Priopitety 0 nachaloold2.niss.gov.ua/public/File/Str_prioritetu/SP_1_2015.pdf · 4 Стратегічні пріоритети, №1 (34), 2015 р. Зміст Корнієвський

№ 1 (34), 2015 р.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ СТРАТЕГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

СтратегічніСтратегічні пріоритетипріоритети

УДК 32:33 (05) «540.3»

Фахове видання з економічних, філософських, політичних наук

та державного управління.Затверджено

постановами Президії ВАК України від 26 січня 2011 р. № 1–05/1 –

економічні науки; від 23 лютого 2011 р. № 1–05/2 –

державне управління; від 30 березня 2011 р. № 1–05/3 –політичні та філософські науки.

«Cтратегічні пріоритети» – науково-аналі-тичний що квартальний збірник Національного інс титуту стра те гіч них досліджень. У збірнику публікуються результати наукових досліджень проблемних питань суспільно-політичного, со-ціально-економічного, гуманітарного роз витку України, зовнішньої політики України, регіо-нальних проблем суспільного розвитку та націо-нальної безпеки і оборони України.

Видання розраховане на широке коло вітчиз-няних і зарубіжних фахівців, які досліджують проблеми розвитку українського суспільства.

Засновник та видавець Національний інститут стратегічних досліджень

Зареєстрований Міністерством юстиції України 26.06.2006 р.

Свідоцтво № 11337–210Р

Адреса редакції:01030, м. Київ, вул. Пирогова, 7-А

тел. 249–44–06

Головний редактор Горбулін В. П. – директор Національного інституту стратегічних досліджень, академік НАН України, доктор технічних наук, професор.

Перший заступник головного редактора Власюк О. С. – перший заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень, член-кореспондент НАН України, доктор економічних наук, професор.

Члени редколегії:

Бегма В. М. – доктор економічних наук, доцент;Белінська Я. В. – доктор економічних наук, професор;Біла С. О. – доктор наук з державного управління, професор;Гальчинський А. С. – доктор економічних наук, професор;Коваль О. П. – доктор економічних наук, старший науковий співробітник;Корнієвський О. А. – доктор політичних наук, доцент;Литвиненко О. В. – доктор політичних наук, професор;Малиновська О. А. – доктор наук з державного управління, старший науковий співробітник;Ожеван М. А. – доктор філософських наук, професор;Парахонський Б. О. – доктор філософських наук, професор;Пирожков С. І. – академік НАН України, доктор економічних наук, професор;Розумний М. М. – доктор політичних наук, старший науковий співробітник;Скалецький Ю. М. – доктор медичних наук, професор;Степико М. Т. – доктор філософських наук, професор;Суходоля О. М. – доктор наук з державного управління, доцент;Сухоруков А. І. – доктор економічних наук, професор;Тацій В. Я. – академік НАН України, доктор юридичних наук, професор;Фісун О. А. – доктор політичних наук, професор;Шаров О. М. – доктор економічних наук, професор;Шевцов А. І. – доктор технічних наук, професор.

© НІСД, Київ, 2015

Рекомендовано до друку Вченою радою НІСД

Протокол № 3 від 25.03.2015 р.

Усі права захищено. При використан-ні матеріа лів «Стратегічних пріоритетів» посилання на ви дання обов'язкове.

Рукописи не повертаються. Редакція залишає за со бою право редагувати та ско-рочувати текс ти. Редакція не завжди поді-ляє позицію ав торів. Від повідальність за зміст несуть автори матеріа лів.

Матеріали подавати за адресою:Україна, м. Київ,

Чоколівський бульв., 13, к. 307Національний інститут стратегічних

дослідженьСизонтову Віктору Матвійовичу

Тел. для довідок: 249-44-06 245-88-45

e-mail: [email protected]

Редагування: Сандул І. С., Рубанець М. Л.Оригінал-макет: Коваль І. О.Коректура: Москаленко О. В., Коваль І. О. Марчук О. І.

Формат 60х84/8. Папір офс. № 1. Обл.-вид. арк.21,21.

Ум.-друк. арк. 20,46. Наклад 300 прим.

ВіддрукованоТОВ «Книжково-журнальна друкарня «СОФІЯ»

08000, смт. Макарів, Макарівський район,Київська обл., вул. Першотравнева, буд. 65,

тел./факс + 38 044 456-20-69Реєстраційне свідоцтво А01 № 229953

від 26.11.2008 р.

Стратегічні пріоритети, №1 (34), 2015 р. 3

Горбулін В. П.,Шеховцов В. С., Шевцов А. І. Входження ОПК України в європейський

оборонно-промисловий простір ....................................................................................5

Добряк Є. Д.,Лисицин Е. М. Питання інституційної структуризації та нормативного забезпечення

воєнної політики України ............................................................................................ 11Борохвостов І. В.,Сальнікова О. Ф. Вибір шляхів забезпечення Збройних сил озброєнням та військовою технікою з урахуванням можливостей оборонно-промислового комплексу України .............................................................19Свергунов О. О. Стратегічне управління імпортною політикою у сфері військово-технічного співробітництва в умовах криз: світовий досвід та Україна ........................................................................................... 26Скляр Н. М.,Радов Д. Г. Методологія оцінювання воєнно-економічної безпеки, пов’язаної з експортним контролем .......................................................................... 34

Шаров О. М. Питання стратегії залучення прямих іноземних інвестицій у контексті дотримання інтересів економічної безпеки держави ...........................................................................................41Іванова І. М. Державна підтримка експорту як інструмент захисту національних інтересів: досвід ЄС, СОТ та уроки для України ........................51Гринкевич С. С., Іляш О. І. Теоретико-прикладні аспекти становлення iнформацiйної економiки в Україні .......................................................................... 56Коваленко В. В.,Гаркуша Ю. О. Антикризові заходи банківського регулювання: міжнародні стандарти й вітчизняна практика ...................................................... 63Виноградова О. В., Барна М. Ю. Адаптація зарубіжного досвіду розвитку системи внутрішньої торгівлі в умовах трансформаційних змін в Україні ................. 70Коваль О. П. Перспективи запровадження загальнообов’язкового державного медичного страхування ......................................................................... 77Мокій А. І.,Дацко О. І. Територіальна громада в системі економічної безпеки держави .................... 83Синютка О. М. Метрополійні функції основних регіональних центрів України: оцінка рівня реалізації ................................................................................................... 90

ЗМІСТ

Стратегії євроінтеграції

Національна безпека

Економічний і соціальний розвиток

Стратегічні пріоритети, №1 (34), 2015 р.4

Зміст

Корнієвський О. А.,Горєлов Д. М. Український волонтерський рух у контексті світового досвіду ..................... 95Вауліна Ф. В. Політичний дискурс як чинник консолідації чи роз’єднання соціуму ...............................................................................................101

Cуходоля О. М. Стратегічне управління в енергетичній сфері: проблеми та пріоритети вдосконалення ...............................................................104Бараннік В. О. Енергоємність ВВП держави: історичні паралелі

та уроки для України ........................................................................................................... 113

Астаф’єв А. О. Українська культура: між інноваційною глобалізацією та «повторною колонізацією» ...................................................................................120

Янішевський С. О. Організація органів регіональної влади країн ЄС із напівпрезидентською формою правління: досвід для України ................125Александров О. С. Нова стратегія національної безпеки Польщі – відповідь на європейські виклики та загрози сьогодення ..............................131Дубов Д. В. Роль і місце РФ у глобальному геополітичному кіберсуперництві ............139Баровська А. В. Стратегічні комунікації: досвід НАТО ..................................................................147

Стратегічні напрями інституційного забезпечення розвитку аграрного сектору в Україні / О. В. Собкевич, В. М. Русан, А. Д. Юрченко, О. В. Ковальова [та ін.] .................................................................................153Яценко Л. Д. Екологічний складник національної безпеки: основні показники та способи їх досягнення ...................................................................................................153Регіональна стабільність на кордонах України та ЄС: сучасні виклики та інструменти забезпечення/ упоряд. С. І. Мітряєва, Г. В. Гайтанжи; за заг. ред. О. С. Власюка ...................................................................................................................................................... 154Проблеми та пріоритети модернізації української культурної політики /С. І. Здіорук, А. О. Астаф’єв, М. Т. Степико, О. Л. Валевський [та ін.];за заг. ред. С. І. Здіорука ..........................................................................................................................................155

Хроніка діяльності Національного інституту стратегічних дослідженьу грудні 2014 р. – лютому 2015 р. .........................................................................................................................157

Аннотации/Summary ...............................................................................................................................................166

Відомості про авторів ...............................................................................................................................................173

Вимоги до статей / Requirements for research papers ..................................................................................175

Енергетична безпека

Нові видання НІСД

Політичні процеси та громадянське суспільство

Гуманітарна політика

Зовнішня політика і міжнародний досвід

Стратегічні пріоритети, № 1 (34), 2015 р. 5

УДК 355.02(477)

ВХОДЖЕННЯ ОПК УКРАЇНИ В ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ОБОРОННО-ПРОМИСЛОВИЙ ПРОСТІР

Горбулін Володимир Павлович,Горбулін Володимир Павлович,доктор технічних наук, професор доктор технічних наук, професор

Шеховцов Володимир Степанович,Шеховцов Володимир Степанович,доктор технічних наукдоктор технічних наук

Шевцов Анатолій Іванович,Шевцов Анатолій Іванович,доктор технічних наук, професордоктор технічних наук, професор

Показано складність забезпечення умов, за яких вітчизняні оборонні підприємства змо-жуть проводити поглиблене військово-технічне співробітництво (ВТС) з провідними компа-ніями США та ЄС. Наголошено на низькій ефективності ВТС із країнами Заходу в попередні роки. Акцентовано увагу на поглибленні кризи в ОПК внаслідок припинення співробітництва з Росією та повільного розгортання ВТС із західними країнами. Показано, що європейську інтеграцію ОПК доцільно починати з колишніх країн соціалістичного табору – членів ЄС і НАТО. Першою країною – кандидатом на поглиблене ВТС з Україною запропоновано Польщу. Наголошено на певній спорідненості польської оборонної промисловості й вітчизня-ного ОПК. Сформульовано основні напрями співробітництва та пропозиції, реалізація яких пришвидшить поглиблення ВТС України з Польщею.

Ключові слова: військово-технічне співробітництво, оборонно-промисловий європейський простір, колишні країни соціалістичного табору.

Підписання Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі України з ЄС і збройний конф-лікт на сході України зумовлюють необхідність концентрувати зусилля ОПК України на своє-часному забезпеченні військових у зоні АТО озброєнням і військовою технікою (ОВТ) та пришвидшувати інтеграцію оборонно-промис-лового комплексу в європейський оборонно-промисловий сектор з метою виробництва більш досконалих ОВТ. Вирішення цих двох основних завдань пов’язано з подоланням низки проблем-них питань: обмаль часу на розроблення та по-ставку ОВТ, застарілість більшості існуючих вітчизняних озброєнь, дефіцит бюджетних кош тів для спільного виробництва ОВТ із за-хідними країнами; обмеження, пов’язані з до-пусками інших країн у компанії США та ЄС для виробництва ОВТ. До чинників, дія яких нега-тивно впливає на входження оборонних підпри-

ємств України в європейський оборонно-про-мисловий простір, слід також додати особливос-ті вітчизняного ОПК, галузі якого мають значні диспропорції в їх сегментах, і державну форму власності більшості організацій і підприємств.

Водночас до складу ОПК входить група су-часних технологічно розвинених галузей, таких як ракетно-космічна, авіабудівна, бронетанкова, авіаційного двигунобудування, морського газо-турбобудування; розроблення та виробництва бортових систем управління, високоточних за-собів управління, радіолокаційних і радіотехніч-них систем, окремих унікальних комплектуючих ОВТ, які успішно конкурують на світовому ринку озброєння і військової техніки та комер-ційному ринку запуску космічних апаратів. До структури оборонної промисловості також вхо-дять виробничі та ремонтні підприємства, НДІ, КБ, що мають певні (іноді унікальні) проекту-

Стратегії євроінтеграції

Стратегічні пріоритети, № 1 (34), 2015 р.6

Входження ОПК України в європейський оборонно-промисловий простір

вальні, технологічні або виробничі можливості, але стабільність роботи яких є менш надійною і критично залежить від експортних замовлень, на обсяги яких негативно впливає економічна та політична кон’юнктура на ринку ОВТ.

Більшість цих галузей і зазначених організа-цій та підприємств мають сучасний менеджмент, розгалужену мережу реальних і потенційних замовників та контрагентів, спроможність щодо забезпечення певної гнучкості за рахунок дивер-сифікації замовників і переорієнтації на вироб-ництво цивільної продукції.

Досвід співпраці ОПК України з країнами ЄС

Досвід співпраці ОПК України з країнами ЄС має певною мірою неоднозначний характер. Можна згадати нереалізований проект зі спіль-ного створення військово-транспортного літака АН-70, від якого європейська сторона зрештою відмовилася, нереалізований українсько-фран-цузько-чеський проект модернізації танка Т-72 для третіх країн тощо.

З-поміж успішно реалізованих проектів мож-на назвати створення ДП «КБ «Південне» та «Південмашзаводом» спільно з американською компанією Orbital Sciences Corporation ракети-носія «Антарес», маршового двигуна для четвер-того ступеня європейської ракети «Вега».

Поміж українських підприємств, які успішно працюють з європейськими компаніями у сфері створення систем прицілювання, наведення й управління вогнем для бронетанкової техніки та бойових вертольотів, можна назвати НВК «Фо-топрибор». Заслуговують на увагу проекти створення систем захисту бронетехніки, підго-товки та освоєння серійного виробництва дво-моторного вертольота, ліцензованого в Польщі.

Плідно працює з Польщею НВФ «Адрон». Свого часу польською стороною було порушено питання про встановлення станцій «Адрос» КТ-01АБ на польських вертольотах сімейства W-3. Сьогодні ці роботи тривають у плановому поряд-ку. Вертольоти цього сімейства активно викорис-товуються Збройними силами не лише на поль-ській території. Проведено переговори щодо встановлення систем захисту на вертольотах AW-149, які вже випускаються на території Поль-щі. Вертольотами цього типу (70 машин) плану-ється укомплектувати Збройні сили Польщі.

ДП «Антонов» також має значний досвід співпраці з Польщею. Свого часу в Польщі було випущено 10 000 літаків Ан-2. Згодом на підпри-ємстві PZL Mielec було випущено 300 машин типу Ан-28. Паралельно ДП «Антонов» протя-гом тривалого часу здійснює обслуговування та супроводження літаків сімейства Ан-26. Важли-вим є те, що цей літак отримав європейський сертифікат EASA.

Слід згадати також реалізацію всесвітньо ві-домого міжнародного проекту «Морський старт» за участю ДП «КБ «Південне», «Південмашзаво-

ду», американської компанії «Боїнг», норвезької Kvaerner та російської РКК «Енергія».

Україна та ЄС підписали угоду про співпра-цю в межах проекту європейської глобальної навігаційної супутникової системи EGNOS/Galileo, яка була ратифікована Україною у 2007 ро ці, ЄС – восени 2013 року.

Важливою подією стало підписання Держав-ним космічним агентством України та Націо-нальним інститутом аерокосмічних технології Іспанії рамкової угоди про співробітництво в космічній сфері за такими напрямами: пускові послуги, ракети-носії, космічні апарати, дистан-ційне зондування Землі, наукові дослідження.

Особливості оборонної промисловості ЄС і США

Оборонна промисловість ЄС сконцентрова-на здебільшого у п’яти країнах Євросоюзу: Ні-меччині, Франції, Італії, Швеції та Великій Британії. В інших країнах розташовані компанії, які виробляють комплектуючі, вузли, системи та допоміжне обладнання.

Основними оборонно-промисловими компа-ніями ЄС є аерокосмічна корпорація EADS, BAE Systems з розроблення озброєнь, систем в аеро-космічній сфері й інформаційній безпеці та ком-панія Thales із виробництва бортових РЛС, сис-тем радіоелектронної боротьби, електроніки для винищувачів і лазерного підсвічування цілей.

Значну частину оборонного бюджету (до 85 %) країни ЄС витрачають на створення націо-нальних озброєнь і військової техніки. Це до-зволяє їм мати достатню кількість робочих місць та кваліфіковані кадри, стимулювати інвестиції в оборонно-промислову сферу й забезпечувати безпеку поставок та інформації (на що керівни-цтво країн звертає особливу увагу). Виробники озброєнь і військової техніки з інших країн ма-ють вкрай обмежений доступ до внутрішніх на-ціональних оборонних ринків країн ЄС.

Ще більші обмеження мають країни, які на-магаються отримати доступ до оборонного ринку США. Навіть коли йдеться про спільні проекти США та країн ЄС в оборонній сфері, частка останніх вельми незначна. Так, за обсягів обо-ронних ринків США та ЄС відповідно 200 і 40 млрд євро частка американських компаній на внутрішньому ринку становить 99 %, при імпорті з ЄС – 1 %, тоді як частка європейських компаній на ринку – 74 %, при імпорті зі США – 26 %.

Навіть у випадках, коли іноземні компанії роблять спроби досягти безпосередньої присут-ності на оборонному ринку США за допомогою прямих інвестицій, вони стикаються з числен-ними бар’єрами1.

1 Наприклад, з експортно-імпортними законами «Про контроль над експортом зброї», «Про контроль над між-народним трафіком озброєнь», «Про адмініст ру вання експорту»; із законом про використання внутрішніх дже-рел і ресурсів: «Купуй американське».


Горбулін Володимир Павлович, Шеховцов Володимир Степанович, Шевцов Анатолій Іванович

До цього слід додати, що провідні оборонні приватні компанії ЄС та США у процесі спіль-ного створення ОВТ з іноземними компаніями дотримуються принципу «вільного обігу кош-тів», згідно з яким зацікавлене підприємство будь-якої країни, яке бажає взяти участь у створенні того чи іншого зразка воєнної техні-ки, виконуватиме в кооперації такий обсяг ро-біт, який відповідатиме розміру фінансового внеску зацікавленої країни. При цьому пере-вага в залученні до співпраці надається вели-ким приватним іноземним компаніям, які пра-цюють з використанням сучасних ринкових механізмів2.

З наведеного випливає, що для інтеграції віт чизняного ОПК в європейський оборонний простір необхідні насамперед радикальна при-ватизаційна реформа ОПК, впровадження на законодавчому рівні сучасних ринкових меха-нізмів взаємодії організацій і підприємств з іноземними компаніями та відповідні Міждер-жавні угоди щодо співпраці в оборонно-промис-ловій сфері між Україною, ЄС і США.

Неминучі втрати Росії після припинення ВТС з Україною

Збройна агресія Росії проти України уне-можливлює будь-яке співробітництво в оборон-но-промисловій сфері між ними. Припинення ВТС призведе до неминучих втрат російської оборонної промисловості. Йдеться насамперед про українсько-російське співробітництво у ра-кетно-космічній, авіаційній, авіаційно-двигуно-будівній, газотурбобудівній та інших галузях. Втрати Росії неможливо компенсувати навіть у середньостроковій перспективі. Оптимістична заява В. Путіна про те, що РФ за два з полови-ною роки зможе налагодити випуск втраченої продукції, – скоріше, політична бравада, ніж твереза оцінка ситуації. Українсько-російська кооперація у сфері ОПК формувалася протягом понад півстоліття, і будь-які російські зусилля щодо створення в зазначений строк високотех-нологічних виробничих потужностей, аналогіч-них українським, не забезпечать бажаних ре-зультатів.

Виклики для ОПК України в перехідний період

Серед напрямів співробітництва, у яких Україна відмовилася співпрацювати з Росією і більшість із яких сьогодні заморожені в Україні, слід назвати:

• підтримання стану російських міжконти-нентальних балістичних ракет Р-36 (за класифі-

2 У країнах Заходу та США право власності на рин-ку воєнної продукції захищено на законодавчому рівні, як і захист свободи вибору підприємницької діяльності, дозволеної законом у сфері виробництва воєнної про-дукції, а також гарантії пріоритету економічної мотива-ції та економічного інтересу в процесі виробництва.

кацією НАТО – SS-18 Сatan), які стоять на озброєнні ракетних військ стратегічного призна-чення збройних сил РФ, у тому числі через під-твердження працездатності ракет комерційними запусками космічних апаратів іноземних країн ракетно-космічним комплексом «Дніпро»3;

• співробітництво у сфері розроблення й ви-робництва нових літаків та вдосконалення на-явних зразків, якими є важкі транспортні літаки Ан-124-100 ті Ан-124-100М, надпотужний літак Ан-225 «Мрія», літаки Ан-70, Ан-140, Ан-148, Ан-158 та Ан-178;

• поставки для російських вертольотів Мі-26 українських двигунів Д-136, аналогів яких в РФ не існує;

• поставки українських двигунів ТО3-117 для російських вертольотів Мі-8/17, Мі-35, Мі-28, КА-32, КА-52;

• поставки двигунів ТВЗ-117, ВК-2500 для російських вертольотів розробки холдингу «Вертольоти Росії» (на сьогодні холдинг має близько 900 замовлень на суму 11–12 млрд дол. США тільки в поточному році; його заводи планують виробити 320 вертольотів, що потре-буватиме для їх збирання близько 600 двигунів);

• забезпечення поставок газотурбінних дви-гунів для морських кораблів.

До цього переліку можна додати відмову України від спільної модернізації та капітально-го ремонту Міг-29, штурмовиків Су-25; випуску систем радіоелектронної техніки, систем управ-ління, авіаційного ракетного озброєння, ремонту засобів протиповітряної оборони (включаючи зенітні ракетні системи С-300ПС та «Бук»), ра-діолокаційної техніки тощо. Слід також назвати відмову від модернізації й розвитку протитанко-вих керованих снарядів, зенітних систем малої дальності, прицілів, тепловізорів, розроблення нових типів броньованої сталі, а також модерні-зації корабельних систем зв’язку, гідроакустич-них станцій, систем управління торпедною зброєю.

Входження підприємств ОПК в європей-ський оборонно-промисловий простір – справа не одного року. Вона потребує тривалої та копіт-кої праці з вирішення низки проблемних питань у низці оборонних організацій і підприємств, зокрема ДП «КБ «Південне», «Південмашза-вод», ГП «Антонов», ВАТ «Мотор Січ», «Зоря-Машпроект», «Мотор», «Авіакон», «Мігремонт», «Електрон», «Фотоприбор», «КБ імені Морозо-

3 Станом на січень 2014 р. у бойовому складі росій-ських стратегічних сил знаходяться 52 пускові установ-ки з ракетами Р-36. На них розміщено понад третину всіх ядерних боєголовок російських стратегічних сил. ДП «КБ «Південне» та організація «Хартрон-Аркос» здійснюють контроль і заміну окремих систем ракет і розробляють висновки щодо можливостей продо-вження терміну їх експлуатації. Продовження терміну експлуатації цих ракет до 2020 р. дозволило б Росії за-ощадити близько 500 млн дол. США і не поспішати з розробленням нової важкої ракети.



ва», «Прометей», «Оріон», Київський інститут гідроприладів, завод «Палада». Загальна кіль-кість кваліфікованих кадрів, які працюють на названих підприємствах, сягає понад сотню ти-сяч. В умовах війни з Росією, критичного стану вітчизняної економіки, зазначених обмежень щодо входження підприємств ОПК в європей-ський оборонно-промисловий простір у пере-хідний період існують реальні загрози суттєвого згортання ВТС і подальшого руйнування ОПК.

За таких умов основними завданнями є ви-ключення відпливу кваліфікованих кадрів, під-вищення обсягів виробництва та експорту ОВТ ук раїнського виробництва на світовому ринку оз броєнь і військової техніки, започаткування в яко мога стисліші строки ВТС з європейськими краї нами та забезпечення стабільності в соціаль-но-економічній сфері.

Доцільність поглиблення ВТС із Польщею

В умовах, що склалися, доцільно розглядати передусім налагодження ВТС із країнами, які свого часу входили до соціалістичного табору, пройшли складний шлях реформування та були прийняті в ЄC і НАТО. Привабливою країною в цьому контексті є Польща.

Польща відіграє для України особливу роль, оскільки вона впродовж багатьох років є одним з основних партнерів інтеграційних прагнень України щодо ЄC . Польща має порівняно по-тужну армію, яка налічує близько 120 тис. вій-ськовослужбовців, що перевищує чисельність армій Чехії, Словаччини та Угорщини разом узятих. Польща, плануючи створити більш по-тужну армію, має за мету перетворитися на ак-тивного суб’єкта міжнародних відносин, зайняти відповідну нішу в європейській обороні та стати головною опорою НАТО в регіоні. Наприкінці 2012 року Міністерством національної оборони Польщі затверджено План технічної модерніза-ції та Програму розвитку збройних сил Польщі на 2013–2022 роки». Відповідно до цих планів оборонне відомство витратить на оборонне бу-дівництво понад 40 млрд. доларів . Тобто Поль-ща є одним з найбільших ринків з модернізації ОВТ у Центрально-Східній Європі.

Польська армія має велику кількість озбро-єнь ще радянських часів. Їх модернізація є знач-но дешевшою, особливо в тих випадках, коли до цього процесу долучається країна – основний виробник цих озброєнь. Тобто Україна для Польщі в питаннях ВТС є бажаною країною-співвиконавцем. Тим більше, що Україна посі-дає друге місце в Європі з виробництва озброєнь і 4-5-те місця у світі з експорту озброєнь.

Важливо також, що Польща має подібні на-прями реформування ОПК: збереження і наявно-го інтелектуального й науково-технічного по-тенціалу; адаптація виробничого потенціалу до потреб збройних сил за одночасного створення експортної продукції воєнного призначення;

стимулювання технічного й технологічного про-гресу; розвиток ВТС у сфері спільного створення ОВТ з іншими країнами; імпорт воєнної продук-ції з використанням офсетних угод; оновлення номенклатури ОВТ відповідно до потреб зброй-них сил, а також з метою підвищення конкурен-тоспроможності на світовому ринку озброєнь.

Питання аналізу польського досвіду рефор-мування ОПК, у тому числі щодо створення спільних підприємств з іноземними компаніями, є, безумовно, актуальними для використання у процесі перебудови вітчизняного ОПК.

Активізація ВТС із Польщею стане ще одним політичним кроком, який демонструватиме ЄC і НАТО готовність України до входження її ОПК в європейський оборонно-промисловий простір.

Проте для України проблемним питанням щодо поглиблення українсько-польського ВТС можуть стати труднощі з інвестуванням у роз-ширення співробітництва через економічні проблеми й недостатнє фінансування оборонних проектів.

Оборонна промисловість Польщі

Сьогодні у випуску оборонної продукції в Польщі задіяно близько 170 підприємств обо-ронних і цивільних галузей промисловості, які є членами «Польської палати виробників для по-треб оборони». Промисловість складається з ракетної, авіаційної, бронетанкової, боєприпас-ної, радіоелектронної та суднобудівної галузей.

Поміж компаній ракетної галузі можна на-звати компанію «Меско», яка виробляє ПЗРК «Гром» і «Гром-2», зенітні ракетно-артилерій-ські комплекси 3Y-23-2KG/MR та TPK «CnafiK-LR/ER», а також ЗУР малої дальності для ПЗРК, ЗРК, ЗРАК; має потужності з виробни-цтва артилерійських і стрілецьких боєприпасів.

Авіаційна галузь – одна з найбільш розвине-них галузей польської промисловості. Її основу становлять підприємства компаній «ПЗЛ Ме-лец», «ПЗЛ Свідник» та «Варшава-Окенче». Перша є провідною в авіаційній галузі (її влас-ник – американська корпорація «Сікорський еркрафт»).

«ПЗЛ Мелец» має потужності з виробництва воєнно-транспортного літака М-28 «Бриза/Скайтрек» у різних модифікаціях (створеного на базі літака Ан-28 радянської розробки), літа-ка М-18 «Дромадер» (аналог радянського Ан-2). У 2010 році розпочато серійне ліцензійне ви-робництво планерів і збирання американських багатоцільових вертольотів «Блек-Хок».

«ПЗЛ Свідник» виробляє різні модифікації вертольотів. Зокрема, на базі багатоцільового вертольота W-3 компанія виробляє вертольоти W-3WA «Сокіл» та W3RM «Анаконда». У 2010 році в межах реалізації офсетної угоди іта-лійсько-британський концерн «Агуста-Уест-ленд» заволодів контрольним пакетом акцій «ПЗЛ Свідник» (87,6 %).


Горбулін Володимир Павлович, Шеховцов Володимир Степанович, Шевцов Анатолій Іванович

Основна виробнича програма заводу «Вар-шава-Окенче» – модернізація та ремонт нав-чально-тренувальних літаків і виробництво компонентів планера для літака С-295.

Бронетанкова галузь представлена компанія-ми «Бумар-Лабенди», «Хута сталева воля» та «Войскове заклади механічне»(ВЗМ). Перша компанія виробляє бойові броньовані машини (ББМ) різного призначення на базі ББМ МТ-ЛБ радянської розробки, а також значну частину ар-тилерійських озброєнь, друга – танки РТ-91, які є модернізованими варіантами радянського (ро-сійського) танка Т-72М. «Хута сталева воля» та-кож виконує роботи зі створення уніфікованої броньованої машини LC-08 «Андерс», на базі якої планується налагодити виробництво бронетехні-ки різного призначення (танки, САУ, БМП).

ВЗМ спеціалізується на збиранні БТР (за ліцензією фінської компанії «Патріа») в різних варіантах, а також на модернізації ББМ.

Боєприпасна галузь у достатніх обсягах за-безпечує національні збройні сили боєприпаса-ми різного призначення.

Радіоелектронна галузь має значний науко во-технічний і виробничий потенціал, який дозволяє створювати сучасне радіоелектронне обладнання, засоби радіолокації, зв’язку, управління та наві-гаційного обладнання як власного розроб лення, так і за іноземними ліцензіями. Серед про відних підприємств галузі варто назвати «Радвар», «Промисловий центр оптики», «ПЗЛ Вар-шава-2», «Варел», «Ламіна», «Рад-мор», «Ірмікс».

Суднобудівна галузь – у стадії реформуван-ня. Основними компаніями, здатними виробля-ти бойові кораблі й допоміжні судна, є «Сточня маринарки военни» та «Сточня полуночна».

У структурі промисловості важливе місце посідають ремонтні підприємства, задіяні в мо-дернізації та ремонті ОВТ.

Науково-дослідну базу становлять п’ять ін-ститутів Міністерства оборони і група інститутів Міністерства економіки, які виконують НДДКР в інтересах міністерств.

Напрями подальшого співробітництва

Прикладом співпраці України з Польщею можна назвати два проекти, які сьогодні реалізу-ються: проект складання польського бронетранс-портера «Оцилла» з використанням українських комплектуючих4 і проект спільного створення польського снаряда з лазерним самонаведенням типу «Квітник»5.

З-поміж інших проектів можна назвати участь ДП «Антонов» у модернізації польського

4 «Оцилла» є польською версією українського бро-нетранспортера «Дозор-Б». Відрізняється від «Дозо-ру-Б» характеристиками: оснащений новим двигуном, має навісне бронювання, може знаряджатися різним озброєнням.

5 Снаряд «Квітник» прийнято на озброєння Зброй-них сил України у 2012 р.

літака АN-M-128 Skytruck plus та поставку поль-ською компанією PCOS українському «Авіако-ну» приладів нічного бачення для оснащення українських вертольотів сімейства Мі.

ДП «Антонов» також зацікавлене в розвитку співпраці щодо літака Ан-28 і пропонує Польщі версію Ан-38 – подовжений варіант літака із двигунами розробки американської фірми Hon-eywell. Ан-38 має низку вагомих переваг перед попередньою версією, зокрема вміщує 27 паса-жирів (а не 17, як АН-28). Він може стати базою для лінійки багатоцільових літаків спеціального призначення. Такий літак матиме значні екс-портні перспективи в різних регіонах світу. Сьогодні тривають роботи з отримання європей-ських сертифікатів нових машин розробки ДП «Антонов» (Ан-148/158, Ан-140), що може від-крити нові перспективи для співпраці з поль-ською стороною. Слід також згадати про спеці-альні версії цих машин, зокрема військово-тран-спортних (Ан-178, Ан-140Т відповідно), розро-блення яких активно здійснюється на україн-ському підприємстві і в яких зацікавлена поль-ська сторона.

Значний інтерес становить спільна модерніза-ція польських винищувачів МіГ-29, зенітно-ра-кетних комплексів систем ППО, бронетехніки, вертольотів Мі-8, Мі-24, радіолокаційного об-ладнання, спільне будівництво бойових кораблів.

Помітною подією не тільки у сфері бізнесу, а й у політичному контексті стали переговори «Мотор-Січ» із польською PZL Swidnik, яка на-лежить італійському концерну Agusta Westland, зі спільного збирання та модернізації вертольо-тів Мі-2 і Soкol на польських потужностях із розповсюдженням у подальшому на модерніза-цію вертольотів Мі-8, Мі-17, Мі-24 та SWS-3 (в кооперації «лопаті – ротор – кабіна – діагности-ка» – польські, «двигуни» – українські). У разі створення спільного підприємства та реалізації проекту буде забезпечено можливість модерні-зувати вертольоти і на потреби армій Польщі та України, і в інтересах третіх країн.

Окремо варто розглянути питання щодо поставок комплектуючих, яке в Україні через припинення поставок російською стороною потребує невідкладного вирішення. Доцільно провести консультації щодо можливостей ство-рення польсько-української кооперації підпри-ємств для поставок комплектуючих і для обо-ронно-промислового комплексу України, і для оборонної промисловості Польщі.

У цілому основними напрямами поглиблен-ня співробітництва мають стати модернізація польських ОВТ за участю підприємств ОПК України, спільне виробництво озброєнь і вій-ськової техніки в інтересах обох країн, модерні-зація та створення ОВТ в інтересах третіх кра-їн, формування спільних виробництв для ви-робництва озброєнь з підвищеними характе-ристиками.



Законодавчий крок, який сприятиме поглибленню ВТС

Гальмівним чинником, який донедавна не-гативно впливав на входження ОПК України в європейський оборонно-промисловий простір, був її позаблоковий статус. За пропозицією Пре-зидента України П. Порошенка було підготовле-но та прийнято Верховною Радою України За-кон України «Про внесення змін до деяких за-конів України щодо відмови України від здійс-нення політики позаблоковості» від 23.12.2014 р. № 35-VIII. Цим законом передбачено відмову від позаблокового статусу.

З огляду на викладене можна сформулювати такі пропозиції.

1. Визначити в уряді структуру (комітет чи відповідний департамент у Міністерстві еконо-міки і торгівлі України), яка б із системних по-зицій розпочала підготовку Плану входження ОПК України в європейський оборонно-про-мисловий простір.

З метою підвищення ефективності співробіт-ництва в оборонно-промисловій сфері доопра-цювати Закон України «Про державно-приватне партнерство», додавши до нього статті, які пе-редбачають:

• право створення державно-приватних структур за участю державних оборонних орга-нізацій та підприємств;

• можливість використання державної влас-ності, яка входитиме до стартового капіталу державно-приватних структур, для реалізації

бізнес-ідей для збільшення обсягів виробництва ОВТ і розширення ринків збуту.

2. Створити Робочу групу з питання підго-товки проекту Індикативного плану поглиблен-ня ВТС України з Польщею, передбачивши в її складі представників провідних оборонних ор-ганізацій і підприємств вітчизняного ОПК, за-цікавлених у поглибленні українсько-польсько-го співробітництва.

3. Робочій групі провести консультації з представниками оборонної промисловості Польщі та вітчизняного ОПК, «круглі столи» та наради з метою розширення українсько-поль-ського співробітництва в оборонно-промисловій сфері та можливостей започаткування нових спільних проектів з модернізації наявного і спільного розроблення нових ОВТ.

4. За результатами робіт (за п. 3) Робочій групі підготувати Індикативний план і надісла-ти його до КМ України з метою визначення можливостей його ресурсного забезпечення з української сторони та підготовки проекту Міждержавної угоди між Україною та Польщею з поглиблення військово-технічного співробіт-ництва на період 2015–2022 років (далі – узго-дити та затвердити відповідно до чинної прак-тики).

5. Робочій групі спільно з представниками оборонної промисловості Польщі провести консультації щодо можливостей створення польсько-української кооперації підприємств поставок комплектуючих для ОПК України та підприємств оборонної промисловості Польщі.

Список використаних джерел

1. Горбулін В. П. Оборонна політика України в умовах ресурсного обмеження : звіт про НДР / В. П. Горбулін, В. С. Шеховцов. – К. : НІСД, 2014. – С. 84–99.

2. Україна–Польща: сусіди – партнери в оборонній сфері // Defense Express (Спец. вип.). –К., 2014. – 64 с.

3. Романов Р. Національний ОПК працює у фронтовому режимі / Р. Романов // Defense Express. – К., 2014. – № 10. – С. 2-5.

4. Армия Польши третья по силе в НАТО, а по наземным силам – вторая после США [Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://rusplt.ru/world/armia-polshi. htmlhttp://rusplt.ru/world/armia-polshi.html


Національна безпека

УДК 355.43

ПИТАННЯ ІНСТИТУЦІЙНОЇ СТРУКТУРИЗАЦІЇ ТА НОРМАТИВНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ВОЄННОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Добряк Євген Дмитрович; Добряк Євген Дмитрович;

Лисицин Едуард Михайлович,Лисицин Едуард Михайлович,кандидат військових наук, доценткандидат військових наук, доцент

Окреслено основні напрями інституційної структуризації та нормативного забезпечення воєнної політики України. Запропоновано напрями, пов’язані з удосконаленням архітектоні-ки владних органів держави та з вимогою систематизації й підвищення якості законодавчого поля держави.

Ключові слова: воєнна політика, національна безпека.

Революційні події в Україні кінця 2013 р., подальша анексія Криму і війна на сході Украї-ни виявили низку недоліків воєнної політики України, яка здійснювалася з моменту набуття Україною незалежності й особливо впродовж останніх 5 років. Наданий у документах, що унормовують воєнну політику, прогноз розвит-ку воєнно-політичної обстановки виявився аб-солютно відірваний від реального розвитку по-дій. При цьому система інститутів, що реалізо-вують воєнну політику, витрачала значні обсяги ресурсів на діяльність, яка не змогла ані запо-бігти, ані стримати воєнний конфлікт і втрату частини території.

До того ж система вкрай інерційно реагує і на реальні воєнні дії. Навіть в умовах ведення збройного конфлікту окремі інститути виявили неспроможність оперативно реалізовувати воєн-но-політичні завдання, визначенні Президентом України, що вкрай негативно впливає на стан обороноздатності країни [1]. До того ж воєнний конфлікт на сході України триває вже понад півроку, а в Україні й досі діє Воєнна доктрина, затверджена ще в червні 2012 р. [2]. Крім інер-ційності інститутів, що формують і реалізовують воєнну політику, цей факт може свідчити не лише про відірваність стратегічних документів

від реальності, а й про недосконалість норматив-ного забезпечення воєнної політики України загалом. Саме тому стаття, присвячена пробле-мам інституційної структуризації та норматив-ного забезпечення воєнної політики України, є, безумовно, актуальною.

Як відомо, державна політика є продуктом ді-яльності державної влади. Така позиція цілком відповідає класичному визначенню категорії «по-літика». В інституційному аспекті воєнну політику не можна розглядати відірвано від державної по-літики. В Україні остання іменувалася спочатку «державна політика національної безпеки» (як було визначено Концепцією національної безпеки України від 1997 р. [3]. Пізніше в Законі України «Про основи національної безпеки України» з’явилося поняття «державна політика з питань національної безпеки» [4]. У такій зміні немає жод ного резону: просто авторство двох термінів належало двом різним колективам фахівців, і ав-тори тексту зазначеного Закону не дуже поважно поставилися до термінології попереднього кон-цептуального документа. Ця практика недостат-нього узгодження, зокрема термінологічно-спад-коємного, українських нормативних документів (передусім законодавчих), неодноразово відзна-чалася провідними юристами України.


Питання інституційної структуризації та нормативного забезпечення воєнної політики України

Цікавою є історія появи Закону України 2003 р. «Про основи національної безпеки Ук-раї ни». Імпульс до початку роботи було надано Указом Президента Л. Кучми ще 2000 р. [5]: вимагалося розробити нові редакції Концепції (основ державної політики) національної без-пеки України та Воєнної доктрини України. Під час розгляду питання у Верховній Раді України народні депутати під тиском експертів вирішили йти за прикладом США з їхнім Законом про національну безпеку 1947 р. [6]. Таким чином, Україна, ставши на шлях ліберально-демокра-тичного розвитку, виявила прагнення до вибору американського зразка політичної архітектури інститутів національної безпеки.

На жаль, цей вибір нині реалізований тільки фрагментарно. У схваленому Верховною Радою Законі України «Про основи національної безпе-ки України» [4] перемішалися нові (західного зразка) та старі (радянського зразка) підходи до забезпечення безпеки, що негативно вплинуло на державну політичну лінію протягом усього по-дальшого періоду незалежності. Так, згідно з по-ложенням ст. 10 Закону України [4] в державі розробляються й періодично уточнюються кон-цептуальні документи – Стратегія національної безпеки України та Воєнна доктрина України, при цьому відповідальність за роботу визначаєть-ся розмито як «основні функції суб’єктів забез-печення національної безпеки», тобто ані до кон-кретного посадовця, ані до конкретного держав-ного органу.

Між тим формально зазначене положення згаданої ст. 10 Закону є спробою використати політичний досвід США, згідно з яким у цій країні відповідно до національного законодав-ства розробляються такі взаємопов’язані доку-менти, як Стратегія національної безпеки (СНБ), Стратегія національної оборони (СНО), а також Національна воєнна стратегія. Копіюю-чи досвід США, українські законодавці спромо-глися на введення в політичну практику доку-мента на кшталт американської Стратегії націо-нальної безпеки, але другий документ із нероз-ривної американської зв’язки СНБ–СНО ввели за радянсько-російським зразком – Воєнну доктрину України. Як наслідок, українська по-літична архітектура виявилася «гібридом» різ-них підходів, що не дало змоги забезпечити системність української воєнної політики. Можливо, тому протягом усіх років незалежнос-ті починаючи з 1993 р. в Україні точаться дис-кусії з приводу того, яке призначення Воєнної доктрини і якою за змістом вона має бути. На-віть визначення Воєнної доктрини України в кожній редакції цього документа є різним:

• редакція 1993 р.: «Воєнна доктрина Украї-ни є складовою частиною концепції національ-ної безпеки і становить сукупність затверджених Верховною Радою України основоположних настанов і принципів щодо організації та забез-

печення безпеки особи, народу і держави шля-хом політичних, дипломатичних, економічних та воєнних заходів» [7];

• редакція 2004 р.: «Воєнна доктрина Украї-ни – це сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-еконо-мічних і військово-технічних поглядів на забез-печення воєнної безпеки держави» [8];

• редакція 2012 р.: «Воєнна доктрина Украї-ни – це система керівних поглядів на причини виникнення, сутність і характер сучасних воєн-них конфліктів, принципи і шляхи запобігання їм, підготовку держави до можливого воєнного конфлікту, а також на застосування воєнної сили для захисту державного суверенітету, тери-торіальної цілісності, інших життєво важливих національних інтересів» [2].

Плутанина ще більш ускладнилася із вве-денням у дію разом зі Стратегією національної безпеки і Воєнною доктриною ще одного норма-тивного документа – Стратегії воєнної безпе-ки [9], якого немає в переліку керівних політич-них документів США.

Отже, українська політична архітектура з набуттям чинності законами України 2003 р. «Про основи національної безпеки України» і 2005 р. «Про організацію оборонного плануван-ня» [9] набула чітко вираженого «гібридного» характеру.

Слід також зазначити, що «гібридний» ха-рактер української політичної архітектури про-стежується і в інших аспектах. Річ у тім, що наші законодавці, копіюючи, хоча й фрагментарно, американську архітектуру стратегічних доку-ментів, законодавчо не узгодили українську ар-хітектуру політичних інститутів з американ-ською.

Президент США є головою виконавчої влади держави [10]. Кабінет міністрів США структур-но посідає місце «під Президентом», тобто по-вністю йому підпорядкований. Посади прем’єр-міністра в американській архітектурі політичних інститутів немає, завдяки чому у виконавчій гілці влади не можуть виникати колізії на кшталт тих, які світ і українське суспільство спостеріга-ли у відносинах Президента України В. А. Ющен-ка і Прем’єр-міністра України Ю. В. Тимошенко, які змагалися у 2006–2010 рр. за першість в управлінні виконавчою владою країни.

Відношення Президента України до гілок української влади визначене, на нашу думку, недостатньо однозначно: згідно із ст. 102 Кон-ституції України «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент Украї-ни є гарантом державного суверенітету, терито-ріальної цілісності України, додержання Кон-ституції України, прав і свобод людини і грома-дянина» [11].

Спираючись на визначені чинною Конститу-цією України обов’язки Президента Украї ни та її Прем’єр-міністра, можна стверджувати, що


Добряк Євген Дмитрович, Лисицин Едуард Михайлович

Основним законом закладено своєрідне дво-владдя у виконавчій гілці влади Ук раїни.

До складу Виконавчого офісу Президента США введено Раду національної безпеки, ство-рення якої розглядається американськими екс-пертами «як найбільш амбіційна спроба впрова-дити скоординовану політику в американському федеральному уряді» [10]. При цьому саме по-ява в 1947 р. Ради національної безпеки США визначила початок усвідомленої побудови сис-темної політики національної безпеки США.

Намагаючись побудувати в Україні системну державну політику, подібну до політики націо-нальної безпеки США, дизайнери української владної архітектури створили Раду національної безпеки і оборони України, яка, згідно зі ст. 107 Конституції України і з огляду на практичну тотожність її функцій функціям РНБ США, мала би сприяти систематизації української державної політики. Однак просте копіювання американського досвіду не стало панацеєю від хвороб в організації державної політики Украї-ни. Знову тяжіння до радянської традиції стало поперек шляху. Навіть у назві скопійованої з РНБ США української Ради національної без-пеки і оборони пвиявила себе «совковість» – на відміну від американської в українську назву введено слово «оборони». Річ у тім, що в СРСР (а до того і в царській Росії) існувала Рада обо-рони як вищий державний орган з керівництва оборонною, тобто передусім воєнною, політи-кою країни.

Для тоталітарного державного устрою, осно-вою якого була безпека держави, а не громадя-нина, існування Ради оборони, вірогідно, було доцільним (і це, безперечно, так, якщо йдеться про періоди, коли країна перебувала в стані вій-ни). Але для ліберально-демократичного устрою, до якого тяжіє незалежна Україна, воєн-на безпека є лише складником національної безпеки, а воєнна політика – складником дер-жавної політики з питань національної безпеки. Отже, слово «оборони» в назві Ради національ-ної безпеки і оборони України є зайвим, а його введення в назву цього органу слід розглядати як, на жаль, неповне розуміння авторами відпо-відних статей Конституції України і Закону України 2003 р. «Про основи національної без-пеки України», смислу понять «національна безпека» і «державна політика з питань націо-нальної безпеки». Цей факт можна було б вва-жати дрібницею, але неповне розуміння змісту зазначених категорій є причиною ідеологічної плутанини на рівні суб’єктів державної політи-ки, що є вагомішою причиною несистемності останньої.

Головна організаційна колізія, що виникла в українському політикумі із введенням в україн-ську владну архітектуру Ради національної без-пеки і оборони України, пов’язана з тим, що РНБ США допомагає президенту і тільки пре-

зиденту в єдиновладному вирішенні проблем координованої побудови складників виконавчої державної політики, а Рада національної безпе-ки і оборони України працює при президентові, який не є єдиновладним архітектором такої по-літики. Повноваження Президента відносно виконавчої влади, зокрема Кабінету Міністрів України, були значно обмежені після прийняття поправок до Конституції України згідно із За-коном № 742-VII від 21 лютого 2014 р. [12].

Архітектура виконавчої влади України, що нині склалася, виключає системність останньої. Адже нею закладено умови для гальмування й неузгодженості з єдиним замислом процесу при-йняття рішень у разі розбіжності концептуаль них бачень Президента України та Прем’єр-мі ністра України на питання виконавчої політики держа-ви. Тим самим у Конституцію немов закладено бомбу. Отже, цю колізію необхідно вирішувати, використовуючи всі можливості, які надають конституційний процес та адміністративна ре-форма, що нині тривають в Україні.

У пошуках рішень, здатних вирішити сфор-мульовану вище «гібридну» проблему, охарак-теризуємо два проекти можливих архітектур політичних інститутів.

Перша конструкція передбачає спрямування до президентської форми державного устрою. Але обпікшись на молоці, дуємо на воду: за роки незалежності українська нація своїми очима переконалася, що президентське правління як форма державного управління в умовах існую-чої національної ментальності сама по собі об’єктивно приховує можливість переродження політичної системи в авторитарну. А авторита-ризм, як засвідчила українська політична прак-тика, схильний до стимулювання розвитку ко-рупції та інших викривлень, вірус яких «занесе-ний» у наше суспільство ще з радянського минулого. Тому президентська форма правління в Україні вимагатиме жорсткого контролю з бо-ку громадянського суспільства й наявності дер-жавних механізмів такого контролю.

За президентської архітектури політичних інститутів Рада національної безпеки і оборони України стає реальним державним органом системної політики з питань національної без-пеки. До того ж жорстка владна виконавча вер-тикаль є очевидно доречною під час ведення воєнних дій на території держави.

Друга конструкція полягає у виведенні по-сади Президента України з управління виконав-чою політикою держави зі збереженням за нею представницьких функцій. За такої владної ар-хітектури єдиновладним керівником у виконав-чій гілці влади стає Прем’єр-міністр. Він же, до речі, перебирає на себе обов’язки Верховного головнокомандувача Збройними силами.

Чи потрібна в такому випадку Рада націо-нальної безпеки і оборони як конституційний державний орган, і кому її в такому разі доцільно



підпорядкувати? Якщо вважати за потрібне збереження Ради національної безпеки і оборо-ни України за такою архітектурою політичних інститутів, то є лише одна відповідь на поставле-не запитання – Рада національної безпеки і оборони, якщо її існування буде збережене, має бути підпорядкована Прем’єр-міністрові Украї-ни. Адже Рада національної безпеки і оборони за задумом є системоутворювальним інструментом виконавчої влади.

Тоді виникає друге запитання: чи потрібна буде Прем’єр-міністрові України з повноважен-нями єдиновладного голови виконавчої влади і наявного при ньому апарату Рада національної безпеки і оборони в її нинішньому вигляді? Ду-мається, що потрібна, але з певним корегуванням структури заради збереження системоутворю-вальних функцій – дорадчої, координуючої та контролюючої. Потреба в корегуванні поясню-ється неприпустимістю зосередження теперішніх зусиль Кабінету Міністрів тільки на війні, хоча таке зосередження нині і є завданням номер один. Нині Україну охопила всебічна криза, і система-тизації потребує ширше коло складників держав-ної політики, аніж класична «четвірка» – еконо-мічний, зовнішньополітичний, воєнний та інфор-маційний. За такого корегування, природно, змі-ни мають зачепили й нинішні структури Секре-таріату Кабінету Міністрів.

Звичайно, вибір між двома варіантами є до-сить складним, але його необхідно зробити за-ради уникнення в подальшому внутрішньополі-тичних криз і підвищення ефективності держав-ного управління загалом. На думку авторів, основним критерієм перспективної архітектури політичних інститутів України має бути обов’язкова загальнонаціональна виборність керівника виконавчої влади. Нині єдиною влад-ною особою в Україні, яка обирається всенарод-но, є Президент України, тому саме в напрямі посилення його повноважень з одночасним за-безпеченням прозорості й громадського контро-лю можуть зосереджуватися подальші зусилля.

Тепер звернімося до питання про норматив-не забезпечення воєнної політики України.

Загальна схема формування політики з пи-тань національної безпеки та воєнної політики держави передбачає таку послідовність кроків: на основі національної ідеї формулюються на-ціональні цінності й національні інтереси; з огляду на національні цінності й національні інтереси визначаються цілі політики; виходячи з цілей політики та зважаючи на реальні (у най-ближчій перспективі) й потенційні (на подаль-шу перспективу) виклики та загрози, оцінюючи ризики, що тягнуть за собою небезпеки, поро-джені загрозами, формулюють концепцію полі-тики на відповідний період часу.

Ось як відображають важливість цього лан-цюжка кроків авторитетні документи. «Побудо-ва адекватної зовнішньої і воєнної політики по-

винна починатися не з красивих, звучних аб-страктно-гуманістичних заяв, а з чіткого усві-домлення національних інтересів і цілей, які навіть в умовах нової епохи залишаться неско-роминущими» [13];

«Визначення цілей національної оборони є важким, комплексним питанням, і воно включає багато невловимих моментів <…> Особливо во-но потребує володіння аналітичною технікою. <…> Наскільки добре буде вирішене завдання з формулювання цілей національної безпеки, на-стільки добре вони відобразяться в відповідних політиках і в плануванні, створять базис для визначення оборонних вимог та для імплемента-ції цих політик» [10];

«Після формулювання і затвердження цілей національної безпеки мають бути розроблені стратегічні концепції, які забезпечують досяг-нення цих цілей <…>. Розробка концепцій це складова, а з точки зору послідовності плануван-ня – це друга з початку за чергою складова дер-жавного стратегічного планування. При цьому державне стратегічне планування є складовою державного стратегічного управління» [10].

В Україні на кожному із зазначених кроків загальної схеми формування політики з питань національної безпеки та воєнної політики дер-жави наявні істотні проблеми.

Список національних інтересів визначено ст. 6 Закону України [4]. У цьому списку наведено десять національних інтересів, яким надано не-коректну назву «пріоритети національних інтер-есів». Що таке «пріоритет національного інтере-су», не визначено ані цим Законом, ані жодним з українських словників політичної термінології. Разом із тим зазначений Закон працює вже по-над десять років.

Якщо вважати, що під некоректним терміном «пріоритети національних інтересів» криються життєво важливі національні інтереси, то, аналі-зуючи наведений у Законі список, побачимо, що він неповний, а формулювання, які він містить, у деяких випадках не мають жодного стосунку до поняття «інтерес». Розглянемо, для прикла-ду, такий національний інтерес із списку ст. 6 Закону: «Захист державного суверенітету, тери-торіальної цілісності та недоторканності дер-жавних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України».

Зазначене формулювання ніяк не може бути сприйнято як «інтерес», це, щонайшвидше, один із напрямів державної політики та її складника – воєнної політики. Це формулювання також не може бути розтлумачене як похідна національ-ного інтересу – ціль політики, бо цією ціллю мало би бути «захистити», «захищати», а не «захист». Саме так, наприклад, сформульована одна із цілей політики США у президентському документі 2001 р.: «Prevent Our Enemies from Threatening Us, Our Allies, and Our Friends with Weapons of Mass Destruction» [14]. Адже ціль



політики формулюється як спонукання до дії (у формі дієслова в наказовому способі).

Ми вважаємо, що формулювання національ-ного інтересу, що розглядається, мало б бути представлене в доконаному вигляді: «захище-ність державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордо-нів, створення умов, щодо невтручання у внут-рішні справи України».

Дійсно, народ України не цікавить, що від-бувається захист її територіальної цілісності та недоторканності державного кордону без визна-чення успішного результату захисних дій. Інте-ре сом української нації може бути тільки наяв-ність її реальної захищеності. Адже захист кримсько-російського кордону відбувався, але Крим було анексовано.

Є очевидним, що зазначений список націо-нальних інтересів побудований за евристичним методом, який «звичайно протиставляється формальним методам рішення <…>. Викорис-тання евристичних методів звичайно скорочує час рішення задачі у порівнянні із методом по-вного методичного оцінювання можливих аль-тернатив; отримані рішення не є, як правило, найкращими <…>. Використання евристичних методів не завжди забезпечує досягнення цілі, яку поставлено» [15].

Пропонуємо використати для формулювання списку національних інтересів формальний ме-тод, розроблений в українському Національному інституті стратегічних досліджень у 2000 р. [16].

Згідно з формальним методом зміст націо-нального інтересу визначається положеннями (статтями) Конституції держави, адже саме Основний Закон акумулює й інтегрує цілі та цінності більшості, якщо не всіх етносів і соці-альних прошарків населення України. Викорис-тання формального методу, по-перше, дає змогу наблизити перелік національних інтересів до ці-лей і цінностей етносів та соціальних прошарків населення України, по-друге, надати більшою мірою цьому переліку якість повноти. Адже в переліку «пріоритетів національних інтересів України», наведеному в ст. 6 Закону України [5], не відображено важливі національні інтереси, які стосуються оборони і Збройних Сил держави, її інформаційних потенціалу і політики й того ци-вілізаційного поділу України на Захід і Схід, нехтування яким сприяло агресії Росії у 2014 р.

Продемонструємо, як працює формальна методика. Сформулюємо національний інтерес, який стосується оборони держави. При цьому будемо спиратися на ст. 17 Конституції України, в якій зазначається: «Захист суверенітету і тери-торіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є най-важливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні

Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України поклада-ються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунен-ня органів влади чи перешкоджання їх діяльнос-ті. Держава забезпечує соціальний захист грома-дян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

На території України забороняється створен-ня і функціонування будь-яких збройних фор-мувань, не передбачених законом. На території України не допускається розташування інозем-них військових баз» [11].

Національний інтерес, що відповідає ст. 17 Кон с титуції України, може мати такі формулю-вання.

1. Наявність та адекватний середовищу без-пеки розвиток сектору безпеки, в його складі сил безпеки і оборони, бойові та оперативні ха-рактеристики яких забезпечують у руслі дер-жавної політики з питань національної безпеки виконання поточних завдань оборони держави, захисту її суверенітету й територіальної ціліс-ності, непорушності кордонів і забезпечення державної безпеки.

2. Наявність і функціонування в Україні громадського контролю за сектором безпеки держави, який відповідає вимогам демократич-ного суспільства.

3. Наявність та ефективне функціонування системи забезпечення соціального захисту гро-мадян України, які перебувають на службі в Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

4. Відсутність на території України будь-яких збройних формувань, не передбачених за-коном, та іноземних військових баз.

Отже, a priori не може бути побудована адек-ватна воєнна політика України на основі списку «пріоритетів національних інтересів», наведено-му в Законі України [4]. Адже немає національ-них інтересів – немає цілей політики. Немає ці-лей політики – немає самої політики. Цей висно-вок підтвердився під час фактичної здачі Криму та відбиття російської агресії на cході України.

Звернімося тепер до найважливішої пробле-ми нормативного забезпечення воєнної політики України в аспекті оборонного планування – кон-цептуалізації державної та воєнної політики, яка визначає організаційну спрямованість політич-ного процесу та яка є похідною його генеральної спрямованості – системності. Оскільки воєнна політика є визначальним чинником національної безпеки (поряд із зовнішньополітичним, еконо-мічним та інформаційним компонентами), то



здійснення воєнної й державної політики, а отже, їх планування мають бути скоординованими в системному плані. Звідси виплива потреба в системному узгодженні магістральних напрямів, тобто концепцій цих політик. Саме це є суттю концептуалізації в політиці держави.

При розгляді питання про концептуалізацію в політиці держави основними термінами є «стратегія» і «доктрина». Нині вони широко роз-повсюджені, ними користуються й у політиці, й у бізнесі, й у воєнній справі тощо. Існує чимало визначень цих понять, пристосованих до специ-фіки відповідних сфер діяльності. Це є причи-ною того, що ми відмовилися від формулювання їх визначення, замість чого наводимо загальний опис, основою якого є множина визначень.

Стратегія має такі якості: стосується і теорії, і практики; є і дією, і документом; є вищим; є загальним; пов’язана з перспективою; забезпе-чує досягнення цілей.

Доктрина (в тому числі воєнна) має такі якості: загальний характер; є декларацією фундаменталь-ної урядової (воєнної) політики; констатує загаль-ну концепцію дій суб’єкта (воєн ної) безпеки.

Певний збіг рис стратегії й доктрини обумов-лює те, що окремі фахівці (частіше західні) назива-ють стратегію доктриною, а доктрину стратегією.

Сукупності документів унормування воєнної політики «по-американськи» відповідає така лі-нійка стратегій: Стратегія національної безпеки (президентський документ) – Стратегія націо-нальної оборони (документ міністра оборони) – Національна воєнна стратегія (документ голови об’єднаного комітету начальників штабів).

Стратегія національної безпеки – це концеп-туальний документ державної політики, складни-ком якої є воєнна політика. Він відповідає вищо-му ступеню концептуалізації. Стратегія націо-нальної оборони – це концептуальний документ воєнної політики, який займає підпорядкований, подальший за Стратегією національної безпеки щабель концептуалізації. Стратегія національної безпеки – це політичний документ, Стратегія національної оборони – воєнно-політичний до-кумент, тоді як Національна воєнна стратегія – це воєнно-стратегічний документ.

За С.Фолком [10], зміст Стратегії національної безпеки має відповідати такому визначенню: «Стратегія національної безпеки є наукою й мис-тецтвом створення, використання і координуван-ня інструментів національної потуги (диплома-тичного, економічного, воєнного й інформаційно-го) для досягнення цілей, які сприяють національ-ній безпеці». При цьому «Президент є фокусом у справі конструювання та імплементацій політики національної безпеки. У цій сфері жодна окрема персона чи департамент або гілка уряду (йдеться про всю верховну владу держави) не мають біль-ших повноважень, ніж Президент».

Стратегія національної оборони розвиває положення Стратегії національної безпеки у

спосіб конкретизації низки найважливіших зав-дань, що регламентують роботу Міністерства оборони у сфері безпеки й деталізуються в На-ціональній воєнній стратегії. Ці завдання є спо-лучною ланкою між діяльністю збройних сил та інших відомств США при досягненні загально-національних цілей.

Національна воєнна стратегія керується ці-лями й завданнями Стратегії національної без-пеки, затвердженої президентом США, і є до-кументом, у якому конкретизовано положення Стратегії національної оборони, розробленої міністром оборони США.

Національна воєнна стратегія визначає ді-яльність збройних сил, уточнює взаємозв’язані військові цілі та завдання, для вирішення яких міністри видів збройних сил і командувачі об’єднаними командуваннями оцінюють необ-хідні потреби, а комітет начальників штабів збройних сил США – пов’язані з цим ризики. Тоді як Стратегія національної безпеки і Страте-гія національної оборони розглядають можли-вості застосування військової сили в широкому стратегічному контексті в поєднанні з іншими інструментами національного потенціалу, Наці-ональна воєнна стратегія зосереджує свою увагу на військовій діяльності у спосіб визначення низки взаємопов’язаних завдань і вироблення об’єднаних оперативних концепцій. Отже, аме-риканські стратегічні концепції зазначеної ліній-ки немов би вкладаються одна в одну. Така кон-цептуальна архітектоніка американської політи-ки зумовлює її системність зверху донизу.

А що ж Україна? Українське законодавство обмежилося фактично уведенням одного доку-мента із зазначеної концептуальної лінійки – Стратегії національної безпеки. Можна було б вважати український документ – Воєнну доктри-ну – певною мірою аналогом американської Стратегії національної оборони, але введення в політичну архітектоніку Стратегії воєнної без-пеки «сплутало всі карти». До того ж, на нашу думку, Стратегія національної безпеки досі не розглядалася українськими президентами як по-трібний робочий документ:

• президентський строк В. Ющенка розпо-чався у 2005 р., а Стратегію національної безпе-ки він представив суспільству аж у 2007 р.;

• В. Янукович приступив до виконання обо-в’язків Президента України у 2010 р., а затвердив Стратегію національної безпеки у 2012 р.

Отже, українська політична архітектоніка ні-коли не була системною, вона й досі не стала та-кою. Тому реальні національна безпека та воєн на безпека, ефективність фінансової політики, рівень життя населення, соціальна стабільність у державі є низькими, якщо не катастрофічно низькими.

Отже, можна дійти висновку про доцільність конституційних перетворень у сфері розподілу повноважень у виконавчій гілці влади та вдо-сконалення нормативного забезпечення воєнної



політики України. Звернімося тепер до кількох важливих моментів, тісно пов’язаних із зазна-ченими перетвореннями й удосконаленнями.

1. Потрібно раз і назавжди відкинути політич-ну позицію, що можуть бути ситуації, коли війна Україні не загрожуватиме. Війна – це дамоклів меч, що висить над кожною державою. Особливо над Україною з її геополітичним положенням, що характеризується наявністю цивілізаційного во-доділу, який ділить Україну навпіл, і складною геостратегічною обстановкою, зумовленою по-стійними імперськими посяганнями Росії. Тому слід вважати ганебним таке твердження чинної редакції Воєнної доктрини України: «Ураховую-чи тенденції та умови розвитку воєнно-політичної обстановки у світі, Україна вважає, що збройна агресія, у результаті якої може виникнути локаль-на або регіональна війна проти неї, в середньо-строковій перспективі є малоймовірною».

2. Треба офіційно визначити ймовірного про-тивника України. Ним є РФ. Справедливими є міркування, викладені у такій статті [17]: «Нині деякі політологи вважають, що під час будівни-цтва збройних сил і планування їх операцій мож-на обійтися без використання категорії «ймовір-ний противник». Наприклад, розповсюджена така думка: «Положення про «против ника» в різних варіантах наймиролюбніші держави (у тому числі й Україна) почали замінювати поняттями «зо-внішні виклики і загрози». Мабуть, тільки Росія з усіх провідних країн світу у своїх чинних доктри-нальних документах зберегла й «удосконалила» різнопланове поняття «противник». На сьогодні Росія розглядає та градуює такі трактування про «противника»: «віртуальний противник», «віро-гідний против ник» і «реальний противник».

Автори доповіді «Міжнародне безпекове се-редовище: виклики і загрози національній без-пеці України», авторитетні фахівці з питань державної, але не воєнної політики, мають, на наш погляд, швидше, емоційну, ніж фахову по-зицію щодо цього важливого воєнно-політично-го питання: «У сучасних умовах шукати зовніш-нього ворога у вигляді певної країни або блоку держав дещо архаїчно, хоча можливо з огляду на потреби самореклами деяких політичних сил». Такий погляд на категорію «противник» здаєть-ся нам сформованим ніби крізь призму критерію «модно – не модно». Ідеться про «моду», запро-ваджену США: їх документи стратегічного ха-рактеру частіше оперують категоріями «загроза», «виклик», «ризик», аніж назвами конкретних держав. Перехід у стратегічному плануванні США від розгляду реальної держави (групи держав) до загроз, викликів і ризиків обумовле-ний гігантськими масштабами їх потреб і можли-востей та набуттям унаслідок цього глобальності їх державною й воєнною політикою. Водночас не будемо забувати: якщо американські військові угруповання спрямовані на ведення конкретних воєнних дій, то воєнним діям передує ретельна

підготовка до зіткнення з реальним противни-ком, а не з викликами, загрозами та ризиками.

Україна не належить до держав, які здійсню-ють глобальну політику. Україна – регіональна держава, то чи слід відмовлятися від оперування категорією «ймовірний противник», пов’язуючи це з наймиролюбнішім характером нашої держа-ви або прихильністю політичній моді? Така відмова не аргументована в жодному інформа-ційному джерелі, тому сприймається як проста декларація і в деяких випадках може набувати рис PR-акції. Під час планування операцій за участю збройних сил на етапі формування за-мислу і прийняття рішення командувачем угруповання збройних сил обов’язково оціню-ється противник. На воєнно-стратегічному рівні неможливо відмовитися від оцінювання проти-вника й, відповідно, від використання категорії «ймовірний противник» або тотожної до неї, отже, неможливо відмовитися від зазначеної категорії на воєнно-політичному та державному загальнополітичному рівнях, адже вихідні дані для воєнно-стратегічного планування задаються саме на політичному рівні. Відмова від категорії «ймовірний противник» або тотожної їй на по-літичному рівні – це прямий шлях до паралічу воєнно-стратегічного планування в державі.

3. Вважаємо за доцільне звернутися до кон-цеп ції стратегічної оборонної операції держави, сформульованої О. П. Дузь-Крятченком і Е. М. Ли сициним [18]. Події в Україні 2013–2014 рр. підтверджують справедливість ідеї орієн-тування теорії та практики оборонної політики держави саме на комплексні системні дії у формі стратегічної операції держави: керівництво України вже на практиці «узаконило» (як формат антитерористичної операції держави, що прово-диться зі стратегічною метою) комплекс дій, у складі якого проглядаються зовнішньополітич-ний, інформаційний, силовий, економічний, за-конодавчий та інші напрями. Подальший розви-ток зазначеної ідеї вимагає відповіді на два осно-вних запитання: хто керуватиме підготовкою та проведенням цієї операції, якими є її основні складники та якими є визначальні риси плануван-ня стратегічної операції держави зі стримування або відсічі агресії? Відповімо на ці запитання.

Керувати стратегічною операцією держави зі стримування або відсічі агресії має голова вико-навчої влади держави, основними складниками цієї операції є дипломатична операція (диплома-тичні дії), інформаційна операція (інформаційні дії), економічна операція (економічні дії) та воєн-на операція (воєнні дії). Такий «набір» основних складників стратегічної операції держави зі стримування або відсічі агресії відповідає при-йнятому в усіх розвинених країнах світу погляду на визначальні складники національної безпеки, якими є зовнішньополітична, інформаційна, еко-номічна й воєнна. Залежно від ситуації, що скла-датиметься, до зазначених чотирьох складників



стратегічної операції держави зі стримування або відсічі агресії можуть додаватися інші. Робочим органом із планування, координації та управління проведенням стратегічної операції держави зі стримування або відсічі агресії має стати Рада національної безпеки і оборони з її Апаратом.

Визначальними етапами планування страте-гічної операції держави зі стримування або від-биття агресії є такі.

Голова виконавчої влади держави з Радою національної безпеки і оборони ще в мирний час розробляють множину сценаріїв можливої агресії проти України. Відповідно до цих сценаріїв готу-ються тією ж Радою національної безпеки і обо-рони плани стратегічної операції держави зі стримування та відсічі агресії (за варіантами), які затверджуються Головою виконавчої влади дер-жави. Згідно з концепцією кожного варіанта плану зазначеної операції держави центральні органи державної влади за відповідними напря-

мами державної політики з питань національної безпеки розробляють плани за складниками стратегічної операції держави зі стримування або відсічі агресії: Міністерство закордонних справ – план операції (дій) у сфері зовнішньої політики, Міністерство оборони – план воєнної операції (воєнних дій) у сфері воєнної політики тощо.

У мирний час проводитимуться регулярні навчання в межах стратегічної операції держави зі стримування й відсічі агресії, у випадку агресії держава діє, спираючись на найбільш подібний до ситуації варіант плану стратегічної операції держави зі стримування або відсічі агресії.

Таким чином, у даній статті окреслено вирі-шальні напрями інституційної структуризації та нормативного забезпечення воєнної політики України. Ці напрями пов’язані з удосконален-ням архітектоніки владних органів держави і з вимогою систематизації та підвищення якості законодавчого поля держави.


1. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 4 листопада 2014 року «Про невід-кладні заходи із забезпечення державної безпеки» : указ Президента України від 14 листопада 2014 року № 880/2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/18450.html

2. Про нову редакцію Воєнної доктрини України : указ Президента України від 8 червня 2012 р. № 390/2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/go/390/2012

3. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України // Національна безпека України 1994–1996 рр. – К. : НІСД, 1997.

4. Про основи національної безпеки України : закон України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 351.

5. Про державну комісію з питань оборонно-промислового будівництва : указ Президента України від 14.07 2000 р. № 893/2000 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/laws/show/893/2000

6. National Security Act 1947 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://global.oup.com/us/companion.websites/9780195385168/resources/chapter10/nsa/nsa.pdf

7. Воєнна доктрина України : постанова Верховної Ради України від 19.10.1993 р. № 3529-XII [Елект-ронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/go/3529-12

8. Воєнна доктрина України : указ Президента України від 15.06.2004 р. № 648/2004 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/laws/show/648/2004

9. Про організацію оборонного планування : закон України // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 4. – Ст. 97.

10. Stanley L. Falk. National Security Management. The National Security Structure / Industrial College of the Armed Forces. – Washington DC, 1967.

11. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР) України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. Із змінами, внесеними згідно із законами № 2222-IV від 08.12.2004 р., ВВР, 2005, № 2, ст. 44; № 2952-VI від 01.02.2011 р., ВВР, 2011, № 10, ст. 68; № 586-VII від 19.09.2013 р., ВВР, 2014, № 11, ст. 142; № 742-VII від 21.02.2014 р., ВВР, 2014, № 11, ст. 143.

12. Про відновлення дії окремих положень Конституції України : закон України від 21.02.2014 р. № 742-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 11. – Ст. 143.

13 Гончаренко А. Н. Прогнозирование и политика. – К. : Наукова думка, 1993. – 177 с.14. National Security Strategy / The White House, 11 Sep. 2001 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.state.gov/documents/organization/63562.pdf15. Большая советская энциклопедия. – М. : Изд-во «Советская энциклопедия», 1978. – Т. 29. – С. 559.16. Гончаренко О. М. Методологічні засади розробки нової редакції Концепції національної безпеки

України // О. М. Гончаренко, Е. М. Лисицин. – К. : НІСД, 2001. – 48 с.17. Дузь-Крятченко О. П. Методичний підхід до визначення «макета противника» на сучасному етапі

реформування та розвитку Збройних сил України / О. П. Дузь-Крятченко, А. А. Лобанов, Е. М. Лиси-цин // Збірник наукових праць Центру воєнно-стратегічних досліджень НУОУ ім Черняховського. – 2013. – № 3 (49). – С. 69-74.

18. Дузь-Крятченко О. П. Стримування та відсіч агресії / О. П. Дузь-Крятченко, Е. М. Лисицин // Оборонний вісник. – 2014. – № 6. – С. 14-17.


УДК 355.02(477)

ВИБІР ШЛЯХІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ ОЗБРОЄННЯМ ТА ВІЙСЬКОВОЮ ТЕХНІКОЮ

З УРАХУВАННЯМ МОЖЛИВОСТЕЙ ОБОРОННО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

Борохвостов Ігор Валерійович,Борохвостов Ігор Валерійович,кандидат технічних наук, старший науковий співробітник;кандидат технічних наук, старший науковий співробітник;

Сальнікова Ольга Федорівна,Сальнікова Ольга Федорівна,кандидат технічних наук, старший науковий співробітниккандидат технічних наук, старший науковий співробітник

Розглянуто основні етапи воєнно-економічного аналізу при виборі шляхів постачання у війська озброєння та військової техніки з огляду на можливості їх розроблення та виробництва на підприємствах оборонно-промислового комплексу України. Визначено перелік і зміст ви-хідних даних для аналізу, розроблено алгоритм, обґрунтовано пріоритетні шляхи та висвітле-но умови, позитивні й негативні аспекти їх обрання.

Ключові слова: Збройні сили, озброєння та військова техніка, оборонно-промисловий комплекс, ефективність – вартість, можливості підприємств.

Як відомо, в період існування Радянського Союзу зразки (комплекси, системи) озброєння та військової техніки (далі – ОВТ), якими осна-щалися Збройні сили (ЗС), розроблялися й ви-роблялися за замкненим циклом всередині дер-жави. Лише незначна частина ОВТ поставляла-ся з країн Організації Варшавського договору (ОВД), що вироблялася відповідно до міжна-родного поділу праці в державах – членах Ради економічної взаємодопомоги. Розпад ОВД та СРСР спричинив утворення нових держав і роз-рив економічних зв’язків між організаціями, підприємствами й компаніями – розробниками та виробниками ОВТ.

У результаті навіть Російська Федерація, на території якої було зосереджено головну части-ну військово-промислового комплексу СРСР, зараз не може самостійно виробляти всю по-трібну їй номенклатуру зразків ОВТ. Зважаючи на те, що на момент розпаду СРСР оборонно-промисловий комплекс (далі – ОПК) України складав 30 % союзного, відсоток ОВТ, які Україна може самостійно виробляти, є ще мен-шим, ніж у РФ [1]. Від імпортних поставок зна-чною мірою залежать українські підприємства електронної, електротехнічної й деяких інших галузей, що пов’язано з відсутністю в Україні олова, нікелю, міді, дорогоцінних металів. Під-приємствами, що найбільше залежать від імпор-ту, є також авіаційні та суднобудівні заводи.

Підприємства України різних форм власності, що виробляють товари військового призначення, нині спроможні виробляти за замкненим циклом близько 10 % загальної номенклатури ОВТ для потреб ЗС України та сектору безпеки й оборони

загалом [2, 3]. Тобто замкнених циклів виробни-цтва за більшістю номенклатури зразків ОВТ в Україні не існує. Загалом стан ОПК України характеризується [1]:

• неможливістю задоволення потреб ЗС держави в ОВТ в повному обсязі;

• фрагментацією галузі й диспропорціями в її сегментах;

• переважно державною формою власності на підприємствах і неефективністю управління на національному, галузевому рівнях та на рівні підприємств;

• низьким рівнем технологічної оснащеності й браком ресурсів (управлінських, кадрових, фінансових) для розвитку, ускладненим досту-пом до інвестиційних і кредитних ресурсів;

• значною залежністю від іноземних поста-чальників і замовників, низьким рівнем дивер-сифікованості підприємств ОПК;

• слабким залученням до міжнародної коопе-рації.

Нині вітчизняний ОПК має науково-техніч-ний потенціал для створення конкурентоспро-можних зразків ОВТ за такими напрямами: вій-ськово-транспортна авіація, високоточне ракет-не озброєння повітряного й наземного базуван-ня, радіолокаційні станції, системи супутникової навігації та електронної протидії, модернізація зенітних ракетних комплексів, виробництво пат-рульних катерів, танкове, авіаційне й корабельне двигунобудування, створення космічних апаратів, ракетоносіїв і ракетного озброєння тощо.

Але за відсутності цільової державної політи-ки та науково обґрунтованих шляхів її реалізації щодо визначення головних напрямів розвитку,


Вибір шляхів забезпечення Збройних Сил озброєнням та військовою технікою з урахуванням можливостей...

реструктуризації та диверсифікації ОПК цей процес значною мірою відбувався стихійно і через об’єктивні економічні чинники розвитку держави, і під впливом таких суб’єктивних чин-ників, як менеджерські здібності й технічна грамотність керівників підприємств, ставлення місцевих органів влади тощо [1].

Отже, в сучасних умовах, коли через систе-матичне недофінансування стан українського ОВТ характеризується значною фізичною і мо-ральною зношеністю, а ОПК має тенденцію до деградації, значно загострилася проблема то-тального переозброєння ЗС України. Розв’язати її самостійно Україна, на жаль, не може, тому змушена шукати інші шляхи оснащення власних ЗС ОВТ, які будуть відрізнятися для кожного типу залежно від його наявного кількісно-якіс-ного складу (далі – КЯС), можливостей ОПК України та економічних можливостей держави загалом.

Розглянемо послідовність заходів, або алго-ритм дій, які, на наш погляд, необхідні під час наукового обґрунтування та прийняття рішень щодо вибору шляхів забезпечення ЗС ОВТ на етапі формування середньострокових програм розвитку ОВТ (рис. 1).

Цілком природно, що задоволення потреб ЗС України в ОВТ має відбуватися за умови мінімі-зації витрат держави на їх придбання, експлуата-цію (бойове застосування) та утилізацію. Для цього в межах здійснення наукових досліджень із тактико-техніко-економічного обґрунтування заходів середньострокових програм розвитку ОВТ, які розробляються на 6 років [4], прово-диться пошук можливості досягнення (дотри-мання) визначеного ГШ ЗС України бойового потенціалу угруповань військ. Тут під «бойовим потенціалом» (через багатоваріантність та супе-реч ливість його визначення й розрахунку) розу-мітимемо КЯС ОВТ ЗС України, який обґрунто-вується Генеральним Штабом ЗС України на основі наявних або потенційних загроз націо-нальній безпеці України. Зазначений КЯС ОВТ є по суті потребою ЗС України в номенклатурі, кількості та якості ОВТ або «моделлю» системи озброєння ЗС України.

Виходячи із зазначеного, цільовою функцією досліджень щодо пошуку можливих шляхів осна-щення ЗС України ОВТ має бути мінімізація різ-ниці між його потрібним КЯС і динамікою зміни наявного КЯС у середньостроковій перспективі. Разом з тим існують певні об’єктивні обмеження щодо задоволення потреб ЗС України в ОВТ, пов’язані з наявністю або відсутністю технологіч-ного оснащення та відповідних виробничих по-тужностей підприємств ОПК України тощо.

Інакше кажучи, вихідними даними на по-чатковому етапі розроблення середньострокової програми розвитку ОВТ залежно від початкових умов і визначеної динаміки компенсації некомп-лекту ОВТ (див. рис. 1):

1) щорічна потреба в кількості ОВТ кожного типу, які повинні надходити до військ;

2) початковий потенціал вітчизняного ОПК щодо створення та виробництва необхідної но-менклатури ОВТ потрібного рівня якості (бойо-вих і технічних властивостей).

Визначення щорічної потреби в кількості ОВТ кожного типу, які повинні надходити до військ, залежатиме від:

• поточного некомплекту для досягнення потреби з урахуванням виведення з експлуатації ОВТ за рахунок фізичного старіння у поточному році та результатів виконання відповідних про-грамних заходів за попередні роки;

• намагання (необхідності та доцільності) у поліпшенні КЯС (заміни морально застарілих) ОВТ угруповань військ (сил) у спосіб оновлен-ня (модернізації, заміни на нові) зразків ОВТ даного типу з урахуванням економічних можли-востей держави.

На рис. 2 графічно показано приклади найпо-ширеніших часткових випадків початкового стану КЯС певного типу ОВТ, гіпотетичні дина-міка його зміни через фізичне й моральне ста-ріння та варіанти поступової програмної ком-пенсації некомплекту.

Початковий потенціал або можливості віт-чизняного ОПК щодо створення та виробництва необхідної номенклатури ОВТ, що мають бойові й технічні властивості потрібного рівня, харак-теризуються:

• наявністю технологічного оснащення, ви-робничих потужностей і навченого персоналу щодо виготовлення певної номенклатури ОВТ за замкненим циклом;

• переліком робіт, які підприємства викону-ють власними потужностями в разі існування залежності від імпортних комплектуючих ви-робів (вузлів, агрегатів) і послуг.

У результаті аналізу можливостей ОПК України для подальших досліджень необхідно отримати відомості про частку вітчизняних під-приємств у процесі розроблення та виробництва ОВТ кожного типу за всією номенклатурою зразків, які потрібно поставити у війська в се-редньостроковій перспективі, в тому числі про потенційні можливості підприємств. Відповід-но, отримується перелік окремих вузлів, агрега-тів, інших складників ОВТ, які не виробляються та потенційно не можуть бути вироблені на під-приємствах ОПК України без суттєвих фінансо-вих, матеріальних, часових і людських витрат (рис. 3). Крім того, може виникнути інша ситуа-ція, коли за наявності в Україні підприємств, що виробляють окремі вузли, агрегати й інші склад-ники ОВТ, виробничі потужності щодо створен-ня (складання) зразка в цілому відсутні.

Сформовані в описаний вище спосіб вихідні дані надають можливість розпочати процес по-шуку шляхів задоволення потреб ЗС України в ОВТ.


Рис

. 1. П

ослі

довн

ість

зах

одів

(ал

гори

тм д

ій)

при

прий

нятт

і ріш

ення

щ

одо

шля

хів

забе

зпеч

ення

ЗС

ОВ

Т

В

изн

ачен

ня н

еком

плек

ту О

ВТ

П

ошук

шля

хів

лікв

ідац

ії н

еком

плек

ту

Вих

ідні

дан

і

част

ково

ні

так

Мож

ливі

сть

влас

ного

роз

робл

ення

нео

бхід

них

скла

дни

ків

(еле

мен

тної

баз

и)

ОВ

Т

так

ні

Ви

знач

ення

пот

реби

в К

ЯС

імпо

ртни

х О

ВТ

так

ні

Ви

знач

ення

вар

тост

і ОВ

Т й

еко

ном

ічни

х по

казн

икі

в їх

жи

ттєв

ого

цикл

у та

сум

іжни

х ви

трат

ні

При

йнят

тя р

ішен

ня

Пош

ук м

ожли

вост

і спі

льно

го р

озро

блен

ня

з ін

озем

ним

и к

омпа

ніям

и а

бо л

іцен

зій

не

виро

бни

цтво

(за

купі

вля

техн

олог

ій)

В

иро

бни

цтво

на

підп

риєм

ства

х О

ПК

Укр

аїни

ні

ні

ні

Уча

сть

у ко

опер

ацій

них

прое

ктах

зі

ство

ренн

я О

ВТ

Пош

ук а

льте

рнат

ивн

их

шля

хів

ком

пенс

ації

потр

еби

в д

аном

у ти

пі

ОВ

Т, у

т.ч

. нет

ради

цій

них

або

аси

мет

ричн

их

ні

Зак

упів

ля О

ВТ

за

корд

оном

,у

т.ч.

за

офсе

том

, ліз

инг

ОВ

Т

Ліц

ензі

йне

ви

робн

ицт

во

на п

ідпр

иєм

ства

х О

ПК

Укр

аїни

Мож

ливо

сті О

ПК

Укр

аїни

Р

озго

ртан

ня в

ласн

ого

виро

бниц

тва

Мод

ель

ЗС

Укр

аїни

щод

о К

ЯС

ОВ

Т

так

ні

Від

пові

дніс

ть т

ехні

чног

о рі

вня

зраз

ків

ОВ

Т,

що

план

ують

ся д

о ро

зроб

ленн

я (в

иро

бни

цтва

)

існ

уючи

м (

перс

пект

ивн

им)

опер

ати

вно-

стра

тегі

чни

м, о

пера

тивн

о-та

кти

чни

м

і так

тико

-тех

нічн

им

ви

мог

ам

Мож

ливі

сть

мод

ерні

заці

ї ОВ

Т н

а пі

дпри

ємст

вах

ОП

К д

ля д

осяг

ненн

я бо

йов

их

і тех

нічн

их

влас

тиво

стей

нео

бхід

ного

рів

ня

Ная

вніс

ть з

амкн

утог

о ци

клу

виро

бниц

тва

фін

ішно

го з

разк

а О

ВТ

в У

краї

ні

Фор

мув

ання

пер

елік

у ал

ьтер

нати

вза

корд

онни

х О

ВТ

необ

хідн

ого

рівн

я як

ості

Ана

ліз

полі

тики

під

приє

мст

в –

мож

ливи

х по

стач

альн

иків

щод

осх

ем п

ридб

ання

ОВ

Т



Рис. 2. Часткові випадки динаміки зміни КЯС k-го типу ОВТ у середньостроковій перспективі:1 – потреба в кількості ОВТ на кінець програмного періоду; 2 – динаміка запланованої зміни кількості ОВТ з

урахуванням компенсації поточного некомплекту, фізичного й морального старіння; 3 – початкова кількість ОВТ; 4 – динаміка зміни кількості ОВТ за рахунок фізичного старіння; 5 – динаміка зміни кількості ОВТ за рахунок мо-рального старіння

Рис. 3. Структура вихідних даних про можливості підприємств ОПК щодо створення та виробництва потрібної для ЗС номенклатури ОВТ

кіль

кіст

ь

а) Початкова кількість дорівнює потребі б) Початкова кількість перевищує потребу

в) Початкова кількість менше за потребу, форсована ліквідація некомплекту

г) Початкова кількість менше за потребу, поступова ліквідація некомплекту протягом програмного періоду

кіль

кіст

ь

кіль

кіст

ь

кіль

кіст

ь

0 1 2 3 4 5 6 0 1 2 3 4 5 6

0 1 2 3 4 5 6 0 1 2 3 4 5 6

1, 2, 3

4

51

3

2

45

12

3

45

роки роки

1

2

4

5

3

рокироки

тип ОВТ «А»

виріб А1

Елементна база, що виробляється в Україні

виріб А2 виріб А3 виріб А4

Елементна база, що не виробляється в Україні

виріб Аn-3 виріб Аn-2 виріб Аn-1 виріб Аn

виріб A1 виріб A2 виріб A3 виріб A4

виріб Am-3 виріб Am-2 виріб Am-1 виріб Am

номенклатура ОВТ ЗС України

масив елементної базизразка (комплексу, системи) ОВТ(сукупність вузлів, агрегатів та інших складників)


Борохвостов Ігор Валерійович, Сальнікова Ольга Федорівна

Нині в Україні існує система озброєння, що була сформована за часів Радянського Союзу та має відповідну залежність від військової інфра-структури, наявності фахівців з обслуговування та бойового застосування ОВТ і системи їх підготовки, конструкторсько-технологічної й виробничої бази підприємств ОПК тощо. Цілком природно, що перехід на марки ОВТ, розроблені за стандартами ISO для ЗС країн – членів НАТО, потребує відповідної заміни су-міжних за призначенням зразків на ОВТ закор-донного виробництва, а найчастіше й переоблад-нання всієї військової інфраструктури або значної її частини, підготовки фахівців за кордоном тощо. Крім того, у процесі експлуа-тації, бойової підготовки та застосування за призначенням виникає залежність від іноземної системи технічного обслуговування та ремонту, закупівлі за кордоном запасних частин, комп-лек туючих, боєприпасів (ракет). Така докорінна зміна системи озброєння потребує значних фі-нансових, матеріальних, людських і часових ви трат і, з огляду на економічні спроможності України, здебільшого є недоцільною. Тому заку-пів ля за кордоном того чи іншого зразка (комплексу, системи) ОВТ або їх складників (окремих комплектуючих виробів, вузлів та агрегатів) має розглядатися після проведення детального тактико-техніко-економічного об-ґрун тування такого шляху в разі неможливості або недоцільності виробництва в Україні.

Виходячи із зазначеного, під час дослідження шляхів забезпечення ЗС ОВТ необхідно виходи-ти з потенційних можливостей ОПК України, тому пріоритетність вибору відповідного шляху при прийнятті управлінських рішень, в ідеалі, має відповідати такій послідовності (див. рис. 1):

1) розроблення та/або виробництво ОВТ, складових частин (вузлів, агрегатів) на підпри-ємствах ОПК України;

2) участь у коопераційних проектах зі ство-рення ОВТ, складових частин (вузлів, агрегатів);

3) ліцензійне виробництво ОВТ, складових частин (вузлів, агрегатів) на підприємствах ОПК України;

4) розгортання виробництва ОВТ, складових частин (вузлів, агрегатів) на підприємствах ОПК України або побудова нових підприємств;

5) закупівля ОВТ за кордоном, у тому числі за офсетом, лізинг ОВТ;

6) пошук альтернативних шляхів компенса-ції потреби в даному типі ОВТ, в тому числі не-традиційних або асиметричних.

Розроблення та/або виробництво ОВТ, скла-дових частин (вузлів, агрегатів) на підприєм-ствах ОПК України є ідеальним варіантом у разі наявності в країні конструкторсько-техно-логічних можливостей, виробничих потужнос-тей і відповідного кадрового потенціалу. Власне виробництво забезпечує його контроль з боку держави та мобілізаційні можливості, відповідає

принципам протекціоністської оборонно-про-мислової політики щодо вітчизняних виробни-ків, виключає залежність від закордонних по-стачальників, може підвищити надійність по-ставок і має чимало інших позитивних моментів. Однак реалізація зазначених переваг у сучасних умовах стає дедалі проблематичнішою. Напри-клад, надійність поставок певних виробів на конкурентному сегменті світового ринку може бути вищою, ніж вітчизняного підприємства, яке балансує на грані банкрутства. Крім того, крупносерійні сучасні закордонні зразки можуть бути вищої якості й мати істотні переваги в ціні порівняно з дрібносерійною продукцією вітчиз-няного підприємства рівня 80–90-х років ХХ ст.

Але забезпечити нині необхідний для націо-нального виробництва озброєння обсяг науко-во-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), темп інвестицій в ОПК і на передово-му рівні розробляти й підтримувати у виробни-цтві всю номенклатуру ОВТ та їх складових частин неспроможна жодна країна у світі, вклю-чаючи США.

Така ситуація зумовлює розширення участі України в коопераційних проектах зі створен-ня ОВТ, складових частин (вузлів, агрегатів), яка здебільшого є сприятливішою та економічно доцільнішою порівняно з ліцензійним виробни-цтвом та іншими через можливість залучення до створення наукоємних виробів з високою част-кою доданої вартості, кількісна потреба яких у ЗС України недостатня для розгортання серій-ного виробництва, а загальна потреба країн, що беруть участь у кооперації відповідно дає змогу зменшити вартість одиничного зразка.

Цей шлях є фактично єдиною реальною можливістю для держави з ослабленою економі-кою брати активну участь у розробленні та се-рійному виробництві зразків ОВТ та їх складо-вих (комплектуючих) елементів, впливати на їх характеристики, а також використовувати но-вітні технології, якими володіють держа-ви – учасники кооперації. Спільне виробництво ОВТ в кооперації з іншими країнами забезпечує (поряд із однозначним зменшенням витрат на створення ОВТ) збереження науково-технічно-го й виробничого потенціалів ОПК, надає мож-ливість розвивати його за пріоритетними на-прямами, сприяє міжнародній інтеграції у сфері ВТС та пришвидшує адаптацію до світових умов і стандартів [5].

Після Другої світової війни передача різним країнам ліцензій на виробництво ОВТ і налаго-дження ліцензійного виробництва стало пер-шим кроком до становлення міжнародної вій-ськово-промислової кооперації. Ліцензійні уго-ди створили передумови для розвитку більш високих форм міжнародної науково-виробничої кооперації різної складності в галузі військової продукції – від спільної модернізації поставле-них раніше ОВТ до спільного розроблення, ви-



робництва та поставки у треті країни нових зразків. Тому ліцензійне виробництво певної номенклатури ОВТ або їх складових частин бу-де доцільним тільки в разі відсутності можли-вості кооперації в межах міжнародного військо-во-технічного співробітництва.

Цей шлях використовується за відсутності науково-технічної, технологічної та виробничої бази для створення потрібного для власних ЗС ОВТ. Він дає можливість отримати відсутні в країні технології та перейти в перспективі до створення даного виду (типу) ОВТ власними силами.

Закупівлю зразків ОВТ за кордоном вико-ристовують держави, не спроможні самостійно або в кооперації з будь-ким створювати ОВТ, а також за незначної потреби в даному зразку ОВТ. Лізинг ОВТ використовується, як правило, для отримання надто дорогого озброєння, коли немає необхідних коштів для його закупівлі.

Отже, наукові дослідження з вибору одного із зазначених шляхів постачання до військ ОВТ полягають у здійсненні воєнно-економічного аналізу, який на основі визначених вихідних даних щодо КЯС наявного й потрібного ОВТ і можливостей ОПК України дасть змогу виріши-ти завдання щодо досягнення (або підтримання на необхідному рівні якості) потрібної «моделі» системи озброєння ЗС України з мінімальними витратами на всіх етапах життєвого циклу зраз-ків (комплексів, систем) ОВТ.

На початку досліджень визначається рівень повноти власного виробництва кожного з по-трібних типів (марок) ОВТ – від наявності замк неного циклу – через певний ступінь част-кового виробництва – до повної відсутності га-лузі в Україні.

У разі наявності замкненого циклу дослі-джується відповідність зразка, що планується до розроблення (виробництва), оперативно-страте-гічним, оперативно-тактичним і тактико-техніч-ним вимогам, які висуваються Міністерством оборони та Генеральним штабом ЗС України після проведення відповідних наукових обґрун-тувань (див. рис. 1).

Якщо ОПК України спроможний розробити й запустити у серійне виробництво зразок (комплекс, систему) ОВТ із властивостями, що задовольняють необхідним вимогам, дослі-дження переходять до наступного етапу визна-чення прогнозних економічних показників, та-ких як:

• вартість закупівлі зразка ОВТ з урахуван-ням планового розміру серійності;

• економічні показники життєвого циклу зразка ОВТ з урахуванням його експлуатації за умови проведення планової бойової підготовки та бойового застосування, в тому числі вартість ракет і боєприпасів (для бойової техніки);

• вартість створення й утримання відповідної військової інфраструктури;

• вартість тренажерів у потрібній кількості, що забезпечить планове навчання особового складу відповідних штатних підрозділів і частин (для коштовних типів бойової техніки та висо-коточних засобів ураження);

• вартість і часові показники підготовки персоналу з технічного обслуговування упро-довж життєвого циклу зразка (комплексу, сис-теми) ОВТ.

У разі, якщо зразок (комплекс, система) ОВТ, який спроможна виробляти вітчизняна промисловість за замкненим циклом, не відпо-відає сучасним вимогам, тобто є морально за-старілим, здійснюються дослідження щодо можливості й доцільності його модернізації на підприємствах ОПК України з метою доведення його тактико-технічних характеристик до необ-хідного рівня. Паралельно, залежно від обсягів і ступеня складності розроблення, здійснюється пошук закордонних аналогів, елементи якого буде розкрито далі.

Якщо зразок (комплекс, система) ОВТ має достатній модернізаційний потенціал, а вітчиз-няна конструкторсько-технологічна база – від-повідні можливості для досягнення необхідного рівня якісних властивостей, здійснюється зазна-чений вище комплекс досліджень із визначення економічної доцільності модернізації зразка. У разі відсутності необхідного потенціалу здійс-нюється пошук можливості спільного розроб-лення потрібної номенклатури комплектуючих виробів або цілісного зразка.

За часткової можливості виробництва фі-нішного зразка (комплексу, системи) ОВТ, у разі відсутності власних потужностей або техно-логічного оснащення для виробництва комплек-туючих виробів (складання фінішного зразка) здійснюються дослідження щодо можливості їх розроблення у вітчизняних конструкторських бюро. При цьому враховуються наявні конструк-торські напрацювання в цьому напрямі, кадро-вий потенціал, фінансово-економічні та часові показники здійснення відповідних дослідно-конструкторських робіт, розроб лення технологій та освоєння виробництва.

Якщо розгортання власного виробництва виявляється надто складним або таким, що по-требує значних фінансових, матеріальних, люд-ських і часових витрат, паралельно аналізуються можливості спільного розроблення необхідних виробів з іноземними підприємствами (фірма-ми, компаніями, корпораціями тощо) або заку-півлі готових виробів, які задовольняють визна-ченим вимогам.

У разі відсутності в Україні конструктор-сько-технологічної й виробничої бази для ство-рення та серійного виробництва певного типу зразка (комплексу, системи) ОВТ з потрібними якісними властивостями, а також за неможли-вості його самостійного або спільного з іншими країнами створення, здійснюються дослідження


Борохвостов Ігор Валерійович, Сальнікова Ольга Федорівна

щодо пошуку можливості закупівлі за кордоном альтернативних зразків або комплектуючих ви-робів для модернізації наявних на озброєнні в Україні. Для цього (див. рис. 1):

• визначається потреба в номенклатурі, кіль-кості та якості ОВТ (комплектуючих виробів) іноземного виробництва;

• формується перелік альтернатив закордон-ного ОВТ необхідного рівня якості різних країн-виробників;

• здійснюється аналіз політики підпри-ємств – можливих постачальників щодо схем придбання ОВТ.

На етапі досліджень, що передує процесу прий няття управлінських рішень, коли сфор-мований перелік альтернативних варіантів за-безпечення ЗС ОВТ з урахуванням можливос-тей власного розроблення й виробництва, по-тенціальних можливостей спільних коопера-ційних проектів зі створення ОВТ і прийнятні пропозиції щодо закупівлі імпортних зразків, здійснюється аналіз економічної доцільності обрання того чи іншого варіанта з визначенням зазначених економічних показників, до яких додаються:

• вартісні й часові показники розроблення зразка (комплексу, системи) ОВТ для варіанта модернізації наявних зразків на вітчизняних підприємствах та при розробленні (модерніза-ції) нових зразків у кооперації; вартість імпорт-них комплектуючих виробів порівняно з показ-никами ефективності (дослідження за критерієм ефективність–вартість) для варіанта модерніза-ції наявних зразків за рахунок встановлення

імпортних комплектуючих (систем, вузлів, агрегатів).

