки ключових податків в Європі. Водночас, на нашу думку, необхідно відзначити проблеми та суперечли-ві позиції Податкового кодексу в питанні зни-ження податкового тиску.

По-перше, досить сумнівним з точки зору доцільності та фіскальної ефективності є зни-ження ставки ПДВ. Даний податок є одним із непрямих, тому фактичним суб’єктом опо-даткування є кінцевий споживач, а не підпри-ємство, що його сплачує. Створена додана вар-тість, таким чином, є лише критерієм розподі-лу повноважень податкового агента: чим біль-ша створена підприємством додана вартість, тим більша частина ПДВ, сплаченого кінце-вим споживачем за готову продукцію, опиня-ється на рахунках даного підприємства, яку воно має сплатити до бюджету. Відтак ПДВ за своєю природою не здійснює додатковий тиск на фінансовий стан підприємства. Проблеми

його функціонування в Україні пов’язані з не-досконалим адмініструванням.

Загалом в умовах необхідності стимулю-вання економіки база оподаткування має бути зміщена з прибутку та фонду оплати праці на споживання. Виходячи з потреб стимулюван-ня розвитку бізнесу, зниження ставки ПДВ до 17 % в умовах гострого дефіциту ресурсів виглядає необґрунтованим рішенням. На наш погляд, необхідно зосередитися на зниженні імпліцитної ставки на прибуток, і лише за на-явності ресурсів переходити до зниження став-ки ПДВ, але в довгостроковій перспективі.

По-друге, відсутні системність та послідов-ність у питаннях зниження податків. Класична теорія ефективного оподаткування стверджує, що для досягнення максимального позитивно-го ефекту зниження ставок має супроводжува-тися скороченням податкових пільг. Водночас за різкого зниження ставок ПДВ та податку на прибуток кодекс значно розширює перелік по-даткових пільг.

У даному контексті доцільно чітко визна-читися зі стратегію скорочення податкового тиску на економіку: різке скорочення номі-нальних ставок податків при ліквідації пере-важної більшості пільг та винятків або збере-ження податкового навантаження на відносно високому рівні, чи помірне його зменшення при зниженні імпліцитних ставок за рахунок надання локальних преференцій на досягнен-ня результату за окремими функціональними напрямами (стимулювання інноваційної ді-яльності, підвищення ділової активності на депресивних територіях тощо).

Позитивним для бізнесу також назива-ють скорочення кількості податків та зборів. ПКУ, який, серед іншого, має замінити Закон України «Про систему оподаткування», дій-сно зменшив кількість податків та зборів. Замість 29 загальнодержавних і 14 місцевих обов’язкових платежів Податковим кодексом запроваджено відповідно 18 та 5. Скорочення кількості державних податків та зборів є пози-тивним кроком. Водночас це завдання виріше-не більшою мірою механічно.

По-перше, скасовані були податки та збо-ри, які або взагалі не створювали значного фіскального тиску на економіку, або обґрун-товано перерозподіляли кошти у напрямі під-тримки окремих сфер (збір за проведення га-строльних заходів, збір із власників собак, збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі, збір за виграш на бігах на іподромі, збір за участь у бігах на іподромі тощо).

По-друге, низка зборів та платежів були ви-ключені з системи оподаткування, проте про-довжуватимуть сплачуватися в іншому режимі


Молдован О. О.

(плата за ліцензії, реєстраційний збір за прове-дення державної реєстрації, збір на обов’язкове державне пенсійне страхування (справляється з окремих видів господарських операцій і за-раховується до державного бюджету), збір на соціально-економічну компенсацію ризику на-селення, яке проживає на території зони спо-стереження, державне мито, єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через дер-жавний кордон України, збір до Фонду гаран-тування вкладів фізичних осіб).

Одним із найбільш позитивних досягнень ПКУ є формування єдиного фіскального простору, який дає всім учасникам ринку рівні можливості та усуває податкову дис-кримінацію окремих суб’єктів залежно від лояльності до влади чи географічного місця розташування. Наявність численних пільг і преференцій порушує принцип нейтральності податків, знижує рівень конкуренції, оскільки ставить компанії в нерівні умови. У такій си-туації підприємства роблять ставку не на по-кращення якості та зниження ціни продукції, а на те, щоб здобути максимально можливу кількість пільг, збільшивши таким чином ці-новий ресурс конкурентоспроможності сво-єї продукції. За таких умов замість того, щоб формувати та реалізовувати сталу стратегію розвитку, інвестори значну увагу приділяють стратегії оптимізації оподаткування. У даному контексті значним досягненням уряду є те, що попри активну лобістську діяльність так і не були відновлені СЕЗ і ТПР. Податкові пільги отримали галузі, а не окремі компанії.

Досягнуто прогресу в питанні скорочення кількості контролюючих органів щодо дотри-мання податкового законодавства та змен-шення тривалості податкових перевірок. ПКУ визначено, що контролюючими органами є

лише органи митної та податкової служби, а ор-ганами стягнення – виключно органи податко-вої служби. Виїзні перевірки стали коротшими, втім з’явився новий вид перевірок, тому загаль-на кількість днів, яку можуть проводити контр-олюючі органи на підприємстві, для окремих категорій платників податків навіть зросла.

До позитивів ПКУ в питаннях стимулюван-ня інвестиційної активності варто віднести та-кож значну кількість локальних нововведень:

зближення бухгалтерської та податкової –звітностей (особливо щодо нарахування по-датку на прибуток);

запровадження методів прискореної –амортизації;

спрощення процедури адміністративного –оскарження рішень податкової служби;

заборона на вилучення контролюючими –органами оригіналів первинних документів;

запровадження механізму автоматичного –відшкодування ПДВ тощо.

ІІ. Щодо збільшення обсягу надходжень до бюджету

В умовах значних розривів між доходами та видатками державного бюджету та інших публічних грошових фондів завдання мобі-лізації фінансових ресурсів є пріоритетним, оскільки кризові вияви у системі державних фінансів за масштабами негативних наслідків для економіки країни є найнебезпечнішими.

Гострий дефіцит фінансових ресурсів бю-джету вимагає підвищення фіскальної ефек-тивності податкової системи. З метою збіль-шення доходів бюджету в Податковому кодек-сі передбачено:

підвищення ставки ренти за видобування –газу, нафти та газового конденсату;

Рис. Динаміка зниження ставок ключових податків у ПКУ

25%2 %3

2 %119%

16%

20% 20% 20% 20%17%

0

5

10

15

20

25

30%

податок на прибуток підприємств податок на додану вартість

2010 2011 2012 2013 2014

P 3 в. в.P 9 в. в.



підвищення ставки акцизного податку та –розширення групи підакцизних податків;

підвищення плати за землю; –запровадження податку на нерухомість; –розширення бази оподаткування податку –

на доходи фізичних осіб (зокрема запроваджено податок на пасивні інвестиційні доходи, вклю-чаючи доходи від депозитів та дивідендів).

Означені заходи не створюють відчутного фіскального тиску на бізнес і малозабезпечених громадян, тому є прийнятною альтернативою посилення фіскального тиску на економіку.

Крім того, в кодексі обґрунтовано зроблено акцент на боротьбі з мінімізацією та ухилян-ням від сплати податків як головному напря-мі збільшення доходів бюджету. Це достатньо об’ємний ресурс податкових надходжень.

Найбільш корумпованим у даному контек-сті є ПДВ. Поширеними способами мінімізації податкових зобов’язань із ПДВ є: штучне фор-мування податкового кредиту за допомогою використання фіктивних банкрутів, фальши-вих накладних діючих підприємств і наклад-них попередніх податкових періодів; здій-снення віртуальних фінансово-господарських операцій; реалізація продукції через спрощену систему оподаткування; здійснення операцій фіктивного експорту.

Обсяги втрат бюджету через оптимізацію оподаткування податком з прибутку підпри-ємств порахувати неможливо, проте окремі факти свідчать, що вони є не менш масштаб-ними, ніж втрати ПДВ. Для прикладу, за дани-ми голови Держкомпідприємництва Михайла Бродського, у 2007–2009 рр. з України тільки у вигляді роялті було виведено капіталу на суму понад 8 млрд грн (у 2008 році – 3,6 млрд грн, у 2009 році – 3,2 млрд грн) [10], що звузило базу оподаткування податку на прибуток. Крім цієї широковідомої схеми, база оподаткування штучно звужується через штучне збільшен-ня ліцензійних платежів, витрат на послуги маркетингу, консалтингу й інжинірингу, які відносяться на валові витрати і відповідно зменшують прибуток. Досить активно також використовується трансферне ціноутворення, яке переносить прибуток у лояльні податкові режими (переважно офшорні зони).

Ще однією популярною схемою оптимі-зації оподаткування податком на прибуток є страхування. Суть даної схеми полягає в тому, що частина прибутку йде на страхування ма-лоймовірних ризиків. Фактично база оподат-кування підприємства зміщується на оподат-кування діяльності страхових компаній, які несуть менше податкове навантаження (3 % на брутто-дохід) або взагалі виводять кошти за кордон через схеми перестрахування.

Оцінку масштабів мінімізації оподатку-вання доходів фізичних осіб (хоча тут більше йдеться про ухиляння від сплати податку) можна легко зробити на основі аналізу по-даткових декларацій українських бізнесменів, політиків та вищих посадових осіб. Значна частина доходів бюджету втрачається через мінімізацію оподаткування фізичних осіб – підприємців, які застосовують спрощену сис-тему оподаткування, обліку та звітності [11].

Загалом, втрати від мінімізації оподатку-вання (не враховуючи обсяги ухиляння від сплати податків) є об’ємним джерелом зрос-тання бюджетних надходжень, які можна опе-ративно мобілізувати, не підвищуючи номі-нальний фіскальний тиск на економіку.

Закономірно і абсолютно правильно, що завдання зламу зазначених схем є серед ключових пріоритетів нинішньої податкової реформи. Водночас для його вирішення було обрано не найефективніші інструменти.

Боротьба з мінімізацією оподаткування та ухилянням від сплати податків може здійсню-ватися за двома напрямами: законодавче об-меження можливості застосування цих схем (обмеження терміну подачі ПДВ-накладних, заборона віднесення роялті до складу витрат, реформування оподаткування страхової ді-яльності тощо); розширення повноважень контролюючих органів, які дозволяють вияв-ляти та ліквідовувати такі явища.

Головною проблемою ПКУ в питанні бо-ротьби з мінімізацією оподаткування стало недотримання балансу застосування даних інструментів. У кодексі явно надано перевагу розширенню функцій контролюючих органів, ніж застосуванню законодавчих механізмів. Порівняно з попереднім податковим законодав-ством податкова служба, згідно з ПКУ, отрима-ла значні додаткові права та повноваження.

1. Запровадження нового виду перевірок – фактичних. Фактичною вважається така пе-ревірка, що здійснюється за місцем фактич-ного провадження платником податків діяль-ності, розташування господарських або інших об’єктів права власності такого платника щодо дотримання порядку здійснення суб’єктами господарювання розрахункових операцій, ве-дення касових операцій, наявності ліцензій, патентів, свідоцтв, виробництва та обігу під-акцизних товарів, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення та оформлен-ня трудових відносин із працівниками, а та-кож здійснення фізичною особою підприєм-ницької діяльності без державної реєстрації. Фактична перевірка здійснюються за наказом керівника органу державної податкової служ-би без попередження платника податків.


Молдован О. О.

2. Під час перевірки посадовими особа-ми може проводитись хронометраж госпо-дарських операцій. Це поняття для України нове. Хронометраж – це спостереження за веденням господарської діяльності платника податків, що здійснюється під час фактичних перевірок і застосовується органами держав-ної податкової служби з метою встановлення реальних показників діяльності платника по-датків, яка здійснюється на відповідному міс-ці її провадження.

3. Запровадження непрямих мето-дів. Метод звичайної ціни до прийняття Податкового кодексу був прописаний у Законі України «Про оподаткування прибутку під-приємств», проте так і не був реалізований на практиці. В ПКУ пропонується більш дієвий механізм. Документ містить чіткий вичерпний перелік обставин, за яких контролюючі орга-ни можуть його застосовувати для визначення бази оподаткування та донарахування подат-ків. Ще одним непрямим методом є концепція розумної економічної причини (ділова мета). Така причина може бути наявна лише за умо-ви, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності. Даний інструмент дає можливість контролюючим органам оскаржувати опера-ції, спрямовані на мінімізацію оподаткування, не за формальними ознаками, а по суті. Дані інструменти активно та результативно вико-ристовуються в зарубіжних країнах. Їх запро-вадження в Україні сприятиме певному про-гресу у боротьбі з мінімізацією оподаткування. Водночас існує загроза щодо зловживанням їх застосуванням контролюючими органами.

4. Запровадження податкових постів на підприємствах, що займаються виготов-ленням і збутом етилового спирту та лікеро-горілчаних виробів. На податковому посту здійснюють постійний безпосередній контроль постійні представники органу Державної по-даткової служби.

5. Розширення доступу податкової служ-би до інформації стосовно платників подат-ків. Згідно з ПКУ органи податкової служби можуть отримувати інформацію про фінансо-вий і майновий стан та операції платника по-датків від банків, нотаріусів, митниці, інших органів державної влади. Фактично, якщо бу-дуть реалізовані всі нові повноваження контро-люючих органів щодо розширення доступу до інформації, вони зможуть формувати досить об’єктивну картину майнового стану платни-ка податків та його співвідношення з обсягом сплаченого податку на доходи фізичних осіб.

Загалом, попри різку критику розширення повноважень податкової служби, яка особли-

во різко звучить з боку бізнесу, формально в більшості випадків ці норми видаються адек-ватними. Але існує низка обставин, які можуть сприяти деструктивному застосуванню нових повноважень.

1. Асиметричність розширення прав та обов’язків контролюючих органів. У Податковому кодексі відсутні норми щодо посилення відповідальності посадових осіб принаймні за такі грубі порушення, як від-мова від прийняття податкових декларацій, неповернення підтвердженої суми відшкоду-вання ПДВ, розстрочення, відстрочення та списання заборгованості окремим компаніям без наявності для цього реальних підстав, ви-дача свідоцтв платників єдиного податку тим СПД, які не мають на це права, тощо. Якщо стосовно деяких порушень ПКУ і передбачає відповідальність, то її встановлення покладено на керівників відповідної установи контролю-ючого органу, що закладає конфлікт інтересів. Відсутність у ПКУ норм прямої дії стосовно відповідальності посадових осіб контролюю-чих органів приховує ризик їхньої безконтро-льності та правого нігілізму з боку працівників контролюючих органів. Викликає також певне нерозуміння норма, згідно з якою збитки, за-вдані діяльністю чи бездіяльністю працівників податкової служби, відшкодовуються за раху-нок коштів державного бюджету, а майнова відповідальність посадових осіб відсутня.

2. Можливість податкової дискримінації платників податків. Розширення повноважень контролюючих органів можна назвати прийнят-ним і прогресивним, тільки якщо вони будуть рівною мірою застосовуватися для виявлення порушень податкового законодавства рівною мірою для всіх фізичних осіб – платників подат-ків незалежно від їх майнового стану, посади та наближеності до влади, та всіх підприємств не-залежно від того, хто є їхнім власником.

3. Практика застосування податкового за-конодавства. Ключовим ризиком ефективності податкового законодавства є некоректність його застосування на практиці. Так, чинне законо-давство прямо забороняє посадовим особам по-даткової служби відмовляти у прийнятті подат-кової декларації на підставі того, що в ній зафік-совано від’ємне значення нарахованого податку. Тим не менш, у 2008–2010 роках така практика стала досить поширеною. Отже, навіть сприят-ливе для бізнесу законодавство не є гарантією покращення інвестиційного клімату, акцент по-трібно робити не тільки на формальному аспек-ті, а й на формуванні конструктивних відносин між податківцями та платниками податків.

Окрім наведених вище ризиків, варто від-значити два фундаментальних зауваження



щодо розширення в ПКУ повноважень контро-люючих органів.

По-перше, ефективні конкурентоспро-можні податкові системи європейських країн побудовані на мінімізації спілкуван-ня інспектора та платника податку, тобто суб’єктивного впливу на питання оподатку-вання. Зменшення втручання контролюючих органів у господарську діяльність підпри-ємств матиме наслідком зменшення транзак-ційних витрат бізнесу та видатків бюджету на утримання податкової служби.

По-друге, окремі питання можна виріши-ти лише через застосування системного під-ходу. Показовою є ситуація з мінімізацією нарахування та сплати податку на прибуток. Податкова служба отримала широкі повно-важення щодо контролю за достовірністю і повнотою нарахування цього податку, в ПКУ прописана детальна регламентація того, що можна, а що не можна включати до доходу чи собівартості продукції, але видається очевид-ним, що будь-який кваліфікований бухгалтер навіть за таких умов знайде можливість звузи-ти базу оподаткування легітимними методами.

Уряду необхідно боротися не з наслідками, а з причиною тотальної мінімізації податку з прибутку. В європейських країнах система оподаткування побудована так, що контроль за достовірністю та повнотою нарахування податку покладений власниками підприємств на їх керівників. Оскільки розподіл прибутку є єдиним механізмом легального отримання доходів від прав корпоративної власності, за-вдання максимізації прибутку (і, відповідно, бази оподаткування корпоративного податку) для керівників західних компаній є пріоритет-ним. У такому разі ефективне адміністрування

даного податку не потребує ні колосального штату контролюючих органів, ні деталізова-ного до дрібниць законодавства.

Значну частину проблем мінімізації опо-даткування можна усунути за допомогою «вбудовування» в законодавче поле відпо-відних механізмів, які нівелюють функціону-вання подібних схем, не розширюючи повно-важення контролюючих органів. Адже голо-вним завданням останніх є мобілізація якомо-га більшого обсягу коштів до бюджету, тому зі збільшенням їхніх можливостей фіскальний тиск на економіку автоматично зростатиме навіть при зниженні номінальних ставок.

Таким чином, ПКУ не лише кодифікує по-даткове законодавство, а й відчутно корегує окремі аспекти податкової системи. Він міс-тить як прогресивні кроки, так і новації, що погіршують інвестиційний клімат, посилюють соціальне напруження та створюють перепони для швидкого якісного відновлення економіки України. Загалом, баланс стосовно фіскальних запитів уряду та позитивних зрушень для біз-несу в Податковому кодексі дещо порушений через надмірні обмеження для спрощеної сис-теми оподаткування і розширення повнова-жень контролюючих органів без адекватного розширення їх відповідальності.

ПКУ все-таки є більш прогресивним, ніж складне та суперечливе законодавство, яке ді-яло до цього. Попри утиск інтересів окремих груп, він матиме загальний позитивний вплив на соціально-економічний розвиток країни. Водночас ПКУ потребує коригування з ме-тою вирішення локальних проблем, які ство-рюють загрози для сприятливості фіскально-го простору та стабільності наповнення дер-жавного бюджету.

Список використаних джерел1. Ярошенко, Ф. О. Реформування податкової системи України в контексті прийняття Податкового кодек-

су / Ф. О. Ярошенко // Фінанси України. – 2010. – № 7. – С. 3–21.2. Луніна, І. О. Державні фінанси та реформування міжбюджетних відносин / І. О. Луніна. – К. : Наукова

думка, 2006. – 432 с.3. Соколовська, А. М. Податкова система держави : теорія і практика становлення / А. М. Соколовська. – К. :

Знання-Прес, 2004. – 454 с.4. Соколовська, А. М. Податкова політика в Україні в контексті її впливу на розвиток економіки /

А. М. Соколовська // Фінанси України. – 2006. – № 9. – С. 65–81.5. Василик, О. Д. Податкова система України : навч. посіб. / О. Д. Василик. – К. : Поліграфкнига, 2004. – 478 с.6. Федосов, В. Фінансова реструктуризація в Україні : проблеми і напрями : монографія / В. Федосов,

В. Опарін, С. Льовочкін. – К. : КНЕУ, 2002. – 387 с.7. Вишневский, В. П. Налогообложение : теории, проблемы решения / В. П. Вишневский, А. С. Веткин,

Е. Н. Вишневская и др. – Донецк : ДонНТУ Украины, 2006. – 504 с.8. Мельник, П. В. Розвиток податкової системи в перехідній економіці / П. В. Мельник. – Ірпінь : Академія

ДПС України, 2005. – 362 с.9. Базилюк, А. В. Податкова система у пошуку оптимізації / А. В. Базилюк // Актуальні проблеми економі-

ки. – 2001. – № 1-2. – С. 37–44. 10. Бродський оприлюднив дані про виведення капіталу українськими горілчаними та іншими компаніями //

Дзеркало тижня [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dt.ua/online/articles/67233#article11. Молдован, О. О. Спрощена система: чи можливий компроміс? / О. О. Молдован // Українська правда

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.epravda.com.ua/publications/2010/11/24/258100


В умовах подолання негативних наслідків, спричинених впливом світової фінансово-економічної кризи, створення конкуренто-спроможної економіки, здатної інтегруватися у світовий ринок на паритетних засадах, підви-щення рівня життя населення проблема фор-мування раціональної, оптимальної структури економіки через стимулювання структурно-інноваційних зрушень є однією з першочер-гових. Про необхідність реформування еко-номіки, перехід на інвестиційно-інноваційну модель розвитку та формування національної інноваційної системи неодноразово наголо-шувалось у стратегічних документах держави, зокрема у Програмі економічних реформ на 2010–2014 роки.

Питання структурних перетворень відо-бражені у працях учених минулих сторіч: М. Кондратьєва, С. Кузнеця, Т. Мальтуса, В. Мітчела, П. Самуельсона, інноваційного розвитку економіки – Дж. Гелбрейта, Р. Солоу, М. Туган-Барановського, Й. Шумпетера, а та-кож у роботах сучасних науковців та практи-ків, які зосереджують увагу на різноманітних аспектах інноваційної діяльності: Ю. Бажала, В. Базилевича, В. Бодрова, В. Гейця, Я. Жаліла, В. Семиноженка, А. Сухорукова, Л. Федулової, А. Чухна та багатьох інших провідних учених-економістів. Попри багатогранність наукових розробок і висвітлення різних аспектів інно-ваційної діяльності, у працях зазначених авто-рів недостатньою мірою відображені питання, пов’язані з ретроспективним аналізом функ-цій держави у стимулюванні економічного розвитку та дослідженням інверсії її регулю-ючої функції.

Метою статті є дослідження світових тен-денцій економічного розвитку, визначення ролі та функцій держави в умовах формуван-ня інвестиційно-інноваційної моделі розви-тку економіки та розробка рекомендацій щодо основних напрямів державного регулювання інноваційної діяльності в Україні.

Як переконливо свідчить практика, для функцій державного управління характерним є розвиток та удосконалення, що пов’язано із зміною умов, за яких здійснюються ці функ-ції. Зміна, або інверсія, регулюючих функцій, що відбувається в умовах формування пост-індустріальної економіки, полягає в поси-ленні впливу держави задля стимулювання структурно-інноваційних процесів у госпо-дарській системі, підтримки освіти та науки, сприяння економічному зростанню. Серед характеристик економічного зростання, влас-тивих майже всім розвиненим країнам, нобе-лівський лауреат С. Кузнець виділяє швидкі темпи структурної трансформації економіки, а саме переміщення робочої сили з індустрії у сферу послуг, зростання середніх розмірів підприємств: від сімейного та індивідуального виробництва до транснаціональних корпора-цій тощо [1]. Відбувається перехід від інду-стріальної до постіндустріальної економіки.

Як зазначає А. Чухно, для індустріальної економіки характерним є машинне виробни-цтво, коли машини виробляють машини, коли набуває поширення конвеєр і здійснюється ма-сове та великосерійне виробництво. Основними виробничими ресурсами, або факторами вироб-ництва, раніше були земля, капітал і праця. Їх взаємодія і становила процес виробництва. Для

УДК 330.322+330.341.1

Скиба Марина Валеріївна,Скиба Марина Валеріївна,кандидат наук з державного управліннякандидат наук з державного управління

ІНВЕРСІЯ РЕГУЛЮЮЧОЇ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ

ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ

Розглянуто основні світові тенденції економічного розвитку. Визначено роль і функції держави в умовах формування інвестиційно-інноваційної моделі економіки. Запропоновано рекомендації щодо основних напрямів державного регулювання ін-новаційної діяльності.

Ключові слова: інвестиції, інновації, державне регулювання, світові тенденції еко-номічного розвитку.



постіндустріальної стадії основними виробни-чими ресурсами стають інформація і знання, а отже, інформаційно-інтелектуальні технології, телекомунікації як результат комп’ютеризації економіки та суспільства, створення всесвіт-ньої мережі Інтернет, утвердження інтелекту-альної праці [2, с. 32].

Зростає наукоємність праці (наука перетво-рюється на безпосередню продуктивну силу), перебіг інноваційного процесу визначає тенден-ції змін як у суспільному господарстві, так і в державному управлінні. Посилюється значення інформаційної складової в економічних і сус-пільних процесах (формуються світові інфор-маційні системи), розвивається сектор послуг, економічна діяльність виходить за межі націо-нальних економік і набуває глобальних рис.

Однією з основних тенденцій у світі є фор-мування «нової економіки», основою якої є людський інтелект, знання (виробництво і використання нових знань, перетворення їх на повноцінний фактор виробництва, який відіграє провідну роль у системі факторів). Реалізація нових знань, інноваційні процеси здійснюються за допомогою інвестицій та по-дальшої експлуатації нових технологій і ви-робничих фондів, які утворюють свій відтво-рювальний цикл, збільшуючи національне ба-гатство [3, с. 12]. Так, найбільша частка загаль-ного обсягу світових інвестиційних витрат на дослідження і розробки у 2010 році належала світовим флагманам: США – 34,4 %, Китаю –

12,4 %, Японії – 12,4 % , загальна частка кра-їн Європи становила 23,3 %. За прогнозами світових експертів частка витрат на науково-дослідні роботи (НДР) у структурі ВВП США у 2011 році не зміниться і, як у минулому році, складатиме 2,7 %, Китаю – 1,4 % (країн Європи зросте на 0,1 %, що становитиме 1,7 %). Проте в обсязі світових витрат на дослідження і роз-робки частка Китаю і надалі зростатиме, і у 2011 році становитиме 12,9 %, тоді як США зменшиться на 0,4 % і становитиме 34 %, країн Європи – 23,2 % [4, с. 3].

Варто зазначити, що у світі середній рівень досягнення держави у трьох найважливіших елементах розвитку людського потенціалу (тривале і здорове життя, знання, гідний рі-вень життя) вимірюється індексом розвитку людського потенціалу (ІРЛП).

Яскравим свідченням економічної важли-вості знань і науки як галузі з їх виробництва є обсяг видатків провідних країн світу, що зростають швидкими темпами [5, с. 172]. Так, за період 2000–2007 рр. найбільші держав-ні витрати на освіту були у США та Норвегії (відповідно 7,5 % та 6,7 % ВВП). Світовими лідерами за державними витратами на НДР є США та Ісландія (2,7 % та 2,8 % ВВП, а також Норвегія – 1,7 % (табл.).

Прискорене запровадження техніко-техно-логічних новацій у традиційні галузі еконо-міки, модернізація виробництва сприяють зростанню продуктивності та прибутковості

Країни

Показники

Рейтинг країни за

ІРЛП

Очікувана тривалість життя при народженні

ВНП на душу населення, дол.

США

Державні витрати на освіту, % до

ВВП

Державні витрати на НДР, % до

ВВП

2004 2010 2004 2010 2004 2010 2002–2004

2000–2007

2000–2003

2000–2007

Норвегія 1 1 79,6 79,6 38,454 58,810 7,7 6,7 1,7 1,7

Ісландія 7 17 80,9 80,9 33,051 22,917 8 5,5 3,1 2,8

США 8 4 77,5 77,5 39,676 47,094 5,9 7,5 2,6 2,7

Гонконг, Китай 23 21 81,8 81,8 30,822 45,090 4,7 3,3 0,6 0,8

Польща 37 41 74,6 76,0 12,974 17,803 5,8 4,9 0,6 0,6

Російська Федерація 57 65 65,2 65,2 9,902 15,258 3,7 3,9 1,3 1,1

Білорусь 62 61 68,2 68,2 6,970 12,926 5,8 5,2 0,6 1

Україна 70 69 66,1 66,1 6,394 6,535 4,6 5,3 1,2 0,9

Джерело: Human Development Report, 2005,2006, 2010

Таблиця

Основні економічні показники по країнах світу


Скиба М. В.

оновлених виробництв, розширюють межі циклічності у сфері інновацій.

Варто зазначити, що під впливом зовніш-ньоекономічних чинників, спричинених світовою фінансово-економічною кризою, Україна суттєво втрачає свої конкурентні по-зиції у світі. Підтвердженням цьому є зни-ження індексу глобальної конкурентоспро-можності протягом останніх двох років на 17 пунктів (2010 рік – 89 місце із 139 країн світу, 2009 рік – 82, 2008 рік – 72). Очолює рейтинг п’ятірка лідерів: Швейцарія, Швеція, Сінгапур, США, Данія, тоді як Естонія посідає 33 місце, Латвія – 47, Росія – 63, Грузія – 93 [6].

Одними з найвагоміших чинників, що впливають на формування конкурентоспро-можної економіки, є сприятливість макро-економічного середовища, технологічна го-товність та розвиненість суспільних інсти-туцій. Найбільш сприятливим, за даними Всесвітнього економічного форуму, є макро-середовище в таких країнах, як Бруней, Китай та Швейцарія; Україна посідає за цим показ-ником 132 місце, Росія – 79, Грузія – 130, Латвія – 84, Литва – 71, Естонія – 18. За по-казником технологічної готовності лідерами є Швеція, Люксембург, Нідерланди, Ісландія, Гонконг, тоді як Україна посідає 83 місце, ви-переджаючи Грузію (98), але пропускаючи вперед Росію (69), Латвію (51), Литву (33) та Естонію (24). За показником розвитку інсти-туцій до п’ятірки лідерів входять Швейцарія, Сінгапур, Нова Зеландія, Фінляндія, Гонконг; Україна – на 134 місці, Росія – 118, Латвія – 75, Грузія – 69, Литва – 60, Естонія – 31.

Сфера обігу капіталу та виробництво функціонують у нерозривній єдності та пов’язані державним бюджетом, банками, фондами тощо. Якщо розглянути сучасну структуру економіки США, то можна конста-тувати збереження тенденцій функціонуван-ня «економіки послуг». Частка сфери послуг у структурі виробництва США становить 75 %. Цей показник перевищують Нідерланди (78 %) та Гонконг (83 %), які у системі між-народного поділу праці спеціалізуються на послугах [7]. Але ці країни не можуть серйоз-но конкурувати зі США, оскільки невеликі за територією. Крім традиційних галузей туриз-му, банківської справи, торгівлі та медицини, сфера послуг включає консалтингові, марке-тингові, управлінські послуги, а також інфор-маційні технології, що розвиваються дуже швидкими темпами, і забезпечує 80 % усього приросту зайнятості в країні.

Інформаційні технології впливають на весь комплекс галузей економіки: вони да-ють змогу підвищити продуктивність праці й

ефективність управління, зменшити витрати та кількість устаткування, полегшують комер-ційну діяльність, використовуючи глобальні комп’ютерні мережі. Особливістю нової еко-номіки є те, що сучасні технології постійно удосконалюються, що не дає змоги знизитись кривій життєвого циклу продукту.

Американська промисловість характери-зується пріоритетом наукомістких техноло-гій. Капіталовкладення у сферу виробництва становлять 11 % ВВП. Понад половини всіх інвестицій – це придбання комп’ютерів і за-собів інформатики. За рахунок впроваджен-ня передових технологій у процес виробни-цтва значно скоротилися витрати та зросла продуктивність праці. У США розвинені всі галузі промисловості, починаючи з тради-ційних (гірничодобувна, металургійна, на-фтохімічна) і закінчуючи найсучаснішими (аерокосмічна, мікроелектроніка, виробни-цтво нових матеріалів тощо). Найбільше зна-чення має виробництво засобів телекомуні-кації, транспортних засобів, сучасного про-мислового устаткування, споживчих товарів тривалого використання. Найбільший дохід (зростання прибутку в середині 1990-х ро-ків – 70 %) забезпечували електронна й елек-тротехнічна промисловість.

Інформаційна революція кінця ХХ ст. ста-ла могутнім джерелом зростання економіки США. Країна пережила справжній інформа-ційний бум: удосконалювались цифрові тех-нології, постійно створювались нові компанії, виникали нові галузі промисловості (тільки в одній Кремнієвій долині – центрі американ-ських технологій – щотижня створювалось понад 10 нових компаній).

На сьогодні основні зусилля американ-ського уряду спрямовані на формування сприятливого клімату для інновацій, що пе-редбачає передусім формування добросовіс-ного державного управління, прозору політи-ку в сфері регулювання, відкриті та конкурен-тоспроможні ринки, здійснення виваженої антимонопольної політики, захист інтелекту-альної власності тощо.

Значний економічний та інноваційний потенціал має Японія, для якої тривалий час була характерна політика жорсткого держав-ного контролю за зовнішньоекономічною і валютною діяльністю. Тільки у 1970-х роках, переконавшись у конкурентоспроможності своєї промисловості й міцності національної валюти, ця держава поступово відійшла від жорсткого контролю. Зовнішньоекономічна політика уряду була спрямована на імпорт не стільки іноземного капіталу, скільки передо-вих іноземних технологій.



Наприкінці 1990-х років уряд Японії з ме-тою проведення реформ затвердив план лібе-ралізації економіки, що передбачав таке: по-перше, скорочення кількості державних орга-нів управління, обмеження ролі Міністерства фінансів в економіці, а також зміну націо-нальної податкової системи і приведення її у відповідність із загальносвітовими нормами і стандартами; по-друге, план визначав 15 сек-торів економіки, у яких передбачалось істот-но знизити діючі обмеження або ж цілком їх скасувати. Подібна політика лібералізації дає підстави стверджувати про деякий відхід Японії від експансіоністської моделі еконо-міки, що діяла донедавна і про її зближення з більш ліберальною американською моделлю.

Повчальним з точки зору впливу держави на інноваційні процеси є досвід Фінляндії, де саме держава взяла на себе функцію ініцію-вання та активної участі у технологічній ре-волюції в країні і за останню чверть минулого століття зуміла не тільки створити конкурен-тоспроможну економіку на основі високих технологій і зрівнятися зі США за продуктив-ністю праці, а й уникнути головної вади гло-балізації – поглиблення соціальної нерівно-сті. Нині наукоємні технології забезпечують 45 % від ВВП країни [3, с. 63].

Особлива увага має приділятися розви-тку такої форми фінансової підтримки інно-ваційної діяльності, як механізм державно-приватного партнерства, що передбачає створення разом із приватними інвесторами державних венчурних інноваційних фондів. Подібні структури впродовж багатьох років ді-ють у всьому світі (Фінляндія, Ізраїль, Росія).

Наприклад, у Фінляндії ще у 1967 році був створений Державний фонд SITRA. Згідно зі статутом він є незалежним громадським фі-нансовим фондом, який підпорядковується парламенту [8]. У 2006 році програми Фонду були сконцентровані на таких основних на-прямах, як: інновації, здоров’я, навколишнє середовище тощо. Фонд фінансується за раху-нок доходів від власного статутного капіталу та венчурних капіталовкладень. Варто зазна-чити, що у 2005 році бюджет Фонду становив майже 35 млн євро. SITRA фінансує компанії не за грантовим принципом, а у венчурний спосіб (в обмін на акції – від 15 % до 40 %) та на суму 2 млн євро. У Фонді працюють 100 осіб. Очолює Фонд Рада директорів, до якої вхо-дять представники уряду та провідні науковці. У 2006 році витрати на венчурне фінансування Фонду становили 9,5 млн євро, а прибутки – майже 19 млн євро. Венчурні капіталовкладен-ня були зроблені у 80 венчурних компаній, 16 з яких працюють у галузі біотехнологій [9].

У вересні 2006 року Фонд виступив за-сновником нового фонду в галузі охорони здоров’я – Terveysrahasto Oy health-care fund. У щорічній доповіді Фонду за 2006 рік наго-лошується, що метою заснування нового фон-ду є підтримка ефективності державного сек-тору охорони здоров’я, а також структурних зрушень у будь-якому іншому секторі.

Досить цікавим є досвід створення вен-чурних фондів в Ізраїлі. Так, у 1992 році за ініціативи і під керівництвом Міністерства промисловості та торгівлі була створена дер-жавна компанія Yozma зі статутним капіталом у розмірі 100 млн дол. США [10]. Оперативне управління компанією здійснювалось про-фесійними венчурними фінансистами з до-свідом роботи у технологічній промисловості, що підпорядковувались Раді директорів, до складу якої входили представники держави. Протягом року Yozma як «фонд фондів» ство-рив 10 венчурних фондів, статутний капітал яких формувався спільно із приватними за-рубіжними інвесторами (40 % надавав Yozma, що становило 8 млн дол. США, 60 % – при-ватні інвестори (12 млн дол.)). Привабливість участі іноземних інвесторів забезпечували пільгові умови розподілу прибутку та стра-хування ризиків. Тимчасове залучення дер-жавних коштів дало змогу залучити понад 5 млрд дол. США, а кількість технологічних компаній у країні зросла до 4 тисяч.

Першим досвідом участі держави у розви-тку національної системи венчурного інвес-тування в Росії було заснування у 2000 році Венчурного інноваційного фонду. Шість ро-ків потому, у серпні 2006 року, була створена ВАТ «Російська венчурна компанія» (ВАТ «РВК») як державний фонд венчурних фон-дів Російської Федерації [11]. ВАТ «РВК» є джерелом фінансування для інноваційних компаній, що перебувають на ранній стадії розвитку. До інноваційних компаній згідно з «Принципами інвестиційної політики ВАТ «Російська венчурна компанія»» належать акціонерні товариства і товариства з обмеже-ною відповідальністю, діяльність яких відпо-відає таким напрямам розвитку науки, техно-логії та техніки, як:

1) безпека та протидія тероризму;2) живі системи (біотехнології, медичні

технології та медичне обладнання);3) індустрія наносистем і матеріалів;4) інформаційно-телекомунікаційні систе-

ми;5) раціональне природокористування;6) транспортні, авіаційні та космічні систе-

ми;7) енергетика й енергозбереження [10].


Скиба М. В.

Компанія інвестує свої кошти через при-ватні венчурні фонди, надаючи кожному з них 49 % їх інвестиційних ресурсів. На поча-ток 2007 року обсяг інвестиційних ресурсів «Російської венчурної компанії» становив 15 млрд руб., з яких 5 млрд руб. планувалось інвестувати у венчурні фонди протягом пер-шого півріччя 2007 року [12].

Щодо України, то кількість венчурних фон-дів продовжує зростати (2007 р. – 650, 2009 р. – 690, ІІ кв. 2010 р. – 787), але їхня ефективність з точки зору підтримки інноваційної діяль-ності є дуже малою. Венчурні фонди практич-но не вкладають кошти у високотехнологічні галузі, а обмежуються традиційними (будів-ництво, нерухомість). Про необхідність ство-рення державного венчурного інноваційного фонду (ДВІФ) в Україні вже неодноразово наголошувалось у програмних документах і нормативно-правових актах. Так, у Постанові Кабінету Міністрів України «Про підсумки соціально-економічного розвитку України у 2005 році та заходи щодо поліпшення еконо-мічної ситуації» від 13 березня 2006 р. № 273 було визначено необхідність розробки проекту постанови уряду про створення за участі дер-жави венчурного інвестиційного фонду, орі-єнтованого на інвестування інноваційних про-ектів у високотехнологічних секторах еконо-міки, але жодних зрушень у цьому напрямі не відбулося. Розвиток венчурного фінансування інноваційної сфери в Україні неможливий без державної підтримки, оскільки попри значне зростання кількості венчурних фондів, обсяг коштів, що йде на фінансування інноваційної діяльності, залишається досить малим.

Тому одним з головних факторів, що змо-же суттєво збільшити залучення венчурного капіталу в інноваційні підприємства, має ста-ти така форма взаємодії держави та ринку, як механізм державно-приватного партнерства у спосіб створення Державного інноваційного венчурного фонду. Отже, необхідне сприяння держави щодо активізації розвитку венчурно-го бізнесу через створення інноваційного фон-ду за участі держави, що створить додаткові гарантії для інвесторів, а також формування механізму страхування венчурних інвестицій, що, у свою чергу, стимулюватиме зростання обсягу інвестицій в інноваційні проекти.

Як свідчить досвід високорозвинених країн світу, лише наукових і технічних розробок не-достатньо, щоб конкурувати на світовому рин-ку. Для цього потрібні інституції правового, соціального, науково-технологічного та мар-кетингового спрямування, які б поєднали інте-лект, виробництво та торгівлю, а також ефек-тивна інфраструктура, що сприяла б трансфор-

мації науково-технічних розробок у конкурен-тоспроможний інноваційний продукт.

Структурами, до функцій яких входить оцінювання комерційної привабливості но-вітніх розробок, визначення вартості прав ін-телектуальної власності й надання маркетин-гової та фінансової підтримки розробникам, є дослідно-промислові парки, технопарки й технополіси, бізнес-інкубатори, технологічні ВНЗ, інноваційні центри, біржі, що успішно діють у всьому світі.

Відомо, що одним з перших у світі був за-снований дослідно-промисловий парк («Re-search industrial park») у штаті Каліфорнія (1951 р.) на базі Стенфордського університе-ту. Метою його створення було використання частини території, що належала університету, для побудови компактної промислової зони, привабливої для підприємств електронної та авіакосмічної індустрії, що сформувала-ся в Каліфорнії під час Другої світової війни та стрімко розвивалася після її закінчення. Фінансування проекту здійснювалось феде-ральним урядом. Створені в Каліфорнії та Північній Кароліні технопарки значною мі-рою сприяли перетворенню відсталих сіль-ськогосподарських регіонів у найрозвиненіші з точки зору високих технологій з найвищим у США рівнем життя.

Із середини 1980-х років розпочався справ-жній бум технопарків (сьогодні їх понад 140), чому сприяло право комерційного викорис-тання результатів наукових досліджень, про-ведених за рахунок федеральних грантів. Так, 23 із 25 найбільших університетів США ма-ють власні технопарки. У структурі технопар-ків виділяють бізнес-інкубатор, у приміщенні якого протягом 2–5 років новостворені малі підприємства мають «стати на ноги». За дани-ми Національної асоціації бізнес-інкубаторів США, співвідношення успішних компаній і компаній-банкротів у звичайних умовах ста-новить 20:80, а в бізнес-інкубаторах навпа-ки – 80:20 [13]. Бізнес-інкубатор може існу-вати й поза межами технопарку, пропонуючи своїм клієнтам офісні та виробничі площі з відповідним комплексом технічних послуг (телефон, Інтернет) та консультації з право-вих і комерційних питань (бізнес-плани, мар-кетинг, реклама, бухгалтерія) [14, с. 390].

Технопарки, на відміну від бізнес-інку-баторів, пропонують в оренду площі на необ-межений термін і передусім спрямовані на впровадження нових технологій. Подальший розвиток технопарку веде до виникнення тех-нополісу – науково-виробничого комплексу з розвиненою інфраструктурою сфери обслуго-вування, що охоплює територію цілого міста.



Створення технопарків є дієвим інструмен-том, що сприяє подоланню економічних криз і структурній трансформації. Наприклад, ви-ходу з кризи, що охопила економіку Великої Британії на початку 1980-х років, сприяло рі-шення прем’єр-міністра Маргарет Тетчер про створення технопарків поблизу університетів. До складу найвідомішого Кембриджського технопарку входять 350 фірм, які діють у сфе-рі високих технологій [14, с. 378].

Японська модель інтеграції науки і ви-робництва передбачає будівництво нових міст – технополісів, які фінансує держава. Наприклад, технополіс Tsukuba включає 3 технопарки, понад 50 державних дослідних інститутів, на які припадає майже половина бюджетних коштів, виділених на науково-дослідні роботи. Активно розвиваються тех-нопарки в Індії, Малайзії, Індонезії, Сінгапурі, Південній Кореї і на Тайвані.

Своєрідним «китайським дивом» можна вважати створення першого в країні техно-парку (1985 рік) у місті Шеньчжень за від-сутності поблизу наукових центрів, кваліфі-кованої робочої сили, сфери послуг (для під-тримки інноваційної діяльності) та фінансів. Але завдяки вдалому географічному поло-женню (Шеньчжень розміщений неподалік від Гонконгу, цього невичерпного джерела капіталів та інформації), а згодом потуж-ній технологічній підтримці Академії наук Китаю, що стала одним із його засновників, технопарк почав функціонувати. Сфера по-слуг розвивалася з розвитком технопарку, а відсутність національного венчурного капі-талу компенсували іноземні капітали завдя-ки особливим умовам вільної економічної зони (ВЕЗ). Це такі умови: визнання 100 % іноземного капіталу; свобода іноземних юридичних та фізичних осіб у переведенні коштів за кордон; свобода підприємств сто-совно найму робочої сили; знижена ставка податку на прибуток, а також звільнення під-приємств від сплати податку на прибуток у разі реінвестування своїх доходів в економі-ку ВЕЗ. На першому етапі основними джере-лами прибутків були торгівля і нерухомість, на другому сформувалась система взаємо-відносин з науково-дослідними установами і закордонними технопарками, третій етап дав світу нові технології (китайська інтегрована комп’ютерна система «Чжучжень», портатив-на рентгенівська установка «Хентон» тощо). У технопарку створено понад 8 тис. робочих місць, зосереджено основний інтелектуаль-ний потенціал ВЕЗ, біотехнологічну промис-ловість, функціонує провідний регіональний центр розробки нових матеріалів [12].

Цікавим з точки зору участі держави у стимулюванні інноваційних процесів є до-свід Росії, де особливе значення приділяється державній підтримці інноваційних проектів та розвитку сучасної інноваційної інфраструкту-ри. Зокрема, найбільше значення має проект з побудови науково-технологічного комплексу з розробки та комерціалізації нових технологій в Сколково. Даний проект передбачає ство-рення умов, що поєднують найперспектив-ніші рішення у сфері містобудування, інфор-маційних технологій та зв’язку, а також набір преференцій, що надаються організаціям, які здійснюють дослідну діяльність. Фінансове забезпечення заходів щодо створення такого центру на ранніх стадіях реалізації проекту планується здійснювати переважно за рахунок засобів федерального бюджету, з поступовим переходом до фінансування з позабюджетних джерел. На забезпечення реалізації проекту зі створення інноваційного центру «Сколково» у 2011 році планується спрямувати асиг-нування федерального бюджету у розмірі 15,0 млрд руб., у 2012 році – 22,0 млрд руб., у 2013 році – 17,1 млрд руб. [15, c. 52].

Щодо України, то за даними експертів, протягом останніх років відбувається зни-ження динаміки розвитку та функціонування технопарків, хоча практика їхньої роботи про-тягом останніх дев’яти років підтверджує їх доцільність та ефективність в активізації інно-ваційної діяльності*. Так, у 2009 році загальна чисельність технопарків в Україні становила 16, із яких зареєстровано 12: Інститут моно-кристалів (2000 р.), Інститут електрозварю-вання імені Є. О. Патона (2000 р.), Вуглемаш (2001 р.), Напівпровідники (2002 р.), Інститут технічної теплофізики (2002 р.), Укрінфотех (2002 р.), Київська політехніка (2003 р.), Інтелектуальні інформаційні технології (2003 р.), Текстиль (2007 р.), Агротехнопарк (2007 р.), Яворів (2007 р.), Машинобудівні технології (2008 р.). Ще 4 технопарки прохо-дять процедуру реєстрації. У 2009 році обсяги реалізованої інноваційної продукції значно скоротились (рис.). Так, порівняно з 2008 ро-ком відбулось зменшення обсягів реалізованої інноваційної продукції на 509,79 млн грн (у 2009 році – 341,717 млн грн), що пояснюється припиненням державної підтримки техноло-гічних парків. Передбачені Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про спеціальний режим інноваційної діяльнос-

*Аналіз діяльності технологічних парків Ук-раїни за 2009 рік [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу : http ://www.mon.gov.ua/science/innovation/analiz_2009.doc


Скиба М. В.

ті технологічних парків» та інших законів України» норми щодо податкових і митних пільг не діють. Отже, з метою збереження тех-нопарків та поновлення їх успішної діяльності державі необхідно створити сприятливі умови для розвитку інноваційної інфраструктури.

Варто зазначити, що у зв’язку із глобаліза-ційними процесами підтримка інновацій ви-ходить за національні межі, формуються нові механізми міжнаціонального співробітництва, уряди стають партнерами з інформаційних та інноваційних мереж. У 1990-х роках у дер-жавній інноваційній політиці західноєвропей-ських країн великого значення набуло стиму-лювання як науково-дослідної, так і техноло-гічної кооперації. Держава відіграє роль бро-кера між сферою НДР та фірмами. У Великій Британії, Бельгії, Данії, Португалії, Німеччині створені різноманітні центри з кооперації уні-верситетів та промисловості, міждисциплінар-ні центри з передачі нових технологій малому та середньому бізнесу. Як правило, вони ді-ють на регіональній основі. Уряди відіграють значну роль у створенні змішаної приватно-державної інформаційної інфраструктури. Наприклад, у Німеччині реалізацію запатен-тованих винаходів з 1995 року покладено на Гамбурзький патентно-інноваційний центр, створений у 1986 році місцевою торговельною палатою. Центр взаємодіє з двома провідними національними інформаційними мережами, через які комерційно важливі винаходи про-понуються зацікавленим особам як усередині країни, так і за її межами, відслідковуються виконання умов договорів та виплата відпо-відних винагород [13, с. 437].

Держава не лише сприяє розширенню спів-робітництва фірм і дослідних установ, а й за допомогою компаній визначає напрями пер-спективного співробітництва у створенні кон-курентоспроможних інновацій. Прикладом може бути механізм прогнозування – «перед-

бачення» (Foresight). Його мета – визначи-ти галузі стратегічно важливих досліджень і технологій, здатних забезпечувати найзна-чніші економічні та соціальні блага [18]. Цей підхід використовується у Великій Британії, Німеччині, Нідерландах, Угорщині, США, Японії та в інших країнах. У Великій Британії діюча з 1993 року програма «Передбачення» має за мету спільне з приватним бізнесом ви-значення перспективних ринків та технологій на найближчі 10–20 років, а також заходів, необхідних для створення міжнародної кон-курентоспроможності країни. Зараз чверть світового ринку з розробок у галузі біотехно-логій належить Великій Британії. Основний механізм реалізації співробітництва – про-грама кооперації LINK. За 1997–2000 роки уряд цієї країни виділив 24 консорціумам на здійснення коопераційних проектів 30 млн ф., приватним промисловцям – 62 млн ф. [17].

У 1990-х роках у державній інновацій-ній політиці починає домінувати кластерна філософія. Важливість формування клас-терів визнана на загальноєвропейському рівні (рішення Лісабонського саміту ЄС, 2000 р.). Уряд концентрує зусилля на під-тримці діючих кластерів та створенні нових мереж компаній, що раніше не контактува-ли між собою. Держава при цьому не тільки сприяє формуванню кластерів, а й сама стає учасником мереж. Кластерні стратегії ши-роко використовуються у Великій Британії, Німеччині, Данії, Нідерландах, Фінляндії та в інших країнах [16].