Висновки

Сформовані варіанти задоволення потреби ЗС в ОВТ на середньострокову перспективу з урахуванням вартісних показників і відповід-ними оцінками за критерієм ефективність–вар-тість є вихідними даними для особи або осіб, які приймають рішення при виборі для кожного типу ОВТ відповідного шляху його надходжен-ня у війська.

Розроблений методичний підхід дає змогу, з урахуванням можливостей ОПК України та динаміки зміни КЯС ОВТ ЗС, провести дослі-дження з наукового обґрунтування варіанта придбання ОВТ потрібної номенклатури та якості. Ці дослідження є одним з елементів у системі підтримки прийняття управлінських рішень за напрямом оцінки можливостей ОПК України під час формування середньострокових програм розвитку ОВТ.

На завершальному етапі при прийнятті рі-шення вибір прийнятного для ЗС та економічно доцільного для держави варіанта переходить в експертну площину із застосуванням різнома-нітних евристичних процедур залежно від ви-хідних умов для кожного конкретного типу ОВТ. Тому актуальним напрямом подальших досліджень з даної проблематики є передусім розроблення методики експертного оцінювання з визначенням критеріїв оцінки за відповідним переліком можливих варіантів оснащення ЗС ОВТ.


1. Воєнно-технічна політика: проблеми формування та управління : монографія / В. О. Смірнов, Л. М. Ленський, С. В. Жданов; за заг. ред. В. О. Смірнова. – К.: ЦНДІ ОВТ ЗСУ, 2011. – 216 с.

2. Зубарєв В. В. Шляхи вибору стратегічних напрямів модернізації та реформування оборонної про-мисловості України / В. В. Зубарєв, С. В. Лєнков, О. В. Селюков, П. П. Скурський // Наука і оборона. – 2008. – № 1. – С. 33–38.

3. Нікітін А. М. Підходи до побудови сучасної моделі оборонно-промислового комплексу України / А. М. Нікітін, П. П. Скурський // Наука і оборона. – 2010. – № 1. – С. 43–48.

4. Про організацію оборонного планування : закон України від 18.11.2004 р. № 2198-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2198-15

5. Ваучский А. Н. Направления развития международной кооперации при создании вооружения (на примере кораблестроения) / А. Н. Ваучский // Военная мысль. – 2008. – № 8. – С. 10–22.


УДК 355.02: 355.44

СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ІМПОРТНОЮ ПОЛІТИКОЮ У СФЕРІ

ВІЙСЬКОВО-ТЕХНІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА В УМОВАХ КРИЗ: СВІТОВИЙ ДОСВІД ТА УКРАЇНА

Свергунов Олександр Олексійович, Свергунов Олександр Олексійович, кандидат технічних науккандидат технічних наук

Проаналізовано світові тенденції щодо змін стратегічного управління імпортною політикою у сфері військово-технічного співробітництва в умовах політичних, економічних і фінансових криз.

Ключові слова: військово-технічне співробітництво, стратегічне управління, імпортна по-літика, економічна, фінансова та політична кризи, оборонна політика, національна безпека, озброєння, військова та спеціальна техніка, оборонно-промисловий комплекс.

Питання стратегічного управління військо-во-технічним співробітництвом (ВТС) дослі-джувалися в роботах В. Бегми [1, 2]. Однак у другому десятилітті ХХІ ст. світовий ринок озброєнь і зовнішнє середовище суттєво зміни-лися, зокрема ускладнилися воєнно-політичні відносини між головними центрами сили, по-ширилися світові процеси глобалізації, поглиби-лися кризові явища у світовій економіці та фі-нансовій системі. Серед провідних імпортерів озброєнь посилилася занепокоєність з приводу забезпечення власної безпеки, водночас збіль-шилася конкуренція між експортерами за збут своїх товарів військового призначення (далі –ТВП) на світовому ринку озброєнь. У роботі [3] проаналізовано світові тенденції щодо змін стратегічного управління експортною політи-кою у сфері ВТС в умовах політичних, еконо-мічних і фінансових криз. За наявності таких криз і збільшення пропозицій ТВП на світових ринках також почала змінюватися політика ВТС держав щодо імпорту озброєнь. Тому на аналі-тичному та нау ковому рівнях аналіз світових тенденцій щодо змін стратегічного управління імпортною політикою у сфері ВТС між держава-ми в умовах глобалізації та кризових явищ є актуальною проблемою.

Вивчення змін політики ВТС провідних ім-портерів ТВП важливе і для України, що зумов-лено: малим обсягом державного оборонного замовлення (далі – ДОЗ), незадовільним станом воєнної промисловості держави, а також наяв-ністю політичних, воєнних та економічних криз у відносинах між Україною та РФ [4, 5]. У Росії імпортозаміщення у виробництві ОВТ стало стратегічним завдання розвитку оборонно-про-мислового комплексу (далі – ОПК) РФ [3, 6].

Метою даної статті є вивчення світових тен-денцій щодо змін стратегічного управління ім-

портною політикою ВТС держав в умовах криз. Під час аналізу основну увагу зосереджено на особливостях змін політики провідних імпорте-рів ТВП.

Загальний стан світового імпорту озброєнь

Загальна характеристика першої п’ятірки найбільших імпортерів озброєнь у 2011–2014 рр. представлена в таблиці 1. У 2014 р. обсяг світо-вого імпорту звичайних озброєнь (згідно із класифікацією Регістру ООН) становив не менше ніж 74,25 млрд дол. США (найвищий результат з моменту закінчення епохи «холодної війни») [7]. Для порівняння: у 2011 р. обсяг світового імпорту озброєнь і військової техніки (далі – ОВТ) становив 60,364 млрд дол. США, у 2012 р. – 58,352 млрд дол. США, у 2013 р. – 57,2 млрд дол. США (див. табл. 1).

Перші 5 місць із фактичного обсягу імпорту озброєнь за підсумками 2014 р. посідають Індія, Саудівська Аравія, Тайвань, Австралія, ОАЭ. Наступні місця в першій десятці за обсягом ім-порту озброєнь за підсумками 2014 р. посідають Велика Британія – 2,928 млрд дол. США (3,94 %, 6 місце), Туреччина – 2,616 млрд дол. США (3,52 %, 7 місце), Ірак – 2,429 млрд дол. США (3,27 %, 8 місце), Індонезія – 2,362 млрд дол. США (3,18 %, 9 місце) і США – 1,927 млрд дол. США (2,59 %, 10 місце). Частка першої де-сятки країн-імпортерів у загальному балансі світового військового імпорту за підсумками 2014 р. становила 38,831 млрд дол. США, або 52,30 % [7]. Частка другої десятки країн у за-гальному балансі світового військового імпорту за підсумками 2014 р. становила 14,014 млрд дол. США або 18,87 %.

Для прогнозування імпорту озброєнь на най-ближчу перспективу (1-3 роки) важливим парамет ром є обсяг «перехідних» контрактів. На


Свергунов Олександр Олексійович

Таблиця 1

Підсумки світового імпорту озброєнь за період 2011–2014 рр. та 5 найбільших імпортерів за 2014 р., млрд дол. США [7, 8]

КраїнаКраїна 20112011 20122012 20132013 20142014 2011–20142011–2014

Світовий імпорт*, млрд дол. США, з нихСвітовий імпорт*, млрд дол. США, з них 60,36460,364 58,35258,352 57,257,2 74,2574,25 250,166250,166ІндіяІндія 5,0805,080 5,6955,695 10,01410,014 7,9877,987 28,77728,777% від світового% від світового 8,428,42 9,769,76 17,517,5 10,7610,76 11,511,5

Сауд. АравіяСауд. Аравія 2,1812,181 2,1032,103 4,7314,731 7,4397,439 16,45416,454% від світового% від світового 3,613,61 3,603,60 8,278,27 10,010,0 6,586,58

ТайваньТайвань 1,0081,008 1,0491,049 1,1041,104 4,1994,199 7,3597,359% від світового% від світового 1,671,67 1,801,80 1,671,67 5,655,65 2,942,94

АвстраліяАвстралія 5,4665,466 3,0293,029 1,3561,356 3,8173,817 13,66913,669% від світового% від світового 9,059,05 5,195,19 2,372,37 5,145,14 5,465,46

ОАЕОАЕ 4,5074,507 3,7283,728 3,0713,071 3,1243,124 14,43114,431% від світового% від світового 7,477,47 6,396,39 5,375,37 4,214,21 5,775,77

Загалом укладено контрактів на світ. імпорт, млрд дол. СШАЗагалом укладено контрактів на світ. імпорт, млрд дол. США 96,61896,618 87,887,8 73,66673,666 80,62680,626 338,711338,711

*усі розрахунки надано за курсом долара на момент укладення контракту в цінах відповідного року. Вартісні обсяги поставок у межах програм надання безоплатної військової допомоги не враховуються, оскільки не відповідають ринковій категорії експорту озброєнь [7].

Таблиця 2

Загальний обсяг для 20 країн найбільших «перехідних» потенційних контрактів з імпорту ОВТ (вартісний обсяг намірів), сформованих у 2014 р. на найближчу перспективу, млрд дол. США [9]

№ № з/пз/п КраїнаКраїна

Сума потенц. Сума потенц. імпорту, імпорту,

млрд дол. СШАмлрд дол. США

% від суми % від суми світових потенц. світових потенц.

контрактівконтрактів

№ № з/пз/п КраїнаКраїна

Сума потенц. Сума потенц. імпорту, імпорту,

млрд дол. СШАмлрд дол. США

% від суми % від суми світових потенц. світових потенц.

контрактівконтрактів

11 ІндіяІндія 95,76395,763 22,722,7 1111 ІзраїльІзраїль 7,8447,84422 АвстраліяАвстралія 36,63936,639 8,698,69 1212 НорвегіяНорвегія 7,37,333 Сауд. АравіяСауд. Аравія 24,28024,280 5,765,76 1313 СінгапурСінгапур 7,2097,20944 ТуреччинаТуреччина 23,07023,070 5,475,47 1414 ТайваньТайвань 6,9876,98755 КанадаКанада 21,78721,787 5,165,16 1515 ІракІрак 6,5026,50266 ОАЕОАЕ 18,06018,060 4,284,28 1616 Півд. КореяПівд. Корея 6,3456,34577 КатарКатар 18,018,0 4,274,27 1717 НідерландиНідерланди 6,1356,135

88 СШАСША 17,517,5 4,154,15 1818 ФінляндіяФінляндія 6,2706,27099 ПольщаПольща 14,07714,077 3,343,34 1919 МалайзіяМалайзія 5,8255,825

1010 ЯпоніяЯпонія 13,71013,710 3,253,25 2020 БельгіяБельгія 5,05,0Загалом перша десяткаЗагалом перша десятка 282,886282,886 67,0767,07 Загалом друга десяткаЗагалом друга десятка 65,41765,417 15,5115,51

Таблиця 3

Взаємозалежність першої десятки найбільших імпортерів озброєнь від експортерів у 2009–2013 рр. [11]

№ № з/пз/п

Країна-Країна-імпортерімпортер

% від світ. % від світ. імпорту у імпорту у

2009–2013 рр.2009–2013 рр.

% від світ. % від світ. імпорту у імпорту у

2004–2008 рр.2004–2008 рр.

Найбільші експортери, у 2009–2013 рр.,Найбільші експортери, у 2009–2013 рр.,(% від загального імпорту в країні)(% від загального імпорту в країні)

11 ІндіяІндія 1414 77 РФ (75)РФ (75) США (7)США (7) Ізраїль (6)Ізраїль (6) Інші (12)Інші (12)22 КНРКНР 55 1111 РФ (64)РФ (64) Франція (15)Франція (15) Україна (11)Україна (11) Інші (10)Інші (10)33 ПакистанПакистан 55 22 КНР (54)КНР (54) США (27)США (27) Швеція (6)Швеція (6) Інші (13)Інші (13)44 ОАЕОАЕ 44 66 Велика Британія (60)Велика Британія (60) РФ (12)РФ (12) Франція (8)Франція (8) Інші (20)Інші (20)55 Сауд. АравіяСауд. Аравія 44 22 Велика Британія (44)Велика Британія (44) США (29)США (29) Франція (6)Франція (6) Інші (21)Інші (21)66 СШАСША 44 33 Велика Британія (19)Велика Британія (19) ФРН (18)ФРН (18) Канада (14)Канада (14) Інші (49)Інші (49)77 АвстраліяАвстралія 44 22 США (76)США (76) Іспанія (10)Іспанія (10) Франція (7)Франція (7) Інші (7)Інші (7)88 Півд. КореяПівд. Корея 44 66 США (80)США (80) ФРН (13)ФРН (13) Франція (3)Франція (3) Інші (4)Інші (4)99 СінгапурСінгапур 33 22 США (57)США (57) Франція (16)Франція (16) ФРН (11)ФРН (11) Інші (16)Інші (16)

1010 АлжирАлжир 33 22 РФ (91)РФ (91) Франція (3)Франція (3) Велика Британія (2)Велика Британія (2) Інші (4)Інші (4)


Стратегічне управління імпортною політикою у сфері військово-технічного співробітництва в умовах криз...

кінець грудня 2014 р. загальний обсяг «перехід-них» потенційних контрактів (вартісний обсяг намірів) 90 країн становить 421,790 млрд дол. США [9].

У рейтингу перші три місця з вартісного об-сягу намірів з імпорту озброєнь посідають Індія, Австралія, Саудівська Аравія. На ці три країни припадає 37,15 % від обсягу потенційних конт-рак тів з імпорту озброєнь на найближчу перс-пективу (табл. 2).

Вартісний обсяг «перехідних» потенційних контрактів першої десятки найбільших потен-ційних імпортерів озброєнь (див. табл. 2) на найближчу перспективу становить 282,886 млрд дол. США (67,07 %). Друга десятка акумулюва-ла вартісний обсяг «перехідних» потенційних контрактів з імпорту озброєнь на суму 65,417 млрд дол. США (15,51 %).

Аналіз засвідчує, що в 2015–2017 рр. най-більшими імпортерами будуть країни Південно-Східної Азії та Близького Сходу.

Таким чином, у 2013 та 2014 рр. спостеріга-лося зростання вартісних обсягів намірів «пере-хідних» потенційних контрактів з імпорту ОВТ на найближчу перспективу 2015–2017 рр. Зага-лом обсяг імпорту ТВП на період 2015–2017 рр. у 2015 р оцінюється в 91,148 млрд. дол. США, у 2016 р. – 91,796 млрд. дол. США та в 2017 р. - 100,409 млрд дол. США [10].

Важливою характеристикою ринків озброєнь є домінування на ринках імпортерів держав-екс-портерів (табл. 3). Наприклад, у 2009–2013 рр. США домінували на ринках Південної Кореї, Австралії, Сінгапуру; РФ – на ринках Індії, КНР, Алжиру; Велика Британія та США – на ринках Саудівської Аравії, США, ОАЕ. Прог-нози свыдчать, що в 2015–2017 рр. США як найбільший світовий експортер ТВП посилять свою присутність на ринках таких провідних імпортерів, як Індія та Саудівська Аравія.

Характеристика змін імпортної політики у сфері ВТС провідних імпортерів ТВП

У політиці ВТС провідних імпортерів ТВП нині спостерігаються такі тенденції.

1. Перерозподіл уваги імпортерів озброєнь відносно країн-експортерів. Останніми роками спостерігається переключення уваги імпортерів на зброю інших держав. Причинами цього є змі-ни воєнно-політичної обстановки на регіональ-ному та глобальному рівнях; фінансово-еконо-мічні кризи; можливості експортерів з виробни-цтва ТВП, у тому числі високотехнологічних. Наприклад, на ринку Індії – провідного імпорте-ра зброї – у 2010–2014 рр. свої позиції посилили США та Ізраїль, а РФ втратила[12, 13].

Найбільші контракти Індії з імпорту амери-канських ТВП припадають на військову авіа-ційну техніку. Це 6 військово-транспортних лі-таків (далі – ВТЛ) C-130J-30 «Геркулес» (962 млн дол. США), 8 морських патрульних

літаків P-8I «Посейдон» (2 млрд дол.), 10 важ-ких ВТЛ C-17A «Глоубмастер-3» (4,1 млрд дол. США). Індія також уклала додаткові контракти на придбання 7 ВТЛ C-130J-30 «Геркулес» (1,1 млрд дол. США), 4 P-8I «Посейдон» (близько 1 млрд дол. США). Планується додатково заку-пити 6 C-17A «Глоубмастер-3» і 12 P-8I «По-сейдон». До інших американських ТВП, імпор-тованих Індією останніми роками, належать де-сантний корабель-док «Джалашва» (колишній ДВКД «Трентон» типу «Остін» водотоннажністю 16 900 т, вартість контракту – 48 млн дол. США, шість вертольотів S-61/H-3A «Сі Кінг», які вже експлуатувалися (39 млн дол. США), 20 про-тикорабельных ракет RGM-84L «Гарпун-2» (170 млн дол. США), 512 авіаційних засобів по-разки CBU-97 SFW з неконтактними підривника-ми (258 млн дол.США), 41 турбореактивний двоконтурний двигун із форсажною камерою згорання (ТРДДФ) F404-GE-IN20 для оснащен-ня першої ескадрильї з 20 легких бойових літаків «Теджас» (перший контракт – 105 млн дол. США на 17 двигунів і другий – 100 млн дол. США на 24 двигуни), 99 ТРДДФ F414 (800 млн дол. США) для оснащення літаків «Теджас» Mk.2 [14].

Індія також готується укласти ще дві угоди зі США на суму понад 2,5 млрд дол. США з ім-порту 22 ударних вертольотів «Апач» і 15 важ-ких військово-транспортних вертольотів «Чі-нук». В Індії вважають, що ці вертольоти пере-вершують російські аналоги, відповідно Мі-28 та Мі-26.

У 2012–2014 рр. низка країн Близького Схо-ду після арабських революцій збільшили імпорт озброєння з РФ. Так, Ірак у 2012–2014 рр. уклав контрактів на імпорт озброєнь з РФ на суму понад 6 млрд дол. США, а Єгипет у 2013–2014 рр. – на суму понад 3 млрд дол. США.

Держави-імпортери озброєнь у регіоні Ла-тинської Америки посилили увагу до російсько-го та китайського озброєння. Наприклад, Брази-лія уклала низку контрактів з імпорту вертольо-тів із РФ, ПЗРК тощо, Перу – вертольотів. Ве-несуела імпортувала з РФ літаки, системи ППО, вертольоти, стрілецьке озброєння тощо. Венесу-ела імпортувала з КНР кораблі, ВТЛ тощо. Ар-гентина розширює імпорт ОВТ з КНР.

Збільшився імпорт китайського озброєння в країнах Африки, Південної та Південно-Східної Азії (Таїланд, М’янма, Пакистан).

Останніми роками поміж країн – імпортерів зросла увага до ТВП нових країн-експортерів, зокрема Південної Кореї й Туреччини.

2. Концентрація уваги імпортерів до страте-гічного планування ВТС у контексті взаємовід-носин держав та узгодження стратегії імпорту ТВП з довгостроковими стратегічними планами розвитку ЗС та інших формувань. Особливо таке стратегічне планування стосується реаліза-ції складних високотехнологічних проектів воєн но-морських (ВМС) та воєнно-повітряних



сил (ВПС), протиповітряної (ППО) та проти-ракетної оборони (ПРО) тощо. Наприклад, Мі-ністерство оборони Австралії в грудні 2011 р. оголосило про наміри з розроблення та поставки для ВМС 12 нових підводних човнів (далі – ПЧ). За основу тендера Австралія взяла стратегічну програму SEA 1000, в межах якої планувалося почати будівництво ПЧ на території країни з 2017 р. для заміни 6 наявних підводних дизель-електричних ПЧ (ДЕПЧ) типу «Коллінз» нови-ми з 2025 р. При цьому не планується продо-вжувати строк служби кораблів типу «Коллінз», що закінчується у 2024–2031 рр. Строк служби нових ПЧ визначений до 2070 р., тобто 30–40 років. Тривалість розроблення та будівництва човнів становить близько 20 років [15].

Прем’єр-міністр Австралії Т. Ебботт на по-чатку лютого 2015 р. заявив, що країна не про-водитиме відкритий тендер з поставки 12 нових ПЧ. Вибір перспективних ПЧ буде зроблено на конкурентній основі, однак розглядатимуться лише пропозиції запрошених компаній. Нині уряд Австралії, за даними ЗМІ на початок 2015 р., активно веде переговори про поставку ПЧ з Японією, ФРН і Францією. Після оголо-шення тендера участь у ньому зможуть взяти компанії Mitsubishi Heavy Industries, Thyssenkrupp Marine Systems і DCNS. Крім того, Австралія має намір запросити до участі в тендері австралій-ську суднобудівну компанію ASC [16].

За даними ЗМІ, на закупівлю нових ПЧ Ав-стралія витратить близько 20 млрд австралій-ських доларів (18,3 млрд дол. США). Загалом у межах програми переозброєння збройних сил Австралії, початої в 2009 р. та розрахованої на 20 років, витрати заплановані у сумі 70 млрд дол. США. У квітні 2014 р. Д. Джонстон, який був тоді міністром оборони Австралії, заявляв, що японські підводні човни типу «Сорю» з дизель-електричними силовими установками Kawasaki 12V 25/25 SB та двигунами Стірлінга Kawasaki Kockums V4-275R спільної шведсько-японської розробки якнайповніше відповідають вимогам військових. При цьому він зазначав, що австра-лійська промисловість найбільш зацікавлена в одержанні японських технологій (головних енергетичних установок, трансмісії тощо). У липні 2014 р. стало відомо, що Австралія та Японія підписали угоду про розширення ВТС, у межах якої країни зможуть обмінюватися різни-ми військовими технологіями. Насамперед іш-ло ся про співробітництво у розробленні та ви-робництві ПЧ [15]. При реалізації цього проекту за рахунок імпорту в Австралії в межах ВТС поставлено завдання [15]:

• створити в країні нову галузь воєнної про-мисловості з будівництва ПЧ, тобто австралій-ським компаніям необхідно освоїти проектування та виробництво новітніх ПЧ на власній території;

• одержати від закордонних компаній при реалізації програми закупівлі 12 ПЧ для ВМС

найпередовіші технології проектування та бу-дівництва неатомних ПЧ;

• організувати підготовку або винаймання висококваліфікованого персоналу, придбання та доставку матеріалів і комплектуючих для будів-ництва ПЧ.

Німецька компанія Thyssen Krupp Marine Systems також запропонувала Австралії поставку 12 підводних човнів нового проекту Type 2016. Цей проект лобіюється військово-політичним керівництвом ФРН на найвищому рівні.

В Індії імпортна стратегія ВТС реалізується в межах програм розвитку ВПС, ВМС і сухопут-них військ (далі – СВ). Наприклад, нині в Індії нараховується 17 ПЧ. За сприяння Франції відповідно до програми 75І будуються шість неатомних ПЧ класу «Скорпен». Надалі буде побудовано шість неатомних ПЧ відповідно до програми 75I на основі закордонного проекту, який буде обраний під час тендера. Раніше в Ін-дії були заяви, що в межах цієї програми ВМС Індії імпортують 2 ПЧ готові, три побудує держ-компанія Mazagon Dock Limited, ще одну – інша держкомпанія Hindustan Shipyard. Останнім ча-сом на політичному рівні заявили, що, можливо, індійська воєнна промисловість будуватиме всі 6 ПЧ на основі закордонного проекту. Для учас-ті в тендері з вибору проекту запрошені фран-цузька DCNS, іспанська «Навантіа» (Navantia), російське ЦКБ МТ «Рубін» і німецька HDW. ПЧ відповідно до програми 75I мають бути оснаще-ні надзвуковими індійсько-російськими крила-тими ракетами «Брамос» (Bramos).

У межах розвитку морської компоненти ядерної тріади Індія здійснює ВТС з іншими державами. Зокрема, в Індії за допомогою РФ побудовано перший атомний ПЧ (далі – АПЧ) індійської розробки «Аріхант» (Arihant). 10 серп-ня 2013 р. було запущено реактор цього АПЧ. Нині триває будівництво другого національного АПЧ. Тим часом Індія для залучення технологій експлуатації атомних ПЧ у 2012 р. взяла в лізинг на 10 років російську АПЧ проекту 971В, яку в складі індійських ВМС назвали «Чакра» (Chakra). Зараз тривають переговори про здачу в лізинг ще одного російського АПЧ. Вочевидь, ідеться про добудування АПЧ «Ірбіс» [15].

Стратегії розвитку ВПС Індія реалізує в межах багатьох імпортних проектів ВТС: прямої закупівлі літаків C-17A «Глоубмастер-3», C-130J-30 «Геркулес» С-17, P-8I «Посейдон» у США, Міг-29К та Міг-29КУБ у РФ; модерніза-ції літаків із використанням компаній, що їх виробляли, зокрема Міраж-2000, Міг-29; заку-півлі ліцензій і ліцензійного виробництва ОВТ, зокрема Су-30МКІ, авіадвигунів АЛ-55І роз-роблення НВО «Сатурн» для індійських УТС HJT-36 і HJT-39, а також РД-33 серії 3 для ви-нищувачів Міг-29; спільного розроблення та виробництва компаніями Індії та РФ середнього багатофункціонального військово-транспортно-



го літака МТА (Multi-role Transport Aircraft), ба-гатофункціонального винищувача п’ятого по-коління FGFA (Fifth Generation Fighter Aircraft); закупівлі окремих систем для літаків власного розроблення, наприклад імпорт із США авіа-двигунів F404-GE-IN20 та F414 для оснащення винищувачів власного розроблення «Теджас», літаків EMB 145 у Бразилії для розробки власної системи далекого радіолокаційного виявлення та управління (далі – ДРВіУ) [15].

Індонезія відповідно до стратегії розвитку ВМС має намір побудувати до 12 ПЧ, акцентую-чи увагу на власному виробництві. Зараз півден-нокорейська компанія Daewoo Shipbuilding & Marine Engineering (DSME) будує для Індонезії три ПЧ проекту 209/1200. Це перше експортне замовлення ПЧ для Республіки Корея. До 2018 р. Індонезія має намір побудувати власну ПЧ сила-ми компанії PT PAL за співробітництва з корей-ською компанією DSME. Індонезія вже має два ПЧ власного виробництва [15].

Республіка Корея (далі – РК) реалізує вели-ку програму будівництва підводного флоту за рахунок імпорту технологій із ФРН, що склада-ється із трьох етапів. У 2009–2010 рр. ВМС одержали 9 ПЧ проекту 209/1200. На другому етапі, тобто нині, триває ліцензійне будівництво ПЧ німецького проекту 214 розробки компанії Howald tswerke-deutschewerft (HDW). Три такі ПЧ вже побудовано й передано ВМС. Передба-чається будівництво ще 6 ПЧ цього типу, але вже модернізованих. Зараз у ВМС РК перебуває на озброєнні 14 ПЧ, 12 з них – німецькі ДЕПЧ типу 209 та 214. Плюс 2 малі ПЧ, спроектовані й побудовані у РК.

У самій РК на основі імпортованих техноло-гій розробляється субмарина KSS-III, що буде оснащена крилатими ракетами Hyunmoo-3. Систему управління для цієї ДЕПЧ розробляє компанія Samsungthales. Після 2020 р. почнеться третій етап будівництва підводного флоту – ви-готовлення 9 ПЧ KSS-III.

3. Збільшення в імпорті частки високотех-нологічних ТВП (авіаційна техніка, системи ПРО, ППО, БПЛА, техніка ВМС тощо). Напри-клад, Японія та Південна Корея уклали контр-акти з імпорту БЛА із США для виконання стратегічних завдань розвідки типу RQ-4 Global Hawk; літаків F-35 Lightning-II, у яких застосова-ні стелс-технології. КНР веде переговори з РФ щодо імпорту винищувачів Су-35 і систем ППО С-400. Країни Близького Сходу імпортували системи ПРО та ППО із США.

Уряд Нідерландів має намір імпортувати із США 4 БПЛА MQ-9 Block 5 Reaper. Агентство з оборонного співробітництва і безпеки (DSCA) МО США 6 лютого 2015 р. повідомило Конгрес США про можливий продаж Нідерландам БПЛА MQ-9 Reaper, супутнього устаткування, запасних частин і послуг, включаючи технічне обслуговування на суму 339 млн дол. США [17].

4. Збільшення ролі офсетних проектів. Здійснюючи політику збільшення уваги до за-купівлі технологій виробництва ТВП для розвит ку власної воєнної промисловості, низка країн (Індія, Бразилія, Індонезія, Південна Ко-рея, Туреччина тощо) останніми роками продо-вжили вдосконалення законодавчої та іншої нормативної бази з офсетної практики.

У вересні 2014 р. новий індійський уряд оголосив про старт кампанії Make in India («Ро-би в Індії»), яка відкрила додаткові можливості для імпортозаміщення, максимальну локаліза-цію іноземного виробництва, у тому числі ТВП, розвитку воєнної промисловості й іноземних інвестицій. У межах цієї кампанії на початку 2015 р. в Індії оголосили про введення нових правил з підготовки офсетних угод. Раніше таку політику востаннє переглядали в 2013 р. Тоді було ухвалено рішення, що при імпорті ТВП Індія насамперед розглядатиме зразки вітчизня-ного виробництва. Відразу після них перевага віддаватиметься техніці, виробництво якої після закупівлі здійснюватиметься в Індії. Опція при-дбання техніки з інших країн без перспективи продовжити відповідне виробництво в Індії з передачею технологій розглядатиметься в остан-ню чергу [18].

Прем’єр-міністр Індії Нарендра Моди 18 лю-того 2015 р. на відкритті аерокосмічного салону «Аеро Індія-2015» у місті Бангалор заявив, що Індія вводить нові умови проведення тендерів з поставок ТВП. Відповідно до нової політики у сфері закупівель військової техніки зміняться їх правила, зокрема й вимоги до офсетних програм. Згідно з новими умовами проведення тендерів з поставок ТВП Міністерство оборони відмовить-ся автоматично повідомляти переможцем кон-курсу учасника, що запропонував найнижчу ці-ну [19].

У Польщі у 2014 р. прийнято новий Закон про офсетні угоди, що укладаються паралельно з контрактами щодо поставок нових ТВП. Но-вий Закон скасував правила офсетних угод, що діяли в країні з 2009 р. [20]. Відповідно до прий-нятого Закону Міністерство оборони Польщі тепер зможе укладати з постачальниками ТВП тільки прямі офсетні угоди, безпосередньо по-в’язані з основним контрактом.

Новий Закон приводить польські правила з укладання офсетних угод і закупівель озброєнь у відповідність до Директиви 2009/81/EC Євро-пейського Союзу. Ця Директива вимагає, щоб країни – члени ЄС у межах проведених тендерів із закупівель ТВП висували вимоги й додаткові умови, пов’язані безпосередньо з предметом конкурсу [20]. Новий закон також зняв обме-ження мінімального розміру офсетної угоди, який раніше становив 5 млн євро. Завдяки цьо-му стане можливим укладання невеликих ком-пенсаційних угод під час підписання контрактів з поставок ТВП невеликої вартості. Загалом



Польща розглядає нове законодавство як мож-ливість пришвидшити розвиток оборонної про-мисловості й підтримати економіку.

Прийняття Закону було важливим для Польщі, оскільки країна нині реалізує програми переозброєння армії. Фінансування програми протягом найближчих 10 років становитиме 33,6 млрд євро [20].

5. Удосконалення міжнародних кооперацій-них механізмів із виробництва ТВП. Удоскона-люють коопераційні механізми з виробництва ОВТ такі держави-імпортери, як Японія, Індія, Бразилія, Південна Корея, Індонезія, ПАР із країнами ЄС. Поняття імпорту й коопераційні механізми з виробництва ТВП у межах ВТС країн НАТО і ЄС нині багато в чому розмиті, головним чином у зв’язку з формуванням транс-національних корпорацій (ТНК) у воєнній про-мисловості, таких як «Локхід Мартін», «БАЕ Системз», «Дженерал Дайнемікс», «Ербас», «Фінмеканіка», «МБДА», «Некстер» тощо. Такі корпорації номінально мають штаб-квартиру в конкретній країні, але їх центри розробок і ви-робництва розташовані в різних країнах НАТО або ЄС і навіть у різних регіонах світу. Межі кооперації та поділу праці при створенні кінце-вих систем ОВТ нині значно розширилися. У ЄС і НАТО також сформувався єдиний внут-рішній ринок ОВТ, на якому частка закупівель ТВП ззовні дуже мала. У цей загальний ринок озброєнь частково кооптуються окремі країни, пов’язані особливими відносинами: Ізраїль, Ав-стралія, Японія, Південна Корея. Здебільшого вони є імпортерами ТВП сторонньої розробки й іноді беруть участь у виробничій кооперації [21].

Глобальні ТНК у воєнній промисловості не прагнуть вибудовувати вертикально інтегровані структури. Вони прагнуть зосередитися на пов-ному контролі основних розробок і технологій. Саме виробництво номенклатури звичайних ОВТ і комплектуючих найчастіше передається в центри компетенції, інжинірингові компанії середнього й навіть малого бізнесу, що підтри-мують у профільних напрямах передовий техно-логічний рівень [21]. Разом з тим навіть усеред-ині загального ринку ОВТ країн НАТО і ЄС трансферт інноваційних технологій ТВП, роз-робок, виробництва і поставок озброєння жор-стко контролюється головними розробниками та країнами – власниками збройних систем. Найбільш активним і послідовним прихильни-ком твердого обмеження в передачі технологій і продукції ТВП є США [21].

Нині військове виробництво у країнах НАТО і ЄС стає дедалі інтегрованішим, але ця інтег-рація ґрунтується здебільшого на рішеннях, прий нятих на національному рівні.

Це можна підтвердити на прикладах реаліза-ції в країнах НАТО і ЄС таких проектів, як вій-ськово-транспортний літак А 400М, військово-транспортний літак C-27J, винищувач Eurofighter

Typhoon, винищувач JAS39 Gripen, бойовий вер-толіт Tiger тощо. Формується нова кооперація з розроблення й виробництва винищувача F-35 на чолі з американською компанією «Локхід Мартін».

Посилення міждержавних коопераційних зв’язків можна розглянути на прикладі такого провідного імпортера ОВТ, як Індія. Нині всі три види ЗС Індії, як і раніше, залежать від іно-земних постачальників керованих ракетних систем. Тому Індія докладає великих зусиль для отримання технологій виробництва керованих ракет для систем ППО, ПРО, авіаційного базу-вання «повітря-поверхня» та «повітря-повітря», ПТРК тощо. У цих сферах Індія активно спів-працює з РФ, Ізраїлем, країнами ЄС. Так, ЗРК «Барак-8» з 2006 р. розроблявся спільно компа-ніями Rafael Advanced Systems/Israeli Aerospace Industries (IAI) та Організацією оборонних до-сліджень і розробок (DRDO) МО Індії [22].

У листопаді 2014 р. в Ізраїлі була успішно завершена програма випробувальних пусків ЗУР, що дає змогу почати їх серійне виробни-цтво. Виробництво ЗРК «Барак-8» буде органі-зовано на потужностях державної компанії Bharat Dynamics Limited (BDL). Командування ВМС Індії планує до кінця 2015 р. здійснити оснащення надводних бойових кораблів ізраїль-ським ЗРК «Барак-8». У вересні 2014 р. Комітет уряду Індії з безпеки схвалив виділення 8,80 млрд рупій (416 млн дол. США) для заку-півлі 262 ракет для ЗРК «Барак-8» [22].

Авіаносець «Вікрамадітья» має бути оснаще-ний ЗРК «Барак-8» у 2017 р. під час його першо-го планового ремонту [22].

Також ВМС Індії на першому етапі в 2000 р. придбали ЗРК «Барак-1» з дальністю ураження цілей до 10 км та обладнали ними 8 бойових кораблів, у тому числі авіаносець «Віраат».

6. Зміна механізмів розрахунків за ТПВ. Збільшується кількість держав-імпортерів, які використовують при імпорті ТВП кредити кра-їн-експортерів. Найбільше кредитів країнам-імпортерам ТВП дають США, РФ і Франція. Наприклад, РФ протягом останніх 10 років на-дала кредити для закупівлі російських ОВТ Ін-донезії, Бангладеш, Анголі, Венесуелі, Йорданії та ін. Шведська компанія СААВ надала кредит Бразилії для закупівлі літаків Гріппен.

Також розширюється постачання ОВТ в лі-зинг. Так, РФ на 10 років передала Індії АПЧ проекту 971В, яку в складі індійських ВМС на-звали «Чакра». Чехія та Угорщина взяли в лі-зинг літаки шведської компанії СААВ Гріппен.

США, крім надання кредитів для закупівлі американського ОВТ, використовують програ-ми фінансової допомоги, в межах яких країни, що її отримають, зобов’язані здійснювати заку-півлі американських ОВТ. Найбільші програми фінансової допомоги мають Ізраїль (понад 3 млрд дол. США, Єгипет – 2,35 млрд дол. США



за рік (у 2014 р. США зменшили цю допомогу Єгипту).

Саудівська Аравія реалізує програми фінан-сової допомоги із закупівлі ОВТ Франції та ін-ших країн (Ліван, Єгипет тощо).

Проблемні питання імпорту ТВП в Україні

Отже, аналіз світового досвіду імпорту ОВТ й експертні оцінки цього процесу свідчать [21], що в Україні в межах стратегічного управління імпортом ТВП необхідно забезпечити:

• удосконалення механізмів формування та аналізу стратегічних завдань оборони, які можна вирішувати завдяки імпорту ОВТ, у середньо-та довгостроковій перспективах, зважаючи на економічні можливості держави й вартість усьо-го життєвого циклу імпортованого ОВТ;

• формування зрозумілих і прозорих систем вибору іноземних зразків на основі тендерів (конкурсів), ціноутворення під час діалогу із за-кордонними постачальниками, спільних з інши-ми державами перспективних розробок ОВТ, НДДКР тощо. Зокрема, це стосується затвер-дження чітких критеріїв замовлення техніки й технологій, згідно з якими можна вести порів-няльні випробування ОВТ. Це потребує форму-вання методологічної бази із проведення випро-бувань ОВТ за вимогами, аналогічними до за-

стосовуваних до ОВТ, які є на озброєнні ЗС України. Важливим параметром імпортованих ОВТ є їх сумісність при застосуванні, експлуа-тації, зберіганні з наявними у ЗС України;

• удосконалення системних механізмів реалі-зації та контролю за імпортом ТВП. Зокрема це стосується взаємодії спецімпортерів і ЗС Украї-ни. Удосконалення нормативно-правової регла-ментації не тільки закупівлі, а й постановки ім-портних систем ОАТ на озброєння; формування інфраструктури, технологічної й кадрової бази для експлуатації імпортних ОВТ;

• формування допоміжних і супутніх механіз-мів, що роблять контракти з імпорту ОВТ більш вигідними для держави, а не тільки для ЗС Укра-їни: офсетні угоди, лізинг, довгострокові проекти з воєнно-економічного співробітництва, спільна кооперація з виробництва ОВТ. При вирішен-ні проблем імпорту ОВТ вирішальним моментом є відносини військових і промисловості. Зараз важливим завданням є зменшення ризиків при-йняття волюнтаристських рішень, особливо в осо-бистих і відомчих інтересах, які можуть призвести до неефективної витрати бюджетних коштів, дестабілізації оборонної промисловості й підриву вітчизняного експорту озброєнь. Імпорт озброєнь передбачає значні витрати, що можуть бути ви-щими, ніж вартість вітчизняних ОВТ.


1. Бегма В. М. Стратегічне управління експортом продукції військового призначення та подвійного використання в контексті економічної безпеки держави : дис. ... д.е.н.: 21.04.01 / Рада національної без-пеки і оборони України. Національний ін-т проблем міжнародної безпеки. – К., 2004. – 393 с.

2. Бегма В. М. Стратегічне управління військово-технічним співробітництвом в інтересах забезпечен-ня воєнної безпеки України : монографія / В. М. Бегма [та ін.]; під заг. ред. Руснака І. С. – К. : ІПНБ, НАОУ, 2005. – 228 с.

3. Свергунов О. О. Управління експортною політикою у сфері військово-технічного співробітництва в умовах криз: світовий досвід та Україна / О. О. Свергунов // Стратегічні пріоритети. – 2014. – № 3. – С. 166–176.

4. Терещенко Ю.: можливі втрати через призупинення ВТС з РФ компенсуємо внутрішніми закупів-лями та зовнішніми контрактами / Ю. Терещенко // Укроборонпром. – 2014. – 11 квітня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukroboronprom.com.ua/newsview/3/345

5. Коваль В. Гособоронзаказ: на пути к самодостаточности / В. Коваль // Еженедельник НВО. – 2014. – 6 июня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nvo.ng.ru/realty/2014-06-06/3_gosoboronzakaz.html

6. Российский ВПК готов функционировать без сотрудничества с Украиной // Новости еженедельни-ка ВПК. – 2014. – 17 июня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vpk-news.ru/news/20713

7. Предварительные итоги 2014 года: мировой экспорт/импорт ВиВТ составил более 74 млрд долла-ров // ЦАМТО. – 2014. – 29 декабря [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.armstrade.org/includes/periodics/mainnews/2014/1229/095527276/detail.shtml

8. Предварительные итоги 2014 года: заключены контракты на экспорт/импорт ВиВТ на сумму более 80 млрд долларов // ЦАМТО. – 2014. – 30 декабря [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.armstrade.org/includes/periodics/mainnews/2014/1230/095827295/detail.shtml

9. Объем «переходящих» потенциальных контрактов на экспорт/импорт ВиВТ на перспективу со-ставляет более 420 млрд долларов // ЦАМТО. – 2014. – 31 декабря [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу: http://www.armstrade.org/includes/periodics/mainnews/2014/1231/095727308/detail.shtml

10. Прогноз импорта ВиВТ стран-импортеров вооружений в 2014–2017 гг. // ЦАМТО. – 2014. – 28 нояб ря [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.armstrade.org/includes/periodics/news/2014/1128/121026822/detail.shtml

11. Wezeman Siemon Т. Trends in international arms transfers, 2013 / Siemon T. Wezeman, Pieter D. Wezeman // SIPRI. – 2014. – March [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://books.sipri.org/files/FS/SIPRIFS1403.pdf



12. Антипин А. США стали крупнейшим поставщиком вооружений в Индию, опередив Россию / А. Антипин // ТАСС. – 2014. – 12 августа [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tass.ru/mezhdunarodnaya-panorama/1375738

13. Россия уступает США в борьбе за поставки вооружения в Индию // Russian.dbw.cn. – 2014. – 3 мар-та [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://russian.dbw.cn/system/2014/03/03/000815654.shtml

14. Новичков Н. Вашингтон намерен укреплять и развивать связи с Нью-Дели в оборонной сфере / Н. Новичков // Аviaport.ru. – 2012. – 7 августа [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.aviaport.ru/digest/2012/08/07/238659.html

15. Мясников В. Австралия строит подводный флот / В. Мясников // Еженедельник НВО. – 2015. – 6 февр. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nvo.ng.ru/armament/2015-02-06/4_australia.html

16. Австралия отказалась от открытого тендера на поставку подлодок [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lenta.ru/news/2015/02/12/subs/

17. DSCA уведомило о возможной продаже Нидерландам 4 БЛА MQ-9 «Риппер» // Военный Пари-тет. – 2015. – 7 февр. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.militaryparitet.com/perevodnie/data/ic_perevodnie/6673/

18. Индия изменит условия проведения оборонных тендеров // Новости еженедельника ВПК. – 2015. – 11 февраля [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vpk-news.ru/news/23840

19. Антипин А. СМИ: Индия изменит условия проведения оборонных тендеров / А. Антипин // ТАСС. – 2015. – 11 февраля [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tass.ru/mezhdunarodnaya-panorama/1759393?utm_campaign=SMI2

20. Польша пересмотрела правила военных офсетных сделок // Gfaclaims.com. – 2014. – 9 июля [Елект ронний ресурс]. – Режим доступу: http://gfaclaims.com/science/151715-polsha-peresmotrela-pravila-voennyh-ofsetnyh-sdelok.html/

21. Проблемы импорта вооружений в РФ: анализ эффективности закупок, международная кооперация и трансферт технологий в оборонно-промышленном комплексе // Журнал «Арсенал Отечества». – 2013. – № 1.

22. ВМС Индии в конце этого года начнут установку ЗРК «Барак-8» на надводные боевые корабли // ЦАМТО. – 2015. – 13 февр. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.armstrade.org/includes/periodics/news/2015/0213/103027839/detail.shtml


УДК 338.246.2

МЕТОДОЛОГІЯ ОЦІНЮВАННЯ ВОЄННО-ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ,

ПОВ’ЯЗАНОЇ З ЕКСПОРТНИМ КОНТРОЛЕМСкляр Надія Михайлівна; Скляр Надія Михайлівна; Радов Денис Георгійович Радов Денис Георгійович

Розглянуто нові підходи до методики визначення інтегрального показника воєнно-еконо-мічної безпеки – рівня фінансування оборони з урахуванням строків погоджувальних проце-дур у системі експортного контролю при міжнародних передачах товарів військового призна-чення та подвійного використання.

Ключові слова: воєнно-економічна безпека, рівень фінансування оборони, експортний контроль, товари військового призначення та подвійного використання.

Економічна безпека – важливий складник національної безпеки – відображає причинно-наслідковий зв’язок між економічною могутніс-тю країни, її воєнно-економічним потенціалом і національною безпекою.

Нині у світі відбуваються динамічні еконо-мічні та геополітичні процеси. Їх урахування та відповідне реагування на них у системі експорт-ного контролю є важливим чинником забезпе-чення економічної безпеки України. Досліджен-ня сукупності загроз у цій сфері об’єктивно по-требує комплексного, системного підходу до вирішення питань забезпечення економічної безпеки держави, зокрема й відстеження та оцінки рівня загроз пріоритетним національним інтересам. У процесі моніторингу стану еконо-мічної та національної безпеки необхідно визна-чати критичні «больові точки» – порогові зна-чення відповідних індикаторів, вихід за межі яких загрожує країні. Зважаючи на нинішні по-дії, а саме розв’язану Російською Федерацією «гібридну» війну проти України, першочергово-го значення набуває один з інтегральних показ-ників воєнно-економічної безпеки – рівень фі-нансування оборони.

Українськими дослідниками, зокрема таки-ми, як В. Мунтіян, А. Степаненко, М. Герасимо-ва, К. Єфремов, Є. Георгадзе, О. Баженова, А. Су хоруковим аналізувалися та розроблялися різні методи оцінювання економічної безпеки країни. Водночас слід зазначити, що з позиції впливу експортного контролю на рівень воєнно-економічної безпеки держави такі методи в українському науковому середовищі фактично не розглядались.

Метою статті є визначення нового підходу до методики визначення інтегрального показника воєнно-економічної безпеки – рівня фінансу-вання оборони з урахуванням строків погоджу-вальних процедур у системі експортного контр-олю при міжнародних передачах товарів вій-

ськового призначення та подвійного викорис-тання. Це надасть можливість визначити пріо-ритетні вектори гармонізації взаємовідносин між учасниками експортного контролю і про-гнозування оптимального наповнення спеціаль-ного фонду Державного бюджету України для Міністерства оборони України (далі – МОУ).

Військово-технічне співробітництво (далі –ВТС) як один із чинників підвищення рівня воєнно-економічної безпеки має вельми важли-ве значення, оскільки на його основі, з урахуван-ням конкретних внутрішніх обставин і зовніш-ніх чинників, формуються політичні цілі та за-вдання держави щодо забезпечення її національ-ної безпеки. Питання ВТС із зарубіжними краї-нами є водночас і питанням підтримки власного виробника та стимулювання науково-технічного прогресу. У цьому сенсі можливою є й ситуація, коли озброєння та військова техніка (далі –ОВТ) постачатимуться (кооперація, офсет тощо) в тому числі для державної підтримки стратегіч-но важливого розробника та виробника ОВТ, вирішуючи при цьому певні геополітичні завдан-ня. Отже, ВТС, яке передбачає спільні з інозем-ними партнерами розробки нових зразків ОВТ, реалізацію продукції та послуг військового й подвійного призначення, є одним із головних складників військово-економічної безпеки дер-жави, оскільки гарантує надходження іноземної валюти, зменшує вартість закупок для внутріш-ніх потреб завдяки економії на серійності ви-робництва, підтримує зайнятість робочої сили та інфраструктуру оборонної галузі, використовує військове виробництво як каталізатор економіч-ного та науково-технічного розвитку країни.

Експортний контроль як один з інструментів ВТС відіграє в системі показників економічної безпеки держави не останню роль. Сучасний стан української системи експортного контролю характеризується бюрократичністю погоджу-вальних процедур, пов’язаних із великими часо-


Скляр Надія Михайлівна, Радов Денис Георгійович

вими витратами при узгодженні дозвільних до-кументів, необхідних для передачі продукції військового призначення та подвійного вико-ристання.

Проблеми бюрократії при погодженні конт-рактів із поставок спецекспорту віддзеркалю-ються не тільки у рейтингових показниках по-стачальників озброєнь на світовий ринок, а й впливають на показники військово-економічної безпеки. Одним із її показників, як зазначає А. Сухоруков [11, с. 529], є рівень фінансування оборони (Lfd), що обчислюється як відношення обсягу бюджетного фінансування оборотних ви-трат (Fd) до ВВП (GDP) за відповідний період.

Фінансування оборони (Lfd) складається з бюджетного асигнування з основного фонду та з бюджетного асигнування із спецфонду, який майже на 100 % фінансується за рахунок при-бутків від реалізації спецекспорту на закордонні ринки. Таким чином, що більше часу Україна витрачатиме на погодження контрактів із дер-жавними установами, то більше втрачатиме не лише контрагентів, а й світові ринки, особливо товарів подвійного використання, та можливість забезпечення новою технікою українську армію.

До речі, ситуація, що склалася в лютому-бе-резні 2014 р. з недієздатністю української армії відповісти на агресію сусідньої країни, була цілком прогнозованою. Про це свідчать порів-няльні показники рівня фінансування оборони за даними Білих книг України за відповідні роки та матеріалів SIPRI за 2006–2012 рр. з аналогіч-ними показниками країн – лідерів постачань озброєнь на світовий ринок [1, с. 101]. Як видно з аналізу цих показників, середній показник рів-ня фінансування оборони

(Lfd) за 2005–2012 р.

в Україні, розрахований за Методичними реко-мендаціями щодо оцінки рівня економічної безпеки України [9], становить 1,03 (1,35 – у 2000 р., 1,39 – у 2005 р., 1,18 – у 2007 р., 1,10 – у 2008 р., 0,78 – у 2009 р.). За порогового значення рівня фінансування оборони 3,0 це становить значний військово-економічний ризик і свідчить про низький рівень військово-економічної без-пеки країни, особливо нині, коли Україна пере-буває в центрі світових збройних конф ліктів.

Для порівняння: у США за аналогічні роки середній показник рівня фінансування оборони (Lfd) становить 4,28, у Росії – 3,51, у Великій Британії – 2,48. При цьому терміни погодження контрактів на експорт ОВТ і товарів подвійного використання порівняно з показниками Украї-ни, які в середньому становлять від 45 діб до 8 місяців, у США тривають від 5 годин до 1,5 мі-сяця, у Німеччині – від 20 до 45 діб, у Росії – від 3 до 6 місяців, у Великій Британії – від 20 до 60 діб [1, с. 101]. Цілком зрозуміло, що ці країни і є лідерами на світовому ринку озброєнь.

Політики, науковці й експерти стверджують, що у 2008–2009 рр. в Україні було зірвано фак-тично всі державні програми, пов’язані з розвит-

ком ЗСУ. Було заморожено роботу щодо про-ектування та виробництва сучасних видів ОВТ, спостерігалося розпорошення науково-кон-структорських інженерних сил між різними ві-домствами, була відсутня чітка система держав-ного управління оборонно-промисловим комп-лексом (далі – ОПК), що призвело до зриву Державної цільової програми його реформуван-ня та розвитку на період до 2013 р.

Крім того, аналіз відповідності кількісно-якісних показників Збройних сил України (да-лі – ЗСУ) та економічних можливостей держави свідчить, що механізм фінансового забезпечення ЗСУ має суттєві недоліки й не забезпечує якіс-ного реформування та розвитку національного війська.

Однією з основних причин такої ситуації є розподіл видатків Державного бюджету для МОУ на загальний і спеціальний фонди. Якщо видатки за загальним фондом виконуються майже завжди стовідсотково, то статті зі спеці-ального фонду фінансуються вкрай погано, адже джерелом наповнення спеціального фонду є кошти, отримані від комерційних операцій. От-же, оновлення військової потужності ЗСУ сут-тєво залежить від ефективності проведення експортних військово-технічних операцій та ефективного їх супроводу, пов’язаного з екс-портним контролем.

У зв’язку з підвищенням розмірів військових видатків автоматично має активізуватися й ді-яльність спецекспортерів стосовно передач то-варів військового призначення та подвійного використання, ефективність проведення опера-цій яких у багатьох випадках залежить від ефективності здійснення експортного контролю.

Відповідно до євроінтеграційного курсу стратегії забезпечення воєнно-економічної без-пеки України та оптимізації системи експортно-го контролю розрахуємо оптимальні строки по-годження контрактів на поставку ОВТ, викорис-товуючи такі формули:

де: Lfd – граничний інтегральний показник, який відповідно до ст. 2 Закону України «Про оборону» має бути не менше 3,0, тобто потреби національної оборони повинні фінансуватися на рівні, не менше ніж 3 % від ВВП;

Fd – кошти, що виділяються на потреби на-ціо нальної оборони;

GDP – розмір ВВП за рік.

Оскільки рівень гарантування безпеки як результат військових витрат базується на розпо-ділі видатків Державного бюджету України для МОУ на загальний і спеціальний фонди, то формулу можна представити в такому вигляді:

%,100GDP

FL d

fd


Методологія оцінювання воєнно-економічної безпеки, пов’язаної з експортним контролем

де: Ldzf– розмір коштів, що виділяються на по -треби оборони із загального фонду;

Fdcf – розмір коштів, що виділяються на по-треби оборони зі спецфонду;

GDP – розмір ВВП за рік.

За даними Білої книги України за 2006–2013 рр. рівень фінансування ЗСУ за загальним і спеціальним фондами не був забезпечений у повному обсязі (табл. 1.1).

Як свідчать дані табл. 1.1, спеціальний фонд МОУ не отримав грошових коштів за період 2006–2013 рр. у середньому на 60,01 %, що є по-казником ризику військово-економічної безпеки країни, який виявився в недофінансуванні ви-датків на розвиток ОВТ й інфраструктури, а також видатків на підготовку ЗСУ. Закономір-ний наслідок: армія України не могла проти-стояти агресії РФ у Криму та на початковому етапі протистоянь у південно-східних регіонах країни у 2014 р.

%,100GDP

FFL dcfdzf

fd

Таблиця 1.2Прогнозні показники видатків із загального

фонду державного бюджету на потребу оборони на період до 2023 р.

РікРікОбсяг видатків, млн грн Обсяг видатків, млн грн

усьогоусього з них на потреби оборониз них на потреби оборони

20112011 11239,011239,0 10475,810475,8

20122012 13299,513299,5 12396,412396,4

20132013 15360,015360,0 14317,014317,0

20142014 17358,017358,0 16179,416179,4

20152015 19418,519418,5 18100,018100,0

20162016 21416,521416,5 19962,419962,4

20172017 23477,023477,0 21883,021883,0

20182018 25475,025475,0 23745,423745,4

20192019 27535,527535,5 25666,025666,0

20202020 29533,529533,5 27528,427528,4

20212021 31594,031594,0 29449,029449,0

20222022 33592,033592,0 31311,431311,4

20232023 35652,535652,5 33232,033232,0

Таблиця 1.3

Показники видатків із загального та спеціаль ного фондів Державного бюджету на потребу оборони за період 2006–2012 рр.*

РікРік

Обсяг видатківОбсяг видатків

Загальний фонд, Загальний фонд, % від загального % від загального обсягу видатків обсягу видатків

бюджету на ЗСУбюджету на ЗСУ

Спеціальний фонд, Спеціальний фонд, % від загального % від загального обсягу видатків обсягу видатків

бюджету на ЗСУбюджету на ЗСУ

20062006 77,977,9 22,122,1

20072007 82,882,8 17,217,2

20082008 89,989,9 10,110,1

20092009 58,058,0 42,042,0

20102010 73,073,0 27,027,0

20112011 84,084,0 16,016,0

20122012 86,586,5 13,513,5

20132013 100,0100,0 87,687,6

*Складено за: [2, 3, 4, 5, 6, 7, 8].

Таблиця 1.1

Рівень фінансування ЗСУ за загальним і спеціальним фондами за 2006–2012 рр.*

РікРік

УкраїнаУкраїна

Зап

лано

ване

З

апла

нова

не

фін

ансу

ванн

я ф

інан

сува

ння

ЗС

У, м

лн г

рнЗ

СУ

, млн

грн

Кошти з Бюджету УкраїниКошти з Бюджету України Загальний фонд Загальний фонд (надходження)(надходження)

Спеціальний фондСпеціальний фонд(надходження)(надходження)

Обс

яги

Обс

яги

спец

експ

орту

, сп

ецек

спор

ту,

млн

дол

. СШ

Ам

лн д

ол. С

ША

війс

ьков

і вит

рати

, ві

йськ

ові в

итра

ти ,

у %

від

ВВ

П

у %

від

ВВ

П

LL fdfd

отриманоотримано не не отриманоотримано отриманоотримано не не

отриманоотримано отриманоотримано не не отриманоотримано

млн грнмлн грн %% млн млн грнгрн %% млн грнмлн грн %% млн млн

грнгрн %% млн млн грнгрн %% млн млн

грнгрн %%

20062006 7604,97604,9 6404,86404,8 84,284,2 1202,11202,1 15,815,8 5732,15732,1 96,796,7 193,6193,6 3,33,3 672,7672,7 40,140,1 1006,51006,5 59,959,9 67306730 1,241,24

20072007 9130,59130,5 8071,18071,1 88,488,4 1059,41059,4 11,611,6 7557,67557,6 100,0100,0 00 00 513,5513,5 32,632,6 1059,41059,4 67,467,4 69166916 1,181,18

20082008 9907,19907,1 9529,59529,5 96,296,2 377,6377,6 3,83,8 8907,28907,2 100,0100,0 00 00 622,3622,3 62,262,2 377,6377,6 37,837,8 76577657 0,990,99

20092009 12806,012806,0 8340,98340,9 65,165,1 4465,14465,1 34,934,9 7338,77338,7 98,898,8 90,090,0 1,21,2 588,4588,4 13,913,9 3633,23633,2 86,186,1 83208320 0,790,79

20102010 12477,112477,1 10533,610533,6 84,484,4 1943,51943,5 15,615,6 9052,89052,8 100,0100,0 00 00 819,6819,6 30,830,8 1844,41844,4 69,269,2 86008600 0,970,97

20112011 13804,413804,4 12709,112709,1 92,092,0 1095,31095,3 8,08,0 11594,811594,8 100,0100,0 00 00 1114,31114,3 50,450,4 1095,31095,3 49,649,6 484484 0,980,98

20122012 16 374,316 374,3 14761,914761,9 90,290,2 1 612,41 612,4 9,89,8 13655, 913655, 9 96,596,5 501,9501,9 3,53,5 1106,01106,0 49,949,9 1110,51110,5 50,150,1 13441344 0,980,98

20132013 15281,215281,2 15 160,215 160,2 99,299,2 121,0121,0 0,80,8 14300,114300,1 100,0100,0 00 00 860,1860,1 87,687,6 121,0121,0 12,412,4 589589 0,980,98

*Складено за: [2, 3, 4, 5, 6, 7, 8].



Оскільки спеціальний фонд видатків Дер-жавного бюджету України для МОУ фінансу-ється майже на 100 % з експортних операцій зі поставок ОВТ, розрахуємо формулу залежності поповнення спецфонду від часового показника погодження контрактів на постачання товарів військового призначення в системі експортного контролю України. Прогнозні показники ви-датків із загального фонду Держбюджету на потребу оборони на період до 2023 р. згідно з Постановою КМУ «Про затвердження прогноз-них показників видатків із загального фонду Державного бюджету на потреби оборони на період до 2023 року» від 07 липня 2010 р. № 568 [10] зазначені в табл. 1.2.

Відповідно до законів України «Про Дер-жавний бюджет України» на відповідні роки за період 2006–2012 рр. на потреби ЗСУ перед-бачалося в середньому 1,02 % від ВВП, з них за цей період загальний фонд склав 78,87 % ви-датків, спеціальний фонд – 21,13 % видатків (табл.1.3).

Середній час погодження експортних конт-рактів із поставок ОВТ в системі експортного контролю України та інших країн згідно з дани-ми офіційних сайтів державних органів США, Німеччини, Нідерландів, РФ і середній рівень військових витрат за 2006–2013 рр. у цих краї-нах згідно з даними SIPRI [1, с. 101; 11] показано у табл. 1.4.

У державах із класично вибудуваними піра-мідами ВТС збройовий бізнес спирається на-самперед на потугу оборонної промисловості, військовий потенціал національної армії та роз-винений сектор фундаментальної науки. Зроб-лений нами аналіз свідчить, що за співвідношен-ням військового експорту до військових витрат за період 2003–2010 рр. Україна посідає перше місце з показником 28,2 %. Це означає, що фі-нансування витрат на оборону в Україні напря-му залежало від військово-промислового екс-портного потенціалу країни. Також, на жаль, за давньою згубною традицією, оборонна про-мисловість мала критично низькі показники, а за багатьма напрямами і повну відсутність кош-тів для наукових розробок.

Нині не створено систему повноцінного ВТС, де б збройовий бізнес, як у більшості дер-жав, був би інструментом політики й можливіс-тю оптимально розв’язувати завдання обороно-здатності. Проблеми полягають передусім у то-му, що в державі відсутня чітка законодавча база, яка регламентувала б витрати на розроблення й закупівлю озброєння, довгострокові бюрокра-тичні погодження, пов’язані з недосконалою процедурою погодження дозволів ДСЕК. Також відсутні технологічні схеми дій спецекспортерів щодо виконання передконтрактної роботи й ал-горитму порядку проведення процедур супрово-ду й реалізації зовнішньоторговельних конт-рактів, пов’язаних із експортно-імпортними операціями товарів військового призначення та подвійного використання.

Нині є лише підзаконні нормативні акти: ука-зом Президента України від 2004 р. про затвер-дження довгострокової програми розвитку ОВТ на період 2005–2015 рр. на розроблення й заку-півлю озброєння було передбачено всього 23 млрд грн. Рішенням КМУ від 2009 р. про затвердження Концепції середньострокової програми розвитку ОВТ на 2010–2015 рр. з урахуванням інфляції визначено прогнозні асигнування на зазначений період у розмірі 39 млрд грн [13].

Отже, як свідчить аналіз прогнозних асигну-вань на зазначений період, цілком зрозуміло, що реалізація цих програм, максимальне заповн ен-ня коштами спеціального фонду були можливі лише за ефективного проведення переговорів щодо підписання зовнішньоекономічних конт-рактів спецекспортерами, за максимальної узгодженості дій державних органів (митного, експортного контролю, СЗРУ та ін.).

Для визначення прогнозних показників ви-датків по МОУ за спецфондом Державного бю-джету України застосуємо середній показник збільшення видатків за 2011–2015 р., який до-рівнює 3,7 %. За допомогою цього показника та використовуючи дані табл. 1.3 визначимо зміни відсотка до спецфонду ЗСУ від загального об-сягу фінансування ЗСУ за період 2006–2013 рр., а також прогноз зміни даного відсотка на період до 2023 р. (рис. 1.1).

Апроксимувати зміну зазначених на рис. 1.1 показників можна за допомогою лінії тренду, рівняння якої має вигляд:

y = 0,1962х2 – 2,8399х + 26,601.

Коефіцієнт детермінації при цьому R2 = 0,7798.Дані розрахунків грошового еквівалента за-

значеного прогнозу при застосуванні методу апроксимації за наданою формулою визначені в табл. 1.5.

Графічний вигляд прогнозних показників обсягу спецфонду ЗСУ від загального обсягу фінансування ЗСУ до 2023 р. визначений на рис. 1.2.

Таблиця 1.4Середній час погодження експортних

контрактів по трансферах ОВТ по країнах-постачальниках

Країни-Країни-постачальники постачальники

ОВТОВТ

Середній час Середній час погодження контрактів погодження контрактів

з поставок ОВТ з поставок ОВТ (місяців)(місяців)

Військові Військові витрати, в млн витрати, в млн

дол. СШАдол. США

СШАСША 0,750,75 38518,0038518,00НімеччинаНімеччина 1,11,1 8446,668446,66НідерландиНідерланди 1,331,33 16350,3316350,33РФРФ 4,54,5 7405,757405,75УкраїнаУкраїна 7,07,0 317,025317,025



2006 2009 2012 2015 2018 2021 2024роки

Крива відсотків Апроксимуюча крива

відс

отки

0

10

20

30

40

50

Крива обсягу видатків спецфонду ЗСУ Апроксимуюча крива

2006 2009 2012 2015 2018 2021 2024

Обс

яг в

идат

ків

спец

фон

ду З

СУ 16000

14000

12000

10000

8000

6000

4000

2000

0

Рис. 1.1. Динаміка змін відсотка обсягу спецфонду ЗСУ від загального обсягу фінансування ЗСУ за період 2006–2013 рр. із прогнозними показниками на період до 2023 р.

Рис. 1.2. Динаміка прогнозних показників обсягу спецфонду ЗСУ від загального обсягу фінансування ЗСУ до 2023 р.

Таблиця 1.5Прогнозні показники обсягу спецфонду ЗСУ від загального обсягу фінансування

ЗСУ до 2023 р.

РікРікОбсяг видатків, млн грнОбсяг видатків, млн грн

РікРікОбсяг видатків, млн грнОбсяг видатків, млн грн

Потреби ЗСУПотреби ЗСУ Потреби спецфонду Потреби спецфонду ЗСУ (прогноз)ЗСУ (прогноз) Потреби ЗСУПотреби ЗСУ Потреби спецфонду Потреби спецфонду

ЗСУ (прогноз)ЗСУ (прогноз)

20062006 5732,15732,1 1679,21679,2 20152015 18100,018100,0 2425,42425,4

20072007 7557,67557,6 1572,91572,9 20162016 19962,419962,4 3373,6463373,646

20082008 8907,28907,2 999,9999,9 20172017 21883,021883,0 4464,1324464,132

20092009 7338,77338,7 4221,64221,6 20182018 23745,423745,4 5675,1515675,151

20102010 9052,89052,8 2664,02664,0 20192019 25666,025666,0 7032,4847032,484

20112011 10475,810475,8 2209,62209,6 20202020 27528,427528,4 8506,2768506,276

20122012 12396,412396,4 2132,182132,18 20212021 29449,029449,0 10130,4610130,46

20132013 14317,014317,0 981,1981,1 20222022 31311,431311,4 11867,0211867,02

20142014 16179,416179,4 1601,7611601,761 20232023 33232,033232,0 13758,0513758,05



За результатами аналізу даних прогнозних показників обсягу спецфонду ЗСУ від загально-го обсягу фінансування ЗСУ до 2023 р. (рис. 1.2) видно, що стрімке зростання показників з орієн-товним виходом на показники 2009 р. передба-чалося лише у 2018 р.

Це означає, що активність спецекспортерів мала зрости порівняно з показниками 2013 р. у 2024 р. майже у 14 разів, щоб забезпечити необ-хідний безпековий показник держави на належ-ному рівні.

Апроксимувати зміну показників обсягу спецфонду ЗСУ від загального обсягу фінансу-вання ЗСУ, зазначених на рис. 1.2, можна за до-помогою лінії тренду, рівняння якої має вигляд:

y = 75,052x2 – 797,69x + 3523,1.

Коефіцієнт детермінації при цьому R2 =0,9452.Лінія апроксимації залежності військових

витрат від середнього часу узгодження експорт-них контрактів з поставок ОВТ у системі екс-портного контролю України показано на рис. 1.3.

Зазначимо, що ряд 1 на рис. 1.3 отриманий за таблицею відповідності середнього строку по-годження щодо військових витрат, а апроксиму-юча лінія отримана за формулою:

y = 7,0374e–0,0001x.

Коефіцієнт детермінації при цьому R2 = 0,8181.За даними зазначених таблиць у спосіб

апроксимації методом найменших квадратів отримаємо формулу залежності граничного ін-тегрального показника військово-економічної безпеки – рівня фінансування оборони від часу узгодження експортних контрактів з поставок ОВТ у системі експортного контролю України. Інтегральний показник безпеки, визначений за останньою формулою, де y – час погодження контрактів (t), а x – розмір коштів, які виділя-ються на потреби оборони зі спецфонду (Fdcf), матиме такий вигляд:

t = 7,0374e–0,0001·Fdcf.

Отже, залежність розміру коштів, які виді-ляються на потребу оборони зі спецфонду від часу погодження контрактів можна визначити за формулою:

Підставивши значення Fdcf у формулу визна-чення граничного інтегрального показника рів-ня фінансування оборони, отримаємо:

Для визначення залежності між військовими витратами ЗСУ та часом узгодження експортних контрактів із поставок ОВТ у системі експортно-го контролю України отримаємо формулу:

Таким чином, завдяки новим підходам до методології визначення одного з інтегральних показників рівня воєнно-економічної безпеки – рівня фінансування оборони можна здійснити прогнозування рівня спеціального фонду ЗСУ для забезпечення належного рівня воєнної без-пеки країни. Крім того, введення у формулу ви-значення рівня фінансування оборони часового показника погодження експортних контрактів із поставок ОВТ у системі експортного контролю України дає можливість коригувати роботу бю-рократичних механізмів експортного контролю, обирати оптимальні способи вдосконалення

Термін узгодження0 1 2 3 4 5 6 7 8

Військові витрати ЗСУ Апроксимуюча лінія

4500040000350003000025000200001500010000

50000

Вій

сько

ві в

итр

ати

ЗС

У

Рис. 1.3. Лінія апроксимації залежності військових витрат від середнього часу узгодження експортних контрактів з поставок ОВТ у системі експортного контролю України

0001,0

0374,7ln=

t

F dcf

%.1000001,0

0374,7ln

=GDP

t

F

Ldzf

fd

0374,7GDP

=LfdFdzfet

·

100 %·0,0001

.



роботи системи експортного контролю, що вплине на пришвидшення поповнення спецфон-ду бюджету ЗСУ і на можливість розвитку ОВТ,

дуже необхідних для ЗСУ в умовах російської агресії та активізації терористичних угруповань.


1. Бегма В. М. Ризики експортного контролю та воєнно-економічна безпека держави / В. М. Бегма, Н. М. Скляр // Стратегічні пріоритети. – 2014. – № 2. – С. 98.

2. Біла книга – 2006: оборонна політика України // Щорічник Міністерства оборони та Генерального штабу Збройних сил України. – 2007. – С. 93.

3. Біла книга 2007: оборонна політика України / Міністерство оборони та Генеральний Штаб України; за ред. Центру Разумкова. – К., 2008. – 122 с.

4. Біла книга – 2008: оборонна політика України / Щорічник Міністерства оборони та Генерального штабу Збройних сил України. Київ. – 2009. – С. 88.

5. Біла книга України 2009: Збройні сили України // Військо. – 2010. – № 2 (116). Спеціальний випуск Щорічника Міністерства оборони та Генерального штабу Збройних сил України. – 2010. – С. 80 [Елект-ронний ресурс]. –Режим доступу: defpol.org.ua/site/files/WB2009_ukr.pdf

6. Біла книга України 2010: Збройні сили України // Військо. – 2011. – № 2 (128). Спеціальний випуск Щорічника Міністерства оборони та Генерального штабу Збройних сил України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: shron.chtyvo.org.ua/Viisko_Ukrainy/2011_N02_128.pdf

7. Біла книга України 2011: Збройні сили України // Військо. – 2012. – № 2. Спеціальний випуск Щорічника Міністерства оборони та Генерального штабу Збройних сил України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.gov.ua/documents/bila_kniga/257309848.pdf

8. Біла книга України 2012: Збройні сили України // Військо. – 2013. – № 2. Спеціальний випуск Щорічника Міністерства оборони та Генерального штабу Збройних сил України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: uvpo.odessa.gov.ua/files/uvpo_portal/b_la_kniga_2012.pdf.

9. Методичні рекомендації щодо оцінки рівня економічної безпеки України / за ред. А. І. Сухоруко-ва. – К. : НІПМБ, 2003. – 64 с.

10. Про затвердження прогнозних показників видатків із загального фонду державного бюджету на потреби оборони на період до 2023 року : постанова Кабінету Міністрів України від 7.07.2010 р. № 568 // Урядовий кур’єр. – 2010. – № 128. – 15 лип.

11. СІПРІ 2012: Щорічник: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека : пер. з англ. / Стокгольм. міжнар. ін-т дослідження миру; Укр. центр екон. і політ. досліджень ім. О. Разумкова; редкол. укр. вид.: Л. Шангіна (головний редактор) та ін. – К. : Заповіт, 2013. – 464 с.

12. Система економічної безпеки держави / Під заг. ред. д. е. н., проф., заслуженого економіста Украї-ни Сухорукова А. І. / Національний інститут проблем міжнародної безпеки при РНБО України. – К. : ВД «Стилос», 2009. – 685 с.

13. Українська армія: від бюджету «проїдання» до бюджету розвитку // Військова панорама. – 2011. – 13 груд. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://wartime.org.ua/473-ukrayinska-armya-vd-byudzhetu-proyidannya-do-byudzhetu-rozvitku.html


Економічний і соціальний розвиток

УДК 339.727.22 + 327.81

ПИТАННЯ СТРАТЕГІЇ ЗАЛУЧЕННЯ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ У КОНТЕКСТІ ДОТРИМАННЯ

ІНТЕРЕСІВ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИШаров Олександр Миколайович,Шаров Олександр Миколайович,

доктор економічних наук, професордоктор економічних наук, професор

Досліджено та класифіковано державні методи залучення прямих іноземних інвестицій (ПІІ) та їх ефективність. Визначено ризики, що виникають унаслідок залучення до національ-ної економіки ПІІ, та вносено рекомендації щодо вдосконалення системи залучення ПІІ в Україну з огляду на інтереси національної економічної безпеки.

Ключові слова: прямі іноземні інвестиції, національна економічна безпека, державне регу-лювання.

Теоретичні та методологічні аспекти, що стосуються проблематики залучення прямих іноземних інвестицій (далі – ПІІ), широко ви-світлено в економічній літературі, починаючи від підвалин, закладених у роботах А. Сміта, Ж. Сея, Т. Мальтуса, Д. Рікардо, І. Фішера, Дж. М. Кейнса, П. Самуельсона, Дж. Кларка, Р. Харрода, Р. Манделла, Я. Тінбергена та інших засновників класичної і сучасної економічної думки. Значний внесок у розроблення цього питання зробили також К. Акамацу, П. Дж. Ба-клі, Е. Берлоу, Б. Бор, Є. Брігхем, Дж. Вайнер, Р. Верной, Р. Гілпін, Г. Джонс, Д. Голд, Х. Грей, Дж. Данінг, І. Іверсен, Дж. Йохансон, Д. Кад-дінгтон, Ч. Кіндлебергер, Р. Коуз, П. Кругман, Р. С. Ньюфармер, Р. Нурксе, Б. Олін, Р. Портер, А. Ругман, П. Фішер, С. Г. Хаймер та ін. Проб-лематику інвестиційних процесів в умовах пере-хідної економіки розглянуто в дослідженнях багатьох вітчизняних учених – Б. Адамова, Ю. Бажала, В. Базилевича, Є. Бершеди, Л. Борщ, О. Власюка, В. Геєця, А. Гойко, Б. Губського, О. Гаврилюка, М. Гамана, Г. Губерної, М. Дени-сенка, В. Дорофієнка, С. Довбні, П. Єщенка, Т. Затонацької, В. Івченка, Б. Кваснюка, М. Крейдич, І. Літьохіної, І. Лукінова, Д. Лук’я-ненка, В. Любімова, О. Малютіна, О. Махмудо-ва, А. Музиченка, М. Назарчука, Ю. Ніколенка,

О. Носової, В. Осецького, Б. Панасюка, Ю. Па-хомова, А. Пересади, О. Поважного, С. Поваж-ного, Г. Попової, А. Поручика, В. Савчука, Н. Титаренко, А. Фукса, Л. Червової, А. Чухна, Л. Яковенко, С. Якубовського та багатьох інших.

Особливу увагу на безпекові аспекти інвес-тиційного процесу звернтали у своїх роботах Л. Абалкін, А. Анікін, А. Ілларіонов, П. Ліндерт, М. Пебро, Дж. Сакс, Є. Ясін, а також українські фахівці – О. Баранівський [1], В. Єдинак [2], В. Кириленко [3], М. Недашківський [4], С. Тка-ленко [5] та ін.

Значна увага приділяється питанням інвес-тиційної політики в практичній діяльності між-народних організацій та форумів. Зокрема, можна згадати форум «Свобода інвестиційного процесу», проведений ОЕСР у 2006 р., в засідан-нях якого представники 55 урядів обговорювали питання відкритості, трансперентності й недис-кримінаційності інвестиційної політики. У 2007 році на саміті G8 в Хайлігендамі (Німеччи-на) розпочато т. зв. хайлігендамський процес щодо обговорення актуальних проблем світової економіки, у тому числі – сприяння транскор-донним інвестиціям на взаємовигідній основі. Поміж іншого в заяві з цього приводу зазначено, що «зберігають актуальність і вимагають по-дальшого аналізу питання захисту націо нальної


Питання стратегії залучення прямих іноземних інвестицій в контексті дотримання економічної стратегії...

безпеки й «стратегічних» секторів економіки у зв’язку з іноземними інвестиціями» [6].

Водночас у вітчизняній науковій літературі відсутнє однозначне тлумачення сутності ін-вестиційної безпеки. А в іноземній (за винятком деяких пострадянських авторів, здебільшого російських) узагалі визнається лише економічна безпека держави в цілому, а інші «підвиди» економічної безпеки, характерні для праць ві-тчизняних дослідників (на кшталт «фінансової», «бюджетної», «банківської», «валютної», «інвес-тиційної», «податкової», «митної» тощо) роз-глядаються зазвичай у вигляді окремих чинни-ків економічної безпеки або, частіше, навіть просто [макро]економічної стабільності або ефективності. З огляду на це, в подальшому го-воритимемо саме про інвестиційні аспекти або чинники впливу на національну економічну безпеку, під якою матимуться на увазі еконо-мічні умови, які забезпечують можливість реалізації державою своєї внутрішньої і зо-внішньої політики. Відповідно високий рівень економічної безпеки дозволяє здійснювати по-літику найефективніше, зі значним запасом міцності, а низький призводить до виникнення серйоз них проблем у самому функціонуванні держави аж до втрати суверенітету й розвалу держави. Усі можливі негаразди зі станом наці-ональної економічної безпеки пов'язані із за-грозами: зповного розвалу держави; перетво-рення на квазідержавну структуру (колонію, домініон); часкової втрати суверенітету; суттєвої економічної залежності; порушення системи життєвого забезпечення населення тощо. Таким чином, імовірність появи й реалізації таких за-гроз зумовлена наявністю ризиків у різних сек-торах економічної системи – виробництві, тор-гівлі та фінансах, а при детальнішому аналізі – і в різних підсекторах. Власне, інвестиційні ризи-ки можуть виникати як різновид фінансових ризиків поряд із бюджетними, валютними, кре-дитними тощо.

Проблема залучення інвестицій

Державне регулювання економічних проце-сів загалом та іноземних інвестицій зокрема можна розподілити на внутрішнє (національне) і міжнародне. До останнього належатимуть дво- й багатосторонні угоди, конвенції, міжнародні правила, визнані національними органами дер-жавного уп равління. Найпоширенішим, тради-ційним засобом регулювання є двосторонні угоди про сприяння та взаємний захист інвести-цій (передбачають насамперед використання національного режиму регулювання і для іно-земних інвесторів).

Створення агенцій сприяння інвестиціям (далі – АСІ) стало останніми роками централь-ним пунктом стратегії розвитку в багатьох краї-нах. Якщо ще років двадцять тому такі агенції існували лише в окремих країнах, то сьогодні, за

даними ЮНКТАД, кількість національних агенцій перевищує 160, а субнаціональних – 250. Водночас досвід їх діяльності залишається недо-статньо вивченим. «Сприяння інвестиціям», за визначенням фахівців Світового банку, – це «діяльність із розповсюдження інформації про інвестиційні можливості або спроба створення позитивного іміджу об’єктів інвестування, а та-кож надання інвестиційних послуг для потен-ційних інвесторів» [7]. На підставі цього визна-чення можна говорити про те, що роль АСІ по-лягає, по-перше, у збиранні та поширенні інфор-мації, яка може бути цікавою для інвесторів, і по-друге, у координуванні діяльності різних органів влади, спрямованої на поліпшення умов інвестування (інвестиційного клімату). Ця остання роль полягає не тільки в наданні певних послуг, а й у лобіюванні необхідних рішень ви-конавчої та законодавчої влади країни.

Зазвичай АСІ намагаються своїми діями максимізувати обсяг ПІІ, а оскільки цей обсяг детермінується певними змінними, які відобра-жають рівень економічного розвитку та якість інвестиційного клімату, то в спеціальній літера-турі прийнято використовувати для вирахуван-ня бажаного обсягу ПІІ таку формулу:

ПІІ = γ1 IC + γ2Y,де: ІС – індикатор якості інвестиційного клімату; Y – рівень економічного розвитку (розмір

ринку) [8].

Ці два чинники пов’язані з двома головними мотиваціями для іноземних інвесторів: інвести-ційний клімат важливий тому, що ТНК (основні міжнародні інвестори) зазвичай мають великий вибір між різними країнами, а розмір ринку важливий для окупності інвестицій.

Однак зазначимо, що найбільш досвідчені АСІ ставлять собі за мету досягнення не тільки кількісних, а й якісних показників, маючи на увазі вплив ПІІ на створення нових робочих місць, зростання експорту й отримання нових технологій.

Таким чином, можна дійти висновку: і сама діяльність АСІ за інших рівних умов тим ефек-тивніша, чим ліпший інвестиційний клімат у країні і вищий рівень її розвитку (включаючи розвиток інституційної ринкової інфраструкту-ри). А це означає, що важливість такої державної установи не можна розглядати лише у прив’язці до тимчасових потреб, зумовлених початковими стадіями розвитку інвестиційного процесу.

Процес залучення іноземних інвестицій по-винен перебувати в центрі уваги відповідних державних органів і бути одним з основних ас-пектів державної економічної політики не тільки в періоди нестачі капіталу для розвитку (модер-нізації) національної економіки, а й на усіх ста-діях її розвитку, оскільки це повязано не лише з мобілізацією та оптимізацією структури фінан-


Шаров Олександр Миколайович

сових ресурсів, необхідних для економічного зростання, а й із питаннями економічної без-пеки держави.

Безпекові проблеми у зв’язку з транскордон-ним рухом капіталу (іноземними інвестиціями) має два джерела ризиків: приплив «небезпечних» інвестицій з-за кордону та відплив «критичних» інвестицій за кордон1.

Розроблення й запровадження інноваційний технологій, понад те, створення нового типу ви-робництва – інноваційного, визначають за су-часних умов реальні перспективи розвитку на-ціональної економіки. Саме тому з перших років незалежності в Україні ропочалася робота щодо розроблення нормативної бази науково-техно-логічної та інноваційної політики. Така увага до цієї проблематики, здавалося б, гарантувала швидкий перехід до принципово нового еконо-мічного укладу, в основу якого покладено т. зв. економіку знань. На жаль, системна криза, яка вразила Україну (як й інші пострадянські дер-жави) в першій половині 90-років минулого століття, загальмувала (а точніше, просто при-зупинила) цей процес. У наступні роки «розв’я-зан ня завдань відновлення економічного по-тенціалу, прискорення переходу на інновацій-ний шлях розвитку України відбувається в умовах впливу ряду зовнішніх і внутрішніх ви-кликів, що ускладнюють досягнення поставле-них цілей та вимагають посилення зусиль у на-прямі вирішення накопичених у суспільстві й інноваційній системі проблем» [9].

Утім необхідність саме інноваційної моделі економічного розвитку посилилася двома чин-никами: інтеграцією України в глобальну еконо-міку та світовою кризою, що розпочалася у 2008 р., які помітно загострюють конкурентну боротьбу і роблять її результати критерієм жит-тєздатності національних економік.

Водночас внутрішня економіка країни де-монструвала відсутність ефективного попиту на технологічні інновації. У СРСР в останні роки його існування питома вага підприємств, які за-ймалися розробленням і впровадженням нової продукції та виробничих процесів, складала 60–70 %. Проте вже в першій половині 1990-х років цей показник знизився більше ніж утричі (у тому числі в Україні до 20–26 %) [10].

У подальшому ця проблема ще більше за-гост рилася, і лише у 2010–2011 рр. намітилися зміни негативного тренду. Якщо в найбільш промислово розвинених країнах світу рівень самозабезпечення продукцією високотехноло-гічного комплексу сягає 80 %, то в Україні він, за експертними оцінками, значно менший. Це зу-

1 Цей аспект проблеми не розглядається детально, оскільки це зроблено в інших публікаціях Інституту. Зокрема, див.: Тищук Т. А. Прихований відплив капі-талу з України: чинники, наслідки та напрями проти-дії / Т. А. Тищук // Стратегічні пріоритети. – 2012. – № 3 (24). – С. 15–25.

мовлено браком капітальних вкладень в іннова-ційну галузь, як і в економіку країни загалом. У зв’язку із цим ми повністю погоджуємося з ви-сновком про те, що «в сучасних умовах господа-рювання економічна система України відчуває значний дефіцит обсягу заощаджень та капі-тальних інвестицій і для неї характерний недо-статній розвиток інноваційного виробництва», унаслідок чого «обсяг залучення та рівень сти-мулювання іноземних інвестицій набуває над-звичайної актуальності» [11].

Зрозуміло, що вирішення кількісних та якіс-них проблем ринків капіталу є прямим завдан-ням державного регулювання. Як зауважив відо-мий український економіст, професор Богдан Гаврилишин, «ринок потребує мудрого регулю-вання мудрими державами, себто, ринок потре-бує якоїсь реальної руки. Нема чого сподіватися, що якась невідома рука, як це пропонував Адам Сміт, доведе до добра для всіх» [12]. Таке регу-лювання має здійснюватися на всіх етапах інвес-тиційного процесу: вибір країни інвестування – вибір форми інвестування – вибір галузі/про-екту – внесення інвестиції – реєстрація/визна-ння права власності – управління інвестицією/функціонування підприємства – розподіл при-бутків – виведення інвестиції.

Тільки комплекс ний підхід або постійний супровід з боку державних органів іноземних інвестицій може забезпечити дійсно ефективне їх регулювання.

Основна проблема української економіки – необхідність забезпечення її структурної пере-будови на інноваційній основі, що дозволило б значно підвищити нашу конкурентоспромож-ність на світових ринках товарів і послуг. З огляду на це, природними союзниками України могли б бути Сполучені Штати Америки, Євро-пейський Союз, Євразійський економічний со-юз і Китай.

Рівень розвитку української економіки та наявних економічних відносин свідчить про те, що Україна найменше готова до будь-яких інте-граційних домовленостей із США, хоча саме ця країна володіє найбільш високими за своїм рів-нем сучасними технологіями, необхідними для якісної зміни нашої промисловості, енергетики, транспорту й аграрного сектору.

Натомість найпростіше було б забезпечити інтегрування України на пострадянському про-сторі, зокрема в новостворюваний Євразійський економічний союз. Однак з погляду інновацій-ної модернізації перспективи співпраці всереди-ні цього угруповання виглядають, швидше, де-кларативними, ніж реальними.

Слід також брати до уваги «ціну» науково-технічних «напрацювань» колишнього СРСР, які й досі є основою промислового комплексу пострадянських країн: як свідчить наш спільний досвід, вони забезпечувалися таким значним фінансуванням, яке просто підірвало решту



економіки, що не тільки недоречно, а й немож-ливо за сучасних умов.

Китайський досвід залучення інновацій ба-зується на копіюванні інноваційних розробок країн ЄС і США та їх запровадженні у виробни-цтво із залученням дешевої робочої сили. Спро-ба використання цієї моделі в Україні призвела б до загострення соціально-економічного стану та навряд чи змогла б забезпечити запуск влас-ної інноваційної модернізації.

Таким чином, оптимальним варіантом, що відповідає реальним потребам та можливостям ук раїнської економіки, є саме євроінтеграцій-ний напрям міжнародного співробітництва.

У будь-якому разі процес залучення інозем-них інвестицій потребує державного регулюван-ня з огляду на цілі економічної політики й еко-номічної безпеки держави.

Моделі державної політики залучення іноземних інвестицій

Регуляторні стандарти мають три основні наслідки щодо рішень про інвестиції. По-перше, це безпосередній вплив на розмір майбутніх ви-трат стандартів заробітної плати (у тому числі мінімальної заробітної плати), умов праці (сані-тарні стандарти, безпека праці тощо), соціаль-них гарантій, а також стандартів захисту навко-лишнього середовища. По-друге, це ефект не-впевненості щодо можливості зміни цих стан-дартів у майбутньому, а також щодо гарантуван-ня прав власності. По-третє, це вплив на вартість усіх активів цієї промислово-фінансової групи, який відчувається внаслідок реакції з боку акці-онерів, споживачів і працівників у країні-донорі на дочірні підприємства такої групи за кордо-ном. Звісно, що такий вплив по-різному позна-чається на різних компаніях-інвесторах залежно від їх розміру, сектору діяльності тощо. Напри-клад, великі високотехнологічні компанії, нав-паки, можуть приваблювати високі стандарти у сфері прав робочої сили (оскільки це потенційно означає наявність висококваліфікованих пра-цівників) [13].

Світовій практиці відомі три основні підходи (моделі) щодо залучення іноземних інвестицій:

1) лібералізація правил руху капіталу, або принцип «відкритого вікна», коли максимально спрощуються правила контролю за здійсненням капітальних операцій, що має привабити іно-земних інвесторів простотою здійснення таких операцій;

2) забезпечення моніторингу за рухом іно-земного капіталу з метою поєднати привабли-вість простоти здійснення капітальних операцій з відстежуванням основних тенденцій руху капі-талу, щоб мати можливість вжити відповідних заходів у разі виникнення серйозних загроз економічній безпеці держави;

3) таргетування іноземних інвестицій, коли держава не просто створює умови, привабливі

для іноземних інвесторів, а ставить перед собою конкретні цілі (targets) щодо обсягів, географіч-них і галузевих напрямів руху іноземного капі-талу в національній економіці.

Перша модель («відкритого вікна») активно використовувалася в Україні в першій половині 1990-х років, що спричинило появу перших іно-земних інвестицій у національну економіку. Слід звернути увагу й на те, що така модель ви-кликала насамперед «втечу капіталу» за кордон. І це не було особливим випадком для України, адже, як зауважив свого часу Дж. Стігліц: «Від-критість операцій за капітальним рахунком мо-же і призвела в кількох країнах до відпливу ка-піталу за межі країни (а не, як обіцялося, до припливу капіталу в країну), створюючи ще один канал для зворотного ефекту» [14]. Від-критість призвела також до офшоризації еконо-міки (у тому числі й до появи квазііноземних інвестицій: інвестицій в економіку України з боку компаній, зареєстрованих в офшорних юрисдикціях, кінцевими бенефіціарами (влас-никами) яких є з великим ступенем імовірності українські громадяни (резиденти). Зокрема, на середину 2014 р., за інформацією Держстату, ПІІ з Кіпру та Британських Вірджінських остро-вів становлять понад третину (18 із 50 млрд дол., або 36 %) усіх прямих іноземних інвестицій в Україну.

Крім того, як свідчить досвід країн Східної Європи й Росії, така модель призводить до за-лучення значних обсягів спекулятивного капіта-лу, оскільки приваблює насамперед (а стосовно країн з новоствореними ринками – майже ви-ключно) короткостроковий (ризиковий) капітал у формі не прямих, а портфельних інвестицій, які можуть бути швидко виведені з країни разом зі спекулятивними прибутками (т. зв. гарячі гроші).

Інша вада такої моделі пов’язана з тим, що інвестори віддають перевагу придбанню діючих (як правило, успішних) підприємств і фінансо-вих установ. Утім експерти ЮНКТАД давно зауважили, що інвестиції в існуючі підприємства (M&A) в країнах із ринками, що розвиваються, менш корисні для економічного розвитку, ніж інвестиції у новостворювані підприємства (greenfield investment), або взагалі шкідливі [15]. На жаль, таке другорядне значення «грінфілд-інвестицій» збереглося в Украї ні і після відмови від ліберальної моделі залучення іноземних ін-вестицій. Зокрема, за даними іноземних експер-тів, на кінець жовтня 2013 р. у країні було за-реєст ровано 45 нових інвестиційних проектів, що дорівнює їх кількості за весь 2012 р. (тоді як у 2012 р. у Росії налічувалося 265 «зелених» проектів іноземних інвесторів, у Польщі – 237, у Румунії – 138) [16]. Утім, незважаючи на зрос-тання у 2013 р., найімовірніше, кількість інвес-тицій залишиться все-таки значно нижчою, ніж у рекордному 2008 р., коли було зафіксовано 114


Шаров Олександр Миколайович

проектів. Щодо розширення трудової зайнятос-ті слід зазначити, що за перші 10 місяців 2013 р. іноземними інвесторами було створено 6860 нових місць. Це приблизно дорівнює кількості робочих місць, створених завдяки ПІІ у 2011 р. (6995), але помітно менше, ніж створено у 2012 р. (12012).

Своєрідним апофеозом політики «відкритих дверей» стало запровадження в Україні анонім-них номерних банківських рахунків, результатом чого було не стільки інвестування в економіку, скільки її «засолення» сумнівними (а подеколи і відверто «брудними грошима»), що призвело до звинувачення України у сприянні відмиванню капіталів сумнівного закордонного походження та потрапляння нашої країни наприкінці 2002 р. до «чорного списку» FATF. Лише за рік після скасування права банків на відкриття анонімних рахунків (у лютому 2003 р.) Україну викреслили з цього списку (втім у 2010–2011 рр. вона пере-бувала в «сірому списку» країн, законодавство яких стосовно боротьби з відмиванням брудних грошей вимагало вдосконалення).

Практика також засвідчила, що надання по-даткових пільг більше впливає не на прийняття рішення щодо стратегічних інвестицій, а на спроби використання «податкових ям» для ухилення від оподаткування (причому не стіль-ки іноземними інвесторами, скільки вітчизняни-ми, які за допомогою системи офшорних компа-ній «перетворюються» на нерезидентів). У перші роки ліберальної політики залучення іноземних інвестицій доходило до того, що «інвестиції» буквально в розмірі кількох десятків доларів (що на той час було еквівалентно цілком «при-стойним» багатотисячним сумам у карбованцях) надавали можливість отримання податкових пільг (п’ятирічних «канікул») досить потужним виробничим підприємствам. Унаслідок цього з’явилося розуміння того, що оподаткування підприємств з іноземним капіталом має здій-снюватися в національному режимі, надто біль-шість іноземних інвесторів уже мають досить значні переваги над вітчизняними – в доступі до кредитних ресурсів, технологій, досвіду управ-ління тощо.

З організаційного погляду це знаменувало перехід до другої моделі організації залучення іноземних інвестицій у спосіб маркетингу інвес-тицій. Інституційно це було доручено новоство-реному Державному агентству з інвестицій та управління національними проектами. Власне, національні проекти стали основною формою маркетингового підходу. Національними визна-ються проекти, які мають стратегічне значення для окремих галузей економіки, регіонів або вирішення соціальних проблем і реалізуються під патронажем Президента України. Марке-тинговий підхід не тільки не заперечує, а й пе-редбачає лібералізацію руху капіталу. Водночас вона має доповнюватися відповідною макроеко-

номічною політикою, економічною стабільніс-тю, наявністю необхідної інфраструктури й спеціальною регіональною політикою. Такий підхід сприяє збільшенню строків капітальних вкладень, але не виключає репатріації доходів і, головне, не сприяє збільшенню обсягів націо-нального капіталу.

Однак найважливішим з погляду захисту національної економічної безпеки є те, що такий підхід дозволяє здійснювати певну селекцію ПІІ. Наприклад, Комітет з іноземних інвестицій у США (Committee on Foreign Investment in the United States –CFIUS), крім обов’язкового огляду операції щодо переказу капіталу здійснює ще й спеціальне розслідування за наявності однієї з таких умов:

• трансакція загрожує порушити національну безпеку США, і ця загроза не була пом’якшена під час або до початку огляду;

• трансакція передбачає залучення установи, яка контролюється урядом іноземної держави;

• трансакція призведе до отримання контро-лю над критично важливою інфраструктурою й може завдати шкоди національній безпеці;

• відповідне відомство й Комітет дійдуть вис-новку, що розслідування необхідно здійснити.

Аналогічний підхід практикується і в бага-тьох інших країнах, що дозволяє забезпечити своєчасне втручання уряду з метою призупинен-ня або зміни умов іноземних інвестицій, які мо-жуть створити загрозу національним інтересам. Прикладом такого втручання може бути спротив французького уряду 2006 р. щодо поглинання металургійної компанії Arcelor (Франція та Люксембург) індійським концерном Mittal. Що-правда, таке поглинання все-таки відбулося, але за певних умов, невиконання яких призвело до намірів ренаціоналізації цього підприємства та заяви міністра промислового відродження Франції А. Монтебо (Arnaud Montebourg): «Ми не хочемо присутності Mittal у Франції надалі, оскільки вони не поважають Францію, про що свідчить невиконання ними своїх соціальних зобов’язань» [17]. У 2005 р. французький уряд успішно запобіг поглинанню американським концерном PepsiCo компанії Danone, надавши їй статусу «стратегічного підприємства» [18]. Уря-дом Італії було блоковано поглинання оператора платних автодоріг Autostrade іспанською компа-нією Abertis, а іспанський уряд, дізнавшись про план щодо поглинання енергетичної компанії Endesa німецькою E.ON, запропонував альтерна-тивні інвестиції з боку державної компанії Gas Natural [19]. Аналогічні приклади можна знайти в практиці Китаю, США, Росії, Німеччини, Но-вої Зеландії та інших країн.

Цікавою й корисною для України може бути інша форма державного «втручання»: замість іно земних інвестицій пропонуються не просто вітчизняні, а інвестиції з боку населення, що дозволяє:



а) вирішити питання використання націо-нальних заощаджень;

б) зменшити розбіжності в доходах різних верств населення;

в) залучити широкі маси до підприємництва й інвестиційної діяльності;

г) надати потужного імпульсу розвитку ві-тчизняного фондового ринку;

д) гарантувати захист інтересів національної безпеки.

Яскравим прикладом такого підходу було рішення щодо продажу на початку 1980-х років до 30 % акцій провідних чилійських компаній (Endesa, Chilelectra, Entel тощо) пенсійним фон-дам [20]. Аналогічний підхід, використаний і у Великій Британії (за часів уряду М. Тетчер), Казахстані (т. зв. народна приватизація) та дея-ких інших країнах, може бути рекомендований і для України.