Наприклад, у Німеччині з 1995 року діє програма створення біотехнологічних клас-терів Bio Regio. У Великій Британії уряд ви-значив райони біля Единбурга, Оксфорда та території Південно-Східної Англії як основні регіони розміщення біотехнологічних фірм. У Норвегії уряд стимулює співробітництво між фірмами у кластері «морське господарство».

Рис. Динаміка обсягу реалізованої інноваційної продукції у 2002–2009 рр., млн грн

341,72

851,51

2 557,172 280,19

2 272,89

1 787,45

1 284,48

617,88

0,00

500,00

1 000,00

1 500,00

2 000,00

2 500,00

3 000,00

2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009



У Фінляндії розвиненим є лісопромисловий кластер, куди входить виробництво деревини та продуктів з неї, паперу, меблів, поліграфія та пов’язане з ними обладнання. Тісна вза-ємодія фірм даного кластеру в поширенні знань забезпечує їм конкурентні переваги пе-ред основними торговельними конкурентами. Фінляндія посідає перші місця за рівнем як дослідної, так і технологічної кооперації.

Варто зазначити, що у 2008 році був підпи-саний Європейський кластерний Меморандум «Просування європейських інновацій через кластери: порядок денний політичних дій», розроблений Центром стратегій та конкурен-тоспроможності Стокгольмської школи еко-номіки під патронатом європейської ініціа-тиви «Іннова» Європейської Комісії. У цьому Меморандумі наголошено на визначальній ролі кластерів у формуванні промислової по-літики держави та визначено основні кроки подальших дій у цій сфері. Важливу роль у створенні кластерів відіграють європейські програми «Евріка» (EUREKA) та Рамкова програма НДДКР. Вони зводять разом потен-ційних партнерів, які не змогли самостійно встановити контакти на національному рівні.

Отже, такі світові тенденції економічного розвитку, як перехід до постіндустріальної цивілізації на основі здійснення структурно-інноваційних зрушень, формування «нової економіки», основою якої є людський інте-лект, знання, виробництво і використання но-вих знань, а також розширення сфери послуг, особливо її інформаційно-технологічної скла-дової, зумовлюють потребу в інноваційному підході до розвитку української економіки.

Проведене дослідження світового досвіду державного управління в умовах формування постіндустріального типу розвитку суспільства дозволяє зробити висновки про необхідність поступової інверсії регулюючої функції держа-ви, що виявляється передусім у перетворенні її в активного суб’єкта інноваційного процесу, що, у свою чергу, дозволяє забезпечити здій-снення структурно-інноваційних зрушень в економіці. Враховуючи світові тенденції еконо-мічного розвитку та реалії вітчизняної економі-ки, необхідним є посилення впливу державної політики на інноваційні процеси в економіці, що потребує здійснення таких заходів:

прийняти довгострокову стратегію інно- –ваційного розвитку України, в якій чітко ви-значити стратегічні цілі, пріоритети, напрями, механізми та відповідні заходи, спрямовані на реалізацію вказаних цілей;

визначити та своєчасно здійснювати ко- –рекцію переліку стратегічно важливих галу-зей, досліджень і технологій, здатних забезпе-

чити найбільш значущі економічні та соціа-льні блага;

стимулювати залучення приватних ін- –вестицій через формування сприятливого інвестиційного клімату у спосіб дерегуляції, спрощення митних процедур та інше;

вжити заходів з удосконалення законодав- –ства, що регулює інвестиційну діяльність, знят-тя зайвих обмежень і перешкод в інвестуванні;

сприяти розвитку механізмів державно- –приватного партнерства в інноваційній сфері;

стимулювати вітчизняні фінансово-кре- –дитні установи, що надають кредити на вико-нання інноваційних та інвестиційних проектів через механізм здешевлення кредитів;

створити інноваційний фонд за участі –держави, що не лише дозволить сформувати додаткові гарантії для інвесторів, а й збіль-шить обсяг залучених інвестицій в інновацій-ні проекти;

сприяти активізації розвитку венчурно- –го бізнесу через формування механізму стра-хування венчурних інвестицій;

забезпечити формування інноваційних –кластерів та нових механізмів міжнародно-го співробітництва зі створення нововведень (партнерство з інформаційних та інновацій-них мереж);

стимулювати науково-дослідну й техно- –логічну кооперацію у спосіб інституційного та інформаційного забезпечення;

сприяти розвитку інноваційної інфра- –структури (технологічних парків, бізнес-інкубаторів, технополісів, центрів трансферу технологій тощо);

структурувати систему державного уп- –равління, що дозволить ефективніше здій-снювати управління інноваційним процесом, забезпечити реалізацію державної політики у сфері інноваційної діяльності, сприятиме збільшенню обсягу залучених інвестицій в інноваційну сферу у спосіб чіткого визначен-ня та закріплення у законодавстві спеціально уповноваженого органу державної влади, що здійснює формування та забезпечує реалізацію державної політики у сфері інноваційної ді-яльності, а також його функцій, завдань тощо.

Зазначені заходи стануть запорукою зрос-тання частки інноваційно активних підпри-ємств, що дозволить забезпечити нову якість економічної системи, підвищити її продук-тивність та забезпечити стабільне довгостро-кове економічне зростання.

У перспективі потребують подальших до-сліджень проблеми формування механізмів та інструментів стимулювання активізації інноваційної діяльності як чинника економіч-ного зростання економіки України.


Скиба М. В.


1. Kuznets, С. Modern Economic Growth: Findings and Reflections / Cimon Kuznets // American economic Review 63. – 1973. – September.

2. Проблемы экономики переходного общества / отв. ред. В. М. Геец, Д. С. Львов. – Запорожье : ГУ «ЗИГМУ», 2004. – 386 с.

3. Краснокутська, Н. В. Інноваційний менеджмент : навч. посіб. / Н. В. Краснокутська. – К. : КНЕУ, 2003. – 504 с.

4. 2011.Global R&D Funding Forecast. – 2010. – December. – Р. 36.5. Скиба, М. В. Тенденції структурно-інноваційних зрушень у світовій економіці / М. В. Скиба //

Зб. наук. пр. НАДУ / за заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. – К. : Вид-во НАДУ, 2006. – Вип. 1. – С. 171–181.

6. World Development Report, 2010-2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ttp://www.worldbank.org

7. The R&D scoreboard 2006. The top 800 UK & 1250 Global companies by R&D investment [Електронний ресурс]. – Режим доступу :: http://www.innovation.gov.uk

8. Sitra, the Finnish Innovation Fund. Annual Report 2006 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.sitra.fi

9. Десять технологій, які можуть змінити світ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://patent.km.ua

10. Аммосов, Ю. Как поднять российский венчур / Ю. Аммосов // Эксперт. – 2002. – № 40 (346). – 28 окт. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.expert.ru

11. Об открытом акционерном обществе «Российская венчурная компания» : Постановление Правительства Российской Федерации от 24 авг. 2006 г. № 516. – Б. м., 2006.

12. Российская венчурная компания [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. rusventure.ru13. Бєляєв, Д. Технопаркам – зелене светло / Д. Бєляєв [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.ip-centr.kiev.ua14. Dosi, G. Technologies change and industrial transformation / G. Dosi. – Macmillian, 1984.15. Основные направления бюджетной политики на 2011 год и плановый период 2012 и 2013 годов

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.minfin.ru 16. Foresight рortal [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.foresight.gov.uk17. Государственное управление. Государственное управление инвестиционной и инновационной де-

ятельностью. Развитие кооперации [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gos-uprav.ru/about/clause


Забезпечення стійкого економічного зрос-тання у період трансформації адміністративно-командної системи господарювання в ринко-ву зумовлює об’єктивну необхідність дер-жавного регулювання господарської діяль-ності на макрорівні економіки. Основна мета такого регулювання полягає у забезпеченні стійкого економічного зростання, підтримці фінансово-економічної стабільності та забез-печення гарантій соціальної справедливос-ті. Зазначені цілі тісно пов’язані, формують єдину комплексну систему, в якій кожна ціль містить численні підцілі. Макроекономічне регулювання повністю охоплює цю множи-ну підцілей і має загальну мету – досягнення стійкого та гармонійного розвитку економі-ки і відповідного рівня стандарту суспільно-го добробуту.

Для управління будь-якою складною еко-номічною системою необхідна реалізація функцій аналізу, прогнозування, передбачен-ня та розроблення на цій основі цілеспрямо-ваної стратегії розвитку. Особливо важливе значення у даному контексті має функція про-гнозування, що передбачене Законом України «Про державне прогнозування та розроблен-ня програм соціального і економічного роз-витку країни» від 23.03.2000 р. № 1602-III. Комплексний підхід до вирішення актуальних завдань економічного зростання для держави в цілому передбачає ідентифікацію макроеко-номічних процесів, визначення їх залежності як від об’єктивних, так і суто суб’єктивних

факторів, співвідношення зі стратегічними цілями перспективного розвитку економіки країни, спрямованість управлінських рішень на досягнення мети у коротко- та довгостроко-вих періодах, прогнозування основних еконо-мічних та соціальних показників, оптимальне використання всіх наявних об’єктів і ресурсів з метою формування макроекономічної по-літики економічного зростання. Виклики та загрози, які періодично виникають у сучасній економіці країни, зумовлюють необхідність передбачення на об’єктивних засадах хоча б приблизних сценаріїв того, що може відбути-ся в майбутньому. Досягти цього без застосу-вання кількісних, зокрема математичних, ме-тодів не уявляється можливим.

Тому розроблення нових методів моделю-вання, аналізу, прогнозування, передбачення та управління соціально-економічним розви-тком на основі інтегральних критеріїв оціню-вання є вельми актуальним.

Оцінювати ефективність (інноваційність) соціально-економічного розвитку економіки можна в цілому по країні, у регіональному ас-пекті та в розрізі основних видів економічної діяльності. Кожен напрям є дуже вагомим і надає найважливішу інформацію щодо скла-дових економічного зростання та збережен-ня потенціалу розвитку. Під ефективністю соціально-економічного розвитку в макро-економічному сенсі розуміється ступінь ви-користання максимальних, оптимальних або потенційних значень макропоказників.

УДК 332.144:519.86

Харазішвілі Юрій Михайлович, Харазішвілі Юрій Михайлович, доктор економічних наук, старший науковий співробітник;доктор економічних наук, старший науковий співробітник;

Заводник В’ячеслав Владленович, Заводник В’ячеслав Владленович, кандидат технічних наук, старший науковий співробітниккандидат технічних наук, старший науковий співробітник

УКРАЇНА ПІСЛЯ КРИЗИ: МОДЕЛЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ТА ІННОВАЦІЙНОСТІ СОЦІАЛЬНО-

ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Здійснено моделювання та аналіз за допомогою макромоделі загальної еко-номічної рівноваги «Альфа» динаміки ефективності та інноваційності соціально-економічного розвитку України на період до 2015 р. за інтегральним критерієм з ура-хуванням тіньової економіки, роздільного внеску економічної й соціальної складо-вих. Визначено сценарні умови економічного зростання та деякі проблеми розвитку, запропоновані шляхи їх вирішення.

Ключові слова: моделювання, ефективність, інноваційність, тіньова економіка, ін-тегральний критерій.


Харазішвілі Ю. М., Заводник В. В.

Основною проблемою реального оцінювання ефективності або інноваційності соціально-економічного розвитку є правильне визна-чення критеріїв оцінювання. Поточний стан соціально-економічного розвитку характе-ризується кількома десятками показників. Кожен із цих показників в окремому періоді може зростати або знижуватися. Однак ви-никає питання: в якому з розглянутих періо-дів соціально-економічний розвиток країни, регіону або виду економічної діяльності є кращим? Для вирішення цього питання необ-хідна розробка критерію інтегральної оцінки соціально-економічного стану, який харак-теризував би його зміну в динаміці. Другий аспект використання цього критерію полягає у порівняльній оцінці економічної діяльності країн, регіонів чи видів діяльності.

Відомий підхід до комплексної оцінки ефективності соціально-економічного розви-тку, що застосовується на рівні регіонів [1]. За результатами розрахунку середньо ариф-метичної суми рейтингів визначається міс-це кожного регіону у загальному рейтингу соціально-економічного розвитку регіонів. З приводу цього підходу заслуговує уваги дум-ка О. Ревенка: «…Осмислюючи реальну мож-ливість зведення разом кількох абсолютно різнопланових соціально-економічних показ-ників, на кшталт підсумовування результатів у легкоатлетичному змаганні, доходиш висно-вку, що об'єктивність такої оцінки досить не-велика» [2, c. 7]. Експериментальні розрахун-ки свідчать, що заміна лише одного показника може суттєво вплинути на підсумкове місце за рейтингом, а тому може виникнути необхід-ність аргументовано доводити необ’єктивність результатів рейтингової оцінки щодо стану будь-якої конкретної області. Ані обсяги, ані темпи зростання валового регіонального про-дукту (ВРП) при розрахунку рейтингу не вра-ховуються. Реальний сектор оцінюється тіль-ки за темпами зростання обсягу промислової та сільськогосподарської продукції, не врахо-вуючи темпи зростання інших галузей (будів-ництва, транспорту та зв’язку, сфери послуг). Більшість задіяних показників дублюють один одного, а деякі – руйнують систему оцінюван-ня [9, c. 267]. Таким чином, запропонований алгоритм розрахунку комплексної оцінки соціально-економічного розвитку регіонів є незадовільним і потребує удосконалення.

Результати дослідження рейтингової оцін-ки регіонів України за критерієм якості жит-тя населення у 2004 р. на основі обліку показ-ників демографічного розвитку, рівня дохо-дів і стану ринку праці представлені у роботі «Регіональна нерівність рівня життя населен-

ня України у 2004 році» [3]. Розрахунки пере-важно базовані на застосуванні методу екс-пертних оцінок, тому є суб’єктивними.

Відомі підходи визначення інвестиційного рейтингу регіонів, коли застосовують для по-рівняння п’ять синтетичних критеріїв оцінки: рівень загальноекономічного розвитку, рівень розвитку інвестиційної інфраструктури, де-мографічна характеристика, рівень розвитку ринкових відносин і комерційної інфраструк-тури, рівень криміногенних, екологічних та ін-ших ризиків [4, с. 96]. Кожному критерію при-власнюється одиниця виміру (%) без науково-го обґрунтування, що є виявом суб’єктивізму. Кількісна оцінка кожного синтетичного по-казника – це підсумовування різних значень окремих показників (їх понад 20), що базу-ються на даних регіональної статистики.

Запропонований у роботі «Рейтингова оцінка соціально-економічного розвитку ре-гіонів як інструмент впровадження державної регіональної політики» узагальнений показ-ник має вигляд дробу, у чисельнику якого роз-ташовані величини, збільшення яких бажано, а в знаменнику – збільшення яких небажа-но, є надто сумнівним [5, с. 96]. Такий спосіб об'єднання усіх індексних значень показників регіону не може бути застосований, оскільки заснований на неявному допущенні, що недо-лік одного показника завжди може бути ком-пенсований за рахунок іншого, наприклад, мала продуктивність – за рахунок низької вар-тості тощо. Це, як правило, несправедливо.

У країнах Європейського Союзу основним інструментом оцінки стану розвитку іннова-ційного процесу та динаміки змін інноваційної активності прийнято EIS – European Innovation Scoreboard (Європейське інноваційне табло). Разом з тим у дослідженні «Аналіз інновацій-ної політики та оцінка її результатів» відзна-чено, що моніторинг та оцінка результатів є одним із вузьких місць інноваційної політики [6, с. 46]. І хоча вона має слугувати лише орі-єнтиром у розвитку інноваційної системи, тим не менш її реалізація повинна супроводжува-тися системою моніторингу й аналізу для ви-значення правильності дій і своєчасного вне-сення відповідних корективів.

Необхідно відзначити запропоновані у пра-ці «Рівень інноваційності суспільного розви-тку (методологічні аспекти)» [7] методологічні аспекти оцінки рівня інноваційності суспіль-ного розвитку та інтегрального критерію оцін-ки інноваційності економіки у роботі «Оцінка рівня інноваційності економіки і ключові на-прями формування цілісної багаторівневої на-ціональної інноваційної системи» [8]. Однак пропозиція використовувати для оцінки рівня



інноваційності виключно ресурсний показник є дещо спрощеною. Заслуговує уваги думка авторів, що якщо при побудові виробничих функцій (наприклад, Кобба–Дугласа) ввести достатньо обґрунтований фактор-аргумент, що демонструє вплив науково-технічного прогре-су (НТП), то отримана частка, очевидно, і може характеризувати «ступінь інноваційності».

Аналіз методологічних підходів до діагнос-тування соціально-економічного розвитку ре-гіонів свідчить про тенденції їх ускладнення внаслідок спроб обліку більшої кількості по-казників для підвищення інформативності ви-значення стану регіону. Відсутність зведених індикаторів, що відображають вихідні (ендо-генні) результати економічної, соціальної та інноваційної діяльності, або їх застосування без урахування їхньої значущості (вагових коефіцієнтів), ігнорування наявності тіньо-вої економіки обмежує можливості оціню-вання та аналізу реального стану соціально-економічного розвитку.

Мета статті – аналіз та прогнозування ефективності та інноваційності соціально-економічного розвитку України у посткризо-вий період 2011–2015 рр. на основі інтеграль-ного критерію оцінювання.

Інструментом прогнозування та оцінюван-ня ефективності є аналітична макромодель загальної економічної рівноваги АЛЬФА [9, с. 134], заснована на взаємодії функцій су-купного попиту Qt

D(Pt) і сукупної пропозиції Qt

S(Pt) з ендогенним визначенням інтеграль-ного показника інфляції в економіці країни – дефлятора ВВП (Pt) та темпів економічного зростання. У математичному вигляді ця рівно-вага записується таким трансцендентним рів-нянням, рішенням якого є дефлятор ВВП (1):

Отже, можна стверджувати, що інфляція як результат – квінтесенція взаємодії всіх еко-номічних агентів на всіх агрегованих ринках, а не результат трендової екстраполяції на основі минулих періодів або тільки збільшення про-позиції грошей, як стверджують монетаристи. Об’єднання в одній моделі неокейнсіанських, неокласичних і монетаристських підходів, взаємодія функцій сукупного попиту і сукуп-ної пропозиції, а також переважно аналітичне визначення взаємозв’язків обумовлює появу емерджентних властивостей – нових функціо-нальних можливостей моделі, у тому числі та-ких, як визначення ефективності та інновацій-ності соціально-економічного розвитку.

Таким чином, економка країни, основних видів діяльності (складові економіки країни)

та регіонів може бути представлена як склад-на функціональна система зі своїми вхідними і вихідними параметрами. При цьому транс-цендентне рівняння (1), що визначає взаємо-дію функцій сукупного попиту та сукупної пропозиції для досягнення загальної еконо-мічної рівноваги – є макрофункцією еконо-мічної системи. Тобто макрофункція є кіль-кісним вираженням основної мети, залежить від керуючого впливу (вектора вхідних пара-метрів) і забезпечує передачу цього впливу на вихідні параметри. На відміну від відомих підходів, при формуванні інтегрального кри-терію оцінки використовуються тільки вихід-ні параметри, тому що вхідні параметри при проходженні через макрофункцію економіч-ної системи вже зробили свій вплив на вихідні параметри з урахуванням їх різної чутливості та запізнювання впливу.

Система показників для оцінювання ефек-тивності соціально-економічного розвитку (СЕР) має відображати найважливіші ха-рактеристики країни, регіонів та основаних видів економічної діяльності, а в сукупнос-ті – давати уявлення про узагальнену харак-теристику розвитку – інноваційність. Тому як складові інтегрального критерію оціню-вання ефективності СЕР пропонуються такі: ВВП (ВРП, ВДВ) на одиницю продуктивної потужності або узагальнена продуктивність, соціальна справедливість, тіньова економіка, використання праці, технологія виробництва, потенційний ВВП. Після нормування зазна-чених частинних критеріїв (до їх максималь-них, оптимальних або потенційних значень) їхній добуток визначатиме інтегральний кри-терій ефективності (рівень інноваційності) соціально-економічного розвитку:

де wi – вагові коефіцієнти, розраховані за до-помогою методів теорії чутливості, а його від-носні зміни – ступінь інноваційності СЕР [10, с. 241]:

IEt = [ЕФt/ЕФt-1) – 1] • 100 %.

Запропонований інтегральний критерій оцінювання ефективності соціально-еко-номічного розвитку дозволяє: оцінити кін-цевий результат ефективності соціально-економічного розвитку; розгорнути у сис-тему критеріїв для оцінювання складових соціально-економічного розвитку; визначити напрям підвищення ефективності внаслідок впливу на структурні елементи. Цей критерій є достатньо універсальним і може бути засто-

0.)(/)( =� t

S

ttt

D

tPQPPQ (1) �� ,,,,,, , � �

�

6

11,

iitпотttпрtтіньtссtуп

11w

21w

1w

1w

1w

61w

twkkkkkkЕФ �

4 53 (2)

(3)



сований на рівні країни, основних видів еко-номічної діяльності та регіонів.

Для виконання аналізу ефективності та інноваційності СЕР України було здійснено прогнозні розрахунки основних макропоказ-ників на період 2011–2015 рр. (табл.).

Головними припущеннями для прогнозу є динаміка завантаження капіталу (рис. 1а) та темпи зростання реальної заробітної плати і реальних інвестицій (рис. 1б).

Траєкторія наближення коефіцієнта за-вантаження капіталу до природної траєкторії задана існуючим трендом у 2009-2010 рр. та з 2014 р. переходить на природну. Зважаючи на величезну роль інвестицій в економічному зростанні, досліджено та виявлено, що осно-вний фактор економічного зростання – інвес-тиції (зв’язувальний елемент між сукупним попитом та сукупною пропозицією) діє на економічне зростання декількома каналами. Визначено третій (перший – через збільшення сукупного попиту, другій – через нагромаджен-ня виробничого капіталу) канал впливу інвес-тицій на економічне зростання, який полягає

в тому, що збільшення завантаження вироб-ничого капіталу в поточному періоді залежить від обсягу інвестицій з незначним запізнюван-ням [9, с. 157]. Кут нахилу кривої цієї залеж-ності визначає, як розподіляється номінальне зростання між інфляцією та темпами приросту реального ВВП (чим більше позитивний кут нахилу – тим більші темпи зростання та мен-ша інфляція і навпаки). Виявлена залежність дозволяє визначати темпи економічного зрос-тання та обчислювати необхідний обсяг інвес-тицій на прогнозні періоди. Ця залежність під-порядковується логарифмічному закону та має позитивний кут нахилу; в періоди економічної кризи кут нахилу змінюється на від’ємний.

Використання запропонованого підходу для економіки України дає можливість одер-жати існуючу та прогнозну динаміку інте-грального критерію ефективності й ступеня інноваційності економіки (рис. 2).

За результатами розрахунків ефективність соціально-економічного розвитку продовжує зниження у 2010 р., стабілізується у 2011 р. та починає зростати. За існуючим інерційним

№з/п Показник 2011 2012 2013 2014 2015

1 Номінальний ВВП, млрд грн 1259,9 1432,9 1716,6 2033,5 2420,0

2 ВВП реальний, % 105,5 107,4 110,0 107,2 105,53 Дефлятор ВВП (середній за рік), % 109,9 105,8 108,9 110,5 112,8

4Доходи зведеного бюджету, млрд грн

% до ВВП390,030,9

450,031,4

515,030,0

600,029,5

710,029,3

5Видатки зведеного бюджету, млрд грн

% до ВВП440,034,9

500,034,9

555,032,3

630,030,9

740,030,6

6Дефіцит зведеного бюджету, млрд грн

% до ВВП50,03,97

50,03,49

40,02,33

30,01,47

30,01,24

7

Інвестиції, млрд грн% до ВВП%, рік до року (відносно дефлятора ВВП)

270,021,4

116,6

322,022,5

112,7

380,022,1

108,4

460,022,6

109,6

540,022,3

104,1

8Експорт товарів і послуг, млрд дол. США

%, рік до року86,625

25,6102,98

18,8121,79

18,3144,15

18,3170,75

18,4

9Імпорт товарів і послуг, млрд дол. США

%, рік до року92,041

26,7107,41

16,7125,18

16,6145,92

16,6170,09

16,6

10 Сальдо товарів і послуг, млрд дол. США -5,416 -4,429 -3,394 -1,766 0,648

11Середньомісячна ЗП, грн

%, рік до року (відносно дефлятора ВВП)2600,0105,6

3000,0109,0

3400,0104,1

4000,0106,5

4700,0104,2

12Наявний доход домогосподарств, млрд грн


982,9105,3

1193,6111,1

1413,5107,2

1679,9105,4

13Загальне споживання (C+G), млрд грн


1166,7106,8

1363,8107,4

1587,6105,4

1874,8104,7

14Сукупний внутрішній попит (С+G+I), млрд грн,


1488,7107,9

1743,8107,6

2047,6106,3

2414,8104,6

Таблиця

Основні прогнозні макропоказники економічного і соціального розвитку України*

* Розрахунки авторів.



y Ln Inv= 0,0662 ( ) + 0,2055

R2

= 0,5944

0,2

0,3

0,4

0,5

0,6

0,7

0,8

0 100 200 300 400 500

1999

2004

2008

20092010

Валове нагромадження основного капіталу, млрд грн

Коефіцієнт завантаження капіталу

y=0,38669 + 0,00053326 Inv

20112012

�60

�40

�20

0

20

40

60

1999 2001 2003 2005 2007

2009

2011 2013 2015

Заробітн плата а Інвестиції

%

(а) (б)

сценарієм розвитку, досягнення докризового рівня ефективності 2008 р. буде можливим не менше як за 4-5 років (тобто не раніше 2014 р.). Ступінь інноваційності соціально-економічного розвитку має від’ємні значення у 2009-2010 рр., але вже з 2011 р. спостерігаєть-ся позитивна тенденція скорочення від’ємних значень (рис. 2б).

Для повнішого уявлення про процеси, що відбуваються, доцільно виділити з інтеграль-ного критерію (2) економічної (узагальнена продуктивність, технологія виробництва, рі-вень використання потенційних можливос-тей) та соціальної (соціальна справедливість, тіньова економіка, рівень використання праці) складових [11, c. 6]. Така реалізація дає мож-ливість отримати окремо показники динаміки

ефективності та ступеня інноваційності соці-ального та економічного розвитку як для краї-ни в цілому (рис. 3), так і за основними видами економічної діяльності та регіонами. За про-гнозними розрахунками, при реалізації інер-ційного варіанта розвитку після стабілізації у 2010–2012 рр. економічна складова починає зростати, а соціальна – незначно знижуватися, що відображається ступенями інноваційності економічного і соціального розвитку.

Тіньова економіка в цілому по Україні та за основними видами економічної діяльності зна-чно знижує ефективність макроекономічного регулювання, погіршує інвестиційний клімат. У зв’язку з цим заслуговує на увагу кількісна оцінка обсягів тіньового ВВП [12, с. 53] і тем-пів зростання реального ВВП України для

0,530,540,550,560,570,580,59

0,60,610,620,63

1999 2001 2003 2005 2007 2009 2011 2013 2015 �3

�2

�1

0

1

2

3

4

5

2000 2002 2004 2006 2008 2010 2012 2014

%

Рис. 2. Динаміка ефективності (а) та ступеня інноваційності (б) соціально-економічного розвитку

(а) (б)

Рис. 1. Динаміка завантаження капіталу (а) і темпи приросту реальної заробітної плати та інвестицій (б)



офіційної, тіньової і сумарної економіки. Як випливає з розрахунків (рис. 4), тіньова еко-номіка значно швидше реагує на зовнішні та внутрішні шоки і швидше пристосовується до нових умов. За прогнозними розрахунками, обсяги офіційного, тіньового і сумарного ВРП на кінець 2015 р. становитимуть відповідно 2420,0; 878,77 і 3298,77 млрд грн. При цьому враховано, що при визначенні обсягів тіньо-вого ВВП близько 15 % офіційного ВВП вже зараховано Держкомстатом України в офіцій-ному ВВП, тобто цифра 878,77 млрд грн від-повідно зменшена. Відносно офіційного ВВП рівень тіньової економіки України на кінець 2015 р. становитиме 36,31 %; сумарного – 26,64 % (рис. 5а), а темпи приросту продук-тивності праці – дещо вище 5,0 % (рис. 5б).

Після деякої стабілізації рівня тінізації економіки у 2010–2012 рр. він починає зрос-тати внаслідок відставання соціальної скла-дової соціально-економічного розвитку.

Коефіцієнт завантаження виробничого ка-піталу з урахуванням виробництва тіньового ВВП перевищує офіційний показник майже на 30,0 % (рис. 6а). Взагалі коефіцієнт заван-таження капіталу в Україні доволі низький порівняно з економічно розвиненими кра-їнами, де його значення понад 0,7 є нормою. Збільшення завантаження капіталу приво-дить до збільшення випуску товарів і послуг. Але якщо вироблені товари та послуги не купуються, навіщо збільшувати обсяги ви-робництва, до того ж, якщо вони не конкурен-тоспроможні на зовнішньому ринку. Отже,

0,42

0,47

0,52

0,57

0,62

0,67

0,72

0,77

1999 2001 2003 2005 2007 2009 2011 2013 2015

Ефективністьекономічного розвитку

Ефективністьсоціального розвитку

�6

�4

�2

0

2

4

6

2000 2002 2004 20062008

2010

2012

2014

Ступінь інноваційності економічного розвитку

Ступінь інноваційності соціального розвитку

%

(а) (б)

Рис. 3. Динаміка ефективності (а) та ступеня інноваційності (б) соціального та економічного розвитку

0

500

1000

1500

2000

2500

3000

3500

1999 2001 2003 2005 2007 2009 2011 2013 2015

Офіційний ВВП

Сумарний ВВП

Тіньовий ВВП

млрд грн

�30

�20

�10

0

10

20

30

2000 2002 2004 2006 2008 2010 2012 2014

Темп приросту офіційного ВВПТемп приросту сумарного ВВПТемп приросту тіньового ВВП

%

Рис. 4. Динаміка обсягів (а) та темпів приросту (б) ВВП

(б) (а)



збільшення завантаження виробничого капі-талу (збільшення обсягів випуску) пов’язане з платоспроможним попитом всередині кра-їни, яке необхідно одночасно підтримувати через збільшення соціальної складової: заро-бітної плати, питомої ваги фонду оплати пра-ці (ФОП) у ВВП або оплати праці у випуску. За розрахунками авторів даної статті, заробіт-на плата в Україні занижена вдвічі, ФОП – у 1,46 разу, оплата праці – вдвічі.

Для обчислення потенційного ВВП повно-го завантаження макрофакторів (праці та ка-піталу) у виробничій функції замість попиту на працю використовується рівноважна повна

зайнятість, а замість поточного коефіцієнта завантаження – його максимальне теоретичне значення – 1. Після суттєвого зниження роз-риву ВВП за період 2002–2008 рр. він знову почав зростати внаслідок кризи та на кінець 2015 р. становитиме 100,0 млрд грн у цінах 1999 р., як і 15 років тому (рис. 6б).

Для оцінювання тіньової зайнятості за-стосовується гіпотеза, що тіньова зайнятість може бути визначена пропорційно заван-таженню виробничого капіталу [13, с. 25]. Використовуючи офіційні статистичні дані середньорічної кількості найманих працівни-ків підприємств, установ і організацій, можна

20

25

30

35

40

45

1999 2001 2003 2005 2007 2009 2011 2013 2015

Коефіцієнт тінізації економікидо офіційного ВВП

Коефіцієнт тінізації економікидо сумарного ВВП

%

�15

�10

�5

0

5

10

15

20

1999 2001 2003 2005 2007 2009 2011 2013 2015

Темпи приросту продуктивності праців офіційній економіці

Темпи приросту продуктивності праців сумарній економіці

%

(б) (а)

0

0,1

0,2

0,3

0,4

0,5

0,6

0,7

0,8

1999 2001 2003 2005 2007 2009 2011 2013 2015

ОфіційнийСумарнийТіньовий

коефіцієнт завантаження капіталукоефіцієнт завантаження капіталу

коефіцієнт завантаження капіталу

0

50

100

150

200

250

300

350

400

1999 2001 2003 2005 2007 2009 2011 2013 2015

Офіційний ВВП Потенційний ВВП

Розрив ВВП

(у цінах 1999 р.), млрд грн

(б) (а)

Рис. 5. Динаміка коефіцієнта тінізації економіки (а) та темпів приросту продуктивності праці (б)

Рис. 6. Динаміка коефіцієнта завантаження капіталу (а) та потенційного ВВП (б)



визначити величину тіньової зайнятості про-порційно завантаженню виробничого капіта-лу. При цьому тіньова зайнятість в Україні на кінець 2015 р. становитиме 4,63 млн осіб (22,3 % загальній зайнятості).

Для глибшого розуміння поточної ситу-ації можна проаналізувати динаміку скла-дових інтегрального критерію ефективності (рис. 7). Необхідно пам'ятати, що ідеальне (теоретичне) значення частинних критеріїв дорівнює 1, якщо їхнє значення більше 0,5 – це достатній рівень.

Виходячи з динаміки складових інтеграль-ного критерію, можна виявити поточні недо-ліки і розробляти заходи для їх ліквідації. Як випливає з результатів моделювання, крите-ріями, які найбільш відстають, є узагальнена продуктивність та соціальна справедливість, що пов’язано з падінням коефіцієнта заванта-ження капіталу та зниженням частки оплати

праці у випуску відповідно. Завантаження ка-піталу, у свою чергу, залежить від інвестицій, від експорту і внутрішнього споживання. Із шести критеріїв негативну динаміку у про-гнозних періодах мають критерії наявності тіньової економіки та соціальної справедли-вості, що зумовлює відповідні заходи.

Виділимо ще декілька якісно-кількісних показників посткризового соціально-еконо-мічного розвитку України.

Динаміка зростання експорту товарів –і послуг свідчить, що історичний максимум 2008 року – 85,6 млрд дол. – за нашими про-гнозами, буде перевищений у 2011 році – 86,6 млрд дол. Але, на відміну від 2008 року, від’ємне сальдо зменшиться понад удвічі (рис. 8) [14].

Обсяг операцій на міжбанківському ва- –лютному ринку України (МВРУ) – «пульс» економіки – за нашими прогнозами, у

0,3

0,4

0,5

0,6

0,7

0,8

0,9

1

2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013 2014 2015

Узагальнена продуктивність Тіньова економіка Соціальна справедливість

Використання праці Технологія виробництва Потенційні можливості

Рис. 7. Динаміка індексів частинних критеріїв оцінювання

�5000

�4000

�3000

�2000

�1000

0

1000

2000

3000

03.01.06

30.10.06 26.08.07 21.06.0817.04.09

11.02.10 08.12.10

Сальдо товарів Сальдо послуг

млн дол. США

Рис. 8. Сальдо зовнішньої торгівлі (поквартальне 2006–2010 рр.)



2011 році вийде на рівень 250 млрд дол. та пе-ревищить рівень 2008 року (рис. 9) [14].

Міжнародні золотовалютні резерви –НБУ вже влітку 2011 року перевищать пік 2008 року та до кінця поточного року, за на-шими прогнозами, можуть наблизитися до 45 млрд дол. (на лютий 2011 року стано-витимуть 0,963 історичного максимуму у 2008 році) (рис. 10) [14].

Історичний максимум банківських вкла- –дів фізичних осіб у вільно конвертованій ва-люті (ВКВ) (рівень довіри населення до вла-ди та банківської системи взагалі) 2008 року був перевищений ще у 2010 році (рис. 11) [14]. У 2011 році вклади продовжуватимуть поступово зростати.

Фондовий індекс ПФТС на початку –2009 року порівняно з піковим значенням 2008 р. знизився у 6 разів. Станом на 21 бе-резня 2011 р. він складав 0,89 від максиму-му 2008 р. (для порівняння: індекс Dоw Jones Industrial Average за той же період знизився у 2,13 разу, тієї самої дати складав 0,85 докри-

зового пікового значення, російський індекс РТС знизився у 5 разів, тієї самої дати скла-дав 0,79) [15–17].

Автомобільний ринок України (за ре- –зультатами січня-лютого 2011 року) виходить з рецесії 2010 року з великої похідної трен-да, але досягне обсягів продажів 2008 року у 2015-2016 роках.

Значне пожвавлення будівельної галузі –за результатами статистичних даних за пер-ші два місяці 2011 року. З урахуванням під-готовки інфраструктури до Евро-2012 темп зростання в найближчі два роки прискорю-ватиметься.

Варто відзначити, що прогноз і аналіз дина-міки стану економіки України здійснювалися без врахування впливу можливих світових ризиків, а саме: можливе підвищення світо-вих цін на енергоносії у зв’язку зі зростанням нестабільності у низці енергодобувних країн, нестабільність домінуючих фондових рин-ків світу, від яких дуже залежить економіка України, а також падіння світових цін на про-

Рис. 9. Обсяг операцій на МВРУ (по місяцях)

5000

10000

15000

20000

25000

30000

03.01.06 22.07.06 07.02.07 26.08.07 13.03.08 29.09.08 17.04.09 03.11.09 22.05.10 08.12.10

2006�2011 2008


15000

20000

25000

30000

35000

40000

03.01.06 22.07.06 07.02.07 26.08.07 13.03.08 29.09.08 17.04.09 03.11.09 22.05.10 08.12.10

2006�2011 2008


Рис. 10. Міжнародні резерви НБУ (по місяцях)



дукцію металургійної та хімічної промисло-востей (47 % українського експорту) у зв'язку зі стихійним лихом і його наслідками в Японії та участю деяких країн Європи в конфліктах із мусульманськими країнами.

Моделювання та аналіз ефективності та інноваційності соціально-економічного роз-витку України за розробленим сценарієм розвитку (див. табл.) дозволяє дійти таких висновків.

1. Аналіз динаміки інтегрального крите-рію і його складових дає можливість вияви-ти «вузькі місця», тобто зробити поперечний зріз економіки, що є необхідним фундамен-том для розробки цілеспрямованої стратегії розвитку країни. За визначеним сценарієм розвитку (зростання інвестицій, заробітної плати, доходів і видатків бюджету, експорту та імпорту товарів і послуг) можливе серед-ньорічне зростання реального ВВП України на рівні 7,0 % до 2015 р.

2. За інтегральним критерієм соціально-економічний розвиток України продовжував знижуватися у 2010 р., стабілізується у 2011 р. та почне зростати у 2012–2015 рр. На жаль, досягнення рівня соціально-економічного розвитку 2008 р., за визначеним сценарієм, буде можливим лише у 2015 р. На тлі стабі-лізації та подальшого зростання економічної складової інтегрального критерію соціальна складова після зниження у 2010 р., незна-чного підвищення у 2011-2012 рр. продо-вжить падіння у 2013–2015 рр. Незважаючи на реальне зростання заробітної плати і по-питу на працю, від’ємна динаміка соціальної складової інтегрального критерію обумовле-на зростанням тіньової економіки та знижен-ням частки оплати праці у випуску та ФОП у ВВП.

3. Найважливішою характеристикою оно-влення економіки є початок зростання за-вантаження виробничого капіталу по всіх секторах економіки (за рахунок зростання зо-внішнього попиту), що обумовлює позитивні темпи зростання в промисловості, транспор-ті і зв’язку та істотне скорочення негативних темпів зростання в будівництві. Необхідною умовою підтримання прийнятних темпів еко-номічного зростання є збереження частки валового нагромадження капіталу у ВВП на рівні не менше 22,0 %.

4. Тіньова складова в умовах трансфор-маційної економіки є абсолютно очевидним фактом, а її нелегальність обумовлена слаб-кістю соціально-економічних інститутів. Збі-льшенню тіньової економіки сприяє скорочен-ня виробництва в основних видах економічної діяльності, низька частка ФОП у ВВП (ВДВ), збереження високого рівня бідності працюю-чого населення, високий рівень оподаткування легального бізнесу, у т. ч. внесків до державних соціальних фондів, низький рівень дотриман-ня законів і, як наслідок, втрата довіри до пра-воохоронної й судової систем держави.

5. Аналіз динаміки ступеня інновацій-ності соціально-економічного, соціального та економічного розвитку України свідчить про низький рівень інноваційності розвитку (менше 5,0 %) за період 2000–2010 рр., а за прогнозний період 2011–2015 рр. – менше 1 %. Тобто економічне зростання відбуваєть-ся переважно за рахунок екстенсивних, а не інтенсивних факторів, що свідчить про необ-хідність підтримання інноваційних розробок, втілення нових технологій через фінансове забезпечення НДДКР та відповідних реформ для захисту інтелектуальної власності.

6. Існуючі підходи до оцінки інноваційності економіки базуються на загальних індикаторах

6000

8000

10000

12000

14000

16000

18000

03.01.06 22.07.06 07.02.07 26.08.07 13.03.08 29.09.08 17.04.09 03.11.09 22.05.10 08.12.10

2006�2011 2008


Рис. 11. Банківські вклади фізосіб у ВКВ



інноваційної активності суб’єктів підприєм-ництва (EIS) і не дають належного уявлення про те, як ці зовнішні ознаки інноваційності вплинули на кінцевий результат соціально-економічного розвитку. Запропонований ме-тодологічний підхід дозволяє оцінити рівень

(абсолютне значення інтегрального крите-рію ефективності) та ступінь інноваційнос-ті за кінцевими результатами соціально-економічного розвитку, що надає можливість аналізувати дієвість вживаних заходів та ко-ригувати їх.


1. Про затвердження Методики визначення комплексної оцінки результатів соціально-економічного розвитку регіонів : Постанова Кабінету Міністрів України від 4.02.2004 р. № 113 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.rada.gov.ua/

2. Ревенко, А. Ассиметрии регионального развития / А. Ревенко // Зеркало недели. – 2006. – №18 (597). – 13–19 мая.

3. Власюк, А. Региональное неравенство уровня жизни населения Украины в 2004 году / А. Власюк, Л. Яценко // Теория и практика управления. – 2005. – № 5. – 1–31 мая [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.liga.net/smi/show.html?id=147841

4. Бланк, И. А. Инвестиционный менеджмент / И. А. Бланк. – К. : МП ИТЕМ ЛТД, 1995. – С. 96.5. Бугай, С. М. Рейтингова оцінка соціально-економічного розвитку регіонів як інструмент впрова-

дження державної регіональної політики / С. М. Бугай // Моделювання та інформатизація соціально-економічного розвитку України : зб. наук. пр. – Вип. 5. – К. : ДНДІІМЕ, 2004. – С. 91–102.

6. Иванова, Н. И. Анализ инновационной политики и оценка ее результатов / Н. И. Иванова, И. Г. Дежина и др. // Инновации. – 2008. – № 7. – С. 44–60.

7. Садков, В. Г. Уровень инновационности общественного развития (методологические аспекты) / В. Г. Садков, П. Н. Машегов и др. // Инновации. – 2002. – № 9.

8. Садков, В. Г. Оценка уровня инновационности экономики и ключевые направления формирования целостной многоуровневой национальной инновационной системы / В. Г. Садков, П. Н. Машегов, Е. А. Збинякова [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http//www.v-itc.ru/investregion/2006/01/pdf/

9. Харазішвілі, Ю. М. Системне моделювання важелів регулювання економічного зростання України : дис. д-ра екон. наук: 08.00.03 / Юрій Михайлович Харазішвілі. – Тернопіль, 2009. – 404 с.

10. Харазішвілі, Ю. М. Теоретичні основи системного моделювання соціально-економічного розвитку економіки України : монографія / Юрій Михайлович Харазішвілі. – К. : ТОВ «ПоліграфКонсалтинг», 2007. – 324 с.

11. Харазішвілі, Ю. М. Удосконалення методології оцінювання ефективності економічного та соціаль-ного розвитку регіонів на прикладі Автономної Республіки Крим / Ю. М. Харазішвілі, В. А. Денисюк // Проблеми науки. – 2010. – № 11. – С. 2–11.

12. Харазішвілі, Ю. Вимірювання тіньового ВВП за допомогою функцій сукупного попиту та сукупної пропозиції / Ю. Харазішвілі // Економіка України. – 2007. – № 1. – С. 57–63.

13. Харазішвілі, Ю. М. Методичний підхід до оцінювання тіньової зайнятості в Україні / Ю. М. Харазішвілі, Н. М. Дмитренко // Економіка України. – 2010. – № 12. – С. 16–28.

14. Національний банк України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua15. Фондова біржа ПФТС [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pfts.com/uk/trade-results16. Google Finance [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.google.com/finance17. Біржа RTS [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.rts.ru


Національні інтереси вимагають вирішен-ня стратегічних проблем розвитку України через формулювання завдань нового типу, пов’язаних із жорсткою конкурентною бо-ротьбою між вітчизняними та іноземними виробниками як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках. Ця конкуренція проявля-ється на рівні окремих підприємств та еконо-мічно і технологічно найуспішніших галузей, а врешті-решт – у глобальному суперництві між країнами, що виборюють своє місце у сві-товій економіці.

Визначення інновацій та технологій в якості національного пріоритету України обу-мовлено тим фактом, що основним джерелом економічного зростання в будь-якій країні є конкурентоспроможні компанії. У свою чер-гу базисом цієї конкурентоспроможності є інноваційна активність бізнесу, стратегічною метою якого є постійне оновлення технологій, освоєння нових ринкових ніш та упроваджен-ня відповідних організаційних нововведень.

Події 2010 року продемонстрували, що сві-това фінансово-економічна криза значно зни-зила частку інвестицій у структурі капіталу в більшій частині галузей української економі-ки, їх реальний обсяг часто не відповідає на-віть потребам простого відновлення основних фондів. Про це свідчать досить низькі показ-ники технологічного переозброєння багатьох промислових підприємств.

Саме з позицій технологічної модерні-зації мають формуватися адекватні методи участі держави в регулюванні та управлінні, економіко-правові норми, правила, регуля-тори. Як відомо, до економічних інститутів

належать такі пріоритетні форми участі дер-жави в економіці: державне економічне регу-лювання, розробка системи державних про-грам; стимулювання і підтримка сприятливих і стабільних умов для розвитку найбільш ефек-тивних форм виробництва і його інтеграції з фі-нансовим капіталом; ефективне управління державною власністю; регулювання розвитку фінансових ринків та їхньої інфраструктури; антимонопольне регулювання і стимулюван-ня конкуренції, контроль за діяльністю при-родних монополій.

Аналіз публікацій вітчизняних фахівців за-свідчує їх інтерес щодо закордонного іннова-ційного розвитку, зосередження на виявленні його позитивних моментів та врахуванні фак-торів, що підвищують ефективність і динаміч-ність економіки. Тим часом не менш значимою, наприклад, у здійсненні державної науково-технологічної політики, є вимога уникати роз-різнених заходів, не пов’язаних із загальною стратегією соціально-економічного розвитку, а особливо використання тих важелів і стиму-лів, ефективність яких швидко себе вичерпує, орієнтує на повторення іноземного досвіду, змушує країну завжди наздоганяти інших.

Починаючи з 1980-х років багато країн ви-будували інноваційні системи, що дозволяють швидко перетворювати інноваційну ідею в то-вар, послугу або технологію. Основою інфра-структури цих інноваційних систем є моделі розподілу ризиків. Сьогодні головний вико-навець або інтегратор інноваційного проекту займається тільки складанням, логістикою і продажами, а все інше передається на аутсор-синг малим високотехнологічним компаніям.

УДК [334.012.33+334.012.32]:330.341.1 (477)

Федулова Любов Іванівна,Федулова Любов Іванівна,доктор економічних наук, професор;доктор економічних наук, професор;

Тринчук Сергій ВікторовичТринчук Сергій Вікторович

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА В НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНІЙ

ТА ІННОВАЦІЙНІЙ СФЕРАХ УКРАЇНИ

Розкрито сутність та особливості державно-приватного партнерства в науково-технологічній та інноваційній сфері. Проаналізовано проблеми формування і засто-сування механізмів державно-приватного партнерства в Україні, розроблено і об-ґрунтовано пропозиції щодо їх подолання.

Ключові слова: державно-приватне партнерство, технологічна модернізація, науково-технологічна та інноваційна сфера, механізми реалізації державної еконо-мічної політики.



У цій загальносвітовій тенденції до поділу ри-зиків та відповідальності між творцями науко-місткої продукції закладені основи державно-приватного партнерства (ДПП) в науково-технологічній та інноваційній сфері, ключо-вим компонентом якого є право всіх суб’єктів інноваційного ланцюжка на безперервно ство-рюване нове знання (технології).

В умовах України, окрім вище зазначеного, державно-приватне партнерство може відігра-ти помітну роль у вирішенні питань фінансу-вання проектів в умовах обмежених бюджет-них ресурсів, що допоможе встановити стійкі зв’язки між наукою та ринком, забезпечити успішну комерціалізацію результатів дослі-джень і розробок.

Проблеми формування державно-приватного партнерства в сфері інноваційно-го розвитку останнім часом активно вивчають російські вчені С. Ф. Остапюк [1], Г. А. Унтура [2], В. Г. Варнавський [3], А. К. Казанцев, Д. А. Рубвальтер [4] та інші економісти [5]. В Україні такої активності, навіть у теоретико-методичному плані, не помічено. Навіть сут-ність і види державно-приватного партнерства та методи його ефективного використання в українському державному управлінні вивчені ще недостатньо.

Мета статті – розкрити особливості дер-жавно-приватного партнерства в науково-тех-нологічній та інноваційній сфері, запропонува-ти шляхи формування передумов і механізмів його застосування в українській економіці.

Останніми роками спостерігається віднос-не скорочення частки держави у фінансуван-ні НДДКР і виконанні досліджень власними засобами. Проте це аж ніяк не свідчить про зменшення її ролі в науково-технологічній сфері. Активізація державного регулювання, що поєднується зі скороченням його прямої участі у виконанні НДДКР, – закономірний процес, загальна тенденція, характерна для всіх розвинених країн. Держава і надалі має вдосконалювати фінансові механізми, сис-тему організації й управління, чіткіше роз-межувати економічні уклади за принципами специфічності їх функцій, що відповідають загальнонаціональним потребам.

Подальше підвищення ролі програмування сфери НДДКР і всіх його результатів прояв-ляється в:

консолідації фінансових коштів у про- –грамних фондах;

розширені й ускладненні цілей, закладе- –них у програмах;

удосконалюванні програмного управлін- –ня, що поєднує зусилля всіх виконавців, най-частіше зовнішніх;

зміцненні матеріально-технічного, ін- –формаційного й іншого забезпечення;

безперервності експертного аналізу й –оцінки робіт;

не тільки кооперації виконавців, але й ін- –теграції програм.

Практика передових країн доводить, що якісне зрушення в розвитку механізмів впли-ву на НДДКР полягає в тому, що держава все більше стає не просто власником замовленої на бюджетні кошти технології або головним виконавцем робіт, а ініціатором організації науково-технологічних партнерств. Саме таке зрушення у функціях держави, її науково-технологічній політиці дозволяє при зна-чному скороченні питомої ваги державних витрат на НДДКР одержувати більший еко-номічний ефект, забезпечуючи прискорення технологічного розвитку. Здебільшого дер-жава бере на себе завдання щодо поширення, комерціалізації важливої технології шляхом створення відповідної системи. Натомість біз-нес бере на себе функції мінімізувати витрати держави за рахунок комерційного викорис-тання створеної інфраструктури.