Посилення уваги до інвестиційних чинників впливу на національну економічну безпеку ви-магає переходу до наступної моделі залучення іноземних інвестицій – їх таргетування. Така модель має враховувати й містити як складники такі компоненти: світові тенденції ПІІ; ситуація в Україні (загальноекономічна та залучення ПІІ); співвідношення національного й іноземно-го капіталу; проблеми залучення ПІІ та основні напрями їх вирішення; політичні й економічні ризики, а також відповідні пріоритети (за фор-мами ПІІ, міжгалузеві, геополітичні та регіо-нальні). Тільки в такий спосіб можна забезпечи-ти досягнення одночасно двох цілей: залучення іноземних інвестицій і гарантування національ-ної економічної безпеки.

Відразу визнаємо, що така позиція не безза-перечна, особливо в умовах катастрофічного браку капітальних вкладень в економіку країни, коли, здавалося б, кожен долар має вітатися не-залежно від країни походження та сектору спрямування. Але, на нашу думку, такий підхід є хибним і неприйнятним з погляду довгостро-кової стратегії розвитку національної економіки та економічної безпеки держави. Зокрема, мож-на нагадати про недоліки, які яскраво виявилися за часів застосування ліберальної моделі. До них слід додати подальший досвід знищення або виведення поза вплив національного капіталу цілих галузей українського виробництва (згада-ємо хоча б цементне виробництво), а також «вперте небажання» надходження до національ-ного виробництва сучасних високих технологій.

Інвестиційні ризики для економічної безпеки

Нарешті (хоча насправді це, можливо, пер-ший аргумент за своєю важливістю) – питання економічної безпеки у зв’язку з можливою втратою контролю в стратегічних галузях. На жаль, прорахунки в цьому питанні призвели до того, що ми «раптом» опинилися перед облич-

чям надвисокого впливу (контролю) інвесторів з країни-агресора.

Присутність російського капіталу в Україні зумовлена низкою чинників, з-поміж яких про-відну роль відіграла політика РФ, спрямована на те, щоб неможливість (принаймні на попере-дньому історичному етапі, який завершився з анексією Криму) територіального розширення кордонів мати змогу компенсувати (а з ураху-ванням подальших подій доречніше сказати упередити) розширенням контролю над актива-ми на території сусідніх держав (т. зв. «ближнего зарубежья», тобто лімітрофів щодо імперської Росії). У будь-якому разі вищі російські чинов-ники та політичні діячі неодноразово проголо-шували необхідність державної підтримки екс-пансії російського капіталу в Українудля вирі-шення власних геополітичних завдань. Надати реальну (ринкову) оцінку російської інвестицій-ної експансії в Україну досить складно, але, на-приклад, В. Путін у своєму зверненні до Феде-ральних Зборів говорив про 33,5 млрд дол. США російських інвестицій в економіку Україну.

Слід визнати, що російські компанії мають також інші стимули для інвестування в україн-ську економіку: від бажання відновлення еконо-мічних зв’язків, традиційних для радянської економіки (цей чинник був особливо актуаль-ним у першій половині 1990-х років), до схожос-ті законодавчої практики та управлінської культури. Останніми роками внаслідок поси-лення у світі боротьби з масовим ухиленням від сплати податків та відмиванням «брудних гро-шей» важливим чинником зростання уваги ро-сійських інвесторів до України стало ускладнен-ня роботи з офшорними центрами. У зв’язку з цим близькі до російської влади динамічні власники (т. зв. олігархи) віддавали перевагу володінню активами, які можна контролювати особисто. Для цього цілком зручною була Украї-на часів Януковича як більш зрозуміла та про-гнозована для них країна. Ступінь монополізації в Україні сприяв функціонуванню великого ка-піталу, для якого виникають загрози в Росії або офшорах. Цим чинником значною мірою пояс-нюється те, що у співвласника «Євразу» Р. Абра-мовича опинилася низка активів в Україні: част ка у ВАТ «Південний гірничо-збагачуваль-ний комбінат» у м. Кривому Розі, ВАТ «Гірни-чо-збагачувальний комбінат «Суха балка», ВАТ «Дніпропетровський металургійний завод ім.Петровського», «Євраз Баглійкокс» (м. Дніпро-дзержинськ) тощо. Корпорація «Мечел» І. Зюзі-на отримала у власність Донецький електроме-талургійний завод (робота якого була припине-на у 2012 р. внаслідок несприятливої ситуації на ринку сировини і продукції). Відомий росій-ський підприємець М. Фрідман володіє україн-ським «Альфа-банком», мобільним оператором «Київстар» та лотереями «М.С.Л.». В. Алекпе-рову належить одна з найбільших в Україні


Шаров Олександр Миколайович, Радов Денис Георгійович

компаній на роздрібному ринку продажів на-фтопродуктів «Лукойл-Україна» та контроль-ний пакет (76 %) «Карпатнафтохім» в Івано-Франківській області. О. Дерипаска є власником Миколаївського глиноземного заводу й Запо-різького алюмінієвого комбінату. Загалом, за експертними оцінками, російським резидентам в Україні на початок 2014 р. належало приблиз-но 10 % з 200 найбільших компаній України.

З погляду монополізації окремих галузей, найбільша небезпека виникла в галузі енергети-ки (в якій діють такі компанії з російським ка-піталом, як «ТНК-Комерс», «Лукойл-Україна», VS Energy International, що забезпечило знач ний вплив російських резидентів на діяльність рин-ку нафтопродуктів та енергетичного постачання на місцевому рівні (обленерго). Російські інвес-тори встановили контроль над трьома найбіль-шими і найсучаснішими українськими нафтопе-реробними заводами – Лисичанським, Херсон-ським та Одеським (у 1998–2002 рр.), а Кремен-чуцький НПЗ перейшов у власність російського капіталу ще 1994 р. Загалом російський капітал у 2001–2006 рр. контролював понад 90 % про-ектних потужностей українського нафтопереро-блення та 85 % поставок нафти. Лише після зміни у 2006–2008 рр. власників на Херсонсько-му і Кременчуцькому НПЗ частка російського капіталу в нафтопереробній промисловості знизилася до 40 %. Однак з огляду на те, що Україна не диверсифікувала поставки сировини на НПЗ, залежність від російської нафти зали-шилася критичною.

Слід зважити й на те, що за допомогою ін-струментів власності, джоберських і франчай-зингових схем російські власники встановили контроль над майже трьома чвертями вітчизня-них АЗС. Унаслідок цього домінування частки російського капіталу призвело до монополізації ринку нафтопродуктів і регулярних паливних криз.

Загрозливий стан склався також у сфері те-лекомунікацій, у якій помітну роль відіграють компанії «Київстар» (належить «Вымпелкому», власником більшої частки акцій якого є росій-ська «Альфа-Групп») та «МТС-Україна» (до-чірня компанія російської «МТС»). Крім того, мобільний оператор «МТС-Україна» зацікавле-ний у придбанні компанії «Тримоб», яка є єди-ною компанією, що володіє ліцензіями на мережі третього (3G) і четвертого поколінь (LTE). («Тримоб» – дочірня компанія «Укртелекому», найбільшого в країні оператора фіксованого зв’язку. Компанія отримала частоти 3G без конкурсу ще у 2005 році, коли перебувала під контролем держави). У разі здійснення такої оборудки МТС міг би взяти під свій контроль розвиток новітніх телекомунікаційних техноло-гій в Україні. Це є особливо небезпечним на тлі звинувачень на адресу «МТС-Україна» стосов-но того, що вона передавала на головний сервер,

розташований у Росії, персональні дані україн-ських абонентів. Як відомо, компанія свого часу офіційно спростувала ці звинувачення, втім, ін-тересам національної безпеки загрожує сама потенційна технічна можливість такої співпраці зі спеціальними службами країни-агресора.

Не менш небезпечною є ситуація і в такій експортоорієнтованій галузі, як металургія, у якій значна частка виробництва припадає на компанії «Індустріальний союз Донбасу», «До-нецксталь», «Запорожсталь», «Євраз-Україна», Побужський феронікелевий завод тощо. Окрему увагу привертає географічне розташування під-приємств із російським капіталом у зоні теро-ристичної активності.

Зрештою, особливе занепокоєння викликає роль банків з російським капіталом, частка яких у загальних активах банківської системи Украї-ни перевищує 10 %. При цьому з п’яти банків три входять до першої десятки (Промінвест-банк – 5-те місце, Сбербанк Росії – 8-ме, Альфа-банк – 10-те), ще один (Внешторгбанк) набли-жається до цієї групи (12-те місце). Аналіз спо-собів приходу російського капіталу в банківську систему України свідчить, що з-поміж форм, які пропонує світова практика (купівля частки в існуючих банках, відкриття дочірнього банку, відкриття філії іноземного банку), в нашій краї-ні превалює спосіб злиттів і поглинань. Саме в такий спосіб Національний резервний банк Ро-сії придбав Енергобанк (2004), Сбербанк – НРБ-Україна (2006) та НРБ-Банк (2007), «Внешторгбанк» – банк «Мрія» (2006), банк «Русский Стандарт» – Аіс-Банк (2006), корпо-рація КИТ Финанс – Радабанк (2007), «Внешэкономбанк» – Промінвестбанк (2009) тощо. Крім того, слід мати на увазі, що офіційна статистика не дає повного уявлення про реальні обсяги і структуру російських інвестицій в Україні, оскільки значна їх частина закамуфльо-вана у тій частці, що припадає на різні офшорні зони (Кіпр і Нідерланди).

У зв’язку з таким потенціалом особливу небез-пеку становлять випадки різкого скорочення об-сягу кредитних операцій, що спостерігалося на-прикінці лютого 2014 р., коли трійка державних банків (ВТБ, Промінвестбанк і Сбербанк Росії) оголосили про припинення кредитування нових клієнтів, що вкотре підтвердило, що ці установи повністю координують важливі рішення з росій-ською владою. Вочевидь, метою цього демаршу було загострення кредитної кризи в Україні.

Таким чином, попри відносно незначну част-ку російських прямих інвестицій в економіку України (7,4 %), російський капітал забезпечив контроль (або суттєвий вплив) над деякими стратегічно важливими галузями української економіки, що стало одним із найбільших недо-ліків державної політики у сфері національної безпеки (зокрема, йдеться про фактичне ігно-рування її економічного складника).



Порядок денний на завтра

На нашу думку, державне регулювання іно-земних інвестицій залишалося малоефективним та суперечливим саме внаслідок відсутності концепції національних інтересів. Зрозуміло, що без такого концепційного підходу не можна створити комплексну законодавчу базу з ефек-тивним механізмом контролю і, крім того, не можна забезпечити здійснення активної політи-ки на основі порівняння потенційної користі від іноземних інвестицій з можливою загрозою економічній, а подеколи й політичній незалеж-ності країни. Така політика має передбачати першочергове залучення (або навіть допуск) іноземних інвестицій у певні галузі, розвитку яких вони можуть сприяти в коротко- або дов-гостроковому плані.

Водночас, з огляду на зазначену вище важли-вість іноземних інвестицій для перехідних еко-номік, інвестиційна політика України має перед-бачати спеціальні заходи для цієї категорії інвес-тицій. Однак інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, для реалізації яких інвес-тори претендують на отримання додаткових пільг і гарантій, мають бути представлені лише «добросовісними» інвестиціями й належати до встановлених державною стратегією пріори-тетних сфер соціально-економічного розвитку, а саме:

• мати довгострокове спрямування, орієнту-ватися на високий рівень реінвестування при-бутку;

• сприяти створенню нових робочих місць на підприємствах, у які здійснюються інвестиції, і в економіці України загалом;

• передбачати високий ступінь використання сировини, комплектуючих, обладнання україн-ського виробництва;

• орієнтуватися на раціональне використан-ня сировинної бази України та зниження імпор-тозалежності;

• сприяти розвитку експортного потенціалу;• сприяти технологічному та інноваційному

розвитку країни, впровадженню сучасних ресур-соощадних та екологічно безпечних технологій;

• сприяти розвитку українських торговель-них марок і технологій;

• пом’якшувати міжгалузеві та міжрегіональ-ні диспропорції внутрішніх ринків України.

Спеціальні заходи щодо стимулювання при-пливу іноземних інвестицій мають передбачати:

• зниження рівня оподаткування підпри-ємств з іноземними інвестиціями при переви-щенні певного розміру інвестицій, збільшенні зайнятості;

• введення більш жорсткого регулювання процесу репатріації капіталу – часового відтер-мінування початку роботи підприємства до по-чатку репатріації прибутку, обмеження частки, дозволеної для репатріації, тощо;

• розвиток практики надання гарантій під іноземні кредити і страхування ризиків комер-ційними банками та їх об’єднаннями у спосіб створення для цього належної інфраструктури;

• розроблення дієвих механізмів публічного контролю над наслідками діяльності іноземних інвестицій, вкладених на пільгових умовах, до-тримання інвестиційних зобов’язань (варто навіть запровадити персональну відповідальність уря-довців за терміни і напрями використання іно-земних інвестицій, за якими надано пільги, а та-кож широке інформування про це громадськості);

• запровадження обов’язкового контролю за походженням інвестиції, вивчення надійності інвестора, введення обмежень на вік фірми-ін-вестора й інших показників його надійності щодо інвестицій, які претендують на здобуття пільгових умов;

• докладання зусиль для зміцнення міжна-родного іміджу країни, поширення інформації про її виробничий, технологічний, ресурсний потенціал та інвестиційні перспективи.

Застосування названих концептуальних по-ложень має сприяти встановленню партнерських відносин української держави із зарубіжними інвесторами, переведенню їх на рейки економіч-ного прагматизму й усвідомленої взаємоповаги економічних інтересів, цінностей і пріоритетів.

Сьогодні країнами, що розвиваються, нагро-маджено значний досвід економічного впливу на діяльність іноземного капіталу. Ідеться про законодавство про іноземні капіталовкладення, механізми митного й податкового регулювання, антимонопольної політики, державного контр-олю за цінами та захистом споживача, законо-давство про передачу технологій, захист інтелек-туальної власності, торгівлю патентами й товар-ними знаками тощо. Загалом в Україні необхід-но сформувати національну модель інвестицій-ного законодавства на зразок Кодексу інозем-них інвестицій, що існує в багатьох країнах. Це дозволить урегулювати стандарти поведінки ТНК та механізми адміністративного контролю за їх виконанням. Останні мають бути виписані не менш докладно, ніж відповідні зобов’язання приймаючої сторони про пільги й заохочення.

З метою формування адекватної політики щодо регулювання діяльності іноземних інвес-торів в Україні слід насамперед визначити співвідношення інтересів конкретного інвестора та країни його базування з набором інтересів, що представляють країну-реципієнта і її суб’єктів господарювання, та визначити категорію «до-бросовісної інвестиції», за якої характерним є прагнення до взаємного узгодження цих інтер-есів. Для поліпшення економічної ситуації та створення сприятливого інвестиційного клімату доцільно створити в Україні єдину спеціалізо-вану державну структуру, де було б зосередже-но базу даних щодо всіх підприємств, у тому числі підприємств середнього й малого бізнесу,


Шаров Олександр Миколайович, Радов Денис Георгійович

і яка б надавала конкретну інформацію про можливість інвестування в Україні разом із про-позиціями конкретних проектів та пошуком потенційних партнерів, зацікавлених у співпраці з нашою державою, здійснювала б повний пра-вовий супровід ПІІ в Україні.

Успіх таких ініціатив залежить не лише від підтримки з боку українських чиновників та урядовців, а й від готовності великого україн-ського капіталу долучитися до просування еко-номічних вимог, висунутих іноземними страте-гічними інвесторами. Наступним дієвим кроком у створенні союзу між вітчизняними й іноземни-ми інвесторами могла б стати спільна програма щодо створення умов для повернення вивезе-ного з України капіталу та його легального ін-вестування в реальний сектор української економіки. Розроблення та реалізація зазначе-ної програми дозволили б посилити позиції стратегічних інвесторів у діалозі з українським урядом і парламентом стосовно створення в країні сприятливого бізнес-клімату й підвищен-ня конкурентоспроможності України на міжна-родному ринку інвестицій. Особливий наголос слід зробити на можливостях спільного фінан-сування інвестиційних проектів вітчизняними й зарубіжними інвесторами, яке дозволяє поєдна-ти зарубіжні фінансові ресурси з досвідом ве-дення бізнесу в українських умовах, а також фактично закладає основу для створення укра-їнських транснаціональних корпорацій.

Очевидно, що в Україні поступово форму-ється економічна структура, у якій значну роль у будь-якому разі відіграватиме транснаціональ-ний капітал. У підсумку присутність ТНК від-чують не тільки окремі області й сегменти рин-ку, транснаціональний капітал вплине на еконо-міку та політику загалом. За таких обставин єдиним конструктивним кроком може стати розроблення комплексної системи законодав-ства, що регламентує діяльність ТНК в Україні й визначає взаємні права та зобов’язання транс-національних корпорацій і Української держави. На жаль, за період реформ в Україні так і не було сформоване комплексне законодавство, яке б

визначало національний режим функціонуван-ня транснаціональних корпорацій. Існують ли-ше розрізнені юридичні норми, що визначають діяльність іноземного капіталу, не погоджені з нормами, стандартами та правилами, які регла-ментують діяльність корпорацій на міжнародно-му рівні. Власне, Україна ще тільки має приєд-натися до міжнародних механізмів, які визна-чають взаємини ТНК і національних держав як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівні. Необхідно буде навчитися обертати на свою користь баланс переваг та втрат, пов’язаних із діяльністю ТНК. Практика свідчить, що по-шук нетрадиційних форм контрактних відносин із ТНК дозволяє значною мірою нівелювати гост роту розбіжностей стосовно питань власнос-ті на капітал, натомість концентруючи увагу на пошуку механізмів справедливого розподілу між сторонами доходів і витрат.

Слід відмовитися від спроб будувати еконо-мічну стратегію, зважаючи лише суто внутрішні чинники й проблеми та ігноруючи при цьому геоекономічні чинники і процеси глобалізації. Навпаки, геоекономічна парадигма має бути первинною при визначенні внутрішньоеконо-мічної стратегії й моделі поведінки державних інститутів і суб’єктів господарювання.

Зокрема, необхідно усвідомити, що спроби реструктуризувати українську економіку є без-перспективними, доки вони ігнорують сучасні геоекономічні стратегії й моделі поведінки. Гео-економічний підхід до реструктуризації націо-нального господарства виходить не з проектів реструктуризації окремих підприємств чи галу-зей, а із стратегії реструктуризації української економіки загалом. Отже, Україна сьогодні по-требує чіткого геополітичного самовизначення в системі відносин з основними регіональними економічними та політичними об’єднаннями: ЄС, ЄврАзЕС, ГУУАМ тощо.

Здатність української політичної та еконо-мічної еліти свідомо діяти в умовах «примусової глобалізації» стане індикатором її політичної зрілості і спроможності забезпечувати еконо-мічну безпеку держави.


1. Барановський О. І. Інвестиційна безпека / О. І. Барановський // Фінанси України. – 1998. – № 9. – С. 60-70.

2. Єдинак В. Ю. Аналіз інвестиційної складової економічної безпеки України в умовах глобалізації та транснаціоналізації національної економіки / В. Ю. Єдинак [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://economics.opu.ua/files/archive/2013/No4/93-100.pdf

3. Кириленко В. І. Інвестиційна складова економічної безпеки : монографія / В. І. Кириленко – К. : КНЕУ, 2005. – 232 с.

4. Недашківський М. М. Інвестиційна безпека України в сучасних умовах / М. М. Недашківський, К. Ю. Подгорна // Збірник наукових праць Національного університету державної податкової служби України. – 2012. – № 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/znpnudps/2012_1/pdf/12nnmimc.pdf

5. Ткаленко С. І. Інвестиційна безпека в умовах глобалізації фінансових потоків / С. І. Ткаленко // Збірник наукових праць Національного університету державної податкової служби України. – 2010. –



№ 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/ejournals/znpnudps/2010_1/pdf/10tsioff.pdf

6. Concluding Report of the Heiligendamm Process // Heiligendamm Process – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.g8.utoronto.ca/summit/2009laquila/2009-g5-g8-1-hdp.pdf

7. Wells L., Wint A. Marketing a Country, Revisited // FIAS Occasional Paper. – 2001. – № 13.8. Morisset J. Does a Country Need a Promotion Agency to Attract Foreign Direct Investment? // Policy

research working paper / The World Bank. – 2003. – № 3028, April. – Р. 6.9. Федулова Л. І. Концептуальна модель інноваційної стратегії України // Економіка і прогнозуван-

ня. – 2012. – № 1. – С. 88.10. Федулова Л. Возможности Украины по инновационной интеграции экономик стран СНГ / Л. Фе-

дулова // Экономист. – 2011. – № 2. – С. 77.11. Кобушко І. Моделювання рівня відкритості інвестиційного процесу / І. Кобушко // Вісник Націо-

нального банку України. – 2012. – № 12. – С. 40.12. Гаврилишин Б. Глобалізація та її вплив на Україну : мат. конф. Киъв, 22–23 червня 2001 р. / Б. Гав-

рилишин. – К. : Б.м., 2002. – С. 68.13. FitzGerald V. Regulatory Investment Incentives : QEH Working Paper. – 2002. – Number, 80. – Р. 4.14. Stiglitz J. Capital Market Liberalization, Economic Growth, and Instability // World Development. –

2000. – Vol. 28, № 6. – P. 1080–1081.15. Ashraf A. Nunnenkamp The Effects of Greenfield FDI and Cross-border M&As on Total Factor Produc-

tivity / A. Ashraf, D. Herzer // Working Paper. – 2014. – № 1941, July. – Р. 2 / Kiel Institute for World Economy [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.ifw-members.ifw-kiel.de/publications/the-effects-of-greenfield-fdi-and-cross-border-m-as-on-total-factor-productivity/KWP_1941.pdf

16. Global greenfield investment trends : The FDi report, 2013 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.fdiintelligence.com/Custom/Special-Reports/fDi-Report-2013/Executive-Summary

17. Samuel H. Arcelor Mittal not welcome in France anymore, says minister // The Telegraph. – 2012. – 26 Nov. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.telegraph.co.uk/finance/newsbysector/industry/9702604/ArcelorMittal-not-welcome-in-France-anymore-says-minister.html

18. Orr D. Danone: Not For Sale [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.forbes.com/2005/07/25/danone-pepsi-takeover-cz_do_0725danone.html

19. Spain’s Endesa Says Germany’s E.ON Takeover Bid Too Low [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу: http://www.dw.de/spains-endesa-says-germanys-eon-takeover-bid-too-low/a-1911919

20. AFP: A three-letter revolution / ed. by J. Ariztia. – Santiago : CIEDESS, 1998. – Р. 75.


УДК 339.544

ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА ЕКСПОРТУ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАХИСТУ НАЦІОНАЛЬНИХ

ІНТЕРЕСІВ: ДОСВІД ЄС, СОТ ТА УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Іванова Ірина Миколаївна,Іванова Ірина Миколаївна,кандидат економічних науккандидат економічних наук

Проаналізовано основні правила та принципи, які діють у країнах-членах ЄС і СОТ з питань державної підтримки експорту, акцентуючи увагу на ключовому підході – захисті національних інтересів. Дана оцінка ситуації в Україні щодо експортної політики. Досліджено можливості застосування в Україні ефективних інструментів підтримки експортної діяльності державою.

Ключові слова: державна підтримка експорту, захист національних інтересів, зовнішня торгівля.

Активна участь України у процесах міжнарод-ної економічної інтеграції ставить перед держа-вою низку першочергових завдань щодо імпле-ментації національної економічної політики від-повідно до визнаних у світі стандартів, принципів і норм, зокрема поміж країн – членів СОТ і ЄС, розроблених з метою забезпечення вільної тор-гівлі, захисту конкуренції та рівних умов ведення бізнесу. Упровадження в Україні міжнародних ефективних інструментів регулювання різних сфер економічної діяльності, зокрема експортної, формує нові можливості для пришвидшення економічного зростання нашої країни.

Країни, які діють за узгодженими правилами, досягають ліпших економічних і соціальних ре-зультатів, мають більше можливостей для за-хисту своїх національних інтересів. Водночас країни, що залишаються поза світовими інтегра-ційними процесами, позбавлені можливості пов ною мірою використовувати свій економіч-ний потенціал. Тому виважена та поміркована інтеграція України в зовнішньоторговельні інс-титуції як рівноправного члена є одним із резер-вів економічного зростання найближчим часом, які слід активно задіяти в нашій країні як інстру-мент політики захисту національних інтересів.

Проблеми розвитку експорту в Україні ви-світлюються у працях вітчизняних науковців, зокрема О. С. Власюка, Д. Г. Лук’яненко, В. Р. Си-денко, В. О. Шевчука, Т. М. Циганкової, Я. В. Бе-лінської. Однак, з огляду на підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС, актуальним і своєчас-ним є здійснення аналізу основних вимог та принципів ЄС і СОТ, які діють у країнах – чле-нах цих міжнародних організацій у частині за-стосування правил і підходів до державної під-тримки експортерів. За результатами цього аналізу можна розробити пропозиції щодо впро-вадження в Україні нових ефективних інстру-ментів політики державної підтримки експорт-ної діяльності.

Метою статті є аналіз системи державної підтримки експортерів як інструменту політики захисту національних інтересів на прикладі до-свіду ЄС і СОТ з метою визначення основних шляхів розвитку та створення такої системи для національного експорту в Україні.

Більшість країн світу, що провадять інтен-сивну експортну політику протекціонізму та активно просувають свою продукцію на зовніш-ні ринки, впроваджують різноманітні механізми та інструменти мінімізації політичних (некомер-ційних) ризиків при провадженні експортної діяльності приватними компаніями. Розвиток і державна підтримка експорту в країнах ЄС роз-глядається як складник політики захисту націо-нальних інтересів держави.

Після підписання Угоди про асоціацію з ЄС Україна має виконати низку зобов’язань та адаптувати власні правові акти і процедури, зважаючи на європейські правила та принципи. Це стосується й питань надання державної допо-моги та підтримки суб’єктів господарювання. Незастосування цих правил поставить вітчизня-них виробників у нерівні конкурентні умови порівняно з компаніями країн ЄС.

Слід зазначити, що нормативи й правила країн ЄС встановлюють певні вимоги та обме-ження щодо застосування країнами – членами ЄС державної допомоги та підтримки. Так, відповідно до Консолідованої версії договору про ЄС і договору про функціонування ЄС (2010/С83/01), т. зв. Лісабонського договору, у ст. 107 зазначається, що допомога, яку в будь-якій формі надає держава-член чи яку надано за рахунок державних ресурсів, що спо-творює або загрожує спотворити конкуренцію, надаючи переваги певним суб’єктам господа-рювання або виробництву певних товарів, є несумісною з внутрішнім ринком тією мірою, якою вона впливає на торгівлю між держава-ми – членами [1].


Державна підтримка експорту як інструмент захисту національних інтересів: досвід ЄС, СОТ та уроки для України

Правила державної допомоги ЄС спрямовані на врівноваження позитивних наслідків вибір-кового субсидування, завдяки якому суб’єкти господарювання одержують переваги, а саме сприяння розвитку певних видів діяльності, те-риторіям із низьким рівнем розвитку, окремим проектам, які становлять спільний інтерес, і збереженню культурної спадщини, з негативни-ми наслідками цієї підтримки, що полягають у спотворенні умов конкуренції [2].

Держава, яка надає ефективну підтримку, що стимулює розвиток нових технологій і сприяє виходу підприємств на нові зовнішні ринки, має всі ознаки сучасної розвиненої держави. При цьому витрати бюджету на таку підтримку ком-пенсуються зростанням доходів від діяльності суб’єктів господарювання, підтриманих держа-вою, розширюється інфраструктура, збільшують-ся інвестиції. Поряд із цим допомога може бути й надмірною, необґрунтованою та неефективно використовуватися. Це може призвести до нега-тивних наслідків, зокрема до втрат бюджету, економічно невиправданого поліпшення фінан-сового стану окремих учасників ринку, зниження ділової активності, що можна вважати наслідка-ми спотвореної економічної конкуренції.

Починаючи з 2008 р. Україна стала членом Світової організації торгівлі (далі – СОТ) та, відповідно, має виконувати зобов’язання, взяті при вступі до цієї організації. У СОТ встановле-но багатосторонні правила міжнародної торгівлі, згідно з якими країни-члени можуть здійснюва-ти торговельні відносини між собою за умов чесної конкуренції. Базові правила СОТ спря-мовані на забезпечення принципу недискримі-нації та були розроблені з метою створення вільних і справедливих умов для конкуренції. Важливе значення в системі правових норм СОТ мають норми щодо застосування держав-ної підтримки та субсидій.

За оцінками експертів, у міжнародній торгівлі субсидування розглядається як форма втручання держави в діяльність підприємств і ринку, яка використовується з метою підтримки окремих видів економічної діяльності. Унаслідок субсиду-вання окремі галузі економіки чи види діяльності отримують сприятливіші умови, ніж інші галузі. Це призводить до порушення ринкової конкурен-ції та виникнення негативних наслідків [3].

З метою обмеження тих субсидій, які мають негативний вплив на міжнародну торгівлю та конкуренцію, у 1994 р. було прийнято Угоду про субсидії та компенсаційні заходи (далі – Угода), яка є обов’язковою для всіх країн – членів СОТ. Цією угодою встановлено загальні правила на-дання субсидій для виробництва промислових товарів, а також визначено процедуру захисту країн – членів СОТ, якщо вони зазнали негатив-ного впливу від субсидій, уведених іншими країнами [4]. У широкому розумінні субсидія –це будь-яка державна підтримка у вигляді фі-

нансових засобів, товарів та послуг, що надають-ся державою на пільгових умовах, а також будь-яка підтримка доходу чи ціни, яка прямо чи опосередковано призводить до зростання екс-порту будь-якого товару з території країни або до зменшення імпорту товару на її територію.

Угодою передбачається диференційований підхід до використання різних субсидій, зокрема обмежується використання лише адресних суб-сидій, які спотворюють вільну конкуренцію, де-формують розподіл ресурсів в економіці та зав-дають шкоди торгівлі. При цьому застосування неадресних субсидій дозволяється й не обмежу-ється в межах правил СОТ. Наприклад, неадрес-ною вважається субсидія, яка надається на основі об’єктивних критеріїв та не створює переваги для окремих підприємств чи галузей відносно інших. Керуючись цим, уряди країн – членів СОТ ак-тивно використовують цей інструмент для вирі-шення економічних і соціальних проблем.

Поряд із цим Угодою визначаються й заборо-нені субсидії, які надаються урядом або органами місцевої влади з метою отримання економічної вигоди виробниками товарів і послуг у вигляді фінансового сприяння розвитку експорту (екс-портні субсидії) або з метою використання вітчиз-няних товарів замість імпортних (імпортозамінні субсидії), оскільки вважається, що вони завдають шкоди інтересам інших країн – членів СОТ. Згід-но з вимогами СОТ відповідні країни повинні відмовитися від усіх заборонених субсидій [5].

За принципами СОТ податкові пільгові ре-жими також вважаються субсидіями, оскільки вони спричиняють втрати бюджетних надхо-джень і становлять вигоду для їх одержувачів порівняно з іншими підприємствами, які не отримують таких пільг. Відповідно до норм ЄС і СОТ є можливим надання податкових пільг суб’єктам господарювання, але у їх використанні існують особливі правила. Зокрема, використан-ня податкових пільг можна застосовувати з ме-тою підтримки інвестиційних проектів, однак використовувати їх для покриття поточних ви-трат підприємств забороняється.

Крім того, норми СОТ детально врегульову-ють випадки, пов’язані із застосуванням податко-вих пільг для підприємств, що провадять екс-портну діяльність. Так, не вважається субсидією звільнення товару, що експортується, від мит і податків (або зменшення таких мит і податків) за умови, що величина звільнення не перевищує суми мит і податків, якими обкладається анало-гічний товар, призначений для внут рішнього споживання. Також допускається звільнення від сплати або зменшення непрямих податків та ім-портних зборів на товари або пос луги, що вико-ристовуються у виробництві експортних товарів, якщо величина таких звільнень не перевищує величину таких податків, що справляються в разі виробництва та реалізації подібних товарів на внутрішньому ринку. Але будь-які інші податко-


Іванова Ірина Миколаївна

ві пільги чи преференції для суб’єктів господарю-вання для виробництва товарів, що мають адрес-ну спрямованість, відносяться до категорії забо-ронених і дають підстави країнам – членам СОТ вживати захисні заходи щодо таких країн.

Аналізуючи систему оподаткування, сформо-вану в Україні, можна констатувати, що вона включає значну кількість пільг окремим суб’єктам господарювання, як правило, через галузеві про-грами державної підтримки. Унаслідок цього від-бувається дискримінація інших суб’єктів господа-рювання та, відповідно, бюджет недоотримує значні кошти, хоча й декларується в документах, що податкові пільги надаються із соціальних мір-кувань або з метою підтримки економічної діяль-ності відповідної галузі. Через механізми пільго-вого оподаткування пріоритетних сфер промисло-вості здебільшого здійснювалася державна під-тримка окремих виробників, зокрема й експорте-рів, за визначеними переліками підприємств.

Найпоширеніші фінансові стимули галузе-вих програм допомоги в межах українського за-конодавства – це податкові пільги: звільнення від сплати імпортного мита, звільнення від сплати ПДВ на імпорт і внутрішні операції про-дажу, звільнення або відтермінування сплати податку на прибуток, земельного податку, звіль-нення від сплати акцизного збору тощо. Нині лише частина зазначених пільгових режимів скасовано або призупинено.

Якщо проаналізувати вимоги СОТ, то слід констатувати, що вони абсолютно не виключають можливості субсидування діяльності національ-них виробників, пов’язаної з потенційними зо-внішніми викликами та провалами ринку, якщо це є важливим для підвищення конкурентоспро-можності вітчизняних виробників. Однак така державна підтримка можлива лише за умови, що субсидія не є адресною, не надається окремим підприємствам чи галузям і прямо не пов’язана з показниками зростання експорту.

Для того, щоб не дискримінувати експорте-рів, Угода передбачає можливість повернення непрямих податків і на товар, що експортується, і на виробничі ресурси й комплектуючі, у т. ч.енергію, бензин, мастила, каталізатори, які ви-користовуються у виробництві експортних това-рів. Дозволено нормами СОТ також експортні кредити, кредитування поставок товарів, запро-вадження системи кредитного страхування за ставками, еквівалентними міжнародним. Отже, будь-який механізм, що створює для вітчизня-них експортерів рівні з іноземними конкурента-ми умови на міжнародних ринках, є легітимним.

У зв’язку з тим, що вимоги та принципи ЄС і СОТ не дозволяють використовувати одні ін-струменти стимулювання вітчизняного вироб-ництва, проте дозволяють інші, існує необхід-ність пошуку та розроблення ефективних про-грам і механізмів надання державної допомоги в межах загальноприйнятих міжнародних норм.

З одного боку, норми СОТ і ЄС не забороняють надання державної підтримки національним виробникам, зокрема експортерам, а з іншого – створюють умови для використання лише до-зволених відповідними угодами видів держав-ної допомоги. Таим чином, при прийнятті від-повідних рішень необхідно оптимально оціню-вати вплив державної допомоги на загальний економічний ефект, а також суспільні наслідки. Слід аналізувати переваги і втрати від надання державної допомоги в контексті досягнення стійкого економічного зростання держави.

В усіх країнах з ефективною системою дер-жавної підтримки експорту через дозволені та апробовані інструменти (зокрема страхування, кредитування та гарантування експорту) уряди відіграють важливу роль у розвитку експор ту й визначають шляхи доступу до таких програм під-тримки через уповноважену установу.

Метою використання названих фінансових ін-струментів є надання гарантій того, що будь-який ризик з боку іноземного покупця буде покритий значною мірою державою, а не експортером, бан-ком або фінансовою установою, що є стороною зовнішньоторговельної угоди. Зобов’язуючись відшкодовувати збитки експортних страхувальни-ків, створюються умови, за яких у національних виробників виникають певні конкурентні переваги на міжнародному ринку, оскільки експортні кре-дити надаються банками на більш вигідних умо-вах, наприклад більший термін, нижчі ставки, найлояльніші умови погашення кредиту тощо.

Практика застосування у країнах ЄС страху-вання політичних (некомерційних) ризиків екс-портної діяльності доводить, що це природно є функцією уряду, оскільки тільки він має комплекс можливостей для вирішення проблем компенсації збитків з боку урядів інших країн, через міжна-родні клуби кредиторів, міжнародні організації, міжнародні арбітражні інстанції тощо. Приватний фінансовий сектор, навіть теоретично, неспомож-ний забезпечити весь спектр політичних ризиків. Комерційний інтерес будь-якої компанії полягає передусім в отриманні прибутку. Тому приватні страхові та кредитні компанії застосовують вищі ставки при страхуванні та кредитуванні експорту й не завжди готові це робити. Головна мета уряду будь-якої країни при організації основ зовнішньої торгівлі полягає в розширенні й розвитку націо-нального експорту, а також захисті національних інтересів. Уряд має більше ресурсів і більшу за-цікавленість у стимулюванні експорту, ніж при-ватний сектор. Названі чинники спонукали краї-ни ЄС та інші розвинені країни створювати спе-ціа лізовані уповноважені установи – Експортно-кредитні агентства (далі – ЕКА).

ЕКА у 1934 р. об’єдналися в неформальне об’єднання – Міжнародний союз страховиків кредитів та інвестицій (Berne Union). Діяльність союзу спрямована на розроблення умов міжна-родної торгівлі кредитування та узгодженість дій


Державна підтримка експорту як інструмент захисту національних інтересів: досвід ЄС, СОТ та уроки для України

при страхуванні експортних кредитів, обмін до-свідом та відповідною інформацією. Учасником Бернського союзу можуть бути тільки такі стра-хові компанії та агентства, які займаються безпо-середньо страхуванням експортних кредитів [6].

За інформацією Berne Union, страхування екс-портних кредитів у 2013 р. становило 1,9 трлн дол. США, причому обсяги експорту й інвестицій, по-криті ЕКА, членами Бернського союзу, збільши-лися приблизно на 4 %, передусім завдяки зрос-танню короткострокового експортного страхуван-ня кредитів. У 2013 р. члени Бернського союзу підтримали 10 % обсягів міжнародної торгівлі. Загалом страхових виплат від початку глобальної фінансової кризи 2008 р. члени Бернського союзу виплатили експортерам й інвесторам як компен-сацію втрат через неплатежі покупців та інших боржників на суму понад 24 млрд дол. США.

Програми розвитку експорту країн, що створи-ли ЕКА, мають на меті обмеження ризиків для експортерів і поліпшення умов їх кредитування, досягаючи при цьому збільшення обсягів експор-ту. Зростання експорту підвищує платіжний ба-ланс країни, стимулює розвиток промислового сектору й суміжних галузей, а також сприяє зрос-танню зайнятості населення. Також ці програми сприяють комерційним банкам мінімізувати ризи-ки, збільшити обсяг та кількість кредитів у тих нішах, де банки не можуть самостійно або не заці-кавлені брати участь, тим самим створюючи умови для стабілізації й розвит ку банківської системи загалом. Крім того, державні програми дають змогу створювати лояльні, більш вигідні умови для реальної та потенційної вартості експортних кредитів, гарантій та страхування експорту.

Для заохочення зростання експорту уряд може надавати необхідну підтримку вітчизня-ним зовнішньоекономічним компаніям різними засобами (передусім це фінансові інструменти). Але держава може ефективно допомагати суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності, на-даючи їм різноманітні послуги – від надання інформації про наявні можливості на світових ринках до спеціалізованої допомоги при скла-данні та здійсненні програм маркетингу з про-дажу їхньої продукції за кордон. Цю діяльність реалізують організації сприяння розвитку тор-гівлі, які концентрують більшу частину своєї роботи на стимулюванні експорту виробленої в країні продукції, в заохоченні зростання прода-жів такої продукції за кордоном та у просуванні на нові зовнішні ринки. Широко застосовується стимулювання експорту у спосіб організації торговельних ярмарків і виставок, налагоджен-ня активної роботи двосторонніх торговельних комісій. Важливу роль у просуванні експорту на світові ринки відіграють дипломатичні пред-ставництва та їх економічні підрозділи.

При цьому вельми важливим питанням у країнах ЄС вважається наявність ефективних механізмів координації роботи, пов’язаних із

торгівлею. Адже в більшості урядів є безліч установ, відповідальних за різні види діяльності у сфері зовнішньої торгівлі, а також широкий спектр стратегій, програм і процедур, що впли-вають на показники зовнішньої торгівлі. Тому завжди чітко встановлюються правила взаємодії між усіма інституціями, пов’язаними зі стиму-люванням і розвитком експорту.

Зазначимо, що в Україні тривалий час держав-на підтримка експорту розглядалася дещо в іншо-му аспекті, здебільшого як субсидування окремих галузей і виробників. Державними структурами здійснювалося лобіювання пільг, преференцій, податкових «канікул» тощо на користь наближе-них до влади представників великого приватного бізнесу, що значно вплинуло на формування не-збалансованої товарно-географічної структури і зовнішньої торгівлі загалом, і експорту зокрема.

Політику державної підтримки експортерів, здійснювану в Україні протягом понад 20 років, на нашу думку, не можна назвати ефективною та оптимальною, оскільки зрештою вона не сприя-ла підвищенню конкурентоспроможності ві-тчизняних товарів та послуг на світових ринках, розвитку та впровадженню у виробництво тех-нологічних та інноваційних досягнень, розбудо-ві ринкової інфраструктури. Заходи, що вжива-лися в Україні, не змогли достатньо захистити на зовнішніх ринках вітчизняних експортерів від конкурентів в інших країнах. Таке припу-щення зроблено з огляду на таке.

Україна досі не є рівноправним членом Berne Union, оскільки не має власної ЕКА. Протягом тривалого часу державні інституції в Україні ви-конували роботу з підготовки до створення такої фінансової установи. Хоча у 2011 р. Верхов ною Радою України було схвалено закон, який запро-ваджував основи державної фінансової підтрим-ки в Україні, проте до нього було застосовано президентське вето. Відтоді жодного законопро-екту, пов’язаного зі створенням системи держав-ної підтримки експорту, у Верховній Раді Украї-ни не розглядалося.

Разом із цим, за інформацією Держстату, у 2010–2011 рр. обсяг експорту товарів мав тен-денцію до збільшення. Але слід зауважити, це порівняно з показниками кризових 2008-2009 рр. Уже у 2012 р. приріст обсягів експорту товарів суттєво уповільнився і склав 0,3 %. Проте в на-ступному році ситуація кардинально змінилися. Так, порівняно з 2012 р. обсяг експорту товарів у 2013 р. скоротився на 8,1 %, у 2014 р. відповід-но – 13,8 %. Загалом за два останні роки змен-шення експорту товарів з України сягає 13,9 млрд дол. США* (рис. 1)

Обсяги експорту товарів і послуг у 2014 р. склали 63,9 млрд дол. США і зменшилися порівня-но з 2013 р. на 14,6 %, або на 10,9 млрд дол. США.

*Обсяг експорту товарів з України без урахування тим часово окупованої території АР Крим і м. Севастополя


Іванова Ірина Миколаївна

Рис. 1. Динаміка обсягів експорту товарів у 2010–2014 рр., млн дол. США та % [7]

У 2014 р. падіння відбулося і за показниками експорту послуг до країн ЄС (28) на 7,3 % по-рівняно з попереднім роком. Показник експорту товарів до країн ЄС (28) за підсумками 2014 р. характеризується незначним підвищенням – на 2,6 %, або на 431,2 млн дол. США. Це за умов, що з 23 квітня 2014 р. Європарламент в односторон-ньому порядку ввів автономний преференцій-ний торговий режим для України, яким скасував (а в окремих випадках і зменшив) мита на ім-порт українських товарів до ЄС. Водночас віт-чизняними експортерами суттєво втрачено ринки країн СНД. Зменшилися обсяги експорту до них у 2014 р. стосовно переднього року на 31,6 %, або на 6,8 млрд дол США.

За останні два роки, з одного боку, досить ускладнилася ситуація в Україні, а з другого – загострилася конкурентна боротьба на світових ринках, здійснюються протекціоністські заходи багатьох країн, які є традиційними ринками української продукції. Усе це актуалізувало створення Програми розвитку українського екс-порту, що визначено в Дорожній карті й першо-чергових пріоритетах реалізації Стратегії стало-го розвитку «Україна–2020» [8]. З-поміж ефек-тивних інструментів реалізації цієї програми, на нашу думку, особлива увага має приділятися впровадженню в Україні системи державної фі-нансової підтримки експорту, що відповідає міжнародним вимогам.

Висновки та пропозиції

Основою формування принципів і стан-дартів СОТ і ЄС у частині зовнішньої тор-гівлі є забезпечення вільної недискриміна-ційної торгівлі, захисту конкуренції та рівних умов ведення бізнесу для економіч-них суб’єктів усіх країн-членів. Тому участь України в СОТ і підписання Угоди про асоціацію з ЄС визначає головним за-вданням узгодження державної політики підтримки експорту відповідно до визна-них у світі інструментів і механізмів.

На відміну від головних торговельних конку-рентів, Україна не має власної системи держав-ної фінансової підтримки експорту й тому не може стимулювати достатньою мірою розвиток експорту, зокрема високотехнологічної продук-ції, що робить товари вітчизняної промисловос-ті неконкурентоспроможними на світових рин-ках і не дає можливості підприємствам потужно використовувати експортне кредитування та страхування на території України. Державна політика щодо підтримки експортної діяльності в Україні потребує докорінних змін у підходах та інструментах, у правилах застосування. Упро-вадження ефективних механізмів у політиці зо-внішній торгівлі дасть змогу сформувати нові можливості для розвитку економіки України в умовах асоційованого членства в ЄС.

Першим етапом цих змін має бути прийняття на основі міжнародних вимог і правил рамкового закону щодо запровадження в Україні системи державної підтримки експорту, на підставі якого потрібно створити власну ЕКА та інтегрувати її найближчим часом у відповідні міжнародні ін-ституції. Для цього слід вибрати найоптимальні-шу модель системи державної підтримки в Україні, оцінити її економічну доцільність і ви-значити способи правового забезпечення.

Захист національних інтересів вітчизняних виробників об’єктивно має стати в нашій країні основною ідеологією здійснення політики дер-жавної підтримки експорту.


1. Регламент комісії № 1063/2010 від 18.11.2010 року, що вносить зміни до Регламенту (ЄЕС) № 2454/93 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: www.minjust.gov.ua/file/31572

2. Модернізація системи державної підтримки суб’єктів господарювання в Україні : аналіт. доп. – К. : НІСД, 2013. – 28 с.

3. Державна допомога виробникам в Україні: реформування відповідно до норм СОТ та ЄС / за ред. С. Касьянова. – К. : Нора-Друк, 2004. – 85 с.

4. Угода про субсидії і компенсаційні заходи (укр/рос) від 15.04.94 р. № 981_015 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 84. – С. 446, ст. 2989.

5. Subsidies and countervailing measures [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: http://www.wto.org/english/tratop_e/scm_e/scm_e.htm

6. About the Berne Union : Statistics [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: www.berneunion.оrg7. Економічна статистика [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// http://www.ukrstat.gov.ua8. Про Стратегію сталого розвитку «Україна–2020» : указ Президента України від 12.01.2015 р.

№ 5/2015 // Урядовий кур’єр. – 2015. – № 6.

50744,3 67597,1 67779,8 62305,9 53913,5

29,5 33,2

0,3-8,1

-13,5 -20,0

-10,0

0,0

10,0

20,0

30,0

40,0

2010 2011 2012 2013 2014

обсяг екпорту товарів з України без урахування тимчасово окупованої території АР Крим і м. Севастополятемпи зростання (+) падіння(-) експорту товарів, %

8000070000600005000040000300002000010000

0


УДК 65.012.8:330.342

ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ IНФОРМАЦIЙНОЇ ЕКОНОМIКИ В УКРАЇНІ

Гринкевич Світлана Степанівна, Гринкевич Світлана Степанівна, доктор економічних наук, доцент;доктор економічних наук, доцент;

Іляш Ольга Ігорівна, Іляш Ольга Ігорівна, доктор економічних наук, професордоктор економічних наук, професор

Конкретизовано в загальних виявах основні види економічних систем і досліджено еволю-цію формування інформаційної економіки. Виокремлено характернi ознаки iнформацiйної економіки. Визначено прiоритетнiсть розвитку iнформацiйної економiки на найвищому рiвнi управління в Українi.

Ключові слова: економічна система, інформаційне суспільство, інформаційна економіка.

Сучасні тенденції економічної трансформації та динaмiчного формування загального інфор-маційного простору супрoвoджуються поглиб-ленням сoцiaльних протиріч, що негативно по-значається на відтворенні ресурсного потенціа-лу держави й зумовлює посилення наукового ін-тересу до проблем забезпечення збалансованого розвитку та продуктивного використання по-тенціалу країни в умовах становлення інформа-ційної економіки в контексті дoтримaння соці-альних та економічних iнтересiв людини та суспiльствa.

Aктуaльнiсть прoблеми розвитку інформа-ційної економіки посилюється тим, що за відсут-ності відповідного теоретико-методологічного забезпечення вплив держави на зазначені проце-си відбувається фрагментарно й хаотично. Як нaслiдoк, в економіці та сoцiaльнiй сферi нaкoпичуються негaтивнi явищa й тенденцiї, що виявляються в дефoрмaцiях суспільно-політич-ної та соціально-економічної ситуації в країні та інформаційній дезорієнтації використання й розвитку ресурсного потенціалу України.

Системним дослідженням становлення ін-формаційної економіки присвячено праці А. Чухна, Л. Мельника, Б. Мізюка, В. Андрущен-ка, Б. Новікова, В. Павлова, Н. Апатової, Л. Фе-дулової, Є. Ніколаєва, В. Семиноженка та ін.

Однак наявні фундаментальні дослідження фокусуються на окремих основних проблемах сутності інформаційної економіки з урахуван-ням її ресурсів, продукту й аспектів, пов’язаних із використанням інформації та інноваційних знань у межах формування інформаційного про-стору. Разом з тим питання виoкремлення теoретикo-метoдoлoгічних oснoв дoслідження розвитку інфoрмaційнoї екoнoміки в контексті евoлюції пoглядів нa екoнoмічні кaтегoрії, щo детермінують фoрмувaння тaкoгo типу екo-нoмічнoї системи з урaхувaнням зaкoнoмір-нoстей тoгo чи іншoгo етaпу рoзвитку людства,

потребують подальших наукових досліджень. Зазначене зумовлює актуальність теми й мету дослідження.

Метoю статті є обґрунтування теоретико-прикладних засад визначення пріоритетів, пере-думов і характерних рис становлення iнфор-мацiйної економiки в економічній системі Ук-раїни.

Загальновідомо, що для виoкремлення теoретикo-метoдoлoгічних oснoв дoслідження розвитку інфoрмaційнoї екoнoміки вaжливo прoстежити евoлюцію пoглядів нa екoнoмічні кaтегoрії, щo детермінують фoрмувaння тaкoгo типу екoнoмічнoї системи з урaхувaнням зaкoнoмірнoстей тoгo чи іншoгo етaпу рoзвитку людствa. Тaк, пoгляди різних вчених нa oснoвні етaпи рoзвитку людствa нaйбільш пoвнo відoбрaжaють теoрії стaдійнoсті. У цьoму кoн-тексті вaжливим є рoзпoділ екoнoмічних систем відпoвіднo дo рівня рoзвитку прoдуктивних сил, нaведений у прaцях тaких відoмих екoнoмістів, як У. Рoстoу, Дж. Гелбрейт, Р. Aрoн, С. Кoвaль.

Рoзглядаючи суть екoнoмічнoї системи, ми дoтримуємoся клaсичнoгo розуміння, представ-леного в ширoкo відoмій прaці «Екoнoмікс» Кемпбеллa Р. Мaккoннеллa і Стенлі Л. Брю, згідно з яким екoнoмічнa системa – це кoнк-ретний нaбір інституційних структур і кooрди-нуючих мехaнізмів. Oснoвнoю її влaстивістю є істoричність, aдже вoнa функ ціoнує й рoз ви-вaється, переживaє періoди виникнення і стaнoвлення, зaнепaду й зaгибелі. Зaснoвник теoрії стaдій екoнoмічнoгo зрoстaння aмерикaн-ський екoнoміст У. Рoстoу виoкремлює п’ять ви-дів екoнoмічних систем (рис. 1).

Отже, економічні системи зазнали значної еволюції у своєму розвитку і розмежовуються відповідно до способів суспільного поділу праці та його організації, форм власності, видів коор-динації елементів системи тощо. Варто зазначи-ти, що у світовій науковій думці сформувалися


Гринкевич Світлана Степанівна, Іляш Ольга Ігорівна

різні погляди щодо розмежування економічних систем на види.

Ми дотримуємося тверджень американських учених Д. Белла та Е. Тоффлера про розподіл економічних систем на доіндустріальне (у тому числі аграрне), індустріальне й постіндустріаль-не суспільство, причому інформаційне суспіль-ство, у межах якого формується інформаційна економіка, є вищою стадією розвитку суспіль-ства постіндустріального. Конкретизуємо в за-гальних проявах основні види економічних сис-

тем, згідно з якими простежуватимемо еволю-цію формування інформаційної економіки.

Так, етап доіндустріального суспільства фор-мує суспільство первіснообщинне (первинна, архаїчна формація, що характеризується загаль-ною власністю на засоби виробництва, колек-тивною працею і споживанням, низьким рівнем розвитку виробничих сил) та суспільство аграр-не (суспільство, що характеризується перева-жанням сільськогосподарського підприємни-цтва, незначним розвитком чи відсутністю про-

домінування сільського госп-ва, низький розвиток продуктивних

сил, невисока продуктивність праці, відсутність ресурсів

для нагромадження капіталу

розвиваються наука, ремесла, ринок, зростає ефективність

виробництва; представляє собою перехідну економічну систему

від традиційної до більш високого типу економіки

індустріального суспільства

прискорені темпи економічного розвитку, значне зростання

частки суспільного продукту (спрямовується на

заощадження та інвестування)

Характерні ознаки

І. Традиційне суспільство(аграрне) ІІ. Перехідне суспільство

ІІІ. Економічна система зрушення

С Т А Д І Їяк взаємодія сукупності техніко-технологічних, економічних, соціальних,

політичних, психологічних, ідеологічних та інших чинників

V. Суспільство високого масового споживання

VI. Суспільство економічної зрілості

Характерні ознаки

виробництво починає працювати переважно на споживача,

провідне становище посідають галузі, що виробляють предмети тривалого користування

швидко зростають виробництво та його ефективність, розвивається

все господарство

Рис. 1. Еволюція економічних систем згідно зі стадіями економічного зростання за Р. Ростоу*

*Складено авторами.


Теоретико-прикладні аспекти становлення iнформацiйної економiки в Україні

мисловості, слабкою диференціацією і перева-жанням сільського населення) [1, c. 187–188].

У доіндустріальному суспільстві основним виробником є не людина, а природа. Індустріаль-не суспільство – тип суспільства, у якому в наці-ональній економіці домінує промисловість. Воно характеризується концентрацією виробництва й населення, урбанізацією, змінами соціальної, професійної, кваліфікаційної та інших структур, розвитком державної і промислової бюрократії, системою цінностей, орієнтованою на ефектив-ність і раціональність.

Постіндустріальне суспільство – це:1) суспільство, в якому на основі нових тех-

нологій (переважно інформаційних) відбуваєть-ся різке зростання випуску продукції, здійсню-ється перехід від товаровиробничої до економі-ки послуг, вводяться елементи планування і контролю над технологічними змінами. У соці-альній структурі збільшується кількість зайня-тих у сфері послуг, формуються нові еліти (тех-нократи, сцієнтисти);

2) інформаційне суспільство (інформаційна економіка).

Автор теорії постіндустріального суспільства, американський учений, доктор філософії Д. Белл у своїй праці «Грядущее постиндустриальное об-щество: опыт социального прогнозирования» за-значає, що дефініція постіндустріального сус-пільства більш влучно відображає формаційний перехід від старих суспільних відносин, які були засновані на формах власності, сконцентрованих у руках незначної когорти осіб, і буржуазній культурі, що базувалася на принципах економії в задоволенні потреб особистості, до нових сус-пільних відносин, що відображають, на нашу думку, подальше формування інформаційної еко-номіки, демократизацію владних повноважень,

створення найбільш сприятливих умов для само-розвитку людини [2].

В енциклопедії за редакцією В. Мочерного зазначено, що посткапіталістичне суспільство в разі відмови від формаційного підходу доцільні-ше називати суспільством інтелектуальних власників [3, с. 535]. Теорія постіндустріального суспільства визначає, що становлення такого суспільства є еволюційним процесом, у резуль-таті якого індустріальний світ не руйнується, а, швидше, збагачується додатковими рисами та властивостями [4, с. 496]. Базові положення цієї теорії наведено на рис. 2.

Вaрто зaувaжити, що сучaсне постіндуст-ріaльне суспільство цілком ґрунтується нa продукувaнні, зaсвоєнні тa використaнні жит-тєзберігaючих знaнь, основним творцем яких є людинa, яку ще від чaсів зaродження економіч-ної нaуки визнaчaють як основне бaгaтство на-ції. У зв’язку з цим досить чaсто в дослідженнях соціоекономічного спрямувaння зa умов розви-тку постіндустріaль ного суспільствa простежу-ється виокремлення тaкого вaжливого процесу, як гумaнізaція економіки. Зокремa, М. Сaвінa визнaчaє його як створення гaрмонії розвитку і виявів здібностей людини, утвердження її блaгa як критерію оцінювання суспільних відносин у системі «нaвколишнє середовище» нa основі оптимізaції розвитку й використaння продук-тивних сил суспільствa тa нaвколишнього сере-до вищa соціуму. Гумaнізaція економіки має бу-ти спрямовaнa нaсaмперед нa розширення сфе-ри свободи людини зaвдяки більш гумaнному стaвленню як до природи, тaк і до інших суб’єктів, нa ліквідaцію причин дегрaдaції, зaхист і вдосконaлення середовищa проживaння людини. Гумaнізaція економіки сприяє підви-щенню творчої змістовності, привaбливості,

Чинники еволюції :

- зміна економіки на обслуговуючу;- зміна соціальної структури;- домінування в політиці суспільства теоретичного знання;- створення нової інтелектуальної технології

Індустріальне

суспільство

Постіндустріальне

суспільство

Фундаментальні складники:

1) домінуючий підхід, що ґрунтується на періодизації історії не за принципом

оцінювання класової структури суспільства, а на основі дослідження технологічних

аспектів організації сусіпльного виробництва

2) принцип домінування технологічних

аспектів організації суспільного виробництва над оцінкою класової структури поширено не тільки на конкретний аналіз економічного розвитку суспільства

Рис. 2. Базові положення теорії постіндустріального суспільства Д. Белла з урахуванням еволюційного підходу до становлення інформаційної економіки



зростaнню продуктивної сили прaці [5, с. 164, 166]. Отже, центрaльним суб’єктом у постін-дустріaльному суспільстві є людинa у взaємо-відносинaх із суспільством і нaвколишнім серед-овищем, що стaне основоположним постулaтом у нaших твердженнях щодо підходів до розгля-ду трудового потенціaлу в сучaсних реaліях. Людинa зa тaких умов не просто ресурс су спіль-ствa, a основa всіх змін як у політичному житті, тaк і в умовaх життя населення. Це доводить тaкож В. Іноземцев, нa думку якого основним джерелом сучaсного прогресу є вже не взaємодія людини і природи, a внутрішній розвиток осо-бистості, можливість її сaмовирaження, проду-кувaння знaнь, спроможних змінити не тільки нaвколишній світ, a й, що найвaжливіше, її ото-чення [6].

Aнглійський учений У. Мaртін у своїх прaцях доводить, що інформaційне суспільство є вищою стaдією розвитку індустріального суспільства [7, с. 14–15]. Нa думку Д. Лaйонa, інформaційне сус-пільство вирaжaє ідею нової фaзи в історичному розвитку передових крaїн, тобто не прихід «пост-індустріaльного» суспільствa, a створення нового соціaльного зрaзкa, що є результaтом «другої індустріaльної революції», якa ґрунтується пере-вaжно нa мікроелектронній технології. Поняття інформaційного суспільствa звучить як обнa-дійливa нотa посеред нaстрою зaгaльної рецесії [8, с. 362–363]. Нaтомість Л. Мельник ототожнює інформaційне суспільство з постіндуст ріaльним і розглядaє його як:

1) соціaльно-економічну формaцію, в якій виробництво і споживaння інформaції є осно-вою економічної системи та соціaльної струк ту-ри зaції суспільствa;

2) глобaльний економіко-політичний, aнт-ропо-соціaльний і технологічний проект, що передбaчaє керовaний цивілізaційний перехід до світового суспільного порядку, зa якого панівну роль в усіх сферaх життя відігрaвaтиме системa мaсових комунікaцій, реaлізовaнa за допомогою комп’ютерних телекомунікaційних технологій, у тому числі технологій інтернету [9, c. 111].

Досить дискусійним положенням є ототож-нення більшістю нaуковців понять «інфор-мaційне суспільство» тa «інформaційнa еко-номікa». Нa нaшу думку, це не зовсім коректно, оскільки економічнa системa є елементом сус-пільної структури, відповідно інформaційнa економікa є одним із компонентів інформa-ційного суспільствa. Проте інформaційнa еко-номікa формується в межaх інформaційного суспільствa і відобрaжaє всі його сутнісні хaрaктеристики.

Очевидно, що головним виробничим ресур-сом в інформaційній економіці є не трaдиційні промислові виробництвa, a інформaція. Тому вaжливо зaзнaчити, що роль інформaції в еконо-міці тaкого типу полягaє в пришвидшенні передaчі повідомлень, зв’язку, більш ефективно-

му поширенні мaсиву дaних, швидкому розпо-всюдженні електронних комунікaцій у фінaн-совому секторі тa aвтомaтизaції ручної прaці. Водночас порівняння критеріїв економічного, технологічного, особистісного тa іншого хaрaк-теру дaло змогу простежити взaємозумов леність процесів еволюції людствa, зокремa взaємо-зв’язку пaрa метрів, що хaрaктеризують ринки прaці з іншими сферaми людської діяльності. Отже, ви знaння інформaції нaйвaжливішим економічним ресурсом дозволило сформувaти нову пaрaдигму стaновлення економіки інфор-мa ційного типу.

Концепцiї й теорiї щодо iнфор мaцiйної економiки вiдобрaжaють сцiєнтичний нaпрям, згідно з яким нaуковi знaння є нaйви щою куль-турною цiннiстю й визнaчaльним чинником орiєнтaцiї людини у свiтi. До них належать теорiї iнформaцiйного суспiльствa, теорiя iнформa цiйної економiки, теорiя пост iндуст-рiaльного су спiль ствa, теорiя суспiльствa знaнь, «економiки знaнь», пiд приємницької економiки; техно крaтичнi й тех нологiчнi концепцiї, теорiя технотронного суспiльствa, модернiзaцiйнi теорiї тощо.

Основи теорiї iнформaцiйного суспiльствa були зaклaденi тaкими видaтними aмерикaн-ськими вченими, як Д. Белл (1919), З. Бжезин-ський (1928) і Е. Тоффлер (1928). Погляди вче-них зa цим нaпрямом пiдкреслювaли еволю-цiйнiсть переходу людствa до нового типу його розвитку, що бaзується нa зaсaдaх домiнувaння iнформaцiї тa знaння. Появa теорiї iнформa-цiйної економiки є результaтом розвитку iнформaцiйного суспільства, мiж якими iснує тiсний зв’язок. При цьому теорiю iнформa-цiйного суспiльствa ввaжaють методологiчною основою теорiї iнформaцiйної економiки, a теорiю iнформaцiйної економiки – складовою частиною теорiї iнформaцiйного суспiльствa.

Сьогоднi iснують рiзнi iнтерпретaцiї термiна «iнформaцiйнa економiкa», якi зaлежaть вiд по-гляду конкретного дослiдникa тa способу дослiдження. Рaзом з тим нaйпоширенiшим є розумiння iнформaцiйної економiки як тaкої фaзи розвитку суспiльствa, в якiй головними продуктaми виробництвa є iнформaцiя тa знaння, a вiдмiнними рисaми є збiльшення ролi iн фор-мaцiї та знaнь у життi суспiльствa, зростaння чaстки iнформaцiйних комунiкaцiй, продуктiв і послуг у ВВП, створення глобaльного iнформa-цiйного простору, де вiдбувaється ефективнa iнформaцiйнa взaємодiя людей, зокремa й завдя-ки їх доступу до свiтових iнформaцiйних ресурсiв i споживaнню вiдповiдних iнформaцiйних про-дук тiв і послуг [10].

Вaжливо, що споживaння iнформaцiйних продуктiв, нa вiдмiну вiд споживaння мaтерiaлiв чи енергiї, яке спричиняє збiльшення ентропiї у Всесвiтi, сприяє зменшенню ентропiї, зростанню рівня знaнь тa пiдвищенню оргaнiзовaностi в на-



вколишньому середовищi. Крiм того, iнформaцiя тa знaння у процесi споживaння не знищуються i не зни кaють як мaтерiaльнi блaгa, a можуть морaльно зaстaрiти й вийти зi сфери спожи-вaння[11].

З огляду на наведені мiркування iнформа-цiйну економiку можна трактувати як окремий сектор нацiональної економiки, де створюється iнтелектуальний продукт (у вузькому сенсi), та як тип економiчної системи, у якому центральне мiсце вiдведено галузям, що створюють iнте-лектуальний продукт i визначальним чином впливають на функцiонування всiх iнших галу-зей (у широкому сенсi). Характернi ознаки iнформацiйної економiки наведено на рис. 3.

Незважаючи на те, що термiн «iнформацiйна економiка» з’явився нещодавно, дедалі бiльше дослiдникiв соцiально-економіч ної полiтики держави використовують його для концептуалi-зацiї проблем соцiальної сфери. Так, науковi працi Р. П. Васильченко, О. Н. Вершинської, О. С. Глущенко, Д. М. Губайдуллiної, Р. I. Капе-люш нiкова, Д. В. Шахова та інших учених при-свяченi важливим аспектам функ цiонування та активiзацiї iнформацiйного ринку, обґрунтуван-ню впливу розвитку iнформа цiйної економiки на соцiальнi й економiчнi процеси.

Так, у науковому дослiдженнi Д. Губай дул-лiної подано iнтерпретацiю iнформацiйної еко-

номiки як стадiї розвитку людського суспiльства, сукупностi всiх вiдносин, що виникають мiж господарюючими суб’єктами у процесi виробни-цтва, поширення, змiни та споживання iнфор-мацiї, що сприяє формуванню нового – iнфор-мацiйно-технологiчного – укладу. Зазначено, що характерними ознаками інформаційної еко-номіки є зростання частки знань та інформації, збільшення кількості зайнятих в інформаційних галузях (за рахунок їх розвитку), високі темпи застарівання й оновлення інформаційних про-дуктів та технологій, підвищення значущості управління і регулювання інформаційної сфери [12, с. 16]. Очевидно, що інформаційна економі-ка формується в межах інформаційного

суспільст ва, а економіка знань – у межах сус-пільства знань, яке роз-глядається як більш ви-сокий рівень розвитку інформаційного сус-пільства, де ставка ро-биться не просто на ін-формацію, а на вміння працювати з нею, про-дукувати нові знання. На думку заступника Генерального директора ЮНЕСКО з питань ко-мунікації та інформації А. В. Хана, інформацій-не суспільство є функ-ціональним блоком сус-пільства знань [13].

Крім того, зазначи-мо, що спільною озна-кою всіх наведених ви-ще підходів до визна-чення сутності інфор-маційної економіки є спроба науковців акцен-тувати увагу на широ-кому застосуванні ін-формаційно-комуніка-ційних технологій у процесах суспільного виробництва, розподілу

і споживання суспільних благ, що зумовлено розвитком продуктивних сил.

Разом з тим, незважаючи на до веденiсть і беззаперечнiсть активiзацiї процесiв становлен-ня в Українi iнформацiйної економiки, досить часто наголошують на iснуваннi нової, iн но-вацiйної економiки й економiки знань. Так, пiд новою економiкою розумiють економiку, яка ґрунтується на iнтенсивному впровадженнi iнновацiй i нових способiв ведення бiзнесу, що впливають на зростання продуктивностi працi [14, с. 20]. Є. Савельєв та В. Куриляк визнача-ють її як процес виробництва і використання но-вих знань, перетворення їх на самостійний чин-

ХАРАКТЕРНI ОЗНАКИ

зростання ролi iнформацiї та знань для суспiльного розвитку

поширення iнформацiйних технологiй

формування глобального iнформацiйного простору

зростання кiлькостi зайнятих у сферi iнформацiйних технологiй

зростання частки iнформацiйних продуктiв і послуг у ВВП

комп’ютеризацiя, iнформатизацiя економiки через використання телефонного,

інтернет-зв’язку

Інформаційна економіка

Рис. 3. Характернi ознаки iнформацiйної економiки



ник виробництва, який відіграє провідну роль у системі чинників виробництва, і розвиток за «старими» законами, що діє по-новому в нових умовах і за новими законами, що зумовлюють пришвидшення розвитку [15, с. 25–37].

Висновки

Варто наголосити, що прiоритетнiсть розвит-ку iнформацiйної економiки на найвищому рiвнi в Українi регламентовано з 2007 р. прийняттям Закону України «Про Основнi засади розвитку iнформацiйного суспiльства в Українi на 2007–2015 роки» вiд 9 січня 2007 року № 537-V, чому певною мiрою сприяв досвiд Росiї та Бiлорусi. Зокрема, в Росiї було створено Раду при Президентовi з розвитку iнформацiйного суспiльства в Росiйськiй Федерацiї, а в Бiлорусi затверджено Стратегiю розвитку iнформацiй-ного суспiльства до 2015 року. Цей закон визна-чає причини недостатнього ступеня розбудови iнформацiйного суспiльства в Українi, завдання, цiлi та напрями його розвитку, засади нацiональ-ної полiтики розвитку iнформацiйного суспiль-ства, у тому числi необхiднiсть законодавчого забезпечення, органiзацiйно-правовi основи (iнституцiйне, органiзацiйне, ресурсне забезпе-чення; вiдповiднi об’єднання громадян; меха-нiзми iнтеграцiї України у свiтовий iнфор-мацiйний простiр i механiзми реалiзацiї Основ-них засад розвитку iнформацiйного суспiльства в Українi на 2007–2015 роки) [16].

Дуже важливим положенням є необхiднiсть законодавчого забезпечення розвитку iнфор-мацiйного суспiльства, а отже, й iнформацiйної економiки, оскiльки воно передбачає перегляд чинної нормативно-правової бази згiдно з вимо-гами новiтнього часу, що є надзвичайно комп-лексним, складним та ресурсовитратним проце-сом в умовах суперечливостi законодавства України, невiдповiдностi низки положень євро-пейським стандартам, полiтизацiї процесу прий-няття рiшень тощо.

Крім того, важливим документом, який вi-дображає результуючi аспекти впливу iнформа-цiйної економiки на розвиток країни, є Доктри-на iнформацiйної безпеки України, затверджена Указом Президента України вiд 8 липня 2009 р. № 514/2009. Цей документ визначає основнi за-сади iнформацiйної безпеки України, життєво важливi iнтереси в iнформацiйнiй сферi для осо-би, суспiльства, держави, основнi реальнi та потенцiйнi загрози iнформацiйнiй безпецi Укра-їни, а також напрями державної полiтики у сферi iнформацiйної безпеки [17].

Додамо також, що у травнi 2013 року Кабi-нетом Мiнiстрiв України схвалено проект Указу Президента України «Про Стратегiю розвитку iнформацiйного суспiльства в Українi», розроб-леного Державним агентством з питань науки, iнновацiй та iнформатизацiї на виконання дору-чення Президента України вiд 3 липня 2012 р. № 1-1/1759 щодо забезпечення впровадження iнформацiйно-комунiкацiйних техно логiй у всiх сферах суспiльного життя, реалiзацiї в Українi Iнiцiативи «Партнерство «Вiдкритий Уряд» що-до розбудови електронного урядування.

Згiдно з Розпорядженням КМУ вiд 15 серп-ня 2007 р. № 653-р. [18] питання щодо розвитку iнформацiйного суспiльства (iнформацiйної економiки) мають ураховуватися Державною програмою економiчного i соцiального розвитку України на 2012 рiк та основних напрямiв роз-витку на 2013 i 2014 роки (далі – Державна про-грама). Тут варто зазначити, що окремi аспекти розвитку iнформацiйного напряму в Державнiй програмi враховано.

Проте перелiк завдань, якi необхiдно вирi-шити в межах розвитку iнформацiйного су с-пiльства та кiлькiсних і якiсних показникiв ефективностi державної полiтики, є досить обме-женим i суттєво звужує сутнiсть і змiстов нiсть процесу розбудови iнформацiйного суспiльства й оцiнювання його розвитку, що суперечить За-кону України «Про Основнi засади розвитку iнформацiйного суспiльства в Українi на 2007–2015 роки». Зокрема, до показникiв ефективностi державної полiтики у сфері розвитку iнфор-мацiй ного суспiльства не вiднесено, наприклад, показник рiвня конкурентоспромож ностi ринку iнформацiйних технологiй, частки науково-дослiдних органiзацiй сфери iнфор мацiйних технологiй, рiвня дотримання авторських прав на програмне забезпечення, рiвня застосування iнформацiйних технологiй у закладах освiти, охорони здоров’я, рiвня iнно вацiйної активностi тощо. Вiдповiдно, якщо Державна програма, яка є основою для складання проекту Державного бюджету України, враховує лише окремi аспек-ти розвитку iнформацiйного суспiльства, то вар-то вже сьогоднi очікувати на недостатнiсть фiнансових ресурсiв, закладених у бюджетi для повноцiнного розвитку iнформацiй ної еконо-мiки, та несвоєчаснiсть виконання завдань, пе-редбачених тiєю самою програмою на 2013–2014 роки. Це вкотре доводить недоско налiсть законодавства, його нормативно-правову невiд-по вiд нiсть, вiдсутнiсть взаємодопов нюваностi доку ментiв.

Списк використаних джерел

1. Мельник Л. Г. Экономика и информация: экономика информации и информация в экономике / Л. Г. Мельник // Энциклопед. словарь . – Сумы : Университетская книга, 2005. – 384 с.

2. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: опыт социального прогнозирования / Дэниел Белл; пер. с англ. В. Л. Иноземцева. – М. : Academia, 1999. – 956 с.



3. Економічний енциклопедичний словник. У 2 т. Т. 1. / С. В. Мочерний, Я. С. Ларіна, О. А. Устенко, С. І. Юрій; за ред. С. В. Мочерного. – Львів : Світ, 2005. – – 616 с.

4. Історія економічних учень : підручн. У 2 ч. Ч.2. / за ред. В. Д. Базилевича. – 3-тє вид., випр. і до-повн. – К. : Знання, 2006. – 575 с.

5. Савина М. В. Гуманизация экономических отношений и культурный капитал общества как домини-рующие тенденции современой экономики / М. В. Савина // Społeczno-ekonomiczne problemy transformacji w Europie Srodkowej i Wschodniej / red. nauk. Ella Libanowa. – Warszawa; Kijŏw; Moskwa, 2010. – S. 163-169.

6. Иноземцев В. Л. Расколотая цивилизация / В. Л. Иноземцев. – М. : Academia, Наука, 1999. – 740 с.7. Martin W. I. The Information Society / W. I. Martin. – L., 1988. – P. 14–15.8. Лайон Д. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії / Девід Лайон // Сучасна зарубіжна соці-

альна філософія. – К., 1996. – С. 362–380.9. Мельник Л. Г. Экономика и информация: экономика информации и информация в экономике /

Л. Г. Мельник // Энциклопед. словарь . – Сумы : Университетская книга, 2005. – 384 с. 10. Бажал Ю. Інформаційна економіка / Ю. Бажал [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://

www.ekmair.ukma.kiev.ua/bitstream/123456789 /2430/1/Bazhal_ Informatsiyna_ekonomika.pdf11. Маслов А. Теорія інформаційного суспільства як методологічна основа теорії інформаційної еко-

номіки / А. Маслов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://papers.univ.kiev.ua/ekonomika/articles/Information _society_theory_as_a_methodological_basis_of_the_information_economy_theory_13978.pdf

12. Губайдуллина Д. М. Динамика развития информационной экономики в России : автореф. дис. канд. экон. наук: 08.00.01 / Д. М. Губайдуллина. – Ульяновск, 2011. – 21 c.

13. Всемирный доклад ЮНЕСКО «К обществам знания». – [Б. м.] : Изд-во ЮНЕСКО, 2005. – 231 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://unesdoc.unesco.org/images/ 0014/001418/141843r.pdf

14. Alkaly R. The New Economy / R. Alkaly. – New York : Farrar, Straus and Giroux, 2003. – 313 р. 15. Савельєв Є. Нова економіка і моделі її формування в Україні / Є. Савельєв, В. Куриляк // Журнал

європейської економіки. – 2002. – № 1, т. 1. – С. 25–37. 16. Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки : закон

України від 09.01.2007 р. № 537-V // Законодавство України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=537-16.

17. Доктрина інформаційної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 08.07.2009 р. № 514/2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/514/2009

18. Про затвердження плану заходів з виконання завдань, передбачених Законом України «Про Основ ні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки» : рoзпoряджeння Кабiнeту Мiнiстрiв України від 15.08.2007 р. № 653-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/653-2007-%D1%80


УДК 336.71:332.330.2

АНТИКРИЗОВІ ЗАХОДИ БАНКІВСЬКОГО РЕГУЛЮВАННЯ:

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ Й ВІТЧИЗНЯНА ПРАКТИКА

Коваленко Вікторія Володимирівна, Коваленко Вікторія Володимирівна, доктор економічних наук; доктор економічних наук;

Гаркуша Юлія Олександрівна, Гаркуша Юлія Олександрівна, кандидат економічних науккандидат економічних наук

Розглянуто основні ознаки функціонування міжнародних фінансово-кредитних інститутів. Проаналізовано міжнародні стандарти ведення банківського бізнесу та їх вплив на забезпе-чення фінансової стійкості банківської системи. Обґрунтовано основні концептуальні поло-ження забезпечення фінансової стійкості банківської системи.

Ключові слова: міжнародні фінансово-кредитні інститути, фінансова стійкість, банківська система, антикризове регулювання, міжнародні стандарти.

Забезпечення фінансової стійкості банків-ської системи України на сучасному етапі пов’язане з розробленням дієвої системи анти-кризового управління та регулювання на мета-, макро- та мікрорівні. На центральні банки світу покладено відповідальне завдання щодо реалі-зації ефективної грошово-кредитної політики, яка включає застосування дієвих антикризових регулюючих інструментів, що впливають на за-безпечення фінансової стійкості банківських систем.

Виходячи з того, що антикризове регулюван-ня на метарівні пов’язане з діяльністю міжна-родних фінансово-кредитних інституцій, то, крім центральних банків, повинні долучатися й інші наглядові органи, які мають відповідні пов-новаження в цій сфері.

Питанням щодо імплементації міжнародних стандартів до функціонування національних банківських систем присвячено наукові праці О. Барановського [1], М. Звєрякова [2], Н. Кау-рової [3], М. Ковальова [4], В. Міщенка [5], С. Моїсеєва [6], С. Піта [7], О. Турбанова [8] та багатьох інших. Але залишаються невирішени-ми питання щодо систематизації основних кон-цептуальних положень щодо забезпечення фі-нансової стійкості банківських систем відповід-но до міжнародних стандартів, запропонованих міжнародними фінансово-кредитними устано-вами, зокрема для реалізації їх в Україні.

Метою статті є систематизація концептуаль-них положень щодо забезпечення фінансової стійкості банківської системи відповідно до між-народних стандартів ведення банківського біз-несу. Завданнями наукової статті є такі: визна-чити інститути й інструменти антикризового ре-гулювання фінансової стійкості банківських систем на міжнародному, регіональному, націо-

нальному, вітчизняному рівнях; проаналізувати основні стандарти, що стосуються забезпечення фінансової стійкості розвитку банківської систе-ми; обґрунтувати й систематизувати основні концептуальні положення із забезпечення фі-нансової стійкості банківської системи.

Фінансова стійкість банківської системи за-лежить від системності при дослідженні підхо-дів щодо регулювання грошового ринку та кре-дитних відносин, оцінки діяльності банківських установ.

Проблема забезпечення фінансової стійкості банківської системи є питанням глобальним. Іс-нує велика кількість міжнародних, регіональних організацій, які спрямовують свою діяльність на вдосконалення регулювання та нагляду за діяль-ністю фінансових інститутів. Керівництво для забезпечення фінансової стійкості банківських систем здійснюється через розроблення та за-стосування інструментів антикризового регулю-вання міжнародними, регіональними, націо-нальними, вітчизняними фінансово-кредитни-ми установами (табл. 1).

Світова фінансова криза 2008 р. дещо активі-зувала зусилля міжнародної спільноти щодо ре-формування фінансового сектору. Зокрема, на са-мітах Групи-20 упродовж 2009–2011 рр. розроб-лялися рекомендації щодо зміни світової фінан-сової архітектури та фінансових ринків окремих держав, зважаючи на національні особливості. У зазначений період був створений відповідаль-ний орган – Рада з фінансової стабільності [13]. Одним з основних інструментів антикризового регулювання фінансовою стійкістю було визна-чено підвищення вимог до капіталу фінансових установ не лише залежно від якості їхніх активів, а й відповідно до величини фінансової установи, її структури та бізнес-моделі [13].


Антикризові заходи банківського регулювання: міжнародні стандарти й вітчизняна практика

Таблиця 1Інститути й інструменти антикризового регулювання на міжнародному, регіональному,

національному та вітчизняному рівнях станом на 2013 р. (сформовано авторами з використанням літературних джерел [10 с. 239; 11; 12; 13; 14])

Рівень Рівень впливувпливу

Інститути антикризового регулювання Інститути антикризового регулювання банківської діяльностібанківської діяльності Інструменти антикризового регулюванняІнструменти антикризового регулювання

Ант

икри

зове

рег

улю

ванн

я

Ант

икри

зове

рег

улю

ванн

я

на м

іжна

родн

ому

на м

іжна

родн

ому

та р

егіо

наль

ном

у рі

внях

та р

егіо

наль

ном

у рі

внях

Міжнародні регулюючі організації:Міжнародні регулюючі організації:Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Базельський Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Базельський комітет з банківського нагляду, Рада з фінансової стабіль-комітет з банківського нагляду, Рада з фінансової стабіль-ності, Організація ООН.ності, Організація ООН.

- стандартизація та уніфікація антикризового - стандартизація та уніфікація антикризового законодавства різних країн світу;законодавства різних країн світу;- розроблення індикаторів фінансової стійкості;- розроблення індикаторів фінансової стійкості;- виділення загальної системи стандартів фі-- виділення загальної системи стандартів фі-нансової звітності банківської діяльності;нансової звітності банківської діяльності;- фінансова, інформаційна та професійна до-- фінансова, інформаційна та професійна до-помога в період фінансових криз.помога в період фінансових криз.

Регіональні регулюючі організації:Регіональні регулюючі організації:регіональні банки розвитку, органи регулювання ЄС, бага-регіональні банки розвитку, органи регулювання ЄС, бага-тосторонні регіональні організації (офшорна група банків-тосторонні регіональні організації (офшорна група банків-ських контролерів, Асоціація наглядових органів ських контролерів, Асоціація наглядових органів Латинської Америки та Карибського басейну), Форум Латинської Америки та Карибського басейну), Форум банківських контролерів банківських контролерів SEANSASEANSA, Комітет , Комітет GCCGCC, Карибська , Карибська група, Арабський комітет банківського нагляду.група, Арабський комітет банківського нагляду.

Ант

икри

зове

рег

улю

ванн

я А

нтик

ризо

ве р

егул

юва

ння

на н

аціо

наль

ном

у рі

вні

на н

аціо

наль

ном

у рі

вні

Центральні банки та національні регулятори:Центральні банки та національні регулятори:Federal Reserve SystemFederal Reserve System (США), (США), Office of the Superintendent Office of the Superintendent of Financial Institutionsof Financial Institutions (Канада), (Канада), Financial Market AuthorityFinancial Market Authority (Австрія, Нідерланди), (Австрія, Нідерланди), Financial Supervisory/Services Financial Supervisory/Services AuthorityAuthority (Данія, Естонія, Угорщина, Швеція), (Данія, Естонія, Угорщина, Швеція), Financial Financial and Capital Market Commissionand Capital Market Commission (Латвія), (Латвія), Financial Sector Financial Sector Supervisory CommissionSupervisory Commission (Люксембург), (Люксембург), Financial Service Financial Service CentreCentre (Мальта), (Мальта), KredittilsynetKredittilsynet (Норвегія), (Норвегія), The The Interministerial Committee for Credit and SavingsInterministerial Committee for Credit and Savings (Італія), (Італія), Bank of EnglandBank of England, , Prudential Regulation AuthorityPrudential Regulation Authority (Велика (Велика Британія).Британія).

- проведення превентивних заходів нагляду за - проведення превентивних заходів нагляду за діяльністю банків;діяльністю банків;- рання діагностика фінансових проблем бан-- рання діагностика фінансових проблем бан-ків;ків;- співпраця з «проблемними» банками;- співпраця з «проблемними» банками;- оздоровлення банків (надання додаткових - оздоровлення банків (надання додаткових фінансових ресурсів, зміна організаційної фінансових ресурсів, зміна організаційної структури банків, оптимізація кадрової полі-структури банків, оптимізація кадрової полі-тики тощо);тики тощо);- створення системи страхування депозитів;- створення системи страхування депозитів;- встановлення нормативів банківської діяль-- встановлення нормативів банківської діяль-ності.ності.

Національні мегарегулятори:Національні мегарегулятори:Central Bank of IrelandCentral Bank of Ireland (Ірландія), B (Ірландія), Bangue de France, angue de France, Prudential Control AuthorityPrudential Control Authority (Франція), (Франція), Bank of Bank of Greece, Capital Market ComssionGreece, Capital Market Comssion (Греція), (Греція), Bank of LithuaniaBank of Lithuania (Литва), (Литва), Natinal Bank of Belgium, Financial Services and Natinal Bank of Belgium, Financial Services and Markets AuthorityMarkets Authority (Бельгія), (Бельгія), Deutsche BundesbankDeutsche Bundesbank (Німеччина), Національний банк республіки Казахстан.(Німеччина), Національний банк республіки Казахстан.

Ант

икри

зове

рег

улю

ванн

я в

Укр

аїні

Ант

икри

зове

рег

улю

ванн

я в

Укр

аїні

Національний банк УкраїниНаціональний банк України - здійснення ефективного банківського на-- здійснення ефективного банківського на-гляду за банками;гляду за банками;- організація, координація та контроль за ді-- організація, координація та контроль за ді-яльністю тимчасових адміністрацій та ліквіда-яльністю тимчасових адміністрацій та ліквіда-торів банків; торів банків; - забезпечення моніторингу за поверненням - забезпечення моніторингу за поверненням банками стабілізаційних кредитів, отриманих банками стабілізаційних кредитів, отриманих від НБУ;від НБУ;- видача ліцензій на здійснення валютних - видача ліцензій на здійснення валютних операцій банкам, іншим фінансовим устано-операцій банкам, іншим фінансовим устано-вам, організація контролю за даними опера-вам, організація контролю за даними опера-ція ми;ція ми;- розроблення та вдосконалення методологіч-- розроблення та вдосконалення методологіч-ної бази з питань регулювання діяльності ної бази з питань регулювання діяльності банків і банківського нагляду, здійснення банків і банківського нагляду, здійснення комплексного аналізу діяльності банківської комплексного аналізу діяльності банківської системи України.системи України.

Фонд гарантування вкладів фізичних осібФонд гарантування вкладів фізичних осіб - функціонування системи гарантування - функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб;вкладів фізичних осіб;- участь в інспекційних перевірках проблем-- участь в інспекційних перевірках проблем-них банків за пропозицією НБУ;них банків за пропозицією НБУ;- здійснення процедур виведення неплато-- здійснення процедур виведення неплато-спроможних банків з ринку, у тому числі у спроможних банків з ринку, у тому числі у спосіб запровадження тимчасової адміністра-спосіб запровадження тимчасової адміністра-ції та ліквідації банків, організація відчуження ції та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов’язань неплатоспроможного активів і зобов’язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку.створення та продаж перехідного банку.

Національна комісія з цінних паперів та фондового ринкуНаціональна комісія з цінних паперів та фондового ринку - здійснення державного регулювання та - здійснення державного регулювання та контролю за емісією і обігом цінних паперів і контролю за емісією і обігом цінних паперів і похідних (деривативів) на території Українипохідних (деривативів) на території України


Коваленко Вікторія Володимирівна, Гаркуша Юлія Олександрівна

Таблиця 2Етапи впровадження «Базеля ІІІ», [16]

№ № ЗаходиЗаходи Рік початку внесення змінРік початку внесення змін

11 Реформа вимог до структури активів і капіталу банківРеформа вимог до структури активів і капіталу банків січень 2013 – грудень 2014 рр.січень 2013 – грудень 2014 рр.

22 Посилення вимог до частки акціонерного капіталу в структурі загального Посилення вимог до частки акціонерного капіталу в структурі загального регулятивного капіталурегулятивного капіталу

2013–2019 рр.2013–2019 рр.

33 Підвищення якості капіталу у спосіб вилучення певних компонентів, які нині Підвищення якості капіталу у спосіб вилучення певних компонентів, які нині враховуються в основному капіталі (введення вирахувань з базового капіталу враховуються в основному капіталі (введення вирахувань з базового капіталу 1 рівня)1 рівня)

січень 2014 р. – січень 2018 р.січень 2014 р. – січень 2018 р.

44 Введення буфера збереження та контрциклічного буфераВведення буфера збереження та контрциклічного буфера січень 2016 р. – січень 2019 р.січень 2016 р. – січень 2019 р.

55 Моніторинг коефіцієнта левериджу, моніторинг показника покриття ліквідності Моніторинг коефіцієнта левериджу, моніторинг показника покриття ліквідності 2011 р.2011 р.

66 Моніторинг показника чистого стабільногоМоніторинг показника чистого стабільногофінансуванняфінансування

2012 р.2012 р.

77 Введення паралельного розрахункуВведення паралельного розрахунку 2013 р.2013 р.

88 Введенню мінімального стандартуВведенню мінімального стандарту 2018 р.2018 р.

Аналогічної думки дотримувалися і пред-ставники Міжнародного валютного фонду, які вважають, що вимоги до капіталу банків мають бути вищими, ніж передбачені за стандартом «Базель III». Також МВФ наголошує на загаль-ному підході до антикризового управління в банківській системі, систематизації контролю за банківською діяльністю і створення загальноєв-ропейської системи страхування вкладів [14].

За останніми дослідженнями, показники капі-талу в найбільших світових банках відповідають нормативам «Базеля III», а в деяких випадках на-віть перевершують їх. Співвідношення капіталу до зважених за ризиком активів у 29 системно значимих міжнародних банках становить у серед-ньому 10,1 % за нормативного значення 8,4 %.

Рада з фінансової стабільності щороку визна-чає групу системоутворювальних міжнародних банків, до яких додаткові вимоги щодо достат-ності їх капіталу можуть сягати 3,5 %. Нині мак-симальна «подушка безпеки» передбачена на рівні 2,5 % для двох банків – HSBC Holdings Plc і JPMorgan Chase & Co [15].

Федеральна резервна система запропонувала банкам, активи яких перевищують 250 млрд дол. США, а також фінансовим інститутам з велики-ми обсягами міжнародних операцій дотримува-тися коефіцієнта покриття ліквідності на рівні 80 % до 1 січня 2015 р. та підвищити значення показника до 100 % у 2017 р. Відповідно до по-ложень «Базеля III» до 2015 р. коефіцієнт по-криття ліквідності великих міжнародних банків має становити 60 %, а 100-відсоткове покриття має бути забезпечене до 2019 р. [16].

Наприкінці 2010 р. Базельським комітетом з банківського нагляду було оприлюднено доку-мент «Базель ІІІ», в якому обґрунтовано напря-ми підвищення стійкості банків і банківських систем [16]. Цей документ, як і «Базель ІІ», включає структуру трьох опор і вносить зміни-до структури основного (першого рівня) та до-даткового (другого рівня) капіталу банків. За-значимо, що причиною прийняття даного доку-мента є створення можливостей для протидії

можливим негативним процесам і виникненню системних банківських криз. Запровадження вимог «Базеля ІІІ» на глобальному рівні відбу-вається в кілька етапів (табл. 2).

Однак на початку 2013 р. Базельський комі-тет з банківського нагляду оголосив про перене-сення строків введення певних нормативів «Ба-зеля III» з 2015 р. на 2019 р. Наддержавні регу-ляторні інститути визнали, що кредитним орга-нізаціям потрібно більше часу для нарощування резервів, щоб відповідати вимогам запроваджен-ня прийнятих стандартів. Зокрема, до 2019 р. відкладено повне запровадження правила про показник короткострокової ліквідності (liquidity coverage ratio, LCR). Представлено правило про LCR має забезпечити достатній запас ліквіднос-ті для того, щоб банки мали змогу нівелювати кризу короткострокової ліквідності, з урахуван-ням стрімкого відпливу вкладів або ситуації де-фіциту кредитних коштів.

Ще одна поступка Базельського комітету – послаблення вимоги до банківських активів. Зо-крема, до активів банкам дозволено включати також менш надійні інструменти, в тому числі іпотечні цінні папери, акції та облігації невели-ких компаній [17].

Новацією «Базеля ІІІ» є докапіталізація, що за спланованими етапами запровадження стан-дартів має відбутися до 2019 р., під час якої сума основного капіталу банків повинна збільшитися майже втричі. Варто додати, що впровадження міжнародних стандартів дає можливість знижу-вати дохідність цінних паперів, емітованих уря-дами, оскільки за рахунок даних фінансових ін-струментів банкам буде дозволено поповнювати капітал [18, с. 20-21].

Інститути фінансового регулювання Євро-пейського Союзу нещодавно вирішили, що в ра-зі настання чергової банківської кризи банкам буде дозволено з 2016 р. використовувати кошти з рахунків клієнтів, що перевищують 100 тис. єв-ро. Ще одним інструментом боротьби з наслід-ками можливих дисбалансів у розвитку банків-ництва стане створення загальноєвропейського



фонду, внески до якого здійснюватимуть фінан-сові установи [18, с. 21].

Капіталізація банків спричинить підвищення вартості банківських послуг, особливо це стосу-ється вартості кредитів. Своєю чергою це вплине на можливість реального сектору отримувати по-зикові кошти. За даними Організації економіч-ного співробітництва та розвитку, у зв’язку з уве-денням міжнародних стандартів «Базеля ІІІ» па-діння темпів зростання світового ВВП можливе в межах 0,05-0,15 % [19]. Таких змін зазнають, щонайшвидше, країни з банкоцентричним типом фінансового посередництва, де роль банків на фі-нансовому ринку досить значна, переважно це країни Європи та СНД. За ринковоорінтованою моделлю фінансового посередництва, характер-ною для США, де банківська діяльність є дещо обмеженою (в загальній сумі активів фінансових посередників США активи банків складають близько 27 %) зміни не будуть так відчутні.

Щодо України, то світова фінансова криза також загострила питання капіталізації вітчиз-няної банківської системи. Підтвердженням цього, а також того, що українські банки не захи-щені від зовнішніх потрясінь, стало банкрутство таких банків, як Надра Банк, Родовід Банк, Украгазбанк, які в період кризи були частково націоналізовані.

Одним із методів поліпшення ситуації в бан-ківській системі, підвищення ефективності її функціонування, інтеграції у світову спільноту є запровадження та адаптація міжнародних стан-дартів щодо підвищення капіталізації банків, за-пропонованих Базельським комітетом, а також створення додаткових стимулів для підвищення рівня капіталомісткості банківської системи.

Процес капіталізації українських банків при-швидшить внесення змін до встановлених вимог мінімального розміру регулятивного капіталу банків, а саме поступове його збільшення до 500 млн грн (120 млн грн – до 10 липня 2017 р.; 150 млн грн – з 11 липня 2017 р.; 200 млн грн – з 11 липня 2018 р.; 250 млн грн – з 11 липня 2019 р.; 300 млн грн – з 11 липня 2020 р.; 350 млн грн – з 11 липня 2021 р.; 400 млн грн – з 11 липня 2022 р.; 450 млн грн – з 11 липня 2023 р.; 500 млн грн – з 11 липня 2024 р.) [20].

Зазначимо, що норматив достатності (адек-ватності) регулятивного капіталу, який для віт-чизняних банків має бути не менше ніж 10 %, на-віть є жорсткішим, ніж зазначений у вимогах «Базеля ІІІ», зокрема 8 %. На початок 2014 р. цей показник у середньому по Україні складав 18,26 %. Станом на 1 грудня 2014 р. через де-вальвацію гривні він дещо знизився і склав 14,03 %. Варто додати, що відповідно до статис-тичних досліджень Світового банку показник ка-піталізації банківської системи України є одним із найвищих поміж країн СНД [21, с. 22–23].

Негативною тенденцією протягом останніх років у банківській системі України є значна су-

ма простроченої заборгованості за кредитами, що стало наслідком порушень при оцінці кредито-спроможності позичальника у процесі кредитної експансії, значної доларизації кредитів (близько 63 %), девальвації гривні наприкінці 2008 р. та фінансової кризи загалом. Зокрема, якщо на по-чаток 2008 р. прострочена заборгованість за кре-дитами становила 6 357 млн грн, то вже на почат-ку 2010 р. даний показник сягнув 69 935 млн грн. Станом на 1 грудня 2014 р. неповернені кредити в загальній сумі кредитів складають 12,3 % [22].

З метою посилення довіри до банків України та забезпечення фінансової стійкості банків-ської системи Національним банком України у травні 2014 р. розпочато діагностичне обстежен-ня 35 найбільших за розміром активів банків України. Цей захід передбачений програмою «Стенд-бай» Міжнародного валютного фонду і проектом Світового банку з підтримки фінансо-вого сектору України.

Діагностичне обстеження банків здійснюва-лося незалежними аудиторськими фірмами від-повідно до встановлених Національним банком України вимог. Воно включає оцінку якості ак-тивів, достатності (адекватності) регулятивного капіталу з метою визначення необхідних обсягів докапіталізації банків [10]. У подальшому стрес- тестування відбуватиметься кожні два роки.

За період І півріччя 2014 р. на тлі політичної кризи, девальвації національної валюти та інших негативних економічних чинників вкладники ак-тивно почали відкликати свої заощадження з бан-ківської системи України. НБУ було вжито дея-ких заходів у цьому напрямі (прийнято Постано-ву від 27 лютого 2014 р. № 104). Зокрема, вона ви-значає, що уповноважені банки зобов’язані об-межити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних і депозитних рахун-ків клієнтів через каси та банкомати банків у меж-ах до 15000 грн за добу на одного клієнта в еквіва-ленті за офіційним курсом НБУ та не допускати обмежень щодо переказу коштів в іноземній валю-ті, що належать клієнтам, відповідно до норматив-но-правових актів НБУ [23].

Проте дії НБУ не зупинили відпливу депози-тів. І хоча за звітними даними спостерігається при-ріст суми вкладів фізичних осіб на рахунках, про-те це пояснюється лише перерахунком депозитно-го портфеля за новим курсом гривні до інших ва-лют. Підняття банками відсоткових ставок за де-позитами до 23–26 % не дало бажаного результа-ту. Тож банки почали збільшувати власний капі-тал за рахунок власних коштів. Динаміка власно-го капіталу українських банків станом на 1 січня 2014 р. та 1 жовтня 2014 р. відображена в табл. 3.

Як свідчать результати аналізу, збільшили власний капітал банки І групи, такі як Приват-Банк (3,13 %), Дельта Банк (47,69 %), Промін-вестбанк (17,41 %), Надра (28,33 %), ВТБ Банк (61,35 %), Банк «Фінанси та кредит» (20,70 %), Сбербанк Росії (4,58 %).



Таблиця 3Динаміка власного капіталу українських банків станом на

01.01.2014 – 01.10.2014 рр., тис. грн (складено авторами з використанням матеріалів [22])

Назва банкуНазва банку 01.01.2014 р.01.01.2014 р. 01.12.2014 р.01.12.2014 р. Темп приросту +/-, %Темп приросту +/-, %

ПриватбанкПриватбанк 20 311 62120 311 621 20 947 73320 947 733 3,133,13ОщадбанкОщадбанк 20 455 51120 455 511 20 114 71120 114 711 -1,67-1,67УкрексімбанкУкрексімбанк 18 083 27618 083 276 13 970 84413 970 844 -22,74-22,74Дельта БанкДельта Банк 3 325 3443 325 344 4 911 2684 911 268 47,6947,69Райффайзен банк АвальРайффайзен банк Аваль 6 788 9786 788 978 5 879 3095 879 309 -13,40-13,40УкрсоцбанкУкрсоцбанк 8 667 7388 667 738 7 143 4837 143 483 -17,59-17,59ПромінвестбанкПромінвестбанк 5 384 1905 384 190 6 321 8366 321 836 17,4117,41Сбербанк РосіїСбербанк Росії 3 666 7853 666 785 3 834 5753 834 575 4,584,58Перший Український міжнародний банкПерший Український міжнародний банк 4 652 3004 652 300 4 765 4444 765 444 2,432,43«Надра»«Надра» 4 032 2994 032 299 4 035 4434 035 443 28,3328,33Альфа-БанкАльфа-Банк 4 198 7564 198 756 4 197 1804 197 180 -3,89-3,89Банк «Фінанси та кредит»Банк «Фінанси та кредит» 2 108 6222 108 622 2 545 0422 545 042 20,7020,70ВТБ БанкВТБ Банк 3 206 9443 206 944 5 174 4695 174 469 61,3561,35УкрсиббанкУкрсиббанк 2 650 2752 650 275 1 919 7591 919 759 -27,56-27,56УкргазбанкУкргазбанк 4 522 4824 522 482 4 381 3084 381 308 -3,12-3,12

Отже, можна дійти висновку, що НБУ не планує докапіталізовувати банки, які виявили-ся неплатоспроможними. Яскравим прикладом цього є відкликання банківської ліцензії та лік-відація АТ «Брокбізнесбанк», АТ Банк «Мерку-рій», ПАТ Комерційний банк «Даніель» [10]. Однак постає питання про докапіталізацію дер-жавних банків. Нині понад 30 % активів ПАТ «Державний експортно-імпортний банк» та АТ «Ощадбанк» складають цінні папери, які не вра-ховуються при розрахунку адекватності капіта-лу, оскільки вважаються безризиковими актива-ми. Відповідно до вимог «Базеля ІІІ» такий вид активів уже не вважатиметься безризиковим, оскільки Міжнародне рейтингове агентство Moody’s знизило рейтинг державних облігацій України (з «Саа2» до «Саа3»), залишивши про-гноз як «негативний» [24].

Погіршення рейтингу нашої країни також вплине на діяльність банків з іноземним капіта-лом. Зарубіжні банки, що мають на території України філії, повинні будуть або докапіталізо-вувати їх, або припиняти свою діяльність. Жор-сткі норми функціонування, погіршення стану економіки, політична криза є причинами відпли-ву іноземного капіталу з банківської системи України. Наприклад, наприкінці квітня 2014 р. Bank of Cyprus Group продав Банк Кіпру росій-ському банку «Альфа-Банк». Залишається від-критим питання продажу Правекс-Банку групою Intesa Sanpaolo, чекає на покупця також Marfin Bank. Найбільшими банками з іноземним капіта-лом, виставлені на продаж, є Райффайзен Банк Аваль та Укрсоцбанк [25, с. 22].

Стандарти «Базеля ІІІ» передбачають пере-важно посилення вимог до акціонерного капіталу банків. Це вплине на ті банки, які активно залуча-ли субординований борг. Звичайно, що запрова-

дження міжнародних стандартів банківської ді-яльності неоднозначно вплине на банківські системи різних країн світу. Проте, безумовно, на тлі фінансових криз (періоди між якими стають дедалі коротшими) світова спільнота готова по-жертвувати частиною прибутків заради стабіль-ності банківських систем, і Україна тут не є ви-нятком.

Запровадження «Базеля ІІІ» є обов’язковою умовою інтенсивного розвитку банківської сис-теми України. Поки що залишається відкритим питання щодо плану адаптування міжнародних стандартів банківського бізнесу в Україні.

Висновки

Таким чином, для реалізації міжнародних стандартів забезпечення фінансової стійкості віт чизняної банківської системи необхідним є запровадження системних реформ, метою яких є зміцнення бази для здійснення стабільного і якісного кредитування як одного з найважливі-ших джерел економічного зростання, а також створення стійкої розвиненої фінансової систе-ми країни. Системні реформи необхідно струк-турувати за проблемами, з якими зіткнулася банківська система.

Перший напрям – вирішення питання якості активів і капіталізації банківської системи, що передбачає: з’ясування реальної якості активів у спосіб проведення діагностичного обстежен-ня; одним із найбільш пріоритетних механізмів капіталізації банків є злиття та приєднання ко-мерційних банків; створення спеціального фон-ду для рекапіталізації системних банків; ство-рення умов для залучення в банківську систему коштів із зов нішніх ринків і для збільшення власного капіталу банків, і через боргові інстру-менти; реформування законодавства про бан-



крутство боржників з метою пришвидшення да-ного процесу.

Другий напрям – стимулювання структурних перетворень у банківській системі – має бути реа-лізований у спосіб: підвищення нормативних ви-мог до розміру власного капіталу банків (збіль-шення нормативу мінімального регулятивного капіталу до 500 млн грн до 2018 р. та 750 млн грн до 2020 р.); диференціації вимог до норм капіта-лів банків, що приймають строкові депозити від фізичних осіб; встановлення підвищених вимог до нормативів капіталу та ліквідності для систем-но значущих банків; розроблення стратегії участі держави в банківській системі, а також політики сприяння підвищенню ролі іноземних банків в Україні; розвиток регіональних і кооперативних банків та створення банків, спеціалізованих під кредитування певних галузей економіки; визна-чення вимог до регулювання кредитних спілок з боку Національного банку України.

Третій напрям – вирішення структурних дис-балансів у балансах банків задля стимулювання сталого розвитку банківській системи. Цей на-прям вимагає вирішення питання мінімізації рів-ня доларизації активів і пасивів вітчизняних бан-ків; підвищення диференціації ставок збору до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за ва-лютними та гривневим депозитами; стимулюван-ня залучення на внутрішній ринок інституціо-нальних інвесторів, які мають довгострокові та відносно дешеві кошти; перегляд системи управ-ління ліквідністю й розроблення ефективних за-собів управління короткостроковою та структур-ною ліквідністю банківської системи; для змен-шення залежності банківської системи від ринко-вих ризиків, стимулювання розвитку біржового та позабіржового ринку деривативів; розроблен-ня монетарних, макро- та мікропруденційних за-ходів щодо недопущення системного впливу на банки майбутніх криз, пов’язаних із кредитуван-ням нерухомості; забезпечення прозорості в ін-формуванні споживачів банківських послуг.

Четвертий напрям – розвиток корпоратив-ного управління в банках: оприлюднення даних щодо кінцевих власників комерційних банків (зменшення порога розкриття інформації про власників, які прямо або опосередковано воло-діють 2 % акцій, на відміну від 10 % зараз); роз-роблення механізмів відповідальності акціоне-рів і менеджменту за виявлення ризиків і довго-строкові результати роботи банківських уста-нов; посилення ефективності механізмів контр-олю за кредитуванням пов’язаних осіб; підви-щення ролі та функцій наглядових рад банків

щодо моніторингу діяльності банківських уста-нов і посилення вимог щодо членів наглядових рад банків; посилення вимог до систем внутріш-нього аудиту та контролю в банках; проведення діагностики рівня корпоративного управління в банківській системі за допомогою незалежних експертів з міжнародних організацій.

П’ятий напрям – розвиток фінансових ринків та банківської інфраструктури. За цим напрямом необхідним є проведення політики для зменшен-ня коливань відсоткових ставок на міжбанків-ському ринку; лібералізація валютного ринку; сприяння всебічному розвитку фінансових рин-ків для створення довгострокових ресурсів у на-ціональній валюті (особливо страхування жит-тя); удосконалення й розвиток національної пла-тіжної системи; забезпечення доступу кредитних бюро до інформації в усіх відкритих державних реєстрах; поліпшення методики оцінки кредит-них ризиків; реалізація чіткої стратегії розвитку безготівкових платежів в Україні; розвиток рин-ку послуг стороннього процесингу та еквайрин-гу, колекторських компаній.

Шостий напрям – інституційна трансформа-ція Національного банку України. Фокусом мо-нетарної політики Національного банку України має стати забезпечення цінової стабільності; вдо-сконалення інструментів монетарної політики для успішного функціонування монетарної полі-тики, вдосконалення процедури макроекономіч-ного моделювання та прогнозування; у зв’язку з переходом на політику таргетування інфляції Національним банком України запровадження нової стратегії щодо комунікацій; введення функції макропруденційного нагляду, метою якої є відстеження системних ризиків; створення комітету фінансової стабільності для управління системними ризиками всієї фінансової системи; у нагляді за окремими банками зміщення фокусу з виконання нормативних вимог на превентивне управління ризиком; вдосконалення засад фінан-сової статистики відповідно до підходів Євро-пейського центрального банку та Євростату; по-дальше запровадження консолідованого нагляду за банками відповідно до найліпших практик Єв-ропейського Союзу, рекомендацій Європейської служби банківського нагляду, Європейської служби нагляду за цінними паперами та фондо-воми ринками і Європейської служби нагляду за страхуванням та пенсійними фондами; для під-вищення ефективності боротьби з відмиванням грошей, поліпшення Національним банком України покращення власної діяльності відпо-відно до рекомендацій та вимог FATF.


1. Барановський О. Антикризові заходи урядів і центральних банків зарубіжних країн / О. Баранов-ський // Вісник Національного банку України. – 2009. – № 4. – С. 8–19.

2. Звєряков М. І. Банкiвський капiтал: вимоги Базеля III / М. I. Звєряков, В. В. Коваленко // Фiнанси України. – 2011. – № 6. – С. 13–23.



3. Каурова Н. Н. Макропруденциальное регулирования финансовых рынков / Н. Н. Каурова //Финансовый журнал. – 2012. – № 1. – С. 6–18.

4. Ковалев М. Макропрудинциальное регулирование – новая функция центробанков / М. Ковалев // Банковский вестник. – 2010. – № 11. – 17–24.

5. Міщенко В. Реструктуризація кредитів в умовах кризи: світовий досвід і можливості застосування в Україні / В. Міщенко, В. Крилова, М. Ніконова // Вісник Національного банку України. – 2009. – № 5. – С. 12–17.

6. Моисеев С. Р. Модернизация банковского регулирования и надзора: передовой опыт и отечественные перспективы / С. Р. Моисеев [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.google.com.ua

7. Piet C. The of of term macroprudentia: origins and evolution / С. Piet // BIS Quarterly Review, мarch 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bis.org/publ/qtrpdf/r_qt1003h.pdf

8. Турбанов А. В. Антикризисные механизмы в банковской системе / А. В. Турбанов // Деньги и кре-дит. – 2012. – № 1. – С. 20–23.

9. Довгань Ж. М. Антикризові заходи як інструмент забезпечення фінансової стійкості банківської системи / Ж. М. Довгань // Інноваційна економіка: Всеукраїнський науково-виробничий журнал. – 2011. – № 25(8). – С. 238–241.

10. Національний банк України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bank.gov.ua11. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.

fg.gov.ua/12. Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://lr.nssmc.gov.ua13. Рада з фінансової стабільності готує нововведення для банків [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://24tv.ua/home/showSingleNews.do? rada_z_finansovoyi_stabilnosti_gotuye_novovvedennya_dlya_bankiv&objectId=105068

14. МВФ: Вимоги до достатності капіталу банків Європи повинні бути підвищені [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://www.rbc.ua/ukr/top/economic/mvf-trebovaniya-k-dostatochnosti-kapitala-bankov-evropy-16102011134700

15. Провідні банки світу виконали базельські вимоги з випередженням на 5 років [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://news.finance.ua/ua/~/1/2014/01/30/317895

16. International convergence of capital measurement and capital standards: A resaved framework / Basle Committee on Banking Supervision [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.congen.com/congen/congen.pdf

17. Банки зітхнули з полегшенням – «Базель-3» буде пізніше [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://real-economy.com.ua/news/32031.html

18. Вагзян Г. Чем готов пожертвовать мир ради банковской стабильности / Г. Вагзян, Т. Очимовская // «Власть денег». – № 18–22(418). – С. 20–21.

19. Організація економічного співробітництва та розвитку [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.oecd.org/

20. Про порядок регулювання діяльності банків в Україні : інструкція, затверджена постановою Прав-ління Національного банку України від 28.08.2001 р. № 368 [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?code=z0841-01

21. Вагзян Г. Украина не вписывается в «Базель» / Г. Вагзян, Т. Очимовская // Всеукраинский дело-вой ежемесячник «Власть денег». – № 18–22(418). – С. 22–23.

22. Основні показники діяльності банків України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=36807

23. Про внесення змін до постанови Правління Національного банку України від 06 лютого 2014 року № 49 : затверджені постановою Правління Національного банку України від 27.02.2014 р. № 104 [Елект-ронний ресурс] – Режим доступу: http://www.bank.gov.ua/doccatalog/document?id=5886553

24. Эксперты Moody’s понизили рейтинг Украины, прогноз – «негативный» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://glavred.info/ekonomika/eksperty-moody-s-ponizili-reyting-ukrainy-prognoz-negativnyy-276151.html

25. Богута Н. 55 чистых и нечистых банков / Н. Богута // «Власть денег». – № 10 (276). – С. 16–22.


УДК 658.87.01

АДАПТАЦІЯ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ВНУТРІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ В УМОВАХ

ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ЗМІН В УКРАЇНІ

Виноградова Олена Володимирівна, Виноградова Олена Володимирівна, доктор економічних наук, професор;доктор економічних наук, професор;

Барна Марта Юріївна, Барна Марта Юріївна, кандидат економічних наук, доценткандидат економічних наук, доцент

Проаналізовано досвід цивілізованих країн світу як шлях вирішення проблем розвитку внутрішньої торгівлі України на інтенсивній (інноваційній) основі під час трансформаційних змін. Обґрунтовано напрями адаптації національного нормативно-правового поля на основі ліквідації суперечностей між національним законодавством і законодавством країн ЄС.

Ключові слова: внутрішня торгівля, розвиток, трансформаційні зміни, зарубіжний досвід, адаптація, законодавство.

Як підтверджує світовий досвід розвитку торгівлі в умовах змін, які виникають на різних етапах розвитку національних економік та між-народної торгівлі загалом, без вирішення проб-лем в інституційно-трансформаційній підсисте-мі (далі – ІТП) у спосіб усунення гальмівних чинників, що не дозволяють сфері виконувати свою соціально-економічну функцію і виклика-ють виникнення проблем у соціальній та еконо-мічній підсистемах, неможливо забезпечити по-дальший її розвиток. Водночас політико-право-ве поле, в якому регулюються процеси розвитку внутрішньої торгівлі в Україні, не дозволяє ви-користати весь без винятку досвід країн-лідерів на міжнародному ринку з метою врегулювання процесів і вирішення проблем у системі вну-трішньої торгівлі (далі – СВТ). Таким чином, необхідними є вивчення та виділення як загаль-ноприйнятих для всіх країн основ розвитку тор-гівлі в еволюційному аспекті під час змін в еко-номічних системах, так і виділення досвіду тих країн, який можливо адаптувати в Україні з ме-тою вирішення практичних проблем і забезпе-чення подальшого розвитку СВТ.

Питанням розвитку системи внутрішньої торгівлі в умовах трансформаційних змін приді-лялося багато уваги вітчизняними [6, 7, 9, 12] і зарубіжними вченими [1, 3, 14–19]. Наведено різні аспекти (еволюційний, інноваційний, фі-нансово-економічний) торговельної проблема-тики, однак бракує системного комплексного підходу до визначення напрямів розвитку систе-ми внутрішньої торгівлі в умовах трансформа-ційних змін в Україні з урахуванням можливос-тей адаптації зарубіжного досвіду. Розглядаючи сутність загальноприйнятих основ розвитку торгівлі в еволюційному аспекті, характерних для всіх цивілізованих країн світу під час змін в

економічних системах, слід зазначити, що су-часний стан розвитку світової економіки супро-воджується змінами, пов’язаними з переходом до постіндустріального інформаційного сус-пільства.

Передумовою переходу внутрішньої торгівлі в Україні до інтенсивного (інноваційного) спосо-бу розвитку на основі підвищення ефективності СВТ з метою задоволення потреб споживачів щодо якості й ціни на товари і послуги, можна визнати вдосконалення ІТП на визначених вище засадах, що виправдовується досвідом цивілізо-ваних країн. Водночас зміни в ІТП СВТ України, які наблизять сферу до розвитку на інтенсивній основі, пов’язані з вирішенням низки проблем, виявлених під час проведення емпіричних і со-ціо логічних досліджень. При цьому слід урахо-вувати характерні для всіх цивілізованих країн-лідерів у міжнародній торгівлі процеси розвитку підприємництва в еволюційному аспекті.

Тому метою статті є аналіз сукупності науко-во-методичних підходів до розвитку системи внутрішньої торгівлі в умовах трансформацій-них змін в Україні з урахуванням можливостей адаптації зарубіжного досвіду.

На відміну від початкового етапу розвитку торгівлі (1820–1870 рр.), коли в умовах вільної конкуренції між підприємствами при збуті про-дукції зусилля суб’єктів були зосереджені на під-вищенні прибутку у спосіб підвищення цін, а са-мі зв’язки в межах фірм між власником і праців-никами проходили через призму домінуючого становища власника в усіх випадках їх зв’язків [12], наступний етап (1871–1930 рр.) характери-зувався деякими процесами, що наближали тор-гівлю до інтенсивного (інноваційного) розвитку сучасного періоду: в умовах укрупнення суб’єктів торговельної діяльності та формування монопо-


Виноградова Олена Володимирівна, Барна Марта Юріївна

лістичної позиції міцніших щодо капіталу фірм у США виникла нова форма підприємництва (франшизінг), яка стала імпульсом для активіза-ції підприємницьких структур у різних країнах і була однією з форм зв’язків між великими та ма-лими фірмами. За цих умов посилилися вимоги роботодавців до підвищення кваліфікації кадрів, для чого використовувалися різні системи моти-вації з метою зацікавлення працівників у резуль-татах праці. Як наслідок, підвищилась оплата праці останніх, яка безпосередньо залежала від якості, що отримує споживач при закупівлі това-ру (послуг) у сфері торгівлі [12]. Очевидно, що така політика в ІТП та управлінській підсистемах СВТ сприяла вирішенню певних проблем, які сьогодні виникли в соціальній підсистемі (нея-кісний рівень обслуговування споживачів, низь-ка кваліфікація персоналу торговельних підпри-ємств). Ще більшою мірою наближенню внут-рішньої торгівлі в Україні до розвитку на інтен-сивній основі сприятиме досвід цивілізованих країн (переважно Західної Європи), які на тре-тьому етапі (1931–1975 рр.) відбудовували полі-тику розвитку внутрішньої торгівлі на засадах використання результатів науки і техніки з ме-тою підвищення ефективності. Саме в цей період персоналу торговельних підприємств та фізич-них осіб-підприємців у сфері були властиві такі риси, як сміливість, прагнення докласти макси-мальних зусиль для досягнення успіху, почуття патріотизму до своєї фірми, боротьба за її марку та імідж тощо [12], що дозволило мінімізувати негативний вплив чинників соціальної підсисте-ми СВТ у цивілізованих країнах, пов’язаних із кваліфікацією персоналу, недостатнім (неякіс-ним) рівнем обслуговування споживача. До кра-їн, які пройшли всі ці етапи та які сьогодні розви-вають внутрішню торгівлю на інтенсивній (інно-ваційній) основі, можна віднести передусім США, Францію, Німеччину, Велику Британію, Японію – лідерів міжнародної торгівлі, частка яких становить близько половини обсягу світової торгівлі товарами і 75 % вартісного обсягу екс-порту послуг [7, с. 104–105].

На жаль, під час переходу України до ринко-вого способу розвитку національної економіки цінний досвід країн, які наближали розвиток внут рішньої торгівлі з урахуванням перелічених засад до інтенсивного (інноваційного) напряму, не був використаний унаслідок переважання у СВТ країни гальмівних чинників суто інститу-ційно-трансформаційного порядку: в умовах пе-реходу до ринкової економіки, що трансформува-лася, на ринковій (лібералізованій) законодавчій базі не було створено середовища для розвитку підприємництва та формування класу підприєм-ців; незважаючи на високий рівень освіти праців-ників і досить високу кількість ініціативних лю-дей не вдалося створити стабільне підприємниць-ке середовище; проблемні елементи економічної реформи, невдала приватизація, недоброякісне,

суперечливе й таке, що зазнає постійних змін, за-конодавство, не підвищило рівень довіри і не створило достатньої мотивації для формування підприємництва; держава не виступала гарантом стабілізації підприємницького середовища; набу-ла розвитку тіньова економіка за недотримання суб’єктами законів та інших правових актів, які регламентують розвиток торгівлі [12]. Отже, за цих умов суб’єкт управління сферою в Україні замість використання досвіду цивілізованих кра-їн щодо наближення внутрішньої торгівлі до ін-тенсивного (інноваційного) способу розвитку на перерахованих засадах створив інституційно-трансформаційне середовище з безліччю гальмів-них чинників, які призвели до унеможливлення виконання сферою своєї соціально-економічної функції.

Отже, для адаптації зарубіжного досвіду роз-витку СВТ в Україні передусім необхідно враху-вати загальні для країн-лідерів базові умови роз-витку сфери на інтенсивній (інноваційній) основі під час змін, пов’язаних із переходом до постінду-стріального інформаційного суспільства (табл. 1).

Очевидно (див. табл. 1), що визначені першо-чергові заходи щодо розвитку СВТ, які необхідно запровадити в Україні з урахуванням зарубіжно-го досвіду, проходять через базову ІТП СВТ і при цьому спрямовані на вирішення гострих проблем розвитку сфери не тільки у цій підсистемі, а й у соціальній та економічній. У цьому полягає комплексність підходу щодо адаптації зарубіжно-го досвіду розвитку сфери на інтенсивній (інно-ваційній) основі, який є характерним для цивілі-зованих країн на сучасному етапі переходу до пост індустріального інформаційного суспільства. Водночас на особливу увагу заслуговує досвід окремих країн, що досягли на міжнародному рин-ку торгівлі певних конкурентних переваг, який можливо адаптувати в Україні для вирішення практичних проблем у сфері та забезпечення по-дальшого розвитку СВТ.

Насамперед слід виділити досвід реалізації інституційно-трансформаційних змін з метою подолання негативного впливу чинників на розвиток соціальної підсистеми СВТ. У цьому контексті корисним може виявитися досвід Франції щодо вдосконалення процесу регулю-вання цін на споживчому ринку на товари й по-слуги.

Під час вивчення досвіду Франції щодо вре-гулювання процесу ціноутворення в роздрібній торговельній мережі протягом 1996–2007 рр. привертає увагу зміст Акта Галлана, прийнято-го 1 липня 1996 р. [14, c. 355], в якому чітко визначе но механізм встановлення мінімально-го рівня ціни з порядком її розрахунку су-б’єктами роздріб ної торговельної мережі. Осо-бливостями цього порядку було те, що до міні-мальної роздрібної ціни було включено всі знижки на час підписання контракту, транс-порт ні витрати й податки, оплата послуг за мар-


Адаптація зарубіжного досвіду розвитку системи внутрішньої торгівлі в умовах трансформаційних змін в Україні

Таблиця 1Базові передумови розвитку СВТ України на основі адаптації зарубіжного досвіду

розвитку сфери на інтенсивній (інноваційній) основі

Першочергові заходи щодо розвитку СВТ, Першочергові заходи щодо розвитку СВТ, які необхідно запровадити в Україніякі необхідно запровадити в Україні

Базова підсистема Базова підсистема СВТСВТ

Напрям вирішення проблем / Напрям вирішення проблем / підсистемапідсистема

Запровадження інноваційних рішень суб’єктом уп-Запровадження інноваційних рішень суб’єктом уп-равління СВТ щодо безперервного оновлення про-равління СВТ щодо безперервного оновлення про-дукції та послуг, які надаються споживачу на основі дукції та послуг, які надаються споживачу на основі використання сучасних досягнень науки й технікивикористання сучасних досягнень науки й техніки

Інституційно-Інституційно-трансформаційнатрансформаційна

Задоволення потреб споживача щодо Задоволення потреб споживача щодо ціни та якості товарів і послуг / соці-ціни та якості товарів і послуг / соці-альнаальна

Підвищення ефективності функціонування СВТ на Підвищення ефективності функціонування СВТ на основі запровадження стандартів і технологій ве-основі запровадження стандартів і технологій ве-дення бізнесу, які відповідають міжнародним стан-дення бізнесу, які відповідають міжнародним стан-дартам, міжнародним критеріям макро економічної дартам, міжнародним критеріям макро економічної та податкової політики, політики у сфері зайнятостіта податкової політики, політики у сфері зайнятості


Підвищення ефективності розподілу Підвищення ефективності розподілу ресурсів у процесі діяльності (мате-ресурсів у процесі діяльності (мате-ріальних, фінансових і трудових) / ріальних, фінансових і трудових) / економічна та соціальнаекономічна та соціальна

Укрупнення суб’єктів торговельної діяльності та Укрупнення суб’єктів торговельної діяльності та формування монополістичної позиції міцніших формування монополістичної позиції міцніших щодо капіталу торговельних підприємств щодо капіталу торговельних підприємств


Вирішення проблеми розвитку тор-Вирішення проблеми розвитку тор-говельної інфраструктури та активі зація говельної інфраструктури та активі зація підприємницьких структур / інститу-підприємницьких структур / інститу-ційно-трансформаційна й економічнаційно-трансформаційна й економічна

Підвищення кваліфікації та розвиток мотивації Підвищення кваліфікації та розвиток мотивації персоналу торговельних підприємств до поліпшен-персоналу торговельних підприємств до поліпшен-ня результатів праці, розвиток мотивації підпри-ня результатів праці, розвиток мотивації підпри-ємців у сфері до здійснення ефективної торговель-ємців у сфері до здійснення ефективної торговель-ної діяльностіної діяльності


Вирішення проблеми якісного квалі-Вирішення проблеми якісного квалі-фікованого обслуговування спожива-фікованого обслуговування спожива-ча, підвищення якості товарів і пос-ча, підвищення якості товарів і пос-луг / соціальналуг / соціальна

Ліквідація виявлених чинників гальмування, при-Ліквідація виявлених чинників гальмування, при-рода виникнення та вияв яких криються в лібералі-рода виникнення та вияв яких криються в лібералі-зації торгівлі в Україні з часу переходу до ринкової зації торгівлі в Україні з часу переходу до ринкової економіки; виконання державою функцій гаранта економіки; виконання державою функцій гаранта стабілізації підприємницького середовища; мінімі-стабілізації підприємницького середовища; мінімі-зація виявів тіньової економіки та її ліквідаціязація виявів тіньової економіки та її ліквідація


Розвиток торговельної інфраструкту-Розвиток торговельної інфраструкту-ри на основі формування середовища ри на основі формування середовища для розвитку підприємництва, вдо-для розвитку підприємництва, вдо-сконалення законодавства у сфері сконалення законодавства у сфері внутрішньої торгівлі / інституційно-внутрішньої торгівлі / інституційно-транс формаційна та економічнатранс формаційна та економічна

кетингові дослідження та просування товару рі-тейлерами.

Таким чином, порядком було закладено меха-нізм унеможливлення штучного завищення ціни товару (послуги) на основі необґрунтованого включення цих витрат, з одного боку, а з іншого – усувалися демпінгові продажі [15, c. 31]. Завдяки зазначеному механізму стабілізувалися відноси-ни між виробниками та рітейлерами, при цьому для останніх встановлювалися однакові закупі-вельні ціни, які де-факто виявилися мінімальни-ми роздрібними. Як наслідок, виникли нецінові форми конкуренції на ринку закупівлі та обирав-ся виробник, який пропонував товар за більш низькою ціною. Наступним кроком в унеможлив-ленні штучного завищення цін у торговельній ме-режі Франції стало прийняття Акта Дютрейля в липні 2005 р. Цим документом було закладено розширення можливостей цінової конкуренції між великими торговельними мережами, яким дозволялося знижувати ціну інвойсу до нового мінімального порогу на розмір маркетингових бонусів в обмежених обсягах [16, c. 751]. Наслід-ком цих заходів стало те, що ціновий розрив між «найбільш дорогими» й «найбільш дешевими» магазинами зріс, а ціни на товари національних брендів були зниженими, що сприяло досягнен-ню Францією конкурентних переваг у Європі, де ціни у грошовому еквіваленті на аналогічні това-ри та за аналогічною якістю були нижчими лише в Нідерландах [17, c. 20]. З огляду на те, що на су-часному етапі розвитку національної економіки для населення Украї ни ціновий чинник є вирі-

шальним в умовах економічної нестабільності й зниження купівельної спроможності, з одного бо-ку, та безконтрольної цінової політики держави в роздрібній мережі – з іншого, вдосконалення процесу ціноутворення з метою якомога більшо-го задоволення потреб споживачів і збільшення на цих основах обсягу товарообігу є вельми акту-альним практичним завданням для суб’єкта управління СВТ.

Не менш корисним для розвитку сфери на сучасному етапі може виявитися досвід окре-мих країн, які впроваджували інституційно-трансформаційні зміни з метою подолання не-гативного впливу на розвиток сфери чинників економічної підсистеми СВТ (зокрема, США, Польщі та Бразилії). Передусім цей досвід ви-світлює вирішення проблеми несформованої торговельної інфраструктури, що не дозволяє збільшити товарообіг у запланованих і бажаних обсягах. Так, наприклад, для вирішення цих взаємопов’язаних проблем у США ще напри-кінці ХІХ ст. почали формувати мережеві фор-ми торгівлі; одними з перших мереж були Great Atlantic and Pacific Tea Company (заснована у 1858 р.), Jones Brothers Tea Company (заснована у 1872 р.) та F.W. Woolworth Company (заснова-на у 1878 р.) [18, c. 275]. У 30-х роках ХХ ст. ця форма набула свого розвитку та контролювала левову частку роздрібного товарообігу США [18, c. 277]. Окремі дослідники [17, c. 14] окреслю-ють період створення мережевої форми торгівлі періодом «торговельної революції», яка сприяла суттєвим фундаментальним змінам у національ-


Виноградова Олена Володимирівна, Барна Марта Юріївна

ній економіці: завдяки розвитку цієї форми збіль-шилися як обсяги сфери виробництва, так і обся-ги товарообігу при зростанні попиту, що задо-вольнив потреби споживача у товарах у необхід-ній кількості та за доступною (нижчою, ніж рані-ше) ціною [19, c. 27–28]. Переваги такої організа-ції роздрібної торгівлі, на переконання деяких до-слідників [13, c. 290–291], полягають у тому, що вона втілює в собі сучасні технології та системи розподілу товарів з можливістю обслуговування максимальної кількості споживачів. При тому, що в США левова частка роздрібного товарообігу припадає саме на цю форму організації внутріш-ньої торгівлі, за даними компанії ACNielson, у кра-їнах Західної Європи загалом вона складає близь-ко 80 %, у Польщі – 36 %, у Бразилії – 28 % [13, c. 293]. І якщо в США ця форма роздрібної торгів-лі перебуває на стадії сформованості протягом останнього століття, то в Польщі та Бразилії набу-ває свого розвитку в останні десятиліття.

Отже, досвід окремих країн, які запроваджу-вали інституційно-трансформаційні зміни з ме-тою подолання негативного впливу на розвиток сфери чинників економічної підсистеми СВТ на основі розвитку торговельної інфраструктури, має для України велике значення, оскільки ця проблема є найбільш суттєвою, що підтвердже-но результатами проведених емпіричних і соці-ологічних досліджень. Водночас окремі країни вживають певних заходів щодо впровадження кардинальних інституційно-трансформаційних змін, завдяки яким вирішуються проблеми та нейтралізується негативний вплив чинників як в економічній, так і в соціальній підсистемах та підсистемі управління одночасно. У цьому кон-тексті на особливу увагу заслуговує досвід кра-їн, які одночасно з Україною перевели свої на-ціональні економіки на ринкові підходи, але до-сягли певних успіхів у розвитку внутрішньої торгівлі на засадах запровадження кардиналь-них інституційно-трансформаційних змін з ме-тою мінімізації негативного впливу соціальних та економічних чинників у СВТ – Російської Федерації та Білорусі. При цьому слід зазначи-ти, що порівняно спільні базові умови правово-го регулювання внутрішньої торгівлі й традиції ведення бізнесу у цих краї нах дозволяють адап-тувати їх досвід в Україні без суттєвих карди-нальних змін у нормативно-правовому полі.

Під час аналізу досвіду Російської Федерації у цьому контексті заслуговують на увагу результа-ти досліджень російського вченого-економіста Ю. Л. Александрова [1]. Зокрема, цей учений зо-середжував увагу на тому, що внутрішня торгівля виконує функцію інструменту економічного роз-витку країни завдяки розподілу засобів між сфе-рою виробництва та споживання лише за наяв-ності підприємницького мотиваційного чинника, який дозволяє задовольнити економічні інтереси виробників і споживачів. Завданням держави при цьому є створення сприятливого мотиваційного

підприємницького середовища, в якому задоволь-няються інтереси окремих суб’єктів у сферах ви-робництва, торгівлі та споживання. Саме таке се-редовище, на думку вченого, формується у спосіб утворення суспільних об’єднань споживачів. Особ ливу увагу при формуванні цього середови-ща автор приділяє укрупненню торговельних структур і розвитку інфраструктури у сфері [1, с. 3–5]. Очевидно, що за такого підходу вирішу-ються одночасно проблеми в інституційно-транс-формаційній (розвиток торговельної інфраструк-тури), економічній (збільшення обсягів виготов-лення, збуту та реалізації продукції і товарообігу) та соціальній підсистемах (задоволення потреб споживачів у товарах і торговельних послугах).

На розвитку торговельної інфраструктури як способі вирішення проблем ІТП СВТ концен-трують увагу й учені-економісти Республіки Бі-лорусь [3]. При цьому запровадження карди-нальних змін у цій підсистемі вони пов’язують із необхідністю вдосконалення підсистеми управ-ління сферою, що сприятиме вирішенню наяв-них у ній соціальних та економічних проблем. У такий спосіб забезпечується соціально-економіч-ний розвиток самої сфери (відповідно виконан-ня нею своєї соціально-економічної функції), підвищується якість життя населення, яке має можливість отримати необхідні товари й послу-ги високої якості в розвиненій торговельній ме-режі завдяки відбудованій торговельно-логістич-ній мережі з урахуванням розвинених якісних транспортних комунікацій [3, с. 38]. Таким чи-ном, утворюються нові формати роздрібних та оптових організацій. До новітніх форм розвитку торговельної інфраструктури, які відповідають такому формату, у Республіці Білорусь можна віднести торговельно-логістичні центри, розви-нені позамагазинні центри (інтернет-технології) та великомасштабні мережеві структури роздріб-ної торгівлі [8]. Набуло поширення створення виробниками власних торговельних мереж; фор-муються передумови для реалізації інвестицій-ної політики у сфері та розвитку таких підприєм-ницьких структур, як мережі інститутів фінансу-вання, кредитування, страхування, інвестицій-них, інноваційних і венчурних комерційних фон-дів [11]. Але найголовнішим успіхом у розвитку внутрішньої торгівлі в цій країні, що наближає її до рівня розвинених країн-лідерів, які вже пере-йшли до стадії інтенсивного (інноваційного) роз-витку в умовах постіндустріального суспільства, можна визнати сформовану інноваційну інфра-структуру у сфері, у якій державою забезпечу-ються умови для розвитку інноваційного сере-довища як у сфері загалом, так і на окремому торговельному підприємстві (в організації) зо-крема. Для цього створено центри підтримки підприємництва, інкубатори малого підприємни-цтва, центри трансферу технологій, науково-тех-нологічні парки, парки високих технологій та ін-новаційні фонди. Здебільшого ці центри здійс-



нюють обслуговування суб’єктів у сфері за таки-ми напрямами, як підготовка кадрів, маркетинг, інформаційне забезпечення та кредитування пе-реважно малого бізнесу [5]. Отже, на основі ана-лізу досвіду Республіки Білорусь можна конста-тувати, що завдяки обраним заходам вирішують-ся проблеми ІТП СВТ, характерні нині для України, й усуваються негативні чинники в ін-ших підсистемах (у соціальній та економічній і в управлінській). При цьому досвід цієї країни свідчить про те, що завдяки вжиттю таких захо-дів можливо наблизити розвиток внутрішньої торгівлі до інноваційного типу, який притаман-ний розвиненим країнам в умовах постіндустрі-ального інформаційного суспільства.

Водночас незалежно від того, досвід якої краї-ни використовується для розвитку СВТ України з метою зміни на більш сприятливу та ефективну ІТП, необхідною є адаптація національного нор-мативно-правового поля до цих змін, якщо існу-ють певні протиріччя між чинною законодавчою базою та характером заходів, які планується вжи-ти в умовах трансформації. Поряд із прий няттям Закону України «Про внутрішню торгівлю» (до-сі не був прийнятий в Україні, і його проекти не-одноразово вносилися на розгляд Верхов ної Ради України) [10] нормативно-правовому врегулю-ванню з метою вирішення проблеми розвитку торговельної інфраструктури підлягає таке пи-тання, як структуризація мережі роздрібної тор-гівлі, для чого необхідно узгодити зазначений ба-зовий нормативно-правовий акт із чинним Зако-ном України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» [4].

З метою адаптації в Україні досвіду інших країн щодо посилення мотивації підприємців та врегулювання відносин між суб’єктами торго-вельної діяльності при їх укрупненні в торго-вельні системи різного рівня у нормативно-пра-вовій площині (зокрема Законі України «Про внутрішню торгівлю», який необхідно прийняти для розвитку сфери) необхідно визначити меха-нізми стимулювання суб’єктів і підприємців до чесної конкуренції та утримання від необґрунто-ваного завищення цін на товари і послуги, що надаються споживачам. Аналогічні механізми стимулювання мають бути передбачені та нала-годжені при взаємодії між виробниками і суб’єктами у сфері, які здійснюють закупівлю то-варів оптом. Для розвитку не тільки торговель-ної, а й транспортної інфраструктури, від якої за-лежить збільшення товарообігу та обслуговуван-ня споживачів, у нормативно-правовому полі не-обхідно визначити механізм взаємодії сфери з ін-шими галузями і сферами національної економі-ки, міжнародними торговельними організаціями, регіональними органами виконавчої влади. З ме-тою підвищення якості обслуговування спожи-вачів, унеможливлення неякісного рівня та не-кваліфікованого обслуговування суб’єктами тор-говельної діяльності для останніх необхідно в за-

конодавчому порядку закріпити норми відпові-дальності. З метою сприяння розвитку торго-вельної інфраструктури на основі укрупнення суб’єктів торговельної діяльності, що властиво для всіх країн, досвід яких висвітлено вище, у нормативно-правовому полі необхідно передба-чити механізми розвитку великих торговельних центрів у спосіб пільгового оподаткування при будівництві нових об’єктів за сучасними техно-логіями з розвиненою сервісною інфраструкту-рою, у якій споживач має можливість отримати максимальний перелік послуг при придбанні то-варів у необхідній кількості і бажаної якості та за найширшим товарним асортиментом.

Саме орієнтація на адаптацію національного законодавства до законодавства ЄС є вимогою часу й тенденцій розвитку торговельних партнер-ських відносин, що підтверджують результати аналізу міжнародної торгівлі між ЄС-28 і т. зв. країнами Східного партнерства за 2002–2013 рр., які свідчать про позитивні зміни для розвитку партнерських торговельних відносин між Украї-ною та ЄС. Так, за цей період міжнародна торгів-ля товарами між країнами ЄС-28 та шістьма краї-нами Східного партнерства (Азербайджан, Ві-рменія, Білорусь, Грузія, Молдова та Україна) зросла з 22,3 до 74,8 млрд євро); поміж усіх країн ЄС-28 найбільший обсяг експортно-імпортних операцій з країнами Східного партнерства за цей період зареєстровано в Німеччині (6 млрд 759 млн євро) та Італії (5 млрд 961 млн євро), то-ді як серед країн Східного партнерства – в Украї-ні (18 млрд 398 млн євро) та Білорусі (5 млрд 874 млн євро) – Україна є основним торговель-ним партнером серед шести країн Східного парт-нерства з країнами ЄС-28, оскільки на її імпорт припадало 63,3 %, а на експорт – 64,46 % загаль-ного обсягу зовнішньої торгівлі серед шести країн Східного партнерства. Позитивна динаміка збільшення обсягів зовнішньої торгівлі між ЄС-28 і країнами Східного партнерства протягом проаналізованого періоду свідчить про зростання рівня співпраці та реально високий потенціал для подальшого співробітництва [2]. Однак, незважа-ючи навіть на ці позитивні тенденції у розвитку партнерських відносин між Україною та ЄС, го-ловною метою вдосконалення нормативно-пра-вового поля в Україні мають бути не стільки на-міри щодо якомога швидшої адаптації національ-ного законодавства до міжнародних норм, скіль-ки використання досвіду інших країн, який до-зволить сприяти національним суб’єктам сфери у спрощеному веденні торговельної діяльності, забезпеченні рівних прав усім суб’єктам, полег-шенні процесу ведення бізнесу на основі їх моти-вування до надання якісних послуг споживачу.

На основі досвіду країн, який можливо адапту-вати в Україні, можна систематизувати результа-ти проведеного наукового дослідження, виходячи з наявних проблем розвитку сфери, що потребу-ють першочергового вирішення (рис.).


Усі

х кр

аїн-

ліде

рів,

де

сфер

а ро

звив

аєть

ся н

а ін

тенс

ивні

й (і

ннов

ацій

ній)

осн

ові

(СШ

А, Ф

ранц

ія, Н

імеч

чина

, Вел

ика

Бри

тані

я, Я

поні

я)

Зар

убіж

ний

досв

ід, я

кий

мож

ливо

ада

птув

ати

при

ство

ренн

і від

пові

дног

о но

рмат

ивно

-пра

вово

го п

оля

Пол

ьща,

Б

рази

лія

СШ

АФ

ранц

іяР

осія

Біл

орус

ь

нееф

екти

вне

держ

авне

упр

авлі

ння

сфер

ою;

зниж

ення

еф

екти

внос

ті у

прав

лінн

я сф

ерою

;не

дооц

інка

інст

итуц

ійно

-тра

нсф

орм

ацій

них

чинн

иків

кер

івни

кам

и;ни

зьки

й рі

вень

еф

екти

внос

ті м

енед

жм

енту

на

під

приє

мст

вах

У п

ідси

стем

і упр

авлі

ння:

У п

ідси

стем

і упр

авлі

ння:

зниж

ення

куп

івел

ьної

спр

омож

ност

і нас

елен

ня;

зрос

танн

я ці

н на

спо

жив

чом

у ри

нку;

недо

стат

ній

ріве

нь с

ерві

су т

орго

вель

них

посл

уг;

недо

стат

ня к

ільк

ість

під

приє

мст

в та

зм

енш

ення

їх

кіл

ькос

ті;

неві

дпов

ідні

сть

спів

відн

ошен

ня «

ціна

-які

сть»

; не

дотр

иман

ня с

танд

арті

в як

ості

;не

дост

атня

ква

ліф

ікац

ія п

ерсо

налу

;зм

енш

ення

пот

реби

під

приє

мст

в сф

ери

в ка

драх

необ

хідн

ої к

валі

фік

ації

Най

біль

ш с

уттє

ві п

робл

еми

розв

итку

СВ

Т з

а пі

дсис

тем

ами

паді

ння

опто

вого

та

розд

рібн

ого

това

рооб

ігу;

змен

шен

ням

обс

ягу

зовн

ішнь

ої т

оргі

влі т

овар

ами;

нест

ійки

й по

пит

на п

ослу

ги о

птов

ої т

оргі

влі;

погі

ршен

ня ф

інан

сови

х ре

зуль

таті

в пі

дпри

ємст

в;зн

ижен

ня п

рибу

тков

ості

;зм

енш

ення

над

ходж

ень

обов

’язк

ових

пла

теж

ів

до З

веде

ного

бю

джет

у;зм

енш

ення

обс

ягу

прям

их ін

озем

них

інве

стиц

ій;

неза

дові

льни

й ст

ан к

онку

ренц

ії на

вну

тріш

ньом

у та

зов

ніш

ньом

у то

варн

ому

ринк

ах;

несп

рият

ливи

й м

атер

іаль

но-т

ехні

чний

ста

н пі

дпри

ємст

в

В е

коно

міч

ній

підс

исте

мі:

В ін

стит

уцій

но-т

ранс

фор

мац

ійні

й пі

дсис

тем

і:не

розв

инен

ість

тор

гове

льно

ї інф

раст

рукт

ури;

пору

шен

ня з

в’яз

ків

між

вир

обни

кам

и та

пок

упця

ми;

неро

звин

утіс

ть т

ранс

порт

ної і

нфра

стру

ктур

и;не

стаб

ільн

а по

літи

чна

ситу

ація

у к

раїн

і;не

дост

атня

дер

жав

на ф

інан

сова

під

трим

ка т

оргі

влі;

нееф

екти

вне

опод

атку

ванн

я;не

ефек

тивн

а ас

орти

мен

тна

й ці

нова

пол

ітик

а пі

дпри

ємст

в

Рис

. Нап

рям

и ад

апта

ції

зар

убіж

ного

дос

віду

роз

витк

у С

ВТ

в у

мов

ах т

ранс

фор

мац

ії в

Укр

аїні

з м

етою

вир

ішен

ня п

ерш

очер

гови

х пр

обле

м



Висновки

1. Вивчення та використання зарубіжного досвіду в Україні є можливістю вирішення проб-лем у підсистемах СВТ для розвитку внутріш-ньої торгівлі. При цьому корисним є досвід ци-вілізованих країн світу, які забезпечують інтен-сивний (інноваційний) розвиток внутрішньої торгівлі.

2. Першочергові заходи щодо розвитку СВТ, яких необхідно вжити в Україні з урахуванням зарубіжного досвіду, здійснюються в ІТП СВТ і спрямовані на вирішення гострих проблем роз-витку сфери як у цій підсистемі, так і в соціаль-ній, економічній та управлінській підсистемах.

3. Для використання зарубіжного досвіду в Україні необхідною є адаптація національного

нормативно-правового поля на основі ліквідації суперечностей між національним законодав-ством і законодавством країн ЄС з урахуванням курсу України на євроінтеграцію, положень Угоди щодо членства в ЄС, міжнародних дого-ворів про здійснення торгівлі та співробітництва України й іншими країнами у межах СОТ.

На підставі результатів проведеного дослі-дження та висновків можна констатувати, що на основі вивченого зарубіжного досвіду можливо вирішити проблеми розвитку СВТ і внутрішньої торгівлі в Україні. Цей досвід може бути врахо-ваний під час розроблення механізмів розвитку системи та усунення практичних проблем роз-витку в кожній підсистемі СВТ.


1. Александров Ю. Л. Эволюция торговли и ее роль в развитии экономики : дис. ... д.э.н., 08.00.05, 08.00.01 – Экономическая теория / Ю. Л. Александров. – Красноярск : Красноярский государственный торгово-экономический институт, 2003. – 463 с.

2. Аналіз міжнародної торгівлі між ЄС-28 та країнами Східного партнерства за 2002–2013 рр. [Елект-ронний ресурс]. – Режим доступу: http://infolight.org.ua

3. Владыко А. В. Оценка состояния и направлений инновационного развития торговой отрасли и торговых организаций Республики Беларусь / А. В. Владыко // Экономика Крыма. – 2009. – № 26. – С. 38–41.

4. Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії : закон України від 28.12.2007 р. // Вісник Верховної Ради України. – 2000. – № 48. – Ст. 409.

5. Инновационные технологии в Беларуси: инвестиции, наука, техника: по материалам БЕЛ-ТА/17.10.2008 г. [Електронный ресурс]. – Режим доступу: http://google.by

6. Любушкин Н. П. Аналіз фінансово-економічної діяльності підприємства / Н. П. Любушкин. – М., 1999. – 472 с.

7. Нікітіна М. Г. Світове господарство і міжнародні економічні відносини: просторові аспекти розвит-ку : навч. посіб. / М. Г. Нікітіна. – К. : ЦНЛ, 2004. – 192 с.

8. Основные показатели социально-экономического развития Республики Беларусь за 2008 г. – Национальный статистический комитет Республики Беларусь [Електронный ресурс]. – Режим доступу: http://www.belstat.gov.by

9. Проблеми управління інноваційним розвитком підприємств у транзитивній економіці : монографія / за заг. ред. д.е.н., проф. С. М. Ілляшенка. – Суми : Університетська книга, 2005. – 582 с.

10. Про внутрішню торгівлю : проект закону України від 10.06.2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.me.gov.ua/control/ uk/publish/article/system?art_id

11. Программа развития внутренней торговли Республики Беларусь на 2006–2010 гг. :постановление Совета Министров РБ от 27 июля 2006 г. № 941 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.government.by/upload/docs/pdp2011_2015.pdf

12. Розвиток форм виробництва та підприємництва. Організація підприємства: історичний нарис і сучасні тенденції розвитку [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://agroua.net/economics/documents/category-60/doc-78

13. Социология: Энциклопедия. – 2003 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://voluntary.ru14. Colla E. Distorted Competition: Bellow-Cost Legislation, «Marges Arrie`re» and Prices in French

Retailing // European Retail Digest. – 2006. – 16 (3). – Р. 353–373.15. Colla E. Below-Cost Legislation, Price Competition and Inflation in French Retailing // European Retail

Digest. – 2004. – 44. – Р. 31–35.16. Colla E. Banning Below-Cost Resale in France: The Impact on Pricing Decisions / E. Colla, P. Lapoul //

International Journal of Retail & Distribution Management. – 2008. – 36 (10).– Р. 746–758.17. Hamilton G. Introdiction // The Market Makers: How Retailers Are Reshaping the Global Economy /

G. Hamilton, M. Petrovic, B. Senauer (eds.). – Oxford: Oxford University Press, 2011. – Р. 1–30.18. Palmer J. L. Economic and Social Aspects of Chain Stores / J. L. Palmer // The Journal of Business of the

University of Chicago. – 1929. – July, 2 (3). – Р. 272–290.19. Russell F. A. The Social and Economic Aspects of Chain Stores / F. A. Russell, R. W. Lyons,

S. M. Flickinger // The American Economic Review. – 1931. – 21 (1). – Р. 27–36.


УДК 369.5

ПЕРСПЕКТИВИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВОГО ДЕРЖАВНОГО

МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯКоваль Олександр Пилипович,Коваль Олександр Пилипович,

доктор економічних наук, доцент доктор економічних наук, доцент

Проаналізовано основні дискусійні засади запровадження системи загальнообов’язкового державного медичного страхування в Україні. Доведено, всупереч урядовому законопроекту, доцільність збереження відповідних функцій за Фондом соціального страхування України.

Ключові слова: загальнообов’язкове державне медичне страхування, оплата медичної допомоги, система охорони здоров’я.

Програмою діяльності Кабінету Міністрів України [1] передбачено, поміж іншого, розроб-лення та сприяння прийняттю Закону України «Про медичне страхування». Цей закон у разі його прийняття має започаткувати запрова-дження в Україні загальнообов’язкового дер-жавного медичного страхування. Сама можли-вість такого кроку передбачалася ще в 1998 році з прийняттям Закону України «Основи законо-давства України про загальнообов’язкове дер-жавне соціальне страхування» [2]. Зокрема, стаття 4 закону передбачає, що поміж інших ви-дів соціального страхування існує й медичне.

Протягом останніх 17 років здійснювалися численні спроби втілити цю норму в життя. Зо-крема, на розгляд Верховної Ради України було винесено 16(!) профільних законопроектів, жод-ний з яких не було прийнято. Остання спроба датується квітнем 2013 р. З того часу із зрозумі-лих причин законотворці до цього питання не поверталися. Проте відповідно до Програми ді-яльності КМУ в лютому 2015 р. Міністерство охорони здоров’я анонсувало черговий законо-проект, вкотре покликаний зрушити питання з мертвої точки (далі – Законопроект) [3].

Слід зазначити, що довкола проблеми скла-лася дещо парадоксальна ситуація. Необхідність цього кроку майже не викликає принципового заперечення серед усіх зацікавлених сторін: ані пересічних громадян, ані експертної спільноти, ані працівників сфери охорони здоров’я, ані чи-новництва. Загалом голос противників заходу значно слабший, ніж голос його прибічників.

Разом з тим необхідна законодавчо-норма-тивна база не створюється, а градус дискусії в експертному середовищі знизився майже до ну-ля. Складається стійке враження, що проблема-тика просто недостатньо осмислена вітчизня-ною експертною спільнотою.

Зокрема, екс-міністр охорони здоров’я О. Мусій вважає, що нині, в період глибокої еко-номічної кризи і кризи системи оподаткування,

введення загальнообов’язкового державного ме-дичного страхування є передчасним [4]. Не бра-кує також безликих заяв на кшталт «суспільство не готове», «сфера не готова», «держава не гото-ва», «брак ресурсів» тощо.

Позицію нинішнього міністра О. Квіташвілі з’ясувати поки що складно. З одного боку, він вважає: «Щоб клініки стали великими, потуж-ними, розвивалися, їм знадобляться додаткові джерела фінансування. А це – приватне страху-вання. В Україні 17 млн працюючих людей. У роботодавців буде податковий стимул купува-ти страховку найманим працівникам. Але обов’язковою страховка не буде» [5]. З іншого боку, оприлюднення Законопроекту свідчить про намір МОЗ все-таки запровадити обов’яз-кове медичне страхування (далі – ОМС).

Отже, вирішення проблеми запровадження системи ОМС на концептуальному рівні з огля-ду на регрес вітчизняної системи охорони здоров’я уявляється нагальною необхідністю сьогодення.

Деякі проблеми запровадження системи ОМС проаналізовано О. Ковалем і Т. Авраменко [6]. Медичне страхування та його види в розвине-них країнах проаналізовано О. Ковалем і О. Ноч-вай [7]. Дослідженню сутності та особливостей обов’язкового медичного страхування, аналізу сучасного стану, переваг і недоліків обов’язкового медичного страхування в Україні присвячено до-робок І. Зінькової [8]. Зарубіжний досвід розви-тку загальнообов’язкового медичного страхуван-ня проаналізовано З. Костак та О. Завійською [9]. Форми організації медичного страхування у за-рубіжних країнах узагальнено в [10].

Метою статті є подолання суперечностей у підходах до запровадження системи ОМС в Україні.

Причинами зволікання із запровадженням системи найчастіше називають невирішеність таких питань:

• конституційність цього кроку;


Перспективи запровадження загальнообов’язкового державного медичного страхування

• статус страховика (має бути створений окремий Фонд загальнообов’язкового медично-го страхування чи ці функції мають бути покла-дені на вже існуючу структуру – новостворений Фонд соціального страхування України, як того потребує чинне законодавство?);

• допуск до системи приватних страхових компаній (чи повинні вони бути суб’єктами системи? А якщо відповідь позитивна, то якими мають бути їх місце та роль?);

• адміністративні труднощі створення нового Фонду.

Проаналізуймо кожну з причин більш де-тально.

Конституційність запровадження загально-обов’язкового державного медичного страхуван-ня. Згідно зі статтею 49 Конституції України в державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплат-но. Ця теза є основним аргументом проти запро-вадження ОМС. При цьому поза увагою зали-шаються чотири факти.

1. На сьогодні зазначена норма Конституції дедалі більше позбувається реального змістово-го наповнення, натомість набуваючи деклара-тивних ознак. Такий стан охорони здоров’я по-требує негайного втручання.

2. Медичні послуги фінансуються зі зведено-го бюджету, але цього недостатньо. Брак фінан-сування компенсується особистими витратами громадян. Натомість згідно із запропонованою схемою сплати страхових внесків (нарахування на заробітну плату) медицина дійсно стає безко-штовною для громадянина. Тобто саме ОМС у сучасних умовах, попри заяви деяких експертів, є частиною механізму реалізації конституційно-го права громадян на безкоштовну медичну до-помогу.

3. Більшість українців (57,2 %) позитивно ставляться до запровадження ОМС [11].

4. Більш дієвих способів реформування ме-дичної сфери наразі не запропоновано.

Понад те, сам по собі термін «безоплатність» не є однозначним з погляду змістового наповне-ння. Деякі фахівці дотримуються думки, що сут-ність безоплатності медичної допомоги в контек-сті статті 49 Конституції України полягає лише у відсутності прямого, безпосереднього розрахун-ку, «оплати з кишені» пацієнта у державному чи комунальному закладі охорони здоров’я, а всі ін-ші форми відшкодування витрат за надану медич-ну допомогу, у тому числі і сплачені заздалегідь чи згодом, Конституції України не суперечать. Ін-ші фахівці вважають, що конституційна формула «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплат-но» виконуватиметься лише тоді, коли фінансу-вання медичної допомоги здійснюватиметься ви-ключно з державного й місцевих бюджетів.

У зв’язку з цим суб’єкт права на конституцій-не подання – народні депутати України – звер-

нувся до Конституційного Суду України з кло-потанням щодо офіційного тлумачення терміна «безоплатність медичної допомоги», який виніс відповідне рішення [12]. Згідно з цим рішенням термін «безоплатність» не має самостійного зна-чення. Його зміст визначається або контекстом, або логічним взаємозв’язком слів, у якому він за-стосовується. У словосполученні «медична допо-мога надається безоплатно» останнє слово у кон-тексті всієї статті 49 Конституції України озна-чає, що індивід, який отримує таку допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, не повинен відшкодовувати її вартість ані у вигляді будь-яких платежів, ані в будь-якій формі незалежно від часу надання медичної до-помоги (без попереднього, поточного або наступ-ного їх розрахунку за надання такої допомоги).

Іншими словами, загальний зміст безоплат-ної медичної допомоги полягає у відсутності для всіх громадян обов’язку сплачувати за надану їм у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медичну допомогу як у момент, так і до чи після її отримання. Словосполучення «без-оплатність медичної допомоги» означає немож-ливість стягування з громадян плати за таку до-помогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я у будь-яких варіантах розра-хунків (готівкою або безготівкових): чи у вигля-ді «добровільних внесків» до різноманітних ме-дичних фондів, чи у формі обов’язкових страхо-вих платежів (внесків) тощо.

Запровадження державного медичного стра-хування не суперечитиме конституційному при-пису «у державних і комунальних закладах охо-рони здоров’я медична допомога надається без-оплатно» лише в тому разі, коли платниками обов’язкових страхових платежів (внесків) бу-дуть організації, установи, підприємства, інші господарюючі суб’єкти, які займаються підпри-ємницькою діяльністю, державні фонди тощо. На цих засадах запровадження ОМС відповіда-тиме конституційному положенню.

Статус страховика. Наразі чинне законодав-ство передбачає, що функції страховика з ОМС покладаються на новостворений Фонд соціаль-ного страхування України (створено з об’єднання фондів з тимчасової втрати працездатності та від нещасного випадку на виробництві і професійно-го захворювання, які спричинили втрату працез-датності) (далі – Фонд) [13]. Проте позиція МОЗ, як випливає з Законопроекту, полягає в то-му, що страховиком з ОМС має бути окремий ці-льовий фонд. Для обґрунтування своєї позиція МОЗ висуває п’ ять аргументів.

Аргумент 1. Насамперед, на думку МОЗ, не-обхідність створення окремого цільового фонду ОМС зумовлена тим, що медичне страхування має свої характерні риси та особливості: медич-не страхування на відміну від усіх інших видів соціального страхування має охопити майже все населення, а не лише працюючих осіб або пенсі-


Коваль Олександр Пилипович

нерів, що вимагає відмінного від інших фондів механізму визначення та збору страхових вне-сків, і передбачає організацію надання кваліфі-кованої медичної допомоги, а не здійснення гро-шових виплат, як за іншими видами соціально-го страхування.

На нашу думку, коло охоплення застрахо-ваних осіб не може бути аргументом на користь тієї чи іншої позиції, оскільки впливає лише на масштаби, а не на соціально-економічний зміст діяльності, і не вимагає окремих механізмів ви-значення та збору страхових внесків. Надання кваліфікованої медичної допомоги не входити-ме до переліку функцій фонду ОМС, а зали-шиться за лікувальними закладами. На фонд ОМС покладатимуться лише грошові розрахун-ки з цими закладами та контроль за якістю ме-дичної допомоги. І те, й інше не є достатнім ар-гументом на користь створення окремого цільо-вого фонду ОМС.

Аргумент 2. Далі в пояснювальній записці до Законопроекту наголошується, що очікуваного економічного ефекту від покладання функцій щодо медичного страхування на Фонд не буде отримано. Однак на підтвердження цього не на-водиться жодного аргументу.

Аргумент 3. Крім того, наголошується, що замість зменшення адміністративних видатків на утримання Фонду практичним результатом може стати невиправдане породження багатьох організаційних проблем, оскільки потребувати-ме перегляду діючий склад Правління та, особ-ливо, структура виконавчих дирекцій Фонду, що на тривалий час може суттєво ускладнити виконання Фондом навіть тих завдань, які він здійснює на сьогодні, та призвести до негатив-них наслідків.

На нашу думку, такий результат є можли-вим. У підсумку ефективність функціонування будь-якої структури визначається не тільки і не стільки її статусом, скільки якістю топ-менеджменту. Кваліфікація вищої та середньої управлінських ланок визначає зміст внутрішніх нормативних документів, правил та процедур, прийнятих у будь-якій установі, що є запорукою якісного виконання нею статутних завдань.

Отже, повертаючись до фонду ОМС, зазна-чимо, що ефективність його функціонування ви-значатиметься не організаційно-правовим ста-тусом (окремий фонд чи структурний підрозділ Фонду), а кваліфікацією менеджменту.

Аргумент 4. Як ще один аргумент наводить-ся думка, згідно з якою в об’єднаній системі ко-шти будуть перерозподілятися на користь виду страхування з конкретніше визначеними фінан-совими зобов’язаннями, тобто від медичного страхування на користь іншого виду соціально-го страхування.

На нашу думку, це слушне побоювання. У липні 2014 р. було створено небезпечний преце-дент, коли кошти соціального страхування були

перерозподілені між фондами. Зокрема, Дер-жавній казначейській службі України було на-дано право щодекадно в рівних частинах до кін-ця 2014 р. вилучити у Фонду соціального стра-хування з тимчасової втрати працездатності 600 000 тис. грн, у Фонду загальнообов’яз кового державного соціального страхування України на випадок безробіття –1 400 000 тис. грн та зара-ховувати ці кошти на рахунок Пенсійного фон-ду України (далі – ПФУ) [14].

Цілком зрозумілою і близькою є турбота Уряду про фінансовий стан ПФУ. Проте склад-ники єдиного соціального внеску (далі – ЄСВ) за видами соціального страхування мають цільовий характер, і їх слід використовувати виключно за призначенням. Таке вільне ставлення уряду до розпорядження коштами ЄСВ в подальшому мо-же мати наслідки, які сьогодні складно передба-чити. Наразі пропорції розподілу ЄСВ між вида-ми соціального страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України (див.: [15]).

До речі, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо ре-формування загальнообов’язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» [13] жодним чином не врегульо-вує порядок обліку та використання коштів ЄСВ, які спрямовуватимуться у Фонд. Отже, майже зі стовідсотковою впевненістю можна припустити застосування практики «вільного перекидання» коштів між цільовими призначен-нями, що є прямим шляхом до зловживань у сфері соціального страхування. І це, зазначимо, без урахування коштів медичного страхування, частка яких у ЄСВ буде найбільшою (звісно, за винятком ПФУ).

Аргумент 5. Насамкінець авторами Законо-проекту висловлюється припущення, що з огля-ду на рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р. № 10-рп / 2002 (справа № 1-13/2002) об’єднання видів страхування мо-же призвести до суттєвого ускладнення у сплаті застрахованими особами частки страхового внес ку згідно з чинним порядком. На нашу дум-ку, таке побоювання є штучним і надуманим. За-значене рішення Конституційного Суду безпо-середньо не стосується механізму нарахування та сплати ЄСВ.

Допуск до системи приватних страхових ком-паній. Цей аспект, з огляду на його складність і неоднозначність, вартий окремого науково-прак-тичного дослідження, яке має дати відповідь на питання, як саме запроваджувати ОМС, жодним чином при цьому не зачіпаючи доцільності за-провадження системи ОМС як такої.

Адміністративні труднощі створення нового Фонду. На жаль, фінансово-економічне обґрун-тування Законопроекту не містить розрахунко-вих потреб у персоналі, кадрах відповідної ква-ліфікації, офісних приміщеннях тощо. Нато-мість деякі цифри наведено у висновку Головно-



го науково-експертного управління на проект Закону України «Про загальнообов’язкове дер-жавне соціальне медичне страхування» (реєстр. № 2597 від 21.03.2013 р.). Так, для розміщення персоналу майбутнього фонду необхідно відшу-кати робочу площу розміром понад 70 тис. м2. За розрахунками Інституту праці і зайнятості насе-лення, чисельність працівників новоствореного фонду, які виконуватимуть тільки функції із планування, укладання договорів, обліку щодо надання медичних послуг, орієнтовно має стано-вити 4,7 тис. осіб. Крім того, така сама кількість працівників необхідна для виконання функцій фінансування, бухгалтерського обліку, кадрово-го, юридичного, організаційного та обслуговую-чого забезпечення. Тобто орієнтовно чисель-ність майбутнього цільового фонду може стано-вити 9 тис. осіб [16]. Зважаючи на середню заро-бітну плату 3480,00 грн (на кінець 2014 р.), ви-трати на адміністрування фонду становитимуть щонайменше 0,6 млрд грн. Зрозуміло, що покла-дання функцій з ОМС на Фонд потребуватиме значно меншого ресурсу.

З огляду на зазначене можна дійти таких ви-с новків. Наразі об’єктивні перешкоди на шляху запровадження системи ОМС відсутні. При цьо-му економічні та політичні негаразди не можуть бути аргументом contra. Інтереси українців з урахуванням сучасного стану та перспектив віт-чизняної системи охорони здоров’я потребують якомога швидшого запровадження ОМС, що цілком відповідає світовій практиці. В України немає жодних підстав ігнорувати сталий світо-вий досвід розвинених країн, в абсолютній біль-шості яких практикується модель медичного страхування у тій чи іншій формі.

Фінансовою базою запровадження системи мають бути внески роботодавців (у тому числі держави для працівників бюджетної сфери) та місцевих органів влади. Для працівників такі внески мають бути нарахуваннями на заробітну плату, а жодним чином не відрахуваннями з неї. Зібрані кошти не повинні включатися до складу Державного бюджету України та мають викорис-товуватися виключно за цільовим призначенням.

Досить часто з боку експертів доводиться чути побоювання, що запровадження додатко-вих нарахувань на заробітну плату призведе до подальшої тінізації бізнесу. Це спричинено тим, що протягом тривалого часу в українському суспільстві культивується міф про те, що віт-чизняний бізнес начебто несе на свої плечах не-посильний тягар соціальних відрахувань, роз-мір яких є найбільшими у світі. Насправді це не так (табл.).

Як видно з таблиці, загальне навантаження на фонд заробітної плати аж ніяк не можна вва-жати завеликим порівняно з країнами ЄС: воно розташоване десь поблизу нижньої межі показ-ника (нижче тільки в Німеччині). Інша справа, що порівняно з країнами ЄС розподіл наванта-

ження між працівником і роботодавцем не на ко-ристь останнього. Але при цьому не слід забувати, що в Україні частка оплати праці у випуску про-дукції становить 0,22, тоді як у країнах ЄС – у се-редньому 0,28 (див., наприклад, [18]). Іншими словами, західні бізнесмени платять більшу заро-бітну плату, натомість менше на неї нараховують. Отже, рівень навантаження на бізнес в Україні є меншим, ніж у більшості розвинених країн, про що свідчить експертна думка (див.: [19]).

Таблиця 1Розмір та пропорції страхового навантаження

в системах соціального страхування країн ЄС та України

КраїнаКраїнаСтрахові внески (% від з/п)Страхові внески (% від з/п)

роботодавецьроботодавець працівникпрацівник разомразом

АвстріяАвстрія 25,125,1 17,217,2 42,342,3

НімеччинаНімеччина 21,221,2 19,819,8 41,041,0

ГреціяГреція 28,228,2 15,415,4 43,643,6

ІталіяІталія 35,135,1 9,59,5 44,644,6

НідерландиНідерланди 29,429,4 25,625,6 55,055,0

ФранціяФранція 38,938,9 12,512,5 51,451,4

УкраїнаУкраїна 37,737,7 3,63,6 41,341,3

Джерело: Доповідь науково-дослідницького інституту праці та соціального страхування [17].

Загалом питання еластичності поведінки при-ватного сектору щодо ставок відрахувань в Украї-ні потребує поглибленого дослідження. Деякі експерти взагалі висловлюють погляди, що заве-дення бізнесу в тінь чи, навпаки, виведення з неї залежать не від економічних умов ведення бізне-су, а виключно від менталітету власника.

Отже, предметом подальших науково-прак-тичних дискусій можуть бути лише деталі, одні-єю з яких є організаційно-правовий статус фон-ду. На нашу думку, збереження нинішнього статус-кво, коли функції з ОМС покладаються на Фонд, є більш прийнятним, аніж створення окремого цільового фонду згідно з пропозиція-ми МОЗ. При цьому Фонд повинен мати статус центрального органу виконавчої влади (доклад-не обґрунтування цієї тези див. у [20]).

Насамкінець додамо таке. Досить часто на-віть від поважних експертів доводиться чути, що страхова медицина є альтернативою системі Семашка, принаймні в частині профілактики захворювань. Це абсолютно хибна позиція. Ме-дичне страхування не є альтернативою системі Семашка. Основою, трьома «китами», на яких ґрунтується система Семашка, є такі: профілак-тика в поєднанні з ранньою діагностикою, тери-торіальна доступність медичної інфраструкту-ри до населення та жорстка, але ефективна ві-дом ча вертикаль (від ФАПів і поліклінік до про фільних медичних НДІ, тобто від дільнич-ного лікаря до науковців) [21]. Отже, за відпра-


Коваль Олександр Пилипович

цьованої й ефективної системи адміністрування (зокрема грошових потоків) модель фінансу-вання систем не відіграє суттєвої ролі.

Запровадження ОМС – це насамперед пере-хід від бюджетної до бюджетно-страхової моде-лі фінансування системи охорони здоров’я. Він має відбутися в такий спосіб, щоб жодним чи-ном не зашкоджати функціонуванню системи Семашка.

Висновки

1. Запровадження системи загальнообов’яз-кового державного соціального страхування пов ністю відповідає світовій практиці та інтере-сам українського суспільства.

2. Функціональні обов’язки з адмініструван-ня системи доцільно залишити за новостворе-ним Фондом соціального страхування України.

Закон України «Про внесення змін до деяких за-конодавчих актів України щодо реформування загальнообов’язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» від 28 грудня 2014 р. № 77-VIII має бути допо-внений окремим розділом «Загальнообов’ язко-ве державне медичне страхування».

3. Частка єдиного соціального внеску на ме-дичне страхування повинна мати статус нараху-вання на заробітну плату, а не відрахування з неї.

4. Статус Фонду соціального страхування України має бути змінений з некомерційної са-моврядної організації на центральний орган ви-конавчої влади.

5. На законодавчому рівні має бути покладе-но край практиці вільного перерозподілу єдино-го соціального внеску між цільовими призначен-нями за рішенням Кабінету Міністрів України.


1. Програма діяльності Кабінету Міністрів України : постанова Верховної Ради Украї ни від 11.12.2014 р. № 26–VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=247809587

2. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування : закон України від 14.01.1998 р. № 16/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 23. – ст. 121, із наступними змінами.

3. Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування : проект закону України [Електро-нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.moz.gov.ua/ua/portal/Pro_20150211_0.html

4. Олег Мусій: Впровадження системи обов’язкового медичного страхування є передчасним [Електрон-ний ресурс]. – Режим доступу: http://uacrisis.org/ua/oleh-musiy/

5. Александр Квиташвили: «Обязательную страховку вводить не будем» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vesti-ukr.com/strana/81635-aleksandr-kvitashvili-objazatelnuju-strahovku-vvodit-ne-budem

6. Коваль О. П. Запровадження обов’язкового державного медичного страхування як складова держав-ного управління змінами сфери охорони здоров’я в Україні / О. П. Коваль, Т. П. Авраменко // Інвестиції: практика та досвід. – 2013. – № 18. – С. 137–141.

7. Коваль О. Проблеми та перспективи впровадження медичного страхування в Україні / О. А. Коваль, О. І. Ночвай // Ефективна економіка. – 2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=2905

8. Зінькова І. Впровадження обов’язкового медичного страхування в Україні / І. Зінькова [Електрон-ний ресурс]. – Режим доступу: http://naub.oa.edu.ua/2014/vprovadzhennya-obovyazkovoho-medychnoho-strahuvannya-v-ukrajini/

9. Костак З. Зарубіжний досвід розвитку загальнообов’язкового державного медичного страху ван-ня / З. Костак, О. Завійська [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lac.lviv.ua/fileadmin/www.lac.lviv.ua/data/kafedry/Bankivskoi_Spravy/Docs/Kaf_Banku_Presentation_Kostak_2014.pdf

10. Форми організації медичного страхування у зарубіжних країнах [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/internal/socmedic/presentations/uk/pharm/klin_pharm/ptn/основи%20ооз%20та%20страхова%20медицина/5/08.%20форми%20організації%20медично-го%20страхування%20в%20зарубіжних%20країнах%20світу.ppt

11. Як Ви ставитеся до намірів Уряду запровадити обов’язкове медичне страхування? : соціологічне опитування Центру О. Разумкова [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http://www.razumkov.org.ua/ukr/article.php/poll.php?poll_id=220

12. Рішення Конституційного Суду України від 29.05.2002 р. № 10-рп / 2002 (справа № 1 – 13/2002).13. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загально-

обов’язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці : закон України від 28.12.2014 р. № 77-VIII // Голос України. – 2014. – 30 грудня. – № 252-1, спецвипуск.

14. Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік : закон Украї-ни від 31.07.2014 р. № 1622-VII // Відомості Верховної Ради. – 2014. – № 35. – Ст. 1180.

15. Про затвердження пропорцій розподілу єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціаль-не страхування : постанова Кабінету Міністрів України від 26.11.2104 р. № 625 [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/675-2014-%D0%BF



16. Висновок Головного науково-експертного управління на проект Закону України «Про загально-обов’яз кове державне соціальне медичне страхування» (реєстр. № 2597 від 21.03.2013 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=46242&pf35401=265152

17. Концептуальные подходы совершенствования пенсионного и других видов социального страхова-ния в меняющемся мире социально-трудовых отношений [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://niitruda.ru/publications/Roik_10.pdf

18. Харазішвілі Ю. М. Можливості легалізації заробітної плати в Україні: перерозподіл соціальної відповідальності / Ю. М. Харазішвілі, О. П. Коваль, І. М. Новак // Демографія та соціальна економіка. – 2013. – № 2(20). – С. 193–202.

19. Башко В. Снижение ставки единого социального взноса: за и против / В. Башко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.zn.ua/finances/snizhenie-stavki-edinogo-socialnogo-vznosa-za-i-protiv-_.html

20. Коваль О. П. Удосконалення системи загальнообов’язкового державного соціального страхування в Україні / О. П. Коваль // Стратегічні пріоритети. – 2013. –№ 3. – С. 51–58.

21. Юдина О. Реквием по украинской медицине / О. Юдина, В. Теплов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hvylya.org/analytics/society/rekviem-po-ukrainskoy-meditsine.html


УДК 351.863

ТЕРИТОРІАЛЬНА ГРОМАДА В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ

Мокій Анатолій Іванович,Мокій Анатолій Іванович,доктор економічних наук, професор;доктор економічних наук, професор;

Дацко Олеся Ігорівна,Дацко Олеся Ігорівна,кандидат економічних наук, кандидат технічних наук, доценткандидат економічних наук, кандидат технічних наук, доцент

Обґрунтовано, що територіальні громади є суб’єктами та об’єктами системи економічної безпеки держави, для яких мають бути конкретизовані інтереси, права, повноваження та від-повідальність. Аргументовано, що ефективність системи економічної безпеки держави слід оцінювати з огляду на ефективність захисту прав та інтересів об’єктів цієї системи.

Ключові слова: економічна безпека держави, територіальна громада, адміністративно- територіальна реформа в Україні, система, ефективність.

Період суспільних трансформацій в Україні 2014–2015 рр. характеризується початком сис-темного реформування управління економікою держави, зокрема урядом України задекларовано запровадження адміністративно-територіальної реформи, якою передбачено децентралізацію управління та вдосконалення системи місцевого самоврядування. Пропонована реформа має сприяти забезпеченню самодостатності й ефек-тивності функціонування територіальних гро-мад. Запровадження такої кардинальної зміни системи влади зумовлює необхідність оцінки ре-формування з позицій економічної безпеки дер-жави. Утім навіть уже прийняті законопроекти не були належним чином оцінені на відповідність критеріям економічної безпеки, а тому окремі їх положення не відображають засадничих принци-пів функціонування системи місцевого самовря-дування розвинених країн, зокрема в них не при-ділено уваги ролі територіальних громад як об’єкта й суб’єкта системи економічної безпеки, що формує загрози неефективності функціону-вання системи влади та неможливості гаранту-вання економічної безпеки держави загалом.

Тому актуальними є дослідження теоретико-методологічних основ системи економічної без-пеки держави та позиціонування в ній суб’єктно-об’єктних відносин, учасником яких є територі-альні громади як базові суб’єкти місцевого само-врядування, визначення критеріїв економічної безпеки розвитку суб’єктів та об’єктів системи економічної безпеки, а також взаємовпливів і взаємозалежності «громадянин – територіальна громада – держава» як основоположного меха-нізму забезпечення системи економічної безпе-ки держави.

Метою статті є визначення ролі територіаль-них громад у системі економічної безпеки держа-ви. Завдання статті: проаналізувати підходи до позиціонування територіальних громад у систе-

мі економічної безпеки; окреслити територіаль-ні громади в таксономічній структурі системи економічної безпеки держави.

Новою редакцією Стратегії національної безпе ки України визначено, що метою реалізації цієї Стратегії є формування сприятливих умов для забезпечення інтересів громадян, суспіль-ства й держави, подальшого поступу України як демократичної держави зі сталою та зростаючою ринковою економікою, держави, що керується європейськими політичними й економічними цінностями, в якій повага і захист прав та закон-них інтересів усіх територіальних громад, сус-пільних верств, етнічних груп є запорукою неза-лежного, вільного, суверенного і демократично-го розвитку єдиної України [1]. А отже, забезпе-чення економічної безпеки територіальних гро-мад мало б гарантуватися державою і бути пріо-ритетом національних інтересів. Утім поширен-ня в Україні за останні десятиліття бюрократич-но-олігархічної моделі управління, рейдерське захоплення земель, інших об’єктів державної та комунальної власності, надмірна, необлікована експлуатація природних ресурсів та фактична безконтрольність і безкарність дій суб’єктів, ін-тереси яких лобіювалися органами законодавчої й виконавчої влади усіх рівнів, стали вагомою причиною деградації багатьох територіальних громад. Значною мірою це стало наслідком того, що в Україні не приділялася належна увага фор-муванню механізмів гарантування економічної безпеки територіальних громад.

На необхідності виокремлення поняття «без-пека спільноти (громади)» дослідники активно наголошують із середини ХХ століття. Так, по-літолог К. Дойч обґрунтував доцільність введен-ня терміна «безпека спільнот (громад)» на між-народному рівні (країн, міждержавних об’єднань тощо) [2]. Е. Адлер, М. Барнетт наприкінці ХХ століття дали власне визначення поняття


Територіальна громада в системі економічної безпеки держави

«безпека спільнот (громад)», наголосивши, що основою такої безпеки є спільна ідентичність, система цінностей і сприйняття, багатогранна взаємодія та взаємні довгострокові інтереси [3]. Важливим кроком інституціоналізації безпеки спільноти (громади) як складника національної безпеки стала Концепція «Безпека громад» (Community Safety or Community Security – CS), затверджена в межах Програми розвитку ООН [4]. Концепція орієнтована на практичне забезпечення безпеки, розвитку людини і держа-вотворчої парадигми на локальному рівні. Су-часне поняття безпеки громади у вузькому сен-сі охоплює колективну та особисту безпеку. Першочергово концепція була сфокусована на підході, згідно з яким безпека спільнот забезпе-чується завдяки тому, що громади та їх члени є «вільними від страху». Сучасне трактування Концепції безпеки громад передбачає також охоплення і соціальних питань, що дозволяє за-безпечити «свободу від потреб». Безпека громад, як і безпека громадян, передбачає мультваріа-тивний підхід, який визначається аналізом ло-кальних потреб. Цей підхід зосереджується на коротко-і довгострокових рішеннях проблеми безпеки конкретних громад [5]. Відповідно, зва-жаючи на посилення загроз, пов’язаних із недо-статнім захистом економічних інтересів терито-ріальних громад, обґрунтованим є визначення концептуальних засад формування їх економіч-ної безпеки.

На нашу думку, економічна безпека терито-ріальної громади – це складник системи еконо-мічної безпеки держави, яка передбачає захист економічних інтересів територіальної громади, характеризує рівень її економічної самодостат-ності та спроможності, а також забезпечення за-доволення соціально-економічних потреб її чле-нів, реалізацію економічного потенціалу терито-ріальної громади з огляду на пріоритети сталого розвитку та стратегічних орієнтирів розвитку держави.

Економічна система формується визначени-ми суб’єктами, які безпосередньо здійснюють господарювання, а також перерозподіл створе-ної доданої вартості. Також вона характеризу-ється певними взаємовідносинами цих суб’єктів, кожен з яких володіє певними інтересами, пра-вами, повноваженнями, відповідальністю. Тому для кожної економічної системи має бути кон-кретизована мета її функціонування й системні взаємозв’язки. Зокрема, система економічної безпеки має чітко визначати об’єктів (тих, на ко-го скерований захист); суб’єктів (хто повинен гарантувати захист чи бере участь у його забез-печенні); критерії та індикатори, за якими гаран-тується захист; механізми гарантування захисту і критерії ефективності; методику оцінки ефек-тивності захисту об’єктів безпеки; відповідаль-ність об’єктів і суб’єктів системи безпеки за ви-конання своїх зобов’язань.

Економічна безпека держави на регіонально-му рівні в Україні формується в межах інститу-ційного базису, що детермінує принципи та за-сади державної регіональної політики. Ана-лізую чи державну регіональну політику Украї-ни, мо жемо констатувати, що суб’єкти та об’єкти цієї політики визначено несистемно, а засади, що стали її основою та підходи недостатньо вра-ховують роль територіальних громад у зазначе-ній системі.

Незважаючи на визначену Конституцією України європейську модель місцевого самовря-дування, в якій найповноважнішим і базовим суб’єктом є територіальна громада, в Україні зберігається радянська модель, у якій найширші владні повноваження на місцевому рівні закріп-лені за місцевими радами. Навіть у новітніх за-конах щодо реформування адміністративно-те-риторіального устрою, зокрема у новому Законі України «Про засади державної регіональної по-літики» у ст. 4 «Об’єкти та суб’єкти державної регіональної політики» некоректно сформульо-вано і суб’єкти, і об’єкти державної регіональної політики [6]. Цим законом визначено, що «суб’єктами державної регіональної політики є Президент України, Верховна Рада України, Ка-бінет Міністрів України, Верховна Рада Авто-номної Республіки Крим, Рада міністрів Авто-номної Республіки Крим, центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого са-моврядування, їх посадові особи». Але згідно з Конституцією України базовим суб’єк том місце-вого самоврядування є територіальні громади. І відповідно вони, а не лише їх органи та посадові особи, мають бути суб’єктами регіональної полі-тики. Територіальні громади є власниками ко-мунального майна, мають право безпосередньо-го врядування. Управління майном територіаль-них громад без участі територіальних громад є порушенням їх базових прав, а також формує системні ризики для незаконного відчуження та неефективного використання іншими суб’єк-тами державної регіональної політики об’єктів комунальної власності. Також ст. 4. Закону України «Про засади державної регіональної по-літики» визначено, що «об’єктами державної ре-гіональної політики є територія регіонів, макро-регіонів, мікрорегіонів». Тобто державна регіо-нальна політика забезпечує розвиток територій, а не людей, які там живуть, що суперечить Конс-титуції України.

У розділі III цього самого Закону «Повнова-ження суб’єктів державної регіональної політи-ки» визначено лише повноваження органів вла-ди, тоді як повноважень базового суб’єкта місце-вого самоврядування – територіальних громад – не визначено. Ані цей Закон, ані інші норматив-но-правові акти не визначають відповідальності суб’єктів державної регіональної політики в ра-зі невиконання чи неналежного виконання ними своїх повноважень. Хоча владні повноваження


Мокій Анатолій Іванович, Дацко Олеся Ігорівна

пов’язані передусім з управлінням ресурсами, що перебувають у власності територіальних гро-мад (тобто спільній сумісній власності членів територіальних громад) або держави (спільній сумісній власності громадян держави), така від-повідальність має бути визначена, адже вона обумовлює можливість гарантування збережен-ня та ефективного використання національного багатства як матеріальної основи економічної безпеки держави.

Екстраполюючи ці положення на систему економічної безпеки України, можемо констату-вати базові інституційні проблеми, через які ані державна регіональна політика, ані реформуван-ня системи місцевого самоврядування, ані сис-тема економічної безпеки держави на регіональ-ному рівні не можуть бути ефективними: неви-значеність або неправильне визначення об’єктів і суб’єктів цих систем, а відповідно, неможли-вість забезпечити механізми захисту об’єктів та відповідальності суб’єктів цієї системи.

Одним із найважливіших напрямів неоінсти-туційної теорії, що покладений в основу сучасно-го бачення критеріїв і формування засад еконо-мічної безпеки, є теорія права власності. Згідно з визначенням неоінституціоналістів, під правом власності розуміють санкціоновані поведінкові відносини між людьми, які виникають у зв’язку з існуванням благ та їх використанням. Право власності визначає норми поведінки щодо благ, яких будь-яка особа повинна дотримуватися під час взаємодії з іншими особами або нести витра-ти за їх недотримання [7, с. 45; 8, с. 8; 9, c. 68].

Аналізуючи вплив механізмів закріплення права власності в понад 100 країнах світу, один із провідних дослідників економічної безпеки Ернандо де Сото у книзі «Загадка капіталу: чо-му капіталізм перемагає лише на Заході і ніде більше» довів, що основною причиною, «чому капіталізм тріумфує на Заході і зазнає поразки в «незахідних» країнах, є відсутність правового оформлення – головна причина того, що народи, здатні засвоїти всі західні винаходи від канце-лярської скоби до ядерного реактора, не здатні створити достатню кількість капіталу для функ-ціонування їхнього власного капіталізму. У цьо-му й полягає таємниця капіталу. Для її розгадки потрібно зрозуміти, як саме на Заході належне оформлення прав власності перетворює активи на джерело капіталу» [10, с. 31].

Ринок – це обмін об’єктами права власності. Для ефективного функціонування ринку еконо-мічною системою мають бути ідентифіковані суб’єкти, об’єкти і право власності на них, а та-кож механізми реалізації цього права. Власни-ком комунального майна є територіальні грома-ди. Ст. 143 Конституції України визначає, що «територіальні громади села, селища, міста без-посередньо або через утворені ними органи міс-цевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності» [11]. Ст. 60 Закону

України «Про місцеве самоврядування» визна-чає, що «Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комуналь-ної власності на рухоме і нерухоме майно, дохо-ди місцевих бюджетів, інші кошти, землю, при-родні ресурси, підприємства, установи та органі-зації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підпри-ємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження» [12]. Згідно з роз’ясненням Міністерства юстиції України щодо управління майном спільної власності те-риторіальних громад від 09 серпня 2013 р. «пра-во комунальної власності – право територіаль-ної громади володіти, доцільно, економно, ефек-тивно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцево-го самоврядування» [13]. Тобто, право бути власником комунального майна має лише тери-торіальна громада. Для того, щоб територіальна громада стала власником не лише де-факто, а й де-юре, вона має набути статусу особи, оскільки власником не може бути не особа.

Отже, всі суб’єкти економічних процесів по-винні мати такі інституційні характеристики: бути особами, які володіють дієздатністю і пра-воздатністю, наділені певними правами, повно-важеннями, відповідальністю.

Право власності є одним із найважливіших прав, належне закріплення та захист якого фор-мує передумови для економічного розвитку. За-хист права власності є безпосередньою функ-цією держави, а отже, й важливим завданням системи економічної безпеки. Ст. 13 Конститу-ції України декларує: «держава забезпечує за-хист прав усіх суб’єктів права власності й госпо-дарювання, соціальну спрямованість економі-ки» [11]. Таким чином, захист права власності територіальних громад теж є складником систе-ми економічної безпеки держави.

Утім сьогодні сформувалися системні ризи-ки щодо неефективного захисту цього права в Україні, що уможливлює системне й масове не-прозоре відчуження об’єктів комунальної влас-ності; неефективне використання комунальних ресурсів значною мірою зумовлене тим, що те-риторіальні громади нині не є власниками кому-нального майна. Власником комунального май-на оформлені місцеві ради, чим порушено чинну конституційну норму, адже у свідоцтвах та витя-гах з реєстрів про право власності на комуналь-ні об’єкти, наприклад, зазначено: «територіаль-на громада в особі Львівської міської ради». Утім жоден закон не визначає механізму, як можна стати власником через іншу особу. У всіх



розвинених країнах місцеві ради – лише органи, які здійснюють врядування від імені територі-альних громад, а юридичними особами, які оформлені власниками, є територіальні громади.

В Україні територіальні громади не оформ-лені як юридичні особи, натомість цього статусу набули місцеві ради, за якими і закріпили право власності на комунальне майно. Таким чином було збережено радянську модель закріплення власності, що сьогодні є однією з найбільших за-гроз економічній безпеці України, адже терито-ріальні громади, юридично не володіючи кому-нальною власністю, не можуть створювати дода-ну вартість для забезпечення своєї самодостат-ності [18]. Досі не сформовано єдині публічні реєстри об’єктів комунальної власності, що при-зводить до системних зловживань у цій сфері.

Ст. 3 п. 3 Закону України «Про засади дер-жавної регіональної політики» визначає прин-ципом державної регіональної політики пари-тетність (забезпечення рівних можливостей до-ступу об’єктів регіональної політики до ресурсів державної фінансової підтримки регіонального розвитку). Проте, якщо об’єктом вітчизняної державної регіональної політики є регіон (тери-торія), реалізація цього пріоритету унеможлив-люється, адже територія не є особою й не може отримувати доступ до фінансових ресурсів. Ско-ристатися цим доступом може лише особа – те-риторіальна громада безпосередньо чи через ор-гани місцевого самоврядування.

Законодавство про засади та механізми імп-лементації державної регіональної політики не окреслює форми й механізми взаємодії, розподі-лу відповідальності суб’єктів державної регіо-нальної політики; територіальні громади (базо-ві суб’єкти місцевого самоврядування) повністю усунені від процесів планування та реалізації державної регіональної політики. Це створює передумови для збереження жорсткого центра-лізованого управління й актуалізує ризики ви-значення центральними органами влади нера-ціо нальних і необ’єктивних пріоритетів локаль-ного розвитку: службовці Кабінету Міністрів, центральних виконавчих органів влади і навіть виконавчих органів обласного рівня переважно не володіють повною і достовірною інформаці-єю про стан справ і потреби кожної окремої те-риторіальної громади. Збереження механізмів щодо визначення векторів і пріоритетів розвит-ку «зверху» поглиблюватиме неспроможність і пасивність територіальних громад.

Узагальнюючи наукові доробки дослідників економічної безпеки держави, окреслимо такі її ієрархічні рівні та об’єкти [15–17]:

• мегарівень (економічна безпека наддержав-них структур, мегарегіональних структур);

• макроекономічний рівень (економічна без-пека держави);

• мезорівень (економічна безпека регіону, території, галузі, виробничого комплексу);

• мікрорівень (економічна безпека підпри-ємств – економічних агентів ринку);

• нанорівень (економічна безпека особи, сім’ї (родини).

Однак окремі складники такої класифікації, особливо об’єкти, є не зовсім коректними. Фор-мування бачення системи економічної безпеки та її окремих ієрархічних рівнів, зокрема за об’єктною ознакою, які не базовані на екстрапо-ляції на особу як кінцевого і найважливішого об’єкта системи економічної безпеки, зумовило певні неточності в тлумаченнях, а відповідно, унеможливили отримання захисту безпосеред-ньо вигодонабувачем.

Наприклад, у вітчизняній економічній літе-ратурі дискутується питання щодо того, як пра-вильно тлумачити поняття «регіон» і, відповід-но, термін «економічна безпека регіону». Вва-жає мо, що віднесення регіону (чи територій) до суб’єктів (об’єктів) системи економічної безпе-ки є можливим лише за умови, що під «регіо-ном» розуміють об’єднання територіальних гро-мад (і на мезо-, і на макрорівні, наприклад євро-регіон – юридична особа, яка є об’єднанням те-риторіальних громад, що до нього входять). Адже регіон як територія не володіє право-суб’єктністю і дієздатністю, а тому говорити про економічну безпеку регіону (території) в систе-мі економічної безпеки є недоцільним. Також некоректним є визначення об’єктом системи економічної безпеки держави «економічної без-пеки території». Регіон (територія) не є суб’єк-том економічної діяльності, не має інтересів, прав і свобод, не володіє дієздатністю, право-здатністю, не бере участі в економічних проце-сах як активний учасник. Він є лише простором, де здійснюється господарська діяльність, і роз-глядатися в системі економічної безпеки має ли-ше як складник зовнішнього середовища еконо-мічної діяльності.

Більш коректним і правильним терміном у цьому випадку має бути «економічна безпека те-риторіальної громади» чи «економічна безпека об’єднання територіальних громад». Адже саме територіальна громада є суб’єктом правовідно-син, а отже, вона і є об’єктом системи економічної безпеки держави на мезорівні. Утім у таксономіч-ній структурі економічної безпеки держави, за-пропонованій вітчизняними науковцями, досі не виокремлено позиціонування територіальних громад, хоча територіальні громади і є базовим суб’єктом місцевого самоврядування, декларова-ним власником основної частини національного багатства – комунальної власності, суб’єктом гос-подарювання, від ефективності функціонування яких значною мірою залежать конкурентоспро-можність і рівень безпеки держави. Можемо кон-статувати, що за 24 роки незалежності в Україні досі немає ґрунтовних наукових праць, присвяче-них економічній безпеці територіальних громад, що свідчить про недосконалість застосовуваних



методологічних підходів у вітчизняній економіч-ній безпеці держави як науці.

Відповідно, побудована на таких методологіч-них підходах вітчизняна політика регіонального розвитку зумовила фактично повну її неефектив-ність. За умов невизначеності реальних об’єктів захисту на регіональному рівні (територіальних громад) неможливо детермінувати потреби, ін-тереси, можливості і права реципієнта, а отже, об-рати адекватні механізми захисту. Саме тому од-нією з найгостріших проблем в Україні сьогодні є фактична відсутність легітимної системи орга-нів місцевого самоврядування, повна дисфункція і пасивність територіальних громад, неефектив-ність інституту права комунальної власності, які зумовили злочинне масове відчуження кому-нального майна і, відповідно, – майже цілковиту неефективність реалізовуваних регіональних програм соціально-економічного розвитку.

Система економічної безпеки забезпечує зба-лансування інтересів суб’єктів у процесі їх гос-подарювання і перерозподілу благ, що в підсум-ку має забезпечити високий рівень захисту ін-тересів і прав об’єктів безпеки. Таким чином, тео ретико-методологічною основою економіч-ної безпеки держави має бути конкретизація суб’єктів та об’єктів економічної системи. Ха-рактеристикою суб’єкта системи економічних

дносин є правоздатність і дієздатність, відповід-но, таким суб’єктом може бути тільки особа (фі-зична чи юридична).

Фактично більшість досліджень економічної безпеки в Україні зосереджено на вивченні та моделюванні діяльності ринкових інституцій. Утім у багатьох випадках ці дослідження не екс-траполюються на остаточних вигодонабувачів гарантування безпеки, а також не конкретизу-ють прав, повноважень, відповідальності суб’єк-тів цієї системи. Так, П. Плужник зазначає, що «однією з проблем національної безпеки Украї-ни є неузгодженість підходу по досягненню еко-номічної безпеки на різних рівнях, адже від за-гальної економічної безпеки індивідів залежить безпека територіальної громади, так і від сукуп-ності територіальних громад залежить безпека національної економіки» [18, с. 17].

З методологічного погляду першочерговим кроком формування ефективної системи еконо-мічної безпеки держави є ідентифікація її об’єктів і суб’єктів. Констатуємо, що суб’єктом та об’єктом системи економічної безпеки мо-жуть бути винятково юридичні чи фізичні осо-би або їх об’єднання, які володіють правосуб’єкт-ністю. Тому таксономічну структуру системи економічної безпеки держави зобразимо таким чином (рис.).

Ціннісні орієнтири економічного розвитку:

якість життя і безпека населення, збереження, ефективне використання

ресурсів та забезпечення базису розвитку наступних поколінь

Мета функціонування системи економічної безпеки держави

Економічна безпека юридичних осіб, суб’єктів підприємницької

діяльності Економічна безпека фізичних осіб – суб’єктів підприємницької

діяльності та їх об’єднань Економічна безпека юридичних

осіб, які не є суб’єктами підприємницької діяльності

Економічна

безпека територіальних

громад чи їх об’єднань

Економічна

безпека галузі (як об’єднання підприємств,

установ, організацій)

Економічна безпека

держави

Глобальна, мегарегіональна економічна безпека

Економічна безпекалюдини, сім’ї

Рис. Таксономічна структура та цілі системи економічної безпеки держави (складено авторами)



Пропонована таксономічна структура систе-ми економічної безпеки держави однозначно де-кларує її «ядром» і основою економічної безпе-ки людини й сім’ї. Якщо демократична держава захищає інтереси підприємств, галузевих об’єднань чи ринкових інституцій або окремих можновладців, але не здатна забезпечити належ-ний захист економічних інтересів народу – сво-го безпосереднього засновника, така держава не може вважатися соціальною і фактично не вико-нує своєї функції. Тому захист економічних ін-тересів громадян держави як фізичних осіб, за-сновників юридичних осіб, працівників, також як членів територіальних громад, громадян дер-жави – основний критерій ефективності систе-ми економічної безпеки.