В українській господарській практиці термін «державно-приватне партнерство» з'явився як дослівний переклад загально-прийнятого у світовій економіці поняття public-private partnership (РРР), де він вжи-вається практично для всіх форм співробіт-ництва державної влади і приватного бізне-су. Проте така термінологія є недосконалою, про що справедливо зазначає Д. Делмон [6].

Механізм такого співробітництва вперше виник у концесійній формі, причому досить давно (Франція, 1552 р.), однак активно ви-користовуватися став на рубежі XIX-XX ст., особливо при будівництві каналів, автомо-більних доріг і залізниць. Чергове підвищен-ня інтересу до ДПП відбулося у 1990-х [7].

На Заході головною метою розвитку ДПП є зниження бюджетного дефіциту на всіх рівнях державного управління і підви-щення якості публічних послуг за рахунок залучення оперативних приватних інвесто-рів, а саме ДПП розглядається як інститут узгодження суспільних цілей і приватних інтересів. У Росії ДПП використовується насамперед як важіль залучення приватних інвестицій у ризиковані й довгоокупні сек-тори економіки і розглядається як досить ефективний механізм подальшої привати-зації федеральної та муніципальної влас-ності при реалізації соціальних інвестицій-них проектів.

Слід зазначити, що пошуки форм та інстру-ментів державно-приватного партнерства не-


Федулова Л. І., Тринчук С. В.

минуче потребують аналізу національної інно-ваційної системи, зокрема економічного меха-нізму її функціонування, найважливішим еле-ментом якого є взаємодія держави й бізнесу. Саме тут знаходиться епіцентр рушійних сил інноваційного й економічного розвитку, які впливають на формування й еволюцію госпо-дарського механізму в цілому. У цьому контек-сті досвід закордонних країн, особливо США, показовий і практично важливий, оскільки виявляє загальні закономірності соціально-економічної трансформації, дозволяє уточни-ти місце й етап еволюції кожної країни в тра-єкторії цивілізаційного розвитку [8].

Сьогодні ДПП – це, мабуть, єдиний і най-більш універсальний механізм, що дозволяє реалізувати потенціал приватнопідприєм-ницької ініціативи, зберігаючи при цьому контрольні і регулятивні функції держави в соціально значимих секторах економіки. При цьому на відміну від приватизації ДПП до-зволяє зберігати право власності за державою (місцевим самоврядуванням), хоча при цьому в рамках державної (муніципальної) власності відбуваються істотні перетворення, які дозво-ляють розширити участь приватного бізнесу у виконанні частини соціальних, економічних, організаційних, управлінських та інших функ-цій держави і місцевого самоврядування.

За визначенням Комітету з науково-тех-нологічної політики ОЕСР державно-при-ватне партнерство в науково-технологічній та інноваційній сферах – це юридично оформле-ні рівноправні договірні відносини на фіксова-ний чи невизначений період часу між юридич-ними особами державного і приватного секто-рів [9]. Заслуговує на увагу й таке визначення: «Державно-приватне партнерство (ДПП) в інноваційній сфері – це інституціональний і організаційний альянс між державою й біз-несом з метою реалізації суспільно значимих проектів і програм у широкому спектрі галу-зей промисловості й галузей наукових дослі-джень» [10].

У зазначеному контексті основними озна-ками ДПП є такі:

сторони партнерства мають бути пред- –ставлені як державним, так і приватним сек-торами;

відносини сторін мають бути юридично –оформлені;

відносини сторін мають бути партнер- –ськими;

у партнерів мають бути узгоджені цілі, –державні інтереси – чітко конкретизовані;

сторони мають поєднувати свої ресурси –(фінанси, персонал, обладнання, інформація) для досягнення узгоджених цілей;

партнери мають брати участь у прийнятті –рішень;

сторони партнерства мають розподіляти –між собою витрати і ризики, брати участь у використанні отриманих результатів.

Існують і обмеження у розвитку ДПП. Так, вимоги щодо неприпустимості погіршення конкурентного середовища стали основою найбільш прогресивних програм партнерства держави і бізнесу в ОЕСР. Для запобігання цьому на практиці, як правило, дотримуються двох умов: 1) у спільному проекті, що прохо-дить конкурсний відбір, беруть участь кілька фірм; 2) механізми партнерства сфокусовані на розвитку ранніх стадій технологій (тобто проект має бути спрямованим на переважно прикладні чи «передконкурентні» досліджен-ня). У США, ЄС, Японії, Південній Кореї частка державної підтримки не перебільшує 75 % при фінансуванні фундаментальних до-сліджень, 50 % – при підтримці прикладних досліджень, 25 % – при підтримці НДДКР, що виконуються в інтересах малих підприємств, 10 % – при підтримці досліджень і розробок, що виконуються великими компаніями.

Особливо важлива роль ДПП як механіз-му стимулювання досліджень у високотех-нологічній сфері. Приклади успішних ДПП: «Програма кооперативних дослідних центрів» в Австралії (табл.); програми центрів компе-тенції в Австрії; «Національні центри техно-логічних досліджень та інновацій» у Франції; програма «Провідні технологічні інститути» в Нідерландах; «Програма технологічних центрів підтримки» в Іспанії. У Росії ДПП є не лише інструментом приватної фінансової ініціативи (відповідно, частиною ринку інвес-тицій), але й механізмом залучення бізнесу в ті сфери і проекти, де існують досить високі ризики і складно говорити про швидку від-дачу. Тобто ДПП розглядається передусім як спосіб пожвавити ті ринки, де приватна іні-ціатива близька до нуля. При цьому приват-ний сектор є не стільки джерелом фінансових ресурсів, скільки ефективнішим керуючим, який ризикує в перспективі вкладеними ко-штами [12].

Специфіка ДПП, яка відрізняє його від звичайних інвестиційних проектів, полягає в тому, що при реалізації науково-технологічних проектів важливим аспектом є передконку-рентна стадія НДДКР і наступна конкурентна стадія комерціалізації розроблених у резуль-таті проведення цих НДДКР технологій.

ДПП має потужний потенціал для підви-щення ефективності та можливої економії за рахунок залучення приватного сектору до реа-лізації проектів у сфері науково-технологічної



та інноваційної діяльності. При цьому для до-сягнення співвідношення ціна/якість порівня-но з традиційним капіталом приватні вигоди мають бути достатніми для подолання додат-кових операційних витрат, зокрема на фінан-сування процентних ставок. Враховуючи фак-тор ефективної конкуренції, поділу ризиків і контрактну систему взаємовідносин, ДПП може мотивувати приватний бізнес до ско-рочення життєвого циклу витрат за рахунок більш високих технічних стандартів виробни-цтва, частішого технологічного обслуговуван-ня, інвестицій в ефективні технології.

На шляху впровадження ДПП в науково-технологічній та інноваційній сфері в Україні існують наступні перешкоди:

відсутність відповідного досвіду ефек- –тивної взаємодії між державою і приватним бізнесом;

незбалансованість і недосконалість укра- –їнського законодавства;

різні цільові і психологічні характери –при взаємодії науково-дослідного і підпри-

ємницького секторів (бізнес орієнтується на короткострокові цілі, а вчені більше схильні до отримання нових знань, ніж використання отриманих знань на практиці).

Поки не буде наведено порядок у держ-закупівлях і створено спеціальні державні структури, спроможні конвертувати бюджет-ні кошти в технології, не будуть ліквідовані технологічні бар’єри на шляху комерціаліза-ції знань, не можна говорити про організацію ефективного державно-приватного партнер-ства в науково-технологічній та інноваційній сфері. Відповідно, проблема фінансового за-безпечення інноваційного розвитку економі-ки постійно знаходитиметься в глухому куті.

Органам державного управління поки що не вдалося створити механізм стимулювання попиту на наукові розробки з боку виробни-чих підприємств і підтримки їх власних пропо-зицій. Це обумовило як низьку ефективність державних цільових програм технологічного профілю, так і помилки в захисті внутрішнього ринку та підтримці експорту. Такий стан справ

Інструмент Сутність Рік започаткування

КДЦ-програми Програма кооперативних науково-дослідних центрів орієнтована на довгострокову перспективу проведення спільних наукових досліджень розвитку промисловості й бізнесу на основі передачі знань, у тому числі внесок у комерціалізацію. Фінансується з державних і приватних джерел.

1990

Інвестиційний фонд інновацій (ІІФ)

Інвестиційний фонд інновацій створено для фінансуван-ня невеликих, високотехнологічних компаній з метою поліпшення комерціалізації результатів досліджень і роз-робок в Австралії. Фінансується з державних і приватних джерел. Більшість із 61 компанії ІІФ фінансує процес ко-мерціалізації в галузі Інтернету, інформаційних техноло-гій та наук про життя.

1998

Фонд передпосівного фінансування

Фонд передпосівного фінансування сприяє розвитку бізнесу в державних унівеситетах і науково-дослідних установах на ранній стадії досліджень. Фінансується з державних і приватних джерел.

2002

Гранти ARC -Зв’язок Австралійська дослідницька рада надає фінансування, в тому числі стипендії, для середньострокових стратегіч-них досліджень з метою сприяння зв’язкам між вищими навчальними закладами та промисловістю.

1999

Корпорація досліджень і розробок у сільсько-господарському виробництві (RRDCs)

RRDCs налагоджує партнерські зв’язки між урядами, громадськими науково-дослідними організаціями (нап-риклад, CSIRO) і сільськогосподарською промисловістю, відрізняється різноманітністю довгострокових і корот-кострокових проектів, покликаних сприяти засвоєнню знань і формуванню науково-технічного потенціалу. До короткострокових проектів часто залучаються дрібні сільгоспвиробники.

1990

Джерело: Public-private partnerships for research and innovation: an evaluation of the Australian experience [11]

Таблиця Програми державно-приватного партнерства в Австралії



Рис. Концептуальна модель державно-приватного партнерства в науково-технологічній та інноваційній сферах

приватного сектору в здійсненні

та інноваційній сферах �

ДержавноPприватнепартнерство (ДПП)



пов’язаний зі слабкою координацією підходів різних відомств до стимулювання технологіч-ної модернізації, низькою оперативністю при-йняття рішень, недостатнім рівнем інформації, а головне – нереалізованістю на практиці ідеї державно-приватного партнерства.

Спробам створити ефективні майданчики взаємодії держави та бізнесу в Україні при-таманний непослідовний характер, тому вони не дали потрібного результату. Однак робо-ту в цьому напрямі потрібно продовжувати. Необхідно обґрунтувати застосування нових інструментів, довести, що їх слід використову-вати в комплексі, показати, як будуть взаємо-діяти різні органи виконавчої влади, а також держава і бізнес у процесі ДПП.

Узагальнюючи існуючі підходи і керуючись логікою формування та реалізації механізмів державно-приватного партнерства, пропонує-мо наступну концептуальну модель (рис.).

Ми поділяємо точку зору багатьох еконо-містів щодо необхідності перебудови рентно-орієнтованої економіки (включаючи інститу-ти, адміністративне і податкове право) у бік розвитку наукомістких секторів принаймні в середньостроковій перспективі. Необхідно визначити основні галузі, де стимулювання і розвиток ДПП може бути найбільш ефектив-ним, з урахуванням досвіду зарубіжних країн (як на національному, так і на регіональному рівнях). Державно-приватне партнерство – природний механізм реалізації масштабних інфраструктурних проектів, стимул для роз-витку цілих галузей, появи нових виробничих ланцюжків і значної кількості нових робочих місць для висококваліфікованих фахівців.

У контексті розбудови в Україні ефектив-ної системи державного управління з метою залучення інвестицій в рамках механізмів державно-приватного партнерства, підви-щення ефективності реалізації відповідних проектів, спрощення процедури доступу до інструментів ДПП та удосконалення його нормативно-правової бази доцільно створити дорадчий орган – Експертну раду з державно-приватного партнерства (Рада) для забезпе-чення ефективної взаємодії державних органів виконавчої влади, органів місцевого самовря-дування, суб’єктів підприємницької діяльнос-ті, громадських і науково-дослідних організа-цій. Основними завданнями Ради мають бути сприяння формуванню єдиної економічної по-літики в сфері розвитку механізмів державно-приватного партнерства й удосконалення пра-вового забезпечення його функціонування. До функцій Ради слід також віднести:

підготовку пропозицій щодо розроб- –ки концепцій, програм та інших документів,

пов’язаних із розвитком механізмів ДПП в Україні;

підготовку пропозицій з питань удоско- –налення законодавства у сфері ДПП;

здійснення аналізу ефективності пропо- –нованих заходів для стимулювання розвитку ДПП;

розробку пропозицій щодо вироблення і –реалізації основних напрямків державної по-літики у сфері ДПП;

підготовку аналітичних матеріалів щодо –результативності функціонування інструмен-тів ДПП.

Негайного вирішення потребують питання необхідності втручання держави в інноваційні процеси з метою створення в приватному сек-торі стимулів до інновацій. Адже сьогодні вони вкрай слабко генеруються інституціональним середовищем, яке характеризується відсутністю ефективних інструментів розвитку. При цьому слід не лише звертати увагу на здійснення за-гальних інституційних реформ, але і сприяти зниженню прямих витрат компаній, необхідних для виходу на нові ринки, та ризиків, пов’язаних із реалізацією нових технологічних проектів.

За своєю методологією управління проек-том ДПП не є класичною функцією держав-ного управління, тому при формуванні проек-тної групи, бюджетуванні, підборі персоналу, необхідно враховувати характер конкретного проекту. При цьому доцільно, щоб керівник групи обіймав досить високу посаду, тоді гру-па може працювати ефективніше, отримувати підтримку та доступ до інформації урядових відомств, від яких безпосередньо залежить прийняття рішень [13].

Слід враховувати, що ДПП може розгля-датися як одна із форм державного протекціо-нізму. Тому при застосуванні цього механізму слід знати обмеження, що накладаються на Україну міжнародними зобов’язаннями щодо дозволених розмірів субсидій і субвенцій на науково-дослідні роботи, які виконуються на передконкурентній стадії. Державна під-тримка розробок на конкурентній стадії може розглядатися як порушення заборони на під-тримку підприємницької діяльності. У цьому контексті питання визначення частки участі партнерів у рамках спільного фінансування проектів вимагає додаткового нормативно-методичного опрацювання.

Необхідно також прискорити впроваджен-ня міжнародних стандартів фінансової звітнос-ті, що полегшить контроль над ефективним ви-користанням вкладених інвесторами коштів і забезпечить прозорість фінансово-господарчої діяльності інноваційних організацій, у тому числі й залучених до проектів ДПП.



Окрім того, зазначимо, що для формування нормативно-методичної бази ДПП необхідно:

прийняти Закон України «Про державно- –приватне партнерство в інноваційній сфері», обов’язково узгодивши його з відповідними положеннями Цивільного та Бюджетного ко-дексів;

внести в документи, що регламентують –інноваційний процес, зміни щодо виокремлен-ня передконкурентної та конкурентної стадій, які багато в чому визначають характер взаємо-відносин між державою і приватним бізнесом, у тому числі щодо фінансування проектів (у цьому контексті доцільно гармонізувати ві-тчизняне законодавство, що регулює ДПП, із аналогічним зарубіжним);

внести зміни і доповнення в документи, –що регламентують державні цільові програми (ДЦП), чітко визначивши механізми форму-вання і фінансування ДПП у рамках ДЦП, а також порядок участі закордонних фірм на пе-редконкурентній і конкурентній стадіях інно-ваційних проектів, що виконуються у рамках зазначених програм;

законодавчо визначити порядок і проце- –дури проведення конкурсів на укладання дер-жавних контрактів за участю приватних фірм на партнерських засадах;

чітко регламентувати розподіл переданої –й отриманої під час виконання проекту інте-лектуальної власності й відповідних фінансо-вих ресурсів (роялті, продаж ліцензій тощо) у правовідносинах, що виникають між учасни-ками ДПП, у рамках якого створюється інте-лектуальна власність;

створити інструменти стимулювання –приходу у вільні економічні зони стратегічних інвесторів з наданням фінансової підтримки за рахунок коштів територіальних фондів розви-тку і страхових фондів регіональних програм розвитку (при цьому необхідно чітко прописа-ти вимоги до проектів, з урахуванням повного інноваційного циклу їх реалізації).

Серед труднощів реалізації механізму ДПП в науково-технологічній та інновацій-ній сферах слід відзначити: неможливість чіт-ко провести розрахунки чистої вигоди втру-чання держави (вигоди від реалізації проекту мінус альтернативні витрати – використання відповідних коштів бюджету в інших цілях); ризик можливості підтримки проектів, ре-зультати яких не знайдуть попиту на ринку; викривлення стимулів добросовісної конку-ренції; можлива монополізація членства в партнерстві. І найбільша проблема в умовах України: державна підтримка в умовах ви-сокого рівня корупції може бути неефектив-ною. Державна підтримка корпоративного

сектору економіки в розв’язані специфічних завдань технологічної модернізації має сенс, якщо стимулювання довгострокових програм забезпечується економічною політикою дер-жави в цілому, а система ДПП збалансована. З одного – розвиток конкуренції, усунення з ринку неефективних підприємств дозволять підвищити вимоги до використовуваних тех-нологій бізнесу, орієнтованого на внутрішній ринок. З іншого боку, необхідно знизити ри-зики компаній при входженні у довгостроко-ві проекти, пов’язані з кардинальною техно-логічною модернізацією, стимулюючи їх до активного технологічного розвитку.

Такий баланс може досягатися при ефек-тивній координації різних заходів державного регулювання – від тарифного захисту ринку і стимулювання експорту до прямої фінансо-вої підтримки науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт і фінансування тех-нологічної модернізації. Роботу із приватним сектором ефективніше вибудовувати на па-ритетних умовах фінансування, покладаючи на бізнес питання маркетингових досліджень, розробки дослідних зразків, патентування, виробництва і збуту наукомісткої продук-ції на внутрішньому й зовнішньому ринках. При цьому вимагають розвитку політичні й економічні механізми високотехнологічно-го експорту: допомога в одержанні великого обсягу закордонних сертифікатів, міжнарод-ному патентуванні, подоланні протекціоніст-ських заходів, придбанні закордонних активів, пов’язаних як із виробництвом, так і зі збуто-вими мережами.

Для залучення приватного капіталу до розв’язання завдань ДПП можуть бути вико-ристані інструменти політико-економічного, організаційно-технологічного і соціального характеру. Зокрема органи влади мають:

визначити на державному рівні пріори- –тетні напрями, на яких за рахунок наявних заділів або об’єктивних переваг Україна може бути конкурентоспроможною або впливати на світовий технологічний розвиток;

сформувати національну технологіч- –ну політику з урахуванням позиції корпора-тивного сектору економіки, який найкраще сприймає сигнали ринку і спроможний забез-печити адекватну реакцію на них;

розробити і реалізувати процедури вста- –новлення пріоритетів наукомістких вироб-ництв і технологій, а також ранжування інно-ваційних проектів державного, регіонального і муніципального рівнів;

ввести в сферу відповідальності держави –розробку середньострокових і довгострокових програм розвитку технологічних напрямків,



що визначатимуть структуру світової еконо-міки через 15–20 років;

забезпечити збалансоване стимулювання –державного і корпоративного попиту на техно-логічну модернізацію, підтримку зусиль окре-мих відомств і компаній щодо її реалізації;

прискорити реструктуризацію науково- –технологічного комплексу в самодостатні компанії та консорціуми, активно сприяти розвитку корпоративної науки і недержавних організацій.

У фінансовій сфері важливими методами залучення приватного сектору до розв’язання суспільно значимих завдань є такі:

розробка і впровадження збалансованих –заходів податкового стимулювання інновацій-ної діяльності;

удосконалення механізмів пайового фі- –нансування державою науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт;

удосконалення механізмів кредитування –експорту високотехнологічної продукції;

створення нової або використання існу- –ючої мережі фондів із продуманими інвести-ційними стратегіями і чітко сформульовани-ми завданнями;

придбання закордонних активів; –прямі інвестиції в українські компанії. –

Крім того, ефективним інструментом залу-чення бізнесу до проектів ДПП може бути вже визнана практикою розробка професійних освітніх стандартів і створення системи фор-мування і конкурсного розміщення державно-го замовлення на підготовку кадрів спільно з об’єднаннями роботодавців.

Необхідно знизити ризики організацій корпоративного сектору економіки при вхо-дженні у довгострокові проекти, пов’язані з кардинальною технологічною модернізаці-єю, стимулюючи їх до формування активних стратегій технологічного розвитку. Ефективні

результати в цьому напрямку можуть бути досягнуті тільки за чіткої координації різ-них заходів державного регулювання – від тарифної сітки ринку до прямої фінансової підтримки науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт і фінансування тех-нологічної модернізації.

Корпоративний сектор повинен мати мож-ливість одержувати ресурси, необхідні для успішної конкурентної боротьби на глобаль-ному ринку. З цією метою важливо створити належну фінансову інфраструктуру, що має у своєму складі інститути, які орієнтовані на фі-нансування проектів і програм технологічної модернізації і надають послуги українським компаніям на умовах не гірших, ніж мають їхні іноземні конкуренти. Не менш важлива освітня інфраструктура, орієнтована на про-фесійну підготовку кадрів, необхідних для ви-рішення завдань технологічної модернізації.

Для успішної реалізації такої перспекти-ви необхідно розробити системний механізм взаємодії держави з корпоративним секто-ром економіки (особливо з наукомісткою його складовою), який включав би інститу-ційні, організаційні, фінансово-економічні та соціально-економічні важелі, спрямовані на забезпе чення стимулюючого середовища на всіх етапах інноваційного процесу, причому як на макро-, так і на мікрорівні. Розробка та-кого механізму має ґрунтуватись на методо-логічних підходах, які визнаються науковою думкою та перевірені практикою.

Органи влади мають гнучкіше реагува-ти на швидкі зміни інноваційних процесів та пов’язаних з ними потреб бізнесу і держави. Широке використання різних форм і механіз-мів державно-приватного партнерства може значно прискорити це реагування, суттєво підвищити ефективність і результативність технологічної та інноваційної політики.


1. Остапюк, С. Ф. Государственно-частное партнёрство в реализации бюджетных целевых про-грамм / С. Ф. Остапюк // Проблемы современной экономики. – № 3(27) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.m-economy.ru/art.php3?artid=24213

2. Унтура, Г. А. Государственно-частное партнёрство в инновационной сфере : региональный аспект / Г. А. Унтура // Регион : экономика и социология. – 2005. – № 2. – С. 153–170.

3. Варшавский, В. Г. Партнёрство государства и частного сектора / В. Г. Варшавский. – М. : Наука, 2005. – 214 с.

4. Государственно-частное партнёрство в научно-инновационной сфере / под ред. А. К. Казанцева, Д. А. Рубвальтера. – М. : ИНФРА-М, 2009. – 330 с.

5. Государственно-частное партнёрство в инновационных системах / под общ. ред. С. Н. Сильвестрова. – М. : Изд-во ЛКИ, 2008. – 312 с.

6. Delmon, D. Understanding options for privat participation in infrastructure : Seeing the forest for the trees : PPP, PSP, BOT, DBFO, concession, lease / D. Delmon. – World Bank, 2010.



7. Современные инструменты инвестиционного развития регионов / под ред. канд. экон. наук А. П. Сысоева. – М. : Статут, 2007. – С. 81.

8. Лебедева, Е. Взаимодействие государства и бизнеса в научно-технической сфере / Е. Лебедева // Мировая экономика и международные отношения. – 2005. – № 7. – С. 48–53.

9. Public/private partnerships for innovation : policy rationale, trends and issues, OECD, 10–12 December 2002, Headquarters, Paris.

10. Государственно-частные партнёрства в инновационной сфере [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://orange.strf.ru/client/invest.aspx?ob_no=1567&print=1

11. Public-private partnerships for research and innovation : an evaluation of the Australian experience. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.oecd.org/dataoecd/49/16/25718007.pdf

12. Гордеев, А. Механизм государственно-частного партнёрства в сфере науки : в чьей воле его запус-тить? / А. Гордеев, К. Киселёв [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.strf.ru/organization.aspx?CatalogId=221&d_no=14562

13. Делмон, Д. Государственно-частное партнёрство в инфраструктуре : практическое руководство для органов государственной власти : русская версия / Д. Делмон. – М., 2010. – 153 с.


Завдання визначення стратегічних цілей розвитку підприємства пов’язане з необхід-ністю враховувати такі співвідношення: а) по-чаткового, стартового потенціалу; б) бажано-го, виходячи з динаміки суспільного виробни-цтва, майбутнього стану; в) наявних і доступ-них засобів, що забезпечують перехід з одного стану в інший. Причому реалізація цієї вимо-ги частково залежить від стартового потенціа-лу. Вибір орієнтирів розвитку без узгодження координат початкової точки, термінів і засобів досягнення призводить, виходячи з принципу керованості систем, до втрати стійкості про-цесу розвитку і, отже, до втрати ефективності. Власне, ефективність демонструє складний взаємозв’язок між результатом (ефектом) і умовами, що спричиняють появу і викорис-тання цього результату.

Зокрема Світовий банк стосовно держави визначає ефективність як здатність викорис-товувати виробничий потенціал (умови) для задоволення суспільних потреб (результат) [9, с. 4]. Зазначається, що всі школи менедж-менту були спрямовані на пошук способів найефективнішого використання фізичного та інтелектуального потенціалу об’єкта управ-ління в підприємницьких цілях.

Питання оцінки ефективності підприєм-ства через рівень використання його страте-гічного потенціалу висвітлені у працях та-ких дослідників, як І. Ансоф, А. Воронкова, Р. Лукас, Л. Міротін, І. Отенко, М. Портер, І. Рєпіна, В. Самочкін, В. Трапезніков та ін. Так, у роботі «Оцінка інноваційних можли-востей підприємства та їхнє використання при формуванні довгострокових планів роз-витку» під ефективно працюючим підприєм-ством розуміється таке, яке має економічний

потенціал, забезпечує стійкий фінансовий стан у поточному періоді. Це дозволяє підпри-ємству створювати за певні терміни таку кіль-кість нових виробів, яку потребує ринок, що сприяє виживанню та розвитку підприємства [12, с. 18]. Комплексна ефективність (визна-чена також як показник гнучкості підприєм-ства) є функцією від економічного потенціалу і здатності до оновлення. Можна виділити два найістотніших недоліки, що обмежують сфе-ру застосування наведеної моделі: а) повністю відсутній найважливіший елемент продук-тивних сил – праця (людський капітал); б) не враховується необхідність оновлення не лише продукції, а й засобів виробництва; в) потенці-ал підприємства оцінюється лише фінансовою стійкістю поточної діяльності.

Певною мірою зазначені вище недолі-ки враховує модель стійкого (ефективного) розвитку Р. Лукаса, нобелівського лауреата 1995 року [15, с. 3–42]. Ефективною (стій-кою, стабілізованою) траєкторією розвитку підприємства визначено таку, за якої фізич-ний і людський капітал мають нормативні, рівні та постійні темпи зростання. Проте і в цій моделі не враховано можливу початкову незбалансованість між людським і фізичним капіталами.

Наведений вище стислий аналіз даної про-блеми, а також повніший аналіз, викладений автором даної статті у роботі «Семантичні ас-пекти системної ефективності підприємств» [2], дозволяють дійти висновку, що однією з невирішених проблем вибору орієнтирів роз-витку підприємства є оцінка збалансованості наявного потенціалу.

Метою даного дослідження є оцінка зба-лансованості потенціалу енергомашинобу-

УДК: 658.01

Гонтарева Ірина Вячеславівна,Гонтарева Ірина Вячеславівна,кандидат економічних наук, доценткандидат економічних наук, доцент

ВИЗНАЧЕННЯ СТРАТЕГІЧНИХ ОРІЄНТИРІВ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ НА ОСНОВІ

ОЦІНКИ ЇХ ПОТЕНЦІАЛУ

Проаналізовано підходи до оцінки потенціалу підприємства. Запропоновано методику такої оцінки на основі взаємозв’язку фінансових результатів, ринкового позиціювання, показників якості трудового потенціалу та техніко-технологічної бази. Дано оцінку потен-ціалу конкуруючих підприємств галузі енергомашинобудування та визначено стратегічні орієнтири їх розвитку.

Ключові слова: оцінка потенціалу, орієнтири розвитку, ефективність.


дівних підприємств і визначення стратегічних орієнтирів їх розвитку.

Обсяг і якість потенціалу з ефективністю процесу розвитку пов’язує принцип віддзер-калення (спадкоємства): якість системи про-дукує операційні властивості процесу розви-тку (якість алгоритму, що забезпечує здобуття результату), а якість результату (рівень роз-витку) успадковує якість процесу функціону-вання. Перехід якості (потенціалу) системи в ефективне її функціонування відбувається не завжди і не за всіх зовнішніх і внутрішніх умов. Потенційно високопродуктивна техно-логічна лінія може неефективно працювати при поганому забезпеченні сировиною, а від-сутність суспільної потреби у продукції цієї лінії може взагалі зробити її непотрібною. Автор даної статті вважає, що ефективність інтегрує окремі, залучені в процес функціо-нування властивості (якості) потенціалу сис-теми, властивості технології (алгоритму) до-сягнення кінцевого результату і властивості кінцевого результату. Недоліки і переваги властивостей потенціалу і технології функціо-нування можуть певною мірою компенсувати один одного, а інтегруючою (системоутворю-ючою) властивістю виступає організованість процесу функціонування. Високий рівень ор-ганізації при використанні наявного потенці-алу значно підвищує вірогідність досягнення необхідних кінцевих результатів.

За загальносистемним законом розвитку на кожній стадії розвитку організація прагне до-сягти такої величини потенціалу, щоб за жит-тєвий цикл досягти максимуму інтегральної величини потенціалу. Крім того, підприємство як відкрита соціально-економічна система не може функціонувати (принаймні, тривалий час) без взаємодії із зовнішнім середовищем, тому його потенціал і організованість мають забезпечити дію загальносистемного закону виживання (самозбереження): кожна матері-альна система повинна намагатися зберегти себе, використовуючи для цього весь свій ре-сурсний потенціал і організаційні здібності.

Потенціал – це сукупність засобів, запасів, джерел ресурсів, які можуть бути мобілізова-ні, приведені в дію для досягнення поставле-них цілей. При цьому потенціал може відобра-жати: а) сукупність накопичених у минулому ресурсів; б) наявність невживаних ресурсів, збігаючись частково з поняттям «резерв»; в) наявність можливостей збільшити у май-бутньому обсяг використовуваних ресурсів [6, с. 11-12]. Як правило, до загального потенціа-лу включають: а) виробничий потенціал – на-явні виробничі потужності, оборотні кошти і людський капітал; б) ринковий потенціал –

максимально можливий обсяг реалізації про-дукції за наявного забезпечення необхідними ресурсами; в) інвестиційний потенціал – об-сяг інвестиційних ресурсів, які може залучити підприємство; г) інтелектуальний капітал – підприємницькі здібності, професійний рівень персоналу, науково-технічний рівень продук-ції та інфраструктури її розвитку [14, с. 5–24].

Архітектоніка потенціалу формується внутрішніми та зовнішніми структурними взаємозв’язками і взаємообумовленими про-порціями продуктивних сил підприємства. Дотримання принципу еквівалентності в сис-темі «мета – засіб її досягнення» для виробни-чого потенціалу мають забезпечити регулярне приведення у відповідність: а) номенклатури та якості продукції із суспільними потребами; б) можливості техніко-технологічної бази з необхідним обсягом і якістю готової продук-ції; в) складність техніко-технологічної бази із професіоналізмом і компетентністю персона-лу підприємства.

Так, точка беззбиткового виробництва ха-рактеризує необхідне співвідношення між ці-ною, обсягом випуску, постійними і змінними витратами:

де Ов – обсяг випуску продукції в натуральних величинах;

З∑і – сума змінних витрат на одиницю ви-робу, грн;

Зп – постійні витрати, грн;Ц – ціна виробу, грн;Rпр – рентабельність виробництва, що до-

рівнює відношенню валового прибутку до вало-вої собівартості продукції за плановий період.

С. Жданов, виходячи з реального припу-щення, що постійні витрати визначаються вартістю основних фондів і витратами на їх утримання, дійшов висновку, що представле-на залежність характеризує необхідні пропор-ції між фондовіддачею та операційними ви-тратами [3, с. 52–56].

Підприємство складається з численних еле-ментів, що мають різні характеристики і знахо-дяться у різноманітних поєднаннях, взаємодія яких має бути погоджена у просторі та часі, під-вищуючи при цьому системну ефективність. Постійний темп зростання ефективності за-безпечується лише при одночасній пропорцій-ній зміні всіх елементів. Так, для забезпечення безперервного зростання продуктивності пра-ці потрібно змінювати: а) рівень досконалості системи (Ус), який визначається знаннями, на-копиченими персоналом, залежить від якості

� �1

1

1

З

Ц

ЗО

З

прв

п �

�

�

�

�� R

i i

, (1)

Гонтарева І. В.



та структури трудового потенціалу та рівня техніко-технологічної бази; б) рівень доскона-лості управління (Уу), який визначається ква-ліфікацією й уміннями персоналу, залежить від якості трудового потенціалу і рівня тех-нічної бази. Рівень компетенції (Ук) персона-лу визначається додатком рівня досконалості системи і рівня досконалості управління, а продуктивність праці:

де ПТ – продуктивність праці, грн/ос.;Ф – фондоозброєність, грн/ос.;а – коефіцієнт, що враховує умови, харак-

терні для галузі [13, c. 23–25].Для інформаційної складової процесу гос-

подарської діяльності можна використовува-ти формулу, яка взаємопов’язала початковий обсяг інформації і рівень організації з ефек-тивністю [13, с. 51].

де Е – поточна ефективність системи;Еmax – максимально можлива ефективність

за наявної техніко-технологічної бази;Во – початкова невпорядкованість;Іо, Іі – відповідно початковий і додатко-

вий обсяги інформації, що надходить.Таким чином, дотримання оптимального

балансу між якістю матеріальних ресурсів, фондовіддачею, рівнем розвитку техніко-тех-нологічної бази і трудовим потенціалом є не-обхідною умовою для досягнення системної ефективності розвитку підприємства.

Однією з методик дослідження збалансова-ності архітектоніки підприємства є «квадрат потенціалу», запропонований І. Репіною [14, с. 20–24]. Відповідно до цієї методики вико-ристовується порівняльна комплексна рей-тингова оцінка показників підприємства за такими функціональними блоками: а) вироб-ництво, розподіл і збут продукції; б) організа-ційна структура і менеджмент; в) маркетинг; г) фінанси. На відміну від І. Репіної, автор да-ної статті пропонує як вісі квадрата викорис-товувати параметри збалансованої системи оцінки стратегічного розвитку підприємства [7]. Підхід, запропонований Р. Капланом і Д. Нортоном, дозволяє підприємству плану-вати і привести в дію свої бачення і стратегію в чотирьох аспектах: фінансовому, клієнтсько-му, за внутрішніми бізнес-процесами, навчан-ня і зростання. Використання таких аспектів дозволяє досягти узгодженості між стратегіч-ним і операційним рівнями управління, вну-трішніми і зовнішніми чинниками діяльності підприємства, а також поточною ефективніс-тю господарської діяльності та майбутнім ста-ном потенціалу. Параметри стану потенціалу визначаються групами показників, які сфор-мовані автором даної статті на підставі рані-ше проведених досліджень [1] і можуть бути представлені у такому вигляді (табл.).

Зробимо розрахунки потенціалу підприєм-ства на прикладі галузі енергомашинобудуван-ня. Обсяг світового ринку енергомашинобуду-вання з урахуванням альтернативних джерел енергії у 2009 році становив 208 млрд дол. [10, с. 39]. Лідером у цій галузі є компанія General Electric (США), яка охоплює близько 24 % сві-тового ринку. Російська компанія ВАТ «Силові машини» є лідером на російському ринку і займає 0,88 % світового ринку, а українська

Ф ,УПТ к �� а (2)

�

�

��

�

� ��

�o

i

I

I

o eB1max

Е Е (3)

Рис. Квадрат потенціалу лідерів галузі енергомашинобудування (%) у: а) світі; б) Росії; в) Україні

General Electric

0,00020,00040,00060,00080,000

100,000

1. Ф

2. П

О

3. К

4. П

а) б) в)

ВАТ Силові машини« »

0,00020,00040,00060,00080,000

100,000 1. Ф

2. П

О

3. К

4. П

ВАТ Турбоатом« »

0,00020,00040,00060,00080,000

100,000 1. Ф

2. П

О

3. К

4. П



Таблиця Показники, рекомендовані для характеристики господарської діяльності

машинобудівних підприємств

Найменування групи та часткового показника Розрахункова формула Умовні позначки

1. Фінансові показники (Ф) Rп – середня рентабельність;Ro – середня рентабельність у галузі;n – кількість елементів у формулі.

Економічна рентабельність продаж (Rп)

RI = NOPAT – WACC x IC

RI – економічний прибуток, грн;V – обсяг продажу, грн;NOPAT – чистий операційний при-буток за вирахуванням наявних по-датків, отриманий за бухгалтерським обліком, грн;ІC – інвестований капітал, грн;WACC – середньозважена ціна капі-талу.

Економічна рентабельність продукції (Rпр)

Зі – сума витрат на виробництво та реалізацію продукції, грн.

2. Споживачі (ПО)

Частка на ринку збуту про-дукції (ДР)

ЕР – ємність ринку.

Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості (Код)

ДЗ – сума дебіторської заборгова-ності.

3. Якість внутрішніх бізнес-процесів (К)Коефіцієнт використання потужності (Ким)

ПМmax – максимальна потужність.

Надійність постачань сиро-вини (Нпост)

КПс – кількість постачань у строк;КП – загальна кількість постачань.

Коефіцієнт прогресивності техніко-технологічної бази (КПТТБ)

УМА – рівень механізації та авто-матизації;КГ – коефіцієнт придатності осно-вних засобів;КО – коефіцієнт оновлення техніко-технологічної бази;М – питома матеріаломісткість;ОН – оборотність незавершеного ви-робництва;Ф – фондовіддача.

4. Персонал (П)

Коефіцієнт середньорічної кількості працівників під-приємства (Кк)

Фч – фактична чисельність промислово-виробничих працівни-ків підприємства;Зч – загальна чисельність працівни-ків підприємства (штатних, поза-штатних, сумісників та ін.).

Статево-віковий склад пра-цівників підприємства (СВ)

CB = Кс х КвКс – коефіцієнт, який характеризує укомплектованість персоналу за ста-тевою ознакою; Кв – коефіцієнт, який характеризує укомплектованість персоналу за ві-ковою ознакою; Кч – кількість працюючих чоловіків;

n RRR ��n n пр

o

п

R

R�Ф

V

RIR

п�

�� m

і

пр

RIR

�i 1З

nод

КДРПО ��

ЕРДР

V�

ДЗK

од

V�

n КПТТБНКимКпост ��

maxПМ

ПМKим �

КП

КПН

с

пост�

nФОНМКОКГУМАКПТТБ ��

ч

ч

к З

ФК �

ж

ч

с К

КК �

n ПКСППКОХКССЗРКСВКПппдпскк �� n



компанія ВАТ «Турбоатом», будучи лідером в Україні, – 0,04 % [4]. Побудуємо квадрат по-тенціалу для General Electric [8], ВАТ «Силові машини» [11] і ВАТ «Турбоатом» [5] (рис.).

З рисунка випливає, що найбільш узгодже-ним є розвиток General Electric, а його орієн-тиром є подальше збалансоване нарощування свого потенціалу для утримання лідерських позицій. Менш узгодженим, ніж у світового лідера, є квадрат потенціалу ВАТ «Силові машини», його пріоритетом є підняття рів-ня техніко-технологічної бази та персоналу, а орієнтиром стратегічного розвитку – ви-користання потенціалу для завоювання най-більшої частки ринку. Найменш узгодженим є квадрат потенціалу ВАТ «Турбоатом», де головним пріоритетом є покращення фінан-сових показників, але потенціал отримання прибутку в перспективі весь час знижується. Орієнтиром стратегічного розвитку україн-ського підприємства має бути завоювання більшої частки ринку енергомашинобуду-вання за рахунок не тільки якісних, а також нарощування об’ємних показників розвитку

потенціалу. Таким чином, незважаючи на на-явність достатньо високого якісного рівня потенціалу у ВАТ «Турбоатом», ступінь його використання для розвитку підприємства до-статньо низький і спрямований на коротко-строкову перспективу.

Висновки

1. Проаналізовано існуючі методики оцінки ефективності підприємства через рівень ви-користання його потенціалу та визначено, що проблема збалансування наявного потенціалу є важливою для визначення стратегічних орі-єнтирів розвитку підприємств.

2. З метою узгодження потенціалу під-приємства з ефективністю його розвитку за-пропоновано методику оцінки потенціалу на основі «квадрата потенціалу» та взаємозв’язку фінансових показників, запитів споживачів, трудового потенціалу, потенціалу техніко-технологічної бази, що дозволяє визначити пріоритети та стратегічні орієнтири розвитку підприємств.

Найменування групи та часткового показника Розрахункова формула Умовні позначки

Кж – кількість працюючих жінок;Чп – середньорічна кількість праців-ників підприємства працездатного віку.

Коефіцієнт стабільності кадрів на підприємстві (Кск)

ЗЧзв – загальна кількість працівни-ків підприємства, звільнених за до-сліджуваний період зі всіх причин.

Рівень доходів працівників підприємства (Рдп)

ЗПп – середня заробітна плата на підприємстві;ЗПг – середня заробітна плата у даній галузі по країні (регіону).

Стан здоров’я працівників підприємства (СЗп)

Кбчч – кількість людино-годин хворо-би працівників підприємства;Кчч – загальна кількість відпрацьо-ваних людино-годин за досліджува-ний період.

Кадровий склад підприєм-ства (КС)

Фчсп – чисельність спеціалістів на підприємстві;Фчр – чисельність робітників на під-приємстві.

Характеристики рівня освіти працівників підпри-ємства (ОХп)

Фчо – кількість працівників підпри-ємства, які мають вищу або середню спеціальну освіту.

Підготовка і перепідготов-ка кадрів (ППК)

Фппк – кількість працівників підприєм-ства, які пройшли підготовку і перепід-готовку за період.

Професійно-кваліфікаційний склад працівників підприємства (ПКСп)

Фспi – чисельність спеціалістів під-приємства i-тої категорії;Фрi – чисельність робітників під-приємства i-го розряду.

ч

п

в Ф

ЧК �

Закінчення таблиці

ч

зв

ск Ф

ЗЧ1К ��

г

п

дп ЗП

ЗПР �

чч

бчч

п К

К1СЗ ��

чр

чсп

Ф

ФКС �

ч

чо

п Ф

ФОХ �

ч

ппк

Ф

ФППК �

� �

ч

piспi

п Ф

ФФПКC

�



3. Наведено практичний приклад застосу-вання розробленої методики для підприємств енергомашинобудування General Electric (сві-товий лідер), ВАТ «Силові машини» (лідер у Росії), ВАТ «Турбоатом» (лідер в Україні) та

визначено орієнтири стратегічного розвитку цих підприємств.

Перспективами подальших розвідок є роз-робка методики оцінки системної ефективнос-ті розвитку підприємств.


1. Гонтарева, И. В. Методологические аспекты исследования системной эффективности / И. В. Гонтарева // Материалы междунар. науч.-практ. конф. «Управление инновациями–2009». – М. : Доброе слово, 2009. – С. 28–35.

2. Гонтарева, И. В. Семантические аспекты системной эффективности предприятия / И. В. Гонтарева // Формування ринкової економіки : зб. наук. пр. Ч. 1. КНЕУ, спец. випуск. Економіка підприємства : тео-рія і практика. – 2008. – С. 119–126.

3. Жданов, С. А. Основы теории экономического управления предприятием / С. А. Жданов. – М. : «Финпресс», 2000. – 384 с.

4. Зайко, А. Нужен рост без спроса / А. Зайко [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.industrydaily.ru/main-theme/61/Grafik_1_gl_tema.GIF

5. Звіт ВАТ «Турбоатом» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.stockmarket.gov.ua/ua_UA/year_2010/showform/55/60840

6. Ільїч, Л. М. Ефективність відтворення трудового потенціалу України : монографія / Л. М. Ільїч. – К. : Енергія плюс, 2007. – 212 с.

7. Каплан, Р. Стратегические карты. Трансформация нематериальных активов в материальные результаты [пер. с англ.] / Р. Каплан, Д. Нортон. – М. : «Олимп-Бизнес», 2005. – 512 с.

8. Отчет General Electric за 2009 год [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ge.com/ar2009/downloads.html

9. Отчет о мировом развитии. 1997 г. – М. : Прайм-ТАСС, 1997. – С. 4. 10. Отчет ОАО «Атомэнергомаш» за 2009 год [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://

www.rosatom.ru/wps/wcm/connect/rosatom/rosatomsite/resources /947e4380446166a3be4eff495570b175/anrep_atomenergomah_2009.pdf

11. Отчет ОАО «Силовые машины» за 2009 год [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.power-m.ru/common/data/pub/files/articles/4747/Годовой%20отчет% 202009.pdf

12. Самочкин, В. Н. Оценка инновационных возможностей предприятия и их использование при формировании долгосрочных планов развития / В. Н. Самочкин, О. А. Тимофеева, А. А. Колюкин // Менеджмент в России и за рубежом. – 2002. – № 6. – С. 12–21.

13. Трапезников, В. А. Управление и научно-технический прогресс / В. А. Трапезников. – М. : Наука, 1983. – 224 с.

14. Федонін, О. С. Потенціал підприємства : формування та оцінка : навч. посіб. / О. С. Федонін, І. М. Рєпіна, О. І. Олексюк. – 2-ге вид., без змін. – К. : КНЕУ, 2006. – 316 с.

15. Lucas, R. E. On the Mechanics of economic development / Robert E. Lucas // Journal of Monetary Economics. – 1988. – Vol. 22. – C. 3–42.


Україна – відносно молода держава, ста-новлення якої ускладнювалося необхідністю одночасного вирішення чотирьох складних і суперечливих завдань: формування нації, ста-новлення державності, укорінення демокра-тичного політичного режиму, запровадження ринкових принципів в економіці [1].

Важливим напрямом державного будівни-цтва мало стати формування власного секто-ру безпеки і системи стратегічного управлін-ня цим сектором. Вирішення цього критично важливого для України питання залишається недостатньо дослідженою темою у сучасній науці. Винятками є публікації В. Горбуліна, В. Лисицина, А. Гриценка, В. Горовенка, А. Семенченка та деяких інших науковців і практиків. Водночас недостатньо проаналі-зована історія формування цієї системи та її вади на теперішньому етапі розвитку. До того ж такий аналіз практично не робився з пози-цій сучасних парадигм політичної науки.

Особливої актуальності це питання набу-ває нині, коли у проекті Стратегії національ-ної безпеки України, проекті Стратегічного бюлетеня й інших стратегічних документах

сектор безпеки України вперше розглядається як цілісна система.

Саме тому метою даного дослідження є політичний аналіз становлення і нинішнього стану системи стратегічного управління сек-тором безпеки України.

Попри значний історичний досвід держа-вотворення, на момент здобуття незалежності в Україні фактично були відсутні інститути, традиції та кадри, необхідні для управління на-ціональною безпекою. Показовим є той факт, що на 1992 рік у 33 вищих військових навчаль-них закладах колишньої Радянської Армії, що дислокувалися на території України, працю-вали всього 3 доктори воєнних наук, причому жоден з них не досліджував питання воєнної, тим більш державної («великої»), стратегії.

Не ліпшою, а в певному сенсі й гіршою, була ситуація в інших структурах сектору без-пеки УРСР. Відповідні управління справами Кабінету Міністрів УРСР та апарату ЦК КПУ практично не мали досвіду вирішення завдань стратегічного рівня.

Підрозділи Комітету державної безпеки СРСР, що були розміщені в Україні, не за-


УДК 323.2%351.862.4 (477)

СИСТЕМА СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ СЕКТОРОМ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ: СТАН,

ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Визначено основні результати розвитку системи стратегічного управління секто-ром безпеки України протягом 2005–2009 рр. Проаналізовано перші результати ре-форм 2010 року. Сформульовано пропозиції щодо подальшого удосконалення цієї системи.

Ключові слова: сектор безпеки, Служба безпеки України, стратегічне управління.

Бєлов Олександр Федорович; Бєлов Олександр Федорович; Литвиненко Олександр Валерійович, Литвиненко Олександр Валерійович,

доктор політичних наук, старший науковий співробітникдоктор політичних наук, старший науковий співробітник


Бєлов О. Ф., Литвиненко О. В.

безпечували вирішення усього комплексу за-вдань, притаманних спецслужбі суверенної держави. Чи не найслабшим їхнім місцем була практично повна відсутність власної системи стратегічного планування та спрямованість на виконання завдань в інтересах принципово ін-шої держави.

Те саме стосувалося і всіх інших структур сектору безпеки, із науковими інституціями включно. Таким чином, система планування, постановки і контролю виконання завдань стратегічного рівня в незалежній Україні по-чала формуватися практично з нуля, де-факто на пустому місці. Ця ситуація поряд зі зрозумі-лими проблемами забезпечила Україні й певні переваги, а саме дозволила залучати до страте-гічної ланки державного управління і сектору безпеки зокрема нових людей, без досвіду, але і без пов’язаної з цим досвідом зашореності.

На нашу думку, саме це дозволило вже до 1996-1997 рр. в основному сформувати систе-му стратегічного управління сектором безпеки України та вирішити низку ключових завдань політики національної безпеки. Зокрема у 1997 році Верховна Рада прийняла Концепцію національної безпеки [2], яка загалом визна-чила життєво важливі національні інтереси України, джерела загроз їх реалізації та шляхи їх забезпечення. Тоді ж через підписання дого-ворів із сусідніми державами на міжнародному рівні визнано і гарантовано державні кордони України, а ухвалення Хартії про особливе парт-нерство Україна-НАТО [3] в загальних рисах визначило євроатлантичний курс Києва.

Стратегічний рівень системи управління національною безпекою в цілому і сектором безпеки як її ключовою складовою зокре-ма з того часу не зазнав суттєвих змін попри суттєву трансформацію безпекової ситуа-ції, конфігурації державної влади (внаслідок конституційної реформи 2004 року) та орга-нів сектору безпеки (внаслідок перетворень 2004–2007 рр.).

Нині державна складова сектору безпеки України включає ланку стратегічного управ-ління і виконавчу ланку. За загальноприйня-тим визначенням, сектор безпеки складається з вищих органів управління, збройних сил, по-ліції (у формі або в цивільному), жандармерії, служб розвідки, прикордонних служб, служб внутрішньої безпеки, а також міліції та зброй-них формувань, які працюють на державу або пов’язані з нею. Іншими словами, виконавча ланка сектору безпеки включає розвідувальні служби і служби внутрішньої безпеки, поліцію, прикордонний контроль, сили оборони [4].

Таким чином, в Україні ланку стратегічного управління складають Верховна Рада України,

Президент України, Рада національної без-пеки і оборони України (РНБОУ), Кабінет Міністрів України, а виконавча ланка включає: службу внутрішньої безпеки – Службу безпе-ки України; розвідувальні служби – Службу зовнішньої розвідки України, Головне управ-ління розвідки Міністерства оборони України, Управління розвідки Адміністрації Державної прикордонної служби України; поліцію – Міністерство внутрішніх справ України; жан-дармерію – Внутрішні війська МВС України, Управління державної охорони України; при-кордонний контроль – Державну прикордонну службу України; сили оборони – Збройні Сили України, Державну спеціальну службу тран-спорту, воєнізовані підрозділи Міністерства з питань надзвичайних ситуацій і захисту насе-лення від наслідків Чорнобильської катастро-фи, Державну службу спеціального зв’язку і захисту інформації України. Також певним чи-ном до сектору безпеки належить Державний департамент з питань виконання покарань.

Відповідно до статті 85 Конституції Украї-ни Верховна Рада визначає основні засади зо-внішньої і внутрішньої політики України та затверджує бюджет держави. Згідно зі стат-тею 92 Основного Закону організація і діяль-ність органів виконавчої влади, основи наці-ональної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку визначаються виключно законами України.

Реалізуючи ці повноваження, парламент прийняв донині чинний Закон України «Про основи національної безпеки України» вiд 19.06.2003 р. № 964–IV, який визначає осно-вні пріоритети цієї політики, окреслює загро-зи національним інтересам і стратегічні на-прями діяльності у цій сфері. Верховна Рада 1 липня 2010 р. ухвалила Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» № 2411–VI.

Відповідно до статті 89 Конституції Украї-ни у парламенті утворено Комітет з питань національної безпеки і оборони, у складі яко-го діють шість підкомітетів, зокрема з воєн-ної безпеки і оборони та з питань державної безпеки. Комітет наділено досить вагомими контрольними повноваженнями, які особливо активно реалізуються останніми роками.

Президент України відповідно до стат-ті 106 Основного Закону здійснює загальне керівництво у сфері національної безпеки і оборони держави, призначає і звільняє з посад міністрів, керівників інших органів виконав-чої влади, вище командування Збройних Сил, інших військових формувань.

Здійснення цих функцій реалізується Гла-вою держави за допомогою Ради національної



безпеки і оборони України – конституційно-го органу, який організує і контролює діяль-ність органів виконавчої влади з питань на-ціональної безпеки і оборони, а також допо-міжних і консультативно-дорадчих органів, серед яких чільне місце посідає Адміністрація Президента України.

Президент України головує в Раді націо-нальної безпеки і оборони України, до скла-ду якої за посадою входять Прем’єр-міністр, міністри оборони, закордонних і внутрішніх справ, Голова Служби безпеки України, а та-кож інші особи – за рішенням Глави держа-ви. Рішення РНБОУ вводяться в дію указами Президента України.

Стаття 3 Закону України «Про Раду на-ціональної безпеки і оборони України» від 05.03.1998 р. № 183/98–ВР визначає такі функції РНБОУ:

1) внесення Президентові України пропо-зицій щодо реалізації засад внутрішньої і зо-внішньої політики у сфері національної без-пеки і оборони;

2) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час;

3) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах во-єнного або надзвичайного стану та при виник-ненні кризових ситуацій, що загрожують на-ціональній безпеці України.

Відповідно до статті 14 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» рішеннями РНБОУ при ній можуть утворюва-тися робочі та консультативні органи.

Інформаційно-аналітичне й організаційне забезпечення діяльності РНБОУ здійснює її Апарат, у складі якого діють профільні депар-таменти з питань воєнної і державної безпеки.

У складі Адміністрації Президента України діє відповідне Головне управління. При Президентові також функціонує науково-аналітична установа – Національний інсти-тут стратегічних досліджень, який здійснює інформаційно-аналітичне та науково-прог-нозне забезпечення діяльності Президента та Ради національної безпеки і оборони України.

За президентства Віктора Ющенка чіткого розмежування повноважень між Секретаріатом Президента України та РНБОУ не існувало, проте до виключних повноважень першого вхо-дили проблеми поточного забезпечення діяль-ності Глави держави, у тому числі й підтримка кадрової політики в органах сектору безпеки.

Віктор Янукович забезпечив, особли-во після відновлення чинності Конституції 1996 року, чітку концентрацію основних функ-

цій із забезпечення діяльності Президента України у сфері оборони і національної безпе-ки і Адміністрації Президента України.

Згідно зі статтею 116 Конституції України Кабінет Міністрів України здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності та на-ціональної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю. Зокрема уряд розробляє проект Державного бю-джету України, здійснює фінансування і матеріально-технічне забезпечення органів сектору безпеки України.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 07.10.2010 р. № 2591–VI на уряд покладаєть-ся розв’язання питань національної безпеки і обороноздатності. Згідно зі статтею 20 Кабінет Міністрів:

здійснює заходи щодо охорони та захис- –ту державного кордону і території України;

здійснює заходи щодо зміцнення націо- –нальної безпеки України, розробляє та затвер-джує державні програми з цих питань;

здійснює заходи щодо забезпечення боє- –здатності Збройних Сил України, визначає у межах бюджетних асигнувань на оборону чи-сельність громадян України, які підлягають призову на строкову військову службу і на-вчальні збори;

вживає заходів щодо забезпечення обо- –роноздатності України, оснащення Збройних Сил України та інших утворених відповідно до закону військових формувань;

забезпечує соціальні і правові гарантії –військовослужбовцям, особам, звільненим з військової служби, та членам їхніх сімей;

вирішує питання забезпечення участі –військовослужбовців України в миротворчих акціях у порядку, визначеному законом;

організовує фінансове і матеріально- –технічне забезпечення діяльності правоохо-ронних органів, соціальний захист працівни-ків зазначених органів та членів їхніх сімей.

Таким чином, Верховна Рада України вста-новлює основні засади державної політики національної безпеки, Президент України в цих межах, через Раду національної безпеки і оборони України або безпосередньо, визначає стратегічні й доктринальні моменти реалізації цієї політики, здійснює її кадрове забезпечен-ня, а Кабінет Міністрів безпосередньо впрова-джує в життя цю політику, зокрема здійснює її фінансування, а також соціальний захист військовослужбовців та співробітників право-охоронних органів. Такий розподіл повнова-жень стосується насамперед мирного часу.

В умовах воєнного стану для керівництва обороною відповідно до Закону України «Про


Бєлов О. Ф., Литвиненко О. В.

оборону України» від 06.12.1991 р. № 1932–XII утворюється Ставка Верховного головнокоман-дування на чолі з Главою держави, яка організує управління відбиттям агресії проти України.

Функціонування наведеної вище системи управління органами сектору безпеки про-тягом останніх років довело її дієздатність і загальну спроможність виконувати складні й комплексні завдання управління національ-ною безпекою. Зроблено важливі кроки у на-прямі демократизації сектору безпеки, поси-лення демократичного цивільного контролю за діяльністю його органів. Проведено перший в історії незалежної України Комплексний огляд сектору безпеки, результати якого ві-дображені в Стратегії національної безпеки України (січень 2007 р.), Концепції реформу-вання кримінальної юстиції (квітень 2008 р.), Концепції реформування Служби безпеки України (березень 2008 р.), Концепції рефор-мування Державної прикордонної служби (липень 2007 р.), кількох рішеннях РНБОУ, Білих книгах органів сектору безпеки України 2007 і 2008 років. Вирішено низку інших пи-тань стратегічної важливості.

Разом з тим 2005–2009 рр. для органів сектору безпеки характерні не лише позитив-ними зрушеннями і реформами. Як важливу проблему слід визначити відсутність елітного та суспільного консенсусу щодо української безпекової стратегії. Політична конкуренція в Україні у цей період набула відверто руй-нівних форм, що зробило проблеми безпеки предметом постійного протистояння.

Політичний принцип призначень на адмі-ністративні посади, запроваджений в Україні з 2002 року, у 2005 році поширився і на органи сектору безпеки, що призвело до критичного зниження компетенції їхнього керівництва. Водночас відбувалася поступова політизація безпекових структур. Наслідком цього стала небезпечна ситуація втягування органів сек-тору безпеки в політичне протистояння на боці різних сил. Послаблення керованості ор-ганами сектору безпеки спричинило зростан-ня корупції у безпекових структурах і падіння довіри до них з боку громадян.

Зазначене вище відбувалося на тлі стрімко-го зростання внутрішніх і зовнішніх викликів і загроз національній безпеці України. Зокрема після серпня 2008 року можна говорити про вихід силових засобів на авансцену міжнарод-них відносин у Центрально-Східній Європі (вперше за часів незалежності України). Суттєво посилилися спроби зовнішнього втручання у внутрішні справи України – під-тримка підривних організацій, ведення анти-державної пропаганди тощо.

Таким чином, протягом 2005–2009 рр. у секторі безпеки України відбувалися супе-речливі процеси, інтегральним наслідком яких стало критичне послаблення державних інститутів та зменшення потенціалу проти-стояння зовнішнім та внутрішнім викликам і загрозам безпекового характеру.

Прихід нового керівництва держави при-вів до серйозних змін. Насамперед слід наго-лосити, що відновлення чинності Конституції 1996 року вирішило основну проблему пері-оду правління Віктора Ющенка, пов’язану із загальною недосконалістю і розбалансованіс-тю системи державної влади, а саме проблему подвійного підпорядкування органів сектору безпеки як Президенту України, так і Кабінету Міністрів України.

Разом з тим зберігаються певні проблеми законодавчого характеру. Зокрема залиша-ються неврегульованими питання функціо-нування сектору безпеки в умовах кризових ситуацій, що загрожують національній без-пеці. Йдеться про перехідний стан між «нор-мальним» функціонуванням державної влади і надзвичайним чи воєнним станом.

Менш наочною, але потенційно досить складною є проблема розмежування політич-ного й адміністративного керівництва в орга-нах сектору безпеки. Практика призначення політичних діячів керівниками правоохорон-них органів і спецслужб, яка набула поширен-ня після конституційної реформи 2004 року і зберігається певним чином і сьогодні, в умо-вах відсутності законодавчо визначених про-цедур розділення політичних і фахових пи-тань пов’язана з низкою проблемних момен-тів. Найсуттєвішим із них можна визначити загрозу політизації діяльності органів сектору безпеки, підпорядкування їхньої діяльності інтересам політичних сил на шкоду загально-національним інтересам.

Остаточне вирішення зазначених проблем можливе лише у межах розпочатої в державі конституційної та адміністративної реформ, з необхідністю яких згодні всі провідні політич-ні сили України. Водночас суттєво зменшити проблемність нинішньої ситуації можна у спо-сіб запровадження в секторі безпеки моделі, яка вже понад 15 років доволі успішно функці-онує при вирішенні завдань воєнної безпеки.

Загалом ця модель законодавчо визначе-на у статті 11 Закону України «Про оборону України»: «Генеральний штаб Збройних Сил України є головним військовим органом з планування оборони держави, управління за-стосуванням Збройних Сил України, коор-динації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади,



органами місцевого самоврядування, військо-вими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, та правоохоронними орга-нами у межах, визначених цим Законом, інши-ми законами України і нормативно-правовими актами Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України».

Таким чином, основні питання поточного управління воєнною безпекою вирішуються на рівні Генерального штабу Збройних Сил України, керівництво якого є досить стабіль-ним і професійним, а не політичним.

На цьому тлі зберігає своє значення поло-ження ухваленої в березні 2008 року Концепції реформування Служби безпеки України про покладання на СБУ функцій координації «за-ходів щодо забезпечення національної безпе-ки України у сфері державної безпеки». Це положення пов’язане насамперед з тим, що згідно із Законом України «Про основи на-ціональної безпеки України» та Стратегією національної безпеки України основні загро-зи національній безпеці мають внутрішній ха-рактер або реалізуються через посередництво внутрішніх чинників.

Слід зазначити, що чинне законодавство передбачає розвинену систему демократично-го цивільного контролю за діяльністю Служби

безпеки України. Зокрема створена спеціалі-зована посада Уповноваженого Президента України з питань контролю за діяльністю СБУ, яка є унікальною в системі державної влади України.

У контексті цих трансформацій потрібне відповідне удосконалення внутрішньої струк-тури і ресурсно-кадрового забезпечення СБУ.

Законодавче покладання координаційної функції у сфері державної безпеки на СБУ, створення чітких і дієвих процедур її реаліза-ції дозволить суттєво підвищити ефективність функціонування українських органів сектору безпеки, насамперед служб внутрішньої без-пеки, розвідувальних органів, поліції і жандар-мерії, із відвернення та нейтралізації актуаль-них і потенційних загроз національній безпеці. Відповідно і з реалізації життєво важливих на-ціональних інтересів України, серед яких чіль-не місце посідає європейська інтеграція.

Водночас слід зауважити, що така зміна системи стратегічного управління призведе до суттєвого трансформування сектору без-пеки в цілому. Зокрема постануть специфічні питання координації розвідувальних органів, інших структур, що працюють у цій сфері. Зазначене має стати напрямом подальших на-укових досліджень.


1. Kuzio, T. Transition in Post-Communist States : Triple or Qudruple? / T. Kuzio // Politics. – 2001. – Vol. 21(3). – Р. 168–177.

2. Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1997. – № 10. – Ст. 85.

3. Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного Договору (9 липня 1997 року, Мадрид) // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/publication/content/1705.htm

4. Резолюція ПАРЄ 1713 (2005).


Загальний підхід до вибору напрямів роз-витку оборонно-промислової політики (ОПП) базується на положеннях загальнодержавної політики програмно-цільового регулювання процесів організаційної, структурної і техно-логічної модернізації індустріального відтво-рення з метою приросту випуску наукоємної, високотехнологічної продукції з високою часткою доданої вартості.

При визначенні пріоритетів ОПП первин-не значення мають, з одного боку, стратегічні виклики наступного десятиліття (через їхній вплив на номенклатуру озброєння та військо-вої техніки), а з другого – необхідність реаліза-ції системи заходів для задоволення потреб в озброєнні та військовій техніці Збройних Сил України (ЗСУ) та селективної підтримки стра-тегічно важливих оборонних галузей економі-ки, які мають стати в Україні головним «локо-мотивом» економічного зростання і структур-них перетворень. За нинішніх умов державі не-обхідно забезпечити управління економічним розвитком ОПК у новому соціальному та еко-номічному середовищі, ефективно впливаючи на процеси індустріального розвитку за допо-могою посилення дієвості законодавства, гра-мотної кадрової політики, створення мотивації для підвищення освітнього рівня населення.

При виборі пріоритетних напрямів оборон-но-промислової політики до уваги беруться такі чинники [1, с. 61]:

необхідність забезпечення життєво важ- –ливих інтересів України в воєнній та цивіль-ній сферах;

необхідність забезпечення обороноздат- –ності в існуючій і прогнозованій системах за-гроз;

можливість удосконалення засобів –зв’язку і телекомунікацій як необхідної умо-ви розвитку сучасного високотехнологічного виробництва і забезпечення якості життя на-селення;

можливість припливу іноземних і вну- –трішніх інвестицій в структурну перебудову виробництва;

наявність експортних ніш і попиту на сві- –товому ринку на продукцію підприємств, що входять до нинішньої структури ОПК;

наявний науково-технічний доробок, –інтелектуальний потенціал і досвід виробни-чого персоналу, досягнутий технологічний рівень розробок і продукції, що виробляється, підтверджений реальною присутністю на сві-товому ринку наукоємної продукції.

Основним джерелом для фінансування програм оборонно-промислової політики ма-ють бути кошти державного бюджету, а її об’єктами є: системи озброєння і військової техніки, оборонно-промисловий комплекс, а також сфера військово-технічного співробіт-ництва України з іноземними державами [2, с. 29–34].

УДК 355/359

ОБОРОННО-ПРОМИСЛОВА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ: ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМИ

ТА ШЛЯХИ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ

Визначено першочергові завдання оборонно-промислової політики України та пріоритетні напрями розвитку оборонно-промислового комплексу. Проаналізовано недоліки системи управління ОПК та запропоновані заходи щодо їх усунення. Розглянуто основні напрями розвитку військово-технічного співробітництва з іно-земними кранами. Наголошено на необхідності концентрації зусиль на використанні конкурентних переваг вітчизняного ОПК.

Ключові слова: оборонно-промисловий комплекс, державна обороно-промислова політика, озброєння і військова техніка, ринкова інфраструктура, система управлін-ня ОПК, національна безпека.

Шевцов Анатолій Іванович, Шевцов Анатолій Іванович, доктор технічних наук, професор; доктор технічних наук, професор;

Боднарчук Роман Васильович, Боднарчук Роман Васильович, кандидат технічних наук;кандидат технічних наук;

Гриненко Олексій ВолодимировичГриненко Олексій Володимирович



Можливості ОПК в реалізації оборонно-промислової політики. Нині оборонно-проми-словий комплекс України може виробляти за замкнутим циклом близько 8 % загальної номенклатури озброєння і військової техніки (ОВТ), які експлуатуються або планується мати на озброєнні Збройних Сил України.

Нині вітчизняний ОПК неспроможний виробляти такі важливі види ОВТ, як вини-щувачі, штурмовики і бомбардувальники, за-соби протиповітряної та протиракетної обо-рони, корабельне озброєння тощо. Відсутня полігонно-вимірювальна база для випробу-вань ракетного озброєння наземного і мор-ського базування.

Сьогодні озброєння і військова техніка ЗСУ вже на покоління відстають від відповід-них систем провідних країн. За всі роки неза-лежності не з’явилося жодного зразка озбро-єнь, здатного на стратегічному рівні вплинути на обороноздатність держави. ОПК значно відстає у розвитку елементної бази мікроелек-троніки, мікропроцесорної техніки, нанотех-нологій, без чого неможливе створення сучас-них зразків ОВТ.

Опинившись у важкому фінансовому стані на початку 1990-х років, оборонні підприєм-ства та організації почали реалізовувати кон-версійні програми, які не відповідали ані їх тех-нологічному рівню, ані потенційним можли-востям. Конверсія проводилася практично без урахування реальних фінансово-економічних можливостей країни, в умовах невизначеності основних напрямів розвитку ОПК та реальних потреб Збройних Сил України в ОВТ, без на-лежного маркетингу внутрішнього та зовніш-нього ринку товарів та послуг.

На проведення науково-дослідних і дослід-но-конструкторських робіт, які виконуються за державним оборонним замовленням, виді-лялися недостатні кошти. До того ж ці роботи фінансувалися і продовжують фінансуватися безсистемно, а тому не забезпечується необ-хідний для інноваційного розвитку приріст наукового продукту. Держава, яка традиційно є основним замовником продукції ОПК, прак-тично її не закуповує. Більшість оборонних підприємств і організацій не мають власних коштів для розробки та виробництва перспек-тивних проектів. Вони не спроможні брати на себе ризики, пов’язані з виробництвом і мо-дернізацією ОВТ. Для них недоступні банків-ські кредити під заставу майна.

Відсутність належної системи управління ОПК, нерозвиненість ринкової інфраструк-тури та недосконалість нормативно-правової бази призвели до того, що оборонні підпри-ємства та організації практично вийшли з-під

державного контролю, а директорський кор-пус став діяти на свій розсуд. На загальному тлі високої інфляції та фінансово-економічної нестабільності процеси реформування ОПК ставали дедалі хаотичнішими.

Внаслідок невдалого реформування ОПК значна частина підприємств і організацій опинилися на межі банкрутства. А тому по-трібні рішучі заходи, пов’язані з проведенням глибокої реструктуризації ОПК. Реалізація цих заходів є одним із пріоритетних завдань оборонно-промислової політики, але потрібні для їх впровадження кошти не тільки не виді-ляються, а навіть не плануються.

Нинішня ситуація в ОПК характеризу-ється значним скороченням або припиненням виробництва важливих для національної без-пеки зразків ОВТ, старінням матеріально-технічної бази науково-виробничих структур, серйозним розривом відносин між наукою і ви-робництвом, важким становищем галузевих науково-дослідних інститутів, низькою зарп-латою працюючих, відсутністю стимулів у молодих спеціалістів працювати на підприєм-ствах і організаціях ОПК.

Структурні реформи в ОПК сьогодні май-же не проводяться, стан ОПК погіршується, а його діяльність в цілому залишається збитко-вою. За даними Держкомстату України, у І кв. 2008 р. обсяги реалізованої продукції (робіт, послуг) порівняно з аналогічним періодом 2007 р. знизилися до 90 %, обсяг продукції (робіт, послуг) за Державним оборонним за-мовленням – до 68,6 %, а обсяг експорту про-дукції (робіт, послуг) військового призначен-ня – до 70 % [3, с. 5–11].

Руйнація оборонної промисловості, у свою чергу, призвела до різкого обмеження можли-востей забезпечення боєздатного стану ЗСУ та значного скорочення можливостей інте-грації України в оборонні, економічні та по-літичні міжнародні структури. За оцінками Стокгольмського інституту оборонних до-сліджень, нині ОПК України зберіг здатність певною мірою забезпечити модернізацію та оновлення 90 % номенклатури ОВТ, що є на озброєнні ЗСУ.

Сучасний ОПК все ще має науково-тех-нологічний потенціал для створення деяких конкурентоспроможних зразків ОВТ, зокрема військово-транспортної авіації, танкового, авіа-ційного та корабельного двигунобудування, кос-мічних апаратів, ракет-носіїв і ракетного озбро-єння, систем супутникової навігації та елект-ронної протидії, радіолокаційних станцій тощо.

Пріоритети оборонно-промислової по-літики у сфері системи озброєнь. В умовах


Шевцов А. І., Боднарчук Р. В., Гриненко О. В.

жорстких економічних обмежень в країні для подолання кризової ситуації на перше місце виходить вибір пріоритетів розвитку ОВТ. На цьому наголошує і Глава держави, зазначив-ши на робочій зустрічі з Міністром оборони України, що «усі ресурси, які сьогодні є в краї-ні, нам у жодному разі не можна «розмивати». Треба їх сконцентрувати на конкретних на-прямах, визначивши їх пріоритетність [4]».

Зміни у геостратегічному просторі протя-гом останніх років та наявність у більшості країн регіону власних програм переозброєн-ня зумовлює необхідність для України мати адекватну зброю стримування.

Можливості України. Після розпаду СРСР Україна успадкувала значну кількість типів ОВТ. Нині ЗСУ практично укомплектовані, проте значна частина ОВТ за своїми тактико-технічними характеристиками поступається світовим аналогам. Сучасні зразки становлять близько 30 % наявної номенклатури ОВТ. А тому основним напрямом їх підтримки у бо-єздатному стані нині та у найближчій пер-спективі може бути поетапна модернізація як основний курс, спрямований на розширення можливостей виготовлення та удосконалення ОВТ підприємствами та організаціями вітчиз-няного ОПК. Виходячи з науково-технічного та фінансово-економічного стану ОПК, стає оче-видним, що технічну основу ЗСУ нині та на найближчу перспективу становитимуть ОВТ, які залишилися Україні після розпаду СРСР.

У подальшому, за умов адекватного фінан-сування, підприємства та організації ОПК спроможні організувати розробку і виробни-цтво багатофункціональних ракетних комп-лексів, багатофункціональних корветів (у ко-операції з міжнародними компаніями), літаків військово-транспортної авіації, бронетанкової техніки, радіолокаційного озброєння зі спеціа-льною елементною базою тощо.

Особливістю сучасного стану розвитку оз-броєння і військової техніки є те, що тактико-технічні характеристики більшості їх основних зразків практично досягли у межах прийнятих схемних, технічних і технологічних рішень граничних величин. За таких умов навіть для незначного підвищення окремих показників ефективності ОВТ потрібні значні матеріальні витрати, які, як правило, не виправдовуються отриманим воєнно-технічним ефектом.

У Законі України «Про основи націо-нальної безпеки України» вiд 19.06.2003 р. № 964–IV збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу визначено як один із пріоритетів національних інтересів, а одним з основних напрямів державної політики у сфері національної безпеки України – розробку новіт-

ніх зразків озброєння і військової техніки, а та-кож стимулювання випереджаючого розвитку наукоємних високотехнологічних виробництв.

Однак треба визнати, що у таких секторах, як створення багатофункціональних вини-щувачів, сучасних вертольотів, безпілотних літальних апаратів, корабельного озброєння і навігації та частково систем радіоелектронної боротьби, технологічний розрив між Україною та провідними країнами світу є таким, що по-долати його в найближчій перспективі не-можливо, а в окремих напрямах – недоцільно. Проте це стосується організації повного ци-клу виробництва складних систем озброєння, а не їх окремих елементів і вузлів або прове-дення модернізації. Закупівля ОВТ за кордо-ном не має шкодити інтересам національного товаровиробника. Наприклад, ДАХК «Артем» і ДК «КБ «Луч» уже зараз спроможні забез-печити бойові літаки сучасними конкуренто-спроможними системами високоточної зброї як засобу захисту від керованих ракет і висо-коточних авіабомб. Україна не виробляє вер-тольоти і буде змушена рано чи пізно закупо-вувати їх за кордоном. Але це потрібно робити з урахуванням інтересів ВАТ «Мотор-Січ», що виробляє сучасні двигуни, які використо-вуються на більшості бойових і транспортних вертольотів Росії. Науково-виробнича фірма «Адрон» розробила для вертольотів станцію оптико-електронного заглушення «Адрос», яка забезпечує їх захист від ракет переносних зенітно-ракетних комплексів і була прийнята у 2005 р. на озброєння української армії. На думку фахівців, з її адаптацією на вертольотах будь-якого виробництва проблем не буде.

В Україні існує науково-технічний потен-ціал і доробок, які дають можливість вітчизня-ному ОПК проводити модернізацію, а в пер-спективі створювати ракетні та артилерійські зенітні системи, а також системи, призначені для протидії систем високоточної зброї.

Підприємства ОПК України за певних умов спроможні організувати виробництво сучас-них розвідувально-інформаційних та оптич-них засобів виявлення цілей. На цьому напря-мі провідними є КП «НВК «Іскра», ДП «НДІ «Квант», ДАХК «Топаз», КП «ЦКБ «Протон».

Оскільки Україна не створювала сучасних бойових авіаційних комплексів, перспектив-ним напрямом у цій сфері може стати розвиток високоточних ракетних засобів ураження – від оперативно-тактичних ракетних комплексів до нових ракет «повітря-повітря» і «повітря-земля» з різними принципами самонаведення.

Харківський бронетанковий ремонтний за-вод має розробки уніфікованих багатофункціо-нальних модулів для створення важких бойових



броньованих машин на базі танка Т–64, що вже зацікавило фахівців інших країн.

Закупівля потрібних ЗСУ сучасних ОВТ і складових до них за кордоном має супроводжу-ватися компенсаційними (офсетними) угода-ми, що відкриває шлях до інвестицій в україн-ський ОПК світовим розробникам і виробни-кам цієї техніки. Для цього необхідно створити відповідну нормативну базу, як це зробили свого часу парламенти Польщі та Чехії на етапі наближення свого членства в НАТО.

Ключовим завданням у сфері розвитку ОПК є оптимізація його структури і складу у спосіб формування системоутворюючих інтегрова-них структур, що забезпечують випуск високо-технологічної наукоємної продукції військового, цивільного і подвійного призначення, конкурен-тоспроможної на світових ринках. При цьому в межах діяльності таких структур передбача-ється ефективне вирішення всього комплексу проблем – від завантаження основних потуж-ностей і оновлення виробничих фондів до ди-версифікації виробництва продукції та захис-ту прав на її інтелектуальну власність.

Успішному функціонуванню таких інтегро-ваних структур (корпорацій) сприятиме певна незалежність від державного оборонного за-мовлення, частка якого в діяльності корпорації може реально складати не більше 30–40 %.

Важливо, щоб формування системоутво-рюючих інтегрованих структур здійснюва-лося на єдиних принципах, критеріях і ме-тодах інтеграції, було пов’язане з процесами загальноекономічних реформ, Концепцією національної безпеки і оборони, Воєнною доктриною, Державною програмою розвитку ОВТ, Державною програмою реформування та розвитку ЗСУ, розробленими програмами і планами науково-технічного розвитку краї-ни, міжнародного військово-технічного спів-робітництва та механізмами їх реалізації.

Пріоритетні напрями розвитку ОПК. Важливо раціонально розпорядитися здобут-ками і розробками у сфері високих техноло-гій, які досягнуті в ОПК. Необхідно забезпе-чити прискіпливий вибір і впровадження тих науково-технічних проектів, які матимуть найбільшу користь і будуть найрезульта-тивнішими. Зробити це можна за наявності ефективних механізмів залучення фінансових коштів та інвестиційних ресурсів в ОПК, роз-роблених з урахуванням специфіки умов ви-робництва і реалізації продукції, що розробля-ється і виробляється у цій сфері економіки.

Доцільно сконцентрувати основні зусил-ля і ресурси на тих пріоритетних напрямах технологічного розвитку ОПК, де є найбільші

можливості генерації знань для розширеного відтворення наукового потенціалу обраного напряму. До таких напрямів можуть бути віднесені ракетно-космічна, авіаційна, радіо-електронна галузі, авіаційне двигунобудуван-ня, матеріалознавство тощо.

Удосконалення системи управління ОПК. Реформування ОПК має здійснюватися при адекватному удосконаленні його системи управління, що, по суті, представляє собою пошук його оптимальної схеми залежно від етапу економічних перетворень. Основні про-блеми у цьому напрямі зумовлені складністю самого процесу реструктуризації, пов’язаного зі зміною економічної формації і переходом від адміністративно-командної системи до ринкових принципів господарювання; на-явністю в ОПК стратегічно значущих під-приємств і організацій, функціонування яких вимагає державного регулювання і контро-лю; необхідністю радикального оновлення науково-технічної та технологічної бази обо-ронних виробництв; відсутністю відповідних фінансово-економічних можливостей.

Питання реструктуризації ОПК, створен-ня нових організаційно-правових структур, їх місце і роль в управлінні підприємствами і організаціями ОПК повинні вирішуватися в рамках чинного законодавства. Однак завдан-ня і проблеми функціонування галузі в ринко-вому середовищі обумовлюють необхідність удосконалення нормативно-правової бази, ви-ходячи з особливостей функціонування під-приємств і організацій ОПК, що виконують державне оборонне замовлення, програми і плани військово-технічного співробітництва з іншими країнами, кадрової політики держав-них органів виконавчої влади через механізми реалізації повноважень власника майна під-приємства (організації) та права акціонера за наявними у державній власності акціями.

Важливими є завдання, пов’язані з удо-сконаленням системи управляння ОПК, ре-формуванням його галузевої структури, орі-єнтованої на виробництво фінішної продукції; залученням в ОПК ресурсів державного обо-ронного замовлення, приватного капіталу і можливостей військово-технічного співробіт-ництва з іноземними країнами.

Аналіз системи управління ОПК доводить, що в країні на вищому рівні відсутні повно-цінні ланки управління військово-технічною політикою та політикою військово-технічного співробітництва – основних складових оборонно-промислової політики. Ці питання у 2000–2002 рр. досить ефективно вирішувала Державна комісія з питань ОПК України, піс-



ля ліквідації якої її функції частково виконує РНБОУ. Проте коло питань, які вона розгля-дає, стосуються здебільшого глобальної стра-тегії національної безпеки та питань реформу-вання Воєнної організації держави і частково ВТС з іноземними державами. У зв’язку з цим, на нашу думку, доцільно створити повноцін-ну інтегруючу ланку на рівні вищих органів управління, яка б здійснювала функції форму-вання, планування, організації та контролю у сфері оборонно-промислової політики (рис.).

Основні завдання, що вирішуються Дер-жавною оборонно-промисловою комісією

(далі – Комісія), мають бути пов’язані з органі-зацією та координацією діяльності державних органів виконавчої влади у реалізації військово-технічної та оборонно-промислової політики України; розробкою і реалізацією концепцій, програм і планів з військово-технічного забез-печення оборони країни та контролю за їх ви-конанням; розробкою, виробництвом та ути-лізацією озброєння, військової та спеціальної техніки; розвитком оборонно-промислового комплексу, науки і технологій в інтересах забез-печення оборони країни; реалізацією експорту та імпорту продукції оборонного і подвійного

Ключові міністри

ДК «Укрспецекспорт»

Рис. Структурна схема державного управління ОПК України (варіант)



призначення; здійсненням функцій з мобіліза-ційної підготовки держави та формування дер-жавного оборонного замовлення тощо.

Комісії надається право запитувати у дер-жавних органів виконавчої влади та підпри-ємств і організацій оборонно-промислового комплексу інформацію, документи і матері-али, які потрібні для вирішення наведених вище функцій; заслуховувати представників центральних органів виконавчої влади, ке-рівників підприємств і організацій ОПК з пи-тань, які стосуються розробки, виробництва, модернізації, ремонту та утилізації озброєння, військової та спеціальної техніки, виконання програм і планів у цій сфері, а також з інших питань, що входять до компетенції Комісії; давати доручення органам виконавчої влади з питань, що стосуються розробки, виробни-цтва, модернізації і ремонту озброєння, вій-ськової та спеціальної техніки.

Голова Комісії повинен мати право вносити в установленому порядку Президенту України проекти указів і розпоряджень Президента України з питань, що стосуються компетенції Комісії.

Для аналітичного та експортного забезпе-чення діяльності Комісії необхідно створити Науково-технічну раду при Кабінеті Міністрів України.

Забезпечення діяльності Комісії здійсню-ється Секретаріатом Кабінету Міністрів України. З цією метою в Кабінеті Міністрів України має бути створений діючий на постій-ній основі апарат Комісії, який забезпечує ді-яльність Комісії та її Науково-технічної ради.

Наявність такої структури дасть змогу зна-чною мірою ліквідувати розрив між силовими міністерствами-замовниками, з одного боку, і ОПК – з другого, сконцентрувати зусилля на реалізації найактуальніших завдань, ефективно вирішувати питання, що виникають між вироб-никами оборонної продукції та замовниками.

Статус державних агентств як централь-них органів виконавчої влади [5] забезпечує їм широкі повноваження і самостійність при реалізації оборонно-промислової політики, посилює рівень стратегічного прогнозування, планування та програмування, а також дає можливість встановити ефективнішу взаємо-дію з центральними органами виконавчої вла-ди, зокрема фінансово-економічним блоком Кабінету Міністрів України.

За такого підходу створюються передумо-ви для формування ефективно діючої системи управління ОПК, яка забезпечуватиме реалі-зацію механізмів активної державної підтрим-ки ОПК та дієвого державного контролю за його діяльністю на довгостроковий період.

Потрібна ще відповідна нормативно-пра-вова база, що забезпечує регулювання відносин у військово-технічній та оборонно-промисловій політиці; чітке розподілення функцій, прав і обов’язків між органами державного управ-ління у зазначеній сфері; механізми, що спри-ятимуть формуванню і реалізації військово-економічних і воєнно-політичних рішень.

Одним із першочергових завдань з удоско-налення законодавства у сфері регулювання діяльності ОПК має стати розробка Закону України «Про оборонно-промисловий комп-лекс України» та прискорення затверджен-ня Закону України «Про військово-технічне співробітництво».

У сфері військово-технічного співробітни-цтва основний наголос має бути зроблений на збереженні та розширенні ринків збуту продукції оборонного призначення через ви-користання всіх засобів державної підтримки, різних форм і механізмів співробітництва з іноземними замовниками, покращення сфери сервісних послуг і післяпродажного обслуго-вування продукції тощо.

Важливими є також розробка і реалізація заходів використання потенціалу світових ін-теграційних процесів, а також учать у діяльнос-ті транснаціональних корпорацій та іноземних фірм і компаній, що забезпечить доступ вітчиз-няних розробників і виробників ОВТ до сучас-них технологій західних країн. Основні зусилля мають бути спрямовані на використання кон-курентних переваг вітчизняного ОПК, а саме:

наявності технологій, які відповідають –світовому рівню і користуються попитом на зовнішньому ринку;

нижчої вартості проведення науково- –дослідних і дослідно-конструкторських робіт;

значно дешевшої робочої сили і достат- –ньо високого рівня її кваліфікації.

Успіх інтеграційних процесів значною мі-рою залежатиме від того, як швидко та ефек-тивно буде проведено структурну перебудову ОПК і який буде обрано зовнішньоекономіч-ний курс держави. Україна має працювати з будь-якою країною, якщо це для неї вигідно і не суперечить міжнародним нормам та дого-вірним зобов’язанням, уникаючи політизації питань ВТС.

Військово-технічне співробітництво є най-чутливішою сферою зовнішньоекономічної діяльності, тому мають бути розроблені такі механізми управління, які, з одного боку, не завдадуть шкоди економічній ефективності, а з другого – надійно усувають небажані полі-тичні наслідки та можливі штрафні санкції.

Реформування ОПК України має здійсню-ватися на основі системного підходу через



впровадження комплексу заходів як цілісної державної оборонно-промислової політики, стратегічною метою якої є створення у спосіб оптимізації структури, складу і системи управ-ління ОПК високотехнологічної оборонно-промислової бази, що ефективно функціонує при активній державній підтримці.

Успішна реалізація визначених пріоритетів оборонно-промислової політики неможлива без стабілізації економічної ситуації в країні (припинення спаду виробництва, стабілізації грошово-фінансової системи, подолання кри-

зи платежів, підвищення інвестиційної актив-ності тощо) і вимагає проведення активних радикальних реформ в ОПК і ЗСУ.

В умовах, що склалися нині, держава зобов’язана взяти на себе відповідальність за підтримку ОПК, використовуючи для цього цивілізовані методи регулювання, які стиму-люють впровадження ринкових відносин в економіку загалом і в ОПК зокрема та спри-яють розвитку привабливого інституціональ-ного середовища для недержавних інвестицій в оборонно-промислову сферу.


1. Рукина, И. О приоритетах промышленной политики / И. Рукина // Экономист. – 2003. – № 12. – С. 61.

2. Бурутин, А. Г. О некоторых аспектах военно-технической политики государства в новой редакции военной доктрины РФ / А. Г. Бурутин // Военная мысль. – 2007. – № 3. – С. 29–34.

3. Горбулін, В. П. Військово-технічна та військово-промислова політика України : проблеми форму-вання та реалізації / В. П. Горбулін, В. В. Зубарєв, П. П. Скурський, С. М. Тимченко // Національна без-пека : український вимір. – 2009. – № 3.– С. 5–11.

4. Глава держави провів робочу зустріч з Міністром оборони // Офіційний сайт Президента України. Новини від 22.03.2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/news/16762.html

5. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади : Указ Президента України від 09.12.2010 р. № 1085/2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/12584.html

6. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 22 жовтня 2010 року «Про ситуа-цію у сфері приватизації державного майна» : Указ Президента України від 10.12.2010 р. № 1118/2010 [Електронний ресурс]. –Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/12623.html

7. Про заходи щодо підвищення ефективності діяльності оборонно-промислового комплексу України : Указ Президента України від 28.12.2010 р. № 1245/2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/12776.html


В умовах обмеженого фінансування Збройних Сил України дуже гостро постають питання раціонального розподілу та ефектив-ного використання бюджетних коштів. Нині іс-нує дві головні проблеми в оборонному плану-ванні: відсутність чітко сформульованої стра-тегії розвитку Збройних Сил і неможливість реалізації рішень, прийнятих у процесі довго-строкового планування напряму, у коротко- та середньострокових рішеннях щодо виділення ресурсів. Тому на даному етапі вельми актуаль-ним є створення чіткої стратегії реформування Збройних Сил та механізму ув’язки довгостро-кового планування з короткостроковим.

Окремі питання розвитку системи оборон-ного планування в Збройних Силах України розглянуті у працях дослідників [6-10]. Разом з тим досі невирішеною залишається пробле-ма розробки конкретних механізмів, які б за-безпечили прозорий зв’язок процесу коротко-та середньострокового бюджетного плануван-ня із стратегічними цілями держави.

Метою статті є визначення методики оцін-ки пріоритетності завдань і можливостей мо-дернізації збройних сил у процесі реалізації політики безпеки та оборони держави з по-дальшою ув’язкою стратегічних цілей розви-тку Збройних Сил України з короткостроко-вими рішеннями щодо розподілу ресурсів.

Основним інструментом досягнення стра-тегічних цілей і реалізації управління на пріо-ритетних напрямах реформування Збройних

Сил України є реалізація державних оборон-них програм [1].

Державні програми теорія проектного ме-неджменту відносить до мегапроектів, оскіль-ки вони містять кілька взаємопов’язаних про-ектів, об’єднаних загальною метою, виділени-ми ресурсами й відпущеним на їх виконання часом [2]. Управління проектами сьогодні має ефективну, перевірену на практиці методоло-гію управління змінами, проте вона не дає сис-тематизованого набору методів і засобів для створення ефективної системи підготовки і контролю за реалізацією державних програм.

Таким чином, основні проблеми застосу-вання методів управління проектами до ме-гапроектів пов’язані, крім масштабів і склад-ності державних цільових програм, також із нестабільністю і складністю передбачення розвитку економічної, соціальної й політичної ситуації в країні.

Складності виникають на всіх стадіях розробки і виконання державної програми. Найважливішим є етап розробки проекту про-грами, оскільки саме на цій стадії повинні бути прийняті основні рішення щодо її майбутнього менеджменту. На етапах реалізації і завершен-ня програми можуть бути частково використа-ні традиційні методи управління проектами, хоча й тут потрібний пошук нових підходів.

Запропонований у статті підхід до форму-вання й управління процесом реалізації дер-жавних програм базується на теорії нечітких

Розглянуті актуальні питання удосконалення процесів управління оборонни-ми ресурсами в рамках оборонного, зокрема бюджетного, планування в Збройних Силах України із застосуванням експертних систем оцінювання пріоритетності за-вдань і можливостей реформування ЗСУ.

Ключові слова: оборонне планування, бюджетне планування, можливості, теорія нечітких мір, експертні системи оцінювання.

УДК 681.28

ОЦІНКА ПРІОРИТЕТНОСТІ ЗАВДАНЬ І МОЖЛИВОСТЕЙ РЕФОРМУВАННЯ

ЗБРОЙНИХ СИЛ У КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИКИ БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ ДЕРЖАВИ

Луцик Сергій Леонідович,Луцик Сергій Леонідович,кандидат технічних наук, старший науковий співробітник;кандидат технічних наук, старший науковий співробітник;

Голота Олена Петрівна,Голота Олена Петрівна,кандидат економічних науккандидат економічних наук


Луцик С. Л., Голота О. П.

мір і нечітко-інтегрального обчислення. Він значною мірою узагальнює відомі підходи до опису невизначеності та дозволяє створювати ефективне прикладне забезпечення для прак-тичних задач планування і прогнозування, у тому числі для розробки і виконання держав-них програм [3–5].

Одним із початкових етапів формування державної цільової програми є визначення її ключових цілей, які узгоджені зі стратегічни-ми цілями й інтересами держави стосовно роз-витку Збройних Сил України та відповідають поточній ситуації. Головна мета оборонних програм – досягнення сукупності можливос-тей Збройних Сил, визначених на етапі обо-ронного огляду.

За своєю специфікою задачі оцінювання пріоритетності використання можливостей не можна віднести до класу суто обчислювальних задач [5]. Багато в чому вони мають не обчис-лювальний, а експертний характер. Їх доціль-но розв’язувати з використанням експертних систем. Як відомо, створення і використання експертних систем нерозривно пов’язане із процесом виявлення та обробки експертних знань і експертних оцінок. Схема цього проце-су наведена на рис. 1.

Для виявлення знань і оцінок експертними системами використовуються процедури їх переносу у відповідні формальні конструкції (бази знань і даних) шляхом опитування екс-перта й обробки його відповідей. Основною проблемою при цьому залишається обробка групових експертних оцінок.

З метою формалізації загальної проблеми визначення критичних напрямів реформуван-ня і розвитку Збройних Сил в умовах наявно-го фінансування, а саме оцінки пріоритетності використання можливостей та їх складових до-цільно застосовувати метод аналізу ієрархій.

Головні завдання із забезпечення необхідно-го рівня безпеки держави і можливості зброй-них сил щодо виконання поставлених перед

ними завдань розглядаються як система необ-хідних спроможностей. У свою чергу, кожна із цих спроможностей характеризується сукуп-ністю складових, кожна з яких забезпечується створюваною для цього організаційною струк-турою збройних сил. Тобто у представленій ієрархії кожен військовий підрозділ, залежно від поставлених перед ним завдань, забезпечує певну можливість. Слід зазначити, що в рамках системи забезпечення національної безпеки кожна зі спроможностей або її складова має свій пріоритет або важливість. Що стосується рівня організаційних структур збройних сил, то кож-не військове формування робить різний внесок у забезпечення тієї або іншої можливості.

Очевидно, що виділені поняття можуть бути об’єднані в ієрархічну структуру, як по-казано на рис. 2. Таким чином, підсумком структурування задачі оцінки пріоритетності використання можливостей є визначення іє-рархії понять можливостей, засобів їх забезпе-чення та відповідних значень.

Отримана структура задачі оцінки пред-ставляє структуру бази знань експертної обо-лонки, тобто неявного еталона, що визначає ідеальну (з огляду на певну сукупність мож-ливостей) оцінку забезпечення національної безпеки. Слід зазначити, що від того, який зміст вкладається в даний еталон, залежить відповідне трактування одержуваних резуль-татів. Так, якщо в базу знань вставляється еталон найважливішої можливості, то одер-жувані надалі оцінки необхідно трактувати як ступінь її пріоритетності розвитку.

Поняття в базі знань, які відображають знання експерта (або експертів) про предмет-ну область задачі пов’язуються один з одним за допомогою нечітких мір (визначення нечіт-кої міри і її властивостей розглянуті в додат-ку). Ієрархія бази знань будується аналогічно методу аналізу ієрархій Сааті [5]. На першому рівні ієрархії ставиться ціль вирішення зада-чі, з нею пов’язані можливості (другий рівень),

Формальніконструкції

Експерт

Питання

Відповіді

Результати обробки

(оцінки)

База даних

Усвідомлене

знання

______________

Неусвідомлене

знання

Процедури

виявлення знань

База знань

Процедури обробки

(співставлення)

знань і оцінок

Рис. 1. Процес виявлення та обробки знань і оцінок в експертних системах



далі – сукупність складових можливостей (тре-тій рівень). Кожна із можливостей має, як уже зазначалося, певну важливість, яка подається у вигляді розподілу нечіткої міри важливості на множині цілі забезпечення національної безпе-ки держави. Структурні підрозділи збройних сил (певні військові формування – четвертий рівень) пов’язані з кожною із можливостей за допомогою розподілу нечіткої міри на множи-ні можливостей стосовно відображення ступе-ня їх внеску (важливості).

Для вирішення вказаних задач експертно-го оцінювання існує ряд методів, де одним із основних або базових розглядається метод Дельфі. Його можна розглядати як різновид анкетування, водночас він є групою методів, об’єднаних загальними вимогами до органі-зації експертних процедур і форм отримання експертних оцінок. Це багатоетапний метод, що передбачає первісне винесення експерта-ми своїх суджень і подальше багаторазове їх коректування на базі ознайомлення кожного експерта із поглядами інших – доти, поки ве-личина оцінок не буде перебувати в рамках заздалегідь встановленого бажаного інтерва-лу варіювання.

Метод Дельфі неодноразово удосконалю-вали з метою усунення притаманних йому недоліків. Прикладом такої модифікації є Система оцінки та огляду подій – System for Event Evaluation and Review (SEER). Методика SEER передбачає проведення лише двох турів оцінювання. В кожному з турів застосовуєть-

ся різний склад експертів. Експерти першого туру – спеціалісти-практики. Експерти дру-гого туру – найкваліфікованіші спеціалісти та посадові особи, які приймають рішення, а також науковці, які проводять дослідження в даній галузі.

Як у першому, так і в другому турі експер-там пропонується загальний список факторів, які вони повинні оцінити, виходячи зі своїх практичних навичок, спостерігань і прогнозів. Крім того, що дуже важливо, експерти мають право доповнити запропонований їм список факторів впливу та оцінити їх.

На першому етапі процедури експертного опитування створюється робоча група, яка за дорученням особи, яка приймає рішення, без-посередньо організовує формування експерт-них груп оцінювання.

На другому етапі вирішуються задачі з об-ґрунтування чисельного складу експертних груп, визначення коефіцієнтів, що відповіда-ють фаховому рівню обраних експертів, та під-бору останніх відповідно до компетентності. Група експертів повинна включати 10–15 фа-хівців у даній області. Їхня компетентність ви-значається шляхом анкетування та на основі аналізу рівня реферування (кількості поси-лань на роботи даного фахівця). Бажано, щоб експерти були однорідні за рівнем кваліфіка-ції. Керівник групи, який підбирає експертів, аналізує анкети, проводить ранжування за певним рівнем (вік, освіта, посада, науковий ступінь, спеціалізація, досвід роботи тощо)

Здатність виконувати поставлені задачі

Можливості Можливість 1 Можливість 2 Можливість 3 Можливість 4

Засоби

забезпечення

можливостей

Значення внеску

в можливість

Складові

можливостей

.........

............

. . .

. . .

. . .

Рис. 2. Структура понять предметної області задачі оцінки пріоритетності розвитку можливостей


Луцик С. Л., Голота О. П.

та доводить до них основні питання стосовно суті предмету аналізу і його оцінювання.

На третьому, четвертому та п’ятому етапах проводиться формулювання чітких питань експертизи (відповіді мають бути однознач-ними), безпосереднє її проведення і підбиття підсумків опитування. Як уже зазначалося, методикою SEER передбачено лише два тури оцінювання.

Відповіді на питання першого туру мають бути представлені у вигляді кількісних оцінок та обґрунтовані кожним експертом. Крім цьо-го, експерти повинні обов’язково познайоми-тися з результатами й висновками аналітиків, які опрацьовують матеріал. Тільки після цього проводиться другий тур. За результатами пред-ставлених розрахунків експерти можуть поба-чити, як узгоджується їх думка з думкою групи. Вони можуть змінити свої думки або залишити їх, висунувши аргументи на свою користь.

При використанні зазначеного експертно-го методу для оцінювання важливості мож-ливостей в контексті національних інтересів кожна з оцінок знаходиться за формулою:

де – інтегральний показник оціню-вання експертів i-групи;dі– сума добутків результатів за кожною мож-ливістю знаходиться наступним чином:

dі = μі •bi.

Остаточна оцінка кожної можливості за двома турами знаходиться за формулою:

Для вирішення задачі оцінки пріоритет-ності розвитку можливостей наведемо за-гальну постановку задачі. Нехай М = {mv}, v = 1,Nv множина визначених на етапі оборонного огляду можливостей збройних сил, які необ-хідно досягти шляхом виконання оборонних програм (ОП). У свою чергу, сукупність визна-чених можливостей збройних сил, через вико-нання ОП, досягається шляхом створення їх відповідної організаційно-штатної структури, тобто сукупності певних військових форму-вань (ВФ). Нехай Z = {zi}, i = 1,Ni множина ВФ (структура збройних сил), здатних забезпечи-ти визначений рівень можливостей.