Такий підхід до формування системи еконо-мічної безпеки передбачає чітке визначення пра-ва, статусу та розподіл повноважень і відпові-дальності суб’єктів цієї системи, і завдання дер-жави – чітко їх розмежувати. Можемо підсуму-вати, що в системі економічної безпеки держави основні суб’єкти є одночасно і її об’єктами, адже вони не функціонують відокремлено, а є взаємо-залежними та взаємовідповідальними.

Якщо пріоритетом регіональної політики є подолання диспропорцій і стимулювання люд-ського розвитку на регіональному рівні, об’єктом регіональної політики мають бути передусім те-риторіальні громади та їх об’єднання (районні, обласні чи інші типи, визначені законодав-ством). Тому головним об’єктом і суб’єктом пра-вовідносин у системі економічної безпеки слід позиціонувати саме територіальні громади. Зо-крема, сьогодні важливим завданням для гаран-тування безпеки є визначення правосуб’єкт ності й повноважень територіальних громад і механіз-мів їх реалізації.

Перегляд існуючих підходів до формування системи економічної безпеки держави з ураху-ванням цілей її функціонування, а також об’єктно-суб’єктних відносин на різних її рівнях є першочерговим завданням реформування цієї

системи. Крім того, вилучення з цієї системи суб’єкта (об’єкта) «регіон», який не володіє ані правосуб’єктністю, ані дієздатністю, і натомість чітке позиціонування територіальних громад (чи їх об’єднань) як об’єктів системи економіч-ної безпеки держави забезпечать можливість розроблення цільових програм забезпечення економічної безпеки та оцінювання їх результа-тивності.

Висновки

1. Інституційний базис України, а також нау-кові доробки вітчизняних вчених недостатньо розкривають роль та позиціонування територі-альних громад у системі економічної безпеки України. Зважаючи на те, що територіальні гро-мади є основним суб’єктом місцевого самовря-дування, підходи до формування системи еконо-мічної безпеки держави мають бути переглянуті з відповідним внесенням змін до нормативно-правових актів, якими основним суб’єк том і об’єктом системи економічної безпеки держави на регіональному рівні визначатимуться терито-ріальні громади.

2. Визначено, що в системі економічної безпе-ки держави формуються суб’єктно-об’єктні відно-сини, коли основні її суб’єкти є водночас об’єктами захисту системи. Конкретизовано, що суб’єктами системи економічної безпеки можуть бути лише особи, які володіють правосуб’єкт ністю та дієздат-ністю. Тому на регіональному рівні об’єктом сис-теми економічної безпеки є територіальні грома-ди, а регіони такого статусу не мають.

3. Обґрунтовано, що для забезпечення ефек-тивного функціонування системи економічної безпеки державою для всіх об’єктів і суб’єктів має бути конкретизовано їх права, обов’язки, повно-важення та відповідальність. Фактично ефектив-ність механізму розподілу прав, повноважень і відповідальності, а також їх забезпечення є осно-вним мірилом ефективності функ ціо нування системи економічної безпеки держави.


1. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 червня 2012 року «Про нову редак-цію Стратегії національної безпеки України» : указ Президента України від 08.06.2012 р. № 389/2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/389/2012/paran5#n5

2. Deutsch K. Political community and the North Atlantic area; international organization in the light of historical experience / Karl W. Deutsch et al. – Princeton : Princeton University Press, 1957. – 278 р.

3. Adler E. Security Communities / Еmanuel Adler, Michael Barnett. – Cambridge : Cambridge University Press, 1998. – 462 р.

4. United Nations Development Program [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.undp.org5. UNDP Community safety and social cohesion [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.

securitytransformation.org/images/documentos/ 687_UNDP_BCPR_CSSC_Concept_Paper_Final.pdf6. Про засади державної регіональної політики: закон України від 05.02.2015 р. № 156-VIII [Елект-

ронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T150156.html7. Institutions, Property Rights, and Economic Growth. The Legacy of Douglass North / Ed.: Sebastian

Galiani. – Cambridge :Cambridge University Press, 2014. – 338 p.8. Haber S. When the law does not matter: The rise and decline of the Mexican oil industry / S. Haber,

N. Maurer, A. Razo // Journal of Economic History. – 2003. – Vol. 63(1). – Р. 1–32.



9. Property Rights: Cooperation, Conflict, and Law / еd. by Terry L. Anderson & Fred S. McChesney. – Princeton : Princeton University Press, 2002. – 408 p.

10. Сото Э. де. Загадка капитала. Почему капитализм торжествует на Западе и терпит поражение во всем остальном мире / Эрнандо де Сото. – М. : Олимп-Бизнес, 2004. – 272 с.

11. Конституція України (зі змінами та доповненнями) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

12. Про місцеве самоврядування в Україні : закон України від 01.05.1997 р. № 280/97-ВР (зі змінами та доповненнями) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

13. Роз’яснення Міністерства юстиції України щодо управління майном спільної власності територі-альних громад від 09.08.2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://rozvytok.in.ua/law/roz-yasnennya?pid=672&sid=751

14. Гурняк І. Л. Додана вартість як базис економічного розвитку територіальних громад / І. Л. Гурняк, О. І. Дацко, О. І. Яремчук // Регіональна економіка. – 2015. – № 1. – С. 28–37.

15. Власюк О. С. Теорія і практика економічної безпеки в системі науки про економіку / О. С. Власюк; Нац. ін-т пробл. міжнар. безпеки при Раді нац. безпеки і оборони України. – К. : Б.м., 2008. – 48 с.

16. Сухоруков А. І. Національна економічна безпека : навч. посіб. / А. І. Сухоруков, С. З. Мошенський, О. М. Петрук; Рада нац. безпеки і оборони України, Нац. ін-т проблем міжнар. безпеки. – Житомир : Рута, 2010. – 383 с.

17. Пастернак-Таранушенко Г. А. Економічна безпека держави. Методологія забезпечення : моногра-фія / Г. А. Пастернак-Таранушенко. – К. : Київський економічний інститут менеджменту, 2003. – 320 с.

18. Плужник А. В. Роль економічної безпеки в соціально-економічному розвитку національної еконо-міки в умовах глобалізації : мат. Міжн. наук.-практ. конф. «Інновації та традиції в науковій думці», 15–17 серпня 2013 р. / А. В. Плужник [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://int-konf.org/konf082013/474-pluzhnik-a-v-rol-ekonomchnoyi-bezpeki-v-socalno-ekonomchnomu-rozvitku-naconalnoyi-ekonomki-v-umovah-globalzacyi.html


УДК 332.15:330.3:771.432

МЕТРОПОЛІЙНІ ФУНКЦІЇ ОСНОВНИХ РЕГІОНАЛЬНИХ ЦЕНТРІВ УКРАЇНИ:

ОЦІНКА РІВНЯ РЕАЛІЗАЦІЇСинютка Олег МихайловичСинютка Олег Михайлович

Окреслено ієрархічно-функціональну структуру основних регіональних центрів України. Надано оцінку ступеня реалізації їх метрополійних функцій у спосіб розрахунку інтегрально-го індексу реалізації метрополійних функцій міста-метрополії. Запропоновано рейтингування основних регіональних центрів України за рівнем реалізації метрополійних функцій, яке за-свідчило їх сучасний стан та надало змогу визначити перспективні напрями розвитку метро-полійних функцій міст і потенційні можливості підвищення їх функціонального статусу в майбутньому.

Ключові слова: місто-метрополія, метрополійна функція, метрополійна область, ідентифі-кація функції, класифікація метрополій.

У сучасних умовах великі міста дедалі часті ше стають самостійними гравцями на міжнародній арені. Їм вдається успішно налагоджувати безпо-середній зв’язок між собою, а також з іншими учасниками міжнародного співтовариства, розши-рювати власний вплив і взаємодію з партнерами у процесі пошуку й залучення ресурсів для свого розвитку далеко за межами національної терито-рії, а часом – охоплювати терени всього світу.

Розміщення та функціонування у регіоні чи країні міських центрів з високим функціональ-ним статусом – метрополійних міст – у сучас-них умовах є міцним підґрунтям для дієвого функціонування «точок зростання», які викону-ють роль головних каталізаторів ефективного соціально-економічного розвитку як на локаль-ному, так і на регіональному й міжнародному рівнях [1]. Нині великі міста на теренах України можна класифікувати як «точки зростання» те-риторіального розвитку країни, адже саме у ве-ликих містах відбувається:

• виробництво основної частини національ-ного продукту, крім того, вони є центрами кон-курентоспроможної промисловості, високих промислових і гуманітарних технологій, донора-ми регіональних та національних бюджетів;

• прийняття стратегічно важливих для краї-ни рішень, знакові політичні події;

• концентрація основних інформаційних та управлінських ресурсів, людського й культурно-го капіталу, з огляду на яку може проектуватися майбутній розвиток усієї країни;

• формування й розвиток сучасної міської культури, без якої неможливий перехід до пост-індустріальної фази цивілізаційного розвитку;

• концентрація ділової та інтелектуальної активності;

• розвиток транспортної, телекомунікаційної й фінансової інфраструктури [2].

Основні проблеми та перспективні напрями розвитку міст досліджувалися в працях таких українських і закордонних науковців, як В. Ба-баєв, О. Бойко-Бойчук, Ф. Бродель, П. Вельтца, А. Гранберг, В. Джаман, А. Доценко, О. Дружи-нін, Ф. Заставний, В. Наконечний, Б. Посаць-кий, С. Сассен, С. Саханенко, О. Топчієв, І. Чи-каренко, Дж. Фрідман, О. Шаблій та ін. Теоре-тичні і практичні аспекти метрополізаційних процесів та метрополійних функцій міст були предметом наукового інтересу таких науковців, як М. Кастельс, П. Кнокс, К. Аксьонов, І. Бист-ряков, О. Вєндіна, М. Габрель, В. Городяненко, О. Грицай, О. Денисенко, В. Нудельман, Т. Ма-зур, Т. Марковскі, Т. Маршал, Г. Підгрушний, Л. Шевчук, М. Мельник, С. Шульц, С. Щеглюк та ін.

Попри очевидні здобутки визнаних науков-ців у даному науковому напрямі, необхідно за-значити, що в сучасних наукових дослідженнях недостатньо уваги приділяється процесу іденти-фікації та оцінювання метрополійних функцій регіональних центрів, досі не сформовано комп-лексної методики оцінювання ступеня їх реаліза-ції та спектра поширення у просторі.

Мета статті – рейтингування найбільших міст України за рівнем реалізації метрополійних функцій на основі результатів розрахунку інте-грального індексу розвитку ідентифікованих ме-трополійних функцій міста-метрополії на при-кладі регіональних центрів України, а також формування комплексу рекомендацій для інтен-сифікації процесу розвитку та реалізації широ-кого спектра метрополійних функцій великих міст України і створення передумов для станов-лення їх як метрополій вищого рівня.

Нині на теренах України можна виділити 6 великих міст, які реалізують достатній спектр розвинених і сильних просторово-метрополій-


Синютка Олег Михайлович

них функцій, що дають можливість кваліфікува-ти їх як міста-метрополії. До таких, на нашу думку, належать міста Київ, Харків, Одеса, Дні-пропетровськ, Донецьк і Львів. Статистичні па-раметри саме цих міст стали основою для комп-лексного оцінювання рівня реалізації метропо-лійних функцій великих міст-метрополій Украї-ни в період 2005–2013 рр.

У межах оцінювання рівня реалізації метро-полійних функцій великих міст України, а та-кож у результаті ідентифікації ієрархічно-функ-ціональної структури міста-метрополії нами бу-ло визначено спектр метрополійних функцій міста-метрополії, який включає 14 функцій. Во-ни поділені на 5 функціональних зон, до кожної з яких входять від 2 до 4 компонентів. Зокрема, до складу визначених функціональних зон, які включають близькі за характером реалізації ме-трополійні функції, входять [3]:

1) адміністративно-політична (адміністра-тивна та політична метрополійні функції);

2) економічна (господарська, фінансова та інвестиційна метрополійні функції);

3) інноваційно-креативна (освітня, наукова та інноваційна метрополійні функції);

4) комунікаційна (транспортна та логістична метрополійні функції);

5) культурно-інформаційна (культурна, ду-ховна, туристична та інформаційна метрополій-ні функції).

Вибір детермінуючих параметрів для кожної з метрополійних функцій великих міст України дав можливість сформувати інформаційну базу даних, яка охоплює статистичні значення вибра-них параметрів оцінювання рівня реалізації ме-трополійних функцій кожного із 6 проаналізо-ваних великих міст у проміжок часу 2005–2013 рр. Під рівнем реалізації метрополійних функцій кожного з проаналізованих великих міст ми розуміємо масштаби розвитку вибрано-го детермінуючого параметра.

Наступним етапом у процесі оцінювання рів-ня реалізації метрополійних функцій великих міст України стало окреслення їх ієрархічної структури та можливого діапазону впливу, яке було зроблено у спосіб формування класифіка-ційних матриць метрополійних функцій кожно-го великого міста. На підставі детального оціню-вання повного спектра ідентифікованих у вели-ких міст метрополійних функцій за кожним із 4 секторів економіки з пріоритетністю метропо-лійних функцій вищого рівня просторового по-ширення було визначено загальний ієрархічний рівень 6 міст-метрополій України у 2013 р.

Єдиним українським містом, яке можна від-нести до світової метрополійної мережі, є Київ. Рівень реалізації функцій, їх різноманітність і масштаб вияву, зафіксовані в м. Києві, дають змо-гу класифікувати його як найбільше місто-метро-полію на теренах України, а також як регіональ-ну метрополію в межах європейської метрополій-

ної мережі. З моменту проголошення незалеж-ності України завдяки столичному статусу і ви-сокоактивному соціальному середовищу, готово-му до реалізації нових функцій, у м. Києві вдало-ся сконцентрувати адміністративні, організацій-но-управлінські, соціально-культурні, фінансово-економічні та інноваційно-інвестиційні функції. У міжнародному рейтингу «Європейські міста та регіони майбутнього 2012/2013», який провів британський журнал FDI Magazine, спеціальний підрозділ корпорації The Financial Times, у номіна-ції «Економічно ефективні міста майбутнього Східної Європи» з-поміж великих міст Київ по-сів 7-ме місце, а в номінації «Людські ресурси» – 5-те. Разом із Москвою та Санкт-Петербурґом Київ є основою метрополітарної субмережі, під впливом якої перебуває значна частина Східної Європи [4].

Натомість рівень розвитку та реалізації мет-рополійних функцій в інших 5 найбільших міс-тах України є недостатньо високим для класифі-кації їх як регіональних метрополій у складі єв-ропейської метрополійної мережі. Проте в ме-жах України ці міста (Харків, Одеса, Дніпропет-ровськ, Донецьк і Львів) реалізують достатній спектр метрополійних функцій з відповідним масштабом їх вияву, аби кваліфікуватися як ме-трополії локального рівня.

На наступному етапі оцінювання ступеня реа лізації метрополійних функцій великих міст України розраховано інтегральний індекс реалі-зації метрополійних функцій міста-метрополії як узагальнений індикатор рівня реалізації мет-рополійних функцій міста-метрополії [3] (рис. 1).

Рис. 1. Інтегральний індекс реалізації метрополійних функцій великих міст України

у 2005–2013 рр.

До його складу включено набір детерміную-чих параметрів за всіма функціональними еле-ментами міста-метрополії, які в агрегованому стані дали змогу визначити загальний рівень

0

20

40

60

80

100

120

2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013

Київ Харків ОдесаДонецьк Дніпропетровськ Львів


Метрополійні функції основних регіональних центрів України: оцінка рівня реалізації

реа лізації та масштаб розвитку всіх визначених нашим дослідженням метрополійних функцій для кожного окремого міста-метрополії в Укра-їні впродовж 2005–2013 рр.

Підсумкове значення інтегрального індексу реалізації метрополійних функцій міста-метропо-лії для кожного з досліджених великих міст Укра-їни відображається сумою стандартизованих зна-чень ступеня реалізації кожної з ідентифікованих метрополійних функцій. Величина інтегрального індексу перебуває в діапазоні від 1 до 100, де зна-ченню 1 відповідає мінімальний рівень реалізації окремої метрополійної функції, натомість значен-ню 100 відповідає найвищий рівень реалізації ме-трополійної функції та найширший масштаб по-ширення поміж усіх досліджених об’єктів.

Аналіз результатів розрахунку інтегрального індексу реалізації метрополійних функцій вели-ких міст України свідчить про таке.

1. Беззаперечне домінування столиці Украї-ни – м. Києва – за рівнем розвитку, реалізації та масштабом вияву всіх ідентифікованих метропо-

Таблиця 1Результати розрахунку інтегрального індексу

реалізації метрополійних функцій великих міст України у 2005–2013 рр.*

Роки Роки МістоМісто

КиївКиїв ХарківХарків ОдесаОдеса ДонецькДонецьк Дніпропетр.Дніпропетр. ЛьвівЛьвів

20052005 100,0100,0 25,025,0 27,027,0 21,021,0 24,024,0 17,017,020062006 100,0100,0 25,025,0 28,028,0 20,020,0 23,023,0 17,017,020072007 100,0100,0 27,027,0 28,028,0 22,022,0 26,026,0 17,017,020082008 100,0100,0 26,026,0 28,028,0 23,023,0 23,023,0 18,018,020092009 99,099,0 26,026,0 28,028,0 22,022,0 22,022,0 20,020,020102010 98,798,7 30,530,5 29,029,0 22,622,6 23,323,3 20,520,520112011 99,099,0 32,032,0 31,531,5 26,026,0 23,823,8 23,323,320122012 98,698,6 32,232,2 29,329,3 23,323,3 24,824,8 24,624,620132013 97,597,5 32,532,5 29,029,0 26,026,0 26,026,0 24,424,4

*Джерело: авторська розробка.

лійних функцій в аналізованому періоді. Серед-ній рівень реалізації метрополійних функцій у м. Києві протягом аналізованого періоду переви-щив аналогічний показник інших 5 великих міст у середньому в 4 рази. Хоча варто зазначити, що за проміжок часу з 2009 по 2013 р. Київ не проде-монстрував максимального показника. Це пов’язано з незначною перевагою м. Харкова в рівні реалізації інноваційної метрополійної функції у 2010 р. та 2012–2013 рр. (рис. 2), а та-кож м. Одеси в рівні реалізації логістичної мет-рополійної функції у 2009–2013 рр. (рис. 3);

2. Виокремлення групи з 4 великих міст, рі-вень реалізації метрополійних функцій яких пе-ребував у близькому діапазоні значень (21–27 ба-лів у 2005 р., 22–28 балів у 2009 р. і 26–32,5 бала у 2013 р.). До складу цієї групи увійшли 2 чинні міста-мільйон ни ки – Харків та Одеса, а також 2 міста, які зовсім нещодавно втратили такий ста-тус, – Дніпропетровськ і Донецьк. Своєю чергою в межах цієї групи великих міст чітко простежу-ється розподіл на дві підгрупи міст, роз мір зна-чень яких перебуває в полярних частинах діапа-зону. Перша підгрупа включає міста Харків та Одесу, рівень реалізації мет рополійних функцій яких в аналізованому періоді становив у серед-ньому 28,5 і 28,6 бала відповідно.

Друга підгрупа включає міста Дніпропе-тровськ та Донецьк, рівень реалізації метропо-лійних функцій яких в аналізованому періоді становив у середньому 24 і 22,9 бала відповідно. Порівняно вищий загальний рівень м. Харкова

19,6

середнє значення - 15,75 %

у 1,6 раза більше

25,1

14,812,2

10,212,6

0

5

10

15

20

25

30

Киї

в

Хар

ків

Оде

са

Дон

ецьк

Дні

проп

етро

вськ

Льв

ів

0

20

40

60

80

100

120

Дні

проп

етро

вськ

Киї

в

Хар

ків

Оде

са

Дон

ецьк

Льв

ів

117

18 14 21 16

32

перевищує в 5,8 раза

Середнє значення 5-х великих міст (крім Києва) - 20

Рис. 2. Рівень реалізації інноваційної метрополійної функції великих міст України

у 2013 р. (детермінуючий параметр – питома ва-га підприємств, що впроваджували інновації, %)

Рис. 3. Рівень реалізації транспортної метрополійної функції великих міст України

у 2013 р. (детермінуючий параметр – кількість міжнародних і внутрішніх авіасполучень, од.)


Синютка Олег Михайлович

та м. Одеси можна пояснити домінуванням цих міст за рівнем реалізації окремих метрополійних функцій (інноваційна функція – м. Харків, ло-гістична функція – м. Одеса), а також одними з найвищих рівнями реалізації (після м. Києва) значної частини метрополійних функцій (науко-ва й освітня функції – м. Харків, політична та логістична – м. Одеса);

3. Найнижчий рівень реалізації метрополій-них функцій поміж 6 великих міст України спо-стерігався в єдиному метрополійному центрі за-хідної частини нашої держави – у м. Львові. У середньому протягом 2005–2013 рр. рівень реа-лізації метрополійних функцій Львова становив 20,2 бала, що майже в 5 разів менше за рівень Києва та майже в 1,5 раза менше за рівень Хар-кова й Одеси. Найменше за чисельністю насе-лення та промисловим потенціалом поміж усіх досліджених великих міст, м. Львів досягло ви-сокого рівня розвитку та реалізації окремих ме-трополійних функцій (туристична і транспорт-на функції – ліпший результат після Києва, а та-кож політична функція – поступився Києву та Одесі) і достатнього рівня реалізації та масшта-бу вияву інших ідентифікованих метрополійних функцій, аби володіти статусом метрополійного міста локального рівня.

4. Усі великі міста, за винятком Києва, в ана-лізованому періоді продемонстрували переваж-но позитивний темп зростання загального рівня реалізації метрополійних функцій. Так, найбіль-ший середній темп зростання спостерігався у Львові і становив 4,7 бал. пункту за рік, у Харко-ві та Донецьку – 3,5 і 3,1 бал. пункту за рік відпо-відно, у Дніпропетровську та Одесі – 1,3 і 1 бал. пункту за рік відповідно. У Києві у 2005–2013 рр. зареєстровано незначне зниження середньоріч-ного рівня реалізації метрополійних функцій від абсолютного показника на 0,3 бал. пункту.

Висновки

На нашу думку, з метою інтенсифікації про-цесу розвитку й реалізації широкого спектра ме-трополійних функцій великими містами Украї-ни та створення передумов для становлення їх як метрополій вищого рівня доцільно:

• у м. Києві активізувати передусім розвиток інноваційної та логістичної метрополійних функцій, які єдині з 14 ідентифікованих метро-полійних функцій не мали абсолютного рівня реалізації за результатами оцінювання рівня їх реалізації з-поміж найбільших міст України. Це можливо завдяки стимулюванню розвитку на-явної мережі технопарків з її подальшим кіль-кісним та якісним розширенням, а також усебіч-ній, особливо державній, підтримці інновацій-но-активних бізнес-структур – для інноваційної функції; активізації розвитку транспортно-ло-гістичної системи міста завдяки розбудові висо-коякісної транспортної та логістичної інфра-структури, яка б задовольняла потреби зростаю-

чих товаропотоків. З метою підвищення міжна-родного статусу м. Києва необхідно активізувати адміністративну, туристичну й інформаційну метрополійні функції у спосіб створення макси-мально сприятливих умов для розміщення штаб-квар тир впливових міжнародних організа-цій, для внутрішнього та міжнародного туризму, а також для збільшення обсягу різнопланової інформації про місто у світовому інформаційно-му просторі;

• у м. Харкові пріоритетним має стати по-дальший активний розвиток інноваційно-креа-тивної функціональної зони як найбільш розви-неної та динамічної в місті. Це сприятиме зміц-ненню й підвищенню статусу міста як провід-ного центру наукових досліджень, освіти та інноваційної діяльності не лише в Україні, а й поза її межами. Подальший розвиток інновацій-но-креативної функціональної зони завдяки широкому впровадженню сучасних технологій і формуванню сприятливого середовища для розвитку може мати позитивний вплив на зрос-тання рівня реалізації інших метрополійних функцій Харкова, з-поміж яких особливу увагу слід звернути на активізацію адміністративної, політичної, культурної та інформаційної метро-полійних функцій, оскільки вони мають порів-няно незначні масштаби вияву, навіть для ло-кальної метрополії. Суттєвої інтенсифікації потребують і транспортна і фінансова функції, аби привести рівень їх реалізації у відповідність до транспортного й фінансово-економічного потенціалу міста;

• з метою утвердження м. Одеси як локальної метрополії на теренах України на даному етапі розвитку варто сконцентруватися на активізації таких пріоритетних для міста функціональних зонах, як транспортно-логістична та культурно-інформаційна. Інтенсифікація їх розвитку мож-лива завдяки формуванню потужного портово-логістичного центру на основі великих портів Одещини і його подальшому ефективному роз-витку та функціонуванню. Своєю чергою акти-візація комплексу функцій культурно-інформа-ційної зони можлива завдяки реалізації й роз-вит ку туристично-рекреаційного та духовно-культурного потенціалу міста. Активний розви-ток домінуючих метрополійних функцій може мати позитивний вплив на зростання рівня реа-лізації інших метрополійних функцій Одеси, поміж яких особливу увагу слід звернути на ак-тивізацію комплексу функцій з економічної та інноваційно-креативної функціональних зон, а також адміністративної метрополійної функції, рівень розвитку й реалізації яких є недостатнім як для метрополійного міста локального рівня;

• будь-які перспективи м. Донецька як ло-кальної метрополії на теренах України на дано-му етапі розвитку пов’язані виключно з наслід-ками для соціально-економічної системи міста збройного конфлікту на сході України (в окре-


Метрополійні функції основних регіональних центрів України: оцінка рівня реалізації

мих районах Донецької та Луганської областей, у т. ч. в м. Донецьку);

• становлення м. Дніпропетровська як метро-полійного міста тісно пов’язане з подальшою активізацією розвитку комплексу функцій еко-номічної та інноваційно-креативної функціо-нальних зон як пріоритетних у місті. Модерніза-ція потужного промислового комплексу міста й диверсифікація його структури завдяки ство-ренню сучасних індустріальних парків та підви-щення питомої ваги наукоємних галузей (аеро-космічної) може значно активізувати розвиток і підвищити рівень реалізації інших метрополій-них функцій. Особливу увагу слід звернути на активізацію політичної, освітньої, інноваційної й транспортної метрополійних функцій, а також на комплекс функцій культурно-інформаційної зони, рівень розвитку й реалізації яких є недо-статнім як для метрополійного міста локального рівня;

• становлення м. Львова як метрополійного міста тісно пов’язане з подальшою активізацією розвитку комплексу функцій культурно-інфор-

маційної та транспортно-логістичної зон, які нині є визначальними для міста. Зосереджуючи в собі потужний фінансово-промисловий, інте-лектуальний, комунікаційний і туристичний потенціали, м. Львів має всі можливості в пер-спективі утвердитися як важливий європей-ський центр міжнародного й економічного співробітництва, освітній, науково-дослідний та історико-культурний осередок. Активна розбу-дова й модернізація туристичної та соціальної інфраструктури міста, відновлення й підтриман-ня в належному стані історичних об’єктів та пам’яток сприятимуть процесу інтенсифікації розвитку комплексу туристичних індустрій Львова і, як наслідок, рівня розвитку та реаліза-ції комплексу функцій культурно-інформацій-ної зони. Перспективними напрямами розвитку, які можуть сприяти зростанню рівня реалізації інноваційної та логістичної метрополійних функцій, є транспортно-логістичний сектор і сектор інформаційно-комунікаційних техноло-гій (ІТ).


1. Денисенко О. О. Метрополізація як процес територіальної організації суспільства / О. О. Денисен-ко // Український географічний журнал. – 2008. – № 2. – С. 40–46.

2. Бабаєв В. М. Управління великим містом: теоретичні і прикладні аспекти : монографія / В. М. Ба-баєв // Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. – Х. : ХНАМГ, 2010. – 307 с.

3. Синютка О. М. Концептуальні підходи до оцінки розвитку метрополійних функцій регіональних центрів / О. М. Синютка // Регіональна економіка. – 2014. – № 2. – С. 38–48.

4. Денисенко О. О. Процеси метрополізації та перспективи їх розвитку в Україні : автореф. дис. ... к. геогр. н. : спец. 11.00.02 «Економічна та соціальна географія» / О. О. Денисенко. – К., 2010. – 24 с.


Політичні процеси та громадянське суспільство

УДК 355.337.2 : 329(477)

УКРАЇНСЬКИЙ ВОЛОНТЕРСЬКИЙ РУХ У КОНТЕКСТІ СВІТОВОГО ДОСВІДУ

Корнієвський Олександр Анатолійович,Корнієвський Олександр Анатолійович,доктор політичних наук, доцент;доктор політичних наук, доцент;

Горєлов Денис МиколайовичГорєлов Денис Миколайович

Визначено характерні особливості волонтерської діяльності в розвинених країнах Заходу. Проаналізовано сучасний стан розвитку волонтерського руху в Україні.

Ключові слова: волонтерський рух, громадянське суспільство, соціальне служіння, сус-пільна активність.

Події останнього десятиліття в Україні спри-чинили докорінні зміни в соціокультурному се-редовищі українського суспільства, пов’язані з переосмисленням ціннісних пріоритетів, зміною ідеологічних орієнтирів і справжніми зламами на рівні суспільної свідомості внаслідок подій кінця 2013 – початку 2014 рр.

За дії низки чинників виявилася кричуща не-готовність державних структур ефективно реа-гувати на виклики та діяти в екстремальних умовах суспільного конфлікту, територіальної анексії та зовнішньої агресії. За такого перебігу подій вітчизняне громадянське суспільство про-демонструвало вражаючу здатність до консолі-дації й мобілізації, зумівши створити дієву мере-жу громадських ініціатив та об’єднань. Вони взяли на себе вирішення найбільш гострих і не-відкладних проблем, з якими українська спіль-нота не стикалася від часів здобуття державної незалежності 1991 р.: різнопланова допомога бі-женцям з непідконтрольних українській владі територій, матеріально-технічне забезпечення силових структур, збір коштів і продовольства, закупівля медичного обладнання та медикамен-тів для поранених тощо.

Актуальність теми статті зумовлена тим, що позитивна практика функціонування волонтер-ських організацій в Україні потребує норматив-ної й адміністративної підтримки з боку держа-ви. Тому пошук способів співіснування та спів-

праці волонтерських громадських організацій з державними установами заради досягнення си-нергетичного ефекту, законодавче регулювання діяльності таких організацій – це широке поле для дослідницької діяльності у сфері новітніх суспільно-політичних відносин.

Питання суспільної активності громадян у сучасній науці розглядаються насамперед під час вивчення процесів становлення відкритого сус-пільства, концепцій розвитку третього сектору, його впливу на динаміку суспільних відносин (Т. Леввіт, Дж. Ван Тіл, Л. Саламон, Х. Анхайер).

Значна увага приділяється дослідженню гро-мадських об’єднань і рухів як форми самоорга-нізації громадян, практичної сторони здійснен-ня благодійництва і волонтерства, розвитку ме-ханізмів та організаційних форм (П. Друкер, А. Турен, Д. Метьюз). Подібні дослідження до-бровільної активності громадян з’ясовують окремі аспекти державної політики щодо волон-терських рухів, взаємодію організацій третього сектору з державними органами при вирішенні нагальних питань соціальної сфери, оцінюють загальний рівень розвитку третього сектору та участі в такій діяльності різних соціальних груп і прошарків населення (К. Бідерман, Л. Якобсон, І. Мерсіянова, В. Якимець). Детальніше волон-терство вивчається в межах спектра дисциплін, проте особливе значення для дисциплінарних досліджень цього суспільного явища має соціо-


Український волонтерський рух у контексті світового досвіду

логічна наука та її підгалузі – соціальна робота, соціальний менеджмент, соціальна психологія, соціальні технології.

Подібна багатогранність проблеми, її між-дисциплінарний характер актуалізують необ-хідність вжиття комплексу багатопланових до-сліджень волонтерства як соціокультурного феномену, що набуває дедалі вагомішого зна-чення і на загальноукраїнському, і на світовому рівнях [1].

Мета статті – з’ясування місця та ролі волон-терства в сучасному громадянському суспільстві України, з огляду на різноманітність його форм і виявів та нагромаджений світовий досвід, зна-чний рівень авторитету до представників волон-терських рухів, і як наслідок – їх зростаючий вплив на суспільно-політичне життя україн-ського соціуму.

Важливого значення, особливо в кризові пе-ріоди суспільного буття, набуває волонтерська діяльність, спрямована на зняття соціального наруження завдяки підтримці найбільш знедо-лених категорій населення; забезпечення гідно-го існування громадян, які через об’єктивні об-ставини не здатні піклуватися про себе само-стійно; «заповнення» недоліків державної соці-альної політики, насамперед за рахунок опера-тивного реагування та надання ефективної адресної соціальної допомоги, що відповідає по-требам і запитам конкретної людини; поширен-ня гуманістичних та альтруїстичних ідей і на-строїв у суспільстві тощо.

Говорячи про волонтерство, необхідно зазна-чити, що визначення цього явища й досі потре-бує науково завершеного трактування, врахову-ючи всю його багатогранність. Відповідно до ра-дянської традиції термін «волонтер», «волонтер-ський» (від лат. voluntarius, voluntas – добра во-ля) сприймався виключно у воєнному контексті для позначення особи, яка добровільно вступи-ла на військову службу. І лише у зв’язку з акти-візацією світового волонтерського руху в різних його формах в останній третині ХХ ст., розпо-всюдженням на пострадянському просторі у 1990-х роках діяльності численних благодійних організацій, програм обміну, цільових благодій-них міжнародних програм, у суспільній свідо-мості термін «волонтерство» оформлюється та починає сприйматися як різновид суспільно-ко-рисної діяльності, найчастіше безоплатної та со-ціально значимої, що надається фізичними осо-бами – добровольцями з особистої ініціативи або ж від недержавної некомерційної організації-об’єднання.

Зростаюча суспільна значимість явища во-лонтерства та його відносна новизна в поєднан-ні з багатоплановістю й можливістю застосуван-ня міждисциплінарного підходу робить різні йо-го аспекти перспективним об’єктом для дослі-джень, причому авторські підходи й різночитан-ня починаються вже на етапі визначення самого

поняття досліджуваного явища та основних йо-го характеристик [2]. Отже, можна констатува-ти, що поняття волонтерської діяльності нині як у науковому дискурсі, так і в суспільстві не сформувалося до кінця, допускаючи варіації у значеннях і смислах залежно від конкретного контексту.

Зарубіжний досвід волонтерства

Нині волонтерів більш із понад 100 країн сві-ту об’єднано в глобальний світовий рух, який стає дедалі впливовішим. Так, у США кількість волонтерів сягає близько 60 % серед жінок, які присвячують волонтерській діяльності в серед-ньому 3,4 год. на тиждень, та близько 50 % серед чоловіків (3,6 год. на тиждень). Громадяни Ка-нади працюють волонтерами в середньому 191 год. за рік, що є еквівалентом 578 000 робочим місцям із повною зайнятістю. У Франції в акці-ях волонтерських організацій беруть участь 19 % дорослого населення (з них 60 % регуляр-но), віддаючи волонтерській діяльності понад 20 год. за місяць. Кожен третій громадянин ФРН (22 млн осіб) є волонтером і присвячує праці у волонтерських асоціаціях, проектах і групах взаємодопомоги понад 15 год. за місяць. У Південній Кореї вартість послуг волонтерства перевищує 2 млрд дол. США за рік. Досвід робо-ти волонтером мають 26 % громадян Японії, 48 % з них упевнені в тому, що волонтерська праця дуже корисна для особистого зростання та суспільства загалом. 72 % волонтерів Ірландії вважають, що вони виконують те, що ніколи не може бути зроблене оплачуваними робітниками.

Загалом щороку волонтерською діяльністю охоплено понад 100 млн осіб дорослого населен-ня планети [3].

Особливого розвитку волонтерство набуло в США, де починаючи з 1990-х років волонтер-ський рух став масовим. За оцінками фахівців, близько 80 % благодійних організацій існують саме завдяки роботі волонтерів. У волонтерсько-му русі беруть участь різні верстви населення, незалежно від професії, рівня освіти чи доходів.

Нині основною структурою, завдяки якій американські волонтери можуть знайти собі за-няття, а організації та особи, що потребують по-мічників-волонтерів, можуть заявити про свої потреби, є волонтерські центри, яких у країні діє понад 500. Фінансовий еквівалент волонтерської праці за рік у США перевищує 5300 млрд дол.

Практика багатьох країн підтверджує, що ді-яльність волонтерів приносить суспільний при-буток і забезпечує внесок у ВВП від 4 до 8 % [4]. І хоча безоплатність волонтерської праці є од-ним із визначальних принципів волонтерського руху, для більшості невеликих некомерційних організацій різного спрямування саме допомога працівників-волонтерів стає визначальною. Отжк, чинник настільки масштабного залучен-ня громадян на добровільній основі до надання


Корнієвський Олександр Анатолійович, Горєлов Денис Миколайович

безоплатних послуг робить волонтерську діяль-ність вагомим економічним ресурсом на держав-ному рівні.

У сприйнятті американців участь у волон-терському русі є визначальним показником осо-бистісних якостей і характеристик людини: участь у добровільних проектах допомоги є без-умовною перевагою під час пошуку роботи; без-оплатна допомога з боку висококласних фахів-ців, особливо лікарів чи юристів, забезпечують їм репутацію та популярність, посилюють їх конкурентну перевагу; волонтерський досвід іс-тотно збільшує шанси на отримання стипендій на навчання і вступ до престижних навчальних закладів; робота волонтером зараховується при визначенні трудового стажу так само, як і опла-чувана праця.

Доволі часто участь у волонтерському русі беруть цілими родинами, що має значний вихов-ний ефект для дітей, фактично гарантуючи участь наступних поколінь у добровільних іні-ціа тивах.

Умовно весь спектр волонтерських проектів можна розділити за видами діяльності, цілями та завданнями, які вони вирішують:

• проекти гуманітарної спрямованості – чи не найширший спектр добровольчих ініціатив щодо надання різного роду допомоги, передусім соціально-консультативні та правозахисні по-слуги; для різних категорій людей – це допомога дітям із проблемних сімей, адаптація людей з обмеженими можливостями, соціальна реабілі-тація колишніх злочинців тощо;

• проекти екологічного спрямування, при-свячені збереженню довкілля, подоланню нас-лідків техногенних аварій (виливи нафти, лісові пожежі тощо), підтримка діяльності національ-них парків і заповідників (наприклад Volunteers In Parks);

• культурно-історичні ініціативи, спрямовані на збереження історичних пам’яток, культурно-го надбання країни в його матеріальних і нема-теріальних виявах (проект Historical Inter-pretation Volunteers).

Після трагічних подій вересня 2001 р. стало очевидно, що волонтерський рух може зробити суттєвий внесок у вирішення не лише соціаль-но орієнтованих, екологічних та інших тради-ційних проблем. З ініціативи президентської адміністрації було запропоновано низку законо-давчих актів, що передбачали істотне розширен-ня загальнонаціональних волонтерських про-грам, спрямованих на підвищення дієвості сус-пільно-корисної роботи, що її виконують учите-лі, лікарі, пожежники, співробітники поліції та служб із надзвичайних ситуацій (з огляду на міркування, що волонтери зі спеціальною підго-товкою мають взяти на себе завдання протидія-ти надзвичайним ситуаціям та мінімізувати їх наслідки). Цей заклик був підтриманий мільйо-нами американських громадян, а участь волон-

терів у забезпеченні внутрішньої безпеки дер-жави та її громадян визнавалася невідкладною необхідністю [5].

У Європейському Союзі волонтерський рух також користується великою популярністю се-ред населення. 2011 рік було проголошено Ро-ком волонтерства, а його цілями стали:

• створення сприятливих і полегшених умов для діяльності добровольців країн – членів ЄС;

• розширення можливостей волонтерських організацій та підвищення якості результатів їх діяльності;

• винагородження та визнання волонтерської діяльності;

• підвищення обізнаності людей щодо ціннос-тей і важливості волонтерської діяльності [6].

З-поміж європейських країн один із найви-щих показників участі населення у волонтер-ській діяльності спостерігається у Великій Бри-танії – до 30 % та Ірландії – 33 %, а однією з най-популярніших сфер є соціальна робота, хоча останніми роками зросла популярність волон-терства під час проведення спортивних заходів та акцій зі збереження довкілля.

Особливістю волонтерського руху Франції, де до 20 % дорослого населення беруть участь у добровольчих ініціативах на постійній основі, є залучення волонтерів до роботи в місцевих орга-нах влади, державних установах, навіть в орга-нах поліції та громадської безпеки, посольствах і консульствах. Найпопулярнішими напрямами є проекти у сферах охорони здоров’я та реабілі-тації, боротьба з ізоляцією та дискримінацією, адаптація іммігрантів, освітні й культурологічні проекти.

Волонтерська діяльність Німеччини має свої особливості, відображені в законодавчих ініціа-тивах. Так, з 1964 р. реалізується державна про-грама «Добровольчий соціальний рік» (FÖJ), яка дає змогу німецькій молоді протягом року вико-нувати різні роботи в соціальній або ж екологіч-ній сферах, а з 2002 р. волонтерська діяльність почала зараховуватися як альтернатива службі в армії. FÖJ трактується як допоміжна практич-на діяльність з повним робочим днем упродовж 6–12 місяців (з можливістю продовження до 18-ти): здійснюється в лікарнях по догляду за хво-рими, роботі з дітьми і молоддю (молодший мед-персонал); будинках для літніх людей (санітари, прибиральники); дитячих закладах (помічники вихователів); спецзакладах для людей з фізич-ними або розумовими вадами (санітари, поміч-ники вихователів, прибиральники). До екологіч-ного складника FÖJ відносять добровільну робо-ту на фермах, у лісних господарствах, музеях, притулках для тварин тощо.

У сприйнятті німецьких громадян участь у та-ких програмах – це передусім можливість здобу-ти цінний життєвий досвід та визначитися із власним майбутнім. За різними підрахунками, до однієї третини жителів Німеччини на постійній



основі беруть участь у різноманітних волонтер-ських проектах, вважаючи це невід’ємним склад-ником успішного співіснування громади [7].

Волонтерський рух у сучасній Україні

Соціологічні дослідження свідчать, що укра-їнський волонтерський рух у 2014 р. за масшта-бом поширення став безпрецедентним виявом громадської самоорганізації [8]. Зростання ак-тивності волонтерського руху було зумовлене двома основними чинниками: внутрішньополі-тичною кризою, що призвела до розбалансуван-ня системи державного управління, дефіциту якісних управлінських рішень, браку ресурсних можливостей, та зовнішньою агресією, яка по-глибила дисбаланс між здатністю держави ефек-тивно виконувати свої функції та забезпеченням основних потреб громадян. Кризові процеси в країні та зовнішні впливи поставили під загрозу існування України як держави, що було сприй-нято громадянами як особистий виклик, загрозу їх самоідентифікації.

За таких обставин патріотично налаштовані люди взяли на себе відповідальність за розвиток поточної ситуації, пов’язаної з подіями на євро-майданах країни та військовими діями на її тере-нах. До найбільш дієвих форм самоорганізації на-селення варто віднести волонтерську діяльність, без потужного впливу якої було б складно споді-ватися на наближення нормалізації ситуації.

Умови функціонування волонтерського руху під час євромайданів та воєнних дій були різни-ми залежно від ролі держави у цих процесах. Протистояння представників громадянського суспільства із бюрократичною системою під час Революції гідності віднесло більшість громад-ських об’єднань до опозиційного табору. Згодом військова агресія ззовні об’єднала зусилля гро-мадянського суспільства і держави у боротьбі з нею. Крім того, волонтерська робота на євромай-данах була для більшості її виконавців першим досвідом і стихійним виявом небайдужого став-лення до перебігу подій. Подальший розвиток волонтерського руху, пов’язаний із військовими діями, був більш структурований і потужний, тому що спирався на раніше здобуті напрацю-вання.

Представники волонтерських об’єднань на євромайданах здійснювали і акумуляцію ресур-сів з подальшою передачею їх для потреб наме-тових містечок (продовольство, медикаменти, побутові речі тощо), і особисто виконували ро-боту соціального, просвітницького, медичного, інформаційного спрямування. Багато тисяч українських патріотів фактично виконували во-лонтерську роботу, не входячи до організованих осередків: надавали притулок протестувальни-кам, забезпечували їх продуктами харчування, здійснювали інші функції волонтерів.

Характерною особливістю розвитку волон-терського руху в цей період стало залучення со-

ціальних мереж до підтримки та поширення гро-мадянських ініціатив, які здебільшого функціо-нували у форматі «неформальних волонтерських груп». Інформаційні технології допомогли ство-рити нову якість комунікації між однодумцями, пришвидшили термін виведення волонтерських проектів на рівень їх практичної реалізації.

Неможливо визначити реальний кількісний склад учасників волонтерського руху через по-стійне його поповнення, небажання афішувати свою діяльність і напівлегальність частини во-лонтерських організацій. Проте саме такі гнучкі форми волонтерської діяльності виявилися най-більш продуктивними. Обхід бюрократичних процедур за умов екстраординарних обставин приводив до економії часу, що позитивно впли-нуло на якість волонтерських послуг.

Події, пов’язані із сепаратистськими рухами на півдні та сході України, позначилися на кон-струкції волонтерської діяльності та умовах її здійснення: зміщено акцент з допомоги цивільно-му населенню на постачання всього необхідного для проведення АТО. Найбільший внесок у спра-ву посилення обороноздатності держави волон-терський рух зробив саме на початку військових дій у Донецькій та Луганських областях, коли за-безпечення державою силових підрозділів здійс-нювалося повільно, не вистачало елементарних систем захисту, обмундирування та продоволь-ства. За лічені місяці волонтерські ініціативи пе-ретворилися в потужні організації, діяльність яких була спрямована на забезпечення майже всього спектра потреб як силових структур, так і громадян, що постраждали від військових дій. Вирішальну роль у цьому процесі відіграли два чинники: патріотичний підйом у суспільстві, що привів до появи безпрецедентної кількості волон-терів і благодійників; менеджерські якості керів-ників волонтерських організацій.

З-поміж найпомітніших організацій необхід-но виділити волонтерське об’єднання «Народ-ний тил», до якого належать «Колеса народного тилу» (постачання машин до АТО), «Медичний народний тил» (постачання ліків до АТО), Help Army, Фонд оборони України, «Крила Феніксу», «Армія SOS», «Народний проект», Волонтер-ська сотня. Зауважимо, що перелік прикладів ефективної самоорганізації волонтерів набагато ширший і включає тисячі організаційних утво-рень і людей, які одноосібно займаються волон-терською діяльністю.

З багатьох напрямів роботи волонтерів, спря-мованої на протидію зовнішньої агресії та її на-слідків, можна виділити чотири основні, якими вони опікуються найбільше: збирання і достав-лення в зону АТО необхідних ресурсів; надання медичної допомоги постраждалим під час її про-ведення; допомога вимушеним переселенцям; по-шук зниклих безвісті та звільнення полонених.

Суттєвим недоліком початкового періоду во-лонтерського піднесення в Україні стала фак-


Корнієвський Олександр Анатолійович, Горєлов Денис Миколайович

тично повна відсутність механізмів взаємодії та координації між волонтерськими організаціями й державними установами, що зумовили хвилю обурення в суспільстві та звинувачення урядо-вої бюрократії в перешкоджанні волонтерській діяльності. Високий авторитет волонтерів у се-редовищі громади, визнання їх ролі в ситуаціях, коли йшлося, без перебільшення, про державну безпеку, підштовхнули владні структури до на-лагодження діалогу з добровольчим громад-ським рухом. Лідери провідних волонтерських об’єднань добилися зустрічей з українським ке-рівництвом, деякі з них отримали відповідальні державні посади саме з метою пов’язати запити й можливості дедалі зростаючого волонтерсько-го «корпусу» з інструментарієм і повноваження-ми владних структур.

Окремих адекватних кризовій ситуації захо-дів щодо нормативно-правового врегулювання поточної волонтерської діяльності було вжито ще у 2014 р., що знайшло підтримку серед во-лонтерської громади, однак ці заходи є недостат-німи для підготовки системного законодавчого поля. Тому пошук оптимальної моделі законо-давчого унормування волонтерської діяльності в Україні є актуальним предметом для дослі-дження фахівців, окремі ж експертні напрацю-вання вже є у вільному доступі [9].

Наступним кроком, який має зміцнити здо-бутки масового волонтерського піднесення 2014 р., має стати зростання рівня колективної відповідальності громади, зміцнення позицій об’єднань громадян в органах місцевого само-врядування. Важливо не допустити ефекту «вто-ми» волонтерів, повернення добровольчих іні-ціа тив до низового рівня одиночних проектів. Очевидно, що вирішити кризу в Україні лише за допомогою громадських гуманітарних ініціатив неможливо, але об’єднати громадянське суспіль-ство довкола ідей доброчинності, благодійни-цтва та соціального служіння цілком можливо.

Ще однією особливістю відродженого в над-звичайних умовах українського волонтерства може стати його швидка політизація.

Експерти мають неоднозначні оцінки щодо «політизації» українського волонтерства. Так, відзначаючи безсумнівну користь від популяри-зації самої ідеї добровільної діяльності на ко-ристь суспільства, громадський експерт Віталій Кулик, вважає, що потрапляння навіть найавто-ритетніших волонтерів до «касти політиків» на-вряд чи дасть їм змогу змінити систему, що скла-лася, однак може істотно підірвати довіру до

громадського сектору загалом. На думку відомо-го українського соціолога Євгена Головахи, впіз-навані особи волонтерів у партійних списках ви-користовуються політтехнологами для підви-щення рейтингу політичних партій, але це вод-ночас позбавляє активістів можливостей здій-снювати основну функцію – громадського контролю.

Водночас, як стверджує український пись-менник і соціальний психолог О. Покальчук, згуртування українського суспільства відбулося через загрозу прямої окупації та інтервенції, з її послабленням може дезактивуватися і громад-ська діяльність, яка ще не стала в Україні потуж-ним складником суспільного буття. Оптимістич-ніше налаштовані експерти вважають, що поді-бне визнання заслуг волонтерів продемонструва-ли широким верствам населення приваб ливість волонтерства, фактично підмінивши собою не-працюючі «соціальні ліфти», продемонстрував-ши ще один шлях поєднання реалізації особис-тісних амбіцій із суспільною користю [10].

Висновки

У 2014 р. волонтерський рух в Україні за масштабом поширення став безпрецедентним виявом самоорганізації громадян.

За умов розбалансування системи державно-го управління, браку ресурсних можливостей і зовнішньої агресії волонтерські організації ви-конують функції держави із забезпечення сило-вих структур і громадян, які постраждали під час збройного протистояння. Вирішальну роль у цьому процесі відіграє патріотичний підйом у суспільстві, що спричинив появу безпрецедент-ної кількості волонтерів і пожертвувачів.

Розроблення та прийняття системного зако-нодавства, що врегулює благодійну та волонтер-ську діяльність і створить умови для розвитку якісно нового рівня діяльності волонтерів та їх взаємодії з органами державної влади, є першо-черговим завданням для експертного співтова-риства й депутатського корпусу.

Сприятиме розвитку волонтерського руху в Україні, підвищенню якості надання волонтер-ської допомоги ухвалення Верховною Радою України 5 березня 2015 р. Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо волонтерської діяльності». Цей Закон, зокрема, тлумачить терміни «волонтер», «волонтерська діяльність», уточнює права та обов’язки волонте-рів, пояснює особливості відшкодування витрат, пов’язаних із наданням волонтерської допомоги.


1. Salamon M. Measuring the economic value of volunteer work globally: concepts, estimates and a roadmap to the future / M. Salamon, S. Sokolowski, M. Haddock // Annals of Public and Cooperative Economics. – 2011. – Vol. 82. – № 3.

2. Певная М. В. Волонтерство как социологическая проблема / М. Певная // Социологические иссле-дования. – 2013. – № 2. – С. 117–118; Гареева Е. Анализ волонтерства как процесса социализации со-



временной молодежи / Е. Гареева [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.scienceforum.ru/2013/157/3674; Похомова А. Волонтерство в современном мире как социальное явление / А. Похомо-ва // Социологические исследования. – 2012. – № 3 – С. 63–66; Anheier H. K. Volunteering in cross-national perspective: Initial comparisons. Civil Society / H. K. Anheier, L. M. Salamon // Working Paper. – 2001. – 10.

3. Крапівіна Г. О. Світовий волонтерський рух: стан і статус / Г. О. Крапівіна // Вісник економічної науки України. – 2012. – № 1. – С. 73–76.

4. Крапівіна Г. О. Людські ресурси та їх мотивація в добровольчестві // Вісник Львівського інституту економіки і туризму : зб. наук. ст. / М-во освіти і науки України, Львів. ін-т економіки і туризму. – Львів: ЛІЕТ, 2010. – № 5. – С. 117–123.

5. Слободская М. А. Добровольческая деятельность как ресурс общественного развития / М. Слобод-ская [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.nogo.ru/speeches/other9.doc

6. European Year of Volunteering [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ec.europa.eu/citizenship/european-year-of-volunteering/index_en.htm

7. Freiwilliges Soziales Jahr (FSJ) oder Freiwilliges kologisches Jahr (FÖJ) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gesetze-im-internet.de/bundesrecht/f_jfg/gesamt.pdf

8. Волонтерський рух: світовий досвід та українські громадянські практики : аналіт. доп. – К. : НІСД, 2015. – С. 15–16.

9. Волонтерський рух: світовий досвід та українські громадянські практики : аналіт. доп. – К. : НІСД, 2015. – С. 32–35.

10. Котляр А. …Чи потрібні волонтери в політиці? // Дзеркало тижня. – 2014. – № 33. – 20–26 верес. – С. 1, 14.


УДК 323.1

ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС ЯК ЧИННИК КОНСОЛІДАЦІЇ ЧИ РОЗ’ЄДНАННЯ СОЦІУМУ

Вауліна Фаїна ВалеріївнаВауліна Фаїна Валеріївна

Досліджено питання пошуку консолідуючого чинника для сучасного українського суспіль-ства. Розглянуто формування нових контурів регіонів України з різними ментальними уста-новками. Особливу увагу приділено впливу лінгвістичних конструкцій на формування сприй-няття суспільного та політичного життя соціуму.

Ключові слова: консолідація соціуму, мовна політика, національна ідея, розкол суспільства.

Становлення Української держави, яке роз-почалося з моменту проголошення незалежнос-ті й триває до сьогодні, потребує наявності міц-ного консолідуючого чинника, здатного забезпе-чити взаємодію та співпрацю представників протилежних ідеологічних груп на території України і представників соціальних груп різних світоглядних спрямувань. Таким чинником має бути національна ідея, яка зможе консолідувати та об’єднати суспільство, забезпечити спільне бачення майбутнього держави в очах усіх жите-лів країни.

Події, що розпочалися в Україні в листопаді 2013 р. і продовжилися у вигляді збройних про-тистоянь на сході країни, актуалізують пробле-му пошуку чинника консолідації. Наявність у суспільстві верств населення, які підтримують сепаратистські тенденції й виступають за відді-лення певних територій від держави, а також проукраїнських сил, які їм протистоять, демон-струють наявність в українському соціумі що-найменше двох таборів із протилежними світо-глядними поглядами на майбутнє держави. Са-ме це виводить на перший план питання пошу-ку чинника, який міг би стати підґрунтям для порозуміння між прихильниками протилежних поглядів та основою для об’єднання соціальних груп у єдиному консолідованому українському суспільному просторі.

Сучасний стан осмислення процесу станов-лення та змісту української національної ідеї знайшов відображення в багатьох публікаціях останніх років, зокрема в працях І. Бичка, В. Бе-бика, М. Головатого, В. Ребкала, С. Вовканича, В. Горського, Я. Грицака, С. Гелея, Я. Дашкеви-ча, В. Жмиря, М. Жулинського, О. Забужко, В. Іванишина, Ф. Канака, А. Карася, Ю. Канигі-на і З. Ткачука, В. Кафарського, Ф. Кирилюка, А. Колодій, І. Кресіної, В. Лісового, В. Лизанчу-ка, С. Макарчука, І. Макаровського, В. Медвед-чука, В. Мороза, Л. Нагорної, Я. Радевича-Вин-ницького, Ю. Римаренка, М. Розумного, В. Сер-гійчука, А. Свідзінського, М. Томенка, А. Фар-тушного, А. Черненка, О. Шморгуна, Л. Шкля-

ра, Ф. Медведя та в численних матеріалах, опри-люднених у періодичних виданнях і збірниках публікацій.

Мовну ситуацію в Україні досліджували В. Бринцин, Л. Масенко, О. Пономарів, В. Рад-чук, О. Тарасенко, О. Ткаченко, В. Хмелько, В. Чемес, М. Шемарова.

У зазначених працях розглянуто питання формування української національної ідеї та її становлення крізь призму історичної ретроспек-тиви або з огляду на поділ України на східну й західну. Утім останні події дають підстави вва-жати за необхідне виділення нового погляду, що має в своїй основі новий принцип формування соціальних груп з різним менталітетом і світо-глядними принципами.

Протягом досить тривалого часу, а саме останні десять років звичним був поділ україн-ців за територіальним принципом розколу за лі-нією схід – захід. Цей розкол уперше був проде-монстрований під час виборів 2002 р., а остаточ-не його закріплення відбулося під час Помаран-чевої революції 2004 р. Однак останні події в нашій країні свідчать про те, що звичний тери-торіальний розкол між українцями значно змі-нився.

На думку О. Демченко, звичного відокрем-лення південного сходу більше немає. Натомість з’явилося відокремлення Донецької, Луганської областей та Криму. Дослідник дійшов такого ви-сновку, аналізуючи підтримку Євромайдану та Антимайдану в регіонах. За його словами, під-тримка Євромайдану на заході та в центрі абсо-лютна, на так званому середньому сході, до яко-го входять області від Одеської до Харківської, – помірна, а ось Донецька та Луганська області не сприймають Євромайдан [1].

Цей висновок підтверджують і результати опитування Київського міжнародного інституту соціології. За даними опитування «Думки та пог ляди жителів південно-східних областей України: квітень 2014», 61, 3 % опитуваних у Лу-ганській і 70,5% опитуваних у Донецькій облас-ті вважають події на Майдані збройним перево-


Політичний дискурс як чинник консолідації чи роз’єднання соціуму

ротом, організованим за допомогою Заходу (До-даток, табл. 1).

Цікаво те, що надалі саме таке відокремлен-ня демонструють сепаратистські тенденції, які превалюють у тих чи інших регіонах. Опитуван-ня того самого Київського міжнародного інсти-туту соціології, що проводилося у квітні – трав-ні 2014 р. свідчить, що 22,5 % жителів Донбасу (Донецької та Луганської областей) проголосу-вали б за відділення від України (на тлі 3,2 % в інших східних областях та 2,3 % – серед населен-ня півдня (див. Додаток, табл. 2).

Тобто можна говорити про те, що наразі про-стежується формування іншого територіально-го розподілу ментальних тяжінь і вподобань жи-телів України, з’являється нова лінія розколу в суспільстві.

Події на Майдані сформували і нове уявлен-ня про політичні лозунги, які під час протисто-янь набувають характеру громадських і посту-пово втрачають свою політизовану сутність та надалі мають громадське спрямування. Політи-зовані лозунги, які раніше мали відверту націо-налістичну спрямованість, починають викорис-товуватися на мітингах, що організовуються представниками громадянських рухів, які не мають нічого спільного з політичними партіями чи рухами. Яскравою ілюстрацією цього твер-дження є те, що під час спільної ходи ультрасів українських футбольних клубів лунають вигу-ки «Слава Україні! Героям слава!», хоча фут-больних уболівальників до подій на Майдані ніхто б не назвав ані представниками політич-них рухів, ані тим паче членами націоналістич-них організацій.

Утім наразі можна простежити, що сприй-няття чи несприйняття Майдану накладає свій відбиток на сприйняття чи несприйняття подіб-них гасел як суто громадських. Для областей, більшість населення яких підтримувала Майдан чи ставилася до нього нейтрально, ці гасла ма-ють громадський характер, а для тих областей, де події на Майдані сприймаються як перево-рот, – праворадикальний націоналістичний ха-рактер.

Тобто нині маємо ситуацію, про яку писав Фрідріх фон Гайєк у своїй роботі «Згубна само-впевненість», а саме коли говорив про те, що слова та гасла, які використовуються в повсяк-денному мовленні або під час проведення гро-мадських акцій, формують картину сприйняття світу. «Оскільки мова є провідником і супутни-ком мислення, вона несе в собі та поширює на-

вколо усталену, глибоко ешелонну систему цін-ностей у вигляді ієрархії понять. Вони форму-ють численні семантико-лексичні мережі, за до-помогою яких не тільки передаються, а й акуму-люються у свідомості певні думки та понят тя» [2, с. 109].

Жителі Донецької nf Луганської областей протягом досить тривалого часу чекали на при-хід «бандерівців». Цей панічний страх появи якоїсь ефемерної спільноти людей є наслідком не тільки інформаційної кампанії, спрямованої на створення образу учасників Майдану як спраглих до влади ненависників усього, що не має яскравих ознак українського, а й викорис-тання певних лінгвістичних конструкцій. Ці конструкції, як уже зазначалося, для однієї час-тини України мають суто громадське, патріотич-не значення, тоді як для жителів Донбасу вони виражають прагнення нав’язати чужі для них цінностs.

Усе це призводить до того, що наразі постає необхідність створення спільного підґрунтя для консолідації частин країни, засноване на спіль-ному розумінні значення слів і гасел. За словами Меліси Арончик, «Нація, як і будь-яка інша спільнота людей, не може ані сформуватися, ані існувати, ані діяти без внутрішньонаціонально-го спілкування її членів» [3, с. 108]. Це стосуєть-ся не тільки безпосередньої комунікації між різ-ними членами суспільства, які представляють різні суспільні чи світоглядні групи; це означає використання ними слів та гасел в одному се-мантичному значенні.

Таким чином, для консолідації України необ-хідним є створення мовного поля, в якому біль-шість українців зможуть використовувати одні й ті самі вислови та слова, надаючи їм одного й того самого змісту.

Тобто одним із механізмів консолідації краї-ни, створення її національної ідеї є відповідна мовна політика, яка буде спрямована на форму-вання у громадян єдиного значення лінгвістич-них конструкцій, що використовуються в соці-альному чи політичному дискурсі.

Це не означає формування цензури чи вико-ристання оціночних суджень стосовно тих чи ін-ших явищ або гасел. Це означає використання всіх можливих засобів, починаючи від шкільно-го виховання і закінчуючи медіапростором, які допоможуть створити єдине семантичне поле для питань, що можуть викликати резонанс у суспільстві.


1. Демченко О. Південного сходу більше немає / О. Демченко [Електронний ресурс]. – Режим доступу. http://www.pravda.com.ua/articles/2014/04/22/7023182/

2. Гаєк Ф. А. Згубна самовпевненість / Ф. А. Гаєк .– М., 1992. – 304 с. 3. Aronczyk M. «Living the Brand»: Nationality, Globality and the Identity Strategies of Nation Branding

Consultants / M. Aronczyk // International Journal of Communication. – 2008. – № 2. – P. 43–54.


Дод

аток

Табл

иця

1В

и вв

ажає

те, щ

о по

дії н

а М

айда

ні в

Киє

ві м

инул

ої з

ими

це.

..1

П

івде

ний

Пів

дени

й С

хід

зага

лом

Схі

д за

гало

мД

ніпр

опет

ровс

ька

Дні

проп

етро

вськ

а об

л.об

л.Д

онец

ька

Дон

ецьк

а об

л.об

л.З

апор

ізьк

а З

апор

ізьк

а об

л.об

л.Л

уган

ська

Л

уган

ська

об

л.об

л.М

икол

аївс

ька

Мик

олаї

вськ

а об

л.об

л.О

десь

ка

Оде

ська

об

л.об

л.Х

аркі

вськ

а Х

аркі

вськ

а об

л.об

л.Х

ерсо

нськ

а Х

ерсо

нськ

а об

л.об

л.

… п

роте

ст г

ром

адян

про

ти к

оруп

ції т

а св

авіл

ля

… п

роте

ст г

ром

адян

про

ти к

оруп

ції т

а св

авіл

ля

В. Я

нуко

вича

В. Я

нуко

вича

41,7

41,7

54,5

54,5

20,0

20,0

43,7

43,7

26,8

26,8

60,3

60,3

50,1

50,1

47,5

47,5

61,9

61,9

…де

ржав

ни

й о

збро

єни

й п

ерев

орот

, щ

о бу

в …

держ

авн

ий

озб

роєн

ий

пер

евор

от,

що

був

орга

нізо

вани

й оп

озиц

ією

за

допо

мог

ою З

аход

у ор

гані

зова

ний

опоз

иціє

ю з

а до

пом

огою

Зах

оду

46,0

46,0

31,2

31,2

70,5

70,5

38,3

38,3

61,3

61,3

23,6

23,6

37,0

37,0

42,6

42,6

30,0

30,0

…чи

щос

ь ін

ше?

…чи

щос

ь ін

ше?

01,8

01,8

01,5

01,5

1,0

1,0

1,5

1,5

2,0

2,0

03,5

03,5

02,7

02,7

2,0

2,0

2,5

2,5

Не

знаю

/важ

ко в

ідпо

віст

иН

е зн

аю/в

ажко

від

пові

сти

09,7

09,7

11,1

11,1

08,2

08,2

15,6

15,6

09,9

09,9

11,9

11,9

09,4

09,4

7,7

7,7

4,7

4,7

Від

мов

а ві

д ві

дпов

іді

Від

мов

а ві

д ві

дпов

іді

0,7

0,7

01,7

01,7

0,2

0,2

1,0

1,0

0,0

0,0

0,7

0,7

0,7

0,7

0,2

0,2

1,0

1,0

Табл

иця

2Я

кий

з ц

их в

аріа

нтів

ста

тусу

Ваш

ої о

блас

ті ч

и ре

гіон

у В

и б

обра

ли, я

кщо

буде

так

а м

ожли

віст

ь (%

)2

Га

личи

наГа

личи

наВ

олин

ьВ

олин

ьЗ

акар

патт

яЗ

акар

патт

яБ

уков

ина

Бук

овин

а Д

онба

сД

онба

сІн

ші р

егіо

ни С

ходу

Інш

і рег

іони

Схо

дуП

івде

ньП

івде

ньЦ

ентр

Цен

тр

1122

3344

5566

7788

Збе

реж

ення

нин

ішнь

ого

стат

усу

в ск

ладі

уні

тарн

ої У

краї

ни з

З

бере

жен

ня н

иніш

ньог

о ст

атус

у в

скла

ді у

ніта

рної

Укр

аїни

з

нині

шні

ми

повн

оваж

ення

ми

нині

шні

ми

повн

оваж

ення

ми

21,9

21,9

40,4

40,4

10,9

10,9

12,8

12,8

9,3

9,3

17,8

17,8

23,4

23,4

30,5

30,5

Збе

реж

ення

нин

ішнь

ого

стат

усу

в ск

ладі

уні

тарн

ої У

краї

ни з

З

бере

жен

ня н

иніш

ньог

о ст

атус

у в

скла

ді у

ніта

рної

Укр

аїни

з

розш

ирен

ими

повн

оваж

ення

ми

розш

ирен

ими

повн

оваж

ення

ми

67,9

67,9

58,5

58,5

83,6

83,6

69,2

69,2

25,7

25,7

55,2

55,2

58,9

58,9

53,8

53,8

Авт

оном

ія у

скл

аді ф

едер

альн

ої У

краї

ниА

втон

омія

у с

клад

і фед

ерал

ьної

Укр

аїни

0,0

0,0

0,0

0,0

0,0

0,0

0,0

0,0

23,5

23,5

9,5

9,5

7,0

7,0

2,3

2,3

Вих

ід з

Укр

аїни

і ст

воре

ння

неза

леж

ної д

ерж

ави

Вих

ід з

Укр

аїни

і ст

воре

ння

неза

леж

ної д

ерж

ави

0,0

0,0

0,0

0,0

0,0

0,0

0,0

0,0

8,4

8,4

2,1

2,1

0,5

0,5

0,4

0,4

Вих

ід з

Укр

аїни

і пр

иєдн

ання

до

інш

ої д

ерж

ави

Вих

ід з

Укр

аїни

і пр

иєдн

ання

до

інш

ої д

ерж

ави

0,4

0,4

0,0

0,0

0,0

0,0

0,0

0,0

22,5

22,5

3,2

3,2

2,3

2,3

1,0

1,0

Важ

ко с

каза

ти /

не

знаю

/ н

е ви

знач

ився

Важ

ко с

каза

ти /

не

знаю

/ н

е ви

знач

ився

9,8

9,8

1,1

1,1

5,5

5,5

17,9

17,9

10,6

10,6

12,2

12,2

7,9

7,9

11,9

11,9

Раз

омР

азом

100,

010

0,0

100,

010

0,0

100,

010

0,0

100,

010

0,0

100,

010

0,0

100,

010

0,0

100,

010

0,0

100,

010

0,0

[1]

Гали

чина

– Л

ьвів

ська

, Іва

но-Ф

ранк

івсь

ка, Т

ерно

піль

ська

обл

.[2

] В

олин

ь –

Вол

инсь

ка і

Рів

ненс

ька

обл.

[3

] З

акар

патт

я –

Зак

арпа

тськ

а об

л.[4

] Б

уков

ина

– Ч

ерні

вець

ка о

бл.

[5]

Дон

бас

– Д

онец

ька

і Луг

ансь

ка о

бл.

[6]

Інш

і рег

іони

Схі

дної

Укр

аїни

(С

ходу

) –

Дні

проп

етро

вськ

а, З

апор

ізьк

а, Х

аркі

вськ

а об

л.[7

] П

івде

нь –

Оде

ська

, Мик

олаї

вськ

а Х

ерсо

нськ

а об

л.[8

] Цен

тр –

Жит

омир

ська

, Він

ниць

ка, К

іров

огра

дськ

а, Ч

ерка

ська

, Пол

тавс

ька,

Сум

ська

, Чер

нігі

вськ

а, К

иївс

ька

обл.

і м

істо

Киї

в, Х

мел

ьниц

ька

обл.

1 З

а да

ним

и К

иївс

ьког

о м

іжна

родн

ого

інст

итут

у со

ціол

огії

[Еле

ктро

нний

рес

урс]

. – Р

ежим

дос

тупу

: htt

p://

ww

w.k

iis.c

om.u

a/?l

ang=

ukr&

cat=

repo

rts&

id2 З

а да

ним

и К

иївс

ьког

о м

іжна

родн

ого

інст

итут

у со

ціол

огії

[Еле

ктро

нний

рес

урс]

. – Р

ежим

дос

тупу

: htt

p://

ww

w.k

iis.c

om.u

a/?l

ang=

ukr&

cat=

repo

rts&

id=

319&

page

=3


Енергетична безпека

УДК 351/354 + 338.24.021.8

СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ В ЕНЕРГЕТИЧНІЙ СФЕРІ: ПРОБЛЕМИ ТА ПРІОРИТЕТИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

Cуходоля Олександр Михайлович, Cуходоля Олександр Михайлович, доктор наук з державного управління, доцент доктор наук з державного управління, доцент

Досліджено проблеми вдосконалення стратегічного управління розвитком енергетичного сектору. Проаналізовано функції управління та питання нормативного регулювання діяльнос-ті зі стратегічного управління та планування. Визначено місце та роль Енергетичної стратегії України в системі стратегічного планування. Запропоновано способи вдосконалення методо-логії розроблення Енергетичної стратегії та її реалізації.

Ключові слова: функції державного управління, стратегічне планування, Енергетична стратегія України, енергетична політика.

Питання застосування державно-управлін-ських рішень щодо забезпечення розвитку енер-гетичного сектору України є досить розроблени-ми як на науково-теоретичному рівні правових, економічних та управлінських наук, так на рівні практичної імплементації в галузі енергетики. На даний момент існує досить ретельно розроб-лено законодавчу базу (закони та підзаконні ак-ти), яка деталізує і регламентує діяльність сис-теми органів державної влади й суб’єктів госпо-дарювання.

Проте останнім часом дедалі чіткіше виявля-ються проблемаи адекватності прийнятих рі-шень реальній ситуації та забезпечення їх діє-вості в довгостроковій перспективі. Йдеться про необхідність урахування нетотожності інтересів суб’єктів та об’єктів управлінського рішення й забезпечення узгодженості зусиль різних осіб через існування різноспрямованих інтересів. Недосконалим є також механізм забезпечення адекватності управлінських рішень реальній со-ціально-економічній ситуації, їх сталості й фік-сації довгострокових цілей у системі документів державного стратегічного планування.

Мета статті – проаналізувати проблеми за-безпечення сталості й наступності дій для досяг-нення довгострокових цілей за збереження гнуч-кості й ефективності управлінських рішень у га-

лузі енергетики, а також обґрунтувати засади формування системи стратегічного управління й уточнити місце та зміст Енергетичної стратегії України в системі прийняття державно-управ-лінських рішень.

Місце стратегії в системі стратегічного управління

Відповідно до системного підходу система державного управління складається з функціо-нально об’єднаних елементів (підсистем), які за-безпечують визначення цілей управління, пла-нування діяльності з досягнення цілей, вибору належного способу дії (управлінського рішення) та втілення їх у життя. Ця загальна процедура переведення задуму суб’єкта управління в ре-альні зміни об’єкта, на думку більшості науков-ців, реалізується через виконання функцій про-гнозування, планування, організація, регулю-вання, координування, обліку та контролю [1].

Виходячи із зазначених теоретичних засад, визначимо функцію, яку виконує Енергетична стратегія України, та її місце у структурі управ-лінських рішень. Насамперед звернімося до ви-значення терміна «стратегія». Давньогрецькою він означає «мистецтво полководця». Із часом цей термін почав застосовуватися для формаліза-ції діяльності в інших сферах, зокрема в держав-


Cуходоля Олександр Михайлович

ному управлінні. Досить часто науковці визнача-ють його зміст як «мистецтво керівництва сус-пільною та політичною боротьбою; спосіб дій, лі-нію поведінки кого-небудь» [2]. Часто зустріча-ється визначення «стратегії» як «загальний, не деталізований план певної діяльності, який охо-плює тривалий період, спосіб досягнення склад-ної цілі» [2].

Наголосимо на важливому, на наш погляд, аспекті. Стратегією намагаються описати (фор-малізувати) «мистецтво діяльності» з досяг-нення цілей. Останні задає суб’єкт (полково-дець) і намагається їх реалізувати, тобто при-вести стан свого об’єкта управління у відповід-ність до цілей. Фактично стратегія базується на розмежуванні суб’єкта та об’єкта управління, що є дуже важливим моментом для нашого до-слідження.

У даному контексті виникає важлива в україн-ській державно-управлінській практиці проблема. Стратегічне управління передбачає етап визна-чення цілей діяльності суб’єкта управління й тим самим проблему наявності методології «цілепо-кладання». Ідеться про методологію визначення цілей суб’єкт-об’єктної системи, з огляду на те, що інтереси об’єкта (суспільства, окремої сфери жит-тєдіяльності) можуть не співпадати з інтересами суб’єкта управлінської діяльності (виборної чи призначеної, на виконання функцій держави, осо-би). Нині проблематика цілепокладання не регла-ментується нормативно-правовою базою, обмеже-ною є й науково-теоретична дискусія.

Окремо слід виділити зміст понять «страте-гічне управління» та «стратегічне планування», що часто застосовуються в управлінській прак-тиці. Ми виходимо з того, що перше використо-вується для акцентування уваги на управлін-ській діяльності самого суб’єкта управління, а друге сфокусоване на формалізації відображен-ня його діяльності1. При цьому «стратегічне управління» охоплює «стратегічне планування», яке є однією з функцій управлінської діяльнос-ті і яке намагаються формалізувати через зако-нодавче унормування.

Отже, система стратегічного управління охоп лює діяльність суб’єкта управління із: ціле-покладання, яка реалізується через узгодження ідентифікації суб’єктом своїх інтересів та про-гнозування розвитку об’єкта управління; плану-вання виконання прийнятих рішень; організа-цію виконання прийнятих рішень за допомогою координування та регулювання діяльності вико-

1Стратегічне управління – це процес розроблення стратегій і управління діяльністю з її реалізації (досяг-нення визначених цілей). Акцентується увага на прак-тичній діяльності, що враховує реальну поточну ситуа-цію. Стратегічне планування – це аналітико-прогнозний процес, сфокусований на процедурах прийняття та фік-сації оптимальних рішень з досягнення цілей діяльності. Акцентується увага на формальній стороні діяльності, що відображається в актах регламентацій дій.

навців; контроль за реалізацією управлінських рішень і досягненням цілей.

При цьому суб’єкт управління для реалізації зазначених функцій має володіти необхідними методами, засобами та інструментами впливу на реальні процеси життєдіяльності об’єкта, а та-кож здатністю адаптувати свої (та системи реа-лізації рішень) дії залежно від ситуацій [3]2.

Зважаючи на це, будемо розглядати Енерге-тичну стратегію України як важливий елемент стратегічного управління, інструмент формалі-зації функції цілепокладання та її фіксації на тривалий період у вигляді нормативного акта енергетичної політики. Водночас стратегія як елемент стратегічного планування може забез-печити нормативне регулювання функцій пла-нування, організації та координування управ-лінських дій із досягнення загальних цілей та ін-тересів різних зацікавлених осіб.

Проблеми формалізації стратегії в системі нормативно-правових актів

Зауважимо, що розуміння змісту й функцій стратегії не є регламентованим, хоча питання стратегічного планування тривалий час зберігає свою актуальність для системи державного управління, причому не тільки з погляду науко-вих досліджень [4].

Необхідність упровадження в Україні системи стратегічного планування та прогнозування за-значалася на стратегічному рівні управління. Ука-зом Президента України «Про впровадження сис-теми стратегічного планування і прогнозування» від 30 квітня 1999 р. № 460 у Національному ін-ституті стратегічних досліджень було створено Центр інформаційних ресурсів і технологій, за-вданням якого було визначено організацію інфор-маційного забезпечення та науково-аналітичного супроводження діяльності Ради національної без-пеки і оборони України щодо впровадження сис-теми стратегічного планування і прогнозування.

У 2006 р. Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням затвердив Концепцію вдоско-налення системи прогнозних і програмних доку-ментів з питань соціально-економічного розвит-ку України й доручив підготувати законопроект з питань її реалізації. В Концепції наголошува-лося на необхідності «запровадження стратегіч-ного планування роботи в органах виконавчої влади, яке передбачає планування заходів з роз-роблення прогнозних документів, розроблення, реалізації та контролю за виконанням програм-них документів, що визначають цілі соціально-економічного розвитку держави та шляхи їх до-сягнення» [5]. Мінекономіки розробило проект

2 Система управління має враховувати існування власних інтересів «об’єкта» та існування «непідконтр-ольних» «суб’єкту» процесів і, відповідно, мати засоби та інструменти узгодження інтересів та спрямування дій різних акторів для досягнення більш загальних (від-носно інтересів окремих акторів) цілей.


Стратегічне управління в енергетичній сфері: проблеми та пріоритети вдосконалення

Таблиця 1 Етапи та зміст стратегічного планування

Закон Російської Федерації Закон Російської Федерації «Про стратегічне планування «Про стратегічне планування

в Російській Федерації»в Російській Федерації»

Проект закону України Проект закону України «Про державне стратегічне планування»«Про державне стратегічне планування»

Стратегічне Стратегічне плануванняпланування

діяльність «суб’єкта» щодо цілепокладан-діяльність «суб’єкта» щодо цілепокладан-ня, прогнозування, планування і програму-ня, прогнозування, планування і програму-ваннявання

функція державного управління з визначення ці-функція державного управління з визначення ці-лей та напрямів розвитку об’єкта, з урахуванням лей та напрямів розвитку об’єкта, з урахуванням наявних ресурсів, обрання пріоритетів, розроблен-наявних ресурсів, обрання пріоритетів, розроблен-ня та виконання взаємопов’язаних завдань і ня та виконання взаємопов’язаних завдань і вжиття заходіввжиття заходів

Цілепокладання Цілепокладання визначення напрямів, цілей і пріоритетів визначення напрямів, цілей і пріоритетів соціально-економічного розвитку та забез-соціально-економічного розвитку та забез-печення національної безпеки (печення національної безпеки (далі далі – роз-– роз-витку об’єкта)витку об’єкта)

ПрогнозуванняПрогнозування діяльність суб’єкта щодо розроблення ба-діяльність суб’єкта щодо розроблення ба-чення ризиків розвитку та щодо напрямів, чення ризиків розвитку та щодо напрямів, результатів і показників розвитку об’єктарезультатів і показників розвитку об’єкта

функція з науково обґрунтованого передбачення функція з науково обґрунтованого передбачення напрямів розвитку об’єкта з урахуванням сценар-напрямів розвитку об’єкта з урахуванням сценар-них умов розвитку на прогнозний період;них умов розвитку на прогнозний період;науково обґрунтоване передбачення напрямів роз-науково обґрунтоване передбачення напрямів роз-витку об’єкта, можливого стану в майбутньому, а витку об’єкта, можливого стану в майбутньому, а також альтернативних способів і строків досягнен-також альтернативних способів і строків досягнен-ня цілей [9]ня цілей [9]

Планування Планування діяльність з розроблення та реалізації діяльність з розроблення та реалізації основних напрямів діяльності суб’єкта, основних напрямів діяльності суб’єкта, спрямованих на досягнення цілей і пріори-спрямованих на досягнення цілей і пріори-тетів, що містяться в документах стратегіч-тетів, що містяться в документах стратегіч-ного планування, розроблених відповідно ного планування, розроблених відповідно до цілепокладаннядо цілепокладання

функція з визначення цілей і напрямів розвитку з функція з визначення цілей і напрямів розвитку з урахуванням наявних ресурсів, обрання пріорите-урахуванням наявних ресурсів, обрання пріорите-тів, розроблення та виконання взаємопов’язаних тів, розроблення та виконання взаємопов’язаних завдань і заходів соціально-економічного розвиткузавдань і заходів соціально-економічного розвитку

ПрограмуванняПрограмування діяльність щодо розроблення та реалізації діяльність щодо розроблення та реалізації програм, спрямованих на досягнення цілей програм, спрямованих на досягнення цілей і пріоритетів, що містяться в документах і пріоритетів, що містяться в документах стратегічного планування, розроблених стратегічного планування, розроблених відповідно до цілепокладаннявідповідно до цілепокладання

Моніторинг і Моніторинг і контрольконтроль

діяльність щодо комплексного оцінювання діяльність щодо комплексного оцінювання стану виконання та результатів реалізації стану виконання та результатів реалізації документів стратегічного плануваннядокументів стратегічного планування

моніторинг – збір, систематизація, проведення моніторинг – збір, систематизація, проведення аналізу й узагальнення звітів та іншої інформації аналізу й узагальнення звітів та іншої інформації про перебіг виконання документів державного про перебіг виконання документів державного стратегічного планування для забезпечення на-стратегічного планування для забезпечення на-лежного та своєчасного досягнення очікуваних лежного та своєчасного досягнення очікуваних результатів;результатів;оцінка результативності – визначення ступеня оцінка результативності – визначення ступеня досягнення результатів (цілей) з урахуванням досягнення результатів (цілей) з урахуванням витратвитрат

Документ Документ стратегічного стратегічного плануванняпланування

документована інформація, підготовлена, документована інформація, підготовлена, розглянута й затверджена (погоджена) розглянута й затверджена (погоджена) суб’єктом (прогноз, стратегія, програма, суб’єктом (прогноз, стратегія, програма, план, схема)план, схема)

прогнози, стратегії, програми, плани та інші доку-прогнози, стратегії, програми, плани та інші доку-ментименти

СтратегіяСтратегія документ стратегічного планування, що документ стратегічного планування, що містить систему довгострокових пріорите-містить систему довгострокових пріорите-тів, цілі й завдання державного управлін-тів, цілі й завдання державного управлін-ня, спрямовані на забезпечення розвитку ня, спрямовані на забезпечення розвитку об’єктаоб’єкта

документ, у якому визначаються стратегічні цілі, документ, у якому визначаються стратегічні цілі, пріоритети й напрями розвитку об’єкта на довго-пріоритети й напрями розвитку об’єкта на довго-строкову перспективустрокову перспективу

ПрограмаПрограма(державна (державна програма)програма)

документ стратегічного планування, в документ стратегічного планування, в якому міститься комплекс планованих за-якому міститься комплекс планованих за-ходів, взаємопов’язаних за завданнями, ходів, взаємопов’язаних за завданнями, термінами реалізації, виконавцями й ре-термінами реалізації, виконавцями й ре-сурсами, що забезпечує найбільш ефектив-сурсами, що забезпечує найбільш ефектив-не досягнення цілей і вирішення завдань не досягнення цілей і вирішення завдань

комплекс взаємопов’язаних завдань і заходів, комплекс взаємопов’язаних завдань і заходів, спрямованих на розв’язання найважливіших проб-спрямованих на розв’язання найважливіших проб-лем розвитку об’єкта, що здійснюються із вико-лем розвитку об’єкта, що здійснюються із вико-ристанням коштів Державного бюджету України ристанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом ви-та узгоджені за строками виконання, складом ви-конавців, ресурсним забезпеченням [9]конавців, ресурсним забезпеченням [9]

ПланПлан документ, що містить цілі, напрями, інди-документ, що містить цілі, напрями, інди-катори, плановані проміжні та кінцеві ре-катори, плановані проміжні та кінцеві ре-зультати діяльності суб’єкта зультати діяльності суб’єкта

документ, у якому визначаються цілі, пріоритети документ, у якому визначаються цілі, пріоритети розвитку та напрями реалізації державної політи-розвитку та напрями реалізації державної політи-ки з конкретизацією основних завдань і заходів, їх ки з конкретизацією основних завдань і заходів, їх виконавців і строків виконання, потреба у фінан-виконавців і строків виконання, потреба у фінан-совому забезпеченні заходів на плановий періодсовому забезпеченні заходів на плановий період

Система Система стратегічного стратегічного плануванняпланування

механізм забезпечення узгодженої взаємо-механізм забезпечення узгодженої взаємо-дії учасників стратегічного плануваннядії учасників стратегічного планування



Концепції системи стратегічного планування, якою передбачалося уточнення змісту і розмежу-вання різних документів управлінської діяльнос-ті, забезпечення спадкоємності державної полі-тики в довгостроковій перспективі й відповід-ності стратегічних документів національним стратегічним цілям і завданням. Для цілісного представлення управлінського процесу пропону-валося в систему стратегічного планування ввес-ти стратегію як документ планування на довго-строковий період (Стратегія економічного та со-ціального розвитку України, Стратегія реформу-вання та розвитку галузі тощо).

Проте й досі такий документ, як стратегія, фактично відсутній у системі офіційних доку-ментів державного управління. На законодавчо-му рівні не встановлено ані вимог до змісту стратегій, ані зобов’язання органів виконавчої влади враховувати їх положення у повсякден-ній діяльності. Регулювання суспільних відно-син і формування цільових видатків (з держав-ного бюджету) здійснюються на основі програм, розроб лення яких врегульовано законодав-ством, а самі програми є обов’язковими для ви-конання органами виконавчої влади та врахову-ються під час складання проекту Державного бюджету України.

У частині обов’язковості врахування страте-гії винятком є лише Стратегія національної без-пеки (як і Воєнна доктрина України), яка від -повідно до Закону України «Про основи націо-нальної безпеки» є документам «обов’язко вим для виконання, і основою для розробки кон-кретних програм за складовими державної полі-тики національної безпеки» [6]. Інші чинні ни-ні стратегії розроблялися, затверджувалися і за-стосовуються залежно від «спроможності» ло-біста забезпечити її прийняття у бажаному ви-гляді. Існують стратегії (основи політики), схвалені Верховною Радою України, є схвалені Кабінетом Міністрів України (як Енергетична стратегія України), а останнім часом більшість стратегій затверджується Указом Президента України.

Спробу передбачити місце Стратегії в систе-мі документів органів державної влади України було здійснено Верховною Радою України під час розгляду поданого Кабінетом Міністрів України Проекту закону України «Про держав-не стратегічне планування», прийнятого в пер-шому читанні наприкінці 2011 р. Проте він так і не став законом. Законопроект визначав право-ві, економічні та організаційні засади формуван-ня цілісної системи державного стратегічного планування розвитку країни, загальний порядок розроблення, схвалення, виконання, моніторин-гу, оцінювання, контролю документів державно-го стратегічного планування, а також повнова-ження учасників такого планування. Стратегія відповідно до Законопроекту визначалася як «документ, у якому визначаються стратегічні ці-

лі, пріоритети та напрями розвитку країни, окре-мих видів економічної діяльності та адміністра-тивно-територіальних одиниць на довгостроко-ву перспективу» [7]3.

Урегулювати питання стратегічного плану-вання на законодавчому рівні, як і визначення місця й ролі стратегії в системі документів, вда-лося іншій країні зі схожою правовою культу-рою. Закон Російської Федерації «Про страте-гічне планування в Російській Федерації», прий нятий у червні 2014 р., врегульовує відно-сини, що виникають між учасниками стратегіч-ного планування, та регламентує етапи діяль-ності з цілепокладання, прогнозування, плану-вання та програмування [8]. Законом також ви-значено місце стратегії в системі державних до-кументів та необхідності врахування її поло-жень.

Відзначимо відмінності у трактуванні змісту окремих етапів стратегічного планування у Ро-сії та в Україні (відображених у законодавчих актах чи проектах) (табл. 1.).

Визначення, представлені в таблиці, адапто-вано автором для чіткішого акцентування на окремих моментах стратегічного планування. Вважаємо важливим звернути увагу на відсут-ність в українському законодавстві завдання та визначення цілепокладання (проблем і методо-логії окреслення цілей діяльності суб’єкта) й фактичну відсутність цієї проблематики в прак-тичній діяльності системи державного управ-ління4. Спостерігається нечіткість розмежуван-ня планів і програм. Також варто зазначити, що в законодавстві України відсутнє поняття сис-теми стратегічного планування.

У російському законодавстві виразно акцен-тується увага на діяльності суб’єктів стратегіч-ного планування на відміну від оперування аб-страктними функціями державного управління в українському. Так, у Росії стратегія визначає цілі та завдання для державного управління (суб’єкта) щодо забезпечення розвитку об’єкта, в Україні ж стратегія – це цілі та напрями роз-витку об’єкта.

На наш погляд, зазначені аспекти є дуже важливими для управлінської діяльності [3], і саме важливості їх урахування при формуван-ні системи стратегічного управління буде при-ділено увагу при подальшому аналізі практики формування та реалізації Енергетичної страте-гії України.

3 Поміж причин відхилення Законопроекту був і вис новок головного юридичного управління Верховної Ради України. Зокрема, висловлювався сумнів у необ-хідності введення стратегії як засадничого документа в системі документів державного стратегічного плану-вання, оскільки Конституція України передбачає роз-роблення програм.

4 Хоча на законодавчому рівні Росія й акцентувала увагу на діяльності, методологічного забезпечення та практичної імплементації даного підходу в систему дер-жавного управління наразі не спостерігається.



Енергетична стратегія України в системі державного управління

Важливість і неврегульованість питання «ці-лепокладання» викриває низку проблем страте-гічного планування. Необхідність формалізації двох різних за змістом і способами виконання «діяльностей» – цілепокладання та вико нан-ня5 – створює суттєві проблеми для створення ефективної системи стратегічного управління. На наш погляд, ці аспекти має бути враховано в методології розроблення та прийняття стратегії. Проілюструємо це на прикладі практики форму-вання та реалізації попередніх редакцій енерге-тичних стратегії України.

Аналіз стану реалізації раніше прийнятої Енергетичної стратегії України на період до 2030 р. (редакцій 2006 та 2013 рр.) щонайменше вказує на низький рівень імплементації її поло-жень на практиці та відсутність прогресу в до-сягненні визначених цілей. Окремо слід відзна-чити те, що цілі двох редакцій майже діамет-рально протилежні. Так, у першій редакції 2006 р. було поставлено непомірно завищені за-вдання розвитку ядерної енергетики, а в другій (оновленій) редакції 2013 р. пріоритети розви-тку віддано сонячній, вітровій і тепловій енерге-тиці за суттєвого заниження завдань з розвитку ядерної енергетики. Понад те, протягом 2009–2013 рр. енергетичний сектор України розвивав-ся фактично всупереч положенням стратегії. Це стосується і підписання контрактів на постачан-ня 52 млрд м3 природного газу на рік між Украї-ною та Росією у 2009 р., і пріоритетної підтрим-ки сонячної енергетики у 2010–2013 рр. тощо.

Ця ситуація має бути пояснена не просто зміною уряду, зміною інтересів суб’єкта. Неста-більність політики, ігнорування положень стра-тегії, недотримання формалізованих рішень прийнятих попередніми урядами свідчить біль-ше про існування середовища, що підтримує модель управління, яка дозволяє нехтувати довгостроковими пріоритетами енергетичного сектору.

Дану проблематику було досліджено нами через призму інституційної теорії економіки, зо-крема формування «рентноорієнтованої» управ-

5 У сталих суспільствах діяльність із цілепокладан-ня здійснює еліта. Для нас важливим є факт виділення цієї діяльності й фіксації визнання суспільством права за окремою групою людей (елітою) на створення сус-пільних цілей довгострокового розвитку, стратегічних цілей. У перехідному суспільстві виникає проблема узгодження інтересів суспільства та еліти під час ви-значення цілей. Діяльність щодо виконання стратегії є іншим типом роботи, яку мають виконувати ті, хто во-лодіє необхідним мистецтвом організації, координуван-ня та регулювання об’єкта, і не обов’язково вони мають забезпечувати визначення цілей стратегії. Ця діяльність (перетворення поставлених цілей у реальні зміни в об’єкті) часто делегується іншим, а отже, виникає проб-лема оцінювання адекватності виконання стратегії в ре-альній ситуації.

лінської системи, що дозволяє «домінантній ко-аліції» (за Д. Нортом [10]), посівши управлін-ські позиції, зберігати можливість експлуатації об’єкта управління, обмежуючи можливість ре-формування системи [3, 11].

Відповідно до цієї теорії будь-яка нова група впливу, посівши місце еліти, намагається вида-ти свої інтереси за інтереси суспільства і, зокре-ма, змінити пріоритети розвитку всього енерге-тичного сектору країни. Фактично енергетична стратегія перетворювалася на інструмент лобію-вання інтересів окремих груп впливу на корот-котерміновий період через її застосування як ар-гументації «вибивання» коштів на реалізацію тих чи інших проектів через державні програми. Отже, енергетична стратегія втрачала свою цін-ність протягом першого ж року свого існування як через те, що інші групи нехтували докумен-том, так ічерез зміни соціально-економічних па-раметрів життєдіяльності суспільства (закладе-ні оптимістичні прогнози для обгрунтування більших видатків не відповідали реальній ситуа-ції та можливостям країни).

Іншою причиною неефективності попередніх редакцій Енергетичної стратегії було надмірне акцентування на етапі прогнозування розвитку об’єкта і фактичне нехтування виконанням стра-тегії з боку суб’єкта, що, на наш погляд, зумовле-но відсутністю розмежування суб’єкта та об’єкта управління. На нашу думку, це обумовлено істо-рично сформованим у СРСР пріоритетом тех-нічного підходу до управління суспільством, який базується на переконанні в такому[3]:

• рішення органів державної влади (суб’єкта управління) є кваліфікованими (адекватними) та відображають інтереси суспільства (об’єкта управління);

• енергетичний сектор (об’єкт управління) є чітко визначеним і незмінним, тобто можна чіт-ко зрозуміти, які дії (впливи) необхідно застосу-вати та як реагуватиме об’єкт;

• об’єкт буде чітко відпрацьовувати управ-лінські рішення суб’єкта, тобто відсутні не-контрольовані суб’єктом процеси функціону-вання об’єкта.

Такий підхід, можливий в умовах жорсткої адміністративної системи управління суспіль-ством, є неадекватним у ринкових умовах. Має-мо виходити з того, що сьогодні:

• існують власні інтереси об’єкта. Загалом енергетичний сектор має інтереси, конкурентні завданням інших сфер життєдіяльності суспіль-ства. Тривалий період дотування інших галузей економіки (для цілей соціального популізму) за рахунок окремих галузей паливно-енергетично-го комплексу є підтвердженням цього;

• існують недержавні суб’єкти управління. Виникли групи впливу, що формують альтерна-тивні центри управління. Прикладом цього є розроблення другої (оновленої) редакції енерге-тичної стратегії, прийняття закону щодо ринку



електроенергії, практика застосування держав-ної підтримки окремих галузей тощо;

• існують протиріччя між інтересами груп впливу, інтересами енергетичного сектору та суспільства. Передача об’єктів енергетики дер-жавної форми власності в управління приват-ним гравцям, спрямування суспільних ресурсів на економічно необґрунтовані (для сектору й суспільства) проекти є звичною практикою на-шого життя.

Відповідно, неврахування існування можли-вості протиріч між суб’єктом та об’єктом, між різними суб’єктами призводить лише до пере-гляду цілей стратегії, законодавства та зміни пріоритетів розвитку енергетичного сектору, що в довгостроковій перспективі виключає стабіль-ність і послідовність дій, що власне і спостеріга-лося останнім часом в енергетичному секторі країни.

Тому, на нашу думку, важливим елементом методології стратегічного управління, розроб-лення стратегії, має стати необхідність розроб-лення методів зниження рівня конкуренції на етапі цілепокладання та механізмів узгодження інтересів різних гравців для досягнення страте-гічних цілей. Змістовно стратегія має бути фор-мальним документом енергетичної політики країни як механізму поєднання діяльності з ці-лепокладання та планування виконання, щоб забезпечити досягнення складної довгостроко-вої цілі.

В умовах відсутності сталої довіри україн-ського суспільства до еліти, що спостерігається на даний час, постає проблема формування стра-тегічних цілей. Щодо енергетики, то будь-яка конкретизація стосовно кількісних показників будівництва блоків, трубопроводів, видобуван-ня тих чи інших ресурсів, обсягів генерування електроенергії різними типами електростанцій тощо стануть предметом гострих дискусій на взаємознищення різних груп впливу.

Зазначену проблему можливо вирішити че-рез переміщення конкуренції (в частині конкре-тизації обсягів, джерел і напрямів фінансуван-ня) з етапу «цілепокладання» на етап організації «виконання», що має стати предметом програм. Зазначене зміщення дозволить знизити ризик взаємознищення на етапі встановлення довго-строкових, стратегічних цілей і стабілізувати по-літику. Водночас, зважаючи на те, що конкурен-цію груп впливу усунути неможливо, її перене-сення на етап виконання зафіксує інтереси пере-можця боротьби за владу у розподілі ресурсів лише на короткостроковому періоді перемоги у політичній конкуренції.

Тому пропонується змінити форму й масш-таб представлення цілей стратегії. Необхідно пе-рейти до визначення цілей стратегії з огляду на інтереси не об’єкта управління (паливно-енерге-тичного комплексу), а інтересів більшої суб’єкт-об’єктної системи, яка має виживати в конку-

рентній боротьбі з іншими системами. Тобто стратегічне управління має формувати цілі, зва-жаючи на можливості об’єкта та амбіції суб’єкта, а відтак, цілями енергетичної стратегії України мають стати системні параметри енергетичного сектору, забезпечення яких дозволить країні ви-тримувати конкурентну боротьбу на світових ринках і гарантувати свою безпеку.

При цьому потрібно виходити з такого:• цілі енергетичної стратегії мають відобра-

жати системні параметри енергетичного сектору країни загалом, а не параметри окремих галузей паливно-енергетичного комплексу. Це може бути модель функціонування енергетичного сектору (модель ЄС чи Росії), рівень впливу енергетичного сектору на життєдіяльність сус-пільства (енергоефективність чи енергоінтен-сивність), забезпечення енергопостачання в кризових ситуаціях (гарантія енергозабезпечен-ня суспільства за будь-якого розвитку подій).