Враховуючи критично низький рівень фі-нансування потреб Збройних Сил України на сьогоднішньому етапі, одним із головних про-блемних питань є визначення пріоритетності

напрямків їх реформування з метою найбільш ефективного використання обмежених на-явних ресурсів. Питання просте і водночас складне: на що потратити мізерні ресурси для одержання максимального ефекту та з огляду на визначені стратегічні цілі (мати визначе-ний перелік спроможностей збройних сил).

Для цього на етапі формування структури Збройних Сил України вирішується задача ранжирування сукупності наявних ВФ (Z) сто-совно того внеску, який вони роблять у забез-печення тієї або іншої можливості (M). Ступінь переваги одного об’єкта zi Zнад іншим zj Z стосовно міри забезпечення кожної із можли-востей mv M реалізується експертним оціню-ванням і визначенням за формулою:

μv(zi) = μ(mv, zi) : M x Z

Крім того, враховуючи фактичний стан держави на момент формування сукупності ОП (наявні ресурси, міжнародні пріоритети тощо), шляхом аналогічного опитування екс-пертів визначається (при можливості корегу-ється) функція нечіткої міри важливості ма-кроцілей, тобто пріоритетність використання тієї або іншої можливості (важливість можли-вості при досягненні національних інтересів) gm(•) : 2m

Технологічно процес формування та запо-внення такої бази знань передбачає можливість як безпосереднього визначення та введення в програмний комплекс обробки експертних даних значень мір та ступенів переваг щодо об’єктів оцінювання на визначеній шкалі, так і шляхом анкетування на паперових носіях. Далі подано узагальнений варіант двох таких анкет (рис. 3) для формування бази знань.

Анкети видаються експертам після визна-чення переліків можливостей і засобів їх за-безпечення. Перша з них дозволяє одержати нечітку міру важливості тієї або іншої спро-можності, друга (кількість таких анкет відпо-відає кількості можливостей) – отримати су-купність нечітких мір ступенів внеску у фор-мування можливостей.

Інтегральна оцінка міри важливості розви-тку того або іншого ВФ з урахуванням реаль-них потреб держави може бути представлена через визначені цілі, тобто мати збройні сили із заданим набором можливостей. Дана зада-ча вирішується шляхом інтегрування функції μ(mv, zi) по gm(•) :

Визначена функція (zi) : Z інтер-претується в подальшому як бажана функція

і

i

di�

id��

�ni� 1,1 ,

гргр

(1)

і� �

nii��

� 1,1гр

(2)

21i

d �� .гр гр

2211 dd �� гр гр гр гр (3)

(4)

� ��M

mivigzmz )(),()( �� . (5)



задоволення цілей держави щодо пріоритет-ності розвитку того або іншого військового формування.

На завершальному етапі на основі визна-чених, оцінених і проранжованих альтернатив (сукупність ВФ, що складають організаційно-штатну структуру збройних сил) формуються оборонні програми, пов’язані між собою за за-вданнями і ресурсами та спрямовані на вико-нання конкретних організаційних заходів.

Таким чином, процес трансформації Збройних Сил України через досягнення не-обхідних можливостей шляхом поетапного та пріоритетного розвитку окремих військових формувань отримав своє наукове обґрунту-вання. Сформульований перелік усіх задач P = {pj}, j = 1, Nj щодо розвитку того або іншого військового формування надалі розуміється як підмножина організаційних заходів, вирі-шення яких дозволяє досягти цілі Z. При цьо-му кожне завдання pj із цієї підмножини при її виконанні різною мірою забезпечує свій рі-вень досягнення визначених цілей (Z).

Реалізація даного підходу дозволить одержати і зворотну оцінку, а саме, оцінити можливість виконання Збройними Силами України своїх завдань з урахуванням поточ-ного стану військових формувань, тобто їх поточного внеску в забезпечення тієї або ін-шої можливості з урахуванням міри її важли-вості для держави.

Висновки

У статті представлені методологічні аспек-ти розв’язання проблем, що виникають перед керівництвом Збройних Сил України при об’єднанні процесів оборонного та бюджетно-го планування в рамках єдиної системи.

Показано необхідність застосування екс-пертних систем як механізму вирішення вка-заних проблем. Подальші дослідження слід присвятити методичним рекомендаціям щодо визначення відповідності між цільовими та бюджетними програмами.

Рис. 3. Анкети для експертів

Вкажіть важливістьможливості:1. _________________________________________________________� ___;2. _________________________________________________________� ___;3. _________________________________________________________� ___.Усі оцінки вказуються в інтервалі від 0 до 9.

Для можливості: ____________________________________________Вкажіть міру внеску в її забезпечення того чи іншого військового формування__________:1. _________________________________________________________� ___;2. _________________________________________________________� ___.Усі оцінки вказуються в інтервалі від 0 до 9.


1. Основи стратегії національної безпеки та оборони держави : підруч. / В. Г. Радецький, О. П. Дузь-Крятченко, В. М. Воробйов, В. П. Грищенко та ін. – К. : НУОУ, 2009. – 596 с.

2. Заде, Л. А. Основы нового подхода к анализу сложных систем и процессов принятия решений : [пер. с англ.] / Л. А. Заде // Математика сегодня. – М. : Знание, 1974. – С. 5–49.

3. Гофман, А. Введение в теорию нечетких множеств : [пер с фр.] / А. Гофман. – М. : Радио и связь, 1982. – 432 с.

4. Нечеткие множества в моделях управления и искусственного интеллекта / под ред. Д. А. Поспелова. – М. : Наука. Гл. ред. физ.-мат. лит., 1986. – 312 с.

5. Саати, Т. Аналитическое планирование. Организация систем : [пер. с англ.] / Т. Саати, К. Кернс. – М. : Радио и связь, 1991. – 224 с.

6. Букур-Марку, Г. Оборонний менеджмент : Ознайомлення / Г. Букур-Марку, Ф. Флурі, Т. Тагарєв. – Женева ; К. : ProCon LTD, 2010. – 214 с.

7. Вагапов, В. Б. Україна : поміж парасольками безпеки / В. Б. Вагапов // Наука і оборона. – 2010. – № 2. – С. 8–15.

8. Гріненко, О. І. Погляди на функціонування системи оборонного планування у Збройних Силах України / О. І. Гріненко, М. М. Дєнєжкін // Наука і оборона. – 2005. – № 1. – С. 16–22.

9. Семенченко, А. І. Деякі питання інформаційно-аналітичного забезпечення стратегічного плануван-ня у сфері національної безпеки / А. І. Семенченко // Наука і оборона. – 2007. – № 2. – С. 9–12.

10, Шелест, Є. Ф. Розвиток системи оборонного планування в Збройних Силах України / Є. Ф. Шелест // Наука і оборона. – 2005. – № 2. – С. 7–15.


Формальною підставою для започатку-вання нового переговорного процесу, про що було оголошено за результатами засідання Україна – Трійка ЄС на рівні міністрів за-кордонних справ 6 лютого 2007 р., стало на-ближення до завершення дії Угоди про парт-нерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами (Євро-пейським Союзом) та їх державами-членами, яка була укладена в 1994 р. та набула чиннос-ті у 1998 р. строком на 10 років з «автоматич-ним продовженням на один рік» (12, ст. 101). За результатами 14-го саміту «Україна – Європейський Союз», який відбувся 22 лис-топада 2010 р. у Брюсселі, можна констату-вати, що на рівні делегацій завершено підго-товку більшої частити розділів нової угоди, за винятком положень про створення зони вільної торгівлі.

Нова угода між Україною і Європейським Союзом та його державами-членами займає чільне місце в українській зовнішній політи-ці на європейському напрямку. Як за змістом, так і за своїм символічним значенням вона має вивести Україну на новий щабель її євроінте-граційних прагнень. Саме від нової угоди за-лежатиме характер відносин України і ЄС на

середньострокову перспективу, а її виконан-ня має дати відповідь на питання, чи вдасться Україні реалізувати свої очікування стосовно вступу до ЄС.

У науковій літературі угода про асоціа-цію отримала передусім правову оцінку, зо-крема в працях В. Муравйова, Г. Друзенка, Ч. Гілліона. Окремі аспекти цього питання розкриваються в працях О. Чалого, Г. Явор-ської, Г. Перепелиці, а також висвітлені в ко-ментарях переговірників, що потребують по-дальшого аналізу.

Мета статті – визначення спрямованості нової угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом і з’ясування її ролі й місця в системі пріоритетів двох сторін.

Аналіз спрямованості майбутньої угоди та її значення для євроінтеграційного напрямку зовнішньої політики України варто розпо-чати із розгляду очікувань українських пере-говорників. При започаткуванні переговор-ного процесу між представниками України і ЄС українська делегація виходила з того, що нова угода повинна охоплювати середньо-строкову перспективу та «зафіксувати юри-дичні зобов’язання, тобто встановити, що ви-конання обома сторонами умов угоди надає

На основі аналізу переговорних позицій та існуючого проекту угоди про асоціацію оцінюються її спрямованість і роль у подальшій реалізації стратегії європейської ін-теграції України.

Ключові слова: інтеграція, європейська інтеграція України, стратегія, угода про асоціацію.

УДК 327(477)

Гнатюк Микола Миколайович Гнатюк Микола Миколайович

ЗМІСТ І СПРЯМОВАНІСТЬ УГОДИ ПРО АСОЦІАЦІЮ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ




Україні право ставити питання про членство в ЄС» [8].

У постанові Верховної Ради України від 22 лютого 2007 р. стосовно започаткування переговорів між Україною та ЄС щодо укла-дення нового базового договору вказувалося, що угода повинна в середньостроковій чи дов-гостроковій перспективі передбачати можли-вість поставити питання про членство відпо-відно до статті 49 договору про ЄС1. Верховна Рада України закликала Європейський Союз виходити з того, що майбутній документ має констатувати відкритість ЄС для членства України як європейської держави, що визнає і поважає принципи свободи, демократії, пова-ги до прав людини і фундаментальних свобод, верховенства права, а також закріпити відпо-відне положення в новому договорі, який від-повідав би договірній практиці Європейського Союзу щодо країн Центральної та Східної Європи (нових держав-членів ЄС). Складовою нової угоди Верховна Рада бачила створення зони вільної торгівлі та отримання «належно-го доступу до внутрішнього ринку ЄС через зростаючу економічну інтеграцію України до європейських ринків товарів, послуг, капіталу та працівників» [9]. Угода повинна була мати перехідний характер, визначити терміни ви-конання етапів інтеграції у відповідних сфе-рах (політичній, економічній, енергетичній, безпековій, правовій, гуманітарній та інших) та чіткі строки, на які укладається новий дого-вір, а її положення – пряму дію і передбачати доступ українських громадян і економічних суб’єктів до свобод європейського внутріш-нього ринку.

Таким чином, українським інтересам, як їх сформулювала Верховна Рада України, від-повідала б угода про асоціацію2, формат якої передбачає, що Україна асоціює себе із полі-тикою та практикою Європейського Союзу, а він, у свою чергу, бере певні зобов’язання щодо інтеграції України.

Отже, визначаючи позиції перед початком переговорів із ЄС, українська делегація вихо-дила з того, що майбутня угода повинна спри-яти підготовці України до набуття повно-правного членства у Європейському Союзі

1Стаття 49 Угоди про ЄС передбачала, що «будь-яка європейська держава, що шанує прин-ципи, сформульовані в частині першій статті 6, може звернутися з поданням щодо набуття член-ства в Союзі».

2Оскільки в практиці зовнішніх зносин ЄС угоди про асоціацію різняться закріпленою в них перспективою членства, то українським інтересам максимально відповідала б Європейська угода про асоціацію.

і бачила оптимальним варіантом укладення договору у формі Угоди про асоціацію євро-пейського типу. Зміст нової угоди мав би пе-редбачати завершення етапу співробітництва України з ЄС у рамках Європейської політи-ки сусідства та перехід на рівень підготовки вступу до ЄС.

Однією з головних позицій України сто-совно угоди про асоціацію було включення положення про поступове створення зони вільної торгівлі між ЄС та Україною на осно-ві взаємності асиметричного характеру. ЄС мав би погодитися на запровадження тор-говельних та інших поступок на користь України з огляду на необхідність її подальшої торговельно-економічної інтеграції. Окрім лібералізації торгівлі, угода мала б передба-чати поступове впровадження інших свобод спільного ринку. Оскільки важливе місце в наближенні України до ЄС займає адаптація законодавства, то угода мала б передбачати процедуру скринінгу законодавства України (з відповідним експертним та фінансовим за-безпеченням).

Підписання такої угоди було б справжнім проривом української зовнішньої політики на європейському напрямку: вона б автома-тично ставала найважливішим інструмен-том стратегії європейської інтеграції, а ЄС перетворювався б на провідника підготовки України до членства.

Чи готовий був Європейський Союз взяти на себе такі зобов’язання? Рада ЄС заздале-гідь відмовилася закріплювати перспективу членства України, а з нею і інструменти під-готовки, вказавши при визначенні мандату Європейської Комісії (ЄК) на переговори, що «ця угода не повинна заздалегідь визна-чати будь-який можливий розвиток відносин України і ЄС» [11]. У своєму рішенні Рада зазначала, що Європейський Союз визнає єв-ропейські прагнення України, підтверджує свої зобов’язання в підтримці політичних та економічних реформ, спрямованих на по-дальше зміцнення демократії, стабільності і процвітання в країні, та прагне закріпити ці зобов’язання в новій посиленій угоді. Понад те, було заявлено, що в новій угоді з Україною ЄС вбачає модель для угод із іншими партне-рами в рамках Європейської політики сусід-ства, яку прагне посилити задля зміцнення кільця процвітання, стабільності та безпеки на основі прав людини, демократії та верховен-ства права в сусідстві Європейського Союзу.

Таким чином, ЄС запропонував розви-вати відносини з Україною в рамках уже на-явних структур і політик, а саме в контексті Європейської політики сусідства, яка перед-


Гнатюк М. М.

бачає можливість підписання двосторонніх угод між ЄС і країнами-сусідами. Форма цих угод визначена як «Європейські сусідські (або посилені) угоди», що мають замінити наявні угоди про партнерство і співробіт-ництво зі східними сусідами та розширити Євро-Середземноморські угоди із південни-ми сусідами3. Комісія Ради ЄС заявила про Європейські сусідські угоди як про «наступ-ний крок у договірних відносинах із кожною країною-партнером» [3, с. 3].

Перед затвердженням Радою ЄС дирек-тив на переговори щодо укладання поси-леної угоди між Європейським Союзом і Україною Європейська Комісія у своїх реко-мендаціях запропонувала підписати комп-лексну, зобов’язуючу і тривалу угоду. На думку Комісії, нова угода повинна сприяти розвитку Європейської політики сусідства, включати поглиблену і всебічну зону вільної торгівлі (ЗВТ) (deep and comprehensive free trade agreement (DFTA)), а також регуляторну конвергенцію задля зменшення нетарифних бар’єрів [6]. Поглиблена і всебічна ЗВТ по-ширюватиметься на всю торгівлю товарами і послугами між ЄС та країною-сусідом, від-повідно до положень СОТ, а також матиме юридично зобов’язуючі положення щодо імп-лементації торговельних, економічних і регу-ляторних питань. Іншим ключовим аспектом майбутньої угоди має стати сприяння мобіль-ності громадян країн-партнерів ЄС і спрощен-ня процедур для короткострокових поїздок, а також створення зони керованої міграції, яка потенційно приведе до відкриття ринку праці в країнах-членах ЄС – там, де є двосторонні переваги країни походження і країни, що при-ймає [4, с. 3]. Фінансовим інструментом по-силеної співпраці визначено Європейський інструмент сусідства і партнерства.

Закріплення такої переговорної позиції стало наслідком переваги країн-членів, які обережно ставляться до перспективи член-ства України в ЄС (Франція, Німеччина, Нідерланди, Бельгія, Іспанія). Варто відзна-чити, що Європейський Союз є досить незруч-ним партнером для переговорів, через склад-ну внутрішню процедуру узгодження позиції ЄС Україні залишається або погодитись на запропоновані умови, або відкинути їх.

У процесі переговорів сторони домови-лися, що назву нової посиленої угоди між

3На відміну від угод із середземноморськими країнами, які також передбачають створення зони вільної торгівлі, нова угода з Україною включати-ме сферу послуг і, можливо, товарів, які не охоплює класична ЗВТ, наприклад, сільськогосподарських.

Україною та ЄС визначено як «угода про асоціацію». Це задовольняє обидві сторони, які, як показав попередній розгляд позицій, по-різному підходили до змісту асоціативно-го формату, а отже і спрямованості угоди з точки зору перспективи подальшої інтеграції України до ЄС. Українській владі такий фор-мат дозволяє зберегти видимість просування до членства в Євросоюзі й після відмови ЄС в укладанні Угоди про асоціацію європей-ського типу. Водночас Європейський Союз закріпив бажану для себе формулу «все крім членства», відсторонившись від участі у під-готовці України до вступу в ЄС.

Формат асоціації, на основі якого побудо-вано нову угоду України і ЄС, жодним чином не виходить за рамки партнерських відносин і є досить поширеним у договірній практиці Європейського Союзу інструментом регулю-вання взаємин із третіми країнами. Концепція угод про асоціацію була окреслена Судом ЄС у справі 12/86 «Meryem Demirel v. Stadt Schwöbisch Gmünd». Суд визначив, що «асоційована угода створює спеціальні і привілейовані зв’язки із державою, що не входить до ЄС, однак бере участь у системі Спільноти» [2]. Рішення Суду Європейського Союзу дає обмежене тлумачен-ня концепції асоціації, посилаючись на ство-рення спеціальних зв’язків та участь асоційо-ваної країни в системі Спільноти. Асоціативна угода не передбачає участі країни, з якою укла-дена угода, у роботі Європейського Союзу чи його інституцій. Посилання на участь у сис-темі Спільноти означає, що певні політики - ЄС (внутрішній ринок, політика конкуренції тощо) можуть бути до певної міри поширені на асоційовані країни.

Угоди про асоціацію побудовані на основі acquis communautaire ЄС, яке переймає країна-партнер, однак рівень гармонізації є меншим ніж у державах-членах ЄС, а деякі інститути можуть бути не включені в угоду. Як прави-ло, ЄС укладає угоду про асоціацію в обмін на зобов’язання проведення реформ країною-партнером і пропонує доступ до деяких євро-пейських ринків (промислових товарів, сіль-ськогосподарської продукції тощо), а також фінансову та технічну допомогу. Новітні уго-ди про асоціацію ЄС передбачають створення спільних інституцій та зони вільної торгівлі.

У системі міжнародних угод ЄС угоди про асоціацію залишаються найпоширенішим ін-струментом підготовки до членства, а також застосовуються для створення привілейо-ваних зв’язків у рамках широкого спектра по-літик Європейського Союзу. Угода про асо-ціацію з Україною не міститиме закріплення перспективи членства, тому інструментом її



підготовки до вступу в ЄС має стати створен-ня привілейованих зв’язків. Втім, навіть якби угода містила положення про можливість членства, це в будь-якому випадку не передба-чало б юридичних зобов’язань ЄС щодо мож-ливості приєднатися до нього [7, с. 181-182].

Найважливіше значення, звичайно, має зміст угоди, особливо в частині створення поглибленої зони вільної торгівлі та закрі-плення рівня залучення України до системи Євросоюзу – поширення на неї політик ЄС, включно із вільним пересуванням громадян. Крім того, велике значення має закріплений ін-ституційний механізм, зокрема повноваження спільних органів приймати обов’язкові до вико-нання рішення, що сприятиме розвитку і погли-бленню взаємин. (Подібна система прийняття рішень застосовується в Середземноморських угодах (наприклад, стаття 80 угоди із Ма-рокко.) Для виконання положень цієї угоди Україна має адаптувати законодавство з пи-тань імплементації досягнутих домовленостей до стандартів Європейського Союзу.

Безперечно, з огляду на форму і зміст, нова угода стане базовою для відносин двох сторін, однак сумнівно, що вона буде базовим інстру-ментом євроінтеграційної стратегії України в такому значенні, як це передбачає стаття 11 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», а саме «забезпечення інтеграції України в європейський політич-ний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі».

Весь попередній досвід реалізації страте-гії європейської інтеграції України свідчить, що готовність рухатися шляхом реформ за-лежить від рівня заохочення з боку ЄС. Зміст нової угоди про асоціацію вказує на те, що ЄС прагне стимулювати реформи в Україні, од-нак не бажає нести витрати на її приєднання.

Стратегія ЄС, яку реалізує дана угода, по-будована на отриманні переваг країн-сусідів від доступу на його внутрішній ринок. У цьо-му випадку баланс витрат і переваг від участі в угоді про асоціацію в рамках Європейської політики сусідства для України є менш при-вабливим, ніж для країн Балкан, що мають перспективу членства в ЄС.

Входження до спільного ринку без пер-спективи членства є серйозним викликом для України не лише через потребу зміни уста-леної практики ведення бізнесу, брак право-вої й адміністративної здатності прийняття і впровадження acquis, але і через необхідність значних видатків. Для слабкої економіки сам лише доступ до ринку ЄС без отриман-ня інших переваг має загрозу зменшення як прибутків, так і прагнення приєднатись до ЄС. Зосередження виключно на технологіч-них аспектах задля отримання економічних переваг не стимулюватиме українську полі-тичну еліту розпочати необхідні реформи за-для «входження до Європи». Малоймовірно, що створення зони вільної торгівлі у корот-костроковій перспективі, як це передбачає майбутня угода із ЄС, і входження до спіль-ного ринку в довгостроковій зможе переко-нати еліти і суспільство подолати внутрішні бар’єри реформ.

Наразі є всі підстави стверджувати, що нова угода матиме не перехідний характер, як це передбачає логіка приєднання до ЄС, а по-стійний – на зразок її попередниці, Угоди про партнерство і співробітництво. Отже, модель політичних відносин України і ЄС залишати-меться в площіні партнерства, а не інтеграції.

Висновки та перспективи подальших нау-кових дос ліджень. Уклавши нову угоду про асоціацію, Україна дедалі більше відчувати-ме потребу у формуванні стратегії інтеграції до Європейського Союзу, яка б ураховувала практику взаємин без перспективи членства в середньостроковій перспективі. Така страте-гія повинна врахувати ризики, які постануть в результаті поглиблення рівня співробітни-цтва з ЄС, а також окреслити подальші кро-ки, що мають стати результатом узгодження інтересів України на всіх рівнях.

У цьому контексті важливо забезпечити відповідний аналітичний супровід. Першим кроком має стати застосування методик стратегічного аналізу, які мають окресли-ти ключові питання та закласти основу для формування плану дій євроінтеграційної по-літики України.


1. 3rd Joint Progress Report on Negotiations on the Association Agreement [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/external_relations/ukraine/docs/assoc_agreement_3rd_joint_progress_report.pdf

2. Judgment of the Court of 30 September 1987. – Meryem Demirel v Stadt Schwöbisch Gmünd. – Reference for a preliminary ruling: Verwaltungsgericht Stuttgart – Germany. – Association agreement between the EEC and Turkey – Freedom of movement for workers. – Case 12/86. // European Court reports. – 1987. P.03719.

3. Communication from the Commission to the Council and the European Parliament, ‘European Neighbourhood Policy – Strategy Paper’, COM (2004) 373.


Гнатюк М. М.

4. Communication from the Commission. A Strong European Neighbourhood Policy Brussels, 05/12/2007 COM(2007) 774 final. (39).

5. European Neighbourhood and Partnership Instrument (ENPI). Дванадцятий саміт Україна–ЄС [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uaforeignaffairs.com/article.html?id=239

6. GAERC conclusions, 14 June 2004 [10189/04; Press 195]. – Р. 11. 7. Hillion, Ch. Mapping-Out the New Contractual Relations between the European Union and Its

Neighbours : Learning from the EU–Ukraine ‘Enhanced Agreement / Ch. Hillion// European Foreign Affairs Review. – 2007. – № 12. – Р. 169–182.

8. Веселовський, А. У пошуках нового формату взаємовідносин Україна–ЄС : особливості перего-ворного процесу щодо укладення нового базового договору (2007) / А. Веселовський [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://usps.org.ua/uploads/docs/Veselovskyy_1.pdf

9. Про започаткування переговорів між Україною та ЄС щодо укладення нового базового договору : Заява Верховної Ради України, затверджена постановою Верховної Ради України від 22 лютого 2007 р. № 684–V.

10. План дій Україна–ЄС від 21 лютого 2005 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/publication/content/16753.

11. Рішення Ради Міністрів ЄС щодо започаткування переговорів з Україною щодо нової посиле-ної угоди [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mfa.gov.ua/data/upload/publication/mfa/ua/19156/rishennjaeu22012007.rtf

12. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=998_012


Досліджено диспропорції розподілу прямих іноземних інвестицій у регіональному розрізі. Виявлено ризики зовнішньої інвестиційної діяльності у посткризовий період. Сформульовано пропозиції щодо усунення ризиків та удосконалення регіонального розподілу прямих іноземних інвестицій.

Ключові слова: прямі іноземні інвестиції, державне регулювання інвестиційної ді-яльності, інвестиційний потенціал регіону.

УДК 330.322:332+330.33.01

ІНОЗЕМНЕ ІНВЕСТУВАННЯ В РЕГІОНИ УКРАЇНИ: РИЗИКИ

ПОСТКРИЗОВОГО ПЕРІОДУ

Шевченко Ольга Валеріївна,Шевченко Ольга Валеріївна,кандидат економічних науккандидат економічних наук

Соціально-економічний розвиток регіонів України на посткризовому етапі потребує до-статнього обсягу коштів, залучених як із вну-трішніх, так і із зовнішніх джерел. Структурні проблеми, накопичені протягом тривалого часу, зокрема переважання частки капітало-вкладень до галузей із швидким оборотом капі-талу, наклалися на кризові явища, поглибивши диспропорції в обсягах та сферах інвестування. Посткризовий період зумовлює загострення недоліків господарського розвитку, які потре-бують усунення. Обсяги та напрями вкладення інвестиційних ресурсів здатні значною мірою вплинути на зміну економічного становища регіону, модифікувати його виробничу струк-туру, спричинити зрушення на ринках робо-чої сили та капіталу. Питання пошуку та роз-ширення зовнішніх джерел капіталовкладень у регіони України є актуальними в аспекті надання регіонам можливостей самостійного господарювання, зменшення необхідності у коштах із державного бюджету, формування додаткового джерела фінансових ресурсів.

Питанням забезпечення регіонів достатнім обсягом зовнішніх інвестицій присвячено робо-ти багатьох вчених. Серед них відзначимо окре-мі дослідження. Авторська методика ефектив-ності використання інвестиційного потенціалу та методи розрахунку інвестиційної активності регіональних господарських систем представ-лена у роботі таких дослідників, як М. П. Бутко та О. Ю. Акименко [1]. На необхідності засто-сування нових комплексних підходів до ство-рення умов для забезпечення інвестиційного іміджу регіонів наголошують А. Д. Капустін, В. М. Левківський, В. В. Левківський [2].

Дослідники А. Д. Капустін та О. М. Лотош справедливо зазначають, що підвищення сту-пеня свободи руху виробничих факторів на су-часному етапі розвитку світової економіки не сприяє рівномірному розміщенню міжнарод-ного виробництва по всьому світу і, відповід-но, по регіонах, тому без активної ролі органів влади часто неможливо залучити іноземні ін-вестиції в галузі та регіони, де є в цьому потре-ба [3]. О. В. Колянко аналізує інвестиційний клімат західних областей України, розробляє рекомендації щодо його покращання, формує пропозиції щодо розробки інвестиційних про-ектів та започаткування дії механізму інвес-тиційного партнерства як співпраці держави, підприємств реального сектору, установ фі-нансового сектору [4]. О. М. Лотош справедли-во стверджує, що для отримання високоефек-тивних іноземних інвестицій необхідно сфор-мувати привабливі конфігурації економіко-географічних переваг [5]. В. С. Марцин акцен-тує увагу на необхідності розробки інвестицій-них проектів і програм для підвищення конку-рентоспроможності регіону, критично аналізує заходи промислово-інвестиційної політики [6]. І. В. Олександренко розробляє математичний інструментарій оцінки інвестиційного потен-ціалу регіону, формує її інтегральний індекс та доводить необхідність відповідного рейтингу-вання регіонів України [7]. В. А. Худавердієва визначає перешкоди залучення іноземного ка-піталу в економіку України на сучасному етапі та пропонує заходи підвищення ефективності іноземних інвестицій [8].

На нашу думку, у теоретичних досліджен-нях недостатню увагу приділено вивченню


Шевченко О. В.

ролі органів державної влади і місцевого са-моврядування у забезпеченні припливу зо-внішніх інвестицій та їх раціональному розпо-ділі серед галузей та сфер діяльності. Метою даного дослідження є окреслення шляхів досягнення рівномірності у розподілі інвес-тиційних потоків та забезпечення достатньо-го обсягу інвестиційних ресурсів у регіонах. Досягнення мети базується на виконанні та-ких завдань: дослідити диспропорції розподі-лу прямих іноземних інвестицій (ПІІ) у регіо-нальному розрізі та визначити їх особливості; виявити ризики зовнішньоекономічної інвес-тиційної діяльності у посткризовому періоді; сформулювати шляхи усунення ризиків та удосконалення розподілу прямих іноземних інвестицій у регіональному розрізі. Вивчення тенденцій, які склалися в інвестиційній сфері, дають змогу виявити потенціали прискорення економічного розвитку регіонів та становлен-ня їх як суб’єктів міжнародної співпраці.

Інвестиції зовнішньоекономічної діяль-ності, їх обсяги, структура та напрями свід-чать про форми та умови включення регіону у глобалізаційні процеси. У кризовий період спостерігалися менші темпи зростання об-сягів інвестицій: за 2009 рік обсяг вкладених прямих іноземних інвестицій зріс на 12,4 %, тоді як за 2008 рік – на 20,9 %. Приріст су-купного обсягу іноземного капіталу в Україні склав за 2009 рік 72,6 % від рівня попередньо-го року (4410,4 млн дол.), у 2008 році – 77,9 % (6180,7 млн дол.). Тим не менш, показник прямих іноземних інвестицій у розрахунку на одну особу в 2008-2009 рр. зріс – із 775,3 до 872,6 дол. США.

За кризовий період змінилася динаміка приросту обсягів іноземного інвестування в регіональному розрізі. За 9 місяців 2008 року найбільші темпи приросту обсягів інвесту-вання були характерні для регіонів із найви-щими показниками соціально-економічного розвитку – м. Києва (41,6 %), Миколаївської (37,9 %) і Харківської (37,4 %) областей, па-діння обсягів іноземних інвестицій демон-струвала тільки Сумська область. За підсумка-ми 12 місяців 2008 року вже 5 регіонів (серед них – Дніпропетровська область) демонстру-вали зниження обсягів інвестування, найбіль-ші прирости обсягів були у Полтавській об-ласті (39,0 %) та місті Києві (37,6 %).

За результатами 2009 року 25 регіонів (крім Закарпатської та Чернігівської облас-тей) поновили тенденції нарощування обсягів прямих іноземних інвестицій. Найбільший приріст був у Луганській (72,1 %), Сумській (42,8 %) та Хмельницькій (60,0 %) областях. Вочевидь, можна було сподіватись на збере-

ження цими регіонами тенденцій подальшого збільшення обсягів інвестицій.

Однак у 2010 році темпи зростання об-сягів інвестицій знизились на 0,8 в.п. Обсяг прямих іноземних інвестицій зріс на 11,6 %, зростання спостерігалося у 20 регіонах, у роз-рахунку на одну особу обсяг інвестицій зріс до 978,5 дол. США. Найбільше обсяг пря-мих іноземних інвестицій зріс у Сумській (на 46,9 %), Харківській (29,9 %), Черкаській (29,0 %), Донецькій (26,0 %) областях, най-менше – у Чернівецькій області (0,8 %). Падіння обсягів інвестицій варіювалося від 0,3 % у Закарпатській області до 20,7 % у Кіровоградській. Традиційно відмічають-ся диспропорції обсягів прямих іноземних інвестицій: найбільшу частку мають місто Київ (48,9 %) та Дніпропетровська область (16,7 %).

Варто відзначити дві характерні ознаки регіонального розподілу прямих іноземних інвестицій. Першою є значний рівень дис-пропорцій за обсягами залучених ресурсів. Найменші обсяги прямих іноземних інвестицій упродовж трьох останніх років залучаються до Тернопільської області, найбільші – до міста Києва і Дніпропетровської (чи Київської) об-ласті. Розрив між мінімальним і максималь-ним показниками прямих іноземних інвести-цій у розрахунку на одну особу змінювався за 2007–2010 рр. таким чином (табл.).

Загалом відмінності між регіональними показниками залучення ПІІ без урахування міста Києва скоротилися, хоча при врахуванні показника Києва розрив збільшується. Однак таке звуження диспропорції відбулося не за рахунок збільшення інвестування у регіони-аутсайдери, а за рахунок зменшення інвесту-вання в економіку лідерів, тобто промислово розвинених областей. Тому така тенденція не може призвести до позитивних наслідків.

При збільшенні загального обсягу інвесту-вання і надалі відбувається перерозподіл ін-вестиційних ресурсів на користь міста Києва. Станом на 1 січня 2011 р. на нього припадає 48,7 % прямих іноземних інвестицій (2008 р. – 32,8 %, 2009 р. – 37,3 %, 2010 р. – 39,4 %). Надання іноземними інвесторами переваги Києву віддзеркалює не тільки усталену прак-тику реєстрації головних офісів компаній та зосередження кредитно-банківських установ у столиці, але і зростання вимог інвесторів до умов ведення бізнесу та їх намагання зменши-ти ризики капіталовкладень. Інвестори споді-ваються на отримання вигод від найбільш роз-виненої інфраструктури та найвищого рівня доходів у місті Києві, що є важливим чинни-ком розвитку сфери нерухомості та торгівлі.



Крім того, суб’єктивною гарантією стабіль-ності ринку є близькість до центральної влади. Різко збільшився і показник прямих іноземних інвестицій на одну особу у Дніпропетровській області, яка посідає друге місце за обсягами залучених ресурсів – 16,7 % на 1 січня 2011 р. (2008 р. – 9,9 %, 2009 р. – 7,5 %, 2010 р. – 17,6 %). Відповідно регіональні диспропорції залучен-ня ПІІ різко зросли і складають вже 37,3 разу (без урахування м. Києва) та 129,9 разу (з ура-хуванням м. Києва).

Другою характерною рисою регіонального розподілу ПІІ в Україні є значний обсяг інвес-тиційних ресурсів нерезидентів, які спрямову-ються до сфери послуг та фінансової діяльнос-ті. Упродовж кількох останніх років напрями інвестування не змінюються – приріст інвес-тиційних ресурсів традиційно спостерігається на підприємствах галузей переробної промис-ловості (найбільший – у виробництві харчо-вих продуктів, готових металевих виробів,

машинобудуванні, хімічній промисловості) та галузей зі швидким оборотом капіталу (фінан-сова діяльність, торгівля, операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг і надання послуг підприємцям). Підприємства сфери послуг, торгівлі та фінансової діяльності рівномірно представлені в усіх регіонах. Вказані галузі станом на 1 січня 2011 р. мають найбільші част-ки інвестування: переробна промисловість – 27,9 % інвестиційних ресурсів країни, фінансо-ва діяльність – 33,7 %, операції з нерухомими майном, оренда, інжиніринг і надання послуг підприємцям – 10,6 %, торгівля – 10,7 %.

Поєднання галузевих і регіональних пріо-ритетів закордонних інвесторів дає змогу сфор-мувати картину розподілу прямих іноземних інвестицій між секторами економіки України.

Найбільша частка інвестиційних ресурсів, як зазначалося, надходить до міста Києва, при-чому цей показник зростає навіть при значно-му скороченні темпів інвестування. На друго-

Таблиця

Регіональні диспропорції залучення прямих іноземних інвестицій в Україні

Джерело: дані Державної служби статистики України.

Дата Регіони з

максимальним та мінімальним залученням ПІІ і середнє по країні

Обсяг залучених інвестицій на одну

особу наявного населення, дол. США

Розрив між min та max значенням, разу

Без ураху-вання

м. Києва

З ураху-ванням

м. Києва

01.01.2008 Максимальне (м. Київ) 3533,17 18,6 76,1

Максимальне (Дніпропетровська обл.)

863,4

Мінімальне (Тернопільська обл.) 51,0

Середнє 637,1

01.01.2009 Максимальне (м. Київ) 4868,7 14,8 90,8


791,3



01.01. 2010 Максимальне (м. Київ) 5657,3 14,3 92,6

Максимальне (Київська обл.) 875,5



01.01. 2011 Максимальне (м. Київ) 7809,1 37,3 129,9


2243,9





му місці за обсягами загалом і в розрахунку на одну особу знаходиться Дніпропетровська область. Інвестиційні уподобання інвесторів рівномірно розподіляються між фінансовим сектором та реальним сектором (переробною промисловістю). За наявності ефективної по-літики місцевої влади пропорції розподілу ін-вестиційних ресурсів можуть змінитися на ко-ристь промислових об’єктів. Так, у Донецькій області, яка знаходиться у групі лідерів, осно-вна частина проектів реалізується у базових галузях промисловості – металургії, вугільній, хімічній, машинобудуванні, промисловості бу-дівельних матеріалів (дані Донецької обласної державної адміністрації).

Серед регіонів із низьким рівнем розвитку упродовж досліджуваного періоду найнижчі показники залучення прямих іноземних ін-вестицій демонструє Тернопільська область. Найбільшу частку ПІІ має переробна промис-ловість – 50,5 % станом на початок 2009 р. (дані Тернопільської обласної державної адміністра-ції). Із них 18,7 % припадає на підприємства харчової промисловості, 18,3 % – на транспорт, 11,3 % – на сільське господарство, 10,4 % – на галузі машинобудування, 8,7 % – на галузі лег-кої промисловості. 9,6 % – на підприємства до-бувної промисловості. Таким чином, у цьому регіоні інвестиції рівномірно розподіляються між реальним та фінансовим секторами.

До цієї ж групи регіонів належить Чернігівська область з показником 77,04 дол. США прямих іноземних інвестицій на одну особу (дані Чернігівської обласної державної адміністрації). Однак ситуація із розподілом інвестицій інша. Значні обсяги інвестиційних ресурсів припадають на підприємства промис-ловості – 81,8 %, з них переробної – 73,3 %. На сільськогосподарське виробництво припадає 10,4 % ПІІ, на торгівлю – 6,4 %. Тобто в цій об-ласті уподобання іноземних інвесторів скла-лися на користь реального сектору.

Серед інших регіонів у галузевому спря-муванні прямих іноземних інвестицій можна також побачити переважання частки реаль-ного сектору в структурі залучених ресурсів. Зокрема частка переробної промисловості становить: у Запорізькій області – 69,9 %, Закарпатській – 82,5 %, Івано-Франківській – 73,3 %, Херсонській – 51,4 %. Частка промис-ловості, сільського господарства та будівни-цтва у структурі ПІІ у Львівській області скла-дає 57 %, Рівненській – 56,9 % (дані обласних державних адміністрацій).

На основі проведеного аналізу можна ствер-джувати, що переважна частка інвестиційних ресурсів спрямовується у фінансову діяль-ність, торгівлю, операції з нерухомістю саме у

місті Києві, відповідно до цього в макроеконо-мічних показниках формується розрив на ко-ристь сфери послуг та фінансової діяльності. Однак у більшості регіонів переважна частка інвестиційних ресурсів нерезидентів спрямо-вується до реального сектору економіки.

Звісно, спрямування значної частки ресур-сів у межах України до фінансового сектору та сфери послуг може свідчити і про недостатню привабливість об’єктів інвестування реально-го сектору. Інвестиційний ресурс, вкладений з метою швидкого отримання надприбутку у фінансовий сектор, може збільшити за-гальний обсяг ВРП. Однак інвестування фі-нансового сектору не здатне стати стимулом якісних змін в економіці та підвищення рівня ефективної зайнятості.

Надходження певної частки ресурсів у межах України до фінансового сектору та сфери послуг, а також до обмеженого перелі-ку регіонів спричиняє виникнення і розвиток низки ризиків регіонального рівня у сфері іно-земного інвестування.

1. Відсутність стимулів та достатнього об-сягу коштів для якісних структурних змін в економіці, деформація структури економіки регіонів.

2. Розвиток одних регіонів при тривалому занепаді інших, падіння обсягів інвестування у промислово розвинених регіонах і незначна позитивна динаміка у слаборозвинених, зрос-тання незначної кількості окремих центрів ін-вестування.

3. Низький рівень завантаження наявних виробничих потужностей.

4. Деформація структури економіки відпо-відно до потреб експорту та втрата окремими регіонами місця у консолідованому господар-ському просторі держави.

5. Неефективна макроекономічна зміна ек-спортної орієнтації економіки регіонів, зни-ження рівня їхньої конкурентоспроможності.

6. Зниження рівня зайнятості та підвищен-ня рівня безробіття.

Така ситуація складалась упродовж трива-лого періоду і була спричинена:

намаганням іноземних інвесторів отрима- –ти швидкий прибуток, у тому числі внаслідок нестабільності національної законодавчої бази;

відсутністю умов та розвиненої інфра- –структури інвестування;

відсутністю інформації про об’єкти ін- –вестування;

відсутністю достатньої кількості самих –об’єктів інвестування.

До цих чинників диспропорційності у кри-зовий і посткризовий періоди додався макрое-кономічний чинник зниження рівня сукупного



попиту, передусім споживчого. Зниження рів-ня доходів громадян і зменшення обсягів кре-дитування спричинили уповільнення динамі-ки будівельної галузі та відповідно зменшили потребу в інвестиційних ресурсах. У сукупнос-ті дія вказаних чинників викликала подальше збільшення нерівномірності в обсягах залучен-ня прямих іноземних інвестицій.

Диспропорції показників інвестування свід-чать не тільки про відсутність об’єктів вкладен-ня капіталу, а й про різну інвестиційну прива-бливість регіонів, покращання якої – завдання регіонального рівня управління, місцевих ор-ганів влади. Переваги інвестування кожного регіону значною мірою залежать як від наяв-ності об’єктів вкладення коштів, так і від дій місцевої влади. При цьому політика місцевих управлінських органів щодо залучення і роз-поділу інвестиційних ресурсів має будуватися на інструментах, відмінних від тих, які засто-совуються на державному рівні.

З метою недопущення наростання ризиків інвестування органи державної влади та міс-цевого самоврядування мають вживати захо-ди щодо формування ємного інвестиційного потенціалу регіону та інформаційної підтрим-ки інвестиційної діяльності.

Головними важелями удосконалення про-цесу прямого іноземного інвестування (за ви-нятком тих, що регламентуються на державно-му рівні) мають бути дії місцевих органів щодо створення сприятливої економічної ситуації – основою тут має стати наявність виробництв як об’єктів інвестування та розвиненої інвес-тиційної інфраструктури. Місцеві органи ви-конавчої влади та органи місцевого самовряду-вання повинні сприяти ефективній реалізації виробничого, фінансового, трудового, соціаль-ного та ресурсного потенціалу регіонів.

Створення вигідних об’єктів інвестування або перепрофілювання існуючих на виробни-цтво конкурентоспроможної продукції є за-вданням місцевих органів. Галузева спеціалі-зація виробництв має залежати від специфіки регіональної економіки. Основними орієнти-рами тут мають бути:

виробництво продукції, що не потребує –специфічних ресурсів, тяжіє до внутрішньо-го ринку споживання та орієнтована на кін-цевого споживача (виготовлення продуктів харчування, переробка сільськогосподарської продукції, легка, зокрема текстильна, промис-ловість тощо);

врахування коефіцієнта трудомісткості –продукції при проектуванні виробництв з тим, щоб сприяти працевлаштуванню незайнятих громадян, оскільки трудові ресурси є одним з ва-гомих елементів інвестиційної привабливості;

уникнення вузької спеціалізації вироб- –ництв у регіоні, щоб мати змогу диверсифіку-вати надходження інвестиційних ресурсів, за-лучати їх у галузі, що здатні дати мультиплі-кативний ефект у короткостроковому періоді, сприяти розвитку супутніх галузей;

врахування рентабельності галузі, фінан- –сової стійкості та платоспроможності;

спрямування певної частини інвестицій- –них коштів на створення об’єктів інфраструк-тури та соціальних об’єктів, будівництво шля-хів тощо;

залучення інвестиційних ресурсів до ви- –робництв, що ефективно використовують міс-цеві природні ресурси (за умов дотримання екологічного балансу);

реструктуризація кризових галузей, пе- –реобладнання їх виробництв на основі нового технологічного укладу;

концентрація фінансових ресурсів у пріо- –ритетних галузях виробництва.

Ефективність інвестиційної інфраструк-тури вимірюється наявністю установ комер-ційної та виробничої інфраструктури та їх впливом на надання інвесторам послуг ви-робничого, фінансового та консультаційного характеру. До таких установ можна віднести будівельні компанії, логістичні центри, кон-салтингові фірми, рекламні агентства, кредит-ні організації (депозитні кошти можуть бути досить потужним інвестиційним ресурсом). Необхідним є розширення мережі Агентств регіонального розвитку, які, серед іншого, по-кликані акумулювати інформацію про інвес-тиційні проекти і сприяти їх реалізації.

Вагомими інформаційними інструментами впливу на інвестиційну привабливість окре-мої адміністративно-територіальної одиниці залишаються розробка і відповідне представ-лення її інвестиційного портрету (паспорту), а також рейтингування інвестиційного потенціа-лу. Саме ці інструменти дають можливість за-кордонним інвесторам мати уявлення про стан справ із об’єктами інвестування та загальною економічною ситуацією в регіоні. Інвестиційні портрети (паспорти) регіонів містять дані про територію, населення, показники соціально-економічного розвитку, природні ресурси, а також інформацію щодо проектів, які реалі-зуються за участю іноземних інвесторів, та перелік потенційних об’єктів інвестування. Характерними рисами окремих інвестиційних портретів (паспортів) стали представлення економічних вигод регіону перед іншими і ви-значення його місця серед регіонів України за показниками залучення й освоєння інвестицій.

Серед 27 регіонів України інвестиційний портрет (паспорт) представили на офіцій-


них Інтернет-сайтах лише 16: Автономна Республіка Крим, Волинська, Дніпропет-ровська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Львівська, Миколаїв-ська, Одеська, Рівненська, Сумська, Харків-ська, Херсонська, Чернігівська області та міс-то Севастополь. Чернігівська область єдина представила огляд свого інвестиційного по-тенціалу на сайті Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.

До недоліків інформаційного забезпечен-ня прямого іноземного інвестування на регіо-нальному рівні слід віднести такі.

1. Непорівнянність інформації інвестицій-них портретів (паспортів) регіонів внаслідок її довільного, несистемного та неперіодичного представлення. Зокрема, якщо перелік об’єктів для інвестування містить усі інвестиційні пор-трети (паспорти), то інформацію щодо ресурс-ного та виробничого потенціалу і проектів, які вже реалізуються за участі іноземних інвесто-рів, – тільки окремі. Розрізненою є і звітність щодо впровадження інвестиційних проектів за участі нерезидентів. Тільки окремі регіони надають дані щодо зміни галузевих пріорите-тів капіталовкладень і зайнятості населення.

2. Відсутність обов’язкового рейтингуван-ня регіонів на загальнодержавному рівні за рівнями інвестиційної привабливості та від-повідного його оприлюднення.

Формування єдиних вимог до інвести-ційного портрету (паспорту) територій здат-не систематизувати роботу органів держав-ної влади і місцевого самоврядування щодо збільшення обсягів залучення інвестицій та їх ефективного освоєння, а також надасть за-кордонним інвесторам можливість об’єктивно порівнювати інвестиційні переваги регіонів.

Пріоритетним напрямом державного регу-лювання процесів прямого іноземного інвес-

тування в Україні на найближчу перспективу має стати їх спрямування до реального сек-тору економіки та мінімізація диспропорцій їх розподілу у регіональному розрізі. Тому у сфері нормативно-правового забезпечення необхідним є встановлення диференційова-ного пільгового режиму щодо нерезидентів, більш сприятливого для тих із них, що спря-мовують кошти до реального сектору та сфе-ри послуг.

Сучасна ситуація свідчить про слабкість загальнодержавних заходів щодо формування сприятливого інвестиційного клімату і моти-вації закордонних інвесторів на вкладення ко-штів до реального сектору. Основою зростан-ня обсягів прямих іноземних інвестицій, що надходять до кожного регіону, та підвищення ефективності регіонального розподілу ПІІ є систематизація процесу формування інвести-ційної привабливості, пріоритетність інвесту-вання об’єктів реального сектору, створення об’єктів капіталовкладень. Місцеві структу-ри виконавчої влади та органи місцевого са-моврядування мають активно залучатися до формування та використання виробничого, фінансового, трудового, соціального та ре-сурсного потенціалу регіонів.

Держава має всіляко сприяти мобілізації внутрішніх джерел інвестування. Іноземні ж інвестиції можуть стати додатковим ресурсом і для відродження регіонів із низькими рівня-ми й темпами розвитку, і для підтримки роз-винених територій.

Подальші дослідження сфери іноземного інвестування у регіони України мають бути спрямовані на пошук внутрішніх мотивацій-них механізмів підприємств до залучення й акумулювання додаткових іноземних джерел інвестиційних ресурсів та належного позиціо-нування на ринку капіталу.


1. Бутко, М. П. Методичні підходи до оцінки ефективності інвестицій у регіональних господарських системах [Текст] / М. П. Бутко, О. Ю. Акименко // Регіональна економіка. – 2010. – № 1. – С. 39–47.

2. Капустін, А. Д. Шляхи формування привабливого інвестиційного клімату регіонів України / А. Д. Капустін, В. М. Левківський, В. В. Левківський // Економіка і управління. – 2010. – № 2. – С. 27–33.

3. Капустін, А. Д. Прямі іноземні інвестиції в Україні : регіональний аспект / А. Д. Капустін, О. М. Лотош // Економіка і управління. – 2009. – № 4. – С. 55–61.

4. Колянко, О. В. Організаційні аспекти формування сприятливого інвестиційного клімату регіону [Текст] / О. В. Колянко // Регіональна економіка. – 2009. – № 2. – С. 66–70.

5. Лотош, О. М. Шляхи використання прямих іноземних інвестицій для підвищення конкурентоспро-можності національної економіки України / О. М. Лотош // Економіка і управління. – 2009. – № 2. – С. 65–69.

6. Марцин, В. С. Заходи щодо покращення інвестиційної привабливості регіону в умовах виходу з кризи / В. С. Марцин // Регіональна економіка. – 2010. – № 4. – С. 80–91.

7. Олександренко, І. В. Оцінка інвестиційного потенціалу регіонів [Текст] / І. В. Олександренко // Регіональна економіка. – 2009. – № 3. – С. 80–91.

8. Худавердієва, В. А. Стратегія залучення іноземних інвестицій у економіку України / В. А. Худавердієва // Фінанси України. – 2010. – № 6. – С. 62–71.



Перебуваючи у лютому 2011 р. з державним візитом у Польщі, Президент України Віктор Янукович заявив, що «стратегічному партнер-ству між Україною і Польщею немає альтер-нативи» [1]. Бажання розвивати та підтриму-вати таке партнерство підтвердив і президент Республіки Польща Броніслав Коморовський. Втім, такі заяви скоріше свідчать про усвідом-лення об’єктивної потреби розвивати страте-гічні відносини, ніж про те, що ці відносини вповні відповідають визначенню «стратегіч-ні». Сповільнення останніми роками динаміки розвитку українсько-польської взаємодії стало особливо помітним після президентських ви-борів у двох державах у 2010 р.