• ціллю має стати також формування систе-ми реалізації стратегії, тобто механізм забезпе-чення її виконання. В умовах децентралізації центрів управління, необхідно забезпечити врахування інтересів різних гравців і відповідно запропонувати механізми узгодження інтересів, концентрації суспільних ресурсів та зацікавле-ності відповідних осіб у реалізації стратегії.

Таким чином, цілі енергетичної стратегії для України доцільно визначати виходячи з пріори-тетів енергетичної безпеки країни, а конкретиза-ція SMART6-цілей енергетичної стратегії має ви-значатися у формуванні переліку значень інди-каторів, які характеризують [12]:

• задоволення потреб суспільства в умовах як нормального, так і особливого стану (гарантія енергозабезпечення протягом певного періоду часу);

• технічно надійне й безпечне функціонуван-ня систем енергозабезпечення суспільства (об-меження періоду відсутності постачання);

• економічно ефективне функціонування енергетичного сектору України (рентабельність та інвестиційна привабливість);

• енергетична ефективність використання енергоресурсів суспільством та економікою (енергоємність продукту (послуги));

• екологічна прийнятність впливу енергети-ки на довкілля та клімат (викиди шкідливих речовин, газів);

• ефективність державного регулювання функціонуванням енергетичного сектору (про-зорість регулювання, доступ до мереж енергоза-безпечення).

Саме такий підхід дозволяє говорити про за-безпечення сталого розвитку енергетичного сек-

6 SMART – абревіатура, що використовується в управ-лінні як критерій оцінювання завдання або цілі, утворена зі слів specific, measurable, attainable, relevant, time-bound – конкретна (однозначна), вимірювана, досяжна, адекват-на, визначена в часі (визначений час досягнення).



тору в умовах конкурентної боротьби на внут-рішньому q зовнішньому ринках та забезпечен-ня спроможності держави формувати і здійсню-вати політику захисту національних інтересів незалежно від наявних і потенційних загроз внут рішнього та зовнішнього характеру в енер-гетичній сфері.

Таким чином, виведення цільового стану стратегії розвитку енергетичного сектору за межі визначення цілей роботи блоків теплових чи атомних електростанцій, обсягів видобуван-ня вугілля чи газу (параметрів об’єкта) дозво-лить суттєво знизити ризики перегляду страте-гії за появи нової групи впливу на місці еліти. Ризик перегляду стратегій ще більше знизиться при визначенні амбітних цілей, за яких усі заці-кавлені актори зможуть ідентифікувати місце для реалізації свого інтересу (однак будуть об-межені ресурсах і термінах для спотворення за-гальних цілей).

Окремим проблемним моментом у процесі розроблення та реалізації стратегії є період, на який вона розробляється. За формування довго-строкових цілей виникає проблема сталості дій та адекватності механізмів реалізації стратегії з досягнення встановлених довгострокових цілей унаслідок виникнення важкопрогнозованих си-туацій (надзвичайні ситуації технологічного та природного характеру, економічні кризи, вій-ськові агресії тощо). Тому ключовим завданням стратегії має стати формування здатності систе-ми державного управління адекватно реагувати на виклики та адаптувати механізми її реалізації.

Зазначену проблему можливо вирішити у спосіб виділення етапів стратегії та механізмів її реалізації. Етапність стратегії дозволяє забезпе-чити послідовність і сталість енергетичної полі-тики завдяки узгодженню конкретних механіз-мів її реалізації з реальною соціально-економіч-ною ситуацією в країні. При цьому забезпечен-ня виконання стратегії, тобто вжиття конкрет-них заходів і послідовності управлінських дій (конкретних проектів побудови чи модернізації об’єктів енергетики, розроблення родовищ енер-горесурсів, запровадження законодавчих актів) вдається узгодити з чинним порядком прогнозу-вання та планування соціально-економічного розвитку країни [13–14].

На кожний етап стратегії розробляються та приймаються програми реалізації, які визнача-тимуть конкретний розподіл суспільних ресур-сів, зважаючи на політико-економічне станови-ще в країні та управлінську спроможність дер-жави, визначатимуть відповідальних виконав-ців. З огляду на практику щодо визначення строку дії державних цільових програм (не біль-ше 5 років), пропонується виділити 5-річні ета-пи реалізації стратегії та відповідне формуван-ня комплексу галузевих і загальнодержавних програм на кожному з етапів. Саме в межах прог рам реалізації стратегії здійснюватиметься

деталізація управлінських рішень (реалізація конкретних проектів побудови чи модернізації об’єктів енергетики, прийняття конкретних ак-тів законодавства).

Пропонується виділити такі етапи реалізації Енергетичної стратегії України, що суттєво від-різняються за змістом механізмів управління («майстерністю дій») [12]:

Етап реформування, на якому передбачаєть-ся завершення дії програм і проектів, започатко-ваних раніше за чинних норм і правил управлін-ської, політичної, господарської діяльності. У цей період слід очікувати збереження низки об-межувальних чинників: тиску популістських рі-шень, відносної недієздатності органів держав-ної влади тощо, що створюватиме можливість для реалізації лише незначного кола завдань розвитку енергетичного сектору. Завданнями цього етапу є зміна підходів до управління енер-гетичним сектором, зокрема завершення прива-тизаційних процесів та реформування енерге-тичних ринків, ліквідація системи опосередко-ваних розрахунків в енергетиці та переходу до безпосередніх договірних відносин між вироб-никами та споживачами енергоресурсів на осно-ві ринкового ціноутворення.

Вирішення зазначених нагальних завдань до-зволить сформувати нову систему взаємовідно-син між постачальниками та споживачами енер-гетичних послуг, чітко визначити відповідаль-ність суб’єктів взаємовідносин в енергетичному секторі, їх можливості та інструменти залучення інвестицій. Водночас це підвищить відповідаль-ність власників об’єктів енергетики за ефектив-ність їх діяльності й зацікавленість суб’єктів гос-подарювання та органів влади в підвищенні енергоефективності, відкриє можливості для ін-новаційного розвитку енергетичного сектору.

Етап модернізації та корпоративного роз-вит ку, на якому після завершення нагальних політичних та економічних перетворень в краї-ні слід очікувати прагматизації економічних відносин, що підвищить відповідальність та за-цікавленість суб’єктів господарювання в ефек-тивності діяльності. На цьому етапі передбача-ється повноцінне запровадження нових моде-лей функціонування енергетичних ринків, збільшення повноважень і відповідальності міс-цевих органів влади за результати життєдіяль-ності громад. Завданнями етапу є реформуван-ня системи управління в енергетичному секто-рі та запровадження законодавства з питань фі-нансово-економічного регулювання енергетики відповідно до ринкових моделей, а також підви-щення корпоративної культури суб’єктів госпо-дарювання та їх спроможності використовувати доступні інструменти внутрішнього та зовніш-нього ринку капіталу та ресурсів енергетичного ринку Украї ни. Має відбутися суттєве вдоско-налення законодавчої бази забезпечення енер-гетичної безпеки держави в умовах лібералізо-



ваних енергетичних ринків, зокрема стосовно використання доступних ресурсів в умовах над-звичайних ситуацій.

Вирішення завдань цього етапу сформує основу забезпечення сталого інноваційного роз-витку енергетичного сектору в умовах конку-рентних відносин. Підвищення якості корпора-тивної культури суб’єктів господарювання від-криє шлях до реалізації масштабних інновацій-них проектів розвитку галузей енергетичного сектору, забезпечить сталість розвитку енерге-тичних компаній.

Етап інтеграції та інноваційного оновлення, на якому Україна повністю інтегрується в систе-му міжнародної співпраці, а енергетичний сек-тор функціонуватиме в межах спільного євро-пейського енергетичного ринку відповідно до єдиних правил. Завданням цього етапу є форму-вання системи державної підтримки науково-технологічного та інноваційного розвитку енер-гетичного сектору України, розширення актив-ності та спроможності національних компаній на світових енергетичних ринках, інноваційне оновлення основних фондів енергетичного сек-тору України з використанням можливостей міжнародної інтеграції. На цьому етапі має бути завершено формування системи забезпечення енергетичної безпеки.

Виконання завдань цього етапу забезпечить інноваційне оновлення галузей енергетичного сектору та сформує засади його сталого розвит-ку на довгострокову перспективу. Буде сформо-вано нову систему відносин між державою та суб’єктами господарювання, що забезпечить ін-ституційну основу залучення суб’єктів господа-рювання до завдань забезпечення енергетичної безпеки держави та підтримки національних компаній в умовах конкурентної боротьби на зов нішніх ринках.

При цьому щодо формування ефективно працюючої системи реалізації стратегії необхід-но також врегулювати такі питання:

• узгодження діяльності системи органів державної виконавчої влади. Це завдання може бути вирішене у спосіб прийняття Кабінетом Міністрів України окремих організаційно-роз-порядчих заходів щодо обов’язкового врахуван-ня положень Стратегії при затверджені програм та планів дій органів державної виконавчої вла-ди, розробленні проектів законодавчих актів та нормативно-правових актів; затвердженні прог-рам соціально-економічного розвитку (на за-гальнодержавному, галузевому та місцевому рівнях); укладанні міжнародних угод; наданні державної допомоги суб’єктам господарювання, дозволів, ліцензій тощо;

• формування системи стратегічного плану-вання. Здійснюється у спосіб формування сис-теми моніторингу та визначення органу, відпо-відального за оцінку ризиків і загроз енергетич-ній безпеці; законодавчого врегулювання функ-

ціонування паливно-енергетичного комплексу в умовах нормального та особливого стану (зо-крема в частині формування державно-приват-ного партнерства реагування на загрози енерге-тичній безпеці); періодичного оприлюднення стратегічних цілей і стану реалізації політики у цій сфері.

За такого підходу до формування та змістов-ного наповнення Енергетичної стратегії Украї-ни можливо отримати документ, який одночас-но забезпечуватиме функцію цілепокладання та планування перспективного розвитку енерге-тичного сектору для всіх зацікавлених осіб, ста-білізуватиме енергетичну політику на довго-строковий період і забезпечуватиме здатність системи державного управління (майстерність) адекватно реагувати на важкопрогнозовані ви-клики. Українське суспільство натомість отри-має розуміння цілей діяльності влади, а отже, зможе оцінити ефективність такої влади та ста-лість свого майбутнього, що є однією з базових потреб людини.

Таким чином, результати дослідження дозво-ляють удосконалити систему стратегічного управління і в частині практичних пропозицій щодо регламентації окремих функцій державно-го управління та етапів стратегічного плануван-ня, і в частині подальшого розвитку теорії дер-жавного управління.

Саме базуючись на пропонованій методоло-гії цілепокладання та етапності стратегії, розроб-лено проект Енергетичної стратегії України на період до 2035 року [12]. Стратегія формує ці-льову траєкторію розвитку енергетичного секто-ру, забезпечуючи узгодженість його пріоритетів з більш широкими цілями суспільства та розгля-даючи розвиток енергетичного сектору як склад-ник сталого розвитку суспільства, та регламен-тує застосування механізмів її реалізації відпо-відно до етапів соціально-економічного розви-тку України.

У теоретичні площині дослідження дозволи-ли визначити подальші напрями наукових до-сліджень у сфері управлінської науки. Зокрема, аналіз цілей, які формує суб’єкт, дозволяє вийти на оцінку «якості матеріалу» [2]. Пропонується постулат: цілі, сформовані суб’єктом, характери-зують його якість та адекватність. Якщо цілі суб’єкта підвищують конкурентоспроможність суб’єкт-об’єктної системи, то суб’єкт є адекват-ним його місцю та ролі. Якщо ж цілі спрямовані лише на перерозподіл ресурсів об’єкта без по-дальшого розвитку суб’єкт-об’єктної системи, то суб’єкт, посідаючи рентоорієнтовану позицію, незаінтересований у життєздатності об’єкта. До-слідження цієї проб лематики варто продовжити для формування інструментарію ідентифікації «якості» суб’єктів управлінської діяльності та формування механізмів недопущення матеріалу низької якості до стратегічних управлінських позицій.



Список використаної літератури

1. Бакуменко В. Д. Теоретичні та організаційні засади державного управління / В. Д. Бакуменко, П. І. Надолішній. – К. : Міленіум, 2003. – С. 113–122; 128–130.

2. Берданова О. В. Стратегічне планування : конспект лекцій / О. В. Берданова, В. М. Вакуленко, В. В. Тертичка. – К. : НАДУ, 2007.

3. Cуходоля О. М. Теоретико-методологічні засади забезпечення енергетичної безпеки України // Стратегічні пріоритети. – 2014. – №2 – С. 129-139.

4. Запровадження стратегічного планування в Україні : зб. докум. і мат. / Укл. В. Тертичка. – К. : НАДУ, 2004.

5. Про схвалення Концепції вдосконалення системи прогнозних і програмних документів з питань соціально-економічного розвитку України : розпорядження Кабінету Міністрів України від 4.10.2006 р. №504-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/504-2006-%D1%80

6. Про основи національної безпеки України : закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2003. – № 39. – ст. 351.

7. Про державне стратегічне планування : проект закону України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?id=&pf3516=9407&skl=7

8. О стратегическом планировании в Российской Федерации : федеральный закон Российской Феде-рации от 28.06.2014 г. № 172-ФЗ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://base.garant.ru/70684666/

9. Про державні цільові програми : закон України від 18.03.2004 р. № 1621 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1621-15

10. North D. C. Limited Access Orders in the Developing World: A New Approach to the Problems of Development / D. C. North, J. J. Wallis & B. R. Weingast // Policy Research Working Paper. – 2007. – № 4359.

11. Cуходоля О. М. Енергетичний сектор України: перспектива реформування чи стагнації / О. М. Су-ходоля, А. Ю. Сменковський // Стратегічні пріоритети. – 2013. – № 2. – С. 74–80.

12. Проект Енергетичної стратегії України на період до 2035 року. Біла книга Енергетичної політики України «Безпека та конкурентоспроможність» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/1717/

13. Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку : закон України від 23.03.2000 р. № 1602-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 25. – ст. 195.

14. Про затвердження Порядку розроблення та виконання державних цільових програм : постанова Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 р. № 106 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/106-2007-%D0%BF


УДК 338.2 + 620.9

ЕНЕРГОЄМНІСТЬ ВВП ДЕРЖАВИ: ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ ТА УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Бараннік Вячеслав Олексійович, Бараннік Вячеслав Олексійович, кандидат економічних наук, старший науковий співробітниккандидат економічних наук, старший науковий співробітник

Проаналізовано зміни одного з основних показників ефективності використання енергоре-сурсів – енергоємність ВВП країни. Визначено основні механізми реалізації енергетичних політик, які дозволили досягти високого рівня енергоефективності. Розглянуто цільові за-вдання щодо перспектив змін цього показника в майбутньому. Роботу виконано в контексті обговорення проекту Енергетичної стратегії України на період до 2035 року.

Ключові слова: енергоефективність, енергетична політика, енергетична безпека

Досягнення високого рівня енергоефектив-ності посідає важливе місце з-поміж основних політичних завдань сучасності [1]. До основних чинників, які зумовлюють необхідність підви-щення рівня енергоефективності, можна відне-сти: забезпечення енергетичної безпеки (ЕнБ), передусім такого її складника, як енергетична не-залежність; обмеження негативного екологічно-го впливу енерговиробництва та енергоспожи-вання; підвищення конкурентоспроможності на-ціонального виробництва.

На жаль, за всі роки незалежності рішучих кроків на шляху забезпечення прийнятно висо-кого рівня енергоефективності майже не здійс-нено: країна як відставала за цим критерієм від провідних країн світу, так і відстає. Саме низь-кий рівень енергоефективності значною мірою визначає і низький (незадовільний) рівень ЕнБ країни. Як показано в проекті нової Енергетич-ної стратегії України на період до 2035 року: «Викликом конкурентоспроможності націо-нальної економіки є низький рівень її енергое-фективності та переважання у структурі еконо-міки енергоємних виробництв. До цього часу завдання підвищення енергоефективності наці-ональної економіки так і не стало визначаль-ним. До останнього часу держава та суспільство України продовжували діяти за інерцією стере-отипів існування надлишку енергоресурсів, а державна економічна політика не стимулювала їх ефективного використання. Суб’єкти госпо-дарювання та населення продовжують очікува-ти від держави часткового покриття енергетич-них витрат та самоусуваються від дій щодо під-вищення енергоефективності» [2].

Таким чином, завдання забезпечення прий-нятно високого рівня енергоефективності краї-ни має стати безумовним пріоритетом розвитку. При цьому одним з основних цільових парамет-рів, визначених проектом Енергетичної страте-гії України на період до 2035 року, є зниження до 2035 року енергоємності ВВП до рівня

0,17 кг нафтового еквівалента на 1 дол. США ВВП України та наближення за цим показни-ком до країн зі схожими кліматичними, геогра-фічними та економічними умовами.

Зазначимо, що для більшості країн і регіонів світу політика безумовного пріоритету енергое-фективності набула свого значення лише після на-фтових криз початку 1970-х рр., коли за черговим спалахом арабо-ізраїльського конф лікту сталося багаторазове підвищення цін на головний енерго-носій – нафту. За сорок років, що минули з того часу, країни світу накопичили достатній досвід практичної розбудови високоефективної економі-ки. При цьому ціни на нафту змінювалися в до-сить широкому діапазоні, що в певні періоди ста-вало додатковим стимулом до підвищення енерго-ефективності. Саме аналізу основних шляхів і ме-ханізмів забезпечення високого рівня енергоефек-тивності країн і регіонів світу присвячено статтю.

На підтвердження значення політики енерго-ефективності можна навести перелік міжнарод-них організацій та їхні останні праці, присвяче-ні зазначеній проблематиці, а саме: Міжнародна енергетична агенція (МЕА) [3–5], Договір Енер-гетичної Хартії [6–10], ООН і провідні міжна-родні фінансові установи [11–12; 5], міжнарод-ний клуб урядів «вісімки» G8 (зараз «сімки» –G7) та «двадцятки» (G20) високорозвинених країн світу [13, 14], країн ЄС [15] і багато інших. З-поміж численних публікацій вітчизняних нау-ковців і практиків можна виділити першу Націо-нальну доповідь про стан і перспективи реаліза-ції державної політики енергоефективності у 2008 році [16] (поміж авторів С. Ф. Єрмілов, В. М. Геєць, Ю. П. Ященко, В. В. Григоровський, В. Е. Лір та ін.), працю «Стратегія енергозбере-ження в Україні: Аналітично-довідкові матеріа-ли в 2-х томах [17] (за редакцією В. А. Жовтян-ського, М. М. Кулика, Б. С. Стогнія), щорічний рейтинг енергоефективності регіонів України [18], а також роботи О. М. Суходолі [19–21], Є. І. Сухіна [22], В. Е. Ліра [23, 24] тощо.


Енергоємність ВВП держави: історичні паралелі та уроки для України

Загальні тенденції та досягнуті результати щодо рівня енергоємності ВВП в основних краї-нах світу протягом досить тривалого періоду (1973–2012 рр.) наведено на рис. 1 й у табл. 1.

Ще раз зазначимо, що загальновизнаним по-казником енергоефективності є енергоємність ВВП – відношення загальної кількості спожи-тих у країні енергоресурсів до отриманого при цьому ВВП (для більш адекватного порівняння рівень ВВП країни враховується з паритетом ку-півельної спроможності – ПКС). Можна навес-ти загальноприйняте визначення енергоефек-тивності, яке подано Національною лабораторі-єю Лоуренса Берклі [1, с. 18]: енергоефектив-ність – це зменшення споживання енергії для за-безпечення одних і тих самих послуг. При цьому слід зауважити, що даний показник не завжди точно визначає дійсний стан ефективності енер-говикористання в країні та здебільшого є лише опосередкованим свідченням зміни енергоефек-тивності, оскільки залежить не тільки від безпо-середньо ефективності використання енергії, а й від структури енергоспоживання, кліматичних умов країни тощо. Незважаючи на це, зазначе-ний показник вважають вкрай корисним і за-

гальновизнаним інтегральним показником енергоефективності.

Китай. Проблема підвищення енергоефектив-ності має для Китаю виняткове значення: еконо-мічне зростання призводить до збільшення по-треб у паливно-енергетичних ресурсах (ПЕР), що для країни з більш ніж мільярдним населенням (1 358 млн станом на 2012 рік) є значною пробле-мою і за умови недостатніх власних запасів осно-вних енергоресурсів спричиняє зростання ім-портної залежності. Згідно з останньою статис-тичною збіркою МЕА Key world energy statistics (2014) Китай став найбільшим у світі спожива-чем ПЕР, споживши у 2012 році 2 909 млн т н.е. (2,14 т н.е. на особу) та імпортуючи 496 млн т н.е., тоді як у США спожито 2 140,6 млн т н.е. (6,81 т н.е. на особу), а імпорт становить 374,9 млн т н.е. В умовах обмеженості запасів основних вугле-водних ПЕР (нафти, вугілля і природного газу) саме підвищення енергоефективності вважається основним джерелом забезпечення економічного зростання (менше споживання енергії для забез-печення тих самих послуг).

Успіхи Китаю на шляху забезпечення висо-кого рівня енергоефективності, з одного боку, є

вражаючими: за 20-річний період (з 1975 по 1995 р.) рівень енергоємності країни зменшився з 0,77 т н.е./1000 дол. (2005) ВВП (ПКС) до 0,28 т н. е. /1000 дол. (2005) ВВП (ПКС), тобто у 2,75 раза. Крім того, за цей час питомий (на одну особу) рівень енергоспоживання збіль-шився з 0,528 т н.е. в 1975 році (середньо-світовий рівень – 1,366 т н.е.) до 0, 867 т н.е. в 1995 році (середньосвітовий рі-вень – 1,619 т н.е.). З іншого боку, за на-ступний 20-річний період рівень енерго-ємності ВВП Китаю мав різноспрямова-ні тенденції змін: зменшувався до рівня 0,17 т н.е./1000 дол. (2005) ВВП (ПКС) у 2009 році та збільшувався до рівня в 0,26–0,27 т н.е./ 1000 дол. (2005) ВВП (ПКС) у 2010 р. і 2011 р. У 2012 р.) рі-вень енергоємності Китаю становить 0,22 т н.е./1000 дол. (2005) ВВП (ПКС) при середньосвітовому рівні в 0,16 т н.е./1000 дол. (2005) ВВП (ПКС).

При цьому рівень питомого енерго-споживання збільшився до 2,14 т н.е. на особу при середньосвітовому рівні в 1,90 т н.е. на особу.

З-поміж основних напрямів здійснен-ня політики підвищення енергоефектив-ності назвемо:

• сприяння розвитку рентабельної галузі енер гозберігаючих компаній;

• розроблення нових бізнес-моделей за участю підприємств енергетичного секто-ру в межах Програми фінансування під-вищення енергоефективності потужнос-тями підприємств енергозабезпечення;

0

0,3

0,4

0,5

0,6

0,7

0,8

0,9

1973

1975

1980

1990

1985

2000

1995

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

енер

гоєм

ніс

ть В

ВП

(П

КС

)

Чехія Ісландія Японія ПольщаВелика Британія США Білорусь КитайЕстонія Росія Україна

0,2

0,1

Світ

Рис. 1. Динаміка зміни енергоємності ВВП(т н.е./1000 дол. (2005) у деяких країнах і регіонах світу


Бараннік Вячеслав Олексійович

Таблиця 1Рівні енергоємності ВВП деяких країн і регіонів світу у 1973–2012 рр.

(т н.е./1000 дол. (2005) ПКС)

Країна/Країна/регіонрегіон 19731973 19751975 19801980 19851985 19901990 19951995 20002000 20052005 20062006 20072007 20082008 20092009 20102010 20112011 20122012

АвстраліяАвстралія 0,220,22 0,220,22 0,220,22 0,200,20 0,200,20 0,190,19 0,190,19 0,180,18 0,170,17 0,170,17 0,170,17 0,170,17 0,150,15 0,140,14 0,150,15

БельгіяБельгія 0,270,27 0,230,23 0,220,22 0,200,20 0,190,19 0,200,20 0,190,19 0,170,17 0,160,16 0,160,16 0,160,16 0,160,16 0,170,17 0,160,16 0,150,15

КанадаКанада 0,360,36 0,360,36 0,350,35 0,300,30 0,280,28 0,280,28 0,260,26 0,240,24 0,230,23 0,230,23 0,220,22 0,220,22 0,210,21 0,200,20 0,190,19

ЧехіяЧехія 0,360,36 0,330,33 0,320,32 0,310,31 0,290,29 0,260,26 0,230,23 0,210,21 0,200,20 0,200,20 0,190,19 0,180,18 0,180,18 0,170,17 0,170,17

ДаніяДанія 0,200,20 0,190,19 0,180,18 0,150,15 0,130,13 0,130,13 0,110,11 0,100,10 0,110,11 0,100,10 0,100,10 0,110,11 0,110,11 0,100,10 0,100,10

ФінляндіяФінляндія 0,280,28 0,250,25 0,270,27 0,250,25 0,230,23 0,240,24 0,210,21 0,200,20 0,200,20 0,200,20 0,190,19 0,200,20 0,220,22 0,200,20 0,190,19

ФранціяФранція 0,200,20 0,180,18 0,170,17 0,170,17 0,160,16 0,160,16 0,150,15 0,140,14 0,140,14 0,130,13 0,130,13 0,130,13 0,140,14 0,130,13 0,130,13

НімеччинаНімеччина 0,260,26 0,240,24 0,230,23 0,210,21 0,180,18 0,150,15 0,140,14 0,130,13 0,130,13 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,110,11 0,110,11

ГреціяГреція 0,090,09 0,090,09 0,090,09 0,110,11 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,110,11 0,110,11 0,110,11 0,110,11 0,100,10 0,100,10 0,110,11 0,110,11

УгорщинаУгорщина 0,230,23 0,230,23 0,240,24 0,230,23 0,220,22 0,220,22 0,180,18 0,160,16 0,150,15 0,140,14 0,140,14 0,150,15 0,150,15 0,140,14 0,140,14

ІсландіяІсландія 0,300,30 0,280,28 0,280,28 0,290,29 0,290,29 0,310,31 0,340,34 0,310,31 0,360,36 0,400,40 0,370,37 0,450,45 0,520,52 0,530,53 0,520,52

ІрландіяІрландія 0,220,22 0,200,20 0,190,19 0,180,18 0,160,16 0,130,13 0,110,11 0,090,09 0,090,09 0,080,08 0,090,09 0,090,09 0,090,09 0,080,08 0,080,08

ІталіяІталія 0,140,14 0,130,13 0,120,12 0,110,11 0,110,11 0,110,11 0,110,11 0,110,11 0,110,11 0,100,10 0,100,10 0,100,10 0,100,10 0,100,10 0,100,10

ЯпоніяЯпонія 0,190,19 0,170,17 0,160,16 0,140,14 0,130,13 0,140,14 0,140,14 0,130,13 0,130,13 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,130,13 0,120,12 0,110,11

ЛюксембургЛюксембург 0,490,49 0,430,43 0,360,36 0,280,28 0,210,21 0,160,16 0,120,12 0,130,13 0,130,13 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,120,12

МексикаМексика 0,120,12 0,120,12 0,140,14 0,150,15 0,150,15 0,150,15 0,130,13 0,140,14 0,130,13 0,140,14 0,140,14 0,140,14 0,130,13 0,130,13 0,120,12

ГолландіяГолландія 0,240,24 0,220,22 0,210,21 0,190,19 0,170,17 0,160,16 0,140,14 0,140,14 0,130,13 0,130,13 0,130,13 0,130,13 0,140,14 0,120,12 0,130,13

НорвегіяНорвегія 0,200,20 0,190,19 0,190,19 0,170,17 0,170,17 0,150,15 0,140,14 0,140,14 0,140,14 0,120,12 0,140,14 0,130,13 0,140,14 0,120,12 0,120,12

ПольщаПольща 0,340,34 0,340,34 0,400,40 0,390,39 0,330,33 0,280,28 0,200,20 0,180,18 0,170,17 0,160,16 0,160,16 0,140,14 0,150,15 0,150,15 0,140,14

ПортугаліяПортугалія 0,080,08 0,090,09 0,090,09 0,100,10 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,130,13 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,100,10 0,100,10 0,100,10

СловаччинаСловаччина 0,350,35 0,350,35 0,370,37 0,360,36 0,350,35 0,310,31 0,270,27 0,220,22 0,200,20 0,180,18 0,170,17 0,160,16 0,160,16 0,150,15 0,150,15

ІспаніяІспанія 0,110,11 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,110,11 0,100,10 0,100,10 0,100,10

ШвеціяШвеція 0,240,24 0,230,23 0,220,22 0,240,24 0,200,20 0,210,21 0,170,17 0,160,16 0,150,15 0,150,15 0,150,15 0,140,14 0,160,16 0,150,15 0,150,15

ШвейцаріяШвейцарія 0,110,11 0,100,10 0,110,11 0,110,11 0,110,11 0,100,10 0,100,10 0,100,10 0,100,10 0,090,09 0,090,09 0,090,09 0,090,09 0,080,08 0,080,08

ТуреччинаТуреччина 0,120,12 0,110,11 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,120,12 0,100,10 0,110,11 0,110,11 0,100,10 0,110,11 0,120,12 0,110,11 0,120,12

Велика Велика БританіяБританія

0,230,23 0,210,21 0,200,20 0,180,18 0,150,15 0,150,15 0,130,13 0,120,12 0,110,11 0,110,11 0,100,10 0,100,10 0,100,10 0,090,09 0,090,09

СШАСША 0,360,36 0,350,35 0,310,31 0,270,27 0,240,24 0,230,23 0,200,20 0,190,19 0,180,18 0,180,18 0,180,18 0,170,17 0,170,17 0,170,17 0,150,15

ОЕСРОЕСР 0,260,26 0,240,24 0,230,23 0,200,20 0,190,19 0,190,19 0,170,17 0,160,16 0,150,15 0,150,15 0,150,15 0,140,14 0,150,15 0,140,14 0,130,13

БразиліяБразилія 0,140,14 0,130,13 0,120,12 0,130,13 0,120,12 0,120,12 0,130,13 0,130,13 0,130,13 0,130,13 0,130,13 0,130,13 0,140,14 0,130,13 0,110,11

БілорусьБілорусь 0,620,62 0,520,52 0,380,38 0,290,29 0,280,28 0,250,25 0,230,23 0,220,22 0,210,21 0,210,21 0,210,21

КитайКитай 0,770,77 0,770,77 0,700,70 0,490,49 0,420,42 0,280,28 0,200,20 0,190,19 0,190,19 0,180,18 0,180,18 0,170,17 0,260,26 0,270,27 0,220,22

ЕстоніяЕстонія 0,620,62 0,450,45 0,310,31 0,250,25 0,210,21 0,230,23 0,210,21 0,220,22 0,250,25 0,230,23 0,220,22

ІндіяІндія 0,230,23 0,220,22 0,220,22 0,210,21 0,200,20 0,190,19 0,170,17 0,140,14 0,130,13 0,130,13 0,120,12 0,130,13 0,180,18 0,190,19 0,140,14

ІндонезіяІндонезія 0,280,28 0,260,26 0,240,24 0,210,21 0,230,23 0,200,20 0,220,22 0,200,20 0,200,20 0,200,20 0,200,20 0,200,20 0,220,22 0,210,21 0,110,11

ІзраїльІзраїль 0,150,15 0,120,12 0,120,12 0,090,09 0,120,12 0,120,12 0,110,11 0,110,11 0,110,11 0,100,10 0,110,11 0,100,10 0,120,12 0,110,11 0,110,11

РосіяРосія 0,510,51 0,590,59 0,530,53 0,420,42 0,400,40 0,370,37 0,370,37 0,370,37 0,350,35 0,350,35 0,350,35

СловеніяСловенія 0,180,18 0,200,20 0,170,17 0,160,16 0,150,15 0,140,14 0,140,14 0,140,14 0,140,14 0,140,14 0,140,14

ПАРПАР 0,200,20 0,200,20 0,200,20 0,260,26 0,250,25 0,280,28 0,260,26 0,240,24 0,230,23 0,230,23 0,220,22 0,240,24 0,290,29 0,290,29 0,250,25

УкраїнаУкраїна 0,590,59 0,800,80 0,660,66 0,450,45 0,400,40 0,360,36 0,360,36 0,360,36 0,470,47 0,430,43 0,360,36

СвітСвіт 0,280,28 0,270,27 0,260,26 0,240,24 0,230,23 0,210,21 0,200,20 0,190,19 0,180,18 0,180,18 0,170,17 0,170,17 0,190,19 0,190,19 0,160,16

Джерела: дані World bank, Key world energy statistics та розрахунки автора.



• модернізація систем теплозабезпечення й будівництво енергоощадних об’єктів у межах проекту реформування теплозабезпечення та підвищення енергоефективності будівель;

• фінансування діяльності, спрямованої на підвищення енергоефективності, у межах інно-ваційних механізмів вуглецевого фінансування.

Нині в Китаї визнають, що подальша під-тримка високих темпів зростання потребує ви-соких витрат на енергоресурси, а отже, необхід-ними є розроблення та ефективна реалізація но-вого великомасштабного плану радикального підвищення енергоефективності та зменшення стрімко зростаючого попиту на вугілля. Для реа-лізації цієї програми для кожного сектору дер-жавного управління встановлено цільовий по-казник скорочення споживання енергії, а для вкрай неефективних споживачів розроблено програму їх закриття. Важливим складником програми підвищення енергоефективності Ки-таю є сприяння використанню відновлюваних джерел енергії. Крім того, Уряд Китаю розро-бив національні цільові завдання з енергозбе-реження, відповідні завдання з енергозбере-ження делеговано в регіони. У 2012 р. Китай ви-тратив на енергоефективність 4,3 млрд дол., що значно більше, ніж у США (3,6 млрд дол.), і ста-новить майже третину загальносвітового обсягу інвестування в енергоефективність (14,9 млрд дол.).

США. Характерною особливістю політики США у сфері підвищення енергоефективності можна вважати широке вжиття заходів фінансо-вого стимулювання й розроблення та застосу-вання енергоефективних стандартів.

Так, у Енергетичній стратегії США зразка 1998 року в якості однієї з 5 глобальних цілей було визначено підвищення ефективності енер-гетичної системи, що передбачала як більш про-дуктивне використання енергоресурсів в енерге-тиці (підвищення ефективності використання вугілля та природного газу з 35 % і 50 % до 60 % та 70 % відповідно і підвищення надійності та ефективності понад 100 діючих атомних стан-цій), так і підвищення енергоефективності в транспорті, промисловості й житловому секторі, у тому числі суттєве підвищення ефективності Федерального використання енергії.

У роботі [25] виділено п’ять основних заходів державного стимулювання енергозбереження.

• Держава повинна впливати насамперед на ефективність використання енергії в державних установах (державні установи, воєнні об’єкти, школи, лікарні тощо). З-поміж конкретних за-ходів такого державного регулювання визначено створення спеціальної комісії з дослідження використання енергії (енергоаудит) та розро-блення стандартів.

• Тарифна політика. У більшості штатів вве-дено багатоступеневу систему тарифів для різ-них категорій споживачів (так, держава встанов-

лює мінімальний тариф для населення за умови дотримання певних щомісячних лімітів спожи-вання; у разі недотримання встановлених норм тариф збільшується пропорційно надлишково-му споживанню; вводяться спеціальні тарифи для промислових споживачів, які використову-ють ефективні енергоощадні технології та здій-снюють енергетичну модернізацію).

• Стимулююча політика державних закупі-вель у спосіб формування певних вимог щодо енергоефективності, у тому числі обмеження доступу до державного фінансування та субси-діювання в разі невідповідності певним вимогам щодо енергоефективності.

• Податкова політика, в тому числі відтермі-нування виплат податків у разі витрат коштів на енергоощадні програми та устаткування; змен-шення термінів амортизації енергозберігаючого обладнання; встановлення спеціальних податко-вих пільг.

• Державні гранти для додаткового фінансу-вання інвестування в нове енергоефективне об-ладнання.

Крім того, досвід США свідчить про те, що програми енергозбереження та енергоефектив-ності ліпше розпочинати в регіонах, ніж у цен-трі, а кош ти слід витрачати не на будівництво нових електростанцій, а на досягнення енергое-фективності й зменшення попиту на енергоносії. Як видно з рис. 1 та табл. 1, енергоємність ВВП США зменшилася з рівня в 0,35 т н.е./1000 дол. в 1975 році до рівня в 0,23 т н.е./1000 дол. в 1995 р. й до 0,15 т н.е./1000 дол. у наш час.

Білорусь. Одним із яскравих прикладів успішної реалізації енергоефективної політики в країнах СНД є Республіка Білорусь, яка за 20-річний період (1990–2010 рр.) спромоглася зменшити енергоємність ВВП країни майже втричі (з 0,62 т н.е./1000 дол. (2005) у 1990 році до 0,21 т н.е./1000 дол. (2005) у 2010 році), при цьому загальне споживання паливно-енергетич-них ресурсів зменшилося в 1,6 раза, а ВВП краї-ни зросло більш ніж 1,5 раза [10, с. 11].

Основними механізмами реалізації такої по-літики можна визначити:

• створення прогресивної законодавчої бази та інституційних структур її реалізації;

• наявність механізмів державної підтримки та стимулювання підвищення енергоефективності;

• створення системи цільових показників і державних програм з моніторингом їх виконання;

• суттєве зростання внутрішнього ВВП.Незважаючи на очевидні успіхи, енергоєм-

ність економіки Білорусі вища, ніж загальносві-товий рівень, і в 1,5–1,8 раза перевищує показ-ник країн ОЕСР. Таким чином, енергозбережен-ня та енергоефективність залишаються ключо-вими напрямами державної енергетичної полі-тики Білорусі. Поміж основних цільових зав-дань поточної енергетичної стратегії країни (до 2020 р.) можна виділити завдання зменшення



енергоємності ВВП (порівняно з 2005 р.) не менш ніж на 50 % до 2015 р. та не менш ніж 60 % до 2020 р., насамперед завдяки структур-ним змінам в економіці та її модернізації на основі енергоефективних технологій.

Чехія. Політика енергоефективності Чехії базувалася на Законі «Про регулювання спожи-вання енергії» та передбачала розроблення На-ціональної програми підвищення енергоефек-тивності [26, с. 9–10]. З-поміж головних меха-нізмів реалізації програми слід виокремити: ви-ділення державних коштів на вжиття заходів у сфері енергозбереження; розвиток комбіновано-го виробництва тепла та електроенергії; під-тримку передових технологій; стимулювання використання відновлюваних та вторинних дже-рел енергії; енергетичну освіту та науковий су-провід діяльності; підготовку територіальної (регіональної) енергетичної політики. Закон Че-хії «Про регулювання споживання енергії» пе-редбачав такі механізми політики:

• застосування обов’язкових мінімальних рівнів ефективності для конкретних умов;

• енергетичне маркування побутових елект-роприладів;

• визначення випадків для обов’язкового енергетичного аудиту;

• державні гранти, які надаються Міністер-ством промисловості та торгівлі;

• моніторинг виконання зобов’язань з боку Міністерства промисловості та торгівлі й Дер-жавного енергонагляду;

• різні санкції у разі порушення положень Закону.

Загалом за двадцятирічний період (1990–2010 рр.) енергоємність ВВП Чехії зменшилася з досить високих (на той період) 0,29 т н.е./ 1000 дол. (2005) до рівня в 0,18 т н.е./1000 дол. (2005) – більше ніж у 1,6 раза.

Перспективи зміни енергоємності ВВП

Аналізуючи динаміку зміни енергоємності ВВП за період 1970–2012 рр. як у глобальному вимірі (загальносвітовий рівень), так і в біль-шості країн та регіонів світу, можна визначити позитивний тренд щодо суттєвого зменшення цього показника енергоефективності. Водночас, як показано в роботі МЕА [3, c. 2], незважаючи на значні позитивні зрушення в засобах та ефек-тивності використання енергетичних ресурсів людством, чинні моделі енергоспоживання ве-дуть нас до нестійкого майбутнього. Передусім такі тенденції позначаються на збільшенні за-гального споживання ПЕР та споживання тради-ційних енергоресурсів (нафти, вугілля, природ-ного газу) і, як наслідок, зумовлюють збільшен-ня викидів парникових газів, що призводить до непередбачуваних глобальних кліматичних змін.

Таким чином, завдання суттєвого підвищен-ня рівня енергоємності ВВП залишається вкрай актуальним для всіх без винятку країн і регіонів

світу. Як показано в роботі МЕА WEO–2012 [27, c. 3], незважаючи на те що енергоефективність є загальновизнаним ключовим інструментом енергетичних стратегій, докладених зусиль яв-но недостатньо для повної реалізації її еконо-мічного потенціалу.

Наведемо деякі цільові показники енергоефек-тивності, проголошені останнім часом провідними країнами світу: у 2012 році Китай поставив за ме-ту скоротити енергоємність ВВП до 2015 року на 16 % (майже на 5 % щороку); США ухвалили нові стандарти з економії пального на транспорті (най-більшого споживача нафти та нафтопродуктів); ЄС зобов’язався скоротити споживання енергоре-сурсів до 2020 року на 20 %; Японія зменшує спо-живання електроенергії на 10 % до 2030 року.

У загальному плані МЕА пропонує страте-гічні принципи, здатні перетворити амбітні прог нози на реальність, а саме:

• поліпшити облік енергоефективності та збільшити економічний зиск від неї;

• підвищити значення енергоефективності – питання ефективності враховувалися під час ухвалення рішень на рівнях урядів, промисло-вості та в суспільстві;

• підтримання економічними (енергетични-ми) стратегіями та планами прогресу для до-сягнення ліпших результатів в енергоефектив-ності, створювати та підтримувати бізнес-серед-овище, механізми фінансування і стимули для інвесторів;

• прийняти комплекс законодавчих заходів проти низькоефективних технологій та підхо-дів і стимулювати найбільш ефективні;

• здійснювати моніторинг, перевірку та за-безпечення виконання прийнятих рішень.

Прогнозовані зміни показника енергоємнос-ті ВВП, які визначені в огляді компанії ВР [28], наведено на рис. 2.

Наведемо також і ініціативу Генерального сек ретаря ООН, яка визначила прийняття Гло-бальної програми дій «Стала енергетика для всіх» [11].

0

0,05

0,1

0,15

0,2

0,25

0,3

0,35

1965 1975 1985 1995 2005 2015 2025 2035

КитайСШАІндіяЄССвіт

Україна

Рис. 2. Прогноз зміни енергоємності ВВП в основних країнах і регіонах світу



З-поміж трьох основних цілей, які мають бу-ти досягнуті до 2030 року, слід визначити «по-двоєння глобального показника підвищення енергоефективності». Інші цілі також певною мірою стосуються енергоефективності та поля-гають у забезпеченні загального доступу до су-часних енергетичних послуг і подвоєння частки відновлюваних джерел енергії у світовому енер-гетичному балансі.

Уроки для України

Як показано в роботі [29], Україна має вели-чезний потенціал щодо енергоефективності. Проте країна є однією з найбільш енергоємних у світі: рівень енергоємності ВВП відповідає рів-ню розвинених країн світу (США, Канада, Че-хія, Польща) середини 1970-х років (див. рис. 1). Відповідно, потенціал енергоефективності вста-новлюється приблизно на рівні 20–30 % від по-стачань енергоресурсів.

Особливої важливості ця проблема набуває сьогодні, коли відбувається неприкритий шан-таж з боку Росії щодо умов та ціни постачання природного газу, анексований Крим з перспек-тивними шельфовими родовищами нафти й га-зу, триває війна на сході України, де сконцен-тровані джерела видобутку та постачання ву-гілля.

Водночас протягом щонайменше останнього десятиліття (на рис. 1 це період з 2007 р.) майже не було виявлено вдосконалень, тож енергоєм-ність залишається високою, а використання

енергії – марнотратним. Спостерігалася і досі спостерігається тенденція щодо відставання вдосконалення енергоефективності домашніх господарств, суб’єктів господарювання і держав-них органів порівняно із сусідніми країнами та світом загалом [29].

Таким чином, виходячи з дійсного станови-ща щодо рівня енергоємності ВВП України (0,36 т н.е./1000 дол. (2005), наявного досвіду досягнення прийнятно високого рівня ефектив-ності в багатьох високорозвинених країнах світу та перспективних цільових завдань глобального й регіонального масштабу, головним цільовим показником Енергетичної Стратегії на період до 2035 року слід визначити досягнення загаль-носвітового рівня енергоємності ВВП на рівні 0,1 т н.е./1000 дол.

В іншому разі і на період до 2035 р. (див. рис. 2) залишається більш ніж дворазове відста-вання від провідних країн світу та середньосві-тового рівня за показником енергоємності ВВП з усіма можливими негативними наслідками та-кого становища. Безумовно, як свідчить світова практика, завдання досягнення високого рівня енергоємності ВВП вимагає концентрування зу-силь і ресурсів, переважно пов’язане з вжиттям вкрай непопулярних заходів (збільшення цін для кінцевого споживача, обмежень щодо обся-гів споживання тощо), але наявність політичної волі й усвідомлення необхідності здійснення суттєвої модернізації мають стати запорукою ре-алізації поставлених цілей.


1. Показатели энергоэффективности: основы статистики / Міжнародна енергетична Агенція (МЕА), 2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.iea.org/publications/freepublications/publication/energy-efficiency-indicators-essentials-for-policy-making-russian-version.html

2. Проект Енергетичної Стратегії України на період до 2035 року: Біла книга енергетичної політики України «Безпека та конкурентоспроможність» / Національний інститут стратегічних досліджень, 2015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/public/File/2014_nauk_an_rozrobku/Energy%20Strategy%02035.pdf

3. Навстречу более энергоэффективному будущему. Применение показателей для усовершенствова-ния энергетической политики / МЭА [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.iea.org/media/translations/russian/indicators_brochure_ru.pdf

4. Рекомендации по вопросам политики энергоэффективности / ОЭСР, МЭА [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.iea.org/media/translations/russian/EE_recommendations_russian.pdf ranslations/russian/EE_recommendations_russian.pdf

5. Ход выполнения политики энергоэффективности в странах «Большой восьмерки»: В центре вни-мания Россия / МЭА [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.iea.org/media/translations/russian/eer_ru.pdf

6. Инвестиции в энергоэффективность. Устранение барьеров / Секретариат Энергетической хартии [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.encharter.org/

7. Энергоэффективность в государственном секторе. Политика и программы в странах-членах ДЭХ / Секретариат Энергетической хартии [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.encharter.org/fileadmin/user_upload/document/Public_Sector_EE_2008_RUS.pdf

8. Обеспечение энергоэффективности. Развитие энергетической политики, задачи и возможности / Секретариат Энергетической хартии [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.encharter.org/fileadmin/user_upload/Publications/EE_report_2007_RUS.pdf

9. Углубленный обзор политики и программ Украины в области энергоэффективности / Секретариат Энергетической хартии [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ww.encharter.org/fileadmin/user_upload/Publications/Ukraine_EE_2013 _RUS.pdf



10. Углубленный обзор политики и программ в сфере энергоэффективности: Республика Беларусь / Секретариат Энергетической хартии [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.encharter.org/fileadmin/user_upload/Publications/Belarus_EE_2013_RUS.pdf

11. Устойчивая энергетика для всех: глобальная программа действий : записка Генерального секрета-ря ООН [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.se4all.org/wp-content/uploads/2014/02/SE4All-Action-Agenda-RUS.pdf

12. Project Energy Efficiency / World bank [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.worldbank.org/projects/P107992/energy-efficiency-public-buildings?lang=en

13. Підвищення енергоефективності у секторі централізованого теплопостачання : проект Світового банку в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.worldbank.org/projects/P132741/district-heating-energy-efficiency?lang=en

14. G20 Energy efficiency plan: voluntary collaboration on energy efficiency / Australia G-20 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mofa.go.jp/files/000059862.pdf

15. Energy Efficiency and its contribution to energy security and the 2030 Framework for climate and energy policy / Сommunication from the commission to the European parliament and council, Brussels [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ec.europa.eu/energy/sites/ener/files/documents/2014_energy_efficiency_communication.pdf

16. Енергоефективність як ресурс інноваційного розвитку : Нац. доп. про стан і перспективи реалізації державної політики енергоефективності у 2008 році / С. Ф. Єрмілов, В. М. Геєць, Ю. П. Ященко, В. В. Гри-горовський [та ін.]. – К. : НАЕР, 2009. – 93 с.

17. Стратегія енергозбереження в Україні : аналіт.-довід. мат. В 2-х т. / за ред. В. А. Жовтянського, М. М.Кулика, Б. С. Стогнія. – К. : Академперіодика, 2006. – 600 с.

18. Рейтинг енергоефективності України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.energy-index.com.ua/

19. Суходоля О. М. Теоретико-методологічні засади механізмів державного управління формуванням енергоефективної економіки України : дисертація д-ра наук з держ. управління: 25.00.02 / Національна академія держ. управління при Президентові України. – К., 2006.

20. Суходоля О. М. Енергоефективність національної економіки: методологія дослідження та механіз-ми реалізації : монографія. – К. : Вид-во НАДУ, 2006. – 400 с.

21. Суходоля О. М. Щодо пріоритетів реалізації державної політики енергоефективності : аналіт. зап.ка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.niss.gov.ua/articles/1271/

22. Сухін Є. І. Нетрадиційна енергетика як фактор економічної безпеки держави : автореф. дис. ... д-ра е.н. наук: 21.04.01 / Є. І. Сухін; Рада нац. безпеки та оборони України, Нац. ін-т пробл. міжнар. без-пеки. – К., 2005. – 38 с.

23. Лір В. Е. Економічний механізм реалізації політики енергоефективності в Україні / В. Е. Лір, У. Є. Письменна; НАН України: Ін-т екон. та прогнозув. – К., 2010. –208 с.

24. Лір В. Е. Енергоефективність як детермінанта енергетичної безпеки держави та конкурентоспро-можності національної економіки / В. Е. Лір, У. Є.Письменна // Економіка і прогнозування. – 2009. – № 1. – С. 35–52.

25. Пять способов государственного стимулирования энергосбережения в США / Электронный журнал энергосервисной компании «Экологические системы». – 2002. – № 2, февр. [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: esco-ecosys.narod.ru/2002_2/art30.htm

26. Углубленный обзор политики и программ Чешской Республики в области энергоэффективности за 2004 г. / Секретариат Энергетической хартии [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.encharter.org/fileadmin/user_upload/document/Energy_Efficiency_-_id_-_Czech_Republic_-_2004_-_RUS.pdf

27. World Energy Outlook 2012 – основные положения / OECD/IEA [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.iea.org

28. Energy Outlook 2035 / BP [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bp.com/en/global/corporate/about-bp/energy-economics/energy-outlook.html

29. Короткий огляд законодавства щодо розвитку політики у сфері Раціонального використання енергії в Україні (огляд зі змінами 2014 р.) / Посольство Великої Британії в Україні та Європейсько-Українське енергетичне агентство [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://euea-energyagency.org/images/articles/2014_POLICY_PAPER_Final_Ukr.pdf

Гуманітарна політика


УДК 130.2:316.422: 351.746.1(477)

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА: МІЖ ІННОВАЦІЙНОЮ ГЛОБАЛІЗАЦІЄЮ ТА «ПОВТОРНОЮ КОЛОНІЗАЦІЄЮ»

Астаф’єв Анатолій Олександрович,Астаф’єв Анатолій Олександрович,кандидат філософських науккандидат філософських наук

Розглянуто безпекові виклики для українського суспільства та культури початку ХХІ ст.: російська інформаційна та гуманітарна експансія, пострадянські сепаратистські процеси, спровоковані владою Російської Федерації. Доводиться, що в умовах становлення україн-ської політичної нації саме культура може зіграти інноваційно-економічну та безпекову роль.

Ключові слова: українська культура, глобалізація, повторна колонізація, гідридна ідентич-ність, пострадянський простір.

Модернізація української культури – голов-на умова становлення креативної економіки та інноваційної моделі розвитку в Україні, зрос-тання ролі креативного класу й розвитку твор-чих індустрій, а також інтеграції нашого суспіль-ства в актуальні світові процеси. Водночас вона пов’язана з безпековими питаннями, адже здат-на зміцнювати соціокультурну самоідентифіка-цію громадян. Основний виклик цій самоіденти-фікації за сучасних умов зроблено політикою «повторної колонізації», яку насильницьким способом упроваджує влада Російської Федера-ції.

Перш ніж розпочати розмову про безпековий виклик «повторної колонізації», яку здійснює Російська Федерація щодо пострадянського простору, варто бодай стисло описати основний сюжет глобальних процесів, який активізувався у 2013–2014 роках і наскрізним нервом прохо-дить через Україну. Йдеться про активізацію но-вого протистояння між Заходом і Російською Федерацією як аналога «холодної війни», але в умовах не бінарного, а поліфонічного світу. Ро-сійська інтервенція та анексія низки територій України стали складниками нагнітання адміні-страцією В. Путіна політики глобального «втру-чання», що була притаманна СРСР. Росія знову використовує ідеологічно застарілі концепти, які допомагають їй позиціонувати себе як полі-

тико-економічну («цивілізаційну» – як полю-блять говорити російські публіцисти) модель протидії глобалізації. Глобалізація помилково сприймається не як світовий ансамбль різнома-нітних процесів різного рівня складності, а ви-нятково як явище, породжене західною політич-ною та економічною культурою. Російські до-слідники й ідеологи реставрації імперії і досі вбачають у глобалізації витвір політико-еконо-мічної моделі Заходу, її похідну. Росія, своєю чергою, позиціонує себе як світ контрглобаль-ності. Саме тому важливо зупинитися на цих питаннях перед початком розгляду теми «по-вторної колонізації» і її загроз.

Для низки перехідних суспільств глобаліза-ція та актуальні світові процеси є джерелом мо-дернізації. Під таким кутом зору глобалізація і її історія розглядаються в низці модернізаційних теорій (політичних, політекономічних, соціаль-но-філософських) як особливий виток розвитку спершу європейської, а згодом – світової спіль-ноти. Про це, зокрема, писали К. Фрімен, Ф. Лу-ка, Дж. Стіґліц, С. Леш, М. Фезерстоун, У. Бек, Р. Робертсон, М. Олсон, Дж. Бгагваті, Ю. Габер-мас, Т. Люк, Е. де Сото, З. Бауман, Б. Гаврили-шин. Культурологічний, морально-філософ-ський, етнонаціональний та інформаційний ас-пекти проблеми ґрунтовно розроблялися в до-слідженнях К. Ґірца, Дж. Сторі, Е. Макінтайра,


Астаф’єв Анатолій Олександрович

Б. Гомі, А. Безансона, М. Ожевана, М. Степико, С. Павличко, Т. Гундорової, М. Рябчука.

Для багатьох перехідних суспільств (зокре-ма, і східноєвропейських постсоціалістичних країн) аналогом цих теорій стала концепція «на-вздогінної модернізації», яка, покладаючись на підходи й механізми розвинених спільнот, за-стосовує їх в інших стартових умовах, зазвичай істотно гірших за ресурсним, технологічним, економічним потенціалом, а також спирається на «місцеву специфіку». Особливо актуальною в цьому контексті є робота Г. Зеленько, в якій порівнюється польський та український досвід, зокрема з позиції функціонування та трансфор-мації політико-правових моделей організації державної влади обох країн [1].

У розвинених суспільствах логіку інновацій-но-модернізаційних процесів формулює і втілює креативний клас, у тому числі у форматі актив-ної співпраці середнього бізнесу та представни-ків актуальної культури. Іншими словами, саме культура і її креативні можливості визначають напрям розвитку та соціально-економічну мо-дель. Тому культура завжди була невіддільною від модернізації і технологічних нововведень. Якщо говорити тривіально, надихаючись техно-логіями, вона надихала і їх винайдення. Іманент-на динаміка модерного капіталізму багатьма до-слідниками раніше маркувалася в географічних координатах, зокрема на тій підставі, що їй влас-тива логіка розширення можливостей – ринків і торговельних маршрутів, територій із пошуками ресурсів та робочої сили тощо. Культурні прак-тики чи не першими взяли на озброєння освоєн-ня «невідомих горизонтів»: футурологічних (вплив техніки на майбутнє людства), полікуль-турних (зустріч з «іншим»), технологічних (по-шук нових засобів вираження творчості).

Розмови про капіталізм як політико-еконо-мічну модель і модернізаційний рушій західної модерності ведуться з початку ХІХ ст., а в по-дальшому це питання передусім порушувалося у працях К. Маркса. У похідних теоретичних розгалуженнях марксизму та модерної соціал-демократії, особливо в політекономіці, модерні-заційна специфіка розвитку капіталізму розгля-далася через концепцію хвилеподібного «спаду-підйому», що враховувала явища системних криз як завершення певного соціально-еконо-мічного порядку-циклу світової економіки (М. Кондратьєв, Й. Шумпетер, С. Кузнєц та ін.). Історія капіталізму від модерного часу до гло-бально-інноваційних трансформацій – це і є іс-торія глобалізації, щоправда, остання є значно місткішим явищем, оскільки враховує не тільки виробництво, капітали, працю, ринки, робітни-ків, а й нові явища постінформаційної доби: ме-діа, масові комунікації, демографію, інноваційні технології, екологічну проблематику, техноген-ні ризики та похідні соціальні процеси. Утім, ка-піталізм вимірюється не лише зримою чи реаль-

ною специфікою – грошима, ринками, виробни-цтвом, інфраструктурою, працівниками та від-повідними соціальними відносинами. У капіта-лізму та капіталу є зворотна сторона медалі, яку ще до К. Маркса помітив Ж.-Б. Сей: капітал за своєю природою завжди нематеріальний, адже не матерія створює капітал, а вартість, прита-манна матерії, а у вартості немає нічого матері-ального [Цит. за: 2, с. 47].

Слушною здається думка, що капіталізм як явище знаменує собою «новоєвропейське рин-кове господарство» [3, с. 123]. Варто додати, що паралельно зі становленням нового соціально-економічного порядку відбулося і становлення новітньої європейської культури, невід’ємної складової частини політико-економічного по-ступу. Ранній капіталізм поширювався на коло-нії європейських імперій, де за схожим європей-ським сценарієм відбудеться концентрація ви-робництва й робочої сили, переробка ресурсів, формування ринків, а згодом – накопичення со-ціального капіталу та виникнення, зрештою, по-літичної свідомості й суспільної самобутності. Простіше кажучи, виникне культурний, еконо-мічний і політичний націоналізм, що порушить питання про суверенітет території. Не меншим був і культурний вплив.

Модернізаційний складник специфіки капі-талізму – це один із центральних сюжетів історії глобалізації. Війни за незалежність у колоніях (англо-американська чи англо-бурська війна) – наслідок подібного цивілізаційного вирівнюван-ня як складний процес трансформації території від ресурсного придатку до повної автономії. Хоча процес вирівнювання чи економічної мо-дернізації є доволі тривалим, США й Південно-Африканська Республіка як «фрагмент» Заходу, попри драматичні сторінки своєї політичної іс-торії у ХХ ст., сьогодні демонструють високі по-казники розвитку.

Утім, для країн Східної Європи, особливо ко-лишніх соціалістичних республік Радянського Союзу, питання про глобалізацію стоїть дещо в іншому ракурсі. Якщо інноваційна глобалізація та політико-економічна модель Заходу для куль-тур перехідного суспільства є джерелом модерні-заційних процесів, то зворотною стороною до них постає євразійський простір. Низка постсо-ціалістичних країн переживає загрозливий і кон-солідований (у сукупності інформаційних, еко-номічних, культурних, енергетичних складни-ків) вплив політики імперської реставрації, яку методично впроваджує влада Російської Федера-ції. Цей вплив, що в символічному (гуманітарно-му та інформаційному) полі спирається на мо-дернізований В. Путіним концепт «Русского ми-ра», з кожним десятиліттям набуває ознак згаду-ваної контрглобальності, яка позиціонується як уявна відмінність, а отже, протидія всьому Захід-ному світу. Водночас глобальні світові процеси розглядаються винятково в дусі застарілих кон-


Українська культура: між інноваційною глобалізацією та «повторною колонізацією»

цептів вестернізації чи вестернізаційної глобалі-зації, що нібито зазіхає на «традиційні» та «істо-ричні» території сфери впливу Росії.

За цих умов постсоціалістичні країни змуше-ні впроваджувати одразу кілька стратегічних пріоритетів: модернізацію, євроінтеграцію, ак-тивне націотворення і становлення політичних націй в умовах інноваційної глобалізації. Ще один суттєвий пріоритет, який часто стає каме-нем спотикання, – це створення захисних меха-нізмів щодо «повторної колонізації», яку актив-но впроваджує колишня політична метрополія (Росія) щодо своїх колишніх периферій та їх кордонів. Імперська політика повторної колоні-зації – це найбільша безпекова загроза не лише для країн, які прагнуть вийти з-під орбіти впли-ву Кремля, а й для всього Балтійсько-Чорно-морського та Східноєвропейського регіону.

Поняття «повторна колонізація» походить від терміна «внутрішня колонізація» (останній ак-тивно розробляла постколоніальна критика та те-орія), але останнім часом «у російському гумані-тарному середовищі воно набуло активного резо-нансу» [4, с. 23]: низка російських дослідників вбачають у ньому теоретичні аргументи, які мо-жуть слугувати політиці зміцнення імперії, смис-лового вирівнювання території та модернізації [5]. На думку дослідника «внутрішньої колоніза-ції» Російської імперії А. Еткінда, «Росія була як суб’єктом, так і об’єктом колонізації та її наслід-ків, таких, наприклад, як орієнталізм. Захоплен-ня колонізацією іноземних територій супрово-джувалося також тим, що держава намагалася ко-лонізувати внутрішні землі Росії. Як відповідь – багаточисельні народи імперії, зокрема й росій-ський, розвивали антиімперські, націоналістичні ідеї. Ці два напрями колонізації Росії – зовнішній і внутрішній – іноді конкурували, а іноді були не-розривними один від одного» [6, с. 7].

На початку ХХІ ст. зазначені процеси активі-зувалися та розгорталися в нових формах. До-слідник Т. Гундорова з позиції постколоніальної критики такий виток «внутрішньої колонізації» Росії щодо колишніх соціалістичних республік Радянського Союзу називає «повторною колоні-зацією» [4, с. 25]. Слушність цього терміна для політичних трансформацій на пострадянському просторі очевидна: для Росії така колонізація є «внутрішньою» (колишні втрачені території во-на розглядає в дискурсі «привласненого» про-стору), тоді як для постколоніальних (постсоці-алістичних) країн ця колонізація є «потвор-ною» – як чергова форма зовнішньої експансії та загрози.

«Повторна колонізація» фактично здійснює кілька функцій: 1) відтворення чи апгрейд вели-кого імперського наративу (модернізація ідеоло-гічного проекту «Русский мир»); 2) вирівнюван-ня території – спроба політичної мобілізації ро-сійськомовного населення на всьому пострадян-ському просторі, а не лише в Росії, на основі гі-

бридної культурно-ідентичної моделі (росій-сько-імперсько-радянської); 3) у разі неможли-вості запровадити «вирівнювання території» – запуск процесів «балканізації» на теренах ко-лишніх периферій, де неможливо встановити повний контроль. Це неминуче реалізується че-рез військовий конфлікт і переведення суспіль-ства та економіки в режим воєнного забезпечен-ня й обмеження політичних та економічних прав і свобод громадян.

Процес «повторної колонізації» не здійсню-ється в короткостроковій перспективі. Струк-турно він нагадує типовий націотворчий процес, тільки з посиленим державним адмініструван-ням: задіяна етнокультурна символіка, мова, ко-мунікації, історична пам’ять, місцеві еліти – усі ті інструменти, що посилюють «уявлюваність спільноти». Якщо розглядати «повторну колоні-зацію» в координатах націотворчих теорій, то ви-никає низка несподіванок. Головна з них – Росія поступово втрачатиме російську національну ідентичність: в останні десятиріччя бурхливі ви-ступи російських етнонаціоналістів проти влади РФ засвідчують, що російський етнонаціоналізм уявляється російською адміністрацією як голов-ний ворог політики реанімації імперії.

Можливість виникнення нової «російсько-мовної» нації на уламках СРСР та на основі ет-нічної російської нації прогнозували ще з часів падіння Берлінського муру. Це стосувалося на-ціональної самоідентифікації колишнього так званого «імперського» населення, яке користу-валося російською мовою як рідною, але «куль-турою» цієї ідентичності стала не російська на-ціональна культура, а передусім символи радян-ського минулого. Такі спостереження зробив американський дослідник пострадянських наці-оналізмів Девід Лейтин. У 1994 році на засідан-ні Американської асоціації політології він заува-жив, що сучасні росіяни та населення частково російськомовних країн-нащадків (колишніх ра-дянських республік) утворять нову «російсько-мовну» націю, відмінну від росіян. Згодом цю думку вчений розвинув в окремому досліджен-ні, присвяченому експансії російської мови на сусідні з Росією країни [7, с. 263].

Те, що сьогодні відбувається на Донбасі, є промовистою ілюстрацією до сказаного: керова-не Кремлем «націотворення» на пострадянсько-му просторі – це спроба сформувати в різних по-страдянських країнах (розбивши їх перед тим на уламки) нову постімперську спільноту, яка, хоч і буде формально розрізненою (державні кордо-ни, громадянство), матиме в основі російсько-мовно-радянську культуру, міфологію, історич-ну пам’ять, а в політичному аспекті перебувати-ме в постійній мобілізаційній готовності до рес-таврації імперії.

Саме тому основним націотворчим конку-рентом української політичної нації (особливо в східних областях України) є неорадянське наці-


Астаф’єв Анатолій Олександрович

отворення, а основним конкурентом актуальної української культури – експансивна культура сучасної Росії (масова культура, медіа, Рунет, телебачення тощо).

Оскільки актуальна українська культура сьо-годні є ключовим суб’єктом соціальної дії та гро-мадянського суспільства, її представникам та ін-ституціям доводиться не лише займатися питан-нями демократизації суспільства, свободи слова, прав людини, євроінтеграції, формування основ креативної економіки, плюралістичного націот-ворення, а й витрачати чимало зусиль на бороть-бу з політичними атавізмами – реваншистськи-ми та гібридними ідентичностями, ціннісно-смислове підґрунтя яких базується на радян-ському минулому і його спадку. Реваншистські ідентичності насаджують колективні знаки іден-тифікації минулого (одяг, кулінарія, мова тощо), забарвлюючи їх регіональною тематикою та кра-єзнавчим міфотворенням (наприклад, терорис-тична організація ДНР спирається як на більшо-вицьку каральну символіку («ЧК», «КГБ» то-що), так і на дуже куцу сепаратистську історію Донецько-Криворізької Радянської Республіки 1918 року).

Труднощі класифікації полягають передусім у тому, що ці процеси є чітко спланованими та ке-рованими ззовні. На перший погляд, і справді є певні ознаки регіональної ідентичності, що, з од-ного боку, йде в розріз із процесами українського націотворення, а з іншого – є зручним матеріалом для «повторної колонізації» Росії. Саме тому складно говорити про їх політичну суб’єктність. Однак один цікавий сюжет можна таки помітити: у теоретика постколоніалізму Гомі Бгабги є спо-стереження щодо тих просторів, які виникають між різними національними ідентичностями. Він називає їх культурними гібридами, які розміщу-ються в «щілинах» між націями. Найважливіше його зауваження: гібриди за допомогою мімікрії можуть пристосуватися до «гегемонізованого пе-реписування євроцентру». Науковець стверджує, що гібридність за такої перспективи може вияви-тися станом, рівноважним відчуженню, станом бездомності [Цит. за: 8, с. 73–105].

У пострадянських реаліях така «гібридна» ідентичність, зазвичай принципово російсько-центрична, розглядає Камчатку, Придністров’я, Севастополь, Кавказ як «дом родной», тобто весь колишній імперський простір сприймаєть-ся як єдиний, іншими словами – як безмежна бездомність, однорідний тотальний простір з елементами «регіонального екзотизму», за допо-могою якого відбувалася підміна існування ін-ших народів та націй. Ще в ХІХ ст. в Російській імперії було сформульовано риси такої іденти-фікаційної моделі підлеглих не-росіян, яку умовно можна назвати «своїм-іншим», а ще точ-ніше – колоніалізованим іншим, що в літературі імперської традиції набуло ознак колоніального маскараду [4, c. 25]. Етнічний інший уявлявся

«своїм», але висміяним, екзотично-недолугим, анекдотичним (популярні анекдоти часів СРСР стосувалися саме висміювання підкорених наро-дів, а їх персонажами були переважно естонці, українці, молдавани, чукчі, грузини).

У сучасному політико-правовому дискурсі Росії російськомовні гібридні ідентичності, що після розпаду СРСР опинилися в діаспорі, пози-ціонуються як соотечественники (рос.) і за пра-вами прирівнюються до граждан (рос.). «Спів-вітчизники» – це ті, хто через ті чи інші історич-ні, політичні обставини мешкає в «недалекому зарубіжжі», однак залишається «колишнім під-даним Росії», а «громадяни» – ті, хто має пас-порт РФ. Логіка російської адміністрації багато в чому нагадує нацистську часів приєднання Су-детської області Чехословаччини. Нацисти ак-тивно видавали чеським folksdeitsche (зарубіж-ним німцям) паспорти громадян Третього Рей-ху, що, зрештою, і стало основою територіальної претензії Гітлера щодо Чехословаччини. Поді-бну стратегію сучасна Росія активно впроваджу-вала в Придністров’ї та в українському Криму, роздаючи громадянам свої паспорти. Резуль-тат – Крим анексовано, і він перетворився на українську Судетську область.

Російська медійна сфера також активно пра-цювала в цьому напрямі та посилювала вплив пропаганди Кремля на весь пострадянський простір і світ. Переломним моментом можна вважати 2010 рік, коли президент РФ В. Путін остаточно взяв курс на підготовку до реставрації колишньої імперії, озброївшись симбіозом різ-них ідеологічних концептів, які умовно можна назвати ідеологемою «Русского мира» [9].

Специфіка політики російської контр-глобальності полягає в тому, що масове еконо-мічне виробництво, індустрію розваг, масовий культурний продукт, легку промисловість та ін-ші речі вона корегує з політикою енергетичної гегемонії над європейськими країнами (колиш-німи радянськими республіками та країнами ЄС). Головне ж – у всіх сегментах вона «мав-пує» західну глобальність і намагається створю-вати «оболонку» влади, інформаційні комуніка-ції чи масові стереотипи за західним аналогом, однак з власними, переважно радянсько-неора-дянськими чи загалом імперськими цінностями. У масовій свідомості вона намагається створю-вати «модний», «привабливий» еталон життя, який міг би конкурувати зі світовими альтерна-тивами і на який би могли орієнтуватися колиш-ні «втрачені» території.

Тоталітарні режими завжди спиралися на мо-нополію влади та інформаційних ресурсів, і ці традиції продовжує авторитарна Росія. Однак в умовах глобалізації (світових конкуруючих гло-бальностей), в умовах, коли громадяни завдяки Інтернету мають доступ до «інформації світу», за-для здійснення політики гегемонії потрібно, як стверджує професор політології Джеймс Лалл,


Українська культура: між інноваційною глобалізацією та «повторною колонізацією»

щоб ідеологічні установки перетворювалися в культурі на самоочевидні уявлення [10, с. 52].

Подібні процеси супроводжувалися та супро-воджуються активною інформаційною кампані-єю РФ, яку повністю підпорядковано ідеології імперської реставрації. Оскільки Україна так і не спромоглася виробити ефективну інформаційну політику й безпеку, то опиняється в дуже неви-гідній ситуації. Націотворчий процес немисли-мий без стабільних і потужних каналів комуніка-ції, адже єдине інформаційне поле нав’язує гро-мадянам уявлення про їх приналежність до пев-ної спільноти. Україна не впроваджувала такої роботи щодо окремих своїх регіонів, натомість цю роботу активно здійснював російський меді-аринок, який, по суті, монополізував і перетво-рив на свій придаток ринок український.

Висновки

Українська культура та націотворчий процес стикаються з потужним, могутнішим за ресурса-

ми конкурентом. Цим конкурентом є політика «повторної колонізації» Росії, яка, з одного бо-ку, на всьому пострадянському просторі поро-джує штучну «націотворчу балканізацію», вико-ристовуючи проблемні регіональні та гібридні ідентичності сусідніх країн, а з іншого – на між-народному рівні позиціонується як модель з ознаками контрглобальності (на противагу За-ходу та інноваційній глобалізації як явищу, по-родженому ним). За таких умов українська культура та суспільство змушені займатися не лише «інноваційно-модернізаційною» діяльніс-тю, а й «оборонною» – засвоювати елементи без-пекової раціональності та формувати ставлення до російського політико-інформаційного поля з позиції «блокадного менталітету». Під впливом зовнішніх загроз мобілізаційний чинник стане вирішальним у подальшому розвитку України, однак без опори на ефективні інституційні пере-творення та впровадження масштабних реформ є небезпека втрати цього важливого потенціалу.


1. Зеленько Г. «Навздогінна модернізація»: досвід Польщі та України. – К. : Критика, 2003. – 216 с.2. Сото Е. де Загадка капіталу: Чому капіталізм перемагає лише на Заході і ніде більше / Е. де Сото ;

пер. з англ. М. Климчук. – К. : Ніка-Центр, 2009. – 232 с.3. Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі / Вітторіо Гьосле; пер., післямова та прим. А. Єр-

моленка. – К. : Лібра, 2003. – 247 с.4. Гундорова Т. «Внутрішня колонізація» – повторна колонізація / Тамара Гундорова // Критика. –

2011. – Ч. 9–10 (167–168). – С. 23–26.5. Киршбаум Г. Конференция «Внутренняя колонизация» в России / Генрих Киршбаум // Новое

литературное обозрение. – 2010. – № 105. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://magazines.russ.ru/nlo/2010/105/ge46.html

6. Эткинд А. Внутренняя колонизация. Имперский опыт России / А. Эткинд; авториз. пер. с англ. В. Макарова. – М. : Новое литературное обозрение, 2013. – 448 c. – (Библиотека журнала «Неприкосновенный запас»).

7. Laitin D. Identity in Formation: The Russian-Speaking Populations in the Near Abroad / David D. Laitin. – Ithaca : Cornell University Press, 1998. – 418 p. – (The Wilder House Series in Politics, History, and Culture).

8. Пітерзе Я. Н. Глобалізація та гібридизація / Ян Недервеєн Пітерзе // Глобальні модерності / за ред. М. Фезерстоуна, С. Леша, Р. Робертсона; пер. з англ. Т. Цимбала. – К. : Ніка-Центр, 2008. – С. 73–105.

9. Україна та проект «русского мира» : аналіт. доп. / С. І. Здіорук, В. М. Яблонський, В. В. Токман [та ін.]; за ред.. В. М. Яблонського та С. І. Здіорука. – К. : НІСД, 2014. – 80 с. – (Сер. «Гуманітарний розви-ток», вип. 1).

10. Лалл Дж. Мас-медіа, комунікація, культура: глобальний підхід / Джеймс Лалл; пер. з англ. – К. : К.І.С., 2002. – 264 с.

Зовнішня політика і міжнародний досвід

Стратегічні пріоритети, №1(34), 2015 р. 125

УДК 342.3.061.1ЄС

ОРГАНІЗАЦІЯ ОРГАНІВ РЕГІОНАЛЬНОЇ ВЛАДИ КРАЇН ЄС ІЗ НАПІВПРЕЗИДЕНТСЬКОЮ

ФОРМОЮ ПРАВЛІННЯ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Янішевський Сергій Олександрович,Янішевський Сергій Олександрович,кандидат історичних науккандидат історичних наук

Розглянуто різні конфігурації регіональної влади в країнах ЄС із напівпрезидентською формою правління. Перевірено гіпотезу щодо кореляції між формою правління та конфігура-цією регіональної влади. Зроблено висновок про відсутність такої кореляції: у країнах із на-півпрезидентською формою правління відсутні якийсь єдиний або навіть переважно пошире-ний тип організації регіональної влади.

Ключові слова: регіон, органи регіональної влади, ЄС, напівпрезидентська форма правлін-ня, представницькі органи влади, органи виконавчої влади.

Одним із важливих складників проблеми розвитку політичної системи України є органі-зація виконавчої влади на субнаціональних рів-нях, зокрема регіональному. Для України ця проблема тривалий час залишається в колі ува-ги громадської думки, експертного середовища, політичних діячів. Причому найбільше уваги, порівняно з іншими субнаціональними рівнями, приділено регіонам.

Упродовж періоду незалежності виконавча влада на регіональному рівні здійснювалась і ви-конкомами відповідних місцевих рад, і місцеви-ми державними адміністраціями, існував й ін-ститут місцевих представників Президента України. Основну проблему функціонування субнаціональних рівнів системи влади в Украї-ні можна сформулювати як розподіл повнова-жень (і, відповідно, ресурсів) між органами дер-жавної влади та місцевого самоврядування. Ця проблема постійно була складником конститу-ційного процесу в Україні (з часів дискусій до-вкола ухвалення Конституції України), активно використовувалась різними політичними сила-ми (зокрема була своєрідною смисловою вітри-ною Партії регіонів). Питання децентралізації влади, розмежування повноважень між держав-

ною владою та місцевим самоврядуванням, між центром і регіонами різко актуалізувалося під час суспільно-політичної кризи 2014 р., а також дискусій щодо пошуку врегулювання конфлікту на Донбасі.

Оптимального варіанту вирішення цієї про-блеми наразі не знайдено. У проекті змін до Конституції, запропонованому Президентом України Петром Порошенком улітку 2014 р., на-приклад, пропонувалося скасувати інститут міс-цевих державних адміністрацій і запровадити інститут представників Президента України у регіонах і районах [1].

Серед останніх досліджень і публікацій, при-свячених питанням організації влади на регіо-нальному рівні, можна виділити статтю В. Ма-линовського «Регіональний рівень організації влади країн Європи: сучасний стан і тенденції розвитку» [2]. У статті згадуються відомі рефор-ми державного управління на субнаціональних рівнях у країнах Європи (Велика Британія, Іс-панія, Італія, Франція), окреслюються чинники, які визначають політико-територіальну органі-зацію держави. Автор розглядає три основні мо-делі публічної регіональної влади (автономний регіон, самоврядний регіон, адміністративний


Організація органів регіональної влади країн ЄС із напівпрезидентською формою правління: досвід для України

регіон), пропонує систематизацію моделей тери-торіальної організації влади регіонального рівня європейських країн. Важливою є вказівка на вплив форми правління на модель регіональної влади. Водночас у статті, на наш погляд, пере-більшується вплив чинника протидії сепаратиз-му в процесі децентралізації влади, також незро-зумілий критерій добору країн, моделі територі-альної організації влади яких піддано система-тизації.

Стаття Е. Топалової та М. Топала «Шляхи становлення європейської регіональної демо-кратії» висвітлює історію розробки проекту Єв-ропейської хартії регіональної демократії, підхо-ди Ради Європи до вирішення питань здійснен-ня влади на регіональному рівні [3].

У статті Є. Кулакової «Регіон у системі міс-цевого самоврядування України» порівнюється вітчизняне поняття «область» із поняттям євро-пейського законодавства «регіон», розкриваєть-ся зміст поняття «регіональне самоврядуван-ня», робиться висновок про необхідність рефор-мування територіального устрою України [4]. Як актуальна проблема визнається відсутність в областей конституційного статусу територі-альної громади, відсутність правових механіз-мів самостійного об’єднання територіальних спільнот в області.

З-поміж нещодавніх профільних публікацій також варто згадати монографію М. Лендьел «Місцева демократія у країнах Центральної і Східної Європи» [5]. Робота присвячена насам-перед субрегіональним рівням адміністративно-територіального устрою (політичної системи), вона цікава ґрунтовним аналізом логіки і прин-ципів процесів децентралізації державного управління у країнах Центральної та Східної Європи.

Звертаємо увагу, що всі згадані публікації значною мірою стосуються європейського досві-ду організації місцевої влади. Це цілком зрозу-міло, з огляду на існування у країнах Європей-ського Союзу дієвої системи організації місцевої влади, ефективних систем взаємодії між держав-ною владою та місцевим самоврядуванням і, від-повідно, доцільності, вивчення та запозичення Україною європейського досвіду в цій сфері.

Водночас недостатньо висвітленими у фахо-вих публікаціях залишаються конкретні інсти-туційні моделі організації влади на регіонально-му рівні. Аналіз цих моделей і є метою даної статті.

При визначенні меж об’єкта дослідження бу-демо виходити з уже згаданого твердження В. Малиновського про вплив форми правління на модель регіональної влади. Відповідно, ві-зьмемо до огляду інституції регіональної влади у країнах ЄС, які мають таку ж, як і в Україні, форму правління – напівпрезидентську, відпо-відно до визначення Дж. Сарторі. Тобто у краї-нах, де глава держави обирається на основі все-

народних виборів, він розділяє виконавчу владу з прем’єр-міністром [6]. Для зручності форму-вання об’єкта розгляду скористаємося перелі-ком країн з напівпрезидентським режимом, за-пропонованим Робертом Елджі й наведеним у роботі «Напівпрезидентський режим: можли-вості конституційної демократизації» [7]. У зга-даному переліку до країн ЄС із напівпрезидент-ською формою правління віднесено Болгарію, Ірландію, Литву, Польщу, Португалію, Руму-нію, Словаччину, Словенію, Фінляндію, Фран-цію, Хорватію [7].

Далі проаналізуємо основні структури регіо-нальної влади у вказаних країнах ЄС.

Болгарія. Адміністративно-територіальна одиниця найвищого субнаціонального рівня – область [8]. Нині в Болгарії існує 28 областей [9]. На рівні регіону представницькі органи вла-ди відсутні (у ст. 142 Конституції Болгарії регі-он визначається як адміністративна територі-альна одиниця для здійснення регіональної по-літики, реалізації державного управління на міс-цевому рівні та забезпечення узгодження націо-нальних і місцевих інтересів). На рівні регіону є лише органи виконавчої влади – керівник об-ласті та обласна адміністрація, керівник області призначається радою міністрів [10].

Ірландія. Регіональними органами влади в Ірландії є 3 регіональні асамблеї, за кількістю регіонів [11]. Межі й кількість регіонів визнача-ються урядом Ірландії – профільним міністер-ством, вони ж і створюють регіональні асамблеї та мають право їх розпуску [12]. Ці регіональні асамблеї складаються з членів місцевих рад (рад міст, графств та міст-графств), які входять до складу регіону, причому в асамблеї мають бути представлені всі місцеві ради відповідного регі-ону [12]. Організація роботи асамблеї поклада-ється на директора асамблеї, який призначаєть-ся одночасно зі створенням асамблеї тим самим нормативним актом [12].

Литва. Адміністративно-територіальними одиницями Литви є повіти (10 повітів) і муніци-палітети [13]. Органи виконавчої влади повіту відсутні – адміністрації губернаторів повіту бу-ли скасовані у 2010 р. [14] Також на рівні повіту відсутні представницькі органи влади, місцеве самоврядування здійснюється муніципальними радами [15].

Польща. Адміністративно-територіальною одиницею найвищого субнаціонального рівня є воєводство [16, art. 1]. У Польщі існує 16 воє-водств [16, art. 2]. Органами самоврядування во-єводства є сеймик воєводства й адміністрація воєводства [17, art. 15]. Сеймик – представниць-кий і контрольний орган воєводства [17, art. 16]. Склад сеймику обирається на прямих виборах [17, art. 16]. Сеймик очолює президент, який обирається сеймиком із числа своїх членів [17, art. 20]. Адміністрація воєводства обирається сеймиком [17, Art. 18].


Янішевський Сергій Олександрович

Органом виконавчої влади регіонального рівня також є воєвода, який є представником ра-ди міністрів у воєводстві, окремим органом уря-дової адміністрації на рівні воєводства, керівни-ком урядової адміністрації воєводства [18, art. 3]. Воєвода призначається і знімається з по-сади прем’єр-міністром за поданням міністра, що відповідає за діяльність публічної адміні-страції [18, art. 6]. З метою управління діяльніс-тю органів урядової адміністрації у воєводстві створюється офіс воєводи [18, art. 14].

Португалія. Адміністративно-територіаль-ною одиницею регіонального рівня є адміністра-тивний регіон [19, art. 236]. Територія країни по-діляється на 23 адміністративні регіони [20]. Цей поділ стосується лише материкової частини Португалії, а території Азорських островів та островів Мадейра мають статус автономних ре-гіонів із власними політичним та адміністратив-ним статусами й інституціями місцевого само-врядування [19, art. 6].

Представницьким органом адміністративно-го регіону є регіональна асамблея [19, art. 259]. Вона складається з членів, які обираються на прямих виборах, і членів, які обираються коле-гією виборщиків, що сформована з членів муні-ципальних асамблей цього адміністративного регіону [19, art. 260]. Органом виконавчої влади регіону є адміністрація регіону – колегіальний виконавчий орган регіону [19, art. 261]. Також в адміністративні регіони можуть призначатися радою міністрів урядові представники, до обов’язків яких можуть відноситися функції місцевих органів влади [19, art. 262].

Румунія. Адміністративно-територіальною одиницею регіонального рівня є повіт (жудець) [21, art. 3]. Територія поділяється на 41 повіт і столичне місто Бухарест, яке має статус повіту [22]. Представницьким органом повіту є повіто-ва рада, яка обирається мешканцями повіту і призначенням якої є координація діяльності рад комун і міст [21, art. 122]. Повітова рада і прези-дент повітової ради обираються на прямих вибо-рах [23]. У кожному повіті уряд призначає пре-фекта, який є представником уряду на місцево-му рівні і який має керувати територіальними підрозділами міністерств та інших органів цен-тральної влади в повіті [21, art. 123].

Словаччина. Адміністративно-територіаль-ною одиницею регіонального рівня Конституці-єю Словаччини визначено «вищу територіальну одиницю» [24, art. 64]. У публічному дискурсі Словаччини також використовується термін «самоврядний край» (samosprávny kraj)1. Тери-торія Словаччини поділяється на 8 вищих тери-торіальних одиниць (самоврядних країв) [25].

1 Див., наприклад, сайти відповідних регіонів Сло-вач чини: http://www.tsk.sk (Тренчинський самовряд-ний край), http://www.kosice-region.sk (Кошицький самоврядний край).

Органами влади вищих територіальних одиниць є рада вищої територіальної одиниці та голова вищої територіальної одиниці [24, art. 69]. І ра-да, і голова обираються на прямих виборах меш-канцями територіальної одиниці, голова є орга-ном виконавчої влади вищої територіальної оди-ниці [24, art. 69].

Місцеві державні адміністрації існують лише на нижчих рівнях адміністративно-територіаль-ного устрою [26].

Словенія. Конституція Словенії визначає, що «жителі Словенії здійснюють місцеве само-врядування в муніципалітетах та інших місце-вих громадах» [27, art. 138]. Як інші місцеві гро-мади в цьому розділі Конституції Словенії (роз-діл V) згадуються міські муніципалітети й регіо-ни. Регіон визначається як «самоврядна місцева громада, яка вирішує місцеві питання ширшого значення і деякі питання регіонального значен-ня, визначені законом» [27, art. 143]. Однак, на момент написання цієї статті, жодного регіону в Словенії не було створено, найвищим субнаціо-нальним рівнем адміністративно-територіально-го устрою був муніципальний.

Паралельно з муніципалітетами та громада-ми існують територіальні одиниці системи орга-нів виконавчої влади (upravne enote) – 58 адмі-ністративних одиниць [28; 29].

Фінляндія. Адміністративно-територіаль-ною одиницею регіонального рівня тут є регіон, яких нині налічується 19 [30]. У них існують ре-гіональні ради, які є міжмуніципальними орга-нами, при цьому кожен місцевий орган влади повинен бути членом регіональної ради [30]. Ке-рівними органами регіональних рад є регіональ-на асамблея та регіональна колегія, якій допома-гає секретаріат ради, очолюваний директором ради [30]. Основні функції регіональних рад – регіональний розвиток і планування викорис-тання земель регіону [30].

Органів виконавчої влади у регіонах немає. Органами державної влади супрамуніципально-го рівня є регіональні державні адміністративні агентства і центри економічного розвитку, тран-спорту й довкілля [31]. Існує 6 регіональних державних адміністративних агентств (кожне охоплює кілька регіонів) [32] і 15 центрів еконо-мічного розвитку, транспорту й довкілля (існу-ють не в усіх регіонах) [33].

Хорватія. Адміністративно-територіальною одиницею регіонального рівня є земля [34, art. 134]. Територія Хорватії поділяється на 20 земель і столицю Загреб [35]. Мешканці землі обирають свій представницький орган прямим голосуванням [34, art. 133]. Представницьким органом землі є скупщина [36, Čl. 27]. Члени представницького органу (скупщини) обирають зі свого складу голову скупщини [36, Čl. 34]. Ор-ганом виконавчої влади землі є губернатор (жу-пан) [36, Čl. 39], який обирається мешканцями землі на прямих виборах [37, či.2; 37, či.2].



Таблиця Органи влади регіону в країнах ЄС із напівпрезидентською формою правління

Країни КраїниОрганиОргани

влади регіонувлади регіону

Бол

гарі

яБ

олга

рія

Ірла

ндія

Ірла

ндія

Лит

ваЛ

итва

Пол

ьща

Пол

ьща

Пор

туга

лія

Пор

туга

лія

Рум

унія

Рум

унія

Сло

вачч

ина

Сло

вачч

ина

Фра

нція

Фра

нція

Фін

лянд

іяФ

інля

ндія

Хор

ваті

яХ

орва

тія

Представницькі органи Представницькі органи місцевого самоврядуваннямісцевого самоврядування –– ++ –– ++ ++ ++ ++ ++ ++ ++

Виконавчі органи місцевого Виконавчі органи місцевого самоврядуваннясамоврядування –– – – –– ++ ++ ++ ++ ++ –– ++

Органи державної владиОргани державної влади ++ –– –– ++ ++ ++ –– ++ –– ––

Таким чином, з 11 країн ЄС із напівпрези-дентською формою правління, розглянутих ви-ще, в одній – Словенії – регіональний рівень ад-міністративно-територіального устрою відсут-ній. Ще в одній країні – Литві – на регіонально-му рівні відсутні як виконавчі, так і представ-ницькі органи влади регіону.

Представницький орган влади регіону від-сутній у Болгарії, органи виконавчої влади регіо ну відсутні в Ірландії та Фінляндії. Пред-ставницькі органи влади регіону у Фінляндії та Ірландії формуються місцевими радами адміні-стративно-територіальних одиниць, які входять до складу регіону.

У Польщі, Португалії, Румунії, Франції на рівні регіону існують представницькі та вико-навчі органи місцевого самоврядування й орга-ни державної виконавчої влади регіону. У Хор-ватії й Словаччині на регіональному рівні існу-ють представницькі та виконавчі органи місце-вого самоврядування, регіональні органи дер-жавної виконавчої влади відсутні.

Наявність/відсутність представницьких і ви-конавчих органів місцевого самоврядування та органів державної виконавчої влади регіону можна представити у вигляді невеличкої табли-ці (не включено Словенію через відсутність ад-міністративно-територіальних одиниць регіо-нального рівня).

Таким чином, у країнах із напівпрезидент-ською формою правління відсутня якась єдина або навіть переважно поширена модель форму-вання регіональної влади. Що не підтверджує гі-потезу щодо впливу форми правління на модель регіональної влади.

Водночас відносно найпоширенішою модел-лю регіональної влади є модель співіснування на регіональному рівні представницького та вико-

навчого органу місцевого самоврядування та ре-гіонального органу державної влади, яка при-сутня в 4 країнах (Польща, Португалія, Румунія, Франція). Варто звернути увагу на те, що згада-ні 4 країни є найбільшими за населенням із пе-реліку, який розглядався, відносно близькі за розмірами до України (принаймні, Франція, Польща, Румунія), тому можна говорити про до-цільність вивчення цієї моделі з погляду засто-сування в Україні.

Також варто звернути увагу на кількість на-селення країни як на фактор, що може визнача-ти вибір тієї чи іншої моделі регіональної влади. А відсутність регіонального рівня державного управління (Литва, Словенія) можна розгляда-ти як результат політики управлінської оптимі-зації в невеликих країнах.

Серед інших особливостей моделей регіо-нальної влади у країнах ЄС із напівпрезидент-ською формою правління можна відзначити те, що в 6 з 11 розглянутих країн існують виконав-чі органи місцевого самоврядування. Цікавою є й модель, коли межі територіальної відповідаль-ності місцевих органів державної виконавчої влади не збігаються з межами адміністративно-територіальних одиниць (Словенія, Фінляндія).

Для детальнішого вивчення моделей регіо-нальної влади у країнах ЄС із подібною до Укра-їни формою правління варто звернути увагу на ґенезу тієї чи іншої моделі, тенденції їх сучасних видозмін, повноваження різних гілок регіональ-ної влади, відносини між органами місцевого са-моврядування різних рівнів адміністративно-те-риторіального устрою, взаємодію регіональних органів державної влади та місцевого самовря-дування, вплив на формування та функціону-вання регіональних органів влади регіональної політики Європейського Союзу.


1. Пункт 9 // Проект Закону «Про внесення змін до Конституції України (щодо повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування)» // «Про внесення змін до Конституції України (щодо повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування)» : законопроект [ініціатор законо-проекту Порошенко П. О., Президент України : доопрац. : зареєстров. 02.07.2014 р.] [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=51513.

2. Малиновський В. «Регіональний рівень організації влади країн Європи» / Валентин Малиновський. – Вісник НАДУ «Регіональне управління та місцеве самоврядування». – 2013. – № 1. – С 139–147.


Янішевський Сергій Олександрович

3. Топалова Е. Х. Шляхи становлення європейської регіональної демократії / Е. Х. Топалова, М. Х. То-пал // Теорія та практика державного управління і місцевого самоврядування [Електронний ресурс]. – Режим доступу: irbis-nbuv.gov.ua/.../cgiirbis_64.exe?

4. Кулакова Є. В. Регіон у системі місцевого самоврядування України / Є. В. Кулакова // Правничий часопис Донецького університету. – 2013. – № 1. – С. 43–53.

5. Лендьел М. О. Місцева демократія у країнах Центральної і Східної Європи : [монографія] / Мирос-лава Лендьел ; Каф. політол., НДІ політ. регіоналістики, ДВНЗ «Ужгород. нац. ун-т». – Ужгород : Мис-тецька Лінія, 2011. – 687 с.

6. Сарторі Джованні. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і резуль-татів / Сарторі Джованні. – К. : АртЕк, 2001. – С. 125.

7. Напівпрезидентський режим: можливості конституційної демократизації / уклад. С. Балан, С. Ко-нончук / ШПА, УНЦПД. – К. : «Лікей», 2012. – С. 16.

8. Конституция на Република България [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.parliament.bg/bg/const

9. Областни администрации [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://self.government.bg/links10. Чл. 143 // Конституция на Република България [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://

www.parliament.bg/bg/const11. Local Government Administration [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.environ.ie/

en/LocalGovernment/LocalGovernmentAdministration/12. PART 9. Regional Assemblies // Local Government Reform Act 2014. – 62 (1) [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.irishstatutebook.ie/2014/en/act/pub/0001/sec0062.html#sec6213. Article 1 // Law on the Territorial Administrative Units of the Republic of Lithuania and their

boundaries [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.litlex.lt/litlex/eng/frames/laws/documents/163.htm

14. Public Audit Report. Redistribution of Functions of County Governor’s Administrations [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vkontrole.lt/en/docs/Summary/Redestribution_of_functions_of_CGA.pdf

15. Article 119 // Constitution of the Republic of Lithuania [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www3.lrs.lt/home/Konstitucija/Constitution.htm

16. Ustawa z dnia 24 lipca 1998 r. o wprowadzeniu zasadniczego trójstopniowego podziału terytorialnego państwa [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU19980960603

17. Ustawa z dnia 5 czerwca 1998 r. o samorządzie województwa [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU19980910576.

18. Ustawa z dnia 23 stycznia 2009 r. o wojewodzie i administracji rzadowej w wojewodztwie [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU20090310206

19. Constitution of the Portuguese Republic. Seventh Revision [2005] [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://app.parlamento.pt/site_antigo/ingles/cons_leg/Constitution_VII_revisao_definitive.pdf

20. Lei n. 75/2013 de 12 de setembro – Anexo II [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://dre.pt/application/dir/pdf1s/2013/09/17600/0568805724.pdf

21. Constitution of Romania [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cdep.ro/pls/dic/site.page?den=act2_2&par1=1#t1c0s0a3

22. Administrative divisions // General Information About Romania [Електронний ресурс]. – Режим дос-тупу: http://www.schengen.mai.gov.ro/English/index10.htm [сайт Schengen Romania]

23. Association of City Managers of Romania – II. Introduction. – 2.1[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.aapro.ro/doc/parteneriate/chestionar-udite.pdf

24. Constitution of the Slovak Republic [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nrsr.sk/web/default.aspx?sectionid=124

25. Euraccess Slovakia. – Services. – Practical Information. – Daily Life. – Regional and Local Administration [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.euraxess.sk/en/main/services-practical-information/daily-life/regional-and-local-administration.

26. Zakon z 19. juna 2013 o organizacii miestnej štatnej spravy a o zmene a doplneni niektorych zakonov [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minv.sk/%3Feso-efektivna-spolahliva-otvorena-verejna-sprava%26subor%3D181020&rct=j&frm=1&q=&esrc=s&sa=U&ei=cSBbVMT7FqiR7Aa3zYHwBQ&ved=0CBMQFjAA&usg=AFQjCNEhjrl71MBeveolK0GHNZAwpksrbQ

27. Constitution [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.us-rs.si/en/about-the-court/legal-basis/constitution/

28. 43 člen (upravne enote ter druge oblike teritorialne organiziranosti) // Zakon o državni upravi [Електрон ний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pisrs.si/Pis.web/pregledPredpisa?id=ZAKO3225;

29. Republika Slovenija. Upravne enote [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.upravneenote.gov.si/

30. Regional councils // Local authorities. – Regional councils [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.localfinland.fi/en/authorities/regional-councils/Pages/default.aspx



31. Regional administration // Suomi.fi. – State and municipalities. – Regional administration [Електрон-ний ресурс]. – Режим доступу: http://www.suomi.fi/suomifi/english/state_and_municipalities/regional_administration/index.html

32. Regional State Administrative Agencies [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.avi.fi/web/avi-en

33. Centre for Economic Development, Transport and the Environment [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.ely-keskus.fi/en/web/ely-en/

34. Constitution of the Republic of Croatia [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Art. 134. – http://www.sabor.hr/fgs.axd?id=17074

35. Članak 3 // Zakon o područjima ћupanija, gradova i opžina u republici hrvatskoj [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://www.propisi.hr/print.php?id=5006

36. Zakon o lokalnoj i područnoj (regionalnoj) samoupravi (pročišćeni tekst) [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу: http://narodne-novine.nn.hr/clanci/sluzbeni/2013_02_19_323.html

37. Zakon o izborima općinskih načelnika, gradonačelnika, ћupana i gradonačelnika grada Zagreba [Електро-нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.google.com.ua/url?url=http://www.zakon.hr/zakoni/Zakon_o_izborima_opcinskih_nacelnika,_gradonacelnika_zipana_i_gradonacelnika_Grada_Zagreba.doc&rct=j&frm=1&q=&esrc=s&sa=U&ei=d13jVIz9NYjhaKibgcgM&ved=0CBMQFjAA&usg=AFQjCNESpncZXDRyQqJbvs7KtCnC3GvH4g


УДК 355.401

НОВА СТРАТЕГІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ПОЛЬЩІ – ВІДПОВІДЬ НА ЄВРОПЕЙСЬКІ ВИКЛИКИ

ТА ЗАГРОЗИ СЬОГОДЕННЯ

Александров Олег СвятославовичАлександров Олег Святославович

Розглянуто передумови та причини розробки керівництвом Республіки Польща (РП) нової редакції Стратегії національної безпеки. Проаналізовано зміст документа, при цьому особ ливу увагу приділено оцінці безпекового середовища РП, загроз і викликів, що стоять перед краї-ною та Європейським регіоном, а також факторам, які Варшава вважає гарантіями безпеки держави. Надані рекомендації щодо врахування Україною позиції та підходів РП до вирішен-ня проблем забезпечення власної безпеки, а також їх використання при визначенні напрямів української зовнішньої та безпекової політики.

Ключові слова: стратегія національної безпеки, Республіка Польща, НАТО, Європейський Союз, США, виклики та загрози національній безпеці, агресія Росії проти України, безпекове середовище, національні інтереси.

21 жовтня 2014 р. Рада міністрів РП прийня-ла нову Стратегію національної безпеки країни (далі – Стратегія), підготовлену міністерством національної оборони країни. 5 листопада 2014 р. документ було затверджено президентом Поль-щі Б. Коморовським [1]. Подія відбулася у Бель-ведерському палаці за участю міністра оборони Т. Сємоняка та глави Бюро національної безпе-ки С. Козєя. «Стратегія національної безпеки Республіки Польща – це базовий документ, що визначає важливі напрямки діяльності на фоні змін у безпеці на схід від Польщі», – заявив піс-ля його затвердження польський президент [2].

Нова стратегія визначає загальні питання нацбезпеки і вказує на те, що безпека РП зале-жатиме від здатності країни захищати націо-нальні інтереси. Як і більшість країн Європи, РП регулярно оновлює документи стратегічного планування у сфері національної безпеки залеж-но від змін безпекового середовища, а також за-гроз і викликів, що стоять перед державою.

Попередню Стратегію національної безпеки РП прийняла у 2007 р. Експерти відрізняли той документ як першу за історію країни спробу комплексного підходу до національної безпеки. Стратегія-2007 розглядала національну безпеку як категорію, що охоплює всі аспекти й галузі національної безпеки – зовнішні, внутрішні, вій-ськові [3]. Так, підґрунтям польської зовнішньої безпеки вважалося членство в НАТО та ЄС. При цьому зазначалося, що РП займає важливе місце в європейській системі безпеки, а її тери-торія має стратегічне значення для європейської безпеки. Щодо внутрішньої безпеки робився ак-цент на забезпеченні конституційних свобод громадян, створенні умов для динамічного роз-витку громадянського суспільства та економіки країни.

У військовій сфері зверталася увага на те, що оборонна політика РП будується на поєднанні принципів солідарності й лояльності союзників по НАТО, їх готовності прийти на допомогу кожному члену Альянсу.

Експерти звертали увагу на наступні акцен-ти стратегії:

• РП є країною, яка міцно закріпилася в євро-пейських та євроатлантичних структурах;

• РП є близьким союзникам США; • залежність РП від поставок енергоносіїв є

однією із зовнішніх загроз її безпеці; • першочерговими завданнями є підвищення

якості життя громадян, модернізація збройних сил, розвиток співпраці із «союзними арміями», зміцнення міжнародних позицій держави;

• НАТО є для РП найважливішою формою багатостороннього співробітництва, опорою стабільності на Європейському субконтиненті, а також основою трансатлантичних відносин.

Таким чином, євроатлантичному фактору за-безпечення безпеки в доктрині надавалося вирі-шальне значення. На відміну від попередніх до-кументів у Стратегії-2007 вперше окремо було згадано Російську Федерацію (РФ), зокрема в контексті енергетичної залежності РП. Було від-значено, що РФ, користуючись гострою ситуаці-єю на ринку енергетичних ресурсів, активно зміцнює свої позиції, в тому числі на міжрегіо-нальному ринку ресурсів.

Наступним кроком щодо вироблення комп-лексного підходу до стратегічного планування у сфері національної безпеки стало прийняття у квітні 2013 р. «Стратегії розвитку системи наці-ональної безпеки Республіки Польща до 2022 р.» [4]. У цьому документі були закладені основи функціонування системи, яка гарантує швидку та ефективну відповідь на всі види за-


Нова стратегія національної безпеки Польщі – відповідь на європейські виклики та загрози сьогодення

гроз і криз для РП. За інформацією керівництва країни, необхідність створення нового докумен-та у безпековій сфері та оновлення механізмів національної безпеки були зумовлені активною участю РП в системах європейської безпеки, з одного боку, і високим рівнем терористичної за-грози у світі – з іншого. «Стратегія розвитку системи національної безпеки Республіки Поль-ща до 2022 р.» була розроблена з урахуванням головних стратегічних документів НАТО і ЄС у цій галузі – «Стратегічною концепцією НАТО» [5]1 і «Європейською стратегією безпеки» [6]2. Таким чином, польське керівництво дало зрозу-міти, що його пріоритетами є підвищення націо-нальної боєздатності й досягнення військових і зовнішньополітичних цілей НАТО, а також тіс-ніша взаємодія з партнерами зі Східної Європи в межах Альянсу та Євросоюзу.

У стратегії викладено п’ять цілей, досягнення яких дасть змогу запобігти або нейтралізувати існуючі загрози національній безпеці.

Перша – підвищення ефективності роботи двосторонніх і багатосторонніх угод, особливо зі США.

Друга – зміцнення військового потенціалу країни.

Третя – посилення стійкості щодо непередба-чених і надзвичайних загроз національній безпеці.

Четверта – інтеграція політики безпеки і по-літики розвитку, що передбачає різні напрями діяльності – від охорони навколишнього сере-довища до охорони материнства і дитинства.

П’ята – створення умов для розвитку інте-грованих систем національної безпеки, що пе-редбачає управління кризовими ситуаціями.

Після ухвалення згаданої «Стратегії розви-тку…» РП не планувала в найближчому часі оновлювати документи стратегічного плануван-ня щодо національної безпеки. Однак різка змі-на безпекового середовища у Східній Європі, виникнення нових викликів та загроз [7] змуси-ли польське керівництво наприкінці 2014 р. при-йняти нову Стратегію національної безпеки. Документ охоплює комплекс питань національ-ної безпеки та визначає оптимальні способи ви-користання для її потреб усіх ресурсів держави в оборонній, соціальній та економічній сферах.

Стратегія складається з чотирьох розділів: 1) РП як суб’єкт безпеки; 2) Безпекове середо-вище РП; 3) Концепція стратегічних дій. Опера-тивна стратегія; 4) Концепція стратегічної підго-товки. Стратегія забезпечення готовності.

1Стратегічна концепція – це офіційний документ, у якому визначені довгострокові цілі, характер та осно-воположні завдання НАТО в галузі безпеки. У ньому також надано характеристику новим умовам безпеки, уточнено основи підходу Альянсу до безпеки та визна-чено напрями подальшого реформування збройних сил країн-членів НАТО.

2Європейська стратегія безпеки була прийнята у грудні 2003 р. і стала віхою на шляху розвитку зовніш-ньої політики та політики безпеки ЄС.

1. Республіка Польща як суб’єкт безпеки

У цьому розділі визначається місце РП у єв-ропейському регіоні та світі, перераховуються національні інтереси та стратегічні цілі держави, а також стратегічний потенціал національної безпеки країни. Згідно зі стратегією, головною метою зміцнення потенціалу національної без-пеки РП є стабільний розвиток країни та по-кращення життєвих умов її громадян.

Основним джерелом забезпечення безпеки держави визначається входження Польщі до структур євроатлантичного та європейського співробітництва. При цьому зазначається, що са-ме членство в Альянсі є найважливішою фор-мою політичної та воєнної співпраці держави з її союзниками. Водночас ЄС забезпечує підтрим-ку соціально-економічного розвитку РП та зміц-нення її позицій у світі. Цікаво, що при цьому в документі не згадується роль системи Спільної політики безпеки та оборони Євросоюзу у зміц-ненні польського безпекового потенціалу. Най-важливішим союзником РП поза межами Євро-пи залишаються США.

Щодо регіонального співробітництва у сфері міжнародної безпекової політики для РП пріо-ритетними є традиційні формати – Веймар-ський трикутник і Вишеградська група, а також участь у таких об’єднаннях, як Балтійська та Скандинавська групи.

У документі окрему увагу приділено стосун-кам Варшави з державами програми ЄС Східне партнерство. РП підтримує реформи у цих краї-нах та виступає за зміцнення їх зв’язків з НАТО та ЄС, які мають ґрунтуватися на принципах свободи, демократії, ринкової економіки та від-критій перспективі їх інтеграції до євроатлан-тичних структур.

Будучи сусідом РФ, РП виступає за розви-ток двосторонніх відносин НАТО–РФ та ЄС–РФ на основі повної поваги до міжнародного права, у тому числі суверенітету й територіаль-ної цілісності держав, а також свободи вибору їх шляху розвитку та входження до політичних і військових союзів.

Крім НАТО та ЄС, документ засвідчує пова-гу до таких міжнародних організацій, як ООН та ОБСЄ, називаючи їх важливими інструментами забезпечення глобальної та європейської безпе-ки, однак не деталізує їх роль у цих процесах.

Національними інтересами РП визначено такі:• підтримка ефективного потенціалу націо-

нальної безпеки задля забезпечення готовності та здатності запобігання загрозам, захисту від них, а також ліквідації їх наслідків;

• міцна міжнародна позиція РП та членство в надійних міжнародних системах безпеки;

• особистий та колективний захист громадян від загроз їх життю та здоров’ю, а також від втрати важливих для них матеріальних і немате-ріальних цінностей;


Александров Олег Святославович

• забезпечення можливостей користування громадянами всіма свободами та правами, якщо це не загрожує безпеці інших осіб та держави, а також збереження національної ідентичності й культурної спадщини кожного громадянина;

• забезпечення сталого і збалансованого роз-витку соціального та економічного потенціалу держави за умови захисту навколишнього се-редовища, а також життєвих умов і здоров’я людей.

На основі перелічених інтересів визначають-ся стратегічні цілі національної безпеки, першо-черговим із яких є розвиток усього комплексу системи національної безпеки з метою ефектив-ної та своєчасної відповіді на виклики, знижен-ня ризиків та запобігання загрозам у безпековій сфері РП, постійне вдосконалення цього комп-лексу та його забезпечення відповідними ресур-сами й можливостями.

На перше місце у переліку цілей нацбезпеки висунуто використання членства РП у міжна-родних організаціях колективної безпеки. Зо-крема, розвиток оборонного потенціалу країни документ пов’язує не тільки із забезпеченням його відповіді потребам і можливостям держа-ви, а й з підвищенням рівня сумісності всереди-ні НАТО та ЄС. Важливою метою Варшава та-кож вважає зміцнення готовності Північно-атлантичного альянсу забезпечити колективну оборону, узгодженість дій ЄС у сфері безпеки, а також підвищення значення та авторитету РП у цих організаціях.

Серед інших цілей привертають увагу такі:• розвиток тісного співробітництва з усіма

сусідами та забезпечення партнерських відно-син з іншими сусідами з метою запобігання міжнародним конфліктам і кризам;

• обстоювання на міжнародній арені принци-пів міжнародного права та універсальних цін-ностей (демократії, прав людини і громадських свобод), забезпечення верховенства цих прин-ципів усередині РП;

• забезпечення громадської безпеки через розвиток національних структур захисту від надзвичайних ситуацій;

• розвиток національної системи кризового менеджменту;

• захист кордонів РП як зовнішніх кордонів Євросоюзу, запобігання організованій та еконо-мічній злочинності, захист громадського порядку;

• розвиток і вдосконалення системи боротьби з тероризмом і розповсюдженням зброї масового ураження (ЗМУ);

• забезпечення безпеки польського кібер-простору;

• забезпечення безпечних умов для розвитку людського та соціального капіталу, розвитку інноваційної, ефективної та конкурентоспро-можної економіки держави;

• забезпечення енергетичної, екологічної, кліматичної та харчової безпеки;

• здійснення ефективної сімейної політики й пристосування міграційної політики до нових умов;

• постійне підвищення рівня обізнаності на-селення у сфері національної безпеки та роз-ширення компетенції громадян щодо відповіді на кризові ситуації.

Стратегічний потенціал національної безпе-ки РП слугує реалізації національних інтересів задля забезпечення як захищеності держави, так і ефективної участі у зміцненні оборонних мож-ливостей НАТО та ЄС. Згідно зі Стратегією основою цього потенціалу є система національної безпеки, яка складається з декількох підсистем:

1) підсистеми управління;2) виконавчих підсистем;3) підсистем забезпечення (соціальної та еко-

номічної).Підсистема управління є ключовим елемен-

том системи нацбезпеки. До неї входять органи державної влади, які виконують завдання у сфе-рі національної безпеки, а також дорадчі струк-тури, адміністративний апарат та відповідна інфраструктура.

Виконавча підсистема – це сила та засоби, які є у розпорядженні органів управління, призна-чені для виконання завдань у сфері національної безпеки. Головними елементами цієї підсистеми є оборонний (збройні сили) та внутрішнього за-хисту (правоохоронні органи, спеціальні, при-кордонні, митні служби, сили реагування на надзвичайні ситуації, антитерористичні струк-тури, органи кібернетичного захисту тощо).

Серед підсистем забезпечення найважливішу роль відіграє соціальна (людський капітал, осві-та, якість життя) та економічна (зростання ВНП, підвищення конкурентоспроможності, енергетична політика, модернізація транспорт-ної системи тощо).

2. Безпекове середовище Республіки Польща

За оцінкою авторів Стратегії, сучасне безпе-кове середовище характеризується «розмиттям» чітких кордонів між його внутрішнім та зовніш-нім, воєнним і невоєнним вимірами. Глобаліза-ція та зростаюча взаємозалежність держав при-зводять до непередбачуваних явищ, масштаб яких виходить за межі географічних кордонів, політичних та економічних систем. На цьому фоні у сучасному світі зберігаються загрози во-єнного характеру. Тому безпека РП залежатиме від її здатності ефективно реалізовувати націо-нальні інтереси й досягати стратегічних цілей у нинішніх та прогнозованих безпекових умовах.

Характеризуючи глобальний вимір безпеко-вого середовища, документ, зокрема, відзначає такі найбільші загрози сучасного глобалізова-ного світу:

• падіння довіри до міжнародних угод щодо роззброєння, у т.ч. стосовно нерозповсюдження



ЗМУ, можливість неконтрольованого виробни-цтва ЗМУ, нової гонки озброєнь і потрапляння її до рук терористів;

• існування у світі авторитарних режимів, не-хтування ними вимогами міжнародного права, демократичними нормами, правами людини тощо;

• розповсюдження міжнародного тероризму та організованої злочинності як основи неста-більності та внутрішніх конфліктів;

• розвиток цифрових технологій та пов’язані з ним розповсюдження кіберзлочинів, кіберте-роризму, кібершпигунства тощо, у тому числі за участю недержавних суб’єктів;

• поширення різних форм екстремізму на політичному, релігійному, етнічному, соціо-еко-номічному ґрунті;

• демографічний вибух в окремих регіонах світу та пов’язане з ним зростання потреб насе-лення в енергетичних, харчових і водних ресурсах.

Єдиною легітимною міжнародною організа-цією щодо глобальної безпеки РП вважає ООН. Зважаючи на суттєві проблеми щодо реалізації її впливу на врегулювання криз сучасного світу, важливими є зусилля щодо повернення довіри до неї, підвищення її авторитету та ефективнос-ті роботи.

Щодо регіонального виміру безпекового середовища, у Стратегії зазначається, що без-пеку в Європі визначатимуть чотири фактори: НАТО, ЄС, стратегічна присутність США й від-носини з Росією.

За оцінками авторів документа, на кордонах із РП існує ризик конфліктів регіонального та місцевого характеру, в які країна може бути без-посередньо або опосередковано втягнена. РП та-кож не є вільною від політичного тиску з вико-ристанням військових аргументів. У безпосеред-ній близькості з РП має місце велика концентра-ція військових сил і засобів, тому в регіонально-му контексті загрози РП за несприятливих умов можуть мати як невійськовий, так і військовий характер. В останньому випадку вони можуть набувати форми кризових і воєнних загроз, тоб-то збройних конфліктів різного масштабу – від військових дій (нижче рівня класичної війни) до менш імовірного конфлікту значного масштабу.

У документі сказано, що відновлення Росією позицій наддержави за рахунок сусідів у спосіб інтенсифікації політики конфронтації, прикла-дом чого є конфлікт із Україною та анексія Кри-му, негативно впливає на стан безпеки у регіоні. У стратегії також враховується той факт, що ре-гіональний конфлікт в Україні може прямо або побічно торкнутися й РП.

У Стратегії зазначено, що НАТО, залишаю-чись для Європи найважливішим політичним і воєнним союзом та гарантом безпеки РП, потре-бує підтримки на високому рівні бойових мож-ливостей, а також солідарності всіх країн-членів при виконанні цього завдання. Діяльність поль-ської держави також буде націлена на погли-

блення євроінтеграційних процесів для того, щоб ЄС мав достатній безпековий та оборонний потенціал.

Враховуючи, що спільна політика безпеки та оборони Євросоюзу є також вагомим чинником забезпечення безпеки РП, вона зацікавлена в по-ліпшенні стратегічної співпраці між НАТО та ЄС – зміцнення узгодженості у політичних пи-таннях та підвищення ефективності в конкретній діяльності. При цьому суттєвою загрозою ефек-тивному функціонуванню обох організацій є тенденція зменшення оборонних бюджетів кра-їн-членів, що спостерігалася останніми роками.

Найбільш пріоритетне значення надавати-меться співпраці зі США. РП підтримуватиме зу-силля щодо збереження американських гарантій безпеки для Європи, американської військової присутності на субконтиненті (включаючи РП).

Стратегія також передбачає розвиток тісної співпраці із сусідніми державами та налаго-дження партнерських відносин з іншими країна-ми, в тому числі для попередження та врегулю-вання конфліктів і міжнародних криз.

Негативними чинниками, що характеризу-ють безпекове середовище в європейському ре-гіоні, Стратегія називає вразливість кіберпрос-тору, старіння населення, важливість забезпе-чення енергетичної безпеки та збереження біо-логічного різноманіття.

Документ вказує на важливу роль у регіоні ОБСЄ, яка має багато інструментів для врегу-лювання кризових ситуацій, однак їх реальна ефективність залежить від зобов’язань країн-учасників. З урахуванням поглиблення супереч-ностей між країнами Європи, РП не очікує ре-ального підвищення результативності роботи цієї організації найближчим часом. Підриву до-віри та викликом безпеці на субконтиненті слу-гує й криза довкола Договору про звичайні збройні сили в Європі, яка не буде вирішена в осяжному майбутньому.

Внутрішні загрози безпеці РП загалом при-таманні більшості країн сучасного західного сві-ту. Стратегія визначає такими загострення де-мографічної ситуації, пов’язане з падінням рівня народжуваності; зростання безробіття, бідності; проблеми охорони здоров’я; явище соціальної стратифікації суспільства. Автори документа та-кож заявили про існування викликів громад-ській безпеці та порядку, розвиток організова-ної, економічної злочинності, незаконне розпо-всюдження наркотиків і торгівлі людьми. Вра-ховуючи міжнародну природу сучасного теро-ризму, РП не може почуватися у безпеці щодо намагання окремих осіб та організацій досягати своїх політичних, соціальних, економічних і ре-лігійних цілей з використанням терористичних методів. Членство РП в НАТО та ЄС створює передумови для активізації роботи в країні зару-біжних спецслужб з метою отримання доступу до відповідної класифікованої інформації. Під



загрозою залишається інформаційна система РП, захист якої породжує дилему між недопу-щенням проникнення ворожого втручання в кі-бернетичні мережі та забезпеченням свобод і персональних даних громадян країни.

Окремим викликом національній безпеці ав-тори Стратегії вважають корупцію, яка найбіль-ше проявляється у таких сферах, як будівництво та модернізація інфраструктури, комп’ютери-зація, державне управління, використання фон-дів ЄС, охорона здоров’я, оборона, енергетика та захист довкілля.

Традиційно впродовж останнього десятиліт-тя суттєвою загрозою економічній безпеці РП залишається залежність країни від імпорту енергоносіїв. Покращити ситуацію у цій сфері автори Стратегії пропонують за рахунок дивер-сифікації джерел енергоресурсів та шляхів їх по-стачань, використання альтернативних енерго-джерел (в т.ч. ядерних енергоблоків) втілення заходів щодо енергозбереження.

Викликами РП в економічній сфері доку-мент визначає незадовільний стан конкуренто-спроможності польської економіки, зміцнення промислової бази як вирішального фактора за-безпечення добробуту країни та консолідації по-зиції РП в ЄС і на міжнародній арені. Покращи-ти ситуацію в цій сфері пропонується за рахунок впровадження інновацій, технологічного роз-вит ку, електронного бізнесу, розвитку організа-ційних, фінансових і правових умов, сприятли-вих для підприємництва.

3. Концепція стратегічних дій. Оперативна стратегія

Згідно зі Стратегією головна спрямованість стратегічних дій РП визначається трьома пріо-ритетами її політики безпеки:

• забезпечення готовності й демонстрація рішучості діяти щодо забезпечення безпеки та оборони, а також зміцнювати оборонний потен-ціал держави;

• підтримка дій щодо посилення здатності НАТО забезпечувати колективну безпеку, роз-витку Спільної політики безпеки та оборони ЄС, зміцнення стратегічного партнерства (в т.ч. зі США) і стратегічних стосунків з партнерами у регіоні;

• підтримка та вибіркова участь у місіях між-народного співтовариства, які здійснюються відповідно до норм міжнародного права з метою запобігання виникненню нових джерел загроз, врегулювання конфліктів та недопущення їх розповсюдження.

У рамках першого пріоритету автори Стра-тегії найважливішим вважають досягнення по-літичного консенсусу та соціального сприйнят-тя першочерговості вирішення проблем націо-нальної безпеки у державній політиці уряду.

У контексті другого пріоритету Польща зо-середиться на заходах, спрямованих на розвиток

оборонних можливостей НАТО, особливо щодо стратегічного зміцнення східного флангу Альян-су. Водночас РП приділятиме значну увагу ак-тивізації інтеграційних процесів у Євросоюзі щодо безпекової сфери. Запорукою стабільної ситуації у регіоні автори документа вважають стратегічне співробітництво між ЄС і НАТО в галузі безпеки, а також широку воєнну присут-ність США у Європі. Польща також планує ак-тивно підтримувати залучення до загальноєвро-пейських процесів забезпечення безпеки східно-європейські країни-партнери, насамперед охо-плені ініціативою Східне партнерство.

Впровадження заходів відповідно до тре-тього пріоритету передбачає зусилля щодо зміцнення ролі ООН, а в регіональному контек-сті – перегляд функцій та значення ОБСЄ, що буде пов’язано з труднощами, враховуючи необ-хідність конструктивного підходу всіх членів організації.

Відповідно до зазначених критеріїв РП орга-нізує та здійснює такі види стратегічних дій у безпековій сфері: 1) оборонні дії; 2) захисні дії; 3) дії щодо соціальної та економічної безпеки. До переліку оборонних дій документ відносить дипломатичні, воєнні, розвідувальні та контр-розвідувальні заходи, а також заходи у сфері оборонної промисловості.

Дипломатичні заходи спрямовані на ство-рення сприятливих міжнародних умов, які за-безпечуватимуть максимальну реалізацію наці-ональних інтересів РП. У цьому розділі привер-тає увагу положення щодо намірів Варшави формувати відносини із Росією на основі прин-ципу взаємності, відкритості та поваги нею суве-ренітету сусідніх країн.

Воєнні заходи зосереджені на підтримці та демонстрації всеохоплюючої готовності РП да-ти ефективну відповідь на воєнні загрози неза-лежності й територіальній цілісності держави. Це завдання стосується, передусім збройних сил РП, для яких Стратегія визначає перелік кон-кретних завдань для дії у складі об’єднаних сил НАТО, на національному рівні, а також у складі миротворчих сил із мандатом міжнародних ор-ганізацій.

Документ також визначає перелік завдань для розвідувальних органів у сфері оборони, го-ловною місією яких є отримання, аналіз та роз-повсюдження серед визначених споживачів ін-формації щодо існуючих і постійних загроз дер-жаві, її інтересам і громадянам. У Стратегії міс-титься перелік головних завдань для контрроз-відувальних органів, поміж яких, крім традицій-них, привертають увагу боротьба з корупцією в оборонній сфері, захист процесу здійснення НДККР в інтересах оборони та забезпечення ін-формаційної безпеки.

Важливим елементом економічного складника у безпековій сфері є оборонно-промисловий потен-ціал країни, який, разом зі Стратегією має макси-



мально бути залученим до процесів технічного пе-реоснащення збройних сил держави та сприяти реалізації програм модернізації армії, розробле-них міністерством національної оборони.

Захисні дії згідно з документом складаються з таких складників: заходи у сфері юстиції; контр-розвідувальний захист; запобігання і боротьба з тероризмом та екстремізмом; забезпечення безпе-ки в кіберпросторі; інформаційна безпека, вклю-чаючи захист класифікованої інформації; захист критичної інфраструктури; забезпечення громад-ської безпеки і порядку; рятувальні операції та за-хист населення; захист державного кордону (включно з митними та іміграційними процеду-рами); захист найважливіших державних діячів та державних адміністративних органів; заходи з урегулювання кризових ситуацій; запобігання та боротьба з корупцією та явищами, породженими нею; охорона здоров’я громадян.

Дії щодо соціальної та економічної безпеки включають:

• захист і зміцнення національної ідентич-ності польського народу завдяки підтримці та розвитку національної культури та історичної спадкоємності поколінь;

• освіту в галузі безпеки з метою підвищення суспільної свідомості щодо розуміння загроз національній безпеці та створення професійної бази для адекватної відповіді на них;

• зміцнення співпраці державних органів з мас-медіа в контексті забезпечення національної безпеки;

• запобігання загрозам у сфері демографічної безпеки;

• зміцнення фінансової безпеки;• підвищення енергетичної безпеки (страте-

гічне завдання – диверсифікація енергопоста-чання завдяки розвитку нетрадиційних джерел і пошуку альтернативних шляхів доставки енер-горесурсів);

• підтримку стратегічних резервів;• зміцнення харчової безпеки;• захист довкілля;• безпеку основних просторових структур

польської економіки (у спосіб обмеження над-мірного хаотичного розвитку міст країни, що важливо для ефективного управління оборон-ними діями та врахування потреб держави у сфері оборони);

• ефективне управління НДДКР, що здій-снюються в інтересах безпекової галузі.

4. Концепція стратегічної підготовки. Стратегія забезпечення готовності

Стратегія визначає, що заходи, спрямовані на інтеграцію управління процесами щодо забезпе-чення національної безпеки, вимагають важли-вих інституційних, інфраструктурних, про-цедур них і законодавчих змін.

Інституційні зміни. Документ визначає необ-хідність інституційного зміцнення Кабінету мі-

ністрів РП завдяки створенню допоміжного ор-гану щодо координації та нагляду за спеціальни-ми службами. Його компетенції в майбутньому можуть бути розширені й на інші сфери націо-нальної безпеки.

Інфраструктурні зміни. У РП існує нагальна потреба вдосконалення інфраструктури, що вико-ристовується для управління сферою національ-ної безпеки, як з точки зору модернізації самих об’єктів, так і їх обладнання сучасною технікою. Передусім існує завдання придбання спеціально-го повітряного транспорту для надання вищому керівництву держави можливості безперервного здійснення управління в кризові періоди.

Процедурні зміни передбачають покращен-ня планувальних, організаційних, координацій-них і контрольних процедур у безпековій галузі.

Зміни законодавства. Впровадження нових рішень з об’єднання процесів управління сфе-рою національної безпеки можуть вимагати змін в існуючому законодавстві РП щодо ролі поса-дових осіб та державних інститутів і засобів, що будуть у їхньому розпорядженні.

Далі визначається перелік заходів, вжиття яких забезпечує готовність усього комплексу державних органів РП щодо виконання опера-тивної стратегії національної безпеки держави відповідно до підсистем, визначених у третьому розділі, а саме – оборонної, захисної, соціальної, економічної.

Основними напрямками втілення Стратегії національної безпеки РП визначено такі [8]:

• перегляд законодавства країни щодо управ-ління системою безпеки;

• прийняття нової політичної стратегічної директиви щодо оборони;

• ухвалення закону щодо підвищення видат-ків на оборону до 2 % ВНП;

• прийняття остаточного рішення щодо най-важливіших воєнних тендерів (ППО та проти-ракетна оборона, гелікоптери) та нових пріори-тетів (БПЛА, захист кіберпростору, системи безпеки супутників);

• здійснення реформ у невоєнних безпекових галузях (ухвалення доктрини щодо кіберзахис-ту, реформування цивільної оборони, інвестиції в енергетичну безпеку, включення волонтер-ських організацій до безпекової системи.

Висновки

1. РП стала першою країною Східної Європи та членом ЄС і НАТО, яка оновила свій голо-вний документ стратегічного планування у сфе-рі національної безпеки з урахуванням карди-нальних змін безпекового середовища в Європі, пов’язаних з агресивними діями Росії проти України та зростанням політичної напруженос-ті між РФ і Заходом.

2. Прийняття нової редакції Стратегії націо-нальної безпеки відбулося всього через рік після оприлюднення «Стратегії розвитку системи на-



ціональної безпеки Республіки Польща до 2022 г.», розроблення якої свого часу була зу-мовлена активною участю РП у системах євро-пейської безпеки і високим рівнем терористич-ної загрози у світі. Незважаючи на довгостроко-вий характер документа, польське керівництво у найближчому майбутньому змушене буде його корегувати відповідно до нової Стратегії та з урахуванням зміни безпекового середовища в Європі й виникненням нових викликів і загроз.

3. Нова Стратегія головною метою зміцнен-ня потенціалу національної безпеки РП визна-чає не тільки стабільний розвиток країни, а й по-кращення життєвих умов її громадян. Ставлячи інтереси конкретного громадянина держави на один рівень з інтересами держави, РП демон-струє свою відданість загальноєвропейським цивілізаційним цінностям, а саме закріплює прі-оритет прав людини, суверенітету особистості над державним суверенітетом.

4. Головною ознакою нового офіційного до-кумента РП у сфері національної безпеки вбача-ється стурбованість польської держави розвит-ком геополітичної ситуації, зокрема останніми подіями в Україні. Якщо у попередній версії Стратегії-2007 говорилося, що «у першій декаді нового століття Республіка Польща знаходить-ся у стані безпеки», то нині такої впевненості у військово-політичного керівництва РП вже не-має. При цьому конкретним фактором, який змусив Варшаву переглянути підходи до забез-печення своєї національної безпеки, документ називає відновлення Росією позицій наддержа-ви за рахунок сусідів шляхом інтенсифікації по-літики конфронтації. Занепокоєння Варшави агресивною політикою Москви загострюється через історичні паралелі, адже сучасна Росія у свідомості поляків асоціюється з Російською ім-перією, яка в минулому тричі брала участь у по-ділах Речі Посполитої.

5. Стратегія оцінює як досить високий ризик конфліктів регіонального та місцевого характе-ру, у які РП може бути безпосередньо або опосе-редковано втягнена. Разом з тим негативними чинниками, що характеризують безпекове сере-до вище в європейському регіоні, документ нази-ває вразливість кіберпростору, старіння насе-лення, важливість забезпечення енергетичної безпеки та збереження біологічного різноманіт-тя. Нині згаданим загрозам як начебто друго-рядним не приділяється достатньої уваги в ук-раїн ських документах стратегічного характеру. Однак РП наголошує на їхньому загальноєвро-пейському характері, що є суттєвим аргументом щодо врахування такого підходу.

6. Внутрішніми загрозами безпеці РП разом із тероризмом, організованою та економічною злочинністю, незаконним розповсюдженням наркотиків, торгівлею людьми, корупцією Стра-тегія називає загострення демографічної ситуа-ції, пов’язане з падінням рівня народжуваності,

зростання безробіття й бідності, проблеми охо-рони здоров’я та явище соціальної стратифікації суспільства. Враховуючи, що такі виклики при-таманні більшості сучасних країн, доцільно їх ураховувати і при підготовці відповідних стра-тегічних документів в Україні.

7. Як член НАТО та ЄС РП розраховує на систему колективного захисту від можливих за-гроз, однак у нинішніх умовах вона також по-кладається на двосторонні відносини зі США, які вважає найважливішим союзником поза межами Європи й додатковим гарантом власної безпеки.

8. Крім того, РП не обмежується гарантіями, які їй надає членство в колективній системі без-пеки та союзницькі відносини з найпотужнішою країною світу. Польське керівництво продовжує вживати заходи для зміцнення власного оборон-ного потенціалу та модернізації збройних сил (протягом 8 наступних років планується виділи-ти на це близько 40 млрд дол. США). Такий під-хід пояснюється врахуванням країною історич-них уроків, зокрема фактичного ігнорування со-юзницьких зобов’язань Великою Британією та Францією після вторгнення до Польщі німець-ких військ у вересні 1939 р.

9. Запорукою забезпечення безпеки в Європі РП вважає поліпшення стратегічної співпраці між НАТО та ЄС, а саме зміцнення узгодженос-ті у політичних питаннях та підвищення ефек-тивності в конкретній діяльності. При цьому суттєвою загрозою ефективному функціонуван-ню обох організацій Стратегія називає тенден-цію зменшення оборонних бюджетів країн-чле-нів, яка спостерігається останніми роками.

10. Згідно зі Стратегією політика РП щодо протистояння сучасним викликам і загрозам ре-алізовуватиметься за трьома пріоритетами: зміц-нення оборонного потенціалу держави; активна участь у колективних системах безпеки (НАТО та Спільної політики безпеки та оборони ЄС) та зміцнення стратегічного партнерства з союзни-ками і партнерами; участь у місіях міжнародного співтовариства щодо запобігання новим загро-зам і врегулювання існуючих конфліктів.

11. Відповідно до зазначених критеріїв Стра-тегія визначає перелік стратегічних дій у безпе-ковій сфері оборонного, захисного та соціально-економічного характеру, які містять завдання для всіх суб’єктів країни, що є елементами сек-тору безпеки та оборони держави. Крім того, до-кумент містить перелік заходів, які забезпечу-ють підготовку всього комплексу державних ор-ганів РП для забезпечення виконання оператив-ної стратегії щодо національної безпеки.

12. Важливими елементами Стратегії для України можна вважати намір РП підтримувати залучення до загальноєвропейських процесів за-безпечення безпеки східноєвропейські країни-партнери, передусім охоплені ініціативою Схід-не партнерство. Практичним втіленням такої



політики є Угода про створення спільної поль-сько-литовсько-української бригади, яка дисло-куватиметься у м. Любліні (РП).

13. З напрямами зовнішньої політики України збігаються й визначені Стратегією плани РП під-тримувати зусилля задля зміцнення ролі ООН, а в регіональному контексті – переглянути функції та значення ОБСЄ щодо підвищення ефектив-ності цієї організації. В інтересах нашої держави і пріоритетний для Варшави розвиток регіональ-ного співробітництва в межах Вишеградської гру-пи, враховуючи плани нашої держави у майбут-ньому приєднатися до цього формату.

14. Першочерговими заходами щодо реаліза-ції нової Стратегії керівництво РП вважає пере-гляд законодавства країни щодо управління сис-темою безпеки; прийняття нової політичної

стратегічної директиви щодо оборони; ухвален-ня закону щодо підвищення видатків на оборо-ну до 2 % ВНП; прийняття остаточного рішення щодо найважливіших воєнних тендерів; прове-дення реформ у невоєнних безпекових галузях.

15. Загалом Стратегія національної безпеки РП у редакції 2014 р. є стислим, цілісним доку-ментом, створеним за сучасними критеріями, притаманними західним демократіям. Він чітко характеризує безпекове середовище в європей-ському регіоні, визначає виклики та загрози, що стоять перед РП, і ставить завдання для органі-зацій та структур, що входять до сектору оборо-ни та безпеки країни. Підходи, оцінки визначен-ня, формулювання та зміст Стратегії доцільно використовувати при розробці аналогічних до-кументів в Україні.


1. Strategia Bezpieczeństwa Narodowego Rzeczypospolitej Polskiej, Warszawa 2014 [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://www.bbn.gov.pl/ftp/SBN%20RP.pdf

2. Президент Польщі затвердив Стратегію нацбезпеки і оборони країни [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу: http://www.unn.com.ua/uk/news/1403524-prezident-polschi-zatverdiv-strategiyu-natsbezpeki-i-oboroni-krayini

3. National Security Strategy of the Republic of Poland : сertified translation from Polish [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mercury.ethz.ch/serviceengine/Files/ISN/156796/ipublicationdocument_singledocument/9132688b-9c81-4b46-9eac-5e861d3c0ef9/en/Poland-2007-eng.pdf

4. Strategy of Development of the National Security System of the Republic of Poland 2022 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://en.mon.gov.pl/z/pliki/dokumenty/rozne/2014/01/ENGLISH_SRSBN_RP_do_pobrania.pdf

5. Стратегічна концепція НАТО [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nato.int/cps/uk/natohq/topics_56626.htm

6. Безопасная Европа в мире, который должен стать лучше. Европейская стратегия безопасности [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.consilium.europa.eu/uedocs/cmsUpload/ 031208ESSIIRU.pdf

7. Парахонський Б. О. Актуальні виклики та загрози регіональній безпеці: висновки для України : аналіт. доп. / Б. О. Парахонський, Г. М. Яворська; за заг. ред. К. А. Кононенка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/public/File/2014_table/0625_dop.pdf

8. Stanisław Koziej. Head of the National Security Bureau «Main Assumptions of the National Security Strategy of the Republic of Poland» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bbn.gov.pl/ftp/dok/Prezentacja%20szefa%20BBN.pdf


УДК 321.01

РОЛЬ І МІСЦЕ РФ У ГЛОБАЛЬНОМУ ГЕОПОЛІТИЧНОМУ КІБЕРСУПЕРНИЦТВІ

Дубов Дмитро Володимирович,Дубов Дмитро Володимирович,кандидат політичних наук, старший науковий співробітниккандидат політичних наук, старший науковий співробітник

З’ясовано роль і місце РФ у глобальному суперництві геополітичних гравців, дана оцінка пріоритетів Росії у сфері міжнародної інформаційної безпеки. Зазначено, що РФ побудувала «інформаційно закриту» модель суспільства та продовжує агресивні дії в кіберпросторі. Зроблено висновок, що зусилля Росії щодо впорядкування на міжнародному рівні питань «міжнародної інформаційної безпеки» мають на меті легітимацію власної рестриктивної по-літики.

Ключові слова: Російська Федерація, кіберпростір, кіберпотенціал, суперництво, США, міжнародна інформаційна безпека.

Агресія РФ проти України в межах «гібрид-ної війни», розв’язаної на cході України, а також фактична спроба Росії за рахунок цього проти-стояння демонтувати чинну міжнародну систе-му безпеки, зумовлює зростання уваги до всіх елементів безпекової політики РФ з боку інших гравців. Не є винятком і політика Росії щодо на-ціонального та міжнародного кіберпростору, во-на намагається використати його у власних ін-тересах, формуючи при цьому інформаційно-за-криту модель суспільства і намагаючись нав’язати таку ж модель усьому світу.

При цьому, незважаючи на очевидне непри-йняття на термінологічному рівні Росією поняття «кіберпростір» чи «кібербезпека» (замінюючи йо-го більш традиційними «інформаційний простір», «інформаційна безпека» та «міжнародна інфор-маційна безпека»), вона все більшу увагу починає приділяти саме цьому технічному складнику.

Зважаючи на те, що політичні амбіції росій-ського керівництва виходять за межі регіональ-них протиборств і зростають до глобальних гео-політичних протистоянь, цікавим і важливим є визначення тієї ролі, яку Росія відіграє саме в глобальному геполітичному суперництві, яке нині сформоване навколо двох найбільших грав-ців – США та КНР.

Мета даної статті – з’ясувати роль та місце РФ у глобальному суперництві геополітичних гравців та оцінити пріоритети Росії у сфері між-народної інформаційної безпеки.

Росія та її військовий потенціал завжди були у фокусі уваги значної кількості дослідників-без-пекознавців. Кіберскладник цього потенціалу ви-вчали як західні фахівці Г. Раттрей [5], К. Байлон [3], В. Ешмор [9], Дж. Катон [8], так і російські дослідники та експерти - О. Демидов [7], О. Чер-ненко [33], А. Лукацький [16], А. Куликова [17].

В Україні ж російські можливості викорис-тання кіберпростору залишаються, зазвичай, по-за межами кібербезпекових досліджень.

Поточний стан військово-політичної ситуа-ції у світі, пов’язаний із агресією Росії проти Украї ни та загальним міжнародним загострен-ням відносин на цьому тлі, безумовно, актуалі-зує і питання політики Ф щодо кібербезпекової теми.

Однак слід зазначити, що, на нашу думку, на-віть незважаючи на глобальну занепокоєність діями РФ та її спробами тотально демонтувати систему міжнародної безпеки, у глобальному ге-ополітичному сенсі це не вивело Росію в число реальних геополітичних гравців. Показово, що навіть після подій в Україні, наприклад, амери-канська військова думка майже не відреагувала1

на цю ситуацію та не збільшила кількості реф-лексій ситуації, що склалась.

Сам факт того, що РФ розпочала збройну агресію з використанням методів середини ХХ ст., її виключення з боку міжнародних гравців із низки світових економічних процесів (вве-дення санкцій), свідчить про те, що Росія на-стільки слабо інтегрована до глобальної систе-ми міжнародних відносин, що її виключення з цієї системи хоч і створює певні складнощі, од-нак не є критичним. Малоймовірно, що анало-гічні дії можливі стосовно інших геополітичних гравців (передусім США та КНР). Відповідно, РФ, незважаючи на своє бажання відігравати істотнішу роль на міжнародній арені, все ще за-лишається другорядним гравцем, який лише створює тло для реального стратегічного супер-ництва інших учасників міжнародного процесу. Майже аналогічною є ситуація й з роллю Росії у глобальному кібербезпековому суперництві – вона залишається гравцем «другого ешелону», дедалі частіше виступаючи сателітом Китаю, однак не його повноцінним партнером. Це

1Відповідну тенденцію засвідчує моніторинг авто-ром дослідження профільних американських журналів та наукових баз за травень 2014 – лютий 2015 рр.


Роль і місце РФ у глобальному геополітичному кіберсуперництві

спричинює і поступове збільшення ступеня за-лежності РФ від КНР в економічному сенсі.

У своїй політиці щодо майбутнього кібер-простору РФ, так само як і КНР, робить істот-ний акцент не стільки на технічний, скільки на контентний складник. Формуючи, вочевидь, за-криту інформаційну систему у своїй країні, ро-сійське керівництво намагається встановити пріоритетний контроль за внутрішніми інфор-маційними потоками. В тих аспектах власної по-літики у сфері інформаційної безпеки, де потріб-ні лише дії уряду для вирішення тих чи інших завдань (посилення відповідальності за публіка-ції в мережі Інтернет, глобальний моніторинг національного сегменту Мережі, можливість відключати сайти, що знаходяться в російсько-му сегменті Інтернету тощо) РФ досягла досить істотних результатів.

Розбудова сучасної російської інформаційної моделі та її кіберспроможності

Власне, чинну російську інформаційну мо-дель було побудовано завдяки зусиллям В. Сур-кова (високопосадовця Адміністрації Президен-та РФ з 1999 по 2011 рр.), якому, на думку екс-пертів [30], «завдячує» своїм існуванням той ро-сійський інформаційний простір, який ми може-мо спостерігати останні 10 років із тотальною пропагандою, знищенням опозиційних видань, контрольованою опозицією та підтримкою (як проплаченою, так і щирою) будь яких дій влади з боку населення.

Після часткового усунення у 2011 р. В. Сур-кова від питань інформаційної політики росій-ські ініціативи у сфері «захисту інформаційного простору» стали більш жорсткими та прямолі-нійними. Починаючи з 2012 р. можна однознач-но говорити про перехід від м’яких (непрямих) методів контролю за інформпростором до зна-чно жорсткіших (прямих). І левова частка з них була спрямована на посилення контролю держа-ви за мережею Інтернет.

Лише у 2013–2014 рр. було проголошено при-наймні декілька ініціатив, які сприяють сегмен-туванню глобальної Мережі та збільшенню контрольованості російського сегменту росій-ською владою. Наприклад, це створення «націо-нального інтернету» – ця ідея з’являється все частіше, починаючи від заяви сенатора Ради Фе-дерації М. Кавджарадзе про створення «Чебу-рашки» і до ідеї «більш патріотичного інтернету», озвученої вже у 2015 р. в офіційній заяві Росій-ського військово-історичного товариства [26]. Сюди ж можна додати діяльність з обмеження розповсюдження в Мережі певних видів контен-ту (передусім – опозиційного характеру чи тако-го, що не вписується до панівної пропагандист-ської державної парадигми) державною структу-рою «Роскомнадзор», впровадження обмежень на анонімний доступ до публічних точок Wi-Fi, ви-падки переслідування людей за розповсюдження

в Інтернеті ідей, які дисонують із панівною ідео-логічною концепцією РФ (наприклад щодо анек-сії Криму чи агресії РФ проти України) [32].

Тобто тренд до побудови масштабного ін-формаційного (а разом із ним і цифрового) му-ру є більш ніж однозначним.

Однак якщо в сенсі «закриття» власного ін-формаційного простору від викликів панівній політичній системі та її очільникам з боку опо-зиційного контенту зусилля російської влади більш-менш очевидні, то кіберскладник залиша-ється все ще не завжди структурованим.

Водночас не можна сказати, що РФ ставить-ся до питань кібербезпеки неуважно. До остан-нього часу загрозами в цій сфері опікувалися пе-реважно Міністерство внутрішніх справ РФ (Управління «К»), Федеральна служба безпеки РФ (Центр інформаційної безпеки), а також у межах окремих завдань – Федеральна служба охорони та Міністерство інформації РФ. Однак, як зазначають російські експерти [7], все ще спо-стерігається величезний розрив між США та Ро-сією у можливостях здійснювати кібератаки, а відтак – і в їх кіберпотенціалах. Хоча, на думку тих самих експертів, цей розрив поступово змен-шується.

У 2014 р. на тлі посилення західних санкцій проти РФ за агресію щодо України в РФ було проведено одразу декілька заходів, що можна назвати «кібернавчаннями». Один блок був при-свячений сценарію можливості відключення РФ від глобальної Мережі. З цією метою в лип-ні 2014 р. на базі Міністерства зв’язку та масо-вих комунікацій було проведено навчання за участі Міністерства оборони, Федеральної служби безпеки, Федеральної служби охорони, Міністерства внутрішніх справ, ОАО «Ростеле-ком», Координаційного центру національного домену мережі «Інтернет», Технічного центру «Інтернет» (MSK–IX) [25].

Крім того, були заявлені плани і про військо-ві кібернавчання в межах комплексних навчань Колективних сил оперативного реагування ОДКБ «Взаємодія–2014» [14]. На них планува-лося відпрацювати питання забезпечення кібер-нетичної безпеки власних інформаційних сис-тем, а також технічної взаємодії при реагуванні на дії інформаційних систем супротивників ОДКБ. Відомості про результати таких навчань відсутні.

Також у 2014 р. було заявлено про створення у структурі Міністерства оборони РФ військ ін-формаційних операцій [21]. Їх основне завдан-ня – захист російських воєнних систем управ-ління та зв’язку від кібертероризму та надійне закриття інформації, що в них циркулює, від імовірного супротивника. Передбачається, що до складу цих військ увійдуть частини у військо-вих округах і на флотах, які забезпечені висо-кокваліфікованими спеціалістами: математика-ми, програмістами, інженерами, криптографами,


Дубов Дмитро Володимирович

зв’язківцями, офіцерами радіоелектронного протиборства, перекладачами та іншими.

Слід зазначити, що ще всередині 2013 р. були створені т. зв. наукові роти у складі ЗС РФ. Їх формальне завдання – виконання конкретних науково-прикладних задач відповідно до наказів та в інтересах органів воєнного управління [28]. Завдання цим військовослужбовцям ставляться, виходячи з потреб і профілю військових частин, на базі яких вони знаходяться, та підприємств ВПК [27]. Однак принаймні частина таких рот уже працює за напрямом «нові інформаційні технології», причому, як наголосив очільник Мін оборони РФ С. Шойгу, міністерство розпо-чинає велику програму пошуку програмістів, оскільки «обсяги програмного продукту, який нам необхідний у найближчі 5 років, ми переве-демо в конкретні, осяжні обсяги та цифри» [27]. Фактично ж, наукові роти мають стати осно-вною науково-технічною базою для військ ін-формаційних операцій.

Занепокоєність РФ кібербезпековим склад-ником зрозуміла. Виступаючи 7 квітня 2014 р. пе-ред співробітниками ФСБ, В. Путін зазначив, що істотний акцент має бути зроблено на захисті ін-формаційної інфраструктури, оскільки лише у 2013 р. було попереджено більш ніж 9 млн спря-мованих впливів на сайти та інформаційні систе-ми російських органів державної влади [13].

У 2013 р. указом президента РФ [36] ФСБ було поставлено завдання створити державну систему виявлення, попередження та ліквідації наслідків комп’ютерних атак на інформаційні ресурси Росії.

За даними окремих російських фахівців, за-вдяки цій системі вже було виявлено три кібер-агентурні мережі, що дало змогу попередити крадіжку 2 млн сторінок секретної інформації [35]. Так само РФ опікується проблемою вияв-лення та знешкодження «закладок» у програм-них і технічних складниках інформаційних тех-нологій, що використовуються державою.

Незважаючи на увагу російської держави до зазначеної теми, на рівні стратегічних докумен-тів питання кібербезпеки все ще залишається неузгодженим і принципово не вирішеним. Ще в січні 2014 р. для публічного обговорення був запропонований проект концепції Стратегії кі-бербезпеки Російської Федерації [24], однак до її прийняття справа так і не дійшла2. Фактично і нині в цьому сенсі РФ користується прийнятою ще в 2000 р. Доктриною інформаційної безпеки РФ [19], де в розділі «Види загроз інформацій-ній безпеці Російській Федерації» прописано блоки проблем, що традиційно відносяться до кібербезпекових (блок питань, що винесено в підпункт «Загрози безпеці інформаційних і те-лекомунікаційних засобів та систем, як уже роз-горнутих, так і створюваних на території Росії»).

2 Станом на лютий 2015 р.

Ставлення країн Заходу до потенційних російських кіберзагроз

Загалом РФ залишається досить впливовим гравцем у світовому кіберпросторі, на що захід-ні посадовці та експерти регулярно звертають увагу. Однак слід зазначити, що в західних кра-їнах не існує чіткого та зрозумілого відношення до кіберзагроз, що виходять саме з Росії. На про-тивагу ситуації з КНР, яка майже в усіх доку-ментах та звітах ідентифікується як потужний самостійний гравець у кіберпросторі, потенціал РФ оцінюється неоднозначно.

Переважно небезпека Росії в кіберпросторі визнається виходячи з двох факторів. По-перше, це досвід двох відомих кіберпротистоянь – в Ес-тонії 2007 р. та у Грузії 2008 р.. З точку зору ре-альної небезпеки (особливо для об’єктів критич-ної інфраструктури) частково небезпечною була лише атака на Естонію. Здебільшого це були кла-сичні DDoS-атаки, які не можуть спричинити ре-альної загрози інформаційним системам. По-друге, це висока активність російських хакерів саме як кіберзлочинців, що ставлять за мету осо-бисте збагачення. Виходячи переважно з цього, західні експерти [4] вказують, що кіберзагрози з боку Росії можуть бути досить істотними. Крім того, часто Росія називається однією з 5 країн (поряд із США, Китаєм, Великою Британією та Францією), яка володіє найвищим потенціалом кібермогутності та кіберспроможності у світі.

Двозначним є відношення США до потенцій-ної російської кіберзагрози. З одного боку, майже всі кібербезпекові документи (особливо, матеріа-ли слухань, дослідження чи позиційні документи силових відомств) містять згадування про події в Естонії та Грузії, зазначаючи роль Росії в них, тим самим вказуючи на кіберпротенціал РФ. Однак на рівні офіційних документів (передусім стратегіч-ного характеру) США не розглядають Росію як потужне джерело кібернебезпек. Принаймні тако-го рівня, що це заслуговувало б на спеціальну ува-гу при формування механізмів кіберстримування. Наприклад, в оновленій Стратегії національної безпеки США від 6-го лютого 2015 р. [11], незва-жаючи на широке висвітлення кібербезпекової те-матики (включно з окремим пунктом щодо кібер-безпеки), Росія (на відміну від КНР) не згадуєть-ся як потенційна кіберзагроза для США.

У червні 2013 р. міністр оборони США Ч. Хейгел у ґрунтовному виступі з питань страте-гічних викликів безпеці США та її стратегічних інтересів у цій царині фактично не згадував про кіберзагрози з боку Росії безпеці США, зазнача-ючи при цьому, що є об’єктивна необхідність по-силити увагу до нових викликів у сфері інформа-ційних технологій в Азійсько-Тихоокеанському регіоні [2]. Часткове пояснення такої позиції США можна побачити у заявах очільників роз-відувальних відомств. Так, наприкінці 2013 р. го-лова Національної розвідки Дж. Клеппер зазна-



чив, що хоча США і визнають Китай і Росію «просунутими кіберакторами», однак не очіку-ють з їх боку будь-яких «руйнівних» атак [10].

Однак на рівні прогнозних документів, а тим більше досить регулярних парламентських і ко-мітетських слухань з кібербезпекової тематики у США, Росія постійно фігурує як одна із загроз кібербезпеці Сполучених Штатів.

При цьому в межах окремих слухань чи до-слідницьких матеріалів вказується на те, що ро-сійські агресивні зусилля в кіберпросторі мають певний результат і впливають на американську систему кібербезпеки вже зараз. Зокрема, у звіті [6] про слухання в Комітеті з розвідки (U.S. House permanent select committee on intelligence) вказуєть-ся, що троянські віруси, ідентифіковані як росій-ські, дали змогу хакерам отримати доступ до сис-тем управління деяких об’єктів критичної інфра-структури США, а самі віруси вповні могли бути використані для відключення житттєво важливої інфраструктури, пов’язаної з нафтою та газом, електромережами чи водопостачанням.

В інтерв’ю у лютому 2014 р., присвяченому сучасним технологіям та кібербезпеці, прези-дент США Б. Обама зазначив, що вважає Китай і Росію одними із загроз кібербезпеці США, а потенціал цих країн у даній сфері він розглядає як досить потужний [12].

Незважаючи все це, навіть у тих випадках, ко-ли США активно визнають Росію як помітного гравця у світовому кіберпросторі, це визнання тісно пов’язане з КНР. Досить показово, що і Мі-ністерство оборони США розглядає російську кібербезпекову тему не окремо, а виключно в контексті китайської. Зокрема в межах таких до-кументів, як Annual Report to Congress: Military and Security Developments Involving the People’s Republic of China. У звіті за 2014 р. кібербезпеко-вий складник китайської міці та зусиль КНР що-до глобального кіберпростору розглядається са-ме разом із Росією. Серед іншого вказується, що Китай підтримує ініціативи Росії зі встановлен-ня більшого контролю урядів за кіберпростором.

Слід визнати, що такий підхід американ-ських аналітиків багато в чому виправданий, особливо із сьогоднішніх позицій. Зокрема, більшість зовнішньополітичних ініціатив РФ не реалізується без участі КНР, при цьому очевид-но, що більшою мірою саме від КНР залежить, наскільки успішно (та чи взагалі буде) розвива-тися та чи інша ініціатива. Такий рівень двосто-ронньої співпраці планується закріпити через підписання китайсько-російської угоди щодо співробітництва у сфері міжнародної інформа-ційної безпеки [33]. Предметом угоди має стати посилення заходів довіри та попередження пере-творення кіберінцидентів у повномасштабний конфлікт, співробітництво у сфері забезпечення національних сегментів Інтернету й посилення взаємодії двох країн на міжнародних майданчи-ках з даної тематики.

Цей договір має стати і своєрідною відповід-дю на заморожування відносин між РФ і США та стрімкою переорієнтацією Росії на східний вектор співробітництва. Фактично ж ця угода замінить (неформально) підписані в 2013 р. уго-ди між США та РФ з того ж питання, які були фактично призупинені в 2014 р. після агресії Ро-сії проти України.

Заходи РФ щодо розбудови власної кібермогутності

Зважаючи на істотний рівень закритості ін-формації безпекового характеру в РФ (в т.ч. – у сфері кібербезпеки), оцінити реальні можливості РФ здійснювати масштабні заходи в кіберпросто-рі досить складно. Однак, судячи з окремих пу-блічних дискусій, РФ дійсно зацікавлена у розбу-дові власної кібермогутності, а відтак – у спро-можності використовувати кіберпростір у своїх інтересах (в т.ч. – військових). Зокрема, це мож-на побачити з широкої публічної дискусії в РФ із проблеми утвердження «цифрового сувереніте-ту» держави в сучасному світі. Причому як взі-рець власника такого суверенітету обрано КНР.

Загалом обговорення триває, вочевидь, від-штовхуючись від ідей «інформаційного суверені-тету» І. Ашманова [20], який вважає необхідним зосередити увагу на налагодженні власного ви-робництва як технологічного, так і контентного (програмного) складника кіберпростору. Однак зусилля в цьому напрямі все ще розфокусовані та нескоординовані, а результати – неоднозначні.

Наприклад, малоймовірно, що нині РФ дій-сно готова для розробки повноцінної власної операційної системи, хоча такі завдання і став-ляться. Кращі результати РФ спостерігаються у сфері побудови власних мікропроцесорів (у квітні 2014 р. було заявлено про готовність за-пустити у серію виробництво мікропроцесорів «Ельбрус-4» компанії МЦСТ), однак це швидше епізодичні здобутки. Особливо яскраво це про-являється на фоні розробок різноманітних наці-ональних «планшетів», «телефонів» тощо. Піс-ля презентацій подібних продуктів часто става-ло очевидним, що «національними» вони мо-жуть вважатися досить умовно – вони або виро-блені в інших країнах (оскільки РФ не має необ-хідних ресурсів), або використовують традицій-ні програмні платформи, що робить їх звичайни-ми «не національними» продуктами.

Низка роздумів як експертів, так і політиків з приводу «цифрового суверенітету в Росії» дає змогу зробити висновок, що ними не врахову-ється (або не акцентується увага) об’єктивна різниця у показниках розвитку двох суспільств (РФ та КНР), різних ціннісних характеристи-ках. Наприклад, розвинутий «цифровий» (кі-бернетичний) складник майже неможливий без істотних вкладень у науку, дослідження та інно-вації. Однак у 2014 р. ці показники розділилися наступним чином: США залишаються недосяж-



ним лідером – більше 465 млрд дол. [1], тоді як ЄС загалом – 351 млрд, КНР – 284, Російська Федерація – 40 млрд. Тобто РФ відстає від КНР щонайменше у 6 разів. До цього ж можна додати очевидну неефективність чинної економічної моделі РФ (її залежність від цін на енергоносії), а також неможливість «імпортувати» східно-азійський тип відносин між державою та грома-дянами, що багато в чому є запорукою успішнос-ті реалізації Китаєм власної політики в інформа-ційному та кіберпросторі.

Слід зазначити, що ідея якнайшвидшого вста-новлення «цифрового суверенітету» переважно дискутується наближеними до владних структур експертами, або чиновниками та політиками. І ця дискусія багато в чому є тенденційною та не під-кріпленою реальними можливостями країни. Як слушно зауважує знаний російський експерт з ін-формаційної безпеки А. Лукатський, запропоно-вані підходи до побудови «цифрового сувереніте-ту» є малоперспективними, а подекуди і шкідли-вими для держави, оскільки більшою мірою є де-магогічними, ніж реальними [16]. Остання думка підтверджується й тими заходами фіктивного «імпортозаміщення» у сфері ІТ, які відбувалися в РФ протягом 2014 р. Наприклад, за даними журналістів, в Мінобороні РФ це набуло вигляду класичного «потьомкінського села»: логотипи іноземних торгових марок на службових телефо-нах закрили наліпками «Воєнтелекому» на вимо-гу міністра С. Шойгу [34].

На нашу думку, Російська Федерація стає за-ручницею власного малоперспективного підхо-ду до проблеми – вона намагається реалізувати концепцію «цифрового суверенітету» через пе-реліки об’єктів (продуктів) імпортозаміщення, а не через створення механізмів. А саме останнім шляхом і йде КНР, хоча на перший погляд вида-ється, що стратегії КНР та РФ однакові. Напри-клад, у той час, як уряд РФ ставить завдання створити «національний планшет», КНР стиму-лює розвиток транснаціональних китайських ІТ-ТНК, які змогли б подібну ідею реалізувати. І цей підхід є значно перспективнішим і страте-гічно правильним. І це стосується майже всього спектра згаданого цифрового суверенітету.

Позиція РФ на міжнародній арені

Однак якщо внутрішні зусилля РФ, спрямова-ні на убезпечення від загроз з кіберпростору (тех-нічних і політичних) мають дещо фрагментарний вигляд, а подекуди є надмірними, то позиція на міжнародній арені є більш цілісною й продуманою.

Своє загальне бачення зовнішніх інформа-ційних загроз і стратегічних пріоритетів РФ ви-клала у двох базових документах: оновлена «Во-єнна доктрина Російської Федерації» (від груд-ня 2014 р.) [15] та в «Основах державної політи-ки Російської Федерації у сфері міжнародної ін-формаційної безпеки на період до 2020 року» (2013 р.) [29].

Воєнна доктрина у п. 12 серед зовнішніх загроз виділяє використання інформаційних і комуніка-ційних технологій у воєнно-політичних цілях для нейтралізації дій, що суперечать міжнародному праву, спрямованих проти суверенітету, політич-ної незалежності, територіальної цілісності дер-жав та становлять загрозу міжнародному миру, безпеці, глобальній та регіональній стабільності. Відповідно симетричною відповіддю на цю загро-зу є п. 21(у), у якому планується створювати умо-ви, спрямовані на недопущення реалізації зазна-чених загроз. Крім того, п. 46(в) прямо вказує на те, що РФ не збирається обмежуватися виключно оборонними заходами, а планує розвивати сили та засоби інформаційного протиборства.

Другий документ («Основи державної політи-ки…») концептуально викладає розуміння РФ то-го, якою взагалі має бути міжнародна політика стосовно глобального інформаційного простору й міжнародної інформаційної безпеки. Під остан-ньою мається на увазі «такий стан глобального інформаційного простору, при якому виключені можливості порушення прав особи, суспільства та прав держав в інформаційній сфері, а також де-структивного та протиправного впливу на еле-менти національної критичної інформаційної інфраструктури». Серед пріоритетних завдань, які цей документ визначає як ключові, варто звернути увагу на два з них, які й формують принципову відмінність у позиціях США та кра-їн Заходу, з одного боку, та альянсу РФ-КНР – з іншого: створення умов для протидії загрозам ви-користання інформаційно-комунікативних тех-нологій з метою втручання у внутрішні справи суверенних держав і створення умов для забезпе-чення технологічного суверенітету держав у сфе-рі інформаційно-комунікаційних технологій та подолання інформаційної нерівності між розви-неними країнами й тими, що розвиваються.

Перше – це постійна занепокоєність РФ що-до можливості організації на її території інозем-ними спецслужбами «кольорової революції» (а російське як військове, так і політичне керівни-цтво держави повністю впевнене, що всі «кольо-рові революції» інспіровані іноземними спец-службами).

Друге – приховане звинувачення країн Захо-ду в тому, що вони штучно стримують техноло-гічний розвиток інших країн, не даючи їм набу-ти необхідної «технологічної суверенності» (цифрового суверенітету). Щоправда, тут пози-ції РФ виглядають продуманішими та підкрі-плені прикладами реальних кроків розвинутих країн у дусі сучасного неоколоніалізму.

Метою ж «Основ державної політики Росій-ської Федерації у сфері міжнародної інформа-ційної безпеки на період до 2020 року» є, пере-дусім, просування на міжнародній арені росій-ської ініціативи розробки та прийняття держа-вами-членами ООН Конвенції із забезпечення міжнародної інформаційної безпеки.



Варто зазначити, що РФ досить послідовно об-стоює більшість із цих тез на міжнародному рівні й почала це робити ще на початку 90-х років. Зокре-ма, перша цілісна спроба ініціювати міжнародний договір (конвенцію) з протидії використання ін-формаційного простору з ворожими цілями нале-жить саме РФ: у 1993 р. для розгляду у структурах ООН було підготовлено проект «Конвенції про за-борону воєнного чи іншого ворожого використан-ня методів та засобів впливу на інфосферу» [22]. Цей перший проект складався всього з 10 статей, з яких 5 були взагалі технічними [18].

Перші спроби були, вочевидь, невдалими і за-лишалися такими принаймні до 2009 р., коли РФ запропонувала одразу кілька нових документів.

Перший – Конвенція про забезпечення між-народної інформаційної безпеки (КЗМІБ) [23], концепцію якої було представлено російською стороною під час Другої міжнародної зустрічі високих представників, що курують питання безпеки (20–21 вересня 2011 р., Єкатеринбург)3, є значно більшою за обсягом, ніж Правила, і ґрунтовніше висвітлює те, що було лише кон-турно й частково окреслено китайсько-росій-ським документом. Зокрема, в КЗМІБ, так само, як і у Правилах, акцентовано увагу на тому, що всі питання, пов’язані з державною політикою щодо мережі Інтернет, є суверенним правом дер-жав. Крім того, з-поміж загроз у сфері міжнарод-ної інформаційної безпеки виокремлені:

• неправомірне використання інформаційних ресурсів іншої держави без узгодження з держа-вою, в інформаційному просторі якої ці ресурси розміщені;

• діяльність в інформаційному просторі з метою підриву політичної, економічної та соціа-льної системи іншої держави, психологічний вплив на населення, що дестабілізує суспільство;

• маніпулювання інформаційними потоками в інформаційному просторі інших держав, дезін-формація та приховування інформації з метою викривлення психологічного та духовного середо-вища суспільства, ерозія традиційних культурних, моральних, етичних та естетичних цінностей;

• протидія доступу до новітніх інформацій-но-комунікативних технологій, створення умов технологічної залежності у сфері інформатизації на шкоду іншим державам4;

3 Учасниками є 52 країни. Рівень представництва – вищі особи, які відповідають за координування діяль-ності правоохоронних структур.

4Хоча цей пункт кореспондує з тезами американської Стратегії кіберпростору, він має у російській вер сії прин-ципово інший зміст. США, заперечуючи «обме ження до-ступу до технологій», мають на увазі обмеження урядами доступу до ІКТ для населення, тоді як РФ, вочевидь, має на увазі формальні та неформальні міждержавні обме-ження. Зокрема обмеження, пов’язані із сумнозвісною по-правкою Джексона-Веніка чи правилами, встановленими за років «холодної війни» (1949 р.) Координаційним комі-тетом з експортного контролю (Coordinating Committee for Multilateral Export Controls, CoCom), які згодом трансформу-валися на Вассенарські домовленості (1996 р.)

• інформаційна експансія, набуття контролю над національними інформаційними ресурсами іншої держави.

Документ, запропонований РФ для розгляду та обговорення ООН, не суперечить китайським підходам до інформаційної та кібербезпеки та відверто опонує аналогічним американським до-кументам і підходам. Можна припустити, що Росія та Китай активно консультувалися щодо своїх позицій, погоджували їх. Але, незважаючи на досить потужний супровід зазначеної ініціа-тиви російським зовнішньополітичним відом-ством, вона так і не перетворилася на базу до-мовленостей між основними геополітичними гравцями, включно зі США та їх союзниками.

Другий – спільна ініціатива 4-х країн з утвер-дження на міжнародному рівні «правил для Ін-тернету»: «Правила поведінки у сфері забезпечен-ня міжнародної інформаційної безпеки». Базовий варіант Правил було внесено у вересні 2011 р., а оновлений варіант (цього разу до країн, що вноси-ли документ, додалися Казахстан і Киргизстан) – 13-го січня 2015 р. [31].

Оновлений варіант майже не містить прин-ципових змін щодо до першого. Частково допо-внено преамбулу документа, де з’явилися відси-лання до звітів Групи урядових експертів (ство-реної на основі Резолюції 66/24 у 2012 р.), зо-крема від 2013 р.

Загалом документ став більш предметним і жорстким щодо бажань його ініціаторів. Замість розмитих формулювань попередньої редакції, нові тези не залишають двозначних розумінь кінцевої мети авторів. Так, замість загальних формулювань про необхідність не використову-вати ІКТ для актів агресії, загроз міжнародному миру, розповсюдження інформаційної зброї та іншого, чітко вказано, що одним із зобов’язань підписантів є невикористання «інформаційно-комунікаційних технологій та інформаційно-ко-мунікаційних мереж для втручання в справи ін-ших держав і з метою підриву політичної, еконо-мічної та соціальної стабільності», а також мож-ливість держав обмежувати права громадян на інформацію. Причому останній пункт (незважа-ючи на наявні уточнення причин таких обме-жень) сформульований достатньо широко, що дасть змогу включити туди майже будь-що.

Цікавим є й уточнення норми щодо управ-ління Інтернетом. Якщо в проекті документа від 2011 р. ця теза була прописана ширше, то в но-вій редакції прямо вказується на те, що вирі-шальну роль в управлінні мережею мають віді-гравати виключно держави. Це, вочевидь, супер-ечить т.зв. мультистейкхолдерському підходу, якого дотримується США та пов’язані з ним гравці (як державні, так і недержавні), а отже, є ще однією з причин відсутності компромісу з цього питання.

Загалом логіка і суть оновленого проекту Правил не лише не змінилися порівняно з попе-



реднім, однак стали чіткішими та зрозумілішими щодо основних світоглядних позицій його ініці-аторів. Крім того, цей документ очікувано розро-блений у руслі російських «Основ державної по-літики Російської Федерації у сфері міжнародної інформаційної безпеки на період до 2020 року» та є для РФ проміжним етапом підготовки до внесення на обговорення проекту Конвенції про забезпечення міжнародної інформаційної безпе-ки (швидше за все – також оновленої версії).

Однак малоймовірно, що консенсус із цього питання буде знайдено і російські ініціативи зможуть просунутися далі проектів документів (на що звертають увагу і російські експерти [17]). Як слушно зазначають дослідники [3], принципова незгода Заходу із російським підхо-дом до розуміння поняття «інформаційна безпе-ка» та «міжнародна інформаційна безпека», ко-ли в них включаються, крім технічних питань, ще й «контентні» (використання соцмереж, за-ходи з обмеження інформаційних прав людини, питання політичної та соціальної стабільності тощо), робить досягнення консенсусу неможли-вим. Однак схоже на те, що РФ і не ставить пе-ред собою реальної мети досягти такого консен-сусу, а завданням як самих ініціатив, так і низки внутрішніх документів у сфері регулювання внутрішньоросійського інформаційного просто-ру є своєрідна легітимація власної рестриктив-

ної політики з посиланням на те, що країни За-ходу не бажають чути російські аргументи щодо актуальних загроз, які походять з кіберпростору.

Висновки для України

Подібний стратегічний вектор політики РФ щодо глобального кіберпростору (легітимація рестриктивної політики, а потенційно – вико-ристання кіберпростору у воєнних цілях) безпо-середньо стосується і України, яка може стати своєрідним полігоном використання Росією власних кіберозброєнь та оновлених кіберпо-тужностей. Відповідно, Україна не може собі до-зволити сприймати озвучені РФ плани нарощу-вання свого кіберпотенціалу виключно у форма-ті «спостереження» та «констатації» – Україна має чітко визначитися з власною стратегією як щодо національного, так і глобального кібер-простору, своїх можливостей використання йо-го у власних інтересах та протидії спробам сто-ронніх гравців використати його проти націо-нальних інтересів України. Це, своєю чергою, буде неможливим без дієвої системи кіберне-тичної безпеки держави, взаємоузгодженої ді-яльності всіх основних відомств сектору безпе-ки та оборони, формування нового типу взаємо-відносин між державою та приватним сектором, а також нормативно-правового унормування пи-тань, пов’язаних із кібербезпекою України.


1. 2014 global R&D funding forecast [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.battelle.org/docs/tpp/2014_global_rd_funding_forecast.pdf?sfvrsn=4

2. As Delivered by Secretary of Defense Chuck Hagel, Omaha, Nebraska, Wednesday, June 19, 2013 [Елек-тронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.defense.gov/speeches/speech.aspx?speechid=1791

3. Baylon C. Overview: Common Challenges in Cyber Security and Space Security – Contributing to an Escalatory Cycle of Militarization? / Chatham House. Challenges at the Intersection of Cyber Security and Space Security Country and International Institution Perspectives [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.chathamhouse.org/sites/files/chathamhouse/field/field_document/20141229CyberSpaceSecurityBaylonUpdate.pdf

4. Cyber defence in the EU. Preparing for cyber warfare? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.europarl.europa.eu/EPRS/EPRS-Briefing-542143-Cyber-defence-in-the-EU-FINAL.pdf

5. Cyberpower and National Security / ed. by Franklin D. Kramer, Stuart H. Starr, Larry Wentz. – Washington, D.C.: Potomac Books, 2009. – 642 p.

6. Cybersecurity threats: the way forward [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://intelligence.house.gov/hearing/cybersecurity-threats-way-forward

7. Demidov O. Russia’s Information Security Policy / Chatham House. Challenges at the Intersection of Cyber Security and Space Security Country and International Institution Perspectives [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://www.chathamhouse.org/sites/files/chathamhouse/field/field_document/20141229CyberSpaceSecurityBaylonUpdate.pdf

8. Distinguishing acts of war in cyberspace: assessment criteria policy considerations, and response implications / Jeffrey L. Caton [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.strategicstudiesinstitute.army.mil/pubs/display.cfm?pubID=1229

9. Impact of Alleged Russian Cyber Attacks / William C. Ashmore // School of Advanced Military Studies United States Army Command and General Staff College Fort Leavenworth, Kansas. – 58 p. [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://www2.gwu.edu/~nsarchiv/NSAEBB/NSAEBB424/docs/Cyber-027.pdf

10. Spy Chief Says Little Danger of Cyber ‘Pearl Harbor’ in Next Two Years / Kim Zetter [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wired.com/2013/03/no-cyber-pearl-harbor/

11. USA National Security Strategy 2015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nssarchive.us/wp-content/uploads/2015/02/2015.pdf

12. White House. Red Chair. Obama Meets Swisher [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://recode.net/2015/02/15/white-house-red-chair-obama-meets-swisher/



13. Алексей Соколов займется информационной безопасностью России [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу: http://www.eurasian-defence.ru/node/30517

14. В Карагандинской области пройдут киберучения «Взаимодействие-2014» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.inf74.ru/news/v-karagandinskoy-oblasti-proydut-kiberucheniya- vzaimodeystvie-2014/

15. Военная доктрина Российской Федерации [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rg.ru/pril/article/106/65/05/Voennaia_doktrina_RF.pdf

16. Возможен ли в России цифровой суверенитет / Алексей Лукатский [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу: http://lukatsky.blogspot.com/2013/03/blog-post_18.html

17. Возможна ли гонка кибервооружений между Россией и США? / Александра Куликова [Електрон-ний ресурс]. – Режим доступу: http://pircenter.org/media/content/files/13/14243529940.pdf

18. Глобальное информационное пространство и его место в современном международном праве / А. Иванов // Полхуновский вестинк. – 2005. –№ 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.facebook.com/l.php?u=http%3A%2F%2Fnew.elib.altstu.ru%2Fjournal%2Fshow%2F100401&h=GAQFxcMtV

19. Доктрина информационной безопасности Российской Федерации [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.scrf.gov.ru/documents/6/5.html

20. Информационный суверенитет – новая реальность / Игорь Ашманов [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу: http://iforum.ua/docs/biz/

21. Источник в Минобороны: в Вооруженных силах РФ созданы войска информационных операций [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tass.ru/politika/1179830

22. Конвенция о запрещении военного или любого юного враждебного использования методов и средств воздействия на инфосферу (первая редакция) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://scontent.xx.fbcdn.net/hphotos-xap1/v/t1.0-9/10672229_712367012176244_8665293358022848638_n.jpg?oh=cb8a677919121b3b910b271669cc2100&oe=555D4B14

23. Конвенция об обеспечении международной информационной безопасности (концепция) / Минис-терство иностранных дел РФ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mid.ru/bdomp/ns-osndoc.nsf/e2f289bea62097f9c325787a0034c255/542df9e13d28e06ec3257925003542c4!OpenDocument

24. Концепция стратегии кибербезопасности Российской Федерации [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://council.gov.ru/press-center/discussions/38324/

25. Минкомсвязь, ФСБ и Минобороны провели учения по защите российского сегмента интернета [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minsvyaz.ru/ru/events/31441/

26. Михалков и Пореченков создадут в России «патриотический интернет» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://timeua.com/news/2/31214.html

27. Научные роты. Специальный репортаж В. Акиньшина [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vesti.ru/doc.html?id=1105336

28. Об утверждении Положения о научных ротах Вооруженных Сил Российской Федерации [Елект-ронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0CBwQFjAA&url=http%3A%2F%2Fguap.ru%2Fguap%2Fdep07%2F2014%2Finstr_otb.doc&ei=banhVPjNGcXzUoblgvgO&usg=AFQjCNF3wjb6-kM76ZsCj5mqNurfUbQYLg&sig2=yNerljxnNrYiEzxPbvpjKw&bvm=bv.85970519,d.d24&cad=rja

29. Основы государственной политики Российской Федерации в области международной информа-ционной безопасности на период до 2020 года [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.scrf.gov.ru/documents/6/114.html

30. Дугин А. Первые мысли об уходе Суркова. Good bye, golden boy / Александр Дугин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://evrazia.org/article/1876

31. Письмо постоянных представителей Казахстана, Китая, Кыргызстана, Российской Федерации, Таджикистана и Узбекистана при Организации Объединенных Наций от 9 января 2015 года на имя Гене-рального секретаря [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mid.ru/bdomp/ns-dmo.nsf/c85969b2329a429944257d5600225ebb/44257b100055f7e6c3257db4004192e4/$FILE/A%2069%20723%20Ru.pdf

32. Россиянку, которая распространяла украинские новости в соцсетях, следственный комитет РФ записал в «Правый сектор» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.tsn.ua/svit/rossiyanku-kotoraya-rasprostranyala-ukrainskie-novosti-v-socsetyah-sledstvennyy-komitet-rf-zapisal-v-pravyy-sektor-404252.html

33. Черненко Е. Русский с китайцем большие братья навек / Елена Черненко [Електронний ресурс]. – Режим дос тупу: http://www.kommersant.ru/doc/2608311

34. Рожков Р. Семь бед — один рунет / Роман Рожков [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kommersant.ru/doc/2640958

35. Птичкин С. Троянский код / Сергей Птичкин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rg.ru/2014/11/21/kod.html

36. О создании государственной системы обнаружения, предупреждения и ликвидации последствий компьютерных атак на информационные ресурсы Российской Федерации : указ Президента Российской Федерации от 15 января 2013 г. № 31 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rg.ru/2013/01/18/komp-ataki-site-dok.html


УДК 316.77:355.43

СТРАТЕГІЧНІ КОМУНІКАЦІЇ: ДОСВІД НАТОБаровська Анастасія Валеріївна,Баровська Анастасія Валеріївна,

кандидат наук з державного управліннякандидат наук з державного управління

Виявлено загальні передумови звернення до ідеї стратегічних комунікацій – постійний комунікативний програш офіційних структур терористам, особливо відчутний після терактів 11 вересня 2001 р. Обґрунтовано актуальність реалізації стратегічних комунікацій в Україні. Охарактеризовано сутність стратегічних комунікацій та описано процес інституалізації ді-яльності з розроблення й реалізації стратегічних комунікацій в НАТО. Висвітлено рекомен-довані напрями подальшого розвитку стратегічних комунікацій Північноатлантичного альянсу.

Ключові слова: стратегічні комунікації, наратив, миротворча операція НАТО в Афганістані

Україна, яка є мішенню РФ у «гібридній» вій ні, гостро потребує дієвих і апробованих за-собів протидії. Полем битви наразі є не тільки фізичний простір країни, а предметом – її суве-ренітет і територіальна цілісність, а й «серця та розум» українських громадян і, відповідно, ло-яльність та підтримка світової спільноти. У цій війні переможе той, чия розповідь (наратив) пе-реможе. Отже, критичної ваги набувають меха-нізми формування цього наративу, канали його поширення, прийнятність сформованого нара-тиву для аудиторії, перехід від політики реагу-вання до проактивної політики.

Стратегічні комунікації є тим інструментом, що відповідає всім зазначеним вимогам, а також застосовується в сучасній практиці провідних акторів міжнародного простору. З огляду на спе-цифічний стан неоголошеної війни в Україні для застосування нашою державою інструменту стратегічних комунікацій вважаємо за доцільне звернутися передусім до досвіду НАТО.

Тема стратегічних комунікацій є предметом уваги провідних науково-експертних центрів, зокрема RAND Corporation та Chattem House. Ними було підготовлено доповіді «Стаючи кращими у стратегічних комунікаціях» [1] і «Стратегічні комунікації та національна стра-тегія» [2] відповідно. Західні офіційні структу-ри також досліджували цю тему, прикладом чого є «Доповідь щодо стратегічних комуніка-цій» департаменту оборони Пентагону [3]. Різ-ні аспекти стратегічних комунікацій, у тому числі в контексті досвіду їх застосування в НАТО, розглядалися в численних наукових публікаціях: «Виграти війну історій: стратегіч-ні комунікації та конфлікт в Афганістані» [4], «Стратегічні комунікації: більше має бути зроб лено» [5] тощо.

Увага української наукової думки до страте-гічних комунікацій, по суті, вичерпується видан-ням Г. Почепцова «Стратегічні комунікації в по-літиці, бізнесі та державному управлінні» [6]. Окремих розвідок, присвячених безпосередньо відповідному досвіду Альянсу, немає.

Отже, цілями статті є:1) виявлення передумов звернення до ідеї

стратегічних комунікацій; 2) розкриття сутності стратегічних комуніка-

цій; 3) аналіз процесу інституалізації діяльності з

розроблення та реалізації стратегічних комуні-кацій в НАТО;

4) висвітлення перспектив розвитку сфери стратегічних комунікації в Альянсі.

Передумови появи стратегічних комунікацій

Потреба в новому підході до комунікації офі-ційних структур виникла внаслідок того, що піс-ля терактів 11 вересня 2001 р. Захід щоразу про-гравав комунікативну боротьбу терористам і пов станцям. Було визнано, що комунікативна діяльність офіційних структур переважно ви-черпується реакцією на пропаганду противни-ка. З цього приводу Дональд Рамсфельд (Donald Rumsfeld), тодішній міністр оборони США, за-значав: «Наші вороги вміло адаптувалися до ве-дення воєн у сучасну медіаепоху, а ми здебіль-шого ні. Більша частина урядових структур США й досі функціонує як магазин «Все по 5 та 10 центів» у ebay світі» [Цит. за: 4].

Постало питання щодо спроможності Заходу з усім його обсягом бюрократії та рівнями ієрар-хії успішно протидіяти гнучкому й безцеремон-ному противнику. Терористичні організації та повстанці не зв’язані вимогами щодо етичності повідомлень і можуть поширювати свої месиджі, сформульовані на основі напівправди та неправ-ди. Щоб завоювати симпатію й підтримку своїх прихильників і збільшити їх дистанціювання з урядом, вони постійно намагаються презентува-ти дії Заходу як неправомірні, застосовуючи від-повідні фрейми. Репрезентація діяльності дер-жавних структур і військ коаліції навмисне під-дається фреймінгу у спосіб поміщення їх у кон-текст, який буде делегітимізувати їх, або, навпа-ки, вилучення з певного контексту. У результа-ті таких інформаційних дій Захід постав перед


Стратегічні комунікації: досвід НАТО

потребою вибору між швидкістю і точністю по-відомлень. Якщо здійснювати ретельний аналіз інформації перед її представленням та форму-люванням версії, то її ефективність буде сумнів-ною з огляду на те, інцидент стався декілька днів тому і вже широко використовувався противни-ком. На той час, коли розслідування завершене і презентоване, отримана інформація вже не має великого значення для новин. З іншого боку, як-що повідомлення формулюються швидко і міс-тять неправду, це може зруйнувати довіру сус-пільства.

До того ж цілком демократичні публічні де-бати та протиріччя, зумовлені розмитими пояс-неннями природи й характеру місії та відмінни-ми поглядами різних країн-учасниць щодо воєн-них дій, створюють основу для пропагандист-ських матеріалів опонентів [4].

Що таке стратегічні комунікації

«Політика стратегічних комунікацій НАТО» (NATO Strategic Communications Policy) – один із засадничих документів Альянсу в цій сфері – подає таке трактування поняття: стратегічні ко-мунікації НАТО – скоординоване і належне вико-ристання комунікативних можливостей і діяль-ності Північноатлантичного альянсу – публічної дипломатії, зв’язків із громадськістю [цивільних], військових зв’язків із громадськістю, інформацій-них та психологічних операцій – у разі необхід-ності для підтримки політики Альянсу, операцій і заходів та з метою просування цілей НАТО [7].

На нашу думку, це визначення є доволі роз-митим, а на переконання досвідчених фахівців Альянсу [5], воно потребує перегляду, зважаю-чи на досвід, отриманий в Афганістані та Лівії.

Більш конкретними вважаємо визначення, наведені в Доповіді щодо стратегічних комуні-кацій Міністерства оборони США (2009 р.) [3]: «У найбільш широкому розумінні стратегічні ко-мунікації є процесом інтеграції досліджень сприйняття аудиторії та зацікавлених сторін (стейкхолдерів) і врахування отриманих резуль-татів під час реалізації політики, планування та операцій на кожному рівні. <…> Стратегічні ко-мунікації – це спрямування за одним вектором множини різних видів діяльності (наприклад по-літичний процес, зв’язки з громадськістю, інфор-маційні операції тощо), кожна з яких справляє вплив на підтримку національних цілей. Страте-гічні комунікації, по суті, означають обмін (тоб-то під час спілкування) смислами/ідеями на під-тримку національних цілей (тобто стратегіч-но). Для цього процесу слухання є так само важ-ливим, як і транслювання».

За відсутності єдиного визначення стратегіч-них комунікацій існує, проте, низка їх смислоут-ворювальних характеристик, присутніх у біль-шості запропонованих на сьогодні дефініцій.

Стратегічні комунікації передусім є діяльніс-тю з гармонізації тем, ідей, образів і дій. Прий-

нято вважати, що стратегічні комунікації це не просто питання «повідомлення», «відправника» і «отримувача» за класичною схемою комуніка-тивного акту. Стратегічні комунікації передба-чають діалог і підхід до побудови відносин на основі уважного ставлення до культурних та іс-торичних особливостей, місцевих способів ве-дення справ і виявлення місцевих лідерів думок. У військовій сфері, як правило, йдеться про гар-монізацію всіх заходів у сфері публічної дипло-матії, зв’язків із громадськістю та (військових) інформаційних операцій. Отже, стратегічні ко-мунікації є одночасно і процесом (узгодження слів і справ з метою впливу та надання інформа-ції), і результатом цього процесу.

Стратегічні комунікації спрямовані на під-рив і делегітимізацію противника у спосіб на-буття підтримки й визнання з боку місцевого на-селення, електорату своєї країни, міжнародної громадськості та всіх інших цільових груп. Сут-ність стратегічних комунікацій полягає в тому, що сформульовані для різних цільових аудито-рій месиджі не конфліктують (не протирічать) один з одним.

Ефективними вважаються такі стратегічні комунікації, що не вичерпуються спрямуванням на одну конкретну цільову аудиторію, а беруть до уваги ймовірні наслідки сприйняття кон-кретного месиджу всіма іншими можливими ці-льовими аудиторіями1.

Згідно з науковими підходами Дж. Ная-мол. (Joseph S. Nye, Jr.) результат конфліктів зале-жить не тільки від того, чия армія переможе, а й від того, чий переможе наратив. Ці ідеї набули поширення у військовій думці і практиці. На-приклад, у COIN-доктрині НАТО2 стверджуєть-ся: «Як не парадоксально, реальність така, що «те, у що вірять, є більш важливим, ніж те, що іс-тинно» [Цит. за: 4]. Військові зрозуміли, що фактичні результати тактичних операцій є менш

1Проілюструвати можна на прикладі промови Дж. Буша з приводу терористичних атак 11 вересня. Риторика американського президента здивувала євро-пейських партнерів і викликала глибоку тривогу в му-сульманських країнах, зокрема його порівняння «вій ни проти терору» з хрестовими походами та зіткненням цивілізацій: «Ти або з нами, або з терористами». Йо-го героїчні слова були призначені для американського внутрішнього споживання, де вони дійсно були сприй-няті позитивно. Але транслювання цієї промови на між народну аудиторію виявилося грубою помилкою стратегічних комунікацій. Це не тільки підтвердило на-ратив Аль-Каїди, що сіоністсько-християнський альянс спрямований на знищення ісламу, а й сформувало у ба-гатьох поміркованих мусульман думку, що американці були залучені до боротьби з ісламом як таким. Пізніше американський уряд вжив безліч заходів і створив купу наративів, щоб уточнити, що війна з терором була «зви-чайно, не спрямована» на всіх мусульман, проте шкоди уже було заподіяно.

2Союзницька спільна доктрина боротьби з повстанця-ми (COIN) AJP-3.4.4 Північноатлантичного альянсу була запроваджена в листопаді 2008 року й оновлена в лютому 2011 року (цей документ доступний тільки працівникам НАТО).


Баровська Анастасія Валеріївна

важливими, ніж те, що місцеве населення думає про них.

Отже, змістовим ядром стратегічних кому-нікацій є формування [стратегічного] нарати-ву – переконливої сюжетної лінії, яка може по-яснити події аргументовано і з якої можна дійти висновків щодо причин перебування держави в конфлікті, значення цього становища та щодо перспектив держави в разі успішного виходу з нього. Стратегічний наратив формується на під-ставі існуючих у суспільстві уявлень і цінностей. За Л. Фрідманом [8], стратегічні наративи на-вмисно побудовані або посилені з ідей і думок, які вже циркулюють, вони пропонують інтер-претацію ситуації та підказують відповіді. Щоб бути ефективними, стратегічні наративи мають входити в резонанс із цінностями, інтересами й забобонами цільових аудиторій. Стратегічні на-ративи формулюють кінцеві стани і пропонують спосіб досягнення мети, забезпечуючи громад-ськість розумінням і сенсом подій, пов’язаних із застосуванням воєнної сили.

Підсумовуючи все вищезазначене, перелічи-мо ключові компоненти процесу реалізації стратегічних комунікацій [5]:

а) розуміння владою суспільства, його інфор-мування та залучення для просування інтересів і цілей через вплив на сприйняття, установки, переконання та поведінку;

б) узгодження дій, зображень, висловлювань на підтримку політики й планування з метою досягнення всеосяжних стратегічних цілей (overarching strategic objectives);

в) визнання того, що всі операції і види діяль ності є важливими компонентами процесу ко мунікації, оскільки все, що говорить і робить НАТО або не спромігся сказати й зробити НАТО, має передбачувані й непередбачувані наслідки для цільових і нецільових аудиторій;

г) визнання того, що стратегічні комунікації є не додатковими діями, а невід’ємною частиною планування та реалізації усіх воєнних операцій та видів діяльності.

Процес інституалізації стратегічних комунікацій

Активний розвиток теоретичних ідей та практики стратегічних комунікацій був зумов-лений перебігом місії НАТО в Афганістані, точ-ніше, допущеними там помилками. Незважаючи на те, що від самого початку кампанії в Афганіс-тані вживалися численні комунікативні заходи та справлявся [психологічний] вплив, питання про всеохоплюючу комунікативну стратегію з метою координування різних видів діяльності та месиджів не порушувалося. Під час реалізації ін-формаційно-комунікативної діяльності:

а) не приділялося достатньої уваги світовій громадській думці – зусилля були зосереджені переважно на аудиторіях у самому Афганістані. У результаті протягом тривалого часу, зокрема,

американській громадськості було незрозумі-лим, що саме сталося в Афганістані та чи досяг-ла місія успіху;

б) психологічні операції та кампанії були спрямовані передусім на підтримку воєнних операції, а отже, месиджі були зорієнтовані пе-реважно на цивільне населення і мали на меті відокремити мирних громадян від талібів і запо-бігти підтримці ними талібів у конфлікті. При цьому на важливість місцевого населення як та-кого практично не зважали, а мета вироблення месиджів не виходила поза межі потреби усу-нення терористів.

Із серпня 2003 р. Альянс перебрав на себе ко-мандування Міжнародними силами сприяння безпеці (International Security Assistance Force, ISAF) [9] і згодом став відповідальним за всі опе-рації в Афганістані.

Зауважимо, що в багатьох європейських краї нах було далеко не очевидним, чи має місія в Афганістані суспільну підтримку, тоді як аме-риканський народ сприймав її цілком позитив-но від моменту започаткування. Європейці були готові підтримати реконструкцію і стабілізацію в Афганістані, але, наприклад, в Італії, Іспанії та Німеччині громадська думка переважно не під-тримувала будь-яку участь у бойових діях. Та-кож не було очевидним, яким має бути внесок різних країн НАТО, і коли навесні 2006 р. стало зрозуміло, що сили талібів насправді збільшили-ся останніми роками і тепер війська Альянсу на регулярній основі залучені до бойових дій, кри-тичні заяви європейської громадськості почали ставати дедалі голоснішими.

Ця ситуація зумовила, зокрема, рішення то-дішнього Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі генерала Джеймса Джонса (James Jones) про те, що діяльність у сфері стра-тегічних комунікацій має бути включеною до [переліку завдань] Штабу Верховного головно-командувача ОЗС НАТО в Європі, вищого вій-ськового органу Північноатлантичного альянсу. У березні 2007 р. Марк Лейті (Mark Laity), добре досвідчений у комунікативній політиці, обійняв посаду першого керівника Управління страте-гічних комунікацій. Спочатку він був один, але його бюро невдовзі розширилося до п’яти осіб. Ініціативу перейняла політична штаб-квартира НАТО в Брюсселі, де відділ громадської дипло-матії одразу ж долучив стратегічні комунікації до переліку своїх основних завдань.

Незабаром після цього було ухвалено перші документи щодо стратегічних комунікацій. У неопублікованій доповіді НАТО від травня 2007 р. було визнано, що стратегічний успіх в Афганістані залежить від політичної волі країн-учасниць. Згідно з цим документом розуміння міжнародною громадськістю важливості місії НАТО в Афганістані має життєво необхідне зна-чення для її успіху. Найважливішим висновком був такий: НАТО має розробити єдиний (consis-



tent) наратив, і всі операції та дії мають відпові-дати цьому наративу.

У жовтні 2007 р. тодішній Генеральний се-кретар НАТО Яап де Хооп Схеффер (Jaap de Hoop Scheffer) все ще критично оцінював кому-нікативну діяльність Альянсу: «Коли справа до-ходить до відео, говорячи відверто, ми досі в кам’яному віці. НАТО не має можливості зібра-ти відео з полів [бою], щоб показати людям, що відбувається. Ми також ледь «у грі», коли спра-ва доходить до інтернету». Відтоді НАТО акти-візувався у Twitter, Facebook, Flickr та YouTube, наразі він має свій власний веб-сайт і телеканал та працює з додатками на Iphone. З метою проти-дії пропаганді талібів відео та зображення опера-цій НАТО розсекречені і є відкритими для гро-мадськості. Як наслідок, зростаюча кількість знімків, зроблених під час операцій відеогрупа-ми військових підрозділів, камерами, закріпле-ними на шоломах, або з повітряних платформ, дозволяє дедалі частіше спростовувати необ-ґрунтовані претензії з боку талібів.

31 жовтня 2007 р. з’явилася директива «Удос-коналення стратегічних комунікацій НАТО» (Enhancing NATO’s Strategic Communications), а за рік – директива щодо стратегічних комунікацій від Штабу Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі, в якій підкреслювалася відпо-відна підтримка тилу [4]. І вже у 2008 р. питання стратегічних комунікацій потрапило до політич-ного документа Альянсу, що ним є Декларація саміту НАТО.

Фахівці зазначають, що після саміту 2009 р. робота над розвитком можливостей Альянсу у сфері стратегічних комунікацій стала постійною [10], що виявляється у:

а) нормативно-правовій діяльності, підсум-ком якої є система взаємопов’язаних докумен-тів, що регулюють сферу стратегічних комуні-кацій, – концепції, доктрини, політики, дирек-тиви тощо;

б) структурно-організаційній діяльності, ре-зультатом якої, зокрема, є ухвалення рішення про створення в Латвії Центру передового дос-віду3 з питань стратегічних комунікацій (The NATO Strategic Communications Centre of Excell-ence, або NATO StratCom COE), що розпочав ро-боту в січні 2014 р. і був акредитований 1 верес-ня того самого року. Сім держав – членів Альян-су підписали меморандуми про взаєморозумін-ня щодо функціонування Центру: Естонія, Ні-меччина, Італія, Латвія, Литва, Польща і Велика Британія. Центр є військовою структурою, що

3Центр передового досвіду з питань стратегічних комунікацій є двадцятим центром передового досвіду. Такі центри є або національно, або міжнаціонально зас-нованими військовими органами НАТО, які збирають інформацію, надають експертизи, розвивають знання з певних питань і роблять свій внесок у впровадження та поширення відповідних тем, підтримуючи в такий спо-сіб трансформацію НАТО.

відповідно до ст. 14 Паризького протоколу має статус міжнародної військової організації.

Завданнями Центру є: • розроблення програм для сприяння розвит-

ку та гармонізації доктрини стратегічних кому-нікацій;

• проведення досліджень та експериментів з метою пошуку практичних рішень для розв’я-зан ня існуючих проблем;

• «вивчення уроків» застосування стратегіч-них комунікацій під час військових операцій;

• підвищення навчальних та освітніх зусиль і можливостей взаємодії.

Центр працюватиме як центральний осере-док для обговорення та експертизи різних дис-циплін зі сфери стратегічних комунікацій: пу-блічної дипломатії, зв’язків із громадськістю, військових зв’язків із громадськістю, інформа-ційних і психологічних операцій.

І хоча ідею про створення Центру було ви-словлено Латвією та підтримано Альянсом ще наприкінці 2012 р., на офіційному рівні визна-ється, що саме в контексті російської агресії про-ти України діяльність Центру є життєво необ-хідною для посилення відповідної спроможнос-ті НАТО. Інформаційна війна та пропаганда, іні-ційовані Росією, переконливо довели, що важ-ливість стратегічних комунікацій суттєво зрос-ла у вік нових технологій [10].

Ці заяви мають відповідне фінансове забез-печення. Наприклад, канадський уряд на почат-ку вересня 2014 р. виділив цільову фінансову допомогу 1 млн дол. на користь трьох європей-ських центрів НАТО – кібербезпеки, енергетич-ної безпеки та стратегічних комунікацій – «з ме-тою допомоги у стриманні російських операцій у Східній Європі» [11].

Перспективи розвитку стратегічних комунікацій

Політика НАТО щодо стратегічних комуніка-цій не змінювалася з моменту її запровадження у 2009 р. Водночас, на думку фахівців, отриманий останніми роками досвід Альянсу вимагає внесен-ня коректив. Зокрема, наводяться приклади Вели-кої Британії, де відповідна політика була запрова-джена у 2010 р. й переглянута у 2012 р., та США.