Метою дослідження є розгляд стану українсько-польських відносин у контексті корекції зовнішньополітичних пріоритетів двох держав і визначення перспектив напо-внення декларацій про стратегічне партнер-ство практичним змістом.

Українсько-польські відносини, зокрема аспект стратегічного партнерства, широко висвітлювалися в українському науковому дискурсі. Проблемами розвитку співробіт-ництва між Україною та Польщею займали-ся Л. Чекаленко, О. Митрофанова, В. Гевко, В. Акулов-Муратов, О. Будько, С. Павленко, Я. Матійчик, В. Мадіссон, В. Шахов, С. Стоєцький, О. Павлюк та інші. Серед іноземних експертів питанню стратегічно-го партнерства між Україною та Польщею приділяли увагу Я. Логінов, П. Пєньонжек, Т. Кулаковський, Д. Сміт, Ч. Дженкінс, К. Волчук, Р. Волчук та інші.

Наукова новизна даного дослідження зу-мовлена оновленими зовнішньополітичними

підходами як України, так і Польщі. Це потре-бує певного підбиття підсумків попереднього етапу двостороннього співробітництва та ви-значення проблемних аспектів повноцінної ре-алізації потенціалу стратегічного партнерства.

Оскільки у 2010 році зовнішня та вну-трішня політика як України, так і Польщі за-знали змін, зараз в українсько-польських від-носинах спостерігається певне «затишшя». Така пауза необхідна для оновлення дискур-су стратегічного партнерства, однак вона не повинна затягнутись.

Не можна сказати, що зовнішня політика Польщі зазнала раптових змін, адже ще з часу приходу на посаду прем’єр-міністра Дональда Туска у 2007 році польський зовнішньополі-тичний порядок денний почав корегуватися. У 2010 році ці зміни лише закріпилися.

Теперішнім зовнішньополітичним пріо-ритетом Польщі є посилення власного впли-ву у ЄС та НАТО [2]. Своє членство в ЄС Варшава розглядає як безумовну перевагу, інструмент забезпечення безпеки та еконо-мічного розвитку. В другій половині 2011 року Польща головуватиме в ЄС. Головними цілями визначено: налагодження тіснішого співробітництва зі Східною Європою, розви-ток Спільної політики безпеки та оборони та посилення енергетичної безпеки ЄС.

Поточним польським інтересом в економі-ці ЄС залишається недопущення скорочення асигнувань у сферу сільського господарства та зняття обмежень на європейському внутріш-ньому ринку. Польща висловила підтримку економічній політиці ЄС, зокрема антикри-зовим заходам до 2013 року. Сьогодні немає жодних прогнозів щодо можливої дати всту-

Розвиток українсько-польських відносин вивчається в контексті сучасних зо-внішньополітичних пріоритетів Республіки Польща. Зокрема розглядається пробле-ма практичного наповнення стратегічного партнерства України та Польщі.

Ключові слова: українсько-польські відносини, зовнішня політика Польщі, стра-тегічне партнерство, європейська інтеграція, регіональна політика, енергетичне спів-робітництво, безпекове співробітництво.

УДК 327 (438+477)

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ПОЛЬЩІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО

СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА

Снігир Олена Валентинівна,Снігир Олена Валентинівна,кандидат політичних науккандидат політичних наук


Снігир О. В.

пу Польщі до зони євро. Однією з перешкод польські урядовці розглядають нестабільність самої євровалюти. Водночас відповідно до прогнозів уряду Польщі у 2013 році країна може приєднатися до європейського механіз-му обміну валюти ERM21.

Довідково. У 2010 році Польща зайняла шосте місце в рейтингу 2010 AT Kearney Foreign Direct Investment Confidence Index серед 25 інвестиційно найпривабливіших країн у світі. В останньому пре-зентованому дослідженні 2007 року вона займа-ла 22 місце. Польщу випереджають лише Китай, США, Індія, Бразилія та Німеччина. Варто заува-жити, що Україна не потрапила в цей список.

Важливою проблемою для Польщі є дефіцит державного бюджету, який в 2010 році був удвічі вищим, ніж у 2009-ому – близько 17,36 млрд до-ларів, більше 7 % ВВП2. З метою зменшення дефі-циту державного бюджету уряд Польщі затвердив фінансовий план на 2011–2013 рр., що передбачає підвищення ПДВ. Також польський уряд має на-мір прискорити приватизацію, розраховуючи до 2014 року отримати від неї близько 18 млрд дол. Програма приватизації передбачає продаж акцій провідних державних підприємств електроенерге-тичного, хімічного, фармацевтичного, транспорт-ного, суднобудівного та фінансового секторів.

Фінансові експерти Євросоюзу критикують заплановані польським урядом заходи, зазначаю-чи, що кращим способом було б прийняття плану бюджетної консолідації та проведення необхідних реформ для зменшення витрат бюджету.

Польща прагне реалізувати свої інтереси і в рамках регіональної політики. Одним із головних завдань польської влади є активі-зація діяльності Веймарського трикутника. Останні чотири роки цей формат фактично не діяв. Однак на зустрічі 7 лютого 2011 р. Польщі вдалося зацікавити своїх партнерів – Францію та Німеччину – запропонувавши оновлений формат діалогу, який передбачає участь Росії в обговоренні актуальних про-блем Європи в рамках Веймарського трикут-ника. Такий крок можна розцінювати як на-магання Польщі забезпечити собі залучення до переговорного формату, який оформився у

1ERM2 – міждержавна домовленість, метою якої є підтримка стабільності і координування по-літики обмінного курсу валют у Європі. Держава, яка бажає увійти в зону євро, має не менше двох років брати участь у механізмі ERM2 і забезпечу-вати стабільність обмінного курсу своєї валюти по відношенню до євро.

2Такий високий показник є однією з найбіль-ших перешкод для приєднання Польщі до єврозо-ни. Згідно з Маастрихтськими критеріями бюджет-ний дефіцит не повинен перевищувати 3 % ВВП. Втім, в даний час більше половини країн єврозони, включаючи Францію, Грецію, Іспанію, Португа-лію, порушують цю вимогу.

жовтні 2010 року в Довілі у складі Німеччини, Росії та Франції. Інший регіональний формат за участі Польщі – Вишеградська група – та-кож є досить активним. У 2011 році дві кра-їни з Вишеградської четвірки – Польща та Угорщина – головуватимуть в ЄС.

Довідково. Роль Вишеградської групи сьогод-ні безперечно зросла. Це підтверджує як система-тична активність цього угруповання, так і зовнішні оцінки з боку інших держав-членів ЄС. Країни В4 почали систематично збиратися на зустрічі перед кожним самітом ЄС та іншими важливими поді-ями, узгоджувати спільні позиції щодо важливих поточних питань. Спільність інтересів країн В4 спостерігається в питаннях енергетичної безпеки та просуванні ініціатив ЄС на східному напрямку («Східне партнерство»), однак це об’єднання ще далеке від того, аби виробити спільну зовнішньо-політичну та безпекову стратегію. Найбільшою перешкодою на шляху поглиблення регіонально-го співробітництва є недостатня інституціаліза-ція Вишеградської групи. Єдиною її формальною інституцією є Вишеградський Фонд, який функ-ціонує вже 10 років. Однак питання необхідності інституційного розвитку об’єднання піднімаються регулярно, особливо це стосується сфери енер-гетичної співпраці. Тому створення інституцій в рамках В4 є цілком імовірним, особливо за умови реалізації проектів створення регіональної енерго-транспортної системи (NETS).

На порядок денний польської зовнішньої політики великий вплив здійснюють питання національної безпеки. Одним із пріоритетів свого майбутнього головування в ЄС Польща задекларувала сприяння розвитку європей-ської системи безпеки та оборони. Однак, ви-ходячи з фінансових та політичних реалій, постання ЄС як автономного від США гравця у сфері жорсткої безпеки є процесом довго-строкової перспективи. Відповідно, у форму-ванні коротко та середньострокових безпеко-вих стратегій Варшава спиратиметься на інші моделі, насамперед у рамках НАТО. Зокрема, Польща відіграватиме центральну роль у но-вих планах дій НАТО з оборони північно-східного флангу.

Польща зберігає достатньо тісний рівень співробітництва зі США, незважаючи на послаблення їх присутності в Європі. Так, у 2010 році були проведені польсько-аме-риканські військові навчання у Балтійському регіоні. США підтвердили намір розвивати систему ПРО в Європі, включно із розміщен-ням наземних перехоплювачів СМ-3 в Польщі до 2018 року.

Реалізація нової зовнішньої політики, яка передбачає посилення ролі Польщі у форму-ванні європейського політичного порядку денного, потребує усунення конфронтаційних



аспектів зовнішньої політики. Тому Польща застосовує нові підходи до відносин із Росією. Головна стратегічна лінія полягає в попере-дженні протистояння та уникненні гострих пи-тань у двосторонніх відносинах. Максимально позбавивши польсько-російські відносини іде-ологічного наповнення, Польща намагається надати їм прагматичного та партнерського ха-рактеру. Однак про польсько-російське союз-ництво або стратегічне партнерство сьогодні говорити не можна, оскільки польські націо-нальні інтереси, особливо в Балтійському ре-гіоні, суперечать російським. Цілком імовірно, що потепління у стосунках Варшави і Москви матиме тимчасовий характер, і за відповідних обставин відносини можуть загостритися.

Сьогодні Балтійський регіон є дуже важ-ливим для Варшави з точки зору регіональної безпеки та посилення власного впливу. Якщо на центральноєвропейському та східноєвро-пейському напрямах Польща має оформлені інструменти регіональної співпраці та більш-менш прогнозований політичний порядок денний, то у Північній Європі все ще триває оформлення архітектури регіонального спів-робітництва. Одним із напрямів північноєвро-пейського партнерства є вироблення спільного бачення регіональної безпеки. Польща трива-лий час докладала зусиль на цьому напрямку. Зокрема, польський уряд вів перемовини про військове співробітництво зі Швецією – най-більш мілітаризованою європейською держа-вою, яка не є членом НАТО. Досі ініціатива виходила лише від польської сторони, однак на початку січня 2011 року шведські парла-ментарі запропонували розглянути можли-вість тіснішого військового співробітництва з Польщею. Безпекове партнерство Польщі та Швеції може суттєво вплинути на розстанов-ку сил у Балтійському регіоні [3].

Таким чином, враховуючи безумовну прі-оритетність НАТО в плані безпекових гаран-тій, Польща прагне посилення національної безпеки через посилення відповідної складо-вої двостороннього та багатостороннього спів-робітництва.

Незважаючи на «потепління» у польсько-російських відносинах, політика Варшави на північноєвропейському напрямку чітко спря-мована на протистояння зростаючому впливу Росії в регіоні. Зокрема Польща досить різко виступає проти втілення російських регіо-нальних проектів, як-то введення в дію газого-ну «Північний потік» чи можливе розміщен-ня в Калінінградській області РФ тактичної зброї. Водночас ані Варшава, ані будь-яка інша країна Північної Європи самостійно не мають потенціалу для стримування Росії, а тенден-

цій формування спільної політики в регіоні до останнього часу не спостерігалося.

У центрі уваги польської влади зали-шаються питання енергетичної безпеки. Імпортований з Росії газ не складає більшу частину енергозабезпечення країни3, однак він використовується переважно на потреби польської промисловості, що розцінюється як залежність.

Довідково. Згідно з контрактом між польською газовою монополією Polskie Gornictwo Naftowe i Gazownictwo (PGNiG) та «Газпромом», підписа-ним 29 жовтня 2010 р., поставки газу в 2011 р. по-винні становити 10,5 млрд м3, у 2012–2022 рр. – 11 млрд м3 щорічно. У 2009 р. «Газпром» поставив у Польщу 9 млрд м3 газу при щорічному споживанні 13,7 млрд м3, з яких 30 % забезпечується Польщею за рахунок власного видобутку. Терміни контрак-тів на постачання газу і його транзит по трубопро-воду «Ямал – Європа» залишаться незмінними – до 2022 р. і 2019 р. відповідно. Ставка тарифу на транзит визначатиметься компанією EuRoPol Gaz4 і узгоджуватиметься з польським регулятором. Даним контрактом передбачена знижка до 15 % об-сягів поставленого до Польщі газу. Розмір знижки не оприлюднювався, однак це дозволило PGNiG з 1 січня по 31 березня 2011 р. знизити тарифи на по-бутовий газ для населення в середньому на 3,23 %.

Польща виявляє значний інтерес до про-ектів диверсифікації енергопостачання. Про це свідчить як активна участь у розробці енергетичної політики ЄС у довгостроковій перспективі, так і оперативне реагування на поточні зміни, в тому числі сприяння реаліза-ції директив, прийнятих на Саміті В-4+5 з пи-тань енергетичної безпеки (24 лютого 2010 р., Будапешт). Зокрема йдеться про: підтримку NABUCCO та проекту Нової європейської сис-теми транспортування енергоресурсів (NETS); розвиток енергетичних сполучень за напрям-ком «Північ – Південь» через територію усіх країн В-4; підтримку ідеї необхідності спіль-них підходів щодо відстоювання інтересу регі-ону при виробленні та реалізації енергетичної політики ЄС.

Поза тим, енергетична політика Польщі пе-редбачає диверсифікацію структури виробни-цтва енергії шляхом розвитку альтернативних та відновлювальних джерел (згідно з вимога-

3Частка газу в енергозабезпеченні Польщі скла-дає близько 13 %, з яких 40 % закуповується в «Газп-рому». Близько 50 % енергозабезпечення Польщі становить кам’яне вугілля місцевого видобутку.

4Акціонерами цієї компанії є «Газпром» та Polskie Gornictwo Naftowe i Gazownictwo SA (PGNiG) – 50 % у кожної зі сторін.

5Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, а та-кож Австрія, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Хор-ватія, Сербія, Словенія та Румунія.



ми ЄС частка такої енергії до 2020 року має складати 20 %). Зокрема Польща має намір побудувати свою першу атомну електростан-цію до 2020 року.

Іншим проектом, якому приділяється ве-лика увага польського уряду, є перспектива переходу Польщі на повне енергетичне са-мозабезпечення за рахунок видобутку слан-цевого газу. За оцінками експертів, Польща має найбільші в Центральній Європі запа-си сланцевого газу. Перспектива видобут-ку газу з твердих порід багатьма експертами оцінюється скептично, оскільки такі проекти вважаються економічно необґрунтованими, технологічно складними та екологічно небез-печними. Однак польська влада вже видала близько 60 дозволів на розвідувальне буріння. Зважаючи на досвід США, де частка газу, ви-добутого з твердих порід, досягає 20 % загаль-ного обсягу його споживання, польський уряд не відкидає можливість реалізації проекту ви-добутку сланцевого газу, а польські експерти розраховують на перспективу набуття енерге-тичної незалежності Польщі та перетворення її на експортера енергоресурсів.

Варто зазначити, що польська сторона за-являла про свою зацікавленість у співробіт-ництві з Україною щодо обміну досвідом і по-шуку сланцевого газу на родовищах, розташо-ваних по обидва боки польсько-українського кордону [4].

Співробітництво з Україною в польському зовнішньополітичному порядку денному ви-значалося і продовжує визначатися як один з пріоритетів. З 1997 року, коли було проголо-шено стратегічне партнерство між Україною і Польщею, двостороннє співробітництво роз-вивалося по висхідній, що виявилося в інтен-сивності контактів на найвищому рівні, роз-витку договірно-правової бази відносин, ак-тивній роботі розгалуженої мережі постійних механізмів співробітництва. Високий рівень політичного взаєморозуміння і спільна воля до примирення сприяли виробленню взаємо-прийнятних політичних підходів до оцінки періодів антагонізму в історії українсько-польських відносин.

Сьогодні порядок денний двосторонніх від-носин також є досить насиченим. Важливими сферами українсько-польського співробіт-ництва залишаються міжрегіональна взаємо-дія, питання лібералізації візового режиму, співпраця у гуманітарній сфері, підготовка до «Євро-2012». В усіх цих сферах між Україною та Польщею налагоджені досить потужні ін-ституційні механізми співробітництва.

Польща підтримує лібералізацію візового режиму з Україною, зокрема щодо скасуван-

ня віз для короткострокових поїздок громадян України до ЄС. Сьогодні польська сторона розглядає питання про можливість введен-ня безкоштовної видачі національних поль-ських віз для громадян України. Прийняття такого рішення є виключно питанням дво-сторонніх відносин, і Варшаві не потрібно проводити консультації з іншими держа-вами Шенгенської зони або Європейською Комісією. Враховуючи рішення Польщі ввести з 1 січня 2011 р. безкоштовні національні візи для громадян Білорусі, не існує об’єктивних перешкод для швидкого прийняття відповід-ного рішення щодо України.

Існує потреба в покращенні пропускної спроможності українсько-польського кордо-ну. В найближчій перспективі є можливість відновлення спільного прикордонно-митного контролю. Задля цього з боку України були здійснені усі необхідні заходи. Також потріб-но збільшити кількість пропускних пунктів6.

Важливим питанням є створення українсь-ко-польського університету (Східного Євро-пейського університету). Проект відповідної міжурядової угоди обґрунтовано 13 липня 2010 р. спільно Міністерством освіти і науки України та Міністерством науки і вищої осві-ти Республіки Польща.

Стратегічність українсько-польських від-носин підтверджується економічними по-казниками, знаходить відображення у рівні торгового обміну та інвестиційного співробіт-ництва, регіональних, транскордонних і між-людських контактах. Україна – другий за об-сягом торговий партнер Польщі серед держав СНД [5], один із головних напрямів прямих польських інвестицій, консолідований обсяг яких в Україні перевищив 900 млн дол. США. Найпривабливішими для польських інвести-цій в Україні є сфери енергетики, транспорту і фінансів. Ключовий фактор, що обумовлює рішення польських фірм вкладати кошти в Україні, – покращення інвестиційного кліма-ту. Водночас Варшава звертає увагу на забор-гованість української податкової адміністрації перед польськими інвесторами через неповер-нення податку на додану вартість.

6На січень 2011 року на польсько-українському кордоні діє 12 міжнародних пунктів пропуску, з яких автомобільних тільки 6, із середньою відстан-ню між ними 80–90 км, що не відповідає стандартам ЄС (1 ПП на 20–30 км кордону). Вже погоджене будівництво двох пунктів пропуску «Угринів – Долгобичів» та «Грушів – Будомеж». Опрацьову-ється питання щодо пункту пропуску «Нижанко-вичі – Мальховіце». Україна очікує на позитивне рішення Польщі щодо будівництва нових пунктів пропуску на українській території.



Інтерес українських інвесторів зосередже-ний переважно у машинобудуванні та мета-лургії Польщі. Водночас полем інтересу для українського бізнесу може бути приватиза-ція, яку польський уряд проводить в електро-енергетичному, хімічному, фармацевтичному, транспортному, суднобудівному та фінансо-вому секторах економіки.

За даними Державної служби статисти-ки України, обсяг українських інвестицій в польську економіку станом на 1 липня 2010 р. склав 47,2 млн дол. США (третє місце за ін-вестиціями з України до держав-членів ЄС).

Довідково. Найвагоміші польські інвестиції в Україні: фабрика будівельної кераміки «Церсаніт», фабрика паркету «Барлінек», меблева фабрика «Новий стиль», фабрика упаковки «Кен-Пак», фа-брика автозапчастин «Інтер-Гроклін», м’ясоком-бінат «ПКМ Дуда», банк «Кредо», «Плюс-банк».

Найвагоміші українські інвестиції в Польщі: Варшавський автомобільний завод («Авто-ЗАЗ»), металургійний комбінат «Гута-Ченстохова» («ІСД»), суднобудівельний завод «Сточнє Гдан-ське» («ІСД»), металотрейдер «Центросталь Бид-гощ» («УГМК»).

Формула «стратегічне партнерство» актив-но використовувалася в офіційному політично-му дискурсі України та Польщі у період 1997–2009 рр.7 Однак декларована стратегічність відносин не була підкріплена жодним реалізо-ваним стратегічно важливим спільним проек-том. Таким чином, незважаючи на насиченість українсько-польських двосторонніх відносин, вони сьогодні позбавлені важливої складової – бачення розвитку цих відносин як стратегічних як з українського, так і з польського боку.

Разом з тим стратегічні орієнтири України та Польщі і сьогодні співпадають. Зокрема оби-дві країни зацікавлені у продовженні європей-ської інтеграції на східному напрямку, збере-женні добросусідських стосунків з Росією, не-допущенні утворення нової лінії поділу Європи на українсько-польському кордоні, створенні загальноєвропейської системи безпеки.

Польща підтримувала та продовжує під-тримувати європейські прагнення України, у тому числі необхідність надання Україні пер-спективи членства в Європейському Союзі. Варшава зацікавлена у максимальному на-ближенні України до ЄС. У політичному пла-ні Польща розглядає Україну як партнера, успішний тандем з яким дозволив би їй зна-чно збільшити власну вагу на європейському

7Стратегічне партнерство між Україною та Польщею було зафіксоване на найвищому рівні 21 травня 1997 р. у Києві, у Спільній заяві прези-дентів Л. Кучми та А. Кваснєвського.

просторі та вплив на прийняття політичних рішень. В економічному плані Польща заці-кавлена у знятті торгівельних бар’єрів, оскіль-ки польська економіка наразі є більш конку-рентоспроможною, ніж українська.

Польща зацікавлена у просуванні сво-їх інтересів на схід та посиленні свого впливу у відносинах з Росією, Україною, Білоруссю, Молдовою, державами Кавказу та Центральної Азії. Для досягнення цих цілей Варшава активно використовує можливос-ті та інструменти співробітництва, які дає їй Європейський Союз, прагне відігравати про-відну роль у формуванні та впровадженні по-літики ЄС на східному напрямі.

Водночас Польща є корисним партнером для України в Європейському Союзі, врахо-вуючи збіг інтересів, досвід цієї країни з про-сування важливих для себе питань в ЄС та її вплив у європейських структурах.

Українсько-польські конструктивні відно-сини можуть сприяти поглибленню співпраці України з В-4 у політичному, торговельно-економічному, інвестиційному, енергетично-му та міжрегіональному напрямах.

Польща зацікавлена в незалежній Україні та її безпеці. З проголошенням Україною по-заблокового статусу з українсько-польських відносин зникло питання євроатлантичної інтеграції. Це, з одного боку, дещо послабило тісні двосторонні зв’язки на євроатлантич-ному напрямі, але, з іншого боку, дозволяє, враховуючи вимоги та рамки позаблоковості, зосередитися на розбудові стратегічного парт-нерства, яке б ґрунтувалося на реаліях міжна-родних відносин у регіоні.

Перспектива перетворення Веймарського трикутника на чотирикутник, за участю Росії, сприяє долученню Польщі до обговорення важливих європейських проблем, зокрема і у сфері безпекового співробітництва. Така можливість як відкриває нові перспективи розвитку українсько-польського стратегічно-го партнерства, так і має ризики сприйняття Польщею України лише як споживача напра-цьованих у рамках даного формату рішень. Останній підхід суперечитиме логіці страте-гічного партнерства та може стати викликом для українсько-польських відносин загалом.

Сферою реалізації Україною та Польщею проектів стратегічного значення могла б стати енергетика. Зокрема варто згадати деклара-тивно підтримуваний Польщею проект про-довження нафтопроводу «Одеса – Броди» до Гданська. Сьогодні, коли нафтопровід працює в аверсному напрямку, рішення про продо-вження цього енергетичного маршруту цілком залежить від польської сторони, яка досі об-



межується лише деклараціями про важливість даного проекту.

Іншим важливим для України аспектом енергетичної політики Польщі є підтрим-ка останньою проекту побудови газогону «Білий потік» [6]. Польща та Румунія офіцій-но підтримали проект «Білого потоку» спіль-ною заявкою в рамках програми TEN-E 108 у 2010 році. Головне завдання зацікавлені в реа-лізації «Білого потоку» сторони бачать в отри-манні потужної політичної підтримки в ЄС.

Довідково. Планується побудова гілки від грузинського порту Супса до румунського порту Констанца (проектні роботи мають закінчитися в 2011 році, а орієнтовний запуск має відбутися у 2017-му) Першочергова потужність румунської гіл-ки «Білого потоку» складе 8 млрд м3 на рік, вартість – 4 млрд дол. США. Надалі розглядається можливість побудови ще двох гілок, одна з яких може пройти че-рез Україну. Це дасть можливість збільшити потуж-ність енерготранзиту до 16, а потім і до 32 млрд м3.

8Програма визначення пріоритетних проектів у сфері розвитку транс’європейських енергетичних мереж (так звана «концепція проекту європейсько-го інтересу»), реалізація яких буде здійснюватися за сприянням та підтримкою Європейського Союзу.

Враховуючи неясну ситуацію з обсягами газу для забезпечення газогонів у напрям-ку ЄС, що проектуються у Чорноморському регіоні, перспектива побудови другої гілки «Білого потоку» до України з метою поста-чання газу лише для українського споживача виглядає досить примарною. В такому вигляді проект «Білий потік» не може отримати одно-значну підтримку з боку України.

Таким чином, українсько-польське стра-тегічне партнерство існує, але майже не має практичного наповнення. Під час останнього візиту Президента України до Польщі оби-дві сторони продемонстрували розуміння об’єктивної необхідності розвитку відносин саме на рівні стратегічного партнерства, од-нак не виявили чіткого бачення використан-ня всього потенціалу двосторонніх відносин. Тому оновлення стратегії відносин України та Польщі й досі залишається актуальним питанням.

Актуальність та новизна проблематики подальшого розвитку стратегічного партнер-ства між Україною та Польщею зумовлюють широку перспективу для наступних наукових розвідок у даному напрямі.


1. Президент України наголошує, що Україна та Польща є стратегічними партнерами [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/news/19261.html

2. Informacja Ministra Spraw Zagranicznych dotycząca polskiej polityki zagranicznej w 2010 roku Ukrainą [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.rzym.polemb.net/index.php?document=114

3. Papic, M. Polish-Russian Relations and Implications for the Baltic Region / M. Papic // 5 January 2011. STRATFOR [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.stratfor.com/analysis/20110105-dispatch-polish-russian-relations-and-implications-baltic-region

4. Сарна, А. (Перший секретар економічного відділу посольства Польщі в Україні) Виступ на «круг-лому столі» «Перспективи видобутку сланцевого газу в Україні» 16.08.2010 / А. Сарна [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lb.ua/news/2010/08/16/61174_slantseviy_gaz.html

5. Informacja o stosunkach gospodarczych Polski z Ukrainą [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mg.gov.pl/Wspolpraca+z+zagranica/Wspolpraca+gospodarcza+Polski+z+krajami+wschodnimi+i+pozaeuropejskimi/Ukraina.htm

6. White Stream. A Priority Project of the EU and integral component of the Southern Gas Corridor [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.osce.org/files/documents/3/5/67922.pdf

7. Митрофанова, О. Польща як стратегічний партнер України / Оксана Митрофанова // Політичний Менеджмент. – 2006. – № 6(21). – С. 153–160.

8. Логінов, Я. Стратегічне партнерство на холодному вітрі з моря / Якуб Логінов // Дзеркало тиж-ня. – 2009. – № 9, 14 березня [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dt.ua/newspaper/articles/56392#article

9. Чекаленко, Л. Україна і Республіка Польща: від історичних стереотипів до стратегічного партнер-ства / Людмила Чекаленко // Зовнішні справи. – 2010. – № 3/4. – С. 26–31.

10. Акулов-Муратов, В. Польща до і після Смоленська : Quo vadis? / Владислав Акулов-Муратов, Ольга Будько // Зовнішні справи. – 2010. – № 1. – С. 22–25.


Матеріальною основою інтеграційних про-цесів у сучасному світі та у регіоні Чорного моря є насамперед економічне співробітни-цтво. При цьому господарські регіональні зв’язки, у найбільш послідовному вигляді, вра-ховують конкретні територіальні й політичні умови відносин між країнами, не протирічать глобалізації світової економіки, а є формою її вияву. Роль теоретичного аналізу регіональної інтеграції виходить за вузькі рамки окремих регіонів, а її актуальність визначається необ-хідністю пошуку адекватного методологічного інструментарію для прогнозування політич-них змін не лише в регіональному, а й у гло-бальному масштабах. У практичному ж плані особливо значущими є питання про конкретні засоби нівелювання негативних наслідків вхо-дження в глобалізацію внутрішньодержавних та міжнародних регіонів.

Виникає необхідність у механізмах вико-ристання потенціалу регіональної інтеграції, який сприятиме стійкому розвитку територій, а також в аналізі можливостей такої інтеграції в урегулюванні й попередженні регіональних конфліктів.

Важливу роль у створенні умов для ре-гіональної інтеграції між країнами Чорно-морського регіону відіграє Організація Чорно-морського економічного співробітництва (ОЧЕС). Відносини в рамках ОЧЕС станов-лять значний інтерес і з точки зору регіональ-ного співробітництва, і в контексті розвитку взаємин між окремими країнами та багатосто-роннього співробітництва.

Нині ОЧЕС впроваджує низку великих проектів, які сприяють посиленню інтере-су до її діяльності. Серед них: будівництво кільцевої дороги навколо Чорного моря, на-лагодження контактів через морські порти з

країнами Середземномор’я, посилення ролі Чорноморського банку торгівлі та розвитку, що відіграє важливу роль у подоланні на ре-гіональному рівні наслідків світової економіч-ної кризи. Модернізуючи власну економіку, Україна шукає шляхи для кооперації та фор-мування вигідних партнерських відносин із країнами регіону. Система ОЧЕС для України є важливим елементом у розвитку стратегії довгострокового співробітництва з країнами Причорномор’я.

Метою статті є аналіз структури та меха-нізму прийняття рішень в ОЧЕС і визначен-ня можливих напрямів їх удосконалення для поліпшення інтенсивності відносин України з країнами Чорноморського регіону.

Серед авторів, які останнім часом актив-но досліджували діяльність Чорноморського економічного співробітництва, варто згада-ти насамперед Ю. Макогона, В. Хоманця, І. Максименко, А. Галюка, І. Смирнова, С. Кор-сунського, І. Ліпкан та інших. Закордонні до-слідники теж приділяють увагу даній про-блематиці, серед них T. Айбак, Д. Божілова, Б. Гокай.

Однак багато питань функціонування цієї організації на сьогодні залишається поза ува-гою. Насамперед це стосується механізму при-йняття рішень і засад взаємодії між державами у рамках ОЧЕС.

ОЧЕС має розгалужену організаційну структуру, побудовану на принципах, схожих з іншими міжнародними економічними ор-ганізаціями, але якій водночас властиві свої особливості. Чорноморське економічне спів-робітництво фактично реалізується на п’ятьох різних рівнях, що зумовлює специфічну ор-ганізаційну структуру ОЧЕС, а також компе-тенцію її органів управління: міжурядовий,

Проаналізовано структуру та механізми прийняття рішень Організації Чор-номорського економічного співробітництва. Визначено можливі напрями їх удоско-налення з метою розширення співпраці країн Чорноморського регіону.

Ключові слова: Організація Чорноморського економічного співробітництва, Комітет старших посадових осіб, Рада міністрів закордонних справ.

УДК 338.24

МЕХАНІЗМИ СПІВПРАЦІ В РАМКАХ ОРГАНІЗАЦІЇ ЧОРНОМОРСЬКОГО

ЕКОНОМІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

Рудь Ігор МиколайовичРудь Ігор Миколайович


Рудь І. М.

міжпарламентський рівень, рівень приват-них підприємств, банківський та фінансовий, академічно-науковий рівні [12].

Відповідно до установчих документів сис-тема ОЧЕС складається з таких структурних компонентів: Парламентська Асамблея ЧЕС, Ділова рада ОЧЕС, Чорноморський банк тор-гівлі та розвитку, Міжнародний центр чорно-морських досліджень, Координаційний центр з обміну статистичними даними та еконо-мічною інформацією, Генеральний секретар, Трійка (діючий секретар, його попередник і наступник) та Рада міністрів закордонних справ. Відповідно до Статуту ОЧЕС організа-ція відкрита для будь-якої країни, що висло-вила бажання стати її членом, а також заявила про готовність дотримуватися принципів і ці-лей Чорноморського економічного співробіт-ництва. Країні або міжнародній організації, що прагне зробити внесок у діяльність ОЧЕС, може бути наданий також статус спостерігача. З державами, міжнародними організаціями й інститутами, що зацікавлені у співробітництві з ОЧЕС з окремих аспектів діяльності, можуть бути встановлені відносини партнерства або секторального (за конкретними напрямами) партнерства. Таким організаціям також нада-ється статус гостя, що дозволяє брати участь у заходах, які здійснюються у рамках органі-зації. Міжурядовий вимір ОЧЕС реалізується через порівняно розвинену систему робочих (виконавчих) органів, субординованих через механізм затвердження рішень інститутом ви-щого рівня [12 ].

ОЧЕС треба розглядати передусім як важ-ливий міжнародно-правовий інструмент роз-витку всього спектра відносин між країнами регіону. У ширшому загальноєвропейському контексті Україна цілком обґрунтовано вважає ОЧЕС механізмом взаємодії державних та під-приємницьких структур, який має забезпечи-ти розвиток співробітництва країн-учасниць з метою повноцінного входження в економічний та правовий простір континенту. Саме за цим критерієм і слід оцінювати ефективність діяль-ності ОЧЕС і корисність участі в ній України.

Крім того, з огляду на посилення полі-тичного та економічного впливу Туреччини у Чорноморському регіоні, Україна не може залишати поза увагою такого важливого партнера і має включити його в систему зо-внішньополітичних пріоритетів. Це є важ-ливим питанням і в контексті освоєння центрально-азійських ринків (де економіки двох партнерів є швидше комплементарни-ми, ніж конкуруючими), і в контексті всту-пу обох держав до Європейського Союзу [4, с. 564]. Співробітництво України з ОЧЕС

здійснюється через певні механізми, а саме: вищі координаційні органи ОЧЕС безпосе-редньо взаємодіють з МЗС України, галузеві органи Організації працюють з міжвідомчи-ми Робочими групами зі співробітництва з ОЧЕС. Механізм співробітництва на рівні інституцій ОЧЕС і координаційних орга-нів України здійснюється за такою схемою: Парламентська асамблея ЧЕС – Секретаріат Верховної Ради України; Чорноморський банк торгівлі та розвитку – Національний банк України, Міністерство економічного роз-витку і торгівлі, Міністерство фінансів; Ділова рада ОЧЕС – Торговельно-промислова палата України; Міжнародний центр чорноморських досліджень – Міністерство освіти і науки, мо-лоді та спорту України; секторальні партнери ОЧЕС (BRAS, BINSA, BASPA, BSEC-URTA, KTN) – Міністерство інфраструктури України: відповідні департаменти з урахуванням їх під-галузевої спеціалізації [8, с. 9].

Сучасна система міжурядових робочих органів організації охоплює: Раду (зустрі-чі) міністрів закордонних справ країн-членів ОЧЕС; сукупність допоміжних органів (робо-чих груп), регіональні центри, що працюють під егідою ОЧЕС .

Рада міністрів закордонних справ є ви-щим регулярно діючим рівнем міжурядового механізму ОЧЕС. До її компетенції належить прийняття рішень з усіх питань діяльності Організації, у т. ч.:

розгляд пропозицій, представлених ро- –бочими органами ОЧЕС, і прийняття відпо-відних рішень щодо них;

ухвалення рішень про членство в ОЧЕС –або одержання статусу спостерігача;

створення робочих органів, визначення –їхніх завдань, установлення змін і припинен-ня повноважень;

прийняття і зміна правил процедури –ОЧЕС.

Рада міністрів закордонних справ склика-ється не рідше ніж раз у півроку. Засідання проходять зазвичай у закритому режимі. Окрім регулярних, можуть бути скликані та-кож додаткові - за згоди всіх країн-членів, а також спеціальні засідання Ради – за пропо-зицією однієї або кількох країн [8, c. 8].

Обслуговування ОЧЕС здійснюється ство-реним для цього Постійним міжнародним се-кретаріатом (ПМС). Співробітники ПМС ви-конують свої функції як міжнародні посадові особи з урахуванням принципів та цілей ОЧЕС. Постійний секретаріат виконує роль дипозита-рія основного документа ОЧЕС – Статуту.

Важливим моментом є те, що країна-член ОЧЕС, керуючись власними мотивами,


може пропустити свою чергу головування в Організації. У цьому випадку останнє перехо-дить до наступної за алфавітом країни. З ме-тою забезпечення необхідної наступності у ді-яльності ОЧЕС було запроваджено механізм держав «трійки».

«Трійка» – це умовна назва консультацій-ного органу, до складу якого входять: пред-ставник країни, що головувала в попередній термін; діючий представник головуючої кра-їни; представник країни, що візьме на себе головування на наступний термін. «Трійка» скликається на прохання діючого голови для обміну думками з питань поточної та перспек-тивної діяльності ОЧЕС, а також стосовно взаємовідносин з іншими міжнародними ор-ганізаціями, інститутами й ініціативами.

Підготовка засідань Ради міністрів закор-донних справ покладена на старших посадо-вих осіб, які представляють зовнішньополі-тичні відомства країн-членів і діють від імені їх керівництва. Комітет старших посадових осіб (КСПО), засідання якого відбувається, як правило, напередодні зустрічі міністрів, наді-лений такими повноваженнями:

розгляд діяльності робочих органів –Організації, оцінка виконання їхніх рішень і резолюцій, а також підготовка рекомендацій та пропозицій з метою подальшого представлен-ня на зустрічі міністрів закордонних справ;

обговорення питань співробітництва з –органами і структурами ОЧЕС, інформуван-ня про це міністрів, а також підготовка у разі необхідності відповідних рекомендацій і про-позицій;

аналіз організаційних аспектів діяльності –ОЧЕС, участь у розробці календаря заходів;

представлення Раді міністрів на затвер- –дження щорічного бюджету ОЧЕС;

прийняття рішень з усіх питань, за винят- –ком віднесених до компетенції Ради міністрів.

Практика засвідчила особливу роль КСПО у забезпеченні діяльності ОЧЕС як рівня, на якому відбувається обговорення і розв’язання спірних питань, ведеться пошук компромісів і виробляються погоджені рішення, що вино-сяться потім на засідання Ради міністрів.

Структура виконавчих робочих органів ОЧЕС відображає насамперед структуру орга-нів державного управління в країнах-членах. Побудова останніх за галузевим принципом визначає і відповідну структуру робочих груп, покликаних забезпечувати взаємодію пред-ставників відповідних національних органів (міністерств, комітетів, агентств) на регіо-нальному рівні [8, c. 9].

На даний момент країнами-членами ОЧЕС обговорюється питання змін до Статуту.

Зокрема йдеться про впровадження нового порядку головування в ОЧЕС, яким буде за-безпечено підвищення рівня ефективності, по-слідовності та наступності в роботі Організації (нині згідно зі ст. 13 Статуту зміна голови від-бувається в порядку англійського алфавіту). Враховуючи існуючу різницю між розмірами, економічним потенціалом і впливовістю країн-членів, може бути введена така послідовність головування: Албанія, Греція, Вірменія, Росія, Азербайджан, Туреччина, Грузія, Болгарія, Македонія, Україна, Сербія і Чорногорія, Молдова та Румунія. Новий порядок голову-вання може бути розпочатий з Албанії після внесення відповідних змін до Статуту ОЧЕС і завершення попереднього циклу.

Планується також підвищення ролі Комі-тету старших посадових осіб – з метою при-скорення процесу опрацювання та прийнят-тя рішень. Раді міністрів закордонних справ країн-членів пропонується делегувати частину повноважень, насамперед щодо оперативних питань функціонування ОЧЕС, до виключної компетенції КСПО [8, c. 10].

Посилення координаційної функції Постійного міжнародного секретаріату та Генерального секретаря ОЧЕС передбача-ється шляхом подовження, з метою забез-печення наступності, термінів роботи офісу Генерального секретаря з 3 до 4 років з можли-вою пролонгацією ще на 2 роки (але не більше 6 років). Крім того, за досвідом ООН пропону-ється підвищити статус Генерального секрета-ря як головного адміністратора Організації з відповідними правами та обов’язками.

Крім підвищення статусу інституту Гене-рального секретаря, обговорюється питання про країну-координатора, яка має відіграва-ти ключову роль щодо реалізації проектів у рамках ОЧЕС. Цей інститут від часу запро-вадження у 1998 році так і не став визначаль-ним у розвитку галузевого співробітництва. У зв’язку з цим потребують перегляду відповід-ні положення щодо розширення повноважень країни-координатора.

Зокрема країна-координатор має організо-вувати роботу на визначеному напрямі спів-робітництва, а також використовувати наявні в країнах-членах ресурси. Протягом дворічно-го терміну Країна-координатор має вирішити такі завдання:

представити дворічний План дій у відпо- –відній сфері співробітництва;

забезпечити проведення засідання очо- –люваної Робочої групи не рідше ніж раз на рік;

з метою врахування пріоритетів та за- –планованих у рамках робочої групи заходів у Програмі дій країни, що головує (бере на себе



Рудь І. М.

головування) в ОЧЕС країна-координатор має завчасно надати головуючій країні необхідні пропозиції та провести відповідні консультації;

за пропозицією Головуючого в ОЧЕС –або приймаючої країни країна-координатор може очолювати засідання Робочої групи, яку координує;

визначає особу або структуру, яка під- –тримуватиме постійні контакти з ПМС, Гене-ральним секретарем, головуючим в ОЧЕС, та країнами-членами [8, c. 11].

У свою чергу, Комітет старших посадових осіб має періодично аналізувати стан вико-нання країною-координатором плану дій та готувати відповідні рекомендації Раді міні-стрів закордонних справ, сприяти ширшому використанню потенціалу органів, що відно-сяться до ОЧЕС. Саме таким чином має бу-дуватися співробітництво керівних органів ОЧЕС з Парламентською Асамблеєю ЧЕС, Чорноморським банком торгівлі та розвитку і Діловою радою. У зв’язку з цим Постійний міжнародний секретаріат ОЧЕС має послі-довно працювати із зазначеними вище органа-ми при підготовці заходів, спільних програм і конкретних проектів.

Подальша професіоналізація Постійного міжнародного секретаріату потребує віднов-лення раціонального співвідношення кіль-кості працівників різних категорій, а також модифікації процедури призначення для роз-ширення кола претендентів на посади різних категорій.

Для підвищення ефективності діяльнос-ті ОЧЕС пропонується розширити практику створення допоміжних органів. Вони викону-ватимуть рішення Ради міністрів закордонних справ і відповідатимуть за розробку та вико-нання спільних проектів і програм. Саме такі органи здатні розробляти конкретні напрями та механізми співробітництва, а також визна-чати можливості, здійснювати підготовку та реалізацію спільних проектів у відповідних сферах [3, с. 11]. Доцільність застосування та-кого підходу підтверджується практикою ро-боти допоміжних органів у рамках ОЧЕС.

Розширення допоміжних органів ОЧЕС дозволило б:

збільшити кількість багатосторонніх –програм економічного співробітництва та за-безпечити контроль за їх реалізацією на по-стійній основі;

збільшити кількість держав, які залуча- –ються до участі у програмах організації і, від-повідно, беруть участь у роботі допоміжних органів ОЧЕС;

зосередитися на розробці конкретних –проектів і програм у різних сферах багатосто-

роннього економічного співробітництва від-повідно до цілей та пріоритетів Організації.

Робочі групи (РГ) є провідними допоміж-ними органами ОЧЕС. Вони поділяються на постійні (повноваження і завдання яких за-тверджуються Радою міністрів закордонних справ) та спеціальні, що створюються для ви-рішення окремих завдань.

Позитивним аспектом такого механізму є можливість застосування гнучких підхо-дів до формування та організації роботи РГ, які створюються за наявності перспективних напрямів співробітництва та скорочуються, якщо РГ виконала поставлене завдання або якщо подальша діяльність у цьому напрямі визнана керівними органами ОЧЕС недо-цільною [3, c. 12]. Серед питань, які плануєть-ся реалізовувати у рамках запропонованого механізму, варто відзначити вивчення шля-хів і механізмів подолання бар’єрів на шляху лібералізації торгівлі між країнами-членами ОЧЕС. Основний акцент має бути зроблений на вивченні можливостей створення у меж-ах Організації правової бази, що сприятиме торгівлі та діловому співробітництву країн-учасниць. Зокрема існує нагальна потреба у підготовці проектів багатосторонніх угод зі створення зон прибережної торгівлі та міжре-гіонального співробітництва.

Проведений аналіз засвідчує, що ОЧЕС є важливим інструментом розвитку відносин у Чорноморському регіоні, тому Україна за-цікавлена в активній участі в діяльності цієї організації.

На думку автора, передумовою підвищен-ня ефективності роботи ОЧЕС є проведення її реінституалізації, а також зміна принципів і методів прийняття рішень: важливі питання мають вноситися до порядку денного за спро-щеною процедурою. З цією метою Україні варто запропонувати ОЧЕС низку ініціатив щодо підвищення ефективності її роботи як регіональної організації.

По-перше, треба наполягати на створенні експертної групи, яка має проводити апроба-цію перспективних проектів і розробляти їх-ній бюджет.

По-друге, доцільно виносити на обгово-рення в рамках засідань Ради міністрів закор-донних справ проекти з питань економіки, по-літики і безпеки.

По-третє, у рамках діяльності РГ, Постій-ного міжнародного секретаріату розробити підходи і механізми поліпшення ситуації в країнах-учасницях ОЧЕС, створити на цій базі загальну Програму дій щодо здійснення еконо-мічних і соціальних реформ. Крім того, з огля-ду на значний транзитний потенціал регіону



та майбутній постійний інтенсивний розвиток транспортно-енергетичних комунікацій, що по-єднують Європу й Азію, і відповідної розвине-ної інфраструктури, українським структурам,

що співробітничають з Організацією, доцільно вже зараз серйозно проробляти і виносити на обговорення питання безпеки транспортної інфраструктури Чорноморського регіону.


1. Кучик, О. С. Міжнародні організації / О. С. Кучик. – К., 2007. – 749 с.2. Мережко, О. О. Право міжнародних договорів : сучасні проблеми теорії та практики /

О. О. Мережко. – К. : Таксон, 2002. – 344 с.3. Ліпкан, І. А. Організація Чорноморського економічного співробітництва як особливий суб’єкт між-

народного права : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук / І. А. Ліпкан – K., 2008. – 18 c.4. Галюк, А. Сучасні напрямки та проблеми стратегічного співробітництва України та Туреччини /

А. Галюк // Україна – Туреччина : минуле, сучасне, майбутнє : зб. наук. пр. ; упоряд. Ф. Г. Туранли. – К., 2004. – 632 с.

5. Макогон, Ю. В. Стратегічні інтереси України в ОЧЕС / Ю. В. Макогон // Стратегічні пріоритети. – 2008. – № 4 (9). – С. 193–200.

6. Борисенко, З. М. Основи конкурентної політики / З. М. Борисенко. – К., 2004. – 704 с.7. Гуменюк, Б. Г. Міжурядові регіональні організації / Б. Г. Гуменюк. – К., 2001. – 199 с.8. Хоманець, В. А. Інституційний розвиток Організації Чорноморського економічного співробітни-

цтва / В. А. Хоманець // Стратегія розвитку України (економіка, соціологія, право). – 2005. – № 5. – С. 6–13.

9. Хоманець, В. А. Сучасні напрямки адаптації Організації Чорноморського економічного співробіт-ництва до процесів створення цілісної Європи / В. А. Хоманець // Стратегія розвитку України (еконо-міка, соціологія, право). – 2005. – № 6. – С. 66–79.

10. Yatsenuk, A. The BSEC and Ukraine/ A. Yatsenuk // Black Sea Economic Cooperation : Fifteen Years of Regional Activity (1992-2007). Views by Foreign Ministers and Heads of BSEC Institutions. – Athens : International Centre for Black Sea Studies [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.icbss.org/index.php?option=com_docman&task=doc_download&gid=400

11. Проект IREX: «Регионализм, суб-регионализм и безопасность в Черноморском регионе». Совместная черноморско-каспийская исследовательская программа IREX : Финальный доклад исследо-вания [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.harvard-bssp.org/rus/publications/?id=148

12. Устав Организации Черноморского экономического сотрудничества [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.innovbusiness.ru/pravo/DocumShow_DocumID_75330.html

13. Tunc, A. Politics of the Black Sea / A. Tunc. – Istanbul, 2001.14. Bulent, G. The politics of oil a survey / G. Bulent. – Routledge, 2006.15. Bozhilova, D. Decreasing global energy supply recources and regionalism correlation, efficiency and

patterns of energy cooperation in South-East Europe / D. Bozhilova [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу : http://www.lse.ac.uk/collections/hellenicObservatory/pdf/Seminars/Bozhilova08.pdf


Нові умови співробітництва Європей-ського Союзу з регіонами сусідніх країн, які почали діяти з 2007 року згідно з програмою Європейського сусідства і партнерства, від-кривають більше можливостей для України (навіть для тих регіонів, що не мають спіль-ного кордону з ЄС). Проте міжрегіональна співпраця у межах програм на 2007–2013 рр. характеризується низькою активністю, що насамперед зумовлено неможливістю забез-печення українською стороною належних об-сягів бюджетного дофінансування спільних проектів, а також відсутністю перспективи членства України в ЄС. За таких умов поси-люється актуальність запровадження нових моделей співробітництва України з країнами ЄС, зокрема інтеррегіонального, що перед-бачає наднаціональну співпрацю регіонів як мінімум двох країн за підтримки централь-них і місцевих органів влади у межах транс-регіональних програм і проектів із залучен-ням як суміжних територій різних країн, так і територій, що не мають спільного кордону. Враховуючи неоднозначний вплив процесів глобалізації та інтеграції на розвиток країн із посттрансформаційною економікою, акти-візація інтеррегіонального співробітництва України з ЄС має здійснюватися з дотриман-ням критеріїв економічної безпеки.

Вагомими причинами посилення за-гроз зовнішньоекономічній безпеці регіонів України є погіршення структури зовнішньої торгівлі, зниження конкурентоспроможності вітчизняної продукції на зарубіжних ринках внаслідок неефективного використання ін-новаційного потенціалу і відсутності міцної науково-технічної основи міжнародного спів-

робітництва. У структурі зовнішньої торгівлі регіонів переважають товари низького ступе-ня обробки. Експорт України до країн ЄС ха-рактеризується ресурсо- та екологомісткістю. Від’ємним є сальдо зовнішньоторговельного обороту, у тому числі й у торгівлі високотех-нологічними товарами. Все це свідчить про наявність загроз економічній безпеці.