З-поміж рекомендацій, отриманих НАТО від експертів-практиків у сфері інформаційно-пси-хологічної діяльності, зв’язків із громадськістю та стратегічних комунікацій д-ра Стіва Татама (Cdr4 Dr Steve Tatham) і підполковника Ріти ле Пейдж (LTC5 Rita Le Page) для подальшого роз-витку сфери стратегічних комунікацій, є такі:

• здійснити належну кодифікацію терміна «стратегічні комунікації» у корпоративному розумінні НАТО;

4Commander, скорочено – CDR [NATO Code OF-4], підполковник.

5LTC [NATO Code OF-4], підполковник.


Баровська Анастасія Валеріївна

• розглянути питання про оновлення визна-чень НАТО у світлі уроків, отриманих в Афга-ністані та Лівії;

• виявити поточні недоліки розуміння та доктрини стратегічних комунікацій у держа-вах – членах НАТО для того, щоб переконатися, що нації, які надають війська, можуть забезпечи-ти ресурси для майбутніх операцій коаліції, що відповідають загальним вимогам навчання і ви-ховання, або у своїх країнах, або через тренінго-ві школи НАТО;

• дослідити проблему й запропонувати чітке (вичерпне) керівництво (definitive guidance) НАТО з питань поведінково-орієнтованої комуні-кації та комунікації, що ґрунтується на ставленні;

• дослідити проблему та запропонувати чітке (вичерпне) керівництво НАТО щодо оцінки ді-яльності у сфері стратегічних комунікацій, а та-кож забезпечити чітке керівництво щодо пра-вильного використання опитувань і досліджень громадської думки;

• операціоналізувати академічну підтримку; досягти тривалості здобутих у операціях знань, коли ротація військових забирає досвідчених практиків, а також запровадити в НАТО відповід-ну професійну програму безперервного розвитку;

• розв’язати проблему слабких знань страте-гічних комунікацій вищого керівництва на рівні OF-56 і вище;

• забезпечити чітке (вичерпне) керівництво щодо аналізу цільових аудиторій;

• забезпечити концептуальні рекомендації щодо організації взаємозв’язку між комунікаці-єю і «силою» (communication and «power»);

• здійснити аудит навчального курсу щодо стратегічних комунікацій у школі НАТО «Обе-раммергау» для забезпечення узгодженості з результатами рекомендованих вище наукових досліджень.

Загалом експерти прогнозують, що в най-ближчому майбутньому НАТО буде готувати не Розпорядження щодо операції з додатком, присвяченим стратегічним комунікаціям, а Розпорядження щодо стратегічних комуніка-цій з додатком, присвяченим проведенню опе-рації [5].

Висновки

1. Як свідчить практика військових місій НАТО, підтримка місцевого населення, насе-лен ня країни в цілому та міжнародної спіль-

ноти є критично важливою для роз в’язання конфлік ту.

Нове явище, що позначає сучасні конфлік-ти, – це взаємопов’язаність різних цільових ау-диторій. У результаті появи нових медіа збіль-шилася культурна обізнаність та водночас по-глибилася диференціація між цими групами, які, проте, є єдиною глобальною аудиторією.

2. Чутливі питання, пов’язані з воєнними дія-ми, адекватно не висвітлені через офіційні джере-ла, стають предметом пропаганди опонентів.

3. Стратегічні комунікації – це процес інтег-рації досліджень сприйняття аудиторії та заці-кавлених сторін (стейкхолдерів) і врахування отриманих результатів під час реалізації політи-ки, планування та операцій на кожному рівні.

Стратегічні комунікації спрямовані на під-рив і делегітимізацію противника у спосіб на-буття підтримки й визнання з боку місцевого на-селення, електорату своєї країни, міжнародної громадськості та всіх інших цільових груп.

4. Діяльність НАТО зі стратегічних комуніка-цій є усталеною практикою, що має місце з 2007 р. Загальними передумовами звернення до ідеї стра-тегічних комунікацій став комунікативний прог-раш офіційних структур терористам, конкретними чинниками – помилки, яких припустився Альянс під час миротворчої операції в Афганістані.

5. Необхідність посилення експертно-аналітич-ного забезпечення реалізації стратегічних комуні-кацій у відповідь на виклики «гібридної» війни зу-мовила створення НАТО у 2014 р. Центру передо-вого досвіду з питань стратегічних комунікацій.

6. Північноатлантичний альянс наразі є на ета-пі осмислення здобутого досвіду стратегічних ко-мунікацій та переосмислення формальних механіз-мів їх реалізації. Ця ситуація є сприятливою для України, адже постає можливість одразу перейма-ти не ту практику, що була, а одразу ту, що буде.

7. Впроваджувати та інституалізувати прак-тику стратегічних комунікацій в Україні важли-во у короткостроковій (у відповідь на російську «гібридну» війну) та довгостроковій перспекти-вах, адже відмова від позаблокового статусу включила до порядку денного питання приєд-нання до НАТО. Це вимагатиме відповідності не лише базовим вимогам, а й практиці діяльності Альянсу. Також не виключаємо у перспективі наближення спроможності держави у сфері стра тегічних комунікацій до базових вимог вступу до Альянсу.


1. Paul С. Getting Better at Strategic Communication / Christopher Paul; RAND Corporation. – Santa Monica, 2011. – 18 p.

2. Strategic Communications and National Strategy : A Chatham House Report / Paul Cornish, Julian Lindley-French and Claire Yorke. – London, 2011. – 42 p.

6 Код OF-5 (стосується сухопутних військ) системи уніфікованих військових звань НАТО є еквівалентним званню полковника.



3. US Department of Defense : Report on Strategic Communication [Електронний ресурс]. – Режим дос-тупу: http://www.au.af.mil/au/awc/awcgate/dod/dod_report_strategic_communication_11feb10.pdf

4. Dimitriu G. R. Winning the story war: Strategic communication and the conflict in Afghanistan / G. R. Dimitriu // Public Relations Review. – 2012. – Vol. 38; Is. 2. – P. 195–207.

5. NATO Strategic Communication: More to be Done? / Steve Tatham, Rita Le Page; National Defence Academy of Latvia Center for Security and Strategic Research [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.academia.edu/6808986/NATO_Strategic_Communication_More_to_be_done

6. Почепцов Г.Г. Стратегические коммуникации: стратегические коммуникации в политике, бизнесе и государственном управлении. – К. : Альтерпрес, 2008. – 216 с.

7. NATO Strategic Communications Policy [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://info.publi-cintelligence.net/NATO-STRATCOM-Policy.pdf

8. Freedman L. The Transformation of Strategic Affairs / Lawrence Freedman // The Adelphi Papers. – 2006. – Vol. 45; Is. 379.

9. Міжнародні сили сприяння безпеці [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Міжнародні_сили_сприяння_безпеці

10. NATO Accredits Centre of Excellence for Strategic Communications in Riga [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mfa.gov.lv/en/news/latest-news/39360-nato-accredits-centre-of-excellence-for-strategic-communications-in-riga

11. Канада надасть Україні $1 млн через трастові фонди НАТО [Електронний ресурс]. – Режим дос-тупу: http://www.eurointegration.com.ua/news/2014/09/5/7025717/



Стратегічні напрями інституційного забезпечення розвитку аграрно-го сектору в Україні : аналіт. доп. / О. В. Собкевич, В. М. Русан, А. Д. Юрченко, О. В. Ковальова [та ін.]. – К. : НІСД, 2014. – 64 с. – (Сер. «Економіка», вип. 19).

Аграрна галузь української економіки, демонструючи стабільний дина-мічний розвиток, є надійним фундаментом забезпечення продовольчої без-пеки держави, базисом розширення її експортного потенціалу, джерелом задоволення внутрішнього попиту на сільськогосподарську продукцію та продукти харчування.

Системна та комплексна державна аграрна політика в Україні має бути спрямована на підвищення ефективності використання задіяного в сільсько-господарському виробництві потенціалу, що дозволить аграрному сектору бути «точкою зростання» і фундаментом подальших модернізаційних пере-творень економіки країни.

З цією метою особлива увага має бути сконцентрована на створенні пере-думов для її інституційного забезпечення, яке, передусім, передбачає форму-вання механізмів взаємодії держави та бізнесу, розвиток системи сільськогос-подарського дорадництва у вигляді інформаційної та консультаційної допо-моги сільськогосподарським товаровиробникам і сільському населенню, розвиток дрібнотоварного сільгоспвиробництва для забезпечення інтеграції особистих господарств населення у ринкові механізми функціонування аграрного сектору, підвищення ефективності функціонування саморегулівних організацій в агроподовольчій сфері з метою усунення надмірної регламенто-ваності, децентралізації процесу прийняття управлінських рішень. Також необхідним є акцентування заходів державної агарної політики на питаннях підвищення ефективності використання інструментів регулювання аграрно-го ринку, що сприятиме забезпеченню вільного прозорого руху сільськогос-подарської продукції, згладжуванню цінових коливань, задоволенню потреб споживачів у якісних і доступних продуктах харчування, а також розвитку системи аграрної логістики як чинника підвищення прибутковості підпри-ємств за рахунок зниження загальновиробничих витрат і досягнення цілоріч-ного забезпечення населення продуктами харчування за доступними цінами.

Яценко Л. Д. Екологічний складник національної безпеки: основні по-казники та способи їх досягнення : аналіт. доп. / Л. Д. Яценко. – К. : НІСД, 2014. – 52 с. – (Сер. «Національна безпека», вип. 7).

Складна екологічна ситуація в Україні є результатом тривалого нехтуван-ня законами розвитку відносин між людиною і природою, надмірного та нее-фективного використання природних ресурсів без врахування можливих на-слідків. Поряд з вичерпанням запасів невідновлюваних сировинних та енер-гетичних ресурсів, поширенням деструктивних процесів у навколишньому середовищі зростає забруднення довкілля, особливо водних ресурсів та атмос-ферного повітря, зменшуються площі лісів і родючих земель, зникають окремі види рослин, тварин тощо. Зрештою це суттєво підриває природно-ресурсний потенціал розвитку держави, негативно впливає на добробут та здоров’я на-селення, а також генерує загрози безпеки життєдіяльності суспільства.



Ґрунтовне дослідження та адекватна оцінка процесів, що відбуваються в природному середовищі, під впливом посилення антропогенного наванта-ження є важливою компонентою для своєчасного виявлення ризиків та за-гроз національній безпеці в екологічній сфері і своєчасного реагування на них. Здійснення такої оцінки потребує використання системи кількісних критеріїв (показників), що в достатній мірі характеризують стан національ-ної безпеки в екологічній сфері.

При визначенні системи показників для оцінки екологічної безпеки варто враховувати, що їх значення змінюються в часі під впливом багатьох факторів, що відображається на рівні безпеки. Відсутність припустимих меж коливань значень цих показників ускладнює процес оцінки ситуації та виявлення за-гроз національній безпеці в екологічній сфері. Тому завдання визначення цих меж, виявлення таких граничних(порогових) значень, недотримання яких може призвести до загострення існуючих та виникнення нових проблем у сфері безпеки та призведе до серйозних втрат, є надзвичайно важливим.

На основі аналізу та оцінки стану національної безпеки в екологічній сфері України визначено проблеми, що загострюються під впливом поси-лення антропогенного навантаження на навколишнє середовище та проду-кують негативні наслідки соціально-економічного характеру. За отримани-ми результатами зроблено висновок щодо сучасного стану основних життє-забезпечуючих природних систем в Україні. Запропоновано рекомендації щодо подолання негативних тенденцій та покращення стану екологічної складової національної безпеки держави.

Регіональна стабільність на кордонах України та ЄС: сучасні виклики та інструменти забезпечення : збірник матеріалів міжнародної конференції / упорядники С. І. Мітряєва, Г. В. Гайтанжи; за загальною редакцією О. С. Власюка. – К. : НІСД, 2014. – 76 с. – (Сер. «Міжнародні відносини», вип. 4).

У науковому виданні «Регіональна стабільність на кордонах України та ЄС: сучасні виклики та інструменти забезпечення» (за загальною редакцією першого заступника директора НІСД О.С. Власюка), представлені виступи та тези учасників міжнародної конференції, яка відбулась у м. Ужгороді 16 жовтня 2014 р., організаторами якої виступили Національний Інститут стратегічних досліджень (Регіональний філіал в м. Ужгороді), Посольство Словацької Республіки в Україні (Генеральне консульство в м. Ужгороді), Державна прикордонна служба України (Західне регіональне управління), Інститут стратегічних досліджень «Нова Україна» та Закарпатська обласна державна адміністрація (Управління зовнішньоекономічних зв’язків, інвес-тицій та транскордонного співробітництва). Метою конференції було про-ведення аналітичної оцінки рівня дестабілізуючого впливу військового конфлікту в Україні та дискусії щодо питань кордонів, майбутнього євро-пейської системи безпеки та стабільності на Східних кордонах ЄС задля пошуку нових інструментів і поєднання зусиль країн Вишеградської четвір-ки в формуванні нового концепту європейської безпеки.

У збірнику матеріалів конференції наводиться заключне слово першого заступника директора Національного Інституту стратегічних досліджень О. С. Власюка, який, звертаючись до учасників конференції, зокрема зазначив, що Україна сьогодні є полігоном для реалізації агресивних планів президен-та РФ В. Путіна щодо створення Великої Росії. Способом їх реалізації є воєнне захоплення територій колишніх радянських республік і формування нових кордонів РФ на основі кордонів колишнього СРСР.

Міжнародні структури безпеки виявилися не готовими до нових викли-ків і загроз. Про це свідчить недостатня ефективність заходів, вжитих клю-човими суб’єктами європейської та євроатлантичної безпеки (НАТО, ЄС, ОБСЄ). Ще одним доказом слабкості стала відсутність єдиної позиції про-відних країн світу щодо забезпечення конкретних заходів, спрямованих на врегулювання збройного конфлікту в Україні.

Дії Росії проти України підривають не лише регіональну стабільність у країнах від Балтії до Чорноморсько-Каспійського басейну, а й можуть



мати драматичні наслідки для всього світу. Уже зараз спостерігається за-грозлива тенденція до концентрування в Європі значних військових по-тенціалів. За таких умов важливим завданням системи світової та європей-ської безпеки стає недопущення розгортання гонки озброєнь і початку нової «холодної війни».

Існуюча система міжнародної безпеки не спроможна забезпечити попе-редження загроз, а надто загроз нового типу й асиметричного характеру. Це підтверджується слабкою реакцією з боку міжнародних безпекових інститу-тів на порушення Росією базових принципів міжнародного права. Тому не-обхідно створити ефективну міжнародну систему противаг діям країн, що загрожують регіональній та глобальній безпеці.

Росія відверто знехтувала зобов’язаннями за Будапештським меморан-думом, а отже, створює загрози для режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Це має бути враховано під час визначення нового формату взаємодії країн і вироблення правил, які будуть закладені в основу формування нової системи міжнародної безпеки. Поза членством в ЄС та/або НАТО Україна не може брати повноцінну участь у формуванні механізмів європейської безпеки. Країна фактично перебуває у зоні «вакууму безпеки». «Позаблоко-вість України не змогла гарантувати нам суверенітет і територіальну ціліс-ність. Як жертва агресії Україна має повне право і буде просувати ідею ви-роблення нового загальноєвропейського механізму колективної безпеки. Такий механізм має чітко визначати обсяг зобов’язань та перелік санкцій, які будуть оперативно застосовуватися до порушників миру та безпеки, – наголосив О. С. Власюк. – Агресія РФ не залишає нам альтернативи по-шуку спільних з Європою способів зміцнення колективної системи безпеки. Ми сподіваємося на подальший розвиток і поглиблення співпраці з ЄС у безпековій сфері. Змістом цієї співпраці для України є докорінне реформу-вання системи національної безпеки й оборони з метою забезпечення здат-ності до протидії агресії».

5 лютого 2015 р. Регіональний філіал Національного інституту стратегіч-них досліджень в м. Ужгороді спільно з Генеральним консульством Сло-вацької Республіки в м. Ужгороді провели презентацію наукового видання НІСД «Регіональна стабільність на кордонах України та ЄС: сучасні ви-клики та інструменти забезпечення». Захід відбувся за сприяння Почесного консульства Словацької Республіки у В. Березному в рамках головування Словацької Республіки у Вишеградській групі та напередодні візиту Прем’єр-міністра Словацької Республіки Роберта Фіцо в Україну.

Проблеми та пріоритети модернізації української культурної політики : аналіт. доп. / С. І. Здіорук, А. О. Астаф’єв, М. Т. Степико, О. Л. Валев-ський [та ін.] ; за заг. ред. С. І. Здіорука. – К. : НІСД, 2014. – 68 с.– (Сер. «Гуманітарний розвиток», вип. 3).

Перехід України від колоніального стану й тоталітарного комуністично-го суспільства до суверенної держави, демократичного правління, громадян-ської політичної культури й інноваційно-інвестиційної економіки є трива-лим і болісним процесом. Передусім це стосувалося браку відповідального й ефективного, некорумпованого та креативного за світоглядом правлячого класу, місце якого на початку 1990-х років посіла стара партійна номенкла-тура в симбіозі з організованою злочинністю, що заклало підвалини олігар-хічно-корпоративної моделі державного устрою, за якої держава як інстру-мент використовувалася значною мірою задля збагачення владної меншості. Фактично впродовж Незалежності України держава ніби «самоусунулася» від потреби підтримувати, захищати і стимулювати українську культурну спадщину, актуальну культуру, творчі процеси та пропагування української культури у світі. Аналіз цих невтішних симптомів і шляхів їх подолання стали головним об’єктом уваги дослідників.

У першому розділі «Українська культура в умовах пострадянських трансформацій» автори наголошують, що культура є фундаментом, на якому постає та розвивається кожне суспільство. За культурою визнається роль соціального гармонізатора, мотиватора позитивних змін у суспільстві, на неї



покладається суттєва дипломатична місія у вирішенні зовнішньополітичних питань. Стан культури автори характеризують загальним поняттям систем-ної кризи: кризи інфраструктури, кризи управління, кризи фінансової, кризи правової, кризи світоглядної. У той час, як українська культурна громадськість уже інтегрувалася в європейську спільноту, держава виступа-ла на європейській сцені лише під позірними дипломатичними гаслами. Як наслідок, робота державних центрів, що представляють Україну за кордо-ном, не відкрила реальних можливостей співпраці діячів культури і мисте-цтва та представляла Україну як державу певною мірою архаїчну.

У другому розділі «Завдання культурної політики в умовах подолання системної кризи в Україні» авторський колектив аналітичної доповіді на-голошує, що одна з причин невдач модернізації українського суспільства полягає в тому, що необхідності реформувати культурну політику не приді-лялося належної уваги. Трансформація посттоталітарного суспільства упродовж останніх десятиріч не дала очікуваного результату: наявна дер-жавна культурна політика не змогла сформувати у громадській свідомості відповідних настанов на інноваційний розвиток. Доводиться констатувати, що й нині у політичного класу відсутнє розуміння значення культури для успіху модернізації суспільства.

Актуальними напрямами посилення інституційної ефективності куль-турної політики автори вважають такі:

1. Необхідність піднесення культурної політики програмно-цільового складника. Українській системі планування політики у сфері культури при-таманні недоліки, успадковані від радянських часів. Планування зосеред-жене переважно на необхідності вирішення поточних проблем, і мало уваги приділяється визначенню стратегічних цілей культурної політики.

2. Зміцнення державно-приватного співробітництва у підтримці культу-ри. Доводиться констатувати, що нинішня модель партнерства бізнесу й держави не дає очікуваного результату. На часі стоїть зав дання оптимізації державно-приватного партнерства задля створення більш ефективних сти-мулів для розвитку благодійної діяльності й підвищення інвестиційної привабливості культурної сфери.

3. Необхідність посилення кадрової політики. На жаль, традиція кон-курсної кадрової ротації у сфері культури ще не стала нормою, але майбутнє саме за нею. Відкритий і належно організований конкурсний механізм сприятиме зміцненню та розвитку кадрового потенціалу культурної сфери, а також створить перешкоди приходу випадкових людей. Цей напрям також пов’язаний з необхідністю поліпшення управління закладами культури, що передбачає повсюдне впровадження нових менеджерських технологій, ви-корінення бюрократизму, оновлення управлінських кадрів тощо, оскільки вітчизняні заклади культури багато в чому відстають від зарубіжних за та-кими критеріями, як ефективність управління, використання новітніх мар-кетингових та інформаційних технологій.

4. На порядку денному залишається завдання модернізації моделі управ-ління у сфері культури, зокрема її децентралізації. На часі створення орга-нізаційних засад, які б уможливили децентралізацію управління закладами культури. Місцеві органи влади повинні мати більше повноважень і, відпо-відно, ресурсних можливостей для задоволення культурних потреб жителів регіонів.

Окрему увагу аналітики приділили питанням інтенсифікації та необхід-ності інституційного посилення української культурної дипломатії. Вони переконані, що Україна може запозичити ефективні моделі з європейського досвіду для посилення своєї культурної присутності в Європі та світі. Тому на часі створення мережі Українських Інститутів (робоча назва) у столицях провідних країн.

Висновки підсумовують усі розглянуті проблеми, а в пропозиціях наве-дено чіткі та дієві інструменти, що сприятимуть і подоланню комуністично-тоталітарних рудиментів в українському суспільстві, та розвитку культури загалом.

У матеріалах засідання «круглого столу» представлено реферовані ви-ступи учасників.


Хроніка діяльності Національного інституту стратегічних досліджень у грудні 2014 р. - лютому 2015 р.

23 грудня 2014 року в Національному інституті стратегічних досліджень відбулася науково-прак-тична конференція «Основні засади, завдання та механізми реалізації політики енергетичної безпеки». У заході взяли участь представники центральних органів виконавчої влади, дослід-ницьких та аналітичних центрів, громадських організацій, незалежні експерти.На обговорення учасників конференції було винесено актуальні для забезпечення енергетичної безпеки України проблеми:– поточні тенденції на енергетичному ринку України: ризики та загрози;– підвищення ефективності існуючих механізмів законодавчого та інституціонального забез-печення енергетичної безпеки держави;– диверсифікація джерел постачання енергоносіїв в Україну, як чинник забезпечення енерге-тичної безпеки;– питання розвитку атомної енергетики України в контексті забезпечення енергетичної неза-лежності та суверенітету держави;– сучасні підходи до підвищення енергоефективності та зниження енергоємності національної економіки;– оптимізація паливного балансу за рахунок внутрішньої диверсифікації енергоспоживання.Відкриваючи пленарне засідання конференції, завідувач відділу енергетичної, транспортно-ко-мунікаційної, екологічної та техногенної безпеки Національного інституту стратегічних дослі-джень О. СУХОДОЛЯ, свою доповідь присвятив аналізу сучасних підходів до теорії та практики забезпечення енергетичної безпеки України. Доповідач презентував проект Енергетичної страте-гії України до 2030 р., підготовлений Національним інститутом стратегічних досліджень, наголо-сивши що Енергетична стратегія – 2030 має стати головним нормативним документом державної політики енергетичної безпеки, зафіксувати загальні принципи та цілі довгострокового розвитку енергетичного сектору країни, визначити завдання та окреслити механізми реалізації державної енергетичної політики. Серед головних цілей реалізації Стратегії О. СУХОДОЛЯ відзначив:– дворазове зниження до 2035 року енергоємності валового внутрішнього продукту до рівня 0,17 кг. н. е . на 1 дол. США ВВП (ПКС);– оптимізацію структури енергетичного балансу держави, виходячи з вимог енергетичної без-пеки, та забезпечення частки відновлюваної енергетики на рівні 20 %;– забезпечення до 2025 року технічної інтеграції ринків електроенергії та газу України та ЄС (наявність мереж транскордонної передачі) на рівні 15 % відносно обсягу внутрішнього ринку України;– досягнення до 2020 року рівня залежності від постачання палива з однієї країни (компанії) не більше 30 % від загального обсягу імпорту (для ядерного палива цільові зна-чення встановлюються окремо);– формування системи енергозабезпечення на випадок надзвичайних ситуацій (до 2030 року потреб національної економіки і суспільства в особливий період на рівні 90 днів).Завершення роботи з оновлення Енергетичної стратегії України на період до 2030 року перед-бачене рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року «Про стан забезпечення енергетичної безпеки у зв’язку з ситуацією щодо постачання природного газу в Україну», уведене в дію Указом Президента України від 01 травня 2014 року № 448/2014. Відповідний Проект нової Енергетичної стратегії України був підготовлений Національним інститутом стратегічних досліджень.Виступ президента «Діксі Груп» О. ПАВЛЕНКа було присвячено аналізу енергетичної полі-тики держави, насамперед, у частині втілення конкретних кроків для покращення прозорості та ефективності енергетичного сектору.Професор кафедри державної політики та суспільного розвитку Національної академії держав-ного управління при Президентові України Г. Рябцев у своєму виступі зосередився на визна-ченні стану та пріоритетів формування в Україні запасів нафти і нафтопродуктів.Виступ виконавчого директора Центру «Стратегія –ХХІ» А. ЧУБИКА було присвячено за-садам, завданням і механізмам реалізації енергетичної політики України в умовах «гібридної



війни. Зокрема, він зазначив, що ключовим завданням держави на найближчий період є зни-ження споживання усіх видів енергоресурсів, особливо приватними господарствами та кому-нальними підприємствами. Одночасно необхідно всіма доступними засобами скорочувати за-лежність від імпорту енергоресурсів з Росії.Виступ провідного наукового співробітника Інституту загальної енергетики НАН України Б. КОСТЮКОВСЬКОГО було присвячено проблемам удосконалення системи управління роз-витком паливно-енергетичного комплексу України в контексті забезпечення національної безпеки.Питання невідповідності чинного законодавства у сфері забезпечення енергетичної безпеки України викликам сьогодення, було ґрунтовно розглянуто у виступі представника консалтинго-вої компанії «ТрансЕнергоКонсалтінг» С. Голікової. Розгляд зазначених проблем було продовжено у доповіді професора кафедри історії та теорії держави і права Міжрегіональної Академії управління персоналом Ф. МЕДВІДЯ на тему: «Енергетична безпека України: політико-правові засади генези і становлення».З доповіддю стосовно актуальних питань розвитку атомної енергетики України в контексті забез-печення енергетичної безпеки та незалежності держави, виступив провідний науковий співробіт-ник сектору енергетичної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень Д. БОБРО.Дискусію з цього питання було продовжено у ґрунтовній доповіді: «Вітчизняний атомно-про-мисловий комплекс та енергобезпека: сучасні реалії та потенціал розвитку», яку представив ди-ректор з інституційного розвитку Асоціації «Український ядерний форум» О. АНАНЕНКО.У своєму виступі, координатор енергетичної програми Національного екологічний центру Украї-ни А. ДЕНИСЕНКО, на прикладі іноземного досвіду провів порівняльний аналіз окремих аспек-тів зміцнення енергетичної безпеки України та підвищення ефективності використання енергії.Детальний аналіз стану та перспектив розвитку біоенергетики в Україні, було викладено у доповіді представника Біоенергетичної асоціації України Т. Желєзної, яка також представила положення нещодавно прийнятого Національного плану дій з відновлювальної енергетики на період до 2020 року.Завідувач сектору енергетичної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень А. СИДОРЕНКО поінформував учасників конференції про підготовлені НІСД висновки та рекомендації за результатами проведеного аналізу стосовно підвищення ефективності механіз-мів законодавчого та інституціонального забезпечення енергетичної безпеки держави.Учасники конференції підтримали пропозиції Національного інституту стратегічних дослі-джень щодо необхідності реалізації низки заходів, спрямованих підвищення ефективності іс-нуючих механізмів законодавчого та інституціонального забезпечення енергетичної безпеки держави, приведення їх у відповідність викликам сьогодення.

23 січня 2015 р. у газеті «Дзеркало тижня» оприлюднено статтю радника Президента – директора НІСД В. Горбуліна «Гібридна війна» як ключовий інструмент російської геостратегії реваншу». «Протистояти Росії в «гібридній війні» буде важко. Противник готувався до цього протистояння роками і чітко знає, чого хоче. Однак держава мусить навчитися протидіяти викликам «гібридної війни». Якщо це протистояння не буде вигране, ми завжди матимемо справу із самовідновлюва-ною гідрою, яка з’являється на місці вже начебто переможеного противника», – наголошує автор.Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/internal/gibridna-viyna-yak-klyuchoviy-instrument-rosiyskoyi-geostrategiyi-revanshu-_.html

23 січня 2015 року Національний інститут стратегічних досліджень виступив організатором засідан-ня «круглого столу» на тему: «Стратегія національної безпеки України в умовах радикальних змін внутрішнього і зовнішнього безпекового середовища».Під час «круглого столу» було презентовано проект нової редакції Стратегії національної без-пеки України (англ.), доопрацьований Інститутом за участю фахівців органів державної влади та недержавних установ. Документ було розроблено на виконання Указу Президента України від 24 вересня 2014 року №744 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 серпня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо захисту України та зміцнення її обороноз-датності» і представлено Президентом України під час проголошення позачергового послання до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України у сфері національ-ної безпеки» у листопаді 2014 р.У заході взяли участь представники органів державної влади, наукових установ, неурядових організацій, широкої громадськості, а також незалежні експерти. Також були присутні екс-перти НАТО на чолі з начальником управління планування сил департаменту оборонної по-літики та планування Міжнародного секретаріату НАТО Френком Боландом.Відкриваючи засідання, радник Президента України – директор НІСД ВОЛОДИМИР ГОР-БУЛІН назвав безпрецедентними умови, в яких здійснювалася розробка Стратегії. Він під-креслив важливість якнайшвидшої появи цього документа, що має стати фундаментом для



прийняття наступних рішень у сфері національної безпеки, а також відзначив принципові по-ложення, узяті за основу при підготовці запропонованого проекту, та його відмінності від ре-дакцій Стратегій, ухвалених у попередні роки.Проект Стратегії було представлено заступником директора НІСД КОСТЯНТИНОМ КОНО-НЕНКОМ, завідувачем відділу стратегії розвитку національної безпеки ОЛЬГОЮ РЕЗНІКО-ВОЮ та провідним науковим співробітником відділу воєнно-технічної політики ВАДИМОМ ТЮТЮННИКОМ.К. КОНОНЕНКО пояснив необхідність розробки нової редакції Стратегії кардинальною зміною безпекового середовища, у якому перебуває нині Україна, перш за все, через російську агресію проти нашої держави. Він також зазначив, що при розробці проекту за основу були взяті методологічні підходи, які використовуються демократичними країнами, передусім, членами ЄС і НАТО, що обумовлює відмінність цього проекту від його аналогів пострадян-ського періоду.Продовжуючи презентацію проекту нової редакції Стратегії національної безпеки України, О. РЕЗНІКОВА охарактеризувала актуальні загрози національній безпеці, визначені у про-екті. Нині перелік таких загроз для України є значно більшим, але ті, що наведені у проекті, є найпотужнішими та загрожують самому існуванню Української демократичної держави. На подолання цих загроз мають бути спрямовані основні зусилля держави в умовах обмежених її ресурсів та можливостей.Коментуючи положення проекту Стратегії національної безпеки, які стосуються воєнної сфери, В.Тютюнник дав роз’яснення щодо окремих експертих зауважень, отриманих в ході роботи над документом. Він зазначив, що на даний час також готуються проекти низки документів обо-ронного планування, зокрема Воєнної доктрини і Стратегічного оборонного бюлетеня, і в цих доктринальних документах, а також у відповідних державних цільових програмах достатньо докладно визначатимуться засади, пріоритети, напрями та заходи воєнної, військово-економіч-ної, військово-технічної та оборонно-промислової політики України. Таким чином, у пред-ставленому проекті Стратегії у максимально стислому форматі викладено найбільш актуальні воєнні загрози національній безпеці нашої держави; головні пріоритети у справі підвищення обороноздатності держави; пріоритетні завдання щодо реформування та подальшого розвитку Збройних Сил, інших військових формувань та спеціальних органів.У контексті обговорення в.о. директора Департаменту воєнної політики та стратегічного плану-вання Міністерства оборони України ВІКТОР ПАВЛЕНКО зазначив, що нова Стратегія націо-нальної безпеки має стати важливим елементом огляду сектору безпеки і оборони, який є визна-чальним кроком у напрямку підвищення обороноздатності держави. Він наголосив, що головною загрозою для України сьогодні є загроза застосування воєнної сили, всі інші загрози є похідними від неї. В. ПАВЛЕНКО також запропонував більш чітко виписати в кінцевому документі намір України набути у майбутньому членство в НАТО, відмовитися від згадки про гарантування інши-ми державами безпеки України та більш конкретно визначити шляхи реформування сектору безпеки.Директор Українських студій стратегічних досліджень, народний депутат України VІІ скли-кання ЮРІЙ СИРОТЮК заявив, що, виходячи з реалій сьогодення, Україна у захисті свого суверенітету має розраховувати виключно на власні сили. Крім того, він запропонував відзна-чити в Стратегії в якості загрози колаборантську позицію частини українських громадян, які перебувають під інформаційним впливом Росії.Радник Голови СБУ ОЛЕКСАНДР БЄЛОВ закликав оновити українське законодавство в сфері національної безпеки, нагадавши, що в законі США про національну безпеку 1947 р. відсутнє визначення національної безпеки, проте містяться механізми взаємодії суб’єктів за-безпечення національної безпеки. Він відзначив як безумовне досягнення проекту нової редак-ції Стратегії те, що цей документ спрямований безпосередньо на вирішення проблем у сфері національної безпеки, а не взагалі всіх державних проблем. Окремо О. Бєлов зупинився на питанні ресурсного забезпечення цієї галузі.Представник Секретаріату Кабінету Міністрів України ОЛЕКСАНДР ЗОСІМОВ поділився досвідом реалізації КМУ попередніх Стратегій національної безпеки і зупинився на проблемі вироблення ефективного механізму реалізації документа. За його словами, в державі сьогодні такий механізм чітко не визначений, отже тому виступаючий запропонував визначити у при-кінцевих положеннях проекту порядок реалізації положень Стратегії органами державної влади України.Заступник керівника Апарату РНБОУ України АНДРІЙ СМЕНКОВСЬКИЙ підтримав тезу про необхідність чіткого визначення порядку практичної реалізації положень Стратегії й звернув увагу присутніх на те, що попередні редакції цього документа містили перелік актуаль-них на той час загроз, однак відсутність адекватного реагування на них призвела до нинішньо-



го критичного стану національної безпеки, а діяльність органів державної влади не корелюва-лась із завданнями, визначеними відповідними стратегічними документами. Тому, на його переконання, новий варіант Стратегії повинен не тільки відповідати існуючим загрозам, а й передбачати механізм практичної реалізації протистояння цим загрозам і відповідальність органів державної влади за невиконання відповідних завдань у цій сфері.У дискусії також взяли активну участь представники наукових установ, неурядових організацій, незалежні експерти. З пропозиціями та зауваженнями виступили експерт Центру воєнно-стра-тегічних досліджень Національного університету оборони України МИХАЙЛО ЛОБКО, дирек-тор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України ГРИГОРІЙ ПЕРЕПЕЛИЦЯ, директор військових програм Центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова МИКОЛА СУНГУРОВСЬКИЙ, експерт Фонду «Майдан закордонних справ» ОЛЕКСАНДР ХАРА та інші.

30 січня 2015 р. у конференц-залі Національного інституту стратегічних досліджень (м. Київ, вул. Пирогова, 7а) відбулася зустріч у форматі «круглого столу» з делегацією Інституту радіоактив-ності довкілля Університету Фукусіми (Японія). Під час засідання обговорювався досвід ор-ганізації і результати досліджень радіоактивного забруднення довкілля внаслідок аварій на Чорнобильській АЕС та АЕС Фукусіма-Дайічі, а також перспектив розвитку співробітництва за напрямом Чорнобиль–Фукусіма та надання відповідних пропозицій до розгляду міжурядо-вою Спільною комісією. У зустрічі взяли участь фахівці Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), науковці Інституту радіоактивності довкілля (ІРД), представники По-сольства Японії в Україні та українські експерти.Засідання «круглого столу» відкрили Олександр ВЛАСЮК, перший заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень та Кенджі НАНБА (Mr. Kenji NANBA), за-ступник директора ІРД.О. Власюк нагадав присутнім, що НІСД є базовою науково-дослідною установою аналітико-прогнозного супроводження діяльності Президента України. Далі О.Власюк зазначив, що сьо-годні Україна переживає вкрай непрості часи, коли ми вимушені протистояти російській агресії, і подякував японським колегам і Уряду Японії за підтримку України. Він зауважив, що НІСД став майданчиком для міжгалузевого співробітництва щодо подолання негативних наслідків Чорнобильської катастрофи, оскільки в нашому інституті працюють кваліфіковані фахівці у сфері екологічної та техногенної безпеки. В цьому Інституту допомагали провідні українські експерти, які присутні у залі. Після аварії на Фукусімі НІСД став плідно співпрацювати з япон-ськими колегами з метою передачі українського досвіду ліквідації наслідків Чорнобильської аварії. На співробітника Інституту Олега Насвіта покладено важливу функцію секретаря спіль-ного українсько-японського комітету з питань співробітництва Чорнобиль-Фукусіма.Завершуючи вітання О.Власюк висловив сподівання, що ця зустріч сприятиме подальшому взаєморозумінню між експертами наших держав, а наше успішне співробітництво сприятиме підвищенню рівня радіаційної безпеки України та Японії.Кенджі НАНБА подякував за організацію цієї зустрічі та запрошення японських фахівців. Він також зазначив, що під час візитів до Києва, Одеси, Славутича японські спеціалісти отримали багато важливої інформації, що допоможе в їхніх дослідженнях. Хоча з часу аварії на Фукусімі пройшло лише 4 роки, японські фахівці вже мають певний досвід ліквідації негативних наслідків.Він висловив сподівання, що подальші спільні дослідження щодо ліквідації наслідків радіоактив-ного забруднення продовжаться завдяки успішному співробітництву фахівців України та Японії.Олег НАСВІТ, завідувач сектору екологічної та техногенної безпеки НІСД у своєму виступі проаналізував еволюцію основних напрямів співробітництва по лінії Чорнобиль-Фукусіма та роль НІСД в координації та поліпшенні рівня співробітництва. Микола ШТЕЙНБЕРГ, представник Міжнародної групи експертів Міжнародного дослідниць-кого інституту зняття з експлуатації ядерних об’єктів (Японія) у своєму виступі зупинився на проблемах промислового майданчика АЕС Фукусіма-Дайічі і діяльності Міжнародної групи експертів.Доповідач повідомив, що японські спеціалісти втягуються в традиційну систему організації робіт на майданчику за чітко прописаними планами на довгу перспективу. Це є прекрасною запорукою ефективності робіт, коли визначені та зрозумілі терміни та завдання. Проммайдан-чик є унікальним об’єктом з точки зору його розташування і радіологічної обстановки – він знаходиться прямо на березі океану. Для захисту океану всі можливі заходи були реалізовані. Велика робота виконана з попередження потрапляння води всередину реакторної будівлі.Дмитро БУГАЙ, провідний науковий співробітник Інституту геологічних наук НАНУ, у сво-єму виступі повідомив про результати дослідження за проектом з підтримки поводження з радіоактивними відходами в Україні. Метою проекту є дослідження захоронень і тимчасових



місць зберігання радіоактивних відходів в зоні відчуження Чорнобильської АЕС. В результаті виконання проекту буде надана оцінка безпеки радіоактивних відходів у місцях тимчасового зберігання та здійснено їх ранжування в залежності від рівня радіаційної безпеки, надані реко-мендації щодо захисних заходів.Кенджі НАНБА (Mr. Kenji NANBA), заступник директора ІРД у своєму виступі розповів про діяльність Інституту, дослідницькі проекти та участь іноземних експертів у роботі Інституту. ІРД займається дослідженнями поведінки радіоактивних речовин у різних компонентах до-вкілля. До складу працівників ІРД входять представники українських наукових установ. У Фукусімі також функціонують Центр створення навколишнього середовища та Глобальний Медичний науковий центр. Центр створення навколишнього середовища займається питання-ми моніторингу, реабілітації, контрзаходів, управління відходами, надання інформації громад-ськості. Серед пріоритетних напрямів подальшого співробітництва з українськими науковими установами К. Нанба виділив можливість проведення відповідних курсів для дослідників або студентів, спільні програми освіти та навчання, обмін візитами, проведення досліджень у сфері екології та управління.Марк ЖЕЛЄЗНЯК, професор проектів ІРД зазначив, що в інституті серед основних напрям-ків виділяються дослідження лісів, річок, водосховищ, озер, моря. Українські фахівці прийшли в інститут з Чорнобильським досвідом, але є декілька факторів, що істотно відрізняють ситуа-цію на Фукусімі від Чорнобиля.За територією охоплення Чорнобильська аварія була значно більша, ніж на Фукусімі. З чор-нобильської зони винос 90% радіоактивності відбувається водним шляхом, і скоріш за все, така ж саме ситуація буде в зоні Фукусіми. Але ця зона характеризується високим рівнем інтенсив-ності опадів і крутими схилами, через що значно зростає обсяг змиву радіоактивності в твердій фазі. М. Желєзняк відзначив, що ІРД має хорошу експериментальну базу для вимірів та від-бору проб. Інститут швидко зростає, збільшується кількість працівників і адміністративних будівель.Василь ЙОЩЕНКО, професор проектів ІРД у своїй доповіді відзначив, що протягом тривало-го часу цезій буде залишатися в лісах, де буде складно проводити дезактивацію. Потрібно ро-зуміти, що відбувається в лісах Фукусіми і що буде відбуватися з ними в майбутньому. За-вданнями проекту є моніторинг процесів перерозподілу цезію в лісових екосистемах, моделю-вання і довгостроковий прогноз ситуації в лісах, а також ідентифікація можливих ефектів на біоту в екосистемах.Сергій СТЕПАНЕНКО, ректор Одеського державного екологічного університету (ОДЕКУ) доповів про дослідження ОДЕКУ і перспективи участі у співробітництві. Він зазначив, що в ОДЕКУ надається повний цикл навчання від молодшого спеціаліста до програми доктора наук за напрямом гідрометеорологія, екологія та охорона довкілля, збалансоване природокористу-вання, екологічний менеджмент. З японськими колегами обговорювалися напрями співробіт-ництва щодо спільних освітніх програм, а також програм обміну студентами та аспірантами.Валерій КАШПАРОВ, директор УНДІ сільгоспрадіології (УНДІСГР) Національного універ-ситету біоресурсів і природокористування доповів про сучасний радіологічний стан Чорно-бильських територій. Він зазначив, що Інститут успішно співпрацює з міжнародними органі-заціями і бере активну участь в міжнародних проектах. Доповідач наголосив на необхідності внесення змін в національне законодавство в частині правового режиму територій, що необхід-но озвучити на чорнобильських слуханнях у березні поточного року.Віталій ВИШНЕВСЬКИЙ, керівник відділення Інституту проблем математичних машин і систем (ІПММС) НАНУ зупинився на дослідженнях ІПММС і перспективах участі у між-народному співробітництві. Він відмітив, що Інститут має інформаційний профіль, і багато років він входив до складу відділення інформатики. Продовжуються роботи з інформаційного наповнення ситуаційних центрів, а досвід створення та супроводження роботи ситуаційних центів може бути використаний для співробітництва з японськими партнерами.Борис ПРІСТЕР, головний науковий співробітник Інституту проблем безпеки АЕС (ІПБ АЕС) НАНУ, академік НАНУ доповів про дослідження ІПБ АЕС і перспективи участі у співробітни-цтві. Він зазначив, що після 30 років від Чорнобильської аварії продовжується моніторинг та уточнення радіаційної обстановки. Радіаційна обстановка не може бути однаково оцінена для різних екологічних умов ґрунтів, ландшафтів. Доповідач наголосив, що будь-який захід з проти-дії радіоактивному забрудненню має коригуватися з урахуванням властивостей ґрунту.Підбиваючи підсумки засідання «круглого столу» Олександр СУХОДОЛЯ, завідувач відділу енергетичної, транспортно-комунікаційної, екологічної та техногенної безпеки НІСД. зазначив, що зустріч пройшла успішно і дозволяє намітити подальші шляхи співробітництва між укра-їнськими та японськими інститутами. НІСД буде пропонувати активізувати роботу Спільного українсько-японського комітету, і розширити його роботу на інші сфери діяльності. На за-



вершення О. Суходоля подякував учасникам засідання та побажав успіхів і розширення успішного співробітництва між українськими та японськими експертами.

5 лютого 2015 р. Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень в м. Ужгороді спільно з Генеральним консульством Словацької Республіки в м. Ужгороді провели презентацію наукового видання НІСД «Регіональна стабільність на кордонах України та ЄС: сучасні виклики та інструменти забезпечення». Захід відбувся за сприяння Почесного консульства Словацької Республіки у В. Березному в рамках головування Словацької Республіки у Вишеградській групі та напередодні візиту Прем’єр-міністра Словацької Республіки Роберта Фіцо в Україну.В науковому виданні «Регіональна стабільність на кордонах України та ЄС: сучасні виклики та ін-струменти забезпечення» (за загальною редакцією першого заступника директора НІСД О.С. Вла-сюка), представлені виступи та тези учасників міжнародної конференції, яка відбулась в м. Ужгоро-ді 16 жовтня 2014 р., організаторами якої виступили Національний Інститут стратегічних досліджень (Регіональний філіал в м. Ужгороді), Посольство Словацької Республіки в Україні (Генеральне консульство в м. Ужгороді), Державна прикордонна служба України (Західне регіональне управ-ління), Інститут стратегічних досліджень «Нова Україна» та Закарпатська обласна державна адмі-ністрація (Управління зовнішньоекономічних зв’язків, інвестицій та транскордонного співробітни-цтва). Метою конференції було проведення аналітичної оцінки рівня дестабілізуючого впливу вій-ськового конфлікту в Україні та дискусії щодо питань кордонів, майбутнього європейської системи безпеки та стабільності на Східних кордонах ЄС задля пошуку нових інструментів і поєднання зу-силь країн Вишеградської четвірки в формуванні нового концепту європейської безпеки.

5-6 лютого 2015 р. Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень у м. Ужгороді, Асоціація регіонального розвитку KIUT (м. Загонь, Угорщина), Організація по роз-витку сіл району Фелшо-Саболч (Угорщина) і мерія міста Кральовський Хлмець (Словацька Республіка) за підтримки Міжнародного Вишеградського фонду провели міжнародну конфе-ренцію «Розвиток транспортної інфраструктури у регіоні трьох кордонів (Загонь–Кральов-ський Хлмець–Міхайловце)».Від України, Угорщини та Словаччини у роботі конференції взяли участь представники орга-нів державної влади та місцевого самоврядування, представники транспортних відомств і ор-ганізацій, неурядових організацій, діяльність яких пов’язана з транспортом, логістикою та транскордонним співробітництвом. Також участь на конференції були присутні представники Генерального консульства Угорщини в м. Кошице та Генерального консульства Словацької Республіки в м. Ужгороді, експерти та науковці з питань розвитку транспортних систем, ЗМІ.Від імені організаторів мер міста Кральовський ХЛМЕЦЬ КАРОЙ ПАТАКІ привітав учасни-ків конференції. Він презентував детальний аналіз стану та перспектив соціально-економічно-го розвитку прикордонного з Україною та Угорщиною регіону Словаччини, в якому знаходить-ся Кральовський Хлмець. Особливу увагу було приділено транспортній інфраструктурі та її впливу на розвиток транскордонного співробітництва з сусідніми регіонами України і Угор-щини. Відсутність переходів і, відповідно, зручних транспортних шляхів значно обмежує роз-виток економіки і транскордонного співробітництва в зазначеному регіоні. Саме з розвитком сучасної транспортної інфраструктури Карой Патакі пов’язує соціально-економічний розвиток Кральовського Хлмця та прилеглого регіону.Учасників конференції привітав Генеральний консул Угорщини в м. Кошице Адам Сестаі. Він підкреслив, що тема конференції співпадає з основним пріоритетом його діяльності – розвитком угорсько-словацького співробітництва з метою соціально-економічного зростання регіону. Він підкреслив, що питання угорсько-словацького кордону заслуговують на більшу увагу з боку ЄС. Адам Сестаі висловив переконання, що саме розвиток транспортної інфраструктури на кордоні Угорщини і Словаччини наразі є найактуальнішим питанням. Заступник голови Кошицького самоврядного краю ІШТВАН ЗАХАРІЯШ підкреслив над-звичайну важливість питання розвитку транспортної інфраструктури, зазначивши, що це один з головних пріоритетів у Кошицькому краї. При цьому стан транспортної інфраструктури у районі сходження кордонів України, Угорщини і Словаччини виступаючий охарактеризував як незадовільний. Наразі необхідно розмежувати компетенції всередині краю. Іштван Захаріяш нагадав присутнім про підписання в 2007 році угоди між Україною і Словаччиною про будів-ництво дороги і КПП між Соломоново (Україна) і Чьєрна-над-Тісоу (Словаччина). Також він зупинився на окремих аспектах співробітництва Угорщини і Словаччини у розбудові доріг та пунктів пропуску між країнами. Виступаючий підкреслив наявність проблем і на східно-сло-вацькому кордоні. І все це потребує значних зусиль з розвитку регіону.Мер міста Загонь ЛАСЛО ГЕЛМЕЦІ дав характеристику соціально-економічного становища міста і прилеглого регіону і підкреслив надзвичайну актуальність теми конференції для грома-



ди міста, яке він представляє, адже Загонь – це східні ворота Європи. Економіка міста і при-леглого регіону повністю визначається станом інфраструктури. Місто Загонь з його розвину-тою системою транспортної інфраструктури, розташоване на кордоні з Україною, має дуже важливе стратегічне значення для європейської транспортної мережі. Ласло Гелмеці висловив переконання в необхідності розвивати міжнародну співпрацю і транспортні зв’язки. Саме це може стати рушійною силу розвитку регіону.Діяльності Міжнародного Вишеградського фонду та його грантовим програмам був присвяче-ний виступ Посла ФЕРЕНЦА ЯРІ, координатора проектів Східного партнерства Міжнарод-ного Вишеградського фонду. Від імені фонду, який підтримав даний проект, він побажав успіхів учасникам конференції і висловив сподівання на продовження співпраці експертів України, Угорщини і Словаччини в питанні розвитку транспортної інфраструктури в районі трьох кордонів. З презентацією «Транспортна ситуація регіону трьох кордонів, прогнози можливостей розви-тку на період 2014–2020 рр.» виступив начальник відділу Міністерства зовнішньої економіки і закордонних справ Угорщини ЖОЛТ АНТОНІ. Доповідач відзначив велику зацікавленість Угорщини у розбудові нових і розширенні існуючих КПП на угорсько-українському кордоні, посилаючись при цьому на угоду, підписану в Ужгороді 23 січня 2015 року.Перший секретар Генерального консульства Словацької Республіки в м. Ужгороді АЛЕК-САНДР ШКУРЛА передав від Генерального консула Янки Буріанової привітання і побажан-ня плідної роботи учасникам конференції. Він підкреслив особливу актуальність теми розвитку транспортної інфраструктури в прикордонних регіонах України, Угорщини і Словаччини. Александр Шкурла відзначив, що саме в ці дні в Києві розпочинається зустріч прем’єр-міністрів України і Словаччини, основною метою якої є розширення співробітництва між країнами. Директор департаменту проектування і моніторингу транспортної інфраструктури Міністер-ства транспорту, будівництва та регіонального розвитку Словацької Республіки Павол Бжан виступив з презентацією «Стратегічний план розвитку транспортної інфраструктури Словаць-кої Республіки до 2020 року». З презентацією «Ключові завдання транспортної стратегії України на 2015–20120 рр.» висту-пив начальник управління стратегічного розвитку інфраструктури та науково-технічної полі-тики Міністерства інфраструктури України Костянтин Савченко. Він представив присутнім основні засади транспортної політики Міністерства інфраструктури України та особливості функціонування транспортного комплексу нашої держави.З доповіддю «Розвиток угорської мережі доріг та автомагістралей у період 2014–2020 рр.» виступив начальник відділу Координаційного центру розвитку транспорту Угорщини Бейла ФЕЛМЕРІ.Начальник департаменту інвестицій Дирекції державних автомагістралей Словацької Респуб-ліки Ладіслав БАЧЕНКО представив презентацію «Розвиток словацьких автомагістралей у період 2014-2020 рр.» Він визначив основні цілі діяльності Дирекції: покрити 85 % території Словаччини мережею автобанів; забезпечити цю мережу якісним додатковим сервісом; стати конкурентною структурою; оптимізувати фінансові ресурси і надходження.Начальник відділу транспорту Кошицького самоврядного краю Ладіслав Олекса виступив з презентацією «Розвиток мережі доріг Кошицького краю та стратегія розвитку транспортної інфраструктури угорсько-словацького прикордонного регіону» і охарактеризував стан тран-скордонного співробітництва з сусідніми регіонами Угорщини і України.З доповіддю «Заплановані цілі Транспортної стратегії Угорщини на 2014–2020 р.» виступив заступник державного секретаря Міністерства національного розвитку Угорщини Жолт БЕ-ЧЕІ. Він передав присутнім вітання і побажання плідної роботи від Міністра національного розвит ку п. Шестака. Жолт Бечеі зупинився на окремих аспектах розвитку транспортної інф-раструктури. В планах уряду Угорщини – розбудова швидкісних доріг від Вашарошнаменя в напрямку Загоні і Берегово.Начальник інвестиційного відділу Генеральної дирекції державної мережі доріг Словацької Республіки Імріх МОЛНАР виступив з презентацією «Розвиток словацької державної мережі доріг у період 2014–2020 рр.».Голова Державного Агентства Автомобільних доріг України Сергій ПІДГАЙНИЙ передав присутнім вітання і побажання плідної роботи від Прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка та виступив із доповіддю «Розвиток державних транспортних мереж та автомагістралей Укра-їни у 2014 – 2020 рр., з особливою увагою на західний прикордонний регіон». Учасників конференції привітав депутат Народних Зборів Словацької Республіки Елемір ЯКОБ. Він наголосив на надзвичайній актуальності теми сьогоднішньої конференції, тому що саме розвиток транспортної інфраструктури в цьому прикордонному регіоні може забезпечити створення нових робочих місць, розвиток підприємництва і, відповідно, розвиток регіону.



З презентацією «Інтеграція транспортної системи України до Європейсько-азіатської тран-спортної системи» виступила завідувач сектору транспортно-комунікаційної безпеки відділу енергетичної, транспортно-комунікаційної, екологічної та техногенної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень Катерина МИХАЙЛИЧЕНКО. Вона представила аналіз змін у географічній структурі зовнішньої торгівлі України та ЄС протягом 2000–2013 років, показавши, як глобалізація світової економіки та розвиток зовнішньої торгівлі загострюють конкуренцію між країнами в сфері надання транспортних послуг, і як, не витримуючи цієї конкуренції, транзитна держава Україна поступово втрачає свої позиції на міжнародному ринку обслуговування міжнаціональних і транснаціональних маршрутів перевезень вантажів і пасажирів, і насамперед на найважливішому напрямку «Європа-Азія». КАТЕРИНА МИХАЙЛИЧЕНКО наголосила, що Україні необхідно зосередити увагу на вико-нанні Плану дій з розвитку транспорту для регіону сусідства, що був представлений Європейською Комісією в 2011 р., та заходів, передбачених Угодою про асоціацію між Україною та ЄС. З презентацією «Розвиток транспорту в угорсько-словацько-українському прикордонні» ви-ступив менеджер проектів Координаційного центру розвитку транспорту Жолт ФЕКЕТЕ. Виконавчий директор Проектного бюро ТОВ «Тандем» Калман Пей представив презентацію «Можливий розвиток відсіку автостради М34 та М38».Радник Міністерства транспорту, будівництва та регіонального розвитку Словацької Республі-ки Маріан ГАНТАК виступив з презентацією «Можливий розвиток з’єднуючого відсіку між автомагістралями М38 та D1 на словацькій стороні (на ділянці середини річки Тиси - Кральов-ський Хлмець – Міхайловце)».В обговоренні виступив заступник директора регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України в м. Ужгороді Андрій КРИЖЕВСЬКИЙ.Підводячи підсумки роботи конференції, з заключною промовою виступив виконавчий дирек-тор Асоціації регіонального розвитку KIUT АНДРАШ РАКОЦІ. Від імені організаторів конфе-ренції він подякував доповідачам і всім учасникам за активну участь в роботі конференції. Учасники конференції підтримали підсумкове Комюніке, підготовлене Оргкомітетом за ре-зультатами конференції.

9 лютого 2015 р. відбулося засідання «круглого столу» Комітету з оподаткування Асоціації правни-ків України на тему: «Податкова реформа: чи буде досягнуто цілей?». Захід було присвячено обговоренню проблемних питань податкової реформи.Метою «круглого столу» було визначено пошук та знаходження балансу між прагненням держави стягнути якомога більше та платників податків – сплатити якомога менше.Засідання «круглого столу» відкрив Президент Асоціації правників України Денис БУГАЙ, який привітав учасників та представив результати опитування Асоціації щодо очікуваних ре-зультатів податкової реформи. Результати засвідчили скептичне ставлення у експертного се-редовища правників-респондентів щодо позитивного впливу податкової реформи на підпри-ємницьку діяльність та інвестування в Україну, адміністрування податків.Модерував дискусію Голова комітету АПУ з оподаткування Владислав СОКОЛОВСЬКИЙ. На порядок денний обговорення були винесені наступні питання:В дискусії взяли активну участь народні депутати України, представники Державної фіскаль-ної служби України, представники Вищого адміністративного суду України, Голови та члени Комітету АПУ з оподаткування, Голови Асоціації податкових радників та її Наукової ради, Польсько-Української господарської палати, Ради незалежних бухгалтерів та аудиторів, а та-кож юридичних, аудиторських та консалтингових фірм.Народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України з питань податкової та митної політики Оксана ПРОДАН головним завданням податкової реформи визнала реальну реалізацію зменшення фіскального тиску на бізнес. Одним зі шляхів досягнення цього завдання вона визна-чила ліквідацію негативних аспектів, що виникли у зв’язку із поспішним прийняттям змін до По-даткового кодексу. Цей законопроект, запевнила О. Продан, вже підготовлений і внесений народни-ми депутатами. У подальшому також необхідно підготувати комплексні зміни до існуючої податко-вої системи. Головне завдання законопроектів полягає в тому, щоб платники були гордими платити податки в новій Україні – отримувати задоволення від того, що заробили та віддали державі.Народний депутат України, Перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань податкової та митної політики Андрій ЖУРЖІЙ розкритикував виключно фіскальний підхід та визначив необхідною зміну філософії процедури внесення правок до Податкового кодексу. Він наголосив на необхідності виконання принципу передбачуваності податкового законодавства. Надання достатнього часу для опрацювання та прийняття виважених рішень забезпечить підвищення якості документів. Народний депутат запевнив, що вже є багато на-працювань в частині удосконалення електронного адмініструванняПДВ та ЄСВ.



Представник Вищого адміністративного суду України Антон ПОЛЯНИЧКО подякував на-родним депутатам від імені платників податків за відхилення запровадження непрямих методів ооподаткування як репресивного механізму для суспільства в сучасних умовах. Питання по-датків в Україні він визначив значною мірою як політичне. З огляду теорії податкового права, скорочення податків не було відчутне. Бази, об’єкти, ставки – все збереглося.На думку, А. ПОЛЯНИЧКО необхідно змінити базовий підхід, що закладається в намаганнях здійснити реформу. Реформу варто починати із визначення реальних доходів і витрат бізнесу, а не лише тих, що можуть бути визначені у податковому обліку. Надалі вже розраховувати суми, які можна вилучити без шкоди для розвитку бізнесу із врахуванням інвестиційної скла-дової. На цій основі стане можливим визначити реальні бази, об’єкти та ставки оподаткування, що відповідають сучасному стану бізнесу.Віце-президент МГО «Рада незалежних бухгалтерів та аудиторів», к.е.н. ОЛЕНА МАКЕЄВА спрогнозувала, що реформа в частині ЄСВ буде непопулярною. За розрахунками, 4% єдиного податку для бізнесу буде дешевше, вигідніше та ефективніше за застосування коефіцієнтів по ЄСВ. Також вона запевнила, що бухгалтери задоволені реформою з податку на прибуток.У ході дискусії обговорювалися шляхи та можливості, ризики та перспективи зниження став-ки ЄСВ.Президент Асоціації податкових радників, керуючий партнер МПЦ EUCON Ярослав РОМАН-ЧУК розкрив власне бачення законодавчих ініціатив через необхідність відповіді на два питан-ня: чи відповідають вони європейському законодавству, а також кількості часу та матеріальних затрат на для їх виконання суб’єктами господарювання. Визначальний європейський тренд на даний час – оподаткування доходів, що не залежать від господарської діяльності. Пан Я. РО-МАНЧУК закликав колег-юристів не радити підприємцям, як ухилятися від оподаткування: «Слід консультувати не як не сплачувати податки, а як податки не переплачувати».Головний консультант відділу фінансової безпеки Національного інституту стратегічних до-сліджень, к.е.н. Ю. КАСПЕРОВИЧ розпочала свій виступ з короткого аналізу оперативних даних формування та виконання бюджету 2014 року. Результати засвідчили актуальність здійсненої податкової реформи. В частині зменшення кількості податків було підтримано скасування акцизного податку на операції з відчуження цінних паперів та операцій з дерива-тивами як такого, що мав незначний фіскальний ефект та слабкий зв’язок із класичним акцизом як таким. Поряд із цим необхідним було визначено включення зборів на обов’язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій (зокрема валютного, ювелірно-го, мобільного, набуття права власності на легкові автомобілі та операцій купівлі-продажу нерухомого майна) до складу податкових надходжень бюджету для більш об’єктивного визна-чення податкового коефіцієнту.Експерт НІСД разом з іншими учасниками дискусії також підтримала ініціативу пом’якшення умов для зниження ставки ЄСВ. Єдиним критерієм ефективності застосування ПДВ-рахунків стане практика їх застосування. Потребує упорядкування майнових реєстрів, модернізація адміністрування податків зокрема насамперед в частині вдосконалення роботи Єдиного вікна подання електронної звітності та Електронного кабінету платника податків. В обговоренні також взяли активну участь директори та партнери провідних юридичних, ау-диторських та консалтингових фірм.Захід, проведений на високому професійному, організаційному рівні, набув широкого висвіт-лення у ЗМІ.

20 лютого 2015 р. у газеті «Дзеркало тижня» оприлюднено статтю радника Президента – директо-ра НІСД В. Горбуліна «У пошуках асиметричних відповідей: кіберпростір у гібридній війні». «Можна по-різному оцінювати нинішню готовність держави вести активну фазу збройного протистояння з агресором, однак кіберпростір — це те місце, де ми справді можемо й повинні дати гідну відсіч противнику. Кіберпростір має стати одним із елементів нашої асиметричної відповіді на агресію, дієвим фронтом нашого спротиву». Держава має для цього майже все необхідне, а чого не має держава — мають її громадяни. Тож наше завдання тут і тепер — ви-користати цей ресурс, забезпечивши необхідні інституційні, нормативно-правові та практичні зміни підходу держави до кібербезпекової тематики», – закликає автор.Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/internal/u-poshukah-asimetrichnih- vidpovidey-kiberprostir-u-gibridniy-viyni-_.html


АННОТАЦИИ / SUMMARY

Горбулин Владимир Павлович, Шеховцов Владимир Степанович, Шевцов Анатолий ИвановичВхождение ОПК Украины в европейское оборонно-промышленное пространствоПоказана сложность обеспечения условий, при которых отечественные оборонные предприятия

смогут проводить углубленное военно-техническое сотрудничество (ВТС) с ведущими компаниями США и ЕС. Отмечена низкая эффективность ВТС со странами Запада в предыдущие годы. Акцентиро-вано внимание на углублении кризиса в ОПК в результате прекращения сотрудничества с Россией и медленного развертывания ВТС с западными странами. Показано, что европейскую интеграцию ОПК целесообразно начинать с бывших стран социалистического лагеря – членов ЕС и НАТО. В качестве первой страны – кандидата на углубленное ВТС с Украиной предложена Польша. Отмечено определен-ное родство ее оборонной промышленности и отечественного ОПК. Сформулированы основные направ-ления сотрудничества и предложения, реализация которых ускорит углубление ВТС Украины с Польшей.

Ключевые слова: военно-техническое сотрудничество, оборонно-промышленное европейское пространство, бывшие страны социалистического лагеря.

Vladimir Gorbulin, Vladimir Shekhovtsov, Anatoly ShevtsovThe Ukrainian Defense-Industrial Sector Entering European Defense-Industrial SpaceThe complexity is shown of ensuring the conditions under which the domestic companies will be able

to establish deep military-technical cooperation (MTC) with the leading companies of the USA and EC. The low effectiveness of military-technical cooperation with the Western countries in the previous years is noted. The deepening of crisis in the defense-industrial sector as a result of termination of cooperation with Russia and slow development of military-industrial cooperation with the Western countries is noted. It is shown that it is expedient to begin the European integration of the defense-industrial sector from the former socialist states – members of EC and NATO. Poland is proposed as the first country-candidate for deep military-technical cooperation with Ukraine. A certain similarity of Poland’s defense industry with Ukraine’s defense – industrial sector is noted. The basic directions of cooperation and proposals whose implementation will accelerate deepening of MTC between Ukraine and Poland are formulated.

Key words: military-technical cooperation, European defense-industrial space, former socialist states.

Добряк Евгений Дмитриевич, Лисицин Эдуард Михайлович Вопросы институциональной структуризации и нормативного обеспечения военной политики

Украины Очерчены основные направления институциональной структуризации и нормативного обеспе-

чения военной политики Украины. Предложены направления, связанные с усовершенствованием архитектоники властных органов государства и с требованием систематизации и повышения каче-ства законодательного поля государства.

Ключевые слова: военная политика, национальная безопасность.Dobryak Evgen, Lisitzin Eduard Question of institutional structure and normative providing of military policy of UkraineDecision directions of institutional structure and normative providing of military policy of Ukraine are

outlined In the article. Directions are offered the architectonics of imperious organs of the state related to the improvement and with the requirement of systematization and upgrading of the legislative field of the state.

Key words: military policy, national safety.

Борохвостов Игорь Валерьевич, Сальникова Ольга ФедоровнаВыбор путей обеспечения Вооруженных сил вооружением и военной техникой с учетом воз-

можностей оборонно-промышленного комплекса УкраиныРассмотрены основные этапы военно-экономического анализа при выборе путей поставок в вой-

ска вооружения и военной техники, исходя из возможностей их разработки и производства на предприятиях оборонно-промышленного комплекса Украины. Определен перечень и содержание


Аннотации/Summary

исходных данных для анализа, разработан алгоритм, обоснованы приоритетные пути и освещены условия, положительные и негативные аспекты их выбора.

Ключевые слова: Вооруженные силы, вооружение и военная техника, оборонно-промышленный комплекс, эффективность – стоимость, возможности предприятий.

Borohvostov Igor, Salnikova OlgaTechnical approach to the choice of ways of supporting of Armed Forces of an armament and mili-

tary technique taking into account possibilities of military-industrial complex of UkraineThe basic stages of military-economic analysis at the choice of ways of supply in the troops of armament

and military technique coming from possibility of their development and production at the enterprises of military-industrial complex of Ukraine are considered. Certain list and maintenance of data out for an analysis, worked out algorithm, priority ways and lighted up conditions, positive and negative aspects of their electing are reasonable.

Key words: Armed Forces, armament and military technique, military-industrial complex, efficiency is a cost, possibilities of enterprises.

Свергунов Александр АлексеевичСтратегическое управление политикой импорта в сфере военно-технического сотрудничества

в условиях кризисов: мировой опыт и УкраинаПроанализированы мировые тенденции изменений стратегического управления политикой им-

порта в сфере военно-технического сотрудничества в условиях политических, экономических и финансовых кризисов.

Ключевые слова: военно-техническое сотрудничество, стратегическое управление, импортная политика, экономическая, финансовая и политическая кризиса, оборонная политика, национальная безопасность, вооружение, военная и специальная техника, оборонно-промышленный комплекс.

Svergunov OleksandrStrategic management import policy in the sphere of military-technical cooperation in conditions

of crisis: world experience and UkraineAnalyzed global trends concerning changes in strategic management in the import policy of military-

technical cooperation in terms of political, economic and financial crises.Key words: military-technical cooperation, strategic management, import policy, economic, financial

and political crisis, defense policy, national security, armament, military and special equipment, defense-industrial complex.

Скляр Надежда Михайловна,Радов Денис ГеоргиевичМетодология оценки военно-экономической безопасности, связанной с экспортным контролемРассмотрены новые подходы к методике определения интегрального показателя военно-

экономической безопасности – уровня финансирования обороны с учетом сроков согласительных процедур в системе экспортного контроля при международных передачах товаров военного назна-чения и двойного использования.

Ключевые слова: военно-экономическая безопасность, уровень финансирования обороны, экспортный контроль, товары военного назначения и двойного использования.

Skliar Nаdia,Radov DenisMethodology of evaluation of military and economic security issues associated with export controlsNew approaches to the method of determining the integral index of military and economic security –

the level of funding of defense, subject to the terms of conciliation in the export control system for international transfers of military and dual-use.

Key words: military and economic security, the level of defense funding, export control of military and dual-use goods.

Шаров Александр НиколаевичВопросы стратегии привлечения прямых иностранных инвестиций в контексте соблюдения

интересов экономической безопасности государстваРассматриваются и классифицируются государственные методы привлечения прямых иностран-

ных инвестиций (ПИИ) и их эффективность. Указываются риски, возникающие при использовании в национальной экономике прямых иностранных инвестиций и вносятся предложения по совершен-ствованию системы привлечения прямых иностранных инвестиций в Украину с учетом интересов национальной экономической безопасности.

Ключевые слова: прямые иностранные ивестиции, национальная экономическая безопасность, государствееное регулирование.



Sharov OleksandrQuestions of the strategies to attract foreign direct investment in the context of the interests of the

economic security of the stateThe article examines issue of importance for economy to use foreign direct investment and different

methods of FDI promotion. The risks of FDI for national economies are identified as well as international practice to avoid them is demonstrated. The author gives some proposals as for improvement of current system of FDI promotion in Ukraine’s economy.

Key words: foreign direct investment, national economic security, state regulation.

Иванова Ирина НиколаевнаГосударственная поддержка экспорта как инструмент защиты национальных интересов: опыт

ЕС, ВТО и уроки для УкраиныПроанализированы основные правила и принципы, действующие в странах – членах ЕС и ВТО

по вопросам государственной поддержки экспорта, с акцентом на ключевом подходе – защите национальных интересов. Дана оценка ситуации в Украине с экспортной политикой. Исследованы возможности применения в Украине эффективных инструментов поддержки экспортной деятель-ности государством.

Ключевые слова: государственная поддержка экспорта, защита национальных интересов, внешняя торговля.

Ivanova IrynaState support for exports as a tool protection of national interests: experience EU, WTO and

example for UkraineThe basic rules and principles applicable in EU member states and the WTO on state support for

exports, focusing on the fundamental principles of protecting national interests. An assessment of the situation in Ukraine on export policy. The possibility of use in Ukraine effective tools to support export activity state.

Key words: government support for exports, protection of national interests, foreign trade.

Гринкевич Светлана Степановна,Иляш Ольга ИгоревнаТеоретико-прикладные аспекты становления информационной экономики в УкраинеКонкретизированы в общих проявлениях основные виды экономических систем и исследована

эволюция формирования информационной экономики. Выделены характерные признаки информа-ционной экономики. Определена приоритетность развития информационной экономики на высшем уровне управления в Украине.

Ключевые слова: экономическая система, информационное общество, информационная экономика.Hrynkevych Svetlana,Ilyash OlgaTheoretical and applied aspects of the information economy formation in UkraineThe basic types of economic systems are specified in general acts; the evolution of the information

economy is being investigated. The differential peculiarities of the informational economy are distinguished. The information economy development is determined as the highest level priority in Ukraine.

Key words: economic system, information society, information economy.

Коваленко Виктория Владимировна,Гаркуша Юлия Александровна Антикризисные мероприятия банковского регулирования: международные стандарты и оте-

чественная практикаРассмотрены основные признаки функционирования международных финансово-кредитных

институтов. Проанализированы международные стандарты ведения банковского бизнеса и их влия-ние на обеспечение финансовой устойчивости банковской системы. Обоснованы основные концеп-туальные положения обеспечения финансовой устойчивости банковской системы.

Ключевые слова: международные финансово-кредитные институты, финансовая устойчивость, банковская система, антикризисное регулирование, международные стандарты.

Kovalenko Viktoria, Garkusha UliaAnticrisis of the bank adjusting : international standards and home practiceThe basic signs of functioning of international financially-credit institutes are considered in the article.

The international standards of conduct of bank business and their influence are analysed on providing of financial stability of the banking system. The substantive conceptual provisions of providing of financial stability of the banking system are reasonable.



Key words: international financially-credit institutes, financial stability, banking system, anti-crises adjusting, international standards.

Виноградова Елена Владимировна, Барна Марта ЮрьевнаАдаптация зарубежного опыта развития системы внутренней торговли в условиях трансфор-

мационных изменений в УкраинеПроанализирован опыт цивилизованных стран мира как путь решения проблем развития внутрен-

ней торговли Украины на интенсивной (инновационной) основе при трансформационных изменени-ях. Обоснованы направления адаптации национального нормативно-правового поля на основе ликви-дации противоречий между национальным законодательством и законодательством стран ЕС.

Ключевые слова: внутренняя торговля, развитие, трансформационные изменения, зарубежный опыт, адаптация, законодательство.

Elena Vynogradova, Martha BarnaAdaptation of foreign experience of development of domestic trade in terms of transformational

change in UkraineThe experience of civilized countries as a way of solving the problems of internal trade in Ukraine in-

tensive (innovation) basis during the application of. Directions adaptation of the national legal framework based on elimination of contradictions between national law and EU law.

Key words: internal trade, development, transformational change, international experience, adapting legislation.

Коваль Александр ФилипповичПерспективы внедрения общеобязательного государственного медицинского страхованияПроанализированы основные дискуссионные моменты внедрения системы общеобязательного

государственного медицинского страхования в Украине. Доказано, вопреки правительственному законопроекту, целесообразность сохранения соответствующих функций за Фондом социального страхования Украины.

Ключевые слова: общеобязательное государственное медицинское страхование, оплата медицин-ской помощи, система здравоохранения.

Koval Olekcandr Prospects for the introduction of compulsory national health insuranceAnalyzes the main discussion points introduction of compulsory national health insurance in Ukraine.

Proved, contrary to the government’s bill, the desirability of maintaining the respective roles of the Fund of social insurance of Ukraine.

Key words: obligatory state medical insurance, payment of health care, the health care system.

Мокий Анатолий Иванович, Дацко Алеся ИгоревнаТерриториальная община в системе экономической безопасности государстваОбосновано, что территориальные общины являются субъектами и объектами системы экономи-

ческой безопасности государства, для которых должны быть конкретизированы интересы, права, полномочия и ответственность. Аргументировано, что эффективность системы экономической безопасности государства должна оцениваться с точки зрения эффективности защиты прав и инте-ресов объектов этой системы.

Ключевые слова: экономическая безопасность государства, территориальная община, администра-тивно-территориальная реформа в Украине, система, эффективность.

Mokiy Anatoly, Olesya DatskoLocal communities in the state economic security systemThere is proved that local communities are the subjects and objects of the state economic security system,

for which must be specified interests, rights, powers and responsibilities. The efficiency of economic security should be evaluated trough effectiveness and thrive the rights and interests of the system’s objects.

Key words: economic security of the state, local community, administrative-territorial reform in Ukraine, system, efficiency.

Синютка Олег МихайловичМетроп олийные функции основных региональных центров Украины: оценка уровня реализацииОчерчена иерархически-функциональная структура основных региональных центров Украины.

Дана оценка степени реализации их метрополийных функций путем расчета интегрального индек-



са реализации метрополийных функций города-метрополии. Предложены рейтинги основных региональных центров Украины по уровню реализации метрополийних функций, которые пока-зали их современное состояние, позволили определить перспективные пути развития метрополийных функций городов и потенциальные возможности повышения их функционально-го статуса в будущем.

Ключевые слова: город-метрополия, метрополийная функция, метрополийная область, иденти-фикация функции, классификация метрополий.

Synutka OlegМetropolitan function of major regional centers of Ukraine: assessment of implementationHierarchical and functional structure of the major regional centers of Ukraine is outlined. The estima-

tion of the degree of implementation of metropolitan functions by calculating the integral index implemen-tation metropolitan functions of Metropolitan City is done. A ranking of the major regional centers of Ukraine in terms of implementation metropolitan functions is offered, that demonstrated their current state and possible ways to identify prospective metropolitan functions of cities and the potential for im-provement of their functional status in the future.

Key words: metropolis, metropolitan function, metropolitan area, identification of function, classification of metropolis.

Корниевский Александр Анатольевич, Горелов Денис НиколаевичВолонтерское движение в Украине в контексте мирового опыта Определены характерные особенности волонтерской деятельности в развитых странах Запада.

Проанализировано современное состояние волонтерского движения в Украине.Ключевые слова: волонтерское движение, гражданское общество, социальное служение, обще-

ственная активность.Kornievsky Oleksandr, Goryelov DenysThe Ukraine volunteer movement in the context of international experienceIt is considered the special features of the volunteer activities in the Western developed countries. It is

analyzed forming and the development prospects of the volunteer movement in Ukraine.Key words: volunteer movement, civil society, social services, social activism.

Ваулина Фаина ВалерьевнаПолитический дискурс как фактор консолидации или разъединения социумаИсследованы вопросы поиска консолидирующего фактора для современного украинского об-

щества. Рассмотрено формирование новых контуров регионов Украины с различными ментальными установками. Особое внимание уделено влиянию лингвистических конструкций на формирование восприятия общественной и политической жизни социума.

Ключевые слова: консолидация социума, языковая политика, национальная идея, раскол общества.Faina VaulinaPolitical discourse as the factor of consolidation or separation of societyThe article deals with the question of finding the consolidating factor for modern Ukrainian society.

The formation of new outlines of the regions of Ukraine with different mental attitudes are considered. The article touches upon the issue of influence of special linguistic structures on the formation of perceptions of social and political life of society.

Key words: consolidation of society, language policy, national idea, dividing society.

Суходоля Александр МихайловичСтратегическое управление в сфере энергетики: проблемы и приоритеты совершенствованияИсследованы проблемы совершенствования стратегического управления развитием энергетичес-

кого сектора. Проанализированы функции управления и вопросы нормативного регулирования деятельности по стратегическому управлению и планированию. Определены место и роль Энерге-тической стратегии Украины в системе стратегического планирования. Предложены пути совер-шенст вования методологии разработки Энергетической стратегии и ее реализации.

Ключевые слова: функции государственного управления, стратегическое планирование, Энерге-тическая стратегия Украины, энергетическая политика.

Oleksandr SukhodoliaStrategic management in energy sector: problems and priorities of improvementThe paper investigates the problem of improving the strategic management of an energy sector. Func-

tions of state governance as well as problems of normative regulation of strategic management and planning are analyzed. The place and role of the Energy Strategy of Ukraine in the system of strategic planning are



investigated. There were suggested ways of improving the methodology of the Energy Strategy develop-ment and its implementation.

Key words: functions of public administration, strategic planning, Energy Strategy of Ukraine, energy policy.

Баранник Вячеслав АлексеевичЭнергоемкость ВВП государства: исторические параллели и уроки для УкраиныПроанализированы изменения одного из важнейших показателей эффективности использования

энергоресурсов – энергоемкости ВВП государства. Определены основные механизмы реализации энергетических политик, которые позволили достичь высокого уровня энергоэффективности. Рас-смотрены целевые задачи перспектив изменения данного показателя в будущем. Работа выполнена в контексте обсуждения проекта Энергетической стратегии Украины на период до 2035 года.

Ключевые слова: энергоэффективность, энергетическая политика, энергетическая безопасность.Barannik ViacheslavEnergy Intensity of State GDP: Historical Parallels and Lessons for UkraineIn this article the changes in one of main indicators of energy efficiency – energy intensity of GDP were

analyzed. Here were defined main mechanisms for implementation of energy policies, which allow high level of energy efficiency. The target tasks on the prospect of change in this indicator in the future were examined. This work was done in the context of discussion of the draft Energy Strategy of Ukraine till 2035 year.

Key words: energy efficiency, energy policy, energy security.

Астафьев Анатолий АлександровичУкраинская культура: между инновационной глобализацией и «повторной колонизацией»Рассматрены вызовы в сфере безопасности для украинского общества и культуры начала XXI ст.:

российская информационная и гуманитарная экспансия, постсоветские сепаратистские процессы, спро-воцированные властями Российской Федерации. Доказано, что в условиях становления украин ской по-литической нации именно культура может сыграть инновационно-экономическую и защитную роль.

Ключевые слова: украинская культура, глобализация, повторная колонизация, гибридная иден-тичность, постсоветское пространство.

Astafiev AnatoliyUkrainian Culture: Between Innovational Globalization and ‘Recolonization’Safety challenges for Ukrainian society and culture at the beginnins of the XXI century such as Russian

informational and humanitarian expansion, postsoviet separatist processes, provoked by authorities of Russian Federation are reviewed. It is proved that under circumstances of formation of Ukrainian political nation it is culture than can play innovational, economical and safety role.

Key words: Ukrainian culture, globalization, recolonization, hybrid identity, postsoviet area.

Янишевский Сергей Александрович Организация органов региональной власти стран ЕС с полупрезидентской формой правления:

опыт для УкраиныРассмотрены различные конфигурации региональной власти в странах ЕС с полупрезидентской

формой правления. Проверена гипотеза о корреляции между формой правления и конфигурацией региональной власти. Сделан вывод об отсутствии такой корреляции – в странах с полупрезидент-ской формой правления отсутствуют какой-либо единственный или даже преимущественно распро-странённый тип организации региональной власти.

Ключевые слова: регион, органы региональной власти, ЕС, полупрезидентская форма правления, представительские органы власти, органы исполнительной власти.

Yanishevskyi Serhii Entity of regional authorities in EU countries with semi-presidential systemWe examined variations of regional authorities in EU countries with semi-presidential system. We

checked the hypothesis about correlation between a type of political system and a configuration of regional authorities and did not found such correlation. Any single or even most common configuration of regional authorities in countries with semi-presidential system is absent.

Key words: region, regional authorities, EU, semi-presidential system, representative authorities, executive authorities.

Александров Олег СвятославовичНовая стратегия национальной безопасности Польши – ответ на европейские вызовы и угрозы

современностиРассмотрены предпосылки и причины разработки руководством Республики Польша (РП) новой

редакции Стратегии национальной безопасности. Проанализировано содержание документа, при



этом особое внимание уделено оценке среды безопасности РП, угроз и вызовов, стоящих перед страной и Европейским регионом, а также факторам, которые Варшава считает гарантиями безопас-ности государства. Даны рекомендации по учету Украиной позиции и подходов РП к решению проблем обеспечения собственной безопасности, а также их использования при определении на-правлений украинской внешней политики и политики безопасности.

Ключевые слова: стратегия национальной безопасности, Республика Польша, НАТО, Европейс-кий Союз, США, вызовы и угрозы национальной безопасности, агрессия России против Украины, среда безопасности, национальные интересы.

Aleksandrov Oleg The New National Security Strategy of Poland – the answer on present European challenges and

threats The background and reasons for the development of the new National Security Strategy edition by the

leadership of Poland have been given. The content of the document have been analyzed, with special at-tention paid to the security environment in Poland assessment, threats and challenges facing the country and the European region, and to the factors which Warsaw considers as the security guarantees. Certain guidelines to Ukraine for giving the consideration of the Polish position and planning approaches to secu-rity problems resolutions and their usage in the Ukrainian foreign and security policy directions assess-ment have been provided.

Key words: National Security Strategy, Poland, NATO, the European Union, the USA, challenges and threats to national security, Russian aggression against Ukraine, the security environment, national interests.

Дубов Дмитрий ВладимировичРоль и место РФ в глобальном геополитическом киберсоперничествеОпределены роль и место РФ в глобальном соперничестве геополитических игроков, дана оцен-

ка приоритетов России в сфере международной информационной безопасности. Отмечено, что РФ построила «информационно закрытую» модель общества и продолжает агрессивные действия в киберпространстве. Сделан вывод, что усилия России по упорядовачиванию на международном уровне вопросов «международной информационной безопасности» имеют целью легитимизировать собственную рестриктивную политику.

Ключевые слова: Российская Федерация, киберпространство, киберпотенциал, соперничество, США, международная информационная безопасность.

Dubov Dmitriy The role and place of the Russian Federation in the global geopolitical cyber-rivalryThe role and place of the Russian Federation in the global geopolitical cyber-rivalry are defined, the

characterization of Russia’s priorities in the field of international information security is given in the article. It’s noted in the article that the Russian Federation built “informatively closed” society pattern and continues aggressive actions in the cyberspace. The conclusion is drawn that Russia’s efforts to arrange “the international information security” issues at the international level are aimed at the legitimation of its restrictive policy.

Key words: the Russian Federation, cyberspace, cyberpotential, rivalry, the USA, international information security.

Баровская Анастасия ВалерьевнаСтратегические коммуникации: опыт НАТОВыявлены общие предпосылки обращения к идее стратегических коммуникаций – постоянный

коммуникативный проигрыш официальных структур террористам, особенно ощутимый после те-рактов 11 сентября 2001 г. Обоснована актуальность реализации стратегических коммуникаций в Украине. Охарактеризована сущность стратегических коммуникаций и описан процесс институа-лизации деятельности по разработке и реализации стратегических коммуникаций в НАТО. Осве-щены рекомендованные направления дальнейшего развития стратегических коммуникаций Севе-роатлантического альянса.

Ключевые слова: стратегические коммуникации, нарратив, миротворческая операция НАТО в Афганистане.

Barovska Anastasiia Strategic communication: NATO’s experienceThe general prerequisites of the appeal to the idea of strategic communications are revealed – perma-

nent loss of communicative official structures to terrorists, that is particularly notable after the September 11, 2001 attacks. The actuality of implementing strategic communications in Ukraine is substantiated. The essence of strategic communications is characterized and the institutionalization of the development and implementation of strategic communications in NATO is described. The recommended directions for further development of strategic communications of the North Atlantic Alliance are highlighted.

Key words: strategic communications, narrative, International Security Assistance Force.


ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ

АЛЕКСАНДРОВ Олег Святославович

старший науковий співробітник відділу проблем зовнішньої політики та безпеки Національного інституту стратегічних досліджень

АСТАФ’ЄВАнатолій Олександрович

кандидат філософських наук, завідувач сектору культурної політики відді-лу гуманітарної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень

БАРАННІКВячеслав Олексійович

кандидат економічних наук, старший науковий співробітник, старший науковий співробітник Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень в м. Дніпропетровську

БАРНА Марта Юріївна

кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри експертизи товарів та послуг Львівської комерційної академії

БАРОВСЬКА Анастасія Валеріївна

кандидат наук з державного управління, головний консультант від-ділу інформаційної безпеки та розвитку інформаційного суспільства Національного інституту стратегічних досліджень

БОРОХВОСТОВ Ігор Валерійович

кандидат технічних наук, старший науковий співробітник, докторант Центрального науково-дослідного інституту озброєння та військової тех-ніки Збройних Сил України

ВАУЛІНА Фаїна Валеріївна

аспірант кафедри політології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, молодший науковий співробітник Регіонального фі-ліа лу Національного інституту стратегічних досліджень у м. Харкові

ВИНОГРАДОВА Олена Володимирівна

доктор економічних наук, професор, професор кафедри менеджменту і бізнес-моделювання Державного університету телекомунікацій, м. Київ

ГАРКУША Юлія Олександрівна

кандидат економічних наук, старший викладач кафедри банківської справи Одеського національного економічного університету

ГОРБУЛІНВолодимир Павлович

академік НАНУ, доктор технічних наук, професор, директор Національного інституту стратегічних досліджень

ГОРЄЛОВ Денис Миколайович

старший консультант сектору громадянського суспільства відділу стра-тегій розвитку політичної системи Національного інституту стратегічних досліджень

ГРИНКЕВИЧ Світлана Степанівна

доктор економічних наук, доцент, завідувач кафедри економіки підпри-ємства Львівської комерційної академії

ДАЦКО Олеся Ігорівна

кандидат економічних наук, кандидат технічних наук, доцент, докторант Національного інституту стратегічних досліджень

ДОБРЯК Євген Дмитрович

керівник Головного департаменту з питань національної безпеки та обо-рони Адміністрації Президента України

ДУБОВ Дмитро Володимирович

кандидат політичних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу інформаційної безпеки та розвитку інформаційного суспільства Національного інституту стратегічних досліджень

ІВАНОВАІрина Миколаївна

кандидат економічних наук, радник Міністра економічного розвитку і тор-гівлі України

ІЛЯШ Ольга Ігорівна

доктор економічних наук, професор, провідний науковий співробітник Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у м. Львові, професор кафедри економіки підприємства Львівської комер-ційної академії

КОВАЛЕНКО Вікторія Володимирівна

доктор економічних наук, професор кафедри банківської справи Одеського національного економічного університету

КОВАЛЬ Олександр Пилипович

доктор економічних наук, доцент, завідувач сектору управління соціальни-ми ризиками відділу соціальної та демографічної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень


Відомості про авторів

КОРНІЄВСЬКИЙ Олександр Анатолійович

доктор політичних наук, доцент, завідувач сектору громадянського сус-пільства відділу стратегій розвитку політичної системи Національного інституту стратегічних досліджень

ЛИСИЦИН Едуард Михайлович

кандидат військових наук, доцент, провідний науковий співробітник нау-ково-дослідної лабораторії (проблем воєнної безпеки держави) кафедри стратегії національної безпеки та оборони Національного університету оборони України імені Івана Черняховського

МОКІЙ Анатолій Іванович

доктор економічних наук, професор, провідний науковий співробітник Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у м. Львові

РАДОВ Денис Георгійович

здобувач Воєнно-дипломатичної академії України

САЛЬНІКОВА Ольга Федорівна

кандидат технічних наук, старший науковий співробітник, начальник науково-дослідної лабораторії стандартизації та уніфікації озброєння та військової техніки науково-дослідного відділу формування пріоритетних напрямків воєнно-технічної політики науково-дослідного управління воєнно-технічної політики Центрального науково-дослідного інституту оз броєння та військової техніки Збройних Сил України

СВЕРГУНОВОлександр Олексійович

кандидат технічних наук, провідний науковий співробітник відділу воєн-ної та воєнно-еокномічної політики Національного інституту стратегічних досліджень

СИНЮТКА Олег Михайлович

голова Львівської обласної державної адміністрації

СКЛЯР Надія Михайлівна

старший викладач Запорізького інституту економіки та інформаційних технологій

CУХОДОЛЯОлександр Михайлович

доктор наук державного управління, доцент, завідувач відділу енергетичної та техногенної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень

ШАРОВОлександр Миколайович

доктор економічних наук, головний науковий співробітник відділу еконо-мічної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень

ШЕВЦОВАнатолій Іванович

доктор технічних наук, професор, директор Регіонального філіалу Націо-нального інституту стратегічних досліджень у м. Дніпропетровську

ШЕХОВЦОВВолодимир Степанович

доктор технічних наук, керівник відділу Регіонального філіалу Націо наль-ного інституту стратегічних досліджень у м. Дніпропетровську

ЯНІШЕВСЬКИЙ Сергій Олександрович

кандидат історичних наук, головний консультант відділу розвитку полі-тичної системи Національного інституту стратегічних досліджень


ВИМОГИ ДО СТАТЕЙ/REQUIREMENTS FOR RESEARCH PAPERS

При підготовці матеріалів для публікації в науково-аналітичному збірнику Національного інституту стратегічних досліджень «Стратегічні пріоритети» редакційна колегія збірника та видавництво

просять авторів дотримуватися таких вимог

1. Стаття має бути написана українською або англійською мовою й оформлена відповідним чином:• індекс УДК (на початку праворуч);• назва статті (праворуч);• дані про автора українською або англійською мовою (відповідно до мови статті). Праворуч – пріз-

вище, ім’я та по батькові (у називному відмінку); науковий ступінь, учене звання, посада, місце роботи (без скорочень); місто; країна; контактний телефон (разом із кодом міста); e-mail;

• анотації українською, російською та англійською мовами. Анотації мають бути ідентичні за змістом та структуровані: актуальність, мета, отримані результати, висновки. Обсяг кожної з анотацій має стано-вити 1200–1400 знаків (з пробілами). Порядок оформлення кожної анотації: прізвище, ім’я та по батько-ві; назва статті (виділити жирним прямим); (з абзацу) текст анотації; (з абзацу) ключові слова (від трьох до восьми);

• текст статті;• список використаних джерел, що включає не менше 10 назв, має бути розміщений наприкінці стат-

ті у вигляді переліку та оформлений відповідно до стандартів (ДСТУ ГОСТ 7.1:2006) та його трансліте-рація відповідно до правил, прописаних у Постанові КМУ від 27 січня 2010 р. № 55 «Про впорядкування транслітерації українського алфавіту латиницею».

2. У структурі статті мають бути відображені обов’язкові елементи (відповідно до Постанови Президії ВАК України від 15.01.2003 р. № 7-05/1), а саме:

• постановка проблеми в загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями;

• аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання зазначеної проблеми і на які спирається автор;

• виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується стаття;• формулювання мети або цілей статті (постановка завдання);• виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів;• висновки з даного дослідження;• перспективи подальших розвідок у даному напрямі.3. Обсяг статті разом зі списком використаних джерел, таблицями, схемами тощо має становити не

менше ніж 10 тис. знаків з пробілами, але не повинен перевищувати 20 тис. знаків з пробілами (0,5 друк. арк.); сторінки мають бути пронумеровані (зверху, по центру, без номера на першій сторінці).

4. Текст має бути набраний шрифтом Times New Roman, 14 кеглем через 1,5 інтервала; верхній, нижній і лівий береги – 2 см, правий – 1,5 см.

5. Зноски та примітки мають відповідати таким вимогам: зноски на джерела оформлюються за прави-лами бібліографічного опису літератури (у квадратних дужках номер джерела з посиланням на сторінку, наприклад [7, с. 11]); інші зноски та примітки робляться посторінково, автоматично.

6. Ілюстративний матеріал має відповідати таким вимогам: колір усіх без винятку ілюстрацій має бути ч/б, графіки та діаграми мають бути зроблені в Microsoft Graph або Microsoft Excel; написи та під-писи подано мовою статті; формули мають бути належним чином оформлені та зроблені в Microsoft Equation 3.0. і наступних версіях; якщо ілюстрації скановано, то вони мають бути записані у форматі tiff або jpg відповідно з роздільною здатністю 300 dpi або поліграфічною якістю; написи на ілюстраціях і підписи до них мають бути подані мовою статті. Розмір поданих ілюстрацій (у мм) повинен бути не меншим за розмір ілюстрацій у публікації. Усі елементи ілюстрацій, зроблені безпосередньо у Word, ма-ють бути згруповані.

7. Стаття (ім’я файла включає прізвище автора англійською) має бути набрана на комп’ютері (редак-тор Microsoft Word 2003 або пізніші версії).

8. Статті аспірантів, здобувачів та авторів без наукового ступеня обов’язково мають подаватися разом із рецензією наукового керівника або фахівця з тематики, що досліджується, який має науковий ступінь.

9. Для аспірантів на першій сторінці статті знизу робиться примітка, в якій вказуються прізвище та ініціали наукового керівника, його науковий ступінь і вчене звання.

10. Відповідальність за зміст статті несе автор.11. Редакційна колегія може скорочувати й редагувати матеріал за погодженням з автором.12. Текст статті, завізований автором (в електронній версії – підпис сканований), надсилається разом

із рецензією (за необхідності); електронною поштою на адреси:[email protected] (Сизонтов Віктор Матвійович);[email protected] (Коваль Ірина Олександрівна)


Вимоги до статей/Requirements for research papers

In preparation for publication in scientific and analytical journal of the National Institute for Strategic Studies” Strategic Priorities” the editorial board of the journal and publishing authors are

asked to comply with the following requirements:

1. The research paper should be written in Ukrainian or English and formalized accordingly: • UDC (in the beginning on the right); • title (on the right); • information about the author Ukrainian or English (according to the language of the article). Surname,

name and patronymic (nominative), degree, academic rank, position, place of employment (full length); city; country; telephone (with area code) e-mail; must be on the right;

• summary must be done in Ukrainian, Russian and English. Summary must be identical in content and structure: relevance, purpose, results and conclusions. The volume of each summary should be 1200-1400 characters (including spaces). Order of formalization for summary: name and surname; title (identified in bold line); (from indented) text of summary; (from indented) keywords (three to eight);

•text of research paper; • list of sources, including at least 10 titles, which meets the standards (SSU 7.1: 2006) and its transliteration

appropriate prescribed in Resolution Cabinet dated 27 January 2010 р. № 55 «On regulation of Latin transliteration of Ukrainian alphabet.»

2. The structure of the article should have obligatory elements (according to the Decree of the Presidium of HAC Ukraine from 15.01.2003. № 7-05 / 1), namely:

• problem definition and its relationship to important scientific and practical tasks; • analysis of recent research and publications in which offers a solution to the problem and on which the

author relied; • author pointed unresolved part of the problem which the article covers; • statement of purpose or purposes of article (research problem); • summary of the main research and explanation of scientific results; • findings from this study; • prospects for further research in this area. 3. The paper along with a list of sources, tables, diagrams, etc. should be not less than 10 thousand characters

with spaces, but should not exceed 20 thousand characters with spaces (0.5 printing. P.p.); pages must be numbered (top, center, without a number on the first page).

4. The text should be typed using Times New Roman font, 14 size 1,5 intervals; top, bottom and left banks – 2 cm, right – 1,5 cm.

5. Footnotes and notes must meet the following requirements: link to the source are made under the rules of bibliographic description literature (in brackets number of the source with a link to the page, for example, [7, p. 11]); other footnotes and notes are made page by page automatically.

6. Illustrative material must meet the following requirements: charts and graphs should be submitted in Microsoft Graph or Microsoft Excel; inscriptions and signatures submitted in language of the article; formula must be properly designed and made in Microsoft Equation 3.0. and future versions; If illustrations are scanned, they must be in a format .tiff or .jpg accordance with a resolution of 300 dpi, and printing quality; inscriptions on the images and captions must be submitted language of the article. Size submitted illustrations (in mm) should not be less than the size of the illustrations in this publication.

7. Article (file name includes last name) should be typed on a computer (editor Microsoft Word 2003 or later). 8. Article of postgraduate students and authors without scientific degree must be submitted together with

the scientific supervisor or expert on the subject under study, which has a degree. 9. Graduate students must put the name and initials of their supervisor on the first page below, their academic

degree and academic status. 10. The text of the article, endorsed by the author (scanned signature is possible in electronic version),

served with a review (if necessary); electronic version of the article is sent by email to [email protected], [email protected]

11. Editorial board can cut and edit material in agreement with the author. Writer is responsible for the content.

12. After processing the material, paper version of the article is not returned to the author.

Сontacts Syzontov Victor Matviyovych, Koval Iryna Oleksandrivna Telephone: +38 (044) 249-44-06, +38 (044) 245-88-45. E-mail: [email protected], [email protected]

Documents

Priopitety 0 nachaloold2.niss.gov.ua/public/File/Str_prioritetu/SP_1_2015.pdf · 4 Стратегічні пріоритети, №1 (34), 2015 р. Зміст Корнієвський