Розрахунок індексів зовнішньоекономіч-ної безпеки регіонів у 2009 і 2008 роках до-зволив виявити поглиблення кризового (не-безпечного) стану в Одеській і Київській об-ластях та місті Києві, що пов’язане передусім зі зростанням технологічної залежності й погіршенням структури експорту внаслідок зменшення частки високотехнологічної про-дукції. Покращення аналогічних показників у Житомирській, Запорізькій, Полтавській, Черкаській і Чернігівській областях у 2009 році сприяло підвищенню рівня зовнішньоеконо-мічної безпеки у цих регіонах до нормального стану. Так, у Полтавській області коефіцієнт технологічної залежності зменшився з 1,87 до 0,76, у Житомирській – з 1,79 до 1,43; частка високотехнологічної продукції в експорті то-варів у цих регіонах зросла з 1,4 % до 5,3 % та з 14,2 % до 15,1 % відповідно.

Для поглиблення регіональної інтеграції важливим є співробітництво регіонів різних країн у галузях промисловості, які належать до IV технологічного укладу (ТУ). Тому по-зитивною можна вважати структуру експорту товарів Львівської області до країн ЄС, в якій понад 30 % складає продукція галузей саме IV ТУ. Водночас зовнішня торгівля високо-технологічними товарами Львівської області з країнами ЄС характеризується негативним

Бабець Ірина Георгіївна, Бабець Ірина Георгіївна, кандидат економічних науккандидат економічних наук

ІНТЕРРЕГІОНАЛЬНЕ СПІВРОБІТНИЦТВОЗ ЄС У КОНТЕКСТІ ЕКОНОМІЧНОЇ

БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ




сальдо та відсутністю в експорті продукції га-лузей V ТУ, що свідчить про неефективне ви-користання науково-технічного потенціалу та низьку конкурентоспроможність української наукомісткої продукції на ринках європей-ських країн.

В Україні відсутні регіони з нормальним станом науково-технологічної безпеки, а най-вищі значення інтегрального індексу мають Харківська область (0,8) та м. Київ (0,77), в яких існують певні загрози розвиткові науково-технічної сфери. До цієї ж групи регіонів із загрозливим станом науково-технологічної безпеки увійшли Полтавська, Донецька, Чер-нігівська, Львівська і Тернопільська області. Кризовий стан науково-технологічної безпе-ки спостерігається у Житомирській та Хме-льницькій областях, де інтегральні індекси ста-новлять 0,37 і 0,35 відповідно. Науково-технічна та інноваційна діяльність решти регіонів знахо-диться у передкризовому стані, оскільки інте-гральний індекс становить 0,4–0,59.

Причинами невідповідності регіонального науково-технологічного розвитку критеріям економічної безпеки, на нашу думку, є не-достатнє бюджетне фінансування науково-технічної сфери, нерозвиненість інноваційної інфраструктури в регіонах, недосконале ін-ституційне забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності, неузгодженість пріоритетів державної політики регіонально-го розвитку і політики у сфері науки та інно-вацій. Поступова втрата науково-технічного потенціалу та неефективне його викорис-тання обмежують можливості застосування розвинених конкурентних переваг регіонів і України загалом для забезпечення взаємови-гідного міжнародного співробітництва.

Виходячи з викладеного вище, можна за-пропонувати низку інструментів зміцнення

економічної безпеки регіонів України в про-цесі інтеррегіонального співробітництва з країнами ЄС.

1. Реалізація в областях України регіо-нальних програм міжнародного співробітни-цтва, які визначають конкурентні переваги регіонів та пріоритетні напрями міжнародної секторальної та галузевої співпраці у межах міжнародних проектів. При цьому варто вра-ховувати ступінь компліментарності регіо-нальних господарських комплексів, що дозво-лить максимально використати факторні пе-реваги та сприятиме зниженню виробничих і технологічно-екологічних загроз економічній безпеці за рахунок зменшення структурних диспропорцій господарства певного регіону та мінімізації їх негативного впливу на зовніш-ньоекономічну діяльність.

2. Засоби зниження рівня загроз економіч-ній безпеці регіону в межах моделі інтеррегіо-нального співробітництва:

посилення конкурентних переваг на –основі реалізації міжнародних проектів, зо-крема наукомістких, у межах інноваційних кластерів;

формування сприятливого інвестиційно- –го клімату з використанням диференційова-ного підходу до визначення умов інвестуван-ня залежно від об’єкта;

покращення інформаційного забезпечен- –ня через створення регіонального банку між-народних проектів, проведення моніторингу результатів реалізації спільних проектів та ін-формування громадськості;

розвиток інноваційної та фінансової інф- –раструктури;

підвищення ефективності діяльності –державних інституцій за рахунок розширення повноважень місцевих органів влади у сфері міжнародного співробітництва.


1. Про затвердження методики розрахунку рівня економічної безпеки України : Наказ Міністерства економіки України від 02 березня 2007 р. № 60 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.expert-ua.info/document/archivepa/law5xwqoi/index.htm

2. Регіони України у 2009 р. : стат. зб. – К. : Держкомстат України, 2010. – Ч. ІІ. – 804 с. 3. Товарна структура зовнішньої торгівлі товарами Львівської області з країнами ЄС за січень-грудень

2009 р. : Інформація Головного управління статистики у Львівській області. Додаток до листа № 33-05/04 від 1.02.2011 р.


Харченко Галина АнатоліївнаХарченко Галина Анатоліївна

НАБЛИЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇСИСТЕМИ ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ

ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

Для України дуже актуальним є забез-печення вільного доступу суб’єктів господа-рювання до участі в державних закупівлях і подолання корупції через максимальну про-зорість, формалізацію та уніфікацію всіх заку-півельних процедур [1].

З жовтня 2010 року Україна з’явилася на офіційному веб-сайт Європейського Союзу з державних закупівель [2]. Цей ресурс є голо-вним джерелом інформації про ринок держав-них закупівель ЄС, а також містить посилан-ня на офіційні сайти державних закупівель країн-кандидатів. Тому поява на ньому поси-лання на відповідні українські ресурси (сай-ти оголошень про державні закупівлі (www.tender.me.gov.ua), Міністерства економічного розвитку і торгівлі як регулятора (www.me.gov.ua) та Антимонопольного комітету як органу оскарження (www.amc.gov.ua)) є вагомим кро-ком наближення України до стандартів ЄС у сфері державних закупівель.

З 2009 року в Україні реалізується проект «Гармонізація систем конкуренції та держав-них закупівель України зі стандартами ЄС» (далі – Проект). Міжнародні експерти допо-магають українським урядовцям забезпечи-ти відповідність законодавства та механізмів правозастосування у зазначених секторах стандартам ЄС. У рамках проекту 16-17 лис-топада 2010 року за підтримки Міністерства економіки було проведено міжнародну кон-ференцію щодо актуальних проблем систе-ми державних закупівель в Україні, яка стала найважливішим із навчально-освітніх заходів Проекту в царині державних закупівель.

Мета конференції – запропонувати кон-структивне обговорення представниками уря-ду, державних регуляторів, приватного сектору та академічних кіл найактуальніших практич-них питань застосування Закону України «Про здійснення державних закупівель», перспектив його вдосконалення, а також інформаційного забезпечення процесів закупівель і професій-ної підготовки відповідних фахівців [3].

Слід відзначити, що основними бар’єрами для розвитку ефективної сучасної системи державних закупівель в Україні є недоліки правового поля, недостатня взаємодія між ре-гуляторним і контролюючими органами, брак фахівців зі спеціальними знаннями.

За результатами опрацьованої інформації та участі у семінарі можна дійти низки висновків.

1. Проблеми у сфері навчання у сфері дер-жавних закупівель:

відсутність єдиної політики щодо підготов- –ки спеціалістів у сфері державних закупівель;

брак фахового і досвідченого викладаць- –кого складу;

відсутність кадрової політики щодо набо- –ру спеціалістів із відповідним знанням основ закупівель та досвідом роботи.

Навчальні програми з державних закупі-вель мають відповідати тим завданням, які вирішуються у процесі навчання, за струк-турою та змістом предметів, а також за про-фесійним рівнем викладачів, ґрунтуватися на принципах найбільш прийнятного методу навчання, адекватних і сучасних навчальних матеріалах.

2. Проблеми у сфері інформаційного забез-печення державних закупівель:

законодавчі вимоги щодо оприлюднен- –ня інформації є надзвичайно жорсткими, не-виправданими, обтяжливими і надмірними порівняно із законодавством ЄС, що створює значні технічні труднощі для замовників, зу-мовлює часто неналежне виконання замовни-ками таких вимог;

дослідження-опитування, проведене екс- –пертом Проекту, засвідчило більшу готовність бізнесу порівняно з державними замовниками застосовувати сучасні електронні комунікації та технології для операцій зі здійснення дер-жавних закупівель;

законодавство України щодо електрон- –них документообігу і торгівлі перебуває в за-родковому стані та є недостатнім для впрова-дження електронних державних закупівель.

3. Якість системи державних закупівель є комплексним питанням, яке впливає на:

управління державними фінансами; –ефективність дій уряду з надання послуг –

громадянському суспільству та приватному сектору;

сталий економічний розвиток країни; –досягнення демократичних принципів –

(використовувати суспільні кошти слід з ура-хуванням інтересів громадян).

Україні потрібна серйозна, стабільна і профе-сійна система державних закупівель. Аби цього



досягти, слід застосовувати для її подальшого розвитку цілісну стратегію, звернувши особли-ву увагу на такі суттєві складові цієї системи:

правове поле; –інституційні механізми; –процедурна основа; –підготовлені кадри в системі закупівель; –громадянське суспільство як клієнт ефек- –

тивної системи закупівель.На нашу думку, необхідно зробити низку

кроків, спрямованих на оптимізацію осно-вних складових української системи держав-них закупівель.

Правове поле: замість того, щоб концен-труватися на винятках зі сфери застосування Закону України «Про здійснення державних закупівель», зосередитися на подальшому розвитку правового поля (механізми імпле-ментації, стандарти тендерної документації, загальні умови угоди тощо).

Інституційна база:посилити функції розробки політики та –

контролю уповноваженого органу як провід-ника справжніх реформ і модернізації системи закупівель;

розробити систему постійного збору да- –них і звітності щодо закупівель;

розробити систему для розгляду скарг –Антимонопольним комітетом;

зосереджуватися не лише на комітетах у –закупівельних структурах, а й на створенні по-

вноправних органів з питань закупівель і вну-трішньому фінансовому контролі ex ante;

розробити системи закупівель для орга- –нів місцевого самоврядування.

Процедурна база:запровадити практику публікацій річно- –

го плану закупівель кожним органом, який їх здійснює;

застосовувати більш досконалі методи –оцінки тендерних пропозицій (наприклад, аналіз витрат з урахуванням періоду експлу-атації);

запровадити використання електронних –засобів у закупівлях;

проводити політику закупівель, яка –сприяє сталому розвитку (закупівля без шко-ди для навколишнього середовища, підтримка малого бізнесу та місцевих інвестицій тощо).

Основні кадрові ресурси:розглядати закупівлі як професійну, про- –

фільну функцію (підготувати штат «відпо-відальних за закупівлі працівників» у рамках підготовки державних службовців);

визначити вимоги до кваліфікації та сер- –тифікації для призначення на посади, пов’язані із закупівлями, та підвищенням по службі;

розробити навчальні програми з питань –державних закупівель;

сприяти контролю з боку громадянського –суспільства за державними закупівлями з ура-хуванням помилок часів Тендерної палати.


1. Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Інвестиційні пріоритети епохи гло-балізації : вплив на національну економіку та окремий бізнес» (7-8 жовтня 2010 р.). – Т. 3. Інвестиції та інновації. – С. 58.

2. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://simap.europa.eu/supplier/national-procurement-databases/index_en.htm

3. Матеріали міжнародної конференції проекту «Гармонізація систем конкуренції та державних за-купівель України зі стандартами ЄС», 16-17 листопада 2010 р.


Україна в 2010 році : щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку : монографія / за заг. ред. А. В. Єрмолаєва. – К. : НІСД, 2010. – 528 с.

У колективній монографії викладено основні результати комплек-сних щорічних досліджень Національним інститутом стратегічних до-сліджень при Президенті України процесів суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку. Надано оцінки процесам модерні-зації політичної системи та публічно-правового регулювання в умовах зміни політичного ландшафту після президентських виборів 2010 року, соціально-економічної політики та політики реформ у період економіч-ної кризи, тенденцій гуманітарного розвитку в умовах модернізації сус-пільства, перспектив оновлення стратегічних пріоритетів та реформу-вання сектору безпеки в мультиполярному світі.

Розділ 1 «Політична система України: вибір парадигми модерні-зації» присвячено актуальним проблемам модернізації політичної сис-теми України, які розглянуто в контексті віхових для вітчизняного по-літичного процесу подій 2010 року: зміни форми правління, обрання нового Глави держави, формування нового уряду, переформатування парламентської більшості, зміни законодавства щодо місцевих виборів. Акцент зроблено на системному та довгостроковому характері осно-вних проблем вітчизняного політичного процесу та необхідності цін-нісної трансформації засад політичного життя як основи ефективної демократичної модернізації політичної системи України. Як засадни-чий ціннісний орієнтир реформування суспільних відносин і політич-ної системи пропонується ідея республіканізму – розширення участі громадян у вирішенні питань суспільного життя.

Зазначається, що інституціональна якість українського політично-го режиму поки що лише частково відповідає сучасній європейській політико-режимній моделі, сам політичний режим зберігає неопатри-моніальний характер, зміна якого є одним з основних завдань нового керівництва держави. Пропонується відмовитися від абсолютизації конституційних змін як універсального засобу вирішення проблем по-літичної системи (хоча це й не виключає необхідності корекції окремих конституційних положень).

Доведено, що коріння проблем вітчизняної політичної системи вар-то шукати в царині політичної культури, у специфічних цінностях, нормах і практиках, що усталились в українській політиці, у змісті ба-зових засад конституційного устрою країни та їх утіленні на практиці. Запорукою ефективної з погляду демократизації суспільства консти-туційної реформи має стати розгляд її як елемента більш складної та широкої трансформаційної динаміки. Тому стратегія конституційного транзиту повинна передбачати визначення орієнтирів трансформацій-них процесів у всіх сферах суспільного життя – соціальній, економіч-ній, політичній та духовній.

Розділ 2 «Модернізація публічно-правового регулювання як чинник розбудови правової держави» присвячений правовим аспектам сус-пільної модернізації. Дано визначення поняття «міжнародні стандарти прав людини» та вказуються ознаки цих стандартів, досліджуються стан




і перспективи реалізації міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні, а також актуальні проблеми їх застосування. Проаналізовано процеси становлення і розвитку державності України на основі норм Конституції України, входження України до Європейського співто-вариства, досліджено питання європейського вибору України та його співвідношення з принципом позаблоковості, розвиток відносин між Україною та Європейським Союзом.

У контексті завдань забезпечення верховенства прав людини дослі-джено питання судової реформи 2010 року, статусу Вищої ради юсти-ції тощо. Розглядаються підходи до визначення судової влади, проана-лізовано недоліки судової системи, перебіг процесів судової реформи 2010 року, наголошується на її спрямованості на наближення до між-народних стандартів прав і свобод людини.

Акцентується увага на потребі визнання пріоритету адміністратив-ної реформи над економічними (у тому числі податковою) реформа-ми, оскільки заходи, передбачені адміністративною реформою, а також законодавчі акти, потрібні для її проведення, мають змінити публічне управління в усіх сферах суспільних відносин.

У розділі 3 «Соціально-економічна політика та реформи в умовах економічної кризи» досліджено особливості економічних і соціальних процесів, що відбувалися в Україні у період фінансово-економічної кризи. Описано перехід економіки від фази кризи до фази економіч-ної депресії. Визначено «депресивні пастки» української економіки, що перешкоджають усталеності ознак економічного пожвавлення, які де-монструє економіка України з 2010 року. Зроблено висновок про те, що криза відіграла для України роль каталізатора модернізації, привівши до усвідомлення необхідності зміни моделі економічного розвитку на основі парадигми якісної модернізації країни на інноваційних засадах.

Показано особливості розвитку грошово-кредитного сектору, бю-джетної системи у період кризи та післякризового пожвавлення, на-прями забезпечення міцності банківського сектору та пріоритети під-вищення фіскальної ефективності податкової політики. При цьому наголошено на необхідності поєднання досягнень макроекономічної стабільності із посиленням і максимально повним використанням ре-гуляторного та стимулюючого потенціалів монетарної та фіскальної політики, залучення їх до реалізації завдань модернізації країни.

Показано роль в антикризовій політиці та післякризовій модерніза-ції таких складових політики держави як зовнішньоекономічна полі-тика, створення сприятливого підприємницького клімату та підтримка підприємництва, інвестиційна політика.

Дослідження антикризової політики України у соціальній сфері до-зволило зробити висновок про послідовне зниження її ефективності, пов’язане з відсутністю інституційної модернізації соціальної сфери. Це змушує акцентувати увагу на необхідності довгострокової соціаль-ної політики, спрямованої на послідовне підвищення рівня життя на-селення України.

У розділі 4 «Регіональний розвиток: від патерналізму до партнер-ських відносин» комплексно висвітлено стан, проблеми, стратегічні пріоритети та перспективи удосконалення регіональної економічної політики; досліджено шляхи досягнення збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів України. На основі аналізу динаміки соціально-економічних показників регіонального розвитку у 2009–2010 рр. виявлено наслідки та причини диспропорцій розвитку регіо-нальних економічних комплексів; розглянуто основні форми прояву структурних деформацій та системних дисбалансів. Особливу увагу приділено дослідженню інституційних перешкод, що гальмують ефек-тивне розкриття потенціалу саморозвитку регіонів, заважають станов-ленню партнерських відносин між державою та регіонами.



Важливою умовою гармонізації відносин між державою та регіона-ми визнано перехід до нової якості регіонального розвитку, реалізацію базових стратегічних пріоритетів, у т. ч.: стимулювання формування «точок зростання» як основи створення мультиплікативного ефекту на рівні регіональної економіки; посилення мотивації до саморозвитку, диверсифікації економіки та задіяння прихованого потенціалу розви-тку регіонів; подолання патерналістських очікувань та мінімізації дота-ційних механізмів державної підтримки регіонів. Розглянуто стимулю-ючий вплив механізмів прямого державного інвестування; державних замовлень і державних контрактів; інвестиційних субвенцій; потенціал державно-приватного партнерства та активізації укладання угод щодо регіонального розвитку між місцевими радами регіонального рівня та Кабінетом Міністрів України з огляду на стимулювання регіонально-го економічного розвитку. Значну увагу приділено також потенціалу транскордонної регіональної інтеграції, аналізу доцільності запрова-дження спеціальних правових режимів економічної діяльності з огляду на стимулювання євроінтеграційних процесів (відповідно до пріорите-тів Європейського інструменту сусідства та партнерства).

Розглянуто проблеми та перспективи інституційного забезпечення розвитку місцевого самоврядування, засади формування економічно- та правоздатних громад як складової розбудови демократичного сус-пільства, шлях до гармонізації інтересів держави, регіону й територі-альної громади.

У розділі 5 «Пріоритети гуманітарного розвитку в умовах модерні-зації суспільства» наголошується, що головним ресурсом модернізації країни повинен стати людський капітал, основою формування якого є нова якість життя людини. Йдеться про модель розвитку, орієнтовану на максимальне розкриття потенціалу кожної людини, створення гід-них умов для реалізації всіх її інтелектуальних, культурних і творчих можливостей.

Модернізація суспільства потребує зростання наукового потенціалу країни, накопичення об’єктів інтелектуальної власності, забезпечення у цих цілях наступності поколінь у наукових дослідженнях і техноло-гічних розробках, залучення й закріплення у них молоді. Якнайбільша увага має приділятися освіті й поліпшенню здоров’я громадян, форму-ванню здорового способу життя, створенню умов для підвищення тру-дової і творчої активності. При модернізації суспільства важливу роль відіграє інформаційно-комунікаційна складова, від якої насамперед за-лежать соціальна поведінка, інтегрованість у суспільство та психоло-гічна стабільність особистості.

У розділі висновується зроблено висновок, що основою модернізацій-ної стратегії має стати також узгодження загальнодержавних інтересів та інтересів усіх етносів, розвитку їх культурної, мовної та релігійної само-бутності, формування української загальнонаціональної ідентичності.

Розділ 6 «Оновлення стратегічних пріоритетів зовнішньої політики в мультиполярному світі» присвячений актуальним питанням зовніш-ньої політики України на сучасному етапі. Він охоплює такі проблеми як: формування сучасної системи європейської безпеки, європейська інтеграція України, розвиток українсько-російських відносин, зовніш-ня політика України в Чорноморському та Центральноазійському регі-онах, відносини України з державами Південно-Східної Азії.

Зазначається, що позаблоковий статус України надає додаткові ди-віденди в частині використання можливостей бути активним учасни-ком формування сучасної системи європейської безпеки і пропонувати до обговорення власне бачення створення справді дієвої й інклюзивної системи загальноєвропейської безпеки.

Угода про асоціацію між Україною та ЄС буде юридично зобов’язуючим документом, який визначатиме рамки політичної



асоціації Україна-ЄС, а також економічну інтеграцію. Від ефектив-ності здійснення подальших структурних реформ в усіх сферах за-лежатимуть подальші європейські перспективи нашої держави. При здійсненні євроінтеграційної політики необхідно виходити з того, що головним завданням для України має бути проведення внутрішніх ре-форм з метою модернізації країни та досягнення європейського рівня життя населення.

Вирішення питання ціни на газ для України та продовження терміну перебування ЧФ РФ на території України до 2042 р. стали чинниками, що дозволяють сподіватися на конструктивний розгляд інших питань двосторонньої співпраці, насамперед в економічній сфері. Не останню роль у процесі зближення має відіграти проведення інвентаризації дво-сторонніх угод задля підкріплення положень Договору про дружбу, співробітництво між Україною та РФ.

Важливим для України стало усвідомлення того, що інтереси, пере-дусім економічні, виходять за межі безпосереднього географічного ото-чення і потребують представництва та захисту у більш віддалених, але вже зараз економічно потужних державах світу й тих, де триває дина-мічний розвиток. Географічно значна кількість цих країн розташовані на південь та схід від України, що зумовило виокремлення особливо-го напряму у зовнішньополітичних відносинах України — Південно-Східного. В його рамках розглядається співробітництво нашої держа-ви з країнами Чорноморського, Каспійсько-Центральноазійського та Азійсько-Тихоокеанського регіонів.

У розділі 7 «Реформування сектору безпеки: на шляху до достат-ньої обороноздатності країни» проаналізовано стан сектору безпеки України у контексті забезпечення її обороноздатності. Розглянуто осно-вні проблеми функціонування та розвитку інститутів сектору безпеки Української держави в сучасних геополітичних реаліях. Наголошено, що запорукою підвищення дієздатності сектору безпеки є впроваджен-ня ефективних механізмів взаємодії політичної та фахової ланок управ-ління силовими інститутами.

Проаналізовано внесок України в ядерне нерозповсюдження за під-сумками виконання Договору СНО-1 та результатами Глобального саміту з проблем ядерної безпеки 2010 року. Розглянуто ситуацію до-вкола Договору про звичайні збройні сили в Європі. Внесено пропо-зиції щодо шляхів юридичного закріплення гарантій безпеки, наданих Україні в Будапештському меморандумі.

При дослідженні процесу реформування Збройних Сил наголоше-но, що основною пересторогою на шляху реформ, поряд із недостат-нім рівнем фінансування, є низька ефективність системи державного управління та недостатня обґрунтованість прийняття рішень в обо-ронній сфері.

Розглянуто й існуючий науково-технологічний потенціал оборонно-промислового комплексу України. Запропоновано перспективні на-прями військово-технічного співробітництва як важливої складової його розвитку, розглянуто правові особливості реформування ОПК України в ринкових умовах і перспективи впровадження економіко-правової моделі державно-приватного партнерства.


Держава та регіони : від патерналізму до партнерства : аналіт. доп. / кер. авт. кол. С. О. Біла. – К. : НІСД, 2010. – 64 с.

Сучасна державна регіональна політика потребує модернізації з огляду на системні проблеми, що постають перед регіонами України у посткризовий період: поглиблення диспропорцій регіонального соціально-економічного розвитку; концентрація інвестиційних та бю-джетних ресурсів у «регіонах-лідерах»; накопичення соціальних про-блем; неспроможність держави дієво впливати на інтенсифікацію про-цесів регіонального відтворення та зміцнення міжрегіональних коопе-раційних зв’язків. Існуючий на сьогодні інструментарій розв’язання соціально-економічних проблем регіонального розвитку зорієнтований переважно на пом’якшення їх негативних наслідків, а не на упереджен-ня їх появи. З огляду на це необхідною стає зміна пріоритетів регіональ-ної політики, надання державної допомоги економічно проблемним те-риторіям без порушення ринкових принципів господарювання, збере-ження на регіональному, місцевому рівні дієвих економічних стимулів до оптимального використання внутрішнього економічного потенціалу територій. Аналітична доповідь «Держава та регіони: від патерна-лізму до партнерських відносин» відповідає на поставлені завдання.

Констатація наявних інституційних конфліктів між державною та ре-гіонами (таких як нарощування тенденцій до централізації регіонально-го управління, застосування методів «ручного управління» тощо) при-зводить до системних негативних наслідків: посилюється інституційний конфлікт між виконавчою і представницькою владою на рівні регіонів, загострюються питання ефективного використання наявної на місцево-му рівні власної ресурсної бази регіонального розвитку, знижується по-тенційна спроможність органів місцевого самоврядування вирішувати нагальні питання розвитку громад. Для подолання вказаних недоліків авторами запропоновано заходи за напрямками: законодавче забезпе-чення регіонального розвитку та шляхи його удосконалення; реформу-вання системи адміністративно-територіального устрою; активізація «точок зростання» на рівні регіональної економіки; фінансове стимулю-вання розвитку територій; інтенсифікація транскордонної співпраці та реалізації транскордонних економічних проектів; розвиток державно-приватного партнерства та підприємництва тощо. Дослідження цих на-прямів сприяє вирішенню проблем територіального саморозвитку та розбудові партнерських відносин на рівні «держава – регіони».

У доповіді зазначено, що однією з базових перешкод досягнення зба-лансованого регіонального розвитку в Україні є відсутність закону, який би визначав основні засади державної регіональної політики. Тривала робота над законопроектом про засади державної регіональної політики і досі не завершена, що не дозволяє сформувати потужний нормативно-правовий інструментарій економічного стимулювання регіонального розвитку, встановити партнерські відносини між державою і регіонами. Здійснення ефективної та виваженої державної регіональної політи-ки потребує відповідних організаційних заходів: передусім – реформу-вання територіального устрою, що дозволить сформувати економічно спроможну громаду і регіон. Розкриттю й активізації внутрішнього соціально-економічного потенціалу регіонів має сприяти пошук «точок зростання» у кожному регіоні через формування кластерів та промисло-вих парків, проведення структурних реформ, створення сприятливого інвестиційного клімату. Фінансове забезпечення регіонального розвитку також потребує зміни формату здійснення: необхідним стає перехід від усталеної практики державного забезпечення регіонів та громад необ-хідними ресурсами розвитку до пошуку регіонами власних, незадіяних резервів ресурсного забезпечення та фінансування – у тому числі за ра-хунок збільшення значення бюджету розвитку, здійснення запозичень,

Колектив авторів:

Біла С. О., Шевченко О. В.,Жук В. І.,Кушнір М. О., Молдован О. О.,Засадко В. В.,Бабець І. Г.




апробації моделей горизонтального міжбюджетного співробітництва. У доповіді розкрито потенціал транскордонного співробітництва та роз-ширення зв’язків регіонів України з європейськими країнами. Особливу увагу приділено налагодженню партнерства між державою, бізнесом і громадськістю; потенціалу розвитку підприємницької ініціативи на міс-цях як основи саморозвитку регіонів.

Запропоновані авторами підходи до оновлення механізмів взаємодії держави та регіонів забезпечать ефективне та стабільне функціонування соціально-економічних регіональних систем, сприятимуть зміцненню міжрегіональних коопераційних господарських зв’язків, посилять участь регіонів у міжнародній співпраці, що підвищить якість та рівень життя людини незалежно від місця її проживання на всій території України.

Оборонна політика України на початку ХХІ століття : аналіт. доп. / кер. авт. кол. В. М. Бегма ; за ред. О. В. Литвиненка. – К. : НІСД, 2010. – 72 с.

Аналітична доповідь «Оборонна політика України на початку ХХІ століття» присвячена аналізу проблем формування оборонної політики України в умовах геополітичних змін.

Перша частина брошури містить аналітичну доповідь, підготовлену відділом оборонних стратегій та військово-технічної політики НІСД.

Перший розділ цієї частини присвячений аналізу змін глобального воєнного середовища. Оцінено основні тенденції в цій сфері наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст., коли почала формуватися нова геополітична та геоекономічна структура сучасного світу. Показано, що сили глоба-лізації докорінно змінюють ситуацію у сфері національної та міжна-родної безпеки. Амбіції та нестійкість певних національно-державних утворень, як і раніше, становлять суттєву загрозу безпеці. Однак визна-чальними для сучасного світу стали інші загрози. Вони розпорошені і різноманітні за своїм характером, легко і швидко перетинають кордони. Світова економічна криза загострила та прискорила динаміку сучасних загроз і викликів. Зростання конфліктності у світі та зростаюча невпев-неність у визначенні союзників і противників вимагають підготовки до невизначеного майбутнього, що посилює значення воєнно-силових компонентів у міжнародних відносинах.

Другий розділ присвячений оцінці потенційних загроз воєнній без-пеці України. Проаналізовано загрози суверенітету й територіальній цілісності, політичну нестабільність і воєнно-політичні конфлікти по-близу державних кордонів, ймовірність втягування України в регіо-нальні збройні конфлікти або протистояння між іншими державами, некон-трольоване розповсюдження зброї масового ураження і техно-логій подвійного використання, міжнародний тероризм, загрози у сфе-рі інформаційної безпеки, порушення постачання життєво необхідних ресурсів.

Третій розділ присвячений оцінці оборонної політики України. Визначено шляхи та напрями її посилення на початку ХХІ століття.

Друга частина брошури у формі додатку містить матеріали засідання «круглого столу» з проблем оборонної політики України. Основними питаннями дискусії під час «круглого столу» були пріоритети форму-вання оборонної політики держави в умовах реалізації позаблокового статусу та зміни зовнішньополітичних пріоритетів України, перспекти-ви розвитку військово-технічної та оборонно-промислової політики й військово-технічного співробітництва.

Наукове видання «Оборонна політика України на початку ХХІ сто-ліття» становить значний теоретичний і практичний інтерес для фахів-ців у сфері безпеки та оборони держави.


Бегма В. М.,Александров О. С.,Маркелов В. М., Свергунов О. О., Соболєв А. А.



Системні вади ринку праці України та пріоритети його ре-формування : аналіт. доп. / кер. авт. кол. О. М. Пищуліна ; за ред. Я. А. Жаліла. – К. : НІСД, 2010. – 72 с.

Аналітична доповідь «Системні вади ринку праці України та прі-оритети його реформування» присвячена актуальним проблемам і стратегічним напрямам структурних зрушень на ринку праці України. Розглянуто проблеми інституційних диспропорцій та структурної не-врівноваженості ринку праці, його інерційності та ригідності. Окрему увагу приділено неузгодженості попиту та пропозиції робочої сили, специфіці безробіття в Україні, заниженим стандартам оплати праці. Підкреслено необхідність посилення державного регулювання сфери зайнятості, визначено стратегічні передумови реформування ринку праці та системи професійної підготовки і освіти. Надано рекоменда-ції щодо стратегічної реструктуризації зайнятості, розв’язання проблем структурного безробіття, створення нових робочих місць в інновацій-них і високотехнологічних секторах економіки та реформування інсти-туту оплати праці. Запропоновано важелі та орієнтири державної по-літики у сфері трудових ресурсів.

Матеріали доповіді були представлені та обговорені на «круглому столі» «Системні вади ринку праці України та пріоритети його рефор-мування», проведеному НІСД 17 грудня 2010 року.

Наукове видання «Системні вади ринку праці України та пріори-тети його реформування» має задовольнити значний теоретичний та практичний інтерес фахівців у сфері трудових ресурсів, розвитку люд-ського капіталу, економіки, статистики.

Інформаційне суспільство в Україні : глобальні виклики та націо-нальні можливості : аналіт. доп. / кер. авт. кол. Д. В. Дубов. – К. : НІСД, 2010. – 64 с.

14 грудня 2010 року в конференц-залі Національного інституту стра-тегічних досліджень відбувся «круглий стіл» «Інформаційне суспіль-ство в Україні: глобальні виклики і національні можливості» та пре-зентовано аналітичну доповідь, присвячену основним здобуткам і про-блемам на шляху становлення інформаційного суспільства в Україні.

Авторами доповіді проаналізовано основні тенденції у трансфор-мації підходів до розуміння інформаційного суспільства на сучасно-му етапі, розглянуто основні показники України у світових рейтингах інформаційної конкурентоспроможності. Докладно розглянуто стан нормативно-правової бази впровадження інформаційного суспільства в Україні та наголошено на необхідності якнайшвидшої кодифікації ві-тчизняного законодавства, що регулює інформаційну сферу та відно-сини в ній; прийнятті Стратегії розбудови інформаційного суспільства, яка б визначила основні параметри нового типу суспільства, пріори-тети розвитку, конкретні цілі та механізми їх забезпечення; створенні Національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспіль-ства, оскільки її відсутність означає і відсутність основного інструменту моніторингу та оцінки ситуації у сфері розвитку ІТ та інформаційного суспільства в Україні.

Крім того, в аналітичній доповіді розглянуто стан і проблеми націо-нальної інфраструктури ІКТ, параметри української інтернет-аудиторії, наукового та кадрового потенціалу вітчизняної інформаційної сфери, основні міжнародні зв’язки та зобов’язання, що взяті на себе державою в контексті розбудови інформаційного суспільства, а також запропо-новано цілий ряд рекомендацій, спрямованих на подолання виявлених проблемних питань.


Пищуліна О. М.,Коваль О. П.,Кочемировська О. О.


Дубов Д. В.,Ожеван М. А.,Гнатюк С. Л.



Економіка України після кризи : орієнтири стратегічних реформ : ана-літ. доп. / кер. авт. кол. Я. А. Жаліло. – К. : НІСД, 2010. – 104 с.

Авторами проаналізовано особливості та чинники економічної ди-наміки в Україні протягом 2010 р., дані оцінки ймовірності як настан-ня «другої хвилі» кризи, так і довгострокової стабільності економіки України. На підґрунті виявлених вад і суперечностей сучасної моделі економічного розвитку України запропоновані стратегічні пріоритети та першочергові кроки політики соціально-економічних реформ.

Зазначено, що сповільнення кризових процесів у світовій економіці та перехід значної кількості країн – торговельних партнерів України до поступової макроекономічної стабілізації та відновлення їх еконо-мічного потенціалу створили передумови до відновлення і української економіки, зниження глобальних ризиків для неї. При цьому констату-ється суперечливість такого відновлення з огляду на приховані загро-зи відтворення докризової моделі економічного розвитку. Економічне зростання забезпечене головним чином шляхом задіяння наявних фак-торів виробництва та використання діючих технологій. Окремо харак-теризуються показники соціальної динаміки, рівень яких фіксує нега-тивні очікування громадян щодо майбутнього.

У доповіді особлива увага приділяється аналізу ризиків та загроз посткризового відновлення, ймовірності повторення кризових явищ у середньостроковій перспективі. Розглядаються дисбаланси експорто-орієнтованої моделі розвитку як основні негативні характеристики економічної системи, що визначили масштабність і глибину проник-нення кризових процесів, а також зумовили відмінність вітчизняної антикризової політики від загальносвітової практики. Підкреслюється загроза збереження основних рис докризової моделі економіки з при-таманними високими системними ризиками та підвищеним рівнем волатильності фінансових показників за відсутності дієвих ринкових амортизаторів, спроможних послабити ймовірні шоки.

Автори доходять висновку, що загрози для довгострокової стабіль-ності розвитку економіки України формуються, виходячи із динамі-ки глобальної економічної та фінансової систем і деформацій чинної структури економіки України, що формують потенціал накопичення системних ризиків і загрози локальних криз на окремих сегментах вну-трішнього ринку. При цьому показано, що основні чинники минулої кризи нині видаються малодієвими. Відтак очікування «другої хвилі» кризи є скоріше наслідком своєрідної посткризової «недовіри до пер-спектив», ніж обґрунтованими прогнозними параметрами.

При цьому наголошується, що завдання досягнення стійкого зрос-тання в середньостроковій перспективі тісно пов’язане з необхідніс-тю прискорення структурної перебудови економіки країни, оскільки, на думку дослідників, повернення сприятливих умов для поступового відновлення економічної динаміки може створити ілюзію відсутності потреби здійснення структурних зрушень і закладе підґрунтя ще масш-табніших економічних криз у майбутньому.

Тому, формуючи бачення стратегічних реформ як підґрунтя піс-лякризового оновлення, увага авторського колективу звертається на встановлення ключових орієнтирів, що полягають у формуванні сис-темних механізмів досягнення синергетичного ефекту через відновлен-ня інтегральності національної економіки: продовження регуляторної реформи та створення сприятливого регуляторного середовища для підприємництва; створення стимулів для модернізації структури еко-номіки та зростання її конкурентоспроможності; розвиток внутрішньо-го ринку та конкурентна політика; реформування природних та інф-раструктурних монополій; реформування земельних відносин і сфери аграрного виробництва; завершення бюджетної реформи; модернізація


Жаліло Я. А., Покришка Д. С.,Белінська Я. В., Молдован О. О., Клименко І. В., Собкевич О. В., Сухоруков А. І., Пищуліна О. М., Бережний Я. В., Скиба М. В., Янович М. В., Бєлашов Є. В., Ємельянова О. Ю., Ус І. В., Коваль О. П., Мельник К. Ю., Русан В. М., Савенко В. Г.,Скороход В. О., Шевченко А. В.



соціальної політики; формування сучасних важелів макроекономічної стабільності в умовах економіки, орієнтованої на зростання.

Нова архітектура бюджетної системи України : ризики та мож-ливості для економічного зростання : аналіт. доп. / кер. авт. кол. О. О. Молдован. – К. : НІСД, 2010. – 72 с.

Одним із ключових чинників ефективності та дієвості соціально-економічної політики держави є раціонально побудована і збалансо-вана бюджетна система. Вона забезпечує перерозподіл значних фінан-сових ресурсів і від напрямів їх спрямування, способів використання значною мірою залежить економічний розвиток держави та добробут громадян. За відсутності ефективної бюджетної системи економічна політика держави втрачатиме свою дієвість.

У рамках реформ системи державних фінансів у 2010 р. було прий-нято новий Бюджетний кодекс. В аналітичній доповіді авторами проа-налізовано ключові новації, які він містить, що стосуються архітектури бюджетної системи, впливу цих змін на ефективність бюджетної полі-тики та нові можливості, які вони відкривають для економічного роз-витку України. Відзначено зміни, які Бюджетний кодекс вносить до бюджетної системи України. Показано нові можливості, які вони від-кривають для підвищення ефективності функціонування бюджетного механізму, хоча окремі новації створюють серйозні ризики. Позитивні новації нового Бюджетного кодексу стосуються удосконалення гори-зонтальної структури бюджетної системи, підвищення ефективності використання бюджетних ресурсів, розширення бюджетних інстру-ментів економічної політики.

Важливим досягненням бюджетної реформи, як наголошується ав-торами, стало зменшення ролі держави у забезпеченні регіонів кошта-ми для розвитку й одночасне створення можливостей для самостійного пошуку джерел формування власної фінансової бази.

Особливу увагу приділено проблемам, які не вирішені Бюджетним кодексом. Окреслено ризики, які вони продукують для економічного зростання, а також запропоновано заходи, що дозволять їх мінімізувати.

Серед актуальних проблем бюджетної системи, які залишилися невирішеними, виділено відсутність регламентації функціонування Стабілізаційного фонду, невирішеність питання щодо підвищення ефективності інвестиційних видатків бюджету, неурегульованість фі-нансових потоків між державним бюджетом, державними бюджетними фондами та іншими квазіпублічними структурами сектору державних фінансів, відсутність достатніх обмежень щодо боргової політики уря-ду, значна неузгодженість бюджетної та податкової систем.

Механізми розвитку підприємництва в умовах посткризово-го відновлення економіки України : аналіт. доп. / кер. авт. кол. Д. С. Покришка ; за ред. Я. А. Жаліла. – К. : НІСД, 2010. – 72 с.

Авторами аналітичної доповіді надаються оцінки розвитку підпри-ємництва в Україні в період фінансово-економічної кризи, проведено аналіз макроекономічного середовища розвитку підприємницької ді-яльності, а також впливу основних заходів антикризової політики на стан підприємництва в Україні. Відновлення економіки, розпочате у 2010 р., може бути підсилене поліпшенням підприємницького клімату в країні. Розвиток підприємництва може і має стати для України одним із провідних засобів подолання економічної депресії та відновлення зрос-тання на засадах якісної модернізації економіки. Проте для досягнення


Молдован О. О., Жаліло Я. А., Шевченко О. В.


Покришка Д. С.,Жаліло Я. А., Ляпін Д. В., Белінська Я. В., Молдован О. О., Скиба М. В.



ефективності політика підтримки розвитку підприємництва має поєдну-вати дерегуляцію підприємницької діяльності із системними заходами щодо забезпечення збалансованості цього розвитку та супроводжувати-ся створенням загальних макроекономічних умов, сприятливих для еко-номічного зростання.

Показано, що пошук оптимального переліку та змісту нагальних реформ в умовах посткризового відновлення відбувається у напрямі поєднання двох суперечливих завдань. З одного боку – забезпечення запланованого рівня бюджетних надходжень, з іншого – стимулювання економічної активності, створення умов для максимального розкриття потенціалу національного підприємництва. Це головний виклик по-літиці розвитку підприємництва в Україні на сучасному етапі, що має бути інтегрованою у систему широких заходів із подолання кризових і депресійних явищ у національній економіці, забезпечення модерніза-ційної реструктуризації останньої. Показано, що труднощі, з якими зі-ткнувся український бізнес, не були пов’язані безпосередньо з падінням відносної конкурентоспроможності, оскільки падіння продажів було обумовлене стисненням ринків, а не витісненням із них українських компаній. Відтак мотивація щодо пошуку виходу з депресії на шляхах радикальної перебудови підприємницьких стратегій є досить слабкою, адаптаційні настрої залишилися переважаючими.

Системний негативний вплив майже на всі складові, що формують підприємницький клімат, дає підстави констатувати суттєве погіршен-ня об’єктивних макроекономічних умов для розвитку підприємництва в Україні. Це створює відповідні виклики для політики розвитку під-приємництва. Традиційні підходи до побудови такої політики на заса-дах дерегуляції підприємницької діяльності не вирішують головного питання – наявності належних ринків збуту. Слабкість сукупного вну-трішнього попиту обумовлює ризики деформованого впливу дерегу-ляції: надмірної концентрації на напрямах із гарантованою ліквідністю продукції (у тому числі – подальше зміцнення експортної моделі роз-витку); непродуктивного витрачання фінансового ресурсу, що опиня-ється у розпорядженні бізнесу внаслідок заходів дерегуляції (знижен-ня податків, обов’язкових платежів і трансакційних витрат); деградації пропозиції відповідно до депресивного попиту (падіння якості та без-пеки продукції) тощо.

Водночас на основі аналізу впливу заходів антикризової політики на умови розвитку підприємництва в Україні обґрунтовано, що в період економічної кризи та депресії в Україні несприятливий вплив макро-економічного середовища на розвиток підприємництва де-факто по-силювався антикризовою політикою, орієнтованою не на відновлення економічної активності, а на вирішення локальних завдань макроеко-номічної стабілізації. Водночас більшість заходів, здійснених у рамках антикризової політики, та кроків, оголошених у контексті програми реформ, спрямовані на зміну регуляторних вимог до підприємницької діяльності та мають характер дерегуляції, тоді як заходам проактивного характеру приділяється незначна увага.

Автори наголошують, що поточний стан розвитку економіки України потребує чітких та обґрунтованих заходів щодо здійснення системної по-літики розвитку підприємництва, результатом чого має стати створен-ня базису для розвитку вітчизняної економіки у посткризовий період. Його формат об’єктивно вимагатиме від країни пошуку нових джерел економічного зростання, модифікації чинників конкурентоспромож-ності й покращення на підґрунті цього добробуту населення.

Активізації підприємництва як інтегрального соціально-економіч-ного процесу, розбудові ефективних підприємницьких стратегій, як відзначають дослідники, має приділятися основна увага при розбудові нової моделі вітчизняної економіки в умовах посткризового відновлен-



ня. Вимір підприємництва має включатися в усі напрями економічної політики держави з метою формування дієвої системи умов, стимулів і мотивацій реалізації економічного потенціалу країни.

Визначено основні механізми розвитку підприємництва в Україні, що мають стати складовими антидепресійної економічної політики.

Малиновська, О. А. Міграційна політика України : стан і перспек-тиви розвитку / О. А. Малиновська. – К. : НІСД, 2010. – 32 с.

У сучасному глобалізованому світі, однією з характерних рис якого є інтенсифікація міжнародних міграцій, запобігти їх негативним на-слідкам і використати позитивні результати можливо лише за наяв-ності адекватних механізмів регулювання переміщень населення. Тому комплексна і цілеспрямована міграційна політика перетворилася на важливу складову державних політик національних держав, а також обов’язкову передумову їх плідного співробітництва.

Після проголошення незалежності в Україні було здійснено значну роботу з розробки та впровадження міграційного законодавства, створе-но органи виконавчої влади в цій сфері. Разом з тим, формування адек-ватної сучасним вимогам міграційної політики все ще не завершено.

Неодноразові спроби законодавчого затвердження основних засад цієї складової державної політики закінчувалися невдачею. Внаслідок невизначеності цілей та принципів міграційної політики загальмувався законотворчий процес, хоча прогалини міграційного законодавства та потреби його удосконалення очевидні. Відсутність визнаних і владою, і суспільством орієнтирів ставало на заваді створення центрального ор-гану виконавчої влади у галузі міграції – Державної міграційної служ-би, попри те, що потреба в такій структурі незаперечна.

Така ситуація потребує невідкладного вивчення та прийняття кон-кретних заходів. Для її розв’язання вкрай необхідною є розробка і за-твердження Концепції державної міграційної політики, в якій були б визначені її стратегічні цілі, принципи, напрями відповідно до націо-нальних інтересів та міжнародних зобов’язань держави, конституцій-них вимог щодо прав і свобод людини.

Політика у сфері міграції має формуватися в рамках довгострокової стратегії розвитку країни, в яку її необхідно інкорпорувати як один з можливих, проте слабко використаних чинників поступу, мати комп-лексний, тобто різнобічний та різнорівневий характер, забезпечуватися скоординованою діяльністю різних відомств, користуватися розумін-ням та підтримкою у суспільстві. Аналіз міграційної ситуації в світі та в Україні, а також прогнозних оцінок демографічного та соціально-економічного розвитку країни свідчить, що стратегічною метою мігра-ційної політики України має стати збереження власного населення та його поповнення ззовні. Вона повинна бути спрямованою на скоро-чення еміграції, повернення емігрантів, які виїхали раніше, заохочен-ня репатріації закордонних українців, вихідців з України інших наці-ональностей, залучення інших категорій іммігрантів на основі певних професійно-кваліфікаційних, вікових та інших критеріїв.

Розвиток промислового потенціалу України в процесі післякризо-вого відновлення : аналіт. доп./ кер. авт. кол. О. В. Собкевич ; за ред. Я. А. Жаліла. – К. : НІСД, 2010. – 48 с.

В аналітичній доповіді «Розвиток промислового потенціалу України в процесі післякризового відновлення» розглянуто основні тенденції піс-лякризового відновлення промисловості, проаналізовано сучасний стан


Собкевич О. В., Сухоруков А. І., Савенко В. Г.,Бєлашов Є. В.,Шевченко А. В.



та динаміку промислового виробництва, виявлено проблеми та дисба-ланси реалізації виробничого, інвестиційного та науково-технологічного потенціалу промисловості України та пов’язані з ними ризики.

Дослідження впливу кризових процесів 2008-2009 рр. на промисловий комплекс України показало, що погіршення економічної динаміки про-мисловості у цей період посилювалось наявністю її внутрішніх дисбалан-сів, структурною відсталістю та неготовністю до різких коливань попиту і загострення конкуренції на сировинних ринках. У результаті падіння об-сягів промислового виробництва у 2009 році досягло 21,9 % (рівень про-мислового виробництва повернувся на позначку 2003-2004 рр.).

Проведений аналіз засвідчив, що, починаючи з 2010 року, в економіці України відбулися певні позитивні зрушення, що сприяло подоланню негативних наслідків впливу світової фінансово-економічної кризи та соціально-економічному розвитку країни. Водночас темпи відновлен-ня промисловості є задовільними лише порівняно із кризовим роком, у якому обсяги виробництва суттєво скоротились. Крім того, віднов-лення промислового сектору було нестійким, що потребує формування та реалізації в Україні політики забезпечення довгострокового еконо-мічного зростання з урахуванням екзогенних викликів та внутрішніх проблем розвитку.

Перспективи реалізації економічних реформ у 2011 році значною мірою залежать від спроможності української промисловості до після-кризового відновлення обсягів виробництва. Зважаючи на диспропор-ційність її галузевої структури та неоптимальне використання вироб-ничого, інвестиційного, науково-технологічного потенціалу, можли-вість суттєвого поліпшення ситуації у короткостроковій перспективі є малоймовірною. Втім, закріплення інституційної та організаційно-економічної основи реформування економіки та підвищення рівня за-хисту виробників і споживачів здатне надати додаткового імпульсу роз-витку промислового сектору. У доповіді визначено основні напрями та пріоритети післякризового відновлення промисловості, запропоновано ключові орієнтири стратегії розвитку промислового потенціалу України та першочергові завдання промислової політики на наступні роки.

Автори доповіді наголошують, що промислова політика України післякризового періоду має будуватись на основі концепції імпорто-заміщення та відродженні коопераційних зв’язків з метою формуван-ня нового корпоративно-коопераційного «каркасу» економіки і відро-дження тих секторів, від яких залежить збільшення пропозиції вітчиз-няної продукції на внутрішньому ринку. Одним із провідних рушіїв промисловості України має бути багатогалузеве машинобудування, яке забезпечує основу періодичного інноваційного оновлення технологіч-ного рівня виробництва, конкурентоспроможність економіки і стійку динаміку економічного зростання.

Підвищення виробничого та інвестиційного потенціалу промисло-вості, на думку авторів, має відбуватись через поліпшення інвестицій-ного клімату у відповідних галузях економіки та регіонах, активізацію інвестиційного попиту, капіталізацію заощаджень шляхом розширення доступу суб’єктів економіки до інвестиційного ресурсу, створення ком-фортних умов для ведення виробничої та підприємницької діяльності.

Стратегічним завданням підвищення науково-технологічного потен-ціалу промисловості України визначено дотримання прогресивних про-порцій між інтелектуальним потенціалом й іншими ресурсами та пере-хід до створення конкурентних переваг у високотехнологічних галузях. Для цього необхідні масштабні заходи щодо оновлення системи органі-зації наукових досліджень та освоєння науково-технічного продукту, а також сприяння кадровому забезпеченню інноваційної діяльності через розвиток системи національної освіти, збереження інтелектуального ба-гатства держави та підвищення престижу інтелектуальної праці.


Хроніка діяльності Національного інституту стратегічних досліджень,січень-березень 2011 р.

2 лютого у конференц-залі Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД) відбулося за-сідання «круглого столу» «Ризики світової продовольчої кризи та виклики для України», під час якого були розглянуті наявні проблеми світового продовольчого ринку, а також стра-тегічні напрями розвитку аграрного потенціалу України та проблеми його реалізації в умовах глобалізації. У дискусії взяли участь співробітники наукових та аналітичних установ, пред-ставники органів державної влади та засобів масової інформації.Фахівці НІСД представили аналітичну записку з викладом основних проблем, винесених на обговорення, а також ознайомили присутніх із матеріалами аналітичної доповіді «Розвиток ринку земель сільськогосподарського призначення в Україні».Учасники дискусії обмінялися думками щодо змісту доповіді, а також сучасних тенденцій на світовому продовольчому ринку, проблем реалізації аграрного потенціалу України і шляхів підвищення конкурентоспроможності українського агровиробництва.Засідання відкрив директор НІСД Андрій Єрмолаєв. Він зазначив, що основними причинами загострення світової продовольчої кризи є фінансово-економічна нестабільність у світі, соці-альні конфлікти і посилення конкуренції геоекономічних гравців. Директор НІСД наголосив на необхідності цілеспрямованої державної політики щодо забезпечення продовольчої безпеки України з такими пріоритетами: створення ринку земель сільськогосподарського призначення (з урахуванням принципу, що земля – не лише товар, а й виробничий комплекс з унікальними властивостями); пошук не лише фінансових, а й технологічних інвесторів для аграрного секто-ру; формування геополітичних та геоекономічних пріоритетів залучення іноземних інвестицій до аграрного сектору; формування державної демографічної та міграційної політики; екологіч-на політика, що передбачає, зокрема, екологічну реабілітацію забруднених територій з метою виробництва екологічно чистої аграрної продукції. Доповідач також застеріг від застосування в Україні економічної політики «ринкового фундаменталізму».Перший заступник директора НІСД Ярослав Жаліло наголосив на суперечливих наслід-ках, які матиме для України світова продовольча криза. З одного боку, це шанс використати аграрний потенціал держави, з іншого – небезпека негативних соціальних наслідків в умовах зростання цін на продовольство та низьких доходів населення. На думку Я. Жаліла, головною складністю сучасної ситуації є те, що малореформований аграрний сектор України стикається із викликами дуже лібералізованого і конкурентного світового ринку продовольства.

10 лютого у Національному інституті стратегічних досліджень відбулося засідання «круглого столу» «Актуальні проблеми реформування правоохоронних органів України». Мета заходу – обго-ворення сучасного стану розвитку та актуальних проблем реформування правоохоронних орга-нів України, вироблення пропозицій щодо державної політики у цій сфері. У засіданні «круг-лого столу» взяли участь представники правоохоронних органів та наукових установ, народні депутати, посадові особи органів виконавчої влади, незалежні експерти. Директор НІСД Андрій Єрмолаєв відзначив у вступному слові, що в українському суспільстві склалася негативна традиція сприйняття правоохоронної системи як корумпованої, такої, що виконує каральні функції, а не надає соціальні послуги. Є чимало зауважень до організації самої системи, її чисельності, специфіки стосунків між правоохоронцями і громадянами. Прояви ко-рупції у правоохоронних органах стають резонансними приводами для політичних спекуляцій. «Дискусія стосовно реформування правоохоронних органів триває не один рік, але ми опинили-ся в ситуації, коли від розмов потрібно перейти до напрацювання практичних, дієвих та рефор-маційних кроків», – підкреслив А. В. Єрмолаєв.З основною доповіддю виступив ректор Харківського національного університету внутріш-ніх справ Олександр Бандурка. В обговоренні питання реформування правоохоронних органів України взяли участь дирек-тор Інституту законодавства Верховної Ради України Олександр Копиленко, головний науко-вий співробітник відділу стратегій реформування сектору безпеки НІСД Володимир Пилип-чик, військовий прокурор Центрального регіону України Микола Голомша, народний депутат


України Святослав Олійник, начальник Управління правового забезпечення Генеральної про-куратури України Євген Бурдоль, директор Державного науково-дослідного інституту МВС України Михайло Вербенський, директор Інституту держави і права ім. В. Корецького Юрій Шемшученко, народний депутат України Сергій Головатий, керівник Департаменту з питань діяльності правоохоронних органів Апарату РНБО України Олександр Ярмиш та інші.

11 лютого Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень у місті Одесі провів «круглий стіл» «Арабський Світ на порозі нової епохи: від автократії до демократії?». Мета заходу – проаналізувати причини й основні чинники революційних подій в арабських країнах, спрогнозувати їх подальший розвиток і можливий вплив на відносини з Україною, напрацювати рекомендації щодо врахування ситуації в арабських країнах у близькосхідній по-літиці України. У роботі «круглого столу» взяли участь вчені й експерти у сфері міжнародних відносин, спеціалісти із Близького Сходу, викладачі, аспіранти і студенти – всього близько 30 учасників. Було представлено 12 доповідей. Модераторами «круглого столу» були Олексій Волович, директор Регіонального філіалу НІСД у м. Одесі та Віктор Глєбов, директор Ін-ституту соціальних наук ОНУ ім. І. І. Мечникова.

15 лютого в конференц-залі Національного інституту стратегічних досліджень відбулося засідання «круглого столу» «Система електронного документообігу в Україні: сучасний стан та пер-спективи розвитку». У дискусії взяли участь представники органів державної влади, співро-бітники наукових, освітніх та науково-аналітичних установ, фахівці профільних підприємств недержавного сектору, представники громадськості та ЗМІ. Фахівці НІСД запропонували до обговорення таке коло питань: сучасний стан функціонування системи електронного до-кументообігу (СЕД) в Україні; проблеми та перспективи запровадження Національної сис-теми ЕЦП (електронного цифрового підпису); світовий досвід впровадження СЕД та ЕЦП: можливості для України; проблеми вдосконалення нормативної бази із функціонування СЕД; інституційні аспекти забезпечення ефективного функціонування СЕД; «Загальнонаціональ-на СЕД»: наявні ресурси та можливості впровадження; СЕД як чинник інтенсифікації націо-нального розвитку; захист інформації в СЕД. Засідання відкрив перший заступник директора НІСД Ярослав Жаліло. Він зазначив, що питання запровадження й розвитку електронного документообігу доцільно розглядати як складову не лише державного управління, а й організації суспільства. Трансформації сучас-ного світу свідчать про зміну ставлення людей до держави як до інституту, зміну менталітету і навіть самих принципів, на яких будуються людські спільноти. Все це диктує необхідність зміни механізмів управління та координації зусиль членів суспільства. Таким механізмом у сучасному світі є система електронного урядування, а її базисною складовою – електронний документообіг. Сучасні ефективні СЕД дозволяють подолати багато вад, притаманних системі традиційного урядування, та є одним із найважливіших механізмів зближення людей і влади, інтеграції суспільства, що безумовно є одним зі стратегічних пріоритетів України.Головний науковий співробітник відділу досліджень інформаційного суспільства та інфор-маційних стратегій НІСД Микола Ожеван наголосив, що, незважаючи на наявну нормативно-правову базу, впровадження електронного документообігу в Україні знаходиться на вкрай не-задовільному рівні, практично жоден (за винятком Головдержслужби) орган державної влади не використовує офіційних документів, засвідчених електронно-цифровим підписом. Система видачі ЕЦП більш-менш впорядкована, її функціонування увійшло в практичну площину, але на органи державної влади припадає лише 3111 електронно-цифрових підписів, що свідчить про системні проблеми впровадження електронного документообігу. Серед основних причин такого стану речей доповідач назвав психологічний опір державних службовців новим практи-кам державного управління, потенційні проблеми із захистом як інформації в комп’ютерних мережах, так і самих електронних документів, небажання деяких чиновників впроваджувати системи, що приведуть до зменшення корупційних можливостей. Генеральний директор Дер-жавного підприємства «Державний центр інформаційних ресурсів України» Сергій Дзюба зазначив, що Україна дуже відстає в розвитку систем електронного документообігу. З 2004 року, коли Верховна Рада України прийняла профільні нормативно-правові акти, розвинені дер-жави встигли подолати три-чотири етапи впровадження та вдосконалення СЕД: від суто ло-кальних систем класу «канцелярія» (2000 р.) та «підприємство» (2004-2005 рр.) до відкритих масових мереж із глобальним охопленням класу «корпорація». Україна в площині практично-го впровадження електронного документообігу знаходиться на рівні 2000 року, а вітчизняні дослідження і розробки залишились на рівні 2004-2005 рр. Застарілими також є законодавчо

Хроніка діяльності НІСД



закріплені технологічні поняття, термінологія й сама нормативна база. На ринку України домі-нують російські системи, які створюють і впроваджують сучасні масштабні СЕД (3000–10000 робочих місць). Один із небагатьох повноцінних державних СЕД у Головдержслужбі України налічує 170 робочих місць. Між тим у Білорусі протягом лише одного року створили систему, що охоплює всі міністерства. Для таких проривів потрібна політична воля, консолідована по-зиція держави, адміністративні, фінансові й технологічні рішення. Водночас треба мінімізувати втручання держави в налагодження СЕД комерційного сектора, вдосконалити законодавство, орієнтуючись на досвід ЄС, запровадити єдині стандарти, формати тощо.

24 лютого у НІСД відбулося засідання «круглого столу» на тему: «Державна політика протидії тероризму: пріоритети та шляхи реалізації». На порядок денний були винесені питання пе-редумов виникнення та поширення тероризму й екстремізму, пошуку шляхів підвищення ефективності заходів запобігання тероризму, розроблення проектів нових або внесення змін до чинних актів законодавства у сфері боротьби з тероризмом та екстремізмом. У заході взя-ли участь співробітники наукових та аналітичних установ, державні посадовці, представни-ки громадських організацій. З основною доповіддю виступила головний консультант відділу стратегій реформування сектору безпеки НІСД Марія Гуцало.Директор НІСД Андрій Єрмолаєв висловив думку, що сучасне сприйняття явища тероризму як політики окремих агресивних екстремістських сил є дещо спрощеним. В умовах світу, що все більше перетворюється на світ ієрархії, для багатьох політичних організацій тероризм стає чи не єдиним інструментом самоствердження та головною зброєю. «Питання полягає не у фі-зичному знищенні окремо взятого терориста чи організації, потрібно розуміти коріння цього явища, причини: чому в сучасному світі ми маємо консервацію ієрархій, стримування розви-тку окремих народів, окремих соціокультурних систем і як реакцію на це – використання такої загрозливої зброї, як тероризм», – зауважив директор НІСД. Завідувач відділу стратегії реформування сектору безпеки НІСД Оксана Маркєєва заува-жила, що тероризм як форма збройної чи інформаційної боротьби, маючи асиметричний ха-рактер, є найбільш ефективною формою сучасної війни, якій притаманна містична складова. Вона відзначила, що в Україні налічується 19 суб’єктів боротьби з тероризмом, з них 7 безпо-середньо здійснюють боротьбу, інші – мають опосередковане відношення до справи. Держав-на політика протидії тероризму не є достатньо ефективною, оскільки існує низка проблем у функціонуванні антитерористичних структур і недосконалості чинного законодавства.

17 березня Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень у місті Ужго-роді спільно з Дослідницьким центром Словацької асоціації зовнішньої політики провели в Братиславі міжнародну конференцію «Пріоритети «Східного партнерства»: можливості для відносин Україна – ЄС/Словаччина». Метою конференції було: обговорення та оцінка прі-оритетів «Східного партнерства» в контексті порядку денного відносин Україна – ЄС/Сло-ваччина, визначення стану і шляхів поліпшення співробітництва між ЄС/Словаччиною та Україною, підвищення обізнаності громадськості в Словаччині про Україну як свого безпосе-реднього європейського сусіда. На порядок денний були винесені наступні питання: 1) Східне партнерство: Україна як ключовий партнер ЄС/Словаччини; 2) економічне та енергетичне співробітництво Україна – ЄС/Словаччина: пошук синергії; 3) Шенген, візовий та прикор-донний режим як перешкода для українсько-словацького співробітництва.Учасників конференції привітали голова Правління директорів Словацької асоціації зовнішньої політики Юрай Штерн, Надзвичайний та Повноважний Посол Королівства Норвегія в Словач-чині Тріне Скимоєн, Надзвичайний та Повноважний Посол України в Словацькій Республіці Олег Гаваші. З головною доповіддю «Словаччина та Україна: можливості співробітництва в рамках Східного партнерства» виступив генеральний директор політичного сектору Міністер-ства закордонних справ Словацької Республіки Петер Міхалко. До обговорення були залучені дипломати, провідні експерти та посадовці України, Словаччини, Норвегії та інших країн. Осно-вними доповідачами від України виступали: директор Регіонального філіалу Національного ін-ституту стратегічних досліджень у місті Ужгороді Світлана Мітряєва, радник директора На-ціонального інституту стратегічних досліджень Валерій Воротін, голова Громадської ініціативи «Європа без бар’єрів» Ірина Сушко, директор енергетичних програм Центру «НОМОС» Ми-хайло Гончар, президент Закарпатської торгово-промислової палати Oтто Ковчар, провідний науковий співробітник Регіонального філіалу НІСД у м. Ужгороді Володимир Приходько.Словацьку сторону представляли: директор Дослідницького центру Словацької Асоціації зо-внішньої політики Aлександр Дулеба, старший науковий співробітник Дослідницького центру



Словацької Асоціації зовнішньої політики Владімір Більчік, старший науковий співробітник Дослідницького центру Словацької Асоціації зовнішньої політики Iво Самсон, директор Тери-торіального відділу Східної Європи, Південного Кавказу та Центральної Азії Міністерства за-кордонних справ Словацької Республіки Mаріан Якубоці, директор Департаменту міжнарод-ного бізнесу Міністерства економіки Словацької Республіки Юрай Заграднічек, начальник Підрозділу Департаменту консульських та громадських справ Міністерства внутрішніх справ Словацької Республіки Йозефіна Шкорупова, заступник директора Адміністрації митниці Словацької Республіки Mартіна Сламкова-Шімова, експерт факультету соціальних та еконо-мічних наук Університету ім. Я. А. Коменського Юрай Бузалка. Норвезьким досвідом співро-бітництва з ЄС та можливостей для України в цьому контексті поділилися: старший науковий співробітник Норвезького інституту міжнародних відносин Гейр Флікке, старший науковий співробітник Норвезького інституту міжнародних відносин Якуб М. Годзімірскі, старший науковий співробітник Норвезької школи менеджменту Пер Ботолф Маурсез. Крім того, в обговоренні взяв участь віце-президент Європейського економічного і соціального комітету Сеппо Калліо. Кожна зі сторін представила власні погляди на пошук синергії в питаннях по-літичного, економічного, енергетичного співробітництва між Україною та ЄС/Словаччиною. Окремим питанням розглядалися питання кордону, прикордонного режиму, шенгенських віз, зокрема модифікації Угоди між Україною та Словаччиною про місцевий прикордонний рух.

24 березня у Національному інституті стратегічних досліджень відбувся «круглий стіл» «Як за-безпечити трансформацію державного мовлення України в суспільне. Погляд влади та громадськості». Для обговорення були запропоновані наступні питання: 1) реформування інформаційного простору як один зі стратегічних гуманітарних пріоритетів України; 2) транс-формація державного мовлення в суспільне: основні проблеми; 3) як забезпечити реальну не-залежність суспільного мовника.До участі у дискусії були запрошені представники Адміністрації Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, провідні науковці, експерти неурядових організацій. Директор НІСД Ан-дрій Єрмолаєв заявив, що захід слід розглядати як початок системного спілкування між гро-мадськими організаціями, експертами, представниками законодавчої та виконавчої влади щодо створення в Україні системи суспільного мовлення. На його переконання, Національний інсти-тут стратегічних досліджень цілком спроможний виконати роль «майданчика» для таких диску-сії. Андрій Єрмолаєв наголосив, що Президент України схвально ставиться до ідеї громадського телебачення, та підкреслив необхідність звернути основну увагу на найбільш складні проблеми, без вирішення яких суспільне мовлення просто не відбудеться – майнові, організаційні, питання правового і публічного статусу. Він зазначив, що за підсумками роботи «круглого столу» можуть бути сформовані експертні рекомендації для Громадської гуманітарної ради та висловив споді-вання, що вдасться віднайти шлях, який буде мінімально скандальний і конфліктний.

29 березня в конференц-залі Національного інституту стратегічних досліджень відбулося засідання «круглого столу» «Державна політика подолання наслідків аварії на Чорнобильській АЕС: час змін настав». В обговоренні взяли участь представники органів державної влади, політич-них партій, неурядових організацій, науковці та аналітики, представники ЗМІ.Директор НІСД Андрій Єрмолаєв наголосив, що тема, винесена на обговорення, є не тільки надзвичайно актуальною, а і ціннісно важливою. Аварія на Чорнобильській АЕС стала вели-чезним потрясінням після романтичного піднесення від можливості використання атомної енергії в господарських цілях і змусила усвідомити, до яких трагічних наслідків може призвес-ти експлуатація ядерних технологій. Директор НІСД відзначив, що відродження та розвиток постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи територій має стати загальнонаціональ-ним проектом. Завідувач відділу техногенної та екологічної безпеки НІСД Юрій Скалець-кий, спираючись на фактичні дані та висновки фахівців у сфері використання ядерної енергії, доповів, що екологічна ситуація в зоні Чорнобильської катастрофи загалом поліпшується, на перший план виходить питання соціально-економічної реабілітації постраждалих регіонів. У зв’язку з цим виникає низка проблем нормативно-правового забезпечення, методології оцін-ки наслідків, механізмів та інструментів реалізації цього складного завдання. В обговоренні взяли участь заступник міністра праці та соціальної політики Костянтин Ващен-ко, представник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Володимир Яценко, перший заступник голови Житомирської обласної державної адміністрації Микола Олещенко, мер міста Славутич Володимир Удовиченко, національний координатор Міжнародної науково-інформаційної мережі з питань Чорнобиля Клавдія Максименко, директор Департаменту у



справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Державного агентства з управління зоною відчуження Світлана Линник, завідувач відділу протиракової боротьби На-ціонального інституту раку Міністерства охорони здоров’я Андрій Гайсенко та інші. З підсумковим словом виступив радник директора НІСД Анатолій Качинський, якій відзна-чив, що всі присутні зійшлися на тому, що стара парадигма ліквідації наслідків Чорнобиль-ської катастрофи себе віджила і потребує зміни. За результатами «круглого столу» підготовлена доповідна записка із рекомендаціями щодо поліпшення державної політики подолання наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

30 березня НІСД спільно з Дослідницьким центром Словацької асоціації зовнішньої політики за партнерства Норвезького інституту міжнародних відносин та Міністерства закордонних справ Словацької Республіки провели в Києві міжнародну конференцію «Відносини Україна – ЄС/Словаччина в контексті пріоритетів Східного партнерства». Захід став завершальним у рам-ках реалізації проекту «SUREC» (Словацько-український навчальний та дослідницький центр), що спільно виконувався РФ НІСД у м. Ужгороді та Регіональним відділенням Дослідницького центру Словацької асоціації зовнішньої політики в м. Пряшів у 2009–2011 рр. за підтримки Норвезького фінансового механізму та Державного бюджету Словацької Республіки. У рамках проекту досліджувалися наступні теми: Шенген і зовнішній кордон Європейського Союзу, європейська політика сусідства, енергетичний діалог, регіональний розвиток і транс-кордонне співробітництво, місце України в системі європейської безпеки. Проведено 8 міжна-родних конференцій, видано 5 колективних монографій, підготовлено політичні рекомендації для владних структур обох країн (загалом 19 документів), 53 експертів і представників при-кордонної та митної служб України і Словаччини пройшли стажування, проведено Міжнарод-ний літній університет із тематики європейської інтеграції. Загалом до реалізації проекту було залучено більше 1000 учасників по обидва боки кордону. Метою завершальної конференції було обговорення та оцінка пріоритетів Східного партнерства в контексті Порядку денного вза-ємовідносин Україна –ЄС/Словаччина, визначення стану і напрацювання конкретних шляхів щодо активізації співробітництва між ЄС та Україною, Словаччиною та Україною.З вітальними промовами на конференції виступили заступник директора НІСД Василь Яблон-ський, директор Дослідницького центру Словацької асоціації зовнішньої політики Александр Дулеба та заступник Голови Представництва ЄС в Україні Марія Юрікова.У першій сесії «Східне партнерство: Україна як ключовий партнер ЄС/Словаччини» (моде-ратор – радник директора НІСД Володимир Лупацій) з ключовою доповіддю виступив Над-звичайний і Повноважний Посол Словацької Республіки в Україні Павол Гамжік. Доповіді також представили радник Департаменту Європейського Союзу Міністерства закордонних справ України Оксана Дякун, старший науковий співробітник Норвезького інституту міжна-родних відносин Гейр Флікке, завідувач сектору Європи відділу зовнішньої політики НІСД Олена Снігир, провідний науковий співробітник РФ НІСД у м. Ужгороді Мирослава Лендьел, директор Дослідницького центру Словацької асоціації зовнішньої політики Александр Дуле-ба, голова ради Українського незалежного центру політичних досліджень, керівник програм розвитку громадянського суспільства Юлія Тищенко.У другій сесії «Економічне та енергетичне співробітництво Україна–ЄС/Словаччина: пошук синергії» (модератор – директор Регіонального відділення Дослідницького центру Словаць-кої асоціації зовнішньої політики в м. Пряшів Владімір Бенч) з доповідями виступили екс-заступник генерального директора Митного директорату Словацької Республіки Петер Цвік, начальник Науково-дослідного центру з проблем оподаткування Національного університету Державної податкової служби України Захарій Варналій, старший науковий співробітник Норвезького інституту міжнародних відносин Якуб Годзімірскі, директор енергетичних про-грам Центру «Номос» Михайло Гончар, заступник завідувача відділу енергетичної та ядерної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень Сергій Воронцов.У третій сесії «Шенген, візовий та прикордонний режим як виклики для українсько-словацького співробітництва» (модератор – директор Регіонального філіалу НІСД у м. Ужго-роді Світлана Мітряєва) з доповідями виступили заступник начальника відділу європейської інтеграції і міжнародного прикордонного співробітництва Адміністрації Державної прикор-донної служби України Юлія Петрова, начальник Департаменту міжнародних договорів Міністерства внутрішніх справ Словацької Республіки Мирослава Возарійова, начальники підрозділів Митного директорату Словацької Республіки Петер Тупта та Марош Шандор, керівник громадської ініціативи «Європа без бар’єрів» Ірина Сушко.Підсумки підбили Світлана Мітряєва та Владімір Бенч як співголови словацько-українського проекту та головні співорганізатори заходу.


АННОТАЦИИ / SUMMARYШевцов Анатолий ИвановичДраматический геополитический финиш 2010 годаОсновные геополитические события, состоявшиеся в конце 2010 года, анализируются в контек-

сте ключевых трендов развития мировой среды безопасности. Автор формулирует выводы, имею-щие существенное значение для оборонной политики Украины.

Ключевые слова: геополитические события, политика безопасности, трансформация структур безопасности, двойные стандарты во внешней политике.

Shevtsov Anatolii Dramatic Geopolitical Finish of 2010Major geopolitical events that took place in the end of 2010 are analyzed in the context of the key

trends in development of world security environment. Author draws conclusions that have significant meaning for the defense policy of Ukraine.

Key words: geopolitical events, security policy, transformation of security structures, double standards in foreign policy.

Макогон Юрий ВладимировичИтоги первых приоритетных шагов Украины на пути выхода из кризиса и стратегия развитияРассмотрены итоги первых приоритетных шагов Украины на пути выхода из кризиса и страте-

гия дальнейшего развития.Ключевые слова: кризис, стратегия, развитие, инфляция.Makogon YuriyResults of Ukraine’s First Priority Steps on the Way out of Crisis and Development Strategy The results of Ukraine’s first primary steps towards overcoming the crisis and the strategy of further

development are considered.Key words: crisis, strategy, development, inflation.

Белая Светлана АлексеевнаВлияние глобализации на формирование диспропорций регионального развития в УкраинеРассмотрено влияние глобализации на формирование локальных центров экономической ак-

тивности и диспропорциональности регионального развития. Выявлены основные социально-экономические диспропорции развития регионов Украины. Исследована роль государства в со-здании действенной институционально-правовой среды стимулирования развития регионов. Определены приоритеты развития региональной инфраструктуры и перспективы формирования стимулов саморазвития регионов.

Ключевые слова: глобализация, локальные центры экономической активности, социально-экономические диспропорции, регион, институционально-правовая среда, инфраструктура, регио-нальное развитие, сбалансированное развитие.

Bila Svitlana The Influence of Globalization on the Formation of Disproportions of Regional Development in

UkraineThe influence of globalization on the formation of local centers of economic activity and on

disproportionality of regional development is considered. The main socio-economic disproportions of Ukrainian regions’ development are revealed. The state role in creating an effective institutional and legal environment to stimulate the regional development is researched. The priorities for regional infrastructure development and prospects for the formation of self-development incentives are defined.

Key words: globalization, local centers of economic activity, socio-economic disproportions, region, institutional and legal environment, infrastructure, regional development, well-balanced development.

Медведкина Евгения АлександровнаОптимизация международных экономических отношений Украины в контексте обеспечения

экономической безопасностиРассмотрены практические аспекты участия Украины в региональных интеграционных процес-

сах на основе теоретико-методических положений относительно оптимизации процессов интегра-ции и оценки социально-экономических последствий интеграционного взаимодействия в контексте обеспечения экономической безопасности.


Ключевые слова: национальная экономическая система, интеграция, интеграционное взаимодей-ствие, экономическая безопасность, международные экономические отношения.

Medvedkina EvgeniyaRegulating of Ukraine’s International Economic Relations in the Context of Economic SecurityPractical aspects of Ukraine’s participation in regional integration processes are discussed on the basis

of theoretical and methodological provisions for the optimization of integration processes and assessment of the socio-economic impact of integration cooperation in the context of economic security.

Key words: national economic system, integration, integration interaction, economic security, international economic relations.

Ожеван Николай Андреевич Восточноазиатский путь к информационно-коммуникативному обществу как альтернатива

глобальной вестернизацииНа основании сравнительного анализа охарактеризованы цивилизационные альтернативы мо-

дернизации и соответствующие модели становления и развития информационного общества – восточноазиатская, европейская и американская. Проанализированы причины поворота от вес-тернизации к девестернизации, происходящего в модернизационном развитии Восточной Азии, и вероятные последствия этого процесса для постсоветских стран.

Ключевые слова: глобализация, неолиберализм, информационное общество, модернизация, вес-тернизация, девестернизация.

Ozhevan MykolaEast Asian Way to Information-Communicative Society as an Alternative to Global

WesternizationOn the basis of comparative analysis civilizational alternatives of modernization and three related models

of information society formation and development are described – East Asian, European and American. The causes of the turn from westernization to dewesternization in the modernization development in East Asia and its likely consequences for the post-Soviet countries are analysed.

Key words: globalization, neoliberalism, information society, modernization, westernization, de-westernization.

Бирюков Дмитрий Сергеевич, Скалецкий Юрий Николаевич, Насвит Олег Илиодорович, Потапенко Вячеслав Георгиевич

Глобальные тенденции угроз природного и техногенного характера и их социально-экономических последствий

Рассмотрены глобальные тенденции угроз чрезвычайных ситуаций природного и техногенно-го характера. На основе данных международных организаций, межправительственных экспертных групп, научно-исследовательских центров и ведущих страховых компаний, осуществляющих мониторинг на глобальном уровне, проанализированы социально-экономические последствия чрезвычайных ситуаций природного и техногенного происхождения.

Ключевые слова: глобальные тенденции, изменения климата, природные и техногенные угрозы, чрезвычайные ситуации, социально-экономические последствия.

Biryukov Dmytro, Skaletskyy Yuriy, Nasvit Oleg, Potapenko VyacheslavGlobal Trends of Natural and Technogenic Threats and Their Social and Economic ConsequencesGlobal trends of natural and technogenic emergency situations are considered. On the basis of the data

from international organizations, intergovernmental expert groups, research centres and leading insurance companies social and economic impacts of the emergency situations of natural and technogenic origin are analized.

Key words: global trends, climate change, natural and technological threats, emergency situations, social and economic consequences.

Скалецкий Юрий Николаевич, Яценко Любовь ДмитриевнаЭкологический императив как приоритет общественного развития УкраиныСтатья посвящена проблемам противодействия негативным процессам в эколого-техногенной

сфере. Необходимым условием сохранения и восстановления окружающей среды является форми-рование экологического императива путем экологизации общественного сознания и морали, созда-ния принципиально новых ценностей, приоритетов и мировоззренческих ориентиров социально-экономического развития.

Ключевые слова: экологический императив, окружающая среда, природопользование, экологи-зация сознания, экологическая культура, экологическое воспитание, государственная политика.

Аннотации/Summary


Skaletskyy Yuriy, Yatsenko LyubovEcological Imperative as a Priority of Ukraine's Social DevelopmentArticle is devoted to the issues of countering the negative processes in ecological and technogenical

sphere. A necessary condition for the preservation and restoration of the environment is the formation of the environmental imperative by greening public consciousness and moral development of fundamentally new values, priorities and ideological orientations of social and economic development.

Key words: ecological imperative, environment, natural resources use, greening of consciousness, ecological culture, environmental education, state policy.

Качинский Анатолий Брониславович, Иванюта Сергей ПетровичАнализ экологических и природно-техногенных угроз Автономной Республики КрымОпределены экологические и природно-техногенные угрозы безопасности Автономной

Республики Крым. Исследованы функции безопасности региона для основных объектов защиты – людей, хозяйственных объектов и окружающей среды. Проанализирована динамика изменения объемов недополучения валового регионального продукта в результате потерь от чрезвычайных си-туаций разного происхождения. Осуществлено прогнозирование развития чрезвычайных ситуаций в автономии.

Ключевые слова: природно-техногенные угрозы, региональная безопасность, чрезвычайные ситу-ации, природно-техногенная безопасность, источники угроз, экономические убытки.

Kachinskiy Anatolii, Ivanyuta SerhiiAnalysis of Environmental and Natural-Technogenic Threats to the Autonomous Republic of

CrimeaThe environmental and natural-technogenic threats to the security of the Autonomous Republic of

Crimea are identified. The functions of regional security are investigated for the main objects of protection – people, economic objects and environment. The dynamics of volumes shortfall in gross regional product due to the losses from emergency situations of different origin is analysed. Forecasting of emergencies in the autonomy is carried out.

Key words: natural-technogenic threats, regional security, emergency situations, natural and technogenic safety, sources of threats, economic losses.

Молдован Алексей АлександровичНалоговая реформа в контексте задач и приоритетов экономической политики Украины Проанализированы ключевые новации Налогового кодекса и их адекватность ключевым за-

дачам экономической политики. Рассмотрены положительные сдвиги в налоговой системе. Идентифицированы недостатки и просчёты, имевшие место в процессе налоговой реформы.

Ключевые слова: Налоговый кодекс Украины, налоговая система, налоговая политика, налоговая реформа, налоги.

Moldovan Olexii Tax Reform in the Context of the Tasks and Priorities of Ukraine’s Economic PolicyThe key innovations of the Tax Code and its adequacy to the tasks of economic policy are analyzed.

Positive changes in the tax system are considered. Shortcomings and mistakes occurred in the process of tax reform are identified.

Key words: Tax Code of Ukraine, tax system, tax policy, tax reform, taxes.

Скиба Марина Валерьевна Инверсия регулирующей функции государства в условиях формирования инвестиционно-

инновационной модели развития экономикиРассмотрены ключевые мировые тенденции экономического развития. Определены роль и функ-

ции государства в условиях формирования инвестиционно-инновационной модели экономики. Предложены рекомендации относительно основных направлений государственного регулирования инновационной деятельности.

Ключевые слова: инвестиции, инновации, государственное регулирование, мировые тенденции экономического развития.

Skyba Maryna Inversion of the Regulatory Function of the State in the Formation of the Investment-Innovative

Model for Economic Development The main global trends of economic development are considered. The role and functions of the state in the

conditions of formation of the investment-innovative economic model are defined. The recommendations regarding the main directions of the state regulation of innovative activity are proposed.



Key words: investments, innovations, state regulation, world trends of economic development.

Харазишвили Юрий Михайлович, Заводник Вячеслав ВладленовичУкраина после кризиса: моделирование эффективности и инновационности социально-

экономического развитияПроведено моделирование и анализ с помощью макромодели общего экономического равно-

весия «Альфа» динамики эффективности и инновационности социально-экономического разви-тия Украины на период до 2015 г. по интегральному критерию с учетом теневой экономики, раз-дельного вклада экономической и социальной составляющих. Определены сценарные условия экономического роста и некоторые проблемы развития, предложены пути их решения.

Ключевые слова: моделирование, эффективность, инновационность, теневая экономика, интегральный критерий.

Kharazishvili Yuriy, Zavodnik VyacheslavUkraine after the Crisis: Simulation of the Efficiency and Innovativeness of the Socio-Economic

DevelopmentThe simulation and analysis with the macromodel of general economic equilibrium «Alpha» of the

dynamics of effectiveness and innovativeness of the socio-economic development of Ukraine for the period up to 2015 by the integral criterion, taking into account the shadow economy, the separate contributions of economic and social components, are made. Scenario conditions for economic growth and some development problems are defined, ways of their solutions are proposed.

Key words: simulation, effectiveness, innovation, the shadow economy, the integral criterion.

Федулова Любовь Ивановна, Тринчук Сергей ВикторовичОсобенности государственно-частного партнёрства в научно-технологической и инновацион-

ной сфере УкраиныРаскрыты сущность и особенности государственно-частного партнёрства в научно-техно-

логической и инновационной сфере. Проанализированы проблемы на пути формирования и применения механизмов ГЧП в Украине, разработаны и обоснованы предложения по их прео-долению.

Ключевые слова: государственно-частное партнёрство, технологическая модернизация, научно-технологическая и инновационная сфера, механизмы реализации государственной экономической политики.

Fedulova Lubov, Trynchuk Sergii Features of Public-Private Partnership in Ukrainian Science,Technology and InnovationThe essence and characteristics of public-private partnership in science, technology and innovation

are revealed. The problems of the PPP formation and functioning in Ukraine are examined, proposals for overcoming them are developed and justified.

Key words: public-private partnerships, technological modernization, research and technological innovation, mechanisms for implementing state economic policy.

Гонтарева Ирина ВячеславовнаОпределение стратегических ориентиров развития предприятий на основе оценки их потен-

циала Проанализированы подходы к оценке потенциала предприятия. Предложена методика такой

оценки на основе взаимосвязи финансовых результатов, рыночного позиционирования, качества трудового потенциала и технико-технологической базы. Осуществлена оценка потенциала конку-рирующих предприятий отрасли энергомашиностроения и определены стратегические ориентиры их развития.

Ключевые слова: оценка потенциала, ориентиры развития, эффективность.Gontareva IrynaDetermination of the Strategic Guidelines of Enterprises’ Development on the Basis of Capacity

AssessmentThe approaches to enterprise’s capacity assessment are analyzed. The methodology of such an assessment

based on the relationship of financial results, market positioning, quality of labor potential, technical and technological base are proposed. The potentials of competing enterprises in the power machine-building industry are estimated, and strategic guidelines of their development are defined.

Key words: capacity assessment, guidelines of development, efficiency.



Белов Александр Федорович, Литвиненко Александр ВалерьевичСистема стратегического планирования и управления сектором безопасности Украины: со-

стояние, проблемы и перспективы Определены основные результаты развития системы стратегического управления сектором

безопасности Украины в 2005–2009 гг. Проанализированы первые результаты реформ 2010 года. Сформулированы предложения по дальнейшему усовершенствованию этой системы.

Ключевые слова: сектор безопасности, Служба безопасности Украины, стратегическое управление.Belov Oleksandr, Lytvynenko Oleksandr The System of Strategic Planning and Management of the Security Sector of Ukraine: State,

Problems and ProspectsThe main results of the development of the Ukrainian security sector’s strategic management system

in 2005–2009 are defined. The first results of the reforms in 2010 are analyzed. The proposals for further improvement of this system are made.

Key words: security sector, the Security Service of Ukraine, strategic management.

Шевцов Анатолий Иванович, Боднарчук Роман Васильевич, Гриненко Алексей Владимирович

Оборонно-промышленная политика Украины: приоритетные направления и пути их реализацииОпределены первоочередные задачи оборонно-промышленной политики Украины и приори-

тетные направления развития оборонно-промышленного комплекса. Проанализированы недостат-ки системы управления ОПК и предложены меры по их устранению. Рассмотрены основные на-правления развития военно-технического сотрудничества с зарубежными странами. Подчёркнута необходимость концентрации усилий на использовании конкурентных преимуществ отечествен-ного ОПК.

Ключевые слова: оборонно-промышленный комплекс, государственная оборонно-промышленная политика, вооружения и военная техника, рыночная инфраструктура, система управления ОПК, национальная безопасность.

Shevtsov Anatolii, Bodnarchyk Roman, Grynenko OlexiiDefense-Industrial Policy of Ukraine: Priorities and Ways of Their ImplementationThe primary tasks of Ukraine’s defense-industrial policy and the development priorities of the defense-

industrial complex are specified. The shortcomings of the system of defense industry management are analyzed, and actions to eliminate them are proposed. The main directions of military-technical cooperation with foreign countries are examined. The need to focus on the use of competitive advantages of domestic defense industry is stressed.

Key words: defense-industrial complex, state defense industrial policy, armaments and military equipment, market infrastructure, system of defense industry management, national security.

Луцик Сергей Леонидович, Голота Елена ПетровнаОценка приоритетности заданий и возможностей реформирования вооруженных сил в кон-

тексте реализации политики безопасности и обороны государстваРассмотрены актуальные вопросы усовершенствования процессов управления оборонными

ресурсами в рамках оборонного, в частности бюджетного, планирования в Вооруженных Силах Украины с применением экспертных систем оценивания приоритетности заданий и возможностей реформирования ВСУ.

Ключевые слова: оборонное планирование, бюджетное планирование, возможности, теория нечётких мер, экспертные системы оценивания.

Lutsyk Sergii, Golota OlenaAssessment of the Priority of Tasks and Capabilities for the Armed Forces Reforming in the

Context of State Security and Defense Policy Actual issues of defense resources management processes improvement in the terms of defense and

budget planning in the Ukrainian Armed Forces are observed with the use of expert systems for evaluation of capabilities development priority.

Key words: defense planning, budget planning, capabilities, the theory of fuzzy measures, expert evaluation systems.

Гнатюк Николай Николаевич Содержание и направленность соглашения об ассоциации между Украиной и Европейским

Союзом



На основе анализа переговорных позиций и существующего проекта соглашения об ассоциации оценивается его направленность и роль в дальнейшей реализации стратегии европейской интегра-ции Украины.

Ключевые слова: интеграция, европейская интеграция Украины, стратегия, соглашение об ассо-циации.

Gnatyuk MykolaContent and Focus of the Association Agreement between Ukraine and the European UnionBased on analysis of negotiating positions and the current draft of the association agreement its focus

and role in the further implementation of Ukraine’s strategy of European integration are examined.Key words: integration, Ukraine’s European integration, strategy, association agreement.

Шевченко Ольга Валерьевна Иностранное инвестирование в регионы Украины: риски посткризисного периода Исследованы диспропорции распределения прямых иностранных инвестиций в региональ-

ном разрезе. Выявлены риски внешней экономической деятельности в посткризисный период. Сформулированы предложения по устранению рисков и усовершенствованию регионального ра-спределения прямых иностранных инвестиций.

Ключевые слова: прямые иностранные инвестиции, государственное регулирование инвестици-онной деятельности, инвестиционный потенциал региона.

Shevchenko OlgaForeign Investment in Ukraine’s Regions: the Risks of Post-Crisis PeriodInequality of allocation of foreign direct investments in the regional context is investigated. Risks

for foreign investment activities in post-crisis period are identified. Proposals to eliminate the risks and improve the regional allocation of foreign direct investments are formulated.

Key words: foreign direct investment, public administration of investment activity, investment potential of the region.

Снигирь Елена ВалентиновнаВнешняя политика Польши и перспективы украинско-польского стратегического

партнёрстваРазвитие украинско-польских отношений изучается в контексте современных внешнеполити-

ческих приоритетов Республики Польша. В частности, рассматривается проблема практического наполнения стратегического партнерства Украины и Польши.

Ключевые слова: украинско-польские отношения, внешняя политика Польши, стратегическое партнёрство, европейская интеграция, региональная политика, энергетическое сотрудничество, со-трудничество в сфере безопасности.

Snigyr Olena Foreign Policy of Poland and Prospects of Ukrainian-Polish Strategic Partnership Development of Ukrainian-Polish relations is studied in the context of modern foreign policy of the

Republic of Poland. In particular, the problem of practical realization of strategic partnership between Ukraine and Poland is considered.

Key words: Ukrainian-Polish relations, foreign policy of Poland, strategic partnership, European integration, regional policy, energy cooperation, security сooperation.

Рудь Игорь НиколаевичМеханизмы сотрудничества в рамках Организации Черноморского экономического сотруд-

ничестваПроанализированы структура и механизм принятия решений в Организации Черноморского

экономического сотрудничества. Определены возможные направления их усовершенствования с целью расширения сотрудничества стран Черноморского региона.

Ключевые слова: Организация Черноморского экономического сотрудничества, Комитет стар-ших должностных лиц, Совет министров иностранных дел.

Rud Igor Mechanisms of Cooperation within the Organization of Black Sea Economic CooperationThe decision making mechanism and structure of the Organization of Black Sea Economic Cooperation

are analysed. The possible ways of their improvement in order to enlarge the cooperation between the Black Sea region countries are defined.

Key words: Organization of Black Sea Economic Cooperation, Committee of senior position persons, Council of ministers of foreign affairs.



ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ

Бабець Ірина Георгіївна

кандидат економічних наук, докторант Національного інституту стратегічних досліджень

Бєлов Олександр Федорович

радник голови Служби безпеки України, заслужений діяч науки і техники України

Біла Світлана Олексіївна

доктор наук з державного управління, професор, завідувач відділу регіонального розвитку Національного інституту стратегічних досліджень

Бірюков Дмитро Сергійович

кандидат технічних наук, старший консультант відділу техногенної та екологічної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень

БоднарчукРоман Васильович

кандидат технічних наук, завідувач відділу стратегії розвитку оборонно-промислової бази Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у м. Дніпропетровську

Гнатюк Микола Миколайович

доцент кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Голота Олена Петрівна

кандидат економічних наук, начальник науково-дослідної лабораторії аналізу і прогнозування розвитку оборонної економіки Центру воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони України

Гонтарева Ірина Вячеславівна

кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри економіки підприємства та менеджменту Харківського національного економічного університету

Гриненко Олексій Володимирович

науковий співробітник Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у м. Дніпропетровську

Заводник В’ячеслав Владленович

кандидат технічних наук, старший науковий співробітник, старший науковий співробітник Інституту прикладного системного аналізу НТТУ «КПІ»

Іванюта Сергій Петрович

кандидат технічних наук, старший науковий співробітник, старший консультант відділу екологічної та техногенної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень

Качинський Анатолій Броніславович

доктор технічних наук, професор, радник директора Національного інституту стратегічних досліджень

Литвиненко Олександр Валерійович

доктор політичних наук, старший науковий співробітник, заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень

Луцик Сергій Леонідович

кандидат технічних наук, старший науковий співробітник

Макогон Юрій Володимирович

доктор економічних наук, професор, директор Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у м. Донецьку

Медведкіна Євгенія Олександрівна

кандидат економічних наук, докторант Національного інституту стратегічних досліджень, провідний співробітник Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у м. Донецьку, доцент кафедри «Міжнародна економіка» Донецького національного університету


Відомості про авторів

Молдован Олексій Олександрович

завідувач сектору грошово-фінансової стратегії відділу економічної стратегії Національного інституту стратегічних досліджень

Насвіт Олег Іліодорович

завідувач сектору радіаційної безпеки та питань Чорнобильської АЕС департаменту енергетичної та ядерної безпеки Апарату РНБОУ

Ожеван Микола Андрійович

доктор філософських наук, професор, головний науковий співробітник відділу досліджень інформаційного суспільства та інформаційних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень

Потапенко В’ячеслав Георгійович

кандидат географічних наук, головний консультант відділу техногенної та екологічної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень

Рудь Ігор Миколайович

аспірант Національного інституту стратегічних досліджень

Скалецький Юрій Миколайович

доктор медичних наук, доцент, завідувач відділу техногенної та екологічної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень

Скиба Марина Валеріївна

кандидат наук з державного управління, головний консультант відділу економічних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень

Снігир Олена Валентинівна

кандидат політичних наук, завідувач сектору Європи відділу зовнішньої політики Національного інституту стратегічних досліджень

Тринчук Сергій Вікторович

аспірант Національного інституту стратегічних досліджень, заступник голови Київського міського територіального відділення Антимонопольного комітету України

Федулова Любов Іванівна

доктор економічних наук, професор, завідувач відділу технологічного прогнозування та інноваційної політики Інституту економіки та прогнозування НАН України

Харазішвілі Юрій Михайлович

доктор економічних наук, старший науковий співробітник,головний науковий співробітник відділу макроекономічного прогнозування та досліджень тіньової економіки Національного інституту стратегічних досліджень

Харченко Галина Анатоліївна

аспірантка Національного інституту стратегічних досліджень, начальник Другого відділу досліджень та розслідувань Київського міського територіального відділення Антимонопольного комітету України

Шевцов Анатолій Іванович

доктор технічних наук, професор, директор Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у м. Дніпропетровську, заслужений діяч науки і техніки України

Шевченко Ольга Валеріївна

кандидат економічних наук, завідувач сектору стратегій регіонального розвитку відділу регіонального розвитку Національного інституту стратегічних досліджень

Яценко Любов Дмитрівна

головний спеціаліст відділу екологічної та техногенної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень


При підготовці матеріалів для публікації у щоквартальному науково-аналітичному збірнику НІСД «Страте-гічні пріоритети» редакційна колегія збірника та видавці просять дотримуватися таких вимог:

• стаття має бути присвячена стратегічним орієнтирам розвитку України, пріоритетам державної політи-ки України у тій чи іншій сфері, ключовим тенденціям світового розвитку;

• стаття має бути написана українською мовою й оформлена відповідним чином:– індекс УДК (на початку ліворуч);– дані про автора (на початку праворуч від тексту): прізвище, ім’я та по батькові (у називному відмінку);

науковий ступінь, учене звання, посада, місце роботи (без скорочень); контактний телефон (разом із кодом міста); е-mail; іноземні автори вказують також назву країни;

– назва статті (по центру);– анотація українською мовою (рекомендовано від трьох до п’яти рядків);– ключові слова (від трьох до п’яти);– анотації російською та англійською мовами у такому порядку і вигляді: прізвище, ініціали автора (виді-

лити жирним курсивом); назва статті (виділити жирним прямим); (з абзацу) текст анотації; (з абзацу) ключові слова;

– текст статті; – список використаних джерел, оформлений відповідно до чинних стандартів: ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система

стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання»; ДСТУ ГОСТ 7.80:2007 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Заголовок. Загальні вимоги та правила складання»; ДСТУ 3582–97 «Інформація та документація. Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила»; ГОСТ 7.12–93 «Система стандартов по информации, библиотечному и издательскому делу. Библиографическая запись. Сокращение слов на русском языке. Общие требования и правила»; ISO 4:1997 «Information and documentation. Rules for the abbreviation of title words and titles of publications».

Зразки бібліографічних описів містяться у «Переліках та формах документів, які використовуються при атестації наукових та науково-педагогічних працівників», затверджених Наказом ВАК України від 29.05.07 № 342, – форма 23: «Приклади оформлення бібліографічного опису у списку джерел, який наводять у дис-ертації, і списку опублікованих робіт, який наводять в авторефераті»;

• у структурі статті повинні бути відображені обов’язкові елементи згідно з вимогами ВАК України до на-укових статей (Постанова Президії ВАК України від 15.01.2003 р. № 7–05/1), а саме:

– постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями;– аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спи-

рається автор;– виділення невирішених раніше аспектів загальної проблеми, яким присвячується стаття;– формулювання мети або цілей статті (постановка завдання);– виклад основного матеріалу дослідження з повним обгрунтуванням отриманих наукових результатів;– висновки з даного дослідження;– перспективи подальших розвідок у даному напрямі;• обсяг статті, у тому числі зі списком використаних джерел, таблицями, схемами, анотаціями тощо, не

повинен перевищувати 15 сторінок (А4) – 0,5 др. арк. (20 тис. знаків та пробілів); сторінки мають бути про-нумеровані (зверху, по центру, без номера на першій сторінці);

• текст має бути набраний шрифтом Times New Roman, 13 кеглем через 2 інтервали; верхнє, нижнє і ліве поле – 2 см, праве – 1,5 см;

• зноски і примітки мають відповідати таким вимогам: зноски на джерела оформлюються за правилами бібліографічного опису літератури (у квадратних дужках номер джерела з посиланням на сторінку, напри-клад, [7, с. 11]; примітки робляться посторінково, автоматично;

• ілюстративний матеріал має відповідати таким вимогам: графіки та діаграми мають бути зроблені у Miсrosoft Graph або Miсrosoft Excel; написи та підписи подано українською мовою; формули мають бути на-лежним чином оформлені та зроблені у Miсrosoft Equation 3.0 і наступних версіях; якщо ілюстрації скановано, то вони мають бути записані у форматі .tiff з роздільною здатністю 300 dpi або у форматах .jpg, .eps; написи на ілюстраціях та підписи до них мають бути подані українською мовою. Малюнки з інтернету до друку не при-ймаються; схеми, зроблені у псевдографіці, мають бути згруповані; усі скановані малюнки мають бути у моделі Grayscale;

• стаття (ім’я файла включає прізвище автора англійською) має бути набрана на комп’ютері (редактор MS Word 2003/2007 for MS Windows 2000/XP) і записана на електронному носієві;

• стаття має бути прорецензована і рекомендована до друку та подаватися з рецензією фахівця з проблеми, що досліджується; рецензією наукового керівника, наукового консультанта (для аспірантів та докторантів), а також з рекомендацією відділу (кафедри), оформленою як витяг з протоколу засідання відділу (кафедри);

• текст статті, завізований автором власноручним підписом, подається у двох примірниках разом з електронним носієм, рецензіями та реко мендацією відділу (кафедри), файл статті також може бути надісланий електронною по-штою;

• редакційна колегія залишає за собою право редагувати та скорочувати тексти;• відповідальність за зміст несе автор;• після опрацювання матеріали автору не повертаються.

ВИМОГИ ДО СТАТЕЙ

Documents

old2.niss.gov.uaold2.niss.gov.ua/public/File/Str_prioritetu/2011_1-18.pdf · 2011-07-04 · УДК 32:33 (05) «540.3» Фахове видання з економічних, філософських,